Найстарші пам’ятки монументальної, мурованої архітектури на українських землях походять із побережжя Чорного моря — з колишніх грецьких колоній, які сягають VIII — VII ст. до н. е.
До більших міст належали Тіра над лиманом Дністра, Ольвія над лиманом Південного Буга, Херсонес коло сучасного Севастополя, Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія напроти Керчі, Тамань, Танаїс коло сучасного Ростова-на-Дону й багато інших. Досліди збережених незначних решток античних будов та інших мистецьких творів указують, що спочатку у VIII — VI ст. до н. е. були тут впливи т. зв. іонійського стилю, з V ст. поширюються зразки афінські, а з початком нової ери до II ст. помітні впливи римського будівництва.
Знайдені фундаменти оборонних мурів міст (Ольвія, Пантікапей, Німфей, Горгіппія), житлових будинків, храму Аполлона в Ольвії й різні уламки колон, капітелей тощо вказують на відмінність їх від чисто грецьких зразків — аттічних і малоазійських. Особливий інтерес мають гробівці (наприклад, у Керчі) зі склепінням, зложеним з клинуватого каміння. Цей новий на той час конструктивний засіб перекриття не був відомий у самій Греції, а лише в деяких грецьких колоніях, — наприклад, в Александрії.
Після навали різних кочівників, ще зруйнували грецькі міста, монументальне будівництво починає наново розвиватися в IV — VII ст. т. зв. старохристиянської й ранньовізантійської доби. Причому християнські храми постають саме в бувших грецьких містах, а навіть почасти з матеріалів давніших грецьких, античних будов. Найбільшим осередком старохристиянського будівництва був Херсонес. Яких великих розмірів воно досягало, свідчать збережеш рештки фундаментів і частин стін 27 церков і каплиць.
Найстарші церкви були центрального типу — у формі рівнораменного т. зв. “грецького хреста”, що вказує на східні впливи, далі базиліки VII — IX ст. римського типу, що у свій час були поширені на цілому Сході, округлі будови (т. зв. ротонди) V — VI ст., однонавні хрестильнікаплички й середній між базилікою та хрещатою будовою тип будов.
Усі будови перекривалися, очевидно, дерев’яною стелею, а склепіння мали лише апсиди (вівтарне заокруглення) й менші ротонди, Знайдені рештки і фрагменти розкішних мозаїк і різних деталей указують, що архітектурне мистецтво стояло тут дуже високо та приходило сюди головно з Греції, Малої Азії та Кавказу. Краще збережена церква св. Івана в Керчі (XIII ст.) близько стоїть до вищезгаданого середнього типу, але з більш виразним поділом на три частини (чи т. зв. нави), з чотирма колонами, що підпирають одну середню баню. Зв’язки цього будівництва на берегах Чорного моря з пізнішим будівництвом у Наддніпрянщині ще науково не з’ясовані.
Грандіозне будівництво розпочинається у нас в старокнязівську добу X — XIII ст., коли Україна-Русь починає жити повним державним і культурним життям. Про зародження монументального будівництва цієї доби висловлено чимало поглядів і припущень. Вказували на впливи Царгорода, Балкан, Вірменії, Грузії й нарешті Херсонесу.
Безсумнівним є те, що в X — XI ст. у нас переважали зразки візантійського будівництва т. зв. середньої доби розвитку візантійського мистецтва, яка витворила осібний тип церков, поширений перед тим на берегах Чорного моря (зокрема в Херсонесі й Керчі), а також у Вірменії, Грузії, Болгарії й Македонії. Звичайний тип більших церков X — XIII ст. на Україні — т. зв. тринавні з трьома напівокруглими чи гранчастими апсидами (заокруглення з боку вівтаря), з двома або трьома парами стовпів.
Між першою від вівтаря та другою парами стовпів через цілу церкву проходить поперечна нава. Середня найширша нава — такої самої ширини й висоти, як і поперечна нава (прохід); на перехресті їх угорі виводилася найбільша баня з верхньою точкою цілої церкви. Менші церкви були, можливо, однонавні з апсидою зі сходу; в Західній Україні виводилися також ротонди — округлі будови.
Характерною рисою багатьох церков були т. зв. опасання, тобто галерейки, що оточували будову з трьох боків (крім сходу), які збереглися в українському дерев’яному будівництві й донині. Нерідко із західного причілку підносилися дві могутні вежі або одна вежа в північно-західному куті будови.
