Б. М. Тертишник Науково-практичний коментар до кримінально-
процесуального кодексу України 2007
Розділ перший ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Глава 1 ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Призначення Кримінально-процесуального кодексу
України
Призначенням Кримінально-процесуального кодексу України є визначення
порядку провадження у кримінальних справах.
(Стаття 1 в редакції Закону N° 2857-12 від 15.12.92)
Scire leges поп hoc est verba earm teneie, sed vim ac potestatem “Знання
законів полягає не в тому, щоб дотримуватися їх букви, а в тому, щоб
розуміти їх зміст і значення”
Термін “процес” походить від латинського “procedere” й означає рух,
діяльність. Кримінальний процес — це регламентуюча реалізацію
кримінального закону галузь права, а також заснована на ньому, втілена у
форму правових відносин та здійснювана у встановленому законом порядку
діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також інших
осіб, спрямована на швидке та повне розкриття злочинів, викриття винних;
встановлення об’єктивної істини, забезпечення правильного застосування
закону, захист суспільства та громадян від злочинних посягань та
здійснення правосуддя.
Сутність кримінального процесу проявляється в його спрямованості на
захист суспільного та державного устрою, прав та законних інтересів
громадян і юридичних осіб від злочинних посягань. У цьому розумінні
кримінальний процес має правоохоронний характер. Водночас, кримінальний
процес — це активна діяльність з попередження та викорінення злочинів.
Зміст кримінального процесу становить втілена у форму правових відносин
діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а
також інших учасників процесу, спрямована на вирішення названих завдань
у галузі боротьби зі злочинністю.
Кримінальний процес — єдність змісту і форми: змістом кримінального
процесу є кримінально-процесуальна діяльність, а
10
Стаття 1
Стаття 1
11
його формою — кримінально-процесуальні відносини, встановлений законом
порядок провадження процесуальних дій.
Кримінальній процес не вичерпується системою дій органів дізнання,
попереднього слідства, прокуратури та суду, спрямованих на вирішення
завдань кримінально-процесуального провадження.
У кримінальному процесі можна виділити три основних елементи:
кримінально-процесуальие право, тобто право, що регламентує
кримінально-процесуальну діяльність;
засновану на законі та інших нормах процесуального права діяльність
органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду;
правовідносини учасників процесу.
Яким є зв’язок цих елементів? Це зв’язок змісту та форми.
Кримінально-процесуальне право являє собою закріплену в законі та
забезпечену державним впливом типову модель діяльності органів дізнання,
попереднього слідства, прокуратури та суду по здійсненню правосуддя.
Кримінально-процесуальне право — галузь права, якою регулюються
суспільні відносини у сфері правосуддя. Об’єктом
кримінально-процесуального права є кримінально-процесуальні відносини
потерпілого й обвинуваченого з посадовими особами органів дізнання,
досудового слідства, прокуратури і суду, а також відносини між іншими
учасниками кримінального процесу.
Кримінально-процесуальие право — система правових норм, що встановлюють
типову модель та визначають процесуальну форму діяльності органів
дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду по встановленню
об’єктивної істини та вирішенню інших задач судочинства, розгляду та
розв’язанню кримінальних справ, здійсненню правосуддя, створюють
необхідні юридичні гарантії встановлення істини та захисту прав і свобод
людини.
Систему кримінально-процесуального права утворюють норми права загальної
та особливої частини, в рамках яких можуть виділятись окремі
процесуальні інститути. До загальної частини норми, якими визначаються
задачі та принципи кримінального процесу, статус окремих учасників
процесу, загальні норми доказового права та інші норми, що визначають
найбільш важливі процесуальні гарантії правосуддя. Особлива частина
охоплює норми, якими регулюються кримінально-процесуальні відносини на
різних стадіях кримінального процесу1.
Інститути кримінально-процесуального права — це сукупність
взаємопов’язаних об’єктом правового регулювання певних процесуальних
норм. Наприклад, інститут окремої слідчої дії — це правові норми, що
визначають умови її проведення, коло учасників та особливості їх
статусу, процедуру провадження, порядок документування, відповідальність
за порушення встановленої процедури.
Кримінально-процесуальні норми — це встановлені державою
загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів кримінально-про-
цесуальних відносин, що забезпечуються системою державного примусу та
іншого впливу і мають своїм завданням ефективне здійснення кримінального
судочинства.
Норма кримінально-процесуального права — це загальнообов’язкове правило
поведінки учасників кримінального судочинства, а джерело
кримінально-процесуального права — це форма юридичного закріплення та
вираження таких норм поведінки.
Основним джерелом кримінально-процесуального права є Конституція України
та Кримінально-процесуальний кодекс України.
Норми кримінально-процесуа\ьного кодексу України мають відповідати за
суттю і змістом положенням Конституції України, приводитись у
відповідність з її нормами.
Кримінально-процесуальні відносини являють собою, як справедливо
зазначає М. С. Строгович, правову форму діяльності органів дізнання,
слідства, прокуратури та суду, а сама ця діяльність є змістом
кримінально-процесуальних відносин1.
Кримінально-процесуальні відносини — це, по-перше, правовідносини між
органом дізнання, особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та
судом; по-друге, це правовідносини вказаних суб’єктів процесу з
потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим та іншими учасниками процесу, а
також правовідносини цих учасників процесу між собою.
Окремі напрями кримінально-процесуальної діяльності називаються
кримінально-процесуальними функціями.
Функція — це характерний вид діяльності, роль, призначення. У
кримінальному процесі є п’ять основних функцій: 1) розслідування, 2)
нагляд, 3) обвинувачення, 4) захист, 5) правосуддя.
Розслідування спрямоване на встановлення істини, нагляд — на додержання
законності, обвинувачення — на прилюдне викриття обвинуваченого у
вчиненні злочину. Захист — система дій, спрямованих на спростування
обвинувачення, виявлення сумнівів щодо обґрунтованості обвинувачення,
даних, які вказують на невинність обвинуваченого або на пом’якшуючі його
відповідальність обставини. Функція правосуддя спрямована на всебічне
вивчення всіх обставин справи, прилюдне дослідження всіх доказів,
доводів обвинувачення та захисту, встановлення об’єктивної істини,
законне та справедливе вирішення справи по суті.
Кримінальний процес не зводиться тільки до судового розгляду. Акту
правосуддя передує попереднє розслідування кримінальних справ, у процесі
якого закладаються передумови для винесення судом законного та
справедливого вироку.
Усі дії учасників процесу здійснюються у визначеному законом порядку, з
додержанням передбачених законом умов і послідовності, тобто згідно з
процесуальною формою.
Діяльність уповноважених державою органів здійснюється у певній
послідовності і може бути поділена на певні частини, або етапи, які
прийнято іменувати стадіями кримінального процесу.
Грошевий Ю. М. Кримінально-процесуальне право //Юридична енциклопедія.—
Т. З— К„ 2001.— С 406.
Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса.— T.I.— M., 1968.—
С. 34.
12
Стаття 1
Стаття 1
13
Стадії є відносно відокремленими частинами кримінального процесу. Будучи
самостійними, вони водночас перебувають у зв’язку з іншими стадіями,
утворюючи єдину систему кримінального процесу.
Особливостями кожної стадії є: своєрідне коло завдань стадії; певне коло
учасників; специфічний процесуальний порядок діяльності суб’єктів та їх
правовідносин; зміст та форма підсумкових рішень, які приймаються на
відповідному етапі процесуального провадження.
Кримінальний процес складається з семи основних стадій та однієї
виключної.
Основні стадії:
порушення кримінальної справи;
досудове (попереднє) розслідування (дізнання та досудове слідство);
віддання до суду;
судовий розгляд;
апеляційне провадження;
касаційне провадження;
виконання вироку.
Перша стадія — порушення кримінальної справи починається з моменту
надходження до органу дізнання, слідчого, прокурора або суду вказаних в
законі як приводи для порушення кримінальної справи заяви або
повідомлення про злочин, або з моменту безпосереднього виявлення ознак
злочину.
Такі заяви або повідомлення, а також і безпосереднє виявлення ознак
злочину є юридичними фактами, які породжують кримінально-процесуальні
відносини. З їх наявністю пов’язані виникнення кримінального процесу
взагалі та початок його першої стадії — порушення кримінальної справи —
зокрема.
У даній стадії процесу компетентні органи у специфічній процесуальній
формі за допомогою передбачених процесуальних засобів (отримання
пояснень, витребування матеріалів, провадження оглядів тощо) з’ясовують
наявність у подіях ознак злочину.
Стадія порушення кримінальної справи закінчується винесенням постанови
про порушення кримінальної справи або постанови про відмову в порушенні
кримінальної справи. В останньому випадку кримінальний процес не
знаходить продовження.
У разі порушення справи кримінальний процес переходить до наступної
стадії.
Друга стадія — попереднє (досудове) розслідування. Попереднє
розслідування полягає у провадженні органами дізнання та попереднього
слідства передбачених законом слідчих та інших процесуальних дій,
спрямованих на отримання доказів, попередження, припинення, швидке та
повне розкриття злочину, всебічне дослідження обставин справи та
викриття винних, виявлення та усунення причин і умов, які сприяли
вчиненню злочину, відшкодування завданої злочином шкоди, забезпечення
невідворотності відповідальності осіб, які вчинили злочин, і правильне
застосування закону.
У цій стадії кримінального процесу особі, яка вчинила злочин,
пред’являється обвинувачення і надається право мати захисника та
захищатись самому всіма передбаченими законом засобами. До
обвинувачуваного можуть застосовуватись запобіжні заходи — застава,
взяття під варту та інші. Прокурор здійснює нагляд за додержанням
законності в діяльності органів досудового розслідування, санкціонує
окремі рішення слідчого.
Основний зміст розслідування становить діяльність зі збирання,
дослідження, оцінки, перевірки та використання доказів (доказування),
розкриття злочинів, забезпечення встановлення істини та захисту прав і
свобод людини.
Підсумкові рішення, що приймаються у цій стадії кримінального процесу,
можуть бути такими: закриття справи; складання обвинувального висновку
та направлення справи до суду; направлення справи до суду для вирішення
питання про застосування примусових заходів медичного характеру.
Третя стадія — попередній розгляд справи суддею. Після закінчення
розслідування справа з обвинувальним висновком, затвердженим прокурором,
передається до суду, де вона вивчається і вирішується питання про
можливість призначення справи до судового розгляду (віддання
обвинуваченого до суду) та організації судового розгляду. Підсумковими
рішеннями у даній стадії кримінального процесу є рішення про призначення
справи до судового розгляду, про повернення справи на додаткове
розслідування або про закриття справи.
Четверта стадія — судовий розгляд. Ця стадія передбачає розгляд у
судовому засіданні із додержанням принципів гласності, змагальності,
усності та безпосередності дослідження доказів і всіх інших принципів
правосуддя, за активної участі всіх заінтересованих учасників процесу,
матеріалів кримінальної справи, дослідження всіх її обставин та
розв’язання справи по суті.
У цій стадії вирішується питання про винність або невинність
обвинуваченого, виноситься вирок і призначається справедливе покарання
особі, яка вчинила злочин. Саме у цій стадії реалізуються засади
кримінального судочинства, згідно з якими правосуддя здійснюється тільки
судом, ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та підданий
кримінальному покаранню інакше як за вироком суду та відповідно до
закону.
Головними учасниками процесу у цій стадії є суд, прокурор, який
підтримує обвинувачення, підсудний, захисник та потерпілий.
Завершується ця стадія або винесенням вироку (обвинувального чи
виправдувального), або закриттям справи, або направленням справи на
додаткове розслідування.
П’ята стадія — апеляційне провадження — полягає у перегляді апеляційним
судом (обласним та іншим прирівняним до нього судом), у зв’язку з
поданою учасником процесу апеляцією, рішень суду першої інстанції.
Апеляція може бути подана: на вироки, які не набрали законної сили,
постановлені місцевим судом; на постанови про застосування чи
незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру,
постановлені місцевим судом; на ухвали (постанови), пос-
14
Стаття і
тановлені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на
додаткове розслідування; на окремі ухвали (постанови), постановлені
місцевим судом; на інші постанови місцевих судів у випадках,
передбачених законом.
Апеляція може бути подана потерпілим, засудженим, його захисником,
прокурором та іншими зазначеними в ст. 348 КПК України особами протягом
15 діб з моменту проголошення вироку (ухвали чи постанови) суду, а
засудженим, який перебував під вартою,— протягом цього ж строку з
моменту вручення йому копії вироку.
Шоста стадія — касаційне провадження. Касаційне провадження — стадія
кримінального процесу, в якій суд касаційної інстанції, а саме
Касаційний суд України та Верховний суд України, за поданням прокурора
або скаргою інших учасників процесу переглядає вироки, ухвали і
постанови апеляційного суду, що не набули законної сили, постановлені
ним як судом першої інстанції, вироки і постанови апеляційного суду,
постановлені ним в апеляційному порядку, а також вироки місцевих судів,
військових судів гарнізонів та ухвали апеляційного суду, що набули
законної сили, постановлені щодо цих вироків; з’ясовує об’єктивну істину
й вирішує питання про законність, обґрунтованість і справедливість
вироку суду, виправляє допущені помилки і порушення.
Касаційні скарги і подання на вироки та судові рішення апеляційних судів
можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку
чи оголошення ухвали або постанови, які оскаржуються, а засудженим, який
перебуває під вартою,— в той самий строк з моменту вручення йому копії
вироку чи постанови. Касаційні скарги і подання на судові рішення
місцевих судів та на ухвали апеляційних судів, постановлених щодо цих
вироків, можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання
ними законної сили.
Сьома стадія — виконання вироку — полягає в реалізації вироку, що набрав
законної сили, та виконанні рішень суду.
До виключної стадії належить перегляд судових рішень у порядку
виключного провадження, а саме: відновлення справ у зв’язку з
нововиявленими обставинами; відновлення справи і провадження в зв’язку з
неправильним застосуванням кримінального закону та істотного порушення
кримінально-процесуального закону, які суттєво вплинули на правильність
судового рішення.
Цю стадію прийнято називати виключною тому, що кримінальна справа
перебуває в ній в особливій, виключній ситуації, коли переглядається
законність та обґрунтованість вироку, ухвали або постанови суду, що
набрали законної сили. Відбувається перегляд вироку, що виконується.
Моральні засади кримінального процесу. Мораль (лат. mores) — інститут
суспільної свідомості, що виконує функцію регулювання поведінки людей.
Мораль існує в вигляді принципів, понять, уявлень і суджень людей про
добро, зло, честь, гідність, благородність, справедливість. Вона
формується разом з формуванням та розвит-
Стаття 1 І5
ком цивілізації і виступає в формі загальнолюдських цінностей та
загальноприйнятих принципів, настанов і рекомендацій, а нерідко в
вигляді заповідей, мудростей, кодексів честі, підкріплюваних силою
наглядних прикладів, звичаїв, традицій. Тут не можна не згадати деякі
думки класиків та сучасників: Морально тільки те, що збігається з вашим
почуттям краси і з ідеалом, в якому ви її втілюєте (Ф. Достоєвський);
Мудра людина не робить іншим того, що не бажає, щоб робили їй
(Конфуцій); Величність і святість держави полягає, перш за все, в
неухильному здійсненні справедливості (А. Сталь); Коли справедливість
зникає, то не остається нічого, що могло б придати цінність життю людей
(І. Кант); Справедливість без сили — одна неміць, сила без
справедливості — тиранічна (Б. Паскаль); Краще оправдати десять винних,
аніж обвинуватити одного невинуватого (Катерина II).
Норми моралі одержують ідейне обґрунтування і подаються в вигляді
загальноприйнятих настанов, як слід людині поводитись за різних
обставин. Виконання цих настанов забезпечується вихованням почуття
обов’язку, совісті, формами духовного впливу.
Безумовно, кримінальний процес повинен бути заснованим на принципах та
інших моральних цінностях. Підкреслюючи необхідність гуманного ставлення
до людей і підсудних, вбачати в кожній людині позитивні якості, Ф. Н.
Плевако в промові по справі робітників фабрики, яких звинувачували в
бунті і безпорядках, образно і красно мовив: “Натовп — будова, обличчя —
цегла. Із одних і тих же цеглин розбудовується і храм богові, і тюрма —
житло знедолених… Та зруйнуйте тюрму, і цеглини, що залишились цілими
від руйнування, можуть піти на храмобудування, не відображаючи огидних
рис їх минулого призначення [Плевако Ф.Н. Речи.— М., 1909-1912).
Норми моралі і норми кримінально-процесуального права тісно взаємодіють
як у сфері застосування, так і за змістом. В ідеалі повинно бути так,
щоб норми кримінально-процесуального права представляли собою не що інше
як норми моралі, які санкціоновані державою, викладеш в формі
законодавчих норм, забезпечуваних не тільки духовним впливом, а й
засобами державного примусу.
Моральність починається з мети, яка ставиться. “Вся моральність людини
заключається в його намірах’,— писав Ж. Ж. Руссо. В кримінальному
процесі норми права і моралі мають однакову мету. Завдання
кримінального- процесу (швидке і повне розкриття злочинів та викриття
винних; встановлення об’єктивної істини; забезпечення правильного
застосування закоіту для того, щоб кожен, хто вчинив злочин, був
притягнутий до відповідальності і жоден незинний не був покараний;
відшкодування матеріальних збитків та іншої шкоди, завданих злочином;
охорона прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб)
високо моральні і відповідають віковим уявленням людства про істину,
добро і справедливість. Тут у повній мірі закладено принцип: на добро
відповідають добром, справедливістю на зло.
Однак мета не оправдує засобів. І в цьому аспекті важливо, щоб засоби
досягнення благородної мети були не менш благородними.
16
Стаття і
Стаття 1
17
Моральність у кримінальному процесі, як і в суспільстві в цілому, має
декілька рівнів: моральна свідомість (уявлення про добро і зло, істину,
свободу і справедливість, моральні ідеали і принципи), моральні
відносини (моральні обов’язки і взаємостосунки), моральна діяльність.
Моральна свідомість, безумовно, бажана риса процесуального статусу
судді, слідчого, дізнавача, прокурора, захисника. Законодавчі акти
вимагають відповідних моральних якостей від названих учасників процесу і
пов’язують саме з ними можливість перебування на відповідних посадах і
виконання процесуальних функцій.
Суддя повинен бути високоморальною людиною. При призначенні на посаду
він дає присягу: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати
обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону,
бути об’єктивним і справедливим”. У Росії діє Кодекс честі судді
(ухвалений II з’їздом суддів 21 жовтня 1993 року), в якому зазначається:
суддя повинен проявляти терпіння, ввічливість, такт і повагу до
учасників процесу, поряд з законами в своїй діяльності керуватись
загальноприйнятими нормами моралі, забезпечувати справедливість і
неупередженість.
У рішенні V з’їзду суддів України 15 грудня 1999 року визначено: “При
доборі кандидатів на посаду судді ретельно перевіряти професійні й
моральні якості претендентів з тим, щоб виключити випадки рекомендування
на суддівську роботу осіб із недостатньою для здійснення правосуддя
професійною підготовкою та низьким моральним рівнем. Схвалити практику
роботи кваліфікаційних комісій з очищенням суддівського корпусу від
осіб, які своєю поведінкою скомпрометували високе звання судді”- “Будьте
суддями розуму і совісті”,— нагадував Ф. Плевако.
Не менші моральні вимоги пред’являються і до слідчого та інших учасників
процесу, які здійснюють судочинство.
Слідчий по роду своєї діяльності в складних психологічних умовах у
спресованих в часі миттєвостях процесуальної діяльності вирішує
найскладнішу задачу — що є істина і що буде справедливим. Для цього
потрібні не тільки знання, досвід, сильна воля, натхнення і творча
наснага — в вищій мірі необхідні людяність, чуйність і доброта. Слідчий
повинен бути обачливим і уважним до долі людини, бачити в кожному ті
добродійності, які треба збагачувати і завдяки яким людина, що
спіткнулась у водоверті життя і порушила закон, змогла б стати на
правильний шлях.
Захисник повинен дотримуватись принципу чесного проведення судового
розгляду. Захисник не слуга свого підзахисного, не його інтелектуальний
помічник і в досягненні мети ухилення від відповідальності. Захист
обвинувачуваного не повинен перетворюватись на протидію намірам слідчого
встановити істину, на брудну співучасть у приховуванні злочину.
Захисник ні за яких обставин не повинен повідомляти суду явно неймовірну
або недостовірну інформацію (Див. Загальний кодекс правил для адвокатів
країн Європейського співтовариства, прийнятий у Страсбурзі в жовтні 1988
року).
Навіть дуже хороший закон залишиться лише добрим побажанням, якщо не
буде виконуватись у практичній діяльності з роз-
криття і розслідування злочинів, здійснення судочинства. В цьому
аспекті важливо підвищувати вимоги до професійних і моральних якостей
таких учасників процесу, як слідчий, дізнавач, прокурор, захисник. У
законодавстві щодо їхнього статусу повинно бути закладено норми,
аналогічні тим, які передбачені щодо моральних якостей суддів у законі
“Про статус суддів”.
Моральна діяльність — сукупність вчинків, які відповідають моральним
нормам. Безумовно, що найшляхетніша мета високоморального закону не може
бути досягнута аморальними чи не зовсім моральними засобами. А.Ф. Коні
писав: “У кожній судовій дії поряд з питанням, “що” слід провести,
виникає питання про те, “як” це провести”. Необхідно наполегливо бажати,
підкреслював він, щоб “у виконанні форм і обрядів, якими супроводжується
правосуддя, привносився смак, почуття міри і такт, бо суд є не тільки
судилище, а й школа” (Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе
// Собрание соч.: В 8 томах.— Т. 4.— М.,1967,— С. 50).
Процесуальна форма і практика її застосування повинні відповідати
високоморальним принципам і нормам. У кримінальному процесі узгодження
між моральними нормами і процесуальною діяльністю повинно бути доведено
до рівня повної злагоди. На це спрямовані практично всі принципи
кримінального процесу, норми, що регламентують процесуальну діяльність.
Поступово усуваються положення, які викликали сумніви і заслужену
критику в цьому аспекті. Наприклад, довгий час у руслі штампованої
ідеології позитивності образу Павлика Морозова в кримінальному праві
існувала відповідальність всіх без винятку осіб за відмову від давання
показань, а також за недонесення про тяжкі злочини. Мати могла бути
притягнута до відповідальності за відмову від давання показань стосовно
свого сина і навпаки. Попи-раючи православну релігію, священнослужителі
могли бути допитані з усіх обставин, які цікавили слідчого, включаючи
факти, про які особа релігійного сану довідалась під час сповіді
віруючих. Нині ці архаїчні і по суті своїй аморальні правила стали вже
сивою давниною.
Ст. 63 Конституції України проголосила: особа не несе відповідальності
за відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім’ї чи своїх
близьких родичів. Згодом це правило було закріплено в ст. 69-1 КПК
України. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”
від 23 квітня 1991 року визначив: ніхто не має права вимагати від
священнослужителя відомостей, одержаних ним під час сповіді віруючих.
Важливе значення моральні норми мають при вирішенні питання про
допустимість доказів у кримінальному процесі. Доказове право в цілому
повинно ґрунтуватись на моральних засадах. Де межі втручання в сферу
особистого життя людини при збиранні доказів? Які засоби збирання
доказів будуть морально, а отже й юридично оправданими і допустимими? Це
одне з найскладніших завдань науки кримінального процесу. А.Ф. Коні
відзначав, що особливо широким є вплив моральних міркувань у такій
складній справі, як оцінка доказів по джерелу і змісту. Чи слід взагалі
і якщо так, то чи можливо безмежно користуватись щоденниками підсуд-
IS
Стаття t
Стаття 1
19
ного і потерпілого як доказами? Щоденник дуже небезпечний, в розумінні
досягнення правди, доказ,— зауважував він {Кони А.Ф. Нравственные начала
в уголовном процессе // Собрание соч. в 8 томах.— Т. 4.— М.,1967.— С.
50-68).
Значним кроком на шляху зміцнення моральних засад кримінального
судочинства стали норми, спрямовані на забезпечення прав і свобод людини
при здійсненні процесуальної діяльності, а саме: такі, що посилюють
гарантії недоторканності особистого життя людини, таємницю телефонних
розмов і листування, недоторканність житла, особисту недоторканність,
непорушність права власності.
Закон забороняє домагатись показань шляхом насилля, погроз чи інших
незаконних методів. У Зводі принципів захисту всіх осіб, підданих
затриманню чи арешту в будь-якій формі, затвердженому 43 сесією
Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1888 року, а також у
кримінально-процесуальному законодавстві України передбачається гуманне
ставлення до затриманих і арештованих. Такі особи на повинні піддаватись
будь-яким діям, що завдають шкоди їхньому здоров’ю, принижують їхню
гідність, вони мають право на безкоштовну медичну допомогу, швидке
розв’язання їх справи в суді, судове оскарження будь-яких рішень слідчих
органів, користуватись допомогою захисника, мати з ним побачення
наодинці, користуватись всіма політичними правами громадянина держави.
Згідно з Кодексом поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку,
прийнятим Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, працівники
правоохоронних органів, у тому числі і ті, що здійснюють розслідування,
зобов’язані поважати і захищати гідність і права людини; застосовувати
примусові заходи тільки в випадках крайньої необхідності і в тих межах,
в яких це потрібно для виконання обов’язків; зберігати в таємниці
відомості конфіденціального характеру, отримувані в процесі своєї
діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають іншого; нетерпимо
ставитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи принижуючі гідність
людини форми стосунків; забезпечувати охорону здоров’я затримуваних.
Зміни, які були внесені наприкінці тисячоліття до КПК України, значно
розширили права обвинувачуваного і захисника на попередньому слідстві в
судовому розгляді кримінальних справ.
Нарешті КПК України 13 січня 2000 року доповнено змістовними нормами
(ст. 52-1 — 52-3), спрямованими на забезпечення безпеки учасників
кримінального процесу.
Процесуальній діяльності повинна бути притаманна висока етична,
естетична, психологічна, юридична і загальна культура. Культура не
тільки зовнішня, яка проявляється в елегантності одягу, грамотності
документів, додержанні етикету тощо. Головне — це внутрішня культура:
щире бажання досягти істини і справедливості, вдумливе, чуйне ставлення
до потерпілого і підсудного, до їхньої долі, розуміння їхніх проблем,
душевного стану, переживань, здатність до співчуття і милосердя.
Безумовно, розвиток моральних засад кримінального процесу не
завершується. Життя вимагає поглиблення цих процесів. На
першому плані стоїть завдання вдосконалення інституту реабілітації
осіб, безпідставно притягнутих до відповідальності, зміцнення гарантій
захисту прав потерпілих, відшкодування їм матеріальної і компенсація
моральної шкоди, гарантій істини і забезпечення справедливості
правосуддя. Поглибленню моральних засад судочинства сприяло б, на нашу
думку, запровадження в Україні суду присяжних і мирових суддів.
Моральні норми повинні не лише декларуватись, а в необхідних випадках і
забезпечуватись засобами процесуальної та іншої юридичної
відповідальності. Здійснення процесуальної діяльності на основі високих
моральних норм повинно стати принципом кримінального процесу.
Моральні відносини — це засновані на процесуальних нормах відносини між
учасниками процесу, які характеризуються тим, що співробітники
правоохоронних органів, здійснюючи процесуальну діяльність, а також всі
інші учасники процесу повинні ставитись з повагою до честі і гідності
кожної людини, забезпечувати її безпеку, права й свободи. Процесуальна
форма включає спеціальні правила по забезпеченню такого підходу: при
освідуванні й особистому обшуку як поняті можуть залучатись лише особи
однієї статі з освідуваним, потерпілому, обвинувачуваному і
підозрюваному надається право відмови від давання показань, під час
обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були
розголошені при цьому обставини особистого життя людини (ст. 185 КПК
України), слідчі дії допускаються за умови, коли вони не принижують
гідності осіб, що беруть в них участь, і не є небезпечними для їх
здоров’я (ст. 194 КПК України) і т. д.
Ст. 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості
обвинувачуваного, згідно з яким він вважається невинуватим доти, доки
його вина не буде доведена в законному порядку і встановлено законної
сили обвинувальним вироком суду; обвинувачення не може ґрунтуватись на
доказах, одержаних незаконним шляхом; усі сумніви щодо доведеності вини
особи тлумачаться на її користь; недоказана винуватість дорівнює
доказаній невинуватості.
Процесуальні норми, відносини і процесуальна діяльність будуються на
засадах, в яких безумовно втілені принципи моралі. Це і рівність
громадян перед законом та судом, і забезпечення захисту прав та свобод
людини, і незалежність суду, і гласність судочинства, і надання права на
захист, і інші. З прийняттям нової Конституції України і спрямуванням
зусиль суспільства на побудову правової держави втілено багато нових
високоморальних принципів правосуддя. Та найсуттєвіше — це принцип
відповідальності держави перед громадянином, згідно з яким держава
покладає на себе зобов’язання з відновлення порушених злочином прав і
законних інтересів громадян, несе відповідальність за незаконне
притягнення до відповідальності — реабілітує оправданого: відновлює
порушені права, відшкодовує матеріальну і компенсує моральну шкоду.
Наука кримінального процесу — це юридична наука, яка представляє
сукупність правових ідей і уявлень щодо правосуддя, аналізує, розробляє
і розвиває теорію кримінального процесу,
20
Стаття 1
Стаття 1
21
вивчає систему кримінально-процесуального права, його окремі інститути і
норми, аналізує практику застосування процесуальних норм на різних
стадіях кримінального процесу, визначає та досліджує актуальні проблеми
вдосконалення процесуального права, теорії і практики кримінального
процесу та вносить пропозиції і рекомендації щодо їх розв’язання, вивчає
історичний шлях та тенденції розвитку кримінального процесу України і
зарубіжних держав.
Предметом науки кримінального процесу є процесуальне право, засновані на
ньому процесуальна діяльність та процесуальні правовідносини, теорія й
історія кримінального процесу.
Кримінально-процесуальна наука вивчає закономірності розвитку
кримінального процесу, систему його принципів, ефективність
процесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя, особливості
статусу окремих учасників процесу та проблеми вдосконалення їх
правовідносин і процесуальної діяльності в цілому, проблеми забезпечення
прав і свобод людини при здійсненні судочинства.
Особливе значення в кримінально-процесуальній науці має теорія доказів,
яка досліджує поняття та джерела доказів, критерії їх допустимості,
засоби збирання і дослідження доказів, особливості судового доказування.
Без належного доказування неможливе встановлення істини, а без істини
неможливі ні правосуддя, ні справедливість. Саме цьому значне місце в
наукових дослідженнях займають проблеми доказового права та практики
його застосування, процесуальної форми, методики і тактики провадження
слідчих дій.
Методи науки кримінального процесу представляють собою систему логічних
і спеціальних пізнавальних засобів та прийомів, застосовуваних в
необхідно доцільному порядку для проведення дослідження. Вони включають
загальнонаукові методи дослідження, застосовувані в суспільних науках.
Конкретно-соціологічний метод включає в себе метод спостереження,
вивчення юридичних актів та інших документів, опитування, комплексного
соціального дослідження, статистичного аналізу, соціального
експерименту. Він є базовим методом кожного емпіричного дослідження.
Спеціально-юридичний метод — метод обробки й аналізу стану законодавства
та практики його застосування, який включає описування норм права,
емпіричне дослідження практики, встановлення юридичних ознак правових
явищ, вироблення наукових понять і визначень, встановлення їх
співвідношень між собою і з відомими теоретичними положеннями, їх
пояснення.
Порівняльно-правовий метод — метод зіставлення декількох правових
систем, інститутів чи норм. Він дає змогу розширити бачення шляхів
розв’язання досліджуваних проблем, забезпечити його повноту і
всебічність, оптимізувати наукове дослідження.
Статистичний метод — метод емпіричного дослідження, який полягає в
виявленні й аналізі кількісних показників тих чи інших явищ і фактів.
Він включає в себе логічну обробку фактів (класифікацію) й аналіз
залежностей (пошук зв’язків і перевірки гіпотез).
Історичний метод — метод розгляду явищ і фактів у тісному зв’язку з
конкретними історичними обставинами та тенденціями розвитку.
Формально-логічний метод — метод застосування логічних законів для
доведення тих чи інших умовиводів та тлумачення правових норм.
У науковому дослідженні з необхідності виникає потреба в емпіричних
знаннях — пізнання окремих емпіричних фактів і їх взаємозв’язків.
Об’єкт, якому притаманна безмежна множина властивостей і відносин —
зовнішніх проявів своєї суті, відображається в багатьох фактах, які,
будучи виявлені, входять в емпіричний базис науки. В гносеологічному
плані факти представляють собою обґрунтоване знання, яке отримане шляхом
описання окремих фрагментів дійсності в визначеному просторово-часовому
інтервалі.
Факти, які входять в емпіричний базис науки, поділяються на дві групи:
нормативні матеріали (зміст правових норм, стан право-творчої
діяльності) та практика застосування правових норм.
Емпіричне пізнання включає як безпосереднє встановлення досліджуваних
фактів, так і логічну їх обробку — виявлення взаємозв’язків окремих
сторін правових явищ, встановлення емпіричних закономірностей. Тут
важливу роль відіграє статистичний метод.
Емпіричне знання слугує першоосновою системи наукового дослідження для
переходу до теоретичного знання — пізнання глибинних якостей і
закономірностей правничої діяльності, теоретичних законів найвищої форми
узагальнення.
У процесі теоретичного пізнання з’ясовується зміст явищ і фактів,
розкривається їх внутрішня сутність, єдність і протиріччя, виявляються
причинно-логічні зв’язки. Тут одержані на емпіричному рівні дані
піддаються науковій обробці, аналізу, обміркуванню від конкретного до
абстрактного і навпаки. Емпіричні дослідження можуть викоігувати тут
роль перевірки наукових гіпотез.
Умовно-наукове дослідження можна моделювати за такою схемою. Найперше
визначається проблема — протиріччя між теорією і емпірикою, законом і
практикою, протиріччя в самих теоретичних положеннях чи в законодавстві,
недоліки практики застосування законодавства. Якщо в науці існують білі
плями — ні теоретично, ні емпірично не досліджені явища, ставиться
завдання дослідження таких явищ. В юридичній науці проблема часто
представляє собою окрему задачу, яку слід вирішити. Вирішення проблеми
можливе в єднанні теоретичних і емпіричних досліджень. Для його
провадження висуваються наукові гіпотези.
Гіпотези —- допущення, система умовиводів щодо причин явищ, уявні моделі
шляхів розв’язання проблеми. При висуненні гіпотез використовуються
емпіричні знання, індукція, аналогія, інтуїція, мислиме моделювання. З
гіпотези за допомогою дедукції виводяться можливі слідства. Безумовно,
для їх перевірки знову застосовуються методи емпіричного дослідження.
Концепція — загальна ідея, головний задум, яким підкорено все
дослідження, система взаємопов’язаних поглядів на те чи інше явище.
2?
Стаття 1
Стаття 1
23
Розрізняють емпіричну і концептуальну перевірність гіпотез і теоретичних
положень взагалі. Емпірична перевірність зводиться до зіставлення
виведених з гіпотези наслідків із фактичними даними емпіричних
досліджень. Концептуальна перевірність — аналіз узгодження гіпотези з
існуючими принципами і теоретичними положеннями юридичної науки. Якщо
гіпотеза підтвердилась — вона стає елементом теоретичного знання. Якщо
ні — вона видозмінюється і знову перевіряється, або ж відкидається
взагалі.
Наука кримінального процесу досліджує розвиток процесуальної теорії і
законодавства в нерозривному зв’язку з розвитком державності в цілому,
вивчає досвід зарубіжних країн, історичну спадщину, досягнення правової
думки людства. Вона спирається на узагальнення слідчої, судової,
прокурорської та адвокатської практики і мас своїм головним завданням
сприяння поліпшенню практичної діяльності, яке вирішується шляхом
усунення виявлених недоліків, втілення передового досвіду, внесення
наукових пропозицій і рекомендацій щодо удосконалення законодавства і
практики його застосування.
Аналіз тенденцій розвитку процесуальної науки дозволяє зробити висновок,
що найближчим часом будуть мати найбільшу актуальність дослідження таких
проблем: удосконалення інституту безпосереднього виявлення злочину,
зміцнення статусу процесуальної самостійності і незалежності слідчого і
суддів, теорії і практики доказування, допустимості доказів,
використання в доказуванні даних, здобутих оперативно-розшуковим шляхом
та за допомогою сучасних науково-технічних методів і засобів, зміцнення
гарантій істини і захисту прав та свобод людини, зокрема захисту сфери
приватного життя при провадженні досудового слідства, забезпечення
безпеки учасників кримінального процесу, участі захисника на досудовому
слідстві, провадження слідчих дій, удосконалення провадження в справах
приватного обвинувачення і по протокольній формі; розширення прав
потерпілого і забезпечення відшкодування завданої йому злочином
матеріальної і моральної шкоди, удосконалення інституту повернення
справи на додаткове розслідування, становлення суду присяжних, мирових
суддів і спрощення процесуальної форми судочинства, реалізації принципу
змагальності в кримінальному процесі, забезпечення справедливості
правосуддя, реабілітації невинуватих і відшкодування заподіяної їм
шкоди.
Кримінальний процес як навча/\ьна дисципліна належить до
фундаментальних, нормативних, обов’язкових, професійно орієнтованих
юридичних дисциплін і посідає провідне місце в професійній підготовці
юристів. Навчальна дисципліна “Кримінальний процес” будується на базі
процесуального права, практики його застосування і науки кримінального
процесу. Вона вивчає чинне процесуальне законодавство, процесуальну
діяльність і процесуальні правовідносини, теорію та історію
кримінального процесу.
Найбільш глибокі зв’язки кримінальний процес має з конституційним
правом, законодавством про судоустрій, прокурорський нагляд і
адвокатуру, кримінальним правом, цивільним трудовим, екологічним та
цивільно-процесуальним правом, міжнародним пра-
вом, а також експертологією, криміналістикою, оперативно-розщу-ковою
діяльністю, судовою психологією і психіатрією, судовою медициною та
кримінологією.
Конституція України визначила пріоритетні напрямки розвитку правової
системи, основні соціальні цінності і головні завдання та обов’язки
держави. Згідно зі ст. З Конституції України людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та її
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава
відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави в усіх сферах
діяльності.
Ці фундаментальні положення, безумовно, стають принципами кримінального
процесу, визначають його зміст і форму. Поряд із цими вихідними
положеннями в ст. 129, 62, 63, 28 — 32, 55 — 59 Конституції України
сформульовані інші засади правосуддя взагалі і кримінального судочинства
в тому числі.
Тісний взаємозв’язок існує між кримінальним процесом та законодавством
про судоустрій, прокурорський нагляд і адвокатуру, в якому закладено
принципи організації і діяльності суду, адвокатури, прокуратури та
органів попереднього розслідування, закладені гарантії незалежності і
недоторканності суддів, як важливої умови їх об’єктивності і
неупередженості, закріплені гарантії діяльності адвоката, що дозволяють
йому ефективно здійснювати повноваження захисника в кримінальному
процесі.
Основні положення названого законодавства, які безпосередньо стосуються
здійснення кримінально-процесуальної діяльності, знаходять закріплення в
Кримінально-процесуальному кодексі України. З другого боку, аналіз
кримінально-процесуальної діяльності нерідко дає емпіричну базу для
вироблення наукових ідей, які втілюються як у кримінально-процесуальному
законі, так і в окремих законодавчих актах щодо статусу суддів,
прокуратури, адвокатів. Між КПК України та актами, що регламентують
статус судових і правоохоронних органів, не повинно бути суперечностей.
Кримінальний процес та кримінальне право. Кримінальне право визначає
підстави кримінальної відповідальності, юридичний склад злочину та види
покарань. Норми кримінального права не можуть бути реалізовані без
застосування норм кримінально-процесуального права.
Кримінально-процесуальне право визначає порядок встановлення підстав
кримінальної відповідальності по конкретних кримінальних справах та
порядок притягнення до кримінальної відповідальності. Кримінальний
процес є засобом реалізації норм кримінального права.
Зв’язок з міжнародним правом. У процесуальних нормах втілюються
міжнародні правові акти щодо захисту прав і свобод людини, правила
поведінки посадових осіб щодо затриманих та арештованих. Міжнародні
угоди про взаємодопомогу держав у сфері кримінального судочинства, по
суті, створюють окремий інститут процесуального права України.
2.4
Стаття І
Стаття 1
25
У кримінальному процесі застосовуються: Загальна декларація прав людини;
Європейська конвенція з прав людини (Рим, ХІ.1950), ратифікована Законом
№ 475/97-ВР від 17.07.97; Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права; Європейська конвенція про взаємодопомогу у кримінальних справах,
ратифікована Законом України від №44/98-ВР 16.01.98 //Офіційний вісник
України.— 1998.— №13; Конвенція Співдружності Незалежних Держав про
права та основні свободи людини; Європейська конвенція про видачу
правопорушників //Офіційний вісник України.— 1998.— №13; Конвенція про
відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним
шляхом (ратифікована Законом № 738/97-ВР від 17.12.97); Європейська
конвенція про передачу провадження у кримінальних справах (Про
приєднання до Конвенції див. Закон № 339/95-ВР від 22.09.95); Конвенція
про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та
кримінальних справ (Ратифікована державами Співдружності Незалежних
Держав.— Мінськ, 22.01.93) та інші міжнародні правові акти.
Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні
міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національного законодавства України, при здійсненні
процесуальної діяльності міжнародні договори застосовуються, якщо вони
не суперечать Конституції України.
Зв’язки кримінального процесу з цивільним, трудовим, екологічним,
земельним та цивільно-процесуальним правом. Держава гарантує захист усіх
прав, свобод і законних інтересів людини. Якщо в ході кримінального
процесу в зв’язку з розслідуванням чи судовим розглядом справи будуть
встановлені порушення прав, свобод чи законних інтересів громадян,
слідчі і судові органи повинні вжити заходів для відновлення порушених
прав і свобод та відшкодування заподіяної людині шкоди.
Наприклад, якщо злочином заподіяна майнова шкода, то відповідно до
законодавства про власність та цивільного права, керуючись
цивільно-процесуальним законодавством, слідчий і суд вживають заходи по
відшкодуванню шкоди: надають право подання цивільного позову в рамках
кримінального судочинства, доказують фактичні обставини заподіяння шкоди
і її розмір, накладають арешт на майно і вклади обвинувачуваного тощо.
Якщо злочином, наприклад порушенням правил, що спричинили аварію
морського судна чи залізничного транспорту, заподіяно ущерб
навколишньому середовищу і праву громадян на здорове довкілля, слідчий і
суд визначають характер і розмір шкоди, призначають екологічну
експертизу і вживають заходів по відшкодуванню шкоди.
По суті, при розслідуванні чи судовому розгляді будь-яких справ, якщо
будуть з’ясовані факти порушення будь-яких прав людини, передбачених чи
то трудовим, земельним, екологічним правом, правом власності чи
законодавством про освіту або іншими
законодавчими актами, слідчий, прокурор і суд повинні вживати заходи з
усунення негативних наслідків, відновлення порушених прав і
відшкодування моральної і матеріальної шкоди, керуючись відповідними
нормами галузевого законодавства. Інститут цивільного позову став
складовою частиною кримінально-процесуального законодавства.
На наш погляд, необхідно, поглиблюючи зв’язки кримінально-процесуального
законодавства з цивільно-правовими галузями права, сформулювати в
Кримінально-процесуальному кодексі України інститут захисту прав і
свобод фізичних та юридичних осіб, де передбачити як обов’язки з
відшкодування шкоди і виконання вказівок слідчого і рішень суду з
відповідних питань, так і механізми відновлення порушених прав і
відшкодування шкоди.
Аналогічним чином у кримінальному і в адміністративному законодавстві
повинні бути окремі глави, в яких сформульовані міри відповідальності за
всі можливі навмисні чи з необережності (винні) порушення прав і свобод
людини, що передбачені як конституційним, так і цивільним, трудовим,
екологічним та іншим законодавством. Такий підхід дасть змогу створити
надійний механізм захисту прав, свобод і законних інтересів людини,
включаючи засоби державного примусу, серед яких найбільш вагомі —
кримінальна відповідальність. Оскільки остання застосовується в рамках
кримінального процесу, то це сприятиме зміцненню його зв’язків з іншими
галузями права та юридичними дисциплінами.
Зв’язок кримінального процесу з експертологією проявляється в сфері
вирішення завдання встановлення об’єктивної істини. Для її досягнення
нерідко виникає потреба в застосуванні спеціальних знань, досягнень
природознавчих та інших наук. Найбільш ефективною формою використання
спеціальних знань на досудовому слідстві є призначення судових
експертиз. Експертиза значно поширює пізнавальні можливості слідства і
суду, дозволяє використовувати під час розслідування чи судового
розгляду кримінальної справ весь арсенал сучасних науково-технічних
засобів і спеціальних знань.
Експертиза — це дослідження для вирішення питань, що потребують
спеціальних знань, компетентними особами, котрих називають експертами
(від лат. слова “expertus” — досвідчений).
У Кримінально-процесуально>гу кодексі України (ст. 75 — 77, 196 – 205,
310-312) містяться окремі норми, які утворюють інститут судової
експертизи. Цими нормами визначаються підстави, порядок призначення і
проведення експертиз.
Водночас порядок, умови, методологія, строки проведення судової
експертизи, правила роботи з речовими доказами, права й обов’язки
експертів регламентовані Законом України від 25 лютого 1994 р. “Про
судову експертизу” та підзаконними нормативними актами, які розвивають і
конкретизують положення інституту судової експертизи, визначені в
Кримінально-процесуальному кодексі України.
Зв’язок кримінального процесу з криміналістикою. Криміналістика — наука,
яка вивчає засоби і методи встановлення істини,
26
Стаття 1
Стаття 1
27
відправляючись від слідів злочину. Іншими словами, це наука про злочини,
сліди злочинів та їх взаємозв’язок.
Вона вивчає особливості окремих слідів, методику їх виявлення, збирання,
фіксації та дослідження, розробляє рекомендації щодо провадження
криміналістичної експертизи.
Головним завданням криміналістичної експертизи є ідентифікація,
встановлення тотожності осіб та предметів і речовин за їхніми слідами.
Відповідно об’єкти експертного дослідження поділяють на ідентифіковані
та ідентифікуючі. Поряд з цим за допомогою криміналістичної експертизи
встановлюється групова належність об’єктів та вирішуються діагностичні
задачі.
Криміналістична експертиза, узагальнюючи і накопичуючи досягнення хімії,
фізики, біології, медицини та знання, здобуті фахівцями багатьох інших
наук, стає все більш природничою, комплексною та універсальною, її
методологія поповнюється досягненнями інших наук і найбільш пристосована
до методики розслідування злочинів. Це робить її найпоширенішою
експертизою в слідчій практиці.
Водночас слід зауважити, що всі досягнення криміналістики можуть
застосовуватись тільки в рамках кримінально-процесуального
законодавства, з дотриманням процесуальної форми. Здобуті фактичні дані
можуть бути використані в судовому доказуванні тільки, якщо вони
відповідають встановленим процесуальним законом правилам допустимості
доказів.
Співвідношення кримінального процесу з оперативно-розшуко-вою
діяльністю. Оперативно-розшукова діяльність — це система гласних та
негласних (таємних) пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних
заходів, здійснюваних уповноваженими для цього суб’єктами відповідно до
закону та інших нормативних актів, з використанням оперативних та
оперативно-технічних засобів і спрямованих на вирішення завдань пошуку і
фіксації фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та
груп, розвідувальну та підривну діяльність спеціальних служб іноземних
держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах
кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах
безпеки суспільства і держави.
Оперативно-розшукова діяльність складна й багатогранна. Вона включає в
себе як гласні, так і негласні заходи. Безсумнівно, це діяльність
пізнавальна, і має вона характер пошуку та фіксації фактичних даних. До
того ж, боротьба зі злочинністю — лише одна з галузей застосування
оперативно-розшукових методів пошуку, отримання і фіксації інформації.
За сферою засті сування оперативно-розшукова діяльність ширша від
кримінального процесу. Вона може використовуватися для отримання
розвідувальної інформації в інтересах держави.
Основним завданням оперативно-розшукової діяльності є збирання
інформації для з’ясування намірів окремих осіб, запобігання та
припинення злочинів. Кримінальний процес акцентується на розкритті
злочинів та здійсненні правосуддя.
Суб’єктами оперативно-розшукової діяльності є спеціальні оперативні
підрозділи органів національної безпеки, органів
внутрішніх справ, прикордонних військ, управління охорони
вищих посадових осіб.
За своїм змістом оперативно-розшукова діяльність є
інформаційно-пошуковою та пізнавальною, тоді як кримінальний процес є
більш доказовою та правозастосовною діяльністю.
За формою та юридичною природою оперативно-розшукова діяльність та
кримінальний процес являють собою самостійні види діловодств,
регламентованих різними законами та в різному порядку.
Оперативно-розшукова діяльність не є процесуальною діяльністю і не може
її підмінювати.
За результатами і значенням процесуальна та оперативно-розшукова
діяльність відрізняються тим, що результати оперативно-розшукової
діяльності частіше мають таємний характер, а джерело та спосіб отримання
інформації розголошенню не піддягають. В силу цього здебільшого дані
оперативно-розшукової діяльності не використовуються при здійсненні
правосуддя як докази. Вони мають орієнтувальний, допоміжний характер і
використовуються для побудови версій та визначення необхідності
провадження тих або інших слідчих дій.
Інформація, отримана процесуальним шляхом, має значення доказів.
Значення доказів може мати і реалізована оперативна інформація за умови
допустимості її до використання в кримінальному судочинстві, тобто
законності її отримання, її достовірності та можливості її перевірки.
Взаємодія кримінального процесу і судової психології вбачається в тому,
що судова психологія виконує функцію надання допомоги в забезпеченні
найбільш ефективного здійснення слідчих та інших процесуальних дій. Вона
розробляє, на основі спеціальних знань, пропозиції і рекомендації щодо
встановлення психологічного контакту з учасниками, тактики проведення
слідчих дій, організації судових дебатів, проголошення судових промов,
наукової організації праці. Передбачена можливість проведення
судово-психологічної експертизи, об’єктами дослідження якої є психічно
здорові люди. Використання досягнень судової психології можливе тільки з
дотриманням процесуальної форми. Кримінальний процес надає правову базу
для застосування методів і прийомів судової психології.
У кримінальному процесі широко використовуються досягнення судової
медицини та судової психіатрії.
Судова медицина — галузь науки, яка вирішує питання з застосуванням
спеціальних знань медичного, мєдико-біологічного та
ме-дико-криміналістичного характеру в сфері правосуддя.
Сьогодні судово-медична експертиза — одна з найбільш поширених у
кримінальному процесі. В її рамках проводиться експертиза живих людей,
трупів, речових доказів та матеріалів кримінальної справи.
У складі бюро судово-медичних експертиз функціонують такі структурні
підрозділи: відділ судово-медичної експертизи потерпілих, обвинувачених
та інших осіб; відділ експертизи трупів; відділ судово-медичної
експертизи речових доказів, який складається з відділень:
судово-медичної гістології, судово-медичної іму-
28
Стаття 2
Стаття 2
2°
нології, судово-медичної криміналістики, судово-медичної токсикології,
судово-медичної цитології.
Окрім кримінально-процесуального кодексу, діяльність судово-медичного
експерта при проведенні експертизи регламентується також Положенням про
бюро судово-медичної експертизи.
При проведенні досудового слідства та судового розгляду нерідко виникає
потреба в визначенні осудності обвинувачуваного та необхідності
застосування до нього примусових заходів медичного характеру. Ці питання
вирішуються за допомогою судової психіатрії, зокрема
судово-психіатричної експертизи, основними завданнями якої є: а)
визначення психічного стану та висновку про осудність підозрюваних,
обвинувачуваних, підсудних та про необхідність застосування до них
примусових медичних заходів; б) визначення психічного стану свідків і
потерпілих, спроможності їх правильно сприймати, запам’ятовувати і
відтворювати обставини, що мають значення для справи; в) визначення
психічного стану позивачів, відповідачів, а також осіб, стосовно яких
вирішується питання про їхню дієздатність.
Використання досягнень судової медицини і судової психіатрії в
кримінальному процесі здійснюється з дотриманням норм процесуального
законодавства, одержана за допомогою судової медицини чи судової
психіатрії інформація може бути використана в доказуванні, якщо вона
здобута законним шляхом з дотриманням процесуальної форми проведення
слідчих та інших процесуальних дій.
Підводячи підсумки, слід відзначити, що кримінальний процес є такою
галуззю юриспруденції, в рамках якої широко застосовуються практично всі
юридичні науки. Широка ерудиція і глибокі юридичні знання — необхідна
передумова успішної кримінально-процесуальної діяльності.
Стаття 2. Завдання кримінального судочинства
Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних
інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також
швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення
правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин,
був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
(Стаття 2 в редакції Закону № 2857-12 від 15.12.92)
Кримінально-процесуальна діяльність здійснюється органом дізнання,
слідчим, прокурором та судом і має свої мету та завдання.
Мета — це уявна модель бажаного результату, те, до чого прагнуть
суб’єкти процесу. Мета кримінального процесу — це захист прав та
законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави від злочинних
посягань, забезпечення законності та справедливості при здійсненні
правосуддя.
На шляху до досягнення цієї мети суб’єкти процесу мають вирішити низку
конкретних завдань. Завдання — це те, що має бути зроблено на тому чи
іншому етапі процесу для досягнення його мети.
Завдання кримінального процесу сформульовані у ст. 2, 22, 23, 29
Кримінально-процесуального кодексу України. Ці завдання такі:
швидке і повне розкриття злочинів та викриття винних;
охорона прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб;
встановлення об’єктивної істини;
забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожен, хто
вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не
був покараний;
виявлення та усунення причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів;
відшкодування матеріальних збитків та іншої шкоди, завданих злочином.
Під розкриттям злочину мається на увазі встановлення особи, яка вчинила
злочин. Факт розкриття злочину в практичній діяльності органів
досудового розслідування формально ототожнюється з затриманням
підозрюваного, його арештом чи притягненням особи як обвинувачуваного.
Але слід мати на увазі, що вказані рішення можуть прийматись тільки при
одержанні такої не-сумнівної системи доказів, яка б беззаперечно
підтверджувала, що саме підозрюваний (обвинувачуваний) скоїв злочин, і
виключала б можливість іншого твердження.
Викриття винних означає встановлення всіх осіб, які причетні до
вчиненого злочину, отримання неспростовних доказів, що підтверджують
винність кожного з них, з’ясування і доведення за допомогою доказів усіх
епізодів злочинної діяльності кожного із обвинувачуваного.
Встановлення об’єктивної істини — це досягнення такого рівня певності
знань, що без сумніву відповідає дійсності, повне. і всебічне
дослідження всіх обставин справи, як тих, що викривають, так і тих, що
виправдують обвинуваченого, а також тих, що пом’якшують або обтяжують
його відповідальність, встановлення всіх фактів, що належать до предмета
доказування і необхідні для розв’язання справи по суті.
Істина — це повна і точна відповідність суджень реальній дійсності.
Під істиною в кримінальному процесі розуміють відповідність висновків
органів дізнання, слідчого, прокурора і суду про всі істотні обставини
справи (подіто злочину, винність особи тощо) тому, що мало місце в
дійсності.
У вирішенні питання встановлення об’єктивної істини ми виходимо з того,
що кожний злочин — це діяння, яке в силу загального закону про
взаємозв’язок і взаємозумовленість усіх предметів, фактів, явищ
матеріального світу детерміновано навколишнім середовищем, обумовлено
ним, відображається в ньому.
Кожному засобові вчинення злочину відповідає відома сукупність слідів.
Аналізуючи той або інший засіб учинення злочину, можна заздалегідь
уявити собі, де і які сліди можуть бути залишені, і навпаки,
відправляючись від окремих виявлених слідів, можна уявити собі засіб,
яким зроблено злочин.
зо
Стаття 2
Стаття 2
31
Необхідно відзначити, що діяльність слідчого, органу дізнання, прокурора
або суду не можна розглядати як заволодіння готовими доказами. Цей
процес містить у собі активну діяльність по пошуку джерел інформації,
закріпленню отриманих даних і їх дослідженню. Доведення не обмежується
пізнанням істини для себе. Воно спрямовано на те, щоб довести
встановлену істину до усіх. У цьому розумінні сліди злочину в ході
розслідування не тільки збираються і досліджуються, а й процесуально
закріплюються, перевіряються, пристосовуються до використання в судовому
доказуванні Самі докази підтверджуються іншими допоміжними доказовими
даними, що забезпечує використання як доказів лише достовірної
інформації, а отже безпомилковість висновків. Встановлення об’єктивної
істини — основне завдання попереднього слідства, дізнання і судового
розгляду.
Забезпечення правильного застосування закону потребує насамперед
встановити істину. Тільки встановивши істину, органи попереднього
слідства, дізнання і правосуддя можуть забезпечити правильне
застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був би
притягнутий до відповідальності і підданий справедливому покаранню і
жодний невинний не був би засуджений.
Правильне застосування закону означає насамперед правильне застосування
норм кримінального права, включаючи висновок про наявність чи
відсутність складу злочину і правильну кваліфікацію дій
обвинувачуваного, а також неухильне додержання норм Конституції України
та самого процесуального законодавства, безумовне дотримання принципів
кримінального процесу і процесуальної форми. Нарешті правильне
застосування закону означає справедливість прийнятого рішення. Не може
бути законного, але несправедливого рішення, так як і справедливого
рішення, прийнятого з порушенням закону.
Виявлення та усунення причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів, —
одне з найважливіших та найскладніших завдань кримінального процесу.
Причини й умови, які сприяють вчиненню злочинів,— це обставини
об’єктивної дійсності та особливості інтелектуального, емоціонального та
іншого стану особистості обвинуваченого і потерпілого, які обумовили,
детермінували злочин і зробили можливим його вчинення.
Вони складаються із сукупності взаємодіючих між собою обставин, до яких
належать:
особливості об’єкта посягання та наявність криміногенних факторів
(делінквентна поведінка жертви тощо);
антисуспільна установка особистості обвинуваченого та причини її
формування;
конкретні життєві ситуації, які у взаємодії з внутрішніми якостями
особистості обвинуваченого спричинили злочин та сприяли його вчиненню.
Згідно зі ст. 23 КПК України при провадженні дізнання, попереднього
слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання,
слідчий, прокурор і суд зобов’язані виявити причини й умови, які сприяли
вчиненню злочину.
Завдання відшкодування матеріальних збитків та іншої шкоди, завданих
злочином, покладається згідно зі ст. 29 КПК України на
орган дізнання, слідчого, прокурора і суд, які зобов’язані визнати
відповідну особу потерпілою, роз’яснити їй право на цивільний позов та
вжити заходів щодо накладення арешту на майно і вклади обвинувачуваного
та відшкодування завданої потерпілому шкоди.
Охорона прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб —
одне з найважливіших завдань кримінального процесу в умовах правової
держави. Згідно зі ст. З Конституції України права і свободи людини та
їх»гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Праза людини являють собою комплекс свобод і юридичних можливостей, що
обумовлені фактом існування людини в суспільстві та одержали правове
визначення і юридичне закріплення.
Свобода — це можливість людини робити вчинки, діяти або поводитись
відповідно до своїх волевиявлень і робити все, що не заборонено законом
і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей. Основні права і
свободи людини закріплені в Конституції України (ст. З, 21 —64) та в
міжнародних правових актах, ратифікованих Верховною Радою України.
Охорона прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб
здійснюється органами дізнання, слідчим, прокурором, захисником і судом
шляхом: дотримання законності в своїй діяльності; недопущення
безпідставного і незаконного втручання в гарантовані конституцією права
і свободи; попередження та вжиття заходів щодо припинення порушень прав
і свобод людини чи юридичної особи, ким би такі порушення не вчинялись;
відновлення існуючих прав і свобод у разі їх порушення та забезпечення
відшкодування завданої порушеннями моральної і матеріальної шкоди;
надання юридичної допомоги громадянам у самостійному захисті свої прав і
свобод; повної реабілітації невинуватих осіб, незаконно притягнутих до
відповідальності.
Людині гарантується судовий захист прав і свобод. Суди не вправі
відмовити у судовому захисті прав та свобод людини і громадянина, у
прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність посадових і службових
осіб. У постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.97 “Про
посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина”
зазначається, що судам слід посилити вимогливість до якості дізнання і
попереднього слідства в кримінальних справах. У стадії судового розгляду
суди повинні з’ясовувати, чи було виконано під час попереднього
розслідування справи вимоги процесуального закону, чи не були порушені
права підозрюваного, обвинуваченого при затриманні, арешті, проведенні
обшуку та чи не були обмежені права потерпілого й інших учасників
кримінального процесу. Суд повинен реагувати на виявлені порушення
закону і ставити питання про притягнення винних у них посадових осіб до
передбаченої законом відповідальності.
Навмисне порушення закону чи несумлінне виконання його, якщо це призвело
до тяганини при розгляді справи й істотно обмежило права і законні
інтереси громадян, слід розглядати як неналежне виконання суддею
професійних обов’язків, яке тягне передбачену законом відповідальність.
32
Стаття З
Стаття З
33
Стаття 3. Чинність кримінально-процесуального закону
Провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за
правилами цього Кодексу незалежно від місця вчинення злочину.
При провадженні в кримінальній справі застосовується
кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання,
досудового слідства або судового розгляду справи. т
Норми цього Кодексу застосовуються при провадженні в справах про злочини
іноземних громадян, за винятком осіб, які користуються правом
дипломатичної недоторканності. Норми цього Кодексу застосовуються і в
справах про злочини осіб без громадянства.
(Стаття 3 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84)
Кримінально-процесуальні норми — це встановлені державою
загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів
кримінально-процесуальних відносин, що забезпечуються системою
державного примусу та іншого впливу і мають своїм завданням ефективне
здійснення кримінального судочинства.
Норми кримінально-процесуального права — це правила поведінки, які:
встановлені державою та закріплені у відповідному нормативному акті;
загальні для суб’єктів кримінально-процесуальних відносин (розраховані
не на поодиноку конкретну дію, а на багаторазове використання в процесі
провадження у кримінальних справах);
загальнообов’язкові для тих осіб, які є учасниками
кримінально-процесуальної діяльності (підозрюваний, обвинувачений,
потерпілий, свідок та інші);
забезпечуються силою державного примусу та іншого впливу. Вони можуть
визначати норму свободи або модель дій.
Норми кримінально-процесуального права поділяються на окремі види:
уповноважуючі — наділяють учасників процесу певними правами, надають їм
повноваження на певні юридичні діяння, тобто мають дозвільний характер;
зобов’язуючі — передбачають за певних умов конкретний вид поведінки та
приписують діяти певним чином;
забороняючі — вимагають утримуватися від вчинення певних дій або не
дозволяють певну поведінку. Як би не була сформульована норма
кримінально-процесуального права — у вигляді заборони (наприклад, не
може бути допитаний як свідок захисник обвинуваченого про обставини
справи, які стали йому відомі у зв’язку з виконанням функції захисту),
або у вигляді дозволу (наприклад, обвинувачений має право на захист),
або у вигляді зобов’язання (наприклад, суд, прокурор, слідчий та орган
дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну
справу в разі виявлення ознак злочину), або обмеження (ніхто не може
бути притягнутий до кримінальної відповідальності інакше як на підставах
і в порядку, встановлених законом),— вона завжди в
кінцевому підсумку вказує на те, яким чином повинен поводитися суб’єкт
за певних процесуальних умов, і має регулятивний характер.
Кримінально-процесуальна норма, як і будь-яка правова норма, має
тричленну структуру. Окремими її елементами є: гіпотеза, диспозиція та
санкція. Зв’язок цих елементів виражається формулою: “якщо — то —
інакше”.
Гіпотеза правової норми вказує на те, коли і за яких умов (обставин)
слід керуватися даною правовою нормою.
Диспозиція визначає, хто є учасником конкретних правовідносин, що
регулюються даною правовою нормою, і яка поведінка приписується або
дозволяється цією правовою нормою. Наприклад: “Під час обшуку по
можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або
повнолітнього члена його родини, а при необхідності — також і
потерпілого” (ч. 2 ст. 181 КПК України).
Санкція вказує на те, які негативні наслідки тягне за собою невиконання
наказів даної правової норми. Наприклад:
“У разі неявки без поважних причин обвинувачений підлягає приводу” (ч. 2
ст. 135 КПК України).
Розрізняються правовідновлювальні та штрафні (каральні) санкції.
Перші спрямовані на усунення негативних наслідків порушення правової
норми. Вони найбільш поширені в кримінальному процесі.
Каральні санкції мають на меті припинення правопорушень. Типовим видом
такої санкції є штраф, що накладається судом на свідка, перекладача та
спеціаліста за ухилення від’явки.
Часто правовідновлювальні санкції передбачаються поряд із штрафними.
Кримінально-процесуальна норма — початковий елемент системи
кримінально-процесуального права. Вона може міститися в одній або
декількох статтях закону чи підзаконного нормативного акта і, навпаки,
одна стаття може містити декілька правових норм, що регламентують окремі
правовідносини.
У правовій науці використовується поняття “джерело права”.
Норма права та джерело права — це не одне й те саме.
Норма кримінально-процесуального права — це загальнообов’язкове правило
поведінки учасників кримінального судочинства, а джерело
кримінально-процесуального права — це форма юридичного закріплення та
вираження таких норм поведінки.
Основним джерелом кримінально-процесуального права є
кримінально-процесуальний закон.
Першоджерелом норм кримінально-процесуального права є Конституція
держави. Так, у новій Конституції України (1996 року) викладено основні
принципи правосуддя. Зокрема, в ній (ст. 62) вперше отримав належне
юридичне оформлення та законодавче закріплення принцип презумпції
невинності обвинуваченого: особа вважається невинуватою у вчиненні
злочину, доки її вину не доведено в законному порядку і встановлено
обвинувальним вироком суду. Всі сумніви у справі тлумачаться і
розв’язуються на користь обвинуваченого. Конституція визначає -основні
засади інституту реабілітації безневинно засуджених та встановлює, що
кожен має право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями,
2 Тертишник
34
Стаття З
Стаття З
35
діями чи бездіяльністю органів влади та посадових і службових осіб (ст.
56).
Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства
права, Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є
нормами прямої дії.
Із цього випливає, що: норми Конституції мають фундаментальний і
концептуальний характер для всього кримінально-процесуального права;
норми кримінально-процесуального права не повинні суперечити Конституції
України і прийматись відповідно до її положень; при розв’язанні
проблемних ситуацій і конкуренції правових норм перевагу слід надавати
нормам конституційного права: нормативні акти, які суперечать
Конституції України, не мають юридичної сили і не підлягають
застосуванню; норми конституційного права є нормами прямої дії і
безпосередньо застосовуються в випадках неурегулювання якихось відносин
галузевим законодавством.
Згідно зі ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або
внесенні змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту
та обсягу існуючих прав і свобод людини. Для кримінального процесу це
вихідне і визначальне положення означає можливість розвитку
законодавства тільки в напрямку зміцнення гарантій прав і свобод людини,
недопустимість звуження прав учасників кримінального процесу. Особливого
значення набувають проблеми забезпечення недоторканності особи,
особистого життя, житла людини.
Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип
верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина
є безпосередньо діючими. Вони визначають межу і зміст законів та інших
нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів
законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і
забезпечуються захистом правосуддя.
Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового
захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути
спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом
забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі: коли зі змісту норм
Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її
положень законом; коли закон, який був чинним до введення в дію
Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; коли
правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовані;
коли нормативно-правовий акт, прийнятий Кабінетом Міністрів, суперечить
Конституції України; коли укази Президента України, які внаслідок їх
нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при
вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України. Суд
при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який
ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Крім Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України,
до джерел норм кримінально-процесуального права належать закони України
“Про судоустрій”, “Про статус суддів”,
“Про прокуратуру”, “Про адвокатуру”, “Про попереднє ув’язнення”, “Про
організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, “Про
забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному
судочинстві”, “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові
незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і
суду” та деякі інші законодавчі акти, якими вносяться зміни абє
доповнення до Кримінально-процесуального кодексу або встановлюються
спеціальні правила притягнення окремих осіб до кримінальної
відповідальності.
Керівні роз’яснення Верховного Суду України, накази Генерального
прокурора України, інструкції Міністерства внутрішніх справ України та
Міністерства юстиції України належать до числа нормативних актів, що
встановлюють порядок застосування тих чи інших норм
кримінально-процесуального права.
До числа джерел кримінально-процесуального права належать також і
міжнародні правові акти. Ратифіковані державою міжнародні угоди мають на
її території силу закону, а їхні правові норми мають ознаки норм прямої
дії і підлягають застосуванню поряд з іншими процесуальними нормами,
якщо вони не суперечать Конституції України.
Чинність кримінально-процесуального закону в просторі, в часі та щодо
осіб. У кримінальному судочинстві застосовується той процесуальний
закон, який є чинним у період провадження в кримінальній справі, а також
закон тієї держави, в якій проваджуються попереднє слідство та судовий
розгляд (здійснюється кримінальний процес), незалежно від місця вчинення
злочину.
Згідно зі ст. З КПК України провадження в кримінальних справах на
території України здійснюється за правилами КПК України незалежно від
місця вчинення злочину.
При провадженні в кримінальній справі застосовується
кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання,
попереднього слідства або судового процесу. Кримінальне судочинство може
здійснюватися в межах установлених законом термінів давності притягнення
до кримінальної відповідальності. Строки давності не застосовуються до
військових злочинів і злочинів проти миру і людства.
Норми КПК України застосовуються при провадженні в справах про злочини
іноземних громадян, за винятком осіб, які користуються правом
дипломатичної недоторканності, а також у справах про злочини осіб без
громадянства.
Розслідування і процесуальне провадження щодо злочинів, скоєних на
морських, повітряних чи річкових суднах, які перебувають за межами
України, але під прапором України, здійснюється з застосуванням
кримінально-процесуального законодавства України, окрім випадків
вчинення екіпажем чи пасажирами судна в територіальних водах іншої
держави злочинів проти такої держави чи інтересів, захищених її
законами, коли можливе застосування відповідно до міжнародних угод
юрисдикції правоохоронних органів держави, де знаходиться судно.
2*
36
Стаття З
Стаття З
37
Кримінальне судочинство здійснюється відповідно до принципу рівності
громадян перед законом і судом.
Іноземці та особи без громадянства, що перебувають на території України,
користуються тими ж правами і свободами, а також несуть ті ж самі
обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не визначено в окремих
законах. Відповідно до ст. 19 Закону України ‘Про правовий статус
іноземців” законодавством України іноземцям гарантується недоторканність
особи, житла, невтручання в особисте життя, таємниця листування,
телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їхньої гідності
нарівні з громадянами України. У силу ст. 29 даного закону іноземці, що
вчинили злочини, відповідають на загальних підставах.
Як виняток із загального правила, законодавством стосовно деяких
категорій громадян передбачається імунітет від кримінальної
відповідальності і встановлюється статус недоторканності.
Імунітетом від кримінальної відповідальності наділені:
Дипломатичні агенти. Особистість дипломатичного агента недоторканна. Він
не підлягає арешту або затриманню. Статус недоторканності поширюється на
приватну резиденцію і помешкання представництв дипломатичних служб.
Дипломатичний агент не зобов’язаний давати показань як свідок. Особистий
багаж його звільняється від огляду, якщо немає основ припускати, що він
не містить предметів, ввезення і вивезення яких заборонено. Помешкання,
архіви і документи дипломатичних представництв недоторканні. Державні
службовці держави перебування не можуть заходити до цих помешкань інакше
як за згодою глави представництва.
Члени сім’ї дипломатичного агента, що живуть разом із ним, користуються
привілеями й імунітетами дипломатичних агентів.
Співробітники адміністративно-тєхнічного персоналу представництв і члени
їхніх сімей, якщо бони не є громадянами держави перебування, мають
привілеї та імунітети, аналогічні дипломатичним агентам. (Див. Віденська
конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року — ст. 22, 24
29—37; Положення про дипломатичні представництва і консульські установи
іноземних держав в Україні.— Затверджено Указом Президента України 10
червня 1993 року).
Обмеженим імунітетом користуються співробітники консульських установ.
(Консульські установи виконують різноманітні функції, але основна з них
— це розвиток торгових і культурних взаємовідносин держав). Консульські
посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі
рішень суду й у випадку вчинення тяжких злочинів. Консульські
помешкання, архіви, документи й офіційна кореспонденція недоторканні.
Проте самі робітники консульської установи можуть викликатись і
допитуватись як свідки. Водночас працівники консульських установ не
зобов’язані давати показання з питань, пов’язаних із виконанням їхніх
функцій. (Див.: Віденська конвенція про консульські зносини. — Відень,
24 квітня 1963 року).
Статус недоторканності можуть мати й окремі категорії державних
службовців України.
Недоторканністю володіють, у першу чергу, Президент України і кандидати
на цю посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і
Прем’єр-міністр України.
Судді недоторканні і не можуть бути притягнуті до кримінальної
відповідальності та взяті під варту без згоди Верховної Ради України.
Уповноважений з прав людини Верховної Ради України користується статусом
недоторканності на весь період свої повноважень.
Стосовно народних депутатів народ проголосував на референдумі за відміну
наданого їм статусу недоторканності.
Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України. Суд не може застосувати закон, який
регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір.
Водночас міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать
Конституції України.
Норми Конституції України є нормами прямої дії і нормами найвищої
юридичної сили. Не підлягають застосуванню закони, які суперечать
положенню Конституції України.
У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції
України застосований закон а’бо закон, який підлягає застосуванню в
конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною
ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою
(постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150
Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання
про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових
актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової
інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.
Разом з тим згідно зі ст. 22 Конституції України при прийнятті нових
законів або внесенні змін до чинного законодавства не допускається
звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини. Тому якщо норми
законів звужують існуючі права і свободи людини, вони застосуванню не
підлягають.
Згідно з ч.2 ст. 57 Конституції є нечинними, а отже, не можуть
застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають
права й обов’язки громадян, які не доведені до відома населення у
встановленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може
ґрунтуватись на неоприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.
Відповідно до положень ст. 58 Конституції України закони та інші
нормативно-правові акти не мають зворотної сили і дії в часі, крім
випадків, коли вони пом’якшують або скасозують відповідальність особи.
При виконанні в межах України окремих доручень правоохоронних органів
іноземних держав, поданих відповідно до Міжнародних конвенцій про
взаємодопомогу в сфері кримінального судочинства, застосовується
кримінально-процесуальне законодавство України, а в разі клопотання
запитуючої сторони може застосуватись і законодавство держави ініціатора
доручення, якщо воно не суперечить законам України та міжнародним
стандартам у галузі прав і свобод людини.
38
Стаття 4
Стаття 5
Стаття 4. Обов’язок порушити кримінальну справу і розкрити злочин
Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї
компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення
ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення
події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.
У даній нормі закріплюється принцип публічності кримінального процесу,
суть якого полягає в обов’язку суду, прокурора, слідчого та органу
дізнання в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному
випадку виявлення ознак злочину та вжити всіх передбачених законом
заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у його вчиненні, та
до іх покарання.
Дія принципу публічності полягає в офіційності процесуальних дій органів
дізнання, слідчого, прокурора та суду й обов’язку здійснювати їх за
кожним фактом вчиненого злочину, спираючись на силу державного примусу,
незалежно від волевиявлення приватних осіб.
Обмеження принципу публічності допускається у справах про злочини
приватного та приватно-публічного обвинувачення (ст. 27 КПК України).
Особливість справ приватного обвинувачення полягає в тому, що за
загальним правилом вони порушуються не інакше як за скаргою потерпілого.
Подальший хід справи також залежить від волі потерпілого. Якщо між
потерпілим та обвинуваченим настане примирення, то справа має бути
закрита.
Справи приватно-публічного обвинувачення характеризуються тим, що
порушуються не інакше як за скаргою потерпілої особи, однак за
примирення її з обвинуваченим закриттю не підлягають.
Стаття 5. Недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше ніж на
підставах і в порядку, встановлених законом
Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах
і в порядку, встановлених законом.
Процесуальна форма сприяє реалізації ідей правової держави в сфері
правосуддя, виступає гарантом захисту прав і свобод людини. Якщо в
правовій державі стосовно громадян доцільно реалізується ідея —
“дозволено все, що не заборонено законом”, то стосовно учасників
процесу, які мають розпорядчі повноваження, повинен діяти принцип — ”
дозволено тільки те і тільки в такій формі, що і яким чином передбачено
законом”. Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і в
кримінальному процесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сфері
правосуддя.
Процесуальна форма — це відповідні змісту і принципам кримінального
процесу, передбачені кримшально-процесуальним правом умови,
послідовність та порядок діяльності учасників процесу, засоби реалізації
ними своїх прав, свобод і обов’язків, проце-
дура здійснення окремих процесуальних дій та прийняття юридичних
рішень, а також режим документування процесуальної діяльності, призвані
забезпечити вирішення завдань і досягнення мети кримінального процесу.
Процесуальна форма покликана забезпечити встановлення об’єктивної істини
у справі та правильне застосування закону.
Процесуальна форма створює детально врегульований, обов’язковий,
стабільний та захищений державою правовий режим провадження у
кримінальних справах, який призваний забезпечувати істину, свободу і
справедливість.
Процесуальна форма повинна відповідати таким вимогам: доціхьності
(забезпечувати швидке, безпомилкове й ефективне правосуддя); простоти
(бути вільною від непотрібних бюрократичних формальностей); надійності
(гарантувати досягнення істини і справедливості); чіткості та
моральності й етичності. Вона повинна бути пронизана духом поваги до
честі і гідності особи, захисту прав і свобод людини.
Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона:
визначає стабільну та юридично доцільну процедуру судочинства;
оптимізує й активізує діяльність з вирішення завдань кримінального
процесу;
надає правове поле для встановлення єдиної для всіх законності;
створює систему необхідних гарантій встановлення істини, захисту прав і
свобод людини та забезпечення справедливості;
забезпечує реалізацію принципів правової держави в сфері правосуддя і
створює необхідний для цього режим законності;
— забезпечує виховний вплив кримінального процесу.
Процесуальна форма — це не проста формальність, а абсолютно
необхідна умова правильності розслідування та розв’язання кримінальних
справ. Вона є гарантією встановлення істини, безпомилковості
застосування кримінальної репресії.
Одна з умов надійності правосуддя — документування всієї процесуальної
діяльності.
Процесуальний документ відіграє роль суттєвого гаранта правосуддя. На
підтвердження цього можна навести такі аргументи.
1. Про обставини вчиненого злочину робляться висновки на підставі
зібраних матеріалів. Щоб висновки були правильними (відповідали істині),
необхідно, щоб у доказуванні використовувались тільки вірогідні фактичні
дані. Доказування — це встановлення істинності будь-яких суджень за
допомогою аргументів (доказів), істинність яких встановлена.
Вірогідність доказів забезпечується можливістю перевірки джерела та
способу їх отримання. При цьому джерело та спосіб отримання доказової
інформації мають бути законними та надійними (не призводити до
деформації, зміни первісного смислу і змісту отриманих фактичних даних).
Допустимість та вірогідність інформації може бути підтверджена в
переважній більшості випадків тільки процесуальним документом, де
зафіксовані джерело та процес її отримання.
40
Стаття 5
Стаття 5
41
Здійснюючи діяльність зі збирання та дослідження доказів, слідчий,
орган дізнання, прокурор та суд вступають у певні правовідносини з
іншими учасниками процесу і повинні вживати заходи до захисту їх прав та
законних інтересів. Закон зобов’язує особу, в провадженні якої
знаходиться справа, роз’яснювати учасникам процесу їхні процесуальні
права та надавати реальну можливість для їх реалізації (право заявити
відвід, подати доказ, брати участь у судових дебатах тощо). Про
виконання даних приписів можуть свідчити тільки процесуальні документи,
що фіксують процесуальну діяльність на різних стадіях кримінального
процесу.
Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд мають право за наявності для
того підстав застосовувати до інших учасників процесу передбачені
законом заходи примусу. Про наявність законних підстав для застосування
таких заходів можна робити висновки тільки за матеріалами кримінальної
справи, включаючи постанови, що мотивують відповідні рішення.
4. Копії основних процесуальних документів (постанова про
притягнення особи як обвинуваченого, обвинувальний висновок та
вирок) вручаються обвинуваченому (підсудному) під розписку. Цим
гарантується право обвинуваченого знати, в чому він обвинува
чується, і захищатися від безпідставного обвинувачення, а також
право оскаржити безпідставний вирок. Без процесуальних доку
ментів неможливе виконання вироку, що набрав законної сили.
Процесуальний документ — органічна і невід’ємна частина будь-якої
правової діяльності, незмінний атрибут правосуддя.
Відступ від встановленої процесуальної форми може призвести до
непоправних помилок.
Наведемо приклад. У справі про шахрайство слідчий пред’явив для
впізнання потерпілій Комаровій підозрюваного Мухіна. На порушення
процесуальної форми в потерпілої попередньо не було з’ясовано про
прикмети, за якими вона може впізнати злочинця. Сам Мухін на час
впізнання перебував під вартою, і потерпіла бачила, як його доставляли
для впізнання в супроводі конвою. Вона, піддавшись враженню, вказала на
Мухіна як на особу, яка вчинила щодо неї шахрайські дії. А згодом був
затриманий Шмельов, який і вчинив даний злочин.
Помилка сталася внаслідок недотримання слідчим процесуальної форми, а
саме — правил впізнання.
Отже, діяльність органів дізнання, попереднього слідства та суду
здійснюється в передбаченій законом процесуальній формі, основним та
невід’ємним атрибутом якої є процесуальний документ.
Документи так органічно вплітаються у всі сфери нашого життя, що, по
суті, стають зв’язною ланкою між минулим, теперішнім та майбутнім,
об’єднуючи їх у неподільне ціле.
Юридичний документ — це письмовий акт, що встановлює, розвиває, змінює
або перериває певні правовідносини або фіксує юридично значущі факти та
дії.
Кримінально-процесуальним документом можна вважати письмовий документ,
укладений на підставі кримінально-процесуального закону уповноваженим
для того суб’єктом у зв’язку із здійсненням будь-яких процесуальних
актів (виконанням процесуальних дій
або прийняттям рішень), в якому засобами письмової мови зафіксована
інформація про хід та результати діяльності учасників кримінального
процесу.
У сучасній мові та в юридичній науці терміном “акт” позначається як
проявлення людської діяльності (дія, подія), так і документ — мовне
відображення цієї діяльності за допомогою письмової мови.
У зв’язку з цим слід зазначити, що “процесуальний акт” являє собою саме
неподільну єдність процесуальної дії або рішення та засвідчуваної це
частини — процесуального документа.
Процесуальний докуїлент — невід’ємний атрибут процесуальної дії або
рішення, органічна частка процесуального акту. Неприпустимим є
здійснення будь-якої процесуальної дії без складання передбаченого
законом процесуального документа і навпаки. Перебуваючи в неподільній
єдності з процесуальною дією або рішенням, документ відображає їх зміст
і форму, посвідчує хід та результати їх виконання. Він відіграє суттєву
роль у розвитку кримінального процесу та здійсненні правосуддя, є
засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та законних інтересів,
слугує гарантією їх захисту.
Процесуальний документ незмінно є найважливішим елементом процесуальної
форми, яка покликана, по-перше, доводити до відома учасників процесу
юридично значущі факти, закріплювати та посвідчувати отримані фактичні
дані — докази і цим сприяти встановленню об’єктивної істини, завдяки
чому в самій процесуальній формі законодавчо втілився вироблений
людством досвід пізнання; по-друге, бути засобом реалізації учасниками
процесу своїх прав та обов’язків; по-третє, бути гарантією забезпечення
законності.
Таким чином, можна сказати, що кримінально-процесуальні документи
виконують інформаційну, пізнавальну, комунікативну, засвідчувану,
правозастосовчу та виховну функції, забезпечують можливість здійснення
правосуддя, дійового прокурорського нагляду та процесуального контролю,
відіграють організаційну та дисциплінуючу роль. Процесуальні документи —
необхідна умова правосуддя, влучності та безпомилковості застосування
процесуального примусу або інших заходів юридичної відповідальності.
Вони є складовою частиною процесуальної форми як одного із гарантів
правосуддя.
Процесуальні гарантії. Важливу роль у забезпеченні законності і
справедливості кримінального судочинства відіграють процесуальні
гарантії., в яких багато вчених вбачають засоби забезпечення як
досягнення мети кримінального процесу взагалі, так і прав учасників
процесу зокрема.
Процесуальні гарантії — це не окремі розрізнені засоби, а цілісна
система таких засобів, які в сукупності і забезпечують правосуддя. По
суті, процесуальна форма і створює систему таких гарантій.
Процесуальні гарантії — це закладена в процесуальній формі система
правових засобів, які забезпечують встановлення об’єктивної істини і
справедливість правосуддя, можливість всіма суб’єктами кримінального
процесу реалізувати свої права, свободи
42
Стаття 5
Стаття_5
43
й обов’язки, досягнення мети і виконання завдань кримінального
судочинства.
У теорії кримінального процесу оправдано буде розглядати такі,
характеризовані співвідношенням цілого і частини, поняття, як “гарантії
правосуддя”, “гарантії встановлення об’єктивної істини”, “гарантії прав
і свобод людини”, “гарантії захисту окремих прав і свобод”.
Встановлення об’єктивної істини — головна передумова справедливості
кримінального судочинства, здійснення правосуддя. Справедливий судовий
вирок чи інше процесуальне рішення можливі тільки по справі, по якій
встановлена істина — висновки відповідають тому, що мало місце в
дійсності. Висновки будуть відповідати істині, якщо вони засновані на
достовірних фактичних даних як доказах. На забезпечення одержання саме
таких доказів і спрямовані процесуальні гарантії встановлення істини,
виражені в процесуальній формі провадження слідчих та інших
процесуальних дій.
Гарантіями встановлення об’єктивної істини виступає як процесуальна
форма в цілому, так і окремі інститути кримінального процесу: принципи
кримінального процесу, доказове право, інститути слідчих дій, інститут
судового слідства і судових дебатів тощо.
Водночас, у процесі встановлення істини (збирання, дослідження,
перевірки доказів) слідчий, орган дізнання, прокурор, суд, захисник
вступають у правовідносини з іншими учасниками процесу та громадянами.
Наприклад, для одержання доказів виникає потреба в освідуванні людини,
проведенні обшуку, виїмки поштової кореспонденції. Де межі втручання в
сферу особистого життя людини, в права й інтереси громадянина? Це одне з
найскладніших питань.
Кримінально-процесуальна діяльність повинна бути спрямована не тільки на
захист інтересів людини, суспільства і держави від злочинних посягань, а
й захищати самі права і свободи людей. Права і свободи людини Мають
найвищу соціальну і юридичну цінність, а їх захист визначає
спрямованість діяльності держави.
Права людини являють собою комплекс природних і непорушних свобод та
юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в
цивілізованому суспільстві та одержали юридичне закріплення.
Свобода — це юридична можливість людини поводитись відповідно до своїх
волевиявлень, тобто робити все, що бажається, але тільки те, що не
заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей.
Абсолютна свобода — це свобода робити все, що бажається, дійсна правова
свобода — свобода робити все, що подобається, але без шкоди свободі і
правам інших людей.
Право виступає як мірою і засобом забезпечення свободи, так і засобом
обмеження неузгоджуваної з суспільством і уявленнями людей про
справедливість свободи і влади.
Значною мірою право взагалі, а процесуальне особливо, виступає засобом
обмеження і врегулювання влади.
Очевидно, що процесуальна форма повинна включати таку систему гарантій,
яка забезпечувала б як встановлення істини, так і захист прав і свобод
людини.
Тут може мати місце конкуренція цінностей і конфлікт інтересів. Для
забезпечення істини нерідко виникає необхідність обмеження окремої
людини в її правах і свободах. При цьому важливо визначитись, що
важливіше — встановлення істини чи недоторканність окремих прав.
У виняткових випадках закон допускає можливість застосування засобів
процесуального примусу для збирання доказів і встановлення істини. В
останньому випадку обмеження прав і свобод повинно мати характер
крайньої необхідності: здійснюватися для розкриття злочину й усунення
небезпеки, що загрожує інтересам людини, суспільства чи держави, якщо цю
небезпеку за даних обставин не можливо було б усунути іншими засобами і
якщо заподіяні негативні наслідки є меншими, ніж відведена шкода.
Процесуальні гарантії прав і свобод людини в кримінальному процесі —
особливий вид гарантій, які виступають засобом їх забезпечення:
реалізації в процесі кримінального судочинства, захисту від
безпідставного втручання, відновлення порушених прав. Якщо право — це
можливість відповідної поведінки, то процесуальні гарантії представляють
собою юридично визначені процедури реалізації відповідних прав, механізм
попередження їх порушень, порядок захисту і відновлення порушених прав і
свобод людини.
Система процесуальних гарантій прав і свобод людини включає такі
елементи:
юридичне визначення самих прав і свобод,
недопустимість звуження існуючих прав і свобод як за обсягом, так і за
змістом;
визначення процедури їх реалізації;
роз’яснення учасникам процесу прав і свобод та порядку їх реалізації;
надання реальної можливості для самореалізації;
утримання від порушень прав і свобод людини з боку інших учасників
процесу;
надання допомоги з боку слідчого, органу дізнання, прокурора, захисника
і суду в реалізації прав і свобод іншими учасниками процесу;
попередження порушень прав і свобод та покладання обов’язку зі
здійснення заходів попередження на осіб, які ведуть кримінальне
судочинство чи виконують функцію процесуального контролю і нагляду;
захист прав і свобод — встановлення перешкод, які б виключали їх
порушення;
відновлення порушених прав і свобод;
— повна реабілітація і відшкодування завданої шкоди.
Розвиток системи процесуальних гарантій забезпечення прав і
свобод людини в кримінальному процесі передбачає: виконання
конституційних вимог щодо недопустимості звуження існуючих прав і свобод
та гарантій їх. захисту; розширення існуючої системи та обсягу і змісту
окремих прав і свобод; чітке законодавче визна-
44
Стаття 5
Стаття 5
45
чення підстав, умов і процедури застосування примусових заходів;
створення такої моделі процесуальної форми, за якої примусові заходи,
втручання в права, свободи і законні інтереси людини дійсно мали б місце
тільки за умов крайньої необхідності; чітке визначення механізму
застосування примусових заходів та виникаючих при цьому правовідносин;
обґрунтованість всіх рішень щодо втручання в права і свободи людини;
дієвість процесуального контролю, судового і прокурорського нагляду за
здійсненням процесуальної діяльності; визначення відповідальності за всі
прояви необґрунтованого втручання в гарантовані законом права і свободи
людини; створення доступного, простого і надійного юридичного механізму
захисту і відновлення прав і свобод, правової реабілітації та
відшкодування заподіяної шкоди незаконними діями.
Кримінально-процесуальне законодавство України робить важливі кроки в
цьому напрямку. Наприклад, ст- 69-1 КПК України вперше чітко і конкретно
визначила права :відків. Зокрема, тут знайшов втілення конституційний
принцип недопустимості примушування до давання показань стосовно себе,
членів своєї сім’ї чи своїх близьких родичів, закріплено право знати у
зв’язку з чим і в якій справі він допитується.
Відповідно до ст- 56 Конституції України кожен має право на
відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди,
завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної
влади і їх посадових осіб. Ст 62 Конституції України та ст- 53-1 КПК
України встановлюють, що в разі закриття кримінальної справи за
відсутності події злочину або за недоведеності участі особи у вчиненні
злочину, постанови виправдувального вироку суду чи скасування вироку як
неправосудного держава відшкодовує шкоду, завдану безпідставним
притягненням до відповідальності, включаючи відшкодування моральної і
матеріальної шкоди.
Оптимальне співвідношення гарантій встановлення істини і гарантій
захисту прав і свободлюдини і є системою гарантій правосуддя.
Співвідношення гарантій, встановлення істини і гарантій захисту прав і
свобод людини характеризується взаємодією різних об’єктивних
закономірностей гносеологічної діяльності та юридичних принципів, які,
маючи одну і ту само мету, створюють єдину, доцільну і надійну
процесуальну форму як систему гарантій правосуддя.
Важливою гарантією правосуддя, захисту прав і свобод обвинувачуваного та
інших учасників судочинства виступають принципи кримінального процесу,
які, образно кажучи, є генетичною основою процесуального права.
“Не може йтися про вищу справедливість суду,— зазначає В. Т. Маляренко,—
без впровадження в його діяльність положень, що забезпечують
професіоналізм, абсолютну неупередженість та об’єктивність”1.
В. І. Тертишніков відзначає, що історично принципи виникають раніше
галузі права, як ідеї, уявлення про суд та правосуддя май-
Маляренко В.Т- Конституційні засади кримінального судочинства.— К.-.
Юрінком Інтер, 1999,— С 21.
бутньої суспільно-економічної формації. З виникненням нового типу права
вони закріплюються в нормах права. Внаслідок нормативного закріплення
вони мають такі особливості: а) стають концентрованим відображенням
дійсності; б) об’єднують норми права в органічне ціле, цементують їх з
метою єдності правового регулювання; в) відбивають правосвідомість
людей, їх уявлення про суд та правосуддя; г) відбивають демократичні
основи процесу; д) визначають перспективи розвитку процесуального права.
Образно кажучи, принципи є генетичною підвалиною всього процесуального
права.
Принципи кримінального процесу — це закріплені в законі основоположні
ідеї, засади, найбільш загальні положення, що визначають сутність, зміст
і спрямованість діяльності суб’єктів процесу, спосіб і процесуальну
форму їх діяльності та здійснення правосуддя, створюють систему гарантій
встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення
справедливості правосуддя, засади від яких не відступають, а їх
порушення тягне за собою скасування вироку та інших прийнятих за таких
умов рішень по справі.
До критеріїв визначення певного положення принципом кримінального
процесу слід відносити таку сукупність властивостей: 1) найбільш
загальні, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для
кримінального процесу; 2) ідеї, які закріплені в нормах права; 3)
юридично закріплені ідеї (положення), що мають значення, як празило,
норм права найвищої юридичної сили і прямої дії (більшість із них
закріплені в Конституції України, а самі норми Конституції с нормами
найвищої юридичної сили), а отже визначають спрямованість, сутність і
зміст окремих процесуальних інститутів — норми, які суперечать змісту
принципів правосуддя, застосуванню не підлягають і повинні приводитись у
відповідність з визначеними засадами; 4) принципово важливі засади, які
діють у всіх або кількох стадіях кримінального процесу й обов’язково в
його центральній стадії — стадії судового розгляду, а порушення
будь-якого принципу означає незаконність рішення у справі й обов’язково
тягне його скасування.
Слід додати, що принципи мають загальнообов’язковий характер для всіх
учасників процесу; реалізація принципів кримінального процесу
забезпечується засобами державного впливу; кримінально-процесуальний
закон визначає правовий механізм реалізації та захисту принципів
кримінального процесу.
Принципи кримінального процесу — це не пасивне закріплення об’єктивних
закономірностей правового життя чи певних правових ідей, не абстрактне
побажання, а суттєвий засіб регулювання правовідносин у сфері
кримінального судочинства. Вони являють собою акт волевиявлення держави,
продукт свідомої законотворчості, і в цьому розумінні можуть виступати
засобом розвитку процесуальної форми. Прикладом може бути нова
Конституція України, в якій вперше були сформульовані такі принципи
кримінального процесу, як змагальність, недопустимість примушування до
свідчень проти самого себе, членів своєї сім’ї та своїх близьких
родичів, знайшов юридичне визначення і розкриття принцип презумпції
невинуватості обвинувачуваного.
46
Стаття 5
У системі процесуального права принципи посідають домінуюче місце. Вони
є першоджерелами для інших норм і інститутів, які виводяться з них і
підпорядковуються нормам-принципам. “Маючи високий ступінь
узагальненості, конкретизуючись в інших правилах,— зазначає НА. Громов,—
принципи синхронізують всю систему процесуальних норм і придають глибоку
єдність механізму кримінально-процесуального впливу”1
Не можна недооцінювати значення принципів кримінального процесу.
“Недоліки та хиби правосуддя,— слушно зауважує М Й. Коржанський,—
особливо у сфері боротьби зі злочинністю, і найбільш значні та шкідливі
наслідки їх виявляються якраз там і тоді, де і коли порушуються
принципи”2
“Саме вони,— підкреслює В.Т Маляренко,— є гарантією додержання прав і
законних інтересів особи при провадженні у кримінальній справі”3
Значення принципів кримінального процесу полягає в тому, що вони:
є першоджерелом і становлять основу окремих інститутів
кримінально-процесуального права;
являють собою суттєві гарантії правосуддя, забезпечення прав і свобод
людини, законних інтересів фізичних і юридичних осіб;
дають юридичну базу для тлумачення конкретних кримінально-процесуальних
норм та вирішення спірних питань;
синхронізують всю систему процесуальних норм і забезпечують узгодженість
кримінально-процесуальних інститутів і єдність процесуальної форми;
служать основою і вихідним положенням для вдосконалення окремих
кримінально-процесуальних інститутів і правових норм, розвитку
процесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя.
“Значення засад судочинства,— слушно зазначає В.Т. Маляренко,—
вбачається не тільки у тому, що кожне рішення, прийняте з порушенням їх
вимог, підлягає скасуванню, а й у тому, що вони вносять упорядкованість
у випадках застосування права за аналогією, а також сприяють правильному
розумінню змісту інших правових норм”4
“Більше того,— зазначає А. Колодій,— виражені в праві принципи стають
принципами правосвідомості, внутрішнім регулятором поведінки людей”5 Для
осіб, які застосовують право,— вказує Ю.М. Грошевий,— “принципи є не
лише керівництвом до дії, а й вимогою йти у встановленому напрямку
відповідно до тієї ідеї, яка на цей час є провідною в даному суспільстві
та державі”6.
1 Громов Н.А. Уголовный процесе России.— М.-. Юристь, 1998.— С.52.
2 Коржанський М.Й. Нариси уголовного права.— К., 1999.— С. 66.
3 Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства.— К.-.
Юрінком Інтер, 1999.— С 29.
4 Маляренко В.Т. Поняття, загальна характеристика та класифікація ос
новних засад кримінального судочинства // Вісник Верховного Суду
України.— 1999.— №1.— С.44.
5 Колодій А. М. Принципи права України.— К-, 1998.— С.18.
* Грошевий Ю. М. та інші. Кримінальний процес України.— Харків: Право,
20О0— С 56.
Стаття 5 47
“Коли ми володіємо принципом,— писав Ежен Віоле-ле-Дюк,— будь-яка творча
робота є можливою, навіть легкою, йде правильним ходом, методично, маючи
результатом якщо не шедевр, то хороші достойні твори”1. І, навпаки,— як
слушно зауважував М. Черни-шевський,— хто не усвідомлює принципи у всій
логічній повноті і послідовності, у того не тільки в голові сумбур, а й
у справах дурниця2.
Питанням принципів права, принципів юридичного процесу взагалі і
принципів кримінального процесу зокрема приділяється значна увага в
юридичній літературі3. Але питання цілісної концептуальної моделі
системи принципів кримінального процесу ще досліджено недостатньо.
Більше того, в сучасній юридичній науці автори дещо по-різному
визначають систему принципів кримінального процесу.
Одні автори включають у таку систему чотирнадцять основних положень4,
другі — одинадцять5, треті — п’ятнадцять6. В. П. Бож’єв не безпідставно
називає вісімнадцять конституційних принципів кримінального процесу,
включаючи до них такі засади, як принцип охорони честі і гідності
особистості і принцип свободи оскарження дій і рішень суб’єктів,
відповідальних за ведення справи 7
Традиційно в юридичній літературі всі принципи кримінального процесу
поділяють на конституційні (закріплені в Конституції держави) та інші
(суто кримінально-процесуальні).
При цьому важливо відокремлювати принципи кримінального процесу від
принципів судоустрою, а також принципів організації і діяльності окремих
правоохоронних органів.
1 Віоле-ле-Дюк. Беседы об архитектуре.— М., 1937.— С 181.
2 Чернышевский Н. Г. ПСС— Т.9.— М., 1949.— С 355.
3 Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса.— М.,
1971; С.5 —9; Ковтун Г. И состязательность, и поиск истины //Российская
юстиция.— 1997.— № 7; Колодій А. М. Принципи права України.— К.,
1998; Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства.—
К.: Юрінком Інтер, 1999; Михайленко О., Малюга В. Поняття, значення
принципів організації та діяльності прокуратури // Вісник прокурату
ри.— 2001.— №3.— С.22 — 27; Тертышник В. Конституционные принципы
правосудия правового государства //Концепция развития законодатель
ства Украины.— К., 1996.— С. 105—106; Тертишник В.М. Гарантії недо
торканності сфери приватного життя людини // Вісник прокуратури.—
2001.— №2.— С.7— 13; Гершчшншс В. М. Концептуальна модель системи
принципів кримінального процесу // Юридичний вісник України.—
2001.— №5.— СЮ—11; Тертишник В. М. Проблеми розвитку процесу
альної форми і гарантій правосуддя // Право України.— 2001.— №1.—
( С.91-93; Явич Л. С. Общая теория права.— Л., 1976.— С.151.
Быков В. М. Принципы уголовного процесса по Конституции РФ 1993 г. //
Российская юстиция.— 1994.— №8.— С. 8 — 9.
Кобликов А. С. Принципы уголовного процесса // Уголовный процесс
Российской Федерации / Под ред. А. С. Кобликова.— М., 1995.—
6 С. 27-43.
Громов Н. А. Уголовный процесс России.— М.: Юристь, 1998.— С. 55.
Ьожьев В. П. Конституционные принципы уголовного процесса //Уголовный
процесс: Учебник для вузов / Под ред. В. П. Божьева.— М.: Спак, 1998.—
С. 72-101.
43
Стаття 5
Стаття 5
49
Принципи судоустрою — це принципи організаційні, вони визначають
побудову судової системи, взаємозв’язок всіх ланок судової влади. Інакше
кажучи, принципи судоустрою — принципи організаційні, а принципи процесу
— принципи функціональні ‘.
На думку М.М. Михеєнка, слід розрізняти такі принципи: а) суто
організаційні, наприклад назначуваність слідчих; б)
організаційгю-функціональні, наприклад колегіальність, нагляд
вищих судів за судовою діяльністю нижчих судів; в) функціональні, тобто
суто кримінально-процесуальні, наприклад презумпція невинуватості,
змагальність2.
Принципи кримінального процесу — це принципи діяльності слідчого,
органів дізнання, прокурора і суду з розгляду заяв і повідомлень про
злочини, дізнання, розслідування, судового розгляду кримінальних справ,
касаційному провадженню та перегляду справ у порядку нагляду та за
нововиявленими обставинами, тобто ,.: принципи виконання суб’єктами
процесу своїх процесуальних функцій (розслідування, захисту,
обвинувачення, правосуддя), принципи діяльності, спрямованої на
вирішення завдань саме кримінального процесу.
За визначенням М. М. Михеєнка, система засад кримінального процесу
охоплює: конституційні засади: 1) законність; 2) державна мова
судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і
судом; 4) повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне
життя; 5) право людини на свободу та особисту недоторканність; 6)
недоторканність житла; 7) таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції; 8) з’ясування істини; 9)
забезпечення підозрюваному, обвинувачуваному, підсудному права на
захист; 10) презумпція невинуватості; 11) свобода від самовикриття,
викриття членів сім’ї чи близьких родичів; 12) здійснення правосуддя
виключно судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14)
незалежність і недоторканність суддів, підкорення їх лише законові; 15)
змагальність судового розгляду; 16) гласність судового процесу; 17)
забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень-, 18)
обов’язковість рішень суду; інші засади: 1) публічність; 2) забезпечення
всім особам, які беруть участь у справі, права на захист їхніх законних
інтересів; 3) вільна оцінка доказів-, 4) безпосередність дослідження
доказів; 5) усність процесу3
У цілому ця думка змістовна, але не може не викликати доповнень,
зауважень і більш глибокого розгляду
По-перше, в Конституції України найшли відображення і такі
загальноюридичні принципи, як справедливість *, відповідальність держави
за шкоду, заподіяну громадянинові державними органами
1 Строгович М.С Курс советского уголовного процесса.— М.-. Наука,
1968.— Т.1.— С.125. * Михеєнко MM. Проблеми розвитку кримінального
процесу в Україні.—
К.,1999.— С.223. ” Там само. ‘ Уперше про це фундаментальне
положення як принцип кримінального
процесу була висловлена думка в роботі-. Тертышник В.М. Уголовный
процесе.— Харьков, 1999
чи її посадовими особами (ст. 56 Конституції України). На підставі цих
положень в кримінальному процесі виник і розвивається інститут
реабілітації незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності,
відшкодування їм моральної і матеріальної шкоди.
По-друге, в кримінальному процесі гарантується захист не лише окремих
конституційних прав і свобод людини (недоторканність житла, особи тощо),
а повинно забезпечуватись забезпечення всіх, гарантованих конституцією і
міжнародними правовими актами, прав і свобод людини (нерушимість права
приватної власності і т.д.). Тому доцільно вести мову про єдиний принцип
кримінального процесу — принцип забезпечення прав і свобод людини, в
рамках якого знаходять окреме проявлення його функціональні інститути:
забезпечення недоторканності особистого життя особи, житла, таємниці
телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції,
нерушимості права власності.
Ио-третє, до принципів кримінального процесу, на нашу думку, слід
відносити такі загальні і фундаментальні положення: документування
процесуальних дій і рішень (п. 7 ст. 129 Конституції України);
забезпечення безпеки учасників кримінального процесу, повага та захист
честі і гідності людини; гарантованість доступу до правосуддя;
забезпечення ознайомлення обвинувачуваного з обвинуваченням і
допустимість судового розгляду справи тільки в рамках пред’явленого
обвинувачення; прокурорський нагляд на до-судових стадіях та підтримання
державного обвинувачення прокурором у суді; допустимість застосування
примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності;
неприпустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї
сім’ї і своїх близьких родичів*; заборона повороту до гіршого стосовно
обвинуваченого в апеляційній та касаційній стадіях процесу. (Детальніше
про ці засади йтиметься при їх окремому розгляді).
У кримінальному процесі знаходять закріплення принципи різного рівня
узагальненості: загальноправові принципи — принципи, характерні для всіх
галузей права (наприклад, законність, справедливість, рівність людей
перед законом і судом); міжгалузеві — принципи, характерні для деяких
галузей права (наприклад, притаманні як цивільному, так і кримінальному
процесу принципи гласності судового процесу, об’єктивної істини,
незалежності суддів); галузеві принципи — принципи, характерні тільки
для окремої галузі права (наприклад, щодо кримінального процесу це
презумпція невинуватості обвинуваченого, публічність, недопустимість
примусу до свідчень проти самого себе і своїх близьких родичів та членів
сім’ї тощо). Зауважимо, що діюча система принципів кримінального процесу
сприйнята українською процесуальною наукою від теорії процесу радянських
часів.
1 Уперше обґрунтування цієї ідеї як принципу та про принцип реабілітації
висловлена думка в роботі: Тертишник В.М. Конституційні принципи
правосуддя правової держави// Концепція роззитку законодавства України.—
К.: Інститут законодавства при Верховній Раді України, 1996.-
С.440-441
З урахуванням історичного та світового досвіду, положень міжнародних
правових актів та сучасних досягнень юридичної науки така система
вимагає коректив і подальшого розвитку. Зокрема, подальшої розробки
потребують саме галузеві, сугубо процесуальні принципи, які визначають
особливості саме кримінального процесу. Аналіз співвідношення
загальноправових, міжгалузевих і галузевих принципів показує дуже малу
частку саме галузевих принципів у цілісній системі таких.
Таким чином, ми вважаємо за необхідне поповнити концептуальну модель
системи принципів кримінального процесу1, а саме:
систему галузевих принципів, які визначають особливості саме
кримінального процесу, доповнити такимті засадами, як: недопустимість
примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім’ї і своїх
близьких родичів (свобода самовикриття та викриття близьких);
забезпечення безпеки учасників кримінального процесу; допустимість
притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності
вини; допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в
разі крайньої необхідності; забезпечення ознайомлення особи, що
притягується до відповідальності, з обвинуваченням і допустимість
судового розгляду справи тільки в рамках пред’явленого обвинувачення;
незалежність слідчого; прокурорський нагляд за забезпеченням законності
на досудових стадіях та підтримання державного обвинувачення прокурором
у суді; недопустимість щодо правового стану обвинуваченого повороту до
гіршого в апеляційній та касаційній стадіях процесу, реабілітація
невинуватих; документованість процесуальних дій і рішень;
систему міжгалузевих принципів доповнити засадами: гаран-тованість
доступу до правосуддя;
систему загальноправових принципів доповнити засадами: повага та захист
честі і гідності людини; презумпція добропорядності людини; забезпечення
захисту прав і свобод людини (недоторканність особи, житла, сфери
особистого життя, таємниця листування, телефонних та інших розмов,
таємниця банківських вкладів, нерушимість права власності та інші);
гуманізм, толерантність і справедливість.
Отже, принципами кримінального процесу є:
Встановлення об’єктивної істини.
Забезпечення захисту прав і свобод людини:
недоторканність сфери особистого життя;
недоторканність особи;
недоторканність житла;
забезпечення таємниці листування, телефонних та інших розмов,
телеграфної і поштової кореспонденції;
забезпечення таємниці банківських вкладів;
непорушність права власності.
? Повага та захист честі і гідності людини.
Ці пропозиції були обґрунтовані в роботах: Тертишник В.М. Гарантії
недоторканності сфери приватного життя людини // Вісник прокуратури.—
2001.— №2.— С 7-13; Тертишник В. М. Концептуальна модель системи
принципів кримінального процесу // Юридичний вісник України.— 2001.-№5.—
СЮ-11.
Презумпція невинуватості обвинувачуваного.
ГїЬезумпція добропорядності людини.
Рівність людей перед законом і судом.
« Гарантованість доступу до правосуддя та забезпечення права на судовий
захист.
Здійснення правосуддя тільки судом.
Забезпечення обвинувачуваному права на захист.
Недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї
сім’ї і своїх близьких родичів (свобода самовикриття та викриття
близьких).
Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу.
Допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі
крайньої необхідності.
Допустимість’притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови
доведеності вини.
Незалежність слідчого.
Забезпечення ознайомлення особи, що притягується до відповідальності, з
обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках
пред’явленого обвинувачення.
Прокурорський нагляд за забезпеченням законності на досудових стадіях та
підтримання обвинувачення в суді прокурором.
Публічність.
Гласність судового розгляду справи.
Незалежність суду і підкорення його тільки законові.
Змагальність та диспозитивність.
Безпосередність та усність судового процесу.
Недопустимість щодо правового стану обвинуваченого повороту до гіршого в
апеляційній та касаційній стадіях процесу.
Таємниця наради суддів.
Обов’язковість рішень суду.
Свобода оскарження процесуальних дій і рішень, забезпечення можливості
касаційного та апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.
Державна мова судочинства.
Реабілітація невинуватих.
Документованість.
Законність.
Толерантність.
Гуманізм.
Справедливість.
Таким чином, вся концептуальна модель системи діючих в кримінальному
процесі засад включає в себе 38 принципів . Усі вони перебувають в
тісному зв’язку, взаємно доповнюють один одного і створюють систему
гарантій правосуддя.
При цьому, міжгалузеві та загальноправові принципи, особливо такі, як
недоторканність сфери особистого життя, недотор-
1 Обґрунтування цієї позиції викладено в роботі: Тертишник В.М.
Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу //
Юридичний вісник України.— 2001— №5.— СЮ-11.
52
Стаття 5
канність особи, недоторканність житла, забезпечення таємниці листування,
телефонних та інших переговорів, телеграфної і поштової кореспонденції;
забезпечення таємниці банківських вкладів; нерушимість-права власності;
в зв’язку з особливостями кримі-нально-процесуальиих правовідносин, де
вони безпосередньо діють, одержують нове теоретичне осмислення,
змістовне збагачення та юридичний розвиток, набувають, суто
процесуального змісту.
У своїй сукупності принципи кримінального’ процесу утворюють злагоджену
систему єдиних по своїй спрямованості на забезпечення правосуддя і не
суперечливих один з одним основоположних начал визначального характеру,
в якій кожен із принципів має свою самостійну теоретично-нравову
сутність і процесуально-гєне-тичну цінність, виступаючи першоджерелом
окремих правових інститутів, органічно поєднаний з іншими засадами, а
всі вони разом взяті визначають особливість процесуальної форми і
становлять основу процесуальних гарантій істини, захисту прав і свобод
людини та забезпечення справедливості.
Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини.
Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення
процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких
втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б
місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, в
умовах крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання
правосуддя неможливо.
Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим
принципом кримінального процесу, в рамках якого знаходять окреме
проявлення його функціональні інститути — окремі менш загальні, але не
менш важливі засади: недоторканність особи, недоторканність особистого
життя, недоторканність житла, таємниці телефонних розмов, листування,
телеграфної та іншої кореспонденції, нерушимості права власності.
Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невід’ємних і
нерушимих свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування
людини в цивілізованому суспільстві та одержали моральне визнання,
правове визначення і юридичне закріплення. Свобода виступає як
можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що
подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і
свободі інших людей.
Право виступає мірою свободи і зміст його в тому, щоб узгодити свободу
окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись
принципу рівності. Право виступає як засобом забезпечення свободи, так і
істотним засобом обмеження неузгоджува-них з суспільними потребами й
уявленнями людей про добро і справедливість рівня свободи й обсягу
влади.
У правовій державі стосовно громадян реалізується доцільна засада —
“дозволено все, що не заборонено законом”. Але такий підхід доречний і
обґрунтований лише стосовно громадян. Що ж до учасників процесу, які
мають розпорядчі повноваження, беззаперечно має діяти зовсім протилежний
принцип -” дозволено тільки те, на що уповноважив закон, і тільки в
визначеній законом процедурі (формі)”.
Стаття 5 53
Ст. 6 Конституції України визначає, що органи судової влади здійснюють
свої повноваження виключно в межах і згідно з законом. Ст. 19
Конституції України затверджує: ніхто не може бути примушений робити те,
що не передбачено законом; органи державної влади і їх посадові особи
зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та способом, що
визначений законами.
Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і владу правоохоронних
органів і посадових осіб у кримінальному процесі зокрема., забезпечує
верховенство закону в сфері судочинства. І-з змісту ст. 29 та 32
Конституції України випливає, що кожна людина має право на особисту
недоторканність, недоторкашлсть приватного життя, особисту та родинну
таємницю, захист своєї честі, гідності та доброго імені.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН №2200 від 16 грудня 1966 р. прийнято
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, де викладено
основні права і свободи людини, що визнаються державами. Згідно зі ст. 9
Конституції України положення цього пакту та інших міжнародно-правових
актів, що стосуються прав і свобод людини, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, мають силу закону та захищаються
правосуддям держави у встановленому законом порядку.
У сфері кримінального судочинства найбільшої уваги потребують такі
об’єкти правового захисту, як’ особиста свобода і недоторканність;
недоторканність сфери особистого життя громадянина; недоторканність
житла людини; таємниця листування, телефонних розмов, банківських
вкладів, телеграфної й іншої кореспонденції.
Нерушимість права власності.
Конституція України визначає: ст. 13 — всі суб’єкти права власності
рівні перед законом; ст. 41 — право приватної власності є непорушним;
ст. 13 — держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності.
Право власності — це юридична можливість на свій розсуд без шкоди іншим
і навколишньому середовищу володіти, користуватись і розпоряджатись
майном та іншими матеріальними, інтелектуальними цінностями і
фінансовими ресурсами.
Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав і
відшкодування завданих цим збитків, включаючи невдєржані доходи. Ці
положення вимагають при провадженні по кримінальній справі, з одного
боку, вживати заходів щодо забезпечення повернення (віндикації) власнику
його власності, яка була відторгнута злочином, а, з другого боку, не
допускати незаконних дій щодо права власності при проведенні слідчих чи
інших процесуальних актів.
Держава гарантує судовий захист прав і свобод людини. Суди вправі
відмовити в прийнятті заяв і скарг громадян на порушення їх прав.
Повага та захист честі і гідності людини. Це принцип кримінального
процесу, згідно з яким слідчий, суд, орган дізнання, прокурор і захисник
зобов’язані відповідним чином ставитись до всіх інших учасників
кримінального процесу і один до одного.
54
Стаття 5
Стаття 5
55
У чинному законодавстві цей принцип чітко і зрозуміло вперше здобув
правове закріплення в Конституції України, де визначено: Людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються
в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); Кожен має право на
повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи
покаранню (ст. 28); Не допускається збирання, зберігання, використання
та поширення конфіденціальної інформації про особу без її згоди, крім
випадків, визначених законом. Кожному гарантується судовий захист права
спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї, а
також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої
збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної
інформації (ст.32). (Зауважимо, що в постанові Пленуму Верховного Суду
України №7 від 28.09.90 “Про застосування судами законодавства, що
регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та
організацій” у порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися
позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших
судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних
органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок).
У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права зазначається:
всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і
поважання гідності, властивої людській особі. Кодекс поведінки посадових
осіб з підтримування правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН
17 грудня 1979 року, зобов’язує працівників правоохоронних органів, у
тому числі і тих, що здійснюють розслідування, поважати і захищати
гідність і права людини; зберігати в таємниці відомості конфіденційного
характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтереси
правосуддя не вимагають іншого; нетерпимо ставитись до будь-яких дій,
які містять нелюдяні чи принижуючі гідність людини форми стосунків;
забезпечувати охорону здоров’я затримуваних.
Окремі вимоги щодо захисту честі і гідності особи містяться в
Кримінально-процесуальному кодексі України, переважно в статтях стосовно
окремих слідчих чи процесуальних дій: ст. 22 — забороняється домагатись
показань обвинувачуваного та інших осіб, які беруть участь у справі,
шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів; ст. 185 — під час
обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були
розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя людини; ст.
193 — при освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність особи
(аналогічне правило в ст. 194 щодо відтворення обстановки й обставин
події); ст. 121 — дані попереднього слідства можна оголосити лише з
дозволу слідчого, винні в розголошенні даних попереднього слідства
несуть кримінальну відповідальність; ст. 334 — у мотивувальній частині
виправдувального вироку не допускається включення формулювань, які
ставлять під сумнів невинність виправданого.
Честь — об’єктивно існуючі уявлення про властивість моральних, духовних
та інших якостей особистості, які визначають став-
лення до людини в суспільстві. Гідність — внутрішня самооцінка людини
як особистості. Репутація — існуючі в суспільстві уявлення про ділові та
інші якості людини. В розділі III нового КК України, який тапер
називається “Злочини проти волі, честі та гідності особи” передбачається
кримінальна відповідальність за незаконне поміщення особи в
психіатричний заклад (ст.151), незаконне позбавлення волі (ст.146),
захоплення заручників (ст.147), торгівлю людьми (ст.149). Кримінальна
відповідальність за образу та наклеп скасована.
Як у цілому в державі, так і в кримінальному процесі має беззаперечно
реалізовуватись принцип добропорядності людини.
Яринцші добропорядності людини має бути викладений в окремій
кримінально-процесуальній нормі таким чином: “Кожна людина має честь і
гідність, вважається добропорядною, доки інше не визначено в законної
сили судовому рішенні; поширювана про людину інформація, що її порочить,
вважається недостовірною, якщо інше не встановлено в передбаченому
законом порядку; доказування достовірності такої інформації покладається
на того, хто їх поширив, а в кримінальному процесі на осіб, що
здійснюють провадження по справі; поширювач інформації відшкодовує
матеріальну і моральну шкоду, завдану людині, якщо не докаже
достовірність поширюваної інформації. Шкода, заподіяна людині
безпідставним звинуваченням у вчиненні злочину і незаконним притягненням
її до кримінальної відповідальності, відшкодовується державою відповідно
до закону “Про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними
діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду ; усі
сумніви щодо добропорядності та правомірності дій будь-якого
громадяншіа, а також щодо його вини у вчиненні будь-якого злочину або
іншого правопорушення, якщо немає змоги їх усунути, повинні тлумачитися
та розв’язуватися на користь такого громадянина; недовгдена
недо-бропорядність дорівнює доведеній добропорядності .
Повага та захист честі і гідності людини означає, пс-перше,
недопустимість дій, що принижують честь і гідність людини (образ,
погроз, насильства тощо); по-друге, недопустимість збирання,
використання, зберігання та розголошення хибної, брудної, принижуючої
честь, гідність чи ділову репутацію людини недостовірної інформації;
по-третє, з повагою ставитись до людини взагалі, до її індивідуального
образу, поглядів, переконань, духовного життя, віри, мрій; нарешті —
гарантованість відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої
приниженням честі і гідності людини, гарантеваність судового захисту
честі, гідності і ділової репутації людини.
Принцип презумпції невинуватості обвинуваченого закріплений у ст- 62
Конституції України, а також у ст. 5, 15, 22, 53, 73, 74, 327 КГЖ
України.
Презумпція невинуватості — це об’єктивне правове положення, згідно з
яким встановлюється таке.
Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий
кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно з законом.
56
Стаття 5
Стаття 5
57
Обвинувачений (підсудний) не вважається винним, доки його вину не буде
доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком- суду, що
набрав законної сили.
Обов’язок встановлення об’єктивної істини у справі покладається на орган
дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа, що знаходиться під
слідством, не повинна доводити свою невинуватість. Ненадання нею доказів
своєї невинуватості ні за яких обставин не може бути витлумачено як
доказ вини.
Постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання
запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок
повинні ґрунтуватися на сукупності неспростовних та достовірних доказів.
Усі сумніви у справі, в тому числі сумніви стосовно допустимості та
достовірності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо
вичерпані всі способи для їх усунення, повинні тлумачитись та
розв’язуватися на користь обвинуваченого, чи особи що знаходиться під
слідством.
Недоведєна вина дорівнює доведеній невинуватості. Суд проголошує
виправдувальний вирок, а орган дізнання, слідчий та прокурор закривають
кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщо вину
обвинуваченого або особи, що знаходиться під слідством, у вчиненні
злочину не доведено.
Водночас, на всіх інших громадян слід поширити дію принципу
добропорядності людини. Для цього в Конституції держави необхідно
закріпити норму такого змісту: “Кожна людина має честь і гідність,
вважається добропорядною, кожен учасник будь-яких правовідносин
вважається таким, що діє чесно, порядно та відповідно до закону, якщо
інше не доведено і не визначено в законної сили судовому рішенні.
Обов’язок доведення покладається на того, хто стверджує. Поширювана про
людину порочна інформація вважається недостовірною, доказування
достовірності такої покладається на того, хто їх поширив. Поширювач
інформації відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану людині,
якщо не докаже достовірність поширюваної інформації. Усі сумніви щодо
доброчесності та правомірності дій будь-якого громадянина, а також щодо
його вини у вчиненні будь-якого злочину чи іншого правопорушення, якщо
немає змоги їх. усунути, повинні тлумачитися та розв’язуватися на
користь такого громадянина. Недоведєна недобропорядність дорівнює
доведеній добропорядності”.
Гарантованість доступу до правосуддя. Утвердження і забезпечення прав і
свобод людини є головним обов’язком держави. Одним із засобів цього є
гарантованість судового захисту прав і свобод людини. В Загальній
декларації прав людини визначено: ст. 8 — “кожна людина мас право на
ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі
порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом”; ст. 10
— “кожна людина, для визначення її прав і обов’язків і для встановлення
обґрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення, має право,
на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно
і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім
судом”. Такий само зміст має і ст. 14 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права. Названі по-
ложення підтверджуються ст. 55 Конституції України та змістом ст. 4 КПК
України. В Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і
зловживань владою, затвердженій Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН
№40/34 від 29 листопада 1985 року, зазначається, що особи, яким злочином
заподіяна шкода, мають право на доступ до механізму правосуддя і
компенсацію заподіяної шкоди відповідно до національного законодавства.
Гарантованість доступу до правосуддя означає: по-перше, право
потерпілого на звернення до правоохоронних органів за захистом своїх
порушених прав, свобод, законних інтересів, честі, гідності і ділової
репутації, а за необхідності оскаржити рішення відповідних посадових
осіб про відмову в порушенні кримінальної справи чи про її
необґрунтоване закриття, що надає реальну можливість судового захисту
своїх інтересів; по-друге, право обвинуваченого постати без затягувань і
затримки перед судом та захищатись у суді від необґрунтованого
обвинувачення.
Гарантованість доступу до правосуддя включає гарантованість звернення до
суду, гарантованість оскарження в суді дій чи рішень слідчого, органів
дізнання, прокурора, а також рішень суду першої інстанції,
гарантованість звернень до суду рідною мовою та можливості користуватись
допомогою адвоката. В Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від
30.05.97 “Про посилення судового захисту прав та свобод людини і
громадянина” зазначається: “Враховуючи, що згідно з ч.2 ст. 124
Конституції України (254к/96-ВР) юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, які виникають у державі, суди не вправі з часу введення
Конституції в дію відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до
судового розгляду заяв і звернень. Суди не вправі відмовити у судовому
захисті прав та свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на
рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого с.\
моврядування, посадових і службових осіб з підстав, не передбаче них
Конституцією чи законом”.
Недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї
сім’ї і своїх близьких родичів.
При процесуальному провадженні ніхто не може бути примушений і не
повинен свідчити проти самого себе, членів своєї сім’ї та своїх близьких
родичів. Особи, щодо яких порушено кримінальну справу, не можуть бути
допитані як свідки та попереджатися про відповідальність за відмову
давати показання.
Згідно зі ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за
відмову давати показання або пояснення щодо самого себе, членів своєї
сім’ї чи своїх близьких родичів. Таке правило в науковій літературі
іменується правом звільнення від обов’язку самообвинувачення та правом
імунітету свідка.
Вперше закріпившись в Конституції України, це так зване правило
“привілеї звільнення від обов’язку самовикриття” чи “свідоць-кого
імунітету” знайшло втілення і в КПК України. Зокрема, в ст. 69-1 КПК
України серед прав свідка зазначається його право відмовитися давати
показання щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів.
58
Стаття 5
Стаття 5
59
Пропонуючи свідкам, які є близькими родичами обвинувачуваного,
підозрюваного чи підсудного або членами його сім’ї, дати показання щодо
відомих йому обставин справи, необхідно одночасно роз’яснити таким
свідкам зміст ст. 63 Конституції та ст. 69-1 КПК України.
Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному,
обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було
роз’яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися- судом
одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість
використання їх як доказів.
Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу.
Нині людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і
безпека виходять у державі на перший план, визнаються нею найвищою
соціальною цінністю (ст. З Конституції України). Зміни, які виникли у
зв’язку з цим, не могли не торкнутися кримінального судочинства, яке
доповнено низкою статей, спрямованих на розвиток даного принципу.
Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це здійснення
празових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на
захист життя, здоров’я, житла, майна, честі і гідності цих осіб від
протиправних зазіхань із метою створення необхідних умов для належного
здійснення правосуддя. Підставою для вжиття спеціальних заходів
забезпечення безпеки громадян є дані, що свідчать про наявність реальної
загрози їхньому життю, здоров’ю або майну.
Реальне забезпечення безпеки учасників кримінального процесу є
фундаментальним положенням, котре передбачене ст. З Конституції України,
ст. 52-1 — 52-5 КПК України і має безумовно принципове значення.
Тільки будучи впевненим у своїй безпеці і безпеці своїх близьких, свідок
може стати надійним свідком істини, а суддя — принциповим сумею ссвісті.
Згідно зі ст. 52-1 КПК України право на забезпечення безпеки за
наявності відповідних підстав мають: особа, яка заявила до
правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у
виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому,
потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, захисник, свідок, суддя — всі
без винятку учасники кримінального процесу, а також члени сімей та
близькі родичі таких осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій
щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального
судочинства. Відповідно до 52-1 КПК України та ст 22 Закону України “Пр
2670-111 (2670-14)від 12.07.2001)
Звільнення від кримінальної відповідальності та покарання — гуманний
процесуальний інститут, який передбачає обставини, за яких особа, що
вчинила незначної суспільної небезпеки злочин, за наявності передбачених
у законі фактів може бути звільнена від кримінальної відповідальності і
покарання.
Закон передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності
і покарання в результаті зміни обстановки (ст 48 КК України), у зв’язку
із закінченням строків давності (ст. 49 КК України), у зв’язку з
передачею особи на поруки (ст- 47 КК України), у зв’язку з дійовим
каяттям та примиренням винного з потерпілим (ст 45, 46 КК України), у
зв’язку із застосуванням примусових заходів виховного характеру до
неповнолітнього (ст 97, 105 КК України)
Звільнення від кримінальної відповідальності та покарання в результаті
зміни обстановки можливе у разі, коли після порушення кримінальної
справи вчинене особою діяння втратило характер суспільно небезпечного,
або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Втратити суспільну
небезпечність можуть незначні злочини — діяння, за які за законом
передбачаються альтернативні позбавленню волі покарання — штраф,
виправні роботи тощо або санкція яких передбачає покарання не більше
трьох років позбавлення волі.
Під зміною обстановки слід розуміти настання таких
соціально-економічних, правових або політичних змін, які тягнуть за
собою визнання обвинуваченого таким, що втратив характер суспільно
небезпечної особи (призов на військову службу відміна надзвичайного
стану у певній місцевості, тяжка хвороба обвинуваченого, інвалідність,
зміна сімейного стану місця проживання та роботи, що поєднуються з
позитивною зміною його способу життя)
Особу, яка вчинила злочин, може бути за вироком суду звільнено від
покарання, коли буде визнано, що в силу наступної бездоганної поведінки
і чесного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не
можна вважати суспільно небезпечною.
Закриття справи за цією підставою можливе, якщо обвинувачений проти
цього не заперечує. Оскільки підстава закриття справи в даному випадку
нереабілітуюча, то справа за цією підставою закривається судом.
Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за наявності підстав,
зазначених у статті 48 Кримінального кодексу України (2341-14), складає
мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення
питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Стаття 7-1. Закриття кримінальної справи у зв’язку з дійовим каяттям, з
примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, із застосуванням
примусових заходів виховного характеру, з передачею особи на поруки або
із закінченням строків давності
Провадження в кримінальній справі може бути закрито судом у зв’язку:
з дійовим каяттям;
з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим;
із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного
характеру в порядку, передбаченому статтею 447 цього Кодексу;
з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи
організації;
із закінченням строків давності.
До направлення кримінальної справи до суду особі повинно бути роз’яснено
сутність обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної
відповідальності і право заперечувати проти закриття справи з цієї
підстави.
Направлення кримінальної справи до суду з підстав, зазначених у цій
статті, не допускається, якщо обвинувачений, підсудний проти цього
заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному
порядку.
Прокурор або слідчий в разі винесення постанови про направлення справи
до суду у випадках, передбачених у частині першій статті 7-1 цього
Кодексу, повинні ознайомити обвинуваченого, його захисника, потерпілого
або його представника з названою постановою, а в разі їх вимоги — з
усіма матеріалами справи та роз’яснити їх права, передбачені цим
Кодексом.
(Кодекс доповнено статтею 7-1 згідно з Указом ПВР № 1851-09 від
23.03.77, із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84 та згідно з Законами № 285112 від 15.12.92, № 3787-12 від
23.12.93, № 2670-1ІІ (2670-14) від 12.07.2001)
У цій нормі названо додаткові обставини для закриття справи
нереабілітуючого характеру. Нереабілітуючі підстави — це такі, які
звільняють від відповідальності та покарання особу, визнану винною у
вчиненні злочину.
Оскільки винною особу у вчиненні злочину може визнати тільки суд, то і
закриття кримінальної справи за викладеними вище нере-абілітуючими
підставами можливе лише за рішенням суду.
У постанові суду про закриття справи вказуються такі дані: місце і час
складання; ким складена; за якою справою винесена ця постанова.
В описово-мотивувальній частині вказуються: всі юридично значимі факти й
обставини, які встановлені в процесі слідства; особливості події злочину
або розслідуваного діяння та ким воно вчинене; кваліфікація чи інша
юридична оцінка діяння, у зв’язку з яким проводилося розслідування;
фактичні та юридичні підстави і
80
Стаття 7-2
Стаття 7-2
81
мотиви закриття справи; процесуальні норми права, якими керувався при
цьому суд.
Резолютивна частина постанови має логічно випливати з її
опи-созо-мотивувальної частини. Тут мають бути вказані:
а) суть прийнятих рішень про закриття справи із зазначенням
підстав закриття та відомостей про особу, щодо якої справа закри-
г.ається, або відомостей про подію, у зв’язку з якою справу було
порушено;
б) рішення про долю речових доказів і майна, на яке накладено
грешт;
в) рішення про відміну запобіжного заходу;
г) рішення про відміну арешту на поштово-телеграфну корес
понденцію;
д) рішення про відміну арешту на вклади;
є) рішення про повідомлення зацікавлених осіб про закриття справи, про
роз’яснення їм права на оскарження прийнятого рішення, а також про
роз’яснення права на реабілітацію особі, яка була незаконно притягнута
до відповідальності.
Копія постанови суду про закриття справи направляється: прокуророві,
особі, що притягалася до кримінальної відповідальності, особі, за заявою
якої була порушена справа, а також потерпілому 1.1 цивільному
позивачеві.
Стаття 7-2. Порядок звільнення від кримінальної
відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям
Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за Наявності підстав,
зазначених у статті 45 Кримінального кодексу України (2341-14), вправі
своєю мотивованою постановою направити кримінальну справу до суду для
вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної
відповідальності.
За наявності підстав, зазначених у статті 45 Кримінального кодексу
України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд
у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.
(Кодекс доповнено статтею 7-2 згідно з Указом ПВР № 1851-09 від
23.03.77, із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, Законами № 3351-12 від 30.06.93, № 2533-Ш (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001, в редакції Закону № 2670-ІІІ
(2670-14) від 12.07.2001)
Реалізація ідей гуманізації кримінального законодавства1 втілилась в
новому правовому інституті — звільнення від відповідальності за умови
дієвого каяття, відшкодування шкоди та мирової угоди.
Згідно зі ст. 45 КК України, особа, яка вперше вчинила злочин невеликої
тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона
після вчинення злочину щиро покаялася, активно спри-
Див.-. Тертишник В. М. Суд присяжних і мирові судді: історичний досвід,
перспективи становлення та актуальні проблеми //Весы Фемиды.— 2000.—
№33.— С. 29-32; Тертышник В. М. Уголовный процесс— Харь-коз, 2000— С.
500-501
яла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збитки або
усунула заподіяну шкоду. Більше того, згідно зі ст. 46 КК України особа,
яка вперше вчинила злочин невеликої’ тяжкості, звільняється від
кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та
відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.
Злочин невеликої тяжкості — злочин, санкція статті, за якою
кваліфіковано дії обвинуваченого, або взагалі не передбачає позбавлення
волі, або передбачає позбавлення волі на строк не більше двох років.
Закриття справи за дієвим каяттям окрім згаданих вище загальних умов
щодо злочинів невеликої тяжкості може мати місце у спеціально
передбачених у Кримінальному кодексі України випадках.
Можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності після
скоєного нею злочину за умови з’явлення з повинною, дієвого каяття та за
деяких спеціальних умов передбачається новим КК України до певних більш
тяжких злочинів, наприклад-.
незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими
речовинами (стаття 263) — звільняється від кримінальної відповідальності
особа, яка вчинила злочин, передбачений частинами першою або другою
статті 263 КК України, якщо вона добровільно здала органам влади зброю,
бойові припаси, вибухові речовини або вибухові пристрої;
давання хабара (ст. 369) особа, яка дала хабар, звільняється від
кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї мало місце вимагання
хабара або якщо після давання хабара вона добровільно заявила про те, що
сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному
законом правом на порушення кримінальної справи;
створення не передбачених законами України воєнізованих формувань або
участь у їх діяльності (ст- 260) — звільняється від кримінальної
відповідальності за цією статтею особа, яка перебувала в складі
зазначених у цій статті формувань, За дії, передбачені частинами першою
або другою цієї статті, якщо вона добровільно вийшла з такого формування
і повідомила про його існування органи державної влади чи органи
місцевого самоврядування;
створення злочинної організації (ст. 255) — звільняється від
кримінальної відповідальності особа, крім організатора або керівника
злочинної організації, за вчинення злочину, передбаченого частиною
першою статті 255, якщо вона добровільно заявила про створення злочинної
організації або участь у ній та активно сприяла її розкриттю;
невиплата заробітної плати (ст- 175) — особа звільняється від
кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної
відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії,
пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам;
ухилення від сплати податків (ст. 212) — особа, яка вперше вчинила
діяння, передбачені частиною першою та другою цієї статті, звільняється
від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до
кримінальної відповідальності сплатила податки,
82
Стаття 7 З
Стаття 7-3
83
збори (обов’язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі
їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня);
терористичний акт (ст. 258) — звільняється від кримінальної
відповідальності за діяння, передбачене в частині четвертій цієї статті,
особа, крім організатора і керівника, яка добровільно повідомила про
нього правоохоронний орган і сприяла припиненню існування або діяльності
терористичної групи чи організації або розкриттю злочинів, вчинених у
зв’язку із створенням або діяльністю такої групи чи організації, якщо в
її діях немає складу іншого злочину;
незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення
чи пересилання як без мети, так і з метою збуту, а також незаконний збут
наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ст. 307) —
особа, яка добровільно здала наркотичні засоби, психотропні речовини або
їх аналоги і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю
злочинів, пов’язаних з їх незаконним обігом, звільняється від
кримінальної відповідальності за незаконне їх виробництво, виготовлення,
придбання, зберігання, перевезення, пересилання;
незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення
чи пересилання прекурсорів з метою їх використання для виробництва або
виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин (ст. 311) —
особа, яка добровільно здала прекурсори, що призначалися для виробництва
або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин, і вказала
джерело їх придбання або сприяла розкриттю злочинів, пов’язаних із
незаконним обігом прекурсорів, наркотичних засобів, психотропних речовин
або їх аналогів, звільняється від кримінальної відповідальності за
незаконні їх виробництво, виготовлення, придбання, зберігання,
перевезення, пересилання;
шпигунство (ч. 2 ст. 114) — звільняється від кримінальної
відповідальності особа, яка припинила шпигунську діяльність та
добровільно повідомила органи державної влади про вчинене, якщо
внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди
інтересам України;
державна зрада (ч. 2 ст. 111) — звільняється від кримінальної
відповідальності громадянин України, якщо він на виконання злочинного
завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників
ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про
свій зв’язок з ними та про отримане завдання.
Стаття 7-3. Порядок вирішення справ про суспільно небезпечні діяння,
вчинені особою, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна
відповідальність
Слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне
діяння вчинене особою у віці від одинадцяти років і до виповнення віку,
з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану
постанову про закриття справи та застосування до непов-
нолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом з
постановою направляється прокурору.
Неповнолітньому, щодо якого винесено постанову, а також його батькам або
особам, що їх замінюють, перед направленням справи прокурору надається
можливість ознайомитись з усіма матеріалами справи, при цьому вони мають
право користуватися послугами захисника.
Якщо встановлено, що особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до
чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки
діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачене покарання у
виді позбавлення волі понад п’ять років, необхідно у зв’язку з цим
негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за
згодою прокурора за вмотивованим рішенням суду, її може бути поміщено у
приймальник-роз-подільник для неповнолітніх на строк до ЗО діб. Участь
захисника у цьому разі забезпечується з моменту поміщення
неповнолітнього у приймальник-роз-подільник.
Слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне
діяння вчинено дитиною, яка не досягла одинадцятирічного віку, виносить
постанову про закриття справи з додержанням вимог частини другої цієї
статті, про що повідомляє прокурора і службу в справах неповнолітніх за
місцем проживання дитини.
(Кодекс доповнено статтею 7-3 згідно з Законом № 3787-12 від 23.12.93,
із змінами, внесеними згідно із Законами № 2533-ИІ (2533-14) від
21.06.2001 — набувас чинності з 29.06.2001. № 2670-111 (2670-14) від
12.07.2001)
Примусові заходи, застосовувані в процесі розслідування кримінальних
справ, порушених стосовно осіб, які досягли віку одинадцяти років, мають
обмежений характер і можуть застосовуватись лише в передбаченому законом
випадку.
Якщо буде встановлено, що малолітня особа вчинила у віці від одинадцяти
до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, яке підпадає під
ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачене
покарання у виді позбавлення волі понад п’ять років, і її необхідно
негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за
згодою прокурорі за вмотивованим рішенням суду, вона може бути поміщена
в приймальник-роз-подільник для неповнолітніх на термін до ЗО діб.
Продовження зазначеного терміну законом не передбачено.
Участь захисника в цьому випадку забезпечується з моменту поміщення
неповнолітнього в приймальник-розподільник.
Якщо суспільно небезпечне діяння було вчинено особою у віці від 11 років
і до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, по
закінченні розслідування слідчий виносить мотивовану постанову про
закриття справи і застосування до неповнолітнього примусових заходів
виховного характеру. Справа в такому випадку разом з постановою
направляється прокурору.
Неповнолітньому, щодо якого винесена названа постанова, а також його
батькам чи особам, які їх заміняють, перед направленням справи прокурору
надається можливість ознайомитися з усіма
84
Стаття 8
Стаття 9
85
матеріалами справи. При цьому вони мають право користуватися послугами
захисника.
Якщо ж слідчий встановив, що суспільно небезпечне діяння вчинене
дитиною, яка ще не досягла одинадцятирічного віку, він виносить
постанову про закриття справи з дотриманням вимог ч. 2 ст. 7-3 КПК
України (надавши можливість неповнолітньому і його батькам ознайомлення
зі справою). Про це він повідомляє прокурора, службу, а також
кримінальну міліцію в справах неповнолітніх за місцем проживання особи,
які функціонують відповідно до Закону України “Про органи і служби у
справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх”.
Див. також коментар до ст. 447 КПК України.
Стаття 8. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку
з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим
Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі за наявності
підстав, зазначених у статті 46 Кримінального кодексу України (2341-14),
винести мотивовану постанову про направлення справи до суду для
вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної
відповідальності.
За наявності підстав, зазначених у статті 46 Кримінального кодексу
України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд
у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.
(Стаття 8 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1351-09 від
23.03.77, № 6834-10 від 16.04.84 та Законом № 3351-12 від 30.06.93, в
редакції Закону № 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)
Згідно зі ст. 46 Кримінального кодексу України особа, яка вперше вчинила
злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної
відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала
завдані нею збитки чи усунула заподіяну шкоду.
Відповідно до ст. 12 (п. 2) Кримінального кодексу України злочином
невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді
позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке
покарання.
Стаття 9. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності із
застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру
Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора на підставі, передбаченій
частиною першою статті 97 Кримінального кодексу України (2341-14),
виносять мотивовану постанову про направлення справи до суду для
вирішення питання про звільнення неповнолітнього від кримінальної
відповідальності. У цьому разі неповнолітньому, з додержанням вимог
статей 438 і 440 цього Кодексу, пред’являється обвинувачення і після
винесення постанози пред’являються всі матеріали справи. Справа
із списком осіб, які підлягають виклику до суду, надсилається до суду
прокурором.
За наявності підстав, зазначених у частині першій статті 97
Кримінального кодексу України, у справах, які надійшли до суду з
обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про
закриття справи.
(Стаття 9 в редакції Закону № 3787-12 від 23.12.93, із змінами,
внесеними згідно із Законом № 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)
При розгляді справ неповнолітніх необхідно дотримуватись такого
принципового положення.
Якщо неповнолітній, який досяг віку, з якого можлива кримінальна
відповідальність, не страждає на психічне захворювання, що дас підстави
для висновку про його неосудність, але внаслідок відставання в
психічному розвитку не міг усвідомлювати небезпеку своїх дій,
передбачати їх наслідків або керувати ними під час вчинення суспільно
небезпечного діяння, він не може бути визнаний винним, а отже і бути
притягнутим до кримінальної відповідальності. Справа в таких випадках
підлягає закриттю відповідно до п. 2 ст- 6 КПК України.
Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає можливість
звільнення неповнолітнього, який вчинив злочин, від кримінальної
відповідальності і застосування до нього примусових заходів виховного
характеру.
Закриття справи з використанням щодо неповнолітнього примусових заходів
виховного характеру провадиться за наявності таких само умов, які
необхідні і для закриття справи з переданням обвинуваченого на поруки, з
тією лише різницею, що при цьому неповнолітньому обвинуваченому в
присутності захисника, а в необхідних випадках педагога, лікаря або
батьків, мають бути пред’явлені обвинувачення та матеріали справи для
ознайомлення. Після цього всі матеріали справи направляються прокурору,
який і направляє її до суду.
Суд вправі закрити кримінальну справу стосовно неповнолітнього
обвинувачуваного, який вчинив злочин невеликої тяжкості та який не має
великої суспільної небезпеки, якщо буде визнано що його виправлення і
перевиховання можливе без застосування кримінального покарання.
У цьому випадку неповнолітньому, з дотриманням вимог статей 438 і 440
КПК України, на досудовому слідстві пред’являється обвинувачення і після
винесення рішення про закриття справи надається можливість ознайомлення
з усіма матеріалами справи.
Для звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності і
застосування до нього примусових заходів вихреного характеру необхідна
сукупність таких умов: подія злочину дійсно мала місце; даний злочин
вчинив неповнолітній обвинувачуваний; злочин, який вчинив неповнолітній,
належить до злочинів невеликої тяжкості ^злочином, віднесеним законом до
злочину невеликої тяжкості, є злочин за який або взагалі не
передбачається позбавлення волі, або передбачається позбавлення волі на
строк не більше двох років); вчинений злочин не має великої суспільної
небезпеки;
86
Стаття 9
Стаття 10
87
наявні всі умови і можливості для виправлення неповнолітнього без
застосування покарання; відсутні заперечення з боку неповнолітнього або
його законного представника про закриття кримінальної справи за цією
підставою.
Отримавши від слідчого кримінальну справу, що надійшла в порядку,
передбаченому статтями 7-3 або 9 КПК України, прокурор у термін до п’яти
днів перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови і
приймає одне з таких рішень:
дає письмову згоду з постановою слідчого і направляє справу в суд для
застосування примусових заходів виховного характеру;
відміняє постанову слідчого і повертає йому справу з письмовими
вказівками;
— змінює постанову слідчого або виносить нову постанову.
Рішення ж про закриття справи і застосування до непов
нолітнього примусових заходів виховного характеру уповноваже
ний прийняти тільки суд.
Суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру,
які передбачені ст. 105 КК України, а саме:
застереження;
обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки
неповнолітнього;
передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють,
чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а
також окремих громадян на їхнє прохання;
покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має
майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових
збитків;
направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи
для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує
трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок
їх залишення визначаються законом.
До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів
виховного характеру, що передбачені у частині другій цієї статті.
Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3
частини другої цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає.
Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому
вихователя в порядку, передбаченому законом.
При вирішенні долі кримінальних справ стосовно неповнолітніх варто
проявляти гуманність. Не повинні застосовуватися заходи кримінального
покарання до неповнолітнього за незначні діяння, за діяння, що мають
характер дитячого бешкетництва або бравади, за носіння з метою безпеки
холодної зброї, за розкрадання майна в родичів або осіб, що спільно
проживають із ними, якщо з боку останніх не надійшло скарг.
Див. також коментар до ст. 447, 448 КПК України.
Стаття 10. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у
зв’язку з передачею особи на поруки
Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі за наявності
підстав, зазначених у статті 47 Кримінального кодексу України (2341-14),
своею вмотивованою постановою направити справу в суд для вирішення
питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності
з передачею його на поруки колективу підприємства, установи чи
організації за їхнім клопотанням про це, прийнятим на загальних зборах.
Протокол загальних зборів додається до справи.
За клопотанням колективу прокурор, слідчий інформують збори про
обставини вчиненого злочину невеликої або середньої тяжкості.
За наявності підстав, зазначених у статті 47 Кримінального кодексу
України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд
у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.
Суд, прокурор, слідчий зобов’язані повідомити колектив про передачу їм
особи на поруки.
/Стаття 10 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР N» 1851 – 09 від
23.03.77, № 6834-10 від 16.04.84, Законами № 3351-12 від 30.06.93, №
2670-ІИ (2670-14) від 12.07.2001)
Закриття кримінальної справи з передачею обвинуваченого на поруки
можливе за наявності таких умов:
злочин обвинувачений вчинив уперше і раніше на поруки не передавався;
злочин, який вчинив обвинувачений, є злочином, віднесеним законом до
злочину невеликої або середньої тяжкості. Злочин невеликої тяжкості —
злочин, санкція статті, за якою кваліфіковані дії обвинуваченого, або
взагалі не передбачає позбавлення волі, або передбачає позбавлення волі
на строк не більше двох років. Злочином середньої тяжкості є злочин, за
який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше
п’яти років;
відсутні тяжкі наслідки, а під час слідства обвинувачений повністю
відшкодував заподіяну шкоду;
обвинувачений щиро розкаявся у вчиненому злочині та визнав себе винним;
обвинувачений за своїм характером може бути виправлений без застосування
кримінального покарання за допомогою заходів громадського впливу;
від трудового колективу або громадської організації надійшло клопотання
про взяття обвинуваченого на поруки, оформлене протоколом загальних
зборів колективу;
обвинувачений не заперечує проти закриття кримінальної справи за цією
підставою.
