Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. 2007 – Правознавство (книга)

Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. 2007 – Правознавство

ЗМІСТ

ВСТУП 5

РОЗДІЛ 1. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА 8

§ 1. Основи теорії держави 8

§ 2. Основи теорії права 45

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ 99

§ 1. Перші державні утворення і право на території сучасної України
(сер. і тис. до н.е. – v ст. н.е.) 99

§2. Держава і право України в князівський період (іХ – XIV ст.) 102

§3. Держава і право України в литовсько-польський період (XIV – XVII
ст.) 107

§4. Держава і право України в козацько-гетьманський період (XVI – XVIII
ст.) 112

§ 5. Політичний склад українських земель у складі Російської та
Австро-Угорської імперій (кінця XVIII –

початку XX ст.) 119

§6. Державно-правове відродження України в період національної революції
(1917 – 1921 рр.) 127

§7. Державно-правове положення Радянської України у складі СРСР (1919 –
1991 рр.) 133

§8. Державно-правові підстави здобуття Україною незалежності 146

РОЗДІЛ 3. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ 154

§1. Конституційне право – провідна галузь в системі національного права
України 154

§2. Конституція України – Основний Закон Української держави 156

§3. Конституційний лад України 163

§4. Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина в
Україні 172

§5. Конституційні засади безпосередньої демократії в Україні 178

§6. Органи державної влади України 185

§7. Територіальний устрій України 203

§8. Місцеве самоврядування в Україні 209

РОЗДІЛ 4. ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ 223

§ 1. Загальні положення цивільного права 223

§ 2. Особисті немайнові права фізичних та юридичних осіб 245

§ 3. Право власності та інші речові права 254

РОЗДІЛ 5. ОСНОВИ ЖИТЛОВОГО ПРАВА 273

РОЗДІЛ 6. ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА ТА ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО

ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ 307

§ 1. Загальна характеристика трудового права 307

§ 2. Колективний договір 314

§ 3. Трудовий договір 316

§ 4. Робочий час і час відпочинку 329

§ 5. Трудова дисципліна та 335

дисциплінарна відповідальність працівників 335

§ 6. Матеріальна відповідальність сторін трудового договору 339

§ 7. Трудові спори 345

§ 8. Основи права соціального захисту 354

РОЗДІЛ 7. ОСНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА УКРАЇНИ 372

РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ЗЕМЕЛЬНОГО ТА ЕКОЛОГІЧНОГО

ПРАВА УКРАЇНИ 397

§ 1. Основи екологічного права України 397

§2. Основи земельного права України 402

РОЗДІЛ 9. ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ 416

§ 1. Адміністративне право як галузь національного права 416

§2. Адміністративно-деліктне право 428

§3. Адміністративно-процесуальне право 444

§4. Адміністративне судочинство (адміністративна юстиція) 446

РОЗДІЛ 10. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ФІНАНСОВОГО ПРАВА 459

§ 1. Загальна частина 459

§2. Особлива частина 464

РОЗДІЛ 11. КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО 492

§ 1. Поняття і система кримінального права 492

§ 2. Загальна характеристика кримінального законодавства 494

§ 3. Поняття злочину та його види 495

§ 4. Стадії вчинення злочину 498

§ 5. Склад злочину 503

§ 6. Співучасть у злочині 510

§ 7. Множина злочинів 513

§ 8. Обставини, що виключають злочинність діяння 520

§ 9. Поняття та види покарання, порядок його призначення 522

§ 10. Особливості кримінальної відповідальності та покарання
неповнолітніх 528

РОЗДІЛ 12. ПРАВООХОРОННА ТА ПРАВОЗАХИСНА ДІЯЛЬНІСТЬ В

УКРАЇНІ 543

§ 1. Поняття i система правоохоронних органгв в Україні 543

§2. Окрем! види правоохоронних органгв 556

ВСТУП

Побудова соціальної, правової, демократичної держави та громадянського
суспільства в Україні безпосередньо пов’язана з формуванням нового рівня
правосвідомості та правової культури населення, що, в свою чергу,
вимагає зростання уваги до питань правового навчання і виховання
майбутніх фахівців, які повинні знати і неухильно дотримувати вимоги
законів, уміло застосовувати їх в своїй практичній діяльності.

Фахівець, на якій би ділянці він не працював, зобов’язаний знати основи
трудового права, щоб чітко організовувати і здійснювати трудовий процес.
Йому необхідно знати, як закон регулює діяльність органів управління, їх
права і обов’ язки, які акти і в якому порядку вони видають. Фахівець
зобов’ язаний мати уявлення про правовий механізм, що регулює
господарські зв’ язки підприємств і організацій. Його обов’язок – знати
права і обов’язки громадян і юридичних осіб і їх правові гарантії. З
метою боротьби з правопорушеннями і попередження злочинів йому необхідно
мати уявлення про кримінальний закон.

Особливої актуальності юридична освіта набула з огляду на проведення в
Україні конституційно-правової реформи. Розуміння основ функціонування
держави, конституційного, виборчого, адміністративного, цивільного,
трудового, кримінального та інших галузей права, викладених у цьому
підручнику, стає необхідною умовою активної життєвої позиції фахівця,
кожного громадянина України. Без глибоких знань прав, свобод,
обов’язків, діючого законодавства неможливі демократизація нашого
суспільства, розвиток сучасної цивілізації.

Цей навчальний посібник написано у відповідності з програмою курсу
„Правознавство” для вищих навчальних закладів.

У навчальному посібнику відображені найновіші підходи до тих чи інших
теоретичних і практичних проблем правознавства. Досить складні питання,
як правило, викладені простою і зрозумілою мовою, із певними елементами
адаптації основних юридичних термінів та понять, законодавчих джерел до
широкого кола читачів.

Авторський колектив намагався уникнути цитування різних літературних
джерел, яке, на його думку, заважає логіці висвітлення матеріалу. Однак,
все, що викладено в навчальному посібнику, є результатом опрацювання і
систематизації сучасних методологічних підходів і аналітичних висновків
авторів, ідей та положень основних нормативно-правових актів України,
багатьох монографій, підручників і навчальних посібників вітчизняних
авторів, науково-практичних коментарів до чинного законодавства.

У відповідності з духом реформування українського суспільства ставилося
завдання не обмежуватися понятійним рівнем аналізу, а висвітлити в
навчальному посібнику найбільш актуальні питання вітчизняного
законодавства та юридичної науки, з урахуванням поточної
законотворчості. В ньому беруться до уваги норми Кримінального кодексу
України від 5 квітня 2001 р. Земельного кодексу України від 25 жовтня
2001 р., Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р., Господарського
кодексу України від 16 січня 2003 р., Цивільного кодексу України від 16
січня 2003 р., Кодексу адміністративного судочинства від 6 липня 2005 р.
та законів України.

Навчальний посібник складається з 12 розділів, в яких викладається
теорія держави і права, питання конституційного, адміністративного,
цивільного, трудового та кримінального права.

Авторський колектив прагнув до створення більш-менш стабільного
навчального посібника. Проте слід пам’ятати, що право постійно
удосконалюється, тому студенту, як майбутньому фахівцю, необхідно знати
нові законодавчі акти, про які його проінформують на лекціях, практичних
заняттях і за допомогою методичної літератури, що видається вузами.

глибше засвоїти поняття і категорії юриспруденції можуть допомогти
відповідні завдання для самостійної роботи вміщені в цій книзі.

На жаль, не всі питання, котрі містить навчальна програма з нормативної
дисципліни „Правознавство” вдалося висвітлити в посібнику однаковою
мірою, що пов’ язано з різним рівнем розробки тих чи інших галузей
вітчизняного права, зокрема, повільними темпами реформування житлового,
трудового, податкового законодавства та інших його галузей, відставанням
цього процесу від потреб реальної практики та трансформації суспільного
життя в цілому, а іноді й відсутністю в Україні необхідної літератури, в
основному теоретичного профілю.

Навчальний посібник розрахований, перш за все, на студентів неюридичних
спеціальностей навчальних закладів освіти І-ІУ рівнів акредитації. Проте
ним можуть скористатися і учні шкіл, ліцеїв, гімназій, а також
абітурієнти, які готуються до вступу на юридичні факультети та
відділення правознавства вищих навчальних закладів. Він буде корисним і
для широкого кола читачів, які цікавляться питаннями права і прагнуть
пізнати особливості правового регулювання тих чи інших конкретних
ситуацій.

РОЗДІЛ 1.

ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА § 1. Основи теорії держави

Тема 1. Виникнення держави і права

Організація соціальної влади в первісному суспільстві

Протягом тривалого часу люди жили не маючи держави і права. Це була
епоха первісного суспільства. виживання людини в жорстких природних
умовах було можливе лише за колективних форм життєдіяльності, а тому вже
тоді люди об’єднувались у невеликі групи – первісне стадо чи орду,
спільно виробляли примітивну зброю, полювали, добували їжу, виготовляли
одяг зі шкур тварин.

З часом, люди навчилися виробляти досконаліші знаряддя праці, будувати
житло, добувати й готувати різноманітну їжу, одомашнювати диких тварин,
обробляти землю та вирощувати необхідні для харчування рослини. Первісне
стадо поступається місцем досконалішому об’єднанню людей -первісній
родині, родовій общині (роду), тобто колективу людей, що походили від
одного пращура і вели спільне господарство. Заборона шлюбів усередині
роду призводить до активного спілкування між окремими родами, внаслідок
чого вони об’ єднувались у фратрії та племена на основі мовної,
економічної, територіальної та шлюбної спільності.

Регулятором суспільних відносин виступала соціальна влада, яка
ґрунтувалася на сімейних відносинах, основах первинної демократії,
суспільного самоврядування, спиралася на авторитет, традиції. У цей
період не існувало спеціального апарату для виконання і забезпечення
влади і органів, які б здійснювали примус. Примус застосовувався дуже
рідко і виконував роль громадського виховання. відсутність спеціального
апарату управління й примусу була обумовлена простотою економічної й
соціальної організації первісного суспільства. Управління в первісному
суспільстві здійснювалося загальними зборами дорослих членів роду
(воїнів), які вирішували питання життєдіяльності роду, розглядали справи
про релігійні злочини, вбивства членів роду.

Для соціального регулювання тобто цілеспрямованого упорядковування,
визначення поведінки людей і їх колективів, застосовувалися соціальні
норми. Найбільш ранніми були архаїчні першонорми – табу, таліон.
Поступово сформувалися релігійні й моральні норми, звичаї, традиції.

Первісне громадське самоврядування характеризувалося низкою ознак, а
саме: існувало тільки в рамках роду, виражало його волю й ґрунтувалося
на кровних зв’язках; суб’єкт і об’єкт управління збігалися; органами
самоврядування виступали родові збори, тобто збори всіх членів роду
(чоловіків і жінок), і старійшини, що обираються ними; суспільні справи
вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на зборах; влада
старійшин, що стояли на чолі роду, а також воєначальників (обиралися
тільки на період воєнних дій), ґрунтувалася на авторитеті, досвіді,
повазі; плем’я управлялося радою старійшин, яка обирала вождя; посада
старійшини не давала ніяких привілеїв, він працював нарівні з усіма й
одержував свою частку, як усі; відмінностей між правами й обов’ язками в
членів роду не було.

Отже, суспільна влада збігалася безпосередньо з родовою громадою, не
була відділена від неї. Єдність, взаємодопомога, співробітництво всіх
членів роду, відсутність протилежних інтересів дозволяли родовим зборам
без конфліктів вирішувати всі питання.

Загальні закономірності й причини виникнення держави і права

Поступальний розвиток суспільного виробництва, удосконалення знарядь
виробництва призвели до спеціалізації видів трудової діяльності,
зростання ефективності й продуктивності праці. Ускладнення економічних
відносин спричинило соціальну диференціацію, майнове розшарування,
уможливило появу великої групи людей, які виконували суспільно значущі
функції і не брали участі в матеріальному виробництві. Відбувається
виокремлення управлінської праці в самостійну, окреслюється іерархізація
органів влади.

Замість зібрань усіх членів роду все частіше проводяться збори тільки
чоловіків, запроваджується принцип представництва. Кожному рівню влади
стає властивою своя сфера компетенції.

Відомо, що держави з’являються на певному щаблі розвитку суспільства.
Їхнє виникнення пов’язане із трьома великими суспільними поділами праці:

виділенням скотарства як відособленої сфери суспільної діяльності
(коштами обміну стала худоба, що придбала функцію грошей);

відділенням ремесла від землеробства (винахід ткацького верстата,
оволодіння навичками обробки металів);

появою групи людей (купців), зайнятих тільки обміном (зосередження
багатства в їхніх руках завдяки посередницькій місії).

У кожному окремому суспільстві виникнення держави зумовлюється певною
групою чинників, які залежали від географічних, кліматичних, етнічних
умов, виробничих особливостей. Крім того, виявлення причин виникнення
держави багато в чому залежить від того, який соціальний інститут
тлумачать як державність, його сутність і призначення. Виникнення
держави здебільшого пов’ язується з виникненням у суспільстві нерівності
серед його членів, розшаруванням на певні соціальні верстви (класи,
страти), зміною форми й характеру зв’ язків між ними та суспільством,
якісними змінами в суспільному виробництві, свідомості його членів.
Визнання провідних чинників, головної причини виникнення держави є
підставою певного підходу до визначення шляхів виникнення держави –
класовий, теологічний, патріархальний, договірний, психологічний,
насильницький та ін.

В історико-матеріалістичній теорії прийнято виділяти економічні,
соціальні та політичні передумови виникнення держави і права.

До економічних передумов належать: три великі поділи праці; виникнення
виробничої економіки замість привласнюючої; поява надлишкового продукту,
приватної власності, майнової нерівності, бідних і багатих.

До соціальних передумов відносять виникнення патріархальної сім’ї: об’
єднання родини навколо батька; прізвище батька мають дружина і діти;
спадкування здійснюється за батьківською лінією тощо.

Політичні передумови полягали у неспроможності здійснювати публічну
владу застарілими формами і методами в нових умовах господарювання;
утворенні класів як великих груп людей із протилежними інтересами;
виникненні міжкласових конфліктів; неспроможності суспільної влади
первісного ладу врегульовувати класові суперечності та конфлікти;
виникненні політичної і правової систем та державної влади.

Основними причинами виникнення держави є:

необхідність удосконалювання управління суспільством, пов’язана з його
ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов
розподілу продуктів, ростом чисельності населення й розшаруванням
суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);

необхідність підтримки в суспільстві порядку, що забезпечує його
соціальну стабільність, що досягається за допомогою загальнообов’
язкових соціальних (насамперед юридичних) норм;

необхідність придушення опору експлуатованих мас, що виникли в
результаті розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи
(класи);

необхідність захисту території й ведення війн, як оборонних, так і
загарбницьких;

необхідність організації великих суспільних робіт, об’ єднання для цієї
мети більших груп людей (у ряді країн Азії й Африки).

Таким чином, розпад первісного родоплемінного суспільства, розвиток
засобів виробництва, зміна соціальної структури суспільства привели до
зміни способу виробництва і споживання та до утворення політичної
організації суспільства і держави.

Право, як і держава, виникло завдяки необхідності управляти соціальними
процесами. В юридичній літературі є різні погляди на виникнення права.
Залежно від цього розрізняють: право загальносоціальне, що включає в
себе права людини, права нації, права народу, права об’єднань та інших
соціальних груп, права людства; право юридичне, що встановлюється чи
санкціонується державою. Тобто юридичне право виникає лише з виникненням
держави, тому закономірності виникнення держави стосуються й виникнення
права.

Право виникає внаслідок: переростання мононорм (первісних звичаїв,
традицій, моралі) в юридичні норми; правотворчої діяльності компетентних
державних органів чи посадових осіб; перетворення рішень судових органів
щодо конкретних справ на загальну норму, що є обов’ язковою для
вирішення аналогічних випадків.

Між правом і державою встановлюється досить складний зв’язок. Через
право держава прагне впроваджувати в життя свою волю, яка за
авторитарних режимів має класовий характер. А це означає, що первісні
звичаї чи традиції пристосовуються до інтересів панівного класу,
забезпечуються відповідними санкціями, реалізація їх підтримується
апаратом державного примусу і є засобом підпорядкування населення волі
економічно й політично панівного класу. Так виникає правовий звичай як
найдавніша форма права. З появою писемності держава (її органи), а також
посадові особи через правотворчу діяльність закріплювали свою волю в
законах, указах та інших нормативних актах.

Особливості виникнення держав у різних народів світу

Розрізняють два основних шляхи виникнення держави: східний, азіатський
(Єгипет, Вавилон, Китай, Індія та ін.) і європейський (Афіни, Рим).

Особливості виникнення держав східного типу полягають у тому, що основу
економічних відносин становила державна форма власності; приватна
власність мала другорядний характер; державна влада має деспотичний
характер; наявний потужний чиновницький апарат; відбувається
сакралізація (освячення) влади; встановлюється застій у суспільстві.

Європейський шлях виникнення держави характеризується тим, що на
території Європи головним фактором утворення держави було класове
розшарування суспільства, у зв’ язку з формуванням приватної власності
на землю, худобу, рабів. У південній Європі держави виникли в епоху
заліза. Там не було потрібно таких суспільних робіт, як при східному
шляху виникнення держав. У результаті розкладання громад виникали або
приватна власність на землю (Афіни, Рим), або приватне землекористування
при збереженні державної власності (Спарта).

В утворенні кожної держави має значення цілий комплекс причин
-економічних, політичних, внутрішніх, зовнішніх, тому що виникнення
держави в кожного народу має свої особливості, характеризується певними
рисами.

Держава у різних народів формувалися неоднаково. Розрізняють три основні
форми виникнення держави, в яких поєдналися як загальні передумови, так
і специфічні особливості, зумовлені історичними і географічними умовами:

Афінська – держава і право виникли у класичній формі внаслідок
вищезазначених причин.

Римська – особливості виникнення держави і права характеризувалося
боротьбою патриціїв (родової знаті) та плебеїв (прийшлого населення).

Германська – держава і право формувалася в процесі завоювання давніми
германцями чужих територій, як необхідні засоби утримання та здійснення
влади.

Особливості формування держави й права у східних слов’ян полягали,
насамперед, у тому, що вони від первіснообщинного ладу перейшли до
ранньофеодального і не знали розвинутого рабовласницького суспільства.

Є чимало народів і націй, які створили свої держави тільки в XX
столітті. Внаслідок певних історичних причин вони або ніколи не мали
власної держави, або втратили ранню державність і довгий час входили до
складу інших багатонаціональних держав (наприклад, Україна в складі
дореволюційної Росії). Багатьом із них вдалося домогтися власної
державності в XX в. у результаті реалізації права націй на політичне
самовизначення. Такі держави утворилися в процесі ліквідації імперій,
колоній, суверенізації державно-подібних утворень.

Так, на руїнах колишніх колоніальних імперій в Азії, Африці, Латинській
Америці, Океанії із середини 50-х років XX ст. виникло більше 90 нових
держав. Їхня кількість у наші дні виросла і завдяки розпаду СРСР. На
початку ІІІ тис. у світі нараховується 203 держави.

Основні теорії походження держави

У юридичній літературі існують різноманітні концепції виникнення
держави. Найбільш поширеними серед них є патріархальна, теологічна,
договірна, історико-матеріалістична, психологічна, органічна,
насильства, космічна, мусульманська.

Однією з перших, яка виникла в епоху античності у Давній Греції, а з
часом набула своїх прихильників, стала патріархальна теорія. Сутність її
полягає у твердженні, що держава походить від сім’ ї та є наслідком
історичного розвитку і розростання останньої. Абсолютна влада монарха –
це продовження батьківської влади. Основними представниками названої
теорії є Арістотель, Р. Фільмер, М. Михайлівський, М. Покровський та ін.
На думку Аристотеля держава та право є результатом історичного розвитку
патріархальної сім’ ї, яка переходить у рід, плем’я, союз племен. Глава
сім’ї стає главою держави, його влада визнається священною, непорушною.

Зазначена теорія має як своїх прихильників, так і критиків. На думку
відомого мислителя Дж. Локка, якщо держава походить від сім’ї, то
монархів має бути стільки, скільки й батьків, або лише одна монархія.
Сучасні науковці вищезазначену теорію не поділяють і вважають, що
держава і сім’ я виникають майже одночасно, а результатом розвитку
держави стає втрата родинних зв’язків. Саме тому не доцільно
ототожнювати поняття „сім’я”, „держава”, „батько”, „монарх”. Разом з
тим, вони визнають значущість і роль сім’ї у стабільності держави.

В епоху середньовіччя Августин і Ф. Аквінський обґрунтували теологічну
теорію, за якою держава і право виникли за Божою волею, а монарх є
намісником Бога на Землі, державна влада – вічна, непорушна, недоторкана
і всі люди повинні їй підкорятися. Ця теорія відстоює панування духовної
влади над світською, церкви над державою. Церкви вважаються посередником
між Богом і державною владою. Теологічні погляди на походження держави і
права у подальшому розвивали ідеологи світових релігій: християнства,
ісламу, також іудаїзму. Найбільш відомими сучасними теологами є Марітен,
Месьє та ін.

Позитивною рисою цієї теорії є ідеї авторитету державної влади, яка
здатна забезпечити порядок і злагоду в суспільстві, необхідності
укріплення порядку як загального блага в державі, а недоліком – визнання
соціально-економічної і правової нерівності, заперечення активності
людини, адже вона залежить від волі Бога.

3. У Новий час з’явилася низка теорій походження держави, та однією з
найбільш поширених стала договірна (теорія суспільного договору,
природно-правова) теорія. Перші ідеї договірної теорії зародилися ще у
стародавній Греції та Римі, та концептуального оформлення вона набула у
працях Г. Гроція, Дж. Локка, Т. Гоббса, Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо, А.
Радищева, І. Канта та ін. Представники цієї теорії вважають, що держава
і право виникають внаслідок об’ єднання людей на основі добровільної
згоди (договору) про те, що одні управлятимуть, а інші виконуватимуть
їхні управлінські рішення. В основу договірної теорії покладено тезу про
те, що існував додержавний період існування людства – „природний стан
людей”, який визначався по-різному. Так, на думку Гоббса, природний стан
це „війна всіх проти всіх”, а тому постає потреба забезпечення миру в
суспільстві, гарантіях життя і безпеки людини. На думку Руссо – це стан
свободи й рівності, але є потреба захищати себе від зовнішніх обставин і
проблем, породжених наявністю приватної власності. За різних підстав
люди прагнуть вижити, а тому домовляються про створення держави. При
цьому кожний, підкоряючи себе всім, не підкорює себе нікому особисто,
тобто залишається вільним. Держава має право приймати закони, збирати
податки, карати правопорушників, а також обов’ язки – захищати свою
територію, забезпечувати права та свободи громадян.

Цінність договірної теорії полягає у тому, що вона визнає природні права
і свободи людини та громадянина, народний суверенітет. Основні положення
цієї теорії знайшли відображення у більшій чи меншій мірі в конституціях
сучасних демократичних держав, у яких зазначено, що держава гарантує і
забезпечує права і свободи громадян, забезпечує правосуддя, сприяє
загальному добробуту громадян та ін. Ґрунтуючись на належному рівні
свідомості громадян, їх культурі ця теорія недостатньо враховує роль об’
єктивних чинників (соціально-економічних, політичних та ін.) у
виникненні держави.

Однією з теорій виникнення держави і права є історико-матеріалістична
(соціально-економічна, класова), прихильниками якої були Л. Г. Морган,
К. Маркс, Ф. Енгельс та ін. Сутність цієї теорії полягає в тому, що
держава виникає внаслідок розвитку й занепаду первісного ладу, розвитку
способу виробництва, появи приватної власності, непримиримості класів.
Ця теорія містить два аспекти: а) підхід радянської науки, пов’ язаний з
виникненням класів і класових антагонізмів, тобто держава і право
виникають там і тоді, де і коли виникають класи; б) більш широкий погляд
дослідників західної філософської та юридичної науки, пов’ язаний з
ускладненням структури суспільства та суспільних відносин, виникненням
„загальних справ” і необхідності вдосконалення управління суспільством
(теорія морганістів). Обидва підходи однаковою мірою мали місце під час
виникнення держави і права. Вони певним чином доповнюють один одного й
розкривають об’ єктивні закономірності виникнення держави і права.

Недоліком цієї теорії є недооцінка національних, політичних, релігійних,
культурних та інших чинників у формуванні держави і права.

Психологічна теорія. Основи цієї теорії було започатковано Цицероном, на
думку якого держава і право виникають внаслідок природного прагнення
людей жити разом. Завершеного вигляду ця теорія набуває у ХІХ ст. у
працях М. Коркунова, Л. Петражицького, З. Фрейда, які пов’язували
виникнення держави і права окремими якостями психіки людини – потребою
покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості.
Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує
постійного керівництва.

Сучасні науковці підтримують важливість психічних чинників людей у
формуванні держави і права, але вважають їх недостатніми.

Органічна теорія. Фундатором цієї теорії є англійський філософ ХІХ ст.
Г. Спенсер, який вважав, що держава і право виникають одночасно з появою
людей і є витвором самої природи, як і будь-який живий організм. Вони
ростуть, диференціюються, розмножуються, старіють і вмирають. Як і
біологічний організм, держава має політичне тіло – голову, тулуб, руки,
ноги, які виконують відповідні функції. В основу цієї теорії покладені
диференціація (держава спочатку виникає, потім розвивається і гине) та
спеціалізація (групи людей виконують відповідні функції).

Позитивним здобутком органічної теорії є обґрунтування диференціації та
інтеграції суспільства, а недоліком – спрощене розуміння держави і
права, пояснення їх розвитку органічними законами.

Теорія насильства, яка набула поширення у ХІХ – поч. ХХ ст.
Представниками теорії були Е. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський та ін.
За цією теорією держава виникла як результат завоювання одних племен
іншими, поневолення одного народу іншим. Для утримання влади та
управління завойованими територіями створюється державний апарат (Золота
Орда, Київська Русь та ін.) Науковці підтримують ідею про те, що у
виникненні багатьох держав загарбницька політика відігравала значну
роль, але цей чинник не є єдиним і достатнім. Крім того, на думку
німецького державознавця Г. Емінена, практичні наслідки такої політики
зводяться не стільки до виникнення, скільки до знищення держави.

Космічна. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави
завезенням на Землю політичної організації суспільства з Космосу іншими
цивілізаціями.

Мусульманська. За теорією ісламістів, держава у мусульман виникає як
служитель мусульманського права і слідкує за правильним відправленням
правосуддя.

Вищезазначені теорії походження держави, а саме – патріархальна,
теологічна, договірна, історико-матеріалістична, психологічна,
органічна, насильства наприкінці ХІХ та протягом ХХ ст. продовжували
існувати. Разом з тим на їх підґрунті з’ явилися і нові теорії
походження держави.

Так на основі соціально-економічної теорії у ХХ ст. з’явилися
техніко-економічні теорії походження держави і права, представленої Г.
Чайлдом, К. Вітфогелем та ін. Різновидом техніко-економічної теорії є
теорія „неолітичної революції” Г. Чайлда, який вважав що саме перехід до
землеробства і тваринництва автоматично спричинив зростання виробництва,
призвів до збільшення населення, поглиблення спеціалізації праці,
соціальної і майнової нерівності, зрештою – до виникнення держави.

У ХІХ ст. ідеї теорії насильства було покладено в обґрунтування расової
теорії (Ж.-А. Гобіно, Ф. Ніцше). Поділ суспільства за расовою ознакою
вважався основною передумовою виникнення і розвитку держави. У світі
існують „вищі” раси, які покликані керувати, і „нижчі”, які „від
природи” мають підкорятися. Виникнення держави пояснюється необхідністю
забезпечення панування одних рас над іншими.

Походження держави пояснюється також демографічними факторами
-зростанням народонаселення (Т. Мальтус), географічними – кліматом,
ландшафтом, природними ресурсами (Ш. Монтеск’є, Е. Хантінгтон) та ін.

Отже, в теорії держави і права відсутній єдиний погляд на причини і
закономірності виникнення держави і права, існують численні доктрини
виникнення держави. Кожна із зазначених теорій має свої переваги і
недоліки.

Тема 2. Державна влада і держава

Поняття влади. Співвідношення політичної і державної влади

Влада присутня у тій чи іншій формі у будь-якому суспільстві, де є
стійкі об’єднання людей: у родині, у виробничих колективах, у державі,
тобто там, де є реальні можливості й здатність впливати на поведінку
людей за допомогою певних засобів. Саме тому влада – явище соціальне.

Влада це завжди вольові відносини: влада над собою, між індивідами,
групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між
державами та ін. Реалізується вона як у сфері особистої, так і
суспільної діяльності -політичної, економічної, правової, релігійної.

Основними складовими влади є: суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і
процес, що приводить до руху всі її елементи. Соціальна влада це завжди
двостороння взаємодія суб’ єкта і об’ єкта, яка означає відносини
залежності між людьми.

Сутністю влади є вольові відносини (управління, панування -підкорення).
Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати
рішення, обов’язкові й значимі для об’єкта й здатність забезпечувати
виконання прийнятих зобов’ язань, тобто контролювати об’ єкт.
Суспільство об’ єктивно має потребу у владі, оскільки воно протистоїть
анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального
організму. Основними засобами, за допомогою яких влада здатна
здійснювати свою волю, реалізовує владу це авторитет, право, насильство.

Соціальна (публічна) влада – вольові (керівництва – підпорядкування)
відносини між людьми із приводу організації їх спільної діяльності,
вироблення й здійснення загальної для даного соціального колективу волі
(інтересу).

Різновидами соціальної влади є політична, державна, економічна, духовна,
релігійна та ін. особливим різновидом є державна влада.

„Політична влада” і „державна влада” – поняття не тотожні, однак усяка
державна влада є політичною. Державна влада – головний спосіб здійснення
політичної влади. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між
різними соціальними верствами суспільства, пом’ якшує їх протиборство,
виконує „спільні справи”. Держава постає центральним інститутом
політичної влади.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона
здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних
організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі
інтереси великих і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних
спільнот та ін.).

Політична й державна влада мають різні механізми здійснення. Так
державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату
примусу.

Політична влада – публічні, вольові (керівництва – підпорядкування)
відносини, що складаються між суб’ єктами політичної системи
суспільства, у тому числі державою, на основі політичних і правових
норм.

Державна влада – публічно-політичні, вольові (керівництва
-підпорядкування) відносини, що складаються між державним апаратом і
суб’ єктами політичної системи суспільства на основі правових норм, зі
спиранням у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно
самостійна й становить основу функціонування державного апарату.

У різних суспільствах і державах характер влади різний: пряме
насильство, схований примус, організація, переконання або їх поєднання.
При систематичному насильстві, використанні примусу влада вважається
антидемократичною. І навпаки, при спиранні на переконання, авторитет,
служіння суспільству, дотриманні загальнолюдських цінностей влада є
демократичною.

Державна влада характеризується наступними ознаками:

1) публічна влада, оскільки виступає від імені всього суспільства і має
„публічну” основу своєї діяльності; 2) апаратна влада – концентрується і
здійснюється державним апаратом; 3) верховна влада, тобто юридично
уособлює загальнообов’язкову волю всього суспільства; 4) універсальна
влада -поширює владні рішення на усе суспільство; 5) суверенна влада –
відділена від всіх інших видів влади і є незалежною від них; 6)
легітимна влада – юридично обґрунтована і визнана народом країни; 7)
легальна влада – узаконена у своїй діяльності, у тому числі у
застосуванні сили в межах держави.

Поняття та ознаки держави

Поняття держави має багато аспектів, основними з яких є три:

1) держава як сукупність людей, території, на якій вони проживають,
та наявність у межах даної території суверенної влади. У цьому розумінні
термін „держава” є тотожним поняттю „країна”;

держава як організація політичної влади у соціально неоднорідному
суспільстві, яка відображає, в першу чергу, інтереси домінуючих груп
цього суспільства і за допомогою якої здійснюється управління
суспільством;

держава як апарат публічної влади, державно – правові органи, що
здійснюють державну владу;

Кожний із зазначених аспектів має сенс, а тому визначити загальне
поняття держави, яке б відображало всі без винятку ознаки й властивості,
характерні для кожного з його періодів у минулому, сьогоденні й
майбутні, неможливо. Переважна більшість науковців вважає, що поняття
держави найглибше розкривається через основні ознаки держави, які
проявляються на всіх етапах розвитку.

До загальних ознак держави належать:

територія – певний простір (земний, повітряний, водний тощо), що є
матеріальною основою існування держави. Сама територія не породжує
державу, вона тільки утворює простір, у межах якого держава поширює свою
владу на населення, що тут проживає. Територіальна ознака породжує
громадянство – юридичний зв’ язок особи з даною державою, що виражається
у взаємних правах і обов’ язках.

населення – громадяни (піддані), які проживають на території держави;

суверенітет – політико-правова властивість держави, що виражає
верховенство, повноту, неподільність державної влади на всій її
території (внутрішній суверенітет), а також здатність держави бути
незалежним суб’ єктом міжнародних відносин (зовнішній суверенітет).
Розрізняють суверенітет державний, народний, національний.

наявність спеціального апарату управління – системи державних органів,
що здійснюють управління в державі й апарату легального примусу -збройні
сили, армія, поліція, тюремні та ін. установи;

здатність видавати загальнообов’язкові юридичні норми, забезпечувати їх
реалізацію;

офіційна система оподатковування й фінансового контролю;

єдина грошова система;

формальні реквізити – офіційні символи: прапор, герб, гімн;

мова;

столиця.

Держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу
-світські, тобто такі, у яких розмежовані сфери дії церкви й держави. У
теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до
1921 р., сучасний Ватикан).

Серед значної кількості визначень держави найбільш прийнятним є таке
визначення: держава – суверенна політико-територіальна організація
суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на
основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних,
групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на
легальний примус.

Сутність держави

Розуміння держави неможливе без з’ ясування її сутності.

Сутність держави – це внутрішній зміст її діяльності, який виражає
єдність загальносоціальних і вузько-класових (групових) інтересів
громадян. Будь-яка держава, незалежно від форми, разом із вирішенням
суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання („спільні
справи”), без яких не може функціонувати жодне суспільство, забезпечує
засобами транспорту й зв’ язку, будує дороги, споруджує іригаційні
системи, бореться з епідеміями, злочинністю, вживає заходи задля
забезпечення миру та інші.

Сутність держави визначається двома складовими: 1) класовий аспект
-захист інтересів економічно панівного класу, здійснення організованого
примусу; 2) загальносоціальний аспект – захист інтересів усього
суспільства, забезпечення суспільного блага, підтримка порядку,
виконання інших загальносоціальних справ.

Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки
(еліти) і інтересів усього суспільства розрізняється в різні історичні
періоди. Останнім часом у ряді цивілізованих держав Заходу у зв’ язку з
розвитком громадянського суспільства все більшого значення набуває
загальносоціальна сторона державної діяльності, завдання забезпечення
суспільного блага. У сучасних цивілізованих державах неможливо чітко
розмежувати класи, відтак соціальні протиріччя втратили антагоністичний
характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

Зміст діяльності багатьох сучасних держав набув нових якостей, він
характеризується, насамперед, прагненням подолати суспільні суперечності
за допомогою соціального компромісу, толерантності, створення умов для
розвитку громадянського суспільства. Саме тому, держава в сучасних
західних теоріях трактується як надкласова, яка представляє інтереси
всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою,
державою соціальної демократії. Сутність такої держави не позбавлена
класового аспекту, однак він не настільки виражений як в
експлуататорських державах -рабовласницьких, феодальних, буржуазних.

Типологія держав

Розмаїття держав в історії людства і підходів до їх вивчення потребує
певної упорядкованості, класифікації й систематизації на основі
загальних ознак. Основу класифікації держав є поділ їх за типами.

Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, які
проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку,
відображають відповідний рівень їх розвитку на певному історичному
етапі. Типологія – це теорія про типи.

У сучасній науці найбільш поширеними є формаційний і цивілізаційний
підходи до типології держав.

1. Формаційний підхід (К. Маркс). В основу формаційного підходу
покладено поняття суспільно-економічної формації – історичного типу
суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від
однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок
зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і зміни їх новим
економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов’ язується із встановленням
закономірної залежності класової сутності держави від домінуючих у
суспільстві економічних відносин. Відповідно до такого підходу виділяють
наступні історичні типи держави: рабовласницький; феодальний; буржуазний
(капіталістичний); тоталітарний (гітлерівська Німеччина); соціалістичний
(комуністичний).

Класово-формаційний підхід до типології держав протягом тривалого часу
був єдиним у науковій літературі СРСР, аж до 90-х років ХХ ст. Останнім
часом більшого поширення набув цивілізаційний підхід.

2. Цивілізаційний підхід (Г. Кельзен, Коркунов, А. Тойнбі). В основу
типології держав прихильниками цивілізаційного підходу покладено
духовно-моральні й культурні чинники суспільного розвитку, а не тільки
соціально-економічні умови життя суспільства.

На основі ступеня розвиту духовності народу, культури, ідеології,
національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших
чинників розрізняють первинні й вторинні цивілізації. Первинні це ті,
яким була притаманна командно-адміністративна система влади (Єгипет,
Персія, Спарта, Афіни). Вторинні – держави Західної Європи, Північної
Америки, Східної Європи, Латинської Америки тобто сучасні держави, які
характеризуються передусім правовою організацією влади. Прибічники цього
підходу виділяють такі типи цивілізацій: місто-держава; єгипетська;
китайська; цивілізація Межиріччя (Вавілон) (первинні цивілізації);
західна; православна; слов’янська; далекосхідна; степова (вторинні). А.
Тойнбі нараховує 21 цивілізацію.

Кожний із двох підходів має свої переваги і недоліки, оскільки акцентує
увагу на одних і недооцінює інші чинники державності.

Типологізувати держави можна й за іншими критеріями. Так за способом
набуття влади розрізняють: легітимні (законне набуття влади);
нелегітимні (набуття влади здійснено незаконним шляхом) типи. За рівнем
захисту прав і свобод людини і громадянина розрізняють: правові –
держави із режимом конституційної законності; неправові, або держави з
режимом беззаконня чи режимом революційної законності.

Функції держави. Класифікація функцій держави

Функції держави – головні напрями внутрішньої і зовнішньої діяльності
держави, обумовлені її цілями й завданнями, що характеризують її класову
і загальнолюдську сутність.

Функції держави реалізуються, передусім, у процесі її впливу на
суспільні відносини. Їх не можна ототожнювати з функціями окремих
органів держави, які є частиною апарату держави й знаходять своє
вираження в компетенції.

В основу формування функцій держави покладені суспільні потреби й
інтереси. Функції держави відображають реалізацію загальносоціальних або
„спільних справ”, що забезпечують об’єктивне існування людей.

Класифікувати функції сучасної держави можна за різними критеріями:
суб’єктами, об’єктами, способами, засобами, часом дії, принципом поділу
влад, ступенем значущості, походженням та іншим елементам державної
діяльності.

1) за територіальною спрямованістю чи об’ єктами діяльності функції
цивілізованої держави можна розділити на внутрішні й зовнішні.

Внутрішні функції – забезпечують її внутрішню політику: 1) політична
-вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних
відносин, забезпечення народовладдя; 2) економічна – регулювання сфери
економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва;
організація виробництва на основі визнання й захисту різних форм
власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;
3) оподатковування й фінансового контролю – організація й забезпечення
системи оподатковування й контролю над легальністю доходів громадян і
їхніх об’єднань, а також за витратою податків; 4) соціальна –
забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного
здійснення їхнього права на працю, життєвий достатній рівень та ін.; 5)
екологічна – забезпечення екологічної безпеки й підтримка екологічної
рівноваги на території держави; охорона й раціональне використання
природних ресурсів; 6) культурна (духовна) – консолідація націй,
розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності
всіх корінних народів і національних меншостей; організація утворення,
сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини та ін.;
7) інформаційна – організація й забезпечення системи одержання,
використання, поширення й зберігання інформації; 8) правоохоронна –
забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян,
законності й правопорядку.

Зовнішні функції – забезпечують її зовнішню політику: 1) політична
(дипломатична) – встановлення й підтримка дипломатичних відносин з
іноземними державами відповідно до загальноприйнятих норм і принципами
міжнародного права; 2) економічна – установлення й підтримка
торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового
партнерства й співробітництва в економічній сфері з усіма державами,
незалежно від їхнього соціального ладу й рівня розвитку; інтеграція у
світову економіку; 3) екологічна – підтримка екологічного виживання на
планеті; 4) культурна (гуманітарна) – підтримка й розвиток культурних і
наукових зв’ язків з іноземними державами; забезпечення збереження
історичних пам’ятників і інших об’ єктів, що мають культурну цінність;
5) інформаційна – участь у розвитку світового інформаційного простору,
встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі
рівноправного співробітництва з іншими державами; 6) оборона держави –
захист державного суверенітету від зовнішніх зазіхань як економічними,
дипломатичними, так і військовими способами; 7) підтримка світового
правопорядку – участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних
конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

Зміст внутрішніх і зовнішніх функцій держави змінюється на різних етапах
її розвитку. Наприклад, у незалежній Україні з переходом до ринкових
відносин зміст економічної функції держави (у порівнянні зі СРСР)
істотно змінився. Сфера державного управління не зводиться до державного
сектора економіки. Встановлюються тільки межі для втручання держави в
приватний сектор економіки. З визначенням курсу на побудову соціальної
правової держави розширюється зміст і значення політичної,
правоохоронної та інших функцій. Особливого значення набуває соціальна
функція – створення державою умов, що забезпечують гідне життя людини.

2) за способами діяльності функції держави поділяються на: законодавчу,
виконавчу (управлінська), судову, правоохоронну, інформаційну.

за тривалістю виконання: постійні; тимчасові;

за соціальним значенням: основні й додаткові;

за сферами суспільного життя: політична, економічна, соціальна функція;

за характером повноважень, що здійснюються вищими органами влади:
законодавчі; виконавчі; судові.

Наведена класифікація, з одного боку, дає можливість чітко визначити
напрями діяльності держави щодо реалізації кожної з цих функцій, а з
іншого -виокремити форми і методи їх здійснення.

Форми і методи здійснення функцій держави

Держава повинна виконувати свої функції у притаманних їй формах,
застосовувати у своїй діяльності різні методи. У правовій літературі під
формами здійснення функцій держави розуміють, по-перше, специфічні види
державної діяльності; по-друге, однорідну за своїм зовнішнім проявом
діяльність органів держави, за допомогою якої реалізуються її функції.

Функції держави являють собою єдність змісту, форм і методів здійснення
державної влади у певній сфері державної діяльності.

Форми здійснення функцій держави – це зовнішній вираз діяльності

держави, що характеризує реальні можливості здійснення нею своїх
функцій. Розрізняють такі форми здійснення функцій держави:

I. Правові форми – пов’язані з правовим забезпеченням функцій, а також

можливістю їх охорони примусовими засобами. До правових форм належать:

правотворча, тобто діяльність спеціальних державних органів з розробки
та

прийняття нормативно-правових актів, зміни, або відмінення правових
норм,

що регламентують процес реалізації функцій держави; правореалізуюча,
тобто

діяльність спеціальних державних органів з виконання нормативних
приписів,

які приймаються в результаті діяльності правотворчих органів;
правоохоронна,

тобто діяльність спеціально створених державою органів з метою
забезпечення

охорони норм права від правопорушень.

II. Організаційно-правова форма – спрямованість діяльності державних

органів, підприємств та установ на роз’ яснення чинного законодавства, а
також

матеріальне забезпечення виконання різних державних функцій

(бухгалтерський облік, статистика, підготовка та перепідготовка кадрів,

навчання тощо). При реалізації та здійсненні своїх численних функцій
держава

поряд з певними формами використовує різноманітні методи.

Найбільш поширеними методами здійснення функцій держави є наступні:
переконання – реалізується шляхом правового виховання населення,
проведення профілактичних заходів різного характеру; заохочення
-реалізується шляхом надання різних пільг і нагород колективам та
особам, які не допускають правопорушень і беруть активну участь у
боротьбі з правопорушниками; примус – реалізується шляхом застосування
до суб’єктів, які скоїли правопорушення, законних заходів покарання,
перевиховання та власне стимулювання людей до виконання норм права.

Таким чином, при аналізі функцій держави необхідно враховувати не лише
їх зміст, а й сукупність всіх форм і методів їх здійснення, оскільки
конкретна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів
здійснення державної влади в певній сфері діяльності держави.

Тема 3. Форма держави

Поняття форми держави

Поняття форми держави необхідне для відповіді на питання щодо з’
ясування порядку створення вищих органів держави, характеру взаємодії
між собою та із населенням, територіальної побудови держави та ін.

Форма держави – порядок (спосіб) організації та здійснення державної
влади в країні. Форма держави – державно-правова конструкція яка має
свою структуру.

Структура форми держави – стійка єдність елементів, їх зв’язків,
цілісності, зв’язків елементів із цілим. Вона включає три взаємозалежних
елементи: форму державного правління, форму державного устрою, форму
політичного (державного) режиму.

Форма державного правління – порядок утворення і організації вищих
органів влади в державі. Розрізняють дві основні форми державного
правління – монархію та республіку.

Форма державного устрою – порядок поділу території держави на певні
складові частини і співвідношення влади між ними і державою у цілому.
Виділяють наступні форми державного устрою: унітарна держава, федерація,
конфедерація та імперія.

Форма державного (політичного) режиму – порядок здійснення державної
влади у певні способи певними методами і засобами. Сучасні державні
режими поділяються на такі види: демократичний, антидемократичний і
тоталітарний.

Форма держави визначається національним складом населення,
територіальними розмірами країни, історичними й культурними традиціями
народу та іншими чинниками.

Види форм державного правління

Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і
республіку.

Монархія – це така форма державного правління, при якій державна влада
зосереджена цілком або частково в руках однієї особи – монарха,
передається в спадщину, не залежить від населення.

Потягом історії існували різні види монархій, більшість із яких уже не
існує: 1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;
2) антична (рабовласницька); 3) феодальна: а) ранньофеодальна
-характеризується великим ступенем децентралізації, б)
станово-представницька – влада монарха поєднується із наявністю
станово-представницького органу (Іспанія – кортеси, Англія – парламент);
в) абсолютна; 4) конституційна.

На початку ІІІ тисячоліття продовжують існувати абсолютна і
конституційна монархії.

Абсолютна (необмежена) монархія. Монарх не обмежений конституцією;
здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам;
контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада
зосереджена в його руках. У первозданному вигляді збереглася в одиничних
країнах (султанат Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і
конституцію і парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від
монарха, тобто затверджує його абсолютну владу. Парламенту приділяється
роль консультативної ради при монарху (Кувейт, Саудівська Аравія), яка у
будь-який час може бути розпущена.

Конституційна (обмежена) монархія. Влада монарха обмежена конституцією,
він не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується
парламентом і підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність
(Велика Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Голландія, Японія та ін.).

Конституційна монархія може бути парламентською та дуалістичною
(практично себе віджила):

а) дуалістична монархія – юридично і фактично влада поділена між урядом,
що формується монархом і парламентом. Парламент приймає закони, але у
монарха є право абсолютного вето (відхилення законопроекту). Уряд
призначається монархом, підпорядковується йому і відповідає тільки перед
ним. Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від
феодалізму до капіталізму, а в сучасних країнах вона збереглася в
султанаті Бруней, Бутан,

Тонга;

б) парламентська (парламентарна) монархія. Монарх юридично є главою
держави, але участі в управлінні країною фактично не бере. Фактичним
главою держави – прем’ єр-міністром стає лідер партії, яка володіє
найбільшим числом депутатських місць у парламенті. Уряд формується
парламентом і лише йому підзвітний. Сучасні монархії є здебільше
парламентськими – Велика Британія, Японія, Бельгія, Іспанія, Нідерланди,
Таїланд, Швеція.

Низка монархій знаходиться між дуалістичною і парламентською (Йорданія,
Марокко, Непал). Більшість сучасних держав – республіки.

Республіка – це така форма державного правління, при якій вища державна
влада здійснюється представницьким і загальнонаціональним органом влади
(парламентом), обраним населенням на певний строк.

Основні ознаки республіки: 1) влада глави держави і вищих державних
органів делегується їм народом; 2) повноваження глави держави обмежені
визначеним строком; 3) глава держави несе політичну відповідальність за
свою діяльність.

В історії держав світу існували різні види республік: антична,
середньовічна (феодальна); буржуазна; соціалістична.

Серед сучасних видів республік виділяють: парламентську, президентську,
змішану (парламентсько-президентську або президентсько-парламентську):

1) парламентська – глава держави (президент) не може впливати на

склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому.

Фактично главу і склад кабінету міністрів визначає партія, яка перемогла
на

парламентських виборах і має більшість у парламенті. Повноважень у

президента менше, ніж у прем’ єр-міністра. Діє принцип верховенства

парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається

парламентом або більш широкою колегією за участю парламенту (Італія,

Греція, Індія, ФРН, Чехія);

2) президентська – глава держави (президент) особисто або з

наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким
керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а
не перед парламентом. Президент обирається непарламентським шляхом
-прямими виборами населення (Аргентина, Мексика, Бразилія, Іран, Ірак).
Виняток складають США, де президента обирає колегія виборників, обрана
виборцями);

3) змішана (напівпрезидентська) – яка поєднує у собі елементи
президентської і парламентської республіканських форм правління.
Президент – глава держави, обирається всенародним голосуванням, але не
очолює уряд, а пропонує його склад (насамперед кандидатуру
прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом.
Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем’ єр-міністру,
який очолює уряд. Уряд, як правило, несе відповідальність перед
президентом, але і парламент має право висловити йому свою недовіру, що
тягне відставку уряду. Президент має самостійний статус, тобто він
очолює три гілки влади, а не належить до жодної (Україна, Бєларусь,
Росія, Фінляндія, Франція).

Форми державного устрою

Форма державного устрою характеризує територіальний поділ та відповідну
організацію державних органів. Державний устрій існує у простій і
складній формах.

Виділяють наступні форми державного устрою:

Унітарна держава – єдина централізована держава, частинами якої є
адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав.
Унітарна держава – це проста форма державного устрою.

Основні ознаки унітарної держави: 1) єдина конституція; 2) єдина система
вищих органів державної влади – глава держави, уряд, парламент та ін.;
3) єдине громадянство; 4) єдина система законодавства і єдина судова
система; 5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати
будь-яку політичну самостійність; 6) єдина символіка.

До унітарних держав належать країни Балтії, Польща, Бєларусь та ін.

Деякі унітарні держави включають автономні утворення (адміністративні
автономії) – Україна, Велика Британія, Грузія, Ізраїль, Іспанія, Італія,
Фінляндія. Такі держави називають децентралізованими унітарними
державами або унітарними державами з елементами федералізму.

Федерація – складова союзна держава, частинами якої є державні
утворення, що мають суверенні права.

Основні ознаки федерації: 1) наявність єдиної території, яка у
політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із
територій -суб’єктів федерації, що мають власний
адміністративно-територіальний поділ;

2) наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб’єктів;

3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи
законодавства її

суб’єктів; 4) наявність федерального двопалатного парламенту і
парламентів

суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління

суб’єктів федерації; 5) можливість суб’єктів федерації мати власну
правову і

судову системи (США); 6) наявність загально федеральної податкової і

грошової системи; 7) суб’єкти федерації не мають суверенітету і не є

суб’ єктами міжнародного права, але в договірних міжнародних відносинах

може виступати як федерація, так і кожний із її суб’ єктів.

Розрізняють два основні різновиди федерації за способом взаємовідносин
федерації та її суб’єктів: а) союзну федерацію (федерація заснована на
договорі), суб’єктами якої є суверенні держави, що зберігають за собою
значний обсяг повноважень аж до права виходу зі складу федерації (США,
ФРН, РФ, Швейцарія). За формальними ознаками федерацією був СРСР; б)
федерацію засновану на автономії, суб’єктами якої є державні утворення,
що не мають суверенітету, але мають певні ознаки державності у вигляді
повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення (Бельгія,
Австрія, Індія, Пакистан).

Існують й інші різновиди федерації та критерії їх класифікації. На
сьогодні у світі нараховується 24 федеративних держави, більшість із
яких -великі й середні за територією і чисельністю населення (Індія,
Мексика, Росія,

США, Німеччина).

Окрім унітарних і федеративних держав існують союзи держав. Специфічними
формами державного устрою є конфедерація і співдружність. Вони
відрізняються від федерації як форми територіального устрою тим, що є
формою міждержавного союзу, тобто об’ єднанням незалежних держав.

