Тачинська Й., Ільченко О. 2005 – Право внутрішнього ринку ЄС
Зміст
HYPERLINK \l “bookmark4” Зміст 4
HYPERLINK \l “bookmark5” Вступ 8
HYPERLINK \l “bookmark6” Форми економічної інтеграції 9
HYPERLINK \l “bookmark9” Основні етапи створення внутрішнього ринку 11
HYPERLINK \l “bookmark8” Початковий період (1958-70) 11
HYPERLINK \l “bookmark10” Від початку 1970-х рр. до Білої Книги 1985 ро
ку 11
HYPERLINK \l “bookmark11” Від Єдиного Європейського Акту 1986 р. до в
нутрішнього ринку
HYPERLINK \l “bookmark16” 1993 р 12
HYPERLINK \l “bookmark19” Стратегія внутрішнього ринку на 2003-2006 р
HYPERLINK \l “bookmark25” р 14
3 HYPERLINK \l “bookmark25” . Свобо а пересування товарів 19
HYPERLINK \l “bookmark26” Загальні зауваження 19
HYPERLINK \l “bookmark27” Положення Договору щодо вільного руху тов
арів 20
HYPERLINK \l “bookmark29” 3.2.1. Вільний рух товарів, вироблених у
держа вах-членах та третіх
HYPERLINK \l “bookmark36” країнах, в межах Співтовариства 20
HYPERLINK \l “bookmark36” Застосування положень щодо вільного ру ху
товарів 23
HYPERLINK \l “bookmark39” Заборона митних зборів та еквівалентних їм
платежів 24
HYPERLINK \l “bookmark43” Заборона заходів дискримінаційного наці
онального оподаткування
HYPERLINK \l “bookmark47” 26
HYPERLINK \l “bookmark51” Заборона кількісних обмежень та заходів,
еквівалентних кількісним
HYPERLINK \l “bookmark55” обмеженням 27
HYPERLINK \l “bookmark54” Кількісні обмеження 27
Заходи, які мають наслідки, еквівалентні кількісним
обмеженням 28
3.3. Винятки із заборони кількісних обмежень та захо ів, які мають
еквівалентні наслі ки 33
Суспільна мораль 35
Вимоги державної політики 36
Вимоги державної безпеки 36
Захист здоров’я та життя людей, тварин чи рослин 37
Захист національних багатств, які мають художню, історичну або
археологічну цінність 39
4. Вільне пересування працівників 40
4.1. Загальні зауваження 40
HYPERLINK \l “bookmark57” Європейська концепція вільного пересування
працівників 40
HYPERLINK \l “bookmark59” Зміст принципу вільного пересування працівн
иків 42
HYPERLINK \l “bookmark61” 4.3.1. Поняття “працівник” у світлі принципу
ві льного пересування
HYPERLINK \l “bookmark66” працівників 42
HYPERLINK \l “bookmark93” Загальні зауваження 42
HYPERLINK \l “bookmark98” Поняття “працівник” (rationepersona e) 43
HYPERLINK \l “bookmark99” Поняття “працівник” (ratione materiae ) 45
HYPERLINK \l “bookmark109″ Поняття „працівника” (ratione loci) 51
HYPERLINK \l “bookmark112” Члени сім’ї працівника 53
HYPERLINK \l “bookmark116” Інші особи 54
HYPERLINK \l “bookmark115” Особи, що шукають роботу 54
HYPERLINK \l “bookmark117” Особи, які працюють у міжнародних
організаціях 58
HYPERLINK \l “bookmark124” Біженці 58
HYPERLINK \l “bookmark125” Громадяни держав, які не є членами Є С 59
HYPERLINK \l “bookmark136” 4.4. Права працівника, які витікають з
принципу в ільного пересування
HYPERLINK \l “bookmark137” працівників 60
HYPERLINK \l “bookmark137” 4.4.1. Право вільного переміщення 60
HYPERLINK \l “bookmark138” Право виїзду 60
HYPERLINK \l “bookmark155” Право в’їзду 60
HYPERLINK \l “bookmark154” 4.4.2. Право залишатися на території
держави-ч лена ЄС 61
HYPERLINK \l “bookmark160” Право на проживання 61
HYPERLINK \l “bookmark165” Право залишатися у випадку припине ння
професійної
HYPERLINK \l “bookmark166” діяльності 64
HYPERLINK \l “bookmark185” 4.4.3. Право на працевлаштування на тих же
ум овах, що й для громадян
HYPERLINK \l “bookmark190” держави, яка приймає 65
HYPERLINK \l “bookmark194” Принцип недискримінації 65
HYPERLINK \l “bookmark206” Прийом на роботу 68
HYPERLINK \l “bookmark214” Право на інші “пільги” 70
Соціальні пільги 70
Фіскальні пільги 72
Профспілкові права 73
4.4.4. Права членів родини працівника 73
4.5. Обмеження принципу вільного пересування працівників 74
Громадська безпека та громадський порядок 74
Громадське здоров’я 80
Захист від незаконного вислання 81
Винятки щодо державних службовців 83
4.6. Засоби реалізації принципу вільного пересування працівників 87
Інформація та координація діяльності служб зайнятості 87
Модернізація інституцій Співтовариства 90
HYPERLINK \l “bookmark217” EURES 90
HYPERLINK \l “bookmark218” Пропаганда рішень у галузі вільного пере
сування працівників,
HYPERLINK \l “bookmark219” прийнятих окремими державами-членами ЄС 92
HYPERLINK \l “bookmark219” Запровадження нових правових інструмен тів
та пропозиції щодо
HYPERLINK \l “bookmark221” зміни європейських норм 92
HYPERLINK \l “bookmark222” 4.7. Труднощі реалізації та перспективи
вільного пересування працівників
HYPERLINK \l “bookmark223” 93
HYPERLINK \l “bookmark225” 4.7.1. Труднощі реалізації вільного
пересування працівників 93
HYPERLINK \l “bookmark228” Юридичні та економічні труднощі 93
HYPERLINK \l “bookmark230” Труднощі, пов’язані з визнанням дип ломів та
кваліфікації 94
HYPERLINK \l “bookmark229” 4.7.2. Перспективи вільного пересування
праців ників 96
HYPERLINK \l “bookmark232” Економічні передумови 96
HYPERLINK \l “bookmark233” Неекономічні передумови 99
HYPERLINK \l “bookmark234” 4.8. Висновки 101
HYPERLINK \l “bookmark235” 5. Вільний рух капіталу 104
HYPERLINK \l “bookmark237” Загальні зауваження 104
HYPERLINK \l “bookmark240” Лібералізація руху капіталу 105
HYPERLINK \l “bookmark245” Сфера вільного руху капіталу 109
HYPERLINK \l “bookmark247” Вільний рух капіталу і Економічний та Валют
ний Союз 110
HYPERLINK \l “bookmark248” Висновки 111
6 HYPERLINK \l “bookmark250” . Свобода надання послуг 113
HYPERLINK \l “bookmark251” Лібералізація ринку послуг 113
HYPERLINK \l “bookmark253” Поняття і правовий характер послуги 114
HYPERLINK \l “bookmark260” Форми надання послуг 116
HYPERLINK \l “bookmark259” Право надання транскордонних послуг 116
HYPERLINK \l “bookmark266” Право на отримання послуг в інших державах
119
HYPERLINK \l “bookmark267″ Транскордонні послуги, що надаються за доп
омогою технічних засобів
120
Сфера свободи пересування послуг 121
Часовий та територіальний виміри 121
Суб’єктний вимір 123
Фізичні особи 123
Товариства 124
6.7.3. Об’єктний вимір 125
6.8. Обмеження вільного надання послуг 126
Особливі вимоги 126
Обмеження на підставі статей 45 і 46 ДЄС 128
6.9. Висновки 129
Рекомендована література 131
Рекомендовані нормативні акти 131
Рекомендовані судові справи 133
Вступ
Відображаючи розбудову Європи у її найбільш широкому сенсі, ідея
об’єднання ринків відповідає цілям економічної і політичної інтеграції.
Згідно з Договором про заснування Європейського Співтовариства (ДЄС або
Договір) до заходів Співтовариства належить „система забезпечення рівної
конкуренції на внутрішньому ринку” та „наближення законодавства
країн-членів до тієї міри, яка необхідна для функціонування спільного
ринку”. Крім того політика у суміжних сферах, таких як охорона і захист
довкілля, соціальна сфера, ві іграє важливу роль у функціонуванні
внутрішнього ринку.
1. Форми економічної інтеграції
В Європейському Союзу втілення в життя економічної інтеграції
складається з наступних етапів:
Сфера вільної торгівлі або господарська група, що складається щонайменше
з двох країн, які у визначений раніше період ліквідують по відношенню
один до о ного мито і кількісні обмеження, о ночасно залишаючи
національні митні тарифи та окрему торгівельну політику щодо третіх
країн. В результаті мито на окремі товари, що імпортуються з країн-не
членів ЄС і експортованих ту и, є різними в країнах, що належать до
сфери вільної торгівлі. Прикладом може бути Європейське товариство
вільної торгівлі (1960 р.) і також Середньоєвропейська угода про вільну
торгівлю (1992 р.).
Митний союз – група, яка складається також щонайменше з вох країн, які
лікві ують по ві ношенню о ин о о ного мито й обмеження, але по ві
ношенню о третіх країн визначають спільний зовнішній тариф. Наслідком
ліквідації мита є створення спільного ринку товарів і тен енції о
закріплення такого самого рівня цін тих же товарів в країнах-членах при
одночасному об’єднанні торгівельної політики і уніфікації торгівельної
політики по ві ношенню о зовнішніх партнерів. Прикла ом може бути
Європейське економічне співтовариство – хоча варто пам’ятати, що крім
створення митного союзу, Європейське економічне співтовариство містить
також принципи створення спільного ринку.
Спільний ринок, який означає не лише ліквідацію мита у взаємних
торгівельних відносинах між країнами-членами і визначення спільного
митного тарифу по ві ношенню о третіх країн, але також прова ження так
званих чотирьох свобод:
а) Свобода вибору місця проживання;
б) Вільний рух капіталу;
в) Вільне пересування осіб;
г) Свобо а пересування товарів.
Економічне співтовариство, що містить в собі все вищесказане або
уніфікацію окремих сфер загальної економічної політики, або окремих сфер
економіки. Отже, це означає ві сутність мита всере ині групи країн,
спільний митний тариф, вільне пересування капіталу, послуг і лю ей, а
також гармонізацію економічної політики. Країни-члени економічного союзу
також використовують інструменти коор инації монетарної політики.
Повна економічна інтеграція означає всі вищенаведені
ії. До атковим елементом є те, що на території ержав, що інтегруються,
всі важливіші з точки зору функціонування спільного ринку сфери
економічної політики, є частиною спільної політики. До атково запрова
жується спільна валюта, а економічну вла у в найважливіших сферах з
ійснюють на національні інституції.
2. Основні етапи створення внутрішнього ринку
Початковий період (1958-70)
У Римі шість країн-засновників Європейського економічного співтовариства
(ЄЕС) домовились про створення між собою митного союзу та початок
програми наближення своїх національних законодавств. 1 липня 1968 року,
за 18 місяців до закінчення перехідного періоду, визначеного у Римському
договорі, із зникненням митних тарифів і квот у торгівлі всере ині
Співтовариства митний союз став реальністю.
Від початку 1970-х рр. до Білої Книги 1985 року
70-і рр. були позначені низкою подій (закінчення Бреттон-Вудської
міжнародної валютної системи, невдача першої спроби створення
економічного і валютного союзу, нафтові кризи тощо), які справили
негативний вплив на економіку країн-членів Європейського економічного
співтовариства. Ці події призупинили процес створення спільного ринку і
на початку 80-х рр. в атмосфері відчувався присмак „європесимізму”. Тим
не менше, низка факторів сприяла наро женню нової сили, яка сприяла
появі у 1986 році Є иного Європейського акту. Цими факторами були:
рішення Суду ЄС у справі Cassis de Dijon, яке у 1979р. встановило
принцип взаємного визнання національних норм;
низка искусій між країнами-членами на Самміті у Фонтенбло у 1984 р., що
сприяло народженню нового поштовху о побу ови Європейського
Співтовариства;
– зростаюче переконання головних промислових кіл
Європи у тому, що роздробленість ринку
Співтовариства є перешко ою ля
конкурентноз атності на міжнаро ному рівні.
І саме на цьому тлі у 1985 р. Європейська Комісія опубліковує Білу Книгу
про конкуренцію на внутрішньому ринку. У даному документі визначено 279
законодавчих заходів, необхі них ля зняття перешко на шляху торгівлі
всере ині Співтовариства, та запропоновано програму створення є иного
європейського ринку до 31 грудня 1992 р.
2.3. Від Єдиного Європейського Акту 1986 р. до внутрішнього ринку 1993
р.
Єдиний Європейський Акт (Акт) було прийнято у 1986 році і він вступив у
силу 1 липня 1987 року як логічне продовження Білої Книги 1985 року. На
той час здавалося очеви ним, що амбітна програма законо авства,
запропонована Європейською Комісією, не може реалізовуватись без
голосування кваліфікованою більшістю у Раді Міністрів. Тому, згідно з
Актом до Договору вносилась нова стаття – Стаття 100а (ст. 95 згідно з
новою нумерацією), – яка стосувалася заходів зі створення внутрішнього
ринку. Вона розширила використання голосування кваліфікованою більшістю
у Ра і Міністрів (за винятком захо ів у по атковій сфері, що о свобо и
пересування і прав та інтересів зайнятого населення) та озволила
уникнути частих затримок при прийнятті о ноголосного рішення. До того ж
у Акті було формально закріплено ату 31 гру ня 1992 року, запропоновану
в Білій Книзі, та ано визначення внутрішнього ринку як „території без
внутрішніх кордонів, в межах якої забезпечується свобо а руху товарів,
осіб, послуг та капіталу у відповідності з вимогами Договору”.
Незважаючи на те, що низка положень все ще чекала свого прийняття та/або
зміни, в цілому до 1 січня 1993 року внутрішній ринок Співтовариства
було створено. Було прийнято більшість законодавчих проектів, визначених
у Білій Книзі: повністю скасовано перевірку товарів на внутрішніх кор
онах, скасовано рутинні перевірки осіб на внутрішніх кор онах,
лібералізовано велику кількість послуг, вве ено взаємне визнання
дипломів та оцінок, відкрито ринки тощо. Тим не менше, програма не була
повністю завершена: не було вжито законо авчих захо ів що о:
повної відміни перевірки осіб на кордонах;
статуту європейської компанії;
вве ення європейської торговельної марки;
повного ві криття енергетичної ринку;
повної лібералізації транспортних послуг;
гармонізації непрямих податків, особливо ПДВ.
У грудні 1992 р. після оприлюднення звіту Сазерленда Європейська Комісія
направила до Ради Міністрів та Європейського Парламенту Комюніке про
функціонування внутрішнього ринку. Звіт отримав форму Комюніке під
назвою „Вплив та ефективність єдиного ринку”. У червні 1997 року в Плані
ій Європейської Комісії що о є иного ринку було визначено чіткий перелік
необхі них законо авчих захо ів, таких як спільна система ПДВ, ві міна
перевірки осіб на внутрішніх кор онах, статут європейської компанії та
лібералізація газопостачання. План ій було затвер жено Ра ою Європи на
Амстердамському Самміті в червні 1997 року. Шість місяців по тому на
Люксембурзькому Самміті Рада Європа звернулась о Ра и Міністрів з
проханням пришви шити виконання плану ій. Але не зважаючи на всі захо и,
направлені на завершення формування внутрішньо ринку, він все ще
залишається незавершеним проектом. Тим не менше, розмаїття його
недоліків та перехідних моментів неухильно зменшується.
2.4. Стратегія внутрішнього ринку на 2003-2006 pp.
З метою зміцнення функціонування внутрішнього ринку та повного
використання переваг розширеного Європейського Союзу було розроблено
Стратегію внутрішнього ринку, у якій були визначені пріоритети та план
заходів на період 2003-2006 рр. Вона вважається одним із ключових
інструментів коор инації економічної політики на рівні ЄС наря у із
Засадами загальної економічної політики (Broad Economic Policy
Guidelines /BEPG/) та Засадами зайнятості (Employment Guidelines /EG/).
Нова стратегія має надати нового поштовху реалізації амбітної цілі,
визначеної Лісабонським процесом, -2010 рік. Більше того, після процесу
розширення внутрішній ринок необхі но зміцнити аби уникнути ризику його
фрагментації та повністю використати можливості, які пропонує
країнам-членам розширений ринок. І насамкінець, стратегія повинна на ати
прискорення структурним реформам, необхі ним ля розширення потенціалу
росту європейських економік. Стратегія має на меті зміцнити „основи” або
„базис” внутрішнього ринку: зняти перепони на шляху торгівлі товарами та
послугами і забезпечити належну імплементацію та виконання законо авчих
норм. Тому стратегією визначено перелік пріоритетів та план їх
виконання. Вона має розгля атися як спільний план, для виконання якого
Рада Міністрів, Європейський Парламент та країни-члени повинні докласти
всіх зусиль.
Як уже зазначалось, Стратегія внутрішнього ринку визначила головні
пріоритети, яких необхі но осягти у найближчі екілька років, а саме:
сприяння вільному руху товарів. Технічні бар’єри продовжують заважити
вільному руху товарів між країнами-членами, а торгівля між
країнами-членами залишається більш орогою і скла ною ніж ве ення бізнесу
всередині країни. Свобода руху товарів (та послуг) спирається,
насамперед, на довіру щодо контролю з боку інших країн-членів. А отже,
існує необхі ність у захо ах, які б зміцнили овіру о нормативно-правової
бази у сфері свобо и руху товарів.
інтеграція ринків послуг. У сфері послуг між країнами-членами все ще
лишаються значні ві мінності у їх законо авчих нормах, які становлять
перешко у вільному переміщенню послуг. Перешко и стоять на всіх етапах
ведення бізнесу – від заснування бізнесу до сервісного обслуговування,
що ві лякує компанії, особливо малі та сере ні пі приємства, ві ве ення
бізнесу в інших країнах-членах.
організація високоякісної мережевої галузі. За останні
есять років зав яки технологічному поступу та розвитку законо авства
Співтовариства були значно ві криті ринки мережевої галузі. Мережева
галузь пі поря ковується окремим зобов’ язанням що о суспільних послуг.
Європейська Комісія скоро опублікує Зелену Книгу з метою створення
широкої бази аних питань, які потребують вирішення в аній сфері.
Необхідно зробити значні інвестиції для пі вищення якості інфраструктури
галузі в ЄС, особливо у його нових членах, і як засіб формування таких
інвестицій бу е корисне тісне партнерство між
ержаним і приватним сектором, хоча еякі питання ще потребують свого
вирішення.
зниження негативного впливу податкових перепон. Існування 25 різних
систем оподаткування підприємств становить проблему ля рівного
функціонування внутрішнього ринку. Такі проблеми, як існуюча система
ПДВ, трансфери між двома компаніями однієї групи, різні ставки по атків
у різних країнах-членах (наприкла , по атку з иві ен ів) та ін.,
стримують транскор онні ві носини на внутрішньому ринку.
розширення можливостей для проведення закупівель. Транскор онна участь у
замовленнях залишається обмеженою. Низький рівень конкуренції у
сфері
ержавних закупівель ве е о втрати можливостей та, особливо, о
неефективного використання коштів платників по атків. Тому необхі но
спростити та гармонізувати низку національних норм що о проце ур прове
ення конкурентноз атних тен ерів. Також необхі не сприяння
партнерствам між
ержавним і приватним сектором.
покращання умов для бізнесу. Заходи, необхідні для розвитку пі
приємництва та інновацій, знахо яться у сфері прямого контролю
країн-членів. Європейська Комісія займається організацією обміну
досвідом та найкращими пі хо ами у аній сфері через програму BEST. Тим
не менше, політика у сфері внутрішнього ринку також прямо пов’язана з
розвитком пі приємництва та інновацій в рамках економіки, яка все більше
стає економікою знань.
вирішення демографічних питань. Старіння населення становить проблему ля
пенсійної системи, економічного зростання, ержавних фінансів та системи
охорони з оров’ я. Певні захо и на рівні Співтовариства можуть зіграти
позитивну роль у сфері пенсій за посадою і, особливо,у становленні
розумної основи, яка б дозволяла пенсійним фондам ефективно працювати на
внутрішньому ринку.
спрощення нормативно-правового середовища.
Покращення та спрощення нормативно-правового
середовища є визначальним для
конкурентоспроможності. Це також є важливим при
інкорпорації європейського законо авства в
національні законо авства країн-членів.
дотримання норм. Країни-члени повинні відігравати активну роль у повсяк
енному управлінні внутрішнім ринком з метою забезпечення ефективної
реалізації відповідних заходів. Єдиним засобом вирішення проблеми є
подання скарги до Європейської Комісії, яка може розпочати процес що о
порушення країною-членом правових норм або су овий процес на
національному рівні. Ці ва захо и пере бачають повільні, а інколи і
орогі проце ури. Європейська Комісія розробила ініціативу SOLVIT, метою
якої є поліпшення застосування норм що о внутрішнього ринку.
Країни-члени повинні визначати більш амбітні цілі ля заміни національних
норм європейськими ля пі тримання політичного тиску що о інкорпорації
директив. Європейська Комісія видасть Рекомендації щодо „найкращих
підходів” та пришвидшить превентивний діалог з країнами-членами. Також
можливим є зобов’язати країни-члени повідомляти Європейську Комісію в
електронній формі про ві пові ні захо и та на авати таблиці ві пові
ності. Мають бути розроблені стандартний період заміни законодавчих норм
(2 роки), стандартні статті та статті, що містять санкції, які б
поставили співробітництво в а міністративній сфері на більш стабільну
Європейська
Комісія також звернулася до країн-членів з проханням зменшити на
половину кількість невідповідностей законодавчих норм до 2006 року.
Комісія відведе спеціальну рубрику на веб-сайті EUROPA для інформування
громадян та підприємств щодо того як захистити свої права в структурі
європейського законо авства.
– інформаційна політика. Громадяни та підприємства мають знати свої
права та можливості на внутрішньому ринку для того, щоб вони могли
використовувати цей ринок з максимальною ефективністю. Тому інформаційна
політика має вирішальне значення ля розвитку внутрішнього ринку.
Країни-члени повинні розробити національні плани пі вищення
поінформованості свої грома ян і пі приємств що о можливостей, які надає
внутрішній ринок. Необхідно при іляти особливу увагу новим
країнам-членам із поступовим розширенням існуючого інформаційного
інструментарію.
І насамкінець, також необхідно наголосити на міжнародному контексті
внутрішнього ринку. Після розширення наступним викликом Європейському
Союзу стане розвиток більш тісних відносин з його сусідами – Росією,
Україною, Молдовою, Бєларуссю та країнами Південного Середземномор’я.
Враховуючи те, що країни поступово наближають свої норми о європейських,
вони можуть отримати кращий оступ о європейських ринків. В умовах сього
нішньої високоглобалізованої економіки норма, вве ена в іншій країна,
часто може справити вплив і на ринок Європейського Союзу.
3. Свобода пересування товарів
3.1. Загальні зауваження
Вільний рух товарів є о ним із наріжних каменів європейської інтеграції
і незважаючи на завершення формування внутрішнього ринку не втрачає
своєї актуальності. Європейське Економічне Співтовариство було
започатковане 25 березня 1957 р. укла енням Римського оговору про
заснування Європейського економічного співтовариства. Основна мета цього
оговору полягала у сприянні гармонійному розвиткові економічної
іяльності, збалансованому розвиткові, пі вищенню рівня стабільності,
постійному пі вищенню рівня життя та тіснішим взаємозв’ язкам між
ержавами-членами. Основним інструментом осягнення вищезга аних цілей
творці Європейського Економічного Співтовариства обрали економічний, а
саме – створення Спільного ринку шляхом встановлення вільного руху
товарів в його межах. Вільний рух товарів сприяє більш ефективному
виробництву, оскільки він
озволяє виробникам різних країн прямо конкурувати між собою. Для
втілення цього за уму в життя країни-члени стали пере необхі ністю
зняття всіх внутрішніх торгових бар’ єрів (фізичних, технічних та
фіскальних), які створюють
искримінаційні обмеження між ержавами-членами. Так, останні повинні
утримуватися ві встановлення бу ь-яких обмежень на імпорт, експорт та
транзит товарів між собою.
Тим не менше, незважаючи на те, що після набрання чинності Договором
пройшло вже більше ніж півстоліття, все ще не можна ствер жувати, що
Співтовариство осягло своєї вершини у цій сфері. Так, ержави-члени і на
алі емонструють свою винахі ливість у встановленні захо ів, що мають
наслі ки, еквівалентні кількісним обмеженням імпорту та експорту, ві
критим залишається питання гармонізації по аткових систем країн-членів,
а також встановлення ними технічних бар’єрів. Також суттєвою перешкодою
вільному рухові товарів є винятки із загального правила, яке міститься у
статтях 28 та 29 Договору, на підставі ст. 30
3.2. Положення Договору щодо вільного руху товарів
3.2.1. Вільний рух товарів, вироблених у державах -членах та третіх
країнах, в межах Співтовариства.
Як вже зазначалося, метою Співтовариства було створення Спільного ринку,
який, в свою чергу базується на митному союзі. Першою складовою митного
союзу є вільний рух товарів, які виробляються у країнах-членах. Так,
товари, виготовлені в о ній країні-члені, повинні безперешко но
перетинати внутрішні кор они Спільного ринку. Другою скла овою митного
союзу є встановлення спільних мит. Якщо товари, виготовлені у третіх
країнах, перетинають зовнішній кор он митного союзу, вони стають об’
єктом накла ення спільного мита. Третьою скла овою є вільний рух товарів
з третіх країн, які були випущені в обіг на територію митного союзу.
Після сплати мита на зовнішньому кордоні митного союзу з цих товарів не
можуть стягуватися інші мита при перетині внутрішніх кордонів – тобто
кордонів між державами, які є членами митного союзу.
Так, ст. 14 Договору встановлює, що внутрішній ринок скла атиме
територія без внутрішніх кор онів, на якій гарантується вільне
пересування осіб, капіталу, товарів і послуг. Стаття 14 встановлює
правову основу ля створення внутрішнього ринку в межах Співтовариства.
Останнє пере бачає усунення внутрішніх бар’ єрів, які перешко жають
вільному пересуванню товарів, осіб, капіталу та послуг. Бар’єри, які
перешкоджають вільному пересуванню товарів можна поділити на три
категорії: фізичні, технічні та фіскальні бар’єри. Фізичні бар’єри
передбачають зупинку та перевірку товарів, які перетинають державний
кордон. Технічні бар’єри – це кількісні обмеження або захо и, які мають
такі ж наслі ки і, таким чином, перешкоджають вільному руху товарів.
Прикладом, натомість, фіскальних бар’ єрів є тарифні та нетарифні збори,
які накла аються на експорт, імпорт та транзит товарів.
Стаття 23 Договору встановлює:
Співтовариство ґрунтується на митному союзі, що стосується всієї
торгівлі товарами та пере бачає заборону митних зборів на імпорт та
експорт між державами-членами і всіх інших еквівалентних їм платежів, а
також прийняття спільного митного тарифу що о третіх країн.
Положення статті 25 та Глави 2 даного розділу стосуються товарів,
вироблених в ержавах-членах, а також товарів, експортованих третіми
країнами, які перебувають у вільному обігу на території ержав-членів.
Слі зауважити, що сам Договір не містить визначення поняття товар. Його
дав Суд ЄС у ряді справ. У справі Art Treasures1 (Commission v. Italy)
Суд розглядав заборону експорту творів мистецтва, встановлену
Італійським урядом, який аргументував свою позицію тим, що твори
мистецтва не є „товаром” у розумінні Договору. Суд, натомість,
встановив, що „товаром” є „продукт, який можна оцінити у грошовому
вимірі та який може бути предметом комерційних трансакцій”. Таким чином,
твори мистецтва є „товаром” у розумінні ст. 23 Договору. У еяких
наступних справах Су послі овно застосовував це визначення.
У справі Wallonian Waste1 (Commission v. Belgium) Суд розглядав
законність заборони бельгійськими властями імпорту відходів.