Особа, передана на поруки, може бути притягнена до кримінальної
відповідальності, якщо протягом року не виправдала довіри колективу або
залишила роботу та в зв’язку з цим надійшло рішення трудового колективу
або громадської організації про відмову від поручительства.
88
Стаття 11
Стаття 11-1
89
Стаття 11. Відмова в передачі на поруки
За наявності обставин, які відповідно до статті 47 Кримінального кодексу
України виключають передачу особи на поруки, суд, прокурор, слідчий
відмовляють в клопотанні про передачу особи на поруки і повідомляють про
мотиви відхилення клопотання.
Відмова слідчого або прокурора у винесенні постанови про направлення
справи в суд для звільнення від кримінальної відповідальності з
передачею особи на поруки не перешкоджає колективу звернутися до суду з
цим клопотанням.
(Стаття И із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР№ 1851-09
від23.03.77, № 6834-Ювід 16.04.84; Законами № 3351 12 від ЗО 06.93, №
2670-/// (2670-14) від 12.07.2001)
Рішення про відмову в задоволенні клопотання про передачу особи на
поруки приймається згідно з вимогами до рішень про відмову в задоволенні
заявлених клопотань. Таке рішення доцільно викладати в обвинувальному
висновку слідчого чи в вироку суду. Таке рішення може бути викладено і в
окремій постанові слідчого, прокурора чи суду. Про прийняте рішення
інформується колектив, що звернувся з клопотанням про взяття особи на
поруки окремим повідомленням.
Стаття 11-1.Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у
зв’язку із закінченням строків давності
Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора на підставі, передбаченій
частиною першою статті 49 Кримінального кодексу України (2341-14),
виносять мотивовану постанову про направлення кримінальної справи до
суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від
кримінальної відповідальності.
Суд у судовому засіданні за наявності нідстаЕ, передбачених частиною
першою статті 49 Кримінального кодексу України, закриває кримінальну
справу у зв’язку із закінченням строків давності у випадках, коли справа
надійшла до суду з обвинувальним висновком.
Якщо в ході дізнання та досудовсго слідства протягом строків, зазначених
у частині першій статті 49 Кримінального кодексу України, не встановлено
особу, яка вчинила злочин, прокурор або слідчий за згодою прокурора
направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про її
закриття за підставою, передбаченою частиною другою цієї статті.
Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий
злочин, за який згідно з законом може бути призначено довічне
позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе
застосувати давність, довічне позбавлення волі, згідно з частиною
четвертою статті 49 Кримінального кодексу України, не моясе бути
призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк.
(Кодекс доповнено статтею 11-1 згідно із Законом /* 2470-111 (2670-14)
від 12.07.2001)
Закриття справи у зв’язку із закінченням строків давності притягнення
до кришнальної відповідальності. Згідно зі ст. 49 КК України особа
звільняється бід кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею
злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:
два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом
передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі (злочином
невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді
позбавлення волі на строк ке більше двох років, або інше, більш м’яке
покарання);
три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом
передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості (злочин, за
який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від двох до
п’яти років);
десять років — у разі вчинення тяжкого злочину (тяжким злочином є
злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк
від п’яти до десяти років);
п’ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину (особливо
тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді
позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення
волі).
Плин давності припиняється, коли особа, яка вчинила злочин, приховується
від слідства чи суду. В таких випадках плин давності поновлюється з дня
з’явлення особи із зізнанням або її затримання. При цьому така особа не
може бути притягнута до відповідальності, якщо з часу вчинення злочину
минуло і 5 років і за цей час вона не вчинила ніякого іншого злочину, що
перервав плин строку давності.
Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах
першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин
середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення
давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При
цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин.
Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий
злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне
позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе
застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і
заміняється позбавленням волі на певний строк.
Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та
безпеки людства, передбачених у статтях 449—451, 454 Кримінального
кодексу України.
Давність притягнення до кримінальної відповідальності та виконання
обвинувального вироку до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти
років, застосовується відповідно до статей 49 та 80 КК України з
урахуванням положень, передбачених статтею 106 КК України.
Щодо неповнолітніх встановлюються такі строки давності:
9G
Стаття 12
Стаття 13-І
91
два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;
п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;
десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину. Закриття
кримінальної справи у зв’язку із закінченням строку
давності зазвичай пов’язується з тим, що притягнення до кримінальної
відповідальності через довгий час після вчинення злочину є недоцільним,
оскільки правопорушник за цей час втратив суспільну небезпечність.
Стаття 12. Оскарження потерпілим рішення суду про звільнення особи від
кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки, дійовим
каяттям, застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного
характеру, з передачею особи на поруки та із закінченням строків
давності
При вирішенні питання про закриття кримінальної справи відповідно до
статей 7, 7-1, 7-2, 8, 9, 10, 11-1 або при застосуванні до
неповнолітнього примусових заходів виховного характеру відповідно до
статті 7-3 цього Кодексу суд зобов’язаний з’ясувати думку потерпілого і
в разі закриття справи повідомити про це потерпілого та його
представника. Потерпілий або його представник можуть оскаржити рішення
про закриття справи в апеляційному порядку.
/Стаття 12 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР Ns 1851-09
HYPERLINK “http://Big23.03.77” Big23.03.77 , № 6834-10 від 16.04.84, /*
838-12 від 18.03.91, Законами № 2857-12 від 15.12.92, № 3351-12 від
30.06.93, № 3787-12 від 23.12.93, № 2533-ПІ (2533-: 4) від 21.06.2001 —
набуває чинності з 29.06.2001, в редакції Закону № 2670-НІ (2670-14) від
12.07.2001)
Закриваючи справу з указаних підстав, суд має з’ясувати з цього приводу
думку насамперед потерпілого та інших зацікавлених осіб, вжити заходів
для захисту їх прав і законних інтересів з тим, щоб прийняте рішення
було не тільки формально законним, а й справедливим.
Копія рішення про закриття справи направляється відповідно всім
зацікавленим особам. Згідно з новою редакцією ст. 214, наприклад, копія
постанови про закриття справи надсилається особі, що притягалась до
відповідальності, особі, за заявою якої порушена справа (яка заявила про
злочин, заява якої стала приводом для порушення справи і юридичним
фактом, що породив процесуальну діяльність), а також потерпілому та
цивільному позивачеві.
Стаття 13. Відновлення справи при відмові від поручительства
Суд за наявності рішення колективу підприємства, установи чи
організації, прийнятого на загальних зборах, про відмову від
поручительства за взяту ними на поруки особу, яка протягом року з дня
передачі u на поруки не виправдає довіри колективу, ухилятиметься від
заходів
виховного характеру та порушуватиме громадський порядок, вирішує
питання про кримінальну відповідальність цієї особи.
Відновлення справи в цих випадках проводиться відповідно до глави 31
цього Кодексу.
(Стаття 13 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР№ 1851-09 від
23.03.77 і № 6834-10 від 16.04.84 та згідно з Законами № 2857-12 від
15.12.92, № 2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з
29.06.2001, в редакції Закону № 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)
Згідно з положеннями ст- 13 КПК України та ст- 47 КК України закриття
справи з передачею особи на поруки громадській організації або трудовому
колективу не має протягом року остаточного рішення і його реалізація
ставиться в залежність від поведінки особи, стосовно якої прийнято
рішення.
Залишення роботи без мети ухилення від громадського впливу організації
чи колективу, які взяли особу на поруки, наприклад, у зв’язку з
скороченням штатів, хворобою чи взагалі не з ініціативи робітника, не є
підставою для відмови від поручительства і відновлення справи. Навіть
більше, відмова від поручительства не тягне беззаперечного відновлення
справи і притягнення особи до відповідальності. Єдиним критерієм для
прийняття рішення може бути лише відповідь на запитання, порушила чи ні
особа своє обіцяння виправитись, може чи ні вона виправитись без
застосування кримінального покарання.
Прийняття рішення про відновлення справи належить до юрисдикції суду.
Стаття 13-1.
(Статтю 13-1 виключено на підставі Указу ПВР № 838-12 від 18.03.91)
Стаття 14. Недоторканність особи
Ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення.
Прокурор повинен негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений
волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи
судовим вироком.
(Стаття 14 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84, Законом № 2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності
з 29.06.2001)
Недоторканність особи — система гарантій права людини на свободу
пересування.
Недоторканність особи захищається законом. Людина, її недоторканність і
безпека визнаються в державі найвищою соціальною цінністю. Всі люди є
вільними і рівні у своїй гідності та правах. У ст. 5 Європейської
конвенції з прав людини зазначено, що жодна людина не може бути
позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої
законом, у таких випадках, як: законне ув’язнення після її засудження
компетентним судом; законний арешт або затримання на підставі
обґрунтованої підозри у вчиненні злочину; законний арешт або затримання
за невиконання судового
93
92
Стаття 14
рішення чи для забезпечення виконання законного обов’язку або здійснення
виховних дій стосовно неповнолітніх; законне затримання для запобігання
поширенню інфекційних захворювань, затримання психічно хворих,
алкоголіків, наркоманів чи бродяг; законний арешт або затримання з метою
депортації або екстрадиції. Відповідно до міжнародних стандартів ст. 29
Конституції України зазначає: “Кожна людина має право на свободу та
особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися
під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах
та в порядку, встановлених законом”.
Органи досудового слідства можуть застосовувати затримання підозрюваного
обвинувачуваного по порушеній кримінальній справі і тільки в тих
випадках, коли санкція статті, по якій кваліфікуються дії таких осіб,
передбачає покарання в виді позбавленні волі; а арешт — коли санкція
статті передбачає позбавлення волі на строк не менше трьох років;
стосовно підозрюваного (обвинувачуваного) одержані такі докази, які
виключають сумніви щодо вчинення ним злочину; наявні дані, які вказують
на те, що, залишаючись на свободі, обвинувачуваний (підозрюваний) може
продовжувати злочинну діяльність, приховатись від слідства чи суду,
перешкоджати встановленню істини.
Арешт може бути здійснений тільки за судавим рішенням.
Застосування названих запобіжних заходів заради встановлення істини і
забезпечення правосуддя допускається лише за тих умов, що при цьому
правоохоронні органи одержують можливість захистити більш вагомі
цінності — права і свободи добропорядних людей. Застосування таких
заходів повинно бути виваженим і здійснюватися лише у випадках крайньої,
змушеної необхідності.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено
про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано
можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися
правовою допомогою захисника. Захисник допускається до участі в справі
на будь-яких стадіях процесу і безумовно з моменту затримання чи арешту
особи і не пізніше як протягом двадцяти чотирьох годин після таких
актів. З моменту допуску до участі в справі обвинувачуваний
(підозрюваний) має право на зустріч з захисником віч-на-віч.
Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за
рахунок держави шкоди, завданої незаконними рішеннями.
Юридичними підставами для реабілітації та відшкодування шкоди
вважаються: ухвала стосовно затриманої чи арештованої особи
виправдувального вироку; закриття кримінальної справи за недоведеністю
вини чи відсутністю події або складу злочину. В разі прийняття таких
рішень стосовно відповідних осіб, їх затримання чи арешт визнаються
незаконними, а обвинувачуваний одержує право на відновлення в усіх свої
правах, відшкодування майнової та моральної шкоди. Моральна шкода
компенсується в розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожен
місяць незаконного знаходження під слідством чи судом.
Певною гарантією недоторканності особи виступають норми кримінального
права. Діючим законодавством передбачена кри-
Стаття 14-1
мінальна відповідальність за незаконне позбавлення волі; за заздалегідь
незаконний арешт, затримання або привід; захоплення і тримання особи як
заложника та торгівлю людьми.
Стаття 14-1. Недоторканність житла, охорона особистого життя громадян,
таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень,
банківських вкладів та рахунків
Громадянам гарантусться недоторканність житла. Ніхто не має права без
законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають у
ньому.
Особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і
телеграфних повідомлень, банківських вкладів та рахунків охороняються
законом.
Обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на
кореспонденцію і виїмка її в поштово телеграфних установах можуть
провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених цим Кодексом.
У разі наявності загрози вчинення насильства або інших протиправних дій
щодо осіб, взятих під захист, за письмовою заявою або письмовою згодою
цих осіб може проводитися прослуховування телефонних та інших
переговорів, візуальне спостереження із застосуванням або без
застосування звуко-, відеозапису, фото- і кінозйомки.
Прослуховування телефонних та інших переговорів, розкриття інформації,
яка містить банківську таємницю, здійснюється з письмового дозволу
власника такої інформації або за рішенням суду.
(Кодекс доповнено статтею 14-1 згідно з Указом ПВР № 6S34-I0 від
16.04.84; із змінами, внесеними згідно із Законом № I3S1 XIV (1381-14)
від 13.01.2000, 2922-111 від 10.01.2002)
Недоторканність особистого (приватного) життя — система гарантій захисту
прав людини, яка включає охорону таємниці телефонних розмов, особистих
письмових документів і листування, таємниці інтимного та іншого
сімейного життя й способу існування, заборону на збирання та
розповсюдження інформації про особисте життя людини без її згоди,
протидію свавільному втручанню державних органів та сторонніх осіб в
житло людини та її життя.
Особисте життя, на думку цивілістів,— це поведінка особи за межами її
роботи, навчання та громадської діяльності. Тим самим життя людини ніби
поділяється на дві сфери: особисте жиїтя і життя суспільне.
До сфери приватного життя Конституція України відносить будь-яку
конфіденційну інформацію про особу, тобто інформацію, яку не
допускається збирати і розголошувати про особу без її згоди, крім
випадків, передбачених законом.
Тобто сфера особистого життя — це комплекс різних обставин існування
людини й інформації про неї, якому вона сама надає статусу
конфіденційності, закриваючи його для стороннього нагляду та втручання,
це така сфера, де людина сама визначає, що і в якому обсязі вона може
оприлюднювати, а що ні, сфера, де людина, образно кажучи “сама собі
законодавець”.
Q4
Стаття 14-1
Стаття 14-1
95
На наш погляд, у сфері приватного життя людини можна виділити кілька
аспектів:
— конфіденційність самої сфери існування людини — недотор
канність житла (“мій дім — моя фортеця”) чи то іншого володіння
особи, приватність робочого місця, певних відділень салону авто
мобіля чи іншого транспорту, приватність речей, що знаходяться
при людині;
конфіденційність медико-біологічних обставин життєдіяль
ності людини — інформації щодо здоров’я і фізичного розвитку
людини, наприклад даних медичних аналізів та лікарських ре
цептів, відомостей про результати досліджень ДНК на предмет на
явності спадкових хвороб, інформації щодо анатомічних чи
фізіологічних особливостей людини (“тілесна приватність”);
конфіденційність інтимного і сімейного життя людини — сфери кохання,
переживання, інтимних стосунків, інформації щоденників, листів
(збережених чи навіть не відправлених), не призначених для оприлюднення,
присвячених певній особі віршів, відомостей щодо статевого та іншого
інтимного життя тощо;
інформаційно-комунікаційна конфіденційність — недоторканність як
безпосереднього особистого спілкування з іншими людьми (розмов
віч-на-віч), так і спілкування шляхом використання поштово-телеграфних,
телефонних, комп’ютерних та інших технічних комунікацій, неприпустимість
протизаконного збирання, накопичення і використання будь-якої
конфіденційної інформації про особу без її згоди.
У визначенні сфери приватного життя людини можливо виділити як
об’єктивний критерій — ті обставини, втручання в які з боку державних
органів у примусовому порядку недопустимо (органи влади і її посадові
особи можуть лише те, що передбачено законом, все інше недопустимо), так
і суб’єктивний критерій, який дозволяє кожній людині самій визначати
межі конфіденційності інформації про себе (одна людина категорично проти
друку її фотографії в засобах масової інформації, інша, навпаки, може
надати згоду на друкування еротичних знімків і навіть більше, заробляти
цим на життя).
Там, де є об’єктивні чи суб’єктивні ознаки конфіденційності інформації
про особисте життя, доступ до такої інформації може мати місце лише в
двох випадках: з дозволу людини; в примусовому порядку, але ж лише в
визначених законом випадках, за наявності передбачених для того приводів
і підстав і лише в передбаченій законом формі.
Сфера особистого (приватного) життя людини — це сфера особистого
існування людини (житло чи інше володіння особи, робоче місце, речі, що
знаходяться при людині), обставини життєдіяльності людини, дані щодо
здоров’я і фізичного розвитку людини, відомості, що містяться в медичних
документах, інтимні стосунки, адресовані певній особі послання чи вірші,
обставини як безпосереднього особистого спілкування з іншими людьми
(розмов віч-на-віч), так і спілкування шляхом використання
поштово-телеграфних, телефонних, комп’ютерних та інших технічних
комунікацій, взаємовідносини в сім’ї, спілкування та стосунки з
іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, спосіб
життя та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона
сама не вважає потрібним або можливим розголошувати.
Згідно зі ст. 32 Конституції України “ніхто не може зазнавати втручання
в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених
Конституцією України.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення
конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків,
обумовлених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини”.
Гарантії недоторканності сфери особистого життя включають: а)
недопустимість свавільного втручання в особисте життя та збирання
конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків,
обумовлених законом; б) надання людині права на ознайомлення відповідно
до закону з одержаною про неї інформацією; в) надання людині права на
витребування, знищення і спростування конфіденційної чи недостовірної
інформації про неї; г) встановлення принципу добропорядності людини та
дійового механізму юридичного захисту честі і гідності особи; д)
відшкодування моральної шкоди, заподіяної безпідставним втручанням в
сферу особистого життя і використанням конфіденційної інформації; є)
судовий захист порушених прав.
Не допускається будь-яке вторгнення в сферу інтимного та іншого
особистого життя людини: підглядання у вікно; технічне документування
(відеозапис, фотографування тощо) дій чи бездіяльності людей, які
знаходяться в житлових приміщеннях, особистих службових кабінетах,
офісах; фіксація поведінки особи без її згоди; прослуховування розмов
громадян віч-на-віч. Означені дії є незаконними, а інформація, отримана
при цьому, не допускається до використання як докази.
Застосування примусових заходів для досягнення істини в кримінальному
процесі взагалі, як і втручання в сферу особистого життя, допускається
тільки в виняткових випадках, повинне бути зваженим і здійснюватися лише
у випадках крайньої, вимушеної необхідності для захисту прав і свобод
інших добропорядних громадян.
Згідно зі ст. 32 Конституції України “не допускається збирання,
зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу
без її згоди, крім випадків, визначених законом, і тільки в інтересах
національної безпеки, економічного добробуту і прав людини”.
Аналіз конституційних норм, положень КПК України та інших нормативних
актів дає підстави для висновків про те, що процесуальне законодавство
України зробило значний крок в бік гуманізації і в даний час не допускає
будь-якого вторгнення в сферу інтимного, сімейного й іншого особистого
життя в межах його житлового помешкання чи здійснюване поза межами
суспільних місць: підглядання у вікно; технічне документування дій
громадян, які знаходяться в житлових приміщеннях, особистих службових
кабінетах, офісах; фіксація поведінки особи на пляжі без згоди гро-
90
Стаття 14-1
Стаття 14-1
97
мадянина; прослуховування розмов у будинку або поза громадськими
місцями. Інформація, отримана при цьому, не підлягає використанню як
доказ. Більше того, зазначені дії по її одержанню будуть ні чим іншим як
вторгненням у сферу конституційних прав і свобод громадянина.
Виняток із правил передбачено лише Законом України “Про
оперативно-розшукову діяльність”, котрим оперативним підрозділам надане
право постереження в громадських місцях і здійснення при цьому
технічного документування. Але таке збирання інформації про особу без її
згоди допускається тільки в суспільних місцях і лише в рамках
оперативно-пошукової діяльності, здійснюваної з метою забезпечення
безпеки держави і захисту громадян від злочинних зазіхань.
У зв’язку з цим, на наш погляд, заслуговує осудження діяльність
правоохоронних органів Росії, зусиллями яких було здійснено не тільки
технічне документування інтимного життя “особи, яка схожа на
Генерального прокурора Росії в готельному номері, а й поширення зібраної
таким чином інформації. Готельний номер — це не суспільне місце, а
тимчасове житло людини, з притаманним йому правовим статусом
недоторканності. Це означає, що тут виключається всяке візуальне
спостереження, прослуховування розмов громадянами віч-на-віч (наодинці)
і здійснення технічного документування; як виняток, припускається обшук
по порушеній кримінальній справі на підставі законно прийнятого про це
рішення.
Протизаконним і неприйнятним із моральної точки зору є ого лошення
записаних на плівку розмов “нібито вищих посадових осі України”, які
зафіксовані нібито шляхом підслуховування таки розмов. Зауважимо, що
подібні дії мають незаконний характер я виходячи з законодавства
України, так і законодавства Росії. Вон є неприпустимим засобом збору
інформації, що порушує принцип юридичного процесу, ігнорує принцип
недоторканності приватног життя, а отже є грубим ігноруванням прав і
свобод людини і маю рішуче виключатися з юридичної практики. Будь-яка
процесуальн або оперативно-пошукова діяльність повинна здійснюватися
з метою досягнення завдань захисту людини і суспільства від
протиправних зазіхань, а не заради збирання “компромату” і здійснюватися
тільки у виняткових, передбачених законом випадках і тільки в
передбаченому законом порядку.
Згідно з ч. 12 ст. 9 Закону України “Про оперативно-розшукову
діяльність” одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності
відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо
вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій,
зберіганню не підлягають і повинні бути знищені.
Взагалі зберігатись як докази можуть лише такі фактичні дані, які
належать до кримінальної події, а не є якимось іншим компроматом щодо
людини (неблагочиниі вчинки), а також лише дані, що здобуті законним
шляхом.
Образно кажучи, па добро слід відповідати ще більшим добром, а’на зло —
благодійністю, законністю та справедливістю. Боротьба зі злочинністю
повинна здійснюватись лише шляхетними засо-
бами і в законній формі. Законність — перша необхідна умова
справедливості. Друга — це моральна допустимість, третя — доцільність з
точки зору встановлення істини та забезпечення захисту свободи.
Вторгнення в сферу приватного життя може мати місце тільки особами,
уповноваженими здійснювати кримінально-процесуальну чи
оперативно-розшукову діяльність у передбачених законом випадках і в
зазначений у законі спосіб та тільки у випадках крайньої необхідності.
Ст. 31 Конституції України визначає, що “кожному гарантується таємниця
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених
законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час
розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати
інформацію неможливо”.
Листування громадян — це поштові відправлення: листи, телеграми,
посилки, бандеролі, перекази, маніграми, листівки, повідомлення. Під
телефонними переговорами розуміється передача будь-якої інформації за
допомогою усної промови по технічних каналах зв’язку (телефон,
мобільний’зв’язок тощо). Під телеграфною та іншою кореспонденцією
розуміється будь-яка інформація, передана по технічних каналах зв’язку в
знаковій формі (комп’ютерна мережа зв’язку, телеграф та інше).
Дозвіл на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в
поштово-телеграфних установах і на зняття інформації з каналів зв’язку
надається тільки судом, при цьому арешт і виїмка можливі тільки
“кореспонденції”, а прослуховування — тільки “інформації, яка
передається по технічних каналах зв’язку”, тобто інформації, переданої
по телефону, телеграфу, іншому технічному каналу зв’язку або поштою.
Недопустимо взагалі і суд не може дозволяти прослуховування і фіксацію
усних розмов громадян “віч-на-віч”, у квартирі, офісі, або в будь-якому
іншому місці, розмов наодинці в умовах безпосереднього контакту (без
використання технічних каналів зв’язку). Подібні дії вважаються грубим
втручанням у сферу захищеної законом недоторканності приватного життя
громадянина.
У 2001 році система слідчих дій доповнена новою — “зняття інформації з
каналів зв’язку”, а ст. 187 КПК України викладена в такій редакції:
“Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку може бути
застосовано лише за наявності достатніх підстав вважати, що у листах,
телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого
іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також у
інформації, якою вони обмінюються за допомогою засобів зв’язку,
містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають
доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо.
До кореспонденції, на яку може бути накладено арешт, належать листи всіх
видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми,
радіограми тощо.
Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку з метою
запобігти злочину може бути застосовано до порушення кримінальної
справи.
4 Тертншник
98
Стаття 14-1
За наявності підстав, передбачених частиною першою цієї статті, слідчий
за погодженням з прокурором звертається з поданням до голови
апеляційного суду за місцем провадження слідства про накладення арешту
на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку. Голова суду чи
його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, за
необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора, після чого
залежно від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову про
накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів
зв’язку або про відмову в цьому. Постанова оскарженню не підлягає, на
неї не може бути внесено подання прокурором.
У постанові про накладення арешту на кореспонденцію зазначаються
кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія,
прізвище, ім’я та по батькові особи, кореспонденція якої має
затримуватися, точна адреса цієї особи, види поштово-телеграфних
відправлень, на які накладається арешт, термін, протягом якого
зберігається арешт, назва установи зв’язку, на яку покладається
обов’язок затримувати кореспонденцію і повідомляти про це слідчого.
У постанові про зняття інформації з каналів зв’язку зазначаються
кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія,
прізвище, ім’я та по батькові особи, з каналів зв’язку якої має
зніматись інформація, точна адреса цієї особи, види цих каналів, термін,
протягом якого знімається інформація, назва установи, на яку
покладається обов’язок знімати інформацію і повідомляти про це слідчого.
•Постанова про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації
з каналів зв’язку направляється слідчим начальнику відповідної установи,
для якого вона є обов’язковою.
Начальник відповідної установи затримує кореспонденцію або знімає
інформацію з каналів зв’язку і протягом доби повідомляє про це слідчому.
Арешт, накладений на кореспонденцію, скасовується, а зняття інформації з
каналів зв’язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для
виконання цих слідчих дій постановою судді. Слідчий скасовує арешт,
накладений на кореспонденцію, або припиняє зняття інформації з каналів
зв’язку, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при
закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку,
передбаченому статтею 255 цього Кодексу”.
Будь-яка інформація Щодо особи, яка отримана незаконним шляхом, або має
неправдивий характер, підлягає знищенню чи видачі відповідній особі.
Відповідно до ч.4 ст. 32 Конституції України “кожному гарантується
судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і
членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а
також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої
збиранням, ? зберіганням, використанням та поширенням такої
недостовірної інформації”.
Згідно зі ст. 163 КК України, порушення таємниці листування, телефонних
розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що пе-
Стаття 14-1 F9
редаються засобами зв’язку або через комп’ютер, — караються штрафом від
п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі до трьох
років. Ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів, або
вчинені службовою особою або з використанням спеціальних засобів,
призначених для негласного зняття інформації,— караються позбавленням
волі на строк від трьох до семи років.
Таємниця листування захищається законом так само, як і таємниця
телефонних розмов.
Недоторканність житла. Під житлом громадянина розуміються житлові
помешкання (будинок, квартира, котедж, дача, палац). В поняття “житло
громадянина” входять і тимчасові житлові помешкання (гуртожиток, кімната
в готелі).
Згідно зі ст. ЗО Конституції України кожному громадянину гарантується
недоторканність житла. Не допускається проникнення в житло чи до іншого
володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за
вмотивованим рішенню суду.
Порядок одержання дозволу суду на обшук житла чи іншого володіння особи
та процедура здійснення обшуку регламентовані ст. 177, 184, 185 КПК
України.
Сама процедура обшуку передбачена законом таким чином, щоб гарантувати
захист особистого життя людини. Ст.>185 КПК України вимагає: “Під час
обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були
розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного
та інших осіб”.
Водночас, законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” (п. 7
ст. 8) оперативним підрозділам СБУ та МВС України надане право негласно
виявляти і фіксувати сліди тяжкого злочину, у тому числі шляхом
проникнення оперативного працівника в приміщення. Такі дії недопустимі
стосовно житла громадянина. Ст. 14-1 КПК України визначає: “Обшук,
виїмка, огляд приміщення у громадян можуть провадитися тільки на
підставах і в порядку, встановлених цим Кодексом”. Але вже в 2001 році
до Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” внесені зміни,
які рекомендують фіксувати оперативно-розшукові заходи в протоколах та
надавати останні слідчому для використання* як докази. Рішуче зауважимо,
що протокол про негласне проникнення в житло громадянина та додатки до
нього ніколи і ні за яких умов не слід представляти для використання в
кримінальному процесі як докази, вони ніколи і ні за яких умов не можуть
мати доказового значення, бо така процедура звужувала б існуючі права і
свободи людини, зменшувала б гарантії недоторканності житла, а при
прийнятті нових законів, як зазначено в ст. .22 Конституції України, не
допускається ніяке звуження існуючих прав і свобод людини.
4*
100
Стаття 15
Стаття 16
101
Стаття 15. Здійснення правосуддя тільки судом
Правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом.
Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий
кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до
закону.
/Стаття /5 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84)
Здійснення правосуддя тільки судом (ст. 15 КПК України). Правосуддя в
державі здійснюється тільки судом. Делегування функцій суду іншим
органам не допускається, так само як не допускається і утворення
надзвичайних судів. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні
злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком
суду й відповідно до закону. Згідно зі ст. 124 Конституції України
делегування функцій судів чи привласнення їх іншими органами не
допускається.
У постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.96 “Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”
зазначається, що з урахуванням конституційного положення про те, що
правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких
поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам
підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі
відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї
підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом
досудовому порядку. Конституційне положення про здійснення правосуддя
виключно судами зобов’язує їх розглядати кримінальні справи і про
злочини, перелічені у ч.І ст. 27 КПК України. У зв’язку цим суд не може
передати матеріали такої справи на розгляд товариського суду в порядку,
передбаченому ст. 51 КК України та ст. 8 КПК України. З цього випливає,
що діяльність товариських судів у кримінальному судочинстві практично
відмінена.
Стаття 16. Здійснення правосуддя на засадах рівності громадян
перед законом і судом
Правосуддя в кримінальних справах здійснюється на засадах рівності
громадян перед законом і судом незалежно від походження, соціального і
майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови,
ставлення до релігії, виду і характеру занять, місця проживання та інших
обставин.
(Стаття 16 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР №6834-10 від
16.04.84)
Рівність людей перед законом і судом (ст. 21, 24, 26 Конституції
України, ст. 16 КПК України). Правосуддя у кримінальних справах
здійснюється на засадах загальної рівності людей перед законом і судом
незалежно від їх походження, громадянства, соціального та майнового
стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови,
ставлення до релігії, виду та характеру занять, місця проживання та
інших обставин. Стосовно всіх громадян кримінально-процесуальне
провадження здійснюється однаковим чином. Ніхто не
може бути наділений додатковими правами або звільнений від будь-яких
обов’язків. Усі учасники процесу мають бути рівними у праві надавати та
досліджувати докази.
Сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач
та їх представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний
представник, цивільний відповідач і його представник) користуються
рівними правами на заявления відводів і клопотань, подання доказів,
участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових
дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.
Іноземці й особи без громадянства, що перебувають на території України,
користуються тими само правами і свободами, а також мають ті самі
обов’язки, що і громадяни України. Відповідно до ст. 19 Закону України
“Про правовий статус іноземців” законодавством України іноземцям
гарантується недоторканність особи, житла, невтручання в особисте життя,
таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага
їхньої гідності нарівні з громадянами України. Іноземці, що вчинили
злочини, та особи без громадянства відповідають на загальних підставах.
Стосовно деяких категорій суб’єктів все-таки передбачається імунітет від
кримінальної відповідальності і встановлюється статус недоторканності.
Зокрема імунітетом від кримінальної відповідальності наділені:
Дипломатичні агенти — особистість дипломатичного агента недоторканна,
він не підлягає арешту або затриманню. Статус недоторканності
поширюється на приватну резиденцію і помешкання представництв
дипломатичних служб. Дипломатичний агент не зобов’язаний давати показань
як свідок. Помешкання, архіви і документи дипломатичних представництв
недоторканні. Державні службовці держави перебування не можуть вступати
в ці помешкання інакше, як за згодою глави представництва. Члени сім’ї
дипломатичного агента, що живуть разом із ним, користуються привілеями
та імунітетами дипломатичних агентів.
Співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени
їх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, мають ті самі
привілеї та імунітети, що і дипломатичні агенти. (Див. Віденська
конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року — ст. 22, 24
29-37 та Положення про дипломатичні представництва і консульські
установи іноземних держав в Україні. — Затверджено Указом Президента
України 10 червня 1993 року).
Обмеженим імунітетом користуються співробітники консульських установ.
(Консульські установи виконують різноманітні функції, але основна з них
— це розвиток торговельних і культурних взаємовідносин держав).
Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як
на підставі рішень суду і у випадку вчинення тяжких злочинів.
Консульські помешкання, архіви, документи і офіційна кореспонденція
недоторканні. Проте самі робітники консульської установи можуть
викликатись і допитуватись як свідки. Водночас працівники консульських
установ не зобов’язані давати показання з питань, пов’язаних із
виконанням іх функцій. (Див.: Віденська конвенція про консульські
зносини.— Відень. 24 квітня 1963 року).
102
Стаття 16-1
Стаття 17
103
Статус недоторканності можуть мати й окремі категорії державних
службовців України.
Недоторканністю володіють, у першу чергу, Президент України і кандидати
на цю посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і
Прем’єр-міністр України.
Судді недоторканні і не можуть бути притягнуті до кримінальної
відповідальності та взяті під варту без згоди Верховної Ради України.
Уповноважений з прав людини Верховної Ради України користується статусом
недоторканності на весь період своїх повноважень. Кримінальну справу
стосовно нього може порушити лише Генеральний прокурор України.
Законом України “Про вибори Президента України” кандидат у президенти не
може бути притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий
арешту та затриманню без згоди Центральної виборчої комісії.
Згідно зі ст. 10 Закону України “Про адвокатуру” кримінальну справу
проти адвоката може бути порушено тільки Генеральним прокурором України,
його заступниками або прокурорами областей. Документи, пов’язані з
виконанням адвокатом доручень, не підлягають вилученню та огляду.
Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів.
Згідно зі ст. 37 Закону України “Про рахункову палату” кримінальну
справу щодо Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника
Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати може бути
порушено лише Генеральним прокурором України.
Стаття 16-1. Змагальність і диспозитивніеть
Розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності.
При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення
справи не можуть покладатися на один і той самий орган чи на одну і ту
само особу.
Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор. У випадках,
передбачених цим Кодексом, обвинувачення здійснює потерпілий або його
представник.
Захист підсудного здійснює сам підсудний, його захисник або законний
представник.
Прокурор, підсудний, його захисник чи законний представник, потерпілий,
цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь
у судовому засіданні як сторони і користуються рівними правами та
свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх
переконливості перед судом.
Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови
для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих
їм прав.
Функція розгляду справи покладається на суд.
(Кодекс доповнено статтею 16-1 згідно із Законом № 2533-Ш (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29 06.2001)
Змагальність — це така побудова процесу, за якої заінтересовані сторони,
сторони обвинувачення та захисту мають рівні можливості для відшукання
істини та відстоювання своїх тверджень або
оспорювання тверджень іншої сторони, функція обвинувачення і захисту
відокремлені від правосуддя і розслідування, при розгляді справи в суді
функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатись
на один і той самий орган чи на одну і ту саму особу, обвинувачений може
здійснювати свій захист як самостійно, маючи всі права щодо дослідження
доказів, так і з допомогою захисника, правосуддя здійснюється судом.з
додержанням принципу гласності та інших засад судочинства.
Сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач
та їх представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний
представник, цивільний відповідач і його представник) користуються
рівними правами на заявления відводів і клопотань, подання доказів,
участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ в судових
дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.
Змагальність передбачає відокремлення обвинувачення від суду,
незалежність суддів та процесуальну самостійність слідчого, процесуальну
рівність сторін, незаінтересованість суду в результатах справи.
Диспозшпивнісшь — характерна особливість кримінального процесу, яка
проявляється в тому, що судовому розгляду справи, де повною мірою
реалізується принцип змагальності сторін, передує досудове
розслідування, а при цьому на слідчого, а потім у судовому процесі і на
суд, як на представників державної влади, покладається обов’язок
встановлення істини, всебічного дослідження обставин справи, доказування
в цілому, при цьому самі слідчі і судді мають бути процесуально
самостійними і незалежними та забезпечити умови для реалізації іншими
учасниками процесу своїх прав і свобод, здійснення правосуддя.
Стаття 17. Колегіальний і одноособовий розгляд справ
Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово
суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, передбачених
частинами другою і третьою цієї статті.
Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у
виді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді
першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний
заявив клопотання про такий розгляд.
Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість
призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, в суді першої
інстанції розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних
засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами
судді.
Розгляд справ у апеляційному і касаційному порядку здійснюється
відповідно апеляційними і касаційними судами у складі трьох суддів.
Розгляд справ у винятковому порядку здійснюється апеляційними і
касаційними судами у складі не менше трьох суддів.
(Стаття П в редакції Закону № 2464-12 від 17.06.92, із змінами,
внесеними згідно із Законами № 174/94-ВР від 21.09.94, № 1483-I11
(1483-14) від 22.02.2000, Л5> 2533-Ш (2533-14) від 2106.2001 — набуває
чинності з 29.06.2001, № 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)
104
Стаття 17
Стаття 17
105
Відповідно до cm. 127 Конституції України правосуддя здійснюють
професійні судді, а у визначених законом випадках народні засідателі і
присяжні. Кримінально-процесуальний закон дотепер не визначив випадки, в
яких правосуддя здійснювалось би за особистої участі присяжних. У
проектах нового КПК України (1996 p., 1999 p.) спроба вирішення цього
питання не вичерпала всіх проблем. Розмаїття наукових думок з цього
питання говорить про актуальність проблеми та її наукову і практичну
цінність.
Суд присяжних є надбанням вітчизняної юридичної науки і може бути
предметом національної гордості. Потрібно бережно ставитися до досвіду
минулого.
Заснування суду присяжних було найважливішим демократичним завоюванням у
дореволюційній Росії, в правовому полі законодавства якої знаходились
Україна, Польща, Фінляндія. Суд присяжних (сама навіть можливість
розгляду кримінальної справи таким судом) виступав найважливішим
демократичним важелем захисту прав і свобод людини, обмеження влади
правом, зміцнення народного контролю за процесом правосуддя. Прогресивні
вчені висловлювали думку про суд присяжних як про продукт національного
генія слов’янських народів.
Особливість суду присяжних:
відокремлення питання про винність від питання про покарання, що обмежує
можливості зловживання;
колегіальність прийняття вердикту;
численність суддів і розширення права відводу.
Усе це зміцнює принцип неупередженості суду і зменшує ризик помилкових
висновків.
Прихильники суду присяжних у період підготування судової реформи в Росії
1864 року висловлювали такі аргументи на користь його заснування. Якщо
визначення винності і призначення покарання належить одним і тим самим
суддям, то суди часто можуть визначати ступінь провини так, щоб
підсудний підлягав би тому покаранню, якому судді бажали б його піддати.
В суді присяжних повноваження з визнання провини і повноваження про
призначення покарання розділені, що обмежує сваволю судів.
Що стосується недоліків судочинства в суді присяжних, то вони полягають
у тому, що колегія присяжних більш суб’єктивна, ніж професійний суд,
члени суду присяжних не завжди мають необхідну юридичну освіту. Ці
фактори дійсно мають місце, але вони не мають визначального характеру.
Ці недоліки компенсуються іншими перевагами, усуваються подальшою
системою і процесуальною формою судочинства, яка виступає гарантом від
помилок. Талант Ф.Н. Плевако, А.Ф. Коні, А.І. Урусова, Н.П.
Карабачевського і багатьох інших відомих юристів зростав і розквітав
саме за часів функціонування суду присяжних.
Початок активному процесу демократизації кримінального судочинства в
Росії був покладений доповіддю Д.Н. Блудова “Про запровадження присяжних
стряпчих”, імператору Росії 8 вересня 1858 року, де викладені пропозиції
про заснування адвокатури. У жовтні 1861 року за згодою Олександра II
створена комісія, до складу якої ввійшли К.П. Победоносцев, Н.І.
Стояновський, СІ. Заруд-
ний і багато інших видатних юристів тієї епохи. Результатом роботи
комісії стали Основні положення реформи судової частини в Росії, котрі
29 вересня 1862 року були передані імператором до опублікування. У даних
положеннях вперше фіксувалися такі нові інститути і принципи, як
відділення суду від адміністрації, виборний мировий суд, присяжні
засідателі в окружному суді, запровадження адвокатури, принцип
змагальності.
На підставі даних положень були підготовлені Статут кримінального
судочинства і Устав про покарання, що накладаються мировими суддями, які
були затверджені імператором Олександром II 20 листопада 1864 року.
Відповідно до названих законів правосуддя здійснювалось мировими суддями
й окружними судами, а для визначення в кримінальних справах провини або
невинності у вказаних в законі випадках приєднувалися присяжні
засідателі.
Відомству мирових суддів підлягали всі кримінальні справи, які
порушувались не інакше як за скаргою потерпілого, справи, які підлягали
закриттю за примиренням сторін, а також справи про проступки, за які
могло бути визначене покарання в виді арешту на термін до трьох місяців
або ув’язнення на термін не більш одного року. Мировий суддя,
розглядаючи справи в умовах дії принципів усності, гласності і
змагальності сторін, міг у справах, які припиняються за примиренням
сторін, обмежуватись дослідженням тільки тих доказів, які представлялись
учасниками процесу, давати доручення поліції по провадженню оглядів,
обшуків, освідувань.
До позитивних моментів діяльності мирових судів належать: виборність, а
отже незалежність судів від інших гілок влади, простота судового
провадження і швидкість розгляду справ. Цей досвід може бути
використаний і в сучасних умовах.
Присяжні засідателі для роботи в окружних судах обиралися земськими
комісіями. Як правило, це були люди, які мали повагу і довіру
співвітчизників. Загальний список присяжних публікувався в місцевих
відомостях. Функцію захисника виконували присяжні повірені.
Для участі в роботі суду пропонувалось тридцять присяжних засідателів.
Прокурор міг відвести не більше шести засідателів. Підсудні могли
заявляти відвід з тією умовою, щоб залишилося не менше вісімнадцяти
присяжних. Із числа останніх жеребкуванням визначалось чотирнадцять
засідателів, які повинні були брати участь в роботі суду: дванадцять
основних і двоє запасних.
Таким чином, суд присяжних складався із судді і дванадцятьох присяжних
засідателів.
Зрозуміло, присяжні починали виконання своїх обов’язків із прийняття
привселюдної присяги — обіцянки судити по правді і переконанню совісті,
не оправдуючи винного і не засуджуючи невинуватого.
За результатами судового слідства присяжні давали відповіді на
запитання:
Чи мав місце злочин?
Чи винний в ньому підсудний?
Чи з умислом він діяв?
Чи заслуговує підсудний поблажливості?
Присяжні зобов’язувались прагнути до одностайного рішення при постанові
вердикту. Такий вердикт надавав йому більше мо-
106
Стаття 17
Стаття 17
107
ральноі сили, а на шляху досягнення одностайності з неминучістю
необхідно було б всебічно досліджувати всі обставини і докази. Лише у
виняткових випадках дозволялось ухвалення рішення більшістю голосів. При
рівності голосів приймалась та думка, яка була на користь підсудного.
Суд присяжних у сучасній Росії відроджується з урахуванням історичного
досвіду його функціонування в минулому. Це суд діє в складі судді і 12
присяжних засідателів, які належать до так званих суддів факту, тобто
вони виносять вердикт про винність або невинуватість підсудного.
Після призначення справи до розгляду суддя вживає заходів через апарат
суду до з’явлення в судове засідання не менше двадцятьох присяжних
засідателів.
Розгляд у суді присяжних складається з таких етапів: підготовчої
частини; судового слідства; дебатів сторін; постановки питань присяжним;
промови головуючого; наради присяжних; винесення й оголошення вердикту.
У судовому засіданні з’ясовується наявність заяв про відвід, з
урахуванням яких шляхом жеребкування відбирається дванадцять присяжних
засідателів, покликаних до розгляду справи і винесення вердикту.
Присяжні обирають зі свого складу старшину, що здійснює загальне
керівництво процедурою винесення вердикту.
Присяжні наділені правом: брати участь в огляді і дослідженні доказів;
вносити клопотання про давання роз’яснень щодо норм закону та інших
положень; робити письмові помітки; задавати запитання учасникам процесу;
обговорювати питання вердикту в до-радчій кімнаті.
Судове слідство починається оголошенням не всього обвинувального
висновку, а тільки резолютивної його частини (без аналізу доказів даних
слідчим) і здійснюється в загальному порядку.
У процесі судового слідства присяжні задають запитання учасникам
процесу.
Судові дебати здійснюються в традиційному порядку, але тільки з питань,
які слід розв’язати вердиктом. Потерпілий має право брати участь у
судових дебатах. Після останнього слова підсудного суддя формулює
запитання присяжним. Перед присяжними ставляться три основних запитання:
Чи доказано, що відповідне діяння мало місце?
Чи доказано, що це діяння вчинив підсудний?
Чи винен підсудний у вчиненні цього діяння?
У випадку визнання підсудного винним ставиться запитання: “Чи заслуговує
він милостивості або особливої милостивості?”.
Вердикт (від латинського vere diktum) означає “правильно сказане”, є, по
суті, висновок суду присяжних про винність або невинуватість підсудного.
Він являє собою узагальнену відповідь присяжних на поставлені перед ними
запитання.
Вердикт виноситься в дорадчій кімнаті в умовах таємниці наради
присяжних. Ніхто не вправі утримуватися від голосування. Старшина
голосує завжди останнім. Присяжні намагаються прийти до одноголосного
рішення. Рівність голосів означає відповідь “ні”, а отже виправдання
підсудного.
Вердикт проголошується в залі суду старшиною присяжних засідателів.
Вердикт про невинність обертається до виконання негайно шляхом винесення
виправдувального вироку. Обвинувальний вердикт обумовлює необхідність
обговорення інших питань, необхідних для винесення вироку. Проте
присяжні вправі залишатися в залі суду. На підставі вердикту суд
розв’язує всі питання, які повинні бути вирішені судом, включаючи долю
цивільного позову і судових витрат.
Суддя може прийняти рішення про направлення справи на новий розгляд в
іншому складі суду, якщо присяжні винесли обвинувальний вердикт за
наявності підстав для виправдання підсудного і про розпуск колегії
присяжних.
Вирок суду присяжних може в цілому бути оскаржений і опротестований у
касаційну палату Верховного Суду. Виключається повернення справи з
касаційної інстанції на додаткове розслідування.
Вважаємо, що подібний досвід реалізації ідеї суду присяжних і мирових
суддів буде корисним для реформування судової системи України.
Позитивних моментів у діяльності суду присяжних набагато більше, ніж
можливих витрат.
Відродження суду присяжних з неминучістю спричинить необхідність
активного і всебічного дослідження доказів у суді, розвитку мистецтва
аргументації, сприятиме росту професіоналізму обвинувачів і захисників.
Не можна не зауважити, що осудження підсудного своїми ж громадянами, а
не чиновниками судового відомства, може сприяти поліпшенню виховного і
профілактичного впливу правосуддя. Суд присяжних дозволить створити
необхідні умови для подальшого втілення ідей правової держави в сфері
правосуддя, зміцнити довіру до суду, удосконалювати гарантії
справедливості, захисту прав і свобод людини.
Вважаємо за необхідне при прийнятті нового процесуального кодексу
України встановити, що суду присяжних підсудні справи про злочини проти
життя і здоров’я людини та приватної власності, при розгляді яких
підсудному може бути призначене покарання в виді позбавлення волі на
строк 5 і більше років, якщо про це заявив клопотання підсудний, всі
справи, які можуть бути прийняті до розгляду обласним судом, також
справи про злочини, за вчинення яких законом передбачено позбавлення
волі на строк понад 15 років чи більш тяжке покарання.
Водночас, на нашу думку, доцільно відновити інститут мирових суддів. До
підслідності мирових суддів можливо віднести всі справи про злочини, які
порушуються тільки за заявою потерпілого та піддягають закриттю при
досягненні мирової угоди, а також всі інші кримінальні справи, по яких
може бути призначене покарання в виді виправних робіт, штрафів чи
позбавлення волі до 3 років, або які можуть бути закриті за примиренням
сторін.
Запровадження інституту мирових суддів в Україні відповідає тенденціям
розвитку суспільства в напрямку побудови правової держави, знаходиться в
гармонії з традиціями і світоглядом нашого народу, стало б прогресивним
явищем у сфері правосуддя.
У новому КПК України передбачити правило про те, що справи про такі
злочини, як ухилення від сплати аліментів, необережне
108
Стаття 18
Стаття 19
109
тілесне ушкодження середньої тяжкості, ненавмисне зараження венеричною
хворобою, порушення авторських прав і деякі інші злочини, закриваються
за примиренням сторін за умови повного відшкодування матеріальної і
компенсації моральної шкоди потерпілому.
Стаття 18. Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові
При здійсненні правосуддя в кримінальних справах судді і народні
засідателі незалежні і підкоряються тільки законові. Судді і народні
засідателі вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що
виключають сторонній вплив на суддів.
(Стаття 18 із змінами, внесеними згідно з Законом № 2857-12 від
15.12.92)
Незалежність суду і підкорення їх тільки законові — конституційний
принцип правосуддя, згідно з яким при здійсненні правосуддя у
кримінальних справах судді незалежні, підкоряються тільки закону і мають
статус недоторканності; судді не можуть належати до політичних партій,
виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та
творчої; держава забезпечує незалежність та особисту безпеку суддів та
їхніх сімей; судді вирішують кримінальні справи на основі закону в
умовах, що виключають сторонній вплив на суддів.
Незалежність суддів — найважливіша умова їх об’єктивності при розгляді
та вирішенні кримінальних справ, справедливості при постановленні
вироків. Принцип незалежності суддів визначений у ст. 129, 126
Конституції України, ст. 18 КПК України, ст. 11-14 Закону України “Про
статус суддів”, згідно з якими незалежність суддів забезпечується:
встановленим законом порядком їх обрання, зупинення їх повноважень та
звільнення з посади;
передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;
таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення;
забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення
правосуддя;
відповідальністю за неповагу до суду чи судді;
правом судді на відставку;
недоторканністю суддів;
створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для
діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів
відповідно до їх статусу;
особливим порядком фінансування судів;
системою органів судового самоврядування.
Усі державні органи, установи та організації, органи місцевого і
регіонального самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’язані
поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.
Гарантії незалежності судді, включаючи заходи його правового захисту,
матеріального і соціального забезпечення, поширюються на всіх суддів
України і не можуть бути скасовані чи знижені.
Відповідно до ст. 12 Закону України “Про статус суддів” суддя не
повинен давати будь-які пояснення у справах, що ним розглянуті або
розглядаються.
Судді недоторканні. Судді не можуть бути притягнуті до кримінальної
відповідальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України.
Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також
підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган у
порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. Суддя,
затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного
правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку,
повинен бути негайно звільнений після з’ясування його особи.
Недоторканність судді поширюється на його житло, службозе приміщення,
транспорт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належні йому майно і
документи. Стаття 13 цього закону передбачає, що проникнення до житла
або в службове приміщення суддії в його особистий чи службовий
транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, особистий обшук
судді, речей і документів можуть провадитись тільки за вмотивованим
рішенням суду за наявності порушеної кримінальної справи.
Прослуховування телефонних розмов, а так само огляд, виїмка його
кореспонденції можуть здійснюватись лише за рішенням су дових органів по
порушеній кримінальній справі.
Згідно зі ст. 126 Конституції України “вплив на суддів у будь-який
спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради
України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку
судом”. Будь-яке, не передбачене законом втручання в діяльність судді
щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою
відповідальність згідно з законодавством.
Прояв неповаги до суду або судді з боку осіб, які беруть участь у справі
або присутні у судовому засіданні, а так само вчинення поза судовим
засіданням будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду чи судді
у зв’язку з їх службовою діяльністю, тягнуть за собою відповідальність
згідно з законом.
Стаття 19. Мова, якою провадиться судочинство
Судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення
даної місцевості.
Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться
судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання,
заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в
суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в порядку,
встановленому цим Кодексом.
Слідчі і судові документи, відповідно до встановленого цим Кодексом
порядку, вручаються обвинуваченому п перекладі на його рідну мову або
іншу мову, якою він володіє.
(Стаття 19 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР Ni 6S34-10 від
16.04.84)
Принцип провадження судочинства державною мовою. В Україні
кримінально-процесуальне провадження здійснюється державною мовою або
мовою більшості населення даної місцевості.
no
Стаття 19
Особам, що беруть участь у справі, але не володіють мовою, якою
провадиться судочинство, забезпечується право виступати в суді рідною
мовою та користуватися безкоштовно послугами перекладача.
Обвинувальний висновок та вирок вручаються обвинуваченому чи засудженому
в перекладі його рідною мовою або мовою, якою він володіє. У справах про
злочини, вчинені особами, що не володіють мовою, якою провадиться
судочинство, обов’язкова участь захисника.
Водночас слід враховувати положення Європейської хартії регіональних мов
або меншин (Хартію ратифіковано Законом України № 1350-XIV (1350-14) від
24.12.99), де викладені вимоги толерантного ставлення до інших мов та
такі положення.
Вважаючи, що охорона історичних регіональних мов або мов меншин Європи
сприяє збереженню та розвитку культурного багатства і традицій Європи,
враховуючи, що право на використання регіональної мови або мови меншини
у приватному та державному житті є невід’ємним правом відповідно до
принципів, проголошених у Міжнародному пакті Організації Об’єднаних
Націй про громадянські і політичні права, усвідомлюючи, що охорона і
розвиток регіональних мов або мов меншин у різних країнах та регіонах
Європи є важливим внеском у розбудову Європи на принципах демократії та
культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і
територіальної цілісності, необхідно забезпечити можливість вільного
використання людьми рідної мови в різних сферах життя.
Стбсовно регіональних мов або мов меншин, в межах територій, на яких
такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови, сторони
дотримуються у своїй політиці, законодавстві та практиці такої мети та
принципів:
визнання регіональних мов або мов меншин як відображення культурного
багатства;
необхідність здійснення рішучих дій, спрямованих на розвиток
регіональних мов або мов меншин з метою їх збереження;
забезпечення відповідних форм і засобів викладання і вивчення
регіональних мов або мов меншин на всіх відповідних рівнях;
забезпечення особам, які не володіють регіональною мовою або мовою
меншини і які проживають у місцевості, де вона використовується,
можливостей вивчати її за своїм бажанням.
Держави зобов’язуються вживати спеціальних заходів у галузі регіональних
мов або мов меншин, які спрямовані на досягнення рівності між особами,
що вживають ці мови, і рештою населення або які належним чином
враховують їх конкретний стан, не розглядаються як акт дискримінації
проти тих осіб, що користуються більш поширеними мовами; зобов’язуються
поглиблювати, відповідними заходами, взаєморозуміння між всіма
лінгвістичними групами населення країни, і зокрема сприяти вихованню
поваги, розуміння і терпимості щодо регіональних мов або мов меншин;
враховують потреби та побажання тих груп населення, які користуються
цими мовами.
Держави зобов’язуються стосовно тих регіонів, де виправдано вживання
регіональної мови для забезпечення належного відправлення правосуддя у
кримінальному судочинстві:
111
Стаття 20
забезпечити, щоб суди, на клопотання однієї зі сторін процесу,
здійснювали провадження регіональними мовами або мовами меншин;
гарантувати обвинуваченій особі право користуватися своєю регіональною
мовою або мовою її меншини;
забезпечити, щоб клопотання і докази, у письмовій чи усній формі, не
розглядалися як неприйнятні виключно на тій підставі, що вони
сформульовані регіональною мовою або мовою меншини;
складати, на клопотання, документи, пов’язані з кримінальним
судочинством, відповідною регіональною мовою або мовою меншини, у разі
необхідності, із залученням усних і письмових перекладачів без
додаткових витрат для зацікавлених осіб.
Сторони зобов’язуються не заперечувати дійсність юридичних документів,
складених у межах держави, виключно на тій підставі, що вони
сформульовані регіональною мовою або мовою меншини, а також забезпечити
можливість використання таких документів.
Сторони зобов’язуються у міру розумної можливості забезпечити, щоб
адміністративні власті використовували регіональні мови або мови меншин;
щоб їх посадові особи, які працюють з відвідувачами, використовували
регіональні мови або мови меншин у їхніх стосунках з особами, що
звертаються до них цими мовами; забезпечити особам, що вживають
регіональні мови або мови меншин, можливість подавати усні чи письмові
заяви й отримувати відповідь на них цими мовами; забезпечити особам, що
вживають регіональні мови або мови меншин, можливість на законних
підставах подавати документи, складені цими мовами; забезпечити
населенню наявність адміністративних документів і бланків широкого
користування, складених регіональними мовами або мовами меншин чи у
двомовному варіанті; дозволити адміністративним властям складати
документи регіональною мовою або мовою меншини.
Стаття 20. Гласність судового розгляду
Розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це
суперечить інтересам охорони державної таємниці.
Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою
суду в справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку,
в справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою
запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які
беруть участь у справі, та у разі коли цього потребують інтереси безпеки
осіб, взятих під захист.
Слухання справ у закритому засіданні суду здійснюється з додержанням
усіх правил судочинства.
Вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно.
(Частину п’яту статті 20 виключено на підставі Закону № 2533-ІИ
12533-14) від 21.06.2001 — набувас чинності з 29.06.2001) (Стаття 20 із
змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834- W від 16.04.84, Законами
№ 1381-XIV (1381-14) від 13.01.2000, № 2533-111 (2533-14) від 21.06.2001
— набувас чинності з 29.06.2001)
112
Стаття 21
Стаття 21
113
Гласність судового розгляду. Розгляд справ у всіх судах відкритий, за
винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної
таємниці.
Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою
суду у справах про злочини, вчинені особами, які не досягли
шістнадцятирічного віку, у справах про статеві злочини, а також в інших
справах з метою попередження розголошення відомостей про інтимні сторони
життя осіб, які беруть участь у справі.
Вироки судів у всіх випадках оголошуються привселюдно.
Гласність судового розгляду означає таке його провадження, за якого
кожному громадянину надається можливість бути присутнім у залі суду і
стежитити за ходом розгляду кримінальної справи; преса, радіо та інші
засоби масової інформації можуть безперешкодно висвітлювати хід та
результати процесу.
Безпосередність та усність судового розгляду. Суд першої інстанції при
розгляді справи повинен безпосередньо вивчити в присутності інших
учасників процесу всі докази у справі: допитати підсудних, свідків,
потерпілих, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші
документи, заслухати висновки експертів (ст. 257 КПК України). У
необхідних випадках оголошення документів здійснюється за участю
перекладача.
Стаття 21. Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному
права на захист
Підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на
захист.
Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд
зобов’язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного
роз’ясняти їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також
надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися
встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення та
забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.
(Стаття 21 в редакції Закону N° 3780-12 від 23.12.93)
Забезпечення обвинуваченому права на захист — це сукупність
процесуальних засобів, прав і можливостей, гарантоване використання яких
надає можливість знати зміст обвинувачення і протистояти йому,
спростовувати висунуті обвинувачення, доказувати свою невинуватість та
захищати свою честь, гідність, свободу й інші законні права та інтереси.
Закон в рівній мірі гарантує право на захист як обвинувачуваному, так і
підозрюваному та підсудному.
Право обвинувачуваного (підозрюваного, підсудного) на захист включає:
право знати, в чому він обвинувачується;
право самостійно захищати встановленими законом засобами свої права,
свободи, честь, гідність та законні інтереси, використовуючи надані
права і юридичні можливості їх реалізації (давати показання чи
відмовитись від давання показань, надавати докази, виступати з останнім
словом та інші);
право користуватись юридичною допомогою захисника;
право звертатись до суду та оскаржувати факти затримання та інших
незаконних дій і рішень;
право звертатись до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
право на звернення до Європейського Суду з прав людини, якщо вичерпані
всі можливості національних засобів правового захисту.
Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суд повинні надати
підозрюваному, обвинуваченому, підсудному можливість захищатися
встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення і не
вправі перекладати на нього обов’язок доведення своєї невинуватості у
вчиненні злочину.
Право самому захищати свої інтереси. Для цього обвинувачений
(підозрюваний) наділяється правом: знати, в чому він обвинувачується
(підозрюється); давати показання; надавати докази та заявляти клопотання
про провадження необхідних слідчих дій; заявляти відводи, а
обвинувачений, крім того, має право брати участь у судовому слідстві,
виголошувати останнє слово, оскаржити прийняті рішення суду.
Право користуватись юридичною допомогою захисника. Відповідно до ст. 59,
ч.2 ст. 62, ч.2 ст. 63 і п.6 ч.З ст. 129 Конституції України, ст. 21 і
22 Кримінально-процесуального кодексу України для забезпечення права на
захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура. Обвинувачений,
підозрюваний, підсудний, а етім і потерпілий мають право на юридичну
допомогу з боку захисника. Кожен є вільним у виборі захисника своїх
прав.
Як захисник може виступати як адвокат, так і будь-який інший фахівець у
галузі права (особа, яка має юридичну освіту, і відсутні обставини, за
наявності яких вона підлягає відведенню від участі в конкретній справі),
а в суді — близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або
піклувальники. При цьому участь останніх не позбавляє підсудного права
мати захисника з числа адвокатів чи інших фахівців у галузі права.
Кількість захисників законом не обмежується.
Судові рішення підлягають скасуванню у випадках, коли істотне порушення
права на захист позбавило чи обмежило підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного або його захисника в здійсненні цього права і перешкодило чи
могло перешкодити суду всебічно, повно та об’єктивно розглянути справу і
винести законне та обгрунтоване судове рішення.
Захисник допускається до участі у справі з моменту пред’явлення
обвинувачення, а в разі затримання підозрюваного або застосування до
нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту
оголошення йому протоколу про затримання або постанови про застосування
до нього запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з
моменту затримання.
Захисник запрошується обвинуваченим (підозрюваним) або його законним
представником, рідними та близькими за його дорученням чи на його
прохання. Обвинувачений (підозрюваний) має право на побачення із
захисником наодинці до першого допиту, а
114
Стаття 21
Стаття 22
115
після першого допиту — без обмеження кількості та тривалості побачень.
Слідчий повинен до першого допиту обвинуваченого (підозрюваного)
пояснити йому право мати захисника та порядок реалізації даного права,
вжити заходів до запрошення захисника через колегію адвокатів у випадках
неможливості явки захисника, обраного обвинуваченим (підозрюваним),
відсутності в останнього коштів на оплату послуг адвоката, коли участь-
захисника за законом має обов’язковий характер.
Зокрема, чинне процесуальне законодавство передбачає, наприклад,
обов’язкову участь у справі захисника, коли санкція статті, по якій
кваліфікуються дії обвинувачуваного, передбачає довічне позбавлення
волі.
Звернення до Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України
приймаються протягом року з моменту виникнення підстав для звернення.
Уповноважений з прав людини має право на ознайомлення з матеріалами
кримінальної справи та внесення подання в компетентні органи.
Звернення до Європейського Суду з прав людини, якщо вичерпані всі
можливості національних засобів правового захисту. Європейська Конвенція
з прав людини, ратифікована Україною Законом України від 17 липня 1997
року (Див. Офіційний вісник України.— 1998.— №13), створила Європейський
Суд з прав людини (м. Страсбург, Франція). Судді обираються
Парламентською Асамблеєю від кожної Високої Договірної Сторони більшістю
поданих голосів із трьох кандидатів, висунутих Стороною, терміном на
шість років. Термін повноважень суддів спливає, якщо вони досягають
70-річного віку.
Суд може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи
осіб заяви про порушення однією з Високих Договірних Сторін її прав,
викладених у Конвенції або протоколах до неї. Сторони зобов’язуються не
перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права.
Суд може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були
використані всі національні засоби захисту, відповідно до
загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від
дати прийняття остаточного рішення. Суд не розглядає індивідуальні
заяви, якщо вони анонімні, або порушують питання, що вже було розглянуте
Судом або вже розглядалось шляхом іншої процедури міжнародного
розслідування чи врегулювання і якщо вони не містять ніякої нової
відповідної інформації.
Якщо Суд визнає заяву прийнятною, він проводить разом із представниками
сторін розгляд справи і, у разі необхідності, розслідування, для
ефективного здійснення якого зацікавлені держави створюють всі необхідні
умови. Слухання справ проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд не
ухвалить іншого рішення.
Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо
внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони
передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає
потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
Стаття 22. Всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи
Прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити
всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного
дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так
і ті, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і
обтяжують його відповідальність.
Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі
перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого.
Забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які
беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних
заходів.
(Стаття 22 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, із Законом № 2533-1ІІ (2533-14) від 21.06.2001 — набуває
чинності з 29.06.2001)
Встановлення об’єктивної істини — забезпечення відповідності висновків
слідства та суду об’єктивній дійсності, фактичним обставинам події, що
розслідується.
Згідно зі ст. 22 КПК України слідчий, орган дізнання, прокурор
зобов’язані всебічно, повно та об’єктивно дослідити всі обставини
справи.
Всебічність дослідження обставин справи означає, що слідчий і особа, яка
провадить дізнання, повинні висунути та ретельно перевірити всі можливі
версії, що випливають із обставин справи, про характер злочину та про
осіб, які його вчинили, дослідити всі сторони події, що розслідується.
Всебічність дослідження передбачає глибоке вивчення всієї сукупності
належних до справи обставин, їх. сторін, реально існуючих між ними
зв’язків і взаємозалежностей.
Це значить, що в справі повинні бути висунуті всі можливі, реальні, у
тому числі і взаємовиключні версії. Всі вони повинні бути старанно
перевірені, у процесі чого всі, крім однієї — тієї, що відповідає
істині, спростовані. Правильна версія має бути підтверджена достатньою і
незаперечною сукупністю достовірних доказів. Усі елементи предмета
доказування повинні бути доведені з достовірністю і безсумнівністю,
підтверджені незаперечними і неспростовними доказами.
Система зібраних доказів повинна давати можливість зробити однозначний
висновок як по кожному елементу предмета доказування, так і по справі в
цілому та виключити будь-які сумніви. Всі сумніви у справі підлягають
об’єктивному вивченню, а якщо вичерпані можливості їх. усунути, повинні
тлумачитися та розв’язуватися на користь обвинуваченого (підсудного).
Виходячи з такого розуміння всебічності та повноти попереднього слідства
та судового розгляду, повинні, на наш погляд, визначатися і межі
доказування у кримінальній справі.
Повнота дослідження обставин кримінальної справи означає виявлення всіх
обставин, що належать до предмета доказування у справі.
117
116
Стаття 22
Об’єктивність дослідження означає неупередженість осіб, які здійснюють
розслідування або судовий розгляд справи, встановлення та перевірку всіх
обставин справи як тих, що викривають особу у вчиненні злочину, так і
тих, що виправдують, як тих, що обтяжують, так і тих, що пом’якшують
відповідальність обвинуваченого.
Складовими елементами принципу встановлення об’єктивної істини у
кримінальному процесі є основні принципи доказового права, до яких
належать такі положення: а) встановлення об’єктивної істини в
кримінальному процесі покладається на особу, яка провадить дізнання,
слідчого, прокурора та суд (суддю), яким гарантується процесуальна
самостійність у здійсненні дій зі збирання, дослідження, перевірки,
оцінки та використання доказів, а також у прийнятті рішень у справі та в
їх обґрунтуванні; б) доказування не може здійснюватися особами, які
прямо або побічно заінтересовані в результаті справи, а також особами, у
службовій чи іншій залежності від яких знаходиться потерпілий, свідок,
підозрюваний, обвинувачений, ревізор або експерт; в) прокурор, слідчий
та особа, яка провадить дізнання, повинні в межах своєї компетенції
вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та
об’єктивного дослідження обставин справи, виявлення всіх обставин справи
як тих, що викривають, так і тих, що виправдують обвинуваченого чи
підозрюваного, а також як тих, що обтяжують, так і тих, що пом’якшують
його відповідальність; г) підозрюваний, обвинувачений та підсудний не
повинні доводити свою невинуватість, а обвинувач не має права
перекладати обов’язок доказування на них; д) забороняється домагатися
показань, висновків або видачі предметів і документів, а також надання
будь-якої іншої інформації шляхом насильства, погроз, брехні, шантажу
або інших незаконних заходів; с) ніхто не може бути примушений та не
повинен свідчити проти самого себе або своїх близьких родичів; ж) як
докази можуть бути використані тільки вірогідні дані, отримані у
встановленому законом порядку. Не можуть бути використані як докази
відомості, джерело або спосіб отримання яких невідомі, або які отримані
незаконним шляхом; з) при провадженні доказування забороняється
здійснювати дії, небезпечні для життя та здоров’я громадян, такі, що
принижують їх честь та гідність, або такі, що тягнуть за собою
безпідставне заподіяння фізичної, моральної, майнової шкоди; і) хід та
результати діяльності зі збирання та дослідження доказів повинні
відображатися в процесуальних документах; к) ніякі докази для суду,
прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не мають наперед
встановленої сили. Ніхто не має права втручатися в оцінку доказів
особою, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа; л) всі
сумніви у справі, в тому числі й сумніви щодо допустимості,
достовірності та достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані
можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розв’язуватися на користь
обвинуваченого, підсудного та підозрюваного.
Стапітя 23
Стаття 23. Виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину
При провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду
кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані
виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину.
(Стаття 23 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, із Законом № 2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 — набуває
чинності з 29.06.2001)
Причини й умови, які сприяють вчиненню злочинів,— це обставини
об’єктивної дійсності та особливості особистості обвинуваченого і
потерпілого, які обумовили, детермінували злочин і зробили можливим його
вчинення.
Причини злочину — це саме ті обставини, які його обумовили,
детермінували, обставини, які штовхнули людину на злочин.
Умови, що сприяли вчиненню злочину, — це обставини, які полегшували
вчинення злочину та приховування його слідів, сприяли доведенню
злочинного наміру до кінця. Нерідко такі обставини можуть виступати і
причиною злочину — можливість легкої наживи спричиняє злочинний намір,
надає сміливості і рішучості злочинцю, впевненості в безнаказаному
вчиненні злочину.
Причини й умови злочину тісно взаємопов’язані. Вони складаються із
сукупності взаємодіючих між собою обставин, до яких належать:
особливості об’єкта посягання та наявність криміногенних факторів
(делінквентна поведінка жертви тощо);
антисуспільна установка особистості обвинуваченого та причини її
формування;
конкретні життєві ситуації, які у взаємодії з внутрішніми якостями
особистості обвинуваченого спричинили злочин та сприяли його вчиненню.
Залежно від свого змісту антисуспільна установка особистості може бути
трьох типів: корислива, насильницька, шкідницька.
Особа, яка має антисуспільну установку корисливого типу, зводить свої
інтереси до матеріальної вигоди.
Особі з антисуспільною установкою насильницького типу притаманна
жорстокість, ненависть до людей, егоїзм, деколи садизм, нехтування
вимогами правосуддя, відсутність почуття поваги до оточуючих. Злочинці
насильницького типу часто емоційно неврівноважені, здатні
насолоджуватись від приниження і страждання інших. Саме вони найчастіше
здійснюють зґвалтування, вбивства, злочини проти життя і здоров’я
людини.
За шкідницької установки особа відчуває заздрість і діє за принципом:
єдина можливість бути чогось вартим — заважати іншим; нашкодив — отримав
насолоду.
Виявлені в процесі розслідування та відображені в поданні слідчого
індивідуальні риси особистості, які характеризують пев-
118
Стаття 23
Стаття 23
119
ний тип антисуспільної установки особи, дозволяють вжити конкретних і
найбільш дійових засобів для її виправлення.
Аналізуючи несприятливі причини морального формування особистості, слід
звертати увагу на ті негативні фактори, які формують у обвинуваченого
антисуспільну установку:
у родині: деспотизм, снобізм, фетишизм, безпринципність, лінощі,
пияцтво, наркоманія, користолюбство, сексуальна розбещеність, релігійний
фанатизм, націоналістичні забобони тощо;
у навчальних закладах: формалізм, показуха, марнославство, фетишизм,
хабарництво, неформальні аморальні угруповання тощо;
на роботі: чинушництво, егоцентризм, підлабузництво, протекціонізм,
корупція, приписки, переслідування за критику, мстивість, кар’єризм;
у соціальній сфері, перенасиченість телеефіру примітивними бойовиками та
іншими фільмами і “творчими шедеврами ущербних митців”, деградація
багатьох періодичних видань та книговидавництва, які з неповагою
ставлячись до читача, намагаються підсунути йому для смакування знімки в
різних позах еротичних, хоч і трохи потертих повій та “шедеври
плінтусової творчості графоман-ствуючих збоченців”, твори, де домінує
культ насилля, розпусти, аморальності; поганий приклад раніше судимих,
особливо представників “сексуальних меншин”, шахраїв та розбещених
підприємців і олігархів типу Мавроді — Голубков та інших “нових
руських”, поширеність фактів шахрайства серед парламентарів та
представників виконавчої влади, наркоманія, пияцтво, спекуляція,
наявність місць продажу алкогольних напоїв на розлив, домів розпусти,
підбурювачів тощо.
Під умовами, які сприяли вчиненню злочину, розуміються обставини, що
полегшили обвинуваченому можливість вчинити злочин і досягти злочинного
результату.
Обставинами, що сприяли вчиненню злочину, можуть виступати різні
фактори: неналежні умови зберігання цінностей, недоліки бухгалтерського
обліку матеріальних цінностей, відсутність сигнального обладнання чи
охорони об’єктів; поведінка жертви (провокаційна поведінка інтимних
стосунків до зґвалтування тощо), відсутність або досить слабка протидія
жертви, бездіяльність очевидців злочину, наявність сфери збуту
краденого, безпечність громадян та багато інших.
Аналізуючи обставини об’єктивного світу, які обумовили та полегшили
вчинення злочину, необхідно зробити акцент на тих із них, які можуть
бути усунені.
Причини й умови, які сприяють вчиненню злочинів, виявляються в процесі
провадження всього комплексу необхідних слідчих дій: огляду місця події,
допитів свідків, потерпілих, обвинувачуваних та підозрюваних,
відтворення обстановки й обставин вчинення злочину, експертних
досліджень тощо.
Проводячи слідчі дії, слідчий має змогу і зобов’язаний з’ясовувати
питання щодо причин і умов злочину, фіксувати й аналізувати одержані
дані для цілеспрямованого й обґрунтованого вжиття необхідних дійових
заходів.
Для виявлення зазначених обставин слідчий може і повинен активно
використовувати допомогу осіб, які мають необхідні фахові знання:
психологів, криміналістів, бухгалтерів та інших, застосовувати всі
процесуальні форми взаємодії з фахівцями, експертами та оперативними
працівниками.
Наведемо приклади такої взаємодії слідчих.
Під час розслідування серії квартирних крадіжок було встановлено, що
злочинці для проникнення у квартири використовували такий прийом: в
отвори циліндричних замків вони запресовували розм’якшене мило або
пластилін і за допомогою таких “наповнювачів” легко відкривали замки
кінчиком ножа. В результаті експертних досліджень, проведених за
ініціативою слідчих, було виявлено конструктивну недосконалість замків
цього типу і серйозні недоліки в їх виготовленні. На адресу
підприємства, що виготовляло такі замки, було направлено подання з
пропозиціями щодо усунення їх конструктивних недоліків.
У ході розслідування низки кримінальних справ про крадіжки вантажів на
залізничному транспорті з допомогою експертів-криміналістів було
виявлено недосконалість пломб для пломбування контейнерів і вагонів, а
також порушення встановлених вимог щодо порядку пломбування, що
дозволяло злочинцям без перешкод розпечатувати такі пломби, а після
крадіжки цінностей надавати їм попереднього вигляду. З цього приводу
подання з пропозиціями про усунення виявлених недоліків було направлено
залізничникам. Встановити причини й умови, що сприяли вчиненню злочину,
та запропонувати заходи щодо їх усунення можна вже з перших кроків
розслідування. Так, при розкритті злочинних посягань на сховища
матеріальних і грошових цінностей під час огляду місця події можуть бути
виявлені серйозні упущення в забезпеченні охорони останніх, встановлені
умови, що сприяли проникненню злочинців у сховище або до сейфів. У цьому
зв’язку важливе значення має участь в огляді місця події
експертів-криміналістів.
У багатьох містах почастішали випадки крадіжок з.квартир, до яких
злочинці проникали шляхом віджимання вхідних або балконних дверей.
Експерти, які брали участь в огляді місць подій, звернули увагу на
ненадійність встановлюваних у нових квартирах вхідних дверей, а також на
недосконалість конструкції запірних пристроїв балконних дверей, що
дозволяло злочинцям відкривати іх без особливих зусиль. Ці дані стали
підставою для внесення слідчими подання до зацікавлених відомств.
Часто в ході огляду місця події встановлюються обставини, які вимагають
негайного реагування: непристосованість або непридатність приміщень для
зберігання грошей, ненадійність запорів або сейфів, слабке освітлення
прилеглої до об’єкта території тощо. В таких випадках слідчий може
внести у відповідні організації подання, складене за результатами огляду
місця події. Експерт-криміналіст, який бере участь в огляді,
зобов’язаний сприяти слідчому у виявленні таких обставин, у збиранні
доказів, у ретельному вивченні їх зв’язку з подією злочину, в розробці
та обґрунтуванні пропозицій щодо їх усунення. Внесене за результатами
огля-
121
120
Стаття 23
ду подання не виключає необхідності внесення подання, підготовленого за
матеріалами всього розслідування.
Вивчення обставин, які сприяють вчиненню злочинів, не можна відкладати
на заключний етап розслідування, оскільки несвоєчасність їх з’ясування
може призвести до втрати цінної інформації, затрати додаткових сил і
коштів.
Експерт-криміналіст, який бере участь у провадженні слідчих дій, може
зробити значний внесок у встановлення обставин, що сприяють вчиненню
злочину, та запропонувати попереджувальні заходи.
Застосовуючи свої фахові знання в науці і техніці, експерт-криміналіст,
який.бере участь, наприклад, у розслідуванні розкрадань, може сприяти
виявленню використовуваних розкрадачами із злочинною метою несправностей
вимірювальних приладів, порушень технологічних процесів, правил оцінки
якості вироблених промислових або продовольчих товарів, правил їх
клеймування тощо. У справах про крадіжки в легкій і харчовій
промисловості він може виявити недосконалість упаковки виробів, що
дозволяє непомітно порушувати цілісність останньої та викрадати її
вміст, вчинити пересортування.
Останніми роками в криміналістичних підрозділах органів внутрішніх справ
створені лабораторії з дослідження харчових продуктів. Важливо, щоб
слідчі та оперативні працівники знали й активно використовували
можливості цих лабораторій у профілактиці розкрадань, пов’язаних з
пересортуванням харчових продуктів або їх окремих компонентів,
порушеннями встановлених вимог до якості товарів. Співробітники таких
лабораторій можуть залучатися до участі в проведенні спеціальних рейдів,
у вилученні та дослідженні зразків харчових продуктів. Результативність
такої участі важко переоцінити.
Так, у результаті дослідження приправи “Аджика”, проведеного
спеціалістами-криміналістами, було викрито групу ділків, які працювали
на районному промкомбінаті. За результатами досліджень якості коктейлів
були виявлені факти їх фальсифікування: замість дорогих коньяків ділки
використовували дешеві винно-горілчані вироби. Аналогічні факти можуть
бути своєчасно викриті при дослідженні м’ясо молочних продуктів,
кондитерських виробів та інших товарів.
При призначенні криміналістичних експертиз слідчий повинен враховувати
можливість встановлення експертом даних, які прямо або побічно сприяють
виявленню причин та умов вчиненого злочину і розробці пропозицій щодо їх
усунення. У багатьох випадках він має право прямо поставити перед
експертом питання, які стосуються даних обставин, наприклад: “Виходячи
із фахових знань експерта, визначити, які недоліки пристроїв могли
сприяти вчиненню крадіжки” або “Які конструктивні зміни слід було б
внести в замки, що випускаються Н-ським заводом, для підвищення їх
надійності і запобігання крадіжок, вчинюваних вказаним способом?”
Безперечно, експерт, даючи висновки з таких питань, не має права
биходити за межі своїх фахових знань. Водночас залучення його до
розробки пропозицій профілактичного характеру дає
Стаття 23
суттєву користь, підвищує наукову обґрунтованість та реальну
здійсненність пропонованих заходів.
Роботу з виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочинів, та
розробки пропозицій з їх усунення експерт може виконувати не тільки за
завданням слідчого, а й за своєю власною ініціативою. Це випливає з
приписів ст. 200 КПК України і п. 2.4.3 Положення про діяльність
експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ України.
Експерти повинні ширше використовувати своє право експертної ініціативи
у виявленні причин і умов злочинів, розробці рекомендацій з їх усунення.
У ході досліджень експерт-криміналіст може встановити, наприклад,
недосконалість захисних властивостей тих або інших переданих йому на
експертизу документів, цінних паперів, печаток і штампів від підробки,
внести пропозиції з їх удосконалення. Під час аналізу причин нещасних
випадків, пов’язаних з користуванням вогнепальною зброєю, та дослідження
останньої він може звернути увагу на недосконалість конструкції
запобіжного устрою
тощо.
Хід і результати виконаної експертом роботи з виявлення обставин, які
сприяли вчиненню злочину, та розробки рекомендацій з їх усунення
експерт-криміналіст повинен відображати у відповідних процесуальних
документах — висновках. У деяких випадках експерт-криміналіст може
узагальнити матеріали розслідування певної категорії кримінальних справ
і на цій основі розробити свої пропозиції профілактичного характеру. Хід
і результати такої роботи він може викласти в окремій довідці, яка
передається слідчому.
Органи розслідування мають не лише розкрити злочин і викрити осіб, які
його вчинили, а й нейтралізувати або ліквідувати ґрунт для вчинення
таких злочинів, зробити неможливим вчинення подібних злочинів у
майбутньому.
Попередження злочинів — це багатостороння діяльність державних органів
та громадських організацій, спрямована на розробку і проведення в життя
системи пов’язаних між собою заходів економічного, політичного,
культурно-виховного, правового та організаційного характеру, здійснення
яких усуває причини і умови, що сприяли вчиненню правопорушень, і
забезпечує викорінення злочинів.
До спеціальних заходів запобігання злочинам належать заходи
процесуального характеру, здійснювані в кримінальному судочинстві
(особою, яка провадить дізнання, слідчим прокурором,
судом).
У зв’язку з цим слід зазначити, що, по суті, вся процедура
кримінально-процесуального провадження виконує певну виховну та
профілактичну функцію.
Правовий характер діяльності слідчого, недопущення ним порушень
законності, реалізація всіх демократичних принципів кримінального
процесу, забезпечення прав та законних інтересів учасників процесу —
важливий виховний фактор. Служіння істині, добру, справедливості —
найкраща профілактика. Святе ставлення до свого службового обов’язку —
найпереконливіший моральний фактор виховного впливу.
122
Стаття 23-1
Стаття 23-1
123
Важливий засіб профілактики — законність. Ніщо так не ображає і не
принижує людину, ніщо не викликає такої гіркої образи, як
несправедливість, беззаконня, безпідставні обвинувачення. Служіння
правді — справа складна, яка вимагає не тільки винахідливості, розуму а
й глибокої людяності. Слід робити так, щоб весь кримінальний процес
справляв профілактичну дію на його учасників, попереджував нові злочини.
Тоді можна сказати, що найкраще правосуддя те, яке робить себе зайвим.
Стаття 23-1. Подання органу дізнання, слідчого, прокурора в
кримінальній справі
Орган дізнання, слідчий, прокурор, встановивши причини і умови, що
сприяли вчиненню злочину, вносять у відповідний державний орган,
громадську організацію або посадовій особі подання про вжиття заходів
для усунення цих причин і умов.
Якщо в ході дізнання, досудового слідства або перевірки, що проводилась
на підставах, передбачених частиною 4 статті 97 цього Кодексу, буде
встановлено, що в діянні особи, яка притягається до кримінальної
відповідальності, чи в діяннях інших осіб є ознаки дисциплінарного
правопорушення або ці особи повинні бути згідно з чинним законодавством
притягнуті до матеріальної відповідальності, орган дізнання, слідчий чи
прокурор зобов’язані порушити в поданні питання про притягнення цих осіб
до дисциплінарної або матеріальної відповідальності.
Не пізніш як у місячний строк по поданню має бути вжито необхідних
заходів і про результати повідомлено особу, яка надіслала подання.
У разі залишення посадовою особою подання без розгляду орган дізнання,
слідчий чи прокурор зобов’язані вжити заходів, передбачених статтями 254
— 257 Кодексу України про адміністративні правопорушення (80732-10).
(Кодекс доповнено статтею 23-1 згідно з Указом ПВР Nf 6834-I0 від
16.04.84, із змінами, внесеними згідно із Законом № 358/95-ВР від
05.10.95)
Подання — це процесуальний акт, який містить рішення слідчого (органу
дізнання), пов’язане з виявленням та застосуванням заходів до усунення
причин і умов, що сприяли вчиненню злочину. Цей акт покладає на
компетентних посадових осіб установ, підприємств або керівників
громадських організацій обов’язок усунути обставини, які сприяють
вчиненню злочинів.
Подання вноситься у зв’язку з конкретною кримінальною справою. В ньому
мають бути чітко відображені всі обставини, які обумовили вчинення
злочину.
Запропоновані слідчим заходи мають відповідати таким умовам:
ґрунтуватися тільки на встановлених фактах і зібраних доказах;
не повторювати вимог чинних нормативних актів, інструкцій міністерств і
відомств, правил або технічних умов;
бути безпечними для життя та здоров’я громадян, не принижуючими їх честь
та гідність, морально прийнятними та юридично допустимими;
бути прийнятними та доцільними з економічної точки зору, реально
здійсненними, дійовими.
Подання, яке виноситься слідчим, не потребує будь-чийого санкціонування
або затвердження, тоді як подання особи, яка провадить дізнання,
підлягає затвердженню начальником органу дізнання.
Адресується подання певним установам, підприємствам або посадовим особам
і направляється їм для фактичної ліквідації обставин, які сприяли
вчиненню злочину.
Аналіз слідчої та юридичної практики з’ясовує, що до недоліків роботи з
усунення причин і умов, що сприяли злочину, в певній мірі можна віднести
такі факти: не завжди в ході досудового слідства вживаються всі
необхідні і реально можливі заходи щодо з’ясування обставин, що служили
причинами й умовами вчинення злочину; в окремих поданнях слідчого та
ухвалах суду деколи неповно наводяться факти, з приводу яких вони
постановлені; прийняті рішення не завжди обґрунтовані і підтверджені
доказами, що зібрані в справі; в ряді випадків даються рекомендації, які
стосуються порядку здійснення оперативно-господарської діяльності
організацій, що виходять за межі компетенції слідчих органів і суду;
процесуальні акти іноді складаються недостатньо юридично грамотно, що
негативно позначається на виховному впливові судочинства; окремі рішення
іноді надсилаються не тим посадовим чи службовим особам, які в силу
свого службового стану можуть і повинні усунути зазначені в них
недоліки; не завжди забезпечується належний контроль за виконанням
процесуальних актів, прийнятих з приводу усунення причин і умов, що
сприяли злочину.
Діяльність по фактичному усуненню причин та умов, які сприяли вчиненню
злочину, кримінально-процесуальним законом не регламентована і, отже, за
своїм характером не є процесуальною.
Згідно з ч. З ст. 23-1 КПК України установи, підприємства, організації
зобов’язані не пізніше місячного строку після подання вжити необхідних
заходів та повідомити про це слідчого (орган дізнання).
Контроль за виконанням подання здійснюється тією особою чи органом, які
його винесли. Повідомлення про заходи, вжиті за поданням слідчого,
повинне приєднуватися до кримінальної справи.
У разі невиконання окремих ухвал або формального ставлення до усунення
зазначених у них недоліків з боку окремих керівників слід ставити перед
відповідними органами питання про їх відповідальність.
Зазначимо, що відповідно до Кодексу України про адміністративні
правопорушення, зокрема ст. 185-6, яка називається “Невжиття заходів
щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, подання органу
дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора”, можлива
така відповідальність посадових осіб за ігнорування і невиконання
подань, ухвал чи постанов щодо усунення причин і умов вчинення злочинів.
124
Стаття 23-2
Стаття 24
125
Залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої
постанови судді або невжиття заходів до усунення зазначених в них
порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду
чи окрему постанову судді — тягнуть за собою накладення штрафу від п’яти
до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Залишення посадовою особою без розгляду подання органу дізнання чи
слідчого про усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, або
протесту, припису чи подання прокурора, а так само несвоєчасна відповідь
на подання, протест чи припис — тягне за собою накладення штрафу від
п’яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вважаємо необхідним збільшити вказані штрафні санкції за невжиття
заходів щодо усунення причин і умов вчинення злочинів.
Стаття 23-2. Окрема ухвала (постанова) суду
Суд за наявності на те підстав виносить окрему ухвалу (постанову), якою
звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових
осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини і умови,
що сприяли вчиненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів.
Окрему ухвалу (постанову) може бути також винесено при виявленні судом
порушень прав громадян та інших порушень закону, допущених при
провадженні дізнання, досудового слідства або при розгляді справи
нижчестоя-щим судом.
Суд може окремою ухвалою (постановою) довести до відома відповідного
підприємства, установи або організації про виявлені громадянином високу
свідомість, мужність при виконанні громадського обов’язку, які сприяли
причинению чи розкриттю злочину.
Окрема ухвала (постанова) суду також виноситься, коли у засудженого до
позбавлення волі є неповнолітні діти, які залишилися без нагляду і
потребують влаштування або встановлення над ними опіки чи піклування.
Суд за матеріалами судового розгляду вправі винести окрему ухвалу
(постанову) і в інших випадках, якщо визнає це за необхідне.
Не пізніш як у місячний строк по окремій ухвалі (постанові) має бути
вжито необхідних заходів і про результати повідомлено суд, що виніс
окрему ухвалу (постанову).
У разі залишення посадовою особою окремої ухвали (постанови) суду без
розгляду повинно бути вжито заходів, передбачених статтями 254—257
Кодексу України про адміністративні правопорушення.
(Кодекс доповнено статтею 23-2 згідно з Указом ПВР № 6634-10 від
16.04.84, із змінами, внесеними згідно із Законами № 358/95-ВР від
05.10.95, № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чишюсті з
29.06.2001)
Пленуму Верховного Суду України в своїй постанові № 5 від 22.08.80 (із
змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України
№ 8 від 23.12.83, № 13 від 25.12.92 та № 12
від 03.12.97 “Про діяльність судів України по запобіганню злочинам та
іншим правопорушенням при розгляді кримінальних та цивільних справ”
зазначив такс.
Судам необхідно вжити належних заходів до суворого додержання
процесуальних строків та підвищення якості розгляду кримінальних і
цивільних справ, культури судочинства, маючи на увазі, що своєчасний і
правильний розгляд кожної кримінальної справи є важливою умовою
зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у
дусі неухильного додержання Конституції та законів України, поважання
прав і свобод, честі й гідності інших людей.
Винесення необгрунтованих, невмотивованих рішень знижує їх виховне й
запобіжне значення.
У стадії віддання обвинуваченого до суду слід ретельно перевіряти, чи
виконані органами дізнання та досудового слідства ці вимоги закону, і в
необхідних випадках вживати заходи до встановлення зазначених обставин у
судовому засіданні. З цією метою суд може викликати в судове засідання
додаткових свідків і витребувати інші докази.
Окремі ухвали (постанови) мають містити вказівку на дійсні причини й
умови, які сприяли вчиненню злочину чи іншого правопорушення, і
ґрунтуватися на доказах, досліджених у судовому засіданні.
В окремих рішеннях з приводу недоліків у діяльності підприємств,
установ, організацій судові належить зазначати, в чому конкретно ці
недоліки полягають, і звертати увагу відповідних керівників або інших
посадових осіб на необхідність їх усунення, не допускаючи при цьому
рекомендацій щодо оперативної й господарської діяльності підприємств та
організацій, для давання яких суд не встановив необхідних даних або які
виходять за межі його компетенції.
У випадках, коли причини й умови були наслідком особливо серйозних
порушень, а також якщо вони стосуються кількох підприємств чи керівника
підприємства, установи, організації, окрему ухвалу (постанову) належить
надсилати вищій організації, а якщо при цьому були виявлені ознаки
злочину — порушувати кримінальну справу.
Стаття 24. Нагляд вищестоящих судів за судовою
діяльністю
Верховний Суд України здійснює нагляд за судовою діяльністю всіх судів
України.
Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і
Севастопольський міські суди, військові суди регіонів і
Військово-Морських Сил здійснюють відповідно нагляд за судовою
діяльністю районних (міських), міжрайонних (окружних) судів даної
області, міст Києва і Севастополя, військових судів гарнізонів.
(Стаття 24 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84; Законами № 2857-12 від 15.12.92, № 4018-12 від 24.02.94)
126
Стаття 24
Суд, поряд з наглядом вищих судів за судовою діяльністю, здійснює також
контроль за законністю діяльності органів досудо-вого розслідування,
забезпеченням захисту прав і свобод людини.
Судовий контроль за додержанням законів органами досудового
розслідування — це окрема форма діяльності суду, що випливає з
покладеної на нього функції захисту прав і свобод людини і здійснюється
шляхом надання судом дозволу на певні процесуальні дії, пов’язані з
обмеженням конституційних прав і свобод громадян, та контролю за
законністю їх проведення.
Ст. 55 Конституції України визначає: “Права і свободи людини і
громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження
в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”.
Витоки механізмів судового контролю за досудовим слідством закладені в
міжнародних правових актах. Так, ст. 9 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права зазначає: “Кожна заарештована або
затримана за кримінальним обвинуваченням особа в терміновому порядку
доставляється до судді чи до іншої службової особи, якій належить за
законом права здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд
протягом розумного строку або на звільнення. Тримання під вартою осіб,
які чекають судового розгляду, не має бути загальним правилом, але
звільнення може ставитись у. залежність від подання гарантій з’явлення
на суд, з’явлення на судовий розгляд у будь-якій іншій його стадії і, в
разі необхідності, з’явлення для виконання вироку.
Кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою,
належить право на розгляд його справи у суді, щоб цей суд міг
невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і
розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним”.
Так само ст. 5 Європейської конвенції з прав людини зазначає: “Кожна
людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на
швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо
затримання є незаконним”.
Розвиваючи даний підхід, Конституція України і чинне процесуальне
законодавство значно розширили контрольну функцію суду і відносять до
юрисдикції суду здійснення процесуального контролю за законністю
накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, проникнення до
житла і зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за законністю
обшуку, затримання підозрюваного та арешту.
Ст. 29 Конституції України встановлює, що кожна людина має право на
свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований
або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і
тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити
уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під
вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом
сімдесяти двох годин має бути
Стаття 24 \2]_
перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом
сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого
рішення суду про тримання під вартою.
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє
затримання. Про арешт або затримання людини мас бути негайно повідомлено
родичів заарештованого чи затриманого.
Відповідно до ст. ЗО Конституції України не допускається проникнення до
житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку
інакше як за вмотивованим рішенням суду.
Ст. 31 Конституції України визначає, що кожному гарантується таємниця
листування, телефонних розмов, телеграфної та- іншої кореспонденції.
Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених
законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час
розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати
інформацію неможливо.
Ст. 32 Конституції України встановлює певні гарантії недоторканності
особистого життя і можливість судового оскарження дій, що не
відповідають таким гарантіям.
Пленум Верховного Суду України в своїй постанові “Про застосування
Конституції України при здійсненні правосуддя” від
01.10.96 підкреслює: “Гарантовані статтями ЗО і 31 Конституції не
доторканність житла і таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції є невід’ємним правом особи.
Дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на
накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-теле
графних установах та на зняття інформації з каналів зв’язку
надається тільки судом. За результатами розгляду матеріалів про
надання такого дозволу, який здійснюється судом з додержанням
таємниці слідства, ухвалюється процесуальне рішення.
Даними правовими новелами, по суті, встановлюється нове принципово
важливе і доречне положення: захист прав і свобод людини належить до
повноважень насамперед судової влади.
Пленум Верховного Суду України в своїй постанові № 7 від
30.05.97 “Про посилення судового захисту прав та свобод людини і
громадянина” зазначив, що судам слід посилити вимогливість до
якості дізнання і попереднього слідства в кримінальних справах. У
стадії судового розгляду суди повинні з’ясовувати, чи були виконані
під час попереднього розслідування справи вимоги процесуального
закону, чи не були порушені права підозрюваного, обвинуваченого
при затриманні, арешті, проведенні обшуку та чи не були обмежені
права потерпілого й інших учасників кримінального процесу. Суд
повинен реагувати на виявлені порушення закону окремою ухва
лою (постановою) або порушити питання про притягнення винних
у них посадових осіб до передбаченої законом відповідальності.
Позитивно оцінюючи діючі новели, водночас виникає занепокоєність, що
подальше розширення юрисдикції суду щодо процесуального контролю за
досудовим слідством і дізнанням може бути недоцільним, або просто
дублювати прокурорський нагляд. У цьому плані, мабуть віддаючи належне
моді, було поспішно закріплено за судом право відміняти постанову про
порушення та відмову в порушенні справи. По-перше, на цьому етапі
кримінального процесу
128
Стаття 25
оправдує себе прокурорський нагляд, по-друге, суди можуть зв’язувати
себе відповідними рішеннями, по-третє, суддя, який приймав відповідне
рішення, уже не може розглядати ту ж справу по суті, що створює небажані
організаційні труднощі в роботі судів. Нарешті, щоб прийняти рішення про
законність порушення справи; потрібно проаналізувати всі матеріали, а це
вже мабуть буде мати елементи не процесуального контролю, а фактичного
нагляду, підміняє функцію прокуратури. До того ж, порушена справа має
поступити розслідуваною до суду, де він і зможе повністю перевірити
законність і обґрунтованість прийнятих рішень і здійсненого провадження
в повному обсязі.
Для забезпечення всіх без винятку прав і свобод людини повинні
застосовуватись не тільки судові процедури, а й усі інші правові
механізми, включаючи прокурорський нагляд. Суд має вирішувати і
контролювати найбільш принципові питання, питання пов’язані з
забезпеченням недоторканності особи, житла, особистого життя, таємниці
телефонних розмов і поштово-телеграфної кореспонденції, питання, що
віднесені до юрисдикції суду Конституцією України.
Стаття 25. Прокурорський нагляд у кримінальному судочинстві
Нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудо-ве слідство,
здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому
прокурорами.
Прокурор зобов’язаний на усіх стадіях кримінального судочинства
своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких
порушень закону, від кого б ці порушення не виходили.
Свої повноваження в кримінальному судочинстві прокурор здійснює
незалежно від будь-яких органів і посадових осіб, підкоряючись тільки
законові і керуючись вказівками Генерального прокурора України.
Постанови прокурора, винесені відповідно до закону,
є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, ус
тановами, організаціями, посадовими особами і громадя-
і нами.
(Стаття 25 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 6834-10
І від 16.04.84, Законами № 2857-12 від 15.12.92, № 2533-ІИ (2533-14) від
: 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
І
Прокурор — суб’єкт кримінального процесу, на якого згідно зі
г ст. 121 Конституції України покладаються функції: нагляд за додер-
э жанням законів органами, які проводять досудове слідство, дізнан-
к ня та оперативно-розшукову діяльність; підтримання державного
з обвинувачення в суді; представництво інтересів громадян або дер-
жави в суді у визначених законом випадках; нагляд за додержанням
п законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а
т також при застосуванні примусових заходів, пов’язаних з обме-
о женням свободи громадян.
Стаття 25 129
Провадження в стадії порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє
слідство здійснюється під наглядом прокурора, що є суттєвим гарантом від
можливих помилок і зловживань.
Нагляд — це діяльність прокурора по забезпеченню додержання законів
органами дізнання, попереднього слідства та іншими органами, що ведуть
боротьбу зі злочинністю.
Характерною рисою прокурорського нагляду за діяльністю органів дізнання
і досудозого слідства є широкий круг повноважень прокурора, які
дозволяють йому відміняти незаконні рішення та відновлювати законність.
Згідно зі ст. 25 КПК України нагляд за додержанням законів при
провадженні дізнання і попереднього слідства здійснюється Генеральним
прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами. Свої
повноваження в кримінальному судочинстві прокурор здійснює незалежно від
будь-яких органів і посадових осіб, підкоряючись тільки законові і
керуючись вказівками Генерального прокурора України.
Постанови прокурора, винесені відповідно до закону, є обов’язковими для
виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими
особами і громадянами.
На наш погляд, за прокуратурою слід зберегти функцію загального нагляду
за додержанням законності в діяльності організацій, підприємств і
установ. “Негативні реалії сьогодення,— зазначає М. Потебенько,—
потребують зміцнення наглядових механізмів держави за додержанням
законності”1. Використовуючи наглядові повноваження, прокуратура
сьогодні може внести суттєвий вклад в забезпечення законності в сфері
трудових правовідносин (оплати праці тощо), підприємницької діяльності,
приватизації та в інших сферах, де інші контрольні органи навести
порядок ще не можуть.
Як слушно і влучно зауважує Ю. Шемшученко, “прагнення деяких кіл якомога
скоріше демонтувати функції прокурорського нагляду за законністю
виглядають як прагнення поліпшити стан справ не для чесних громадян, а
для правопорушників”2.
Прокурор зобов’язаний на усіх стадіях кримінального судочинства
своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких
порушень закону, від кого б ці порушення не виходили.
Здійснюючи в межах своїх повноважень нагляд за виконанням законів
органами дізнання та попереднього слідства, прокурор зобов’язаний:
застосовувати наглядові повноваження для забезпечення повної реєстрації
і належного розгляду органами дізнання та досу-дового слідства всіх заяв
і повідомлень про злочини, не допускаючи залишення прав заінтересованих
осіб без належного захисту;
вживати заходів до того, щоб жодний злочин не залишився нерозкритим та
жоден злочинець не ухилився від відповідальності;
1 Потебенько М. Прокуратура України: проблеми сьогодення і майбут
нього //Вісник прокуратури.— 1999.— №1.— С. 5.
2 Я/емшучен’ко Ю. Конституція України і права людини //
Право
України.— 2001.— №. 8.— С 15.
5 Тсртишник
130
Стаття 25
Гтаття 25
131
стежити за додержанням прав і свобод людини при провадженні дізнання і
попереднього слідства;
застосовувати наглядові повноваження з тим, щоб органи дізнання і слідчі
дотримувались встановленої процесуальної форми при проьадженні слідчих
та інших процесуальних дій, неухильно додержувались встановленого
кримінальним законодавством порядку та строку провадження дізнання і
попереднього слідства;
суворо наглядати за тим, щоб жоден громадянин не зазнав
незаконного та безпідставного притягнення до кримінальної
відповідальності або іншого незаконного обмеження в правах;
суворо стежити за тим, щоб ніхто не був затриманий або заарештований
інакше як на законних підставах;
при вирішенні, питання про підтримку клопотання слідчого перед судом
щодо давання згоди на арешт обвинуваченого чи підозрюваного прокурор
зобов’язаний ретельно ознайомитися з усіма матеріалами, що обґрунтовують
необхідність арешту, а в необхідних випадках особисто допитати
підозрюваного або обвинуваченого;
у разі незаконного арешту, затримання чи притягнення до відповідальності
вживати заходів до скасування незаконних рішень і забезпечення
реабілітації невинуватих осіб, відшкодування завданої їм незаконними
діями матеріальної і моральної шкоди.
Наділений повноваженнями по нагляду за додержанням законів органами
дізнання та попереднього слідства, прокурор у межах своєї компетенції
відповідно до ст. 227 КПК України має право:
а) вимагати від органів дізнання та слідчого для перевірки
кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про
вчинені злочини, хід дізнання, попереднього слідства та розшуку
злочинців;
б) давати вказівки про провадження дізнання та попереднього
слідства, про обрання, зміну або відміну запобіжного заходу щодо
підозрюваного та обвинуваченого, про притягнення особи як обви
нуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про
направлення справи, а також про провадження окремих слідчих дій
та розшук злочинців, що переховуються;
в) брати участь у проведенні дізнання та попереднього слідства
та у необхідних випадках особисто провадити попереднє слідство
або окремі слідчі дії у будь-якій справі;
г) повертати кримінальні справи органу дізнання та слідчому зі
своїми письмовими вказівками про провадження додаткового
розслідування;
д) відміняти (скасовувати) незаконні та безпідставні постанови
органів дізнання та слідчого, включаючи постанову про відмову в
порушенні справи, про закриття справи та інші;
є) усувати особу, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого
ведення дізнання або слідства, якщо вони припустилися порушення закону
при розслідуванні справи;
ж) витребовувати будь-яку справу від органу дізнання та передавати її
слідчому, а також передавати справу від одного слідчого іншому з метою
забезпечення найбільш повного та об’єктивного розслідування справи;
з) доручати органам дізнання виконання окремих слідчих дій та
розшукових заходів у справах, що перебувають у провадженні слідчих
органів прокуратури;
і) санкціонувати: постанови про вжиття заходів забезпечення безпеки
учасників процесу в передбачених законом випадках; обшук (окрім обшуку
житла чи іншого володіння особи); виїмку документів, що становлять
державну таємницю; відсторонення обвинуваченого від посади;
затверджувати постанови: про ексгумацію трупа; про встановлення строку
ознайомлення зі справою рішення про закриття справи за нереабілітуючими
підставами;
к) продовжувати строк розслідування;
л) порушувати, відмовляти в порушенні та закривати кримінальні справи;
м) затверджувати обвинувальний висновок або повертати кримінальну справу
слідчому для провадження додаткового розслідування;
н) змінювати обвинувальний висновок слідчого або складати новий
висновок;
0) давати письмову згоду на направлення справи до суду для
вирішення питання про застосування примусових заходів виховно
го або медичного характеру;
п) давати згоду або подавати до суду подання про обрання запобіжного
заходу у виді взяття під варту, а також про продовження строку тримання
під вартою в -порядку, передбаченому законом.
Для забезпечення дієвості прокурорського нагляду закон зобов’язує
слідчого і орган дізнання терміново направляти прокурору копії основних
процесуальних рішень, протокол затримання підозрюваного та про факт і
наслідки обшуку, здійсненого без санкції прокурора.
Письмові вказівки прокурора органам дізнання та попереднього слідства є
обов’язковими для виконання. Оскарження отриманих вказівок вищому
прокурору не зупиняє їх виконання за винятком випадків, передбачених ч.
2 ст. 114 КПК України.
Прокурор розглядає скарги учасників процесу на незаконні дії чи рішення
слідчого чи особи, яка проводить дізнання. Протягом трьох діб щодо
скарги на дії слідчого та десяти діб щодо скарг на дії органу дізнання
прокурор зобов’язаний розглянути скаргу і надати відповідь особі, що
звернулась зі скаргою.
Нагляд має своїм завданням сприяти:
1) розкриттю злочинів, захисту особи, її прав, свобод, власності,
прав підприємств, установ, організацій від злочинних посягань;
виконанню вимог закону про невідворотність відповідальності за вчинений
злочин;
запобіганню незаконному притягненню особи до кримінальної
відповідальності;
охороні прав і законних інтересів громадян, які перебувають під
слідством;
5) здійсненню заходів щодо запобігання злочинам, усунення
причин та умов, що сприяють їх вчиненню.
5*
132
Стаття 26
Стаття 27
133
Одержавши справу з обвинувальним висновком, прокурор має ретельно
вивчити її, перевірити дотримання передбаченої процесуальної форми як
при провадженні окремих слідчих та інших процесуальних дій, так і при
досудовому провадженні в цілому, забезпечивши при цьому захист прав і
свобод людини. Протягом п’яти діб прокурор повинен прийняти одне з
передбачених ст. 229 — 231 КПК України рішень: 1) затверджує
обвинувальний висновок та направляє справу до суду; 2) складає новий
обвинувальний висновок; 3) змінює обвинувачення; 4) закриває справу; 5)
повертає справу на додаткове розслідування зі своїми письмовими
вказівками.
Згідно зі ст. 230 КПК України, якщо прокурор або його заступник не
згоден з обвинувальним висновком, він має право скласти новий
обвинувальний висновок.
Згідно зі ст. 129 Конституції до основних засад судочинства віднесено
змагальність сторін та підтримання в суді державного обвинувачення, яке
згідно зі ст. 121 Конституції покладається на прокуратуру. Виходячи з
цього, Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996
року №9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”
слушно зазначає, що при відданні особи до суду слід в усіх справах, що
надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов’язковою
участь у судовому засіданні прокурора.
Стаття 26. Об’єднання і виділення справ
В одному провадженні можуть бути об’єднані справи по обвинуваченню
декількох осіб — співучасників вчинення одного чи кількох злочинів або
по обвинуваченню однієї особи у вчиненні декількох злочинів.
Виділення справи допускається тільки у випадках, які викликаються
необхідністю, коли це не може негативно відбиватися на всебічності,
повноті і об’єктивності дослідження і вирішення справи.
Об’єднання і виділення справ проводиться за постановою особи, яка
провадить дізнання, слідчого, прокурора або за ухвалою чи постановою
суду.
Правила цієї статті можуть бути застосовані і у випадках притягнення до
кримінальної відповідальності за заздалегідь не обіцяні переховування
злочинця і приховання злочину, а також недонесення про злочин.
Об’єднання кримінальних справ — кримінально-процесуальне рішення про
об’єднання в одному провадженні кримінальних справ по обвинуваченню
декількох осіб — співучасників вчинення одного чи кількох злочинів, у
випадках притягнення до кримінальної відповідальності за заздалегідь не
обіцяні переховування злочинця і приховання злочину, а також недонесення
про злочин, або по обвинуваченню однієї особи у вчиненні декількох
злочинів. В одне провадження можуть бути об’єднані також зустрічні
обвинувачення в справах, які порушуються лише за скаргою потерпілого,—
справи приватного обвинувачення. Таке об’єднання може сприяти
всебічності їх розгляду, встановленню об’єктивної істини, процесуальній
економії та забезпеченню можливого примирення сторін і справедливого
рішення.
Допускається також об’єднання в одне провадження справи щодо халатності
посадової особи і справи про злочин, вчиненню якого ця халатність
сприяла, наприклад зі справою про розкрадання державного майна. Таке
об’єднання може сприяти встановленню істини та дослідженню причин і умов
злочину.
Об’єднання кримінальних справ провадиться за мотивованою постановою
слідчого, особи, яка провадить дізнання, прокурора або за ухвалою чи
постановою суду.
При об’єднанні кримінальних справ в одне провадження строки досудового
слідства і тримання обвинувачуваного під вартою обчислюються з
урахуванням фактично використаних.
Правила об’єднання кримінальних справ в одне провадження спрямовані на
те, щоб забезпечити всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин,
які підлягають доказуванню.
Згідно зі ст. 156 КПК України у разі неможливості закінчити
розслідування у повному обсязі в наданий законом строк тримання під
вартою і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу Генеральний
прокурор України або його заступник дають згоду про направлення справи
до суду в частині доказаного обвинувачення. Щодо нерозслідуваних
злочинів справа виділяється в окреме провадження і закінчується
загальним порядком.
Стаття 27. Притягнення до кримінальної відповідальності не
інакше як за скаргою потерпілого
Справи про злочини, передбачені статтею 125, частиною 1 статті 126
Кримінального кодексу України, а також справи про злочини, передбачені
статтею 356 Кримінального кодексу України щодо дій, якими заподіяно
шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за
скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі право підтримувати
обвинувачення. В цих справах дізнання і досудове слідство не
провадяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий
примириться з обвинуваченим, підсудним. Примирення може статися лише до
видалення суду в нарадчу кімнату для постановления вироку.
Справи про злочини, передбачені частиною 1 статті 152 Кримінального
кодексу України, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але
закривати їх за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним не
можна.
Якщо справа про будь-який із зазначених у частині 1 цієї статті злочинів
має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли
потерпілий у такій справі чи в справі про злочин, зазначений у частині 2
цієї статті, через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого
чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор
порушує справу і за відсутності скарги потерпілого. Справа, порушена
прокурором, направляється для провадження дізнання чи досудового
слідства, а після закінчення розслідування розглядається судом у
загальному порядку. Така справа в разі примирення потерпілого з
обвинуваченим, підсудним закриттю не підлягає.
Прокурор вправі в будь-який момент вступити в справу, порушену суддею за
скаргою потерпілого, про злочи-
135
Ї34
Стаття 27
нй, зазначені в частині 1 цісї статті, і підтримувати обвинувачення в
суді, коли цього вимагає охорона державних або громадських інтересів чи
прав громадян. Вступ прокурора в справу не позбавляє потерпілого прав,
передбачених статтею 49 цього Кодексу, але справа в цих випадках за
примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним закриттю не підлягає.
(Частину п’яту статті 27 виключено на підставі Закону № 2533-ІІІ
(2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001) (Стаття 27 із
змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1937-08 від 10.08.73, №
6334-10 від 16.04.84, із Законами № 2533111 (2533-14) від 21.06.2001 —
набуває чинності з 29.06.2001, № 2670-Ш (2670-14) від 12.07.2001)
Справа публічного обвинувачення — це справи про злочини, при виявленні
яких слідчий, орган дізнання і прокурор зобов’язані порушити кримінальну
справу і, взявши на себе тягар встановлення об’єктивної істини, провести
розслідування, встановити, викрити і притягти як обвинувачуваного особу,
що вчинила злочин, справи, по завершенні розслідування яких
обвинувачення в суді підтримується державним обвинувачем. Зважаючи на
те, що в кримінальному процесі України діє принцип публічності,
переважна більшість кримінальних справ належить до даної категорії.
Справи приватного обвинувачення — це справи, порушувані судом, як
правило, тільки за скаргою потерпілих, на яких покладається як тягар
доведення, так і функція обвинувачення, справи, які розглядаються судом
без провадження досудового розслідування і припиняються за примиренням
сторін.
Справи приватно-публічного обвинувачення — це справи, які порушуються,
як правило, тільки по скаргах потерпілих, а розслідуються в загальному
порядку з підтримкою обвинувачення в суді державним обвинувачем.
Провадження у справах приватного обвинувачення. До справ приватного
обвинувачення відповідно до ст. 27 КПК України належать справи:
про навмисне легке тілесне ушкодження і побої (ст.125 і ч.І ст. 126 КК
України);
про самоуправство, яким заподіяно збитки правам і інтересам окремих
громадян (ст.198 КК України).
У даний час цей перелік справ приватного обвинувачення є вичерпним. У
проекті нового КПК України обосновано пропонується до справ приватного
обвинувачення віднести справи про розголошення таємниці усиновлення.
Также не зовсім виправдано пропонується віднести до названої категорії
справи про погрозу вчинити вбивство. Думається, що перелік справ
приватного обвинувачення варто було б доповнити таким складом злочину,
як розголошення комерційної таємниці, а також справи, передбачені ч. 1
ст. 133, ст. 145 КК України.
Особливості процесуального провадження у справах приватного
обвинувачення полягають у такому:
— справи по даній категорії злочинів порушуються, як правило,
тільки суддею і не інакше як по скарзі потерпілих;
Стаття 27
скарги потерпілих виступають єдиним приводом до порушення справи;
досудове розслідування не провадиться;
тягар доведення і функція обвинувачення покладаються на потерпілого
(заявника);
справи підлягають безумовному припиненню за примиренням сторін
(потерпілого й обвинувачуваного);
примирення сторін може служити підставою для припинення справи, тільки
якщо воно відбулося до виходу суду в дорадчу кімнату для винесення
вироку або прийняття іншого рішення;
у випадках, коли справа про зазначені злочини має особливе суспільне
значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі
через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших
причин не в змозі захистити свої законні інтереси, прокурор порушує
справу і за відсутності скарги потерпілого. Така справа розслідується
слідчим і розглядається судом у загальному порядку.
Порушення кримінальних справ по фактах злочинів, віднесених законом до
справ приватного обвинувачення, і притягнення осіб як обвинувачуваних
здійснюється суддями районних, міських судів у рамках стадії віддання до
суду. Скарги потерпілих за даними категоріям справ, які поступають в
міліцію чи прокуратуру, піддягають направленню по підсудності. Порушення
кримінальної справи або ж відмова в порушенні справи здійснюється судом
протягом строку, встановленого ст. 97 КПК України.’
До вирішення питання про порушення справи суддя повинен роз’яснити
потерпілому його право на примирення з особою, на яку подана скарга, і
юридичні наслідки примирення. Якщо примирення відбулося до порушення
справи, то суддя виносить рішення про відмову в порушенні справи,
керуючись при цьому п.1 ст. 6
КПК України.
За наявності приводу до порушення справи, ознак злочину і відсутності
угоди про примирення сторін, суддя відповідно до ст. 251 КПК України
виносить постанову про порушення кримінальної справи і віддання
обвинувачуваного до суду.
Названа постанова судді є багатоцільовим юридичним актом, яким:
порушується кримінальна справа; приймається рішення про притягнення
особи як обвинувачуваного і формулюється його обвинувачення; приймається
рішення про визнання осіб, яким заподіяна злочином шкода, потерпілими, а
у випадку заявлень цивільного позову — цивільними позивачами;
вирішуються інші питання, пов’язані з підготуванням справи до судового
розгляду.
Усе це робить названу постанову одним з основних документів по
кримінальній справі. Постанова судді про порушення справи і про віддання
обвинувачуваного до суду виконує ті само функції, що й постанова про
притягнення особи як обвинувачуваного та обвинувальний висновок
слідчого. За своїм значенням вона прирівнюється до названих документів
стадії попереднього слідства. У ньому знаходять висвітлення всі ті дані,
що властиві названим документам слідчого. •
136
Стаття 27
При цьому, відповідно до положень ст. 251 КПК України, підсудному не
пізніше ніж за три доби до дня слухання справи повинна буги” вручена
повістка про виклик його в судове засідання з зазначенням статті
кримінального закону, за якою він обвшгувачується.
У випадках надходження скарги, яка визначає зустрічне обвинувачення,
суддя виносить постанову про порушення справи по зустрічному
обвинуваченню. Зустрічні обвинувачення у справах про злочини, зазначені
в ч. 1 с 27 КПК України, можуть бути об’єднані в одне провадження. Це
дає можливість процесуальної економії і сприяє всебічному дослідженню
всіх обставин справи.
З огляду на те, що у справах приватного обвинувачення з моменту
порушення справи в кримінальному процесі вперше з’являється процесуальна
фігура обвинувачуваного і потерпілого, суддя зобов’язаний роз’яснити
обвинувачуваному і потерпілому їх процесуальні права і вжити заходів для
їхнього забезпечення. Необхідно ознайомити зі справою потерпілого.
Обвинувачуваному необхідно роз’яснити право на захист, допустити
захисника до участі в справі, надати обвинувачуваному можливість
побачення з захисником наодинці, надати можливість обвинувачуваному і
його захиснику ознайомитися зі справою і заявити клопотання. У порядку
підготовки до судового розгляду суддя вирішує також питання про обрання
запобіжного заходу.
Судове слідство у справах приватного обвинувачення починається з
оголошення заяви потерпілого. Нез’явлення без поважних причин
потерпілого в суд дає суду підставу для припинення справи, якщо на його
розгляді не наполягає обвинувачуваний.
У ході судового розгляду потерпілий підтримує обвинувачення. Він бере
участь у судових дебатах.
У Практиці трапляються випадки, коли слідчі органів внутрішніх справ та
працівники дізнання, отримавши заяву від громадянина і встановивши під
час перевірки, що вона належить до категорії приватного обвинувачення,
не направляють її за належністю до суду, а виносять постанову про
відмову в порушенні кримінальної справи і роз’яснюють потерпілому його
право звернутися безпосередньо до суду в порядку приватного
обвинувачення. Така практика є незаконною. Постанова про відмову в
порушенні справи в такому разі має бути скасована — без цього не може
бути порушена справа судом, адже по відповідному факту вже є юридичне
рішення.
Провадження у справах приватно-публічного обвинувачення.
Відповідно до ч. 2 ст. 27 КПК України справи про злочини, передбачені
ч.І ст. 152 Кримінального кодексу України (про зґвалтування без
обставин, що отяжують відповідальність), порушуються не інакше як за
скаргою потерпілої, але закриттю за примиренням потерпілої з
обвинувачуваним не підлягають. У виняткових випадках, коли потерпіла
через своє безпорадне і безпомічне становище, залежність від
обвинувачуваного або з інших причин не в змозі захистити свої інтереси,
прокурор порушує справу і за відсутності скарги потерпілої й направляє
її для провадження досудового розслідування.
Розслідування і судовий розгляд по даній категорії справ здійснюється в
загальному порядку.
Стаття 28 137
Такі справи закриттю за примиренням сторін не підлягають.
Аналіз показує, що, з одного боку, перелік справ приватно-публічного
обвинувачення наскільки вузький, що його просто вже не можна не
доповнити, а, з іншого боку, неприйняття до уваги факту примирення
сторін, як рекомендується чинним законом, не достатньо обґрунтовано.
Навпаки, на наш погляд, в кримінальному процесі варто розширювати сферу
застосування мирової угоди. Це сприяло б урахуванню і забезпеченню
інтересів самих учасників процесу, прав і свобод людей, дозволило б
зменшити число кримінальних судом справ і пов’язаних із цим витрат,
скоротити чисельність осіб, які караються, що принесе тільки користь
суспільству
Такий підхід частково реалізується в кримінальному процесі Росії.
Наприклад, відповідно до процесуального і кримінального законодавства
Росії по деяких злочинах, якими заподіяно шкоду тільки комерційним
організаціям, кримінальні справи порушуються тільки за згодою керівників
таких організацій. Це цілком розумний і справедливий підхід.
У кримінальному процесі на перше місце варто ставити завжди інтереси
людини, а серед таких — інтереси потерпілого. Відшкодування потерпілому
матеріальної і компенсацію моральної шкоди варто розглядати не тільки як
пом’якшуючу провину обставину, а й у багатьох випадках як обставину, яка
у сукупності з мировою угодою була б підставою для звільнення
обвинувачуваного від кримінальної відповідальності. Лроп снується:
поширити процедуру приватно-публічного обвинув лчення на справи: про
ухилення від сплати аліментів; про необережні або навмисні середньої
тяжкості тілесні ушкодження; про мужолозтво;
законодавчо визначити, що справи приватно-публічнсго обвинувачення
припиняються за примиренням сторін за умови відшкодування збитку
потерпілому;
мирову угоду і відшкодування збитку, як обставини, що звільняють
обвинувачуваного від кримінального покарання, передбачити і по деяких
складах злочинів, віднесених до спр.ів публічного обвинувачення
(порушення авторських прав, незаконне полювання, крадіжка транспортних
засобів і деякі інші);
ширше використовувати інститут з’явлення з повинною, як обставини, яка
звільняє від кримінальної відповідальності за умови відшкодування
збитку.
Стаття 28. Цивільний позов у кримінальній справі
.Особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при
провадженні в кримінальній справі пред’явити до обвинуваченого або до
осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого,
цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою.
Закриття справи з підстав, зазначених у статтях 7 і 7-1 цього Кодексу,
не звільняє’особу від обов’язку відшкодувати в установленому законом
порядку матеріальні збит-
138
Стаття 28
Стаття 28
139
кн, завдані нею державним, громадським організаціям або громадянам.
Цивільний позов може бути пред’явлений як під час досудового слідства і
дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку
судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства
позбавляє позивача права пред’являти той же позов у кримінальній справі.
Особа, яка не пред’явила цивільного позову в кримінальній справі, а
також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право
пред’явити його в порядку цивільного судочинства.
Цивільний позивач і цивільний відповідач при розгляді цивільного позову
в кримінальній справі або позову про відшкодування матеріальних збитків,
завданих особою, щодо якої справу закрито з підстав, зазначених у
статтях 7 і 7-1 цього Кодексу, звільняються від сплати державного мита.
(Стаття 28 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84, Законом № 2857-12 від 15.12.92)
Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини з
володіння, користування та розпоряджання майном. Існують три форми
власності: приватна, колективна, державна. Всі форми власності
рівноправні, а держава забезпечує стабільність правовідносин власності.
Ст. 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної творчої діяльності. Право приватної власності непорушне
й охороняється законом. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів
права власності. Ст. 13 Конституції України встановлює принцип рівності
всіх суб’єктів права власності перед законом.
Праця — основне джерело власності громадянина. Крім цього, громадянин
набуває права власності в результаті підприємництва, вкладення грошей в
кредитні організації, а також внаслідок спадщини та інших угод не
заборонених законом.
Об’єктами права власності можуть бути будь-які матеріальні цінності,
гроші, акції, цінні папери та інші об’єкти, не заборонені законом в
обігу. Крім того, об’єктами права власності виступають твори науки,
літератури, мистецтва, винаходи, відкриття та інші результати творчої
інтелектуальної праці.
Громадянин має право вимагати усунення будь-яких порушень його права
власності та відшкодування завданих ними збитків. Власник має право
вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного
володіння, користування або розпорядження. На позов про віндикацію
встановлюється трирічна позовна давність.
Ці положення повністю стосуються і відшкодування шкоди, завданої
власникові кримінальним правопорушенням — злочином. Але при шкоді,
завданій злочином, у власника є можливість захищати свої права в рамках
кримінального процесу, при цьому строк позивної давності обмежується, по
суті, лише встановленими строками давності притягнення до кримінальної
відповідальності.
Кримінально-процесуальне законодавство має на увазі відновлення
інтересів власника в тих випадках, коли шкода, по-перше, настала
внаслідок злочину, по-друге, коли вона має майновий характер. При цьому
не має значення, чи є матеріальний збиток основним наслідком чи тільки
супутнім.
Відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, має важливе
значення для усунення наслідків злочину та поновлення порушених прав
громадян, підприємств, установ, організацій.
Чинне законодавство передбачає такі способи відновлення порушеного
матеріального стану при провадженні у кримінальній справі:
а) добровільне відшкодування шкоди винною особою чи
цивільним відповідачем;
б) реституція (ст. 80, 81 КПК України);
в) розгляд цивільного позову в кримінальній справі (ст. 28 .КПК
України);
г) розв’язання судом за ініціативи прокурора питання про
відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином (ч. З ст. 29,
п. 9 ст. 324 КПК України).
Із числа зазначених способів найбільш поширеними є реституція та
цивільний позов.
Реституція — найдавнішнє правило, спрямоване на захист права власності,
широко застосовуване ще згідно з Руською правдою часів князя Володимира.
Реституція — це особлива форма відшкодування цивільних збитків, яка
постановляється судом без пред’явлення позову з боку потерпілого та
полягає у поверненні речі хазяїну, а не в сплаті її вартості.
Умови реституції в сучасному кримінальному процесі визначаються
положеннями ст. 79 — 81 КПК України. Передумовою реституції є
перебування тієї або інші цінності в розпорядженні органів правосуддя
(відчужена цінність була вилучена в процесі слідчих чи інших
процесуальних дій або видана учасником процесу). Не підлягають
реституції речі, вилучені з цивільного обігу, та предмети, вручені як
хабар, за винятком випадків вимагання хабара.
Частина 3 ст. 79 КПК України визначає: “В окремих випадках речові докази
можуть бути до вирішення справи в суді повернуті їх власникам, якщо це
можливо без шкоди для успішного провадження у справі”. Згідно зі ст. 81
КПК України питання про речові докази, в тому числі і про вилучені
матеріальні цінності; вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду
або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи,
при цьому:
знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються;
речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або
знищуються;
речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути використані,
знищуються, а у випадках, коли заінтересовані особи просять про це,
можуть бути передані їм;
гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в
дохід держави;
141
140
Стаття 28
— гроші, цінності та інші речі, які були об’єктом злочинних дій,
повертаються їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то ці
гроші, цінності та речі переходять у власність держави.
Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в
порядку цивільного судочинства.
Для потерпілого від злочину є важливим положення про те, що гроші,
цінності та інші речі, які були об’єктом злочинних дій, повертаються їх
законним володарям. Але, на наш погляд, держава, гарантуючи рівність
всіх форм власності, повинна надавати більшої переваги в даному випадку
тому, хто постраждав від злочину і встановити правило, згідно з яким
будь-які речі, вилучені в обвинувачуваного, які мають якусь цінність або
на які накладено арешт, в першу чергу при розв’язанні справи по суті
використовуються для відшкодування шкоди потерпілому.
Цивільний позов. Згідно зі ст. 28 КПК України особа, яка зазнала
матеріальної шкоди від злочину, має право при провадженні у кримінальній
справі пред’явити до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну
відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який
розглядається судом разом з кримінальною справою.
Строки заяви позову. Цивільний позов може бути пред’явлений як під час
попереднього слідства і дізнання, так і під час судового розгляду
справи, але до початку судового слідства. Особа, яка не пред’явила
цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов
якої залишився без розгляду, має право пред’явити його в порядку
цивільного судочинства.
Цивільний позивач і цивільний відповідач при розгляді цивільного позову
в кримінальній справі або позову про відшкодування матеріальних збитків,
завданих особою, щодо якої справу закрито з підстав, зазначених у
статтях 7 і 7-1 цього Кодексу, звільняються від сплати державного мита.
Прокурор пред’являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про
відшкодування збитків, заподіяних злочином, якщо цього вимагає охорона
інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’я та з інших
поважних причин не можуть захистити свої права. В суді прокурор
підтримує обвинувачення і зобов’язаний захищати права та законні
інтереси потерпілого, вживати необхідних заходів для відновлення його
порушених прав власності.
Згідно зі ст. 29 КПК України за наявності достатніх даних про те, що
злочином завдана матеріальна шкода або понесені витрати закладом охорони
здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину, орган
дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані вжити заходів до
забезпечення цивільного позову.
Недосконалість процесуального законодавства, на нашу думку, полягає в
тому, що воно не встановлює таких самих підходів щодо захисту честі та
гідності людини, захисту права інтелектуальної власності, відшкодування
моральної шкоди, заподіяної злочином. Гадаємо, що ці вади мають бути
усунені. Громадянину, який потерпів від злочину, важливо забезпечити
відшкодовування не тільки матеріальної, а й моральної шкоди, особливо
щодо захисту
Стаття 28
йото честі та гідності, авторських прав, права інтелектуальної
власності.
Честь, гідність, інтелектуальна та інша приватна власність людини мають
бути захищені рівною мірою.
Грабіж, крадіжка, пов’язана з проникненням у помешкання громадянина,
шахрайство рівною мірою завдають не тільки матеріальної, а й моральної
шкоди людині.
Недопустимо будь-яке зневажання прав потерпілих на заяву цивільного
позову в кримінальній справі, невмотивовані відмови в прийнятті позовної
заяви.
Переваги розгляду цивільного позову разом з кримінальною справою
очевидні як для громадянина, так і для осіб, які ведуть процес:
позовна заява складається в довільній формі;
позивач звільняється від сплати державного Мита;
підставою для позову є встановлені обставини події злочшгу, що звільняє
позивача від необхідності їх доказувати;
розмір шкоди входить до предмета доказування у кримінальній справі і
досліджується в ході попереднього розслідування та судового розгляду
незалежно від позову;
виключається необхідність у спеціальному цивільному процесі, а значить,
усувається дублювання, економляться час та кошти.
Підставами для розгляду цивільного позову в кримінальній справі є
наявність юридичних фактів, які вказують на те, що:
— фізичній чи юридичній особі дійсно заподіяна матеріальна
шкода;
— матеріальна шкода заподіяна фізичній чи юридичній особі
саме злочином.
Цивільний позов може бути розглянутий разом з кримінальною справою за
умови, що матеріальна шкода, яка становить предмет позову, є наслідком
розслідуваного злочину.
Не підлягають розгляду в кримінальній справі також позови за вимогами
про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають з пред’явленого
обвинувачення.
Виходячи із змісту ст. 28 КПК України, право пред’явлення цивільного
позову у кримінальній справі належить особі, що зазнала від злочину
збитків. У зв’язку з цим у кримінальній справі не можуть розглядатися
регресні позови органів страхування і соціального захисту населення,
підприємств, установ чи організацій, які відшкодували потерпілому шкоду
до розгляду справи в суді. Такі позови заінтересовані особи можуть
пред’явити в порядку цивільного судочинства.
Позов підлягає задоволенню, якщо буде встановлено що мала місце подія
злочшгу, в діях обвинуваченого встановлено наявність складу злочину,
обвинувачуваний є винним у вчиненні злочину, між його протиправними,
винними і кримінально караними діями (злочином) та матеріально
шкідливими наслідками є причинний
зв’язок.
Визнавши особу потерпілою від злочину, слідчий роз’яснює їй
її права.
При цьому, якщо злочином заподіяна майнова шкода громадянину чи
юридичній особі, слідчий роз’яснює, відповідно, по-
142
Стаття 28
Стаття 28
143
терпілому або представнику підприємства, установи, організації право
заявити цивільний позов, про що робиться відмітка в протоколі допиту або
складається письмове повідомлення, копія якого
приєднується до справи.
Кримінально-процесуальний кодекс не містить будь-яких вимог
щодо позовної заяви. За своєю формою вона, на нашу думку, має
відповідати вимогам цивільно-процесуального законодавства. Однак позивач
не обов’язково має вказувати, кому конкретно адресується позовна вимога,
якщо позов заявляється на етапі, коли винуватця вчиненого злочину ще не
встановлено або не викрито. Хто і якою мірою повинен відшкодовувати
позов, вирішує слідчий або суд, встановивши всі обставини справи.
Позивач не зобов’язаний доказувати обґрунтованість своєї позовної
вимоги. Обов’язок доказування покладається на органи правосуддя.
Не суперечить закону практика, коли окремі керівники підприємств та
організацій, повідомляючи слідчому або прокурору про вчинений злочин,
одночасно направляють позовну заяву, в якій міститься прохання визнати
підприємство чи організацію цивільним позивачем у кримінальній справі та
стягти з винуватців заподіяну їм шкоду. Така позовна заява розглядається
після порушення кримінальної справи. Особа, яка не пред’явила позов під
час провадження у кримінальній справі або пред’явила його несвоєчасно,
має право пред’явити цей позов у порядку цивільного судочинства (ч. 4
ст. 28 КПК України). Якщо ж слухання кримінальної справи було
відкладено, то особа, яка не пред’явила позов раніше, може пред’явити
його під час повторного розгляду справи.
Умови розгляду цивільного позову судом у кримінальній справі. Для
розгляду цивільного позову разом із кримінальною справою необхідні не
тільки вказані вище підстави, а й певні умови. До їх числа належать:
процесуальні право та дієздатність заявника;
додержання встановлених строків давності;
пред’явлення позову до початку судового слідства;
відсутність судового рішення, яке набрало законної сили, або ухвали суду
про прийняття відмови позивача від позову, або рішення про утвердження
мирової угоди, винесеного по спору між тими самими сторонами, про той
самий предмет і за тими самими підставами.
У кримінальному процесі право на пред’явлення позову виникає після
порушення кримінальної справи та продовжується до початку судового сліде
гва.
Прокурор може сам пред’явити позов на користь конкретної організації або
громадянина, якщо цього вимагає охорона інтересів держави або якщо
громадянин за станом здоров’я або з інших причин не може захищати свої
права і виступати в статусі позивача.
Якщо у справі заявлено позов, то в цьому разі слідчий складає постанову
про визнання цивільним позивачем або про відмову в цьому. Цивільному
позивачеві або його представникові роз’яснюються їх процесуальні права,
про що робиться відмітка в постанові.
Орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані вжити заходів до
забезпечення цивільного позову, обумовленого злочином (ст. 29, 125 КПК
України).
При розгляді цивільного позову в кримінальній справі з питань, не
врегульованих КПК України, суд може керуватися відповідними нормами ЦПК
України.
При розгляді кримінальної справи суд зобов’язаний на основі всебічного,
повного й об’єктивного дослідження обставин справи з’ясувати характер і
розмір матеріальної шкоди, заподіяної злочином, наявність причинного
зв’язку між вчиненим і шкодою, що настала, роль і ступінь участі кожного
з підсудних в її заподіянні, а також, чи відшкодовано її повністю або
частково до судового розгляду справи, і у вироку дати належну оцінку
зазначеним обставинам.
У разі закриття справи з передбачених законом підстав цивільний позов не
розглядається. Вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди у
цьому разі можуть бути вирішені в порядку цивільного судочинства.
Матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну
злочином підприємству, установі, організації, з якими вони перебували у
трудових відносинах, визначається згідно зі статтями 130- 138 КЗпП
України.
За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досягнув 15-річного віку,
матеріальну відповідальність несуть батьки (усиновителі), опікун або
навчальний, виховний, лікувальний заклад, під наглядом яких перебував
неповнолітній у момент заподіяння шкоди. На осіб, що заподіяли шкоду у
віці до 15 років, відповідальність по її відшкодуванню не може бути
покладена і після досягнення ними повноліття.
Неповнолітній у віці від 15 до 18 років за заподіяну ним шкоду несе
матеріальну відповідальність на загальних підставах. За відсутності у
нього майна або заробітку, достатніх для відшкодування, відповідний
обов’язок покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників
за умови їх винної поведінки, що сприяла виникненню шкоди.
Оскільки з ініціативи суду матеріальна відповідальність може бути
покладена тільки на засудженого, суд у процесі підготовки справи до
судового розгляду має роз’яснювати потерпілому право пред’явлення позову
до батьків або до інших осіб, які в силу закону несуть матеріальну
відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діяннями неповнолітнього
обвинуваченого.
При визначенні розміру шкоди суд має виходити з цін на майно, що діють у
даній місцевості на час розгляду справи, і застосовувати встановлені
нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти,
індекси, податок на додану вартість, акцизний збір тощо.
На підприємствах громадського харчування (на виробництві і в буфетах) і
в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або нестачею
продукції і товарів, визначається за цінами, встановленими для продажу
(реалізації) цієї продукції і товарів.
При визначенні розміру шкоди необхідно застосовувати ціни (роздрібні,
оптові, закупівельні, ціни реалізації тощо) і відповідні
144
Стаття 28
коефіцієнти (поправочні, кратності), чинні на момент прийняття рішення
про відшкодування шкоди.
Солідарну відповідальність по відшкодуванню шкоди несуть особи, діяння
яких були об’єднані спільним злочинним наміром, а заподіяна ними шкода
стала наслідком їх спільних дій.
Якщо вироком суду встановлено, що майно придбано на кошти, здобуті
злочинним шляхом, стягнення на відшкодування заподіяної шкоди згідно зі
ст. 380 ЦПК України може бути звернуто на таке майно незалежно від того,
чи є воно спільною власністю подружжя або спільною власністю інших осіб.
При розгляді в порядку цивільного судочинства позову, що випливає з
кримінальної справи, суд визначає суми, що підлягають стягненню на
відшкодування шкоди, з урахуванням доказів як наявних у кримінальній
справі, так і додатково представлених сторонами і зібраних з ініціативи
суду.
Якщо в результаті встановленого в порядку цивільного судочинства розміру
шкоди виникне необхідність перегляду вироку суду або постанови органу
розслідування про закриття справи, суд, що розглядає цивільну справу,
виносить рішенця з урахуванням усіх досліджених ним доказів і
зобов’язаний порушити питання про перевірку законності й обґрунтованості
вироку чи постанови.
У силу п. 5 ст. 81 КПК України гроші, цінності та інші речі, які були
об’єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям. У разі
відмови останніх від одержання таких речей внаслідок втрати ними
первісних якості і вартості, що сталася з вини підсудного, з нього
стягується вартість речей і приймається рішення про їх реалізацію.
Виручені при цьому суми підлягають зарахуванню на відшкодування
матеріальної шкоди.
У разі винесення виправдувального вироку питання щодо цивільного позову
розв’язується залежно від того, за якими підставами підсудного
виправдано.
Якщо виправдувальний вирок винесено з причини недоведеності події
злочину або з причини недоведеності участі підсудного у вчиненні
злочину, суд відмовляє в позові. Якщо виправдувальний вирок винесено з
причини відсутності в діях підсудного складу злочину, суд залишає позов
без розгляду (ч. З ст. 328 КПК України), надаючи право потерпілому
доказати свої майнові права в цивільному процесі. Залишення цивільного
позову без розгляду не позбавляє позивача права пред’явити свій позов у
порядку цивільного судочинства (ч. 4 ст. 28 КПК України).
Вирішуючи питання щодо цивільного позову, суд зобов’язаний вказати у
вироку розмір суми, яка підлягає стягненню, з кого саме вона має бути
стягнена і на чию користь. Якщо шкода заподіяна діями декількох осіб,
які проходять у справі, у вироку має бути вказано, в якій формі
цивільно-правової відповідальності — солідарній чи частковій — має бути
здійснено стягнення. Водночас вирішується і доля застави. Згідно зі ст.
154-1 КПК України питання про повернення застави вирішується судом при
розгляді справи. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим,
підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині
майнових стягнень.
Стаття 29 145
Стаття 29. Забезпечення відшкодування збитків, завданих злочином, і
виконання вироку в частині конфіскації майна
За наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна
шкода, або понесені витрати закладом охорони здоров’я на стаціонарне
лікування потерпілого від злочину, орган дізнання, слідчий, прокурор і
суд зобов’язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову.
Прокурор пред’являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про
відшкодування збитків, заподіяних злочином, якщо цього вимагає охорона
інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’я та з інших
поважних причин не можуть захистити свої права.
При провадженні в кримінальній справі про злочин, за який може бути
застосована додаткова міра покарання у вигляді конфіскації майна, орган
дізнання, слідчий, прокурор зобов язані вжити заходів до забезпечення
можливої конфіскації майна обвинуваченого.
(Стаття 29 із змінами, внесеними згідноз Указом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84, Законами № 2857-12 від 15.12.92, № 3132-12 від 22.04.93, №
2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Заходи забезпечення цивільного позову — це здійснювані відповідно до
передбачених у законі підстав і у визначеній процесуальній формі дії
органів дізнання, слідчого, прокурора і суду по відшуканню і вилученню
цінностей та накладенню арешту на майно з метою відшкодування завданої
потерпілому та цивільному позивачу матеріальної і моральної шкоди.
Для забезпечення цивільного позову в кримінальному процесі можуть бути
вжиті такі заходи:
вилучення цінностей, незаконно відібраних у власника;
вилучення майна, нажитого злочинним шляхом;
вилучення інших матеріальних цінностей, які належать обвинувачуваному;
накладення арешту на майно обвинуваченого;
— накладення арешту на вклади обвинувачуваного.
Відшкодуванню матеріальної шкоди може сприяти і застосування особливого
запобіжного заходу — застави, яка в деяких випадках (наприклад, якщо
внесена обвинуваченим) може бути використана за рішенням суду для
відшкодування шкоди потерпілому.
Вилучення предметів посягання, цінностей, нажитих злочинним шляхом, та
іншого майна обвинуваченого може здійснюватися в процесі обшуку, виїмки,
отримання витребуваних предметів та документів або під час добровільної
видачі таких учасниками процесу.
Накладення арешту на вклади. Для з’ясування наявності вкладів
обвинуваченого в банківських установах слідчий має право запросити від
керівника банківської установи відомості про це.
Відповідно до ст. 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”
від 7 грудня 2000 року №2121-111 інформація щодо юридичних та фізичних
осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмову
вимогу суду або за рішенням суду,
147
jjg Стаття 29
а також органам прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної
податкової служби України на їх письмову вимогу стосовно операцій за
рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб’єкта
підприємницької діяльності.
При цьому встановлюється таке правило. Вимога на отримання інформації,
яка містить банківську таємницю, повинна: бути викладена на бланку
державного органу встановленої форми; бути надана за підписом керівника
державного органу (чи його заступника), скріплена гербовою печаткою;
містити посилання на підстави та норми закону, відповідно до яких
державний орган має право на отримання такої інформації. Безумовно, таке
правило слушне щодо органу дізнання, але не узгоджене з статусом
процесуальної самостійності слідчого чи незалежності суду. Постанови
слідчого мають юридичну силу з моменту прийняття їх слідчим і
затвердженню керівниками міліції не підлягають. Цей принцип мас бути не
тільки збережений, а й зміцнений. Думати інакше — значить допускати
контроль за діяльністю слідчого з боку чиновників адміністративної чи
оперативної юрисдикції (начальник міліції тощо). Інформація про вклади
має негайно і беззаперечно надаватись на першу вимогу слідчого, вимоги
якого набувають юридичної сили з моменту підписання їх самим слідчим.
Згідно зі ст. 59 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від
7 грудня 2000 року № 2121-Ш арешт на кошти та інші цінності фізичних чи
юридичних осіб, що знаходяться в банку, накладається виключно за
санкціонованою прокурором постановою слідчого або за рішенням суду чи
державного виконавця. Це положення закону піддягає виконанню. Будучи
прийнятим у законодавчому порядку пізніше прийняття КПК і зміцнюючи, а
не звужуючи гарантії захисту прав громадян, воно узгоджується з нормами
Конституції України і деталізуючи змінює норми процесуального
законодавства, встановлює накладення арешту на вклади з санкції
прокурора замість діючого до цього і передбачуваного скасованими цим
законом нормами КПК України (ст. 126), де визначалось, що арешт на
вклади може здійснюватись за постановою слідчого без санкції прокурора.
Тепер накладення арешту на вклади на досудо-вих стадіях кримінального
процесу може бути здійснено тільки по мотивованій постанові слідчого,
санкціонованій прокурором. Така постанова слідчого обов’язкова до
виконання. В необхідних випадках слідчий може скласти протокол
попередження про кримінальну відповідальність за розтрату майна, на яке
накладено арешт.
Накладення арешту на майно обвинуваченого, підозрюваного або осіб, які
несуть за законом матеріальну відповідальність за їх Дії.— спеціальна
слідча дія, здійснювана з метою забезпечення цивільного позову або
можливої конфіскації майна. Ця слідча дія провадиться відповідно до
загальних правил провадження слідчих дій у присутності понятих, а в
необхідних випадках — спеціаліста та інших осіб.
Накладення арешту на майно може бути здійснене одночасно з виїмкою чи
обшуком або самостійно.
Про накладення арешту на майно слідчий складає мотивовану постанову.
Майно, на яке накладається арешт, описується. Все опи-
Г.таття 29
сане майно має бути пред’явлене понятим та іншим присутнім осо-
Арешт не може бути накладений на предмети, вкрай необхідні «ля самого
обвинуваченого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік цих
предметів встановлюється в “Переліку видів майна громадян, на яке не
може бути звернено стягнення за виконавчими документами” (Див. додаток
до Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV “Про виконавче
провадження” //Відомості Верховної Ради України.— 1999.— № 24.— ст.
207).
Зокрема, стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на
такі види майна та предмети, що належать обвинуваченому на праві
власності чи є його часткою у спільній власності, необхідні для нього
самого, членів його сім’ї та осіб, які перебувають на його утриманні:
1. Носильні речі та предмети домашнього вжитку, необхідні бор
жникові та особам, які перебувають на його утриманні:
а) одяг — на кожну особу: одне літнє або осіннє пальто, одне
зимове пальто або кожух, один зимовий костюм (для жінок — два
зимових плаття), один літній костюм (для жінок — два літніх плат
тя), головні убори по одному на кожний сезон. Для жінок, крім того,
дві літні хустки, одна тепла хустка (або шаль) та інший одяг, зно
шений більш як на 50 відсотків;
б) взуття у кількості по одній парі літнього, осіннього, зимового
та інше взуття, зношене більш як на 50 відсотків;
в) білизна у кількості двох змін на кожну особу;
г) постіль (матрац, подушка, два простирадла, дві наволочки, ков
дра) і два особистих рушники на кожну особу;
д) необхідний кухонний посуд;
є) один холодильник на сім’ю;
ж) меблі — по одному ліжку та стільцю на кожну особу, один
стіл, одна шафа на сім’ю (крім меблевих гарнітурів, на які може
бути звернене стягнення);
з) усі дитячі речі.
Продукти харчування, потрібні для особистого споживання боржнику, членам
його сім’ї та особам, які перебувають на його утриманні,— на три місяці.
Паливо, потрібне боржникові, членам його сім’ї та особам, які
перебувають на його утриманні, для готування їжі та обігрівання
приміщення протягом шести місяців.
Одна корова, а у разі відсутності корови — одна телиця; коли немає ні
корови, ні телиці — одна коза, вівця чи свиня — в осіб, які займаються
сільським господарством.
Корм для худоби, який не підлягає вилученню, в кількості, потрібній до
початку вигону худоби на пасовище або до збору нових кормів.
Насіння, потрібне для чергових посівів (осіннього і весняного), та
незібраний урожай — у осіб, які займаються сільським господарством (за
винятком земельних ділянок, на які накладено стягнення).
7. Інструменти, необхідні для особистих професійних занять
(швейні, музичні та інші).
149
148
Стаття 29
Майно, на яке накладено арешт, передається на розсуд слідчого на
зберігання представникові виконавчого комітету сільської або. селищної
Ради народних депутатів або домоуправління, або власнику цього майна,
або його родичу, або іншій особі, якій мас бути роз’яснено її
відповідальність за незабезпечення збереження цього майна, про що у неї
береться підписка. У разі необхідності майно, на яке накладено арешт,
може бути вилучене.
У разі накладення арешту на грошові вклади провадження будь-яких
операцій по них припиняється.
Накладення арешту на майно відміняється постановою слідчого, якщо у
застосуванні цього заходу немає необхідності.