Конфедерація – тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для
досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної
діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа,
грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної
самостійності.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони, або
розпадаються (Об’єднана Арабська Республіка 1958 – 1961 рр., яка
розпалася на Єгипет і Сирію), або еволюціонують у федерацію (США). Через
етап конфедерації пройшли також Нідерланди, Швейцарія. На цей час риси
конфедерації має Європейський Союз. У 2003 р. була утворена
конфедеративна держава Сербії і Чорногорії.

Історії відома й така форма державного устрою як імперія.

Імперія – це примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу
іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної
влади (Російська імперія, імперія Габсбургів, Австро-Угорська імперія).

За часів феодалізму існувала й така форма державного устрою як унія
-об’єднання двох і більше монархічних держав (Річ Посполита).

Особливою формою об’єднання держав є співдружність (СНД, Британська
Співдружність націй, Європейська Співдружність у Західній Європі). Це
дуже рідкісне, аморфне об’єднання. В основу співдружності, як і при
конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди,
інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть
бути найрізноманітні – економічні, культурні та ін. Співдружність може
мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію
або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз’єднання.

Види форм державного (політичного) режиму

В основі розмежування державних (політичних) режимів знаходиться,
по-перше, ступінь розвиненості елементів політичної демократії;
по-друге, реальний політико-правовий статус людини. На підставі цих
критеріїв сучасні державні (політичні) режими поділяють на два основних
види: демократичний і антидемократичний. Існують також перехідні режими.

1. Демократичний державно-правовий режим – порядок (стан)

державного (політичного) життя суспільства, при якому державна влада

здійснюється демократичними методами, на основі широкої і реальної
участі

громадян та їх об’ єднань у формуванні і здійсненні державної політики,

утворенні та діяльності органів держави за принципом „поділу влад”, на

неухильному дотриманні прав і свобод людини і громадянина.

Демократичний режим характерний для правової держави, а його способи і
методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток
людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній
діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів
більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій.

Демократичні режими класифікуються на демократично-ліберальний,
демократично-радикальний і демократично-консервативний.

Недемократичні режими поділяють на авторитарні й тоталітарні.

2. Антидемократичний (недемократичний, авторитарний) – порядок

(стан) державного (політичного) життя суспільства, при якому не
реалізується

принцип „поділу влади”, звужується або порушуються політичні права

громадян, припиняється їх вплив на управління державою, забороняється

діяльність опозиційних партій і організацій, застосовуються політичні
репресії,

а влада зосереджується в руках однієї чи групи осіб, неконтрольованих

народом.

Авторитарний режим може бути двох видів: революційний -спрямований на
зміну типу суспільно-політичного розвитку; стабілізаційний -орієнтований
на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.

Крайньою формою антидемократичного режиму є тоталітарний, який
характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством,
одержавленням усіх легальних громадських організацій, не обмеженими
законом повноваження влад, забороною демократичних організацій,
фактичною ліквідацією конституційних прав і свобод; тотальним контролем
за діяльністю громадян і громадських організацій, політичною цензурою і
відсутністю гласності, мілітаризацією суспільного життя; прагненням до
зовнішньої експансії. Різновидами тоталітарного режиму є расистський,
фашистський, військово-диктаторський.

Тема 4. Механізм і апарат держави

Механізм держави

Механізм держави – цілісна ієрархічна система державних органів, що
здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою
яких виконуються завдання і функції держави.

Ознаки механізму держави: 1) ієрархічна система, тобто система,
побудована на засадах субординації та координації; 2) цілісна система
внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і
єдині завдання та цілі діяльності; 3) система, яка має чітку структуру з
певними зв’ язками між її елементами. Первинними елементами є державні
органи.

Механізм держави містить у собі органи, підсистеми і навіть самостійні
гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову, між якими існує ієрархія.
Різні державні органи, їх блоки, підсистеми посідають неоднакове місце у
державному механізмі, але усі разом повинні діяти злагоджено і без
збоїв.

Структура механізму держави складається із трьох основних елементів:
державного апарату (має владні повноваження), державних установ,
підприємств (не мають владних повноважень), організаційних і фінансових
коштах.

Центральним елементом механізму держави є державний апарат, який
складається із державних органів, що мають владні повноваження. Він
містить у собі два важливих структурних елементи: апарат управління, що
складається з чиновників – державних службовців, які спеціально
займаються управлінням; апарат примусу – армія, поліція, розвідка і
контррозвідка, митниця, тюрми, виправні заклади та ін.

Державні підприємства – це державні структури, які безпосередньо
реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального
виробництва.

Державні установи – це державні організації, на які покладено завдання з
реалізації функцій держави у сфері нематеріального виробництва.

Державні підприємства і установи не мають владних повноважень, а тому їх
не слід ототожнювати із державними органами, оскільки вони не є носіями
державної влади. Адміністрація підприємств і установ здійснює
управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності, в рамках свого
підприємства чи установи і виступає від його імені, а не від імені
держави.

Апарат держави

Апарат держави виступає складовою частиною механізму держави.

Апарат держави – це юридично оформлена система всіх державних органів,
що здійснюють безпосередньо практичну роботу з управління суспільством,
виконання завдань і функцій держави.

Апарат держави характеризується тим, що становить собою налагоджену
структурну організацію, засновану на загальних принципах, єдності
кінцевої мети, взаємодії та орієнтовану на забезпечення реалізації
функцій держави; є системою юридично оформлених державних органів, що
наділені компетенцією (повноваженнями) і займаються управлінням
суспільством на професійній основі як носії влади; є системою органів,
диференційованих відповідно до принципу поділу влади на законодавчу,
виконавчу і судову та ін.

Основними принципами діяльності державного апарату України є:
демократизм, національна рівноправність, законність, суверенність, поділ
влади, соціальна справедливість, гуманізм, поєднання переконання і
примусу, гласність, відкритість та ін.

Форми діяльності державного апарату – це такі види здійснення функцій
держави, з допомогою яких реалізуються державні функції. Діяльність
державного апарату має безпосередньо управлінські й правові форми.

Безпосередньо управлінські (організаційні) форми діяльності державного
апарату представляють специфічні види фактичної діяльності, які не
тягнуть правових наслідків. До них належать: організаційно
-регламентуюча – розробка наукових рекомендацій, підготовка проектів
документів та ін.; організаційно-господарська – бухгалтерський облік,
статистика та ін. організаційно-ідеологічна – роз’яснення нормативних
актів, формування громадської думки та ін.

Правові форми діяльності державного апарату – це такі види здійснення
функцій держави, з допомогою яких реалізуються державні функції, мають
юридичний характер. До них належать: правотворча діяльність -форма
діяльності компетентних органів держави зі встановлення, зміни або
скасування правових норм; правозастосовна діяльність – форма діяльності
компетентних органів держави з реалізації правових норм; правоохоронна
діяльність – форма діяльності компетентних органів держави з
попередження правопорушень і притягнення правопорушників до юридичної
відповідальності.

Орган та інститут держави

Центральним елементом державного апарату є орган держави.

Орган держави – частина державного апарату – група осіб або одна особа,
наділених владними повноваженнями, відповідними матеріально-технічними
засобами, утворений на законних підставах для виконання конкретних
завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється для
здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет
ведення, завдання і функції.

Структура органу держави складається із апарату, що безпосередньо
виконує завдання і функції держави і, відповідно, має державно-владні
повноваження та допоміжного апарату, який не має державно-владних
повноважень. Наявність у державного органу владних повноважень означає,
що він здатний встановлювати обов’ язкові правила поведінки, домагатися
їх виконання. Органи держави мають загальні й специфічні риси.
Загальними рисами органу держави є: їх утворення відповідно до закону,
наявність владних повноважень, дія у встановленому порядку,
взаємопов’язаність відношеннями субординації та ін.

Існує низка критеріїв поділу органів держави. Так за місцем у системі
державного апарату органи держави бувають – первинні й похідні; за
характером і змістом діяльності – органи законодавчої, виконавчої,
судової влади; за часом функціонування – постійні й тимчасові; за
територією, на яку поширюються їх повноваження – загальнодержавні,
місцеві; за персональним складом – одноособові й колегіальні.

Інститут держави – відносно відокремлена частина державної структури, що
користується певною автономією.

Протягом історії інститути держави змінюються, одні з’являються, інші
зникають (інститут президента, інститут парламенту, інститут абсолютної
монархії). Інститути держави поділяються на прості й комплексні, основні
й примикаючі, інститути законодавчої, виконавчої, судової влади.

Тема 5. Політична система, громадянське суспільство і правова держава

Поняття і структура політичної системи

Політична система – це упорядкована на засадах права система всіх
політичних явищ, процесів, що функціонують і взаємодіють у суспільстві з
метою завоювання, утримання або участі у політичній владі. У найбільш
загальному вигляді політична система – це механізм організації і
функціонування політичної влади.

Структура політичної системи суспільства – це її внутрішня будова,
взаємозв’ язок і взаємодія елементів системи між собою та зовнішнім
середовищем. Елементами політичної системи суспільства є: суб’єкти
політики, політичні норми і принципи, політичні відносини, політичний
процес, політичний режим, політична діяльність, свідомість, культура.

Суб’єкти (носії) політики – класи, нації, соціальні верстви, групи, у
тому числі й держава, громадян та об’єднання громадян (політичні партії,
громадські організації та ін.). Ядром політичної системи суспільства є
держава.

Політичні норми та політичні принципи: політичні норми – це основні
правила поведінки, що регулюють політичні відносини між суб’єктами
політичної системи суспільства; політичні принципи – це основні вихідні
положення, тенденції, ідеї, закономірності, які покладені в основу
політичної діяльності.

Політичні відносини – це врегульовані та взяті під охорону політичними
нормами стосунки, в результаті яких у суб’ єктів політичної системи з’
являються права та обов’ язки.

Політичний процес – це діяльність всіх суб’єктів політичних відносин,
яка спрямована на формування, зміну, перетворення, а також
функціонування політичної системи суспільства.

Політичний режим – це сукупність способів (прийомів), за допомогою яких
здійснюється політична влада.

Політична діяльність – це дія суб’єктів, яка спрямована на забезпечення
функціонування і захист політичної влади в суспільстві.

Політична свідомість та політична культура: політична свідомість – це
елемент свідомості людини, який характеризує її оцінку існуючого
політичного буття й обумовлює вибір варіанту поведінки відповідно до
індивідуальних і суспільних інтересів; політична культура – це система
політичних знань, досвіду, цінностей, якими володіють суб’ єкти
політичної системи, їх оцінка існуючого політичного буття, та вміння
застосовувати вищевказані знання в повсякденному житті та політичній
діяльності.

Політична система виконує у суспільстві низку функцій, основними з яких
є наступні: вироблення політичного курсу держави та визначення мети і
завдань суспільства; організація діяльності суспільства й управління
різноманітними суспільними процесами; координація й інтеграція
суспільства, забезпечення участі суб’ єктів політичної системи в
політичному житті держави та формуванні органів державної влади і
місцевого самоврядування та контролю за їх діяльністю; забезпечення
дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина; формування
політичної свідомості, політичної і правової культури населення та ін.

В сучасних умовах важливе теоретичне і практичне значення в політичній
системі суспільства займають держава і право, які є центральними
елементами цієї системи. Це пояснюється насамперед тим, що саме держава
і право є головними засобами досягнення мети, поставленої перед
суспільством.

Поняття та ознаки громадянського суспільства

Поняття „громадянського суспільства” відрізняється від поняття
„суспільство”. Суспільство у широкому розумінні – це історично
сформована сукупність індивідів, форм їх колективного співжиття та
система економічних, політичних, моральних, релігійних, юридичних
зв’язків і відносин між людьми. У вузькому – історично конкретний тип
соціальної системи, певна форма суспільних відносин.

Громадянське суспільство – це певний якісний стан суспільства і є
надбанням Нового часу, хоча окремі елементи існували в давнину
(розвинуте приватне право у Давньому Римі). Виділяють три етапи
становлення громадянського суспільства:

ХУІ – ХУІІ ст. – процес формування економічних, політичних, ідеологічних
передумов, усунення юридичної нерівності, обмеження політичної влади;

кінець ХУІІ – кінець ХІХ ст. – формування громадянського суспільства у
найбільш розвинених буржуазних країнах на засадах юридичної рівності,
вільного підприємництва, приватної ініціативи;

ХХ ст. – розвиток постіндустріального суспільства, відокремлення влади
від власності, перехід управління громадськими справами до менеджерів,
поширення інститутів демократії та політичного плюралізму, розширення
прав і свобод людини.

Громадянське суспільство – це сукупність вільних, незалежних,
рівноправних індивідів, їх об’ єднань, асоціацій і сфера відносин між
собою та державою в цілому, на основі права та демократії.

Громадянське суспільство – соціальна організація, що характеризується
інтересами, які не співпадають з державними, а також наявністю
механізмів, що дозволяють забезпечити реалізацію цих інтересів винятково
за рахунок внутрішніх ресурсів самого громадянського суспільства. Саме з
метою здійснення приватних інтересів і потреб повсякденного життя люди
створюють недержавні інститути такі як сім’ я, об’ єднання громадян
(політичні партії і громадські організації), органи місцевого
самоврядування, недержавні засоби масової інформації, асоціації та
союзи. Формування громадянського суспільства є метою суспільного
розвитку, засобом всебічного забезпечення прав і свобод людини і
громадянина.

Основними рисами громадянського суспільства є: 1) визнання людини, її
інтересів, прав і свобод основною цінністю громадянського суспільства;
2) відкритість громадянського суспільства; 3) плюралізм громадянського
суспільства, наявність різних суспільних груп, вільна та рівна
конкуренція між політичними силами; 4) самоуправління громадянського
суспільства; 5) приватна власність, вільна праця, підприємництво; 6)
наявність правової держави.

Правова держава: поняття, ознаки, принципи

Правова держава – це організація політичної влади, що створює умови для
найбільш повного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а
також для найбільш послідовного обмеження можливостей тиску (державною
владою) громадян.

Можна виділити два основних принципи (дві сторони сутності) правової
держави: 1) найбільш повне забезпечення прав і свобод людини і
громадянина, створення для особи режиму правового стимулювання
(соціальна, змістовна сторона); 2) послідовне обмеження за допомогою
права державної влади, формування для державних структур обмежувального
правового режиму (формально-юридична сторона).

Правова держава послідовно виконує своє головне призначення -гарантувати
кожному громадянину можливість всебічного розвитку особистості. Мова йде
про таку систему соціальних дій, при якій права людини і громадянина є
первинними, природними, у той час як можливість здійснення функцій
державної влади виступає вторинною, похідною.

Правовою наукою нині як природними визнається система цивільних
(особистих), політичних, економічних, соціальних і культурних прав
особистості, які містяться в Загальній декларації прав людини 1948 року
та в інших міжнародних актах.

Другий основний принцип втілюється в життя з використанням низки
способів, що виступають як самостійні принципи: поділ влади на
законодавчу, виконавчу і судову гілки з метою виключити зловживання нею;
верховенство права (закон, прийнятий верховним органом влади при
строгому дотриманні всіх конституційних процедур, не може бути
відмінений, змінений чи припинений актами виконавчої влади); взаємна
відповідальність держави та особи і т.д.

Крім перелічених вище, можна виділити й інші принципи, які в тій чи
іншій мірі витікають із наведених і створюють для них забезпечуючий фон.
Це, зокрема, високий рівень правосвідомості та правової культури в
суспільстві; наявність громадянського суспільства і контроль з його боку
за виконанням законів усіма суб’ єктами права.

Ідея правової держави є ідеєю взаємодії громадянського суспільства і
держави, що припускає руйнування монополії держави на владу з одночасною
зміною співвідношення свободи держави і суспільства на користь
останнього й окремої особистості.

Система стримувань і противаг, закріплена в Конституції та законодавчих
актах, являє собою сукупність правових обмежень конкретної державної
влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Соціальна держава – це сучасний політико-правовий тип державності,
відповідно до якого держава формується, розвивається та функціонує
шляхом активного впливу на соціальну сферу життєдіяльності суспільства,
забезпечує здійснення ефективної політики в інтересах найширших
категорій населення, захист економічних, соціальних та культурних прав і
свобод людини і громадянина.

Важливими передумовами визначення держави соціальною є такі принципи:
підтримка рівноваги між демократичними інститутами та сильною державною
владою, плануванням і ринком, приватною та державною власністю,
економічною ефективністю та соціальною справедливістю; соціальні зобов’
язання та гарантованість з боку держави мінімальних життєвих
можливостей, рівних можливостей для всіх громадян, людської гідності і
відносної незалежності суспільних відносин та ін.

Поняття, ознаки, інститути й форми демократії

Демократія (грец. кгаїиш – народ, кгаїо – влада) – форма організації
суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на
визнанні народу вищим (єдиним) джерелом влади, виборності основних
органів держави, забезпеченні прав і свобод людини і громадянина,
послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної
участі в управлінні справами держави і суспільства.

Ознаки демократії: 1) визнання народу вищим (єдиним) джерелом влади; 2)
формування основних державних органів шляхом вільних і справедливих
виборів; 3) єдність та розподіл державної влади; 4) наявність механізму
реалізації прав і свобод людини і громадянина, їх пріоритет над правами
держави; 5) рівність усіх перед законом і судом; 6) верховенство права
та верховенство правового закону; 7) повага до прав меншості, визнання
свободи їх волевиявлення; 8) підкорення меншості інтересам більшості.

Демократія вимагає, щоб влада цілком належала народу, який її реалізує
через такі основні форми: безпосередня демократія – це різновид форми
народовладдя, при якому влада здійснюється шляхом безпосереднього
волевиявлення населення (вибори, референдуми, звернення, обговорення та
ін.); представницька демократія – це різновид форми народовладдя, при
якому влада здійснюється шляхом делегування частини своїх повноважень
представникам народу (президенту, депутатам парламенту та депутатам
органів місцевого самоврядування).

Крім зазначених форм демократії, існують також: ліберальна, плебісцитна,
тоталітарна, елітарна, соціальна та ін.

§ 2. Основи теорії права

Тема 1. Загальне вчення про право Поняття, ознаки та види соціальних
норм

Соціальні норми покликані забезпечити врегулювання взаємовідносин, що
існують між людьми в суспільстві. Термін „норма” – багатозначний, його
розглядають як правило поведінки, встановлену міру, кількість тощо.

Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, що
регулюють взаємовідносини між людьми в суспільстві, є проявом їх волі та
забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу. Ці правила
поведінки встановлюють напрямки і кордони дій суб’єктів суспільних
відносин, вони створюються з урахуванням досвіду, волі та інтересів
людей.

До ознак, які характеризують соціальні норми відносять, зокрема, такі:
1) соціальні норми регулюють відносини, які існують між людьми в
суспільстві та між суспільством і державою; 2) соціальні норми мають
загальний характер, тобто стосуються як конкретної особи, так і
спільностей людей, які є учасниками суспільних відносин; 3) соціальні
норми виникають, створюються та закріплюються в результаті
свідомо-вольової діяльності людей; 4) за невиконання або неналежне
виконання соціальних норм настає громадський осуд та міри суспільного
впливу, або юридична відповідальність (лише за порушення норм права).

Серед видів соціальних норм необхідно виділити такі:

1) норми-звичаї – правила поведінки, які внаслідок багаторазового
повторення і використання протягом тривалого часу закріпилися в
свідомості та поведінці людини і виконуються не в силу примусу, а в силу
особистого переконання;

норми-традиції – правила поведінки, які закріплюються в свідомості людей
та виконуються ними не в силу необхідності, а в силу власного
переконання і передаються із покоління в покоління в сім’ї, у певній
місцевості тощо;

моральні норми – це правила поведінки, які регулюють відносини між
людьми з точки зору добра та зла, справедливості і несправедливості;

корпоративні норми – це правила поведінки внутрішнього характеру, що
встановлюють, регулюють та забезпечують діяльність об’єднань громадян,
трудових колективів і спрямовані на досягнення тієї мети, заради якої
вони були створені;

політичні норми – правила поведінки, що регулюють відносини між
суб’єктами політики (політичними партіями, громадськими організаціями та
іншими учасниками цих відносин) щодо реалізації ними політичної влади;

норми права – це встановлені або санкціоновані державою,
загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, які мають на
меті впорядкування відносин між людьми;

соціально-технічні норми – це правила поведінки, які регулюють
діяльність людини з використання нею предметів праці, техніки, засобів
виробництва (наприклад, інструкції з експлуатації машин та механізмів
тощо).

Виділяють також економічні, культурні, релігійні й інші соціальні норми.
Поняття і ознаки права

У сучасній юридичній науці термін „право” розглядається в різних
значеннях. По-перше, право – соціально-правові потреби та погляди людей,
задоволення яких дозволяє їм повноцінно існувати, – це природне право
(наприклад, право людини на життя, свободу тощо). По-друге, право – це
офіційно визнані можливості суб’ єктів права (фізичних та юридичних
осіб) здійснювати певні дії, які гарантовані державою (наприклад, право
на працю, на власність та інші), це так зване суб’єктивне право.
По-третє, право – це система норм права, тобто правил поведінки, які
встановлені державою і визначають дозволи, обов’ язки та заборони
можливості суб’ єктів права (фізичних та юридичних осіб) здійснювати
певні дії. Це так зване об’ єктивне право. По-четверте, право
розглядається в широкому значенні як сукупність всіх юридичних явищ, що
існують в конкретній державі, мова йде про правову систему.

Основними ознаками права як специфічної системи регулювання суспільних
відносин є: 1) право (як система норм) встановлюється державою від імені
народу, з метою регулювання найважливіших сфер суспільних відносин;
2) право встановлюється або санкціонується державою;

нормативність права означає те, що право складається з норм права, тобто
правил поведінки, які визначають межі дозволених, заборонених або зобов’
язальних дій суб’ єкта. Право виступає як міра свободи поведінки особи;

системність права: право – це система норм, які знаходяться в певній
підпорядкованості, є взаємопов’язаними та взаємоузгодженими. Норми права
об’ єднуються в інститути права, інститути – відповідно в підгалузі,
галузі права; 5) формальна визначеність права означає те, що норми права
є не просто ідеями і поглядами, вони офіційно закріплюються державою у
формі нормативно-правових актів, які мають відповідну структуру (назва,
загальна частина, розділи, які поділяються на статті, прикінцеві
положення, заключна частина, дата, місце прийняття); 6)
загальнообов’язковість права – полягає в тому, що встановлені або
санкціоновані державою правила поведінки є обов’ язковими і повинні
виконуватися усіма суб’ єктами суспільних відносин (незалежно від віку,
статі, правового статусу, соціального стану, релігійних переконань
тощо); 7) право гарантується (охороняється) державою, тобто держава за
допомогою компетентних державних органів не тільки встановлює правові
норми, але й забезпечує належну їх реалізацію. Мова йде про те, що до
осіб, які не виконують або виконують неналежним чином вимоги правових
норм, держава застосовує примус у вигляді юридичної відповідальності;

8) свідомо-вольовий характер права – право є результатом прояву волі і
свідомості людей, тобто компетентні державні органи, або інші суб’єкти,
які наділені такими повноваженнями, створюють правові норми, враховуючи
інтереси, погляди, свободи та потреби людей.

Отже, право – це система норм права (правил поведінки), що
встановлюються або санкціонуються державою (компетентними державними
органами, іншими суб’ єктами, які наділені такими повноваженнями, або
населенням у результаті референдуму), гарантуються нею, містяться в
нормативно-правових актах і регулюють найважливіші сфери суспільних
відносин.

Поняття та класифікація принципів права

Принципи права – це закріплені в нормах права основні вихідні ідеї,
закономірності, тенденції, особливості, які відображають зміст і суттєві
положення права, його взаємодію з іншими суспільними явищами (мораллю,
релігією, політикою, культурою тощо).

В юридичній науці існують різноманітні підходи до класифікації принципів
права. Зокрема, залежно від поширення їх дії принципи права поділяються
таким чином:

1. Загальні (загальноправові) принципи права – характеризують

певні положення, що покладені в основу змісту права, визначають його

характер та ознаки, розвиток і формування правової системи держави. Вони

діють у всіх галузях права, визначають якісні особливості всіх правових
норм

національної правової системи незалежно від специфіки регламентованих
ними

суспільних відносин.

Серед них необхідно виділити: принцип верховенства права; принцип
соціальної справедливості; принцип гуманізму; принцип рівності громадян
перед законом; принцип демократизму; принцип законності; принцип
взаємної відповідальності держави і особи; принцип поєднання переконання
і примусу в праві; принцип свободи.

2. Галузеві принципи права притаманні передусім конкретній галузі

права, визначають її специфіку, їх дія обмежується відповідним предметом
правового регулювання цієї галузі (наприклад, принцип свободи праці,
притаманний для трудового права).

Міжгалузеві принципи права притаманні кільком близьким галузям права
одночасно (наприклад, принципи гласності, змагальності сторін і
незалежності судочинства, здійснення правосуддя виключно судом
притаманні як кримінально-процесуальній, так і цивільно-процесуальній
галузям права; матеріальної відповідальності – для цивільного та
трудового права).

Принципи інститутів права покладені в основу побудови певного інституту
права, визначають його особливості (наприклад, принцип несприйняття
подвійного громадянства – інститут громадянства в конституційному праві,
принцип добровільності цивільно-правових угод -інститут
цивільно-правових угод у цивільному праві та ін.).

Поряд із названими до принципів права відносяться також правові аксіоми
та правові презумпції. Правові аксіоми – це певні положення, які
сприймаються без доведення. Правові презумпції – це певні припущення,
які сприймаються без доведення (наприклад, незнання закону не звільняє
від відповідальності, закон не має зворотної сили, якщо інше не
передбачене законом, та ін.).

Соціальна цінність права

З’ ясувати соціальну цінність права – означає розкрити та усвідомити те
позитивне значення, яке займає право в житті особи, держави та
суспільства.

У першу чергу, право є регулятором суспільних відносин, воно є
необхідним і корисним для суспільства, адже врегульовує суспільні
відносини, забезпечує правопорядок. Цінність діючого в суспільстві права
безпосередньо залежить від поєднання інтересів особи, держави і
суспільства в цілому, що відповідно характеризує право як унікальний
феномен, здатний забезпечити організованість, узгодженість, стабільність
та динамічність суспільним відносинам. По-друге, право забезпечує
вимоги, відповідність та точність змісту суспільних відносин, адже воно
закріплює найважливіші норми і принципи моралі, перетворює їх на
загальнообов’ язкові, встановлені та гарантовані державою правила
поведінки. По-третє, право є мірою свободи поведінки особи, визначає
межі дозволених і заборонених дій. По-четверте, право є засобом захисту
інтересів особи, перешкоджає незаконним втручанням у сферу її особистої
правомірної діяльності; відповідно протиріччя, що виникають в
суспільстві, повинні вирішуватися виключно на основі права. Поп’ яте,
право є нормативно закріпленою і реалізованою справедливістю (оптимальне
поєднання свободи та справедливості). Основу справедливості права має
забезпечити його відповідність загальним принципам гуманізму,
забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина, загальної
рівності тощо. Авторитет права безпосередньо залежить від сприйняття
його вимог суспільством як таких, що відповідають волі й інтересам
більшості населення та є справедливими тощо. По-шосте, право – це
показник рівня цивілізованості суспільства (елемент культури і здобуток
цивілізації), адже в праві закріплений історичний досвід певного народу,
його досягнення в різних галузях суспільного життя, ставлення до
суспільства, держави, особистості. Усьоме, право є важливим засобом
врегулювання міжнародних і міжнаціональних стосунків, розв’ язання
конфліктів, забезпечення стабільності та правопорядку в суспільстві і
державі. Функції права

Право як регулятор суспільних відносин, міра свободи індивідів та
соціальна цінність проявляється також у функціях права. Вони повинні
одночасно охоплювати, з одного боку, соціальне призначення права, а з
іншого – напрямки його впливу на суспільні відносини.

Отже, функції права – це основні напрямки впливу права на особу,
державні органи і суспільні відносини, які виражають його сутність та
зміст, а також соціальне призначення в державі та суспільстві.

Функції права можна класифікувати, з одного боку, залежно від завдань,
які покладаються на право, а з іншого – залежно від сфери регулювання
суспільних відносин. Таким чином, функції права можна поділити на:
загальносоціальні та спеціально-юридичні.

1. Загальносоціальні – характеризують соціальний вплив права на
суспільне життя: політику, економіку, культуру тощо, виключаючи
застосування спеціальних юридичних засобів. Серед загальносоціальних
функцій доцільно виділити такі: гуманістичну;
організаційно-управлінську; інформаційно-орієнтаційну; пізнавальну;
ідеологічно-виховну.

Спеціально-юридичні – розкривають сутність та зміст юридичного
призначення права, його специфічну регулятивну природу. До
спеціально-юридичних функцій права відносять регулятивну та охоронну.
Регулятивна -це напрямок впливу права з метою врегулювання суспільних
відносин, забезпечення механізму їх функціонування шляхом закріплення
правового статусу особи, встановлення прав, свобод та обов’ язків
громадян у нормативно-правових актах. Охоронна функція права – це
напрямок правового впливу, який реалізується, передусім, компетентними
державними органами шляхом прийняття державно-владних рішень,
спрямованих на охорону позитивних (політичних, економічних,
національних, колективних та індивідуальних) суспільних відносин,
забезпечення їх недоторканності з боку правопорушників.

Як регулятивна, так і охоронна функції права покликані реалізувати
основне соціальне призначення права – впорядкування суспільних відносин,
забезпечення стабільності та правопорядку в державі та суспільстві.

Співвідношення, взаємозв’язок держави і права

Єдність між даними явищами полягає в тому, що держава і право: 1)
виникають і розвиваються спільно; 2) мають однакові підходи до сутності
та типології; 3) виступають засобами управління, інструментами влади; 4)
покликані поєднувати та забезпечувати особисті, групові і суспільні
інтереси; 5) засновані на єдиній базі, визначаються
соціально-економічними і духовними факторами і т.п.

Відмінності між державою і правом: 1) якщо держава є особливою
організацією політичної влади, то право – соціальним регулятором; 2)
якщо держава виражає силу, то право – волю; 3) якщо первинним елементом
держави є державний орган, то первинним елементом права – норма; 4) вони
не співпадають за формами, функціями тощо.

Взаємодія держави і права проявляється в тому, що, з одного боку, вплив
держави на право полягає в тому, що саме держава за нинішніх умов
формує, змінює, скасовує норми права (правотворчість), а також реалізує
та охороняє його (правозастосування). З іншого боку, право впливає на
державу, впорядковуючи діяльність державного апарату, встановлюючи
компетенцію його органів.

Виділяють два основних типи взаємовідносин між державою і правом:

коли держава стоїть над правом, виступаючи визначальним фактором
розвитку соціальних відносин (характерно для антидемократичних держав);

коли право стоїть над державою, обмежуючи її (характерно для правових
держав).

Сутність, зміст і структура права

Різноманітні підходи до з’ясування терміна „право”, як складного за
змістом та формою існування суспільного явища, по-різному визначали його
сутність: державна воля, божественна воля, воля пануючого класу,
вираження суспільних інтересів, міра свободи та справедливості, спосіб
реалізації прав і свобод людини тощо. Загалом сутність права можна
звести до двох підходів: класового та загальносоціального, кожен з них
притаманний для певного історичного періоду.

Під сутністю права в радянській літературі розглядалася втілена в закон
воля пануючого класу, зміст якої визначався матеріальними (економічними)
умовами життя цього класу. Це давало підстави зробити висновок про те,
що немає сутності права взагалі, а є лише сутність історичних типів
права (рабовласницького, феодального, буржуазного, соціалістичного) зі
специфічними для кожного з них якостями, абстракціями і категоріями.
Право в цій ситуації є невід’ємним компонентом влади панівного або
правлячого класу, використовується, з одного боку, для задоволення
інтересів і забезпечення свободи одних, а з іншого – для утримання в
покорі, обмеження свободи інших.

Отже, класовий підхід розглядає право як систему встановлених і
гарантованих державою юридичних норм, що відображають державну волю
економічно пануючого класу.

Загальносоціальна сутність права полягає в тому, що право виражає волю
більшості населення, яка сформувалась в результаті компромісів між
різними категоріями суспільства.

Водночас, необхідно зазначити, що сутність права є багатогранною,
зокрема виділяють також релігійний, національний, расовий та інші
підходи до з’ ясування сутності права, що відповідно закріплюється у
формах права (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір,
правовий звичай, правовий прецедент, канонічні норми та тощо). Сутність
права безпосередньо залежить від того, хто створює право, кому воно
служить та що виражається в його змісті.

Зміст права – характеризує волю правотворця (законодавця), який виражає
волю народу і закріплює її в правових нормах, за допомогою яких
здійснюється регулювання суспільних відносин. Зміст права – це
закріплені в правових нормах суб’ єктивні права (дозволи), юридичні
обов’ язки (зобов’язання) та заборони.

Структура права – це внутрішня будова права (система права), спосіб
організації та взаємодії його елементів.

За субординацією у правовому регулюванні право (галузі права) можна
поділити на: матеріальне і процесуальне. Матеріальне право – це
сукупність норм права, за допомогою яких держава безпосередньо регулює
суспільні відносини, а саме: конституційні, адміністративні, фінансові,
кримінальні, земельні, цивільні, трудові, сімейні тощо. Ці норми
закріплюють порядок формування, структуру, правовий статус державних
органів та їх посадових осіб, юридичних і фізичних осіб, форми власності
тощо. Відповідно виокремлюються такі матеріальні галузі права, як:
адміністративне, конституційне, кримінальне, трудове, цивільне,
фінансове та ін.

Процесуальне право – це сукупність норм права, які регулюють порядок
застосування норм матеріального права, а саме: відносини, що виникають в
процесі розгляду і вирішення, оскарження кримінальних, цивільних та
господарських справ, мету, завдання і обов’ язки суду при здійсненні
правосуддя, права і обов’язки сторін. Воно походить від матеріального та
має на меті обслуговування його інтересів, хоча характеризується
відносною самостійністю, єдністю та диференціацією процесуальних норм на
галузі та інститути. Відповідно до процесуальних галузей права
відносяться цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне,
виправно-трудове, останнім часом з’ являються нові галузі процесуального
права: конституційно-процесуальне, адміністративно-процесуальне та ін.

Матеріальне та процесуальне право співвідносяться як зміст та форма,
адже процесуальні норми відображають порядок реалізації матеріальних
норм права, що відповідно є однією з передумов ефективного впливу права
на суспільні відносини.

За функціональним призначенням (функціями права) право можна розподілити
на такі галузі: Регулятивне право – це сукупність норм права, які
регулюють поведінку суб’єктів права шляхом закріплення суб’єктивних прав
та юридичних обов’язків. Охоронне право – це сукупність норм права, які
мають на меті охорону суспільних відносин, забезпечення їх
недоторканності з боку правопорушників, недопущення та зменшення
правопорушень, а також витіснення тих негативних відносин, які не
відповідають об’ єктивним законам розвитку суспільства, шляхом
застосування засобів державно-владного впливу.

За предметом і методом правового регулювання право можна поділити на
такі групи: публічне право – сукупність норм права, які регулюють
відносини та закріплюють порядок організації, формування, структуру,
правовий статус державних органів, захисту суверенітету, територіального
устрою та правопорядку, міждержавні стосунки тощо. Відповідно до
публічних галузей права відносяться конституційне, міжнародне публічне,
адміністративне, кримінальне, кримінально-процесуальне,
цивільно-процесуальне тощо. Особливістю публічного права є те, що воно
врегульовує відносини приватних осіб з державою, а також між державними
органами та між державами, інші суспільні відносини публічного
характеру. Приватне право – це сукупність норм права, що регулюють
суспільні відносини у сфері приватного інтересу (майнові, особисті
немайнові, шлюбно-сімейні, трудові відносини тощо). Відповідно до
приватних галузей права відносяться: цивільне, сімейне, трудове,
авторське, житлове, міжнародне приватне тощо. Приватне право регулює
відносини між фізичними та юридичними особами, які виникають, змінюються
та припиняються за волею цих осіб, встановлює певні межі їх дій.

Разом з цим, незважаючи на певне розмежування в системі права, яке є
досить умовним – приватне право, забезпечуючи права і законні інтереси
фізичних осіб та їх об’ єднань, не може бути повністю автономним від
публічного, адже охороняється та захищається ним.

Залежно від обов’ язковості виконання вимог правових норм у структурі
права виділяють також: об’єктивне (позитивне) право – це система норм
права, що встановлюються державою і містяться у виданих компетентними
державними органами нормативно-правових актах. Виконання норм
об’єктивного права не залежить від волі суб’єкта (наприклад, обов’язок
сплачувати податки, захищати Вітчизну, заборона переходити дорогу у
невстановлених для цього місцях тощо). Суб’єктивне право – це вид і міра
індивідуальних можливостей суб’єкта права щодо виконання певних дій,
реалізації встановлених нормами об’єктивного (позитивного) права прав і
свобод людини і громадянина. Право в суб’ єктивному значенні є
персоніфікованим, тобто належить конкретній особі, а його реалізація
безпосередньо залежить від волі суб’єкта (наприклад, реалізація права на
освіту, на звернення, на підприємницьку діяльність тощо).

Характеристика галузей права України

Основними галузями сучасного права України є: конституційне,
адміністративне, цивільне, кримінальне, трудове, сімейне, фінансове,
земельне, екологічне, цивільно-процесуальне та ін.

Конституційне право – це сукупність норм, що регулюють основи
суспільного і державного ладу, закріплює основні права і свободи людини
та громадянина, визначає форму держави, повноваження вищих органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, державні символи,
територіальний устрій.

Адміністративне право – сукупність норм, що регулюють відносини в сфері
державної виконавчої влади та державного управління, а саме систему і
повноваження виконавчих органів влади і посадових осіб, закріплює права
і обов’ язки громадян у їх взаємовідносинах з цими органами, визначає
поняття і види адміністративних правопорушень тощо.

Цивільне право – це сукупність норм права, що регулюють майнові та пов’
язані з ними особисті немайнові відносини, засновані на рівності і
майновій самостійності їх учасників.

Кримінальне право – сукупність норм, що закріплюють підстави і принципи
кримінальної відповідальності, встановлюють види покарань за скоєння
злочинів, з метою охорони прав і свобод людини, громадянина,
громадського порядку, власності, забезпечення миру та запобігання
злочинам.

Трудове право – це сукупність норм, що регулюють трудові відносини між
роботодавцем і працівником, визначаючи основні трудові права і обов’язки
працівників, порядок укладання і розірвання трудового договору, робочий
час і час відпочинку тощо.

Сімейне право – це сукупність норм, що регулюють відносини у галузі
шлюбу і сім’ї, а саме: умови і порядок укладання шлюбу, розірвання
шлюбу, регулювання особистих немайнових і майнових відносин між членами
сім’ ї тощо.

Фінансове право – це сукупність норм, що регулюють відносини, які
визначають порядок формування і розподілу бюджетних коштів, затвердження
бюджету, а також порядок грошового обігу, оподаткування, діяльності
банків тощо.

Земельне право – це сукупність норм, що регулюють питання, пов’язані зі
встановленням власності на землю, умови і порядок землекористування,
правовий режим земель тощо.

Екологічне право – це сукупність норм права, що визначають засоби, форми
і порядок охорони навколишнього природного середовища. Норми цієї галузі
права забезпечують право кожного на сприятливе довкілля.

Цивільно-процесуальне право – це сукупність норм права, що визначають
порядок цивільного судочинства, а саме: встановлюють порядок розгляду та
вирішення судами справ, що виникають з цивільних, сімейних, трудових,
земельних та інших правовідносин.

Кримінально-процесуальне право – це сукупність норм права, що визначають
порядок провадження в кримінальних справах під час дізнання, досудового
слідства і розгляду справи судом.

Поняття і ознаки норм права

До специфічних ознак, що характеризують норми права, необхідно віднести
такі:

норми права – це встановлені державою з метою врегулювання відносин у
суспільстві загальнообов’ язкові правила поведінки людей, що повинні
виконувати всі без виключення суб’ єкти суспільних відносин яким вони
адресовані, незалежно від віку, статі, статусу, бажання і та ін.
(наприклад, норми Конституції – поширюються на всіх громадян України;
норми, що містяться в Законі України „Про освіту”, – поширюються на
певну категорію громадян);

норми права є формально визначеними, а це означає, що вони мають
зовнішній вираз, тобто письмово закріплені в Конституції, законах,
указах, постановах, рішеннях і т. ін., а також визначають конкретні
права й обов’язки суб’ єктів суспільних відносин;

норми права – це правила поведінки, що мають загальний характер, тобто
їх дія поширюється лише на тих, хто стає безпосереднім учасником
суспільних відносин (наприклад, особа використовує надане їй право на
працю, на освіту);

норми права встановлюються державою за певною процедурою шляхом
правотворчості (наприклад, прийняття Верховною Радою України
нормативноправового акта передбачає: розробку проектів законів; внесення
законодавчих пропозицій з подальшим їх розглядом у відповідних комітетах
ВР України; розгляд (прийняття або відправлення на доопрацювання)
законопроектів на засіданнях парламенту у першому, другому та третьому
читаннях);

багаторазовість та загальнообов’ язковість норм права, тобто, з одного
боку, кожна особа при необхідності може використовувати у відповідному
порядку правило поведінки, а з іншого – загальнообов’язковість
передбачає те, що норми права повинні виконувати всі учасники суспільних
відносин, яким вони адресовані, і за їх невиконання чи неналежне
виконання держава застосовує засоби юридичного примусу у вигляді
юридичної відповідальності.

Тема 2. Правотворення і форми (джерела) права

Поняття і ознаки правотворчості

Правотворчість – це правова форма діяльності держави та уповноважених
організацій з прийняття, зміни, призупинення дії і скасування юридичних
норм. Як елемент правового регулювання правотворчість є результатом об’
єктивного розвитку суспільних відносин, безпосередньо спрямованою на їх
врегулювання. Це найважливіший засіб управління суспільством з точки
зору формування стратегії його розвитку, а також показник його
цивілізованості та демократизму.

Метою правотворчості є створення єдиної, внутрішньо узгодженої системи
норм, яка регулює різноманітні за змістом суспільні відносини.
Правотворчість – складна юридична категорія, яка є складовою частиною
процесу правотворення в цілому. На відміну від правотворчості, яка є
заключною стадією формування права, правотворення включає в себе весь
процес формування права.

Ознаки правотворчості: 1) це активна, творча, постадійна діяльність
уповноважених суб’єктів; 2) суб’єктами правотворчості виступають
державні органи, уповноважені недержавні структури (органи місцевого
самоврядування, профспілки і т.п.), а також народ при прийнятті
нормативно-правових актів шляхом референдуму; 3) правотворча діяльність
здійснюється у межах встановлених процесуальних норм (процедур), що
містяться в Конституції України, регламентах, статутах тощо; 4) змістом
правотворчості є прийняття нових норм права, скасування або
удосконалення чинних правових норм. Виділяють окремі види
правотворчості.

Принципи правотворчості – це основоположні, фундаментальні ідеї, керівні
засади діяльності, яка пов’язана з прийняттям, скасуванням або зміною
юридичних норм. Основним принципами правотворчості є: науковість;
професіоналізм, законність; демократизм, гласність; оперативність;
гуманізм; планування.

Процес правотворення є складним і багатогранним явищем. Для з’ ясування
його дійсного змісту важливе значення має класифікація поняття
правотворчості за різними критеріями. Залежно від способів створення
норм права правотворчість поділяється на такі види:

а) санкціонування органами державної влади норм, які склались, реально

існують у вигляді звичаю або у вигляді нормативних положень, які виникли
в

результаті узагальнення практики діяльності людей або громадських

організацій;

б) прийняття нормативно-правових актів суб’єктами правотворчої

діяльності, що знаходить вияв у вигляді нормативно-правових актів,

нормативно-правових договорів;

в) надання рішенням органів державної влади (судів, органів

адміністративної юрисдикції) загальнообов’ язкового значення при
розгляді

наступних аналогічних справ, створення таким чином правових прецедентів.

Залежно від суб’ єктів правотворчість поділяється таким чином: 1)
правотворчість народу у процесі проведення референдуму; 2)
правотворчість представницького органу державної влади – парламенту
(наприклад, Верховної Ради України); 3) делегована правотворчість як
нормотворча діяльність уповноважених органів державної влади, що
здійснюється за дорученням вищого представницького органу державної
влади – парламенту; 4) правотворчість органів місцевого
самоврядування; 5) локальна правотворчість (наприклад, на
підприємстві, в установі та організації); 6) правотворчість громадських
організацій (наприклад, профспілок). Поняття та види джерел (форм) права

Ефективність функціонування державного механізму безпосередньо пов’
язана з існуванням і дією правових засобів регулювання суспільних
відносин. Правовими засобами є джерела (форми) права, які в сукупності
складають цілісну і взаємопов’ язану систему. Перш ніж аналізувати різні
джерела (форми) права, необхідно розглянути співвідношення понять „форма
права” і „джерело права”.

Під формою права треба розуміти організацію змісту та способи існування,
прояву, впорядкування та функціонування права. Розрізняють внутрішню та
зовнішню форми права. Під внутрішньою формою права розуміють систему
права, структуру змісту або систему права та його структуру, а під
зовнішньою – джерела права. Джерело права визначають як спосіб
зовнішнього прояву права. Наприклад, нормативно-правовий акт,
нормативно-правовий договір тощо.

В юридичній науці існують різні підходи до визначення класифікації
джерел права. Історично першим джерелом права був правовий звичай,
процес виникнення якого безпосередньо пов’ язаний з виникненням держави.
На відміну від звичаїв, реалізація правових звичаїв забезпечується
мірами державного примусу. Звичаєве право – це система норм, заснованих
на звичаях і санкціонованих державною владою. Особливістю даних норм є
те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають в
результаті багаторазового застосування протягом тривалого часу
(десятиліть, століть), закріплюють людський досвід у свідомості людей і
входять в звичку, існуючи у вигляді соціальних норм. Це джерело права з’
являється на ранніх етапах розвитку держави і права, в так званих
полісах – містах-державах і спрямоване, в першу чергу, на регулювання
сімейних, шлюбних, господарських, майнових відносин. У результаті
санкціонування державою звичай набуває загальнообов’ язкового характеру
щодо його виконання та гарантування їх виконання з боку держави.

Батьківщиною правового прецеденту традиційно вважається Англія, де на
ранніх етапах формування державності основним джерелом права був
правовий звичай. Розвиток суспільних відносин привів до централізації
влади, що в умовах відсутності законодавчих актів викликало потребу
винесення судами подібних рішень при розгляді аналогічних справ. Так
виник судовий прецедент як джерело права.

Правовий прецедент (від лат. ргаесеёет – той, що передує) – це джерело
права, що виражене в об’ єктивному рішенні органу держави, містить
юридичне положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує
в певному розумінні не передбачене в законі питання, якому надається
формальна обов’ язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних
справ. При розгляді справи суддя повинен обов’язково врахувати обставини
справи, у зв’язку з якими було прийнято певне рішення. Дотримання цих
правил має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової
практики. Офіційно вважається, що суддя не створює право, а вирішує
справи відповідно з існуючими (в законі або у раніше вирішеній справі)
правовими нормами.

Правовий прецедент є основним джерелом права країн англосаксонської
правової системи.

Всупереч традиційному підходу до закону як основного, а іноді і єдиного
джерела права у країнах романо-германської правової системи, сучасна
юридична наука на підставі існуючої практики поступово досліджує і
обґрунтовує договір нормативно-правового змісту як джерело права, яке в
розвиненому громадянському суспільстві стає однією з головних юридичних
форм існування правових норм. Нормативно-правовий договір – це
двостороння чи багатостороння угода між суб’єктами, що містить норми
права.

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ, який прийнятий
компетентним органом держави або уповноваженим суб’ єктом і встановлює,
змінює, припиняє чи конкретизує певну норму права, містить розпорядження
загального характеру і постійної дії, розрахований на
багаторазове застосування. Нормативно-правовий акт формується державними
органами в процесі правотворчості.

У деяких правових системах діє правова доктрина як джерело права.
Правова доктрина – це сукупність наукових знань про певне правове явище,
які знаходять прояв у вигляді ідеї, концепції тощо.

Особливе місце серед джерел права займають канонічні норми -правила
поведінки загальнообов’ язкового характеру, встановлені або затверджені
церквою з метою регламентації певних сфер суспільних відносин у межах
власної компетенції. У християнських країнах змістом канонічних норм
вважають символи віри, вчення Ісуса Христа та апостолів, Старий і Новий
Завіт, порядок богослужіння тощо.

Поняття та види нормативно-правових актів

Нормативний акт займає особливе місце в системі правових актів. Його
варто відрізняти від актів застосування й тлумачення права. За юридичною
силою всі нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи:
закони і підзаконні акти.

Юридична сила – це основна властивість нормативно-правових актів діяти
та породжувати правові наслідки: виникнення, зміну, припинення
правовідносин.

Закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку
органом законодавчої влади або референдумом, який виражає волю народу,
володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні
відносини.

Підзаконні акти видаються на основі та на виконання законів і містять
юридичні норми. Незважаючи на те, що в нормативно-правовому регулюванні
соціальних зв’ язків головне й визначальне місце займає закон. Однак,
підзаконні акти теж мають дуже важливе значення в житті будь-якого
суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль.

Виділяють такі види підзаконних актів, розташовані по ієрархії: Укази й
розпорядження Президента України; Постанови і розпорядження Уряду

України; Постанови пленумів Верховного Суду України та Вищого
Господарського Суду України; накази, інструкції, положення тощо
міністерств, відомств, державних комітетів.

Накази – розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило,
затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти,
або продовжується строк їх дії. Інструкції – установлюють порядок
застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої
діяльності. Положення, статути – закріплюють правове положення,
структуру, функції і компетенцію певної державної організації. Ці акти
приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і
розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України,
регулюють суспільні відносини, що знаходяться у межах компетенції даної
виконавчої структури.

Тема 3. Система права і система законодавства

Поняття та загальна характеристика системи права

В юридичній науці існують на перший погляд схожі категорії – „правова
система” та „система права”, хоча, з точки зору змісту, ці категорії
мають суттєві відмінності.

Правова система – це сукупність юридичних норм, принципів, інститутів,
правових установок, правових поглядів, гіпотез, ідей, правової культури.
Іншими словами правова система охоплює нормативну, організаційну,
концептуальну, культурну сторони правової реальності.

Обумовлена об’ єктивними закономірностями розвитку держави і суспільства
правова система відіграє одне з провідних місць при характеристиці
права, стану законодавства тощо. Структура правової системи -це її
внутрішня будова, якій притаманні єдність, цілісність та взаємозв’ язок
елементів цієї системи.

Структурними елементами правової системи є: 1) суб’єкти права – це
фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін.),
юридичні особи – державні та недержавні підприємства, установи, об’
єднання громадян, у тому числі й держава; 2) правові норми та правові
принципи; 3) правові відносини; 4) правова свідомість і правова
культура; 5) законність та правопорядок тощо.

Система права – це сукупність впорядкованих і взаємо узгоджених між
собою норм права, які характеризують її внутрішню будову. Саме
системність суспільних відносин надає праву системних властивостей і
зумовлює його структуру, яка складається з таких елементів:

норма права – це загальнообов’язкове, формально визначене та
санкціоноване державою правило поведінки, яке міститься в
нормативно-правовому акті з метою врегулювання суспільних відносин.
Норма права – це первинний елемент системи права, який відбиває основні
властивості права: нормативність, формальну визначеність, державну
примусовість;

правовий інститут – це сукупність відокремлених, взаємопов’ язаних
правових норм, що утворюють частину галузі права та регулюють певну
сторону однорідних суспільних відносин;

норми права створюють галузь права не безпосередньо, а через інститути.
Відповідно інститут права відрізняється від галузі права передусім за
обсягом правового регулювання, він регулює не всю сукупність якісно
однорідних суспільних відносин, а лише одну їх сторону (наприклад,
галузь конституційного права – охоплює інститути громадянства, виборчого
права тощо). Галузі права можна поділити на матеріальні та процесуальні.

Систему права можна розподілити на публічне право і приватне право.
Основним критерієм розподілу в даному випадку є метод правового
регулювання певних однорідних суспільних відносин. Цивільне, сімейне та
трудове складають приватне право, а всі інші галузі – публічне право.
Вирішальним в даному випадку є склад суб’ єктів і характер побудови
правовідносин. У приватному праві – це рівноправність суб’єктів
(громадян та юридичних осіб), їх вільне волевиявлення, переважно
диспозитивний метод правового регулювання. В публічному праві – це
відносини влади і підпорядкування, оскільки однією зі сторін
правовідносин має бути держава або її органи. Для публічного права
характерний імперативний метод правового регулювання.