Бельгійський уряд стверджував, що відходи не можуть вважатися „товаром”
у розумінні ст. 23, оскільки вони не мають жодної комерційної цінності
(навпаки, у випадку відходів можна стверджувати, що вони мають від’ємну
цінність, оскільки витрати несе сторона, яка бажає їх позбутися). Тим не
менше, аргументація Бельгійського уряду не була прийнята Судом ЄС, який
встановив, що, оскільки ві хо и можуть бути пре метом коме HYPERLINK \l
“bookmark14″ р ційних трансакцій, вони підпадають під визначення
„товар”.
Цікавою з точки зору розмежування понять „товар” та „капітал” і, ві пові
но, визначення того, чи об’ єкт пі па ає пі регулювання у сфері вільного
руху товарів чи капіталу, є справа Thompson . Англійські власті
розпочали кримінальне переслідування осіб, які експортували з Англії
значну кількість срібних монет. Всі монети представляли нумізматичну
цінність, оскільки були виведені з обігу. Відповідач наполягав на тому,
що ці іяння не могли тягнути кримінальну ві пові альність, оскільки
Об’єднане Королівство, виходячи із ст. 23 Договору, не могло перешко
жати вільному рухові товарів, яким, як він вважав, були монети. Су ЄС пі
тримав по ібну аргументацію і встановив, що монети є товаром у розумінні
ст. 23, якщо вони не знаходяться в обігу, тобто не є засобом платежу. І,
навпаки, монети, які є засобом платежу, розгля аються не як товар, а як
капітал, і о них застосовуються правила що о вільного руху капіталу.
1 Справа C-2/90 [1992] ECR I-4431
2 Справа 7/78 [1978] ECR 2247
3 Справа 393/92 [1994] ECR I-1477
У справі Almelo v. Energiebedriff Ijsselmij , Суд ЄС визначив, що
електроенергія також є товаром. З цього слідує, що товар не обов’язково
повинен бути матеріальним. Тим не менше, Суд не прийшов до висновку, що
всі нематеріальні об’єкти є товаром.
3.2.2. Застосування положень щодо вільного руху товарів
Положення щодо вільного руху товарів у межах Співтовариства повинні
застосовуватися до всіх видів руху товарів. По-перше, вони за HYPERLINK
\l “bookmark17” с тосовуються до руху товарів, які переміщуються для
продажу в з однієї в іншу країну-член. По-руге, вони застосовуються о
руху товарів, які переміщуються транзитом через ержаву-член в іншу
ержаву-член або за межі Співтовариства.
У справі SIOT v. Ministry of Finance1 Суд ЄС підтвердив, що свобо а
транзиту в межах Співтовариства належить о загальни HYPERLINK \l
“bookmark18” х принципів права ЄС.
По-третє, положення що о вільного руху товарів застосовуються о
реімпорту товарів, які імпортуються з о нієї країни-члена в ту, е вони
були вироблені або випущені на ринок. По-четверте, вони застосовуються о
паралельного імпорту і, по-п’ яте, о переміщення товарів особами.
1 Справа 266/81 [1982] ECR 2365
2 Справа 362/88 [1990] ECR I-667
У справі GB-Inno-BM v. Confederation du Commerce Luxembourgeois , Су ЄС
пі твер ив, що принцип вільного пересування товарів застосовується не
лише о юри ичних, а і до фізичних осіб. Це, зокрема, передбачає, що
резиденти однієї ержави-члена повинні мати змогу безперешко но
перетинати кор он і в’ їж жати на територію іншої ержави-члена з метою з
ійснення покупок. При цьому о них повинні застосовуватися ті ж правила
та умови, що і о місцевого населення.
У справі Schumacher v. Hauptzollamt Frankfurt Am Main1 розгля алася ві
мова митних органів Німеччини на ати озвіл на ввіз із Франції паном
Шумахером ліків ля особистого застосування. Cуд ЄC встановив, що
німецький закон не ві пові ав ст. 2S Договору.
У статті 24 Договору встановлюється третя скла ова митного союзу:
товари, що на хо ять з третіх країн, вважаються такими, що перебувають у
вільному обігу на території ержави-члена за умови успішного завершення
усіх формальностей що о імпорту та належно сплачених ві пові них митних
зборів і платежів, які повинні сплачуватися у такій ержаві-члені.
3.2.3. Заборона митних зборів та еквівалентних їм платежів.
Отаття 25 Договору встановлює:
Митні збори на імпорт та експорт і еквівалентні їм платежі скасовуються
між ержавами-членами. Ця заборона поширюється також на митні збори
фіскального характеру.
У справі Van Gend en Loos v. Nederlandse Administratie der Belastingen
C}^ ЄC встановив, що колишня ст. 12 (зараз ст. 25) має пряму ію та на ає
особисті права, які повинні захищатися національними су ами. Таким
чином, особи можуть прямо посилатися на ст. 25 у національних су ах.
1 Отава 215/S7 [19SS] ECR I-25S7
2 агоава 26/62 [1963] ECR 1
3 Cправа 2/69 [1970] ECR 265
У справі Social Fonds voor der Diamantarbeiders v. Brachfeld & Chougol
Diamond Co3 розгля алося питання накла ення бельгійськими властями збору
на імпорт іамантів, кошти із справляння якого направлялися у фон пі
тримки бельгійських працівників у сфері обробки діамантів. Cуд ЄC
встановив, що митні збори забороняються незалежно від HYPERLINK \l
“bookmark24″ їх розміру, мети їх накладення та призначення.
У справі Statistical Levy case (Commission v. Italy)1, зважаючи на те,
що у Договорі про заснування ЄС не містилося визначення поняття
„еквівалентних заходів”, Суд ЄС встановив, що еквівалентним заходом є
будь-який грошовий збір, яким би незначним він не був і яким би не було
його призначення або застосування, який накла ається в о носторонньому
поря ку на внутрішні та іноземні товари у зв’язку із тим, що вони
перетинають кордон. Ці заходи не обов’язково повинні встановлюватися з
метою наповнення ержавного бю жету, мати дискримінаційний чи
протекціоніст HYPERLINK \l “bookmark23” с ький характер або стосуватися
товару, який не має аналогів на території ві пові ної країни-члена.
Су розвинув свою практику що о еквівалентних захо ів у наступних
справах.
Так, справа Storage Charges (Commission v. Belgium)2 стосувалася накла
ення бельгійськими властями зборів на товари, які проходили митне
оформлення на митному складі. Суд встановив, що збори за митне
оформлення становлять еквівалентні захо и за умови, що вони накла аються
виключно у зв’ язку із з ійсненням митних формальностей.
1 Справа 24/68 [1969] ECR 193
2 Справа 77/69 [1970] ECR 985
У справі Animals Inspection Fees (Commission v. Germany) Су розгля ав
питання накла ення німецькими властями зборів, які мали на меті
покривати фактичні ви атки, пов’ язані із утриманням інспекційних
пунктів. Су встановив, що збір не перевищує фактичних витрат, пов’
язаних із інспекціями, які, в свою чергу, пере бачені законо авством ЄС
і мають на меті сприяння вільному рухові товарів. Відповідно, вони не
можуть вважатися еквівалентним заходом.
Таким чином, встановлення зборів за надання інспекційних послуг не
вважається заходом, еквівалентним імпортному миту за дотримання
наступних умов:
Розмір збору не повинен перевищувати фактично понесених витрат у зв’язку
із наданням послуги.
Відповідна послуга вимагається законодавством ЄС.
Послуга спрямована на сприяння вільному рухові товарів.
Збір не повинен накладатися виключно у зв’язку із з ійсненням митних
формальностей
3.2.4. Заборона заходів дискримінаційного національного оподаткування
Стаття 90 встановлює:
Жодна держава-член не має прямого чи опосередкованого права обкладати
товари іншої держави-члена будь-якими внутрішніми податками додатково до
тих, якими вже прямо чи безпосере ньо обкла аються по ібні вітчизняні
товари.
Більш того, жодна держава-член не має права обкладати товари іншої
ержави-члена бу ь-якими внутрішніми по атками, які б сприяли непрямому
захисту інших товарів.
Ві пові но о цієї статті ержава не може з ійснювати дискримінаційне
оподаткування іноземних товарів. Це стосується не лише готової про
укції, але і напівфабрикатів, компонентів та інших по ібних товарів.
У справі Tax on Beer and Wine (Commission v. United Kingdom)1 питання
виникло що о різних ставок по атку на вино та пиво. Су ЄС встановив, що
вино та пиво є по ібними товарами і їх ві мінне опо аткування було
искримінаційним і, ві пові но, суперечило ст. 90 Договору.
3.2.5. Заборона кількісних обмежень та заходів, еквівалентних кількісним
обмеженням
3.2.5.1. Кількісні обмеження
Статті 28 та 29 Договору встановлюють заборону кількісних обмежень та
захо ів, еквівалентних кількісним обмеженням на імпорт та експорт
товарів. Ці питання часто пі німалися пере Су ом ЄС, оскільки вони
стосуються зняття технічних бар’ єрів, які є найбільш небезпечними ля
вільного пересування товарів.
Згі но із ст. 28 між ержавами-членами забороняються кількісні обмеження
на імпорт та еквівалентні їм захо и. Стаття 29 сформульована аналогічним
чином, о нак стосується експорту.
Су ЄС ав визначення кількісним обмеженням у наступних справах.
У справі Riseria Luigi eddo v. Ente Nationale Risi, аючи визначення
кількісним обмеженням Су встановив, що заборона кількісних обмежень
стосується захо ів, які накла ають залежно ві обставин абсолютні або ві
носні обмеження на імпорт, експорт та транзит товарів. Таким чином,
поняття кількісних обмежень не зво иться о квот, яким у минулому були
присвячені ст. 32 та 33 Договору (ві мінені Амстер амським оговором), а
тлумачаться Су ом більш широко.
У справах Import of Lamb (Commission v. France) та Import of Potatoes
(Commission v. UK) Суд зазначив, що найбільш очевидними прикладами
кількісних обмежень імпорту та експорту є встановлення абсолютних
заборон або введення квот, які обмежують імпорт або експорт відповідного
товару у кількісному або вартісному вимірах.
3.2.5.2. Заходи, які мають наслідки, еквівалентні кількісним обмеженням
Прикладами заходів, які мають наслідки, еквівалентні кількісним
обмеженням, можуть бути закони, пі законні акти, а також адміністративна
практика держави. Суд ЄС також роз’яснив значення цього терміна у
наведених нижче справах.
До 1980 року Європейська Комісія не вважала перешкоди, спричинені
взаємною неві пові HYPERLINK \l “bookmark30″ ністю національних норм,
які застосовувались до товарів без розрізнення їх на вітчизняні та
імпортовані, захо ами, що мають такі ж наслі ки, що й кількісні
обмеження. Ці перешкоди виникли виходячи із суверенітету країн-членів.
Договір не позбавляє країни-члени їх законо авства чи регуляторної
правомочності, він лише на ає органам Співтовариства право гармонізації.
У справі Procureur du Roi v. Dassonville1 Суд розглядав наступну
ситуацію. Оператор імпортував шотландське віскі, яке виготовлялося в
Англії, з Франції у Бельгію. Згідно з бельгійським законо авством він
був зобов’ язаний на ати сертифікат про походження, який він міг
отримати лише у митних органах Об’ є наного Королівства. Оператор
вважав, що вимога на ання по ібного сертифікату за таких обставин була
рівноцінною захо у, еквівалентному кількісним обмеженням імпорту і,
таким чином, була заборонена на підставі ст. 30. У цій
справі Су ав визначення захо у, який має наслі ки, еквівалентні
кількісним обмеженням, таким чином: бу ь-які торговельні правила,
запрова жені ержавами-членами, які можуть прямо або опосере ковано,
ійсно або потенційно перешко жати торгівлі всере ині Співтовариства. Су
також встановив, що вимога на ання сертифікату про похо ження, отримати
який легко могли фактичні виробники і що о отримання якого у операторів,
які не були виробниками, виникали значні тру нощі, становить заборонений
захі , який має еквівалентні наслі ки. Бельгійське законо авство було
визнане таким, що не ві пові ає положенням Договору. Таким чином, Су ЄС
у своєму рішенні по справі Dassonville схилився о необхі ності більш
широкого визначення захо ів, що є еквівалентними кількісним обмеженням
імпорту. Згі но з рішенням Су у бу ь-яке положення вважається захо ом із
еквівалентними наслі ками, навіть якщо воно застосовується без різниці о
вітчизняних та імпортованих товарів. Дане рішення значно розширює сферу
використання ст. 28 Договору.
У справі Buy Irish Campaign1 (Commission v. Ireland) фактичні
обставини були наступними: ірлан ський уря спонсорував рекламну
кампанію пі лозунгом „Купуй ірлан ське”. Су ЄС встановив, що
метою кампанії була заміна імпортних товарів вітчизняними і тому
ірлан ський уря порушив ст. 30 Договору.
1 Справи 249/81 та 249/81, [1982] ECR 4005
2 Справи 60 та 61/84 [1985] ECR 2605
У справі Cinetheque SA v. Federation Nationale des Cinemas Francais , Су
мав справу із французьким законом, який забороняв про аж та прокат ві
еокасет протягом першого року після вихо у фільму на екрани. Цей закон
застосовувався як о вітчизняних, так і о зарубіжних ві еокасет. Дистриб’
ютори касет оскаржили цей закон як такий, що порушує вимоги ст. 28
Договору. Суд встановив, що ст. 28 Договору не застосовується до
національного законодавства, яке регулює дистрибуцію кінематографічних
робіт шляхом встановлення проміжку часу між одним методом їх дистрибуції
та іншим, у зв’язку з чим встановлюється тимчасова заборона на
паралельний показ фільмів на широкому екрані та на ві ео, якщо тільки
заборона о наково застосовується о вітчизняних та імпортних касет, а
будь-які перешкоди торгівлі всередині Співтовариства, які це законо
авство спричиняє, не перевищують того, що є необхі ним ля забезп
HYPERLINK \l “bookmark33” е чення пріоритетності показу фільмів на
широкому екрані. У цій справі Суд ЄС визнав, що обмеження, які накла
алися французьким законо авством, були виправ аними, незважаючи на те,
що вони пі па али пі ст. 28 Договору.
У справі Cassis de Dijon1 Суд розглянув заборону, встановлену німецьким
законо авством на про ажу лікерів, вміст алкоголю в яких не досягав 30
%. Лікер Cassis de Dijon, який легально вироблявся та продавався у
Франції та інших
ержавах-членах ЄС, не ві пові ав вимозі що о вмісту алкоголю і, ві пові
но, німецькі власті наклали заборону на його продаж. Імпортер вважав, що
німецький закон не ві пові ає ст. 28 Договору. Су ЄС пі тримав
аргументацію останнього і встановив, що бу ь-який товар, який легально
виготовлений і про ається у певній країні-члені, має бути
опущений на ринок інших країн-членів, навіть якщо цей товар було
виготовлено у ві пові ності о технічних норм, що відрізняються від норм,
встановлених у приймаючій країні. При цьому, обмежувальні захо и можуть
застосовуватися, якщо вони є необхі ною умовою отримання основних вимог,
головним чином, у сферах ефективності по аткового контролю, охорони
здоров’я, дотримання прозорості комерційних розрахунків та захисту
споживачів.
Даний принцип означає, що країни-члени не повинні вимагати, щоб
імпортований товар відповідав усім нормам, визначеним для вітчизняного
товару, оскільки такі вимоги будуть надмірними порівняно із поставленою
метою, або ж це неминуче призведе до виокремлення і превалювання певного
принципу (наприклад, щодо охорони здоров’я) над іншим (вільним рухом
товарів).
Національні заходи, що становлять перешкоду для вільного руху товарів,
мають ві пові ати наступним трьом умовам ля визнання їх такими, що ві
пові ають праву Співтовариства:
вони повинні відпові HYPERLINK \l “bookmark34″ д ати необхідним
умовам, визначеним Судом ЄС (критерій необхідності);
вони мають бути співставними з метою, яку вони переслі ують (критерій
пропорційності);
– ля осягнення цієї мети має використовуватись найменш
обмежувальний мето .
Справа Torfaen Borough Council v. B&Q PLC1 стосувалася заборони торговим
законом Об’єднаного Королівства роздрібної торгівлі в неділю. До фірми
B&Q були застосовані санкції за порушення згаданого закону. Вона
заявила, що останній не відповідає ст. 28 Договору і, відповідно, не
може застосовуватися. Су ЄС, натомість, повторив аргументацію, яку він
ав у справі Cinetheque: заборона, встановлена ст. 28 Договору, не
застосовується о національних правил, які забороняють роз рібним про
авцям ві кривати свої магазини в не ілю, якщо обмежувальні наслі
ки таких правил не переважують наслідки, які мало на меті їх
встановлення. У цій справі Суд також визнав, що обмеження, які
накладалися французьким законодавством, були виправданими, незважаючи на
те, що вони підпадали під ст. 28 Договору. Обидва вищезгадані рішення
широко критикувалися у зв’язку із тим, що Суд їх не обґрунтував.
У справі Keck and Mithouard1 фактичні обставини були наступними: Keck &
Mithouard продавали французьке пиво та каву за цінами нижче роздрібних.
На них згідно із французьким законо авством були накла ені санкції за
про аж за демпінговими цінами. Відповідач наполягав на тому, що
французький закон суперечив ст. 28 Договору.
1 Справи 267 та 268/91 [1993] ECR I-6097
Суд ЄС встановив, що відповідно до ст. 28 кількісні обмеження та
будь-які еквівалентні їм заходи забороняються між державами-членами.
„Суд постійно наголошував, що будь-які захо и, які можуть прямо або
опосере ковано, ійсно або потенційно перешкоджати торгівлі всередині
Співтовариства, є захо ом, еквівалентним кількісним обмеженням. У зв’
язку із зростаючою тен енцією операторів що о використання ст. 28
Договору з метою оскарження бу ь-якого правила, яке обмежує їх
комерційну свобо у, навіть у випа ках, коли ці правила не спрямовані на
товари з інших ержав-членів, Су вважає за необхі не переглянути та роз’
яснити свою практику у цьому питанні”. Так, не зважаючи на раніше
постановлені рішення, Су встановив, що застосування о товарів з інших
ержав-членів національних правил, які обмежують або забороняють певну
торговельну практику, не вважається таким, що може прямо або опосере
ковано, ійсно або потенційно перешко жати торгівлі всере ині
Співтовариства у розумінні рішення у справі Dassonville, якщо ці правила
застосовуються о всіх ві пові них операторів без винятку та без різниці
між вітчизняними та іноземними операторами. Відповідно, Суд встановив,
що ст. 28 Договору не забороняє встановлення національним законом
заборони на збитковий продаж товарів.
Зважаючи на судову практику потрібно зауважити, що Суд ЄС відійшов від
минулого широкого визначення заходів, що мають еквівалентні наслі ки,
яке він встановив в Dassonville, і зараз застосовує звужене тлумачення
ст. 28 Договору, розмежовуючи заходи, які стосуються самих товарів і їх
характеристик (критерії Cassis de Dijon), та заходи, які стосуються
торговельної практики (критерії Keck and Mithouard). Су встановив, що
лише о першого типу захо ів може застосовуватися ст. 28 Договору, в той
же час ругий тип захо ів загалом не пі па ає пі його ію.
Тим не менше, термін „торговельна практика” є дуже нечітким та залишає
значні сумніви що о свого тлумачення.
3.3. Винятки із заборони кількісних обмежень та заходів, які мають
еквівалентні наслідки
3.3.1. Умови встановлення винятків
Винятки із заборони кількісних обмежень та заходів, які мають
еквівалентні наслідки встановлюються у ст. 30 Договору, яка передбачає:
Положення статей 28 і 29 не виключають можливості встановлення заборон
чи обмежень на імпорт, експорт і транзит товарів відповідно до принципів
суспільної моралі, громадського порядку та державної безпеки; захисту
здоров’я та життя людей, тварин чи рослин; захисту національних
багатств, які мають ху ожню, історичну чи археологічну цінність; захисту
промислової і комерційної власності. Такі заборони чи
обмеження не є, однак, засобом дискримінації чи прихованого обмеження в
торгівлі між державами-членами.
Положення ст. 30 Договору, таким чином, дозволяють державам-членам
встановлювати заходи, які обмежують вільний рух товарів за умови, що
такі заходи спрямовані на задоволення інтересів, важливість яких
визнається Співтовариством, що вони є пропорційними поставленій меті та
не є искримінаційними. Слі , при цьому зауважити, що по ібні
обмежувальні захо и ержав-членів можуть бути замінені гармонізацій ним
актом Співтовариства, спрямованим на захист тих самих інтересів не на
рівні держав-членів, а на рівні Співтовариства. За таких обставин,
ержави-члени не можуть на алі застосовувати національні обмежувальні
захо и.
1 Справа 113/80 [1981] ECR 1625
2 Справа 7/61 [1961] ECR 317
HYPERLINK \l “bookmark37” С уд ЄС встановив два обмеження щодо
можливості ержав-членів застосовувати винятки, пере бачені ст. 30
Договору. По-перше, зважаючи на те, що ця стаття встановлює винятки із
загал HYPERLINK \l “bookmark37” ь ного правила вільного руху товарів,
вона повинна тлумачитися вузько. Так, у справі Irish Souvenir1 s Суд ЄС
встановив, що список винятків, встановлений ст. 30, не може бути
розширений і ірлан ський уря не може посилатися на вимоги захисту прав
споживачів та чесності комерційних HYPERLINK \l “bookmark37” т
рансакцій в якості виправ ання своєї ві крито искримінаційної пове інки.
По- руге, винятки не можуть застосовуватися ля осягнення економічних
цілей. Так, у справі Commission v. Italy Італія не могла виправдовувати
заборону на імпорт свинини тим, що її власне виробництво свинини знахо
илось у скрутному становищі. Зважаючи на ці вимоги, ержави-члени можуть
посилатися на бу ь-які обмеження, пере бачені у ст. 30 Договору. При
цьому на них покла ається тягар оказування, що ві пові ні
національні заходи є необхідними для ефективного захисту інтересів,
передбачених у цій статті.
3.3.2. Суспільна мораль
Держави-члени користуються певною свободою щодо визначення того, що
становить суспільну мораль на їх території. Це підтверджується рішенням
Суду ЄС у справі Henn and Darby1. Фактичні обставини цієї справи
полягали у тому, що Об’єднане Королівство наклало заборону на імпорт
порнографічних фільмів та журналів з Нідерландів на підставі
застереження про суспільну мораль. Су ЄС пі твер ив законність таких
захо ів, ствер жуючи, що кожна ержава-член вільна встановлювати, вихо
ячи із власної системи цінностей, критерії суспільної моралі на своїй
території. У цьому випадку Об’ є нане Королівство могло скористатися із
винятку, передбаченого ст. 30 Договору.
1 Справа 34/79 [1972] ECR 3795
2 Справа 121/85 [1986] ECR 1007
О нак, ситуація окорінно ві різнялася у іншій справі. У справі Conegate
Су ЄС розгля ав заборону, встановлену Об’ є наним Королівством на імпорт
на увних ляльок з Німеччини. Об’ є нане Королівство знову зробило спробу
послатися на застереження про суспільну мораль, о нак ця спроба була
безуспішною, зважаючи на те, що такий самий товар міг легально
вироблятися та про аватися на її території. Так, держава не може
застосовувати застереження про суспільну мораль що о певного ви у
товару, якщо такий же товар легально виробляється та про ається на її
території.
Вимоги державної політики
HYPERLINK \l “bookmark46″ Ц ей виняток дуже вузько тлумачиться Судом,
який не схильний його розширювати. Так, у справі Ringelhahn1 Суд
встановив: „незалежно від того, яке тлумачення дається терміну „державна
політика”, він не може включати вимоги захисту прав споживачів”.
Застереження щодо державної політики було успішно застосоване перед
Судом лише один раз – у справі Thompson , яка стосувалася заборони на
імпорт срібних монет з Об’єднаного Королівства. Ця заборона була
спрямована на запобігання переплавленню монет або їх знищенню. На
території Об’ є наного Королівства також іяла по ібна заборона
переплавлення, за порушення якої встановлювалася кримінальна
відповідальність. Суд ЄС встановив, що заборона експорту була виправ
аною на пі ставі застереження про вимоги ержавної політики, оскільки
„охорона права на карбування монет завж и HYPERLINK \l “bookmark46″
вважалася такою, що зачіпає фундаментальні державні інтереси”.
Вимоги державної безпеки
1 Справа 177/83 [1984] ECR 3651
2 Справа 7/78 [1978] ECR 2247
3 Справа 72/83 [1984] ECR 2727
Раніше Суд ЄС більш прихильно ставився до аргументів держав-членів, які
обґрунтовували обмеження щодо імпорту або експорту на пі ставі
застереження про ержавну безпеку. Так, фактичні обставини справи Campus
Oil3 були наступними: Ірландія, яка повністю залежить від імпорту
нафтопродуктів, встановила вимогу, згі но з якою всі імпортери нафтопро
уктів повинні були купувати певну їх кількість у нафтопереробного
заводу, який перебував у державній власності, за цінами, встановленими
ірландським урядом. Ірландія обґрунтовувала ці обмеження торгівлі
міркуваннями ержавної безпеки і Су ЄС прийняв її аргументи. Він
встановив, що, зважаючи на виняткову важливість нафтопродуктів як
джерела енергії в сучасній економіці, припинення їх постачання, яке
ставить під загрозу існування ержави, може серйозно вплинути на державну
безпеку. Зважаючи на те, що ірландський закон слугував вимогам державної
безпеки, Суд не прийняв до уваги той факт, що він паралельно також
переслі HYPERLINK \l “bookmark48” у вав економічні цілі. Су визнав, що
забезпечення мінімального постачання нафтопродуктів переважує чисто
економічні міркування.
Подібне широке тлумачення заходів, пов’язаних із державною безпекою, Суд
також застосував у справі Richardtl. Законодавство Люксембургу
встановлювало вимогу щодо отримання спеціальної транзитної ліцензії на
експорт та імпорт товарів стратегічного призначення. Richardt імпортував
із США у Францію спеціальний пристрій для бульбашкової камери, а перед
експортом його в Росію ввіз у Люксембург. Пристрій було конфісковано на
пі ставі застереження про ержавну безпеку, оскільки Richardt не отримав
транзитну ліцензію. Суд зауважив, що ержавна безпека має як внутрішню,
так і зовнішню скла ову і тому ержава може встановлювати спеціальні
вимоги що о імпорту, експорту та транзиту стратегічних товарів з метою
їх перевірки. Однак, Суд також зазначив, що конфіскація товару, на який
у зацікавленої особи не було ліцензії, могла бути непропорційною
поставленим цілям, оскільки товар можна було повернути в країну похо
ження.
3.3.5. Захист здоров’я та життя людей, тварин чи рослин
1 Справа 367/89 [1991] БСЯ 1-4621
Вимоги захисту з оров’ я та життя лю ей, тварин чи рослин найчастіше
застосовуються державами-членами для виправ ання захо ів, що
встановлюють обмеження на імпорт. За відсутності гармонізації Суд
встановив, що кожна держава-член має право визначати рівень захисту
здоров’я своїх громадян, зважаючи на різноманітні фактори, включно із
кліматом держави, дієтою, та загальним станом здоров’я громадян. Однак,
незважаючи на це Суд у своїй практиці керується жорстким підходом у
випадку спроби застосування державою-членом цього застер HYPERLINK \l
“bookmark49” е ження. Так, від останньої вимагається не лише пре ставити
окази того, що у ві пові ному випа ку вона керується міркуваннями
захисту з оров’ я, але і окази того, що вона проводить серйозну політику
у цій сфері. Прикладом цього є справа Beer Purity1 – Суд розглядав
заборону, встановлену німецьким законо авством на імпорт пива, яке
містить бу ь-які добавки. Німецькі власті стверджували, що німці п’ють
багато пива, а наслі ки обавок ля з оров’ я не ві омі. Су встановив, що
подібний захід не був виправданим. Зваживши висновки міжнаро них
експертів у цій сфері, та взявши о уваги роботу Ко HYPERLINK \l
“bookmark50” м ітету з харчування Співтовариства, Суд зазначив, що
подібні обавки не є небезпечними ля з оров’ я лю ей. Окрім того, він
зауважив, що політика Німеччини у цьому питанні була непослі овною,
оскільки остання озволяла о авання тих самих обавок у інші про укти.
