Філософія права (книга)

Філософія права

Зміст

Передмова

Частина перша

ЗМІСТ І ПРИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА, ЇЇ ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК

Розділ 1. Предмет і завдання філософії прав;: …. 5

§ 1. Предмет філософії права, філософсько-правова

рефлексія………………………….. 6

§ 2. філософія права в системі наук, її основні питання і функції
…………………………..

16

Розділ 2. Методологія філософії права ………… 26

§ 1. Сутність методології права та її рівні. ……… 26

§ 2. Основні типи праворозуміння: правовий позитивізм і природно-правове
мислення. ……………. ЗО

§ 3. Способи обгрунтування права: об’єктивізм, суб’єктивізм,
інтерсуб’єктивність ……..

Розділ 3. Історичні типи філософії права . . . ….. 48

Тема 1. Філософія права античності

та середньовіччя ………….. ….. 48

§ 1. Виникнення і розвиток філософсько-правових

поглядів в епоху античності……………… 48

§ 2. Особливості філософсько-правової думки в епоху
середньовіччя……………………….. 62

Тема 2. філософсько-правові вчення в Західній Європі

ХУ-ХУІІ! століття……………… 68

§ 1. філософсько-правова думка епохи Відродження

та Реформації ………………………. 68

§ 2. Філософія права Нового часу та епохи

Просвітництва ………………………. 74

Тема 3. Філософсько-правові вчення у Західній Європі

кінця XVIII — середини XIX століття …. і?7

§ 1. Етико-правові ідеї v філософії І. Канта …….. 88

2В8-

39

§ 2. філософія права Г. Гегеля ……………… 95

§ 3. Історична школа і марксизм як форми правового

об’єктивізму. ……………………….. 102

Тема 4. Філософія права XX століття ………. 109

110

113 118 132

§ 1. Загальна характеристика філософії права XX століття
……………………

§ 2. Позитивізм та його трансформація

у неопозитивізм…………………

§ 3. Концепції відродженого природного права

VV

XX століття

§ 4. Сучасні концепції природного права інтерсуб’єктивного напрямку
…….

Розділ 4. Вітчизняна філософсько-правова думка:

традиції, світоглядно-методологічні засади, ідеї
…………………………… 145

§ 1. Філософія права в Україні: виникнення,

світоглядно-методологічні підстави, основні ідеї . . 145

§ 2. Основні ідеї російських філософів права

155

Частина друга ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

Розділ 5. Правова онтологія: природа і структура

права. …………………………. 165

§ 1. Онтологічна природа права. Правова реальність . . 165

§ 2. Природне і позитивне право як основні структурні елементи правової
реальності, їх зміст і співвідношення ……………….. 173

§ 3. Форми буття права: ідея права, закон, правове

життя. ……………………………. 179

Розділ 6. Правова антропологія: гуманістична природа

права. …………………………. 184

§ 1. Природа людини і право. Антропологічні основи

права …………………………….. 184

192

198 207 207 207

§ 2. філософський зміст і обгрунтування прав

людини…………………………….

§ 3. Особистість і право. Гуманістична природа

права ……………………………..

Розділ 7. Правова аксіологія: ціннісні основи права . .

Тема 1. Ціннісні основи права ……………..

§ 1. Цінності у праві та право як цінність ……….

§ 2. Свобода як цінність. Право як форма свободи. . . 214 § 3.
Справедливість як основна правова цінність. …. 220

Тема 2. Універсальне і культурно-особливе у ціннісному вимірі
права…………… 22′)

§ 1. Правосвідомість як проблема філософії права . . . 225

§ 2. Право і мораль……………………… 232

§ 3. Універсально-цивілізаційне і специфічно-культурне у
правосвідомості. …………………….

Розділ 8. Інституційний вимір права. Філософські проблеми права і влади
у посттоталітарному суспільстві. ………………………

§ 1. Політико-правові інститути та їхня роль

у здійсненні права …………………….

§ 2. Філософські проблеми права і влади в суспільстві,

що трансформується

245

254

Розділ 1 Предмет і завдання філософії права

Філософське осмислення права — завдання особливої наукової і навчальної
дисципліни — філософії права, що має свій власний предмет дослідження і
категоріальний апарат. Філософія права — це давня наука, яка має багату
історію: вона вже була представлена у творах Платона й Арістотеля,
досягла особливого розвитку в Західній Європі в XVII—XVIII ст. і
продовжує функціонувати в системі гуманітарного знання сучасності. В
Україні сьогодні, після відомої втрати за радянських часів традицій
філософсько-правових досліджень, спостерігається значне підвищення
інтересу до філософії права як з боку філософів, так і з боку юристів.
Можна говорити навіть про певний філософсько-правовий “бум”.

Однак підходи різних дослідників до розуміння предмета і методу
філософії права, специфіки філософсько-правової рефлексії, місця
філософії права в системі наук, ао визначення її основних питань і
функцій тощо далеко не одноманітні. Метою цього розділу і є пошук
відповідей на ці проблемні питання.

§ 1. Предмет філософії права. Філософсько-правова рефлексія

Дискусія про предмет філософії права. Почнемо з запитання: що є
філософія права і що вона вивчає? Необхідно зазначити, що в історії
філософсько-правової думки існували різні підходи до визначення
філософії права та її предмета. Так, наприклад, Г. Гегель вважав її
філософською наукою про право, що має своїм предметом ідею права.
Російський філософ С. Франк розумів філософію права як вчення про
суспільний ідеал. “Філософія права, — писав він, — по основному
традиційно типовому її змісту є пізнання суспільного ідеалу, з’ясування
того, яким має бути благий, розумний, справедливий, “нормальний” лад
суспільства”2.

У сучасній філософії права її предмет також визначається по-різному. Від
найширших визначень, як. наприклад, у відомого російського філософа
права В. Нерсесян-ца: “філософія права займається дослідженням змісту
права, його сутності і поняття, його основ і місця у світі, його
цінності і значення, його ролі в житті людини, суспільства і держави, у
долях народів і людства”-‘ до найвуж-чих, як, зокрема, в одного з
провідних італійських філософів права Н. Боббіо, який вважає, що єдиною
проблемою філософії права, яка, власне, і становить її предмет, є
справедливість4.

Таке різноманіття підходів до предмета філософії права цілком
закономірно, адже його визначення припускає виявлення ставлення
дослідника як до філософії, так і до права. Можна припустити, що
підходів до предмета філософії права стільки, скільки існує філософських
систем, а виявлення предмета філософії права неможливо без чіткого
визначення позиції дослідника до самого феномена права, тобто того, що,
власне, і має бути досліджено.

Для вирішення цієї проблеми доцільно скористатися міркуваннями
югославського теоретика права Р. Лукича. “Саме поняття “філософія
права”, — зазначає він, — легко визначити, виходячи з уже відомого
поняття філософії. філософія права є спеціальною філософією — такою,
предметом якої є не загальний (увесь) світ у цілому, не все суще як
таке, а лише одна його частина — право. Однак, оскільки вона є
філософія, хоч і спеціальна, їй належні усі риси філософії взагалі чи
загальної філософії відповідно. Це означає, що її предмет аналогічний
предметові філософії”‘.

Отже, якщо загальна філософія є вченням про граничні підстави людського
буття, то, відповідно, філософія права може бути визначена як вчення про
граничні підстави права як одного із способів людського буття.
Використовуючи підхід І. Канта, який вважав, що предмет загальної
філософії як науки можна визначити шляхом відповіді на питання: 1) що я
можу знати? 2) що я повинен робити? 3) на що я можу сподіватися? 4) що
таке людина?2, предмет філософії права за аналогією можна визначити за
допомогою постановки таких питань: 1) що я можу знати про право? 2) що я
повинен робити відповідно до вимог права і чому? 3) на що я можу
сподіватися у разі додержання чи порушення цих вимог? У свою чергу всі
вони можуть бути зведені до одного узагальнюючого питання: що таке
правова людина чи що являє собою право як спосіб людського буття?
Відповіді на поставлені питання і дадуть змогу з’ясувати природу такого
феномена, як право, і предмет філософської дисципліни, яка його
досліджує.

Обгрунтування необхідності філософії права. Хоч філософсько-правові
дослідження мають давню і багату історію, а філософія права має
незаперечні заслуги в розвитку юриспруденції, необхідність її існування
як самостійної сфери теоретичного знання не для всіх дослідників є
очевидним фактом. Трапляються різні спроби заперечити філософський
підхід до права. Як правило, вони об-їрунтовуються або неможливістю
застосування даного підходу до розв’язання питань практичної
юриспруденції, або його безмежністю, а звідси неможливістю реалізації в
повному обсязі. Така позиція, що грунтується на вузькопрофесійній
“юридизації” феномена права і яка штучно Ізолює його від метафізичних
наук (тобто наук про дух), характерна, насамперед, для юридичної
догматики, представленої нині різними варіаціями юридичного позитивізму
і легізму (від дат. Іех — закон). “Щоб пізнати основний вищий зміст
права, — наводить приклад такого підходу французький філософ права Ф.
Батіффоль, — необхідно встановити: чому Існують різні суспільства; але
як відповісти, не знаючи точно, що являє собою людина, до чого вона
прагне, куди йде і повинна йти? Зрештою, нам варто було б знати про
Всесвіт у цілому, щоб дати належну відповідь на подібні проблеми; але
вона неможлива для нас. Тому краще обмежитися вивченням позитивного
права”1.

Існує кілька обгрунтувань необхідності існування філософії права, серед
яких ми розглянемо лише два: Історичне й актуальне. Історичне
обгрунтування необхідності існування філософії права здійснюється на
тому неспростовному факті, що ці проблеми завжди хвилювали людство
протягом всього його існування. “Безцільно порушувати питання про
законність такого роду досліджень, — справедливо зазначав С. Франк, —
воно виправдано вже Історично як природне задоволення нашого
невикорінного постійного запиту людського духу. Запиту, що виражається в
постійній духовній заклопотаності людей про те, що є справжня правда,
яка повинна бути в їхньому громадському житті”2.

У свою чергу актуальне обгрунтування філософії права базується на
виявленні такого аспекту, такої сторони права, пізнання якої можливо
тільки за допомогою філософського підходу.

Який же аспект права, його сутнісна особливість з необхідністю припускає
філософсько-правовий підхід? Очевидно, це обумовлено езотеричною (тобто
схованою, таємницею) сутністю самого феномена права. Право, безсумнівно,
є одним з найбільш важкодоступшіх об’єктів пізнання і не прагне
відкривати досліднику свої таємниці. Безумовний прогрес юриспруденції
останніми десятиліттями в усьому світі, десятки написаних монографій і
захищених дисертацій із проблем права, підвищення престижності юридичної
освіти і правової культури населення в цілому — все це не знижує
актуальності поставленої проблеми. Навпаки, на місці розв’язаної
дослідником правової проблеми виникають нові, а досягнута ним вершина у
правовій науці відкриває нові, невідомі обрії у вигляді незліченних
питань, проблем, загадок і таємниць. Для ілюстрації цього феномена можна
скористатися створеним А. Шопенгауером образом наукового знання, яке
розвивається, нескінченно збільшуючись у своїх розмірах:

чим значніше його обсяг, тим більше на його поверхні точок дотику з
непізнанним. Цьому образові відповідає пізнавальний парадокс: чим більше
ми знаємо про право, тим більше таємниць і загадок виникає перед
дослідником. Таким чином, сфера дослідження філософії права лежить на
перетині цих таємниць, загадок, і Її завдання полягає у Їх розкритті.

У чому коріняться джерела езотеричностІ права? Ця характерна риса права
випливає з його безпосереднього зв’язку з буттям людини, Ті сутністю,
діяльністю і несе в собі особливості будь-якого культурного феномена.
Адже відомо, що людина — це найтаємничишиЙ об’єкт, що збиває зі шляху
дослідження (Тейяр де Шарден). Але цей таємничий об’єкт, за визначенням,
може бути пізнаний тільки самою людиною і ніким Іншим. Адже, як писав Ф.
Достоєвський, “людина є таємниця, я займаюся цією таємницею, тому що
хочу бути людиною”.

Подібно до того, як у людини ми розрізняємо фізичне тіло І душу (дух),
так у всіх культурних (тобто людських) феноменах ми виявляємо предметну
форму і духовно-Ідеальну сутність. У праві ми також знаходимо предметну
і Духовну сторони, за якими історично закріпилися назви “позитивне
право” і “природне право”. ЦІ словосполучення можна вважати не зовсім
вдалими, адже вони мають метафоричний характер, але склалися історично і
закріпилися, до того ж вони відображають структуру даного явища.

Що ж розуміється у філософії права під позитивним і природним правом?

Під позитивним правом мається на увазі чинна система правових норм,
відносин і судових рішень, під природним правом, як правило, — Ідеальні
першооснови права. Поняття “природне право” виражає глибинну сутність
права, а його “ідеальність** виявляється в тому, що воно, по-перше,
існує у свідомості (правосвідомості) як його установка (хоч і
виявляється у формах поведінки), а по-друге, є Ідеалом, тобто очищеною
від випадків формою належного у відносинах між людьми.

Крім того, природне право визначає вихідні принципи, на основі яких
приймаються (принаймні мають прийматися) чинні правові норми і
відбувається їх оцінка. Така оцінка здійснюється на основі ієрархії
цінностей, яку задає філософія, вирішуючи питання про ставлення людини
до навколишнього світу, у тому числі й у ціннісному відношенні. Критична
оцінка, в якій виявляється ставлення людини до правових норм, необхідна
стосовно реального правопорядку, щоб людина не стала його заручником.
Однак, критичне ставлення особистості до існуючого правопорядку не має
нічого спільного зі зневажливим підходом до чинного законодавства, а тим
більше до порушення існуючих законів.

Звідси можна зробити висновок, що право як сфера людської діяльності
тісно пов’язано з філософією. Такі фундаментальні проблеми права, як
справедливість, свобода і рівність, провина і відповідальність та інші,
є водночас найважливішими філософськими проблемами, а вирішення їх
заглиблюється своїми коренями в розв’язання основних філософських питань
про сутність людини І сенс Її життя, в онтологічну структуру світу та
способи його пізнання. Право, таким чином, за своїм духом “філософічне”,
воно виражає “філософію на практиці”, що відповідно припускає І
“філософію в теорії”, роль якої І виконує філософія права.

Значення філософії права в підготовці майбутніх юристів. Цілком
очевидно, що вміння усвідомити високий гуманістичний зміст своєї
діяльності, філософськи обгрунтувати свою теоретичну позицію і прийняти
практичне рішення є ознакою високого професіоналізму і громадянської
чесності юрист ,, Таке обгрунтування, особливо у сфері практичних
рішень, не завжди усвідомлюється, однак воно значною мір^ю визначається
домінуючими установками світогляду юристів, на формування якого
покликана впливати філософія права. Спроби вирішувати фундаментальні
теоретичні проблеми юриспруденції без філософського обгрунтування
призводять, як правило, до релятивізму або догматизації. “Той, хто
думає, що обійдеться без філософського обгрунтування функціонування
правової системи, — пише французький філософ права Г. А. Шварц-Либерман
фон Валендорф, — насправді несвідомо керується своєю “особистою”,
доморослою філософією, ризикуючи скінчити блуканнями в пітьмах правової
дисгармонії”‘.

Таким чином, необхідність вивчення студентами юридичних вузів
філософсько-правових знань визначається, насамперед, потребами їхньої
майбутньої спеціальності. Вивчення філософії права значною мірою сприяє
фунда-менталІзацІЇ освіти майбутніх юристів, Їхньому розвиткові як
самостійно мислячих, політичне незаангажованих громадян. Можна
приєднатися до позиції відомого британського філософа права Г. Харріса,
який вважає, що філософія права “…не є частиною підготовки юриста як
юриста, її існування, я думаю, пов’язано з більш важливою метою —
підготовкою юриста як громадянина І громадянина як критика права”3.

Ця позиція досить чітко пояснює тс основне місце, що його посідає
філософія права в системі юридичних та інших гуманітарних наук і
навчальних дисциплін, об’єктами вивчення яких є право і держава, а також
ту увагу, що приділяється в західних університетах викладанню цієї
Дисципліни вже протягом багатьох століть.

Хоч філософія права не ставить за мету вирішувати конкретні проблеми
правознавства, а лише допомагає досліднику-юристу чіткіше усвідомити
власну позицію, впорядкувати знання, по-новому подивитись на свій
предмет У світлі більш широкого підходу, проте всі центральні,

фундаментальні проблеми правознавства знаходять своє вирішення чи,
принаймні, їх обгрунтування саме на філософському рівні. Саме у цьому
полягає одна з “загадок” такого феномена, як право, і ця обставина
визначає фундаментальну роль філософії права в системі правознавства як
загальнометодологічної дисципліни.

Що стосується побоювань з приводу відносної широти сфери філософського
осмислення права, то Їх можна зняти за допомогою чіткої фіксації
інтересів філософії права, уточнення Її предмета і методу, визначення ЇЇ
місця у системі філософських і юридичних наук. При цьому визначення
предметної сфери І статусу філософії права мають здійснюватися за
допомогою зіставлення її з теорією права, яка за сферою Інтересів є
найбільш близькою їй дисципліною.

Сутність та особливості філософського підходу до права. Важливим
питанням для з’ясування специфіки філософії права як особливої
теоретичної дисципліни є з’ясування сутності та особливостей
філософського підходу до права.

Відомо, що будь-яка наука, визначаючи свій предмет дослідження, прагне
зосередитися саме на цьому предметі. При цьому, як правило, залишається
осторонь питання про місце предмета цієї науки в загальній картині світу
і про його відношення до сутності людини. Відомо також, що у фундаменті
будь-якої науки лежать деякі базові, аксіоматичні (тобто самоочевидні)
положення, що не визначаються, а беруться як такі. Вихідним положенням
класичної фізики, наприклад, к припущення про дію принципу причинності,
економічної науки — припущення про те, що всі люди працюють відповідно
до своїх потреб. Звідси можна зробити висновок, що окремі науки
принципово не можуть “заглянути” за свій “вихідний пункт”, с.юї базові
положення. У цьому обмеженість будь-якої окремої науки. Так, І. Ньютон
називав гравітацію вищою “причиною”, що дає можливість пояснювати
природні явища, але щодо якої він не міг знайти причину Ті’ самої у
рамках тієї механіки, що він створив.

Що стосується філософії, то сфера ЇЇ інтересів починається саме там, де
закінчується сфера Інтересів окремих наук. Філософія обґрунтовує базові
положення окремих

наук, підводячи їх під свої “граничні підстави”, виявляючи Їхній зміст-
Наприклад, аксіомою, вихідним пунктом юриспруденції як окремої науки є
припущення про те, що право є породженням волі суб’єкта державної влади,
що детермінує у свою чергу виконання вимоги, що випливає з його норм
права. Це положення виражає сутність позитивного права. Але осягти
дійсний зміст правових явиш ми можемо, дише заглянувши за межі цієї
аксіоми, тобто намагаючись відшукати підстави Її самої.

Тому і вважається, що предметом філософії права є не-юридичні (граничні)
підстави проба, що у трактуванні деяких авторів справедливо
розкриваються як пізнавальні, ціннісні, соціальні й антропологічні
підстави права. Теорія права являє собою, головним чином, вчення про
чинне право. Саме у сфері теорії права відбувається розвиток загальних
правових понять , що виводяться з конкретного досвіду функціонування
окремих галузей права. Понятіиним арсеналом теорії права є такі поняття,
як закон , “правовідносини”, “суб’єкт права”, “правовий обов’язок”,
“суб’єктивне право”, “зобов’язання”, “відповідальність” та ін. Вони
утворюють розгалужену конструкцію позитивного права, його “понятійний
каркас”. Завдяки їм відбувається “оформлення” і “впорядкування”
нормативної системи і понятійного апарату правознавства в цілому. Хоч
філософія права у своєму аналізі основ права може використовувати
поняття позитивної науки про право, однак вона має і такі свої власні
категорії, як “ідея”, “зміст”, “мета права”, “справедливість”, “воля”,
“рівність”, “визнання”, “автономія особистості”, “права людини” та ін.

Саме по собі позитивне право не є предметом філософії права. Позитивне
право цікавить філософію права лише у співвідношенні з природним правом,
з позиції якого оцінюється чинне право. У даному випадку природне право,
оцінюючи позитивне право, відіграє роль як би “права в праві”. Внаслідок
такого співвідношення й оцінки, позитивне право виявляється
легітимізованим (узаконеним) і водночас лімітованим (обмеженим) у своїх
домаганнях. У Цілому можна погодитися з ідеєю про те, що предмет
філософії права співвідноситься з поняттям “природного права , а предмет
теорії права — з поняттям “позитивного права ‘, проте варто підкреслити
умовність такого розмежування. Точнішим буде твердження, що філософія
права вивчає “світ права” (“правову реальність” як філософський аналог
поняття правова система , під якою розуміється вся сукупність правових
феноменів:’правових норм, інститутів, існуючих правовідносин, правових
концепцій, явищ правового менталітету і т. д.) у його загальності і
цілісності, його змістовну сторону.

Філософське осмислення та наукове пізнання права: відмінність предмета і
методу. Наступним важливим питанням для з’ясування специфіки філософії
права як самостійної наукової дисципліни є виявлення відмінності між
філософським осмисленням права та його науковим пізнанням.