Предмет і метод правового регулювання

Поділ системи права на галузі відбувається на підставі певних критеріїв,
основними серед яких є такі: 1) предмет правового регулювання; 2) метод
правового регулювання.

Предмет правового регулювання визначає на яку групу однорідних
суспільних відносин спрямована дія норм права (відповідає на запитання
про те, що саме, які конкретні суспільні відносини регулюються нормами
права). Суспільні відносини можуть бути земельними, фінансовими,
цивільними, господарськими тощо. Відповідно до того, які сфери
суспільних відносин регулюються нормами права, таким є і предмет
правового регулювання.

Метод правового регулювання – це сукупність прийомів і способів, за
допомогою яких здійснюється вплив на певний вид суспільних відносин
(відповідає на запитання про те, яким чином здійснюється вплив на
суспільні відносини інструментарієм права з метою їх урегулювання).

Існує така класифікація методів правового регулювання: 1) імперативний
метод (метод владного зобов’язання) – заснований на владних приписах
державних органів, які чітко встановлюють порядок виникнення права і
обов’язків суб’єктів, санкції за порушення цих обов’язків у вигляді
заборон та покарань (притаманний переважно для публічних галузей права);
2) диспозитивний метод – передбачає можливість обрання суб’єктами
правових відносин варіанту поведінки у межах чинного законодавства
(притаманний переважно для приватних галузей права).

Специфіка окремих видів суспільних відносин передбачає використання
декількох методів правового регулювання.

Поняття та структура системи законодавства

На відміну від системи права, яка характеризує передусім зміст права,
система законодавства відображає властивість специфіки форми права.

Система законодавства – це всі впорядковані нормативно-правові акти
окремої держави. Структура системи законодавства – це внутрішня
організація системи нормативно-правових актів, яка виражається в їх
єдності, об’ єктивності, визначеності, а також у розподілі законів і
підзаконних нормативно-правових актів за галузями.

Структура системи законодавства – це його внутрішня будова, яка
зумовлена системою права та характеризує внутрішнє об’ єднання
нормативно-правових актів (законів і підзаконних нормативно-правових
актів), а також їх розподіл за інститутами, підгалузями та галузями.

Структура системи законодавства має такі різновиди: 1) галузева
-передбачає розподіл нормативно-правових актів за предметом правового
регулювання (горизонтальна); 2) субординаційна (ієрархічна) – тобто
розподіл нормативно-правових актів залежно від юридичної сили
(Конституція України та конституційні закони; закони України; постанови
Верховної Ради України; укази Президента України; постанови Кабінету
Міністрів України та ін.).

Взаємозв’ язок системи права і системи законодавства полягає в тому, що
ці дві самостійні категорії є виразом права, його внутрішньої і
зовнішньої сторони, і тому з’ ясування характеру їх співвідношення має
важливе теоретичне і практичне значення. В першу чергу, необхідно
зазначити, що система права і система законодавства є різними за своєю
природою категоріями. Система права відображає об’ єктивні
закономірності суспільного розвитку, і від ступеня цієї об’ єктивності
залежить зміст системи законодавства та ефективність його реалізації.
Право – це інформаційно-управляюча система, а законодавство – система,
призначення якої полягає у збереженні правової інформації й оптимізації
її використання.

Систематизація нормативно-правових актів – це діяльність компетентних
державних органів та уповноважених організацій з метою впорядкування і
вдосконалення дії всіх нормативно-правових актів, відміни чи зміни
застарілих норм і створення нових, відповідно до потреб та розвитку
суспільного життя.

В юридичній літературі виділяються такі форми систематизації:

І. Інкорпорація – це форма систематизації, що передбачає об’єднання в
певному порядку чинних нормативно-правових актів у збірники без внесення
змін до їх змісту.

Кодифікація – це діяльність правотворчих державних органів зі створення
нового, систематизованого нормативно-правового акта, шляхом глибокого
переопрацювання чинного законодавства і внесення до нього суттєвих змін.

Консолідація – це форма систематизації, метою якої є об’єднання кількох
нормативно-правових актів, що регулюють однорідну сферу суспільних
відносин в один нормативно-правовий акт без суттєвих змін його змісту.

Таким чином, сутність консолідації полягає в об’єднанні норм, що
містяться в розрізнених нормативно-правових актах, в єдиний, більш
ефективний для використання.

Тема 4. Реалізація норм права і правові відносини

Поняття та форми реалізації норм права

Право відіграє важливу роль у житті особи, суспільства і держави, адже
воно врегульовує базові суспільні відносини, забезпечує реалізацію прав
і свобод та виконання обов’язків суб’єктами права. Здійснення цих
функцій залежить, передусім, від втілення вимог приписів правових норм у
суспільне життя та юридичну практику, тобто право – це певні теоретичні
можливості, які стають дійсністю лише в практичних діях (поведінці)
фізичних, юридичних осіб і держави.

Реалізація норм права – це процес втілення приписів правових норм у
поведінку суб’ єктів права та їх практичну діяльність зі здійснення суб’
єктивних прав і виконання юридичних обов’ язків.

Реалізація норм права – це складний процес, в якому беруть участь не
тільки носії суб’ єктивних прав і юридичних обов’ язків, але і держава в
особі різних державних органів: правотворчих, правозастосовних,
правоохоронних.

У теорії права виділяють різноманітні підходи щодо класифікації правових
норм, серед них слід виділити такі. Наступні за суб’ єктами реалізацію
норм права поділяють на індивідуальну і колективну. За характером дії
(поведінки) суб’ єктів права: на активну і пасивну (утримання від
здійснення деяких варіантів поведінки) правореалізацію. Залежно від
методів, якими забезпечується реалізація правових норм, виділяють –
добровільну та примусову. За способами правового регулювання (дозволи,
заборони, зобов’ язання) розрізняють такі форми реалізації, як
використання, дотримання і виконання.

Використання норм права – це форма реалізації уповноважуючих норм права,
яка полягає у тому, що учасники правовідносин на власний розсуд
використовують закріплені в нормах права можливості щодо реалізації суб’
єктивних прав та юридичних обов’ язків (наприклад, використання права на
здобуття освіти). Ця форма реалізації притаманна уповноважуючим нормам
права, які встановлюють суб’ єктивні права фізичних і юридичних осіб, що
обумовлює відповідно активну і пасивну поведінку цих суб’єктів.

Суб’ єктивне право може бути реалізоване шляхом власних фактичних дій
правомочного суб’ єкта (власник автомобіля використовує його на власний
розсуд), за допомогою здійснення юридичних дій (дарування або продаж
автомобіля в кредит тощо), через пред’ явлення вимоги до зобов’ язаної
сторони (вимога до боржника повернути борг), а також у формі домагання,
тобто звернення до компетентного державного органу за захистом
порушеного права (якщо боржник відмовляється повернути борг).

Дотримання норм права – це форма реалізації забороняючих норм права, яка
своїм змістом передбачає пасивну поведінку суб’ єктів права, тобто їх
утримання від вчинення заборонених правом дій (наприклад, не порушення
правил дорожнього руху). Тут реалізуються заборонні і охоронні норми.
Для дотримання заборон необхідно утримуватися від вчинення заборонених
дій, тобто це пасивна поведінка суб’ єктів права.

Виконання норм права – це форма реалізації зобов’язуючих норм права,
змістом якої є активна поведінка суб’ єктів права стосовно виконання
покладених на них обов’ язків, що передбачені нормами права (наприклад,
сплата податків). Ця форма реалізації притаманна зобов’ язальним нормам,
які встановлюють юридичні обов’язки суб’єктів права – як фізичних, так і
юридичних осіб.

Використання, дотримання і виконання відносяться до безпосередніх
(звичайних) форм реалізації правових норм. Це пояснюється, передусім
тим, що адресовані суб’ єктам суспільних відносин приписи правових норм
перетворюються в повсякденне життя безпосередньо їх дією (поведінкою),
не потребуючи стороннього втручання з боку держави. Однак мають місце
випадки, коли цих форм реалізації правових норм виявляється недостатньо,
що відповідно вимагає втручання в процес правореалізації компетентних
державних органів та їх посадових осіб. Саме тоді виникає суспільна
потреба в особливій формі реалізації правових норм – правозастосуванні.

Таким чином, застосування норм права – це владна діяльність компетентних
державних органів, їх посадових осіб та інших наділених такими
повноваженнями суб’ єктів, що має персоніфіковану, тобто індивідуальну,
спрямованість, здійснюється на основі юридичних фактів та відповідно до
вимог конкретних правових норм.

Поняття й ознаки правових відносин

Відносини, які існують в суспільстві між людьми, їх групами та
організаціями, – це своєрідні взаємозв’ язки між їх учасниками. Вони об’
єднують індивідів у їх спільній діяльності і переважно виникають,
змінюються або припиняються за волевиявленням суб’ єктів.

Правові відносини характеризують об’єктивний розвиток суспільних
відносин, зокрема, економічних, соціальних, культурних. Вони мають на
меті врегулювання та впорядкування певних суспільних відносин, які
існують між людьми.

Ознаками правових відносин є такі: 1) особливий різновид суспільних
відносин, що виникають, змінюються або припиняються на основі норм
права; 2) виникають між конкретними суб’єктами, кожен з яких реалізує
суб’єктивні юридичні права (правомочна сторона, наприклад, кредитор) або
виконує суб’ єктивний юридичний обов’ язок (зобов’ язана
сторона, наприклад, позичальник); 3) свідомо-вольова діяльність
суб’єктів. Реалізація правовідносин є можливою за волевиявленням усіх
учасників (наприклад, договір купівлі-продажу) або одного із них
(наприклад, виклик до суду); 4) юридичний зв’язок між суб’єктами
здійснюється шляхом реального використання ними суб’ єктивного
юридичного права або виконання суб’єктивного юридичного обов’язку; 5)
реалізація суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’ язків
охороняється державою, забезпечується можливістю застосування державного
примусу. В більшості випадків реалізація суб’ єктивного юридичного права
або виконання суб’ єктивного юридичного обов’ язку здійснюється без
застосування заходів державного примусу.

Отже, правові відносини – це особливий різновид врегульованих нормами
права суспільних відносин, учасники яких мають суб’ єктивні права і
юридичні обов’язки. У межах цих правовідносин життєдіяльності особи,
держави, суспільства забезпечений цивілізований і стабільний характер.

Склад (структура) правових відносин – це сукупність певних елементів, що
визначаються як суб’єкт, об’єкт і зміст.

Суб’єкти і об’єкти правовідносин

Суб’єкти правовідносин – це учасники правових відносин, які мають суб’
єктивні права та здатні виконувати юридичні обов’ язки.

Види суб’єктів права: 1) фізичні особи – це індивідуальні суб’єкти
правовідносин, а саме: громадяни, тобто особи, які мають громадянство
конкретної держави; іноземні громадяни; особи без громадянства
(апатриди); особи, які мають подвійне громадянство (біпатриди).
Спеціальним індивідуальним суб’ єктом є посадові особи – представники
влади, службовці, які мають особливий статус, визначений законом; 2)
колективні суб’єкти: державні органи; підприємства, установи й
організації; органи місцевого самоврядування; об’ єднання громадян
(політичні партії та громадські організації). Усі названі колективні
суб’ єкти, як правило, є юридичними особами, тобто організаціями, що
мають відокремлене майно, печатку, особистий рахунок і статут,
зареєстровані в державних органах, можуть своїми діями набувати майнових
та особистих немайнових прав, виконувати юридичні обов’ язки, бути
позивачем і відповідачем у суді та нести за свої вчинки юридичну
відповідальність; 3) нація чи народ як суб’єкти правовідносин з приводу
реалізації народного чи національного суверенітету; 4) держава як
суб’єкт міжнародно-правових (укладення договорів),
конституційно-правових (нагородження громадянина державною нагородою),
цивільно-правових (надає державну позику, приймає спадщину на користь
держави) та інших відносин.

Об’єкти правових відносин – це певні матеріальні та нематеріальні
цінності, з приводу яких між суб’ єктами виникають, змінюються або
припиняються правові відносини.

Види об’єктів правовідносин: 1) матеріальні (речі, засоби виробництва,
продукти харчування, цінності, гроші тощо); 2) послуги (перевезення
людей, ремонт техніки тощо); 3) особисті немайнові блага (життя,
здоров’я, честь, гідність тощо); 4) інші блага.

Правосуб’єктність: поняття та елементи

Усі суб’єкти правових відносин мають володіти особливою юридичною
властивістю – правосуб’єктністю, тобто можливістю мати суб’єктивні права
та юридичні обов’ язки, здатністю своїми діями набувати нових, а також
можливістю особисто нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правосуб’єктність – це юридична категорія з такими складовими
елементами:

Правоздатність – це передбачена нормами права здатність суб’ єкта мати
суб’ єктивні права та юридичні обов’ язки. Правоздатність настає: для
фізичних осіб – з моменту народження; для юридичних осіб – з моменту
реєстрації. Правоздатність припиняється: для фізичних осіб – з моменту
смерті; для юридичних осіб – з моменту ліквідації.

Дієздатність – це передбачена нормами права здатність суб’єкта своїми
діями самостійно виконувати та набувати нових суб’єктивних прав і
юридичних обов’язків. Дієздатність, на відміну від правоздатності,
залежить від віку, фізичного стану тощо.

Правоздатність і дієздатність фізичної особи у більшості галузей права,
як правило, співпадають у часі. У той же час, існує певна градація
ступенів правоздатності: повна – з 18 років; неповна – з 15-18 років,
законодавство передбачає можливість оголосити особу, що досягла 16
років, повністю дієздатною, якщо вона одружилася, працює за трудовим
договором або займається підприємницькою діяльністю; часткова – до 15
років, переважно дії за особу здійснюють батьки або опікуни окрім,
(наприклад, дрібних покупок); обмеження дієздатності або визнання особи
недієздатною – може бути застосована за рішенням суду.

3. Деліктоздатність – це передбачена нормами права здатність суб’єкта
нести відповідальність за свої дії. Наприклад, кримінальна
відповідальність застосовується до осіб, яким до вчинення злочину
виповнилось 16 років, а в окремих випадках з 14 років.

Зміст правових відносин

Зміст правовідносин складають зафіксовані в нормах права суб’єктивні
права та юридичні обов’язки суб’єктів.

Суб’єктивне право – це належна уповноваженій стороні міра можливої
поведінки, що слугує задоволенню інтересів цієї сторони, забезпечується
як юридичними обов’язками інших суб’єктів, так і захистом з боку держави
(наприклад, кожен громадянин, який досяг 18 років, має право на членство
у політичній партії, оскільки це його право, то він може скористатися
ним або ні).

Юридичний обов’язок – це передбачена нормами права міра необхідної
поведінки зобов’ язальної сторони, що забезпечується можливістю
застосування державного примусу, і якої особа повинна дотримуватись в
інтересах уповноваженої сторони.

Поняття та види юридичних фактів

Правовідносини – це складні, динамічні явища, передумовою їх виникнення,
зміни або припинення, поряд із нормами права та правосуб’ єктністю є
юридичні факти.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з настанням яких норма
права пов’ язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Юридичні факти поділяють: 1) за вольовою ознакою: дії – це юридичні
факти, що пов’ язані з вольовою поведінкою суб’ єкта і характеризуються
як зовнішній прояв їх волі та свідомості. Всі дії поділяються на дві
категорії: правомірні і протиправні. Правомірні дії – це вчинки суб’
єктів, що відповідають правовим приписам. Це юридичні факти, що
спричиняють виникнення, зміну чи припинення регулятивних правовідносин.
Правомірні дії поділяються на індивідуальні факти і юридичні вчинки.

Протиправні дії – це вольова поведінка суб’ єктів правовідносин, що
суперечить правовим приписам та визначається як невиконання юридичних
обов’ язків і порушення суб’ єктивних прав. Протиправні дії поділяються
на злочини і проступки. Злочин – це суспільно небезпечне діяння, що
передбачене Кримінальним кодексом України. Проступки – це діяння, що
мають незначний ступінь суспільної небезпеки і передбачені нормами
відповідної галузі права.

Події – це юридичні факти, що існують незалежно від волі та свідомості
суб’ єктів, тобто спричиняють виникнення, зміну чи припинення
правовідносин незалежно від бажання суб’єктів права. Наприклад, стихійне
лихо, що є юридичним фактом виникнення правовідносин з приводу виплати
суми застрахованого майна; фізична природна смерть особи, що є юридичним
фактом, підставою для виникнення правовідносин з питань спадкування
майна.

Поняття прав людини і громадянина

Поняття „людина” характеризує її як живу біологічну істоту, представника
живого світу, наділеного певними фізіологічними властивостями. Поняття
„особа” характеризує людину як соціальну істоту, яка усвідомлює себе,
своє місце і роль у суспільстві, відповідальність перед ним (можливі
випадки, коли людина у силу різних об’ єктивних і суб’ єктивних причин
не володіє якостями особистості, наприклад, визнана судом недієздатною
унаслідок психічного захворювання). Поняття „громадянин” характеризує
людину з юридичного боку, як таку, що знаходиться в стійкому правовому
зв’ язку з конкретною державою.

Права людини – це міра можливої поведінки, що охороняється законом і
спрямована на задоволення інтересів людини. У сучасний період права
людини розглядаються як загальносоціальне поняття, що відображає
наднаціональні, загальнолюдські вимоги та стандарти в області свободи
особи. Для реалізації таких прав людини, як право на життя, на гідне
існування достатньо лише факту її народження, а для реалізації інших
прав потрібно, щоб людина мала якості громадянина, особи.

Права громадянина – це міра юридично можливої поведінки, яка
охороняється законом і спрямована на задоволення інтересів не всякої
людини, а лише тієї, яка знаходиться в стійкому правовому зв’ язку з
конкретною державою. На відміну від прав людини, права громадянина
завжди виступають як юридична категорія (а не тільки як моральна чи
соціальна). Вони не можуть існувати незалежно від їх державного визнання
і законодавчого закріплення, поза зв’ язком людини з конкретною країною.

Свобода особи – право громадянина, яке закріплює відсутність будь-яких
перешкод в реалізації права і відсутність визначеного державою механізму
їх реалізації.

Права людини і громадянина – можуть класифікуватися за різними
критеріями, на різні групи.

Тема 5. Основи правової поведінки. правопорушення і юридична
відповідальність

Поняття і види правової поведінки

Правова поведінка – це передбачена нормами права соціальна
свідомо-цільова поведінка осіб (дія чи бездіяльність), що тягне юридичні
наслідки.

Правову поведінку характеризують такі ознаки: вона має соціальне
значення, адже характеризує поведінку людей у суспільстві з точки зору
її відповідності нормам права (правомірна) чи порушення норм права
(протиправна); регулюється нормами права; має свідомо-вольовий характер;
може викликати юридичні наслідки (наприклад, застосування юридичної
відповідальності).

Правомірна поведінка – це свідомо-вольова поведінка особи (дія або
бездіяльність), що відповідає вимогам правових норм та забезпечується
державою. Правомірна поведінка є різновидом соціальної поведінки, вона
характеризує рівень законності, правопорядку та демократії в державі та
рішень правової свідомості. Свідомо-вольова, правомірна поведінка суб’
єктів виникає в результаті належного рівня їх правової свідомості та
правової культури.

Залежно від різних критеріїв можна виділити такі види правомірної
поведінки: з точки зору активності (активна; пасивна (утримання від
дій); з точки зору форми реалізації норм права (додержання; виконання;
використання; застосування) та ін.

Поняття, склад і види правопорушень

Правопорушення – це винне, протиправне, суспільно небезпечне діяння (дія
або бездіяльність) деліктоздатного суб’єкта, що завдає шкоду
суспільству, державі, особі і тягне юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення: суспільна небезпека; протиправність; винність;
караність діяння. Вказані ознаки правопорушення утворюють склад
правопорушення.

Склад правопорушення – це сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак,
які характеризують протиправну поведінку (правопорушення), що є
підставою для застосування юридичної відповідальності.

Елементами складу правопорушення є:

Суб’єкт правопорушення – це осудна фізична (в деяких випадках юридична)
особа, що володіє деліктоздатністю і є винною у скоєнні правопорушення:
кримінальна відповідальність – з 16 років (за особливо тяжкі злочини – з
14 років); цивільно-правова – з 14 років.

Об’єкт правопорушення – це суспільні відносини, що охороняються нормами
права і на які посягає конкретне правопорушення (власність, життя,
здоров’ я, громадський порядок тощо).

Об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішній вираз суспільно
небезпечного діяння, сукупність ознак, що характеризують
конкретне правопорушення, суспільно небезпечне діяння (дію чи
бездіяльність).

Суб’єктивна сторона правопорушення – це особисте психологічне ставлення
суб’ єкта до скоєного ним суспільно небезпечного діяння.

Елементами суб’єктивної сторони є: вина, мотив, мета.

Залежно від ступеня суспільної небезпеки правопорушення поділяються на:
злочини – суспільно небезпечні діяння; проступки, які характеризуються
меншим ступенем суспільної небезпеки. За сферами суспільних відносин
можна виокремити: конституційні; цивільні; трудові; дисциплінарні;
адміністративні проступки.

Поняття, ознаки та види юридичної відповідальності

Поведінка людей у суспільстві реалізується в рамках певних правил, за
порушення, невиконання чи неналежне виконання яких настає соціальна
відповідальність (громадський осуд). Одним із різновидів соціальної
відповідальності є юридична. Вона застосовується лише до тих осіб, які
скоїли правопорушення, тобто порушили встановлені нормами права правила
поведінки.

Юридична відповідальність – це передбачений правовими нормами обов’ язок
(міра покарання) суб’ єкта, винного у скоєні правопорушення, нести
несприятливі наслідки.

Учасниками правовідносин, що виникають, змінюються чи припиняються в зв’
язку з юридичною відповідальністю, є, з одного боку, держава в особі
правоохоронних органів, організацій, третейські та міжнародні суди тощо,
а з іншого – суб’ єкт, винний у скоєнні правопорушення.

Юридична відповідальність відображає реакцію суспільства, держави на
скоєне правопорушення. Її сутність – це негативна правова оцінка
поведінки правопорушника, що характеризується застосуванням до нього
таких заходів: особистісного характеру (наприклад, позбавлення волі,
виправні роботи тощо); майнового характеру (наприклад, конфіскація,
оплатне вилучення майна, штраф та ін.); організаційного характеру
(наприклад, догана, звільнення з роботи тощо).

До основних ознак, що характеризують юридичну відповідальність,
необхідно віднести: настає лише за скоєне правопорушення (дію або
бездіяльність); основною підставою застосування юридичної
відповідальності є склад правопорушення (суб’ єкт, об’ єкт, суб’ єктивна
та об’ єктивна сторона); встановлюється державою в нормах права (до
правопорушників застосовуються санкції відповідних норм); здійснюється
компетентними державними органами, уповноваженими особами та іншими суб’
єктами, що мають таке право (суду, прокуратури, міліції та ін.)
відповідно до встановленої процедури (процесуальних норм); виражається в
негативних юридичних наслідках особистісного (позбавлення волі),
організаційного (звільнення з роботи) та майнового (штраф) характеру; є
видом державного впливу (примусу) і реалізується у вигляді покарання або
інших відновлюючих заходів.

У юридичній науці існують різні класифікації видів юридичної
відповідальності, наприклад, залежно від характеру санкцій (позбавлення
волі, штраф); за галузевою ознакою: кримінальна; адміністративна;
конституційна; цивільно-правова; дисциплінарна; матеріальна та ін.

Кримінальна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності,
що полягає у застосуванні до винних, осудних, фізичних осіб, що скоїли
злочин, кримінального покарання (позбавлення волі, довічне ув’ язнення,
арешт та ін.).

Адміністративна відповідальність – це різновид юридичної
відповідальності, що полягає у застосуванні до винних фізичних
(юридичних) осіб, що скоїли проступки адміністративних стягнень
(попередження, штраф, виправні роботи, конфіскація, адміністративний
арешт та ін.).

Цивільна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності, що
передбачена законом за порушення майнових та особистих немайнових прав і
свобод фізичних і юридичних осіб (неустойка, пеня, штраф та ін.).

Дисциплінарна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності,
що настає за скоєння дисциплінарних проступків і полягає у накладенні
дисциплінарних стягнень за порушення трудової, службової, військової
дисципліни (догана, звільнення з роботи, зі служби).

Матеріальна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності
працівників, що настає за порушення трудових відносин у вигляді
заподіяної шкоди підприємству, установі, організації і полягає в
обов’язку повністю або частково відшкодувати матеріальні збитки.

Конституційно-правова відповідальність – це різновид юридичної
відповідальності, що застосовується до відповідних суб’ єктів за
порушення конституційно-правових норм (позбавлення народного депутата
статусу недоторканності, оголошення імпічменту Президента).

Мета, функції та принципи юридичної відповідальності

Метою юридичної відповідальності є, з одного боку, захист прав і свобод
людини і громадянина, забезпечення законності та правопорядку в державі,
а з іншого – виховання правопорушників у дусі поваги до Закону, до прав
як найважливіших цінностей в державі та суспільстві, а також
профілактика правопорушень.

Мета юридичної відповідальності конкретизується в її функціях, серед
яких, в першу чергу, можна виділити такі: штрафна (каральна) функція
-полягає в покаранні винного, застосуванні до нього негативних юридичних
наслідків особистого, організаційного або майнового характеру;
правовідновлююча функція – має на меті відновлення порушеного права,
компенсацію моральної та матеріальної шкоди; виховна функція – полягає у
вихованні всього суспільства у дусі поваги до права, перевиховання
правопорушників, формування їх правової свідомості та правової культури,
прагнення до правомірної поведінки.

Фундаментальними засадами (принципами) юридичної відповідальності є:
принцип законності; принцип невідворотності і своєчасності
відповідальності; принципи гуманізму та справедливості; принцип
індивідуалізації та персолізації.

Підстави притягнення та звільнення від юридичної відповідальності

Підставами притягнення до юридичної відповідальності є наявність
юридичних і фактичних обставин, серед яких необхідно виділити такі:
наявність правової норми, що передбачає правопорушення; юридичний факт
вчинення правопорушення; склад правопорушення (суб’єкт, об’єкт,
суб’єктивна та об’єктивна сторона); правосуб’єктність особи; відсутність
обставин, що виключають застосування юридичної відповідальності;
наявність правозастосовного акта, що набрав чинності (вирок суду).

Підставами звільнення від юридичної відповідальності за наявності ознак
правопорушення є: необхідна оборона; крайня необхідність; неосудність
особи; відсутність суспільної небезпеки; у зв’язку з передачею на поруки
(ст.47 Кримінального кодексу України); у зв’язку з примиренням винного з
потерпілим і відшкодуванням збитків винною особою, що вперше здійснила
злочин невеликої тяжкості (ст.46 КК України); у зв’язку з виконанням
наказу, оперативним ризиком тощо.

Поняття законності та правопорядку

Законність – це фундаментальна категорія всієї юридичної науки і
практики, вона відображає ступінь виконання законів, їх вплив на
суспільні відносини, свідомість, волю та поведінку людей.

В юридичній науці під терміном „законність” розуміється правовий режим
точного і неухильного виконання, дотримання та реалізації всіма
суб’єктами права вимог нормативно-правових актів. Саме шляхом взаємозв’
язку та взаємодії діяльності державних органів, органів місцевого
самоврядування при безпосередній участі народу досягається всебічне
забезпечення законності. Зміст законності, з одного боку, безпосередньо
пов’ язаний з поведінкою, дією всіх суб’ єктів, що безпосередньо беруть
участь у реалізації права, а з іншого – з наявністю науково
обґрунтованих, якісних нормативно-правових актів.

Під принципами законності розуміють положення, закономірності,
особливості правового життя суспільства, які безпосередньо відображають
її зміст. Серед них необхідно виділити такі: верховенство закону –
верховенство права; всезагальність законності; дотримання режиму
законності; гарантії, доцільність, демократизм та справедливість
законності; взаємозв’язок законності та культури; невідворотність і
своєчасність відповідальності за правопорушення.

Гарантії законності – це система всіх засобів і умов, які забезпечують
реальний механізм для точної і неухильної реалізації законів суб’єктами
права.

Система гарантій законності складається із загальносоціальних і
спеціально-юридичних гарантій.

Загальносоціальні гарантії – це об’єктивні умови соціального життя
(економічні, політичні та інші), що впливають на правове регулювання.
Серед них необхідно виділити такі: економічні; політичні; ідеологічні;
соціальні; моральні.

Спеціально-юридичні – це сукупність всіх умов і засобів, що закріплені у
чинному законодавстві і спрямовані на забезпечення законності. Серед них
необхідно виділити: високий рівень розвитку правової системи; діяльність
державних органів, що характеризуються підготовкою, виданням і
застосуванням нормативно-правових актів; ефективність чинного
законодавства; діяльність правоохоронних органів; їх своєчасне
виявлення; попередження правопорушень; заходи щодо захисту та
відновлення порушених прав; юридична відповідальність; здійснення
правосуддя.

Громадський правопорядок – це система впорядкованих суспільних відносин,
що характеризують порядок, який склався у суспільстві в результаті
впливу соціальних норм.

Різновидом суспільного порядку є правопорядок. Правопорядок – це стан
організації суспільного життя, який характеризує поведінку суб’ єктів
відповідно до вимог чинних правових норм. Сутність правопорядку складає
реалізована законність. Правопорядок характеризується такими
особливостями: характеризує стан суспільного життя; регламентований
нормами права; забезпечується державою; виникає в результаті реалізації
норм права.

Тема 6. Основи правової свідомості й правової культури

Правосвідомість: поняття та роль в суспільному житті

Процеси виникнення, розвитку і функціонування права безпосередньо пов’
язані зі свідомою діяльністю суб’ єктів суспільних відносин. У науці
розрізняють різні форми суспільної свідомості: політичну, моральну,
етичну, релігійну та правову.

Виникнення правової свідомості є результатом еволюції свідомості
суспільства в цілому: від міфологічної свідомості – до логічної, від
логічної -до правової, та підвищенням ролі права у процесі регулювання
суспільних відносин. Першим недосконалим нормам права відповідала
примітивна правосвідомість, яка мала емпіричний характер. З розвитком і
накопиченням правових знань, їх якісною зміною, відбуваються зміни в
структурі та змісті правосвідомості: перехід від емпіричного до
теоретичного рівня праворозуміння. З іншого боку, виникнення і розвиток
правосвідомості проходить декілька етапів: знання права – ставлення до
права – здійснення правової поведінки.

Правосвідомість, як одна з форм суспільної свідомості, тісно пов’ язана
з іншими формами суспільної свідомості, що є об’ єктивним і закономірним
процесом. Зв’ язок правосвідомості з моральною свідомістю можна
простежити на прикладі формування змісту понять правомірність,
протиправність, законність, правопорядок тощо, які базуються на
загальновідомих і загально прийнятих категоріях „добро” і „зло”, їх
співвідношенні. Наприклад, не існує конституційних норм, які не мали б
політичного та морального змісту. Тому в процесі реалізації таких норм
правосвідомість функціонує в єдиній системі суспільної свідомості.

Під правосвідомістю розуміють сукупність ідей, уявлень, почуттів, які
відображають відношення суспільства до права, його структури, механізму
правового регулювання суспільних відносин. Правосвідомість можна
розглядати і як спосіб впливу права через свідомість окремих індивідів
на закріплення навичок їх правової позитивної поведінки. Об’єктивним є
взаємозв’ язок права і правосвідомості. Право і правосвідомість не
створюють один одного. Вони формуються в об’ єктивних умовах і
взаємодіють. Право впливає на правосвідомість, формує уявлення членів
суспільства про їхні права й обов’язки, а правосвідомість впливає на
право, визначає практику правозастосування, обумовлює нормотворчу
діяльність держави.

На процес формування правосвідомості впливають суспільне становище,
духовна культура суспільства, в тому числі і правова, стан правовиховної
роботи, інтелектуальні можливості особи.

Визначають такі форми виховання правосвідомості: залучення широких
верств населення до правотворчої діяльності, розвиток інститутів прямої
демократії (проведення референдумів, всенародних опитувань) та
представницької демократії, правова пропаганда; правильне застосування
правових норм органами державної влади; охорона конституційних прав і
свобод громадян тощо.

Основні напрями впливу правосвідомості на розвиток суспільних відносин
називають функціями правосвідомості. Функції правосвідомості
відображають зовнішній і внутрішній прояв правосвідомості в системі
суспільних відносин. Відповідно виділяють: правостворюючу, регулятивну,
пізнавальну, оціночну функції, а також функцію розвитку правової науки.

Структура правосвідомості

Дослідження поняття і змісту правосвідомості передбачає визначення її
структури, яка складається з двох елементів: правової ідеології і
правової психології.

Правова ідеологія – це сукупність правових поглядів, які засновані на
певному соціальному досвіді і наукових знаннях. Існування правової
ідеології обумовлюється свідомим ставленням до права, а як
систематизований обґрунтований вираз потреб населення вона пов’язана з
пізнанням правових цінностей, їх перетворенням у систему нормативного
регулювання поведінки людей в суспільстві. Відповідно джерелом
виникнення правових ідей, поглядів є об’єктивно існуючі
соціально-економічні, політичні відносини в суспільстві, юридична
практика. Основним завданням правової ідеології є формування правової
свідомості, правової культури окремих суб’ єктів і суспільства в цілому,
підвищення рівня їх правових знань.

Правова психологія як елемент правосвідомості відображає правові
почуття, настрої, думки, установки, навички і традиції, відіграє важливу
роль у формуванні і реалізації права, може бути його стимулятором або
гальмом.

Зв’язок правової ідеології і правової психології полягає в тому, що
правова ідеологія збагачує правову психологію ціннісно-нормативними
орієнтирами, а правова психологія є єдиним джерелом формування правових
норм, оскільки, на відміну від правової психології, є більш мобільною:
швидко реагує на зміни, що відбуваються в юридичній практиці,
відображаючись в почуттях, настроях та поглядах, які, в свою чергу,
безпосередньо впливають на усвідомлення особою правових змін.

Крім елементів, у структурі правосвідомості виділяють рівні, які
залежать від ступеня знання права та глибини відображення правової
дійсності.

Повсякденний рівень – виникає під впливом конкретних життєвих обставин,
особистого правового досвіду та отриманої освіти, характеризує ставлення
особи до права на побутовому рівні. Наприклад, переконання в тому, що
розстріляти вбивцю – це єдиний спосіб боротьби з такими злочинцями і
злочинами.

Професійний рівень – характеризує ставлення до права юристів-практиків,
державних службовців, тобто осіб, які мають спеціальну освіту,
поглиблені і формалізовані знання принципів і норм права, вміння їх
застосовувати в практичній діяльності в різних сферах суспільних
відносин: господарській, цивільній, шлюбно-сімейній, кримінальній тощо.
Професійна правосвідомість відрізняється від звичайної за обсягом і
глибиною правових знань, а від наукової – вмінням їх застосовувати.

Науковий рівень формується в результаті спеціальних науково-дослідних
робіт на основі теоретичного узагальнення правових знань у правознавців,
які займаються науковими дослідженнями в галузі дії правової системи і
прогнозування її подальшого розвитку, є джерелом правотворчості і
підґрунтям правореалізаційної практики.

За суб’єктами правосвідомість можна поділити на такі види:
індивідуальна; групова; суспільна правосвідомість. Взаємозв’ язок даних
видів правосвідомості полягає в тому, що суспільна правосвідомість
складається із правосвідомості окремих осіб. У свою чергу,
правосвідомість особи, індивіда формується під впливом суспільної
правосвідомості, навколишнього середовища, в тому числі і правового,
юридичної практики. Отримані в результаті виховання, навчання,
спілкування знання про право є основним джерелом формування
індивідуальної правосвідомості.

Отже, правосвідомість – це форма суспільної свідомості, змістом якої є
сукупність понять, ідей і принципів про сутність права та всіх пов’
язаних з ним явищ.

Поняття і загальна характеристика правової культури

Однією з форм прояву правосвідомості є правова культура, змістом якої є
сукупність знань про право. На відміну від правової свідомості правова
культура охоплює матеріальну і духовну сторони буття суспільства і, як
явище соціальне, відображає якісний стан правового життя суспільства на
кожному з етапів його розвитку. Розвиток правової культури обумовлюється
історичними, соціально-економічними, політичними умовами, які об’
єктивно формуються в суспільстві, ступенем гарантованості державою та
громадянським суспільством прав і свобод людини. Визначити реальний
зміст правової культури можна лише за умови її аналізу як частини
загальнонаціональної культури.

Правову культуру можна визначити як сукупність правових знань, духовних
цінностей, принципів, правової діяльності, правових звичаїв. Водночас,
правова культура визначається як ступінь правової розвиненості особи,
характер її правової діяльності і юридичної практики, рівень засвоєння
суб’ єктом правових норм і можливості об’ єктивної оцінки та
прогнозування подальшого розвитку суспільства і держави, характер участі
в перетворенні правової дійсності, рівень її правової активності;
оволодіння культурою правового мислення. Крім того, правова культура
може бути охарактеризована як процес, спосіб і форма реалізації знань та
переконань особи під час здійснення правової діяльності. І нарешті,
правову культуру можна розглядати як один з факторів правового
регулювання, передумову духовного розвитку людини і суспільства в
цілому.

Структурними елементами правової культури виступають компоненти
юридичної дійсності в їхньому особливому ракурсі еталонів поведінки:
право, правосвідомість, правові відносини, законність і правопорядок,
правомірна діяльність суб’єктів. Що ж стосується її змісту, то ним
охоплюється не просто правосвідомість, законність тощо, але і характер,
рівень, ступінь їхнього розвитку, тобто те, що дає їм даний етап
розвитку цивілізації, суспільного прогресу.

На певних етапах суспільного розвитку окремі категорії населення, що
мають низький рівень правосвідомості і правової культури, негативно,
неповажно ставляться до права, законів, загалом до правопорядку,
проявляють зневагу до правових цінностей і традицій. В науці це явище
отримало назву правового нігілізму.

Нігілізм (у перекладі з латині nihil – ніщо) – напрям суспільної думки,
одна з форм світосприйняття і соціальної поведінки, виражає негативне
ставлення суб’ єкта до певних цінностей, поглядів, ідеалів. Найбільшого
розповсюдження здобуває в ХІХ столітті, головним чином у Західній Європі
і в Росії (анархізм). Нігілізм має багато проявів: може бути моральним,
політичним, ідеологічним, релігійним, правовим, залежно від того, які
цінності заперечуються, про яку сферу знань і соціальної практики йде
мова; може проявлятися на ідеологічному рівні та в практичній
діяльності, за характером дій суб’ єктів може бути активним і стійким
(постійним) або пасивним і випадковим (ситуативним).

Різновидом соціального нігілізму є правовий, який, з одного боку, можна
розглядати як певний стан суспільства, а з іншого – як особисті
переконання окремих осіб, що знаходять прояв у відповідних діях
(особисті переконання можуть відрізнятися у осіб, що належать до різних
соціальних верств, вікових груп, здобули різну освіту і виховання).

У теорії права виділяють такі основні форми виразу правового нігілізму:
прагнення руйнування загалом правової системи або її окремих елементів,
умисне порушення чинних нормативно-правових актів; колізії
законодавства; недотримання та невиконання норм права суб’ єктами
суспільних відносин; заміна законності політичною ідеологією чи
доцільністю; порушення прав людини; заперечення правової системи,
неповага до закону та правоохоронних органів, критичне ставлення до
вимог виконання і дотримання норм права. Найбільш типовим проявом
правового нігілізму є ігнорування окремих правових приписів.

Подолання правового нігілізму потребує комплексних заходів стосовно
стабілізації суспільства, серед яких виділяються економічні,
ідеологічні, правові, а саме: вдосконалення чинного законодавства,
підвищення рівня правової культури та правової свідомості громадян,
зміцнення режиму законності в державі, підтримання на належному рівні
правопорядку, застосування різних форм правового виховання та правової
освіти населення, підвищення професійного рівня посадових осіб та
державних службовців, зміцнення зв’ язку юридичної науки і практики.

Правовий нігілізм вважається антиподом правової культури, але в чистому
вигляді зустрічається рідко.

Основні напрями оволодіння суб’ єктами суспільних відносин правовими
цінностями, які з’ явились в результаті розвитку суспільства в галузі
права є функціями правової культури. Розрізняють такі функції:
пізнавальна; регулятивна; ціннісно-нормативна; комунікативна;
прогностична; виховна.

Правова культура як одне з надбань людства має постійно вдосконалюватися
з метою забезпечення гармонійного та прогресивного розвитку суспільства
і окремих його представників. І навпаки – прогресивний розвиток
суспільства безпосередньо впливає на рівень його правової культури.

Складовими даного прогресу є створення та охорона правових цінностей, що
збагачують особу, як і інших цінностей в суспільстві; правових норм, що
забезпечують безконфліктне існування суспільства; запобігання
протиправній діяльності суб’єктів суспільних відносин тощо.

Як своєрідний феномен, правова культура є формою відтворення
національних правових інститутів – державності, правової системи,
правопорядку тощо. Культура є засобом збагачення цих інститутів, у тому
числі і за рахунок запозичення правових цінностей інших держав та
народів. Відповідно основні функції правової культури передбачають
збереження духовних цінностей у галузі права і їх засвоєння майбутніми
поколіннями, постійне підвищення рівня правової свідомості населення.

Правове регулювання та правовий вплив

Правове регулювання – це цілеспрямований вплив з боку держави на
поведінку людей та суспільні відносини, за допомогою всіх правових
засобів (правові норми, правові відносини, суб’єктивні права та юридичні
обов’язки, акти застосування норм права, заборони, заохочення, покарання
тощо).

Відповідно правовий вплив – це весь процес впливу права на свідомість,
волю та поведінку людей за допомогою правових (правове регулювання) та
неправових (інформація, ідеологія, виховання тощо) засобів.

Співвідношення правового регулювання та правового впливу можна
охарактеризувати таким чином: правовий вплив ширше за обсягом поняття,
аніж правове регулювання, адже окрім правових засобів (норм права) він
охоплює й інші (політичні, ідеологічні, виховні, психологічні та ін.)
способи; правове регулювання – ширше за змістом; у правовому регулюванні
право реалізується виключно через його механізм (система юридичних
засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання), відповідно
правовий вплив здійснюється за допомогою і неправових засобів.

Існують різні види правового регулювання (дозволи і заборони;
централізований і нецентралізований; нормативне (загальне) й
індивідуальне регулювання та ін.

Правове регулювання здійснюється за допомогою певних методів (способів).
Методи правового регулювання – це сукупність певних способів (прийомів),
за допомогою яких впорядковуються суспільні відносини. Серед методів
правового регулювання в першу чергу необхідно виділити такі: дозволи,
зобов’язання, заборони.

Крім вищеназваних, існують такі способи правового регулювання: покарання
(наприклад, накладення штрафу); заохочення (наприклад, отримання житла
за успіхи в праці); диспозитивний (наприклад, укладання угод між рівними
сторонами). Названі способи правового регулювання досягають результату
лише за умови їх взаємозв’язку та взаємодії між собою.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1. Складіть словник основних понять та термінів з теорії
держави і права України

Завдання 2. Запитання для самоконтролю

Які причини й закономірності виникнення держави та права ?

У чому полягають переваги й недоліки основних теорій походження держави?

Як співвідносяться соціальна, політична й державна влада?

Яке місце посідає держава у політичній системі?

Які зміни й проблеми виникають при переході від
президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки?

Які види органів держави існують в Україні?

У чому полягають основні проблеми формування громадянського суспільства
й правової держави в Україні?

Назвіть та охарактеризуйте основні елементи правової системи та системи
права.

У чому полягає цінність права?

10. Яке місце посідають норми права в системі соціальних норм?

Завдання 3. Тести-тренінги

^ 1. Яке з визначень правильно відображає предмет теорії держави і
права:

? а) предметом теорії держави і права є вивчення виникнення і розвитку
конкретних держав та правових систем у всій їх історичній своєрідності,
включаючи випадкові державно-правові процеси і явища;

б) предметом теорії держави і права є дослідження певної сфери
державного життя та конкретної галузі права і законодавства;

в) предмет теорії держави і права – загальні закономірності виникнення,
розвитку і функціонування держави і права як самостійних, органічно
взаємозв’ язаних між собою соціальних інститутів;

г) предмет теорії держави і права – діяльність і відносини у здійсненні
влади в суспільстві, а також закономірності функціонування і розвитку
політики і політичної влади. Політичних інтересів, відносини,
свідомості, діяльності.

^ 2. Основними теоріями походження держави є:

а) теологічна; патріархальна, договірна, органічна, матеріалістична,
насильства, демократична;

б) патріархальна, теологічна; договірна, органічна, матеріалістична,
насильства;

в) патріархальна, теологічна; договірна, органічна, матеріалістична,
насильства, ціннісна;

г) природна, позитивна, негативна.

^ 3. Прибічниками договірної (теорії суспільного договору) теорії
є:

а) Е. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський;

б) К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін;

в) Платон, Аристотель, Р. Фільмер, М. Михайловський;

г) Г. Гроцій, Дж. Локк, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо.

^ 4. Суспільство – це:

а) суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє
владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що
забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних
інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус;

б) система взаємодії людей, що пов’ язані між собою інтересами у сфері

виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі
поведінки в суспільних інтересах за допомогою соціальних норм (у тому
числі юридичних);

в) система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян
держави, їх об’єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у
відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням
держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку;

г) система взаємодії людей, що пов’ язані між собою інтересами у сфері
виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі
поведінки в суспільних інтересах за допомогою соціальних норм (у тому
числі юридичних).

^ 5. До основних ознак держави відносяться:

а) територія, населення, наявність особливого апарату держави,
суверенітет, офіційна система оподаткування;

б) територія, населення, наявність особливого апарату держави, державна
символіка, мова, офіційна система оподаткування;

в) територія, населення, наявність особливого апарату держави,
суверенітет, здатність держави надавати позики та кредити;

г) територія, населення, наявність особливого апарату держави,
суверенітет, офіційна система оподаткування, грошова одиниця, столиця,
мова, державна символіка.

^ 6. Держава – це:

а) упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що
функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою
завоювання, утримання або участі у політичній владі;

б) система взаємодії людей, що пов’ язані між собою інтересами у сфері
виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі
поведінки в суспільних інтересах за допомогою соціальних норм (у тому
числі юридичних);

в) система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян

90

держави, їх об’єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у
відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням
держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку;

г) суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє
владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що
забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних
інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

^ 7. Які ознаки відрізняють державу від будь-яких політичних організацій
суспільства:

а) взаємодія з міжнародними організаціями; володіння власністю на
основні знаряддя і засоби виробництва;

б) наявність конституційного акту; монополія на освоювання космічного
простору;

в) прерогатива на видання загальнообов’ язкових нормативно-правових
актів; суверенітет; монополія на примусову владу стосовно населення;

г) прерогатива на видання загальнообов’ язкових нормативно-правових
актів; суверенітет; монополія на примусову владу стосовно населення;
взаємодія з міжнародними організаціями; володіння власністю на основні
знаряддя і засоби виробництва.

^ 8. Політична партія – це:

а) добровільне об’ єднання людей, що виражає волю певних соціальних
груп, які прагнуть домогтися або утримати державну владу, впливають на
політику держави відповідно до програми і статуту своєї діяльності;

б) впорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, які
взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання
чи участі в політичній владі;

в) добровільне об’ єднання людей, що створене ними для досягнення
особистих і громадських цілей, що діє на засадах самоорганізації,
самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи, об’ єднання, не
засновані урядом або міждержавною угодою);

г) добровільне громадське формування людей, створене на основі
спільності інтересів для реалізації своїх прав і свобод.

^ 9. Вольові відносини між людьми з приводу організації їх спільної
діяльності, вироблення та здійснення спільної для даного соціального
колективу волі (інтересу), це:

а) політична влада;

б) державна влада;

в) соціальна влада;

г) демократична влада.

^ 10. Організація політичної влади, що створює умови для найбільш
повного забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина, а
також для найбільш послідовного обмеження можливостей утиску (державною
владою) громадян, це:

а) соціальна держава;

б) правова держава;

в) демократична держава;

г) громадянське суспільство.

^ 11. Функції держави – це:

а) основні напрями впливу права на волю, свідомість, поведінку суб’
єктів права та суспільні відносини з метою їх врегулювання;

б) основні напрямки її дослідження, що характеризують сутність, зміст і
призначення теорії держави і права;

в) основні напрями впливу правосвідомості на розвиток суспільних
відносин;

г) основні напрями діяльності держави, що відображають її сутність і
зміст, а також характеризують те соціальне призначення, яке має держава
в суспільстві.

^ 12. Основними внутрішніми функціями цивілізованої держави є:

а) політична, економічна, оподаткування і фінансового контролю,
соціальна, екологічна, культурна (духовна), інформаційна, правоохоронна;

б) політична, економічна, оподаткування і фінансового контролю,
соціальна, екологічна, культурна (духовна), інформаційна, правоохоронна,
виховна;

в) політична, економічна, екологічна, культурна (гуманітарна),
інформаційна, оборона держави, підтримання світового правопорядку;

г) політична, економічна, оподаткування, ціннісна, регулятивна,
соціальна, екологічна, культурна (духовна), інформаційна, правоохоронна,
виховна, підтримання світового правопорядку.

^ 13. Формами здійснення державних функцій є:

а) законодавство, управління, застосування, контрольно-наглядова
діяльність, виховання;

б) переконання, заохочення і примус;

в) законодавство, управління, правосуддя, контроль і нагляд,
правоохоронна та правореалізаційна діяльність;

г) законодавство, управління, правозастосовча та правореалізаційна
діяльність, виховна та дисциплінарна діяльність.

^ 14. Форма державного правління, це:

а) порядок поділу території держави на певні складові частини і
співвідношення влади між ними і державою в цілому;

б) порядок утворення і організації вищих органів влади в державі;

в) порядок здійснення державної влади у певні способи певними методами і
засобами;

г) порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні.
^ 15. Форма державного устрою, це:

а) порядок поділу території держави на певні складові частини і
співвідношення влади між ними і державою в цілому;

б) порядок утворення і організації вищих органів влади в державі;

в) порядок здійснення державної влади у певні способи певними методами і
засобами;

г) порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні.

^ 16. Якій формі правління властиві перелічені ознаки: поєднання в руках
президента повноважень глави держави і глави уряду; відсутність
інституту парламентської відповідальності уряду; позапарламентський
метод обрання президента; відповідальність уряду перед президентом:

а) президентській республіці;

б) парламентсько-президентській (змішаній) республіці;

в) парламентській республіці;

г) президентсько-парламентській республіці.

^ 17. Тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для досягнення
певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності
при збереженні в інших питаннях повної самостійності, це:

а) федерація;

б) унітарна держава;

в) конфедерація;

г) імперія.

^ 18. Унітарна держава – це:

а) складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що
мають суверенні права;

б) проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні
одиниці, що не мають суверенних прав;

в) тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для досягнення
певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності
при збереженні в інших питаннях певної самостійності.

^ 19. Система пов’язаних між собою об’єднаних загальними принципами і
цілями державних органів, які наділені владними повноваженнями та
матеріально-технічними засобами щодо здійснення завдань і функцій
держави, це:

а) політична система;

б) система органів виконавчої влади;

в) державний апарат;

г) механізм держави.

^ 20. Об’єктивне юридичне право – це:

а) система діючих у державі правових норм і принципів, що встановлені
(чи визнані) державою як регулятори суспільних відносин, забезпечені
нею; одержали закріплення в офіційних державних актах і тому незалежні
від індивідуального інтересу (волі) і свідомості суб’єкта права (крім
„автора” цих норм);

б) правові норми і принципи як визначені юридично визнані можливості
(волі) суб’ єкта права задовольняти власний інтерес;

в) система норм і принципів, які виникають із потреби узгодження
інтересів індивідів один з одним і суспільством; спрямовані на
регулювання поведінки людей відповідно до понять добра і зла і
підтримуються особистими переконаннями, традиціями, вихованням;

г) система норм, що ґрунтуються на звичаї, регулюють суспільні відносини
в державі у певній місцевості або етнічній чи соціальній групі.

Завдання 4. Спираючись на матеріал цього розділу та іншу навчальну
літературу, розв’ яжіть наступні задачі

1. На сучасній політичній карті світу налічується понад 20 федеративних

держав. Переважна більшість федеративних держав утворені не за
національно-

територіальним принципом.