1 Справа 178/84 [1987] ECR 1227
2 Справа 324/93 [1995] ECR I-563
Су прихильно ставиться о аргументів що о захисту з оров’ я лю ей, якщо
вони прямо пов’ язані із функціонуванням національної системи охорони з
оров’ я. Так, наприкла , у Evans Medical британський уря ві мовив у на
анні ліцензії імпортерові наркотичних ліків на тій пі ставі, що імпорт
може загрожувати є иному ліцензійному виробникові по ібних ліків в Об’ є
наному Королівстві, ставлячи пі загрозу на ійність їх поставок. Су
позитивно поставився о аргументації британського уря у і встановив, що
по ібний захі може бути виправ аним на пі ставі міркувань охорони з
оров’ я.
Стаття ЗО Договору стосується також охорони здоров’я тварин. Цей
аргумент було використано у справі Bluhme1, коли Данія встановила
заборону імпорту всіх видів бджіл, крім коричневої бджоли, на один із
своїх островів. Суд встановив, що такий захі є виправ аним, оскільки він
спрямований на захист з оров’ я унікального ви у коричневої б жоли, і,
ві пові но, о нього може застосовуватися виняток, пере бачений у ст. ЗО
Договору.
3.3.6. Захист національних багатств, які мають художню, історичну або
археологічну цінність
Суд ЄС не виніс жодного рішення щодо можливості застосування
застереження про захист національних багатств, які мають художню,
історичну або археологічну цінність. У єдиній справі Art Treasures
(Commission v. Italy) італійський уря намагався побу увати свій захист у
Су і на пі ставі цього застереження. Однак, Суд встановив, що захід був
еквівалентним миту і ві мовився застосувати виняток, пере бачений ст.
ЗО.
1 Справа 67/97 [1998] ECR 1-8033
2 Справа 7/68 [1968] ECR 617
Підсумовуючи, слід зазначити, що винятки, встановлені ст. ЗО Договору,
можуть ефективно застосовуватися лише за умови, якщо захо и, прийняті на
їх основі бу уть пропорційними та не искримінаційними.
4. Вільне пересування працівників
Загальні зауваження
Принцип вільного пересування працівників є однією з основних свобод
Європейського Союзу. Цю свободу спочатку включив до переліку свобод
Римський договір, а Суд ЄС здійснив його широку інтерпретацію. Він
визнав, що кожен громадянин держави-члена ЄС, незалежно від свого місця
проживання і грома янства, може користуватися правом вільного
пересування працівників, якщо він займається професійною діяльністю в
іншій державі-члені ЄС.
Отже, свобода міграції працівників є загальним принципом, який
підтверджує “транснаціональний” характер права Співтовариства. Вона є
свобо ою, а ресованою багатомільйонному, професійно активному
європейському суспільству, а її універсальний характер має економічні,
соціальні, правові та навіть політичні наслі ки.
Європейська концепція вільного пересування працівників
Оскільки принципом Є иного ринку стала лікві ація всіляких бар’єрів у
вільному пересуванні факторів виробництва, благ і послуг, то свобо а
міграції працівників також повинна була бути о ним зі способів повного
осягнення економічної мети. У перші роки європейської інтеграції
панувала думка про те, що найпростішим і най ешевшим способом зміцнення
є иного ринку була б географічна мобільність лю ей, які шукають роботу.
Цей процес повинен був бути простішим ля реалізації, ніж переміщення
капіталу в регіони з на лишком робочої сили. Тоді міграцію працівників
оцінювали в категоріях суспільного феномену. Проте так не трапилося. В
першу чергу відбулося переміщення капіталу і товарів, а лише пізніше
-людей. Таким чином, свобода пересування працівників стала частиною
загальної концепції створення “Європи без кордонів”.
Однак слід підкреслити, що на початковому етапі інтеграції вся
діяльність Співтовариства була підпорядкована економічним цілям і
повинна були призвести о гармонійного економічного розвитку
держав-членів ЄС. Отже, свобода пересування робочої сили не могла мати
автономного характеру. Вона швидше виконувала допоміжну роль по
відношенню до економічних цілей Співтовариств і оповнювала інші свобо и,
такі як: пересування товарів, послуг чи капіталу. Тільки в 70-х роках
почали звертати увагу на соціальні аспекти європейської інтеграції.
Перші правові акти щодо вільного пересування осіб стосувалися
працівників і були започатковані в Паризькому оговорі, хоча причини
створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (далі – ЄСВС)
були відмінними від опанування явища міграції працівників. Договори про
заснування ЄСВС та Євратому все-таки стосувалися тільки обмеженої
економічної інтеграції, а їхні положення мали ві ношення виключно о
працівників, які виконували роботу в конкретних галузях. Спробу
розширення мобільності праці з ійснили країни-учасниці Договору шляхом
ві хо у ві застосування професійного критерію. Однак створення о норі
ного ринку праці вимагало чергових правових актів у цій галузі. Внаслі
ок було прийняте рішення про послі овний перехід до повної свободи
пересування працівників. Це зобов’язання виконано в три етапи шляхом
прийняття трьох рішень і такої ж кількості иректив.
4.3. Зміст принципу вільного пересування працівників
4.3.1. Поняття “працівник” у світлі принципу вільного пересування
працівників
4.3.1.1. Загальні зауваження
Для визначення змісту принципу вільного пересування працівників
основоположне значення має визначення поняття “працівник”. Як Римський
договір, так і акти вторинного європейського законодавства
використовують це поняття, але не визначають його.
1 Хоча якоюсь мірою вони можуть залежати від національних правових актів
у контексті нормативних актів, які стосуються соціальної безпеки. Див.
Регламент Ради № 1408/71, ст. 1 А.
Тлумачення поняття “працівник” здійснив лише Суд ЄС. Згідно з його
позицією досліджуване поняття слід інтерпретувати за критеріями, які
виводяться не з національних актів,1 а з законодавства Співтовариства.
Якби було не так, то, на умку Су у, нормативні акти, які стосуються
вільного пересування працівників, не мали б є иного застосування в межах
Співтовариства. Кожна держава-член ЄС тоді могла б модифікувати зміст
поняття і самостійно обмежувати захист, на аний працівникам Римським
оговором. Також ускла нився б контроль на застосуванням нормативного
акту з боку інституцій Співтовариства. На думку Суду ЄС поняття
“працівник” не можна розгля ати вузько, оскільки воно стосується однієї
з фундаментальних свобод, гарантованих Договором про Європейське
Співтовариство. Представлена таким чином позиція Суду ЄС вперше була
висловлена в 1964 році в справі Haekstra (nee linger),1 а потім була
розвинута в подальших рішеннях. У них Суд ЄС визначив, що працівники в
розумінні європейського права – це:
конкретні особи (ratione personae),
пов’язані з професійною діяльністю (ratione materiae),
для виконання якої встановлюються певні територіальні межі
(ratione loci).
4.3.1.2. Поняття “працівник” (ratione personae)
У світлі практики Суду ЄС вислів “працівники держав-членів ЄС” слід
тлумачити через зв’язок особи з даною державою. Це неточне визначення,
дане Судом ЄС, викликало в минулому багато запитань. Чи адресатами
свободи пересування повинні були бути тільки працівники, грома яни
ержави-члена ЄС, чи просто особи (без огля у на національну
приналежність), які проживали в країні-члені ЄС і виконували постійну
роботу, а може і ті, і інші?
1 Рішення від 19 березня 1964 року по справі Hoekstra М.К.М. (nee Unger)
v. Beestur der Bedrijfsvereniging voor Detaihandel en Ambachten, nr
75/63, [1964] ECR 177.
2 Див. рішення від 23 березня 1982 року, у справі Levin D.M. v.
Staatssecretaris van Justitie, № 53/81, [1982] ECR 1035; рішення від 3
липня 1986 року, у справі Lawrie-Blum Deborah v. LandBaden-Wurttemberg,
№ 66/85, [1986] 2121; рішення від 31 травня 1989 року, у справі Bettray
I. v. Staatssecretaris van Justitie, № 344/87, [1989] ECR 1621; рішення
від 3 червня 1986 року, у справі Kempf R.H. v. Staatssecretaris van
Justitie, № 139/85, [1986] ECR 1741; а також рішення від 18 червня 1987
року, у справі Centre Public d’Aide Social de Courcelles v.
Marie-Christine Lebon, № 316/85, [1987] ECR 2811.
Відповідаючи на це питання, необхідно користуватися рішеннями інституцій
Співтовариства, які емонструють, що право на вільне пересування
працівників скероване лише о громадян держав-членів ЄС.1 Також
Маастрихтський договір обмежує значеннєве поле суб’єкта принципу до
“громадян Союзу”, тобто в юридичному розумінні до громадян держав-членів
ЄС. Проте виникає питання: на підставі якого права має визначатися цей
статус? На підставі права Співтовариств чи національного права?
HYPERLINK \l “bookmark65” П ро нез HYPERLINK \l “bookmark65” р
озумілість поняття “національності” свідчить багато судових прецедентів
Суду ЄС. Найчастіше сумніви виникають у ситуаціях, коли у когось більше,
ніж одне громадянство. У рішенні Micheletti & others v. Delegacion del
Gobierno en Contabria іспанська вла а ві мовила Мічелетті, який працював
у Іспанії (і мав подвійне громадянство: італійське та аргентинське), у
видачі йому свідоцтва, яке б визнавало його громадянином Співтовариства.
Відмова спиралася на ст. 9 іспанського цивільного кодексу, яка зазначає,
що у випадку по війного грома янства, першість має грома янство, яке ві
пові ає місцю перебування пере прибуттям о Іспанії. В цьому конкретному
випа ку переважило аргентинське грома янство. Су ЄС не пого ився з таким
рішенням і ствер ив, що хоча умови отримання і втрати грома янства, ві
пові но о міжнаро ного права, належать о компетенції кожної ержави-члена
ЄС, все ж така компетенція має HYPERLINK \l “bookmark65” р
еалізовуватися у ві пові ності з правом Співтовариства. У такому випа
ку, якщо особа пі твер ить окументально, що вона є грома янином
ержави-члена ЄС, інші країни-члени ЄС не мають права заперечувати її
статус лише тому, що вона має грома янство ще й третьої ержави, яка не є
членом Співтовариства.
1 Наприклад, ст. 1, 2, 7 Регламенту Ради № 1612/68.
2 Рішення Суду ЄС № C-369/90.
Однак на Самміті в Единбурзі в грудні 1992 року лідери ержав і уря
ів-членів Співтовариства остаточно визначили:
“Питання, чи особа має громадянство держави-члена ЄС буде розглядатися
тільки на підста HYPERLINK \l “bookmark67″ в і національного права
зацікавленої країни-члена ЄС”. Отже, держави-члени ЄС не погодились із
рішенням Суду ЄС по справі Мічелетті1.
Для визначення поняття “громадянство”, за відсутності прямо протилежних
приписів, право Співтовариства відсилає до законодавчих норм окремих
держав-членів ЄС. Отже, працівник вважається грома янином ержави-члена
ЄС то і, коли він виконає умови, пере бачені ля такого статусу законо
авством цієї ержави.
Наступне питання стосується проблеми, чи працівник повинен бути о
ночасно грома янином і жителем тієї самої держави-члена ЄС. Судова
практика Суду ЄС і Регламент Ради № 1612/68 розвіюють сумніви. У ст. 1
Регламенту чітко зазначено, що кожен громадянин, незалежно від місця
проживання, має право займатися оплачуваною працею як працівник і
здійснювати її на території іншої держави-члена ЄС. Пі твер ження цього
положення знахо имо також у практиці Суду ЄС, з якої чітко випливає, що
не існує зобов’язання кумулятивного отримання цих вох умов. Проте слі о
ати, що саме проживання не є остатньою пі ставою ля того, щоб
користуватися правом Співтовариства. У зв’язку з цим вищезазначені умови
стосуються грома ян ержав-членів ЄС і тільки тих, які виїхали з рі ної
країни або мають такий намір.
4.3.1.3. Поняття “працівник” (ratione materiae)
1 Це означає, що держави-члени ЄС і надалі не готові віддавати залишену
їм компетенцію.
Оскільки поняття працівника не знахо ить чіткого визначення в жо ному з
нормативних актів Співтовариства, то, на умку Су у ЄС, слі звертатися о
загальнові омих правил інтерпретації, на аючи цьому терміну
загально зрозуміле значення у контексті Римського договору. Отже, це
поняття повинно визначатися за критеріями, які характеризують правове
відношення як з боку прав, так і обов’язків зацікавлених осіб. На умку
Су у ЄС такою суттєвою характеристикою працевлаштування є те, що особа
виконує обов’язок, який має економічну вартість, на користь і пі
керівництвом іншої особи, за що отримує платню1. Натомість неістотною є
сфера, в якій з ійснюється робота, і правова приро а ві носин між тим,
хто приймає на роботу, і тим, кого приймають на роботу. Отже, з практики
Су у ЄС можна ви ілити наступні критерії, важливі для визначення поняття
“працівник”:
виконання роботи,
відношення підпорядкування,
отримання платні.
Виконання роботи
1 Див. рішення від 23 березня 1982 року у справі Levin D.M. v.
Staatssecretaris van Justitie, № 53/81, [1982] ECR 1035, а також рішення
Суд ЄС у справі Guido van Pouke v Rijksintituut voor de Sociale
Verzekeringen der Zelfstandingen
1 Algemene Sociale Kas voor Zelfstandingen (№ 71/93, рішення
24.111.1994).
2 Рішення від 12 грудня 1974 року у справі Walrave and Koch v.
Associaton Union Cycliste Internationale, № 36/74, [1974] ECR 1405
3 Рішення від 3 липня 1986 року у справі Lawrie-Blum Deborah v. Land
Baden-Wurttemberg, № 66/85, [1986] 2121.
В праві Європейського Співтовариства виконання роботи розуміють ширше,
ніж у законо австві про працю, зокрема, як економічну діяльність (ст. 2
ДЄС). Будь-яка професійна іяльність, яка має вигля ефективного і
реального виконання роботи, є такою іяльністю і тому потрапляє у сферу
застосування ст. 39 Римського оговору, незважаючи на сектор (грома ський
чи приватний), в якому вона з ійснюється. А же запровадження Єдиного
ринку стосується всіх видів професійної діяльності у Співтоваристві.1
1 Рішення від 4 квітня 1974 року у справі Commission of the European
Communities v. French Republic, № 167/73, [1974] ECR 359
2 Слід підкреслити, що Суд ЄС лише тлумачить поняття, а рішення, чи
робота в неповному обсязі годин є ефективною та реальною, належить до
компетенції національних судів. Отже, такий привілей у прийнятті рішення
може призводити до значних розбіжностей. Для прикладу, в Нідерландах
такою роботою визнається уже 40% повної ставки. Див. рішення Kempf, де
національних суд визнав 12 годин праці ефективними (у цьому випадку
повна ставка – 26 годин, а 12 годин – це близько 40%).
3 Рішення Levin v Staatssecretaris van Justitie (1982) ECR 1035, (1982)
2 CMLR 454, ECJ, пар. 17 i 22.
4 Робота, в обсязі 60 го ин, була остатньою, на умку Су у ЄС, ля
визнання її реальною та ефективною. Див. рішення від 26.II.1992, у
справі VJMRaulin v Netherlands Ministry of Education & Science, №
C-357/89, [1992] ECR I-1027.
5 ibidem
HYPERLINK \l “bookmark74” Вим агається лише, щоб робота включала
прагнення до ефективної та реальної діяльності2, за винятком діяльності
малого масшта HYPERLINK \l “bookmark71” б у, яка розглядається як
маргінальна та додаткова. За виконання цих умов мотив HYPERLINK \l
“bookmark75” и , якими керується працівник, який шукає роботу в іншій
державі, не важливі і не повинні братися до уваги. Крім того, працівник,
який виконує “роботу на запрошення” (call contract), є, на думку Суду
ЄС, також працівником у розумінні HYPERLINK \l “bookmark74” с т. 39
Римського договору.4 Оцінюючи реальний та ефективний характер
виконуваної роботи, су я може взяти о уваги аспект певної нерегулярності
та часових обмежень виконуваної роботи. Тільки дуже велике зменшення го
ин праці може бути елементом, який вказуватиме на те, що діяльність є
маргінальною і додатковою.5 Проте треба застерегти, що при оцінці
статусу “працівника” необхідно брати о уваги всі ви и професійної
іяльності особи, які виконуються на території ержави, яка її приймає, а
не в межах Співтовариства.
Це саме стосується здобування професійної підготовки, практики HYPERLINK
\l “bookmark76” , роботи учнем, навіть якщо часові обмеження та платня
нижчі за мінімум, передбачений національним законодавством.1 Відповідно
до позиції Суду ЄС громадянин держав HYPERLINK \l “bookmark80” и -члена
ЄС, який працює в іншій країні-члені ЄС з метою професійної підготовки,
повинен вважатися працівником у розумінні ст. 39 Римського договору
принаймні тоді, коли виконувана робота, за яку він отримує платню, була
реальною та ефективною.2
HYPERLINK \l “bookmark77” В свою чергу HYPERLINK \l “bookmark78” ,
мігруючий працівник, який на певний періо часу перестає працювати ля
того, щоб навчатися у своїй рі ній країні, не втрачає статусу
“працівника” за умови, що існує зв’язок між попередньою роботою та пр
HYPERLINK \l “bookmark77” о філем навчання. Якщо такого зв’язку немає,
то він втрачає статус, хіба що став безробітним не добровільно.4
1 Рішення від 3 липня 1986 року у справі Lawrie-Blum Deborah v. Land
Baden-Wurttemberg, №66/85, [1986] 2121.
2 Офіційний вісник 26.II.1992, M.J.E. Bernini v. Netherlands Ministry of
Education & Science, № C-3/90.
3 Див. рішення COJ 26.11.1992 у справі M.J.E. Bernini v. Netherlands
Ministry of Education & Science, № C-3/90.
4 Див. рішення від 26 лютого 1992 року у справі Raulin V. J.M. v.
Netherlands Ministry of Education and Science, № C-357/89, [1992] ECR
1027.
5 Співтовариство прийняло програми, спрямовані на спрощення та розвиток
мобільності європейських студентів: ERASMUS у межах перебування у вищих
навчальних закладах (рішення Ради від 15 червня 1987 р., змінене в
грудні 1989 р.), COMETT у межах стажувань на підприємствах інших
країн-членів ЄС (рішення Ради від 24 липня 1986 р., змінене 16 грудня
1988 р.), чи SOKRATES (програма обміну студентів та працівників вузів).
Поряд з реальним та ефективним характером професійної діяльності
надзвичайно важливою є економічна природа такої діяльності. Отже, право
Співтовариства не стосується безпосередньо таких категорій, як туристи,
студенти5 або спортсмени-любителі. Випадок спорту – особливо важливий.
Судова практика розрізняє в ньому ситуацію професійних гра HYPERLINK \l
“bookmark82” в ців і тренерів, яку включає Договір, а також спортивну
діяльність, яка виходить поза межі його застосування. У справі Шаїтоув1
Суд ЄС ухвалив, що заняття спортом не підпадає під сферу дії права
Співтовариства до тих пір, поки воно не має ознак економічної
діяльності, тобто не має професійного характеру або не пов’язане з
наданням послуг за плату. Проте принцип вільного пересування стосується
професійного та напівпрофесійного спорту.
Тлумачення, яка стосується спорту, має відношення також до деяких видів
культурної діяльності.
Поняття економічної іяльності розуміють широко у випадку оцінки
характеру членства у релігійному, духовному або філософському
товаристві. На думку Суду ЄС така приналежність не виключає ве ення
іяльності економічного характеру. Проте робота повинна бути неві ‘ ємним
елементом членства у товаристві, а її метою повинно бути забезпечення
економічної незалежності спільноти.2
1 Рішення ві 12 гру ня 1974 року у справі Walrave and Koch v. Associaton
Union Cycliste Internationale, M 36/74, [1974] ECR 1405.
2 Рішення у справі Steymann v Staatssecretaris van Justitie, M 196/87
[1988] ECR 6159, [1989] I CMLR 449, ECJ. Справа стосувалася німецького
грома янина, який приє нався о квазі-релігійної спільноти Багван
(Bhagwan). Там він працював жерстяником, не отримуючи платні, але брав
участь у торгівельній іяльності товариства, за рахунок якої за
овольнялися всі потреби членів комуни.
3 Рішення Bettray v Staatssecretaris van Justitie, M 344/87, [1989] ECR
1621. Справа стосувалася у цьому випа ку реабілітації наркоманів.
Зовсім інакше поставився Суд ЄС до діяльності у галузі перевиховання та
реабілітації. В рішенні ВеПгау Суд ЄС констатував, що виконання
оплачуваної роботи в межах реабілітаційних програм не є реальною та
ефективною працею. На умку Су у ЄС ці програми служать тільки
поверненню з атності працювати тим особам, які з огля у на свій фізичний
або психічний стан неспроможні виконувати оплачувану роботу
загальноприйнятим способом. З огляду на це, така форма іяльності не
лежить у сфері застосування права Співтовариства. У цьому випадку
соціальний елемент переважає над економічним.
Суд визнав “економічною діяльністю” також таку дія HYPERLINK \l
“bookmark85” л ьність, за яку формально не отримують платні. Так було у
випа ку місіонера, який без оплати виконував свої обов’ язки, ніби “поза
тру овою уго ою”. Су визнав остатнім фактом те, що місіонер отримував ві
парафіян пожертвування, які він міг повністю або частково використати ля
за оволення власних потреб.1
Отже, значення тлумачення Су у ЄС полягає у тому, що працівником
Співтовариства вважається не тільки той, хто виконує пі поря ковану
роботу за плату, але й той, хто виконує роботу поза цими ві носинами,
якщо вона полягає у ве енні ефективної та реальної економічної
іяльності, тобто праці відповідно до ст. 2 ДЄС.
Відносини підпорядкування
1 Рішення у справі Van Roosmalen від 23.X.1986, № 300/84, [1986] ECR
3095.
2 Рішення ві 3 липня 1986 року у справі Lawrie-Blum Deborah v. Land
Baden-Wurttemberg, № 66/85, [1986] 2121.
“Пі поря кування” означає виконання роботи пі керівництвом та нагля ом
іншої особи. У рішенні посправі Lawrie-Blum Суд ЄС визначив, що
“зрозумілою є ситуація, в якій протягом усього періо у навчання вчитель
працює пі керівництвом та нагля ом школи, о якої його направили. Це
школа визначає зав ання ля виконання, го ини роботи вчителя і це її
інструкціям вчитель повинен пі поря ковуватися”.
Відносини “підпорядкування” існують для того, щоб відрізнити працівників
від осіб, які працюють на власний ризик, хоча все частіше з’являються
думки, що підпорядкування не обов’язково повинно мати економічний
характер на відміну від самої діяльності працівника.
Пл HYPERLINK \l “bookmark87” а тня
Виходячи з визначення поняття “працівник”, необхідно зазначити, що дана
особа виконує роботу і отримує за це платню.1 Відповідно до тлумачення
Суду ЄС рівень такої платні може бути нижчим, ніж мінімум, необхідний
для проживання в приймаючій державі, незалежно в HYPERLINK \l
“bookmark89” і д того, чи працівник підвищує свій прибуток зав яки
власному майну, прибутку іншого члена родини, чи просто живе на низьку
зарплату.2 У справі Kempf HYPERLINK \l “bookmark89” С уд ЄС додав, що
факт клопотання про фінансову допомогу з громадських фондів держави, яка
приймає, з метою збільшення прибутку, не виключає працівника зі сфери ії
права Співтовариства. Крім того, з рішення Steymann4 витікає, що в
HYPERLINK \l “bookmark89” п евних ситуаціях робота без оплати може бути
визнана HYPERLINK \l “bookmark89″ і яльністю економічного характеру.
4.3.1.4. Поняття „працівника” (ratione loci)
1 Див. також рішення від 12 грудня 1974 p. у справі Walrave & Koch v.
Association Union Cycliste Internationale, № 36/74, [1974] ECR 1405.
2 Див. рішення від 23 березня 1982 року у справі Levin D.M. v.
Staatssecretaris van Justitie, № 53/81, [1982] ECR 1035
3 Рішення у справі Kempf v Staatssecretaris van Justitie, № 139/85
[1986] ECR 1741, (1987) I CMLR 764, ECJ.
4 У цьому випадку йшлося про неоплачувану роботу, яка виконувлася в
релігійному товаристві. Див. рішення у справі Steymann v.
Staatssecretaris van Justitie, № 196/87, [1988] ECR 6159.
Договір визначив також територіальні межі дії принципу вільного
пересування працівників. Відповідно до ст. 39 ДЄС “вільне пересування
працівників забезпечується в межах
Співтовариства”. У рішенні по справі Walravel Суд ЄС пояснив, що принцип
не искримінації застосовується що о всіх правових ві носин, які можуть
мати місце на території Співтовариства, чи то в силу місця їх
виникнення, чи то в силу місця викликаних ними юри ичних наслі ків. Це
означає, що право Співтовариства знахо ить застосування як що о
професійної іяльності, яка ве еться на території Співтовариства, так і
що о іяльності поза його межами. Таким чином, вирішальне значення має
місце встановлення правових ві носин, з якими пов’ язана ана іяльність,
а не місце її реалізації.
Нормативні акти, які стосуються вільного пересування працівників,
забороняють бу ь-які обмеження в рамках вільного оступу о праці та її
виконання працівниками інших ержав-членів ЄС, якщо вони мають юри ичні
наслі ки як на території усієї ержави-члена ЄС, так і лише на її
частині. Ві пові но о рішення Су у ЄС кожен грома янин Союзу, незалежно
ві того, чи він найманий працівник, чи самозайнятий, має право на
більше, ніж о не місце професійної іяльності.
Загалом, аналіз практики Су у ЄС вказує на уже широке розуміння поняття
“працівник”. На пі ставі наве ених вище роздумів можна сформулювати
термін “працівник”:
1 Рішення від 12 грудня 1974 року у справі Walrave and Koch v.
Associaton Union Cycliste Internationale, № 36/74, [1974] ECR 1405.
2 Рішення Reglementation luxembourgoise sur le double cabinet від
16.VI.1992.
“Працівником, у розумінні ст. 39 ДЄС, є кожен громадянин держави-члена
ЄС без огляду на місце проживання, який протягом певного періоду часу
виконує роботу (в широкому розумінні) на користь та під керівництвом
іншої особи за платню'” 4.3.2. Члени сім’ї працівника
Принцип вільного пересування та проживання стосується не тільки
працівника, але й членів його ро ини. На умку Су у ЄС правовою основою
такого права є ст. 39 Римського договору.1 Адже якщо вільне пересування
осіб зараховується до основних принципів Європейського Співтовариства,
то необхі но зробити все, щоб лікві увати перешко и, які заважають
мобільності працівників, зокрема ті, які стосуються об’ HYPERLINK \l
“bookmark94” є нання сімей.
HYPERLINK \l “bookmark97” Ц ьому питанню присвячений Регламент Ради №
1612/68 (ст.ст. 10 HYPERLINK \l “bookmark97” – 12). Вищеназвані приписи
слід тлумачити у світлі принципу поваги о сімейного життя, закріпленого
ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобо .
На умку Су у ЄС повага о сім’ ї утворює неві ‘ємну HYPERLINK \l
“bookmark97” ч астину основних прав, викла ених у преамбулі Є иного
Європейського Акту – отже, розгля ається як право Співтовариства.3
1 Офіційний вісник 15 березня 1989 GDC Echternach & A.Moritz v Dutch
Minister for Education & Sciences, справа 389-390/87, IELL, Case Law №
133, [1989] ECR 723.
2 Рішення Суду ЄС від 18 травня 1989 у справі Commission of the European
Communities v. Federal Republic of Germany, № 249/86, [1989] ECR 1263.
3 На думку Суду ЄС положення, які є частиною права Співтовариства,
повинні широко інтерпретуватися (пар. 22 i 23 рішення від 18 червня
1987, у справі Lebon, № 316/85, [1987] ECR 2811).
4 Про залежність такого типу приймав рішення Суд ЄС в 1997 році у справі
Carlos Mora Romero v. Landesversicherungsansstalt Rheinproviz (№
C-131/96, не опублікувано). Рішення стосувалося на ання опомоги сироті.
Су ЄС ухвалив, що така допомога не належить позивачеві, як члену родини,
оскільки його батько, грома янин ержави-члена ЄС, який працював раніше
в
Але все-таки права, які на аються членам ро ини працівника,
є похі ними правами, тобто залежать ві юри ичного статусу
такого працівника. Це означає, що
положення Договору, які стосуються вільного пересування працівників, не
можуть використовуватися, якщо немає ніякого фактора, який би поєднував
їх з якою-небудь ситуацією, що вирішується правом Співтовариства.