Завершували будову одна, рідше 5 (або й 9) бань округлої, еліпсової й гранчастої форми. Загальні маси і зв’язаний із ними зовнішній вигляд будови завжди підпорядковувалися внутрішнім просторовим формам, так що зовнішній поділ стін відповідав внутрішньому заложенню, а навіть форма накриття даху й бань назовні точно відповідала внутрішнім формам. Згідно з цим, чисто конструктивним, законом архітектурного мистецтва будови загалом мали мінімальну кількість декоративних прикрас, а де воші й були, то відповідали логічному змісту окремих конструктивних частин будови.
Всі ці особливості планів конструкцій у парі з матеріалами й детальною обробкою окремих частин надають нашим будовам певної своєрідності, так що годі шукати цілковитих аналогій у будівництві Сходу й Заходу. Якщо першими будівничими були чужинці, то у виконанні робіт брали участь також місцеві майстри, що пізніше почали творити самостійно. З тих останніх маємо відомості про архітекторів Мілоніга (XII ст.) й Олешка (XIII ст.).
Найдавнішою й найбільшою мурованою церквою України, що збереглася лише у фундаменті, була Десятинна, побудована Володимиром Великим близько 988 — 996 рр. Це — тринавна будова з широким опасанням навколо, всередині пишно прибрана мармуровим обличкуванням, різьбами, кахлями, фресками й мозаїками. З історії будови знаємо, що вона завалилася в 1240 р. під час облоги Києва Батиєм. У середині XVII ст. на частині її мурів була побудована маленька однонавна церква, що простояла до 1824 р., а в 1842 р. на місці старої будови побудовано російською владою нову церкву у псевдомосковському “стилі”, причім усі рештки первісної будови (в деяких місцях у висоту до 6 метрів) було зруйновано разом із незвичайно цінними фрагментами фресок, мозаїк, кахлів тощо.
До найкраще збережених будов належить велика кафедра Спаса в Чернігові (1024 — 51) — первісно тринавна з п’ятьма банями й однією вежею. Найславніша й найбагатша будова княжої доби — київська кафедра св. Софії (1017), яка своїм розміром, технічними й мистецькими досягненнями є єдиним у своєму роді зразком архітектурної цінності для цілої Східної ба навіть Середньої Європи.
Та це й не дивно, бо вона була побудована за часів великого князя Ярослава Мудрого, який востаннє за княжих часів об’єднав усі українські землі в одну могутню державу. Первісно Софійська кафедра була п’ятинавною з дев’ятьма банями, опасанням із трьох боків будови і двома вежами із західного причілку; ця остання прикрашена колонками й луками. На початку XVII ст. будова була в руїнах; відновлена в 1633 — 38 рр. Петром Могилою в межах старих мурів і значно розбудована в барокковому стилі за митрополита Ясинського й гетьмана Івана Мазепи (1690 — 97).
До другої половини XI ст. усі будови старокнязівської доби в загальній масі наближаються до квадрату. До таких будов, крім вищезгаданих, належить також Спас на Берестові (XI — XII ст.) й церква Видубицького монастиря коло Києва (1088), Осередком найбільшого будівельного руху цього першого періоду були Київ і Чернігів. Хоч до половини XI ст. переважали візантійські зразки, але рівночасно помітні були й деякі романські впливи, що приходили із Заходу.
Від другої половини XI ст. і в XII ст. план церков видовжується в напрямку схід — захід, переважно через прибудову третьої пари стовпів, через що в середині постає шість стовпів (пілонів). До таких належать головна церква Київської Лаври (1073), Михайлівський собор у Києві (1108), Борисоглібська церква в Чернігові (1120), Успенська церква на Подолі (1132), Кирилівська Церква в Києві (1140) та ін. Рівночасно посилюються впливи романські, особливо в Чернігові й Володимирі на Волині.
Будівельна чинність від половини XII ст. переноситься з Києва до менших осередків (як Переяслав, Острог, Канів), а головно на західноукраїнські землі — до Галицько-Волинського князівства (Галич, Володимир, Овруч, Перемишль, Камінець на Берестейщині, Більськ, Холм та ін.). Перенесена сюди наддніпрянська будівельна традиція затримує план києво-чернігівських будов першої половини XI ст. з деякими конструктивними змінами. Крім того, спостерігаються відмінні оброблення стін (складених переважно з тесаного каміння), накриття й декорація виразного романського стилю.
