Курсова робота на тему:
«Вишивка: історія, особливості, народні майстри»ЗМІСТ
ВСТУП
Розділ І.
1.1. Історичні відомості про вишивку
1.2.Значення вишивки в житті людини
Розділ ІІ
2.1. Розвиток сучасної народної вишивки
2.2.Художньо-технологічні особливості.
2.3.Орнамент та техніка виконання.
Розділ ІІІ
3.1. Народні майстри вишивки Покуття
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ
Свю курсову роботу , як зазвичай , я розпочинаю зі вступу.
За час навчання в коледжі та інституті я ознайомилася з різними видами
мистецтва та техніками виконання виробів.Особливу увагу я надала пошиттю
та оздобленню одягу, елементами якого є народні мотиви. Випробувавши та
вивчивши різні матеріали , я вирішила зупинитись на впровадженні
новаторських ідей в ще ніби стародавній крій та оздоблення. Це давній та
дуже захоплюючий вид декоративно-прикладного мистецтва ,котрий захопив
мене з самого початку знайомства з ним .
Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває
багатство творчих сил народу, вершини його мистецького хисту.
Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної
вишивки зумовлено тим, що вона широко виступає в різноманітних варіантах
– як прикраса тканин одягового побутового, інтер’єрно-обрядового
призначення.
Дослідників народної культури постійно хвилює цілий ряд проблем
вишивального мистецтва. Чому вишивка зазнала такого масового поширення в
творчості українського народу? Численні матеріали свідчать, що вишивкою
займались майже в кожній селянській хаті. Популярною вона була і в
міському середовищі. Чим пояснити, що ніколи не зникала потреба
прикрашати одяг, різноманітні вироби для житлових, громадських культових
інтер’єрів, ритуальних, святкових обрядів, тощо.
Наявні фактологічні матеріали допомагають зазирнути в далеке минуле
вишивального мистецтва. Вишивки на тканинах і шкірі не могли довго
зберігатися. Зношувались вишиті речі, але узори з них повторювались,
перефразовувались, видозмінювались. До узорів, вишитих матерями,
бабусями, прабабусями, дівчата додавали нові мотиви, кольорові акценти,
і кожна робила це по-своєму. А всі разом вони створювали співзвучні
своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються
нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження.
Цікаво простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів
вишивального мистецтва, його естетично-художньої природи. Вишивка
розглядається як один із видів живописного мистецтва. Аналіз сріблястих
переливів вишивки білими нитками на білому фоні, дзвінких звучань
вишивки червоними і білими, червоними і синіми, червоними і чорними
нитками, барвистої соковитості багатоколірної гами дає можливість
стверджувати, що в галузі вишивки найбільш багато і різносторонньо
розкрилось колористичне обдарування народних майстрів. Кольорова вишивка
дає сміливий порівняльний виклик народному розпису і в багатьох
варіантах перемагає його своєю специфікою мелодійної гармонійності
кольорових зіставлень.
Вишивка – це унікальне мистецтво народної графіки, вона зберегла і несе
в собі багатовікову культуру народної декоративно лінії. Стібки
нитки-лінії – прямі по горизонталі або вертикалі, діагональні – основа
творення складних орнаментальних форм. Вона – домінанта вишивального
мистецтва. З неї починається безперервний процес творення – від простих
ел6ементів до складних мотивів орнаментальних форм. Характерно, що у
вишивці наглядніше і переконливіше, ніж в інших видах мистецтва, можна
спостерігати народну винахідливість щодо методу розміщення мотивів на
лінії, яку в народі називають стежиною, дорогою, бігунчиком. Ці лінії
стеляться на тканині рівно, зубчастими або хвилястими виступами, строго
організовуючи в лінійно-стрічковому ритмі безліч мотивів, образів,
знаків.
У вишивці найглибше відображене орнаментальне багатство народного
мистецтва, воно дає численні зразки геніальних композицій,
неперевершених за рівнем художнього трактування в інших видах народного
мистецтва.
Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено
чудеса народної вигадки, фантазії – геометризований метод зображення
краси землі, природи, сонця, людини.
Загальновизнані, неперевершені класичні зразки геометричного орнаменту
українського народної вишивки Постійно оновлюючись і збагачуючись новими
рисами, мистецтва вишивки ніколи не поривало з іншими методами
зображення багатого рослинного світу. Краса рідної земля передана у
вишивці широкомасштабно – сягаючи небесних планет, сонця, зірок, місяця.
Численні повтори різноманітних композицій геометричного, рослинного,
оргітоморфного, зооморфного орнаментів приведені до їх особливої
вишуканості, лаконічності, художньої виразності.
1.1. Історія вишивки
Цей вид мистецтва виник давно – корені його сягають у глибину віків.
Мабуть, ніколи не зможемо ми довідатися, хто і коли вперше здогадався
втілити в узорний мотив красу рідної природи, свої переживання та
відчуття, бо огляду на недовговічність тканини та ниток наука позбавлена
можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва. Адже зразки
найдавнішої вишивки у музеях Європи віднять до V ст. н.е., а пам’ятки
української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть
(найбільше у музеях вишивок ХІХ ст.).
Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і мандрівників
минулого дозволяють стверджувати, що початки мистецтва вишивання на
території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток
його не переривався ніколи – починаючи з незапам’ятних часів і до наших
днів. Елементи символіки сучасних орнаментів української народної
вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні
мешканці території нашої країни – трипільські племена (доба пізнього
неоліту і початку періоду бронзи).
Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів – мешканців причорноморських
степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот.
Відомо багато археологічних доказів відносно давності і поширеності
народних звичаїв вишивати одяг. У с. Мартинівка Черкаської області було
знайдено скарб, що датується VІ ст. н.е. Серед інших речей тут
виявлено срібні бляшки з фігурками, чоловіків, одягнених у широкі
сорочки з вишивкою на грудях, – ще недавно так одягались українські
селяни. Бляшки, подібні до знайдених у с. Мартинівка, було виявлено у
Фессалії, на Балканах. Науковці вважають, що їх занесли туди слов’яни з
середньої Наддніпрянщини. На фессальських бляшках зображено воїна так
виразно, що видно вишивану вставку на сорочці.
Арабський мандрівник Ібн-Фадлак (Х ст. н. е.) у своїй оповіді про русів
зазначає, що вони мали вишитий одяг.