Розходження щодо методу між філософським осмисленням права та його
науковим пізнанням лежить у сфері семантичної (тобто значеннєвої) і
функціональної відмінності зрозуміти “пояснення” і “розуміння”. Будь-яка
окрема наука, у тому числі І юриспруденція, розглядає свій предмет як
об’єкт, що знаходиться поза суб’єктом, що пізнає, і як такий, що
перебуває у відносному протистоянні йому. Причому об’єкт, що пізнається,
визнається у даному разі як факт, як те, що існує в реальності.
Філософія ж прагне до розуміння, осмислення належних цінностей і
змістів, розкриває світ таким, яким він повинен бути. Цей світ утворених
цінностей і змістів дає людині стимул для зміни буття, оскільки те, що
повинно бути, сприймається ним як ідеальне стосовно того, що Існує б
реальності. Тому юриспруденція, вивчаючи закономірності функціонування
чинного права, описує право — таким, яким воно е, а філософія права
таким, яким боно повинно бути. На основі цієї ідеальної правової норми
філософія права оцінює Існуючу правову реальність.

Важливо підкреслити, що філософія права не просто прагне пояснити
правову реальність, яка протистоїть людині, а прагне зрозуміти цю
реальність. З цього приводу відомий італійський філософ права Ф.
Джентіле пише: “У юридичному досвіді співіснують — логічна форма,
економічний інтерес І етичні ціннісні позиції; вони змішуються один з
одним настільки, що неможливо не задатися питанням про взаємозв’язок між
ними, тим, що є, і тим, що має

бути. Звідси випливає, що лише справді філософське йняття життєвих
відносин здатне привести до мети .

Філософська-правова рефлексія. Якщо сферу предмета філософії коротко
можна визначити терміном “пІдста ви”, то сферу її методу — терміном
^рефлексія” чи “критика”. Рефлексія (від лат. геПехіо — відображення) ‘
сучасному гуманітарному знанні розуміється як аналі:

власних думок і переживань; міркування, сповнене сумнівів і хитань.
Окремі науки, у тому числі юриспруденція, за своїм методом догматичні,
тобто не займаються критичною перевіркою своїх основ, філософія ж з
своєю природою критична, вона постійно оцінює свої підстави. Така оцінка
і являє собою філософську рефлексію. Як відзначав Дж. Коллінгвуд,
філософська свідомість ніколи не думає просто про об’єкт, але, міркуючи
про будь-який об’єкт, вона також висловлює свою власну думку про цей
об’єкт. Тому філософію можна назвати думкою іншого порядку — думкою про
думку2.

Рефлексія є обов’язковим елементом філософсько-правового пізнання.
Більше того, саме рефлексивний характер філософії права обумовлює те, що
проблема її предмета виявляється одним з центральних питань цієї
дисципліни. Рефлексія ж основ права І держави, на думку німецького
філософа моралі та права О. Гьоффе, — це критичний аналіз “легітимації й
обмеження політичного Співтовариства”3. Іншою стороною рефлексії
філософії права як критичного аналізу своїх основ є обговорення,
дискурс. У того ж О. Гьоффе ми знаходимо вислів “філософський дискурс
справедливості”4. Тому рефлексію і дискурс можна назвати найважливішими
особливостями методу сучасної філософії і філософії права.

Зроблений аналіз дає можливість визначити предмет і завдання філософії
права. Філософія права — це філософське вчення про право, що відповідає
на питання, яківиникають у правовій сфері методом філософії. Її предме
том є, насамперед, виявлення змісту права, а також об грунтування
розуміння цього змісту. Це визначення ні охоплює всього різноманіття
проблем філософії права. але дає змогу зосередитися на ЇЇ стрижневій
ідеї, пов’язаній з уявленням про право як спосіб людського буття.

Визначення предмета філософії права дозволяє перейти до з’ясування Ті
місця серед інших наук, а також її основних питань і функцій.

§ 2. Філософія права в системі наук, ЇЇ основні питання І функції

Філософія права 6 системі філософії і юриспруденції, За своїм статусом
філософія права являє собою комплексну, суміжну дисципліну, що перебуває
на межі філософії і юриспруденції. Ця обставина вимагає чіткого
визначення Ті місця І ролі в системі філософії і правознавства.

Вихід на проблематику філософії права може бути здійснений із двох
протилежних сторін: від філософії до права І від права до філософії.

Перший шлях виходу на філософсько-правову проблематику (філософський
підхід до права) пов’язаний з поширенням тієї чи іншої філософської
концепції на сферу права. Таке звертання філософії до осмислення
правової реальності, особливо характерне для епохи Ренесансу, виявилося
дуже плідним для самої філософії. Відомо, що багато серйозних досягнень
класичної філософії — результат такого звертання. Важливо також
підкреслити, що у сфері філософії права відбувається своєрідна перевірка
пізнавальної сили тієї чи Іншої філософської концепції, Її практичної
спроможності в одній з найважливіших сфер людського духу. Усе це дає
повну підставу довести, що бь\ософії Г. Гегеля.

Відомо, ідо Г. Гегель поставив перед собою завдання побудувати закінчену
теорію Всесвіту. З цією метою він створює всеосяжну систему мислення,
початковим ступен-нем якої виступає Абсолютна Ідея, яка водночас є і
Розумом, І Духом.

Абсолютна ідея перебуває у процесі безупинного розгортання, що проходить
через стадії-тріади: тезу, антитезу і синтез. Будь-яке поняття (теза),
доводив Г. Гегель, містить свою власну протилежність (антитеза), а
процес переходу від одного до Іншого відбувається через категорію
синтезу. Наприклад, поняття “буття” (теза) містить своє

а і м / \ ‘
й.

заперечення ніщо (антитеза) і проходить через становлення” (синтез). Чи
поняття “сутність” (теза) і “явище”

(\ ‘ ” • іа • *’ • м антитеза) знаходять
свій синтез у понятті дійсність .

Синтез у свою чергу стає початковим пунктом нової тріади. Таким чином,
весь Всесвіт розвивається у всіх аспектах.

Цей процес, як вважав Г. Гегель, є логічним процесом. Кожна частина з
логічною необхідністю з’єднується з будь-якою іншою частиною. Будь-який
аспект реальності, таким чином, грунтується на розумі. Завдання
філософії — показати, що все розумне є дійсним, а все дійсне — розумним.
Отже, не Існує розриву між досвідом та ідеєю чи між розумом І дійсністю.
Важливо лише бачити іманентну І вічну сутність у тимчасовій і мінливій
видимості.

-98-

У своєму діалектичному розвиткові ідея, за Гегелем, проходить ряд
послідовно висхідних сходин завдяки рушійній силі суперечності, що веде
вперед. Ідея у логіці (тобто на першій сходинці філософської системи)
перетворюється на абсолютну ідею (тезу). На другій сходинці розвитку
абсолютного начала Ідея виявляє себе зовні, тоб-то у природі. Це —
інобуття ідеї (антитеза). На третій сходинці ідея знову повертається до
себе, у сферу духу (синтез).

Трьома основними сходинами духу, що діалектичне розвивається, є:
суб’єктивний дух (тобто до категорії почуття, мислення і свідомості),
антропологія І феноменологія, психологія містить свою антитезу в
об’єктивному дусі (тобто право, мораль, моральність), а Їх синтезом стає
абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Таким чином, у рамках
гегелівської філософії, філософія права являє собою філософію
об’єктивного духу. Діалектичну тріаду об’єктивного духу становлять
собою: 1) абстрактне право (теза), 2) мораль (антитеза) і 3) соціальна
етика (синтез).

Для нас насамперед істотно зазначити два моменти:

1) об’єктивний дух — це, за Г. Гегелем, той ступінь розвитку духу (і
всесвітньої історії), коли воля вперше здобуває форму реальності, тобто
наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень (право,
держава, суспільство). Дух виходить зі своєї суб’єктивності, пізнає і
здобуває зовнішню реальність своєї волі, тобто “об’єктивність духу
входить у свої права”‘. Таким чином, у “Філософії права” розвиток
об’єктивного духу дається через розкриття діалектичного руху поняття
права: від його абстрактних форм до конкретних, тобто від абстрактного
права до моралі, а потім до моральності (родини, цивільного суспільства
і держава).

Як же розглядаються у гегелівському вченні ці три головні рівні розвитку
поняття права?

Абстрактне право в Г. Гегеля містить у собі ті права й обов’язки, що
належать людським істотам не тому, що вони є громадянами, а просто тому,
що вони являють со-

Гегель Г. В. Ф. Зшиїклопсдіія фіілософских ііа\-к. — М., 1977. — Т. 3.
-С. 32,34.

бою людські особистості. ЦІ права поділяються на тр<.> дбають лише про свої специфічні, егоїстичні
інтереси, розділене на стани. Таких станів три:

сільськогосподарські класи, що залежать від природи;

промисловий і комерційний класи, що залежать від своєї роботи І
мислення; універсальний, або правлячий, клас, що залежить від розуму.
Цивільне суспільство має потребу в правосудді, що регулює стосунки між
людьми за допомогою опублікованих законів І судів, захищає їх права на
добробут за допомогою поліції і формування груп людей в асоціації, які
сприяють здійсненню загальних цілей суспільства, оскільки їх мета більш
універсальна, ніж мета індивіда.

Держава є синтезом родини і цивільного суспільства. Вона розгортається у
тріаді: 1) відносини держави до своїх громадян (внутрішня політика чи
конституція), 2) відносини держави з Іншими державами І 3) перехід
держави у світову Історію.

У своїй внутрішній політиці держава є втіленням як індивідуальної волі,
так І загальної. Тому в Ті діяльності є три аспекти: загальний (закони),
особливий (застосування законів до конкретних справ) І одиничний
(монарх). Таким чином, держава не є зовнішньою владою, нав’язаною
особистості, вона є результатом реалізації універсального характеру
самої особистості. Держава, таким чином, як вважає Г. Гегель, є
втіленням волі. Вона є вираженням раціональної воді, а не загальної (чи
волі більшості).

У відносинах держави з іншими державами немає об’єктивної сфери
загального права. Проблеми в їх відносинах, які постійно змінюються, у
кінцевому підсумку, розв’язуються за допомогою воєн.

У синтезі переходу держави у світ Історії дійсна свідомість якої-небудь
нації, що актуалізує себе через взаємини визначених раціональних
розумів, виступає як загальна свідомість у процесі світової історії.
Право універсального всесвітнього розуму є верховним правом.

Таким чином, під правом Г. Гегель розуміє не просто Цивільне
законодавство, а також і мораль, етичне життя і світову історію. Саме
тому, що ця концепція права поєднує знання про те, що він назвав “щирою
системою”, досліджуючи діалектичні стадії, він вважає, що держава стоїть
вище попередніх стадій І є втіленням волі у найбільш конкретній формі,
що підкоряється лише вищій абсолютній істині світового розуму.

Гегелівське філософське вчення про право було піком в Історії
об’єктивно-Ідеалістичної думки. Весь наступний розвиток філософії права
в XIX ст. відбувався за спадною, поступаючись місцем соціологи права.
Однак невірно думати, що розвиток філософії і науки збігається з
розвитком ідеологічних і політичних поглядів, що існують у суспільстві.
Крах філософсько-спекулятивних систем під тиском науково-технічного
прогресу та у зв’язку з затвердженням у науковому співтоваристві методів
об’єктивних оцінок навколишнього світу людини не означає, що ці системи
вичерпали свій світоглядний потенціал і стали архівним надбанням
минулого.

Одним з різновидів правового об’єктивізму зазначеного періоду є
історична школа. Розглядові цієї школи, а також вченню про право
марксизму присвячене наступне питання теми.

§ 3. Історична школа і марксизм як форми правового об’єктивізму

Наприкінці XVIII ст. у Німеччині зародився і в першій половині XIX ст.
зробився дуже впливовим у вивченні права особливий напрям дослідницької
думки. У центрі своїх теоретико-пізнавальних інтересів він поставив
питання не про те, у чому укладається сутність права І чим воно повинно
бути, а про те, як право виникає І яка його історія.

Засновником цього напряму в юриспруденції, що дістав найменування
історичної школи права, є Густав Гу-го — професор Геттінгенського
університету. Найвизначнішими представниками цієї школи були також
німецькі юристи Фрідріх-Карл фон Савіньї і Георг-фрідріх Пухта.

Цей напрям виник як протест проти двох факторів:

1) раціоналізму XVIII ст., що не звертав уваги на історичні особливості
розвитку права і відстоював віру в природне право; 2) установлень
Великої французької революції, що проголошували перевагу людської воді
над традиціями й обставинами.

– 102-

Головннм об’єктом своєї критики представники історичної школи обрали
природно-правову доктрину. Так, на відміну від теорій природного права,
історична школа права визначала право не як результат природної
необхідності й не як довільне встановлення людей, а як закономірний
Історичний продукт громадського життя, її прихильники намагалися
розтлумачити становлення і життя юридичних норм та інститутів як
визначений об’єктивний хід речей. еволюція права, як вважав Густав Гуго
(1768—1844), відбувається мимоволі, пристосовуючись сама собою до потреб
І запитів часу, тому людям найкраще не втручатися в неї, триматися
здавна заведених і освячених досвідом століть порядків. Чинне в державі
право зовсім не зводиться лише до сукупності тих розпоряджень, що
нав’язуються суспільству як би ззовні, тобто даються “зверху” людьми,
які мають на те спеціальні повноваження. Право (і приватне, і публічне)
виникає спонтанно. За висловлюваннями представників цієї школи, право є
“сукупність установлень, повсякденних звичаїв і принципів
справедливості, додержуваних членами суспільства, а не корпус наказів і
норм, що виходять від суверенної влади”3.

Гуго уподібнює розвиток права розвиткові мови. Подібно до того, як мова
не встановлюється договором, не запроваджується за вказівкою і не дана
від Бога, так і право створюється не тільки І не стільки в результаті
законодавчої діяльності, скільки шляхом самостійного розвитку, через
стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих
народом внаслідок адекватності Їх обставинам їхнього життя. Акти влади
доповнюють позитивне право, але “зробити” його цілком вони не можуть.
Позитивне право похідне від права звичаєвого, а це останнє виростає з
надр “національного духу”, глибин “народної свідомості” І т. п.

Подібні погляди дістали розвиток також у працях Фрідріха-Карла фон
Савіньї (1779—1861), який з повною на те підставою вважається головою
історичної школи права.

Поздняков 3. Л. Философия госудаїкгва й права- — М., 1995. — С. 207.

– 103

Ф. Савіньї доводив, що право не встановлюється волею певної особи. Право
— це продукт народного духу, що ви являється у всіх членів суспільства і
приводить усіх до тієї самої правосвідомості. Іншими словами, право
кожного народу росте разом з ним. Чи, як писав Ф. Савиньї, усяке право
виникає тим способом, що пануюче слововживання називає звичаєвим правом,
тобто створюється насамперед народними вдачами і віруваннями і вже потім
— юриспруденцією.

Георг-Фрідріх Пухта (1798—1866) — найближчий послідовник і учень Ф.
Савіньї — зазнав впливу Ф. -В. Шел-лінга, внаслідок чого спробував
об’єктивувати поняття народного духу, інакше кажучи, зробити його
об’єктом філософсько-правового аналізу. На його думку, народний дух — це
сила, що діє в організмі народного життя й існує незалежно від
свідомості окремих представників народу. Народний дух усе робить із
себе, у тому числі й право. Отже, окрема особистість не бере участі у
створенні права.

Підняти авторитет звичаєвого права, показати його зв’язок з народним
духом, і, як наслідок, його практичну силу — такі керівні ідеї поглядів
Г. Пухти. Якщо Ф. Савіньї говорить про утворення права як про загальну
(загальнонародну) справу, то у Г. Пухти йдеться про природний
саморозвиток права, що розвивається як рослина з зерна, з народного
духу. Всю історію народного розвитку він розумів лише як розкриття того,
що вже споконвічно закладено в народному дусі. Однак у цьому вченні
залишалося нез’ясованим питання про те, яким чином утворюється сам
народний дух.

Таким чином, з погляду історичної школи, право е продукт народного духу,
народного правового переконання. Розвиток права полягає у тому, що
народний дух поступово виявляє норми, які об’єктивно містяться у праві.
Тому право існує не у вигляді формальних -прав, а у вигляді живого
уявлення правових інститутів у їх органічному взаємозв’язку. Юристи ж
лише витягують правило з норми шляхом аналізу і вивчення досвіду
існуючого права.

Представники історичної школи, критикуючи доктрину природного права,
вказали на такі її вразливі місця:

1) вчення про довільне встановлення права; 2) існування системи норм,
однаково придатних для всіх часів і народів;

104-

3) прагнення додати суб’єктивним і , швовим ідеалам безпосереднього
юридичного звучання.

У свою чергу історична школа мала свої недоліки. Консерватизм і
обмеженість історичної школи виявилися в запереченні ролі суб’єктивної
правотворчості і значення нового законодавства в прогресивній зміні
громадського життя. Історична школа також надмірно перебільшувала місце
звичаїв у системі нормативного регулювання суспільних відносин, ставлячи
їх над законом, і заперечувала можливість законодавчим шляхом змінити
реально існуюче право. Представники історичної школи права бачили
призначення діючих у державі юридичних інститутів у тому, щоб служити
опорою існуючого порядку, яким би консервативним він не був (Г. Гуго).
На їх думку, позитивні закони неспроможні боротися зі злом, що
трапляється у житті. У кращому разі вони здатні допомогти впорядкуванню
звичайного права і політичної структури, що формуються історично під
впливом непоясненних перетворень, що відбуваються у народному дусі (Ф.
Савіньї). Законодавець повинен намагатися максимально виражати “загальне
переконання нації”, за такої умови правові норми матимуть сакральне
значення і тому придбають самодостатню цінність (Г. Пухта).

У цій частині філософії права з особливою наочністю представлена істотна
риса всіх об’єктивістських теорій: у їх побудовах відсутній суб’єкт, хоч
очевидно, що правопорядок — це “справа” рук людини. У них правопорядок
виростає із суспільних відносин, з чим не можна погодитися. Роль
суб’єкта тут зводиться до простого “похідного” буття існуючих суспільних
відносин. Тому правопорядок є дзеркальним відображенням цих умов у
свідомості пасивного суб’єкта.

Ще одну форму правовий об’єктивізм придбав під впливом ідеалу
науковості, розробленого К. Марксом і його послідовниками в першій
половині XIX ст.

Марксистська філософія права. Ставлення до філософсько-правової спадщини
Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—189?) у наші дні
неоднозначне. Діапазон оцінок їх теорії різний: від проголошення
марксистських положень вершиною наукового знання до повного критичного
його неприйняття. Ця обставина обумовлює необхідність розібратися з Її
дійсною суттю.

За своїми вихідними підставами марксистська теорія права — це
онтологічна об’єктивістська концепція. Вона виходить з того, що не можна
розривати і протиставляти суще і належне, факт і норму, фактичні
відносини і правові відносини, що надбудовуються над ни^н.

У цьому плані марксизм протилежний юридичному позитивізмові з його
ототожненням права з правопорядком (законом), нормативним наказом
суверена І, у кінцевому підсумку» ототожненням права зі свавіллям.
Концепція К. Маркса І Ф. Енгельса у своєму теоретичному, в тому числі
філософському, трактуванні права аж ніяк не заперечує його зв’язку із
соціальними ідеалами, моральними нормами, культурою, так само як І
необхідність ціннісного підходу до права, а також не вважає право лише
функцією економічного процесу.

На противагу юридичному позитивізмові, що визнає реальність лише
позитивного права, марксизм вважає позитивне право лише вторинною
реальністю, відображенням стану справ, що виражається у певних
суспільних відносинах. З марксистської точки зору право як міра волі
визначається економічними відносинами, у яких корениться “правова
природа речей”, тобто соціальна норма, що володіє внаслідок своєї
об’єктивної природи загально-бов’язковістю і потребує законодавчого
закріплення.

В основі марксистської філософії права лежить теза про те, що право є
вираження І закріплення волі економічно пануючого класу. Як і держава,
воно є продуктом класового суспільства. Його зміст має класово-вольовий
характер. “Крім того, — писали К. Маркс і Ф. Енгельс, — що пануючі
Індивіди при цих відносинах повинні конструювати свою силу у вигляді
держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленій цими визначеними
відносинами, загальне вираження у вигляді державної волі, у вигляді
закону”1.

Таким чином, виникнення й Існування права вони розуміли як необхідність
нормативного регулювання с\ вільних відносин в Інтересах економічно
пануючого класу.

Згодом положення марксизму про класово-водьовий зміст права було
перенесено радянською юридичною наукою на вітчизняне право.
Стверджувалося, що в суспільстві, в якому відсутні антагоністичні класи,
у праві виражається воля всіх дружніх класів і верств суспільства,
керованих робітничим класом. Тим самим підтверджувалася Ідея, що
класовість права є його постійною й об^ктив-ною ознакою.

Таким чином, відповідно до марксистсько-ленінської концепції в основі
виникнення права, його функціонування І неминучого відмирання лежать
класово-економічні причини.