Наприклад, державні органи Нідерландів мали право відмовити видати
дозвіл на перебування грома янам Суринаму, які хотіли приє натися о
своїх ітей, грома ян Н HYPERLINK \l “bookmark100” і ерлан ів, які
живуть і працюють у Нідерландах. Адже до того часу, поки ані дочка, ані
син не отримали статусу мігруючого працівника, тобто не почали працювати
в іншій ержаві-члені, оти їх ситуація не регулювалася правом
Співтовариства.1
Стаття 10 Регламенту Ради № 1612/68 стверджує, що незважаючи на грома
янство, право проживати з працівником, який є громадянином держави-члена
ЄС і працює на території іншої держави-члена ЄС, мають чоловік (дружина)
та їхні діти о 21 року, або такі особи, що перебувають на їхньому
утриманні, а також ро ичі працівника і чоловіка ( ружини) за низхі ною
лінією, які перебувають на їхньому утриманні.
4.3.3. Інші особи
4.3.3.1. Особи, що шукають роботу
Німеччині, помер до того, як Іспанія вступила до Європейського
Співтовариства.
1 Єдиним виходом із цієї ситуації було б працевлаштування на короткий
час дітей Морсонів у іншій державі-члені ЄС (тобто набуття статусу
“працівника”), “перевезення” туди батьків і повернення до рідної країни.
Див. рішення ві 27 жовтня 1982 року у справі Morson Elestina Esselina
Christina v. Tate of the Netherlands and Head of the Plaatselijke
Politie within the meaning of the Vreemdelingenwet, Sewradjie Jhanjan v.
State of the Netherlands, № 35 i 36/82, [1982] ECR 3723.
Відповідно до ст. 39 п. 3 Римського договору вільне пересування
працівників стосується також права клопотаня за пропозицією отримати
місця роботи і переміщення з цією метою в межах території держав-членів
ЄС. Використання терміна пропозиція вказувало б на те, що ст. 39
Римського договору не стосується осіб без конкретної пропозиції праці, а
отже, особи, які шукають роботу, були б виключені з права вільної
міграції. Проте, розвиток європейського права пішов іншим шляхом.
Уже в 1968 році Рада досягла порозуміння, згідно з яким, ті особи, які
шукають роботу, могли користуватися свобо ою переміщення. Таке право
було сформульоване у ст. ст. 1 і 5 Регламенту Ради № 1612/68. Статтяі
(2) стверджує, що громадянин держави Співтовариства має “право
приступати до виконання наявної роботи (available employment) на
території іншої дер HYPERLINK \l “bookmark102″ ж ави-члена ЄС”.
Натомість ст. 5 стосується права особи, яка шукає роботу на території
іншої ержави-члена ЄС, отримати таку ж опомогу, яка на ається бюро
працевлаштування цієї ержави його власним грома янам.
HYPERLINK \l “bookmark101” П оширення права на міграцію на осіб, які
шукають роботу, знайшло підтвердження у судовій практиці. У справі
Procureur du Roi v. Royer 1Суд HYPERLINK \l “bookmark101” Є С визнав
право в’їзду на територію ержави-члена ЄС і перебування там з метою,
пере баченою Договором, зокрема для пошуку роботи та ведення професійної
HYPERLINK \l “bookmark101” д іяльності як працевлаштована особа. Адже
працівник не може бути обмежений у пошуку роботи в іншій ержаві,
користуючись, наприклад, поштовими послугами, Інтернетом або місцевою
біржею праці.
1 Рішення Суду ЄС № 48/75 (1976) ECR 497.
2 Рішення у справі Antonissen, № C-292/89, [1991] ECR 745.
Позиція, яку зайняв Су у вищеназваній справі, знайшла підтвердження у
Рішенні Antonissen . Справа виникла у світлі британського законо авства,
яке вимагало, щоб грома яни інших ержав-членів ЄС, які шукають роботу,
залишали територію Великобританії після піврічного перебування, якщо
вони не знайшли роботи. Су ЄС ствер ив, що таке законо авство суперечить
праву Співтовариства, з якого в очевидний спосіб витікає право в’їзду та
перебування з метою пошуку роботи.
У рішенні Суду ЄС говори HYPERLINK \l “bookmark104” л ося про те, що
тим, хто шукає роботу, надавався статус, відмінний від статусу
“працівника”, незважаючи на те, що оби ві групи мають право на вільне
пересування згідно зі ст. 39 Римського договору.1 Отже, поняття “осіб,
які шукають роботу,” служить для того, щоб відрізнити цю категорію суб’
єктів ві інших груп непрацевлаштованих осіб, пере усім ві примусово
безробітних в приймаючій країні після періо у роботи в цій ержаві, тобто
осіб зі статусом “працівника”. Особи, які шукають роботу, – це
безробітні, які не були раніше працевлаштовані в приймаючій ержаві,
тобто не отримали статусу “працівника” в розумінні права Співтовариства.
1 Див. також рішення у справі Lebon, № 316/85, в якій Суд чітко
ствердив, що особи, які шукають роботу, не можуть користуватися правом
рівного ставлення, якщо йдеться про соціальні пільги згідно зі ст. 7 (2)
Регламент Ради № 1612/68.
2 ibid. пар.21.
Частина рішення Суду ЄС у справі Antonissen стосувалася часових обмежень
права перебування. Згідно з позицією Суду ефективність ст. 39 Римського
оговору гарантувалася б тільки то і, коли особам, які шукають роботу,
було б забезпечено розумний час на отримання інформації про пропозиції
роботи. У вищеназваній справі в принципі було визнано остатнім періо 6
місяців, при чому Су ствер ив, що якщо після закінчення цього строку ана
особа ове е, що вона про овжує пошуки і має реальні шанси бути прийнятою
на роботу, то в такій ситуації ві неї не можна вимагати залишити
територію ержави, яка приймає. Цим самим Суд ЄС відхилив пропозицію
Комісії та британського уря у, які вимагали на ати ержавам-членам ЄС
дозвіл обмежити право перебування для осіб, які шукають роб HYPERLINK \l
“bookmark106” о т HYPERLINK \l “bookmark107” у , до 3 місяців, яке б
співвідносилося із періодом права на допомогу для безробітних, які
шукають роботу, в їхніх рідних країнах.1 На думку Суду ЄС такі заяви не
мали “юридичного підґрунтя HYPERLINK \l “bookmark105″ ” .
1 Ст. 69 Регламенту Ради № 1408/71.
2 Справа Апґопі,кеп № С-292/89, [1991] БСЯ 745, пар.18. Суд визнав тоді,
що не існує “обов’язкового зв’язку” між правом отримувати соціальні
пільги (допомога для безробітних), відповідно до Рішення №1408/71, та
правом перебувати в державі з метою пошуку роботи.
3 Такий висновок зробив Генеральний Адвокат Багшоп у справі Апґопіззеп ,
№ 292/89, [1991] БСЯ с. 1-772.
З іншого боку, Суд ЄС ніби заперечив право того, хто шукає роботу,
проживати стільки, скільки триватиме час пошуків роботи. Така
інтерпретація означала б, що на практиці кожному грома янину
Співтовариства на авалося б право перебувати в іншій країні-члені ЄС
протягом невизначеного часу, а це ускладнило б владі приймаючої держави
процедуру доведення того, що ця особа не є “особою, яка шукає роботу”.
Су пішов іншим шляхом, перекла аючи тягар ове ення на особу, яка шукає
роботу, як спосіб забезпечення того, що ержави-члени ЄС можуть вимагати,
щоб особи виїхали з їхньої території після завершення часу перебування,
пере баченого національним законо авством ля тих, хто шукає роботу. На
підставі справи Апїопіззеп визначено, що кожна особа має право
перебувати в приймаючій державі протягом майже 6 місяців (тоді
передбачається, що вона є працівником), але як грома янин Співтовариства
вона повинна зробити більше, ніж просто констатувати, що шукає роботу.
Після 6 місяців особа має овести, що на алі шукає роботу і що є серйозні
перспективи її знайти. Таким чином, особа, яка шукає роботу, має право
на рівний оступ о роботи, але не має права на рівний доступ до
соціальних та фіскальних пільг.
Особи, які працюють у міжнародних організаціях
До роботи цього типу Суд ЄС висловив своє ставлення в справі Echternach
and Moritz v. Netherlands Minister for Education.1 У згаданому рішенні
Суд визнав, що якщо професія, за якою особа працює в іншій державі-члені
ЄС, має спеціальний статус з точки зору міжнародного права, то
зацікавлена особа (тобто громадянин держави-члена ЄС) залишається,
незважаючи на це, працівником у розумінні права Співтовариства, хоча
умови працевлаштування та перебування в аній ержаві визначаються
оговором, укла еним міжнародною організацією (наприклад, Європейське
Космічне Агентство) з державою, в якій вона має місце проживання. Суд ЄС
також пояснив, що така особа, як і члени її сім’ї, має всі права та
привілеї, передбачені Договором та Регламентом Ради № 1612/68.
Біженці
Аналізуючи принцип вільного пересування працівників у межах
Європейського Співтовариства, не можна оминути питань, які стосуються
біженців. Стаття 2 пі писаної та ратифікованої усіма ержавами-членами
Співтовариства Женевської конвенції від 28 липня 1951 року , яка
стосується статусу біженців, упо ібнює їхню ситуацію (за певних умов) о
грома ян приймаючої ержави, якої стосується професійна іяльність.
1 Об’єднані справи Echternach and Moritz v. Netherlands Minister for
Education, № 389 i 390/87 [1989] ECR 723.
2 Конвенція про статус біженців, 189 U.N.T.S. 150.
Потреба врегулювання ситуації цієї групи осіб призвела до того, що було
ви ано ві екларації пре ставників уря ів держав-членів Співтовариства:
одна декларація стосується найманих робітників, а друга – стосується
самозайнятих працівників. В цих документах ідеться про прихильне
ставлення о біженців, які вже знайшли роботу на європейському ринку
праці, хоча й без застосування по ві ношенню о них положень Договору.
Ситуацію біженців у цій сфері не змінює також Ніццький оговір.
4.3.3.4. Громадяни держав, які не є членами ЄС
Особи, які HYPERLINK \l “bookmark113” є громадянами третіх держав, не
мають права користуватися свобо ою пересування працівників. Проте таке
виключення не має абсолютного характеру. В залежності ві фактичної
ситуації правовий статус таких осіб належить або о компетенції окремих
ержав-членів ЄС або пі лягає правовому порядку Співтовариства.1 У
другому випадку правовий статус іноземця2 може регулюватися безпосере
ньо або опосере ковано.
Безпосереднє регулювання відбувається тоді, коли ситуація іноземця
визначається окументами права Співтовариства або міжнаро ними уго ами,
укла еними Співтовариством.
Натомість опосере коване регулювання має місце то і,
коли іноземець “опосере ковано” користується
Порозуміння про соціальну політику ставить застосування будь-яких
заходів, які мають відношення до працевлаштування громадян третіх
держав, які легально проживають на території Співтоварства, у залежність
від одностайного голосування. Див. також рішення у поєднаних справах
Sloman Neptun Schiffahrts AG v. Seebetriebsrat Bod Ziesemer der Sloman
Schiffahrts, № C-72/91 i C-73/91 [1993] ECR I-887. 2 У цьому значенні
“громадянина третьої держави”.
повноваженнями, на аними іншим особам правом
Співтовариства. Така ситуація стосується членів ро ини
працівника Співтовариства, які, проте, не є грома янами
ержави-члена ЄС.
4.4. Права працівника, які витікають з принципу вільного пересування
працівників
4.4.1. Право вільного переміщення
Право виїзду
Стаття 39 ДЄС у параграфі 3 встановлює право вільного пересування на
території ержав-членів ЄС. Це право конкретизувала Директива Ра и №
68/360.1 Вона гарантує не тільки право в’ їз у на територію іншої
ержави-члена ЄС з метою влаштування на роботу, але й право виїз у з
власної країни з цією метою.2
Отже, ержави-члени ЄС зобов’ язані лікві увати обмеження у сфері
пересування і визнати право працівників на виїз з їхньої території з
метою ве ення професійної іяльності та виконання роботи на території
іншої ержави-члена Співтовариства. Держави-члени ЄС не можуть вимагати
ві своїх грома ян ані бу ь-яких віз ля виїз у ані рівноцінних
документів.4 Реалізація цього права обумовлена лише пре ‘ явленням
ійсного національного або закор онного паспорта.5
Право в’їзду
1 Директива Ради ЄЕС № 68/360, JO 1968 L257/3.
2 Директива Ради № 68/360, ст. 1.
3 Ст. 2 пар. 1 Директиви Ради № 68/360.
4 ibidem ст. 2 пар. 4, читай разом зі ст. 1 пар. 1 Регламенту Ради №
1612/68.
5 ibidem ст. 2 пар. 4, читай разом зі ст. 1 пар. 1 Рішення Ради №
1612/68.
Право вільного переміщення включає також в’їзд на територію
ержави-члена Союзу. Це право мають грома яни ержав-членів ЄС та члени
їхніх сімей після пре ‘ явлення
HYPERLINK \l “bookmark127” і йсного національного або закор онного
паспорта1. Су ЄС визнав вищеназвані окумент HYPERLINK \l “bookmark128” и
такими, що ві пові ають усім вимог HYPERLINK \l “bookmark127” а м
(напр., паспортного контролю) ля виїз у з країни та в’їзду на територію
іншої держави-члена ЄС. Це означає, що не можна вимагати ані в’їздних
віз, ані інших рівноцінних
окументів.3
4.4.2. Право залишатися на території держави-члена ЄС
4.4.2.1. Право на проживання
1 Директива Ради № 68/360, ст. З пар. 1.
2 Рішення у справі Pieck, № 157/79, [1980] ECR 2171. У справі
недискримінуючого контролю документів, які засвідчують особистість,
дивись рішення № 321/87 Commission v. Belgium, (1989) ECR 997.
3 Директива Ради № 68/360, ст. З пар. 2. Виняток становлять члени
родини, які не є громадянами Європейського Співтовариства. У такому
випадку, держави-члени ЄС зобов’язані всіляко полегшувати отримання
необхідних віз.
4 Офоіційний вісник. English Edition, No L 257/13, p. 485, 1968.
5 Див. рішення у справі Giagounidis v. City of Reutlingen, № C-376/89,
[1991] ECR I-1069, [1993] 1 CMLR 537, ECJ.
З принципу вільного пересування витікає право працівників залишатися на
території ержави-члена ЄС. Директива № 68/3604 уточнює способи
реалізації цього права. її ст. 4 покла ає на ержави-члени ЄС обов’ язок
визнання права перебування грома ян Співтовариства та членів їхніх ро ин
за виконання двох умов: по-перше, це пересування з метою пошуку або
виконання роботи за професією в іншій державі-члені ЄС; по- руге, це
наявність ійсних національних або закор онних паспортів, навіть якщо ці
окументи не уповноважують їх власника о виїз у з території країни ви
ачі.5 Таким чином, остатньо скористатися правом
Співтовариства на працевлаштування в іншій державі-члені ЄС, щоб набути
право на постійне проживання в країні місця роботи.1
Працівник, який мігрує, отримує в державі, в якій працює, Дозвіл на
постійне проживання громадянина держави-члена ЄС, що документально
підтверджує його право залишатися в цій краї HYPERLINK \l “bookmark132”
н і. В ньому зазначено: “Власник цього дозволу має право в’їзду і
виконання роботи як працевлаштована особа”.
Проте Су Європейського Союзу визначив ” озвіл на перебування” як
документ, який має суто декларативний характер . Це означає, що право
перебування мають громадяни Співтовариства безпосередньо на підставі
положень Договору або вторинного права. Видача Дозволу на постійне
проживання є лише визнанням цього права вла ою ержави, яка приймає.
Хоча Суд Європейського Союзу в с HYPERLINK \l “bookmark134” п раві Royer
та пізніших справах чітко ствер жує, що право перебування існує
незалежно від видачі дозволу на перебування, все ж Директива Ради №
68/360 визначає права мігрантів, відповідно до легальності їхніх
HYPERLINK \l “bookmark134” о зволів.
“Дозвіл на проживання” повинен бути ійсним на території
ержави-члена ЄС, яка його ви ала, на періо щонайменше 5 років і
повинен автоматично поновлюватися .
1 Див. ст. 4-7 Директиви № 68/360.
2 Див. рішення від 25 травня 1977 р. у справі Simbula v.
Staatssecretaris van Justitie, [1978] 2 CMLR 74.
3 Див. рішення Суду ЄС у справі Concetta Sagulo & others, № 8/77, IELL,
Case Law, № 27, [1977] ECR 1495. У своєму рішенні Суд зазначив, що право
перебування має конститутивний характер по відношенню до права отримання
послуг.
4 Ст. 6 Директиви № 68/360.
Працівники, яких прийняли на роботу на періо , овший, ніж 3 місяці, але
не овший 1 року, отримують тимчасовий озвіл на перебування, строк ії
якого обмежений пере баченим
періодом роботи. З метою отримання такого дозволу, особа має представити
документ про в’їзд, а також сертифікат із зазначенням періоду роботи.
На відміну від Дозволу на постійне проживання, тимчасовий дозвіл на
перебування не продовжується автоматично. У момент припинення його дії
працівник зобов’язаний заново подати документи, вказані у ст. 4
Директиви № 68/360. Тимчасовий дозвіл на перебування також видається
сезонним робітникам, яких беруть на роботу на період, довший, ніж 3
місяці.
Існує три випадки, в яких від держав-членів ЄС вимагається визнання
права працівників на проживання на їхній території без ви ачі озволів
на перебування.
До першої категорії належать працівники, які виконують передбачену
роботу не довше, ніж HYPERLINK \l “bookmark135” 3 місяці.
Представлення
окумента про в’ їз разом із сертифікатом ві робото авця, який пі твер
жує пере бачений строк прийняття на роботу, є
остатньою пі ставою ля права перебування в аній ержаві.
По ібне рішення пере бачене ля прикор онних працівників, тобто
працівників, які працюють в о ній ержаві-члені ЄС, а проживають в іншій,
о якої вони, як правило, повертаються раз на день або принаймні раз на
тиждень.
Останньою категорією працівників є сезонні робітники. Достатньо того,
щоб такі робітники мали трудову угоду на періо не овший, ніж 3 місяці,
засві чену компетентними органами ержави-члена ЄС, на території якої має
місце виконувана робота.
В усіх трьох названих випадках держава-член ЄС може вимагати ві
працівника пові омлення про свою присутність на її території.
4.4.2.2. Право залишатися у випадку припинення професійної діяльності
Норми права Співтовариства надають працівникам, які мігрують, право
залишатися в приймаючій державі у разі припинення професійної діяльності
як наслідок свободи пересування. Отже, це право мають громадяни однієї
держави-члена ЄС, які працювали на території іншої країни
Співтовариства. На ві міну ві загального права залишатися на території
іншої ержави-члена ЄС ця група працівників не зобов’ язана ово ити
остатність фінансових ресурсів.
Таке право гарантується лише двом категоріям працівників:
– тим, які в момент завершення професійної іяльності
осягли визначеного законом цієї ержави-члена ЄС віку, який ає їм право
на пенсію, та тим, які працювали в цій країні як мінімум протягом
останніх 12 місяців, а також перебували в ній постійно довше, ніж 3
роки; а також
– тим, які постійно проживаючи на території цієї
ержави овше, ніж 2 роки, припинили роботу внаслідок втрати
працездатності. Якщо ця непрацез атність викликана нещасним випа ком на
роботі або професійним захворюванням, що ає їм право отримувати пенсію,
повністю чи частково сплачувану органами цієї ержави, не іють жо ні
умови, що стосуються строку проживання.
4.4.3. Право на працевлаштування на тих же умовах, що й для громадян
держави, яка приймає
4.4.3.1. Принцип недискримінації
Заборона будь-якої дискримінації за ознакою грома янст HYPERLINK \l
“bookmark141” в а, записана в Договорі, стосується пере усім вільного
пересування працівників, надаючи сенс принципу вільної міграції робочої
сили чи осіб загалом. Стаття 39 пар. 2 ДЄС ствер жує, що право
пересування означає лікві ацію бу ь-якої искримінації, яка б спиралася
на критерій грома янства, працівників ержав-членів ЄС у сфері
працевлаштування, оплати та інших умов роботи та працевлаштування.
Принцип, що міститься у ст. 39 ДЄС, розвиває Регламент Ради № 1612/68
від 15 жовтня 1968 року про вільне пересування працівників в межах
Європейського Співтовариства. Частина І Регламенту регулює:
доступ до роботи і набору працівників та
рівність прийому на роботу і трактування.
2 Хоча право Співтовариства дозволяє певні відмінності між місцевими
працівниками та працівниками інших ержав-членів ЄС. Див. рішення у
справі The State v. Sagulo [1977] ECR 1495.
Регламент № 1612/68 гарантує працівникам право влаштовуватися на роботу
на території ержави-члена ЄС на тихже умовах, що й для гро HYPERLINK \l
“bookmark145” м адян держави. Отже, працівники можуть укладати та
розривати угоди, відповідно до положень закону, не зазнаючи ніякої
дискримінації.
Національні інструкції, які є результатом правового врегулювання, чи а
міністративного процесу, вважаються невідповідними, якщо вони відкрито
або завуальовано обмежують права працівників на працевлаштування .
Доказом може послужити рішення в справі Groener v. Minister for
Education, в якій від голландської громадянки, вчительки образотворчого
мистецтва, вимагали осконалого воло іння ірлан ською мовою як умови ля
отримання постійної поса и в Дубліні. Щоправда, Суд ЄС був готовий
погодитися з обґрунтованістю такої вимоги з огляду на підтримку розвитку
власної національної мови, та тим не менше пі креслив необхі ність її
застосовувати у пропорційний та не искримінаційний спосіб.
Регламент виділяє також конкретні приклади інструкцій та практики, котрі
не ві пові ають принципу вільного пересування працівників. До них
належать наступні дії, котрі:
а) передбачають особливу процедуру прийому на
роботу для іноземців;
б) лікві ують або обмежують тексти пропозицій
вільних робочих місць у пресі та інших засобах
масової інформації або ж висувають до них вимоги,
ві мінні ві тих, які застосовуються по ві ношенню
3 Cr 3 пар. 1 ibidem
о працівників, які займаються професійною діяльністю на
території цієї держави-члена ЄС;
в) для прийому на роботу висувають працівникам умову
реєстрації в бюро працевлаштування або роблять
неможливим працевлаштування окремих
працівників, якщо ці особи не проживають на території даної держави.
Крім того, національні закони, які обмежують у кількісному або
процентному співві ношенні прийом на роботу іноземців, не можуть
застосовуватися по ві ношенню о громадян держав-членів ЄС. Порушення
цієї вимоги Французькою Республікою призвело до процесу в Суді. Адже ст.
3 (2) Code du Travail Maritime від 1926 року передбачала, що частину
команди кораблів повинні складати французькі громадяни. Відповідно до
міністерських розпоряджень від листопада 1960 року та від червня 1969
року окремі види занять на кораблі резервувалися виключно ля французів,
за загальною пропорцією: троє французів і один іноземець. Комісія
зайняла позицію, що такий закон порушував ст. 39 Договору та ст. 4
Регламенту 1612/68. Натомість уряд Франції аргументував, що ст. 39
Договору не застосовується по ві ношенню о морського транспорту,
намагаючись о ночасно пре ставити проект поправок. Все ж таки жо на
поправка не була прийнята і в результаті Комісія скерувала справу о Су у
ЄС, на пі ставі ст. 226 Договору, роблячи висновок про визнання ві
сутності поправки о ст. 3 (2) Ко ексу як порушення права Співтовариства.
Французький уря наполягав на тому, що ніякої искримінації не було,
оскільки ви авалися усні інструкції про те, що ст. 3 (2) Ко ексу не має
сили по ві ношенню о грома ян Співтовариств, і не було знай ено оказів
саме таких ій. Натомість Су визнав (ствер жуючи, що ст. 39 Договору
застосовується по ві ношенню о морського транспорту), що об’єктивна
юридична ситуація була зрозумілою – ст. 39
Договору та ст. 4 Регламенту № 1612/68 мали пряму дію у Франції, котра
не виконала своїх зобов’язань. З точки зору французького уря у, не
искримінуюче застосування суперечливої статті не витікало з юри ичних
приписів, а було свого ро у актом оброї волі. Отже, рішення, яке
цитувалося,
ово ить, що искримінуюче застосування чітких юри ичних приписів або а
міністративних захо ів також може призво ити
о усунення працівників-іноземців.
HYPERLINK \l “bookmark148” Р егламент HYPERLINK \l “bookmark150” т
акож пере бачає, що працевлаштування або прийняття на роботу грома янина
о нієї ержави-члена ЄС на поса у в іншій країні-члені ЄС не може
залежати ві ме ичних, професійних або інших критеріїв, які є
искримінуючими, порівняно з тими, які HYPERLINK \l “bookmark148”
застосовуються по ві ношенню о національних працівників. Тим не менше,
якщо робото авець пропонує місце роботи грома янинові іншої ержави-члена
ЄС, HYPERLINK \l “bookmark148” т о він може значною мірою поставити
свою пропозицію в залежність ві прохо ження кан и атом тестів
професійної кваліфікації. Проте така вимога повинна бути чітко висунута
в момент на ання пропозиції роботи. Врешті-решт працівник, який шукає
роботу в ержаві-члені ЄС, іншій, ніж його власна, має право отримувати
ві бюро працевлаштування таку саму HYPERLINK \l “bookmark148” п і
тримку, як національні працівники.
4.4.3.2. Прийом на роботу
2 Єт. 6 (2) ibidem
Стаття 39 пар. 2 Договору забезпечує ліквідацію искримінації,
яка спирається на грома янство, у сфері умов прийому на роботу. Це
означає, що порушення принципу рівності бу е мати місце то і,
коли в національному законо австві бу уть іяти ві мінні умови
прийняття на роботу
місц HYPERLINK \l “bookmark152” е вих працівників та працівників з інших
держав Співтовариства. Це ілюструє рішення у справі Магзтст V.
Ко55катрх, котре стосувалося голландського громадянина, який проживав у
Голландії, але працював у ФРН. Після нещасного випадку на роботі,
внаслідок якого він не міг надалі працювати за цією професією, позивач
був звільнений роботодавцем. Німецьке законодавство передбачало, що
працівників, які не можуть працювати, не можна звільняти без попере ньої
зго и головної служби соціальної допомоги. У випадку Марсмана така згода
не була видана. Отже, позивач оскаржив законність його звільнення у су і
з тру ових спорів, який у свою чергу звернувся до Суду ЄС із запитанням,
чи громадянин Співтовариства у ситуації Марсмана, мав право на такий же
захист ві звільнення, який на авався німецьким грома янам. Су ЄС ві
повів на це запитання ствердно. Він також зазначив, що соціальне право
Співтовариства спирається на правило, за яким законо авства
держав-членів ЄС повинні гарантувати громадянам інших держав-членів, які
прац HYPERLINK \l “bookmark153” ю ють на їхній території, надання всіх
юри ичних пільг, які пере бачені ля їхніх власних грома ян.
Більш складна ситуація може мати місце тоді, коли національне законо
авство ставить у залежність на ання певних привілеїв ві ві пові ності
певному критерієві, який теоретично застосовується як по ві ношенню о
грома ян, так і негрома ян, але на практиці він може бути реалізований
тільки грома янами цієї держави. Проблему ілюструє рішення
Wurttembergische МіІс^егм>егШщ – 8исІтіІ^ V. ^ІіоІа . Відповідачем у цій
справі був італійський грома янин, прийнятий на роботу концерном із ФРН.
Із травня 1965 року по серпень 1966 року він перебував на військовій
службі в Італії та звернувся до свого роботодавця з вимогою зарахувати
йому цей періо о робочого стажу. Німецьке законо авство на авало право
по ібного типу у випадку військової служби у Бундесвері, натомість не
передбачало його у випадку служби в арміях інших держав. Суд ЄС повинен
був відповісти на запитання, чи позивач міг мати зараховану військову
службу в Італії на підставі німецького законодавства. Німецький уряд
аргументував, що право захисту праці не було дискримінаційним, через те
що воно не застосовувалося по відношенню до німецьких громадян, які
служили у збройних силах інших ержав, а також не мало застосування по ві
ношенню о негрома ян, які служили в Бундесвері. Генеральний адвокат
визнав цей аргумент непереконливим, а Суд погодився з його позицією.