У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо
цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна – Янка організувала в Києві,
в Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати
золотом і сріблом.
Археологічні розкопки, підтверджували значне поширення вишивання у
стародавньому Києві на фібулах і срібних браслетах ХІІІ ст.. зображено
постаті в сорочках з широкими вишиваними манишками.
В Іпатіївському літопису від 1252 р. говориться, що князь Данило
Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитий
золотими плоскими мережками.
Творче спілкування з іншими народами мало певний вплив на техніку
художньої вишивки майстрів Київської Русі, але в своїй основі вона
залишалась самобутньою. Народ творив, знаходив і стверджував власний,
оригінальний стиль. Невідомі умільці копіткою працею виробили
різноманітні устелені техніки вишивання, зразки давньокиївського
вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з Х-ХІ ст.. З первісного
заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре
знати. Відомо, що таку школу очевидно, першу на українській землі, у ХІ
ст. організувала сестра Мономаха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі
вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо. У ХVІ-ХVІІ ст.
успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших
містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі
майстри були в ХVІІІ ст.. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут
вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці вироби здебільшого
призначалися для продажу. Поступово формуються значні вишивальні центри,
наприклад, у селах Григорівні на Київщині, Качаневці – на Чернігівщині,
Клембівці – на Поділлі, і т.д. Такими центрами в Карпатах стають
Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині ХІХ ст.. знову виник
інтерес до народного, національного вишивання і не тільки компонентів
одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період
виявився своєрідним пробним каменем під тиском штучних псевдонародних
зразків, не притаманного їй призначення. Ручне вишивання, як основа
існування такого виду народного художнього промислу не могло бути
конкурентноздатним з промисловістю. Намагання різних товариств,
організацій, установ (наприклад “Просвіти” земств, різних шкіл, курсів
при них) щодо збереження, та дальшого розвитку цього виду народної
художньої творчості могли дати бажаних результатів у конкурсній боротьбі
з промисловим виробництвом.
Проте вишивка не зникла з життя народу, як і не згасла його душа,
естетичні уподобання. Основне призначення вишивки – прикрашувати одяг,
інетр’єно-обрядові тканини – зумовило її виживання і дальшого розвитку.
Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні
фабрики, наприклад ім.. Лесі Українки у Львові. та дешеве фабричне
полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вививка
традиційно тримається на індивідуальної творчості, дуже повільно
переходила вона на перкалі, шовк та інші тканини промилсовгов
виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки, – заполоч, волічка,
гарус і т.д. у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом.
Кінець ХІХ – початок ХХ ст.. – це період, коли вишивка набула масового
застосування на жіночому і чоловічому одязі вишивання, образний,
орнаментальний лад, набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з
рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів
Яворів шини на Львівщині і монохромний (чорний),часто геометризований,
орнамент. Сокальщини в цій же області. Багата на відмінності місцевого
характеру гуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто
геометричним орнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим
рослинним, і.т.д. Українська вишивка знає також зооморфні, антропоморфні
та орнітоморфні мотиви (зображення звірів, людей, птахів. Неповторністю
композицій, орнаменту, колориту характеризується вишивки Полісся,
Бойківщиин, Поділля, Полтавщини. Часто вони є своєрідним “паспортом” для
вишитих речей (наприклад, сорочок), Вже в кінці ХІХ на початку ХХ ст..
вишивальницям на Україні були відомі понад 1200 художньо-технічних
прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи
нанесення вишивальними нитками стібків на тканину – двосторонній і
односторонній. На всій території України широко було відоме мережання,
однак окремі регіони мали свої особливості.
Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною
фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна
композиції. Багатий колорит, складні геометричні узори, що густо
заповнюють тло тканини, властиві вишивці Галичини, Буковини, Закарпаття.
Рослинний орнамент червоного, чорного і синього кольорів у поєднанні із
зображенням тварин характерний для Полтавщини, Київщини, Чернігівщини.
Серед найвідоміших майстрів Г. Герасимович, Л. Березовська, О.Василенко,
Г.Гринь, Л. Вансальська, Г. Кольченко, а також В.Сидоренко, А Корзун
(Зхапрків), Н.Гречанівська, Л. Городина (Київщина), О. Великодна, О.
Закорна (Полтавщина), М. Коржук, Є. Ковтун (Вінниччина), Д. Петневич,
С.Селянкіна (Івано-Франківщина), Л. Фролова, Г.Бигук (Львівщина), А.
Шувайло, З. Кресанова (Черкащина), І. Ремізова, В. Тташмик
(Чернігівщина) та ін.
Вишивка – це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців,
а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних устремлінь, інтелекту
українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів,
рослин, дерев, квітів, стверджують, що наші предки обожнювали їх,
опоетизовавули природу не лише у фольклорі, а й декоративному мистецтві.
Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней,
хрестиків тощо було своєрідними оберегами, що захищали людину від “злих”
сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка), червоний – любов,
жага, світло, боротьба, сорний – смуток, нещастя, горе, смерть, зелений
– весна, буяння, оновлення життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури
Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням
глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих,
життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як
національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння,
відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні
рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників
працьовитості юнки. стійкості традицій дійшли через століття до наших
часів. Звичайно, з часом майстерність вишивання вдосконалювалась.
Народний досвід зберіг найтиповіші, найбільш доцільні, позначені високим
мистецьким смаком зразки орнаменту, їх барвистість, вишивальні техніки.
На рубежі ХVІ- ХVІІ ст.. починається могутня хвиля відродження
української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й
вишивання, Арабський мандрівник, який у 1656 р. проїздив через Україну
по дорозі до Москви і назад, описуючи побут українців, зазначав, що у
дочок українських міщан та київських вельмож головні убори гаптовані
золотою ниткою.
В умовах патріархального укладу сільського життя з натуральними формами
господарювання більшість речей домашнього вжитку та його сім’єю. Майже в
кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була
напоширенішим способом прикрасити тканину.
1.2.Вишивка в житті людини
Дослідження вишивки розкриває важливі аспекти вираження в ній
живописної, графічної і орнаментальної культури народу.
Вишивка зберігала в своїй іконографії давні архаїчні мотиви. Вона майже
нічого не губила із своїх надбань, досвід причетний до відбиття складною
мовою вишивального мистецтва народного світогляду.