На це ясно вказують обробка фасадів із двома вежами (Володимир-Волинський, Овруч), портали (прикраси вхідних дверей), капітелі, вітражі й поліхромна різьба (літописні відомості про Холм). У західноукраїнському центрі староукраїнської культури — Галичі — досі було знайдено близько 30 фундаментів різних будов XII — ХНІ ст. — тринавних. церков і одної ротонди. Інша ротонда із шістьома викружками всередині збереглася в с. Горяни біля Ужгорода. Одинока захована галицька церква св. Пантелеймона 1200 р. (тепер польський костьол) має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі, значно пошкоджені під час останньої війни 1914 — 15 рр.
Із цивільного будівництва старокнязівської доби маємо лише історичні звістки про замки і міські мури в Києві, Вишгороді, Володимирі-Волинському, Галичі, Холмі. З того заховалися невеликі рештки Золотої брами у Києві (коло 1037 р.), дві квадратові вежі коло Холма — Білавіж і Столпенська (XII ст.) та округла вежа коло Камінця на Берестейщині (1270 — 88). Розвиток архітектурного мистецтва на Україні X — XIII ст. мав великий вплив на сусідні краї; зокрема, українська архітектура впливала на мистецтво Польщі, Новгорода, Володимира-Суздальського й Білорусі.
З другої половини XIII ст. Україна, як відомо, переживала страшні часи руїни й знищення, коли разом із татарськими і північно-князівськими московськими набігами ослаблялися суспільно-політичні сили, спинялися прояви культурного життя, а матеріальні засоби нищилися. Будівництво обмежувалося до невеликих будов провінціального характеру, й то переважно на західноукраїнських землях. Тому стиль готики, що був поширений тепер у цілій Європі, не знаходив відповідного матеріального ґрунту на Україні й мав характер перехідного стилю, тим більше, що візантійсько-українська культура попередньої доби ще довгий час постачала потрібну умілість і вироблені форми.
Незважаючи на тяжкі обставини, розвиток українського мистецтва не спинився, — навпаки, саме в цю добу готики витворювалися нові мистецькі форми, конструкції, нові типи будов. Стиль готики, що панував у цілій Західній і Центральній Європі в XIII — XV ст. зі своїми характерними гостролучними формами склепінь перекриття, отворів та особливими конструктивними засобами та методою праці, надавав нашим будовам більшої легкості, з напруженою динамікою видовжених форм, що ніби поривалися вгору — у простір.
У XIV — XV ст. візантійсько-українська культура попередньої доби виявляється у формах планів і просторовому об’ємі, тоді як готика спричиняється до невеликих конструктивних змін і деталей. Прикладом таких будов служать вірменська кафедра у Львові (1363), церква Різдва Христова в Галичі кінця XIV ст. і церква в Межирічі на Волині середини XV ст. — усі з тринавним заложенням княжих часів, але з готичними лучами та іншими гостролучними деталями.
Єдиною в своєму роді є найстарша церква у Львові св. Миколи (XIV — XI ст.) з деякими романськими архаїзмами. В XIV — XV ст. на Україні відомий також тип т. зв. триконхових будов візантійського відродження, що приходить із гори Афон у Греції спочатку до української частини Буковини (дві церкви в Сереті кінця XIV ст. і три церкви в Путні коло Чернівців), пізніше — до Галичини (цікава тридільна церква в Лаврові на Бойківщині XV — XVI ст.) і нарешті — на Поділля (церкви в Кам’янці XVI ст., Зінькові, Могилеві-Подільському), в Замостя.
Неспокійні часи XIV — XV ст., боротьба з татарщиною й нова економічна кон’юнктура з колонізаційною політикою шляхти зумовлювали головним чином оборонно-замкове будівництво. Навіть будови релігійного культу пристосовувалися до оборонних цілей, — із грубими мурами, вежами й бійницями (стрільницями). Візантійське мистецтво вже остаточно переживалося і втрачало свій зміст; українські митці шукали стиків із західноєвропейськими мистецькими течіями.
Але в церковному будівництві ці західні зразки не могли перейматися без усяких змін уже через різниці релігійні, тому на Україні запозичували переважно форми цивільного будівництва Середньої Європи, перетворюючи й пристосовуючи їх до своїх обрядових потреб і побутових особливостей. До найвизначніших пам’яток цієї доби належать т. зв. гальова церква в Рогатині XIV — XV ст. і знаменита церква-твердиня в Сутківцях на Поділлі. Готика у своїх вироблених західних зразках спочатку мала доступ до більших міст Західної України, де вперше з’являються суцільні верстви міщанства й ремісництва, організовані на західних зразках (Магдебурзьке право).
