Реферат
на тему
СОФІЯ КИЇВСЬКА
Духовність… Ми знаємо, що починається вона з пpадавніх коpенів
нашого pоду, нашого наpоду, пpо який весь світ дізнався, слухаючи
чаpівний голос Укpаїни в дзвонах куполів величного Софіївського
собоpу, збудованого десять століть тому. Стоїть він і досі під небом
істоpії як велич укpаїнського наpоду, як його мудpість і сила, талант
і слава, як символ духовного єднання нації, яквиквіт її душі.
У час, коли в Укpаїні йде пpоцес деpжавотвоpення, пpобудження
національної свідомості наpоду, повеpнення його до духовних
цінностей пpедків, Софія Київська знову і знову набуває pис
незапеpечного символу нації. Її покликання сьогодні – об’єднати наpод
укpаїнський навколо ідеї деpжавності, незалежності, собоpності
Укpаїни, пpинести поpозуміння в pяди пpедставників pізних конфесій
пpавослав’я.
Пишалися Софією наші пpедки. То чи ж можемо ми не гоpдитися цією
вічною кpасою сьогодні, чи можемо не відчувати тих духовних витоків,
які йдуть до нас з неpозгаданих секpетів її мозаїк та фpесок, її
витонченої оздоби?
Ми повинні цим гоpдитися. Ми зобов’язані вбиpати в себе ці духовні
витоки, доpогоцінні набутки минулих віків, бо це – пам’ять для нас і
наших дітей, бо це – дух наших пpедків, який допомагає нам усвідомити
себе як етнос, пpойнятися гоpдістю за свою велич і вистояти, пpимножити
надбання минулого і пеpедати цей “лист у вічність” гpядущим
поколінням.
Державний архітектурно-історичний заповідник “Софійський музей”
міститься в центрі Києва. На території заповідника, площа якого
становить 5 гектарів, розташований чудової краси ансамбль пам’яток
українського зодчества XI-XVIII століть. Найціннішою спорудою
заповідника є Софійський собор – всесвітньовідома пам’ятка архітектури і
монументального живопису XI століття. Він велично височить у центрі
ансамблю.
Київська Русь досягла вершини своєї могутності у часи правління князя
Володимира Святославича (978-1015 рр.) та його сина Ярослава Мудрого
(1019 – 1054 рр.).
У 988 році за князя Володимира Великого на Русі було запроваджено
християнство, що мало велике значення для дальшого розвитку феодальних
відносин, зміцнення єдності держави, піднесення культури, розширення
політичних і культурних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими.
Із запровадженням християнства в Давньоруській державі почалось
інтенсивне будівництво кам’яних християнських храмів. До їх створення
залучалися кращі будівельники і художники свого часу, використовувалися
художні й технічні досягнення епохи. Храми прикрашалися настінними
розписами, кам’яним різьбленням, ставали справжніми творами мистецтва.
Під час побудови першої кам’яної церкви в центрі Києва – Десятинної
(989-996 рр.) – князь Володимир Святославич значно збільшив і укріпив
територію міста. За часів сина Володимира – Ярослава Мудрого в Києві
почалось велике будівництво. Територію міста було розширено більш як у 8
разів і обнесено новими оборонними валами. У цей же період збудовано
митрополичий храм – Софійський собор, який став головною монументальною
будовою міста.
У літописах закладини собору датуються 1017 або 1037 роком. Певно,
що його будівництво велося в 20-30-і роки XI століття. Софіївський собор
було засновано на честь перемоги Ярослава над печенігами. Навколо
Софійського собору – центральної споруди Ярославового міста – стояли
кам’яні храми, боярські палаци, житла городян, а подвір’я митрополії
було огороджено муром. До наших днів з XI століття збереглися лише
Софійський собор і руїни Золотих воріт- парадного в’їзду в древній Київ.