Закономірні процеси художньо-естетичного мислення народу формувалися
віками і удосконалювалися в міру поступу на шляху суспільного прогресу.
У всезагальній художньо-естетичній картині людського буття вишивка
займає чільне місце як найбільш масовий і різнофункціональний вид
мистецтва.
Історією визначена особлива роль вишивки в духовному життя людини,
створені естетичного середовища у праці, відпочинку, святкуванні. Вишиті
одяг, рушники, скатертини, завіси тощо, які організовують інтер’єр
житлових і ритуальних споруд, супроводжують свята, обряди, несуть в собі
не тільки матеріально-практичну, а й духовно-естетичну функції. З
давніх-давен і до сьогодні вишивка виступає як естетичне духовне
самовираження народу, його морального етикету, як утвердження краси
земного життя.
Починається кожна вишивка з підготовки матеріалу – вибору тканин, ниток,
голки та ін. Легкі рухи їх розміщень, сполучень, приводить до утворення
складних, наперед задуманих “серцю милих” узорів. При цьому завжди
присутні тактовна неспішність, міра співставлення, органічний зв’язок
між матеріалом тканини і вишивальних ниток. В результаті народжується
вишивка як нова реальність – на весільному рушникові, сорочці для
милого, дитячому одязі. Найкращі узори, такі, яки би ні в кого не було,
створювались і вишивались для дорогих людей, для особливих святкових
подій. Народною свідомістю опоетизована творчі жіноча праця, зв’язана з
образами добра, захисту, надії. Високоморальні естетичні основи
всенародного вишивального мистецтва.
Аналіз, вивчення вишивки в соціологічному аспекті пов’язані з основним
автором – жінкою. Вона по-іншому творила в кожну епоху, залежно від
соціально-історичних факторів, втілюючи у вишивці глибину філософської
мудрості життя, вміння вносити в нього красу, доброту ніжність. Одні і
ті ж жіночі руки легко і вправно виготовляли тканини, шили одяг,
вишивали його, прикрашали хату, готували їжу, випікали з шишками хліб,
коровай, калачі, книші тощо. І завжди в усьому непохитна вірність
народним традиціям і чуйність до всього нового, прогресивного. Ніколи не
переривався зв’язок художніх традицій, як і постійні процеси
взяємозв’язків і взаємовпливів з іншими видами народної творчості та
мистецтва.
Вишивка найпоказовіший вид мистецтва, який має широкі аналогії в
культурі інших народів.
Вишивка – мистецтво всенародне і інтернаціональне за своєю суттю. У ній
через віки пронесене і збережена колективна народна мудрість, художня
пам’ять, естетичні ідеали краси.
Покуття – Снятинський, Городенківський, Коломийський і частина
Тлумацького району Івано-Франківської області – виділяється в окремий,
чітко визначений своїми художньо-образними ознаками етнографічний
регіон. Проте він має аналогії з Поділлям і Буковиною. Найхарактернішими
сорочками тут є “чорнєнки”, які носили заміжні жінки, і “червонєнки”, що
вдягали дівчата. Вони здебільшого орнаментовані геометричними мотивами,
а розміщували скісними, ламаними віртуальними смугами або ж
розташовували в шаховому порядку, суцільно вкриваючи усе поло рукава.
Нижче “плічко” і “зморшки” ішли горизонтальні смуги орнаменту в
три-чотири ряди.
Варіанти червоного кольору в різних селах Покуття мали свої відмінності.
У Стецеві вони мали помаранчевий відтінок у Воронівцях і Раківцях
(Городенківський район) – темно-вишневий. Улюблений узор – композиція
чотирикутників, уся площина яких зашивалася нитками у різному напрямку.
В селі Видинові “чорнєнки” вишивали дрібними чорними купочками,
розкиданими в шаховому порядку по всьому полю рукава, що створювало,
високий рельєф узору. До того ж на Покутті чоловічі портяниці і жіночі
сорочки “рісши”, тобто збирали в дрібні складочки. Це також створювало
додатковий художній ефект глибини поверхні полотна сорочки.
особливістю народної вишивки Покуття наявність у селах Русові,
Микулинцях, Залуччі, Видинові Снянинського району вишивок білим по
білому. Це переважно узори геометричного орнаменту – восьмипроменева
розетка, ламана лінія, ромби, виконані вирізування, коленням. Чоловічі і
жіночі сорочки мали на подолі і рукавах широкі смуги мережок “цирок”.
Біла нитка, завдяки застосуванню різноманітних наскрізних технік
виконання, створювала світло-тіньову гру кольору – від блискучо-білого
до темно-сірого. З’єднувальні шви змережували “кривульками” вишневого
кольору, і це чудово поєднувалося з вишивкою білим по білому.
З’єднувальні шви перетворювалися на широкі орнаментальні смуги, які,
крім утилітарної функції, несли й художньо-декоративне навантаження.
Особливістю святкової вишивки є наявність в орнаментах поряд з
рослинними мотивами зображень птахів, вазонних квітів з двома птахами,
птахів у вигляді грифонів. Подібні зразки поширені в селах Белелуї,
Видинові, Джурові. Поряд з вишивкою білим по білому у Снятинському і
Тлумацькому районах, зустрічаємо геометричні узори жіночих сорочок,
виконі суцільно чорним кольором, які носили виключно літні жінки.
2.1. Розвиток сучасної народної вишивки Покуття.
Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини
минулого і досягнень художньої культури народу. Її розвиток проходив у
єдиному руслі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його
запальним основам.
Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво
виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх
етнографічних зонах України: Середнього Подніпров’я, Слобожанщини,
Полісся, Поділля,, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям, Півдня України
та ін.
У кожному із них – свої традиції, своя система і творчі методи. До того
ж і в межах етнографічних зон, крім основних центрів, виділяються
локальні осередки, такі, наприклад, як Київщина, Полтавщина, Волинь,
Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Буковина. Часто село від села
(наприклад, на Поділлі Клембівка від Горо днівки, Заліщики від Борщева)
автор від автора відрізняються характером виливання. А загалом іде
постійний процес розвитку вишивки на спільній основі народних художніх
традицій, починаючи від її життя в етнографічному середовищі, кінчаючи
промилася. В різних за організаційною структурою підприємствах народних
художніх вишивальних промислів – об’єднаннях, фабриках, комбінатах,
майстернях, лабораторіях – вишивальниці в творчій співпраці з
художниками-конструкторами, модельєрами, дисонаторами виготовляють
різноманітні вишиті вироби. “Мистецтво кожного промислу – це своя школа
досвіду, своя історія”.