Світова наука і практика державно-правового життя суспільства не
заперечує визначальної ролі соціальних і економічних факторів у
виникненні й розвитку права, однак розглядається ця проблема з інших
позицій. Якщо марксизм-ленінізм бачить у праві засіб закріплення волі й
охорони інтересів економічно пануючих класів, то представники інших
наукових концепцій зосереджують увагу на співвідношенні права І держави,
права й особистості. У їх розумінні права, правового регулювання головне
місце посідає людина з її різноманітними інтересами й потребами, а не
лише протилежні інтереси класів.

Класово-економічна теорія вважає, що право як явище Історично минає і
необхідно суспільству лише на певному етапі його розвитку. Зі зникненням
класів воно цілком втратить свою соціальну сутність.

Марксистсько-ленінська теорія стверджує, що право — явище, похідне від
держави і повною мірою визначається його волею. Проголошуючи примат
держави над правом, марксизм вступає у суперечність з теорією правової
держави, яка не заперечує провідної ролі держави у правотворчості, однак
вважає, що сама держава повинна підкорятися законам, а не стояти над
ними.

Висновки:

1. Методологічна розробка І. Кантом проблеми категоричного Імперативу
має величезну цінність для обгрунтування сутності природного права. Це
свідчить про те, що принципи права і моралі ті самі. Вони лише дістають
різної форми свого вираження, оскільки мораль є сфера внутрішніх мотивів
індивіда, а право — галузь практичних дій відповідно до зовнішнього
стандарту, встановленого законом. Однак змістом цих принципів
виявляється особистість. Тому розходження права і моралі може бути
зведене до розходження змісту дозвільної і заборонної версій одного й
того самого категоричного імперативу. Залишаючись на позиції суб’єкта,
кантівський раціоналістичний суб’єктивізм здійснював моральне,
де-онтологічне обгрунтування ідеї права. 2. Філософія права Г. Гегеля
являє собою інший варіант природно-правового мислення, що грунтується на
ідеалістичному світогляді. Продовжуючії щодо багатьох моментів лінію
Канта, він прагне реалізувати принцип суб’єктивності, шукаючи джерела
права і його критерій у людській свідомості — у сфері духу. Він створив
універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права. Будь-яка
ступінь розвитку Духу як волі має у нього поняття права: абстрактне
право, мораль, моральність.

4. Перехід від ідеалізму до об’єктивізму намічається в історичній школі
права (Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пух-та). Відповідно до поглядів
історичної школи право виникає спонтанно з надр народного духу, як
невід’ємна частина цілісної культури народу. Воно не може викликатися до
життя довільними бажаннями окремих індивідів чи груп осіб (навіть якщо
ці люди законодавці). Отже, у їх побудовах відсутній суб’єкт,
аправопорядок виростає із суспільних відносин.

5. У філософії права К. Маркса і Ф. Знгельса вплив соціальних умов на
суб’єкта, що констатував правопорядок, набув причинно-детермінованого
характеру. Вони недостатньо враховують роль суб’єкта (особистості) у
формуванні права як його першореальності, розчиняючи суб’єкт-у
суспільних відносинах (умовах). Вірно вказуючи на глибоку обумовленість
суспільних і насамперед економічних відносин, марк-

– 108-

систська теорія не порушує питання про наявність особливої сутності
права, зводиться до його соціадь-но-економічної сутності.

Контрольні запитання;

1. У чому полягають світоглядні й методологічні основи вчення І. Канта
про право?

2. У чому сутність категоричного імперативу І. Канта?

3. У чому полягає зміст морального обгрунтування права за І. Кантом? Як
співвідноситься право і мораль відповідно до теорії І. Канта?

4. Дайте визначення права за І. Кантом?

5. Яке місце посідає філософія права у системі філософії Г. Гегеля?

6. Наведіть приклади застосування діалектичного методу до аналізу
становлення і розвитку права?

7. Що є право за Г. Гегелем? Що розуміє Г. Гегель під природним і
позитивним правом і як вони співвідносяться?

8. Що загального у філософсько-правових концепціях І. Канта і Г. Гегеля
і чим вони відрізняються?

9. Сформулюйте особливості марксистського розуміння природи і сутності
права. Які позитивні й негативні сторони цієї теорії?

Тема 4. Філософія права XX століття

XX століття, яке вже стало надбанням історії, характеризувалось досить
складною духовною ситуацією, контрастністю соціально-політичних реалій.
Світ збурювали революції, світові війни, протиборство протилежних
соціальних систем, мільйони людей пережили злет та крах тоталітаризму,
відстоювали свої права і свободи як найвищі цінності цивілізації. Все це
стимулювало філософсько-правову думку до нових пошуків у сфері права і
правової культури, сприяло розширенню діапазону філософсько-правових
досліджень.

Проблемною метою теми с окреслення кола концепцій, що належать
до філософсько-правових, розкриття їхньої сутності й ролі в осмисленні
правових явищ XX ст.

§ 1. Загальна характеристика філософії права XX століття

Особливою рисою філософсько-правової думки XX ст. є те, що в ній немає
одного генерального напряму, а існує плюралізм поглядів і тенденцій.
Зокрема, XX ст. породило численні спроби реанімувати доктрину природного
права і пристосувати Її до умов сьогодення. Прикладом таких пошуків може
бути концепція справедливості, досить складна за ідейно-філософською
структурою, бо в ній поєднуються ідеї неокантіанства, природно-правові
ідеї минулого І сучасності, етика цінностей, позитивістські ідеї та ідеї
екзистенціалізму.

Виникає полеміка між позитивізмом і вченням про природне право
(юстнатуралізмом). Істотні зміни відбуваються і в юридичному
позитивізмі, який трансформується в неопозитивізм. У межах цього вчення
про право сформувалися І поширилися нові підходи до розуміння права
(лінгвістичний, юридично-логічний, структуралістський і деякі інші).

Основні сучасні концепції філософії права будуть висвітлені окремо. Слід
лише зауважити, що їх формування відбувалося у загальному руслі зміни
всієї культурної парадигми, яка характеризувалась переходом від
класичної форми філософії і науки до некласичної. Цей перехід був
обумовлений зростанням ролі творчого начала, людської суб’єктивності в
соціальних процесах при одночасному загальному з’ясуванні меж втручання
у внутрішній світ людини. В найширшому плані зазначену зміну парадигм
можна охарактеризувати як перехід від принципу суб’єктивності до
принципу інтерсуб’єктивності.

Про сучасні концепції інтерсуб’єктивного напряму в філософії права
докладніше Йтиметься v н.іступних пара графах теми.

– 1Ш

У конкретному випадку доцільно звернути увагу на окремі моменти
розрізнення класичної і некласичної моделі осмислення права, особливості
метафізичного мислення класичної І постметафізичного мислення сучасної
філософії права. Класична модель осмислення права спирається на
осягнення загальних принципів, не пов’язаних з актуальним Існуванням
людей і речей. Йдеться про надчуттєві феномени права, які осягаються
умоглядно. Цей метафізичний підхід характерний насамперед для класичних
концепцій “природного права”. В них виділяють два плани правової
реальності — емпіричний (позитивне право) і ідеальний (природне право).
Метафізична модель певною мірою притаманна і класичному позитивізмові,
який розглядав владну силу держави як метафізичний феномен.

Некласична модель осмислення права виявляється у виключенні власне
трансцендентального плану буття і в запереченні визнання як його єдиного
носія моносуб’єкта (індивідуального чи соціального). Тут справжньою
реальністю є мова у значенні мовної діяльності, комунікації, в мові
матеріальний та ідеальний плани (як знак і значення) тісно
переплітаються. Про такі концепції докладніше йтиметься в останньому
розділі.

У сучасній філософії права помітного розвитку досяг соціологізм як
спосіб розгляду права виключно в соціальному контексті. В межах
соціологізму право розглядається не як статичний набір норм, а як
процес, як соціальна дія людей. Воно реалізується у процесі тлумачення,
застосування і створення соціальних норм, підкріплене юридичною силою
дії, забезпеченої правовою санкцією політичне організованого
суспільства. За твердженням представників соціологізму, соціальні норми
не функціонують автоматично, їхня дієвість залежить від їх використання
та інтерпретації людьми’. Соціологізм приваблював правознавців і
філософів полемікою з аналітичними настановами попередньої філософії
права, критикою теорії суспільного договору, яка поєднувалась з
визначенням звичаєвого права як Історично вихідного порядку.

У сучасній західній філософсько-правовій думці все виразніше виявляються
тенденції відстоювання пріоритету особистості та суб’єктивних прав. У
конституціях західних демократій закріплено принципи: самоцінності
людського життя, свободи, рівності прав. Ці норми виводяться з уявлення
про недоторканність людської гідності як критерію права і як “людського
виміру” основного закону. Підтвердженням цього можна вважати збільшення
чисельності теорій справедливості (Ю. Габермас, Дж. Роулс та ін.). Ідея
людської гідності стала не лише мірою організаційно-структурних засад, а
й способом проведення демократичного процесу, становлення і вибору
методу прийняття рішень.

На ідеї людської гідності зосередилися комплекси наукових дисциплін і
галузей досліджень, центральне місце серед яких посіла проблема
морально-етичного і філософсько-правового обгрунтування (“легітимації”)
недоторканності людського життя. Конструктивні суперечки з цього
питання, змагання позицій на просторі демократично організованого
дискурсу мисляться водночас як спосіб розв’язання практичних проблем і
як форма науково-теоретичного, в тому числі філософсько-етичного,
діалогу. Видатні філософи Заходу — Р. Дворкін, Дж. Роулз, Ю. Га-бермас,
К.-О. Апель, Ч. Тейлор та інші — стали авторитетними учасниками
спеціальних дискусій юристів, політиків, соціологів, екологів,
лінгвістів, культурологів. Цим самим дискусії набули певної теоретичної
і методологічної спрямованості.

Вітчизняні дослідники права відмічають одну з найхарактерніших ознак
сучасної західної філософсько-правової думки, а саме: понятійне
розмежування і критичне зіставлення права і закону. Для правової
традиції Заходу характерне розуміння права як сукупності до- і
надпози-тивних безумовних етичних комунікаційних регуляторів
(справедливість, моральність, правдивість, вірність, надійність, порядок
тощо). З цією обставиною значною мірою і пов’язане міждисциплінне
поєднання філософських, правових, соціологічних, психологічних,
лінгвістичних досліджень, і знаменним результатом цього можна вважати
утвердження думки, що закон не є правовим, легітимним, якщо він не
узгоджений з правом.

Для XX ст. і його духовної ситуації досить помітними є також ідеологічна
і практична радикалізація протилежностей “право — неправо”, “право —
свавілля”, “людина — влада”, “людина — колектив”, “індивід — держава”,
пошуки універсальних критеріїв права тощо. Це істотно сприяло
актуалізації ідей, цілей, цінностей юридичного типу, праворозуміння,
відродженню природного права, формуванню і розвитку філософсько-правових
концепцій ліберально-демократичного характеру. Водночас, попри розмаїття
і поліваріантності позицій і наукових концепцій філософсько-правової
думки, обумовлених спробою аналізу складних, протиборних “зрізів”,
аспектів правової реальності, все ж можна вирізнити певні значимі
концептуальні напрями, типи правового мислення, властиві сучасній
філософії права. До аналізу їх ми і переходимо.

§ 2. Позитивізм та його трансформація у неопозитивізм

Як відомо, характерною рисою правового позитивізму є ототожнення права і
позитивного права чи правопорядку в його розумінні як системи
встановлених норм та історично сформованих інститутів. Тому об’єктом
такого типу правового мислення є лише феномени позитивного права і
заперечення будь-яких феноменів надпозитивного характеру як правових.

Як самостійна течія правової думки позитивізм виник у ЗО—40-х роках XIX
ст. у зв’язку з теоретичним обгрунтуванням формально-догматичної
юриспруденції. Найближчим попередником цієї концепції був І. Бентам
(1748—1832), а безпосереднім засновником і головним представником — Дж.
Остін. Помітними представниками юридичного позитивізму в дореволюційній
Російській імперії були Г. Шершеневич (1863—1912) і, зокрема, в Україні
— М. Палієнко.

Позитивізм у праві виник як реакція на спекулятивно-метафізичну
філософію права XVII—XVIII ст., як прагнення змінити метафізичне вчення
на абсолютні начала права таким його вивченням, яке спирається на
позитивний дослідний матеріал» на “факти”, тобто безпосередньо “дане”.
Такими фактами є насамперед норми права. Тому філософія права, на думку
позитивістів, повинна займатися вивченням їх логічного змісту і мовного
висловлювання. Позитивність права означає його “фактичне існування”,
його “дійсність”. Позитивне право тому є “фактично чинне право”. Різні
напрями правового позитивізму відрізняються тим, що для кожного з них є
ознакою “позитивності”, Виділилося кілька видів позитивізму.
“Етатистський” позитивізм вбачає позитивність права у встановленні його
державною інстанцією (“авторитетом”). Буття права для

нього існує в актах цього авторитету (договорах, які санкціоновані
державою, в законах, постановах, звичаєвому праві). “Психологічний”
позитивізм вбачає позитивність права в певних психологічних станах,
таких, наприклад, як визнання , переживання належного .
“Соціологічний” позитивізм шукає позитивність права у певних зовнішніх
способах поведінки: у фактичному виконанні правових приписів суб’єктами
права або в його застосуванні певною групою людей.

У розвитку юридичного позитивізму виділяють такі помітні етапи: 1)
класичний позитивізм Дж. Остіна; 2) “чисте вчення про право” Г.
Кельзена; 3) аналітична юриспруденція X. Харта. Серцевиною класичного
правового позитивізму є теорія наказів Джона ОстІна (1790—1859). Вона
значною мірою оновлена сучасною критикою з боку представників історичної
і соціологічної шкіл правознавства. Дж. Остін пояснював, що закон — це
правило, встановлене для панування з боку однієї особи, що мислить, над
іншою. З його точки зору, є закони божі й закони людські. Божі не мають
юридичного значення. Людські закони поділяються на позитивні та
позитивну мораль. Позитивні закони встановлюють політичні керівники для
політичних підлеглих чи самі громадяни, щоб здійснити свої юридичні
права, які їм надано. Правила позитивної моралі або моральні закони, не
встановлені вищим політичним керівництвом для своїх підлеглих, включають
такі правила, як статути клубів, закони моди, міжнародне право тощо.
Отже, за Дж. Остіном, закон — це певна команда. Проте він відрізняє
закон від такої команди, яка подається з привиду якогось конкретного
випадку чи стосується конкретної

особи чи події. Закон є командою чи наказом, що зобов’язують особу чи
осіб діяти певним чином завжди або утримуватися від певних дій.

Погляд Дж. Остіна на право як на певну команду є джерелом значних
інтелектуальних турбот. Багато хто з аналітичних правникІв вважають це
питання хворобливим. Так, Г. Кельзен зазначає, що аналітична чистота
будь-якої теорії права може бути скомпрометована введенням до неї
визначеного Дж. Остіном психологічного фактору. Крім того, як вважає X.
Харт, визначення закону повинно виходити із поняття правила, тому
наполягати, що статус закону як закону випливає із припису, явно чи
неявно вираженого, є догматизмом. Акцент Дж. Остіна на команді та
санкції як Істотних елементах права критикують також прибічники
історичного і соціологічного підходів до права, які вважають, що право
існує незалежно від команд тих, хто володіє владою. І все ж ключовими
поняттями класичної теорії юридичного позитивізму залишаються такі, як
“суверен”, “обов’язки”, “санкції”, “команда”. А його сутність зводиться
до того, що крім позитивного знання права нічого більше знати не можна.
Пізнавати можна тільки правові явища, а не їхні внутрішній зміст, витоки
і сенс.

У другій половині XX ст. у загальному руслі розвитку природничо-наукових
І суспільних наук відбуваються значні зміни у філософських тлумаченнях
співвідношення права і закону, в оцінках позитивного права, в розумінні
предмета, цілей і завдань філософії права. На цьому етапі юридичний
позитивізм трансформується у неопозитивізм. З’явилася низка нових
напрямів у розвитку аналітичної юриспруденції. Вони пов’язані насамперед
з Іменами Г. Кедьзена (1881—1973) І X. Харта (1907—1993).

З точки зору такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен,
вважається, що адекватною позитивістською теорією про позитивне право є
розроблене ним “чисте вчення про право”. Для більшості неопозитивістів
“природне право”, “Ідея права” і взагалі все, що не є позитивним правом
(законом), — це “мораль”. У звільненні правознавства від такої “моралі”
Г. Кельзен і бачить основне досягнення свого “чистого вчення про право”.
Хоч заради справедливості деякі, не настільки радикальні, неопозитивісти
допускають той чи інший вплив такої моралі на позитивне право.

У своїй “чистій теорії права” Г. Кельзен намагається розглянути
універсальні моменти права (позитивного права), виключивши з нього
випадкові та такі Історичні елементи, як ідеали справедливості або
соціальні умови. Значною мірою він визначає природу права, застосовуючи
розрізнення світу сущого і світу належного. На думку Г. Кельзена,
природа права належить виключно до світу належного. Коли у світі сущого
діє причинний зв’язок, що виходить з принципу: “якщо А, то Б”, у світі
права як належного цей звязок існує за принципом входження . Це значить,
“якщо А, то повинно бути Б”. З цього випливає, коли допущено
несправедливість, то повинна бути дія (санкція) як наслідок цієї
несправедливості. Право на життя означає лише те, що в разі вбивства
людини проти вбивці буде застосовано силу.

“Чиста теорія права” Г. Кельзена є теорією чинного права І не ставить
питань, пов’язаних з його справедливістю чи несправедливістю, не
відносить чинне позитивне право до доброго чи негативного. Будь-який
порядок з точки зору “чистої теорії права” є справедливим.

Г. Кельзен ставить і питання про нормативну (обов’язкову) силу права.
Відповідь на нього він дає згідно ЗІ своєю
неокантіансько-позитивістською методологією. У нього дія правової норми
обумовлюється не фактичним відношенням, а силою іншої, більш високої
норми. Устремління до більш високої норми має межу. Нею є “основна
норма”. Її не може встановити ніякий авторитет, вона може бути лише
“запропонована”, щоб право як складна нормативна система було можливим.
Основна норма передбачає підкорення конституції і, зрозуміло,
законодавцеві. “Кожний повинен діяти так, як приписано автором правового
порядку”— такий девіз Г. Кельзена.

Все ж Г. Кельзен намагається пом’якшити статус права як команди. Звужує
сферу державного свавілля. Для цього він пропонує концепцію
“повноважень”, тобто, право діє не тому, що воно є “силою влади”, а
тому, що має повноваження на примусове застосування сили. На думку Г.
Кельзена, держава відрізняється від зграї розбійників лише тим, що має
повноваження на примусове підкорення.

116-

Отже, правовий характер має не всякий примусовий припис, а лише той, що
походить від владної Інстанції, яка має на це відповідні повноваження.

Неопозитивіст X. Харт — продовжувач Ідей аналітичного правового
позитивізму, намагається посилити процес гуманізації позитивного права.
Він визначає дієвість права через термін “визнання” як Ідею згоди
більшості. Право він пов’язує не з обов’язком чи абсолютною
необхідністю, а з вільним волевиявленням. X. Харт запроваджує таку точку
зору на правову реальність, яка пов’язана насамперед з правилами
“визнання” чи легітимації влади.

X. Харт визначає право як союз первинних правил виконання обов’язків І
вторинних правил визнання, змін і правосуддя. Проте це його твердження
не допомагає встановити різницю між правовим порядком І будь-яким Іншим,
таким, наприклад, як громадський клуб чи релігійний орден, які також
можуть мати первинні й вторинні правила такого роду.

Запровадивши у теорію юридичного позитивізму нове поняття “визнання”, X.
Харт прилучив до своєї теорії психологічний елемент. Цим самим він
підкреслює, що правовий характер має не будь-який примусовий припис, і
не тільки той, який започаткований владною інстанцією, що має
повноваження, а й такий, який забезпечений внутрішньою згодою більшості.

X. Харт виключає мораль зі своїх правил визнання. Це змусило деяких
критиків заявити, що цього не можна робити, бо соціальні й моральні
міркування є важливими факторами утворення права і не дають йому
можливості узаконити зловживання владою.

Теорія “визнання” аналітичної юриспруденції X. Харта значною мірою
зближує юридичний позитивізм з Іншими правовими теоріями, зокрема з
феноменологією. Проте емпіріопсихологічний, а не трансцендентальний
характер терміна “визнання” залишає X. Харта у рамках школи позитивізму.
Його аналітичний позитивізм позначений і певними антропологічними
рисами. Правова людина — це вже не просто абстракція ідентифікації
нормативної системи як правової. Образ людини визначається через аналіз
універсальних принципів її Існування в суспільстві, які мають певні
мінімальні ознаки “природного права”. Тут І

принцип “уразливості людини”, з якого випливає необхідність обмежувати
можливе застосування сили приватними особами; і принцип “примусової
рівності” суб’єктів права:

і принцип “обмеженого альтруїзму”, що вбачає “взаємну терпимість” людей;
зрештою, І принцип “інституту влади”, виправданий обмеженістю ресурсів
задоволення потреб людей’. Перелік певних антропологічних констант у
цілому свідчить про тенденцію, іцо існує в неопозитивізмі, а саме:
прагнення до дедалі більшого врахування суб’єктивності й емпіричних умов
у процесі пізнання права.