Про накладення арешту на майно відповідно до вимог ст. 85 і 126 КПК
України складається протокол, копія якого вручається особі, що прийняла
майно на збереження. Вказані особи несуть кримінальну відповідальність
за розтрату майна, на яке накладено арешт.
Відповідно до статті 247 КПК України, якщо орган дізнання або слідчий не
вжили заходів щодо забезпечення цивільного позову або можливої
конфіскації майна і якщо суд безпосередньо не може вжити таких заходів,
суддя чи суд у розпорядчому засіданні зобов’язують відповідні органи
вжити належних заходів до такого забезпечення. Справа на додаткове
розслідування при цьому не повертається, а суд надає слідчим органам чи
органам дізнання окреме доручення про накладення арешту на майно чи
вклади. Зробити це може суд як на стадії віддання до суду, так і на
стадії судового розгляду до закінчення судового слідства. Відповідні
матеріали по результатах виконаних дій надсилаються слідчим чи органом
дізнання до суду і приєднуються до кримінальної справи. Вони підлягають
дослідженню учасниками процесу наряду з іншими матеріалами кримінальної
справи.
Пленум Верховного Суду України в постанові №3 від 31 березня 1989 року
зі змінами, внесеними Постановою ПВС України №13 від 25.12.92 та №12 від
3.12.97 “Про практику застосування судами України законодавства про
відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення
безпідставно нажитого майна”, дає такі роз’яснення: “При відданні
обвинуваченого до суду необхідно з’ясувати, чи вжито заходів до
забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної злочином, і чи заявлено
цивільний позов. Якщо особа, що провадить дізнання, або слідчий не вжили
зазначених заходів, суддя при попередньому розгляді справи приймає
рішення про накладення арешту на майно обвинуваченого і виконання його
доручають судовому виконавцеві. У разі, коли заходи по відшуканню й
арешту майна обвинуваченого не можуть бути вжиті безпосередньо судом,
суддя вправі зобов’язати відповідні органи вжити належних заходів до
такого забезпечення”.
Зауважимо, що арешт може бути накладений тільки на майно обвинуваченого,
підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну
відповідальність за їх дії (батьки, опікуни, піклувальники, організації
— власники джерел підвищеної небезпеки тощо). Питання про те, чи
належить майно обвинуваченому, підозрюваному або відповідачеві,
вирішується відповідно до норм цивільного за-
Г.таття 29
конодавства, положень шлюбного контракту та Кодексу про шлюб та сім’ю:
майно, нажите чоловіком та дружиною під час шлюбу, є їх спільною
сумісною власністю з рівними правами щодо володіння; майно, яке належало
чоловіку або дружині до вступу в шлюб, а також’отримане ними під час
шлюбу в порядку дарування, спадкування,— особиста власність чоловіка або
дружини. До особистої власності належать гонорари, премії та виграші.
Заяви осіб про звільнення майна від арешту (виключення з опису) являють
собою цивільно-правовий спір і розглядаються за правилами
цивільно-процесуального законодавства. В такому випадку заявник доводить
сам своє право власності на ту або іншу річ (надає шлюбний контракт,
заповіт або інші юридичні документи
та докази).
Не можна не зазначити того факту, що при вирішенні справи по суті
відповідно до ст. 81 КПК України знаряддя злочину (наприклад, автомобіль
або катер, використовувані при крадіжці, шахрайстві, зґвалтуванні чи
інших злочинах) конфіскуються, а гроші та інші цінності, нажиті
злочинним шляхом, передаються в дохід
держави.
Якщо буквально тлумачити ці положення процесуального закону, то можна
дійти висновку, що тільки інше майно, яке не належить до майна, нажитого
злочинним шляхом, або до знаряддя злочину, може бути використане
безпосередньо для забезпечення цивільного позову та відшкодування
потерпілому шкоди. Думається, що такий підхід неправильний і ставить
пріоритети захисту прав потерпілого на другий план, надаючи переваги
державній власності всупереч конституційному принципу рівності всіх форм
власності.
Майно, нажите злочинним шляхом, повинне використовуватися з першу чергу
для відшкодування шкоди потерпілому та задоволення цивільного позову, а
за відсутності такого — звертатися в дохід держави. Так само має
визначатися й доля знаряддя вчинення злочину. Так само слід було б
вирішувати і долю застави, в разі зникнення обвинувачуваного, стосовно
якого було застосовано цей запобіжний захід. Це б цілком відповідало
положенням Конституції України та діючим нормам цивільного права.
Пленум Верховного Суду України в п. 2Г названої вище постанови доречно
підкреслив: “У випадках, коли з’засудженого належить стягнути не тільки
суми на відшкодування матеріальної шкоди, а й безпідставно одержані
суми, а також коли до нього застосовано конфіскацію майна, при виконанні
вироку слід керуватися статтями 374-і 377 ЦПК України, згідно з якими в
першу чергу відшкодовується шкода, в другу — стягуються безпідставно
одержані суми і тільки після цього провадиться конфіскація майна .
Постановляючи обвинувальний вирок, суд задов#льняє цивільний позов
повністю або частково чи відмовляє в ньому, чи залишає позов без
розгляду (ч. 1 ст. 328 КПК України).
Згідно зі ст. 291 і 328 КПК України цивільний позов при постанові вироку
може бути залишено без розгляду лише у випадках виправдання підсудного
за відсутності складу злочину або нез’явлення цивільного позивача чи
його представника у судове
150
Стаття 29
Стаття 29
151
засідання. Якщо позов підтримує прокурор або коли його заявлено
підприємством, установою, організацією, суд розглядає цивільний, позов
незалежно від з’явлення цивільного позивача або його представника.
Якщо цивільний позивач відмовився від позову і така відмова не була
вимушеною, не порушувала його законні права й інтереси, суд повинен
вирішити питання про звернення викраденого майна чи стягнення його
вартості на користь держави відповідно до ст. 470 Цивільного кодексу
України.
Розмір заподіяних потерпілому збитків належить визначати виходячи з
вартості майна на момент вчинення злочину за роздрібними
(закупівельними) цінами. Це стосується і тих випадків, коли вилучені у
потерпілого предмети були створені ним у результаті трудової діяльності.
За відсутності цін на майно його вартість може бути визначена шляхом
проведення експертизи.
Верховний Суд України в Постанові Пленуму Верховного Суду України №3 від
31 березня 1989 року зі змінами, внесеними Постановами ПВС України №13
від 25.12.92 та №12 від 3.12.97, “Про практику застосування судами
України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної
злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна”, дає такі додаткові
роз’яснення.
Суд першої інстанції не має права передавати вирішення питання про
розмір цивільного позову на вирішення в порядку цивільного судочинства,
оскільки кримінально-процесуальним законодавством України це не
передбачено.
Цивільний позов не може бути залишений без розгляду і з мотивів
відсутності необхідних для його вирішення доказів, оскільки в силу п.4
ст. 64 КПК України характер і розмір заподіяної злочином шкоди
підлягають доказуванню у кримінальній справі, а обов’язок доказування
покладається на органи дізнання, слідчого, прокурора і суд.
Якщо цивільного позову не заявлено і вимоги ч.2 ст. 122 КПК України
слідчим не додержані, суддя або суд мають роз’яснити громадянинові,
підприємству, установі, організації, які зазнали матеріальних збитків,
їх право пред’явити цивільний позов до обвинуваченого або до особи, яка
за законом несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну
злочинними діями обвинува-ченого. В таких випадках заінтересованій у
відшкодуванні шкоди особі направляється письмове повідомлення.
Наказом Міністерства юстиції України від 15.07.99 № 42/5 затверджено
Порядок реалізації арештованого майна, де встановлені такі правила.
Реалізація арештованого майна здійснюється державним виконавцем шляхом
його продажу на комісійних та інших договірних началах та шляхом продажу
на аукціоні. Продовольчі товари реалізуються державним виконавцем шляхом
продажу на комісійних та інших договірних началах через торговельні
організації негайно. Аукціон — це форма продажу майна, за якою його
власником стає покупець, який під час торгів запропонував за нього
найвищу Ціну.
Приймання аукціонного майна здійснюється матеріально відповідальною
особою організатора аукціону відповідно до акта передачі арештованого
майна та інших необхідних документів, що містять інформацію про
аукціонне майно.
Організатор аукціону не пізніш як за 15 днів до дня проведення аукціону
публічно оголошує через рекламні повідомлення на телебаченні, радіо, у
пресі перелік майна, що виставляється на аукціон для продажу, відомості
про майно, стартові ціни, кінцевий термін реєстрації для участі в
аукціоні, дату, час та місце ознайомлення з майном і проведення
аукціону.
Відомості про учасників аукціону заносяться до книги реєстрації.
Боржник, на майно якого звернено стягнення (або його представник, якщо
боржником є юридична особа), стягувач, державний виконавець можуть бути
присутні на аукціоні без сплати вхідної плати.
Лот виставляється на торги за наявності не менше двох покупців.
Якщо протягом трьох хвилин після триразового оголошення стартової ціни
учасники не виявляють бажання придбати запропонований ліцитатором лот,
то об’єкт продажу знімається з торгів і аукціон за даним лотом не
проводиться.
Якщо протягом трьох хвилин після триразового повторення останньої ціни
не буде запропоновано вищої ціни, то ліцитатор одночасно з ударом
молотка оголошує про продаж лота, називає продажну ціну і номер
переможця, під яким він зареєстрований як учасник аукціону.
Під час аукціону ведеться протокол, до якого заносяться такі дані: номер
лота, назва лота, стартова ціна та продажна ціна майна; пропозиції
покупців і відомості про покупця, який запропонував у ході аукціону
найвищу ціну (переможець аукціону). Протокол підписують ліцитатор та
переможець аукціону.
Керівник організації, яка проводила аукціон (організатор аукціону),
зазначає у протоколі відповідні суми й (у разі сплати в безготівковому
порядку) номери рахунків; на які переможцю потрібно внести кошти за
придбане майно, та затверджує протокол у день проведення аукціону. Копії
затвердженого протоколу видаються переможцю аукціону, а також державному
виконавцеві з дня проведення аукціону.
Після повного розрахунку за придбане майно, на підставі протоколу
державний виконавець складає акт про проведений аукціон і подає його на
затвердження начальнику відповідного відділу виконавчої служби.
Придбане покупцем на аукціоні майно поверненню організатору аукціону не
підлягає.
Майно (лот), яке виставлене, але не продане на аукціоні, підлягає
переоцінці. Уцінка проводиться державним виконавцем. За результатами
уцінки складається акт, який додасться до актів опису, оцінки та
передачі майна.
Повторний аукціон проводиться не пізніше ЗО днів після складання акта
уцінки майна та дати інформаційного повідомлення про
152
Стаття ЗО
проведення аукціону. Якщо майно не було продане або якщо аукціон не
відбувся, то майно знімається з аукціонних торгів.
На підставі копії затвердженого протоколу переможці аукціону протягом
десяти днів з дня затвердження протоколу, не враховуючи дня проведення
аукціону, вихідних і святкових днів, здійснюють розрахунки за придбані
на аукціоні товари в порядку, визначеному законодавством.
Кошти, одержані від реалізації аукціонного майна, з вирахуванням
комісійної винагороди, обумовленої договором, перераховуються
організатором аукціону на відповідні рахунки виконавчої служби в
установленому порядку в термін не пізніше семи банківських днів від дня
затвердження протоколу.
У разі несвоєчасного перерахування на рахунки виконавчої служби належних
сум за продане майно нараховується пеня в розмірі, обумовленому
договором.
Якщо майно не реалізоване на аукціоні, організатор аукціону повертає це
майно державному виконавцеві.
Після закінчення аукціону документи, які підтверджують розрахунок за
придбане на аукціоні майно, передають до бухгалтерії організатора
аукціону та надають державному виконавцеві в строк не пізніше трьох днів
з дня проведення аукціону.
Стаття ЗО.
(Стаття ЗО виключена на підставі Закону № 2857-12 від 15.12.92)
Стаття 31. Порядок зносин судів, прокурорів, слідчих і органів дізнання
з відповідними установами іноземних держав
Порядок зносин судів, прокурорів, слідчих і органів дізнання з
відповідними установами іноземних держав, а також порядок виконання
взаємних доручень визначається законодавством України і міжнародними
договорами України.
(Стаття 31 із змінами, внесеними згідно з Указом № 6834-10 від 16.04.84,
Законом № 2857-12 від 15.12.92)
Міжнародне співробітництво в сфері боротьби зі злочинністю має глибокі
історичні корені. Вже в X ст. Давньою Руссю укладалися договори про
екстрадицію. Наприклад, договір київського князя Олега з Візантією 911
р. передбачав, що росіяни, які вчинили злочини у Візантії, повинні бути
видані для покарання батьківщині, а греки — відсилатися у Візантію.
Важливу роль у становленні інститутів міжнародного співробітництва
відіграла Російська правда, текст якої дійшов до наших днів у вигляді
Короткої правди 1136 р. і Великої правди 1209 р. Стаття 11 Короткої
правди установлювала процесуальні правила вжиття заходів для
відшкодування збитку від злочину.
У 1845 р. у Російській імперії було введено в дію Укладення про
покарання, яким вперше в російському законодавстві передбачалася
можливість арешту іноземного майна, що послужило для здійснення
злочину. Його окрема стаття передбачала відпові-
дальність шкіпера, що прийняв на корабель злочинця. У такому випадку
арешту підлягало судно.
Наприкінці XX ст. проблемам боротьби з міжнародною злочинністю та
захисту права власності і відшкодування заподіяними злочинами шкоди
велику увагу приділяють конгреси ООН.
Так ст. 13 Типового договору про видачу, прийнятого 14 грудня 1990 р.
резолюцією 45/116 Генеральної Асамблеї ООН, озаглавлена “Передача
власності”, вперше у світовій практиці сформулювала правило про те, що
“вся виявлена в запитуваній державі власність, що була придбана в
результаті правопорушення чи яка може знадобитися як доказ, передається
за наявності прохання запитуючого держави, якщо видача дозволена”.
Нині транснаціональний характер багатьох злочинних угруповань,
використовуваних механізмів надбання коштів злочинним шляхом та
приховування викраденого за рубежем вимагає активної взаємодії з
правоохоронними органами закордонних країн.
Зі становленням України як правової держави постала необхідність
встановлення цивілізованих стосунків з іншими країнами в галузі боротьби
зі злочинністю, захисту прав і свобод людини. Зміни, які сталися у
зв’язку з цим, не могли не торкнутися кримінально-процесуального
законодавства, в систему якого ввійшли чинні міжнародно-правові акти,
ратифіковані Верховною Радою України.
Тепер, з одного боку, громадянин має реальну змогу захищати свої права і
свободи, звертаючись до міжнародного суду з прав людини, а, з іншого
боку, для забезпечення незворотності відповідальності за вчинені злочини
правоохоронні органи України мають правові механізми звернень до інших
держав з вимогою видачі обвинувачуваних і проведення там необхідних
слідчих та інших процесуальних дій. Це надає правову можливість для
успішного вирішення задач кримінального процесу.
Міжнародні правовідносини в сфері кримінального судочинства — це
правовідносини громадян, фізичних і юридичних осіб, слідчих, судових та
інших правоохоронних органів України та правоохоронних органів і
громадян інших держав і міжнародних організацій, що виникають у зв’язку
з подією злочину і засновані на законодавстві України і міжнародних
правових актах .
Джерелами правових норм у цих правовідносинах є, в першу чергу,
Конституція України, Кримінально-процесуальний кодекс України і
міжнародно-правові договори. “Чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України” (ч. 1 ст. 9 Конституції України).
Одним із основоположних джерел правових норм у правовідносинах між
державами, що виникають у галузі кримінального судочинства, є
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966
р.
Норми цього міжнародно-правового документа певною мірою визначають
основні правила поводження з людиною, яка потрапила у сферу судочинства.
Ці норми проголошують, що кожна людина має право на свободу й особисту
недоторканність. Ніхто не може
154
Стаття 31
Стаття 31
155
бути безпричинно підданий арешту або триманню під вартою, ніхто не може
бути позбавлений волі інакше, як на таких засадах і за такою процедурою,
які встановлені законом.
Кожному арештованому мають бути повідом\ені при арешті причини цього
акту і в терміновому порядку оголошено обвинувачення, що йому
висувається.
Особа, арештована або затримана за кримінальним обвинуваченням, у
терміновому порядку має бути доставлена до судді або іншої посадової
особи, якій належить за законом право здійснювати судову владу, і має
право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення.
Тримання під вартою осіб, які очікують на судовий розгляд не повинно
бути загальним правилом, але звільнення може ставитися в залежність від
надання гарантій з’явлення на суд в будь-якій його стадії і, в разі
необхідності, з’явлення для виконання вироку.
Особа, позбавлена волі внаслідок арешту або тримання під вартою, має
право на розгляд її справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести
постанову щодо законності її затримання і прийняти рішення про
звільнення, якщо затримання є незаконним. У разі незаконного арешту або
тримання під вартою постраждала особа має право на компенсацію, що має
позовну силу.
Усі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне ставлення і повагу
гідності, притаманної людській особистості.
Обвинувачені, крім виняткових випадків, викликаних надзвичайними
обставинами, мають триматися окремо від засуджених, і їм має бути надано
окремий режим, що відповідає їх статусу неза-суджених осіб. Обвинувачені
неповнолітні мають бути відокремлені від повнолітніх і в найкоротший
строк доставлені до суду для винесення рішення.
Кожна особа є рівною перед судами і трибуналами. Кожна особа має право
при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що висувається щодо
неї, на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним
і неупередженим судом, створеним на підставі закону.
Щодо преси та публіки, то вони можуть бути не допущені або на всі
засідання з судового розгляду, або на їх частину, виходячи з інтересів
моралі, громадського порядку чи державної безпеки в демократичному
суспільстві, або коли того вимагають інтереси особистого життя сторін,
або коли за особливих обставин публічність могла б порушити інтереси
правосуддя. Проте будь-яка судова постанова у кримінальній, як і
цивільній, справі має бути публічною, за винятком тих випадків, коли
іншого вимагають інтереси неповнолітніх.
Кожний обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися
невинним, доки його винність не буде доказано згідно з законом.
Кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що
висувається щодо нього, на такі гарантії на основі повної рівності:
бути в терміновому порядку і докладно оповіщеним про ха
рактер і підстави висунутого щодо нього кримінального обвинува
чення, причому мовою, яку він розуміє;
мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого за
хисту і мати спілкування з вибраним ним самим захисником;
бути засудженим без невиправданої затримки;
бути присутнім під час суду і захищати себе особисто або через
посередництво вибраного ним захисника; якщо він не має захисника, то до
його відома має бути доведено про таке право і призначено захисника в
будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно в
разі, коли у нього немає досить коштів для оплати цього захисника;
допитувати свідків, які дають показання проти нього, або мати право
вимагати, щоб ці свідки були допитані, і мати право на виклик і допит
його свідків на тих самих умовах, що існують для свідків, які дають
показання проти нього;
користуватися безплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє
мови, якою користуються в суді, або не розмовляє нею;
не примушуватися до давання показань проти самого себе або до визнання
себе винним.
Особа, засуджена за будь-який злочин, має право на те, щоб її засудження
і вирок були переглянуті вищою судовою інстанцією згідно з законом.
У разі якщо особу було засуджено за злочин і якщо винесений щодо неї
вирок було згодом скасовано або їй було даровано помилування на тій
підставі, що якась нова або знову віднайдена обставина беззаперечно
доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання
внаслідок такого засудження, має право на одержання компенсації згідно з
законом, якщо не буде доведено, що цю обставину-не було свого часу
виявлено винятково або частково з її вини.
Пакт визначає, що ніхто не може бути повторно засуджений або покараний
за злочин, за який він уже був засуджений або виправданий відповідно до
закону та кримінально-процесуального права будь-якої країни.
Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого злочину
внаслідок якоїсь дії або упущення, який, згідно з чинним на момент його
вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом, не
був злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж
те, яке мало бути застосовано у момент вчинення злочину. Якщо після
вчинення злочину законом встановлюється більш м’яке покарання, дія цього
закоігу поширюється на даного злочинця.
У разі ж вчинення особою діяння або упущення, які в момент вчинення
визнавалися злочином згідно з загальними принципами права, визнаними
міжнародним співтовариством, ніщо не може бути перепоною для віддання її
суду і покаранню.
156
Стаття 31
Стаття 31
157
Водночас ніхто не може зазнавати безпідставного та незаконного втручання
в його особисте і сімейне життя, свавільного або незаконного посягання
на недоторканність його житла або таємниці його кореспонденції чи
незаконного посягання на його честь і репутацію. Кожен має право на
захист законом від такого втручання або таких посягань.
Ці основні положення міжнародного пакту про громадянські та політичні
права перейняті національними законодавствами і застосовуються в
міжнародно-правових відносинах, що виникають з приводу судочинства. Вони
мають беззаперечно виконуватись правоохоронними органами.
Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини
засновано Європейський суд з прав людини. Юрисдикція суду поширюється на
всі справи, що стосуються застосування положень Конвенції стосовно прав
і свобод людини. Суд має право прийняти від будь-якої людини,
недержавної організації або групи осіб заяву про порушення державою їх
прав і свобод, передбачених Конвенцією. При цьому Суд бере справу до
розгляду протягом шести місяців з моменту прийняття остаточного рішення
правоохоронними органами держави, за умови, що були використані всі
національні засоби захисту відповідних прав і свобод. Держава в особі
своїх органів має право брати участь у слуханні справи і викладати свою
позицію в письмовому виді. Судовий процес чиниться відповідно до
принципу гласності.
Якщо Суд встановить, що рішення або захід, прийняті судовими чи іншими
органами держави-відповідача, суперечать зобов’язанням цієї держави, які
випливають з Конвенції, то рішення Суду має надати справедливе
відшкодування потерпілій стороні.
Певною мірою проблем міжнародних правовідносин у сфері боротьби зі
злочинністю можуть торкатись також правові інститути, що визначають
статус дипломатичних та консульських установ і їх співробітників,
зокрема якими передбачається імунітет від кримінальної відповідальності
і встановлюється статус недоторканності.
Статус дипломатичних і консульських установ має такі, значимі для
кримінального процесу, особливості.
Насамперед це статус недоторканності дипломатичних агентів. Згідно з
Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року
та Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи
іноземних держав в Україні, яке затверджено Указом Президента України 10
червня 1993 року, особистість дипломатичного агента недоторканна. Він не
підлягає арешту або затриманню. Дипломатичний агент не зобов’язаний
давати показань як свідок.
Члени сім’ї дипломатичного агента, що живуть разом із ним, а також
співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени
їхніх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування,
користуються привілеями й імунітетами дипломатичних агентів.
Статус недоторканності поширюється на архіви, документи, приватну
резиденцію і помешкання представництв дипломатичних
служб. Державні службовці держави перебування не можуть заходити до цих
помешкань інакше, як за згодою глави представництва.
Певною мірою обмеженим імунітетом користуються співробітники
консульських установ! Згідно з Віденською конвенцією про консульські
зносини від 24 квітня 1963 року та Положенням про дипломатичні
представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, яке
затверджено Указом Президента України 10 червня 1993 року, консульські
посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі
рішень суду і лише-у разі вчинення тяжких злочинів.
Водночас працівники консульських установ не зобов’язані давати показання
з питань, пов’язаних із виконанням їх функцій. Консульські помешкання,
архіви, документи і офіційна кореспонденція недоторканні. Проте самі
робітники консульської установи можуть визиватися і допитуватись як
свідки.
Взаємодопомога держав у сфері кримінального судочинства засновується на
чинному законодавстві України і прийнятих міжнародно-правових актах та
окремих угодах. Вона характеризується тенденцією до поширення.
Для України набули чинності такі європейські конвенції з питань
кримінального судочинства-. Європейська конвенція про видачу
правопорушників, 1957 p.; Додатковий протокол до Європейської конвенції
про видачу правопорушників, 1975 р.-, Другий додатковий протокол до
Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1978 p.; Європейська
конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 p.;
Додатковий протокол до Європейської конвенції про взаємну правову
допомогу у кримінальних справах, 1978 р. (Закон про ратифікацію — 16
січня 1998 року); Європейська конвенція про передачу провадження у
кримінальних справах, 1972 р. (Закон про приєднання — 22 вересня 1995
року (339/95-ВР); Конвенція про передачу засуджених осіб, 1983 р. (Закон
про приєднання — 22 вересня 1995 року (337/95-ВР); Конвенція про
відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним
шляхом, 1990 р.
Порядок взаємовідносин суддів, прокурорів, слідчих і органів дізнання з
відповідними установами іноземних держав визначається багато в чому
такими міжнародними договорами, як Європейська конвенція про взаємну
допомогу у кримінальних справах (ратифікована Законом України від 16
січня 1988 р.)2, Європейська конвенція про видачу правопорушників3,
Конвенція про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних
злочинним шляхом4, Конвенція про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних і кримінальних справах, низкою інших нормативних
актів.
Принципами таких правовідносин с:
1 Консульські установи виконують різноманітні функції, але основна з
них — це розвиток торгових і культурних взаємовідносин держав.
2 Офіційний вісник України.— 1998.— №13.
Там само.
Там сама.
158
Стаття 31
— додержання конституційних прав і свобод громадян України;
додержання правових основ законодавства України;
— неприпустимість звуження існуючих прав і свобод людини.
Права людини являють собою систему визнаних світовою
спільнотою невід’ємних і непорушних свобод і юридичних можливостей, що
обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та
одержали юридичне закріплення в чинному національному законодавстві і
міжнародних правових актах.
Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення
процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких
втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б
місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом України випадках,
в умовах крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання
правосуддя неможливо.
Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини знаходить окреме
проявлення в його функціональних інститутах — недоторканність особи,
недоторканність особистого життя, недоторканність житла, таємниці
телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції,
непорушності права власності.
Додержання правових основ законодавства України є основним началом
взаємодії держав у сфері кримінального судочинства, яке виходить із
суверенітету України як самостійної і незалежної держави й означає, що
міжнародні угоди мають обов’язковий характер в частині, що не суперечить
Конституції України.
Неприпустимість звуження існуючих прав і свобод людини — конституційний
принцип будь-якої правової держави, згідно з яким при прийнятті нових
законів чи міжнародних угод не допускається звуженні обсягу і змісту
існуючих прав і свобод людини взагалі і будь-яких учасників процесу
зокрема, а при вирішенні проблеми конкуренції правових норм і існуючих
суперечностей слід всі сумніви тлумачити і вирішувати на користь людини
і віддавати перевагу тим нормам, що надають більш широкі права і
свободи.
Неприпустимість видачі громадян України іншій державі для притягнення до
кримінальної відповідальності. Ст. 10 нового Кримінального кодексу
України визначає:
“Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в
Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані
іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та
віддання до суду.
Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на
підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за
вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача
передбачена міжнародними договорами України.
Іноземці, а також особи без громадянства, що постійно не проживають в
Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її
території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до
кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для
відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені
міжнародними договорами України”.
Стаття 31 —.
Суб’єктами правовідносин у сфері кримшального судочинства є рожави в
особі своїх правоохоронних органів. В Інструкції про по-ядок виконання
європейських конвенцій з питань кримінального Злочинства, затвердженій
Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної’ прокуратури України,
Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України,
Верховного Суду України, Державної податкової адміністрації України,
Державного департаменту України з питань виконання покарань № 34/5
/22/103/612/ 326/73 від 29 червня 1999 p., зазначається таке.
Центральними органами України, компетентними вирішувати та розглядати
питання виконання Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію
доходів, одержаних злочинним шляхом, є Міністерство юстиції України
(щодо судових рішень) і Генеральна прокуратура України (щодо
процесуальних дій під час розслідування кримінальних справ).
Органом України, через який здійснюється надсилання та отримання запитів
на виконання Європейської конвенції про видачу правопорушників,
Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах,
Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах,
є Міністерство юстиції України.
Міжнародні правовідносини у сфері кримшального судочинства складаються з
правовідносин громадян України з правоохоронними органами інших країн
або міжнародними організаціями, а також правовідносин між слідчими,
судовими та іншими правоохоронними органами України та відповідними
органами інших країн, що виникають у зв’язку з подією злочину.
У Європейській конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах
(ст. 1) зазначається, що учасники Конвенції зобов’язуються надавати один
одному допомогу у переслідуванні і забезпеченні покарання злочинців,
проте це положення не поширюється на військові злочини, які не
вважаються злочинами у звичайному кримінальному праві.
Відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників видача
особи здійснюється за умови вчинення нею злочину, за який за
законодавством сторони, що вимагає видачі, може бути призначено
покарання у виді позбавлення волі строком не менш як один рік. Сторони
можуть відмовити у видачі своїх громадян.
Кожною з країн — учасниць Конвенції у допомозі може бути відмовлено;
а) якщо прохання про надання допомоги стосується правопору
шення, яке, на думку запитуваної Сторони, є політичним правопо
рушенням, правопорушенням, пов’язаним з політичним правопору
шенням або податковим правопорушенням;
б) якщо запитувана Сторона вважає, що задоволення прохання
може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або
іншим суттєвим інтересам її країни.
Україна також залишає за собою право не виконувати запит про надання
допомоги, якщо:
— є достатні підстави вважати, що він спрямований на переслідування,
засудження або покарання особи за ознаками її раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших покарань, статі,
L
160
Стаття Зі
Стаття 31
161
етнічного та соціального походження, майнового стану, місці проживання,
за мовними чи іншими ознаками;
виконання запиту є несумісним з принципом “non bis in idem” (“немає двох
покарань за один злочин”);
запит стосується правопорушення, яке є предметом розслідування або
судового розгляду в Україні1.
В Європейській конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах
визначаються такі правові механізми взаємодопомоги держав у сфері
кримінального судочинства.
Правоохоронні органи держав виконують, у передбачений їх законодавством
спосіб, будь-які судові доручення, які стосуються кримінальної справи і
які надсилаються їй судовими властями запитуючої Сторони з метою
забезпечення показань свідків або передачі предметів, які являють собою
речові докази, матеріалів судової справи або документів.
Запитувана Сторона, на чітко висловлене прохання запитуючої Сторони,
повідомляє їй дату і місце виконання судового доручення. Посадові та
зацікавлені особи можуть бути присутні, якщо запитувана Сторона на це
згодна.
Обшук або арешт власності може бути обумовлений такими умовами:
a) правопорушення, на якому ґрунтується судове доручення, має
підлягати покаранню як за законодавством запитуючої Сторони,
так і за законодавством запитуваної Сторони;
правопорушення, на якому ґрунтується судове доручення, має бути
екстрадиційним в запитуваній державі;
виконання судового доручення має бути сумісним із законодавством
запитуваної Сторони (ст. 5 Конвенції).
Виплата коштів, включаючи добові, та відшкодування дорожніх витрат
свідку чи експерту здійснюються запитуючою Стороною.
Особа, яка утримується під вартою і особиста присутність якої як свідка
або для ставки віч-на-віч запитується запитуючою Стороною, тимчасово
перепроваджується на територію, де має відбутися допит, за умови ‘її
повернення у строки, вказані запитуваною Стороною.
У перепровадженні особи для допиту може бути відмовлено:
якщо особа, що утримується під вартою, на це не погоджується;
якщо її присутність необхідна для кримінального провадження, що
здійснюється на території запитуваної Сторони;
якщо її перепровадження може призвести до продовження строків її
утримання під вартою;
якщо існують інші важливі обставини для того, щоб не перепроваджувати її
на територію запитуючої Сторони.
Транзитне перевезення особи, що утримується під вартою, через
територію третьої держави — учасниці цієї Конвенції
1 Закон України від 16 січня 1998 року 344/98-ВР “Про ратифікацію
Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959
рік, та додаткового протоколу 1978 року до Конвенції” // Офіційний
вісник України.— 1998.— №13.
здійснюється на клопотання, яке супроводжується всіма необхідними
документами і яке надсилається міністерством юстиці запитуючої Сторони
міністерству юстиції Сторони, через територію якої запитується транзитне
перевезення.
Свідок або експерт незалежно від громадянства, який постає перед
судовими органами запитуючої Сторони за повісткою про виклик до суду, не
може ні притягуватися до відповідальності, ні утримуватися під вартою,
ні підлягати ніякому іншому обмеженню його особистої свободи на
території цієї Сторони за діяння або обвинувальні вироки, які передували
його від’їзду з території запитуваної Сторони.
Особа, викликана в судові органи запитуючої Сторони для того, щоб
відповідати за діяння, які є предметом кримінального переслідування,
порушеного проти неї, не може ні притягуватися до відповідальності, ні
утримуватися під вартою, ні підлягати ніякому іншому обмеженню її
особистої свободи за діяння або обвинувальні вироки, які передували її
від’їзду з території запитуваної Сторони і які не зазначені у повістці
про виклик до суду. Цей імунітет закінчується, якщо свідок або експерт,
або притягнута до відповідальності особа протягом послідовних
п’ятнадцяти днів від дати, з якої її присутність більше не була
необхідною судовим органам, маючи можливість залишити територію
запитуючої Сторони, все ж таки залишилася на цій території або, виїхавши
з неї, знову туди повернулася.
В Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань
кримінального судочинства, затвердженій Наказом Міністерства юстиції
України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України,
Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України,
Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту
України з питань виконання покарань № 34/5 /22/103/512/326/73 від 29
червня 1999 р. та іншими чинними нормативними актами, встановлюється
такий механізм виконання Європейської конвенції про видачу
правопорушників.
При отриманні повідомлення про місцеперебування в іноземній державі
особи, яка підлягає видачі правоохоронним органам України, орган, що
проводить розслідування у справі, згідно з вимогами статті 12 Конвенції
готує обґрунтований запит і невідкладно, але не пізніше 10 днів з
моменту отримання повідомлення через свій центральний орган, а в разі
знаходження кримінальної справи у провадженні органів прокуратури —
через прокуратуру області (прирівняну до неї прокуратуру) надсилає запит
до Генеральної прокуратури України.
Генеральна прокуратура України після вивчення та перевірки матеріалів,
за умови наявності передбачених законом підстав .для звернення, скеровує
запит до Міністерства юстиції України.
У разі знаходження кримінальної справи щодо розшукуваної особи в
провадженні суду або потреби приведення до виконання вироку суду щодо
такої особи запит про видачу надсилається до Міністерства юстиції
України через відповідне управління юстиції.
Міністерство юстиції України після- вивчення та перевірки матеріалів у
разі належного їх оформлення, наявності підстав і
6 Тортяишіїк
162
Стаття 31
відсутності перешкод, передбачених Конвенцією, готує і в якомога стислий
термін надсилає відповідному органу Іноземної держави запит про видачу
особи в Україну для притягнення до кримінальної відповідальності або для
приведення до виконання вироку суду.
При надходженні від відповідного органу іноземної держави згоди на
видачу розшукуваної особи і повідомлення про u затримання (арешт)
Генеральна прокуратура України (у разі знаходження кримінальної справи
щодо особи, яка підлягає видачі^на стадії досудового слідства) або
відповідно Міністерство юстиції України (у разі знаходження кримінальної
справи щодо особи, що підлягає видачі, у провадженні суду або потреби
приведення до виконання вироку суду щодо такої особи) направляють
Міністерству внутрішніх справ України та Державному департаменту України
з питань виконання покарань доручення про організацію прийому цієї особи
та взяття її, у разі потреби, під варту.
Міністерство внутрішніх справ України організовує приймання цієї особи
на кордонах сусідніх держав на пунктах пропуску через Державний кордон
України в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок
приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні
України та за її межами, затвердженою спільним наказом Міністерства
внутрішніх справ України та Державного комітету у справах охорони
державного кордону України від
№474/845, (зареєстрованою в Міністерстві юстиції України
р. за № 16/3309).
Після закінчення провадження у справі щодо виданої особи органом, у
провадженні якого була кримінальна справа, до Міністерства юстиції
України та Державного департаменту з питань виконання покарань
надсилається належним чином завірена копія постанови або вироку для
подальшого інформування відповідного органу іноземної держави.
Запит про видачу особи, що надійшов до Міністерства юстиції України від
відповідного органу іноземної держави, розглядається Міністерством
юстиції України.
За відсутності обставин, які згідно з чинним законодавством України і
положеннями Конвенції не перешкоджають вирішенню питання щодо видачі
особи з України, запит про її видачу з Міністерства юстиції України
надсилається до Генеральної прокуратури України для прийняття рішення по
суті.
Генеральна прокуратура України в разі задоволення запиту щодо видачі
особи інформує Міністерство юстиції України й направляє до Міністерства
внутрішніх справ України та Державного департаменту України з питань
виконання покарань доручення про взяття під варту цієї особи та
організацію її передачі правоохоронним органам іноземної держави.
У разі наявності перешкод для видачі особи відповідний орган іноземної
держави інформується про це з мотивованим викладенням відповідних
причин.
Термін розгляду запитів про видачу не повинен перевищувати 45 діб.
Термін виконання запитів про надання правової допомоги не повинен
перевищувати 30 діб.
Стаття 31 163
Механізм виконання Європейської конвенції про передачу провадження у
кримінальних справах такий.
Орган, що веде розслідування у справі, готує обґрунтоване клопотання про
передачу кримінального переслідування і через свій центральний орган, а
в разі знаходження кримінальної справи у провадженні органів прокуратури
— через прокуратуру області (прирівняну до неї прокуратуру) надсилає
його до Генеральної прокуратури України.
Генеральна прокуратура України після перевірки достатності доказів, що
свідчать про наявність у діях підозрюваних (обвинувачених) складу
злочину, та виконання у повному обсязі всіх слідчих дій, проведення яких
можливе на території України, направляє клопотання до Міністерства
юстиції України.
Міністерство юстиції України після вивчення та перевірки матеріалів, за
наявності підстав і відсутності перешкод, передбачених Конвенцією, готує
і в якомога стислий термін надсилає відповідному органу іноземної
держави клопотання щодо передачі кримінального переслідування особи за
злочин, скоєний на території України.
Клопотання щодо передачі кримінального переслідування особи за злочин,
скоєний на території іноземної держави, що надійшло до Міністерства
юстиції України від відповідного органу іноземної держави, розглядається
Міністерством юстиції України.
За відсутності обставин, які згідно з чинним законодавством України і
положеннями міжнародних договорів перешкоджають виконанню запиту,
матеріали кримінальної справи для розслідування направляються до
Генеральної прокуратури України, яка направляє їх через центральний
орган компетентної установи за підслідністю до відповідного слідчого
підрозділу за місцем проживання або затримання особи. Підслідність
визначається згідно з положеннями чинного кримінально-процесуального
законодавства
У 1999 році укладено договір між Україною і Китайською Народе ною
Республікою “Про екстрадицію”. Договір” ратифікований Законом України №
1184-XIV від 21 жовтня 1999 року. Відповідно до укладеного договору
Україна і Китайська Народна Республіка домовилися видавати осіб, що
знаходяться на їхніх територіях, для притягнення до кримінальної
відповідальності або приведення вироку
до виконання.
10 лютого 2000 року Законом України № 1438-ІП (1438-14) ратифікований
договір між Україною і Сполученими Штатами Америки “Про взаємну правову
допомогу по кримінальних справах”.
Відповідно до цього договору Україна і США надають -взаємну допомогу у
розкритті, розслідуванні і попередженні злочинів, а також у судовому
розгляді кримінальних справ.
Така допомога включає:
зкстрадицію, тобто передачу осіб, що перебувають під вартою, для давання
показань або для віддання до суду;
установлення місця перебування та Ідентифікацію осіб чи
предметів;
— виконання доручень про допит;
б*
164
Стаття 31
забезпечення документами, протоколами та іншими предметами, передача
необхідних для правосуддя речових доказів і документів;
здійснення пошуку і вилучення речових доказів, предметів і документів,
виконання заходів, пов’язаних з арештом і конфіскацією майна,
реституцією і стягненням штрафів;
надання будь-якої іншої форми допомоги, що не заборонена законодавством
запитуваної Держави.
Допомога надається незалежно від того, чи є дія, що стала предметом
розслідування або судового розгляду, злочином відповідно до
законодавства запитуваної Держави.
Суб’єктом запитів з боку України є Міністерство юстиції і Генеральна
прокуратура, а Центральним органом Сполучених Штатів Америки в питаннях
взаємодії є Міністерство юстиції.
Відповідно до ст. З цього договору передбачаються обмеження в наданні
допомоги. Зокрема, Центральний орган запитуваної Держави може відмовити
в наданні допомоги, якщо:
запит стосується політичного або військового злочину, що не є злочином
відповідно до звичайного кримінального права;
виконання запиту завдасть шкоди безпеці або важливим інтересам
запитуваної Держави;
запит не відповідає вимогам Договору.
У запиті вказується: назва органу розслідування або судового розгляду;
обставини справи і відповідні положення закону щодо кожного злочину;
мета, для якої докази, інформація чи інша допомога запитується; наявна
інформація про осіб, від яких слід одержати докази і про їх
місцеперебування; викладення основних ознак об’єктів обшуку і предметів,
що необхідно вилучити; будь-яка інша інформація, що має сприяти
виконанню запиту.
Держава може надавати копії будь-яких документів або інформацію в
будь-якій формі, що знаходяться в розпорядженні державних органів, за
винятком конфіденційної інформації, у тому самому обсязі і на таких само
умовах, на котрих ці копії могли б видаватися її власним правоохоронним
або судовим органам.
Передача осіб, що перебувають під вартою.
Особа, що перебуває під вартою, передається, якщо така особа з цим
погодилась і якщо з цього питання досягнуто згоди між Центральними
органами обох Держав. Час перебування під вартою у процесі передачі
зараховується в термін покарання, визначеного вироком.
Особливості заходів щодо конфіскації. У випадку, якщо Центральному
органу однієї з Договірних Держав стане відомо про прибутки або знаряддя
злочинів, що підлягають конфіскації або вилученню відповідно до
законодавства цієї Держави, він може повідомити про це іншу Державу.
Кожна з держав надає допомогу в межах свого чинного законодавства щодо
проведення заходів, спрямованих на конфіскацію прибутків і знарядь
злочинів. На даний час подібні угоди укладені між Україною та Канадою,
Ізраїлем і деякими іншими державами.
loo
Стаття 31
Аналіз міжнародних угод і федерального законодавства США дає підстави
для висновків, що СІНА найперше піклується в цих питаннях про охорону
своїх національних інтересів.
В угоді між США і Україною є таке правило: держава, на збереженні якої
знаходяться прибутки або знаряддя злочинів, розпоряджається ними
відповідно до свого законодавства. Кожна Договірна Держава може
передавати власнику все або частину такого майна або засоби від їхнього
продажу в межах, дозволених законодавством Сторони, що передає, і на
умовах, що вона вважає прийнятними.
Вважається все-таки, що останнє положення договору не завжди може
забезпечувати інтереси України і потерпілих від злочинів. Адже аналіз
ситуації боротьби з криміналітетом свідчить про перевагу одностороннього
потоку валютних цінностей саме з України за кордон, і в значній мірі в
СІНА. На даний час вивезено за межі України значні суми валютних
цінностей, отриманих злочинним шляхом на території України (піраміди й
інші фінансові афери). Потерпілими, звичайно, є обкрадені громадяни
нашої держави. Варто було б установити правило реституції, згідно з яким
все викрадене беззастережно повертається власникам.
Однак національне законодавство СІНА вже давно стоїть на інших позиціях.
Наприклад, розділ 28 Зводу законів СІНА “Судоустрій і судова процедура”
(§ 1781) передбачає норми законодавства про конфіскацію, які містять
положення, спрямовані на охорону саме національних інтересів СІНА в
цьому питанні
Насамперед це стосується обов’язкового дотримання таких принципів,
недотримання яких одночасно служить і підставою для відмовлення в
правовій допомозі.
Неприпустимий розшук і конфіскація майна особи, якій владою СІНА наданий
імунітет від кримінального переслідування, чи яка засуджена без
конфіскації за злочин, у зв’язку з яким запитується правова допомога.
Арешт коштів і майна на території СІНА здійснюється винятково під
судовим контролем. Формою здійснення такого контролю є процедура видачі
федеральним судом СІНА судового ордера. Що стосується досудової
конфіскації коштів і майна, отриманого злочинним шляхом, як засобу
забезпечення його схоронності, — вона застосовується в зв’язку з
обмеженим колом злочинів і, переважно, тільки після проведення
правоохоронними органами СІНА власного розслідування.
Правопорушення, у зв’язку з яким запитується правова допомога в розшуку,
арешті і конфіскації, повинне бути злочином як за законодавством СІНА,
так і за законами запитуючої держави.
Правова допомога подібного роду не надається в справах про політичні та
військові злочини і переслідування, які мають ознаки дискримінації.
Згідно із законодавством США, як правило, запити про правову Допомогу
мають спрямовуватись в Державний департамент СІНА, звідки вони надходять
у Відділ міжнародних зв’язків Міністерства юстиції США, а потім
передаються у федеральну атторнейську службу того регіону (судового
округу), де приблизно може знахо-
166
Стаття 31
дитися розшукуване чи таке, що підлягає конфіскації, майно. Атторнеї
дають доручення органам розслідування по збиранню необхідних доказів і
проведенню розшуку.
Правоохоронні органи України можуть звертатись через Генеральну
прокуратуру України до Міністерства юстиції США, у зв’язку з чим
клопотання про правову допомогу повинні направлятися за адресою: Office
of International Affairs Criminal Division, U.S. Department of Justice,
Bold Building, Suite 5100, 1400 № ew York Avenue, № . W. Washington.
D.C. 20005.
У клопотанні про правову допомогу повинні міститися: лист із викладом
необхідної правової допомоги та суть кримінальної справи, по якій воно
заявляється, зведення про особливості процесуальної стадії провадження,
на якій запитується допомога, сутність пред’явленого обвинувачення,
текст норм кримінального закону про відповідальність за злочини, у
зв’язку з яким необхідне виконання тих чи інших процесуальних дій,
викладення змісту доказів, на підставі яких зроблено висновок про
необхідність їх провадження, конкретна інформація про предмети розшуку
та джерела одержання інформації про них. До листа повинні бути додані
засвідчені копії відповідних судових ордерів про арешт майна і коштів,
копії документів, що свідчать про його місцезнаходження. У випадках,
коли ставиться питання про надання правової допомоги шляхом здійснення
цивільної конфіскації, у клопотанні повинно викладатися прохання про
проведення американською стороною відповідного розслідування. А до нього
повинні додаватися повні засвідчені копії документів, що містять докази,
на підставі яких підлягає заяві позов про конфіскацію в американський
суд, чи вирок суду про конфіскацію.
У кожнім судовому окрузі наявний окружний суд, що є судом першої
інстанції у федеральній судовій системі й уповноважений розглядати по
представленнях матеріали, що представляються, по запитах про надання
міжнародної правової допомоги і визначати порядок їхнього виконання.
Головуючий суддя федерального окружного суду одноосібно, відповідно до
повноважень, наданих розділом 28 Зводу законів США § 1782, видає судовий
наказ (ордер) про призначення спеціального уповноваженого даного суду і
про задоволення клопотання іноземної держави чи відмовляє в цьому.
У ньому суд визначає:
а) коло заходів, які уповноважена особа вправі починати для ви
конання прохання закордонної держави;
б) порядок повідомлення суду, Відділу міжнародних зв’язків
Міністерства юстиції США і запитуючої країни про результати ви
конання клопотання;
в) чи можлива участь інших, крім уповноваженої особи, пред
ставників, у тому числі іноземної держави, у виконанні прохання
(клопотання) про правову допомогу.
Крім того, якщо, на думку судді, уповноваженій особі можуть знадобитися
відповідні судові накази (ордери) для виконання конкретних процесуальних
дій (приміром, обшуків), він наділяє його
Стаття 31 FFі
повноваженнями звертатися до суду для одержання їх в разі пот-
рЄ При виявленні коштів і майна, що можуть бути конфісковані,
схоронність таких забезпечується шляхом так званої довирокової
конфіскації. .
Для її здійснення атторнеи представляє у федеральний окружний суд докази
необхідності таких дій. На підставі цього суддя виносить розпорядження
суду про довирокову конфіскацію. Застосування цього заходу допускається:
відповідно до норм Розділу 18 Зводу законів США § 1961 -1968: при
розслідуванні злочинів, передбачених Законом про боротьбу з
організованою злочинністю і корупцією, а також — у зв’язку зі злочинами,
пов’язаними з незаконним оборотом наркотиків, діянь, відповідальність за
які передбачена Законом про контроль за відмиванням грошей (Розділ 18
Зводу законів США § 1956-1957). В інших випадках довирокова конфіскація
неприпустима чи може бути здійснена лише за наявності судових
прецедентів. На підставі розпоряджень суду про довирокову конфіскацю
кошти розміщаються в банках на рахунках, по яких заборонено
здійснювати’будь-які операції; майно передається в управління судовим чи
виконавцям спеціально призначеним ліквідаторам.
Відповідно до положень Розділу 18 Зводу законів США § 981 — 982 і правил
7, 31 Федеральних правил кримінального процесу в окружних судах США
після довирокової конфіскації повинна бути здійснена процедура судового
розгляду справи про цивільну чи кримінальну конфіскацію. При цьому,
зауважимо, що в випадках надання правової допомоги іноземній державі
кримінальна конфіскація неможлива, оскільки рішення про неї приймається
судом лише після розгляду справи про злочин в цілому.
Для здійснення цивільної конфіскації коштів і майна, отриманих при
здійсненні злочину за рубежем, у судовому порядку підлягає розгляду
позов про конфіскацію, що заявляється від імені іноземної держави
федеральним атторнеем. Позовна заява розглядається в порядку цивільного
судочинства. Підставою для подання позову є запит (клопотання) суду чи
компетентних органів іноземної держави, що вступив у законну силу, вирок
чи постанова іноземного суду про конфіскацію. Інтереси іноземної держави
при цьому умовно захищає представник федеральної атторнейської служби.
Суд приймає рішення про задоволення позову про конфіскацію чи про
відмову в його задоволенні. Конфісковані за рішенням суду майно й інші
ліквідні активи реалізуються, а кошти спрямовуються в спеціально
створений для цієї мети фонд Міністерства юстиції США.
Відповідно до національного законодавства США практикують розподіл
конфіскованої власності з країнами, співробітництво яких допомогло
здійснити конфіскацію.
У законодавстві є три основні норми, що дозволяють переводити
конфісковану власність іноземним державам:
? Розділ 18 Зводу законів США § 981 дозволяє Генеральному атторнею чи
Секретарю фінансів переводити конфісковані доходи від злочинів,
пов’язаних з “відмиванням” грошей,
168
Стаття 31
Стаття 31
169
країнам, що прямо чи побічно сприяли їх виявленню і конфіскації.
Розділ 19 Зводу законів США § 1616а (с) (2) дозволяє Секретарю по
фінансах переводити конфісковану власність іноземним державам, що
сприяли в справах про злочини, розслідування яких належить до
компетенції Митної служби США.
Розділ 21 Зводу законів США § 881 дозволяє Генеральному атторнею
переводити конфісковану власність країні, що брала участь у накладенні
арешту чи конфіскації цієї власності при розслідуванні злочинів,
пов’язаних з незаконним обігом наркотиків.
Умови і процедура міжнародного розділу конфіскованої власності
вимагають: прямої чи непрямої участі компетентних органів іноземної
держави в накладенні арешту чи конфіскації власності; дозволу
Генерального атторнея чи Секретаря по фінансах на передачу всієї чи
частини власності, конфіскованої завдяки сприянню якої-небудь країни, у
цю країну; наявності відповідного положення в міжнародному договорі.
Остаточне вирішення про розподіл і його пропорції, схвалене Генеральним
атторнеем чи Секретарем по фінансах, піддягає затвердженню Державним
секретарем США
США виступають проти міжнародних угод, у яких заздалегідь встановлюється
визначений відсоток розподілу конфіскованого.
Як правило, при розподілі враховується, наскільки істотною була іноземна
правова допомога. В американській практиці право на одержання більшої
частки належить країні, допомога якої виявилася вирішальною для
успішного завершення розгляду питання про конфіскацію.
Слід звернути увагу на те, що одним з найважливіших документів, що
регламентує на міжнародно-правовому рівні питання розшуку, арешту і
забезпечення конфіскації майна, отриманого злочинним шляхом, є
розроблена Радою Європи Конвенція про відмивання, виявлення, вилучення і
конфіскацію доходів від злочинної діяльності. Відповідно до цієї
Конвенції для здійснення конфіскації мають здійснюватися дії, необхідні
для виявлення і розшуку майна, а також для запобігання операцій з таким
майном (ст. З і 4). До загальних принципів міжнародного співробітництва
Конвенція відносить: неприпустимість невмотивованого відмовлення в
правовій допомозі, обов’язковість уживання заходів щодо забезпечення
конфіскації (ст. 11 — 17); неприпустимість посилання на банківську
таємницю як підставу для відмовлення в наданні правової допомоги (ст. 4,
18).
Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних
і кримінальних справах країн СНД (підписана у Мінську 22 січня 1993 р.
республіками Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова,
Російська Федерація, Таджикистан, Турк-меністан, Узбекистан та Україна)
містить такі основні положення.
Громадяни кожної з договірних сторін й інші особи, які проживають на їх
територіях, мають право вільно і безперешкодно звертатися до судів,
прокуратури й інших установ інших договірних сторін, виступати в ник,
подавати клопотання, заявляти позови і
здійснюзати інші процесуальні дії на тих само умовах, що встановлені
для їхніх громадян.
Учасники Конвенції мають надавати правову допомогу шляхом виконання
процесуальних та інших дій, передбачених законодавством сторони, яка
звертається за допомогою, зокрема щодо складання і пересилання
документів, пересилання і видачі речових доказів, проведення обшуків,
виїмок, експертиз, допитів обвинувачених, свідків, експертів, порушення
кримінального переслідування, розшуку й видачі осіб, які вчинили
злочини.
‘ При виконанні доручення про надання правової допомоги установа, якій
направлено запит, застосовує законодавство своєї країни. На прохання
установи, яка направила запит, установа, яка виконує запит, може
застосовувати й процесуальні норми сторони, яка направила запит, якщо
тільки вони не суперечать законодавству сторони, якій направлено запит.
Свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх
представники, а також експерт, які за викликом, направленим через
установу сторони, якій зроблено запит, з’являться в установу юстиції
сторони, яка зробила запит, не можуть бути, незалежно від свого
громадянства, притягнуті на її території до кримінальної чи
адміністративної відповідальності, взяті під варту і піддані покаранню
за діяння, вчинені до перетину її державного кордону. Такі особи не
можуть бути також піддані покаранню у зв’язку з їх показаннями як свідка
чи експертними висновками у кримінальній справі, за якою провадиться
розгляд. Проте зазначені особи втрачають цю гарантію, якщо вони не
залишать територію сторони, яка їх викликала, за можливості це зробити,
до закінчення 15 діб з того дня, коли установа юстиції, яка провадила їх
допит, сповістила їм, що в їхній подальшій присутності немає потреби. У
цей строк не зараховується час, протягом якого ці особи не зі своєї вини
не могли залишити територію сторони, яка їх викликала.
Свідку, експерту, а також потерпілому та його законному представникові
сторона, яка робила запит, відшкодовує витрати, пов’язані з проїздом і
перебуванням їх на її території, як і заробітну плату за дні, протягом
яких вони не працювали. Експерт, до того ж, має право на винагороду за
проведення експертизи. У виклику має бути вказано, які виплати вправі
отримати викликані особи. За їх клопотанням установа юстиції сторони,
яка зробила запит, сплачує аванс на покриття відповідних витрат.
Виклик свідка або експерта, який проживає на території однієї сторони,
до установи юстиції іншої сторони не може містити загрози застосування
засобів примусу в разі нез’явлення.
Договірні сторони на прохання одна до одної надають відповідно до свого
законодавства допомогу щодо встановлення адреси осіб, які проживають на
їх територіях.
Установи юстиції сторін надають взаємну допомогу у встановленні місця
роботи і доходів осіб, що проживають на території сторони, якій
надіслано запит, щодо яких установами юстиції сторони, яка зробила
запит, висунуто вимоги у цивільних, сімейних та кримінальних справах.
no
Стаття 31
Стаття 31
171
Договірні сторони зобов’язані на вимогу одна до одної видавати осіб,
які перебувають на їх території, для притягнення їх до кримінальної
відповідальності або для виконання вироку.
Видача особи для притягнення її до кримінальної відповідальності має
місце в тому разі, коли вона вчинила діяння, які за законами обох сторін
є караними і за вчинення яких передбачається покарання у виді
позбавлення волі строком не менше одного року.
Видача особи для виконання вироку провадиться в разі, коли ця особа
вчинила передбачене кримінальним законодавством обох сторін діяння, за
яке їй призначено покарання у виді позбавлення волі строком на шість
місяців і більше.
видача особи не провадиться у разі, якщо:
а) особа є громадянином сторони, від якої вимагається видача;
б) на момент одержання вимоги кримінальне переслідування
згідно із законодавством сторони, від якої вимагається видача, не
може бути порушено або вирок не може бути звернений до вико
нання внаслідок закінчення строку давності або на іншій законній
підставі;
в) щодо особи, яку вимагають видати, на території сторони, від
якої вимагається видача, за той же злочин було винесено вирок або
постанову про закриття провадження у справі, що набрали закон
ної сили;
г) злочин відповідно до законодавства тієї чи іншої із сторін пе
реслідується у порядку приватного обвинувачення (за заявою по
терпілого).
У видачі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв’язку з яким вона
вимагається, вчинено на території сторони, яка отримала запит про
видачу.
Вимога про видачу має містити такі дані:
а) найменування установи, яка направляє запит;
б) опис фактичних обставин діяння і текст закону сторони, яка
надіслала запит, на підставі якого це діяння визнається злочином;
в) прізвище, ім’я, по батькові особи, яка підлягає видачі, її гро
мадянство, місце проживання або перебування, за можливості —
опис зовнішності та інші відомості про його особу:
г) зазначення розміру шкоди, заподіяної злочином.
До вимоги про видачу особи для притягнення до кримінальної
відповідальності має бути додано завірену копію постанови про взяття під
варту.
До вимоги про видачу особи для виконання вироку мають бути додані
завірена копія вироку з відміткою про набрання ним законної сили і текст
норми кримінального закону, на підставі якої особу засуджено. Якщо
засуджений вже відбув частину покарання, повідомляються також дані і про
це.
Одержавши вимогу, сторона, якій направлено звернення, негайно вживає
заходів до взяття під варту особи, яку вимагають видати.
Особа, яку вимагають видати, може бути взята під варту на підставі
клопотання і до одержання вимоги про видачу. У клопотанні мають бути
посилання на постанову про взяття під варту або на вирок, що набрав
законної сили, і вказівка на те, що вимога про видачу буде надана
додатково. Клопотання про взяття під варту
може бути передано поштою, телеграфом, телексом або телефаксом. Особу
може бути затримано і без клопотання, якщо є передбачені законодавством
підстави підозрювати, що вона вчинила на території іншої сторони злочин,
що тягає за собою видачу.
Про взяття під варту або затримання особи, яку вимагається видати,
необхідно повідомити іншу сторону.
У разі якщо вимоги про видачу надійдуть від кількох держав, сторона, до
якої звертаються, самостійно вирішує, яка з цих вимог має бути
задоволена.
Щодо кримінального переслідування виданої особи передбачається таке
обмеження: без згоди сторони, яка видала особу, останню не можна
притягти до кримінальної відповідальності або піддати покаранню за
вчинений до її видачі злочин, за який її не було видано.
Сторона, до якої звернуто запит про видачу особи, повідомляє стороні,
яка направила запит, про місце і час видачі. У разі якщо сторона, яка
направила запит, не прийме особу, яка підлягає видачі, протягом 15 днів
після узгодженої дати передачі, ця особа має бути звільнена з-під варти.
Сторони повідомляють одна одну про результати провадження у кримінальній
справі проти виданої особи. На вимогу сторони, яка видала особу, їй
надсилається і копія остаточного рішення.
Транзитні перевезення виданих осіб здійснюються з додержанням таких
умов.
Сторона — учасниця договору за клопотанням другої сторони дозволяє
транзитне перевезення своєю територією осіб, виданих другій стороні
третьою державою.
Клопотання про дозвіл на таке перевезення розглядається у тому ж
порядку, щб й вимога про видачу.
Сторона, до якої звертаються, дозволяє перевезення таким способом, який
вона вважає найбільш доцільним.
Витрати, пов’язані з видачею, несе та сторона, на території якої вони
виникли, а витрати, пов’язані з транзитним перевезенням,— сторона, яка
звернулась з клопотанням про таке перевезення.
Кримінальне переслідування здійснюється у такому порядку.
Кожна сторона договірних відносин зобов’язана за дорученням іншої
сторони здійснювати відповідно до свого законодавства кримінальне
переслідування проти власних громадян, підозрюваних у тому, що вони
вчинили злочин на території сторони, яка направила запит про видачу.
Якщо злочин, з приводу якого порушено кримінальну справу, тягне за собою
цивільно-правові вимоги з боку осіб, які потерпіли збиток від цього
злочину, такі вимоги, за наявності клопотань про відшкодування шкоди,
розглядаються у даній справі.
У дорученні про здійснення кримінального переслідування мають бути
зазначені:
а) найменування установи, яка направляє запит;
б) опис діяння, у зв’язку з яким направлено доручення про
здійснення переслідування;
в) якомога точніші час і місце вчинення діяння;
172
Стаття 31
г) текст статті закону сторони, яка звертається із запитом, на
підставі якого діяння визнається злочином, а також текст інших за
конодавчих норм, що мають істотне значення для провадження у
справі;
д) прізвище та ім’я підозрюваної особи, D громадянство, а також
інші відомості про її особистість;
є) заяви потерпілих у кримінальних справах, порушуваних за заявою
потерпілого, і заяви про відшкодування шкоди;
ж) розмір шкоди, заподіяної злочином.
До доручення додаються матеріали кримінального переслідування які є у
розпорядженні сторони, що зробила запит, а також докази.
У разі направлення стороною, яка робить запит, порушеної криміна\ьної
справи розслідування у цій справі продовжує сторона, якій зроблено
запит, відповідно до свого законодавства. Кожний із документів, що є у
справі, має бути засвідчений гербовою печаткою компетентної установи
юстиції сторони, яка робить запит.
Якщо одній зі сторін направлено доручення про здійснення кримінального
переслідування після набрання законної сили вироком або прийняття
установою сторони, яка отримала запит, іншого остаточного рішення,
кримінальна справа не може бути порушена установою сторони, яка
направляє запит, а порушена нею справа підлягає закриттю.
У випадку, коли одна особа або група осіб звинувачуються у вчиненні
кількох злочинів, справи по яких підсудні судам двох чи більше сторін,
розглядати їх має суд тієї сторони, на території якої закінчено
попереднє розслідування. У такому разі справа розглядається за правилами
судочинства цієї сторони.
У разі виникнення необхідності передачі предметів сторони зобов’язані
передавати одна одній: а) предмети, які були використані при вчиненні
злочину, що тягне за собою видачу особи, у тому числі знаряддя злочину,
предмети, які були придбані в результаті злочину або як винагорода за
нього, або ж предмети, які злочинець отримав взамін предметів, придбаних
таким чином; б) предмети, які можуть мати значення доказів у
кримінальній справі; ці предмети передаються і в тому разі, коли видача
злочинця не може бути здійснена через його смерть, втечу або в силу
інших обставин.
Кожна із сторін повинна щорічно повідомляти іншим сторонам відомості про
обвинувальні вироки, що набрали законної сили, винесені її судами щодо
громадян відповідної сторони, водночас пересилаючи відбитки пальців
засуджених.
Кожна із сторін має надавати іншим сторонам безплатно на їх прохання
відомості про судимості осіб, засуджених раніше її судами, якщо ці особи
притягуються до кримінальної відповідальності на території сторони, яка
робить запит-
Зносини з питань видачі, кримінального переслідування, а також виконання
слідчих доручень, які зачіпають права громадян і вимагають санкції
прокурора, здійснюються Генеральними прокурорами (прокурорами) сторін.
Інтерпол — міжнародна організація кримінальної поліції, створена для
координації взаємодії правоохоронних органів держав та
173
Стаття 31
здійснення спільних заходів по боротьбі з міжнародною злочинністю.
Ця організація фактично була заснована в 1914 році на 1 Конгресі
Кримінальної поліції в Монако. 7 вересня 1923 року на 2 Міжнародному
конгресі Кримінальної поліції в Австрії була створена Міжнародна комісія
Кримінальної поліції (IPC) зі штаб-квартирою у Відні. В 1946 році в
Брюсселі на черговій конференції було прийнято перший статут Інтерполу,
а його штаб-квартирою визначено Париж. В 1956 році прийнято новий статут
Інтерполу.
У листопаді 1992 року на 61 Генеральній Асамблеї Інтерполу в Дакарі
(Сенегал) Україна була прийнята членом цієї організації. Як кожен із
членів, вона сплачує визначений для неї однорічний внесок у сумі 259 500
швейцарських франків. Положення про Національне центральне бюро
Інтерполу затверджене Постановою Кабінету Міністрів України № 220 від 25
березня 1993 року. Нині в роботі Інтерполу бере участь понад 175 країн.
Інтерпол ставить перед собою такі завдашія: вдосконалення
співробітництва правоохоронних органів та забезпечення їх широкої
взаємодії в сфері боротьби зі злочинністю на основі дотримання вимог
Декларації прав людини та національного законодавства країн-учасниць;
створення і розвиток закладів сприяння попередженню і боротьбі зі
злочинністю.
Інтерпол має таку структуру своєї організації: Генеральна Асамблея,
Виконавчий комітет, Генеральній секретаріат, Національні центральні бюро
Інтерполу.
Генераль-ча Асамблея — вищий орган управління Інтерполу який утворюють
делегати країн-учасниць, що збираються на сесії один раз в рік.
Виконавчий комітет складається з Президента, трьох Віце-президентів та
дев’яти делегатів, які обираються Генеральною Асамблеєю.
Генеральний секретаріат — основний виконавчий орган Інтерполу, до якого
належать поліцейський, інформаційно-довідковий та інші відділи.
Склад Генерального секретаріату становить близько 260 осіб, серед яких і
поліцейські, відряджені до складу Інтерполу країнами-учасницями. Роботою
Генерального Секретаріату керує Генеральний секретар, який
затверджується на цій посаді Генеральною Асамблеєю строком на 5 років.
Генеральний секретаріат виступає як міжнародний центр боротьби зі
злочинністю і діє як спеціалізований інформаційний центр, організує
розшук злочинців через Національні центральні бюро Інтерполу
країн-учасниць.
Для виконання цих функцій в поліцейський відділ входять підвідділи і
групи, що безпосередньо займаються організацією взаємодії по боротьбі з
міжнародним тероризмом, організованою злочинністю, незаконним Обігом
наркотиків, економічними та фінансовими злочинами, фальшивомонетництвом,
злочинами проти власності.
Повноваження Українського національного центрального бюро Інтерполу
відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України
174
Стаття 31
* 220 від 25 березня 1993 року покладаються на МВС, у рамках якого
створюється робочий апарат Бюро. Укрбюро Інтерполу забезпечує:
співробітництво правоохоронних органів України та зарубіжних країн як у
цілому, так і в окремих напрямках боротьби зі злочинністю і надання
можливості для: підготовки та надсилання ініціативних запитів за кордон;
підготовки та надсилання відповідей на запити зарубіжних правоохоронних
органів; обміну опе-оативно-розшуковою, оперативно-довідковою та
криміналістичною інформацією про підготовку і вчинення злочинів та
причетних до них осіб, а також архівною та, в окремих випадках,
процесуальною інформацією; обміну науково-технічною та іншою інформацією
з питань боротьби зі злочинністю;
організацію взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними
органами держав — членів Інтерполу в боротьбі зі злочинністю;
оцінку рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний
характер, і злочинної діяльності громадян України за кордоном.
Для вирішення названих завдань Українське бюро Інтерполу здійснює такі
функції:
— забезпечує обмін офіційною та конфіденційною (оператив-
но-розшуковою) інформацією у межах Інтерполу та право
охоронних органів України з питань боротьби зі злочинністю;
надсилає до Генерального секретаріату і національних центральних бюро
держав — членів Інтерполу запити та відомості правоохоронних органів
країни, пов’язані з інформацією про злочини і злочинців, розшукуваних
осіб, предмети, документи, здійснення нагляду за особами, які
підозрюються у вчиненні злочинів, тощо;
приймає і контролює реалізацію запитів та інформацій Генерального
секретаріату і національних центральних бюро держав — членів Інтерполу;
сприяє представникам компетентних органів зарубіжних держав, які прибули
в Україну для здійснення оперативно-розшу-кових та інших заходів,
пов’язаних з боротьбою зі злочинністю;
терміново інформує національні центральні бюро держав — членів Інтерполу
про випадки безпосереднього звернення до їх компетентних органів
правоохоронних органів країни;
у разі необхідності подає до Генерального секретаріату і до національних
центральних бюро держав — членів Інтерполу зведену інформацію про
злочини, скоєні іноземними громадянами на.те-риторії України, а також
іноземних громадян, яких затримано в Україні за підозрою у вчиненні
злочинів, притягнуто до кримінальної відповідальності або засуджено;
складає на підставі інформації, що надходить від правоохоронних органів
країни, звіти, передбачені Інтерполом і надсилає їх до Генерального
секретаріату;
готує аналітичні огляди, звіти та узагальнення за матеріалами Інтерполу
з проблем боротьби зі злочинністю;
175
Стаття 31
формує на підставі інформації, одержаної під час своєї діяль
ності, банк даних про злочини і злочинців, розшукуваних осіб,
предмети і документи;
бере участь у розробці проектів законодавчих і нормативних актів, що
регламентують роботу, спрямовану на боротьбу зі злочинністю;
контролює в межах своєї компетенції додержання міжнародних договорів
України щодо боротьби зі злочинністю;
замовляє в бібліотеці Генерального секретаріату Інтерполу законодавчі та
нормативні акти держав — членів Інтерполу з питань боротьби зі
злочинністю, міжнародно-правові документи, угоди, що регламентують
міжнародне співробітництво у цьому напрямі, а також документи про
діяльність поліції; формує банк даних з такої інформації.
Укрбюро Інтерполу отримує інформацію від правоохоронних органів,
центральних і місцевих органів державної виконавчої влади України з
питань, що належать до його компетенції, та надає їм отриману по лінії
Інтерполу інформацію безплатно.
Для розробки пропозицій щодо боротьби зі злочинністю, яка має
транснаціональний характер або виходить за межі країни, Укрбюро
Інтерполу може звертатися до радників, які виконують виключно
консультаційні функції на договірних засадах. Склад радників
визначається МВС за погодженням з Мін’юстом і Службою безпеки. Структура
і штати робочого апарату Укрбюро Інтерполу затверджуються Міністром
внутрішніх справ.
Інструкцією “Про порядок використання правоохоронними органами
можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у
попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів”, затвердженою Наказом
МВС України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України,
Держкомкордону України, Державної митної служби України, Державної
податкової адміністрації України № 3/1/2/5/2/2 від 9 січня 1997 року,
визначено такі порядок і процесуальна форма взаємодії органів дізнання і
попереднього слідства та інших правоохоронних органів України з
правоохоронними органами інших держав.
Запити та інші документи, які надсилаються до НЦБ, повинні мати
необхідні реквізити: назва органу, його повна адреса, телефон, телетайп
або факс, вихідний номер та номер посилання (за наявності його),
прізвище та телефон виконавця.
Запити та інші документи виконуються лише у друкованому вигляді і
підписуються керівниками органу.
Запити та інші види документів надсилаються на адресу:
2252024, м. Київ, вул. акад. Богомольця, 10, тел.(044)291- 1641, факс
(044) 291-1934; телетайп 131755 ИНПОЛ. телекс 131269 IPUKR SU.
Запити до НЦБ надсилаються, як правило, через підрозділи Укрбюро
Інтерполу в головних управліннях МВС України в Криму, м. Києві та
Київській області, управліннях МВС України в областях та м. Севастополі.
Запити, одержані правоохоронними органами України з НЦБ, виконуються у
такі терміни: з поміткою “терміново” — протягом
176
Стаття 31
Стаття 31
177
доби з часу надходження; “звичайно – в якомога коротший термін але не
більше десяти діб; “не терміново — в якомога коротший термін або до
вказаної у запиті дати, але не більше одного
місяця. . , „ .„
Відповідальність за своєчасне та якісне виконання запитів НЦБ
несе керівник органу, куди надійшов запит для виконання. При
неможливості своєчасно виконати запит керівник зазначеного органу
письмово інформує НЦБ про обставини та причини, що перешкоджають
своєчасному виконанню.
Змінити термін виконання запиту за наявності об’єктивних обставин, а
також зняти з контролю виконаний запит може лише керівник, який дав
доручення до виконання, або особа, яка його заміщає.
Зупинити виконання запиту або скасувати його має право лише начальник
НЦБ та його заступники, НЦБ країни — ініціатора запиту, або Генеральний
секретаріат Інтерполу.
НЦБ відмовляє повністю або частково у виконанні запитів;
які не стосуються компетенції Інтерполу;
які пов’язані зі злочинами політичного, військового, релігійного чи
расового характеру;
виконання яких призведе до порушення: а) суверенітету та безпеки
України; б) законодавства України чи держави, куди надсилається запит;
в) прав людини;
якщо вони оформлені з порушенням встановлених вимог;
якщо вони надійшли від відомств, установ та організацій, що відповідно
до законодавства України не є правоохоронними органами1;
якщо вони надійшли від фізичних осіб.
Про відмову у виконанні запиту НЦБ письмово інформує ініціатора із
зазначенням причин відмови.
Перевірка з використанням каналів та можливостей НЦБ може здійснюватися
стосовно будь-яких діянь, визначених кримінальним законодавством як
злочини, окрім тих, які мають військовий, політичний, релігійний чи
расовий характер.
Особливості взаємодії при розкритті і розслідуванні злочинів у сфері
економіки та фінансів.
Під час проведення оперативно-розшукових заходів та слідчих дій,
пов’язаних з розкриттям злочинів у сфері економіки та фінансів, через
НЦБ можна одержувати з Генерального секретаріату або НЦБ Інтерполу в
зарубіжних країнах таку інформацію:
а) офіційні назви комерційних структур (фірм, спільних
підприємств тощо) та інших юридичних осіб — суб’єктів
підприємницької діяльності, розташованих за кордоном;
б) дату їх реєстрації у відповідних державних органах, юридичну
адресу, номери телефонів та інших телекомунікаційних засобів;
в) прізвища та імена керівників таких структур;
1 Під правоохоронними органами України стосовно боротьби з міжнародною
злочинністю маються на увазі органи Міністерства внутрішніх справ,
Генеральної прокуратури, Служби безпеки, Держкомкордону, Державної
митної служби, Державної податкової адміністрації України.
г) основні напрямки діяльності;
д) розміри статутного капіталу;
є) відомості про припинення діяльності;
ж) відомості кримінального характеру стосовно їхніх керівників та інших
працівників.
Відомості про відкриття фізичними особами, в тому числі громадянами
України, та юридичними особами фінансових рахунків у зарубіжних банках,
а також про рух коштів по них, про укладення угод між українськими та
закордонними юридичними особами становлять, як правило, банківську чи
комерційну таємницю і можуть повідомлятися іноземними правоохоронними
органами лише після розгляду офіційного звернення Генеральної
прокуратури України верховним органом юстиції (прокуратури) запитуваної
держави в порядку надання правової допомоги в кримінальній справі.
З деяких країн можливе отримання інформації про укладені інофірмами
угоди з українськими юридичними та фізичними особами або за їх участю та
про наслідки їх виконання.
Запити з питань розкриття і розслідування злочинів у сфері економіки і
фінансів, а також причетних до них осіб, що надсилаються до НЦБ
Інтерполу для подальшого скерування правоохоронним органам зарубіжних
держав, повинні містити такі відомості:
а) конкретні факти, які є підставою для звернення до правоохо
ронних органів зарубіжних держав: наявність кримінальної справи,
її номер, дата і стаття кримінального закону, за якою вона порушена,
орган, що провадить розслідування; заведена оперативно-розшукова
справа, її номер; перевірка оперативної чи іншої інформації, номер
оперативного повідомлення або відповідного документа;
б) анкетні дані особи, щодо якої робиться запит; за наявності
кримінальної справи, процесуальний стан цієї особи, якщо обвину
вачений — який, ким і коли обраний запобіжний захід;
в) обставини злочину або характер наявних відомостей із зазна
ченням способу вчинення конкретних злочинних діянь обвинува
ченими або підозрюваними особами.
Особливості взаємодії при розкритті і розслідуванні злочинів у сфері
боротьби з незаконним виготовленням підроблених грошових знаків.
Науково-дослідницьке експертно-криміналістичне управління МВС України чи
центральний криміналістичний підрозділ іншого правоохоронного органу у
разі виявлення на території України фальшивих грошових знаків іноземних
держав протягом 5 діб після завершення відповідного криміналістичного
дослідження інформує про це НЦБ Інтерполу.
У повідомленні до НЦБ зазначаються: назва країни та грошового знака;
кількість купюр та їх номінальна вартість; спосіб підробки; обставини
вилучення; номер кримінальної, оперативно-розшукової справи, матеріалу
перевірки та орган, у провадженні якого вона знаходиться; дані про особу
(осіб), у якої (яких) було вилучено фальшиві грошові знаки.
На підставі одержаних матеріалів НЦБ готує і надсилає інформацію в
Генеральний секретаріат Інтерполу.
178
Стаття 31
У разі затримання іноземного громадянина за злочин, пов’язаний з
підробкою грошових знаків, правоохоронний орган України направляє в НЦБ
анкетні дані затриманої особи для перевірки за кримінальними обліками
Генерального секретаріату Інтерполу та правоохоронних органів країни
його проживання, а також для залиту інформації про інших осіб, причетних
до виготовлення або збуту підроблених грошових знаків.
У сфері попередження, розкриття та розслідування злочинів, пов’язаних з
транспортними засобами, правоохоронні органи, використовуючи канали НЦБ,
мають можливість»
а) запитати відомості про власника транспортного засобу,
зареєстрованого за кордоном;
б) запитати інформацію про дату та місце взяття на облік тран
спортного засобу чи зняття з обліку;
в) перевірити транспортний засіб за обліками викраденого ав
тотранспорту в зарубіжних країнах;
г) ідентифікувати іноземний автомобіль чи його номерні знаки;
д) оголосити міжнародний розшук викраденого в Україні тран
спортного засобу, поставити його на облік у Генеральному секре
таріаті Інтерполу та в правоохоронних органах інших держав —
членів організації;
є) ідентифікувати реєстраційні документи транспортного засобу;
ж) здійснювати обмін інформацією щодо порядку повернення викраденого
транспортного засобу законному власникові.
У запитах на перевірку транспортного засобу каналами Інтерполу необхідно
вказувати: марку (модель) транспортного засобу, що перевіряється, рік
його випуску та колір; повний ідентифікаційний номер (VIN), що
складається із сімнадцятизначної комбінації цифр та літер у латинській
транскрипції (наприклад WDB 172 804 ЇВ 549 042), а також номер двигуна
та інші необхідні дані.
Особливості взаємодії при розкритті і розслідуванні злочинів у сфері
боротьби з посяганнями на культурні цінності та предмети антикваріату
По даних категоріях справ правоохоронні органи України мають змогу
одержати каналами Інтерполу відомості про:
а) підозрюваних і звинувачуваних та їх зв’язки;
б) місцеперебування або проживання підозрюваних та звинува
чуваних, що виїхали за кордон (за наявності повних анкетних даних
на них та відомостей про виїзд у конкретну країну);
в) наявність та адресу фірми (компанії), магазинів, які
спеціалізуються на торгівлі культурними цінностями;
г) виставлення конкретних творів мистецтва на відомих
аукціонах (Сотбі, Крісті та інших);
д) ідентифікацію викраденого чи вилученого предмета.
За наявності достатніх підстав вважати, що мав місце факт вивезення
викрадених в Україні культурних цінностей, предметів антикваріату за
кордон, до запиту в НЦБ додається формуляр, який заповнюється на кожен
предмет окремо.
При заповненні формуляра необхідно додати фотографію (по можливості
кольорову) розшукуваного предмета.
179
Стаття 31
У разі одержання відомостей про виїзд за кордон осіб, причетних до
викрадення культурних цінностей та предметів антикваріату, в запиті до
НЦБ необхідно вказати: повні анкетні дані цих осіб та номери їх
закордонних паспортів; відомості про попередні виїзди цих осіб за кордон
(коли, в які країни, з якою метою). До запиту додаються фотографії цих
осіб.
Особливості взаємодії при розкритті і розслідуванні злочинів у сфері
боротьби з незаконним обігом наркотиків
Правоохоронні органи України за відповідними запитами мають можливість
одержати з Генерального секретаріату Інтерполу та Національних
центральних бюро Інтерполу зарубіжних країн таку інформацію:
а) про осіб, які проходять по справах стосовно незаконного обігу
наркотиків;
б) про злочинні угруповання, які займаються наркобізкесом;
в) про факти вилучення наркотиків;
г) про основні види наркотичних засобів та психотропних речо
вин, що перебувають у незаконному обігу;
д) еро нові види наркотиків, які з’явилися в обігу;
є) про методи нелегального виготовлення наркотиків, виявлені підпільні
лабораторії;
ж) про канали транспортування та методи прихозування;
з) матеріали міжнародних конференцій, симпозіумів, робочих
зустрічей та інших нарад по лінії Інтерполу з проблем боротьби з
незаконним обігом наркотиків та психотропних речовин,
періодичні видання, підготовлені Генеральним секретаріатом Інтер
полу з цих питань;
и) огляди діяльності (аналіз вилучених наркотичних речовин, тенденції у
боротьбі з наркобизнесом, інформаційні матеріали про діяльність
спеціальних служб поліції різних країн та інше).
За допомогою запиту до Інтерполу можливо: перевірити особу за
кримінальними обліками; ідентифікувати осіб; встановити місцезнаходження
осіб.
За наявності відповідних даних і підстав правоохоронні органи України
каналами НЦБ можуть координувати з правоохоронними органами інших країн
спільні операції, які проводяться методом контрольованої поставки, та
інші оперативно-розшукові заходи.
За необхідності проведення оперативно-розшукових заходів кримінальною
поліцією інших країн щодо конкретних осіб, причетних до незаконного
обігу наркотиків і розшукуваних за кордоном, увесь комплекс пов’язаних з
цим питань працівникам NIBC України необхідно узгоджувати з Управлінням
по боротьбі з незаконним обігом наркотиків МВС України.
Ідентифікація та перевірка осіб за обліками поліцій зарубіжних країн. З
метою встановлення осіб, які вчинили злочини, правоохоронні органи за
наявності відбитків пальців (утому числі вилучених з місць вчинення
злочинів) можуть звертатися до Генерального секретаріату Інтерполу та
Національних центральних бюро Інтерполу зарубіжних країн за сприянням з
цих питань.
181
180
Стаття 31
Міжнародний розшук каналами Інтерполу. Використовуючи систему
міжнародного розшуку в межах Інтерполу, правоохоронні органи України
мають можливість:
одержати інформацію про місцеперебування за кордоном та вид занять
розшукуваних осіб: підозрюваних у вчиненні злочинів, звинувачуваних,
засуджених, які ухиляються від кримінальної відповідальності чи
відбування покарання, з подальшою їх екстрадицією (видачею);
встановити контроль за діяльністю та пересуванням осіб, які
переховуються від правоохоронних органів за межами України;
встановити місцезнаходження особи, яка виїхала за кордон і пропала
безвісти;
ідентифікувати особу;
ідентифікувати непізнані трупи.
Підставою для міжнародного розшуку громадян України є запит
правоохоронного органу, надісланий до НЦБ. У запиті повинна бути
викладена повна та об’єктивна інформація про події і розшукуваних осіб,
який запобіжний захід обрано слідчими органами, заходи, які, з точки
зору ініціатора розшуку, доцільно вжити щодо розшукуваної особи у разі
виявлення її на території іноземної держави. Такими заходами, як
правило, можуть бути: встановлення контролю за пересуванням розшукуваної
особи; затримання та арешт розшукуваної особи з наступною її
екстрадицією. У цьому разі ініціатор розшуку в запиті до НЦБ гарантує,
що при затриманні та арешті розшукуваної особи на території іншої
держави до її компетентних органів буде обов’язково надіслано клопотання
про екстрадицію цієї особи
НЦБ вивчає одержані матеріали, при потребі запитує в ініціатора
додаткові відомості і, за прийнятими Інтерполом правилами, надсилає
запит до Генерального секретаріату Інтерполу або в Національне
центральне бюро Інтерполу відповідної країни.
Після одержання даних про місцеперебування розшукуваної особи за
кордоном НЦБ доводить одержану інформацію до відома ініціатора розшуку;
повідомляє Генеральну прокуратуру України та інші правоохоронні органи
або їх структурні підрозділи за підслідністю.
Орган — ініціатор розшуку, отримавши інформацію про місцеперебування
розшукуваної особи за кордоном, готує і не пізніше 10 днів з моменту
отримання такої інформації надсилає обґрунтований запит про її видачу,
до якого додаються такі документи: копія постанови про обрання
запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або копія вироку з
підтвердженням того, що вирок набрав законної сили, завірені гербовою
печаткою того органу, який виніс цю постанову (вирок); довідка про
докази, якими підтверджується вина розшукуваної особи у вчиненні
злочину, або копія постанови про притягнення цієї особи як
обвинуваченого; завірений текст закону (статті Кримінального кодексу
України), за яким кваліфікується злочин; повні дані про розшукувану
особу, щодо якої робиться запит про видачу; довідка про попередні
судимості; довідка про розмір невідбутого покарання (у випадках, коли
запит про видачу робиться щоА° особи, яка вже відбула частину призна-
Г.таття 31
ченого судом покарання); постанова слідчого (суду) про розшук особи;
відомості про матеріальні збитки, заподіяні внаслідок злочину; дві
фотокартки та дактилокарта розшукуваної особи (за наявності).
Текст запиту та інші названі вище документи надаються також
перекладеними на державну мову країни, з якої підлягає видачі
розшукувана особа.. Перекладені тексти підписуються перекладачем і
завіряються його печаткою (печаткою бюро перекладів, за відсутності —
нотаріально).
Генеральна прокуратура України після вивчення та перевірки матеріалів у
разі належного їх оформлення надсилає відповідному органу іноземної
держави запит про видачу (екстрадицію) розшукуваної особи.
У разі надходження від органів іноземної держави згоди на видачу
розшукуваної особи і повідомлення про її затримання (арешт) Генеральна
прокуратура України дає доручення відповідним правоохоронним органам про
прийом цієї особи.
Прийом осіб, які видаються іншою державою, здійснюється, як правило,
через контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України й
оформляється спеціальним протоколом. При цьому обов’язкова присутність
представників прокуратури та прикордонних військ.
В окремих випадках за погодженням Генеральної прокуратури України з
відповідними органами інших держав прийом осіб, які видаються, може
здійснюватися також за межами України.
Запити правоохоронних органів зарубіжних країн, що надійшли до
правоохоронних органів України по каналах Інтерполу, є правомірною
підставою для здійснення міжнародного розшуку на території України.
Особливості взаємодії правоохоронних органів України з правоохоронними
органами зарубіжних країн каналами Інтерполу при виконанні
кримінально-процесуальних дій.
Питання виконання окремих слідчих дій (допиту, впізнання, обшуку, арешту
та інших), а також екстрадиції та отримання відомостей про рух коштів на
банківських рахунках на території зарубіжних держав вирішуються в
порядку надання правової допомоги і належать до компетенції Генеральної
прокуратури України, у зв’язку з чим правоохоронні органи звертаються
через відповідних прокурорів, які здійснюють нагляд, до Генеральної
прокуратури України з клопотанням про підготовку звернення до
центрального органу юстиції (прокуратури) відповідної країни із запитом
про надання правової допомоги.
За дорученням Генеральної прокуратури України НЦБ по каналах Інтерполу
надсилає через Національне центральне бюро Інтерполу запитуваної країни
(країн) копії перекладеного на іноземну мову запиту про правову
допомогу, організовує розшук із залученням Національного центрального
бюро Інтерполу однієї або кількох країн, де, вірогідно, знаходиться
розшукуваний, а також використовує можливості Генерального секретаріату
Інтерполу відповідних національних центральних бюро Інтерполу для
сприяння виконанню запиту про правову допомогу.
182
Стаття 32
Маємо повідомити, що з 25 липня 2000 року в рамках Інтерполу діє новий
підрозділ — Європол, який займається розслідуванням фінансових злочинів.
Цікава і дуже важлива особливість роботи підрозділів Європолу в тім, що
його представники мають юридичні підстави і реальну змогу діяти в
будь-якій країні Євросоюзу без попередньої згоди на це її органів
влади1. Це положення заслуговує вивчення, оскільки спрощує можливості
протидії злочинності, але потребує узгодження з концепціями суверенної
правової держави.
Стаття 32. Роз’яснення значення термінів Кодексу
Терміни, що їх вжито в цьому Кодексі, коли немає окремих вказівок, мають
таке значення:
1Ь “Суд” — Верховний Суд України, Верховний суд Автономної Республіки
Крим, обласний. Київський і Севастопольський міські, міжобласний,
районний (міський), міжрайонний (окружний) суди, військовий суд, суддя,
який одноособово розглядає справу;
“Суд першої інстанції” — суд, що мас право винести вирок у справі;
“Апеляційний суд” — суд, що розглядає справи за апеляціями на вироки,
ухвали і постанови суду першої інстанції, які не набрали законної сили;
4) “Касаційний суд” — суд, що розглядає справи за
касаційними скаргами і поданнями в касаційному по
рядку;
5) “Суддя” — голова, заступник голови і суддя
відповідно Верховного Суду України, Верховного суду Ав
тономної Республіки Крим, обласного. Київського і Севас
топольського міських, міжобласного, районного (місько
го), міжрайонного (окружного), військового судів, народ
ний засідатель;
5-а) “Головуючий” — суддя, який головує при колегіальному розгляді
справи або розглядає справу одноособово;
6) “Прокурор” — Генеральний прокурор України,
прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор об
ласті, прокурор міста Києва, районний, міський прокурор,
військовий прокурор, транспортний прокурор та інші
прокурори, прирівняні до прокурорів областей, районних
або міських прокурорів, їх заступники і помічники, про
курори управлінь і відділів прокуратур, які діють у межах
своєї компетенції;
6-а) “Начальник слідчого відділу” — начальник Головного слідчого
управління, слідчого управління, відділу, відділення органів внутрішніх
справ, безпеки та його заступники, які діють у межах своєї компетенції,
а також податкової міліції;
7) “Слідчий” — слідчий прокуратури, слідчий органів
внутрішніх справ, слідчий органів безпеки, слідчий по
даткової міліції;
Турнье П. “Беловоротничковая” преступность в Европе и во Франции
//Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України.—
2001.— №1.— С.24-27.
Стаття 32-1 F«F
“Учасники процесу” — обвинувачений, підозрюваний, захисник, а також
потерпілийі цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні
представники;
“Обвинувач” — прокурор, що підтримує в суді державне обвинувачення, і
потерпілий в справах, передбачених частиною 1 статті 27 цього Кодексу та
в інших випадках, передбачених цим Кодексом;
10) “Законні представники” — батьки, опікуни, піклу
вальники даної особи або представники тих установ і
організацій, під опікою чи опікуванням яких вона пере
буває;
“Близькі родичі” — батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід,
баба, внуки;
“Вирок” — рішення суду першої інстанції про винність або невинність
особи;
“Ухвала” — всі рішення, крім вироку, які виніс суд першої апеляційної і
касаційної інстанції в судових засіданнях в колегіальному складі;
“Постанова” — рішення органу дізнання, слідчого і прокурора, а також
рішення, які виніс суддя одноособово чи апеляційний суд;
“Апеляція” — подання прокурора і скарга учасника процесу про скасування
або зміну судового рішення в апеляційному порядку;
(Пункт 16 статті 32 виключено на підставі Закону № 2533-ПІ (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
(Пункт П статті 32 виключено на підставі Закону № 2533-ПІ (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
(Пункт 18 статті 32 виключено на підставі Закону № 2533-ПІ (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
“Касаційне подання, касаційна скарга” — подання прокурора, скарга
учасника процесу про скасування або зміну судового рішення в касаційному
порядку;
“Протокол” — документ про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст
і наслідки.
(Стаття 32 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 13.06.63, №
117-08 від 30.08.71, № 52-09 від 18.07.75, № 6834-10 від 16.04.84, з
Законами № 246412 від 17.06.92, № 2857-12 від 15.12.92, № 4018-12 від
24.02.94, № 85/98-ВР від 05.02.98, № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 —
набуває чинності з 29.06.2001)
ш уз Г І Я д/« ?
(Стаття 32-1 виключена на підставі Указу ПВР № 6834-10 від 16.04.84)
Стаття 32-2.
(Стаття 32-2 виключена на підставі Указу ПВР № 6834-10 від 16.04.84)
Стаття 33
185
Глава 2 ПІДСУДНІСТЬ
Стаття 33. Підсудність справ районному (міському) суду
Районному (міському) суду підсудні всі кримінальні справи, крім справ,
підсудних вищестоящим судам і військовим судам.
(Стаття 33 із змінами, внесеними згідно з Законом № 4018-12 від
24.02.94)
Підсудність — це сукупність встановлених законом ознак кримінальних
справ, відповідно до яких встановлюється конкретний судовий орган,
компетентний проваджувати як суд першої інстанції судовий розгляд
кримінальної справи по суті пред’явленого обвинувачення і винести вирок.
Визначити підсудність означає з’ясувати, який саме суд має розглянути
конкретну справу.
Дотримання правил про підсудність сприяє реалізації принципу доступу до
правосуддя, права обвинуваченого предстати перед судом без зайвої
затримки, на швидкий і всебічний розгляд справи кваліфікованим
компетентним судом.
Розрізняють предметну (родову), персональну, територіальну підсудність,
спеціальну підсудність, підсудність за зв’язком справ та альтернативну
підсудність.
Предметна підсудність — це підсудність, за правилами якої розмежовується
компетенція судових органів і визначається, який саме суд розглядатиме
справу як суд першої інстанції залежно від характеру злочину і його
кваліфікації.
Наприклад, апеляційному суду Автономної Республіки Крим, апеляційним
судам областей, міст Києва і Севастополя підсудні такі кримінальні
справи:
про злочини проти основ національної безпеки України, передбачені
статтями 109—114 Кримінального кодексу України (2341-14);
про злочини, за вчинення яких Кримінальним кодексом України передбачено
покарання у виді довічного позбавлення волі. Всі інші справи
розглядаються місцевими судами.
Персональна підсудність визначається службовим станом підсудних, щодо
яких у чинному законодавстві міститься спеціальна вказівка про порядок
притягнення їх до кримінальної відповідальності. За персональною
підсудністю обов’язок розгляду справи покладається на судовий орган
залежно від суб’єкта злочину.
Наприклад, справи про злочини суддів всіх рангів, включаючи суддів
Конституційного Суду та Арбітражного Суду, розглядаються судами, не
нижче як обласного рівня, але зауважимо, що справа не може розглядатись
тим судом, в якому працював обвинувачений.
Територіальна підсудність — це підсудність, що визначається місцем
скоєння злочину. Кримінальна справа розглядається в тому суді, в районі
діяльності якого вчинено злочин. Якщо місця вчинення злочину встановити
не можна, то справа повинна бути розглянута судом, в районі діяльності
якого закінчено дізнання чи попереднє слідство в даній справі.
Підсудність за зв’язком справ — це підсудність, яка визначається
виходячи з положення закону про те, що доцільно об’єднання в одному
провадженні кримінальних справ з обвинуваченням кількох осіб —
співучасників учинення одного чи кількох злочинів або з обвинуваченням
однієї особи у вчиненні декількох злочинів (ст.26 КПК). Питання про
підсудність за зв’язком справ вирішується таким чином:
а) якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні
декількох злочинів, справи про які підсудні різнойменним судам,
то справа розглядається вищим із цих судів;
б) якщо особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні
декількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один із
злочинів підсудна спеціальному суду, то її розглядає цей суд;
в) якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні
декількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один із зло
чинів підсудна військовому суду, то справу розглядає військовий сул
Альтернативна підсудність означає, що судовий розгляд справи проводиться
тим органом, на території якого було порушено кримінальну справу, або
закінчено розслідування, або якому доручено розглянути справу вищим
судом.
Наприклад, у разі об’єднання в одному провадженні кримінальних справ по
обвинуваченню декількох осіб у вчиненні декількох злочинів, коли ці
справи підсудні двом або декільком однойменним судам, справу розглядає
той суд у районі діяльності якого було порушено кримінальну справу або
закінчено попереднє слідство чи дізнання (ст. 39 КПК України).
Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у
виді позбавлення волі на строк більш як десять років, розглядаються в
суді першої інстанції колегіально в складі трьох осіб, якщо підсудний
заявив клопотання про такий розгляд (ч. 2 ст. 17 КПК). Це також
альтернативна підсудність.
З метою забезпечення найбільш об’єктивного і повного розгляду справи, а
також найкращого забезпечення виховної ролі судового розгляду в окремих
випадках справа може бути передана на розгляд суду за місцем проживання
чи роботи обвинуваченого або за місцем знаходження більшості свідків.
У випадках особливої складності або важливості справи, підсудної
місцевому суду, апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні
суди областей, міст Києва і Севастополя мають право прийняти її до свого
провадження.
Передача в цих випадках справи з одного суду до іншого допускається лише
до початку її розгляду в судовому засіданні.
186
Стаття 33-1
Стаття 37
187
Стаття 33-1.
(Стаття 33-1 виключена на підставі Закону № 174/94-ВР від 21.09.94)
Стаття 34. Підсудність справ апеляційному суду Автономної Республіки
Крим, апеляційним судам областей, міст Києва і Севастополя
Апеляційному суду Автономної Республіки Крим, апеляційним судам
областей, міст Києва і Севастополя підсудні такі кримінальні справи:
про злочини проти основ національної безпеки України, передбачені
статтями 109-114 Кримінального кодексу України (2341-14);
про злочини, за вчинення яких Кримінальним кодексом України передбачене
покарання у виді довічного позбавлення волі.
У випадках особливої складності або важливості справи, підсудної
місцевому суду,— апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні
суди областей, міст Києва і Севастополя мають право прийняти її до свого
провадження.
(Стаття ЗА із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 6591-10 від
29.02.84, Г* 270-10 від 26.05.80, № 7373-11 від 14.04.89, із змінами,
внесеними згідно із Законами № 2947-12 від 28.12.93, № 4018-12 від
24.02.94. в редакції Закону № 174/94-ВР від 21.09.94, № 246/94-ВР від
15.11.94, № 552/97-ВР від 07.10.97, із змінами, внесеними згідно із
Законами № 1945-ІІІ (1945-14) від 14.09.2000, № 2533-111 (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001, в редакції Закону № 2670-111
(2670-14) від 12.07.2001)
Особливо складними або важливими справами слід вважати, окрім указаних в
цій статті, також справи, в яких встановлено, що дії обвинувачених
виходили за межі території, на які поширювалась юрисдикція нижчих судів.
Водночас, справи про злочини суддів усіх рангів, включаючи суддів
Конституційного Суду та Арбітражного Суду, розглядаються судами, не
нижче як апеляційного рівня, але зауважимо, що справа не може
розглядатись тим судом, в якому працював обвинувачений.
Верховний Суд України є судом касаційної інстанції і як суд першої
інстанції справи не розглядає.
Стаття 35.
(Статтю 35 виключено на підставі Закону № 2533-Ш (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Стаття 36. Підсудність справ військовим судам
Військовим судам гарнізонів як суду першої інстанції підсудні справи про
злочини осіб, які мають військове звання до підполковника, капітана
другого рангу включно, крім тих справ, які підсудні військовим судам
вищого рівня.
Військовим судам регіонів, Військово-Морських Сил як судам першої
інстанції підсудні:
справи про злочини осіб, які мають військове звання полковника, капітана
І рангу і вище;
справи про злочини осіб, які займають посаду від командира полку,
командира корабля І рангу і вище, а також осіб, рівних їм за службовим
становищем;
справи про всі злочини, за які в умовах мирного часу законом передбачена
можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
(Стаття 36 в редакції Закону № 4018-12 від 24.02.94, із змінами,
внесеними згідно із Законами № 1483-111 (1483-14) від 22.02.2000, №
2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Стаття 37. Територіальна підсудність
Кримінальна справа розглядається в тому суді, в районі діяльності якого
вчинено злочин. Якщо місця вчинення злочину встановити не можна, то
справа повинна бути розглянута судом, в районі діяльності якого
закінчено дізнання чи досудове слідство в даній справі.
Територіальна підсудність визначається за основною рисою — місцем
вчинення злочину. Місцем вчинення злочину є місце, де злочин було
розпочато, а якщо це не встановлено — відповідно місце, де мало місце
виконання злочинних дій чи було завершено злочин, або було його
припинено затриманням злочинця з речовим доказом. У справах з багатьма
епізодами, які мали місце в різних адміністративно-територіальних
районах, або коли місце вчинення злочину визначити важко чи зовсім
неможливо, підсудність слід визначати з урахуванням допоміжної риси —
місця закінчення розслідування.
Стаття 38. Передача справи з одного суду до іншого
З метою забезпечення найбільш об’єктивного і повного розгляду справи, а
також найкращого забезпечення виховної ролі судового розгляду, в окремих
випадках справа може бути передана на розгляд суду за місцем проживання
чи роботи обвинуваченого або за місцем знаходження більшості свідків.
Передача в цих випадках справи з одного суду до іншого допускається лише
до початку u розгляду в судовому засіданні.
Питання про передачу справи з одного районного (міського), міжрайонного
(окружного) суду до іншого чи з одного військового суду гарнізону до
іншого в межах Автономної Республіки Крим, однієї області, міст Києва і
Севастополя, одного військового регіону чи Військово-Морських Сил
вирішується головою відповідно Верховного суду Автономної Республіки
Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів, головою
військового суду регіону, Військово-Морських Сил.
Питання про передачу справи до суду іншої області або військового суду,
міжобласного суду або військового суду іншого регіону вирішується
Головою Верховного Суду України чи його заступником.
(Стаття 38 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84, Законами № 2857-12
188
Стаття ЗЭ
Стаття 42
189
Стаття 39. Визначення підсудності справ, які належать до компетенції
декількох однойменних судів
У разі об’єднання в одному провадженні кримінальних справ по
обвинуваченню декількох осіб у вчиненні декількох злочинів, коли ці
справи підсудні двом або декільком однойменним судам, справу розглядає
той суд, в районі діяльності якого було порушено кримінальну справу або
закінчено досудове слідство чи дізнання.
Стаття 40. Визначення підсудності справ, які належать до компетенції
різнойменних судів
Якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох
злочинів, справи про які підсудні різнойменним судам, то справа
розглядається вищестоящим з цих судів.
Якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох
злочинів і справа хоча б про одну з них або про один із злочинів
підсудна військовому суду, то справу розглядає військовий суд.
При обвинуваченні групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, що
не є військовими злочинами, якщо щодо хоча б одного з обвинувачених
справа підсудна загальному суду, справа щодо всіх обвинувачених
розглядається загальним судом.
(Стаття 40 із змінами, внесеними згідно з Законом № 4018-12 від
24.02.94)
Стаття 41. Направлення справи за підсудністю
Суддя, встановивши, що кримінальна справа не підсудна даному суду,
надсилає її за підсудністю; про це суддя виносить постанову.
Якщо підсудність справи іншому однойменному суду виявилася в судовому
засіданні, суд продовжує розгляд справи, коли це не може завдати шкоди
повноті і об’єктивності дослідження обставин справи. Коли ж не можна
забезпечити повноти і об’єктивності дослідження обставин справи, суд
надсилає справу за підсудністю, про що виносить ухвалу.
Суд, виявивши в судовому засіданні, що справа підсудна вищестоящому суду
або військовому суду, надсилає її за підсудністю.
Передача до нижчестоящого суду справи, початої розглядом у судовому
засіданні вищестоящого суду, не допускається.
(Стаття 41 із змінами, внесеними згідно з Законами № 4018-12 від
24.02.94, № 2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з
29.06.2001)
Якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох
злочинів, справи про які підсудні різнойменним судам, то справа
розглядається вищим з цих судів.
Підсудність кримінальної справи попередньо визначається прокурором при
направленні справи до суду. Остаточно підсудність визначається суддею
при попередньому розгляді справи.
Суддя, встановивши, що кримінальна справа не підсудна цьому суду,
надсилає її за підсудністю. Якщо підсудність справи іншому однойменному
суду виявилася в судовому засіданні, суд продовжує розгляд справи, коли
це не може завдати шкоди повноті й об’єктивності дослідження обставин
справи. Коли ж цього не можна забезпечити, суддя надсилає справу за
підсудністю, про що виносить постанову.
Суд, виявивши в судовому засіданні, що справа підсудна вищому або
спеціальному суду, надсилає її за підсудністю.
Кримінальна справа, надіслана з одного суду до іншого в порядку,
встановленому законом, має бути прийнята цим судом до свого провадження,
якщо при цьому не перевищується компетенція суду. Спори щодо підсудності
не допускаються.
Стаття 42. Недопустимість спорів про підсудність
Спори про підсудність між судами не допускаються. Кримінальна справа,
надіслана з одного суду до іншого в порядку, встановленому статтями 38 —
41 цього Кодексу, повинна бути прийнята цим судом до свого провадження,
якщо при цьому не перевищується компетенція суду.
Підсудність визначається відповідно до вимог закону і вирішується
прокурором при затвердженні обвинувального висновку.
Складнощі можуть виникати при визначенні підсудності за зв’язком справ.
У відповідних випадках підсудність вирішується так: якщо одна особа або
група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів, справи про які
підсудні різнойменним судам, то справа розглядається вищим з цих судів;
якщо особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів
і справа хоча б про одну з них або про один із злочинів підсудна
військовому суду, то її розглядає військовий суд.
Передача до нижчого суду справи, яку почали розглядати у судовому
засіданні вищого суду, не допускається.
Суд не вправі як приймати до свого провадження справу, розгляд якої буде
перевищенням його компетенції, так і відмовитись від розгляду
направленої йому справи, якщо такий розгляд буде в межах його
повноважень.
Стаття 43
191
Глава 3 УЧАСНИКИ ПРОЦЕСУ, ЇХ ПРАВА ї ОБОВ’ЯЗКИ
Стаття 43. Обвинувачений і його права
Обвинуваченим є особа, щодо яхої в установленому цим Кодексом порядку
винесена постанова про притягнення як обвинуваченого. Після призначення
справи до судового розгляду обвинувачений називається підсудним.
Обвинувачений має право: знати, в чому його обвинувачують; давати
показання з пред’явленого йому обвинувачення або відмовитися давати
показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним
до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися
після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами
справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції;
заявляти відводи; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду, а за наявності відповідних
підстав — на забезпечення безпеки.
Підсудний має право на останнє слово.
(Стаття 43 із змінами, внесеними згідно зУказом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84. Законами № 3780-12 від 23.12.93, № 1381-XIV (1381-14) від
13.01.2000, № 2533-ІП (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з
29.06.2001)
Су&єкти кримінального процесу — це особи, які вступають у
кримінально-процесуальні правовідносини у зв’язку з подією злочину, чиї
права, повноваження та обов’язки регламентуються чинним законодавством.
Усі особи, які вступають в процесуальні правовідносини, незалежно від
підстав і обсягу їх прав, повноважень чи обов’язків, стадії
кримінального процесу, в котрій вони беруть участь, чи тривалості їх
участі в процесі, є суб’єктами (учасниками) кримінального процесу. В
кримінально-процесуальні відносини різні особи втягуються по-різному.
Перші — в силу необхідності захищати свої права і законні інтереси
(потерпілий, цивільний позивач та інші); другі — в силу своїх посадових
обов’язків (слідчий, прокурор, суддя та інші); треті — за дорученням чи
угодою (представник цивільного позивача, захисник та інші); четверті —
притягаються до участі в процесі в примусовому порядку (обвинувачуваний,
підозрюваний, підсудний).
Усі суб’єкти {учасники) процесу характеризуються тим, що вони: а)
беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених
кримінально-процесуальним законом, за умови, що відсутні обставини, за
яких закон виключає можливість їх участі у справі; б) мають визначені
права та обов’язки (закон визначає порядок їх реалізації); в) діють у
кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов’язків у
встановленому порядку г) вступають у процесуальні правовідносини; д)
несуть відповідальність за невиконання своїх обов’язків або порушення
прав інших учасників.
Усі без винятку суб’єкти кримінального процесу зобов’язані дотримуватись
чинного законодавства, поважати честь і гідність інших учасників процесу
і мають право на забезпечення-особистої безпеки.
За характером виконуваних функцій, завдань і свого процесуального
статусу вони можуть бути поділені на чотири групи.
Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють
кримінально-процесуальне провадження: слідчий, начальник слідчого
відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, суд (суддя),
прокурор. Загальним для них є охорона державних інтересів та виконання
функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони
наділені владно-розпорядчими повноваженнями та повинні бути не
заінтересовані в результатах справи.
Особи, які мають та відстоюють самостійний інтерес: потерпілий,
підозрюваний, обвинувачений, правопорушник у справах протокольної форми
досудової підготовки матеріалів, цивільний позивач, цивільний
відповідач. За слушною думкою деяких вчених, сюди слід відносити і
жертву злочину — особу, яка постраждала від злочину, але до порушення
кримінальної справи ще не визнана потерпілим.
Особи, які захищають та представляють інтереси “третіх осіб”: захисник,
представник цивільного позивача, представник цивільного відповідача.
Спільним для них є те, що вони сприяють захисту прав осіб, які мають
свої інтереси. Вони не можуть бути допитані про обставини справи, що
стали відомі їм у зв’язку з виконуваною ними функцією.
Особи, які сприяють кримінальному судочинству: свідок, заявник про
злочин, поняті, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового
засідання та інші. Ці учасники кримінального процесу сприяють
кримінальному судочинству виконанням завдань, покладених на них законом.
Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом порядку
винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (ст. 43 КПК
України).
Притягнення як обвинуваченого відбувається на стадії попереднього
розслідування, коли зібрано достатні докази, що вказують на вчинення
злочину цією особою.
Після призначення справи до судового розгляду обвинувачений стає
підсудним.
193
і 92 Стаття 43
Обвинувачений не вважається винним, доки його винність не буде доведена
в передбаченому законом порядку та встановлена вироком суду, що набрав
законної сили.
Відстоюючи свої інтереси, обвинувачений має право: знати, в чому його
обвинувачують; давати показання за пред’явленим йому обвинуваченням або
відмовитися давати показання та відповідати на запитання; мати захисника
та побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти
клопотання; заявляти відводи; подавати скарги на дії та рішення особи,
яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду;
ознайомлюватися після закінчення попереднього слідства або дізнання з
усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої
інстанції, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
Підсудний, нарівні з цим, має право на останнє слово.
Обвинувачуваний має право на повагу до його честі і гідності захист його
життя і здоров’я, на поводження з ним як невинним до набрання
обвинувальним вироком законної сили, давати показання рідною мовою і
безкоштовно користуватись допомогою перекладача.
Реалізація прав обвинуваченого пов’язана зі вступом його у
правовідносини із слідчим та іншими учасниками процесу і здійснюється в
передбаченому законом порядку.
Порядок реалізації прав обвинуваченого.
1. Право обвинуваченого знати, в чому його обвинувачують.
Винісши мотивовану постанову про притягнення особи як обвину
ваченого з викладенням конкретних дій, що ставляться в вину, та
їх юридичної кваліфікації, слідчий не пізніше двох днів з моменту
винесення такої постанови зобов’язаний пред’явити її обвинуваче
ному та вручити йому копію постанови про притягнення як обви
нуваченого. Останній у такий самий строк має бути повідомлений
про всі зміни обвинувачення. Обвинувачений має бути допитаний
не пізніше однієї доби після висунення обвинувачення та мати мож
ливість дати свої пояснення і зробити зауваження. Під час
пред’явлення обвинувачення та допиту обвинуваченого обов’язко
вою є присутність захисника, крім випадків, коли він не бере участі
у справі взагалі. В суді в разі зміни обвинувачення прокурором
копія відповідної постанови прокурору має бути вручена підсудно
му та його захиснику та іншим сторонам, а розгляд справи відкла
дається на три доби, з тим щоб у підсудного було достатньо часу
на ознайомлення з новим обвинуваченням і підготовку до захисту
2. Право обвинуваченого давати показшшя або відмовитися да
вати показання та відповідати на запитання. Згідно зі ст. 63 Кон
ституції України ніхто не може примушуватись до давання пока
зань стосовно самого себе і не несе відповідальності за відмову від
давання показань стосовно самого себе.
Обвинувачений не несе ніякої відповідальності за відмову від давання
показань або за давання хибних показань. Давання показань — його право,
а не обов’язок.
Згодившись на давання показань, обвинувачений має знати, що його
показання можуть бути використані для доказування його винності.
Стаття 43
Допит обвинуваченого провадиться негайно і в усякому разі не пізніше
доби після пред’явлення обвинувачення. На початку допиту слідчий повинен
запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред’явленому
обвинуваченні, після чого запропонувати йому дати показання по суті
обвинувачення. Обвинувачений має право викласти свої показання
власноручно, а також скористатися послугами перекладача. Доводи
обвинуваченого мають бути ретельно та всебічно перевірені.
3. Право обвинуваченого мати захисника та побачення з ним до першого
допиту. Захисник допускається до участі на будь-яких стадіях процесу. В
певних випадках участь захисника в справі обов’язкова, незважаючи на
наявність про це клопотання особи. В цих випадках, а також в разі заяви
клопотань затриманим, арештованим чи обвинуваченим щонайменше захисник
має бути допущений до справи з моменту пред’явлення обвинувачення, а в
разі затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, або
застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту
оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування
запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту
затримання.
Як захисники допускаються фахівці у галузі права (тобто особи з
юридичною освітою)1, які за законом мають право на надання правової
допомоги особисто чи за дорученням, а також особи, які мають свідоцтво
про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні. З моменту
пред’явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів попереднього
слідства та при розгляді справи в суді, як захисники допускаються
близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого,
його опікуни або піклувальники.
Повноваження захисника на участь у справі стверджується:
адвоката — ордером відповідного адвокатського об’єднання;
адвоката, який не є членом адвокатського об’єднання,— угодою, інших
фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової
допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи або дорученням
юридичної особи,— угодою або дорученням юридичної особи;
близьких родичів, опікунів або піклувальників — заявою обвинуваченого,
підсудного, засудженого, виправданого про їх допуск до участі в справі
як захисників.
У випадках, коли відповідно до вимог статті 45 цього Кодексу участь
захисника є обов’язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни
або піклувальники як захисники можуть брати участь
1 Це правило введено в КПК Законом України №2533-111 від 21.07.2001.
Пропозиція про необхідність надання можливості виконувати функцію
захисту не тільки особам, що мають посвідчення про право на заняття
адвокатською діяльністю, а й іншим особам з юридичною освітою, стосовно
яких немає підстав для відводу, якщо про це заявлено клопотання
обвинуваченим, викладена автором ще в перших виданнях підручника (Див.:
Тертышник В. М. Уголовный процесе.— Харьков: Асис, 1997.— С. 51), та
розвинута й аргументована в наступних виданнях (Див.: Тертишник В.
Науково-орактичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.—
Харків, 2000.— С. 351—353).
7 Тсрт.иііник
194
Стаття 43
у справі лише одночасно з захисником — адвокатом чи іншим фахівцем у
галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги
особисто чи за дорученням юридичної особи.
Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання,
слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд— ухвалу.
Згідно зі ст. 45 КПК України участь захисника при провадженні дізнання,
попереднього слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої
інстанції є’обов’язковою:
у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину
у віці до 18 років,— з моменту визнання особи підозрюваною чи
пред’явлення їй обвинувачення;
у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади
(німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своє право на
захист,— з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення або
з’моменту встановлення цих вад;
у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство,— з
моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення;
коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне
ув’язнення — з моменту затримання особи чи пред’явлення їй
обвинувачення;
при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного
характеру — з моменту встановлення факту наявності в особи Душевної
хвороби;
при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного
характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту
поміщення його до приймальника-роз-подільника.
У суді апеляційної інстанції участь захисника у передбачених випадках є
обов’язковою, якщо” в апеляції ставиться питання про погіршення
становища засудженого чи виправданого.
Відповідно до приписів ст. 47 КПК України захисника запрошують сам
обвинувачений чи підозрюваний, його законні представники, родичі або
інші особи за дорученням або на прохання обвинуваченого чи
підозрюваного. У тих випадках, коли з’явлення для участі у справі
захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом 72 годин, особа,
яка проводить дізнання, або слідчий відповідно мають право запропонувати
обвинуваченому запросити іншого захисника або забезпечують йому
захисника.
Обвинувачений має право на побачення з захисником наодинці до першого
допиту, а після першого допиту — без обмеження кількості та тривалості.
Замінити одного захисника іншим можна тільки за клопотанням або за
згодою обвинуваченого.
При виконанні цих приписів виникає низка проблем. Наприклад, на підставі
ч. 5 ст. 47 КПК України в тих випадках, коли з’явлення для участі у
справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом 72 годин,
слідчий, суд мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого
захисника або призначають йому захисника своїм рішенням.
Стаття 43 195
Займатися запрошеннями у слідчого просто немає процесуального часу,
оскільки на підставі ст. 133 КПК України він зобов’язаний вже протягом
48 годин пред’явити обвинувачення, а згідно зі ст. 140 КПК України
присутність захисника при пред’явленні обвинувачення обов’язкова. Вихід
один: суворо додержувати строки пред’явлення обвинувачення та
забезпечувати присутність при пред’явленні обвинувачення захисника, який
виконуватиме свої повноваження до прибуття захисника, обраного
обвинуваченим.
Проте і тут не без проблем — держава покладає на адвокатуру завдання
забезпечення обвинувачуваному права на захист. Але адвокатура є
добровільним професійним об’єднанням, яке не підпорядковане державним
органам влади, об’єднанням, яким держава фактично не керує, закон
відносить адвокатуру до громадських об’єднань, працюючих на принципах
самоврядування.
Де гарантії, що з’явиться захисник з колегії адвокатів, якщо у
обвинуваченого немає коштів на оплату його послуг. Слідчому пропонується
розв’язати дуже складне завдання: забезпечити участь захисника в справі
-за призначенням, наприклад, при небажанні його мати самим обвинуваченим
і відсутності зацікавленості в здійсненні захисту малозабезпечених
обвинувачуваних з боку адвокатів, відсутності можливості вплинути на
адвокатське об’єднання, які працюють на засадах самоврядування і по суті
“некеровані”.
Сказане дає підстави для внесення пропозиції про необхідність створення
державної служби захисту: створення так званої муніципальної адвокатури,
яка б фінансувалась з місцевих бюджетів і виконувала б функцію надання
юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам.
Обвинувачений (підсудний) має право в будь-який момент провадження у
справі відмовитися від захисника. Така відмова допускається тільки за
ініціативою обвинуваченого або підсудного і не може бути перешкодою для
продовження участі у справі прокурора або громадського обвинувача, а
також захисників інших підозрюваних, обвинувачених або підсудних.
При відмові від захисника особа, яка провадить дізнання, або слідчий
складає протокол, суд виносить ухвалу, а суддя — постанову. Слідчий може
звільнити обвинуваченого від оплати послуг захисника, якщо останній брав
участь у справі за призначенням та в разі малозабезпеченості
обвинуваченого.
Участь захисника в судовому розгляді обов’язкова також у справах, в яких
бере участь державний або громадський обвинувач, а також у справах осіб,
між інтересами яких є протиріччя, та якщо хоч одна з них має захисника.
Ці положення логічно випливають зі ст. 261 КПК України, що проголошує
рівність прав та можливостей учасників судового розгляду щодо надання та
дослідження
доказів.
Зауважимо, що порушення права обвинуваченого на захист не тільки може
мати процесуальні наслідки — повернення справи на додаткове
розслідування тощо,, а й тягти більш негативні наслідки, навіть
притягнення винних до кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 374
КК України: “недопущення чи ненадання своєчасно
7*
J 36 Стаття 43
захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить
дізнання, слідчим, прокурором або суддею,— карається штрафом від
трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до
шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті гамі дії,
які призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або
вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що потягли інші
тяжкі наслідки,— караються позбавленням волі на строк від трьох до семи
років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років”.
4. Право подавати докази обвинувачений здійснює: безпосе
редньо передаючи особі, у провадженні якої перебуває справа,
речові докази, що є в його розпорядженні, сліди злочину, матеріали
відеозапису, звукозапису, кінозйомки, фотознімки, інші матеріали
технічного документування своєї діяльності, комп’ютерні дискети,
факси, телетайпограми, а також письмові документи та інші докази;
даючи показання та пояснення у справі; заявляючи клопотання про
провадження слідчих дій або про поставлення додаткових запитань
перед експертами; особисто беручи участь у слідчих діях, а також
у судовому слідстві та ставлячи запитання свідкам, експертам й
іншим учасникам процесу.
Беручи участь у судових дебатах або виступаючи з останнім словом,
обвинувачений (підсудний) може піддати докази аналізу, дата їм оцінку,
звернути увагу на прогалини, сумніви, алібі або недоброякісність тих чи
інших доказів.
Подання доказів — право, а не обов’язок обвинуваченого. Органи та особи,
які ведуть кримінальний процес, не мають права перекладати обов’язок
доказування на обвинуваченого.
5. Право обвинуваченого заявляти клопотання. Письмові або
усні клопотання обвинуваченого приймаються до розгляду та підля
гають перевірці у строк не більше доби. Обвинувачений має право
заявити клопотання на будь-якій стадії кримінального процесу.
Усні клопотання підлягають занесенню до протоколів відповідних слідчих,
судових або інших процесуальних дій. Клопотання або задовольняються, або
ні. У разі відмови у задоволенні клопотання слідчий виносить про це
мотивовану постанову (ст. 129 КПК України), з якою ознайомлює
обвинуваченого.
Право обвинуваченого заявляти відводи. Обвинувачений має право заявити
відвід слідчому, особі, яка провадить дізнання, прокурору, судді,
захиснику та секретарю судового засідання, якщо за будь-якими
обставинами вони будуть зацікавленими в результаті справи. Заявлений
відвід розглядається та розв’язується в порядку ст. 54-62 КПК України.
Право обвинуваченого подавати скарги. Дії слідчого оскаржуються
прокурору, а в окремих випадках — до суду. Постанова про закриття справи
оскаржується прокурору протягом семи днів з дня отримання письмового
повідомлення або копії постанови про за-
Стаття 43 197
криття справи. Поряд з цим рішення як слідчого, так і прокурора може
бути оскаржене обвинуваченим до суду.
Згідно зі ст. 110 КПК України дії та постанови органів дізнання
оскаржуються прокурору та розглядаються ним протягом десяти днів.
Скарга, що подана на слідчого, розглядається прокурором протягом трьох
днів (ст. 235 КПК України).
Вирок суду оскаржується в апеляційному порядку протягом п’ятнадцяти діб
з моменту проголошення вироку, а якщо засуджений утримується під
вартою,— протягом п’ятнадцята діб з моменту вручення йому копії вироку.
8. Право обвинуваченого на ознайомлення з матеріалами справи.
Слідчий зобов’язаний пояснити обвинуваченому його право зна
йомитися з усіма матеріалами справи як особисто, так і з допомо
гою захисника. Обмежувати час для ознайомлення зі справою не
можна, за винятком випадків, коли обвинувачений явно нама
гається цим шляхом затягувати закінчення розслідування.
Ознайомлення з усіма матеріалами справи — право обвинуваченого; відмова
його скористатися цим правом не означає, що у справі допущено порушення
процесуального закону, і не тягне за собою затримки подальшого
провадження у справі.
Непред’явлення обвинуваченому всіх матеріалів справи повинно
розглядатися як суттєве порушення прав обвинуваченого на захист.
9. Право обвинуваченого брати участь у розгляді справи в суді.
Після закінчення попереднього слідства обвинуваченому
вручається копія обвинувального висновку не пізніше як за три
доби до дня розгляду справи в суді.
Розгляд справи в суді першої інстанції проходить за участю підсудного.
За відсутності підсудного розгляд справи допускається лише в тому разі,
якщо він перебуває за межами держави і ухиляється від з’явлення до суду
або просить розглянути справу, за якою не передбачається покарання у
вигляді позбавлення волі, за його відсутності (ст. 262 КПК України).
Беручи участь у розгляді справи в суді, обвинувачений (підсудний)
використовує всі свої права, що передбачаються ст. 43 КПК України. Крім
того, він має право: просити про оголошення доказів, що є у справі, а
суд зобов язаний прохання задовольнити; ставити запитання іншим
підсудним, свідкам, потерпілому, експерту, спеціалісту, перекладачу,
цивільному позивачу та цивільному відповідачу; брата участь у судових
дебатах сторін; звертатися до суду з останнім словом (ст. 263 КПК
України).
Право підсудного на останнє слово — це святиня правосуддя: Суд не має
права обмежувати тривалість останнього слова підсудного або будь-яким
чином впливати на його розмірковування, спрямовувати його промову,
регламентувати її або коригувати. Не можна уривати промову підсудного
або ставити йому під час її проголошення будь-які запитання.
Право на забезпечення безпеки реалізується за наявності відповідних
підстав відповідно до ст. 52-1 КПК України шляхом переведення
арештованого в іншу камеру, тимчасового переведення із слідчого
ізолятора в ізолятор тимчасового утримання і навпаки, зміни місці роботи
і проживання та інших заходів, передбачених
198
Стаття 43-1
законом України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві”.
Закон покладає на обвинуваченого низку обов’язків.
Обвинувачений зобов’язаний з’являтися за викликом особи, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора, суду (у разі нез’явлення щодо нього
можуть бути застосовані встановлені законом примусові заходи — привід,
запобіжний захід), не перешкоджати встановленню істини незаконними
засобами. Обвинувачений повинен виконувати вимоги слідчого щодо
проведення огляду, надання зразків для порівняльного дослідження, участі
в огляді та відтворенні обстановки й обставин події; дотримуватися
порядку в судовому засіданні. Відповідно до вимоги ст. 53 КПК України
суд слідчий, прокурор, особа, яка провадить дізнання, зобов’язані
пояснити обвинуваченому та всім іншим особам, які беруть участь у
справі, їх права та забезпечити можливість здійснення цих прав.
Стаття 43-1. Підозрюваний
Підозрюваним визнається:
особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину;
особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про
притягнення u як обвинуваченого.
Підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання
або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати
захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти
клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором
правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка
провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а
за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
Про роз’яснення прав підозрюваному зазначається в протоколі затримання
або постанові про застосування запобіжного заходу.
(Кодекс доповнено статтею 43-1 згідно з Указом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84; із змінами, внесеними згідно із Законами N° 3780-12 від
23.12.93, Ns 1381-XIV (1381-14) від 13.01.2000, N° 2533-Ш (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Підозрюваний відповідно до принципу презумпції невинуватості має право
на поводження з ним як невинним у вчиненні злочину, на повагу до його
честі і гідності.
Про роз’яснення прав підозрюваному вказується в протоколі затримання або
постанові про застосування запобіжного заходу.
Реалізація підозрюваним своїх прав здійснюється в тому ж порядку, що й
реалізація прав обвинуваченим. Право підозрюваного знати, в чому він
підозрюється, забезпечується тим, що в протоколі затримання обов’язково
вказуються підстави та мотиви затримання, наводяться пояснення
затриманого, а сам протокол підписується затриманим; у постанові про
застосування запобіжного заходу має бути вказано на злочин, у вчиненні
якого особа підозрюється; перед допитом підозрюваному має бути
оголошено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що
зазначається в протоколі допиту.
Стаття 43-1 199
давання підозрюваним показань не може розглядатися як його процесуальний
обов’язок. У цьому відношенні підозрюваний повністю прирівнюється до
обвинуваченого. Допит його повинен вестися відповідно до правил допиту
обвинуваченого. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за
відмову від давання показань та за давання завідомо неправдивих
показань.
Підозрюваному закон надає право мати захисника. При цьому захисник
надається підозрюваному або допускається до участі у справі з моменту
оголошення протоколу затримання або постанови про застосування
запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту
затримання. Захисник підозрюваного має ті самі права, що й захисник
обвинуваченого.
Допит підозрюваного про обставини справи та про обставини, пов’язані з
його затриманням, провадиться негайно, а якщо це неможливо, то не
пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. При допиті
присутність захисника є обов’язковою, за винятком випадку, коли
підозрюваний відмовляється від захисника (ч. 1 ст. 46 КПК України).
Перед допитом підозрюваному повинні оголосити, у вчиненні якого злочину
він підозрюється, а також роз’яснити його права (див. додаток 1).
Підозрюваний зобов’язаний:
з’являтися за викликом органів дізнання та попереднього слідства. У разі
нез’явлення без поважних причин він може бути доставлений у порядку
приводу;
не чинити перешкоди нормальному ходу розслідування протизаконними
методами. У разі, коли підозрюваний вдається до таких дій, до нього
можуть бути застосовані більш суворі запобіжні
заходи.
Актуальна проблема сьогодні — вдосконалення поняття та статусу
підозрюваного. Відповідно до чинного законодавства поняттям
“підозрюваний” не охоплюється статус особи, стосовно якої порушена
справа, але вона ще не затримана і стосовно неї не застосовано
запобіжний захід, вона не визнана ще обвинуваченим. Нерідко вона
допитувалась як свідок. За таких умов вона під страхом кримінальної
відповідальності за відмову від давання показань (допит як свідка
супроводжувався попередженням свідка за таку кримінальну
відповідальність) примушувалась до давання показань стосовно самої себе.
Це викликало низку проблем і наукових пропозицій щодо їх. розв’язання.
Значною мірою проблему розв’язує ст. 63 Конституції України, згідно з
якою ніхто (в тому числі і свідок) не несе відповідальності за відмову
від давання показань стосовно самого себе. Але як бути допитуваному
підозрюваному стосовно показань щодо дій його співучасників? Чи вправі
він відмовитись давати показання стосовно їх дій, якщо він допитується
як свідок, наприклад, по справі стосовно групової бійки чи іншого
іодібного діяння? Безумовно, що якби він допитувався як підо-.рюваний,
то вправі був би відмовитись від давання будь-яких показань взагалі. Але
тут він допитується як свідок, бо не має статусу підозрюваного.
200 Стаття 44
Проблема не тільки теоретична. Вона може тягнути значні практичні
наслідки. З одного боку, підозрюваний може дійсно забажати розповісти
всю правду. Але суд може визнати його показання не здатними мати
доказову силу, так як вони одержані з застосуванням примусових заходів.
З другого боку, підозрюваний може дійсно розповісти правду, злякатись
відповідальності за відмову від давання показань — що в принципі буде
мати ті самі наслідки.
Нарешті поняттям “обвинувачений та підозрюваний” не охоплюються такі
учасники процесу, стосовно яких здійснюється провадження в справі, як
неосудні особи, включаючи як тих що скоїли злочин у стані неосудності,
так і тих, що захворіли психічною хворобою після скоєння злочину, а
також неповнолітні в віці від 11 років до віку, з якого настає
кримінальна відповідальність. Насправді, вони мають наділятись фактично
тими само правами, що й обвинувачений. Шлях до розв’язання цієї проблеми
ми вбачаємо в такому. Замість понять “підозрюваний” і “обвинувачуваний”
ввести в теорію кримінального процесу, законодавство і правозас-тосовчу
практику єдине поняття “підслідний”, визначивши його таким засобом:
“підслідним є особа, стосовно якої порушена кримінальна справа, обрано
запобіжний захід або винесено рішення про визнання її обвинувачуваною, а
також особа, затримана в передбаченому законом порядку”. Підслідному
необхідно надати всі права, які у даний час надані обвинувачуваному.
Стаття 44. Захисник
Захисником є особа, яка в порядку, встановленому законом, уповноважена
здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надання їм
необхідної юридичної допомоги при провадженні у кримінальній справі.
Як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на
заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші фахівці у галузі
права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто
чи за дорученням юридичної особи. У випадках і в порядку, передбачених
цим Кодексом, як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого,
підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.
Повноваження захисника на участь у справі стверджується:
адвоката — ордером відповідного адвокатського об’єднання;
адвоката, який не є членом адвокатського об’єднання,— угодою, інших
фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової
допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи або дорученням
юридичної особи,— угодою або дорученням юридичної особи;
близьких родичів, опікунів або піклувальників — заявою обвинуваченого,
підсудного, засудженого, виправданого про їх допуск до участі в справі
як захисників.
Захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу.
Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як
захисники допускаються до участі в справі з моменту пред’явлення
обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства. У
стаття 44 fЈi
випадках, коли відповідно до вимог статті 45 цього Кодексу участь
захисника с обов’язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни
або піклувальники як захисники можуть брати участь у справі лише
одночасно з захисником — адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права,
який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за
дорученням юридичної особи.
Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання,
слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
(Стаття 44 в редакції Закону № 3780-12 від 23.12.93, із амінами,
внесеними згідно з Законом № 3787-12 від 23.12.93, в редакції Закону №
2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.05.2001)
Захисник — це учасник кримінального процесу, на якого покладено функцію
захисту, і в силу цього він зобов’язаний використовувати всі зазначені в
законі засоби і способи з метою з’ясування обставин, що виправдовують
підзахисного чи пом’якшують його відповідальність.
Як захисники допускаються особи, які є фахівцями в галузі права. Згідно
з частиною першою ст. 59 Конституції України кожен є вільним у виборі
захисника своїх прав. Це право не може обмежуватись без врахування
інтересів людини, яка потребує захисту. Основні принципи, що стосуються
ролі юристів, прийняті Конгресом ООН 27 серпня — 7 вересня 1990 року,
передбачають, що кожна людина має право звернутись до будь-якого юриста
за допомогою для захисту і відстоювання своїх прав та захисту їх на всіх
стадіях кримінального судочинства.
У зв’язку з цими та іншими положеннями міжнародних правових актів
Конституційний Суд України в своєму рішенні № 13-рп/2000 від 16
листопада 2000 року скасував положення ч. 1 ст. 44 КПК України, згідно з
яким як захисники допускались лише особи, які мали свідоцтво про право
на заняття адвокатською діяльністю, як положення, що не відповідають
Конституції України, і роз’яснив, що захисником у кримінальному процесу
може бути будь-який фахівець в галузі права’, якщо за законом він має
право (може бути допущеним, відсутні обставини для його відводу) на
надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Відтепер ст- 44 КПК України визначає, що захисником може бути будь-яка
особа, яка запрошена й уповноважена самим обвинуваченим (підозрюваним,
підсудним, засудженим) чи призначена відповідно до закону здійснювати
захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного, засудженого, виправданого та надавати їм необхідну юридичну
допомогу при провадженні у кримінальній справі.
Пропозиція про необхідність таких змін законодавства висловлена автором
раніше в роботах: Тертишник В. М. Науково-практичний коментар
Кримінально-процесуального кодексу України.— Харків: Арсіс, 2000.— С
351-353; Тертышних В. М. Уголовный процесе— Харьков: Арсис, 1997.— С.
51; Тертышник В. М. Уголовный процесс.— Харьков: Арсис, 1999.— С. 68.
202
Стаття 44
При цьому як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право
на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші фахівці у галузі
права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто
чи за дорученням юридичної особи. З моменту закінчення досудового
слідства як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого,
підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.
Захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу.
Захисником не може бути особа, яка має судимість. Відповідно до ст. 2
Закону України “Про адвокатуру” адвокат не може працювати в суді,
прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби
безпеки, державного управління. Виходячи з такого положення, особи, що
мають відповідний юридичний статус, ие можуть допускатись до участі в
справі як захисник.
Одна й та сама особа не може бути захисником двох або кількох
підозрюваних, обвинувачених і підсудних, якщо інтереси захисту одного з
них суперечать інтересам захисту іншого.
Захисником не може бути особа, яка брала участь у даній справі як
слідчий, як особа, що провадила дізнання, як прокурор, громадський
обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст,
представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, особа,
яка допитувалась або підлягає допиту як свідок. Захисником або
громадським захисником не може бути також особа, яка є родичем будь-кого
зі складу суду, обвинувача або потерпілого.
Адвокат не може брати участі у справі як захисник також і тоді, коли він
у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особі,
інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про
ведення справи, або коли вона брала участь у справі як перекладач або
понятий, а також коли в розслідуванні або в розгляді справи бере участь
посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.
Будь-який юрист, який запрошений обвинуваченим до участі в кримінальній
справі чи залучений по призначенню для захисту прав обвинувачуваного,
має кримінально-процесуальний статус захисника.
Захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи
засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за
проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного,
засудженого. Особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов’язані
надати затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допомогу у
встановленні зв’язку з захисником або з особами, які можуть запросити
захисника.
Підозрюваний, обвинувачений, підсудний вправі запросити собі кількох
захисників.
Особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити
захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об’єднання.
Вимога особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення
захисника, є обов’язковою для керівника адвокатського об’єднання.
лл 203
стаття 44
Захисник може брати участь у справі за згодою або за призна-
ЧЄІуЯпершому випадку захисник запрошується обвинуваченим, підозрюваним,
його законними представниками, родичами або іншими особами за дорученням
обвинуваченого або підозрюваного У тих випадках, коли з’явлення для
участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе, особа, яка
провадить дізнання або слідчий мають право запропонувати обвинуваченому
запросити іншого захисника і забезпечують його захисником. Замінити
одного захисника іншим можна тільки за згоди підзахисного. Захисник
призначається у випадках:
коли відповідно до вимог частин першої і другої статті 45 цього Кодексу
участь захисника є обов’язковою, але підозрюваний, обвинувачений,
підсудний не бажає або не може запросити захисника;
коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника,
але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може цього
зробити.
Коли є потреба у проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних
дій з участю захисника, а підозрюваний чи обвинувачений ще не встиг
запросити захисника або з’явлення обраного захисника неможливе, особа,
яка провадить дізнання, слідчий своєю постановою вправі призначити
захисника тимчасово до з’явлення обраного захисника.
Коли неможливе з’явлення захисника, обраного підозрюваним протягом
двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи
підсудним,— протягом сімдесяти двох годин, особа, яка провадить
дізнання, слідчий, суд мають право запропонувати підозрюваному,
обвинуваченому, підсудному запросити іншого захисника. Якщо і цей
захисник не зможе з’явитись для участі в справі протягом двадцяти
чотирьох годин, а також у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений,
підсудний протягом того ж строку не запросить іншого захисника, особа,
яка провадить дізнання, слідчий чи суддя постановою, а суд — ухвалою
самі призначають захисника.
Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як
захисник доігускаються до участі в справі з моменту пред’явлення
обвинуваченому для ознайомлення матеріалів попереднього слідства.
У випадках, коли участь захисника є обов’язковою, близькі родичі
обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати
участь у справі лише одночасно з захисником адвокатом чи іншим фахівцем
у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги
особисто чи за дорученням юридичної особи.
Про допуск захисника до участі в справі осооа, яка провадить Дізнання,
слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Участь захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства і в
розгляді кримінальної справи з суді першої інстанці згідно зі ст. 45 КПК
України є обов’язковою:
203
202 Стаття 44
При цьому як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право
на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші фахівці у галузі
права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто
чи за дорученням юридичної особи. З моменту закінчення досудового
слідства як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого,
підсудного, засудженого, вип равданого, його опікуни або піклувальники.
Захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії пр-цесу.
Захисником не може бути особа, яка має судимість. Відповідн до ст. 2
Закону України “Про адвокатуру” адвокат не може праціс вати в суді,
прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби
безпеки, державного управління. Виходячи з такого положення, особи, що
мають відповідний юридичний статус, ие можуть допускатись до участі в
справі як захисник.
Одна й та сама особа не може бути захисником двох або кількох
підозрюваних, обвинувачених і підсудних, якщо інтереси захисту одного з
них суперечать інтересам захисту іншого.
Захисником не може бути особа, яка брала участь у даній справі як
слідчий, як особа, що провадила дізнання, як прокурор, громадський
обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст,
представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, особа,
яка допитувалась або підлягає допиту як свідо~ Захисником або
громадським захисником не може бути тако особа, яка є родичем будь-кого
зі складу суду, обвинувача або п терпілого.
Адвокат не може брати участі у справі як захисник також і тоді коли він
у даній справі надає або раніше надавав юридичну доп могу особі,
інтереси якої суперечать інтересам особи, яка зверну лася з проханням
про ведення справи, або коли вона брала участі у справі як перекладач
або понятий, а також коли в розслідуванні або в розгляді справи бере
участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.
Будь-який юрист, який запрошений обвинуваченим до участі в кримінальній
справі чи залучений по призначенню для захисту прав обвинувачуваного,
має кримінально-процесуальний статус захисника.
Захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи
засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за
проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного,
засудженого. Особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов’язані
надати затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допомогу у
встановленні зв’язку з захисником або з особами, які можуть запросити
захисника.
Підозрюваний, обвинувачений, підсудний вправі запросити собі кількох
захисників.
Особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити
захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об’єднання.
Вимога особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення
захисника, є обов’язковою для керівника адвокатського об’єднання.
стаття 44
Захисник може брати участь у справі за згодою або за призначенням.
у першому випадку захисник запрошується обвинуваченим,
підозрюваним, його законними представниками, родичами або іншими особами
за дорученням обвинуваченого або підозрюваного У тих випадках, коли
з’явлення для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим,
неможливе, особа, яка провадить дізнання або слідчий мають право
запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника і забезпечують
його захисником. Замінити одного захисника іншим можна тільки за згоди
підзахисного. Захисник призначається у випадках:
коли відповідно до вимог частин першої і другої статті 45 цього Кодексу
участь захисника є обов’язковою, але підозрюваний, обвинувачений,
підсудний не бажає або не може запросити захисника;
коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника,
але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може цього
зробити.
Коли є потреба у проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних
дій з участю захисника, а підозрюваний чи обвинувачений ще не встиг
запросити захисника або з’явлення обраного захисника неможливе, особа,
яка провадить дізнання, слідчий своєю постановою вправі призначити
захисника тимчасово до з’явлення обраного захисника.
Коли неможливе з’явлення захисника, обраного підозрюваним протягом
двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи
підсудним,— протягом сімдесяти двох годин, особа, яка провадить
дізнання, слідчий, суд мають право запропонувати підозрюваному,
обвинуваченому, підсудному запросити іншого захисника. Якщо і цей
захисник не зможе з’явитись для участі в справі протягом двадцяти
чотирьох годин, а також у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений,
підсудний протягом того ж строку не запросить іншого захисника, особа,
яка провадить дізнання, слідчий чи суддя постановою, а суд — ухвалою
самі призначають
захисника.
Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як
захисник допускаються до участі в справі з моменту пред’явлення
обвинуваченому для ознайомлення матеріалів попереднього слідства.
У випадках, коли участь захисника є обов’язковою, близькі родичі
обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати
участь у справі лише одночасно з захисником — адвокатом чи іншим
фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової
допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Про допуск захисника до участі в справі осооа, яка провадить дізнання,
слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Участь захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства і в
розгляді кримінальної справи з суді першої інстанції згідно зі ст. 45
КПК України є обов’язковою:
204
205
Стаття 44
у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину
у віці до 18 років,— з моменту визнання особи підозрюваною чи
пред’явлення їй обвинувачення;
у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади
(німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своє право на
захист,— з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення або
з моменту встановлення цих вад:
у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство,— з
моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення;
коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне
ув’язнення — з моменту затримання особи чи пред’явлення їй
обвинувачення;
при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного
характеру — з моменту встановлення факту наявності в особи душевної
хвороби;
при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного
характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту
поміщення його до приймальника-роз-подільника.
У суді апеляційної інстанції участь захисника у відповідних випадках є
обов’язковою, якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища
засудженого чи виправданого.
Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який момент
провадження у справі відмовитися від запрошеного чи призначеного
захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного,
обвинуваченого чи підсудного і не позбавляє його права запросити того
самого чи іншого захисника в подальших стадіях процесу.
Захисник підозрюваного, обвинуваченого або підсудного не має права
безпідставно відмовитися від захисту або використовувати свої
повноваження на шкоду підзахисному.
Відмова від захисника у випадках, коло його участь у справі є
обов’язковою, може бути прийнята лише,- коли підозрюваний,
обвинувачений, підсудний, засуджений чи виправданий обґрунтовують її
мотивами, які особа, що провадить дізнання, слідчий, суд визнають
такими, що заслуговують на увагу. У цьому випадку захисник замінюється
іншим.
Згідно з ч. 4 ст 46 КПК України, прийнявши відповідно до вимог статті 50
цього Кодексу рішення про усунення захисника від участі в справі, а
також прийнявши відмову захисника від виконання обов’язків, особа, яка
провадить дізнання, слідчий, суддя чи суд роз’яснюють підозрюваному,
обвинуваченому, підсудному його право запросити іншого захисника та
надають йому для цього в стадії розслідування справи не менше доби, а в
стадії судового розгляду справи — не менше трьох діб. Якщо у випадках,
передбачених статтею 45 цього Кодексу, підозрюваний, обвинувачений,
підсудний протягом цих строків не запросить іншого захисника, особа, яка
провадить дізнання, слідчий чи суддя постановою, а суд — ухвалою самі
призначають захисника.
Стаття 45
Стаття 45. Обов’язкова участь захисника
Участь захисника при провадженні дізнання, досудо-вого слідства і в
розгляді кримінальної справи в сулі першої інстанції є обов’язковою:
у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину
у віці до 18 років,— з моменту визнання особи підозрюваною чи
пред’явлення їй обвинувачення;
у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади
(німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своє право на
захист,— з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення або
з моменту встановлення цих вад;
у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство,— з
моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення;
коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне
ув’язнення — з моменту затримання особи чи пред’явлення їй
обвинувачення;
при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного
характеру — з моменту встановлення факту наявності в особи душевної
хвороби;
при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного
характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту
поміщення його до приймальника-розподільника.
У суді апеляційної інстанції участь захисника у випадках, передбачених
частиною першою цієї статті, с обов’язковою, якщо в апеляції ставиться
питання про погіршення становища засудженого чи виправданого.
(Стаття 45 в редакції Законів № 3780-12 від 23.12.93, № 2533-111
(2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Стаття 46. Відмова від захисника і його заміна
Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який момент
провадження у справі відмовитися від запрошеного чи призначеного
захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного,
обвинуваченого чи підсудного і не позбавляє його права запросити того ж
чи іншого захисника в подальших стадіях процесу.
При відмові від захисника особа, яка провадить дізнання, слідчий
складають протокол з зазначенням мотивів відмови, а суд зазначає про це
в протоколі судового засідання. Про прийняття відмови від захисника чи
відхилення u особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять
постанову, а суд — ухвалу.
Відмова від захисника у випадках, зазначених у статті 45 цього Кодексу,
може бути прийнята лише, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний,
засуджений чи виправданий обґрунтовують її мотивами, які особа, що
провадить дізнання, слідчий, суд визнають такими, що заслуговують на
увагу. У цьому випадку захисник замінюється іншим у порядку,
передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Прийнявши відповідно до вимог статті 50 цього Кодексу рішення про
усунення захисника від участі в справі, с також прийнявшії відмову
захисника від виконання
207
206
Стаття 47
обов’язків, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя чи суд
роз’яснюють підозрюваному, обвинуваченому, підсудному його право
запросити іншого захисника та надають йому для цього в стадії
розслідування справи не менше доби, а в стадії судового розгляду справи
— не менше трьох діб. Якщо у випадках, передбачених статтею 45 цього
Кодексу, підозрюваний, обвинувачений, підсудний протягом цих строків не
запросить іншого захисника, особа, яка провадить дізнання, слідчий чи
суддя постановою, а суд — ухвалою самі призначають захисника.
Заміна одного захисника іншим, крім випадків, передбачених статтею 61
цього Кодексу, може мати місце тільки за клопотанням чи згодою
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
Заміна одного захисника іншим може мати місце в будь-якій стадії процесу
і не тягне відновлення процесуальних дій, вчинених за участю захисника,
якого замінено.
(Стаття 46 в редакції Закону № 3780-12 від 23.12.93, із змінами,
внесеними згідно із Законом № 1483-Ш (1483-14) від 22.02.2000, в
редакції Закону гЬ 2533-Ш (2S33-14) від 21.06.2001 — набуває чинності 3
29.06.2001)
Стаття 47. Порядок запрошення і призначення захисника
Захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи
засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за
проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного,
засудженого. Особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов’язані
надати затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допомогу у
встановленні зв’язку з захисником або з особами, які можуть запросити
захисника.
Підозрюваний, обвинувачений, підсудний вправі запросити собі кількох
захисників.
Особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити
захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об’єднання.
Вимога особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення
захисника с обов’язковою для керівника адвокатського об’єднання.
Захисник призначається у випадках:
коли відповідно* до вимог частин першої і другої статті 45 цього Кодексу
участь захисника є обов’язковою, але підозрюваний, обвинувачений,
підсудний не бажає або не може запросити захисника;
коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника,
але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може цього
зробити.