Основою творчого життя підприємств народних художніх промислів України є
безперервний розвиток народних художніх традицій, в який таїться
оптимістична сила і енергія художньої творчості. “Народна художня
традиція, як і мова народу, є сам народ з його історією”.
Найважливішим явищем сучасного вишивального мистецтва є безперервний
процес появи нових талановитих майстрів з їх яскраво вираженою манерою,
індивідуальністю, авторів нових відкриттів та носіїв колективного
досвіду. Дивовижна сила творчого обдарування вишивальниць, виявлена в їх
хисті створювати вироби високої художньої вартості, нести в життя
гуманістичні ідеали. Здобутки народних майстрів нерозривно пов’язані з
їхнім світосприйманням, ерудицією, з відчуттям найтонших нюансів краси
природи і краси колективного досвіду, повагою до нього. Вони обізнані з
досягненнями вітчизняної і світової культури, а працюючи в річниці
локальних місцевих традицій, спричиняються до виникнення нових напрямів,
розвитку вишивки як одягового, так і інтер’єрного призначення.
Новим етапом творчого злету є вишивка України 90-х років. В сьогодні, в
бурхливу епоху науково-технічного прогресу актуально звучить питання,
яким задавався колись видатний просвітитель, філософ і поет Г.Сковорода
“Для чого делаем материи, вышиваем их розными нитками и взору приятными
цватми обвешемся оными?”. Він сам на це питанні відповів: “Для радости
сердца”.
Життя підтверджує, що вишивка як вид народного мистецтва постійно живе,
розвиваючись, збагачуючись новими аспектами філософсько-естетичного
звучання. Постійно зростає її популярність і зацікавленість нею.
Зміст монографії – вишивка ХІХ-ХХ ст.. західних областей України. Але
узагальнене її вивчення неможливе без розгляду української народної
вишивки загалом, питань давньоруської основи розвитку в процесі
взаємовпливів і взаємозв’язків з іншими народами. Автором поставлені
завдання: розгляд закономірностей її розвитку, з’ясування художньої
природи, естетичних функцій, значення в житті, побуті, визначення
спільних і локальних художніх особливостей, аналіз основних тенденцій,
проблем розвитку сучасного вишивального мистецтва.
2.2.Художньо-технічні особливості.
Матеріал і техніка вишивання – важливі фактори, які зумовлюють художній
рівень вишивки. Вражаюча геніальність народних вишивальниць – у їх
глибокому розумінні матеріалу, вмінні використовувати: здавалося б,
прості засоби для отримання сильних декоративних ефектів. Згідно
призначення матеріали для вишивання поділяються на два види: матеріал як
основа, на якій вишивають (тканини, шкіра) і матеріал, яким вишивають
(нитки рослинного, тваринного походження, металеві, бесід, лелітки,
корали, перш, ґудзики тощо).
Природні, фізичні, структурно-еластичні властивості, кольорові відтінки,
характер взаємодії цих двох видів матеріалів значною мірою визначають
художню якість вишивки. Колективна мудрість народу полягає в мистецькому
хисті згармонізування різних видів матеріалів, найвиразнішого виявлення
й краси у двомірній площині і продуманої співмірності вилитих узорів і
пробілів тканини для підсилення емоційних акцентів звучання орнаменту,
колориту.
Як і в усіх східних слов’ян, в українській народній вишивці масово
поширені були для вишивання тканини домашнього виготовлення – вовняні,
конопляні та шкіра. Послідовно змінювалось використання різних
матеріалів. На території України різні природні умови, рівень
взаємовпливів з культурними надбаннями сусідніх народів спричинилися до
формування локальних своєрідностей технічних технологічних аспектів
підготовки тканин до вишивання. Матеріалами для виготовлення тканин в
домашніх умовах виступала місцева сировина: льон, коноплі, овеча вовна,
які оброблялись цілорічно, поетапно, у визначені народним календарем
терміни.
В ХІХ ст.., як в епоху сивої давнини, про що свідчать археологічні
знахідки матеріалом для вишивання, масово поширеним на території
України, були ручнопрядильні льняні, конопляні і вовняні нитки.
Пряли нитки з найкраще опрацьованих волокон льону ти конопель, пряли
тоненько і рівно, щоб жодна нерівність не шкодила вільному рухові нитки
у вушці голки, щоб вона легко стелилась на фоні тканини. Особливо багато
уваги приділялось дальшій підготовці ниток: вибілюванню, фарбуванню,
натиранню воском або жиром тощо. В кожному районі, селі існували
відмінності щодо процесів підготовки ниток для вишивання. Поширеним
явищем було вибілювання ниток. Вишивка білими нитками – давня
загальнослов’янська традиція. На Україні підготовка вибілених ниток,
вишивання ними пов’язані з ідеалами чистоти, краси, вправності жіночих
рук, повір’ями в добре життя.
З середини ХІХ ст. поширеним стало як і в містах, так і в селах
використання привозних бавовняних, вовняних, шовкових, металевих ниток,
бісеру, металевих леліток тощо.
У середині ХІХ ст. західноєвропейська мода на вишивку бісером
спричинилась до поширення його і в народній вишивці. Різнокольоровими
бісеринками доповнювали вишивки на уставках жіночих сорочок, головних
стрічках, поясах, безрукавках. Суцільне вишивання бісером складних
рослинних композицій, сюжетних мотивів було характерним у міському
середовищі. Найбільшого використання зазнав бісер у вишивці карпатської
зони, особливо в районах Буковини, Покуття.
Бісер, металеві пластини, ґудзики, корали, стеклярус – матеріали, які в
українській народній вишивці були підпорядковані осиному вишивальному
матеріалу – нитками, різної структури і якості, від тонких, ледве
помітних, до грубих нитяних шнурів.