Чим, на ваш погляд, спричинене утворення та існування таких держав? Чому
у деяких випадках федерації утворюватися шляхом укладання відповідного
договору між незалежними державами ?

2. Визначте, до якої галузі права належать юридичні норми, що

регламентують: а) права та обов’язки студентів; б) відносини між

адміністрацією навчального закладу та його викладачами; в) правила
прийому

на роботу; г) підприємницьку діяльність людини; ґ) відповідальність за
безквитковий проїзд у громадському транспорті: д) створення
господарських товариств.

Завдання 5. Продовжить думку

Первісне громадське самоврядування характеризувалося низкою ознак, а
саме: існувало тільки в рамках … , виражало його волю й ґрунтувалося
на … зв’язках; … і об’єкт управління збігалися; органами
самоврядування виступали … збори, тобто збори всіх членів … , і
старійшини, що обирають ними; суспільні справи вирішувалися … дорослих
членів роду на зборах; влада старійшин, що стояли на чолі роду, а також
… (обиралися тільки на період воєнних дій) ґрунтувалася на … ,
повазі; плем’я управлялося радою старійшин, яка обирала вождя; посада
старійшини … привілеїв, він працював нарівні з усіма й одержував свою
частку, як усі; відмінностей між правами й обов’ язками в членів роду
…

Державна влада характеризується наступними ознаками:

… влада, оскільки виступає від імені всього суспільства і має
„публічну” основу своєї діяльності;

… влада – концентрується і здійснюється державним апаратом;

… влада, тобто юридично уособлює загальнообов’язкову волю всього
суспільства;

… влада – поширює владні рішення на усе суспільство;

… влада – відділена від всіх інших видів влади і є незалежною від

них;

… влада – юридично обґрунтована і визнана народом країни;

… влада – узаконена у своїй діяльності, у тому числі у застосуванні
сили в межах держави.

3. … – політико-правова властивість держави, що виражає

верховенство, … , державної влади на всій її території (внутрішній …
), а також

здатність держави бути незалежним суб’ єктом міжнародних відносин

(зовнішній … ). Розрізняють … державний, народний, національний.

Республіка – форма при якій вища державна влада

здійснюється … загальнонаціональним … , обраним населенням на …
строк.

Демократичний державно-правовий режим – порядок (стан) державного
(політичного) життя суспільства, при якому … демократична конституція.
Реалізується принцип „Державна влада здійснюється на основі вільної і
рівної участі громадян і їх об’ єднань в управлінні державою.
Допускається … різних партій. … здійснення прав і свобод громадян і
меншостей відповідно до міжнародних стандартів прав людини.

… – це система …норм права (… поведінки), що встановлюються або
санкціонуються … , гарантуються нею, містяться в … і регулюють
найважливіші сфери суспільних відносин.

Функції права можна поділити на: загальносоціальні та
спеціально-юридичні.

Загальносоціальні – характеризують …

Серед загальносоціальних функцій доцільно виділити такі: 1) … ; 2) …
; 3) … ; 4) … ; 5) … ;

Спеціально-юридичні – характеризують … ; 1) … ; 2) … ; 3) … ; 4)
… ; 5) …

… – це правова форма діяльності держави та уповноважених організацій з
прийняття, … юридичних норм. Як елемент правового регулювання … є
результатом об’єктивного розвитку суспільних відносин, безпосередньо
спрямованою на їх врегулювання. Це найважливіший засіб управління
суспільством, з точки зору формування стратегії його розвитку, а також
показник його цивілізованості та демократизму.

Правосуб’єктність фізичних осіб – це передбачена нормами права здатність
(можливість) бути учасниками правовідносин. В основі визначення природи
правосуб’ єктності фізичної особи лежать два критерії:

1) … та 2) … ;

Склад правосуб’єктності фізичної особи: 1) … ; 2) … ; 3) …

10. … – це передбачена законом вид і … державно-владного
(примусового) зазнання особою втрат благ особистого, … і … характеру
за вчинене правопорушення. Ознаками … є:

1) … ; 2) … ; 3) … ; 4) … ; 5) …

Види … :

1) … ; 2) … ; 3) … ; 4) … ; 5) … ; 6) …

Використана література: Навчальна:

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копейчикова. – К., 2003.

Загальна теорія держави і права / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченко. –
Х.,

2002.

Логвинова М., Кафарський В. Основи правознавства / За ред. В.П.
Нагребельного. – К., 2005.

Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. / Под ред.
М.М. Марченко. – М., 1998.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави і права. – К., 2001.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Х., 2001.

Додаткова:

Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт системного
исследования. – М., 2001.

Харт Х.Л.А. Концепція права. – К., 2003.

РОЗДІЛ 2.

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

Предметом „Історії держави і права України” є історія зародження,
становлення і розвитку різноманітних типів і форм держави і права, а
також державно-правових категорій та інститутів; суспільно-політичних
систем, які існували в Україні, причому в їхній історичній конкретності
та хронологічній послідовності.

§1. Перші державні утворення і право на території сучасної України

(сер. І тис. до н.е. – V ст. н.е.)

Тема 1. Скіфське державне утворення

Державний устрій. Скіфське державне утворення стало одним з перших
державно-правових формувань на території сучасної України. За формою
правління держава скіфів була рабовласницькою монархією.

На чолі Скіфської держави знаходився спадковий цар (у VI – V ст. до н.е.
при владі перебувало одночасно – три царі, один з яких головував).
Передача влади здійснювалася у формі мінорату (молодшому сину). Історії
відомі імена п’яти скіфських царів: Атея, Скілура, Палака, Фарзая,
Інесмея. У них зосереджувалася військова та судова влада, вони
виконували жрецькі функції, були верховними власниками землі. Влада царя
обмежувалася Радою та Народними зборами всіх воїнів.

До кінця V ст. до н.е. Скіфія поділялася на три частини, кожну з яких
очолював цар. Уся ж територія поділялася на номи, на чолі з номархами,
які були на своїй території воєнноначальниками, організаторами щорічних
свят, виконували функції жерців. У місцевому самоврядуванні довгий час
значну роль відігравали старійшини та вожді племен.

Суспільний устрій. Соціальна структура суспільства складалася з вільного
та невільного населення. Вільне населення – аристократія (царська
родина, військова знать, родоплемінна знать, жерці), общинники
(кочівники й осіле населення, яке поділялось на заможних, небагатих,
бідняків), ремісники і торговці. Невільне населення – раби
(військовополонені і продані за борги).

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права у скіфів було
звичаєве право, правила, установлені царями, рішення народних зборів,
міжнародні договори.

Зобов’язальне право регулювало відносини обміну, купівлі-продажу,
дарування, сплати данини тощо. Усі договори скріплювалися клятвою.

Шлюбно-сімейні відносини будувалися на принципах патріархату. Існувало
багатоженство, де головна роль належала старшій дружині. Після смерті
чоловіка вдова переходила разом із майном до старшого брата померлого
(левірат). При розподілі спадщини перевага віддавалася молодшому сину
(мінорат).

Злочини і покарання. Найбільш небезпечними вважалися злочини проти царя
(замах на його життя), злочини проти звичаїв і віри (чаклунство). Усі ці
злочини карались стратою. Відомі злочини проти власності (крадіжка) і
особи (убивство). Крім страти, злочинцю могли відрубити праву руку або
вигнати за межі поселення, накласти штраф. Довгий час у скіфів
зберігалася кровна помста.

Судочинство. Верховним суддею був цар. Цією же функцією володіли монархи
і старійшини родів. Як видно, судовий процес носив змагальний характер.
Це відносилося до злочинів, які не торкались основ царської влади й
інтересів держави. З найбільш небезпечних злочинів застосовувався
слідчий процес.

Тема 2. Державно-правовий та суспільний розвиток античних полісів
Північного Причорномор’я

Державний устрій. З VII ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї
греками-колоністами починають засновуватися міста-держави (поліси).
Найвідоміші з них – Ольвія, Херсонес, Пантикапей, Феодосія. Ольвія та
Херсонес, наприклад, розвивалися як демократичні республіки, Пантикапей
як аристократична (до утворення Боспорського царства).

Законодавчими органами влади в полісах вважалися Народні збори (еклезія)
та Рада (буле). Народні збори розв’язували питання відносно зовнішньої
політики, оборони держави, виборів посадових осіб тощо. Рада -постійно
діючий орган влади, яку обирали Народні збори. Вона готувала рішення
Народних зборів, перевіряла кандидатів на виборні посади, контролювала
їх.

Виконавчу владу здійснювали магістратури (колегії), або магістрати
(посадові особи). Вищою магістратурою була колегія архонтів, яка
керувала всіма іншими колегіями (стратегів, агрономів, астиномів тощо).
Серед урядовців згадуються номофілак (наглядав за дотриманням законів),
ойконом (скарбник), гімнасіарх (відав вихованням юнацтва) тощо.

Суспільний устрій. Соціальна структура суспільства складалася з вільного
та невільного населення. Вільне населення в свою чергу поділялось на
повноправних і обмежених у правах громадян. Таким чином, вільне
повноправне населення античних міст – це аристократія (судновласники,
купці, землевласники) та демос (ремісники, землероби). До вільного, але
обмеженого у правах населення відносились іноземці (метеки) та
вільновідпущеники (колишні раби, яким було надано свободу). Склад
невільників – рабів поповнювався полоненими, дітьми рабів, проданими в
рабство. Раби поділялись на державних, храмових, приватновласницьких.

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права в полісах, були
мононорми, декрети Народних зборів та Ради, розпорядження колегій.

Цивільне право. Існувало поняття приватної власності на землю, рухоме і
нерухоме майно, худобу, рабів. Розвинутим було зобов’язальне право, що
регулювало відносини кредиту, дарування, купівлі-продажу, оренди.

Кримінальне право. Виділялися злочини: проти держави (спроба
перевороту), проти приватної власності (крадіжка), проти особи
(убивство). У виді покарань застосовувалися: страта, вигнання,
конфіскація майна, штрафи, повернення в рабство.

Судочинство. Судовий процес мав змагальний характер – позивач і
відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи
апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням.

§2. Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІУ ст.)

Тема 1. Суспільно-політичний розвиток і право Київської Русі

Формування української національної державності проходило на основі
консолідації східнослов’янських племен (полян, древлян, кривичей та
ін.), яке завершилося наприкінці ІХ ст. утворенням єдиної Давньоруської
держави – Київської Русі.

Державний устрій. За формою правління Київська Русь була
ранньофеодальною монархією, за формою устрою – федерацією земель.

Очолював державу великий князь київський. В його руках концентрувалась
законодавча (видання уставів, грамот), судова (очолював судову систему і
його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією), військова
(командував дружиною) та адміністративна (призначав посадових осіб)
влада. У розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як у центрі
(тіуни, мечники, ябедники тощо), так і на місцях.

Рада при князі (боярська рада) – дорадчий орган монарха, до якого
входили бояри, дружинники, вище духівництво. Разом із князем боярська
дума розглядала питання зовнішньої політики, видання нових законів тощо.

Феодальні з’їзди – орган державної влади на зламі XI та XII ст. На них
збиралися князі, бояри, церковна верхівка. Вони вирішували питання пов’
язані із міжусобицями, організацією опору зовнішнім ворогам, ухваленням
нових законів.

Віче (народні збори) скликалося в сільських общинах – вервях та в
містах. Віче збиралось для вирішення важливих питань внутрішнього життя,
у разі виникнення зовнішньої загрози.

На Русі існувала десяткова, а з кінця Х ст. – двірцево-вотчинна система
управління.

Повноважними представниками князівської влади на місцях були посадники у
містах і волостелі у волостях. Найменшу адміністрацію держави складала
община – верв на чолі з старостою.

Судова система. Усі суди Русі можна об’єднати в три групи: публічні,
приватні та церковні. 1. Публічні: княжий суд, до якого звертались у
разі належності однієї із сторін до феодального стану; вічевий суд, який
розглядав лише найважливіші справи; вервний суд, якому підлягали усі
цивільні й карні справи, які стосувалися общини. 2. Приватні суди – суди
землевласників, урядовців над залежними людьми. 3. Церковні суди
розглядали справи духовенства та їхніх родин, а також усіх
християн-віруючих у справах, якими опікувалася церква (мораль, віра,
подружжя).

Суспільний устрій. Населення Київської Русі поділялося на чотири
категорії: вільних, залежних, невільних та ізгоїв. Склад групи вільних
людей був досить строкатим – це аристократична верхівка (князі київські,
удільні князі, бояри, дружинники, урядовці), вільні селяни-общинники
(смерди), духовенство (біле та чорне), міське населення (купці,
ремісники). Усі вони були юридично вільними, дієздатними і
правоздатними, виступали як суб’ єкт і об’ єкт правовідносин. До
категорії залежних належали закупи, які брали майнову позику (купу) і за
її несплату відповідали втратою особистої свободи; рядовичі – грошові
боржники, які укладали кабальну угоду-ряд і відповідали майном. До
категорії невільників відносились холопи (ставали невільниками в разі
скоєння злочину, неповернення боргу тощо) та челядь (полонені, що
потрапили у рабство). Невільники виступали лише об’ єктом права, були
неправоздатні й недієздатні, прирівнювалися до майна. І остання
категорія -ізгої – люди, які із одного стану вийшли, а до іншого не
потрапили. Ізгої поділялись на вільних (осиротілі княжата) та невільних
(звільнені раби).

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права Київської Русі
були: правовий звичай, князівське законодавство (устави, уроки),
канонічне право (церковні устави князів Володимира і Ярослава,
рецептовані джерела візантійського права – „Номоканон”, „Еклога”),
міжнародні договори, судовий прецедент, „Руська правда” (збірник
законів).

Оригінал „Руської правди” не зберігся. Її текст було відтворено зі 106
списків (списки – це тексти „Руської правди”, переписані місцевою
адміністрацією або суддями). Залежно від часу написання, обсягу та
авторства дослідники поділяють „Руську правду” на три редакції: 1.
„Коротка правда”, час укладання якої відноситься до ХІ – поч. ХІІ ст.
Вона складається з „Правди Ярослава” (ст.1-18); „Правди Ярославичів”
(ст.19-41); „Покону вірного” (ст.42); „Урока мостникам” (ст.43). 2.
„Розширена правда” датується ХІІ ст. Вона поділялася на дві частини –
„Суд Ярослава Володимировича” (ст.1-52), „Статут Володимира
Всеволодовича Мономаха” (ст.53 – 121). 3. „Скорочена правда”
розглядається дослідниками як перероблена у ХV -ХVІІ ст. „Розширена
правда”.

Право власності. „Руська правда” розрізняє інститути права власності і
права володіння. У ролі суб’єкта права власності та володіння виступають
фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та юридичні (монастирі, верви)
особи. Об’єктом права власності були прикраси, земля, будинки тощо.
Феодальна власність на землю існувала у вигляді княжого домену,
боярських вотчин, монастирських угідь, общинних земель.

Зобов’язальне право. Зобов’язання виникали у зв’язку із заподіянням
шкоди та договорів. У Київській Русі були відомі такі види договорів
(рядів): міни, купівлі-продажу, позики, поклажі, найму.

Спадкування здійснювалося в двох формах: за заповітом і за законом. За
законом родове майно могли успадковувати лише сини померлого. Дочки
спадкоємицями не вважалися, оскільки могли виносити майно за межі роду.
Згодом „Розширена правда” передбачила, що майно померлого смерда, у
якого не було синів, могло переходити у власність князя, а дочки від
батьківського спадку могли отримувати невелику частку на прожиття. Своєю
чергою, майно бояр, які не мали синів, дозволялось успадковувати дочкам.
Якщо діти у померлого неповнолітні, ними та їхньою приватною власністю
порядкували опікуни – мати, близькі родичі, добрі люди, церква, які
повертали майно при досягненні спадкоємцем повноліття.

Шлюбно-сімейні відносини. Шлюб, як і розлучення здійснювалися церквою.
Шлюбний вік для нареченого наставав із 15 р., а для нареченої – з 13 р.
Установлювалася одношлюбність. Церква забороняла укладення шлюбу з
представниками інших конфесій, різних соціальних станів, кровних
родичів.

Кримінальне право. Об’єктом і суб’єктом злочину визнавалися лише вільні
люди. Мали місце такі види злочинів: державні злочини (посягання на
князівську владу); проти особи (убивство); майнові злочини (крадіжка);
проти церкви (богохульство); проти сім’ї і моральності (зґвалтування).

Розрізнялися такі види покарань: „потік і розграбування” (позбавлення
всіх прав, повна конфіскація майна і вигнання з общини злодія та його
сім’ї); віра – грошове стягнення у розмірі 40 гривень; „головництво” –
штраф на користь сім’ ї убитого; церковні покарання (відлучення від
церкви); кровна помста. Не існувало на Русі: смертної кари (хоча можна
було вбити злочинця на місці злодіяння), ув’ язнення, тілесного побиття
та ганебних кар.

Процесуальне право. Починав судову тяжбу на Русі скривджений, він же у
разі потреби вів слідство. На судову розправу обидві сторони подавали
докази, якими могли бути: „видоки” (свідки, які бачили особисто);
„послухи” (вільні люди, які щось чули); речові; особисте зізнання;
присяга; „ордалії” (божі суди – випробування розпеченим залізом,
вогнем). Рішення суд виносив усно, оголошуючи всім присутнім.
Апеляційних інстанцій не існувало, вирок виконувався негайно. Лише
заможна людина могла поскаржитися князеві і попросити за встановлену
плату переглянути справу.

У давньоруському праві знайшли відображення особливі форми досудового
провадження: заклич, звід, „гоніння сліду” – розшук злочинця по „гарячих
слідах”.

Тема 2. Держава і право феодально роздробленої Русі

(30-ті рр. XII – XIV ст.). Галицько-Волинське князівство (1199 1340 рр.)

В 1199 р., скориставшись смертю галицького князя Володимира, який не
залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславович
захватив Галич та об’єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську
державу.

Державний лад. За формою правління Галицько-Волинська держава була
феодальною монархією. Зовні державний лад Галицько-Волинського
князівства був схожий на устрій Київської Русі, але в реальному житті
компетенція та роль князя, ради бояр, віче мала свої особливості. Князь
не мав в державі абсолютної влади, бо вона обмежувалася впливовим
боярством. Іншою особливістю державного ладу Галицько-Волинського
князівства був дуумвірат – одночасне правління двох князів (наприклад,
співправління Данила та Василька Романовичів). Боярська рада формально
існувала як дорадчий орган центральної влади при князеві. Та фактично
рада скликалася найбільш впливовими боярами, котрі прагнули впливати на
владу князя. До її складу входили найбільші бояри, вище духовенство,
воєводи та намісники.

Віче скликалося стихійно князем чи боярами в часи як зовнішньої загрози,
так і внутрішньої міжусобної боротьби (наприклад, 1235 р. віче в Галичі,
яке скликав Данило Галицький). Віче не мало чіткого регламенту,
визначених повноважень та компетенції. Поступово його роль занепала.

Галицько-волинські князі приймали участь в загальноруських феодальних
з’їздах. Інколи скликались з’їзди, які стосувалися лише
Галицько-Волинської держави.

Система управління була двірцево-вотчинною. Центральну виконавчу владу
очолював двірський, який керував князівським двором і вотчинами, чинив
суд від імені князя, супроводжував його в поїздках.

Місцеве управління належало призначеним князем у воєводства воєводам, у
волості – волостелям, у містах – посадникам. Нижчою адміністративною
одиницею була сільська община на чолі зі старостою.

Судова влада не була відділена від адміністративної і складалася з
публічних, церковних та приватних судів.

Суспільний устрій. Населення Галицько-Волинської держави поділялося на
вільних, залежних та невільних людей. До категорії вільних належали
боярська аристократія, духовенство, селяни-общинники та міське
населення. Провідну роль у державному житті князівства відігравало
боярство. Духовенство поділялося на біле та чорне. Селяни (смерди)
особисто були вільні, але економічно (поземельно) залежали від власника
землі – князя (держави), боярина, монастиря і платили їм оброк та
відбували повинності. Міське населення поділялось на заможну верхівку,
котра захопила міське управління і підтримувала владу князя. Середній
прошарок складали ремісники, майстри, які об’єднувалися в корпорації –
цехи, сотні, ряди зі своєю казною та на чолі зі старостою. До міських
низів належали „люди менші”, тобто вся біднота та робоча сила.

Категорію залежних складали закупи – селяни-боржники, які збіднівши,
втрачали економічну самостійність і потрапляли в кабалу до бояр.

На останній нижній сходинці суспільної драбини знаходилися невільники
(холопи). Проте їхня експлуатація в умовах Галичини та Волині не була
вигідною і їх поступово перетворювали в кріпаків.

Джерела права. Основними джерелами права були: правовий звичай, норми
„Руської правди”, князівське законодавство (устави, угоди та грамотами
князів), міжнародні договори (угоди князів з орденом хрестоносців (1308
– 1335 рр.), канонічне право („Номоканон”, „Кормча книга”); магдебурзьке
право.

§3. Держава і право України в литовсько-польський період (XIV – XVII
ст.)

Утвердження Литви на українських землях розпочалось в 40-х рр. ХІУ ст.
На поч. ХУ ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли

такі українські землі, як Волинь, Київщина, Поділля, частина
Лівобережної України.

На поч. ст. до складу Польського королівства відійшли Галицька, Белзька
та Холмська землі. Таким чином протягом кінця – середини ХVІІ ст. долю
більшості українських земель визначав політичний курс Польщі та Литви,
спрямований на взаємне зближення (1385 р. – Кревська унія та 1569 р. –
Люблінська унія, яка юридично оформила об’ єднання Польщі та Литви в
єдину державу – Річ Посполиту).

Державний устрій Великого князівства Литовського. За формою правління,
литовсько-польська держава була станово-представницькою монархією. На
чолі держави був великий князь (господар) литовський, у руках якого
концентрувалася вся законодавча, виконавча, судова, адміністративна та
військова влада.

У к. XIV ст. сформувався виконавчо-розпорядчий орган влади при князеві
пани-рада. Рада обирала князя, видавала закони, розглядала судові
справи. З сер. XV ст. у Литві функціонував вальний сейм. Сейм скликався
князем у разі потреби прийняття законів, підписання миру, оголошення
війни тощо.

В 1565 – 1566 рр. у Великому князівстві Литовському проводиться
адміністративно-територіальна реформа. Все князівство поділялось на
воєводства на чолі з воєводою, якому належала військова, виконавча та
судова влада у воєводстві. Воєводства поділялися на повіти на чолі з
повітовим старостою, який наділявся широкими адміністративними та
судовими функціями. Повіти складалися з декількох волостей на чолі з
волосним старостою. Волость складалася з сільських общин – коп, які
перебували на самоврядуванні у формі сходу, який обирав сільського
старосту.

Державний устрій Польського королівства та Речі Посполитої. За формою
правління Польща була станово-представницькою монархією на чолі з
королем. Вищими органами влади були: королівська рада та сейм.

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався в перші роки її
існування. За формою правління Річ Посполита була ранньофеодальною
республікою на чолі з виборним королем. Верховна влада належала
загальному литовсько-польському сейму, який складався з трьох
компонентів: король, сенат, посольська зборня. Вальний сейм ухвалював
закони, встановлював розміри податків, скликав посполите рушення,
окреслював курс зовнішньої політики тощо.

В центральний апарат управління входили: коронний канцлер, коронний
маршалок, коронний підскарбій, коронний гетьман, рефендарії.

В адміністративному аспекті Річ Посполита поділялася на три провінції
-Велику Польщу, Малу Польщу (в основному українські землі) та Литву.
Провінції поділялись на воєводства на чолі з воєводами. Воєводства
поділялися на повіти на чолі з каштелянами. Повіти складалися з
декількох волостей на чолі з волосним старостою. Волость складалася з
сільських общин.

Судова система на Україні у складі Великого князівства Литовського
пройшла три етапи розвитку. Перший етап – 40-ві рр. ХІУ ст. – 1385 р. Це
період, коли на українських землях діяли місцеві судові установи. Другий
етап – 1385 – 1566 рр. характеризується помітними змінами, а саме в цей
час функціонували державні (господарський, комісарський, асесорський,
суд панів-ради), доменіальні, міські, церковні та копні суди. Початком
третього етапу можна вважати реалізацію судової реформи та впровадження
нової структури місцевих судів – земських, гродських та підкоморських в
кожному повіті. У 1569 р. було скасовано центральні суди Литви, і
українські суди підпорядковували Луцькому трибуналу, а після ліквідації
і цієї інстанції – Люблінському трибуналу.

Суди Речі Посполитої можна розділити на три групи: державні
(королівський, сеймовий, комісарський), станові (міські, доменіальні,
духовні, копні суди) та спеціальні (цехові, ярмаркові, митні суди).

Суспільний устрій. У Великому князівстві Литовському окреслилися
суспільні верстви: пануюча верхівка (князі, пани, шляхта), духовенство
(біле та чорне), міщани (патриціат – купці, лихварі; бюргерство –
ремісники, майстри; плебс – різноробочі), селянство (вільне – тяглові,
службові, чиншові селяни; напівзалежне – закупи; залежне – кріпаки).

У продовж ХV – ХVІІ ст. у Польщі склалися такі суспільні стани: пануюча
верхівка (магнати, шляхта), духовенство (православне, уніатське та
католицьке), міщани, селянство (вільне – службові та чиншові селяни;
напівзалежне – ординці, сотні люди; залежне – кріпаки). Наприкінці XV
ст. сформувалося також в окремий стан козацтво.

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права були: правовий
звичай, норми „Руської правди”, привілеї (обласні, земські, пільгові)
князів і королів, міжнародні угоди (Кревська, Люблінська унії), Судебник
Казимира IV 1468 р., Литовські статути – кодифіковані збірники норм
права (1529 р. – Перший Литовський статут, 1566 р. – Другий Литовський
статут, 1588 р. – Третій Литовський статут), „Устав на волоки” 1557 р.,
„Артикули Генріха Валуа” 1572 р., збірки норм магдебурзького права
різних модифікацій; норми канонічного права („Номоканон”, „Кормчі
книги”).

Цивільне право. Литовські статути досить чітко визначали об’єкт і
суб’єкт цивільного права, окреслювали обмеження дієздатності і
правоздатності певних категорій громадян. Приватна власність вважалася
недоторканною і її можна було конфіскувати лише за рішенням суду.
Землеволодіння визнавалося державним, шляхетським, магнатським,
церковним, міщанським.

Зобов’язальне право передбачало угоди купівлі-продажу, позики, застави,
доручення, найму, поклажі, дарування тощо. Угоди зобов’ язань обов’
язково мали засвідчуватися у судді, якщо ціна її перевищувала 10 кіп.

Спадкували майно за законом і за заповітом. Шляхтич міг заповісти спадок
на власний розсуд. При успадкуванні за законом спочатку успадковували
діти, потім онуки, потім правнуки. За відсутності таких – бокові родичі:
брати, сестри, дядьки. При успадкуванні батькового майна сини мали
перевагу перед доньками, а материнське добро успадковували всі в рівних
долях. Позашлюбні, незаконнонароджені діти не мали жодних прав на опіку
та успадкування.

Шлюбно-сімейне право. З ХУІ ст. в Литві узаконили форму церковного
шлюбу. Шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків 18. Умовами
визначалися: досягнення шлюбного віку, одношлюбність; згода батьків;
наявність посагу (приданого) у дружини та віна (майна для нареченої) у
чоловіка. Дружина відповідала за борги чоловіка, батьки не відповідали
за покарання дітей. Розлучення давав церковний суд. Підставами для
розлучення слугували: постриг в ченці, подружня зрада, безплідність,
тривала відсутність чоловіка тощо. Дітьми-сиротами мала опікуватися
мати, добрі люди з громади або церква. Означене вирішував суд.

Кримінальне право. Під злочином розуміли заподіяння особі чи суспільству
шкоди або порушення правової норми. Суб’єктом злочину визнавалися всі
вільні чи напіввільні люди з 14 (1566 р.), а згодом із 16 (1588 р.)
років.

Види злочинів: державні (зрада державі); релігійні (віровідступництво),
майнові злочини (пограбування), злочини проти особи (каліцтво), злочини
проти сім’ї (свідоме кровозмішення); злочини проти моралі (проституція).

Система покарань у загальному вигляді була наступною: смертна кара
(проста – страта на шибениці, кваліфікована – четвертування); тілесні та
членоушкоджувальні покарання (відрубування частин тіла, побиття),
тюремне ув’язнення, виволання (позбавлення прав), конфіскація майна,
церковна покута, грошові стягнення (головщина – грошове відшкодування за
голову вбитого його родичам, „нав’язка” – грошове відшкодування
потерпілому за образу честі та побої).

Процесуальне право. Не було чіткого розмежування кримінального процесу і
цивільного. Розгляд справи проходив такі стадії: подача позову
потерпілим чи його близькими родичами; попереднє слідство; судова
розправа (вину чи невинність потрібно було довести шляхом змагання
сторін); вирок (виносився в триденний термін більшістю голосів усно,
вирок можна було оскаржити шляхом апеляції до суду вищої інстанції).

Види доказів: письмові документи; зізнання (добровільні, на тортурах);
речі; свідчення свідків; огляд місця злочину, побої; присяга.

§4. Держава і право України в козацько-гетьманський період (ХУІ – ХУІІІ
ст.;

Тема 1. Виникнення українського козацтва. Запорозька Січ

Виникнення українського козацтва. В історії українського козацтва можна
виділити такі етапи:

Перший – др. пол. XV – сер. XVI ст. – виникнення козацтва, об’єднання в
козацькі загони, боротьба з Кримом, Турцією.

Другий – др. пол. XVI – сер. XVII ст. – формування Запорозької Січі,
участь козацтва в казацько-селянських повстаннях.

Третій – 1648 – 1663 рр. – участь козацтва у визвольній війні.

Четвертий – 1663 – 1775 рр. – протекторат Росії, ліквідація Запорозької

Січі.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена зростанням великого
феодального землеволодіння, що підштовхнуло процес колонізації нових
земель, посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням,
наростанням релігійного та національного гніту, зростанням зовнішньої
загрози, нагальною потребою захисту від нападників.

Слово „козак” з’явилось в українському лексиконі в др. пол. XV ст.
(вільна людина, ворожа до феодально-кріпосницької системи).

Люди, які втікали від магнатів, на просторах степів Середнього
Подніпров’я займалися різними промислами, захоплювали пустища, обробляли
землю. Це називалося уходництво (від слова уходити – втікати на
заробітки). Життя уходників було небезпечним, бо існувала постійна
загроза нападів. Ось чому уходник, виходячи на польові роботи, завжди
мав рушницю на плечі і шаблю.

Поступово козаки заселяли хутори, села і містечка на півдні Київщини,
Переяславщини та Брацлавщини, утворюючи численну групу городових
козаків.

Коли магнати наступали на зайняті пустища, козаки відходили далі на
південь, за дніпровські пороги, на Запорожжя, де створювали общини-коші
на чолі з отаманами, і сформували ще одну групу козацтва – запорозьких
козаків.

Щоб взяти під контроль козацький рух, польський уряд у 1572 р. набрав на
службу 300 заможних козаків, яких внесли до списку державних
військовослужбовців (реєстр), установили плату за службу (гроші, одяг,
харчі, зброю). Так утворилася третя група козацтва – реєстрове.
Реєстровці мали низку привілеїв: не підлягали юрисдикції землевласників,
мали власні суди тощо.

Запорозька Січ, її політичний устрій та право

У XVI ст. в умовах постійної боротьби проти турецько-татарської агресії,
запорозьке козацтво під проводом Д. Вишневецького створює за дніпровими
порогами систему укріплень, яка згодом перетворюється на Запорозьку Січ
-бойовий, адміністративний і господарський центр Війська Запорозького.
Першу Січ було засновано у 1556 р. на о. Мала Хортиця. У подальшому Січ,
за рядом причин, вісім разів змінювала своє розташування (Томаківська,
Микитинська, Базавлуцька, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська,
Підпіленська). Січ складалася з 38 куренів на чолі з курінними
отаманами. Територіально Вольності запорозьких козаків поділялися на 8
паланок (Кодацька, Самарська, Бугогардівська, Інгульська тощо) на чолі з
полковником, якому підпорядковувалися сотники та канцелярія.

За формою правління Запорозьку Січ можна віднести до демократичних
республік. Верховним органом управління Запорозької Січі вважалася
козацька рада, котра збиралася на Різдво, Покрову, а при потребі й
частіше. Вона ухвалювала закони, виносила рішення з найважливіших
питань внутрішньої та зовнішньої політики, обирала та контролювала
урядовців.

Виконавча влада на Січі належала обраним на козацькій раді посадовцям
(кошовий отаман, козацька старшина – військовий суддя, військовий писар,
військовий осавул тощо).

Судові функції на Запорожжі виконували – паланковий полковник,
військовий суддя, кошовий отаман, загальновійськова рада.

Джерелом права вважався головним чином правовий звичай. В галузі
цивільно-правових норм поширювалося право власності на майно, речі,
зброю, худобу; зобов’ язальні дії – купівля-продаж, позика, оренда. В
кримінальному праві існувала досить розвинена система класифікації
злочинів та видів покарань. Найтяжчими визнавалися вбивство, побої,
пияцтво в поході, крадіжка, приведення на Січ жінки, дезертирство тощо.
Від характеру вчиненого злочину (умисно чи ні, групою осіб, у стані сп’
яніння) залежало покарання: шибениця, гак, паля, відсічення голови,
утоплення, закопування в землю, побиття киями, штраф, конфіскація тощо.
Суд мав змагальний характер, з процесуальних дій відомі допити,
слідство, свідчення свідків, доказова процедура.

Тема 2. Формування української державності в роки визвольної війни

У ході війни під проводом Б. Хмельницького на звільненій території
формувалися підвалини самостійної української національної держави у
вигляді козацької республіки. Визволену територію було поділено на 16
військово-адміністративних одиниць – полків. Полки поділялися на сотні
(від 10 до 20). У полку влада належала полковнику, а також полковій
старшині та іншим військово-адміністративним чинам. Вони й складали
старшинську раду полку. Усіма військовими і громадськими справами сотні
управляв сотник, а козацькими сільськими громадами – отаман.

Центральна влада на визволеній території належала гетьману, який
спирався на Раду генеральної старшини (генеральний писар, генеральний
обозний; генеральний суддя, підскарбій; безпосередні помічники гетьмана
у військових справах – осавули, бунчужні тощо). Символами верховної
влади гетьмана в Україні були клейноди: булава, бунчук, прапор, литаври
для скликання ради. Центр влади перемістився в Чигирин, де перебувала
військова і адміністративна ставка гетьмана. Гетьмана і генеральну
старшину обирали на загальній військовій раді. Обиралися також
полковники й сотники, хоча інколи кандидатів і визначали зверху.

Перехід під протекторат Росії. 8 січня 1654 р. Б. Хмельницький зібрав в
Переяславі загальновійськову раду, де оголосив про необхідність допомоги
Україні з боку Московської держави. Однак у Переяславі українська
сторона не отримала ні одного офіційного документа, в якому б чітко
визначались умови „об’єднання двох держав”. Остаточно договір було
укладено у Москві в березні 1654 р. (так звані „Березневі статті”).
Відповідно до „Березневих статей” московський уряд визнавав політичну
автономію України як окреме державне утворення в союзі з Москвою із
збереженням самоуправління, яке на той час склалося.

Тема 3. Українська гетьманська держава (друга половина XVII -кінець
XVIII ст.)

Державний устрій. На чолі української козацької держави стояв гетьман,
якого обирала рада (на довічний термін) і затверджував цар. Як главі
держави гетьману належала вища законодавча, виконавча та судова влада,
він очолював збройні сили. Однак повноваження гетьмана часто
перетиналися з компетенцією Генеральної ради, яка виконувала
адміністративні, управлінські, судові функції. В управлінні Україною він
спирався на допомогу генеральної старшини та Генеральної військової
канцелярії (з 1720 р.). Зберігалося козацьке військо у складі 50 тис.
чоловік.

Територія Гетьманщини поділялася на полки, якими управляла полкова
старшина на чолі з полковником. Полки поділялися на сотні, очолювані
сотенною старшиною та сотником.

Діяли власні судові органи – Генеральний військовий суд, суд гетьмана,
суд Генеральної військової канцелярії, полкові, сотенні, станові
(магістратські, церковні, сільські, доменіальні) та спеціальні суди. В
60-і рр. XVIII ст. згідно з реформою К. Розумовського відновлювали
діяльність земські, гродські та підкоморські суди.

На поч. XVIII ст. все виразніше відбувається наступ російського царизму
на автономію України. При гетьмані I. Скоропадському (1708 – 1722 рр.)
Петром I вводилася посада царського резидента. В період 1722 -1727 рр.
діяла перша Малоросійська колегія – центральний орган Російської
адміністрації, до якої, фактично, перейшло право управління
Гетьманщиною. Після смерті гетьмана Д. Апостола царський уряд передав
владу в 1734 – 1750 рр. „Правлінню гетьманського уряду”, яке намагалося
ліквідувати місцеві порядки, обмежити автономію. У 1750 р. з дозволу
Єлизавети Петрівни на Лівобережжі було обрано гетьманом К.
Розумовського. Однак, у 1764 р. вже Катерина II відправляє гетьмана у
відставку та передає управління краєм другій Малоросійській колегії
(1764-1786 рр.), яка повинна була остаточно ліквідувати залишки
політичної автономії України. У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ. У
1781 р. царським указом Гетьманщина ліквідовується як адміністративна
одиниця імперії.

Суспільний устрій. Основними соціальними групами країни були козаки,
селяни, міщани, українська шляхта та духовенство. Серед козацтва
виділяється знатне військове товариство, яке в свою чергу поділялося на
бунчукове товариство, військове товариство, значкове товариство. Усе
знатне військове товариство несло військову службу, володіло маєтками та
виконувало певні службові доручення.

На початку XVIII ст. деякі козаки перетворилися у прошарок
підпомічників, що працювали нарівні з простими селянами, але, окрім
того, змушені були споряджати до війська заможних виборних козаків.

Українська шляхта отримала низку привілеїв. В середині XVIII ст.
українській шляхті надавалися права російського дворянства.

Духовенство поділялося на біле і чорне.

Поступово посилювався наступ на права селян. Землю старшині роздавали
гетьмани, а селян зобов’язували платити податки до військової скарбниці,
працювати на старшину. Панщини та кріпаччини в старому її вигляді не
існувало. Однак на початку XVIII ст. І. Мазепа універсалом відновив
дводенну панщину на Лівобережжі. Запроваджувалися закони, які забороняли
селянам переходити із села в село. Так знову відновлювалося кріпацтво.

Міщани вважалися особисто вільними. Залежно від економічного становища
міське населення поділялося на три категорії: міська аристократія
(заможні купці), середній прошарок (ремісники), міські низи
(підмайстри). Ремісники об’єднувалися за спеціальностями в цехи. Багато
міст мали самоврядування – магістрат.

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права були: правовий
звичай; міжнародні договори (з Річчю Посполитою -Зборівська 1649 р. та
Білоцерківська 1651 р. угоди тощо); гетьманське законодавство
(універсали (укази), рескрипти (постанови), ордонанси (накази), листи
(вказівки), ордери (розпорядження), інструкції, декрети (закони);
Конституція П. Орлика (1710 р.); норми російського законодавства (укази
царів, прикази, колегії тощо), які поширюються з кінця ХVІІ ст.; норми
церковного права; норми магдебурзького права; III Литовський Статут
(1588 р.). Підзаконними вважалися акти Генеральної військової
канцелярії, Генерального військового суду.

Важливим джерелом права вважається Конституція П.Орлика (1710 р.).
Значення Конституції полягає у поєднанні загальнодемократичних засад з
козацькими традиціями Запорозької Січі. У шістнадцяти пунктах проекту, в
дуже стислій формі, розкриті внутрішні і зовнішні питання життя України,
зокрема про релігію, державні кордони, відносини з Кримом, Січ
Запорозьку, незалежність України від Польщі та Росії. Країною має
правити обраний гетьман, законодавчим органом має виступати Генеральна
Рада, вищою судовою інстанцією – Генеральний Суд.

У другій половині XVIII ст. неодноразово робляться спроби кодифікацій
українського права. Внаслідок діяльності кодифікаційних комісій з’
явилися „Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743), „Суд і
розправа в правах малоросійських” (1750) Чуйкевича, „Книга Статут і
прочії права малоросійські” (1764 р.) В. Кондрат’єва, „Екстракт
малоросійських прав” (1767).

Цивільне право. У праві власності розрізнялося умовне землеволодіння
(рангове – на час служби) та вільне право володіти, розпоряджатися і
користуватися. З’являється іпотека – застава землі (нерухомості) під
довгострокову позику. Суб’єктом права власності виступали головним чином
фізичні особи (вільні люди), об’єктом власності – нерухоме та рухоме
майно, а в кінці XVIII ст. – і особисто залежні люди – кріпаки.

Зобов’язальне право в Гетьманщині виникало із договорів та із деліктів.
Найбільш розповсюдженими були договори: купівлі-продажу, позики, оренди,
дарування, найму.

Успадковували майно як за законом, так і за заповітом. За законом могли
успадковувати майно лише кровні родичі. Закон визначав законних та
незаконних дітей. Деякі категорії незаконних дітей діставали право на
спадок батька та на виховання і навчання за його кошти. Заповіт
складався дієздатними особами без примусу. Позбавлялися права на спадок
– іновірці, позашлюбні діти, доньки, що вийшли заміж без згоди батьків.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами канонічного
права і передбачали: шлюб (укладення з 16 років (жінки) та 18 років
(чоловіки), лише вінчаний у церкві при свідках, обов’ язково при
відсутності родинних зв’язків до 8 коліна та за згодою батьків чи
опікунів); розлучення (священик при 2-х свідках давав розлучені листи у
випадках: тривалої відсутності, хвороби, зради, безплідності; обов’
язкова матеріальна відповідальність винної сторони).

Кримінальне право. Під злочином розумілася дія, яка спричинила збитки
або шкоду окремим особам, церкві, державі. Об’єктом злочинних дій
вважалися суспільний і державний лад, органи влади, здоров’ я, майно і
честь людини. Суб’єктами злочину визнавалися всі люди (вільні й
невільні), які досягли 16 р. Класифікувалися злочини таким чином:
державні (зрада); релігійні (чародійство); посадові злочини
(хабарництво); проти суду (лжесвідчення); проти моралі (зґвалтування);
військові (дезертирство); проти родини (перелюбство); проти особи
(вбивство); проти честі (приниження гідності); майнові (грабіж).
Покарання були основні (смертна кара (проста – повішення та
кваліфікована – четвертування), тілесні покарання (биття киями) і
додаткові (штрафи, вигнання, конфіскація, ув’язнення). Від страти
звільняли психічнохворих, вагітних жінок, вроджених калік, малолітніх та
перестарілих людей „доброї слави”.

Процесуальне право. Процес починався з подання заяви до суду. Процес мав
змагальний характер. В Гетьманщині існував інститут адвокатури та
попереднього слідства. Доказами в суді вважалися: особисте зізнання,
виступи свідків, присяга, речові докази, результат огляду місця злочину,
зізнання під час тортур. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а
потім записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати
апеляцію протягом 10 днів. Вирок виконував кат або возний.

§5. Політичний склад українських земель у складі Російської та
Австро-Угорської імперій (кінця XVIII – початку ХХ ст.)

Тема 1. Суспільно-політичний лад і право українських земель у складі
Російської імперії (кінець XVIII – початок XX ст.)

У кінці XVIII – на початку XX ст. близько 90% території України входили
до складу Російської імперії.

Державний устрій. Населення України строго підпорядковувалося
центральним та місцевим органам влади та управління Російської імперії.
На чолі імперії – імператор, який мав необмежену владу. Центральні
органи влади поділялись на органи верховного управління (Державна рада
-дорадчий орган); імператорська канцелярія (сформувалася у 1812 р. як
загальнодержавний орган влади, поділялася на відділення, найважливіше з
них – третє – політична поліція), Комітет міністрів в 60-х рр. XIX ст.
був реорганізований в Раду міністрів, яка очолювала центральне галузеве
управління) та органи підпорядкованого управління (Сенат – найвищий суд,
Синод – найвище управління церквою, міністерства).

На початку XX ст. відбулися зміни в державному ладі українських земель у
складі Російської імперії пов’язані з революційними подіями 1905-1907
рр. Влітку 1905 р. царський уряд підготував реформу політичної системи,
згідно з якою передбачалося створити парламент, який складався б з
верхньої палати -Державної ради і нижньої палати депутатів – Державної
думи. Маніфестом від 17 жовтня 1905 р. Росія проголошувалася
парламентською монархією.

Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу. З
1803 р. і до 1917 р. в Підросійській Україні існувало дев’ять губерній
(Полтавська, Xарківська, Київська тощо), які поділялися на повіти, а
повіти – на волості. З 1801 р. в Україні були запроваджені
військово-адміністративні округи – генерал-губернаторства. Таким чином,
генерал-губернатор очолював генерал-губернаторства і у
військово-поліційних питаннях керував губернаторами.

Губернатора призначав і знімав імператор. Йому належала вся влада на
підлеглій території. При губернаторах діяли губернські правління,
казенна палата, наявність поліції, рекрутська наявність, суд, палата
державних маєтностей. Опорою влади було губернське дворянське зібрання
на чолі з предводителем. Повітове правління (або земський суд) очолював
земський справник. У повітах діяли: повітове казначейство, митні
інстанції, повітове управління державним майном. У волості діяв волосний
сход із службових та виборних осіб, які обирали волосного голову,
волосне правління (староста, писар, засідателі), волосний суд. У селах
найвищим органом вважався сільський сход, який обирав сільського
старосту, що виконував адміністративні та поліцейські функції.
Управління в містах здійснювалося поліцейськими органами – управами
благочиння.

В 1864 – 1870 рр. в два етапи проводяться реформи органів місцевого
самоуправління. Перший етап – 1864 р., згідно з „Положенням про
губернські та повітові земські установи”, в більшості українських
губерній створювалися земства – органи місцевого самоврядування,
організовані за територіальною ознакою в губерніях та повітах. Другий –
1870 р., згідно з „Міським положенням” було реформовано систему міського
самоврядування. Вищим розпорядчим органом влади в місті ставала Міська
дума, яка формувала виконавчий орган влади – міську управу і обирала
міського голову, який керував роботою і думи, і управи.

Судова система. У першій половині XIX ст. на українських землях існували
різні судові системи, які складалися історично. У Харківській,
Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судами першої
інстанції були станові суди: земські (у повітах для дворян),
магістратські та ратушні (у містах для міщан). Земські суди розглядали
цивільні позови, діяли у складі земського справника та кількох
засідателів. Судами другої інстанції у справах усіх станів були
губернські суди (кримінальна та цивільна палати). В губерніях діяли
також совісні суди (розглядали правопорушення божевільних, дітей),
надвірні суди (цивільні та кримінальні справи осіб без громадянства та
станової належності) і комерційні (з 1808 р. в Одесі). На території
Київської, Подільської та Волинської губерній функціонували: повітові
(земські, гродські, підкоморські); магістратські та ратушні суди. Цю
систему очолював Головний суд (кримінальний та цивільний департаменти) і
був найвищою апеляційною інстанцією. У Полтавській та Чернігівській
губерніях судами першої інстанції були також повітові (земські,
гродські, підкоморські), магістратські та ратушні суди. Але апеляційною
інстанцією для них був Генеральний суд (цивільний і кримінальний
департаменти). Вищою судовою інстанцією в імперії був Сенат у
Петербурзі.

Згідно із судовою реформою (1864 р.) створювалися дві групи судів
-мирові, які обиралися і загальні, які призначалися.
Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних
справ. Першою інстанцією був мировий суддя, якого обирали земськими
зборами чи міськими думами. Другою інстанцією – з’їзд мирових суддів у
повітах (як апеляційна інстанція). Загальні суди першою інстанцією мали
окружний суд один на губернію. Важливі кримінальні справи в окружному
суді розглядали присяжні засідателі. Другою інстанцією були судові
палати (в Одесі, Xаркові та Києві), що складалися з департаментів
цивільних і кримінальних справ. Найвищою наглядовою, касаційною,
апеляційною та судовою інстанцією російської юстиції залишився Сенат.

Суспільний лад. Дворянство на українських землях формувалося з
представників козацької старшини, польської шляхти, військово-служилих
чинів та ін. Воно мало міцні економічні позиції, як оснований клас
землевласників, що володів 70% всіх земель.

Духовенство належало до привілейованих прошарків суспільства. Воно
звільнялося від усіх податків та тілесних покарань.

Міське населення – купці (розподілялися за рівнем прибутків на гільдії),
ремісники. У другій половині XIX ст. у містах формується нова суспільна
верства – робітничий клас. Разом із робітниками розвивається і
буржуазія, яка перебувала на привілейованому становищі, бо царизм
намагався заохочувати розвиток капіталістичної промисловості.

До реформи 1861 р. селянство поділялося на кріпосних та державних.
Державні відбували повинності на користь держави. Кріпаки відбували
панщину, платили оброк. 19 лютого 1861 р. царем була схвалена аграрна
реформа. Основними положеннями, якої, були: особисте звільнення селян з
поміщицької залежності; надання селянам земельних наділів з можливістю
викупити їх, особистих і майнових прав – вступати самостійно в шлюб,
обирати вільно місце проживання, брати участь у діяльності органів
самоврядування тощо. До початку викупної операції селяни залишалися
тимчасово зобов’ язаними – відбували панщину та платили оброк.

Джерела та основні права. Основними джерелами права були: звичаєве
право, ІІІ Литовський статут, норми канонічного, магдебурзького права,
„Зібрання малоросійських прав” 1807 р., „Повне зібрання законів
Російської імперії” 1830 р., „Уложення про покарання кримінальні та
виправні” 1845 р., нове „Кримінальне уложення” 1903 р., збірник
„Зібрання узаконень і розпоряджень уряду”, який виходив двічі на
тиждень, збірники відомчих нормативних актів, постанови сенату, фабричне
законодавство, Статут кримінального та Статут цивільного судочинства
1864 р.

Цивільне право. „Звід законів Російської імперії” вперше дав визначення
права власності як права „володіти, користуватись і розпоряджатися
майном вічно і потомствено”. Цивільне законодавство вирізняло
правоздатність та дієздатність особи, об’ єкт і суб’ єкт цивільних
правовідносин, фізичних та юридичних осіб. Речі поділялися на рухомі і
нерухомі, подільні і неподільні, вилучені з обігу та невилучені.

Зобов’язальне право. Договори укладалися в письмовій та усній формі.
Найсуттєвішими видами договорів були: купівля-продаж, міна, дарування,
позика, постачання, найм, товариство тощо. Закон передбачав способи
забезпечення виконання договорів, а саме: завдаток, застава майна,
неустойка, поручництво.

Спадкування передбачалося як за заповітом, так і за законом. За
відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Ними
були як сини, так і дочки, однак перевага надавалася синам.

Сімейне право визнавало суб’ єктом шлюбних відносин чоловіка 18 -80 і
жінку 16 – 80 років. Для християн обов’ язковим було вінчання.
Розлучення допускалося лише за певних винятків: перелюбство; нездатність
до шлюбного життя; тривала відсутність. Подружні обов’ язки поділялися
на особисті і майнові, діти на законних і незаконних. Опіка і піклування
встановлювалися над малолітніми, божевільними, слабоумними, глухонімими.

Кримінальне право. Особлива частина кодексів містила класифікацію
злочинів. З-поміж злочинів виділялися: проти держави (замах на царя,
бунт); проти віри (єресь); проти порядку управління (повстання кріпаків
проти поміщиків); проти майна (розбій); проти особи (дуель). Система
покарань була складною. Покарання поділялись на кримінальні (позбавлення
усіх станових прав з поєднанням із смертною карою або з висланням;
клеймування засуджених до каторжних робіт; тілесні покарання) та
виправні (догана, штраф, арешт, ув’ язнення). Не підлягали кримінальній
відповідальності діти віком до 7 р., божевільні.

Тема 2. Суспільно-політичний лад і право українських земель у складі
Австро-Угорщини

У кінці XVIII ст. майже всі західноукраїнські землі знаходились під
владою Австрії, а з 1867 р. Австро-Угорської монархії.