Суд посилався на саме поняття дискримінації, яке включає не тільки
диференціацію однакових суб’єктів, але й відсутність розрізнення
суб’єктів, якісно відмінних один від одного. Через це інтерпретація
різних випа ків о наково є також проявом искримінації.
4.4.3.3. Право на інші “пільги”
4.4.3.3.1. Соціальні пільги
1 Рішення № 13/63 Italy v. Commission, [1963] ECR 165.
2 Рішення № 32/75 [1975] ECR 1985, [1976] 1 CMLR 573.
&
(
4
6
h
j
A
A
ae
e
4
8
:
v
x
?
‚
?
¶
TH
a
ae
e
essUOEA®?„}r
h]:?0JH
h]:?0JH
h]:?0JH
?
o
o
–
?
¤
?
h]:?0JH
h]:?0JH
h]:?0JH
h]:?0JH
„O
„b
„b
„b
h]:?0JH
h]:?0JH
@
„
,
4
@
B
’
?
A
i
?
4
8
+DB
h]:?0JH
h]:?0JH
h]:?0JH
# ¤51$
„# ¤ae1$`„#
h]:?0JH
??
h]:?0JH
h]:?0JH
h]:?0JH
6
J
R
X
f
p
h]:?0JH
?aYOIA¶™…q 5
h]:?0JH
h]:?0JH
h]:?0JH
ae*EA1/2§c™‚n 5
„/
??????n????????????…????????цівників Співтовариства, хоча й виразно
обмежена контекстом працевлаштування, не могла б бути реалізована без ві
пові ного пристосування практики та всіх галузей національного права,
які можуть мати значний вплив на працевлаштування. Через це ст. 7 пар. 2
Регламенту № 1612/68 передбачає, що громадянин однієї держави-члена ЄС,
який працює в іншій державі-члені ЄС, “матиме ті самі соціальні та
податкові права, що й місцеві працівники”. Ця фраза широко
інтерпретується у практиці Суду ЄС, про що свідчить рішення у справі
Cristini v. SNCF.
Французьке право передбачало, що в родинах із щонайменше трьома дітьми
віком до 18 років, як батько, так і мати, а також кожна дитина повинна
отримати документ, який надає їм право на 30-75 % зниження плати за
проїзд залізницею. Паризький апеляційний суд звернувся до Суду ЄС із
запитанням, чи картка на знижки, видана SNCF для великих родин, створює
для великих родин “соціальну пільгу” у розумінні ст. 7 пар. 2 Регламенту
1612/68. Французька залізниця аргументувала, що право на пільги за ст. 7
пар. 2 мають виключно громадяни держав-членів ЄС. Суд ЄС відкинув такий
підхід, стверджуючи: “…Хоча це правда, що деякі положення у цій статті
стосуються ві носин, які витікають з тру ової уго и, то все ж є так
HYPERLINK \l “bookmark158” і , які стосуються повторного прийняття та
працевлаштуванн HYPERLINK \l “bookmark159″ я , котрі не мають нічого
спільного з такими зв’язками, та навіть вказують на завершення
попередньої роботи. Це, у свою чергу, тягне за собою факт, що поле
застосування повинно бути визначене таким чином, щоб у ньому містилися
усі соціальні та по аткові пільги, як пов’ язані, так і не пов’язані з
трудовою угодою; як, наприклад, зниження плати за проїзд для великих
родин”.
У рішенні Mutsch “спрощення мобільності” було оповнене, чи, точніше
кажучи, замінене “пропагуванням інтеграції” У названому вище рішенні Су
висловився про те, що правом працівника Співтовариства є можливість
користуватися його рі ною мовою у су ах ержави, в якій він проживає (за
умов, що таке право мають громадяни цієї держави). Відповідно до до
практики Суду ЄС якраз це право ві іграє значну роль у процесі
інтеграції працівника та його ро ини в приймаючій ержаві, а отже і в
реалізації принципу вільного пересування працівників.
Наступним кроком у “пропагуванні інтеграції” було надання працівникові
права на прожива HYPERLINK \l “bookmark162” н ня з особою, з якою він не
перебуває в офіційному шлюбі, що, на думку Суду, допомагає в процесі
інтеграції працівників в приймаючих ержавах. З цієї прич HYPERLINK \l
“bookmark161” и ни воно було визнане соціальною пільгою. До аналізованої
групи послуг Суд ЄС зараховує також підвищення професійної кваліфікації
та пі тримку соціального просування по службі.
Проте треба звернути увагу на те, що такого типу пільги завж и залежать
ві тісних ві носин особи із працівником. Це випливає із факту, що
“соціальні пільги” повинні безпосередньо або опосере ковано служити
самому працівникові.
4.4.3.3.2. Фіскальні пільги
Відповідно до принципу рівності трактування, працівники Співтовариства
повинні трактуватися на рівних з грома янами аної ержави умовах також що
о по аткових обов’ язків. Ця рівні HYPERLINK \l “bookmark163” с ть
повинна стосуватися не тільки по аткових порогів, але й оступних пільг,
якими в по ібних ситуаціях користуються працівники цієї країни.
2 Рішення у справі Lair, № 39/86, [1988] ECR 3161, пар. 18-24.
3 Особливо складні питання, які стосуються службових автомобілів для
прикордонних працівників, або реєстрації засобів пересування.
Тим не менше особи, які користуються правом вільного пересування,
зустрічаються зі скла ною ситуацією, оскільки права зі сфери соціального
забезпечення регулюються правом Співтовариства, а по атки завж и пі
лягають востороннім уго ам, які характеризуються наявністю пробілів та
ві сутністю уніфікації. Прикла ами можуть бути часті ситуації по війного
опо аткування або накла ання на працівників, які мігрують, вищих по
атків порівняно з особами в країні їх проживання.
Абсолютно зрозумілим є те, що існує потреба у гармонізаційному
законодавстві Співтовариства, яке регулюватиме систему оподаткування
прикордонних працівників та інших осіб, які не є резидентами даної
держави з метою оподаткування. А з цього витікає, що виявляється
необхідним розроблення спільного визначення перебування для фіскальних
цілей.
4.4.3.3.3. Профспілкові права
Положення Регламенту № 1612/68 також надають працівникам Співтовариства
право на:
рівне трактування у галузі членства у професійних спілках,
пасивне та активне право виборів о а міністративної влади та до
правління професійної спілки; а також
право обиратися о органів робітничого пре ставництва на
пі приємстві.
4.4.4. Права членів родини працівника
Стаття 39 Договору перелічує права європейського працівника, але нічого
не говорить про права ро ини працівника. Щоправда, із парламентських
дебатів витікає, що уряди держав-членів ЄС із самого початку були
свідомі цих прав, проте вони не були враховані при редагуванні ст. 48
(сьогодні ст. 39) Договору. Швидше за все, у 1957 році не було досягнуто
порозуміння щодо значення слова “родина”. В Італії, наприклад, “родина”
мала і має ширше значення, ніж у Німеччині чи в Голландії. Крім того,
значний дефіцит квартиру деяких частинах Співтовариства (напр., Західна
Голландія чи регіон Парижа) також міг ві іграти значну роль.
Тільки Регламент Ради № 1612/68 надав родині право на виїзд разом із
працівником, який мігрує. Права родини працівника на виїзд та
перебування підтвердив Суд ЄС. У рішенні Procureur du Roi v. Royer він
визнав таке право членів родини, які, відповідно до приписів
Співтовариства, хотіли приєдн HYPERLINK \l “bookmark170” а тися до
працівників або залишитися з ними. І, що найважливіше, на думку Суду,
члени родин не повинні були бути громадянами держави-члена ЄС для того,
щоб скористатися правом виїз у та перебування разом з працівником.
HYPERLINK \l “bookmark169” В ідповідно до ст. 10 – 12 Регламенту Ради №
1612/68, члени родин мають право не тільки поселитися разом із
працівником (ст. 10), вести діяльність у якості HYPERLINK \l
“bookmark169” п рацевлаштованих осіб (ст. 11), а HYPERLINK \l
“bookmark169” також користуватися загальною освітою, практикою та
професійним навчанням у приймаючій ержаві (ст. 12).
HYPERLINK \l “bookmark171” 4 .5. Обмеження принципу вільног HYPERLINK
\l “bookmark171” о пересування працівників
4.5.1. Громадська безпека та громадський порядок
Користування правом Співтовариства на
працевлаштування в іншій ержаві-члені ЄС має, на пі ставі Договору, два
обмеження: з огляду на “обґрунтовані докази”, пов’язані з громадським
порядком, здоров’ям та безпекою, а також по ві ношенню о певних ви ів
роботи на ержавнійслужбі. Ці обмеження дозволяють владі держави-члена ЄС
ві мовити грома янам інших країн-членів ЄС користуватися правами, на
аними Договором та регламентами Співтовариства, з огля у на національні
інтереси.
Договірні винятки у свобо і пересування знахо ять про овження у
вторинному праві, так званій Директиві Ра и № 6 HYPERLINK \l
“bookmark173” 4 /221 Про координування спеціальних заходів щодо
іноземців у сфері пересування та перебування, обґрунтованих міркуваннями
про громадський пор HYPERLINK \l “bookmark176” я док, громадське
здоров’я та громадську безпеку. Усі положення директиви мають пряму
обов’язкову силу. Крім того, у су овій практиці Су ом ЄС усі обмеження
вільного пересування працівників тлумачаться вузько. Винятки, які
опускаються, не можуть перетворитися у искримінацію, напр., що о
прийняття на роботу.
HYPERLINK \l “bookmark172” Пон яття грома ської безпеки не було
визначене ані у приписах європ HYPERLINK \l “bookmark172” е йського
права, ані Су ом ЄС, але воно часто використовується ержавами-членами ЄС
і звичайно трактується як альтернатива порушенням грома ського поря ку.
З рішень Су у ЄС витікає, що, як правило, й еться про захист безпеки
ержави та суспільства пере обличчям насильства, HYPERLINK \l
“bookmark172” р уйнувань та порушення спокою, незалежно ві того, чи вони
HYPERLINK \l “bookmark172” п оходять зсередини, чи ззовні країни. Також
різноманітні терористичні акти становлять таку загрозу як ля поря ку,
так і ля грома ської безпеки.
2 Директива Ради від 25 лютого 1964 року, Офіційний вісник 1964 L 56.
3 Див. рішення у справі Van Duyne, № 41/74.
Жоден правовий акт не розрізняє понять “громадського порядку та
громадської безпеки”. Більше того, схоже, що Суд ЄС розгля ає ці терміни
як рівнозначні.
Більш точний підхід Суду можна знайти в рішенні R. Rutili v. Ministere
de I’Interieur від 1975 року. Скаргу подав італієць, який народився і
все життя прожив у Франції. У 1968 році Рутілі мав так званий
привілейований дозвіл на проживання (“privileged resident’s permit”). У
1970 році позивач звернувся до французької влади з проханням надати йому
право на проживання. Він отримав його, але із застереженням про те, що
не буде проживати у чотирьох, конкретно визначених епартаментах, сере
інших також у його власному, оскільки французька вла а ствер ила, що
участь Рутілі у професійних спілках та його політична діяльність у
1967-1969 роках призвели до того, що він потенційно міг бути особою, яка
порушує громадський порядок приймаючої держави. Суд ЄС, надаючи
відповідь француз HYPERLINK \l “bookmark177” ь кому Tribunal
Administratif, ствердив, що обмеження не можуть накла атися на право
грома янина держави-члена ЄС в’їжджати на територію іншої держави-члена
Співтовариства, залишиться там і пересуватися в її межах о того часу,
поки його присутність не становитиме “реальної та достатньо серйозної
загрози для громадського порядку”.
Концепцію “громадського порядку” точніше визначено у справі Regina v.
Bouchereau з посиланням на те, що загроза повинна похо ити ві схильності
особистості у майбутньому іяти у такий спосіб, який міг би становити
реальну та остатньо серйозну загрозу ля грома ського поря ку, а також
повинна бути пов’язана із порушенням “одного з фундаментальних інтересів
суспільства”.
Можливість відмови щодо користування правами, які витікають із вільної
міграції, зовсім не повинна бути пов’ язана із поведінкою, яка не
відповідає закону. Позиція Суду ЄС, представлена у справі Bouchereau,
була іще більше модифікована у рішенні Adoui and Cornuaille v Belgium.
Справа стосувалася двох проституток, які подали скаргу на бельгійську
владу у зв’язку з відмовою видати їм дозвіл на перебування в цій країні.
Щоправда, проституція не була заборонена бельгійським правом, але часто
висловлювалося побажання, щоб з метою захисту державного правопорядку
деякі дії розглядалися як небажані та асоціальні. У цьому випадку
звернулися до справи Van Duyne, яка розгля алася раніше та в якій
позивачеві було відмовлено у праві в’їзду до Великобританії з метою
праці у церкві. Подібно до справи Adoui & Cornuaille заняття позивача не
було заборонене законом у Великобританії, але сцієнтологічна церква
вважалас HYPERLINK \l “bookmark179” я суспільно небажаною. Також у
рішенні Adoui & Cornuaille Суд ЄС ствердив, що держава-член ЄС не може
відмовити громадянинові іншої країни-члена ЄС у праві в’ їз у або
перебування, якщо пове інка такого типу їхніх власних грома ян не
викликає потреби застосування репресивних захо ів або інших реальних та
ефективних захо ів, спрямованих на боротьбу з такою пове інкою.
2 Справа Adoui & Cornuaille, пар. 8. Подібне рішення було прийняте по
відношенню до існуючого в Німеччині обов’язку займати відповідну
квартиру, від якого залежить поновлення дозволу на перебування членів
родини іноземного працівника (рішення від 18 травня 1989 р. у справі №
249/86, Commission v. Germany [1989] ECR 1263).
Наведені рішення Суду ЄС підводять до висновку про те, що, незважаючи на
те, що у праві Співтовариства не існує визначення “громадського
порядку”, з рішень Суду можна виділити один основний його елемент –
“загроза для основних інтересів суспільства”. Проте цей елемент не є
достатнім та зрозумілим. Адже цей “інтерес” може бути визнаний в одній
державі основним, а в іншій – ні; також свобода оцінки ержавною вла ою
ніякою мірою не обмежена.
Право та су ова практика Співтовариства на ають не тільки право ві
мовити у в’ їз і з огля у на “грома ський поря ок”, але й право вислати
з території особу, яка на ній уже проживає, у випа ку, коли її особиста
пове інка становить реальну та остатньо серйозну загрозу ля основних
інтересів суспільства. Таке висилання повинно бути необхідним з точки
зору емократичного суспільства за умови, що по ві ношенню о грома ян
зацікавленої ержави вживаються по ібні захо и у схожій ситуації.
HYPERLINK \l “bookmark182” В ідповідно до ст. 3 Директиви Ради
HYPERLINK \l “bookmark182” № 64/221 заходи, які вживаються з огля у на
грома ський поря ок та грома ську безпеку, повинні спиратися виключно на
індивідуальну поведінку зацікавленої особи. Цей обов’язок виключає пере
усім вживання такого захо у з метою “загального попередження”. Аналіз
такого типу здійснено у ході розгляду справи Bonsignore v
Oberstadtdirektor of the City of Cologne , в якій італійський працівник,
який проживав у Німеччині, купив пістолет (порушуючи при цьому німецький
закон) і випадково застрелив ним свого брата. У результаті процесу про
ненавмисне вбивство він не був засу жений, але на нього був накла ений
штраф за нелегальне воло іння зброєю, а також вимагалася епортація як
обов’ язковий запобіжний захі ля застереження HYPERLINK \l
“bookmark182” і нших емігрантів ві пове інки такого типу. Су ЄС
заперечив слушність такого аргументу. А же епортація може мати місце
тільки у випа ку ін иві уального порушення грома ського порядку та
безпеки. Отже, вона не може спиратися на принципи загального попере
ження.
У свою чергу “окреме попере ження”, пов’ язане з особою, по ві ношенню о
якої вжито аний захі , який спирається на громадський порядок,
здається абсолютно обґрунтованим.
Грома янин іншої ержави-члена ЄС може бути епортований, якщо його пове
інка становить ризик ля грома ського поря ку ержави-члена ЄС. Проте сам
факт з ійсненого колись злочину не є остатнім ля того, щоб виправ ати
вислання, через те що він не є остатнім оказом того, що сама присутність
су имої особи є загрозою. А же й еться про те, що така присутність
повинна поро жувати майбутню небезпеку і уже імовірну з огля у на пов
HYPERLINK \l “bookmark183” е інку аної особи.
Су ЄС сформулював іще о не важливе обмеження застосування положень про
грома ський поря ок. На умку Су у захо и, які вживаються
ержавами-членами ЄС, повинні бути пропорційними. Це означає, що
концепції громадського поря ку можуть ві різнятися о ні ві о них
у окремих
ержавах, але впрова ження принципу пропорційності призво ить о того, що
такі обмеження можуть бути не позбавлені пі став тільки і виключно з
важливих причин. Таким чином, грома янин Співтовариства не може бути,
наприкла ,
епортований з приймаючої ержави тільки через те, що він не
отримався певних формальностей, які вимагаються цією
2 Див., напр., ст. 3 (3) Директиви 64/221.
ержавою.4.5.2. Громадське здоров’я
Відповідно до Директиви № 64/221 та Додатку до неї виключно хвороби або
недуги, перелічені в доданому до неї списку, можуть виправдовув
HYPERLINK \l “bookmark189” а ти відмову у в’їзді або видачі першого
дозволу на HYPERLINK \l “bookmark187” перебування. Перелік має
вичерпний характер і охоплює дві групи хвороб: “хвороби, які можуть
становити загрозу громадському здоров’ю”, а також “хвороби та не уги,
які можуть становити загрозу грома ському порядкові та громадській
безпеці”.
Перша група включає хвороби, визначені Всесвітньою організацією охорони
здоров’я (ВООЗ), як такі, що пов’язані із карантином, туберкульоз у
активній ста ії або із тен енцією о розвитку, сифіліс, інші інфекційні
хвороби або інфекційні паразитичні хвороби, в силу того, що вони є пре
метом інструкцій, які стосуються охорони з оров’ я грома ян ержави, яка
приймає. Це означає, що особам, які хворіють іншими хворобами, не можна
ві мовити у праві в’ їз у та проживання у державі-члені ЄС, посилаючись
на загрозу для “громадського здоров’я”. У особливій ситуації перебувають
громадяни Співтовариства, інфіковані вірусом ВІЛ або хворі цією
хворобою. Адже у списку немає цієї групи осіб, а це означає, що до того
часу, поки хворий на СНГД не належить до однієї з названих категорій
хворих, не можна з ійснити виключення. Тим не менше, дехто висловлює
побажання обмеження свободи міграції ля осіб з ВІЛ/СНІД з огля у на
“грома ську безпеку та поря ок”.
2 Додаток до Директиви № 64/221, параграф А.
3 Додаток до Директиви № 64/221, параграф В.
Друга група перелічує хвороби та не уги, які можуть обґрунтувати
посилання на громадський порядок та громадську
безпеку. Рада ЄС зарахувала до них наркотичну залежність, а також
серйозні розумові відхилення та явні стани психозу, збудження,
галюцинації або божевілля. Проте у цьому випадку йдеться, без сумніву,
про хвороби та дефекти, виявлені перед виданням першого дозволу на
перебування (ст. 4 пар. 2). У випадку появи хвороби чи недуги після
видачі першого дозволу не можна виправ ати ві мови у про овженні озволу,
як і депортації; в’їзд на територію держави означає, що з цього моменту
ана особа трактується як грома янин приймаючої ержави що о лікування
виявлених хвороб.
4.5.3. Захист від незаконного вислання
Особливим об’єктом зацікавлення Директиви від 1964 року став захист ві
незаконного вислання. У положеннях цього акту знахо имо не тільки
законні пі стави ви алення осіб із території держави-члена ЄС, але й
важливі процесуальні гарантії ля сторін, які посилаються на право в’ їз
у та перебування у ержавах-членах ЄС. Саме на ці норми, які мають пряму
обов’ язкову силу, можуть посилатися особи у національних су ах.
Відповідно до положень названої Директиви, до головних гарантій
зараховуються: право повторного в’їзду, право тимчасового перебування,
право знати причини рішення, а також право на правові засобів захисту.
У випа ку завершення строку ії національного або закор онного паспорта,
та навіть сумнівів що о грома янства його власника ержава, яка раніше ви
ала такий окумент, повинна озволити особі повторний в’ їз на свою
територію без жо них формальностей.1
Натомість особа, яка чекає рішення про надання або ві HYPERLINK \l
“bookmark193” д мову у виданні першого дозволу на перебування, має право
тимчасово залишитися в даній державі. Рішення повинно бути прийняте не
пізніше, ніж протягом 6 місяців від моменту подачі заяви. Проте у
випадку видачі рішення, за яким право на перебування не надається, особа
має 15-тиденний строк для виїзду з країни, а в ситуації вислання цей
період продовжується о 1 місяця.
Відповідно до ст. 6 Директиви 64/221 особа, зацікавлена в отриманні
інформації, має право знати підстави кожного негативного рішення,
прийнятого у її справі, хіба що це суперечило б інтересам ержави.
Пояснення цієї справи повинно бути настільки зрозумілим та вичерпним,
щоб на ати можливість особі приготуватися о захисту.
2 Справа № 131/79, [1980] ECR 1585, [1980] 2 CMLR 308.
Суд ЄС також прийняв рішення про застосування ст. 9 Директиви 64/221,
яка регулює право на захист. У рішенні R. v. Secretary of State for the
Home Department (ex parte Santillo) італієць був засу жений британським
су ом за кілька серйозних злочинів, серед інших, за зґвалтування. Його
було засуджено на 5 років ув’язнення разом з розпорядженням про
депортацію; сам же окумент розпоря ження був ви аний тільки через 5
років. Сантілло звернувся з заявою про ві кликання цього рішення,
спираючись на ст. 9 Директиви 1964 року. Су ЄС ствер ив, що попереднє
розпорядження про вислання було “рекомендацією компетентних органів”,
при чому гарантії ст. 9 могли бути реальними, якби ця рекомен ація
збігалася за часом по відношенню до обмежувальних заходів. Тоді було б
можливим урахування особистих ій самого зацікавленого. В іншому випа ку
не можна було посилатися на обмеження з огля у на грома ський поря ок.
HYPERLINK \l “bookmark197” Н атомість справа Monteil v. Secretary of
State for the Home Department стосувалася французького громадянина,
засудженого на 12 місяців позбавлення волі, між іншим за жебрацтво та
оголювання в громадському місці. Наприкінці покарання його намагалися
депортувати з Великобританії. Проте він HYPERLINK \l “bookmark195” у
спішно оскаржив розпорядження про депортацію, аргументуючи тим, що усі
злочини він здійснив через алкоголізм, від якого він вилікувався.
Подібна тактика захисту використовувалася у справі Astrid Proll v. Entry
Clearance Officer, Dьsseldorf? Громадянка Німеччини, яка апелювала до су
у, була в минулому членом терористичної організації пі назвою Бадер
Майнхоф (Bader Meinhof), за що була засуджена. У 80-тих роках вона тричі
подавала заяву на отримання дозволу на в’їзд до Великобританії, а у 1985
році поїхала туди за дорученням німецького журн HYPERLINK \l
“bookmark197” а лу. Кожного разу її заяву відхиляли. Через подання
апеляції пані Пролл змогла переконати Імміграційний апеляційний суд, що
вона змінилася і більше не становить загрози ля грома ського поря ку та
безпеки.
Таким чином, громадянин Співтовариства повинен мати право на повторний
розгля його ситуації, особливо то і, коли обставини заборони, на його
думку, не існують.
4.5.4. Винятки щодо державних службовців
2 Справа Astrid Proll v. Entry Clearance Officer, Dьsseldorf [1988] 2
CMLR 387.
Обмеження, які допускаються Договором у галузі свободи пересування
працівників, також пов’ язані з характером або рисами певних видів
професійної діяльності. Це, у свою чергу, дозволяє державам зберегти
доступ до деяких професій длясвоїх грома ян. Стаття 39 Договору пере
бачає в параграфі 4, що її положення не стосуються ержавної служби.
Проте це положення не містить є иного визначення такої категорії роботи.
Через це, подібно до ряду інших понять Співтовариства, ефініція “служби
ержавної служби” була вироблена Су ом ЄС, а також шляхом роз’яснень
Комісії.
Пре метом розгля у було пере усім питання про те, чи ержавна вла а може
сама визначати список професій, які підлягають забороні прийому на
роботу іммігрантів. Щоправда, зміст ст. 39 пар. 4 ДЄС вказує на
можливість застосування так званого інституційного пі хо у, який ає
ержавам-членам ЄС право усувати грома ян інших країн-членів ЄС з усіх
поса у ержавних органах, незалежно ві виконуваних функцій, в той час як
і Комісія, і Су HYPERLINK \l “bookmark198” Є С пі тримали
функціональний пі хі . Су ЄС ствер ив, що немає значення, чи працівник
працює робітником, службовцем, чи ержавною поса овою особою, як і те, чи
ві ношення о праці має публічно- чи приватноправовий характер. Але ця
кваліфікація може ві різнятися в окремих країнах: в одній вона може бути
відомою, а в іншій невідомою; з HYPERLINK \l “bookmark198″ ц ієї
причини вона не може бути ві пові ним критерієм тлумачення права
Співтовариства. Суд ЄС конкретизував ефініцію ” ержавної служби” та
визнав належними о них тільки такі заняття, які пов’ язані (1) з
безпосере ньою або з опосере кованою участю у виконанні ержавної вла и
та (2) з функціями, які мають на меті захист ержавних інтересів або
грома ських об’ є нань. Звичайно у октрині ці умови вважаються
кумулятивними. Су ЄС уточнив у рішенні
Commission v. Belgium (№ 2), що названі обмеження стосуються також
інтересів місцевої влади, напр., міської адміністрації. На думку Суду
такі заняття також вказують на існування особливого відношення
солідарності з державою, а також взаємності прав та обов’язків, які є
основою зв’язків громадянства.
Таким чином, навіть посади, які регулюються положеннями про ержавну
службу, не завж и вважаються роботою у державній службі в значенні ст.
39 пар. 4 ДЄС. Відповідно до цього, більшість посад у лікарнях,
бібліотеках, дитячих садках, школах, університетах, на поштах потрапила
поза сферу обмеження, яке допускається ст. 39 пар. 4 ДЄС. Отже, Суд ЄС
значною мірою обмежив компетенцію держав-членів ЄС у свобо HYPERLINK \l
“bookmark202” д і інтерпретувати це положення. Посади у сферах чи
органах суто торгівельної або промислової приро и (напр., у
націоналізованих галузях промисловості) також були виключені зі ст. 39
пар. 4 ДЄС.
4 Справа № 66/85, [1986] БСЯ 2121, пар. 28.
Пре метом окремого розгля у було питання характеру роботи, яка полягала
в основному у несенні ержавної служби, але з певними а міністративними
функціями. Така проблема виникла у справі Lawrie-Blum, в якій Суд
ствердив, що робота на поса і практиканта за професією вчителя не ві
пові ає критеріям пар. 4 ст. 39 ДЄС, навіть якщо особа ійсно приймає
адміністративні рішення, визначені місцевим урядом. У цій конкретній
справі враховано факт того, що, ві пові но о німецького законо авства,
рішення учителя, які стосуються, між іншим, исциплінарних захо ів,
переве ення учнів з класу в клас, були публічно-адміністративними
актами. Незважаючи на те, що Суд детально не обґрунтував свого висновку,
виглядає, що свої погляди він базував на думці про те, що
адміністративні дії, які виконуються вчителями, не були сутністю їхньої
роботи, а мали лише другорядне значення. У світлі того, що
адміністративні функції виконувалися при нагоді, надання державі-членові
ЄС права резервувати цю посаду для власних грома ян Су визнав таким, що
суперечить принципу пропорційності.