З давніх-давен поняття “вишивка” означало прикрашання тканин, шкіри,
побутового обрядового та інтер’єрного призначення з допомогою голки і
нитки. Здавалося б простіше є технічні засоби вишивання. Голкою, у вушко
якої затягнута нитка, проколювала основу шкіри або тканини, стежки різні
за розмірами, кольорові в задуманому напрямі, ритмі повторення
стібки-шви. А в результаті створювалося безліч складних, високохудожніх
орнаментальних форм.
Техніка вплітання нитки в основу, коли двосторонньому плані – з лицевої
і вивоворотньої сторони – позмінно виступає вишивальна нитка, виконуючи
функцію зшивання. призбирування тканини, орнаментування, поширена по
всій території України і відома під назвами зшивання. переплітання,
перебирання, снування. При її виконанні іде процес активного втручання в
структуру тканини.
До двостороннього методу декорування тканин належать і різноманітні
техніки виколювання, вирізування, мережання, обметування, рубцювання
тощо. Ці техніки були відомі в усіх областях України. Особливого
поширення вони набули на Покутті, Полтавщині, Київщині та ін.
Техніка виколювання передувала появі вирізування. Її своєрідність
полягає в тому, що стібки щільно кладуться один біля одного, починаючи з
центру, де утворюється голкою дірочка, і навколо неї застеляють площину
у формі квадрата, ромба або круга.
Вирізування виконується в такій послідовності: спочатку обкидаються
густими стібками нитки основи і піткання у формі квадратів різної
величин, потім вирізуються квадратні отвори.
Важливим в українській народній вишивці ХІХ ст.. був активний процес
розвитку мережання, змережування, які виконувались в тісному
співвідношенні з різними техніками вишивання. В цій діяльності народні
майстрині виявили досконале значення технічних навиків, а так само і
високу орнаментальну колористичну культуру.
Мережка – це своєрідна прозора ажурна вишивка, що виконується тільки на
тканинах полотняного переплетення, оскільки для виконання мережки
необхідно витягти певну кількість горизонтальних ниток, а вертикальні
зібрати голкою в пучки і обметати нитками, окреслюючи певні
орнаментальні мотиви: “стовпчики”, “прутики”, “павучки”, “віконце” тощо.
В залежності від техніки виконання мережки поділяються на “одинарний
прутик”, “подвійний прутик”, “схрещений прутик”, “черв’ячок”, “одинарні
стовпчики”, “подвійні стовпчики”, “гречка”, “вівсяночка”, “лучка”,
“одинарна”, “подвійна ляхівка” та “багаторядова ляхівка з настилом”,
“прутик з настилом”, з “прутиком через чисницю”, через “чисницю без
прутик”, “шабак”, “затеганка зубчикова квадратикова”.
Гладь двостороння відома пряма і коса. Щільно один стібок біля одного
прямо або скісно нитки основи заповнюються порівняно великі площини.
“Поверхниця” – техніка вишивання, при якій вишивальна нитка відповідно
до узору щільно застеляє фон у вертикальному напрямі справа наліво. На
лицевій стороні стібки вишивальної нитки вертикальні, на виворітній –
горизонтальні. Найчастіше зустрічається у вишивках Полісся, Поділля,
Покуття.
При техніці “ретязь” стібки наносяться зліва направо, починаючи від
першого хрестика. З його нижнього лівого кута проведений довгий стібок
вверх направо, протягнутий навиворіт тканини за три нитки основи вправо
від верхнього уколу першого хрестика. Він накриває хрестик. Далі справа
наліво набрані три нитки на голку, нитка витягнута в місце уколу правого
верхнього кута першого хрестика. Так прокладені довгі діагональні стібки
навхрест.
“Зерновий вивід” – техніка на перший погляд подібна до двобічної
штапівки, тилу ромбовидної стрічки, “в Яночку”. Пізніше полягає в тому,
що при вишиванні техніко. “зерновий вивід” стрічки з ромбиків у
діагональному напрямі всі стібки нанесені подвійно, один поверх одного.
Спочатку нанесений перший горизонтальний подвійний стібок, який
покривається другим. Послідовно чергуються зигзагоподібні ряди зернового
виводу.
Другий ряд виконується подвійними зустрічними стібками, утворюючи
квадратики. При застосуванні цієї техніки вишивальна нитка притягнута, і
в місцем уколів голкою утворюються дірочки. Ця техніка має ще назву
“дірочкова”.
Вишивка “хрестик” виконується двома перехресними діагональними стібками.
Чітко рухаються нитки основи тканини. Всі верхні стібки лежать в одному
напрямі, нижні – в іншому. При правильному виколюванні на виворітній
стороні виходять рівні, прямі, паралельн6і стібки по вертикалі (коли
спочатку миються скісні стібки, пів хрестики, а не цілий хрестик) і
прямі суцільні стрічки по горизонталі (коли одразу вишивається цілий
хрестик).
“Металівка”, при якій спочатку наносять методом “поперед голки” зліва
направо стібки через три-п’ять ниток основи (один на лицевій, другий на
виворітній стороні). Зворотнім ходом нитки справа нанесені стібки на
проміжки лицевої і виворотної сторони. Двічі стібки ніде не
покриваються. Цю техніку на Волині називають стібок, на Поділлі –
стебнівка.
“Ланцюжок” – техніка вишивання петельками, які виходять одна з одної,
утворюючи ланцюжок, виконується голкою або гачком. При вишиванні голкою
виводять нитку з виворотньої сторони на лицеву, роблять петельку і
проводять нитку навиворіт, вводячи голку в попередній укол. Наступний
стібок на лицеву сторону роблять так, що кінчик голки, потрапив у
середину петлі. Різновид петель довших, коротших, вужчих, ширших
визначає характер ланцюжкової стрічки.
Композиція орнаменту, його розміщення перебувають, у тісному зв’язку з
призначенням вишивки. Вона складніша і багатша на видних частинах
комплексів одягу, тканинах інтер’єрного призначення. Відмінний характер
композиції, кольорового рішення вишивки в жіночому, чоловічому і
дитячому одязі, у весільному вбранні, одязі, призначеному для щоденної
праці, на свято і на смерть. Вас заздалегідь детально продумане і
логічно обґрунтоване. Прямокутні площини тканини, прямий крій окремих
компонентів одягу спричинились до створення стрічкових, композицій.
Серед величезної кількості варіантів композиційного рішення вишивок
перевагу мають стрічкова, булетка, а також вазонна композиції. Дещо
іншого застосування набула розеткова і шахова системи розміщення
орнаментальних мотивів.