Назва собору “Софійський” походить від грецького слова “софія”, що в
перекладі означає “мудрість”. Присвячений “мудрості християнського
вчення”, собор, за задумом творців, мав утверджувати на Русі
християнство і феодально-князівську владу. Збудований як головний,
митрополичий храм Русі, Софійський собор був у давнину громадським і
культурним центром держави. Тут відбувалися церемонії “посадження”
князів на київський престол, прийоми іноземних послів; біля стін собору
збиралося київське віче; при соборі велося літописання і була створена
Ярославом Мудрим перша відома в Стародавній Русі бібліотека. За свою
багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування,
часткові руйнування, ремонти і перебудови.
В один з найважчих періодів історії древнього Києва – захоплення
міста полчищами хана Батия в 1240 році – більшість архітектурних споруд
було перетворено на руїни. Софійський собор уцілів. Однак, розграбований
і спустошений, він втратив колишню красу і велич, хоч і залишився
головним міським діючим храмом.
Протягом XIV-XV століть киянам доводилося вести боротьбу проти
литовських і польських феодалів, а також проти кримських татар, які
спустошували містограбіжницькими набігами. У 1416 році Київ розграбував
і спалив хан Едігей, у 1482 році – Менглі-Гірей
У XVI столітті посилюється гніт польських феодалів. В умовах загарбання
українських земель, поневолення і насильственого окатоличування
населення в 1596 році було укладено Брестську релігійну унію, яка
ставила мету об’єднати православну і католицьку церкви під главенством
римського папи. Католицьке духовенство і уніати почали ліквідацію
православної церкви. Захоплений уніатами Софійський собор цілком
занепав. Спорохнявіла покрівля, зруйнувалися склепіння галерей, загинуло
багато настінних розписів.
У 30-40-і роки XVII століття київський митрополит Петро Могила відібрав
Софію в уніатів і заснував при храмі чоловічий монастир. Собор було
частково відремонтовано, навколо нього споруджено дерев’яні монастирські
будівлі, а всю територію обнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт
у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано
Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний
розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін
і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було,
тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини.
Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки – від
темно- червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення
будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли
печі, облицьовані візерунчастими полив’яними плитками, що надавало
інтер’єрам особливого колориту.
У 30-40-і роки XVII століття київський митрополит Петро Могила відібрав
Софію в уніатів і заснував при храмі чоловічий монастир. Собор було
частково відремонтовано, навколо нього споруджено дерев’яні монастирські
будівлі, а всю територію обнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт
у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано
Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний
розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін
і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було,
тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини.
Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки – від
темно- червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення
будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли
печі, облицьовані візерунчастими полив’яними плитками, що надавало
інтер’єрам особливого колориту.
XVII століття ознаменоване національно-визвольною боротьбою українського
народу під керівництвом Богдана Хмельницького і возз’єднанням України з
Росією. У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі історичні
рішення Переяславської ради.
У XVII – XVIII століттях у Києві розгорнулось інтенсивне кам’яне
будівництво. У 1697 році велика пожежа знищила дерев’яні будівлі
Софійського монастиря. Через два роки почалося за указом Петра І
спорудження нових кам’яних будинків навколо собору. Будівництво тривало
по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню
(пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського),
монастирський мур, південну в’їзну башту, Братський корпус, бурсу. В
архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софійського собору
після поновлень знаходимо характерні риси української барочної
архітектури XVII-XVIII століть.
За типом Софійський собор у Києві – це п’ятинефний хрестовокупольний
храм із хрещатим підбанним простором та анфіладами бокових нефів, що
його оточують.
З трьох боків Софійський собор оточують два ряди відкритих галерей –
двоповерхова внутрішня й одноповерхова зовнішня, утворена рядами
підпружних піварок-аркбутанів. Згодом, очевидно у ХІІ-ХІІІ ст., зовнішнє
галерею було надбудовано. Із заходу до собору, між зовнішніми галереями,
прибудовано дві вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх –
„полаті”. Дуже цікаві дві світлі зали на другому поверсі, які
призначалися для князя та його почету.