Після цього визначення обсягу ст. 39 пар. 4 ДЄС здається ві пові ним
навести поса и, які в європейській практиці були визнані такими, що пі
лягають вилученню зі сфери оступу працівників, які мігрують, ві пові но
о ст. 39 пар. 4 ДЄС. Йдеться про професії, які мають на меті виконання
основних прерогатив держави. Вони знаходяться в наступних сферах: армія,
су очинство, поліція, по аткова а міністрація та ипломатична служба, як
і органи, ві пові альні за управління комерційних послуг. До цієї групи
працівників також зараховані, сере інших, інспектори, контролери,
архітектори, а також усі, хто був прийнятий на роботу іншою ержавною вла
ою, тобто міськими а міністраціями.
3 Справа Komisja v. Belgia № 149/79, [1982] ECR 1845, пар. 8.
Із практики Суду ЄС витікає, що резервуватися для громадян країни можуть
також посади, не пов’язані зі з ійсненням ержавної вла и. Спираючись на
справу Commission v. Belgium (№ II) Суд ствердив, що робота нічного
сторожа, який працює в міській а міністрації пі лягає виключенню на пі
ставі ст. 39 пар. 4 ДЄС. У цьому випа ку Су погодився з думкою Комісії
про те, що охорона будинків,приміщень дає можливість легкого доступу до
державних таємниць. Однак нічний сторож, який працював на місцевій
державній залізниці в Бельгії, такому виключенню не підлягав. Отже,
вирішальним критерієм був характер закладу, який приймав на роботу
особу, а не поле виконуваних працівником функцій.
HYPERLINK \l “bookmark210” Ви няток зі ст. 39 пар. 4 ДЄС застосовується
тільки у випадку обмеж HYPERLINK \l “bookmark210” е ння доступу до
роботи. Отже, якщо працівник з іншої держави-члена ЄС буде прийнятий на
певну посаду в рамках ержавної служби, то ст. 39 пар. 4 ДЄС не може
виправ ати искримінуючих умов, поставлених працівникові з огляду на
громадянство. Цей простий факт прийняття на роботу призво ить о того, що
всі пі стави виключення втрачають сенс.
4.6. Засоби реалізації принципу вільного пересування працівників
4.6.1. Інформація та координація діяльності служб зайнятості
3 Справа Giovanni Maria Sotgiu v. Deutsche Bundespost, № 152/73, [1974]
ECR
153.
З метою гарантування ефективної реалізації принципу вільного пересування
працівників органи Європейського Союзу вживають пропаган истські захо и.
Вони повинні покращити співпрацю між ержавами-членами ЄС, запрова ити
гнучкість в управління вільним пересуванням працівників, а також
поширити знання про права, які мають мігруючі працівники.
Для правильного функціонування принципу вільного пересування працівників
дуже важливим є запровадження належної системи інформації та координації
дій у сфері працевлаштування. Цього типу дії не тільки є основою знань
про європейський ринок праці, але й дозволяють широко керувати
пересуванням працівників в межах Європейського Союзу. Координування дій
держав-членів ЄС та органів Співтовар HYPERLINK \l “bookmark212” и ства
у цій галузі здійснюється через роботу Постійної комісії з питань
зайнятості. Співтовариство з ійснює також в межах Європейського
соціального фон у ря спільних кроків, які мають на меті боротьбу з
безробіттям, особливо сере молодих людей. Крім того, з 1993 року
функціонує мережа EURES, яка робить можливим інформування про вільні
вакансії у ержавах-членах ЄС.
З метою координування дій, виконуваних заради врівноваження пропозиції
робочої сили та пропозиції вільних місць роботи і, таким чином, для
спрощення вільного пересування осіб в межах Європейських Співтовариств,
були створені відповідні організації:
2 До 1993 року, діяла “Європейська система передачі пропозицій щодо
працевлаштування та пропозицій роботи на міжнародному рівні” (Система
SEDOC).
– Бюро європейської координації (The European Coordination Office, що
інакше називається European Office for Coordinating the Clearance of
Vacancies and Applications for Employment), яке діє в рамках Комісії ЄС.
Зав анням Бюро є технічне обслуговування Комісії, яке випливає з
приписів Співтовариства, які стосуються міграції, а також на
ання опомогидержавним службам зайнятості у цій галузі (ст. 21 та 22
Рішення № 1612/68).
– Консультативний Комітет (The Advisory Committee), який допомагає
Комісії ЄС щодо проблем, які виникають на ґрунті застосування постанов
та заходів, що вживаються для реалізації положень Договору в сфері
вільного пересування осіб (ст. 24 та наст. Рішення № 1612/68). До складу
Комітету входить по 6 членів з кожної країни (по 2 пре ставники уря у,
профспілок та робото авців). Строк повноважень Комітету становить
ва роки, а засі ання скликаються як мінімум ва рази на рік.
– Технічний комітет (The Technical Committee), який
опомагає Комісії Європейських Співтовариств у пі готовчих роботах,
пропаган і та на анні різних ви ів опомоги особам, які користуються
правом пересування (ст. 32 та наст. Регламент № 1612/68).
Держави-члени ЄС зобов’язані досліджувати кожну ситуацію в галузі
безробіття або працевлаштування, якщо вона могла б мати вплив на
реалізацію принципу вільного пересування працівників. Центральні органи
працевлаштування в окремих ержавах повинні тісно співпрацювати о ні з о
ними та з Комісією у галузі інформації про вільні робочі місця та про
осіб, які шукають роботу, в межах Співтовариства. З цією метою
держави-члени ЄС створюють спеціальні служби. Обмін інформацією
стосується також органів Співтовариства. Ця інформація служить, крім
іншого, також опрацюванню Довідників, до яких надається доступ тим, хто
шукає роботу (ст. 13 та наст. Рішення 1612/68).
Модернізація інституцій Співтовариства
У контексті наближення до Єдиного Ринку та втілення в життя Хартії
основних соціальних прав працівника Європейського Співтовариства Комісія
висловила побажання про зміну Частини П Регламенту № 1612/68 та
реформування “Європейської системи передачі пропозицій щодо
працевлаштування та пропозицій роботи на міжнародному рівні” (SEDOC),
яка діяла до цього часу. Адже однією з умов втілення принципу свободи
пересування, тобто права приймати пропозиції щодо працевлаштування в
інших державах-членах ЄС, а також можливості подорожувати з цією метою,
було існування реальної співпраці між державами-членами ЄС, а особливо
ержавними службами зайнятості та Комісією.
HYPERLINK \l “bookmark216” Н а підставі діючого законодавства Рішенням
Комісії №93/569 HYPERLINK \l “bookmark216” / ЄЕС від жовтня 1993 року
створено “Європейські служби зайнятості”, скорочено EURES. Вони замінили
попередню SEDOC від 1972 року, яка не відповідала вимогам європейського
ринку праці в його теперішній формі. Слабкою стороною SEDOC була пере
усім застаріла технологія та слабка база окументації.
EURES
Метою мережі EURES є полегшення пересування працівників у межах
Європейського Союзу та Європейського економічного простору, а тим самим
розвиток справжнього, європейського ринку зайнятості. Діяльність EURES
спирається на взаємо ію Комісії та ержавних служб зайнятості
ержав-членів ЄС, а також відповідних служб у Норвегії та Ісландії. По
відношенню до прикордонних сфер до взаємодії підключаються також
організації, які представляють соціальних партнерів. Далекосяжним
наміром творців EURES було її перетворення на європейське агентство
зайнятості, а також на європейський форум обміну досвідом у цій галузі.
Принципи цього заходу викладені у двох білих книгах: Ріст,
конкурентноздатність та прцевлаштування (Growth, Competitiveness and
Employment), а також Європейська соціальна політика (European Social
Policy).
EURES розпочала свою діяльність у листопаді 1994 року, спираючись на
роботу 450 європейських радників (Euroadvisers), експертів у галузі
європейського ринку праці. EURES має дві бази даних: перша містить
інформацію щодо вільних робочих місць у всіх ержавах, а руга стосується
загальної інформації про умови життя та праці в цих країнах, а також про
регіональні ринки праці. EURES займається:
розвитком співпраці між державами-членами ЄС, а особливо між службами
зайнятості та Комісією;
обміном інформацією про вакансії та заявами на рівні Співтовариства;
обміном інформацією між ержавами-членами ЄС про умови життя та праці;
створенням ві пові них структур, які на аватимуть інформацію про
мобільність у прикор онних регіонах;
обмін інформацією, яка стосується ситуації та тен енцій на ринку
праці.
EURES також повинна іяти на користь зменшення структурних бар’єрів на
ринку праці, поєднання процесів навчання та працевлаштування на рівні
Співтовариства, а також на користь боротьби з безробіттям.
Пропаганда рішень у галузі вільного пересування працівників, прийнятих
окремими державами-членами ЄС
Найновітнішим способом пропагування вільного пересування працівників та
правил Співтовариства, які стосуються політики працевлаштування, є
поширення позитивного досвіду у цій галузі окремих держав-членів ЄС.
Очікують, що ці позитивні приклади інспіруватимуть інші ержави прийняти
перевірені рішення.
Запровадження нових правових інструментів та пропозиції щодо зміни
європейських норм
Значну роль у діях на користь ліквідації бар’єрів у пересуванні
працівників ві іграє перетворення та зміцнення існуючих положень
європейського права у цій галузі. Незважаючи на те, що законо авство
Співтовариства забороняє ержавам-членам ЄС искримінувати працівників з
інших ержав Співтовариства, все-таки у багатьох випа ках має місце
нерівність трактування. Причини такого підходу полягають у неповній або
у неналежній імплементації ві пові них актів Співтовариства у
національне право, а також частково у тому, що при творенні нових
правових актів чи політик ержави-члени ЄС не повною мірою беруть о уваги
обмеження, що встановлюються Співтовариством. Існує ряд прикладів такої
неві пові ності.
Для того, щоб мінімізувати відмінності між положеннями Співтовариства та
національною практикою, Комісія запропонувала модернізувати та розширити
Регламент № 1612/68. Додатково у планах Комісії виникла ідея так званого
“правового контролю”. Він полягає у перевірці відповідності права та
практики ержави-члена ЄС положенням Співтовариства.
Запропоновані рішення полягають, між іншим, у тлумаченні та спрощенні
правил про право перебування працівників Європейського Союзу. Важливою
справою є також гарантування грома янам Європейського Союзу справжньої
рівності трактування.
Велике значення ля повної реалізації принципу вільного пересування
працівників має пі тримка Су ом ЄС європейського простору професійної
мобільності та регламенти, які стосуються прав членів ро ин.
4.7. Труднощі реалізації та перспективи вільного пересування працівників
4.7.1. Труднощі реалізації вільного пересування працівників
4.7.1.1. Юридичні та економічні труднощі
Функціонування діючих правил виявило ряд вад, які переважно мають вигляд
юридичних перешкод, – що витікають із положень європейського права,
економічних перешко та невідповідного застосування європейських норм.
Немає сумнівів, що ліквідація цих бар’єрів є важливим фактором
правильного функціонування союзного ринку праці та стимулювання
мобільності робочої сили. Це рівною мірою важливо з точки зору,
прийнятої Європейської стратегії працевлаштування, остаточного
оформлення Єдиного ринку, як і вве ення є иної валюти.
Принцип вільного пересування працівників зустрічається з двома
різновидами юридичних труднощів. Перший полягає у ва ах самих норм
Європейського Співтовариства, які не ві пові ають вимогам вільного
пересування працівників.
Другий різнови перешко полягає у неправильному застосуванні європейських
норм ержавами-членами ЄС.
Другу групу перешко у реалізації принципу вільного пересування
працівників створюють тру нощі економічного характеру. Сере них
найчастіше називають захист європейського ринку праці з огля у на рівень
безробіття та зайнятості у приймаючих ержавах.
Питання безробіття сього ні перебуває у центрі уваги усіх європейських
суспільств, оскільки воно і на алі перебуває на високому рівні.
Натомість аргумент про високий рівень безробіття використовується
ержавами-членами ЄС ля блокуванні вільної міграції працівників з метою
захисту власного ринку праці.
4.7.1.2. Труднощі, пов’язані з визнанням дипломів та кваліфікації
Окрема група тру нощів у застосуванні принципу вільного пересування
працівників пов’ язана з визнанням ипломів та кваліфікації. Адже дуже
часто держави-члени ЄС не допускають іноземців до виконання певних
професій на їхній території, посилаючись на ві сутність кваліфікації,
яка вимагається, або освіти, підтвердженої дипломом. У ситуації
відсутності гармонізації процесу визнання ипломів та кваліфікації на
рівні Співтовариства ержави-члени ЄС мають, власне кажучи, “розв’язані
руки” у врегулюванні цього питання. В той час, як у деяких професіях
(лікар, учитель, юрист, ветеринар) країни Співтовариства пого жуються на
гармонізацію, в інших професіях правила ві різняються в окремих ержавах.
Але навіть то і, коли ержави-члени ЄС з ійснюють гармонізацію, вони це
роблять по ві ношенню о власних систем освіти. Дуже велику роль тут ві
іграють професійні корпорації, які звичайно гальмують процес визнання
кваліфікації та дипломів. Щоправда,
Співтовариство протягом кількох років намагалося вирішити ці питання,
запроваджуючи по черзі певні директиви, але найчастіше вони зустрічали
опір з боку держав-членів ЄС. Отже, здається практично неможливим те,
щоб європейський громадянин, який має кваліфікацію, яка вимагається в
його державі, відповідав юридичним вимогам для виконання цієї професії в
іншій країні-члені ЄС.
Першою групою директив були так звані директиви про проміжні заходи
(Transitional Measures Directives) від 1964 року, які стосувалися
промислового та суднобудівного сектора. Ці ирективи не запрова жували
визнання ипломів, а тільки спиралися на критерій професійного осві у,
тобто кожен, хто працював протягом певної кількості років за певною
професією, міг займатися нею в іншій державі-члені ЄС. Головною вадою
цих правових актів була пере усім ві сутність механізму “визнання
новичків”, осіб, які щойно отримали кваліфікацію.
Наступним етапом, започаткованим у 1975 році, було прийняття так званих
Секторних директив, які запроваджували систему визнання дипломів для
семи професій: загальних ме сестер, ветеринарів, стоматологів, акушерів,
фармацевтів та архітекторів. Вони запроваджували мінімальні критерії,
спільні
ля усіх ержав-членів ЄС, які були вирішальними в автоматичному визнанні
професій у Співтоваристві. Як виявляється, ця група иректив обре
виконувала і виконує своє зав ання. Є иною проблемою є не визнавання
ипломів, отриманих грома янами Співтовариств у третіх ержавах. Визнання
такого иплому належить о компетенції кожної
ержави-члена ЄС.
Третя частина врегулювань – це загальна система, запроваджена двома
Директивами № 89/48/ЄЕС та 92/51/ЄЕС. Внаслі ок прийняття обох иректив
ержава-член ЄС не може ві мовити грома янинові іншої ержави-члена ЄС
у праві обійняти посаду або працювати за професією на тих же умовах, які
висуваються до її громадян за умови, що цей громадянин має кваліфікацію,
необхідну для виконання цієї професії в іншій державі-члені ЄС. Із цього
правила випливає два винятки. Перший стосується ситуації, в якій період
навчання в країні, з якої походить особа, коротший щонайменше на 1 рік,
ніж період навчання, який вимагається ля отримання кваліфікації в
приймаючій країні. У такому випадку від зацікавленої особи можуть
вимагати ове ення наявності необхі ної кваліфікації. Другий виняток
стосується ситуації, в якій система професійної пі готовки у ержаві, з
якої похо ить особа, ві різняється ві системи в приймаючій країні, або
якщо виконання аної професії у останній пов’язане із значно ширшим колом
обов’язків, ніж це прийнято в країні, з якої походить особа. В обох випа
ках можна вимагати ві зацікавленої особи пройти тестування або
випробувальний строк, метою якого є як перевірка кваліфікації, так і
можливе її пі вищення. Вибір у цьому випа ку належить особі, яка
звертається з проханням визнати її кваліфікацію.
Дослі ження Співтовариства пі креслюють пере усім ві сутність оброї волі
з боку ержав-членів ЄС у взаємному визнанні ипломів та кваліфікації. До
найпоширеніших перешкод належать також: схильність органів, що
порівнюють дипломи “предмет за предметом”, вимагати додаткові окументі,
не отримуватися строків, чи по авати незрозумілі і невичерпні причини ві
мови у позитивному рішенні.
4.7.2. Перспективи вільного пересування працівників
4.7.2.1. Економічні передумови
У визначенні перспектив вільного пересування працівників в Європейському
Союзі пере усім звертають увагу на скла ність явища міграції
працівників. Адже майбутня форма вільного пересування працівників буде
залежати від ряду передумов, як економічних, так і неекономічних. Значну
роль відіграє також процес розширення Європейського Союзу за рахунок
нових членів, який відбувся нещодавно.
Міжнародна міграція працівників – це явище, яке швидко реагує на
економічні показники, передусім зайнятість. Така залежність, звичайно ж,
є наслі ком приро ного функціонування міжнародного ринку праці, але
частково це також пояснюється політикою ержав, які прагнуть захистити
свої ринки праці, наприклад, від занадто високого рівня безробіття.
Отже, перспектива зниження рівня безробіття є не тільки умовою
реалізації вільного пересування працівників, але й умовою існування та
розвитку Європейського Союзу.
Прийняття пакету заходів, спрямованих на наближення політики
працевлаштування та програм ій у галузі працевлаштування держав-членів
ЄС у рамках так званої Європейської стратегії працевлаштування (European
Employment Strategy), є одним з інструментів боротьби за єдиний
європейський ринок праці. Метою цієї програми є пере усім систематичне
створення нових робочих місць та боротьба з безробіттям. Після прийняття
Амстердамського договору, який ввів новий розділ про зайнятість, на
Самміті в Люксембурзі у листопаді 1997 року було узгоджено, що стратегія
повинна спиратися на чотири опори: працездатність (employability),
заповзятливість (entrepreneurship), вміння пристосовуватися
(adaptability) та рівність можливостей (equal opportunities).
Великої ваги надають способам протидії довготривалому безробіттю та
безробіттю молоді. Чергова поправка стосується права постійного
вдосконалення. Це дуже важливо для існування кваліфікованої та такої, що
легко пристосовується, робочої сили у часи шви кого технічного прогресу.
Особливе значення це має у випадку старших осіб. Вперше висувається
вимога реінтеграції на ринку праці, тобто поступової ліквідації перешкод
у ситуації повернення на роботу.
Також висловлюється побажання створення відкритого для всіх ринку праці.
Докази засвідчують, що певні групи, напр., частково непрацез атні або
пре ставники національних меншин більше страж ають через безробіття, ніж
через ві сутність шансів за місцем роботи. Через це пропонують звертати
особливу увагу на тих, хто має тру нощі із отриманням кваліфікації та
доступом до ринку праці. Суттєве значення має також повне використання
місць праці в секторі послуг, оскільки майбутнє зростання норми
зайнятості значною мірою бу е залежати ві збільшення кількості місць
праці у сфері послуг. Важливого значення набуває “узгодження праці з
сімейним життям”. Йдеться передусім про доступ до високої якості послуг
у галузі служби охорони здоров’я та про більш гнучкі умови праці. Ця
пропозиція містить в собі також постулат рівності шансів ля жінок та
чоловіків.
Наступною важливою детермінантою пересування є потреба у працівниках.
Майже всі прогнози підкреслюють, що бу е спостерігатися збільшення
попиту на висококваліфіковану робочу силу (напр., науковців, інженерів).
Адже зростання значення професійної кваліфікації є безпосере нім
результатом зростаючої автоматизації та спеціалізації в економіці.
Спеціалісти та мене жери, а також інженери бу уть частіше перетинати
кордон. Уже тепер все більше значення мають так звані “Euro-executives”.
Перебування за кордоном розглядається як о ин із необхі них етапів у
професійній кар’ єрі. Це пере усім стосується висококваліфікованої,
мобільної та гнучкої з мовної, технічної та культурної точки зору групи.
Таких лю ей є все ще небагато, але попит на них зростатиме з огля у на
міжнаро ну іяльність пі приємств. Персонал такого типу бу е в
майбутньому дуже цінним для підприємств на Єдиному ринку.
Набуття міжнародного характеру та глобалізація не стосується тільки і
виключно великих корпорацій; але й середніх, та навіть малих
підприємств. Строковий обмін в освіті (курси, закордонне навчання), а
також службові відрядження будуть зростати, хоча необов’язково вони
будуть пов’язані із постійною зміною місця проживання.
4.7.2.2. Неекономічні передумови
HYPERLINK \l “bookmark226” З дійснюючи спробу передбачення майбутніх
форм міграції працівників у межах Європейського Союзу, особливу увагу
звертають на неекономічні пере умови. Суттєве значення мають
демографічні фактори. Однією з головних причин цього є низький показник
наро жуваності та послі овна схильність о старіння населення Європи.
Проте, з іншого боку, очікується зрос HYPERLINK \l “bookmark226” т ання
професійно активного населення в усьому Співтоваристві. Але чи
розвиватиметься попит на працю? Існуючі прогнози вказують, що попит на
робочу силу зросте більше, ніж кількість осіб, які шукають роботу в
Союзі. Отже, рівень безробіття зменшиться, але й на алі залишатиметься
осить високим. Не слі також забувати про так звану “приховану робочу
силу”, яку складають особи, які взагалі не шукають роботу, через те що
вони переконані, що її і так не знайдуть. Отже, виходить так, що в
період найближчих кілька есяти років матиме місце постійне зниження
числа молодих працівників в Європі. Для контрасту, великий надмір
робочої сили спостерігається в інших регіонах світу, е існує па іння
показника смертності та зростання наро жуваності. Врешті-решт існує
можливість нав’язування “льодовикового” суспільно-політичного клімату
по відношенню до неєвропейців. Якби так трапилося, то
робітничий потенціал Центральної та Східної Європи міг би витіснити
емігрантів із менше розвинених країн.
Значну роль у формуванні пересування працівників ві іграють також ві
мінності у рівні розвитку ринків праці в Європейському Союзі. А же вони
можуть призво ити о регіоналізації європейського ринку зайнятості. Все
більше значення надається так званим “Єврорегіонам”, тобто прикор онним
регіонам із великою кількістю працівників, які проживають і працюють у
різних ержавах. Прикла ом може служити французько-німецький кор он або
район Піренеїв. У прикор онних регіонах працівники уже шви ко реагують
на зміни в сусідній країні. Багато бар’єрів, які мають суттєве значення
ля явища міграції, їх практично не стосується або не має великого
значення. У їхньому житті практично нічого не змінюється: вони не
повинні змінювати омівки, іти можуть про овжувати навчання в системі
їхньої країни, по ружжя не повинен ві мовлятися ві роботи, мовні
проблеми ві іграють меншу роль. Дослі ження міграційних рухів через кор
он в Ельзасі наштовхують на думку про те, що вирішальне значення має
пере усім фінансовий бік, хоча настільки ж важливими є нижчі по атки або
краща соціальна опіка.
Дискусії на тему майбутнього міграції повинні також враховувати
інституційний та політичний контекст Є иного ринку. Тут ідеться
передусім про інституційні можливості пропаган и мобільності та про ве
ення активних ій, які б спростили її реалізацію. Саме о них можна
зарахувати тісну співпрацю служб зайнятості (особливо в ситуації
високого рівня безробіття), пояснення (адже завдяки обміну інформацією
можна зважитися на певне керування пересуванням), спільний аналіз
міграційних процесів, чи компенсаційні дії (зокрема соціальна допомога).
Створення єдиного ринку праці також стане можливим завдяки кращій
співпраці між державною владою та соціальними партнерами. Важливе
значення матиме краще знайомство з правом вільного пересування, зав яки
вже існуючим інформаційним структурам, а також численним кампаніям.
Заходи, які вживаються, повинні мати на меті прилаштування професійної
підготовки до потреб ринку праці. Важливим є постійне навчання осіб, щоб
підвищити мобільність праці, привчаючи працівників о зміни професії
кілька разів за час професійної кар’єри в залежності від потреб
економіки. Великої ваги необхі но на авати визнанню ипломів та
кваліфікації, а також спробам нівелювати мовні бар’ єри. Необхідна також
політична воля окремих держав.
4.8. Висновки
Принцип вільного пересування працівників сформувався як про овження
принципу вільного пересування осіб, який є однією з підвалин
Європейських Співтовариств. Розвиток правового регулювання та
застосування принципу з ійснювався поступово, в міру того, як зростало
усві омлення його значення в процесі економічної інтеграції. Особливу
роль у формуванні принципу відіграла практика Суду ЄС. Останній виробив
передусім дуже широку дефініцію “працівника” у розумінні європейського
права, чим збільшив коло осіб, які мають право на вільне пересування. Це
не означає, що поняття “працівника” стало цілісним. І надалі виступають
відмінності у межах самої категорії; адже надання статусу не визначає
прав, які надаватимуться даній особі. Ліберальна лінія практики Суду
виявилася при тлумаченні права в’ їз у та виїз у. Спочатку це право
забезпечувалося на пі ставі наявності пропозиції праці. Су ЄС розширив
це право. Ві то і право на міграцію працівників мають також особи, які
шукають роботу. Доробок судової практики Суду Європейського
Співтовариства також дав підстави для дуже широкого розуміння заборони
на дискримінацію по відношенню до всіх умов праці з платнею включно. Ця
заборона була віднесена також до права звертатися з проханням про
прийняття на роботу. Значним досягненням було зміцнення прав родини
працівника, хоча вони і надалі залишаються похідними правами, які
безпосередньо витікають із прав мігруючого працівника. Су ЄС сприяв
також виробленню вузького тлумачення принципу свобо и пересування,
передусім щодо “державної служби”, а також зміцненню практики взаємного
визнання дипломів та кваліфікації державами-членами ЄС. І нарешті, він
зайняв позицію уже широкого розуміння соціальних та по аткових прав.
Принцип вільного пересування працівників початково був лише о атковим
фактором по ві ношенню о економічної інтеграції, яка була головною метою
Співтовариств. Проте з часом економічне значення принципу зросло, через
те що він став інструментом, який служить повному та раціональному
використанню ресурсів праці Співтовариства. Вільне пересування
працівників стало засобом, який служить врегулюванню загальної політики
Співтовариства, яка особливо зміцнюється на рівні політики з
працевлаштування Співтовариства. Одночасно зміцнилося справжнє значення
принципу вільної міграції, тобто свобо и вибору працівника, а не
мобільності, яка иктується необхі ністю та ві сутністю місць праці в
країні, з якої особа похо ить, або способом ержав-членів ЄС знижувати
рівень безробіття.
Принцип вільного пересування працівників став фактором, який не тільки
пі тримує економічну інтеграцію, але й фактором, який інспірує інші
площини інтеграції. Особливо він сприяв виникненню та закріпленню
європейського громадянства. Адже право вільного пересування та
перебування на території ержави-члена ЄС стало центральним правом грома
ян Союзу. Принцип вільного пересування працівників призвів також о
виникнення європейської соціальної політики. Міграції робочої сили дали
змогу усвідомити необхідність запрова ження “соціального виміру”
принципу з метою уникнення визначень, некорисних рішень ля працівників.
Реалізація принципу вільного пересування працівників є инамічним
процесом. Він формувався і на алі бу е формуватися пі впливом
економічних та соціальних факторів. Принцип вільного пересування
працівників також є уже гарним прикла ом європейської концепції
“позитивної інтеграції”. А же функціонування вільного пересування
працівників овело, що не остатньо прийняти сам принцип. На звичайно
важливо зробити ві пові ні кроки у союзному масштабі, які б спрощували
його реалізацію. Величезне значення у цій галузі мають пропаган истські
ії, які виконуються на рівні Співтовариства.
5. Вільний рух капіталу
5.1. Загальні зауваження
Свобо а руху капіталу в межах Внутрішнього ринку є необхідною базою для
свобод, про які говорилося раніше: торгівельна іяльність чи на ання
послуг, як економічна іяльність в іншій ержаві-члені Європейського
Співтовариства, часто вимагає інвестицій, пов’язаних із трансфером
капіталу до іншої країни. Втілення в життя вільного руху товарів, послуг
та осіб стало причиною вільного пересування капіталу. Це починання
викликало необхі ність розрізняти в межах фінансових трансакцій ва
поняття: рух капіталу та рух поточних платежів. Рух капіталу – фінансова
трансакція, направлена на епонування або інвестування аної суми, а пі
терміном поточні платежі розуміється переказ іноземної валюти, взаємні
виплати в рамках пов’язаної з іноземною валютою трансакції.