2.3.Орнамент ат техніка виконання
На всій території західних областей України вишивка є неодмінною
прикрасою народного одягу та інших предметів побуту. Її місцеві
особливості щодо композиції орнаменту, колориту, техніки та способу
пристосування дуже відмінні. У деяких околицях ці місцеві особливості
вишивок збереглися приблизно до початку ХХ ст.., в інших (карпатському
високогір’ї південному Подністров’ї, на північній Волині) вони в
основному існують досі.
Південно-східні райони понад Дністром, в Івано-Франківській і
Тернопільській областях, Чернівецька область та східне Закарпаття мають
вишивки, подібні орнаментом і технікою виконання. Однак при загальній
подібності вишивки окремих місцевостей мають свої характерні ознаки, за
якими можна виділити зразки Тлумацького, Городенківського, Бучацького,
Снятинського, Борівського, Заліщиківського районів на рівнині;
Косовського, Кутського, Надвірнянського, Коломийського, Печеніжинськго
районів на підгір’ї Ворохтянського, Жаб’ївського, Космацького районів
гуцульського високогір’я та ін.
Вишивки цих районів, скомпоновані з трьох частин, положених уподовж.
Різні способи вишивання – низинка, колення, прутик, вирізування,
кручення поза голковий шов, пере міткове шиття, гладь, ланцюжок, хрестик
тощо при тому самому мотиві дають зовсім інший ефект, іншу платину.
Колорит вишивок також дуже різноманітний – від однотонного до сполучення
десяти і більше барів. Найтиповішим є добір кольорів червоного, жовтого,
зеленого і чорно, що відповідно до кількості й способу застосування
дають дуже багато різноманітних узорів. У колоритні завжди переважає
основний тон – червоний або чорний, він веде мотив “дає тло і головні
акценти узору. Інші кольори підкріплюють звучання домінуючого.
Цікаві вишивки знаходимо в Тлумацькому районі. Для цієї місцевості
типовий мотив з восираменних зірок, вписаних у ромби, що лежать на
прямій лінії один біля одного. Поза ланцюжками, що лежать обабіч
центрального мотиву, – зубчасті вершини, утворені з пів зірок. Узор
густий, вишитий туго. без пробілів. Зірки, виконані гладдю з прозорими
коленими вічками посередині, щільно заповнюють ромбоподібне поле.
Контури ромбів і заповнення їх площин зрівноважені контрастним добром
кольорів. Завдяки застосуванню різних способів вишивання окремих деталей
узорів тлумацькі вишивки дуже пластичні й дають враження емалі.
На Снятинщині застосовують біле прозоре шитво – вирізування, колення,
мережання у поєднанні з гладдю. Останнім часом тут дістали поширення
кольорові вишивки, виконані хрестиками та двостороннім гаптуванням.
У вишивках з околиць Бучача мотиви подаються крупним планом, чітко й
прозоро. Ліній ромбоподібних узорів з гострими зубастими вершками,
виконані низинкою, наче виткані на полотні. Кольорові лінійні контури,
завжди посилені білим тоном незаповненого полотна, надають вишивкам
легкості та вираженості. Узори вишивають у темному колориті з перевагою
чорно тону або в червоному, в поєднанні з жовтою й зеленою барвами,
деколи з додатком синьої, рожевої, фіолетової. Кольори зливаються в
загальний золотисто-червоний тон, який дуже типовий також для бучацьких
тканин. У деяких селах Бучаччини вишивають спеціальним стібком з дрібних
круглих цяток, ніби з ґудзиків, які розташовуються круглими розетками й
півкруглими зубцями у тридільні мотиви. Ці так звані “кручені” узори,
вишиті чорними або червоними нитками з додатком жовтого й зеленого
кольорів, є місцевою особливістю Бучаччини.
Понад Дністром, в околицях Городенки, Борщева, Заліщиків, у Чернівецькій
області, а також у Кутському та Косовському районах вишивки багатші ніж
в інших місцевостях. Особливою пишнотою і декоративністю виділяються
вишивки на рукавах жіночих сорочок. Покриваючи цілий рукав, вони мають
три різні узори: на уставці, на морщинці (під уставкою) та вздовж рукава
до зап’ястя. Вишивки уставок, морщинки й рукава різняться між собою
розмірами, орнаментом і технікою виконання, але разом доповнюють одні
одну і утворюють композиційну цілість. Найбагатша і найскладніша вишивка
на уставці. Вона має широкий узор з одного або кількох горизонтальних
пасом і часто буває обведена з трьох боків стрічкою, що збагачує її
декоративність. Колористичний контраст уставці становить горизонтально
вишита морщинка, виконувана стібком, подібним до ткання (низинка,
напротяганки), рідше хрестиком.
У вишивках Городенківського району червоний колір вишнево-малинових
відтінків часто поєднується із золотисто-жовтим та зеленим. Цікаві
вишивки, які в одному кольорі мають два різні відтінки. Це досягається
таким способом вишивання коли стібки кладуть у двох протилежних
напрямках. Н особливу увагу заслуговують двобічні узори, вишивані
шовковими, вовняними і металевими нитками. Вони вимагають великої
майстерності та художнього смаку. Деякі з них дають враження
дорогоцінної ювелірної прикраси з самоцвітами.
Ознайомлення з вишивками окремих місцевостей показує, що різноманітність
і характерні порайонні ознаки в композиції, техніці виконання і колориті
складають різні варіанти одного типу вишивки, який виступає на всій
території і є основою для виникнення багатьох його відмінностей. Типовою
вишивкою в західних областях України є стрічка з пасмовим розташування
мотивів. Вона складається з трьох частин: основного, центрального
мотиву, бічних ланцюжків і зубчастих вершків, що повторюють елемент
основного узору. Орнаментальні мотиви завжди пов’язані з фактурою
тканин, вони чіткі й дуже прості.
Щодо кольору ми бачимо вишивки від однотонних до виконаних десятьма, а
той більше барвами. Найпоширеніші – двобарвні: червоно – черні або
червоно-сині. Майже скрізь чорний та червоний кольори є основними.