Державний лад. Населення Західної України підпорядковувалося центральним
та місцевим органам влади й управління Австрії, а з 1867 р.
Австро-Угорської імперії. Дуалістичну монархію очолив імператор, якому
належала законодавча, виконавча, судова та військова влади. Кожна з двох
держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій парламент:
Угорщина – сейм, Австрія – рейхсрат, який поділявся на дві палати –
верхню (палату магнатів) та нижню (палату депутатів). В управлінні
імператор спирався на уряд – раду міністрів – вищий орган виконавчої
влади (окремо в Австрії та Угорщині). Для обговорення загальнодержавних
справ була створена окрема представницька установа – так звані
Делегації, які мали по 60 представників від парламентів Австрії та
Угорщини. Силовими структурами слугували поліція, жандармерія, армія.

Місцеві органи влади. Галичина з 1774 до 1846 рр. називалася
„королівством Галичини та Лодомерії” на чолі з губернатором. В
адміністративному відношенні територію Галичини було поділено на 6
(потім 18) циркулів (округів) з старостами на чолі та 59 дистриктів
(районів). В 1846 р. австрійський уряд запровадив новий
адміністративно-територіальний поділ, в результаті чого, на території
краю, було запроваджено 74 повіти на чолі зі старостами та гміни
(сільські громади) на чолі з війтом. Діяв галицький крайовий сейм, яким
керував крайовий маршалок. Після революції (1849 р.) Галичина стала
намісництвом на чолі з намісником, а Буковина відокремилася від Галичини
в окремий коронний край з 9 повітів на чолі з президентським правлінням.
Закарпаття, яке ще в XI ст. захопила Угорщина, вважалося її невід’ємною
частиною і поділялося на 4 жупи (області) на чолі з жупаном та його
помічниками. Жупи мали господарсько-територіальні одиниці – домінїі та
райони – комітати, на чолі з окружним начальником журатом. Села
(громади) очолювали старости.

Судова система. Після приєднання Галичини та Буковини до Австрії певний
час зберігалася стара, станова система судів: земські, гродські,
підкоморські, міські, духовні та домініальні. У 1773 р. австрійська
адміністрація заснувала верховний суд як апеляційний для всіх нижчих
судів. Згодом, замість нього, було створено королівський галицький
трибунал. З 1780 р. вищою судовою інстанцією став галицький сенат.
Законом від 1781 р. в державних судах вводився інститут адвокатів.

У 1849 р. імператор ухвалив „Положення про суди”. Станові суди замінили
єдиною системою державних судів, оголосивши їх незалежними від
адміністрації. Окрім загальних (повітові, повітові колегіальні, окружні
суди; Вищий крайовий суд; Верховний суд і касаційний трибунал у Відні),
створювалися спеціальні суди (військові, промислові, комерційні, мирові,
присяжних (мужів довіри), крайові).

До системи правоохоронних органів належала цивільна поліція та політична
жандармерія.

Суспільний устрій. Населення поділялося на три основні групи:
землевласників, міщан та селянство.

Землевласники були панівною верствою суспільства і складалися з
поміщиків та духовенства. Вони мали землю у приватній власності,
володіли залежними селянами, користувалися своєю становою судовою
системою.

Міщани поділялися на міську верхівку (купці, лихварі). Купецтво
об’єднувалось у гільдії, більшість ремісників – у цехи. Нижчий прошарок
становили позацехові дрібні ремісники, підмайстри, різноробочі.

Селяни поділялись на поміщицьких і державних. Селяни відбували панщину
за те, що жили і працювали на землі власника. Вони вважалися держателями
землі, тобто користувалися нею, платили податки за це і несли
повинності. У 1848 р. панщину, як форму кріпосної залежності, було
скасовано за викуп. Віднині селяни могли виступати в судах, укладати
будь-які угоди, вести підприємницьку діяльність тощо. Проте поміщики
захопили у приватну власність громадські угіддя, а багатьох селян
звільнили без землі, що спричинило нові кабальні угоди між селянством та
землевласниками.

Аграрна реформа 1848 р. стимулювала розвиток капіталізму. Дедалі
вагомішою ставала роль буржуазії, дедалі інтенсивніше формувався
пролетаріат.

Джерела та основні риси права. Джерелами права для Галичини, Буковини та
Закарпаття були: звичаєве право, австрійське і угорське законодавство
(патенти, вироки, мандати, новели, декрети), Галицька конституція 1791
р., Цивільний кодекс 1812 р., Цивільно-процесуальний кодекс
Австро-Угорської монархії 1898 р., Кримінальні кодекси – Терезіана 1768
р., Йосифіна 1787 р. та Францишкана 1803 р.

Цивільне право. Провідними засадами цивільно-правових відносин імперії
можна назвати такі: охорона приватної власності; свобода договірних
відносин; спадкоємство; опіка; цивільний і церковний шлюб; розширення
прав жінок та позашлюбних дітей.

Кримінальне право. Головними принципами кримінального права можна
вважати поділ правопорушень на злочини і проступки. Констатувалося, що
немає злочину, не передбаченого законом, і немає кари, не передбаченої
законом. Система покарань передбачала смертну кару, а також різні види
позбавлення волі. За проступки встановлювалися штрафи, арешт, покарання
палицями, заборона на проживання. Було посилено кари щодо
революціонерів, грабіжників, казнокрадів, порушників громадського
спокою.

Процесуальне право в карному процесі спочатку мало інквізиційний
характер, а з кінця ХІХ ст. вводився суд присяжних, вільна оцінка
доказів сторонами і суддями, усність, гласність, змагальність процесу.
Означені принципи процесу стосувалися і цивільно-процесуальних дій.

§6. Державно-правове відродження України в період національної

революції (1917 – 1921 рр.)

Тема 1. Україна в добу Центральної Ради (1917 – 1918 рр.)

2 березня 1917 р. в Києві стало відомо, що цар Микола II зрікся влади. У
ніч з 3 на 4 березня 1917 р. була створена Українська Центральна Рада
(УЦР), яка мала об’єднати всі українські партії в боротьбі за
відродження власної держави. Очолив УЦР М. Грушевський.

Державний устрій. Українська Центральна Рада – представницький орган
різноманітних верств тогочасного суспільства. Структурно ЦР поділялася
на Загальні збори (сесії), президію Ради (голова та два його
заступники), Комітет Ради (з липня 1917 р. – Мала Рада), комісії
(постійні й тимчасові) Ради. Виконавчі функції покладалися на
Генеральний секретаріат (з січня 1918 р. -Рада Народних Міністрів).

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у 19171918 рр.
зберігався старий – губернський. Місцеву адміністрацію очолили
губернські, повітові та волосні комісари Центральної Ради.

Судова система. До листопада 1917 р. в Україні діяла російська судова
система. Лише в грудні 1917 р. Генеральне секретарство судових справ
розпочало впровадження судової реформи зі створення Генерального суду,
який мав бути вищою судовою, наглядовою та касаційною інстанцією.
Створювалися замість судових палат три апеляційні суди в Києві, Одесі та
Харкові. Окрім того, діяли військово-революційні суди. Однак, на місцях,
продовжували діяти старі судові органи – дільничні мирові суди та з’
їзди мирових суддів.

Законодавство. За короткий час існування та діяльності УЦР встигла
створити власну правову систему. Були ухвалені важливі законодавчі акти.

Перший універсал (10 червня 1917 р.) проголошував Центральну Раду
тимчасовим урядом України, національно-персональну автономію у складі
Росії.

Другий універсал (3 липня 1917 р.) став наслідком переговорів із
представниками Тимчасового уряду. У документі було заявлено: не
проголошувати автономію України до скликання Всеросійських установчих
зборів; Генеральний секретаріат мав підпорядковуватися Тимчасовому уряду
як його крайовий орган виконавчої влади.

Третій універсал (7 листопада 1917 р.) проголошував створення
Української Народної Республіки у складі майбутньої Російської
Федерації; скасовування приватної власності на землю; введення
8-годинного робочого дня; скасування смертної кари; надання
національно-персональної автономії національним меншинам тощо.

Четвертий універсал (9 січня 1918 р.) констатував проголошення УНР
незалежною державою; до Установчих зборів законодавча влада належить ЦР,
виконавча – Раді Народних Міністрів; земля, вода, надра, ліси
оголошувалися всенародною власністю; передбачалося вирішення соціальних
проблем; виконання означеного покладалося на Всеукраїнські Установчі
збори.

Законом „Про національно-персональну автономію” (9 січня 1918 р.)
надавалося право росіянам, полякам і євреям задовольнити свої
національно-культурні прагнення на всій території України.

Закон „Про громадянство УНР” (2 березня 1918 р.) визнавав громадянами
тих осіб, які народилися на Україні і постійно в ній проживали.

Конституція УНР (29 квітня 1918 р.) визнавала народ України джерелом
влади. За формою державного правління УНР визнавалася парламентською
республікою. Законодавча влада належала Всенародним Зборам УНР,
виконавча – Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду УНР.

Місцевими органами влади проголошувалися виборні ради та управи громад,
волостей та земель. Велика увага надавалася захисту прав людини.
Національним меншинам надавалося право об’єднуватися в національні
союзи, які формували органи самоуправління, встановлювали бюджет тощо.

Однак Основний Закон УНР, був порушений обранням в цей же день,
президентом УНР М.С. Грушевського, про якого в цьому документі мова не
велась. Принцип поділу влади мав декларативний характер. В Конституції
не згадувались державна символіка; основні принципи зовнішньої політики;
органи прокуратури; судова система; були відсутні статті, що
регламентували соціально-економічні проблеми.

Тема 2. Україна в добу гетьманата П. Скоропадського (1918 р.)

29 квітня 1918 р. в Києві, на хліборобському з’їзді, який скликав Союз
земельних власників, гетьманом України обрали генерала П.
Скоропадського. А в ніч на 30 квітня його прихильники, за підтримки
окупаційної німецької влади, захопивши всі державні установи в Києві,
здійснили державний переворот. Центральна Рада припинила своє існування.
У країні проголосили Українську Державу з гетьманом на чолі.

Державний устрій. 29 квітня 1918 р. були оприлюднені конституційні акти
– „Грамота до всього українського народу” та „Закони про тимчасовий
державний устрій України”. Саме „Законами” вводилася нова назва України
– Українська Держава. Гетьман оголошувався найвищим носієм влади, якому
належали законодавчі, виконавчі, військові, судові та адміністративні
повноваження, всі внутрішні та зовнішні справи, головне командування
армією і флотом. У майбутньому передбачалося скликання парламенту –
Сейму. Рада Міністрів виконувала функції уряду на чолі з
отаман-міністром. Організаційні питання вирішувала Мала Рада Міністрів.

Місцеве управління відповідало старому адміністративному поділу на
губернії, повіти, волості, села та міста, куди призначалися гетьманом
відповідні старости, яким належала вся повнота влади. У вересні 1918 р.
відновилася діяльність земств.

Судова система. На початковому етапі її існування продовжували діяти
суди, створені Центральною Радою. 8 липня 1918 р. законом гетьмана було
створено Державний Сенат – вищу судову, касаційну та наглядову інстанцію
в державі на чолі з Президентом. У Сенаті запроваджувалися посади
прокурорів і товаришів прокурора. Прокуратура підпорядковувалася
міністру юстиції, який одночасно займав посаду Генерального прокурора.

Той же закон 8 липня 1918 р. відновив діяльність судових палат, мирових
та апеляційних судів. Законом „Про організацію військово-судових установ
та їх компетенцію” створювалися вищі військові суди (київський та
катеринославський), штабні суди.

Законодавство. За період правління гетьмана П.Скоропадського були
ухвалені важливі законодавчі акти, а саме:

„Закон про тимчасовий державний устрій України” (29 квітня 1918 р.)
визначав структуру та принципи функціонування Української Держави на
період до скликання сейму.

„Закон про громадянство Української Держави” (2 липня 1918 р.)
обумовлював, що усі, хто жив в Україні на момент видання закону, ставали
громадянами. Подвійне громадянство не допускалося.

„Тимчасовий закон про верховне управління державою…” (1 серпня 1918
р.) згідно з яким, створювався тимчасовий уряд – на випадок смерті чи
тяжкої хвороби гетьмана.

Гетьманський режим протримався в Україні до 14 грудня 1918 р. коли П.
Скоропадський зрікся влади і виїхав до Берліна.

Тема 3. Україна за часів Директорії (1918 – 1920 рр.)

18 грудня 1918 р. війська, утвореної напередодні Директорії (в складі
п’яти осіб: В. Винниченко, С. Петлюри, П. Андрієвського, А. Макаренко,
Ф. Швеця) вступили в Київ і в Україні відновилася УНР.

Державний устрій. Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу,
судову та військову) зосереджувала у своїх руках Директорія УНР.
Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу – Раду Народних

Міністрів. Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією теж не
було. Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності,
Директорія намагалася створити постійно діючий парламент. Першою спробою
став Конгрес трудового народу, обраний за принципом територіального
представництва і скликаний 22 – 28 січня 1919 р. у Києві, який ухвалив
„Акт злуки” з ЗУНР та прийняв „Закон про форму влади на Україні”. Згідно
з яким створювалася Президія Конгресу та комісії в складі Директорії.
Проте більше скликати сесію Конгресу не вдалося.

Влада на місцях передавалася губернським, повітовим та волосним
комісарам і отаманам, яких призначала Директорія. Директорія відновила
дореволюційні земські (зібрання та управи) і міські (думи та управи)
органи самоврядування. Окрім того, паралельно з ними продовжували
повсюди діяти ради депутатів (робітничих, селянських, солдатських).
Хоча, в цілому, на місцях панувала отаманщина – влада місцевих
авторитетів, особливо в повітах і волостях (Зелений, Махно).

Судова система. 2 січня 1919 р. було поновлено роботу Генерального Суду,
створеного Центральною Радою, який став називатися Найвищим судом. Було
відновлено апеляційні та мирові суди, впроваджені УЦР та створено
надзвичайні військові суди.

Силовими структурами Директорії стала армія УНР, відновлена міліція.

Законодавство. На території „другої” УНР діяли закони російських урядів,
Центральної Ради, гетьмана і навіть радянської влади. З-поміж
нормативно-правових актів Директорії вирізнялися:

Закон „Про землю в УНР” (8 січня 1919 р.) скасовував приватну власність
на землю.

Закон „Про форму влади на Україні” (28 січня 1919 р.) визначав передачу
усієї влади Директорії.

Законом „Про порядок внесення і затвердження законів в УНР” (14 лютого
1919 р.) регламентувався законодавчий процес в УНР.

Закон „Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР”
(12 листопада 1920 р.) вводив зміни в законодавчому процесі.

Тема 4. Західноукраїнська Народна Республіка (1918 – 1923 рр.)

У дні розпаду Австро-Угорської монархії створена у жовтні 1918 р. у
Львові Українська Національна Рада 1 листопада 1918 р. проголосила про
утворення в Галичині та на Буковині української держави. 13 листопада
1918 р. вона дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Державний устрій. Вища законодавча влада в державі належала Українській
Національній Раді, яка мала право ухвалювати закони. Очолював її
президент. Рада формувала колегіальний орган влади – Виділ з 9 чоловік,
що виконував функції глави держави. У майбутньому передбачалося
скликання однопалатного Сейму. Рада формувала уряд – Державний
Секретаріат з 14 секретарств на чолі з прем’ єром.

Місцевими органами влади стали: в повітах – повітові комісари,
призначені держсекретарем внутрішніх справ, та обрані прибічні ради; у
селах та містах – громадські і міські комісари теж з обраними прибічними
радами.

Судовими органами ЗУНР були окружні та повітові суди. Вищою судовою
інстанцією мав бути Вищий суд у Львові, а найвищою – Найвищий державний
суд. З 30 листопада 1918 р. при кожній військовій команді
запроваджувалися польові суди. Структура військових судів виглядала
таким чином: військові окружні суди, Найвищий військовий суд, Верховний
військовий суд. Окрім того, в правоохоронній системі ЗУНР повноцінно
функціонували прокуратура, адвокатура і нотаріат.

Законодавство. З-поміж нормативно-правових актів Української
Національної Ради вирізнялися:

„Тимчасовий Основний закон” (13 листопада 1918 р.) визначав назву
держави, її територію, суверенітет, представницькі органи влади, герб і
прапор.

Законом „Про Виділ Української Ради” (4 січня 1919 р.) було утворено
колегіальний орган влади в державі з 9 осіб на чолі з президентом.

Закон „Про державну мову” (15 лютого 1919 р.) проголошував державною
мовою – українську.

Закон „Про громадянство та правовий статус чужинців” (8 квітня 1919 р.)
визнавав громадянами всіх осіб за їхнім бажанням і власноручною заявою,
поданою до 20 травня 1919 р.

§7. Державно-правове положення Радянської України у складі СРСР (1919 –
1991 рр.)

Тема 1. Становлення радянської влади в Україні

Українська радянська держава була утворена в грудні 1917 р. на І
Всеукраїнському з’їзді Рад. Одночасно був обраний вищий розпорядчий і
законодавчий орган влади на період між з’їздами Рад – Центральний
виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з Ю. Медведєвим. 17 грудня 1917 р. ЦВК
сформував уряд – Народний Секретаріат, який очолив М. Скрипник.
Місцевими органами радянської влади проголошувалися губернські,
повітові, волосні, сільські та міські ради робітничих, селянських і
солдатських депутатів та надзвичайні органи влади – ревкоми,
реввійськревкоми, надзвичайні комісії.

Перша радянська влада протрималася до березня 1918 р., коли більшовицьку
армію витіснили з України німецько-австрійські війська, які відновили
УНР. 28 листопада 1918 р. в Курську більшовики створили Тимчасовий
робітничо-селянський уряд України на чолі з Ю. П’ятаковим. За допомогою
російських радянських військ цей уряд 6 січня 1919 р. захопив Харків і
проголосив Україну Українською Соціалістичною Радянською Республікою
(УСРР). 29 січня 1919 р. ЦВК, який очолював В. Затонський, призначив
новий уряд – Раду Народних Комісарів (Раднарком) на чолі з

X. Раковським. Означену державну структуру закріпила Конституція УСРР,
прийнята на III Всеукраїнському з’їзді Рад 14 березня 1919 р. Основний
закон УСРР визначив структуру і компетенцію вищих органів державної
влади. Вищим органом проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період
між з’їздами діяв Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК).
Конституція визначала структуру і компетенцію місцевих органів влади.

В умовах денікінської окупації України, витіснені звідти більшовики
створили в Москві 11 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет
на чолі з Г. Петровським, який перебрав на себе найвищу законодавчу та
виконавчу владу в УСРР. В кінці лютого 1920 р., після вигнання
денікінців і чергового встановлення радянської влади, відновили
діяльність ВУЦВК, Раднарком та місцеві органи більшовицької диктатури.

30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд Рад, який відбувся у Москві,
ухвалив утворення нової держави – Союзу Радянських Соціалістичних
Республік (в складі: Росії, України, Закавказької Федерації та
Білорусії). Були сформовані вищі органи влади нової держави – Всесоюзний
ЦВК та Раднарком СРСР. 31 січня 1924 р. ІІ Всесоюзним з’їздом Рад була
ухвалена союзна Конституція, яка юридично закріпила державні основи
Союзу РСР. У травні 1925 р. було затверджено зміни у Конституції УРСР
згідно з Основним законом СРСР.

Судові та правоохоронні органи. З перших днів існування радянської влади
ліквідувалися судові та правоохоронні органи Російської імперії,
тимчасового уряду і Центральної Ради. 4 січня 1918 р. постановою
Народного Секретаріату „Про введення народного суду” було впроваджено
дільничні, повітові і міські народні суди, а також революційні
трибунали. Цим і обмежилися реформи часів першої радянської влади в
Україні. 12 грудня 1918 р. в Курську створюється Всеукраїнська
надзвичайна комісія. 5 лютого 1919 р. було створено українську радянську
міліцію, а Раднарком УСРР утворив Головне управління міліції та
кримінального розшуку при Народному комісаріаті внутрішніх справ.
На місцях організовувалися губернські, повітові та волосні управління
міліції при радах. 19 лютого 1919 р. Раднарком УСРР декретом скасував
суди всіх попередніх режимів, відновив народні суди і створив Верховний
касаційний суд та Верховний революційний трибунал як вищу наглядову,
апеляційну та касаційну інстанцію.

Тема 2. Радянська державність в Україні 20-30-х рр. ХХ ст.

9 серпня 1921 р. В .І. Ленін підписав ,Наказ Ради народних комісарів про
впровадження в життя начал нової економічної політики”. Нова економічна
політика (1921 – 1929 рр.) була певною системою заходів в аграрній,
промисловій, торговельній, фінансовій сферах. Її розвиток відбувався у
три етапи: перший – заміна продрозкладки продподатком; другий –
запровадження вільної приватної торгівлі; третій – часткова
денаціоналізація промисловості, розширення можливостей для створення
приватних та функціонування орендних підприємств.

Державний устрій. Перетворення, що сталися в усіх сферах життя України,
вимагали внесення значних змін до Основного закону республіки. 15 травня
1929 р. XI Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив другу Конституцію УРСР (5
розділів і 82 статті). На основі Конституції 1929 р. вищими органами
влади в Україні були: Всеукраїнський з’їзд Рад – вищий законодавчий
орган влади в державі (мав скликатися 1 раз на 2 роки); Всеукраїнський
Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) – обирався з’їздом як
постійнодіючий посесійно законодавчий орган влади; Президія ВУЦВК діяла
між сесіями ВУЦВК і мала теж законодавчі функції як орган верховного
правління; Рада Народних Комісарів – уряд держави. Органами місцевої
влади проголошувалися районі та окружні з’ їзди Рад; їх виконавчі
комітети; ради депутатів на місцях – міські, селищні та сільські.

У Конституції закріплювалися положення про утворення , у складі УСРР
Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки” та про
столицю держави м. Харків.

Після ухвалення 5 грудня 1936 р. Конституції СРСР виникла
необхідність узгодити з нею основні положення Конституції УСРР. Тому вже
25 січня 1937 р. XIV З’їзд Рад УРСР затвердив Основний закон республіки
(13 розділів та 146 статей). Згідно із Конституцією 1937 р. змінювалися
назва держави з УСРР на УРСР (Українська Радянська Соціалістична
Республіка); прапор (на ньому з’явився серп і молот) і столиця (м.
Київ). Вищим законодавчим органом влади в республіці стала Верховна Рада
УРСР, яка обирала Президію – постійно діючий орган. Раднарком УРСР
утворювався Верховною Радою і був найвищим розпорядчим і виконавчим
органом республіки.

Місцеві органи влади в областях, районах, містах і селах України – Ради
депутатів трудящих, які обиралися населенням відповідних
адміністративних одиниць строком на два роки.

Судові та правоохоронні органи. З 1922 р. створюється: єдина система
загальних судів – волосний, повітовий, районний народний суд (І
інстанція), губернський (окружний, потім обласний) суд (II інстанція),
Верховний суд (III інстанція). „Положенням про прокуратуру”
впроваджувався прокурорський нагляд. Тоді ж „Положенням про адвокатуру”
при губернських (окружних) радах суддів уведено колегії захисників.
Окрім того, діяли дисциплінарні суди, воєнні трибунали, товариські суди,
а при радах -узгоджувальні камери (мирові суди). В березні 1922 р.
Всеукраїнську надзвичайну комісію було реорганізовано в Державне
політичне управління (ДПУ) НКВС, а з 1934 р. – в Головне управління
державної безпеки при НКВС. При ньому з 1934 р. почали діяти позасудові,
протизаконні органи суду, слідства та покарання, так звані „трійки”,
„судові колегії” і „особливі наради”, які чинили в країні терор і
протиправні дії.

Тема 3. Радянська правова система в Україні 20-30-х рр. ХХ ст.

Перший Цивільний кодекс радянської України набув чинності 1 лютого 1923
р. Він був побудований у повній відповідності з Цивільним кодексом
РРФСР. Загальна частина розглядала основні положення, в ній були
визначені суб’єкти і об’єкти права; угоди; позовну давність. У розділі
„Речове право” викладалися норми, які регулювали право власності,
забудови і застави майна. Розрізнялися державна, кооперативна та
приватна власність. Розділ „Зобов’язальне право” містив норми про
зобов’язання, що виникали внаслідок угод купівлі-продажу, найму,
підряду, позики, обміну, товариств, страхування, поручництва, доручення
і довіреності, через незаконне збагачення і завдану шкоду. Останній
розділ регулював спадкове право.

30 липня 1924 р. було прийнято Цивільно-процесуальний кодекс УРСР, який
відображав тенденції втручання держави у справи громадян. Розвиток
цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіальному поділі
республіки зумовили необхідність прийняття нового
Цивільно-процесуального кодексу 11 вересня 1929 р.

23 серпня 1922 р. ВУЦВК затвердив перший Кримінальний кодекс (далі КК)
УРСР. Кодекс давав визначення злочину, визначав мету покарань
-попередження нових правопорушень. Особлива частина КК містила перелік
видів злочинів, визначення їх складів, встановлювала санкції за
конкретний злочин. Міри покарання встановлювалися у вигляді громадського
осуду, штрафу, ув’ язнення, виправних робіт, вигнання за межі УСРР,
розстрілу. Смертна кара не застосовувалася до вагітних жінок,
неповнолітніх (до 18 років), за строком давності (5 років і більше).
Позбавляли волі від 6 місяців до 10 років. КК 1922 р. встановлював 36
складів злочинів.

З утворенням СРСР і поступова відмова від непу обумовили затвердження 8
червня 1927 р. нового Кримінального кодексу, у який увійшли постанови
уряду 1923 – 1926 рр. У цілому кримінальне законодавство 20-х рр.
спрямовувалося більше на захист держави, аніж особи.

13 вересня 1922 р. ВУЦВК затвердив Кримінально-процесуальний кодекс
УРСР, який закріплював демократичні принципи судочинства, рівноправність
сторін, право на захист тощо. Однак, 27 липня 1927 р. було впроваджено
новий Кримінально-процесуальний кодекс, зміст якого відображав тенденцію
посилення силового тиску держави на суспільство. Законом від 1 грудня
1934 р. „Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення
терактів” внесено суттєві зміни до процесуального законодавства.

12 жовтня 1927 р. був затверджений Адміністративний кодекс УРСР. Кодекс
визначав взаємовідносини органів державного управління; відносини
громадян з органами влади і органів влади з громадянами. Норми кодексу
врегульовували суспільні відносини в галузі охорони громадського порядку
і державної безпеки.

Як і всі галузі, адміністративне право зазнало змін в 30-ті рр., а саме:
вводилися паспортна система, яка закріпачила селян, та горезвісна
прописка, яка прикріпила до місць проживання жителів міст.

15 листопада 1922 р. набув чинності Кодекс законів про працю УСРР.
Перший розділ Кодексу містив загальні положення, другий визначав порядок
найму, третій встановлював порядок залучення громадян до трудової
повинності, четвертий присвячувався колективним договорам, п’ятий
-трудовим договорам, шостий – правилам внутрішнього трудового
розпорядку, сьомий – нормуванню праці, восьмий – винагороді за працю,
дев’ ятий -гарантіям і компенсаціям. Десятий та одинадцятий розділи
регулювали робочий час і час відпочинку, дванадцятий і тринадцятий
містили норми про учнівство, працю жінок і неповнолітніх. У
чотирнадцятому мова йшла про охорону праці, в п’ятнадцятому – про
профспілки. Шістнадцятий розділ встановлював порядок вирішення трудових
спорів. Питання соціального страхування регулювалися останнім,
сімнадцятим розділом.

29 листопада 1922 р. був ухвалений Земельний кодекс УРСР. Він визначав
трудове землекористування; міські землі; державне земельне майно;
землеустрій і переселення. Купівля, продаж, дарування, заповідання землі
заборонялися. Допускалася оренда землі за умови неотримання надприбутку.

31 травня 1926 р. ВУЦВК ухвалив „Кодекс законів про родину, опіку,
подружжя і про акти громадянського стану”. Кодекс врегульовував майнові
та аліментні відносини подружжя, правовідносини між дітьми та батьками,
питання опіки та піклування, порядок судового встановлення позашлюбного
батьківства. Вперше запроваджувався інститут усиновлення дітей. Шлюбний
вік установлювався для чоловіка з 18 р., для нареченої – з 16 років.
Майно, надбане за час подружжя, ставало спільною власністю.

Тема 4. Державність і право на західноукраїнських землях в 20 -початку
40 рр.

Землі Західної України були розділені між кількома країнами. Польща
володіла Західною Волинню і Східною Галичиною; Румунія – Північною
Буковиною та Південною Бессарабією; Чехо-Словаччина – Закарпаттям.

Політичний статус Західної Волині і Східної Галичини. На їх території
було утворено 5 воєводств на чолі з необмеженим у владі воєводою. У
галицьких воєводствах діяли також воєводські сеймики та створені ними
виконавчі органи – комітети. У міських і сільських гмінах (громадах)
діяли органи самоврядування, які обирали міських та сільських старост.

На початку 40-х рр. була зроблена спроба відновити власну державу. 30
червня 1941 р. Організація українських націоналістів (ОУН) Бандери у
Львові скликала Національне Зібрання й оприлюднила „Акт відновлення
Української Держави” та створення уряду – Українське державне правління
на чолі з Я. Стецьком. Але 5 липня 1941 р. німецькі окупанти розігнали
уряд і заборонили діяльність Національного Зібрання.

Політичний статус Північної Буковини та Південної Бессарабії. На цих
землях керувала військова адміністрація Румунії. Згодом на території
Північної Буковини було утворено 5 повітів, які поділялися на волості, а
ті, у свою чергу, на общини. Очолював повіт префект, волості та общини
очолювали старости.

Політичний статус Закарпаття. Після Мюнхенської угоди, у жовтні 1938 р.,
Закарпаття одержало автономію. Руська Національна Рада утворила уряд
Карпатської України, на чолі з А. Бродієм. 12 лютого 1939 р. було обрано
Сейм Карпатської України, який 15 березня 1939 р. в Хусті проголосив
незалежну державу Карпатську Україну – республіку, на чолі з президентом
А. Волошиним; прийняв національну символіку; створив армію – Карпатську

Січ. Але за кілька днів Закарпаття, при підтримці Німеччини, окупувала
Угорщина.

Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР. Напередодні Другої
світової війни радянське сталінське керівництво уклало з Німеччиною
угоду про розмежування сфер впливу в Східній Європі, так званий „пакт
Молотова – Ріббентропа” (1939 р.). Після нападу Гітлера на Польщу 1
вересня 1939 р. підрозділи Червоної армії 17 вересня окупували Галичину
і Волинь. 22 жовтня 1939 р. на цих територіях радянське командування
провело вибори до Народних Зборів Західної України, які 26 жовтня у
Львові проголосили встановлення радянської влади і звернулися до
Верховних Рад УРСР та СРСР з проханням прийняти Волинь і Галичину до
складу цих держав. Після війни, 16 серпня 1945 р., СРСР та УРСР уклали з
Польщею угоду про кордон, за якою польська сторона визнала законною
належність Волині і Галичини Україні.

28 червня 1940 р. Червона армія зайняла територію Північної Буковини та
Південної Бессарабії. 2 серпня Верховна Рада указом оформила входження
їх до СРСР і передала до складу УРСР. Після війни, 10 лютого 1947 р.,
радянсько-румунською угодою Румунія юридично підтвердила визнання цих
земель за УРСР.

Закарпаття ввійшло до складу України 26 листопада 1944 р., коли Перший
з’їзд народних комітетів Закарпатської України ухвалив „Маніфест про
возз’єднання з УРСР”. 29 червня 1945 р. Чехословацька Республіка та СРСР
підписали угоду про визнання законності входження Закарпаття до УРСР.

Тема 5. Держава та право України в роки Великої вітчизняної війни (1941
– 1945 рр.)

Порушивши норми міжнародного права, фашистська Німеччина 22 червня 1941
р. без оголошення війни напала на Радянський союз.

Реорганізація державного механізму УРСР в роки війни. Вся влада в
державі зосередилася в руках Державного комітету оборони (з 30 червня
1941 р.), на чолі зі Сталіним, а на місцях – у місцевих комітетів
оборони. Верховна Рада та Раднарком УРСР виконували розпорядження ДКО.
Військові, промислові та оборонні наркомати дістали додаткові
повноваження. Створені з міліції, внутрішніх військ та армії
спецпідрозділи проводили акції з депортації населення, евакуації,
мобілізації, тиловому забезпеченні армії.

Для оперативного керівництва військами 23 червня 1941 р. була створена
Ставка Головного (Верховного) Командування на чолі зі Й. Сталіним.

Для оперативного керівництва питаннями евакуації виробничих сил з 24
червня 1941 р. створювалася Рада з евакуації.

Раднарком та Верховна Рада УРСР з окупацією Києва евакуювали свої
установи до Саратова, потім до Уфи та Москви, де продовжували діяти в
обмеженому режимі. 3 початком визволення території УРСР від фашистів,
восени 1943 р., поступово відновлювалися довоєнні органи влади – ради,
виконкоми та їхні відділи.

Окупаційний режим на Україні. Окуповану до кінця 1941 р. територію
України німці розділили на 4 зони окупації. Перша, найбільша, називалася
„Рейхскомісаріат України” (Волинь та Наддніпрянщина). Тут знаходилася
ставка рейхскомісара – Еріха Коха. Галичина ввійшла до складу
генерал-губернаторства Польщі (з центром у Кракові) як „дистрикт
Галичина”. Південно-Західна Україна під назвою „Трансністрія” відійшла в
зону окупації Румунії. Режим окупації полягав у забороні населенню
вільно переміщатися; суворій системі реєстрації; впровадженні німецького
цивільного та воєнного законодавства; введенні трудової повинності;
експлуатації місцевих ресурсів; вивезенні населення на примусові роботи
до Німеччини.

Окупаційні санкції викликали рух опору українського населення, який за
ідеологією та лідерами розподілився на націоналістичний (похідні групи,
УПА) та комуністичний (радянське підпілля і партизани). Учасники руху
опору проводили відкриті бойові дії, вступали в окремі сутички з
ворогом, здійснювали диверсії, розвідку, інформували населення тощо.
Мета опору полягала у вигнанні окупантів та відродженні власної держави
і права.

Право УРСР у роки війни. Зміни і доповнення у галузі права вносилися
розпорядженнями та постановами РНК, директивами, наказами та
деклараціями Ставки, ДКО, Верховної Ради. Окрім норм загальносоюзного
законодавства, діяли і нормативні акти республіканського значення.

Норми цивільного права продовжували захищати державну власність,
охороняли інститут соціалістичної власності, але в умовах війни виникла
необхідність законодавчого захисту приватної власності громадян (житла,
худоби, майна). Директивами було заборонено виселяти з житла
військовослужбовців та їхні родини. У сімейному праві – було збільшено
матеріальну допомогу вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям,
організована допомога дітям-сиротам тощо.

Кримінальне право часів війни стало особливо репресивним щодо захисту
держави. Посилено відповідальність, аж до вищої міри, за ухилення від
призову в армію, за дезертирство. Суворе покарання передбачалося за
розповсюдження паніки, за крадіжки майна під час пожежі, нападів
авіації.

У процесі найсуттєвішим стали скорочені терміни досудових дій та
швидкість судового розгляду справи.

Тема 3. Держава та право України в післявоєнний період (1945 –

1991 рр.)

Радянська державність у період 40-х – сер. 80-х рр. Після Другої
світової війни остаточно сформувалася територія сучасної України (угоди
з Польщею, Чехословаччиною та Румунією СРСР; лютий 1954 р. указ
Верховної Ради СРСР про передання Кримської області до складу
Української РСР).

4 вересня 1945 р. було ліквідовано Державний Комітет оборони.

Вищим законодавчим органом влади залишалася Верховна Рада УРСР, вибори
до якої відбулися 9 лютого 1947 р. Новообрана рада формувала
постійнодіючу Президію. Верховна Рада видавала закони, Президія – укази.
Верховна Рада працювала посесійно – чергові сесії двічі на рік,
позачергові скликалися у разі потреби. При ній створювалися постійні
комісії.

Раднарком УРСР з березня 1946 р. було реформовано в Раду Міністрів, а
наркомати в міністерства.

Місцеві органи влади та управління зберігали структуру, яка відповідала
адміністративному поділу – обласні – районні – міські – селищні та
сільські ради депутатів трудящих.

20 квітня 1978 р. на основі „брежнєвської” загальносоюзної конституції
позачергова сьома сесія Верховної Ради УРСР дев’ятого скликання ухвалила
четверту радянську Конституцію (преамбула, 19 глав, 10 розділів та 171
стаття). Більшість статей Конституції 1978 р. мала декларативний
характер, вони ніколи не були закріплені відповідними законами
(наприклад, гарантовані права і свободи). Стаття 6 встановлювала
політичну монополію в державі єдиної комуністичної партії. Республіка
проголошувалася суверенною, а основною ознакою цього суверенітету
називалося право зносин з іншими державами. Гарантією суверенітету
нібито була норма на право вільного виходу з СРСР, хоча закону і
механізму виходу не існувало.

Конституція 1978 р. змінила назву рад депутатів трудящих на народних
депутатів, затвердила державну символіку та адміністративний устрій (25
областей).

Радянська державність у „період перебудови” (1986-1991 рр.)

Протягом 1989 – 1991 рр. Верховна Рада ухвалила низку законів, які
змінили і доповнили Конституцію УРСР 1978 р. Зокрема, склад Верховної
Ради скоротився до 450 народних депутатів, яких стали обирати на 4 роки.
У липні 1991 р. було ухвалено закони, за якими засновувалася посада
Президента УРСР; Раду Міністрів реформовано в Кабінет Міністрів на чолі
з прем’ єр міністром. З 1990 р. вступив у дію закон „Про місцеві ради
народних депутатів УРСР та місцеве самоврядування”, за яким вони
переводилися в режим органів місцевого громадського самоврядування з
режиму єдиного державного керівництва. До системи
місцевого самоврядування належали сільські, селищні та міські
територіальні громади, відповідні ради і їхні виконкоми. До
регіонального самоврядування віднесено район і область, їхні ради і
виконкоми. Означене розширило права органів місцевого самоврядування. У
1989 р. відновлено кримську автономію і створено Кримську АРСР з
відповідними автономними державними структурами.

Правоохоронна система у період 40-х – поч. 90-х рр. Судова система у
кінці 40-х та в 50-х рр. неодноразово реформувалася. В 50-х рр. були
ліквідовані воєнні трибунали та особлива нарада військ МВС, транспортні
суди, обласні відділи юстиції. Остаточно завершено судову реформу
законом про судоустрій УРСР 1960 р. Суди першої інстанції – районні та
міські; суди другої інстанції – обласні; третьої – Верховний Суд УРСР.
Верховний Суд складався з трьох судових колегій – цивільної,
кримінальної та воєнної, його робочим органом був Пленум Верховного
Суду. При Раді Міністрів діяв Державний арбітраж, що розглядав
господарські спори, а при обласних та районних виконкомах – арбітражні
суди. В 1961 р. було створено товариські суди, які розглядали дрібні
адміністративні та побутові правопорушення.

Прокуратура зазнавала реформування в 1944 та 1955 рр. і її структура
усталилася на початку 60-х рр. Вся прокурорська система в СРСР
підпорядковувалася Генеральному прокурору СРСР, який призначав Прокурора
УРСР і обласних прокурорів. Усі прокурори призначалися на 5 років і
оголошувалися незалежними від місцевої влади.

Органи внутрішніх справ теж пройшли певну еволюцію в цей період. У 1953
р. МВС і Міністерство державної безпеки об’ єднали в одне МВС, у 1954 р.
їх знову розділили на Комітет державної безпеки і МВС. У 1959 р. на
допомогу міліції було створено народні дружини. Згідно із законом „Про
основні обов’ язки і права радянської міліції” (1973 р.), міліцію
розділили на територіальну і транспортну, які в свою чергу ділилися на
підрозділи. Це, зокрема, карний розшук, ДАІ, ОБХСС, адміністративна
служба, відомча міліція. До системи МВС входили, крім міліції,
виправно-трудові заклади, пожежна охорона, слідство, штабні служби.

Протягом 1989-1990 рр. було реформовано судову та прокурорську систему.
Судова система УРСР була виведена із союзного підпорядкування і
підпорядковувалася Верховному Суду УРСР. Генерального прокурора УРСР
тепер призначала Верховна Рада УРСР на 5 років. Комітет конституційного
нагляду реформовано в Конституційний Суд, який обирався Верховною Радою
на 10 років.

Розвиток правової системи (40-ві – поч. 90-х рр.)

18 липня 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Цивільний кодекс.
Важливими вихідними положеннями Кодексу можна вважати: забезпечення
всебічного зміцнення державної та суспільної власності; контроль за
особистою власністю; регулювання зобов’ язальних відносин, особливо щодо
виконання державних планів, договорів, поставок тощо.

З 1 квітня 1961 р. вступив у дію новий Кримінальний кодекс УРСР. В
Кодексі було сформульовано нове поняття злочину; зменшено максимальний
термін позбавлення волі до 10 років (раніше до 25 років); підвищено вік
відповідальності з 16 (раніше з 14 років), а в особливо тяжких випадках
з 14 років (раніше з 12 років); у цілому скорочено види покарань;
санкції проти проявів хуліганства стали більш жорстокими.

7 грудня 1984 р. Верховна Рада ухвалила Адміністративний кодекс. Кодекс
давав визначення адміністративного правопорушення чи проступку;
встановлював вік адміністративної відповідальності з 16 років, але до 18
років застосовувалися лише заходи впливу та стягнення; визначав види
стягнення.

Взагалі за період 60-80-х рр. українські кодифікаторами були ще
ухвалені: Кримінально-процесуальний кодекс (1960 р.),
Цивільно-процесуальний кодекс (1963 р.), Кодекс законів про шлюб та
сім’ю (1969 р.); Земельний кодекс УРСР (1970 р.), Виправно-трудовий
(1970 р.), Кодекс законів про працю (1972 р.); Водний кодекс (1972 р.),
Житловий кодекс (1983 р.), Кодекс про адміністративні правопорушення
(1984 р.).

У зв’ язку з перебудовою соціально-економічного та політичного устрою

СРСР, в 1989-1991 рр. зазнало суттєвих змін та доповнень законодавство
УРСР. Важливі доповнення було внесено до Конституції УРСР. Були прийняті
закони „Про власність в УРСР” (1991 р.), „Про громадянство України”
(1991 р.) тощо.

§8. Державно-правові підстави здобуття Україною незалежності

У період „перебудови” у союзних республіках в складі СРСР виник і
зростав рух за незалежність. Восени 1989 р. в Україні було офіційно
створено Народний рух України за перебудову, керівництво якого фактично
взяло курс на вихід УРСР зі складу Союзу.

У березні 1990 р. пройшли чергові вибори до Верховної Ради УРСР на
багатопартійній основі, при наявності багатьох претендентів на один
депутатський мандат. У складі новообраної Верховної Ради утворилася
опозиція – „Народна рада” із 125 депутатів, які й повели боротьбу за
здобуття реальної незалежності, що вилилося на першому етапі в ухвалення
16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет, яка дала підстави
для реорганізації державного механізму, місцевого самоврядування,
органів прокуратури, міліції, суду в інтересах республіки.

Наступним кроком став Всесоюзний референдум 17 березня 1991 р., на якому
80,2 % учасників від УРСР проголосували за підтримку „Декларації”, тим
самим схваливши виконання її положень.

Після невдалої спроби державного перевороту в СРСР Верховна Рада УРСР 24
серпня 1991 р. ухвалила Акт проголошення незалежності України, яким
констатувався вихід УРСР зі складу СРСР і проголошувалася незалежність
України та створення самостійної Української держави -України. Щоб
всенародно підтвердити його і зробити незворотнім, у день виборів
першого Президента 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі 90,35
% виборців проголосували за підтримку Акта проголошення
незалежності України. Маючи підтримку українського народу, висловлену на
референдумі, перший Президент України Л.Кравчук 7 грудня 1991 р. в
Біловезькій Пущі разом із Президентом Росії Б.Єльциним та лідером
Бєларусі С. Шушкевичем денонсували Союзний договір 1922 р. Того ж дня
вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних держав.

Спираючись на „Декларацію”, Верховна Рада у жовтні 1990 р. утворила
конституційну комісію, яка мала розробити проект концепції Основного
закону. У червні 1991 р. проект концепції було затверджено, і
розпочалася робота над його проектом, яка проходила в декілька етапів.
Вранці 28 червня 1996 р., після тривалих дебатів, Конституція України
була ухвалена Верховною Радою.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ Завдання 1. Складіть словник основних
понять та термінів з історії держави і права України

Завдання 2. Запитання для самоконтролю

Які перші державні утворення існували на українських землях?

Якими були передумови утворення Київської Русі?

Що призвело до припинення існування Галицько-Волинської держави?

За яких умов українські землі опинилися під владою Великого князівства
Литовського і Речі Посполитої?

Яким чином відбувалася ліквідація автономії України у період XVIII ст.?

Які були особливості в суспільно-політичному житті на українських
землях, що перебували у складі Російської та Австро-Угорської імперій?

Які зміни відбувалися в державному устрої України в роки Першої світової
війни?

Які можна виділити етапи в процесі державотворення на українських землях
в 1917 – 1921 рр.?

Які плани щодо України виношувала фашистська Німеччина?

Яка система влади діє в сучасній Україні? Охарактеризуйте її основні
елементи та функції.

Завдання 3. Тести-тренінги

^ 1. Серед народів, які колись населяли Україну, першими на шлях
державотворення в сер. І тис. до н.е. вступили:

а) скіфи;

б) сармати;

в) анти;

г) грецькі міста-держави.

^ 2. За формою правління переважна більшість грецьких міст Північного
Причорномор’я належала:

а) до парламентських республік;

б) до абсолютних монархій;

в) до демократичних республік;

г) до конституційних монархій.

^ 3. Визначте вищі державні органи у грецьких полісах Північного Причо
рно мор’ я:

а) Рада старійшин;

б) цар;

в) Рада міста;

г) Народні збори.

^ 4. Вкажіть теорії походження Давньоруської держави:

а) американська;

б) норманська;

г) польська;

д) антинорманська.

^ 5. Вкажіть судові органи Київської Русі:

а) гродський суд;

б) княжий суд;

в) земський суд;

г) церковний суд.

^ 6. Які із запропонованих джерел права відносяться до періоду існування
Київської Русі:

а) Конституція П. Орлика;

б) норми звичаєвого права;

в) магдебурзьке право;

г) „Руська Правда”.

^ 7. Який із перелічених видів покарання вважався вищою мірою покарання
за „Руською правдою”:

а) продаж;

б) віра;

в) „потік і розграбування”;

г) тілесні покарання.

^ 8. За які види злочину „Руська правда” передбачала вищу міру
покарання:

а) посягання на князівську владу;

б) конокрадство;

в) підпал будинку чи гумна;

г) вбивство „в розбої”.

^ 9. Що не належало до судових доказів на Русі:

а) присяга;

б) речові докази;

в) свідчення очевидців;

г) застосування тортур.

^ 10. Коли відбулося об’єднання Галицької і Волинської земель у
Галицько-Волинське князівство:

а) 1136 р.;

б) 1154 р.;

в) 1199 р.;

г) 1205 р.

^ 11. Визначте головну мету покарання у Литовських статутах ХУІ ст.:

а) ізоляція злочинця;

б) відшкодування збитків потерпілому;

в) поповнення державної скарбниці;

г) залякування.

^ 12. Назвіть судові органи Великого князівства Литовського:

а) підкоморський суд;

б) земський суд;

в) генеральний суд;

г) гродський суд.

^ 13. До суспільних верств Великого князівства Литовського відносяться:

а) смерди;

б) міщани;

в) магнати;

г) шляхта.

^ 14. Які із запропонованих джерел українського права відносяться до
литовсько-польського періоду:

а) магдебурзьке право;

б) Литовські статути;

в) сеймові конституції;

г) Судебник Казимира.

^ 15. Визначте вищі органи державної влади у Речі Посполитій:

а) Пани-Рада;

б) господар;

в) вальний сейм;

г) король.

^ 16. Порядок успадкування нерухомості жінками у Польщі в ХУІІ ст.
дістав назву:

а) успадкування за законом;

б) четвертина;

в) успадкування за заповітом;

г) рангове успадкування.

^ 17. Представники яких соціальних верств та груп виступали джерелами
формування українського козацтва:

а) вихідці з давніх княжих родів;

б) кріпосні селяни;

в) міська біднота;

г) безземельні бояри.

^ 18. В чому полягала сутність кріпацтва:

а) запровадження обов’язкових селянських робіт на пана (панщини);

б) позбавлення селян права на землю та прикріплення їх до землі феодала;

в) остаточне обмеження прав та свобод селянства.

^ 19. Який вид злочину вважався найтяжчим на Січі:

а) неповага до начальства;

б) убивство козаком військового товариша;

в) дезертирство;

г) чародійство.

^ 20. Як поділялись землі Запорозької Січі в територіальному відношенні:

а) на 10 полків;

б) на 8 паланок;

в) на 22 сотні;

г) 38 куренів.

Завдання 4. Спираючись на матеріал цього розділу та іншу навчальну
літературу, розв’яжіть наступні задачі

Тіун Б. помер і не залишив для своїх дітей, народжених від рабині,
заповіту.

Чи могли вони згідно з „Руською правдою” отримати спадок за законом?

Родичі огнищанина Б. звернулися до суду з причини його вбивства. Під час
судового розгляду було з’ ясовано, що огнищанина було вбито, коли він
намагався викрасти коня.

Чи заслуговують на покарання згідно з „Руською правдою” його вбивці?
Завдання 5. Продовжить думку

Основним джерелом права Скіфського царства було …

Люблінський сейм 1569 р. ухвалив унію, яка юридично оформила об’єднання
… в одну державу – …

„Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького …року
Божого 1710, квітня 5, при Бендерах” визнавали найвищим органом влади в
козацькій державі …

Малоросійська колегія, створена указом Петра І була …

Після зруйнування Петром І Чортомлицької Січі козаки заснували…

Кодифікацію чинних на Лівобережжі норм українського права було здійснено
…

ГУ Універсал Центральної Ради проголосив: „Віднині Українська Народня
Республіка стає …”

Закони про тимчасовий державний устрій України (квітень 1918 р.)
запроваджували: „Влада управління належить виключно … ”

І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив встановлення …

У ніч … на таємній нараді Українського … було утворено новий орган
відновленої УНР – …

Використана література: Нормативна:

1. Хрестоматія з історії держави і права України. В 2 т. / За ред.

В.Д. Гончаренка. – Т. 1. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2000. – 472 с.
2. Хрестоматія з історії держави і права України. В 2 т. / За ред.
В.Д. Гончаренка. – Т. 2. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2000. – 728 с.

Навчальна:

Заруба В.М. Історія держави і права України. – К.: Центр навчальної
літератури, 2005. – 224 с.

Захарченко П.П. Історія держави і права України. – К.: Атіка, 2004. -368
с.

Історія держави і права України / За ред. А.С. Чайковського. – К.:

Юрінком Інтер, 2000. – 384 с.

Музиченко П.П. Історія держави і права України: навч. посіб.: – 5-те
вид., випр. і доп. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2006. – 437 с.

Терлюк І.Я. Історія держави і права України (До новітній час). – К.:

Атіка, 2006. – 400 с.

Додаткова:

Дахно І.І. Історія держави і права. – К.: Центр навчальної літератури,

2006. – 408 с.

Історія державності України / За заг. ред. О.М. Бандурки, О.Н. Ярмиша. –

Харків: ТОВ „Одісей”, 2004. – 608 с.

Пасічник М.С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури
та політичні перспективи: навч. посіб. – 2-ге вид., стер. – К.: Знання,
2006.

– 735 с.

Політична історія України / За ред. В.І. Танцюри. – К.: ВЦ „Академія”,
2001. – 488 с.

РОЗДІЛ 3.

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

§1. Конституційне право – провідна галузь в системі національного права
України

Конституційне право України як галузь права являє собою сукупність
правових норм, якими регулюються відносини, пов’ язані з основами
конституційного ладу, народовладдям, територіальним устроєм суспільства
і держави. Ним закріплюються основи побудови державного механізму,
загальні засади правового статусу людини і громадянина, порядок
формування, організація і компетенція вищих органів держави,
територіальна організація публічної влади, основи взаємовідносин
фізичної особи та держави тощо.

У системі національного права України конституційне право є провідною
галуззю права. Їй властиві ознаки, характерні для всієї системи права
(наприклад, нормативність, формальна визначеність) та специфічні ознаки,
які відрізняють її від інших галузей національного права України.
Найбільш повно ці ознаки виявляються в особливостях таких характеристик,
як предмет і метод правового регулювання та конституційно-правова
відповідальність.