Хоча ст. 3 Договору передбачає відміну перешкод у вільному русі капіталу
по ібно о руху товарів, осіб та послуг, положення роз ілу, що стосується
цієї свобо и, набагато скромніші. Свобода руху капіталу закріплена у
статтях 56-60 Римського договору. Найважливішим положенням є те, що
країни-члени Європейського Співтовариства “ліквідують між собою усі
обмеження, що стосуються руху капіталу, що є власністю осіб, які
постійно проживають в країнах-членах Європейського Співтовариства, та бу
ь-якої искримінації за національністю, місцезнахо женням сторін, або за
місцем розташування об’єкту, в який інвестується капітал.” 5.2.
Лібералізація руху капіталу
Згідно з рішенням колишньої статті 67 Римського Договору (що була ві
мінена Маастрихтським оговором) искримінація що о умов використання
капіталу повинна бути ліквідована лише “настільки, наскільки це є
необхідним для функціонування спільного ринку”. Це обмеження, що було
сві омо впрова жене країнами-членами Європейського Співтовариства
показувало, що країни-члени Європейського Співтовариства не о разу
прагнули о повністю вільного руху капіталу, оскільки вони не хотіли
позбавляти себе права на пересування фінансів – права, яке було о ним з
невеликої кількості оступних їм інструментів ефективного контролювання
внутрішніх макроекономічних та монетарних процесів.
Зрештою, Договір не зобов’язує Співтовариство створювати справжній
європейський ринок капіталу. Натомість Договір дозволив використовувати
певні обмеження щодо пересування капіталу, що полягають у тому, що:
внутрішнє законодавство країн, що регулює ринки капіталу і кре итну
систему, може використовуватися країнами-членами Європейського
Співтовариства лише так, щоб воно не були искримінаційними;
кре ити на безпосере нє фінансування чи фінансування за опомогою посере
ників країни-члена Європейського Співтовариства, або його регіональної
чи місцевої вла и не бу уть ви ілятися, ні розміщуватися в інших
країнах-членах Європейського Співтовариства, якщо ці країни не осягнуть
порозуміння на цю тему;
якщо рух капіталу призве е о проблем на ринку капіталів, Комісія після
консультацій з Монетарним
Комітетом може надати країнам-членам Європейського Співтовариства право
відмінити ліберальні кроки, що були здійснені від часу створення
Європейського Співтовариства;
проблеми платіжного балансу можуть бути підставою для введення обмежень
свободи руху капіталу.
Також, відносно руху капіталу Договір був компромісом загального
характеру, що встановлює певні загальні принципи. Уточнені норми були
прийняті в двох директивах, що були прийняті в 1960-1962 роках, додаток
до яких поділяв рух капіталу на чотири категорії, зазначені як списки А,
В, С та Б. Згідно до ступеня лібералізації, вони розрізняли три групи
трансакцій:
повністю лібералізовані трансакції, до яких належать
форми руху капіталу, розташовані у двох перших
списках. До цієї категорії належать такі трансакції, як
безпосере ні інвестиції, купівля нерухомості, коротко-
і сере ньострокові торгівельні кре ити, приватні
трансакції, такі як репатріація прибутків і попере ньо
реалізованих інвестицій а також закупівля цінних
паперів, що є пре метом біржових котирувань в іншій
країні-члені Європейського Співтовариства.
Лібералізація цієї групи була результатом
безпосереднього зв’язку з вільним рухом товарів
(коротко- і середньострокові торгівельні кредити),
зайнятості і самостійної зайнятості (приватні
трансакції), а також права на вільне створення
пі приємств ( о безпосере ніх інвестицій та інвестицій
у вигля і закупівлі паїв у капіталі).
частково лібералізовані трансакції, тобто список С. До цієї групи
належать емісії, та розміщення акцій, що котируються на біржі
іншої країни-члена
Європейського Співтовариства, ніж тієї, е розташоване місцезнахо ження
емітента; купівля паїв, що не є пре метом біржового котирування особами,
що не є рези ентами цієї країни; паїв в інвестиційних фон ах; а також
використання овгострокових торгівельних кре итів. Для цієї групи
принципи руху капіталу були тільки частково лібералізовані.
– нелібералізовані трансакції, тобто список Б, не стосується таких
короткострокових трансакцій, як закупівля векселів Державної Скарбниці
та інших цінних паперів, ві криття банківських рахунків іноземцями.
Принцип вільного руху капіталу не використовується що о цих трансакцій,
тому що вони можуть мати спекулятивний характер і в зв’язку з цим
викликати проблеми.
Хоча прогрес щодо нормативних актів, які стосуються інтеграції
фінансових ринків, оформився в шіст есятих роках, реальна інтеграція
цього сектора не затрималася на раніше досягнутому етапі. Незважаючи на
це, багато країн-членів Європейського Співтовариства (Німеччина,
Нідерланди, Бельгія, Великобританія) з ійснювали по альшу лібералізацію
не лише по ві ношенню о трансакцій з партнерами, що іяли в межах
Співтовариства, але також о трансакцій з третіми країнами. Інші країни,
такі як Франція та Італія, навпаки, продовжували контролювання багатьох
ви ів трансакцій з капіталом, не зважаючи на часткову лібералізацію. Це
ж стосувалося країн, що вважаються тими, що знахо яться в перехі ній
ситуації (з моменту вступу о Європейського Співтовариства, таких як
Греція, Іспанія та Португалія.
Протягом усього періо у зміцнення Спільного Ринку, а пізніше
Внутрішнього Ринку пропонувалося багато різних рішень що о поліпшення
функціонування європейського ринку капіталу. Щораз більшого значення
набирало переконання про переваги, які має його ерегуляція і
лібералізація. Сере них називали:
поліпшення зовнішньої ситуації у сфері платіжного балансу.
низьку ефективність зовнішнього регулювання. Уря и усві омили, що
обмеження руху капіталу часто лише сповільнюють структурне пристосування
економік, які й так є необхі ними, а якщо бу уть реалізуватися пізніше,
можуть виявитися більш орогими.
загальну тен енцію ерегуляції фінансових ринків країн-членів
Європейського Співтовариства.
технологічні інновації; науково-інформаційна революція також великою
мірою вплинула на сектор фінансів за опомогою значного зниження вартості
інформації і коштів трансакції.
інформація пов’язана з ситуацією, що панує на фінансових ринках у бу
ь-якому місці світу, в аний момент легко оступна е завго но.
У 1988 році Рада ухвалила рішення про цілковиту лібералізацію
фінансового сектора о 1 січня 1990 року, а ві пові на иректива лікві
увала обмеження на трансфер капіталу між особами, що проживають в різних
країнах-членах Європейського Співтовариства. Положення Маастрихтського
оговору, в межах першого узго женого етапу створення Економічного і
Валютного Союзу, ліквідували, починаючи з 1 січня 1994 року, обмеження
на пересування капіталу між країнами-членами Європейського
Співтовариства. Громадяни ЄС внаслі ок цього отримали свобо у вибору
місця створення банківських рахунків і отримання внесків, виконання
банківських операцій в усіх країнах-членах Європейського
Співтовариства. Це також пере бачає право з ійснювати інвестиції для
підприємств і приватних осіб з країн-членів Співтовариства, вільно з
ійснювати трансфер прибутків, а також право інвестувати за кор оном
через госпо арчі суб’єкти. 1 січня 2004 року, на підставі положень ДЄС,
було здійснено лібералізацію всього руху капіталу та платежів між
країнами-членами Європейського Співтовариства.
5.3. Сфера вільного руху капіталу
Під рухом капіталу між країнами-членами Європейського Співтовариства
розуміються самостійні фінансові трансакції, які не мають безпосере ніх
зв’язків з переміщенням лю ей, товарів чи послуг. Громадяни
Співтовариства, а також суб’єкти госпо арювання, що юри ично
зареєстровані в країнах-членах Європейського Співтовариства, можуть
інвестувати та отримувати матеріальні та фінансові ресурси за кордоном.
Вони також мають право з ійснювати вільний трансфер прибутків.
Регулятивні захо и, що стосуються руху капіталу, є важливим інструментом
утримування рівноваги в платіжному балансі кожної країни, а отже мають
фун аментальне значення ля стану національних економік.
З 1.01.1994 року Договором було заборонені всі обмеження руху капіталу
між країнами-членами Європейського Співтовариства, а також між
країнами-членами Європейського Співтовариства та третіми країнами. За
цим Договором країни-члени Європейського Співтовариства можуть
використовувати по аткові положення, згі но з якими існує розрізнення
платників по атків за місцем проживання або за місцем інвестування
капіталу. Країни-члени Європейського Співтовариства мають право з
ійснювати потрібні захо и, що бу уть запобігати порушенню законо авства
цих країн, а особливо у по атковій сфері і сфері нагля у за фінансовими
інституціями. Вони також можуть, з а міністративною метою або з метою
отримання статистичної інформації, використовувати необхідні процедури,
що стосуються декларування руху капіталу, а також здійснювати заходи,
вмотивовані суспільним інтересом або державною безпекою. До речі, у
справі свобо и руху капіталу Су ЄС кілька разів приймав рішення що о
обмежень на при бання нерухомості іноземцями.
5.4. Вільний рух капіталу і Економічний та Валютний Союз
У Договорі було окреслено принципи впровадження обмежень у пересуванні
капіталу о або з третіх країн. Впровадження таких обмежень було визнано
припустимим у ситуації, коли це пересування викликає, або може викликати
серйозні труднощі у функціонуванні Економічного та Валютного Союзу. В
такому випадку Рада може кваліфікованою більшістю голосів, на пропозицію
Комісії і за погодження цього питання з Європейським Центральним Банком,
впровадити засоби безпеки ві носно о третіх країн на періо не більший
ніж 6 місяців, якщо такі захо и є абсолютно необхі ними.
Тому можна поставити питання, чи втілення в життя Економічного та
Валютного Союзу озволяє вільний рух капіталу? Відповідаючи, потрібно
звернути увагу на той факт, що свобо а руху капіталу є конструктивним
елементом Економічного та Валютного Союзу. Характерними ознаками
системи, що стосується руху капіталу, яка зараз є обов’язковою для всіх
країн-членів Європейського Співтовариства (не лише для країн-членів
Економічного та Валютного Союзу), є:
– повна свобода руху капіталу і свобода платежів між країнами-членами
Європейського Співтовариства, а також між країнами-членами ЄС та третіми
країнами (ст. 56 Договору забороняє будь-які обмеження руху капіталу),
можливість залишити частину існуючих обмежень в русі капіталу по ві
ношенню о третіх країн (ст. 57), визначення сфер, в яких країни-члени
Європейського Співтовариства можуть застосовувати необхі ні засоби, що
запобігають порушенню законо авства країн (по аткова сфера, нагля за
фінансовими інституціями, проце ури екларування руху капіталів з а
міністративною метою або отримання статистичної інформації), о нак з
такими застереженнями, що ці засоби не можуть означати невмотивованого
безумовного впрова ження різниць в трактуванні вільного руху капіталу і
платежів (ст. 58),
можливість впрова ження охоронних захо ів, якщо рух капіталу о або з
третьої країни створює тру нощі в функціонуванні Економічного і
Валютного Союзу (ст.
59),
можливість використання Співтовариством або країною-членом Європейського
Співтовариства засобів, необхі них ля вільного руху капіталу і платежів
з третьої країни (ст. 60).
5.5. Висновки
Існуюче регулювання в межах Європейського Співтовариства є простим і о
нозначним: забороняється впрова ження бу ь-яких обмежень свобо и руху
капіталу (визначеного як трансфер фінансових засобів, не пов’язаний з
пересуванням товарів і послуг) між країнами-членами, а також у ві
носинах між країнами-членами Європейського Співтовариства та третіми
країнами. Будь-який контроль ввезення або вивезення іноземної валюти
може ві буватися лише з метою отримання статистичних аних або а
міністрування, виконання по аткових інструкцій, а також нагляду за
фінансовими інституціями, і не може призводити до невмотивованого
безумовного обмеження свобо и руху капіталу.
Отже, свобода пересування капіталу для фізичних та юридичних осіб
дозволяє вільно вибирати місце внесків, і знайти найбільш вигі ну
пропозицію. Вільне пересування капіталу спричиняє зростання
привабливості внесків, бо конкуренція може витіснити з ринку менш
еластичну пропозицію, а це дуже важливо для 450 млн. споживачів у
Співтоваристві.
6. Свобода надання послуг
6.1. Лібералізація ринку послуг
Свобода надання послуг – це базова свобода Спільного Ринку, яка разом з
свободою переміщення осіб, товарів і капіталу становить основу процесу
європейської інтеграції. Вона робить можливим ля грома ян ЄС на авати
послуги і користати з послуг без бу ь-яких обмежень що о грома янства.
Юридичні норми, що стосуються цієї свободи, були визначені в Договорі.
Згідно зі ст. 49, перший абзац (до внесення змін – ст. 59, перший абзац)
Договору обмеження свободи на ання послуг мали бути лікві овані по ві
ношенню о грома ян країн-членів Європейського Співтовариства, які
знаходяться в іншій державі щодо споживача послуг. Абзац 2 ст. 49,
натомість, на авав Ра і можливість поширення повноважень, що виникають з
Договору, на грома ян третьої країни, що на ають послуги і прова ять
свою іяльність на території Співтовариства.
Лібералізація вільного руху послуг відбувалася поступово. Постанови, що
стосувалися вільного руху послуг, забороняли країнам-членам ЄС вво ити
нові обмеження і вимагали поступового скасування вже існуючих обмежень
пі час перехідного періоду (колишня ст. 59). Як і ведення господарчої
іяльності, прове ення іяльності з на ання послуг повинна була пі лягати
лібералізації на основі загальної програми і директив, виданих з метою
її реалізації (колишня ст. 63).
Припускалося, що процес мав закінчитися в кінці шіст есятих років, але,
можливо з огля у на свою специфічність, прогрес гармонізації законо
авства на рівні Співтовариства у сфері вільного на ання послуг не ві
бувся такими шви кими темпами як пере бачалося. Власне, фінансові і
транспортні послуги були, і на алі є, сферою іяльності, сильно захищеною
законодавствами країн-членів ЄС, і є найбільшою перешко ою процесу
лібералізації.
Беручи під увагу факт, що частка сектора послуг у ВВП Європейського
Співтовариства становить на даний момент 2/3, Європейська Комісія
особливо наголошує на ліквідації всіх перешко вільного пересування
послуг. У січні 2004 року було пре ставлено проект нової ирективи про
послуги у межах Внутрішнього Ринку. Головною тезою цієї ирективи є
впрова ження усіх пільг що о на ання послуг ля бізнесу у найширшому
розумінні цього слова.
6.2. Поняття і правовий характер послуги
Перший параграф статті 50 Договору визначає поняття послуги як “дії, що
як правило виконуються за винагороду, настільки, наскільки вони не
визначені положеннями що о вільного руху товарів, капіталу та осіб”.
Поняття “послуги” згідно зі ст. 49 і наступними статтями Договору не і
ентичне ефініції послуги, що використовується в економічних науках.
Згідно зі ст. 50 (другий абзац) Договір наво ить як прикла іяльність
промислового характеру, торгівельного, ремісничу іяльність і з ійснення
вільних замовлень. Тим самим, вільне надання послуг передбачає також
туристичні послуги і бу івництво, наймання житла, лізинг, весь об’єм
фінансових послуг, консультування, посередництво, рекламну іяльність, а
також послуги, що їх на ають лікарі, інженери, архітектори та юристи.
Варто вказати, що на анням послуг, згі но зі ст. 49 і наступними
статтями Договору, не вважається на ання транспортних послуг, які пі
лягають окремому режиму транспортної політики.
Стаття 50 Договору зазначає, що послуга зазвичай винагоро жується, а це
означає, що послуга інколи моженадаватися безкоштовно. Отже, йдеться
особливо про таку діяльність, як промислова чи торгівельна, реміснича
діяльність чи виконання вільних замовлень, яка зазвичай приносить
прибуток або іншу послугу взамін; оплачується зазвичай з приватних
джерел, хоча необов’язково особою, що замовляє послугу. Таким чином,
навчання в закладах освіти, що фінансуються в основному державою, не є
послугою згідно з постановами Договору, але послугою є, наприклад,
медичне переривання вагітності, згі но з законо авством ержави, в якій
ця послуга була надана.
Далі, ст. 50 Договору зазначає, що як послуги визначається така
діяльність, що не підлягає дії положень щодо вільного пересування
товарів, капіталу і осіб.
З того факту, що послуги виразно відокремлюються від товарного обороту,
можна зробити висновок, що основа свобо и надання послуг належить до
нематеріальних об’єктів. Варто пі креслити, що в європейській су овій
практиці постанови, що стосуються цих вох свобо , інтерпретуються
паралельно. Таким чином, телевізійна трансляція – це послуга, але
матеріали, носії звуку, плівка та інші про укти, що використовуються для
теле-трансляції, підлягають нормам щодо вільного пересування товарів.
Послугами вважаються лише такі дії, що – на відміну від ст. 39 Договору
– виконуються самостійно, і, як правило, оплачуються, і скоріше з
приватних, а не ержавних, жерел. Зі статей 49 і 50 Договору виникає, що
йдеться виключно про ті послуги, що з ійснюються між особами, які
проживають в різних країнах-членах Європейського Співтовариства. Потім
впрова жується знову обов’язковий транскор онний елемент, а це означає,
що законо авство Співтовариства не бу е іяти,
якщо туристична агенція з Парижу продає мешканцю Бордо поїздку до
французького Сен-Тропе.
6.3. Форми надання послуг
Як ми згадували раніше, положення ст. 49 Договору не можуть
застосовуватися до діяльності, обмеженої територією лише однією
країною-членом ЄС. Елемент перетину кордону, який вимагається, може бути
отриманий завдяки переміщенню того, хто надає послугу, переміщення
адресата послуги, або переміщення самої послуги.
В рамках договірної свободи можливі 3 різних ситуації:
особа, що надає послуги, може відправитися до країни-члена ЄС, в якій
знахо иться особа, якій послуги на аються (споживач), так звана активна
свобода надання послуг, або
Споживач може відправитися до країни, в якій знаходиться особа, що надає
послугу, так звана пасивна свобода надання послуг,
Можливо також, що сама послуга перетне кордон, без необхі ності
переміщення особи, що на ає послугу, чи особи, що з неї користається
(фінансові послуги, телевізійні трансмісії, страхові поліси), так звана
свобода пересування послуги.
6.4. Право надання транскордонних послуг
Право на ання транскор онних послуг обре ілюструє справа van
Binsbergen1. Приводом справи було уповноваження голландського юриста, що
проживає у Голландії, діяти від імені пана ван Бінсбергена у голлан
ському су і соціального страхування. Пі час слухання су ової справи
юрист виїхав на постійне місцеперебування до Бельгії. Так як згідно з
голлан ським законо авством лише особи, що проживають в Голландії можуть
виступати як юридичні представники, юрист не був опущений пре ставляти
пана ван Бінсбергена у су і. Справа потрапила о Європейського су у,
який, о нак, виніс рішення, що Голлан ія не може зберегти право пре
ставляти сторони у су і лише ля осіб, що постійно там проживають. Бо
вільне на ання послуг забороняє впрова ження бу ь-яких обмежень згі но з
грома янством, чи ві сутністю постійного проживання в ержаві, в якій ця
послуга виконується.
В більш пізніх рішеннях Су ЄС пішов ще алі й поширив “принцип
Ва$$от>Ше”, що HYPERLINK \l “bookmark242” стосується вільного
пересування товарів в рамках вільного на ання послуг. Згі но о рішення
Суду, норми внутрішнього права, які стосуються всіх суб’єктів, що на
ають послуги, без огля у на їх національність, норми, які утру нюють на
ання послуг між країнами-членами ЄС, суперечать прву Співтовариства.
Така позиція Су у ЄС була представлена у рішенні у справі Saeger.l
Справа стосувалася німецького законо авства, яке застерігало іяльність,
пов’язану з отриманням прав промислової власності, ля німецьких
патентних повірених. Пеппетеуег & Со, патентне агентство, зареєстроване
згі но з англійським законо авством, вело HYPERLINK \l “bookmark242” і
яльність з Великобританії у ря і країн, сере них і у Німеччині. Бае^ет –
патентний повірений Монако, позивався проти Веппешеуег & Со у
національному суді, за виконання моніторингу патенту і послуг, без
ліцензій, які вимагаються німецьким законодавством. Після розгляду
справи суд засвідчив, що колишня стаття 59 (зараз 49) Договору вимагає
лікві ації кожного обмеження, якщо воно вірогі но унеможливить або
створить тру нощі в іяльності особи, що на ає послуги і проживає в
іншій ержаві-члені ЄС. Тому такожвнутрішньо ержавне законо
авство, яке ставить послуги у залежність ві отримання а міністративної
ліцензії, становить обмеження свободи згідно зі ст. 49 Договору.
Обмеження вільного на ання послуг можуть бути лише вмотивовані загрозою
інтересам суспільства, при цьому критерії повинні використовуватися в
такий самий спосіб ві носно всіх осіб або пі приємств, що іють у ержаві
призначення.
HYPERLINK \l “bookmark243” Су д ЄС також прийняв цікаве рішення у
справі 8ИіпсІІег, що належить о періо у, що пере ував впрова женню
Великобританією власної лотереї. Шиндлер був німецьким агентом лотереї,
який висилав запрошення і анкети участі в лотереї жителям Великої
Британії. Поштова вла а вилучала більшу частину конвертів, бо британське
законо авство робило неможливим ля операторів лотереї з інших
країн-членів ЄС рекламу їх іяльності і про аж білетів в Великобританії.
Шин лер був обвинувачений в порушенні британського лотерейного законо
авства. В цій справі Су ЄС виніс такий вер икт, що хоча л HYPERLINK \l
“bookmark243” о тереї заборонені в Великобританії і пі лягають
особливому контролю в інших країнах-членах ЄС, о нак вони можуть
вважатися послугами, і, тим самим, ві носитися о сфери застосування
статті 49 Договору. Су ЄС ствер ив, що він не повинен оцінювати законо
авства тих країн-членів ЄС, в яких така іяльність прово иться легально.
Су таким чином залишив країнам-членам ЄС оцінку того, чи необхі ним було
обмеження або навіть заборона іяльності лотерей за умови, що обмеження
були не искримінаційні і базувалися несуспільних інтересах. 6.5. Право
на отримання послуг в інших державах
Договірне право вільного надання послуг може бути втілене в життя також
в ситуації, коли адресат послуги направляється до країни, в якій
знаходиться особа, що надає послугу, щоб там, власне, цю послугу
отримати. Приклад: пан Cowan, англійський турист, відвідуючи Францію,
став жертвою напа у, з ійсненого неві омими особами в паризькому метро.
Після цієї події він вимагає від французької влади відшкодування зі
спеціального фонду для жертв злочинів з використанням насильства.
Франція, о нак, ві мовляла йому в отриманні ві шко ування, посилаючись
на те, що з фон у могли користатися лише грома яни Франції, або особи,
що постійно там проживають. Справа потрапила до Суду ЄС, який не пого
ився з таким рішенням і встановив, що свобо а на ання послуг містить
також право споживачів на приїз о іншої держави-члена ЄС з метою
отримання послуги. Таким чином, Су о споживачів послуг ві носить також
туристів і ствер жує, що право отримувати ту ж саму охорону (в цьому
випадку -відшкодування) – це природній наслідок свободи пересування
послуг так, як вона гарантується законо авством Європейського
Співтовариства. Відшкодування, про яке йдеться і яке фінансується
французькою ержавною скарбницею, не може змінити принципів що о охорони
прав, гарантованих Договором. Це означає, що принципи призначення ві шко
ування своїм грома янам мають бути призначені на тих самих умовах
постраж алим особам, що є грома янами інших країн-членів ЄС.
Право отримувати послуги в іншій країні-члені ЄС Су розглядав також у
справі SPUC,1 в якій виник конфлікт між правом свобо и слова і
конституційною забороною абортів в Ірландії. Ця заборона була так широко
інтерпретована, що
забороняла фізичним особам допомагати жінкам, що планують зробити аборт,
наприклад, допомагати вирішувати дорожні формальності, надавати їм
інформацію про такі послуги поза територією Ірландії. Незважаючи на таку
заборону, група студентів розповсюджувала інформацію про такі послуги,
доступні в Великобританії. Справа потрапила до Суду ЄС, який виніс
рішення, що здійснення аборту може вважатися послугою згідно з статтею
50 Договору. Хоча досить просто можна було б зробити висновок, що
потенційний споживач цієї послуги мав приро не право на отримання
інформації про аборти без огля у на те, хто таку інформацію надавав, але
Суд зайняв іншу позицію. В цій справі Су вирішив, що оскільки сту енти
не мали жодного економічного зв’язку з виконавцями послуг в Англії, то
їх право до розповсюдження такої інформації не захищалося як приро не
право на на ання і отримання послуг згідно зі статтею 49 Договору. Таким
чином, Суд впровадив вимогу економічного зв’язку між постачальниками
інформації і виконавцем послуг.
6.6. Транскордонні послуги, що надаються за допомогою технічних засобів
Також можливою є ситуація, коли як особа, що на ає послуги, так і
споживач перебувають в своїх рі них країнах, і лише послуга перетинає
кор он. Така ситуація з’являється в справі Alpine Investments. Alpine
Investments – це товариство, що діє в Голландії, яке контактує з
фізичними особами в різних країнах-членах ЄС, без їх попередньої згоди з
метою пропонування різних фінансових послуг (практика, відома як “cold
calling”). Згідно з законодавством Голландії, Alpine Investments було
заборонено таким чином налаго жувати контакт з клієнтами. Ця заборона,
метою якої було збереження репутації голлан ських фінансових ринків і
охорона інвесторів, була поширена також на пропозиції послуг, що
пропонувалися з
Голландії іншим країнам-членам ЄС. Суд вирішив, що стаття 49 Договору
включає також транскордонні послуги, які особа пропонує за допомогою
телефону. Крім того, заборона, впроваджена Голландією, позбавляла
операторів швидкої безпосередньої техніки продажу і налагодження
контактів з потенційними клієнтами в інших країнах-членах ЄС, і, тим
самим, була обмеженням свобо и на ання послуг згі но зі статтею 49
Договору. Так, як заборона “cold calling” стосувалася лише способу, за
опомогою якого пропонувалися послуги, то подібність до практики в справі
Keck i Mithouard видавалася очевидною. Проте Суд ЄС не провів тут
аналогії. В справі Keck Су розгля ав законо авство ержави-імпортера, що
встановлювало умов про ажу товарів на території цієї ержави. Натомість в
справі Alpine Investments, держава-експортер бажає ві пові ності своїм
власним принципам про ажу, не лише ля на ання послуг на своїй території,
але й на території інших ержав-членів ЄС.
6.7. Сфера свободи пересування послуг
6.7.1. Часовий та територіальний виміри
Всупереч розповсю женій умці, часові рамки на ання не є ля поняття
послуги конститутивної ознакою. Свобо а на ання послуг належить загалом
о транскор онної торгівлі нематеріальними про уктами і, тим самим, також
о ві носин тривалої заборгованості, так як, наприкла , уго страхування,
угод найму помешкання, ліцензійних угод. Фактор часу стає істотним лише
в ситуації, коли й еться про специфічні форми на ання послуг і ві
різнення ві свобо и прова ження госпо арчої іяльності. Таким чином,
наприкла , німецький лікар, що відкрив кабінет в Лондоні, діє в рамках
положень Договору, що стосуються госпо арчої іяльності, але якщо як ви
атний спеціаліст з ійснить певну операцію ad hoc в Парижі, він діє в
рамках положень, що стосуються послуг. І далі страхове товариство буде
використовувати свободу господарчої діяльності, якщо має офіс з
постійним персоналом або лише одну особу, що діє самостійно, є
уповноваженою постійно виступати від імені товариства. Тому головним
критерієм вирізнення, чи йдеться про надання послуг, чи ні – є існування
основної постійної інфраструктури. Натомість якщо лондонський Лойд в
порядку перестрахування, порозумівшись з німецьким страхувальником,
покриває частину ризику німецької фірми, то Лойд діє в рамках свободи
надання послуг.
Черговий приклад: у випадку морського сполучення між країнами-членами ЄС
особи, для яких виконується ця послуга, а також особа, що на ає послугу,
похо ять насправ і з о нієї і тієї ж самої країни-члена ЄС, але послуга,
принаймні частково, виконується на території іншої держави. Цього факту
вистачить, щоб цю послугу визначати, як таку, що містить елемент
перетину кор ону.