Ці впливи, що проточувалися рівночасно з хвилею німецької колонізації, йшли трьома шляхами — із Шльонська, через Західне Закарпаття і Семигород. Певне значення мав великий торговельний шлях з Італії через Угорщину й Східну Словаччину до Галичини через Західні Карпати з торговельними і культурними осередками в Пряшеві й Бардієві (кафедра, ратуша XIV — XV ст.). Із Семигорода мистецькі течії діставалися через Буковину і Східне Закарпаття (кафедра в Берегові).
Найбільше готичних будов мав Львів, але вони були знищені під час пожежі міста 1527 р. та при пізніших перебудовах. Порівняно найліпше збережена готична кафедра Львова кінця XIV ст., так само як і деякі інші пам’ятки, що вказують на впливи німецькі та спеціально шльонські.
Приблизно до тої самої групи належать римо-католицькі кафедри в Перемишлі 1460 р. і в Кам’янці-Подільському кінця XV ст. та менші провінційні костьоли, що затримують готичні гостролучні форми навіть у кінці XVII ст. У той час, коли римо-католицькі храми звичайно повторювали без усяких змін відомі готичні зразки, церкви східного обряду є більш оригінальними та вказують на певну творчу переробку готичного стилю. Тоді, між іншим, усталюються трикамерна система плану (бабинець, середня частина і вівтар) і тридільність перекриття (три бані), типові для українського церковного будівництва в дереві й камені (Нижанківці, Вишнівці, Риботицька Посада, Залужжя та ін.), хоч зустрічаються церкви і в чисто західних формах (Кодня, Перемишль).
Із численних замків деякі готичні риси зберегли замки в Хотині на Бессарабщині (XIV ст.), на Волині — Острог (XIV — XV ст.), Луцьк (XIV — XVI ст.), Кременець (XV — XVI ст.), на Поділлі — Меджибіж (XV ст.), Кам’янець. Особливої уваги заслуговує добре збережений, колись славний своєю неприступністю замок у Кам’янці-Подільському, заснований ще в XIV ст. князями Коріатовичами та відбудований на початку і в середині XVI ст. Плани замісів
XV — XVI ст. були різноманітними: трикутні (Зіньків), чотирикутні (Сутківці), п’ятикутні й т. д. з наріжними високими вежами, що сильно виступали поза оборонні мури.
Коли в добу готики на Україні йшла переорганізація міст за західними зразками (що дало в мистецтві перехідний стиль із великою домішкою старої візантійської спадщини), то в XV — XVI ст. настає цілковитий зворот до Заходу, особливо радикальний із того моменту, коли вага й першість в економічному житті перейшли до міст.
Одначе ця орієнтація на Захід прийняла особливе забарвлення, бо коли в добу готики на Україні працювало багато німецьких майстрів, то в добу ренесансу (відродження античності) — переважно італійці зі Швейцарії й Венеціанської республіки. По українських містах ці майстри, вступаючи до цехів, діставали місцеві прізвища: Петро Італієць, Петро Красовський, Петро Барбона, Домінічі Римлянин, Амвросій Прихильний та ін.
Стиль “ренесанс” (що витворюється в Італії в XV ст. й поширюється в цілй Європі замість гостролучного стилю готики спочатку як “відродження” класичності) дав зрівноважені, впорядковані композиції зі спокійними, логічно продуманими й чистими формами, почерпнутими з античної архітектури. В поширенні цього нового напрямку на Україні велику роль відігравав згаданий торговельний шлях через Пряшів і Бардіїв, як то свідчать ранні ренесансові форми ратуші в Бардієві 1506 — 07 рр., будови м. Коросна 20-х років XVI ст. Рівночасно постають будови в переходовому стилі від готики до ренесансу, як замкова церква в Острозі 1521 р., жидівські синагоги в Сатанові 1532 р. і Львові кінця XVI ст. (т. зв. “Золота Ройза”), Чим далі на схід, тим готичні зразки все більше спізнювалися (два католицькі костьоли в Києві, руїни невідомої будови в Лубнах).