У випадку, коли є потреба у проведенні невідкладних слідчих чи інших
процесуальних дій з участю захисника, а підозрюваний чи обвинувачений ще
не встиг запросити захисника або явка обраного захисника неможлива,
особа, яка провадить дізнання, слідчий своєю постановою вправі
призначити захисника тимчасово до явки обраного захисника.
Якщо потреби у проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних
дій з участю захисника немає і коли неможлива явка захисника, обраного
підозрюваним про-
Стаття 47
тягом двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи
підсудним,— протягом сімдесяти двох годин, особа, яка провадить
дізнання, слідчий, суд мають право запропонувати підозрюваному,
обвинуваченому, підсудному запросити іншого захисника. Якщо і цей
захисник не зможе з’явитися для участі в справі протягом двадцяти
чотирьох годин, а також у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений,
підсудний протягом того ж строку не запросить іншого захисника, особа,
яка провадить дізнання, слідчий чи суддя постановою, а суд — ухвалою
самі призначають захисника.
(Стаття 47 в редакції Законів № 3780-12 від 23.12.93, № 2533-111
(2533-14) від 21.062001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Актуальною проблемою залишається проблема забезпечення захисту і
вільного вибору захисника. Із введенням суду присяжних ця проблема стане
ще більш вагомою.
По-перше, слід однозначно передбачити можливість участі захисника як на
боці обвинуваченого, так і на боці потерпілого.
По-друге, держава повинна забезпечити підготовку необхідного числа
фахівців, які змогли б виконувати функції захисту. А потреба в них
зростає. Статтею 129 Конституції до основних засад судочинства віднесено
змагальність сторін та підтримання в суді державного обвинувачення, яке
згідно зі ст. 121 Конституції покладається на прокуратуру. Виходячи з
того, що підтримання обвиїгувачення в суді стало принциповим положенням,
а змагальність можливе лише за рівних умов, слід забезпечити рівні
можливості сторін. З цього приводу Постанова Пленуму Верховного Суду
України віл 1 листопада 1996 року № 9 “Про застосування Конституції
Украй»; при здійсненні правосуддя” слушно зазначає, що при відданні
особи до суду слід в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним
висновком, визнавати обов’язковою участь у судовому засіданні прокурора.
Таким чином і участь захисника в судовому розгляді справи стає
обов’язковою, за винятком справ приватного обвинувачення та тих, що
виникли за наслідками протокольної форми досудової підготовки
матеріалів.
Вибирати нинішнім обвинувачуваним захисника на попередньому слідстві
приходиться здебільшого з осіб адвокатського корпусу. Без сумніву він
має бути і збільшений за чисельністю і зміцнений професійно. Нагадаємо,
що в дореволюційній Росії, коли вводився інститут адвокатури, їх не
випадково називали красиво і правильно — присяжні повірені. Саме так:
захисником може буп, лише той, кому підзахисний довіряє як людині,
довіряє як фахівцю довіряє як особистості, враховуючи насамперед
моральні і професійні якості, а не той, хто має посвідчення, а нерідко
“зжився з слідчими, перетворився в кишенькового адвоката”, “наловчився
за робляти гроші на незнаннях підзахисного, а то і просто беручи пре
центи за посередництво в хабарництві”.
208
Стаття 47
Стаття 47
209
Отже, захисником має виступати будь-який фахівець у галузі права, якому
захист своїх інтересів довірила особа і який не підлягає відводові в
визначених законом випадках. Конституційний Суд України в своєму рішенні
№ 13-рп/ 2000 від 16 листопада 2000 року, скасовуючи положення ч. 1 ст.
44 КПК України, згідно з яким як захисники допускались лише особи, які
мали свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, як
положення, що не відповідають Конституції України, слушно дав правильні
тлумачення положень Конституції України і роз’яснив, що захисником у
кримінальному процесі може бути будь-який фахівець в галузі права, якщо
за законом він має право на надання правової допомоги особисто чи за
дорученням юридичної особи. Тепер ці положення закріплені в КПК України.
Проте в кримінальному процесі обвинувачуваний не завжди має можливість
реалізувати своє право на юридичну допомогу захисника, в зв’язку з
відсутністю коштів. За цих умов відмова від захисника стала поширеним
явищем. Слідчим практично неможливо забезпечити участь захисника в
справі за призначенням, оскільки відсутня зацікавленість у здійсненні
ефективного захисту малозабезпечених обвинувачуваних діючими “адвокатами
з посвідченнями”.
Тим паче, що обов’язок забезпечити адвоката за призначенням держава
покладає на різні діючі на началах самоврядування об’єднання адвокатів,
якими вона не керує і на яких не має адміністративного впливу.
Осмислення відповідних норм чинного кримінально-процесуального
законодавства про участь захисника як на попередньому розслідуванні, так
і в подальших стадіях кримінального процесу приводить до такого висновку
У законі доцільно дати визначення, що захисником є учасник процесу,
який, використовуючи свої спеціальні знання в галузі права, виконує
функцію захисту обвинуваченого (підозрюваного, підсудного, засудженого)
чи потерпілого
У законі слід визначити: захисником обвинуваченого в кримінальному
процесі на будь-якій із його стадій може бути будь-яка особа, яка має
вищу юридичну освіту, а також усі близькі родичі чи члени сім’ї
обвинувачуваного, які не працюють у правоохоронних органах чи органах
законодавчої і виконавчої влади, не визнані неосудними і не мають
судимості.
Створити державну служби захисту — так звану муніципальну адвокатуру,
яка б фінансувалась з місцевих бюджетів і виконувала б функцію надання
юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам.
Надати слідчому право на відсторонення захисника від участі в справі,
якщо він явно не виконує своїх обов’язків чи зло-?вживає своїми правами,
запропонувавши обвинуваченому зробити вибір іншої кандидатури.
Додаток №1
ДОГОВІР
про надання послуг захисника
в кримінальному процесі
м. Дніпропетровськ ” ” 2001 року
Ми, , що
проживає у м. по вул. ,
буд. , кв. (надалі “Клієнт), і юрист — кандидат юридичних
наук , що мешкає в м. Дніпро
петровську по пр. Гагаріна, 26 (надалі “Адвокат”), уклали угоду про
таке:
Ст. 1. Предмет договору
Відповідно до даної угоди, укладеної згідно зі ст. 47 КПК України,
Адвокат бере на себе зобов’язання щодо виконання функції захисника
в кримінальному процесі та надання юридичної допомоги для захисту
прав, свобод і законних інтересів обвинуваченого в кримінальній справі
, який на даний час зви
нувачується по ст. Кримінального кодексу
України, а Клієнт зобов’язується виплатити Адвокату винагороду за
надання юридичних послуг захисника.
Ст. 2. Обов’язки Адвоката
Адвокат, користуючись статусом захисника в кримінальному процесі
і дотримуючись діючого законодавства, здійснює захист обвинувачено
го , використовуючи всі надані йому
кримінально-процесуальним законом права та засоби захисту з метою
з’ясування обставин, що виправдовують обвинуваченого і підсудного або
пом’якшують чи виключають його відповідальність, і надавати йому
необхідну юридичну допомогу.
Адвокат гарантує, що буде виходити з принципу презумпції невинуватості
обвинуваченого; всі свої знання, досвід* та дії буде спрямовувати на
виправдання обвинуваченого (підсудного) та захист його прав і законних
інтересів, не буде чинити ніяких дій на шкоду обвинуваченому.
Ст. 3. Обов’язки Клієнта
Клієнт зобов’язаний надати всю необхідну для захисту відому йому
інформацію по справі, представити необхідні для захисту документи, речі
та інші матеріали, які є в його розпорядженні, здійснити оплату
юридичних послуг Адвоката згідно з угодою.
Клієнт погоджується з тим, що позиція захисника в справі визначається
лише самим Адвокатом залежно від обставин справи, з урахуванням думки
підзахисного та відповідно до вимог норм права і правил адвокатської
етики. Клієнт не вправі вимагати від Адвоката способів і методів
захисту, які заборонені законом, не відповідають вимогам адвокатської
етики, можуть завдати шкоди інтересам підзахисного.
211
210 Стаття 48
Ст. 4. Виплата гонорару та компенсація додаткових затрат
За надання юридичної допомоги Клієнт зобов’язується виплатити
Адвокату гонорар у розмірі
в строк
Клієнт, погоджуючись на проведення інших платних послуг, компенсує
Адвокатові різні судові витрати (проведення досліджень тощо), а в разі
відсутності коштів на їх оплату своєчасно повідомляє про це Адвокату і
погоджується з тим, що відмова в проведенні запропонованих Адвокатом
заходів може вплинути на результативність виконання функції захисту та
зобов’язується не пред’являти претензій з цього приводу до Адвоката.
Ст. 5. Конфіденційність
Адвокат не вправі розголошувати відомості, які стали йому відомі від
підзахисного у зв’язку з виконанням професійних обов’язків.
Клієнт не вправі розголошувати відомості, які стали йому відомі від
Адвоката, а також відомості, які забезпечують безпеку самого Адвоката.
Ст. 6. Дія договору
Даний договір, якщо він достроково не буде припинений з ініціативи
Клієнта, діє протягом всього кримінального процесу доти, доки не будуть
вичерпані всі надані національним законодавством засоби захисту і в
справі не буде прийнято остаточного рішення.
Підписи сторін:
Клієнт
Адвокат (підпис)
Стаття 48. Обов’язки і права захисника
Захисник зобов’язаний використовувати передбачені в цьому Кодексі та в
інших законодавчих актах засоби захисту з метою з’ясування обставин, які
спростовують підозру чи обвинувачення, пом’якшують чи виключають
кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного,
засудженого та надавати їм необхідну юридичну допомогу.
З моменту допуску до участі у справі захисник мас право:
до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним
конфіденційне побачення, а після першого допиту — такі ж побачення без
обмеження їх кількості та тривалості;
мати побачення з засудженим чи з особою, до якої застосовано примусові
заходи медичного чи виховного характеру;
ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання
підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред’явлення
обвинувачення, а після закінчення досудового слідства — з усіма
матеріалами справи;
Стаття 48
бути присутнім на допитах підозрюваного, обвинуваченого та при виконанні
інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за їх клопотанням чи
клопотанням самого захисника, а при виконанні інших слідчих дій — з
дозволу дізнавача, слідчого;
застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, у
яких бере участь захисник, а також при ознайомленні з матеріалами справи
— з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого, а у суді, якщо
справа розглядається у відкритому судовому засіданні,— з дозволу судді
чи суду;
брати участь у судових засіданнях;
ставити в судовому засіданні питання підсудним, потерпілому, свідкам,
експерту, спеціалісту, позивачу і відповідачу, брати участь у
дослідженні інших доказів;
подавати докази, заявляти клопотання і відводи, висловлювати в судовому
засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду,
оскаржувати дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого,
прокурора і суду;
виступати в судових дебатах;
знайомитися з протоколом судового засідання та подавати на нього
зауваження;
знати про принесені в справі подання прокурора, апеляції, подавати на
них заперечення;
брати участь в засіданнях суду при апеляційному розгляді справи;
збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази в
справі, в тому числі запитувати й одержувати документи чи їх копії від
громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах,
організаціях, об’єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих,
таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки
фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян.
Захисник зобов’язаний з’являтися для участі у виконанні процесуальних
дій, в яких його участь є обов’язковою. У разі неможливості з’явитися у
призначений строк, захисник зобов’язаний заздалегідь повідомити про це
та про причини неможливості явки дізнавачу, слідчому, прокурору, суду.
У разі неявки захисника слідча дія, участь в якій захисника не є
обов’язковою, виконується без нього.
Захисник не вправі розголошувати дані, які стали йому відомі у зв’язку з
виконанням його обов’язків.
Захисник зобов’язаний не перешкоджати встановленню істини в справі
шляхом вчинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи
потерпілого до відмови від показань або до дачі завідомо неправдивих
показань, схилити експерта до відмови від дачі висновку чи дачі завідомо
неправдивого висновку, іншим чином сфальсифікувати докази у справі або
затягнути розслідування чи судовий розгляд справи. Він також повинен
дотримуватися встановленого порядку при розслідуванні та судовому
розгляді справи.
Після допуску до участі в справі захисник — адвокат вправі відмовитися
від виконання своїх обов’язків лише у випадках:
213
212 Стаття 48
коли є обставини, які згідно зі статтею 61 цього Кодексу виключають його
участь у справі;
коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю.
Документи, пов’язані з виконанням захисником його обов’язків, при участі
в справі не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню дізнавачем,
слідчим, прокурором чи судом без його згоди.
(Стаття 48 в редакції Закону № 3780-12 від 23.12.93; із змінами,
внесеними згідно із Законом № 1381-X1V (1381-14) від 13.01.2000, б
редакції Закону № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності 3
29.06.2001)
З моменту допуску до участі у справі окрім усього захисник має права,
передбачені ст. 48 КПК України, а в судовому розгляді справи
використовує свої повноваження з урахуванням положень ст. 266 КПК
України. Важливо, що до першого допиту підозрюваного або обвинуваченого
захисник має право на побачення з ним віч-на-віч, а після першого допиту
— без обмеження їх кількості і тривалості, а також мати побачення з
засудженим чи з особою, щодо якої здійснюється провадження чи
застосовано примусові заходи медичного чи виховного характеру.
Захисник вправі бути присутнім при допитах підозрюваного і
обвинуваченого, а також при провадженні слідчих дій, що проводяться за
їх участі або за клопотанням підозрюваного, обвиїгуваче-ного або його
самого, а при провадженні інших слідчих дій з дозволу слідчого, або
особи що провадить розслідування — дізнавача чи прокурора.
Особа, яка провадить дізнання, і слідчий повинні своєчасно повідомляти
захисника про час і місце провадження слідчих дій, що проводяться за
участю підозрюваного або обвинуваченого чи за клопотанням захисника. У
разі нез’явлення захисника слідчі дії, в яких участь захисника не є
обов’язковою, проводяться без нього.
Якщо захисник присутній при провадженні слідчих дій, він має право
ставити запитання допитуваним особам, подавати письмові зауваження з
приводу неправильності або неповноти запису у протоколі відомостей про
слідчі дії. Особа, яка провадить дізнання, і слідчий можуть відхилити
поставлене захисником запитання, але вони зобов’язані занести його у
протокол. У суді захисник має право брати участь у дослідженні доказів,
подавати докази, заявляти клопотання, викладати суду свої доводи. Беручи
участь у судових дебатах, він може давати оцінку доказам, робити свої
заяви про їх належність до справи, допустимість, достсвірність і
достатність, висловлювати свої судження щодо сумнівів у винності
підсудного або вказувати на факти, що підтверджують його невинність.
захисник має право на забезпечення своєї безпеки.
Основний принцип захисника, якого він має дотримуватись, беручи участь у
справі,— презумпція невинуватості обвинуваченого. Захисник повинен
керуватися принципом невинуватості підзахисного і зробити все для його
реалізації у кри «нальному процесі.
Водночас захисник не слуга свого підзахисного, не його інтелектуальний
помічник у досягненні ним бажаної для нього мети будь-
Стаття 48
якими засобами і не повинен перетворюватись на засіб протидії намірам
слідчого встановити істину, дозволяти собі втягуватись в брудну гру. в
співучасть по приховуванню злочину.
У Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського
співтовариства, прийнятому в Страсбурзі в жовтні 1988 року, слушно
зазначається, що захисник повинен дотримуватись принципу чесного
проведення судового розгляду. Він ні за яких обставин не повинен
повідомляти суду явно неймовірну або недостовірну інформацію.
Захисник безумовний учасник судових дебатів. Обмеження тривалості
судових дебатів при викладенні підсудним або його захисником доводів з
пред’явленого обвинувачення не допускається. Беручи участь у судових
дебатах, він може давати оцінку доказам, робити свої заяви про їх
належність до справи, допустимість, достовірність і достатність,
висловлювати свої судження щодо сумнівів у винності підсудного або
вказувати на факти, що підтверджують його невинуватість, викладати суду
свої доводи.
Захисник має право на ознайомлення з протоколом судового засідання і на
подання ним письмових зауважень на його неправильність або неповноту.
Про дату підписання протоколу, виготовленого після встановленого ст. 87
КПК України строку, захисник повинен бути своєчасно повідомлений.
Клопотання про ознайомлення з протоколом судового засідання може бути
заявлено відразу ж після проголошення вироку чи іншого судового рішення,
але не пізніше ніж на третю добу з дня складання протоколу.
Правильною буде вважатись практика тих судів, які при можливості
вручають для ознайомлення і подання письмових зауважень належно
засвідчену копію протоколу судового засідання. Необхідно також мати на
увазі, що відповідно до закону ознайомитися з протоколом судового
засідання і подати на нього письмові зауваження можна лише в межах трьох
діб з дня його складення.
Захисник не вправі:
розголошувати дані, які стали відомі йому у зв’язку з виконанням його
обов’язків;
використовувати свої повноваження на шкоду особи, яку захищає.
Якщо захисник не згоден з позицією підзахисного, він не повинен діяти
всупереч його інтересам, не має права висловлювати своє переконання у
винності підзахисного, якщо той себе таким не визнає. “Не зашкодь” —
основна етична засада діяльності адвоката.
Захисник не вправі розголошувати дані, що стали відомі йому у зв’язку з
виконанням професійних обов’язків. Через цю обставину він не може бути
допитаний. Відповідно до ст. 9 Закону України “Про адвокатуру” адвокат
зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю, предметом якої є всі дані,
отримані ним при здійсненні своїх фахових обов’язків.
Захисник не повинен відмовлятись від виконання взятих на себе
повноважень і функцій захисту. Лише в виняткових випадках захисник
вправі відмовитись від виконання своїх обов’язків:
214
Стаття 48
коли є обставини, які згідно зі статтею 61 цього Кодексу виключають його
участь у справі;
коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю.
Це правило розповсюджується як на адвокатів, так і на інших юристів, що
запрошені чи призначені судом виконувати функцію захисту. Але воно не
може застосовуватись до близьких родичів обвинуваченого. Вони не завжди
мають необхідні знання, достатню юридичну підготовку та досвід а тому
можуть виконувати функцію захисту лише за своїм бажанням. Вони не можуть
примушуватись виконувати функцію захисту або виконувати її за
призначенням.
Захисник зобов’язаний:
надавати підзахисному необхідну юридичну допомогу;
використовувати передбачені в цьому Кодексі та в інших законодавчих
актах засоби захисту з метою з’ясування обставин, які спростовують
підозру чи обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну
відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого;
не перешкоджати встановленню істини в справі шляхом вчинення дій,
спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілого до відмови від
показань або до давання завідомо неправдивих показань, схилити експерта
до відмови від давання висновку чи давання заздалегідь неправдивого
висновку, іншим чином сфальсифікувати докази у справі або затягнути
розслідування чи судовий розгляд справи;
дотримуватись встановленого порядку при розслідуванні та судовому
розгляді справи.
Якщо захисник не згоден з позицією підзахисного, він не повинен діяти
всупереч його інтересам, не має права висловлювати своє переконання у
винності підзахисного, якщо той себе таким не визнає. “Не зашкодь” —
основна етична засада діяльності адвоката.
Захисник повинен використовувати всі передбачені в законі засоби захисту
з метою з’ясування обставин, що виправдовують підозрюваного,
обвинуваченого і підсудного або пом’якшують чи виключають їх
відповідальність, і надавати їм необхідну юридичну допомогу, своєчасно
з’являтися для участі у провадженні тих процесуальних дій, в яких його
участь є обов’язковою.
У судовому розгляді захисник, будучи самостійним учасником процесу,
представляє і захищає права і законні інтереси підсудного, по суті
будучи представником підзахисного, залишаючись самостійним суб’єктом
кримінального процесу. Він діє в інтересах підсудного, за згодою
підсудного, за дорученням підсудного, сприяє підсудному у здійсненні
його прав, використовує свої права на захист його інтересів, не повинен
вживати ніяких заходів, які можуть зашкодити підсудному.
Якщо підсудний заперечує свою винність у суді, захисник не вправі
будувати захист на своєму суб’єктивному переконанні про його винність
або на визнанні підзахисним своєї вини на попередньому слідстві або під
час побачень з адвокатом віч-на-віч. Він зобов’язаний аналізувати
докази і відшукувати все, що може
Гтаття 48
посіяти сумнів у винності підсудного або послужити його виправданню.
Захисник у суді захищає підсудного перед судом, робить усе, щоб
полегшити його становище. Захисник може оспорювати обвинувачення,
спростовувати покладені в основу обвинувачення докази і подавати докази
на користь підсудного.
Захисник не вправі розголошувати дані, що стали відомі йому у зв’язку з
виконанням професійних обов’язків. Через цю обставину він не може бути
допитаний. Відповідно до ст. 9 Закону України “Про адвокатуру” адвокат
зобов’язаний берегти адвокатську таємницю, предметом якої є всі дані,
отримані їм при здійсненні своїх фахових обов’язків.
Захисник несе кримінальну відповідальність нарівні з іншими учасниками
процесу за розголошення без дозволу слідчого даних попереднього
слідства.
Гарантії діяльності захисника в достатній мірі відповідають його
функції. Права захисника, його честь і гідність охороняються законом.
Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з
перевіркою їх діяльності без дозволу суду. Кримінальну справу проти
адвоката може бути порушено тільки прокурором області чи прокурором
відповідного рівня і вище. Документи, пов’язані з виконанням адвокатом
обов’язків захисника у кримінальній справі, не підлягають огляду,
розголошенню чи вилученню особою, яка провадить дізнання, слідчим,
прокурором, суддею або судом без згоди захисника.
Не може бути винесено окрему постанову судді або ухвалу суду щодо
правової позиції захисника у справі. Адвокат не підлягає кримінальній,
цивільній чи іншій відповідальності у зв’язку з поданням згідно з
законом юридичної допомоги громадянам.
Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність і діяльність
захисника в кримінальному процесі. Не припустимо вимагати від адвоката
інформацію, яка становить його адвокатську таємницю.
У параграфі 6 Основних положень про роль адвокатів, прийнятих 8
Конгресом ООН у серпні 1990 року, визначається, що уряди повинні
забезпечувати: можливість здійснювати адвокатом свою фахову діяльність
без залякувань, перешкод і необгрунтованих втручань; можливість вільно
пересуватися по країні і консультувати клієнта; імунітет адвоката від
переслідувань за заяви в справі при сумлінному виконанні своїх
обов’язків відповідно до закону; можливість знайомитися з матеріалами
кримінальної справи не пізніше закінчення слідства — до судового
розгляду.
Адвокати не повинні ідентифікуватись з клієнтами і їхніми справами.
Новим Кримінальним кодексом України встановлена кримінальна
відповідальність за порушення права на захист та втручання в діяльність
захисника. Зокрема, згідно зі статтею 374 КК України недопущення чи
ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка
провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею,— карається штрафом
від трьохсот до п’ятисот
216
Стаття 49
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на
строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії, які призвели до
засудження невинної у вчиненні злочину особи або вчинені за попередньою
змовою групою осіб, або такі, що потягли інші тяжкі наслідки,— караються
позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років.
Відповідно до ст. 397 КК України вчинення в будь-якій формі перешкод до
здійснення правомірної діяльності захисника чи представника особи з
надання правової допомоги або порушення встановлених законом гарантій їх
діяльності та професійної таємниці — карається штрафом від ста до
двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними
роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців,
або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені
службовою особою з використанням свого службового становища,— караються
штрафом бід трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням
права обіймати певні посади, або займатися певною діяльністю на строк до
трьох років.
Особливість діяльності захисника в кримінальному процесі полягає в тому,
що він може одержувати від підзахисного відомості, які той ні за яких
обставин не повідомив би іншій людині. Адвокат узагалі, як і захисник
зокрема, зобов’язаний однаковою мірою зберігати в таємниці як відомості,
отримані від клієнта, так і інформацію про самого клієнта. На обов’язок
дотримання конфіденційності не поширюється термін давності.
Керуючись законом і правилами фахової етики, адвокат завжди зобов’язаний
діяти в інтересах підзахисного, які для нього повинні бути
пріоритетними.
Реалізація ідеї правової держави, безумовно, потребує, з одного боку,
зміцнення самого інституту захисту, а з другого — підвищувати
ефективність діяльності захисників у кримінальному процесі.
Стаття 49. Потерпілий
Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну
або майнову шкоду.
Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка
провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у
справі. Потерпілий і його представник мають право: подавати докази;
заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту
закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досу-дове слідство
не провадилося,— після призначення справи до судового розгляду; брати
участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії
особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також
подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови
гтаття 49 _____ 217
народного судді, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення
безпеки.
У випадках, визначених цим Кодексом, потерпілий має право під час
судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати
обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах.
У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права,
передбачені цією статтею, мають його близькі родичі.
(Стаття 49 із змінами, внесеними згідноз Указом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84, Законами № 1381-XIV (1381-14) від 13.01.2000, № 2533-111
(2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Потерпілий — це особа, якій злочином завдано моральної, фізичної або
матеріальної шкоди і яка відповідно до закону визнана потерпілим
мотивованим рішенням особи, в провадженні якої знаходиться справа.
Надання особі правового статусу потерпілого є способом
кримінально-процесуального захисту його прав.
Питання про те, хто є потерпілим, вирішується в кожному конкретному
випадку залежно від обставин даної справи.
Про визнання громадянина потерпілим або про відмову в цьому слідчий,
особа, яка провадить дізнання, та суддя виносять постанову, а суд —
ухвалу (ч. 2 ст. 49 КПК України).
Потерпілий має право: давати показання у справі або відмовитись від
давання показань; подавати докази; заявляти клопотання і відводи;
знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього
слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не провадилося,— після
віддання обвинуваченого до суду-брати участь у судовому розгляді:
заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання,
слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу
суду та постанову судді, а за наявності відповідних підстав — на
забезпечення безпеки. У випадках, коли внаслідок злочину настала смерть
потерпілого, брати участь у справі можуть його близькі родичі, яким
закон надає права потерпілого (ч. 5 ст. 49 КПК України). Такими
близькими родичами є: батьки, чоловік або дружина, діти, рідні брати,
дід, бабуся, онуки (п. 11 ст. 32 КПК України). Зазначимо принагідно, що
Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації (п. 9 ст. 34)
відносить до числа близьких родичів також усиновителів або всиновлених.
До участі у справі допускаються не всі близькі родичі потерпілого, а
один із них, про що особа, яка провадить розслідування, виносить
постанову, а суд — ухвалу.
Право давати показання в справі і подавати докази. Давання показань —
право, а не обов’язок потерпілого. Він має можливість відмовитися від
давання показань — відповідальності за відмову від давання показань не
несе. Проте він несе кримінальну відповідальність за давання заздалегідь
явно неправдивих показань за ст. 384 КК України. Відповідно до ст. 19
УПК України потерпілий має право давати показання рідною мовою або
користуватися послугами перекладача. Оплата праці перекладача
здійснюється за рахунок держави.
218
Стаття 49
Потерпілий має право надати слідчому або суду наявні в його
розпорядженні доказові матеріали (документи відеозапису матеріали
звукозапису або кінознімання, речові докази тощо)! Особа, в провадженні
якої знаходиться кримінальна справа зобов’язана прийняти подані докази,
склавши протокол, копія якого надається потерпілому. Якщо докази
представлені в ході судового розгляду, цей факт відзначається в
протоколі судового розгляду.
Право заявляти клопотання потерпілий може реалізувати на будь-якій
стадії процесу. Заявлені потерпілим клопотання розглядаються слідчим у
добовий термін. Про результати їхнього розгляду потерпілий повинний бути
своєчасно повідомлений.
Право заявляти відводи. Відвід може бути заявлений потерпілому слідчому,
дізнавачу, прокурору, судді, захиснику, експерту, спеціалісту,
перекладачу, секретарю судового засідання, тобто практично будь-кому з
учасників процесу, крім тих, хто має і відстоює в процесі свої інтереси.
Закон надає можливість слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, захиснику,
експерту, спеціалісту, перекладачу, секретарю судового засідання,
обвинувачу брати участь у справі за умови їхньої об’єктивності,
неупередженості і тільки у випадку, коли вони не зацікавлені у
розв’язанні справи. Стосовно експерта важливою вимогою є його
компетентність. За наявності невідповідності зазначених осіб даним
вимогам потерпілий має право заявити їм відвід. Відвід розглядається в
порядку ст. 54 — 62 КПК України.
Право подавати скарги. Дії і рішення вказаних вище осіб можуть бути
оскаржені потерпілим: дії і рішення слідчого та органу дізнання —
прокурору і суду, а дії і рішення слідчого, крім того,— начальнику
слідчого відділу; дії і рішення прокурора — вищому прокурору або в суд;
дії і рішення суду — у вищу судову інстанцію. Будь-які дії і рішення
можуть бути оскаржені в суді. Поряд із цим потерпілий, як і будь-який
інший громадянин України, може оскаржити здійснювані дії або прийняті
рішення, що торкаються його інтересів, Уповноваженому Верховної Ради
України з прав людини.
Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на осіб, що
ведуть процес, обов’язку повідомляти потерпілого про прийняті рішення,
роз’яснювати виникаючі з цього права потерпілого, не припускати порушень
його прав, сприяти їх реалізації. Наприклад, у випадку закриття справи
потерпілому, відповідно до вимоги ст. 215 КПК України, повинна бути
надана копія постанови про закриття справи або направлено повідомлення з
роз’ясненням процедури оскарження прийнятого рішення.
Вирок оскаржується в апеляційну інстанцію.
Право на ознайомлення з кримінальною справою по закінченні попереднього
слідства реалізується пред’явленням слідчим потерпілому всіх матеріалів
справи в підшитому і пронумерованому виді разом із речовими доказами і
матеріалами технічного документування. Про ознайомлення потерпілого зі
справою складається протокол, у якому вказуються всі зроблені ним заяви
і клопотання.
Право брати участь у судовому розгляді служить основною гарантією
захисту прав і свобод потерпілого. Тут, в умовах гласності
Стахптя_49_ 2J9
ового процесу, він може брати участь у судовому слідстві і ^ лілжувати
всі докази в справі, заявляти клопотання, брати Счасть у допитах свідків
і здійснювати інші дії відповідно до закону Гвстановленого судом
порядку.
Право особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення
потерпілий має по справах приватного обвинувачення. Більше того, коли в
результаті судового розгляду прокурор переконається, що дані судового
слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення і
відмовляється від обвинувачення, суд роз’яснює потерпілому та його
представнику право вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку
потерпілий самостійно підтримує обвинувачення.
Потерпілий вправі користуватись рідною мовою, тобто давати показання і
заявляти відводи і клопотання та задавати запитання і здійснювати
промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках
безкоштовно користуватись допомогою перекладача.
Потерпілий вправі вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди
та компенсації матеріальної шкоди, а також вимагати забезпечення його
безпеки передбаченими законом засобами.
Потерпілий має право брати участь в судових дебатах, тобто після
закінчення судового слідства виступати з судовою промовою та
скористатись правом репліки щодо виступів інших учасників1. Це право
надане потерпілому, виходячи з необхідності забезпечення принципів
рівності та змагальності сторін. Воно є абсолютним і не можу бути
звужене.
Беручи участь у судових дебатах, потерпілий може піддати докази аналізу
з точки зору їх належності до справи, допустимості і достовірності, дати
їм оцінку, звернути увагу на прогалини, неповноту чи недостатню
всебічність дослідження доказів, на необхідність вжиття заходів щодо
відшкодування заподіяної йому шкоди, шляхів вирішення цього питання.
Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на суд обов’язку
повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз’яснювати виникаючі з
цього права потерпілого, не припускати порушень його прав, сприяти їх
реалізації.
Потерпілий зобов’язаний: 1) з’являтися за викликом особи, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора та суду. У разі нез’явлення без поважних
причин підозрюваний може бути доставлений у порядку приводу; 2) давати
правдиві показання. За давання неправдивих показань потерпілий несе
кримінальну відповідальність.
1 Це право потерпілого закріплено в ст. 267 КПК України в 2001 році.
Пропозиція про необхідність надання права потерпілому брати участь у
судових дебатах висловлена й обґрунтована в роботах автора. Див.,
наприклад: Тертышних В. М. Обеспечение защиты прав и свобод личности в
уголовном процессе // Советское государство и право.— 1989.— №11.— С.
37; Тертышник В. М. Уголовный процесс.— Харьков, 1997.— С. 59; Тертышник
В. М., Марченко А. В., Тертышник Л. И. Защита прав и свобод человека.—
Харьков: Аскс, 2000.— С. ИЗ.
220
Стаття 49
Так, згідно зі статтею 384 Кримінального кодексу України “завідомо
неправдиве показання свідка чи потерпілого або завідомо неправдивий
висновок експерта під час провадження дізнання, до-судового слідства або
проведення розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною
комісією Верховної Ради України або в суді, а також завідомо
неправильний переклад, зроблений перекладачем у таких самих випадках,—
караються виправними роботами на строк до двох років, або арештом на
строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Ті
самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому
злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а
також вчинені з корисливих мотивів,— караються виправними роботами на
строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або
позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.”
Першочерговим завданням, що стоїть сьогодні перед
кримінально-процесуальною наукою, є розробка системи надійних гарантій
встановлення об’єктивної істини, захисту прав та законних інтересів
громадян. У зв’язку з цим потребує вдосконалення правовий статус
потерпілого.
Згідно зі ст. 49 та 52 КПК України потерпілий може мати представників, у
тому числі й із числа адвокатів.
Ст. 52 КПК України визначає, що представниками потерпілого можуть бути
адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші особи за
постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою
суду.
Безумовно, потерпілий має право сам визначитись, хто повинен виконувати
повноваження представника його інтересів, вправі вибрати представника, в
тому числі й із числа адвокатів, а також “інших осіб”
Зазначимо, що згідно зі^ст. 59 Конституції України “кожен має право на
правову допомогу” і “кожен є вільним у виборі захисника своїх прав’
Оскільки правову допомогу кваліфіковано може надати насамперед фахівець
у галузі права, потерпілий, реалізуючи своє право на правову допомогу,
має право звернутись не тільки до адвоката, а й-до будь-якого фахівця в
галузі права, укласти угоду про правову допомогу, а суд в таких випадках
має надати можливість фахівцю брати участь у справі на боці потерпілого.
Фахівець у галузі права, як правило, бере участь у справі на боці
потерпілого як його представник, керуючись при цьому правами самого
потерпілого. Тобто представник потерпілого має ті самі права, що й сам
потерпілий. Але з огляду на змагальність судового процесу та рівність
сторін виникає питання: чи не може потерпілий мати не представника, а
захисника своїх прав? На наш погляд, правових перепон для цього нині не
існує, а положення Конституції України відкривають шлях, для
забезпечення участі в споаві захисника не тільки обвинуваченого, а й
потерпілого. Що не заборонено — то можна. Більше того, потерпілий
повинен мати поаво вибирати як представника своїх інтересів, так і
захисника не тільки з числа адвокатів, а й із числа будь-яких фахівців у
галузі права. Саме таке тлумачення положень Конституції України є єдино
правиль-
Гтаття 49 221
им Щ° підтверджується відомим рішенням Конституційного Суду України щодо
права вибору захисника прав обвинуваченого.
Отже, визначаючись у тому, хто може в суді представляти права
потерпілого, суд має керуватись насамперед нормами Конституції України
як нормами найвищої юридичної сили і нормами, що розширюють права
потерпілого, та надавати потерпілому право вибору представника з числа
не тільки адвокатів, а й інших фахівців у галузі права, і більше того,
надавати йому право мати захисника, який для виконання своїх функцій міг
би використовувати всі процесуальні права захисника, передбачені
законом. Такий підхід стосовно даних учасників процесу доречний, а
запровадження його в практику відповідає духу і суті основного закону
держави та визначається вимогами часу.
У плані подальшого вдосконалення законодавства та практики його
застосування доцільно, реалізуючи принцип змагальності та рівності
сторін, надати представнику потерпілого всі ті права, які має захисник
обвинувачуваного, а по-друге, передбачити безпосередньо в
кримінально-процесуальному праві можливість участі в справі захисника
потерпілого. В законі доцільно дати визначення: “Захисник — самостійний
учасник кримінального процесу, який, використовуючи свої знання в галузі
права, виконує функцію захисту обвинуваченого (підозрюваного,
підсудного, засудженого) чи потерпілого”. Захисниками потерпілих можуть
бути будь-які фахівці в галузі права, які не підлягають відстороненню
від справи в передбачених законом випадках.
Потерпілому має бути надана можливість знайомитися з постановою про
призначення експертизи, реалізувати своє право на відвід експерта. Йому
слід надати можливість за всіма категоріями справ знайомитися по
закінченні попереднього слідства з матеріалами справи. Так само, як і
підсудному, йому до початку судового засідання необхідно вручати копію
обвинувального висновку, а після його закінчення — копію вироку або
іншого рішення.
Потерпілий має стати однією з повноправних сторін у змагальному
кримінальному процесі. Після дебатів сторін до надання останнього слова
підсудному потерпілому має бути надане право зробити свої заяви.
Потерпілому має бути надано можливість знайомитися з постановою про
призначення експертизи, реалізувати своє право на відвід експерта. Йому
слід надати можливість за всіма категоріями справ знайомитися по
закінченні попереднього слідства з матеріалами справи. Так само, як і
підсудному, йому до початку судового засідання необхідно вручати копію
обвинувального висновку, а після його закінчення — копію вироку або
іншого рішення.
Реалізуючи принцип публічності, держава повинна взяти на себе обов’язок
часткового відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, а після
того розкривати злочин та шляхом ре-гресного позову відшкодовувати свої
витрати за рахунок засудженого. Для цього необхідно створити відповідний
фонд.
Ця пропозиція, яка вже не раз аргументувалась нами, підтримана Верховним
Судом України. Голова Верховного Суду України В.Ф. Бойко зазначає, що в
проекті Кримінально-процесуального ко-
222
Стаття 50
дексу передбачено право потерпілого вимагати відшкодування заподіяної
злочином шкоди за рахунок відповідного державного фонду, заснування
якого давно назріло. Формування активів цього фонду можливе за рахунок
заставних сум, звернутих у дохід держави, штрафів і конфіскації майна в
кримінальних та адміністративних справах.
Будь-якому громадянину, який постраждав від злочину, так або інакше
заподіяно моральної шкоди. Вона має відшкодовуватися в порядку позовної
вимоги. В кримінальному процесі мають бути відрегульовані механізми
відшкодування моральної шкоди, передбачені заходи забезпечення
відповідної позовної вимоги. Позовна вимога про відшкодування моральної
шкоди має задовольнятися в першочерговому порядку за рахунок вилучених
цінностей та майна, на яке накладено арешт.
Тут є ще над чим працювати в напрямку вдосконалення чинного
законодавства. Наприклад, слід законодавчо визначити, що сума застави, в
разі порушення обвинуваченим взятих на себе забов’язань в зв’язку з П
застосуванням, а також майно, нажите обвинуваченим злочинним шляхом, в
першу чергу звертаються на відшкодування шкоди, завданої злочином
потерпілому, а не на користь держави, як це вказано відповідно в ст. 81
та 154-1 КПК України.
У законі слід записати: “Всі цінності, які знаходились у власності
обвинуваченого і були вилучені при провадженні по справі, або цінності,
на які накладено арешт, використовуються в першу чергу для відшкодування
потерпілому шкоди, завданої злочином”.
Стаття 50. Цивільний позивач
Цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи
організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред’явили
вимогу про відшкодування збитків відповідно до статті 28 цього Кодексу.
Пре визнання цивільним позивачем чи про відмову в цьому- особа, яка
провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Цивільний позивач або його представник мають право: подавати докази;
заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити орган
дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого
ними позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами
справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких
досудове слідство не провадилось,— після призначення справи до судового
розгляду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок
або ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову, а за
наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
Цивільний позивач зобов’язаний на вимогу органу дізнання, слідчого,
прокурора і суду пред’являти всі необхідні документи, пов’язані з
заявленим позовом.
(Стаття 50 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, Законами № 1381-ХГ/(1381-14)від 13.01.2000, № 2533-111?
(2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
ГггггттЯ 51 223
Цивільний позивач — це громадянин, підприємство, установа є,
організація, що потерпіли матеріальний збиток від злочину та сунули
вимогу про його відшкодування у порядку кримінального судочинства.
‘ заява про цивільний позов подається тому органу, у провад-жеНні якого
перебуває справа. Органи розслідування, прокурор, суд повинні перевірити
наявність підстав для одночасного розгляду позову і кримінальної справи.
Про визнання цивільним позивачем або про відмову в такому визнанні
особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суддя виносять
мотивовану постанову, а суд —
ухвалу.
Після того як дану особу визнано цивільним позивачем, вона стає
учасником процесу та набуває прав, передбачених ст. 50 КПК України.
Якщо в результаті злочину громадянину заподіяно не тільки матеріальної,
а й фізичної або моральної шкоди, він може виступити в процесі одночасно
і як цивільний позивач, і як потерпілий. Про визнання даного громадянина
одночасно і позивачем, і потерпілим у справі слідчий, особа, яка
провадить дізнання, або прокурор виносять постанову, а суд — ухвалу.
Цивільний позивач зобов’язаний за вимогою органу дізнання, слідчого,
прокурора і суду надавати документи, які він має у своєму розпорядженні,
пов’язані з заявленим позовом. У разі, коли цивільний позивач не
з’явиться у судове засідання, позов не розглядається, якщо суд вважає за
неможливе розглядати його за відсутності цивільного позивача. Якщо
цивільний позов залишається без розгляду, за зацікавленими особами
зберігається право заявити його в порядку цивільного судочинства.
Стаття 51. Цивільний відповідач
Як цивільних відповідачів може бути притягнуто батьків, опікунів,
піклувальників або інших осіб, а також підприємства, установи та
організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за
шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого. Про притягнення як
цивільного відповідача особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя
виносять постанову, а суд — ухвалу.
Цивільний відповідач або його представник має право: заперечувати проти
пред’явленого позову; давати пояснення по суті пред’явленого позову;
подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися з матеріалами
справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення досудового
слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилося,— після
призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому
розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора і суДУ> а також подавати скарги на вирок і
ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності
відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
(Стаття 51 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6334-10 від
16.04.84, Законами № 1381-X1V (1381-14) від 13.01.2000, № 2533-111
(2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
224
Стаття 52
Цивільний відповідач. Майнову відповідальність за цивільним позовом у
кримінальному процесі звичайно несе особа, яка вчинила злочин,—
обвинувачений. Проте у багатьох випадках ця відповідальність
покладається не на обвинуваченого, а на інших осіб, які іменуються
цивільними відповідачами.
Як цивільні відповідачі можуть бути притягнуті батьки, опікуни,
піклувальники та інші особи, а також підприємства, установи та
організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за
шкоду, завдану діями обвинуваченого (ст.51 КПК України).
Питання про притягнення особи як цивільного відповідача до участі в
кримінальній справі вирішується на основі чинного цивільного
законодавства.
За майнову шкоду, заподіяну неповнолітнім у віці від 14 до 15 років,
відповідають батьки (усиновителі) або опікуни.
За майнову шкоду, заподіяну неповнолітнім у віці від 15 до 18 років,
відповідає він сам. Якщо у нього немає майна або заробітку, достатнього
для відшкодування заподіяної ним шкоди, остання має бути відшкодована
його батьками (ст. 446 та 447 Цивільного кодексу України).
Про притягнення як цивільного відповідача особа, яка провадить дізнання,
слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд повинні
роз’яснити цивільному відповідачеві його процесуальні права та
забезпечити можливість їх здійснення.
Закон не покладає на цивільного відповідача будь-яких обов’язків, крім
загального для всіх обов’язку додержання порядку в судовому засіданні.
Нез’явлення цивільного відповідача або його представника в судове
засідання не зупиняє розгляду цивільного позову.
Стаття 52. Представники потерпілого, цивільного позивача і цивільного
відповідача
Представниками потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача
можуть бути адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші
особи за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або
за ухвалою суду.
Коли цивільним позивачем або цивільним відповідачем є підприємство,
установа чи організація, то представниками їх інтересів можуть бути
спеціально уповноважені ними на те особи.
Зазначені в цій статті представники користуються процесуальними правами
осіб, інтереси яких вони представляють.
Представники потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача.
Як представники потерпілого, цивільного позивача і цивільного
відповідача у справі можуть брати участь: адвокати, близькі родичі,
законні представники, правоможні в силу закону представляти під час
провадження у кримінальній справі законні
225
Стаття 52-1
інтереси відповідно потерпілого, цивільного позивача і цивільного
відповідача, а також інші особи за постановою особи, у провадженні якої
перебуває справа.
Представниками можуть бути: опікуни; піклувальники; представники установ
і організацій, у піклуванні яких перебувають ті, кого вони
представляють; посадові особи підприємств, установ і організацій, що є
цивільними позивачами або цивільними відповідачами. Представники
користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони
представляють.
Стаття 52-1. Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві
Особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві, у разі наявності
реальної загрози їх життю, здоров’ю, житлу чи майну мають право на
забезпечення безпеки.
Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають:
особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або п іншій
формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні, і розкритті
злочину чи сприяла цьому;
потерпілий або його представник у кримінальній справі;
підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;
цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про
відшкодування шкоди, завданої злочином;
свідок;
експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;
члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених у пунктах 1-6 цієї
статті, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться
спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.
Орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи
повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у частині другій цієї
статті, зобов’язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не
більше ніж три доби, а у невідкладних випадках — негайно прийняти
рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів безпеки.
Відповідно до свого рішення вони приймають мотивовану постанову чи
ухвалу і передають П для виконання органу, на який покладено здійснення
заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов’язковою для виконання
зазначеними органами.
Орган, якому доручено -здійснювати заходи безпеки, встановлює перелік
необхідних’ заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому
конкретними обставинами і необхідністю усунення існуючої загрози. Про
заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або
документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляється
особа, взята під захист.
У разі наявності в заяві (повідомленні) про загрозу безпеці особи,
зазначеної у частині другій цієї статті, відомостей про злочин орган
дізнання, слідчий, прокурор, суд або суддя в порядку, передбаченому
статтями 94, 98 і 99 цього Кодексу (1002-05), приймає рішення про
порушення
8 Тертишник
226
Стаття 52-1
чи відмову в порушенні кримінальної справи або про передачу заяви
(повідомлення) за належністю.
Про прийняте рішення заявнику негайно надсилається повідомлення.
Орган, який здійснює заходи безпеки, письмово інформує орган дізнання,
слідчого, прокурора, суд або суддю, у провадженні якого перебуває
кримінальна справа, про вжиті заходи та їх результати.
(Кодекс доповнено статтею 52-1 згідно із Законом № I381-XIV (1381-14)
від 13.01.2000)
Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу
Пошук правди і торжества справедливості — це праця, яка включає в себе
елементи ризику. “Повідомляти істину, пропонувати щось корисне для
людей,— писав Вольтер,— це правильний спосіб викликати переслідування”.
Боротьба зі злочинністю нерідко пов’язана з активною протидією з боку
організованих злочинних угруповань та окремих громадян щодо вирішення
завдань кримінального процесу. В цьому зв’язку ст. 52-1 — 52-5 КПК
України, Закон України “Про державний захист працівників суду і
правоохоронних органів” від 23 грудня 1993 року (Відомості Верховної
Ради України.— 1994.— № 11.— ст. 50), Закон України “Про забезпечення
безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23
грудня- 1993 р. (Відомості Верховної Ради України.— 1994.— № 11.— ст.
51) передбачають спеціальні заходи забезпечення безпеки осіб, які беруть
участь у кримінальному судочинстві.
Поступово, з року в рік, принцип забезпечення безпеки учасників
кримінального судочинства втілювався в життя, знаходив своє законодавче
закріплення та подальший розвиток. Прийняття названих вище законодавчих
новел свідчить про те, що учасники кримінального процесу розглядаються
не в ролі простих “гвинтиків” у “механізмі” кримінального судочинства, а
насамперед сприймаються як особистості, люди зі всіма притаманними їм
правами і свободами.
Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це здійснення
правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на
захист життя, здоров’я, житла, майна, честі та гідності цих осіб від
протиправних посягань з метою створення необхідних умов для належного
здійснення правосуддя.
?Право на захист та забезпечення безпеки мають: працівники суду та
правоохоронних органів (прокурор, слідчий, дізнавач, оперативний
працівник, ревізор, аудитор, працівник податкової адміністрації та інші
особи, які безпосередньо беруть участь у вирішенні завдань кримінального
процесу або у здійсненні опера-тивно-розшукової та іншої діяльності,
пов’язаної з виявленням злочинів); усі учасники кримінального процесу
(заявник, свідок, потерпілий, експерт та інші) без винятку; члени сім’ї
вказаних осіб та їхні близькі родичі.
Гтаття 52-1 227
Засобами забезпечення безпеки є:
— особиста охорона, охорона житла та майна; видача спеціаль
них засобів індивідуального захисту та оповіщення про небезпеку;
—> використання технічних засобів контролю та прослуховування телефонних
та інших розмов, візуальний нагляд;
заміна документів та зміна зовнішності;
зміна місця роботи або навчання;
— переселення в інше місце проживання; поміщення в дошкільний виховний
заклад або в заклад органів соціального захисту населення;
забезпечення конфіденційності відомостей про особу;
закритий судовий розгляд.
Відповідно до ст. 52-2 КПК України особи, взяті під захист, мають право:
1) подавати клопотання про вжиття заходів безпеки або про їх скасування;
2) знати про застосування щодо них конкретних заходів безпеки; 3)
вимагати від органу дізнання, слідчого, прокурора, суду застосування
додаткових заходів безпеки або скасування здійснюваних заходів; 4)
оскаржити незаконні рішення чи дії органів, які забезпечують безпеку, до
відповідного органу вищого рівня, прокурора або суду.
Особи, взяті під захист, зобов’язані: виконувати умови здійснення
заходів безпеки і законні вимоги органів, які здійснюють заходи безпеки;
негайно інформувати зазначені органи про кожний випадок погрози або
протиправних дій щодо них; поводитися з майном та документами, виданими
їм у тимчасове користування органом, який забезпечує безпеку, згідно з
установленими законодавством правилами.
Особиста охорона, охорона житла та майна. Житло та майно осіб, які
потребують захисту, можуть бути обладнані засобами протипожежної та
охоронної сигналізації, можуть бути змінені номери їхніх квартирних
телефонів та державні номерні знаки транспортних засобів, що їм
належать. Щодо цих осіб може бути встановлено особисту охорону.
За наявності небезпеки для життя та здоров’я осіб, які підлягають
захисту, їм, з додержанням вимог чинного законодавства, можуть
видаватися спеціальні засоби індивідуального захисту та оповіщення про
небезпеку.
Залежно від ступеня загрози для життя та здоров’я працівникові
правоохоронного органу та його близьким родичам, з додержанням вимог
чинного законодавства, може видаватися зброя.
Прослуховування телефонних та інших розмов. За наявності загрози
вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, які беруться
під захист, за письмовою заявою цих осіб або з їх письмового дозволу та
за судовим рішенням може проводитися прослуховування телефонних та інших
розмов.. У ході прослуховування цих розмов може використовуватися
звукозапис.
8*
228 Стаття 52-1
Стаття 52-1 229
Зважаючи на те, що прослуховування здійснюється всупереч волі однієї з
осіб, що ведуть телефонну розмову, і може торкатися прав та інтересів не
причетних до злочину осіб, така дія повинна здійснюватися за мотивованим
рішенням суду. Ст. 14-1 КПК України тепер визначає: “У разі наявності
загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, взятих
під захист, за письмовою заявою або письмовою згодою цих осіб може
проводитися прослуховування телефонних та інших розмов, візуальне
спостереження із застосуванням або без застосування звуко-,
відео-запису, фото- і кінозйомки.
Прослуховування телефонних та інших розмов здійснюється за рішенням
суду”.
Заміна документів та зміна зовнішності. За необхідності з санкції
прокурора можуть бути замінені документи, що посвідчують особистість,
інші документи особи, яка підлягає захисту, а також змінена її
зовнішність.
Зміна місця роботи або навчання. Якщо задля усунення загрози безпеці
особи, яка підлягає захисту, необхідне залишення старого місця роботи
або навчання, їй за її клопотанням або з її згоди допомагають
влаштуватися на нове місце роботи або навчання.
Час вимушеного прогулу особи, що потребує захисту, включається до
трудового стажу,- а за вказаний період виплачується компенсація. Якщо
заробітна плата на новому місці роботи нижча, ніж була раніше, цій особі
сплачується різниця в заробітній платі відповідно до чинного
законодавства і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Переселення в інше місце проживання. Вирішення питань, пов’язаних з
переселенням підзахисної особи в інше місце проживання, наданням їй
житлової площі, матеріальної допомоги в розмірі мінімальної заробітної
платні та працевлаштуванням, забезпечує орган, що прийняв рішення про
вжиття заходів безпеки.
У разі тимчасового переселення такої особи в інше місце проживання
житлова площа, що належить їй за постійним місцем проживання, підлягає
бронюванню.
Заміна документів, зміна зовнішності та переселення в інше місце
проживання можуть бути застосовані лише за клопотанням або зі згоди
особи, яка підлягає захисту, а також з санкції прокурора або за ухвалою
суду і тільки у виняткових випадках за наявності обставин, коли загроза
життю та безпеці особи, яка потребує захисту, не може бути усунена
іншими заходами.
Для забезпечення безпеки неповнолітніх з письмової згоди їхніх батьків
або інших законних представників вони можуть бути тимчасово поміщені в
дошкільні виховні заклади, а повнолітні непрацездатні особи — в заклади
органів соціального захисту населення.
Забезпечення конфіденційності даних про особу.
Нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, може
забезпечуватися шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах
перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та
судових засідань. Згідно зі ст. 52-3 КПК України орган дізнання,
слідчий, прокурор, суд (суддя), прийнявши рішення про застосування
заходів безпеки, виносить мотивовану постанову, ухвалу про заміну
прізвища, імені, по батькові особи, взятої під захист, на псевдонім.
Надалі у процесуальних документах зазначається лише псевдонім, а
справжні прізвище, ім’я, по батькові (рік, місяць і місце народження,
сімейний стан, місце роботи, вид занять або посада, місце проживання та
інші анкетні дані, що містять інформацію про особу, яка перебуває під
захистом) вказуються лише у постанові (ухвалі) про заміну анкетних
даних. Ця постанова (ухвала) до матеріалів справи не додається, а
зберігається окремо в органі, у провадженні якого перебуває кримінальна
сарана. У разі заміни прізвища особи, взятої під захист, на псевдонім з
матеріалів справи вилучаються протоколи слідчих дій та інші документи, в
яких зазначено достовірні відомості про цю особу, і зберігаються окремо,
а до матеріалів справи додаються копії цих документів із заміною
справжнього прізвища на псевдонім.
Відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, є інформацією з
обмеженим доступом. На документи, що містять таку інформацію, не
поширюються правила, передбачені частинами другою і третьою статті 48,
статтями 217 — 219 і 2І5 КПК України.
Нерозголошення відомостей про осіб, які потребують захисту, може
забезпечуватися також шляхом: а) проведення впізнання особи поза
візуальним спостереженням з боку особи, яку впізнають, тієї особи яка
впізнає, з додержанням вимог кримінально-про-цесуального законодавства.
Наприклад, згідно зі статтею 174 КПК України у виняткових випадках з
метою забезпечення безпеки особи, яка впізнає, впізнання проводиться
поза візуальним спостереженням того, хто впізнає. Про результати
Впізнання обов’язково повідомляється особа, яка пред’являлася для
впізнання. У разі проведення впізнання за правилами, встановленими
частиною четвертою цієї статті, поняті повинні пересвідчитися у
можливості впізнання поза візуальним спостереженням того, кого
впізнають, і засвідчити таке впізнання; б) невключения до списку осіб,
які підлягають виклику в судове засідання, справжніх анкетних даних лро
особу, яка потребує захисту. Так, відповідно до ст.-218 КПК України
“матеріали про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь
у кримінальному судочинстві, для ознайомлення Не пред’являються і
зберігаються окремо від кримінальної справи”. Більше того, стаття 224
КПК України тепер зазначає: у списку осіб, які піддягають виклику в
судове засідання, з метою нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких
застосовані заходи безпеки, замість їхніх справжніх прізвища, імені і по
батькові зазначається псевдонім, а замість адреси — назва органу, який
здійснює заходи
230 Стаття 52-1
безпеки, та його адреса; в) виклику до суду цієї особи виключно через
орган, що здійснює заходи безпеки; г) накладення тимчасової заборони на
видачу відомостей про особу, яка підлягає захисту, адресними бюро,
паспортними службами, підрозділами держав-тоінспекції, довідковими
службами АТС та іншими державними інформаційно-довідковими службами.
Закрите судове засідання. У випадках, коли цього вимагають інтереси
безпеки осіб, які потребують захисту, за мотивованою ухвалою суду може
проводитися закритий судовий розгляд справи.
Для забезпечення безпеки свідка або потерпілого суд за власною
ініціативою або за клопотанням прокурора або іншого учасника судового
розгляду, свідків або потерпілих, що підлягають допиту, виносить
мотивовану ухвалу про проведення допиту цих осіб за відсутності
підсудного. За цими ж підставами допускається також допит одного
підсудного за відсутності решти. Після повернення підсудного до залу
судового засідання суд зобов’язаний ознайомити його з показаннями, які
були дані за його відсутності, та надати йому можливість дати пояснення
з приводу цих показань.
Суд у виняткових випадках може звільняти потерпілих та свідків, щодо
яких здійснюються заходи безпеки, від обов’язку з’являтися в судове
засідання за наявності письмового підтвердження показань, даних раніше.
Особлива форма допиту свідка з використанням технічних засобів у
судовому засіданні. Згідно з ч. 6 статті 303 КПК України: “Для
забезпечення безпеки свідка, який підлягає допиту, суд (суддя) за
власною ініціативою або за клопотанням прокурора, адвоката чи самого
свідка виносить мотивовану ухвалу про проведення допиту свідка з
використанням технічних засобів з іншого приміщення, у тому числі за
межами приміщення суду, та надання права учасникам процесу слухати його
показання, ставити запитання та слухати відповіді на них.
У разі, коли існує загроза ідентифікації голосу свідка, допит може
супроводжуватися створенням акустичних перешкод.
Якщо допитати свідка з використанням технічних засобів неможливо, суд
(суддя) допитує його у відсутності підсудного. Допитаний свідок
видаляється із залу судового засідання. Після повернення підсудного до
залу суду головуючий знайомить його з показаннями свідка і надає йому
можливість дати пояснення з цього приводу. Підсудний і учасники судового
розгляду мають право ставити запитання свідкові. Свідок відповідає на
запитання у відсутності підсудного”.
Органи, що забезпечують безпеку, повинні додержуватися законності та
ставитися з повагою до прав і свобод громадян. Відомості про заходи
безпеки та осіб, які перебувають під захистом, є інформацією з обмеженим
доступом. У разі виклику на допит або для участі в інших слідчих діях
слідчий повинен вжити заходів до того, щоб викликані учасники процесу не
могли спілкуватися між
Стаття 52-1 231
собою, щоб виключити зустріч потерпілого з рідними та близькими
обвинуваченого. При допиті свідків та потерпілих необхідно з’ясувати, чи
немає на їх адресу погроз, шантажу, тиску.
Поряд з цим, на наш погляд, слідчому необхідно надати право з метою
забезпечення безпеки проводити огляд одягу та речей осіб, які викликані
для участі у слідчих діях (допиті, впізнанні, очній ставці, відтворенні
обстановки та обставин події злочину тощо). Приводом для такого огляду
можуть бути відомості, які дають підстави вважати, що та чи інша особа
може мати при собі колючі, ріжучі, вибухові предмети та речовини,
вогнепальну зброю та інші предмети, за допомогою яких можна заподіяти
шкоди життю та здоров’ю громадян чи самому собі. Огляд доцільніше
доручати проводити органу дізнання або помічнику слідчого (за дорученням
слідчого). Закон повинен надати слідчому можливість проведення такого
огляду з цією метою.
Крім того, як привід для особистого обшуку осіб, які перебувають у
приміщенні, де провадиться обшук, слід назвати також наявність підстав
вважати, що у певної особи можуть бути предмети, за допомогою яких можна
заподіяти шкоди життю та здоров’ю учасників слідчої дії. Тим самим
особистий обшук у названій ситуації був би не тільки засобом отримання
доказів, а й засобом забезпечення безпеки громадян.
Підставою для застосування спеціальних заходів забезпечення безпеки
громадян є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю,
здоров’ю або майну.
Приводом для застосування спеціальних заходів забезпечення безпеки
працівника суду або правоохоронного органу та його близьких може бути:
а) заява працівника або його близького родича; б) звернення керівника
відповідного державного органу; в) отримання оперативної та іншої
інформації про наявність загрози життю, здоров’ю, житлу та майну осіб,
які полягають захисту.
Рішення про вжиття заходів безпеки приймається органом дізнання,
слідчим, прокурором, судом, у провадженні яких перебуває кримінальна
справа про злочин, у розслідуванні або судовому розгляді якого брали або
беруть участь особи, які підлягають захисту, а також органом
(підрозділом), що здійснює оперативно-розшу-кову діяльність,— щодо осіб,
які брали участь або сприяли виявленню, попередженню, запобіганню та
розкриттю злочину і потребують у зв’язку з цим захисту.
Здійснення заходів безпеки щодо учасників процесу покладається за
підслідністю на органи служби безпеки або внутрішніх справ, у структурі
яких з цією метою утворюються спеціальні підрозділи. Якщо кримінальна
справа перебуває у провадженні прокуратури або суду, забезпечення
безпеки осіб, які потребують захисту, за рішенням цих правоохоронних
органів покладається на органи служби безпеки або внутрішніх справ.
232 Стаття 52-1
Здійснення спеціальних заходів забезпечення безпеки працівників
правоохоронних органів та їх близьких родичів покладається:
щодо працівників служби безпеки та органів системи державної охорони —
на органи служби безпеки;
щодо працівників органів охорони державного кордону — на органи охорони
державного кордону України;
щодо інших працівників — на органи внутрішніх справ.
З цією метою в структурі названих органів утворюються спеціальні
підрозділи.
Заходи безпеки щодо військовослужбовців здійснюються командирами
військових частин.
Для захисту військовослужбовців командири військових частин
(підрозділів) вживають такі заходи, як відрядження в іншу військову
частину або військову установу; переведення на нове місце служби.
Прийняті в межах їх компетенції рішення органів, що забезпечують безпеку
учасників кримінального процесу, обов’язкові для виконання відповідними
органами, підприємствами, установами, організаціями та їх посадоьими
особами.
Відповідальність за невжиття заходів безпеки.
Неприйняття рішення, несвоєчасне прийняття або прийняття недостатньо
обґрунтованих рішень, а так само невжиття, несвоєчасне вжиття або
невжиття достатніх заходів для безпеки працівників суду, правоохоронних
органів або осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів
їх сімей та близьких родичів посадовою особою органу, на який покладено
функції забезпечення безпеки зазначених осіб, якщо ці дії спричинили
тяжкі наслідки, згідно зі статтею 181-1 КК України, карається
позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
Розголошення відомостей про заходи безпеки особою, якою прийнято рішення
про ці заходи, або особою, яка їх здійснює, а так само розголошення
таких відомостей особою, взятою під захист, якщо ці дії спричинили тяжкі
наслідки, відповідно до ст. 181-2 КК України карається позбавленням волі
на строк від двох до п’яти років або виправними роботами на строк до
двох років, або штрафом від десяти до двадцяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян.
Під тяжкими наслідками слід розуміти загибель особи, взятої під захист,
або особи, якою здійснювалися заходи безпеки, а також заподіяння хоча б
одній із цих осіб тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень,
спричинення значної матеріальної шкоди”.
Згідно з адміністративним законодавством розголошення відомостей про
заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, тягне за собою накладення
штрафу до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Всебічний розгляд проблеми забезпечення безпеки учасників процесу та
відповідальності за порушення існуючого права учасників процесу на
забезпечення безпеки, на наш погляд, з неминучістю приводить до
висновків про необхідність внесення допов-
233
Стаття 52-1
нень такої суті: 1) встановити, що до обтяжуючих обставин слід віднести
факт вчинення будь-якого злочину, в якому потерпілою стала особа, взята
під захист; 2) стосовно таких злочинів, як вбивство, тяжкі та інші
тілесні ушкодження, навмисне знищення та пошкодження майна, дії, вчинені
щодо особи, взятої під варту, слід вважати кваліфікуючими ознаками з
випливаючими з цьогс наслідками — тягти за собою більшу кару.
Було б оправданим законодавчо закріпити для забезпечення без’ пеки
слідчих і оперативних працівників такий захід, як цільове переведення на
роботу в іншу місцевість, а також надати право по виходу у відставку
вибору будь-якого місця проживання за своїм бажанням з наданням житла за
рахунок держави. Слідчі й опера тивні працівники це заслужили. Нині
функція забезпечення безпеки учасників кримінального процесу покладена
на спеціальні підрозділи міліції в МВС України, податкову міліцію і
відділи боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального
судочинства в Службі безпеки України.
Відповідно до наказу МВС України № 467 від 23.07.97 “Про створення
спеціальних підрозділів міліції для забезпечення безпеки робітників
суДу, правоохоронних органів, осіб, що беруть участь у карному
судочинстві, членів їхніх сімей і близьких родичів” і наказу МВС № 360
від 06.05.1999, у структурі міліції громадської безпеки створені
спеціальні підрозділи міліції для вирішення завдань забезпечення безпеки
робітників суду і правоохоронних органів, осіб, що беруть участь у
кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей і близьких родичів.
Діяльність названих підрозділів міліції регулюється Тимчасовою
інструкцією про спеціальні підрозділи міліції з забезпечення безпеки
працівників суду, правоохоронних органів, осіб, що беруть участь у
кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей і близьких родичів і для
охорони закладів судових експертиз.
Співробітники цих підрозділів здійснюють: перевірку заяв про загрозу
безпеці, підготовляють проекти необхідних рішень з цих питань
керівництвом УМВС; обмін необхідною інформацією з іншими оперативними
підрозділами; особисту охорону осіб, які захищаються; забезпечення
безпеки в приміщеннях суду, охорону закладів судово-психіатричних
експертиз та інших експертних організацій.
Водночас забезпечення безпеки — це загальне завдання всіх правоохоронних
органів. У випадку виявлення ознак злочину в діях осіб, що чинять
протиправний вплив на учасників процесу, варто негайно порушувати
кримінальні справи, припиняти злочинігу діяльність і залучати винних до
кримінальної відповідальності.
Правоохоронні органи зобов’язані робити все так, щоб людина була
впевнена у своїй безпеці, щоб кожен знав, що він реально й ефективно
захищений із боку держави, що погрози в його адресу з боку злочинців
залишаться для нього тільки погрозами, а винні не залишаться безкарними.
Стаття 52-1
Стаття 52-1
235
Зразки процесуальних документів
КЛОПОТАННЯ про забезпечення безпеки
м. Дніпропетровськ ЗО квітня 2000 р.
28 квітня 2000 р. Ветров Е. К. з Фоміним К. С і двома мені невідомими
особами ввірвалися до мене в будинок, і погрожуючи розправою, змусили
поїхати з ними і передати 45 тисяч гривень, що зберігалися в мене на
роботі в фірмі “Влад” по вул. Пушкіна 16. ЗО квітня 2000 року о 12.00
невідомий мені чоловік подзвонив мені додому і, погрожуючи вбивством,
зажадав, щоб я відмовився давати показання на попередньому слідстві. У
м. Дніпропетровську я мешкаю один по вул. Кірова, 179, кв. 34.
Обставини справи дають мені підстави думати, що дії членів злочинної
групи, місцезнаходження яких не встановлено, створюють реальну загрозу
для мого життя.
У зв’язку з викладеним прошу забезпечити мою безпеку, вживши таких
заходів:
Тимчасово переселити мене в інше місце проживання в межах м
Дніпропетровська.
Замінити мені документи, що засвідчують особистість.
Забезпечити прослуховування встановленого в мене за місцем проживання по
вул. Кірова, 179 кв. 34 телефону (абонемент 48-65-37) із метою повного
розкриття злочину і затримання всіх його співучасників.
Потерпілий Суржиков Н. І. ЗО квітня 2000 р.
ЗАТВЕРДЖУЮ Прокурор Дніпропетровської області В. С. Крутое ЗО квітня
2000 року
ПОСТАНОВА
про прийняття заходів для забезпечення безпеки
учасника кримінального процесу
м. Дніпропетровськ ЗО квітня 2000 року
Слідчий слідчого відділу УМВС України в Дніпропетровській області
капітан міліції Кузнецов В.М., розглянувши матеріали кримінальної справи
N» 1622, порушеної за ч. З ст. 144 КК України,
встановив:
28 квітня 2000 року о 19.30 Ветров Е. К. за попередньою змовою з Філіним
К. С і двома не встановленими особами ввірвалися в квартиру гр-на
Суржикова Н. І. по вул. Кірова, 179 і зажадали видачі 50 тисяч гривень.
Отримавши відмову, вони, погрожуючи потерпілому вбивством, звалили його
на диван і, поставивши включену в електромережу праску на спину
Суржикова Н.І., продовжили вимагання грошей.
У цей самий день Ветров Е. К. й інші співучасники злочину вивезли
Суржикова Н. І. в село Розбрати, де утримували його в покинутому будинку
до наступного дня.
Зломавши опір і волю потерпілого та отримавши його згоду на видачу
грошей, що зберігалися за місцем його роботи, Ветров Е.К. і Філій К.С.
29 квітня 2000 року о 10.00 доставили Суржикова Н.І. у його офіс по вул.
Свердлова, 16. Тут останній на їхню вимогу відкрив свій сейф і передав
злочинцям 45 000 гривень.
квітня 2000 року Ветров Е. К. і Філій К. С були затримані пра цівни-ками
міліції при спробі обміняти 10 тисяч гривень на долари США на
Центральному ринку м. Дніпропетровська. ЗО квітня їм пред’явлено
обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. З ст. 144 КК України.
В даний час двоє зі співучасників вчиненого злочину залишаються на
свободі.
квітня 2000 р. невідомий зателефонував за номером телефону 48-65-37 на
квартиру Суржикову Н. І. і, погрожуючи розправою, зажадав відмовитися
від давання показань у кримінальній справі. Суржиков Н. І. звернувся до
слідчого відділу із письмовою заявою про здійснення прослуховування
телефонних розмов, які можуть вестись по телефону, що встановлений за
місцем його проживання, з метою встановлення співучасників злочину, а
також прохає про вжиття заходів щодо його особистої безпеки, зокрема про
переселення в інше місце проживання і заміну документів, що засвідчують
особистість.
Беручи до уваги реальність загрози для життя і здоров’я потерпілого
Суржикова Н.І., а також з огляду на те, що іншими засобами забезпечити
повну його безпеку неможливо, керуючись ст. 114 і 52-1 КПК України, ч. 1
ст. 7, ст. 10, 11, 13 і 20 Закону України “Про забезпечення безпеки
осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”,
постановив:
Видати Суржикову М. І. індивідуальні засоби захисту.
Замінити паспорт гр-на Суржикова Миколи Івановича, 1955 року народження,
та інші документи, що засвідчують його особистість, видавши йому нові
документи з визначенням таких даних — Дем’янов Владислав Сергійович.
Забезпечити участь Суржикова М.І. в кримінальній справі під його дійсним
прізвищем.
Тимчасово, до усунення небезпеки для життя і здоров’я, переселити
потерпілого Суржикова Н. І. у готель “Динамо” м. Дніпропетровська,
забезпечивши охорону його майна і бронювання житлової площі за старим
місцем проживання.
Виконання прийнятого рішення про забезпечення безпеки доручити
спецпідрозділу УМВС України в Дніпропетровській області із забезпечення
безпеки учасників кримінального процесу.
“6. Роз’яснити потерпілому Суржикову Н. І. його права та обов’язки, що
виникають у зв’язку з прийняттям заходів безпеки.
6. Дійсну постанову разом з іншими конфіденційними матеріалами бе
регти в окремій папці в слідчому відділі УМВС України в
Дніпропетровській
області з дотриманням режиму таємності.
Слідчий УМВС України
в Дніпропетровській області В. М. Кузнецов
Відповідно до вимог ст. 53 КПК України громадянину Суржикову Н. І.
пояснено, що в зв’язку з уживанням заходів безпеки в силу ст. 52-2 КПК
України особи, взяті під захист, мають право: 1) подавати клопотання про
вжиття заходів безпеки або про їх скасування; 2) знати про застосування
щодо них конкретних заходів безпеки; 3) вимагати від органу дізнання,
слідчого, прокурора, суду застосування додаткових заходів безпеки або
236
Стаття 52-1
скасування здійснюваних заходів; 4) оскаржити незаконні рішення чи дії
органів, які забезпечують безпеку, до відповідного органу вищого рівня,
прокурора або суду.
Особи, взяті під захист, зобов’язані: 1) виконувати умови здійснення
заходів безпеки і законні вимоги органів, які здійснюють заходи безпеки;
2) негайно інформувати зазначені органи про кожний випадок погрози або
протиправних дій щодо них; 3) поводитися з майном та документами,
виданими їм у тимчасове користування органом, який забезпечує безпеку,
згідно з установленими законодавством правилами.
Гр-н Суржиков Н. І. попереджений, що за розголошення даних про
заходи безпеки він може бути притягнутий відповідно до ст. 181/2 КК
України до кримінальної відповідальності. t
Права, обов’язки і відповідальність особи, взятої під захист, мені
роз’яснені.
Потерпілий Н. І. Суржиков ЗО квітня 2000 р.
Слідчий В. М. Кузнецов 30 квітня 2000 р.
ПОСТАНОВА
про забезпечення безпеки учасника кримінального процесу
шляхом встановлення конфіденційності інформації про особу
м. Дніпропетровськ 18 жовтня 1999 р.
Слідчий УМВС України в Дніпропетровській області капітан міліції
Сіро-лазов В. М., розглянувши матеріали кримінальної справи № 2906,
пору-иеної по факту вимагання грошей у гр-на Груздя С. М.,
установив:
6 жовтня 1999 р. о 22.00 на території бензозаправного підприємства
•Балу” по вул. Героїв Сталінграда, 176 у м. Дніпропетровську гр-н Артюх
А. П. за попередньою змовою з двома невстановленими особами, погрожуючи
вбивством, зажадали від директора фірми “Балу” гроші в сумі 20 000
гривень.
У зазначених діях гр-на Артюха А. П. вбачаються ознаки злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 144 КК України.
Очевидцем даного злочину стала громадянка Кармазіна О. В., яка у своїй
заяві від 16 жовтня 1999 р. заявила, що може дати показання в справі як
свідок і впізнати одного зі співучасників злочину за умови забезпечення
її безпеки.
Заява гр-нки Кармазіної О. В. підлягає задоволенню, тому що двоє з
співучасників злочину залишаються на свободі і можуть здійснити дії, що
перешкоджають встановленню істини.
На підставі викладеного, керуючись ст. 114 і ст. 52-1 КПК України, ч. 2
ст. З і п. а) ст. 15 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, що
беруть участь у кримінальному судочинстві”,
постановив:
1. Вжити заходів щодо забезпечення безпеки свідка у кримінальній справі
N! 2906 Кармазіної Оксани Владиславівни шляхом установлення
конфіденційності інформації про неї в кримінальній справі.
Стаття 52-1 : 237
Визначити Кармазіній О. В. як псевдонім прізвище Квашня, а ім’я Наталія.
Замінити всі біографічні дані свідка Кармазіної О. В., що мешкає по вул.
Титова, 16, кв. 82, на псеояонім Квашня Наталія Владиславівна, що мешкає
по проспекті Гагаріна, 26.
Забезпечити участь свідка Кармазіної під псевдонімом Квашня Н. В у
судовому розгляді.
Усі слідчі та судові дії за участю свідка Кармазіної О. В. проводити,
вживаючи її псевдонім.
Проводити всі впізнання підозрюваних за участю свідка Квашня Н.Н., за
умов, які виключать візуальний контакт останніх із свідком.
Дійсну постанову оголосити свідку Кармазімй О. В. і роз’яснити їй права
та обов’язки особи, стосовно якої зд-йснюються заходи безпеки.
Дану постанову берегти в слідчому відділі УМВС України в
Дніпропетровській області з дотриманням умов, що виключають її
розголошення.
Копію дійсної постанови по закінченні розслідування надати суду окремо
від кримінальної справи.
Слідчий В. М. Сіроглазов
(підпис)
Відповідно до вимог ст. 53 КПК України громадянці Кармазіній О. В.
пояснено, що в зв’язку з прийняттям заходів безпеки в сипу ст. 52/2 КПК
України
Особи, взяті під захист, мають право:
1) подавати клопотання про вжиття заходів безпеки або про їх скасування;
2) знати про застосування щодо них конкретних заходів безпеки; 3)
вимагати від органу дізнання, слідчого, прокурора, суду застосування
додаткових заходів безпеки або скасування здійснюваних заходів; 4)
оскаржити незаконні рішення чи дії органів, які забезпечують безпеку, до
відповідного органу вищого рівня, прокурора або суду.
Особи, взяті під захист, зобов’язані: 1) виконувати умови здійснення
заходів безпеки і законні вимоги органів, які здійснюють заходи безпеки;
2) негайно інформувати зазначені органи про кожний випадок погрози або
протиправних дій щодо них; 3) поводитися з майном та документами,
виданими їм у тимчасове користування органом, який забезпечує безпеку,
згідно з установленими законодавством правилами.
Громадянка Кармазіна О. В. попереджена, що за розголошення даних про
заходи безпеки вона може бути притягнута відповідно до ст. 181/2 КК
України до кримінальної відповідальності.
Постанова мені оголошена. Права й обов’язки особи, стосовно якої
приймаються заходи для забезпечення безпеки, мені пояснені.
Свідок О. В. Кармазіна 13 жовтня 1999 р.
Слідчий
В.М. Сіроглазов 18 жовтня 1999 р.
238
Стаття 52-2
Стаття 52-3
239
Стаття 52-2. Права і обов’язки осіб, щодо яких здійснюються заходи
безпеки
Особи, взяті під захист, мш^ть право:
подавати клопотання про вжиття заходів безпеки або про їх скасування;
знати про застосування щодо них конкретних заходів безпеки;
вимагати від органу дізнання, слідчого, прокурора, суду застосування
додаткових заходів безпеки або скасування здійснюваних заходів;
оскаржити незаконні рішення чи дії органів, які забезпечують безпеку, до
відповідного органу вищого рівня, прокурора або суду.
Особи, взяті під захист, зобов’язані:
виконувати умови здійснення заходів безпеки і законні вимоги органів,
які здійснюють заходи безпеки;
негайно інформувати зазначені органи про кожний випадок погрози або
протиправних дій щодо них;
поводитися з майном та документами, виданими їм у тимчасове користування
органом, який забезпечує безпеку, згідно з установленими законодавством
правилами.
(Кодекс доповнено статтею 52-2 згідно із Законом № I381-XIV (1381-14)
від 13.01.2000)
Ґіри ухваленні рішення про застосування заходів забезпечення безпеки
особа, у провадженні якої знаходиться справа, зобов’язана оголосити
особі, що береться під захист, постанову або ухвалу про заходи безпеки,
роз’яснити такій особі зазначені в ст. 52-2 КПК України її права та
обов’язки, що з цього випливають.
Факт роз’яснення названих прав і обов’язків відзначається в постанові
або про це складається окремий протокол Одночасно взятій під захист
особі роз’ясняються, що вона несе кримінальну відповідальність у
передбаченому законом порядку відповідно до ст. 181/2 КК України за
розголошення даних про прийняті заходи забезпечення безпеки, якщо це
спричинило тяжкі наслідки. Доцільно при роз’ясненні особі, що береться
під захист, її прав і обов’язків скласти окремий протокол, у яксму
навести зміст ст. 52/2 КПК Україїш і ст. 181/2 КК України. Факт
роз’яснення особі, що захищається, її прав і обов’язків повинний
засвідчуватися підписом такої особи.
Прокурор має займати активну позицію в забезпеченні прав учасників
процесу на забезпечення безпеки. Здійснюючи нагляд за законністю,
обґрунтованістю і своєчасністю вживання заходів забезпечення безпеки
щодо учасників процесу, він може давати слідчому й органу дізнання
письмові вказівки, відміняти незаконні рішення відповідних осіб,
розглядати скарги у встановлені терміни і приймати відповідно до закону
необхідні рішення.
Правом на забезпечення безпеки наділені всі учасники кримінального
процесу, включаючи слідчого та особу, що проводить дізнання. дХя
забезпечення безпеки названих осіб прокурор, начальник слідчого відділу
можуть використовувати надані їм законом повноваження, наприклад
вилучати кримінальну справу в одного слідчого і передавати іншому.
Аналогічним чином може діяти начальник міліції як органу дізнання у
випадках погрози життю і здоров’ю особі, що провадить дізнання, чи
здійснює оперативно-розпптсові дії.
Стаття 52-3. Нерозголошення відомостей про особу, щодо якої
здійснюються заходи безпеки
Нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, може
забезпечуватися шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах
перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та
судових засідань. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя),
прийнявши рішення про застосування заходів безпеки, виносить мотивовану
постанову, ухвалу про заміну прізвища, імені, по батькові особи, взятої
під захист, на псевдонім. Надалі у процесуальних документах зазначається
лише псевдонім, а справжні прізвище, ім’я, по батькові (рік, місяць і
місце народження, сімейний стан, місце роботи, рід занять або посада,
місце проживання та інші анкетні дані, що містять інформацію про особу,
яка перебуває під захистом) вказуються лише у постанові (ухвалі) про
заміну анкетних даних. Ця постанова (ухвала) до матеріалів справи не
додасться, а зберігається окремо в органі, у провадженні якого перебуває
кримінальна справа. У разі заміни прізвища особи, взятої під захист, на
псевдонім з матеріалів справи вилучаються протоколи слідчих дій та інші
документи, в яких зазначено достовірні відомості про цю особу, і
зберігаються окремо, а до матеріалів справи додаються копії цих
документів із заміною справжнього прізвища на псевдонім.
Відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, є інформацією з
обмеженим доступом. На документи, що містять таку інформацію, не
поширюються правила, передбачені частиною другою статті 48, статтями 217
— 219 і 255 цього Кодексу (1003-05).
(Кодексдоповнено статтею 52-3 згідно із Законом Ns 1381-XIV (1381-14)
від 13.01.2000, із змінами, внесеними згідно із Законом № 2533-111
(2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
У випадку, коли органом дізнання, слідчим, прокурором або судом
приймаються рішення про участь особи в кримінальній справі під
псевдонімом, про це виноситься вмотивована постанова. Воно не потребуває
санкції прокурора, набуває законної сили з моменту винесення й
обов’язкова для виконання всіма органами і посадовими особами. Виклик
осіб, що захищаються, у суд здійснюється через слідчі органи, або
органи, що забезпечують захист. Судді не вправі розголошувати справжні
дані про взятих під захист осіб. Відповідно до ст. 11 Закону України
“Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному
судочинстві” (Відомості Верховної Ради України.— 1994.— №11.— ст. 51),
особі, що захищається, можуть бути замінені документи, які засвідчують
її особистість. Рішення про вжиття таких заходів відповідно до ст. 13
даного закону приймається за заявою або за згодою особи, що захищається,
і тільки з санкції прокурора або за рішенням суду.
Рішення про зміну даних про особу в кримінальній справі на псевдонім або
про заміну документів, що засвідчують узяту під захист особу, належать
до документів обмеженого доступу. Вони не можуть надаватись захиснику
обвинувачуваного, потерпілому або іншим учасникам процесу, не підлягають
розголошенню будь-яким засобом, не оголошуються і не досліджуються в
процесі судового
240
Стиття 52-4
Стаття 52-5
241
розгляду. Вони не за\учаються до матеріалів кримінальної справи, а
зберігаються окремо за правилами зберігання документів для службового
користування. Вони не надаються учасникам процесу при ознайомленні їх з
матеріалами кримінальної справи. Більше того, особи, винні в
розголошенні змісту названих документів, можуть бути притягнуті до
кримінальної або адміністративної відповідальності.
Стаття 52-4. Порядок скасування заходів безпеки
Заходи безпеки можуть бути скасовані на підставі закінчення строку
конкретного заходу безпеки; усунення загрози життю, здоров’ю, житлу і
майну осіб, взятих під захист; систематичного невиконання особою, взятою
під захист, законних вимог органів, що здійснюють заходи безпеки, якщо
ця особа письмово була попереджена про можливість такого скасування.
Приводом для скасування заходів забезпечення безпеки учасників
кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може
бути: заява учасника кримінального судочинства, члена його сім’ї або
близького родича, щодо якого були застосовані заходи безпеки; отримання
достовірної інформації про усунення загрози життю, здоров’ю, житлу і
майну зазначених осіб.
За наявності підстав для скасування заходів забезпечення безпеки органом
дізнання, слідчим, прокурором, судом (суддею) виноситься мотивована
постанова чи ухвала про їх скасування.
Рішення про скасування заходів безпеки письмово протягом доби доводиться
до відома особи, щодо якої були застосовані ці заходи.
(Кодекс доповнено статтею 52-4 згідно із Законом № 1381-XIV (1381-14)
від 13.01.2000)
Прийняті заходи забезпечення безпеки повинні забезпечувати дійсний
захист учасників процесу і їхніх близьких родичів або членів сім’ї,
забезпечувати безпеку їхнього життя, здоров’я, житла і майна.
Застосування заходів забезпечення безпеки законом не обмежено в часі і
просторі, за винятком такого заходу, як прослухову-ваиня телефонних
розмов. Рішення про прослуховування телефонних розмов пов’язано з
наданням можливості вторгнення в права абонентів, що ведуть розмови з
особою, що захищається, а тому приймається за рішенням суду на
встановлений судом строк і припиняється, коли він сплине, якщо він не
продовжений у встановленому порядку. У випадках, коли строки
прослуховування сплинули, а погроза правам і інтересам особи, що
захищається, не усунута, необхідно приймати рішення про продовження
термінів здійснення відповідного заходу’безпеки.
Щодо інших заходів забезпечення безпеки строки не обмежені. Вони
підлягають застосуванню доти, доки не відпаде необхідність.
Заходи безпеки можуть бути скасовані на підставі: закінчення строку
конкретного заходу безпеки; усунення загрози життю, здоров’ю, житлу і
майну осіб, взятих під захист; систематичного невиконання особою, взятою
під захист, законних вимог органів,
що здійснюють заходи безпеки, якщо ця особа письмово була попереджена
про можливість такого скасування.
Приводом для скасування заходів забезпечення безпеки учасників
кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може
бути: заява учасника кримінального судочинства, члена його сім’ї або
близького родича, щодо якого були застосовані заходи безпеки; отримання
достовірної інформації про усунення загрози життю, здоров’ю, житлу і
майну зазначених осіб.
За наявності підстав для скасування заходів забезпечення безпеки органом
дізнання, слідчим, прокурором, судом (суддею) виноситься мотивована
постанова чи ухвала про їх скасування. Рішення про скасування заходів
безпеки письмово протягом доби доводиться до відома особи, щодо якої
були застосовані ці заходи.
Стаття 52-5 КПК “України передбачає право оскарження рішень про відмову
в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування. Постанова органу
дізнання або слідчого про відмову в застосуванні заходів безпеки або про
їх скасування може бути оскаржена до відповідного прокурора або суду, а
якщо така постанова винесена прокурором — до вищого прокурора або суду.
Постанова судді або ухвала суду про відмову в застосуванні заходів
безпеки або про їх скасування може бути оскаржена особою, інтересів якої
вона стосується, до вищого суду”.
Стаття 52-5. Оскарження рішень про відмову в застосуванні заходів
безпеки або про їх скасування Постанова органу дізнання або слідчого про
відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування може бути
оскаржена до відповідного прокурора або місцевого суду за місцем
розслідування справи.
Суддя негайно розглядає скаргу і матеріали справи, за необхідності
вислуховує особу, яка провадить дізнання, слідчого, вислуховує думку
прокурора, після чого залежно від підстав для прийняття такого рішення
виносить постанову про застосування заходів безпеки або про їх
скасування чи про відмову в цьому.
На постанову судді про відмову в задоволенні скарги протягом трьох діб з
дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду.
(Кодекс доповнено статтею 52-5 згідно із Законом № 1331-XIV (1381-14)
від 13.01.2000, в редакції Закону № 2533-І1І (2533-14) від 21.06.2001 —
набуває чинності з 29.06.2001)
Правом на оскарження рішень про відмову в застосуванні заходів
забезпечення безпеки або про скасування рішень про їх застосування
наділені особи, інтересів яких стосуються прийняті рішення, котрим може
стати будь-хто з учасників процесу.
Прокурор здійснює нагляд за законністю, обґрунтованістю і своєчасністю
вживання заходів забезпечення безпеки щодо учасників кримінального
процесу. У цьому плані він може давати слідчому й органу дізнання
письмові вказівки, відміняти незаконні рішення відповідних осіб,
розглядати скарги у встановлені терміни і приймати відповідно до закону
необхідні рішення, особисто приймати необхідні процесуальні рішення,
вилучати кримінальну спра-
243
242
Стаття 53
7ги!»™°гТ? СЛІАЧОГО * передати іншому. Зазначені права має і напевом IS™
ВШЛУ- У ЗВ’ЯЗКУ 3 цим сл* зазначити, що ц„м зГопов^юглЦ, Н° «°Ристатися
У випадках погрози життю і ТОа™ /ТОМУ аб° °СОбІ’ ЯКа провадить дізнання,
наприклад ііередати справу іншому слідчому або іншому слідчому ооганлГ
До ХовК°ВИ Г ТОГ°’ Щ°б ЗЛ°ЧИНЦІ в^™^евн7й Гер * хис™ ™ °С° И
правоохоронного органу і забезпечивший хист тих, хто прийняв справу до
свого провадження.
Стаття 53. Обов’язок роз’яснення і забезпечення прав особам, які
беруть участь у справі
няС^30КУР,0р’ сл1лчии * ооба, яка провадить дізнанні ьГпп^1 Р°з:яснити
особам, що берутГучасть у справі, їх права і забезпечити можливість
здійснення цих
ним^завланГяНГ^334″‘ 3аХИСТУ ПРав ‘ своб°А ^Аини є основну
якГйогооп^Г”^^ ПР°ЦЄСУ ‘ Зв’язком суб’єктів процесу, які його
організують і проваджують.
вади^іосуГо»^^1, кРимінальн°го процесу, уповноважений про-
S вип2к^ І’ РЄАНЄ) сл*с™°- Слідчий зобов’язаний у кож-
йняти^до^вУогп п^ЄННЯ °ЗНаК ЗАОЧИНУ поРУ™«™ справу та при-тТвжита
захпл?п лР аАЖЄННЯ’ пР°вес™ об’єктивне розслідування істани захи^Тп^
розкРИТТЯ зло™ну, встановлення оббивної ня sanoLw^ Р Т3 законних
інтересів громадян, відшкодуван-їмо> щ* с„’Г„ЧИН0М ШК0АИ’ Виявленн* та
усуненняТричиГта ^стос^°ан™Рза^нуЧИНЄННЮ ЗЛ°ЧИНу’ ^«печення правильного
суалїїгм зЙГп^ Г ЦЄ °РГаНИ’ Уповноважені кримінально-проце-7з^зку з
fH*nl РУШуВаТИ Та Розслідувати кримінальні справи відсутнюю ЇЇ™4”10′ Щ°
наАійшла ПР0 чинення злочин?, та слЕа можливості У слідчого
приступити до провадження
гляд7Рз°аК>ГоЛ,р^гСуб’ЄКТ кРимінального процесу, який здійснює
на-А^наннЯтаоп^аТМ 3аК°ШВ °Рганами попереднього слідства, н4 “б”™™ Л
гН°”Р°ЗШУ?ОВОЇ юРисАИкнії, підтримує де?жаВ: мадТн аоГле^ж,™ W Ta
ЗАІИСНЮЄ представництво інтересів гро-SnomSf” В СУА1′ а ТЗК0Ж 3Аійснює
нагляд при застосу-їїїян СГ ОАіВ’ П0В ЯЗаних 3 обмеженням свободи гро-!^
^ЇЇГ^*3™ ВІН МаЄ забезпечувати захищав
серЙніо до^іл3и0би°В’ЯЗаНИИ всебічно, повно, об’єктивно та безпо-пооцТсу
та п^Г АодеРжанням Усіх принципів кримінального об’єктива К^^*04″”0™ ВСІ
обставини справи встановити за^7ту ™ав ™L ВИР.1ШИТИ спРавУ по суті,
вживши заходів до №е7ня поичи» , Х ІНТЄресів громадян і юридичних
осіб та до
noouecvS Умо\.^° сприяли вчиненню злочину.
проце^-Уо^блипаиРйНТ11 ПраВ І СВОбОА ^^ни в кримінальному
безпечёння neS ? ИА гаРантій- які виступають засобом їх за-
т? вГд беТпілстаІн^гп8 ПР°ЦЄС1 «Анального судочинства, захис-
У від оезпідставного втручання, відновлення порушених прав.
Гтапгтя 53
ЯкЩ° право — це можливість відповідної поведінки, то процесуальні
гарантії представляють собою юридично визначені процедури реалізації
відповідних прав, механізм попередження їх порушень, порядок захисту і
відновлення порушених прав і свобод людини.
Система процесуальних гарантій прав і свобод людини включає
такі елементи:
юридичне визначення самих прав і свобод;
недопустимість звуження існуючих прав і свобод як за обсягом, так і за
змістом;
визначення процедури їх реалізації;
роз’яснення учасникам процесу прав і свобод та порядку їх реалізації;
надання реальної можливості для самореалізації;
утримання від порушень прав і свобод людини з боку інших учасників
процесу;
надання допомоги з боку слідчого, органу дізнання, прокурора, захисника
і суду в реалізації прав і свобод іншими учасниками
процесу;
попередження порушень прав і свобод та покладання обов’язку на
здійснення заходів попередження на осіб, які ведуть кримінальне
судочинство чи виконують функцію процесуального контролю і нагляду;
захист прав і свобод — встановлення перешкод, які б виключали їх
порушення;
відновлення порушених прав і свобод;
— повну реабілітацію і відшкодування завданої шкоди.
Розвиток системи процесуальних гарантій забезпечення прав і
свобод людини в кримінальному процесі передбачає: виконання
конституційних вимог щодо недопустимості звуження існуючих прав і свобод
та гарантій їх захисту; розширення існуючої системи та обсягу і змісту
окремих прав і свобод; чітке законодавче визначення підстав, умов і
процедури застосування примусових заходів; створення такої моделі
процесуальної форми, за якої примусові заходи, втручання в права,
свободи і законні інтереси людини дійсно мали б місце тільки в умовах
крайньої необхідності; чітке визначення механізму застосування
примусових заходів та правовідносин, що виникають при цьому;
обґрунтованість всіх рішень щодо втручання в права і свободи людини;
дієвість процесуального контролю, судового і прокурорського нагляду за
здійсненням процесуальної діяльності; визначення відповідальності за всі
прояви безґрунтовного втручання в гарантовані законом права і свободи
людини; створення доступного, простого і надійного юридичного механізму
захисту і відновлення прав і свобод, правової реабілітації та
відшкодування заподіяної шкоди незаконними діями.
Кримінально-процесуальне законодавство України робить важливі кроки в
цьому напрямку. Наприклад, відповідно до ст. 52-1 КПК України, яка
включена до кодексу законом України від 13 січня 2000 року, особам, які
беруть участь у кримінальному судочинстві, надано право на забезпечення
безпеки, визначені засоби забезпечення їх безпеки, а також
відповідальність за їх неприйняття. Ст. 69-1 КПК України вперше чітко і
конкретно визначила права свідків. Зокрема, тут знайшов втілення
конституційний принцип
244 Стаття 53-1
Стаття 53-1
245
недопустимості примушування до давання показань стосовно себе, членів
своєї сім’ї чи своїх близьких родичів, закріплено право знати, у зв’язку
з чим і у якій справі він допитується.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на
відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди,
завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної
влади і їх посадових осіб. Ст. 62 Конституції України та ст. 53-1 КПК
України встановлюють, що в разі закриття кримінальної справи за
відсутністю події злочину або за недоведеністю участі особи у вчиненні
злочину, постанови виправдувального вироку суду чи скасування вироку як
неправосудного держава відшкодовує шкоду, завдану безпідставним
притягненням до відповідальності, включаючи відшкодування моральної і
матеріальної шкоди.
Ці положення мають бути роз’яснені потерпілим, обвинуваченим та іншим
зацікавленим у справі учасникам процесу. Кожному учаснику процесу слід
роз’яснити його процесуальний статус (права й обов’язки) та порядок його
реалізації, надати можливості для реалізації наданих законом прав і
свобод.-
Стаття 53-1. Обов’язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо
вжиття заходів до відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові
незаконними діями
У разі закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину,
відсутністю в діянні складу злочину або за недоведеністю участі особи у
вчиненні злочину, а також у разі постановления виправдувального вироку
орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані роз’яснити особі
порядок поновлення н порушених прав і вжити необхідних заходів до
відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних засудження,
притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного
заходу та у разі незаконного продовження виконання призначеного
покарання у випадках, коли кримінальний закон, який усуьас караність
діяння, набрав чинності.
Підстави і порядок відшкодування шкоди визначаються законодавством
України.
(Кодекс доповнено статтею 53-1 згідно з Указом ПВР № 6334-10 від
16.04.84, із змінами, внесеними згідно з Законом № 2547-12 від 07.07.92)
Реабілітація — поновлення доброго імені, честі, репутації, прав, стану,
юридичного та соціального становища особи, незаконно та несправедливо
обвинуваченої у вчиненні злочину, чи стосовно якої мали місце незаконні
дії (бездіяльність), прийняті незаконні рішення чи допущені слідчі і
судові помилки.
Правові основи реабілітації закладені в ст. 56, 62 Конституції України,
ст. 53-1 КПК України, а також у Законі України від 1 грудня 1994 р. “Про
порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями
органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”1-
1 Відомості Верховної Ради України.— 1995.— №1.
Ст. 56 Конституції України визначає: “Кожен має право на відшкодування
за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та
моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових
і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень”.
Водночас у ст. 62 Конституції України встановлено, що “у разі скасування
вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну
шкоду, завдану безпідставним засудженням” Ст. 53-1 КПК України
встановлює: “У разі закриття кримінальної справи за відсутністю події
злочину, відсутністю в діянні складу злочину або за недоведеністю участі
особи у вчиненні злочину, а також у разі постановления виправдувального
вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані роз’яснити
особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів до
відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних засудження,
притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного
заходу та у разі незаконного продовження виконання призначеного
покарання у випадках, коли кримінальний закон, який усуває караність
діяння, набрав чинності”.
Зауважимо, що розглядуваний правовий інститут реабілітації не слід
зводити тільки до відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням
до кримінальної відповідальності. Конституція України, норми якої мають
найвищу юридичну силу, гарантує відшкодуваннябудь-якої шкоди, завданої
не тільки незаконними діями, а й рішеннями чи бездіяльністю, і не тільки
обвинуваченому, а й будь-якій іншій людині.
Особами, що мають право на відшкодування шкоди, можуть бути
обвинувачений, підозрюваний, підсудний, засуджений, цивільний
відповідач, будь-який інший учасник процесу або будь-яка особа, яка
навіть і не мала ніякого процесуального статусу, але якій при здійсненні
процесуальної діяльності була неправомірно завдана шкода.
Безумовно, що найбільш вагомо ці питання виникають стосовно
обвинувачуваного (підсудного) чи засудженого в зв’язку з незаконним
притягненням їх до кримінальної відповідальності.
Реабілітація включає заходи по відшкодуванню моральної шкоди та
матеріального збитку, відновленню становища і прав людини, відшкодуванню
шкоди обвинуваченому потерпілому чи іншому учаснику процесу.
Підставами для реабілітації і відшкодування завданої матеріальної та
компенсації моральної шкоди є: незаконні дії чи бездіяльність щодо
будь-якого з учасників процесу; незаконні рішення; слідчі чи судові
помилки, що спричинили шкоду будь-якому .з учасників процесу.
Такими фактичними підставами для вжиття заходів реабілітації можуть
бути: встановлений у передбаченому законом порядку факт незаконного
засудження, притягнення як обвинуваченого, затримання, арешту, обшуку,
виїмки, накладення арешту на майно, звільнення з посади; вчинення інших
незаконних дій, якими звужені права і законні інтереси громадянина.
246
Стаття 53-1
Слід мати на увазі, що неправомірно шкода може бути завдана
громадянинові не тільки незаконними діями, рішеннями чи бездіяльністю
слідчих чи судових органів, а і внаслідок слідчої чи судової помилки.
Остання не обов’язково є наслідком незаконних дій чи бездіяльності
правоохоронних органів, вона може мати місце і в ситуації, коли до
прийняття якогось з процесуальних рішень всі дії згаданих осіб були
законні й обґрунтовані. Адже пошук істини — це складна і не зовсім
приємна справа. Тут мають місце і підкуп свідків, і інші скриті від очей
правосуддя процеси. Правосуддя повинно виправляти будь-які з помилок,
незалежно від того, з чиєї вини вони виникли, а всі люди, яким завдана
безпідставно шкода, незалежно від того, стала вона наслідком незаконних
дій чи виникла внаслідок судової чи слідчої помилки, мають право на
відшкодування завданої їм шкоди.
Юридичними підставами прийняття заходів реабілітації щодо обвинуваченого
є:
постановления виправдувального вироку щодо засудженого або притягнутого
до кримінальної відповідальності;
закриття кримінальної справи щодо притяпгутого до кримінальної
відповідальності за відсутністю події злочину, відсутністю в діянні
складу злочину або за недоказаністю участі особи у вчиненні злочину, а
також за відмови у порушенні справи за даними підставами.
При цьому слід зазначити, що в силу об’єктивно-правового положення —
презумпції невинуватості — всі сумніви у справі тлумачаться на користь
обвинуваченого і недоказана вина дорівнює доказаній невинності.
У разі недоказаності участі обвинуваченого у вчиненні злочину він має
право вимагати не тільки закриття справи, а й визнання його невинним,
відновлення його доброго імені.
У силу ст. 62 Конституції України у разі скасування вироку як
неправосудного держава відшкодовує засудженому матеріальний збиток та
моральну шкоду, заподіяну безпідставним засудженням.
Більше того, громадянин має право також на відшкодування шкоди,
заподіяної йому проведенням оперативно-розшукових заходів, якщо протягом
шести місяців після таких заходів не було порушено кримінальної справи
або порушену справу було закрито (ч. 2 ст. 2 Закону України “Про порядок
відшкодування шкоди…”).
В усіх названих випадках, вирішуючи кримінальну справу по суті, слідчий,
орган дізнання, прокурор та суд зобов’язані відповідно до вимог ст. 53
КПК України роз’яснити особі, визнаній невинною, порядок відновлення її
порушених прав та вжити необхідних заходів до відшкодування шкоди,
заподіяної їй заходами примусу та притягненням до відповідальності.
Відшкодування майнової шкоди. Згідно зі ст. З Закону України “Про
порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями
органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” незаконно
притягнутому до відповідальності відшкодовуються:
а) заробітна плата, пенсія та інші грошові прибутки, які він втратив
внаслідок незаконних дій;
рпдпипя 53-1 ЈЈZ
б) майно (у тому числі грошові вклади та проценти по них, цінні
папери та прибутки по них, частка у статутному фонді організації,
учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав
з причини притягнення до відповідальності, інші цінності), зверне
не в прибуток держави, конфісковане або вилучене майно, а також
майно, на яке накладено арешт;
в) штрафи, утримані в порядку виконання вироку або іншого
рішення суду, судові витрати та інші витрати, оплачені громадянином;
г) грошові суми, сплачені громадянином адвокату для надання
юридичної допомоги;
д) моральна шкода.
Шкода відшкодовується за рахунок коштів державного бюджету, крім
повернення майна.
Майно підлягає поверненню в натурі, а в разі неможливості повернення
його вартість повертається за рахунок організації, якій воно передане
безкоштовно,’ а за ліквідації або неплатоспроможності такої — за рахунок
коштів держбюджету.
Вартість житлових будинків, квартир та будівель відшкодовується, якщо
такі не збереглися або якщо громадянин відмовився від отримання
рівноцінного житла в іншому місці. Вартість втраченого житла
відшкодовується, виходячи з ринкових цін за рахунок держбюджету.
При відшкодуванні майнової шкоди діють норми цивільного права, які
регламентують право власності: Цивільний кодекс України, Закон України
“Про власність”, норми авторського права та норми права спадкування. Тут
у повній мірі повинні додержуватися правила віндикації, захисту права
власності.
Так, ст. 143 Цивільного кодексу України прямо передбачає, що у разі
винесення виправдувального вироку особам, у яких у ході слідства були
вилучені дорогоцінні камені та метали, які є валютними цінностями, вони
повертаються в натурі або ж відшкодовується їх вартість.
Ст. 148 Цивільного кодексу України визначає, що, вимагаючи майно з
чужого незаконного володіння, власник має право також вимагати від
недобросовісного володільця повернення всіх прибутків, які він мав при
користуванні такою річчю. Недобросовісний володілець — володілець, який
знав або зобов’язаний був знати, що володіє річчю незаконно.
Згідно зі ст. 50 Закону України “Про власність” власник має право
вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного
володіння.
При відшкодуванні вартості вилученого майна застосовуються ціни, які
діють на момент прийняття рішення про відшкодування
шкоди.
Шкода відшкодовується у повному обсязі незалежно від провини конкретних
посадових осіб, які допустили незаконне притягнення громадянина до
відповідальності.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянину
незаконними діями чи бездіяльністю, порушенням прав і свобод людини
(права власності, особистої недоторканності, недоторканності приватного
життя, житла тощо), погіршення або позбав-
249
2fЈ Стаття 53-1
лення можливостей реалізації людиною своїх звичок і бажань; погіршення
відносин з оточуючими людьми; порушення нормальних життєвих зв’язків і
стосунків з оточуючими людьми; приниження честі, гідності, репутації
людини, її доброго імені; втрати не-майнового характеру внаслідок
моральних чи фізичних страждань або інші негативні наслідки морального
характеру.
Відшкодування моральної шкоди провадиться, коли незаконні дії органів
дізнання, попереднього слідства, проісуратури і суду завдали моральної
втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих
зв’язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого
життя.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається в межах
заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних моральних і
фізичних страждань, з урахуванням характеру і тривалості страждань,
стану здоров’я реабілітованого, тяжкості завданої йому травми,
істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках,
ступінь зниження престижу, ділової репутації, часу й зусиль, необхідних
для її відновлення.
Моральна шкода відшкодовується у грошовій формі незалежно від
відшкодування майнової шкоди. Згідно зі ст. 13 Закону України “Про
порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями
органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”, розмір
моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи, але не менше
одного мінімального розміру заробітної плати за кожний місяць
перебування під слідством і судом.
Стосовно позовного провадження при відшкодуванні моральної шкоди,
заподіяної у сфері цивільних правовідносин, ст. 440 Цивільного кодексу
України встановлює, що розмір відшкодування моральної шкоди
визначається, виходячи із суті позовних вимог, але не менше п’яти
мінімальних розмірів заробітної плати.
Вважається, що обвинувачення у злочині є найбільшою несправедливістю
щодо громадянина. І тут законодавець повинен проявити більш зважений
підхід. Принаймні, незалежно від строків перебування невинного під
слідством мінімальний розмір моральної шкоди, яка підлягає
відшкодуванню, не може бути нижчим за розмір, встановлений цивільним
законодавством,— п’ять мінімальних зарплат.
Саме поняття “строк перебування під слідством чи судом” законом не
визначене. Особа вважається такою, що перебуває під слідством чи судом,
з моменту порушення проти неї кримінальної справи, її затримання, арешту
або визнання її обвинуваченим до винесення щодо неї виправдувального
вироку або закриття справи за реабілітуючими підставами. В цей строк
входить як час відбування покарання, так і час, протягом якого особа
вважається судимою, доти, доки вона не визнана невинною, виправданою та
реабілітованою.
Громадянин має право на спростування відомостей, які не відповідають
дійсності. Якщо такі відомості були опубліковані, вони спростовуються в
тому самому виданні, де їх було надруковано, або тим самим засобом
масової інформації, який їх поширив. Докумен-
Гтаттпя 53-1
ти які містять недостовірну інформацію про громадянина, визнаються
недійсними, відкликаються або на прохання громадянина замінюються.
Наприклад, громадянину може бути замінена трудова книжка, до якої
незаконно було внесено запис про його звільнення за неприйнятними для
нього підставами.
Поновлення в правах. Громадянин, звільнений з роботи у зв’язку з
незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, має бути
відновлений на попередній посаді, зарахований на попереднє місце роботи
не пізніше місяця з моменту виправдання. На вимогу громадянина йому
видається нова трудова книжка (в триденний строк), а за неможливості
надати йому попередню роботу або в разі його незгоди працювати в
попередній організації — надається рівноцінна робота.
Час перебування під слідством і судом зараховується до загального
трудового стажу, стажу роботи за спеціа\ьністю, строку служби. Цей час
зараховується також і в строк вислуги у певному званні. Наприклад,
капітан міліції О. був незаконно засуджений і лише через півтора року
після засудження був визнаний невинним та реабілітований. Він був
відновлений на попередній посаді, в попередньому званні. Ураховуючи, що
у нього скінчився строк вислуги у попередньому званні, йому одразу ж
після відновлення було присвоєно чергове звання майора міліції.
Реабілітованому громадянину повертаються його ордени, медалі, титули та
звання. Тут діє принцип повернення в первісний стан. Реабілітований
повністю отримує всі свої колишні права і пільги. Неприпустиме будь-яке
ущемлення його прав та інтересів. Час перебування під слідством і судом
повністю дорівнює тій роботі, яку він здійснював до цього з усіма
правовими наслідками, що мають бути при нарахуванні п наступному пенсій
та грошових
допомог.
Порядок і розмір відшкодування шкоди визначають суд, слідчий, орган
дізнання або прокурор при винесенні рішення, реабілітую-чого
громадянина.
Постанова відповідних органів про відшкодування шкоди може бути
оскаржена безпосередньо до суду або до вищого суду. Заява про оскарження
винесеної постанови звільняється від мита.
Виконання рішення про відшкодування шкоди здійснюється відповідно до
Положення про застосування Закону України “Про порядок відшкодування
шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання,
попереднього слідства, прокуратури і суду”, затвердженого наказом
Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та
Міністерства фінансів України № 6/5/3/41 від 04.03.96 (зі змінами,
внесеними наказом № 14/5/6/52 від 03.04). В даному нормативному акті
зазначається:
Не пізніше трьох діб після винесення постанови (ухвали) про розмір шкоди
завірена гербовою печаткою її копія надсилається громадянинові або його
спадкоємцям і подається ними до відповідного територіального органу
Державного казначейства за місцем проживання для одержання чека.
250
Стаття 53-1
Відшкодування громадянинові шкоди у випадках, передбачених пунктами 1,
3, 4 ст. З Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету.
Відповідний територіальний орган Державного казначейства, до якого
звернувся громадянин за відшкодуванням шкоди, надсилає до Управління
Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах
Києві та Севастополі заявку, в якій вказує суму відшкодування, а
Управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі надсилає заявку до Головного
управління Державного казначейства України.
Головне управління Державного казначейства України перераховує вказані
кошти на рахунок Управління Державного казначейства в Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а останні — на
рахунок відповідного територіального органу Державного казначейства для
виплати їх громадянинові.
Виплата громадянинові суми відшкодування проводиться установою банку на
підставі чека, виданого органом Державного казначейства, після подання
громадянином копії постанови (ухвали) органів дізнання, попереднього
слідства, прокуратури і суду про розмір відшкодування шкоди за умов
наявності коштів на рахунку відповідного територіального органу
Держказначейства.
Згідно з впровадженою з 1998 року новою бюджетною класифікацією України,
видатки на відшкодування збитків, завданих громадянам, слід
класифікувати як “інші види соціальної допомоги” (код № 090402
функціональної класифікації видатків бюджету).
Копія зазначеної постанови (ухвали) залишається в справі відповідного
органу Державного казначейства України. На цій копії орган
Держказначейства робить відмітку із зазначенням дати, номера і суми
чека, виданого громадянинові для отримання ним зазначених коштів.
Якщо вимога про відшкодування моральної шкоди або морального збитку або
вимога про відновлення в правах з будь яких причин будь-ким не виконані
або виконані не повністю, громадянин має право звернутися до суду в
порядку позовного провадження та вимагати вжиття примусових заходів
захисту своїх прав та інтересів.
Відшкодування людині шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання,
досудового слідства, прокуратури і суду в умовах побудови правової
держави стає одним із найважливіших конституційних принципів
кримінального процесу. Цей принцип діє у всіх стадіях процесу і має
беззаперечно виконуватись та застосовуватись при тлумаченні правових
норм щодо підстав і умов застосування примусових заходів та провадження
слідчих і інших процесуальних дій, з тим щоб були повністю виключені
факти незаконних дій і рішень, порушень прав і свобод людини.
Відповідно до названих нормативних актів особі, яка реабілітується (у
випадку її смерті — спадкоємцям), одночасно з повідомленням про закриття
справи або оголошенням копії виправдувального вироку або винесенням
рішення суду касаційної (наглядової) інстанції направляється
(вручається) повідомлення, в якому їй роз’ясняється, куди і протягом
якого часу вона може звернутися за відновленням у порушених правах і
відшкодуванням збитку.
гтаття 53’1
ТИПОВА МОДЕЛЬ ФОРМИ ПОВІДОМЛЕННЯ
Кому ,
Куди
ПОВІДОМЛЕННЯ
У зв’язку з тим, що відповідно до ст. КПК України
стосовно Вас, громадянина
кримінальна справа провадженням закрита за
відсутністю
(складу злочину або події злочину)
(винесений виправдувальний вирок), відповідно до ст. 53-1 КПК
України та Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, за
вданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього
слідства, прокуратури і суду” Ви маєте право звернутися з вимогою:
протягом трьох місяців — про надання роботи, а за Неможливості
забезпечення цього — іншої рівноцінної роботи в
(найменування організації)
протягом шести місяців — про відшкодування шкоди, а саме:
про виплату втраченої заробітної плати, спланених штрафів, судових
витрат, сум за надання юридичної допомоги в
(найменування органу, що визначає розмір збитку)
про повернення конфіскованого, вилученого або арештованого
майна або про відшкодування його вартості в
(найменування й адреса органу дізнання, слідства, фінансової
організації)
про повернення житлового помешкання або іншого житла в
(найменування органу влади або місцевого самоврядування)
Крім того, Ви маєте право на компенсацію моральної шкоди, відновлення
доброго імені, відновлення у всіх інших правах, повернення орденів і
медалей.
Час відсутності Вас на роботі в зв’язку з необґрунтованим притягненням
до відповідальності зараховується у виробничий стаж відповідно до норм
трудового законодавства України.
Ви маєте право вимагати офіційного спростування відомостей, які порочать
вас, принижують честь і гідність, у тих засобах масової інформації, які
такі відомості розповсюдили, а також вимагати видачі дубліката трудової
книжки, вилучення всіх документів, у яких є інформація, що порочить Вас,
або створює незручності нагадуванням про факт притягнення до
кримінальної відповідальності.
(підпис посадової особи)
252 Стаття 53-1
Для визначення розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню, реабілітований
звертається:
при закритті справи — до відповідних слідчих органів або органів
дізнання, що винесли постанову про закриття справи;
при винесенні виправдувального вироку судом першої інстанції — до суду,
що виніс вирок;
при закритті справи судом або скасуванні вироку судами касаційної або
наглядової інстанції, у тому числі й у порядку перегляду за
но’вовиявленими обставинами — до відповідного суду першої інстанції,
рішення якою були скасовані.
У місячний термін відповідний орган збирає всі необхідні документи для
визначення розміру шкоди і виносить постанову (рішення) про її
відшкодування.
У такому рішенні вказується: найменування органу, що виніс рішення, дата
порушення справи, затримання підозрюваного, арешту або обрання іншого
запобіжного заходу та притягнення як обвинувачуваного, дата засудження,
міра покарання і строк відбутого покарання; дата прийняття рішення, що
реабілітує; зміст вимог реабілітованого; розрахунок втраченої заробітної
плати та інших сум, що підлягають відшкодуванню, загальна сума, що
підлягає вип-порядок і терміни оскарження такого рішення.
Не пізніше трьох діб після винесення постанови {рішення суду) про розмір
шкоди, яка піддягає відшкодуванню, завірена гербовою печаткою копія
постанови (рішення) направляється реабілітованому. Реабілітовані
громадяни подають названі документи разом з рішенням, що реабілітує, до
державного казначейства за місцем проживання для одержання грошового
чека. На підставі виданого чека і документів, що реабілітують, установа
банку виплачує громадянинові грошову суму з рахунок відшкодування
матеріальної і компенсації моральної шкоди.
Розмір сум, що підлягають виплаті в частині повернення втраченої
заробітної плати, обчислюється виходячи із середньомісячної заробітної
плати до притягнення громадянина до відповідальності за відрахуванням
заробітку, одержаного ним за час відсторонення від роботи.
Стосовно осіб, які не є робітниками чи службовцями, розмір
середньомісячної заробітної плати визначається шляхом поділу на 12 суми
річного прибутку. Якщо реабілітований не працював або не мав прибутків,
розмір шкоди визначається виходячи з установленої мінімальної заробітної
плати. Шкода відшкодовується з урахуванням індексу інфляції.
Прийняті рішення або невиконання прийнятих рішень можуть бути оскаржені
реабілітованим в суд. При цьому він звільняється від позовного мита і
судових витрат.
Глава 4
ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ МОЖЛИВІСТЬ
УЧАСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Стаття 54. Обставини, що виключають участь судді в розгляді
справи
Суддя або народний засідатель не може брати участі в розгляді
кримінальної справи:
якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або
родичем кого-небудь з них, а також родичем слідчого, особи, яка
провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого;
якщо він брав участь у даній справі як свідок, експерт, спеціаліст,
перекладач, особа, яка провадила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник
або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або
цивільного відповідача;
2-1) якщо він під час досудового розслідування справи вирішував питання
щодо проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання, зміни чи скасування
запобіжних заходів, продовження строків тримання під вартою, або
розглядав скарги на затримання чи на постанови про відмову в порушенні
кримінальної справи або закриття справи;
2-2) якщо він під час досудового розслідування справи розглядав питання
про усунення захисника в порядку, передбаченому статтею 61-1 цього
Кодексу;
якщо він особисто або його родичі заінтересовані в результатах справи;
за наявності інших обставин, які викликають сумнів в об’єктивності судді
або народного засідателя.
У складі суду, що розглядає кримінальну справу, не можуть бути особи,
які є родичами між собою.
(Стаття 54 із змінами, внесеними згідноз Указом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84, Законами Ns 2857-12 від 15.12.92, № 2533-111 (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06 2001)
Суддя (суд) — суб’єкт кримінального процесу, який виконує функцію
правосуддя. Згідно зі ст. 124-129 Конституції України судочинство
здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції.
Правосуддя здійснюють професійні судді, а у визначених законом випадках
— народні засідателі та присяжні. Судді при здійсненні правосуддя
незалежні і підкоряються тільки закону. Вони мають статус
недоторканності.
254
сА 255
fmamin* °z —————————
Стаття 54
Згідно зі ст. 7 Закону України “Про статус суддів” суддями можуть бути
громадяни України, які досягай 25 років, мають вищу юридичну освіту та
необхідний стаж роботи за юридичним фахом. Судді незалежні, незмінювані,
недоторканні.
Під час судового розгляду суд має владно-розпорядчі повноваження та
керує процесом. За непідкорення розпорядженню головуючого в суді або
порушення порядку під час судового засідання громадяни несуть
відповідальність за ч. 1 ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні
правопорушення.
Суд (суддя) зобов’язаний встановити об’єктивну істину та вирішити справу
по суті, вживши заходів до захисту прав та законних інтересів громадян і
юридичних осіб та до усунення причин і умов, що сприяли вчиненню
злочину.
Незалежність суддів забезпечується:
встановленим законом порядком їх обрання, зупинення їх повноважень та
звільнення з посади;
передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;
таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення;
забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення
правосуддя;
відповідальністю за неповагу до суду чи судді; -•? недоторканністю
суддів;
створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для
діяльності суддів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів
відповідно до їх статусу;
особливим порядком фінансування судів; системою органів судового
самоврядування;
— діючою системою забезпечення безпеки судів.
Значною мірою незалежність суддів гарантується особливо системою їх
призначення на посаду і звільнення. Згідно зі ст. 7 Закону України “Про
статус суддів” та ст. 127 Конституції України право на зайняття посади
судді місцевого суду має громадянин України, який досяг на день обрання
25 років, має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менш
як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє
державною мовою.
Суддею апеляційного суду може бути громадянин України, який досяг на
день обрання ЗО років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі
права не менш як п’ять років, у тому числі не менш як три роки на посаді
судді.
Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не
молодший ЗО років, який має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі
права не менш як сім років, проживає в Україні не менш як десять років
та володіє державною мовою.
Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який досяг
на день обрання 35 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за
юридичною спеціальністю не менш як десять років, у тому числі не менш як
п’ять років на посаді судді.
Необхідною умовою для зайняття посади судді є складання кваліфікаційного
екзамену.
Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності
або визнана недієздатною.за рішенням суду.
г-тим”– –
Кожен громадянин України, який відповідає вказаним вимогам, яе право
скласти кваліфікаційний екзамен та звернутися до ідповідної
кваліфікаційної комісії суддів із заявою про рекомендацію його на посаду
судді. Результати складеного кваліфікаційного екзамену дійсні протягом
трьох років. Кваліфікаційна комісія рекомендує на посади суддів
кандидатів, які виявили найкращі знання, у кількості, необхідній для
заміщення вакантних посад.
Перше призначення на посаду судді строком на п’ять років здійснюється
Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду
України, обираються безстроково Верховною радою України. Вперше обраний
суддя складає присягу такого змісту: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно
виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки
закону, бути об’єктивним і справедливим”.
Судді недоторканні. Судді не можуть бути притягнуті до кримінальної
відповідальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України.
Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також
підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в
порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. Суддя,
затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного
правопорушення, • стягнення за яке накладається у судовому порядку,
повинен бути негайно звільнений після встановлення його особи.
Недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення,
транспорт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належне йому майно і
документи. Стаття 13 Закону України “Про статус суддів” передбачає, що
проникнення до житла або в службове приміщення судді, в його особистий
чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки,
особистий обшук судді, речей і документів можуть провадитись тільки за
судовим рішенням за наявності порушеної кримінальної справи. Відповідно
до ст. 12 Закону України “Про статус суддів” суддя не повинен давати
будь-які пояснення у справах, що ним розглянуті або розглядаються.
Згідно зі ст. 126 Конституції України “вплив на суддів у будь-який
спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради
України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку
судом”. Будь-яке не передбачене законом втручання в діяльність судді
щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою
відповідальність згідно з законодавством. Прояв неповаги до суду або
судді з боку осіб, які беруть участь у справі або присутні у судовому
засіданні, а так само вчинення поза судовим засіданням будь-яких дій, що
свідчать про явну зневагу до суду чи судді у зв’язку з їх службовою
діяльністю, тягнуть за собою відповідальність згідно з законом.
Суддями та народними засідателями в конкретних кримінальних справах
можуть виступати тільки особи, які не підлягають відводу. Суддя не може
брати участі у розгляді справи та підлягає відводу (ст. 54 КПК України),
якщо він є упередженною особою і зацікавлений в розгляді справи.
L_
257
256 Стаття 55
До складу суду, що розглядає кримінальну справу, не мозкуть входити
особи, які є родичами між собою.
Суддя, який брав участь у розгляді кримінальної справи в суді
першої’інстанції, не може брати участі в розгляді цієї справи в
апеляційному чи касаційному порядку, а так само брати участь у новому
розгляді справи в суді першої інстанції в разі скасування вироку або
ухвали про закриття справи, постановлених з його участю.
Суддя, який брав участь у розгляді справи в апеляційному чи
касаційному-порядку, не може брати участі в розгляді цієї справи в суді
першої інстанції, а так само в новому розгляді справи в касаційному
порядку після скасування ухвали, постановленої за його участі.
Таким чином, у законодавстві знаходить відбиття турбота про те, щоб у
всіх випадках була забезпечена участь у вирішенні всіх кримінальних
справ тільки таких суддів, повна неупередженість і незалежність яких не
викликає жодних сумнівів.
Останніми роками до компетенції суду входить розгляд скарг учасників
процесу на рішення, що приймаються слідчим та прокурором, а саме: на
постанову про відмову в порушенні справи; на постанову про закриття
справи.
Скарги на незаконність вказаних рішень розглядаються суддею одноособово.
За результатами розгляду скарги суддя приймає одне з двох рішень:
скасовує незаконне рішення слідчого або прокурора; залишає вказані
рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Суддя, який розглядав зазначені скарги, не може пізніше розглядати
відповідну справу по суті та підлягає відводу.
Стаття 55. Недопустимість повторної участі судді у розгляді справи
Суддя, який брав участь у розгляді кримінальної спра
ви в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді
цієї справи в апеляційному чи касаційному порядку, а так
само брати участь в новому розгляді справи в суді першої
інстанції в разі скасування вироку або ухвали про закрит
тя справи, постановлених з його участю.
І Суддя, який брав участь у розгляді справи в апе-
{ ляційному порядку, не може брати участі в розгляді цієї
я справи в суді першої інстанції або в касаційному порядку,
а так само в новому розгляді справи в касаційній інстанції
?у після скасування ухвали, постановленої з його участю.
с Суддя, який брав участь у розгляді справи в
у касаційному порядку, не може брати участі в розгляді тієї
ж справи з суді першої інстанції і в апеляційному поряд-
?у ку, а так само в повторному розгляді справи в
касаційному порядку, якщо постанову (ухвалу), винесену
з його участю, скасовано.
Р’ Суддя, який брав участь у розгляді справи, не може
брати участі в розгляді цієї справи в порядку виключного
КІ провадження.
(Стаття 55 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10
А” від 16.04.84, із Законом Ni 2533-111 (2533-11) від 21.06.2001 —
набуває
чинності з 29.06.2001)
ґ.таття 56
Стаття 56. Відвід судді
За наявності обставин, передбачених статтями 54 і 55 цього Кодексу,
суддя і народний засідатель зобов’язані заявити самовідвід. На цих же
підставах відвід судді або народному засідателю може бути заявлений
прокурором, підсудним, захисником, а також потерпілим і його
представником, цивільним позивачем і цивільним відповідачем або їх
представниками.
Заяви про відвід подаються до початку судового слідства. Пізніша заява
про відвід допускається у випадках, коли підстава для відводу стала
відома після початку судового слідства.
(Стаття 56 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, із Законом № 2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 — набуває
чинності з 29.06.2001)
Стаття 57. Порядок вирішення заявленого відводу
Відвід, заявлений судді або народному засідателю, вирішується іншими
суддями без судді, якого відводять. Суддя, якого відводять, має право
дати пояснення з приводу заявленого відводу. При рівності голосів суддя
вважається відведеним.
Відвід, заявлений двом суддям або всьому складові суду, вирішується
судом у повному складі простою більшістю голосів. Питання про відвід
вирішується в на-радчій кімнаті.
Заява про відвід судді, який одноособово розглядає справу, подасться у
письмовому вигляді не менш як за три дні до судового розгляду справи.
Відвід, заявлений судді, який одноособово розглядає справу, вирішується
постановою голови районного (міського) суду. Коли до складу районного
(міського) суду обрано одного суддю або коли відвід заявлено голові
районного (міського) суду, питання про відвід вирішується постановою
голови міжрайонного (окружного) суду. Відвід, заявлений голові
військового суду гарнізону, який одноособово розглядає справу,
вирішується постановою голови чи заступника голови військового суду
регіону, Військово-Морських Сил. В такому ж порядку вирішується питання
про відвід, заявлений у судовому засіданні.
У випадках, коли відведено головуючого суду, а також при його
самовідводі слухання справи відкладається для заміни його іншим сумею
або справа передається до вищестоящого суду д\я вирішення питання про її
підсудність.
У разі відводу народного засідателя останній заміняється іншим народним
засідателем.
(Стаття 57 із змінами, внесеними згідно з Законами № 2464-12 від
17.06.92, № 4018-12від24.02.94)
Стаття 58. Відвід прокурора
Правила, передбачені статтями 54 і 56 цього Кодексу, стосуються
прокурора. Проте коли прокурор брав участь у проведенні досудового
слідства в справі, у розгляді справи в суді першої інстанції в
апеляційному чи касаційному порядку, то ці обставини не можуть бути
підставою для відводу.
9 Тертншник
259
258
Стаття 59
Питання про відвід прокурора на досудовому слідстві вирішує вищестоящий
прокурор, а в суді — суд, який розглядає справу, відповідно до правил,
передбачених частинами 1 і 2 статті 57 цього Кодексу. Якщо справа
розглядається суддею одноособово, він одноособово вирішує питання про
відвід прокурора.
(Стаття 58 із змінами, внесеними згідно з Законами № 2464-12 від
17.06.92, Ns 2857-12 від 15.12.92, Ns 2533-II1 (2533-14) від 21.06.2001
— набуває чинності з 29.06.2001)
Прокурор при виконанні своїх функцій має бути об’єктивним, неупередженим
і не зацікавленим у справі.
Прокурор у кримінальному процесі не повинен бути втіленням строгості,
нетерпимості і ненависті до обвинувачуваного і підсудного. Слід мати на
увазі, що важливіше попередити злочин, аніж розкрити той, який уже
скоївся та завдав шкоди і болю людям. Ніяке покарання не замінить ту
моральну травму, якої було завдано потерпілому. І немає нічого
жахливішого, ніж звинувачення в злочині невинної людини. Прокурор, як
відзначав А. Ф. Коні, не повинен озлоблюватись проти підсудного,
звинувачувати його, щоб не трапилось. Він повинен бути дуже обачним в
обвинуваченнях, виступати спокійно, усвідомлюючи свій сумний обов’язок
(Кони А.Ф. Приемы и задачи прокуратуры // Собрание соч., т 4.— М.,1967.—
С. 128).
Стаття 59.
(Статтю 59 виключено на підставі Закону № 2533-Ш (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Стаття 60. Відвід слідчого j особи, яка провадить дізнання
Слідчий і особа, яка провадить дізнання, підлягають відводу:
коли вони є потерпілими, свідками, цивільними позивачами, цивільними
відповідачами або родичами кого-небудь з них, а також родичами
обвинуваченого;
коли вони брали участь у справі як експерти, спеціалісти, перекладачі,
захисники або представники інтересів потерпілого, цивільного позивача
або цивільного відповідача;
коли вони або їхні родичі заінтересовані в результатах справи;
за наявності інших обставин, які викликають сумнів у їх об’єктивності.
За наявності зазначених підстав слідчий і особа, яка провадить дізнання,
повинні заявити самовідвід, не чекаючи заяви про відвід. За цими
підставами відвід слідчому й особі, яка провадить дізнання, може бути
заявлений обвинуваченим, потерпілим і його представником, цивільним
позивачем, цивільним відповідачем або їх представниками, а слідчому — і
захисником.
Заява про відвід або самовідвід слідчого й особи, яка провадить
дізнання, подається прокуророві, який розглядає і вирішує u протягом
двадцяти чотирьох годин.
(Стаття 60 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84)
гтаття 60
Слідчий — суб’єкт кримінального процесу, уповноважений провадити
досудове (попереднє) слідство. Досудове слідство у кримінальних справах
провадиться слідчими прокуратури, слідчими органів внутрішніх справ,
слідчими податкової міліції, слідчими органів Служби безпеки України.
Слідчими органів Служби безпеки України провадиться розслідування
злочинів проти основ національної безпеки, проти миру, безпеки людства
та міжнародного правопорядку, справи щодо контрабанди, найманства,
терористичних актів та інших тяжких злочинів, визначених у законі.
Слідчі прокуратури розслідують справи про найбільш тяжкі злочини проти
життя, прав і свобод людини, проти правосуддя, встановленого порядку
несення військової служби, про злочини у сфері службової діяльності,
бандитизм та інші злочини, визначені в ст. 112 КПК України. Слідчим
прокуратури, виходячи із суб’єкта злочину, підслідні справи про злочини:
вчинені службовими особами, які займають особливо відповідальне
становище, відповідно до частини першої статті 9 Закону України “Про
державну службу” та особами, посади яких віднесено до 1 — 3 категорії
посад;
вчинені працівниками правоохоронних органів.
Слідчі органів внутрішніх справ розслідують справи про злочини проти
власності та в сфері господарської діяльності, злочини проти здоров’я,
честі і гідності особи, громадської безпеки, порядку і моральності,
злочини проти статевої свободи та недоторканності особи, злочини проти
довкілля та деякі інші злочини, а також усі справи з обвинувачення
неповнолітніх.
Слідчі податкової міліції розслідують справи про злочини проти
податкової, а в певній мірі і валютної та фінансової системи держави.
Розслідування злочину, передбаченого ст. 209 КК України (легалізація
грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом), може
здійснюватись як слідчими СБУ, так і слідчими прокуратури, органів
внутрішніх справ, податкової міліції.
Незалежно від відомчої належності всі слідчі мають під час розслідування
у кримінальній справі однакові процесуальні права та обов’язки,
провадять розслідування в одному і тому самому процесуальному порядку.
Слідчий зобов’язаний провести об’єктивне розслідування та вжити заходів
до розкриття злочину, встановлення об’єктивної істини, захисту прав та
законних інтересів громадян, відшкодування заподіяної злочином шкоди,
виявлення та усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину,
забезпечення правильного застосування закону. Під час провадження
попереднього слідства всі рішення про напрям слідства та проведення
слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли щодо
цього законом передбачено рішення суду або отримання санкції прокурора,
і несе повну відповідальність за* іх законне та своєчасне проведення.
9*
260
Стаття 61
Стаття_61± Fбі
Стаття 61. Обставини, що виключають участь у справ захисника
Захисником не може бути особа:
яка брала участь у даній справі як дізнавач слідчий, прокурор, суддя,
секретар судового засідання експерт, спеціаліст, перекладач, понятий,
представн-потерпілого,- цивільного позивача, цивільно відповідача;
яка відповідно до цього Кодексу є свідком і в зв’язк з цим допитувалась
або підлягає допиту;
яка є родичем особи, яка провадить дізнання слідчого,
прокурора, будь-кого зі складу суду, п терпілого, цивільного
позивача;
щодо якої порушено кримінальну справу; МІ
5) визнана недієздатною чи обмежено дієздатною.
Особа не може брати участь у справі як захисник
також у випадках:
коли вона у даній справі надає або раніше надавала юридичну допомогу
особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з
проханням про надання юридичної допомоги;
у разі зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською
діяльністю або права на надання правової допомоги чи його анулювання у
порядку, встановленому законодавчими актами України.
Одна і та ж особа не може бути захисником двох і більше підозрюваних,
обвинувачених чи підсудних, якщо інтереси захисту одного з них
суперечать інтересам захисту іншого.
Не може бути захисником особа, яка, зловживаючи своїми правами,
перешкоджає встановленню істини в справі, затягує розслідування чи
судовий розгляд справи, а також особа, яка порушує порядок у судовому
засіданні чи не виконує розпоряджень головуючого під час судового
розгляду справи.
(Стаття 61 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, Законом № 3780-12 від 23.12.93, в редакції Закону № 2533-111
(2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Захисником може бути будь-яка особа, яка запрошена й уповноважена самим
обвинуваченим (підозрюваним, підсудним, засудженим) чи призначена
відповідно до закону здійснювати захист прав і законних інтересів
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого.
Як захисники допускаються фахівці у галузі права, в тому числі й особи,
які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в
Україні.
Захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу.
Захисником не може бути особа, яка має судимість. Правильно вважати, що
захисником не може бути особа, яка працює в суді, прокуратурі,
державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки,
державного управління. Особи, що мають відповідний юридичний статус, не
можуть допускатись до участі в справі як захисник.
Близькі родичі обвинуваченого, його Опікуни або піклувальники яК
захисники допускаються до участі в справі з моменту пред’явлення
обвинуваченому для ознайомлення матеріалів попереднього слідства. В
даному випадку родинні стосунки не є перешкодою для участі як захисника.
Якщо родич обвинуваченого, який запрошений для виконання функції
захисника, є ще й родичем судді чи прокурора, він має виконувати функцію
захисника, а відводу підлягає відповідно суддя чи прокурор.
Якщо родич обвинуваченого як захисник є родичем потерпілого, суд може
запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника, але не має
права відсторонювати його від участі в справі без згоди самого
обвинуваченого.
Якщо родич обвинуваченого як захисник є ще й родичем представника
потерпілого чи цивільного позивача, потерпілому чи позивачу має бути про
це повідомлено і надано змогу замінити своїх представників.
Стаття 61-1. Усунення захисника від участі у справі
Захисник може бути усунутий від участі у справі лише з підстав,
передбачених статтею 61 цього Кодексу.
Встановивши обставини, які відповідно до пунктів 1, З, 4, 5 частини
першої, частин другої і третьої статті 61 цього Кодексу виключають
участь захисника у справі, особа, яка провадить дізнання, слідчий
виносять мотивовану постанову про усунення захисника від участі в справі
та повідомляють про це захисникові і підозрюваному, обвинуваченому,
підсудному.
На стадії дізнання та досудового слідства питання про усунення захисника
від участі у справі з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої або
частиною четвертою статті 61 цього Кодексу, за поданням особи, яка
провадить дізнання, слідчого вирішує суддя за місцем провадження
розслідування. Суддя розглядає подання про усунення захисника від участі
у справі, вивчає матеріали, якими обґрунтовується подання, вислуховує
прокурора і захисника, за необхідності допитує підозрюваного,
обвинуваченого, особу, у провадженні якої знаходиться справа, після чого
виносить мотивовану постанову про усунення захисника від участі у справі
чи про відмову в цьому. Постанова судді про усунення захисника
оскарженню не підлягає.
Під час судового розгляду питання про усунення захисника від участі у
справі з підстав, передбачених статтею 61 цього Кодексу, вирішує суд.
За наявності підстав особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд про
усунення захисника від участі в справі повідомляють відповідному органу,
адвокатському об’єднанню для вирішення питання про відповідальність
адвоката.
(Кодекс доповнено-статтею 61-1 згідно із Законом Л* 2533-ПІ (2533-14)
від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Є2
Стаття 62. Відвід перекладача, експерта, спеціаліста і секретаря
судового засідання
Правила, зазначені в статті 54 цього Кодексу, стосу, ються перекладача,
експерта, спеціаліста і секретаря судового засідання з тим обмеженням,
що їх попередня участі у цій. справі як перекладача, експерта,
спеціаліста і секретаря судового засідання не може бути підставою для
відводу.
Відвід, заявлений перекладачеві, експертові і спеціалістові під час
провадження дізнання чи досудово-го слідства, вирішується особою, яка
провадить дізнання, слідчим або прокурором. Відвід, заявлений під час
судового розгляду секретареві судового засідання, перекладачеві,
експертові і спеціалістові, вирішується судом або суддею, який
одноособово розглядає справу.
(Стаття 62 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 117-09 від
30.08.71, Законом ЛЬ 2464-12від 17.06.92)
Експерт — це не зацікавлена в справі особа, що володіє спеціальними
пізнаннями й уміннями в окремій галузі науки, техніки, мистецтва або
ремесла і яка залучається у встановленому законом порядку до участі в
кримінальному процесі для провадження експертизи.
Правовий статус експерта, певні вимоги до нього встановлені ст. 62, 75,
77, 196,.200-201, 310-311 КПК України, законом України “Про судову
експертизу” та підзаконними нормативними актами (Інструкція про
призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичні
рекомендації з питань підготовки та проведення судових експертиз, які
затверджені наказом Міністерства юстиції України від 08.10.98 № 53/5;
Настанова про діяльність ек-спертно-кримінйлістичної служби МВС України
— наказ МВС України від 30.08.99 №682 та інші).
Згідно зі ст. 10 Закону України “Про судову експертизу” судовими
експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання
висновку з досліджуваних питань. Експертизи та інші дослідження в
експертних установах провадяться співробітниками, які мають вищу освіту,
пройшли відповідну підготовку та атестовані як експерти певної
спеціальності.
Експертизи та інші дослідження в експертних установах можуть провадитись
також позаштатними працівниками цих установ, комплектування складу
котрих та встановлення порядку їхньої діяльності покладається на
керівника експертної установи.
Статтею 11 Закону України “Про судову експертизу” визначені особи, які
не можуть бути судовими експертами. Так, до виконання обов’язків
судового експерта не можуть залучатися особи, визнані у встановленому
законом порядку недієздатними, а також ті, які мають судимість. Не може
бути експертом особа, яка зацікавлена в справі і підлягає відводові.
Згідно зі ст. 75 КПК України, не можуть бути експертами особи, які
перебувають у службовій або іншій залежності від обвинуваченого,
потерпілого або які раніше були ревізорами в справі.
Згідно зі ст. 12 Закону “Про судову експертизу”, ст. 54, 62, 75 КПК
України в визначених випадках експерт підлягає відведенню і не може бути
залучений до проведення експертизи.
Експерт підлягає відводові:
Стаття 62 263
якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним
відповідачем або родичем кого-небудь із них, а також родичем слідчого,
особи, яка проваджувала дізнання, обвинувачуваного;
якщо він брав участь у даній справі як свідок, особа, яка проваджувала
дізнання, слідчий, захисник або представник інтересів потерпілого,
цивільного позивача або відповідача;
якщо він особисто або його родичі зацікавлені в результаті
справи;
якщо він знаходиться в службовій або іншій залежності від
обвинувачуваного, потерпілого, цивільного позивача або відповідача;
якщо він проводив по даній справі ревізію, матеріали якої послужили
підставою порушення кримінальної справи;
у випадку, коли виявиться його некомпетентність, та за наявності інших
обставин, які викликають сумнів у його об’єктивності.
Слідчий, розглянувши заяву про відвід, складає постанову, в якій
мотивує своє рішення.
Чинним законодавством визначено права та обов’язки експерта
в кримінальному процесі.
На експерта при провадженні експертизи в кримінальному процесі
покладаються такі обов’язки:
з’явитися за викликом особи або органу, які призначили експертизу;
заявити самовідвід за наявності передбачених законом обставин;
прийняти до виконання доручену йому експертизу;
повідомити в письмовій формі особу або орган, які призначили експертизу,
про неможливість її проведення, якщо поставлене питання виходить за межі
компетенції експерта (спеціаліста) або якщо надані йому матеріали
недостатні для вирішення поставленого питання, а витребувані додаткові
матеріали не були отримані. Відмовитися від давання висновку з питань,
що виходять за межі його компетенції, і письмово повідомити про це
орган, що призначив експертизу;
використовувати всі наявні в його розпорядженні науково-технічні методи,
засоби і свої пізнання для правильного і науково обґрунтованого рішення
поставлених перед ним питань, одержання достовірних висновків;
провести повне і всебічне дослідження й дати обґрунтований та
об’єктивний письмовий висновок; на вимогу органу дізнан–ня, слідчого,
прокурора, судді дати роз’яснення щодо даного ним висновку. При
провадженні експертизи експерт самостійний у виборі засобів і методів
дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього
особисту відповідальність.
Експерт має право:
— знайомитися з матеріалами справи, які стосуються експер
тизи;
— порушувати клопотання про надання додаткових та нових
матеріалів, необхідних для вирішення поставлених питань;
— з дозволу особи або органу, які призначили експертизу, бути присутнім
під час проведення слідчих і судових дій, порушувати
264
Стаття 62
клопотання, що стосуються проведення експертизи, та задавати відповідні
запитання особам, яких допитують;
вказувати у висновку експертизи на факти, які мають значення для справи,
про які йому не були поставлені запитання;
у випадку незгоди з іншими членами експертної комісії — складати окремий
висновок експертизи;
викладати письмово відповіді на запитання, які ставляться перед ним під
час допиту;
оскаржувати в установленому порядку дії та рішення особи або органу, які
призначили експертизу, що порушують права експерта або порядок
проведення експертизи;
отримувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її
виконання не є службовим завданням (ст. 13 Закону України “Про судову
експертизу”, ст. 77 КПК);
вимагати вжиття визначених у законі заходів щодо забезпечення своєї
безпеки в передбачених законом випадках.
Експерту забороняється:
самостійно збирати матеріали, які піддягають дослідженню, а також
вибирати вихідні дані для проведення експертизи, якщо вони відображені у
наданих йому матеріалах неоднозначно;
зберігати речові та інші докази поза встановленим порядком;.
вирішувати питання, які не належать до його компетенції;
розголошувати без дозволу прокурора, слідчого, особи, яка провадить
дізнання, дані попереднього слідства чи дізнання;
вирішувати правові питання;
використовувати для обґрунтування своїх висновків зведення
оперативно-пошукового характеру або інформацію, одержану з
непроцесуальних джерел;
здійснювати дослідження, спроможні призвести до повного знищення речових
доказів або основних їхніх властивостей, не погодивши це питання з
особою, що призначила експертизу.
Експерт несе відповідальність за злісне ухилення або відмову без
поважних причин від виконання свбїх обов’язків або за давання свідомо
неправдивого висновку за ст. 178, 179 КК України, а також за
розголошення без дозволу слідчого даних досудового слідства.
Спеціаліст. Спеціалістом у кримінальному процесі визнається будь-яка не
заінтересована в результаті справи особа, яка має необхідні спеціальні
знання в науці, техніці, мистецтві чи ремеслі або володіє вміннями,
навиками у певній галузі діяльності і відповідно до ст. 128-1 КПК
України залучається до участі у проведенні слідчої дії для сприяння
слідчому в збиранні та дослідженні доказів.
Як спеціалістом, так і експертом можуть бути особи, які володіють
спеціальними знаннями. Але в процесуальному статусі між експертом і
спеціалістом є різниця. Спеціаліст, використовуючи свої спеціальні
знання, надає допомогу слідчому в провадженні слідчих дій, а саме: в
пошуку, виявленні, фіксації, вилученні та огляді доказових матеріалів,
застосуванню для цього необхідних технічних засобів, наприклад засобів
так званої “польової криміналістики” при огляді місця події, тоді як
експерт досліджує направлені йому на експертизу докази і формулює
висновки за
поставленими перед ним запитаннями, які мають значення самостійних
доказів. Якщо експерт досліджує вже одержані докази і »ає висновок, який
має самостійне доказове значення, то спеціаліст ^окликаний надати
допомогу в збиранні доказів. Тому процесуальне становище спеціаліста й
експерта різне.
До особи, яка викликається як спеціаліст, закон ставить дві основні
вимоги: бути не заінтересованим у результаті справи та мати необхідні
для участі в даній слідчій дії спеціальні знання.
Закон не обмежує кола слідчих дій, для участі в провадженні яких може
бути залучений спеціаліст. Слідчий запрошує спеціаліста у тих випадках,
коли він визнає за необхідне використати спеціальні знання та навички
при провадженні слідчої дії.
Обов’язковою є участь спеціаліста при проведенні: а) зовнішнього огляду
трупа та судово-медичного огляду особи. Ці дії провадяться за участю
судово-медичного експерта або лікаря (ч. 1 ст. 192, ч. 2 ст. 193 КПК
України); б) ексгумації трупа. Ця дія провадиться за присутності
судово-медичного експерта (ч. 2 ст. 192 КПК України); в) допиту
неповнолітнього свідка віком до 14 років, а за розсудом слідчого — до 16
років. Ця дія провадиться за присутності педагога, а в разі необхідності
(ч. 1 ст. 168 КПК України) — лікаря.
Спеціаліст у кримінальному процесі має право: робити заяви, що
підлягають занесенню до протоколу, пов’язані з виявленням, закріпленням
та вилученням доказів; звертатися з дозволу слідчого або суду з
запитаннями до осіб, які беруть участь у провадженні слідчої дії;
знайомитися із змістом протоколу слідчої дії, в провадженні якої брав
участь спеціаліст. Спеціаліст має також право на винагороду за виконання
своїх обов’язків та на відшкодування витрат, пов’язаних зі з’явленням за
викликом до правоохоронних органів (ст. 92 КПК України), а також право
на забезпечення безпеки. Відповідно до ст. 128-1 КПК України спеціаліст
зобов’язаний: своєчасно з’явитися за викликом; брати участь у
провадженні слідчої дії, використовуючи свої спеціальні знання та
навички для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні
доказів; звертати увагу слідчого на обставини, пов’язані з виявленням та
закріпленням доказів; давати пояснення з приводу спеціальних питань, що
виникають під час провадження слідчої дії.
Настановою про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України
(наказ МВС України № 682 від ЗО серпня 1999 року) на
експертів-криміналістів, які беруть участь у проведенні с ‘Длчкї дій як
спеціалісти, покладається також обов’язок мати при собі і кваліфіковано
використовувати відповідні науково-технічні засоби; проводити необхідні
експрес-аналізи виявлених слідів та давати слідчому розгорнуті відомості
про можливі прикмети злочинців. Спеціаліст діє за вказівкою слідчого та
несе особисту відповідальність за повноту і правильність використання
всіх науково-технічних засобів, що є в його розпорядженні і призначені
для виявлення, фіксації та вилучення речових доказів.
Поняті. Залучення понятих у кримінальному процесі має на мел створення
необхідних умов для об’єктивного та правильного провадження слідчих дій,
засвідчення та закріплення доказів.