Предметом конституційного права України є суспільні відносини, пов’
язані з організацією і здійсненням публічної влади в Україні, державної
та місцевої (місцеве самоврядування). При цьому слід зауважити, що
предметом конституційного права є лише ті відносини, що мають політичний
характер і виникають у сфері державного владарювання. Хоча на рівні
конституційного регулювання предметом конституційного права є також
певна частина економічних відносин, оскільки такі відносини відображають
взаємозв’ язок політики з економічною організацією суспільства. Так,
наприклад, в ст.13 Конституції України чітко регламентовані відносини,
пов’ язані з економічною сферою, – відносини власності.

Характеристика конституційного права не вичерпується лише його
предметом. Важливе значення має метод конституційного регулювання, під

яким розуміють систему прийомів і способів, за допомогою яких норми
галузі права впливають на конкретні суспільні відносини, впорядковують
їх стосовно цілей і завдань правового регулювання.

Метод конституційного права України характеризується: доцільністю;
імперативністю; загальністю; максимально високим юридичним рівнем;
поєднанням прямого й опосередкованого регулювання; універсальністю.
Методами конституційного регулювання є владно-імперативний і
диспозитивний методи, метод заборони та метод дозволу, а також
використовуються й інші методи правового регулювання.

Конституційно-правова відповідальність є однією із кваліфікаційних ознак
конституційного права України. Конституційно-правова відповідальність –
це особливий вид соціальної відповідальності, що має складний
політико-правовий характер і настає за конституційне правопорушення
(делікт).

Конституційне правопорушення (делікт) – це винна поведінка суб’ єкта
конституційного права, яка порушує норми конституційного права і не
становить при цьому ні кримінального, ні адміністративного, ні
цивільного, ні дисциплінарного правопорушення.

Джерела конституційного права України. Провідна роль конституційного
права у національній системі права виявляється у характері форм (джерел)
його існування. Пріоритетними джерелами галузі конституційного права є
Конституція і закони України.

Конституція України – це основне джерело конституційного права України,
найважливіший політико-правовий документ України.

Закони України – це нормативно-правові акти, прийняті органом
законодавчої влади – Верховної Радою України або референдумом (шляхом
безпосереднього волевиявлення народу, що регулюють найважливіші
суспільні відносини й мають вищу юридичну силу в системі законодавства
України.

Крім того, джерелами конституційного права України виступають Укази
Президента України, акти Кабінету Міністрів України, акти
Конституційного

Суду України, акти Автономної Республіки Крим та акти органів місцевого
самоврядування. Джерелами конституційного права України є також
міжнародні договори, згоду на обов’ язковість яких надала Верховна Ради
України.

Термін „конституційне право України” розглядається й в інших аспектах:
як наука і як навчальна дисципліна. Конституційне право України як наука
вивчає конституційно-правові норми та конституційно-правові відносини й
інститути, які формуються на їх основі. Конституційне право як навчальна
дисципліна базується на досягненнях і даних науки, викладається
відповідно до затверджених робочих та навчальних програм курсу.

§2. Конституція України – Основний Закон Української держави

Тема 1. Поняття та юридичні властивості Конституції України

Слово „конституція” походить від латинського „сошйшгю”, що означає
„встановлення”, „устрій”. Конституція і є тим законом, який засновує
політичну форму держави, систему державних органів, установлює порядок
їх утворення і діяльності, основні права та обов’ язки громадян. Іншими
словами, конституція встановлює устрій держави. Саме через це її і
називають Основним Законом держави.

Конституція України – це Основний Закон держави, що приймається в
особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші
суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної
влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав
і свобод людини та громадянина, систему, порядок організації і
компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави,
державні символи.

Конституція України посідає провідне місце в українському законодавстві
і містить у собі вихідні засади національної системи права.

Як нормативний документ Конституція України характеризується такими
юридичними властивостями:

1. Установчий, програмний та ідеологічний характер. Є

первинним елементом, на якому засновуються права та обов’язки більшості
суб’єктів державного і суспільного життя. Водночас вона визначає
програму, перспективу державного і суспільного розвитку, створює певне
ідеологічне забезпечення для закріпленої форми державного і суспільного
ладу;

Найвища юридична сила. Конституція має найвищу юридичну силу порівняно з
будь-якими нормативними актами держави і навіть порівняно з
міжнародно-правовими актами, давати згоду на обов’ язковість яких
держава може лише за умови, що вони не суперечать конституції. Найвища
юридична сила конституції виявляється, по-перше, у пріоритетному
характері конституційних норм порівняно з нормами законів і підзаконних
актів, подруге, самі закони та інші акти приймаються передбаченими
конституцією органами у встановленому нею порядку;

Підвищена стабільність. За порядком внесення змін Конституція України є
жорсткою, тобто передбачається особлива процедура внесення змін до
Основного Закону, яка закріплена самою Конституцією (Розділ XIII);

Виступає юридичною базою поточного законодавства. Усі нові закони
повинні відповідати Конституції, розвиваючи далі її положення і в
жодному разі не виходячи за межі, визначені конституцією;

Специфічний предмет правового регулювання. Регулює найважливіші в
державі суспільні відносини;

Особливий порядок розробки та прийняття. З цією метою парламент України
– Верховна Рада застосовує спеціальну процедуру, яка вимагає схвалення
конституції не простою, а кваліфікованою більшістю голосів;

Високий рівень захисту з боку держави. Фактично весь апарат держави
працює на дотримання конституційних положень. Крім того, в Україні є
орган для якого захист Конституції є основним завданням. Зокрема, діє
Конституційний Суд України – єдиний орган, який може вирішувати питання
про конституційність тих чи інших актів вищих органів влади;

8. Пряма дія норм Конституції. Це означає, що є можливість звернення до
суду для захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина
безпосередньо на основі Конституції, навіть за умови відсутності
регулювання правових відносин іншими нормативними актами.

Слід зазначити, що конституція ґрунтується на загальнолюдських
цінностях, у ній безпосередньо закріплюються основи правового стану
людини, органів держави і посадових осіб, установлюються загальні засади
громадського суспільства і механізм реалізації законодавчої, виконавчої
та судової влади. Конституція є гарантом демократизації державного і
суспільного життя.

Важливим етапом у розвитку українського державотворення стало прийняття
28 червня 1996 р. Конституції України, що відповідає загальнолюдським
конституційним стандартам, утілює в життя конституційні ідеали:
соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування
надбанням людства у сфері політики, економіки, культури тощо.

Тема 2. Структура та зміст Конституції України

Структура Конституції України від 28 червня 1996 року побудована з
урахуванням як власного, так і сучасного зарубіжного досвіду. Вона
складається з Преамбули, основної частини, яка охоплює 13 розділів і 161
статтю, „Прикінцевих положень” (розділ XIV) та „Перехідних положень”
(розділ XV).

Преамбула Конституції складається з дев’яти абзаців. Основним положенням
її є те, що Верховна Рада України, приймаючи Конституцію, діє від імені
Українського народу, виражаючи його суверенну волю. При цьому під
Українським народом розуміється сукупність усіх громадян України
незалежно від їх національної належності і місця проживання. Однак,
визначаючи Український народ як такий, до складу якого входять громадяни
всіх національностей, Конституція зазначає, що мова йде насамперед про
громадянство, правовий зв’ язок людини з державою.

Крім того, преамбула констатує, що юридичною підставою виникнення
України як незалежної держави, є невід’ ємне природне право української
нації на самовизначення.

Преамбула визначає і загальну мету прийняття Конституції: забезпечення
прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської
злагоди на землі України, розвиток і зміцнення демократичної,
соціальної, правової держави.

Розділ І Конституції України називається „Загальні засади”. У цьому
розділі закріплюються основи конституційного ладу в Україні: Україна
визнається суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою
державою; визначається правовий статус людини і громадянина, принцип
народовладдя та форми його здійснення; вирішується питання щодо
державної мови, державних символів України тощо.

Розділ II Конституції – „Права, свободи та обов’язки людини і
громадянина” – закріплює за кожною особою певний комплекс природних,
невід’ ємних прав і властивостей, які зумовлюються самим фактом
існування людини. Людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її
права і свободи визначають зміст діяльності держави. Комплекс
закріплених у розділі прав, свобод та обов’ язків являє собою певну
систему, складовими якої є особисті, громадянські, політичні,
економічні, соціальні, культурні й екологічні права. Система цих
конституційних норм визначає правовий статус людини і громадянина.

У розділі III Конституції закріплюються найважливіші інститути
безпосереднього народовладдя: основні його форми, принципи виборів,
підстави проведення референдумів тощо.

Розділ IV Конституції визначає правовий статус парламенту України
-Верховної Ради України. Верховна Рада є єдиним органом законодавчої
влади в Україні. Крім того, Верховна Рада бере участь у формуванні інших
органів влади (затверджує подану Президентом кандидатуру
Прем’єр-міністра, дає згоду на призначення на посаду Генерального
прокурора України, обирає безстрокове всіх суддів) та здійснює
парламентський контроль за їх діяльністю.

Правовий статус Президента України як глави держави визначено у розділі
V Конституції. В цьому розділі дається перелік повноважень, які
покладаються на Президента, регламентується порядок його обрання і
припинення посадових функцій, а також окреслюються форми співпраці
Президента з органами законодавчої і виконавчої влади, його участі у
формуванні судової влади.

Розділ VI Конституції регламентує основні повноваження Кабінету
Міністрів України як вищого органу виконавчої влади та місцевих
державних адміністрацій.

Регулювання діяльності прокуратури як організовано самостійної
державно-правової інституції передбачено розділом VII Конституції.

Розділом VIII Конституції – „Правосуддя” – держава покладає функцію
здійснення правосуддя на суди. Вони є органами судової влади, яка діє
самостійно і незалежно від законодавчої і виконавчої влади. Суди,
здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права, забезпечують
захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод
людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб,
інтересів суспільства і держави.

Територіальний устрій України визначається розділом IX Конституції.
Зокрема, ст.132 Конституції наголошує на єдності та цілісності державної
території, поєднанні централізації і децентралізації у здійсненні
державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку
регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних,
географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних
традицій.

У розділі Х Конституції закріплюються основні засади конституційного
статусу Автономної Республіки Крим у складі України: коло повноважень,
система і порядок формування та діяльності власних представницьких та
виконавчих органів, здійснення нормативного регулювання тощо.

Розділ XI Конституції конкретизує загальні засади конституційного ладу в
Україні стосовно місцевого самоврядування. Так, визначається поняття та
суб’ єкти місцевого самоврядування, порядок формування його органів,
сферу відання, матеріальну, фінансову основу та гарантії місцевого
самоврядування.

Правове становище Конституційного Суду України як єдиного органу
конституційної юрисдикції (юрисдикція – це право чинити суд, розглядати
і вирішувати правові питання) в Україні визначає розділ XII Конституції.

У розділі XIII Конституції передбачається порядок внесення змін до
Конституції. Конституція може бути змінена лише в особливому по
відношенню до поточного законодавства порядку. Такий порядок
запроваджений з метою забезпечення стабільності Основного Закону
України.

Розділ XIV Конституції, який називається „Прикінцеві положення”,
визначає час набуття нею чинності, тобто введення її в дію. Набуття
Конституцією України чинності збігається з днем її прийняття Верховною
Радою 28 червня 1996 року. День прийняття Конституції України є
державним святом – Днем Конституції України.

Розділ XV Конституції – „Перехідні положення” – закріплює порядок і
строки зміни чинного законодавства, строки повноважень посадових осіб,
органів державної влади та місцевого самоврядування, обраних чи
призначених до набуття чинності новою Конституцією України.

Отже, Конституція України є основним нормативно-правовим документом,
який визначає правові засади державного і суспільного життя України. Це
– Основний Закон держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу,
тобто всі закони та нормативні акти в Україні приймаються на її основі і
повинні відповідати її положенням. А це означає, що Конституція є
основним джерелом права України.

Тема 3. Порядок внесення змін до Конституції України

Конституція України визначає складну процедуру внесення до неї змін.
Цьому питанню призначені статті 154-159.

Відповідно до ст.154, законопроект про внесення змін до Конституції
України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України
або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного
складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І
„Загальні засади”, розділу III „Вибори. Референдум” і розділу XIII
„Внесення змін до Конституції України”, попередньо схвалений більшістю
від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим,
якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього
проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу
Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І „Загальні засади”, розділу
III „Вибори. Референдум” і розділу XIII „Внесення змін до Конституції
України” подається до Верховної Ради України Президентом України або не
менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України, затверджується
всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і
XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до
Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони
спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної
цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або
надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався
Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до
Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення
щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі
змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається

Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї
Конституції.

Конституція України набуває чинності з дня її прийняття. День прийняття
Конституції України є державним святом – Днем Конституції України.

§3. Конституційний лад України

Тема 1. Поняття та принципи конституційного ладу України

Конституційний лад України – це система суспільних відносин,
передбачених і гарантованих Конституцією і законами України, прийнятими
на її основі і відповідно до неї.

Основні принципи конституційного ладу України, які є базою для
конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин,
закріплені у першому розділі Конституції України „Загальні засади”. Він
складається з 20 статей.

У цьому розділі Конституції закріплено що Україна є суверенна і
незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

У літературі до числа фундаментальних принципів конституційного ладу
відносять:

державний суверенітет;

гуманний статус людини, при якому вона сама, її права і свободи є вищою
соціальною цінністю: рівність всіх перед законом і право на рівний
захист законом;

верховенство права;

народовладдя, в тому числі правові принципи народного суверенітету і
безпосереднього народовладдя;

політичний плюралізм, включаючи гарантії різноманіття політичного життя
і вільної участі громадян в політичному процесі;

загальні принципи дії механізму державної влади, включаючи встановлення
республіканської форми правління, поділу влади, самостійного
функціонування органів держави і їх взаємодії;

визначення гарантій саморозвитку цивільного суспільства, створення умов
для забезпечення свободи і самоврядування;

принцип соціальної держави, включаючи визначення основних соціальних
задач заради розвитку особистості, досягнення добробуту; вимоги
соціального захисту і безпеки громадян;

10) різноманіття і свобода економічної діяльності, гарантії права

власності і рівності юридичного захисту всіх форм власності; принцип

соціального партнерства як ведучого в економічних відносинах;

11) цілісність і стійкість конституційного ладу, непорушність його основ
і

їх верховенство по відношенню до інших положень Конституції.

Організація державного ладу здійснюється відповідно до засад:

а) поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, з чітким

розмежуванням визначених функцій цих влад та компетенції відповідних

органів, створення юридичних механізмів їх взаємоконтролю і взаємодії;

б) розмежування компетенції між центральною владою і місцевими

радами та іншими органами самоврядування на основі верховенства

Конституції та законів держави.

Тема 2. Україна – суверенна і незалежна держава

Стаття 1 Конституції України визначає Українську державу як суверенну і
незалежну.

Суверенність є необхідною передумовою конституційного ладу в будь-якій
державі. Держава здатна виражати волю своїх громадян тоді, коли вона є
суверенної. Суверенітет як необхідний атрибут державної влади виступає
якісною рисою держави і становить важливий принцип конституційного ладу
України.

Згідно з конституційними положеннями, народ як носій суверенітету і
єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний
лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському
референдумі.

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України, прийнятою
Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року, державний
суверенітет України це верховенство, самостійність, повнота і
неподільність влади держави в межах її території та незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах.

Ознаками суверенітету Української держави є:

верховенство державної влади на всій території України;

єдність і неподільність державної влади;

незалежність і самостійність державної влади.

Верховенство державної влади означає: по-перше, її необмеженість нічим і
ніким, за винятком народного суверенітету (установчої влади народу
України), Конституції України, громадянського суспільства, природного
права і законів; по-друге, відсутність на території України будь-якої
іншої конкуруючої влади, яка б могла видавати легітимні закони;
по-третє, підпорядкованість державній владі всіх громадян, їх об’єднань,
органів державної влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових
осіб.

Єдність державної влади полягає в наявності єдиної системи органів
державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), які мають єдині
цілі та завдання діяльності, що забезпечує певну ступінь керованості
суспільством.

Незалежність і самостійність державної влади означає, по-перше, те, що
вона сама, без впливу інших сил, право спроможна приймати нормативні
акти та забезпечувати їх виконання за допомогою засобів державного
примусу; подруге, відсутність залежності (політичної, фінансової,
організаційної) органів державної влади.

Таким чином, державний суверенітет характеризує повноту законодавчої,
виконавчої та судової влади держави на її території, що виключає
наявність будь-якої конкуруючої влади, а також непідпорядкованість
держави владі іноземної держави в сфері міжнародного спілкування.

Невід’ємним атрибутом незалежної і суверенної держави виступає державна
мова. Офіційний статус української мови визначається Конституцією, а
також Законом України „Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989
року як державної мови.

Крім визначення української мови як державної, Конституція України
забезпечує вільний розвиток, використання і захист російської мови,
інших мов національних меншин України.

Важливими ознаками суверенної держави є державні символи: Державний
Прапор, Державний Герб, Державний Гімн і столиця.

Державна символіка – це система знакових, образних або музикальних форм,
які закріплюються правовими конституційними нормами і мають уособлювати
державу, вирізняти її серед інших держав. Це атрибутика, що відтворює
певні історичні традиції і сутність громадянських уявлень про державу. У
класичному варіанті сучасна держава має три державні символи: герб,
прапор і гімн. Державна символіка незалежної України конституйована
ст.20, як одна з ознак незалежної суверенної держави.

Державний Прапор – це офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ
її суверенітету. Згідно з Конституцією України (ч.2 ст.20) Державний
Прапор України являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг
синього і жовтого кольорів.

Державний Герб – це відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, яка
зображується на прапорах, грошових знаках, печатках, та деяких офіційних
документах. Згідно з Конституцією України (ч.3 ст.20) Великий Державний
Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба
України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як
двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. При
цьому головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої
Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України) – ч.4 ст.20
Конституції України.

Державний Гімн – музикально-поетичний твір, який разом з Державним

Гербом і Державним Прапором є офіційним символом держави. Конституція
України (ч.5 ст.20) визначає, що Державним Гімном України є національний
гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що
приймається не менш як двома третинами від конституційного складу
Верховної Ради України. Згідно зі ст.1 Закону України „Про Державний
Гімн України” від 6 березня 2003 року, Державним Гімном України є
національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплету та
приспіву твору П. Чубинського.

Столиця – це головне місто держави, адміністративно-політичний центр
країни, в якому перебувають вищі органи державної влади – парламент,
глава держави, уряд, вищі судові органи. Відповідно до ч.7 ст.20
Конституції України столицею України є місто Київ.

Тема 3. Україна – демократична, соціальна та правова держава
Демократичною вважається держава, устрій і діяльність якої відповідає
волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина.
Ознаками України як демократичної держави є наступні:

реальна представницька демократія, що забезпечується обранням Верховної
Ради, Президента України, представницьких органів місцевого
самоврядування на основі демократичних принципів виборчого права;

організація державної влади в Україні на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову (ст.6 Конституції України). Теорія
поділу влади була розроблена Д. Локком та Ш. Монтеск’є, а її зміст
зводиться до того, що з метою забезпечення свободи громадян, по-перше,
різні функції (види) державної влади – законодавча, виконавча і судова,
– повинні здійснюватись різними, відносно автономними один від одного
органами державної влади; подруге, ці органи повинні бути взаємно
врівноваженими;

конституційне закріплення та реалізація принципу ідеологічного та
політичного плюралізму (ст.15 Конституції України). Цей принцип,
по-перше, виключає можливість існування в суспільстві будь якої
обов’язкової ідеології (державної чи іншої), по-друге, передбачає
завдання держави сприяти організації та діяльності всіх політичних
партій, інших організацій, діяльність яких здійснюється в межах
Конституції та чинного законодавства України. Правовий статус політичних
партій, громадських організацій в Україні визначається Законом України
„Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року;

визнання та гарантованість місцевого самоврядування (ст.7 Конституції
України).

Соціальна держава – це держава соціальної злагоди. Вона відповідальна за
соціальну справедливість, соціальну рівність, гідний людини рівень
життя, гарантії соціальної допомоги і захисту на рівні встановлених
міжнародними угодами стандартів.

Основна функція соціальної держави сьогодні – є забезпечення ефективної
реалізації прав людини на працю, права на освіту, охорону здоров’я, на
доступність культурних цінностей, на достатній рівень життя.

Поняття соціальної держави включає політику держави в системі соціальною
захисту населення, соціальне страхування, життєві стандарти, охорону
здоров’ я, житлову політику, освітні і культурні програми.

Виважена і послідовна політика соціальної держави має забезпечувати
соціальну солідарність всіх груп населення та консолідацію суспільства,
його економічну, соціальну і політичну інтеграцію.

Одним з головних завдань соціальної держави є сприяння суспільному
прогресу, що базується на закріплених законодавством принципах
соціальної рівності, загальної солідарності, взаємній відповідальності.
Соціальна держава бере на себе обов’ язок забезпечити кожному членові
суспільства гідний сучасної людини мінімум соціальних благ.

Обов’ язками соціальної держави за Конституцією та чинним законодавством
України є:

забезпечення соціальної спрямованості економіки;

охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оплати праці;

охорона здоров’я людей;

забезпечення підтримки сім’ї, дитинства, материнства і батьківства;

розвиток системи соціальний служб, які забезпечують соціальний захист
громадян;

– встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат та допомог.
Конституція України визначає Україну як правову державу.

Проголосивши принцип верховенства закону, Конституція України надає йому
значення фундаментальної правової норми (ст.8). Правосуддя – це
соціальна цінність демократичного суспільства. Без законного і
справедливого правосуддя не можна реалізувати інші соціальні цінності і
інститути демократії. В Конституції України закріплено такі ознаки
правової держави:

Верховенство права (суб’ єктивного) відповідно до ч.1 ст.8. Цей принцип
передбачає пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ч.1 ст.19).
Правова держав визнає і гарантує права і свободи людини і громадянина,
які закріплені Конституцією, загальновизнаними нормами міжнародного
права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів
правової держави „все, що не заборонено, те дозволено” сформульовано в
Конституції України таким чином: „ніхто не може бути примушений робити
те, що передбачено законодавством”.

Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу і судову (ч.1 ст.6). Три гілки влади діють відносно самостійно
одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування
однієї з них та узурпації внаслідок цього всієї повноти влади в одних
руках.

Незалежність суду (ч.1 ст.126). В правовій державі суд відіграє роль
головного елементу механізму гарантій прав і свобод людини. В силу цього
має бути забезпечена незалежність суду від будь-яких владних чи
громадських структур. Тільки незалежний суд може ефективно захистити
людину від свавілля органів виконавчої влади та їх посадових осіб.

Законність управління (ч.2 ст.19). Згідно з Конституцією України органи
державної влади та органи місцевого самоврядування (які здійснюють
управління на різних територіальних рівнях), їх посадові особи зобов’
язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України.

5. Правовий захист людини від порушення її прав державною владою
(ст.ст.55, 56). Згідно з Конституцією України захист прав і свобод
людини може здійснюватися: судом; Уповноваженим Верховної Ради України з
прав людини; міжнародними судовими установами та органами міжнародних
організацій, членом яких є Україна; кожною людиною за допомогою заходів,
не заборонених законом.

Характеризуючи Україну як конституційну державу, Конституція України не
обмежується закріпленням її рис як суверенної і незалежної,
демократичної, соціальної і правової держави.

В розділі 1 Конституції також визначаються наступні обов’язки, завдання
та функції держави:

утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст.3);

забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на
території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи
-катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського
народу (ст.16);

забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в
усіх сферах суспільного життя на всій території України (ст.10);
сприяння вивченню мов міжнародного спілкування (ст.10); сприяння
консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості,
традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та
релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин
України (ст.11); турбота про задоволення національно-культурних і мовних
потреб українців, які проживають за межами держави (ст.12); забезпечення
захисту прав усіх суб’ єктів права власності і господарювання,
соціальної спрямованості економіки (ст.13); гарантування свободи
політичної діяльності, не забороненої Конституцією та законами України
(ст.15); соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у
Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів
їхніх сімей (ст.17);

захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її
економічної та інформаційної безпеки (ст.17);

зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її
національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і
взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за
загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст.18);

Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його
стабільність.

Гарантіями конституційного ладу України є положення Конституції України
про:

– неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування
чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані
на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності
України (ч.1 ст.157);

неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану
(ч.2 ст.157);

ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції,
присвяченого засадам конституційного ладу України;

конституційне визначення статусу Президента України як гаранта
державного суверенітету. Територіальної цілісності України, додержання
Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч.2 ст.102) та
встановлення відповідальності Президента у разі вчинення ним державної
зради або іншого злочину (ст.111);

заборону утворювати політичні партії та громадські організації,
програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом (ч.1 ст.37);

присягу народних депутатів України щодо додержання Конституції України
та законів України (ч.2 ст.79);

конституційний обов’ язок Кабінету Міністрів України забезпечувати
державний суверенітет України, виконання Конституції та законів України
(ч.1

ст.116);

– діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу
-Конституційного Суду України, який вирішує питання про конституційність
чинного законодавства, актів Президента України та актів Кабінету
Міністрів України (ст.150).

§4. Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина в
Україні

Тема 1. Поняття та елементи конституційно-правового статусу людини і
громадянина

Конституційно-правовий статус людини і громадянина відображає закріплене
в Конституції України становище людини і громадянина в суспільстві і
державі.

Під конституційно-правовим статусом людини і громадянина розуміють
загальні, базові засади, за допомогою яких у Конституції та законах
України визначаються основні права, свободи й обов’ язки людини і
громадянина; гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти,
користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, соціальними та
культурними цінностями й благами.

Структуру конституційно-правового статусу людини і громадянина складають
такі елементи:

Правосуб’єктність (правоздатність і дієздатність) особи.

Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Громадянство особи.

Конституційні права і свободи людини і громадянина та гарантії їх
реалізації.

Конституційні обов’ язки людини і громадянина.

Особливості має конституційно-правовий статус іноземця і особи без
громадянства. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в
Україні на законних підставах, з одного боку, користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі самі обов’ язки, як і громадяни
України, а з іншого – обмежені, в політичних правах і свободах.

Тема 2. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина

Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина являють
собою основоположні засади та ідеї, відповідно до яких здійснюється
правове регулювання відносин між особою та державою.

Відповідно до ст.ст.21-24 Конституції України конституційними принципами
правового статусу людини і громадянина є наступні:

усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи
людини є невідчужуваними та непорушними;

права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є
вичерпними;

конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при
цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’ язки
перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток
її особистості;

громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед
законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору
шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними
або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з
чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності,
у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за
неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’ я жінок,
встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам
можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом,
матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи
надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Ст.52 Конституції України передбачено рівність прав дітей незалежно від
походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Крім
того, з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону
здоров’ я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток 26 квітня
2001 року Верховною Радою України було прийнято Закон „Про охорону
дитинства”.

Тема 3. Громадянство України

Важливим структурним елементом конституційно-правового статусу особи є
громадянство.

Стаття 4 Конституції України проголошує, що в Україні існує єдине
громадянство.

Закон України „Про громадянство України”, який був прийнятий 18 січня
2001 року, визначає поняття, принципи, підстави набуття та припинення
громадянства, повноваження державних органів, які беруть участь у
вирішенні питань громадянства та інші питання, пов’ язані з
громадянством України.

Громадянство України – це правовий зв’ язок між фізичною особою і
Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’ язках.

Документами, які підтверджують громадянство України є наступні: 1)
паспорт громадянина України; 2) свідоцтво про належність до громадянства
України; 3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 4)
тимчасове посвідчення громадянина України; 5) проїзний документ дитини;
6) дипломатичний паспорт; 7) службовий паспорт; 8) посвідчення особи
моряка; 9) посвідчення члену екіпажу; 10) посвідчення особи на
повернення в Україну.

Законодавством визначені підстави набуття громадянства України.

Громадянство України набувається: за народженням; за територіальним
походженням; внаслідок прийняття до громадянства; внаслідок поновлення
до громадянства; внаслідок усиновлення; внаслідок встановлення над
дитиною опіки чи піклування; внаслідок встановлення над особою, визнаною
судом недієздатною, опіки; у зв’ язку з перебуванням у громадянстві
України одного чи обох батьків дитини; внаслідок встановлення
батьківства; за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами
України.

Поряд із питаннями щодо набуття громадянства, законом України „Про
громадянство України” визначено і підстави припинення громадянства.

Згідно із ст.17 закону громадянство України припиняється: внаслідок
виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; за
підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Гарантіями права на громадянство виступають, перш за все, норми
Конституції України. Так, згідно із ст.25 громадянин України не може
бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Випадки та
підстави втрати громадянства України визначаються на законодавчому
рівні.

Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий
іншій державі.

Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають
за її межами.

Важливими гарантіями виступають норми законодавства щодо повноважень
державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства,
зокрема ними є Президент України, Комісія при Президентові України з
питань громадянства та органи виконавчої влади, визначені Законом
України „Про громадянство України”.

Тема 4. Конституційні права і свободи людини і громадянина Конституційні
права і свободи людини і громадянина – це визначені Конституцією та
законами України можливості особи користуватися політичними,
економічними, соціальними, культурними та іншими благами з метою
задоволення особистих або суспільних інтересів і потреб.

Конституція України закріплює коло прав і свобод у різних соціальних
сферах.

До особистих прав і свобод людини і громадянина належать такі, як: право
на життя (ст.27); право на повагу до його гідності (ст.28); право на
свободу та особисту недоторканність (ст. 29); право на недоторканність
житла (ст.30); право таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної
та іншої кореспонденції (ст.31); право на невтручання в його особисте і
сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст.
32); право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого
самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не
є державною або іншою захищеною законом таємницею (ст.32); право на
судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і
членів своєї сім’ ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а
також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої
збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної
інформації (ст.32) та ін.

Серед політичних прав і свобод людини і громадянина слід виділити
наступні: право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання,
право вільного залишення території України (ст.33); право на свободу
думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34);
право на свободу об’ єднання у політичні партії та громадські
організації (ст.36); право брати участь в управлінні державними
справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і
бути обраними до органів державної влади та органів місцевого
самоврядування (ст.38); право збиратися мирно, без зброї і проводити
збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно
сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування
(ст.39); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення
або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст.40).

До кола економічних прав і свобод належать такі, як: право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю (ст.41); право
користуватися об’єктами державної та комунальної власності (ст.41);
право на підприємницьку діяльність (ст.42); право на отримання якісної і
безпечної продукції та усіх видів послуг і робіт (ст.42).

Відповідно до Конституції коло соціальних прав і свобод складають: право
на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і
соціально-економічних прав та інтересів (ст.36); право на працю (ст.43);
право на страйк (ст.44); право на відпочинок (ст.45); право на
соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47); право на достатній
життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування,
одяг, житло (ст.48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та
медичне страхування (ст.49).

Групу соціальних прав і свобод складають: право на освіту (ст.53);
свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54);
право на захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і
матеріальних інтересів, що виникають у зв’ язку з різними видами
інтелектуальної діяльності (ст.54); право на результати своєї
інтелектуальної, творчої діяльності (ст.54).

Тема 5. Конституційні обов’язки людини і громадянина

Правовий статус громадян України визначається не тільки правами, а і
юридичними обов’ язками.

Обов’язки людини – це необхідність дотримуватися певної поведінки,
встановленої в суспільстві, державі нормами моралі і права.

Як і основні права людини, обов’язки також закріплені в Конституції
України.

Класифікація основних обов’ язків людини і громадянина в цілому
відповідає наведеній вище класифікації їх основних прав:

1. Громадянські (фізичні) обов’язки – батьки зобов’язані

утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов’ язані
піклуватися

про своїх непрацездатних батьків (ч.2 ст.51 Конституції); кожен
зобов’язаний

неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не
посягати

на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68 Конституції);

2. Політичні обов’язки – захист Вітчизни, незалежності та

територіальної цілісності України, шанування її державних символів
(ст.65 Конституції);

Економічні обов’язки – кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в
порядку і розмірах, встановлених законом (ст.67 Конституції);

Екологічні обов’язки – кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі,
відшкодовувати завдані ним збитки (ст.64 Конституції);

Культурні обов’язки – кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду культурній
спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст.64 Конституції).

Передбачені Конституцією права і обов’язки громадян є рівними. Це
означає, що не може бути привілеїв чи обмежень в залежності від
походження, соціального та майнового стану, расової та національної
належності, статті, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних
переконань, роду і характеру занять тощо (ст.24 Конституції).

§5. Конституційні засади безпосередньої демократії в Україні Тема 1.
Форми безпосередньої демократії

Відповідно до ст.69 Конституції України, народне волевиявлення
здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої
демократії.

Безпосередня (пряма) демократія – це особиста (індивідуальна або у
складі об’ єднання громадян) участь громадян в управлінні справами
суспільства і держави, безпосереднє здійснення ними управлінських
функцій.

Серед форм безпосередньої демократії або прямого народовладдя слід
зазначити: всенародне голосування або референдум; мирні збори, мітинги,
походи і демонстрації; вибори в представницькі органи; всенародне
обговорення; з’їзди, конференції, наради; народну ініціативу; народні
збори.

1. Референдум – це спосіб прийняття громадянами України законів, інших
рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення
голосуванням.

Наприклад, відповідно до чинного законодавства України 1 грудня 1991 р.
проведено Всеукраїнський референдум на підтримку Акта проголошення
незалежності України від 24 серпня 1991 р., на якому 90,32 % виборців,
які взяли в ньому участь, висловили бажання жити в незалежній Україні.

2. Мирні збори, мітинги, походи і демонстрації є формами

безпосередньої демократії. Під зборами і мітингом слід розуміти
організоване,

мирне, масове зібрання громадян в одному місці із зазначеною метою.
Похід –

це організований, довготривалий, з перервами для проведення мітингів,

пікетувань, проїзду чи відпочинку, мирний масовий рух громадян за певним

маршрутом, а демонстрація – організоване, мирне масове проходження

громадян тротуаром чи проїжджою частиною вулиці (дороги), бульвару,

проспекту, площі. Зазначені заходи можуть проводитися з метою,
наприклад,

прилюдного обговорення та вираження свого ставлення до дій чи
бездіяльності

органів державної влади і місцевого самоврядування.

Вибори до представницьких органів – це участь громадян України у
формуванні Верховної Ради України, місцевих рад, обранні Президента і
голів місцевих рад.

Всенародне обговорення – це дискусія, в якій бере участь практично все
доросле населення України. Думки, зауваження і пропозиції, висловлені
при обговоренні, всебічно вивчаються й аналізуються державними органами,
за ініціативою яких проводилось всенародне обговорення, і враховуються
під час прийняття остаточного рішення. Проведення всенародного
обговорення дозволяє виявити інтереси всього суспільства і кожного його
члена.

В Україні вже традиційно на всенародне обговорення виносяться проекти
Конституції України. Останнє таке рішення було прийняте Верховною Радою
України стосовно проекту Конституції України від 11 березня 1996 р.

З’їзди, конференції, наради – консультативні збори, на яких державні
органи радяться з народом з питань удосконалення державного керівництва,
поліпшення організації виконавчої роботи, більш широкого
залучення населення до участі у вирішенні державних та господарських
питань. На підставі зроблених пропозицій і зауважень часто приймаються
важливі державні рішення.

Склад учасників цих зборів визначається завданнями кожних зборів і їх
галузевою спеціалізацією (промисловість, будівництво, сільське
господарство, культура, освіта, спорт тощо).

Народна ініціатива – це засіб, за допомогою якого окремі громадяни або
групи громадян за особистим бажанням звертаються до державних органів з
порадами або критичними зауваженнями. Відповідні державні органи, до
яких надходять ці звернення, повинні розглянути їх і прийняти щодо них
відповідні рішення.

Народні збори – збори виборців, робітників і службовців, членів
сільськогосподарських об’єднань тощо, які відіграють велику роль у
здійсненні прямого народовладдя. Вони мають право на висування
кандидатів у народні депутати України, депутати місцевих рад. Президента
України; вирішують питання місцевого життя.

Іноді народні збори мають право безпосередньо вирішувати питання
місцевого життя. Наприклад, рішення сільського сходу (загальних зборів
дорослих громадян села) є обов’ язковим для представницьких і виконавчих
органів місцевого самоврядування.

Усі форми народовладдя слугують інтересам особистості, забезпечують
участь громадян у вирішенні державних і суспільних справ. Це досягається
через використання кожним громадянином своїх невід’ ємних конституційних
прав, на основі чого здійснюються всі форми народовладдя. Але як головні
і найбільш перспективні, Конституція України виділяє саме вибори та
референдуми (розділ III).

На відміну від прямої, представницька демократія означає участь громадян
України в управлінні державою і суспільством не безпосередньо, а через
представників, обраних ними до органів держави. Наприклад, народні
депутати України є повноважними представниками народу у Верховній Раді

України. Народ України безпосередньо також обирає Президента України,
депутатів місцевих рад різних рівнів, міських, селищних та сільських
голів. Тема 2. Поняття референдуму і види референдумів в Україні
Референдум є однією з пріоритетних форм безпосередньої демократії в
Україні (поряд із виборами, народною ініціативою тощо). Правове
регулювання референдумів в Україні здійснюється Конституцією України
(Розділ III, ст.69 -74), Законом України „Про всеукраїнський та місцеві
референдуми” від 3 липня 1991 року.

Референдум – це спосіб прийняття громадянами України законів, інших
рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення через
голосування.

Шляхом референдуму надається юридична сила рішенням народу щодо
найважливіших питань громадського і політичного життя, внутрішньої і
зовнішньої політики, не пов’ язаних із визначенням персонального складу
державних або громадських органів.

За різними критеріями (ознаками) референдуми класифікуються на:

імперативні та консультативні;

конституційні та законодавчі;

обов’ язкові та факультативні;

всеукраїнські та місцеві.

За юридичними наслідками референдуми поділяються на імперативні та
консультативні. Рішення, винесене імперативним референдумом, має
загальнообов’язкове значення і не потребує затвердження. Імперативним
був референдум 1 грудня 1991 р. (Україну було проголошено незалежною
державою). Консультативний референдум призначається для виявлення,
з’ясування думки виборців щодо певного питання і юридичної сили не має.
Ця думка може бути врахована при вирішенні державними органами
відповідної проблеми, але не є обов’ язковою.

Якщо на референдум виноситься питання про прийняття, відхилення або
внесення змін до Конституції України, то він називається конституційним.

Якщо ж ці питання вирішуються стосовно звичайного закону, то референдум
називається законодавчим.

Референдум, проведення якого є обов’язковим для вирішення визначених
Конституцією проблем, називається обов’язковим. Обов’язковим є
всеукраїнський референдум з вирішення питань щодо зміни території
України (ст.73 Конституції України), а також затвердження законопроектів
про внесення змін до розділів І „Загальні засади”, III „Вибори.
Референдум” і XIII „Внесення змін до Конституції України”. Якщо ж
референдум визначається як один із можливих, але не обов’ язкових
засобів вирішення певних питань, він називається факультативним.

Відповідно до Конституції і Закону України „Про всеукраїнський та
місцеві референдуми” можуть проводитись як всеукраїнські, так і місцеві
(у межах адміністративно-територіальних одиниць) референдуми.

Акти, прийняті на всеукраїнському референдумі, мають вищу юридичну силу
відносно законодавчих актів Верховної Ради, Кабінету Міністрів України.

Рішення, прийняті місцевим референдумом, не потребують будь-якого
затвердження державними органами. Стосовно одного і того ж питання
всеукраїнський референдум може бути проведений не раніше, ніж через 5
років, а місцевий – не раніше, ніж через рік від дня проведення
попереднього референдуму.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або
Президентом України.

Референдум з ініціативи виборців проводиться, якщо його проведення
підтримують не менш як 3 млн. виборців. Це право реалізується через
створені ініціативні групи для збирання підписів. При цьому збирання
підписів на підтримку проведення всеукраїнського референдуму має
відбутися не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч
підписів у кожній області.

Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну
території України.

Не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань
податків, бюджету та амністії. На всеукраїнський референдум не
виносяться питання, віднесені законодавством України до відання органів
суду і прокуратури; питання амністії та помилування; питання про вжиття
державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо
охорони громадського порядку, захисту здоров’я та безпеки громадян;
питання, пов’язані з обранням, призначенням і звільненням посадових
осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента
України та Кабінету Міністрів України.

Тема 3. Засади виборчого права й види виборчих систем

Президент України, представницькі органи народу України – Верховна Рада
України, органи місцевого самоврядування, міські, сільські, селищні
голови – обираються шляхом виборів на основі певної виборчої системи.

Вибори – це волевиявлення народу з метою формування органів державної
влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування. Тобто,
вибори – це спосіб формування представницьких органів, обрання службових
осіб.

Виділяють такі види виборів:

чергові;

позачергові (дострокові);

повторні (проводяться у випадках, коли вибори визнані недійсними);

проміжні (замість вибулих депутатів і голів рад).

Виборча система має декілька значень. З одного боку, виборча система
означає порядок формування представницьких органів держави або виборних
посадових осіб. З іншого боку, виборча система становить систему
розподілу місць у виборних органах після встановлення результатів
голосування. Відомі такі виборчі системи:

мажоритарна – для обрання кандидат повинен отримати більшість голосів
округу чи держави;

пропорційна – розподіл місць у парламенті між партіями залежно від
кількості поданих за них голосів виборців;

3) змішана – поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної системи
(одна половина депутатів обирається за мажоритарною системою, а друга –
за пропорційною).

Виборче право в об’єктивному розумінні – це система правових норм, які
регулюють процес формування представницьких органів і обрання службових
осіб.

Виборче право в суб’єктивному розумінні – це право обирати (активне
виборче право) і бути обраним (пасивне виборче право).

Особа, яка має право голосу, називається виборцем, а всі виборці держави
іменуються виборчим корпусом (електоратом).

Виборча кампанія – це сукупність заходів і дій, які проводяться суб’
єктами виборчого процесу (виборчими органами, кандидатами на виборні
посади, громадянами та їх об’ єднаннями).

Виборча система базується на певних принципах. Такими принципами
виборчої системи України є:

територіальність – означає, що вибори проводяться на відповідній
території в одномандатних виборчих округах;

загальність – право обирати мають усі громадяни України, які досягли 18
років. Право бути обраним (тобто пасивне виборче право) залежить від
рівня органу, до якого обирається громадянин, і віку (народний депутат
України – не молодше 21 року, Президент України – не молодше 35 років);

рівноправність – кожен виборець має один голос, виборці беруть участь у
виборах на рівних засадах, жінки і чоловіки мають рівні виборчі права;

безпосередність – кожен громадянин України бере участь у виборах
особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу
будь-якій іншій особі забороняється.

Голосування на виборах є таємним: контроль за волевиявленням виборців не
допускається.

Важливим є принцип несумісності статусу народних депутатів із службовим
становищем. Це означає, що народному депутатові забороняється робота за
сумісництвом, крім творчої, наукової і викладацької діяльності, у
вільний від виконання депутатських обов’ язків час. Тема 4. Виборча
система України

Залежно від суб’ єктів вибори в Україні поділяються на вибори народних
депутатів України, вибори Президента України, вибори депутатів Верховної
Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів сільських, селищних,
міських рад, вибори сільського, селищного, міського голови.

Вибори проводяться на основі загального, рівного, прямого виборчого
права при таємному голосуванні.

В Україні вибори народних депутатів України, вибори депутатів Верховної
Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів сільських, селищних,
міських рад, вибори сільського, селищного, міського голови проводяться
за пропорційною системою, вибори Президента України – за мажоритарною
системою.

Порядок проведення виборів загальний для всіх видів виборів. Він
передбачає:

проголошення або призначення виборів;

утворення виборчих комісій, виборчих округів і дільниць;

висування претендентів;

реєстрацію кандидатів;

передвиборну агітацію;

голосування;

установлення результатів виборів.

Залежно від виду виборів існують відмінності в утворенні виборчих
комісій, округів; колі суб’ єктів, які мають право висувати
претендентів; установленні результатів виборів.

§6. Органи державної влади України

Тема 1. Конституційні основи статусу Верховної Ради – парламенту України

Парламент – це загальнонаціональний і такий, що діє постійно,
представницький колегіальний орган державної влади, який водночас за
смислом теорії поділу влад (влади) є єдиним органом законодавчої влади.

Законодавча влада – це загальне поняття, яке: по-перше, визначає зміст і
наслідки волевиявлення народу (виборчого корпусу) на відповідних
референдумах; по-друге, відображає сукупність повноважень різних
елементів державного механізму (насамперед парламенту), прямо
співвіднесених із законотворчістю; по-третє, фіксує одну з головних,
титульну функцію парламенту; по-четверте, називає сам парламент і
позначає його призначення.

Верховна Рада України є загальнонаціональним представницьким органом
державної влади, оскільки вона представляє увесь Український народ
-громадян України всіх національностей і виступає від імені всього
народу. Це випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і з
назви парламенту -„Верховна Рада України”.

Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає
насамперед у її складі та порядку роботи. Верховна Рада складається з
450 народних депутатів (ст.76 Конституції) і є повноважною за умови
обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст.82
Конституції). Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних
засіданнях шляхом голосування (ст.84 Конституції). Закони та інші акти
Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім
випадків, передбачених Конституцією (ст.91).

Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн,
полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних
депутатів. Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони
проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права
шляхом таємного голосування.

Однією з істотних особливостей українського парламенту є його
однопалатність.

Постійно діючий характер українського парламенту полягає, зокрема, в
тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради строком на чотири
роки, а із змінами внесеними згідно із Законом N 2222-ІУ від 08.12.2004
року в Основний Закон, який набере чинності з 1 січня 2006 року – на
п’ять років і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна
Рада, за Конституцією (ст.82), працює сесійно. Чергові сесії Верховної
Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня
кожного року (ст.83). Новообрана Верховна Рада збирається на першу сесію
не пізніше як на тридцятий день після офіційного оголошення результатів
виборів. Якщо протягом тридцяти днів будь-якої чергової сесії пленарні
засідання не можуть розпочатися, то Президент може достроково припинити
повноваження Верховної Ради.

Верховна Рада розробляє та приймає закони, визначає основні напрями
зовнішньої і внутрішньої політики, здійснює безпосереднє перетворення
ідей на закони. Вона виконує такі функції:

а) розглядає і вирішує питання державного і суспільного життя, що

потребують врегулювання законами України;

б) приймає закони України;

в) здійснює установчі, контрольні, координаційні і міжнародні функції,

передбачені Конституцією України.

Крім цього, Верховна Рада України здійснює:

а) контроль за діяльністю уряду;

б) контроль за бюджетними витратами;

в) контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та

громадянина тощо.

Згідно з Конституцією України, із змінами внесеними Законом N 2222-ІУ
від 08.12.2004, повноваження Верховної Ради складатимуть наступний
перелік:

внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених
розділом XIII Конституції;

призначення всеукраїнського референдуму;

прийняття законів;

затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього,
контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення
щодо звіту про його виконання;

визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного,
соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією
Конституцією;

заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про
внутрішнє і зовнішнє становище України;

оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру,
схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил
України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти
України;

10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури

(імпічменту) тощо.

Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно
до Конституції України віднесені до її відання.

Окрім того, Верховна Рада приймає рішення про направлення запиту до
Президента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи
комітету Верховної Ради, попередньо підтриману не менш, як третиною
конституційного складу Верховної Ради; має право усунути Президента з
поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому
Конституцією (ст.111).

За пропозицією не менш як третини народних депутатів від її
конституційного складу Верховна Рада може розглянути питання про
відповідальність Кабінету Міністрів та прийняти резолюцію недовіри йому
більшістю від конституційного складу Верховної Ради, наслідком якої є
відставка Кабінету Міністрів.

Верховна Рада, як зазначається у чинній Конституції, працює сесійно
(ст.82). Сесії Верховної Ради України поділяються на чергові й
позачергові.

Засідання Верховної Ради поділяються на пленарні, тобто загальні, і
засідання її органів (комітетів тощо).

Засідання Верховної Ради відбуваються, як правило, відкрито. Закрите
засідання відбувається за рішенням більшості від конституційного складу
Верховної Ради (ст.84 Конституції). Основним видом засідань є пленарні
засідання.

Відповідно до Конституції (ст.84) рішення Верховної Ради приймаються
виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. До того ж
голосування на засіданнях здійснюється народними депутатами особисто.

Тема 2. Конституційні засади статусу Президента України

Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент
України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте
його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з
якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина.
Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної
влади. Президент, здійснюючи об’ єднуючу функцію, безпосередньо впливає
на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.

Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо
протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не
можуть розпочатись. Це зумовлює іноді скликання позачергових сесій
Верховної Ради, що мало місце, наприклад, у серпні 1997 року, але в
цілому вносить стабільність в роботу парламенту, утверджує його як
постійно діючий орган законодавчої влади України.

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент
України обирається громадянами України на основі загального, рівного і
прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ ять
років.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг
тридцяти п’ яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом
десяти останніх років перед днем виборів та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два
строки підряд.

Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати
посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також
займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до
складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті
одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю
останнього місяця п’ ятого року повноважень Президента України. У разі
дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента
України проводяться в період дев’ яноста днів з дня припинення
повноважень.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через
тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту
складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради
України.

Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного
Суду України.

Президент України користується правом недоторканності на час виконання
повноважень.

За посягання на честь і гідність Президента України винні особи
притягаються до відповідальності на підставі закону. Звання Президента
України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки
Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.

Згідно з Конституцією України із змінами внесеними згідно із Законом N
2222-ГУ від 08.12.2004 Президент України:

забезпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави;

звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими
посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище
України;

представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори України;

приймає рішення про визнання іноземних держав;

призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших
державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні
грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України
відповідно до статті 156 Конституції, проголошує всеукраїнський
референдум за народною ініціативою;

призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки,
встановлені цією Конституцією;

припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених
Конституцією;

вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді
України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України,
подання про призначення Верховною Радою України Прем’ єр-міністра
України в строк не пізніше ніж на п’ ятнадцятий день після одержання
такої пропозиції;

вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра
оборони України, Міністра закордонних справ України;

призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради
України Генерального прокурора України;

призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради
Національного банку України;

призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної
ради України з питань телебачення і радіомовлення;

вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та
звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів
невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до
Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;

призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил
України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах
національної безпеки та оборони держави;

очолює Раду національної безпеки і оборони України;

вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та
у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання
Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України
військових формувань;

приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову
мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її
місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України;

приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих
її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності
окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з
наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

призначає на посади та звільняє з посад третину складу Конституційного
Суду України;

утворює суди у визначеному законом порядку;

присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі
спеціальні звання і класні чини;

нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та
нагороджує ними;

приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення
громадянства України, про надання притулку в Україні;

здійснює помилування;

створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті

України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та
інші допоміжні органи і служби;

підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім
законів про внесення змін до Конституції України) з наступним
поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або
органам.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів
України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України.

Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

відставки;

неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’ я;

усунення з поста в порядку імпічменту;

смерті.

Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним
особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.

Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом
здоров’ я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і
підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу
на підставі письмового подання Верховного Суду України – за зверненням
Верховної Ради України, і медичного висновку.

Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в
порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого
злочину.

Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту
ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну
тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний
прокурор і спеціальні слідчі.

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на
засіданні Верховної Ради України.

За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами
від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення
Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту
приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її
конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом
України і отримання його висновку щодо додержання конституційної
процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання
висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких
звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або
іншого злочину. Тема 3. Конституційно-правовий статус уряду

Вищим органом у системі органів виконавчої влади в Україні є Кабінет
Міністрів України, відповідальний перед Президентом України і Верховною
Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. З
одного боку, Верховна Рада України призначає на посаду та припиняє
повноваження Прем’ єр-міністра України за поданням Президента України
або коаліції депутатських фракцій відповідно до Закону України „Про
внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 року, а також
приймає рішення про його відставку. За поданням Прем’єр-міністра України
Верховна Рада призначає членів уряду. З іншого боку, підконтрольність та
підзвітність Кабінету Міністрів України проявляються в тому, що Верховна
Рада України розглядає та приймає рішення щодо схвалення програми
діяльності Кабінету Міністрів України, контролює його діяльність, може
розглянути питання про його відповідальність за свою діяльність та
висловити йому недовіру.