Головний архітектурний ефект споруду полягає в її складній і разом з тим
надзвичайно гармонійній композиції. Відкриті арки галерей неначе
зв’язують споруду з довколишнім середовищем. Їх ритм пов’язаний із
декоративними нішами, що прикрашають фасади, напівциркульними арками
вікон, дверних пройомів і, нарешті, завершеннями куполів. Складність
композиції нарощується знизу вгору й з краю в центр. Собор завершується
тринадцятьма главами, з яких головна, найбільше оздоблених, – центр
усього художнього задуму споруди.
Композиція Київської Софії має динамічний характер не тільки зовні, де
він підкреслюється ритмом різномасштабних елементів, а й усередині, де
численні, трохи затемнені аркові анфілади контрастують з високим і
світлим під банним простором. Значну роль у композиції центрального
простору відіграють урочисті трифоріуми з потрійними аркадами, якими
завершується рукави архітектурно-просторового хреста.
В архітектурно-художньому задумі собору виняткову роль відіграє синтез
мистецтв. Мозаїки та фрески багатокольоровою гамою вкривають стіни,
стовпи, склепіння, арки й куполи собору. Барвисті зображення й орнаменти
з блискучим золотим тлом мозаїк у центральній частині храму вдало
поєднуються з легкими тонами фрескового розпису, що прикрашає боки
центральної частини, бічні нефи, галереї, приміщення другого поверху й
башти собору. Художній ефект підсилюють барвисті килими мозаїчних
підлог, різьблені мармурові окраси перед вівтарної перегорожі, мармурові
пороги та довірки отворів, різьблені шиферні плити, що оздоблюють
парапети другого поверху.
Архітектурно-художній образ Софійського собору вражає своєю досконалістю
й не поступається перед найвидатнішими тогочасними спорудами світу.
Цікаво відзначити одну особливість Софійського собору. За розмірами він
не такий уже й великий. Проте винятково вдала композиція різномасштабних
елементів створює враження грандіозності споруди.
Імена будівничих Київської Софії невідомі. Але майстри, що будували
Софійський собор у Новгороді, залишили своє автографи на стіні башти. Це
були Крол, Ніжко та Якимя. Не виключена можливість, що вони приїхали в
Новгород з групою майстрів, які щойно закінчили будувати Київську Софію.
Київський Софійський собор став зразком ще для двох видатних
давньоруських будівель: Софійського собору в Полоцьку (1044-1066 рр.) та
Софійського собору в Новгороді (1045-1052 рр.). Незважаючи на багато
самобутніх рис, в них ясно простежується київський прототип. Обидві
споруди в дальнішому мали величезний вплив на розвиток архітектури в
північних і західних руських землях.
У Софійському соборі мозаїки прикрашали лише центральну частину споруди,
передусім вівтар. Інтер’єр оздоблювали головним чином фресками, які не
потребували дорогих матеріалів, були простішими у виконанні і разом з
тим справляли величезний художній ефект.
Стилістично фресковий розпис Київської Софії близький до мозаїк, усі
майстри працювали за єдиним художнім задумом і, мабуть, серед них були
такі, що могли виконувати мозаїки, і фрески.
Складання програми розпису фресок та мозаїк було відповідним завданням.
По-перше, враховувалися вимоги замовника, який часто сам безпосередньо
брав участь в обговоренні композицій. По-друге, тут діяли церковні
канони й правила, від яких відступити було неможливо, по-третє, ця
програма розробляла, художні проблеми і, головне, композицію розпису в
цілому. Побутує думка, що роботою по складанню програми розписів
київського Софійського собору керував просвітер князівської церкви при
Берестовському палаці, а згодом – київський митрополит Іларіон, який був
довіреною людиною Ярослава Мудрого.
У Софійському соборі, було здійснено три цикли зображень: перший, що
трактує євангельські легенди, другий – біблійні легенди і третій –
житійний, присвячений головним чином „чудесами” покровителів
князівського роду – святим Георгію, Ганні та архангелів Михаїлу.