266
Стаття 62
Ст. 127 КПК України передбачає обов’язкову участь не менше двох понятих
при провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні осіб та предметів
для впізнання, відтворенні обстановки й обставин події, описі майна та
огляді.
Як поняті можуть бути викликані будь-які не заінтересовані у справі
повнолітні громадяни. Не можуть бути понятими потерпілий, родичі
підозрюваного, обвинуваченого та потерпілого, працівники органів
дізнання та попереднього слідства.
Поняті зобов’язані:
бути присутніми під час провадження слідчої дії;
після закінчення слідчої дії засвідчити своїм підписом у протоколі факт,
зміст та результати цієї дії;
не розголошувати без дозволу слідчого чи дізнавача дані, які стали
відомі йому у зв’язку з виконанням своїх обов’язків (функції понятого).
Поняті мають право:
— робити зауваження і заяви з приводу проваджуваних з їх
участю слідчих дій, які підлягають занесенню до протоколу;
знайомитись з протоколом слідчої дії, проваджуваної з їх участю;
одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з участю в кримінальній
справі;
на забезпечення особистої безпеки.
Перекладач. Як перекладач (ст. 128 КПК України) до участі у
кримінальному процесі може бути залучена будь-яка не заінтересована у
результаті справи особа, що володіє мовою, якою ведеться судочинство, а
також мовою, якою володіють та -користуються будь-які учасники процесу.
Перекладач зобов’язаний:
— з’явитися за викликом слідчого, органу дізнання, прокурора
або суду;
— здійснити повно і точно доручений йому переклад та
засвідчити його правильність своїм підписом у відповідних проце
суальних документах;
заявити самовідвід за наявності відповідних обставин, що вказують на
його заінтересованість у справі чи залежність від інших учасників
процесу;
не розголошувати без дозволу слідчого дані попереднього слідства;
додержуватися порядку судового розгляду.
За ухилення від з’явлення перекладач може бути оштрафований відповідно
до ст. 1854 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
За відмову від виконання обов’язків перекладача, а також за завідомо
неправильний переклад він несе відповідальність згідно зі ст. 178 та 179
Кримінального кодексу України.
Слідчий, орган дізнання, прокурор або суд зобов’язані пояснити
перекладачеві його обов’язки та попередити під розписку про кримінальну
відповідальність за відмову від перекладу або за завідомо неправильний
переклад.
Перекладач не має права втручатися в діяльність слідчого або суду,
давати будь-яку оцінку сказаному окремими особами, чиї показання він
перекладає.
Гтаття 63
Перекладач за наявності відповідних підстав має право на забезпечення
безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законами України.
Закон не визначає інших прав перекладача. Проте як учасник слідчої дії
він має ті самі права, що й усі при цьому присутні, зокрема поняті. За
аналогією, як зазначають С.П. Щерба, А.Я. Марков та Т.І. Стеснова,
перекладач під час участі в допиті, очній ставці та інших слідчих діях
має право робити зауваження та заяви, що підлягають занесенню до
протоколу. Він має право також оскаржити дії слідчого та органу
дізнання.
Беручи участь у слідчій дії, перекладач засвідчує своїм підписом
відповідність записів у протоколі тому, що мало місце в дійсності, може
вносити до протоколу свої зауваження та поправки.
Секретар судового засідання — учасник кримінального процесу, в
процесуальні обов’язки якого входить ведення та засвідчення своїм
підписом правильності протоколу судового засідання та розпорядчого
засідання суду.
Він виконує за дорученням судді також необхідні організаційні функції:
повідомляє учасників процесу про час і місце розгляду справи, з’ясовує
причини нез’явлення та інформує про це суд, виконує інші доручення
головуючого із забезпечення судового процесу (вручає копію вироку, надає
можливість ознайомлення з протоколом судового засідання тощо).
Секретар судового засідання повинен бути не заінтересованим у
результатах справи.
Правила відводу судді повною мірою стосуються і секретаря судового
засідання, з тим лише обмеженням, що попередня його участь у справі як
спеціаліста, експерта, перекладача або секретаря судового засідання не
може бути приводом для відводу.
Стаття 63. Обставини, що виключають участь у справі представника
потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача
Представником потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача
не може бути особа, яха брала участь у цій справі як слідчий, або особа,
що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар
судового засідання, експерт, спеціаліст, захисник, особа, яка
допитувалась або підлягає допиту як свідок, а також особа, що є родичем
кого-небудь зі складу суду або обвинувача.
Адвокат не може брати участі у справі як представник потерпілого,
цивільного позивача і цивільного відповідача також і за обставин,
зазначених у статті 61 цього Кодексу.
За наявності цих обставин особа повинна відмовитися від виконання
обов’язків представника потерпілого, цивільного позивача або цивільного
відповідача в даній справі. На цих же підставах вона може бути усунута
від участі в справі слідчим, прокурором або судом.
(Стаття 63 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, а Законом № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності
з 29.06.2001)
Стаття 64
269
Глава 5 ДОКАЗИ
Стаття 64. Обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній
справі
При провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної
справи в суді підлягають доказуванню:
подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини,
що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують
покарання;
характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат
закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від
злочинного діяння.
(Стаття 64 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 117-08 від
30.08.71, Законами І* 3132-12 від 22.04.93, № 2670-111 (2670-14) від
12.07.2001)
Встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі стано-ить основний
зміст процесуальної діяльності органів дізнання, лідчого, прокурора та
суду.
Під істиною в методології наукового пізнання розуміється відповідність
наших уявлень, висновків, суджень щодо тих чи інших явищ, фактів чи
властивостей предметів об’єктивній адйсності.
Істина — це повна і точна відповідність суджень реальній дійсності.
Істина — це достовірне знання, що правильно відображає реальну дійсність
у свідомості людей. Істина та помилка, як зазначають філософи,
відрізняються одна від одної за тенденцією, напрямком, а також
результатами руху пізнання. В істині процес руху мислення йде шляхом
об’єктивно правильного відображення дійсності, створення пізнавального
образу, що глибоко і всебічно осягає об’єктивну дійсність в її сталих і
можливих формах. Помилка — протилежний істині процес руху мислення, що
йде шляхом перекрученого, спотвореного відображення дійсності.
Виходячи з цього, під істиною у кримінальному процесі слід розуміти
відповідність висновків особи, яка провадить дізнання,
слідчого, прокурора, суду щодо всіх суттєвих обставин справи (події
злочину, винності особи тощо) тому, що мало місце в дійсності.
Об’єктивна істина — це така відповідність наших суджень дійсності, яка
характеризується достовірністю, а якщо ж з достовірністю певна теза не
з’ясована, а встановлена лише її ймовірність — всі сумніви тлумачаться і
вирішуються на користь обвинуваченого.
Об’єктивна істина — мета пізнавальної діяльності в кримінальному
процесі. Істина розуміється як правда, достовірні дані про обставини
предмета доказування.
Предмет доказування — юридично значимі обставини, які, будучи з
достовірністю встановлені, розкривають зміст юридично значимої істини.
У встановленні об’єктивної істини, як і в теорії доказів, можна виділити
декілька елементів:
предмет доказування (доказуване) — коло обставин, що підлягають
встановленню;
суб’єкти доказування (доказувачі) — особи, на яких покладається
обов’язок встановлення об’єктивної істини;
засоби доказування (докази), дані що мають належність до справи,
допустимість та достовірність фактичних даних;
процес доказування (доказування) — діяльність по збиранню, дослідженню,
перевірці, оцінці та використанню доказів.
Предмет доказування — це коло обставин, які належить встановити у
кримінальній справі. Якщо метою доказування є встановлення об’єктивної
істини, то предмет доказування вказує на те коло обставин, які утворюють
юридично значимі елементи такої істини, а їх встановлення дозволяє
розв’язати справу по суті.
Предмет доказування у кримінальній справі визначений у ст. 64 КПК
України. Вона встановлює, що під час провадження попереднього слідства,
дізнання та розгляду кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:
подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
винність обвинуваченого у вчиненні злочину та мотиви злочину;
обставини, що впливають на ступінь та характер відповідальності
обвиїгуваченого, а також інші обставини, що характеризують особистість
обвинуваченого;
характер та розмір збитку, заподіяного злочином, а також розмір витрат
закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від
злочинного діяння.
З’ясування обставин, що належать до предмета доказування, має послідовно
дабати відповідь на запитання класичної формули юриспруденції: “Що, де,
коли, ким, яким чином?” У цьому зв’язку, на наш погляд, логічніше
предмет доказування сформульований у законі стосовно стадії судового
розгляду.
Стаття 324 КПК України визначає, що під час постановления вироку суд
повинен розв’язати такі питання:
271
64
270 Стаття 64
чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується Підг.дний;
чи містить це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального
закону він передбачений;
чи вчинив це діяння підсудний;
чи винний підсудний у вчиненні цього злочину;
чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;
чи є обтяжуючі або пом’якшуючі відповідальність підсудного обстазини та
які саме.
Безсумнівно, предмет доказування має безпосередній зв’язок з нормами
кримінального права. Останні визначають об’єкт, об’єктивну сторону,
суб’єкт та суб’єктивну сторону складу злочину, можуть вказувати на низку
окремих обставин, за наявності яких те або інше діяння може розглядатися
як злочин. По суті, норми кримінального права визначають уявну модель
діянь, за вчинення яких має настати конкретна кримінальна
відповідальність. Елементи цієї моделі вказують на обставини, наявність
або відсутність яких необхідно доводити, для того щоб мати можливість
розв’язати спраьу по суті відповідно до закону.
Розглянемо найперше окремі елементи предмета доказування.
Подія злочину. Злочин — це суспільно небезпечне, винне та протиправне
діяння (дія або бездіяльність), відповідальність за яке передбачена
Кримінальним кодексом України, та вчинене осудно-” особою, яка може бути
суб’єктом кримінальних правовідносин.
Подія злочину включає необхідні елементи складу злочину: об’єкт
посягання, об’єктивну сторону (спосіб злочинного діяння, час, місце,
наслідки, причинний зв’язок між діянням і наслідками), суб’єкт,
суб’єктивну сторону — вину.
Об’єкт злочину — це життя та здоров’я людини; воля, честь і гідність
людини; статева свобода та статева недоторканість особи; права і свободи
людини; право власності, екологічно безпечне довкілля; громадський
порядок і моральність та інші цінності, що захищаються кримінальним
законом.
Об’єктивна сторона злочину проявляється в протизаконному та суспільно
небезпечному діянні (дії чи бездіяльності), його наслідках та наявності
причинного зв’язку між діянням і негативними наслідками. Відсутність
відповідного причинного зв’язку виключає кримінальну відповідальність.
Важливо встановити спосіб вчинення злочину, час, місце та інші
обставини, що мають значення для юридичної кваліфікації діяння та
розв’язання справи по суті. З’ясування цих обставин має дати повну
відповідь на запитання: чи вчинено злочин, який вчинено злочин, хто
вчинив злочин та чи підлягає він притягненню до відповідальності з
огляду на давність його вчинення та інші обставини (необхідна оборона,
крайня необхідність тощо), які згідно з законом виключають визнання
діяния злочинним, або звільняють особу від відповідальності.
Слід з’ясувати, чи мають місце обставини, що виключають злочинність
діяння або звільняють особу від відповідальності. До числа обставини, що
виключають злочинність діяння, належить необхідна оборона, уявна
оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, фізичний або
психічний примус, виконання законного наказу,
Сщаття_
. в стані ризику та виконання спеціального завдання (ст. 36—43 КК
України).
Діяння, пов язане з ризиком, вперше визнане законом як обставина, що
виключає кримінальну відповідальність за ст. 42 КК України, згідно з
якою не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яКе заподіяло шкоду
правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах
виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.
Ризик визнається виправданим, якщо мети, що була поставлена, не можна
було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з
ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що
здійснені нею заходи є достатніми для відвернення шкоди
правоохоронюваним інтересам. Ризик не визнається виправданим, якщо він
завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної
катастрофи чи інших надзвичайних подій.
Не є злочином відповідно до положень ст. 43 КК України виконання
спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності
організованої групи чи злочинної організації, тобто вимушене заподіяння
шкоди правоохоронюваним інтересам осо’ бою, яка відповідно до чинного
закону виконувала спеціальне за’ вдання, беручи участь в організованій
групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх
злочинної діяльності. Зазначена особа підлягає кримінальній
відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи
злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і
пов’язаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого
умисно і пов’язаного з причинениям тяжкого тілесного ушкодження
потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.
Особа, яка вчинила такий злочин, не може бути засуджена до довічного
позбавлення волі, а покарання у вигляді позбавлення волі не може бути
призначене їй на строк, більший ніж половина максимального строку
позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.
У новому Кримінальному кодексі України запроваджено новий правовий
інститут — звільнення від відповідальності за умови дієвого каяття,
відшкодування шкоди та угоди примирення. Згідно зі ст. 45 КК України,
особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від
кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро
покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала
завдані збитки або усунула заподіяну шкоду. Більше того, згідно зі ст.
46 КК України особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості,
звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з
потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну
шкоду. В слідчій і судовій практиці необхідно забезпечити дієвість цих
норм і вживати заходів для того, щоб люди могли скористатись гуманністю
названих правових норм, відшкодували шкоду і виконали інші умови, що
дають їм право на звільнення від кримінального покарання.
Суб’єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла певного віку.
Суб’єктом злочину може бути лише фізична особа — грома-
272
Стаття 64
дянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства. Так звані
юридичні особи — підприємства, установи, організації — за заподіяну
шкоду кримінальній відповідальності не підлягають. Особа позинна досягти
віку, з якого настає кримінальна відповідальність. За загальним правилом
кримінальна відповідальність настає з 16-річного віку, але за деякі
злочини відповідальність настає з 14 років.
Суб єктом злочину може бути лише осудна особа. Неосудність особи
виключає можливість визнання її суб’єктом злочину. Поняття неосудності
визначається на основі двох критеріїв:
медичного;
юридичного.
Медичний критерій визначає можливі душевні (психічні) хвороби:
а) хронічна душевна хвороба (шизофренія, параноя, маніакаль-
но-депресивний психоз, прогресивний параліч, епілепсія);
б) тимчасовий розлад душевної діяльності (алкогольний психоз,
бі\а гарячка, патологічні афекти, патологічне сп’яніння тощо);
в) слабоумство (олігофренія), яка має три стадії: дебільність,
імбецильність, ідіотизм;
г) інший хворобливий розлад психіки (психопатії).
Медичний критерій є лише можливим і необхідним джерелом
неосудності, який не вирішує повністю встановлення факту неосудності
особи.
Юридичний критерій неосудності зводиться до того, що особа не здатна
внаслідок душевної хвороби усвідомлювати свої дії, передбачати їхні
наслідки або керувати ними.
Згідно зі статтею 19 КК України: “Осудною визнається особа, яка під час
вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати
ними.
Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення
суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в
стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність)
або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання,
тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого
хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути
застосовані примусові заходи медичного характеру.
Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але
до постановления вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її
можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До
такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи
медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати
покаранню”.
Діюче кримінальне право знає поняття обмеженої осудності. Так, згідно зі
статтею 20 КК України: “Підлягає кримінальній відповідальності особа,
визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення
злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною
мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
Стаття 64 273
Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні
покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів
медичного характеру”.
Особа може бути визнана неосудною або обмежено осудною лише на підставі
рішення суду, який враховує при вирішенні таких питань висновок
судово-психіатричної експертизи.
Для деяких злочинів суб’єкт повинен бути наділений ще й додатковими
ознаками, передбаченими в статті Особливої частини Кримінального
кодексу. Наприклад, суб’єктом державної зради може бути лише громадянин
України, тоді як суб’єктом шпигунства може бути іноземний громадянин;
суб’єктами військових злочинів можуть бути лише військовослужбовці тощо.
Такі суб’єкти прийнято називати спеціальними.
Викою є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності,
передбаченої кримінальним кодексом, та ‘її наслідків, виражене у формі
умислу або необережності.
Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа
усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або
бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала
їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно
небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала
його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо
припускала їх настання.
Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну
недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа
передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків сього
діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх
відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не
передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого
діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх
передбачати. З’ясування форми вини має важливе значення для правильної
кваліфікації злочину та визначення покарання.
Виявлення та усунення причин і умов, які сприяють вчиненню хючинів, —
одне з найважливіших та найскладніших завдань кримінального процесу.
Причини й умови, які сприяють вчиненню злочинів,— це обставини
об’єктивної дійсності та особливості інтелектуального емоціонального та
іншого стану особистості обвинуваченого і потерпілого, які обумовили,
детермінували злочин і зробили можливим його вчинення.
Вони складаються із сукупності взаємодіючих між собою обставин, до яких
належать:
особливості об’єкта посягання та наявність криміногенних факторів
(делінквентна поведінка жертви тощо);
антисуспільна установка особистості обвинуваченого та причини її
формування;
конкретні життєві ситуації, які у взаємодії з внутрішніми якостями
особистості обвинуваченого спричинили злочин та сприяли його вчиненню.
Відповідно до положень КПК України при провадженні дізнання,
попереднього слідства і судового розгляду кримінальної справи
274
Стаття 64
Стаття^
орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані виявити причини й
умови, які сприяли вчиненню злочину.
Обставини, що впливають на ступінь та характер відповідальності
обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особистість
обвинуваченого. Згідно зі статтею 66 КК України при здійсненні
правосуддя обставинами, які пом’якшують покарання, визнаються:
з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю
злочину;
добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної
шкоди;
вчинення злочину неповнолітнім;
вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших
обставин;
вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну,
службову чи іншу залежність;
вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного
неправомірними або аморальними діями потерпілого;
вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної
діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з
вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.
При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують,
і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті
Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його
кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні
покарання як таку, що його пом’якшує.
Обставинами, які обтяжують покарання, згідно зі ст. 67 КК України
визнаються:
вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі
або розбрату;
вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або
громадського обов’язку;
тяжкі наслідки, завдані злочином;
вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що
перебуває в безпорадному стані;
вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані
вагітності;
вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи
іншій залежності від винного;
вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає
психічним захворюванням чи недоумством;
10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;
вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану,
інших надзвичайних подій;
вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або
у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманливих
засобів.
Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати
будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за
винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що
обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.
При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують,
обставини, не зазначені в статті 67 КК України. Більше того, якщо
будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті
Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його
кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні
покарання як таку, що його обтяжує.
Характер та розмір- збитку, заподіяного злочином, а також розмір витрат
закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від
злочинного діяння. Слід установити вид заподіяної шкоди та суму збитків.
До збитків слід відносити як пряму шкоду, так і упущену вигоду. Окрім
того, з’ясовується характер моральної
шкоди.
Орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані визнати відповідну
особу потерпілою, роз’яснити їй право на цивільний позов та вжити
заходів щодо накладення арешту на майно і вклади обвинувачуваного та
відшкодування завданої потерпілому шкоди. Слід мати на увазі й те, що в
справах про злочини невеликої тяжкості відшкодування шкоди може в
поєднанні з іншими обставинами — дієвим каяттям, або примиренням з
потерпілим звільняти особу від кримінальної відповідальності.
При розгляді даної проблеми не можна не звернути уваги на те, що багато
положень закону ще не сприяють здійсненню правосуддя. У цьому зв’язку
доречним буде навести один характерний приклад. Під час розслідування
кримінальної справи .було встановлено, що керівник будівельної
організації, зловживаючи своїм посадовим становищем, отримав на складі
без оплати різні дефіцитні будівельні матеріали: паркет, сантехнічні
вироби, облицювальну плитку тощо. Беечке він привіз до себе додому та
використав для ремонту квартири. У процесі розслідування йому було
висунуто обвинувачення у вчиненні крадіжки. Суд визнав підсудного
невинним, роз’яснивши, що дії обвинуваченого не мали корисливої мети, бо
вилучені незаконним шляхом матеріали він використав для ремонту
квартири, яка не є його власністю, а належить державі. Сам жилець є лише
наймачем квартири. Тобто вилучені в одній державній установі матеріали
були по суті передані у відання іншої організації, що ставить під сумнів
наявність у підсудного корисливої мети.
Для притягнення до кримінальної відповідальності в даному випадку
необхідно довести не тільки звернення вилученого майна на свою користь,
а й наявність при цьому корисливої мети.
276
Стаття 64
А що таке мета? Це уявна модель бажаного результату. Це абстрактний
результат мислення, власне, задум. Чи можливо це до-вести? Найчастіше
самі думки є недоказуваними, бо “не залишають’ слідів”. Сліди залишають
діяння, а зовсім не думки.
З іншого боку, покарання має наставати не за думки і не залежно від
думок (мети та мотивів), а за дії або бездіяльність. Мета та мотиви
мають, на наш погляд, враховуватися лише під час вибору запобіжного
заходу. З самого ж тексту закону вказівку на них як на юридично значимі
обставини, що характеризують конкретний склад злочину, мабуть, треба
виключити.
Сьогодні багато положень кримінального права потребують детального
аналізу з позицій теорії та практики доказування. У зв’язку з
підготовкою проектів кримінального та кримінально-процесуального
кодексів усе більшої актуальності набуває проблема законодавчого
визначення предмета доказування у кримінальних справах.
Автори одного з офіційних проектів Кримінально-процесуального кодексу
України запропонували в статті цього закону під назвою “Предмет
доказування у кримінальному процесі” записати:
“При провадженні попереднього розслідування або розгляді справи в суді
підлягають доказуванню: … д) обставини, які характеризують особистість
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (демографічні дані,
соціально-побутова та виробнича характеристики, психологічні якості,
стан здоров’я); є) безпосередні причини злочину та умови, які сприяли
його вчиненню (несприятливі умови формування особистості підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного, які призвели до виникнення у нього
антисуспільних поглядів, навиків, звичок, умов життя, в яких перебував
перед вчиненням злочину, під впливом яких у нього виникло рішення
вчинити злочин; конкретні недоліки в діяльності підприємств, установ,
організацій, посадових осіб та громадян, які полегшили вчинення злочину
та заподіяння злочинної шкоди)”1.
У ст. 135 даного проекту пропонується записати: “Всі обставини,
з’ясування яких необхідне в кримінальному процесі, повинні бути
встановлені всебічно, повно та об’єктивно”.
Не можна не помітити низки недоліків даної концепції, які можуть
негативно позначитися на слідчій практиці. Наприклад, чи можна всебічно,
повно та об’єктивно встановити (з достовірністю довести) всі
несприятливі умови формування особистості обвинуваченого, які призвели
до виникнення у нього антисуспільних поглядів? Чи можливо довести умови
життя, під впливом яких у обвинуваченого виникло рішення вчинити злочин,
якщо обвинувачений взагалі відмовляється від давання показань?
Мабуть, це тільки добрі наміри. З достовірністю довести такі обставини,
на наш погляд, неможливо, бо між ними та злочином немає прямого
причинного зв’язку. Навіть сама наука кримінологія часто-густо
використовує для їх виявлення метод діагностики.
1 Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект. – К., 1999.
f-ггтття 64 IZL
Як безсумнівно доказати згадувані “несприятливі умови форму-я
особистості, які призвели до виникнення у нього анти-Ба іальних поглядів
чи умов життя, під впливом яких у нього вникло рішення вчинити злочин”,
якщо обвинувачуваний, наприклад родився на Сахаліні з допомогою
бабки-повитухи, в школу ходив v Тюмені, женився в Полтаві, живе в Києві,
а злочин (скажімо, зґвалтування) скоїв у с Кобеляки, коли був у тещі в
гостях?
Як бути з доказуванням подібних обставин у справах щодо міжнародного
тероризму, шпигунства, міжнародної злочинності? Як взагалі доказувати
причини й умови шпигунства, торгівлі людьми, захоплення заручників? А
втім, якщо ці обставини не будуть доказані, то це буде означати
неповноту досудового слідства, а тим самим слугувати підставою для
повернення справи прокурором чи судом на додаткове розслідування. Так
може бути доти, доки не сплинуть всі терміни і слідчий сам не закриє
справу. Не треба затискувати в закон неймовірні побажання та
перетворювати його в певний твір образотворчого мистецтва.
Неможливо, на наш погляд, з достовірністю доказувати також психологічні
якості особистості обвинуваченого. Закріплення в законі категоричної
вимоги про необхідність повного та всебічного доказування таких обставин
може дати підстави для нескінченного повернення кримінальних справ на
додаткове розслідування.
Більше того, “зовсім зайве і неприпустиме,— зазначав М.С. Строгович,—
таке “заглиблення” у вивчення особистості обвинуваченого, яке веде
слідство та суд убік від суті справи, захаращує розслідування та розгляд
справи всілякими подробицями з життя обвинуваченого, які даної справи не
стосуються. Тим більше неприпустиме збирання всіляких відомостей та
фактів з метою доповнення нестачі доказів провини обвинуваченого”1.
Той факт, що чинний Кримінально-процесуальний кодекс України у ст. 64,
яка визначає предмет доказування, нічого не говорить про необхідність
доказування причин та умов, які сприяють вчиненню злочину, мабуть не
випадковий. Ст. 23 КПК України цілком виправдано твердить про те, що при
провадженні розслідування та судового розгляду кримінальної справи орган
дізнання, слідчий, прокурор та суд зобов’язані лише виявляти причини та
умови, які сприяли вчиненню злочину. Безперечно, між поняттями
“виявляти” та “доказувати” є певна різниця.
“Виявити” — значить викрити, знайти, показати, проявити, зробити явним.
“Доказати (довести)” — значить підтвердити істинність, правильність
будь-чого фактами, незаперечними доводами2.
М.С. Строгович підкреслює: “Спочатку мають бути доказані всі факти, з
яких складається кримінально каране діяння, яке містить об’єктивні та
суб’єктивні елементи складу злочину. Ці факти у сукупності створюють те,
що називається головним фактом… Все, що входить до складу предмета
доказування, має суттєве значення для
1 Строгович М.С. Избранные труды. Т.З.— М., 1991.— С.167-168.
2 Див/. Новий тлумачний словник української мови: У 4-х т.— К., 1999.—
Т.1.— С. 791, 801.
278
Стаття 64
справи і повинне бути доказане з абсолютною достовірністю та
безсумнівністю”1.
У визначенні предмета доказування неприпустимим є як невиправдане
обмеження складових елементів, так і їх надмірне розширення, яке може
зумовити безпідставне затягування розслідування та розв’язання
кримінальної справи по суті.
Стосовно проблеми включення до предмета доказування причин та умов, які
сприяють вчиненню злочину, М.С. Строгович небезпідставно зауважував:
“По-перше, не в усіх справах слідчим та судом ці обставини можуть бути
з’ясовані в усіх деталях, і робота з подальшого їх з’ясування може
тривати у відповідних господарських, адміністративних та інших
організаціях на основі повідомлення слідчого, прокурора та суду…
По-друге, ми не включаємо ці обставини в головний факт тому, що всі
елементи головного факту повинні увійти у зміст обвинувального висновку
та вироку, тоді як з приводу обставин, які сприяли вчиненню злочину,
слідчий робить подання, а суд виносить окрему ухвалу”2.
Як у пізнанні, так і в доказуванні слід розрізняти предмет та об’скт
дослідження. Об’єктом дослідження є сама подія злочину в усіх її
численних проявах, якостях та деталях.
Водночас, предметом пізнання, як вважають філософи, є “зафіксовані в
досвіді та включені до процесу практичної діяльності людини сторони,
якості та відносини об’єктів, що досліджуються з певною метою за даних
умов та обставин”3.
При цьому, як у будь-якому юридичному пізнанні взагалі, так і в
кримінально-процесуальному доказуванні зокрема, важливо, щоб з безлічі
якостей, станів та інших особливостей об’єкта дослідження наша думка
вирізняла найбільш важливі, юридично значущі і вирізняла так, щоб кожна
з них була б безперечно необхідною, а всі вони разом узяті були б
безперечно достатніми для здійснення правосуддя та розв’язання справи по
суті. Сукупність таких елементів і утворює предмет доказування.
Предмет доказування, зауважує В.А. Банін4,— це певний “зріз” якостей,
відносин злочину як явища об’єктивної дійсності, пізнання яких необхідне
для вирішення завдань судочинства. При цьому, природно, предмет пізнання
при розслідуванні та судовому розгляді може бути ширшим за предмет
доказування.
По суті своїй предмет доказування — це юридично значущі обставини та
сторони розслідуваної події, з’ясування яких необхідне для прийняття
підсумкових рішень у справі.
Основним змістом предмета доказування завжди є фактичні обставини, які
відповідають елементам складу злочину. Причини та
1 Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т.1.— М., 1968 —
С.363-365.
2 Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. T.l.— M., 1986.—
C.368.
5 Философский словарь.— М., 1972.— С.309.
Бонин В.А. Проблемы предмета доказывания и истины в советском уголовном
процессе // Доказывание по уголовным делам.— Красноярск, 1986— C.3S.
стаття 64 279
умови злочину, дані, що характеризують обвинувачуваного,— все пУ не
входить до складу злочину.
розвиваючи та реалізуючи цей підхід, ми вважаємо, що статтю 64 КПК
України доцільно було б викласти в такій редакції:
“При провадженні попереднього розслідування та судового розгляду
підлягають доказуванню:
а) наявність або відсутність передбаченого законом суспільно
небезпечного діяння;
б) об’єкт та предмет злочину; характер та розмір шкоди,
заподіяної злочином;
в) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину, які
мають значення для справи; наявність або відсутність причинного
зв’язку між суспільно небезпечним діянням та шкідливими
наслідками, що настали;
г) хто вчинив злочин;
д) чи винний обвинувачений (підсудний) у вчиненні злочину;
є) наявність або відсутність обставин, які пом’якшують, обтяжують або
виключають кримінальну відповідальність та застосування заходів
покарання.
Підлягають виявленню та дослідженню також: причини та умови, які сприяли
вчиненню злочину; мотиви злочину; обставини, які характеризують
особистість обвинуваченого (підсудного), а також які свідчать про стан
його здоров’я”.
З предметом доказування тісно пов’язане таке поняття, як межі
доказування. Якщо предмет доказування — це сукупність відшукуваних
фактів, то межі доказування — це такий ступінь достатності та
достовірності системи доказів, який дозволяє зробити однозначний і
неспростовний висновок як по кожному з елементів предмета доказування,
так і по справі в цілому. Цей ступінь характеризується повним, всебічним
дослідженням усіх обставин справи.
Цим аспектам проблеми доказування завжди приділялася велика увага в
юридичній науці. А проте вони як і раніше залишаються актуальними та
практично значущими.
Визначення повноти дослідження обставин справи становить одну з
найскладніших проблем слідчої та судової практики.
Наведемо приклад. Притягнутий до відповідальності за розкрадання
державного майна в особливо великому розмірі директор заготівельної
контори м. Білопілля Віктор Б. кожного разу, коли справа направлялася до
суду, дочекавшись свого останнього слова, робив риторичну заяву про своє
бажання повністю розкаятись і подавав суду декілька платіжних відомостей
шестирічної давності та повідомляв про фіктивні записи в них та про нові
епізоди вчиненого ним та його помічниками розкрадання. І хоч із аналізу
поданих документів виявлялись нові факти привласнення грошей на суму до
200 гривень, за такої ситуації суд в силу ст. 246 КПК України через
наявність підстав для зміни обвинувачення на більш тяжке (включення в
обвинувачення нових епізодів) повертає справу на додаткове
розслідування. Не можна не зазначити, що один обвинувальний висновок по
цій справі мав обсяг одного тому в 330 сторінок.
280 Стаття 64
Однак досудове слідство не може тягтися безкінечно. Припустимо, що всі
строки слідства минули, а в суді знову виявлено якийсь епізод злочинної
діяльності. Як завершити справу? Може надати суду більше ініціативи і
самому виносити вирок по доказаних епізодах, а по тих, щодо яких виникли
сумніви виділяти справу в окреме провадження? Мабуть для цього підходу є
всі підстави.
Вихід із подібної тупикової ситуації дав Закон України “Про внесення
змін і доповнень до Криміналько-процесуального кодексу України” від 10
грудня 1991 року, яким у ст. 156 КПК України було включено таке
положення: “У разі неможливості закінчити розслідування в повному обсязі
у наданий законом строк тримання під вартою і за відсутності підстав для
зміни запобіжного заходу Генеральний прокурор України або його заступник
дають згоду про направлення справи до суду в частині доказаного
обвинувачення. Стосовно нерозслідуваних злочинів справа виділяється в
окреме провадження і закінчується загальним порядком. Матеріали
закінченої розслідуванням кримінальної справи повинні бути пред’явлені
для ознайомлення обвинуваченому та його- захиснику не пізніш як за
місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою”.
У попередніх виданнях автор вносив пропозицію щодо надання можливості в
суді зміни обвинувачення, в тому числі і в бік погіршення становища
підсудного за умови ознайомлення останнього з новим обвинуваченням і
надання йому певного строку для підготовки до захисту. Певною мірою ця
пропозиція врахована законодавцем.
У 2001 році до КПК України внесені зміни, згідно з якими прокурор має
тепер змогу в суді як обвинувач змінити чи доповнити обвинувачення,
включаючи зміну, яка тягне погіршення становища обвинувачуваного. При
цьому прокурор надає копію постанови щодо нового обвинувачення
підсудному та його захисникові, потерпілому, цивільному позивачеві та їх
представникам. Якщо в постанові прокурора ставиться питання про
застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за
менш тяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення, суд роз’яснює
потерпілому та його представнику їх право підтримувати обвинувачення у
пред’явленому раніше обсязі.
У разі зміни обвинувачення суд роз’яснює підсудному, що той буде
захищатись в судовому засіданні від нового обвинувачення, після чого
відкладає розгляд справи не менше ніж на три доби для надання
підсудному, його захиснику і законному представнику можливості
підготуватись до захисту проти нового обвинувачення. За цей строк як
сторона захисту, так і сторона обвинувачення мають можливість по суті
ознайомитись з новим обвинуваченням і ретельно підготуватись до судового
розгляду справи з його урахуванням. За клопотанням підсудного цей строк
може бути скорочений. Після закінчення цього строку розгляд справи
продовжується’.
Пропозиція щодо втілення в закон такого підходу внесена в роботах
автора: Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України — К.:
Юрінком Інтер, 1999.— С.49-50, 122-123 та інші.
гтаття 65 FFі
Право приймати остаточне рішення у розв’язанні справи по суті безумовно
належить суду.
”Всебічність дослідження передбачає,— як відзначає В. С. Зеле-нецький,—
глибоке вивчення всієї сукупності належних до справи обставин, їх
сторін, реально існуючих між ними зв’язків і взаємо-залежностей”.
Це значить, що в справі повинні бути висунуті всі можливі, реальні, у
тому числі і взаємовиключні версії. Всі вони повинні бути старанно
перевірені, у процесі чого всі, крім однієї — тієї, що відповідає
істині, спростовані. Відповідаюча істині версія має бути підтверджена
достатньою і незаперечною сукупністю достовірних доказів. Усі елементи
предмета доказування повинні бути доведені з достовірністю і
безсумнівністю, підтверджені незаперечними і неспростовними доказами.
Система зібраних доказів повинна давати можливість зробити однозначний
висновок як по кожному елементу предмета доказування, так і по справі в
цілому та виключити будь-які сумніви. Всі сумніви у справі підлягають
об’єктивному вивченню, а якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні
тлумачитися та розв’язуватися на користь обвинуваченого (підсудного).
Виходячи з такого розуміння всебічності та повноти попереднього слідства
та судового розгляду, повинні, на наш погляд, визначатися і межі
доказування у кримінальній справі.
Стаття 65. Докази
Доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі
яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд
встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння,
винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають
значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого,
показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком
експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій,
протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами
за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами.
(Стаття 65 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84, із Законом № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 — набуває
чинності з 29.06.2001)
Відповідно до ст. 65 КПК України доказами в кримінальній справі є
“будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку
орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність
суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та
інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи”.
Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного джерела
та носія. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею
єдність. Так, для забезпечення можливості використання в доказуванні
особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії,
зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо,
282 Стаття 65
за якими може бути ідентифіковане знаряддя- Але, наприклад, під час
огляду місця події знайдено речовину, що швидко псується, яка містить
сліди знаряддя вчиненого злочину. У даному разі інформація, отримана з
допустимого джерела, переноситься на процесуальний носій, який
забезпечує її збереженість та перенесення у просторі й часі, можливість
використання в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді.
Доказ являє собою єдність фактичних даних та процесуального носія.
Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під носієм — те,
що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу.
Джерелом фактичних даних слід вважати такі не заборонені законом (з
причини недоброякісності) джерела інформації, від яких може надходити
(потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказова інформація
(фактичні дані)1. Джерело будь-якого явища, у тому числі й доказів, не
може бути одночасно і формою цього явища. Джерело має перебувати поза
цим явищем.
Джерелом фактичних даних можуть бути сліди злочину (залишені на місці
злочину предмети, мікрооб’єкти, сліди пальців рук, волосся, залишки
речовин тощо), які в ході слідчих дій вилучаються в натурі і
використовуються у доказуванні.
Будучи здатними не тільки давати імпульс інформації, а й переносити її в
просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової
інформації.
Джерелом фактичних даних можуть виступати й об’єкти, які не можуть бути
самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин.
Наприклад, речовини, які швидко псуються, слід на тілі людини (рана),
матеріальна обстановка місця події, сліди насильства на трупі тощо. Хоча
вилучити та зберегти подібні об’єкти не є можливим, інформація, що від
них надходить, може бути процесуально закріплена, перенесена на інші
матеріальні носії (виготовлювані зліпки, фотознімки, складені схеми та
протоколи) та використана в доказуванні. В доказуванні використовується
цілий арсенал похідних доказів, які являють собою не що інше, як єдність
фактичних даних та їх носіїв.
Зміст доказів — фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх
матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений
відповідний процесуальний носій.
Джерела фактичних даних, які становлять інтерес для процес доказування,
не завжди утворюють нерозривну єдність з інформацією, що виходить з них.
Єдність змісту та форми в доказі можлива як єдність фактич даних та
їх процесуальних носіїв. Останні виступають я невід’ємний
атрибут самого доказування.
Процесуальними носіями фактичних даних є об’єкти, які можуть служити
засобом фіксації, збереження та переносу доказової інформації в просторі
та часі, водночас — джерелом інформації у
Терміни “фактичні дані” та “доказова інформація” ми використовуємо як
рівнозначні поняття. Відповідно рівнозначні поняття “джерело фактичних
даних” та “джерело доказової інформації”.
283
стаття 65
справі для суб’єктів кримінального процесу та його учасників на
будь-яких стадіях процесу. Це придатні для цього матеріальні об’єкти —
первинні джерела інформації про злочин, які становлять гносеологічну
першооснову так званих первинних речових доказів /різні сліди злочину);
зліпки, відбитки або інші копії слідів, які становлять матеріальну
основу похідних доказів; протоколи слідчих і судових дій та інші
документи; відеозаписи та інші фактичні результати технічного
документування; висновки експертів.
Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв.
Водночас, у поняття доказу, на нашу думку, вкладається більший зміст,
ніж у поняття “фактичні дані” (відомості, інформація) або “сліди
злочину”.
Сліди злочину, зокрема, так само як і інформація взагалі, є лише
гносеологічною першоосновою доказів. Безпосередньому використанню їх у
доказуванні у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та
попереднього слідства з пристосування до такого використання,
перетворення “речі в собі” в “річ для всіх”. У пристосуванні слідів
злочину та інших фактичних даних до використання в доказуванні можна
виділити діяльність, спрямовану на одержання, закріплення та збереження
фактичних даних (пізнавально-комунікативна частина), та
процесуально-засвідчувальну форму даної діяльності, яка покликана
забезпечити достовірність одержаних фактичних даних та їх перевірність
на предмет встановлення законності одержання.
У процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус доказів. А це
можливе лише за наявності низки умов.
По-перше, вони мають належати до предмета доказування, а саме: бути у
змозі знімати інформаційну невизначеність за фактами, які підлягають
встановленню, тобто володіти признаками належності до справи.
По-друге, фактичні дані, що стосуються справи, мають бути зібрані та
закріплені в передбаченому законом порядку, тобто мати допустимість до
справи.
По-третє, закон обмежує використання фактичних даних як доказів низкою
умов, що ставляться як до самих фактичних даних, так і до їхніх джерел.
Наприклад, не може бути свідком особа, яка через свої фізичні або
психічні недоліки не здатна правильно сприймати обставини, що мають
значення для справи (п. 2 ст. 69 КПК України); не можуть слугувати
доказами фактичні дані, що містяться у показаннях свідків, якщо вони не
в змозі вказати джерело своєї поінформованості (ч. З ст. 68 КПК
України).
Пов’язуючи допустимість доказів з процесуальним порядком їх одержання,
закон не тільки має на меті захист громадян від безпідставного
вторгнення в їх законні права та інтереси,-а й виходить з того, що цей
порядок містить гарантії одержання достовірної доказової інформації.
Отже, докази — це фактичні дані, що відповідають вимогам належності до
справи, допустимості і достовірності.
Належність доказів — здатність фактичних даних надавати інформацію щодо
обставин, які належать до предмета доказування,
284
Стаття 65
служити аргументами (посилками) в процесі встановлення об’єктивної
істини.
Вирішення питання про належність доказів потребує з’ясування двох
моментів: чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і
досліджуються відповідні фактичні дані, в предмет доказування (основні,
проміжні чи допоміжні факти); чи спроможні фактичні дані, які являють
собою зміст доказових матеріалів, з урахуванням їх інформаційного
значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування.
Залежно від зв’язку фактичних даних (змісту доказових матеріалів) з
обставинами, які доказуються, докази поділяються на прямі і проміжні,
основні та допоміжні.
Прямі докази — докази, які дають відповідь на запитання про те, хто
вчинив злочин чи інше правопорушення (прямі обвинува-чувальні докази),
або які вказують на те, що відповідна особа не вчиняла і не могла
вчинити відповідного злочину чи правопорушення (прямі виправдовувальні
докази).
Непрямі докази — докази, які розкривають окремі елементи складу злочину
(правопорушення) чи окремі факти, що встановлюють обставини предмета
доказування в сукупності з іншими доказами. Ці докази можна назвати
доказами фактів, або проміжними доказами.
Основні докази — це докази, за допомогою яких обґрунтовуються окремі
факти, а допоміжні докази — це докази, які підтверджують достовірність
основних доказів.
Належними до справи можуть бути як обвинувачувальні, так і
виправдовувальні докази, фактичні дані, які як підтверджують окремі, що
мають значення для справи, факти, так і спростовують їх.
Належність доказів у кримінальному процесі обумовлюється їх доказовою
цінністю. Рівень такої визначається відповідно до місця фактичних даних
в системі доказової інформації, зокрема з якою метою вони можуть бути
використані:
для встановлення, хто вчинив злочин, чи з’ясування інших обставин складу
злочину (форма вини, спосіб тощо);
для встановлення окремих фактів, які в сукупності розкривають обставини
складу злочину чи їх відсутність;
для встановлення характеру і розміру шкоди, заподіяної злочином,
обставин, які впливають на ступінь і характер відповідальності
обвинувачуваного;
для обґрунтування рішень щодо вибору запобіжних заходів, засобів
забезпечення безпеки учасників процесу та прийняття інших процесуальних
рішень по справі;
для спростування фальшивих алібі чи хибних версій;
для перевірки та встановлення достовірності окремих доказів;
— для виявлення джерел та місця знаходження інших доказів.
Належними до справи слід вважати всі докази, які можуть бути
використані для встановлення, обґрунтування чи спростування будь-яких із
названих обставин.
Допустимість доказів означає правову, придатність їх до використання у
кримінальному процесі як аргументів у доказуванні.
Гтаття 65 285
Допустимість доказів означає, що:
фактичні дані як докази одержані уповноваженим на те
суб’єктом;
фактичні дані одержані з відомого, перевіреного та не забо
роненого законом джерела;
фактичні дані одержані у встановленому законом порядку з
дотриманням процесуальної форми, яка гарантує захист прав та законних
інтересів громадян;
фактичні дані та сам процес їх одержання належним чином закріплені та
засвідчені;
зібрані докази та інші матеріали кримінальної справи в цілому дозволяють
здійснити перевірку достовірності та законності одержання фактичних
даних.
У силу принципу презумпції невинності, закріпленого у ст. 62 Конституції
України, всі сумніви у справі, а отже, й сумніви щодо допустимості до
використання фактичних даних у доказуванні мають тлумачитися та
розв’язуватися на користь обвинуваченого, підозрюваного та підсудного.
Фактичні дані як докази мають бути достовірними.
Достовірність доказів означає відповідність їх змісту тому, що мало
місце в дійсності. Достовірність передбачає відомість, перевірюваність
та добротність як самого джерела, так і способу одержання фактичних
даних, надійність процесуального носія та засобів фіксації.
Забороняючи використання в доказуванні інформації, джерело якої невідоме
або сумнівне, а також встановлюючи суворий порядок одержання доказових
даних, закон тим самим турбується про використання в доказуванні не
будь-яких, а тільки достовірних відомостей, фактичних даних.
Слово “факт” означає те, що сталося, відбулося насправді, що об’єктивно
існує, те, що є матеріалом для певних висновків і відповідає об’єктивній
дійсності. В буквальному смислі “фактичні дані” — це дані, які
відповідають дійсності, фактам. Це об’єктивна, адекватно відображуюча
об’єктивну реальність інформація.
Доказуванням є дія по встановленню істинності будь-якого судження,
положення (тези) на підставі інших суджень, істинність яких перевірена,
за допомогою аргументів (посилок), істинність яких встановлена.
Очевидно, що використання в доказуванні сумнівних, недостовірних даних
може викликати помилкові висновки.
Логічно зробити висновок, що доказова інформація повинна мати ознаки
достовірності. Тільки за такої умови вона може бути покладена в основу
висновків у справі, використана як засіб доказування.
Доказами у кримінальній справі є такі одержані відповідно до закону
фактичні дані, які в цілому відповідають вимогам належності до справи,
допустимості та достовірності.
Належність, допустимість та достовірність знайдених слідів та інших
фактичних даних визначаються в процесі розслідування. В ході слідчих дій
одержані фактичні дані вивчаються, оцінюється значущість їх для справи,
їхні зміст та форма. Вживаються заходи
286
Стаття 65
щодо їх закріплення та збереження. У процесуальних документах, що
складаються при цьому, фіксується та засвідчується вся діяльність з
пошуку, виявлення, вилучення, закріплення та дослідження доказів.
Інформація щодо даних обставин, будучи відображеною в матеріалах справи,
являє собою цілий комплекс допоміжних доказів, які підтверджують
допустимість та достовірність основних доказів. За необхідності одержана
доказова інформація додатково перевіряється.
Наукові та практичні працівники по-різному уявляють межі встановлення
допустимості та достовірності основних доказів, тому по-різному
визначають обсяг допоміжних доказів, які підлягають збиранню.
Здається, що якщо розглянути всі докази у справі в їх взаємозв’язку, то
можна помітити, що кожен з них є як встановлюючим, так і встановлюваним.
Будь-який основний доказ, що безпосередньо підтверджує будь-яку з
обставин події злочину, тим самим підтверджує і достовірність іншого
основного доказу, встановлюючого той самий факт, і навпаки, оскільки і
ті, й інші перебувають у причинно-наслідковому зв’язку з одним і тим
самим фактом. Слідство у певному сенсі слугує підтвердженням причини,
так само як і причина вказує на можливі наслідки, засвідчуючи тим самим
їх справжність. Спеціально зібрані допоміжні докази, що підтверджують
достовірність одного з основних доказів розшукуваного факту, є водночас
непрямими доказами достовірності й інших основних доказів, які
встановлюють той самий факт. Основні докази, так само як і причина
підтверджує слідство, підтверджують, у свою чергу, достовірність кожного
з допоміжних доказів.
Такий багатосторонній взаємозв’язок всіх доказів у справі дозволяє
однозначно визначити належність, допустимість та достовірність як
основних, так і допоміжних доказів. Встановлення ж належності,
допустимості та достовірності фактичних даних є необхідною умовою
використання їх в доказуванні.
Виходячи з викладеного, можна запропонувати для включення до нового
кримінально-процесуального закону таке визначення: “Доказами в
кримінальному процесі є будь-які одержані у встановленому законом
порядку з належних джерел достовірні фактичні дані, які можуть служити
засобами встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі.
Як докази використовуються: показання свідків, показання потерпілого,
показання підозрюваного, показання обвинуваченого, речові докази,
висновки експертів, фактичні результати технічного документування,
протоколи слідчих і судових дій та інші документи.
Не можуть служити доказами фактичні дані, джерело та спосіб отримання
яких невідомі або заборонені законом, а також дані, одержані незаконним
шляхом.
Усі сумніви щодо законності одержання та достовірності тактичних даних,
якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та
розв’язуватися на користь підозрюваного обвинувачено^ го та підсудного”.
287
Розкриттю поняття доказів значною мірою сприяє їх наукова
КЛаНа підставі об’єктивних розбіжностей докази у кримінальному nDO„eci
можуть бути класифіковані:
а) за джерелом інформації:
такі, що походять від осіб;
таКі що походять від матеріальних об’єктів;
б) за особливостями відображення події злочину та за характе
ром взаємодії з ним:
первинні;
похідні;
в) стосовно обвинувачення:
обвинувальні;
виправдувальні;
г) стосовно факту вчинення злочину конкретною особою:
прямі;
непрямі.
Первинні докази — це докази, які (як єдність змісту і форми) виникли
безпосередньо в результаті розслідуваної події (залишки крові, слід
пальця руки на віконному склі тощо).
Похідні докази — це докази, які являють собою результати “вторинного
відображення” слідів злочину, що походять від первинних доказових джерел
інформації (зліпок сліду взуття, який залишив злочинець на снігу, копія
сліду знаряддя злому, виготовлена за допомогою спеціальної пасти,
дактилоплівка з відбитком пальця руки, ксерокопія документа тощо).
Обвинувальні докази підтверджують обвинувачення чи обтяжуючі його
обставини і навпаки, виправдувальні — спростовують обвинувачення чи
вказують на пом’якшуючі обставини.
Прямі докази — докази, які дають пряму однозначну відповідь на запитання
про те, хто вчинив злочин, або ж вказують на те, що певна особа не могла
його вчинити. Наприклад, показання свідка — очевидця вчиненого
розбійного нападу, показання потерпілого, відеозапис, що зафіксував
подію злочину та дії осіб, які його вчинили. Прямі докази вказують на
наявність чи відсутність обставин головного факту — складу злочину.
Непрямі докази вказують на окремі факти, на основі логічного аналізу
сукупності яких встановлюються окремі елементи складу злочину та інші
обставини предмета доказування. Вони можуть вказувати на проміжні факти,
які підтверджують предмет доказування у сукупності з іншими доказами.
Сутність та значення непрямих доказів можна проілюструвати таким
прикладом.
У м. Конотопі Сумської області у своїй квартирі був пограбований та
вбитий гр-н Д. Під час огляду місця події було встановлено, що у вікні
веранди немає крайньої від вхідних дверей шибки, засув дверей
відсунутий. На подвір’ї в кущах були знайдені осколки шибки. При
суміщенні останніх було зроблено висновок, що раніше вони становили
єдине ціле і були шибкою з вікна веранди. З одного боку осколки були
запилені, а по кромці мали сліди блакитної фарби, такої самої за
кольором, що й фарба, якою із
288
Стаття 65
Стаття 65
289
зовнішнього боку була пофарбована рама вікна веранди. Це дало підставу
для висновку, що поверхня скла із слідами блакитної фарби і запиленістю
виходила назовні. На одному з осколків шибки були сліди рук, розташовані
як на внутрішній, так і на зовнішній поверхні. Подальші дослідження
показали, що на зовнішній поверхні були сліди великого пальця, а на
внутрішній — безіменного та середнього пальців, що дало підставу для
висновку: вони були залишені під час витягування скла з вікна.
Опитуванням родичів Д. було з’ясовано, що напередодні пограбування та
вбивства всі шибки вікна веранди були цілими. Дочка Д. розповіла, що
напередодні вона заходила до батька і повернула йому 3000 карбованців
боргу, яких поряд з іншими цінностями на момент огляду в будинку не
виявилося.
При опитуванні близьких Д. з’ясувалося, що він захоплювався грою на
гроші і часто просиджував за цим заняттям із своїми партнерами до самого
ранку. Нерідко грав на гроші з особами циганської національності, з
якими підтримував стосунки. Один із свідків підтвердив, що в ніч
вбивства, проходячи повз будинок Д, він чув голоси чоловіків, серед яких
почув фразу “ман ту марен”, яка в перекладі з циганської означала “щоб
мене вбили”. На підставі даних відомостей було висунуто припущення, що
вбивство Д. могли вчинити з корисливих мотивів особи циганської
національності. З тих доказів, які мало слідство, найбільш вагомими, які
могли б дозволити встановити та викрити злочинців, були сліди рук,
знайдені на осколку розбитої шибки, їх перевірили за дактилоскопічним
обліком УВС Сумського облвиконкому. Дослідивши дактилокарти раніше
засуджених К. та Б., експерт дійшов категоричного висновку, що саме ними
були залишені сліди на склі, знайденому на місці злочину (два сліди
залишені великим та середнім пальцями правої руки К., один — мізинцем
лівої руки Б,). К. та Б. були оголошені в розшук, а через деякий час
затримані та заарештовані. На допиті вони заявили, що справді були добре
знайомі з Д., часто бували у нього вдома, а коли були останнього разу —
не пам’ятають. При пред’явленні результатів дактилоскопічної експертизи
К. заявив, що, можливо, під час одного з відвідувань Д. випадково
торкнувся рукою вікна веранди. Коли слідчий виклав йому висновки
експертизи про те, що сліди його рук на склі утворилися під час захвату
вже розбитого скла, та запропонував пояснити, як це сталося, К.
відмовився від давання показань.
Враховуючи, що сліди злочину могли залишитися на одязі та взутті
підозрюваних, їх вилучили та направили на експертизу для дослідження в
лабораторних умовах. На експертизу було направлено також і одяг
загиблого. В ході експертних досліджень на одязі Б. і К. були знайдені
різні сторонні волокна тканини, частина з яких, за висновком експерта,
були волокнами, за кольором, складом барвника та самих волокон схожими
за структурою та іншими якостями з волокнами одягу Д. Крім того, на
передній частині підошовної кромки чобіт Б. були виявлені мікрочастини,
схожі на кров. При їх дослідженні встановлено, що це була кров людини,
за групою аналогічна крові Д. та відмінна від крові Б. і К.
Сукупність зібраних доказів, серед яких основне значення мали непрямі
речові докази — сліди рук та мікрооб’єкти, аналіз механізму їх
походження, поряд з іншими матеріалами справи, повністю викривали Б. і
К. у вчиненні цього злочину.
Класифікація доказів означає їх наукове групування за певними ознаками,
які притаманні змісту або формі. Одна з основних кваліфікацій доказів
дана в самому законі.
Відповідно до ст. 65, а також положень ст. 68, 72, 73, 74, 75, 78, 82,
83 КПК України можна назвати такі вісім видів доказів:
показання свідка;
показання потерпілого;
показання підозрюваного;
показання обвинуваченого;
висновок експерта;
речові докази;
протоколи слідчих та судових дій;
протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами
за результатами оперативно-розшукових заходів;
інші документи.
Названі засоби доказування слід вважати саме видами доказів, а не їх
джерелами. Помилкове іменування їх джерелами доказів, як це роблять
деякі вчені, з незбіжністю призводить до тавтології як то, наприклад,
“джерелом доказів є речові докази”, або “докази встановлюються речовими
доказами” тощо. В практичній діяльності слідчий, захисник, дізнавач,
прокурор і суддя повинні мати бачення всіх шляхів одержання всіх
можливих доказів залежно від особливостей доказуваної події і її
відображення в об’єктивній дійсності, здійснювати уявне моделювання
злочину і процесу слідо-утворення та, відправляючись від цього,
здійснювати цілеспрямовану діяльність з одержання, дослідження і
перевірки доказів, встановлення істини.
Технічне документування. Тривалий час дискусійним є питання про доказове
значення фотознімків, матеріалів кінозйомки, відео-запису та інших
результатів застосування технічних засобів.
Деякі автори вважають, що такі матеріали взагалі доказового значення не
мають, а слугують лише для “пояснення та наочного освоєння протоколу”,
інші розглядають їх як складову частину протоколу. Дехто вважає їх
речовими доказами, дехто — документами, а дехто висловлює думку про те,
що вони — самостійний вид доказів.
Із 500 опитаних нами слідчих органів внутрішніх справ матеріали
застосування технічних засобів відносять до складової частини протоколу
31%, до речових доказів — 23%, до документів — 12%. Решта заявили про
те, що процесуальний статус таких матеріалів не визначений, і для
вирішення даної проблеми виникає необхідність в удосконаленні закону.
Характерно при цьому, що чимало опитаних розглядають відео-запис допиту
свідка як додаток до протоколу допиту, а відеозапис, виконаний
оперативним працівником у процесі отримання пояснень від громадян, або
відносять до речових доказів, або вважають
10 Тертишник
290
Стаття 65
його окремим видом документів. Так само визначається і доказове значення
відеоматеріалів — результатів використання технічних засобів у процесі
оперативно-розшукових заходів. Деякі вчені, наприклад, відносять їх до
речових доказів, тоді як відеозапис слідчої дії вважають додатком до
протоколу слідчої дії.
Закон не визначив доказового значення матеріалів кінозйомки та
відеозапису, не вказав, до якого виду доказів вони належать і як повинна
вирішуватися їхня доля при розв’язанні справи, а лише встановив, що вони
додаються до протоколів слідчих дій. Відповідно до цього здебільшого їх
вважають додатком до протоколу.
Нинішня редакція ст. 65 КПК України називає в числі доказів протоколи з
відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за
результатами оперативно-розшукових заходів.
Тим часом результати застосування технічних засобів є доказами незалежно
від того, до чого вони додані й ким, коли та за яких умов отримані, якщо
вони відповідають умовам належності, допустимості да достовірності.
Матеріали технічного документування, виконаного в рамках
оперативно-розшукової діяльності, теж мають доказове значення. Але вони
не є додатком до протоколів слідчих дій. Тому їм штучно присвоюється
статус або речових доказів, або документів. У результаті зовсім однакові
за змістом і за формою матеріали, наприклад відеозапис допиту та
відеозапис пояснень однієї й тієї самої особи, набувають різного
юридичного статусу та різного доказового значення. А це неправильно.
Результати застосування технічних засобів, незалежно від суб’єктів та
правової форми застосування самих технічних засобів, мають свої
особливості як докази. А саме: по-перше, вони не є результатом
природного відображення події злочину в об’єктивному світі (слідами
злочину), а є продуктами “вторинного”відображення” на штучних,
спеціально створених для цього носіях інформації; по-друге, є
результатом застосування технічних засобів, особливості яких слід
враховувати при оцінці доказового значення інформації, що фіксується за
допомогою їх; по-третє, вони забезпечують фіксацію (документування)
інформації без її кодування або узагальнення, підтверджуючи можливість
емпіричного пізнання розшукуваних фактів.
Викладене дає підстави для висновку про те, що фотозображен-ня,
кінематографічні матеріали, матеріали звукозапису і відеозапису та інші
результати застосування науково-технічних засобів слід відносити до
самостійного виду доказів, які, на наш погляд, слід було б іменувати
“фактичні результати технічного документування'”. При цьому сам процес
технічного документування має бути докладно регламентований у
кримінально-процесуальному законі.
Необхідно визначити в законі й основні вимоги, яким мають відповідати
використовувані методи і засоби. До них належать: науковість, законність
(правомірність), етичність, безпека, ефективність та достовірність, а
також можливість перевірки процесуальними засобами.
Не можна допускати введення в організм допитуваного так званої
“сироватки правди”. Недозволеним слід вважати викорис-
гтаття 65
тання будь-якого технічного засобу, пов’язане з виконанням дій, які
ображають людську гідність.
Водночас важливо, щоб використання науково-технічних методів та засобів
розкривало перед суб’єктами доказування весь зміст та послідовність
дослідницького процесу, всю гносеологічну діяльність в її динаміці, не
залишало таємних місць (“бермудських трикутників у свідомості”),
дозволяло б дослідити всю технологію вилучення доказової інформації з її
першоджерела, а тим самим забезпечувало б перевірність достовірності
кінцевих результатів.
Перевірність достовірності результатів — це і є, на наш погляд, той
конкретний критерій допустимості та правомірності використання
науково-технічних методів та засобів у доказуванні, який може бути
втілений у нормі права.
У силу викладеного пропонуємо доповнити кримінально-процесуальний закон
окремою нормою “Використання науково-технічних методів та засобів”
такого змісту: “Використання науково-технічних методів та засобів у
кримінальному процесі допустиме за умови, що при цьому стає відомим
джерело та спосіб отримання фактичних даних, забезпечується перевірність
достовірності отриманих фактичних даних.
Використовувані науково-технічні методи та засоби не повинні створювати
небезпеки для життя та здоров’я громадян, принижувати їхні честь та
гідність, заподіювати необгрунтовану майнову, моральну або фізичну
шкоду”
До розділу “Докази” Кримінально-процесуального кодексу Україїш необхідно
включити нову статтю “Фактичні результати технічного документування” в
такій редакції: “Фактичними результатами технічного документування є
фотознімки, кінофільми, фонограми, відеофільми та інші матеріали,
отримані в результаті застосування технічних засобів при виявленні,
розкритті та розслідуванні злочинів. Фактичні результати технічного
документування є доказами, якщо за допомогою їх відтворені, закріплені
та засвідчені обставини і факти, які мають значення для справи”.
Є необхідність доповнити кримінально-процесуальний закон статтею
“Технічне документування” такого змісту: “Технічне документування
здійснюється під час виявлення, розкриття та розслідування злочинів і
має своєю метою закріплення та засвідчення обставин і фактів, які мають
значення для справи.
Провадження технічного документування здійснюється шляхом звукозапису,
відеозапису, кінозйомки, фотозйомки або за допомогою інших технічних
методів і засобів, які безпечні для життя” та здоров’я громадян і
забезпечують отримання достовірних матеріалів.
При здійсненні технічного документування в процесі слідчих дій про це
повідомляються всі учасники слідчої дії. Дана обставина, а також умови,
порядок та результати технічного документування відображаються в
протоколі слідчої дії. Перед закінченням слідчої Дії звукозапис,
відеозапис та інші матеріали технічного документування пред’являються
для ознайомлення всім учасникам слідчої-дії. Результати технічного
документування, виготовлені після закінчення слідчої дії, пред’являються
для ознайомлення її учасникам окре-
10»
292 Стаття 66
— — ? _
Mo, про що складається протокол ознайомлення з фактичними результатами
технічного документування. Після закінчення попереднього слідства
фактичні результати технічного документування Пред’являються
обвинуваченому та його захиснику, а також потерпілому, цивільному
позивачу та цивільному відповідачу для ознайомлення поряд з іншими
матеріалами кримінальної справи”
Стаття 66. Збирання і подання доказів
Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які
перебувають в їх провадженні, вправі викликати в порядку, встановленому
цим Кодексом, будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або
як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ,
організацій, посадових осіб і громадян пред’явлення предметів і
документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані;
вимагати проведення ревізій, вимагати від банків інформацію, яка містить
банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та
обсязі, встановлених Законом України “Про банки і банківську
діяльність”. Виконання цих вимог є обов’язковим для всіх громадян,
підприємств, установ і організацій.
Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником,
обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і
їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами,
установами і організаціями.
У передбачених законом випадках особа, яка провадить дізнання, слідчий,
прокурор і суд У справах, які перебувають в їх провадженні, вправі
доручити підрозділам, які здійснюють оперативно-розіігукову діяльність,
провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання
фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.
(Стаття 66 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84, із Законом № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 — набуває
чинності з 29.06.2001, № 2022-111 від 10.01.2002)
Доказування у кримінальному процесі являє собою здійснювану в
передбаченому законом порядку діяльність органів дізнання, слідчого,
прокурора та суду за участю інших суб’єктів процесуальних правовідносин
із збирання, дослідження, перевірки та оцінки фактичних даних (доказів),
використання їх у встановленні істини у справі, обґрунтуванні висновків
та рішень, які приймаються. Процесуальна форма доказування визначається
його змістом.
У структурі доказування незмінно присутні і поєднуються пізнавальні
(пошукові та інформаційні процеси), комунікативні (фіксація та
забезпечення передачі фактичних даних у часі та просторі),
засвідчувальні (закріплення, підтвердження достовірності фактичних
даних) та обґрунтовуючі (використання доказів у встановленні істини)
елементи.
Пізнавальний елемент доказування полягає у виявленні джерел доказової
інформації та отриманні фактичних даних щодо обставин, які входять в
предмет доказування. Тобто здійснюється пошук, знайдення та отримання
інформації, яка стосується справи.
стаття 66 293
Комунікативний елемент доказування полягає в тому, що, сприймаючи
доказову інформацію, слідчий в силу своєї функції так або інакше мислить
себе частиною “пізнавальної системи”, частками якої є всі посадові
особи, які здійснюють пізнавальну діяльність у кримінальному процесі.
Його завдання полягає в перетворенні “істини в собі” в “істину для
всіх”, у тому числі і для себе. Це досягається надійністю засобів
вилучення та фіксації фактичних даних.
Доказування полягає в обґрунтуванні встановлених положень, у створенні
умов для пізнання тих самих обставин іншими особами. Через доказування
неначебто перекидається місток від явищ, які безпосередньо сприймаються
слідчим, до адресата (суду), якому таким чином створюються умови для
пізнання обставин справи. Комунікативний бік доказування спрямований на
фіксацію отриманої інформації, її процесуальне оформлення та
пристосування до використання в судовому розгляді всіма суб’єктами
кримінального процесу.
Процесуальна форма збирання та дослідження доказів виступає, по суті,
універсальним комунікативним та засвідчувальним засобом, засобом
передачі доказової інформації адресату та створення необхідних гарантій
її надійності — достовірності та допустимості у справі.
Засвідчувальний елемент доказування (збирання та дослідження доказів)
проявляється в документуванні та засвідченні в установленому порядку
виявлених даних, а водночас і самої процедури одержання доказів для
того, щоб обґрунтувати їх достовірність та правильність зроблених на їх
основі висновків. Пізнання в кримінальному процесі пов’язане не тільки з
виявленням фактичних даних, а й із їх закріпленням, документуванням, а
за йеобхідності — і засвідченням за допомогою понятих як самих виявлених
фактичних даних, так і процесу отримання їх (пошуку, знайдення та
вилучення). Така діяльність, іменована засвідчувальною, спрямована
насамперед на встановлення достовірності зібраних доказів.
При реалізації засвідчувального елемента в процесі доказування
здійснюється надійне процесуальне закріплення доказів. Насамперед
фіксується джерело інформації, в разі необхідності здійснюються
перенесення виявлених даних на новий матеріальний носій, перетворення їх
на словесно-знакову форму1, вживаються заходи до індивідуалізації
об’єктів, які вилучаються, та фіксації їх індивідуальних ознак у
процесуальних документах, щоб потім можна було б відрізнити вилучений
предмет від інших, вживаються заходи до того, щоб можна було простежити
сам процес таких дій, а тим самим визначити тотожність зафіксованих на
процесуальних носіях фактичних даних тим, які виходили з іх джерела.
Документуванням діяльності з виявлення, віднайдення, отримання та
фіксації доказової інформації (пошуку, знайдення, вилучення та фіксації
слідів злочину) утворюється ціла система додаткових допоміжних доказів,
які підтверджують достовірність і допустимість до справи вже отриманих
доказів. Тим самим такий процес доказування стає надійним джерелом
встановлення об’єктивної істини.
По суті, доказування включає в себе пізнавальну, комунікативну та
засвідчувальну і розумову діяльність- як невід’ємні структурні
компоненти.
294
Стаття 66
Як немає доказування без пізнання, так немає його і без фіксації та
засвідчення самих доказів і процесу їх збирання та дослідження, без їх
аналізу, тобто без супроводження процесу пізнання комунікативною,
засвідчувальною та логіко-розумовою діяльністю. Пізнавальні,
комунікативні, засвідчувальні та мисливі акти слідчого (суду) утворюють
органічну єдність і являють собою якісно нову діяльність — доказування.
Зовнішньопредметна пізнавальна діяльність невіддільна у доказуванні від
розумової діяльності з оцінки доказів та їх використання в побудові
версій, моделювання події злочину та подальшого ходу розслідування.
Мислення в доказуванні невіддільне від чуттєвого пізнання, а аналіз,
оцінка, перевірка та використання доказів органічно вплітаються в
діяльність із збирання та дослідження доказової інформації. При цьому
саме дослідження доказове, оскільки воно під час свого провадження,
застосування, розвитку відтворює як логіку пізнання, так і логіку
дійсності.
Підсумок доказування — висновок у справі — являє собою результат синтезу
чуттєво-практичної (пізнавально-засвідчуваль-ноі та комунікативної) і
розумової (оціночної та обґрунтовуючої) діяльності суб’єктів
доказування.
Якщо розглянути процес доказування в аспекті практичної діяльності, то
він мо’же бути поділений на декілька взаємопов’язаних частин: збирання
(пошук, знайдення, вилучення та закріплення) доказів; дослідження,
перевірка, оцінка та використання доказів.
Кожна з названих частин процесу доказування незмінно супроводжується
висуненням, побудовою та розвитком слідчих версій, уявним моделюванням
події злочину та процесів відображення його у зовнішньому середовищі,
динаміки слідоутворення. Цей уявний процес нерозривно пов’язаний з
чутгєво-практичною діяльністю.
Підсумок доказування — висновки у справі, які являють собою результат
синтезу чуттєво-практичної та розумової діяльності суб’єктів
доказування.
Збирання доказів полягає в пошуку та віднайденні (виявленні) джерел і
носіїв доказової інформації, отриманні (вилученні стосовно речових
доказів), а також закріпленні (фіксації) у передбаченій законом
процесуальній формі фактичних даних.
Із змісту ст. 66 КПК України випливає, що особа, яка провадить дізнання,
слідчий, прокурор та суд збирання доказів здійснюють шляхом: а)
провадження слідчих дій; б) витребування від установ, підприємств,
організацій та від посадових осіб і громадян предметів та документів,
які можуть встановлювати необхідні у справі фактичні дані; в) вимоги
проведення ревізій.
Збирання доказів може здійснюватися і як результат подання таких в
органи розслідування або до суду: підозрюваним, обвинуваченим,
захисником, обвинувачем, а також потерпілим, цивільним позивачем,
цивільним відповідачем, їх представниками; будь-якими громадянами,
установами, підприємствами, організаціями.
295
С.тпатптя 66
Докази можуть бути отримані у стадії порушення кримінальної справи при
оформленні з’явлення з повинною, прийнятті заяв та повідомлень від
громадян.
На органи дізнання покладається обов’язок вжиття необхідних
оперативно-розшукових заходів, у тому числі з використанням кінозйомки,
відео- та звукозапису з метою віднайдення ознак злочину та осіб, що його
вчинили, виявлення фактичних даних, які можуть бути використані як
докази у кримінальній справі після їх перевірки відповідно до
кримінально-процесуального законодавства.
У передбачених законом випадках особа, яка провадить дізнання, слідчий,
прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, вправі
доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність,
провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання
фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.
Отримані в процесі оперативно-розшукової діяльності матеріали кіно-,
фотозйомки, відеозапису можуть бути надані оперативним працівником
органу дізнання, слідчому. Надані матеріали повинні бути досліджені (за
необхідності — шляхом проведення відповідних експертиз), перевірені та
оцінені. За умови встановлення їх достовірності вони можуть бути
використані в доказуванні.
Слід зауважити, що різні матеріали, які потім матимуть значення доказів
у кримінальній справі, можуть бути знайдені та вилучені нерідко ще до
початку кримінального процесу, до з’явлення юридичних фактів, які дають
початок кримінально-процесуальній діяльності (заяви та повідомлення про
злочини).
Так, одним з приводів до порушення кримінальної справи є безпосереднє
знайдення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.
Немає сумніву в тому, що знайдення ознак злочину передбачає знайдення і
його слідів.
Донедавна складалася ситуація, коли на органи дізнання покладався
обов’язок виявляти та запобігати злочинам, але належного правового
механізму виконання даного завдання не передбачалося. Тому для виявлення
злочинів працівники міліції нерідко використовували надані їм
адміністративні повноваження. Але такий стан не сприяв забезпеченню
наступальної боротьби зі злочинністю.
Проблема полягає в тому, що, надаючи зазначені вище права, закон не
регламентує порядок їх реалізації та забезпечення належного закріплення
віднайдених при цьому фактичних даних.
Виникла ситуація, за якої одні й ті самі права, за допомогою яких
вирішуються дані завдання, викладаються в різних законодавчих актах.
Трапляються повторення та протиріччя. Наприклад, Закон України “Про
міліцію”, прийнятий Верховною Радою України 20 грудня 1990 p., надав
працівникам міліції право проводити огляд поклажі, багажу та огляд
пасажирів цивільних повітряних, морських і річкових суден, однак порядок
цих дій не визначений.
Отже, необхідно здійснити кодифікацію законодавства, удосконалити зміст,
структуру та форму правових норм, які регламентують діяльність з
виявлення злочинів, а водночас і кодифікувати доказове право.
296 Стаття 66
На наш погляд, в першу чергу необхідно розробити систему доказового
права, єдиного для всіх галузей юридичних процесів, та прийняти закон
про основи доказового права (Докази і доказування). Водночас назріла
необхідність в розробці та прийнятті концептуально нового закону —
Закону України “Про виявлення, запобігання та профілактику злочинів”.
Його прийняття дозволило б усунути численні прогалини у законодавстві.
Одними з найбільш ефективних процесуальних засобів збирання доказів є
слідчі дії.
Слідчі дії — це регламентовані нормами кримінально-процесуального права
та здійснювані в рамках кримінально-процесуального провадження
уповноваженим на те суб’єктом, а також забезпечувані заходами державного
примусу процесуальні дії, які являють собою комплекс охоплених
предметним та просторово-часовим зв’язком пізнавально-засвідчувальних,
комунікативних і мисливих операцій, спрямованих на збирання (отримання,
закріплення), дослідження та перевірку доказів. Відповідно до чинного
кримінально-процесуального законодавства до слідчих дій можуть бути
віднесені: допит свідка, допит потерпілого, допит підозрюваного, допит
обвинуваченого, очна ставка, огляд, затримання, впізнання, обшук,
виїмка, накладення арешту на майно, відтворення обстановки та обставин
події злочину (за КПК Росії — слідчий експеримент), отримання зразків
для порівняльного дослідження, експертиза.
Дослідження доказів нерозривно пов’язане з їх збиранням, перевіркою та
оцінкою. Воно має місце вже в ході віднайдення джерел доказової
інформації. Особливу роль цей напрямок діяльності суб’єктів доказування
відіграє в роботі з речовими доказами, де виявлення та розшифровка
доказових якостей останніх часто-густо пов’язані з необхідністю
застосування інструментальних та інших методів дослідження. Дослідження
доказів у цьому плані має характер опанування їх смислу та
інформаційного значення.
В окремому дослідженні — експертизі — має місце отримання також нових
знань — висновків, які робляться експертом на основі аналізу якостей
різних об’єктів (наприклад, слідів злочину і зразків для порівняльного
дослідження) та використання фахових знань.
Перевірка доказів. Відповідно до вимог закону всі зібрані у справі
докази підлягають ретельній, всебічній та об’єктивній перевірці.
Мета перевірки — з’ясування доброякісності, придатності зібраних доказів
для встановлення фактів, що входять до предмета доказування.
Перевірка доказів включає перевірку віднесеності до справи, допустимості
та достовірності зібраних речових джерел інформації, документів та інших
доказів. При цьому з’ясовуються та аналізуються інформаційні (доказові)
якості зібраних матеріалів, встановлюється, чи додержані процесуальні
правила збирання доказів, чи зіставляються перевірювані докази з іншими
фактичними даними, які є у справі, та встановленими фактами.
Перевірка доказів здійснюється також шляхом збирання нових доказових
даних, які підтверджують або спростовують до-
297
Стаття66_
стовірність доказів, що є у справі, або відповідність дійсності
встановлених ними фактів.
Використання доказів. Всебічна оцінка доказів завершується побудовою
висновків у справі та обґрунтуванням рішень, які приймаються щодо
використання доказів.
Доказування-обґрунтування являє собою діяльність з переконування
можливих адресатів доказування в істинності наданих знань (суджень,
умовиводів). Сутність цієї діяльності полягає в логічному обґрунтуванні
певної тези. Доказування-обґрунтування знаходить зовнішній вияв у
здійсненні окремих процесуальних актів. Наприклад, складання
обвинувального висновку, вироку тощо.
Однак використання доказів не вичерпується доказуванням-об-ґрунтуванням.
Це поняття ширше. Ним охоплюються такі дії, як пред’явлення доказів під
час допитів, очних ставок, впізнання, судового слідства.
Докази використовуються не тільки для формулювання та обґрунтування
висновків (рішень), а й для побудови версій у справі, моделювання
обстановки слідчого експерименту тощо.
Доказування-обґрунтування є важливою, основною, але, як випливає з
висловлених положень, не єдиною частиною процесу використання доказів.
Використання доказів включає логічні операції по застосуванню їх як
аргументів в обґрунтуванні висновків по справі
(доказування-обґрунтування), застосування доказів як вихідних даних при
моделюванні, висуненні і перевірці версій, фактичне ознайомлення окремих
учасників процесу зі змістом доказів з метою одержання додаткової
доказової інформації.
Основні принципи доказування можуть бути сформульовані у таких
об’єктивно-правових положеннях.
Встановлення об’єктивної істини у кримінальному процесі покладається на
особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суд (суддю), яким
гарантується процесуальна самостійність у здійсненні дій із збирання,
дослідження, перевірки, оцінки та використання доказів.
Доказування не може здійснюватися особами, які прямо або іншим чином
зацікавлені в результаті справи, а також особами, у службовій або іншій
залежності від яких перебуває потерпілий, обвинувачений, підозрюваний
або свідок.
Суд прокурор, слідчий або особа, яка провадить дізнання, зобов’язані
вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та
об’єктивного дослідження обставин справи, виявлення як викриваючих, так
і виправдовуючих обвинуваченого або підозрюваного, а також пом’якшуючих
та обтяжуючих його відповідальність обставин.
Обвинувачений, підозрюваний та підсудний не зобов’язані доводити свою
невинність, а обвинувач не має права перекладати обов’язок доказування
на них.
Забороняється домагатися показань, висновків або видачі предметів та
документів, а також надання будь-якої іншої інформації шляхом
насильства, погроз, брехні, шантажу або інших незаконних заходів.
298
Стаття 66
Стаття 66
299
Ніхто не може бути примушений та не зобов’язаний свідчити проти самого
себе або своїх близьких родичів.
Як докази можуть використовуватися тільки достовірні відомості, які
отримані в установленому законом порядку.
Не можуть бути доказами відомості, джерело або спосіб отримання яких
невідомий або які добуті незаконним шляхом. Під час провадження
доказування забороняється чинити дії, небезпечні для життя та здоров’я
громадян, або які принижують честь та гідність особи, або які тягнуть за
собою безпідставне заподіяння фізичної, моральної чи майнової шкоди.
Хід та результати діяльності із збирання та дослідження доказів повинні
відображатися в процесуальних документах.
Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить
дізнання, не мають заздалегідь встановленої сили. Ніхто не має права
втручатися в оцінювання доказів особою, у провадженні якої перебуває
кримінальна справа.
Усі сумніви у справі, у тому числі й сумніви щодо допустимості,
достовірності та достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані
можливості їх усунути, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь
обвинуваченого або підозрюваного.
Допустимість використання в доказуванні матеріалів, одержаних при
здійсненні оперативно-розшукових заходів. Оперативно-розшукова
діяльність (ОРД) — це система гласних та негласних пошукових,
розвідувальних та контррозвідувальних заходів, які здійснюються
уповноваженими на те суб’єктами відповідно до закону та інших
нормативних актів, з використанням оперативних та оперативно-технічних
засобів і спрямовані на вирішення завдання пошуку й фіксації фактичних
даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп,
розвідувально-підривної діяльності спеціальних служб іноземних держав та
організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах
кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах
безпеки суспільства та держави.
Оперативно-розшукова діяльність складна і багатогранна. Вона включає у
себе як гласні, так і негласні заходи. Безсумнівно, ця діяльність
пізнавальна, і вона має характер пошуку та фіксації фактичних даних. При
цьому боротьба зі злочинністю — лише одна із сфер застосування
оперативно-розшукових методів пошуку, отримання та фіксації інформації.
Протягом багатьох століть негласні способи та форми отримання інформації
використовувалися в різних сферах діяльності держави.
Ще в 334 році до н. е. Александр Македонський під час походу проти
перського царя Дарія, провівши дії, які тепер називаються контролем
поштово-телеграфної кореспонденції, встановив призвідників заколоту,
який назрівав у його війську.
Методи оперативно-розшукової діяльності зароджувались, широко
використовувались та вдосконалювались у сфері розвідувальної та
контррозвідувальної діяльності. З часу з’явлення у сфері поліцейського
розшуку колишнього втікача французького каторжника Ежена Франсуа Відока
(1811 p.), який зумів піднести доноси та стеження в ранг науки й отримав
титул “імператора детективів”, зміст, методи та форми
оперативно-розшукової діяльності значною
мірою змінилися. З одного боку, все ширше використовуються “електронне
стеження” та різні оперативно-технічні засоби. З іншого —
оперативно-розшукова діяльність все більше стає під контроль закону та
держави. Намітилася тенденція ширшого використання результатів
оперативно-розшукової діяльності безпосередньо в доказуванні у
кримінальних справах.
Аналіз зарубіжного досвіду свідчить, що правове регулювання
оперативно-розшукової діяльності відповідними відкритими законами, а
також використання результатів даної діяльності як доказів стає
загальним правилом.
Так, наприклад, у Німеччині спецслужбам надано право розпечатувати та
оглядати поштові відправлення, підслуховувати та записувати телефонні
розмови, а отримані таким шляхом дані відповідно до федерального закону
від 13 серпня 1968 р. визнаються доказами в кримінальному процесі. В
Австрії особа агента може бути розкритою, якщо вона сама виступає
суб’єктом кримінального розслідування. У Бельгії і теорія, і практика
роботи поліції передбачає право збереження у тайні особистості
негласного співробітника в суді як з метою забезпечення його безпеки,
так і охорони інтересів, які стосуються питань боротьби зі злочинністю.
Одночасно королівський прокурор може вимагати від поліції повідомити про
особу, від якої отримані конфіденційні відомості, якщо він вважає
необхідним виконати свої функції як обвинувач.
У Франції особа і конфіденційність отриманих від неї відомостей захищені
гарантіями, які становлять службову таємницю, але ж в окремих випадках
поліція може прийняти рішення про “розкриття” особистості агента. Це
можливе і в тому випадку, якщо цього побажає й сам негласний
співробітник.
У США порядок використання спецслужбами оперативно-технічних засобів
визначено законом “Про контроль за діяльністю іноземних розвідок” від 25
жовтня 1978 p., статутом ФБР, затвердженим у 1908 p., а також правилами
кримінального судочинства різних штатів. Наприклад, відповідно до правил
кримінального судочинства Пенсільванії копії та записи відомостей,
отриманих в результаті використання підслуховуючої апаратури,
прилучаються до снрави і надаються обвинуваченому та його захиснику для
ознайомлення. За законами США в суді може бути допитаний співробітник
поліції про відомості, які стали йому відомі від інформаторів. Водночас
законом “Про захист особового складу розвідки” від 23 червня 1982 р. за
одне лише розголошення відомостей про негласного агента на винного може
бути накладено штраф у розмірі до 50 тис. доларів.
Не можна не зазначити, що спроба поставити оперативно-роз-шукову
діяльність під контроль закону була здійснена і в дореволюційній Росії.
Закон Російської імперії від 6 липня 1908 р. “Про організацію розшукової
частини” розглядав розшукову роботу як допоміжний засіб у вирішенні
завдань кримінального судочинства, а за самою такою діяльністю
встановлювався прокурорський нагляд.
У пошуках шляхів розв’язання проблем, які виникають в доказуванні,
декотрі науковці пропонують запозичити досвід іноземних
300
Стаття 66
гтаття 66
301
країн, наприклад США, де, як відомо, як засіб доказування
використовуються показання поліцейських, основані на відомостях,
повідомлених їм інформаторами, а також отриманих в результаті
зовнішнього спостереження за правопорушниками. Однак проблема
залишається відкритою лише для наукових дискусій, оскільки ч. З ст. 68
КПК України містить правило: “Не можуть бути доказами дані, повідомлені
свідком, джерело яких невідоме”.
Однак це не виключає можливостей легалізації оперативної інформації,
отриманої не від інформаторів, а з джерела, яке може бути само
легалізовано. Так, у судах Німеччини визнавалася допустимой) як доказ
довідка працівника поліції про результати спостереження за діями
злочинця.
Проте хотілося б зауважити, що для кримінального процесу важливо, щоб
були відомі не тільки джерело інформації, а й спосіб її отримання. Якщо
спосіб отримання фактичних даних невідомий, виникають сумніви щодо того,
чи законним шляхом вони отримані і чи не порушені при цьому законні
права та інтереси громадян.
Прийнятий 18 лютого 1992 р. Закон України “Про оперативно-у-озшукову
діяльність” відкрив нові перспективи для використання в доказуванні
матеріалів, отриманих оперативним шляхом, вніс цілу низку концептуально
нових положень у правові основи, теорію і практику збирання та
дослідження доказів при розкритті та розслідуванні злочинів.
По-перше, здійснено законодавче регламентування всієї
оперативно-розшукової діяльності, через що матеріали, отримані в процесі
її здійснення, втратили якості “даних, які не підлягають розголошенню”
або “матеріалів, які здобуті негласним шляхом і не мають доказової
перспективи”. Навпаки, тепер вони можуть мати значення “даних, отриманих
у передбаченому законом порядку”. На цій основі їм відкривається шлях до
кримінально-процесуального доказування. Позитивно може вирішуватися
питання про їх допустимість у справі.
По-друге, значно розширено систему гласних, регламентованих законом дій,
спрямованих на виявлення та закріплення слідів злочину та інших
фактичних даних, які згодом можуть мати значення доказів у кримінальній
справі.
По-третє, законодавець встановив, що матеріали оперативно-розшукової
діяльності можуть бути надані для використання в кримінальному процесі
безпосередньо, без додержання умови, яка раніше мала обов’язкову силу,
що джерело та спосіб отримання таких даних не повинні розголошуватися.
Суб’єктам доказування, як випливає з цього, належить самим визначитися,
які і в якій якості використовувати дані, здобуті оперативним шляхом.
Звернімося до самого Закону України “Про оперативно-розшу-кову
діяльність”. Ст. 8 Закону вказує, що оперативним підрозділам надається
право: опитувати осіб з їх згоди; проводити контрольні закупки товарів з
метою виявлення фактів протиправної діяльності; витребовувати, збирати
та вивчати документи та дані, які характеризують діяльність підприємств,
установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб; негласно
виявляти та фіксувати сліди тяжкого злочину, документи та інші предмети,
які можуть бути до-
казами підготовки або вчинення такого злочину, або отримувати
розвідувальну інформацію, в тому числі шляхом проникнення оперативного
працівника в приміщення, транспортні засоби, на земельні ділянки (п. 7);
знімати інформацію з каналів зв’язку, застосовувати інші технічні засоби
отримання інформації; здійснювати візуальний нагляд у громадських місцях
із застосуванням відеоза-пису, оптичних та радіоприладів, інших
технічних засобів (п. 11); отримувати від юридичних та фізичних осіб
безкоштовно або за винагороду інформацію про злочини, які готуються або
вчинені.
У процесі здійснення вказаних дій можуть бути отримані найрізноманітніші
джерела та носії доказової інформації (відеоплівки із записом дій
злочинців, фотокопії документів, зброя, наркотики, матеріали
звукозапису, кінозйомки, похідні речові докази тощо). Чи можуть вони
бути використані як докази у кримінальних справах, які порушуються
згодом? І якщо можуть, то за яких умов? Ст. 10 Закону України “Про
оперативно-розшукову діяльність” твердить: “Матеріали
оперативно-розшукової діяльності використовуються: 1) як приводи та
підстави для порушення кримінальної справи або для проведення
невідкладних слідчих дій; 2) для отримання фактичних даних, які можуть
бути доказами у кримінальній справі; 3) для попередження, припинення і
розслідування злочинів, розвідувально-підривних посягань проти України,
розшуку злочинців та осіб, які безвісти зникли…”.
Очевидно, що як матеріали оперативно-розшукових дій слід розуміти не
матеріали оперативної справи, а фактичні результати оперативних або
розшукових заходів — фактичні дані про сам злочин та осіб, які його
вчинили.
Виходячи з п. 1 ст. 10 Закону України “Про оперативно-розшукову
діяльність”, такі фактичні дані можуть використовуватися як приводи та
підстави для порушення кримінальної справи. Якщо припускати, що як
підстави для порушення кримінальної справи виступають докази, то можна
стверджувати, що матеріали оперативно-розшукової діяльності мають
доказове значення. Однак з аналізованого положення можна зробити й інший
висновок. До того ж, КПК України ще й досі про такі приводи та підстави
не згадує, а самі поняття “приводи” та “підстави” аж ніяк не змішує,
чітко розмежовуючи їх згідно з усталеною правовою термінологією.
Не з’ясовує до кінця ситуацію й аналіз п. З ст. 10 Закону України “Про
оперативно-розшукову діяльність”. Що означає положення, згідно з яким
матеріали оперативно-розшукової діяльності можуть використовуватися для
розслідування злочинів? Виникає запитання: в якій якості вони можуть
використовуватися? Для висунення версій, визначення місця знаходження
доказів як підстав для обшуку чи ж як доказу? Доказування — основний
зміст діяльності з розслідування злочинів. І якщо закон припускає
можливість використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності в
розслідуванні в цілому, то, отже, і в доказуванні як одній із складових
розслідування. Але все ж сумніви залишаються.
Залишаються вони й після аналізу п. 2 ст. 10 цього Закону, де вказано,
що матеріали оперативно-розшукової діяльності “викорис-
302
Стаття 66
Стаття 66
303
товуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами в
кримінальній справі”. Виходить, що дані ОРД можуть використовуватися для
отримання інших фактичних даних, “які можуть бути доказами”. Очевидно,
що для отримання доказів можуть використовуватися відомості будь-якого
характеру, в тому числі конфіденційного. Проблема безпосереднього
використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності у доказуванні у
кримінальних справах залишилася відкритою. В науці та практиці вона
вирішується по-різному.
Характерна в цьому відношенні думка самих практичних працівників. Так,
на запитання про те, за яких умов матеріали оперативно-розшукової
діяльності можуть використовуватися як докази, 12 % опитаних слідчих
відповіли, що у разі, коли це не спричинить розголошення прийомів та
методів їх отримання, а 14% — якщо їх отримання не пов’язане із
застосуванням заходів примусу до громадян або втручанням у їхні законні
права та інтереси. Дванадцять відсотків опитаних заявили, що матеріали
оперативно-розшукової діяльності взагалі не можуть бути використані в
доказуванні, а решта не змогли відповісти на це запитання.
Щодо цього зауважимо, що ст. 10 Закону Російської Федерації про
оперативно-розшукову діяльність визначає, що результати цієї діяльності
можуть бути використані для підготовки та здійснення слідчих дій, а
також як докази у кримінальних справах після їх перевірки відповідно до
кримінально-процесуального законодавства.
Очевидно, все ж треба вирішити принципово важливе питання: чи всі
оперативно-розшукові дії можуть бути засобом отримання фактичних даних,
які мають доказове значення, та за яких умов отримані дані можуть мати
доказову перспективу — використовуватися у процесуальному доказуванні.
Наприклад, чи може мати доказове значення фотокопія документа або ж сам
документ, які були отримані оперативним працівником у процесі так
званого негласного проникнення в житлове приміщення та візуального
спостереження в ньому (п. 7 ст- 8 Закону України “Про
оперативно-розшукову діяльність”)? Проаналізуємо дану ситуацію.
Конституція України передбачає право недоторканності житла громадян. Як
виняток, КПК України припускає можливість вилучення прихованих там
предметів або документів шляхом провадження обшуку, який здійснюється за
порушеною кримінальною справою, з санкції прокурора та, як правило, у
присутності власника квартири або осіб, які проживають разом з ним.
Отже, встановлюючи такий порядок отримання вказаних доказів, закон тим
самим виключає будь-який інший. По суті, законодавець вже висловився за
неприпустимість вторгнення в помешкання громадян до порушення
кримінальної справи, тим більше таємно від мешканців або власників
житлового приміщення, тобто в іншій формі, ніж передбачає
кримінально-процесуальний закон. Вилучення будь-яких предметів або
документів із житла громадян за їх відсутності і без складання
документів, які фіксують, що і де вилучено, не відповідає конституційній
гарантії недоторканності житла, позбавляє громадянина можливості
захистити свої законні права та інтереси. Адже
він, нічого не знаючи про подібні дії, не може ні оскаржити їх, ні
витребувати вилучене, якщо навіть має для того підстави. По суті, такими
діями правоохоронні органи змінюють правовідносини власності, не
вступаючи при цьому в будь-які правовідносини з самим власником
вилученої речі.
Ані за яких умов не можуть мати значення доказів у кримінальній справі
відомості, дані, матеріали, предмети або документи, здобуті в процесі
негласного проникнення оперативного працівника до житлових або інших
приміщень та здійснення там візуального огляду. Вони не відповідають
вимогам допустимості, оскільки закон містить іншу форму вилучення у
громадян предметів і документів, що мають значення у справі та
перебувають у їх володінні, яка містить більше гарантій захисту від
необгрунтованих вторгнень до їх помешкань та у сферу їхнього особистого
життя, від порушень іх прав та законних інтересів.
На таких позиціях і стояла практика з часу прийняття Закону України “Про
оперативно-розшукову діяльність”. Але вже 18 січня 2001 року Законом
України “Про внесення змін до Закону України “Про оперативно-розшукову
діяльність” ч. 2 ст. 8 цього закону була змінена і викладена в такій
редакції: “Негласне проникнення до житла чи до іншого володіння, зняття
інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними
розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших
технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду,
прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або
його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в
ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Застосування
цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи
з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим
способом одержати інформацію неможливо. За результатами здійснення
зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з
відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у
кримінальному судочинстві”1.
Ця новела досить цікава. Мабуть вперше в історії безапеляційно
вимагається від слідчого, діяльність якого регламентується
Кримінально-процесуальним кодексом, результати підпорядкованої завданням
кримінального процесу діяльності, що регламентується окремим законом,
визнавати доказами. “Підлягають використанню і не інакше? А слідчий, тим
часом, процесуально незалежний і сам оцінює фактичні дані відповідно до
вимог Конституції України та вирішує, які з них можуть, а які не можуть
мати значення доказів. При аналізі цієї проблеми слід мати на увазі
положення ст. 22 Конституції України, де зазначається, що при прийнятті
нових законів не допускається звуження існуючих прав і свобод людини.
Закони, що звужують права і свободи, не мають юридичної сили і не
підлягають застосуванню. З огляду на це, не підлягає застосуванню
положення як про документування перебігу негласного проникнення
оперативного працівника до житла людини та здійснення
1 Голос України.— 20 лютого 2001 року.— №32.
304 Стаття 66
там візуального спостереження, так і про використання результатів такого
документування як джерел доказів.
У 2001 році КПК України доповнений більш доречною і коректною новелою.
КПК України тепер у ст. 65 визначає, що доказами є фактичні дані, а ці
дані можуть встановлюватись не тільки показаннями осіб та іншими носіями
інформації, а й протоколами з відповідними додатками, складеними
уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та
іншими документами.
Однак це зовсім не означає, що всі матеріали ОРД мають використовуватись
як докази. Вони можуть, а не мають використовуватись як докази з
урахуванням належності до справи, допустимості та достовірності. Тим
часом, значна частина оперативних даних має значення конфіденційної
інформації, інформації, що не підлягає розголошуванню. Отже, надати
відповідні матеріали слідчому чи ні, мають вирішити оперативні служби. З
одного боку, надавати оперативну інформацію для використання в
доказуванні слід тільки тоді, коли таку інформацію неможливо одержати
проведенням слідчих дій, наприклад обшуку. З другого боку, надавати слід
тільки конфіденційну інформацію або інформацію, якій може бути наданий
статус конфіденційної без шкоди для негласних та інших співробітників
оперативних підрозділів, забезпечення безпеки особи та оперативної
роботи в цілому. Нарешті надавати слід тільки таку інформацію, здобуття
і фіксація якої не суперечить чинному законодавству, враховуючи принцип
верховенства права, найвищої юридичної сили норм Конституції України та
пріоритету прав і свобод людини.
Слідчий же має забезпечити використання в доказуванні лише достовірних
даних і лише тих, які здобуто законним шляхом, з додержанням
конституційних гарантій захисту прав і свобод людини які ж до того при
прийнятті нових законів не можуть звужуватись.
На наш погляд, негласне проникнення оперативного працівника в житло
людини може мати тільки характер негласного розвідувального та
контррозвідувального оперативно-розшукового заходу і не може бути
засобом отримання доказів.
Було б нелогічним, коли б кримінально-процесуальний закон надавав
слідчому менше повноважень при провадженні розслідування у кримінальній
справі, тобто тоді, коли вже встановлені ознаки злочину, ніж
оперативному працівнику для знайдення ознак злочину та підстав для
порушення кримінальної справи. У розв’язанні можливої або тієї, яка є,
конкуренції правових норм різних законів повинен діяти такий принцип.
Якщо ті або інші дії слід здійснити у зв’язку з фактом злочину, який мав
місце або встановлюється, і вони, ці дії, пов’язані із вторгненням у
права людини, що охороняються Конституцією, а кримінально-процесуальний
закон містить конкретні вказівки на підстави їх провадження та достатньо
жорстко їх регламентує, то подібні дії не можуть здійснюватися в іншій,
більш вільній формі поза кримінальним процесом та його процесуальною
формою як гарантією захисту прав та законних інтересів громадян. Захист
прав і свободи людини згідно з Конституцією України є пріоритетом
держави, а отже норми, що
^•тппття 66 305
изначають ці права і свободи, мають значення норм найвищої В пидичної
сили, самі гарантовані законом права і свободи в мирний час і ні за яких
підстав не можуть звужуватись.
Регламентація дій, спрямованих на отримання доказових матеріалів, не
повинна суперечити Конституції та прийнятим міжнародним правовим актам,
зокрема всупереч положенням ст. 22 Конституції України звужувати існуючі
права і свободи, має виходити із загальних принципів теорії доказів та
доказового права, гарантувати можливості відновлення прав та законних
інтересів громадян, порушених або змінених діями, що проводяться для
отримання доказів. Такий принцип повинен стати основоположним при
розв’язанні конкуренції правових норм та вирішенні питання про
припустимість використання у кримінально-процесуальному доказуванні
матеріалів, отриманих у процесі оперативно-розшукових або інших
непроцесуальних дій.
Не можуть використовуватися як докази показання оперативного працівника
про факти, які стали йому відомі від інформаторів або інших
конфіденційних, негласних джерел, а також інформація, отримана за
винагороду. По-перше, достовірність такої інформації сумнівна, а
перевірка її практично неможлива. По-друге, кримінально-процесуальний
закон (ст. 68 КПК України) визначає: “Не можуть бути доказами дані,
повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка
базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також
допитані”. У цьому зв’язку згаданий вище досвід США для нас
неприйнятний. Отримана за винагороду інформація не може мати доказової
перспективи ще й тому, що сам кримінально-процесуальний закон передбачив
інші правовідносини з власниками такої інформації, а саме:
відповідальність за відмову від давання показань і за недонесення про
відомий злочин, який готується або вчинений. У такій ситуації
“продавець” інформації, заплутавшись між силами дії “батога та пряника”,
може легко стати обвинуваченим, а одержана ним винагорода — звернена у
прибуток держави. Отримавши ж статус обвинуваченого, він має право
відмовитися від давання показань. Таким чином, “продана” ним інформація
залишиться без джерела, без адресата, по суті буде юридично нікчемною.
Істину не можна купити! Однак сказане зовсім не означає, що матеріали
оператив-но-розшукової діяльності взагалі не можуть використовуватися в
доказуванні у кримінальних справах. На нашу думку, немає жодних перешкод
для використання в кримінальному процесі як доказів фактичних даних,
отриманих у процесі дій, передбачених п. 1,2, 4, 11 ст. 8 Закону України
“Про оперативно-розшукову діяльність”, а саме: опитувати осіб за їх
згодою; проводити контрольні закупки товарів з метою виявлення фактів
протиправної діяльності; витре-бовувати, збирати і вивчати документи та
дані, що характеризують діяльність підприємств, установ та організацій,
а також спосіб життя окремих осіб, які підозрюються в підготовці або
вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів; здійснювати візуальне
спостереження у громадських місцях із застосуванням фото-, кіно-та
відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів.
306
Стаття 66
Матеріали, отримані в процесі здійснення вказаних дій, можуть бути в
порядку, визначеному в ст. 66 КПК України, надані слідчому для
використання у кримінальній справі або ж витребувані останнім за своєю
ініціативою. Після належної перевірки та визначення їх належності до
справи, допустимості та достовірності вона можуть бути використані в
судовому доказуванні.
Д\я цього, щонайменше, мають бути відомі як джерело фактичних знань, так
і способи їх отримання та закріплення. Безперечно, що за неможливості
дослідити весь шлях руху доказових матеріалів до основного суб’єкта їх
використання — суду, інколи стає можливим визначити їх достовірність,
використовуючи для цього весь процесуальний арсенал засобів їх перевірки
(провести впізнання, призначити експертизу тощо). Однак визначення
достовірності та доброякісності доказових матеріалів передбачає
можливість перевірки і способу їх отримання — чи законно вони здобуті,
чи можуть вони бути допущені до справи. Якщо ми робимо висновок про
доброякісність фактичних даних, то це означає, що ми впевнені в тому, що
вони достовірні, а при їх отриманні додержані всі передбачені законом
правила, не порушені законні інтереси громадян та організацій, не
використовувалося безпідставне та протизаконне насильство, всім
учасникам гарантувалася можливість реалізації їхніх прав та обов’язків.
Для цього має бути відомим та доступним для перевірки як джерело
фактичних даних, так і спосіб їх отримання.
Доброякісні докази — це такі фактичні дані, джерело та спосіб отримання
яких є відомими та законними, а самі фактичні дані — достовірними.
Доброякісні — означає достовірні та допустимі у справі.
Одним з основних недоліків закону про оперативно-розшукову діяльність є
те, що він недостатньо диференціює пізнавальнс-засвідчувальні та
розвідувальні дії, не містить необхідних правил провадження окремих
оперативно-розшукових дій, спрямованих на отримання доказової
інформації, не визначає, хто і як повинен їх проводити, які права мають
при цьому інші учасники, як документувати хід та результати їх
провадження. Через це можливість отримання доказів не завжди
перетворюється на дійсність.
Нам здається, що в законі про оперативно-розшукову діяльність слід було
б виділити окремий розділ, в якому б регламентувалися спеціальні
пізнавально-комунікативні та засвідчувальні дії, дії, спрямовані на
отримання доказових фактичних даних. Такий розділ можна було б назвати
“розшукове дізнання” або “процесуально-розшукові дії”. В принципі може
використовуватися поняття “оперативно-розшукове доказування” або
будь-яке інше, яке вказує на відмінну ознаку регламентованої тут
діяльності — спрямованість на отримання не будь-якої, а доказової
інформації. Дії, які регламентуються в цьому розділі, повинні мати
гласний характер та бути засобом легалізації негласної інформації до
початку кримінального процесу.
Вони мають забезпечувати не тільки отримання інформації, а й закріплення
її , тобто належну фіксацію та засвідчення, пристосування її для
подальшого використання в доказуванні.
стаття 66 Щ.
Інші оперативні дії можна було б визначати як “оперативно-озвідувальні”
та регламентувати у відповідному розділі. Інфор-лія отримана в процесі
їх здійснення (знімання інформації з Маналів зв’язку, негласне
проникнення та візуальний огляд жилого коиМіщення, отримання повідомлень
від інформаторів тощо), не “ідлягає використанню як докази через
конфіденційність джерела та способу її отримання.
Поряд з цим може бути розширена і сама система гласних
оперативно-розшукових дій як засобів отримання доказів. Зокрема, вона
може бути доповнена такими діями, як технічне документування
протиправних дій та слідів злочину, вилучення зразків сировини та
продукції для порівняльного дослідження.
У рамках оперативно-розшукової діяльності, яка слугує інколи єдиним
засобом виявлення злочинів (наприклад, розкрадань, які здійснюються
шляхом порушення технологічних операцій та недо-вкладання певного виду
сировини в напівфабрикати, виготовлення наркотичних речовин тощо), було
б виправданим, на наш погляд, проведення експертних досліджень. Закон
може надати органам оперативно-розшукової юрисдикції право призначення
експертизи, її форма повинна стати універсальною та єдиною як для стадії
виявлення злочину, так і для інших стадій кримінального процесу,
включити у себе всі гаранти достовірності висновків експерта, закладені
в кримінально-процесуальному законі.
Не виключено, що офіційна, гласна розшукова діяльність може стати
складовою дослідного процесу — першої стадії кримінального процесу. Адже
за допомогою її вирішуються такі завдання процесу, як безпосереднє
виявлення, попередження злочинів та їх запобігання.
Водночас, у законі стосовно регламентації оперативно-розшукових дій,
спрямованих на отримання доказової інформації, мають бути закріплені
загальні положення доказового права. Мають бути законодавчо встановлені,
як мінімум, найбільш основні вимоги до пізнавально-комунікативної
діяльності, характерні для доказування: складання письмових актів, які
фіксують хід та результати виконаних дій; докладне відображення в таких
документах обставин та умов отримання фактичних даних, індивідуальних
ознак предметів, які вилучаються, або факту кріплення до них
засвідчувальних бирок; виду, умов та результатів застосування технічних
засобів; засвідчення істинності записів у складених актах підписами
учасників.
Ми не виключаємо того, що в перспективі декотрі з оперативно-розшукових
дій можуть бути докладно регламентовані кримінально-процесуальним
законом та отримати статус слідчих дій. Особливий інтерес у цьому плані
являють такі, як візуальне спостереження в громадських місцях та
провадження контрольних закупок. Хоча зауважимо, що, по суті, дії із
провадження контрольних закупок є одним з різновидів спостереження в
громадських місцях. Обидві ці дії можуть створювати єдиний правовий
інститут нового засобу отримання доказів. Що стосується дій,
передбачених п. 1 і 4 Закону України “Про оперативно-розшукову
діяльність”, то аналогічні форми отримання фактичних даних, по суті, вже
перед-
308 Стаття 66
бачені кримінально-процесуальним законом (ст. 66 та 97 КПК України).
Нарешті, допускаючи до використання в кримінально-процесу альному
доказуванні матеріали оперативно-розшукової діяльності дуже важливо
турбуватися про те, щоб саме кримінально-процесу альне доказування
виключало використання сумнівних джерел та недоброякісних носіїв
інформації, а також недостовірних даних. У цьому зв’язку в законі має
бути прямо вказано,.що не можуть бути доказами дані, джерело або спосіб
отримання яких невідомі або не передбачені законом.
Реалізуючи цю концепцію, ст. 62 Конституції України визначила:
“Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним
шляхом, а також на припущеннях”.
Більше того, ст. 32 Конституції України визначає: “Не допускається
збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної
інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених
законом…”.
Гарантуючи таємницю телефонних розмов, ст. 31 Конституції України
визначає, що “винятки можуть бути встановлені лише судом”. Із цього
випливає, що технічне документування розмов буде законним лише за
наявності судового дозволу на здійснення таких дій. Ніякі інші методи
фіксації розмови, без згоди на те зацікавлених осіб, законними бути не
можуть і до використання в доказуванні не допускаються. Громадянин має
право вимагати вилучення будь-якої інформації, отриманої щодо нього
незаконним шляхом, а також відшкодування заподіяної при цьому моральної
шкоди.
Пропонуємо доповнити КПК України нормою такого змісту: “Фактичні дані,
отримані шляхом здійснення оперативно-розшуко-вих дій, можуть
використовуватись в кримінально-процесуальному доказуванні за умови, що
з’ясовано і може бути перевірено джерело і спосіб їх здобуття, ці дані
здобуті відповідно до вимог закону без недопустимого втручання в
гарантовані Конституцією України права і свободи громадян та являють
собою достовірну інформацію”.
Використання в доказуванні даних, отриманих органами адміністративної
юрисдикції.
Діяльність із віднайдення, закріплення, вилучення та дослідження різних
доказових матеріалів може здійснюватися за рамками кримінального
процесу, зокрема, до його початку та реєстрації офіційної заяви або
повідомлення про злочин.
Різн-і матеріальні сліди злочину, документи та інші фактичні дані можуть
бути отримані, закріплені, а інколи й досліджені в процесі виконання
органами дізнання дій, повноваження на здійснення яких надає Закон
України “Про міліцію”. Наприклад, ст. 11 Закону наділяє працівників
міліції такими правами:
— провадити огляд затриманих в адміністративному порядку осіб, речей,
які знаходяться при них, транспортних засобів та вилучати документи і
предмети, які можуть бути речовими доказами або використані на шкоду їх
здоров’ю; проводити кіно-, фото- та звукофіксацію як допоміжний засіб
попередження та розкриття правопорушень; проводити огляд ручної поклажі,
багажу та огляд пасажирів цивільних повітряних, морських та річкових
суден; вхо-
f-тпття 66 309
итИ на територію та у приміщення підприємств, установ і
оганізацій та оглядати їх з метою запобігання злочинам;
°Р вилучати у громадян та посадових осіб предмети й речі, за
боронені або обмежені в обігу, а також документи з ознаками
піАРобки; проводити за участю представників адміністрації огляд
виробничих, складських та інших службових приміщень та тери
торій; вимагати від матеріально відповідальних та посадових осіб
відомості та пояснення за фактами порушення законодавства, про
ведення документальних та натуральних перевірок, інвентаризацій
і ревізій виробничої та фінансово-господарської діяльності; вилуча
ти документи, зразки сировини та продукції, опечатувати каси,
приміщення та місця зберігання документів, грошей та товарно-
матеріальних цінностей; оглядати за участю адміністрації
приміщення, де знаходиться зброя, боєприпаси, вибухові, нарко
тичні та сильнодіючі хімічні, отруйні та радіоактивні речовини; ог
лядати зброю та боєприпаси, які знаходяться у громадян, а також
місця їх зберігання; використовувати передбачені нормативними
актами технічні засоби для виявлення та фіксації порушення пра
вил дорожнього руху; затримувати та доставляти транспортні засо
би для тимчасового зберігання; організовувати медичний огляд
водіїв; оглядати транспортні засоби та перевіряти у водіїв докумен
ти, дорожні листи та відповідність вантажів, що перевозяться, то
варно-транспортним документам; проводити технічний огляд авто
транспорту; отримувати від підприємств, установ, організацій та
громадських об’єднань на письмовий запит відомості, необхідні у
справах про злочини.
Різні джерела доказової інформації у кримінальних справах, які
порушуються пізніше, можуть бути знайдені під час митного огляду,
прикордонного контролю, огляду осіб, які запідозрені в порушенні правил
мисливства та рибальства, а також під час проведення відомчих ревізій,
аудиторських перевірок, перевірочних дій, здійснюваних податковою
адміністрацією та банком, технічних розслідувань нещасних випадків або
аварій та інших дій, передбачених адміністративним законодавством. У
процесі здійснення тих або інших названих дій можуть бути знайдені та
вилучені різні докази, наприклад, в процесі митного огляду: наркотичні
та сильнодіючі засоби, вибухові речовини, фальшиві грошові знаки,
предмети контрабанди, валютні цінності, антикварні речі, твори
мистецтва, культурні та історичні цінності; в процесі адміністративного
огляду: підробні документи, шкурки хутрових звірів та інші об’єкти
незаконного промислу, зброя, боєприпаси та інші предмети — незамінні
докази у порушуваних згодом кримінальних справах.
Більше того, вже в рамках адміністративного процесу може здійснюватися
технічне документування, фіксація тих або інших юридично значущих фактів
за допомогою технічних засобів, проводитись вилучення бухгалтерських та
банківських документів, складатися акти ревізій, аудиторських перевірок
та досліджень. Це дозволяє говорити, що виявлення та закріплення доказів
здійснюється ще на етапі діяльності, спрямованої на виявлення самого
злочину. З метою виявлення та викриття торговців наркотиками Закон
України “Про заходи протидії незаконному обігу нар-
310
Стаття 66
котичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів та зловживання ними”
надає право митним органам проводити оперативно-розшукові заходи, а
також здійснювати контрольовані поставки наркотичних речовин, оперативну
їх закупівлю, оглядати транспортні засоби, вантаж та особисті речі
водіїв.
Важливо забезпечити законне та обґрунтоване проведення розглянутих
адміністративно-процесуальних дій, правильне документування ходу та
результатів їх здійснення, надійне закріплення знайдених при цьому
доказових фактичних даних.
Однак вивчення кримінальних справ, особливо справ з адміністративною
преюдицією, показало, що в актах оглядів та інших
адміністративно-процесуальних документах інколи не знаходять належного
відображення обставини знайдення, вилучення та закріплення фактичних
даних, не завжди фіксуються індивідуальні ознаки вилучених предметів або
документів, обставини їх дослідження, вжиті заходи до забезпечення
збереженості їх доказових якостей, пакування та засвідчення. Інколи такі
акти не складаються взагалі. Трапляється, що під час проведення оглядів
складських приміщень приймаються рішення про провадження особистого
обшуку осіб, які там перебувають, порушуються законні права громадян.
У самому законі немає точних критеріїв розмежування сфери застосування
оглядів та схожих з ними процесуальних дій: обшуків, особистих обшуків,
виїмок, витребувань та отримання витребуваних предметів і документів.
Статті 264 та 265 Кодексу України про адміністративні правопорушення
визначають лише загальні правила огляду. Окремі види оглядів регулюються
в спеціальних нормативних актах (Митному кодексі, Законі про кордон,
Повітряному кодексі тощо). Однак при визначенні підстав провадження
оглядів у вказаних нормативних актах лише зазначається, що відповідні
уповноважені на те особи або органи мають право провести огляд у разі
необхідності. Конкретніше, але також не досить виразно, визначає
підстави огляду ст. ЗО Митного кодексу України, яка твердить: “За
наявності підстав вважати, що громадянин переміщує через митний кордон
України предмети… переміщення яких через митний кордон України
заборонено чи обмежено, митниця має право провести огляд, а також
переогляд речей з розпакуванням багажу цього громадянина”.
”
$
.
8
>
@
F
H
R
T
\
^
j
n
t
v
|
~
‚
„
?
?
8
t
`„
„
^„M`„
„
`„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
????`„
„
`„
@
|
o
v?t
Ae
u
„
„
yyyy]„ `„
„
`„
„
`„
”
$
(
*
,
.
0
2
@
P
¤
¦
3/4
A
t
„
????????5?t
ae
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
^„ `„
hl-?@?uy
„
`„
„
yyyy]„ `„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
??&?
??&?
??&?
„
`„
??&?
??&?
??&?
„
`„
„
`„
$
„
^„ `„
”
ae
??&?
??&?
??&?
??&?
??&?
??&?
??&?
„
yyyy]„ ^„5`„
„
„
`„
„
`„
„
`„
4
6
8
v
?
ae
o
„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
?
‚
6
8
„
^„ `„
„
`„
„
`„
??&?
??&?
^„&`„
hl-?@?yy
„
`„
„
????`„
F
2
?
„
`„
„
^„
??&?
??&?
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
„
yyyy`„
?
¶
??&?
??&?
„
`„
„
`„
„
yyyy]„R^„R`„
„
yyyy^„?`„
hl-?@?yy
„
„
`„
??&?
N
?
N
o
?
Z
l
?
b
d
r
v
?
?
ъ
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
„
`„
„
`„
?
?
?
?
?
?
0
?
0
¬
~
^
ae
“!
$!
(!
*!
0!
2!
D!
F!
D#
F#
e$
i$
-&
&
¬+
®+
?-
?-
L.
N.
63
83
?3
?3
8
o8
oe8
o8
u8
9
9
9
9
†9
?9
h>
j>
A
A
RD
TD
eF
eF
3/4J
AJ
aL
aL
.N
0N
2N
hl-?@?
?
?
?
?
™
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
????5??
?
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
?
??????????5?2N
8N
:N
AEE
FE
EE
THE
eI
@I
DI
^I
OI
\O
^O
`O
bO
hO
jO
|O
?O
O
’O
Oe
Oe
HO
EO
U
?U
oU
vUe
bTH
aeTH
\a
`a
ba
aea
hl-?@?yy??
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
??????????5?^I
^N
\O
bO
jO
~O
>O
?O
„
`„
??????????5??
?
?
?
?
?
?
aea
Ta
Oa
ae
?ae
.c
?c
“e
e
?e
¦e
?e
?e
1/4e
Ae
Aee
¦e
?e
e
~e
Ti
Aei
*i
’i
uei
li
Oi
ai
Li
?i
(?
4?
@?
”?
a?
en
po
ro
3/4o
Zo
Oo
e/
^o
Ueo
Xu
Iu
Fu
3/4u
ue
?y
*th
¦th
&y
(y
*y
hl-?:?
?
?
?
?
?
?
????????5??
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
??????5?*y
0y
2y
8y
:y
z
?
¬
2?
?
?
„
yyyy^„0`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
??????????5???????????????????????????????
????????????????????????????
?
Ш
Ъ
??????????5???????
?
Ъ
?
Ґ
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
0?
?
?
?
?
?
?
?
??????5??
?
?
?
?
?
?
„
yyyy^„
„
yyyy^„
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
7?
?
?
?
?
?
?
??`„
„
`„
?
?
?
?
?
?
?
?
????????5??
?
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
8?
?
?
?
?
?
?
?
?
????5??
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
????????5??
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
hl-?@?oey4?
?
?
?
?
?
?
?
„
`„
„
yyyy]„ `„
„
`„
gd3\5 ?
?
?
?
?
?
?
?
????5??
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
hl-?0?
?
?
?
?
?
?
„
`„
?
?
?
?
?
?
?
????5??
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
6?
?
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
??????5??
?
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
hl-?@?yy
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
7?
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
hl-?@?ny7?
?
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
??????????5??
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?????
?
?
?
?
?
?
?
?
????5??
?
?
?
?
?
?
„
^„ `„
?
?
n
`„
„
yyyy^„
„
`„
„
`„
„
yyyy^„ `„
„
yyyy]„ ^„ `„
„
yyyy^„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
??&?
??&?
??&?
??&?
??&?
„
„
yyyy^„
„
`„
„
yyyy^„
„
yyyy]„ `„
hlx
??&?
??&?
??&?
r
?
„
`„
„
„
„
`„
„
`„
„
`„
hl-?
??????5 ???
„
`„
„
`„
??&?
?
‚
hl-?@?uey
`„
„
`„
„
`„
hl-?@?yy
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
?
O Oe ?
„
`„
???
„
yyyy]„V`„
e
? 2
°
„
yyyy^„
„
yyyy^„
„
yyyy]„5`„
hl-?@?yy
?
&
^
`
ueoneonanananUnOnanananonanIananue?«nanananIanOnanananInaIa!?n
gd3\5
„
`„
??&?
??&?
??&?
„
`„
„
`„
„
J
A
„
`„
„
yyyy^„ `„
„
`„
„
`„
”
?
¤
U
TH
J
Z
\
^
??????5?^
l
n
p
r
t
v
†
?
c
¤
¦
3/4
A
A
TH
a
a
ae
„
yyyy^„ `„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
`„
„
V
„
„
`„
„
`„
Oae
hl-?@?thyH*
„
`„
&
*
hl-?@?uy
hl-?@?yy
??????????5?ого огляду громадян, які прямують через митний кордон
України, від 09.06.92. Тут є сенс зупинитись детальніше.
У цьому нормативному акті зазначається: особистий огляд громадян
здійснюється у виняткових випадках за наявності достатніх підстав
припускати, що громадянин, який прямує через митний кордон України чи
знаходиться в зоні митного контролю або в транзитній зоні міжнародного
аеропорту, приховує при собі предмети контрабанди чи предмети та
цінності, які є безпосередніми об'єктами порушення митних правил або
заборонені для транзиту через територію України; метою особистого огляду
є виявлення і
Стаптя_б6_____ 31±
учення предметів контрабанди, а також предметів та цінностей, вИЛ
безпосередніми об'єктами порушення митних правил і при-W° уються при
собі громадянами, які прямують через митний кор-Х° України (п.1.3);
особистий огляд здійснюється за письмовим А°шенням начальника митниці чи
особи, що його заміщує (п. 1.4); Р'обистий огляд громадян, які прямують
через митний кордон України, проводиться після перевірки представниками
прикордонних військ документів на право переміщення через митний кордон
Іп 1-6); особистий огляд може бути здійснений стосовно громадянина,
якому виповнилось 16 років. За наявності достатніх підстав вважати, що
предмети або цінності, які переміщуються з приховуванням від митного
контролю, знаходяться у громадянина, якому не виповнилось 16 років, їх
вилучення повинно проводитись за участю або за згодою його
батьків або супровідника, за обов'язковою участю лікаря (п. 2.1);
обстеження органів тіла громадянина, щодо якого здійснюється особистий
огляд, здійснюється тільки медичним працівником з обов'язковим
дотриманням усіх норм та правил гігієни і санітарії (п.
2.2); особистий огляд здійснюється в межах, необхідних для
виявлення предметів і цінностей, прихованих від митного контролю, в
коректній формі, яка виключає дії, що принижують честь або створюють
небезпеку для здоров'я громадянина, який підлягає огляду. Під час
здійснення особистого огляду забороняється робити зауваження щодо
місцезнаходження та способів приховування предметів і цінностей, а також
поведінки й особистості такого громадянина. Необхідно вжити заходів,
які виключають можливість розголошення інтимних обставин, виявлених при
особистому огляді (п. 2.3); під час особистого огляду: а) оглядаються
всі дрібні предмети, що є у громадянина, який підлягає огляду (палиці,
парасолі, запальнички, самописки, цигарниці тощо), а також головні
убори; б) оглядаються верхній одяг і взуття, зняті таким громадянином;
в) крізь білизну на дотик перевіряється наявність сторонніх предметів на
тілі; г) оглядається білизна, знята громадянином; д) оглядається
зачіска, кисті рук, ступні ніг тощо (п. 2.4); особистий огляд
проводиться в ізольованих приміщеннях аеропортів, вокзалів,
приміщень транспортних організацій або в ізольованих приміщеннях
транспортних засобів (каютах, купе тощо), які відповідають вимогам
санітарії і гігієни. Під час здійснення особистого огляду доступ у ці
приміщення осіб, які не беруть участі в огляді, і можливість вести
спостереження за тим, як здійснюється огляд, повинні бути виключеними.
Забороняється: здійснювати особистий огляд кількох осіб одночасно в
одному приміщенні(п.З.І); в ізольованому приміщенні в присутності
понятих службова особа митного органу, якій доручено проведення
особистого огляду, зобов'язана пред'явити громадянину, який
прямує через митний кордон, рішення про провадження особистого огляду і
запропонувати йому добровільно видати предмети й цінності, приховані від
митного контролю(п. 4.1); особистий огляд здійснюється за умови
обов'язкової присутності двох понятих однієї статі з громадянином,
який підлягає огляду (п. 4.4); особистий огляд, незалежно від його
наслідків, оформлюється протоколом. Реєстрація протоколів особистого
огляду здійснюється в спеціаль-
312 ^ Стаття 66
ному журналі. Протокол особистого огляду складається у трьох
примірниках. Перший примірник протоколу залишається в митниці, другий —
пересилається до Державного митного комітету України, третій — видається
громадянину, щодо якого здійснювався особистий огляд (п. 5.3).
Не важко помітити, що тут уже митний огляд речей переведено в форму
особистого огляду, який за змістом нічим не відрізняється від обшуку. Не
ставлячи під сумнів необхідність такої процедури, зауважимо, що вона
повинна бути приведена в'відповідність із законом і зокрема положеннями
Конституції України. В адміністративному законодавстві ще не отримали
закріплення в повному обсязі основні положення, що торкаються
пізнавальної, комунікативної та засвідчувальної сторін процесу збирання
та дослідження доказів, додержання яких забезпечувало б можливість
ефективного використання в доказуванні матеріалів, які вилучаються або
отримуються органами адміністративної юрисдикції.
Практично в законі нині немає ніякої правової регламентації таких
адміністративно-процесуальних дій, як проведення кіно-, фото- та
звукозапису як допоміжного засобу попередження та розкриття
правопорушень (п. 12 ст. 11 Закону України "Про міліцію"). Проте
очевидно, що подібні дії {якщо не обумовити в законі умови, підстави,
межі та порядок їх застосування, гарантії захисту прав та законних
інтересів громадян) можуть втручатися у ту сферу особистого життя
людини, що охороняється Конституцією.
Якщо розглядати ці проблеми з позицій надійності доказування, то при
вилученні, наприклад, наркотичних, в'язких, рідких або сипучих речовин
вилучене слід поміщати в упаковку, яка забезпечує збереженість усього
вилученого та його доказових якостей, а сама упаковка має бути обклеєна
(скріплена) бирками із засвідчувальни-ми підписами понятих так, щоб
виключався доступ до вилученої речовини без порушення цілісності
упаковки та засвідчувальних бирок. Якщо вилучаються золоті вироби,
кільця та інші предмети, які не мають індивідуально визначених ознак
("особливих прикмет"), за якими їх можна відрізнити від подібних речей,
то до таких предметів доцільно прикріпити засвідчувальний ярлик так, щоб
виключалася підміна вилучених предметів.
Однак на практиці подібні дії виконуються далеко не завжди. Правові
норми, які встановлюють правила проведення огляду, вилучення та
закріплення предметів та документів, не містять вимог, які зобов'язують
посадових осіб фіксувати в протоколах або актах обставини знайдення та
вилучення доказових матеріалів, їх індивідуальні ознаки або факт
кріплення до них засвідчувальних бирок, а також інші обставини, які
мають значення для справи.
Недодержання цих положень засвідчувальної діяльності залишає місце для
сумнівів у справжності наданої для використання в доказуванні речі, чим
нерідко користуються підозрювані та обвинувачені, дає можливість
правопорушникам робити заяви про її фальшивість, спростувати які в таких
ситуаціях складно, а інколи неможливо.
Процесуальна індивідуалізація предметів повинна здійснюватися шляхом
фіксації властивих їм індивідуальних ознак в актах або
гтаття 66 313
протоколах знайдення та вилучення, а також шляхом відеозапису,
кінозйомки, фотографування, складання схем та креслень. Щодо предметів,
які не мають таких ознак, виникає необхідність їх штучної
індивідуалізації шляхом кріплення до них засвідчувальних бирок. Упаковка
може обклеюватися бирками з підписами понятих та інших учасників
виконуваної дії так, щоб виключалася можливість доступу до вилученого
об'єкта без пошкодження захисної упаковки або самих бирок. Про
проведення дій, спрямованих на штучну індивідуалізацію вилучених
предметів, зазначається в актах або протоколах виконаних дій.
Якщо органи адміністративної юрисдикції надають слідчому для
використання у кримінальній справі різні фотознімки, то разом ? ними
мають надаватися й негативні плівки. Це дозволяє простежити
послідовність проведення фотозйомки, пересвідчитися у справжності
фотовідбитків.
Для підвищення надійності доказування необхідно вжизати заходів щодо
індивідуалізації та засвідчення самих фото- і кіноплівок, відеозаписів,
які виготовляються міліцією або іншими органами адміністративної
юрисдикції. Тут можна назвати хоч би такий засіб: перед початком і після
закінчення фотографування, кінозйомки або відеозапису тих чи інших подій
чи об'єктів необхідно заекспонувати на плівку відірваний у довільній
формі аркуш паперу з підписами учасників цієї правозастосовної дії,
датою її проведення та часом початку й закінчення. Самі виготовлені
плівки мають бути упаковані та обклеєні бирками з підписами виготовника
або скріплені печаткою. Подібні заходи дозволили б виключити саму
можливість заяв про фальшивість або сумнівну достовірність наданих
матеріалів, а тим самим сприяли б підвищенню ефективності складної та
трудомісткої діяльності — діяльності із встановлення об'єктивної істини.
Сказане повністю стосується збирання доказів. Відомо, що процесуальним
правовідносинам більшою мірою, ніж матеріальним, властиві системність,
єдність та одномірність.
Це дає змогу виділити загальні закономірності, однорідні вимоги,
виробити єдину модель дій суб'єктів процесу та досягнути відомої
формалізації юридичного процесу як цілісної концептуальної системи.
Зауважимо, що в основі законодавчої та правозастосовної практики
доказування у різних видах юридичного процесу лежать загальні положення
теорії доказів, якій притаманні концептуальна цілісність та єдність.
Сама теорія доказів має бути єдиною, оскільки в її основі лежать єдині
закономірності відображення події злочину або правопорушення в
об'єктивному світі, єдині методологічні основи пізнання, загальні закони
теорії відображення, теорії пізнання та теорії інформації. Це дає нам
підставу для постановки питання про необхідність розробки та прийняття
загальноправового законодавчого акта "Основи доказового права".
Здається, що тут, у плані вирішення аналізованої проблеми, буде
Доцільним виробити загальні положення доказового права, які мають стати
обов'язковими вимогами до адміністративно-процесуальної діяльності
із збирання доказів, знайти реалізацію в
w
314
Стаття 66
адміністративно-процесуальному праві. До згаданих положень можуть бути
віднесені такі.
Доказування має здійснюватися незацікавленою в ході слідства особою, а
інші учасники процесу (свідки, експерти тощо) не повинні бути у
службовій або матеріальній залежності від особи у провадженні якої
перебуває справа.
Одна й та сама особа не може мати процесуальний статус декількох
учасників процесу, так само як не може бути учасником процесу особа,
якщо її місце в процесі та процесуальний статус не визначені в законі.
Як докази можуть бути використані тільки достовірні фактичні дані,
отримані в установленому законом порядку і з передбачених законом
джерел. Не можуть бути доказами дані, джерело яких невідоме.
Для отримання доказів забороняється провадження таких дій, які не
передбачені і не регламентовані законом. Не припускається провадження
кримінально-процесуальних дій для вирішення завдань адміністративного
процесу та навпаки — неприпустиме використання
адміністративно-процесуальних форм для отримання доказів під час
провадження дізнання та попереднього слідства.
Забороняється домагатися отримання доказів шляхом насильства, погроз,
брехні, шантажу, безпідставного вторгнення у сферу особистого життя
громадян або інших незаконних заходів.
Ніхто не може бути примушений та не зобов'язаний свідчити проти самого
себе.
Під час збирання та дослідження доказів забороняється застосовувати дії,
небезпечні для життя та здоров'я громадян, або такі, що принижують їхні
честь та гідність, або які мають загрозу безпідставного заподіяння їм
моральної та матеріальної шкоди.
Щодо кожної процесуальної дії, спрямованої на отримання доказів,
нормативні акти мають чітко визначати: хто уповноважений їх здійснювати;
хто може та повинен бути при цьому присутнім; процесуальні права та
обов'язки учасників.
Необхідність роз'яснення їм передбачених законом прав та обов'язків, а
також порядку їх реалізації з фіксацією виконання даної вимоги у
відповідному процесуальному документі.
Підстави провадження; межі застосування; зміст; порядок та послідовність
виконання; способи фіксації ходу та результатів даних дій. Тут же має
бути визначено, що не допускається при провадженні цих дій, а також
вказано на ті негативні наслідки, які можуть настати для учасників
процесу, або на ті штрафні санкції, які можуть бути застосовані у разі
невиконання ними приписів закону.
У законі мають бути закріплені, а під час провадження дій із збирання
доказів — додержані основні положення пізнавально-комунікативної та
засвідчувальної діяльності, які характерні для доказування.
До них можуть бути віднесені: участь у відповідних діях понятих або
інших представників громадськості, а також зацікавлених осіб; складання
письмових документів, які фіксують зміст, порядок та форму провадження
адміністративно-процесуальних дій, характер
гтатпгя 66 315
вИкористаних при цьому пізнавальних методів та науково-технічних
засобів, а також усі отримані при цьому результати; докладне
відображення в документах, які складаються, часу, місця, обставин
знайдення та вилучення, якісних та кількісних характеристик, а також
індивідуально визначених якостей предметів і документів, які
вилучаються, та факту кріплення до них засвідчуваль-них бирок, змісту
отриманих фактичних даних; засвідчення достовірності записів у складених
документах підписами понятих та інших учасників процесуальної дії.
Якщо під час провадження адміністративно-процесуальної дії були вилучені
будь-які предмети та документи, то у таких випадках особі, в якої
проведено вилучення, обов'язково має бути вручено копію протоколу або
акта, який фіксує факт вилучення. Не менш важливо, щоб у Матеріалах
адміністративного провадження знайшли відображення хід та результати
технічного документування, місце та умови зберігання вилучених доказових
предметів і документів, проваджувані їх дослідження.
Досягненню мети та успішному виконанню завдань адміністративного
процесу, а в деяких випадках і кримінального судочинства сприяло б, на
нашу думку, встановлення в законі відповідальності посадових осіб та
окремих громадян за відмову від видачі витребуваних органами
адміністративної юрисдикції предметів, документів чи інших матеріалів
або за умисне їх знищення з метою перешкод-ження встановленню
об'єктивної істини у справі.
Зібрані в адміністративно-процесуальному порядку предмети і документи
можуть бути за ст. 66 КПК України надані органам дізнання або слідчому і
таким чином залучені до кримінально-процесуального доказування. Важливо,
щоб надання їх було невідкладним. Однак норми адміністративного права ще
не містять вимоги про негайну передачу вилучених об'єктів та зібраних
матеріалів — у разі встановлення їх зв'язку з подією злочину — до
органів попереднього розслідування, через що передбачена законом
можливість використання в розкритті та розслідуванні злочинів таких
доказів не завжди перетворюється на дійсність.
Знайдені органами адміністративної юрисдикції різні речові джерела
доказової інформації або документи надаються слідчому, як правило, з
протоколами провадження дій з їх вилучення або з матеріалами
адміністративного провадження в цілому. Особливо часто останнє має місце
у справах з адміністративною преюдицією, де адміністративне провадження
передує кримінально-процесуальному через те, що злочином вважається
повторне вчинення адміністративнокараного діяння.
Для осіб, які здійснюють розслідування, важливо правильно визначити
значення результатів засвідчувальної та комунікативної діяльності,
виконаної в рамках адміністративного процесу, для
кримінально-процесуального доказування. Здається, що протоколи (акти)
оглядів та інших адміністративно-процесуальних дій є носіями фактичних
даних, які мають значення у справі, й у разі приєднання їх до
кримінальної справи набувають статусу доказів у розумінні ст. 83 КПК
України, тобто документів. Вони мають всі якості таких, а саме:
складаються уповноваженими на те законом
Зів Стаття 66
посадовими особами; пристосовані для офіційного звернення та реалізації
певних правовідносин; мають юридичний характер; містять інформацію в
знаковій формі (кодованому вигляді) та виражають її через письмову;
можуть слугувати засобами до встановлення обставин, які мають значення у
кримінальній справі.
Матеріали звуко- та відеозапису, кіно- та фотозйомки, які в теоретичному
плані розглядаються як окремий вид доказів — фактичні результати
технічного документування — відповідно до чинного законодавства можуть
бути віднесені:
у разі, якщо в них безпосередньо відбито, зафіксовано саму подію злочину
— до речових доказів;
у разі, якщо вони фіксують хід і результати тієї чи іншої процесуальної
дії, в процесі якої здобувається опосередкована інформація про подію
злочину,— до документів.
Часто речові докази в ході адміністративного провадження піддаються
різним дослідженням: призначаються відомчі експертизи (товарознавчі,
технічні, хімічні тощо), виконуються дослідження інспекцією пробірного
нагляду, провадяться попередні дослідження (наприклад, харчових
продуктів за вимогою санепідемстанції) тощо. Складені за результатами
таких досліджень висновки, акти або довідки, так само, як і всі інші
документи адміністративного провадження, які містять фактичні дані, що
мають значення у справі, набувають статусу доказів у кримінальному
процесі в розумінні.документів (ст. 83 КПК України). Вони не замінюють
собою експертиз, які виконуються в рамках кримінального процесу, і не
виключають їх призначення.
Водночас, слід поставити під сумнів доцільність провадження в
кримінальному процесі експертизи з тих самих питань, які ставилися перед
експертизою, виконаною в рамках адміністративного, цивільного чи
арбітражного процесу, якщо при цьому експертиза виконана не зацікавленою
в результатах справи особою (не з'явилися нові причини та обставини, які
дають підстави для відводу експерта), і виникають сумніви щодо повноти
та об'єктивності експертного висновку. З прийняттям Закону України "Про
судову експертизу" встановлено єдиний порядок провадження експертиз у
різних видах юридичних процесів, передбачено єдині та необхідні гарантії
об'єктивності експертного висновку. Розцінюючи даний закон як значний
внесок у розробку загальних для всіх видів юридичних процесів основ
доказового права та теорії юридичного.процесу в цілому, ми вважаємо за
можливе ставити питання про експертну преюдицію. З огляду на це
правомірним буде надавати експертному висновку, виконаному в рамках
адміністративного або іншого юридичного процесу з додержанням вимог
названого вище закону, значення доказів у кримінальному процесі в
розумінні ст. 75 КПК України, тобто висновку експерта. В такому разі
слідчий повинен буде вжити заходів до забезпечення прав обвинуваченого
(ознайомити його з висновком експерта, розглянути його скарги,
клопотання та заяви тощо).
Використання у доказуванні у кримінальній справі експертних висновків та
інших доказових матеріалів, отриманих та наданих слідчому органами
адміністративної юрисдикції, можливе лише у
Стаття 67 317
азі встановлення їх віднесеності до справи, припустимості та
достовірності. Це встановлюється перевіркою та оцінкою як самих Саланих
матеріалів, так і документів, які фіксують обставини їх от-оимання,
вилучення та дослідження, аналізу всієї інформації, яка міститься в
матеріалах справи, про процес збирання, дослідження та зберігання
наданих для використання доказових матеріалів, зіставлення їх з усіма
іншими доказами у справі, а також провадження додаткових слідчих та
інших процесуальних дій, спрямованих на опанування їх змісту,
встановлення обставин знайдення, вилучення, закріплення, дослідження та
збереження. У ході виконання таких кримінально-процесуальних дій слідчий
в деяких .випадках може усунути недоліки засвідчувальної діяльності,
виконаної в рамках адміністративного процесу, які мали місце, і з
урахуванням цього вирішити питання про можливість використання в
доказуванні об'єктів, наданих органами адміністративної юрисдикції.
Наприклад, якщо у протоколі огляду не зафіксовано індивідуальних ознак
вилученої речі, то слідчий може допитати за даними обставинами понятих
та інших учасників огляду, пред'явити їм вилучену річ для впізнання,
призначити експертизу з метою з'ясування зв'язку вказаної речі з подією
злочину та її достовірності.
Якщо ж встановити достовірність наданих предметів не вдалося, то вони не
можуть використовуватися у кримінально-процесуальному доказуванні як
такі, що не відповідають вимогам допустимості та достовірності.
Стаття 67. Оцінка доказів
Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази
за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному
й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись
законом.
Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого й особи, яка провадить
дізнання, не мають наперед встановленої сили.
(Стаття 67 із змінами, внесеними згідно з Законом № 2857-12 від
15.12.92)
Оцінка доказів — розумова, логічна діяльність особи, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора, захисника та суду, що приводить їх до
переконання про допустимість, належність, достовірність, значимість
кожного доказу та достатності їх сукупності Для встановлення обставин,
що мають значення у справі. Оцінка доказів матеріалізується у
процесуальних документах, в судових промовах, здійснюваних в процесі
судових дебатів, які фіксуються в протоколі судового засідання.
Оцінку доказів здійснюють також учасники змагального процесу —
потерпілий, обвинувачений (підсудний), цивільний позивач, Цивільний
відповідач та їхні представники. їхня оцінка доказів може бути викладена
в заявах, клопотаннях, виступах у судових Дебатах чи виступі підсудного
з останнім словом.
Оцінка доказів здійснюється відповідно до законів (правил, постулатів)
логіки. Вона включає такі елементи, як аналіз, синтез,
318
Стаття 68
порівняння. Під час оцінки доказів здійснюється уявне моделювання
досліджуваних обставин та причинно-наслідкових зв'язків.
Водночас процесуальний закон закріплює низку принципів оцінки доказів:
суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, вільні в оцінці
доказів. Ніякі докази не мають заздалегідь встановленої сили. Свобода в
оцінці доказів гарантується законом (незалежність судді, процесуальна
самостійність слідчого та особи, яка провадить дізнання, додержання
таємниці наради суддів під час винесення вироку тощо);
оцінка доказів здійснюється за внутрішнім переконанням особи, яка
провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду. Суд при оцінці доказів
не пов'язаний з висновками, зробленими в обвинувальному висновку
оцінка доказів має ґрунтуватися на розгляді всіх обставин справи в їх
сукупності та бути викладена у формі мотивованого висновку про те, чому
деякі докази покладені в основу рішення, а інші відхилені;
під час оцінки доказів особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор
та суд керуються законом та правосвідомістю.
Стаття 68. Показання свідків
Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі
обставини, які відносяться до справи.
Свідок може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню по
даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу
обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними.
Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких
невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб,
то ці особи повинні бути також допитані.
(Стаття 68 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від 16.04
84)
Свідком у кримінальній справі може бути будь-яка особа, якій відомі
будь-які обставини справи, якщо вона не є зацікавленим у результатах
справи учасником процесу потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим або
підсудним. Будь-який громадянин України, якщо він став очевидцем
розслідуваної події, незалежно від його стану (начальник міліції,
прокурор, голова адміністрації, суддя, президент тощо), може бути
допитаний як свідок. Вік свідка не обмежений. Діти також можуть бути
допитані як свідки, якщо в силу свого розвитку правильно сприймали
обставини, що мають значення для справи.
Особа, якій відомі будь-які обставини справи, має бути допитана як
свідок і не може мати іншого процесуального стану, крім стану свідка.
Остання вимога знайшла своє відображення в законі. В силу п. 2 ст. 54
КПК України суддя не може брати участі в розгляді справи, якщо він брав
участь у ній як свідок. Статті 58 та 60 КПК України поширюють це правило
на прокурора, слідчого та на особу, яка провадить дізнання. У практиці
частими є випадки, коли
ґ-тпття 68 319
працівники міліції, будучи свідками злочинів (спекуляції,
порушенійправил про валютні операції, збуту вкраденого або наркотиків
тощо), самі затримують підозрюваного і провадять дізнання у справі.
Це є грубим порушенням закону.
Не підлягають допиту як свідки: захисник підозрюваного, обвинуваченого
або підсудного про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з
виконанням обов'язків захисника; представники потерпілого, цивільного
позивача та відповідача за таких само обставин. Нагадаємо, що захисник
має право побачення з підзахисним наодинці, а закон містить гарантії
збереження в таємниці змісту
таких бесід.
Умовою доброякісності показань свідка с також психічна повноцінність
свідка. Не можуть бути допитані як свідки також особи, які з причини
своїх психічних або фізичних вад не здатні правильно сприймати обставини
справи, а отже, давати про них достовірну
інформацію.
Не можна не відзначити і той факт, що відповідно до міжнародної
декларації про права людини, а тепер і ст. 63 Конституції України та ст.
69-1 КПК України ніхто не може бути примушений і не зобов'язаний
свідчити проти самого себе. Тому, з одного боку, свідок може відмовитися
відповідати на запитання, якщо відповіді на них викривають його самого у
вчиненні злочину або можуть мати шкідливі для нього наслідки. З іншого
боку, якщо громадянин підозрюється у вчиненні злочину, то він, мабуть,
не повинен допитуватися як свідок і попереджатися при цьому про
кримінальну відповідальність за відмову від давання показань або за
давання явно неправдивих показань.
Конституція України (ст. 63) визначила: "Особа не несе відповідальності
за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи
близьких родичів...".
Стосовно інших осіб свідок зобов'язаний дати повні і правдиві
показання.
Не можуть бути допитані як свідки також:
захисник обвинуваченого — про обставини, які стали йому відомі у зв'язку
з виконанням обов'язків захисника, якщо він не звільнений від обов'язку
зберігати професійну таємницю особою, що довірила йому певні відомості;
представник потерпілого, позивача чи відповідача — про обставини, які
стали йому відомі у зв'язку з виконанням ним обов'язків представника
потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача;
фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової
допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі,
психологи, священнослужителі — з приводу того, що їм довірено або стало
відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від
обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці
відомості;
священнослужитель про обставини, які стали йому відомі від
віруючих на сповіді;
— члени сім'ї та близькі родичі обвинувачуваного, якщо вини
не виявили бажання давати свідчення проти названої особи чи
Щодо самого себе;
320 , Fогаття_б8
свідок, який відповідно до статті 52-3 цього Кодексу дає По_ казання під
псевдонімом,— щодо дійсних даних про його особу
особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до
статті 52-3 цього Кодексу дає показання під псевдонімом щодо цих даних.
Не можуть без їхньої згоди бути допитані як свідки особи, які мають
право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних
представництв — без згоди дипломатичного представника.
Відмовитись давати показання як свідки мають право:
члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного;
особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї близьких
родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.'
Предметом показань свідка можуть бути будь-які фактичні обставини, що
стосуються даної справи, у тому числі обставини, які характеризують
особистість обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого та
взаємовідносини свідка з ними (ч. 2 ст. 68 КПК України). Свідок дає
показання про обставини, сприйняті ним як безпосередньо, так і з інших
джерел, наприклад зі слів іншої особи або з будь-якого документа. В
останньому випадку свідок повинен вказувати джерело, з якого йому стали
відомі повідомлювані обставини. Тут діє положення: "Не можуть бути
доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме" (ч. З ст. 68
КПК України).
Предметом показань свідка можуть бути також відомості довідкового
характеру про обставини, які самі не мають доказового значення, але
необхідні для розслідування справи.
Свідок має певні права, здійснення яких максимально гарантує
доброякісність його показань.
Свідок має право: 1) давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою
він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача; 2) заявляти
відвід перекладачу; 3) знати у зв'язку з чим і у якій справі він
допитується; 4) власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;
5) користуватися нотатками і документами при даванні показань у тих
випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших
даних, які йому важко тримати в пам'яті; 6) відмовитися давати показання
щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів; 7) знайомитися з протоколом
допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень,
власноручно робити такі доповнення й зауваження; 8) подавати скарги
прокурору на дії дізнавача і слідчого; 9) одержувати відшкодування
витрат, пов'язаних з викликом для давання показань. У разі наявності
відповідних підстав свідок має право на забезпечення безпеки шляхом
застосування заходів, передбачених законом, і в порядку, передбаченому
статтями 52-1-52-5 КПК України.
Свідок, який не досяг 16-річного віку, не несе відповідальності за
відмову від давання показань та за явно неправдиві показання, але йому
роз'яснюється обов'язок говорити тільки правду.
Якщо свідок не володіє мовою, якою ведеться судочинство, йому має бути
надане право та можливість користуватися послугами перекладача.
Стаття 68 __________________321
Свідок має допитуватися в денний час. У виняткових випадках, наприклад
якщо свідок був очевидцем нічної події, припускається допит і в нічний
час.
Свідок несе кримінальну відповідальність за відмову від давання показань
або за давання завідомо неправдивих показань за ст. 385, 384
Кримінального кодексу України.
Забороняються тривалі виснажливі допити. До таких можна віднести допит
тривалістю більше чотирьох годин без перерви або допит протягом доби
тривалістю понад вісім годин. Неприпустиме використання гіпнозу або
психотропних засобів, так само як і отримання показань за винагороду.
Істину не можна ні купити, ні взяти силою.
Згідно зі ст. 386 КК України перешкоджання з'явленню свідка,
потерпілого, експерта до суду, органів досудового слідства, тимчасових
слідчих та тимчасових спеціальних Комісій Верховної Ради України чи
дізнання, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку, а
також до давання завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом
погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких
родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, або підкуп свідка,
потерпілого чи експерта з тією самою метою, а також погроза вчинити
зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок — караються
штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на
строк до шести місяців.
Закон забороняє домагатися показань від свідка шляхом насильства, погроз
або інших незаконних заходів. Будь-яке фізичне насильство неприпустиме.
Психологічний вплив, так звані "комбінації" припустимі, якщо вони не
пов'язані з повідомленням свідку явно неправильних відомостей (обманом)
і не утискають вільне волевиявлення, залишають можливість вільного
вибору лінії поведінки. Неприпустимі будь-які погрози, а також інші
незаконні дії (шантаж, підкуп, обіцянка вигоди тощо). Відповідно до ст.
373 КК України "примушування давати показання при допиті шляхом
незаконних дій з боку особи, яка провадить дізнання або досудове
слідство,— карається обмеженням волі на строк до трьох років або
позбавленням волі на той самий строк. Ті самі дії, поєднані із
застосуванням насильства або із знущанням над особою,— караються
позбавленням волі на строк від трьох до восьми років".