Досить ранні свідоцтва ренесансу бачимо в перебудові Кам’янецького замку 1541 — 44 рр., у ратушах Львова й Перемишля (за старими рисунками), а також у замках середини XVI ст. (Перемишль, Львів, Бережани, Ляшки Муровані та ін.). Важливим джерелом ренесансових форм для цілої України був Львів, де ренесанс з’являється в другій чверті XVI ст. (архітектору Петро Італієць, Петро Красовський), а розквіт припадає на 70 — 90-ті роки того ж століття. До найкращих цивільних будов цієї доби з витриманими і строгими формами чистого ренесансу належать доми Гепнера 1570 р. й т. зв. “Чорний дім” на Ринку 1577 р.
Найвищі досягнення українського ренесансу зосереджуються в чотирьох будовах Львова. Це — вежа й дім Корнякта, Братська (Успенська) церква і Трисвятительська каплиця. Одна з найкращих пам’яток ренесансу не тільки України, а й цілої Східної Європи — вежа Корнякта, побудована архітектором Петром Барбоною в 1572 — 78 рр. у характері вежі Madonna dell’Orto у Венеції, але в іонійському ордері (відміна грецького античного стилю), наближеному до знаменитої італійської школи архітектора Палладіо. Палата Корнякта на Ринку (1580), подібно до більшості будов Львова — з рустикою, у формах невеликих палаців Тоскани та Верхньої Італії.
Трисвятительська каплиця (1578) і Братська церква (1591 — 1629), хоч і проектовані італійськими майстрами, але виведеш в типово українських формах трибанної церкви; деталі й різьби, наприклад, у чудових т. зв. “метопах” під гзимсом, також виконувалися місцевими майстрами.
Великий будівельний рух кінця XVI й початку XVII ст. завдячує своєму існуванню головним чином організаціям братств — виразникам українського культурного й політичного руху в боротьбі проти іноземної експансії. Ця будівельна чинність сягала далеко на захід, де тільки були по містах більші українські громади. Про це свідчать братські церкви в Замості (1589), Сокалі (кінець XVI ст.), Луцьку (1617), Любліні (1607). Із початком XVII ст. будівельна чинність поширюється також на сході (Київ, Чернігів, Остер, Переяслав, Канів, Новгород-Сіверський), головним чином у реставраціях будов старокнязівської доби.
Окрему групу становлять будови перших років XVII ст. завзятого оборонця української культури князя Костянтина Костянтиновича Острозького, з характерними високими т. зв. аттиками (надбудови з луками та пілястрами над увінчуючим гзимсом будови) і фронтонами (острозький замок, Межиріччя, дім Острозьких в Ярославі, замок у Старому Селі коло Львова й багато інших).
Під кінець ренесансової доби втрачається почуття міри в пропорціях форм та їхніх композиціях; деталі й прикраси занадто обтяжують і переладовують стіни. До таких будов у Львові належать каплиці Боїмів і Кампіанів початку XVII ст., тоді як до наступної доби стилю, перехідного від ренесансу до барокко, відноситься цілий ряд будинків у Львові, Кам’янці та католицьких храмів у Львові, Луцьку, Кремінці, Ярославі. Більш своєрідними рисами відзначаються церкви теж перехідного стилю до барокко, наприклад, вежі Майявського монастиря в Галичині першої половини XVII ст., П’ятницька церква у Львові (1643 — 45) і церква гетьмана Богдана Хмельницького в Суботові (1656), де вже відбилися впливи Німеччини (Данциг).
Література
- Антонович Д. Із історії церковного будівництва на Україні Прага, 1925.
- Антонович Д. Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага, 1923.
- Голубець М. Начерк історії українського мистецтва. Львів, 1922.
- Грабарь И. История русского искусства. М., б. г. Т. 2.
- Ернст Ф. Київські архітектори 18 в. К., 1918.
- Павлуцкий Г. Деревянные и каменные храми // Древности Украины, К., 1905.
- Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля. К., 1928.
- Січинський В. Конспект історії всесвітнього мистецтва. Прага, 1925.
- Січинський В. Ukrajinska architektura — L’architecture ukrainienne. Brno, 1924.
- Таранущенко C. Мистецтво Слобожанщини XVII — XVIII вв. Харків, 1928.
- Таранущенко С. Хата. Харків, 1921.
- Щербаківський В. Архітектура у різних народів і на Україні. Львів, 1911.
- Щербаківський В. Українське мистецтво. Відень, 1913. Т. 1; Прага, 1926, Т. 2.
- Obminski J. O cerkwiach drewnianych w Galicji // Sprawozdanie komis, do badan hist. sztuki. Kraków. T. IX.
- Zaloziecky W. Gotische und barocke Holzkirchen in Karpatenländern. Wien, 1926.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