Все ж істотною ознакою основного принципу позитивізму є державний
абсолютизм, тобто визнання єдиним джерелом права державну волю. Ця
ознака проходить як через класичний позитивізм, так І через
неопозитивізм. І хоч у процесі історичної еволюції позитивізму, особливо
в XX ст., цей принцип пом’якшується (від “сили” через

повноваження до визнання ), бо тенденція до гуманізації права охоплює і
юридичний позитивізм, все ж державна воля і в концепції “основної норми”
Г. Кельзена, І в “правилі визнання” X. Харта зберігається як очевидний,
вихідний пункт юридичної юриспруденції як науки.

§ 3. Концепції відродженого природної о права XX століття

Як зазначалося у попередньому розділі, юридичний позитивізм вважає право
утворенням держави, залежним від державної влади і підкореним їй.
Позбавляється сенсу проголошення будь-яких вічних і невід’ємних
принципів і прав, тобто заперечується доктрина філософського, або
природного, права. Усе, що не є законом, юридичною нормою, взагалі
позбавлено будь-якої сили.

Такий світогляд зневажає вічні, природні принципи права. Це вчення
значною мірою розчиняє браму всякому свавіллю і деспотизму, від якого
принципово не може відгородити ніяка конституція, ніяка, навіть найбільш
демократична і ліберальна форма державного устрою.

У XX ст. у всій світовій філософії права, як протест проти засилля
позитивізму в філософії та юриспруденції, відроджується природне право.
Кожний з численних напрямів антипозитивістськоЇ правової думки розвиває
своє уявлення про природне право, його витоки і сенс, форми його прояву
І дії, форми й методи його обгрунтування, його завдання і функції, його
принципи і норми, формальні та ціннісно-змістовні властивості, його
онтологічні, гносеологічні та аксіологічні характеристики. Досліджуються
логіка І механізм його співвідношення з позитивним правом та Ін. Пошуки
природного права — це пошуки універсальних понять, їх основною метою є
керівний ідеал, а не конкретний припис, і цей ідеал реалізується в
історії. Тому природне право передбачає постійно змінювані юридичні
норми.

Варто нагадати, що першооснови природно-правової думки були закладені ще
в полІтико-правових вченнях стародавності, розвивались у період
середньовіччя. Відродження. На рубежі XIX і XX ст. в межах
природно-правового мислення особливо посилилися оцінюючі і
пояснювальні підходи до правових явищ. Саме це спричинило початок
справжнього відродження природно-правової думки. Проте найвищого свого
розвитку теорія природного права досягла після закінчення другої
світової війни. Цей бурхливий процес відродження природного права в
європейській філософії права був своєрідною відповіддю на особливе
засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, які, можна впевнено
сказати, капітулювали перед попередньою тоталітарною владою, що
виховувала абсолютну готовність юристів до сліпої покірності відносно
всіх законодавче оформлених установлень влади. Механізм природного права
запрацював прямо протилежним чином: права людини визначають права влади,
а не навпаки. Стверджувалось визнання існування вищих, незалежних від
держави норм І принципів, що уособлюють розум, справедливість,
об’єктивний порядок цінностей, мудрість Бога. Протягом кількох останніх
десятиліть відбулося свого роду нове народження багатьох теорій, Що
орієнтувалися на концепції природного права. У формуванні свого поняття
права, як і у праворозумінні взагалі, природно-правова думка наголосила
на тому, що “право”

правильне за змістом, а не за юридичною формою, отже не кожний закон,
точніше, не кожне правове юридичне рішення — законодавче чи
суддівсько-адміністративне, будучи формально-коректним, містить у собі
право. Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допускає
можливість свавілля при його встановленні. Право ж є силою, що
протистоїть свавіллю, є явищем, що виникає “природним чином” поряд з
іншими основними атрибутами соціального буття людини, такими, наприклад,
як сім’я або власність. Звідси випливало й інше важливе положення
природо-правової думки, а саме: зміст закону повинен критично
оцінюватися з позицій знання про належне природне право. Тобто
природно-правовий підхід претендує на сутнісний і аксіологічний аналіз,
ставить завдання виявити сутність правових явищ, тобто явищ, які існують
за зовнішніми, формальними властивостями позитивного права, ставить
завдання з’ясувати й оцінити правові явища з позицій знання про належне
право і з точки зору нормативних цінностей, ідеалів.

Отже, основною формою розрізнення права І закону в сучасній філософії
права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними
підходами до правових явищ. Сама специфіка концепцій природного права,
незалежно від відмінностей окремих його шкіл, визначилась загальним для
них методом осмислення, пояснення й оцінки правових явищ або загальним
методологічним встановленням праворозуміння, яке виражене у понятійному
розрізненні та критичному зіставленні права і закону, насамперед з
позицій “природної” справедливості. Сучасні прихильники
природно-правового європейського мислення, майже всі без винятку,
сутність права розкривають як невстановлену, неконвенційну, безумовну,
втілену в “природі” справедливість, як ідеальну, трансцендентальну,
ек-зестенційну тощо Істинність людських відносин. Справедливість як
критерій оцінки закону і сутності права пов’язується з дозаконотворчими
закономірностями, відношеннями і вимогами — позапозитивними принципами і
нормами, виявленням формальної вимоги справедливості в одиничних
відношеннях і ситуаціях, трансцендентальними імперативами людського
розуму, який критично сприймає закон у мінливих соціально-історичних
умовах.

Слід зазначити, що у межах усього природно-правового підходу
вирізняються розуміння природного права як об’єктивно даної цінності
(Жені), як моралі (Жабен), як деонтології (А. ГІ. Дьєнтрев), як такого,
що стосується соціології (Ф. Селзнік), як такого, що засноване на
антропології (М. Мід, М. Едель І А. Едель), як етичної юриспруденції (М.
Коген), як внутрішньої моральності закону (А. Фуллер). Концепцію вічного
та незмінного природного права, яке визначає всі людські норми
поведінки, форми суспільної свідомості, позитивне право, мораль,
розроблено неотомістами — Ж. Дабеном, І. Месснером.

Зрештою, І в марксистській правовій літературі були спроби розглянути
теорію “відродженого” природного права як узагальнюючого поняття, що
вбирало різні течІЇ. Але, по суті, дослідження обмежились аналізом
неото-мІстської доктрини і поглядів, близьких І сумісних з класичним
розумінням природного права як позапозитивного нормативного порядку. На
думку В. Четверніна, у таких тлумаченнях збиральності “відродженого”
природного права аналіз стосується лише частини сучасних
природно-правових концепцій.

Сам В. ЧетвернІн поділяє всі концепції сучасного природного права на дві
групи1. До першої він відносить насамперед теоретичні конструкції
природи речей, а також висунуту феноменологічною школою категорію
“ейдетичного права”. Конструкції природи речей розглядаються як
онтологічний аналог природного права.

Якщо класичне природно-правове мислення орієнтовано на пошук абстрактних
норм у “природному порядку”, то з природою речей пов*язується пошук
конкретних критеріїв справедливості юридичних рішень. Що стосується
“ейдетичного права”, то, по-суті, тут беруться до уваги
трансцендентальні юридичні поняття. Ейдетичне право є тим загальним, що
феноменологія виділяє в різних правових системах як таке, що має своє
обгрунтування в самому собі, приписуючи йому ідеальну сутність права,
яка не залежить від специфіки конкретних явищ, від їх
соціально-історичного контексту.

До другої групи концепцій належать такі, що включають у себе,
по-перше, природне право в екзистенціальному тлумаченні. Останнє
відкидає дійсність абстрактних норм позапозитивного, абсолютного у своїй
значимості права, виступає проти класичної природно-правової доктрини
(“метафізики права”). Та коли постає питання про критерії справедливості
соціальне значимих актів, то протиставлене законові екзестенціалістськи
утлумачене право традиційно все ж позначається терміном “природне”.
По-друге, до цієї групи відноситься і неокантіанське “природне право з
мінливим змістом”, яке передбачає формальне начало справедливості в
позитивному праві та історичне втілення у законі “правильного” змісту.
По-третє, до другої групи належать і концепції, які звернені до нових
напрямів пошуку основ правопорядку і конкретних рішень у “природі
людини”. Якщо класична природно-правова доктрина апелює до метафізичної
сутності людської природи, то для сучасної антропологічної
філософсько-правової думки, їло базується на даних природничих наук,
характерним є поява нових тлумачень “природи людини”. Звідси випливає
інтерпретація природного права як біологічно обумовлених фундаментальних
норм, як підсвідомого звернення людини за критеріями справедливості до
своєї інстинктивної природи.

Докладно зупинитися на класифікації концепції, здійсненої В.
Четверніним, змушує та обставина, що вона найповніше відтворює панораму
сучасного відродженого природного права.

З деяким порушенням порядку наведеної класифікації спочатку розглянемо
одну з важливих концепцій природного права, яка визначилась у контексті
світової філософії права XX ст. — неокантіанське праворозуміння.

Ідея природного права як категоричного імперативу, норми практичного
розуму і проблема критерію для оцінки позитивного права були
центральними ідеями філософії права 1. Канта. На відміну від попередніх
часів, у І. Канта остаточно зникла ідея натуралізму права; природне
право виводилося не з природних прагнень і властивостей людини, а з
самої сутності її духу, з практичного розуму, де розум — не знаряддя для
знаходження принципів, а їх джерело. І. Кант був першим, хто філософськи
обгрунтував самостійність, унікальність і неповторність духовного світу
людини, її моральну автономію.

Для концепцій природного права, що виникли на основі вчення І. Канта про
право, основоположним є принцип даності “істинного” права лише через
суб’єктивне мислення. Вихідний пункт неокантіанства — не право як
соціальна реальність, а апріорні поняття права й ідея права, які потім
додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Р. Штаммлер, Г.
Радбрух та ін.). У руслі кантівських положень про співвідношення
належного і сущого, формального і фактичного неокантіанці доводять, що
закономірність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми.
При цьому під закономірностями та метою суспільного життя і суспільного
розвитку маються на увазі апріорні ідеї розуму, а також апріорні ідеї
права і правові належності.

З цих позицій у неокантіанстві критикувалося марксистське вчення про
визначальну роль економічних відносин та вторинний (духовно-побутовий)
характер права і стверджувалося, що суспільне життя обумовлено правовим
регулюванням.

Серед філософів права неокантіанського напряму значне місце належить
Рудольфу Штаммлеру (1856— 193&). На неокантіанській основі він розробив
ідею “природного права з мінливим змістом”, яка відіграла велику роль у
розвитку природно-правової думки XX ст. Значення цієї ідеї полягає
насамперед у виключенні природно-правового дуалізму з нормативних
систем. Р. Штаммлер ставив завдання знайти загальнозначимий формальний
метод, з допомогою якого мінливий матеріал історично обумовлених
правових установлень можна було б обробити, впорядкувати і визначити
наявність у ньому “властивості об’єктивно істинного”. На його думку, те,
що можна розглядати як природне право, володіє дійсністю іншого плану,
ніж позитивне право: перше як масштаб, друге як примусова норма. Отже,
“природне право з мінливим змістом” за Р. Штаммлером є, таким чином, не
системою норм, дійсних у відповідній історичній ситуації, а формальним
метафізичним началом, що уособлює справедливість як критерій оцінки і
виправлення права в законі.

Теорія Р. Штаммлера заснована на припущенні, що існують чисто формальні
категорії. Він намагається вивести конкретні правові положення з чисто
формальних принципів. За допомогою поняття права та деяких інших
апріорних категорій соціальна реальність сприймається як організована
цілісність, і в ній виділяється саме право. В розвитку права Р. Штаммлер
вбачає основу становлення всього суспільства.

Р. Штаммлер також вважав, що юридичні науки виникають, встановлюються і
починають діяти незалежно від державної організації. Не можна схвалити
погляди, доводив він, коли право розглядається як соціальне правило, за
яким стоїть сила. Таке ототожнення права і фактичної сили неправильне.
Не кожний соціальний припис влади має юридичний характер, а лише частина
з них.

Р. Штаммлер поділяє право на справедливе і несправедливе. Ідея такого
розмежування полягає в тому, щоб довести, що немає ніяких особливих
правових положень, які б включали в свій умовний зміст безумовний
фактор. Іншими словами, немає правових положень, які б раз і назавжди
були тільки справедливими або виключно несправедливими в кожній
ситуації.

Самому праву за його суттю властиве внутрішнє бажання досягти об’єктивно
справедливої цінності соціального життя, йому внутрішньо властивий рух
до соціального ідеалу. Ідеал суспільства — це суспільство людей, які
вільно бажають.

На думку іншого неокантіанця — Густава Радбруха — право може бути
зрозумілим тільки з апріорної ідеї права, що визначає його цілі.
Водночас ця ідея у своєму внутрішньому змісті має три основні компоненти
ціннісного характеру: справедливість, визначеність цілі та правову
стабільність, вивчення яких і є метою філософії права, на відміну від
теорії права, що виконує практичні завдання із систематизації та
інтерпретації норм чинного права. Тлумачення справедливості здійснюється
під кутом її розуміння як змістовного елементу ідеї права і сутності
поняття права. При цьому йдеться не про матеріальний, а про формальний
принцип справедливості, зміст якого розкривається через принцип
рівності.

Для оновлення права і відродження юридичної науки, підкреслює Г.
Радбрух, необхідно звернутися до ідеї над-законодавчого права. “Юридична
наука, — зауважує він у праці “Оновлення права”, — має змогу згадати про
тисячолітню мудрість стародавнього світу, християнського середньовіччя,
епохи Просвітництва, про те, що є вище право, аніж закон — природне
право, абсолютне право, розумне право, незаконне право, відповідно до
якого не-право залишається неправом, навіть якщо його відлити у форму
закону”‘.

Неокантіанські ідеї поширилися і в Росії. Тут визнаним главою
“відродженого природного права” був Павло Нов-городцев (1866—1924). Він
створив свою оригінальну природно-правову філософію, яку виклав в
основному в праці “Вступ до філософії права”. У П. Новгородцева розумне
начало в особистості є автономним моральним началом. Розум — єдине
джерело ідеї належного, морального закону, який є фактом чистої
свідомості, достовірний сам по собі, незалежний від історичної
необхідності. Моральна ідея як ідеал завжди імперативна
(загальнообов’язкова), існує виключно у свідомості особистості, має
абсолютну цінність. Докладена до сфери соціальних відносин, вона набуває
форми природного права, незмінної ідеальної норми з мінливим змістом. У
цьому разі природне право дістає значення філософського погляду, з
позицій якого розглядається можливість синтезу особистого і суспільного,
співвідношення відносного і абсолютного, розробляються соціальні ідеали.
За П. Новгородцевим, абсолютна основа природного права розкривається у
моральній ідеї особистості, яка виступає ідеалом і ціллю самої себе і з
цієї позиції оцінює політико-правову реальність. Автономна моральна
особистість є основою ідеального суспільного устрою, її
суспільно-правовий ідеал слугує засобом і критерієм в організації
правопорядку і політичних інститутів.

Отже, природно-правова проблема для П. Новгородцева — це насамперед
моральна проблема, суть якої полягає

в тому, щоб встановити моральні витоки, які утворюють ідеальні шляхи
розвитку.

Можна сказати, що філософсько-правові концепції пеокантіанців істотно
сприяли розвиткові правової думки XX ст. Іхіія заслуга полягає
насамперед у тому, що вони відстояли ідею самостійної реальності права в
полеміці як з позитивізмом, так і соціологізмом.

Істотний внесок у розвиток природно-правової думки XX ст. зробила
філософія права неогегедьянства. Цей напрям, головним чином, виходив із
визначення ідеї права як свободи. Г. Гегель писав: “філософічна наука
про право має своїм предметом ідею права — поняття права та його
втілення… Ідея права є свободою… Право є наявним буттям свободної
волі… Система права є царством реалізованої свободи”‘. Так,
західноєвропейський філософ М. Мюллер зробив спробу розглянути всю
історію права і суспільства в цілому як “історію свободи”, спираючись у
пізнавально-методологічному плані на еклектичне об’єднання об’єктивного
ідеалізму та екзистенціалізму: розвиток права — це результат історичного
саморозвитку свободи, що виявляється у процесі усвідомлення людиною
своєї сутності. Сучасні послідовники Г. Гегеля, як і він сам,
намагаються довести, як уявлення, що розвиваються у свідомості людей,
формують історію, суспільство, право. Обумовлене ж історичним
саморозвитком свободи право прагне формувати вільне спільне людське
існування, законодавство і суспільний лад у цілому.

Деякі неогегельянці, насамперед Е. Шпрангер, вдаються до інтерпретацій
філософії духу в спробах пояснити історичний розвиток права. За Е.
Шпрангером, природне право — це образ справедливого права, що міститься
у правосвідомості й виник у результаті діалектичного розвитку духу.

Неогегельянство тлумачить ідею права в дусі панлогізму і стверджує, що
коли немає розумного права, то є правовий розум, який повинен бути
втілений у позитивному праві. Неогегельянську теорію права розробляли Т.
Герінг, Ю. Біндер, ф. Блашке, Г. Геллер, Л. Ціглер, І. Пденге та ін.

Досить плідно й ретельно опрацювали правові ідеї Г. Гегеля італійські
неогегельянці Б. Кроче і ф. Джентіле. Свою концепцію Б. Кроче назвав
“релігією свободи”. За його твердженням, свобода — найвищий закон
людської історії і буття. Але якщо у Г. Гегеля йдеться про розумні форми
об’єктивізації свободи в ході історичного процесу, то Б. Кроче
акцентував увагу на принциповій неможливості визначити характер свободи.

Ідею необумовленості свободи ніякими фактичними умовами Б. Кроче
використав для обгрунтування формальної, юридичної свободи і
неможливості фактичної свободи. На думку Б. Кроче, лише “меншість, яка
править” (“політичний клас”), знає, чого вона хоче.

Захищаючи формальні, юридичні права особистості, Б. Кроче вважав, що
свобода без суб’єкта — це пусте слово і абстракція, якщо не визнається
свобода особистості.

Таку саму спрямованість мало положення про те, що не держава вище
моралі, а, навпаки, мораль підноситься над державою.

У цьому плані показовим є і твердження Ф. Джентіле, згідно з яким у
юридичному досвіді поєднані логічна форма, економічний інтерес та етичні
ціннісні позиції, вони змішуються одне з одним настільки, що неможливо
замислитись над питанням про взаємозв’язок між тим, що є, ;

тим, що має бути’.

У цілому в концепції права Ф. Джентіле провідне місце належить
ірраціоналізму і містицизму, критиці розуму в позицій волюнтаристського
“актуалізму”, “чистого акту”, співзвучному фашистському “активізму”. Він
стверджував, що істинний індивід має універсальні характеристики і за
вершує Бога в своїй сутності. Свою інтерпретацію духу яі. “чистого акту”
Ф. Джентіле використав для атаки на іден правопорядку і режиму
законності, для виправдання фашистського “активізму” і беззаконня.

Ідею Г. Гегеля про державу як моральну цінність Ф. Джентіле використав
для прямого виправдання фа шистської держави як вищої моральності та
свободи. Самі-‘ до цього звелось його звернення до поняття держави

Джеїііішле Ф. О роли фіілософии прайсі в изучеііии юристі •алии ‘ Гос-во
й право.

•нині

в Италии ‘ Гос-во й право. —

Г. Гегеля, коли він виступав на 2-му конгресі неогегельян-ців у Берліні
в 1931 р. Після другої світової війни неоге-гельянство (в першу чергу
німецьке й італійське), що орієнтувалося на виправдання фашистського і
нацистського режимів, у цілому зійшло з історичної арени. Післявоєнне
гегельянство, що подекуди мало місце, ставило своїм завданням очищення
творчої спадщини Г. Гегеля.

Ідеї філософії права Г. Гегеля наприкінці XIX — на початку XX ст.
поширилися і в Російській імперії. Тут були спроби пристосувати буття
ідей до умов емпіричної дійсності. Разом з тим, досліджуючи історичний
процес розвитку права в кожній із його стадій, російські послідовники Г.
Гегеля розглядали один із моментів реалізації розумної ідеї права, яка
лежала в основі їхніх теоретичних суджень.

Постійно орієнтувався на основні філософсько-методологічні положення Г.
Гегеля, зокрема, Борис Чичерін (1828—1904). Виходячи з розуміння свободи
людської особистості як основного принципу суспільного розвитку, завдяки
якому людина тільки і може реалізувати свої устремління до абсолютного,
Чичерін вважав, що умови для цього принципу створює лише послідовна
ліберальна програма. Стосовно Росії вона вимагає свободи від
кріпосницького стану, свободи совісті, суспільної думки,
книгодрукування, викладання, публічності та гласності всіх дій уряду,
судочинства. Ідеалом державного устрою він вважав конституційну
монархію. Разом з тим Чичерін наполягав, щоб межі свободи кожного були
чітко визначені, а також охоронялись законом. У виконанні цього —
основне завдання права.

Багато ідей, розроблених сучасними філософами природно-правової доктрини
Європи, знайшли підтримку і збагатились новими положеннями у Сполучених
Штатах Америки. Простежимо специфіку природно-правової думки в
англо-американській філософії права.

Сучасне природне право в англо-американській філософії права
представлене в основному іменами Л.-Л. Фул-лера, Дж. М. фінніса, Р.
Дворкіна, Д. Роулса.