Свідок, згідно з законодавством України, має право на забезпечення своєї
безпеки. За наявності реальної загрози його життю або майну, загрози
розправи з його близькими свідок може звернутися до слідчих органів з
письмовою заявою та вимогою про вжиття заходів безпеки. Для забезпечення
безпеки учасників кримінального процесу правоохоронні органи можуть
вжити такі заходи захисту свідка: встановити сигналізацію в його
квартирі, гаражі; виставити особисту охорону, змінити місце роботи або
проживання свідка, переселити його в іншу місцевість; видати спеціальні
засоби індивідуального захисту; змінити йому прізвище, ім'я, по
батькові, видавши новий паспорт та інші документи; не вказувати його
установчі дані в слідчих документах; за рішенням суду вжити заходи
1 1 Тертіпичих
322 Стаття 69
до прослуховування телефонних розмов свідка на його прохання та до
технічного документування погроз; встановити спостереження. За згоди
свідка і з санкції прокурора свідку може бути зроблено пластичну
операцію з метою зміни його зовнішності.
У виняткових випадках припускається слухання справи за відсутності
свідка або допит його за відсутності підсудного. Всі заходи безпеки
здійснюються безкоштовно для свідка.
Стаття 69. Особи, які не підлягають допиту як свідки, і особи, які мають
право відмовитися давати показання як свідки
Не можуть бути допитані як свідки:
1) адвокати та інші фахівці у галузі права, які за зако
ном мають право на надання правової допомоги особисто
чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі,
психологи, священнослужителі — з приводу того, що їм
довірено або стало відомо при здійсненні професійної
діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати
професійну таємницю особою, що довірила їм ці відо
мості;
захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник
потерпілого, позивача, відповідача — про обставини, які стали їм відомі
при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;
особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної
експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно
сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;
свідок, який відповідно до статті 52-3 цього Кодексу дає показання під
псевдонімом,— щодо дійсних даних про його особу;
особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до
статті 52-3 цього Кодексу дає показання під псевдонімом, — щодо цих
даних.
Відмовитися давати показання як свідки мають право:
члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного;
особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких
родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.
Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право
дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних
представництв — без згоди дипломатичного представника.
Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом осіб, зазначених у
частинах 1 І 2 цієї статті, зобов'язані роз'яснити їм право відмовитись
давати показаная, про що зазначається в протоколі допиту чи в протоколі
судового засідання.
(Стаття 69 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, Законом № 3780-12 від 23.12.93, в редакції Закону Ni 2533-111
(2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
У літературі висловлена слушна пропозиція доповнити цей перелік також
оперативними працівниками органів МВС і СБУ
Гг^пття 69-1 323
до конфіденційної інформації, яку їм довірено, якщо вони не Щ°льнені від
обов'язку зберігати таку таємницю. ЗВ Перешкодою до допиту громадянина
як свідка може бути також аявність у нього деяких фізичних вад, через
які він не здатний Нг>авильно сприймати обставини, що мають значення у
справі, та давати про них показання.
Уповноважений з прав людини Верховної Ради України не зобов’язаний
давати показання по суті справ, що закінчені або знаходяться у нього в
провадженні (ст. 20 Закону України ” Про уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини”).
Стаття 69-1. Права свідка
Свідок має право:
давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно володіє,
і користуватися допомогою перекладача;
заявляти відвід перекладачу;
знати у зв’язку з чим і в якій справі він допитується;
власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;
користуватися нотатками і документами при даванні показань у тих
випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших
даних, які йому важко тримати в пам’яті;
відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї та близьких
родичів;
знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін,
доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження;
подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;
одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для давання
показань.
У разі наявності відповідних підстав свідок мас право на забезпечення
безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законом, і в порядку,
передбаченому статтями 52-1 — 52-5 цього Кодексу.
(Кодекс доповнено статтею 69-1 згідно із Законом Ns 1381-XIV (1381-14)
від 13.01.2000)
У цій статті знайшли закріплення і розвиток основні права свідка, надані
Конституцією України і процесуальними нормами. Відповідно до положень
ст. 53 і 85 КПК України роз’яснення прав свідку засвідчується в
протоколі допиту свідка його підписом. У протоколі допиту необхідно
подати текст ст. 69-1 КПК України, а свідку усно роз’яснити як суть
названих прав, так і порядок їхньої реалізації.
Право давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно
володіє, і користуватися допомогою перекладача. Відповідно до ст. 19 КПК
України судочинство здійснюється українською мовою або мовою більшості
населення даної місцевості. Свідок має право давати показання в ході
досудового слідства і в процесі судового розгляду, а також заявляти
клопотання і по-
11*
324 Стаття 69-1
69-1
325
давати скарги рідною мовою і користуватися послугами перекладача.
Оплата праці перекладача здійснюється за рахунок держави.
Право заявляти відвід перекладачу. Із змісту ст. 62 КПК України
випливає, що перекладач підлягає відводові, якщо він прямо або побічно
зацікавлений у справі або виявляє некомпетентність чи не-професіоналізм.
Заявлений відвід підлягає розгляду особою, в провадженні якої
знаходиться справа. Про відмову в задоволенні клопотання виноситься
письмове мотивоване рішення.
Право знати, в зв’язку з чим і по якій справі він допитується. На
початку допиту свідку повинно бути повідомлено, по якій справі він
викликаний і по яких обставинах він допитується. Про це зазначається в
протоколі допиту, що засвідчується підписом свідка.
Право власноручно викладати свої показання в протоколі допиту дає
можливість точного відтворення в протоколі інформації, яка
повідомляється свідком.
Право користуватися замітками і документами при даванні показань у тих
випадках, кали показання стосуються розрахунків та інших даних, які
свідку тяжко тримати в пам’яті, надається в процесі допиту як в період
дізнання або попереднього слідства, так і в процесі судового слідства.
Це право поширюється також на персональні комп’ютери та електронні
записні книжки. Свідок має право скористатися інформацією, закладеною в
пам’яті його комп’ютера.
Право відмовитись давати показання щодо самого себе, членів своєї сім’ї
і своїх близьких родичів. Особа, яка своїми показаннями викривала б
себе, членів сім’ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у
вчиненні злочину, має право відмовитись від відповідних показань.
Близькі родичі — це батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дідусь,
бабуся, внуки. Згідно з нинішнім законодавством свідок має право
відмовитис!ь від показань також щодо усиновленого та усиновителя. Члені
сім’ї — це особи, що проживають в одній сім’ї і виконують як члени сім’ї
характерні для цього функції.
Зауважимо, що в цілому давання показань — обов’язок, а не право свідка.
Свідок несе кримінальну відповідальність за відмову від давання показань
або за давання завідомо неправдивих показань за ст. 385, 384
Кримінального кодексу України.
Правом імунітету свідка наділяються у визначених в законі випадках
священнослужителі, нотаріуси, адвокати, медичні і фармацевтичні
працівники.
Ніхто не має право вимагати від священнослужителів даних, які отримані
ними в процесі сповіді (ст. З Закону України “Про свободу совісті”).
Уповноважений з прав людини Верховної Ради України не зобов’язаний
давати показання по суті справ, що закінчені або знаходяться у нього в
провадженні (ст. 20 Закону України ” Про уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини”).
Медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані дотримуватись лікарської
таємниці (ст.78 Основ законодавства України про охорону здоров’я).
ф Нотаріуси зобов’язані зберігати в таємниці дані, отримані ними в
зв’язку зі здійсненням нотаріальних дій (ст. 5, 8 Закону України “Про
нотаріат”). « Не підлягають допиту як свідки адвокати та інші фахівці у
галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги
особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі,
психологи, священнослужителі — з приводу того, що їм довірено або стало
відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від
обвв’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці
відомості; захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного,
представник потерпілого, позивача, відповідача — про обставини, які
стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або
довірителям; свідок, який відповідно до статті 52-3 цього Кодексу дає
показання під псевдонімом,— щодо дійсних даних про його особу; особа,
яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до статті
52-3 цього Кодексу дає показання під псевдонімом щодо цих даних (ст. 69
КПК України). ? Не можуть без їхньої згоди бути допитані як свідки
особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також
працівники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного
представника(ст. 69 КПК України). Якщо названі вище та інші особи,
названі в п. 1, 2, 4, 5 ч.І, п.1, 2 ч. 2 та в ч.З ст. 69 КПК України
(особи, які не можуть бути допитані як свідки) з якихось причин
запрошені на допит як свідки, вони мають право відмовитись від давання
показань з відповідних питань.
Право знайомитися з протоколом допиту і заявляти клопотання про внесення
до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення
і зауваження реалізується при складанні протоколу допиту і слугує
гарантом відповідності записів у протоколі тому, що дійсно показав
свідок. В остаточному підсумку реалізація цього права сприяє
встановленню об’єктивної істини в справі.
Право подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого. Дії і
рішення вказаних вище осіб можуть бути оскаржені прокурору та у суд, а
дії і рішення слідчого, крім того,— начальнику слідчого відділу. У свою
чергу дії і рішення прокурора також можуть бути оскаржені свідком вищому
прокурору або в суд, а дії і рішення СУАУ — у вишу судову інстанцію.
Будь-які дії і рішення можуть бути оскаржені в суді.
Право одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для давання
показань. Свідок має право на одержання середнього заробітку за місцем
роботи за час, витрачений на виклик, витрат на проїзд до місця допиту й
назад, а також пов’язаних з найманням житлового помешкання. Свідкам, які
викликані в іншу місцевість, виплачуються, крім іншого, добові. Особам,
що не мають роботи, виплачується винагорода за відрив їх від звичайних
занять. Сума винагороди за відрив від звичайних занять встановлюється
в межах від 20 до ЗО відсотків неоподатковуваного
326
Стаття 70
Стаття 71
327
мінімуму доходів громадян за день. Оплата проїзду і добових
здійснюється за правилами, встановленими для відрядних виплат. Виплати
свідкам здійснюються за постановою особи, в провадженні якої знаходиться
справа (див. Постанова Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 року
№710).
Право на забезпечення безпеки свідком реалізується відповідно до
положень ст. 52-1—52-5 КПК України і Закону України “Про забезпечення
безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23
грудня 19CJ року (Відомості Верховної Ради України.— 1994.— №11.— ст.
51). Стосовно свідків, так само як і інших учасників процесу,
застосуються такі заходи забезпечення безпеки, як забезпечення
конфіденційності даних про особу; закритий судовий розгляд особиста
охорона, охорона житла і майна, видача засобів індивідуального захисту й
повідомлення про небезпеку; зміна місця роботи або навчання; переселення
в інше місце помешкання, направлення до виховного закладу;
прослуховування телефонних розмов; заміна документів; зміна зовнішності.
Два останніх заходи можуть застосовуватися тільки за згодою особи, що
захищається, і тільки з санкції прокурора, а прослуховування телефонів
може мати місце лише за рішенням суду.
Свідок має право надати слідчому або суду наявні в його розпорядженні
доказові матеріали (документи, відеозапис, матеріали звукозапису або
кінознімання, речові докази тощо).
Суд у виняткових випадках може звільнити свідка, щодо якого здійснюються
заходи для забезпечення безпеки, від обов’язку з’являтися в судове
засідання за наявності письмового підтвердження показань, даних ним
раніше.
З метою забезпечення безпеки свідка суд (суддя) може винести мотивовану
постанову про проведення його допиту з використанням технічних засобів,
що дають можливість ведення діалогу з особою, яка знаходиться за межами
помешкання суду. Учасникам процесу надається при цьому право слухати
показання свідка, задавати запитання і слухати відповіді на них.
У випадку, якщо існує погроза ідентифікації голосу свідка, допит може
супроводжуватися створенням акустичних перешкод.
Якщо допитати свідка з використанням вказаних вище технічних засобів
неможливо, суд (суддя) допитує його за відсутністі підсудного. Допитані
свідки виходять із залу судового засідання. Після повернення підсудного
до залу суду головуючий знайомить його з показаннями свідка і надає йому
можливість дати пояснення з цього приводу.
Забезпечення прав свідків здійснюється покладанням на осіб, які ведуть
кримінальний процес, обов’язку роз’яснити їм їхні права, повідомляти їх
про прийняті рішення, не допускати порушень їхніх прав, сприяти в
реалізації їх.
Стаття 70. Обов’язки свідка
Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як
свідок, зобов’язана з’явитися в зазначені місце і час і дати правдиві
показання про відомі їй обставини в справі.
Якщо свідок не з’явиться без поважних причин, орган дізнання, слідчий,
прокурор або суд мають право застосувати привід через органи внутрішніх
справ у порядку, передбаченому статтями 135 і 136 цього Кодексу.
У випадку, передбаченому в частині 2 цієї статті, суд вправі також
накласти на свідка грошове стягнення до половини мінімального розміру
заробітної плати. Питання про грошове стягнення вирішується судом у
судовому засіданні при розгляді справи, по якій свідок викликався. Воно
може бути вирішено в іншому судовому засіданні з викликом цього свідка.
Його неявка без поважних причин не перешкоджає розглядові питання про
накладення грошового стягнення.
(Стаття 70 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР N? 6834-10 від
16.04.84, № 8627-10 від 20.03.85, Законом І* 2857-12 від 15.12.92)
Свідок зобов’язаний з’явитися за викликом та дати правдиві показання про
відомі йому обставини справи (ст. 68, 70, 302, 303 КПК України).
Нез’явлення свідка без поважних причин дає підстави застосувати до нього
привід або штраф (ст. 70, 135, 136 КПК України). Поважними причинами
нез’явлення можуть бути несвоєчасне отримання повістки, відсутність його
у місці провадження слідства (відпустка, відрядження тощо), хвороба або
інші нещастя, що не дають можливості громадянину з’явитися за викликом.
За давання заздалегідь неправдивих показань та за відмову без поважних
причин від давання показань свідок несе кримінальну відповідальність за
ст. 385, 384 Кримінального кодексу України.
Свідок також зобов’язаний: не розголошувати даних попереднього слідства
без дозволу слідчого, не виходити із зали суду без дозволу особи, яка
головує (ст. 303 КПК України), не входити в стосунки з іншими свідками
по тій самій справі (ст. 167 КПК України).
Стаття 71. Відповідальність свідка
За дачу завідомо неправдивих показань свідок несе кримінальну
відповідальність за статтею 384 Кримінального кодексу України.
За злісне ухилення від явки до суду, до органів досу-дового слідства або
дізнання свідок несе відповідальність відповідно за частиною 1 статті
185-3 або статтею 185-4 Кодексу України про адміністративні
правопорушення (80731-10), а за відмову дати показання про відомі
обставини в справі — за статтею 385 Кримінального кодексу України.
(Стаття 71 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 6834-10 від
16.04.84, № 9166-11 від 04.05.90, Законом № 2670-111 (2670-14) від
12.07.2001)
Свідок несе кримінальну відповідальність за відмову від давання показань
або за давання завідомо неправдивих показань за ст. 385, 384
Кримінального кодексу України.
Зокрема, згідно зі статтею 384 Кримінального кодексу України (прийнятого
в 2001 році) “завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого або
завідомо неправдивий висновок експерта під час провадження дізнання,
досудового слідства або проведення
328
Стаття 72
розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною Комісією
Верховної Ради України або в суді, а також завідомо неправильний
переклад, зроблений перекладачем у таких самих випадках,— караються
виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до
шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Ті. самі дії,
поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі
штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з
корисливих мотивів,— караються виправними роботами на строк до двох
років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням
волі на строк від двох до п’яти років”.
Відповідно до ст. 385 КК України відмова свідка від давання показань без
поважних причин у суді або під час провадження досу-дового слідства,
розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною Комісією
Верховної Ради України чи дізнання — карається штрафом від п’ятдесяти до
трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на
строк до шести місяців. Не підлягає кримінальній відповідальності особа
за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового
слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім’ї чи близьких
родичів, коло яких визначається законом.
Слід зазначити, що порушення справи щодо свідка, потерпілого за явно
неправдиві показання, може мати місце лише одночасно з постановлениям
вироку у справі.
Справа по обвинуваченню свідка в даванні заздалегідь неправдивих
показань може порушуватись тільки судом при винесенні вироку по справі,
в якій свідок давав неправдиві свідчення. Це є гарантом всебічного
дослідження показань свідків в ході судового слідства та від поспішних
висновків щодо правдивості тих чи інших показань учасників процесу.
Стаття 72. Показання потерпілого
Потерпілий зобов’язаний з’явитися за викликом особи, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора і суду.
Потерпілий може бути допитаний про обставини, які підлягають
встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують
особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними.
Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких
невідоме.
Якщо потерпілий не з’явиться без поважних причин, орган дізнання,
слідчий, прокурор або суд мають право застосувати привід у порядку,
передбаченому статтями 135 і 136 цього Кодексу.
За злісне ухилення від явки до суду, до органів досудового слідства або
дізнання потерпілий несе відповідальність відповідно за частинок) 1
статті 185-3 або статтею 185-4 Кодексу України про адміністративні
правопорушення, а за дачу завідомо неправдивих показань — за статтею 384
Кримінального кодексу України.
(Стаття72 із змінами, внесеними згідноз Указами ПВР№ 6834-10 від
16.04.84, № 9166-11 від 04.05.90, Законом Nn 2670-III (2670-14) від
12.07.2001)
Стаття 72 329
Потерпілий є особою, яка безпосередньо постраждала від злочину і часто
знає та може повідомити такі факти, які за допомогою показань свідків не
завжди можуть бути встановлені.
У кримінальному процесі на потерпілого покладається обов’язок дати
правдиві показання та відповісти на поставлені запитання.
Потерпілий, так само як і свідок, несе відповідальність за давання явно
неправдивих показань за ст. 384 КПК України.
Зокрема, згідно зі вказаною нормою кримінального права завідомо
неправдиве показання потерпілого під час провадження дізнання,
досудового слідства або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи
тимчасовою спеціальною Комісією Верховної Ради України або в суді,—
карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом на
строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Ті
самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому
злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а
також вчинені з корисливих мотивів,— караються виправними роботами на
строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або
позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
Закон не передбачає відповідальності потерпілого за відмову від давання
показань. Краще дати можливість потерпілому відмовитися від давання
показань, ніж примушувати його давати їх під “погрозою” притягнення до
відповідальності. Інколи, не бажаючи розголошувати деякі інтимні
питання, потерпілий в цій ситуації дає неправдиві показання, що не на
користь слідству.
При оцінці показань потерпілого як доказів слід враховувати як їх високу
інформативність та значимість для встановлення істини у справі, так і
те, що потерпілий є одним з учасників процесу, який має та відстоює під
час здійснення судочинства свої інтереси. Він одночасно може бути
цивільним позивачем та мати безпосередню зацікавленість в обставинах
справи, які вказують на розмір шкоди, тощо. Слідчий зобов’язаний
максимально забезпечити захист прав потерпілого, всебічно перевіривши
його показання та оцінивши їх у сукупності з усіма іншими доказами у
справі.
При допиті потерпілого необхідно приділити особливу увагу з’ясуванню:
деталей, які можуть бути зіставлені з іншими зібраними доказами;
конкретних дій кожного обвинуваченого; власних дій потерпілого;
взаємостосунків з обвинуваченим, що передують цьому; причин протиріч між
показаннями потерпілого з цих питань та показаннями, поясненнями,
заявами інших осіб; чи немає погроз на його адресу з боку обвинувачених
або інших осіб. У необхідних випадках слідчий та орган дізнання можуть
вжити заходів до захисту потерпілого. Наприклад, встановити із згоди
потерпілого пристрій для прослуховування телефонних розмов з метою
викриття осіб, які погрожують життю та здоров’ю потерпілого; видати
потерпілому індивідуальні засоби захисту та звукозапису, вжитг інших
передбачених законом заходів забезпечення безпеки учаг ників процесу.
330
Стаття 73
Стаття 73. Показання підозрюваного
Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, що стали
підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а
також з приводу всіх інших відомих йому обставин по справі.
Показання підозрюваного підлягають перевірці. Визнання підозрюваним
своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при
підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що с в справі.
(Стаття 73 із знімати, внесенити згідно з Указон ПВР№ 6834-10 від
16.04.84)
Підозрюваним є особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, або
особа, до якої вжито запобіжний захід до пред’явлення обвинувачення.
Показання підозрюваного — це повідомлення інформації особою, яка
затримана чи щодо якої застосовано запобіжний захід до пред’явлення
обвинувачення, зроблені в процесі здійснюваного на законних підставах
допиту. Оскільки не пізніше десяти днів з моменту застосування
запобіжного заходу відп каржено особою, інтересів якої вона
стосується, або її представником до суду в порядку, передбаченому
статтею 236-1 цього Кодексу.
Постанова судді про відмову в порушенні кримінальної справи може бути
оскаржена особою, інтересів якої вона стосується, або її представником
протягом семи днів
гмаття W0 437
з дня одержання копії постанови в апеляційному
порядку-
(Кодекс доповнено статтею 99-1 згідно з Законом № 28S7-12 від 15.12.92,
із змінами, внесеними згідно із Законом № 2533-Ш (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Судовий контроль за додержанням законів органами досудового
розслідування — це окрема форма діяльності суду, що випливає з
покладеної на нього функції захисту прав і свобод людини та здійснюється
шляхом надання судом дозволу на певні процесуальні дії, пов’язані з
обмеженням конституційних прав і свобод громадян Та контроль за
законністю їх проведення.
Стаття 55 Конституції України визначає: “Права і свободи людини і
громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження
в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і
службових осіб”.
Статтями 236-1 — 236-5 КПК України встановлена можливість оскарження в
суді відповідно постанови про відмову в порушенні справи та постанови
про закриття справи.
Постанову прокурора, слідчого й органу дізнання про відмову в порушенні
кримінальної справи може бути оскаржено особою, інтересів якої вона
стосується, або її представником до суду в порядку, передбаченому
статтею 236-1 цього Кодексу.
Даними правовими новелами по суті встановлюється нове принципово важливе
положення — захист прав і свобод людини належить до повноважень
насамперед судової влади.
Стаття 100. Нагляд прокурора за законністю порушення
кримінальної справи
Нагляд за законністю порушення справи здійснює прокурор.
Слідчий і орган дізнання зобов’язані не пізніше доби направити
прокуророві копію постанови про порушення кримінальної справи або про
відмову в порушенні такої справи.
Якщо справу порушено без законних підстав, прокурор закриває її, а у
випадках, коли в цій справі ще не провадилося слідчих дій, скасовує
постанову про порушення справи.
У разі безпідставної відмови в порушенні справи слідчим або органом
дізнання прокурор своєю постановою скасовує постанову слідчого або
органу дізнання і порушує справу.
(Частину п’яту статті 100 виключено на підставі Закону № 2533-Ш
(2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001) (Стаття 100 із
змінами, внесеними згідно з Законами № 2857-12 від 15.12.92, № 2533-Я/
(2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Згідно зі ст. 25 КПК України нагляд за додержанням законів при
провадженні дізнання і попереднього слідства здійснюється Генеральним
прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами. Свої
повноваження в кримінальному судочинстві прокурор
dil Стаття inn
здійснює незалежно від будь-яких органів і посадових осіб, піддо ряючись
тільки законові і керуючись вказівками Генерального про” курора України.
Постанови прокурора, винесені відповідно до закону, є обов’язковими для
виконання всіма підприємствами, установами організаціями, посадовими
особами і громадянами.
Негативні реалії сьогодення потребують зміцнення наглядових механізмів
держави за додержанням законності в усіх сферах суспільного життя, в
тому числі і в сфері кримінально-процесуальних відносин на стадіях
досудового провадження.
Прокурор зобов’язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно
вживати передбачених законом заходів до усунення всіляких порушень
закону, від кого б ці порушення не виходили.
Здійснюючи в межах своїх повноважень нагляд за виконанням законів
органами дізнання та попереднього слідства, прокурор зобов’язаний:
застосовувати наглядові повноваження для забезпечення повної реєстрації
і належного розгляду органами дізнання та досудового слідства всіх заяв
і повідомлень про злочини, не допускаючи залишення прав заінтересованих
осіб без належного захисту; вживати заходів до того, щоб жодний злочин
не залишився не-розкритим та жоден злочинець не ухилився від
відповідальності.
Наділений повноваженнями з нагляду за додержанням законів органами
дізнання та попереднього слідства, прокурор у межах своєї компетенції
відповідно до ст. 227 КПК України має право: вимагати від органів
дізнання та слідчого для перевірки кримінальні справи, документи,
матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання,
попереднього слідства та розшуку злочинців,- скасовувати незаконні та
безпідставні постанови органів дізнання і слідчого, включаючи постанову
про відмову в порушенні справи, про закриття справи та інші; порушувати,
відмовляти в порушенні та закривати кримінальні справи.
Закон зобов’язує слідчого й орган дізнання терміново направляти
прокурору копії основних процесуальних рішень.
Нагляд має своїм завданням сприяти:
розкриттю злочинів, захисту особи, її прав, свобод, власності, прав
підприємств, установ, організацій від злочинних посягань;
виконанню вимог закону про невідворотність відповідальності за вчинений
злочин;
запобіганню незаконному притягненню особи до кримінальної
відповідальності;
охороні прав, свобод та законних інтересів громадян;
здійсненню заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та умов,
що сприяють їх вчиненню.
Т* Л Я R Я Q
ОРГАНИ ДІЗНАННЯ І ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
Стаття 101. Органи дізнання Органами дізнання є:
1) міліція;
1-1) податкова міліція — у справах про ухилення від сплати податків і
зборів (обов’язкових платежів), а також у справах про приховування
валютної виручки;
органи безпеки — у справах, віднесених законом до їх відання;
командири військових частин, з’єднань, начальники військових установ — у
справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і
військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, а також у
справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил
України у зв’язку з виконанням службових обов’язків або в розташуванні
частини, з’єднання, установи;
митні органи — в справах про контрабанду;
начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів,
лікувально-трудових профілакторіїв і виховально-трудових профілакторіїв
— у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби,
вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені
в розташуванні зазначених установ;
органи державного пожежного нагляду — у справах про пожежі і порушення
протипожежних правил;
органи охорони державного кордону — у справах про порушення державного
кордону;
капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.
(Стаття 101 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР№ 6834-10 від
16.04.84, № 8627-10 від 20.03.85, Законами № 2857-12 від 15.12.92, №
2468-12 від 17.06.92, № 85/98-ВР від 05.02.98, № 1134-XIV (1134-14) від
08.10.99)
Досудове розслідування — це здійснювана відповідно до вимог
кримінально-процесуального закону діяльність слідчого та органу
Дізнання, спрямована на збирання, дослідження, оцінку, перевірку і
використання доказів, попередження, запобігання та розкриття злочинів,
встановлення об’єктивної істини, забезпечення правильного застосування
закону, охорону прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.
440
Стаття іт
У стадії досудового розслідування слідчий та орган дізнання вирішують
також такі завдання: встановлення і відшкодування збитку; виявлення й
усунення причин та умов, які сприяють вчиненню злочинів; виховання
громадян у дусі поваги честі та гідності громадянина, прагнення до
справедливості й додержання законів.
Досудове розслідування обов’язково провадиться у всіх справах за
винятком справ про злочини, зазначені у частині 1 статті 27 | статті 425
КПК України (справ приватного обвинувачення та протокольної форми
досудової підготовки матеріалів), по яких досудове (досудове) слідство
провадиться у випадках, коли злочин вчинено неповнолітнім чи особою, яка
через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати своє право
на захист, а також коли це визнає за необхідне прокурор чи суд.
Досудове розслідування включає у себе досудове слідство та дізнання.
Дізнання — це основана на законі розшукова, доказувальна та
правозастосовна діяльність наділених процесуальними повноваженнями
органів адміністративної та оперативно-розшукової юрисдикції, спрямована
на виявлення, попередження, запобігання та розкриття злочинів, розшук та
викриття винних, забезпечення вирішення завдань кримінального
судочинства.
Органи дізнання — це органи оперативно-розшукової та адміністративної
юрисдикції, які наділені правом провадження кримінально-процесуальних
дій (виконують процесуальну функцію розслідування). До органів дізнання
законом віднесено також Військову службу правопорядку у Збройних силах
України.
Особливістю правового статусу міліції, органів служби безпеки та органів
охорони кордону як органів дізнання є те, що до їх компетенції при цьому
входить як провадження процесуальних дій, так і здійснення
оперативно-розшукових заходів. Тому тут особа, яка провадить дізнання,
одночасно здійснює і процесуальну, і опера-тивно-розшукову функції, має
можливість поєднувати здійснення оперативних заходів і слідчих дій. Таке
поєднання в одній особі оперативних та процесуальних повноважень
дозволяє оперативно реагувати на заяви та повідомлення громадян або
факти безпосереднього знайдення ознак злочинів, найбільш оптимальним
шляхом реалізувати оперативні дані, а в кінцевому підсумку своєчасно
запобігати, швидко та повно розкривати злочини, забезпечувати належний
захист прав та законних інтересів громадян.
Процесуальний закон наділив органи оперативно-розшукової юрисдикції
правом здійснення слідчих дій саме з метою ефективного використання
оперативно-розшукової діяльності в розкритті злочинів. Задум законодавця
полягає в тому, щоб на першому етапі розслідування (розслідування “по
гарячих слідах”) велася активна, наступальна робота з розкриття злочину
з використанням усього арсеналу заходів і засобів правоохоронних
органів.
У цьому зв’язку недоречними є створення в органах внутрішніх справ
спеціальних підрозділів — відділів дізнання, співробітники яких
позбавляються оперативних повноважень, а займаються провадженням слідчих
дій у межах повноважень органів дізнання. По суті, це дорівнює створенню
в системі МВС ще одного на цей раз
стаття 101 _іF
неПрофесійного слідчого підрозділу, співробітники якого — “вже не
оперативники та ще не слідчі” — покликані працювати на найбільш
відповідальному етапі розслідування. Не зайве нагадати, що органом
дізнання в системі МВС є міліція, а не спеціально створені, але
спеціально не навчені відділи дізнання.
Міліція — це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає
життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне
середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань1.
Основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян,
захист їх прав і свобод законних інтересів; запобігання правопорушенням
та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення
і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки
дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання
кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні
соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї
компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у
виконанні покладених на них законом обов’язків.
Міліція є складовою системою органів Міністерства внутрішніх справ
України. Вона виконує адміністративну, профілактичну,
опе-ративно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну
(на договірних засадах) функції. Міліція складається з підрозділів:
кримінальної міліції; міліції громадської безпеки; транспортної міліції;
державної автомобільної інспекції; міліції охорони; спеціальної міліції.
Дізнавачем, як мислив законодавець, мав би бути кожний працівник
підрозділу міліції (кримінального розшуку, боротьби з організованою
злочинністю та іншого оперативно-розшукового підрозділу), який
займається питаннями боротьби зі злочинністю. Ст. 101 КПК України до
органів дізнання відносить саме міліцію, а не підрозділи дізнання в
системі ВМС.
Проте підрозділи дізнання були створені, діють нині і показали свою
неефективність. У зв’язку з цим все більшу дискусію викликає питання про
реформування дізнання як такого. Є пропозиції вернутись до діючої раніше
схеми, коли дізнання по окремих справах проводилось місяць і
закінчувалось складанням обвинувального висновку. Учасники процесу при
цьому зі справою не знайомились.
З урахуванням того, що нині одержала розвиток і протокольна форма
досудової підготовки матеріалів, які проваджують саме органи дізнання,
вважається за доцільне при прийнятті нового процесуального кодексу
реалізувати таку модель.
У новому КПК України органам дізнання слід надати право порушувати
кримінальні справи, проводити невідкладні слідчі дії по
1 Закон України від 20.12.1990 року “Про міліцію” //Відомості Верховної
Ради України.— 1991.— №4— ст. 20; 1992.— №36.— ст. 526; 1993 — №11.— ст.
83; 1993.— №22.— ст. 234; 1994.— №26.— ст. 216; 1995.— №15.— ст. 102;
1999.— №4.— ст. 35; 2000.— №10.— ст. 79.
443
442 Стаття 107
всіх порушених справах протягом певного часу, а потім передавати справи
слідчому. Як виняток, по окремих справах (наприклад, справах, які
віднесені нині до протокольної форми досудової підготовки
матеріалів) може бути запроваджена нова форма розслідування
дізнання в справах про злочини, які не вважаються складними і не
належать до категорії тяжких. Таке дізнання, на мій погляд, має
проводитись у стислі строки з використанням усіх слідчих дій, але без
застосування таких примусових заходів, як арешт, затримання, виїмка
поштово-телеграфної кореспонденції та прослуховування телефонних розмов
чи зняття інформації з каналів зв’язку, поміщення особи в психіатричний
заклад для провадження експертизи. За наслідками доказування орган
дізнання складає висновки дізнання і постанову про направлення справи до
суду. Учасники процесу зі справою не знайомляться, а захисник
допускається до справи з моменту віддання до суду. Протокольна форма в
діючому вигляді підлягає скасуванню чи реформуванню в нову форму
дізнання.
При запровадженні такої форми будуть зміцнені гарантії встановлення
істини та захисту прав і свобод людини. Одночасно така форма може
спростити і прискорити процедуру досудового процесу, що і є тим
показником, заради якого запроваджуються як дізнання, так і протокольна
форма досудової підготовки матеріалів.
Стаття 102. Органи досудового слідства
Органами досудового слідства с слідчі прокуратури, слідчі органів
внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки.
(Стаття 102 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 13.06.63, №
117-08 від 30.03.71, Законом № 2857-12 від 15.12.92, 1* 85/98-ВРвід
05.02.98)
Досудове слідство — діяльність слідчого за порушеною та прийнятою ним до
свого провадження кримінальною справою, зміст якої полягає у збиранні,
дослідженні, перевірці, оцінці та використанні доказів, встановленні
об’єктивної істини, здійсненні юридичних дій з метою забезпечення
правильного застосування закону, захисту прав і законних інтересів
людини, фізичних та юридичних осіб, створення умов для здійснення
правосуддя.
Органами досудового слідства є слідчі прокуратури, слідчі органів
внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки.
Досудове слідство покликане вирішити або створити умови для подальшого
вирішення судом найважливішого завдання — забезпечення справедливості та
всіх інших завдань кримінального процесу.
Початковий момент стадії досудового слідства — порушення кримінальної
справи.
Строки досудового слідства — два місяці.
Термін досудового слідства продовжують:
прокурор району (міста) — на один місяць;
прокурор області — на 3 місяці (до 6 місяців);
гтаття 102
— Генеральний прокурор України і його заступники — понад
6 місяців.
у термін слідства включається час з моменту порушення справи до
направлення її через прокурора з обвинувальним висновком в суд чи для
застосування примусових заходів медичного характеру, або до закриття
справи.
По справах, у яких не встановлена особа, що вчинила злочин, термін
слідства починається з дня встановлення такої особи. В строк досудового
слідства не враховується час ознайомлення обвинувачуваного і його
захисника зі справою.
форми закінчення досудового слідства:
— складання обвинувального висновку;
закриття справи;
направлення справи в суд для вирішення питання про застосування
примусових заходів медичного характеру.
Досудове слідство провадиться за всіма категоріями кримінальних справ,
за винятком справ приватного обвинувачення та злочинів, щодо яких закон
надає право протокольної форми досудової підготовки матеріалів (ст. 111,
425 КПК України). У справах неповнолітніх досудове слідство обов’язкове
в усіх випадках без винятку.
Досудове слідство провадиться слідчими органів внутрішніх справ,
податкової міліції і слідчими органів безпеки та прокуратури.
В юридичній науці висловлені пропозиції та сформульовані проекти, які
передбачають об’єднання всіх слідчих підрозділів у єдине відомство, яке
іменують або слідчим комітетом, або державним агентством розслідувань.
Глава 10 ДІЗНАННЯ
Стаття 103. Повноваження органів дізнання
На органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових
заходів з метою виявлення ознак злочину й осіб, що його вчинили.
Про виявлений злочин і почате дізнання орган дізнання негайно повідомляє
прокурора.
(Стаття 103 із змінами, внесеними згідно з Законом № 3351-12 від
30.06.93)
У кримінально-процесуальному законі дано вичерпний перелік органів,
наділених правом провадити дізнання. Для них усіх функція дізнання не є
основним видом діяльності. З необхідністю провадити розслідування
злочинів вони зустрічаються лише у певних випадках, коли це потрібно та
неминуче. В таких випадках дії цих органів регулюються нормами
кримінально-процесуального закону, і вони виступають як органи дізнання.
Дізнання — це розслідування, що здійснюється за необхідності органами
адміністративної юрисдикції, які наділяються статусом органу дізнання.
Кримінально-процесуальна діяльність органів дізнання включає:
прийняття, реєстрацію, розгляд, перевірку заяв та повідомлень про
злочини та вжиття по них необхідних заходів або вирішення питання про
порушення кримінальної справи у разі безпосереднього виявлення ознак
злочину (ст. 94— 100 КПК України);
провадження дізнання у справах про тяжкі злочини (ч. 2 ст. 104 КПК
України);
провадження дізнання у справах про злочини, що не є тяжкими (ч. 1 ст.
104 КПК України);
— досудову підготовку матеріалів у протокольній формі
(ст. 425-429 КПК України);
провадження слідчих дій у порядку виконання окремих доручень слідчого чи
іншого органу дізнання (ст. 114—118 КПК України);
участь в окремих слідчих діях, що провадяться слідчим (ч. З ст. 114 КПК
України).
Із числа названих видів процесуальної діяльності органу дізнання власне
дізнанням як таким, вважається лише самостійна процесуальна діяльність
органу дізнання щодо порушення кримінальної
ґтаття ЮЗ 445
справи та її розслідування чи провадження в рамках протокольної гЬорМи
досудової підготовки матеріалів.
Повноваженнями по провадженню тих або інших процесуальних Дій закон
наділяє не саму особу, яка провадить дізнання, а “орган дізнання”. Тому
для особи, яка безпосередньо провадить дізнання, обов’язковими є
вказівки керівника органу дізнання. Крім того, ті процесуальні
документи, в яких відображається рішення органу дізнання (рішення,
приймати які закон уповноважив орган дізнання), підлягають обов’язковому
затвердженню керівником органу дізнання.
Отже, затвердженню керівником органу дізнання підлягають постанови
особи, яка провадить дізнання, про виконання таких процесуальних рішень
і дій:
порушення кримінальної справи;
направлення заяви (повідомлення) за підслідністю;
відмову в порушенні кримінальної справи;
направлення кримінальної справи за підслідністю;
закриття, зупинення, поновлення провадження у справі;
розшук обвинуваченого;
проведення обшуку;
проведення виїмки поштово-телеграфної кореспонденції;
проведення освідування;
зняття інформації з технічних каналів зв’язку;
накладення арешту на майно;
обрання, зміну або скасування запобіжного заходу;
притягнення особи як обвинуваченого;
привід свідка, потерпілого, привід чи розшук обвинуваченого;
відсторонення обвинуваченого від посади;
етапування.
Керівник органу дізнання затверджує також протокол затримання.
Затвердженню керівником органу дізнання безсуперечно підлягають всі
процесуальні акти, які має санкціонувати прокурор чи згоду на які надає
суд. Вони набирають сили з моменту затвердження їх прокурором, а у
відповідних випадках судом. Ті документи, які підлягають затвердженню
тільки керівником органу дізнання, набувають юридичної сили з моменту їх
затвердження останнім.
Низка процесуальних актів не потребує затвердження їх керівником органу
дізнання. Це протоколи всіх слідчих дій (за винятком протоколу
затримання); постанова про виокремлення або об’єднання кримінальних
справ; постанова про визнання особи потерпілою, цивільним позивачем або
цивільним відповідачем; постанова про приєднання речових доказів до
кримінальної справи; протокол з’явлення з повинною та інші документи.
Складання таких документів віднесено до компетенції особи, яка провадить
дізнання, а не органу дізнання. Вони набувають законної сили з моменту
їх підписання особою, яка провадить дізнання.
446 Стаття Юл
Стаття 104. Порядок провадження дізнання у кримінальних справах
За наявності ознак злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує
кримінальну справу і, керуючись правилами кримінально-процесуального
закону, провадить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила.
Після цього орган дізнання, додержуючи строків, передбачених частиною 1
статті 108 цього Кодексу, складає постанову про передачу справи
слідчому, яку подає прокурору для затвердження.
У разі порушення органом дізнання справи про тяжкий злочин він
зобов’язаний передати її слідчому через прокурора після виконання
невідкладних слідчих дій у межах строків, передбачених частиною 2 статті
108 цього Кодексу.
Якщо у справі про тяжкий злочин, що передана слідчому, не встановлено
особу, яка його вчинила, орган дізнання продовжує виконувати
оперативно-розшуковї дії і повідомляє слідчого про їх наслідки.
Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобов’язаний виконувати
доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій.
(Стаття 104 в редакції Закону № 3351-12 від 30.06.93)
/дізнання здійснюється за правилами, встановленими
кримінально-процесуальним законом для провадження досудового слідства,
за деякими спеціально обумовленими винятками, доповненнями та
положеннями.
До загальних положень, що характерні для всіх форм дізнання та не
властиві попередньому слідству, можна віднести такі.
Особа, яка провадить дізнання, не користується процесуальною
самостійністю в тому обсязі, в якому користується слідчий. При незгоді з
вказівками прокурора щодо питань про притягнення як обвинуваченого, про
кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи до
суду або про зупинення справи орган дізнання (особа, яка провадить
дізнання) має право оскаржити їх вищому прокурору, але не припиняючи
виконання цих вказівок. Такі вказівки прокурора обов’язкові до
виконання, так само як і вказівки про обрання, зміну або скасування
запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, провадження окремих слідчих
дій та розшук осіб, які вчинили злочин.
Форми дізнання: у справах про тяжкі або особливо тяжкі злочини; у
справах про злочини, що не є тяжкими чи особливо тяжкими.
Строки провадження дізнання: 1) по справах про тяжкі або особливо тяжкі
злочини — 10 днів з моменту порушення справи; 2) по справах про злочини,
що не є тяжкими чи особливо тяжкими, — до встановлення особи, що вчинила
злочин (ст. 104 КПК України), та у термін не більше 10 днів, починаючи з
моменту встановлення особи, що вчинила злочин (ст. 108 КПК України).
При цьому, у разі обрання до підозрюваного одного з передбачених у
законі запобіжних заходів у порядку, передбаченому статтею 165-2 КПК
України, дізнання провадиться у строк не більше п’яти діб з моменту
обрання запобіжного заходу.
ґтаття 105 _ 44l_
У разі порушення справи про злочин, який не є тяжким, орган дізнання
провадить усі необхідні слідчі та інші процесуальні дії аж «о
встановлення особи, яка вчинила злочин (арешт, затримання підозрюваного
або притягнення особи як обвинуваченого). Після цього, не пізніше ніж у
десятиденний строк, орган дізнання передає справу слідчому через
прокурора для закінчення розслідування.
Якщо при провадженні дізнання будуть виявлені підстави для закриття
кримінальної справи, орган дізнання має право самостійно з додержанням
вимог закону закрити її.
Відповідно до ст. 104 КПК України за наявності ознак злочину, який є
тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу і протягом десяти днів
провадить усі необхідні передбачені законом слідчі дії (допит, огляд,
освідування, пред’явлення для впізнання, обшук, виїмку, зняття
інформації з каналів зв’язку, призначення експертизи та інші), після
чого складає постанову про передання справи слідчому, яка подається
прокурору для затвердження.
Форми закінчення дізнання: передача справи слідчому; закриття
справи.
Дізнання у справах закінчується складанням постанови про направлення
справи для провадження досудового слідства, яка затверджується
прокурором. За наявності обставин, передбачених статтею 6 КПК України,
орган дізнання закриває справу мотивованою постановою.
Після передачі справи слідчому орган дізнання зобов’язаний виконувати
окремі доручення слідчого щодо провадження слідчих та розшукових дій, а
якщо у справі про тяжкий злочин особа, яка його вчинила, не була
встановлена,— здійснює оперативно-розшукові дії, не очікуючи вказівок
слідчого, аж до розкриття злочину.
Стаття 105.
(Стаття 105 виключена на підставі Закону № 3351-12 від 30.06.93)
Стаття 106. Затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину
Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину,
за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише
за наявності однієї з таких підстав:
коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його
вчинення;
коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що
саме вона вчинила злочин;
коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде
виявлено явні сліди злочину.
За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні
злочину, н може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа
намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або
коли не встановлено особи підозрюваного.
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину,
орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав,
мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень
затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрювано-
449
. Стаття Шй
му в порядку, передбаченому частиною другою статті ?\
цього Кодексу, права мати побачення із захисником з мо
менту затримання. Протокол підписується особою яка
його склала, і затриманим. ‘
Копія протоколу з переліком прав та обов’язків негайно вручається
затриманому і направляється прокурору На вимогу прокурора йому також
надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання
негайно повідомляє одного з її родичів, а в разі затримання
співробітника кадрового складу розвідувального органу України при
виконанні ним службових обов’язків негайно повідомляє також і
відповідний розвідувальний орган.
Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:
звільняє затриманого — якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину,
вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було
здійснено з порушенням вимог, передбачених частинами першою і другою
цієї статті;
звільняє затриманого й обирає щодо нього запобіжний захід, не пов’язаний
із триманням під вартою;
доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного
заходу у вигляді взяття під варту.
У разі оскарження затримання до суду скарга затриманого негайно
надсилається начальником місця досудового ув’язнення до суду. Скарга
розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання
запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного
заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження.
Якщо подання не надійшло або коли скарга надійшла після закінчення
сімдесятидвогодинного строку після затримання, скарга на затримання
розглядається суддею протягом п’яти діб з часу надходження.
Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених статтею 165-2
цього Кодексу. За результатами розгляду суддя виносить постанову про
законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання
незаконним. Копія постанови направляється прокуророві, органу дізнання,
затриманому і начальнику місця досудового ув’язнення.
На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана
апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її
захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє
виконання постанови суду.
Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше
сімдесяти двох годин.
Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про
застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під
варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи
для досудового ув’язнення, начальник місця досудового ув’язнення
звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про
це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.
(Стаття 106 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР№ 3084-09 від
16.02.78, № 6834-10 від 16.04.84, Законами № 2857-12 від 15.12.92, №
3780-12 від 23.12.93, № 2533-Ш (2533-14) від 21.06,2001 — набуває
чинності з 29.06.2001, № 3111-Ш від 07.03.02)
Стаття 106
Згідно зі ст. 106 КПК України орган дізнання, а також слідчий (ст. П5
КПК України) та прокурор (ст. 227 КПК України) мають право затримати
особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено
покарання у вигляді позбавлення волі. Затримання є
кримінально-процесуальною дією та здійснюється в передбаченому законом
порядку.
Особа, яку підозрюють у вчиненні злочину, відповідно до ч. 1 ст. 106 КПК
України може бути затримана за наявності однієї з названих в ст. 106 КПК
України підстав.
Для прийняття рішення про затримання підозрюваного поряд із вказаними в
законі підставами необхідна наявність відповідного мотиву. Мотивом
затримання у конкретному випадку може бути необхідність перешкодити
особі ухилитись від розслідування, сховатись від органів розслідування
або справити негативний вплив на його перебіг, виключити можливість
продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів.
Затримані за підозрою у вчиненні злочину беруться під варту й
утримуються в ізоляторах тимчасового утримання на таких самих правах, як
і заарештовані.
Для затримання санкція прокурора чи дозвіл суду не потрібні. Затримання
оформляється протоколом затримання, копія якого вручається затриманому і
направляється прокурору.
Строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, обраховується з
моменту доставления її в орган дізнання або до слідчого, а якщо
затримання провадиться на підставі постанови про розшук і затримання,
винесеної органом дізнання або слідчим, то з моменту фактичного
затримання.
Тривалість затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, не може
перевищувати сімдесяти двох годин.
Слідчий або особа, яка провадить дізнання, зобов’язані роз’яснити
затриманому його права й обов’язки, встановлені чинним законодавством.
Про це робиться відмітка в протоколі затримання.
Затримання особи є процесуальним актом, який офіційно ставить особу в
стан підозрюваного. З моменту затримання особа одержує статус
підозрюваного, який відповідно до ст. 43-1 КПК України має такі права:
знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати
показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним
до першого допиту; по-дазати докази; заявляти клопотання і відводи;
вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги
на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та
дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав — на
забезпечення безпеки. Про роз’яснення прав підозрюваному зазначається в
протоколі затримання або постанові про застосування
запобіжного заходу.
При затриманні провадиться особистий обшук підозрюваного з
додержанням вимог ст. 184 КПК України.
Згідно зі ст. 21 КПК України слідчий, особз, яка провадить дізнання,
прокурор зобов’язані до першого допиту підозрюваного
15 Терті:;
450
Стаття inn
роз’яснити йому право мати захисника та побачення з ним наодинці до
першого допиту і скласти про це протокол.
Підозрюваний підлягає негайному допиту, а якщо цього зробити не можна,
то він має бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту
затримання. До першого допиту він має право на побачення із своїм
захисником віч-на-віч, тобто в обмежений певними межами час і наодинці.
При допиті підозрюваного присутність захисника є обов’язковою, за
винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника, а
відмова може бути прийнята, тобто закон для цього випадку не вимагає
обов’язкової участі захисника.
Право затриманого знати, в чому його підозрюють, забезпечується
насамперед обов’язком особи, яка провадить розслідування, ознайомити
підозрюваного з протоколом затримання, де вказуються підстави затримання
та відомості про злочин, у вчиненні якого підозрюється затриманий.
Давати показання — це право, а не обов’язок підозрюваного. Кримінальної
відповідальності за відмову від давання показань або за давання
заздалегідь неправдивих показань підозрюваний не несе. Про затримання
особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, орган дізнання повідомляє її
сім’ю.
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину,
орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав,
мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень
затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному в
порядку, передбаченому ч.2 ст. 21 КПК, права мати захисника та побачення
з ним до першого допиту. Протокол затримання підписується особою, яка
його склала, і затриманим.
Копія протоколу з переліком прав та обов’язків негайно вручається
затриманому і направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також
надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання
повідомляє її сім’ю чи одного з її родичів.
Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання, слідчий
або прокурор:
звільняють затриманого — якщо не підтвердилась підозра у вчиненні
злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання
було здійснено з порушенням вимог закону;
звільняють затриманого й обирають йому запобіжний захід не пов’язаний із
триманням під вартою;
доставляють затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного
заходу у вигляді взяття під варту.
Суддя, згідно з ч. 8 ст. 165-2 КПК України, має право продовжити
затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого —
до п’ятнадцяти діб, якщо для обрання затриманому запобіжного заходу є
необхідність додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати
інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього
питання, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність
виникне при вирішенні цього
Стаття 106 451
питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя має право відкласти його
розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити
на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати
підозрюваного, обвинуваченого на цей
строк.
Проблеми затримання мають теоретичний, законодавчий та
практичний аспекти.
У нормах КПК України затримання не називається слідчою дією, але,
наприклад, ст. 87 КПК Росії недвозначно визначає, що протоколи, які
засвідчують обставини і факти, встановлені під час затримання, складені
в порядку, передбаченому Кодексом, є доказами у кримінальній справі. Ст.
119 КПК Росії прямо називає затримання підозрюваного в числі
невідкладних слідчих дій.
Отже, закони деяких країн СНД допускають можливість отримання доказів у
процесі затримання підозрюваного і передбачають засіб їх закріплення та
засвідчення — протокол затримання. Сам протокол затримання
підозрюваного, будучи процесуальним носієм фактичних даних, що мають
значення у справі (тих, що стосуються предмета доказування) та
відповідають вимогам допустимості й достовірності, безперечно є доказом
у кримінальній справі.
Особливо гостру дискусію викликає питання про те, чи вкла^ дається
“захват” та доставления тієї або іншої особи в органи дізнання в поняття
“кримінально-процесуальне затримання” чи ні. Деяки автори вважають такі
дії елементами процесуального затримання. Поширеною є також думка про
те, що названі дії не є елементом затримання в
кримінально-процесуальному сенсі, а належать до адміністративних дій
правоохоронних органів, зокрема міліції.
Діяльність по “захвату” та доставлению в органи дізнання осіб,
підозрюваних у вчиненні злочинів, не слід залишати поза рамками
кримінально-процесуального регулювання. Аналізуючи дану проблему, слід
мати на увазі, що “захват” підозрюваного має місце у зв’язку із
вчиненням ним злочину, а не адміністративного проступку. Отже, такі дії
повинні здійснюватися відповідно до правил кримінального процесу.
В основу розмежування кримінально-процесуальних та адміністративних дій
взагалі та дій по затриманню осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів
чи інших правопорушень, зокрема логічно було б покласти, по-перше, норми
матеріального права, за порушення яких затримується правопорушник,
по-друге, те, яким органом він затримується — органом (суб’єктом)
адміністративної чи кримінально-процесуальної юрисдикції. Якщо вчинено
злочин, слідчий або орган дізнання можуть провадити тільки
кримінально-процесуальні дії, використовувати тільки
кримінально-процесуальні засоби примусу, застосовувати тільки
кримінально-процесуальну форму затримання. Міркувати інакше — значить
допускати можливість, за наявності явних ознак вчинення певною особою
злочину, застосування до неї заходів адміністративного впливу і навпаки.
Не важко помітити, що правильне вирішення цього питання має пряме
відношення до забезпечення законних прав та інтересів громадян,
зміцнення законності й правопорядку.
452
453
Стаття і or
Для практичних працівників вкрай важливо визначити критерії відмінності
процесуального затримання в.ід затримання адміністративного. Уявляється,
що дії з затримання підозрюваної особи та доставления її в орган
дізнання матимуть характер кримінально-процесуальних дій, якщо вони
здійснюються у зв’язку з наявністю даних, які вказують на вчинення такою
особою кримінально караної дії; виконуються уповноваженим на це
процесуальним законом суб’єктом (слідчим, органом дізнання);
здійснюються у зв’язку з наявністю даних, передбачених процесуальним
законом, як підстав провадження кримінально-процесуального затримання,
тобто відповідно до гіпотези ст. 106 КПК України; виконуються в
передбаченому кримінально-процесуальним законом порядку та фіксуються у
призначеному для цього процесуальному документі.
Існуючі розбіжності в думках учених і практичних працівників виникають,
на наш погляд, у зв’язку з тим, що закон не досить чітко визначив
сутність, зміст та процесуальну форму затримання підозрюваного.
У кримінально-процесуальному законі фактично названо два види
процесуальних дій, що йменуються затриманням. Це затримання як слідча
дія, що провадиться для запобігання злочину та закріплення його слідів,
і затримання як засіб процесуального примусу — запобіжний захід, який
полягає у взятті підозрюваного під варту на строк до сімдесяти двох
годин.
Названі дії не завжди створюють нерозривну єдність і можуть мати
самостійний характер. Теоретично вони повинні виконуватися кожна окремо.
На практиці не в усіх випадках, наприклад таких, як поміщення особи в
ізолятор для затриманих, передує її захват та примусове доставления в
орган дізнання. Слідчий може викликати таку особу на допит і після його
закінчення провести затримання. В інших випадках особа, захоплена під
час вчинення злочину та доставлена до міліції, може бути після
з’ясування обставин справи відпущена, їй може бути надане право покинути
приміщення правоохоронного органу у зв’язку з обранням запобіжного
заходу, не пов’язаного з ув’язненням під варту, або у зв’язку з
визнанням недоцільності її затримання на даній стадії розслідування.
Кримінально-процесуальне затримання як процесуальна дія, що включає
захват та доставления підозрюваного в орган дізнання, на нашу думку,
розглядається законодавцем як невідкладна слідча дія, тобто як спосіб
отримання доказів. Відповідно, доказове значення протоколу затримання
полягає в тому, що у процесі захоплення злочинця встановлюються, а в
протоколі затримання відображаються обставини і факти, що мають значення
у справі. Навряд чи доказова інформація може бути отримана під час
поміщення підозрюваного в ізолятор тимчасового утримання. Коли б
законодавець під затриманням розумів тільки дані дії, то відносити
протокол затримання до числа доказів не мало б сенсу.
Поділ затримання на два самостійні види процесуальних дій вимагає,
по-перше, більш чіткого термінологічного визначення кожного з них, і,
по-друге, більш докладної процесуальної регламентації.
Гтаття 106
Точне термінологічне визначення, правильне застосування по-нЯть, які за
своїм змістом і обсягом відповідають сутності й колу дій, Щ°
визначаються ними, дозволить уникнути розбіжного читання чинного закону,
правильніше й ефективніше його застосовувати.
При цьому слід мати на увазі, що багатозначність — природна та
невід’ємна риса мови. І хоча сама по собі вона не є недоліком, однак
приховує в собі потенційну можливість логічної помилки. Тому часто для
визначення тих чи інших явищ або дій використовуються різні
фразеологізми, тобто стійкі сполучення слів, які граматично організовані
за моделлю словосполучення або речення, характеризуються семантичною
злитістю компонентів, цілісністю значення, зведеного до одного поняття,
й автоматичним відтворенням у тексті.
Уявляється, що для визначення затримання як слідчої дії відповідними
були б терміни “затримання на місці злочину” (“затримання з речовим
доказом”) або просто “затримання”. Не позбавленим сенсу та прийнятним
могло б бути поняття “поїмка та затримання підозрюваного”. Ураховуючи,
що саме поняття розкривається в диспозиції правової норми, яка
регламентує окрему слідчу дію, на наш погляд, тут виправданим та
відповідним сучасному рівню мовної культури буде використання поняття
“затримання”.
Стосовно дій з поміщення підозрюваного в ізолятор тимчасового утримання
доцільно використовувати терміни “взяття під варту”, “ув’язнення” або
“досудове ув’язнення”. Відповідно, для визначення запобіжного заходу,
пов’язаного з позбавленням волі, можуть бути використані поняття “арешт”
або “тримання під вартою”.
Викладені в законі підстави затримання можуть, на наш погляд,
використовуватися тільки для захвату та доставления підозрюваного в
орган дізнання. Вони очевидно недостатні для взяття його під варту.
Важко погодитися з тими авторами, які розглядають вказані підстави як
підстави для “захвату” та доставления підозрюваного в орган дізнання,
так і як підстави для взяття під варту, “ув’язнення”, тримання його під
вартою в ізоляторі тимчасового утримання.
Можна уявити таку ситуацію: очевидець, який вказав на підозрюваного як
на особу, що вчинила злочин, вмер до його допиту, а виявилося, що він
психічно хворий і не підлягає допиту як свідок; потерпілий, який був сам
винним у вчиненні злочину (наприклад, спровокувавши застосування засобів
необхідної оборони своїми насильницькими діями), відверто збрехав;
очевидець помилився, а у затриманого є неспростовне алібі.
Із цих самих міркувань для взяття особи під варту недостатньо ні
наявності на її одязі очевидних слідів злочину, оскільки всі речові
докази — докази непрямі, ані інших даних, якщо особа навіть замірялася
на втечу. На втечу заміряються і невинні, і ті, хто не мають житла, й
особливо небезпечні рецидивісти, й неосудні, й особи, які не досягли
“віку кримінальної відповідальності”.
Уявімо собі ситуацію затримання, передбачену ч. 2 ст. 106 КПК України:
“За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у
вчиненні злочину… коли не встановлено особи підозрю-
455
454 Стаття тс
ваного”. Припустимо, що таку особу затримано, а пізніше з’ясувалося, що
їй ще не виповнилося 16 років, тобто віку, за наявності якого настає
відповідальність за злочин. Справу слід припинити через відсутність
складу злочину. Таке саме рішення необхідно прийняти і тоді, коли щодо
затриманого в процесі слідства не зібрано доказів, достатніх для
притягнення його до відповідальності, тобто за недоведеності участі
обвинуваченого у вчиненні злочину.
Однак відповідно до ст. 1 і 2 Закону України “Про порядок відшкодування
шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання,
досудового слідства, прокуратури та суду” незаконно затриманий має право
на відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди.
Виходячи із змісту цього закону, затримання буде визнане незаконним,
якщо згодом кримінальну справу щодо підозрюваного, обвинуваченого або
підсудного, якого затримали, буде закрито через відсутність складу
злочину або через недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину
(п. 2 ст. 2). Отже, законним буде лише таке затримання, яке проведене за
наявності неспростовних доказів вчинення підозрюваним злочину. Тільки за
наявності сукупності неспростовних доказів особа, яка підозрюється у
вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді
позбавлення волі, підлягає затриманню в смислі “взяття під варту”.
Таким чином, викладені в кримінально-процесуальному законі підстави
затримання можна розглядати тільки як підстави для захвату та
доставления підозрюваного в орган дізнання з метою з’ясування обставин
справи, як підстави проведення слідчої дії “затримання на місці
злочину,” (“затримання з речовим доказом”), спрямованої на запобігання
злочину та закріплення його слідів.
Викладені підстави неприйнятні для прийняття рішення про взяття
підозрюваного під варту — поміщення його в ізолятор тимчасового
утримання на строк до сімдесяти двох годин. З одного боку, названі дії
допустимо застосовувати тільки після порушення справи. З іншого, такі
дії мають характер запобіжних заходів. Вони повинні застосовуватися лише
до осіб, чия участь у вчиненні злочину достатньо доказана, причому
застосовуватися дуже обережно. Будь-який арешт, зазначав А. Ф. Коні, “є
позбавлення волі — найбільшого блага кожного громадянина”, “є
вирахування з життя, поповнити яке не в змозі ніяка людська сила…у
разі несправедливості цього покарання вже неможливо відшкодувати
заподіяне зло”1.
На жаль, у в практичній діяльності органи дізнання нерідко приймають
ризиковане рішення про затримання, а коли помилка стає явною,
намагаються будь-яким способом здобути докази вчинення підозрюваним
іншого злочину, аби врятувати “честь мундира”. Мало хто має мужність
визнати свою помилку.
Забезпечення законності та обґрунтованості діяльності правоохоронних
органів по затриманню підозрюваних, підвищення
Кони А. Ф. На жизненном пути // Собр. соч.— Т. 4.— М., 1967.— С.
342.
Сггшття 106
ефективності даної слідчої дії тісно пов’язане- з удосконаленням
правових основ та процесуальної регламентації її проведення.
у законі мають бути чітко визначені: мета ї завдання затримання
підозрюваного як слідчої дії, підстави застосування, зміст названої
слідчої дії, способи фіксації ходу та результатів її провадження.
Мета затримання (“затримання на місці злочину”, “затримання з речовим
доказом”) — запобігання злочину та з’ясування причетності затриманого до
вчиненого злочину. Вона досягається шляхом вирішення таких завдань, як
захват злочинця, виявлення та закріплення слідів злочину й інших
фактичних даних, що мають значення у справі, перешкодження спробам
підозрюваного приховатися від слідства або завадити встановленню
об’єктивної істини
у справі.
Перераховані у ч. 1 ст. 106 КПК України підстави затримання можна
розглядати тільки як підстави слідчої дії — “затримання на місці
злочину” (“затримання з речовим доказом”), тобто як підстави для захвату
підозрюваного, закріплення слідів злочину та доставления правопорушника
в орган дізнання.
При цьому названа правова норма може бути доповнена пунктом: “Коли в
процесі огляду місця події, під час провадження дізнання або досудового
слідства отримані докази, які вказують на причетність підозрюваного до
вчиненого злочину”. Відповідно, ч. 2 ст. 106 КПК України має бути
скасована.
Водночас, вказані підстави затримання не можуть, на наш погляд,
розглядатися як підстави застосування засобу процесуального примусу —
“взяття під варту”.
Підставою для взяття особи під варту може бути тільки наявність системи
неспростовних доказів, які підтверджують вчинення нею злочину. Такі
докази мають бути належним чином перевірені, а рішення про “взяття під
варту” повинне ґрунтуватися на достовірно встановлених фактах. Фактично
таким шляхом і йде слідча та законодавча практика. Затримання і тримання
підозрюваного під вартою визнаються незаконними, якщо пізніше справа
щодо затриманого закривається через недоказаність його провини, або за
іншими реабілітуючими підставами, або якщо у справі виноситься
виправдувальний вирок. Відповідно, законним буде лише таке тримання
підозрюваного під вартою, яке здійснювалося в умовах доказаності його
провини у вчиненні злочину. Третього не дано. Це не виключає можливості
використання вказаних у ч. 1 ст. 106 КПК України фактичних даних як
підстав для захвату підозрюваного, не пов’язаного з поміщенням його в
ізолятор тимчасового утримання.
Зміст затримання обумовлюється його завданнями та об’єктом, на
дослідження якого воно спрямоване. Слідча дія “затримання на місці
злочину” (“затримання з речовим доказом”) містить у собі великий
комплекс заходів: переслідування та захвату підозрюваного, запобігання
або попередження злочину, знайдення і закріплення слідів та інших
фактичних даних.
На органи дізнання покладається обов’язок вжиття всіх необхідних заходів
для попередження та запобігання злочину. Запобігання злочину неминуче
пов’язане з безпосереднім сприй
456
Стаття іпк
няттям дій злочинця, які утворюють ті або інші елементи об’єктивної
сторони складу злочину. Оскільки запобігання злочину може відбуватися у
формі затримання підозрюваного на місці злочину (з речовим доказом), то
в процесі такого затримання можуть спостерігатися, вивчатися й
фіксуватися окремі факти чи епізоди злочинної діяльності затримуваного,
а отже й активно використовуватися методи технічного документування. Під
час затримання підозрюваного органи дізнання та досудового слідства
можуть мати можливість безпосереднього пізнання різних обставин події
злочину та повинні використовувати всі можливості для того, щоб
закріпити отримані відомості й забезпечити можливість використання в
доказуванні у кримінальній справі всіх фактичних даних, що мають
доказову перспективу.
Наприклад, явні сліди злочину, знайдені на підозрюваному, закон
відносить до підстав затримання. З цього випливає, що такі сліди
підлягають фіксації в протоколі затримання, а їх виявлення, вивчення та
закріплення створюють невід’ємний елемент даної слідчої дії.
Безперечно, що з метою забезпечення безпеки оточуючих громадян та самих
себе особа, яка провадить затримання, повинна мати право огляду одягу
затриманого та предметів, які знаходяться при ньому, а також вилучення
знайденої холодної та вогнепальної зброї.
Таким чином, затримання підозрюваного обіймає досить широкий комплекс
методів пізнання. Воно містить і елементи безпосереднього візуального
спостереження, і елементи огляду, і елементи особистого обшуку. Однак
слід враховувати, що затримання підозрюваного — дія, яка здійснюється в
екстремальній обстановці. На наш погляд, правильніше було б покласти на
орган дізнання обов’язок вжиття невідкладних заходів по закріпленню
явних слідів злочину, що знайдені на підозрюваному або на його одязі,
при ньому, в його помешканні або на, місці злочину, вилученню та
закріпленню слідів, які швидко псуються, фіксації, в тому числі
технічному документуванню, результатів спостереження, а також по охороні
місця події з тим, щоб виключити знищення слідів злочину зацікавленими
особами. Виконання таких дій забезпечувало б як отримання доказів у
процесі затримання, так і можливість результативного провадження в
подальшому огляду місця події, освідування, особистого обшуку та інших
слідчих дій.
Своєчасне вилучення та процесуальне закріплення знайдених слідів злочину
унеможливило знищення їх затриманим під час слідування, надавало б
реальні можливості перевірки та спростування неправдивих заяв з боку
останнього про те, що такі були йому підкинуті, підкладені або
утворилися в процесі доставления його в органи дізнання. Тим самим
виконання дій з фіксації, документування та засвідчення ходу і
результатів затримання підозрюваного дозволить правильно визначити
належність до справи, допустимість та достовірність отриманих при цьому
речових джерел доказової інформації, фактичних результатів застосування
технічних засобів та інших фактичних даних.
стаття 106 457
Сказане дає змогу зробити висновок про те, що затримання підозрюваного —
важливий процесуальний засіб збирання доказів, а протокол затримання є
суттєвою ланкою процесуального закріплення та оформлення останніх.
Удосконаленню практичної діяльності органів дізнання, слідчих та
прокурорів по затриманню підозрюваних сприяли б зміни
кримінально-процесуального закону, який регламентує таку діяльність. Ми
вважаємо за необхідне викласти ст. 106 КПК України в такій редакції:
“З метою запобігання злочину та з’ясування причетності підозрюваного до
вчиненого злочину орган дізнання, слідчий або прокурор мають право
провести його затримання, тобто захват та доставления до місця свого
розташування. Затримані можуть перебувати у приміщенні правоохоронного
органу не більше чотирьох годин. Протягом чотирьох годин з моменту
доставления в орган дізнання або в орган досудового слідства та
прокуратури підозрюваний має бути звільнений або взятий під варту.
Затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, може бути
проведене за наявності однієї з таких підстав:
коли ця особа захоплена під час вчинення злочину або безпосередньо після
його вчинення;
коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як
на таку, що вчинила злочин;
коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його помешканні
будуть знайдені явні сліди злочину;
коли в процесі огляду місця події, безпосереднього спостереження або
виконання інших слідчих дій органом дізнання, слідчим або прокурором
отримано інші фактичні дані, які вказують на дану особу як на таку, що
вчинила злочин.
У здійсненні затримання можуть брати участь представники громадськості,
а також особи, які мають необхідні спеціа-ьні пізнання. Під час
проведення затримання органи дізнання зобов’язані вжити необхідних
заходів до фіксації обстановки та обставин затримання, охорони місця
події, здійснити невідкладні дії з виявлення, закріплення й вилучення
слідів злочину та інших фактичних даних.
Для виявлення і закріплення фактичних даних, які мають доказове
значення, при затриманні можуть застосовуватися кінозйомка, відеозапис
та інші науково-технічні засоби. Дії затриманого й обстановка затримання
можуть бути зафіксовані за допомогою фотозйомки та інших засобів
технічного документування.
Про проведене затримання орган дізнання, слідчий або прокурор
зобов’язані скласти протокол з додержанням встановлених вимог. У
протоколі затримання мають бути відображені дії підозрюваного,
обставини, які є підставою затримання, фактичні дані, які мають значення
у справі, отримані під час затримання, а також обставини їх знайдення та
закріплення”.
У главі “Запобіжні заходи” КПК України, на нашу думку, належить
зазначити підстави процесуальної дії “ув’язнення”, “досудового
ув’язнення”, “взяття під варту”, тобто затримання як запобіжного заходу,
строки тримання під вартою, а також регламентувати інші питання,
пов’язані з його застосуванням. Таке за-
458 Стаття106
Стаття 106-1
459
тримання може проводитись тільки за мотивованою постановою слідчого,
органу дізнання чи прокурора.
З урахуванням існуючого законодавства відповідна стаття може бути
названа “Порядок досудового ув’язнення осіб, які підозрюються у вчиненні
злочину” та викладена в такій редакції:
“З метою припинення злочинної діяльності та запобігання спро-бам
сховатися від слідства, а також вчинення дій, спрямованих на
перешкодження встановленню об’єктивної істини у справі, особа,
підозрювана у вчиненні злочину, може бути до обрання щодо неї
запобіжного заходу — арешту — попередньо ув’язнена під варту на строк не
більше сімдесяти двох годин.
Підозрюваний може бути ув’язнений під варту лише за наявності достатніх
доказів вчинення ним злочину, за який за законом може бути призначене
покарання у вигляді позбавлення волі.
Про досудове ув’язнення під варту орган дізнання або слідчий виносять
мотивовану постанову і протягом двадцяти чотирьох годин повідомляють
прокурора та суд.
Підозрюваному мають бути роз’яснені його процесуальні права, про що
складається окрема декларація, копія якої вручається особі, взятій під
варту.
Протягом сорока восьми годин з моменту отримання повідомлення про
ув’язнення підозрюваного під варту суд зобов’язаний дати санкцію на
арешт підозрюваного або звільнити його.
Порядок тримання під вартою осіб, які підозрюються у вчиненні злочину,
визначається Законом “Про досудове ув’язнення”.
Затримання на місці злочину (затримання з речовим доказом) як слідча дія
може бути дозволено до провадження перед порушенням кримінальної справи.
Це випливає як з логіки доказування, так із змісту закону. Не випадково
ч. 1 ст- 106 КПК України називає як підставу затримання факт, “коли
особу застали при вчиненні злочину”, що може бути реальним до порушення
кримінальної справи. Крім того, п. 2 ст. 94 КПК України називає як
привід до порушення кримінальної справи повідомлення представників
влади, “які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину”.
Таким чином, “захват та затримання підозрюваного на місці злочину
(затримання з речовим доказом)” слід відносити, по-перше, до числа
слідчих дій, а тим самим і до числа засобів отримання доказів, по-друге,
до числа дій, які дозволяються до провадження перед порушенням
кримінальної справи, по-третє, до числа приводів до порушення справи.
Підстави та порядок звільнення затриманих. Звільнення затриманого
здійснюється за мотивованою постановою слідчого або особи, яка провадить
дізнання.
Постанову про звільнення затриманого має право винести прокурор (або
його заступник), який здійснює контроль за діяльністю органу
розслідування. Він же може дати письмову вказівку про звільнення
затриманого особі, яка провадить дізнання, або слідчому.
Прокурор може скасувати затримання за будь-якою справою, яку розслідує
орган дізнання або слідчий, у будь-який момент, якщо вважатиме
затримання незаконним або безпідставним.
Особа, яка провадить дізнання, або слідчий має право звільнити
затриманого тільки у справі, яка знаходиться в їх провадженні.
Підстава “непідтвердження підозри у вчиненні злочину” з’являється в тих
випадках, коли до закінчення встановленого законом строку затримання
з’ясовується, що затримана особа не причетна до злочину або в її діях
немає складу злочину. Встановити дані обставини можуть слідчий або
особа, яка провадить дізнання, або прокурор при здійсненні нагляду за
діяльністю органу розслідування.
Якщо підозра у вчиненні злочину не підтвердилась, то дана підстава
звільнення, як реабілітуюча затриманого, має бути чітко відображена в
постанові про звільнення.
Найчастіше у практиці звільнення затриманих здійснюється за такою
підставою, як відсутність необхідності застосування до затриманого
запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Затриманий має бути
звільнений без неоправданої затримки, якщо з’явилися обставини, які
дозволяють обмежитися застосуванням запобіжного заходу, не пов’язаного з
позбавленням волі.
У разі перекваліфікації злочину в процесі розслідування на менш тяжкий,
який не передбачає покарання у вигляді позбавлення волі, слідчий негайно
повинен звільнити підозрюваного.
Підставою звільнення підозрюваного є закінчення встановленого законом
строку затримання.
Як уже зазначалося, затримання підозрюваного не може тривати більше
сімдесяти двох годин з моменту його фактичного затримання.
За загальним правилом, звільнення затриманого має здійснюватися за
постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого або прокурора.
Однак якщо протягом вказаного строку постанова прокурора, особи, яка
провадить дізнання, або слідчого про звільнення затриманого або рішення
суду про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді арешту не
надійшла, начальник місця тримання затриманих звільняє цю особу та
направляє повідомлення про її звільнення прокурору, слідчому або особі,
яка провадить дізнання, про що складає протокол.
Стаття 106-1.Порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у
вчиненні злочину Порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у
вчиненні злочину, визначається Положенням про порядок короткочасного
затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.
(Кодекс доповнено статтею 106-1 згідно з Указом ПВР № 3084-09 від
16.02.78, змінено згідно з Указом ПВР № 6834-ІО від 16.04.84)
Див. коментар до ст. 106 КПК України.
Стаття 107. Допит підозрюваного у вчиненні злочину
Виклик і допит підозрюваного провадяться з додержанням правил,
встановлених статтями 134—136, 145 і 146 цього Кодексу.
Якщо підозрюваний був затриманий або до нього було обрано запобіжний
захід у вигляді взяття під варту, його
460 Стаття 107
допит проводиться негайно, а за неможливості негайного допиту — не
пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання. При допиті такого
підозрюваного присутність захисника є обов’язковою, за винятком
випадків, коли він відмовляється від нього і його відмова прийнята.
Перед допитом підозрюваному має бути роз’яснено його права, передбачені
статтею 43-1 цього Кодексу, а також повідомлено, у вчиненні якого
злочину він підозрюється, про що робиться відмітка в протоколі його
допиту.
(Стаття 107 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834 -10 від
16.04.84, Законами № 3780-12 від 23.12.93, № 2533-Ш (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Допит підозрюваного — це слідча дія, яка провадиться шляхом опитування
особи, що має статус підозрюваного, з метою одержання даних з приводу
обставин, які стали підставою для її затримання або застосування
запобіжного заходу, а також для отримання іншої інформації, яка має
доказове чи інше значення для справи.
Підозрюваним у кримінальному процесі згідно зі ст. 43-1 КПК України
визнається особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, або особа,
до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про
притягнення її як обвинуваченого.
Допит підозрюваного провадиться з додержанням вимог ст. 43, 44-48, 107,
134-136,143-146 КПК України.
Підозрюваний допитується негайно, а за неможливості негайного допиту —
не пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання або арешту. При
допиті підозрюваного присутність захисника має обов’язковий характер,
крім випадків, коли підозрюваному надане право відмовитися від
захисника.
Перед допитом підозрюваному має бути надана можливість побачення із
захисником наодинці.
До початку допиту підозрюваному роз’яснюються його процесуальні права
(він не несе відповідальності за відмову давати показання або за давання
заздалегідь неправдивих показань), а також повідомляється, у вчиненні
якого злочину він підозрюється із зазначенням статті Кримінального
кодексу, її частини, пункту, про що відмічається в протоколі допиту.
Для сприяння результативності допиту, захисту прав і свобод допитуваного
слідчий може роз’яснити підозрюваному положення ст. 62 Конституції
України щодо дії принципу презумпції невинуватості, вказати на
обставини, які можуть бути враховані на його користь як пом’якшуючі, а
саме: щире розкаяння у вчиненому, сприяння розкриттю злочину,
добровільне відшкодування завданих злочином матеріальних збитків.
Допит підозрюваного, як і інших осіб, складається з двох частин: вільної
розповіді про обставини, які стосуються предмета допиту, і відповідей на
запитання слідчого та захисника, якщо він брав участь у допиті.
Процес допиту підозрюваного здійснюється за правилами допиту
обвинувачуваного.
Стаття 107 461
Хід і результати допиту підозрюваного відображаються в протоколі допиту,
який складається з додержанням вимог закону, викладених щодо протоколу
допиту обвинуваченого.
Будь-який вид допиту провадиться за певною методикою.
Методика допиту — це система основаних на кримінально-процесуальному
законі принципів, правил, методів та прийомів допиту, які забезпечують
отримання від допитуваного правдивих, достовірних даних у повному обсязі
його поінформованості про обставини, що мають значення у справі, а також
відомостей, необхідних для перевірки достовірності цих показань.
Принципи — це основоположні ідеї, засади методики допиту, які втілені в
усіх (або в більшості використовуваних) прийомах, правилах та методах.
До принципів методики допиту можна, на наш погляд, віднести: законність;
використання тільки прийомів, методів та засобів, що відповідають
моральним засадам кримінального судочинства; активність ведення допиту;
комплексне використання оперативно-розшукової та доказової інформації,
яка є у справі; цілеспрямованість; урахування особистості допитуваного
та особливостей слідчої ситуації; використання закономірностей
психотехніки спілкування; безперервне уявне моделювання поведінки
допитуваного та корективи з урахуванням цього процесу допиту;
використання рефлексивного мислення; нерозголошення конфіденційної
інформації.
Рефлексивне мислення незмінно присутнє при використанні практично
будь-яких методів та прийомів допиту. Воно за суттю є одним з
основоположних засад методики допиту.
Правила — це система вказівок та рекомендацій, які у своїй сукупності
описують той або інший найбільш доцільний спосіб дії особи, яка
провадить допит, умови та порядок реалізації того чи іншого прийому в
конкретній слідчій ситуації.
Прийоми — це найбільш раціональні та ефективні способи дії допитуючого у
конкретній слідчій ситуації, що склалася, найбільш доцільна лінія
поведінки особи, яка провадить допит. До прийомів допиту осіб, які дають
неправдиві показання, можна віднести такі прийоми, як шифрування мети
допиту, створення перебільшеного уявлення у допитуваного про обсяг
зібраних слідчим доказів, приховання істинної поінформованості,
використання асоціативних
зв’язків тощо.
Методи — це засоби досягнення мети допиту, які являють собою певну
систему характерних для них прийомів, правил та рекомендацій. Можна
виділити три методи: метод з’ясування, метод переконання, метод
викриття.
У слідчій практиці, особливо при допиті свідків та потерпілих,
традиційно широко використовується метод отримання доказової інформації,
який можна назвати методом з’ясування або методом інтерв’ю.
Метод з’ясування — це метод пошуку характеру поінформованості
допитуваного й отримання інформації шляхом розпитування, який
застосовується за умов відсутності конфліктної ситуації і протиборства
між допитуваним і допитуючим.
ЩИ Стаття іт
У практиці допиту осіб, які дають неправдиві показання, відмов ляються
давати показання або відповідати на окремі питання а також при допиті в
інших конфліктних ситуаціях та ситуаціях, що характеризуються наявністю
протиріччя і протиборства, часто застосовуються методи переконання та
викриття.
Метод переконання — один з методів допиту, який заснований на словесному
або іншому впливі на розум, свідомість, почуття допитуваного і
спрямований на спонукання його до повідомлення правдивої інформації.
Переконання може торкатися як життєвої позиції обвинуваченого в цілому,
що зробити в принципі дуже важко, але можливо, так і більш вузьких
питань (ставлення до вчиненого, доказаності його вини тощо). Слідчий
повинен намагатися отримати правдиві показання від допитуваного за
допомогою саме цього методу.
Метод переконання являє собою систему прийомів психологічного впливу на
допитуваного. До прийомів цього методу можна віднести:
роз’яснення протиправності вчиненого діяння та його тяжких наслідків з
метою викликати розкаяння;
використання стосунків з іншими співучасниками злочину;
показ негативних якостей співучасників, що втягнули обвинуваченого в
злочинну діяльність;
показ можливих тяжких наслідків продовження злочинної діяльності осіб,
що залишились на свободі, та викликання жалості до можливих жертв;
активізація позитивних якостей особистості допитуваного, або так званий
“метод морального стимулювання”.
Метод викриття полягає в отриманні під час допиту даних, що мають
значення у справі, за допомогою наявних доказів і тактичних комбінацій.
Коли доказів достатньо, рекомендується один з варіантів:
пред’являти докази послідовно відповідно до їх доказової сили;
пред’являти спочатку найбільш важливий доказ.
При цьому як при допиті в ситуації, яка визначається достатністю
доказів, так і в ситуації, коли доказів недостатньо, необхідно
керуватися правилами, які позбавляють допитуваного можливості заперечити
або заплямувати доказ.
Наприклад, слідчий має доказ перебування підозрюваного на місці злочину,
але побоюється, що допитуваний зможе придумати якусь більш-менш імовірну
версію свого перебування в зазначеному місці. Щоб уникнути цього,
допитуючи особу, наприклад запідозрену у квартирній крадіжці, слідчий
повідомляє їй про вчинений того самого дня будь-який інший злочин
(наприклад, вбивства, зґвалтування, терористичного акту тощо) і ставить
допитуваному запитання, чи не був він на місці цього злочину.
Отримавши негативну відповідь, запитує, де він був у цей час. Враховуючи
важливість правильної відповіді для уникнення підозри у тяжкому злочині,
до якого непричетний, невинний часто називає місце дійсного свого
перебування, а причетний до іншого злочину (у даному разі мається на
увазі квартирна крадіжка) разом з тим спробує приховати і факт свого
перебування на місці вчине-
гтаття 107 463
ного ним злочину, оскільки ще не має відомостей про поінформованість про
це слідчого.
Після цього слідчий може рішуче пред’явити доказ, що підтвер-дясує факт
перебування допитуваного на місці злочину, і проявляючи психологічний
тиск, потребувати більше не брехати, а говорити правду і тільки правду.
Не будучи готовим до такого розвитку подій, допитуваний може переоцінити
ступінь поінформованості слідчого і дійсно розказати все, що він знає по
справі.
Ігнорування подібних рекомендацій може призвести до самих негативних
наслідків.
Так, проводячи невідкладні початкові слідчі дії у справі про розкрадання
грошових коштів бухгалтерами Тростянецької шоколадної фабрики О. і 3.,
вчинене шляхом перерахування грошей до ощадкаси на свої особові рахунки
без наступного утримання їх із своєї заробітної плати, було встановлено,
що щомісячно бухгалтери 3. і О. перераховували в Ощадбанк на свої
рахунки по 400 гривень, а утримували лише по 40 гривень. Оперативний
працівник вилучив в Ощадбанку документи на перерахування грошей, а також
особові рахунки обвинувачених, звірив їх з розрахунковими відомостями за
відповідні місяці та, переконавшись у тому, що гроші перераховувалися в
більшій сумі, ніж утримувалися із зарплати, вирішив відразу ж пред’явити
вказані документи допитуваній 3. для її викриття.
Оцінивши ситуацію, остання заявила, що вказані списки на перерахування
грошей складала не вона, а бухгалтер О., яка свого часу позичала у неї
6000 гривень, але відразу повернути не змогла, а за складеною ними усною
угодою перераховувала їй значні суми грошей на ощадкнижку, утримуючи
більшу частину з них із своєї зарплати. І звісно ж про те, яку суму
щомісячно утримувала бухгалтер О. зі своєї зарплати і чи утримувала
взагалі, їй, 3., не відомо.
Така версія допитуваної мала великі шанси бути правдоподібною, що
набагато ускладнило розслідування справи та відшкодування шкоди. Лише
почеркознавча експертиза дала змогу вг-а-новити, що час від часу всі
відповідні документи складала саме З І саме в ці місяці обидві
співучасниці перераховували в ощадний банк по 400 гривень, а утримували
зі своєї зарплати згідно з розрахунковою відомістю лише по 40 гривень.
Знання психології людини повинні активно використовуватися слідчим у
плануванні, розробці, моделюванні та застосуванні методів і прийомів
допиту підозрюваного.
Значного поширення у слідчій практиці отримав прийом, який іменується
“пробудженням асоціативних зв’язків”. Сутність його полягає в тому, що
допитуваному неначебто випадково демонструють предмети, які викликають у
нього асоціації, пов’язані зі злочином. Інколи демонструються
предмети-аналоги, наприклад ніж, схожий на знаряддя вбивства, річ, схожа
на вкрадену, тощо.
Застосування вказаних прийомів також допустиме і не суперечить
кримінально-процесуальному закону. Згідно зі ст. 22 КПК України
забороняється домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства,
погроз та інших незаконних заходів. Під насильством можна розуміти
застосування засобів, які пригнічують вільне волевиявлення особистості,
з метою зміни показань або їх отримай-
Стаття іт
ня. Насильство може проявлятися у застосуванні фізичної сили, незаконних
арештах та затриманнях, у довгих виснажливих безперервних допитах,
особливо в нічний час, які розраховані на виснаження нервової системи та
пригнічення вільного волевиявлення використанні психотропних засобів або
гіпнотичного впливу. Такі засоби одержання інформації безумовно
недопустимі.
Інша річ психологічні комбінації. Викладені прийоми — вельми сильна
зброя слідчого. Необхідно застосовувати їх так, щоб вони були нейтральні
щодо осіб, які не причетні до вчинення злочину. Думається, тут буде
прийнятним один принцип: усі сумніви Щодо допустимості використання
тактико-психологічного прийому в конкретній слідчій ситуації повинні
розв’язуватися на користь допитуваного. Якщо слідчий має сумнів у тому,
що даний прийом забезпечує вільне волевиявлення особи, вільний вибір
лінії поведінки, то від застосування такого прийому слід відмовитися.
Під забороною домагатися показань шляхом погроз слід розуміти заборону
погрожувати будь-якими негативними наслідками для допитуваного або його
близьких. Погрозами можуть бути повідомлення про намір вчинити будь-які
дії, які зашкодять допитуваному, якщо він не дасть певних показань:
погроза заарештувати, затримати, погіршити режим утримання, накласти
арешт на майно, розголосити відомості, які допитуваний бажає зберегти в
таємниці; погроза здійснити неправильну кваліфікацію дій допитуваного;
погроза в невигідному висвітленні викласти його роль в обвинувальному
висновку; погроза притягти до відповідальності його близьких тощо.
До інших незаконних заходів можна віднести обман, шантаж, обіцянку
виконати будь-які дії, вигідні допитуваному (так званий торг) тощо.
Уявляється, що в законі має бути безпосередньо сказано про те, що в
процесі допиту забороняється повідомляти допитуваному заздалегідь
неправдиву інформацію, пропонувати можливі варіанти відповідей на
поставлені запитання.
Отже, методи і прийоми допиту мають відповідати таким вимогам:
законність, етичність, пізнавальна ефективність, вибірковість кпливу,
відсутність психічного насильства (наявність можливості вільного вибору
допитуваним лінії поведінки), спрямованість на встановлення об’єктивної
істини.
Під час допиту підозрюваного (обвинуваченого) слідчий з метою отримання
правдивої інформації може використовувати оперативну інформацію.
Використання такої інформації при допиті має низку особливостей.
Оперативні дані у різних слідчих ситуаціях можуть мати різне значення. В
перших ситуаціях вони аналогічні доказам, які є у слідчого, і втрачають
свою цінність; в других — вказують на шляхи пошуку доказів, яких не
вистачає; у третіх —дають слідчому можливість висунути і перевірити
більш конкретну версію про особу, яка вчинила злочин, про спосіб його
вчинення та інші обставини, які мають важливе значення для визначення
подальшого ходу розслідування та вибору тактики слідчих дій; в четвертих
— можуть бути підставою для прийняття рішення про провадження слідчої
дії; в п’ятих — можуть безпосередньо бути використаними як докази.
ггг.пття 107 465
В одних випадках оперативні дані можуть бути процесуально закріплені
шляхом виконання низки слідчих дій, а в інших — такої можливості немає.
Тому часто єдиним шляхом реалізації оперативних даних може стати
правильно обрана тактика допиту.
Усі дані, отримані оперативним шляхом, можуть бути поділені на
конфіденційні та неконфіденційні, на дані, отримані з гласного джерела
та гласними методами, і дані, отримані з негласного джерела або
способом, який не підлягає розголошенню.
Використовувати оперативні дані негласного характеру слід дуже обережно.
Поряд з додержанням вимог, які ставляться до застосування прийомів і
тактико-психологічних комбінацій, слід забезпечувати також
нерозголошення джерела отримання оперативних даних, а сам допитуючий при
цьому не повинен посилатися на відомості оперативного характеру як на
встановлені факти. Більше того, прийоми та комбінації, які
застосовуються при цьому, мають забезпечувати надійне шифрування джерела
таких даних, створювати передумови для дезорієнтації допитуваного та
неможливості однозначного визначення ним, від кого конкретно слідчий
отримав відповідні відомості.
У цьому плані становить інтерес такий приклад. Н. та 3. працювали у
сфері торгівлі. Під час слідства Н. була заарештована за зловживання
службовим становищем та інші злочини. У ході опера-тивно-розшукових
заходів, які провадилися в період перебування її під вартою, оперативні
працівники отримали відомості про те, що вона разом із 3. виїжджала в м.
Ужгород, де скупила в державному магазині 20 пар жіночих чобіт та інші
товари, які потім були перепродані за завищеною ціною в м. Лебедині
Сумської області.
Проведеним обшуком знайти скуплене для перепродажу не вдалося.
Встановити покупців теж не було можливим. Тоді слідчий вирішив допитати
Н. та 3. паралельно, тобто здійснити так званий паралельний допит двох
осіб одночасно, одну з яких, за дорученням слідчого, допитує оперативний
працівник у сусідньому кабінеті. При цьому, враховуючи особистість Н.,
слідчий вирішив реалізувати отримані оперативні дані під час її допиту.
Безумовно, Н. знала, що в сусідньому кабінеті допитувалася 3., і з
нетерпінням чекала результатів цього допиту.
Через дві години після одночасно початого допиту в кабінет, де
знаходилася Н., оперативний працівник заніс протокол допиту 3., сказавши
при цьому слідчому: “Прочитайте, що розповідає 3.”. Н. насторожилася,
нервово стежила за виразом обличчя слідчого. Прочитавши протокол,
слідчий, насупивши брови, сказав: “І все ж це сумний детектив”. Потім
віддав протокол оперативному працівникові зі словами: “Не лінуйтесь все
докладно записувати”. Потім, поглянувши у вікно, слідчий звернувся до Н.
зі словами: “Осінь надворі. Час вже подумати й про чобітки”. Н. скипіла
від обурення, облаяла 3. нецензурними словами, і промовивши майже
історичну фразу: “Вона мене продала як і ті чоботи. Буде сидіти довше,
ніж я!”, почала докладно розповідати про всі злочини, які вони вчинили
разом, періодично повторюючи: “Все одно вона сидітиме довше”. Так
продовжувалось майже три дні. За результатами розслідування дії Н. та 3.
кваліфікувалися за десятьма статтями Кр.: •- нального кодексу України.
Стаття іая
У цьому разі в ході допиту Н. слідчий використав прийом, який іменується
“створенням перебільшеного уявлення про поінформованість слідчого”.
Водночас він створив багатозначну обстановку яка забезпечувала
нерозголошення джерела своєї поінформованості та активізацію необхідних
асоціативних зв’язків. У ході реалізації прийому використовувались
оперативні дані, однак слідчий їх не тільки не розшифровував, а й не
повідомляв, не посилався на них як на встановлені факти, лише в
зрозумілій для винної особи формі, так би мовити езоповою мовою натякнув
на їх існування. Колегія Верховного Суду України, яка розглядала справу
Н. та 3., визнала дії слідчого законними (хід допиту фіксувався за
допомогою звукозапису і повністю міг контролюватись та перевірятись
судовою інстанцією) і залишила вирок без змін.
При застосуванні прийомів, де поряд з доказами використовуються й
оперативні дані, необхідно оперувати обставинами як най-ширшого спектру
багатозначності, які приводили б допитуваного до неправильного висновку
про джерело поінформованості слідчого, дезорієнтували б його у
визначенні шляхів отримання слідчим інформації, забезпечували б
вибірковість впливу прийому та його спрямованість на встановлення істини
у справі. Допитуваний не повинен не тільки взнати, а й догадатись про
джерело і метод одержання оперативної інформації. Інакше від
використання негласних оперативних даних краще відмовитися.
Все це зобов’язує слідчого невтомно вчитися розумно відповідати
справедливістю на зло, винахідливо боротися за максимум добра та мінімум
зла, застосовувати рефлексивне мислення і моделювання, вивіряти
інтелектуальним багажем свою діяльність, тому що він, насамперед, має
пізнати правду і відновити справедливість, відповідає не тільки за
неквапливість, безпринципність, брехню, боягузтво, некмітливість, а й за
обмеженість свого світогляду, теоретичну незрілість, практичну
нездатність та психологічну неготовність до справи, за невідповідність
обраної лінії поведінки своїм можливостям, меті діяльності і ситуації.
Стаття 108. Строки провадження дізнання
У справі про злочин, що не є тяжким або особливо тяжким, дізнання
провадиться у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту
встановлення особи, яка його вчинила. Якщо таку особу не встановлено,
дізнання зупиняється з додержанням вимог, передбачених статтею 209 цього
Кодексу.
У справі про тяжкий або особливо тяжкий злочин дізнання провадиться у
строк не більше десяти днів з моменту порушення справи.
У разі обрання до підозрюваного запобіжного заходу у порядку,
передбаченому статтею 165-2 цього Кодексу, дізнання провадиться у строк
не більше п’яти діб з моменту обрання запобіжного заходу.
(Стаття 108 у редакції Закону № 3351-12 від 30.06.93, із змінами,
внесеними згідно із Законами № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 — набуває
чинності з 29.06.2001, № 2610-111 (2670-14) від 12.07.2001)
Стаття 109 467
Строки провадження дізнання:
по справах про тяжкі або особливо тяжкі злочини — 10 днів
з моменту порушення справи;
по справах про злочини, що не є тяжкими чи особливо тяж
кими,— до встановлення особи, що вчинила злочин (ст. 104 КПК
України), та у термін не більш 10 днів, починаючи з моменту вста
новлення особи, що вчинила злочин (ст. 108 КПК України).
При цьому у разі обрання до підозрюваного одного з передбачених у законі
запобіжних заходів у порядку, передбаченому статтею 165-2 КПК України,
дізнання провадиться у строк не більше п’яти діб з моменту обрання
запобіжного заходу.
Передбачені законом строки провадження дізнання є остаточними і
продовженню не підлягають.
Форми закінчення дізнання: передача справи слідчому; закриття справи.
Після передачі справи слідчому орган дізнання зобов’язаний виконувати
окремі доручення слідчого щодо провадження слідчих та розшукових дій, а
якщо у справі про тяжкий злочин особа, яка його вчинила, не була
встановлена,— здійснює оперативно-розшукові дії, не очікуючи вказівок
слідчого, аж до розкриття злочину.
У справах про злочини, що не є тяжкими, органи дізнання можуть в разі
невстановлення особи, яка вчинила злочин, призупинити провадження в
справі і вживати заходів до розкриття злочинів у порядку
оперативно-розшукової та адміністративної діяльності.
Стаття 109. Закінчення дізнання
Дізнання у справах закінчується складанням постанови про направлення
справи для провадження досудового слідства, яка затверджується
прокурором.
За наявності обставин, передбачених статтею 6 цього Кодексу, орган
дізнання закриває справу мотивованою постановою, копію якої в добовий
строк надсилає прокуророві.
(Стаття 109 в редакції Закону № 3351-12 від 30.06.93)
Дізнання закінчується складанням постанови про направлення справи для
проведення досудового слідства або постанови про закриття кримінальної
справи. Про прийняті рішення орган дізнання складає мотивовану
постанову, дотримуючись вимог ст. 130 КПК України.
Постанова про закриття справи виноситься відповідно до вимог ст. 6, 214
КПК України. З підстав, передбачених ст. 7-Ю, п.2 ст. 213 КПК України,
орган дізнання закривати справу не уповноважений.
Направляючи справу слідчому, порушену за ознаками тяжкого злочину, в
разі невстановлення особи, яка вчинила злочин, орган дізнання продовжує
здійснювати оперативно-розшукові заходи для розкриття злочину, не
очікуючи вказівок слідчого. В інших випадках оперативно-розшукова
діяльність здійснюється тільки за дорученням слідчого. При цьому важливо
пам’ятати, що у разі обрання до підозрюваного запобіжного заходу
дізнання провадиться у строк не більше п’яти діб з моменту обрання
запобіжного заходу.
— Стаття tin
Постанова про направлення справи для проведення досудовог слідства
підлягає затвердженню прокурором.
Стаття 110. Оскарження дій і постанов органів дізнання
Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскап
жені прокуророві. “‘
У разі надходження скарги прокурор зобов’язаний роз
глянути н протягом десяти днів і рішення по скаозї
повідомити скаржникові. у
Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаи
жені до суду. р~
Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої
інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті,
якщо інше не передбачено цим Кодексом.
(Стаття 110 в редакції Закону № 2857-12 від 15.12.92, іззмінами
внесеними згідно із Законом № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 —- набуває
чинності з 29.06.2001)
Глава 11 ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
Стаття 111. Провадження досудового слідства
Досудове слідство провадиться у всіх справах, за винятком справ про
злочини, зазначені у частині 1 статті 27 і статті 425 цього Кодексу, по
яких досудове слідство провадиться у випадках, коли злочин вчинено
неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не
може сама здійснювати свое право на захист, а також коли це визнає за
необхідне прокурор чи суд.
^Стаття 111 іззмінами,внесенимизгіднозУказамиПВР№2631-07 від 18.03.70, №
140-09 від 04.09.75, № 1593-09 від 22.12.76, № 6347-11 від 03.08.88, №
5822-11 від 29.04.88, № 6976-11 від 14.12.88, в редакції Закону №
3351-12 від 30.06.93)
Досудове слідство — кримінально-процесуальна діяльність слідчого за
порушеною та прийнятою ним до свого провадження кримінальною справою,
зміст якої полягає у збиранні, дослідженні, перевірці, оцінці та
використанні доказів, встановленні об’єктивної істини, провадженні
слідчих та інших процесуальних дій і самостійному застосуванні норм
права з метою захисту прав та законних інтересів людини, фізичних та
юридичних осіб, створенні умов для здійснення справедливого правосуддя.
Досудове слідство провадиться за всіма категоріями кримінальних справ,
за винятком справ приватного обвинувачення та злочинів, щодо яких закон
надає право протокольної форми досудової підготовки матеріалів (ст. 111,
425 КПК України). У справах неповнолітніх досудове слідство обов’язкове
в усіх випадках без винятку.
Завданнями органів досудового слідства є:
всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин справи при неухильному
дотриманні Конституції України, міжнародних норм права, чинного
законодавства для забезпечення розкриття злочинів, встановлення істини і
прийняття по кожній кримінальній справі обґрунтованого і законного
рішення;
прийняття необхідних заходів для запобігання та припинення порушень прав
і свобод громадян та інтересів суспільства;
забезпечення відшкодування збитку фізичним і юридичним особам, що
потерпіли від злочинів;
виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів, вжиття заходів
щодо їхнього усунення;
захист честі, гідності, прав і свобод громадян;
470 Стаття in
— відновлення в правах, відшкодування матеріальної і компенсація
моральної шкоди стосовно осіб, що постраждали від незаконного
затримання, арешту, притягнення до кримінальної відповідальності.
Досудове слідство провадиться слідчими органів внутрішніх справ
податкової міліції і слідчими органів безпеки та прокуратури.
Проблеми організації досудового розслідування.
Побудова правової держави передбачає непримиренну боротьбу зі
злочинністю, поліпшення якості роботи слідчих підрозділів.
Безпрецедентне зростання злочинності за останні десять років існування
незалежної держави обумовило значне збільшення навантаження на слідчих,
що і без того робить виконання функції розслідування ще тяжчою роботою.
Проблеми організації розслідування порушуються і все активніше
обговорюються в юридичній літературі1.
Однак криміногенна ситуація в державі залишається складною. За даними
ГСУ МВС України, у провадженні тільки слідчих органів внутрішніх справ
України в 2000 році знаходилось 460 687 кримінальних справ. До судів
направлено 185391 кримінальну справу, що на 5 529 справ, або 3,07%,
більше ніж у 1999 рсці. Для проведення додаткового розслідування було
повернуто 13 106 кримінальних справ, що становить відповідно 7,07% усіх
справ, направлених до суду.
За штатом слідчий апарат органів внутрішніх справ нараховував у 2001
році лише 9,5 тисяч фахівців. За розрахунками, для якісного
розслідування всіх кримінальних справ, порушуваних щороку, необхідно
збільшити слідчий апарат щонайменше в 2,5 рази.
Реальне навантаження на одного фактично працюючого слідчого більше ніж у
три з половиною рази перевищує норму науково обґрунтованого
навантаження. В середньому у провадженні одного слідчого знаходиться до
100 справ.
Слідчі мають справу не тільки з безліччю кримінальних справ, а й зі
значними матеріальними труднощами в організації своєї роботи.
З іншого боку, слідчий — учасник кримінального процесу, який перебуває в
центрі суперечностей сторін, і будь-які його дії стають об’єктом
пильного вивчення учасниками кримінально-процесуальних правовідносин:
наглядає прокурор, контролює суд та начальник слідчого підрозділу,
пильнує обвинувачений і захисник, з нетерпінням чекає і вдивляється в
його діяльність потерпілий.
1 Обиход М. Слідчий апарат і боротьба з організованою злочинністю ‘/
Вісник прокуратури.- 1999.- №1.— С.40-44; Коляда П. В. Який
Кримінально-процесуальний кодекс України потрібен слідчим // Юридичний
вісник України.— 2001.— №9—11; Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне
право України.— Кл Юрінком Інтер, 1999.— С 39-41, 124-125, 233-236;
Грузінова Т.Е. Особливості розслідування кримінальних справ про злочини,
скоєні організованими злочинними групами //Теорія та практика
криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у
сучасних умовах.— 4.1.— К.-. НАВСУ, 2001.— С. 150— 153; Гуляев А. П.
Следователь в уголовном процессе.— М., 1981; Півненко В. Досудове
слідство: проблеми теорії та практики // Право України. – 1998.— № 2.— С
76-77; Томин В. Т. Острые углы уголовного судопроизводства.— М., 1991.
С0аття_И_1 ( 471
Негативні реалії призвели до падіння престижності професії слідчого
серед юристів. На 2001 рік лише 65 відсотків фахівців слідчого апарату
органів внутрішніх справ мають вищу юридичну освіту1- Залишається
високою плинність кадрів. У 2000 році на службу в слідчі підрозділи було
прийнято 924 особи з вищою юридичною освітою, а звільнено 1254.
Проте, дивує сам розмах застосування кримінальної відповідальності.
Протягом дванадцята років (1986— 1997 pp.) в Україні всього було
зареєстровано 5 млн 850 тис. 103 злочини, засуджено до різних видів
покарання 2 млн 51 тис. 689 осіб. При цьому в середньому за рік до
позбавлення волі засуджувалось 486 тис. осіб (35% від усіх
покарань)2.
Такі масштаби кримінальних репресій не можуть сприйматись позитивно.
Вражають такі цифри. Якщо на 100 000 населення кількість ув’язнених осіб
становить: в Словенії — 40, в Італії — 50, в Норвегії та Фінляндії — 55,
в Данії — 65, в Франції — 90, в Німеччині — 96, то в Україні — 415, що
трошки менше, ніж в одній із найкримінальніших країн (у США — 645)3.
Що ж робити? Насамперед неухильно й далі, реалізуючи ідеї гуманізму,
продовжувати скромно розпочату прийняттям нового Кримінального кодексу
України декриміналізацію малозначних злочинів, встановивши за такі
діяння адміністративну відповідальність. Декриміналізація має бути
поміркованою, але ширшою. Це дасть змогу зменшити сферу застосування
позбавлення волі, не поміщати багатьох людей до в’язниці, яка мало кого
перевиховала. Часто, навпаки, особа, за малозначний злочин засуджуючись
до позбавлення волі, піддається впливу кримінального середовища і його
авторитетів та виходячи на волю стає якщо не на шлях скоєння нових
злочинів, то на шлях сприяння іншим злочинцям. Правоохоронні органи тим
самим “необачно готують потенційні кадри для організованої злочинності”.
На сьогодні в Україні, як зазначає Пленум Верховного Суду України,
рівень застосування позбавлення волі є найвищим серед країн Європи. Якщо
в 1990 році було позбавлено волі близько 35 тисяч осіб, то в 2000 р. —
майже 83 тисячі, при цбому понад 48 тисяч, або 58,7% від загальної
кількості,— строком від одного до трьох років, і понад 12 тисяч (14,6%)
— лише до одного року4. Можна допустити, що останні 12 тисяч — це
злочини невеликої
Коляда П. В. Який Кримінально-процесуальний кодекс України потрібен
слідчим // Юридичний вісник України.— 2001.— № 9—11.
Див.’. Лунев В. В. Преступность 20 века. Мировой криминологический
анализ.— М., 1997.— С. 441 — 442; Дрьомін В. Інститут апробації в
зарубіжному законодавстві // Вісник прокуратури.— 2001.— № 3.— С. 97-98.
Див.-. Список світової тюремної популяції / Дослідницькі результати
Міністерства внутрішніх справ Великої Британії.— Лондон, 1999.— № 88.
Про стан здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції в 2000 р. та
заходи щодо його вдосконалг-.шя з метою реалізації положень Конституції
України // Вісник Верховного Суду України.— 2001.— № І.— С 6.
iZЈ . Стаття tit
тяжкості, а більшість із засуджених могли б бути виправданими бо
позбавлення волі.
Зменшення кількості кримінальних справ зменшить умови для розвитку
криміногенних факторів, понизить навантаження на слідчих, дасть їм змогу
зосередити зусилля на роботі з розслідування тяжких злочинів.
Якщо нині для розслідування порушених кримінальних справ виникає потреба
збільшити штатну чисельність слідчого апарату додатково на 20 тисяч
одиниць, то при реалізації цих підходів збільшення або зовсім стане
непотрібним, або ж має бути значно меншим, що зменшить і затрати на
утримання правоохоронних органів.
Спроба вирішити цю проблему деякою мірою зроблена при прийнятті нового
Кримінального кодексу України. Але при цьому вбачається нерішучість і
непослідовність. Наприклад, значно пом’якшивши кримінальну
відповідальність за розкрадання в особливо великому розмірі та
хабарництво, відмінивши кримінальну відповідальність за наклеп,
законодавець встановлює кримінальну відповідальність за проституцію!?
Особисто я прибічник більш рішучих і радикальних кроків у бік
гуманізації кримінального законодавства та декриміналізації щодо
малозначних злочинних діянь і збереження сурової відповідальності за
тяжкі злочини.
Для розв’язання багатьох проблем розслідування необхідно вжити заходів
як щодо вдосконалення організації і процесуальної форми діяльності
слідчого, так і щодо поліпшення кримінальної політики взагалі,
вдосконалення організації слідчих підрозділів та статусу слідчого.
В юридичній науці висловлено пропозиції та сформульовано проекти, що
передбачають об’єднання всіх слідчих підрозділів у єдине відомство, яке
іменують або слідчим комітетом, або державним агентством розслідувань.
Ці пропозиції виникають у зв’язку з наявністю реальних невирішених
проблем у діяльності слідчих підрозділів.
На нашу думку і думку багатьох фахівців1, на даному етапі розвитку нашої
державності слід створити єдиний слідчий комітет при Міністерстві
внутрішніх справ України, що повинно забезпечити, з одного боку,
збереження існуючого потенціалу слідчих підрозділів ОВС України, їх
кадрового та матеріально-технічного забезпечення й існуючої системи
взаємодії з оперативними підрозділами, а в той же час сприятиме більш
суттєвому виключенню з практики втручання органу дізнання в процесуальну
діяльність слідчих.
Тертышник В. М. Установление объективной истины в уголовном процессе
//Правовые и специальные средства охраны собственности.— Харьков, 1989.—
С.68 —72; Тертышник В. М. Доказательства и доказывание в советском
уголовном процессе.— Харьков, 1992.— С. 7—10; Коляда П. В. Який
Кримінально-процесуальний кодекс України потрібен слідчим // Юридичний
вісник України.— 2001.— №9—11.
гтаття 111 473
Начальник слідчого підрозділу, на наш погляд, має призначатись на свою
посаду Президентом України за згодою з Верховною радою України.
Призначення і звільнення з посади слідчого має здійснюватись Указом
Президента України.
На слідчих та оперативних працівників слід поширити статус
недоторканності аналогічно статусу недоторканності суддів.
Безумовно, право розслідування кримінальних справ має бути збережене за
прокурором.
Доцільно скасувати в органах внутрішніх справ штатні підрозділи
дізнання, які фактично виконують функції слідчих, за рахунок чого
збільшити чисельність слідчого апарату.
Слід об’єднати всі підрозділи оперативно-розшукової юрисдикції МВС у
єдину організацію — кримінальну міліцію, яка б підпорядковувалась тільки
Міністерству внутрішніх справ України та була виведена з будь-якого
підпорядкування місцевим органам влади; призначення і звільнення з
посади слідчого здійснювати Указом Президента України; на слідчих та
оперативних працівників слід поширити статус недоторканності аналогічно
статусу недоторканності суддів.
Загальні положення досудового розслідування — це визначені законом на
основі принципів кримінального процесу найбільш основні положення,
правила, які віддзеркалюють характерні риси та особливості досудового
розслідування як стадії і своїми вимогами спонукають органи дізнання й
досудового слідства до швидкого, раціонального, всебічного, повного та
об’єктивного дослідження всіх обставин справи, виконання всіх завдань
кримінального процесу, що є на даній стадії.
Загальними умовами досудового слідства є: слідчі органи здійснюють свої
повноваження незалежно від якогось відомчого або місцевого впливу;
досудове слідство ведеться на принципах справедливості, гуманізму,
рівноправності громадян перед законом, незалежно від соціального,
національного і расового походження, майнового, службового або іншого
положення, віросповідання і політичних переконань; запобіжні заходи
застосовуються у випадках крайньої необхідності, коли при цьому шкода,
що запобігається, явно більша від тієї, що заподіюється застосуванням
примусових заходів.
Крім цього, до загальних положень досудового розслідування належать такі
правила.
Своєчасний початок розслідування. Розслідування провадиться негайно
після порушення справи і в стислі, передбачені законом строки.
Строки досудового слідства. Досудове слідство має бути закінчене
протягом двох місяців з моменту порушення кримінальної справи, а якщо на
цей період особа, яка вчинила злочин, не була відома, то з моменту
встановлення особи, яка вчинила злочин, до моменту направлення справи
прокурору з обвинувальним висновком або з постановою про передачу справи
до суду для розгляду питання про застосування примусових заходів
медичного характеру або до закриття чи зупинення провадження у справі.
Стаття 111
Згідно з ч. 5 ст. 120 КПК України перебіг строку слідства в сппа вах, в
яких не встановлено особу, що вчинила злочин, починаєтье” з дня
встановлення особи, яка вчинила злочин.
Районний, міський прокурор, військовий прокурор армії, флотилії,
з’єднання, гарнізону та прирівняний до них прокурор можуть продовжити
цей строк у разі неможливості закінчити розслідування у зазначений вище
строк — до трьох місяців.
В особливо складних справах, на підставі мотивованої постанови слідчого,
строк досудового слідства може бути продовжений сто шести місяців
прокурором Автономної Республіки Крим, прокурором області, прокурором
міста Києва, військовим прокурором округу, флоту та прирівняним до них
прокурором або їх заступниками.
Подальше продовження строку досудового слідства можливе лише у
виняткових випадках Генеральним прокурором України або його
заступниками.
При продовженні строків розслідування у справах, в яких обвинувачений
взятий під варту, необхідно враховувати строки взяття під варту та той
факт, що їх продовження віднесено до компетенції суду (див. положення
ст. 156 і 165-3 та коментарі до них).
При поверненні судом справи для провадження додаткового слідства, а
також при відновленні слідства по зупиненій справі строк додаткового
розслідування встановлюється прокурором, який здійснює нагляд за
слідством, у межах одного місяця з моменту прийняття справи до
провадження. Подальше продовження вказаного строку провадиться на
загальних засадах.
Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами
кримінальної справи при обчисленні строку попереднього слідства не
враховується.
Процесуальна самостійність і незаможність слідчого — один із принципів
стадії досудового розслідування. Ніхто, крім прокурора, начальника
Головного слідчого підрозділу (управління, відділу, відділень, старшого
групи), їхніх заступників, у межах повноважень, визначених
Кримінально-процесуальним кодексом і функціональними обов’язками, не
може витребувати матеріали, на підставі яких слідчим відмовлено у
порушенні кримінальної справи, чи саму кримінальну справу для перевірки
чи яким-небудь іншим засобом втручатися в процесуальну діяльність
слідчого.
Втручання в цю діяльність із метою перешкоджати всебічному, повному й
об’єктивному дослідженню обставин справи або домогтися прийняття по ній
незаконного рішення неприпустимо і спричиняє відповідальність,
передбачену законодавством України.
Всебічне, повне та об’єктивне дослідження обставин справи. Слідчий
зобов’язаний вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного,
повного й об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті
обставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, а
також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність.
Слідчий не має права перекладати обов’язок доказування на
обвинуваченого. Забороняється домагатись показань обвинуваченого та
інших осіб, які беруть участь у
гтаття 111 475
праві, шляхом насильства, погроз, шантажу, обіцянок винагороди и інших
незаконних заходів.
Слідство нерідко називається попереднім тому, що передує судовому
розслідуванню та судовому розгляду справи. Попередній характер
розслідування не знижує вимог до його якості, не виклю-чаЄ обов’язку
слідчого вжити заходів до вирішення всіх завдань кримінального процесу
за винятком основного питання — здійснення правосуддя, та зробити свій
висновок щодо всіх питань кримінальної справи.
У процесі досудового слідства слідчий зобов’язаний встановити наявність
або відсутність ознак складу злочину, визначити його кваліфікацію,
зробити свій висновок про наявність доказів для пред’явлення
обвинувачення, довести обставини, які належать до предмета доказування,
та створити тим самим необхідні передумови для правильного вирішення
справи судом. Матеріали, зібрані в ході досудового розслідування,
слугують основою судового розгляду. Ефективність діяльності суду значною
мірою залежить від якості досудового слідства. Суд при розгляді справи
не може вийти за рамки пред’явленого слідчим обвинувачення й
обвинувального висновку досудового слідства. Всі матеріали слідчої
справи досліджуються в судовому засіданні. Судове слідство починається з
оголошення обвинувального висновку слідчого. Судова практика свідчить,
що трапляються випадки, коли похибки досудового слідства стають джерелом
судових помилок.
Усі слідчі, незалежно від відомчої належності, виконують єдину функцію,
мають єдиний статус, у своїй практичній діяльності керуються єдиним
кримінально-процесуальним законодавством.
Роз’яснення та забезпечення прав учасникам процесу та їх безпеки.
Слідчий зобов’язаний роз’яснити особам, що беруть участь у справі, їхні
права і забезпечити можливість здійснення цих прав та вжити заходів щодо
забезпечення безпеки учасників процесу.
Недопустимість розголошення даних досудового слідства. Дані досудового
слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому
обсязі, в якому вони визнають можливим. У необхідних випадках слідчий
попереджає свідків, потерпілого, цивільного позивача, цивільного
відповідача, захисника, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а
також інших осіб, які присутні при провадженні слідчих дій, про
обов’язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства.
Винні в розголошенні даних досудового слідства несуть відповідальність
за ст. 387 Кримінального кодексу України.
Зокрема, згідно зі статтею 387 Кримінального кодексу України
“розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила
дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання
особою, попередженою в установленому законом порядку про обов’язок не
розголошувати такі дані,— карається штрафом від п’ятдесяти до ста
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на
строк до двох років. Розголошення даних досудового слідства або
дізнання, вчинене суддею, прокурором, слідчим, працівником органу
дізнання, оперативно-розшуко-вого органу незалежно від того, чи брала ця
особа безпосередньо
476 ____ Стаття Ц і
участь у досудовому слідстві чи дізнанні, якщо розголошені дані
ганьблять людину, принижують її честь і гідність,— карається штрафом від
ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до
шести місяців, із позбавленням права обіймати певні посади, або
займатися певною діяльністю на строк до трьох років”.
Залучення понятих, спеціалістів, перекладачів та громадськості до участі
в процесі. При провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні осіб і
предметів для впізнання, відтворенні обстановки й обставин події, опису
майна та проведенні інших дій, якщо це необхідно для забезпечення
достовірності доказів та захисту прав і свобод людини, слідчий
забезпечує присутність не менше двох понятих. Як поняті запрошуються
особи, не заінтересовані в справі.
Понятими не можуть бути потерпілий, родичі підозрюваного,
обвинуваченого, потерпілого, працівники органів дізнання і досу-дового
слідства.
Поняті, присутні при провадженні зазначених вище слідчих дій,
засвідчують своїми підписами відповідність записів у протоколі виконаним
діям. Зауваження понятого з приводу проведених слідчих дій підлягають
обов’язковому занесенню до протоколу.
Залучення перекладача. Особам, що беруть участь у справі і не володіють
мовою, якою провадиться слідство, забезпечується право робити заяви,
давати показання, заявляти клопотання рідною мовою і користуватися
послугами перекладача, в тому числі при ознайомленні з усіма матеріалами
справи.
Слідчі документи можуть вручатись обвинуваченому в перекладі на його
рідну мову або іншу мову, якою він володіє, а обвинувальний висновок —
обов’язково. Перекладач, особа, запрошена до участі в процесі для
роз’яснення знаків німого або глухого, повинні з’явитися за викликом
слідчого та зробити повно і точно доручений йому переклад.
Участь спеціаліста при проведенні слідчих дій. У необхідних випадках для
участі у проведенні слідчої дії може бути залучений спеціаліст — особа,
яка володіє необхідними спеціальними знаннями, вміннями чи навичками.
Виклик слідчим спеціаліста є обов’язковим для керівника підприємства,
установи чи організації, де працює спеціаліст.
Слідчий має право через пресу, радіо, телебачення інформувати населення
про обставини вчиненого злочину для притягнення громадськості до його
розкриття.
З метою успішного вирішення завдань, що ставляться перед слідчими
підрозділами органів внутрішніх справ, відповідно до
кримінально-процесуального законодавства та наказу МВС України № 745 від
25 листопада 1992 року слідчі можуть залучати окремих громадян до
виконання обов’язків громадських помічників слідчого.
Документування та технічне документування в стадії досудо-вого
розслідування. Документування процесуальної діяльності — один із
принципів кримінального процесу, який знаходить особливо ст.ійке
виявлення в стадії досудового розслідування, де кожен
fmammn 111 477
процесуальний акт — дія чи рішення — має безумовно фіксуватись
відповідних, передбачених для цього законом процесуальних документах:
дії в протоколах, рішення в постановах, окремих дорученнях, запереченнях
на вказівки прокурора чи начальника слідчого підрозділу, чи в
обвинувальному висновку. Документування дозволяє надійно закріпити
докази, забезпечити встановлення істини, захист прав і свобод людини.
Документування надає можливість ефективного прокурорського нагляду і
процесуального контролю, представляє можливість учасникам процесу
ознайомитись по завершенні слідства та в суді з кримінальною справою і
вжити заходів для захисту своїх прав і законних інтересів. Цим завданням
сприяє і технічне документування, можливості якого розширюються з
розвитком техніки.
Відповідно до ст. 85 КПК України в протоколі про кожну слідчу дію
повинні бути зазначені: місце і дата його складання; посади і прізвища
осіб, що провадять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні
слідчої дії, адреси цих осіб; роз’яснення їх прав і обов’язків, зміст
проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для
справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою
нерозголошення даних про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у
протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170,
171, 173 та 176 КПК України, обмежуються відомості про цю особу в
порядку, передбаченому статтею 52-3 КПК України. Протокол зачитується
всім особам, які брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їм
роз’яснюється їх право робити зауваження. Зазначені особи можуть
ознайомитися з протоколом особисто. Вставки і поправки повинні бути
застережені в протоколі перед підписами.
Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а
також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які
були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо хто-небудь з
цих осіб через фізичні вади або з інших причин не може особисто
підписати протокол, то для підписання протоколу запрошується стороння
особа. До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали
звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші
матеріали, які пояснюють його зміст. Коли особа, що брала участь у
проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це
зазначається в протоколі і стверджується підписом особи, яка провадила
слідчу дію.
Технічне документування. Звукозапис може застосовуватися при допиті
обвинуваченого свідка і проведенні будь-яких інших слідчих дій. При
проведенні слідчих дій з застосуванням звукозапису про це повідомляються
всі учасники слідчої дії до її початку. Фонограма повинна відбивати весь
хід слідчої дії. Повторення спеціально для звукозапису будь-якої частини
слідчої дії в ході її проведення не дозволяється. Перед закінченням
слідчої дії звукозапис повністю відтворюється учасникам цієї дії.
Висловлені ними зауваження і доповнення до звукозапису заносяться на
фонограму.
Проведення звукозапису не виключає вимогу про необхідність складання
письмового протоколу слідчої дії. В протоколі повинно бути також
зазначено про застосування звукозапису і повідомлен-
ii° Стаття т
ня про це учасників слідчої дії, про технічні засоби та умови зву
козапису, про відтворення звукозапису учасникам слідчої дії та Ьс заяви
з приводу застосування звукозапису.
Кінозйомка, відеозапис відповідно до ст. 85-2 КПК України можуть
застосовуватися при проведенні огляду, обшуку, відтворенні обстановки й
обставин події та при проведенні інших слідчих дій Учасники слідчої дії
повідомляються про застосування кінозйомки відеозапису до початку цієї
дії. Після зйомки, запису та виготовлення кінострічки, відеострічки вони
демонструються всім учасникам слідчої дії, про що складається окремий
протокол. Процесуальне оформлення застосування кінозйомки, відеозапису і
демонстрування кінострічки, відеострічки при проведенні іншої слідчої
дії пред’явленні матеріалів справи в зв’язку з закінченням досудового
розслідування провадиться відповідно до згаданих вище правил.
Здійснення прокурорського нагляду та процесуального контролю за
законністю при проведенні досудового розслідування.
Прокурорський нагляд та процесуальний контроль з боку начальника
слідчого підрозділу є одним з основних положень стадії досудового
розслідування. Прокурор не тільки забезпечує підтримку обвинувачення в
суді, а відповідно до ст. 121 Конституції України здійснює нагляд за
додержанням законів органами дізнання та досудового слідства, який
спрямований на досягнення завдань кримінального процесу, забезпечення
встановлення істини, захисту прав і свобод людини, правильного
застосування закону для того, щоб кожен злочинець був би притягнутий до
відповідальності і ні один невинний не був би покараний, ні одній особі
не було б безпідставно завдано шкоди.
Вказівки прокурора органам дізнання і досудового слідства у зв’язку з
порушенням і розслідуванням ними кримінальних справ, дані в порядку,
передбаченому цим Кодексом, є для цих органів обов’язковими. Оскарження
одержаних вказівок вищому прокуророві не зупиняє їх виконання, за
винятком випадків, передбачених частиною 2 статті 114 КПК України.
Судовий контроль здійснюється за діями і рішеннями, які стосуються тих
чи інших обмежень прав і свобод людини. Суд санкціонує арешт, обшук
житла чи іншого володіння особи, виїмку поштово-телеграфної
кореспонденції, зняття інформації з технічних каналів зв’язку, поміщення
особи в психіатричний заклад закритого типу для проведення експертизи,
поміщення особи в віці від 11 років до віку, з якого можлива кримінальна
відповідальність за злочин, у приймач-розподільник строком на один
місяць згідно зі ст. 7-3 КПК України.
Повноваження начальника слідчого відділу. Згідно зі ст. 114-1 КПК
України, начальник слідчого відділу здійснює контроль за своєчасністю
дій слідчих з розкриття злочинів і запобігання їм, вживає заходів до
найбільш повного, всебічного й об’єктивного провадження досудового
слідства в кримінальних справах.
Начальник слідчого відділу має право: перевіряти кримінальні справи,
давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про
притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг
обвинувачення, про направлення справи, про про-
Статпія_и2 479
-адження окремих слідчих дій, передавати справу від одного Одного
іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати
участь у провадженні досудового слідства та особис-„о провадити досудове
слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.
Вказівки начальника слідчого відділу в кримінальній справі даються
слідчому у письмовій формі і є обов’язковими для виконання. Оскарження
цих вказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків,
передбачених частиною другою статті 114 КПК України.
Вказівки прокурора в кримінальних справах, які дані відповідно до
правил, встановлених цим Кодексом, обов’язкові для начальника слідчого
відділу. Оскарження цих вказівок вищому прокуророві не зупиняє їх
виконання.
Постанови слідчого і можливість їх оскарження. Про рішення, прийняті
слідчим під час провадження досудового слідства, слідчий складає
мотивовану постанову. У постанові зазначається місце і час її складання,
посада особи, що виносить постанову, її прізвище, справа, в якій
провадиться слідство, й обґрунтування прийнятого рішення, а також стаття
цього Кодексу, на підставі якої прийнято рішення. Копія основних рішень
слідчого направляється протягом доби прокурору.
Постанови слідчого можуть бути оскаржені прокурору особами, інтересів
яких вони торкаються. Скарги можуть бути як письмові, так і усні.
Відповідно до ст. 234 КПК України усні скарги слідчий заносить до
протоколу. Слідчий зобов’язаний протягом доби направити прокуророві
скаргу, що надійшла до нього, разом із своїми поясненнями. Подача скарги
не зупиняє виконання дії, яка оскаржується, коли це не визнає за
потрібне слідчий або прокурор.
Згідно зі статтею 235 КПК України прокурор протягом трьох днів після
одержання скарги зобов’язаний розв’язати її і повідомити про результати
скаржника. Скаргу і копію повідомлення про результати розв’язання її
приєднують до справи. Відмова у задоволенні скарги повинна бути
мотивована. Рішення прокурора може бути оскаржене вищому прокуророві.
Будь-які рішення слідчого можуть бути оскаржені до суду.
Стаття 112. Підслідність
У справах про злочини, передбачені статтями 115, 116, 117, 118, 119,
120, 132. 137, 140, 141, 142, 143, 144, 145, 146, 152, 157, 158, 159,
160, 161, 162, 163, 166, частиною 2 статті 168, статтями 170, 171, 172,
173, 175, частиною 3 статті 176, статтями 182, 183, частиною 2 статті
184, статтями 191, 209, 210, 211, 230, 233, 234, 235, 236, 237, 238,
244, 253, 255, 256, 257, 271, 272, 273, 274, 275, 276, 281, 335, 336,
337, 338, 342, 343, 344, 345, 346, 347, 348, 349, 350, 351, 352, 353,
359, 364, 365, 366, 367, 368, 369, 370, 371, 372, 373, 374, 375, 376,
377, 378, 379, 380, 381, 382, 383, 392, 397, 398, 399, 400, 402, 403,
404, 405, 406, 407, 408, 409, 410, 411, 412, 413, 414, 415, 416, 417,
418, 419, 420, 421, 422, 423, 424, 425, 426, 427, 428, 429, 430, 431,
432, 433, 434, 435, 438, 439, 441, 445 Кримінального кодексу України
(2341-14), а також у всіх справах про злочини, вчинені службовими
особами, які займають особли-
480 Стаття in
во відповідальне становище, відповідно до частин першої статті 9 Закону
України “Про державну службу” (3723-12) та особами, посади яких
віднесено до 1-3 категорії посад, працівниками правоохоронних органів
досуі дове слідство провадиться слідчими прокуратури. За постановою
Генерального прокурора України, його заступників, прокурора області та
прирівняних до них прокурорів слідчими прокуратури можуть розслідуватися
й інші злочини.
У справах про злочини, передбачені статтями 121, 122 123, 124, частиною
2 статті 126, статтями 127, 128, 129, 130І 131, частинами 2 і 3 статті
133, статтями 134, 135, 136, 138* 139, 147, 148, 149, 150, 151, 153,
154, 155, 156, 165, 167, частиною 1 статті 168, статтями 169, 174,
частинами 1 і 2 статті 176, статтями 177, 178, 179, 180, 181, частиною 1
статті 184, частинами 2, 3, 4, 5 статті 185, частинами 2, З, 4, 5 статті
186, статтею 187, частинами 2 і 3 статті 188, статтею 189, частинами 2,
3, 4 статті 190, статтями 192, 193, частиною 2 статті 194, статтями 195,
196, 197, 198, 199, 200, частиною 2 статті 202, частиною 2 статті 203,
статтею 204, частиною 2 статті 205, статтями 206, 207, 209, частиною 2
статті 213, статтями 214, 215, 217, 219, 220, 221, 222, 223, 224,
частиною 2 статті 225, частиною 2 статті 226, статтями 227, 228, 229,
231, 232, 233, 234, 235, 239, 240, 241, 242, 243, частиною 2 статті 245,
частиною 2 статті 248, частиною 2 статті 249, статтями 251, 252, 254.
259, 261, 262, 263, 264, 265, 266, 267, 268, 269, 270, 277, 278, 279,
280, 281, 282, 283, 284, 285, 286, 287, 288, 289, 290, 291, 292. 293,
295, частинами 2, З, 4 статті 296, статтями 297, 298, 299, 300, 301,
302, 303, 304, 306, 307, 308, 309, 310, 311, 312, 313, 314, 315, 316,
317, 318, 319, 320, 321, 322, 323, 324, 325, 326, 327, 339, 340, 341,
344, 352, 354, 355, 357, 358, 360, 361, 362, 363, 389, 390, 391, 393,
394, 396 Кримінального кодексу України, а також у всіх справах про
злочини, вчинені неповнолітніми, досудове слідство провадиться слідчими
органів внутрішніх справ.
У справах про злочини, передбачені статтями 109, ПО, 111, 112, 113, 114,
201, 209, 255, 258, 260, 261, 294, 305, 328, 329, 330, 331, 332, 333,
334, 436, 437, 438, 439, 440, 441, 442, 443, 444, 446, 447 Кримінального
кодексу України, досудове слідство провадиться слідчими органів Служби
безпеки України.
У справах про злочини, передбачені статтями 204, 207, 208, 209,
частинами 2, 3, 4 статті 212, статтями 216, 218 Кримінального кодексу
України, досудове слідство провадиться слідчими податкової міліції.
Якщо під час розслідування цих злочинів будуть встановлені злочини,
передбачені статтями 191, 192, 200, 201, 202, 203, 205, 213, 215, 219,
220, 221, 222, 255, 358, 364, 366, 367 Кримінального кодексу України,
вчинені особою, щодо якої ведеться слідство, або іншою особою, якщо вони
пов’язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться слідство,
вони розслідуються слідчими податкової міліції.
У справах про злочини, передбачені статтями 384, 385, 386, 387, 388, 396
Кримінального кодексу України, досудове слідство провадиться тим
органом, до підслідності якого належить злочин, у зв’язку з яким
порушено дгну справу.
112 481
Якщо під час розслідування кримінальної справи буде встановлено інші
злочини, вчинені особою, щодо якої ведеться слідство, або іншою особою,
якщо вони пов’язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться
слідство, і які не підслідні тому органу, який здійснює у справі
досудове слідство, то у разі неможливості виділення цих матеріалів в
окреме провадження прокурор, який здійснює нагляд за досудовим
слідством, своєю постановою визначає підслідність всіх цих злочинів.
(Стаття 112 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 18.11.63
(677а-06), від 18.01.66, № 1879-08 від 03.07.73, № 2718-08 від 17.06.74,
№ 3086-09від 16.02.78, № 2942-10від24.12.81, № 6591-Ювід
№ 6834-10 від 16.04.84, № 8627-10 від 20.03.85, № 704-11 від
№ 1432-11 від 10.12.85, № 2444-11 від 27.06.86, № 2753-11 від
№ 4392-11 від 31.07.87, № 4452-11 від 21.08.87, № 4981-11 від
№ 4995 від 01.12.87, № 5397-11 від 10.02.88, № 5723-11 від
№ 6976-11-від 14.12.88, № 7226-11 від 06.03.89, № 7373-11 від
№ 7617-11 від 16.06.89, № 8711-11 від 19.01.90, № 8918-11 від
№ 9092-11 від 20.04.90, № 9166-11 від 04.05.90, № 596-12 від
№ 597а-12 від 26.12.90, № 647-12 від 18.01.91, № 661-12 від
№ 1255-12 від 25.06.91, № 1434а-12 від 25.08.91, Законом УРСР № 1255-12
від 03.07.91, Законами № 1564-12 від 18.09.91, № 1974-12 від 12.12.91, №
2354-12 від 15.05.92, № 2468-12 від 17.06.92, № 2547-12 від 07.07.92, №
2613-12 від 17.09.92, № 2703-12 від 16.10.92, № 2935-12 від 26.01.93, №
2936-12 від 26.01.93, № 2947-12 від 28.01.93, № 3039-12 від 03.03.93, №
3331-12від 30.06.93, № 3582-12 від 11.11.93, № 3785-12 від 23.12.93, №
3888-12 від 28.01.94, № 4043-12 від 25.02.94, № 218/94-ВР від 20.10.94,
№ 246/94-ВР від 15.11.94, № 299/94-ВР від 16.12.94, № 64/95-ВРвід
15.02.95, Ns 282/95-ВРвід 11.07. 95, 323/96-ВР від 12.07.96, № 386/96-ВР
від 01.10.96, Ns 388/96-BP від 02.10.96, №№530/96-ВРвід 20.11.96, №
44/97-ВРвід 05.02.97, Ns 552/97-ВРвід 07.10.97, № 85/98-ВР від 05.02.98,
№ 210/98-ВР від 24.03.98, 1288-XIV (1288-14) від 14.12.99, Ns 1381-XIV
(U81-14) від 13.01.2000, №1945-111 від 14.09.200,
№1981-111від21.09.2000, №2670-111 від 12.07.2001)
Підслідність — це сукупність встановлених законом ознак кримінальних
справ, відповідно до яких встановлюється конкретний слідчий орган,
компетентний проваджувати досудове слідство.
Розрізняють предметну (родову), персональну, альтернативну,
територіальну підслідність та підслідність за зв’язком справ.
За предметною підслідністю залежно від характеру злочину і його
кваліфікації розмежовується компетенція слідчих органів і визначається,
хто з них буде проваджувати розслідування: слідчі прокуратури, МВС,
податкової міліції чи служби безпеки.
Слідчими органів Служби безпеки України провадиться розслідування
злочинів проти основ національної безпеки, проти миру, безпеки людства
та міжнародного правопорядку, справи щодо контрабанди, терористичних
актів та інших тяжких злочинів, визначених у законі. Слідчим органів
Служби безпеки України підслідні справи про злочини, які передбачені:
Статтею 109 — Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення
конституційного ладу або на захоплення державної влади
Статтею 110 — Посягання на територіальну цілісність і недоторканність
України
Статтею 111 — Державна зрада
16 Тертишник
_ . Стаття п?
Статтею 112 — Посягання на життя державного чи громадсько го діяча
Статтею 113 — Диверсія
Статтею 114 — Шпигунство
Статтею 201 — Контрабанда
Статтею 209 — Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна,
здобутих злочинним шляхом
Статтею 255 — Створення злочинної організації
Статтею 258 — Терористичний акт
Статтею 260 — Створення не передбачених законом воєнізованих або
збройних формувань
Статтею 261 — Напад на об’єкти, на яких є предмети, що становлять
підвищену небезпеку для оточення
Статтею 294 — Масові заворушення
Статтею 305 — Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх
аналогів або прекурсорів
Статтею 328 — Розголошення державної таємниці
Статтею 329 — Втрата документів, що містять державну таємницю
Статтею 330 — Передача або збирання відомостей, що становлять
конфіденційну інформацію, яка є власністю держави
Статтею 331 — Незаконне перетинання державного кордону
Статтею 332 — Незаконне переправлення осіб через державний кордон
України
Статтею 333 — Незаконне вивезення за межі України сировини, матеріалів,
обладнання, технологій для створення зброї, а також військової та
спеціальної техніки
Статтею 334 — Порушення правил міжнародних польотів
Статтею 436 — Пропаганда війни
Статтею 437 — Планування, підготовка, розв’язування та ведення
агресивної війни
Статтею 438 — Порушення законів та звичаїв війни
Статтею 439 — Застосування зброї масового знищення
Статтею 440 — Розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут,
транспортування зброї масового знищення
Статтею 441 — Екоцид
Статтею 442 — Геноцид
Статтею 443 — Посягання на життя представника іноземної держави
Статтею 444 — Злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист
Статтею 446 — Піратство
Статтею 447 — Найманство.
Слідчим прокуратури Підслідні справи про злочини проти життя, прав і
свобод людини, проти правосуддя, встановленого порядку несення
військової служби, злочини у сфері службової діяльності та інші найбільш
тяжкі злочини, а саме злочини, які передбачені:
Статтею 115 — Умисне вбивство
Статтею 116 — Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного
хвилювання
483
Стаття 112
Статтею 117 — Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої
дитини
Статтею 118 — Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або
у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця
Статтею 119 — Вбивство через необережність Статтею 120 — Доведення до
самогубства
Статтею 132 — Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на
виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби
Статтею 137 — Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та
здоров’я дітей
Статтею 140 — Неналежне виконання професійних обов’язкі» медичним або
фармацевтичним працівником Статтею 141 — Порушення прав пацієнта Статтею
142 — Незаконне проведення дослідів над людиною Статтею 143 —
Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або
тканин людини Статтею 144 — Насильницьке донорство
Статтею 145 — Незаконне розголошення лікарської таємниці Статтею 146 —
Незаконне позбавлення волі або викрадення людини
Статтею 152 — Зґвалтування
Статтею 157 — Протидія здійсненню виборчого права Статтею 158 —
Неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів
або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення
результатів виборів Статтею 159 — Порушення таємниці голосування Статтею
160 — Порушення законодавства про референдум Статтею 161 — Порушення
рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності
або ставлення до релігії Статтею 162 — Порушення недоторканності житла
Статтею 163 — Порушення таємниці листування, телефонних розмов,
телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або
через комп’ютер
Статтею 166 — Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за
особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування Ч. 2 статті 168 —
Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння)
Статтею 170 — Перешкоджання законній діяльності професійних спілок,
політичних партій, громадських організацій
Статтею 171 — Протидія законній професійній діяльності журналістів
Статтею 172 — Грубе порушення законодавства про працю Статтею 173 —
Грубе порушення угоди про працю Статтею 175 — Невиплата заробітної
плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат
Ч. З статті 176 — Порушення авторського права і суміжних прав Статтею
182 — Порушення недоторканності приватного життя Статтею 183 — Порушення
права на отримання освіти
16»
484 Стаття 112
Ч. 2 статті 184 — Порушення права на безоплатну медичну до
помогу – ,
Статтею 191 — Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом
зловживання службовим становищем
Статтею 209 — Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна,
здобутих злочинним шляхом
Статтею 210 — Порушення законодавства про бюджетну систему України
Статтею 211 — Виданні нормативно-правових аоо розпорядчих актів, які
змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку
Статтею 230 Порушення антимонопольного законодавства
Статтею 233 Незаконна приватизація державного, комуналь
ного майна
Статтею 234 — Незаконні дії щодо приватизаційних паперів
Статтею 235 Недотримання особою обов’язкових умов щодо
приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх
подальшого використання
Статтею 236 Порушення правил екологічної безпеки
Статтею 237 — Невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного
забруднення
Статтею 238 Приховування або перекручення відомостей про
екологічний стан або захворюваність населення
Статтею 244 Порушення законодавства про континентальний
шельф України
Статтею 253 Проектування чи експлуатація споруд без сис
тем захисту довкілля
Статтею 255 — Створення злочинної організації
Статтею 256 Сприяння учасникам злочинних організацій та
укриття їх злочинної діяльН°сті Статтею 257 — Бандитизм
Статтею 271 Порушення законодавства про охорону праці
Статтею 272 Порушення правил безпеки під час виконання
робіт з підвищеною небезпекою
Статтею 273 Порушення правил безпеки на вибухонебезпеч
них підприємствах або у вибухонебезпечних цехах
Статтею 274 — Порушення правил ядерної або радіаційної безпеки
Статтею 275 Порушення правил, що стосуються безпечного
використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і
споруд
Статтею 276 — Порушення правил безпеки руху або експлуатації
залізничного, водного чи повітряного транспорту
Статтею 281 Порушення правил повітряних польотів
Статтею 335 — Ухилення від призову на строкову військову службу Статтею
336 — Ухилення від призову за мобілізацією
Статтею 337 Ухилення від військового обліку або спеціальних
зборів
Статтею 338 — Наруга над державними символами Статтею 342 — Опір
представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену
громадського формування з охорони громадського порядку і державного
кордону або військовослужбовцеві
485
Стаття 112
Статтею 343 — Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу
Статтею 344 — Втручання у діяльність державного діяча
Статтею 345 — Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного
органу
Статтею 346 — Погроза або насильство щодо державного чи громадського
діяча
Статтею 347 — Умисне знищення або пошкодження майна працівника
правоохоронного органу
Статтею 348 — Посягання на життя працівника правоохоронного органу,
члена громадського формування з охорони громадського порядку і
державного кордону або військовослужбовця
Статтею 349 — Захоплення представника влади або працівника
правоохоронного органу як заручника
Статтею 350 — Погроза або насильство щодо службової особи чи
громадянина, який виконує громадський обов’язок
Статтею 351 — Перешкоджання діяльності народного депутата України та
депутата місцевої ради
Статтею 352 — Умисне знищення або пошкодження майна службової особи чи
громадянина, який виконує громадський обов’язок
Статтею 353 — Самовільне присвоєння владних повноважень або звання
службової особи
Статтею 359 — Незаконне використання спеціальних технічних засобів
негласного отримання інформації
Статтею 364 — Зловживання владою або службовим становищем
Статтею 365 — Перевищення влади або службових повноважень
Статтею 366 — Службове підроблення
Статтею 367 — Службова недбалість
Статтею 368 — Одержання хабара
Статтею 369 — Давання хабара
Статтею 370 — Провокація хабара
Статтею 371 — Завідомо незаконні затримання, привід або арешт
Статтею 372 — Притягнення завідомо невинного до кримінальної
відповідальності
Статтею 373 — Примушування давати показання
Статтею 374 — Порушення права на захист
Статтею 375 — Постановления суддею (суддями) завідомо неправосудного
вироку, рішення, ухвали або постанови
Статтею 376 — Втручання в діяльність судових органів
Статтею 377 — Погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи
присяжного
Статтею 378 — Умисне знищення або пошкодження майна судді, народного
засідателя чи присяжного
Статтею 379 — Посягання на життя судді, народного засідателя чи
присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням
правосуддя
Статтею 380 — Невжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист
Статтею 381 — Розголошення відомостей про заходи безпеки
щодо особи, взятої під захист
Статтею 382 — Невиконання судового рішення
487
486 Стаття 112
Статтею 383 — Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину
Статтею 392 — Дії, що дезорганізують роботу виправних установ
Статтею 397 — Втручання в діяльність захисника чи представника особи
Статтею 398 — Погроза або насильство щодо захисника чи представника
особи
Статтею 399 — Умисне знищення або пошкодження майна захисника чи
представника особи
Статтею 400 — Посягання на життя захисника чи представника особи у
зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги
Статтею 402 — Непокора
Статтею 403 — Невиконання наказу
Статтею 404 — Опір начальникові або примушування його до порушення
службових обов’язків
Статтею 405 — Погроза або насильство щодо начальника
Статтею 406 — Порушення статутних правил взаємовідносин між
військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості
Статтею 407 — Самовільне залишення військової частини або місця служби
Статтею 408 — Дезертирство
Статтею 409 — Ухилення від військової служби шляхом самокалічення або
іншим способом
Статтею 410 — Викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем
зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів
пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового
майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання
службовим становищем
Статтею 411 — Умисне знищення або пошкодження військового майна
Статтею 412 — Необережне знищення або пошкодження військового майна
Статтею 413 — Марнотратство або втрата військового майна
Статтею 414 — Порушення правил поводження зі зброєю, а також із
речовинами і предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточення
Статтею 415 — Порушення правил водіння або експлуатації машин
Статтею 416 — Порушення правил польотів або підготовки до них
Статтею 417 — Порушення правил кораблеводіння
Статтею 418 — Порушення статутних правил вартової служби чи патрулювання
Статтею 419 — Порушення статутних правил несення прикордонної служби
Статтею 420 — Порушення статутних правил несення бойового чергування
Статтею 421 — Порушення статутних правил внутрішньої служби
Статтею 422 — Розголошення відомостей військового характеру, що
становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що
містять такі відомості
Стаття 112
Статтею 423 — Зловживання військовою службовою особою владою або
службовим становищем
Статтею 424 — Перевищення військовою службовою особою влади чи службових
повноважень
Статтею 425 — Недбале ставлення до військової служби
Статтею 426 — Бездіяльність військової влади
Статтею 427 — Здача або залишення ворогові засобів ведення
війни
Статтею 428 — Залишення гинучого військового корабля
Статтею 429 — Самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю
Статтею 430 — Добровільна здача в полон
Статтею 431 — Злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні
Статтею 432 — Мародерство
Статтею 433 — Насильство над населенням у районі воєнних дій
Статтею 434 — Погане поводження з військовополоненими
Статтею 435 — Незаконне використання символіки Червоного Хреста і
Червоного Півмісяця та зловживання ними
Статтею 438 — Порушення законів та звичаїв війни
Статтею 439 — Застосування зброї масового знищення
Статтею 441 — Екоцид
Статтею 445 — Незаконне використання символіки Червоного Хреста і
Червоного Півмісяця.
Як видно, до підслідності слідчих прокуратури віднесені найбільш тяжкі
злочини, значна частина посадових та військових злочинів.
Слідчим органів внутрішніх справ підслідні переважно справи про злочини
проти власності та в сфері господарської діяльності, злочини проти
здоров’я, честі і гідності особи, громадської безпеки, порядку і
моральності, злочини проти довкілля та деякі інші злочини.
Слідчим органів внутрішніх справ підслідні справи про злочини, які
передбачені:
Статтею 121 — Умисне тяжке тілесне ушкодження
Статтею 122 — Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження
Статтею 123 — Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані
сильного душевного хвилювання
Статтею 124 — Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі
перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів,
необхідних для затримання злочинця
Ч. 2 статті 126 — Побої і мордування
Статтею 127 — Катування
Статтею 128 — Необережне тяжке або середньої тяжкості
тілесне ушкодження
Статтею 129 — Погроза вбивством
Статтею 130 — Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби
Статтею 131 — Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило
зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби
Ч. 2 і 3 статті 133 —Зараження венеричною хворобою
Стаття П9.