Визначення Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади
відображає його роль і місце не лише у системі органів виконавчої влади,
а й у системі державної влади України в цілому, характеризує його як
орган, який здійснює виконання законів Верховної України та нормативних
актів Президента України.

Відповідно до ст.114 Конституції України до складу Кабінету Міністрів
України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр,
віце-прем’єр-міністри, міністри.

Згідно зі ст.116 Конституції України Кабінет Міністрів України виконує
такі функції:

забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України,
здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання
Конституції і законів України, актів Президента України;

вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина;

забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової
політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального
захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки
та природокористування;

розроблює і здійснює загальнодержавні програми економічного,
науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; відповідно до
закону керує об’ єктами державної власності;

розроблює проект закону про Державний бюджет України і забезпечує
виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету
України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

вживає заходи щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки
України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності
України, митної справи;

спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої
влади;

виконує інші функції, визначені Конституцією та законами

України, актами Президента України.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і
розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Якщо нормативно-правові
акти Кабінету Міністрів України суперечать Конституції України та
прийнятим законам України, то Президент України зупиняє дію актів з
мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до
Конституційного Суду щодо їх конституційності.

Кабінету Міністрів України складає повноваження перед новообраною
Верховною Радою України.

Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають
право заявити Верховній Раді України про свою відставку.

Відставку Прем’ єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України
резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку
всього складу Кабінету Міністрів України, у цих випадках Верховна Рада
здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у строки і
в порядку, що визначені цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною
Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою
України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи
новосформованого Кабінету Міністрів України.

До системи органів виконавчої влади в Україні входять також центральні
органи виконавчої влади (міністерства, державні комітети, відомства).

Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим,
у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і
входить до системи органів виконавчої влади.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і
звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів
України. Голови місцевих державних адміністрацій після їх призначення
формують персональний склад місцевих державних адміністрацій.

Місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень здійснюють
виконавчу владу на території відповідних адміністративно-територіальних
одиниць, а також реалізують повноваження, делеговані цим органам
відповідною радою.

Згідно зі ст.119 Конституції України місцеві державні адміністрації в
межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують:

виконання Конституції та законів України, актів Президента України,
Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади вищого
рівня;

законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;

виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та
культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного
проживання корінних народів і національних меншин також програм їх
національно-культурного розвитку;

підготовку і виконання відповідних бюджетів;

звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

взаємодію з органами місцевого самоврядування;

реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними
радами повноважень.

Голови місцевих державних адміністрацій під час здійснення своїх
повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом
Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади
вищого рівня.

Крім того, місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні
відповідним радам народних депутатів у частині повноважень, делегованих
їм цими радами.

Тема 4. Судова влада в Україні

Існування судової влади поруч із законодавчою і виконавчою є ознакою
демократичної держави. Основне призначення судової влади – забезпечення
реалізації принципу верховенства права.

Згідно з Конституцією України (ст.124), судочинство здійснюється

Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Конституція
України (ст.147) визначає Конституційний Суд України як єдиний орган
конституційної юрисдикції в Україні. Завданням Конституційного Суду є
гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону
держави на всій території України.

Інститут конституційного правосуддя існує в переважній більшості
сучасних країн. Це пов’язано з тим, що ідея правової держави, однією з
визначальних рис якої є верховенство права і його головного джерела
-конституції є загальновизнаною. Верховенство конституції означає
підпорядкованість їй як усіх інших джерел права, так і усіх гілок влади,
у тому числі і законодавчої. Світовий досвід підтверджує, що найбільш
ефективною правовою гарантією верховенства конституції є судовий
конституційний контроль.

Закон про Конституційний Суд України (ст.4) передбачає, що діяльність
Конституційного Суду ґрунтується на принципах верховенства права,
незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти
і всебічності розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.
Законодавство деяких країн вводить обмеження на застосування, наприклад,
таких принципів як гласність і змагальність.

Конституція України виділяє норми про Конституційний Суд України в
окремий розділ. Цим підкреслюється значення Конституційного Суду як
спеціального органу конституційної юрисдикції.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який
на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж
роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом
останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Судді
Конституційного Суду не можуть належати до політичних партій та
профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій
політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади,
виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та
творчої.

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів. Суддя
Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без права
бути призначеним на повторний строк.

Конституція України (ст.148) визначає такий порядок формування
Конституційного Суду України: Президент України, Верховна Рада України
та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного
Суду.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду відповідно
Президент України, Верховна Рада України у місячний строк, а з’їзд
суддів України у тримісячний строк призначають іншу особу на цю посаду.

Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пленарному
засіданні Конституційного Суду зі складу суддів Конституційного Суду
лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання
бюлетенів з будь-яким числом кандидатур, запропонованих судцями
Конституційного Суду. Головою Конституційного Суду вважається обраний
кандидат, за якого проголосувало більше половини конституційного складу
суддів Конституційного Суду. Обрання Голови Конституційного Суду самими
членами Конституційного Суду є додатковою гарантією незалежності
Конституційного Суду від інших гілок влади.

Судді Конституційного Суду при здійсненні своїх повноважень є
незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються Законом
про Конституційний Суд України, іншими законами України, крім тих
законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду Конституційного
Суду України.

Особа судді Конституційного Суду України є недоторканною. Суддя
Конституційного Суду не може бути затриманий чи заарештований без згоди
Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку суду. Судді
Конституційного Суду не несуть юридичної відповідальності за результати
голосування або висловлювання у Конституційному Суді та в його колегіях,
за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ,
прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України.

Повноваження судді Конституційного Суду припиняються у разі: закінчення
строку призначення; досягнення суддею шістдесятип’ятирічного віку;
неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення
суддею вимог Закону про заборону політичної діяльності та виконання
іншої оплачуваної роботи; порушення суддею присяги; набрання законної
сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства;
визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею
заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі
цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також
конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним
Судом України та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів
поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує
захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод
людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб,
інтересів суспільства і держави.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій
судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими
особами не допускаються. Особи, які незаконно взяли на себе виконання
функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність.

Судді зобов’язані при здійсненні правосуддя

дотримуватися Конституції та законів України;

забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд судових справ;
додержуватися службової дисципліни та розпорядку роботи суду;

не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову,
комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості
про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися
під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення
нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання;

– не допускати вчинків та будь-яких дій, що ганьблять звання судді і
можуть викликати сумнів у його об’ єктивності, неупередженості та
незалежності.

Відповідно до Конституції України (ст.129), судді при здійсненні
правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Незалежність суддів є
важливою умовою самостійності і авторитетності судової влади, можливості
об’ єктивно здійснювати правосуддя, у повній відповідності до закону
захищати права і законні інтереси громадян.

Згідно з Конституцією України (ст.125), система судів загальної
юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності та
спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної
юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами
спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють
апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не
допускається.

Систему судів загальної юрисдикції складають:

місцеві суди;

апеляційні суди, Апеляційний суд України;

Касаційний суд України;

вищі спеціалізовані суди;

Верховний Суд України. Верховний Суд України:

розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах,
віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в
порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної
юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом,
розглядає інші справи, пов’ язані з виключними обставинами;

дає судам роз’ яснення з питань застосування законодавства на основі
узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі
необхідності визнає нечинними роз’ яснення Пленуму вищого
спеціалізованого суду, зазначені в пункті 1 частини другої статті 44
цього Закону;

дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких
звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого
злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про
неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом
здоров’я;

звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у
судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо
конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного
тлумачення Конституції України та законів;

веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову
практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства;

у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних
договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у зносинах з
судами інших держав;

здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. До складу
Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на
посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента
України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою
суддів України.

У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України для
вирішення питань, визначених Конституцією України та цим Законом. Склад
і порядок діяльності Пленуму Верховного Суду України визначаються
відповідно до цього Закону. При Верховному Суді України утворюється
Науково-консультативна рада, статус якої визначається відповідно Закону.
Верховний Суд України має офіційний друкований орган та може бути
співзасновником інших друкованих видань. Верховний Суд України
знаходиться у місті Києві.

* Матеріал подається згідно змін, внесених Законом N 2222-ІУ від

08.12.2004 до Конституції України.

§7. Територіальний устрій України

Тема 1. Поняття, принципи та система територіального устрою України

Територія є однією з основних ознак держави, що визначає простір, на
який поширюється суверенітет і влада держави.

Територіальному устрою України присвячений розділ IX Конституції
„Територіальний устрій України”. В ньому закріплені основоположні
принципи побудови та організації територіального устрою в Україні.

Територіальний устрій України – це внутрішній її поділ на певні
територіальні частини, співвідношення держави в цілому з її складовими
частинами.

Відповідно до ст.132 Конституції України, територіальний устрій
ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території,
поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади,
збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням
їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних
особливостей і культурних традицій.

Згідно зі ст.133 Конституції систему адміністративно-територіального
устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони,
міста, райони у містах, селища та села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька,
Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська,
Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська,
Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська,
Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська,
Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається
відповідними законами України.

Тема 2. Основи конституційного статусу Автономної Республіки

Крим

Згідно зі ст.34 Конституції України Автономна Республіка Крим (АРК) є
невід’ємною складовою частиною України. АРК має власну Конституцію, яку
приймає Верховна Рада АРК і затверджує Верховна Рада України не менш як
половиною від конституційного складу Верховної Ради України. Чинна
Конституція Автономної Республіки Крим була прийнята на другій сесії
Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жовтня 1998 року і
затверджена Законом України „Про затвердження Конституції Автономної
Республіки Крим” 23 грудня 1998 року.

Територія АРК визначається межами, які існували на 20 січня 1991 р.
Столицею АРК є місто Сімферополь. АРК має свої символи: Прапор, Герб і
Гімн.

Прапор АРК – стяг із трьох горизонтальних смуг синього, білого і
червоного кольорів. Герб АРК являє собою зображення срібного грифона
(фантастична істота – крилатий лев з орлиною головою) на варязькому
щиті, увінчаному сонячними променями. Гімн АРК – „Нивы и горы твои
волшебны” (слова О. Голубєвої на музику А. Караманова). Його змістом є
оспівування чарівної природи Криму та вияв любові до цього краю.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та
рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити
Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції
України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів
України та на їх виконання (ст.135 Конституції України).

АРК в межах повноважень визначених Конституцією України вирішує питання
віднесені до її віддання. Згідно зі ст.138 Конституції, до віддання АРК
належить:

– призначення виборів депутатів Верховної Ради АРК, організація і
проведення місцевих референдумів;

управління майном, що належить АРК;

розроблення, затвердження та виконання бюджету АРК;

розроблення, затвердження та реалізація програм з питань
соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального
природокористування, охорони довкілля Криму;

участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди,
сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і
культур в АРК, охорона і використання пам’яток історії тощо.

АРК здійснює нормативне регулювання з питань:

сільського господарства і лісів;

меліорації і кар’ єрів;

громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;

містобудування і житлового господарства;

туризму, готельної справи, ярмарків;

музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних
заповідників;

транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;

мисливства, рибальства;

санітарної і лікарняної служб.

З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради АРК
Конституції України та законам України Президент України може зупинити
дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх
конституційності (ст.137 Конституції України).

Тема 4. Система органів Автономної Республіки Крим Конституція АРК
передбачає систему органів влади АРК, органів місцевого самоврядування
та їх посадових осіб і визначає їх основні завдання, які полягають у
реалізації прав і свобод людини і громадянина, створенні гідних умов
життя.

Представницьким органом АРК є Верховна Рада АРК. Верховна Рада АРК
складається з 100 депутатів, яких обирають на основі загального, рівного
та прямого виборчого права таємним голосуванням. Строк її повноважень
-чотири роки. Але ці повноваження може припинити Верховна Рада України
достроково на підставах і в порядку, визначених Конституцією України.

Верховна Рада АРК є повноважною за умови обрання не менш як 2/3 від її
загального складу. При цьому депутатом Верховної Ради АРК може стати
громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг
18-річного віку, проживає в Україні не менш як п’ ять років (дія
останньої вимоги щодо необхідності постійного проживання в Україні
протягом п’ яти років не поширюється на представників
кримськотатарського та інших депортованих народів, які повернулися на
постійне проживання в Україну). Кожен депутат має всю повноту прав, які
забезпечують його активну участь у діяльності Верховної Ради АРК та її
органів, виконує їх доручення.

На першій сесії Верховна Рада АРК шляхом таємного голосування з
використанням бюлетенів обирає з числа депутатів Голову Верховної Ради.
Голова Верховної Ради представляє Верховну Раду у відносинах з
Президентом України, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів України,
центральними та місцевими органами державної влади України,
організаціями, установами, громадянами, органами інших держав,
міжнародними організаціями тощо.

Голова Верховної Ради АРК організовує діяльність Верховної Ради АРК,
зокрема: забезпечує підготовку і веде засідання Верховної Ради,
організовує контроль за виконанням рішень і постанов Верховної Ради.
Голова Верховної Ради АРК погоджує на посаду і звільняє з посад
заступників начальника Головного управління Міністерства внутрішніх
справ України в Криму, начальників міських і районних відділів
внутрішніх справ у Криму, заступників начальника Головного управління
юстиції Міністерства юстиції України в АРК, директора Радіотелевізійного
передавального центру, голову фонду майна та ряду інших посадових осіб в
АРК. Голова Верховної Ради АРК підзвітний

Верховній Раді АРК і відповідальний перед нею.

Верховна Рада АРК утворює Президію Верховної Ради АРК, постійні та
тимчасові комісії Верховної Ради АРК, обирає членів постійних і
тимчасових комісій. До Президії Верховної Ради АРК входять за посадою
Голова Верховної Ради, його перший заступник і заступник та голови
постійних комісій. Очолює Президію Голова Верховної Ради АРК.

Верховна Рада АРК у межах своїх повноважень приймає рішення (з проблем
організаційно-розпорядчого характеру) та постанови (з питань
нормативно-правового характеру), які є обов’язковими до виконання в АРК.

До компетенції Верховної Ради АРК згідно зі ст.2 Конституції АРК
віднесено участь у формуванні основних принципів внутрішньополітичної,
зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної діяльності України з питань,
що стосуються інтересів АРК:

прийняття рішення про проведення республіканського (місцевого)
референдуму;

визначення порядку управління майном, яке належить АРК;

затвердження бюджету АРК, внесення змін до нього та контроль за його
виконанням;

у межах компетенції Верховної Ради АРК вирішення питань забезпечення
прав і свобод громадян, національної згоди, сприяння охороні
правопорядку і громадської безпеки, забезпечення функціонування і
розвитку державної, російської, кримськотатарської та інших національних
мов і культур в Криму, охорони і використання пам’ яток історії та
культури, визначення мови роботи і діловодства республіканських органів;

вирішення у межах повноважень, наданих Верховній Раді АРК Конституцією
України і законами України, питань, що стосуються земельних відносин,
використання природних ресурсів, розмірів плати за користування ними та
ін.;

заснування республіканських засобів масової інформації;

затвердження символіки АРК, заснування Грамоти і Почесної

Грамоти Верховної Ради, почесних звань та інших відзнак АРК згідно із
законодавством України.

Верховна Рада АРК здійснює інші повноваження, віднесені до її відання
Конституцією України і законами України, а також ті, що віднесені до її
відання Конституцією АРК.

Урядом АРК є Рада міністрів АРК. Голова Ради міністрів АРК призначається
на посаду та звільняється з посади Верховною Радою АРК за погодженням з
Президентом України.

Рада міністрів АРК як орган виконавчої влади АРК самостійно здійснює
виконавчі функції і повноваження з питань, віднесених до відання АРК
Конституцією України, Конституцією АРК і законами України. Так, Рада
міністрів самостійно здійснює виконавчі функції з питань розвитку
економіки; планування економічного і соціального розвитку; фінансової,
кредитної та цінової політики; промисловості; сільського господарства;
землеустрою; зовнішньоекономічної діяльності та зовнішніх зв’ язків;
транспорту, зв’ язку і дорожнього будівництва; житлово-комунального
господарства і благоустрою та ін. (ст.38 Конституції АРК).

Голова Ради міністрів АРК призначається на посаду і звільняється з
посади Верховною Радою АРК за поданням Голови Верховної Ради АРК і за
погодженням з Президентом України. Заступники Голови Ради міністрів,
міністри і голови республіканських комітетів АРК призначаються на посаду
Верховною Радою АРК за поданням Голови Ради міністрів АРК. Голова Ради
міністрів АРК організовує діяльність Ради міністрів АРК, представляє
Раду міністрів АРК у відносинах з Президентом України, Верховною Радою
України, Кабінетом Міністрів України, центральними та місцевими органами
виконавчої влади України, органами інших держав, міжнародними
організаціями тощо.

Місцеве самоврядування в АРК здійснюється згідно з Конституцією України
і законами України.

Правосуддя в АРК здійснюється судами, що належать до єдиної системи
судів України (ст.136 Конституції України).

Організація та діяльність органів прокуратури в АРК визначається
Конституцією і законами України. Верховна Рада АРК має право
заслуховувати інформацію Прокурора АРК і порушувати питання про його
звільнення з посади перед Генеральним прокурором України.

§8. Місцеве самоврядування в Україні

Тема 1. Поняття та система місцевого самоврядування

Правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначено
ст.ст.140-146 Конституції України, Законом України від 21 травня 1997
року „Про місцеве самоврядування в Україні”, Законом України від 11
липня 2001 року „Про органи самоорганізації населення”.

Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та
реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного
об’ єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста
-самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого
самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції
і законів України (ч.1 ст.2 Закону України „Про місцеве самоврядування в
Україні”).

Система місцевого самоврядування будується у повній відповідності з
існуючим в Україні адміністративно-територіальним устроєм і включає:

територіальну громаду – жителі, об’єднані постійним проживанням у межах
села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними
одиницями, або добровільне об’ єднання жителів кількох сіл, які мають
єдиний адміністративний центр;

сільську, селищну, міську раду – представницький орган місцевого
самоврядування – виборний орган, який складається з депутатів і,
відповідно до закону, наділяється правом представляти інтереси
територіальної громади та приймати від її імені рішення;

сільського, селищного та міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради – органи, які
відповідно до Конституції України та Закону України „Про місцеве
самоврядування в Україні” створюються сільськими, селищними, міськими,
районними в містах радами для здійснення виконавчих функцій і
повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених законодавством;

районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ, міст;

органи самоорганізації населення – представницькі органи, що створюються
частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній
території в межах села, селища, міста.

Первинним суб’єктом місцевого самоврядування виступає територіальна
громада як певна спільність жителів, об’єднаних постійним проживанням у
межах села, селища, міста, що є самостійними
адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’ єднання
жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Місцеве самоврядування здійснюється не тільки безпосередньо
територіальною громадою, а й через органи місцевого самоврядування:
сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції
міських рад (ч.5 ст.140 Конституції України).

До складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, які
обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного,
прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири
роки (ч.1 ст.141 Конституції). Районні у містах (у разі їх створення),
районні та обласні ради обираються населенням відповідної території на
основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного
голосування.

Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого
права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки
відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює
виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.

Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і
очолюють виконавчий апарат ради. Відповідно до норм Закону „Про місцеве
самоврядування в Україні” виконавчий апарат районної, обласної ради
покликаний здійснювати організаційне, правове, інформаційне, аналітичне,
матеріально-технічне забезпечення діяльності ради, її органів,
депутатів.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через
утворені ними органи місцевого самоврядування (ч.1 ст.143 Конституції):

управляють майном, що є в комунальній власності. У відповідності з
Законом „Про місцеве самоврядування” територіальним громадам сіл, селищ,
міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і
нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні
ресурси, підприємства, установи, організації, в тому числі банки,
страхові товариства, також пенсійні фонди, житловий фонд, нежитлові
приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки,
соціального обслуговування тощо;

затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і
контролюють їх виконання;

затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць
і контролюють їх виконання;

встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону;

забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх
результатів;

утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства,
організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю та
інше.

Обласні та районні ради:

затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку
відповідних областей і районів та контролюють їх виконання;

затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів
державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними
громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на
договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних
соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання
тощо.

При цьому до питань виключної компетенції сільських, селищних, міських
рад, що вирішуються на пленарних засіданнях рад, відносяться (ст.26
Закону „Про місцеве самоврядування в Україні”): затвердження регламенту
ради; утворення виконавчого комітету ради; заслуховування звіту
сільського, селищного, міського голови про діяльність виконавчих органів
ради; прийняття рішення про недовіру сільському, селищному, міському
голові; прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;
прийняття рішень щодо випуску місцевих позик; затвердження місцевого
бюджету; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у
межах, визначених законом; вирішення питань регулювання земельних
відносин та ряд інших.

До питань, що вирішуються виключно на пленарних засіданнях районних і
обласних рад, відносяться (ст.43 Закону „Про місцеве самоврядування в
Україні”): обрання голови ради, заступника голови ради, звільнення їх з
посади; затвердження регламенту роботи; визначення кількісного складу
ради; здійснення повноважень щодо організації проведення всеукраїнських
референдумів та виборів органів державної влади і місцевого
самоврядування; затвердження відповідно районних і обласних бюджетів;
прийняття рішень щодо делегування місцевим державним адміністраціям
окремих повноважень районних, обласних рад; прийняття рішення про
недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації тощо.

Сільський, селищний, міський голова наділений наступними повноваженнями
(ст.42 Закону „Про місцеве самоврядування в Україні”):

здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчого комітету;

забезпечує підготовку на розгляд ради проектів програм
соціально-економічного та культурного розвитку, цільових програм з інших
питань самоврядування, місцевого бюджету та звіту про його виконання;

скликає загальні збори громадян за місцем проживання;

забезпечує виконання рішень місцевого референдуму, відповідної ради, її
виконавчого комітету;

є розпорядником бюджетних, позабюджетних цільових (у тому числі
валютних) коштів, використовує їх лише за призначенням, визначеним
радою;

видає розпорядження тощо.

Відповідно до Конституції та Закону України „Про органи самоорганізації
населення” від 11.07.2001 на території сіл, селищ, міст та їх частин за
ініціативою жителів, які мешкають на цих територіях, можуть створюватись
органи самоорганізації населення: будинкові, вуличні, квартальні
комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські,
селищні комітети.

З ініціативою про створення органу самоорганізації населення до
сільської, селищної, міської, районної у місті ради можуть звернутися
збори (конференція) жителів за місцем проживання за умови, якщо в них
брало участь не менше половини жителів відповідної території, які мають
право голосу. Рішення зборів (конференції) приймається більшістю голосів
її учасників. Водночас збори (конференція) обирають ініціативну групу.

Дозвіл на створення органу самоорганізації населення надається
сільською, селищною, міською, районною у місті владою, а реєстрацію
здійснює виконавчий комітет відповідної ради. Для реєстрації органу
самоорганізації населення необхідно подати:

заяву про реєстрацію;

копію рішення відповідної ради про дозвіл на створення органу
самоорганізації населення;

положення органу самоорганізації населення у двох примірниках;

персональний склад членів органу самоорганізації населення. Заява про
реєстрацію повинна бути розглянута протягом 1 місяця, відмова в
реєстрації може бути оскаржена до суду. З моменту реєстрації орган
самоорганізації населення набуває статусу юридичної особи.

У положенні про орган самоорганізації населення повинні бути зазначені:

назва та юридична адреса;

основні завдання та напрямки діяльності;

права та обов’язки членів органу;

територія, у межах якої діє орган;

строк повноважень органу;

порядок використання коштів та майна тощо. Органи самоорганізації
населення обираються зборами (конференціями) у складі керівника,
заступників керівника, секретаря та інших членів. Члени органу
самоорганізації населення виконують свої обов’ язки на громадських
засадах. За рішенням зборів (конференції) керівник і секретар цього
органу можуть працювати в ньому на постійній основі з оплатою їх праці.

Органи самоорганізації населення у межах території їх діяльності можуть
здійснювати, зокрема, такі повноваження:

представляти інтереси жителів будинку, вулиці, мікрорайону, села,
селища, міста в місцевих органах самоврядування та виконавчої влади;

вносити пропозиції до проектів місцевих програм соціально-економічного і
культурного розвитку;

організовувати участь населення у здійсненні заходів щодо охорони
навколишнього природного середовища, проведення робіт з благоустрою,
озеленення, утримання в належному стані садиб, дворів, вулиць, дитячих
майданчиків, парків, кладовищ, братських могил, охорони пам’ ятників
історії та культури;

здійснювати контроль за якістю надаваних громадянам житлово-комунальних
послуг та за якістю проведених у житлових будинках робіт;

організовувати допомогу громадянам похилого віку, інвалідам, сім’ ям
загиблих воїнів, дітям-сиротам, малозабезпеченим сім’ям тощо;

сприяти правоохоронним органам у забезпеченні ними охорони громадського
порядку;

7) вести прийом громадян та розглядати їх звернення.

Відповідно до ст.144 Конституції органи місцевого самоврядування в межах
повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими
до виконання на відповідній території. Рішення органів місцевого
самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам
України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним
зверненням до суду. Зупиняти дію актів органів місцевого самоврядування
та їх посадових осіб у встановленому законом порядку з одночасним
зверненням до суду мають право місцеві державні адміністрації, на які,
згідно зі ст.119 Конституції, покладається забезпечення виконання її
норм та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів
України, інших органів виконавчої влади.

Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку (ст.145
Конституції, ч.4 ст.71 Закону „Про місцеве самоврядування в Україні”).

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1. Складіть словник основних понять та термінів з
конституційного права України

Завдання 2. Запитання для самоконтролю

Які основні ознаки та юридичні властивості Конституції України?

Які повноваження має Президент України в контексті
конституційно-правової реформи?

На який строк обираються судді Конституційного суду України?

Яку структуру має Конституція України?

Який порядок внесення змін до Конституції України?

Які державні символи має Україна?

Які документи підтверджують громадянство України?

Які права та обов’ язки людини і громадянина передбачені Конституцією
України?

Які форми безпосередньої демократії існують в Україні?

Яка виборча система в Україні? Завдання 3. Тести-тренінги

^ 1. Природне право особи притаманне йому від народження:

а) колективне право;

б) публічне право;

в) індивідуальне право;

г) все невірно.

^ 2. До особистих прав особи не належать:

а) право на повагу;

б) право недоторканості;

в) право на свободу об єднання;

г) право на таємницю листування.

^ 3. Юридично закріплене становище особи в державі:

а) громадянство;

б) правовий статус;

в) правове положення;

г) ваш варіант.

^ 4. Особа, яка має подвійне громадянства:

а) іноземець;

б) біженець;

г) апатрид;

д) біпатрид.

^ 5. Конституція у вигляді одного документу:

а) тимчасова;

б) кодифікована;

в) жорстка;

г) формальна.

^ 6. Виборчі системи, в основі яких покладено принцип більшості:

а) пропорційна;

б) кількісна;

в) мажоритарна;

г) свій варіант.

^ 7. Встановлене регламентом кількість парламентаріїв необхідне і
достатнє для початку роботи та для прийняття рішень – це:

а) кворум;

б) імпічмент;

в) засідання;

г) нагляд.

^ 8. Система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є
визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійснені
державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно
діючого представницького органу:

а) парламентаризм;

б) суверенітет;

в) федералізм;

г) конституція.

^ 9. Термін „парламент” відомий:

а) за часів Київської Русі;

б) за часів рабства;

в) за часів Литовського князівства;

г) з часів феодалізму.

^ 10. Мандат – це:

а) доручення;

б) довіритель;

в) розписка;

г) повірений.

^ 11. Як називають групи, які утворюються за принципом належності
депутатів до тієї чи іншої політичної партії:

а) депутатські фракції

б) комітети;

в) парламентські фракції;

г) кружки.

^ 12. Суддя при здійсненні правосуддя підкоряється:

а) голові суду;

б) голові апеляційного суду;

в) голові ВСУ;

г) тільки закону.

^ 13. За загальним правилом судді обираються на посаду на:

а) 20 років;

б) 30 років;

в) 40 років;

г) безстроково.

^ 14. Суддею може стати громадянин України не молодший:

а) 21 року;

б) 25 років;

в) 30 років;

г) 35 років.

^ 15. Щоб стати суддею громадянин України має проживати на її території
не менше:

а) 3 років;

б) 5 років;

в) 10 років;

г) 15 років.

^ 16. Громадянин України рекомендується на посаду судді:

а) Президентом України;

б) Президентом Зімбабве;

в) кваліфікаційною комісією суддів;

г) з’їздом суддів України.

^ 17. На який строк суддя призначається на посаду вперше:

а) 3 роки;

б) 5 років;

в) 10 років;

г) 15 років.

^ 18. Прем’єр-міністр України призначається на посаду:

а) Верховною Радою України за поданням коаліції депутатських фракцій;

б) Президентом України за поданням Верховної Ради України;

в) Верховною Радою України за поданням Президента України;

г) Президентом України за власним вибором.

^ 19. До системи центральних органів виконавчої влади не входить:

а) міністерство;

б) державний комітет (державна служба);

в) Київська міська державна адміністрація;

г) центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом.

^ 20. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посади та
звільняються з посад:

а) Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України;

б) Президентом України за поданням Верховної Ради України;

в) Кабінетом Міністрів України за поданням Президента України;

г) Кабінетом Міністрів України за поданням Верховної Ради України.

Завдання 4. Спираючись на матеріал цього розділу та іншу навчальну
літературу, розв’яжіть наступні задачі

1. Знайти правову позицію Конституційного Суду України, висловлені в
його рішеннях та висновках відносно словосполучення „принцип презумпції
не винуватості”.

При вирішенні задачі необхідно знайти Рішення Конституційного Суду
України № 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року (справа про розгляд судом
окремих постанов слідчого і прокурора).

2. Знайти правову позицію Конституційного Суду України, висловлені в
його рішеннях та висновках відносно терміну „закон”.

При вирішенні задачі необхідно знайти Рішення Конституційного Суду
України № 3-зп від 11 липня 1997 року (справа щодо конституційності
тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України),
Рішення Конституційного Суду України № 4-зп від 3 жовтня 1997 року
(справа про набуття чинності Конституцією України) та Рішення
Конституційного Суду України № 11-рп/98 від 7 липня 1998 року (справа
щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою
України).

Завдання 5. Продовжить думку

Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, … держава.

В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення
громадянства України визначаються …

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є …

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою
охороною …

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура …

Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб
України і …

Права і свободи людини є невідчужуваними та …

Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або …

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – …

Конституційний склад Верховної Ради України – які обираються на основі
загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування.

Використана література:

Нормативна:

Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради.
– 1996. – № 30. – Ст. 141.

Закон України „Про вибори народних депутатів України” від 25 березня
2004 року // Урядовий кур’єр. – 2004. – № 64.

Закон України „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня
1991 // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 33. – Ст. 443.

Закон України „Про громадянство України” від 18 вересня 2001 року //
Відомості Верховної Ради. – 2001. – №13. – Ст. 65.

Закон України „Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року //
Урядовий кур’єр. – 2002. – № 58.

Навчальна:

Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наукова

думка, 2000. – 734 с.

Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С.
Журавського. – К.: Ін Юре, 2002. – 544 с.

Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. -Вид.
4-те, виправл. і доповн. – К.: Атіка, 2006. – 568 с.

Кравченко В.В., Пітцик М.В. Муніципальне право України: Навчальний
посібник. – К.: Атіка, 2003. – 672 с.

Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком
Інтер, 2004. – 2-е вид., перероб. та допов. – 510 с.

Додаткова:

Виборче право України. Навчальний посібник / За ред. В.Ф. Погорілка,
М.І. Ставнійчук. – К.: Парламентське видавництво, 2003. – 383 с.

Журавський В.С. Український парламентаризм на сучасному етапі:
теоретико-правовий аспект: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім.
В.М. Корецького НАН України, 2001. – 248 с.

Мучник А.Г. Комментарий к Конституции Украины. – 2-е изд. исправ. и доп.
– К.: Парламентское издательство, 2003. – Кн. 1. – 400 с.

Права і свободи громадян під захистом Конституційного Суду України:
Правові позиції сучасної доктрини конституційного правосуддя. – К.:
Логос, 2005.

Тодика Ю.М. Конституція України – Основний Закон держави і суспільства:
Навчальний посібник. – Х.: Факт, 2001. – 328 с.

РОЗДІЛ 4.

ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ § 1. Загальні положення цивільного права
Тема 1. Поняття цивільного права

Цивільне право є однією з основоположних галузей у вітчизняній правовій
системі. Воно, як і будь-яка інша галузь права, має власний предмет
правового регулювання.

Згідно ч.1 ст.1 Цивільного кодексу України (далі ЦК) предметом
цивільного права є особисті немайнові та майнові відносини (цивільні
відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні,
майновій самостійності їх учасників.

Отже, предмет цивільного права складають: особисті немайнові відносини –
суспільні відносини, які складаються з приводу здійснення суб’ єктом
особистих немайнових прав і не мають безпосереднього економічного змісту
(право на життя, ім’ я, честь, гідність, ділову репутацію, авторство,
фірмове найменування, товарний знак) та майнові відносини -суспільні
відносини, що виникають у зв’язку з використанням особою майнових благ
(речей, робіт, послуг). Прикладом подібних відносин є відносини між
особами з приводу купівлі-продажу майна, найму нерухомості, виконання
роботи на замовлення, тощо. Вони складають основну, переважну частину
предмета цивільно-правового регулювання.

Для цивільного права специфічним є також і метод правового регулювання,
який визначає у який спосіб цивільне право впливає на суспільні
відносини, що ним регулюються. Цивільно-правовий метод характеризується
низкою особливостей, якими є:

1. Юридична рівність суб’ єктів цивільного права – всі учасники
цивільних правовідносин у майновому та організаційному відношенні є
юридично незалежними, самостійними та не підвладними один одному.

Диспозитивність – суб’єкти самостійно визначають характер своїх відносин
в межах чинного законодавства, здійснюють свої права на власний розсуд,
самостійно обирають найбільш доцільний варіант поведінки.

Вільне волевиявлення суб’єктів – означає самостійну, на власний майновий
ризик діяльність, спрямовану на задоволення прав та інтересів суб’
єктів.

Майновий характер цивільно-правової відповідальності полягає у обов’
язку правопорушника відшкодувати збитки, завдані іншій особі, у майновій
(грошовій) формі та у повному розмірі.

Таким чином, цивільне право – це сукупність правових норм, які регулюють
шляхом диспозитивного методу особисті немайнові та майнові відносини,
засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій
самостійності їх учасників.

Регулювання цивільних відносин здійснюється відповідно до принципів
даної галузі. Принципами цивільного права є основоположні ідеї та
засади, що відбивають особливості правового регулювання цивільних
відносин.

До принципів цивільного права згідно ст.3 ЦК належать: неприпустимість
свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість
позбавлення права власності; свобода договору (суб’єкти вільні в
укладанні договорів, виборі контрагентів, визначенні умов договорів);
свобода підприємницької діяльності; судовий захист цивільних прав та
інтересів; принципи справедливості, добросовісності та розумності.

Норми цивільного права розташовані у певній послідовності, що складає
його систему. Система цивільного права поділяється на дві великі частини
-Загальну та Особливу.

Загальна частина містить норми, що поширюються на всі види цивільних
правовідносин – норми, що регулюють правовий статус суб’ єктів,
визначають коло об’ єктів цивільного права, містять правила про
правочини, представництво, здійснення та захист цивільних прав.

В Особливій частині зосереджені норми, що регулюють окремі види
цивільно-правових відносин – норми про речове, зобов’ язальне, спадкове
право, право інтелектуальної власності, тощо.

Цивільно-правові норми містяться у певних джерелах. Джерелами цивільного
права є нормативно-правові акти, в яких закріплені цивільно-правові
норми. Сукупність даних актів складає цивільне законодавство.

До системи цивільного законодавства належать:

Конституція України від 28.06.1996 року, в нормах якої закладені засади
регулювання відносин власності, особистих немайнових прав, відносин
інтелектуальної власності, підприємницької діяльності тощо.

Основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс України,
прийнятий 16.01.2003 р. (набрав чинності з 01.01.2004 р.). Він є
кодифікованим (зведеним) законом галузі та основою всієї системи актів
цивільного законодавства України.

За структурою Цивільний кодекс складається із 1308 статей, 90 глав,
зібраних у 6 книг: книга 1 – Загальні положення; книга 2 – Особисті
немайнові права фізичних осіб; книга 3 – Право власності та інші речові
права; книга 4 -Право інтелектуальної власності; книга 5 – Зобов’
язальне право; книга 6 -Спадкове право.

3. Окрім Цивільного кодексу України, до системи цивільного

законодавства належать і деякі інші кодекси, які містять
цивільно-правові

норми: Сімейний кодекс України, який зокрема, визначає правовий режим

майна подружжя та порядок укладання шлюбного контракту; Житловий кодекс

– норми, якого регулюють відносини користування житловим приміщенням та

передачі його у власність; Земельний кодекс України – визначає правила
щодо

оренди земельних ділянок, виникнення та реалізації права власності на
них.

4. Наступним джерелом цивільного права є закони України, норми яких

спрямовані на регулювання відповідних цивільно-правових відносин („Про

господарські товариства”, „Про державну реєстрацію юридичних осіб та

фізичних осіб-підприємців”, „Про державну реєстрацію прав на нерухоме
майно та їх обмежень”) та багато інших.

5. Окрему категорію актів цивільного законодавства складають

підзаконні нормативно-правові акти Президента та Кабінету Міністрів
України.

До джерел цивільного законодавства також належать і нормативно-правові
акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної
Республіки Крим. Тобто, ті, які видаються компетентними міністерствами
та держкомітетами, іншими центральним органами виконавчої влади та
регулюють діяльність у певній галузі або правий статус певних категорій
суб’ єктів цивільного права.

Окреме місце в системі цивільного законодавства займають міжнародні
договори, ратифіковані Верховною Радою України, які становлять окрему
частину національного законодавства.

Міжнародні договори мають пріоритет перед національним законодавством,
отже якщо у міжнародному договорі встановлені інші правила, ніж ті, що
передбачені національним законом, застосовуються правила міжнародного
договору (ст.10 ЦК).

Тема 2. Цивільне правовідношення

Суб’ єкти цивільного права вступають між собою у різні суспільні
відносини, які регулюються нормами цивільного права, тому їх ще
називають цивільними правовідносинами.

Цивільне правовідношення – це врегульоване нормами цивільного права
суспільне відношення між суб’ єктами, забезпечене можливістю
застосування засобів державного примусу.

Цивільне правовідношення має певну, чітко визначену структуру. Воно
складається з трьох елементів: суб’ єктів, об’ єкту та змісту
правовідносин.

Суб’єкти правовідношення – це особи, які беруть участь в цивільному
правовідношенні. Учасниками цивільних правовідносин є три категорії
осіб:

фізичні особи – громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

юридичні особи – організації, підприємства, установи;

3) публічно-правові утворення – держава Україна, Автономна Республіка
Крим та місцеві територіальні громади.

Той із учасників правовідношення, який наділений правами, називається
управоможеною особою (кредитором), а учасник, який несе обов’ язки
-зобов’язаною особою (боржником).

Об’єктом правовідношення є благо, з приводу якого складаються відповідні
правові зв’ язки між особами. В цивільному правовідношенні об’ єктами
виступають речі та майно, цінні папери, результати робіт та послуги,
результати інтелектуальної праці (твори науки, літератури, мистецтва),
нематеріальні блага (життя, здоров’я, сім’я, ім’я, честь, гідність,
ділова репутація) та інформація.

Змістом цивільного правовідношення є суб’ єктивні права та обов’ язки
учасників правовідносин. Суб’єктивне цивільне право – це визначена
законом міра можливої поведінки управоможеної особи (право кредитора на
повернення свого майна з чужого незаконного володіння, на отримання
грошей за відвантажену продукцію, на безпечні для життя та здоров’я
умови довкілля). Суб’єктивний цивільний обов’язок, в свою чергу, є
визначеною законом мірою належної поведінки зобов’ язаної особи (обов’
язок боржника сплатити гроші, передати майно, відшкодувати шкоду,
завдану кредитору).

Правовідносини виникають на підставі конкретних життєвих явищ, які мають
назву юридичних фактів.

Юридичний факт – факт реальної дійсності, з яким норми цивільного права
пов’ язують виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

За змістом вони поділяються на події – юридичні факти, що не залежать
від волі та свідомості осіб (стихійні лиха, смерть особи, досягнення
певного віку) та дії – юридичні факти, що залежать від волі та
свідомості людей. Дії можуть бути як правомірними (укладання договору,
знахідка скарбу, створення твору інтелектуальною працею), так і
протиправними (завдання шкоди, укладання недійсного правочину).

Відповідно до статей 2 та 24 ЦК, одним з учасників цивільних
правовідносин визнається фізична особа.

Для того, щоб брати участь у цивільних правовідносинах, фізична особа
повинна бути наділена юридичною правосуб’єктністю – цивільною
правоздатністю та дієздатністю.

Цивільна правоздатність – здатність фізичної особи мати цивільні права
та обов’язки (ч.1 ст.25 ЦК).

Правоздатність – це природна властивість кожної людини, яка визнається
за всіма фізичними особами незалежно від віку та стану здоров’ я. Усі
фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’ язки
незалежно від походження, соціального і майнового становища, расової та
національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду
і характеру занять, місця проживання та інших обставин. При цьому,
фізична особа не має права відмовитися від власної правоздатності або
обмежити її, оскільки правоздатність є невідчужуваною.

Цивільна правоздатність виникає у момент народження людини. Однак, у
деяких випадках охороняються інтереси дитини, яка зачата, але ще не
народилася (ч.2 ст.25 ЦК). Зокрема, ч.1 ст.1222 ЦК передбачає, що
спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути особи, зачаті за
життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті,
тому доки людина жива, вона є правоздатною незалежно від стану здоров’я.

Для того щоб мати можливість самостійно реалізовувати цивільні права та
виконувати обов’ язки, фізична особа повинна бути не тільки
правоздатною, але й наділеною дієздатністю.

Цивільна дієздатність – здатність особи своїми діями набувати та
здійснювати цивільні права та виконувати обов’ язки, а також відповідати
у разі їх невиконання.

На відміну від правоздатності, дієздатність залежить від стану здоров’я
особи та її віку. Залежно від цього, особа може бути повністю
дієздатною, мати часткову чи неповну дієздатність, обмежену дієздатність
або бути взагалі недієздатною.

Часткову цивільну дієздатність, згідно ст. 31 ЦК, мають особи, яким не
виповнилося 14 років (малолітні).

Права та обов’ язки малолітніх, за загальним правилом, за них реалізують
батьки, усиновителі або опікуни. Самостійно малолітні можуть вчиняти
лише окремі дії, прямо передбачені законом.

Так, малолітня особа має право самостійно вчиняти дрібні побутові
правочини, тобто такі правочини, які задовольняють побутові потреби
дитини і стосуються предмета, що має невисоку вартість (купівля
продуктів харчування, іграшок). Якщо малолітній укладе будь-який інший
правочин, він вважатиметься недійсним і не створюватиме юридичних
наслідків. Крім того, малолітні мають право здійснювати особисті
немайнові права на результати творчої, інтелектуальної діяльності
(вважатися автором та бути власником створеного твору літератури чи
мистецтва).

Малолітні не відповідають за шкоду, завдану їхніми діями іншим особам,
оскільки вони є деліктоздатними. Відповідальність за дії малолітніх
покладається на їхніх батьків, усиновителів, опікунів, які винні у
неналежному вихованні та недогляді за дітьми.

Неповна цивільна дієздатність властива особам віком від 14 до 18 років –
неповнолітнім (ст.32 ЦК).

За загальним правилом, вони укладають правочини за згодою батьків,
усиновителів чи піклувальників.

Однак, окремі юридичні дії вони мають право вчиняти самостійно, без
згоди зазначених осіб. Крім укладання дрібних побутових правочинів,
неповнолітні вправі самостійно:

розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності
(експонувати твори на виставках, продавати їх, отримувати авторську
винагороду);

виступати учасниками (засновниками) юридичних осіб, якщо це не
заборонено законом або установчими документами юридичних осіб;

самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунка) та
розпоряджатися вкладом, внесеним на своє ім’я. Але якщо грошові кошти
внесені до банку іншими особами на ім’я неповнолітнього, то
розпорядитися ними неповнолітній має право лише за згодою батьків, осіб,
що їх замінюють або органів опіки та піклування.

Відповідальність неповнолітніх є загальною, причому вони відповідають не
лише за невиконання укладеного ними самостійно договору, але й за
невиконання договору, укладеного за згоди батьків (усиновителів),
піклувальників (ст.33 ЦК). Проте, якщо у неповнолітнього недостатньо
майна для відшкодування збитків, субсидіарну (додаткову)
відповідальність несуть батьки (усиновителі) або піклувальники, якщо не
доведуть, що шкода була завдана не з їхньої вини.

Повністю дієздатними, згідно ст.34 ЦК є особи, які досягли 18 років
(повнолітні).

Однак, як виключення, фізичній особі може бути надана повна цивільна
дієздатність, навіть якщо вона і не досягла зазначеного віку. Це
можливо, зокрема, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла
повноліття; якщо фізична особа, яка досягла 16 років працює за трудовим
договором; якщо неповнолітня особа, записана матір’ ю або батьком дитини
чи якщо особа, яка досягла 16 років, зареєстрована суб’ єктом
підприємницької діяльності.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу
опіки та піклування за заявою заінтересованої особи та за письмовою
згодою батьків (усиновителів) або піклувальника. У разі, якщо такої
згоди немає, повну цивільну дієздатність може бути надано за рішенням
суду.

У разі припинення трудового договору, розірвання шлюбу чи припинення
підприємницької діяльності надана фізичній особі повна цивільна
дієздатність зберігається.

Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи можливе лише на підставі
судового рішення у випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст.36 ЦК обмеження цивільної дієздатності можливе, якщо
особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність
усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними або якщо фізична
особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними
речовинами і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких
вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Правовим наслідком обмеження особи у дієздатності є встановлення над нею
піклування (ст.37 ЦК). У зв’язку із цим, обмежено дієздатна особа має
право самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, а правочини, що
виходять за межі дрібних побутових, повинні вчинятися лише за згодою
піклувальника. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів
обмежено дієздатної особи та розпорядження ними здійснюється
піклувальником. Однак піклувальник може письмово дозволити такій особі
самостійно одержувати ці доход та розпоряджатися ними.

Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи не впливає на її
деліктоздатність, тобто така особа самостійно несе відповідальність за
порушення умов договору, укладеного за згодою піклувальника, та
відповідає за шкоду, завдану іншій особі у повному обсязі.

Якщо підстави для обмеження дієздатності фізичної особи зникли,
наприклад, особа видужала або припинила зловживати спиртними напоями,
суд поновлює повну цивільну дієздатність фізичної особи та припиняє
піклування над нею. У такому разі обсяг її дієздатності відновлюється.

Окрім обмеження в цивільній дієздатності фізичної особи, її може бути за
певних обставин визнано судом недієздатною.

Підставою для цього є хронічний, стійкий психічний розлад здоров’я особи
та її нездатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати
ними (ч.1 ст.39 ЦК). Лише за наявності цих підстав, виявлених на основі
судово-медичної експертизи, суд може за заявою заінтересованих осіб
винести рішення про визнання особи недієздатною.

У такому разі над хворою особою встановлюється опіка. Всі правочини від
імені та в інтересах недієздатного громадянина вчиняє опікун. На нього
покладається також обов’ язок відшкодування шкоди, завданої недієздатною
особою, адже остання є неделіктоздатною.

У випадку видужання або значного поліпшення психічного стану фізичної
особи, суд може винести рішення про поновлюється цивільної дієздатності
такої особи та припинити опіку над нею (ст.42 ЦК).

Іншими, не менш важливими суб’єктами цивільного права, є юридичні особи.

Юридичною особою є організація, створена та зареєстрована у
встановленому законом порядку (ст.80 ЦК).

Для того, щоб бути суб’єктом цивільного права, юридична особа повинна
задовольняти певним ознакам:

Організаційна єдність – єдність внутрішньої структури організації, яка
характеризує юридичну особу як єдине ціле. Тому у цивільному обороті
юридична особа виступає від власного найменування, а не як сукупність
посадових осіб чи органів.

Майнова відокремленість юридичної особи – наявність в неї майна,
необхідного для здійснення господарської діяльності та одночасне
відокремлення майна даної організації від майна інших юридичних осіб та
держави.

Державна реєстрація юридичної особи, яка засвідчує законність її
створення та існування. Без державної реєстрації юридична особа не може
вважатися суб’ єктом цивільного права, оскільки діяльність суб’ єкта,
незареєстрованого у встановленому законом порядку, прямо заборонена
законодавством і за неї передбачена відповідальність, в т.ч. і
кримінально-правова.

Державна реєстрація юридичної особи відбувається у виконавчому комітеті
міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах
Києві та Севастополі державних адміністраціях за місцезнаходженням
юридичної особи. Данні про державну реєстрацію юридичної особи вносяться
до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, де
зазначаються найменування юридичної особи, її місцезнаходження, мета
діяльності, органи управління, наявність філій і представництв та інші
відомості. За наслідками проведення державної реєстрації юридичній особі
видається свідоцтво.

З моменту здійснення державної реєстрації юридичної особи вона
вважається створеною.

Самостійна цивільно-правова відповідальність – юридична особа за своїми
зобов’ язаннями відповідає самостійно, у повному обсязі усім своїм
майном.

Здатність юридичної особи бути позивачем та відповідачем в суді -означає
можливість захищати свої права та відповідати за взяті на себе зобов’
язання.

Цивільна правоздатність юридичної особи має загальний характер, тобто
вона здатна мати такий самий обсяг правоздатності, що й фізична особа,
крім тих прав, які за своєю природою можуть належати лише людині (право
на життя, ім’ я, здоров’ я, тощо). Цивільна правоздатність виникає у
юридичної особи з моменту її створення і припиняється з дня внесення до
Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України запису про
припинення її діяльності (ч.4 ст.91 ЦК).

Юридична особа поза місцем свого розташування має право створювати філії
та представництва.

Представництво – це відокремлений підрозділ юридичної особи,
розташований поза її місцем знаходження, який здійснює представництво і
захист інтересів юридичної особи. Філія – це також відокремлений
підрозділ юридичної особи, який здійснює всі або частину її функцій.

Філії та представництва не є юридичними особами, тому не підлягають
державній реєстрації, не мають права виступати у цивільному обігу від
власного імені, а виступають від імені юридичної особи, що їх створила.
Керівники філій та представництв призначаються керівником юридичної
особи і діють на підставі виданої їм довіреності.

Припинити своє існування юридична особа може шляхом ліквідації або
реорганізації.

Реорганізація – це спосіб припинення юридичної особи при якому усі права
та обов’ язки реорганізованої юридичної особи переходять до інших суб’
єктів цивільного права, а ліквідація – це повне припинення юридичної
особи без передачі її прав та обов’ язків іншим особам.

Ліквідація може проводитись добровільно або примусово. Добровільна
ліквідація можлива за рішенням засновників або компетентного органу
юридичної особи у разі, якщо, наприклад, збіг строк існування юридичної
особи, досягнуто мета її діяльності. Примусова ж ліквідація здійснюється
за рішенням суду при визнанні недійсною державної реєстрації юридичної
особи, а також в інших випадках, встановлених законом (ст.110 ЦК).

Суб’єкти цивільного права, як юридичні, так і фізичні особи, вступають
між собою у різні правовідносини, які складаються з приводу
купівлі-продажу певних речей, їх перевезення, надання послуг,
використання творів науки, літератури та мистецтва, захисту честі,
гідності, ділової репутації та інше.

Отже, об’єктом цивільного права є конкретне благо (майнове чи немайнове)
з приводу якого виникли відносини між суб’ єктами цивільного права.

Стаття 177 ЦК містить приблизний перелік об’єктів цивільних прав, до
якого належать: речі, в т.ч. гроші та цінні папери, майнові права,
результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої
діяльності, інформація, а також матеріальні та нематеріальні блага.

Речі, цінні папери та результати робіт і послуг є матеріальними
об’єктами, а результати духовної творчості та особисті немайнові блага
(честь, гідність, ділова репутація, ім’я) мають назву немайнових благ.

Одним з найпоширеніших об’єктів цивільних прав є речі. Річчю визнається
предмет матеріального світу, який задовольняє потреби людей і щодо якого
можуть виникати цивільні права та обов’язки.