Л.-Л. Фуллер (1902—197&) насамперед орієнтується на концептуальне
поєднання права і моралі. Право, на думку Л. Фуллера, заснов; на
співпраці й чітко виражає загальнозначимі цілі. Тому воно є одним із
видів цільової діяльності. У ньому факти і цінності поєднуються. Право
містить внутрішнє моральне ядро, що випливає із самої природи правової
системи. Для Л. Фуллера природне право — внутрішнє моральне ядро закону.

Л. Фуллер деталізує принципи внутрішньої моралі права. Таких принципів є
вісім: 1) всезагальність, 2) відкритість (доступність законів для тих,
кого вони стосуються), 3) передбачуваність юридичної дії, 4) ясність:
зрозумілість закону, 5) відсутність суперечностей, 6) відсутність вимог,
яких не можна виконати, 7) постійність у часі (відсутність частих змін)
і, нарешті, 8) відповідність між офіційними діями і проголошеним
правилом. На думку іншого дослідника права Дж. Фінніса, вже практичний
розум є достатнім для усвідомлення індивідом того, що вільне і соціальне
відповідальне додержання юридичних норм є умовою загального й особистого
блага. Це саме і передбачає, що для справжнього законодавства індивід є
цінністю лише як особистість, яка володіє якостями людської гідності та
позитивною відповідальністю.

Значною мірою ці якості в англо-американській філософії права пов’язані
з ідеєю лібералізму. Заслуга повернення ліберальних ідей у
філософсько-правовий дискурс належіть Джону Роулсу, який у 1971 р.
надрукував працю “Теорія справедливості”. Лібералізм Дж. Роулса обрав
форму концепції справедливості. Тому в основу його концепції закладена
ідея, яка зводиться до того, що індивідуальні права і свободи утворюють
невід’ємну частину справедливої структури суспільства, і справедливість
у свою чергу неможлива без визнання автономії людської особистості й
надання кожній людині права реалізувати свою свободу — за умови визнання
прав і свобод інших людей. Таке обгрунтування індивідуальних прав і
свобод, на думку Роулса, не передбачає ніякого пріоритету поняття блага.
Принципи справедливості, які не спираються на загальну концепцію блага,
лише задають структуру основних прав і свобод, у межах якої окремі
індивіди — кожний зі своїми цілями, інтересами і переконаннями —
дістають можливість втілювати у життя свої уявлення про благо.

Звідси випливає луже важливий висновок про роль держави. Як вважають Дж.
Роулс та його прибічники, держава покликана підтримувати справедливу
структуру суспільства, а не нав’язувати своїм громадянам той чи інший
спосіб життя чи певну систему цінностей.

Для обгрунтування своєї концепції лібералізму Дж. Роудс вважає за
необхідне повернутися до теорії суспільного договору. Але на противагу
класичним версіям цієї теорії він переглядає поняття суспільного
договору:

для нього це не угода про підкорення суспільству чи урядові, реально
укладена нашими попередниками чи нами самими, а певна ідеальна
гіпотетична ситуація, в яку немов би включають себе люди, що обирають
принцип справедливого соціального устрою. Ключовими для розуміння
суспільного договору, як вважає Дж. Роулс, є дві ідеї. Йдеться про
“вихідну позицію” і “покрови незвіданого”. Вихідна позиція, згідно з
розумінням Дж. Роулса, моделює ситуацію вибору, яка забезпечує свободу і
рівність для кожного з її учасників. Певною мірою вихідну позицію можна
зрозуміти як гіпотетичний процес укладання “угоди” між громадянами,
членами суспільства, в якому кожна людина, діючи раціонально і
добиваючись власного інтересу, прагне до найбільш вигідного для себе
інтересу. Якби у цій ситуації люди точно знали, як саме розподілені між
ними такі “випадкові з моральної точки зору” атрибути, як соціальне
становище і природні таланти, то досягнута угода відображала б
нерівність, що склалася, і виявилася б вигіднішою для тих, на чию долю
вже випав успіх. А справедливість же вимагає, щоб угоду було укладено на
приватних умовах. Бажано щоб кожний, хто у вихідній позиції обирає
принципи справедливого соціального устрою, потрапив немов би за “покрови
незвіданого” стосовно самого себе і суспільства, в якому він живе. За
цим стоїть те просте міркування, що людина, яка точно не знає, яке місце
вона посідає в суспільстві, прагнутиме обрати принципи, здатні
забезпечити справедливі й гідні умови для кожного, а тому і для неї
самої. “Покрови незвіданого”, на думку Дж. Роудса, мають бути накинуті й
на уявлення людей про благо. Для того, щоб вибір був справедливий, люди
повинні не добиватися угод, які були б найбільш вигідними з точки зору
їх власного уявлення про благо, .і прагнути захищати свою свободу,
“висловлювати, пере

– 130

глядати та раціонально додержуватися цих уявлень про

благо.

Основний зміст теорії справедливості Дж. Роулса і полягає в
обгрунтуванні того, що люди у вихідній позиції оберуть два принципи
справедливості. Згідно з першим принципом (принцип рівних свобод) кожна
людина має рівне право на максимально широку систему рівних основних
свобод, узгоджену з аналогічною системою свобод для всіх. Другий принцип
справедливості формується так:

1) соціальні й економічні нерівності мають бути врегульовані таким
чином, щоб забезпечити найбільшу вигоду для тих, хто менше досягає
успіху (принцип диференціації) і

2) щоб пов’язані з ними посади в суспільстві були відкритими для всіх за
умови чесного додержання рівності можливостей (принцип рівних
можливостей).

Теорія Дж. Роулса є варіантом дистрибутивної теорії справедливості:
справедливість розглядається лише в контексті розподілу “первинних
благ”, які Дж. Роулс визначає як клас речей, необхідних для реалізації
будь-якого життєвого плану, в складі якого основні права і свободи,
прибуток, благополуччя і можливість самореалізації людини. Проте питання
справедливості виникають і в іншому контексті, наприклад, коли треба
нагородити людину за здійснене нею, визначити міру винагороди чи
покарання. Якщо справедливість у першому, дистрибутивному значенні
пов’язана з поняттям права (права на певну частку при розподілі), то в
другому— з поняттям заслуги.

Захисту й оновленню ліберальних ідей, але в іншому, ніж у Дж. Роулса,
плані, присвячена діяльність і Рональда Дворкіна. Він насамперед
наголошує на можливості й необхідності дати змістовне етичне
обгрунтування права. Орієнтуючись на І. Канта, Р. Дворкін підкреслює
особливе значення деонтологічного обгрунтування, тобто такого, Що
спирається на концепцію обов’язку і належного. При цьому, як підкреслює
Р. Дворкін, моральне обгрунтування права значно полегшується тим, що
позитивне право вбирає в себе і моральний зміст. Це твердження також
перегукується з ідеєю Канта про “взаємодоповненість моралі та права”.
Стосовно філософії права й етики Р. Дворкін розрізняє “правила” і
“принципи”. Правила — це конкретні норми, а принципи вбирають у себе
всезагальні, які ще

треба обгрунтувати, — гідність людини, справедливість і рівність. І
правила, і принципи, як визначає Р. Дворкін, пов’язані з цілями, але
по-різному. Правила завжди включають релятивізуючий компонент “якщо” і
мають варіації відповідно умов їх застосування; конфлікт між правилами
означає виключення чи відміну одного з конкуруючих правил. У разі
конфлікту принципів один із них висувається на передній план, проте й
інші не втрачають свого значення. За Р. Дворкіним, позитивне право
утворює єдність правил і принципів, їх цілісне обгрунтування
забезпечується завдяки дискурсивному обговоренню права. В ньому беруть
участь і громадяни держави, і особи, безпосередньо зайняті виконанням чи
тлумаченням закону.

¦

@

?

‚6

¦

¦

i

–

?

?

V

Z

Z

5Z

H 4

???4

?(?ення. За такого підходу індивідуальним суб’єктам права і закону
надаються досить широкі можливості у справі збереження безперервності
правового простору і навіть поєднання правової практики і теорії.

Р. Дворкін наполягає також на тому, що фігура судді (чи іншого тлумача і
виконавця закону) повинна бути для філософії права центральною
(презумпція “судді-Геркулеса”). Хоч цю позицію критикує ряд філософів
права за надмірність ідеалізації фігури судді.

У цілому представники англо-американської філософії права посилюють
спроби розвитку гуманістичної природи права, його концептуального
поєднання з мораллю.

§ 4. Сучасні концепції природного права інтерсуб’єктивного напрямку

Характерні для класичної філософії права протиставлення суб’єкта й
об’єкта, свідомості і буття і, як наслідок. протиставлення об’єктивних
умов та ідеї права у процесі законодавства, протиставлення позицій
об’єктивізму і суб’єктивізму намагаються подолати некласичні концепції
права, що виходять з позиції інтерсуб’єктивності.

Серед сучасних концепцій обгрунтування права, які базуються на парадигмі
інтерсуб’єктивності, виділяють онтологічні й комунікативні доктрини.
Перші представлені правовим екзистенціалізмом чи екзистенціальною
феноменологією і правовою герменевтикою, другі — комунікативною
філософією.

Розглянемо насамперед феноменологічні концепції права. Ці теорії
базуються на трьох головних підходах:

1) підхід, заснований на концепції “природи речей” (Г. Ко-їнг, Г.
Радбрух, В. Майгофер та ін.); 2) підхід, заснований на німецькій
філософії цінностей (М. Шелер, М. Гартман), 3) підхід, заснований на
ейдосах (правових ейдосах) і представлений Е. Гуссерлем і П. Амселеком.

Так, Г. Коїнг, виходячи з концепції існування ідеальних абсолютних
цінностей соціальної етики, бачив у них масштаб упорядкування прав, які
випливають з людської природи чи природи речей. Природне право
розглядається тут на двох рівнях: як абсолютне, що осягається у
результаті апріорного ціннісного пізнання, і як втілене у не пізнаній до
кінця ідеї права, а також як принципи справедливості, обумовлені певною
історичною ситуацією і отримані на базі “емпіричних даних”. Основою ж
закону служить “культурне право” як синтез природного права першого і
другого рівнів, тобто поєднання апріорно абсолютних (ціннісних) та
емпірично відносних принципів.

У Г. Радбруха природа речей тлумачиться як юридичне мислима форма, її
зміст визначають не самі “речі” як “матеріал”, що формує “право”, а їх
“природа” чи сутність, яка суб’єктивно фіксується законодавцем чи
суддею. Аналогічно тому як зміст формального природного права
наповнюється “культурними цінностями”, суб’єкт наповнює змістом мислиму
форму природи речей як ідеальні типи інститутів і правовідносин.

Для Г. Радбруха природа речей є насамперед рушійною силою трансформації
юридичних інститутів у відповідь на динаміку соціальної дійсності. Тому
право — результат та інструмент змін соціальної дійсності, до яких воно
досить чутливе. Логічна конструкція поняття “природа речей” є способом
витягування норм і громадських інститутів із сутності життєвих відносин.
Вона переводить реальність

феноменів у світ правових інститутів» які володіють іманентною цінністю
(інститути власності, угоди, обов’язки).

Концепцію, засновану на базі застосування в сфері правовідносин
Ієрархічної системи цінностей М. Шелера і М. Гартмана, розробляв X.
Хубман. За X. Хубманом, існують об’єктивні, абсолютно значимі правові
цінності, які в конкретній ситуації “вилучаються з буття в собі”
правовим відчуттям і, володіючи якістю належного, набувають образу
природного права для конкретних правовідносин. Реально об’єктивовані
правові цінності, “вилучені” з буття у собі, не можуть служити
нормативними моделями правовідносин, а їх співвідношення одне з другим
дійсне лише в індивідуально визначеній ситуації. Хоч прояв об’єктивних
правових цінностей в особливому визначається історичною культурою, однак
в одних і тих самих культурно-Історичних умовах природне право — це
предикат одиничної ситуації з ЇЇ неповторним співвідношенням цінностей.

У Е. Гуссерля центральним поняттям права є правовий ейдос. Це поняття
розкриває апріорні структури, які суб’єкт, що пізнає, відкриває у своїй
свідомості шляхом “поглиблення сутностей” норм, Інститутів тощо. Можна
сказати, що цс є тим загальним, що виділяється у різних правових
системах як їх обгрунтування і не залежить від специфіки конкретних
явищ, від їхнього соціально-історичного контексту.

Теорію правових ейдосів розробляє і французький мислитель П. Амселек.
Він нагадує, що для того, щоб підійти до права як такого І побачити його
в об’єктивній чистоті, необхідно здійснити методологічну редукцію як у
філософському, так і в ейдостичному плані.

Амселек вважає, що існують три серії нередуційованих елементів у типовій
структурі об’єктивного права: 1) родові ейдостичнІ елементи, завдяки
яким право постає як система норм і, як наслідок, належить до
ейдостичного роду нормативного, 2) особливі ейдостичнІ елементи, завдяки
яким норми, що утворюють право, є етичними нормами, що володіють
функцією наказу, І 3) конкретні ейдостичнІ елементи, завдяки яким ці
накази, які утворюють право, стають частиною функції суспільного
управління людською поведінкою. Ці три елементи утворюють ейдос права.

Одним із характерних прикладів феноменологічного підходу до права є
концепція Симони Гойард-Фабр, викладена у праці “Нарис феноменологічної
критики права” (Париж, 1970). Цей підхід базується на уявленні про право
не просто як про соціальне явище і не просто як про ансамбль ідей. Для
С. Гойард-Фабр право — це те, що оточує нас, є модальністю людського
життя. Тому, проголошуючи дослідження права не іззовні, а з середини, С.
Гойард-Фабр намагалася простежити глибинне джерело права. Для здійснення
цієї мети застосовується філософська редукція, тобто через відсторонення
від усіх попередніх теорій права, коли готується грунт для чистого опису
світу права. Наступний крок — критична редукція для відшукання принципів
і основ права. Тут здійснюється рефлексивне осягнення світу права і його
внутрішнього джерела у свідомості.

Зупинимося також на екзистенціальному напрямі у природно-правовому
мисленні.

У XX ст. помітно посилився інтерес до використання екзистенціалізму в
філософії права, зокрема до розуміння природного права.

Специфіка екзистенцІалІстських природно-правових поглядів полягає,
по-перше, в запереченні класичних уявлень про природне право.
Екзистенціалістський пошук “справжнього права” передбачає поняття права
як правовідносин. Проголошується конкретність, антинорматив-ність,
безперервний розвиток “справжнього” права як Індивідуальних правових
рішень, що перманентно виникають у соціальному житті. При цьому
відхиляється принципова різниця між “Істинним рішенням законодавця і
звичайного громадянина”, бо цінність першого не в тому, що воно
встановлює “мертві” абстрактні норми, а в тому, що воно прийнято під
сприянням структур буття свідомості, через що норми згодом “оживають” у
суддівсько-алміністратив-них рішеннях, у правовідносинах.

По-друге, екзистенціалістське природне право відрізняється і від
нсокантіанського “природного права з мінливим змістом”. Неокантіанці
вважають природним правом ідею, формальний принцип, а не конкретні
змістовні ви-

– 13л –

значення справедливості. Навпаки, екзистенціалісти оголошують всі
загальні принципи фікцією і пов’язують поняття справжнього права саме з
конкретними змістовними визначеннями. Тому характерним для
екзистенціалізму є пошук правового рішення в конкретній ситуації, у
конкретній справі — це не тлумачення норми, не витяг з неї ідеалу, а
насамперед пошук рішення у змісті самої справи, в життєвій ситуації’.

Дослідники екзистенціальних природно-правових поглядів відмічають певну
суперечність між психологізмом філософського екзистенціоналізму і
природно-правовим типом праворозуміння. Твердження М. Хайдеггера про
первинність емоційно-практично-діяльного ставлення людини до світу
скоріш ближче до біхевіоризму у праві. Подолати цей психологізм
намагалися представники екзистенціальної філософії права, але за рахунок
відступу від ортодоксального екзистенціалізму в бік неокантіанства і
неогегельянства. Так, М. Мюллер еклектично поєднав уявлення К. Ясперса
про екзистенціальну свободу з гегельянським тлумаченням історії права як
прогресу свободи. Відповідно з “філософією існування” К. Ясперса М.
Мюллер

ототожнював існування їекзистенцію, внутрішній і непізнаванний рівень
буття людини І духу) і свободу: екзистенція — це вільна самореалізація
людини, яка усвідомлює свого сутність — свободу. Тоді як свобода
немислима поза соціальними комунікаціями, екзистенція передбачає зовсім
не відокремленість, а соціальне спілкування. Іншими словами, справжнє
спілкування у Мюллера випливає із екзистенції, тому порядок такого
спілкування утверджений у самій екзистенції, що передбачає початкове
буття-у-світі. Реалізація буття-у-світі у вільних рішеннях і є виявом
природного права.

Мюллер виділяє три основні моменти розуміння природного права: по-перше,
надання позитивному праву (нормі, закону) вільного рішення, завдяки
якому “мертва” норма “оживає” у разі збігу зі змістом рішення; по-друге,
обумовленість “істинності” рішення “Існуванням” (первинно-правовими
структурами буття-у-свідомості); по-третє,

підхід до історичного буття права як до одноразового рішення в
неповторній індивідуальній ситуації’.

З приводу істинності прийнятого рішення розмірковує і Е. Фехнер. На його
думку, прийняття Істинності рішення означає “витяг буття з його
скритності”. При цьому щоразу відбувається становлення нового змісту
природного

права: чи існує в скритності буття вже готове природне право — це
питання має залишитися невирішеним. Істинність же прийнятого рішення
виявляється під час наступного його здійснення у сфері “емпіричного”
буття. Звідси — ризик прийняття неправильного рішення. Але лише таким
шляхом можна “наткнутися” на “природне право зі змістом, що стає”. За
своїм походженням воно суб’єктивне, але об’єктивне за своїми цілями.

Еволюція екзистенціального тлумачення природногсі права простежується у
філософії права В. Майгофера. У його працях помітна тенденція до пошуку
загальнозна-чимих масштабів права. Спочатку він намагався пов’язати
Ірраціональний суб’єктивізм індивідуального буття зі сферою буття
соціального, запровадивши нову категорію “буття-в-якості”. Останнє
становить основу справжнього рішення, бо несе у собі елементи
екзистенціального “само-буття” в емпіричному “спІвбутті” у соціальному
світі. Вони є опосередкуючим ланцюгом між екзистенцією і сферою
реалізації права. При цьому типова роль людини в соціальному житті
визначається не зовнішніми умовами, а внутрішніми уподибаннями суб’єкта.
Тут В. Майгофер здійснює вирішальний крок від ортодоксального
екзистенціалізму до неокантіанства, а саме: правове рішення як Істинне
кінець-кінцем визначається буттям-у-свідомості, але безпосередньо воно
виводиться суб’єктом зі свого буття-в-якості, суб’єктом, який усвідомлює
свою типову роль у конкретній ситуації внаслідок своєї розумності.
Розумність суб’єктивного рішення — це вже не проекція дореф-лективних
структур буття-у-праві. Критерієм правильності ДІЙ людини в
бутті-в-якості В. Майгофер називає “конкретне природне право” чи природу
речей, тобто виведення з розуму максими поведінки в конкретній ситуації
в ти-

новій ролі. У такій максимі, по-сутІ, — не що Інше, як конкретні вимоги
на основі категоричного імперативу.

Проте такого роду суб’єктивістське обгрунтування природного права не
зовсім задовольняло самого В. Май-гофера. У праці “Природне право як
право екзистенції” (1963) він вже протиставляє розумність
екзистенціальне породженого рішення і реалізацію цього рішення в
емпіричному бутті: структура світу антагоністична, благо одного
закономірно обертається злом для іншого. Тому проблема природного права
— це не стільки питання раціональності походження істинного права,
скільки питання про створення у світі розумного порядку мІжособових
відносин.

З-поміж інших помітних напрямів філософії права XX ст. виділяються також
герменевтичний і комунікативний.

Герменевтичний напрям розглядає право як текст, що нерозривно пов’язаний
Із суб’єктом, його свідомістю. Виходячи з твердження герменевтиків про
конструкцію змісту, який міститься у тексті або в знаковій системі, сам
текст і закон або норму як приклад конкретних тексті» можна
характеризувати як дво- чи багатозначний феномен, бо текстові від
моменту створення притаманна неоднорідність, що розуміється як символ.

Сучасна юридична герменевтика — це застосування у сфері права ідей В.
Дільтея, але насамперед екзистенціально-феноменологічної герменевтики М.
Хайдегге-ра, Г.-Г. Гадамера і П. Рікера. її принципова відмінність від
позитивістського підходу до тлумачення тексту полягає в тому» що
позитивіст намагається встановити, що хотів сказати в тексті
законодавець, а герменевтика встановлює смисл тексту, незалежний від
його автора, законодавця. Не людина говорить мовою, а мова (за М.
Хайдеггером, саме буття) — через людину. Мова має самостійне буття щодо
індивіда.