Статтею 134 — Незаконне проведення аборту
Статтею 135 — Залишення в небезпеці
Статтею 136 — Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для
життя стані
Статтею 138 — Незаконна лікувальна діяльність
Статтею 139 — Ненадання допомоги хворому медичним працівником
Статтею 147 — Захоплення заручників
Статтею 148 — Підміна дитини
Статтею 149 — Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі
людини
Статтею 150 — Експлуатація дітей
Статтею 151 — Незаконне поміщення в психіатричний заклад
Статтею 153 — Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним
способом
Статтею 154 — Примушування до вступу в статевий зв’язок
Статтею 155 — Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості
Статтею 156 — Розбещення неповнолітніх
Статтею 164 — Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей
Статтею 165 — Ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних
батьків
Статтею 166 — Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за
особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування
Статтею 167 — Зловживання опікунськими правами
Ч. 1 статті 168 — Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння)
Статтею 169 — Незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння)
Статтею 174 — Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі
у страйку
Ч. 1 і 2 статті 176 — Порушення авторського права і суміжних прав
Статтею 177 — Порушення прав на об’єкти промислової власності
Статтею 178 — Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків
Статтею 179 — Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних
святинь
Статтею 180 — Перешкоджання здійсненню релігійного обряду
Статтею 181 — Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування
релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів
Ч. 1 статті 184 — Порушення права на безоплатну медичну допомогу
Ч. 2, 3, 4, 5 статті 185 — Крадіжка
Ч. 2, 3, 4, 5 статті 186 — Грабіж
Статтею 187 — Розбій
Ч. 2, 3 статті 188 — Викрадення кабельних ліній та інших мереж
Статтею 189 — Вимагання
Ч. 2, 3, 4 статті 190 — Шахрайство
Статтею 192 — Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання
довірою
Статтею 193 — Привласнення знайденого або чужого майна, що випадково
опинилося у винного
489
Стаття 112
Ч. 2. статті 194 — Умисне знищення або пошкодження майна Статтею 195 —
Погроза знищення майна
Статтею 196 — Необережне знищення або пошкодження майна Статтею 197 —
Порушення обов’язків щодо охорони майна Статтею 198 — Придбання або збут
майна, завідомо здобутого злочинним шляхом
Статтею 199 — Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення,
пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених
грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї
Статтею 200 — Незаконні дії з документами на переказ, платіжними
картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням
для їх виготовлення
Ч. 2. статті 202 — Порушення порядку зайняття господарською та
банківською діяльністю
Ч. 2 статті 203 — Зайняття забороненими видами господарської діяльності
Статтею 204 — Незаконне виготовлення, зберігання, збут або
транспортування з метою збуту підакцизних товарів Ч. 2 статті 205 —
Фіктивне підприємництво Статтею 206 — Протидія законній господарській
діяльності Статтею 207 — Ухилення від повернення виручки в іноземній
валюті
Статтею 209 — Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна,
здобутих злочинним шляхом
Ч. 2 статті 213 — Порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом
Статтею 214 — Порушення правил здачі дорогоцінних металів і
дорогоцінного каміння
Статтею 215 — Підроблення знаків поштової оплати і проїзних квитків
Статтею 217 — Незаконне виготовлення, збут або використання державного
пробірного клейма
Статтею 219 — Доведення до банкрутства
Статтею 220 — Приховування стійкої фінансової неспроможності Статтею 221
— Незаконні дії у разі банкрутства Статтею 222 — Шахрайство з
фінансовими ресурсами Статтею 223 — Порушення порядку випуску (емісії)
та обігу цінних паперів
Статтею 224 — Виготовлення, збут та використання підроблених недержавних
цінних паперів
Ч. 2 статті 225 — Обман покупців та замовників Ч. 2 статті 226 —
Фальсифікація засобів вимірювання Статтею 227 — Випуск або реалізація
недоброякісної продукції Статтею 228 — Змова про зміну чи фіксування цін
або примушування до їх змін чи фіксування
Статтею 229 — Незаконне використання товарного знака Статтею 231 —
Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що
становлять комерційну таємницю Статтею 232 — Розголошення комерційної
таємниці
_ ^
Статтею 233 — Незаконна приватизація державного, комунального майна
Статтею 234 — Незаконні дії щодо приватизаційних паперів
Статтею 235 — Недотримання особою обов’язкових умов щодо приватизації
державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого
використання
Статтею 239 — Забруднення або псування земель
Статтею 240 — Порушення правил охорони надр
Статтею 241 — Забруднення атмосферного повітря
Статтею 242 — Порушення правил охорони вод
Статтею 243 — Забруднення моря
Ч. 2 статті 245 — Знищення або пошкодження лісових масивів
Ч. 2 статті 248 — Незаконне полювання
Ч. 2 статті 249 — Незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним
добувним промислом
Статтею 251 — Порушення ветеринарних правил
Статтею 252 — Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під
охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду
Статтею 254 — Безгосподарське використання земель
Статтею 259 — Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці
громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності
Статтею 261 — Напад на об’єкти, на яких є предмети, що становлять
підвищену небезпеку для оточення
Статтею 262 — Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї,
бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або
заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим становищем
Статтею 263 — Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або
вибуховими речовинами
Статтею 264 — Недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів
Статтею 265 — Незаконне поводження з радіоактивними матеріалами
Статтею 266 — Погроза вчинити викрадання або використати радіоактивні
матеріали
Статтею 267 — Порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими
та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами
Статтею 268 — Незаконне ввезення на територію України відходів і
вторинної сировини
Статтею 269 — Незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або
легкозаймистих речовин
Статтею 270 — Порушення встановлених законодавством вимог пожежної
безпеки
Статтею 272 — Порушення правил безпеки під час виконання робіт з
підвищеною небезпекою
Статтею 277 — Пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів
Статтею 278 — Захоплення залізничного рухомого складу, повітряного,
морського чи річкового судна
Гтаття 112
Статтею 279 — Блокування транспортних комунікацій, а також захоплення
транспортного підприємства
Статтею 280 — Примушування працівника транспорту до невиконання своїх
службових обов’язків
Статтею 281 — Порушення правил повітряних польотів
Статтею 282 — Порушення правил використання повітряного
простору
Статтею 283 — Самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда
Статтею 284 — Ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха
Статтею 285 — Неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні
суден
Статтею 286 — Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації
транспорту особами, які керують транспортними засобами
Статтею 287 — Випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних
засобів або інше порушення їх експлуатації
Статтею 288 — Порушення правил, норм і стандартів, що стосуються
убезпечення дорожнього руху
Статтею 289 — Незаконне заволодіння транспортним засобом
Статтею 290 — Знищення, підробка або заміна номерів вузлів та агрегатів
транспортного засобу
Статтею 291 — Порушення чинних на транспорті правил
Статтею 292 — Пошкодження об’єктів магістральних нафто-, газо- та
нафтопродуктопроводів
Статтею 293 — Групове порушення громадського порядку
Статтею 295 — Заклик до вчинення дій, що загрожують громадському порядку
Ч. 2, 3, 4 статті 296 — Хуліганство
Статтею 297 — Наруга над могилою
Статтею 298 — Нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або
культури
Статтею 299 — Жорстоке поводження з тваринами
Статтею 300 — Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що
пропагують культ насильства і жорстокості
Статтею 301 — Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження
порнографічних предметів
Статтею 302 — Створення або утримання місць розпусти і звідництво
Статтею 303 — Проституція або примушування чи втягнення до заняття
проституцією
Статтею 304 — Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність
Статтею 306 — Використання коштів, здобутих від незаконного обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів
Статтею 307 — Незаконне виробництво, виготовлення, придбання,
зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів,
психотропних речовин або їх аналогів
Статтею 308 — Викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів,
психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом
шахрайства або зловживання службовим становищем
492 Стаття 1J2
Статтею 309 — Незаконне виробництво, виготовлення, придбання,
зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних
речовин або їх аналогів без мети збуту
Статтею 310 — Посів або вирощування снотворного маку чи конопель
Статтею 311 — Незаконне виробництво, виготовлення, придбання,
зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів
Статтею 312 — Викрадення, привласнення, вимагання прекурсорів або
заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем
Статтею 313 — Викрадення, привласнення, вимагання обладнання,
призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин
або їх аналогів, чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання
службовим становищем та інші незаконні дії з таким обладнанням
Статтею 314 — Незаконне введення в організм наркотичних засобів,
психотропних речовин або їх аналогів
Статтею 315 — Схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних
речовин або їх аналогів
Статтею 316 — Незаконне публічне вживання наркотичних засобів
Статтею 317 — Організація або утримання місць для незаконного вживання,
виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин
або їх аналогів
Статтею 318 — Незаконне виготовлення, підроблення, використання чи збут
підроблених документів на отримання наркотичних засобів, психотропних
речовин або прекурсорів
Статтею 319 — Незаконна видача рецепта на право придбання наркотичних
засобів або психотропних речовин
Статтею 320 — Порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів
Статтею 321 — Незаконне виробництво, виготовлення, придбання,
перевезення, пересилання, зберігання з метою збуту або збут отруйних і
сильнодіючих речовин
Статтею 322 — Незаконна організація або утримання місць для вживання
одурманюючих засобів
Статтею 323 — Спонукання неповнолітніх до застосування допінгу
Статтею 324 — Схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів
Статтею 325 — Порушення правил боротьби з епідеміями
Статтею 326 — Порушення правил поводження з мікробіологічними або іншими
біологічними агентами чи токсинами
Статтею 327 — Заготівля, перероблення або збут радіоактивно забруднених
продуктів харчування чи іншої продукції
Статтею 339 — Незаконне підняття Державного Прапора України на річковому
або морському судні
Статтею 340 — Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів,
мітингів, походів і демонстрацій
Статтею 341 — Захоплення державних або громадських будівель чи споруд
ггпаття 112 493
Статтею 344 — Втручання у діяльність державного діяча Статтею 352 —
Умисне знищення або пошкодження майна службової особи чи
громадянина, який виконує громадський
обов’язок
Статтею 354 — Одержання незаконної винагороди працівником державного
підприємства, установи чи організації
Статтею 355 — Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових
зобов’язань
Статтею 357 — Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів,
печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим
становищем або їх пошкодження
Статтею 358 — Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх
збут, використання підроблених документів
Статтею 360 — Умисне пошкодження ліній зв’язку
Статтею 361 — Незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних
машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж
Статтею 362 — Викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної
інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання
службовим становищем
Статтею 363 — Порушення правил експлуатації автоматизованих
електронно-обчислювальних систем
Статтею 389 — Ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі
Статтею 390 — Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та
у виді позбавлення волі
Статтею 391 — Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи
Статтею 393 — Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти
Статтею 394 — Втеча із спеціалізованого лікувального закладу
Статтею 396 — Приховування злочину.
Слідчим податкової міліції підслідні справи про злочини проти належного
функціонування валютної та фінансової системи держави.
Так, згідно з ч. 4 ст. 112 КПК України слідчим податкової міліції
підслідні справи про злочини, які передбачені:
Статтею 207 — Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті
Статтею 208 — Незаконне відкриття або використання за межами України
валютних рахунків
Статтею 209 — Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна,
здобутих злочинним шляхом
Ч. 2, 3, 4 статті 212 — Ухилення від сплати податків, зборів, інших
обов’язкових платежів
Статтею 216 — Незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут
незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору
чи контрольних марок
Статтею 218 — Фіктивне банкрутство
Статтею 204 — Незаконне виготовлення, зберігання, збут або
транспортування з метою збуту підакцизних товарів.
За персональною підслідністю обов’язок розслідування покла дається на
слідчий орган залежно від суб’єкта злочину.
*94 Стаття 112
Слідчим прокуратури, виходячи із суб’єкта злочину, підслідні справи про
злочини:
— вчинені службовими особами, які займають особливо відповідальне
становище, відповідно до частини першої статті 9 Закону України “Про
державну службу”, та особами, посади яких віднесено до 1 — 3 категорії
посад;
— вчинені працівниками правоохоронних органів.
Слідчим МВС України підслідні всі справи по обвинуваченню неповнолітніх.
Альтернативна підслідність означає, що досудове слідство за встановленим
у законі правилом провадиться тим органом, який виявив злочин та порушив
кримінальну справу щодо певної особи.
Наприклад, ст. 112 КПК України розслідування злочину, передбаченого ст.
209 КК України (легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих
злочинним шляхом), відносить до підслідності одночасно і слідчих СБУ, і
слідчих прокуратури, і слідчих органів внутрішніх справ, і слідчих
податкової міліції.
Підслідність за зв’язком справ застосовується в випадках тісного
взаємозв’язку різних злочинів і часто має місце, коли різні злочини
об’єднані одним умислом, місцем і часом їх вчинення. Наприклад, якщо при
розслідуванні розкрадання майна виявлені посадові підлоги чи зловживання
владою, то справа розслідується органом, який порушив справу щодо
розкрадання майна.
Так, згідно з ч. 5 ст. 112 КПК України, якщо під час розслідування
справ, порушених слідчими податкової міліції, будуть встановлені
злочини, передбачені статтями 191, 192, 200, 201, 202, 203, 205, 213,
215, 219, 220, 221, 222, 255, 358, 364, 366, 367 Кримінального кодексу
України, вчинені особою, щодо якої ведеться слідство, або іншою особою,
якщо вони пов’язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться
слідство, вони розслідуються слідчими податкової міліції. Це справи щодо
розкрадання державного майна, в тому числі і в великому та особливо
великому розмірі, незаконні операції з платіжними картками та
банківськими рахунками, контрабанда, фіктивне підприємництво, доведення
до банкрутства, шахрайство з фінансовими ресурсами, підроблення
документів, зловживання владою чи службовим становищем, службове
підроблення та деякі інші справи про злочини, вказані в ч. 5 ст. 112 КПК
України.
У справах про злочини, передбачені статтями 384 (завідомо неправдиві
показання), 385 (відмова від давання показань), 386, 387 (розголошення
даних досудового слідства), 388, 396 Кримінального кодексу України,
досудове слідство провадиться тим органом, до підслідності якого
належить злочин, у зв’язку з яким порушено дану справу.
Згідно з ч. 7 ст. 112 КПК України, якщо під час розслідування
кримінальної справи буде встановлено інші злочини, вчинені особою, щодо
якої ведеться слідство, або іншою особою, якщо вони пов’язані зі
злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться
ГГ””М І*3 —?
лідство, і які не підслідні тому органу, який здійснює у справі до-Сове
слідство, то у разі неможливості виділення цих матеріалів в ^реме
провадження прокурор, який здійснює нагляд за досудовим Слідством, своєю
постановою визначає підслідність всіх цих злочинів.
Територіальна підслідність визначає, слідчий якого адміністративного
району (області) повинен провести досудове слідство. Згідно зі ст. 116
КПК України досудове розслідування проводиться в тому районі, де вчинено
злочин.
Якщо місце вчинення злочину невідоме, а також з метою забезпечення
ефективності розслідування, досудове слідство може проводитися за місцем
знайдення ознак злочину, місцем пересування більшості свідків або
обвинуваченого (підозрюваного). Супіеречки про підслідність вирішуються
відповідним прокурором у межах його компетенції.
Стаття 113. Початок провадження досудового слідства
Досудове слідство провадиться лише після порушення кримінальної справи і
в порядку, встановленому цим Кодексом.
Слідчий зобов’язаний негайно приступити до провадження слідства в
порушеній ним чи переданій йому справі. Коли справа порушена слідчим і
прийнята ним до свого провадження, складається єдина постанова поо
порушення справи і прийняття u до свого провадження. В разі прийняття до
свого провадження раніше посушеної справи слідчий виносить окрему
постанову про прийняття справи до свого провадження.
Копію постанови про прийняття справи до свого провадження слідчий
протягом доби надсилає прокуророві.
Досудове слідство провадиться лише після порушення кримінальної справи і
в порядку, встановленому цим законом. Слідчий зобов’язаний негайно
приступити до провадження слідства в порушеній ним чи переданій Йому
справі. Коли справа порушена слідчим і прийнята ним до свого
провадження, складається єдина постанова про порушення справи і
прийняття її до свого провадження. В разі прийняття до свого провадження
раніше порушеної справи слідчий виносить окрему постанову про прийняття
справи до свого провадження. Копію постанови про прийняття справи до
свого провадження слідчий протягом доби надсилає прокуророві.
Стаття 114. Повноваження слідчого
При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства
і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком
випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або
прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне
проведення.
У разі незгоди слідчого з вказівками прокурора про притягнення як
обвинуваченого, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про
направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття
спра-
496 Стаття 114
ви слідчий вправі подати справу вищому прокуророві з письмовим викладом
своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчого
прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому
слідчому.
Слідчий по розслідуваних ним справах вправі давати органам дізнання
доручення і вказівки про провадження розшукних та слідчих дій і вимагати
від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Такі
доручення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов’язковими.
У справах, в яких досудове слідство є обов’язковим, слідчий вправі в
будь-який момент приступити до провадження досудового слідства, не
чекаючи виконання органами дізнання дій, передбачених статтею 104 цього
Кодексу.
Постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі,
яка перебуває в його провадженні, є обов’язковими для виконання всіма
підприємствами, установами й організаціями, посадовими особами і
громадянами.
При проведенні різних слідчих дій слідчий вправі використовувати
машинопис, звукозапис, стенографування та кінозйомку і відеозапис.
(Стаття 114 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 18.01.66, №
6834-10 від 16.04.84, Законом № 2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 —
набуває чинності з 29.06.2001)
Слідчий — учасник кримінального процесу, який прийняв відповідно до
закону справу до свого провадження та здійснює досудове слідство.
Слідчий процесуально самостійний і в своїй діяльності керується законом.
Його процесуальний статус характеризується такими обсктивно-правовими
положеннями, що випливають із ст. 4, 22, 114, 114-1, 115, 118, 121 КПК
України.
Слідчий процесуально самостійний і незалежний. При провадженні
досудового слідства всі рішення про спрямування слідства та про
провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно за винятком випадків,
коли законом передбачено отримання санкції прокурора або рішення суду,
та несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. При
виконанні своїх повноважень слідчий незалежний від будь-якого впливу,
діє тільки на підставі й у межах закону і наданих йому прав.
Слідчий має право давати органам дізнання доручення та вказівки про
провадження розшукових і слідчих дій та вимагати від них сприяння при
провадженні окремих слідчих дій. Такі доручення та вказівки даються у
письмовому вигляді і є для органів дізнання обов’язковими.
При провадженні досудового слідства слідчий має право знайомитися з
оперативно-пошуковими й обліковими матеріалами органів дізнання,
доручати їхнім керівникам організацію оперативно-пошукових заходів,
провадження окремих процесуальних дій та іншої необхідної роботи з метою
з’ясовування обставин, що мають
Спиіття 114 , 1ЈZ
значення для справи. Доручення даються слідчим у письмовому виді. є Аля
органу дізнання обов’язковими і підлягають виконанню в десятиденний
строк, що може бути продовжений слідчим за поданням органу дізнання. По
справах про злочини, вчинені встановленими особами, проведення
оперативно-пошукових заходів органами дізнання можливе лише за
погодженням цього питання зі
слідчим.
У разі незгоди слідчого із вказівками прокурора про притягнення особи як
обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про
направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття
справи слідчий має право подати справу вищому прокурору з письмовим
викладом своїх заперечень. У такому разі прокурор або відміняє вказівки
нижчого прокурора, або доручає провадження слідства у цій справі іншому
слідчому.
У справах, у яких досудове слідство обов’язкове, слідчий має право в
будь-який момент приступити до провадження досудового слідства, не
очікуючи виконання органами дізнання всього комплексу невідкладних
слідчих дій та закінчення строку, наданого для
їх провадження.
Постанови слідчого, винесені відповідно до закону у кримінальних
справах, які перебувають у його провадженні, обов’язкові для виконання
всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та
громадянами.
Слідчий має право затримати та допитати особу, яку підозрює у вчиненні
злочину, в порядку та за підставами, передбаченими законом.
Дані досудового слідства можуть бути оголошені тільки з дозволу слідчого
або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають за можливе.
Матеріали кримінальної справи не можуть бути розголошені до закінчення
досудового слідства без дозволу слідчого, у провадженні якого
знаходиться справа. У необхідних випадках слідчий попереджає свідків,
потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника,
експерта, фахівця, перекладача, понятих, а також інших осіб, які
присутні при провадженні слідчих дій, про обов’язок не розголошувати без
його дозволу даних досудового слідства. Винні в їх розголошенні несуть
кримінальну відповідальність.
При провадженні слідчих дій слідчий має право використовувати машинопис,
звукозапис, стенографування, фотографування, кінозйомку та відеозапис.
Слідчий зобов’язаний вжити всіх передбачених законом заходів для
всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи,
вирішення завдань кримінального судочинства, виявити як викриваючі, так
і виправдовуючі обвинуваченого, а також пом’якшуючі та обтяжуючі його
відповідальність обставини. Слідчий не має права перекладати обов’язок
доказування на обви-
498 . Стаття їй
нуваченого. Забороняється домагатися показань шляхом насильства, погроз
або інших незаконних заходів.
При провадженні слідчих та інших процесуальних дій слідчий зобов’язаний
роз’яснити учасникам їхні права та обов’язки, а також порядок їх
реалізації, суворо додержуватись закону та забезпечувати права й законні
інтереси учасників процесу та інших громадян.
У взаємовідносинах з обвинуваченим слідчий виходить з конституційного
принципу презумпції невинності, згідно з яким обвинувачений не
вважається винним, доки його провина не буде доведена та встановлена
вироком, який набув законної сили; всі сумніви у справі, якщо вичерпані
можливості їх усунути, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь
обвинуваченого.
На посаду слідчих призначаються громадяни України, що, як правило, мають
вищу юридичну освіту, пройшли стажування і проявили при цьому фахову
придатність до слідчої роботи.
Старші слідчі з особливо важливих справ, слідчі з особливо важливих
справ, старші слідчі Головного слідчого управління МВС призначаються і
звільняються з посади заступником Міністра внутрішніх справ —
начальником Головного слідчого управління МВС України.
Гарантії діяльності слідчого. Слідчий МВС України, згідно з наказом МВС
України № 745 від 25 листопада 1992 року, не може піддаватися заходам
адміністративного впливу, крім випадків, передбачених законом. Матеріали
про адміністративне правопорушення, допущене слідчим, направляються
посадовій особі, що призначила його на посаду, для вирішення питання про
притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Забороняється без дозволу слідчого, в провадженні якого знаходиться
кримінальна справа, видача будь-кому (за винятком прокурора, який
здійснює нагляд) затриманих або заарештованих підозрюваних чи
обвинувачених по такій справі для допитів або інших слідчих дій.
Забороняється притягнення співробітників слідчого апарату до виконання
функцій, не пов’язаних з розкриттям та розслідуванням злочинів.
Притягти слідчого МВС України до дисциплінарної відповідальності (з
урахуванням дотримання вимог кримінально-процесуального законодавства)
можуть тільки начальники органів внутрішніх справ, що мають право
призначати їх. на посаду.
Дисциплінарні стягнення на слідчого за порушення норм
кримінально-процесуального законодавства можуть накладатися тільки на
підставі висновків начальника ГСУ, слідчого управління (відділу) ГУМВС,
УМВС, УМВСТ (залежно від підпорядкованості).
Честь і гідність слідчого охороняється законом. Прояв неповаги до
слідчого, погроза, вимисел і наклеп на його адресу спричиняють
відповідальність, передбачену законодавством України.
Проблеми вдосконалення статусу слідчого. Для розв’язання багатьох
проблем розслідування необхідно вжити заходів як щодо
Стаття_
вдосконалення організації і процесуальної форми діяльності
слідчого, так і вдосконалення його процесуального статусу.
Проблеми вдосконалення статусу слідчого порушувались і порушуються в
юридичній літературі1. Проте справа з місця не йде.
Час вимагає зміцнення принципу процесуальної самостійності і
незалежності слідчого.
Згідно з діючим законодавством керівник слідчого відділу має право:
давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про
притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг
обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих
дій; передавати справу від одного слідчого до іншого. Вказівки керівника
слідчого відділу у кримінальній справі даються слідчому в письмовій
формі та є обов’язковими для виконання. Оскарження цих вказівок
прокурору не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених ч.
2 ст. 114 КПК України. Ці повноваження не зовсім узгоджуються з
процесуальним статусом самостійності і незалежності слідчого.
Можна навести приклад з особистої практики. Працюючи слідчим обласного
відділу, я прийняв справу про незаконне придбання двома особами
наркотичних лікарських засобів у лікарні одного з районних центрів.
Зустрічна перевірка історій хвороб та документів обліку наркотичних
засобів дозволила виявити численні факти зловживань. Тим часом строк
слідства спливав, а за десять днів до його закінчення я одержав
розпорядження виїхати в сусідній район для розслідування резонансного
вбивства. До справи про розкрадання наркотиків повернувся за три дні до
сплину строків слідства. В такій ситуації, на перший погляд, слідчому
нічого не залишалось як тільки закрити справу. Врятувало знання
процесуального законодавства. За три дні я закінчив справу стосовно
придбання наркотиків заарештованими особами, а стосовно розкрадання
наркотичних лікарських засобів медичними працівниками лікарні виділив
справу в окреме провадження, отримавши таким чином ще два місяці строків
на її розслідування.
Коляди П. В. Який Кримінально-процесуальний кодекс України потрібен
слідчим // Юридичний вісник України.— 2001.— №9—11; Баулін О. Реальне
забезпечення процесуальної незалежності слідчого у майбутній правовій
системі України // Концепція розвитку законодавства України.
— К.: Інститут законодавства Верховної Ради України.— 1996.—
С. 346 — 349; Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право
України.— К.: Юрінком Інтер, 1999.— С 39-41, 124-125, 233-236;
Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе.— М., 1981; Півненко В.
Досудове слідство: проблеми теорії та практики // Право України.
– 1998.— № 2.— С 76-77; Тетин В. Т. Острые углы уголовного судоп
роизводства.— М., 1991; Тертышник В. М. Затюканый апостол, или кому
выгодно, чтобы следователь был вечно “загнаным” // Именем Закона. —
1992.— №35.— С. 5; Тертышник В. М. Разыскивается следователь: особая
примета — терпеливость // Этажи преступности и коридоры мафии.—
Харьков, 1992.— С. 15-20; Савонюк Р. Ю. Про деякі загальні положення
та статус слідчого як суб’єкта доказування в проекті КПК України
//Вісник університету внутрішніх справ.— Випуск 13.— Харків,
2001.— С.142-147.
500 Стаття 11 а
У начальника слідчого підрозділу залишається багато повноважень, які
можуть бути використані як на користь слідства, так і навпаки — вилучити
справу в одного слідчого і передати іншому і т.д. Вважається, що права
на подібні рішення мають бути надані начальнику слідчого підрозділу, але
прийняття згаданих рішень має здійснюватись мотивованою постановою,
більше того, слідчому при цьому має бути надане право оскаржувати таку
гюстанову прокуророві.
На практиці зустрічаються й інші різні гострі кути виникаючих при цьому
процесуальних правовідносин. Наприклад, начальник слідчого підрозділу,
чи прокурор дає реально нездійсненні вказівки, їх невиконання слугує
підставою для повернення справи на додаткове розслідування. В результаті
після неодноразових направлень справи на додаткове розслідування та у
зв’язку із закінченням строку слідства справи з такими вказівками
закриваються, а законні права та інтереси інших учасників процесу
аморально ігноруються.
На наш погляд, склався дуже небезпечний інститут, коли начальник
слідчого підрозділу має адміністративну владу (вирішує питання премій,
розміру зарплати, присвоєння звання і просування слідчого по службі,
звільнення його з роботи) і наділений правом процесуального контролю за
розслідуванням кримінальних справ, що може тягти як позитивні, так і
негативні наслідки.
З урахуванням розширення судового контролю та збереженням прокурорського
нагляду за діяльністю слідчого функції начальника слідчого підрозділу
слід переглянути.
Процесуальний контроль і нагляд за законністю при проведенні досудового
розслідування мають здійснювати виключно особи, стосовно яких слідчий не
перебуває в адміністративній чи іншій підлеглості. Адміністративна влада
не повинна поєднуватись з функцією контролю чи нагляду в одній особі.
Реалізація загальної ідеї правової держави розподілу влади на
законодавчу, виконавчу і судову стосовно статусу слідчого вимагає
відокремлення адміністративно-розпорядчих повноважень від функції
розслідування та прокурорського нагляду і процесуального контролю.
Функцію процесуального контролю з боку начальника слідчого підрозділу,
на наш погляд, слід скасувати взагалі.
Назріла необхідність чіткого законодавчого визначення процесуального
статусу слідчого, регламентації його прав, обов’язків та законодавчого
визначення гарантій його діяльності.
Пропонуємо включити до КПК України статтю за назвою “Статус слідчого”.
Відповідна стаття (ст. 114 КПК України чинного законодавства) може бути
викладена таким чином:
“Слідчий — учасник кримінального процесу, який прийняв згідно з нормами
кримінально-процесуального права справу до свого провадження та здійснює
відповідно до закону досудове розслідування з метою вирішення завдань
кримінального процесу.
Слідчий процесуально самостійний і незалежний від будь-якого впливу, діє
тільки на підставі й у межах закону та наданих йому прав.
Стаття_П±____ ™L
При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства
та про провадження слідчих та інших процесуальних дій слідчий приймає
самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено отримання
санкції прокурора або рішення суду, та несе повну відповідальність за їх
законне і своєчасне проведення.
Постанови слідчого, винесені відповідно до закону у кримінальних
справах, які перебувають у його провадженні, обов’язкові для виконання
всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та
громадянами.
Слідчий зобов’язаний:
У кожному випадку виявлення ознак злочину, в межах своєї компетенції,
порушити кримінальну справу, негайно приступити до провадження слідства
в порушеній ним чи переданій йому справі.
Заявити самовідвід за наявності передбачених законом обставин.
При провадженні розслідування вжити всіх передбачених законом заходів,
використовувати всі наявні в його розпорядженні науково-технічні методи,
засоби і свої знання для розкриття злочину, викриття осіб, винних у
вчиненні злочину, встановлення істини, всебічного, повного та
об’єктивного дослідження обставин справи, захисту прав і свобод людини,
вирішення завдань кримінального процесу з тим, щоб кожний, хто вчинив
злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був
покараний.
Проявляти неупередженість і виявити як викриваючі, так і виправдовуючі
обвинуваченого, а також пом’якшуючі та обтяжуючі його відповідальність
обставини.
У взаємовідносинах з обвинуваченим виходити з конституційного принципу
презумпції невинуватості, згідно з яким обви-ігувачений не вважається
винним, доки його провина не буде доведена та встановлена вироком, який
набув законної сили; всі сумніви у справі, якщо вичерпані можливості їх
усунути, тлумачити та вирішувати на користь обвинуваченого.
Дотримуватись встановленого порядку розслідування, неухильно
додержуватись чинного законодавства.
При провадженні слідчих та інших процесуальних дій роз’яснити учасникам
процесу їхні права та обов’язки, а також порядок їх реалізації.
Вжити всіх передбачених законом заходів щодо забезпечення прав і
законних інтересів учасників процесу та інших громадян, а також заходів
забезпечення безпеки учасників процесу.
Слідчий має право:
У будь-який момент приступити до провадження досудового слідства у
справах, у яких досудове слідство обов’язкове, не очікуючи виконання
органами дізнання всього комплексу невідкладних слідчих дій та
закінчення строку, наданого для їх провадження.
Здійснювати слідчі та інші процесуальні дії на підставі, в межах
повноважень та способом, що передбачені Конституцією та законами
України.
Знайомитися з оперативно-пошуковими й обліковими матеріалами органів
дізнання, давати розпорядження щодо організації one-
502 Стаття Ил
ративно-пошукових заходів й іншої необхідної роботи з метою з’ясовування
обставин, що мають значення для справи. По справах про злочини, вчинені
встановленими особами, проведення оперативно-пошукових заходів органами
дізнання можливе лише за узгодженням цього питання зі слідчим, у
провадженні якого знаходиться справа.
Давати органам дізнання окремі доручення та вказівки про провадження
розшукових і слідчих дій та вимагати від них сприяння в провадженні
окремих слідчих дій. Доручення і вказівки даються слідчим у письмовому
виді, є для органу дізнання обов’язковими* підлягають виконанню в
десятиденний строк, який може бути продовжений слідчим по поданню органу
дізнання.
Затримати та допитати особу, яка підозрюється у вчиненні злочину,
застосовувати інші примусові заходи в разі крайньої необхідності на
підставі та в порядку, передбаченому законом.
Використовувати машинопис, звукозапис, стенографування,
фотографування, кінозйомку, відеозапис та застосовувати інші
науково-технічні засоби і методи, які не є небезпечними для життя
здоров’я людини.
Притягати як обвинувачених осіб, стосовно яких зібрана достатня
сукупність достовірних доказів злочину.
Призначати обвинуваченому захисника з числа адвокатів чи інших фахівців
у галузі права в разі відсутності в обвинуваченого коштів для оплати
послуг захисника. Рішення слідчого про призначення захисника обов’язкове
для фахівців у галузі права та осіб, підлеглості яких вони працюють.
Вимагати забезпечення своєї безпеки шляхом вжиття передбачених законом
заходів.
Подавати скарги на дії та рішення начальника слідчого підрозділу,
прокурора, судді та суду. Оскаржувати будь-які рішення суду першої
інстанції в касаційному порядку.
У разі незгоди слідчого із рекомендаціями прокурора про притягнення
особи як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг
обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до
суду або про закриття справи слідчий має право подати справу вищому
прокурору з письмовим викладом своїх заперечень. У такому разі прокурор
або відміняє рекомендації нижчого прокурора, або доручає провадження
слідства у цій справі іншому слідчому.
Слідчому забороняється:
Проваджувати дії, не передбачені законом чи в такому порядку, який не
відповідає вимогам чинного законодавства.
Без наявності передбачених у законі підстав і умов крайньої необхідності
обмежувати конституційні та інші права і свободи людини.
Проваджувати розслідування за наявності підстав для самовідводу.
Перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого.
Домагатися показань та здобуття інших доказів шляхом насильства, погроз
або інших незаконних заходів.
Використовувати самому та залучати до справи недостовірні фактичні
дані, дані, джерело і засіб отримання яких невідомі, чи дані, здобуті
незаконним шляхом, повідомляти суду явно неймовірну або недостовірну
інформацію.
Розголошувати дані про обставини особистого життя людини, які стали йому
відомі у зв’язку з виконанням його обов’язків, якщо такі дані не є
доказами вчинення злочину.
Використовувати свої повноваження на шкоду інтересам правосуддя.
Слідчий несе кримінальну відповідальність за примушування давати
показання шляхом незаконних дій — за статтею 373 КК України, грубі
порушення права особи на захист — за статтею 374 КК України, завідомо
незаконні затримання, привід або арешт особи — за статтею 371 КК
України, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності
— за статтею 372 КК України та в інших передбачених законом випадках.
Гарантії діяльності слідчого.
На посаду слідчих призначаються громадяни України, які, як правило,
мають вищу юридичну освіту, пройшли стажування і проявили при цьому
фахову придатність до слідчої роботи. Слідчий призначається і
звільняється з посади Указом Президента України.
Слідчий процесуально самостійний, незалежний і підкоряється тільки
закону.
Забороняється будь-яке втручання в процесуальну діяльність слідчого. При
провадженні розслідування слідчий самостійно обирає тактику і методику
розслідування, проваджує слідчі дії та приймає рішення по справі.
Ніхто не має права вимагати від слідчого інформацію, яка становить
слідчу таємницю.
Ніхто, окрім прокурора чи начальника слідчого підрозділу та їхніх
заступників, у межах повноважень, визначених Кримінально-процесуальним
кодексом і функціональними обов’язками, не може витребувати кримінальну
справу для перевірки чи матеріали, на підставі яких слідчим відмовлено у
порушенні кримінальної справи.
Забороняється без дозволу слідчого, в провадженні якого знаходиться
кримінальна справа, видача будь-кому (за винятком прокурора, який
здійснює нагляд) затриманих або заарештованих підозрюваних чи
обвинувачених по такій справі для допитів або інших слідчих дій чи
непроцесуальних форм спілкування.
Дані досудового слідства можуть бути оголошені тільки з дозволу слідчого
або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають за можливе.
Матеріали кримінальної справи не можуть бути розголошені до закінчення
досудового слідства без дозволу слідчого, у провадженні якого
знаходиться справа. У необхідних випадках слідчий попереджає свідків,
потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника,
експерта, фахівця, перекладача, понятих, а також інших осіб, які
присутні при провадженні слідчих дій, про обов’язок не розголошувати без
його дозволу даних досудового слідства. Винні в їх розголошенні несуть
кримінальну відповідальність.
Ніхто не має права давати будь-які вказівки слідчому щодо провадження в
кримінальній справі.
504 Стаття їй
Слідчий недоторканний. Притягнення до кримінальної відповідальності
слідчого можливе тільки з дозволу Верховної Ради України за поданням
Генерального прокурора України.
Забороняється прослуховування телефонних розмов слідчих у зв’язку з
перевіркою їх діяльності без дозволу апеляційного суду. Кримінальну
справу проти слідчого може бути порушено тільки прокурором області чи
прокурором відповідного або вищого рівня.
Документи, пов’язані з виконанням слідчим функції розслідування у
кримінальній справі, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню,
окрім випадків, коли на це було відповідно до закону отримано санкцію
-прокурора області чи дозвіл апеляційного суду. Слідчий може бути
допитаний як свідок тільки з його згоди чи з дозволу начальника слідчого
підрозділу.
Не може бути винесено окрему постанову судді або ухвалу суду щодо
правової позиції слідчого. Слідчий не може піддаватися заходам
адміністративного впливу, притягатись до дисциплінарної
відповідальності, крім випадків, передбачених законом. Матеріали про
адміністративне правопорушення, допущене слідчим, направляються
начальнику слідчого підрозділу для вирішення питання про притягнення
слідчого до дисциплінарної відповідальності.
Дисциплінарні стягнення на слідчого за порушення норм
кримінально-процесуального законодавства можуть накладатися тільки на
підставі висновків начальника слідчого управління.
Забороняється притягнення слідчого до виконання функцій, не пов’язаних з
розкриттям та розслідуванням злочинів.
Слідчий вважається діючим у стані ризику і не підлягає кримінальній,
цивільній чи іншій відповідальності у зв’язку з визнанням судом
незаконними його рішень, якщо при цьому з боку слідчого не були допущені
зловживання владою. Обов’язок відшкодування шкоди, заподіяної особам
відповідними незаконними діями слідчого, покладається на державу.
Права, честь і гідність слідчого охороняються законом. Прояв неповаги до
слідчого, погроза чи обмова на його адресу спричиняють відповідальність,
передбачену законодавством України.
Вплив у будь-якій формі на слідчого з метою перешкодити виконанню ним
службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень —
карається відповідно до ст. 343 КК України”.
Прийняття викладеної правової норми, на наш погляд, сприятиме поліпшенню
виконання функції розслідування.
Помічник слідчого.
Посада помічника слідчого передбачається наказом МВС України № 745 від
25 листопада 1992 року “Про невідкладні заходи щодо вдосконалення
структури та організації діяльності органів до-судового слідства в
системі МВС України”.
Помічник слідчого є співробітником органу досудового слідства, в
обов’язки якого входить надання допомоги слідчому і виконання його
доручень, пов’язаних із розслідуванням кримінальних справ.
На посаду помічника слідчого призначаються повнолітні громадяни України,
що мають середню освіту і схильність до слідчої роботи.
СтаттяМІ 505
Помічник слідчого не може самостійно проваджувати слідчі чи . ші
процесуальні дії, чи проваджувати розслідування. Відповідно
\0 свого статусу він:
” , бере участь у проведенні слідчих дій: огляду місця події,
предметів, документів, місцевості, помешкань; виїмці, обшуку,
відтворенні обстановки й обставин події, допиту потерпілих і свідків,
пред’явлення предметів і осіб для впізнання й інших та надає
організаційно-технічну допомогу в їх провадженні;
підготовляє і складає процесуальні документи;
викликає для проведення слідчих дій свідків, що потерпіли
(підозрюваних), спеціалістів, експертів, цивільних позивачів і
відповідачів та інших учасників процесу;
залучає понятих для участі в проведенні процесуальних дій;
здійснює застосування звукозаписуючої та відеозаписуючої техніки для
технічного документування слідчих дій;
упаковує вилучені в справі речові докази;
доставляє до місця призначення необхідні документи, предмети, речові
докази;
бере участь при ознайомленні потерпілого, його представника, цивільного
відповідача, цивільного позивача або їхніх представників,
обвинувачуваного і його захисника з матеріалами кримінальної справи;
виконує технічну роботу з оформлення матеріалів дослідчої перевірки і
кримінальних справ (підшивка, нумерація листів, томів, упорядкування,
описування списків, супровідних документів, друкування тощо).
Він може засвідчувати своїм підписом хід і наслідки слідчих дій, в яких
брав участь, користуючись при цьому щодо внесення поправок правами,
аналогічними правам понятих чи спеціалістів. Помічник слідчого повинен
додержуватись вимог закону, виконувати положення законодавчих актів щодо
таємниці слідства та забезпечення безпеки учасників процесу.
а
Взаємодію слідчих, оперативних працівників та співробітників експертних
підрозділів (експертів-криміналістів та інших) можна розглядати як
засновану на законі та інших нормативних актах спільну діяльність,
маючих різну компетенцію та спеціалізацію, а також різний рівень знань у
галузі криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, кримінального
права та процесу суб’єктів, спрямовану на досягнення загальної мети
розкриття та розслідування злочинів, встановлення об’єктивної істини та
забезпечення правильного застосування закону.
Слідчий — основний суб’єкт взаємодії. При цьому можлива взаємодія
слідчого з оперативним працівником та з експертом-криміналістом як з
кожним окремо, так і в одній групі, яка здійснює спільну діяльність.
Аналіз законодавчої та юридичної практики дозволяє виділити такі
процесуальні форми взаємодії: а) слідчого з оперативним працівником —
провадження оперативним працівником розшуко-вих та слідчих дій за
дорученням слідчого, спільне провадження слідчих та інших процесуальних
дій; б) слідчого та експерта-
22°. Стаття і и
криміналіста — спільне провадження слідчих та інших процесуаль них дій,
взаємодія при призначенні та провадженні експертизи
Як бачимо, слідчі дії є найбільш універсальною формою взаємодії,
дозволяють використовувати сили, засоби та можливості кожного з названих
суб’єктів.
Безперечно, процесуальні форми не виключають можливості самостійної
взаємодії оперативного працівника та експерта-криміналіста, наприклад,
при виконанні контрольних закупок, попередніх досліджень, спільного
чергування слідчого, оперативного працівника та співробітника
експертного підрозділу в складі слідчо-оперативної групи. Однак дані
форми взаємодії є непроцесуальни-ми, мають організаційно-допоміжний
характер стосовно процесуальної діяльності.
Форми взаємодії не слід змішувати з напрямками взаємодії, серед яких
вирізняють взаємодію при виявленні злочинів, розкритті злочину,
попередженні або запобіганні злочину, збиранні та дослідженні доказів,
розшуку злочинця, виявленні та усуненні причин та умов, які сприяли
вчиненню злочину, а також з окремими етапами взаємодії (у стадії
порушення справи, на початковому етапі розслідування тощо).
До принципів взаємодії слідчих, оперативних працівників та
ек-спертів-криміналістів можна віднести: суворе додержання всіма
учасниками взаємодії вимог закону та відомчих нормативних актів;
розмежування функцій суб’єктів з урахуванням їх компетенції, характеру
пізнань у науці, техніці або спеціальності, застосовуваних сил та
засобів; комплексне їх використання; забезпечення процесуальної
самостійності слідчого; нерозголошення даних досудового слідства та
оперативних відомостей; самостійність оперативного працівника у виборі
засобів та методів оперативно-розшукової роботи. Перший з принципів не
потребує коментарів. Додержання слідчим, оперативним працівником та
співробітником експертного підрозділу вимог закоігу та нормативних актів
— важлива умова виконання завдань кримінального судочинства, досягнення
мети їхньої діяльності.
Розподіл функцій названих суб’єктів дозволяє максимально використовувати
можливості, сили та кошти кожного з них, виключає елементи
невиправданого дублювання, нераціонального використання сил та коштів,
які є, дозволяє при необхідності зосередити зусилля на найбільш
важливому напрямку.
При комплексному використанні всіх сил та засобів, які є у суб’єктів
взаємодії, зусилля слідчого та експерта-криміналіста з виконання тих або
інших завдань їх спільної діяльності становлять ланки єдиного ланцюга,
які обумовлюють або доповнюють одна одну.
Результативність втілення даного принципу в практичній діяльності цілком
очевидна.
Організуюча роль слідчого у взаємодії, його процесуальна самостійність —
невід’ємні елементи процесуального стану слідчого, який визначається
його функцією в кримінальному судочинстві, і, водночас, одна з умов, яка
забезпечує всебічність та об’єктивність розслідування. Слідчий несе
особисту відповідальність за повноту,
Гггшття 114 507
бічність та об’єктивність дослідження обставин справи, якісне
провадження слідчих дій.
Вимога нерозголошення даних досудового слідства та оператив-
відомостей є однією з умов успішного здійснення пізнавальної Діяльності
зі встановлення обставин вчиненого злочину, закріплена в законі (ст. 121
КПК України) як одне з принципових положень. Таємниця слідства — важлива
умова відшукання доказів у тому вигляді, в якому вони є, без змін.
Злочинці та пов’язані з ними особи не повинні знати про плани, джерела
та межі поінформованості слідчого. Передчасне їх оприлюднення може дати
винним можливість уникнути відповідальності або скомпрометувати чесних
людей у разі, коли щодо них слідчий отримав недостовірні, ганьблячі
відомості.
Інструкція з організації діяльності органів досудового слідства в
системі МВС України та взаємодії їх з іншими службами органів внутрішніх
справ України (наказ МВС України № 745 від 25 листопада 1992 р.) у числі
принципів взаємодії називає також: неперервність в організаторській
роботі з розкриття та розслідування злочинів; узгоджене планування
слідчих дій та оперативно-розшу-кових заходів; активне використання
досягнень науки і техніки в попередженні, розкритті та розслідуванні
злочинів. Названі принципи взаємодії конкретно проявляються в окремих
способах взаємодії.
Основними способами взаємодії є: взаємообмін отриманою інформацією;
спільне обговорення отриманих відомостей; розробка найбільш вірогідних
версій про вчинений злочин (спосіб, учасників, механізми слідоутворення
тощо); визначення місць дислокації слідів злочину; спільне планування
здійснюваного заходу; давання спеціалістом-криміналістом необхідних
консультацій, довідок, пояснень з питань, які вимагають спеціальних
пізнань; спільне виконання окремих операцій; узгоджене за метою
роздільне виконання кожним із суб’єктів різних взаємопов’язаних
операцій; спільна оцінка отриманих відомостей або вивчення знайдених
матеріальних слідів злочину, а також визначення їх достовірності,
належності та допустимості до справи; аналіз ходу розслідування,
евристичний пошук і моделювання слідчо-криміналістичних комбінацій,
спільне їх планування та виконання.
Умовами, які забезпечують успішну взаємодію, є: підготовка необхідних
науково-технічних засобів для здійснення спільної діяльності та
своєчасне прибуття слідчого, оперативного працівника та
експерта-криміналіста на місце провадження слідчих або інших заходів;
підтримування кожним із взаємодіючих суб’єктів у ході здійснюваних
заходів атмосфери взаємодопомоги та взаємовиручки; комунікабельна
поведінка взаємодіючих суб’єктів; виключення духу суперництва,
конкуренції, спрямованості до лідерства; взаєморозуміння між учасниками;
уміння кожного з них перемагати виникаючі психологічні бар’єри,
недоречне почуття сорому з причини відсутності певних знань або вмінь
тощо.
Найбільш поширеною формою взаємодії слідчого, оперативного працівника та
експерта-криміналіста є спільне виконання слідчих дій.
Ї21 Стаття На
Слідчий виконує організаторську функцію та процесуально
залежний. Не~
Відповідно до ст. 114 КПК України слідчий всі рішення про про вадження
слідчих дій приймає самостійно і несе повнС
відповідальність за їх законно та своєчасне проведення.
Згідно з Інструкцією про організацію діяльності органів досудо-вого
слідства в системі МВС України та взаємодію їх з іншими службами органів
внутрішніх справ України (наказ МВС України №745 від 25 листопада 1992
р.) забороняється будь-яке втручання v процесуальну діяльність слідчих.
“Категорично забороняється без дозволу слідчого видача будь-кому (за
винятком прокурора) затриманих або заарештованих підозрюваних та
обвинувачених для допитів або інших слідчих дій’ (п. 59).
З метою укріплення гарантій процесуальної незалежності та самостійності
слідчих наказ МВС України № 745 забороняє притягнення співробітників
слідчого апарату до виконання функцій, не пов’язаних з розкриттям та
розслідуванням злочинів.
Стягнення на слідчого за порушення кримінально-процесуального
законодавства можуть накладатися тільки на підставі висновків начальника
ГСУ МВС України або слідчого управління (відділу) УМВС у області, місті.
Поряд з цим слідчий відповідно до ч. З ст. 114 КПК України має право
вимагати від органів дізнання сприяння при провадженні окремих слідчих
дій. Такі вимоги обов’язкові до виконання.
Оперативний працівник, який бере участь у проведенні слідчої дії,
підпорядковується слідчому, виконує його розпорядження, вказівки або
доручення, зобов’язаний інформувати слідчого про всі факти, які мають
значення у справі. З дозволу слідчого він має право ставити учасникам
слідчої дії запитання. Оперативний працівник, так як і інші учасники
слідчої дії, несе відповідальність за ст. 181 КК України за розголошення
без дозволу слідчого даних досудового слідства.
Взаємодія слідчого та експерта-криміналіста в процесі слідчої дії
передбачає залучення останнього до участі в п провадженні як
спеціаліста.
Спеціалістом у кримінальному процесі визнається будь-яка не зацікавлена
в результаті справи особа, що має спеціальні знання в науці, техніці,
мистецтві чи ремеслі або володіє вміннями та навичками у певній галузі
діяльності, яка залучається до участі у провадженні слідчої дії
відповідно до ст. 128-1 КПК України для сприяння слідчому в збиранні та
дослідженні доказів.
Виклик слідчим спеціаліста є обов’язковим до виконання для керівника
організації, де працює спеціаліст.
Метою участі співробітників криміналістичних підрозділів, які виступають
як спеціалісти при проведенні слідчих дій, є надання органам дізнання та
слідчому науково-технічної допомоги у знайденні, закріпленні, вилученні
та дослідженні речових доказів.
Відповідно до ст. 128-1 КПК України спеціаліст зобов’язаний: своєчасно
з’явитися за викликом, брати участь у провадженні слідчої дії,
використовуючи свої фахові знання та навички для сприяння слідчому в
знайденні, закріпленні та вилученні доказів,
дпаття_Ш _509
вертати увагу слідчого на обставини, пов’язані із знайденням 3 Казів,
давати пояснення з фахових питань, які виникають при провадженні слідчої
дії.
На експертів-криміналістів, які беруть участь у проведенні слідчих дій
як спеціалісти, покладається також обов’язок мати при собі та
кваліфіковано використовувати необхідні науково-технічні засоби,
проводити експрес-аналізи знайдених слідів та давати слідчому розгорнуті
відомості про можливі прикмети злочинця.
Співробітник криміналістичного підрозділу, який виступає як фахівець,
діє за вказівкою слідчого та несе особисту відповідальність за повноту
та правильність використання всіх науково-технічних засобів, які є в
його розпорядженні, призначених для виявлення, фіксації та вилучення
речових доказів.
Експерт-криміналіст, який бере участь у слідчій дії як спеціаліст, має
право звертатися з дозволу слідчого з запитаннями до осіб, які беруть
участь у провадженні слідчої дії, робити заяви, пов’язані зі знайденням,
закріпленням та вилученням доказів (ч. З ст. 128-1 КПК України). Він
також має право отримувати у слідчого інформацію про характер події та
питання, які підлягають вирішенню за його участю, звертати увагу
слідчого на вагомі для справи обставини, ознайомлюватися із змістом
протоколу слідчої дії та вносити свої зауваження (ст. 85 КПК України).
Співробітник криміналістичного підрозділу, який виступає як спеціаліст,
не має права вирішувати питання, які не входять до його компетенції,
давати на місці події висновки в письмовій формі, доставляти в
криміналістичні підрозділи без постанови слідчого вилучені при
провадженні слідчої дії речові докази.
Відповідно до ч. 4 ст. 128-1 КПК України перед початком слідчої дії, в
якій бере участь спеціаліст, слідчий роз’яснює йому права та обов’язки,
про що зазначається в протоколі слідчої дії. Після закінчення останньої
фахівець зобов’язаний засвідчити своїм підписом відповідність записів у
протоколі виконаним діям та отриманим результатам. У разі незгоди із
записами в протоколі він може викласти свої заперечення та зауваження
власноручно.
Правовою основою взаємодії слідчого та експерта-криміналіста при
призначенні та провадженні експертизи є кримінально-процесуальний закон
(ст. 75 — 77, 196 — 203 КПК України). Згідно зі ст. 75 КПК України
експертиза призначається у випадках, коли при провадженні досудового
слідства необхідні спеціальні пізнання в науці, техніці, мистецтві або
професії. Проведення експертизи характеризується тим, що обізнана особа
відповідно до постанови слідчого або особи, у провадженні якої перебуває
кримінальна справа, здійснює в передбаченому законом порядку дослідження
направлених йому на експертизу речових доказів та інших матеріалів і за
його результатами дає письмовий висновок, який визначається як
самостійний вид доказів — висновок експерта.
Висновок експерта — це результат експертизи, що являє собою складений
відповідно до вимог закону документ, в якому викладаються суть
проведених досліджень та висновки експерта з досліджуваних питань.
Питання про необхідність призначення експертизи вирішуЕТІ_
слідчим, виходячи з особливостей доказування у кож0′
кримінальній справі. !*
Специфіка взаємодії слідчого та експерта при призначенні т проведенні
експертизи полягає в тому, що така взаємодія хоча й передбачає тісний
контакт взаємодіючих суб’єктів, але значною мірою має опосередкований
характер та здійснюється шляхом виконання кожним із суб’єктів узгоджених
за метою різних взаємопов’язаних дій. Тому ефективність такої взаємодії
залежить насамперед від якісного та сумлінного виконання кожним із
суб’єктів своїх функціональних обов’язків.
Визнавши необхідним провадження у справі експертизи слідчий складає про
це мотивовану постанову із зазначенням питань, які ставляться перед
експертом, та матеріалів, наданих у розпорядження експерта. Питання не
повинні виходити за межі спеціальних знань експерта. При формулюванні
питань слідчий може використовувати допомогу фахівця або
прокурора-криміналіста. Питання, які ставляться перед експертом, мають
бути чіткими, зрозумілими, такими, що виключають їх неоднозначне
тлумачення.
Відповідно до ст. 75 КПК України експерт зобов’язаний дати об’єктивний
висновок з питань, що поставлені перед ним. Якщо питання виходить за
межі спеціальних знань експерта або надані матеріали не достатні для
давання висновку, експерт у письмовій формі повідомляє органу, який
призначив експертизу, про неможливість дати висновок.
Експерт має право знайомитися з матеріалами справи, які належать до
предмета експертизи; заявляти клопотання про надання йому додаткових
матеріалів, необхідних для давання висновку; з дозволу особи, яка
провадить дізнання, або слідчого бути присутнім при провадженні слідчих
дій.
Експерт не має права розголошувати дані досудового слідства.
Результативність експертних досліджень здебільшого визначається якістю
та повнотою наданих для експертного дослідження матеріалів. Експерт сам
не може збирати матеріали для дослідження, а також використовувати для
обґрунтування висновку відомості, отримані з непроцесуальних джерел.
Відповідно до кримінально-процесуального закону всі необхідні для
провадження експертизи матеріали надає слідчий.
Під матеріалами, які направляються експерту, слід розуміти: речові
докази, які підлягають дослідженню, протоколи слідчих дій та інші
документи, які підтверджують обставини їх знайдення, вилучення,
фіксації, зберігання та які містять інші необхідні фактичні дані; зразки
для порівняльного експертного дослідження. Якщо через громіздкість або з
інших причин ті чи інші матеріали, необхідні для дослідження, не можуть
бути направлені експерту, слідчий вказує в постанові про місце
знаходження даних об’єктів, час та порядок ознайомлення з ними експерта.
Аналогічним чином мають вирішуватися питання і щодо матеріалів, які
входять у ті чи інші колекції, системи криміналістичних обліків.
За результатами дослідження експерт дає висновок від свого • єні в
письмовій формі і несе особисту відповідальність за даний “им висновок.
Якщо при провадженні експертизи експерт встано-Нцть обставини, що мають
значення у справі, з приводу яких йому ‘ було поставлено питань, він
відповідно до ст. 200 КПК України має право вказати на них у своєму
висновку. Таке право експерта слУГУє важливою гарантією повноти та
всебічності дослідження всіх обставин справи.
Слідчий має право бути присутнім при провадженні експертизи. Він також
може допитати експерта з метою роз’яснення або доповнення даного ним
висновку.
Висновки експертів, як і інші докази, не мають заздалегідь встановленої
сили і повинні оцінюватися слідчим у сукупності з рештою доказів у
справі за його внутрішнім переконанням, керуючись законом та
правосвідомістю. У разі необґрунтованості висновку експерта або сумнівів
у його правильності може бути призначена експертиза, яка доручається
іншому експерту.
Взаємодія слідчого та оперативного працівника при виконанні останнім
окремих вказівок та доручень про провадження розшуко-вих та слідчих дій
має здебільшого опосередкований характер. Правові норми, які
регламентують цю форму взаємодії, встановлюють певну систему
правовідносин між названими суб’єктами взаємодії. КПК України (ч. З ст.
114) встановлює право слідчого давати органам дізнання доручення та
вказівки про провадження розшуко-вих та слідчих дій. Такі доручення та
вказівки мають даватися в письмовій формі і є для органів дізнання
обов’язковими до виконання в десятиденний строк.
Слідчий має право знайомитися з оперативно-розшуковими та обліковими
матеріалами органів дізнання (п. 10.3 наказу МВС України № 745). Для
забезпечення результативності оперативних заходів слідчий може знайомити
оперативного працівника з матеріалами кримінальної справи. Слідчий та
оперативний працівник забезпечують об’єктивну перевірку та реалізацію
оперативної інформації в ході розслідування справи, несуть
відповідальність за розголошення джерел та способів її отримання (п. 59
наказу МВС України № 745).
Оперативний працівник самостійний у виборі засобів та методів
оперативної роботи і не має права втручатися в процесуальну діяльність
слідчого. Орган дізнання, отримавши оперативно-розшу-кову інформацію про
злочин, який розслідується слідчим, зобов’язаний своєчасно ознайомити з
нею слідчого і вжити заходів до нерозголошення джерел та способів її
отримання.
Слід зазначити, що відповідно до ч. 4 ст. 104 КПК України у разі
передачі кримінальної справи, порушеної органом дізнання, слідчому та
незнайденні особи, яка вчинила злочин, орган дізнання продовжує вживати
оперативно-розшукові заходи до розкриття злочину, не очікуючи вказівок
слідчого і повідомляючи його про отримані результати.
У справах про злочини, вчинені встановленими особами, проведення
оперативно-розшукових заходів органом дізнання можливе лише за умови
узгодження цього питання із слідчим.
513
512 Стаття Ha.j
Керівники органів внутрішніх справ зобов’язані організував узгоджене
планування та проведення оперативно-розшукових заходів та слідчих дій;
здійснювати контроль за своєчасним передаванням слідчому оперативної
інформації, швидким та якісним виконанням оперативними працівниками
доручень та вказівок слідчого.
Стаття 114-1. Повноваження начальника слідчого відділу
Начальник слідчого відділу здійснює контроль за своєчасністю дій слідчих
по розкриттю злочинів j запобіганню їм, вживає заходів до найбільш
повного, всебічного й об’єктивного провадження досудового слідства в
кримінальних справах.
Начальник слідчого відділу має право перевіряти кримінальні справи,
давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про
притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг
обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих
дій, передавати справу від одного слідчого іншому, доручати
розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у
провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство,
користуючись при цьому повноваженнями слідчого.
Вказівки начальника слідчого відділу в кримінальній справі даються
слідчому у письмовій формі і є обов’язковими для виконання.
Оскарження цих вказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком
випадків, передбачених частиною другою статті 114 цього Кодексу.
Вказівки прокурора в кримінальних справах, які дані відповідно до
правил, встановлених цим Кодексом, обов’язкові для начальника слідчого
відділу. Оскарження цих вказівок вищестоящому прокуророві не зупиняє їх
виконання.
(Кодекс доповнено статтею 114-1 згідно з Указом ПВР від 18.01.66)
Начальник слідчого відділу здійснює контроль за своєчасністю дій слідчих
з викриття злочинів та попередження їх, вживає заходів до найбільш
повного, всебічного та об’єктивного провадження досудового слідства у
кримінальних справах.
Керівник слідчого відділу має право: перевіряти кримінальні справи;
давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про
притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг
обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих
дій; передавати справу від одного слідчого до іншого; доручати
розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у
провадженні досудового слідства та особисто проводити досудове слідство,
користуючись при цьому повноваженнями слідчого.
Вказівки керівника слідчого відділу у кримінальній справі даються
слідчому в письмовій формі та є обов’язковими для виконання. Оскарження
цих вказівок прокурору не зупиняє їх виконання, за винятком випадків,
передбачених ч. 2 ст. 114 КПК України.
гтаття 115
Стаття 115. Затримання слідчим підозрюваного у вчиненні злочину
Слідчий вправі затримати і допитати особу, підозрювану у вчиненні
злочину, за підставами і в порядку, передбаченими статтями 106, 106-1 і
107 цього Кодексу.
Затримання підозрюваного у вчиненні злочину співробітника кадрового
складу розвідувального органу України при виконанні ним службових
обов’язків здійснюється тільки в присутності офіційних представників
цього органу
(Стаття /15 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 3084-09 від
16.02.78, № 6834-10 від 16.04.84, Законом № 3111-ІЙ від 07.03.02)
Див. коментар до ст. 106 КПК України.
Стаття 116. Місце провадження досудового слідства
Досудове слідство провадиться в тому районі, де вчинено злочин. Коли
місце вчинення злочину невідоме, а також з метою найбільш швидкого і
повного розслідування його, слідство може провадитися за місцем
виявлення злочину або за місцем перебування підозрюваного,
обвинуваченого, або за місцем перебування більшості свідків. Слідчий,
встановивши, що дана справа йому не підслідна, зобов’язаний провести всі
невідкладні дії, після чого передає справу прокуророві для направлення
її за підслідністю.
(Стаття 116 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84)
Місце провадження досудового слідства визначається за загальними
правилами територіальної підслідності: досудове розслідування
проводиться в тому районі, де вчинено злочин. Місце злочину — місце, де
був вчинений злочин або настали його наслідки. Якщо місце вчинення
злочину невідоме, а також з метою забезпечення ефективності
розслідування, досудове слідство може провадитися за місцем знайдення
ознак злочину, місцем перебування більшості свідків або обвинуваченого
(підозрюваного). Суперечки про підслідність вирішуються відповідним
прокурором у межах його компетенції.
Об’єднання кримінальних справ — кримінально-процесуальне рішення про
об’єднання в одному провадженні кримінальних справ з обвинувачення
декількох осіб — співучасників вчинення одного чи кількох злочинів, у
випадках притягнення до кримінальної відповідальності за заздалегідь не
обіцяні переховування злочинця і приховання злочину, а також недонесення
про злочин, або з обвинувачення однієї особи у вчиненні декількох
злочинів. Допускається також об’єднання в одне провадження справи щодо
халатності посадової особи і справи про злочин, вчиненню якого ця
халатність сприяла, наприклад зі справою про розкрадання державного
майна.
При об’єднанні кримінальних справ в одне провадження строки досудового
слідства і тримання обвинувачуваного під вартою обчислюються з
урахуванням фактично використаних, а місцем розслідування визначається
відповідно місце вчинення злочину або ж місце встановлення злочину чи
находження більшості свідків.
Виділення справи допускається тільки у випадках, викликаних
необхідністю, якщо це не молсе негативно відбитися на всебічності,
тшншс
515
514
Стаття їм
повноті та об’єктивності дослідження і вирішення справи Об’єднання та
виділення справ на попередньому слідстві проводиться за постановою
слідчого або прокурора.
Стаття 117. Розв’язання спорів про підслідність
Спір про підслідність між слідчими в межах одного й того ж району
розв’язує районний прокурор, між слідчими транспортної прокуратури, що
діє на правах районної або міської прокуратури,— транспортний прокурор,
який діє на правах районного, міського прокурора.
Спір про підслідність між слідчими різних районів Автономної Республіки
Крим, області розв’язує прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор
області, між слідчими різних транспортних прокуратур, що діють на правах
районних, міських прокуратур,— транспортний прокурор, який діє на правах
прокурора області, між слідчими різних районів міста — прокурор міста
Києва, міський прокурор або їх заступники.
Якщо справу порушено в декількох районах або містах різних областей,
спір про підслідність розв’язує Генеральний прокурор України або його
заступник.
(Стаття 117 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, Законом № 2857-12від 15.12.92)
Стаття 118. Окремі доручення
Слідчий має право провадити слідчі дії в інших слідчих районах і вправі
доручити провадження цих дій відповідному слідчому або органу дізнання,
які зобов’язані це доручення виконати в десятиденний строк.
У межах міста або району, хоч і поділеного на кілька слідчих дільниць,
слідчий зобов’язаний особисто провадити всі слідчі дії.
Окреме доручення слідчого — це обов’язковий до виконання юридичний акт
слідчого, яким він делегує повноваження з проведення окремих слідчих дій
іншому слідчому або органу дізнання в інших районах.
Орган дізнання або слідчий, яким направлено доручення, зобов’язані
виконати слідчі дії, вказані в окремому дорученні, негайно і не пізніш
як в десятиденний строк, керуючись чинним кримінально-процесуальним
законодавством та умовами і порядком їх проведення, викладеними в
дорученні.
Стаття 119. Провадження слідства в справі декількома слідчими
Якщо розслідування особливо складної справи доручається декільком
слідчим, то про це зазначається в постанові про порушення справи або
виноситься окрема постанова. Один з цих слідчих призначається старшим,
він приймає справу до свого провадження і безпосередньо керує діями
інших слідчих.
Постанова про призначення в справі декількох слідчих оголошується
обвинуваченому.
Стаття 120
Провадження розслідування групою слідчих. Якщо розслідування особливо
складної справи доручається декільком слідчим, то про це вказується в
постанові про порушення справи або виноситься окрема постанова. Створити
групу слідчих мають право начальники слідчих підрозділів і прокурор
відповідно до своїх повноважень (ст. 114-1 і ст. 227 КПК України). Один
із цих слідчих призначається старшим. Він приймає справу до свого
провадження і безпосередньо керує діями інших слідчих та складає
найбільш важливі і загальні для справи процесуальні документи (постанову
про притягнення як обвинувачуваного, обвинувальний висновок і таке
інше).
Постанова про призначення у справі декількох слідчих об’являється
обвинуваченому. За результатами розслідування старший групи слідчих
складає єдиний обвинувальний висновок або приймає інше законне рішення.
Стаття 120. Строки досудового слідства
Досудове слідство у кримінальних справах повинно бути закінчено протягом
двох місяців. В цей строк включається час з моменту порушення справи до
направлення її прокуророві з обвинувальним висновком чи постановою про
передачу справи до суду для розгляду питання про застосування примусових
заходів медичного характеру або до закриття чи зупинення провадження в
справі. Цей строк може бути продовжено районним, міським прокурором,
військовим прокурором армії, флотилії, з’єднання, гарнізону та
прирівняним до них прокурором у разі неможливості закінчити
розслідування — до трьох місяців. Час ознайомлення обвинуваченого та
його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку
досудового слідства не враховується.
В особливо складних справах строк досудового слідства, встановлений
частиною 1 цієї статті, може бути продовжено прокурором Автономної
Республіки Крим, прокурором області, прокурором міста Києва, військовим
прокурором округу, флоту і прирівняним до них прокурором або їх
заступниками на підставі мотивованої постанови слідчого — до шести
місяців.
Далі продовжувати строк досудового слідства можуть лише у виняткових
випадках Генеральний прокурор України або його заступники.
При поверненні судом справи для провадження додаткового слідства, а
також відновленні закритої справи строк додаткового слідства
встановлюється прокурором, який здійснює нагляд за слідством, в межах
одного місяця з моменту прийняття справи до провадження. Дальше
продовження зазначеного строку провадиться на загальних підставах.
Правила, викладені в цій статті, не поширюються на справи, в яких не
встановлено особу, що вчинила злочин. Перебіг строку слідства в таких
справах починається з дня встановлення особи, яка вчинила злочин.
(Стаття 120 в редакції Закону № 1960-12 від 10.12.91, змінено згідно з
Законами № 2857-12 від 15.12.92, Ni 3351-12 від 30.06.93)
17’
516
Стаття 121
стаття 122
517
Для продовження строку досудового слідства слідчий виносить мотивовану
постанову. Якщо виникає необхідність одночасного продовження строку
слідства та тримання обвинуваченого під вартою, складається єдина
постанова “Про порушення клопотання про продовження строку досудового
слідства та тримання обвинуваченого під вартою”. Така постанова має
відповідати вимогам ст. 130 156, 165, 165-2 та 165-3 КПК України.
У постанові щодо порушення клопотання про продовження строків досудового
слідства повинно бути зазначено: коли, ким, у зв’язку з яким приводом і
на яких підставах та по якій статті Кримінального кодексу України була
порушена кримінальна справа; що встановлено в процесі розслідування;
коли, кому було пред’явлено обвинувачення і в чому його суть; чи мало, і
якщо так, то протягом якого часу і коли обвинувачений тримався під
вартою; чому не можливо закінчити слідство в установлений термін; які
необхідно провести процесуальні дії для закінчення розслідування і
скільки для цього потрібно часу; на який термін і до якого часу
порушується питання про продовження строків розслідування.
Стаття 121. Недопустимість розголошення даних досудового слідства
Дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або
прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
У необхідних випадках слідчий попереджає свідків, потерпілого,
цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника, експерта,
спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших осіб, які присутні при
провадженні слідчих дій, про обов’язок не розголошувати без його дозволу
даних досудового слідства. Винні в розголошенні даних досудового
слідства несуть кримінальну відповідальність за статтею 387
Кримінального кодексу України.
(Стаття 121 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 6834-10 під
16.04.84, Законом № 2670-Ш (2670-14) від 12.07.2001)
Усі учасники кримінального процесу мають знати як свої права й
обов’язки, так і бути обізнаними щодо можливої відповідальності за ті чи
інші дії. Таємниця слідства — важлива умова встановлення істини, а в
багатьох випадках є передумовою захисту сфери особистого життя людей,
які стали учасниками процесу. Тому забезпечення нерозголошення даних
дссудового слідства є як однією з гарантій істини, так і захисту прав і
свобод людини.
У процесі розслідування доречно кожного із учасників слідчих дій,
роз’яснюючи права й обов’язки, попередити про відповідальність за
розголошення без дозволу слідчого даних досудового слідства.
Згідно зі ст. 387 Кримінального кодексу України “розголошення без
дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи
досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання особою,
попередженою в установленому законом порядку про обов’язок не
розголошувати такі дані,— карається штрафом від п’ятдесяти до ста
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
або виправними роботами на строк до двох років. Розголошення даних
досудового слідства або дізнання, вчинене суддею, прокурором, слідчим,
працівником органу дізнання, оперативно-розшуко-вого органу незалежно
від того, чи приймала ця особа безпосередньо участь у досудовому
слідстві чи дізнанні, якщо розголошені дані ганьблять людину, принижують
її честь і гідність,— карається штрафом від ста до трьохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на
строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, із
позбавленням права обіймати певні посади, або займатися певною
діяльністю на строк до трьох років”.
Стаття 122. Порядок роз’яснення прав потерпілому
Слідчий, визнавши особу потерпілою від злочину, роз’яснює їй и права,
передбачені статтею 49 цього Кодексу, відмічає про це в постанові, що
засвідчується підписом потерпілого.
У випадках, коли злочином завдана майнова шкода громадянинові,
підприємству, установі чи організації, слідчий роз’яснює потерпілому і
його представникові право заявляти цивільний позов, про що відмічає в
протоколі допиту або направляє потерпілому письмове повідомлення, копію
якого приєднує до справи.
. (Стаття 122 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84)
Потерпшій — це особа, якій злочином завдано моральної, фізичної або
матеріальної шкоди (ст. 49 КПК України). Надання особі правового статусу
потерпілого є способом кримінально-процесуального захисту його прав.
Потерпілий має право:
подавати докази;
заявляти клопотання;
знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового
слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилося,— після
призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому
розгляді;
заявляти відводи;
подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого,
прокурора і суду, а також подавати скарга на вирок або ухвали суду і
постанови судді;
за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки;
під час судового розгляду особисто або через свого представника у
випадках, визначених цим законом, підтримувати обвинувачення;
брати участь у судових дебатах;
вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди та компенсації
матеріальної шкоди.
Право давати показання в справі і подавати докази. Давання показань —
право, а не обов’язок потерпілого. Він має можливість відмовитися від
давання показань — відповідальності за відмову від давання показань
не несе. Проте він несе кримінальну
Гтаття 122
519
відповідальність за давання явно неправдивих показань за ст. 178 УТІК
України. Відповідно до ст. 19 УПК України потерпілий має право давати
показання рідною мовою або користуватися послугами перекладача. Оплата
праці перекладача здійснюється за рахунок держави.
Право заявляти клопотання потерпілий може реалізувати на будь-якій
стадії процесу. Заявлені потерпілим клопотання розглядаються слідчим у
добовий термін. Про результати їхнього розгляду потерпілий повинний бути
своєчасно повідомлений.
Право заявляти відводи. Відвід може бути заявлений потерпілому,
слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, захиснику, експерту, спеціалісту,
перекладачу, секретарю судового засідання, тобто практично будь-кому з
учасників процесу, крім тих, хто має і відстоює в процесі свої інтереси.
Право подавати скарги. Дії і рішення особи, яка проводить розслідування,
можуть бути оскаржені потерпілим прокурору і суду, а дії і рішення
слідчого, крім того,— начальнику слідчого відділу; дії і рішення
прокурора — вищому прокурору або в суд; дії і рішення суду — у вищу
судову інстанцію. Будь-які дії і рішення можуть бути оскаржені в суді.
Право на ознайомлення з кримінальною справою після закінчення досудового
слідства реалізується пред’явленням слідчим потерпілому всіх матеріалів
справи в підшитому і пронумерованому вигляді разом із речовими доказами
і матеріалами технічного документування.
Право брати участь у судовому розгляді. Тут, в умовах гласності судового
процесу, потерпілий може брати участь у судовому слідстві і досліджувати
всі докази в справі, заявляти клопотання, брати участь у допитах свідків
і здійснювати інші дії відповідно до закону і встановленого судом
порядку.
Право особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення
потерпілий має по справах приватного обвинувачення. Більше того, коли в
результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані
судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному
обвинувачення, і відмовляється від обвинувачення, суд роз’яснює
потерпілому та його представникові право вимагати продовження розгляду
справи. У цьому випадку потерпілий самостійно підтримує обвинувачення.
Потерпілий має право користуватись рідною мовою, тобто давати показання
і заявляти відводи і клопотання та задавати запитання і здійснювати
промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках
безкоштовно користуватись допомогою перекладача.
Потерпілий мас право вимагати відшкодування заподіяної йому майнової
шкоди та компенсації матеріальної шкоди, а також вимагати забезпечення
його безпеки передбаченими законом засобами.
Потерпілий має право брати участь у судових дебатах, тобто після
закінчення судового слідства виступати з судовою промовою
та скористатись правом репліки щодо виступів інших учасників1. Це право
надане потерпілому виходячи з необхідності забезпечення принципів
рівності та змагальності сторін. Воно є абсолютним і не можу бути
звужене.
Беручи участь у судових дебатах, потерпілий може піддати докази аналізу
з точки зору їх належності до справи, допустимості і достовірності, дати
їм оцінку, звернути увагу на прогалини, неповноту чи недостатню
всебічність дослідження доказів, на необхідність вжиття заходів щодо
відшкодування заподіяної йому шкоди, шляхів вирішення цього питання.
Прийняті судом рішення потерпілий може оскаржити у вищий суд. Вирок
оскаржується в апеляційну інстанцію протягом 15 днів із моменту його
проголошення.
Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на суд обов’язку
повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз’яснювати виниклі з
цього права потерпілого, не припускати порушень його прав, сприяти їх
реалізації.
Слідчий, визнавши особу потерпілою від злочину, роз’яснює їй її права,
передбачені статтею 49 КПК України, відзначає про це в постанові, що
засвідчується підписом потерпілого.
Доцільно було б скласти окремий документ — декларацію прав потерпілого,
в якому доречно викласти суть його прав та порядок їх реалізації, а
копію такої декларації вручати потерпілому під розписку.
У випадках, коли злочином завдано майнової шкоди громадянинові,
підприємству, установі чи організації, слідчий роз’яснює потерпілому і
його представникові право заявляти цивільний позов, про що відзначає в
протоколі допиту або направляє потерпілому письмове повідомлення. Якщо в
справі заявлено цивільний позов, слідчий зобов’язаний скласти мотивовану
постанову про визнання потерпілого цивільним позивачем та роз’яснити
йому його права, або скласти за наявності підстав постанову про відмову
в визнанні цивільним позивачем.
Клопотання підозрюваного, обвинуваченого, їхніх захисників, а також
потерпілого і його представника, цивільного позивача, цивільного
відповідача або їхніх представників про виконання будь-яких слідчих дій
слідчий зобов’язаний розглянути в строк не більше трьох діб і
задовольнити їх, якщо обставини, про встановлення яких заявлені
клопотання, мають значення для справи. Про результати розгляду
клопотання повідомляється особа, яка подала клопотання. Про повну або
часткову відмову в клопотанні складається мотивована постанова.
1 Це право потерпілого закріплено в ст. 26? КПК України в 2001 році.
Пропозиція про необхідність надання права потерпілому брати участь у
судових дебатах висловлена й обґрунтована в роботах автора. Див.
наприклад: Герпшшник В. М. Обеспечение защиты прав и свобод личности в
уголовном процессе // Советское государство и прав ?.— 1989.— № 11.— С.
37; Тертышник В. М. Уголовный процесс.— Харьков, 1997.— С. 59; Тертышник
В. М., Марченко А В., Тертышник А. И. Защита прав и свобод человека.—
Харьков: Асис, 2000.— С. 113.
520 Стаття 123
Стаття 123. Визнання цивільним позивачем
Якщо в справі заявлено цивільний позов, слідчий зобов’язаний скласти
мотивовану постанову про визнання потерпілого цивільним позивачем або
про відмову в цьому.
Про винесення постанови повідомляється цивільний позивач або його
представник. У разі з’явлення цивільного позивача або його представника
йому роз’яснюються права, передбачені статтею 50 цього Кодексу, про що
робиться відмітка на постанові, яка засвідчується підписом цивільного
позивача чи його представника.
Цивільний позивач — це громадянин, підприємство, установа чи
організація, що потерпіли матеріальний збиток від злочину та висунули
вимогу про його відшкодування у порядку кримінального судочинства.
Заява про цивільний позов подається тому органу, у провадженні якого
перебуває справа. Органи розслідування, прокурор, суд повинні перевірити
наявність підстав для одночасного розгляду позову і кримінальної справи.
Про визнання цивільним позивачем або про відмову в такому визнанні
особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суддя виносять
мотивовану постанову, а суд — ухвалу.
Після того як дану особу визнано цивільним позивачем, вона стає
учасником процесу та набуває прав, передбачених ст. 50 КПК України.
Цивільний позивач має право: подавати докази; заявляти клопотання; брати
участь у судовому розгляді; просити органи дізнання, слідчого та суд про
вжиття заходів щодо забезпечення заявленого позову; підтримувати
цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту
закінчення досудового слідства; заявляти відводи; подавати скарги на дії
особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також
подавати скарги на вирок або ухвалу суду в частині, що стосується
цивільного позову, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення
безпеки.
Якщо в результаті злочину громадянинові заподіяно не тільки
матеріальної, а й фізичної або моральної шкоди, він може виступити в
процесі одночасно і як цивільний позивач, і як потерпілий. Про визнання
даного громадянина одночасно і позивачем, і потерпілим у справі слідчий,
особа, яка провадить дізнання, або прокурор виносять постанову, а суд —
ухвалу.
Цивільний позивач зобов’язаний за вимогою органу дізнання, слідчого,
прокурора і суду надавати документи, які він має у своєму розпорядженні,
пов’язані з заявленим позовом. У разі, коли цивільний позивач не
з’явиться у судове засідання, позов не розглядається, якщо суд вважас за
неможливе розглядати його за відсутності цивільного позивача. Якщо
цивільний позов залишається без розгляду, за зацікавленими особами
зберігається право заявити його в порядку цивільного судочинства.
521
Статпгя_]24 ___
Стаття 124. Притягнення як цивільного відповідача
Визнавши необхідним притягти в справі цивільного відповідача, слідчий
виносить мотивовану постанову. Постанова оголошується цивільному
відповідачеві або його представникові При цьому йому роз’яснюються
права, передбачені статтею оі цього Кодексу, про що робиться відмітка на
постанові, яка засвідчується підписом цивільного відповідача або його
представника.
Майнову відповідальність за цивільним позовом у кримінальному процесі
звичайно несе особа, яка вчинила злочин,— обвинувачений. Проте у деяких
випадках ця відповідальність покладається не на обвинуваченого, а на
інших осіб, які йменуються цивільними відповідачами.
Як цивільні відповідачі можуть бути притягнуті батьки, опікуни,
піклувальники та інші особи, а також підприємства, установи та
організації, які в силу закону (наприклад, володарі джерела підвищеної
небезпеки) несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану діями
обвинуваченого (ст. 51 КПК України).
За майнову шкоду, заподіяну неповнолітнім у віці від 14 до 15 років,
відповідають батьки (усиновителі) чи опікуни. За майнову шкоду,
заподіяну неповнолітнім у віці від 15 до 18 років, відповідає він сам.
Якщо у нього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування
заподіяної ним шкоди, остання має бути відшкодована його батьками (ст.
446 та 447 Цивільного кодексу України).
Питання про притягнення особи як цивільного відповідача до участі в
кримінальній справі вирішується на основі чинного цивільного
законодавства. Про притягнення як цивільного відповідача особа, яка
провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Цивільний відповідач має право: заперечувати проти пред’явленого позову;
подавати докази; заявляти клопотання, а за наявності відповідних підстав
— на забезпечення безпеки; знайомитися з матеріалами справи, що
стосуються цивільного позову, з моменту закінчення досудового слідства,
а у справах, в яких до-судове слідство не провадилося,— після віддання
обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти
відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого,
прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок та ухвалу суду в
частині, що стосується цивільного позову (ч. 2 ст. 51 КПК України).
Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд повинні
роз’яснити цивільному відповідачеві його процесуальні права та
забезпечити можливість їх здійснення.
Стаття 125. Обов’язок забезпечення цивільного позову і передбаченої
законом конфіскації майна Слідчий за клопотанням цивільного позивача або
з своєї ініціативи зобов’язаний вжити заходів до забезпечення заявленого
в кримінальній справі цивільного позову, а також можливого в майбутньому
цивільного позову, склавши про це постанову.
523
522 Стаття І9к
У справах про злочини, за які кримінальним законом передбачена
конфіскація майна, слідчий зобов’язаний вжити необхідних заходів до
забезпечення виконання ви року в частині можливої конфіскації майна,
склавши про це постанову.
Забезпечення цивільного позову — це здійснювані відповідно до закону дії
органів дізнання, слідчого, прокурора і суду з відшукання і вилучення
цінностей та накладення арешту на майно з метою відшкодування завданої
потерпілому та цивільному позивачеві матеріальної і моральної шкоди.
Слідчий за клопотанням цивільного позивача або зі своєї ініціативи
зобов’язаний вжити заходів до забезпечення заявленого в кримінальній
справі цивільного позову, а також можливого в майбутньому цивільного
позову, склавши про це постанову.
Слідчий може здійснити як вилучення певних цінностей у процесі
провадження обшуку, виїмки чи інших слідчих дій, так і спеціальні
процесуальні дії — накладення арешту на майно і накладення арешту на
вклади. Див. коментарі до ст. 28, 29, 126.
Стаття 126. Порядок забезпечення цивільного позову і можливої
конфіскації майна
Забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна провадиться
шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно
обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом
матеріальну відповідальність за його дії, де б ці вклади, цінності та
інше майно не знаходились, а також шляхом вилучення майна, на яке
накладено арешт.
Майно, на яке накладено арешт, описується і може бути передане на
зберігання представникам підприємств, установ, організацій або членам
родини обвинуваченого чи іншим особам. Особи, яким передано майно,
попереджаються під розписку про кримінальну відповідальність за його
незбереження.
Не підлягають описові предмети першої необхідності, що використовуються
особою, в якої провадиться опис, і членами її родини. Перелік цих
предметів визначено в Додатку до Кримінального кодексу України
(2002-05).
Арешт майна і передача його на зберігання оформляються протоколом, який
підписується особою, що проводила опис, понятими й особою, яка прийняла
майно на зберігання. До протоколу додасться підписаний цими особами опис
переданого на зберігання майна.
Для встановлення вартості описаного майна в необхідних випадках
запрошується спеціаліст, який також підписує протокол і опис майна з
його оцінкою.
Накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, коли в
застосуванні цього заходу відпаде потреба.
^Стаття 126 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84)
Забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна провадиться
шляхом:
стаття 126
накладення арешту на вклади обвинувачуваного;
накладення арешту на майно обвинуваченого;
— вилучення цінностей, незаконно відібраних у власника, майна, нажитого
злочинним шляхом, та інших матеріальних цінностей, які належать
обвинувачуваному. Відшкодуванню матеріальної шкоди може сприяти і
застосування особливого запобіжного заходу — застави, яка в деяких
випадках (наприклад, якщо внесена обвинуваченим) може бути використана
за рішенням суду для відшкодування шкоди потерпілому.
Накладення арешту на вклади. Для з’ясування наявності вкладів
обвинуваченого в банківських установах слідчий має право запросити від
керівника банківської установи відомості про це.
Згідно зі ст. 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від
7 грудня 2000 року № 2121-ІЙ інформація щодо юридичних та фізичних осіб,
яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмову
вимогу суду або за рішенням суду, а також органам прокуратури,
внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової служби України на
їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної
чи фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності.
Вимога на отримання інформації, яка містить банківську таємницю,
повинна: бути викладена на бланку державного органу встановленої форми;
бути надана за підписом керівника державного органу (чи його
заступника), скріплена гербовою печаткою; містити посилання на підстави
та норми закону, відповідно до яких державний орган має право на
отримання такої інформації. Таке правило слушне щодо органу дізнання.
Постанови слідчого мають юридичну силу з моменту їх прийняття слідчим і
затвердженню керівниками міліції не підлягають. Інформація про вклади
має негайно і беззаперечно надаватись за першою вимогою слідчого.
Накладення арешту на кошти та інші цінності фізичних чи юридичних осіб,
що знаходяться в банку, згідно зі ст. 59 Закону України “Про банки і
банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року № 2121- III здійснюється
виключно за санкціонованою прокурором постановою слідчого. Така
постанова слідчого обов’язкова до виконання. В необхідних випадках
слідчий може скласти протокол попередження про кримінальну
відповідальність за розтрату майна, на яке накладено арешт.
Накладення арешту на майно обвинуваченого, підозрюваного чи осіб, які
несуть за законом матеріальну відповідальність за .їх дії,— спеціальна
слідча дія, здійснювана з метою забезпечення цивільного позову або
можливої конфіскації майна. Ця слідча дія провадиться без санкції
прокурора відповідно до загальних правил провадження слідчих дій у
присутності понятих, а в необхідних випадках — спеціаліста та інших
осіб.
Про накладення арешту на майно слідчий складає мотивовану постанову.
Накладення арешту на майно може бути здійснене одночасно з виїмкою чи
обшуком або самостійно. Майно, на яке накладається арешт, описується.
Все описуване майно має бути пред’явлене понятим та іншим присутнім
особам. Майно, на яке накладено арешт, передається, на розсуд слідчого,
на збереження
524
Стаття 127
представникові виконавчого комітету сільської або селищної Ради народних
депутатів або домоуправління, або власнику цього майна або його родичу,
або іншій особі, якій має бути роз’яснено д відповідальність за
незабезпечення збереження цього майна, про що у неї береться підписка. У
разі необхідності майно, на яке накладено арешт, може бути вилучене.
У разі накладення арешту на грошові вкладі! провадження будь-яких
операцій по них припиняється.
Про накладення арешту на майно відповідно до вимог ст. 85 і 126 КПК
України складається протокол, копія якого вручається особі, яка прийняла
майно на збереження. Вказані особи несуть кримінальну відповідальність
за розтрату майна, на яке накладено арешт.
Згідно зі ст. 182 КК України утаювання майна, що підлягає конфіскації,
карається виправними роботами на строк до одного року або штрафом від
тридцяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати.
Утаювання або розтрата майна, на яке накладено арешт або яке описано,
вчинені особою, якій це майно ввірено,— карається позбавленням волі на
строк до одного року, або виправними роботами на той само строк, або
штрафом від ста до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати.
Стаття 127. Залучення понятих
При провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні осіб і предметів
для впізнання, відтворенні обстановки й обставин події, опису майна
обов’язкова присутність не менше двох понятих.
До участі у проведенні освідування поняті можуть бути залучені у разі,
якщо слідчий визнає це за необхідне.
Як поняті запрошуються особи, не заінтересовані в справі. Понятими не
можуть бути потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і
потерпілого, працівники органів дізнання і досудового слідства.
Поняті, присутні при провадженні зазначених вище слідчих дій,
засвідчують своїми підписами відповідність записів у протоколі виконаним
діям.
Зауваження понятого з приводу проведених слідчих дій підлягають
обов’язковому занесенню до протоколу.
За наявності відповідних підстав поняті мають право на забезпечення
безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законами України.
(Стаття 127 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, Законами № 2857-12 від li.12.92, № 1381-XIV (1381-14) від
13.01.2000)
Залучення понятих у кримінальному процесі має на меті створення
необхідних умов для об’єктивного та правильного провадження слідчих дій,
засвідчення та закріплення доказів.
Стаття 127 КПК України передбачає обов’язкову участь не менше двох
понятих при провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні осіб та
предметів для впізнання, відтворенні обстанов-
Г!таття 128 525
ки й обставин події, описі майна та освідуванні. Вони можуть залучатись
і для участі в інших слідчих діях.
Як пвняті можуть бути викликані будь-які не заінтересовані у справі
повнолітні громадяни. Не можуть бути понятими потерпілий, родичі
підозрюваного, обвинуваченого та потерпілого, працівники органів
дізнання та досудового слідства.
Поняті зобов’язані:
бути присутніми під час провадження слідчої дії;
після закінчення слідчої дії засвідчити своїм підписом у протоколі факт,
зміст та результати цієї дії;
не розголошувати без дозволу слідчого чи дізнавача дані, які стали
відомі йому у зв’язку з виконанням своїх обов’язків (функції понятого).
Поняті мають право:
— робити зауваження і заяви з приводу проваджуваних з їх
участю слідчих дій, які підлягають занесенню до протоколу;
знайомитись з протоколом слідчої дії, проваджуваної з їх участю;
одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з участю в кримінальній
справі;
на забезпечення особистої безпеки.
Стаття 128. Залучення перекладача
У випадках, передбачених статтею 19 цього Кодексу, слідчий при
провадженні слідчих дій запрошує перекладача.
Перекладач повинен з’явитися за викликом слідчого і зробити повно і
точно доручений йому переклад.
Слідчий роз’яснює перекладачеві його обов’язки і попереджає про
кримінальну відповідальність за відмову виконати обов’язки перекладача,
а також за завідомо неправильний переклад, про що відбирає від нього
підписку.
Перекладач за наявності відповідних підстав має право на забезпечення
безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законами України.
Правила цієї статті поширюються на особу, запрошег) до участі в процесі
для роз’яснення знаків німого або глухого.
(Стаття 128 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1381-X1V (1381-14)
від 13.01.2000)
Перекладачем до участі у кримінальному процесі може бути залучена
будь-яка не заінтересована у результаті справи особа, що володіє мовою,
якою ведеться судочинство, а також мовою, якою володіють та користуються
будь-які учасники процесу.
Перекладач зобов’язаний:
— з’явитися за викликом слідчого, органу дізнання, прокурора
або суду;
— здійснити повно і точно доручений йому переклад та
засвідчити його правильність своїм підписом у відповідних проце
суальних документах;
526
Стаття! 28.}
гчппааая 128-1 527
заявити самовідвід за наявності відповідних обставин, щ0 вказують на
його заінтересованість у справі чи залежність від інших учасників
процесу;
не розголошувати без дозволу слідчого дані досудового слідства;
— додержуватися порядку судового розгляду.
Перекладач не має права втручатися в діяльність слідчого або суду,
давати будь-яку оцінку сказаному окремими особами, чиї показання він
перекладає.
Перекладач за наявності відповідних підстав має право на забезпечення
безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законами України.
Закон не визначає інших прав перекладача. Проте як учасник слідчої дії
він має ті самі права, що й усі при цьому присутні, зокрема поняті. За
аналогією, перекладач під час участі в допиті, очній ставці та інших
слідчих діях має право робити зауваження та заяви, що підлягають
занесенню до протоколу. Він має право також оскаржити дії слідчого та
органу дізнання.
Беручи участь у слідчій дії, перекладач засвідчує своїм підписом
відповідність записів у протоколі тому, що мало місце в дійсності, може
вносити до протоколу свої зауваження та поправки.
За ухилення від з’явлення перекладач може бути оштрафований відповідно
до ст. 1854 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
За відмову від виконання обов’язків перекладача, а також за заздалегідь
неправильний переклад він несе відповідальність згідно зі ст. 384 та 385
Кримінального кодексу України.
Слідчий, орган дізнання, прокурор або суд зобов’язані пояснити
перекладачеві його обов’язки та попередити під розписку про кримінальну
відповідальність за відмову еід перекладу або за заздалегідь
неправильний переклад.
Стаття 128-1. Участь спеціаліста при проведенні слідчих дій У необхідних
випадках для участі у проведенні слідчої дії може бути залучений
спеціаліст, який не заінтересований у результатах справи. Виклик слідчим
спеціаліста є обов’язковим для керівника підприємства, установи чи
організації, де працює спеціаліст.
Спеціаліст зобов’язаний: з’явитися на виклик; брати участь у проведенні
слідчої дії, використовуючи свої спеціальні знання і навики для сприяння
слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів; звертати увагу
слідчого на обставини, пов’язані з виявленням та закріпленням доказів;
давати пояснення з приводу спеціальних питань, які виникають при
проведенні слідчої дії.
Спеціаліст вправі: звертатися з дозволу слідчого із запитаннями до осіб,
які беруть участь у проведенні слідчої дії; робити заяви, пов’язані з
виявленням, закріпленням і вилученням доказів. Спеціаліст за наявності
відповідних підстав має право на забезпечення безпеки шляхом
застосування заходів, передбачених законами України.
Перед початком слідчої дії, в якій бере участь спеціаліст, слідчий
пересвідчується в особі та компетентності спеціаліста, з’ясовує його
стосунки з обвинуваченим
і потерпілим та роз’яснює спеціалістові його права й обов’язки. Про
виконання слідчим цих вимог зазначається у протоколі слідчої дії.
У разі відмови або ухилення спеціаліста від виконання своїх обов’язків
слідчий повідомляє про це адміністрацію підприємства, установи чи
організації за місцем воооти спеціаліста або громадську організацію для
відповідного реагування.
(Кодекс доповнено статтею 128-1 згідно з Указом ПВР №117-08 від
30.08.71; із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, Законом № 1381-X1V (1381-14) від 13.01.2000)
Спеціалістом у кримінальному процесі визнається будь-яка не
заінтересована в результаті справи особа, яка має необхідні спеціальні
знання в науці, техніці, мистецтві чи ремеслі або володіє вміннями,
навиками у певній галузі діяльності і відповідно до ст. 128-1 КПК
України залучається до участі у проведенні слідчої дії для подання
сприяння слідчому в збиранні та дослідженні
доказів.
Як спеціалістом, так і експертом можуть бути особи, які володіють
спеціальними знаннями. Але в процесуальному статусі між експертом і
спеціалістом є різниця. Спеціаліст, використовуючи свої спеціальні
знання, надає допомогу слідчому в провадженні слідчих дій, а саме: в
пошуку, виявленні, фіксації, вилученні та огляді доказових матеріалів,
застосуванні для цього необхідних технічних засобів, наприклад засобів
так званої “польової криміналістики” при огляді місця події, тоді як
експерт досліджує направлені йому на експертизу докази і формулює
висновки з поставлених перед ним питань, які мають значення самостійних
доказів. Якщо експерт досліджує вже одержані докази і дає висновок, який
має самостійне доказове значення, то спеціаліст покликаний надати
допомогу в збиранні доказів. Тому процесуальне становище спеціаліста й
експерта різне.
До особи, яка викликається як спеціаліст, закон ставить дві основні
вимоги: бути не заінтересованим у результаті справи та мати необхідні
для участі в даній слідчій дії спеціальні знання.
Закон не обмежує кола слідчих дій, для участі в провадженні яких може
бути залучений спеціаліст. Слідчий запрошує спеціаліста у тих випадках,
коли він визнає за необхідне використати спеціальні знання та навички
при провадженні слідчої /J’i.
Обов’язковою є участь спеціаліста при проведенні:
а) зовнішнього огляду трупа та судово-медичного освідування
особи. Ці дії провадяться за участю судово-медичного експерта або
лікаря (ч. 1 ст. 192, ч. 2 ст. 193 КПК України);
б) ексгумації трупа. Ця дія провадиться за присутності судово-
медичного експерта (ч. 2 ст. 192 КПК України);
в) допиту неповнолітнього свідка віком до 14 років, а за розсудом
слідчого — до 16 років. Ця дія провадиться за присутності педагога,
а в разі необхідності (ч. 1 ст. 168 КПК України) — лікаря.
Спеціаліст у кримінальному процесі має право: робити заяви, що
підлягають занесенню до протоколу, пов’язані з виявленням, закріпленням
та вилученням доказів; звертатися з дозволу слідчого
528
Стаття 129
або суду з запитаннями до осіб, які беруть участь у провадженні слідчої
дії; знайомитися із змістом протоколу слідчої дії, в провадженні якої
брав участь спеціаліст. Спеціаліст має також право на винагороду за
виконання своїх обов’язків та на відшкодування витрат, пов’язаних зі
з’явленням за викликом до правоохоронних органів (ст. 92 КПК України), а
також право на забезпечення безпеки.
Відповідно до ст. 128-1 КПК України спеціаліст зобов’язаний: своєчасно
з’явитися за викликом; брати участь у провадженні слідчої дії,
використовуючи свої спеціальні знання та навички ддя сприяння слідчому у
виявленні, закріпленні та вилученні доказів; звертати увагу слідчого на
обставини, пов’язані з виявленням та закріпленням доказів; давати
пояснення з приводу спеціальних питань, що виникають під час провадження
слідчої дії.
Настановою про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України
(наказ МВС України № 682 від ЗО серпня 1999 року) на
експертів-криміналістів, які беруть участь у проведенні слідчих дій як
спеціалісти, покладається також обов’язок мати при собі і кваліфіковано
використовувати відповідні науково-технічні засоби; проводити необхідні
експрес-аналізи виявлених слідів та давати слідчому розгорнуті відомості
про можливі прикмети злочинців. Спеціаліст діє за вказівкою слідчого та
несе особисту відповідальність за повноту і правильність використання
всіх науково-технічних засобів, що є в його розпорядженні і призначені
для виявлення, фіксації та вилучення речових доказів.
Стаття 129. Розгляд клопотань слідчим
Клопотання підозрюваного, обвинуваченого, їх захисників, а також
потерпілого і його представника, цивільного позивача, цивільного
відповідача або їх представників про виконання будь-яких слідчих дій
слідчий зобов’язаний розглянути в строк не більше трьох діб і
задовольнити їх, якщо обставини, про встановлення яких заявлені
клопотання, мають значення для справи.
Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила
клопотання. Про повну або часткову відмову в клопотанні складається
мотивована постанова.
(Стаття 129 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР №117-08 від
30.08.71, № 6834-10 від 16.04.84; Законом № 3780-12 від 23.12.93)
Про рішення щодо задоволення клопотань учасників процесу немає потреби
виносити окрему мотивовану постанову. Слушні й юридично беззаперечні
клопотання учасників процесу задовольняються в передбаченій
процесуальній формі.
При повній або частковій відмові в задоволенні клопотання слідчий має
скласти мотивовану постанову, де з необхідною достатністю повинен
аргументувати прийняте рішення. Така постанова має бути доведена до
відома особи, що зверталась з клопотанням, якій роз’ясняється її право
на оскарження такої постанови прокурору чи в суд.
ггпатпм 130 529
Стаття 130. Постанова слідчого і прокурора
Про рішення, прийняті слідчим або прокурором під час провадження
досудового слідства у випадках, зазначених у цьому Кодексі, а також у
випадках, коли це визнає за необхідне слідчий або прокурор, складається
мотивована постанова.
У постанові зазначається місце і час її складання, посада особи, що
виносить постанову, її прізвище, справа, в якій провадиться слідство, і
обґрунтування прийнятого рішення, а також стаття цього Кодексу, на
підставі якої прийнято рішення.
Постанова слідчого — це кримінально-процесуальний документ, в якому
викладається, мотивується та формулюється рішення або розпорядження
слідчого, прийняте в процесі провадження у справі.
Усі кримінально-процесуальні документи мають відповідати певним
загальним вимогам. До їх числа належать такі.
Законність складання документа. Будь-який процесуальний документ має
відповідати вимогам закону: складатися уповноваженою на те особою, за
наявності передбачених законом підстав, виконуватися та засвідчуватися
відповідно до вимог закону. Якщо в процесуальних нормах права закріплені
обов’язкові реквізити документа, вони мають бути до нього включені.
Документ має відповідати вимогам закону як за формою, так і за змістом.
Об’єктивність. Кожний документ має відповідати за своїм змістом
фактичним обставинам, встановленим матеріалами справи, ґрунтуватися на
встановлених фактах. Сформульовані в ньому висновки мають відповідати
об’єктивній дійсності.
Логічність. У процесуальному документі всі судження мають бути доказані,
а висновки — мотивовані та логічно переконливі. “Мудрість,— за висловом
давньогрецького філософа Геракліта,— у знанні підстав та причин”. Якщо
вихідні судження правильні і якщо правильно вжито закони логіки, то
висновки відповідатимуть істині, і навпаки.
Теза — стрижень будь-яких висновків та суджень, головна думка,
істинність якої необхідно ретельно перевіряти та скрупульозно доводити.
Теза — це положення, судження, істинність, правдивість якого треба
довести, обґрунтувати у процесі аргументації. Аргументація — це
доведення, доказування за допомогою аргументів.
Аргумент коректний тільки тоді, коли він являє собою достовірні
фактичні дані.
Аргумент — це істинне судження, за допомогою якого в процесі логічного
доведення встановлюється істинність тези; це докази (встановлені факти,
достовірні положення, аксіоми), які наводяться для обґрунтування,
підтвердження якогось судження, положення, посилання, за допомогою якого
обґрунтовують тезу. Шукач правди мас використовувати правильні
аргументи, висувати найбільш імовірні гіпотези та вміти застосовувати
закони логіки для їх перевірки.
З метою уникнення помилок слід здійснити логіко-структуриий аналіз
висловлюваних положень та окремих тез. Правила тут такі.
?530 Стаття ізо
Теза має бути чітко сформульованою та стислою r необхідних випадках
складну тезу слід розчленувати. Вона н ” маний є тією
“особою, яка розшукується, і, впевнившисьв наявності законних підстав
для арешту, дає санкцію на відправлення заарештованого етапом до місця
провадження слідства.
Розшук обвинуваченого здійснюється, як правило, оперативно-розшуковими
заходами. Коли місце перебування обвинуваченого не встановлено, слідчий
оголошує його розшук. Розшук може бути оголошений як під час
попереднього слідства, так і одночасно з його зупиненням.
Про оголошення розшуку слідчий складає постанову, в якій зазначає
потрібні відомості про особу розшукуваного. Постанова про розшук і
обрання запобіжного заходу разом з окремим дорученням слідчого
направляється до відповідних органів дізнання, компетентних здійснювати
оперативно-розшукову діяльність.
Слідчий має право оголосити розшук обвинуваченого, а якщо є для того
підстави, то й обрати щодо розшукуваного запобіжний захід у вигляді
тримання під вартою.
Про оголошення розшуку обвинуваченого слідчий складає мотивовану
постанову, в якій вказує необхідні відомості про особистість
обвинуваченого та характер вчиненого ним злочину. Розшук доручається
органу дізнання, про що слідчий дає письмові доручення. Доручення
слідчого про розшук обвинуваченого обов’язкове до виконання органом
дізнання. До окремого доручення додається постанова про розшук
обвинуваченого, а якщо обрано запобіжний захід у вигляді ув’язнення, то
й постанова про обрання запобіжного заходу та постанова про етапування
обвинуваченого до місця провадження попереднього слідства.
Слідчий здійснює контроль за виконанням окремого доручення про розшук
обвшгувачсного. Для цього він має право знайомитися з
оперативно-розшуковими та обліковими матеріалами органів дізнання (п.
10.3 наказу МВС України № 745). При невиконанні доручень слідчий має
право вимагати від керівництва органу дізнання відповідного реагування.
Слідчий також має право через пресу, радіо та телебачення звертатись в
особливо важливих випадках до населення за допомогою в розшуку
обвинуваченого та з пропозиціями повідомляти будь-яку інформацію, яка
стосується справи.
Д\я забезпечення результативності оперативних заходів слідчий може
знайомити оперативного працівника з матеріалами кримінальної справи.
Слідчий та оперативний працівник забезпечують об’єктивну перевірку й
реалізацію оперативної інформації в ході
Стаття_139 545
озслідУвання справи, несуть відповідальність за розголошення Р релта
способів її отримання (п. 59 наказу МВС України № 745).
Матеріали кримінальної справи можуть розголошуватись тільки з дозволу
слідчого.
Оперативний працівник самостійний у виборі засобів та методів
оперативної роботи і не має права втручатися в процесуальну діяльність
слідчого. У справах про злочини, вчинені встановленими особами,
проведення оперативно-розшукових заходів органом дізнання можливе лише
за умови узгодження цього питання із слідчим.
Як керівники органів внутрішніх справ та інші працівники органу дізнання
не мають права втручатись у процесуальну діяльність слідчого,
витребовувати кримінальні справи для вивчення та давання вказівок,
проявляти незгоду з діями слідчого та критикувати прийняті рішення, які
не відмінені прокурором у передбаченому порядку.
Правом процесуального контролю наділені начальник слідчого підрозділу, а
в передбачених законом випадках — суд, правом нагляду — тільки прокурор.
Тільки названі суб’єкти процесу можуть витребувати справи для вивчення і
давати щодо них письмові вказівки.
Керівники органів внутрішніх справ зобов’язані організувати ефективне
проведення оперативно-розшукових заходів; здійснювати контроль за
своєчасним передаванням слідчому оперативної інформації, швидким та
якісним виконанням оперативними працівниками доручень та вказівок
слідчого.
Слід зазначити, що розшук обвинуваченого може бути оголошений як під час
попереднього слідства, так і одночасно з його зупиненням (ст. 138 КПК
України). Після оголошення розшуку слідчий вживає самостійно, без
провадження слідчих дій, заходи для встановлення місцезнаходження
обвинуваченого та контролює виконання органами дізнання окремого
доручення про розшук обвинуваченого.
Відповідно до ч. З ст. 139 КПК України при затриманні обвинуваченого,
якого розшукували і щодо якого обрано запобіжний захід у вигляді
тримання під вартою, орган розшуку негайно доповідає про це прокурору за
місцем затримання, прокурор протягом двадцяти чотирьох годин
зобов’язаний перевірити, чи дійсно затриманий є тією особою, яка
розшукується, та, вивчивши клопотання слідчого і переконавшись у
наявності законних підстав для арешту, підтримує перед судом ‘клопотання
про арешт та відправлення арештованого до місця провадження слідства.
З цього випливає, що за зупиненою кримінальною справою орган дізнання
має право, в порядку виконання постанови про розшук, затримати і в
необхідних випадках допитати затриманого обвинуваченого. Слідчий,
отримавши повідомлення про затримання або про знайдення розшукуваного
обвинуваченого, виносить постанову про відновлення попереднього слідства
та провадить необхідні слідчі дії, забезпечуючи право обвинуваченого на
захист.
18 Тортишник
546
Стаття і.іа
У науковій літературі внесена пропозиція доповнити діючий перелік
підстав зупинення розслідування, віднісши до таких тимчасову тяжку
хворобу потерпілого, яке не дозволяє проводити з ним слідчі та
здійснювати інші процесуальні дії1.
Ця думка досить слушна. Адже в сучасному кримінальному процесі має бути
реалізований принцип змагальності сторін, однією зі сторін є потерпілий.
Якщо він не може брати участі у змагальному процесі, то чи не постраждає
істина, чи не будуть знехтувані його права, чи надійно будуть захищені
його інтереси? Це досить важливі питання і запропонований варіант їх
вирішення цілком логічний та обґрунтований.
Попереднє слідство може бути відновлено у разі необхідності (для
провадження обшуку, впізнання за фотографією тощо) і без факту
затримання обвинуваченого.
Відновлення слідства та його зупинення можуть повторюватися. Головне —
щоб було забезпечено вирішення завдань попереднього розслідування та при
цьому, по суті, виконувались вимоги закону і витримувалась процесуальна
форма. Міжнародний розшук та екстрадиція.
Міжнародний розшук каналами Інтерполу. Підставою для ініціювання
міжнародного розшуку громадян України є запит правоохоронного органу,
надісланий до Національного центрального бюро Інтерполу в Україні. У
запиті повинна бути викладена інформація про злочин і розшукуваних осіб,
який запобіжний захід обрано слідчими органами, заходи, які з точки зору
ініціатора розшуку доцільно вжити щодо розшукуваної особи у разі
виявлення її на території іноземної держави. Такими заходами, як
правило, можуть бути: встановлення контролю за пересуванням розшукуваної
особи; затримання та арешт розшукуваної особи з наступною її
екстрадицією (видачею).
Питання екстрадиції вирішуються в порядку надання правової допомоги, а
його ініціювання належить до компетенції Генеральної прокуратури
України. В разі необхідності екстрадиції правоохоронні органи
звертаються через відповідних прокурорів, які здійснюють нагляд, до
Генеральної прокуратури України з клопотанням про підготовку звернення
до центрального органу юстиції (прокуратури) відповідної країни із
запитом про надання правової допомоги.
За дорученням Генеральної прокуратури України Національне центральне
бюро Інтерполу в Україні по каналах Інтерполу надсилає копії
перекладеного на іноземну мову запиту про правову допомогу, організовує
розшук із залученням Національного центрального бюро Інтерполу однієї
або кількох країн, де, вірогідно, знаходиться рбзшукуваний, а також
використовує можливості Генераль-
Малютін 1. А. Підстави та процесуальний порядок зупиненні попереднього
розслідування: Автореферат дис….канд. юрид. наук.— К., 2000.— С.4.
547
Г.тапипя 139
ного секретаріату Інтерполу, відповідних Національних центральних бюро
Інтерполу для сприяння виконанню запиту про правову допомогу.
Національне центральне бюро Інтерполу в Україні при потребі запитує в
ініціатора додаткові відомості і, за прийнятими Інтерпо-лом правилами,
надсилає запит до Генерального секретаріату Інтерполу або в Національне
центральне бюро Інтерполу відповідної країни.
Після одержання даних про місцеперебування розшукуваної особи за
кордоном НЦБ доводить одержану інформацію до відома ініціатора розшуку,
повідомляє Генеральну прокуратуру України та органи розслідування.
При отриманні повідомлення про місцеперебування в іноземній державі
особи, яка підлягає видачі правоохоронним органам України, орган, що
проводить розслідування у справі, згідно з вимогами Європейської
конвенції про взаємодопомогу у кримінальних справах (Ратифікована
Законом України від 16.01.98 №44/98-ВР. Див.: Офіційний вісник України.—
1998.— №13) готує і не пізніше 10 днів з моменту отримання такої
інформації надсилає обгрунтований запит про її видачу, до якого
додаються такі документи: копія постанови про обрання запобіжного заходу
у вигляді тримання під вартою або копія вироку з підтвердженням того, що
вирок набрав законної сили, завірені гербовою печаткою того органу, який
виніс цю постанову (вирок); довідка про докази, якими підтверджується
вина розшукуваної особи у вчиненні злочину, або копія постанови про
притягнення цієї особи як обвинуваченого; завірений текст закону (статті
Кримінального кодексу України, за якими кваліфікується злочин); повні
дані про розшукувану особу, щодо якої робиться запит про видачу; довідка
про попередні судимості; довідка про розмір невідбутого покарання (у
випадках, коли запит про видачу робиться щодо особи, яка вже відбула
частину призначеного судом покарання); постанова слідчого (суду) про
розшук особи; відомості про матеріальні збитки, заподіяні внаслідок
злочину; дві фотокартки та дактилокарта розшукуваної особи (за
наявності) .
Такий запит надсилається до Генеральної прокуратури України.
Генеральна прокуратура України після вивчення та перевірки матеріалів,
за умови наявності передбачених законом підстав для звернення, скеровує
запит до Міністерства юстиції України.
Міністерство юстиції України готує і в якомога стислий термін надсилає
відповідному органу іноземної держави запит про видачу особи в Україну
для притягнення до кримінальної відповідальності.
Термін розгляду запитів про видачу не повинен перевищувати 45 діб.
Відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників видача
особи здійснюється за умови вчинення нею злочину, за який за
законодавством сторони, що вимагає видачі, може бути призначено
покарання у вигляді позбавлення волі строком не менш як один рік.
При надходженні від відповідного органу іноземної держави згоди на
видачу розшукуваної особи і повідомлення про її затримання (арешт)
Генеральна прокуратура України направляє
18*
548 Стаття Ып
Міністерству внутрішніх справ України доручення про організацію
прийняття цієї особи та взяття її, у разі потреби, під варту.
Міністерство внутрішніх справ України організовує приймання цієї особи
на кордонах сусідніх держав на пунктах пропуску через Державний кордон
України в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок
приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні
України та за її межами, затвердженою спільним наказом Міністерства
внутрішніх справ України та Державного комітету у справах охорони
державного кордону України від
№ 474/845 (зареєстрованою в Міністерстві юстиції України
за № 16/3309).
Приймання осіб, які видаються іншою державою, здійснюється, як правило,
через контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України та
оформляється спеціальним протоколом. При цьому обов’язкова присутність
представників прокуратури та прикордонних військ.
В окремих випадках за погодженням Генеральної прокуратури України з
відповідними органами інших держав приймання осіб, які видаються, може
здійснюватися також за межами України.
Запити правоохоронних органів зарубіжних країн, що надійшли до
правоохоронних органів України по каналах Інтерполу, є правомірною
підставою для здійснення міжнародного розшуку на території України.
У разі розшуку і затримання обвинуваченого, який був оголошений у
розшук, слідчий негайно виносить постанову про відновлення попереднього
слідства і вживає всі заходи щодо провадження необхідних слідчих дій,
забезпечення захисту прав і свобод обвинуваченого, вирішення завдань
стадії досудового розслідування і належного закінчення справи.
Стаття 140. Порядок пред’явлення обвинувачення
При пред’явленні обвинувачення особі присутність захисника с
обов’язковою, крім випадків, коли він відмовляється від нього і його
відмова прийнята.
Слідчий, упевнившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про
притягнення як обвинуваченого, роз’яснює суть пред’явленого
обвинувачення та вручає копію постанови про притягнення як
обвинуваченого.
Про пред’явлення обвинувачення, роз’яснення його суті і вручення копії
постанови слідчий складає протокол із зазначенням години і дати
пред’явлення обвинувачення, який підписується обвинуваченим, слідчим та
захисником.
У разі відмови обвинуваченого поставити підпис у протоколі слідчий
робить на ньому відмітку про відмову від підпису і зазначає мотиви
відмови, про що сповіщає прокурора.
(Стаття 140 із змінами, внесеними згідно з Законами № 3780-12 від
23.12.93, № 1833-ІЦ (1833-14) від 22.06.2000. № 2533-ПІ (2533-14) від
21.06.2001 — набувас чинності з 29.06.2001)
Пред’явлення обвинувачення — одна зі складних і важливих процесуальних
дій, у процесі якої має бути покладено начало та
Сггиття Ш , §49
здійснено акти з практичної реалізації функції обвинувачення, а також
вжито необхідних у зв’язку з цим заходів щодо забезпечення гарантій
захисту обвинуваченим своїх прав.
Пред’явлення обвинувачення включає в себе певну систему правовідносин
слідчого й обвинуваченого та інших учасників процесу.
Пред’явленню обвинувачення має передувати роз’яснення обвинуваченому
його права на захист та забезпечення реалізації його процесуальних прав
у цій частині.
Захисник допускається до участі у справі з моменту пред’явлення
обвинувачення, затримання чи арешту підозрюваного, а в справі про
суспільно небезпечне діяння, вчинене особою в неосудному стані або
особою, яка захворіла душевною хворобою після вчинення злочину,— з
моменту отримання доказів про душевну хворобу.
Слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор та суд зобов’язані де
першого допиту обвинуваченого роз’яснити йому право мати захисника та
скласти про це протокол, а також надати обвинуваченому можливість
захищатися встановленими законом засобами (ст. 21 КПК України).
Надати можливість захищатися самому — це означає, по-перше, роз’яснити
обвинуваченому всі його права, по-друге, забезпечити можливість їх
реалізації.
Отже, обвинуваченому необхідно роз’яснити не тільки право мати
захисника, а й усі інші його права. У такому випадку доцільно це зробити
одним актом — скласти відповідно до вимог ст. 21 КПК України єдиний
протокол — протокол роз’яснення обвинуваченому його процесуальних прав,
і копію такого протоколу вручити обвинуваченому під розписку. Цей
документ може бути названий декларацією прав обвинуваченого. Зразок
такого документа подається наприкінці цієї глави.
Такий підхід уявляється логічним, законним, доцільним, корисним, таким,
що сприяє процесуальній економії. Зразок названого протоколу наводиться
у працях автора1.
Згідно зі ст. 140 КПК України при пред’явленні особі обвинувачення
присутність захисника є обов’язковою, крім випадків, коли сам
обвинувачений відмовився від захисника і його відмова може бути прийнята
(на дану ситуацію не поширюються вимоги закону про обов’язкову участь
захисника у справі).
Як захисник може бути допущений будь-який фахівець у галузі права —
особа, яка має вищу юридичну освіту і не підлягає відводові як особа, що
зацікавлена в справі, упереджена чи залежить від інших учасників процесу
(див. ст- 61 КПК України).
Роз’яснивши обвинуваченому право на захист, слідчий зобов’язаний вжити
заходів до забезпечення участі захисника у
‘ Тертышник В. М., Кузниченко О. В. Логика, язык и стиль
уголовно-процессуальных и иных юридических документов.— Харьков, 1996;
Тертиш-них В. М. Кримінально-процесуальне право України.— К., 1999;
Тертышник В. М, Марченко О. В. Тертышник А. И. Защита прав и свобод
человека.— Харьков, 2000; Тертышник В. М. и др. Досудебное
расследование: юридические документы.— Харьков, 1999.
551
Стаття ілп
справі. Захисник може бути запрошений самим обвинуваченим або іншими
особами за його дорученням. У тих випадках, коли з’явлення для участі у
справі захисника, обраного обвинуваченим неможливе протягом сімдесяти
двох годин, слідчий має право запропонувати обвинуваченому іншого
захисника або забезпечити участь захисника у справі через адвокатське
об’єднання.
Пред’явлення обвинувачення полягає в тому, що слідчий, пересвідчившись в
особі обвинуваченого:
оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого;
роз’яснює сутність пред’явленого обвинувачення;
вручає йому копію постанови про притягнення як обвинуваченого, про що
складає протокол;
роз’яснює права обвинуваченого та порядок їх реалізації;
здійснює допит обвинуваченого.
Обвинувачення має бути пред’явлене не пізніше двох днів з моменту
винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого і в
будь-якому разі не пізніше дня з’явлення обвинуваченого або його
приводу.
Присутність захисника під час пред’явлення обвинувачення обов’язкова,
якщо обвинувачений від нього не відмовився, або відмова неможлива в силу
положень закону, які визначають обов’язкову участь захисника у справі
(ст. 140 КПК України). У такій ситуації слідчий повинен забезпечити
участь вибраного обвинуваченим чи призначеним самим слідчим захисника
під час пред’явлення обвинувачення і пред’явити обвинувачення в
передбачені строки, інакше буде порушено більш важливе право
обвинуваченого — знати, в чому він обвинувачується, і самому захищатися
від безпідставного обвинувачення.
Якщо обвинувачений не володіє мовою, якою ведеться судочинство, то зміст
постанови йому перекладається мовою, якою він володіє. Про це робиться
відмітка у постанові.
Факт оголошення обвинуваченому постанови та роз’яснення сутності
пред’явленого обвинувачення засвідчується підписами обвинуваченого,
захисника та слідчого на самій постанові.
Водночас відповідно до ч. 2 — 4 ст. 140 КПК України має бути здійснене
таке: “Слідчий, упевнившись в особі обвинуваченого, оголошує йому
постанову про притягнення як обвинуваченого, роз’яснює суть
пред’явленого обвинувачення та вручає копію постанови про притягнення як
обвинуваченого.
Про пред’явлення обвинувачення, роз’яснення його суті і вручення копії
постанови слідчий складає протокол із зазначенням години і дати
пред’явлення обвинувачення, який підписується обвинуваченим, слідчим та
захисником.
У разі відмови обвинуваченого поставити підпис у протоколі слідчий
робить на ньому відмітку про відмову від підпису і зазначає мотиви
відмови, про що сповіщає прокурора”.
Зауважимо, що буде доцільним у разі відмови обвинуваченого поставити
підпис на постанові роз’яснити йому, що цей підпис фіксує тільки факт
оголошення постанови, а не визнання обвинуваченим своєї провини.
гтаття 140
Після пред’явлення обвинувачення слідчий зобов’язаний знову роз’яснити
обвинуваченому його права, передбачені ст. 43 та 142 КПК України.
Відповідно до цих норм під час провадження попереднього слідства
обвинувачений має право:
знати, в чому він обвинувачується;
давати показання за пред’явленим йому обвинуваченням або відмовитися
давати показання і відповідати на запитання;
подавати докази;
заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки,
експертизи, про витребування та приєднання до справи доказів, а також
заявляти клопотання з усіх інших питань, які мають значення для
встановлення істини у справі;
заявляти відвід слідчому, прокурору, експерту, фахівцю та перекладачеві;
з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій;
знайомитися з усіма матеріалами справи після закінчення попереднього
(досудового) слідства;
мати захисника та побачення з ним до першого допиту;
подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого
і прокурора, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення
безпеки.
Обвинувачений не несе відповідальності ні за відмову віддавання
показань, ні за давання заздалегідь неправдивих показань. Це цілком
доречне правило. Але мабуть необхідно зробити виняток стосовно наклепу
на добропорядну людину. На наш погляд обвинувачений має звільнятись від
відповідальності за неправдиві показання щодо обставин злочину, але не
повинен при цьому причиняти шкоди ні в чому невинним людям, вказувати на
таких як на тих, що скоїли злочин. Ці дії мають бути караними.
Про роз’яснення обвинуваченому його прав слідчий робить відмітку в
постанові про пред’явлення обвинувачення, яку засвідчує своїм підписом
обвинувачений, а в необхідних випадках — і захисник.
Безперечно, тут є певне дублювання, оскільки після пред’явлення
обвинувачення при допиті обвинуваченого йому знову мають бути роз’яснені
його права. Думається, що якщо законодавець прийме пропозицію щодо
роз’яснення обвинуваченому його прав у повному обсязі до пред’явлення
обвинувачення і щодо оформлення даних дій протоколом (декларацією) з
врученням копії цього документа обвинуваченому, необхідність у такому
дублюванні відпаде.
Якщо обвинувачений перебуває під вартою, то адміністрація слідчого
ізолятора або ізолятора тимчасового утримання повинна забезпечити умови
для реалізації обвинуваченим свого права на побачення з захисником
наодинці. Таке побачення обвинуваченому надається без обмеження
кількості й тривалості у вільний від виконання слідчих дій час (ст. 12
Закону України “Про попереднє ув’язнення”).
Особливості пред’явлення обвинувачення і допиту неповнолітнього
обвинувачуваного. Пред’явлення обвинувачення непов-
Д^ Стаття 141
нолітньому і його допит провадяться в присутності захисника Відповідно
до ст. 438 КПК України у випадках, коли неповнолітній не досяг 16 років
або якщо неповнолітнього визнано розумово відсталим, при пред’явленні
йому обвинувачення і при його допиті за розсудом слідчого або прокурора
або за клопотанням захисника можуть бути присутні педагог або лікар,
батьки або інші законні представники неповнолітнього.
До пред’явлення неповнолітньому обвинувачення слідчий повинен ознайомити
батьків та інших законних представників неповнолітнього
обвинувачуваного, педагога і лікаря з їхніми правами й обов’язками,
передбаченими відповідно ст. 438 і 128-1 КПК України. В постанові про
притягнення неповнолітнього як обвинувачуваного, а також у протоколі
його допиту повинні бути зазначені відомості про особи присутніх при
проведенні процесуальної дії і їхнє ставлення до обвинувачуваного.
Слідчий роз’ясняє педагогу або лікарю, батькам чи іншим законним
представникам неповнолітнього, присутнім при пред’явленні обвинувачення
і допиті, їхнє право задавати обвинувачуваному запитання і викладати
свої зауваження. Слідчий має право відвести поставлене запитання, але
відведене запитання має бути занесене до протоколу.
Якщо батьки або інші законні представники негативно впливають на
неповнолітнього або намагаються заважати одержанню доказів і проведенню
слідчої дії, слідчий або прокурор можуть не допускати їх до участі в
допиті.
Стаття 141. Зміна і доповнення обвинувачення
Якщо під час досудового слідства виникне необхідність змінити
пред’явлене обвинувачення або доповнити його, слідчий зобов’язаний
заново пред’явити обвинувачення з виконанням вимог, встановлених
статтями 131, 132, 133 і 140 цього Кодексу.
Якщо під час досудового слідства частина пред’явленого обвинувачення не
знайшла свого підтвердження, слідчий своєю постановою закриває справу в
цій частині обвинувачення, про що оголошує обвинуваченому.
Необхідність зміни обвинувачення виникає у таких випадках: коли в ході
допиту обвинуваченого або провадження наступних слідчих дій були
виявлені нові епізоди злочину або обставини, які вимагають
перекваліфікації дій обвинуваченого; коли встановлено, що обвинувачений
вчинив інші злочини, за якими розслідування не провадилося взагалі; коли
частина обвинувачення не знайшла підтвердження.
Зміна і доповнення обвинувачення провадиться шляхом винесення нової
постанови про притягнення як обвинуваченого, де з урахуванням обставин
формулюється нове обвинувачення. Потім в установленому порядку
обвинуваченому оголошується обвинувачення і проводиться допит. Допит за
знову пред’явленим обвинуваченням здійснюється в повному обсязі.
Інколи обвинувачення змінюється шляхом виключення з нього окремих
епізодів, які в ході розслідування не знайшли підтверджен-
Стааштя 142 $53
ня. В цьому випадку, згідно з ч. 2 ст. 141 КПК України, слідчий своєю
постановою закриває справу в цій частині обвинувачення, про що
повідомляє обвинуваченому. Нове обвинувачення в такому разі не
пред’являється. Однак, якщо виключення окремих епізодів обвинувачення
тягне за собою зміни у кваліфікації злочину, то обвинувачення
пред’являється заново.
Обвинувачення, сформульоване в постанові про притягнення як
обвинуваченого, зберігає своє значення до набрання обвинувальним вироком
законної сили.
При розгляді справи в суді змінити обвинувачення надано право прокурору.
Прокурор може змінити обвинувачення, в тому числі і в бік погіршення
становища підсудного, але суд при цьому має відкласти на три дні судовий
розгляд справи, надавши підсудному можливість для аналізу нового
обвинувачення і підготовки до захисту.
У разі відміни вироку апеляційною чи касаційною інстанцією та повернення
справи на додаткове розслідування обвинувачення, сформульоване в
постанові про притягнення як обвинуваченого, зберігає своє юридичне
значення доти, доки не буде змінено або не буде винесено нової постанови
про притягнення як обвинуваченого.
Стаття 142. Роз’яснення обвинуваченому його прав на слідстві
При пред’явленні обвинувачення слідчий зобов’язаний роз’яснити
обвинуваченому, що він під час провадження досудового слідства має
право:
знати, в чому його обвинувачують;
давати показання щодо пред’явленого йому обвинувачення або відмовитися
давати показання і відповідати на запитання;
подавати докази;
заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, про
проведення експертизи, про витребування і приєднання до справи доказів,
а також заявляти клопотання з усіх інших питань, які мають значення для
встановлення істини в справі;
заявляти відвід слідчому, прокуророві, експертові, спеціалістові і
перекладачеві;
з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій;
знайомитися з усіма матеріалами справи після закінчення досудового
слідства;
мати захисника і побачення з ним до першого допиту;
подавати скарги на дії та рішення слідчого і прокурора.
Про роз’яснення обвинуваченому його прав слідчий зазначає в постанові
про пред’явлення обвинувачення, що стверджує своїм підписом
обвинувачений.
(Стаття 142 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 683410 від
16.04.84, Законом Ni 3780-12 від 23.12.93)
Роз’яснення прав обвинуваченого пропонуємо здійснювати шляхом складання,
роз’яснення змісту та вручення обвинуваченому копії такого юридичного
документа в запропонованій його моделі.
554
Стаття 142
стаття 143 _F55
ДЕКЛАРАЦІЯ процесуальних прав обвинуваченого
м. Дніпропетровськ 4 липня 1999 р.
Слідчий УМВС України в м. Дніпропетровську Холодов В. І., у зв’язку з
пред’явленням обвинувачення, роз’яснив відповідно до ст. 21, 43, 53 і
142 КПК України обвинуваченому Калині А. Е., що він під час провадження
попереднього слідства має право:
знати, в чому його обвинувачують;
давати показання щодо пред’явленого йому обвинувачення або відмовитися
давати показання і відповідати на запитання;
подавати докази;
заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, про
проведення експертизи, про витребування і приєднання до справи доказів,
а також заявляти клопотання з усіх інших питань, які мають значення для
встановлення істини в справі;
заявляти відвід слідчому, прокуророві, експертові, спеціалістові і
перекладачеві;
з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій;
знайомитися з усіма матеріалами справи після закінчення попереднього
слідства;
мати захисника і побачення з ним до першого допиту;
подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого
і прокурора, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення
безпеки.
Керуючись ст. 21 і 53 КПК України, обвинуваченому Калині А.Е.
роз’яснено, що відповідно до ст. 44 КПК України як захисник допускаються
особи, що мають свідчення про право на заняття адвокатською діяльністю.
Захисник допускається до участі в справі з моменту пред’явлення
обвинувачення, а у випадку затримання підозрюваного або застосування
запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту оголошення
йому протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного
заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.
Відповідно до ст. 47 КПК України захисник запрошується обвинуваченим,
його законними представниками, родичами або іншими особами за дорученням
чи на прохання обвинуваченого.
Відповідно до ч. З ст. 47 КПК України в тих випадках, коли з’явлення для
участі в справі захисника, що обрав підозрюваний, неможливе протягом
двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим або
підсудним,— протягом сімдесяти двох годин, слідчий, суд або суддя мають
право запропонувати обвинуваченому або підсудному запросити іншого
захисника або забезпечують їм захисника через адвокатське об’єднання.
Ви маєте право на побачення з захисником наодинці до першого допиту
віч-на-віч, а після першого допиту як обвинуваченого без обмеження
кількості і тривалості.
Якщо у вас немає грошей на оплату юридичної допомоги адвоката, слідчий
має право звільнити вас повністю або частково від оплати.
Давання показань — ваше право, а не обов’язок. Ніхто не повинен
примушуватися і не зобов’язаний свідчити проти самого себе.
Обвинувачений не зобов’язаний доказувати свою невинуватість. У силу
презумпції невинуватості:
Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий
кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно з законом.
Обвинувачений не вважається винним, доки його вину не буде доведено в
передбаченому законом порядку і встановлено вироком суду, що набрав
законної сили.
Обов’язок встановлення об’єктивної істини у справі покладається на орган
дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа, що перебуває під
слідством, не повинна доводити свою невинуватість. Не-надання нею
доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може бути витлумачено
як доказ вини.
Постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання
запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок
повинні ґрунтуватися на сукупності неспростовних та достовірних доказів.
Усі сумніви у справі, в тому числі сумніви стосовно допустимості та
достовірності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо
вичерпані всі способи для їх усунення, повинні тлумачитись та
вирішуватися на користь обвинуваченого чи особи, що перебуває під
слідством.
Недоведена вина дорівнює доведеній невинуватості. Суд проголошує
виправдувальний вирок, а орган дізнання, слідчий та прокурор закривають
кримінальну справу через відсутність складу злочину, якщо вину
обвинуваченого або особи, що знаходиться під слідством, у вчиненні
злочину не доведено.
Ознайомившись із процесуальними правами, обвинувачений Калина А.Е.
заявив, що юридичної допомоги захисника на попередньому слідстві не
потребує.
Протокол складений слідчим. Мною прочитаний. Записано вірно.
Заяв, доповнень, клопотань, зауважень або скарг не маю.
Обвинувачений Калина Слідчий Холодов
Стаття 143. Допит обвинуваченого
Слідчий зобов’язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або
приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення йому
обвинувачення.
Допит обвинуваченого, крім виняткових випадків, повинен проводитися
удень.
При допиті обвинуваченого за його бажанням може бути присутнім захисник,
а у випадках, передбачених частиною першою статті 45 цього Кодексу,
присутність захисника є обов’язковою.
Обвинувачений допитується в місці провадження до-судового слідства, а в
разі необхідності — і в місці його перебування.
Обвинувачені допитуються окремо. При цьому слідчий вживає заходів, щоб
обвинувачені в одній і тій самій справі не могли зноситися між собою.
556 Стаття І43
На початку допиту слідчий повинен запитати обвину ваченого, чи визнає
він себе винним у пред’явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому
дати показання по суті обвинувачення. Слідчий вислуховує показання
обвинуваченого і, в разі необхідності, ставить йому запитання.
Забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься
відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання).
(Стаття 143 із змінами, внесеними згідно із Законами № 3780-12
від23.12.93, № 1833-111 (1833-14)від 22.06.2000, № 2533-111 (2533-14)від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Допит — це слідча дія, в процесі якої слідчий отримує від особи, яка
володіє відомостями, що мають значення по кримінальній справі (свідка,
потерпілого, експерта, підозрюваного або обвинуваченого), словесну
інформацію про обставини події злочину та інші факти, які мають значення
для встановлення об’єктивної істини і забезпечення правильного
застосування закону.
Допит — це процес отримання показань від осіб, які володіють
відомостями, що мають значення по кримінальній справі.
Загальними правилами проведення будь-якого виду допиту є такі положення.
Виклик особи на допит здійснюється шляхом направлення повістки,
телеграми або телефонограми. Неповнолітній викликається через законних
представників. Особи, які не з’явилися за викликом без поважних причин,
можуть бути піддані приводу.
Місцем проведення допиту є місце провадження попереднього слідства, а в
разі необхідності — місце перебування того, кого допитують.
Викликані в одній і тій самій справі особи допитуються порізно і не
повинні мати можливості спілкуватися між собою. Свідки не повинні
знайомитися з матеріалами кримінальної справи та знати до початку
судового слідства показання інших свідків.
Допит не можна проводити в нічний час (з 22.00 до 6.00), крім випадків,
коли його не можливо відкласти. Забороняються довгі виснажливі допити.
До таких можуть бути віднесені допити тривалістю понад чотири години без
перерви або допит протягом доби загальною тривалістю понад вісім годин.
Забороняється домагатися показань шляхом насильства, погроз, брехні,
шантажу та інших незаконних засобів. Під час допиту неприпустимо
застосовувати гіпноз або психотропні засоби. Не передбачена можливість
отримання показань за винагороду, оскільки достовірність “такого товару”
може буде з елементами корисливого інтересу. Істину купити не можливо.
Будь-який допит починається з того, що слідчий насамперед встановлює
особистість того, кого допитус, з’ясовує його взаємовідносини з іншими
учасниками процесу, роз’яснює допитуваному його процесуальні права та
обов’язки. Допитуваному пропонується в довільній формі викласти все, що
йому відомо у справі. Потім йому можуть бути поставлені запитання.
Навідні запитання не допускаються.
Хід і результати допиту фіксуються в протоколі допиту. Допитуваний має
право власноручно викласти свої показання. Відповідність записів у
протоколі фактичному ходу та результатам
Стаття 143 557_
опиту засвідчується підписом допитуваного та слідчого. Допитуваний
знайомиться зі своїми показаннями повністю і підписує кожну
торінку протоколу допиту. Показання допитуваного записуються від перш01
особи і, за можливості, дослівно.
д. Якщо в процесі допиту застосовуються звукозапис, кінозйомка,
віДеозапис або інші технічні засоби документування, то про це слідчий
зобов’язаний попередити допитуваного, повідомивши йому найменування,
технічні характеристики та мету застосування даного засобу фіксації
показань. Після закінчення допиту результати застосування технічних
засобів надаються допитуваному для ознайомлення.
9. Допитуваний має право відмовитися давати показання щодо
самого себе, членів своєї сім’ї та близьких, родичів (батьків,
чоловіка або дружини, дітей; братів та сестер, діда, баби, онуків).
10. Допитуваний має право заявити відвід особі, яка провадить
допит, знайомитися з протоколом допиту, робити свої заяви, заува
ження, доповнення та уточнення, які підлягають занесенню до про
токолу. Він зобов’язаний засвідчити своїм підписом правильність
записів у протоколі.
11. Не можуть бути доказами повідомлені допитуваним дані,
якщо він не може назвати джерело своєї поінформованості.
Після пред’явлення обвинувачення слідчий зобов’язаний надати
обвинуваченому можливість дати свої показання по суті пред’явленого
обвинувачення — повинен допитати обвинуваченого негайно після його
з’явлення або приводу, але не пізніше однієї доби після пред’явлення
йому обвинувачення.
Мета допиту — отримання та перевірка доказів, з’ясування ставлення
обвинуваченого до пред’явленого обвинувачення, надання обвинуваченому
можливості захищатися від пред’явленого обвинувачення шляхом давання
своїх пояснень та показань.
У процесі допиту слідчий остаточно з’ясовує наявність або відсутність
фактів, які дають підстави для сумнівів у винності обвинуваченого,
перевіряє зібрані у справі докази на міцність, визначається з питанням
про можливість припинення кримінальної справи із застосуванням до
обвинуваченого заходів громадського впливу або у зв’язку з амністією
(амністії, як правило, підлягають особи, які визнають себе винними у
вчиненні злочину і не суперечать проти пред’явлення справи за даною
підставою).
Водночас, допит обвинуваченого — це один із засобів його викриття та
встановлення об’єктивної істини в цілому.
Обвинуваченого допитують за відсутності свідків та інших учасників
процесу. Обвинувачені по одній і тій самій справі допитуються нарізно, а
слідчий повинен вжити заходів для того, щоб особи, викликані на допит по
одній і тій самій справі, не могли спілкуватися між собою.
При допиті обвинуваченого може бути присутнім захисник, а в тих
випадках, коли участь захисника у справі має обов’язковий ха-‘ рактер,
його присутність при допиті обов’язкова.
Допит традиційно починається з виконання вимог закону про роз’яснення
учасникам слідчої дії їх прав та обов’язків. Про це робиться відмітка в
протоколі, засвідчувана підписами учасників.
На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він
себе винним у пред’явленому йому обвинуваченні.
гтаття 143
559
Постановка такого запитання на початку допиту виправдується логікою
розвитку процесуальних правовідносин: допит проходить одразу ж за
пред’явленням обвинувачення і здійснюється у зв’язку з пред’явленим
обвинуваченням. Відповідь на це запитання має суттєве юридичне значення:
з- визнанням своєї провини закон нерідко пов’язує можливість припинення
справи за нереабілітую-чими підставами; щире каяття та сприяння
встановленню істини є пом’якшуючими провину обставинами (ст. 40 КК
України).
Відповідь обвинуваченого на запитання про те, чи визнає він себе винним
у пред’явленому йому обвинуваченні, заноситься до протоколу у
відповідних формулюваннях:
а) “Винним себе визнаю повністю”;
б) “Винним себе не визнаю”;
в) “Винним себе визнаю частково”.
Можливі й більш розширені відповіді. Наприклад: “Винним себе визнаю
повністю, щиро каюсь у вчиненому та зобов’язуюсь повністю відшкодувати
заподіяну моїми діями шкоду” або “Винним себе визнаю тільки в частині
обвинувачення за ч. З ст. 84 КК України”, “Винним себе не визнаю і
вимагаю закрити справу”.
Відповідь обвинуваченого засвідчується його підписом у протоколі. Після
виконання вказаних дій слідчий пропонує обвинуваченому в довільній формі
викласти свої показання та пояснення. Це дає можливість обвинуваченому
за допомогою своїх показань здійснювати свій захист. З іншого боку,
слідчий, не розкриваючи своєї поінформованості в повному обсязі, може
отримати додаткову корисну інформацію у справі, повніше вивчити
особистість обвинуваченого.
Вислухавши пояснення обвинуваченого, слідчий, у разі необхідності, може
ставити йому запитання. Відповідно до частини шостої статті 143 КПК
України “забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься
відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання)”.
Загальні правила щодо процесуальної форми і методики допиту повністю
стосуються і допиту обвинуваченого.
До принципів методики допиту можна, на наш погляд, віднести: законність;
використання тільки прийомів, методів та засобів, що відповідають
моральним основам кримінального судочинства; активність еєдєння допиту;
комплексне використання оперативно-розшукової та доказової інформації,
яка є у справі, цілеспрямованість; урахування особистості допитуваного
та особливостей слідчої ситуації; використання закономірностей
психотехніки спілкування; безперервне уявне моделювання поведінки
допитуваного та корективи з урахуванням цього процесу допиту;
використання рефлексивного мислення; нерозголошення конфіденційної
інформації.
Рефлексивне мислення незмінно присутнє при використанні практично
будь-яких методів та прийомів допиту. Воно за суттю є одним з
основоположних засад методики допиту
Методика допиту — це система основаних на кримінально-процесуальному
законі принципів, правил, методів та прийомів допиту, які забезпечують
отримання від допитуваного правдивих, достовірних даних у повному обсязі
його поінформованості про об-
ставини, що мають значення у справі, а також відомостей, необхідних для
перевірки достовірності цих показань.
Методи — це засоби досягнення мети допиту, які являють собою певну
систему характерних для них прийомів, правил та рекомендацій. Можна
виділити три методи: метод з’ясування, метод переконання, метод
викриття.
У слідчій практиці, особливо при допиті свідків та потерпілих,
традиційно широко використовується метод отримання доказової інформації,
який можна назвати методом з’ясування або методом
інтерв’ю.
Метод з’ясування — це метод пошуку характеру поінформованості
допитуваного й отримання інформації шляхом розпитування, який
застосовується за умов відсутності конфліктної ситуації і протиборства
між допитуваним і допитуючим.
У практиці допиту осіб, які дають неправдиві показання, відмовляються
давати показання або відповідати на окремі питання, а також при допиті в
інших конфліктних ситуаціях та ситуаціях, що характеризуються наявністю
протиріччя і протиборства, часто застосовуються методи переконання та
викриття.
Метод переконання — один з методів допиту, який заснований на словесному
або іншому впливі на розум, свідомість, почуття допитуваного і
спрямований на спонукання його до повідомлення правдивої інформації.
Переконання може стосуватися як життєвої позиції обвинуваченого в
цілому, що зробити в принципі дуже важко, але можливо, так і більш
вузьких питань (ставлення до вчиненого, доказаності його вини тощо).
Слідчий повинен намагатися отримати правдиві показання від допитуваного
за допомогою саме цього методу.
Метод переконання являє собою систему прийомів психологічного впливу на
допитуваного. До прийомів цього методу можна віднести:
роз’яснення протиправності вчиненого діяння та його тяжких наслідків з
метою викликати розкаяння;
використання стосунків з іншими співучасниками злочину;
показ негативних якостей співучасників, що втягнули обвинуваченого в
злочинну діяльність;
показ можливих тяжких наслідків продовження злочинної діяльності осіб,
що залишились на свободі, та викликання жалості до можливих жертв;
активізація позитивних якостей особистості допитуваного, або так званий
“метод морального стимулювання”.
Метод викриття полягає в отриманні в ході допиту даних, що мають
значення у справі, за допомогою наявних доказів і тактичних комбінацій.
Коли доказів достатньо, рекомендується один з
варіантів:
пред’являти докази послідовно відповідно до іх доказової сили;
пред’являти спочатку найбільш важливий доказ.
Правила — це система вказівок та рекомендацій, які у своїй сукупності
описують той або інший найбільш доцільний спосіб дії особи, яка
провадить допит, умови та порядок реалізації того чи іншого прийому в
конкретній слідчій ситуації.
Прийоми — це найбільш раціональні та ефективні способи дії слідчого у
конкретній слідчій ситуації, що склалася, найбільш
560
Стаття 143
доцільна лінія поведінки особи, яка провадить допит. До прийомів допиту
осіб, які дають неправдиві показання, можна віднести такі прийоми, як
шифрування мети допиту, створення перебільшеного уявлення у допитуваного
про обсяг зібраних слідчим доказів, приховування істинної
поінформованості, використання асоціативних зв’язків тощо.
Значне поширення у слідчій практиці отримав прийом, який іменується
“пробудженням асоціативних зв’язків”. Сутність його полягає в тому, що
допитуваному неначебто випадково демонструють предмети, які викликають у
нього асоціації, пов’язані зі злочином. Інколи демонструються
предмети-аналоги, наприклад ніж, схожий із знаряддям вбивства, річ,
схожа на вкрадену, тощо.
Застосування зазначених прийомів також допустиме і не суперечить
кримінально-процесуальному закону. Згідно зі ст. 22 КПК України
забороняється домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства,
погроз та інших незаконних заходів.
Під забороною домагатися показань шляхом погроз слід розуміти заборону
погрожувати будь-якими негативними наслідками для допитуваного або його
близьких. Погрозами можуть бути повідомлення про намір вчинити будь-які
дії, які зашкодять допитуваному, якщо він не дасть певних показань:
погроза заарештувати, затримати, погіршити режим утримання, накласти
арешт на майно, розголосити відомості, які допитуваний бажає зберегти в
таємниці; погроза здійснити неправильну кваліфікацію дій допитуваного;
погроза в невигідному світлі викласти його роль в обвинувальному
висновку; погроза притягти до відповідальності його близьких тощо.
До числа інших незаконних заходів можна віднести обман, шантаж, обіцянку
виконати будь-які дії, вигідні допитуваному (так званий торг) тощо.
Уявляється, що в законі має бути безпосередньо сказано про те, що в
процесі допиту забороняється повідомляти допитуваному заздалегідь
неправдиву інформацію, пропонувати можливі варіанти відповідей на
поставлені запитання.
Методи і прийоми допиту мають відповідати таким вимогам: законність,
етичність, пізнавальна ефективність, вибірковість впливу, відсутність
психічного насильства (наявність можливості вільного вибору допитуваним
лінії поведінки), спрямованість на встановлення об’єктивної істини.
Під час допиту обвинуваченого слідчий з метою отримання правдивої
інформації може використовувати оперативну інформацію. Використання
такої інформації при допиті має низку особливостей. Оперативні дані у
різних слідчих ситуаціях можуть мати різне значення. В одних ситуаціях
вони аналогічні доказам, які є у слідчого, і втрачають свою цінність; в
других — вказують на шляхи пошуку доказів, яких не вистачає; у третіх
—дають слідчому можливість висунути і перевірити більш конкретну версію
про особу, яка вчинила злочин, про спосіб його вчинення та інші
обставини, які мають важливе значення для визначення подальшого ходу
розслідування та вибору тактики слідчих дій; в четвертих — можуть бути
підставою для прийняття рішення про провадження слідчої дії; в п’ятих —
можуть безпосередньо бути використаними як докази.
Стаття 144 561
Усі дані, отримані оперативним шляхом, можуть бути поділені ма
конфіденційні та неконфіденційні, на дані, отримані з гласного їжерела
та гласними методами, і дані, отримані з негласного джерела або
способом, який не підлягає розголошенню.
Використовувати оперативні дані негласного характеру слід дуже обережно.
Поряд з додержанням вимог, які ставляться до застосування прийомів і
тактико-психологічних комбінацій, слід забезпечувати також
нерозголошення джерела отримання оперативних даних, а сам допитуваний
при цьому не повинен посилатися на відомості оперативного характеру як
на встановлені факти. Більше того, прийоми та комбінації, які
застосовуються при цьому, мають забезпечувати надійне шифрування джерела
таких даних, створювати передумови для дезорієнтації допитуваного та
неможливості однозначного визначення ним, від кого конкретно слідчий
отримав відповідні відомості.
Хід і результати допиту фіксуються в протоколі допиту обвинуваченого.