Оскільки речей існує велика кількість, їх поділяють на окремі види.

Так, виділяють речі нерухомі та рухомі. До нерухомих речей віднесено
майно, що не може бути вільно переміщене у просторі (земельні ділянки,
будинки, споруди), а рухомими речами визнаються такі, що їх можна вільно
переміщувати у просторі без втрати чи пошкодження (одяг, меблі, продукти
харчування).

Речі можуть бути споживчими та неспоживчими. Споживчими визнаються речі,
які внаслідок одноразового їх використання знищуються повністю (паливо,
продукти харчування) або припиняють існувати у первісному вигляді
(сировина, будівельні матеріали), неспоживчими ж є речі, призначені для
неодноразового використання, які зберігають при цьому свій первісний
вигляд протягом тривалого часу (одяг, будинки, автомобілі).

Цивільний кодекс також поділяє речі на індивідуально-визначені та
родові. Індивідуально-визначеною є єдина в своєму роді річ, наділена
тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших речей
(картина видатного художника, архітектурний шедевр, ексклюзивні ювелірні
прикраси). Родовою визнається річ, що визначається загальними родовими
ознаками, властивими усім речам того самого роду та вимірюється числом,
вагою, мірою (кілограм борошна, метр тканини, літр води).

Особливим об’єктом цивільного права є гроші. Вони визнані законним
платіжним засобом та виступають загальним еквівалентом вартості товарів
та послуг. Грошовою одиницею, обов’язковою до приймання на всій
території України, є національна валюта – гривня. Іноземна валюта на
території нашої держави може використовуватися у випадках і в порядку,
передбачених законом.

Стаття 177 ЦК закріплює у якості об’єктів цивільних прав і результати
робіт та послуги.

Результати робіт – це дії внаслідок яких створюється нова річ або
поліпшуються властивості існуючих речей. Наприклад, за договором підряду
підрядник зобов’ язується виготовити на замовлення меблі, ювелірні
прикраси, пошити одяг або відремонтувати будинок.

Послуги – це дії суб’ єктів, внаслідок яких задовольняються потреби
інших осіб. Результатом послуги виступає певне благо (розвантаження
вантажу, перевезення пасажирів, праця нянь, послуги репетиторів), яке
має грошову вартість.

Нематеріальні блага як об’єкти цивільних прав, це насамперед, особисті
немайнові блага, невіддільні від особистості, що охороняються цивільним
законодавством (життя, здоров’ я, ім’ я, честь, гідність, ділова
репутація особи, авторство, свобода творчості, свобода пересування,
недоторканість житла, тощо).

А також до даної категорії належить інформація. Інформацією є
документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що
мали або мають місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі.
Тема 3. Правочини та представництво у цивільному праві Найпоширенішою
підставою виникнення цивільних правовідносин є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення
цивільних прав та обов’ язків (ст.202 ЦК).

Правочин завжди є вольовим актом, дією суб’єктів цивільного права. За
цією ознакою він відрізняються від юридичних фактів-подій, настання чи
ненастання яких не залежить від волі осіб.

Для правочину характерним є також спрямованість на досягнення правового
результату (передачу майна у власність іншої особи, отримання речей у
тимчасове користування, транспортування майна). Крім того, правочин – це
завжди правомірна дія, оскільки якщо він порушує вимоги закону, то
визнається недійсним і не може створювати правові насліди, на настання
яких він був розрахований.

Для того, щоб правочин породжував правові наслідки, необхідно щоб
сторони дотримали умов його дійсності.

Відповідно до ст.203 ЦК правочин має відповідати наступним умовам:

зміст правочину не може суперечити вимогам закону;

сторони правочину повинні мати достатній обсяг дієздатності для його
укладання;

наміри та волі учасників на укладання правочину повинні співпасти;

правочин, що вчиняється батьками, повинен відповідати правам й інтересам
їхніх малолітніх та неповнолітніх дітей;

5) сторонами повинна бути дотримана форма укладання правочину.

Згідно ст.205 ЦК, правочин може бути укладений за допомогою

мовчання, в усній формі та в письмовій формі, яка, в свою чергу, може
бути простою, нотаріально посвідченою та підлягати державній реєстрації.
Сторони самі мають право обирати форму правочину, якщо інше не
встановлено законом.

За загальним правилом ст.206 ЦК, в усній формі можуть вчинятися наступні
три види правочинів:

правочини фізичних осіб між собою на суму, що не перевищує двадцяти
кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

правочини з будь-яким суб’єктним складом незалежно від суми, що
виконуються безпосередньо під час їх укладання (договір купівлі-продажу
за готівку). У цьому випадку особі, яка оплатила товар на підставі
усного правочину має бути виданий документ, що підтверджує підстави і
суму отриманих грошей (чек, квитанція);

правочини на виконання договору, укладеного письмово, можуть за
домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить положенням
договору або закону.

У простій письмовій формі належить вчиняти:

правочини між юридичними особами;

між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли момент укладання
правочину збігається з його виконанням);

фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у 20 і більше разів
розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (крім випадків, коли
момент укладання правочину збігається з його виконанням);

інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом (ст.208 ЦК).

У певних випадках сторони повинні нотаріально посвідчити правочин.
Згідно ч.1 ст.209 ЦК це необхідно зробити, якщо:

нотаріальна форма правочину прямо встановлена законом (зокрема, для
договорів купівлі-продажу жилого будинку; дарування нерухомої речі,
валютних цінностей на суму, яка перевищує 50-кратний розмір
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; оренди нерухомості строком
на один рік і більше; заповіту; шлюбного договору);

на нотаріальному посвідчені наполягає хоча б одна зі сторін правочину.
Отже, будь-який правочин може бути посвідчений нотаріально, навіть той,
для якого ця вимога згідно із законом не є обов’ язковою.

Державна реєстрація правочину здійснюється для забезпечення стабільності
та прозорості обігу найціннішого майна, насамперед нерухомості.
Державній реєстрації правочини підлягають лише у випадку, якщо це прямо
встановлено законом.

Так, обов’язковій державній реєстрації підлягають правочини
купівлі-продажу земельних ділянок, житлових будинків (квартир) та інших
об’ єктів нерухомості; довічного утримання, що встановлює відчуження
нерухомого майна, оренди нерухомості, які укладаються на строк більше
одного року, тощо.

Якщо не відбулося нотаріального посвідчення правочину або недотримана
письмова форма, яка згідно із вимогами ЦК є обов’ язковою для даного
виду правочину, він вважається недійсним.

Недійсність правочину означає, що він не породжує тих прав і обов’язків,
настання яких бажали сторони. Натомість настає двостороння реституція –
одна сторона договору повертає іншій усе отримане за таким договором, а
за неможливості повернути отримане у натурі – відшкодує його вартість у
грошовій формі (ч.1 ст.216 ЦК).

У більшості випадків суб’ єкт цивільного права укладає правочини
самостійно, однак нерідкими є і ситуації, коли особа в силу певних
причин (хвороба, відрядження, брак часу, недостатність обсягу
дієздатності) не здатна зробити це самостійно. Тоді на допомогу
приходить цивільно-правовий інститут представництва.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник)
зобов’ язана або має право вчинити правочин від імені іншої сторони, яку
вона представляє (ч.1 ст.237 ЦК).

Представник діє від імені, в інтересах і за рахунок особи, яку він
представляє та своїми діями створює для неї права і обов’ язки.

Представником може бути лише повнолітня особа, яка не обмежена судом у
дієздатності. Отже, представниками не можуть бути особи, над якими
встановлена опіка чи піклування, малолітні та неповнолітні особи.

Особою, яку представляють, можуть бути як громадяни, так і юридичні
особи, причому незалежно від обсягу їх дієздатності (малолітні,
неповнолітні, обмежено дієздатні та особи, визнані недієздатними).

У правовідношенні представництва бере участь також третя особа – це
особа, з якою за допомогою дій представника, особа, яку представляють,
укладає правочин. Третіми особами можуть бути різні суб’єкти цивільного
права, які мають потрібну для вчинення правочину цивільну дієздатність і
з якими представник вступає у правовідносини, і тим самим створює права
та обов’ язки для особи, яку представляє.

За видом представництво може бути законним (обов’ язковим) та
добровільним.

Законним є представництво вказівка на необхідність якого прямо
передбачена в законі (представництво батьками інтересів їхніх
неповнолітніх та малолітніх дітей, представництво опікунів та
піклувальників). Воно також може виникнути на підставі домовленості
сторін, договору чи довіреності -добровільне представництво
(представництво адвокатом інтересів особи в суді).

Найчастіше добровільне представництво виникає на підставі довіреності.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі
для представництва перед третіми особами.

Довіреність є одностороннім правочином, тобто для її вчинення достатньо
виявлення волі лише однієї сторони – особи, яку будуть представляти.

Крім того, видача довіреності є правочином, заснованим на особистих
довірчих відносинах сторін – у разі втрати довіри один до одного у
будь-який час, як довіритель вправі скасувати довіреність, так і
повірений має право відмовитися від неї.

Довіреність буває трьох видів: генеральна, разова і спеціальна.

Генеральна – це довіреність, в силу якої повірений може від імені
довірителя здійснювати різноманітні юридичні дії (довіреність на
управління майном, на продаж автомобіля).

За разовою довіреністю повірений має право укласти один конкретний
правочин (отримати поштовий переказ, стипендію, укласти договір
купівлі-продажу певного майна), а спеціальна – уповноважує його на
здійснення низки однорідних юридичних дій (представництво інтересів
громадянина в суді, отримання касиром грошей у банку).

Довіреність, як і будь-який інший правочин, повинна відповідати вимогам
закону. Насамперед, вона повинна видаватися лише дієздатними
громадянами. Юридичні особи можуть видавати довіреності на вчинення
правочинів, що не суперечать їхній статутній діяльності. Довіреність
повинна бути оформлена письмово (у деяких випадках і нотаріально
посвідчена) та містити вказівку на особу повіреного, обсяг його
компетенції та дату видачі довіреності, оскільки відсутність такої дати
робить її недійсною. Крім того, обов’язковим реквізитом довіреності є
також підпис довірителя.

У довіреності, як правило, встановлюється строк її дії. Якщо строк не
встановлений, вона зберігає чинність по припинення її дії.

Підставами для припинення представництва за довіреністю є закінчення її
строку, скасування довіреності довірителем або відмова від неї
повіреного, ліквідація юридичної особи, яка її видала або якій
довіреність була видана, смерть довірителя або повіреного, визнання їх
недієздатними або обмежено дієздатними. У разі припинення дії
довіреності припиняються повноваження представника і він зобов’ язується
негайно повернути довіреність довірителю.

Тема 4. Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність – вид юридичної відповідальності, який
полягає у застосуванні цивільно-правових санкцій до правопорушника.

Особливістю даного виду відповідальності є її майновий характер – вона
спрямовується на майнову сферу правопорушника, а не на його особистість,
як це властиво, наприклад, для кримінальної відповідальності.

Застосування цивільно-правових санкцій завжди пов’язане для
правопорушника із втратами майнового характеру (відшкодуванням завданої
шкоди, сплатою неустойки). Навіть коли порушуються особисті немайнові
права, моральна шкода потерпілій особі відшкодовується у грошовій формі.

Застосування цивільно-правової відповідальності забезпечується державним
примусом – якщо боржник добровільно не виконує покладені на нього обов’
язки, то компетентними державними органами, насамперед, судом,
господарським або третейським судом, щодо нього можуть бути застосовані
примусові засоби впливу.

За видами розрізняють договірну та позадоговірну відповідальність.
Договірна відповідальність застосовується за порушення цивільного обов’
язку, що виник із договору (несплата покупцем вартості придбаного
товару, недопоставка партії продукції, несвоєчасне повернення грошей,
узятих у борг). Позадоговірна (деліктна) відповідальність настає у разі
заподіяння шкоди одним суб’ єктом цивільного права іншому. Вона
застосовується коли правопорушник та потерпілий не перебували між собою
у договірних відносинах (наприклад, у разі дорожньо-транспортної
пригоди).

Залежно від кількості осіб, на яких покладаються цивільно-правові
санкції, виділяють часткову (дольову), солідарну (сумісну) та
субсидіарну (додаткову) відповідальність.

Часткова (дольова) відповідальність полягає в тому, що кожен із
правопорушників несе відповідальність у межах своєї частки. Якщо законом
або договором не передбачено інше, то частки боржників, визнаються
рівними.

Солідарна відповідальність настає у прямо зазначених законом або
договором випадках і полягає в тому, що кредитор має право вимагати
відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з
них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Такий вид
відповідальності застосовуватиметься, зокрема, при спільному заподіянні
шкоди декількома особами одночасно. Якщо зобов’ язання перед кредитором
в повному обсязі буде виконане одним з боржників, то він має право пред’
явити регресну (зворотну) вимогу до решти солідарних боржників, крім
частки, яка припадає на нього.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність має місце якщо у зобов’язанні
беруть участь два боржники, один – основний, інший – додатковий
(субсидіарний). Якщо основний боржник неспроможний виконати зобов’язання
та задовольнити вимоги кредитора, кредитор може пред’ явити вимогу
виконання обов’ язку в повному обсязі до субсидіарного боржника. Даний
вид відповідальності також застосовується лише у випадках, прямо
передбачених законом чи договором. Зокрема, у ч.2 ст.1179 ЦК зазначено,
що у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для
відшкодування завданої нею шкоди, шкода повинна бути відшкодована її
батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що
шкоди було завдано не з їхньої вини.

Підставою притягнення особи до цивільно-правової відповідальності є
скоєння цивільного правопорушення. Правопорушення складається з
наступних елементів: протиправність поведінки правопорушника; наявність
у потерпілого майнової та (або) моральної шкоди; причинний зв’язок між
протиправною поведінкою особи і заподіяною нею шкодою; вина особи, яка
заподіяла шкоду, тобто її психічне ставлення до своїх протиправних дій
та їх негативних наслідків.

Протиправною є поведінка особи, яка порушує норми закону або договору.

Шкода – це будь-яке знищення або зменшення блага, що охороняється
законом. Вона може бути майновою та моральною.

Розмір майнової шкоди може бути точно обчислений в грошах і має назву
збитків. Збитки – це грошова оцінка шкоди, яка має місце у разі
неможливості відшкодування шкоди в натурі (у вигляді майна).

Збитки складаються з реальних втрат, яких особа зазнала у зв’ язку зі
знищенням або пошкодженням речі, а також витрат, які вона понесла або
мусить понести для відновлення свого порушеного права (реальні збитки)
та упущеної вигоди – доходів, які особа могла б реально одержати за
звичайних обставин, якби її право не було порушено. Так, у разі завдання
тілесних ушкоджень фізичній особі, понесені нею збитки складаються з
втраченого заробітку (упущена вигода) та витрат на медичне лікування,
санаторно-курортне оздоровлення, посилене харчування (реальні збитки).

Моральна (немайнова) шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких
фізична особа зазнала у зв’ язку з каліцтвом або іншим ушкодженням
здоров’я; у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її
сім’ї чи близьких родичів; через знищення чи пошкодження її майна;
приниження честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або
юридичної особи (ст.23 ЦК).

Моральна шкода не може бути точно обчислена у грошовому еквіваленті,
тому її грошова компенсація є усуненням негативних наслідків, завданих
потерпілому протиправними діями правопорушника.

Потерпілий має право вимагати захисту свого порушеного права та
відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями правопорушника, лише
протягом певного часу з моменту вчинення правопорушення. Строк, у межах
якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого
цивільного права або інтересу має назву позовної давності (ст.256 ЦК).

За допомогою позовної давності забезпечується стабільність цивільних
правовідносин, зміцнюється договірна дисципліна, своєчасно відновлюються
порушені права. Однак, збіг строку позовної давності унеможливлює захист
порушеного права, хоча позов про захист права приймається судом
незалежно від його спливу.

Загальний строк позовної давності складає 3 роки. Він поширюється на всі
правовідносини, окрім тих, щодо яких встановлюється спеціальний строк.

Так, спеціальний скорочений термін позовної давності тривалістю в 1 рік
поширюється на вимогу про стягнення неустойки (штрафу, пені); на вимогу
про спростування розміщених у засобах масової інформації відомостей, що
завдають шкоди честі, гідності, діловій репутації; на вимогу про
переведення на співвласника прав та обов’ язків покупця у разі порушення
переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;
на вимогу, що виникає у зв’ язку з недоліками проданого товару; на
вимогу про розірвання договору дарування; на вимоги, що виникають з
перевезення вантажу, пошти; на вимоги про оскарження дій виконавця
заповіту.

Спеціальний подовжений термін позовної давності тривалістю у 5 років
поширюється на вимогу про визнання недійсним правочину, який було
вчинено під впливом насильства, погрози чи обману. А найдовший
спеціальний термін позовної давності тривалістю у 10 років поширюється
на вимогу про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

§ 2. Особисті немайнові права фізичних та юридичних осіб

Тема 1. Загальні положення про особисті немайнові права та їх захист

Під особистим немайновим правом розуміють міру можливої поведінки
управоможеної особи щодо особистих благ немайнового характеру, які
позбавлені економічного змісту і дають людині можливість на свій розсуд
визначати власну поведінку в сфері особистого життя.

Дані права мають немайновий характер, тому неможливо визначити їх
вартість у грошовому еквіваленті. Вони також є особистими, бо не можуть
бути відчужені, відділені від особистості їх носія та передані іншим
особам.

Нормативну базу регулювання особистих немайнових прав складають,
насамперед, розділ II Конституції України „Права, свободи та обов’язки
людини і громадянина”, який містить досить значний перелік прав і свобод
(статті 21-68), який при цьому він не є вичерпним. Вони також
врегульовані Книгою II Цивільного кодексу України, яка є результатом
адаптації норм цивільного законодавства до загальноєвропейських
стандартів. Цивільний кодекс, порівняно із Конституцією, значно розширив
перелік гарантованих особі немайнових прав, який на цей час є одним із
найбільших у світі.

Правове регулювання особистих немайнових прав здійснюється також
міжнародними нормативно-правовими актами, ратифікованими Україною
(Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про захист прав і
основних свобод людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні
права, Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права
та іншими.

Основними рисами даних прав є те, що вони належать кожній особі, отже
властиві усім без винятку фізичним та юридичним особам незалежно від
будь-яких ознак та обсягу дієздатності. Держава гарантує рівність прав і
свобод людини незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних
та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,
майнового стану, місця проживання та інших ознак.

Дані права, у більшості випадків, виникають у особи з моменту її
народження (право на життя, здоров’я, свободу, особисту недоторканність,
ім’я, право на сім’ю), і лише деякі – з досягненням певного віку (право
на донорство виникає у особи з досягненням повноліття, право на зміну
імені – з 16 років) і належать особі довічно. Крім того, дані права є
абсолютними -захищаються від порушень з боку будь-яких осіб, державних
органів, службових та посадових осіб.

Змістом особистих немайнових прав є можливість фізичної особи вільно, на
власний розсуд визначати свою поведінку у сфері приватного життя.

Цивільним кодексом України передбачена велика кількість особистих
немайнових прав, які поділені на дві групи:

права, що забезпечують природне існування фізичної особи (право на
життя; на охорону здоров’я; на усунення небезпеки, що загрожує життю і
здоров’ю; право на надання медичної допомоги; на інформацію та таємницю
про стан здоров’я; права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному
лікуванні у закладі охорони здоров’я; право на свободу; на особисту
недоторканність; право на донорство; право на сім’ ю, опіку або
піклування та право на безпечне для життя і здоров’я середовище);

права, які забезпечують соціальне буття фізичної особи (право на ім’ я;
на повагу до гідності та честі особи; право на повагу до людини, яка
померла; право на недоторканність ділової репутації; на
індивідуальність; на особисте життя та його таємницю; право на
інформацію; на особисті папери; право на таємницю кореспонденції; право
на захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- і
відеозйомок; на охорону інтересів особи, зображеної на фотографіях та у
інших художніх творах мистецтва; право на свободу літературної,
художньої, наукової і технічної творчості; право на місце проживання; на
недоторканність житла; право на вибір роду занять; на свободу
пересування, свободу об’ єднання та мирні зібрання).

При цьому вказаний перелік не є вичерпним, а отже він може бути
розширений і доповнений.

Реалізація особистих немайнових прав здійснюється суб’єктом вільно та на
власний розсуд. Як правило, дані права реалізуються особою самостійно,
однак в інтересах малолітніх і неповнолітніх, а також повнолітніх
фізичних осіб, які за віком чи за станом здоров’ я не можуть самостійно
здійснювати свої особисті права, ЦК України допускає здійснення права
батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками (ч.1 ст.272 ЦК).

Здійснення суб’ єктивного права відбувається, за загальним правилом, у
повному обсязі, але ч.2 ст.64 Конституції передбачена можливість
обмеження окремих особистих немайнових прав в умовах воєнного або
надзвичайного стану. За таких умов може обмежуватися здійснення,
зокрема, права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції, права на охорону здоров’я та медичну допомогу.
Проте, переважна більшість особистих прав не підлягає обмеженню навіть в
умовах військового чи надзвичайного стану (право на життя, право на
повагу до честі та гідності особи, на свободу і особисту
недоторканність).

Цивільно-правовий захист особистих немайнових прав здійснюється як самим
потерпілим (самозахист порушеного права), так і органами судової
юрисдикції.

До основних судових засобів захисту належать, зокрема, визнання права,
припинення дій, що порушують право, відшкодування майнової шкоди,
компенсація моральної шкоди, а також спеціальні засоби захисту особистих
немайнових прав – поновлення порушеного права, спростування
недостовірної інформації та заборона поширення інформації, якою порушено
особисті немайнові права.

Обов’ язок поновлення порушеного особистого немайнового права, згідно
ст.276 ЦК, полягає в тому, що органи державної влади, місцевого
самоврядування, фізичні або юридичні особи, які порушили особисте
немайнове право, зобов’ язані негайно його поновити. Якщо правопорушник
не вчинив необхідних дій, суд може примусити його це зробити, а також
зобов’ язати відшкодувати моральну шкоду, завдану потерпілому. Якщо
особа ухиляється від виконання судового рішення, на неї може бути
накладено штраф, сплата якого не звільняє її від обов’ язку виконати
судове рішення.

Якщо про особу чи членів її сім’ ї поширена недостовірна інформація,
вона має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації
(ст.277 ЦК). Право на спростування полягає у можливості потерпілого
вимагати від правопорушника визнання інформації неправдивою, а право на
відповідь -це право особи на висвітлення власної точки зору щодо
поширеної інформації та обставин порушення права. Для застосування
даного способу захисту необхідно, щоб поширені відомості були
недостовірними, тобто такими викривленими або викладеними неправдиво.

За загальним правилом, спростування недостовірних відомостей повинно
здійснюватися особою, яка їх поширила (ч.4 ст.277 ЦК). Але якщо
інформація поширена декількома особами (наприклад, автором репортажу та
телепрограмою, що її оприлюднила), вони повинні спростувати інформацію
солідарно. У разі, якщо автор інформації невідомий (працював під
псевдонімом чи анонімно) спростування відомостей здійснюється судом.

Важливим є також спосіб спростування – воно повинно здійснюватися у
такий самий спосіб, як і поширення недостовірних відомостей. Отже, воно
має бути набране тим самим шрифтом і поміщено під заголовком
„Спростування” на тому самому місці шпальти, де містилося недостовірне
повідомлення.

Іншим спеціальним засобом захисту особистих немайнових прав є заборона
поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права (ст.278 ЦК),
особливість якого полягає в тому, що він може бути застосований
незалежно від правдивості чи неправдивості інформації. Будь-яка
інформація про особу, як правдива, так і не правдива, може бути
заборонена до оприлюднення, якщо через її оприлюднення будуть порушені
права та інтереси особи (право на особисте життя, на таємницю про стан
здоров’ я, таємниця усиновлення, банківська таємниця).

Тому, якщо особисте немайнове право фізичної особи порушено в газеті,
книзі, кінофільмі, телепередачі, які готуються до випуску у світ, суд
може заборонити їх випуск та розповсюдження. Але якщо відомості
оприлюднені в газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі, які вже випущено
у світ, суд може заборонити їх розповсюдження до усунення цього
порушення, а якщо усунути порушення неможливо, – вилучити наклад газети
чи книги з метою його знищення (ч.2 ст.278 ЦК).

Тема 2. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування
фізичної особи

Особливістю даної групи прав є те, що вони спрямовані на підтримання
існування фізичної особи як біологічної істоти та забезпечують фізичну
та психічну цілісність особистості.

Найголовнішим видом даних прав є право на життя – функціонування
організму людини в фізичному, психічному та соціальному аспекті. Життя є
найвищою цінністю фізичної особи, воно невід’ ємне від особистості та
непорушне (ст.281 ЦК).

Виникнення даного права пов’ язане з моментом народження, а припинення –
з моментом смерті фізичної особи. При цьому до уваги слід брати лише
біологічну смерть, тобто повну та незворотну втрату всіх функцій
головного мозку людини, коли її повернення до життя з точки зору
медичної науки є неможливим.

Із правом на життя тісно пов’язане право на здоров’я, яке полягає в
тому, що фізична особа має право на звернення за наданням кваліфікованих
медичних послуг, а отже має можливість самостійно обирати лікувальний
заклад, лікаря та методи лікування. Це право виникає у особи з
досягненням 14 років (ч.2 ст.284 ЦК), а з досягненням повноліття хворій
особі гарантовано також право відмовитися від отримання лікування (ч.4
ст.284 ЦК). Крім того, кожна особа незалежно від віку має можливість
вимагати усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ ю (ст.282
ЦК).

Право на таємницю про стан здоров’я (ст.286 ЦК) – це право фізичної
особи не розголошувати та вимагати від інших осіб нерозголошення
інформації про стан її здоров’я, факт звернення за медичною допомогою,
діагноз, а також відомості, одержані при медичному обстеженні. Гарантією
даного права є пряма заборона вимагати та подавати за місцем роботи або
навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст.293 ЦК) – це право
особи у побуті, навчанні, на роботі перебувати у безпечних для життя та
здоров’ я, сприятливих умовах. Гарантією дотримання даного права є
можливість визнання незаконною будь-якої діяльності, що призводить до
нищення, псування, забруднення довкілля та обов’ язковість припинення
такої діяльності.

Право на свободу (ст.288 ЦК) передбачає можливість особи діяти на
власний розсуд, відповідно до своїх інтересів та мети. Тому
забороняється здійснення будь-якого фізичного чи психічного тиску на
фізичну особу, а також протиправне тримання її в неволі. Із правом на
свободу поєднано право на особисту недоторканність (ст.289 ЦК), яке, в
свою чергу, забороняє катування, жорстоке, нелюдське або таке, що
принижує гідність особи, поводження з нею чи покарання.

Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що забезпечують
природне існування фізичної особи, є право на сім’ю (ст.291 ЦК). Воно
включає можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку створювати
сім’ ю на підставі шлюбу, кровного споріднення чи усиновлення;
можливість вільно обирати партнера за шлюбом, право батьків народжувати
або всиновлювати дітей, а також гарантує повагу до сімейного життя з
боку держави та суспільства.

Тема 3. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття
фізичної особи

Індивідуалізації особи у суспільстві слугує право на ім’я (статті 294296
ЦК) – наявність у фізичної особи прізвища, особистого імені та
по-батькові, якщо інше не передбачене законом чи звичаєм національної
меншини, до якої належить особа. Згідно з Законом України ,Дро
національні меншини в Україні” громадянам, які слідують національним
традиціям і не мають по-батькові, дозволяється надавати дитині лише
прізвище та ім’ я.

Ім’я присвоюється фізичній особі протягом 30 днів з моменту її
народження. Оскільки новонароджена особа не в змозі самостійно
реалізувати своє право, правом на присвоєння імені дитині наділені
батьки, усиновителі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та
піклування чи суд.

За загальним правилом, прізвище дитини визначається за прізвищем її
батьків, а якщо вони мають різні прізвища – дитині дається прізвище
батька або матері за їх згодою. Якщо дитина народилася у матері, яка не
перебуває у зареєстрованому шлюбі та немає відповідної згоди батька, то
запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень робиться на
прізвище матері.

По-батькові дитини утворюється за іменем батька. При народженні дитини у
матері, яка не перебуває у шлюбі та за відсутності заяви батька, по
батькові дитини визначається за вказівкою матері.

Якщо особі не подобається її ім’ я, прізвище або по-батькові, вона має
право їх змінити з досягненням 16 років. Якщо таке бажання вникло
раніше, то фізична особа, яка досягла 14 років має можливість змінити
своє прізвище та ім’ я лише за згодою батьків або одного з них, з ким
вона проживає, (усиновлювачів) чи піклувальника. До досягнення 14 років
зміна імені, прізвища або по-батькові фізичної особи здійснюється її
батьками (усиновлювачів) чи опікунами.

Крім власного бажання, підставами для зміни прізвища є, також, укладання
шлюбу або його розірвання, усиновлення, переміна прізвища обома батьками
дитини, що спричиняє автоматичну переміну прізвища дитини віком до 7
років (якщо дитина старша – потрібна її згода), а також переміна
прізвища одним з батьків, яка тягне зміну прізвища дитини у разі
досягнення відповідної згоди між батьками та бажання дитини, старшої від
7 років.

Право на гідність, честь та ділову репутацію (ст.297-299 ЦК) включає
право на повагу до гідності та честі фізичної особи та право на
недоторканість ділової репутації як фізичної, так і юридичної особи.

Права на гідність – це право фізичної особи на власну цінність як
особистості, на усвідомлення цієї цінності та значимості себе як особи,
що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.

Право на честь є правом фізичної особи на об’ єктивну та повну оцінку її
поведінки з дотримання морально-етичних та правових норм, з боку
суспільства, певної групи та окремих громадян.

Право на ділову репутацію, в свою чергу, – це право фізичної та
юридичної особи на об’ єктивну та повну оцінку її якостей як фахівця та
рівня професіоналізму у певній сфері.

Право на індивідуальність (ст.300 ЦК) передбачає можливість фізичної
особи відрізнятися від інших за зовнішнім виглядом, манерою поведінки,
інтелектуальним, культурним, освітнім рівнем. Особа може обирати
будь-яку форму прояву своєї індивідуальності, якщо вона не заборонена
законом та не суперечать моральним засадам суспільства, а також
змінювати її на свій розсуд у будь-який час.

Право на особисте життя (ст.301 ЦК) дозволяє особі ознайомлювати інших
осіб з обставинами свого особистого життя або зберігати їх у таємниці.
Однією з гарантій даного права є право фізичної особи на особисті папери
(ст.ст.303-305 ЦК) та таємницю кореспонденції (ст.306 ЦК), яке полягає у
можливості особи надавати згоду чи забороняти ознайомлення з її
особистими паперами стороннім особам. Особисті папери фізичної особи
(документи, листи, фотографії, щоденники) є її власністю, тому
ознайомлення з ними чи їх опублікування повинно відбуватися за
обов’язкової згоди власника.

Право на таємницю кореспонденції (листів, телеграм, телефонних розмов,
бандеролей, повідомлень електронною поштою, 8Ш8-повідомлень) передбачає
можливість знайомитися з чужою кореспонденцією, її використовувати чи
опубліковувати лише за умови отримання згоди особи, яка направила
кореспонденцію, та адресата.

Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості
(ст.309 ЦК) означає можливість особи вільно, на власний розсуд і
відповідно до своїх здібностей обирати сферу, зміст та форми творчого
самовираження. Важливою гарантією даного права є заборона здійснювати
цензуру процесу творчості та його результатів.

Право на місце проживання (ст.310 ЦК) включає можливість фізичної особи
мати одне чи декілька місць проживання (будинків, квартир),
використовувати їх за призначенням та змінювати на свій розсуд – вільно
обрати помешкання, населений пункт чи країну, де б розташовувалось місце
проживання особи.

За загальним правилом, право на вільне обрання місця проживання має
фізична особа, яка досягла 14 років (ч.2 ст.29 ЦК).

Місцем проживання особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її
батьків, одного з них, з ким дитина проживає, опікуна або місце
знаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому
вона проживає, якщо інше не встановлено за згодою дитини і її батьків.
Місцем проживання особи у віці до 10 років є місце проживання її
батьків, одного з них, з ким малолітній проживає, опікуна або місцем
знаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому
дитина проживає.

Право на свободу пересування (ст.313 ЦК) гарантує особі можливість
вільно пересуватися територією України у будь-який час, спосіб, у
будь-якому напрямку, за винятком обмежень, встановлених законом.

Правом на самостійне пересування по території України наділена фізична
особа, яка досягла 14 років. Малолітня особа має право пересуватися по
території України лише за згодою батьків чи опікунів та в їхньому
супроводі або у супроводі осіб, які уповноважені ними (ч.2 ст.313 ЦК).

Фізична особа, яка досягла 16 років, має право самостійно вільно виїхати
за межі України (ч.3 ст.313 ЦК), а особа, яка не досягла 16 років, має
право на виїзд за кордон лише за згоди батьків (усиновлювачів),
піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які
уповноважені ними.

Крім того, у будь-який час фізичній особі, незалежно від її віку, за її
бажанням надано право безперешкодно повернутися в Україну, оскільки
громадяни України не обмежені у праві на в’їзд до власної країни.

§ 3. Право власності та інші речові права

Тема 1. Загальна характеристика права власності

Право власності – це міра можливої поведінки власника щодо належного
йому майна, тобто це право особи на майно, яке вона здійснює відповідно
до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.316 ЦК).

Право власності закріплює приналежність речі певній особі – для власника
річ завжди буде своєю, такою, що належить йому, а для інших суб’ єктів –
вона завжди виявлятиметься чужою, належною іншій особі.

Право власності є найширшим за змістом від інших майнових прав -власник
має право здійснювати будь-які дії щодо власного майна, крім законодавчо
заборонених.

Зміст права власності складають право володіння, користування та
розпорядження майном (ст.317 ЦК). Право володіння – це юридично
забезпечена можливість власника панувати над майном (тримати річ на
подвір’ ї, в будинку, сховищі). Право користування – це можливість
власника здобувати з речі корисні властивості для задоволення майнових
та немайнових потреб. Так, автомобіль може використовуватися для
перевезення пасажирів та вантажів, будинок – для проживання, продукти
харчування – для споживання, тощо. Право розпорядження – це юридично
забезпечена можливість визначати долю речі (продавати, обмінювати,
дарувати, передавати в оренду, знищувати переробляти).

Статтею 321 ЦК закріплений один з найважливіших принципів -непорушність
права власності, який означає, що ніхто не може бути протиправно
позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні, інакше як у
випадку та порядку, встановлених законом. Примусове відчуження майна
може застосовуватися лише як виняток з мотивів суспільної необхідності.

Суб’єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні
особи, українська держава, територіальні громади, іноземні держави та
інші учасники цивільних відносин (ст.318 ЦК).

Основним об’єктом права власності є річ (майно). Для того, щоб вважатися
об’ єктом права власності, майно повинне мати економічну цінність та
бути товаром (предметом товарно-грошових відносин).

Крім речей, у власності можуть перебувати гроші, валютні цінності, цінні
папери, земля, земельні ділянки та інші природні ресурси, а також
особисті немайнові права.

Коло об’ єктів права власності різниться в залежності від видів суб’
єктів.

Так, відповідно до ст.324 ЦК власністю народу України є земля, її надра,
повітряний простір та інші природні ресурси, що знаходяться в межах
території України, основні засоби виробництва, житловий фонд, будівлі,
споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, національні культурні та
історичні цінності.

До об’ єктів права приватної власності належать жилі будинки, квартири,
предмети особистого користування та предмети домашнього господарства,
земельні ділянки, засоби виробництва, виготовлена продукція, грошові
кошти, цінні папери, інше майно споживчого та виробничого призначення, а
також твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи та інші
результати інтелектуальної праці (ч.1 та 2 ст.13 Закону України „Про
власність”).

Отже, фізичні та юридичні особи здатні виступати власниками будь-якого
майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до закону не
можуть їм належати (вогнепальна зброя, вибухові речовини, наркотичні
засоби). Склад, кількість та вартість майна, яке перебуває у власності
юридичних та фізичних осіб, не обмежується (ч.2 та 3 ст.325 ЦК).

Право власності існує у наступних видах: право власності Українського
народу, від імені якого воно здійснюється органами державної влади та
місцевого самоврядування; право приватної власності, суб’єктами якого
виступають фізичні та юридичні особи; право державної власності, яке від
імені держави здійснюється органами державної влади та право комунальної
власності, що реалізується територіальними громадами та утвореними ними
органами місцевого самоврядування.

Право власності виникає за наявності певних юридичних фактів. Юридичні
факти, з настанням яких пов’язується виникнення права власності, в
цивільному праві отримали назву способів набуття права власності.

Способи набуття права власності можуть бути первісними та похідними.
Первісними вважаються способи, за яких право власності на річ виникає
вперше або незалежно від волі попереднього власника. До них належать:
створення нової речі, її переробка, привласнення загальнодоступних дарів
природи, привласнення безхазяйного майна, привласнення знахідки,
бездоглядних домашніх тварин та скарбу, а також реквізиція та
конфіскація.

За похідних способів набуття права власності право власності виникає
внаслідок волевиявлення попереднього власника. Дану групу складають
правочини, спрямовані на передачу майна у власність (купівля-продаж,
дарування, міна, поставка), приватизація державного чи комунального
майна та спадкування.

Майно може перебувати у власності не лише однієї, але й декількох осіб
одночасно. У такому разі йдеться про існування режиму спільної
власності.

На підставі ч.І ст.355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб
(співвласників) належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Отже, право спільної власності – це право двох або більш осіб спільно,
на власний розсуд володіти, користуватися, розпоряджатися належним їм
майном, що становить єдине ціле.

Характерними ознаками права спільної власності є, насамперед, єдність
об’єкту та множинність суб’єктів (співвласників) даного права. Відносини
спільної власності можуть виникати між фізичними, юридичними особами,
державою або територіальним громадами, причому в будь-яких сполученнях.

Законом України „Про власність” передбачено існування двох видів
спільної власності – права спільної часткової власності та права
спільної сумісної власності.

Згідно ч.І ст.356 ЦК, власність двох чи більше осіб із визначенням
часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Вона виникає, зокрема, при укладанні декількома особами договору
купівлі-продажу майна, договору про спільну діяльність, виготовлені чи
спадкуванні неподільної речі.

Кожен з співвласників має певну, наперед визначену частку у праві
власності на спільний об’ єкт в цілому (наприклад, дві третини, двадцять
відсотків), а не конкретну частину майна. Частки учасників можуть бути
рівними або різними, але завжди вони точно визначені.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою
згодою, в порядку, визначеному самими співвласниками, а при не
досягненні згоди між ними – в порядку, встановленому судом. Кожен із
співвласників має право на отримання частини спільного майна в натурі, в
розмірі, що відповідає його частці. а при неможливості цього – вправі
вимагати від інших учасників відповідної компенсації.

Спільною сумісною власністю визнається власність двох або більше осіб
без визначення часток кожної з них у праві власності (ч.І ст.368 ЦК).

Отже, це право декількох осіб на свій розсуд володіти, користуватися і
розпоряджатися належним їм майном, в якому частки заздалегідь не
визначені.

Воно виникає за загальним правилом, зокрема, у подружжя на майно, набуте
протягом перебування у шлюбі; при створенні майна спільною працею членів
сім’ї чи його придбанні за спільні кошти; при створенні майна спільною
працею громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, а також у разі
приватизації квартири чи будинку та їх передачі за згодою усіх членів
сім’ ї наймача у сумісну власність.

Якщо інше не передбачене домовленістю, співвласники володіють та
користуються майном спільно, розпорядження ж ним здійснюється за згодою
усіх учасників права спільної сумісної власності.

Тема 2. Речові права на чуже майно

Речовим правом на чуже майно є право особи використовувати чуже майно у
визначеному законом обсязі для реалізації власних інтересів.

При запровадженні даних прав на одну річ виникає одночасно два права
-право власності та речове право іншої особи. Останнє за змістом є
вужчим від права власності, передбачає менший обсяг правомочностей,
зокрема, у більшості випадків права на чуже майно забороняють відчуження
майна без згоди власника. Крім того, дані права є похідними від права
власності – не можуть існувати при відсутності права власності, зокрема,
щодо безхазяйного майна.

Речові права на чуже майно мають абсолютний характер захисту – на них
поширюються усі механізми захисту, властиві праву власності. Також дані
права захищаються від порушення з боку як будь-яких сторонніх осіб, так
і від власника речі, щодо якої вони існують.

Речові права на чуже майно мають декілька видів: право володіння чужим
майном, право користування ним (сервітут), право користування чужою
земельною ділянкою для сільськогосподарських цілей (емфітевзис) та право
користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

У цивільному праві термін „володіння” вживається у двох самостійних
значеннях: по-перше, у сенсі правомочності власника, що входить до
змісту права власності, а по-друге, у значенні окремого речово-правового
інституту. Саме у такому розумінні категорія володіння вживатиметься
далі. Право володіння чужим майном – це фактична наявність майна в
особи, набута шляхом правомірного заволодіння забезпечена правовим
захистом з боку держави.

За правовою природою володіння є складною для розуміння категорією,
оскільки відносини з фактичного тримання чужого майна наділяються
юридичним змістом та правовим захистом. Це надає підстав характеризувати
такі фактичні відносини самостійним суб’єктивним правом особи на чуже
майно.

Володільцем є особа, яка фактично тримає чуже майно у себе (ч.1 ст.397
ЦК).

Суб’ єкти володіння поділяються на законних (титульних) та незаконних
(безтитульних) володільців, на підставі чого виділяють відповідно два
види володіння: законне – це володіння, засноване на правовій підставі
(володіння власника, наймача майна за договором) та незаконне – це
володіння, позбавлене правової підстави. Воно, в свою чергу, також
поділяється на два види – добросовісне та недобросовісне.

Незаконним добросовісним визнається володіння, суб’єкт якого не знав та
не повинен був знати, що володіє річчю незаконно. Це можливо, якщо він
придбав річ від невласника або привласнив чужу річ, помилково вважаючи
її безхазяйною. Якщо ж володілець знав або повинен був знати, що володіє
чужим майном протиправно, його володіння є незаконним недобросовісним
(ч.1 ст.390 ЦК). Таким завжди є володіння крадія, грабіжника, шахрая або
особи, яка придбала річ за значно заниженою ціною чи за обставин, що
свідчили про імовірність купівлі викраденого. Володіння незаконного
недобросовісного володільця правовому захисту не підлягає.

Право користування чужим майном (сервітут) – це право обмеженого
користування чужими речами в межах, визначених законом чи договором.

Наприклад, земельний наділ, позбавлений водоймища, є незручним для
сільськогосподарського використання, тому для ефективного ведення
підсобного господарства доцільним буде використовувати воду з сусідської
криниці, можливість черпання якої і досягається встановленням права
користування чужою водою – водного сервітуту.

Найчастіше сервітути встановлюються з приводу користування нерухомістю.
Вони мають назву земельних. Земельний сервітут може бути встановлений на
підставі договору між особою, яка цього вимагає (суб’єктом сервітутного
права) та власником земельної ділянки. Договір про запровадження
земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку,
передбаченому Законом України „Про державну реєстрацію прав на нерухоме
майно та їх обмежень”.

Видами земельних сервітутів згідно з цільовим призначенням є сервітути,
спрямовані на використання вигод чужої земельної ділянки (сінокосів,
пасовищ, відводу чи забору води, напування худоби, видобутку корисних
копалин) та сервітути, спрямовані на використання самої ділянки (право
проходу, проїзду, прогону худоби, прокладання та експлуатації ліній
електромереж, зв’ язку, трубопроводів, установлення будівельних
риштовань). Детальний, але не виключний, перелік земельних сервітутів
передбачений земельним законодавством України.

Сторонами сервітуту виступають особа, що вимагає встановлення даного
права (власник пануючої речі) та особа, зобов’язана його надати (власник
обслуговуючої речі).

Дане право встановлюється на користь будь-якого власника сусіднього
наділу і не залежить від його особистості, тому сервітут зберігає
чинність у разі переходу до інших осіб права власності на земельну
ділянку, щодо якої він встановлений (ч.6 ст.403 ЦК).

Емфітевзис – є довгостроковим, відчужуваним, успадковуваним правом
користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
(ст.407 ЦК).

Характерними ознаками емфітевзису виступають можливість відчуження
(продажу, дарування, передачі у спадщину), тривалий характер відносин
сторін та мета встановлення емфітевзису – користування земельною
ділянкою для сільськогосподарського обробітку.

Емфітевзис встановлюється між власником земельної ділянки та особою, яка
бажає отримати її у користування (землекористувачем). Відносини між ними
носять, як правило, оплатний характер.

Суперфіцій – це довгострокове, відчужуване, успадковане право
користування чужою земельною ділянкою для забудови (ст.413 ЦК). Він
відрізняється від емфітевзису лише господарським призначенням
-запроваджується для будівництва промислових, побутових,
соціально-культурних, житлових та інших будівель і споруд, а отже слугує
задоволенню, насамперед, житлових та підприємницьких потреб громадян.
Усі інші ознаки даного права є тотожними емфітевзису.

Тема 3. Захист права власності та речових прав на чуже майно

Одним з приоритетних завдань держави є захист суб’єктивних прав
громадян.

Під захистом права власності та інших речових прав розуміють сукупність
передбачених цивільним законодавством засобів, що застосовуються при
порушенні даних прав та спрямовуються на їх відновлення або захист
майнових інтересів осіб.

Загальні засади захисту права власності та інших речових прав
передбачені ЦК України та Законом України „Про власність”. До них,
зокрема, належать: рівний захист усіх суб’єктів права власності;
заборона позбавлення права власності протиправним шляхом; право
звернення до суду у випадках наявності підстав передбачити порушення
права власності в майбутньому; гарантованість отримання відшкодування
внаслідок заподіяння власникові майнової чи моральної шкоди; здійснення
захисту спеціальними органами -судом, господарським або третейським
судом.

Основне місце серед способів захисту права власності займає позов про
витребування майна з чужого незаконного володіння – віндикаційний позов.

Відповідно до ст.387 ЦК, власник має право витребувати своє майно у
особи, яка незаконно заволоділа ним. Отже, віндикаційним (від лат.
оголошувати про застосування сили) є позов неволодіючого власника до
володіючого невласника про витребування індивідуально-визначеного майна
в натурі. Зазначений позов може закладатися лише у випадку відсутності
між позивачем та відповідачем договірних відносин.

Для застосування даного позову необхідно, щоб вибуло з володіння
власника та перебувало у фактичному володінні іншої особи. Якщо власнику
неправомірно чинять перешкоди у користуванні майном, то закладання
даного позову неможливе.

Крім того, майно повинно існувати в натурі. Якщо воно знищене,
перероблене або спожите, власник має право лише на захист своїх майнових
інтересів, зокрема, на відшкодування вартості майна;

Позивачем за віндикаційним позовом є власник, позбавлений володіння
майном. Ним може бути фізична чи юридична особа, а також інші суб’єкти
права власності. Поряд із ними, правом на віндикацію майна, відповідно
до ст.396 ЦК, ст.48 Закону України „Про власність”, наділена також
особа, яка хоч і не є власником, але володіє майном на підставі,
передбаченій законом або договором – так званий титульний володілець
(орендар, комісіонер та інші подібні особи, а також суб’ єкти обмежених
речових прав на чуже майно -сервітуту, емфітевзису, суперфіцію).

Відповідачем за віндикаційним позовом визнається особа, яка незаконно,
без належної правової підстави володіє чужим майном. Обов’язок доведення
незаконності володіння покладається на позивача (власника), оскільки
фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає
із закону або не встановлене рішенням суду.

Можливість витребування майна за віндикаційним позовом залежить від
добросовісності чи недобросовісності володільця та від того, чи придбане
майно відплатно або безвідплатно.

У недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником у
будь-якому разі, тоді як від добросовісного – залежно від відплатності
чи безвідплатності придбання майна.

Майно, набуте безвідплатно, може бути витребуване у добросовісного
набувача у всіх випадках (ч.3 ст.388 ЦК), а якщо воно придбане
добросовісним набувачем за відплатним договором – можливість
витребування залежить від того, яким чином майно вибуло з володіння
позивача – за його волею чи поза нею. Майно підлягає поверненню від
добросовісного набувача, якщо він придбав його відплатно лише у разі,
якщо майно було загублене власником або іншою особою, якій він передав
майно у володіння; було викрадене у них вибуло з володіння не з їхньої
волі іншим шляхом.

Поряд з витребуванням майна з чужого незаконного володіння, власник
управоможений вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування
та розпорядження майном (ст.391 ЦК).

Зазначене право реалізується за допомогою закладання негаторного позову.
Негаторним (від лат. заперечую) є позов власника, що володіє річчю,
пред’ явлений до третьої особи з вимогою усунення перешкод у здійсненні
права власності.

Подібно до віндикаційного, негаторний позов пред’ являється лише у
випадку, коли між власником (позивачем) і третьою особою (відповідачем)
не існує зобов’ язальних відносин з приводу спірної речі і якщо
правопорушення не призвело до припинення права власності (річ не
знищена, не спожита, не перероблена).

Правом на закладання негаторного позову наділені власник або титульний
володілець, які володіють річчю, але позбавлені можливості користуватися
або розпоряджатися нею.

В якості відповідача виступає особа, що своєю протиправною поведінкою
створює перешкоди у здійсненні права власності зазначених осіб. Так,
користування будівлею може ускладнюватися неправомірним огородженням
земельної ділянки, насадженням рослин у безпосередній близькості до
межі, складуванням матеріалів, що ускладнює прохід до будівлі, тощо.

Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення порушень, не
пов’ язаних з позбавленням володіння. За допомогою негаторного позову
власник вимагає припинення протиправних дій відповідача та усунення
попередньо створених ним перешкод.

Позовом про визнання права власності є позов власника про визнання його
права власності на майно, якщо це право оспорюється або не визнається
іншою особою, а також якщо у разі втрачено документ, що засвідчує право
власності (ст.392 ЦК).

Зазначений позов може бути заявлений власником речі, права якого
оспорюються, заперечуються або не визнаються третьою особою, що не
знаходиться із власником у зобов’ язальних відносинах.

Відповідачем за даним позовом виступає третя особа, що може як заявляти
про свої права на річ, так і не відстоювати їх, але у будь-якому разі
заперечувати належність позивачу права на майно.

Предметом позову є констатація факту приналежності позивачеві права
власності на майно, але не зобов’ язання відповідача до виконання певних
обов’ язків.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ Завдання 1. Складіть словник основних
понять та термінів з цивільного права України

Завдання 2. Запитання для самоконтролю

Що таке цивільне право і які відносини воно регулює?

Які види цивільної дієздатності фізичної особи вам відомі? В чому
полягають особливості кожного з них?

З яких умов і в якому порядку фізична особа може бути визнана
недієздатною?

Що таке юридична особа і які ознаки їй властиві?

Чим філія юридичної особи відрізняється від її представництва?

В яких формах можуть укладатися правочини? В чому полягають особливості
кожної з них?

Що є підставою для притягнення особи до цивільно-правової
відповідальності?

Що таке особисті немайнові права фізичної особи? Які їх ознаки? Які види
особистих немайнових прав Вам відомі?

Що таке право власності? Які його види? Які суб’єкти є суб’єктами права
власності в Україні?

Які засоби захисту права власності Вам відомі? В чому полягає їх

зміст?

Завдання 3. Тести-тренінги ^ 1. Майнові цивільні відносини – це:

а) суспільні відносини, що виникають між юридичними особами у зв’язку з
використанням майнових благ;

б) суспільні відносини, що виникають між фізичними особами у зв’ язку з
використанням особистих благ;

в) суспільні відносини, що викають між суб’ єктами цивільного права;

г) суспільні відносини, що виникають у зв’ язку з використанням майнових
благ і засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій
самостійності їх учасників.

^ 2. Особа, яка у цивільному правовідношенні наділена лише цивільними
правами має назву:

а) суб’єкта цивільного права;

б) управоможеної особи (кредитора);

в) зобов’язаної особи (боржника);

г) третьої особи.

^ 3. Система цивільного права складається з:

а) системи цивільного законодавства;

б) Загальної та Особливої частини;

в) шести книг Цивільного кодексу України;

г) нормативно-правових актів, в яких закріплені цивільно-правові норми.

^ 4. Обсяг цивільної правоздатності фізичних осіб:

а) є однаковим для всіх фізичних осіб;

б) залежить від віку та стану здоров’я фізичної особи;