Як зазначає В. Четверній1, відомі такі засоби тлумачення, як граматичне,
логічне (в останньому застосовується поняття “смисл чи дух закону”).
Представники герменев-

Див.: Четверний В. А. Указ. соч. — С. 109. – 138

тичної юриспруденції виділяють ім’я А. Кауфмана, який вважає, що
герменевтичний метод дає розуміння “справжнього” права, бо основу його
герменевтичного знаходження становить дещо “онтологічне” (свобода як
природний стан людини). Його неможливо вилучити безпосередньо з
абстрактної юридичної норми і ним суддя не може “розпоряджатися на свій
розсуд”. Воно — це “річ-право”. Воно не дещо “речово-субстанційне”, а
сама людина як “персона” (правова особистість). Людина існує як
“персональні” відносини, а право — це те, що належить їй у відносинах як
“персоні”. “Персона” — це те, що зумовлює сутність і зміст юридичного
дискурсу (знаходження права шляхом мовлення).

Герменевтичний підхід до філософії права розвиває також французький
філософ П. РІкер. У манері запитування, властивій герменевтиці, він
прагне з’ясувати смисл висловлювання: “Що значить бути суб’єктом
права?”, яке конкретизується висуванням запитань: “Що значить мати
права?” і “Що значить бути підсудним?”, а також підсумовується в
ідентифікаційному питанні: “Хто є суб’єктом права?”.

Виділяючи чотири різновиди суб’єкта (суб’єкт мови. суб’єкт дії, суб’єкт
розповіді, суб’єкт відповідальності), П. Рікер показує, що правова
проблема виникає внаслідок втручання Іншої особи у зв’язку зі збитком,
завданим Іншому. Тим самим розкривається інтерсуб’єктивна природа
первинної “клітини” права як зв’язку двох рівноправних суб’єктів. Однак
суб’єкт права — це не інший як близький, ближній, з яким пов’язана
тільки моральна проблема, а інший, відносини з яким опосередковані
певним інститутом. Таким інститутом є вже природна мова, тому належність
до певного лінгвістичного простору, право говорити своєю мовою є виявом
правової проблеми.

На рівні суб’єкта дії, яка завжди є взаємодією, таким обумовлюючим
інститутом є комунікація як один із способів визнання суб’єктів, що
взаємодіють.

На рівні суб^кта мовлення обумовлюючим Інститутом є історія як такий
порядок визнання, який з’єднує воєдино індивідуальні історії.

Нарешті, на рівні суб’єкта відповідальності ми входимо в сферу власне
юридичного.

Проте суб’єкт права не може бути зрозумілим без запровадження поняття
“юридичний простір”. Цей простір є онтологічною характеристикою правової
реальності, як П. Рікер називає “суспільним простором дискусії”. Він же
є простором відповідальності як способу усвідомлювати свої вчинки і
відповідати за них. При цьому у визначеному просторі представлені і
суб’єкт мови (“доведення наших тверджень”), і суб’єкт дії (“підґрунтя
наших дій”), і суб’єкт розповіді (“сутність нашої мовленої
Ідентичності”).

У дусі екзистенціальної традиції П. Рікер підкреслює, що функція права —
дозволити будь-кому реалізувати свої здібності, а виправдання права в
тому, що завдяки йому реалізуються людські здібності.

На думку П. Рікера, суд є регулюючою формою конфлікту, а правосуддя
виражає власне правовий стан. Смисл же суду полягає в заміні насилля
мовним дискурсом. У цьому і полягає розкриття суті заголовку праці
Рікера: “Торжество мови над насильством”. Зважаючи на те, що західним
юристам у пошуках справжнього права надано великі повноваження щодо
тлумачення юридичних норм, сформульованих законодавцем, підвищується
вагомість філософської герменевтики в усій системі права.

Ще однією і дуже важливою версією інтерсуб’єктивіст-ського підходу до
права є комунікативна теорія обгрунтування справедливості (К.-О. Апель,
Ю. Габермас). Ця теорія також герменевтична, але в той же час вона
відмовляється від побудови онтології права. У ній дається комунікативне
рефлексійне обгрунтування права через “аргументацію у дискурсі”. Норми
права обґрунтовуються практично в реальній комунікації, що має
процедурний характер. Однак цей дискурс повинен співвідноситися з
Ідеальною комунікацією (аналог “природного права”), яка як регулятивна
ідея показує направленість раціонального обгрунтування норм І служить
критерієм для встановлення “істинного консенсусу”. Розробляючи
консенсусно-комунікативну концепцію обгрунтування норм і цінностей,
К.-О. Апель і Ю. Габермас виступають протії вульгарно-онтологічного
виведення їх з “життя”, з “буття”, вважаючи, що рефлексивно-посвідчуючі
трансцедентально-норма-тивні умови аргументації належать
підструктурі людського буття у світі.

– 140-

Ю. Габермас, підтримуючи критику з боку франкфуртської філософської
школи сучасного суспільства і ролі засобів масової інформації у ньому,
створює нове проблемне поле досліджень — сферу міжіндивідуальних
комунікативних відносин. У межах цього поля він вирізняє ряд
найактуальніших проблем сучасності, до яких належить проблема
демократії, прав і свобод людини. Ю. Габермас створив власну
комунікативну модель суспільства, її позитивність виявляється у тому, що
вона дає нове розуміння демократії як демократичного дискурсу. Таке
розуміння демократії дає можливість здійснити аналітичний поділ
політичної влади на владу адміністративну і владу, породжену в процесі
комунікації, яка втілює у собі Ідею народного суверенітету.

Взагалі ж філософія права Ю. Габермаса, яка викладена ним у праці
“Фактичність І значимість” (Франкфурт-на-Майні, 1992), нерозривно
пов’язана з його філософською системою — теорією комунікативної дії. На
його думку, людське співтовариство характеризується лінгвістичною
комунікацією на основі узгодженого сприйняття граматичної структури
певної мови. Там, де є комунікативна компетенція, там встановлюється
“ідеальна мовна ситуація”. Ця Ідеальна мовна ситуація виступає у Ю.
Габермаса як основа його етики дискурсу (мовного спілкування), виходячи
з якої моральні принципи визначаються шляхом багатосторонніх дискусій і
поступового досягнення консенсусу. Ідея ідеальної мовної ситуації
виступає як структурна модель демократичної процедури. Принципом такої
процедури є свобода від панування, тобто від нелегітимної влади. У цій
формулі виражається спосіб відтворення суспільством самого себе з метою
реалізації емансипованих потенцій комунікативної дії.

З точки зору Ю. Габермаса, право виступає умовою можливості соціальної
інтеграції на основі комунікативної взаємодії, тобто можливості
комунікації як суспільної інституції, що володіє зобов’язуючою силою, а
також як можливості влади розуму, втіленого у структурах спілкування
громадян, обміну думками.

Сучасний правовий порядок, пронизаний напругою між позитивністю і
легітимністю права, повинен, на думку Ю. Габермаса, виконувати два
завдання: по-перше, забез-

– 141 –

печити фактичне взаємне визнання громадянами прав один одного, по-друге,
забезпечити можливість легітимації правових норм, де закон здійснюється
^через повагу до закону”. Критерієм легітимності правових норм є їх
відповідність комунікативній раціональності, тобто коли вони
заслуговують вільного визнання з боку кожного члена правового
співтовариства. Лише процедура демократичного законодавства робить
можливим реалізацію цієї ідеї. Тому в правовому суспільстві процес
законодавства посідає центральне місце в механізмі соціальної
інтеграції. В основі справедливої правотворчості, тобто яка утворює
закон, що спрямований на встановлення справедливого суспільства, лежить
етичний дискурс співтовариства. До цього дискурсу Ю. Габермас ставить
такі вимоги: повне духовне розкріпачення громадян, участь кожної
дорослої людини в обговоренні сутності справедливості. У ході дискусій
передбачається виникнення консенсусу, який би відтворював необхідність
кооперації. При цьому соціальна умова солідарності виступає тут не як
матеріальний критерій реалізації справедливості, а як процедурна умова.

Висновки:

1. У XX ст. формується некласична модель правосвідомості як своєрідний
протест проти влади формальних норм, які заважали людині реалізовувати
свою екзистенціальність. У загальному руслі розвитку природничо-наукових
і суспільних наук значно оновлюється юридична наука, вдосконалюється
понятійний апарат, прийоми І методи юридичного аналізу, розширяються
методологічні підходи до права, філософських тлумачень співвідношення
права І закону, оцінок позитивного права тощо.

2. Істотні зміни відбулися в юридичному позитивізмі, який
трансформувався у неопозитивізм. ПІД впливом теорії наказів Дж. Остіна,
“чистої теорії права” Б. Кельзена, аналітичної концепції Г. Харта
сформувались і поширилися нові юридично-позитивістські

– 142-

підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний,
структуралістський тощо).

3. Посилилася тенденція звернення до природного права як частини
соціальної реальності. Розробляються головним чином концепції
“відродженого права”,

й чг тт

природи речей , неогегельянства, неокантіанства, екзистенціалізму,
онтологічної філософії права тощо. У теоріях “природного права”
акцентується на

• > • • й Л/
. *. . і

ціннісно-ідеальніи реальності права і ця реальність є умовою прагнення
людей до справедливості як ідеалу, як гармонійного поєднання всіх
цінностей.

4. Основою існування права виступає інтерсуб’єктив-ність. У руслі цього
напряму зроблено спроби подолати односторонні підходи суб’єктивістських
способів осмислення правової реальності. Тут смисл права не розчиняється
у свідомості суб’єкта чи у зовнішньому соціальному світі, а
розглядається як результат зустрічі (комунікації) двох суб’єктів,
занурених у життєвий світ. У рамках парадигми Інтерсуб’єктив-ності
розвиваються концепції екзистенцІйної феноменології (М. Мюллер, В.
Майгофер та ін.), правової герменевтики (А. Кауфман, П. Рікер та іп.),
комунікативної філософії (К.-О. Апель, Ю. Габермас).

5. Ключовою для філософії права XX ст. залишається концепція
справедливості, яка є досить складною за Ідейно-філософською структурою.
У ній поєднуються ідеї неокантіанства, природничо-правової ідеї минулого
І сучасності, етика цінностей, позитивістські ідеї, Ідеї
екзистенціалізму та ін. Ідея справедливості значною мірою сприяє
формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій
ліберально-демократичного характеру.

Контрольні запитання:

1. На основі яких системоутворюючих ознак можна охарактеризувати різні
сучасні концепції філософії права?

2. У чому полягають розбіжності між позитивізмом і юстнатуралі змом?

3. Які чинники лежать в основі процесу формування неокласичних моделей
правосвідомості в XX ст.?

(43-

4. Чим пояснюється феномен відродження ідей природного права в сучасній
філософсько-правовій думці?

5. У чому полягає сутність концепції “природи речей”? Яке ЇЇ значення
для правосвідомості?

6. Яка головна риса сучасної правової парадигми ін-терсуб’єктивностІ?

7. Які філософсько-правові напрями розвиваються у руслі
інтерсуб’єктивістської парадигми?

8. У чому вбачають сутність права представники феноменологічної
концепції філософії права?

9. Назвіть сутніснІ завдання герменевтичної концепції права.

10. Які вихідні положення комунікативної концепції права? Назвіть
основних її представників.

Розділ 4

Вітчизняна філософсько-правова думка:

традиції, світоглядно-методологічні засади, Ідеї

Ідея права є фундаментальною ціннісною основою сучасної цивілізації.
Однак сучасний світ культурно неоднорідний. Тому закономірно виникає
питання: якою мірою універсальна ідея права може бути застосована в
рамках тієї чи Іншої відокремленої культури? Особливу актуальність це
питання набуває для країн, які здійснюють модернізацію суспільства і
зіштовхнулися з необхідністю реформування своїх правових систем на
засадах прав і свобод людини. До їх числа належить і Україна. Це питання
має не тільки теоретичне, а й величезне практичне значення, оскільки
правова система, яка реформується, повинна, з одного боку, грунтуватися
на універсальних засадах права, а з Іншого боку, має орієнтуватися на
національну культурну традицію, на традицію правосвідомості.

Основного метою розділу є виявлення особливостей українського
національного філософського світогляду й обумовленого ним обгрунтування
права.

§ 1. Філософія права в Україні: виникнення, світоглядно-методологічні
підстави, основні Ідеї

філософсько-правова думка в Україні пройшла у своєму розвитку такі
етапи:

1. Докласичний (IX — XVII ст.);

2. Класичний (XVIII — перша половина XIX ст.);

3. Ліберально-романтичний (друга половина XIX — початок XX ст.);

4. Сучасний етап (з середини 80-х років XX ст.) Зародження
філософсько-правової думки в Україні. Виникнення філософської, у тому
числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до
періоду формування першої держави східних слов’ян — Київської Русі та
грунтується на таких факторах: а) виникнення і поширення писемності; б)
християнізація Київської Русі;

в) формування державності. Саме у цей період виникають перші
філософсько-правові ідеї, що спочатку мали релігій-но-міфологічнии, а
потім (у зв’язку з прийняттям і поширенням християнства) теологічний
характер.

Слід зазначити, що власне філософсько-правові концепції стали
формуватися в епоху Просвітництва (у класичний період). Для першого ж
періоду становлення філософсько-правового знання (IX — XVII ст.)
характерне виникнення окремих ідей, що стали прообразом філософії права.
До них можна віднести:

— ідею рівноцінності й рівноправності народів, сформульовану
митрополитом їларіоном у “Слові про закон і благодать”;

— ідею демократизації церкви і свободи совісті, як майбутню основу
принципу автономії особистості;

— ідею права України на самовизначення і суверенітет, обгрунтовану в
першій “Конституції України” Пилипа Орлика.

філософська освіта в Україні (кінець XVII — Друга половина XVIII ст.)
безпосередньо пов’язана з діяльністю професорів Києво-Могилянської
академії (Феофан Про-копович, Стефан Яворський, Ян Козедьский, Семен
Дес-ницький та ін.). Спираючись на ідеї “природного права” і
“суспільного договору”, що виникли в Європі, філософія Просвітництва
складалася з універсальної обгрунтованої ідеї права. До інших
характерних рис філософсько-правової думки епохи Просвітництва в Україні
можна віднести:

а) зародження класичної національної філософії права:

б) поширення і подальший розвиток в українській філо-софсько-правовій
думці “філософії серця”; в) поява при фесійних філософів, які
розробляють і філософсько-прі. вові питання.

Розглянемо найважливіші з цих характерних рис. “Філософія серця” як
світоглядно-методологічний фундамент національної філософії права.
Методологічну основу класичної національної філософії права становить
“філософія серця” (кардіоцентризм). Цей філософський напрям припускає,
що при аналізі сутності людини, її думок, вчинків треба не обмежуватися
дише свідомими

– 14В-

психічними переживаннями, а бачити їхню найглибшу першооснову — “серце”
як джерело думок і пізнання. Національному характерові українського
народу властиві такі риси, як емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до
волі, визнання цінності миру між людьми і гармонії людини з Богом1. Тому
найбільш адекватною національному характерові є
кардіоцентрично-екзистенціональна релігійна філософія, або “філософія
серця”. З позиції “філософії серця” акцент в обгрунтуванні права
робиться на внутрішній духовній сутності права. Ідея права у рамках
кардіоцент-ризму полягає не у формально-зовнішньому примусі, а в
регулюванні життя з урахуванням внутрішнього світу і волі людини. Право
при цьому розглядається як умова, можливість творчої самореалізації
особистості, її індивідуального розвитку2.

Одним із прихильників кардіоцентризму в українській філософській думці
був Григорій Сковорода (1722—1794) — мандрівний філософ, засновник
класичної філософії в Україні. Г. Сковорода народився на Полтавщині,
навчався у Києво-Могилянській академії, викладав у Харківському
колегіумі. Оригінальна концепція права Г. Сковороди припускає не
раціоналістичне, а релігійно-онтологічне обгрунтування природного права,
що відображає його внутрішню духовну сутність. Вихідні принципи
правового світогляду — ідея моральної автономії особистості й ідея
справедливості — у Г. Сковороди знаходять обгрунтування у його концепції
“спорідненої праці”. “Спорідненість” він розглядав як божий закон, що у
той же час є і законом для природи і людського суспільства. Якщо цей
закон виконується, то у світі встановлюється мир, а в індивідуальному
плані — щастя. Отже, “споріднена праця” — це вираження ступеня
соціальної справедливості, а право, як механізм встановлення закладеної
у “спорідненій праці” справедливості, повинно виходити від людини,
виражати не стільки зовнішню, скільки внутрішню міру його волі.

Див.: Чижкйськни Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Мюнхен,
1983. – С. 19.

1

Див. Максимов С. Й. Украинскнй национальньш характер й іідея права //
Культура у філософії XX століття: Матеріал” IV Харківських міжнар.
Сковород київських ‘иітаиь- — Харків. 1997. — С. 227.

Пізнання “спорідненості”, як пізнання внутрішньої людини, її природи,
виявлення міри волі, здійснюється Г. Сковородою через розуміння
символічної мови Біблії. Кожна людина повинна відкрити у собі самій світ
цінностей і змістів, що містяться у Біблії, що робить її вільною,
оскільки робить її життя осмисленим, таким, що не потребує примусу.
“Спорідненість”, як відповідність своїй ідеї, повинна бути і між
природним правом і правом чинним, тобто “громадянськими законами”, що
мають захищати право людини на її власний моральний шлях, на її
само-реалізацію.

Г. Сковорода визнає державу необхідною формою організації громадського
життя, призначення якої — захист хліборобів і купців від внутрішніх
грабіжників і зовнішніх ворогів. У державі він виділяє силу внутрішню —
це принцип покликання (призначення), природи, і зовнішню силу — дії
правлячої верстви.

З концепції “спорідненості” випливає і критика Г. Сковородою зовнішньої,
формальної рівності, заснованої на загальному непокликанні
(невідповідність покликанню) і універсальній неспорідненості. Формальній
рівності він протиставляв внутрішню “нерівну рівність” як можливість
реалізації своїх здібностей, право на індивідуальність, на щастя. Суть
“нерівної рівності” полягає в тому, що всі люди, з одного боку, рівні
перед Богом, а з іншого — всі різні. Критерієм же вибору людиною
морального життєвого шляху є “спорідненість” (органічна відповідність)
її з певним типом поведінки. Тим самим ідея “спорідненої праці” виступає
у Г. Сковороди як моральна підстава права.

Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзис-тенціадьно-романтичного
світогляду внесли також Микола Гоголь, члени Кирило-Мефодіївського
товариства — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко.
Останні з позиції “філософії серця” обгрунтували українську національну
ідею.

Подальший розвиток кардіоцентризм в Україні дістав у творчості Памфіла
Юркевича (1827—1874), у якого “філософія серця” набуває характеру
загальнофілософської концепції. П. Юркевич народився на Полтавщині,
закінчив Полтавську семінарію і Київську духовну академію, де й
викладав.

148

В обгрунтуванні права П. Юркевич, як і Г. Сковорода, додержувався
позиції інтуїтивізму, гадаючи, що світ, і, насамперед,
індивідуально-особистісний світ, не доступний для розуму. Джерелом
морального і правового законодавства, на думку II. Юркевича, є не розум,
а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. “Глибина серця”
— це первісна основа людської душі, що дає змогу людині відрізнити
справедливе від несправедливого, добре — від дурного. “При всякій
зустрічі протилежних бажань та інтересів, — зазначає П. Юркевич, — вона
повинна звертатися до моральних вимог справедливості, що вкаже їй, де і
коли її бажання незаконні, де і коли вони суперечать благу її ближнього
і благу загальному”‘. Морально зріла людина, на думку П. Юркевича,
керується не тільки досягненнями розуму, а й кориться заповіді любові,
що потребує жертвувати своїми особистими вигодами для блага інших, для
блага загального. У справедливості й любові полягають найміцніші умови
для встановлення миру і братерства між людьми. П. Юркевич виступав проти
обгрунтування права в рамках моральних систем евдемонізму й
утилітаризму, що вважають корисність вчинку критерієм моральності.
Правило морального утилітаризму вимагає визнавати корисним лише те, що
гармонізує діяльність індивіда з загальним благом. Недоліком морального
утилітаризму, на думку П. Юркгвича, є зневаження гідності людської
особистості, яка при досягненні мети дістає не тільки задоволення, а й
набуває досконалості.

Розглядаючи питання про предмет філософії права, П. Юркевич зазначає, що
філософія права “методично досліджує ті постійні й істотні підстави, з
яких відбуваються з необхідністю форми права позитивного”2. Філософія
права стосовно чинного (позитивного) права — це аналітика його засад.
Вона не повинна розглядатися як неухильний закон. Людина може судити про
те, що є право, не тільки на підставі позитивного права, а й на підставі
ідеї права, стнореної внутрішньо.

‘ Юркедич II Л. Мир с йлижними как условие хрисгиаііскиї о общсжи-тия //
филисофскіїе іірошиедения. — М., 19УО. — С. 351.

Юркевич II. Д. Історія філософії права. Нступ // філософська і
соціологічна думка. – 1996. – № 3-4. – С. 58.

-149

Як підставу філософії права П. Юркевич виділяє такі антропологічні
посилки: “1) людина може визначатися не тільки зовнішніми, емпіричними
чинниками, але і усвідомленням ідей: 2) людина має визначені правила,
звичаї, коритися яким справа добра І свята; 3) підкоряючись цим правилам
і звичаям, вона має здатність судження про їх достоїнство”1.

Таким чином, “філософія серця” у класичній українській філософії права
виступає як методологічний фундамент морального обгрунтування права.