Стаття 144. Пред’явлення обвинувачення глухим, німим, сліпим, а також
особам, які визнані обмежено
осудними, та їх допит
Пред’явлення обвинувачення глухим, німим, сліпим, а
Пред’явлення обвинувачені ,_
також особам, які визнані обмежено осудними, та допит провадяться за
правилами статей 140, 141, 142 і 143 цього Кодексу в присутності
захисника, а в справах глухих і німих, крім захисника, запрошується
також і особа, яка розуміє їхні знаки.
(Стаття 144 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 117-08 від
30.08.71, Законом N> 2670-111 (2670-14) від 12.07.2001)
У справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади
(німі, глухі, сліпі та інші) не можуть самі реалізувати своє право на
захист, участь захисника обов’язкова, відмова обвинуваченого від
захисника прийнята бути не може. Якщо ж законом передбачена обов’язкова
участь захисника у справі, то й участь його при пред’явленні
обвинувачення теж обов’язкова. В даному випадку пред’явлення
обвинувачення і допит обвинуваченого мають здійснюватись за участю
захисника обвинуваченого.
Крім того, при пред’явленні обвинувачення глухим, німим і сліпим та при
іх допиті має бути присутньою особа, яка розуміє їхні знаки. Така особа
отримує статус перекладача, користується правами й обов’язками,
передбаченими ст. 128 КПК України. (Правила цієї статті поширюються на
особу, запрошену до участі в процесі для роз’яснення знаків німого або
глухого,— ч. 4 ст. 128 КПК України).
Перекладач повинен з’явитися за викликом слідчого і зробити повно і
точно доручений йому переклад. Слідчий роз’яснює перекладачеві його
обов’язки і попереджає про кримінальну відповідальність за відмову
виконати обов’язки перекладача, а також за завідомо неправильний
переклад, про що бере від нього
підписку.
Перекладач за наявності відповідних підстав має право на забезпечення
безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законами України.
? Статтаї 1~,
Стаття 145. Протокол допиту обвинуваченого
Про кожний допит обвинуваченого слідчий складає протокол з додержанням
вимог статті 85 цього Кодексу
” У протоколі допиту зазначаються: місце і дата допиту-посада та
прізвище особи, яка провадила допит, і осіб, які були присутні при
допиті; час початку і закінчення допиту; прізвище, ім’я та по батькові
обвинуваченого, рц/ місяць, день і місце його народження; громадянство
національність, освіта, сімейний стан, місце роботи, вид занять або
посада, місце проживання, судимість обвинуваченого та інші відомості про
нього, що виявляться необхідними за обставинами справи.
Показання обвинуваченого та відповіді на поставлені йому запитання
викладаються в першій особі і по можливості дослівно.
По закінченні допиту слідчий пред’являє протокол о” винуваченому для
прочитання. За проханням обвинува ченого він може бути прочитаний йому
слідчим, про щ-зазначаеться в протоколі. Обвинувачений має право ви
магати доповнення протоколу і внесення до нього попра вок. Ці доповнення
і поправки підлягають обов’язковом занесенню в протокол.
Протокол підписують обвинувачений і слідчий. Якщ протокол написаний на
кількох сторінках, обвинувач-ний підписує кожну сторінку окремо. Якщо в
допиті о винуваченого брали участь прокурор, експерт, спеціаліст,
перекладач, захисник або інші особи, вони також підпи сують протокол.
(Стаття 145 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-1 від
16.04.84)
Документування показань обвинуваченого. Показання обвинуваченого
заносяться до протоколу, який складається з додержанням вимог ст. 85,
85-1 і 145 КПК України.
У протоколі вказуються: місце і дата допиту; посада і прізвище особи,
яка провадила допит, та осіб, які були присутні під час допиту; час
початку і закінчення допиту; прізвище ім’я та по батькові
обвинуваченого, рік, місяць, день та місце його народження,
громадянство, національність, освіта, сімейний стан, місце роботи, вид
занять або посада, місце проживання, судимість та інші відомості про
обвинуваченого, які будуть необхідними за обставинами справи.
Показання обвинуваченого та відповіді на поставлені йому запитання
викладаються від першої особи і за можливості дослівно, без зайвої
натуралізації і нецензурних виразів. Обвинувачений має право в
присутності слідчого власноручно викласти свої показання в протоколі
допиту, про що робиться відмітка в протоколі допиту. При цьому слідчий
може задавати обвинуваченому додаткові запитання, відповіді на які, як і
самі запитання, заносяться до протоколу.
Після закінчення допиту слідчий пред’являє протокол обвинуваченому для
прочитання. Протокол може бути зачитаний захисником, який, безумовно,
будучи присутнім при допиті, повинен з ним ознайомитись.
На прохання обвинуваченого протокол може бути прочитаний йому слідчим,
про що відмічається в протоколі. Але це далеко не краща форма
ознайомлення з протоколом допиту. На наш погляд,
Стаття_146 563
о неї взагалі не слід звертатись. Навіть якщо обвинувачений не може
читати, або не дуже добре бачить (наприклад, за наявності Далекозорості,
не взяв окуляри тощо), то можна знайти інший більш доцільний вихід із
становища — доручити зачитати протокол ахисникові, перекладачу чи іншій
присутній особі, заздалегідь, знаючи можливість такої ситуації,
забезпечити присутність при допиті фахівця, захисника чи перекладача,
або прокурора, надати обвинуваченому окуляри чи просто лупу і час для
ретельного ознайомлення з протоколом.
Якщо говорити про надійність закріплення показань обвинуваченого, то
практика засвідчує, що кращою з форм є відеозапис та інші методи
технічного документування, а також власноручне викладення показань
обвинуваченим у протоколі, що виключає сумніви в відповідності записів
тому, що було сказано в дійсності. Ці форми слід активніше застосовувати
при допиті.
Обвинувачений має право вимагати доповнень протоколу та внесення до
нього виправлень. Ці доповнення та виправлення підлягають обов’язковому
внесенню до протоколу.
Кожна сторінка протоколу допиту має бути підписана обвинуваченим. Якщо
обвинувачений відмовився від показань, протокол все ж має бути
складений. В ньому присутні при допиті особи засвідчують факт відмови
від показань та час, коли слідчий мав намір здійснити допит, що буде
підтвердженням забезпечення права обвинуваченого на давання показань та
вимог закону про забезпечення допиту не пізніше 24 годин з часу
пред’явлення обвинувачення. В разі відмови від підписання протоколу
слідчий з’ясовує причини, зауваження і поправки, які мають бути внесені
до протоколу, і лише вичерпавши ці можливості, записи в протоколі
засвідчуються присутніми. За відсутності таких слідчий має запросити
захисника або прокурора, допросити в їх присутності обвинуваченого і і
скласти новий протокол бо доказового значення раніше дані показання, які
не засвідчені допитуваним, не мають.
Усі особи, які брали участь у допиті (захисник, перекладач, спеціаліст
або інші особи), знайомляться з протоколом та засвідчують своїми
підписами відповідність записів у протоколі фактичним обставинам і
результатам допиту.
Стаття 146. Власноручний запис обвинуваченим своїх показань
Обвинуваченому, якщо він того просить, надасться можливість написати
свої показання власноручно, про що робиться відмітка в протоколі допиту.
Слідчий, ознайомившись з письмовими показаннями обвинуваченого, може
поставити йому додаткові запитання. Ці запитання і відповіді на них
заносяться до протоколу. Правильність запису показань, запитань і
відповідей на них засвідчується підписами обвинуваченого і слідчого.
Власноручний запис обвинуваченим своїх показань — це право, а не
обов’язок обвинуваченого. Якщо ж обвинувачений заявив клопотання про
надання йому можливості реалізувати таке право, то
564
це клопотання підлягає задоволенню і зобов’язує слідчого надати
обвинуваченому можливість власноручно записати свої показали1*
Власноручний запис обвинуваченим своїх показань не виключає можливості
застосування при допиті інших засобів документування, в тому числі
технічного документування — звукозапису відеозапису тощо. Більше того,
слідчий має право після реалізації обвинуваченим свого права на
власноручне викладення своїх показань продовжити допит і самому
зафіксувати відповіді обвинуваченого на поставлені питання в протоколі
допиту, або ж віддзеркалити показання за допомогою друкарської машинки
чи комп’ютера і принтера. Обвинувачений знайомиться з протоколом допиту
в повному обсязі і підписує кожну сторінку протоколу допиту незалежно
від того, ким і яким засобом зафіксовано його показання.
Власноручний запис обвинуваченим своїх показань слід розглядати як засіб
реалізації обвинуваченим права на захист, а не як більш надійний засіб
закріплення факту визнання провини. Докази оцінюються за їх змістом,
належністю до справи, допустимістю та достовірністю, чим і визначається
їх доказова цінність.
Стаття 147. Відсторонення обвинуваченого від посади
У разі притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за
посадовий злочин, а так само, якщо ця особа притягається до
відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на хід
досудового чи судового слідства, слідчий зобов’язаний відсторонити а від
посади, про що виносить мотивовану постанову.
Відсторонення від посади провадиться з санкції прокурора чи його
заступника. Копія постанови надсилається для виконання за місцем роботи
(служби) обвинуваченого.
Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом
України, вирішується Президентом України на підставі мотивованої
постанови Генерального прокурора України.
Відсторонення від посади скасовується постановою слідчого (прокурора),
коли в подальшому застосуванні цього заходу відпадає потреба.
(Стаття 147 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, в редакції Закону № 358/95-ВРвід 05.10.95)
Відсторонення від посади може застосовуватись щодо обвинувачуваного.
Питання про можливість застосування його щодо підозрюваного
проблематичне і має бути розв’язане в новому КПК України. Якщо особа, що
притягається до кримінальної відповідальності, є посадовою особою,
слідчий, у разі необхідності, відсторонює її від посади, виносячи про це
мотивовану постанову.
Відсторонення від посади проводиться з санкції прокурора або його
заступника. Копія постанови направляється для виконання за місцем роботи
обвинуваченого. Постанова обов’язкова для виконання посадовими особами,
на адресу яких вона направлена. Рішення про відсторонення від посади
може бути оскаржено в суд.
Відсторонення від посади відміняється постановою слідчого, коли в
подальшому застосуванні цього заходу відпадає необхідність.
Глава 13 ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ
Стаття 148. Мета і підстави застосовування запобіжних
заходів
Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від
дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у
кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для
забезпечення виконання процесуальних рішень.
Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати,
що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися
ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень,
перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну
діяльність.
Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від
підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове
зобов’язання про явку на виклик особи, яка провадить дізнання, слідчого,
прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого
місця перебування.
При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому
має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування
запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене,
запобіжний захід скасовується.
(Стаття 148 в редакції Закону № 2533-ПІ (2533-14) від 2106.2001 —
набуває чинності з 29.06.2001)
Запобіжні заходи — це заходи процесуального примусу, які обмежують
свободу пересування обвинуваченого (підозрюваного) і застосовуються з
метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити
встановленню об’єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також
продовжити злочинну діяльність.
Система запобіжних заходів, закріплена в законі, та можливість їх вибору
дає змогу застосовувати найбільш ефективні з урахуванням тяжкості
вчиненого злочину, особистості обвинуваченого чи підозрюваного та інших
обставин. Запобіжні заходи умовно можуть бути поділені на загальні — ті,
що можуть застосовуватись до будь-яких учасників процесу (підписка про
невиїзд, взяття під варту, особиста порука, порука громадської
організації або трудо-
566 Стаття їла
вого колективу, застава), та спеціальні — ті, що застосовуютьс лише до
певних категорій обвинувачених (нагляд командуванн* військової частини;
віддання неповнолітнього під нагляд батьків4 опікунів, піклувальників
або адміністрації дитячої установи).
Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від
обвинуваченого відбирається письмове зобов’язання про те, що він
повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, щ0 він
з’явиться до слідчого і суду за їх викликом.
Застосовуються запобіжні заходи слідчим, органом дізнання прокурором і
судом по порушеній кримінальній справі за наявності для того необхідних
фактичних та юридичних підстав.
Запобіжні заходи можуть застосовуватись лише стосовно певних учасників
процесу, а саме тих з них, хто притягається до кримінальної
відповідальності. Запобіжні заходи можуть обиратись лише щодо
обвинуваченого, підозрюваного, підсудного чи засудженого.
Фактичні підстави застосування запобіжних заходів — це наявність системи
незаперечних доказів вчинення відповідною особою злочину. Оскільки
запобіжні заходи застосовуються, як правило, лише до обвинуваченого,
постанова про притягнення як обвинуваченого, виходячи зі змісту ст. 131
КПК України, виноситься лише за наявності достатніх доказів, які
викривають особу у вчиненні злочину, то й запобіжні заходи можуть бути
обрані тільки за наявності таких доказів. Іншого й бути не може. Адже в
силу Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої
громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства,
прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 р. громадянин має право на
відшкодування матеріальної та моральної шкоди у разі його незаконного
арешту, а вказане право виникає в тому разі, коли у розслідуваній справі
винесено постанову про її закриття через відсутність складу злочину або
недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Отже, законними
як арешт, так і інші заходи примусу вважатимуться тільки в разі, коли
доведено наявність у діях обвинуваченого складу злочину, коли зібрано
неспростовні докази вчинення ним злочину.
Таким чином, головною фактичною підставою обрання запобіжного заходу с
наявність неспростовних доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним)
кримінально караного діяння.
Для обрання запобіжного заходу потрібні також додаткові фактичні
підстави: наявність даних, які вказують на те, що обвинувачений
(підозрюваний) може приховатися від слідства та суду, перешкодити
встановленню об’єктивної істини у справі, продовжити злочинну
діяльність, перешкодити здійсненню правосуддя та виконанню вироку.
Виняткові випадки, за яких допустимим є обрання запобіжного заходу щодо
особи до пред’явлення обвинувачення, можуть мати місце, наприклад, за
таких обставин:
а) підозрюваного затримано, строк затримання закінчується, звільнення
з-під варти невиправдане через причину тяжкості вчиненого злочину та
інших обставин, однак висунути обвинувачення не можливо, оскільки в
строки, які залишилися, не можна забез-
Гтаття 148 __ 567
„ечити з’явлення обраного підозрюваним захисника або перекладача;
б) для пред’явлення обвинувачення потрібно уточнити осо
бистість затриманого, хоча сам факт вчинення злочину саме даною
особою не викликає сумніву (наприклад, був затриманий терорист
на місці злочину);
в) затриманий тимчасово захворів тяжкою хворобою і не може
брати участі в слідчих діях.
Якщо запобіжний захід обрано щодо підозрюваного, то в такому разі
обвинувачення має бути пред’явлено не пізніше десяти діб з моменту
застосування запобіжного заходу, або запобіжний захід відміняється (ч. 4
ст. 148 КПК України).
Виняток із цього правила можливий лише в разі тяжкого захворювання
особи, що позбавляє можливості пред’явлення їй обвинувачення. В такому
разі слідчий виносить постанову про притягнення цієї особи як
обвинуваченого (з цього моменту вона стає обвинуваченою) і за наявності
підстав, передбачених ст. 206, 208 КПК України, припиняє провадження по
справі. На час припинення провадження по справі має припинятись і
перебіг десятиденного строку, відведеного на пред’явлення обвинувачення.
В ст. 208 КПК України зазначається: “У випадках, коли слідством буде
встановлено, що обвинувачений після вчинення злочину тимчасово тяжко
захворів, слідчий зупиняє провадження у справі з додержанням вимог
частини 2 статті 206 цього Кодексу до видужання обвинуваченого. При
цьому обраний щодо обвинуваченого запобіжний захід може бути залишений
або скасований.
Після видужання обвинуваченого слідство відновлюється і
закінчується провадженням на загальних підставах.
До обвинуваченого або підозрюваного може бути вжито тільки один із
вказаних в законі запобіжних заходів.
Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжного
заходу вирішує в кожному конкретному випадку особа, яка провадить
розслідування у справі, прокурор та суд, беручи до уваги, зокрема, дані
про те, що в обвинуваченого немає постійного місця проживання або
постійних занять, що він намагався схилити свідків або потерпілих до
давання неправдивих показань, знищити документи, предмети, які можуть
стати речовими доказами, що він замислює або готує новий злочин
Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд мають право, але
не зобов’язані вжити запобіжний захід. Визнавши непотрібним його
обрання, а також за відсутності підстав для його застосування, вони
обмежуються відібранням у обвинуваченого письмового зобов’язання про
з’явлення. Це зобов’язання не є запобіжним заходом, і постанови про його
відібрання виносити не потрібно. У разі порушення такого зобов’язання
щодо обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.
Про застосування запобіжного заходу особа, яка провадить дізнання,
слідчий і прокурор виносять-мотивовану постанову, а суд — ухвалу, або ж
це питання вирішується у вироці.
Юридичною підставою обрання запобіжного заходу є постанова слідчого,
органу дізнання та прокурора чи ухвала суду, винесені
§Ё1 ._ Ставши, ?л0
відповідно до закону. Законним таке рішення буде тоді, коли в винесене
за порушеною кримінальною справою, стосовно підозпН° ваного,
обвинуваченого чи підсудного, а деколи і засудженого, осо бою, яка
провадить процесуальну діяльність по кримінальній справі, прокурором
чи в передбачених законом випадках судом за наявності описаних вище
фактичних підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 148 КПК України про застосування запобіжного заходу
складається постанова з додержанням правил ст. 130 КПК України. У
постанові вказуються прізвище, ім’я-та по батькові, вік місце народження
обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття кримінального закону, яка
передбачає відповідальність за даний злочин, обраний запобіжний захід та
підстави його обрання. Постанова про обрання запобіжного заходу
оголошується обвинуваченому під розписку. У разі його відмови
розписатися слідчий робить відмітку про це на постанові.
Стаття 149. Запобіжні заходи
Запобіжними заходами є:
1) підписка про невиїзд;
особиста порука;
порука громадської організації або трудового колективу;
3-1) застава;
взяття під варту;
нагляд командування військової частини.
Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного, яке
застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115,
165-2 цього Кодексу.
(Стаття 149 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 117-08 від
30.08.71, Nt 6834-10 від 16.04.84, Законами Nt 530/96-ВР від 20.11.96,
Nt 2S33-UI (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Окрім названих у ст. 149 КПК України запобіжних заходів до
неповнолітнього обвинуваченого може бути вжито спеціальний запобіжний
захід, передбачений ст. 436 КПК України, який полягає в тому, що від
батьків, опікунів, піклувальників неповнолітнього обвинуваченого або від
адміністрації дитячої установи, в якій він виховується, відбирається
письмове зобов’язання про забезпечення ними належної поведінки
неповнолітнього та його з’явлення до слідчого, прокурора і в суд за
викликом.
Особи, які дають таке зобов’язання, попереджаються про характер
обвинувачення, пред’явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність
у разі його нез’явлення в органи слідства або в суд.
На батьків, опікунів та піклувальників, які не забезпечили з’явлення
неповнолітнього обвинуваченого за викликом, може бути накладено грошове
стягнення в тому ж порядку, який встановлено для поручителів при
застосуванні запобіжного заходу у вигляді особистої поруки.
До осіб з числа адміністрації дитячої установи, з вини яких не було
забезпечено з’явлення неповнолітнього, можуть бути вжиті заходи
дисциплінарного або громадського впливу. Питання про за-
ґтгиїття 150 569
оСування таких заходів вирішується представником органу
с|)ЗСЛідування або судом в окремій ухвалі. Р Слідчий, прокурор, суд,
приймаючи рішення про застосування
ного запобіжного заходу, повинні перевірити, чи в змозі особа, якій
доручається нагляд за неповнолітнім, в силу свого характеру, стану
здоров’я, кола обов’язків та ставлення до їх виконання, морального
обличчя забезпечити реальний нагляд за поведінкою обвинуваченого і його
з’явлення за викликом.
Запобіжні заходи відрізняються від покарання за такими ознаками.
Запобіжний захід обирається щодо підозрюваного або обвинуваченого, які
ще не визнані винними, але за умови, що доведено наявність в їх діях
складу злочину. Покарання застосовується за вироком суду до особи,
визнаної в суді винною у вчиненні злочину.
Запобіжний захід має на меті створення умов для здійснення правосуддя.
Покарання має за мету виправлення, перевиховання засудженого та кару за
вчинене діяння.
Запобіжний захід — захід примусу, обраний слідчим, органом дізнання або
прокурором на різних стадіях процесу для того, щоб перешкодити спробам
обвинуваченого приховатися від слідства та суду, заважати правосуддю.
Покарання — акт правосуддя. Воно призначається судом і тільки за вироком
суду.
Запобіжний захід завжди пов’язаний з обмеженням свободи пересування
обвинуваченого або підозрюваного. Покарання може бути і не пов’язане з
обмеженням свободи пересування людини (штраф тощо).
Стаття 150. Обставини, що враховуються при обранні запобіжного
заходу
При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу крім обставин,
зазначених у статті 148 цього Кодексу, враховуються тяжкість злочину, у
вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан
здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання
та інші обставини, що її характеризують.
(Стаття 150 в редакції Закону Nt 2533-III (253314) від 21.06.2001 —
набуває чинності з 29.06.2001)
Вирішуючи питання про застосовування запобіжного заходу, слід
враховувати також обтяжуючі та пом’якшуючі обставини, ступінь суспільної
небезпечності злочину.
Особистість обвинуваченого (підозрюваного) характеризують, зокрема, його
минула діяльність, тяжкість інкримінованого злочину, наявність або
відсутність певних занять, постійного місця проживання тощо.
Вік, здоров’я, сімейний стан обвинуваченого (підозрюваного) також можуть
суттєво вплинути на обрання конкретного запобіжного заходу. До
неповнолітніх, осіб похилого віку, тяжко хворих, вагітних чи утримуючих
грудних дітей жінок, одиноких матерів, багатодітних батьків взяття під
варту, як правило, не застосовується.
571
, стаття І.Чі
Стаття 151. Підписка про невиїзд
Підписка про невиїзд полягас у відібранні від підозрюваного або
обвинуваченого письмового зобов’язання не відлучатися з місця постійного
проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого.
Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про
невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом;
про це підозрюваному або обвинуваченому повинно бути оголошено при
відібранні від нього підписки про невиїзд.
Підписка про невиїзд. Цей запобіжний захід полягає в прийнятті від
обвинуваченого або підозрюваного письмового зобов’язання про те, що він
не буде відлучатися з місця постійного проживання або з місця
тимчасового перебування без дозволу слідчого.
Підписка про невиїзд застосовується як запобіжний захід щодо осіб,
можливість ухилення яких від слідства і суду незначна, але не виключена
повністю.
Рішення про обрання запобіжного заходу — підписки про невиїзд —
приймається у формі постанови, яка оголошується обвинуваченому
(підозрюваному) під розписку. Копія постанови направляється прокурору.
Відібрана в обвинуваченого (підозрюваного) відповідно до винесеної
постанови підписка приєднується до справи.
При порушенні підписки запобіжний захід може бути замінено більш
суворим. Про це при відібранні підписки про невиїзд повідомляється
особі, щодо якої обирається даний запобіжний захід.
Стаття 152. Особиста порука
Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір’я,
письмового зобов’язання про те, що вони ручаються за належну поведінку
та явку обвинуваченого за викликом і зобов’язуються при необхідності
доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу
про те вимогу. Число поручителів визначає слідчий, але їх не може бути
менше двох.
Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний
захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений, щодо якого
обрано даний запобіжний захід, ухилиться від слідства і суду, то на
поручителя може бути накладене грошове стягнення до двохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
При відмові поручителя від взятого на себе зобов’язання особиста порука
заміняється іншим запобіжним заходом.
(Стаття 152 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, Законом Л* 530/96-ВРвід 20.11.96)
Особиста порука застосовується тільки за наявності заяв осіб, які
виявили бажання або погодилися взяти на себе такі зобов’язання. Якщо
поручитель відмовляється від поручительства, особисте поручительство
заміняється іншим запобіжним заходом.
Якщо обвинувачений ухиляється від з’явлення до органів дізнання або
попереднього слідства, особа, яка провадить дізнання, або
Стаття 153
слідчий складає про це протокол і приєднує його до справи. Питання про
грошове стягнення з поручителя вирішується судом у судовому засіданні.
Стаття 153. Порядок вирішення питання про грошове стягнення з поручителя
в разі ухилення обвинуваченого від явки до органів дізнання чи слідства
Якщо обвинувачений ухилиться від явки до органів дізнання чи досудового
слідства, особа, що провадить дізнання, або слідчий складає про це
протокол і приєднує його до справи. Питання про грошове стягнення з
поручителя вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи
або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається
поручитель.
(Стаття 153 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84)
Стаття 154. Порука громадської організації або трудового
колективу
Порука громадської організації або трудового колективу полягає у
винесенні зборами громадської організації або трудового колективу
підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови
про те, що дана організація або трудовий колектив ручається за належну
поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого
і в суд.
Громадська організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з
характером обвинувачення, пред’явленого особі, що віддається на поруки.
(Стаття 154 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84)
Порука громадської організації або трудового колективу. Сутність цього
запобіжного заходу полягає в тому, що загальні збори колективу
(підприємства, установи, організації, колективного
сільськогосподарського об’єднання, цеху, бригади тощо) або громадської
організації виносять постанову про те, що дана громадська організація
або колектив ручаються за належну поведінку та своєчасне з’явлення
обвинуваченого до органу дізнання, слідчого та в суд (ст. 154 КПК
України).
Громадська організація або колектив працівників повинні бути ознайомлені
з характером обвинувачення, пред’явленого особі, яка передається на
поруки.
Якщо обвинувачений вибуває з організації або колективу або вони не мають
змоги забезпечити виконання взятих на себе обов’язків, організація або
колектив повинні відмовитися від поруки. В такому разі до обвинуваченого
вживається інший запобіжний захід.
Поруку громадської організації або колективу працюючих, як запобіжний
захід, необхідно відрізняти від передачі особи, яка вчинила злочин, що
не становить великої небезпеки, на поруки для перевиховання, що являє
собою форму звільнення особи від кримінальної відповідальності при
закритті кримінальної справи.
Стаття 154-1. Застава ‘—
Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового
розслідування або суду підозрюваним, обвинувач», ним, підсудним, іншими
фізичними чи юридичними особа ми грошей чи передачі їм інших
матеріальних цінностей” метою забезпечення належної поведінки,
виконані.3 зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживай ня
або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки
за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано
запобіжний захід *
Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом,
який застосував запобіжний захід” Він не може бути меншим: щодо особи,
обвинуваченої у вчиненні тяжкого, або особливо тяжкого злочину,— однієї
тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо особи,
обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину чи
раніше судимої особи,— п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян; щодо інших осіб — п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян. У всіх випадках розмір застави не може бути меншим
розміру цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами.
При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному
роз’яснюються його обов’язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю —
у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо
якої застосовується запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх
обов’язків застава буде звернена в дохід держави.
Міра запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка знаходиться
під вартою, до направлення справи до суду може бути обрана лише з
дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження
справи до суду — судом.
Заставодавець може відмовитись від взятих на себе зобов’язань до
виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. У цьому
випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до
органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на
інший. Застава повертається лише після обрання нового запобіжного
заходу.
Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе
зобов’язання, застава звертається в дохід держави. Питання про звернення
застави в дохід держави вирішується судом у судовому засіданні при
розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання
викликається заставодавець для давання пояснень. Неявка без поважних
причин заставодавця в судове засідання не перешкоджає розгляду питання
про звернення застави в дохід держави.
Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при
розгляді справи. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим,
підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині
майнових стягнень.
(Кодекс доповнено статтею 154-1 згідно із Законом № 530/96-ВР від
20.11.96, із змінами, внесеними згідно із Законом № 2670-111 (2670-14)
від 12.07.2001)
Стаття 154-1 573
Сутність даного запобіжного заходу полягає у внесенні грошей або
передачі інших цінностей на депозит органу попереднього розслідування чи
суду фізичними або юридичними особами як гарантії належної поведінки та
з’явлення за викликом особи, щодо і^ої обрано даний запобіжний захід.
Відповідно до ст. 154-1 КПК України розмір застави встанов-діоється з
урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід.
Вона не може бути меншою:
щодо особи, яка обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, за який
передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад десять
років,— однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
щодо раніше судимої особи — п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян;
щодо інших осіб — п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян.
У всіх випадках розмір застави не може бути меншим від розміру
цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами.
Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе
зобов’язання, застава звертається в дохід держави.
При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному
роз’яснюються його обов’язки та наслідки їх невиконання, а
заставодавцеві — у вчиненні якого злочину підозрюється або
обвинувачується особа, щодо якої вживається запобіжний захід, і що у
разі невиконання ним своїх обов’язків застава буде звернена у
дохід держави.
Питання про звернення застави у дохід держави вирішується судом на
судовому засіданні. Нез’явлення без поважних причин заставодавця в
судове засідання не перешкоджає розгляду питання про звернення застави у
дохід держави.
Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при
розгляді справи. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим,
підсудним, може бути звернена на виконання вироку в частині майнових
стягнень.
Запобіжний захід у вигляді застави під час попереднього слідства обирає
слідчий, виносячи про це постанову. Санкція прокурора або згода суду при
цьому не потрібні.
Однак запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка утримується під
вартою, до направлення справи до суду може бути обраний лише судом.
Заставодавець може відмовитися від зобов’язань, які він узяв на себе до
виникнення підстав для звернення застави у дохід держави. У цьому
випадку він забезпечує з’явлення підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного в орган розслідування або в суд для заміни йому цього
запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після обрання
нового запобіжного заходу.
Застава має всі підстави стати дійовим запобіжним заходом у
кримінальному процесі. В умовах реалізації ідеї правової держави,
демократизації законодавства і практики його застосування застава
574 Стаття 154-1
набуває значення досить гуманного запобіжного заходу, що у багатьох
випадках з урахуванням обставин справи й особистості обвинувачуваного
може бути застосована там, де раніше обирався такий запобіжний захід, як
утримання під вартою.
Проте її застосування повинно бути зваженим. Недоцільно її застосування
у справах про розкрадання в особливо значних розмірах, фінансовому
шахрайстві і в інших аналогічних справах справах, обвинувачувані по яких
найчастіше прагнуть у період слідства і суду залишитися на свободі з
метою перешкоджати встановленню істини, володіючи “великими грошима”,
нерідко вдаються до підкупу або тиску на свідків, шантажу, послуг
корумпованих чиновників та інших “покровителів”.
Недоречне застосування даного запобіжного заходу й стосовно особливо
небезпечних рецидивістів, осіб, що вчинили насильницькі злочини або
злочини в складі організованої злочинної групи.
Предметом застави можуть бути гроші чи інші матеріальні цінності —
будь-яке майно або нерухомість, що належать заставнику на правах його
власності, стосовно яких він володіє повною мірою правом володіння,
користування і самостійного розпоряджання.
Якщо предмет застави є спільною власністю, він може бути використаний як
застава лише всіма власниками і як виняток одним із них за письмової
згоди інших.
Майно як предмет застави повинно мати такий правовий статус і
властивості, за яких виконання рішення про обертання його в прибуток
держави не було б поєднано з зустрічними позовами й іншими проблемами.
Воно повинно мати індивідуальні ознаки, відокремлено від інших об’єктів
власності, передано в натурі, мати фіксовану вартість і стан, що надає
можливість забезпечення його цілості.
Якщо законом передбачається підтвердження права власності на дані
об’єкти в особливому порядку (нотаріальна форма договору купівлі-продажу
щодо квартири, будинку, автомобіля тощо), дане майно може бути об’єктом
застави лише при наданні відповідних документів, що підтверджують право
власності.
Предметом застави не можуть бути гроші й інші матеріальні цінності, що
прилучені до справи як речові докази або на які накладено арешт
(постанова Пленуму Верховного Суду України Na6 від 26 березня 1999 року
“Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу”).
На гроші й інші цінності, передані як застава підозрюваним,
обвинувачуваним або підсудним, може бути накладений арешт тільки при
заміні запобіжного заходу застави іншим.
При винесенні вироку суд вирішує питання про.повернення застави
заставнику. При цьому якщо застава вносилася самим підсудним
(підозрюваним або обвинувачуваним), суд має право звернути суму застави
цілком або частково на відшкодування збитку потерпілим. Якщо
заставниками були інші особи, використання застави для задоволення
позовних вимог потерпілих можливе тільки за письмової заяви або згоди
заставника.
У постанові Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 березня 1999 року
“Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу”
відзначається, що у випадку порушення обвинувачуваним, підозрюваним або
підсудним зобов’язань, що спричиняють обертання застави в прибуто.;
держави, суд не вправі звертати її на виконання вироку в частині
майнових стягнень. На це вказує п. 12 даної постанови. Вважається, що
дане положення проблематичне. Відповідно до ст. 13 Конституції України
всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Ст. 41 Конституції
України встановлює принцип непорушності права приватної власності.
Використання власності не повинно завдавати шкоди правам громадян. У
даній ситуації є сума застави, є встановлений матеріальний збиток
громадянину, що потерпів від злочину, є його позовна вимога про
відшкодування збитку. У силу ч. 2 ст. 154-1 КПК України сума застави
встановлюється в розмірі, що не може бути меншим цивільного позову.
Певно це правило припускає, що застава повинна бути достатня для того,
щоб у випадку, коли обвинувачуваний сховався від слідства і суду, можна
було б відшкодувати збиток потерпілому.
Людина — найвища соціальна цінність у державі. Було б несправедливо
звертати суму застави в прибуток держави, не відшкодувавши збитку
потерпілому. Його право власності було б порушено. А воно повинно бути
непорушним. Рівність усіх форм власності у згаданій вище рекомендації
тут порушується на користь державної власності, яка не відновлюється, а
поповнюється за рахунок застави. Такий підхід суперечить конституційним
принципам. Не узгоджується він і з положеннями закону “Про власність” і
можливостями забезпечення віндикаційного позову. Ця проблема потребує
нового законодавчого розв’язання — внесення доповнень і змін до чинного
законодавства.
Долю застави вирішує суд у судовому засіданні. Суд управі визначити у
вироку, що запобіжний захід у виді застави зберігає силу до вступу
вироку в законну силу і що після цього вона повертається заставнику або
обертається на виконання вироку в частині майнових стягнень.
Стаття 155. Взяття під варту
Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про
злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі
на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може
бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено
покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років.
(Частину другу статті 155 виключено на підставі Закону № 2533-ІІІ
(2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Місцями досудового ув’язнення для утримання осіб, щодо яких як
запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори. В окремих
випадках ці особи можуть перебувати в тюрмі або місцях тримання
затриманих.
У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати
не більш як три доби. Якщо доставка
576
, Стаття
ув’язнених у слідчий ізолятор у цей строк неможл через віддаленість або
відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях
утримання
Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано стосовно осіб, які
вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі,
вони можуть перебува ти в штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії
або в дисциплінарному ізоляторі виховно-трудової колонії.
Порядок досудового ув’язнення визначається Положенням про попереднє
ув’язнення під варту, цим Кодексом.
/Стаття 155 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР віа 10.09.62, Лй
/77-05 від 30.08.71, № 1898-08 від 23.07.73, № 3130-08 від 14.10.74, №
1851-09 від 23.03.77, № 6834-10 від 16.04.84, Законами № 2468-12 від
17.06.92, № 2935-12 від 26.01.93, № 282/95-ВР від 11.07.95, № 210/98-ВР
від 24.03.98, Л& 1945-UI (1945-14) від 14.09.2000, Ni 2533-111 (2533-14)
від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Взяття під варту — запобіжний захід, який полягає в ізоляції
обвинуваченого від суспільства, ув’язненні (арешті)1 й утриманні його
під вартою на встановлених законом підставах і умовах.
Взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про
злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі
на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може
бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено
покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років.
Запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується тільки за
вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду.
Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом. Взяття під варту
обирається звичайно тільки тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не
може забезпечити вирішення завдань кримінального процесу. При цьому
повинні враховуватися обставини, вказані в ст. 150 КПК України (вік,
стан здоров’я, сімейний стан, особистість обвинуваченого, тяжкість
вчиненого злочину).
Під винятковими випадками, про які йдеться в ч. 1 ст. 155 КПК України,
тобто випадками, коли арешт застосовується у справах про злочини, за які
передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше
трьох років, слід розуміти відсутність постійного місця проживання в
обвинуваченого, систематичні пияцтво та дебош у сім’ї, порушення
запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, вчинення
конкретних дій, спрямованих на перешкоду встановленню істини у справі,
продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання.
Фактичною підставою взяття під варту є наявність системи неспростовних
доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним) кримінально караного
діяння (злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді
позбавлення волі).
Арешт, взяття під варту й ув’язнення використовуються як рівнозначні
поняття. (Див.: Новий тлумачний словник української мови.— Т. 1.— К.,
2000.— С 54).
гтаття 155 577
Арешт допускається тільки на підставі судового рішення. Стосовно деяких
категорій осіб у законодавстві встановлено особливий порядок їх. арешту
(судді, адвокати).
Так, наприклад, судді не можуть бути заарештовані без дозволу Верховної
Ради. Згідно зі ст. 37 Закону України “Про Рахункову палату” кримінальну
справу щодо Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника
Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати може бути
порушено лише Генеральним прокурором України. Уповноважений з прав
людини Верховної Ради України користується статусом недоторканності на
весь період свої повноважень. Кримінальну справу стосовно нього може
порушити лише Генеральний прокурор України.
Стосовно деяких категорій суб’єктів передбачається імунітет від
кримінальної відповідальності і встановлюється статус недоторканності.
Недоторканністю володіють Президент України і кандидати на цю посаду в
період виборів, Голова Верховної Ради України і Прем’єр-міністр України.
Імунітетом від кримінальної відповідальності наділені дипломатичні
агенти. Особистість дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає
арешту або затриманню. Дипломатичний агент не зобов’язаний давати
показань як свідок. Члени сім’ї дипломатичного агента, що живуть разом
із ним, а також співробітники адміністративно-технічного персоналу
представництв і члени їхніх сімей, якщо вони не є громадянами держави
перебування, користуються привілеями й імунітетами дипломатичних
агентів.
Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як
на підставі рішень суду й у випадку вчинення тяжких злочинів.
Обрання запобіжного заходу “взяття під варту” включає в себе:
внесення до суду клопотання про обрання запобіжного заходу;
прийняття рішення про обрання запобіжного заходу та його оформлення;
доведення рішення до відповідних осіб та складання необхідних
документів;
вжиття необхідних додаткових заходів, які випливають із суті обраного
запобіжного заходу.
Якщо суд приймає рішення про обрання запобіжного заходу під час
проголошення вироку, то воно викладається в резолютивній частині вироку.
Взяття під варту застосовується тільки за рішенням суду.
У постанові судді, крім даних, передбачених ст. 130 КПК України,
вказуються: прізвище, ім’я, по батькові, рік та місце народження
обвинуваченого, його місце проживання, дані про колишню судимість,
сутність обвинувачення з посиланням на статтю кримінального закону, за
якою кваліфіковано його дії, та підстави застосування запобіжного
заходу. Необхідно викласти всі обставини, які обумовили застосування
даного запобіжного заходу.
Постанова про взяття під варту складається не менш як у шести
примірниках: перший приєднується до справи, другий — до наглядового
провадження, третій — направляється адміністрації місця попереднього
ув’язнення, четвертий — прокурору, п’ятий — арештованому, шостий
залишається в суді.
19 Тертишник
$78 _Статтяі55
Рішення про застосування як запобіжного заходу взяття п варту
виконується органом, який обрав запобіжний захід, у необхідних випадках
він має право доручити виконання постанови органам внутрішніх справ.
Один примірник постанови (ухвали суду) направляється разом з арештованим
у відповідне місце попереднього ув’язнення для виконання. Доручення
особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду виконати
рішення про тримання під вартою як запобіжний захід є обов’язковим для
органів внутрішніх справ.
Виконання постанови про застосування арешту полягає в доставці особи’ в
супроводі варти до місця попереднього ув’язнення. Постанова (ухвала)
перед виконанням оголошується обвинуваченому, що засвідчується його
підписом на цьому документі.
Виконання постанови суду про взяття під варту обвинуваченого, який
перебуває на території іншої держави, здійснюється через Прокуратуру
України.
Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано щодо особи, в якої є
неповнолітні діти, що залишаються без нагляду, слідчий зобов’язаний
негайно внести з цього приводу подання до комісії у справах
неповнолітніх для вжиття необхідних заходів до передачі цих дітей на
піклування родичів або влаштування їх у дитячі установи. Про вжиті
заходи слідчий повинен письмово повідомити прокурора, а також
заарештовану особу, а копію листа додати до справи.
Обираючи запобіжний захід у вигляді взяття під варту, особа, яка
провадить дізнання, і слідчий зобов’язані з’ясувати, чи є в
обвинуваченого (підозрюваного) діти до 18 років, які не можуть
залишатися без нагляду. До справи доцільно приєднати довідку про склад
сім’ї обвинуваченого (підозрюваного).
Якщо буде встановлено, що в сім’ї не залишається осіб, які можуть
здійснювати нагляд за дітьми, особа, яка провадить дізнання, і слідчий
зобов’язані негайно повідомити про це комісії у справах неповнолітніх за
місцем проживання дітей.
Комісія у справах неповнолітніх, отримавши таке подання, повинна негайно
вжити заходів до передачі неповнолітніх, які залишаються без нагляду, на
піклування родичів. Якщо ж над неповнолітніми необхідно встановити
опікунство чи піклування або влаштувати їх у дитячі установи, комісія
діє через виконавчий комітет районної (міської), сільської або селищної
Ради народних депутатів, які є органами опіки і піклування. Встановлення
опіки і піклування регулюється Кодексом про шлюб та сім’ю України та
Правилами опіки і піклування в Україні. Про вжиті комісією у справах
неповнолітніх безпосередньо або через органи опіки і піклування заходи
щодо передачі неповнолітніх на піклування родичів або щодо влаштування
їх в дитячі установи вона зобов’язана негайно повідомити органу дізнання
або слідчому, який вніс подання.
Прокурор повинен здійснювати нагляд за вжиттям заходів піклування про
дітей заарештованих, оскільки невжиття або несвоєчасне вжиття таких
заходів може потягти за собою безнаглядність цих дітей та вчинення ними
правопорушень.
Стаття 155 579
Письмове повідомлення про заходи піклування про його дітей передається
заарештованому через адміністрацію місця попереднього ув’язнення або
слідчим.
При взятті підозрюваного чи обвинуваченого під варту слідчий
зобов’язаний вжити заходів до охорони майна і житла ув’язненого, якщо
вони залишаються без нагляду. Слідчий (особа, яка провадить дізнання)
повинен встановити, чи є у заарештованого обвинуваченого
(‘підозрюваного) майно і яке саме, де воно знаходиться, чи є у нього
близькі родичі, які могли б забезпечити збереженість цього
майна.
Заходи з охорони майна та житла ув’язненого полягають у передачі, майна
на відповідальне зберігання та в опечатуванні приміщення. Вжиття заходів
до охорони майна і житла ув’язненого, які залишилися без нагляду,
доцільно оформлювати постановою. Про заходи, вжиті до охорони майна і
житла ув’язненого, слідчий чи особа, яка провадить дізнання, повинні
повідомити його письмово під розписку на постанові.
Про арешт підозрюваного чи обвинуваченого та його місце перебування
слідчий зобов’язаний повідомити членів його сім’ї (чоловіка або дружину
чи іншого родича), а також повідомити за місцем його роботи. Якщо
обвинувачений є громадянином іншої країни, то копія постанови про арешт
направляється в Міністерство закордонних справ України. Процесуальним
документом, який засвідчує виконання слідчим (особою, яка провадить
дізнання) вказаних вимог, є приєднана до справи копія письмового
повідомлення.
Строки тримання під вартою визначаються ст. 156 КПК України.
Особи, які перебувають у місцях попереднього ув’язнення, мають обов’язки
та права, встановлені законодавством для громадян України, з
обмеженнями, які випливають з режиму тримання під вартою.
Основними вимогами режиму в місцях попереднього ув’язнення є ізоляція
осіб, яких узяли під варту, постійний нагляд за ними та окреме тримання
їх у порядку, передбаченому законом, цензура листування.
Арештовані піддягають обшуку, медичному огляду, дактило-скопіюванню та
фотографуванню. Речі, що є при них, а також передачі й посилки, що
надходять на їх ім’я, підлягають огляду, а листування — цензурі. їм
забороняється мати при собі гроші та цінні речі, а також предмети, не
дозволені для зберігання в місцях попереднього ув’язнення.
Осіб, узятих під варту, розміщують у камерах з додержанням
таких вимог ізоляції:
чоловіків — окремо від жінок;
неповнолітніх — окремо від дорослих. У виняткових випадках, з метою
попередження порушення режиму в камерах, де утримуються неповнолітні,
допускається з санкції прокурора утримання не більше двох дорослих, які
вперше притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення
злочинів, які не є тяжкими;
19*
580 Стаття 15в
осіб, вперше притягнутих до кримінальної відповідальності, — окремо від
осіб, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності;
осіб, які відбували раніше покарання в місцях позбавлення волі, — окремо
від осіб, які не перебували в місцях позбавлення волі-
осіб, обвинувачених або підозрюваних у вчиненні тяжких злочинів,— окремо
від інших осіб, які перебувають під вартою;
особливо небезпечних рецидивістів — окремо від інших осіб, які
перебувають під вартою;
осіб, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, служби безпеки,
юстиції, у прокуратурі та в суді,— окремо від інших осіб, які
перебувають під вартою;
засуджених — окремо від осіб, які перебувають під вартою, в тому числі
засуджених, яким за судовим вироком призначено інший вид режиму
виправно-трудової колонії;
іноземних громадян та осіб без громадянства,— як правило, окремо від
інших осіб, які перебувають під вартою;
засуджених до довічного позбавлення волі утримують ізольовано від усіх
інших осіб, які перебувають під вартою.
Обвинувачених або підозрюваних по одній і тій самій справі за наявності
розпорядження особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа,
утримують окремо.
Слід зауважити, що відповідно до Закону “Про міліцію” працівники міліції
в разі взяття їх під варту в період перебування їх на службі в органах
внутрішніх справ повинні утримуватись не в слідчому ізоляторі, а на
гауптвахті.
Піклуючись про зміцнення гарантій процесуальної самостійності слідчого,
Інструкцією про організацію діяльності органів попереднього слідства в
системі МВС України і взаємодії з іншими службами органів внутрішніх
справ України в розкритті і розслідуванні злочинів (затверджена наказом
МВС України № 745) встановлено: “Категорично забороняється без дозволу
слідчого видача будь-кому (за винятком наглядаючого прокурора)
затриманих підозрюваних та заарештованих обвинувачених для проведення
бесід, допитів чи інших слідчих дій”.
Стаття 156. Строки тримання під вартою
Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати
більше двох місяців.
У випадках, коли у строк, передбачений частиною першою цієї статті,
розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи
заміни запобіжного заходу на більш м’який немає, він може бути
продовжений:
до чотирьох місяців — за поданням, погодженим з прокурором, який
здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового
слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс
постанову про застосування запобіжного заходу;
до дев’яти місяців — за поданням, погодженим з заступником Генерального
прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст
Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим
Гтаїптя 156 581
прокурором у справах про тяжкі й особливо тяжкі злочини, суддею
апеляційного суду;
3) до вісімнадцяти місяців — за поданням, погодженим з Генеральним
прокурором України, його заступником або самим цим прокурором в особливо
складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду
України.
У кожному випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у строки,
зазначені у частинах першій чи другій цієї статті, закінчити неможливо і
за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який
здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у
даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в
частині доведеного обвинувачення. У цьому випадку справа в частині
нерозсліду-ваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням
вимог статті 26 цього Кодексу виділяється в окреме провадження і
закінчується у загальному порядку.
Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а
якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного,— з моменту
затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування
особи на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній
установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій
самій справі, а також по приєднаній до неї або виділеній з неї справи
або пред’явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою
обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.
Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчуються в
день надходження справи до суду, проте час ознайомлення обвинуваченого
та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні
строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується. У разі
відкликання справи із суду прокурором на підставі статті 232 цього
Кодексу перебіг цих строків поновлюється з дня надходження справи до
прокурора.
При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк
тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту надходження
справи прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше
продовження зазначеного строку проводиться з урахуванням часу
перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в
порядку і в межах, встановлених частиною другою цієї статті.
У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу,
передбаченого частинами першою і другою цієї статті, якщо цей строк не
продовжено у встановленому цим Кодексом порядку, орган дізнання,
слідчий, прокурор зобов’язані негайно звільнити особу з-під варти.
Начальник місця досудового ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити
з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження
строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під
вартою, передбачених частинами першою, другою і шостою цієї статті, не
надійшла. При цьому він направляє повідомлення особі чи органу, у
провадженні яких перебуває
’22. . Стаття >с?
справа, та відповідному прокурору, який здійснює наг»
за розслідуванням. п«гляд
(Стаття 156 в редакції Закону Ni 1960-12 від Ю 12 91 ?
змінами, внесеними згідно з Законами № 2857-12 від Ц іо’ч’о
№ 3351-12 від 30.06.93; в редакції Закону Ns 2533-111 (2533-14) ‘
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001) ‘ “‘*
Встановлення стислих строків тримання під вартою обумовлюється тим, що
цей запобіжний захід пов’язаний з позбавленням волі, а тому він має бути
за можливістю короткочасним і відміняється відразу ж, як у цьому
відпадає необхідність.
Якщо суд першої, апеляційної або касаційної інстанції повернув справу на
нове розслідування, час знаходження справи в суді не включається у
строки тримання під вартою як запобіжного заходу в період розслідування.
Слід наголосити на тому, що загальний строк тримання обвинуваченого під
вартою має бути в межах строків, визначених в санкції статті, за якою
кваліфікується інкриміноване йому діяння: загальний строк арешту,
включаючи і перебування обвинуваченого під вартою в період знаходження
справи в суді, не повинен перевищувати строку позбавлення волі, до якого
він може бути засуджений (виходити за межі санкції статті, за якою
кваліфіковано його дії).
Строк перебування під вартою до винесення вироку зараховується в строк
покарання.
Стаття 157.
(Статтю 157 виключено на підставі Закону № 2533-Ш (2533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Стаття 158. Виконання постанови про застосування як запобіжного заходу
взяття під варту Постанова про застосування як запобіжного заходу взяття
під варту виконується органом, який обрав запобіжний захід. У необхідних
випадках орган, що обрав запобіжний захід, вправі доручити виконання
постанови органам внутрішніх справ. Один примірник постанови судді або
ухвали суду направляється разом з заарештованим у відповідне місце
досудового ув’язнення для виконання.
(Стаття 158 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84, Законом № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності з
29.06.2001)
Рішення про взяття під варту виконується за дорученням слідчого,
прокурора чи суду органами внутрішніх справ. Особа, стосовно якої
прийнято відповідне рішення, затримується, дактило-скопіюється,
обшукується і поміщається під варту в слідчий ізолятор або до
переведення в слідчий ізолятор в ізолятор тимчасового утримання під
вартою. Постанова про арешт оголошується арештованому, що має бути
засвідчено його підписом. Копія постанови про арешт направляється
начальнику місця утримання арештованого. Вилучені при особистому обшуку
речі передаються на зберігання в заклад, де утримується під вартою
арештований, а речові докази направляються для приєднання до
кримінальної справи.
^mflgnm 159 583
Відповідно до Закону “Про міліцію” працівники міліції в разі взяття їх
під варту в період перебування їх на службі в органах внуТрішніх справ
повинні утримуватись не в слідчому ізоляторі, а на гауптвахті.
Особи, яких взяли під варту, мають право:
на щоденну прогулянку тривалістю одна година. Вагітним жінкам та жінкам,
які мають при собі дітей, неповнолітнім, а також хворим з дозволу лікаря
та за їх згодою тривалість щоденної прогулянки встановлюється до двох
годин;
отримати двічі на місяць передачі або посилки вагою до восьми кілограмів
та без обмеження грошові перекази і передачі;
купувати протягом місяця за безготівковим розрахунком продукти
харчування та предмети першої необхідності на суму до одного
мінімального розміру заробітної плати та без обмежень письмове приладдя,
газети, книги через торговельну мережу на замовлення;
користуватися своїм одягом і взуттям, мати при собі документи й записи,
які стосуються кримінальної справи;
користуватися телевізором, отриманим від родичів або інших осіб,
застольними іграми, газетами та книгами з бібліотеки місця попереднього
ув’язнення та придбаними через торговельну мережу;
здійснювати в індивідуальному порядку релігійні обряди та користуватися
релігійною літературою, якщо при цьому не порушується встановлений у
місцях попереднього утримання під вартою порядок, а також не обмежуються
права інших осіб;
на восьмигодинний сон у нічний час, під час якого не допускається
залучення до участі в процесуальних та інших діях, за винятком
невідкладних випадків.
Взяті під варту жінки мають право тримати при собі дітей у віці до двох
років.
Стаття 159. Заходи піклування про неповнолітніх дітей
заарештованого
Якщо в особи, стосовно якої як запобіжний захід обрано взяття під варту,
є неповнолітні діти, які залишаються без нагляду, слідчий зобов’язаний
негайно внести з цього приводу подання до служби в справах неповнолітніх
для вжиття необхідних заходів для передачі зазначених неповнолітніх на
піклування родичів або влаштування їх в дитячі установи.
Про вжиті заходи слідчий письмово повідомляє прокуророві, а також
заарештованій особі і копію листа приєднує до справи.
(Стаття 159 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР №117-08 від
30.08.71, Законом Лй 2670-III (2670-14) від 12.07.2001)
Якщо встановлено, що в сім’ї арештованого не залишилось осіб, які можуть
забезпечити необхідні матеріальні умови для існування неповнолітнього та
його належне виховання, особа в провадженні якої знаходиться справа,
зобов’язана вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей
заарештованого.
Про це виноситься окрема постанова, яка направляється до виконання
службі у справах неповнолітніх.
585
584
Стаття 159
Служба у справах неповнолітніх вживає заходів для передачі неповнолітніх
на піклування родичів або встановлення опіки. Встановлення та здійснення
опіки і піклування регулюється Кодексом про шлюб і сім’ю.
Відповідно до Закону України “Про органи і служби у справах
неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня
1995 р. № 20/95-ВР (Відомості Верховної Ради України.— 1995.— № 6.— ст.
35) на служби у справах неповнолітніх покладається здійснення
соціального захисту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку.
Зокрема, здійснення соціального захисту неповнолітніх покладається на
Комітет у справах неповнолітніх Кабінету Міністрів України, служби у
справах неповнолітніх Уряду Автономної Республіки Крим, виконавчих
комітетів обласних, міських, районних у містах, районних Рад народних
депутатів, кримінальну міліцію у справах неповнолітніх органів
внутрішніх справ та притулки для неповнолітніх служб у справах
неповнолітніх.
На службу у справах неповнолітніх покладається координація зусиль
органів державної виконавчої влади, органів місцевого і регіонального
самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм
власності у вирішенні питань соціального захисту неповнолітніх та
організації роботи щодо запобігання бездоглядності і правопорушенням
серед них, здійснення контролю за умовами утримання і виховання
неповнолітніх.
Центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, органи
місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи та
організації, їхні посадові особи зобов’язані у визначений Комітетом і
службами у справах неповнолітніх термін повідомляти про заходи, вжиті на
виконання прийнятих рішень.
Штатна чисельність працівників районних і міських служб у справах
неповнолітніх установлюється залежно від кількості неповнолітніх, які
проживають у районі, місті (один працівник служби на 2 —3 тис.
неповнолітніх у районах та на 5 —6 тис. у містах і районах у містах).
При судах створюється інститут судових вихователів для здійснення
контролю за виконанням рішень щодо неповнолітніх.
Притулки для неповнолітніх створюються службами у справах неповнолітніх
відповідно до соціальних потреб кожного регіону для тимчасового
розміщення в них неповнолітніх віком від З до 18 років, які потребують
соціального захисту держави (заблукали; були покинуті; залишилися без
батьківської опіки; залишили сім’ю чи навчально-виховні заклади;
вилучені судами із сім’ї; самі звернулися за допомогою до адміністрації
притулку).
Притулки для неповнолітніх можуть також створюватися за погодженням із
службами у справах неповнолітніх підприємствами, установами та
організаціями незалежно від форм власності, громадськими організаціями
та громадянами.
Термін перебування неповнолітнього у притулку залежить від конкретних
обставин, але не може перевищувати ЗО діб.
Сгпатп}я_160_
Особа, в провадженні якої знаходиться справа, зобов’язана також
аналогічним чином вжити відповідних заходів піклування щодо інших осіб,
що знаходились на утриманні арештованого.
Стаття 160. Заходи з охорони майна ув’язненого
При ув’язненні підозрюваного або обвинуваченого слідчий зобов’язаний
вжити заходів до охорони майна і житла ув’язненого, якщо майно і житло
залишаються без нагляду.
Майно арештованого передається на збереження або близьким родичам, або
відповідно органам виконавчої влади та місцевого самоврядування. Про
передачу майна на збереження виноситься окрема постанова, копія якої
вручається особі, на яку покладено обов’язок збереження майна. Цей факт
засвідчується підписами останньої особи, якій роз’яснюються її обов’язки
і відповідальність.
Стаття 161. Повідомлення про взяття обвинуваченого під
варту
Про арешт підозрюваного або обвинуваченого і його місце перебування
слідчий зобов’язаний повідомити його дружину або іншого родича, а також
сповістити за місцем його роботи.
Якщо обвинувачений є іноземним громадянином, то постанова про арешт
направляється в Міністерство закордонних справ України.
(Стаття 161 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР Ns 683410 від
16.04.84)
Стаття 162. Побачення з заарештованим
Побачення родичів або інших осіб з заарештованим може дозволити особа
або орган, які провадять справу. Тривалість побачення встановлюється від
однієї до двох годин. Побачення може бути дозволено, як правило, не
більше одного разу на місяць.
(Стаття 162 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 117-08 від
30.08.71)
Побачення родичів або інших осіб з арештованим може дозволити особа або
орган, у провадженні яких знаходилася справа. Тривалість побачення
встановлюється від однієї до двох годин. Побачення може бути дозволено,
як правило, не частіше ніж один раз на місяць.
Дозволити побачення родичів або інших осіб (нареченої, представників
громадськості, товаришів по роботі, навчанню) з арештованим
обвинуваченим (підозрюваним) — це право, а не обов’язок особи, яка
провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду. Побачення може бути
дозволено лише в тому разі, якщо воно не зашкодить встановленню істини у
справі.
Дозвіл на побачення дається в письмовій формі. В ньому мають бути
вказані, зокрема, дата і тривалість побачення, кому і з кик саме воно
дозволено.
586 Стаття 163
У разі якщо особа, яка провадить дізнання, чи слідчий не дозволять
побачення з арештованим, така відмова може бути оскаржена прокурору.
Слід мати на увазі, що арештований не позбавлений громадянських прав і
повинен мати змогу для їх здійснення в межах чинного законодавства. Так,
якщо подана заява про реєстрацію шлюбу — йому слід дозволити зустріч з
представниками органів ЗАГСу та з нареченою для укладання шлюбу і
шлюбної угоди; якщо заарештований має намір заключите іншу цивільну
угоду, що не суперечить закону,— йому слід надати зустріч з нотаріусом
для засвідчення угоди і т. д.
Особа, яку взяли під варту, має право на побачення з захисником
наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості, з моменту
допуску захисника до участі у справі, підтвердженої письмовим
повідомленням особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, у
вільний від виконання слідчих дій час. Адміністрація установи повинна
забезпечити умови для проведення побачення.
Стаття 163. Нагляд командування військової частини
Нагляд командування військової частини за підозрюваним або
обвинуваченим, який с військовослужбовцем, полягає у вжитті заходів,
передбачених статутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити
належну поведінку та явку підозрюваного або обвинуваченого за викликом
особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командування
військової частини повідомляється про суть справи, по якій обрано даний
запобіжний захід.
Про встановлення нагляду командування військової частини у письмовій
формі повідомляє орган, що обрав цей запобіжний захід.
(Стаття 163 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04 84, Законом Ni 2857-12 від 15.12.92)
Нагляд командування військової частини за обвинуваченим
військовослужбовцем застосовується з метою забезпечити належну
поведінку, а також з’явлення обвинуваченого за викликом слідчого до
суду.
При обранні запобіжного заходу, передбаченого ст. 163 КПК України, не
потрібна згода командування військової частини. Однак воно обов’язково
повідомляється про характер обвинувачення, пред’явленого особі, щодо
якої обрано запобіжний захід.
У свою чергу, командування військової частини письмово повідомляє орган,
який обрав запобіжний захід, про встановлення нагляду за обвинуваченим
Військовослужбовці, щодо яких обрано даний запобіжний захід,
позбавляються на цей час права носіння зброї, постійно перебувають під
наглядом своїх начальників або добового наряду, не посилаються на роботу
поза частиною в одиночному порядку, не призначаються у варту та інші
відповідальні наряди.
Стаття
Стаття 164.
(Стаття 164 виключена на підставі Указу ПВР № 117-08 від
30.08.71)
Стаття 165. Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і
зміни запобіжного заходу Запобіжний захід у вигляді взяття під варту
застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду.
Інші запобіжні заходи застосовуються за постановою органу дізнання,
слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду.
Заміна одного запобіжного заходу іншим або його скасування здійснюється
органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом з додержанням
вимог, передбачених частиною першою цієї статті.
Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність
у запобіжному заході або в раніше обраному запобіжному заході.
Запобіжний захід, крім взяття особи під варту, обраний прокурором, може
бути скасовано або змінено слідчим і органом дізнання лише за згодою
прокурора.
(Стаття 165 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 3084-09 від
16.02.78; в редакції Закону № 2533-Ш (2533-14) від 21.06.2001 — набуває
чинності з 29.06.2001)
Відповідно до ст. 165 КПК України запобіжний захід скасовується або
змінюється, якщо відпадає необхідність у запобіжних заходах взагалі або
в раніше обраному запобіжному заході.
Скасування запобіжного заходу провадиться у випадках, якщо:
провадження у справі завершується закриттям справи або винесенням
виправдувального вироку
провадження у справі продовжується, але: а) вжиття запобіжного заходу не
викликається необхідністю; б) досягнута мета, заради якої було вжито
запобіжний захід; в) скінчилися десять діб з моменту обрання запобіжного
заходу щодо підозрюваного, але обвинувачення йому не було пред’явлено.
Зміна запобіжного заходу обумовлюється або помилкою, припущеною при його
обранні, або зміною обставин, які спричинили його застосування.
Наприклад, змінено кваліфікацію обвинувачення на статтю, яка не
передбачає позбавлення волі.
Можлива зміна запобіжного заходу у зв’язку із скінченням максимального
строку тримання обвинуваченого під вартою. Тут слід ураховувати, що
закон встановлює строки тільки стосовно арешту і ніяк не регулює строки
підписки про невиїзд або поручительства.
Зміна запобіжного заходу на більш суворий, застосовується тоді, коли
раніше обраний запобіжний захід не справляє належного впливу на особу,
щодо якої його застосовано, і вона продовжує перешкоджати нормальному
ходу процесу (переховується від слідства і суду, схиляє свідків до
давання неправдивих показань тощо), а також при зміні обвинувачення на
більш тяжке і в разі виявлення деяких інших обставин.
Питання про скасування або зміну запобіжного заходу вирішує орган, у
провадженні якого в даний момент перебуває справа (за
588
Стаття Ifis
винятком випадків, коли на це необхідна згода суду). При цьому слід
враховувати такі правила.
Запобіжний захід, обраний органом дізнання і слідчим, може бути
скасований або змінений органом розслідування за своєю ініціативою або
за вказівкою прокурора, а також прокурором та судом.
Зажобіжний захід, обраний прокурором, може бути скасований або змінений
тільки цим самим або вищим прокурором а також судом, у провадженні якого
перебуває справа.
Запобіжний захід, обраний на стадії попереднього розгляду справи, може
бути скасований або змінений судом, який розглядає справу по суті.
Запобіжний захід, обраний судом, може бути скасований або змінений
судом.
Запобіжний захід, обраний судом першої інстанції, може бути скасований
або змінений при розгляді справи в апеляційній інстанції.
Постанова (ухвала) про скасування або зміну запобіжного заходу являє
собою або самостійний документ, або є складовою частиною постанови чи
ухвали про закриття справи, направлення її на додаткове розслідування та
інших процесуальних актів.
Скасування або зміна запобіжного заходу так само, як і його обрання,
провадиться за мотивованим рішенням слідчого, органу дізнання, прокурора
або суду.
Прокурор має право у письмовій формі запропонувати слідчому, органу
дізнання скасувати обраний ними запобіжний захід, або замінити його
іншим, або обрати запобіжний захід, якщо він не був обраний слідчим,
органом дізнання. Така пропозиція прокурора для слідчого, органу
дізнання є обов’язковою, а її оскарження не припиняє її виконання.
Водночас прокурор, який наглядає за ходом розслідування, має право сам
:воєю постановою скасувати або замінити запобіжний захід, обраний
органом дізнання або слідчим. Прокурор також має право дати про це
письмову вказівку, яка є обов’язковою до виконання. Якщо запобіжний
захід був обраний прокурором або за його вказівкою, орган дізнання і
слідчий можуть скасувати або змінити його тільки зі згоди прокурора.
Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, вирок та ухвала суду про
відміну або зміну запобіжного заходу мають бути оголошені обвинуваченому
(підозрюваному), а у випадках, передбачених ст. 152, 154, 163, 436 КПК
України, також поручителям, командуванню військової частини, батькам,
опікунам, піклувальникам або адміністрації дитячої установи, під нагляд
яких був переданий неповнолітній.
При скасуванні або зміні запобіжного заходу у вигляді тримання під
вартою копія постанови, вироку або ухвали направляється адміністрації
місця попереднього ув’язнення та підлягає виконанню негайно, як тільки
вона надійде.
Нагляд за правильністю обрання, скасування або зміни запобіжного заходу
органами розслідування здійснює прокурор. Тому закон передбачає, що
копія постанови цих органів направляється прокурору.
гтаття 165-1 589
Стаття 165-1. Постанова (ухвала) про застосування, скасування чи зміну
запобіжного заходу
Про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу орган дізнання,
слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд ухвалу.
У постанові (ухвалі) про застосування чи зміну запобіжного заходу
зазначаються прізвище, ім’я та по батькові, вік, місце народження особи,
щодо якої застосовується чи змінюється запобіжний захід, вчинений нею
злочин, відповідна стаття Кримінального кодексу України, обраний
запобіжний захід і підстави його обрання чи зміни, а також визначається
особа чи орган, які повинні здійснювати контроль за виконанням постанови
(ухвали). У постанові (ухвалі) про скасування запобіжного заходу повинні
бути зазначені підстави для його скасування.
Постанова або ухвала негайно оголошуються під розписку особі, щодо якої
вона винесена. Одночасно особі роз’яснюються порядок і строки оскарження
постанови або ухвали.
При оголошенні постанови про обрання запобіжних заходів, не пов’язаних з
триманням під вартою, особі під розписку повинно бути роз’яснено, в чому
полягає обраний запобіжний захід, обов’язки, які покладаються на неї у
зв’язку з його застосуванням. Особа також попереджається, що у разі
порушення покладених на неї обов’язків та н неналежної поведінки до неї
може бути застосовано більш суворий запобіжний захід.
(Кодекс доповнено статтею 165-1 згідно із Законен Ns 2533-IH (2533-14)
від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Постанова про застосування, зміну, скасування запобіжного заходу
виноситься компетентним прийняти відповідне рішення органом і
складається з урахуванням вимог ст. 130 КПК України.
Питання про скасування або зміну запобіжного заходу вирішує орган, у
провадженні якого в даний момент перебуває справа (за винятком випадків,
коли на це необхідна згода суду). При цьому слід враховувати такі
правила.
Запобіжний захід, обраний органом дізнання і слідчим, може бути
скасований або змінений органом розслідування за своєю ініціативою або
за вказівкою прокурора, а також прокурором та судом. Запобіжний захід,
обраний прокурором, може бути скасований або змінений тільки цим самим
або вищим прокурором, а також судом, у провадженні якого перебуває
справа.
Запобіжний захід, обраний на стадії попереднього розгляду справи, може
бути скасований або змінений судом, який розглядає справу по суті.
Запобіжний захід, обраний судом, може бути скасований або змінений
судом.
Запобіжний захід, обраний судом першої інстанції, може бути скасований
або змінений при розгляді справи в апеляційній інстанції.
Взяття під варту застосовується лише за рішенням суду. Якщо орган
дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обранню запобіжного заходу у
вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до
суду. Подання складається за загальними правилами, передбаченими щодо
постанови про застосувань запобіжного заходу.
590 Стаття 165-9
Стаття 165-2. Порядок обрання запобіжного заходу
На стадії досудового розслідування справи запобіжний захід, не
пов’язаний з триманням під вартою обирає орган дізнання, слідчий,
прокурор.
Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання
запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою
прокурора подання до суду; Таке саме подання вправі внести прокурор. При
вирішенні цього питання прокурор зобов’язаний ознайомитися з усіма
матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити
законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.
Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту
затримання підозрюваного чи обвинуваченого.
Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка
перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на
затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під
вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше
сімдесяти двох годин, а в разі, коли особа перебуває за межами
населеного пункту, в якому діє суд,— не більше сорока восьми годин з
моменту доставки затриманого в цей населений пункт.
Після одержання подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи,
представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує
підозрюваного чи обвинуваченого, а за необхідності бере пояснення в
особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора,
захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:
про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає
підстав;
про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді
взяття під варту.
Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд
вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не
пов’язаний із триманням під вартою.
На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним,
обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох
діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не
зупиняє виконання постанови судді.
Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково
вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які
мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі
продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного,
обвинуваченого — до п’ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У
разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо
особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на
строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей
період її належну поведінку або своєю постановою затримати
підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.
(Кодекс доповнено статтею 165-2 згідно із Законом № 2533-Ш 12533-14) від
21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001/
гтаттпя 165-3 591
Стаття 165-3. Порядок продовження строків тримання
під вартою
За відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі
неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного
обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним прокурором або
прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання
під вартою. У поданні зазначаються причини, у зв’язку з якими необхідно
продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які
підтверджують, що злочин вчинено особою, яка тримається під вартою, і
обґрунтування необхідності збереження цього запобіжного заходу.
Подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути
подане до суду:
1) при продовженні строку тримання під вартою до чотирьох місяців — не
пізніш як за пять діб до закінчення строку тримання особи під вартою;
2( при продовженні строку тримання під вартою до дев’яти місяців — не
пізніше п ятнадцяти Діб до закінч ен-ня строку тримання під вартою;
3) при продовженні строку тримання під вартою до вісімнадцяти місяців —
не пізніше двадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою.
Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, за
необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває
справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, після
чого залежно від наявності для того підстав виносить постанову про
продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.
На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним,
обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох
діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не
зупиняє виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного і
Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може бути
внесено подання прокурора.
(Кодекс доповнено статтею 165-3 згідно із Законом Ns 2533-Ш (2533-14)
від 21.06.2001 — набуває чинності з 29.06.2001)
Подання про продовження строку тримання під вартою має бути порушено з
таким розрахунком, щоб це питання було розв’язане до закінчення
встановленого строку тримання під вартою.
Подання оформляється мотивованою постановою, в якій, зокрема,
викладається суть справи, зазначається, коли обрано запобіжний захід,
які обставини зумовлюють необхідність продовження строку тримання під
вартою, які конкретні слідчі дії слід ще провести у справі, час,
протягом якого вони мають бути проведені. Після отримання рішення суду
на продовження строку слідчий зобов’язаний письмово повідомити про це
адміністрацію місця попереднього ув’язнення та направити їй примірник
постанови.
Слід наголосити на тому, що загальний строк тримання обвинуваченого під
вартою має бути в межах строків, визначених в санкції статті, за якою
кваліфікується інкриміноване йому діяння: загальний строк арешту,
включаючи і перебування обвинуваченого під вартою в період знаходження
справи в суді, не повинен перевищувати строку позбавлення волі, до якого
він може бути засуджений (виходити за межі санкції статті, за якою
кваліфіковано його дії).
Глава 14 ДОПИТ СВІДКА І ПОТЕРПІЛОГО
Стаття 166. Порядок виклику свідка для допиту
Свідок викликається до слідчого повісткою, яка вручається під розписку
свідкові, а в разі його тимчасової відсутності — кому-небудь з дорослих
членів його сім’ї, житлово-експлуатаційній організації, виконавчому
комітету селищної або сільської Ради народних депутатів чи адміністрації
за місцем його роботи. Свідок може бути викликаний також телеграмою або
телефонограмою.
У повістці повинно бути зазначено, хто викликається як свідок, куди і до
кого, день і час явки, наслідки неявки, передбачені статтями 70 і 71
цього Кодексу.
Неповнолітній свідок викликається через законних представників.
(Стаття 166 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від
16.04.84)
Виклик свідка для допиту. Неповнолітній свідок викликається через
законних представників. Повістка неповнолітньому свідку у віці до 16
років адресується одному з його батьків, опікуну чи піклувальнику, або
адміністрації закритої дитячої установи, в якій він виховується.
Неповнолітні, які досягли 16 років, викликаються для допитів на
загальних підставах. Однак, за необхідності, до повістки може бути
включено вказівку про одночасну явку зі свідком і законного
представника.
Стаття 167. Допит свідка
Свідка можна допитувати про факти, які стосуються даної справи, а також
про особу підозрюваного або обвинуваченого та потерпілого.
Свідок допитується в місці провадження досудового слідства, а в разі
необхідності — в місці його перебування.
Свідок допитується окремо і за відсутності інших свідків. При цьому
слідчий вживає заходів для того, щоб свідки, викликані в одній справі,
не могли спілкуватися між собою до закінчення допиту.
Перед допитом слідчий встановлює особу свідка, повідомляє його, в якій
справі він викликаний, і попереджає про обов’язок розповісти все відоме
йому в справі, а також про кримінальну відповідальність за відмову дати
ґтаття 167 593
показання і за давання завідомо неправдивих показань. Потім слідчий
з’ясовує стосунки між свідком і підозрюваним або обвинуваченим, а також
потерпілим і починає допит. Після того як свідок закінчить давання
показань, слідчий ставить йому запитання. Забороняється ставити
запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді
або підказка до неї (навідні запитання).
(Стаття 167 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР Ni 6834-10 від
16.04.84; Законом № 1833-111 (1833-14) від 22.06.2000)
Загальні правила провадження слідчих дій.
Перед початком провадження будь-якої слідчої дії слідчий повинен
роз’яснити учасникам їхні права й обов’язки та порядок їх
реалізації.
При проведенні слідчої дії особа, яка її провадить, зобов’язана
беззаперечно додержуватись передбаченої законом процедури, забезпечувати
захист прав і свобод людини, поважати її честь і гідність. Слідчий,
дізнавач, прокурор, начальник слідчого відділу можуть робити тільки те і
тільки в тій формі, що і як визначено
законом.
При провадженні слідчих дій необхідно забезпечити безпеку
учасників процесу.
У процесі слідчої дії слід вжити заходів для забезпечення
нероз-голошення конфіденційної інформації, захисту сфери особистого
життя людини.
Забороняються будь-які дії, що принижують честь і гідність особи, не
передбачені законом засоби примусового характеру.
Учасників слідчої дії необхідно повідомити про застосування кінозйомки,
відеозапису до початку цієї дії. Після зйомки, запису та виготовлення
кінострічки, відеострічки вони демонструються всім учасникам слідчої
дії, про що складається окремий протокол.
У разі провадження слідчої дії із застосуванням звукозапису про це
повідомляються всі учасники перед її початком. Фонограма повинна містити
відомості, вказані в протоколі, та відображати весь хід слідчої дії.
Повторення спеціально для звукозапису будь-якої частини слідчої дії в
ході її провадження не дозволяється.
Перед закінченням слідчої дії звукозапис повністю відтворюється її
учасникам. Висловлені ними зауваження та доповнення заносяться до
фонограми.
У протоколі має бути зазначено про застосування звукозапису та про
повідомлення про це учасників слідчої дії, про технічні засоби та умови
звукозапису, про відтворення звукозапису учасникам слідчої дії та про їх
заяви з приводу застосування звукозапису.
Допит — це слідча дія, в процесі якої слідчий отримує від особи, яка
володіє відомостями, що мають значення по кримінальній справі (свідка,
потерпілого, експерта, підозрюваного чи обвинуваченого), словесну
інформацію про обставини події злочину та інші факти, які мають значення
для встановлення об’єктивної істини і забезпечення правильного
застосування закону.
Допит — це процес отримання показань від осіб, які володіють
відомостями, що мають значення по кримінальній справі.
594
Допит поділяється на окремі види залежно від процесуальн статусу
допитуваних учасників процесу і провадиться за певним° правилами —
загальними для всіх видів допиту та особливими лл окремих видів допиту.
До окремих видів допиту належать: допит свідка, допит потерпілого, допит
експерта, допит обвинуваченого допит підозрюваного.
Загальними правилами проведення будь-якого виду допиту такі положення.
Виклик особи на допит здійснюється шляхом направлення повістки,
телеграми або телефонограми. Неповнолітній викликається через законних
представників. Особи, які не з’явилися за викликом без поважних причин,
можуть бути піддані приводу, а свідок та потерпілий — ще й штрафу.
Місцем проведення допиту є місце провадження попереднього слідства, а в
разі необхідності — місце перебування того, кого допитують.
Викликані в одній і тій самій справі особи допитуються порізно і не
повинні мати можливості спілкуватися між собою. Свідки не повинні
знайомитися з матеріалами кримінальної справи та знати до початку
судового слідства показання інших свідків.
Допит не можна проводити в нічний час (з 22.00 до 6.00), крім випадків,
коли його не можливо відкласти. Забороняються довгі виснажливі допити.
До таких можуть бути віднесені допити тривалістю понад чотири години без
перерви або допит протягом доби загальною тривалістю понад вісім годин.
Забороняється домагатися показань шляхом насильства, погроз, брехні,
шантажу та інших незаконних засобів. Під час допиту неприпустимо
застосовувати гіпноз або психотропні засоби. Не передбачена можливість
отримання показань за винагороду, оскільки достовірність такого “товару”
може буде з елементами корисливого інтересу. Істину купити не можливо.
Будь-який допит починається з того, що слідчий насамперед встановлює
особистість того, кого допитує, з’ясовує його взаємовідносини з іншими
учасниками процесу, роз’яснює допитуваному його процесуальні права та
обов’язки. Допитуваному пропонується в довільній формі викласти все, що
йому відомо у справі. Потім йому можуть бути поставлені запитання.
Навідні запитання не допускаються.
Хід і результати допиту фіксуються в протоколі допиту. Допитуваний має
право власноручно викласти свої показання. Відповідність записів у
протоколі фактичному ходу та результатам допиту засвідчується підписом
допитуваного та слідчого (допитуючого). Допитуваний знайомиться зі
своїми показаннями повністю і підписує кожну сторінку протоколу допиту.
Показання допитуваного записуються від першої особи і, за можливості,
дослівно.
Якщо в процесі допиту застосовуються звукозапис, кінозйомка, відеозапис
або інші технічні засоби документування, то про це слідчий зобов’язаний
попередити допитуваного, повідомивши йому найменування, технічні
характеристики та мету застосування даного засобу фіксації показань.
Після закінчення допиту результати застосування технічних засобів
надаються допитуваному для ознайомлення.
Г^аття 167 595
д. Допитуваний має право відмовитися давати показання щодо -мого себе,
членів своєї сім’ї та близьких, родичів (батьків, чоЛовіка або
дружини, дітей; братів та сестер, діда, баби, онуків).
10. Допитуваний має право заявити відвід особі, яка провадить
допит, знайомитися з протоколом допиту, робити свої заяви, заува
ження, доповнення та уточнення, які підлягають занесенню до про
токолу. Він зобов’язаний засвідчити своїм підписом правильність
записів у протоколі.
11. Не можуть бути доказами повідомлені допитуваним дані,
якщо він не може назвати джерело своєї поінформованості.
Особливі правила проведення окремих видів допиту такі.
Допит свідка.
Свідок — будь-який дієздатний громадянин, якому відомі будь-які
обставини справи, якщо він не має статусу потерпілого, підозрюваного або
обвинуваченого і відсутні обставини, які надають йому право імунітету
свідка.
Не підлягають допиту і не можуть бути допитані як свідки:
захисник підозрюваного, обвинуваченого або підсудного про обставини, які
стали йому відомі у зв’язку з виконанням обов’язків захисника;
представники потерпілого, цивільного позивача та відповідача за такими
само обставинами;
фахівці у галузі права та адвокати, що здійснюють надання правової
допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи,— з приводу того, що
їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо
вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що
довірила їм ці відомості;
нотаріуси, лікарі, психологи — з приводу того, що їм довірено або стало
відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від
обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці
відомості;
священнослужитель про обставини, які стали йому відомі від віруючих на
сповіді, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну
таємницю особою, що довірила їм ці відомості;
особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної
експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно
сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;
особа, яка відповідно до статті 52-3 КПК України дає показання під
псевдонімом,— щодо дійсних даних про його особу;
особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до
статті 52-3 КПК України дає показання під псевдонімом щодо цих даних;
особи, які мають право дипломатичної недоторканності, без їх згоди, а
також працівники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного
представника.
У разі виклику для допиту згаданих вище осіб вони мають право
відмовитись від давання відповідей на відповідні запитання.
Не можна не відзначити і той факт, що згідно зі ст. 63 Конституції
України та ст. 69-1 КПК України ніхто не може бути приму-
$2Ё. Стаття ік7
шений і не зобов’язаний свідчити проти самого себе. Тому, з одно боку,
свідок може відмовитися відповідати на запитання, якш° відповіді на них
викривають його самого у вчиненні злочину або можуть мати шкідливі для
нього наслідки. З іншого боку, якщо громадянин підозрюється у вчиненні
злочину, то він, мабуть, не повинен допитуватися як свідок і
попереджатися при цьому про кримінальну відповідальність за відмову від
давання показань або за давання явно неправдивих показань.
Конституція України (ст. 63) визначила: “Особа не несе відповідальності
за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи
близьких родичів…”.
Стосовно інших осіб свідок зобов’язаний дати повні і правдиві показання.
Отже, відмовитись давати показання як свідки мають також право:
члени сім’ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного;
особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім’ї, близьких
родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину;
особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники
дипломатичних представництв.
Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом зазначених осіб
зобов’язані роз’яснити їм право відмовитись давати показання, про що
зазначається в протоколі допиту чи в протоколі судового засідання.
Не можуть служити доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких
невідоме. Якщо показання свідка базується на повідомленнях інших осіб,
то ці особи повинні також бути допитані.
Допит свідка здійснюється з додержанням правил ст. 63 Конституції
України, ст. 68—71, 166—170 КПК України з урахуванням його
процесуального статусу.
Права й обов’язки свідка викладені в ст. 69-1 КПК України.
Свідок має право:
давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно володіє,
і користуватися допомогою перекладача;
заявляти відвід перекладачу:
знати, у зв’язку з чим і в якій справі він допитується;
власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;
користуватися нотатками і документами при даванні показань у тих
випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших
даних, які йому важко тримати в пам’яті;
відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї та близьких
родичів;
знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін,
доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження;
подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;
одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для давання
показань.
Гтаття 167 597
у разі наявності відповідних підстав свідок має право на забезпечення
безпеки шляхом застосування заходів передбачених законом і в порядку,
передбаченому статтями 52-1 — 52-5 цього Кодексу.
у даній статті знайшли закріплення і розвиток основні права свідка,
надані Конституцією України і процесуальними нормами. Відповідно до
положень ст. 53 і 85 КПК України роз’яснення прав свідку засвідчується в
протоколі допиту свідка його підписом. У протоколі допиту необхідно
викласти текст ст. 69-1 КПК України, а свідку усно роз’яснити як суть
названих прав, так і порядок їх
реалізації.
Право давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно
володіє, і користуватися допомогою перекладача. Відповідно до ст. 19 КПК
України судочинство Здійснюється українською мовою або мовою більшості
населення даної місцевості. Свідок має право давати показання в ході
досудового слідства рідною мовою і користуватися послугами перекладача.
Оплата праці перекладача здійснюється за рахунок держави.
Право заявляти відвід перекладачу. Із змісту ст. 62 КПК України
випливає, що перекладач підлягає відводові, якщо він прямо або побічно
зацікавлений у справі або виявляє некомпетентність чи не-професіоналізм.
Право знати, в зв’язку з чим і по якій справі він допитується. На
початку допиту свідку повинно бути повідомлено, по якій справі він
викликаний і по яких обставинах він допитується. Про це зазначається в
протоколі допиту, що засвідчується підписом свідка.
Право власноручно викладати свої показання в протоколі допиту дає
можливість точного відтворення в протоколі інформації, яка
повідомляється свідком. Це право свідок здійснює в присутності і під
контролем слідчого.
Право користуватися замітками і документами при даванні показань у тих
випадках, коли показання стосуються розрахунків і інших даних, які
свідку тяжко тримати в пам’яті, реалізується безпосередньо в процесі
допиту. Дане право поширюється також на персональні комп’ютери та
електронні записні книжки. Свідок має право скористатися інформацією,
закладеною* в пам’яті його комп’ютера.
Право відмовитись давати показання щодо самого себе, членів своєї сім’ї
і своїх близьких родичів. Давання показань — обов’язок, а не право
свідка.
Свідок несе кримінальну відповідальність за давання заздалегідь явно
неправдивих показань за ст- 384 КК України і за відмову від давання
показань — за ст. 385 КК України.
Проте свідок має право відмовитися від давання показань стосовно
зазначеного в законі кола осіб — самого себет членів своєї сім’ї і своїх
близьких родичів.
Право знайомитися з протоколом допиту і заявляти клопотання про внесення
до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення
і зауваження реалізується при складанні протоколу допиту і слугує
гарантом відповідності записів у протоколі тому, що дійсно показав
свідок. В остаточному підсумку реалізація даного права сприяє
встановленню об’єктивної істини в справі.
598 Стаття /g?
Право подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого л-і рішення
вказаних вище осіб можуть бути оскаржені прокурот! та у суд, а дії і
рішення слідчого, крім того,— начальнику слідчого відділу. Будь-які дії
і рішення можуть бути оскаржені в суді.
Право одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для давання
показань. Свідок має право на одержання серед, нього заробітку за місцем
роботи за час, витрачений на виклик витрат на проїзд до місця допиту, а
також пов’язаних з найманням житлового помешкання. Свідкам, які
викликані в іншу місцевість, виплачуються крім іншого добові (Див.
постанова Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 року №710).
Право на забезпечення безпеки свідком реалізується відповідно до
положень ст. 52-1—52-5 КПК України і Закону України “Про забезпечення
безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23
грудня 1993 року (Відомості Верховної Ради України.— 1994.— №11.— ст.
51).
Для забезпечення безпеки учасників кримінального процесу правоохоронні
органи можуть вжити такі заходи захисту свідка: встановити сигналізацію
в його квартирі, гаражі; виставити особисту охорону, змінити місце
роботи або проживання свідка, переселити його в іншу місцевість; видати
спеціальні засоби індивідуального захисту; змінити йому прізвище, ім’я,
по батькові, видавши новий паспорт та інші документи; не вказувати його
установчі дані в слідчих документах; за рішенням суду вжити заходи до
прослу-ховування телефонного апарату свідка за його проханням та до
технічного документування’ погроз; встановити спостереження. За згоди
свідка і з санкції прокурора свідку може бути зроблено пластичну
операцію з метою зміни його зовнішності.
Свідок має право представити слідчому або суду наявні в його
розпорядженні доказові матеріали (документи, відеозапис, матеріали
звукозапису або кінознімання, речові докази тощо).
Забезпечення прав свідків здійснюється покладанням на осіб, які ведуть
кримінальний процес, обов’язку роз’яснити їм їхні права, повідомляти їх
про прийняті рішення, не допускати порушень їхніх прав, сприяти в їх
реалізації.
Свідок зобов’язаний
Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як
свідок, зобов’язана з’явитися в зазначені місце й час і дати правдиві
показання про відомі їй обставини в справі.
Якщо свідок не з’явиться без поважних причин, орган дізнання, слідчий,
прокурор або суд мають право застосувати привід через органи внутрішніх
справ у порядку, передбаченому статтями 135 і 136 КПК України.
У названому випадку суд має право також накласти на свідка грошове
стягнення до половини мінімального розміру заробітної плати. Питання про
грошове стягнення вирішується судом у судовому засіданні при розгляді
справи, по якій свідок викликався. Воно може бути вирішено в іншому
судовому засіданні з викликом цього свідка. Його нез’явлення без
поважних причин не перешкоджає розглядові питання про накладення
грошового стягнення.
Свідок несе відповідальність за такі дії.
Стаття 167 599^
За давання заздалегідь неправдивих показань свідок несе кримінальну
відповідальність за статтею 384 Кримінального кодексу України.
За злісне ухилення від з’явлення до суду, до органів попереднього
слідства або дізнання свідок несе відповідальність відповідно за
частиною 1 статті 185-3 або статтею 185-4 Кодексу України про
адміністративні правопорушення, а за відмову дати показання про відомі
обставини в справі — за статтею 385 Кримінального кодексу України.
Так, згідно зі статтею 384 Кримінального кодексу України (прийнятого в
2001 році): “Завідомо неправдиве показання свідка під час провадження
дізнання, досудового слідства або проведення розслідування тимчасовою
слідчою чи тимчасовою спеціальною Комісією Верховної Ради України або в
суді,— караються виправними роботами на строк до двох років, або арештом
на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.
Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому
злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а
також вчинені з корисливих мотивів,— караються виправними роботами на
строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або
позбавленням волі на строк від двох до п’яти років”.
Відповідно до ст. 385 КК України відмова свідка від давання показань без
поважних причин у суді або під час провадження досудового слідства,
розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією
Верховної Ради України чи дізнання — карається штрафом від п’ятдесяти до
трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на
строк до шести місяців. Не підлягає кримінальній відповідальності особа
за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового
слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім’ї чи близьких
родичів, коло яких визначається законом.
Згідно зі ст. 386 КК України перешкоджання з’явленню свідка,
потерпілого, експерта до суду, органів досудового слідства, тимчасових
слідчих та тимчасових спеціальних комісій Верховної Ради України чи
дізнання, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку, а
також до давання завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом
погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких
родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, або підкуп свідка,
потерпілого чи експерта з тією самою метою, а також погроза вчинити
зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок — караються
штрафом від п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на
строк до шести місяців.
Роз’яснення свідку його прав та обов’язків може бути здійснене в такій
формі: “Згідно з положеннями ст. 19, 53, 70, 85, 167 та 170 КПК України
свідку Теплову І.В. роз’яснено, що він відповідно до ст. 69-1 КПК
України має право (далі текст ст. 69-1 КПК України). Свідок зобов’язаний
дати правдиві показання про всі відомі йому обставини справи. Свідок
Теплов І. В. попереджений про кримінальну відповідальність за ст. 385 КК
України за відмову давати показання і за ст. 384 КК України за давання
заздалегідь не-
600
Стаття /я?
правдивих показань. Йому окремо пояснено, що відповідно до ч і ст. 63
Конституції України та п. 6 ст. 69-1 КПК України він не несе
відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів своєї
сім’ї та своїх близьких родичів.
Предметом показань свідків можуть бути будь-які фактичні обставини, що
стосуються даної справи, в тому числі обставини, які характеризують
особистість обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого та
взаємовідносини свідка з ними. Свідок дає показання про обставини як
сприйняті ним безпосередньо, так і ті, що стали йому відомі зі слів
іншої особи. В останньому випадку свідок повинен вказати джерело, звідки
йому стала відома інформація, яку він повідомляє.
Предметом показань свідків можуть бути й відомості довідкового
характеру, необхідні для розслідування у справі та з’ясування обставин
злочину, а також причин і умов, які сприяли його вчиненню (наприклад,
про систему обліку та звітності в даній організації). Виклик свідка для
допиту. Відповідно до ст. 166 КПК України свідок викликається до
слідчого повісткою, яка вручається йому під розписку, а в разі його
тимчасової відсутності — будь-кому з дорослих членів сім’ї,
представникові житлово-експлуатаційної організації, виконавчого комітету
селищної або сільської ради народних депутатів або адміністрації за
місцем його роботи. Свідок може бути викликаний також телеграмою або
телефонограмою.
Неповнолітній свідок викликається через законних представників. Повістка
неповнолітньому свідку у віці до 16 років адресується одному з його
батьків, опікуну чи піклувальнику, або адміністрації закритої дитячої
установи, в якій він виховується.
Неповнолітні, які досягли 16 років, викликаються для допитів на
загальних підставах. Однак, за необхідності, до повістки може бути
включено вказівку про одночасне з’явлення зі свідком і законного
представника.
Місце, час і обставини допиту. Свідок допитується в місці провадження
попереднього слідства, а в разі необхідності — в місці його перебування.
Допит проводиться в денний час, за винятком невідкладних випадків.
Свідок допитується окремо і за відсутності інших свідків. Особа, яка
провадить дізнання, повинна вжити заходів для того, щоб свідки,
викликані в одній і тій самій справі, не мали можливості спілкуватися
між собою до закінчення допиту.
Забороняються тривалі виснажливі допити. До таких можна віднести допит
тривалістю більше чотирьох годин без перерви або допит протягом доби
тривалістю понад вісім годин.
Учасники допиту. Закон вимагає, щоб допит свідка провадився за
відсутності сторонніх осіб. Право бути присутніми під час допиту мають
прокурор, начальник слідчого відділу. Під час допиту неповнолітнього
свідка можуть бути присутніми батьки, педагоги, лікарі або інші його
законні представники.
У певних випадках у допиті можуть брати участь також перекладач,
фахівець чи експерт, коли в цьому визнає необхідність особа, в
провадженні якої знаходиться справа. Захисник може бути допущений до
допиту свідка слідчим.
гтаття 167 601
Якщо особа, викликана для допиту як свідок, не володіє мовою, якою
ведеться судочинство, то в такому разі залучається перекладач, якого
допитуючий попереджає про кримінальну відповідальність за відмову
виконати обов’язки перекладача, а також за заздалегідь неправильний
переклад, про що бере у нього підписку.
Допит глухонімого або німого свідка провадиться за тими само правилами,
що й допит свідка, який не володіє мовою. До допиту в такому разі
залучається особа, яка розуміє знаки німого або глухого. Так само, як і
перекладач, вона повідомляється про кримінальну відповідальність за
заздалегідь неправильний переклад. Як особи, що розуміють знаки глухих
або німих, запрошуються фахівці з числа викладачів навчальних закладів
для глухонімих або з числа інструкторів виробничих підприємств, де
працюють глухонімі.
Свідку в будь-якому разі має бути повідомлено, хто присутній при його
допиті. Присутні можуть ставити свідку запитання з дозволу слідчого.
Свідок може заявити відвід допитуючій чи присутній особі, якщо, на його
думку, вона зацікавлена в результатах справи, а тим більше, якщо вона
виявилася родичем обвинуваченого, потерпілого або іншого учасника
процесу.
Процедура допиту. Перед допитом слідчий з’ясовує особу свідка,
повідомляє його, в якій справі він викликаний, роз’яснює йому його
права, обов’язки і відповідальність у викладеній вище формі. Потім
слідчий з’ясовує стосунки між свідком і підозрюваним, обвинуваченим, а
також потерпілим і починає допит.
З’ясування обставин справи має починатися з пропозиції свідку в
довільній формі розповісти все, що йому відомо у справі. Така довільна
розповідь свідка не повинна перериватися запитаннями та коментарями
допитуючого. Запитання можуть бути поставлені після довільної розповіді
свідка.
Практиці відомі такі допустимі при допиті види запитань: 1) направлені
на розширення і доповнення показань — запитання про обставини, які
свідок не виклав у своїй розповіді (забув, свідомо обійшов стороною, не
придав їм значення); 2) конкретизуючі — запитання, направлені на
уточнення окремих фактів; 3) нагадуючі — запитання, що викликають
асоціації з подією, яка з’ясовується, чим допомагають згадати значимі
для справи обставини (наприклад, у свідка запитується про те, яка була
телепередача в відповідний час, чим допомагається згадати час злочину —
при цьому недопустимі запитання, які нав’язують певну відповідь; 4)
контрольні — запитання для перевірки правильності повідомлених свідком
даних.
Згідно з ч. 4 ст. 167 “забороняється ставити запитання, у формулюванні
яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні
запитання)”, запитання, в яких звучить характер обізнаності слідчого,
чим свідок може спонукатись до підтвердження певної інформації.
Наприклад, неправильно буде запитати: “Чи був у руках обвинуваченого
портфель коричневого кольору?”, бо це і є навідне запитання. Для
з’ясування тієї ж інформації задаються послідовно декілька запитань: Чи
не було якихось предметів у руках обвинуваченого?, Що за предмет був у
руках обвинуваченого?; Якого
167
кольору був цей предмет? Відповідно до ст. 85-1 КПК України допит може
супроводжуватися відео- та звукозаписом або кінозйомкою, які доцільно
застосовувати в таких випадках:
для фіксації показань осіб, щодо яких є дані, що вони мають відомості,
які мають важливе значення у справі; можуть дати правдиві показання, але
знаходяться під впливом обвинувачених або інших зацікавлених в
результатах справи осіб, які можуть спонукати їх змінити правдиві
показання на неправдиві;
для фіксації показань осіб, які не зможуть з’явитися до суду через
хворобу або з інших причин;
для фіксації показань неповнолітніх та малолітніх, мовні особливості
яких важко передати в протоколі допиту;
для фіксації показань поранених або хворих, осіб похилого віку, тих, хто
виїжджає з країни;
для фіксації показань свідка, взятого під захист, якщо його захист
вимагає звільнення його від необхідності з’явлення в суд.
Під час провадження допиту з використанням відео-, кіно- або звукозапису
про це повідомляються всі учасники слідчої дії до її початку. Після
закінчення допиту запис повністю відтворюється допитуваному.
Забороняється застосовувати такі засоби, які можуть заподіяти шкоди
здоров’ю свідка або принижують його честь та гідність. У зв’язку з цим
свідок має право знати, які засоби будуть використані, а слідчий
зобов’язаний перед допитом повідомити свідку про те, які будуть
застосовуватися технічні засоби і навіщо, про їх призначення та дати їм
характеристику.
Під час допиту свідків неприпустиме використання гіпнозу або поліграфа
(детектора брехні).
Закон забороняє домагатися показань від свідка шляхом насильства, погроз
або інших незаконних заходів. Будь-яке фізичне насильство неприпустиме.
Психологічний вплив, так звані “комбінації”, припустимі, якщо вони не
пов’язані з повідомленням свідку явно неправильних відомостей (обманом)
і не утискають вільне волевиявлення, залишають можливість вільного
вибору поведінки. Неприпустимі будь-які погрози, а також інші незаконні
дії (шантаж, підкуп, обіцянка вигоди тощо).
Відповідно до ст. 373 КК України “примушування давати показання при
допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка провадить дізнання або
досудове слідство,— карається обмеженням волі на строк до трьох років
або позбавленням волі на той самий строк. Ті самі дії, поєднані із
застосуванням насильства або із знущанням над особою,— караються
позбавленням волі на строк від трьох до восьми років”.
Допит неповнолітнього свідка у віці до чотирнадцяти років, а за розсудом
слідчого — у віці до шістнадцяти років, провадиться в присутності
педагога, а за необхідності — лікаря, батьків або інших законних
представників. До початку допиту зазначеним особам роз’яснюється їх
обов’язок бути присутніми при допиті, а також право викладати свої
зауваження і з дозволу слідчого задавати свідкові запитання. Запитання,
поставлені свідкові законними представниками, педагогом або лікарем, і
їх зауваження заносяться до протоколу. Слідчий має право відвести
поставлене запитання, але відведене запитання повинно бути занесене до
протоколу.
603
Стаття 168
Свідкові, який не досяг шістнадцятирічного віку, роз’яснюється його
обов’язок говорити тільки правду, але про кримінальну відповідальність
за відмову від давання показань та за заздалегідь неправдиві показання
він не попереджається.
фіксація допиту свідка. Після завершення допиту складається протокол,
який має бути наданий свідку для ознайомлення. У протоколі мають бути
зазначені хід допиту та одержана інформація.
Згідно з вимогами ст- 170 КПК України про допит свідка складається
протокол з додержанням правил, зазначених у статті 85 КПК України. Крім
того, в протоколі допиту вказуються: прізвище, ім’я та по батькові
свідка, його вік, громадянство, національність, освіта, місце роботи,
вид занять або посада, місце проживання, а також відомості про його
стосунки з обвинуваченим і потерпілим. У протоколі зазначається, що
свідкові роз’яснені його права, обов’язки і відповідальність за відмову
давати показання і за давання заздалегідь неправдивих показань.
Показання свідка та відповіді на поставлені йому запитання викладаються
від першої особи і по можливості дослівно, але без зайвої натуралізації
і використання нецензурної термінології. Свідкові, коли він про це
просить, може бути надана можливість особисто написати свої показання в
присутності слідчого, про що зазначається в протоколі.
По закінченні допиту слідчий пред’являє свідкові протокол для
прочитання. На прохання свідка протокол може бути йому прочитаний
слідчим. Для ознайомлення свідку надаються також матеріали звуко- і
відеозапису та інші матеріали технічного документування допиту. Свідок і
особи, які були присутні при допиті, мають право зробити заяву або
зауваження з приводу змісту записів у протоколі, які піддягають
занесенню до даного документа. Протокол підписують свідок, слідчий і
особи, що були присутні при допиті. Свідок підписує кожну сторінку
протоколу, чим засвідчує відповідність записів у ньому тій інформації,
яку він повідомляв.
Стаття 168. Допит неповнолітнього свідка
Допит неповнолітнього свідка віком до чотирнадцяти років, а за розсудом
слідчого — віком до шістнадцяти років провадиться за правилами статті
167 цього Кодексу в присутності педагога, а за необхідності — лікаря,
батьків чи інших законних представників неповнолітнього.
До початку допиту зазначеним особам роз’яснюється їх обов’язок бути
присутніми при допиті, а також право викладати свої зауваження і з
дозволу слідчого задавати свідкові запитання. Запитання, поставлені
свідкові законними представниками, педагогом або лікарем, і їх
зауваження заносяться до протоколу. Слідчий вправі відвести поставлене
запитання, але відведене запитання повинно бути занесене до протоколу.
Свідкові, який не досяг шістнадцятирічного віку, роз’яснюється його
обов’язок говорити тільки правду, але про кримінальну відповідальність
за відмову від давання показань та за завідомо неправдиві показання він
не попереджається.
221 – Стаття їм
Участь педагога є обов’язковою при допиті свідка в віці 14 років.
Присутність лікаря визначається слідчим з урахуванням розвитку
малолітнього чи його хворобливості. Присутність батьків має сенс лише
тоді, коли вони не є приховувачами злочину, не притягуються самі до
відповідальності і не можуть негативно вплинути на свідка та його
показання. До участі в допиті неповнолітнього свідка доцільно залучати
спеціаліста — фахівця в галузі психології дитячої психології.
Стаття 169. Допит німого або глухого свідка
Допит німого або глухого свідка провадиться за правилами статті 167
цього Кодексу з участю особи, яка його розуміє. Про участь цієї особи в
допиті свідка зазначається в протоколі.
При провадженні допиту глухих та німих свідків має бути присутньою
особа, яка розуміє їх знаки. Така особа отримує статус перекладача,
користується правами і обов’язками, передбаченими ст. 128 КПК України.
Адже, згідно з ч. 4 ст. 128 КПК України правила цієї статті поширюються
на особу, запрошену до участі у процесі для роз’яснення знаків німого
або глухого.
Перекладач повинен з’явитися за викликом слідчого і зробити повно і
точно доручений йому переклад. Слідчий роз’яснює перекладачеві його
обов’язки і попереджає про кримінальну відповідальність за відмову
виконати обов’язки перекладача, а також за заздалегідь неправильний
переклад, про що бере від нього підписку.
Якщо вказані особи можуть писати — доцільно запропонувати їм викласти
свої показання в протоколі допиту власноручно, що сприятиме порозумінню,
всебічності та об’єктивності фіксації їх показань. Але це не означає, що
в допиті може не брати участі відповідний спеціаліст. Він є обов’язковим
учасником такего виду допиту.
Стаття 170. Протокол допиту свідка
Про допит свідка складається протокол з додержанням правил, зазначених у
статті 85 цього Кодексу. Крім того, в протоколі допиту вказуються:
прізвище, ім’я та по батькові свідка, його вік, громадянство,
національність, освіта, місце роботи, рід занять або посада, місце
проживання, а також відомості про його стосунки з обвинуваченим і
потерпілим.
У протоколі зазначається, що свідкові роз’яснені його права, обов’язки і
відповідальність за відмову давати показання і за давання завідомо
неправдивих показань. Показання свідка та відповіді на поставлені йому
запитання викладаються в першій особі і по можливості дослівно.
Свідкові, коли він про це просить, може бути надана можливість особисто
написати свої показання в присутності слідчого, про що зазначається в
протоколі.
По закінченні допиту слідчий пред’являє свідкові протокол для
прочитання. За проханням свідка протокол може бути йому прочитаний
слідчим. Свідок і особи, які були присутні при допиті, мають право
просити про внесення доповнень і поправок до протоколу. Ці доповнення і
поправки заносяться слідчим до протоколу.
Cmamm*J10_ $05
Протокол підписують свідок, слідчий і особи; що були присутні при
допиті. Якщо протокол написаний на декількох сторінках, свідок підписує
кожну сторінку окремо.
(Стаття 170 Ь змінами, внесеними згідно із Законом Ni 1381-XW (1381-14)
від 13.01.2000)
Про провадження будь-якої слідчої дії має бути складений протокол, в
якому докладно фіксується все, що відбувалося, відображаються хід та
результати слідчої дії.
Складання протоколу слідчої дії має на меті: забезпечити можливість
переконатися в обґрунтованості та законності проведеної слідчої дії,
отже, правильно вирішити питання про допустимість отриманих при цьому
доказів; закріпити знайдені дані шляхом фіксації їх самих, обставин їх
знайдення та відомостей, які підтверджують достовірність доказів. Для
цього у провадженні деяких слідчих дій беруть участь поняті, які
засвідчують правильність записів у протоколі своїми підписами. Протокол
слідчої дії дозволяє визначити достовірність отриманих доказів.
Відомо, що достовірність використаних у доказуванні доказових матеріалів
безпосередньо пов’язана із встановленням об’єктивної істини. Власне
кажучи, доказування і є встановленням істинності будь-яких положень за
допомогою аргументів, посилань, істинність яких є встановленою. Тому
використовувані слідчим фактичні дані можуть мати значення доказів лише
тоді, коли визначена їх достовірність.
Це обумовлює необхідність ретельної фіксації у протоколах слідчих дій
обставин знайдення тих або інших даних, визначає підвищені вимоги до
складання протоколів.
У протоколі кожної слідчої дії згідно зі ст. 85 КПК України мають бути
вказані: місце і час провадження слідчої дії, ким вона провадилась, хто
був присутнім, роз’яснення прав та обов’язків учасникам слідчої дії;
зміст проведеної слідчої дії; час початку та закінчення слідчої дії; всі
суттєві для справи обставини, які були виявлені під час провадження
даної слідчої дії.
Протокол зачитується всім особам, які брали участь у провадженні слідчої
дії, при цьому їм роз’яснюється їх право робити зауваження. Вказані
особи можуть ознайомитися з протоколом особисто.
Вставки та виправлення мають бути застережені в протоколі перед
підписами.
Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а
також перекладач, поняті, якщо вони були присутніми, та інші особи, які
були присутніми або брали участь у провадженні цієї слідчої дії. Якщо
будь-хто з цих осіб з причини фізичних вад або з інших причин не може
особисто підписати протокол, то для підписання останнього запрошується
стороння особа.
До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису,
кінозйомки, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, які
пояснюють його зміст.
Якщо особа, яка брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться
підписати протокол, то це зазначається в протоколі та засвідчується
підписом особи, яка провадила слідчу дію.
606 Стаття П\
Стаття 171. Виклик і допит потерпілого
Виклик потерпілого провадиться за правилами, вста новленими статтею 166
цього Кодексу.
Допит потерпілого провадиться з додержанням вимог зазначених у частинах
1, 2 і 3 статті 167 цього Кодексу’ Перед початком допиту слідчий
попереджає потерпілого про кримінальну відповідальність за давання
завідомо неправдивих показань за статтею 384 Кримінального кодексу
України. Після цього слідчий з’ясовує стосунки між потерпілим і
підозрюваним або обвинуваченим і пропонує потерпілому розповісти про все
відоме йому в справі Забороняється ставити запитання, у формулюванні
яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні
запитання).
Про допит потерпілого складається протокол з додер, жанням правил статті
170 цього Кодексу.
(Стаття ПІ із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР ЛЬ 6834-10 від
16.04.84; Законами Mr 1833-ІП (1833-14) від 22.06.2000, № 2670-ІП
(2670-14) від 12.07.2001)
Допит потерпілого — це слідча дія, яка здійснюється для отримання
доказів шляхом проведення в передбаченій законом формі опитування особи,
якій злочином заподіяна моральна, фізична чи матеріальна шкода і яка в
зв’язку з цим визнана потерпілою в кримінальній справі.
Допит потерпілого здійснюється за правилами допиту свідка. Потерпілому
роз’яснюються його права та обов’язки, передбачені ст. 28, 49, 122 КПК
України, в тому числі і право на забезпечення безпеки. Роз’яснюючи
потерпілому його права, слід роз’яснити і порядок їх. реалізації. В
необхідних випадках потерпілий поперед-жується відповідно до ст. 121 КПК
України про недопустимість розголошення даних досудового слідства. На
відміну від свідка потерпілий не несе ніякої відповідальності за
будь-яку відмову від давання показань, а може нести кримінальну
відповідальність тільки за давання заздалегідь неправдивих показань. Про
відповідальність за вчинення таких дій він і попереджається перед
допитом.
З урахуванням принципу рівності прав учасників процесу та наданого
захиснику права бути присутнім при всіх слідчих діях, в яких бере участь
його підзахисний, включаючи допит обвинувачуваного чи підозрюваного,
слід мати на увазі, що при допиті потерпілого мають право бути
присутніми його представники, якими можуть виступати адвокати, юристи,
близькі родичі чи законні представники. їм належить роз’яснити їхні
права — вони мають ті самі права, що й особи, інтереси яких вони
представляють.
Слід мати на увазі, що потерпілий — це особа, яка постраждала від
злочину і, з одного боку, може знати і повідомляти такі факти й
обставини, які нікому іншому не відомі і іншим шляхом з’ясовані бути не
можуть, а з іншого боку, потерпілий може мати свій певний інтерес у
справі (він може бути цивільним позивачем і зацікавленим у певному
розмірі відшкодування шкоди тощо), який може впливати на його показання.
З урахуванням цих обставин здійснюється оцінка і перевірка показань
потерпілого.
І ” » д w> »» 1 С
ОЧНА СТАВКА, ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ДЛЯ ВПІЗНАННЯ
Стаття 172. Очна ставка
Слідчий вправі провести очну ставку між двома раніше допитаними особами,
в показаннях яких є суперечності.
Очна ставка — слідча дія, що являє собою одночасний допит в одному і
тому самому місці двох раніше допитаних осіб, у показаннях яких є
істотні суперечності, з метою перевірки правдивості раніше даних
показань і отримання достовірних даних по справі.
Суперечності, які є в показаннях раніше допитаних осіб, повинні бути
істотними.
Очна ставка проводиться тільки між двома будь-якими раніше допитаними
особами. Ці особи можуть мати як однаковий, так і різний процесуальний
статус.
Сутність очної ставки зводиться до постановки почергово перед раніше
допитаними особами запитань про обставини справи та про їх ставлення до
показань один одного.
Проведення очної ставки є правом, а не обов’язком слідчого. Відповідно
до ст. 172 КПК України слідчий має право провести очну ставку між двома
раніше допитаними особами, у показаннях яких є суттєві протиріччя.
Доцільність її проведення визначається слідчим з урахуванням можливості
небажаного психологічного впливу на особу, яка дала правдиві показання.
Головними учасниками очної ставки є дві раніше допитані особи, якими
можуть бути свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений. Очна ставка
проводиться між будь-ким із них, у тому числі й між учасниками, які
мають один і той самий процесуальний статус. Наприклад, між двома
підозрюваними або між двома свідками тощо. Захисник обвинуваченого
(підозрюваного) має право бути присутнім при проведенні всіх слідчих
дій, у яких бере участь його підзахисний.
Якщо очна ставка проводиться з неповнолітнім свідком, то в ній можуть
брати участь особи, присутність яких передбачена законом стосовно допиту
неповнолітнього (ст. 168 КПК України) — віком до чотирнадцяти років, а
за розсудом слідчого — віком до шістнадцяти років проводиться в
присутності педагога, а за необхідності — лікаря, батьків чи інших
законних представників неповнолітнього.
Мета очної ставки — перевірка раніше даних показань і отримання
достовірних фактичних даних (доказів) у кримінальній справі.
608 Стаття >??
Стаття 173. Проведення очної ставки
На початку очної ставки встановлюється, чи знають особи, що викликані на
очну ставку, один одного і в яких стосунках вони перебувають між собою.
Свідки поперед жаються про кримінальну відповідальність за відмову від
дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань а потерпілі — за
дачу завідомо неправдивих показань.
Викликавши на очну ставку особам по черзі пропонується дати показання
про ті обставини справи, для з’ясування яких призначена очна ставка.
Після цього слідчий ставить запитання. Особи, викликані на очну ставку,
з дозволу слідчого можуть ставити запитання одна одній.
Оголошення показань, даних учасниками очної ставки на попередніх
допитах, дозволяється лише після дачі ними показань на очній ставці та
запису їх до протоколу.
Слідчий пред’являє протокол очної ставки особам, яких допитано, для
прочитання або за їх проханням прочитує їм цей протокол. Допитані особи
мають право вимагати доповнення протоколу і внесення до нього поправок.
Ці доповнення або поправки підлягають обов’язковому занесенню в
протокол. Протокол очної ставки підписує кожна з допитаних осіб та
слідчий.
Порядок проведення очної ставки передбачений ст. 173 КПК України і
здебільшого відповідає порядку допиту.
На початку очної ставки згідно з вимогами ст- 53, 85 КПК України всім її
учасникам роз’яснюються їх права й обов’язки відповідно до їх
процесуального статусу. Вони мають право викладати свої зауваження і з
дозволу слідчого задавати запитання.
Свідки попереджаються про кримінальну відповідальність за відмову від
давання показань і за давання заздалегідь неправдивих показань, а
потерпілі — за давання заздалегідь неправдивих показань.
Слідчий з’ясовує, чи знають особи, викликані на очну ставку, один одного
і в яких стосунках перебувають між собою.
Викликаним на очну ставку особам по черзі пропонують дати показання про
ті обставини справи, для з’ясування яких призначена очна ставка. Як
правило, першим пропонується відповісти тому, хто, на думку слідчого,
давав на допиті правдиві показання.
Після цього слідчий може ставити учасникам очної ставки запитання, а з
його дозволу допитувані можуть ставити запитання один одному. Запитання,
поставлені особами, між якими проводиться очна ставка, та законними
представниками, педагогом або лікарем, і їхні зауваження заносяться до
протоколу. Слідчий має право відвести поставлене запитання, але
відведене запитання повинно бути занесене до протоколу. Кожен з
допитуваних засвідчує підписом у протоколі правильність своїх показань
та відповідей на запитання.
Оголошення показань учасників очної ставки, які містяться в протоколах
попередніх їх допитів, а також відтворення звукозапису цих показань
допускається лише після давання ними показань на очній ставці і запису
до протоколу.
ґноття 174 609
Слідчий має бути максимально мобілізованим, вжити всіх необхідних
заходів для забезпечення як особистої безпеки, так і безпеки всіх
учасників слідчої дії, пильно стежити за тим, щоб перебіг очної ставки
не вийшов з-під контролю. Якщо це трапилось j очна ставка може завадити
встановленню істини в справі або її «часникам, слід негайно припинити
або перервати- її.
У перспективі, на наш погляд, з метою забезпечення безпеки свідків та
потерпілих, слід передбачити в законі можливість проведення очної ставки
за участю свідка чи потерпілого поза візуальним спостереженням таких з
боку інших учасників слідчої дії, а також з застосуванням технічних
каналів зв’язку та створення при цьому акустичних чи візуальних перешкод
для запобігання ідентифікації особи за голосом та зовнішністю.
Наприклад, для цього можуть бути використані мобільний відеозв’язок та
комп’ютерна техніка.
Якщо допитуваний на очній ставці відмовився давати показання, цей факт
фіксується в протоколі і після цього слідчий має право оголосити раніше
дані ним показання.
По завершенні очної ставки слідчий складає з додержанням вимог ст. 85 та
173 КПК України протокол очної ставки і пред’являє його особам, яких
допитано, для прочитання або за їх проханням прочитує їм цей протокол.
Допитані особи мають право вимагати доповнення протоколу і внесення до
нього поправок. Ці доповнення або поправки підлягають обов’язковому
занесенню в протокол. Протокол очної ставки підписує кожна з допитаних
осіб та слідчий. У разі застосування технічного документування протокол
складається за загальними правилами з додержанням додаткових вимог,
зазначених у ст. 85-1, 85-2 КПК України.
Стаття 174. Пред’явлення особи для впізнання
При необхідності пред’явлення якої-небудь особи для впізнання свідкові,
потерпілому, обвинуваченому або підозрюваному слідчий спочатку допитує
їх про зовнішній вигляд і прикмети цієї особи, а також про обставини, за
яких впізнаючий бачив цю особу, про що складає протокол допиту.
Коли впізнаючий є свідком чи потерпілим, він попереджається про
кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань, а
свідок, крім того, і за відмову від дачі показань. Особа, що підлягає
впізнанню, пред’являється впізнаючому разом з іншими особами тієї ж
статі у кількості не менше трьох, які не мають різких відмін у
зовнішності та одЯгу.
Перед тим як пред’явити особу для впізнання, їй пропонується зайняти
будь-яке місце серед інших осіб, що пред’являються. Впізнаючому
пропонується вказати особу, яку він мас впізнати, і пояснити, за якими
ознаками він її впізнав.
У виняткових випадках з метою забезпечення безпеки особи, яка впізнає,
впізнання проводиться поза візуальним спостереженням того, кого
впізнають, з дотриманням вимог, передбачених цією статтею. Про
результати впізнання обов’язково повідомляється особа, яка пред’являлася
для впізнання.
20 Тертишник
F!F. Стаття 17л
При необхідності впізнання може провадитися по Л тознімках, відповідно
до умов, викладених у цій статті
Пред’явлення особи для впізнання провадиться в пои-сутності не менше
двох понятих. У разі проведення впізнання за правилами, встановленими
частиною четвертою цієї статті, поняті повинні пересвідчитися у
можливості впізнання поза візуальним спостереженням того кого впізнають,
і засвідчити таке впізнання.
(Стаття 174 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1381-X1V (1381-14)
від 13.01.2000)
Пред’явлення для впізнання — це слідча дія, яка провадиться а метою
встановлення тотожності, схожості або відмінності представлених для
ознайомлення предметів або окремих осіб з тими, які свідок, потерпілий,
підозрюваний або обвинувачений сприймав за певних обставин розслідуваної
події.
Мета впізнання — отримання доказів, які являють собою висновок одного з
учасників процесу, про результати проведеної ним ідентифікації —
тотожність, схожість або відмінність осіб чи об’єктів, представлених для
ознайомлення, з ознаками, що збереглися в його пам’яті.
Зміст даної слідчої дії полягає в візуальному огляді, спостереженні або
сприйнятті іншим чином предметів або окремих осіб та їх ідентифікування
з зафіксованим у пам’яті образом, тобто порівняння упізнаючим відбитого
в його пам’яті образу предметів чи осіб, яких він раніше спостерігав, з
ознаками предметів чи людей, що пред’явлені йому для впізнання, та
здійснення на цій основі логічного висновку про їх тотожність, схожість
або відмінність.
Для впізнання можуть бути пред’явлені особи або предмети (речові докази,
документи, трупи або їх частини, тварини).
Висновок про тотожність робиться тоді, коли встановлюється, що
пред’явлений для впізнання об’єкт є тим самим, що його упізнаючий
спостерігав за певних обставин, які мають значення у справі. Висновок
про схожість робиться в тому разі, коли упізнаючий може вказати лише на
збіг групових (родових) ознак об’єкта і не може беззастережно й
однозначно підтвердити його тотожність з тим, якого він спостерігав
раніше.
Висновок про відмінність робиться упізнаючим тоді, коли за своїми
ознаками та якостями пред’явлений для впізнання об’єкт виявляється явно
не тим, якого він спостерігав у зв’язку з подією злочину.
Упізнаючим може бути раніше допитаний свідок, потерпілий, підозрюваний
або обвинувачений, а також експерт. Впізнання виключається, якщо
упізнаючий в ході допиту не може назвати прикмети, за якими зможе
впізнати предмет або особу, заявив про свою нездатність їх упізнати, а
також якщо упізнаючому вже пред’являлись для ознайомлення відповідні
предмети або особи в процесі інших процесуальних дій і він вже зробив
ідентифікаційні висновки і дав свої пояснення з цього питання.
Пред’явлення для впізнання конкретного предмета чи певної особи — слідча
дія, яка може проводитись виключно тільки один
Г^пття 174 J>H
я-, і не може проводитись повторно. Повторне проведення Дізнання однієї
і тієї ж особи чи одного і того ж предмета одним і тим же учасником
процесу повністю виключається.
Доказове значення результатів пред’явлення для впізнання здебільшого
залежить від додержання встановлених законом умов та порядку провадження
даної слідчої дії.
Умови пред’явлення дгля впізнання. Однією з основних і обов’язкових умов
впізнання є попередній допит упізнаючого про обставини спостерігання ним
відповідного об’єкта та прикмети, за якими він може його упізнати. При
цьому мають бути з’ясовані всі достатні для ідентифікації прикмети,
ознаки та якості ідентифікованого об’єкта, його індивідуальні
особливості чи особливі прикмети.
Не слід пред’являти для впізнання одну особу іншій, якщо обидві вони не
заперечують факту знайомства та неодноразових зустрічей. Ці обставини
слід з’ясувати в процесі допиту.
У процесі допиту особи, яка має впізнавати, необхідно з’ясувати:
об’єктивні фактори спостерігання: за яких обставин особа вперше
спостерігала відповідний об’єкт, в який час доби, за якого освітлення та
за яких погодних умов мало “Місце спостерігання, тривалість
спостерігання, що при цьому відбувалося; суб’єктивні фактори: стан його
зору та слуху, особливості його пам’яті, наскільки він уважний і ни
звернув увагу на індивідуальні особливості об’єкта, емоційний стан
спостерігаючого; ідентифікаційні ознаки об’єкта: наявність
індивідуальних прикмет або сукупності достатніх для ідентифікації ознак
об’єкта, який спостерігався, Ьв чому вони полягають; чи може допитуваний
упізнати об’єкт серед однорідних та за якими особливостями.
При впізнанні мають бути присутні не менше двох понятих, покликаних
стати потім свідками у справі і підтвердити достовірність впізнання та
всіх отриманих при цьому фактичних даних.
Порядок пред’явлення для впізнання є однією з важливих гарантій
отримання доброякісних доказів. У разі його порушення дані, отримані при
впізнанні, втрачають своє доказове значення.
Впізнання має бути проведене таким чином, щоб забезпечити отримання
достовірних даних та можливість їх перевірки, виключити будь-які сумніви
та заяви щодо безпомилковості висновків упізнаючого.
Особа пред’являється для впізнання упізнаючому разом з іншими особами
тієї ж статі, числом не менше трьох, які не мають великих відмінностей у
зовнішності та одязі. Такі особи мають бути схожими за зростом,
статурою, віком, кольором шкіри, волосся та очей, форми бороди, вусів та
характером зачіски.
Впізнання належить до найбільш складних слідчих дій, в яких бере участь
багато різних учасників процесу, в тому числі і з різними інтересами.
Воно часто проводиться в конфліктній, напруженій у психологічному плані
ситуації. Тому з самого початку слідчий має діяти обачливо, рішуче,
впевнено, вселяючи впевненість в інших, і не випускати важелі
керівництва процесом із
своїх рук.
Як правило, для забезпечення безпеки і належного порядку до участі в цій
слідчій дії залучаються працівники органу дізнання.
20*
—z. , . Стаття174
Починаючи слідчу дію, слідчий зобов’язаний всім учасникам слідчої дії
роз’яснити їх права й обов’язки відповідно до їх проп суального статусу.
Про це зазначається в протоколі впізнання і засвідчується підписом
кожного з учасників слідчої дії.
Процес підготовки до впізнання має повністю проходити за відсутності
упізнаючого. При цьому перед пред’явленням для впізнання особі, яка
пред’являється для впізнання за відсутності упізнаючого, надається право
зайняти будь-яке місце серед осіб, у числі яких вона буде пред’являтись
упізнаючому, що зазначається в протоколі. І зрозуміло, місце, яке
зайняла особа, що впізнається не повинне стати відомим упізнаючому.
Будь-яка можливість інформування упізнаючого про місце, яке зайняв
упізнаваний серед інших осіб, в числі яких він пред’являється для
впізнання, має бути виключена.
Предмети пред’являються для впізнання у групі однорідних предметів.
Не має сенсу пред’являти для впізнання унікальні, єдині в своєму роді,
предмети (наприклад, картини відомих художників чи відомі картини
невідомих митців, унікальні скульптури чи ювелірні вироби), об’єкти, які
не мають особливих прикмет і не можуть бути виділені серед інших
(наприклад, новий костюм, новий гаманець тощо). Щодо предметів, які
мають точні позначення — нумеровані речі (наприклад, монітор комп’ютера,
принтер, годинник з позначенням номера механізму), то впізнання таких
може бути проведено тільки, якщо в справі немає даних про їхні номерні
позначки, а також за умови, що вони мають (одержали в процесі
експлуатації) індивідуальні ознаки, які запам’ятовані впізнаючим.
Впізнання не може бути визнане достовірним, якщо упізнаваний об’єкт
(особа або предмет) був розміщений або поставлений в умови, які
виділяють його з оточення (неголеність заарештованого, наявність
наручників на затриманому тощо).
Після того як упізнаваний зайняв місце серед пред’явлених для впізнання
осіб або предмети розташовані серед однорідних, із приміщення, де
провадиться впізнання, ніхто не має права виходити, ніхто не повинен
мати контакту з упізнаючим до закінчення процесу ідентифікації.
Упізнаючого запрошують по телефону або іншим опосередкованим засобом.
Запрошення упізнаючого в приміщення доцільно робити по телефону, а не
посилати для цього когось з учасників за впізнаючим. При цьому для
запрошення впізнаючого спілкування з ним по телефону доцільно доручити
захиснику чи комусь з понятих, щоб не виникло сумнівів щодо домовленості
слідчого з впізнаючим — інформування останнього про місце розташування
особи, що впізнається, залежно від промовлених слів, фраз, їх
послідовності, інтонації і таке інше.
Запрошеному упізнаючому пояснюються його процесуальні права та
обов’язки. Якщо таким є свідок або потерпілий, він попе-
гтаття 174 613
реджається про кримінальну відповідальність за давання заздалегідь
неправдивих показань, а свідок, крім того, і за відмову давати
показання. Після цього упізнаючому пропонується уважно оглянути та
вказати особу (предмет), яку він упізнає, і пояснити, за якими ознаками
він її упізнав.
На прохання особи, що впізнає, або з ініціативи слідчого положення осіб,
які пред’являються для впізнання, може бути змінено. їм може бути
запропоновано встати, пройтись, повернутись, сісти, зробити певний жест,
вимовити певну фразу тощо. Заборонено ставити навідні запитання
впізнаючому, підказуючи таким чином певну відповідь. Слідчий може
заборонити будь-які розмови і спілкування учасників слідчої дії, має
вжити всіх необхідних заходів для забезпечення як особистої безпеки, так
і безпеки всіх учасників слідчої дії, пильно стежити за тим, щоб її
перебіг не вийшов з-під контролю, або вона не була б зірвана
провокаційними діями когось із присутніх.
Процес упізнання досить складний. Тому слідчий повинен забезпечити
оптимальні умови для роботи упізнаючого, його особисту безпеку. В
необхідних випадках впізнання може провадитися без візуального контакту
особи, що пред’являється для впізнання, з упізнаючим.
Згідно з ч. 4 статті 174 КПК України у виняткових випадках з метою
забезпечення безпеки особи, яка впізнає, впізнання проводиться поза
візуальним спостереженням того, хто’впізнає. Про результати впізнання
обов’язково повідомляється особа, яка пред’являлася для впізнання.
Для проведення впізнання таким чином в слідчих підрозділах слід
обладнати приміщення, яке б розділяло впізнаючого з іншими учасниками
процесу склом односторонньої видимості. У разі проведення впізнання за
викладеними правилами поняті повинні пересвідчитися у можливості
впізнання поза візуальним спостереженням того, хто впізнає, і засвідчити
таке впізнання.
Для повноти отримання доказів упізнаному пропонується назвати себе і
дати пояснення по факту його впізнання. Необхідно враховувати, що
впізнання часто являє собою “момент істини” — в цей момент упізнаний
найчастіше доходить висновку про безвихідь свого становища і може
виявити готовність до розкаяння та давання правдивих показань,
розраховуючи на те, що така поведінка може бути визнана пом’якшуючою
його відповідальність обставиною. Цей “момент істини” слід максимально
використати для отримання від нього якомога більше доказової інформації
у справи
Також слід враховувати і те, що зізнання упізнаного в такій ситуації
проходить за присутності понятих та статистів. Це створює умови для
надійної фіксації зроблених повідомлень. Показання упізнаного можуть
бути і мають бути негайно занесені до протоколу впізнання і засвідчені
підписами всіх присутніх.
Впізнання не може бути визнане достовірним, якщо упізнаючому стало
відоме місце розташування пізнаваного, якщо йому ставились навідні
запитання, якщо упізнаючий назвав такі прикмети, яких недостатньо для
ідентифікації або вони суперечать раніше даним ним показанням.
614
Стаття lys
Впізнання не має заздалегідь встановленої сили. Воно не повинно бути
єдиним безсумнівним доказом винуватості обвинувачуваного. Як і будь-які
інші твердження, воно може бути помилковим Його не можна брати за основу
обвинувачення, якщо виникають сумніви в правильності висновків
упізнаючого. Результати впізнання підлягають ретельній перевірці та
оцінюються в сукупності з іншими доказами у справі, не маючи перед ними
жодних переваг.
У випадках, коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме або пред’явити
ту чи іншу особу упізнаючому неможливо з інших причин, впізнання може
провадитися за фотознімками. Перш ніж провести впізнання за фотознімком,
слідчий повинен добрати фотографії не менше трьох осіб, які не мають
великих розбіжностей у зовнішності та одязі, наклеїти їх на фототаблицю,
пронумерувати та скріпити печаткою. Впізнання провадиться за загальними
правилами, а його хід і результати фіксуються в протоколі пред’явлення
фотознімків для впізнання особи. Результати пред’явлення фотознімків для
впізнання особи, отримані без додержання вимог, зазначених у ст. 174 КПК
України, не можуть мати доказового значення.
Стаття 175. Пред’явлення предметів для впізнання
За необхідності пред’явити для впізнання який-небудь предмет слідчий
спочатку допитує впізнаючого про ознаки цього предмета й обставини, за
яких він цей предмет бачив, про що складається протокол допиту.
Коли впізнаючий є свідком чи потерпілим, він попереджається про
кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань, а
свідок, крім того, і за відмову від дачі показань.
Предмет, що підлягає впізнанню, пред’являється впізнаючому в числі інших
однорідних предметів. Впізнаючому пропонується вказати предмет, який він
мас впізнати, і пояснити, за якими ознаками він його впізнав.
Пред’явлення предметів для впізнання провадиться в присутності двох
понятих.
Пред’явлені предмети по можливості фотографуються.
Див. коментар до ст. 174 КПК.
Стаття 176. Протокол пред’явлення для впізнання
Про пред’явлення для впізнання особи або предмета і про наслідки
впізнання складається протокол з додержанням правил, зазначених у статті
85 цього Кодексу. Крім того, в протоколі зазначаються відомості про
особу впізнаючого і про те, що він попереджений про кримінальну
відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу неправдивих
показань, наводяться дані про осіб і предмети, що пред’являються для
впізнання, і докладно вказуються ознаки, за якими впізнаючий впізнав
особу чи предмет.
У разі проведення впізнання за правилами, встановленими частиною
четвертою статті 174 цього Кодексу, в протоколі, крім відомостей,
передбачених цією статтею, обов’язково зазначається те, що впізнання
проводилося поза візуальним спостереженням того, кого впізнають, а
Сгпптгпя ’76 615
також вказуються всі обставини й умови проведення та кого впізнання.
Протокол підписують всі особи, що брали участь у про веденні впізнання,
поняті і слідчий. До протоколу додаються фотознімки, якщо особи або
предмети, пред’явлені для впізнання, були сфотографовані.
(Стаття 176 із змінами, внесеними згідно із Законом Ni 138I-XIV
(1381-14) від 13.012000)
По завершенні впізнання слідчий складає з додержанням вимог ст. 85 та
176 КПК України протокол пред’явлення для впізнання.
У протоколі зазначаються відомості про особу впізнаючого і про те, що
він, якщо є свідком, попереджений про кримінальну відповідальність за
відмову від давання показань та за давання неправдивих показань.
Стосовно інших осіб зазначається роз’яснення їм їхніх статусу, прав та
обов’язків. У протоколі наводяться дані про осіб і предмети, що
пред’являються для впізнання, та докладно вказуються ознаки, за якими
пізнаючий впізнав особу
чи предмет.
Протокол надається учасникам слідчої дії для прочитання або за їх
проханням протокол прочитує їм слідчий. Учасники впізнання мають право
вимагати доповнення протоколу і внесення до нього поправок. Ці
доповнення або поправки підлягають обов’язковому занесенню в протокол У
разі застосування технічного документування протокол складається за
загальними правилами з додержанням додаткових вимог, зазначених у ст.
85-1, 85-2’КПК України.
Протокол підписують всі особи, що брали участь у проведенні впізнання,
поняті і слідчий. До протоколу додаються фотознімки, якщо особи або
предмети, пред’явлені для впізнання, були сфотографовані.
Глава 16 ОБШУК І ВИЇМКА
Стаття 177. Підстави для проведення обшуку та порядок надання згоди на
його проведення
Обшук провадиться в тих випадках, коли є достатні підстави вважати, що
знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також
інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в
справі чи забезпечення цивільного позову, знаходяться в певному
приміщенні або місці чи в якої-небудь особи.
Обшук провадиться також і в тому випадку, коли є достатні дані про те,
що в певному приміщенні або місці знаходяться розшукувані особи, а також
трупи чи тварини.
Обшук провадиться за вмотивованою постановою слідчого з санкції
прокурора чи його заступника, за винятком житла чи іншого володіння
особи.
У невідкладних випадках обшук, за винятком житла чи іншого володіння
особи, може бути проведений без санкції прокурора, але з наступним
повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшук та його
результати.
Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних
випадків, провадиться лише за вмотивованою постановою судді. При
необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором
звертається з поданням до судді за місцем провадження слідства. Суддя
негайно розглядає подання і матеріали справи, а у разі необхідності
вислуховує слідчого, прокурора і за наявності підстав виносить постанову
про проведення обшуку чи постанову про відмову в проведенні обшуку.
Постанова судді про проведення обшуку оскарженню не підлягає. На
постанову судді про відмову в проведенні обшуку протягом трьох діб з дня
и винесення прокурором може бути подана апеляція до апеляційного суду.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя та майна чи з
безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину,
обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови
судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили
проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту
проведення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку
прокуророві.
(Стаття 177 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 6834-10 від
16.04.84; в редакції Закону № 2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 —
набуває чинності з 29.06.2001)
Стаття 177 617
Обшук — примусове обстеження приміщень, споруд /Ділянок м;сЦЄВості та
інших об’єктів, які перебувають у віданні певних осіб, з метою знайдення
та вилучення прихованих там слідів злочину та інших речей, що можуть
мати значення у кримінальній справі, або знайдення осіб та трупів, що
розшукуються, яке провалился за наявності обґрунтованих даних про те, що
вони приховані в певному місігі або в особи, яка обшукується.
Виїмка — слідча дія, яка полягає в вилученні з володіння окремих осіб,
предметів і документів, що мають значення для справи, яка провадиться за
наявності точних даних про те, де і у кого вони знаходяться.
Основна відмінність між обшуком і виїмкою полягає в тому, що при обшуку
речові докази і документи, як правило, приховані і для їх вилучення
виникає потреба в пошукових діях, а при виїмці місце знаходження таких
відоме і вони фіксуються і вилучаються. До того ж обшук може провадитись
і щодо предметів, про наявність яких у певному місці не відомо слідчому.
На відміну від огляду обшук має три відмітні ознаки: а) в ході обшуку
обстежуються приміщення, споруди чи інші об’єкти, що перебувають у
віданні певної особи; б) обстеження об’єктів має характер розшуку та
проводиться за наявності достатніх підстав вважати, що розшукувані
предмети приховані; в) таке обстеження здійснюється в примусовому
порядку.
Пізнавальний ефект будь-якої слідчої дії, в тому числі обшуку і виїмки,
здебільшого залежить від того, наскільки своєчасно і правильно,
наскільки обґрунтовано прийнято рішення про їх провадження. Тому правові
приписи, що встановлюють підстави провадження цих слідчих дій,
здебільшого визначають їх ефективність у цілому. Названі слідчі дії
водночас виступають і як правозастосовні акти, провадження яких
пов’язане з певним утиском прав громадян на недоторканність помешкання,
із змінами майнових правовідносин.
У ч. 1 ст. 178 КПК України вказано, що докази можуть бути отримані
шляхом виїмки, якщо точно відомо, де і в кого вони знаходяться,
Відповідно до ч. 1 ст. 177 КПК України слідчий, маючи достатні підстави
вважати, що в будь-якому приміщенні знаходяться предмети або документи,
що можуть мати значення для справи, провадить обшук. Зіставлення гіпотез
названих правових норм дозволяє помітити, що фактичні підстави
проведення виїмки більш жорсткі, ніж фактичні підстави проведення
обшуку. У першому випадку потрібна наявність достовірних (точних)
відомостей про знаходження об’єктів, що розшукують, у певному місці (у
певної особи), у другому — достатньо вірогідних знань про це.
Як у першому, так і в другому випадках йдеться про відомості, що
підтверджують лише знаходження предметів у певному місці або у певної
особи. Але за своїм правовим значенням знаходження предметів у різних
місцях може бути досить різним. У деяких випадках вони можуть бути
приховані, а в інших — ні; інколи особа, у віданні якої перебувають такі
предмети, може відмовитися віддати їх, учинити активний опір, а інколи,
навпаки, віддала б їх за своєю ініціативою, якби знала про доказове
значення таких.
Стаття 177
Чи є доцільним та виправданим обшук у випадках іншого характеру?
Вважаємо, що ні.
Водночас закон виключає провадження обшуку, якщо точно відомо, де і в
кого знаходяться об єкти, які розшукують, рекомендуючи провадження в
таких випадках виїмки.
Обшук має провадитись за наявності достатніх даних, які вказують на те,
що об’єкти, які мають значення у справі, по-перше, знаходяться у певної
особи (в певному місці), по-друге, що дані об’єкти сховані й добровільно
видані не будуть.
Отже, обшук — це слідча дія, що полягає в примусовому обстеженні
приміщень, споруд, ділянок місцевості та інших об’єктів, які перебувають
у віданні певних осіб, з метою знайдення та вилучення предметів і
документів, що можуть мати значення у справі, або знайдення осіб та
трупів, що розшукуються, проваджуваному за наявності ймовірних даних про
те, що вони приховані в певному місці чи в пєеної особи.
Об’єктом обшуку є приміщення, споруди та інші об’єкти, що перебувають у
віданні громадянина: службовий кабінет, житлове приміщення, дачна
ділянка, надвірні будівлі, гараж, автомобіль, яхта, особистий літак,
будь-яке інше приватне володіння (магазин, кафе, офіс фірми, кіоск,
ферма). Будь-яке примусове обстеження таких об’єктів та проведення на
них пошукових дій може здійснюватися тільки шляхом обшуку і не інакше,
як у передбаченому для провадження обшуку порядку.
За своїм об’єктом обшук поділяється на чотири види:
обшук житлових приміщень (житлових будинків, котеджів, квартир, замків,
кімнат у гуртожитку, постійних чи тимчасових житлових помешкань, у тому
числі і в готелі чи іншому місці, включаючи туристичну палатку на лоні
природи);
обшук іншого володіння особи (дачної будівлі, гаража, яхти, літака,
автомобіля, магазину, кафе, кіоска, саду, городу, подвір’я, ферми,
земельної ділянки чи угіддя тощо);
обшук службових та інших приміщень (складських, службових і виробничих
приміщень, підприємств, установ, організацій та інших сховищ);
обшук території (земельної ділянки, саду, городу тощо);
обшук особи (особистий обшук).
Зауважимо, що ст. ЗО Конституції України визначає: “Кожному гарантується
недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи іншого
володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за
вмотивованим рішенням суду”.
Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних
випадків, провадиться лише за вмотивованою постановою судді.
Обшук інших об’єктів провадиться за вмотивованою постановою слідчого з
санкції прокурора або його заступника.
Одним із різновидів обшуку є особистий обшук. Тут обстеженню підлягають
одяг, взуття, тіло людини, носильні речі, які знаходяться при ній. При
цьому, враховуючи специфіку об’єкта даного виду обшуку, закон
передбачає, що особистий обшук провадиться особами однієї статі з
особою, яку обшукують. Ця ж вимога стосується і присутніх при обшуку
понятих.
Стаття 177
Приймаючи рішення про проведення обшуку та здійснюючії його, сдід
враховувати юридичний статус певних осіб та приміщень.
Так, без згоди Верховної Ради України не може бути підданий обшуку
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, уповноважений
користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень.
Згідно зі ст. 20 Закону України ” Про Уповноваженого Верховної Ради з
прав людини” він не може бути без згоди Верховної Ради України
притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий обшуку, а
також особистому огляду. Кримінальну справу проти Уповноваженого може
бути порушено лише Генеральним прокурором України.
Не підлягають вилученню документи, пов’язані з виконанням адвокатом
функцій захисника чи представника інтересів окремих учасників
процесуальних правовідносин.
У приміщеннях, що їх займають дипломатичні представництва, а також у
приміщеннях, де проживають члени дипломатичних представництв та їхні
сім’ї, які користуються правом дипломатичної недоторканності, обшук і
виїмку можна провадити лише за згодою дипломатичного представника. Про
згоду дипломатичних представників на обшук або виїмку робиться запит
через. Міністерство закордонних справ України. Обшук і виїмка в
зазначених, приміщеннях провадяться обов’язково в присутності прокурора
і представника Міністерства закордонних справ. Статус недоторканності
мають також приміщення консульських установ, доступ до яких може бути
лише за згодою глави консульської установи.
Проникнення в житло чи службове приміщення судді, в його особистий чи
службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки,
прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так
само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть
провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду, а за згодою самого
судді в разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття
спеціальних заходів забезпечення безпеки (ст. 13 Закону України “Про
статус суддів”).
Мета обшуку — знайдення, вилучення та процесуальне закріплення засобів
злочину, об’єктів злочинного посягання, слідів злочину, цінностей, що
нажиті злочинним шляхом, інших речових доказів, предметів і документів,
що мають значення для встановлення об’єктивної істини у справі та
забезпечення відшкодування заподіяної злочином шкоди.
Час проведення обшуку — денний (з 6.00 до 22.00), крім випадків, що не
терплять зволікання.
Фактичні підстави обшуку, ймовірні дані, які вказують на приховання в
певному місці предметів та документів, що мають значення у справі. Ці
дані можуть бути отримані: в ході допитів, очних ставок, огляду місця
події або при здійсненні інших процесуальних дій, у процесі проведення
оперативно-розшукових або адміністративно-процесуальних дій, що
виконуються органами дізнання.
Юридичною підставою обшуку є постанова особи, у провадженні якої
перебуває справа, санкціонована прокурором, стосовно житла чи іншого
володіння особи — вмотивоване рішення суду.
620 Стаття 178
ом
Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком
невідкладних випадків, провадиться лише за вмотивованою поста новою
судді. Обшук інших приміщень провадиться за постаново] слідчого із
санкції прокурора або його заступника.
При необхідності провести обшук житла чи іншого володій особи слідчий за
погодженням з прокурором звертається з подан-ням до судді за місцем
провадження слідства. Суддя негайно розглядає подання і матеріали
справи, при необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку
прокурора, після чого залежно від підстав для прийняття такого рішення
виносить постанову про проведення обшуку чи про відмову в цьому.
Постанова судді про проведення обшуку оскарженню не підлягає. На
постанову судді про відмову в проведенні обшуку прокурором протягом
трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного
суду.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна
чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні
злочину, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без
постанови судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що
обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту
проведення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку
прокуророві.
До випадків, що не терплять зволікання, належать такі ситуації:
а) обшук має бути проведений невідкладно у зв’язку з
необхідністю знайдення та затримання злочинця, що розшукується,
коли зволікання з обшуком може дозволити йому приховатися;
б) у приміщенні, що перебуває у віданні певної особи, продов
жується злочинна діяльність, виникла загроза вчинення нового зло
чину, заподіяння шкоди здоров’ю громадян;
в) зволікання з обшуком може призвести до знищення важливих
доказів у справі або приховання майна, нажитого злочинним шляхом;
г) підстави для проведення обшуку встановлені в ході проведен
ня невідкладної слідчої дії, а для отримання санкції знадобиться ба
гато часу.
Стаття 178. Підстави для проведення виїмки та порядок надання згоди на
її проведення Виїмка провадиться у випадках, коли є точні дані, що
предмети чи документи, які мають значення для справи, знаходяться в
певної особи чи в певному місці.
Виїмка провадиться за вмотивованою постановою слідчого.
Виїмка документів, що становлять державну або банківську таємницю,
провадиться тільки з санкції прокурора або його заступника і в порядку,
погодженому з керівником відповідної установи.
Примусова виїмка із житла чи іншого володіння особи провадиться лише за
вмотивованою постановою судді, яка виноситься з додержанням порядку,
встановленого частиною п’ятою статті 177 цього Кодексу.
(Стаття 178 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР Л* 6834-10 від
16.04.84; Законом № 2533-111 (2533-14) від 21.06.2001 — набуває чинності
з 29.06.2001,1* 2922-111 від 10.01.2002)
Стаття 179 _^ —-
Виїмка — слідча дія, яка полягає в вилученні з володіння окремих осіб
предметів і документів, що мають значення для справи, яка провадиться за
наявності точних даних про те. де і у кого вони знаходяться.
Виїмка предметів і документів провадиться, як правило, за постановою
слідчого без санкції прокурора. Вона не має пошукозого характеру, і
закон не передбачає права на злом сховищ під час її проведення.
Водночас, примусова виїмка із житла чи іншого володіння особи
провадиться лише за вмотивованою постановою судді.
Санкція прокурора або його заступника необхідна для проведення виїмки в
випадках виїмки документів, які становлять державну або банківську
таємницю.
Проведення виїмки документів, які становлять державну, військову,
комерційну чи професійну таємницю, погоджується з керівником відповідної
установи.
Виїмка повинна провадитись, як правило, вдень. Слідчий зобов’язаний
забезпечити присутність при проведенні виїмки не менше ніж двох понятих
і особи, в якої провадиться виїмка. Де участі в проведенні виїмки можуть
бути залучені спеціаліст співробітник ОВС — для подання організаційної і
технічної допомоги, свідок, потерпілий, підозрюваний або обвинувачений —
для відбору предметів і документів, які підлягають вилученню.
Перед початком виїмки слідчий зобов’язаний пред’явити особі, в якої
провадиться виїмка, постанову і запропонувати добровільне видати
зазначені в постанові предмети і документи. У разі відмови виконати цю
вимогу слідчий має право провести виїмку з застосуванням примусових
заходів.
Учасникам виїмки слід роз’яснити їхні права й обов’язки, ще визначені в
законі” Незалежно від свого статусу всі учасник*: слідчої дії мають
право бути присутніми при всіх діях слідчого і робити заяви з приводу
цих дій, які підлягають занесенню до протоколу. Вони знайомляться з
протоколом виїмки і засвідчують своімі: підписами правильність вчинених
в ньому записів.
Слідчий має право заборонити особам, що перебувають у приміщенні під час
виїмки, а також особам, які під час виїмки увійшли в це приміщення,
виходити з приміщення і спілкуватися один з одним або з іншими особами
до закінчення виїмки.
Під час виїмки слідчий зобов’язаний вжити заходів до того, щоб не були
розголошені виявлені при цьому обставини особистогс життя людини.
Під час виїмки можуть бути вилучені лише предмети і документи, ще мають
значення у справі. Предмети і документи, заборонені законом т обігу,
підлягають вилученню незалежно від їх причетності до справи.
Стаття 179. Обов’язковість видачі предметів і документів Посадові особи
і громадяни не мають права відмовлятися пред’явити або видати документи
чи їх копії або інші предмети, які вимагає слідчий під час обшуку і
виїмки.
Видача і огляд документів, що містять дані, які становлять державну або
банківську таємницю, провадяться г додержанням існуючих правил, що
забезпечують охорону державної таємниці.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