Червоними або чорними нитками вишиті узори в один колір, червона або
чорна барва дає тло для кольорових вишивок і вдержує колоритну гаму в
ясній або заглиблено темній тонації. Багатств барв зростає в напрямі з
півночі на південь. Яскравих живописних ефектів і колористичної
різноманітності вишивальниці домагаються шляхом контрастного зіставлення
або добром відтінків того самого кольору.
Найпоширеніші способи вишивання: низинка і напротяганки, які виконуються
на зразок ткання та дають різні варіанти геометричних узорів. Низинку
шиють кольоровими нитками з вивороту вподовж за основою, роблячи
рівнобіжні лінії потрібної довжини. Потім по лицьовій стороні “розвід”
вишивки, тобто рисунок, виведений контурами, вишивають (заповнюють)
кольорами відповідно до задуманого узору. Вишиваючи способом
напротяганки, кольорову нитку прикладають по лицьовій стороні полотна в
напрямку піткання, одержують однокольоровий контур геометричного мотиву.
У новіших вишивках переважають роботи хрестиком і гаптуванням, якими
виконують геометричні та рослинні мотиви. Хрестиком, як і низинкою,
будують основний мотив, потім ним же вишивають суцільний узор або
поєднане з іншими способом вишивання. Гаптування завжди поєднане з
ланцюжком, поза голковим шиттям, хрестиком, прутиком та прозорими
стібками. Гаптування має більшу свободу, бо не обмежується строгим
розрахунком на нитки, а закриває відповідно до узору площу і дає вільний
рисунок заокруглених форм. Більшість вишивок минулого виконано “по
нитці”. Ці способи пов’язані з фактурою тканини і дають переважно
геометричні форми. З геометричними мотивами пов’язане і прозоре шитво –
вирізування, колення, кручення та мереження – типове для вишивок ХІХ
ст..
В західних областях України вишивають дуже багато. Майже кожна жінка з
молодих літ вміє і любить вишивати. У компонуванні мотивів і поєднанні
кольорів вишивальниці користуються незначною кількістю елементів, для
кожного з яких мають окрему усталену назву “качела” (ромб, квадрат),
кривуля (ламана лінія), головка (геометрична фігура), клинці
(трикутники), ламки (з’єднані в одній точці три або чотири рисочки),
рожі, зірки купки (назви розет), ріжки, пшеничка та інший якими
означають вигляд геометричних мотивів. Маючи в пам’яті такий запас
орнаментальних знаків та усталену схему орнаментальної побудови,
вишивальниці творять незліченні комбінації узорів. Прекрасні узори,
повні фантазії, художнього змісту і чуття, що хвилюють, як поетичні
твори, вони вишивають з уяви і з пам’яті.
3.1. Народні майстри вишивки Покуття
Найбільш масовим видом народної творчості Прикарпаття є мистецтво
художнього вишивання. Народилося воно ще тоді, коли з’явилося домоткане
полотно.
Вишивання часто використовується як прикраса жіночого і чоловічого
одягу, предметів домашнього вжитку, як оздоба рушників, наволочок,
скатертей, занавісок і т.п. У кожній сім’ї вишивка є тим невід’ємним
художнім компонентом, що органічно увійшов у культуру роботу населення.
З покоління в покоління передаються, збагачуються і шліфуються традиції
художнього вишивання як однієї з важливих галузей народної творчості.
Асортимент предметів, у якому тепер практично знаходить застосування
художня вишивка, дуже великий. Це свідчить про любов народу до здобутків
традиційної художньої культури, про його естетичні смаки.
Мистецтво художнього вишивання широко використовується в створенні
декоративних прикрас, в нових сучасних моделях жіночого і дитячого
вбрання, в оздобленні жіночих сумочок.
Художня вишивка вдало використовується в інтер’єрах сучасних приміщень –
у житлах трудящих, у Палацах культури в ресторанах, кімнатах відпочинку,
готелях тощо. Вона вносить в побут своєрідну святковість, урочистість.
У багатьох районах Прикарпаття при художньо-промислових фабриках
організовані цехи художнього вишивання (Косів, Кути, Космач, Яблунів,
Коломия, Івано-Франківськ тощо). Удосконалюючи свою майстерність, творці
художньої вишивки знаходять все нові й нові мотиви.
Герасимович Г. На Прикарпатті провідне місце здобула творчість майстрині
народної вишивки Ганни Юліанівни Герасимович (нар. 1889 р.) в м. Косові.
Прекрасний фахівець, невтомний ентузіаст улюбленої професії, збирач і
охоронець кращих народних зразків художнього ткацтва та килимарства,
Г.Герасимови створила багато нових оригінальних композицій, що здобули
широке визнання. Орнаменти народної художниці застосовуються в килимах,
веретах, ліжниках, скатертях, занавісках, гардинах, у верхньому
чоловічому та жіночому одязі.
З перших днів заснування Косівського училища прикладного мистецтва до
похилого віку Герасимович працювала майстром відділу художньої вишивки.
Під її керівництвом підготовлено цілу плеяду здібних спеціалістів, які
нині працюють у різних регіонах України.
Багато робіт Герасимови включено до постійних експозицій в музеях (Київ,
Львів, Івано-Франківськ та інших).
У 1956 році вже в похилому віці вона вишила портрет Івана Франка до
100-річчя з дня народження (експозиція в Коломийському музеї народного
мистецтва Гуцульщини).
Знаменною подією в творчому житті Герасимович було прийняття її в члени
Спілки художників України в 1958 році.
Декілька зразків й вишивок експонувалось на виставці в Москві в 1960 р.
Відомим на Покутті є прізвище талановитої вишивальниці з села Шешори
Ганна Василівна Василащук. Село Шешори лежить у самому серці гір, серед
стін зеленого прадавнього лісу. Це віддавна знаний центр художньої
вишивки на Івано-Франківщині. Високі художні традиції ткання та вишивки
продовжують сучасні майстри: М.Федорчук, В.Мартищук, Г.Мартищук, М.
Курій щук, Д.Соколюк. Їхні соковиті за кольором, майстерно
оргаментоввані вироби не раз експонувалися на республіканських
виставках. Але найбільше вславилась з-поміж усіх шешорських майстрів
лауреат Державної премії Т.Г. Шевченка Ганна Василівна Василащук.
Народилася 1924 р. 2 листопада в селі Шешори на Косівщині, в бідній
селянській сім’ї. В 1939 р. закінчила п’ять класів місцевої школи.