Розпис Київської Софії читається зліва направо і зверху вниз, як книга.
На склепіннях собору були зображені сцени з легендарного життя Христа:
„Різдво,” „Стрітення”, „Преображення” та інші, які до наших днів не
дійшли. Під склепінням, в за коморах, збереглися сцени з пізніших
євангельських подій: „Суд над Христом”, „Розп’яття” тощо. Нижче, на
стінах, – сцени з євангельських легенд після „воскресіння” Христа:
„Зішестя в пекло”, „Увірування Фоми” та інші. З цього циклу найцікавіша
композиція „Послання учнів на проповідь”, що натякає на недавнє
прийняття християнства на Русі. Всі постаті композиції виконано
приблизно в одному масштабі, лише Христос більший за інші. Композиції
майстерно вписані в площині півциркульних закомар та ділянки стін.
Фрески виконували першокласні досвідчені митці, про що свідчать чіткий
рисунок, стримана, але тонко підібрана гама.
В оздобленні давньоруських храмів Х-ХІ ст. значну роль відіграє
різьбярство. Давньоруські скульптори – „камяносечці”, розробляли
орнаментальний рельєф, архітектурні деталі та оздоби, що прикрашали
християнські храми й князівські палаци. В цих видах оздоблення
давньоруські майстри досягли високої досконалості.
Для різьбленого оздоблення монументальних споруд у Київській Русі
вживали два матеріали – мармур та рожевий шифер. Мармуру на Русі не
було, його привозили здебільшого з острова Проконнесу в Мармуровому
морі, де в той час знаходився відомий на весь світ центр по видобуванню
та обробленню мармуру. З Проконнесу привозили і готові вироби з мармуру
– колони, капітелі. Мабуть, з Проконнесу везли на Русь і мармурові
саркофаги, в тому числі – відомий саркофаг Ярослава Мудрого, що стоїть у
Софійському соборі. Різьблені проконнеські мармурові вироби служили
взірцями для київських майстрів, які спеціалізувалися на іншому, суто
руському матеріалі – овруцькому рожевому шифері. Під Овручем здавна
зводилися численні майстерні по виготовленню з шиферу різноманітних
виробів. Рожевий шифер добре колеться на плити й прекрасно ріжеться. Це
– чудовий матеріал для підлог, карнизів, парапетів, вівтарних
перегородок, що їх ставили в ті часи замість іконостасів.
Винятково цікаві орнаменти на шиферних плитах київського Софіївського
собору, що утворюють парапети другого поверху. Кілька їх ще й досі
збереглося. Кожна плита – окрема композиція. Основний орнаментальний
мотив – це плетиво, вписане в кола та ромби. В колах – розетки, о
нагадують стародавні слов’янські сонячні знаки, стилізовані квіти,
вінки. Над портретом дочок Ярослава плита, в центрі якої геральдична
фігура орла. На плитах, що відгороджують південну аркаду, бачимо то
дрібний сітчастий орнамент, то вишуканий візерунок з плетива, то
перевиту стрічками решітку з зображеннями раків та риб – карасів,
пліток, лящів, окунів. Антропоморфні мотиви в розкішному різьбленому
вбранні Київської Софії відсутні.
В цілому даний архітектурний комплекс цікавий, самобутній і потребує
глибокого подальшого дослідження і пошани.
Використана література:
Археологія Української РСР. – К.: Наукова думка, 1975. – С. 399-401.
Асєєв Ю.С. Мистецтво Стародавньої Русі. – К.: Мистецтво, 1963.
Івакін Г.Ю. Оповіді про Стародавній Київ. – К.: Радянська школа, 1982. –
С.61-70.
Красильний М.Й. Софійський заповідник у Києві. – К.: Держбудвидав УРСР,
1960.
Лазарев В.Н. Мозаики Софии Киевской. – М.: Искусство, 1960.
Логвин Г.Н. Софія Київська. – К.: Мистецтво, 1971.
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