Крім того, положення, що стосуються вільного надання послуг,
застосовуються також о ситуацій, в якій особа, що на ає послугу та
особа, ля якої ця послуга виконується, залишаються в своїх (різних)
країнах, а лише послуга виконується, принаймні частково, за кор оном.
Таким чином, на ання телевізійних сигналів, що приймаються також за кор
оном, пі лягає ії норм що о вільного руху послуг.
В свою чергу, неможливим є посилання на положення про вільний рух послуг
у випа ку, якщо аний грома янин поселяється на не окреслений час в іншій
країні з метою надання послуг або їх споживання. Якщо особа, що надає
послугу, тимчасово переїж жає о країни споживача послуг, це не є
рівнозначним прова женню госпо арчої іяльності на території іншої
ержави-члена ЄС. Тому страхова фірма, яка протягом овшого часу знахо
иться на території іншої ержави не може посилатися на положення про
вільне пересування послуг, навіть якщо її перебування на території цієї
ержави не має форми філії або відділу, а лише звичайного офісу, з
власним персоналом або пре ставником, що пре ставляє пі приємство на
умовах агенції.
Пі сумовуючи треба сказати, що іяльність, яка провадиться виключно в
одній країні-члені ЄС, не підлягає свободі надання послуг за Договором.
Йдеться, отже, лише про тимчасову госпо арчу іяльність в іншій
країні-члені ЄС, при чому особа, що на ає послуги не про иває там, о
товариство не має постійного місцеперебування.
6.7.2. Суб’єктний вимір
6.7.2.1. Фізичні особи
Згідно зі статтею 49 Договору, особами, уповноваженими використовувати
право вільного на ання послуг, є грома яни ержав-членів ЄС, що прова ять
іяльність у іншій країні Співтовариства, ніж споживачі послуг. Особа, що
надає послугу (але не її споживач), повинна бути громадянином однієї з
країн-членів ЄС. Ця стаття визначає як елемент перетину кордону той
факт, коли особа, що на ає послугу, і її споживач проживають в різних
державах Співтовариства. Вже відомо, що на практиці цей елемент може
набувати також інших форм. У Договорі зга ується лише ситуація, коли
особа, що на ає послугу, прова ить тимчасову іяльність на території
ержави, ля території якої ці послуги призначені (стаття 50, параграф 3).
Суд ЄС визнає також право вільного переміщення тих, ля кого ця послуга
виконується, що на практиці означає, що вони можуть поїхати о іншої
країни-члена ЄС з метою споживання аної послуги. Це, згі но з Су ом ЄС –
приро ній о аток пересування послуг, який має на меті лібералізацію
іяльності, що виконується за винагоро у і не пі лягає
вільному пересуванню товарів осіб або капіталу. Тому, наприклад,
туристи, особи, що вимагають специфічного медичного обслуговування,
студенти чи особи, які виїжджають до іншої країни-члена ЄС в службових
цілях, можуть посилатися на право вільного пересування послуг. У цьому
випадку особа, що на ає послугу і споживач послуги не повинні знахо
итися в різних країнах. Якщо туристична агенція посилає своїх клієнтів
за кор он, е їх обслуговує власний гі або гі приймаючої ержави, то в
обох випа ках ця іяльність пі лягає ії положень про вільне на ання
послуг, бо послуга була замовлена в о ній державі і в іншій була
виконана. А тому як особа, що надає послугу, так і особа, що споживає
послугу, переміщуються з о нієї країни-члена ЄС о іншої.
6.7.2.2. Товариства
До товариств, як суб’єктів, привілейованих свободою на ання послуг,
застосовуються положення статті 49 Договору в зв’язку зі статтями 55 та
48. У цьому випадку товариство повинно бути створене згі но з законо
авством країни-члена ЄС, а також мати місцезнахо ження на території о
нієї з ержав-членів ЄС, тому що стаття 49 використовується лише то і,
коли послуга на ається пі приємствам, розташованим на території
Співтовариства. Оскільки ст. 49 Договору ві мовляється ві критерію
ержавної приналежності споживача, то свобо а на ання послуг може містити
також такі транскор онні послуги, які на аються розташованому на
території Співтовариства ві ілу або філії пі приємства, яке не виконує
критеріїв, зга аних в статті 49, перший абзац Договору. Право в’їзду і
право перебування пов’язане з пасивною свобо ою, яке у випа ку товариств
ві носиться о їх органів, працівників і пре ставників, є обов’язковим
лише ля товариств, згі но зі статтею 48, абзац 1 Договору.
6.7.3. Об’єктний вимір
Свобода надання послуг стосуєт HYPERLINK \l “bookmark257” ь ся всіх
видів діяльності і поширюється також на регулятивні юридичні заходи щодо
продукту, які безпосередньо або опосередковано створюють труднощі в
наданні роботи особою, яка надає послуги і також на отримання послуги.
Свобода надання послуг також містить так звані подружні права, а потім
право в’їзду і перебування для особи, що надає послуги. Ці права мають
фундаментальне значення для транскордонного обміну послуг. Право
перебування при цьому обмежене пе HYPERLINK \l “bookmark258” р іодом
надання послуги і поширюється на членів родини такої особи. У сфері
застосування містяться всі ії особи, що на ає послуги, які слугують
приготуванню послуги, що на ається за кор онами країни, (наприклад, дії,
що служать прониканню на ринок, такі як реклама) а також виконанню угоди
і виконанню прав.
Логіка статті 49 (перший параграф) Договору вимагає, щоб лікві ація
обмеження свобо и послуг стосувалася також споживачів послуг. По-перше,
особа, що користається послугами, має право в’їз у і перебування в
ержаві, в якій планує скористатися з послуги. В справах Luisi i Carbone
італійські громадяни мали право виїхати в інші країни-члени ЄС з
туристичною і оздоровчою метою. Крім того, вони мали право на ввезення
іноземної валюти, потрібної ля розрахунку за ці послуги, не ивлячись на
те, що в цей час валютні обмеження, що діяли в Італії, не належали до
сфери дії лібералізації руху капіталу. Суд цитував цей прецедент в
згадуваній справі Cowan,1 приймаючи рішення, що британський турист, який
отримав тілесні ушкодження від невідомих злочинців в Парижі, отримав
право на відшкодування від французького уряду на таких же умовах, як
громадяни Франції.
Згідно зі статтею 52 Договору, було відмінено всі обмеження вільного на
ання послуг в межах Співтовариства, а власне, обмеження права в’їзду,
перебування, виїзду з даної країни грома янами, які хочуть на авати
послуги або їх споживати. З метою реалізації цієї програми було введено
ві пові ні ирективи. По ібне трактування тих, хто хоче прова ити
іяльність, ві мінну ві найманої праці, і е так алеко, що ці особи
отримують право власності на бу инки, побу овані або ві новлені з
ержавних фон ів, чи також право отримати ешеві бу івельні кре ити на
таких же умовах, що і грома яни аної ержави.
6.8. Обмеження вільного надання послуг
6.8.1. Особливі вимоги
У згадуваному раніше рішенні в справі van Binsbergen Суд встановив, що з
огля у на специфіку еяких послуг, особливі вимоги (що стосуються,
наприклад, права на працю), які є обов’язковими ля виконання всіма грома
янами, що проживають в даній країні-члені ЄС, є також обов’язковими для
особи, що надає послуги в цій країні. Така практика має на меті
запобігання спробам порушити обов’язкові правила, наприкла , шляхом
реєстрації іяльності в іншій країні-члені ЄС.
“Особливі вимоги” повинні бути обов’язковими для всіх без винятку
суб’єктів, що на ають послуги, незалежно ві їх національності. Поза тим,
ці вимоги повинні мотивуватися загальним інтересом (що не завжди може
означати охорону професії), але може також стосуватися охорони
суспільного порядку, інтелектуальної власності, охорони працівника,
споживача, національних цінностей, історичних або художніх, а також
поширення знань про культуру і мистецтво, культурної політики, що має на
меті забезпечення свободи слова або, врешті HYPERLINK \l “bookmark262” ,
безпеки орожнього руху.
Обмеження вільного пересування послуг мають бути також об’єктивно
необхідні для забезпечення дотримання трудового законодавства. З таким
випадком Суд ЄС зіткнувся у справі R. Vander Eist1 Французький кодекс
законів про працю вимагав, щоб закор онні працівники, крім ійсних
орожніх окументів, мали також дозвіл на працю. Для контролю документів
призначено Бюро у справах міграції (ОМІ). У зв’язку з тим, що
бельгійський пі приємець Vander Eist з ійснював іяльність в Франції,
вислав ту и групу осіб, в тому числі і чотирьох грома ян Марокко, яким
він ав постійну роботу, що мали дійсний бельгійський дозвіл на працю.
Крім того, вони отримали в’їзні візи о Франції, ійсні на періо роботи.
Пі час перевірки на місці роботи працівники ОМІ зажа али, щоб їм пре
ставили французькі озволи на працю. Оскільки вони були ві сутні, ОМІ
наклало на бельгійського пі приємця штраф. Фірма звернулася в су , який,
у свою чергу, скерував о Су у прею иціальний запит що о ві пові ності
французького законодавства статті 49 та подальших статей Договору. Суд
вирішив, що країна-член ЄС може вимагати пред’явлення озволу на працю,
але не може накла ати о аткових (або по війних) умов, необхі них ля їх
отримання. Країна-член ЄС тому не має права заборонити особам з інших
країн-членів ЄС,що на ають послуги, на авати послуги на його території,
бо це порушувало б принципи вільного їх пересування.
Справа R. Vander Elst пі твер ила хі умок Су у, представлений у більш
ранньому рішенні у відомій справі Rush Portuguesa, що стосувалася
португальської фірми, яка виконувала роботи в Франції в сфері ремонту
рейок і залізниці. До Франції привозили, звичайно, португальських
працівників, які працювали там по кілька місяців, а потім їх ві возили
наза у Лісабон. В цьому випадку також місцеве міграційне бюро зажа ало
французького озволу на перебування. Су , натомість, вирішив, що французи
не мали на це права, тому що португальські працівники пі лягали свобо і
на ання послуг що о власника фірми.
6.8.2. Обмеження на підставі статей 45 і 46 ДЄС
Країна-член ЄС може отримати обмеження вільного на ання послуг що о
країни їх похо ження лише у випа ках, вказаних у ст. 45 Договору
(виконання державної влади) і ст. 46 Договору (поря ок, безпека і з
оров’я суспільства). Варто також пі креслити, що економічні цілі не
належать о аргументів, що стосуються суспільного п HYPERLINK \l
“bookmark264” о ря ку.
2 Справа №15/78.
З ається, що тут можна використовувати рішення, що ві носиться о
вільного пересування працівників, опрацьованого на фоні інтерпретації
ст. 39 параграф 4 Договору. Важливим є те, щоб при використанні
часткової зміни су ового рішення брати о уваги необхі ність її вузької
інтерпретації і також у ві пові них випа ках, принцип пропорційності. В
су овій практиці можна зазначити багато прикла ів часткової зміни су
ового рішення з огля у на охорону суспільного порядку. Наприклад, в
справі Koestler Суд ЄС мав відповісти на питання, чи певні банківські
трансакції були послугами, а якщо так – то чи ця послуга в даних умовах
підлягала частковій зміні судового рішення. Пан КоеБиег, німецький
громадянин, що проживав у Франції, грав на біржі і мав угоду з
французьким банком, на пі ставі якої банк о авав о його рахунку виграш і
віднімав програне. Через певний час його сальдо стало від’ємним і
КоеБґІег виїхав в Німеччину, де банк спробував реалізувати борг, що
виник. Суд під час попереднього слухання визнав, що банк надавав
КоеБґІег’у послугу, яка у Франції була легальною послугою. Але Суд ЄС
визнав, що банк не міг отримати цей борг з цього права в Німеччині, бо
згі но з німецьким законо авством борг виник пі час азартної гри, а
боргові зобов’язання не пі лягають су овому стягненню у Німеччині.
6.9. Висновки
Закінчуючи, можна сказати, що поняття послуги у розумінні Договору
містить у собі всі форми господарської діяльності, які не визначені
положеннями Договору, що стосується інших свобод. Конститутивними
елементами послуги є:
одноразова (в розумінні необхідності отримання чергових замовлень) дія
особи, що надає послуги, за яку він отримує винагоро у, а також
існування елементу перетину кор ону, а це значить, що кор он перетинає
особа, яка на ає послугу, або особа, яка споживає послугу, або сама
послуга (наприкла , в формі факсимільного пові омлення або електронного
листа).
Від особи, що надає послугу, не можна вимагати наявності постійного
місцезнахо ження у країні, в якій на аються послуги.
Нагляд за діяльністю щодо надання послуг належить до обов’язків держави,
на території якої особа, що надає послуги, має свою юридичну адресу;
одночасно, країна, на територію якої спрямовані послуги, може
здійснювати необхідні заходи, щоб уникнути зловживань, що полягають у
порушенні закону.
Щодо принципів провадження діяльності, то їх повинні дотримуватися всі
суб’єкти, що займаються такою діяльністю. Ці принципи не можуть мати
искримінаційний характер і повинні бути пропорційні.
Рекомендована література
C. Barnard, The Substantive Law of the EU. The Four Freedoms. Oxford
University Press 2004
Jo Steiner, L. Woods and Ch. Twigg-Flesner, Textbook on EC Law. Oxford
University Press 2003
Рекомендовані нормативні акти
Consolidated Version of the Treaty Establishing the European Community
(as amended in accordance with the Treaty of Niece OJ 2002 C325/1-184)
Commission Directive of 22 December 1969 based on the provisions of
Article 33 (7), on the abolition of measures which have an effect
equivalent to quantitative restrictions on imports and are not covered
by other provisions adopted in pursuance of the EEC Treaty (70/50 EEC),
OJ Sp.Ed. 1970, I No L13/29, p. 17
Communication from the Commission concerning the consequences of the
judgment given by the Court of Justice on 20 February 1979 in Case
120/78 (‘Cassis de Dijon’), OJ 1980,
C256/2
Council Regulation 2679/98 of 7 December 1998 on the functioning of the
internal market in relation to the free movement of goods among the
Member States, OJ 1998, L337/8
Regulation (EEC) No 1612/68 of the Council of 15 October 1968 on freedom
of movement for workers within the Community, OJ Sp.Ed. 1968, No.
L257/2, p. 475
Council Directive of 25 February 1964 on the co-ordination of special
measures concerning the movement and residence of foreign nationals
which are justified on grounds of public policy, public security or
public health (64/221/EEC), OJ Sp.Ed. 1964, No. 850/64, p.117
Council Directive of 15 October 1968 on the abolition of restrictions on
movement and residence within the Community for workers of Member States
and their families, OJ Sp.Ed. 1968, No. L257/13, p. 485
Regulation (EEC) No. 1251/70 of the Commission of 29 June 1970 on the
right of workers to remain in the territory of a Member State after
having been employed in that State, OJ Sp.Ed. 1970, No. L142/24, p. 402
Council Directive of 21 May 1973 on the abolition of restrictions on
movement and residence within the Community for nationals of Member
States with regard to establishment and the provision of services
(73/148/EEC), OJ 1973, L172/14
Council Directive of 17 December 1974 concerning the right of nationals
of a Member State to remain in the territory of another Member State
after having pursued therein an activity in a self-employed capacity
(75/34/EEC), OJ 1975, L14/10
Council Directive of 22 March 1977 to facilitate the effective exercise
by lawyers of freedom to provide services (77/249/EEC), OJ 1977, L78/17
Council Directive of 21 December 1988 on a general system for the
recognition of higher-educational diplomas awarded on completion of
professional education and training of at least three years’ duration
(89/48/EEC), OJ 1989, L19/16
Council Recommendation of 21 December 1988 concerning nationals of
Member States who hold a diploma conferred in a third State (89/49/EEC),
OJ 1989, L19/24
Council Directive 92/51/EEC of 18 June 1992 on a second general system
for the recognition of professional education and training to supplement
Directive 89/48/EEC, OJ 1992, L209/25
Council Directive of 28 June 1990 on the right of residence
(90/364/EEC), OJ 1990, L180/26
Council Directive of 29 October 1993 on the right of residence for
students (93/96/EEC), OJ 1993, L317/59
Directive 98/5/EC of the European Parliament and of the Council of 16
February 1998 to facilitate practice of the profession of lawyer on a
permanent basis in a Member State other that that in which the
qualification was obtained, OJ No. L77/36 1998
Council Regulation (EEC) No 1408/71 of 14 June 1971 on the application
of social security schemes to employed persons, to self-employed persons
and to members of their families moving within the Community, OJ No.
L28/1 1997
Рекомендовані судові справи
Alpine Investments BV v Minister van Financien (Case 384/93) [1995] ECR
I-1141
Association Eglise de Scientologie de Paris (Case 54/99) [2000] ECR
I-1335
Bachmann v Belgium (Case 204/90) [1992] ECR I-249
Calfa (Donatella) (Case 348/96) [1999] ECR
Capolongo v Azienda Agricola Maya (Case 77/72) [1973] ECR
611
Centros (Case 212/97) [1999] ECR I-1459
Ciola v Land Vorarlberg (Case 224/97) [1999] ECR I-2517
Commission v Belgium (Case 300/90) [1992] ECR I-305
Commission v Denmark (Case 106/84) [1986] ECR 833
Commission v France (foie gras) (Case 184/96) [1998] ECR I-6197
Commission v France (Spanish strawberries) (Case 265/95) [1997] ECR
I-6959
Commission v Germany (Case 24/97) [1998] ECR I-2133
Commission v Greece (Case 198/89) [1991] ECR I-727
Commission v Italy (the art treasures case) (Case 7/68) [1968] ECR 423
Commission v Portugal (Golden Share) (Case 367/98) [2002] ECR I-4731
Customs and Excise v Schindler (Case 275/92) [1994] ECR I-
1039
Donner v Netherlands (Case 39/82) [1983] ECR 19
Edouard Dubois et Fills SA v Council and Commission (Case T -113/96)
[1998] ECR II-125
Ex parte Daily Mail (Case 81/87) [1988] ECR 5483
Ex parte Commerzbank AG (Case 330/91) [1993] ECR I-4017
Factortame II (Case 221/89) [1991] ECR I-3905
Football World Cup ([2000] OJ L5/55)
Fratelli Cucchi v Avez SpA (Case 77/76) [1977] ECR 987
Gerhard Koebler v Republik Oesterreich (Case 224/01)
Groener v Minister for Education (Case 379/87) [1989] ECR
3967
Haahr Petroleum Ltd v Abenra Havn (Case 90/94) [1997] ECR I-
4085
Humblot v Directeur des Services Fiscaux (Case 112/84) [1985] ECR 1367
Keck and Mithouard (Cases 267 & 268/91) [1993] ECR I-6097
Klaus Kolne v Republik Oesterreich (Case 302/97) [1999] ECR
I-3099
Manfred Trummer and Peter Mayer (Case 222/97) [1999] ECR I-
1661
Marimex SpA v Ministero delle Finanze (Case 29/72) [1972]
ECR 1309
Martinez Sala v Freistaat Bayern (Case 85/96) [1998] ECR I-
2691
Mouvement contre le racisme, l’antisemeitisme et la xenophobie ASBL
(MRAX) v Belgium (Case 459/99) [2002] ECR I-6591
Ordre des Avocats au Barreau de Paris v Klopp (Case 107/83) [1984] ECR
2971
Procureur du Roi v. Dassonville (Case 8/74) [1974] ECR 837
Procureur du Roi v. Debauve (Case 52/79) [1981] ECR 833
Procureur du Roi v. Royer (Case 48/75) [1976] ECR 497
Raulin v Minister van Ondervijs en Wetenschappen (Case 357/89) [1992]
ECR I-1027
Rewe-Zentral AG v Bundesmonoppolverwaltung fuer Branntwein
(Cassis de Dijon) (Case 120/78) [1979] ECR 649
Reyners v Belgian State (Case 2/74) [1974] ECR 631
Simitzi v Kos (Cases C-485 & 486/93) [1995] ECR I-2655
Sociaal Fonds voor de Diamantarbeiders v Chougol Diamond Co. (Cases 2 &
3/69) [1969] ECR 211
Societe Cadi Surgeles v Ministre des Finances (Case C-126/94) [1996] ECR
– 5647
Sotgiu v Deutsche Bundespost (Case 152/73) [1974] ECR 153
Steinike und Weinlig, Firma v Bundesamt fuer Ernaehrung und
Forstwirtschaft (Case 196/87) [1988] ECR 6159
Walrave and Koch v Association Union Cycliste Internationale (Case
36/74) [1974] ECR 1405
Van Duyn v Home Office (Case 41/74) [1974] ECR 1337
Van Gend en Loos (Case 26/62) [1963] ECR 1
Й.Тачинська, О.Ільченко Право внутрішнього ринку ЄС
Українською мовою
Навчальний посібник
Програма Тасіє Європейського Союзу, Проект “Правничі студії в Україні:
Київ та окремі регіони “. Серія “Право ЄС”. Книга двадцять п’ята.
Підписано до друку 24.01.2005. Формат 148×210 Тираж 110 екз. Видавництво
ІМВ КНУ імені Тараса Шевченка, Київ
Щоправда, Директива № 68/360 не вживає терміна “frontier worker”, але
див. ст. 1 (b) Регламенту № 1408/71.
Див. рішення від 9 жовтня 1997 року у справі Amtsgericht Reutlingen v.
Martino Grado, № C-291/96, пар. 14.
Див., наприклад: справа № 152/73 Sotgiu v. Deutsche Dundespost [1974]
ECR 153; справа № 33/88 Allue and Coonan v. Universitita degli Studi di
Venezia [1989] ECR 1591; справа № C-175/88 Biehl v. Administration des
Contributions [1990] ECR I-1779; справа № C-151/94 Commission v.
Luxembourg [1995] ECR I-3685; справа Meints v. Minister van Landbouw,
Natuurbeheer en Visserij, № C-57/96, [1997] ECR I-6689, пар. 44 та
справа Commission v. French Republic, № C-345/97, пар. 37, не
опубліковано.
Офіційний вісник 1968 L 257/2.
Cr 1 пар. 2 Регламенту № 1612/6S.
Cr 2 ibidem
йфава N 379/S7 [19S9] ECR 3967.
Рішення № 167/73 Commission v. French Republic [1973] ECR 359, [1974] 2
CMLR 216.
Єт. 6 (1) Регламенту N 1612/6S.
Cr 5 ibidem
Рішення № 44/72, [1972] БСЯ 1243.
Рішення № 15/69, [1969] БСЯ 363.
Рішення № 32/75, Cristini v. SNCF [1975] ECR 1985 на стор. 1094, 1095.
Рішення у справі Reed, № 59/85, [1986] ECR 1283, пар. 23 – 28.
Справа № 137/84, [1985] ECR 2681, пар. 15 – 17.
Рішення № 48/75, [1976], ECR 497.
Див. рішення у справі Diatta v. Land Berlin, № 267/83, а також рішення
Gul
v. Regierungsprдsident, Dusseldorf, № 131/85.
Громадський порядок (public policy) – це англійська версія відомого у
системах континентального поняття ordre public. У контексті права
Співтовариства воно все ж має вужче значення.
Ст. 48 пар. 3 (ст. 39 пар. 3) ДЄС.
Ст. 48 пар. 4 (ст. 39 пар.4) ДЄС.
Див. рішення у справі Sudmilch v Ugliola, [1969] ECR 363, [1970] CMLR
194.
Див. Penelope Kent European Community Law, 1993, стор. 133.
Рішення у справі № 36/75, [1975] ЕСЯ 1219; [1976] 1 СМЬЯ 140; пар. 28
та пар. 32.
Рішення у справах № 115 та 116/81, [1982] ECR 1665; [1982] CMLR 631.
Рішення у справі № 30/77, попереднє рішення від 27. X. 1977 [1977] ЕСЯ
1999; [1977] 2 СМЬЯ 800; пар. 28, пар. 29 та пар. 35.
Ст. 3 (1) Директиви Ради № 64/221.
На відсутність пропорційності Суд ЄС спирався при обґрунтуванні рішенняу
у справі Commission v. Luxembourg, № C-473/93. На підставі конституції
Люксембургу усі посади у державній службі (у цьому випадку в освіті)
можуть обійматися тільки громадянами цієї держави. Згідно з
аргументацією владою Люксембургу такий обмежений підхід мотивується
розмірами держави, її чітко виражним самовизначенням та окремою мовою.
Проте Суд ЄС прийняв позицію, яка спростувала наведені вище аргументи.
Він ствердив, що “виключення” повинно не тільки реалізувати якусь мету,
але й повинно бути пропорційним. В обговорюваній справі такої
пропорційності не було; достатньо того, що Люксембург вимагав від
іноземців володіння люксембурзькою мовою.
Рішення у справі № 67/74, [1975] ECR 297; [1975] 1 CMLR 472.
Директива Ради № 64/221, ст. 4 пар. 1 та Додаток.
Санітарний статут від 1951 року № 2.
Стаття 5 пар. 1.
Справа Monteil v. Secretary of State for the Home Department [1984] 1
CMLR 264.
Параграф 40 названого вище рішення.
Див. рішення від 12 лютого 1974, справа Giovanni Maria Sotgiu v.
Deutsche Bundespost, № 152/73, [1974] ECR 153. Факт, що особа, яка
обіймає певну посаду, має статус державної посадової особи не дає
підстав для автоматичної кваліфікації даного заняття функцією
громадської адміністрації (рішення від 3 липня 1986 р. у справі № 66/85
Lawrie – Blum, [1986] ECR 2121).
Справа № 149/79, [1982] БСЯ 1845, пар. 7.
Рішення від 17 грудня 1980, справа № 149/79 Коті$)а V. Бе^іа [1980]
БСЯ, 3883 і [1982] БСЯ, 1845.
Думка A.G. Lenz щодо рішення у справі Lawrie-Blum, № 66/85, [1986]
2121, стор. 2127.
Думка A.G. Lenz щодо рішення у справі Lawrie-Blum, № 66/85, [1986]
2121, стор. 2136.
Справа № 66/85, [1986] БСЯ 2121.
Справа № 149/79 Commission v. Belgium II, [1982] ECR 1845, стор. 1848.
Обґрунтування бельгійським уря ом того, що робота на таких поса ах
іноземців викликала ризик небезбеки, було ві хилене Су ом ЄС – справа №
149/79 Commission v. Belgium II, [1982] ECR 1845, пар. 10.
Наприклад, заснування нового міжнародного проекту співпраці між
державними бюро праці так звана ініціатива ADAPT чи EMPLOYMENT, які
фінансуються Європейським соціальним фондом.
Ст. 13 Регламенту Ради № 1612/68.
Див. EURES (European Employment Service): Report on the period
1994-1995 in accordance with Regulation 1612/68, ст. 19 (3)/EU, European
Commission, COM, Documents, 1996.
В міру покращення економічної ситуації “прихована частина професійно
активних” осіб все ж починає шукати роботу. Більшість з них – це жінки.
Не-європейці вже були об’єктом расового занепокоєння у Великобританії,
Франції чи Німеччині.
Див. справу 8РиЄ, № С-159/90.
Справа С-275/92
Факт, що Великобританія впровадила власну державну лотерею практично
одразу після рішення суду, показує, що мета охорони гравців чи загалом
дотримання суспільного порядку, не трактувалося владою країни так, як
Європейським Судом.
До таких правил буде належати економічний формальний нагляд над змістом
послуги (наприклад, нагляд над загальними умовами страхування).
Стосується приписів про професійну кваліфікацію, про необхідні вміння (
ипломи, посві чення тощо).
Згідно з рішенням Суду ЄС це так звані додаткові права.
Див. справу Watson v. Belmann №118/75.
Справи №286/82 і 26/83.
Справа №С-113/89
PAGE 24
1 Справа 170/78 [1983] ECR 2265
PAGE 23
1 Справа 170/78 [1983] ECR 2265
PAGE 72
PAGE 71
PAGE 78
1 Стаття 3 пар. 4.
PAGE 79
1 Стаття 3 пар. 4.
Право внутрішнього ринку ЄС
Право внутрішнього ринку ЄС
1 Справа № 33/74
PAGE 116
1 Справа № 33/74
PAGE 115
Право внутрішнього ринку ЄС
PAGE 126
PAGE 125
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