Відтоді змушена йти на заробітки. 1939 – возз’єднання західноукраїнських
земель з Радянською Україною. Час, коли Г.В.асилащук вирішує присвятити
себе творчості. 1964 – у цей рік ряд творів майстрині був придбаний
провідними музеями республіки, зокрема ті, які вона присвятила 150-річчю
від дня народження Т.Г. Шевченка. А в 1967 – у Києві, в Державному музеї
Т.Г.Шевченка, відбулася персональна виставка творів майстрині. В 1968 р.
відбулося дві виставки творів Г.В. Василащук – у Києві та Каневі. За
високі досягнення в розвиткові українського народного декоративного
мистецтва їй було присвоєно звання лауреата Державної премії ім.. Т.Г.
Шевченка. Вже в 1971 р. Г.В. Василащук прийнято до спілки художників.
Протягом багатьох років вона обиралася депутатом селищної і районної Рад
народних депутатів, тривалий час очолювала сільську жіночу раду, брала
участь у роботі VІ з’їзду художників України.
Витоки творчості Михайлини Сабадаш з Коломиї ґрунтуються на давніх
традиціях прикарпатської вишивки, що виділяється стриманим колоритом з
перевагою темно-червоних, чорних кольорів витонченою ювелірною проробкою
деталей орнаменту. Основним засобом художньої виразності виставок
Сабадаш виступає чітка графічна лінія, переважно чорного кольору, що
утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються і
доповнюються і ними кольорами.
Сабадаш творчо інтерпретує традиції народної вишивки. Вона застосовує у
своїй творчості найпоширеніші техніки – хрестик, “Стебнівку”, гладь,
але найулюбленішою залишається “низинка”. Майстриня натхненно і сміливо
фантазує в створенні орнаментів чоловічих і жіночих сорочок. Світ
асоціативних уявлень майстрині розкривається насамперед у вишивці
рушників. Образна змістовність їх будується через ритмічно-пластичні
мотиви, певний колорит. Так, основа художнього образу рушника “Вівці
мої, вівці” передається через ритмічне повторення домінуючого мотиву
“баранячих ріжків”. Візерунок “Подарунок матері”, побудований на
контрастному протиставленні двох кольорів – чорного і червоного,
викликає асоціації з художнім образом, поширеним у поетичній творчості.
Свіжість барв, м’який ліризм відзначає рушники “Гори димлять”, “Вечірні
зорі”.
Також Марія Стефак із села Шешори творить диво-рушники. Завдяки
натхненній праці вишивальниці вишивка широко проникає в побут і стає
найбільш популярним видом декоративного мистецтва працюючи у вишивальних
цехах, фабриках художніх виробів (ім.. Лесі Українки у Львові, ім.. Т.
Шевченка в Косові) художніх майстернях, організованих окремих центрах
вишивальниці прикрашають чудовими узорами різні побутові предмети , що
розходяться по всій нашій Україні. За зразками народних вишивок працюють
гуртки любителів художнього вишивання, організовані в містах і селах при
школах і клубах.
У безлічі варіантів узорів дуже яскраво виступають декоративні якості
народних вишивок. Широко застосовуючись у сучасному побуті, мистецтво
вишивання зараз розвивається як важлива галузь декоративно-прикладного
мистецтва. У народних вишивках художники декоративно-прикладного
мистецтва знаходять багатющий матеріал для творчих композицій і дають
нові зразки стильної декоративності в тканині.
Вишивка – складне багатогранне явище художньої культури
українського народу. Це один із давніх, найбільш масових і розвинених
видів народного декоративного мистецтва. Історичні, літературні,
фольклорні матеріали стверджують активне побутування на Україні вишивки
одягового, інтер’єрного, побутового та обрядового призначення к у
сільському, ат і в міському середовищах. Її розвиток ґрунтується на
спільній основі мистецької культури трьох братніх східнослов’янських
народів у процесах взаємовпливів і взаємозв’язків з мистецтвом інших
сусідніх народів. На Україні вишивка розвивалася, як і в інших народів,
у двох основних формах: як домашнє заняття, тобто вишивання виробів для
себе. і вишивання виробів на замовлення, на продаж. Тобто вишивка
розвивалась як домашні ремесла і організовані промисли. Ці дві форми
існували паралельно, переплітаючись і взаємозбагачуючись. Кожна
історична епохи вносила зміни у їх життя. Впродовж віків
кристалізувалась чітка художня система, в якій гармонійну єдність
творять матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне рішення.
Вишивка не піддається довгому зберіганню. Але вишивальниці
перефразовували узори, створюючи співзвучні своєму часові складні
орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і
сюжетів різного історичного походження. В стійких образах, композиціях,
стилістичних засобах, колористичних рішеннях прослідковуються архаїчні
пласти, що відображають давні уявлення людини про світ. Цікаво
простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів вишивального
мистецтва, його естетичної природи, в залежності від конкретних
історико-соціальних умов.
Широкого розквіту мистецтва Покутської вишивки багато в чому сприяє
діяльність Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття.
Тут постійно організовуються виставки майстрів народного мистецтва,
пропагуються його кращі твори.
Творчість сучасних майстрів, виявляє їх глибокий зв’язок з традиціями
народної вишивки збереження й подальший розвиток її художньо-образної
структури. Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ,
поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і
народна пісня це велике надбання нашої культури.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Антонович С.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є.
“Декоративно-прикладне мистецтво” – Львів: Світ, 1999.
Василащук Ганна. Альбом. _ Київ, Мистецтво, 1985.
Гсаюк Е.О. Художнє вишивання. Альбом. – Київ: Вища школа, 1984.
Гурчала Ірина. Народне мистецтва Західних областей України. Київ.: 1966.
Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка Західних областей УРСР.
Київ.: Наукова думка, 1988.
Журнал “Початкова школа” № 10, 1996 р.
Кара-Васільєва Т. Українська вишивка. Альбом. – Київ. Мистецтво, 1993.
Макарчик С.А. Етнографія України.- Львів.6 Видавництво “Світ”, 1994.
Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. –
Київ.: “Український письменник”, 1995.
Скуратівський В. Берегиня. – Київ.: Радянський письменник”, 1987.
Українська минувшина. Ілюстративний етнографічний довідник. – Київ.:
Либідь, 1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