Філософсько-правові погляди М. Драгоманова, І, Франка, М. Грушевського.
Ліберальна ідея в Україні. Наступний етап розвитку філософсько-правової
думки в Україні (XIX — початок XX ст.) пов’язаний з поширенням ідей
лібералізму. У цей період посилюються позитивістські погляди на право, І
акцент повертається з питання про обгрунтування права на питання про
його функції. Найбільш яскравими українськими політичними мислителями
цього часу були М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський. У центрі їхніх
інтересів була проблема прав українського народу. Вони були
прихильниками федералізму, який можна розглядати як принцип побудови
громадянського суспільства І визнання цінності особистості та її прав.
Основна 4їІлософсько-правова проблема сформульована в них як
співвідношення прав особистості та прав нації, а також прав держави.

Так, Михайло Драгоманов (1841—189?), розглядаючи питання про
співвідношення особистості й держави, додержувався індивідуалістичної
позиції (примат особистості над державою), був прихильником теорії
природного права. Він вважав, що людина від народження має природні
права, найважливішим з яких є право на життя, на особисту
недоторканність. Головне призначення позитивного права він бачив у
закріпленні прав людини і громадянина.

М. Драгоманов стояв на позиціях космополітизму, що припускав необхідною
умовою пошук всесвітньої правди, загальної для всіх національностей. Не
заперечуючи цін-

Юркеиич П. Д. Історія філософи прав:і. Вступ // Фі. іііологічн;! ‘умкіі.
— 1996. – № 3-4. — С. 58

– 150-

‘фська І си-

ності нації, иін бачив Ті не в “національному дусі і характері”, а в
тому. що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою певної
культурної індивідуальності, формою, що має бути заповнена
Інтернаціональним змістом. Ідеал “бездержавності” робив його байдужним
до питань національно-політичної самостійності України.

У філософсько-правовій творчості Івана Франка (1856—1916) основний
акцент зроблений на співвідношенні: особистість — колектив (вожль —
маса; герой — натовп). У своїх політичних поглядах І. Франко —
соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеалу. Шлях до
соціального устрою майбутнього, за його уявленням, — федерація громад на
основі самоврядування, солідарності інтересів і культурної роботи. З цих
самих позицій він трактує і право, критерієм якого є забезпечення
соціальної справедливості, захист людини праці. У питанні співвідношення
“особистість — нація” І. Франко — прихильник пріоритету нації. Тому
національну самостійність він розглядав як соціально-політичний ідеал,
як повне, нічим не зв’язане і не обмежене життя і розвиток націй.

У творчості Михайла Грушевського (1866—1936) переважає позитивістський
підхід, помітний також вплив поглядів М. Драгоманова, теорії
солідарності Е. Дюркгейма, психологічної концепції Вундта, філософії І.
Канта.

Історію суспільства він трактує як історію розвитку людського духу,
насамперед, національного духу народу. Він відстоював ідеї національної
державності, пріоритету прав людини стосовно права держави, пріоритету
прав нації перед правами особистості, визнання людини як самостійної
цінності, обґрунтовував примат інтересів трудового народу в Україні.

Розвиток філософії права в Україні у рамках ліберального світогляду
здійснювався ліберальними юристами. Суть їхніх поглядів полягала у
висуванні на перший плаї-ідеї абсолютної гідності особистості, її прав І
свобод, \ відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим
вітчизняним професійним професором права, що грунту вався на ліберальних
позиціях, був Костянтин Неволін. V будь-якому законодавстві він
розрізняв дві частини: зако ни природні та закони позитивні. Перші
утворюють іден законодавства, другі служать Ті проявам. Таким чином, вІь

151 –

розрізняв поняття “право” і “закон”. Ідею, аналогічну позиції Неволіна,
висував Петро Редькин. Наприкінці XIX — на початку XX ст. курси теорії
права, філософії права та Історії права в Харківському університеті
читали такі відомі вчені, як К. Ярош, М. Фатєєв і М. Палієнко. З
Київським університетом пов’язаний початок професійної діяльності Л.
Петражицкого, Є. Трубецького, Е. Спекторського — філософів права, які
мали значний вплив на інтелектуальне життя України і Росії.

Б. Кістяківський як методолог права й автор соціо-культурної
філософсько-правової концепції. Значний внесок у розвиток філософії
права в Україні вніс Богдан Кістяківський (1868—1920) — один з видатних
українських теоретиків лібералізму. Він народився у родині при фесора
карного права Київського університету, навчався на
Історико-філологічному факультеті Київського університету, історичному
факультеті Харківського університету, юридичному факультеті Дерптського
університету, з яких був виключений за політичними мотивами. Пізніше
продовжив освіту за кордоном. У Німеччині захистив докторську дисертацію
на тему “Суспільство й індивід”, яка дістала високу оцінку в німецьких
філософських і юридичних колах, але не була визнана достатньою підставою
для здобуття звання магістра права в Петербурзі. Викладав право і
філософію права в Москві та Ярославлі, займався публіцистичною І
видавничою діяльністю. У 1917 р. на основі збірки статей “Соціальні
науки І право” у Харківському університеті захистив дисертацію і здобув
ступінь доктора права. Останні роки життя Б. Кістяківського були
пов’язані з Україною. З 1917 р. він — професор юридичного факультету
Київського університету, з 1919 р. — академік Української Академії наук.

Загальна світоглядна позиція Б. Кістяківського сформувалася під впливом
ідей М. Драгоманова. Свою філософську позицію він визначав як “науковий
ідеалізм”, здатний забезпечити соціальні науки конкретною методологією і
гносеологічними підставами. Оригінальний підхід Б. Кістяківського до
вирішення філософсько-методологічних проблем можна визначити як
соціокультурний. Він припускає, з одного боку, визнання права як
найбільш

152-

значного виразника культури, а з іншого — розгляд культури як
найважливішого способу реального буття права. Тому історично сформований
рівень правосвідомості і правової культури є визначальними факторами
побудови правової держави.

До права Б. Кістяківський підходив і як соціолог, і як прихильник
неокантіанської філософії цінностей. У першому випадку він розглядав
право як соціальне явище, предмет причинності, засіб контролю
суспільства над Індивідом; у другому — як соціальне втілення
надісторнчних цінностей, завдяки яким право посідає центральне місце у
сфері культури. Тому загальна теорія права, як вважав Б. Кістяківський,
повинна грунтуватися на загальній фІло-софІЇ культури.

У питанні про визначення права він займав позицію методологічного
плюралізму. При цьому визнавав цінність різних філософських і
особисто-наукових підходів до визначення права, але вважав їх обмеженими
і відносними.

У розумінні права Б. Кістяківський виділяє чотири підходи:

1) аналітичний, відповідно до позитивістської концепції права;

2) соціологічний, де право — форма соціальних відносин;

3) психологічний, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний, що відповідає аксіологічному поняттю права.

З позиції його синтетичної загальної теорії права слід відкинути кожну з
концепцій як однобічну І неадекватну і водночас визнати їх як
методологічні підходи, що відповідають чотирьом граням права як
сукупності культурних феноменів. Розглядаючи позитивні сторони і
недоліки кожного з підходів, Б. Кістяківський вважав, що плюралізм
тільки підготував грунт для фінального синтезу, тобто розробки
синтетичної теорії права, заснованої на філософії культури.

У теорії правової держави Б. Кістяківського можна виділити три аспекти:
1) методологічні основи вчення про правову державу; 2) теорія прав
людини як ядро концепції правової держави; 3) концепція “правового
соціалізму”, у

– ІлЗ

центрі якої “право на гідне існування”. Для нього “правова держава” —
соціально-політичний Ідеал, що рідко досяжний в емпіричній реальності.
Але у той же час це і реальна історична форма державності, найвища з
практично існуючих. У ній поступово втілюється цей Ідеал. Правовою
держава стає тоді, коли, використовуючи право як інструмент
упорядкування соціального життя, вона сама стає підлеглою праву.

“Природні”, споконвічне властиві людям, права, на думку Б.
КістякІвського, обмежують державну владу, виступають основою і
доповненням пІдзаконної влади і становлять основу фундаментальних
принципів правової держави. Вони мають бути визнані й охоронятися за
допомогою не тільки приватного, а й публічного права. Звідси концепція
про суб’єктивні публічні права, основним

й • • п

з яких є право на гідне існування , що включає право на прожитковий
мінімум І освіту, як основу домагань особистості. Концепція суб’єктивних
публічних прав дала можливість Б. Кістяківському розглядати
соціалістичну державу як цілком сумісну з індивідуальною волею, яка
надає нової, більш розвинено’! форми правовій державі.

Значним внеском Б. КістякІвського у вчення про право була розробка
проблеми російського “правового нігіаіз-му”. Він відштовхувався від того
очевидного соціального факту, що в Росії протягом століть не було
цивілізованого правопорядку. І як наслідок — відсутність у російської
інтелігенції серйозного Інтересу до правових ідей. У той же час, щоб
увійти в культуру народу, Ідеї свободи І прав людини (правові цінності)
мають бути не просто запозичені, а й пережиті. Відсутність поваги до
правопорядку, на думку Б. КістякІвського, призвела до того, що
правосвідомість навіть Інтелігенції вІдповідлє рівневі поліцейської
держави, коли право сприймається не як правове переконання» а як
примусове правило. Він закликає інтелігенцію визнати свою моральну
відповідальність і не виправдовуватися зовнішніми причинами.

Філософсько-правова спадщина Б. КістякІвського має цінність- не тільки
тому, що є першою вітчизняною систематизованою концепцією права, а й
завдяки актуальності ідей, що містяться у ній.

15^ –

§ 2. Основні Ідеї російських філософів права

Історія України нерозривно пов’язана з російською Історією. Крім того,
коли йдеться про сферу духу, то просторові кордони перестають мати
визначальне значення. Тому, говорячи про вітчизняну філософію права, ми
не можемо не зупинитися на поглядах видатних російських філософів, які
вплинули на збагачення світоглядно-методологічного потенціалу
філософсько-правової думки в Україні.

Володимир Соловйов (1853—1900) народився в родині видатного російського
історика Сергія Соловйова. За материнською лінією був нащадком Г.
Сковороди.

Релігійна філософія В. Соловйова заснована на Ідеях всеєдності і
“цільного знання”. Етика і вся практична фІ-дософія В. Соловйова
грунтується на метафізичній концепції людини як потенційно божої істоти,
здатної зрозуміти ідею досконалості й самій здатній до нескінченного
самовдосконалення і наближення до образу Божого. Прогресивний розвиток
моралі, що становить зміст історичного розвитку, полягає в розвитку
божих рис людини, у реалізації ідеї Боголюдства. Останнє у свою чергу
залежить від ступеня зрілості людини, що є результатом тривалого
виховного процесу. Розвиток моральної автономії особистості вимагає
певних умов, однією з яких виступає право як момент “об’єктивної етики”,
що забезпечує зовнішні умови (“безпека для всіх”) для розвитку
“суб’єктивної етики”, внутрішнього вдосконалення людини.

Ідея права дістає у нього моральне обгрунтування. Право, на думку В.
Соловйова, займає проміжне становище між Ідеальним добром і -їлою
дійсністю. Шлях до загального блага лежить через примусову організацію
громадського життя. Без права І держави моральність залишається благим і
неспроможним побажанням, а право без моральності втратило б свою
безумовну підставу і не відрізнялося б від свавілля. “Моральний принцип,
— писав В. Содовйов, — вимагає, щоб люди вільно вдосконалювалися; але
для цього необхідно існування суспільства; але суспільство не може
існувати, якщо всякому бажаючому надається право безперешкодно убивати і
грабувати своїх ближніх; отже, примусовий закон, що дійсно не допускає

15о –

„ілу волю до таких крайніх проявів, що руйнують суспільство, є
необхідною умовою морального вдосконалювання і, як таке, вимагається
самим моральним началом, хоч і не є його прямим вираженням”‘.

У співвідношенні права і моралі він виділяв такі моменти:

1) між правом і моральністю немає суперечності; суперечності можуть
виникати між формальною правомірністю І сутністю права, тобто в самому
праві, а також між зовні моральною дією і сутністю моральності, тобто в
самій моралі;

2) право І мораль взаємно розуміють одне одного, тобто моральність є
безумовна підстава права, без якої останнє — свавілля, право ж є той
необхідний примус, без якого моральна норма стає марнослів’ям;

3) єдність права і моралі становить правду» що міститься у них, чи
справедливість, тому до будь-якого морального відношення може бути
додано правову форму;

4) право є мінімум моральності чи нижчий Ті рівень. Його завдання
полягає не в тому, щоб світ перетворити на Царство Боже, а в тому, щоб
не дати світу перетворитися на пекло;

5) якщо право наказує чи забороняє якісь конкретні» визначені дії, то
моральна норма не є таким твердим розпорядженням;

6) якщо в праві примус обов’язковий, то в сфері моральності він
неможливий,

У такий спосіб право, у розумінні В. Соловйова, це “примусова вимога
реалізації визначеного мінімального добра чи порядку, що не допускає
відомих проявів зла”2. Отже, право, як мінімум моральності, — це такі
моральні вимоги, невиконання яких загрожує безпеці суспільства-Концепція
єдності права і моралі привела В. Соловйова до практичного висновку:
закон, що суперечить моральності, суперечитиме І сутності права, і,
отже, має бути скасований.

і ґ’

Со^овьев В. Оііравдапие до6|і,і, // Соч.: В 2 т. — М.. 1998. — Т- 1

С. 451-452. і)

Саяовьсв В. С. Указ. соч. — С. 450.

“Мінімальним добром” він називав недопущення зовнішніх проявів злої
волі, тобто охорону життя і власності. Але не тільки. Нормальний стан
припускає ще й гідне Існування людини, тому у визначений правом мінімум
добра В. Соловйов включає вимогу забезпечення усім людям зовнішніх умов
для гідного існування й удосконалення. До таких умов він відносить: а)
забезпечення засобів існування (їжу, одяг, житло); б) гідний фізичний
відпочинок; в) можливість користатися дозвіллям для свого духовного
вдосконалення. Сукупність цих умов становить, за В. Соловйовим, формулу
“права на гідне існування”.

Це положення безпосередньо випливає з концепції “потенційної божості
людини”. Вона припускає, що кожна людина потенційно має вроджену
здатність до самовдосконалення» але крайня бідність та інші соціальні
позбавлення можуть стати нездоланними перешкодами до її реалізації. Тому
право це не тільки реалізація свободи особи, а й створення умов для
гідного її Існування.

Сутність права В. Соловйов бачив у рівновазі двох моральних начал:
особистої волі та загального блага. Формула рівноваги особистої волі та
суспільного блага є формулою єдності природного права І позитивного
права.

Природне право, за В. Соловйовим» не є щось попереднє праву позитивному,
як у метафізичних концепціях природного права, і не є моральним
критерієм позитивного права, як у неокантіанських концепціях. Природне
право для В. Соловйова — чистий феномен, Ідея права; позитивне ж — його
об’єктивація. Природне І позитивне право — дві точки зору на один
предмет, де природне право втілює “раціональний зміст права”, а
позитивне — Історичне втілення права. Загальний же зміст права —
здійснення справедливості.

Ідея права В. Соловйова на гідне Існування дістала розвиток у вченні про
право Павла Новгородцева (1866— 1924). Він проводив ідею морального
ідеалізму в філософії права, вважаючи, що основу природного права
становить етика абсолютних цінностей. Додержувався позиції “відродження
природного права” як морального критерію “й ідеалу. На його думку, право
укорінене в глибинах духовного життя. Духовні основи російської
філософії права бачилися йому в таких положеннях: 1) вищий суспільний

ідеал — внутрішня вільна єдність усіх людей; 2) шлях до ідеалу лежить
через вільне внутрішнє відновлення людей:

3) право і держава — лише допоміжні ступені такого розвитку; 4) право і
держава повинні черпати свій дух з вищої заповіді — закону любові; 5)
визнання нерозв^зності соціальних суперечностей у межах земного життя;
6) неможливість абсолютної раціоналізації соціальних відносин (розум і
наука відіграють другорядну роль у суспільстві);

7) визнання кінця Існування людської цивілізації (есхатологічна
позиція).

За оцінкою П. Новгородцева, вся російська думка пронизана прагненням до
вищого, ніж є право і держава, істини, якою є Істина Бога» абсолютна
правда. У цьому виявляється національна своєрідність російської
філософсько-правової ідеї. Пошуки ж правди, характерні для російського
характеру, мають поки не вищу Істину, а лише три омани: есхатодогізм,
анархію І державний абсолютизм.

Право на гідне людське існування уявляється їм не тільки як моральне
право, але вже І як юридичне. Юридичний характер цього права, на думку
П. Новгородцева, полягає в тому, що тут мається на увазі “не позитивний
зміст людського ідеалу, а тільки заперечення тих умов, що зовсім
виключають можливість гідного людського життя”, тобто зовнішніх утиснень
для духу. Це право не суперечить завданню І сутності права, оскільки
здійснюється б Ім’я охорони основних правових цінностей — волі та
гідності особистості. Суб’єктом же права виступає особистість, яка
наділена розумом І вільною волею, у ЇЇ зв*язках із суспільством. Це
положення І становить основний принцип його соціальної філософії.

Великий внесок у реабілітацію і захист права вніс сучасник П.
Новгородцева Лев Петражицький (1867—1931). Світоглядно-методологічні
підстави підходу до права Л. Петражицького сучасні дослідники оцінюють
неоднаково. Підставою для таких суперечливих оцінок служить його
оригінальне трактування феномена права, що сам автор називав
“психологічним”, але яке за своєю суттю є “феноменологічним”. Сутність
права він бачив у психічному переживанні, що міститься у праві, емоції,
що уявлялася як субстанція юридичного. Психічне і юридичне у праві

ІД8 –

співвідносяться як ірраціонально-несвідоме і раціонально-формальне.
Інтуїтивне право несе у собі певний інформаційний код — значеннєву
субстанцію права. Воно є система раніше переданих ціннісних орієнтацій,
типів переживань певної соціальної групи. Право, вважав Л. Петражицький,
— це емоційне переживання й осмислення емоцІй-мотивацІй
імперативно-атрибутнвного (обов’язково-притягального) характеру, де
“імперативність” — переживання свого обов’язку перед Іншими, а
“атрибутивність” — усвідомлення свого права. Мораль же — однобічне
переживання, обмежене імперативним характером. Усвідомлення свого права
становить основу правосвідомості, слабкий розвиток якої є недоліком
російського менталітету. Процес же правоформування, на думку Л.
Петражицького. містить у собі емоційне переживання, осмислення
емоцій-мотивацій І наступну формалізацію (закріплення у законі) цих
станів.

Останній етап формування права — офіційне, догматизоване право, яке у
спробі виразити за допомогою раціонального (формул, категорій)
ірраціональне (переживання) спотворює останнє. Співвідношення
інтуїтивного й офіційного права являє собою варіант трактування
співвідношення природного права (правосвідомості) і позитивного права
(закону). Офіційне право неадекватно виражає Інтуїтивне, що стає
причиною соціальних потрясінь. Середовищем формування правової норми Л.
Петражицький вважав психіку індивіда, тому інтуїтивне право більш гнучко
реагує на запити життя. Соціальні ж Інститути не визначають поведінку
індивідів, а лише створюють умови І ситуації для неї.

Як і всі видатні російські філософи права, Л. Петражицький підтримував
ідею “права на гідне існування”, обґрунтовуючи її з позиції прав чи
природних домагань Індивідів.

Незважаючи на те, що в обгрунтуванні права Л. Петражицький не
звертається до релігійної свідомості, його трактування соціального
ідеалу як “загальної любові” виявляє в його поглядах характерні для
російського правового світогляду риси саме релігійної свідомості.

У першій половині XX ст. у російській (переважно емігрантській)
філософсько-правовій лумці відзначається зміщення акценту в бік
теоретичного захисту ідеї правового порядку як стану більш важливого,
ніж хаос і свавілля. Ця тенденція знайшла своє відображення у тому, що
починається спроба з’єднати “російську Ідею” з “Ідеєю прав людини” не
шляхом зневаги права в Ім’я моралі, а в діалоз;

з кращими досягненнями західної філософської думки. насамперед
феноменологічної.

Специфічне трактування феноменологічного методу ми знаходимо у видатного
російського філософа права, учня П. Новгородцева Миколи Алексєєва
(1880—1964). На його думку, завдання філософії права полягає у подоланні
правового релятивізму, властивого позитивізмові, й у виявленні тих
стійких основ, що роблять право необхідним.

Вирішення проблеми чинників права М. Алексєєв бачив у виявленні правової
ідеї (ейдоса), деякої ідеальної структури, що властиво будь-якій
правовій системі та відрізняє право від інших соціальних регуляторів.
Ідея права не виведена теоретично, вона “схоплюється” в особливому акті
зацікавленості — “визнанні”. Право М. Алексєєв розглядає як багатомірне
явище, що розкривається шляхом феноменологічного опису правової
структури. Ця структура містить такі елементи: 1) суб’єкт права як носій
правового змісту актів визнання; 2) реалізовані правові цінності;

3) основні визначення права чи його модусів — прав та обов’язків.

Суб’єктом права, діяльною особою у праві може бути тільки людина
(дієздатна фізична особа). Людина як суб’єкт права розглядається в
якості онтологічної основи права — носія змісту права, здатного робити
акти визнання.

Система реалізованих у праві цінностей може бути розглянута як
змістовний аспект правової ідеї. Основною правовою цінністю М. Алексєєв
вважає не особистість, ське
бачення правових явищ — це і є розгляд їх під кутом зору природного
права.

Що ж дає природно-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна
цінність цього підходу з позицій природного права полягає в тому, що він
дає можливість виявити базисні основи права. Суть ідеї природного права
полягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми ] вираженим у
законах (позитивним правом), існує природне право — сукупність вимог, у
своїй вихідній основі породжених безпосередньо, без будь-якої людської
участі самим життям суспільства, об’єктивними умовами життєдіяльності
людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права покликані
захищати права людини, що обумовлені особливостями її природи. Це —
право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження,
власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті,
думки, слова та ін. Природно-правові доктрини припускають, що всі ці
права є безумовним надбанням людини, їх дано їй уже самим фактом її
народження й існування як людини.

Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення
ще і тому, що вимоги природного права мають безумовну непохитність,
категоричність, не-підвдадність конкретним ситуаціям (у тому числі
свавіллю окремих осіб), невідворотність спонтанного настання негативних
наслідків при ігноруианні природно-правових вимог.

Таким чином, з огляду на історичний генезис природного права, а також
сучасний рівень наукових розробок у цьому напрямі, під природним правом
можна розуміти сукупність об’єктивних соціальних цінностей і потреб
людського буття (волю, рівність, справедливість тощо), а також
універсальних норм і принципів, що міститься у фундаменті всіх правових
систем світової цивілізації.

У той же час, для того, щоб стати регулюючим фактором, норми і принципи
природного права повинні одержати втілення у нормах позитивного права.

Позитивне прано виступає як інший, необхідний та істотний елемент
правової реальності. Воно являє собою, на думку Владислава Бачиніна,
правові норми, що “оформлені як система законодавства, підтримуваного
силою даної держави в даний історичний період'”.

Більш загальну характеристику позитивного права дає С. Алексєєв:
“Позитивне право — це реальний, існуючий у законах, інших документах,
фактично відчутний (і тому “позитивний”) нормативний регулятор, на
основі якого визначається юридичне дозволена і юридичне недозволена
поведінка і суди, інші державні установи виносять юри-дичію обов’язкові
імперативно-владні рішення”2. В обох випадках позитивне право
розглядається як штучне створення цивілізації, як вияв владної волі
конкретних соціальних суб’єктів, і, в першу чергу, держави.

Позитивне право являє собою інституціональне утворення: воно існує у
вигляді зовнішніх об’єктивованих інститутів, формалізованих юридичних
норм, виражених у законах, інших загальнообов’язкових, нормативних
юридичних документів.

Як і всі феномени цивілізації, воно, з одного боку, несе з собою вантаж
негативних потенцій (можливість підпорядкування права свавіллю державної
волі, вузькокласо-вим, груповим, етнічним інтересам), а з іншого боку —
характеризується визначеними позитивними властивостями.

Головна перевага позитивного права полягає в тому, що воно, як важливий
елемент суспільства в умовах цивілізації, являє собою
нормативно-ціннісний регулятор. Право в такому, найзагальнішому вигляді
покликано регулювати поведінку людей, відносини, що складаються в
суспільстві. Причому цей регулятор, з одного боку, має нормативний
характер, що виражається у тому, що право, яке складається з нормативних
засобів і механізмів регулювання суспільних відносин, призначене для
того, щоб ввести в життя людей начала єдиної впорядкованості,
загаль-новизнання; з іншого — ціннісний характер, адже право, вводячи в
життя нормативні начала, тим самим дає оцінку

життєвим явищам та процесам і тому є основою для того, щоб діяти “за
правом” і визнавати ті чи інші вчинки людей як такі, що зроблені “не за
правом”.

Найважливіше значення належить і такій властивості позитивного права, як
державна забезпеченість, тобто висока гараитованість дій права,
можливість зробити реальним (головним чином за допомогою державної
влади, його примусової сили) порядок прав, що вводиться, і обов’язків.

Зазначені властивості позитивного права дають можливість тією чи іншою
мірою виключити з громадського життя свавілля, гарантувати стабільність,
соціальний мир, виключити хаос з людської поведінки, свавілля стосовно
особистості.

При всій умовності поділу права на природне і позитивне варто визнати,
що суть проблеми, яка стоїть за цим розмежуванням, серйозна і глибока.
Зазначимо основні розходження між ними, як їх уявляє В. Бачинін.

1. Природне право вважається похідним від природного порядку речей,
тобто від ладу світобудови і природи людини, що є невід’ємною частиною
світопорядку. Позитивне ж право — штучне утворення, створене людьми,
відданими інтересам такого штучного формоутворення, як держава. Тому
норми позитивного права можуть не тільки відповідати принципам
природного світового порядку, а й суперечити їм.

2. Через природне право, через його норми і принципи індивідуальна
правосвідомість пов’язує своє існування з універсальними, загальними
першоосновами буття. Через позитивне ж право вона пов’язує своє буття з
конкретною державою та її інститутами.

3. Природне право виникає разом з першими паростками людської
цивілізації і культури. Позитивне ж право виникає значно пізніше,
одночасно з формуванням державності.

4. Природно-правові норми виражені, крім юридичних документів, у
неписаних звичаях і традиціях, вони є у змісті релігійних і етичних
вимог. Позитивно-правові ж норми завжди припускають письмову фіксацію у
вигляді формалізованих нормативних актів юридичного характеру.

5. Відповідно до природно-правових доктрин права людини на життя, волю,
власність, особисту гідність вважаються належними їй споконвічне і
безумовно. Уже самим фактом свого народження людина наділена кожним з
них, і ніхто не має права зазіхати на них. Згідно з позитивно-правовою
логікою свободи і права людина одержує з рук держави, що відміряє їх
тією мірою, у якій вважає за потрібне, і яка може не тільки дати права,
а й відняти їх, якщо вважатиме це необхідним.

6. Природне право не тотожне чинному законодавству. Воно припускає
релігійно-метафізичні й морально-етичні підстави, що надзвичайно
розширюють і поглиблюють його юридичний зміст, пов’язують його з
багатьма цінностями світової культури. Позитивне право ототожнює себе з
чинним законодавством і тому може вважатися атрибутом цивілізації, але
не культури.

7. Норми і принципи природного права мають релігійні й етичні
обгрунтування. Позитивне ж право демонстративно відмовляється від них.
Воно спирається на волю держави і переконано в необхідному й достатньому
характері такоґо обгрунтування.

8. Нормативію-ціннісною межею прагнень для природного права слугує вища
справедливість, що розуміється як універсальний ідеал, який відповідає
корінним підвалинам світопорядку. Для позитивного права такою межею є
інтереси держави та ін.’.

Проблема онтологічної структури права, розгляд її з позиції діалектичної
полярності природного і позитивного права є, по суті, центральною у
правовій філософії, її інтерпретацію варто розглядати через категорії
онтології — “сутність” і “існування”.

Проблема сутності й існування сполучена з питанням про те, як предмет
себе виражає. Сутність є сукупність внутрішньо необхідних сторін і
зв’язків речі. Гегель визначав її як “істину буття”, як відповідність
предмета “своєму поняттю”. Основний же спосіб функціонування,
життєдіяльності предмета є існування. Тому існування є засобом вираження
сутності за даних зовнішніх параметрів предмета. Проблема існування
виступає насамперед як людська проблема, і кожна людина усвідомлено чи
неусвідом-лено вирішує її для себе: як реалізувати себе, виявити свою
родову сутність, як стати істинно необхідною істотою, особистістю. І як
людська проблема вона знаходить своє вираження у праві. Так, ідеї
(сутності) права властиве прагнення до реалізації, об’єктування у формах
правомірної поведінки особистості.

Розгляд структури права з позицій “сутності” та існування” дає ключ до
розв’язання таких основних проблем, як морально-філософське
обгрунтування принципів справедливості та механізм їх реалізації, з
одного боку, і співвідношення права і влади, як момент легітимпості й
обмеження останньої — з іншого. Цей момент виступає у гегелівській
“філософії права” як вихідний пункт саморозвитку поняття права від
абстрактних форм його здійснення до конкретніших форм.

§ 3. Форми буття права: ідея права, закон, правове життя

Аналіз правової реальності дає можливість виділити в ньому такі форми
буття права, що у сукупності виражають динаміку правової реальності:

а) світ ідей: ідея права;

б) світ знакових форм: правові норми і закони;

в) світ взаємодій між соціальними суб’єктами (правове життя).

Це розчленування традиційне й у цілому аналогічно (хоч і не цілком
тотожно) розподілу на такі форми чи рівні буття права, як
правосвідомість, правові норми і правовідносини. Єдність цих рівнів і
являє собою такий об’єкт, як право. Кожному з цих рівнів відповідає
найрозвиненіший опис у відповідних фідософсько-правових концепціях. Так,
наприклад, ідея права знаходить своє вираження у класичних теоріях
природного права, особливо деонтоло-гічного (суб’єктивістського)
напряму, правові норми 1 закони — в аналітичній юриспруденції (правовому
позитивізмі). Що ж стосується третього рівня — рівня взаємодії між
соціальними суб’єктами, то це світ соціальної предметності, у якому
право переходить у світ соціальної реальності. Цей світ бере участь у
формуванні права, у наділенні права матеріальним змістом.

Що ж являє собою право? Один з цих шарів чи їхня сукупність? Рішення
цієї проблеми слід шукати на шляху доповнення статистичного аспекту
аналізу структури правової реальності динамічним аспектом, що дає
можливість простежити саморозвиток права, розгортання його сутності
через ряд визначень. Найважливішими серед них є:

а) абстрактно-загальні визначення (правові ідеї і принципи); Л-

б) конкретно-загальні визначення (формально-позитивні правові норми);

в) матеріально-конкретні визначення (насамперед судові рішення);

г) соціально-предметне втілення у позитивно-правовій поведінці суб’єкта.

У стислому вигляді динамічна структура правової реальності, як
теоретичне відтворення процесу здійснення права, може бути представлена
таким чином.

Ідея права є вихідним, логічно першим компонентом правової реальності.
Тут не ставиться питання про те, що лежить в основі цієї ідеї: природа
людини, розум, об’єктивний порядок цінностей, соціальні відносини чи
воля і мудрість Бога. Ідея права являє собою найзагальніше, абстрактне
вираження сутності права, його “проект” чи завдання (“регулятивна
ідея”). Вона становить ідеальний аспект буття права, його форму (в
арістотелівському розумінні). , -У структурному плані ідея права
припускає наявність:

С .а)’суб’єктивної’ (антропологічної) компоненти, тобто містить
інформацію про те, хто здатний бути суб’єктом права, на кого воно
орієнтується. Таким суб’єктом є той, хто вміє відрізнити цінне під
нецінного;

б) иксіологічної компоненти, тобто являє собою систему цінностей, які
реалізуються у праві, що виражається інтегрально у понятті
справедливості;

в) о’еонтологічної компоненти, тобто виступає у вигляді ідеї повинності,
що виражає єдність прав і обов’язків.

Суб’єкти правотворчості, усвідомлюючи, що люди не можуть чи не хочуть
підкоритися релігійним, моральним і навіть найбільш простим культурним
нормам, формують той мінімум вимог, який можна підтримувати за допомогою
організованого насильства. Цей мінімум і є ідеальний зміст права. Якщо
взяти ного за ідею права, то ідея передує праву, тобто спочатку
з’являється уявлення про належне, яке необхідно інституціонально
закріпити і підтримати силою цього інституту, а вже потім формується
реальна правова система.

Правова ідея є даність нашої свідомості, що має визначений зміст, що
виражає в найзагальнішому плані момент повинності. Ідея права має лише
потенційну дійсність, на відміну від позитивного права, але ця
потенційність настільки істотна, що задає нормативну силу позитивному
праву.

Другим елементом правової реальності є закон (правові норми). Позитивне
право з’являється насамперед у формі закону (однак не зводиться до
нього), який становить конкретно-загальні, формально-позитивні правові
норми. Закон являє собою актуалізацію і конкретизацію правових ідей і
принципів, крок на шляху до конкретного права, але він ще не є правом у
всій його повноті. Це право на певному етапі його становлення. Закон —
це загальна норма для безлічі можливих випадків. Він існує як судження
про належне. До феноменології закону відноситься також те, що він діє як
законодавчий акт чи система законодавства (його зовнішня форма), що
встановлюється суб’єктом влади, коріниться в авторитеті законодавця.

Правовий закон має різні форми свого буття: правові норми, відносини,
свідомість, правосуб’єктність, правові процедури, процесуальні форми,
правовий статус і правовий режим, правовий договір, позов і
обвинувачення тощо. Розходження між ними має функціональну, а не
сутніспу характеристику. Зміст принципу формальної рівності виражається,
наприклад, у правовій нормі — у вигляді правил поведінки суб’єктів
права; у правовому відношенні — у вигляді стосунків формально рівних,
вільних і незалежних один від одного суб’єктів права; у правосвідомості
— у формі усвідомлення змісту і вимог принципу права членами даного
правового співтовариства; у правосуб’єктпос-

ті — у формі визнання індивідів (їх об’єднань, спілок) формально
рівними, вільними, незалежними один від одного суб’єктами правового типу
спілкування; у правових процедурах — у формі рівного і справедливого
порядку придбання і реалізації прав та обов’язків усіма суб’єктами,
дозволу заперечування права тощо. Отже, право існує у всіх цих правових
формах, де додержується і застосовується принцип формальної рівності’.

І, нарешті, випливає аспект правової реальності — це світ соціальних
дій, найбільш складний світ, найменш досліджений з позицій філософії.
Процес соціальних взаємодій виражає таку стадію у здійсненні права, як
правореа-лізація. Центральною фігурою цього процесу є суб’єкт як
виконавець норми в його ставленні до інших людей. Ці відносини
виявляються можливими за наявності певних здібностей, якостей людини.

Основною якістю суб’єкта права є здатність визнання ідеї права і
здатність психічно-вольового визнання норми, коли остання розглядається
як бажана чи небажана для даного суб’єкта. Можна виділити три основні
рівні психіч-новольового ставлення суб’єкта до норми: а) нижчий —
бажання порушити норму; б) середній — бажання підкоритися нормі (за
розумінням користі чи через страх бути покараним, тобто в цілому —
нейтральна позиція); в) вищий — цілковите визнання вираженої у нормі
цінності.

Саме соціальні суб’єкти, тобто люди та їхні об’єднання, є “важелями”,
завдяки яким ідея права здійснюється і впливає на життя, формою такого
здійснення є правомірна поведінка. Здійснення права — кінцева його
характеристика, що може бути виражена категорією правопорядку. На цьому
рівні право як належне переходить у соціальне життя. Отже, найбільш
конкретною формою буття права є правильні дії і рішення у конкретній
ситуації самого суб’єкта права.

Такі основні форми чи рівні буття права.

Висновки:

1. Правова реальність являє собою особливий світ, ав

тономну галузь людського буття, що має свою власну логіку і
закономірності, з якими не можна не рахуватися. Зміст проблеми правової
реальності полягає у з’ясуванні того, що є право.

2. Структуру правової реальності становить співвідношення між природним
і позитивним правом, як двома протилежними, але тісно пов’язаними між
собою формами праворозуміння. Це співвідношення виражається за допомогою
категорій сутності й існування.

3. Співвідношення буття й існування права, сутності права і правових
явищ є співвідношення правового принципу формальної рівності і форм його
здійснення. До цих форм належать: ідея права, закон, правове життя (дії
і відносини) та ряд інших.

Розділ 6 Правова антропологія:

гуманістична природа права

Будь-яке праворозуміння спирається на відповідну концепцію природи
(сутності) людини. Особливо яскраво цей зв’язок виявився у класичній
філософії права XVII— XVIII ст. У ній уявлення про природу людини
виступали як останні підстави для суджень про загальну правомірність
владних рішень, антропологія завжди несла в собі загальний критерій
правомірності. Ця обставина обумовила виникнення у рамках філософії
права такого розділу, як правова антропологія.

Що являє собою правова антропологія, які антропологічні основи
правопорядку в цілому і прав людини зокрема, що являє собою “людина
юридична”, як пов’язані між собою особистість і право? Ці та інші
питання розглянемо в цьому розділі.

§ 1. Природа людини І право. Антропологічні основи права

Феномен права найтіснішим чином пов’язаний з людиною, ЇЇ сутністю»
сенсом людського буття. “Відповіді на всі філософські питання права, —
пише представник правового екзистенціалізму Еріх Фехнер, — визначаються
відповіддю на питання про сенс людського буття”1. У цьому висловлюванні
передано антропологічну позицію стосовно права. Суть останньої полягає в
тому, щоб показати право як явище, без якого людина не може Існувати, з
одного боку, і виявити у структурі людського буття такі моменти, що у
зовнішньому вираженні дають правові відносини (право), — з іншого.
Власне ця обставина уможливлює правову антропологію.

Що являє собою правова антропологія? Однак, раніш ніж відповісти на це
питання, розглянемо, що є антропологія як філософська дисципліна.

РесНпегЕ. Кес1И5рЬі1о5орЬіе.—ТйЬіпесп, 1956. – 5. 278.

– 184 –

Як відомо, філософською антропологією називається частина філософії, в
якій вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми
людської природи та людського буття, аналізуються способи людського
існування.

Філософська антропологія є фундаментом сучасної моральної і правової
філософії’. Саме апеляція до сутності людини дає змогу обгрунтувати ідею
права, критерій справедливості, тобто вирішити фундаментальне питання
філософії права. Ця обставина дозволяє виділити у рамках філософії права
такий розділ, як правова антропологія.

Типовими для правової антропології є міркування одного з її засновників
Гуго Греція. У природі людини він виділив таку схильність, як потяг до
співжиття, що не залежить від Ідеї корисності. Ідея права, за Г.
Гроцієм, пов’язана з вказівкою на призначення людини. На його погляд те,
що відповідає сутності людини, є моральним, а те, що підтримує мирне і
влаштоване співжиття, є правомірним. Оскільки таке прагнення до
співжиття є схильність, закладена в людській природі, відповідно ідея
права є ідеєю моральною, як один із проявів сутності людини.

Таким чином, правова антропологія вказує на підстави права в людському
бутті. У цілому ж правову антропологію можна визначити як вчення про
спосіб і структуру буття людини як суб’єкта права чи, коротше, — вчення
про право як спосіб людського буття.

Однією з центральних проблем правової антропології є виявлення
антропологічних передумов правової теорії. Дослідження цього питання
виявляється можливим тому, що Існує закономірність кореляції “образу
людини” й “образу права”. Суть її полягає в тому, що той чи інший “образ
права” (праворозуміння), а також обумовлена ним правова система
орієнтуються на відповідний “образ людини” (концепцію природи людини) І
від нього ведуть свій відлік, як від своєї вихідної точки.

Розглянемо, як вирішували питання про антропологічні підстави правової
теорії три ключові фігури новоєвропей-

Див.: ІЧікер П. Торжество язьїка над насклием. Гсрменевтический їюд-ход
к философии права / Тїопросьі философіїи. — 1996. — № 4. — С. 28.

ської філософії права — Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант і якими були
практичні наслідки цього.

За Т. Гоббсом, людина — це абстрактний індивід (рівний таким самим
абстрактним індивідам), який керується винятково своїми Інтересами.
Необхідність же правопорядку, тобто загальних для всіх людей норм, він
усвідомлює лише під загрозою насильства з боку таких самих індивідів, і
ця погроза виправдовує механічну силу штучної особистості — держави, що
з’єднує індивідів в одне ціле. У підсумку суб’єктом правопорядку
виявляється зовсім імморальний, егоїстичний індивід, який прагне
перетворити іншого на засіб І який уклав з ним договір лише під погрозою
власної безпеки. Отже, образу людини, що виходить винятково з власних
інтересів, відповідає такий образ права, де власне правова реальність
підміняється реальністю державних розпоряджень.

Свою теорію суспільного договору Ж.-Ж. Руссо будував на тих самих
антропологічних засадах, що й Т. Гоббс. Індивід у нього також керується
мотивом особистої розсудливості, прагненням до самозбереження і щастя. І
хоч у Ж.-Ж. Руссо індивід надає перевагу правовому порядку над
деспотичною державністю, але не на безумовних моральних підставах, а
підкоряючись усвідомленню небезпеки, яка йому загрожує з боку цієї
державності. До додержання загальних норм не тільки держава примушує
індивідів, а й саму її примушує надіндивідуальна недержавна воля. Воля
народу ставиться вище всякої законності й починає ііабувати тих самих
рис, що й монархічна сваволя Т. Гоббса. У підсумку право втрачає свою
самостійну реальність і зводиться до виправдання нової сваволі.

Таким чином, на грунті уявлень про людину як “розумного егоїста”
затвердити примат права стосовно зведеної у закон волі верховного
правителя неможливо, оскільки така людина не має внутрішнього критерію
для вибору в ситуації нормативно-ціннісного конфлікту, а має потребу в
зовнішній авторитетній опіці.

Вихідним пунктом філософії права ї. Канта є вчення про людину як про
Істоту, принципово здатну стати “паном собі самому” і тому таку, що не
потребує зовнішньої опіки при здійсненні ціннісно-нормативного вибору.
Така людина не розумний егоїст, а моральна істота. Це означає,

– І8

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter