Штефан М.Й. 2001 – Цивільний процес (книга)

Штефан М.Й. 2001 – Цивільний процес

ЗМІСТ

TOC \* MERGEFORMAT Передмова PAGEREF _Toc156541210 \h 2

РОЗДІЛ І Загальні положення PAGEREF _Toc156541211 \h 4

Глава 1. Поняття, завдання і джерела цивільного процесуального права
України PAGEREF _Toc156541212 \h 4

Глава 2. Принципи цивільного процесуального права PAGEREF
_Toc156541213 \h 17

Глава 3. Цивільні процесуальні правовідносини PAGEREF _Toc156541214 \h
41

Глава 4. Сторони в цивільному процесі PAGEREF _Toc156541215 \h 53

Глава 5. Треті особи в цивільному процесі PAGEREF _Toc156541216 \h 62

Глава 6. Участь органів прокуратури в цивільному процесі PAGEREF
_Toc156541217 \h 70

Глава 7. Участь у процесі органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та осіб, яким надано законом право захищати права і
свободи інших осіб PAGEREF _Toc156541218 \h 84

Глава 8. Представництво в цивільному процесі PAGEREF _Toc156541219 \h
92

Глава 9. Цивільні процесуальні строки PAGEREF _Toc156541220 \h 112

Глава 10. Підвідомчість цивільних справ PAGEREF _Toc156541221 \h 117

Глава 11. Підсудність цивільних справ PAGEREF _Toc156541222 \h 138

Глава 12. Витрати по провадженню цивільної справи PAGEREF
_Toc156541223 \h 144

Глава 13. Санкції цивільного процесуального права PAGEREF
_Toc156541224 \h 154

Глава 14. Докази і доказування в цивільному процесі PAGEREF
_Toc156541225 \h 166

РОЗДІЛ II. Провадження в суді першої інстанції PAGEREF _Toc156541226
\h 201

А. Позовне провадження PAGEREF _Toc156541227 \h 201

Глава 15. Порушення цивільної справи в суді PAGEREF _Toc156541228 \h
201

Глава 16. Підготовка цивільних справ до судового розгляду PAGEREF
_Toc156541229 \h 235

Глава 17. Судовий розгляд цивільних справ PAGEREF _Toc156541230 \h
247

Глава 18. Постанови суду першої інстанції PAGEREF _Toc156541231 \h
274

Б. Непозовні провадження PAGEREF _Toc156541232 \h 297

Глава 19. Провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових
відносин PAGEREF _Toc156541233 \h 297

Глава 20. Окреме провадження PAGEREF _Toc156541234 \h 322

РОЗДІЛ III. Провадження по оскарженню і перегляду рішень, ухвал суду
PAGEREF _Toc156541235 \h 343

Глава 21. Сучасні системи оскарження і перегляду судових рішень
PAGEREF _Toc156541236 \h 343

Глава 22. Апеляційне провадження PAGEREF _Toc156541237 \h 355

Глава 23. Касаційне провадження PAGEREF _Toc156541238 \h 369

Глава 24. Перегляд рішень, ухвал суду, що набрали законної сили, у
зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами PAGEREF
_Toc156541239 \h 377

РОЗДІЛ IV. Звернення судових рішень до виконання PAGEREF _Toc156541240
\h 385

Глава 25. Звернення судових рішень до виконання та поворот виконання
PAGEREF _Toc156541241 \h 385

РОЗДІЛ V. Міжнародний цивільний процес PAGEREF _Toc156541242 \h 394

Глава 26. Цивільне судочинство України з іноземним елементом PAGEREF
_Toc156541243 \h 394

Глава 26. Цивільне судочинство України з іноземним елементом PAGEREF
_Toc156541244 \h 423

Передмова

У розбудові України як демократичної, правової держави визначальна роль
належить судовій владі, на яку Конституцією, Законом України «Про
судоустрій» покладено здійснення правосуддя в цивільних, господарських,
адміністративних і кримінальних справах.

У підручнику «Цивільний процес» проаналізовано норми й інститути
цивільного процесуального права України, яким встановлено процесуальний
порядок здійснення правосуддя в цивільних справах (цивільне судочинство,
цивільний процес) у спорах, що виникають у державі з цивільних,
трудових, сімейних, всіх інших правовідносин, спрямованого на виконання
важливих конституційних завдань по захисту прав і свобод людини та
громадянина, гарантованих Конституцією, іншим законодавством України,
прав й інтересів підприємств, установ, організацій, держави і
суспільства.

Структура і зміст підручника визначаються програмою навчального курсу
«Цивільне процесуальне право України», який вивчається студентами вищих
юридичних навчальних закладів. У ньому відображено сучасний стан
правового регулювання цивільного судочинства України станом на 1 серпня
2001 року, а також досягнення науки і практики цивільного процесу.
Підручник розроблено на правовій основі Конституції України, Цивільного
процесуального кодексу та іншого законодавства України, з урахуванням
численних змін і доповнень до нього.

Розкриття нормативних правил цивільного судочинства провадиться з
використанням судової практики, керівних постанов Пленуму Верховного
Суду України і супроводжується висвітленням наукових і практичних
проблем теорії і практики цивільного процесу з авторськими судженнями
про напрями їх вирішення. При цьому численні нормативні положення
цивільного судочинства України розглядаються в плані порівняльного
правознавства з сучасною правовою системою цивільного судочинства
окремих іноземних держав.

У підручнику відтворені й широко розвинуті авторські положення,
відображені в науковій і навчальній літературі, які опубліковані ним як
особисто, так і в складі авторських колективів. Його новелами є:
визначення і розгляд принципів цивільного процесуального права,
закріплених Конституцією України, відображення її положень про правовий
статус громадян в цивільному судочинстві; понятійний, видовий і
структурний аналіз норм цивільного процесуального права; розгляд
численних положень цивільного судочинства України з участю іноземного
елемента, виконання доручень, визнання і виконання рішень іноземних
держав та ін.

Цей підручник є другим виднішим, до якою додатково включено самостійними
підрозділами: участь прокурора н І їй цільному процесі іноземних держав
(§ 6 гл. 6), представництво її цивільному процесі іноземних держав (§ 6
гл. 9), докази і доказування в цииільїюму процесі іноземних держав (§ 5
гл. 15), процесуальні засоби порушення цивільної справи в судах
іноземних держав (§ 7 гл. 16), підготовча стадія в цивільному процесі
іноземних держав (§ 4 гл. 17), розгляд цивільних справ в судах іноземних
держав (§ 5 гл. 18), рішення суду в цивільному процесі іноземних держав
(§ 3 гл. 19) та ін.

У зв’язку зі зміною законодавства виключені глави 22, 23, 25, а замість
них включені до підручника наповнені новим змістом відповідно глави:
«Апеляційне провадження», «Касаційне провадження», «Звернення судового
рішення до виконання». Виключена гл. 8 «Участь громадськості в
цивільному процесі». Ґрунтовних змін зазнали глави: 6 «Участь органів
прокуратури в цивільному роцесі»; 7 «Участь в процесі органів державної
влади …»; 20 «Провадження у справах, що виникають з
адміністративно-правових відносин» та інші.

Цим самим підручник має сприяти творчому вивченню цивільного
процесуального права України та ґрунтовному ознайомленню з іноземною
правовою системою цивільного судочинства, а також підвищенню
теоретичного та практичного рівня знань в галузі цивільного судочинства
випускників вищих юридичних закладів, підготовці їх до самостійної
юридичної діяльності.

Автор намагався написати підручник у дусі часу — впровадження в життя
положень Конституції України на основі положень реформованого
законодавства про судоустрій і цивільне судочинство (Закони України від

21 червня 2001 p.: № 2531-ІП «Про внесення змін до Закону України «Про
судоустрій України»; № 2540-ПТ «Про внесення змін до Цивільного
процесуального кодексу України»); підвищення рівня судової влади, її
ефективності в захисті прав і свобод людини та громадянина, прав та
інтересів підприємств, організацій та держави.

Перше видання підручника «Цивільний процес» було здійснено видавництвом
«Ін Юре» в 1997 р. На конкурсі кращих юридичних видань за 1997-1998 pp.
він був удостоєний першої премії Спілки юристів України (рішення
виконкому ради Спілки юристів України від 6 жовтня 1998 p.).

М. Й. Штефан

РОЗДІЛ І Загальні положення

Глава 1. Поняття, завдання і джерела цивільного процесуального права
України

§ 1. Цивільний процесуальний порядок (форма) захисту майнових і
особистих немайнових прав та охоронюваних законом інтересів громадян і
організацій

Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України
визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове
становище громадян, організацій та їх об’єднань і встановлюються
гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов’язків, визначених
Конституцією й іншими законами України. Конституційні норми, в яких вони
закріплені, виступають основою деталізації в галузевому законодавстві
регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх
реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм)
захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав,
охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі й засобами
цивільного процесуального права.

Конституція України, на реалізацію положення Загальної декларації прав
людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р,1 , про те,
що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними
національними судами (ст. 8), визначає, що права і свободи людини і
громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження
в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право використання всіх національних засобів правового захисту
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій,
членом або учасницею яких є Україна (ст. 55 Конституції). Зокрема,
громадяни України можуть звертатися за захистом в Європейський Суд з
прав людини.

Захист цивільних прав в Україні здійснюється в установленому порядку
судом, господарським або третейським судом, профспілковими та іншими
громадськими організаціями, а у випадках, окремо передбачених законом,
захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку (ст. 6
Цивільного кодексу України). Загальні суди розглядають справи у спорах,
що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних та інших
правовідносин, якщо однією зі сторін у спорі є громадянин (ст. 24 ЦПК).

На господарський суд покладено вирішення всіх господарських спорів, що
виникають між юридичними особами, державними та іншими органами (ст. 1
Закону України «Про господарські суди»), зокрема, при укладанні, зміні,
розірванні та виконанні господарських договорів та з інших підстав, а
також у спорах про визнання недійсними актів, про банкрутство та ін.
(ст. 12 Господарського процесуального кодексу України — ГПК).

Захист прав, що виникають із шлюбних та сімейних відносин, здійснюється
судом, органами опіки і піклування та органами реєстрації актів
громадянського стану, а також товариськими судами, трудовими
колективами, профспілковими та іншими громадськими організаціями у
випадках і в порядку, встановлених законодавством (ст. б2 Кодексу про
шлюб та сім’ю України – КпШС).

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах
(КТС) і районними (міськими) судами (ст. 221 Кодексу законів про працю
України — КЗпП), при цьому КТС є первинним органом розгляду трудових
спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях за
незначними винятками (ст. 224 КЗпП).

Земельні спори розглядаються виконкомами місцевих рад, створеною
погоджувальною комісією, судом, господарським судом або третейським
судом у порядку, встановленому Земельним кодексом та іншими актами
законодавства України (ст. 103, 107 Земельного кодексу України, ст. 33
Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Третейські суди вирішують передані на їх розгляд громадянами будь-які
спори, які виникли між ними, за винятком спорів з трудових і сімейних
правовідносин (ст. 1 Положення про третейські суди, ст. 25 ЦПК).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються:
адміністративними комісіями при виконкомах місцевих рад; виконкомами
селищних, сільських рад; районними (міськими) судами (судцями); органами
внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами
(посадовими особами), уповноваженими на те законодавством України (ст.
213 Кодексу України про адміністративні правопорушення — КпАП).

Сприяння громадянам і юридичним особам у здійсненні їх прав та захисті
законних інтересів покладено також на нотаріат України — систему органів
і посадових осіб: нотаріальні контори і нотаріальні архіви (державних
нотаріусів), приватних нотаріусів, на посадових осіб виконкомів
сільських, селищних, міських рад, консульські і дипломатичні
представництва тощо (статті 1, 40 Закону України «Про нотаріат»).

Отже, чинне законодавство України для захисту прав і охоронюваних
законом інтересів громадян та організацій встановлює такі процесуальні
порядки: судовий (цивільний процесуальний і господарсько-процесуальний),
адміністративний, нотаріальний, громадський. В літературі з цивільного
процесу вони називаються процесуальними формами захисту прав.
Законодавче встановлення численних форм захисту права залежить від
особливостей спірних правовідносин, їх диспозитивного чи імперативного
методу регулювання, потреб практики в необхідності більш швидкого
розв’язання спору, а також від політики держави на даному етапі її
розвитку2 та свідчить, що воно не завжди ґрунтується на концепції
правової держави про розподіл влади та їх незалежність одна від одної.

Можливість широкого застосування судової влади для захисту прав,
законних інтересів і свобод громадян та організацій передбачена ст. 124
Конституції України, за якою юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають в державі, тобто з цивільних, трудових,
земельних, державних, адміністративних, фінансових й інших
правовідносин.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини та
громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження
в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Судова влада по захисту суб’єктивних прав і законних інтересів громадян
та організацій — правосуддя здійснюється у порядку цивільного,
кримінального і господарського судочинства (ст. 4 Закону України «Про
судоустрій України», ст. 1 Закону України «Про господарські суди»,
статті 1, 45, 12 Господарського процесуального кодексу України (ГПК).
Розмежування компетенції між цивільним і господарським судочинством
відповідно до ст. 24 ЦПК і статей 1,12 ГПК проведено тільки на основі
суб’єктного складу спірних матеріальних правовідносин, у зв’язку з чим
господарське судочинство є різновидом цивільного судочинства і підлягає
включенню до його

системи. Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової
системи на основі створення єдиного і рівного для всіх громадян і
організацій державного суду з покладанням на нього здійснення функцій
правосуддя в справах, що виникають з правовідносин, врегульованих
нормами цивільного, господарського, трудового, сімейного, земельного,
державного, адміністративного та інших галузей матеріального права у
визначеному єдиному процесуальному порядку. Така необхідність
викликається трансформацією України в правову державу і реалізацією
дійсного поділу влад на законодавчу, виконавчу, судову. Але
диспозитивний характер цивільних справ вимагає збереження диспозитивної
можливості у виборі громадянами і організаціями процесуальної форми
захисту. Тому поряд з державними судами допустимим є функціонування
інших форм розгляду справ — громадського суду, третейського суду тощо.

З функціонуванням судової влади в цивільних справах тісно пов’язані
питання поняття і змісту цивільної процесуальної форми, яка в науці
цивільного процесу не має однакового визначення. Вона ототожнюється з
основними принципами цивільного процесуального права3, з цивільним
процесом, з порядком діяльності суду і учасників процесу, розкривається
через форму процесуальних документів4.

Дійсно, цивільна процесуальна діяльність суду, діяльність учасників
цивільного судочинства має певний зміст і процесуальну форму вираження,
вчинення і закріплення, провадиться у відповідній послідовності, у
певному порядку, встановленому нормами цивільного процесуального права.
Але різні назви однієї й тієї самої юридичної категорії — цивільна
процесуальна форма — цивільний процес позбавляє їх необхідної точності і
практичної користі. Про це свідчить і неоднакове розуміння змісту
процесуальної форми авторами, які ототожнюють її з судочинством. Одні
відносять до нормативних положень, які визначають процесуальну форму,
вичерпний перелік осіб, котрі повинні і можуть брати участь у процесі.
Кожна з них має в процесі самостійне місце, виконує особисте завдання, а
тому наділена тільки їй притаманним обсягом прав і обов’язків; може
виконувати дії, передбачені процесуальними нормами, у певні строки і
послідовно. Розвиток процесу до своєї кінцевої мети проходить за
стадіями у передбаченій законом послідовності; способи і оформлення
процесуальних дій встановлені законом5.

На думку окремих авторів, цивільна процесуальна форма характеризується
тим, що вона встановлена законом в інтересах трудящих, забезпечує
можливість усім заінтересованим особам у спірній справі брати участь у
її розгляді судом і наділяє їх процесуальними правами для захисту своїх
законних інтересів і відстоювання своїх прав в суді; передбачає
публічне, у відкритому судовому засіданні, з’ясування фактичних обставин
у справі; має своєю найближчою метою встановлення у справі об’єктивної
істини; зобов’язує суд, щоб ухвалене ним рішення ґрунтувалося на фактах,
встановлених з вичерпною повнотою в процесі судового розгляду, порядком
і засобами, визначеними в законі’.

Зазначені характеризуючі ознаки цивільної процесуальної форми
(цивільного судочинства) дійсно їй притаманні, але у наведених
визначеннях позбавлені повноти і точності.

Виходячи з діалектичного зв’язку цивільного права з цивільним
процесуальним (єдності змісту і форми), цивільну процесуальну форму в
ототожненні з цивільним судочинством можна розглядати умовно в тому
плані, що нею забезпечується життя (реалізація, захист) цивільного права
(змісту), але завжди слід мати на увазі, що цивільне судочинство має
свій властивий йому зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність
суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а цивільною
процесуальною формою — об’єктивне (зовнішнє) вираження вчинення,
закріплення і оформлення відповідної діяльності. Наприклад, діяльність
суду з розгляду справи складається з сукупності дій, спрямованих на
дослідження доказів за допомогою визначених законом засобів доказування.
Така діяльність здійснюється у точно визначеному процесуальному порядку,
за встановленими правилами, у встановленій процесуальній формі судового
засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії вчинюються в
певній процесуальній формі й фіксуються в певних процесуальних
документах.

Таке розуміння процесуальної форми відтворюється і в деяких нормах ЦПК:
ст. 137 — позовна заява подається до суду в письмовій формі; ст. 211 —
постановлене судом рішення викладається в письмовій формі; ст. 60 —
експерт дає в письмовій формі свій мотивований висновок; ст. 159 —
розгляд справи відбувається в судовому засіданні; ст. 160 — розгляд
справи відбувається безпосередньо, усно і при незмінному складі суддів
тощо.

Таким чином, під цивільною процесуальною формою необхідно розуміти
встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній засіб вчинення
процесуальних дій, виконуваних за визначеними правилами, в певному
порядку судом і всіма учасниками процесу при розгляді й вирішенні
справи, перевірці законності й обґрунтованості постановленого у ній
рішення, а також в закріпленні процесуальних дій у передбачених
процесуальних документах.

Процесуальна форма стосовно процесуальних дій виконує важливу роль. Як
постійний і необхідний її атрибут вона виступає гарантією, що забезпечує
законність і обґрунтованість у застосуванні судом права і його
реалізації учасниками процесу. Значення процесуальної форми полягає в
тому, що вона існує не сама по собі, а для вираження певного змісту
(процесуальної дії), тобто в діалектичній єдності форми і змісту.
Цивільна процесуальна форма зумовлена існуючими в Україні суспільними
відносинами і характеризується демократизмом, який базується на
закріплених у нормах цивільного процесуального права принципах,
оптимально поєднуючи в собі простоту і доступність, необхідність і
доцільність, вона покликана забезпечити як оперативність, так і
результативність виконання завдань, покладених на цивільне судочинство.

§ 2. Поняття цивільного процесуального права і його значення

Цивільне процесуальне право — це сукупність і система правових норм,
предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення
правосуддя в цивільних справах територіальними судами загальної
юрисдикції. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження
в цивільних справах, встановлений Цивільним процесуальним кодексом та
іншими законами України. Цей порядок складається з провадження по
розгляду і вирішенню справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних,
трудових та інших правовідносин, справ, що виникають з
адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження, тобто з
провадження в цивільних справах.

Процесуальний порядок провадження в цивільних справах як предмет
цивільного процесуального права визначається: системою процесуальних
дій, які виконуються судом, учасниками процесу; змістом, формою, умовами
виконання процесуальних дій; системою цивільних процесуальних прав і
обов’язків суб’єктів правовідносин, які визначають зміст цивільних
процесуальних дій; гарантіями реалізації цивільних процесуальних прав і
обов’язків.

Сукупність цивільних процесуальних прав і обов’язків та процесуальних
дій по їх реалізації становить зміст процесуальної діяльності суб’єктів
цивільних процесуальних правовідносин: судів — по розгляду і вирішенню
цивільної справи, по перевірці законності та обґрунтованості
постановленого у справі рішення; осіб, які беруть участь у справі, — по
захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і
громадських інтересів; інших учасників процесу — по сприянню судові і
особам, які беруть участь у справі, в здійсненні покладених на них
процесуальних функцій.

Питання про предмет регулювання цивільного процесуального права в науці
цивільного процесу вирішується неоднозначно. Положення, що таким
предметом є тільки процесуальні дії суду і учасників процесу7, не
відповідає цивільному процесуальному законодавству, численні норми якого
визначають процесуальні права і обов’язки таких осіб (статті 99, 103,
107, 108,121,122 ЦПК). Не відповідає ЦПК включення до предмета
цивільного процесуального права тільки цивільних процесуальних прав і
обов’язків суб’єктів правовідносин8, якими визначаються також
процесуальні дії (ст. 143 тощо).

Викликає заперечення концепція, за якою в предмет регулювання цивільного
процесуального права включаються суспільні відносини, що виникають в
процесі несудового порядку розгляду цивільних справ (в третейському,
товариському судах та ін.)9. У діяльності по застосуванню права такими
органами і організаціями реалізуються загальні із судочинством функції —
правозахисна, запобіжна і виховна, але способи і методи їх реалізації
різні. Численні організаційні й функціональні принципи мають специфічний
характер: третейське провадження не притаманне судочинству.
Процесуальний порядок судочинства в цивільних справах виступає формою
здійснення правосудця, провадження в громадських судах не є правосуддям.
Судочинству надано пріоритет перед іншими формами захисту права —
адміністративною і громадською — суддя при розгляді заяви про видачу
виконавчого листа перевіряє законність і обґрунтованість рішень
третейського суду (ст. 18 Положення про третейські суди), встановлена
підвідомчість судові всіх пов’язаних між собою вимог, якщо навіть деякі
з них підвідомчі господарському суду (ст. 26 ЦПК).

Правовідносини, які складаються між територіальним судом загальної
юрисдикції і учасниками цивільного процесу, відрізняються від
правовідносин, що складаються між господарським судом (який також
здійснює правосуддя) і учасниками господарського процесу. В
господарському суді спори вирішуються суддею одноособово. Порядок
ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома
суддями — суддею, головуючим у засіданні (ст. 74 ГПК). Спрощений
процесуальний порядок розгляду справ, встановлений обов’язковий
претензійний порядок, інші правила підсудності, тощо10. Отже, система
норм права, які врегульовують цивільне судочинство, і система норм
права, що врегульовують порядок провадження в інших юрисдикційних
органах, відрізняються за предметом

правового регулювання і не поєднані в одній галузі. Вони становлять
самостійні процесуальні галузі права — цивільно-процесуальну,
адміністративно-процесуальну, господарсько-процесуальну,
нотаріально-процесуальну, громадсько-процесуальну.

Але господарське судочинство і цивільне судочинство згідно зі ст. 124
Конституції України здійснюються відповідно спеціальними і
територіальними судами, які складають систему судів загальної
юрисдикції, тому врегульований законом порядок здійснення судочинства
зазначеними судами має бути уніфікований шляхом створення єдиного
кодексу, який визначав би процесуальний порядок діяльності наявних і
створених в майбутньому як територіальних, так і спеціальних судів
загальної юрисдикції.

Це потрібно зробити ще й тому, що районні (міські) суди, військові суди
гарнізонів, господарські суди Автономної Республіки Крим, обласні, міст
Києва та Севастополя відповідно до Прикінцевих та перехідних положень
Закону України № 2531-ІІІ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до
Закону України «Про судоустрій України» (п. 2) складають єдину систему
місцевих судів.

Такі ЦПК функціонують у Азербайджанській Республіці і Угорській
Республіці.

Цивільне процесуальне право України як самостійна галузь, поряд з
предметом, характеризується також методом правового регулювання.

Метод цивільного процесуального права в науці визначається в загальних
рисах, але вихідні їх положення можуть служити правильному розкриттю
його змісту11. Метод — це сукупність закріплених у нормах цивільного
процесуального права способів і засобів впливу на відносини, які
регулюються, і поведінку їх суб’єктів. Він обумовлюється специфічними
властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права,
соціальними функціями, які виконує ця галузь права, і органічним її
зв’язком з галузями матеріального права. За змістом метод цивільного
процесуального права є імперативно-диспозитивним і характеризується
нормативним визначенням: підстав виникнення, розвитку і припинення
цивільних процесуальних правовідносин, характеру правових зв’язків між
його суб’єктами; процесуально-правовим становищем суду, учасників
процесу; цивільних процесуальних дій — їх змісту, форми, порядку
виконання; цивільних процесуальних санкцій.

Імперативний метод впливу на поведінку суб’єктів регульованих відносин
закріплений у нормах права, що встановлюють зобов’язання, заборони і
примус. Зобов’язання — обов’язок конкретної активної поведінки (ст. 41
ЦПК — свідок зобов’язаний з’явитись до суду і дати правдиві показання
про відомі йому обставини; статті 95, 217 та ін. ЦПК); заборони —
заборона виконання певних дій і бездіяльності (ст. 135 ЦПК), заборона
суперечок між судами про підсудність; примус — вплив, спрямований на
забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального
права (статті 44, 48 ЦПК). Диспозитивний спосіб характеризується
дозволом і визначається правами суб’єктів цивільних процесуальних
правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК
(статті 99, 103). Імперативний спосіб проявляється в
процесуально-правовому становищі суду. Він як орган держави, що здійснює
правосуддя, наділений активністю і виконує керівну роль у цивільному
процесі, спрямовує дії учасників процесу, які повинні підпорядковуватися
судові, забезпечує здійснення ними прав і виконання обов’язків. Суд
вирішує цивільну справу і окремі питання, які виникають у процесі її
розгляду, виносить рішення, яке має обов’язковий характер. Перелічені та
інші встановлені законом процесуальні права суду мають істотну
особливість — вони водночас є його обов’язками. Разом з тим у деяких
нормах права визначається дозволена поведінка суду. Від його розсуду
залежить прийняття зустрічного позову з пропущенням встановленого строку
для його пред’явлення (ст. 140 ЦПК), забезпечення позову (ст. 149 ЦПК),
зупинення провадження (ст. 222 ЦПК).

Спосіб дозволу широко використовується в нормах цивільного
процесуального права, в яких визначено процесуально-правове становище
сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Сторони наділені
широкими процесуальними повноваженнями для захисту суб’єктивних
матеріальних прав, реалізація яких можлива за їх розсудом на основі
вільного волевиявлення і забезпечується системою необхідних
процесуальних гарантій.

Правове становище експертів, свідків, перекладачів, інших осіб, котрі не
відносяться до осіб, які беруть участі у справі, визначається в
основному не дозволеністю поведінки, а обов’язком таких осіб діяти
певним чином (статті 41, 58 ЦПК).

Метод цивільного процесуального права характеризується також окремим
видом юридичних фактів — процесуальних дій суду і осіб, які беруть
участь у справі, від яких залежить виникнення і розвиток процесуальних
правовідносин і які є засобами здійснення процесуальних прав і виконання
обов’язків. Гарантіями їх реалізації виступають цивільні процесуальні
санкції. Ними встановлені правові наслідки за порушення прав і
невиконання обов’язків. Це — примусове припинення неправомірних
процесуальних дій, скасування незаконних і необґрунтованих рішень,
застосування способів забезпечення доказів і позову, процесуальних
штрафів, відшкодування заподіяних збитків, примусовий привід, видалення
із залу судового засідання. В санкціях впроваджено позитивне
зобов’язання і примушування, що характеризує їх імперативність. Таким
чином, метод правового регулювання цивільного процесуального права є за
змістом імперативно-диспозитивним і забезпечується такими способами
впливу на правові відносини, що регулюються, і поведінку його суб’єктів,
як дозвіл, зобов’язання, заборона і примус.

Як самостійна галузь цивільне процесуальне право України
характеризується певною системою.

Система цивільного процесуального права — це сукупність норм та
інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання.
Вона визначається структурою ЦПК України та складається з двох частин —
загальної і особливої. Загальна об’єднує норми й інститути цивільного
процесуального права, які мають значення для всієї галузі, всіх видів
провадження і стадій цивільного процесу (розділи І, II ЦПК). До
особливої частини включені норми та інститути, які врегульовують порядок
розгляду і вирішення справ за стадіями судочинства (розділи III-VI ЦПК).

Цивільному процесуальному праву належить значна роль в управлінні
суспільством, в забезпеченні соціально-економічних і політичних
перетворень у країні, оскільки ним закріплений процесуальний порядок
захисту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод
громадян та їх інтересів, гарантованих Конституцією України й іншими
законами, а також прав і охоронюваних законом інтересів приватних,
колективних, державних підприємств, установ, організацій і держави.
Цивільне процесуальне право забезпечує зміцнення законності, запобігання
цивільним правопорушенням і формування в правовій свідомості громадян та
посадових осіб принципу справедливості.

§ 3. Місце цивільного процесуального права в правовій системі України

Цивільне процесуальне право виступає складовою системи права України,
воно тісно пов’язане з іншими його галузями, які взаємодіють між собою і
без якого нормальне функціонування її неможливе. Визначальним для
цивільного процесуального права є встановлення конституційним правом
основ організації і принципів здійснення правосуддя в нашій країні, а
також підґрунтя правового становища громадян, в тому числі у
взаємовідносинах із судом (розділи II, VIII Конституції України).
Цивільне процесуальне право розвиває ці положення стосовно цивільного
судочинства, а також забезпечує у деяких справах (по скаргах на
неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право
брати участь у референдумі, по скаргах, заявах на рішення, дії або
бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України
тощо) захист прав суб’єктів правовідносин, врегульованих нормами
конституційного (виборчого) права (глави ЗО, 30-А, 30-Б, 30-В, 30-Г,
30-Д ЦПК).

Зв’язок цивільного процесуального права з цивільним, сімейним, трудовим
й іншими галузями матеріального права визначається необхідністю
примусової реалізації норм матеріального права органами правосуддя.
Цивільне процесуальне право виступає формою, що забезпечує життя норм
матеріального права, захист і примусову їх реалізацію. На зв’язок
цивільного процесуального права з іншими галузями вказує ст. 1 ЦПК, де
встановлено, що законодавство про цивільне судочинство визначає порядок
розгляду справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та
інших правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових
відносин і окремого провадження, а, отже, — захист порушеного або
оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 2, 4, 25
ЦПК, ст. 6 Цивільного кодексу).

В умовах розвитку товарного виробництва здійснення майнових і особистих
немайнових прав і охоронюваних законом інтересів забезпечується не
тільки в добровільному порядку. Наявність спірності в існуючих між
сторонами цивільних правовідносинах зумовлює необхідність їх
врегулювання примусовим шляхом. Але право є ніщо без апарату, здатного
примушувати дотримуватися норм права. Таким апаратом примусу є суд,
порядок діяльності якого по розгляду і вирішенню цивільних справ
врегульований нормами процесуального права. Взаємозв’язок між цивільним
матеріальним і процесуальним правом проявляється також в окремих нормах
та інститутах цивільного права. Його норми визначають обставини,
сукупність юридичних фактів, які становлять підставу позову, предмет
доказування і підлягають з’ясуванню в цивільному судочинстві при
розгляді конкретних справ. Врегульовані Цивільним кодексом форми угод
визначають і допустимість засобів доказування в цивільному судочинстві
(статті 42-47 Цивільного кодексу, ст. 29 ЦПК).

Інший зв’язок існує між цивільним процесуальним і кримінальним
процесуальним правом. Як одне, так і друге право регулює суспільні
відносини, які виникають у сфері здійснення правосуддя, побудоване на
одних і тих же принципах, має одну конституційну основу. Цивільні І
кримінальні справи розглядає один і той же суд вибраними чи призначеними
суддями колегіальне, незалежно, гласно, національною мовою судочинства
із забезпеченням права на захист тощо. Цивільне процесуальне право і
кримінальне процесуальне право мають рівнозначні інститути в доказовій
діяльності і стадії судочинства. Поряд з цим цивільне процесуальне право
і кримінальне процесуальне право відрізняються між собою предметом
правового регулюванню і методами державного примусу, що їх застосовує
суд до порушників норм цивільного і кримінального права.

В цивільному процесі відсутня стадія попереднього розслідування справи і
підготовчого засідання, а також інститут обов’язкового захисту
обвинуваченого. В кримінальному процесі відсутня стадія підготовки
справи до розгляду, але в суб’єктах права порушення кримінальної справи
повністю реалізується принцип публічності, що тільки частково притаманне
цивільному процесу, в якому домінуючим є принцип диспозитивності.

§ 4. Джерела цивільного процесуального права і межі його дії

Джерелами цивільного процесуального права є способи або форми вираження
державної волі українського народу, щодо яких ця воля стає правом. Ними
є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок
організації і здійснення правосуддя в цивільних справах. Таким джерелом,
насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і
діяльності суду (розд. VIII), правовий статус громадян (розд. II), у
тому числі і в цивільному судочинстві (статті 55, 59, 24, 29, 31, 31,
32).

До джерел цивільного процесуального права належить Закон України «Про
судоустрій України», яким встановлені мета і завдання правосуддя, методи
і форми його здійснення, система органів правосуддя, основні засади
організації і діяльності органів правосуддя в Україні. Основним
джерелом, яким врегульовано порядок судочинства в цивільних справах,
виступає затверджений Законом України від 18 липня 1963 р. Цивільний
процесуальний кодекс України. ЦПК складається з 50 глав, об’єднаних в
шести розділах: Загальні положення; Особи, які беруть участь у справі;
їх права і обов’язки; Провадження справ у суді першої інстанції;
Перегляд судових рішень; Звернення судового рішення до виконання та
поворот виконання; Цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб
без громадянства, позови до іноземних держав, судові доручення і рішення
іноземних судів, міжнародні договори.

До ЦПК включені також три додатки: Перелік видів майна громадян, на яке
не може бути звернене стягнення по виконавчих документах (№ 1) —
(втратив силу у зв’язку зі встановленням такого Законом України від 22
квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»); Положення про третейський
суд (№ 2); Порядок відновлення втраченого судового або виконавчого
провадження (№ 3).

Джерелами цивільного процесуального права виступають інші закони
України, де визначені окремі положення цивільного процесу. Цивільний
кодекс встановлює правила допустимості засобів доказування в справах про
визнання недійсними певних угод (статті 42-47), склад осіб, які мають
право на порушення справи в суді про визнання угоди недійсною (ст. 57),
підвідомчість цивільних справ судові (ст. 6).

Кодексом про шлюб та сім’ю визначені склад осіб, які мають право на
порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав, обов’язкова
участь прокурора, органів опіки і піклування у деяких справах із
сімейних правовідносин (статті 65,67, 71 та ін. ЦПК); Кодексом законів
про працю — підвідомчість судові трудових справ (статті 227, 229, 240 та
ін.).

Закон України № 2887-ХІІ від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру»
врегульовує види адвокатської діяльності в цивільному судочинстві.

Закон України № 1789-ХІІ від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру»
регламентує питання участі прокурора в цивільному процесі (статті
33-42).

Закон України № 280/97-ВР від 21 травня 1997 р. «Про місцеве
самоврядування в Україні» надає право виконавчим органам сільських,
селищних, міських рад та їх головам звертатися до суду про стягнення з
фізичних осіб збитків, завданих інтересам населення, навколишньому
середовищу, місцевому господарству та про припинення права власності на
земельну ділянку.

Закон України № 509-ХІІ від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову
службу в Україні» надає право податковій інспекції в судовому порядку
стягувати з громадян до бюджету недоїмки з податків інших обов’язкових
платежів.

Закон України № 4038-ХІІ від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу»
врегульовує принципи судово-експертної діяльності, її організацію та
правовий статус експертів.

Джерелами цивільного процесуального права виступають також укази
Президента та постанови Кабінету Міністрів України, інструкції
міністерств і відомств, міжнародні договори і угоди, які визначають
порядок співробітництва між національними й іноземними органами юстиції.
Ними є: Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита,
затверджена наказом Головної державної податкової інспекції від 22
квітня 1993 р. № 15; постанова Кабінету Міністрів від 1 лютого 1995 р. №
78 «Про визначення розміру витрат, пов’язаних з розшуком відповідачів у
цивільних справах» та ін.

Важливе значення для однакового розуміння і правильного застосування
норм цивільного процесуального права мають роз’яснення, що даються
постановами Пленуму Верховного Суду України, які не мають нормативного
характеру, але є обов’язковими для судів, інших органів і посадових
осіб, котрі застосовують норми права, щодо яких зроблені такі
роз’яснення.

Цивільне процесуальне право діє стосовно осіб, у часі і просторі. Щодо
осіб воно поширює свою дію на всіх громадян на засадах рівності (ст. 6
ЦПК), на юридичних осіб (ст. 100 ЦПК), на іноземців, осіб без
громадянства, іноземні підприємства і організації (статті 423, 424 ЦПК).
Дія в часі полягає в тому, що провадження в цивільних справах ведеться
відповідно до цивільних процесуальних законів, які діють під час
розгляду справи, здійснення окремих процесуальних дій. Зворотної сили
цивільний процесуальний закон, як правило, не має, але допускаються
винятки. Перехідні положення Закону № 2540-ІП від 21 червня 2001 р. «Про
внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» розповсюдили
на цивільні справи, що перебували в провадженні, які до 29 червня 2001
р. надійшли для касаційного розгляду, — апеляційний порядок їх розгляду,
а на справи з протестами у порядку нагляду — касаційний порядок їх
розгляду (п.п. 2,3); на рішення суду, що набрали чинності, — касаційний
порядок їх оскарження. В просторі — провадження в судах України ведеться
за цивільними процесуальними законами України (статті 1, З ЦПК).

§ 5. Цивільне судочинство і його стадії

Цивільне судочинство — це врегульований нормами цивільного
процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який
визначається системою взаємопов’язаних цивільних процесуальних прав та
обов’язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх
суб’єктами — судом і учасниками процесу.

Завданням цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів
фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та
вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством
(ст. 2 ЦПК)

Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок
розгляду цивільних справ, об’єднаних за матеріальними ознаками в три
види:

позовного провадження — у спорах, що виникають з цивільних, сімейних,
трудових, кооперативних правовідносин (п. 1 ст. 24 ЦПК);

провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин
(точніше — з конституційних, адміністративних, фінансових) — по скаргах
на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають
право брати участь у референдумі; по скаргах на рішення і дії
територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах
депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у
містах, обласних рад і заявах про скасування рішення виборчої комісії;
по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої
комісії, територіальної, дільничої виборчої комісії по виборах
Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у
Президенти України; по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність
виборчих комісій по виборах народних депутатів України; по скаргах на
рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; по заявах
про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі
невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з
іншими видами діяльності; по скаргах на дії органів і службових осіб у
зв’язку з накладенням адміністративних стягнень; по скаргах громадян на
рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або
службових осіб у сфері управлінської діяльності; по скаргах на рішення,
дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи
державної виконавчої служби; по скаргах на рішення, прийняті щодо
релігійних організацій; по заявах прокурора про визнання незаконними
правового акта органу чи дії посадової особи; про стягнення з громадян
недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і
обов’язковому державному страхуванню. Суд розглядає й інші справи, що
виникають з адміністративно-правових відносин, віднесених законом до їх
компетенції (ст. 236 ЦПК);

окремого провадження — у справах про визнання громадянина обмежено
дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім
або оголошення його померлим; встановлення неправильності запису в актах
громадянського стану; встановлення фактів, що мають юридичне значення;
встановлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника; про
оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні; про усиновлення
дітей, які проживають на території України, громадянами України та
іноземними громадянами (ст. 254 ЦПК).

Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з
протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових
правовідносин, які передаються на розгляд суду.

Справи з адміністративно-правових правовідносин стосуються спору, що
виник між суб’єктами конституційних, фінансових і адміністративних
правовідносин з приводу законності рішень і дій суб’єктів виборчого
процесу та органів державного управління щодо вжитих ними, а в певних
випадках — визначених ними заходів адміністративного впливу на громадян
і посадових осіб.

Справи окремого провадження спрямовуються на встановлення певних
обставин, наявності юридичних фактів або юридичного статусу громадян,
необхідних для реалізації суб’єктивних прав.

Справи, що виникають з адміністративних правовідносин і окремого
провадження, розглядаються за загальними правилами цивільного
судочинства, крім окремих винятків, встановлених цивільним процесуальним
законодавством.

Цивільне судочинство складається з окремих частин або стадій, які
характеризуються сукупністю процесуальних правовідносин і дій,
об’єднаних найближчою метою В теорії процесу судочинство поділяється на
п’ять, сім, вісім стадій. Першою є порушення цивільної справи в суді за
заявою заінтересованої особи (ст. 5 ЦПК), другою — підготовка справи до
судового розгляду (статті 143-148 ЦПК), третьою — судовий розгляд —
розгляд і вирішення справи в судовому засіданні (статті 159-197, 202-212
ЦПК), четвертою — апеляційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду
першої інстанції (статті 290-318 ЦПК); п’ятою — касаційне оскарження і
перевірка рішень, ухвал суду першої і апеляційної інстанції (статті
319-3471 ЦПК); шостою — перегляд рішень, ухвал, що набрали законної
сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами (статті
3472-3477 ЦПК); сьомою — звернення судового рішення до виконання (статті
348-355 ЦПК).

Перші три стадії охоплюють провадження в суді першої інстанції, а кожна
наступна — єдине провадження у вищестоящому суді або у зверненні до
виконання. При такому поділі процесу його стадії відриваються від
процесуальних правовідносин, а підстави поділу процесу на стадії
позбавлені єдиного змісту. В зв’язку з чим перші три стадії було
об’єднано в одну — провадження в суді першої інстанції. А третя була
поділена на дві самостійні стадії: судового розгляду і стадію
постановлення рішення судом першої інстанції. Отже, одна й та ж підстава
виявилася придатною для визначення стадії як усього провадження в суді
першої інстанції, так і частини такого провадження — стадій порушення
справи в суді, підготовки справи до розгляду, судового розгляду. Але
останні властиві і для наступних стадій — касаційного оскарження,
перегляду в порядку судового нагляду, перегляду у зв’язку з
нововиявленими обставинами. Поділ судочинства на п’ять, сім і вісім
стадій залишає поза стадіями виділене в діяльності суду першої інстанції
провадження по виправленню описок і явних арифметичних помилок, по
винесенню додаткового рішення, по роз’ясненню рішень судом, який його
постановив (статті 213-215 ЦПК).

Цивільне судочинство — процесуальний порядок (форма) здійснення
правосуддя в цивільних справах, захисту порушених або оспорюваних прав і
охоронюваних законом інтересів. У великій за обсягом і складній за
змістом діяльності можна виявити три частини або стадії: розгляд і
вирішення справи по суті, перевірка законності і обґрунтованості
постановленого по ній рішення, звернення рішення до виконання. В першій
стадії виражений зміст правосуддя, визначений Законом «Про судоустрій».
Разом з цим завдання цивільного судочинства по захисту прав і
охоронюваних законом інтересів будуть реалізовані тоді, коли суд
постановить у справі законне і обґрунтоване рішення. Процесуальним
засобом, що забезпечує досягнення таких результатів, названа друга
стадія, завдання і мета якої реалізуються трьома способами: апеляційним
провадженням, касаційним провадженням, переглядом рішень у зв’язку з
нововиявленими і винятковими обставинами. Але захист прав та інтересів
не обмежується визнанням судом прав за однією особою, а обов’язку — за
іншою, а включає діяльність, спрямовану на звернення судового рішення до
виконання, гарантує реалізацію рішень, повноту, своєчасність і
реальність їх виконання.

Кожна стадія має три фази (підстадії) розвитку, які послідовно
змінюються одна одною: 1) порушення судочинства — по розгляду і
вирішенню справи, по перевірці законності і обґрунтованості
постановленого по ній рішення, по зверненню рішення до виконання; 2)
підготовка: до розгляду справи та її вирішення, до перевірки законності
і обґрунтованості постановленого по ній рішення, до звернення рішення до
виконання; 3) вирішення по суті — розгляд і вирішення справи, перевірка
законності і обґрунтованості рішення, звернення рішення до примусового
виконання.

§ 6. Наука цивільного процесуального права

Наука цивільного процесуального права виступає складовою юридичної
науки, її предметом є цивільне процесуальне право, цивільне судочинство
і теорія цивільного процесуального права. Наука вивчає закономірності
виникнення, функціонування і розвитку цивільного процесуального права,
його суть, роль у виконанні соціальних функцій, його обумовленість волею
народу, яка визначається економічною основою суспільства. Вивчення
цивільного процесуального права здійснюється в діалектичному зв’язку з
практикою цивільного судочинства, з практикою застосування процесуальних
норм. Це дає можливість визначити ефективність і недоліки цивільного
судочинства, повноту закріплення нормами цивільного процесуального права
його принципів і правового регулювання правил судочинства, правового
становища суб’єктів процесу; виявити результативність механізму
процесуальних гарантій, встановити прогалини в регулюванні цивільних
процесуальних правовідносин. Таке вивчення норм цивільного
процесуального права (в статиці і динаміці) відкриває можливість для
науки цивільного процесуального права робити висновки, пропозиції і
рекомендації по правильному їх застосуванню і необхідності
вдосконалення, чим впливати на судову і законодавчу практику. До
предмета науки входять також історія і теорія цивільного процесуального
права, норми й інститути цивільного права зарубіжних країн, міжнародного
цивільного процесу.

Вивчення цивільних процесуальних категорій провадиться в розвитку,
залежно від матеріальних умов життя суспільства, його економічної
основи, у взаємодії з юридичними й іншими суспільним явищами у всіх
діалектичних зв’язках і суперечностях. Наука цивільного процесуального
права широко використовує окремі спеціальні методи і способи
дослідження: порівняльно-правовий і конкретно-соціологічний із способами
аналізу статистичних даних, анкетування, вивчення судової практики і
громадської думки. Система науки цивільного процесуального права
обумовлена її предметом і складається з двох частин — загальної і
особливої. Загальна частина має два розділи: загальні положення науки
цивільного процесуального права; загальні положення цивільного
процесуального права. Особлива частина складається з двох розділів.
Перший — судові форми захисту цивільних прав — має три підрозділи:
цивільний процес України, цивільний процес зарубіжних країн, міжнародний
цивільний процес. Другий розділ — несудові форми захисту цивільного
права — складається з двох підрозділів: адміністративна форма захисту
права (органи державного управління, нотаріат), громадська форма захисту
цивільного права (третейський і товариський суди).

Наука цивільного процесуального права України, як самостійна галузь
правознавства, порівняно молода, але зробила вагомий внесок в розвиток
теорії цивільного процесуального права І цивільного процесуального
законодавства та практику його застосування.

§ 7. Цивільний процес в іноземних державах12

У країнах СНД правове регулювання цивільного судочинства мало загальну
основу, на якій побудовано і цивільне судочинство України, за незначними
відмінностями, зумовленими особливостями державного будівництва.

В інших іноземних державах цивільний процес є однією з форм реалізації в
установленому порядку судової влади як важливої функції управління
державою, спрямованої на охорону прав та інтересів суб’єктів
матеріально-правових відносин шляхом розгляду судами справ із спірних
правовідносин, постановлення ними рішень та їх виконання іншими органами
влади, підконтрольними суду. Така діяльність провадиться в процесуальних
формах, додержання яких є обов’язковим для суду і учасників процесу. В
окремих державах процесуальна форма характеризується певними
особливостями, але має спільну мету — забезпечення примусового
здійснення цивільного матеріального права і захист — у випадках його
порушення чи оспорювання.

Цивільний процес як термінологічна юридична категорія включає до свого
змісту і цивільне процесуальне право як самостійну галузь системи
внутрішнього права, що складається із сукупності правових норм та
інститутів, які визначають діяльність судових органів по розгляду і
вирішенню цивільних справ, підпорядковану судові діяльність учасників
процесу і органів держави, котрі примусово виконують рішення суду.

У більшості іноземних держав джерелами цивільного процесуального права
виступають ЦПК або відповідні їм за змістом закони. У Франції — ЦПК 1806
р. (нова редакція 1976 p.), який був прийнятий повністю чи зі змінами
Бельгією, Голландією, Італією, Іспанією, Португалією та ін. В Англії
діють: Закон про цивільне судочинство 1997 p., Правила цивільного
судочинства 1998 р. У США — Федеральні Правила цивільного процесу,
Правила провадження справ у Верховному суді США (1990), в штатах —
кодекси.

Норми цивільного процесу Франції, Англії, США поширюють свою дію й на
іноземців (фізичних і юридичних осіб), які за загальними правилами мають
право вільного доступу до судів, у країні їх перебування як сторони —
позивач і відповідач. В Англії І США суди можуть розглядати також справи
тільки між Іноземцями.

У Франції при відсутності відповідних міжнародних угод іноземці можуть
пред’являти тільки позови до відповідачів-французів, а не до іноземців
Виняток становлять справи по спорах між іноземцями з приводу нерухомого
майна, що знаходиться у Франції; виконання у Франції іноземного судового
рішення, торгових угод, спадкоємства, яке відкрилося у Франції,
допущених у Франції правопорушень та ін. Отже, Цивільний процесуальний
кодекс Франції діє лише в окремих випадках при розгляді справ між
Іноземцями. Від іноземців вимагається надання забезпечення на сплату
відповідачеві зазнаних ним судових витрат і відшкодування шкоди в разі,
коли позивачеві-іноземцю буде відмовлено в позові.

За правилами цивільного процесу Англії надання забезпечення не
вимагається, але якщо позивач проживає за кордоном, суд може вимагати
від нього надання забезпечення для оплати судових витрат відповідачеві,
який проживає в Англії.

В суді Франції позов може бути пред’явлений кожним французом і
французькою юридичною особою в національному суді до
відповідача-іноземця, в тому числі й до іноземної юридичної особи, які
не перебувають у Франції.

В США позов до іноземця може бути пред’явлений у будь-якому районному
суді, на території діяльності якого можна розшукати Іноземця і вручити
йому судову повістку про виклик до суду.

Посилання до глави 1

1 Права людини Міжнародні договори України — К.1992 — С 20-23 Відомості
Верховної Ради України — 1997 — № 40 — Ст 263

2 Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс — М , 1956 — С 182,
Штутін Я. Л. Лекції з радянського цивільного процесу — К, 1954 — С 84
Чечот Д. М. Субьективное право и формы его защиты — М , 1968 — С 54

3 Мельников А. А. Правовое положение личности в советском гражданском
процессе — М , 1969 — С 28

4 Цивільне процесуальне право України / За ред. проф. В. В. Комарова —
Харків, 1992 — С 5-7, Штефан М. Й. Підприємство і правосудця — К, 1992 —
С 21, Тертышников В. Й. Гражданский процесс Курс лекций — Харьков, 1993
— С 3, Чечина Н. А. Основные направления развития науки советского
гражданского процессуального права — Л , 1987 — С 52, Штутін Я. Л. Вказ.
праця — С 9

5 Чечина Н. А. Вказ. праця — С 52-53

6 Штутін Я. Л. Вказ. праця — С 10

7 Мозолим В. П. О гражданском процессуальном правоотношении // Сов. гос.
и право — 1955 — № 5 — С 51-53, Клейнман А. Ф. Советский гражданский
процесс — М , 1954 — С 7, Гражданский процесс БССР — Минск, 1979 — С 4

8 Гражданский процесс Отв. ред. М. С. Шакарян — М , 1993 — С 12 9.
Зейдер Н. Б. Предмет и система советского гражданского процессуального
права // Правоведение — 1962. — № 3 — С 81, Щеглов В. Н. Советское
гражданское процессуальное право — Томск, 1976 — С 8, Арапов Н. Т.
Проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам — Л , 1984 —
С 68-95.

10 Тертышников В. И. Вказ. праця Курс лекцій —С 3

11. Комаров В. В. К вопросу о методе гражданского процессуального права
// Вопроси теории и практики гражданского процесса — 1979 — Вып 2 — С
32-37, Сорокин В. Д. Метод правового регулирования (теоретические
проблемы). — М , 1976. — С. 94, Сахнова Д. В. Реформа цивилистического
процесса проблемы и перспективы // Государство и право — 1979, № 9,
Горшенев В. М., Крупний В. Г., Мельников Ю. И. и др. Теория юридического
процесса — Харьков, 1980, Шевчук П. І., Кривенко В. В., Ярема А. Г.
Проблеми судово-правової реформи // Вісник Верховного Суду України —
1997, № 1

12 Кейлин А. Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических
государств Часть вторая — М , 1958, Пучинский В. К. Английский
гражданский процесс Основные понятия, принципы и институты — М , 1974,
Довтян А. Г. Гражданское процесуальное право Германии — № 1, 2000,
Кудрявцева Е. В. Реформа ангийского гражданского судопроизводства //
Законодательство. 2000, № 1 — С 77-84, Шишкин В. І. Забезпечення прав
людини в судочинстві США (організаційні і процесуальні засади) — К, 2000

Глава 2. Принципи цивільного процесуального права

§ 1. Поняття принципів та їх значення

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне
судочинство побудовано на демократичних принципах (від лат. principium —
основа, начало, засади). У принципах відображені політико-правові ідеї,
погляди народу на право як соціальну цінність. У них в концентрованому
вигляді виявлена заінтересована воля народу наділити право такими
якостями, які найбільш повно мали б можливість задовольняти його ідеї і
погляди у визначенні основ організаційної побудови правосуддя в
цивільних справах, процесуальної діяльності суду і правового становища
учасників процесу. Зміст принципів має демократичний характер і полягає
в тому, що закріплені в нормах права, вони характеризують здійснення
правосудця тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і
судом, одноособовість і колегіальність розгляду цивільних справ,
незалежність суддів і підкорення їх тільки законові, гласність,
здійснення судочинства державною мовою. Широкі і реальні процесуальні
права учасників процесу і надійні гарантії їх реалізації, доступність і
простота судочинства, які дають можливість кожній заінтересованій особі
реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист,
надане Конституцією України.

З розвитком суспільства принципи цивільного процесуального права
розвиваються і вдосконалюються з урахуванням потреб політичних і
соціально-економічних перетворень, подальшого забезпечення гарантій
захисту суб’єктивних прав громадян, їх об’єднань і державних інтересів,
а також підвищення ефективності судової діяльності в забезпеченні
законності і справедливості. На сучасному етапі розвитку України суворе
додержання і законодавче вдосконалення повноти вираження і дії
демократичних принципів цивільного процесуального права виступає
важливою гарантією зміцнення законності як невід’ємної частини
функціонування правової держави і демократичного правопорядку

Отже, значення принципів цивільного процесуального права в тому, що в
них відображені найбільш характерні демократичні риси і загальна
спрямованість права та його найважливіших Інститутів, у зв’язку з чим
вони дають можливість пізнати суть цієї галузі права, її суспільний
характер у цілому, а також окремих інститутів.

Виконання завдань цивільного судочинства і його ефективність перебуває в
прямій залежності від правильного застосування судами в справі норм
матеріального і процесуального права, для чого необхідне пізнання їх
змісту, регламентованих ними правил, їх спрямованості, місця в системі
права, їх зв’язку з іншими нормами і юридичних принципів, які в них
відтворюються. Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню
норм цивільного процесуального права, виступають основою для
законодавчої практики, для підготовки, розроблення і прийняття
відповідних їм за змістом правових норм та їх удосконалення.

Визначення в законодавстві принципів як загальних засад права (ст. 11
ЦПК) вплинуло на формування їх поняття в науці цивільного процесу. Вони
розглядаються як основні (або правові) засади організації і діяльності
суду1, основні положення даної галузі права, які відображають її
специфіку і зміст, або засади побудови процесу в цілому і всієї системи
цивільних процесуальних дій і відносин відповідно до завдань
правосуддя2; як основні ідеї, положення, керівні засади з питань
здійснення правосуддя в цивільних справах, закріплені в нормах права3;
як правові погляди народу на завдання і засоби діяльності суду по
розгляду і вирішенню цивільних справ4; як обумовлені базисом суспільства
і виражені в змісті цивільного процесуального права суспільно-політичні,
нормативно-керівні основи (засади) даної галузі права, які становлять її
якісні особливості і виявляють демократизм, специфічні властивості
процесуального права і відображають перспективи його розвитку5.

В наведених й інших визначеннях принципів процесуального права
відображаються їх характерні риси, але вони повністю не розкривають суті
й змісту їх та потребують додаткових пояснень. Визначення принципів як
основних засад, керівних положень, суспільно-політичних основ залишає
поза увагою, що являють собою такі засади, положення, основи. Чиї вони і
що відображають? Помилковим є визнання функціонування принципів
цивільного процесуального права за межами законодавчого закріплення їх
змісту, а тільки як теоретичних положень, які виражають необхідність
певних способів і форм правового регулювання суспільних відносин6.

Принципи закріплюються в нормах права, їх положення, правила
відображають суспільно-правові погляди народу як безпосередньо, так і
через політичні партії, громадські і державні об’єднання, які беруть
участь у соціально-політичному житті держави. Змістом таких
суспільно-політичних поглядів будуть відносини, які входять до предмета
регулювання даної галузі права. Таким чином, принципами цивільного
процесуального права будуть закріплені в його нормах правові погляди
українського народу на завдання і мету правосуддя в цивільних справах
(цивільного судочинства), організаційної його побудови і процесуальної
діяльності, процесуально-правових повноважень суду та
процесуально-правового становища учасників процесу — громадян,
підприємств, установ, організацій”.

Принципи характеризуються такими ознаками: 1) принцип включає (виражає)
в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст; 2) така ідея має
бути закріплена в нормі(ах) цивільного процесуального права; 3) принцип
повинен бути безпосередньо пов’язаним з цивільним процесом, визначаючи
його основні властивості; 4) принцип повинен мати загальне значення для
всього цивільного процесу; 5) принцип визначає типові риси цивільного
судочинства і може мати винятки, які не є принципом; 6) принципами не
можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих
альтернативних вимог; 7) принципами не можуть бути положення, які
дублюють інші принципи або які з них виходять.

§ 2. Система принципів та їх класифікація

Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопов’язані між собою
і в сукупності становлять систему (грецьке слово — означає ціле,
складене з частин). Кожний з принципів системи відіграє самостійну роль,
характеризує галузь у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний
інститут, але між ними існує зв’язок і взаємодія, які визначаються
єдністю мети і завдань цивільного судочинства, дія одного принципу
обумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати окремо від
принципів системи, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих принципів
розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

Кількісний склад системи принципів цивільного процесуального права в
нормативному порядку не передбачений і в науці цивільного процесу
визначається по-різному8. Це викликало зауваження, за яким кількісний
склад системи постійний і не може бути довільно змінений за бажанням
того чи іншого автора і що не може бути окремо взятих принципів для
стадії чи процесуального інституту9. Але такі міркування не відповідають
правовим реаліям і не узгоджуються з діалектикою, властивою для розвитку
суспільно-правових категорій. Розвиток держави і права обумовив зміни в
системі принципів у напрямі закріплення повноти їх змісту в нормативному
регулюванні, встановлення нових принципів — публічності, охорони
особистого і сімейного життя громадянина, неможливості процесуального
сумісництва. Тому наука цивільного процесуального права покликана
встановити всі принципи системи, розкрити їх зміст, роль і значення у
функціонуванні цивільного судочинства, повноту законодавчого їх
відтворення і шляхи розвитку. Цивільному процесуальному праву України
притаманні й такі принципи як публічність, раціональна процесуальна
форма, неможливість процесуального сумісництва. Зміст принципу
публічності визначають правила, які надають право і зобов’язують органи
прокуратури, державного управління, інші організації та окремих громадян
захищати в цивільному судочинстві права інших осіб, державні і
громадські інтереси (статті 5, 121 ЦПК). Цей принцип характеризує також
встановлене ЦПК активне процесуальне правове становище суду (статті 15,
ЗО, 143, 179).

Принцип раціональної процесуальної форми впроваджений у правове
регулювання процесуальних дій суду і учасників процесу (їх змісту, умов
і порядку виконання) та спрямований на забезпечення швидкості,
правильності й ефективності цивільного судочинства. Неможливість
процесуального сумісництва як принцип полягає в тому, що кожний суб’єкт
по одній справі може бути тільки в одному процесуальному становищі —
позивача, свідка тощо.

Для виявлення специфічних властивостей принципів вони класифікуються на
групи за різними ознаками: а) за дією в системі права на загальні,
міжгалузеві і галузеві; б) за формою нормативного закріплення —
закріплені Конституцією України і в законодавстві про судочинство; в) за
роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб’єктів
правовідносин — на принципи, які визначають процесуально-правову
діяльність суду, та на принципи, що визначають процесуальну діяльність
осіб, які беруть участь у справі, й інших учасників процесу; г) за
предметом регулювання — на принципи організації правосуддя (судоустрою і
судочинства) і функціональні — принципи процесуальної діяльності
(судочинства); на принципи, які визначають зміст процесуальної
діяльності (диспозитивність, об’єктивна істина та ін.), і принципи, що
визначають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність,
безпосередність, безперервність); д) за їх значимістю — на
фундаментальні (абсолютні — диспозитивність, рівноправність сторін,
суддівське керівництво і процесуальний формалізм) і на конструктивні
(відносні — всі інші принципи). Класифікацію принципів можна проводити
за змішаною основою, наприклад, за дією в системі права і за формою
нормативного закріплення або за предметом правового регулювання, але
найбільш поширена класифікація принципів — за формою нормативного
закріплення.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією
України, належать такі: здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124);
принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів
загальної юрисдикції (ст. 125); участь народу в здійсненні правосуддя
через народних засідателів (ст. 124); виборність і призначуваність
суддів (ст. 128); здійснення правосуддя суддею одноособове і колегією
суддів (ч. 2 ст. 129); незалежність і недоторканність суддів та
підкорення їх тільки законові (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129); здійснення
правосуддя професійними суддями та, у визначених законом випадках,
народними засідателями (ст. 127); законність (п. 1 ст. 129); рівність
усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129);
змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і
доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ст. 129); гласність
судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ст.
129); державна мова судочинства (ст. 10); забезпечення апеляційного та
касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом
(п. 8 ст. 129); ухвалення судами рішень іменем України і їх
обов’язковість до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124, п.
9 ст. 129); доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод
людини та громадянина (ч. З ст. 8, ч. 4 ст. 32, чч. 1,2 ст. 55, ч. 1 ст.
59, п. 6 ст. 129); участь громадськості для захисту прав громадян (ст.
36); публічність (ст. З, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121); недоторканність
людини (статті 3, 29); недоторканність житла (ст. 30); таємниця
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.
31); охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32).

До принципів цивільного процесуального права, закріплених законодавством
про судочинство, належать: диспозитивність, об’єктивна істина,
процесуальна рівноправність сторін, раціональна процесуальна форма,
неможливість процесуального сумісництва, усність, безпосередність,
оперативність (відповідно статті 99, 103; 15, ЗО, 99; 103; 104; 146,
160; 148 ЦПК та ін.).

§ 3. Принципи, закріплені Конституцією України

Здійснення правосудця виключно судами. Правосуддя в цивільних справах
виступає однією з форм державної діяльності — судової влади, яка
здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у
встановленому законом порядку. Конституція (ст. 124) визначила, що
правосудця в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій
судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими
особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі.

Правосуддя здійснюється Конституційним Судом та судами загальної
юрисдикції — територіальними і спеціальними. Створення надзвичайних та
особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції). І

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про судоустрій України» систему
судів загальної юрисдикції складають місцеві суди, апеляційні суди, вищі
спеціалізовані суди, Верховний Суд України. ‘

Здійснення правосуддя виключно судами випливає з діючих засад поділу
державної влади України на три відокремлені державні влади —
законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції), які урівноважують
одна одну. Цей принцип означає недопущення втручання в здійснення
правосуддя органів законодавчої і виконавчої влади.’Вплив на суддів у
будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції).

Але захист цивільних прав здійснюється також в адміністративному і
громадському порядку (ст. 6 Цивільного кодексу). Вирішення цивільних
справ адміністративними органами, третейськими судами, іншими органами
не є здійсненням правосуддя. Спільність мети по захисту прав і виконання
аналогічних правосуддю завдань не може бути достатньо об’єднуючою
ознакою для конструювання єдиного поняття правосуддя, оскільки форми і
методи діяльності державного суду і квазісудових органів є різними. Суд
загальної юрисдикції в системі органів, які здійснюють захист цивільних
прав, посідає окреме місце і має пріоритет.

Він проявляється в перевазі над іншими формами, зокрема: а) суд приймає
завершальне рішення по спору, якщо такий спір був розглянутий у
попередньому позасудовому порядку (трудові спори, спори з договору
перевезення з транспортною організацією та ін. (п. 2 ст. 136 ЦПК); б)
суд перевіряє законність рішень третейського суду при розгляді питання
про видачу виконавчого листа для примусового їх виконання (ст. 18
Положення про третейський суд), суд перевіряє законність і
обґрунтованість рішень і постанов державних органів і посадових осіб,
які були прийняті з державних, адміністративних, податкових та інших
правовідносин у галузі управління; при об’єднанні кількох зв’язаних між
собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші — господарському суду,
всі вимоги підлягають розглядові у суді (ст. 26 ЦПК).

Юрисдикційні функції по розгляду цивільних справ, що здійснюються
несудовими органами, становлять самостійну адміністративну і громадську
процесуальні форми захисту суб’єктивних прав громадян. За існуючим
положенням процесуальні норми, що врегульовують вирішення трудових,
адміністративних спорів, включені до системи відповідного матеріального
права, але виділення їх у самостійні галузі права є прогресивним і
перспективним. Специфіка трудових, адміністративних та інших спорів у
галузі управління, а також діяльності різних органів, наділених
повноваженнями вирішувати такі спори, потребують певних відмінностей у
правових нормах, які врегульовують процесуальний порядок її розгляду.

Виділення процесуальних норм, якими врегульовані інші форми захисту
прав, у самостійній галузі відповідає подальшому поліпшенню і
удосконаленню діяльності механізму державного апарату по управлінню
суспільством, а всебічне нормативне врегулювання їх діяльності створює
одну з важливих передумов функціонування демократичної правової держави.

Про це свідчать Прикінцеві та перехідні положення Закону України №
2531-ІИ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про
судоустрій України», які зобов’язують Кабінет Міністрів України
підготувати та подати до Верховної Ради України проекти закону про
адміністративні суди та Адміністративного процесуального кодексу України
(п. 17).

Принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів
загальної юрисдикції проголошено ст. 125 Конституції України.
Територіальними судами загальної юрисдикції відповідно до Закону «Про
судоустрій» виступають: Верховний Суд України, Верховний Суд Автономної
Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди,
районні (міські) суди та військові суди регіонів, Військово-Морських Сил
і гарнізонів.

Спеціалізованими судами загальної юрисдикції будуть господарські суди,
які здійснюють правосудця в господарських відносинах (ст. 1 Закону
України «Про господарські суди»). В Україні діють Вищий господарський
суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди —
господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди
областей, міст Києва і Севастополя (ст. 5).

Ознаки спеціалізованих судів мають військові суди гарнізонів, регіонів,
Військово-Морських Сил, що розглядають цивільні справи, пов’язані із
захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, прав та
законних інтересів військових частин, установ, організацій (ст. 123
ЦПК). Вони ще не становлять окремої системи судів і не мають своїх вищих
судових органів, котрі характеризують спеціалізовані суди і якими мають
бути відповідні вищі суди, про що зазначено в ч. З ст. 125 Конституції,
тому їх тільки умовно можна віднести до спеціалізованих.

Спеціалізованими судами будуть адміністративні суди, створення яких
рекомендовано п.п. 13, 17 Прикінцевих та перехідних положень Закону
України № 2531-ІП від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону
України «Про судоустрій України».

Принцип участі народу безпосередньо у здійсненні правосуддя через
народних засідателів, закріплений ст. 124 Конституції України, в
цивільному процесуальному праві не реалізований. Розгляд цивільних справ
у порядку цивільного судочинства провадиться професійними суддями
(статті 16,124і ЦПК), тоді як залучення народних засідателів до
здійснення правосуддя надавало б судові України народного характеру,
свідчило б про його демократизм, було б надійною гарантією встановлення
об’єктивної істини у справі і правильного вирішення справ, забезпечувало
б законність, переконливість, обґрунтованість і виховне значення судових
рішень.

Участь засідателів посилює довіру суспільства до суду, є одним з
інститутів оплоту свободи особи і пріоритету права, є тим демократичним
ідеалом, при якому громадянин бере участь у здійсненні судової влади,
яка не повинна повністю перебувати в руках професіоналів, незалежно від
їх кваліфікації і ступеня усвідомленої відповідальності.

Принцип виборності і призначуваності суддів визначений р. 128
Конституції, за якою перше призначення на посаду професійного судді
строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді
судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України
безстрокове, в порядку, встановленому законом.

Судді всіх судів України, обрані чи призначені до дня набуття чинності
Законом України № 2531-НІ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до
Закону України «Про судоустрій України», продовжують здійснювати свої
повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на
який вони обрані чи призначені (Прикінцеві та перехідні положення,
пункти 3,4; 6, 7; 10, 11):

Принцип виборності і призначуваності суддів розширює існуючі правові
системи заміщення суддів. Зарубіжним законодавством передбачено дві
системи заміщення суддів — шляхом виборів і призначення. Вибори
здійснюються: всім населенням, загальнополітичними виборними зборами,
судовими колегіями верховних судів, спеціальними виборними органами.

Призначення реалізується: центральним урядом і низовими місцевими
органами влади з попереднім обранням кандидатів населенням або судовими
колегіями верховного суду за результатами конкурсної оцінки. В юридичній
літературі підкреслюється, що з усіх способів заміщення суддів найбільш
демократичною є виборна система.

Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ
закріплений в ч. 2 ст. 129 Конституції, за якою судочинство провадиться
суддею одноособове і колегією суддів. В ст. 10 Закону «Про судоустрій»
до цього додано: або суддею і народними засідателями, а також судом
присяжних, у випадках визначених процесуальним законом (в редакції
Закону № 2531-ІП від 21 червня 2001 p.).

Відповідно до ст. 124і ЦПК суддя одноособове розглядає всі цивільні
справи, підвідомчі суду по першій інстанції. В колегіальному складі суду
розглядаються справи у спорах про визначення місця проживання і
відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у разі
скасування рішення, постановленого одноособове суддею. Колегіальне
розглядається також справа, якщо в ній об’єднані вимоги, частина яких
підлягає колегіальному розгляду.

Колегіальний розгляд цивільних справ провадиться в складі трьох суддів.
У такому ж складі здійснюється розгляд справ у апеляційному порядку.
Розгляд справ у касаційній інстанції здійснюється не менше як трьома
суддями судової палати Верховного Суду України чи колегією суддів
судової палати Верховного Суду України у складі не менше двома третинами
суддів палати. При перегляді рішень або ухвал за нововиявленими
обставинами суд діє в тому ж кількісному складі, в якому їх було
постановлено, якщо інше не передбачено ЦПК (статті 16, 3474 ЦПК). При
колегіальному розгляді справ судді користуються рівними правами з
головуючим у судовому засіданні у вирішенні всіх питань, що виникають
при розгляді справи і постановленні рішення (ст. 7 ЦПК).

Питання, пов’язані з рухом справи у суді, діями суду по підготовці
справи, з виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособове,
крім випадків, коли ці питання виникають у судовому засіданні під час
розгляду справи у колегіальному складі суддів. Суддя при одноособовому
розгляді справи діє від імені суду (статті 7, 16 ЦПК).

Аналіз функціонування цього принципу на практиці свідчить, що
колегіальний розгляд справ створює кращі умови для повного, всебічного і
об’єктивного з’ясування всіх матеріалів справи і постановлення законного
рішення. Одноособовий розгляд судом цивільних справ має бути винятком і
застосовуватися для незначних і нескладних справ. Чи не цим пояснюється
наявність правила, визначеного ч. 4 ст. 127 Конституції, про те, що в
спеціалізованих судах судці відправляють правосуддя лише у складі
колегій суддів.

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. При здійсненні
правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не
підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. З Закону «Про статус
суддів»). Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що
виключають сторонній вплив на них (ст. 8 ЦПК). Отже, зміст цього
принципу розкривається в поєднанні двох правил — незалежності суддів,
підкоренні їх тільки законові. Незалежність судців полягає в тому, що
ніякі державні органи, політичні партії, громадські організації і
посадові особи не мають права впливати на них, вказувати судові, як
необхідно вирішити конкретну справу, розв’язати апеляційну, касаційну
скаргу, або заяву про перегляд рішення у зв’язку з нововиявленими
обставинами. Вони незалежні від осіб, які беруть участь у справі. При
дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті
рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертиз або
окремих осіб (ч. 4 ст. 15 ЦПК). Судді, які розглядали справу по першій
інстанції, скаргу в апеляційному порядку, незалежні також від
вищестоящого суду, котрий не вправі вказати їм, як треба вирішити
справу, скаргу, яка має бути застосована норма матеріального права і яке
рішення має бути постановлене при новому розгляді справи.

Підкорення суддів закону означає, що вони повинні вирішувати справи на
підставі законів України, відповідно до закону застосовувати норми
іноземного права, а при відсутності закону, який врегульовує спірні
відносини, застосувати закон, що регулює подібні відносини. Коли немає
такого закону, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства
України (ст. 11 ЦПК). Рішення суду повинно бути законним і
обґрунтованим. Суд обґрунтовує рішення лише на тих доказах, які були
досліджені в судовому засіданні (ст. 202 ЦПК).

Незалежність суддів забезпечується встановленим порядком їх обрання і
звільнення, недоторканністю суддів, визначеною юридичною процедурою
здійснення правосуддя, таємницею наради суддів при винесенні рішень,
відповідальністю за неповагу до суду або втручання в розв’язання
конкретних справ, створенням необхідних організаційно-технічних умов для
діяльності суддів, а також матеріальним і соціальним забезпеченням
суддів (ст. 11 Закону «Про статус суддів»). ‘

Кримінальний кодекс України в редакції від 5 квітня 2001 р. передбачає
кримінальну відповідальність за втручання в діяльність судових органів
(ст. 376), за погрозу або насильство щодо судді (ст. 377), за умисне
знищення або пошкодження майна судді (ст. 378), посягання на життя судді
в зв’язку з його діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст.
379).

Здійснення судочинства державною мовою. Згідно зі ст. 10 Конституції
державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і
функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території
України забезпечується державою. Виходячи з даного конституційного
положення, судочинство в Україні має провадитися українською мовою. На
виконання ч. 4 ст. 10 Конституції суд за клопотанням осіб, які беруть
участь у справі, зобов’язаний застосувати при провадженні судочинства й
іншу мову в порядку, визначеному законом. Законодавством про судоустрій
передбачено, що судочинство провадиться українською мовою або мовою
більшості населення даної місцевості. Особам, які беруть участь у справі
і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечено право
повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через
перекладача і право виступати в суді рідною мовою (ст. 13 Закону «Про
судоустрій»). На розвиток цього положення ст. 9 ЦПК встановлює, що
особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою
провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати
пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також
користуватися послугами перекладача в порядку, визначеному ЦПК. Судові
документи, відповідно до встановленого порядку, вручаються особам, які
беруть участь у справі, в перекладі на їх рідну мову або іншу мову, якою
вони володіють. Якщо при розгляді справи були порушені правила про мову,
якою ведеться судочинство, то рішення у всякому разі підлягає скасуванню
(ч. З ст. 309 ЦПК), якщо це порушення призвело або могло призвести до
неправильного вирішення справи (ч. З ст. 336 ЦПК). Це правило є важливою
цивільною процесуальною гарантією додержання принципу державної мови
судочинства.

Здійснення правосуддя професійними суддями та у визначених законом
випадках народними засідателями — ст. 127 Конституції.[Професійні судді
та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосудця
представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють
правосуддя. Судці є посадовими особами державної влади, які в
конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосудця і
виконувати свої обов’язки на професійній основі в судах загальної
юрисдикції (ст. 1 Закону «Про статус судців»). Професійні судді не
можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у
будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати
будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім
наукової, викладацької та іншої творчої діяльності у вільний від роботи
час (ст. 127 Конституції, ст. 5 Закону «Про статус суддів»).

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів
громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вишу
юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки,
проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.
Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не
молодший тридцяти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи у
галузі права не менш як сім років, в тому числі не менш як п’ять років
на посаді судді (ч. 3 ст. 7 Закону «Про статус суддів»).

Судді судів загальної юрисдикції наділені для здійснення правосуддя
необхідними повноваженнями, передбаченими ЦПК і ГПК.

Судді зобов’язані: при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції і
законів України, забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд
справ з додержанням встановлених законом строків; не розголошувати
відомості, що становлять державну, іншу таємницю, відомості про особисте
життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час
розгляду справи у судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення
яких було прийнято рішення про закрите судове засідання; додержувати
вимог несу-місництва, службової дисципліни та розпорядку роботи суду; не
допускати вчинків та будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть
викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності
(ст. 6 Закону «Про статус суддів»).

Рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129
Конституції). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є
рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками
раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання,
за мовними або іншими ознаками (ст. 24 Конституції). Цей принцип
передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у цивільному
судочинстві, перебувати в правовому становищі визначеної законом
процесуальної фігури — позивача, відповідача, третьої особи тощо і
рівною мірою здійснювати закріплені процесуальним законом за такими
суб’єктами процесуальні права s обов’язки. На забезпечення їх реалізації
на суд покладений обов’язок охороняти права учасників цивільного процесу
від порушень, попереджати про наслідки, які можуть наставати внаслідок
реалізації цих прав, сприяти в їх здійсненні. Гарантіями принципу
рівності громадян перед законом і судом є встановлення кримінальної
відповідальності за обмеження їх у правах залежно від расової і
національної належності (ст. 161 КК), право на оскарження і скасування
судового рішення (статті 290, 320 ЦПК).

Законність. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади
та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти
лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України. Судді при здійсненні правосуддя
підкоряються лише закону (ст. 129 Конституції). Основними засадами
судочинства є законність (п. 1 ст. 129 Конституції). Громадяни
зобов’язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не
посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68
Конституції).

Таким чином, Конституція послідовно проводить у життя принцип
законності, який є невід’ємним елементом демократичної правової держави.
Здійснення правосуддя у цивільних справах відповідно до чинного
законодавства є одним із завдань цивільного судочинства (ст. 2 ЦПК).

Законність правосуддя вимагає, щоб не тільки вся діяльність суду була
підпорядкована законові, а й усіх суб’єктів цивільних процесуальних
правовідносин, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх
інших принципів процесу, які характеризують цивільне судочинство.
Порушення і недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення
законності.

Принцип законності визначається, по-перше, тим, що суд у своїй
діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми
матеріального права до конкретних правовідносин. По-друге, здійснення
правосудця неможливе без додержання норм процесуального права. Вся
діяльність суду підпорядкована чинному цивільному процесуальному
законодавству і здійснюється у визначеному ним цивільному процесуальному
порядку. Прийняте судом рішення по справі має бути законним і
обґрунтованим (ст. 202 ЦПК). Гарантіями принципу законності є право
осіб, які беруть участь у справі, на оскарження судових рішень і ухвал,
дія санкцій захисту і відповідальності (статті 12, 13, 44, 290, 320 та
інші ЦПК).

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.
Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції принцип гласності характеризує
демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і
виховної функцій. Відкритий розгляд справ дає можливість громадянам
безпосередньо знайомитися з роботою суду, а це підвищує його
відповідальність за законне і правильне вирішення цивільних справ.
Гласність цивільного процесу забезпечує правову пропаганду чинних
законів, контроль населення за діяльністю суду і тим самим сприяє
зміцненню його авторитету. Присутні в залі переконуються в гуманності і
справедливості законів. Гласність цивільного процесу позитивно впливає
на осіб, які беруть участь у справі, процесуальні дії яких перебувають
під контролем громадян, присутніх в залі судового засідання.

Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що
розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це
суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий
розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою
запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які
беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. В
закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі,
а в необхідних випадках також свідки, експерти, перекладачі (ст. 10
ЦПК). Рішення судів у всіх випадках проголошується прилюдно. До залу
судового засідання не допускаються громадяни, молодші шістнадцяти років,
якщо вони не є особами, які беруть участь у справі, або свідками (ст. 10
ЦПК). Встановлене ст. 10 ЦПК визначення змісту принципу гласності як
відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність означає також
відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть участь у справі,
в їх праві знайомитися з ними, в обов’язковому їх інформуванні про час і
місце судового засідання і про виконання окремих процесуальних дій
(статті 99,189 ЦПК). Гласність судового розгляду полягає також у праві
публікувати звіти і повідомлення про судові процеси в пресі, інформувати
про них по радіо, телебаченню, в кіно та з використанням інших засобів
масової інформації, обговорювати матеріали справи в трудовому колективі
тощо. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної чи
письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. При
розгляді справ перебіг процесу фіксується технічними засобами у порядку,
визначеному процесуальним законом (ст. 14 Закону України «Про судоустрій
України»).

Змагальність (п. 4 ст. 129 Конституції) полягає в забезпеченні широкої
можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі,
відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свобода в
наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх
переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання,
витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для
розв’язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи
дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб’єктів
доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх
міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень противної
сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому
змагального вигляду — спору сторін перед судом. Отже, змагальність
характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності
передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази,
що їх підтверджують. Він ґрунтується на праві сторін вільно
розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі — principium instructions
processus ad instantium partium. Необхідні судові дані про юридичні
факти в справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими
вони підтверджуються, подають, насамперед, сторони. Кожна з них повинна
довести (onusprobandi) ті обставини, на які вона посилається як на
підставу своїх вимог і заперечень (ст. ЗО ЦПК). У зв’язку з чим вони
мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових
засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти
клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати
свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК). Таким чином, зміст
принципу змагальності складають права і обов’язки сторін та інших осіб,
які беруть участь у справі, в сфері судового доказування; принцип
змагальності визначає змагальну форму цивільного судочинства — такий
процесуальний порядок, що забезпечує сторонам й іншим особам, які беруть
участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси,
права й інтереси інших осіб та держави.

Змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем
суду, який зобов’язаний надавати процесуальну допомогу особам, які
беруть участь у справі, роз’ясняти їх права та обов’язки, сприяти у
здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів
(статті 15, ЗО ЦПК) тощо. Отже, принцип змагальності виступає
процесуальною гарантією всебічного, повного і об’єктивного встановлення
дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін.

Доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і
громадянина. Відповідно до ст. 55 Конституції права і свободи людини і
громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження
в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб

Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну
інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення
будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і
моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та
поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції).

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для
захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо
на підставі Конституції гарантується (ч. З ст. 8). Це право
забезпечується реальною можливістю усякій заінтересованій особі
звернутися в установленому порядку за захистом порушеного або
оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 4,5 ЦПК) та
широкою можливістю використати численні процесуальні засоби для активної
процесуальної діяльності. Беручи участь у справі, вони мають право
знайомитися з її матеріалами, робити з них витяги, одержувати копії
рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, брати участь
у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні,
заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові,
подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і
ухвали суду та ін.

Громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх
представників (ст. 110 ЦПК). Судовий захист характеризується доступністю
процесу: суд територіальне наближений до населення, громадяни звільнені
від сплати державного мита у трудових справах, про стягнення аліментів,
про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров’я. Процесуальний порядок судочинства і процесуальні форми
виконання процесуальних дій є простими, зрозумілими, дійсно
демократичними, точно передбаченими ЦПК.

Участь громадськості в цивільному судочинстві для захисту прав і свобод
громадян. Громадяни України мають право: брати участь в управлінні
державними справами (ст. 38 Конституції); на свободу об’єднання у
політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту
своїх прав і свобод (ст. 36 Конституції). З цією метою в судочинстві в
цивільних справах допускається участь представників громадських
організацій і трудових колективів, інших об’єднань громадян. Принцип
участі громадськості в цивільному судочинстві реалізується в участі
профспілок та інших громадських організацій з метою захисту прав і
охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 121, ч. 2 ст. 248і ЦПК);
в участі громадських організацій і трудових колективів у виконанні
окремих ухвал (ст. 235 ЦПК) і громадському представництві (пп. 2, 3 ст.
112 ЦПК). Участь громадськості в цивільному судочинстві в зазначених
процесуальних формах сприяє захисту прав громадян, значно посилює
виховну роль суду, служить запобіганню правопорушенням.

Принцип недоторканності людини. Людина, її життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканність і безпека визнаються в України найвищою
соціальною цінністю (ст. З Конституції). Кожна людина має право на
свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований
або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки
на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції).

В цивільному судочинстві України послідовно провадиться в життя принцип
недоторканності особи. Забороняється у будь-якій формі посягати на
свободу і гідність громадян — учасників цивільного процесу в справі. Суд
при вирішенні цивільних справ застосовує норми матеріального права,
санкції яких мають виключно майновий характер. Цивільне процесуальне
право України забезпечує виконання цивільних процесуальних дій і захист
порушеного права принципово іншими засобами. Функціонування принципу
диспозитивності полягає в тому, що особиста участь сторін у процесі
залежить тільки від їх волі, неявка цих осіб може викликати ускладнення
процесу: відкладення розгляду справи, залишення позову без розгляду
(статті 172, 176 ЦПК). При неявці відповідача, участь якого визнана в
процесі обов’язковою, у справах про стягнення аліментів його можна
оштрафувати, примусово привести, про що судця виносить ухвалу, виконання
якої покладається на органи міліції (ст. 174 ЦПК). При повторній неявці
відповідача суд притягає його до адміністративної відповідальності (ст.
1853 КпАП).

В цивільному судочинстві недоторканною є особа процесуального
представника, а також всіх інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. 117 ЦПК представники, якими є посадові особи, а також
адвокати за несумлінне ведення справи відповідають у дисциплінарному
порядку або в порядку громадського впливу. На свідків, експертів,
перекладача також поширюється принцип недоторканності особи, але до них
можуть бути застосовані інші санкції. Якщо викликаний свідок не
з’явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його
може бути піддано штрафу і примусовому приводу через органи внутрішніх
справ (ст. 44 ЦПК). За злісне ухилення від явки до суду свідок і експерт
несуть штрафну відповідальність за ст. 1853 КпАП, а за дачу завідомо
неправдивих показань або за відмову від дачі показань свідок несе
відповідальність відповідно за статтями 384, 385 КК. За цими статтями КК
несуть відповідальність: експерт — за дачу завідомо неправдивого
висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладених на
нього обов’язків (ст. 58 ЦПК); перекладач — за завідомо неправильний
переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених
обов’язків (ст. 177 ЦПК).

Щодо виконання судових рішень, то Закон «Про виконавче провадження»
допускає тільки примусове стягнення шляхом застосування заходів, точно
передбачених законом, які не порушують недоторканності особи. Ними є
звернення стягнення на майно і грошові суми боржника, вилучення певних
предметів, інші заходи, передбачені рішенням суду (ст. 4 Закону). При
проведенні виконавчих дій забороняється у будь-якій формі посягати на
особисту свободу і гідність боржника. Отже, для виконання судового
рішення не допускаються такі примусові заходи як арешт боржника, його
особистий обшук, привід до суду для встановлення майнового стану,
обмеження територіального пересування тощо. Для захисту інтересів
стягувача ст. 87 Закону передбачила можливість застосування до боржника
штрафної санкції, тобто матеріального стягнення, в разі невиконання ним
рішення суду. Недоторканність особи застосовується до інших суб’єктів
цивільних процесуальних правовідносин, які можуть бути видалені
примусово із залу судового засідання та на них може бути покладений
штраф.

Реалізований в цивільному процесуальному законодавстві, принцип
недоторканності особи служить зміцненню законності в судочинстві. Стаття
6 Цивільного кодексу встановлює засоби захисту цивільних прав шляхом їх
визнання, відновлення становища, що існувало до порушення права,
стягнення збитків з особи, яка порушила права, присудженням до виконання
обов’язку в натурі тощо.

Зменшенням матеріальних благ боржника відбувається поновлення порушених
прав стягувача і досягається мета цивільного процесу про їх захист. Тому
звернення стягнення на особу божника не відповідало б способам і засобам
захисту цивільних прав. Гарантіями принципу недоторканності особи —
суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин є право заінтересованої
особи оскаржити дії судді (суду), державного виконавця, які порушують
вимогу цього принципу, а також можливість притягнення їх до кримінальної
і дисциплінарної відповідальності та ін.

Недоторканність житла. Кожному гарантується недоторканність житла. Не
допускається проникнення до житла або до іншого володіння особи,
проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішенням суду
(ст. ЗО Конституції). За незаконне проникнення до житла, проведення в
ньому огляду чи обшуку, а так само за незаконне виселення чи інші дії,
що порушують недоторканність житла громадян, передбачена кримінальна
відповідальність (ст. 162 КК). Цей принцип характеризує демократичний
характер правового статусу особи в суспільстві і є гарантією охорони
матеріальних інтересів та особистого життя громадян. Принцип
недоторканності житла притаманний і цивільному судочинству, але його дія
по-різному поширюється на учасників процесу і реалізацію різних
процесуальних дій та судових актів. Житло як об’єкт, на котрий можуть
бути спрямовані цивільні процесуальні дії або який тісно пов’язаний з
місцем їх виконання, має значення для реалізації процесуальних дій: 1)
по здійсненню судового виклику і повідомлення; 2) приводу учасників
процесу; 3) виконання судових рішень і ухвал.

Судові виклики і повідомлення провадяться повістками, що надсилаються
особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, представникам
трудових колективів і громадських організацій рекомендованим листом або
через розсильних (ст. 90 ЦПК). Для вручення повістки у розсильних і
листоноші може з’явитися потреба увійти в жиле приміщення громадян, але
внаслідок дії принципу недоторканності житла зробити це вони не мають
права без дозволу громадян, які проживають у ньому.

При розгляді цивільних справ допускається примусове приведення в судове
засідання свідка, котрий не з’явиться на виклик суду без поважних причин
(ст. 44 ЦПК), а також відповідача у справах про стягнення аліментів,
участь якого в судовому засіданні визнана судом обов’язковою (ст. 174
ЦПК). Виконання ухвали суду про примусове приведення покладається на
службових осіб органів внутрішніх справ, що можуть увійти в житло, де
проживають громадяни, проти їх волі і виконати ухвалу про привід, їх дії
матимуть законні підстави і узгоджуватимуться зі ст. 30 Конституції.

На цих підставах не будуть порушенням принципу недоторканності житла дії
державного виконавця з примусової реалізації ухвал суду про забезпечення
позову і виконання судових рішень порядком накладення арешту і стягнення
на майно боржника, яке знаходиться в його жилому приміщенні та
приміщенні інших осіб. При проведенні виконавчих дій державний
виконавець має право, коли це потрібно для реалізації рішення про
стягнення, входити в приміщення, де проживає боржник, і проводити огляд
усіх його сховищ. У разі відмови боржника допустити виконавця в
приміщення, останній, коли це необхідно, запрошує представника органів
внутрішніх справ, житлово-комунальних організацій і понятих, у
присутності яких відчиняє і оглядає приміщення і сховища та описує
виявлене майно (статті 3, 10, 55 Закону «Про виконавче провадження»)

Отже, тільки до житла боржника, свідка і відповідача у справах про
стягнення аліментів у передбачених випадках можна увійти проти їх волі,
тобто на законних підставах, що викликається необхідністю захистити
порушене майнове право інших громадян — стягувачів, захистити
громадський і державний інтерес та забезпечити виконання судом функцій і
завдань правосуддя в цивільних справах.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції гарантується кожному (ст. 31 Конституції), в тому числі
засобами кримінальної відповідальності за допущені порушення (ст. 163
КК). Листування, телефонні розмови, телеграфна та інша кореспонденція,
якщо вона вміщує інформацію про обставини (фактичні дані), котрі мають
значення для справи, належать до письмових доказів. За своїм походженням
вони мають офіційний і неофіційний характер. Офіційні — службове
листування, службові телефонні розмови, телеграфні повідомлення та інші.
Неофіційні — походять від громадян. Дослідження листування, телефонних
розмов, телеграфної та іншої кореспонденції здійснюється в судовому
засіданні в усній і безпосередній формі. Вони оголошуються в судовому
засіданні і пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у
справі, а в необхідних випадках також експертам і свідкам. Особи, котрі
беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу таких
доказів (ст. 186 ЦПК).

Використання особистого листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції, оскільки їх таємниця охороняється законом, має
певні особливості. Вони можуть бути оголошені у відкритому судовому
засіданні тільки за згодою осіб, між якими відбулося листування чи
повідомлення. При відсутності на це згоди таке листування і повідомлення
оголошуються і досліджуються у закритому судовому засіданні (ст. 187
ЦПК).

Охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32 Конституції).
Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім
випадків, передбачених Конституцією. За порушення недоторканності
приватного життя передбачена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК).

Особисте життя громадян визначається соціально-економічним ладом
суспільства, його соціально-культурною і побутовою основою. В різні
історичні періоди, в різних соціально-економічних формаціях питання
особистого життя, його співвідношення із суспільством вирішувалося
неоднаково. В сучасній західній зарубіжній соціології, філософії,
юриспруденції широко використовується загальне поняття «приватна сфера»
для характеристики економічного (рід заняття, майнове становище тощо) і
особистого життя (сімейне, інтимне, честь, гідність) громадян. Але в
основному цим поняттям визначається майновий інтерес громадянина, його
можливість використовувати свою особистість у приватній ініціативі і
підприємництві. В Україні і близькому зарубіжжі особисте життя
розглядається, як правило, в матеріальному й інформаційному плані.
Матеріальний — це майнові, моральні, культурні й інші зв’язки, які
створюються на основі сімейних, дружніх, інших відносин між людьми в
сфері особистого життя, продовження роду, влаштування житла, ведення
домашнього господарства, використання вільного часу, участь у
культурному житті, світогляд. Особисте життя — ставлення людини до
природи, матеріальні і духовні потреби, засоби їх задоволення.
Інформаційний бік особистого життя — це відносини, які складаються між
громадянами, суспільством і державою в зв’язку з недопустимістю
розголошення без згоди громадянина даних (інформації) про його особу й
особисте життя, а також збирання, збереження і використання інформації
про особисте життя громадянина. Особисте життя — особиста справа
громадянина, зміст і форми його визначає він сам. Суспільство і держава
виключають пряме втручання, крім випадків, визначених законом, і лише в
інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини
(ст. 34 Конституції), а впливають на особисте життя громадян своїми
моральними цінностями, системою оцінки тих чи інших вчинків, поглядів,
ідеалів, пріоритетів. Проте держава Україна вважає своїм обов’язком
встановлення правових гарантій, які забезпечували б широку можливість
застосування громадянами своїх творчих сил, здібностей і обдарувань для
всебічного розвитку особи.

Отже, охорона особистого і сімейного життя — це право громадянина на
захист від непомірного втручання суспільства і держави в його особисте і
сімейне життя. Правовою основою охорони особистого життя є численні
конституційні положення, які забезпечують особисті права і свободи
громадян у духовній, культурній і політичній діяльності, право на вибір
професії, роду занять тощо (статті 21-56 Конституції). Але охорона
особистого і сімейного життя громадян не поширюється на ті його прояви,
які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспільства або їх
порушують. Критерієм втручання є негативний з позиції суспільства зміст
особистого життя, його невідповідність державним та громадським
інтересам, його антисуспільний характер. Держава в особі органів
управління, прокуратури, суду може втручатися в матеріальну й
інформаційну сфери особистого і сімейного життя, якщо виникне
необхідність захищати права й інтереси громадян, юридичних осіб і
держави (ст. 121 ЦПК).

Розглядаючи цивільні справи з житлових, сімейних, трудових, інших
правовідносин, що характеризують особисте і сімейне життя громадян, суд,
здійснюючи правосудця, дає оцінку окремих сторін особистого і сімейного
життя, примушує діяти громадян відповідно до вимог закону.

На охорону інформації про особисте і сімейне життя громадян спрямоване
правило ст. 10 ЦПК, яке допускає закритий розгляд справ з метою
запобігати розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які
беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення.
Чинним законодавством України забороняється лікарям, іншим медичним
працівникам розголошувати дані про хворобу, інтимну чи сімейну сторони
життя хворого, які стали їм відомі внаслідок виконання професійних
обов’язків. Але це не стосується випадків, коли медичні працівники
повинні дати на запит суду інформацію про стан здоров’я громадянина і
провести експертизу для визначення психічного стану громадянина тощо.
При розгляді таких і інших справ (позбавлення батьківства, спори про
дітей, розірвання шлюбу) розголошення інформації про особисте і сімейне
життя громадянина викликається необхідністю обов’язкового встановлення
фактів предмета доказування по справі. Такі дії не є порушенням гарантій
охорони особистого життя громадян, а є важливою умовою їх здійснення.

На охорону майнової сторони особистого життя громадян спрямоване
банківське законодавство, яке зберігає таємницю про вкладників та інших
клієнтів, про зроблені ними операції і стан рахунків по вкладах. Видача
довідок установами банку про вклади можлива на вимогу суду в цивільних
справах — про задоволення цивільного позову, який виник з кримінальної
справи, про стягнення аліментів, про поділ вкладів між членами подружжя;
кримінальних — за якими вироком суду передбачена конфіскація вкладу.
Щодо інших організацій і громадян, які мають майно боржника,
встановлений також належний правовий режим охорони даних про таке майно.
Згідно зі ст. 53 Закону «Про виконавче провадження» державний виконавець
має право звернути стягнення на грошові суми і майно боржника, що
знаходиться в інших осіб, а так само на гроші і майно, належні
боржникові від інших осіб. Інші особи — громадяни і організації повинні
на запит судового виконавця у визначений ним строк дати відомості про
те, які у них є гроші, цінності та інше майно, належні боржникові, або
скільки з них належить боржникові. За ухилення від виконання
розпоряджень судового виконавця громадяни і службові та посадові особи
підприємств, установ, організацій несуть штрафну відповідальність та на
них може бути покладений обов’язок відшкодувати стягувачеві завдані
збитки.

Отже, принцип охорони особистого і сімейного життя громадян реалізується
всією судовою діяльністю. Частиною 4 ст. 32 Конституції кожному
гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію
про себе і членів своєї сім’ї та право на відшкодування матеріальної і
моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та
поширенням такої недостовірної інформації.

Публічність. Як державно-правовий принцип публічність закріплена у ч. 2
ст. З, ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121, статтях 124,129
Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст. З Конституції права і
свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави.

Органи держави здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією
межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції). Це
означає, що суд, органи прокуратури, органи державного управління як
органи держави здійснюють процесуальну діяльність у цивільному
судочинстві в публічних, державних інтересах, на захист прав і
охоронюваних інтересів громадян. Про це свідчать норми галузевого
законодавства, які конкретизують і розвивають цей принцип і визначають
процесуально-правове становище зазначених органів держави. Згідно зі ст.
121 ЦПК, статтями 33,35 Закону «Про прокуратуру» прокурор має право у
передбачених законом випадках звернутися до суду із заявою або вступити
в процес у справі на захист прав і законних інтересів громадян та
держави. Він може порушити справу про визнання громадянина обмежено
дієздатним чи недієздатним (ст. 256 ЦПК), про позбавлення батьківських
прав і про їх поновлення (статті 71, 75 КпШС), про відібрання і
повернення дітей та в інших справах (статті 76, 119, 69 КпШС). Прокурор
має право звернутися до суду із заявою про визнання незаконним правового
акта органу, рішення чи дії посадової особи (ст. 24815 ЦПК). Публічністю
характеризується процесуальне становище прокурора, який має право
висловлювати свої міркування з окремих питань, що виникають при розгляді
справ, а також висновки по суті справи в цілому; вносити апеляційні і
касаційні подання, (статті 99,121,122,290,320 ЦПК, статті 34-37 Закону
«Про прокуратуру»).

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інші особи
(юридичні і фізичні) мають право у випадках, передбачених законом,
звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних законом
інтересів інших осіб (ст. 121 ЦПК).

Публічний характер мають численні повноваження суду. Він зобов’язується
зберігати об’єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для
всебічного і повного дослідження обставин справи. Суд повинен роз’яснити
особам, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки, та сприяти у
здійсненні їх прав (ст. 15 ЦПК). У випадках, коли щодо витребування
доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є
труднощі, суд за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (ст.
ЗО ЦПК), зокрема, вимагає від громадян і юридичних осіб письмові і
речові докази або надає повноваження на їх одержання (п. 7 ст. 143 ЦПК).
Суд контролює розпорядчі дії сторін і не приймає відмови від позову,
визнання позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо
ці дії суперечать законові або порушують чиї-небудь права й охоронювані
законом інтереси (ст. 103 ЦПК). Залежно від з’ясованих обставин в
окремих випадках суд може відступити від рівності часток кожного з
подружжя при поділі майна, яке є спільною (сумісною) власністю,
враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя,
які заслуговують на увагу (ст. 28 КпШС).

Публічний характер мають повноваження суду порушити за своєю ініціативою
розгляд питання про забезпечення позову (ст. 149 ЦПК) і забезпечення
можливих для відповідача збитків (ст. 158 ЦПК), про виправлення
недоліків у постановленому ним рішенні (статті 213-215 ЦПК). Принцип
публічності реалізований також в правах громадян, які можуть в інтересах
інших осіб оскаржити допущені стосовно їх неправильності в списках
виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у
референдумі (ст. 239 ЦПК). Таким чином, не тільки для кримінального, а й
для цивільного процесу властивий принцип публічності, який визначає
процесуальне становище суду, органів прокуратури, органів державної
влади, підприємств, організацій і громадян, що характеризує їх
процесуальну діяльність в інтересах держави та суспільства і
охоронюваних законом прав громадян, незалежно від волевиявлення
заінтересованих осіб.

У теорії цивільного процесу зазначені положення змісту принципу
публічності самостійно не виділяються, а включаються до змісту принципу
диспозитивності, внаслідок чого штучно поєднуються різнопланові за суттю
можливості, що визначають процесуально-правове становище органів
держави. В літературі загальновизнано, що реально забезпечені правові
можливості кожної із сторін доводити перед судом свої вимоги і
заперечення і добиватися справедливого рішення становлять суть
змагальності, хоч вони і характеризують реалізацію процесуальних прав
сторін, можливість розпорядження ними, що притаманно принципу
диспозитивності. А тому втручання держави в особисті, індивідуальні,
приватно правові відносини, в цивільні справи, наділення суду, органів
прокуратури, державної влади, підприємств, установ, організацій і
окремих громадян цивільними процесуальними повноваженнями, спрямованими
на захист прав інших осіб, державних і громадських інтересів, становить
зміст самостійного принципу публічності. Він тісно взаємодіє з принципом
диспозитивності, змагальності і створює належну гарантію для їх
реалізації, як і останні забезпечують його функціонування.

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду
реалізований Законом України № 2540-ІП від 21 червня 2001 р. «Про
внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України», яким
включено до ЦПК главу 40 «Апеляційне провадження» і главу 41 «Касаційне
провадження», котрими врегульований процесуальний порядок апеляційного і
касаційного оскарження і перегляду рішень і ухвал суду.

§ 4. Принципи, закріплені законодавством про судочинство

Диспозитивність (від лат. dispono — розпоряджаюся) полягає в наданій
заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 5,98 ЦПК),
можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні),
розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на
порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати
інші процесуальні засоби з метою захисту суб’єктивних майнових і
особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і
громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом,
розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому
прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким правом
користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в
інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст 15і ЦПК). Зміст диспозитивності
розкривається в літературі неоднозначно10.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист
закріплене в статтях 35, 55, 56 Конституції України, отже, принцип
диспозитивності спирається на конституційну основу. Його положення
відтворені в п. 4 ст. 129 Конституції, котрим закріплена свобода сторін
в доказовій діяльності.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 103 ЦПК, за
якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити
підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог
або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю
або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в будь-якій
стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду.
Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1)
хто хоче здійснити свої право, повинен сам потурбуватися про це —
vigi-lantibusjura scripta sunt; 2) особа, якій належить право, може від
нього відмовитись — volentum поп fit injuria; 3) нікого не можна
примушувати пред’явити позов проти своєї волі — nemo inventus cogere
cogitur, немає судці без позивача — nemojudex sine actore; 4) суд не
повинен виходити за межі вимоги сторін — judex ne eat ultra petita
partium, ultra petita поп cognoscitur, за винятками, встановленими
законом; 5) правом розпоряджатися об’єктом процесу — res injudicatum
deducta.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у
справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору,
користуються усіма правами позивача (ст. 107 ЦПК). Прокурор може
відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її. Органи державної
влади, органи місцевого самоврядування, інші особи — профспілки,
підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають
права інших осіб, користуються правами сторони, за винятком права
закінчувати справу мировою угодою (ст. 122 ЦПК). Зміст принципу
диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у
справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин в
наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які
беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними
правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і
громадських інтересів.

Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспільних інтересів,
цивільний процесуальний закон визначає активне становище суду, яке
характеризує зміст принципу публічності.

Об’єктивна істина. Змістом цього принципу є відповідність висновків
суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи.

В теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають
висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про
їх права і обов’язки11. Але питання про юридичну оцінку — це питання про
правильне застосування закону, яке становить зміст принципу
законності12. Захисту підлягає право, порушення якого мало місце в
дійсності, тому суд покликаний встановити всі ті факти, що дозволяють
йому дати правильну оцінку всьому фактичному складу справи. Суд,
зберігаючи об’єктивність і неупередженість, зобов’язаний створювати
необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи (ч.
З ст. 15 ЦПК). Головуючий керує судовим засіданням і спрямовує судовий
розгляд на забезпечення повного, всебічного і об’єктивного з’ясування
обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного
значення для вирішення справи (ч. 2 ст. 162 ЦПК). Всебічне з’ясування
обставин справи означає, що суд повинен з’ясувати всі питання по справі
— як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження
обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають
значення для справи відповідно до правил належності доказів і
допустимості засобів доказування, — не тільки тих, що подані сторонами,
а й одержаних іншим шляхом. Якщо подані докази недостатні, суд пропонує
сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, подати додаткові
докази і сприяє в їх витребуванні (ст. ЗО ЦПК).

Об’єктивне з’ясування обставин справи — це обгрунтованість висновків
суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і
сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального
споруГВідпо-відно до ст. 62 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім
переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об’єктивному
розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності,
керуючись законом. Жодні докази для суду не мають наперед визначеної
сили.

Встановлення об’єктивної істини в справі забезпечується дією інших
принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за дачу
завідомо неправдивих показань і висновків (статті 384, 385 КК), активним
процесуально-правовим становищем суду в процесі доказування (статті 15,
ЗО, 62 ЦПК).

Отже, суд ‘при постановленні рішення повинен встановити об’єктивну
істину, на думку окремих авторів, тільки в тих межах, в яких це
необхідно для виконання покладених на суд завдань13. Але якщо суд пізнає
явища об’єктивного світу, що виступають обставинами в справі і
потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то
висновки його ніяк не відповідатимуть об’єктивній істині, яка має бути
встановлена по кожній справі. Правосуддя виконає покладені на нього
завдання тоді, коли воно здійснюватиметься у відповідності із законом,
на основі встановлення об’єктивної істини за фактичними обставинами
справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх
наявність. Чого немає в справі, немає в світі — Quod поп est in actis
поп est in mundo. Рішення повинно бути постановлено на зазначених і
доказаних обставинах, а не за покликанням совісті — Sententiaferri debet
secundum allegata etprobata, поп secundum conscien-tiam. В рішенні
повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом, доводи за
якими суд відхиляє ті чи інші докази (ст. 202і ЦПК). Але встановлення
істини у справі в цивільному процесі має особливості: вони визначаються
предметом доказування, тобто тільки обставинами, викладеними сторонами
на обгрунтування своїх вимог і заперечень, та іншими, що мають значення
для правильного вирішення справи (статті 28, ЗО ЦПК); суд приймає за
істину без доказування загальновідомі факти, приюдиціальні факти і
законні презумпції (статті 31, 32 ЦПК). Порушення принципу об’єктивної
істини є безумовною підставою для скасування рішення в апеляційному
порядку (п. З ст. 309 ЦПК).

В науці цивільного процесу Російської Федерації висловлено судження, що
зміни статей 14, 50 ЦПК РФ трансформували цей принцип в принцип
юридичної (формальної) істини, оскільки суд вирішує справи в межах
поданих йому доказів і не повинен домагатися з’ясування дійсних
взаємовідносин сторін. Суд не втручається в процес доказування, а лише
визначає обов’язки сторін по доказуванню14.

Аналіз ч. 2 ст. 15, ст. 62, ч. 1, 2 ст. 202′, ч. 2 ст. 162, п. З ст. 309
ЦПК підтверджує правильність положення про функціонування в системі
принципів цивільного процесуального права України принципу об’єктивної
істини. Його порушення (невідповідність висновків суду обставинам справи
— п. З ст. 309 ЦПК) є підставою для скасування рішення в апеляційному
порядку і постановлення нового рішення.

Процесуальна рівноправність сторін. Відтворений в ЦПК, цей принцип
встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх
процесуальних прав і виконання обов’язків (ст. 103 ЦПК), а не в
тотожності прав позивача і відповідача. Зміст даного принципу
обумовлюється характером спірних матеріальних правовідносин, підвідомчих
суду, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією,
принципу рівності усіх громадян перед законом і судом (ст. 154).
Визначивши процесуальну рівноправність сторін, цивільне процесуальне
законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну
можливість для їх застосування (ст. 99 ЦПК) та сприяння судові. Суд
однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи
доказів (п. 7 ст. 143, ст. ЗО ЦПК). Він зобов’язаний роз’яснити їх права
і обов’язки, попередити про наслідки здійснення або невчинення
процесуальних дій і надавати інше сприяння, яке забезпечувало б
реалізацію даного принципу (статті 15, 170 ЦПК). їм надсилаються
повістки і повідомлення про час і місце судового засідання та проведення
окремих процесуальних дій (статті 55,90,93 ЦПК)! При розгляді клопотань
осіб, які беруть участь у справі, суд заслуховує думку сторін (ст. 171
ЦПК).

Суд не може постановити рішення, не вислухавши пояснення відповідача
(audiatur et altera pars). Позивачеві не може бути дозволено те, що не
дозволяється відповідачу і, навпаки, (поп debet actori licere, guod reo
поп parmitti-tur). Таким чином, відповідно до цього принципу для сторін
встановлена в ЦПК рівність у використанні ними процесуальних засобів у
процесуальній діяльності в цивільному судочинстві.

Раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш
сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для
процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес по справі
заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Встановлений порядок
(формальності) забезпечує нормальний розвиток процесу і надає суб’єктам
процесуальної діяльності можливість виправити допущене порушення
встановленого порядку. Він характеризується змагальністю і
диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю, гласністю і
закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і опосередкованістю.
Раціональна процесуальна форма визначається також встановленими в ЦПК:
стадійністю процесу, строками на виконання процесуальних дій: по
підготовці і розгляду справи (статті 146,148), по набранню рішенням
законної сили і допущенню негайного виконання (статті 231, 217), по
оскарженню судових рішень і розгляду справ у апеляційній і касаційній
інстанції (статті 290, 320); наданими судові можливостями встановлювати
певні строки для виконання окремих процесуальних дій (статті 47, 48, 53)
і покладанням на нього обов’язку протистояти намаганням осіб, які беруть
участь у справі, в затягуванні процесу по справі і виконанні окремих
процесуальних дій (статті 82, 162 та ін.).

Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать доступність
цивільного процесу, його простота і зрозумілість; наближеність суду до
населення; звільнення позивачів-громадян з найважливіших для них справ
від сплати судових витрат. Раціоналізм характеризується публічністю —
активним процесуальним становищем суду і можливістю державних і
громадських організацій захищати в судочинстві права інших осіб,
відображає демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на
забезпечення належних умов для захисту прав громадян і державних
інтересів

Неможливість процесуального сумісництва. Відповідно до цього принципу
суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій же
справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі (позивач
не може в цій же справі бути третьою особою, відповідач — свідком тощо).
При дорученні співучасником ведення справи одному із співучасників (ст.
104 ЦПК) останній не змінює своєї процесуальної правосуб’єктності, а
залишається стороною і діє в процесі на захист своїх прав і прав
співучасника. При пред’явленні зустрічного позову відповідач не виступає
одночасно і позивачем (ст. 140 ЦПК).

Про неможливість процесуального сумісництва не існує окремої норми
права, але це положення випливає з норм ЦПК, які регулюють процесуальне
правове становище учасників процесу. Порушення принципу неможливості
процесуального сумісництва є підставою для визнання рішення незаконним і
його скасування. Так, у справі за позовом профспілки до заводу про
стягнення зарплати працівникам за списком, до якого був включений С,
котрий одночасно виступав у цій справі представником відповідача, суд
касаційної інстанції скасував постановлене судом першої інстанції
рішення, мотивуючи це тим, що дозволивши С. виступати водночас позивачем
і представником відповідача в справі, суд першої інстанції допустив
істотне порушення діючого принципу процесу.

Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу
полягає в тому, щонсуд при розгляді справи повинен, як правило,
сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх
безпосередньо. На нього покладений обов’язок заслухати пояснення осіб,
які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів,
ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази (ст. 160
ЦПК). Тому судове засідання по розгляду справи має починатися і
закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо в процесі розгляду
справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд
починається спочатку. Цим самим забезпечується встановлення об’єктивної
істини в справі, правильне судження про права і обов’язки сторін спірних
правовідносин. Безпосередній зв’язок суддів, які розглядають справу, з
учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість
досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дозволяє повно і
всебічно вникнути у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних
фактів, покладених в обґрунтування позову і заперечення проти нього.
Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі,
безпосередність забезпечує можливість увійти особисто в стосунки зі
складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань,
подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати всі інші
процесуальні дії, спрямовані на з’ясування всіх матеріалів справи і
правильне її розв’язання.

Разом з тим безпосередня форма виконання процесуальних дій не завжди
процесуальне виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування
і необхідності додержання вимог економії судочинства, в зв’язку з чим в
окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд,
який розглядає справу, в разі необхідності зібрати докази в іншому місці
може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст.
33 ЦПК), допитати свідків за місцем “їх проживання або перебування (ст.
45 ЦПК). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів,
одержаних іншим судом (ст. 36 ЦПК). У стадії підготовки справи до
судового розгляду судця у невідкладних випадках провадить огляд місця
(п. 9 ст. 143 ЦПК), про що складає протокол, який разом з іншими
доказами може досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні
(ст. 188 ЦПК). В таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті,
сприйматиме докази опосередковано.

Усність судового розгляду. Полягає в тому, що розгляд справи провадиться
усно (ст. 160 ЦПК), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу
відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє
реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній
формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які
беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду,
сприймати зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої
міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних
обставин справи. Розгляд справи в усній формі дає можливість судові
особисто і безпосередньо вступати в контакти з учасниками процесу в
цивільній справі і сприймати фактичний матеріал у повному обсязі, який
відтворюється тут же в судовому засіданні на очах суддів і всіх
присутніх, у процесі його розвитку.

Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй
легше висловити сприйняті обставини в справі і свої міркування по них.
Вона спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб.
Така форма дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і
прискорювати розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду
справи скорочується. Разом з тим усна форма процесуальних дій, які
виконуються при розгляді справи в судовому засіданні, оптимально
поєднується з письмовою формою відображення і оформлення деяких з них —
викладення вимог до суду в формі письмових заяв, скарг, подання, а
владних суджень суду—в рішеннях, ухвалах, постановах.

Принцип оперативності, що виділяється окремими авторами, є правовою
вимогою, якою забезпечується своєчасність розгляду і вирішення цивільних
справ у часових межах шляхом найбільш повного і раціонального
використання процесуальних засобів, спрямованих на швидке і правильне
вирішення цивільних справ15.

В теорії цивільного процесуального права була сформульована концепція
про наявність цивільних процесуальних аксіом — процесуальних норм, що
відображають зміст моралі суспільства, встановлюють правила поведінки
осіб, які беруть участь у справі, в процесі та врегульовують відносин,
які складаються при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Так,
позивач повинен довести обставини, на які він посилається; суд має
справу з тими доказами, які є перед ним, та ін.16 Зазначені правила
характеризують окремі сторони правового становища суду і учасників
процесу, входять до змісту окремих принципів, тому немає необхідності
вводити аксіоми як самостійне поняття до складу правових категорій
цивільного процесу.

В теорії зарубіжного цивільного процесу виділяються принципи — основні
начала і начала цивільного процесу. Начала лише доповнюють або
розвивають основні принципи процесу, точніше — належать до техніки
процесу, але самої суті принципи не зачіпають. До начал належать:
колегіальність і одноособовість вирішення справи, економність, єдність
дій17. У даному випадку начала — це окремі принципи або правила, які
покладені в основу визначення порядку судочинства і
процесуально-правового становища суб’єктів цивільних процесуальних
правовідносин та входять до змісту окремих принципів процесу. Оскільки
принципи визначаються як основні начала цивільного процесу, тому
неправильно їх поділяти на основні і неосновні.

§ 5. Система принципів цивільного процесу іноземних держав

Цивільне процесуальне право близького зарубіжжя — СНД побудовано на
спільних нормативно-керівних засадах, які характеризують його зміст,
основу та закономірності регульованих ним суспільних відносин у сфері
цивільного судочинства. В зв’язку з цим система принципів цивільного
процесуального права в основному збігається. Наявні відмінності
стосуються конституційного чи галузевого їх закріплення. Так,
Конституція Російської Федерації закріпила принципи: здійснення
правосуддя тільки судом (ст. 163), виборність суддів і народних
засідателів (ст. 164), одноособовість і колегіальність розгляду справ
(ст. 168), участь у судочинстві народних засідателів (ст. 166) — при
цьому питання про необхідність їх участі у розгляді конкретної справи
вирішують особи, які беруть участь у справі; незалежність суддів,
присяжних і народних засідателів та підкорення їх законові (ст. 167),
рівність громадян перед законом і судом (ст. 34), гласність (ст. 169),
недоторканність особистого життя громадян, таємниця листування,
телефонних розмов, телеграфних й інших повідомлень (ст. 40),
національної мови судочинства (ст. 171), змагальності (ст. 168).

Встановлена система конституційних принципів цивільного процесуального
права Російської Федерації відрізняється за кількісним складом (менша)
від системи принципів, закріплених Конституцією України, та має деякі
особливості в змісті окремих принципів.

Законодавством про цивільне судочинство Російської Федерації закріплені
принципи: диспозитивності, об’єктивної істини, усності, безпосередності,
безперервності (за ЦПК України — відсутній), процесуальної
рівноправності сторін.

Цивільний процесуальний кодекс Республіки Білорусь (прийнятий 11 січня
1999 р.) у гл. 2 «Принципи цивільного судочинства» закріпив і визначив
зміст таких принципів: здійснення правосуддя тільки судом (ст. 9),
одноособовий і колегіальний розгляд цивільних справ (ст. 10),
незалежність суддів і підкорення їх тільки закону (ст. 11), рівність
громадян перед законом і судом (ст. 12), повага гідності особи (ст. 13),
право користування юридичною допомогою (ст. 14), роз’яснення судом
учасникам цивільного судочинства їх прав і обов’язків (ст. 15), мова
судочинства (ст. 16), гласність судового розгляду (ст. 17),
диспозитивність (ст. 18), змагальність і рівність сторін (ст. 19),
з’ясування судом дійсних обставин справи (ст. 20), вирішення справи на
підставі законодавства Республіки Білорусь (ст. 21), нагляд вищестоящих
судів за судовою діяльністю (ст. 22), прокурорський нагляд в цивільному
судочинстві (ст. 23), обов’язковість судових постанов (ст. 24).

У Цивільному процесуальному кодексі Республіки Казахстан (прийнятий 13
липня 1999 р.) у гл. 2 «Завдання і принципи цивільного судочинства»
закріплені принципи: законність (ст. 6), здійснення правосуддя тільки
судом (ст. 7), судовий захист прав, свобод і законних інтересів особи
(ст. 8), повага честі і гідності особи (ст. 9), недоторканність
особистого життя, таємниця переписки, телефонних переговорів, поштових і
телеграфних повідомлень (ст. 10), недоторканність власності (ст. 11),
незалежність суддів (ст. 12), рівність всіх перед законом і судом (ст.
13), мова судочинства (ст. 14), змагальність (ст. 15), оцінка доказів за
внутрішнім переконанням (ст. 16), забезпечення прав на кваліфіковану
юридичну допомогу (ст. 18), гласність судового розгляду (ст. 19),
забезпечення безпеки в процесі судового розгляду (ст. 20),
обов’язковість судових актів (ст. 21), свобода оскарження судових
процесуальних дій і рішень (ст. 22).

В інших іноземних країнах, зокрема Франції, Англії, США, за наявності
широкої диференціації у законодавчому визначенні процесуального порядку
судочинства в цивільних справах, спільним є наявність окремих загальних
принципів, закріплених нормами національного законодавства, які
забезпечують реалізацію завдань і досягнення мети цивільного
судочинства. До них належать принципи: диспозитивності, змагальності,
рівноправності громадян перед законом і судом, оцінка доказів у процесі
за переконанням суддів, процесуального формалізму, безпосередності і
концентрації процесуального матеріалу, гласності, усності і письмовості,
офіційності18. У ФРН принципами цивільного судочинства є основні правові
ідеї, відображені в нормах цивільного процесуального права. Ними є:
принцип права бути вислуханим, гласності, диспозитивності, змагальності,
усності; принцип права на провадження з дотриманням процесуальних норм,
безпосередності; швидкості, економії або раціоналізації судового
розгляду18.

Ключовою демократичною засадою судочинства вважається жюрі присяжних, до
якого входять обрані громадяни, котрі розглядають відповідні обставини
справи і вирішують, на чию користь із сторін свідчать факти19.

За правилами диспозитивності сторони можуть на свій розсуд
розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, вони є
господарями у виникненні і розвитку судочинства в цивільній справі, в
його припиненні. Носії прав можуть їх здійснювати чи ні. Про захист
права судом має потурбуватися сама заінтересована особа (vigilantibus
jura scripta sunt — лат.). Цивільні справи в суді порушуються за заявами
заінтересованих осіб. Але з цього правила існують винятки: органи
прокуратури (зокрема, Франції) можуть порушувати справи, якщо про це є
пряма вказівка закону, а саме: про оголошення особи померлою (ст. 90
Цивільного кодексу Франції), про визнання шлюбу недійсним (статті 184,
190,191), про передачу дітей на виховання одному з подружжя при
розлученні (ст. 302), в інших випадках, передбачених нормами Цивільного
кодексу. Прокурор також може, якщо вважає за доцільне, вступити у
будь-яку справу між приватними особами і дати висновок, який є
обов’язковим за вимогами, що стосуються осіб, котрі припускаються
відсутніми (ст. 114), у справах про позбавлення дієздатності або
призначення радника (ст. 515).

Федеральні правила цивільного процесу США передбачають обов’язкове
пред’явлення відповідачем зустрічного позову під загрозою втратити право
звернутися до суду потім із самостійним позовом. Апеляційна скарга до
Палати лордів Англії, до Верховного суду штату в США допускається тільки
на розсуд таких судів.

Принцип змагальності відтворений у правах сторін розпоряджатися
фактичним матеріалом у справі і доказами в судочинстві. Будь-яке
втручання судді в інтересах з’ясування матеріальної істини є порушенням
свободи сторін щодо захисту ними їх приватних прав. За судом
закріплюється можливість виносити рішення тільки на підставі матеріалів
про фактичні обставини справи, які сторони знайшли можливість подати до
суду. Отже, відповідно до принципу змагальності суд може покласти в
основу свого рішення тільки факти, які зазначені стороною; використати
лише ті докази, що подані стороною, і не досліджувати доказів в силу
службового обов’язку (за окремими винятками); суд може досліджувати
тільки факти, які оспорені протилежною стороною; суд пов’язаний
визнанням сторони.

Допомагати в доказовій діяльності суд може тільки одній і другій
сторонам. Допомога одній стороні є підставою для відведення судці за
мотивами упередженості.

В сучасних умовах функціонування цивільного судочинства спостерігається
тенденція відходу від положень змагальності шляхом розширення
повноважень судових органів. Так, суди ФРН можуть постановити, щоб
сторона подала документи, що знаходяться в неї і на які вона посилається
або інші документи, що стосуються справи; за своїм розсудом провести
огляд і призначити експертизу. А суди Австрії — також допитати свідків,
але вони цього не можуть зробити, якщо обидві сторони заявляють, що вони
цього не бажають.

До винятків з принципу змагальності належать процесуальні процедури
розкриття наявних у справі документів і письмового допиту сторін у
цивільному процесі Англії і США. В цивільному процесі названих країн, а
також Франції суд може викликати сторони для допиту, для яких можуть
настати істотні негативні наслідки при ухиленні від явки і дачі
відповіді при допиті судом. Суд має також можливість за власною
ініціативою викликати і допитувати свідків, про що сторони не просять

Принцип рівноправності громадян перед законом і судом має формальний,
декларативний характер. Фактичне становище сторін у процесі повно і
очевидно виражається в тому, що до послуг сторони економічно більш
сильної — найкращі, найбільш високо оплачувані юридичні сили адвокатури,
тоді як економічно слабка сторона не має можливості витрачати відповідні
кошти на їх оплату. Не узгоджується з принципом рівноправності правило
обчислення судових витрат, розмір яких зворотно пропорційний ціні позову
— чим більша ціна позову, тим менші відсотки витрат.

Одним з положень рівноправності сторін є правило, що суд не може винести
рішення, не надавши відповідачеві можливості подати свої пояснення на
позовну вимогу та що кожній стороні повинна бути надана однакова
можливість використати в процесі рівні процесуальні засоби. Але у
цивільному процесі Франції голова цивільного трибуналу має право
вирішувати окремі питання по справі без виклику відповідача або ж з
наданням нереально короткого строку для явки до суду. В цивільному
процесі Англії сторона, яка виступає першою, виступає останньою і має
тому в процесуальному відношенні перевагу над іншою стороною.

Принцип вільної оцінки доказів дає суддям можливість за своїм внутрішнім
переконанням оцінювати докази в справі. Але така оцінка може бути
перевірена вищестоящим судом у процесі апеляційного провадження. За
винятком присяжних, від яких не вимагається викладення мотиву їх
вердиктів (рішень), суди зобов’язані в мотивах судових рішень
обґрунтувати переконання, якими судці керувалися при оцінці доказів. При
цьому вимагається така обґрунтованість оцінки доказів, щоб вона могла
бути перевірена вищестоящою судовою інстанцією.

За положеннями принципу процесуального формалізму дії сторін у процесі
можуть викликати правові наслідки, якщо вони були виконані з додержанням
передбачених процесуальних форм. Але нормативне визначення таких форм не
завжди чітке і повне, що надавало б можливість правильно їх додержувати
і реалізовувати.

Принципи безпосередності і концентрації судового матеріалу полягають в
тому, що суд повинен безпосередньо ознайомитися з усіма судовими
матеріалами в справі і розглянути всі судові докази, а сторони
зобов’язані подати до суду весь наявний у них матеріал по справі
відразу, а не частинами, не створюючи для іншої сторони в процесі
будь-яких штучних процесуальних труднощів чи несподіванок в судовому
засіданні при розгляді справи по суті чи при розгляді справи в суді
другої інстанції. В дійсності в правовому регулюванні цього принципу
допускаються винятки. Вимога безпосередності не дотримується в
апеляційній інстанції Франції, в якій свідки судом не допитуються, а суд
знайомиться з їх показаннями, по протокольних записах. У цивільному
процесі Англії адвокат, який виступає останнім, розкриває свою
аргументацію, позбавляючи іншу сторону її оспорити.

Принцип гласності в поєднанні з усною і письмовою формою дає можливість
певною мірою здійснювати громадський контроль за діяльністю судових
органів. Винятком з цього принципу є можливість розгляду цивільних справ
у закритому судовому засіданні та неможливість брати участь у цивільному
процесі по розгляду справ в апеляційному і касаційному порядку особам,
які не є учасниками процесу. За англійським правом, закрите засідання
встановлено у справах, в яких беруть участь діти, наприклад, свідками;
коли справа стосується таємниць виробництва; коли публікація доказів,
використаних під час розгляду справи, може нанести шкоду національним
інтересам; коли розглядаються справи про визнання шлюбу недійсним
внаслідок сексуальної неповноцінності сторони, коли, на думку судді,
відкритий розгляд справи не сприятиме меті правосуддя.

Слухання справ у відкритих судових засіданнях, газетні звіти про судові
процеси й інші прояви гласності розглядаються в іноземних країнах як
важливі складові демократії.

Посилання до глави 2

1. Гражданский процесс / Под ред. М. С. Шакарян — М., 1993. — С. 32.

2. Советский гражданский процесе / Под ред. М. К. Треушникова — М.,
1989. — С. 24; Решетникова И. В., Ярков В. В. Гражданское право и
гражданский процесс в Современной России. — Екатеринбург — Москва, 1999.
—С. 96.

3. Чечина Н. А. Актуальные проблемы теории и практики гражданского
процесса. — Л., 1979. — С. 52; Штутін Я. Л. Лекції з радянського
цивільного процесу. — К., 1954. — С. 26; Чипалиева И. У. Принцип
гражданского процессуального права Кыргызстана. — Бишкек, 1998. — С.
57-58.

4. Советский гражданский процесс. — М., 1975. — С. 16-17.

5. Семенов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства.
— М., 1982. — С. 59-60; Боннер А. Т. Принцип диспозитивности советского
гражданского процессуального права. — М., 1987. — С. 15; Цивільне
процесуальне право України. — Харків, 1999. — С. 31; Викут М. А., Зайцев
И. М. Гражданский процесс. Курс лекций. — Саратов, 1998. — С. 26;
Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998. — С. 16-28.

6. Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс. — М., 1956. — С. 31-32

7. Штефан М. Й., Кочер’янц Р. Г. Конституційні основи правосуддя в СРСР.
— К., 1982; Штефан М. Й. Демократичні принципи радянського цивільного
судочинства // Рад. право. — 1977. — № 7. — С. 18-22.

8. Семенов В. М. Вказ. праця. — С. 62-63; Щеглов В. Н. Советское
гражданское процессуальное право. — Томск, 1976. — С. 26; Гражданский
процесс / Под ред. М. К. Треушникова — С. 25-26.

9. Советский гражданский процесс / Под ред. Н. А. Чечиной, Д. М. Чечота
— Л., 1984. — С. 28.

10. Боннер А. Т. Вказ. праця. — М., 1987. — С. 34-45; Тараненко В. ф.
Принципы диспозитивности и состязательности в советском гражданском
процессе. — М., 1990. — С. 4-14; Авдюков М. Г. Принцип законности в
гражданском судопроизводстве. — М., 1970. — С. 116-144; Боннер А. Т.
Принцип законности в советском гражданском процессе. — М., 1989. — С.
6-17; Немировська О. В. Принцип змагальності сторін та його реалізація в
судовій практиці: Автореф. канд. дис. — К., 1999. — С. 8-9; Мамницький
В. Ю. Принцип змагальності в цивільному судочинстві. Автореф. канд. дис.
— Харків, 1995. — С. 9-11; Шишкін В. Диспозитив-ність — принцип
судочинства // Право України. — 1999, № 9. — С. 10-16.

11. Ванеева Л. А. Судебное познание в гражданском процессе. —
Владивосток, 1976. — С. 105.

12. Авдюков М. Г. Вказ. праця. — С. 85.

13. Резниченко И. М. О принципе объективной истины в советском
гражданском судопроизводстве // Труды ВЮЗИ. — М.— Т. IV. — С. 175-176;
ТедеВосян В. С. К вопросу об установлении материальной истины в
советском гражданском процессе // Сов. гос. и право. — 1988. — № 6. — С.
65-73; Омельченко М. П. Принцип об’єктивної істини в системі принципів
цивільного процесуального права України. — К., 1996. — С. 14.

14. Решетникова И. В., Ярков В. В. Гражданское право и гражданский
процесе в современной России. — Екатеринбург—Москва, 1999. — С. 96-115;
Боннер А. Т. Установление обстоятельств гражданчких дел. — М., 200-. —
С. 42-70.

15. Рожнов О. В. Принцип оперативності в цивільному процесуальному
праві.: Автореф. канд. дис. — Харків, 2000. — С. 10-11.

16. Чечина Н. А. Основные направления развития науки советского
гражданского процессуального права. — Л., 1987. — С. 88-94.

17. Байцура А. Принципы гражданского процессуального права и их
реализация // Acta facultatis juridical universitatis Comenianae. Rotnik
VIII. 1984. — Bratislava, 1987. — C. 53-54.

18. Кейлин А. Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических
государств. Часть вторая. — М., 1958. — С. 21-30; АВдюков М. Г.,
Клейнман А. ф., Треушников М. К. Основные черты буржуазного гражданского
процессуального права. — М., 1978. — С. 4-42; КарленД. Американские
суды: система и персонал. — М., 1972; Пучинский В. К. Английский
гражданский процесс. Основные понятия, принципы и институты. — М., 1974;
Гражданский процесс США. — М.,

1985; Уолкер Рональд. Английская судебная система. — М., 1980; Давтян А.
Г. Гражданское процесуальнеє право Германии. — М., 2000. — С. 33-50;
Шишкін В. Змагальність — принцип судочинства в демократичному
суспільстві // Право України. — 1999, № 12. — С. 21-24.

19. Футей Б. А. федеральні суди у Сполучених Штатах Америки // Вісник
Верховного Суду України. — 2000. — № 2. — С. 50

Глава 3. Цивільні процесуальні правовідносини

§ 1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини визначають роль і значення
механізму застосування права на врегульовані ними суспільні відносини,
розкривають соціальну спрямованість норм цивільного процесуального
права, виступають процесуальним засобом судового захисту цивільних,
трудових, сімейних та інших прав, державних і громадських інтересів.
Вони обумовлюються дією норм цивільного процесуального права, які
впливають на поведінку осіб шляхом закріплення сукупності кореспондуючих
між собою суб’єктивних цивільних процесуальних прав і обов’язків суду та
учасників процесу, реалізація яких спричиняє виникнення, розвиток і
припинення цього виду правовідносин. Отже, цивільні процесуальні
правовідносини — це врегульовані нормами цивільного процесуального права
відносини, що виникають між судами як між собою, так і з учасниками
процесу — громадянами і організаціями в цивільному судочинстві.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають і розвиваються на
диспозитивній основі внаслідок вольових дій осіб, які звертаються до
суду із заявою за захистом свого права чи охоронюваного законом
інтересу. Або виникають на публічній основі, коли на захист прав та
інтересів таких осіб порушена цивільна справа в суді за заявою
прокурора, органів державної влади, профспілок та ін. (п. 2 ст. 5, ст.
121 ЦПК). Процесуальні дії прокурора, органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, профспілок, інших осіб після подання заяви до
суду будуть юридичними фактами, які спричиняють виникнення цивільних
процесуальних правовідносин не тільки між такими особами і судом, а й
між судом і особами, на захист прав яких була порушена цивільна справа в
суді. Незалежно від того, за ініціативою яких осіб виникли цивільні
процесуальні правовідносини, їх об’єктивною основою виступають
матеріальні правовідносини — необхідність захисту суб’єктивних прав і
охоронюваних законом інтересів, які виникають з порушених і спірних
цивільних, трудових, сімейних, кооперативних правовідносин.

Вольовий характер цивільних процесуальних правовідносин полягає також у
тому, що вони забезпечують правовий зв’язок двох осіб між собою — одна
має право вимагати від іншої вчинення певних процесуальних дій, а інша
зобов’язана діяти відповідним чином або утриматися від дій. Але права і
обов’язки суду у відносинах з іншими суб’єктами характеризуються
особливістю, яка полягає в тому, що вони відображають їх владні
повноваження як державних органів судової влади, які здійснюють
правосуддя. Суд керує процесом розгляду справи, спрямовує діяльність
осіб, які беруть участь у справі, — роз’яснює їм права і обов’язки,
попереджає про наслідки їх вчинення і сприяє у здійсненні ними прав,
постановляє обов’язкові для виконання рішення, якими розв’язано
цивільний спір і здійснено захист їх прав та інтересів. Отже, суд, як
суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин, виступає як орган судової
влади держави, на якого покладено функцію вирішення цивільної справи по
суті, а також розв’язання окремих правових питань, що виникають у
судочинстві по її розгляду.

В судочинстві по конкретній цивільній справі виникає не одне складне
комплексне правовідношення1, а система численних процесуальних
правовідносин між його суб’єктами за схемою суд — позивач, суд —
відповідач, суд — прокурор, суд — свідок тощо2.

Цивільний процес не можна звести до одних комплексних цивільних
процесуальних правовідносин. Залежно від завдань суб’єкта і виконуваних
ним цивільних процесуальних функцій визначаються його процесуальні права
і обов’язки. Сторона взаємодіє із судом з приводу захисту свого права,
прокурор — державного інтересу, профспілки — громадського інтересу,
свідок — з приводу відомих фактів, які необхідні судові для правильного
вирішення справи тощо. Процесуальному праву сторони відповідає обов’язок
суду і, навпаки. Аналогічно кореспондують права і обов’язки суду і
прокурора, профспілки і суду, суду і свідка. Між судом і кожним з цих
суб’єктів виникають окремі самостійні цивільні процесуальні
правовідносини. При цьому, виникнувши спочатку між судом і особою, яка
звернулася з вимогою до суду про захист порушеного права, вони стають
юридичною основою для виникнення процесуальних правовідносин між судом і
відповідачем, судом і третьою особою, судом і свідком тощо. Виникнувши в
суді першої інстанції, вони розвиваються в процесі провадження по
розгляду і вирішенню справи й припиняються з постановленням і
проголошенням судом рішення. У випадку апеляційного оскарження рішення
суду в наступній стадії цивільного судочинства виникають нові
процесуальні правовідносини між особою, яка оскаржила рішення, і судом
апеляційної інстанції. Тут не відбувається заміна судових органів, дії
по оскарженню не викликають переходу від одного суду до другого
процесуальних прав і обов’язків. Кожний з них виконує покладені на нього
функції. Коли вважати, що в наступних стадіях не виникають нові цивільні
процесуальні правовідносини, а триває розвиток правовідносин попередніх
стадій, то незрозуміле, як особа, що не брала участі в провадженні суду
першої інстанції, стане суб’єктом процесуальних правовідносин у суді
апеляційної інстанції, без визнання того, що внаслідок її процесуальних
дій по оскарженню судового рішення між нею і судом апеляційної інстанції
виникнуть цивільні процесуальні правовідносини.

Концепція одного комплексного правовідношення не спроможна пояснити
характер правових зв’язків численних цивільних процесуальних прав і
обов’язків багатьох суб’єктів процесуальних правовідносин. Вона
підривається її авторами поділом правовідносин на головні, додаткові і
службово-допоміжні, який свідчить про їх диференціацію.

Основні — такі правовідносини, без яких не може виникнути і розвиватися
цивільне судочинство в конкретній справі (між судом і сторонами).
Додаткові — виникають між судом і особами, які не беруть участь у кожній
справі (треті особи, прокурор). Службово-допоміжні — виникають між судом
і особами, які виконують у процесі службово-допоміжні функції (свідки,
експерти, перекладачі).

Система численних правовідносин була сприйнята окремими авторами з
модернізацією, що правовідносини при класифікації за суб’єктом не є
одиничними, а комплексними — учасники процесу як громадяни, так і
організації вступають в правовідносини із судом декілька раз: у стадії
порушення справи, підготовки її до розгляду, в стадії розгляду і
вирішення справи тощо3. Така концепція структури цивільних процесуальних
правовідносин ігнорує їх стадійність: виникнення, розвиток, припинення,
її недоліком є те, що особа, не перебуваючи постійно в правовому
становищі конкретного суб’єкта процесуальних правовідносин, може
виконувати процесуальні дії, визначені законом для такого суб’єкта в
наступній стадії розвитку судочинства.

Спірним питанням структури цивільних процесуальних правовідносин є
положення про існування процесуально-правових зв’язків поза судом між
сторонами в судочинстві по справі4. Це правовідносини: між стороною і
представником з приводу надання обсягу і оформлення процесуальних
повноважень (статті 112—115 ЦПК); між сторонами по відшкодуванню
збитків, заподіяних забезпеченням позову (ст. 158 ЦПК); забороною
провадити операції по вкладах або цінних паперах на пред’явника (ст. 284
ЦПК); між сторонами по відшкодуванню судових витрат і винагороди за
втрату робочого часу (статті 75, 77 ЦПК); між позивачем і особою, яка
завдала збитки невиконанням ухвали про забезпечення позову (ст. 153
ЦПК). Якщо в перших правовідносинах кореспондують між собою процесуальні
права і обов’язки особистого характеру сторони і процесуального
представника, то в інших — процесуальні права і обов’язки сторін
майнового характеру, які визначають процесуально-правову
відповідальність за цивільні процесуальні правопорушення.

Таким чином, цивільні процесуальні правовідносини характеризуються
наступними ознаками: виникають на підставі норм цивільного
процесуального права в результаті їх реалізації; створюються між
учасниками суспільних відносин — судом і кожним з учасників цивільного
процесу під час судочинства в цивільній справі; юридичне закріплюють
взаємну поведінку зазначених суб’єктів через їх суб’єктивні цивільні
процесуальні права і обов’язки; реалізація суб’єктивних цивільних прав і
виконання суб’єктивних обов’язків забезпечується заходами правового
впливу — санкціями цивільного процесуального, кримінального,
адміністративного і трудового права.

Залежно від прийнятого в юридичний науці поділу норм права на
регулятивні і охоронні в науці цивільного процесу була проведена
аналогічна класифікація цивільних процесуальних правовідносин, яка
одержала певну модифікацію5, але виявила неспроможність пояснити
численні спірні положення теорії цивільних процесуальних правовідносин і
не сприяла її розвитку.

§ 2. Підстави і передумови виникнення цивільних процесуальних
правовідносин

Незважаючи на велике практичне значення цих питань в теорії цивільних
процесуальних правовідносин вони залишаються найменш розробленими.
Частково розглядаються тільки процесуальні передумови виникнення
правовідносин, до яких належать норми права, процесуальна
правоздатність, юридичні факти. Додатково називаються ще матеріальні
правовідносини і підвідомчість справи судові6. Зазначені обставини,
дійсно, є передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин,
але, як було зазначено з цього приводу, посилання на них є зайвим, тому
що коли йти по шляху їх перерахування, то вони наведені не всі, а коли
керуватися їх процесуальною суттю, то в одному переліку не можна
наводити різнопланові правові категорії, які нерідко поглинають одна
одну7.

Виникнення процесуальних правовідносин правильно пов’язується з
необхідністю наявності процесуальної норми права, яка передбачає дані
правовідносини, а також щоб його суб’єкти були учасниками процесу в
даній справі. Але для того, щоб бути учасником процесу, необхідні певні
передумови, які не ідентичні для участі стороною, третьою особою, іншим
суб’єктом в суді першої інстанції, апеляційної і касаційної інстанції та
в стадії звернення рішення до виконання8. Отже, вказівка на норму права
як передумову виникнення цивільних процесуальних правовідносин має
загальний характер і означає наявність сукупності норм, якими участь у
цивільному процесі конкретних суб’єктів обумовлюється наявністю або
відсутністю певних обставин (наприклад, для участі сторонами по справі
такі обставини в систематизованому вигляді визначені ст. 136 ЦПК). Тому
вказівка на норму права як передумову правовідносин має загальне
значення для теорії правових відносин і конкретизується для теорії
цивільних процесуальних правовідносин.

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідною є
наявність: а) підстави, б) приводу, в) процесуальних передумов.

Стосовно чинного цивільного процесуального законодавства України
підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин є факти, з
настанням і завдяки настанню яких виникає цивільний процес: пред’явлення
позовної заяви (встановлених законом форми і змісту) в справах позовного
провадження; заяви і скарги у справах з адміністративно-правових
відносин і окремого провадження (ст. 5 ЦПК).

Цивільні процесуальні правовідносини виникають з приводу необхідності
захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом
інтересу в справах позовного провадження і у справах з
адміністративно-правових відносин. У справах окремого провадження —
необхідності встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміни
юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи
відсутністю яких закон пов’язує виникнення, зміну, припинення
суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав.

Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин — це
обставини процесуально-правового характеру (юридичні факти), наявність
(відсутність) яких є необхідною для реалізації права на звернення до
суду за захистом порушеного або оспорюваного суб’єктивного матеріального
права чи охоронюваного законом інтересу, тобто для порушення справи в
суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і касаційного провадження,
по перегляду рішень у зв’язку з нововиявленими та винятковими
обставинами.

Передумови реалізації права на пред’явлення позову були широко
розроблені в науці цивільного процесу, їх систему становлять обставини,
передбачені ст. 136 ЦПК: правоздатність сторін, підвідомчість справи
судові; відсутність рішення, що набрало законної сили, у справі між тими
ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав або ухвали суду про
прийняття відмови позивача від позову чи про затвердження мирової угоди
сторін; відсутність договору між сторонами про передачу даного спору на
вирішення третейського суду; додержання встановленого попереднього
позасудового порядку розгляду спору; відсутність у провадженні суду
тотожної справи; підсудність справи судові; дієздатність особи, яка
подає заяву; наявність повноваження у представника на подачу заяви від
імені заінтересованої особи. До цього переліку в літературі включаються
додатково такі передумови, як процесуальна заінтересованість сторін,
правовий характер вимоги, наявність спору про право цивільне,
відсутність прямої заборони на судовий захист9. Щодо останньої
передумови, то вона охоплюється підвідомчістю справи, а попередні три
характеризують наявність приводу для виникнення цивільних процесуальних
правовідносин.

Передумови реалізації права на порушення в суді справ з
адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а, отже, — і
виникнення цивільних процесуальних правовідносин не були предметом
самостійного і глибокого дослідження. В своїй основі вони збігаються з
обставинами, передбаченими ст. 136 ЦПК, за винятком передумови —
відсутності договору про передачу даної справи на вирішення третейського
суду, оскільки третейські суди не компетентні розглядати такі справи.

Зовсім інші передумови для виникнення цивільних процесуальних
правовідносин у стадії провадження справ у касаційній інстанції. Ними
будуть: подача касаційної скарги, подання в письмовій формі відповідного
змісту, передбаченого ст. 322 ЦПК; подача скарги, подання
право-дієздатною особою, яка брала участь у справі в суді першої
інстанції, або її представником; подача скарги, подання її за
підсудністю — до суду, рішення якого оскаржується, в межах трьох місяців
з дня про оголошення рішення; відсутність встановленої законом заборони
в оскарженні рішень, постановлених по даній категорії справ (статті 320,
321, 323 ЦПК).

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадії перегляду
в зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами рішень, ухвал суду
необхідними є такі передумови: подача заяви особою, яка брала участь у
справі, або прокурором (ст. 34?з ЦПК); подача заяви, до суду рішення,
ухвала, якого переглядаються (ст. 3474 ЦПК); подача заяви у межах трьох
місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду
рішення, ухвали, постанови цим способом (ст. 3473 ЦПК).

Різним складом передумов характеризується виникнення цивільних
процесуальних правовідносин не тільки в окремих стадіях процесу, а й між
судом і окремими учасниками цивільного процесу. Для виникнення цивільних
процесуальних правовідносин з третіми особами без самостійних вимог
необхідною є наявність у провадженні суду справи, тобто існування
процесуальних правовідносин між судом і сторонами; наявність заяви про
вступ чи притягнення до участі в справі, правоздатності третьої особи, а
для особистої участі — також дієздатності. Отже, склад і зміст передумов
для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у справах різного
виду провадження, різних стадіях розвитку судочинства і між різними
учасниками процесу не збігаються.

§ 3. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути тільки між носіями
цивільних процесуальних прав і обов’язків у процесі здійснення
правосуддя в цивільних справах, в цивільному судочинстві. Тому без суду,
наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини,
тому суд і є обов’язковим суб’єктом усіх цивільних процесуальних
правовідносин. Другим суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин
буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і котра в одній із
стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані
на досягнення мети процесу. Такими будуть сторони, треті особи, органи
прокуратури, органи державної влади, органи місцевого самоврядування,
профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які
захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах з
адміністративно-правових відносин і окремого провадження; процесуальні
представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють
розглядові справи.

З метою виявлення окремих особливостей участі в цивільному процесі
суб’єктів правовідносин у процесуальній літературі наводиться кілька
видів їх класифікації на групи: а) на юридичне заінтересованих і
юридичне незаінтересованих осіб або суб’єктів допоміжних правовідносин;
б) на суб’єктів по застосуванню норм права і суб’єктів по додержанню та
виконанню норм права або на юрисдикцію органи та їх службових осіб І
учасників цивільного процесу; в) на суб’єктів, які здійснюють
правосуддя, котрі беруть участь у здійсненні правосуддя і які сприяють
правосуддю10. Наведена класифікація має загальний характер, не розкриває
мети і завдання участі окремих суб’єктів у процесі та не враховує
нормативного виділення групи осіб, котрі беруть участь у справі (гл. 2
ЦПК).

З врахуванням існуючих систем класифікації суб’єктів цивільних
процесуальних правовідносин, виконуваних ними процесуальних функцій та
нормативного їх виділення і визначення вони можуть бути класифіковані на
три групи:

1) особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах: а) суди, котрі
розглядають і вирішують справи по першій інстанції; б) суди, які
перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і
касаційному порядках та у зв’язку з нововиявленими та винятковими
обставинами;

2) особи, які беруть участь у справі: а) з метою захисту своїх прав і
охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах
позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах
з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; б) з метою
захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи
прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи
місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і окремі
громадяни (ст. 98 ЦПК).

3) особи, які не беруть участі в справі: а) особи, котрі сприяють судові
в розгляді справи, — свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають
письмові і речові докази.

Першу групу суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять
державні органи, які наділені владними функціями. Суд є обов’язковим
суб’єктом у всіх стадіях процесу, незважаючи на те, що правовідносини
можуть виникати з одноособових дій судді, який виступає від імені суду.
В теорії цивільного процесу самостійними суб’єктами процесуальних
правовідносин називаються суддя, секретар суду, секретар судового
засідання11. Але посадові особи, які виступають як носії службових прав
і обов’язків, наданих їм для участі у виконанні завдань державного
органу, самостійними суб’єктами, які замінюють державний орган, не
стають. Суддя, секретар судового засідання і секретар суду є посадовими
особами суду, перебувають з ним в трудових правовідносинах, тому
суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин буде суд. Одноособові
дії судді, секретаря судового засідання призводять до виникнення,
розвитку і припинення правовідносин не з ними особисто, а із судом.

Процесуальними гарантіями, що забезпечують безсторонність і
об’єктивність суддів і секретаря судового засідання, є відводи. Судді і
секретар судового засідання не можуть брати участі в розгляді справи і
виконанні рішення і підлягають відводу і самовідводу за наявності
обставин, передбачених статтями 18, 19 ЦПК.

Особи, які беруть участь у справі (ст. 98 ЦПК), відрізняються від інших
суб’єктів тим, що мають юридичну заінтересованість у результатах
вирішення судом справи і в реалізації постановленого по ній судом
рішення, їх заінтересованість зумовлюється тим, що вони мають відношення
до справи як учасники матеріального спору (суб’єктивний
матеріально-правовий характер заінтересованості) або внаслідок виконання
ними функцій в системі управління суспільством (державний і громадський
характер заінтересованості). Виходячи з цього, вони мають рівні
процесуальні права (ст. 99 ЦПК) і в своїх судженнях та діях можуть
висловлювати і визначати своє ставлення з приводу правової суті
цивільної справи, а також з будь-яких питань, що виникають у процесі її
розгляду і перевірки законності та обгрунтованості постановленого по ній
судового рішення. Але характер і ступінь їх юридичної заінтересованості
не однаковий.

Сторони в позовному провадженні (статті 102—106 ЦПК), заявники і
заінтересовані особи у справах, які виникають з адміністративних
правовідносин (статті 236-253 ЦПК), перебувають між собою в спірних
матеріальних правовідносинах, що вимагають судового захисту. В зв’язку з
цим їх заінтересованість у справі має суб’єктивний матеріально-правовий
характер. Суб’єктивний правовий інтерес мають заявники і заінтересовані
особи у справах окремого провадження (статті 254-288 ЦПК). До даної
підгрупи суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин належать треті
особи (статті 107-109 ЦПК), які мають правовий зв’язок з однією із
сторін і заінтересованість, обумовлену тим, що наслідки розгляду судом
такої справи можуть вплинути на ці відносини.

Самостійну підгрупу цивільних процесуальних правовідносин — осіб, які
беруть участь у справі, становлять органи держави, державні і громадські
організації, які захищають права інших осіб. Характерною їх рисою є
наявність у справі державного або громадського інтересу, який
визначається виконуваними ними функціями в системі політичної
організації суспільства. Відповідно до ст. 121 ЦПК цивільні процесуальні
правовідносини між судом, прокурором, органами державної влади, органами
місцевого самоврядування виникають тоді, коли останні, здійснюючи
покладені на них обов’язки, покликані захищати права інших осіб та
інтереси держави. В передбачених законом випадках підприємства і
установи, виходячи з суспільних інтересів, беруть участь у справі в
цивільному процесі для захисту інших осіб (ст. 57 Цивільного кодексу,
ст. 71 КпШС та ін.).

Цивільне процесуальне законодавство присвячує окремі норми права участі
профспілок та інших громадських і кооперативних організацій у цивільному
процесі (статті 4, 5, 112, 256 ЦПК). Вони взаємодіють із судом для
здійснення своїх статутних завдань по захисту прав й інтересів окремих
членів організацій.

Суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин по захисту прав та
інтересів громадян, державних і громадських інтересів, які належать до
осіб, які беруть участь у справі, виступають органи прокуратури (ст. 121
ЦПК), які захищають права інших осіб і держави, їх заінтересованість у
справі має державно-правовий характер.

Статтею 98 ЦПК до складу осіб, які беруть участь у справі, включений
процесуальний представник, котрий покликаний захищати права й інтереси
осіб, яких він представляє в цивільному процесі по справі.

Самостійну групу суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин
становлять особи, які не беруть участі у справі. Назва цієї групи
суб’єктів у чинному законодавстві не уніфікована. В статтях 47, 48 ЦПК
вони названі «інші особи». В цих же статтях до їх складу віднесені
державні підприємства, установи, організації, кооперативні і громадські
організації та громадяни. При цьому зазначені суб’єкти стають особами,
які беруть участь у справі, коли виступають на захист прав інших осіб
(ст. 121 ЦПК). У ЦПК відсутня також норма, яка встановлювала б перелік
осіб, які не беруть участі в справі, їх призначення і процесуальне
становище в процесі, хоч цього вимагають інтереси практики.

Особи, які не беруть участі у справі, характеризуються відсутністю в
справі юридичної заінтересованості, але обійтися без їх участі в
цивільному процесі неможливо. Вони сприяють особам, які беруть участь у
справі, в доказовій діяльності, судові — у встановленні фактичних
обставин по справі. До них належать: свідки, експерти, перекладачі,
особи, які мають письмові або речові докази, органи внутрішніх справ
(статті 41, 44, 47, 48, 57 ЦПК). Між такими особами і судом існують
взаємні процесуальні права і обов’язки, тому вони є суб’єктами цивільних
процесуальних правовідносин. Так, відповідно до ст. 41 ЦПК свідком може
бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до
справи. Свідок зобов’язаний з’явитися до суду і дати правдиві показання
про відомі йому обставини. Якщо викликаний свідок не з’явиться в судове
засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано
примусовому приводу через органи внутрішніх справ (ст. 44 ЦПК), про що
суддя постановляє відповідну ухвалу.

Громадяни і організації можуть бути суб’єктами цивільних процесуальних
правовідносин, якщо вони визнані суб’єктом цивільного процесуального
права, носіями процесуальних прав і обов’язків. Поняття суб’єкта права
нерозривно пов’язано з категорією цивільної процесуальної правоздатності
(здатність мати цивільні процесуальні права і обов’язки), яка виникає в
організацій одночасно з дієздатністю (здатністю особисто здійснювати
свої права в суді та доручити ведення справи представникові) і
відповідно до статей 100, 101 ЦПК наділяються ними тільки юридичні
особи. Процесуальною правоздатністю наділені всі громадяни України,
іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без громадянства
(статті 423, 424 ЦПК). Дієздатністю — громадяни, які досягай повноліття.
Неповнолітні віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років можуть
виступати в суді особисто як сторона лише у справах, що виникають з
угод, які вони вправі згідно з законом укладати самостійно, та у справах
про відшкодування заподіяної ними шкоди.

Притягнення до участі у таких справах законних представників (батьків,
опікунів, піклувальників) неповнолітніх дітей для надання їм допомоги
залежить від суду. Однак він зобов’язаний їх притягти до участі у
справі, що виникла з угоди, на укладання якої неповнолітнім потрібна
згода батьків, опікунів і піклувальників, для захисту прав й інтересів
неповнолітніх.

Права та охоронювані інтереси неповнолітніх, які не досягай п’ятнадцяти
років, а також тих, що визнані судом обмежено дієздатними і
недієздатними громадянами, захищають у суді їх законні представники.

Але бути суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин мають
можливість також організації, які не є юридичними особами, на підставі
надання їм законом прав і покладання обов’язків на участь у цивільному
процесі. Не має статусу юридичної особи адміністративна комісія. Однак
відповідно до статей 98, 244 ЦПК вона може бути в цивільному процесі
особою, яка бере участь у справі. Для неї становище юридичної особи не є
характерним, оскільки воно не відображає її виконавчо-розпорядчої
діяльності, а отже — і права на участь у цивільному процесі. Не мають
статусу юридичної особи складові ланки державних і громадських
організацій — цехи, відділи, бригади тощо, але вони як трудові колективи
визнані ч. 2 ст. 248′ ЦПК суб’єктами цивільного процесуального права і
беруть участь у процесі. Заінтересованими особами у справах з
конституційних правовідносин виступають дільничні виборчі комісії
(статті 238-243 ЦПК), територіальні окружні виборчі комісії (статті
243’-2435 ЦПК), які не мають статусу юридичної особи. Наявність статусу
юридичної особи ще є недостатньою для того, щоб організація мала
можливість бути будь-яким суб’єктом цивільних процесуальних
правовідносин і здійснювати його права. По захисту прав інших осіб (ст.
121 ЦПК) можуть брати участь тільки у деяких справах. Вони не можуть
бути свідками, експертами, перекладачами.

Недосконалість цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності для
характеристики наявності в організації можливостей права набуття і права
здіснення дали підставу деяким авторам ввести в термінологічний склад
цивільного процесу таку юридичну категорію як правосуб’єктність12. Щодо
категорій правоздатності і дієздатності, то їх необхідно мати в
цивільному праві, де можливість мати права не завжди є можливістю
реалізувати їх особистими діями. В цивільному процесі необхідна
наявність правосуб’єктності — права і обов’язку стати конкретним
суб’єктом правовідносин, персоніфікованим носієм цивільних процесуальних
прав і обов’язків, встановлених процесуальним законом для даного
суб’єкта правовідносин, і здійснювати їх. Але категорія
правосуб’єктності в теорії цивільного процесу визначається різним
змістом — ототожнюється з правоздатністю або з правоздатністю і
дієздатністю; сфера застосування обмежується тільки організаціями13.
Використання для характеристики можливого правонабуття і правоздійснення
різної юридичної термінології — правоздатності, дієздатності і
правосуб’єктності — вносить неточність у зміст цих понять, викликає
помилки і труднощі в практичному застосуванні.

Правоздатність і дієздатність у змісті статей 100, 101 ЦПК мають, крім
відмічених вище, ще й той недолік, що вони стосуються права мати права і
обов’язки і здійснювати їх тоді, коли можливість бути суб’єктом
процесуальних правовідносин для органів держави, підприємства і
організацій доповнюється також їх обов’язком. Участь органів опіки і
піклування, наприклад, у справах про позбавлення батьківських прав (ст.
71 КпШС) є не тільки правом й обов’язком, який випливає з необхідності
здійснювати покладені на них функції в державному управлінні і по
захисту прав громадян та інтересів держави. Право державних організацій
і підприємств брати участь у цивільному процесі суб’єктами захисту
цивільних прав сторонами є для них обов’язком, який випливає з
необхідності захисту державної власності. Обов’язком є участь громадян у
цивільному процесі свідками, а також експертами (статті 41, 58 ЦПК).

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, прокуратури,
суду, підприємства, установи, організації для виконання визначеної їм
компетенції наділяються необхідними правами і обов’язками, а не
здатністю їх мати. Формула «правоздатність — правосуб’єктність» не може
бути прийнята для підприємств, установ, організацій також тому, що для
них можливість мати процесуальні права і обов’язки виникає одночасно з
правом їх здійснювати. Отже, соціальна можливість, визнана і узаконена
державою, характеризує не здатність громадян, підприємств, установ і
організацій мати процесуальні права і обов’язки та здійснювати їх, а
право і обов’язок бути конкретним суб’єктом процесуальних відносин і
здійснювати закріплену за таким суб’єктом дозволену і зобов’язану
поведінку, тобто наявна цивільна процесуальна правосуб’єктність. Вона
визначається сукупністю процесуальних прав і обов’язків на участь у
цивільному процесі: а) суб’єктами захисту своїх прав та інтересів як
сторони, третьої особи у справах позовного провадження, заявника і
заінтересованої особи у справах з адміністративних правовідносин і
окремого провадження та по здійсненню закріплених за ними в законі
процесуальних прав і обов’язків; б) суб’єктами захисту прав та інтересів
інших осіб як прокурор, орган державної влади, профспілка та ін. (ст.
121 ЦПК), процесуального представника (ст. 112 ЦПК) та по здійсненню
закріплених за ними процесуальних прав і обов’язків; в) суб’єктами, які
сприяють правосуддю, а також у здійсненні закріплених за ними
процесуальних прав і обов’язків.

З цього приводу зроблено зауваження, що при визначенні правосуб’єктності
через права і обов’язки її не можна відрізнити від суб’єктивних прав,
незважаючи на те, що вона є передумовою їх виникнення. Таке твердження є
наслідком ототожнення суб’єктивних прав з правами суб’єкта конкретних
правовідносин. Суб’єктивне право поняття більш широке, воно включає
право бути суб’єктом правовідносин і права суб’єкта правовідносин14.
Цивільна процесуальна правосуб’єктність виступає не передумовою
суб’єктивних прав, оскільки сама входить до їх складу, а передумовою для
набуття і володіння процесуальними правами і обов’язками конкретного
суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин. Правосуб’єктність і
права суб’єкта правовідносин — пов’язані можливості, які існують
паралельно і являють собою різні етапи в її розвитку. З вступом у
цивільний процес громадянин і організація не позбавляються
правосуб’єктності. їх право бути суб’єктом захисту своїх чи чужих
інтересів не погашається використаною можливістю участі в конкретній
справі. А це свідчить про те, що з реалізацією правосуб’єктності
громадянин і організація стають конкретними суб’єктами процесуальних
правовідносин, набувають його прав і обов’язків і можливості їх
здійснення.

Цивільна процесуальна правосуб’єктність виступає складовою загальної
правосуб’єктності громадян та організацій і тісно пов’язана з державною,
адміністративною, цивільною, трудовою й іншими видами і визначається
характером зв’язку між зазначеними галузями права. Можливість набути
цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх (цивільна
правосуб’єктність) перебуває в реальному забезпеченні визнаної за
громадянами і організаціями, що нею наділені, цивільної процесуальної
правосуб’єктності, наявність якої виступає процесуальною гарантією
охорони, а не захисту першої. Охорона — це загроза вжити заходів, тобто
бути учасником процесу, порушити в суді справу. Захист виникає з
порушенням цивільної правосуб’єктності і проявляється в реалізації
процесуальної правосуб’єктності на порушення в суді справи.

Цивільна процесуальна правосуб’єктність також охороняється процесуальним
законом і може бути предметом захисту.

§ 4. Зміст цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні права та обов’язки суб’єктів правовідносин і
процесуальні дії по їх реалізації становлять зміст цивільних
процесуальних правовідносин. Але це положення не є безспірним. У науці
переважає думка, що змістом процесуальних правовідносин виступають
тільки права і обов’язки його суб’єктів. На інший погляд, — не всякому
праву одного суб’єкта відповідає обов’язок іншого, тому не в кожних
правовідносинах зміст складається з сукупності прав і обов’язків, а
тільки з права і процесуальних дій одного суб’єкта, які витісняють
обов’язки іншого. Існує також твердження, що зміст правовідносин
становлять процесуальні дії, а процесуальні права і обов’язки — форму
правовідносин15.

Права і процесуальні дії одного суб’єкта не можуть бути засобом
правового регулювання поведінки осіб у цивільному судочинстві, а отже —
і становити зміст правовідносин. Обгрунтування, що суд як орган держави
може і повинен мати обов’язки тільки перед державою, а не перед іншими
суб’єктами процесу, не відповідає нормам процесуального права, в яких
закріплені конкретні обов’язки суду перед конкретними суб’єктами. Праву
заінтересованих осіб на порушення процесу (ст. 4 ЦПК) відповідає
обов’язок суду розглянути звернену до суду вимогу на порушення цивільної
справи; праву сторони чи третьої особи заявити клопотання про виклик у
судове засідання свідка відповідає обов’язок суду розглянути таку заяву
(ст. 99, п. 6 ст. 143 ЦПК). Як суб’єкт процесуальних правовідносин суд
має обов’язки, які кореспондують праву іншого суб’єкта цих же
правовідносин, і тільки виконання судом обов’язків дає можливість іншому
суб’єкту здійснювати свої права і забезпечувати режим законності в
цивільному судочинстві. Якщо вважати, що права суб’єктів цивільних
процесуальних правовідносин не відповідають обов’язкам суду, то можна
дійти висновку, що носії цих прав перебувають у правовідносинах самі з
собою, а це абсолютно неможливо.

До змісту цивільних процесуальних правовідносин входять разом з правами
і обов’язками суб’єктів їх поведінка, тобто процесуальні дії, які
існують не самі по собі, а є засобом реалізації суб’єктами своєї волі —
прав і обов’язків. Від дії суб’єктів залежить виникнення і розвиток
самих відносин. Так, відповідно до ст. 4 ЦПК кожна заінтересована особа
вправі звернутися до суду в порядку, встановленому законом, за захистом
порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.
Обов’язок суду приступити до розгляду справи (здійснити захист
цивільного права) виникає після того, коли така заінтересована особа
подасть до суду позовну заяву, заяву, скаргу (ст. 5 ЦПК). Отже, право
заінтересованої особи на звернення до суду за захистом реалізується
пред’явленням до суду заяви (виконанням процесуальної дії). Цьому праву
відповідає обов’язок суду приступити (виконати процесуальну дію) до
розгляду справи. Між судом і заінтересованою особою виникли цивільні
процесуальні правовідносини, і його суб’єкти можуть реалізувати
процесуальними діями встановлені ЦПК і пов’язані між собою процесуальні
права і обов’язки.

Таким чином, тільки сукупність процесуальних прав і обов’язків та
процесуальних дій по їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть
визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК врегульовує
волю суб’єктів (цивільні процесуальні права і обов’язки) та їх дії.
Останні виступають засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони
можуть входити до змісту правовідносин. У зв’язку з цим цивільні
процесуальні правовідносини виступають формою (способом, методом)
здійснення його учасниками суб’єктивних прав і обов’язків, а самі права
і обов’язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з
процесуальними діями становлять їх зміст. Форма — це об’єктивне
виявлення юридичної категорії. Цивільні процесуальні правовідносини
виникають, змінюються і припиняються в цивільному судочинстві по справі,
яке і є їх єдиною процесуальною формою.

Обсяг і характер цивільних процесуальних прав і обов’язків встановлений
у ЦПК залежно від тих завдань і процесуальних функцій, які вони
покликані здійснювати в цивільному судочинстві. Цивільні процесуальні
права і обов’язки суду становлять повноваження, а їх сукупність —
компетенцію. Процесуальні права і обов’язки інших суб’єктів
правовідносин визначають їх процесуальне становище в цивільному
судочинстві. В переважній більшості вони складаються з процесуальних
прав та обов’язків особистого немайнового характеру і як виняток з
процесуальних прав і обов’язків майнового характеру (відшкодування
судових витрат, заподіяної шкоди невиконанням процесуальних обов’язків
тощо — статті 75,77,158 та ін. ЦПК).

Цивільним процесуальним законом визначені також зміст, процесуальна
форма, умови і порядок виконання процесуальних дій по реалізації
цивільних процесуальних прав. Залежно від характеру процесуальних дій їх
цивільна процесуальна форма буває усною і письмовою, безпосередньою і
опосередкованою, відкритою (гласною) і таємною (закритою), безперервною
і перериваною (статті 10, 160,172-176 ЦПК).

§ 5. Об’єкт цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної
діяльності суду, в зв’язку з чим їх об’єкт тісно пов’язаний з об’єктом
матеріальних правовідносин, з приводу якого виникає цивільне
судочинство, і це ускладнює його визначення. В теорії цивільного процесу
ним називаються: дії суб’єктів правовідносин або тільки діяльність суду;
матеріально-правові відносини, які захищаються судом; спір про право між
учасниками матеріально-правових відносин, переданий на розгляд суду;
передбачені законом наслідки процесуальних дій, які виступають як мета
цивільного судочинства (загальний об’єкт), захист матеріальних прав і
законних інтересів сторін й третіх осіб (спеціальний об’єкт), конкретна
справа та ін.16. Висловлювалися також міркування, що процесуальні
правовідносини взагалі не мають об’єкта.

Процесуальні дії суб’єктів правовідносин не можуть бути об’єктом
відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають
самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і
обов’язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх
розвитку. Право на порушення цивільного процесу реалізується в
результаті вчинення процесуальних дій — подачі позовної заяви, скарги і
прийняття її судом. Між судом й заінтересованою особою виникають
цивільні процесуальні правовідносини, але не стосовно цих дій, а тих
наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, — порушення цивільної
справи в суді на захист суб’єктивного права або охоронюваного законом
інтересу. Процесуальні дії свідків спрямовуються на реалізацію обов’язку
на свідчення певних фактів у справі; експерта — для дачі висновку про
обставини, необхідні для вирішення справи судом. Отже, процесуальні дії
входять до змісту процесуальних правовідносин і одночасно виступають
юридичними фактами, які спричиняють виникнення, розвиток і припинення
цивільних процесуальних правовідносин.

Об’єктом цивільних процесуальних правовідносин не виступають і
матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскільки ними
охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують
динаміку розвитку процесуальних правовідносин. Викликає сумнів
правильність положення про наявність загального спеціального об’єкта,
оскільки воно неминуче призводить до існування по кожній цивільній
справі одних загальних правовідносин і системи простих спеціальних
правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні
правовідносини мають два об’єкти. Об’єктом будуть процесуальні наслідки,
на досягнення яких спрямовуються процесуальні права, обов’язки і
процесуальні дії суб’єктів правовідносин, зокрема: показання свідка,
висновок експерта.

Але, беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і
обов’язків встановлюється і визначається ЦПК залежно від мети участі
суб’єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних
процесуальних функцій по справі, кожні цивільні процесуальні
правовідносини в системі правовідносин у справі мають свій самостійний
об’єкт.

Посилання до глави 3

1. Гурвич М. А. Гражданские процессуальные правоотношения и
процессуальные дейстивия / Труды ВЮЗИ: В 3-х т. — М., 1965. — Т. 3. — С.
93; Щеглов В. Н. Гражданское процессуальное правоотношение. — М., 1966.
— С. 5-6.

2. Чечина Н. А. Гражданские процессуальные правоотношения. — Л., 1966. —
С. 8; Клейнман А. ф. Новейшие течения в советской науке гражданского
процессуального права. — М., 1967. — С. 19; Заворотько П. П., Штефан М.
Й. Судове виконання. — К., 1967. — С. 13-22.

3. Курс советского гражданского процессуального права: В 2-х т. — М.,
1981. — Т. 1,-С. 185.

4. Гражданское судопроизводство. — Свердловск, 1974. — С. 50.

5. Елисейкин П. ф. Гражданское процессуальное правоотношение. —
Ярославль, 1975. — С. 11-12; Комиссаров К. И. К теории гражданских
процессуальных отношений / Вопросы судебной защиты прав. — Свердловск,
1978. — С. 76; Бутне-ев В. В. Понятие предмета процессуальной
деятельности в суде и арбитраже. — Ярославль, 1985. — С. 10.

6. Чечина Н. А. Вказ. праця. — С. 46; Щеглове. Н. Вказ. праця. — С. 125:
Советское гражданское процессуальное право. — Томск, 1976. — С. 76.

7. Курс советского гражданского процессуального права. — Т. 1. — С. 191.

8. Штефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992. — С. 16-61.

9. Гурвич М. А. Право на иск. — М., 1978. — С. 6-26; Кожухарь А. Н.
Право на судебную защиту в исковом производстве. — Кишинев, 1989. — С.
49-102; Осоки-на Г. Л. Право на защиту в исковом производстве. — Томск,
1990. — С. 77-141; Пушкарь Є. Г. Конституционное право на судебную
защиту. — Львов, С. 29-185.

10. Щеглов В. Н. Гражданское процессуальное правоотношение. — С. 77;
Гражданское судопроизводство. — Свердловск, 1974. — С. 54; Мозолин В. П.
Гражданское процессуальное правоотношение по советскому праву. — М.,
1954. — С. 12; Гражданский процесс. — М., 1993. — С. 73.

11. АвдюкоВ М. Г. Исполнение судебных решений. — М., 1960. — С. 5,
12-13; Курс советского гражданского процессуального права. — Т. 1 — С.
218.

12. Чечина Н. А. Нормы гражданского процессуального права и их
применение. — Л., 1965. — С. 17; Штефан М. Й. Цивільна процесуальна
правосуб’єктність державних і громадських організацій // Проблеми
правознавства. — 1970. — №16. — С. 105-111.

13. Шакарян М. С. Понятие субъектов гражданского процессуального права и
правоотношения и их классификация. / Труды ВЮЗИ. — М., 1971. — Т. 17 /
Вопросы гражданского процессуального права. — С. 94-120; Козлов А. ф.
Суд первой инстанции как субъект советского процессуального права. —
Томск, 1983. — С. 46-51; Чечот Д. М. Субъективное право и формы его
защиты. — Л., 1968. — С. 10-12; Викут М. А. Предпосылки права на участие
в гражданском процессе // Правоведение. — 1967. — № 3. — С. 10; Щеглов
В. Н. Иск о судебной защите гражданского права. — Томск, 1987. — С. 70.

14. Штефан М. Й. Підприємство і правосудця. — С. 13-16;
Правосубъектность социалистических торговых организаций в гражданском
судопроизводстве. — К., 1977. — 19-27.

15. Чечина Н. А. Вказ. праця. — С. 38; Курс советского гражданского
процессуального права. — Т. 1. — С. 197-203.

16. Щеглове. Н. Вказ. праця. — С. 21; Чечот Д. М. Участники гражданского
процесса — м : i960. — С. 10; КлейнманА. ф. Новейшие течения в советской
науке гражданского процессуального права. — М„ 1967. — С. 12; Зейдер Н.
Б. Гражданские процессуальные правоотношения. — Саратов, 1965. — С. 53;
Викут М. А., Зайцев И. М. Гражданский процес. — Саратов, 1998. — С. 46;
Цивільне процесуальне право України. — Харків, 1999. — С. 65;
Гражданский процесс. — Харьков, 2001. — С. 75-76.

Глава 4. Сторони в цивільному процесі

§ 1. Поняття сторін у цивільному процесі, їх процесуальні права і
обов’язки

Для того, щоб суд прийняв цивільну справу до свого провадження,
розглянув її і постановив рішення, необхідно, щоб заінтересована особа
реалізувала своє право і звернулася до суду за захистом порушеного або
оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Такою заінтересованою особою є громадянин чи юридична особа, яка має
юридичний інтерес у справі, прагне захистити своє юридичне становище,
примусити іншу особу виконати певну дію на свою користь або утриматись
від такої, захистити право чи законний інтерес інших осіб у передбачених
законом випадках. Заінтересовані особами, між якими виник спір про
право, що переданий на розгляд суду, називаються сторонами.

Отже сторонами (partes) у цивільному процесі будуть юридичне
заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий
спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному
судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній
справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття
сторони в цивільному процесі має безпосередній зв’язок з матеріальними
правовідносинами. Ними виступають переважно його суб’єкти: покупець і
продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно
нажитого майна, визначення місця проживання дітей та ін.) — внаслідок
порушення чи оспорювання їх суб’єктивного права чи охоронюваного законом
інтересу.

Сторін примушує шукати захисту в суді спірність та невизначеність
матеріальних правовідносин. Але спір може мати місце при відсутності
таких відносин у дійсності, тому правосуб’єктність сторін можуть мати
особи, які лише вважають, що між ними існують матеріально-правові
відносини. Становище сторін у процесі тісно пов’язане з правопорушенням.
Але може бути і без нього, внаслідок помилки про наявність між ними
спірних правовідносин. Крім того, особа може вимагати від суду усунення
умов, які створюють реальну загрозу порушення. Таким чином, сторони
мають у переданій на розгляд судові справі особистий юридичний інтерес,
який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером.
Матеріально-правовий — визначається спірними цивільними, трудовими,
іншими матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий —
наслідками розв’язання матеріально-правового спору, одержання певного за
змістом рішення суду.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (ст. 102 ЦПК).
Позивач (actor) — особа, на захист суб’єктивних прав і охоронюваних
законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і
розпочинається цивільний процес. Вона може заявити про це вимогу судові
особисто або в її інтересах, у передбачених законом випадках, можуть
звернутися із заявою до суду прокурор, органи державного управління,
профспілки, інші особи (ст. 5 ЦПК). Відповідач (reus — особа, яка
обороняється) — особа, котра на заяву позивача притягається до
відповідальності за порушення чи оспорен-ня його права і охоронюваних
законом інтересу.

У справах з трудових правовідносин та відшкодування шкоди, заподіяної
працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з їх
роботою, незалежно від того, хто звернеться до суду, позивачем буде
працівник або утриманці померлого, а відповідачем — організація, яка
оспорює ці вимоги. В основу визначення таких сторін покладена обставина,
хто первісне порушив вимогу про захист права в комісії по трудових
спорах і хто за цією вимогою притягається до відповідальності. Звернення
працівника з вимогою про розв’язання спору до комісії по трудових спорах
заздалегідь визначає їх можливу правосуб’єктність у цивільному процесі в
цій справі, оскільки спірна правова вимога, передана спочатку на розгляд
даного органу, переноситься на вирішення суду. На думку окремих авторів,
при пред’явленні і прийнятті судом зустрічного позову сторони набувають
подвійної правосуб’єктності1, але це не так — кожна з них не стає
позивачем і відповідачем, оскільки згідно зі ст. 140 ЦПК зустрічним
позовом буде заявлена в процесі розгляду справи вимога відповідача до
позивача.

Сторони в цивільному процесі характеризуються таким ознаками: ними є
особи, між якими виник спір про право цивільне; вони ведуть процес у
справі від свого імені; з приводу їх справи постановляється судом
рішення; на них поширюються всі правові наслідки законної сили судового
рішення; вони несуть судові витрати; їх правосуб’єктність допускає
процесуальне правонаступництво. Процесуально-правове становище сторін
визначається принципом рівноправності.

Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються
численними цивільно-процесуальними правами, які можуть бути
класифіковані на такі групи:

1. Права, які характеризують повноваження на порушення провадження в
справі — права на пред’явлення позову (ст. 5 ЦПК), зустрічного позову
(ст. 140 ЦПК), вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його
постановив (статті 213-215 ЦПК); права апеляційного, касаційного
оскарження судових рішень і ухвал (статті 290, 320 ЦПК), про перегляд
рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами
(ст. 3473 ЦПК), на пред’явлення вимоги про поворот виконання (ст. 421
ЦПК).

2. Права на зміни в позовному спорі — права позивача на зміну підстави
або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на
відмову від позову; права відповідача на повне або часткове визнання
позову; права сторін на укладення мирової угоди (ст. 103 ЦПК);
доповнення, зміна апеляційної і касаційної скарги або відмова від них
(статті 298, 327 ЦПК).

3. Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні —
права сторін подати до суду свої пояснення (ст. 40 ЦПК), подавати
письмові та речові докази (статті 46,52 ЦПК), вимагати залучення у
справу свідків і призначення експертизи (статті 41, 57 ЦПК). При
розгляді справи — ставити питання один одному, свідкам, експертам
(статті 180, 182, 190 ЦПК), представникам органів державного управління
і громадськості (статті 191, 192 ЦПК); знайомитися з письмовими і
речовими доказами, брати участь в їх огляді на місці (статті 186, 188,
189 ЦПК). Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з
них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших
документів, що є в справі, подавати свої доводи, міркування та
заперечення тощо (ст. 99 ЦПК).

4. Права, пов’язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб —
права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб,
органів державного управління, прокурора (статті 104, 105, 108, 121
ЦПК).

5. Права, пов’язані із забезпеченням законного складу суду,
об’єктивності розгляду справи і виконання судових постанов — права
сторін заявляти клопотання про відводи суддів (ст. 18 ЦПК), прокурора,
експертів, перекладача і секретаря судового засідання (ст. 19 ЦПК).

6. Права на участь у судових засіданнях по розгляду справи і в
здійсненні окремих процесуальних дій в суді першої інстанції, в
провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії
перегляду справи за нововиявленими і винятковими обставинами (статті
99,159,213-215, 300,303,330, 3476 ЦПК); на особисту участь і ведення
справи або за участю чи через представника (ст. 110 ЦПК), на пояснення,
заяви і виступи в суді рідною мовою і користування послугами перекладача
(ст. 9 ЦПК); на одержання виклику та повідомлення про участь у судовому
засіданні чи виконанні окремих процесуальних дій (ст. 90 ЦПК).

7. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір
підсудності (статті 126-129 ЦПК), забезпечення доказу і позову (статті
35, 149 ЦПК), приєднання співучасників до апеляційної і касаційної
скарги сторони (статті 297, 326 ЦПК), передання справи на вирішення
третейського суду (ст. 25 ЦПК) та ін. Права сторін можна класифікувати
залежно від змісту реалізованих у них принципів: диспозитивності,
змагальності, державної мови судочинства, гласності, усності та ін. На
сторони покладаються також процесуальні обов’язки — загальні й
спеціальні. Загальні полягають у добросовісному користуванні належними
їм процесуальними правами (ст. 99 ЦПК). Спеціальні — у виконанні певних
процесуальних дій: суд може визнати обов’язкову участь відповідача у
справах про стягнення аліментів (ст. 74 ЦПК); кошти на оплату свідків,
експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка
порушила відповідне клопотання (ст. 73 ЦПК); повідомляти суд про зміну
своєї адреси під час провадження справи (ст. 95 ЦПК); позивач
зобов’язаний подати копії позовної заяви, сторони як скаржники — копії
апеляційних і касаційних скарг (статті 293, 322 ЦПК) та ін.

§ 2. Процесуальна співучасть

Процесуальна співучасть виникає внаслідок спільного пред’явлення позову
кількома позивачами або до кількох відповідачів (ст. 104 ЦПК). Отже,
участь з боку позивача чи відповідача по одній і тій же справі кількох
осіб називається процесуальною співучастю. Коли позивачами є дві особи
чи більше, а відповідачем — одна, то така співучасть буде активною, коли
ж навпаки — то пасивною, а коли одна й інша сторони представлені
кількома особами — змішаною. Виникнення співучасті обумовлюється
обставинами матеріально-правового і процесуального характеру; в зв’язку
з цим вона поділяється ще на обов’язкову і факультативну. Обов’язкова
співучасть настає при спільності матеріальних прав і обов’язків кількох
осіб, тоді, коли права і обов’язки сторін у справі не можна визначити
без встановлення прав і обов’язків інших суб’єктів спірних матеріальних
правовідносин. Так, власники спільного майна стають співпозивачами,
пред’явивши позов на усунення порушень їх прав. Коли шкода заподіяна
кількома особами, то всі вони стають відповідачами перед потерпілими. У
справах про звільнення майна від арешту (виключення з опису) обов’язково
беруть участь співвідповідачами боржник, в якого проведено опис майна, і
ті організації або особи, на претензію яких було проведено опис. Коли
опис зроблено у зв’язку з вироком про конфіскацію майна, то
відповідачами, крім боржника, виступають рай(міськ)податкові інспекції,
а коли майно реалізовано, то й ті установи або організації, яким
передано конфісковане майно (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду
України № 6 від 27 серпня 1976 р. «Про судову практику в справах про
виключення майна з опису»).

Якщо позов спрямований на захист честі і гідності та вміщує вимогу на
спростування відомостей, поширених у пресі, інших засобах масової
інформації (повідомлення по радіо, телебаченню та ін.), відповідачами
притягуються автор і відповідний орган масової інформації (редакція,
видавництво тощо). За позовами про спростування відомостей, які
ганьблять особу, зазначених у службових характеристиках, відповідачами
визнаються особи, котрі їх підписали, і підприємства, установи,
організації, від імені яких видано характеристику (п. 8 постанови
Пленуму Верховного Суду України №7 від 28 вересня 1990 р. «Про
застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і
ділової репутації громадян та організацій»).

Факультативна (необов’язкова) співучасть настає з обставин
процесуального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду
кількох справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. Замість
кількох процесів провадиться один, витрати по справі скорочуються,
зменшується кількість судових засідань, викликів свідків та ін., а
головне — усувається постановлення протилежних за змістом рішень.

Чинний ЦПК не визначає підстав настання обов’язкової чи факультативної
співучасті. У ст. 144 ЦПК є лише вказівка, що суддя може постановити
ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних
вимог — як одного позивача до різних відповідачів, так і різних
позивачів до одного відповідача. Отже, ця норма допускає факультативну
співучасть за ініціативою судді за наявності однорідних вимог.
Однорідність вимог означає, що це вимоги з одних правовідносин, в яких
збігаються предмет і підстави. Одночасний їх розгляд сприяє економії
процесуальних засобів: в одному провадженні одним судовим рішенням
розв’язується спір між усіма учасниками, в зв’язку з чим скорочується
діяльність суду і співучасників, зменшуються судові витрати, а також
досягається запобігання винесенню судом суперечливих рішень.

В юридичній літературі до співучасників-позивачів (з посиланням на ч. З
ст. 104 ЦПК) відносять також суб’єктів захисту прав інших осіб і цих
осіб2.

Цією нормою встановлено, що особа, в інтересах якої розпочато справу за
заявою прокурора, органу державного управління, профспілки, державного
підприємства, установи, організації, кооперативної організації, їх
об’єднання, іншої громадської організації або окремого громадянина (п. 2
ст. 5 ЦПК), повідомляється судом про це, і вона може взяти участь у
процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву. Зазначене правило
та вміщення його в статті про співучасників дало підставу окремим
авторам твердити, що цивільне процесуальне право України відносить
вказаних осіб до процесуальних співучасників та визначає їх позивачами.
Таке тлумачення ч. З ст. 104 ЦПК не відповідає статтям 5,121 ЦПК, які не
визначають позивачами суб’єктів, котрі можуть звернутися до суду із
заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб, а відносять
їх до самостійних осіб, які беруть участь у справі. У них і позивачів
різна мета участі в процесі і обсяг процесуальних прав. Так, ст. 122 ЦПК
встановлює, що коли орган держави, прокурор, профспілки, інші
підприємства, установи, організації починають справу в суді в інтересах
інших осіб, вони користуються процесуальними правами і несуть
процесуальні обов’язки сторони, за винятком права закінчувати справу
мировою угодою. Отже, змістом цієї норми підтверджується, що зазначені
суб’єкти не є позивачами. Вони порушують цивільну справу в суді на
захист прав позивачів (ст. 5 ЦПК), а позивачі — на захист своїх
суб’єктивних прав.

Співучасники користуються рівними процесуальними правами. Відносини між
ними визначаються ст. 104 ЦПК, вони побудовані на основі автономії:
кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в
процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, коли позови
судом розглядалися б окремо.

Співучасники мають рівні права і обов’язки як у відносинах один з одним,
так і у відносинах з особами протилежної сторони. Кожний із
співучасників виконує тільки ті, передбачені законом дії, які він вважає
за потрібні для захисту своїх прав та інтересів. Характер
процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками побудований на
засадах автономії і диспозитивності. Дії чи бездіяльність їх не залежать
від поведінки інших співучасників, а залежать від їх особистого
волевиявлення. Обов’язок по доказуванню вимог чи заперечень, законна
сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.

Кожний співпозивач і співвідповідач користуються тими ж правами і
обов’язками, що й інші позивач і відповідач. Процесуальні права й
обов’язки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною
процесуальною правосуб’єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком
того, що всі співучасники є самостійними суб’єктами цивільних
процесуальних правовідносин.

Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні
правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при
відкладенні розгляду справи, зупинення провадження по справі, залишення
заяви без розгляду (статті 172, 221, 229 ЦПК). Співучасники можуть
доручити вести справу одному з них (ст. 104 ЦПК) і приєднатися до
апеляційної і касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступають
(статті 297, 326 ЦПК).

Процесуальна співучасть настає за ініціативою позивача і позивачів (ст.
104 ЦПК) і на клопотання осіб, які беруть участь у справі (п. З ст. 143,
ст. 99 ЦПК). На їх заяву суд постановляє мотивовану ухвалу.

Суд також має право за своєю ініціативою залучити до участі в справі
співвідповідачів (ст. 105 ЦПК), а не співпозивачів, оскільки цим самим
порушується принцип диспозитивності.

§ 3. Заміна неналежної сторони

Належними сторонами в цивільному процесі будуть суб’єкти переданих на
розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. За положенням ст.
105 ЦПК належний позивач — особа, якій належить право вимоги; належний
відповідач — особа, котра повинна відповідати за позовом. Тоді
неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб’єктами права вимоги
чи несення обов’язку.

Обґрунтування належності у осіб процесуальної правосуб’єктності позивача
і відповідача покладається на позивача та осіб, які порушують процес на
захист прав та інтересів позивача (статті 5, 122 ЦПК). Стаття 137 ЦПК
зобов’язує особу, яка порушує процес, зазначити в позовній заяві до суду
точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження,
а також викласти обставини, що обґрунтовують вимогу позивача, тобто що
право вимоги належить особі, яка вказана позивачем, а обов’язок
покладений на особу, зазначену в заяві відповідачем.

Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність
визначення процесуальної правосуб’єктності сторін, що позивач є тією
заінтересованою стороною, про яку йдеться в п. 1 ст. 5 ЦПК. І коли буде
встановлено, що у справі бере участь неналежна сторона, то суд,
керуючись ст. 105 ЦПК, не припиняючи справи, може допустити заміну
первісних неналежних позивача чи відповідача належним позивачем чи
відповідачем. Таке право суду розглядається в практиці як його
обов’язок.

При виникненні питання про заміну неналежного позивача необхідною є його
згода, за наявності якої він вибуває з процесу, а його місце займає
належний позивач. Процесуальні дії, виконані неналежним позивачем, не
мають сили для належного, тому розгляд справи розпочинається спочатку.
Якщо неналежний позивач дав згоду на його заміну, а належний не бажає
вступити в процес, то суд закриває провадження в справі на підставі
відмови позивача від позову. Якщо неналежний позивач не погоджується на
заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя
особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд
повідомляє таку третю особу.

Незалежно від вступу третьої особи в справу суд зобов’язаний розглянути
розпочату справу, винести рішення, яким дати відповідь, кому належить
право вимоги, хто є належним позивачем.

Для заміни неналежного відповідача іншою особою необхідно мати згоду
також позивача. При заміні відповідача розгляд справи починається
заново. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд
може притягти цю особу як другого відповідача. Відповідь про те, хто є
належним відповідачем, буде дана судом у його рішенні. Вимога позивача
буде присуджена з одного з відповідачів, стосовно другого відповідача у
вимозі буде відмовлено. При відмові у позові до такого відповідача
зроблені ним витрати не присуджуються з позивача, а відносяться за
рахунок держави. Заміна неналежної сторони належною можлива в суді
першої інстанції протягом усього часу розгляду справи, про що суд
постановляє мотивовану ухвалу.

В теорії цивільного процесу було порушено питання про те, що повинна
бути згода відповідача на його заміну іншим відповідачем і що цим
положенням необхідно доповнити відповідну норму ЦПК (в Україні — ст. 105
ЦПК). Це дасть можливість відповідачеві, який не визнає себе
зобов’язаним перед позивачем, вимагати розгляду справи по суті і
винесення судом рішення про відмову в задоволенні позову до нього з
метою його реабілітації замість заміни іншим відповідачем3.

Реалізація цієї пропозиції призвела б до ускладнення цивільного процесу
в справі і за суттю є непотрібною. Реабілітуючим може бути не тільки
рішення суду про відмову в позові до відповідача, а вже сама ухвала суду
про заміну відповідача (що передбачається ЦПК), в мотивувальній частині
якої зазначаються підстави заміни — що відповідач неналежний, не є тією
особою, яка повинна відповідати за позовом.

§ 4. Процесуальне правонаступництво

У процесі провадження по справі в цивільному судочинстві можлива також
заміна сторін іншими особами, коли їх матеріальні права і обов’язки в
спірних або встановлених судом правовідносинах переходять до цих осіб.
Така заміна сторін називається цивільним процесуальним
правонаступництвом. Зміст поняття правонаступництва як переходу прав від
сторони до іншої особи визначений ст. 106 ЦПК. Але правом сторони
користуються треті особи із самостійними вимогами (ст. 107 ЦПК), участь
яких у процесі обумовлена матеріально правовими відносинами сторін,
котрі можуть вплинути на їх матеріальні права і обов’язки стосовно
однієї із сторін, тому процесуальне правонаступництво можливе також
таких третіх осіб.

Підставою процесуального правонаступництва є наступництво у матеріальних
правовідносинах, внаслідок якого відбувається вибуття сторони із спірних
або встановлених судом правовідносин (ст. 106 ЦПК) майнового, але не
особистого характеру. Заміна суб’єктів матеріальних правовідносин
можлива внаслідок смерті громадянина, який був суб’єктом таких
правовідносин; ліквідації юридичної особи; уступки права чи взяття на
себе обов’язку іншої особи.

Цивільне процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни
неналежної сторони за процесуальне правовими наслідками. При заміні
сторони дії неналежної сторони для належної не викликають ніяких
правових наслідків. При процесуальному правонаступництві всі
процесуальні дії, виконані попередником, є обов’язковими для наступника.
При правонаступництві процес продовжується, при заміні — процес
починається спочатку.

Процесуальне правонаступництво можливе у всіх стадіях процесу, заміна
сторін — тільки в суді першої інстанції до постановлення судом рішення в
справі. Для настання процесуального правонаступництва наступник повинен
довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб’єкта,
якого він замінює. Доказом цього може бути документ про право
спадкоємства, договір про уступку прав та ін.

У випадках настання процесуального правонаступництва в разі смерті
громадянина або припинення існування юридичної особи, яка була стороною
в справі, суд повинен зупинити провадження у справі (ст. 221 ЦПК), в
інших випадках і для інших суб’єктів може виникнути тільки потреба
відкласти розгляд справи.

Процесуальні правонаступники набувають усіх нездійснених і
нереалізованих прав попередника на час вступу до справи і, виходячи з
дії принципу диспозитивності, можуть вільно ними розпоряджатися.

Від процесуального правонаступництва сторін і третіх осіб та заміни
неналежних сторін належними необхідно відрізняти заміну інших суб’єктів
цивільних процесуальних правовідносин: тих, що виступають на захист прав
інших осіб (ст. 121 ЦПК), а також експертів і перекладачів. Така заміна
не має ознак правонаступництва і заміни неналежної сторони та не
викликає властивих йому процесуально-правових наслідків.

§ 5. Участь сторін у цивільному процесі іноземних держав

У цивільному процесі іноземних держав сторони — позивач і відповідач є
основними учасниками у справах позовного провадження.

Позивач — активна сторона, яка наступає. Вона порушує процес у справі,
домагається допомоги від суду, скаржиться судові на відповідача, тому в
іноземній мові позивач називається діячем (actor), прохачем (demandeur),
скаржником (Klager). Відповідач — пасивна сторона, яка обороняється
(defendeur), обвинувачена (reus, Beklagte). Позивач і відповідач разом
мають назву сторін (partes, parties, Parteien), позиваючих (litigantes),
а також позиваючих сторін (Streittheile).

Становище сторін на відміну від представників, свідків, експертів,
третіх осіб характеризується такими ознаками: вони ведуть процес від
свого власного імені; з приводу їх виноситься судове рішення і на них
поширюється його правова сила; вони несуть судові витрати; стосовно них
допускається правонаступництво.

В теорії і практиці цивільного процесу Франції визначається, що позивач
повинен бути заінтересованим у задоволенні судом пред’явленого позову.
Інтерес має бути законним, виникнути до пред’явлення позову і бути
актуальним. Позивачем може також бути об’єднання фізичних осіб,
наділених правами юридичної особи. Представник, що діє не за дорученням,
а на підставі закону і пред’являє позов в інтересах позивача, вважається
особою, яка начебто наділена властивостями сторони в процесі.

За чинними правилами в Англії становище позивача може мати також особа,
яка звертається з позовною вимогою до уряду (міністерства тощо), що
випливає з договірних відносин між сторонами, а також із зобов’язань,
які випливають з правопорушень. Допускається заміна неналежного позивача
і вступу до справи другого позивача поряд з першим на умовах, визначених
судом. Суд може винести рішення стосовно відповідачів, зазначених у
позовній вимозі, хоч і не всі інші були залучені до участі в справі.
Відповідач може просити суд про залучення до справи як відповідачів
інших осіб, але для цього необхідною є згода таких осіб і позивача.

За Федеральними правилами в США пред’явлення позову і ведення справи
можливе від імені дійсно заінтересованої особи. Але допускається
пред’явлення позову від імені сторони, яка уклала договір не в своїх
інтересах, а діяла в інтересах іншої особи.

Для того, щоб бути стороною в цивільному процесі, необхідно мати
цивільну процесуальну правоздатність, а для самостійного ведення справи
— процесуальну дієздатність. Процесуальна правоздатність юридичних осіб
визначається за законами, за якими така особа була створена, а фізичних
осіб — за законами їх місця проживання. Визначення цивільної
процесуальної правоздатності провадиться залежно від наявності в особи
цивільної (матеріальної) правоздатності. Дієздатність дає особі
можливість самостійно вести справи. У Франції, Бельгії, Голландії й
інших державах передбачено обов’язкове ведення процесу за допомогою
вибраних стороною адвокатів, тому виконання процесуальних дій сторонами
особисто і самостійно є винятком у межах, передбачених законом.

Процесуально-правове становище сторін у цивільному процесі побудовано на
принципі рівноправності, але в їх фактичній процесуальній діяльності є
різниця залежно від функцій, які виконує позивач і відповідач. Сторони
мають право: заявляти клопотання, розпоряджатися об’єктом процесу,
укладати між собою угоди, обґрунтовувати фактичні обставини на
підтвердження позову і заперечення проти позову, подавати докази, робити
пояснення, оскаржувати рішення суду в апеляційному і касаційному
порядках4.

В цивільному процесі ФРН беруть участь як сторони дві особи, одна з яких
потребує правового захисту від другої5 . В позовному провадженні
сторонами є позивач і відповідач, у непозовному провадженні — заявник і
інша заінтересована особа. Ознакою сторін є наявність між ними правового
спору. Для участі в процесі стороною необхідно, щоб особа мала цивільну
процесуальну правоздатність і дієздатність.

Цивільну процесуальну правоздатність мають особи, які наділені цивільною
правоздатністю. Ними є фізичні особи і всі юридичні особи публічного і
приватного права (§§ 50, 51 ЦПК, § 1 ЦК), а також відкриті торгові
товариства і командитні товариства (§§ 124, 161 Торгового Кодексу ФРН).
Відповідно до § 125 ЦПК їх інтереси в суді представляють правомочні
представники. У правовому становищі таких товариств виділяються
організації з пасивною правоздатністю, які можуть брати участь в
цивільному процесі тільки відповідачами.

В процесі по справі допускається факультативна процесуальна співучасть
на боці позивача і відповідача декількох осіб, які мають загальні
правові вимоги на предмет спору або у тому випадку, коли їх права чи
обов’язки випливають з однієї і тієї ж фактичної підстави. Декілька осіб
можуть як процесуальні співучасники сумісно бути позивачами і
відповідачами також у тому випадку, якщо предметом спору є вимоги або
обов’язки, які однорідні і випливають із фактичних і юридичних підстав,
які в значній ступені є однорідними (§§ 59, 60 ЦПК).

Необхідна процесуальна співучасть настає у випадках, якщо спірне
правовідношення може бути встановлено стосовно всіх процесуальних
співучасників тільки при їх сумісній участі, а також в інших необхідних
випадках. У випадку неявки в засідання або недотримання визначеного
строку окремими співучасниками вважається, що зазначені співучасники
представляються тими співучасниками, які з’явилися на засідання суду чи
дотрималися визначеного строку. Останні можуть бути залучені для
подальшого провадження.

В ландгерихтах і у всіх судах вищого рівня сторони повинні бути
представлені адвокатом, що діє як уповноважений, допущений до діяльності
в суді, який веде процес. Суд, який веде процес, повинен призначити
стороні на її заяву адвоката для здійснення її прав, якщо вона не може
знайти адвоката, який погодився бути її представником (§§ 78, 786 ЦПК).

Якщо представництво сторін адвокатом не є обов’язковим, справу можуть
вести самі сторони або через будь-яку особу, яка має процесуальну
дієздатність як її уповноваженого, що подає до суду письмову довіреність
з визначеним в ній стороною обсягом повноважень (§§ 79-81 ЦПК).

У випадку необов’язковості участі адвоката в процесі, сторона може
заявитися в суд з будь-якою особою, що має процесуальну дієздатність, як
помічником сторони. Викладене помічником сторони вважається викладеним
самою стороною, якщо вона не відмовиться від викладеного або не
виправить становище негайно (§ 90 ЦПК).

Сторона, проти якої відбулося рішення, несе витрати по справі, зокрема
витрати, які понесла друга сторона (§ 91 ЦПК).

Стороні, яка внаслідок свого особистого або майнового становища не може
сплатити витрати за ведення процесу, на її заяву судом може бути надана
процесуальна допомога, яка визначається за правилами §§ 114-117, 121,122
ЦПК ФРН.

Правове становище сторін визначено в ЦПК ФРН на принципах
рівноправності, диспозитивності, змагальності, усності.

Передбачені в ЦПК процесуальні права надають можливість сторонам вести
необхідну процесуальну діяльність в цивільному судочинстві, спрямовану
на правильне розв’язання спірної справи.

В правовому регулюванні участі сторін в цивільному процесі інших
іноземних країн передбачені окремі новели, які відсутні в ЦПК України,
Російської Федерації, Республіки Білорусь й ін.

Так, ст. 50 ЦПК Азербайджанської Республіки визнаяає, що позивачами є
громадяни і юридичні особи, які пред’явили позов в своїх інтересах або в
інтересах яких пред’явлений позов, прокурор, котрий пред’явив позов на
захист державних інтересів при наявності відповідного звернення
юридичних осіб, засновниками яких виступає держава або державні установи
чи організації. Відповідачами є фізичні і юридичні особи, до яких
пред’явлена позовна вимога. У випадках, передбачених законом, сторонами
можуть бути і організації, які не є юридичними особами. А за п. 4 ст. 48
ЦПК Республіки Казахстан стороною в процесі може бути держава.

ЦПК Угорщини передбачено, що брати участь у процесі стороною може особа,
яка згідно з нормами цивільного права може мати права і нести обов’язки
(§ 48). Процесуальна співучасть можлива, якщо: предметом позову є таке
спільне право або такий спільний обов’язок, вирішити спір з яких можна
тільки в цілому, або коли б рішення, винесене по справі, розповсюджувало
свою силу на співучасників і без їх участі в процесі; позовні вимоги
виникли з одного і того ж правовідношення; позовні вимоги мають
аналогічну фактичну і правову основу і компетенція одного і того ж суду
стосовно кожного із відповідачів може бути без застосування § 40 ЦПК
(коли до співборжника можна пред’явити позов разом з основним
боржником).

У Китайській Народній Республіці участь сторін в цивільному процесі
врегульована статтями 44-48 ЦПК. Сторонами в процесі можуть бути
процесуальне правоздатні особи, які правомочні в межах закону
розпоряджатися своїми процесуальними правами. Сторонами можуть бути
підприємства, установи і організації, а їх головні відповідальні особи
вважаються законними представниками таких підприємств і організацій. У
випадках, якщо предмет позову є спільним (загальним) для декількох
позивачів або відповідачів чи співпадає, народний суд може вести розгляд
справи сумісно, позов розглядається як спільний.

Якщо особи однієї сторони, що сумісно пред’явили позов, пов’язані між
собою спільними правами і обов’язками за предметом позову, повне
визнання процесуальних дій одного з них має силу для всіх інших. Коли
особи, що пред’явили спільний позов не пов’язані сумісними правами і
обов’язками за предметом позову, визнання процесуальних дій одного із
них не має сили для інших осіб, які беруть участь за спільним позовом.

Третя особа, яка пред’явила самостійну вимогу на предмет спору сторін,
стає стороною в цивільному процесі.

Посилання до глави 4

1. Гражданское судопроизводство. — Свердловск, 1974. — С. 59.

2. Козлов А. Ф. Стороны в советском процессе // Советское гражданское
процессуальное право. — М., 1965. — С. 74.

3. ЗаВоротько П. П., Штефан М. Й. Особи, які беруть участь у справі. —
К., 1967. — С. 8-23; Викут М. А. Стороны — основные лица искового
производства. — Саратов, 1968. — С. 3; Шакарян М. С. Субъекты советского
гражданского процессуального права. — М., 1970; Гетманцев О. В.
Громадяни як сторони у цивільному процесі України.: Автореф. канд. дис.
— К., 1997. — С. 10.; Орлова Л. В. Права сторон в гражданском процессе.
— Минск, 1973.

4. Кейлин А. Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических
государств. Часть вторая. — М., 1958. — 80-84; Рональд Уолкер.
Английская судебная система. / Пер. с англ. – М., 1980. – С. 325-327.

5. Давтян А. Г. Гражданское процессуальное право Германии. — М., 2000. —
С. 84-87; Приложение 21 «Гражданский процессуальный кодекс Германии». §§
SI-62, 78-90 и др.

Глава 5. Треті особи в цивільному процесі

§ 1. Поняття і види третіх осіб

Третіми особами називаються суб’єкти цивільних процесуальних
правовідносин, які вступають у порушену цивільну справу в суді сторін
для захисту особистих суб’єктивних прав і охоронюваних законом
інтересів.

Як і сторони, треті особи заінтересовані в результатах розгляду судом
справи. Це пояснюється тим, що на їх правове становище можуть вплинути
наслідки розгляду судом спірної справи між сторонами. Так,
автотранспортне підприємство, автомашина якого заподіяла шкоду
громадянинові, і сам громадянин, котрий пред’явив про це позов до
автопідприємства, насамперед, заінтересовані у результатах його
розгляду, але заінтересованість у цьому має і водій автомашини, який
перебував із заводом у трудових правовідносинах. У разі присудження із
заводу збитків водій буде зобов’язаний відшкодувати заводові присуджене
позивачеві. Заінтересованість у справі по спору між спадкоємцями матиме
і банк, який видав позику померлому громадянинові на спорудження
будинку, що входить до складу спадкового майна, і яку він не повернув.
Заінтересованість третіх осіб має матеріально-правовий і
процесуально-правовий характер. Матеріально-правовий полягає в тому, що
рішення, яке буде винесено судом по конкретному спору, може порушити
матеріальні права третьої особи або стати підставою для сторони вимагати
відшкодування збитків від неї — пред’явити до третьої особи позов за
правом регресу. Процесуально-правова заінтересованість третьої особи
полягає в недопущенні постановлення судом несприятливого для себе
рішення. Тому свої дії в процесі треті особи спрямовуватимуть на
запобігання присудженню судом об’єкта матеріального спору позивачеві чи
залишення його за відповідачем або ж виступити проти сторін, вимагаючи
присудження об’єкта спору собі. Вони намагатимуться, щоб суд виніс таке
рішення, яке відповідало б їх інтересам, обумовленим існуючими між ними
і стороною правовідносинами, або ж зміною їх на свою користь.

Залежно від способу вступу в процес по справі треті особи поділяються на
два види: треті особи, які заявляють самостійні вимоги (ст. 107 ЦПК);
треті особи, які не заявляють самостійних вимог (ст. 108 ЦПК).

§ 2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги

Третіми особами, що заявляють самостійні вимоги, називаються суб’єкти
цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді
справу, пред’явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін, з
метою захистити особисті суб’єктивні матеріальні права чи охоронювані
законом інтереси.

Характерною ознакою цього виду третіх осіб є не наявність самостійних
прав на предмет спору, які можуть бути визначені тільки судовим рішенням
по розгляду справи по суті, а заявления самостійної вимоги на предмет
спору між сторонами, що пред’являється по їх справі. Так, третьою особою
буде організація, яка вступила в справу по спору між спадкоємцями про
поділ спадкового майна, пред’явивши до них вимогу на останнє, оскільки
воно спадкодавцем за заповітом було залишено за організацією. У справах
за позовами агропромислових підприємств до матеріально-відповідальних
осіб про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок загибелі
застрахованих сільськогосподарських тварин, мають право брати участь як
треті особи з самостійними вимогами органи державного страхування, які
виплатили підприємствам страхову винагороду, пред’явивши позов до
відповідачів про присудження їм виплачених підприємствам сум страховки.
У справах про поділ жилого будинку між суб’єктами спільної сумісної
власності (подружжям, членами сім’ї) вправі вступити в справу третіми
особами з самостійними вимогами особи, які брали участь у його
будівництві не на підставі угоди про створення спільної власності,
пред’явивши позов про відшкодування своїх затрат на будівництво, якщо
допомогу забудовнику вони надавали не безоплатно.

Треті особи із самостійними вимогами можуть і не вступати в процес по
справі між сторонами, а порушити самостійну справу — пред’явити позов до
тієї із сторін, яка, одержавши позитивне рішення суду на свою користь,
порушила чи поставила під загрозу їх права та інтереси з приводу
спірного об’єкта. Вони не бажають закінчення вирішення судом справи,
оскільки в них є побоювання, що визнання права за стороною може
утруднити чи зробити неможливим одержання спірного об’єкта, хоч у
майбутньому суд і визнає право за ними на цей об’єкт. Розгляд справи за
їх участю дає можливість зекономити час і процесуальні засоби, зменшити
судові витрати і запобігти постановленню судом протилежних за змістом
рішень.

Третя особа із самостійними вимогами вступає в справу за своєю
ініціативою шляхом пред’явлення позову, але до кого він може бути
пред’явлений, у процесуальній літературі з приводу цього були висловлені
дві протилежні точки зору: до обох сторін; до однієї або до двох
сторін1. Стаття 107 ЦПК вирішує дане питання за останнім варіантом.

Процесуальною формою втілення самостійної вимоги третьої особи буде
позовна заява, в якій поряд з іншими, передбаченими ст. 137 ЦПК
реквізитами, необхідно викласти зміст позовних вимог, обставини, що
обґрунтовують ці вимоги на предмет спору між сторонами, із зазначенням
доказів, що стверджують позов. Цим самим підтверджується зв’язок між
вимогою третьої особи і спірними правовідносинами сторін. Саме на нього
і на об’єкт їх матеріального спору спрямовується вимога третьої особи,
повністю чи частково виключаючи вимогу позивача або зустрічний позов
відповідача. Але такою вимога третьої особи стане тоді, коли вона матиме
спільні елементи з первісним позовом. В обох вимогах — спільний предмет,
оскільки він визначається одними і тими ж спірними матеріальними
правовідносинами. Збігається і зміст позовів, оскільки самостійна вимога
за правилом ст. 107 ЦПК заявляється на предмет спору, тобто повинна
суміщатися з первісною. А оскільки наявність обох вимог пов’язана з
різним суб’єктним складом, то підстави їх різні, тому що вони покликані
обґрунтувати належність суб’єктів до справи такими особами і їх права на
предмет спору (ст. 30, пп. 4, 5, ст. 137 ЦПК).

Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами оплачується
державним митом за загальними правилами Декрету Кабінету Міністрів
України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», в редакції Закону
України від 20 квітня 2000 р. та статтями 63-69 ЦПК. Цивільний процес в
їх інтересах може бути розпочатий також за ініціативою прокурора,
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок,
інших організацій, а також окремих громадян у передбачених законом
випадках (ст. 121 ЦПК). Пред’явлення позову третіми особами можливе в
суді першої інстанції до постановлення судового рішення (ст. 107 ЦПК).
Ухвала суду про відмову та допуск третьої особи у справу не може бути
оскаржена поданням апеляційної скарги, оскільки такі дії суду не
перешкоджають дальшому рухові справи (п. 1 ст. 291 ЦПК). Але особи, які
мають право на апеляційне оскарження рішення суду, можуть у апеляційній
скарзі викласти свої міркування також з приводу законності ухвали суду з
цього приводу.

За процесуальним становищем треті особи із самостійними вимогами
користуються усіма правами і несуть усі обов’язки позивача. Рівність їх
прав пояснюється тим, що відносно них зроблено припущення, що вони є
суб’єктами спірного права. Але між ними існує відмінність: в інтересах
позивача розпочинається провадження по справі, третя особа — вступає в
порушену справу в суді, тому об’єднати цих осіб поняттям «позивач»2 було
б неправильним. Назва третьої особи суто процесуальна — вона вступає у
справу між двома сторонами, тому і одержала таку назву.

Цивільний процес, який виник за позовом третьої особи до сторін, має
відносну самостійність: його розвиток залежатиме від розвитку процесу
між сторонами, але припинення процесу між сторонами не викличе
обов’язкового припинення процесу між нею і сторонами. Задоволення сторін
укладенням мирової угоди чи в результаті розгляду справи судом першої
інстанції не перешкодить третій особі вимагати відповідно розгляду судом
її вимоги до сторін чи порушити касаційне провадження.

Відносна самостійність в розвитку цивільного процесу третіх осіб не
впливає на їх повну самостійність у здійсненні належних їм суб’єктивних
цивільних процесуальних прав і виконанні обов’язків. Свої права вони
реалізують без будь-яких обмежень, виходячи тільки з необхідності
захистити власні майнові і особисті немайнові інтереси.

§ 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог

Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору,
називаються суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, котрі беруть
участь у процесі по справі на стороні позивача або відповідача з метою
захисту своїх суб’єктивних прав та інтересів.

Одна й та ж особа може брати участь у справі як третя особа тільки з
боку однієї сторони, але на боці однієї сторони можуть брати участь
декілька третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Юридична заінтересованість третіх осіб без самостійних вимог у
результатах розгляду судом справи між сторонами визначається ст. 108 ЦПК
тим, що постановлене судом по такій справі рішення може наперед вирішити
наслідки взаємовідносин між ними і сторонами — вплинути на їх права або
обов’язки щодо однієї із сторін. А це можливо тоді, коли між третьою
особою і позивачем існують певні матеріально-правові відносини. Вказане
положення підтверджується, наприклад, змістом статей 198, 238 Цивільного
кодексу. Відповідно до ст. 238 ЦК, якщо особа з підстав, які виникли до
продажу речі, пред’явить до покупця позов про її відібрання, то покупець
повинен притягнути до участі в справі продавця як третю особу без
самостійних вимог на свою сторону, а продавець зобов’язаний вступити в
цю і справу, оскільки несприятливе для покупця рішення може створити для
нього право в порядку регресу одержати від продавця (третьої особи)
заподіяні збитки. За змістом відносини таких третіх осіб зі стороною
залежать від правовідносин між сторонами, які становлять предмет позову.
З пред’явленням позову (регресного) до третьої особи її правовідносини
зі стороною стають предметом самостійного судового розгляду.

З наведеної ст. 238 ЦК також вбачається, що участь у процесі цього виду
третіх осіб спрямована на те, щоб сприяти захисту прав тієї сторони, на
боці якої вона виступає, не допустити для неї несприятливого рішення
суду, оскільки останнє матиме для третьої особи преюдиціальне значення —
надасть право стороні вимагати збитків від третьої особи за правом
регресу.

Крім запобігання пред’явленню невигідного для себе регресного позову,
третя особа може бути заінтересованою також у тому, що, вступивши в
процес по справі між сторонами, зможе своєчасно запобігти порушенню
своїх прав, погіршенню свого правового становища (участь особи, яка вже
одержує аліменти, при пред’явленні до боржника іншою особою позову про
стягнення аліментів).

Участь третьої особи в процесі сприяє всебічному, повному і об’єктивному
встановленню судом дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, а
отже — і постановленню законного і обґрунтованого рішення.

Третіми особами без самостійних вимог у судовій практиці іноді
визначаються співучасники сторін і суб’єкти захисту прав інших осіб. Але
співвідповідач перебуває в правових відносинах з позивачем і відповідає
безпосередньо перед ним, а третя особа на стороні відповідача перебуває
за межами ‘ спірних правовідносин сторін. Суб’єкти захисту прав інших
осіб відрізняються від третіх осіб за виконуваними
цивільно-процесуальними функція ми — їх участь у процесі обумовлена
необхідністю здійснення покладених на них обов’язків і захисту прав
громадян (у тому числі і третіх осіб) та інтересів держави (ч. 2 ст. 121
ЦПК).

Треті особи без самостійних вимог можуть за власною ініціативою вступити
у справу в суді першої інстанції до постановлення рішення, а також бути
залученими до участі у справі за клопотанням сторін, прокурора або
ініціативи суду. В зв’язку з цим треті особи без самостійних вимог
поділяються на дві групи: які вступають у справу і котрі залучаються до
участі в справі.

Так, за пред’явленим членом кооперативу позовом до кооперативу про
захист порушеного чи оспорюваного права користування жилим приміщенням,
виділеним йому загальними зборами членів кооперативу (зборами
уповноважених), державна адміністрація району, міста притягується до
участі в справі третьою особою. При відмові у видачі ордера на виділену
кооперативом квартиру членові кооперативу позов пред’являється до
державної адміністрації району, міста. Кооператив у цьому випадку бере
участь у справі як третя особа.

В справах за позовами про звільнення майна від арешту (виключення з
опису) як треті особи можуть бути притягнутими: торговельні організації,
які продали включене в опис майно в кредит, підприємства, організації,
кооперативні організації, що спорудили будинки за державні кошти,
одержані в кредит, і продали ці будинки працівникам на пільгових умовах,
в разі спору про право власності на них; інші заінтересовані
організації.

У справах, що виникають з житлових правовідносин, якщо судове рішення
може вплинути на інтереси місцевих рад, державних і громадських органів,
підприємств, установ, організацій чи кооперативів, суд зобов’язаний
залучити їх до участі в справі, постановляючи про це ухвалу.

Для вступу в процес по справі подається заява із зазначенням мотивів
вступу і посиланням на докази. Така заява не підлягає оплаті державним
митом і розглядається суддею в стадії підготовки справи до розгляду (п.
З ст. 143 ЦПК) та при розгляді справи по суті.

При вирішенні питання про вступ третьої особи в справу суд перевіряє
існування між нею і однією із сторін правових відносин і можливість
впливу на них рішення суду по справі між сторонами. При розгляді судом
заяви про залучення третіх осіб інші особи, які беруть участь у справі,
вправі оспорювати доцільність їх участі в процесі. Про наслідки
вирішення заяви суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає як
така, що не перешкоджає дальшому розвитку процесу (п. 1 ст. 291 ЦПК).
Але особи, які беруть участь у справі, можуть викласти свої міркування з
приводу законності і обґрунтованості такої ухвали в апеляційній скарзі
на рішення суду.

Треті особи без самостійних вимог користуються процесуальними правами і
несуть процесуальні обов’язки сторони. Але оскільки вони не є суб’єктами
спірних матеріально-правових відносин сторін, то не мають права на зміну
підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних
вимог, на відмову від позову, визнання позову чи укладення мирової угоди
(ч. 2 ст. 108 ЦПК). Вони не можуть вимагати повторення для них тих
процесуальних дій, які були здійснені сторонами й іншими особами, які
беруть участь у справі, до їх вступу в процес. В доказовій діяльності
третя особа діє незалежно від сторони. Виконання чи утримання від
виконання певних процесуальних дій базується на принципі диспозитивності
і всебічно залежить від самих третіх осіб, але, виходячи з положень
принципу об’єктивної істини, з необхідності всебічного і повного
з’ясування дійсних обставин справи, суд може зобов’язати третю особу
виконати певні процесуальні дії, зокрема, подати наявні в неї письмові
докази.

Третя особа, яка бере участь на стороні відповідача, не вправі заявити
зустрічний позов, але з дозволу суду може виконати дії, що означають
зміну нею процесуальної правосуб’єктності — вона може стати третьою
особою, яка заявляє самостійні вимоги.

Спірною є висловлена в літературі думка, що треті особи без самостійних
вимог вправі залучати на свою сторону інших «субтретіх» осіб, і хоч таке
подвійне ускладнення процесу викличе незручності для суду, але воно
сприятиме уникненню в майбутньому двох процесів по розгляду справи,
оскільки дозволить судові з’ясувати існуючі правові відносини між
сторонами, стороною і третьою особою, між останньою і «субтретьою»
особою3.

Участь третіх осіб без самостійних вимог у справах, що виникають з
трудових правовідносин, — про поновлення на роботі неправильно
звільнених або неправильно переведених працівників з виплатою за
вимушений прогул має процесуальні особливості. Оскільки звільнення з
роботи або переведення працівників з однієї посади на іншу чи на інше
підприємство тієї або іншої місцевості провадиться за розпорядженням
уповноважених на це посадових осіб, то останні на підставі ст. 109 ЦПК
залучаються до участі у справі третіми особами без самостійних вимог,
причому тільки на стороні відповідача. Залучення їх провадиться
переважно за ініціативою суду, в провадженні якого перебуває справа, але
можливе і на клопотання осіб, які беруть участь у справі.

Розглянувши позов працівника до організації і задовольнивши його, суд,
коли буде встановлено, що звільнення або переведення позивача проведено
з порушенням законодавства, повинен у тому ж процесі покласти на винну
третю особу відшкодування підприємству, установі, організації шкоди,
заподіяної в зв’язку з оплатою неправильно звільненому працівникові
винагороди за вимушений прогул або оплатою переведеному працівникові
різниш в заробітній платі у розмірі, встановленому законодавством про
працю. Передбачене ст. 109 ЦПК положення є винятком із загального
правила розгляду справ з участю третіх осіб без самостійних вимог на
стороні відповідача і дає можливість судові у трудових справах про
поновлення на роботі або на попередній посаді звільнених чи переведених
працівників розглянути одночасно первісний і регресний позови.

§ 4. Участь третіх осіб в цивільному процесі іноземних держав

Правове регулювання участі третіх осіб у цивільному процесі в окремих
країнах СНД позначається деякими особливостями в питанні конкретизації
такої участі і не має принципового характеру.

У країнах Східної Европи участь третіх осіб в цивільному процесі має
також істотні особливості.

Так, в цивільному процесі Болгарії беруть участь контролюючі й сприяючі
сторони — треті особи, які не заявляють самостійних вимог, тобто
додаткові сторони. Контролюючою стороною може виступати Міністерство
фінансів у всіх справах з участю державних організацій на захист їх
прав, коли другою стороною є недержавна організація або громадянин (ст.
19 ЦПК).

Участь третіх осіб як сприяючої сторони спрямована на одержання
сприятливого рішення для однієї з головних сторін.

За ЦПК Угорщини участь третіх осіб в цивільному процесі характеризується
їх юридичною заінтересованістю в наслідках цивільного спору між
сторонами і сприянням його вирішенню на користь сторони з тотожніми
інтересами. (§ 54).

В цивільному процесі Польщі у справі беруть участь два види третіх осіб:
які заявляють правові вимоги на предмет спору між сторонами (основна
участь) і котрі приєднуються до сторони (побічна участь — статті 75, 76
ЦПК). Побічна участь можлива проста і самостійна. При самостійній
побічній участі третя особа може діяти в процесі незалежно від сторони,
до якої вона приєдналася, а при простій побічній участі її дії не можуть
суперечити діям сторони.

Третя особа з побічною участю за згодою сторін може замінити сторону, до
якої вона приєдналася.

За законодавством інших іноземних держав третіми особами є ті, які
вступають у цивільний процес по справі за власною ініціативою або
залучаються до участі однією із сторін у своїх інтересах. Вступати у
процес по справі треті особи можуть пред’явленням своїх самостійних
вимог стосовно предмета матеріального спору між сторонами або для участі
на боці однієї із сторін. Такий вступ в іноземній процесуальній
літературі називається інтервенцією (interventio), третіх осіб із
самостійними вимогами — головним вступом, головною інтервенцією
(interventioprincipales), третіх осіб без самостійних вимог — побічним,
додатковим вступом або участю, побічною інтервенцією (interventio
accessoria). Третіх осіб називають ще пособниками4, оскільки вони в
цивільному процесі допомагають захищати права сторони, з якою
перебувають у правовідносинах. Але така допомога не є метою участі
третьої особи в процесі, а підпорядкована виконанню головного завдання —
захисту своїх суб’єктивних прав та інтересів.

Правовою підставою для участі третіх осіб у цивільному процесі Англії є
нормативне правило, за яким судові надається право допускати до участі в
процесі по справі особу, котру необхідно допустити, або ту особу, участь
якої в процесі була б необхідною для сприяння судові вирішити ефективно
і повно питання, що виникають по справі (розділ 16, II Правил верховного
суду). Але в англійському цивільному процесі вступ третіх осіб із
самостійною вимогою і залучення третіх осіб для участі в процесі можливі
лише в конкретно визначених судовою практикою випадках.

Вступ третіх осіб із самостійними вимогами в процес допускається:

1) якщо спірна справа між сторонами безпосередньо впливає на її право
власності; власника придбаних для продажу товарів, виготовлених
відповідно до патенту чи товарного знака у справу, розпочату проти
патентодержателя або особи, яка користується спірним товарним знаком;
власника вантажу, який несе відповідальність за оплату фрахту за
перевезення вантажу, у справі між власником судна проти одержувача
вантажу, розпочату за вимогою про накладення арешту на вантаж для
забезпечення оплати фрахту;

2) у справу, порушену пред’явленням групового позову з посиланням на
незадовільне ведення процесу позивача (груповий позов — це позов,
пред’явлений однією чи кількома особами в інтересах групи осіб, зокрема,
всіх акціонерів);

3) у справу, предметом позову якої є передбачене договором виконання в
натурі, особи, заінтересованої в способі виконання.

У морських справах особа, яка не зазначена в наказі про явку до суду,
може вступити у справу і взяти в ній участь як третя особа за умови
подання заяви, що посвідчує її заінтересованість у предметі спору, на
який накладено арешт, або на грошові суми, що перебувають на депозиті
суду.

В судовій практиці із зазначених справ треті особи із самостійними
вимогами розглядаються як позивачі з наданням прав таких осіб.

Залучення третіх осіб у цивільний процес по справі можливе з дозволу
суду тільки на стороні відповідача в таких випадках: якщо відповідач має
право вимагати від третьої особи, щоб вона частково чи повністю
відшкодувала йому при винесенні проти нього рішення грошові суми з
предмета позову; якщо відповідач має право вимагати від третьої особи
такого ж по суті задоволення, якого від відповідача вимагає позивач
згідно з пред’явленим позовом; якщо питання, які виникнуть по справі між
позивачем і відповідачем є, по суті, тими ж самими, з якими пов’язані
відносини між відповідачем і третьою особою. Для залучення третьої особи
в процес відповідач надсилає такій особі повідомлення із запрошенням
з’явитися до суду протягом встановленого строку. Неявка третьої особи до
суду і відмова взяти участь у процесі вважається, що вона бере на себе
відповідальність за пред’явленим позовом і зобов’язання по винесеному
рішенню.

Третя особа може залучити на свою сторону четверту особу тощо.

У США Федеральними правилами цивільного процесу надано право третім
особам вступити в процес по справі із самостійними вимогами і
передбачена можливість вступити із самостійними вимогами з дозволу суду.
Треті особи мають право вступити в процес із самостійними вимогами, а
суд повинен допустити до участі у випадках: якщо право безумовного
вступу третьої особи у справу передбачено законодавством США; якщо
охорона інтересів третіх осіб у процесі сторонами, які беруть в ньому
участь, є недостатньою, а винесене судом рішення у справі буде для
третьої особи обов’язковим; якщо для третьої особи можуть мати небажані
наслідки постановлення суду з приводу майна, стосовно якого було вжито
заходів охоронного порядку (п. А ст. 24 Правил).

Суд може допустити вступ третіх осіб у процес по справі із самостійними
вимогами: якщо на підставі законодавства США вступ третіх осіб у процес
має умовний характер; якщо вимоги, що можуть бути висунуті третьою
особою, або захист, який треті особи можуть використати, включають
питання права або факту, загальні з позовом, що розглядається судом між
сторонами.

Для вступу в процес із самостійними вимогами треті особи надсилають
відповідне повідомлення сторонам у процесі з належним обґрунтуванням
свого намагання, їх прохання про вступ у процес розглядається судом з
участю сторін

Залучення третіх осіб до участі в процесі на стороні відповідача
допускається за умови наявності у них відповідальності перед позивачем,
характер і обсяг якої в нормативному порядку не визначається. Звернення
до суду з проханням про залучення третьої особи може бути заявлено
відповідачем до і після подання своїх пояснень на позов і розглядається
судом без повідомлення про це позивача і без виклику сторін. Залученій
до участі в процесі третій особі надається право використовувати всі
передбачені процесуальні засоби захисту, в тому числі й пред’явлення до
позивача вимог, які випливають зі спірних правовідносин, що є предметом
судового розгляду між сторонами в даному процесі. І, навпаки, до таких
третіх осіб позивач може пред’явити позов. Залучення третіх осіб
позивачем на свій бік можливе тоді, коли до позивача пред’явлений
зустрічний позов, за яким третя особа має бути відповідачем.

За ЦПК Франції треті особи можуть вступати в цивільний процес по справі
із самостійними і без самостійних вимог на боці позивача і відповідача
за власною ініціативою у всіх випадках за наявності у них
заінтересованості в участі у процесі (статті 339-341). Для вступу в
процес треті особи із самостійними вимогами звертаються до суду через
призначеного ними судового повіреного у будь-якому стані справи, але щоб
їх вступ не міг затримати провадження в справі, яке пройшло вже певний
розвиток. Суд може відхилити заяву про вступ у процес третьої особи.
Треті особи із самостійними вимогами користуються правами позивача,
перебувають у самостійному становищі і не залежать від процесуального
становища сторін.

Залучення третіх осіб на бік позивача чи відповідача можливе за їх
ініціативою, коли вони заінтересовані, щоб винесене судове рішення
поширило свою чинність на третіх осіб і позбавило їх можливості
оспорювати його правильність. Для залучення третіх осіб у процес їм
надсилається повістка про виклик до суду. Суд за власною ініціативою
може залучити третіх осіб для участі в процесі на боці позивача чи
відповідача. Вступ і залучення третіх осіб у процес можливий також при
першому розгляді справи в апеляційному суді.

При участі третіх осіб на стороні позивача чи відповідача їх
процесуальне становище наближене до таких осіб, але вони не можуть
розпоряджатися об’єктом спору і процесу, висувати нові міркування,
подавати докази. Разом зі стороною вони вибувають з процесу.

Участь третіх осіб в цивільному процесі ФРН врегульована §§ 64-70 ЦПК,
якими передбачено вступ в процес третьої особи, яка заявляє самостійну
вимогу, та вступ в процес третьої особи без самостійних вимог.

Особа, яка заявляє повністю або частково вимогу на речі або право, щодо
якого на розгляді суду перебуває спір між іншими особами (сторонами) має
право до вирішення з законною силою цього спору заявити свою вимогу у
порядку позову, який спрямований проти обох сторін, у той суд, який
прийняв такий спір до провадження по першій інстанції.

Особа, яка в спорі між іншими особами юридично заінтересована у
винесенні рішення на користь однієї сторони, може приєднатися до цієї
сторони з метою її підтримки. Вступ у процес такої третьої особи
можливий на будь-якій стадії розгляду спору до винесення судом рішення
по цьому спору.

Третя особа без самостійних вимог повинна прийняти спір на тій стадії
його розгляду, в якій він перебуває в час вступу. Ця третя особа вправі
використати засоби нападу і судового захисту і дійово вчиняти всі
процесуальні дії, якщо її пояснення і дії не суперечать поясненням і
діям основної сторони (до якої вона приєдналася).

Третя особа без самостійних вимог стосовно основної сторони не може бути
вислухана у твердженні, що спір у тому вигляді, в якому він перебував на
розгляді судці, був вирішений неправильно. Твердження, що основна
сторона вела спір з недоліками, заслуховується лише постільки, поскільки
становище спору, яке існувало в час її вступу в процес, або пояснення і
дії основної сторони, перешкоджали використанню засобів судового нападу
або судового захисту, або, оскільки засоби судового нападу чи судового
захисту були їй невідомі, не були використані основною стороною навмисно
або за наявності грубої вини.

У відповідності з правилом цивільного права законна сила рішення,
винесеного в основному процесі (тобто між сторонами), діє стосовно
право-відношення між третьою особою без самостійних вимог і противником,
і така третя особа вважається процесуальним співучасником основної
сторони.

Для вступу в процес третя особа без самостійних вимог подає до суду,
який веде процес, процесуальний документ, в якому повинно бути
зазначено: назва сторін і спору (справи); вказівка на правовий інтерес
особи, яка вступає в процес без самостійних вимог; заява про вступ у
процес. Зазначений процесуальний документ повинен бути надісланий
сторонам по спірній справі.

Посилання до глави 5

1. Лесницкая Л. ф., Пучинский В. К. Особенности ГПК союзных республик. —
М., 1970. — С. 27; Гражданское судопроизводство. — Свердловск, 1974. —
С. 72-73; Гражданский процесс. — М., 1993. — С. 91; Штефан М. Й.
Підприємство і правосуддя. — К., 1992. — С. 31; Аргунов В. Н. Участие
третьих лиц в гражданском процессе. — М., 1991. — С. 15; Шакарян М. С.
Участие третьих лиц в советском гражданском процессе. — М., 1990. — С.
27.

2. Советский гражданский процесс. — М., 1964. — С. 52-53.

3. Ильинская М. М. Участие третьих лиц в гражданском процессе. — М.,
1962. — С. 72-73.

4. Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. — М., 1914. — С.
416; Кей-лин А. Д. Судоустройство и гражданский процесс
капиталистических государств. — С. 87-96; Рональд Уолкер. Английская
судебная система. — С. 363-365.

Глава 6. Участь органів прокуратури в цивільному процесі

§ 1. Завдання органів прокуратури в цивільному процесі

Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються
представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках,
визначених законом (п. 2 ст. 121 Конституції, ст. 17 в редакції Закону
України № 2531-НІ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону
України «Про судоустрій України»). Законом України № 2540-ІП від 21
червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу
України» була змінена редакція ст. 121 ЦПК, за якою прокурор, у
випадках, передбачених законом, може звертатися до суду із заявами на
захист прав і свобод інших осіб.

Прокурор може бути залучений судом до участі у справі або вступати в
справу за своєю ініціативою для надання висновків з метою здійснення
покладених на нього обов’язків. Участь прокурора у процесі для надання
висновків у справі є обов’язковою у випадках, передбачених законом, або
коли суд визнає це за необхідне.

Прокурор бере участь у розгляді цивільних справ за його заявами про
захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, які за
станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої
права.

Прокурор, який бере участь у розгляді цивільних справ у судах,
додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону,
має завдання сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і
об’єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що
ґрунтуються на законі (ст. 34 Закону «Про прокуратуру», ст. 13 ЦПК).

Стаття 35 Закону «Про прокуратуру» (в редакції Закону від 26 листопада
1993 р.) надає прокуророві право вступити у справу в будь-якій стадії
процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян,
інтересів держави і суспільства, та зобов’язує його своєчасно вживати
передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від
кого вони не виходили. Отже, участь прокурора в цивільному процесі
спрямована: на захист прав і законних інтересів громадян та інтересів
держави; на сприяння судові у виконанні вимог закону про всебічний,
повний і об’єктивний розгляд справ та постановлення судових рішень, що
ґрунтуються на законі; на своєчасне вжиття заходів до усунення порушень
закону, від кого б вони не виходили, керуючись принципами законності,
незалежності суддів, рівності фізичних та юридичних осіб перед законом і
судом. За наявності порушень закону при здійсненні судочинства прокурор
має вживати заходів до їх усунення, а також використовувати право
внесення подань до кваліфікаційних комісій про притягнення до
дисциплінарної відповідальності тих суддів, які порушили закон (п. 11
наказу Генерального прокурора України № 8 від 28 жовтня 1998 p.).

Для забезпечення об’єктивності в процесуальній діяльності прокурора,
спрямованої на виконання покладених на нього завдань і функцій в
цивільному судочинстві, прокурор не може брати участь у справі і
підлягає відводу (самовідводу), якщо він: особисто, прямо чи побічно
заінтересований в результатах справи; є родичем сторін чи інших осіб,
які беруть участь у справі; перебуває в особливих стосунках з особами,
які беруть участь у справі; якщо будуть встановлені інші обставини, які
викликають сумнів у його безсторонності (статті 18, 19 ЦПК).

Заява про відвід має бути мотивована і подана до початку розгляду справи
по суті, тобто вчинення процесуальних дій, передбачених ст. 178 ЦПК.
Після цього відвід може бути заявлений лише тоді, коли про підстави
відводу суд або особа, яка заявляє відвід, дізналися після початку
розгляду справи по суті (ч. З ст. 20 ЦПК).

§ 2. Підстави, процесуальні форми і види участі прокурора в цивільному
процесі

У науці цивільного процесу питання про підстави участі прокурора в
цивільному судочинстві вирішується по-різному. Ними називаються:
здійснення законоохоронної функції, необхідність захисту прав і законних
інтересів громадян, державних чи громадських інтересів та ін.1.

Але мета і завдання прокурора в цивільному процесі та виконувані ним
процесуальні функції, процесуальні форми і види участі, його
процесуально-правове становище визначені в численних нормах права, тому
правові норми й виступають правовими підставами участі прокурора в
цивільному процесі.

Такий висновок підтверджується ст. З Закону «Про прокуратуру». В ст. З,
яка має назву «Правові основи діяльності прокуратури», встановлено, що
повноваження прокурорів, організація, засади та порядок діяльності
прокуратури визначаються Конституцією України, цим Законом, іншими
законодавчими актами. Органи прокуратури в установленому порядку в межах
своєї Компетенції вирішують питання, що випливають із загальновизнаних
норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних
договорів. Отже, з цього можна зробити висновок, що правовими підставами
участі прокурора в цивільному процесі будуть: Конституція України
(статті 121-123), Закон «Про прокуратуру» (п. 6 ст. 1, ст. 19, статті
33-40 та ін.), статті 13, 121, 290, 320, 34?з й ін. ЦПК, а також норми
права іншого галузевого законодавства — статті 71, 75, 76, 119 КпШС та
накази Генерального прокурора України (наприклад, № 8 від ЗО жовтня 1998
р. «Про діяльність прокурорів по представництву інтересів громодян і
держави у судах». Конституція України закріпила за органами прокуратури
виконання функції представництва інтересів громадян або держави в суді
(п. 2 ст. 121 ЦПК). Порядок забезпечення належного рівня її виконання
був встановлений наказом Генерального прокурора України № 8 від 28
жовтня 1998 р. За наказом Генерального прокурора № 15 від 28 квітня 1999
р. «Про затвердження структури Генеральної прокуратури України (п. 1.2)»
в складі Генеральної прокуратури України, в прокуратурах Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя були створені
управління (відділи) по представництву інтересів громадян і держави в
судах.

Уся діяльність прокурора в цивільному процесі незалежно від стадій
судочинства відбувається в процесуальних формах. Такими процесуальними
формами є дві: 1) порушення цивільного процесу в справі — звернення до
суду із заявою на захист прав і законних інтересів громадян та державних
інтересів (ст. 121 ЦПК); внесення апеляційного і касаційного подання на
рішення, ухвалу суду (статті 290, 320 ЦПК); подача заяви про перегляд
рішення у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами (ст. 3473
ЦПК); 2) вступ у цивільний процес по справі у будь-якій стадії для
надання висновків з метою виконання покладених обов’язків (ст. 35 Закону
«Про прокуратуру», ст. 121 ЦПК).

Отже, процесуальні форми участі прокурора в цивільному процесі — це
закріплена в процесуальному законі можливість впливу його діяльності на
розвиток цивільного провадження — на порушення цивільної справи в суді
чи вступ в уже розпочатий іншими особами цивільний процес по справі. Але
питання про процесуальні форми участі прокурора в цивільному про-

8 1-287 цесі в науці вирішуються також по-іншому — розглядаються в плані
змісту його діяльності стосовно стадій процесу з наголосом, що різні
стадії викликають різні форми участі2. Так, звернення до суду першої
інстанції із заявою і внесення касаційного подання на рішення суду
розглядаються як дві самостійні форми, але вони характеризують не дві
самостійні форми участі прокурора в цивільному процесі, а одну —
порушення цивільної справи в суді, яке можливе у всіх стадіях процесу.

Порушення прокурором справи в цивільному процесі в суді першої інстанції
викликається необхідністю захистити права і законні інтереси громадян та
державні інтереси, але ст. 121 ЦПК не визначає, коли настають такі
обставини, а надає право прокуророві встановити їх у кожному конкретному
випадку по будь-якій справі, підвідомчій цивільному судочинству. А це
свідчить про те, що перша процесуальна форма — порушення прокурором
процесу по справі — характеризується факультативністю. Винятком з цього
правила є ст. 33 Закону «Про прокуратуру», що має імперативний характер
і встановлює, що з метою захисту інтересів держави, а також громадян,
які за станом здоров’я та з інших поважних причин не можуть захистити
свої права, прокурор або його заступник подає чи підтримує поданий
потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних
злочином. У наказі Генерального прокурора України № 8 від 28 жовтня 1998
р. «Про діяльність прокурорів по представництву інтересів громадян і
держави в судах» прокурори зобов’язуються забезпечити відшкодування
шкоди, завданої державі, державним підприємствам, установам і
організаціям, стягнення заборгованості перед бюджетом, Пенсійним фондом
та іншими позабюджетними фондами соціальної спрямованості, а у випадках,
коли втрачена можливість пред’явити позов до осіб, що заподіяли шкоду,
порушувати у судах справи про стягнення збитків з посадових осіб, які не
вжили невідкладних заходів щодо їх відшкодування (п. 1.3).

Протоколом до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у
цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р.
(підписаний 29 березня 1997 р. у Москві), ратифікованої Україною 3
березня 1998 p., в ст. 22і «Прохання про участь прокурора у цивільному
процесі» передбачено, що прокурор однієї з Договірних Сторін має право
звернутися до прокурора іншої Договірної Сторони з проханням про
порушення у суді справи про захист прав і законних інтересів громадян
запитуючої сторони3.

Вступ прокурора в процес по справі можливий за власною ініціативою, за
ініціативою суду і на вимогу закону. Вступ у процес за власною
ініціативою має факультативний характер, вступ за вимогою закону і суду
має обо-

в’язковий характер. Отже, від характеру волевиявлення прокурора на
участь у цивільному процесі по справі — способу вступу в процес
визначається вид такої участі — факультативна участь (необов’язкова) й
імперативна (обов’язкова).

Обов’язкова участь прокурора в цивільному процесі на вимогу закону
передбачена в розгляді справ: по спорах про дітей (ст. 69 КпШС), про
позбавлення батьківських прав і про поновлення у батьківських правах
(статті 71, 75 КпШС), про відібрання дітей у батьків та їх передачу на
піклування до органів опіки і піклування (ст. 76 КпШС), про
відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст. 33 Закону «Про
прокуратуру»). Участь прокурора в цивільному процесі є обов’язковою по
справах, порушених за позовами та заявами прокурора (п. З наказу
Генерального прокурора України № 8 від 28 жовтня 1998 p.). Обов’язковою
участь прокурора в процесі буде і тоді, коли суд (суддя) визнає її
необхідною по конкретній справі (п. 4 ст. 143 ЦПК) в постановленій ним
про це ухвалі. Так, якщо за матеріалами справи є підстави вважати, що
спірна угода, укладена між сторонами суперечить інтересам держави і
суспільства, але позовну вимогу про визнання її недійсною не заявлено,
суд може на підставі ч. 2 ст. 121 ЦПК визнати необхідною участь
прокурора в справі. Ухвала суду (судді) про обов’язкову участь прокурора
в справі оскарженню не підлягає, і прокурор не може відмовитися від її
виконання. Про неявку в судове засідання прокурора суд повідомляє
вищестоящого прокурора (ст. 172 ЦПК).

§ 3. Участь прокурора в цивільному процесі у справі в суді першої
інстанції

Порушення процесу в справі. Прокурор має право звернутися до суду із
заявою на захист прав та інтересів інших осіб — громадян, держави,
державних підприємств і організацій. Таке звернення можливе у справах,
підвідомчих цивільному судочинству, позовного, з
адміністративно-правових відносин і окремого провадження й настає тоді,
коли цього вимагає захист прав і законних інтересів громадян та
державних інтересів. Наявність таких обставин належить встановити
прокуророві у кожному конкретному випадку. Але прокурори не повинні
підміняти самих заінтересованих осіб, права й інтереси яких порушені або
оспорені. Гарантованість судового захисту дає можливість їм самим
порушити цивільну справу в суді і брати участь в її розгляді. І тільки
коли громадяни за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть
відстоювати в суді свої права, прокурор може звернутися до суду з
вимогою на захист їх прав й законних інтересів. У випадках звернення

8*1-287 прокурора з вимогою в інтересах громадянина, який має таку
можливість або не погоджуєтся із заявленою вимогою прокурора, суд
залишає заяву прокурора без розгляду з підстав (п. З ст. 229 ЦПК) як
таку, що подана особою, яка не має повноважень на ведення справи в суді.

Відповідно з тлумаченням Конституційного Суду України (рішення від 8
квітня 1999 р.) п. 2 ст. 121 Конституції України про пред’явлення
прокурором позову в інтересах держави не рівнозначно пред’явленню позову
в інтересах підприємств, установ, організацій незалежно від їх
підпорядкування і форми власності. Інтереси держави можуть збігатися або
не збігатися як повністю, так і частково з інтересами таких державних чи
приватних підприємств, установ, організацій. При цьому інтереси держави
опосередковуються майновим, політичним, соціально-економічним змістом,
пов’язаним з реалізацією загальнодержавних дій і програм, спрямованих на
захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, на
захист державної, економічної, екологічної, інформаційної безпеки, на
подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, на збереження генофонду
Українського народу, на охорону землі як основного національного
багатства, на захист прав усіх суб’єктів права власності і
господарювання, на охорону свободи політичної діяльності, не забороненої
Конституцією і законами України (статті 13-19 Конституції України), та
ін.

Тому прокурор повинен визначити і обгрунтувати в чому полягає порушення
інтересів держави чи в чому існує загроза інтересів держави.

Наявність інтересу держави в певних сферах політичної,
соціально-економічної і іншої діяльності визначено законодавством
України, яким закріплені повноваження прокурора на порушення цивільної
справи в суді загальної юрисдикції.

Зокрема, в Законі України № 959-Х1І від 16 квітня 1991 р. «Про
зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 34) встановлено, що за позовами
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності від імені України як держави у
процесі виступають державний орган або посадова (службова) особа,
вказана у позові та (або) один з прокурорів України.

Законом України № 1264-ХІІ від 25 червня 1991 р. «Про охорону
навколишнього природного середовища» (ст. 37) органам прокуратури надано
право на звернення до суду з позовами про відшкодування шкоди,
заподіяної в результаті порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища та про припинення екологічно
небезпечної діяльності.

На підставі Закону України № 2460-ХІІ від 16 червня 1992 р. «Про
об’єднання громадян» (ст. 15) прокурор може внести в суд подання про
накладення штрафу за грубе і систематичне скоєння правопорушень
об’єднанням або його органом (ст. ЗО); про заборону окремих видів
діяльності об’єднання чи заборону на його діяльність строком до 3-х
місяців (ч. 1 ст. 31); про продовження цього строку (ч. З ст. 31); про
примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання (ст. 32).

У відповідності зі ст. 15 Закону України № 987-ХІІ від 23 квітня 1991 р.
«Про свободу совісті та релігійні організації», незаконна діяльність
релігійних організацій може бути припинена судом в передбачених законом
випадках за заявою органу, уповноваженого здійснити реєстрацію статуту
конкретної організації або прокурора.

Законом України № 3356-ХН від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і
угоди» (ст. 20) встановлено, що справа про накладення штрафів на винних
службових осіб, які ухиляються від укладення колективних договорів або
які не виконують їх умов, провадиться судом за поданням однієї із сторін
колективного договору, відповідних комісій або з ініціативи прокурора.

Відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину,
провадиться судом за позовом закладу охорони здоров’я. Міністерства
фінансів України або прокуратури (Закон України від 22 квітня 1993 р.
«Про доповнення Цивільного кодексу України та Кримінально-процесуального
кодексу України нормами стосовно порядку відшкодування витрат на
стаціонарне лікування потерпілого від злочину»).

Статтею 136 КЗпП України передбачено, що стягнення з керівників
підприємств, установ, організацій і їх заступників матеріальної шкоди в
суді провадиться за позовом керівників вищого рівня у порядку
підпорядкування органу або прокурора.

Статтею 231 КЗпП України встановлено, що в районних, міських судах
розглядаються трудові спори за заявою прокурора, якщо рішення КТС
суперечить діючому законодавству.

Відповідно до Закону України № 281-XIV від 1 грудня 1998 р. «Про
молодіжні та дитячі громадські організації» їх діяльність може бути
припинена судом за поданням легалізуючого органу або прокурора, якщо їх
статутні документи суперечать цьому Закону.

Відповідно до ст. 21 Закону України № 2365-ІН від 5 квітня 2001 р. «Про
політичні партії в Україні» політична партія може бути за поданням
Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора заборонена в
судовому порядку у випадках порушення вимог щодо створення і діяльності
політичних партій, встановлених Конституцією України, цим та іншими
законами України.

Порушення прокурором цивільного процесу по справі в суді першої
інстанції настає внаслідок подання до суду відповідного процесуального
документа: у справах позовного провадження — позовної заяви, у справах з
адміністративно-правових відносин і окремого провадження — заяви (ч. 2
ст. 5 ЦПК), які виконуються в письмовій формі. Позовна заява за змістом
виготовляється з дотриманням усіх реквізитів, передбачених ст. 137 ЦПК,
з обов’язковим посиланням на норми матеріального права, які
врегульовують спірні правовідносини сторін по справі, і з обгрунтуванням
їх застосування. Генеральний прокурор України у згаданому наказі № 8
зобов’язує при підготовці позовів та заяв долучати до них всі необхідні
матеріали, вимоги формулювати відповідно до чинного матеріального та
процесуального закону, посилатися на конкретні докази. Пред’явленню
позовної заяви передує велика і важлива допроцесуальна діяльність
прокурора по вивченню матеріалів справи, збиранню доказів — використання
в цій роботі матеріалів перевірок органів контролю, статистики,
податкової інспекції, Держбанку тощо, а також по встановленню усіх
учасників процесу.

Вимоги до змісту позовної заяви покладені в основу правового регулювання
змісту процесуальних засобів порушення процесу і у справах непо-зовного
провадження (статті 250, 257, 268, 274, 285 ЦПК).

Процесуальні документи, які подаються прокурором на порушення цивільної
справи в суді в інтересах громадян або держави, державним митом не
оплачуються, не несе прокурор й інших судових витрат (ст. 4 Декрету
Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито»)

При пред’явленні прокуратурою позовів від свого імені як юридичної
особи, при участі її у справі як відповідача, питання про сплату нею
держаного мита та інших судових витрат вирішується на загальних
підставах.

З прийняттям позовної заяви від прокурора порушується цивільний процес
по справі. Ця обставина є підставою, за якою п. З згаданого наказу
Генерального прокурора № 8 участь прокурора в такій справі у цивільному
процесі визначена обов’язковою.

Для забезпечення належного виконання прокурором своїх процесуальних
функцій статті 99, 122 та ін. ЦПК надають йому широкі процесуальні

права і покладають на нього відповідні процесуальні обов’язки. Прокурор
може заявляти клопотання про залучення до участі в справі всіх
заінтересованих осіб і витребування необхідного доказового матеріалу,
подавати заяви про забезпечення доказів і позову, розшук відповідача.
Прокурор має право знати про день, час і місце проведення огляду місця,
судового засідання розгляду справи, знати прізвища осіб складу суду,
експерта, перекладача, секретаря судового засідання і заявляти за
наявності підстав (статті 18, 19 ЦПК) їм відводи, а собі — самовідвід.
Він може підтримувати або змінювати заяви, з якими він звернувся до суду
на захист прав та законних інтересів громадян і державних інтересів, та
відмовитися від них. Відмова прокурора від поданої ним заяви або зміна
заявлених ним вимог не позбавляє особу, на захист прав і законних
інтересів якої цю заяву було подано, права вимагати від суду розгляду
справи по суті в первісному обсязі (ч. 2 ст. 122 ЦПК). Пояснюється це
тим, що прокурор не є суб’єктом спірних матеріальних правовідносин. З
цих причин він не може укласти і мирову угоду. Прокурор може
висловлювати свої міркування з окремих питань, що виникають при розгляді
справ, а також давати висновок по суті справи в цілому. Такі міркування
і висновки мають бути мотивованими, юридичне обгрунтованими на
об’єктивному аналізі фактичних обставин справи, встановленому у судовому
засіданні, і визначати позицію прокурора з приводу вирішення справи по
суті.

Прокурор має право знайомитися з протоколом судового засідання, подавати
на нього свої зауваження і брати участь в їх розгляді; подавати заяви
про виправлення описок і явних арифметичних помилок в рішенні, про
винесення додаткового рішення і про роз’яснення рішення та брати участь
у їх розгляді (статті 200, 213-215 ЦПК), а також наділений іншими
правами.

Вступ в цивільний процес для подання висновків у справі. У цій
процесуальній формі прокурор користується широкими процесуальними
правами, як і при порушенні ним процесу в справі, за винятком
спеціальних прав по розпорядженню предметом спору і процесу. Він не може
змінити заявлену іншими особами вимогу, збільшити або зменшити її
розмір, відмовитисй від неї та ін. Але прокурор може вступити в
цивільний процес у справі шляхом пред’явлення самостійної заяви до
однієї чи двох сторін в інтересах третьої особи. В таких випадках
прокурор користуватиметься процесуальними правами, такими як і при
порушенні ним цивільної справи у суді, тобто при участі в цивільному
процесі у першій процесуальній формі

Генеральний прокурор України зобов’язує прокурорів, які повинні брати
участь у цивільному процесі, ретельно готуватися до судових засідань,
брати активну участь у збиранні і дослідженні доказів, з’ясуванні
обставин справи; дотримуватися судової етики; міркування щодо спору,
який вирішується судом, висловлювати у відповідності із законом та
матеріалами справи; виходити з вимог закону про те, що у справах,
порушених за позовами чи за заявою прокурора, обов’язок доказування
покладається на прокурора, який користується рівними з іншими учасниками
процесу (особами, які беруть участь у справі) правами (наказ № 8 від 28
жовтня 1998 p.).

§ 4. Участь прокурора в провадженні по оскарженню і перегляду судових
рішень і ухвал

Участь прокурора в апеляційному провадженні викликається необхідністю
повторного розгляду цивільних справ, вирішених судом першої інстанції, з
метою перевірки законності і обгрунтованості постановлених по них рішень
і ухвал, та захисту прав, свобод сторін, інших осіб, які беруть участь у
справі, та публічних інтересів.

Прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції,
має право оскаржити в апеляційному порядку його рішення, ухвалу повністю
або частково у встановлені відповідно місячний і п’ятнадцятиденний
строки (ст. 290, 292 ЦПК).

Для цього прокурор подає до суду підписане ним апеляційне подання в
письмовій формі за встановленим ст. 293 ЦПК змістом.

До апеляційного подання додаються його копії і копії доданих до нього
письмових додаткових матеріалів у кількості примірників, відповідно до
числа осіб, які брали участь у справі. Подання прокурора адресується до
апеляційного суду, а подається разом з додатками через суд першої
інстанції, який розглянув справу.

Прокурор, що подав апеляційне подання, має право його доповнити,
змінити, відмовити, відкликати (ст. 298 ЦПК). Доповнити, змінити
апеляційне подання прокурора може також прокурор вищого рівня (ст. 40
Закону України «Про прокуратуру»). Доповнити чи змінити — протягом
строку на апеляційне оскарження. Відмовитися повністю чи частково —
протягом усього часу розгляду справи. Відкликати — до початку розгляду
справи в апеляційному суді.

У разі прийняття судом відмови від апеляційного подання і закриття з цих
підстав апеляційного провадження, повторна подача апеляційного подання
прокурором не допускається.

Прокурор має право на одержання від апеляційного суду повідомлення про
час і місце судового засідання по розгляду його подання і брати в ньому
участь. Він має право заявляти клопотання про виклик у судове засідання
свідків; призначення експертизи, про залучення до участі в справі
спеціалістів та про витребування інших доказів, подавати додатково
докази, давати пояснення, висловлювати свої міркування з окремих питань
та по суті справи, виступати у дебатах.

Справи в суді апеляційної інстанції розглядаються за правилами,
встановленими для розгляду справ у суді першої інстанції за винятками,
становленими в главі 40 ЦПК «Апеляційне провадження» (ч. 1 ст. 302 ЦПК).
А так як відповідно до ч. 2 ст. 121 ЦПК прокурор може вступити у справу
чи бути залучений судом для надання висновків, то така його участь не
виключається і в апеляційному суді.

Прокурор користується іншими правами, визначеними статтями 18, 19, ЗО,
35, 98 та ін. ЦПК і зобов’язаний добросовісно ними користуватися.

Участь прокурора в провадженні справ у касаційній інстанції, в процесі
перевірки законності судових рішень і ухвал апеляційної інстанції, що
набрали законної сили, спрямована на захист прав громадян і державних
інтересів, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і
об’єктивний розгляд справ та постановлению судових рішень, що
грунтуються на законі.

Згідно зі ст. 320 ЦПК прокурор, незалежно від того чи брав він участь у
справі, має право вносити касаційні подання відповідно на рішення або
ухвали суду першої та апеляційної інстанції з підстав їх незаконності.
Але це право прокурора є і його обов’язком — Генеральний прокурор
України зобов’язує не залишати без реагування необгрунтовані рішення чи
ухвали суду по справах, розглянутих з участю прокурора; своєчасно
вносити на них мотивовані касаційні подання, зазначаючи, який закон
судом порушено і яка пропозиція щодо скасування або зміни рішення
вноситься (п. 4 згаданого наказу № 8).

На порушення касаційного провадження вноситься касаційне подання у
встановлені ст. 321 ЦПК строки. Підставою для внесення подання є
незаконність рішення і ухвали суду. У зв’язку з цим прокуророві належить
у діяльності по підготовці подання вивчити матеріали по справі, точно
виявити, які порушення і неправильні застосування норм матеріального і
процесуального права були допущені судом при розгляді і вирішенні
справи, в чому полягає суть порушення та чи можуть вони викликати
скасування, зміну чи постановлення нового рішення у відповідності з
повноваженням касаційної інстанції (ст. 334 ЦПК).

Касаційне подання виконується в письмовій формі і має містити
обов’язкові реквізити, передбачені ст. 322 ЦПК, бути підписаним із
доданими копіями та доданими письмовими матеріалами до числа осіб, які
брали участь у справі, поданим через суд першої інстанції, який
розглянув справу.

Прокурор, який вніс касаційне подання, вправі відмовитися, доповнити або
змінити подання (ст. 327 ЦПК). Доповнити, змінити касаційне подання має
право також прокурор вищого рівня (ст. 40 Закону України «Про
прокуратуру»). Доповнення чи зміна подання можлива протягом строку
касаційного оскарження. Відкликання касаційного подання можливе до
початку розгляду справи в касаційному суді. Відмовитися від касаційного
подання прокурор має право протягом усього часу розгляду справи. Питання
про прийняття відмови від касаційного подання вирішується касаційним
судом в судовому засіданні. В разі прийняття відмови від касаційного
подання і закриття з цих підстав касаційного провадження, повторна
подача касаційного подання не допускається.

Для підтримання подання прокурор обов’язково бере участь у судовому
засіданні, про день і час якого має право бути повідомленим завчасно.
Він може знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, подавати
додаткові докази, робити відводи, висловлювати міркування з усіх питань,
клопотань, заяв осіб, які беруть участь у справі, тощо в процесі
розгляду справи в засіданні суду касаційної інстанції, а також давати
пояснення та виступати в дебатах.

Прокурор може порушити провадження у справі про перегляд рішень, ухвал і
постанов суду в зв’язку з нововиявленими і винятковими обставинами. За
наявності нововиявлених обставин, визначених ст. 3472 ЦПК, рішення,
ухвали суду, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за заявою
прокурора, незалежно від того чи брав він участь у справі (ч. 1 ст. 3473
ЦПК). Заява подається у письмовій формі з дотриманням змісту,
визначеного ст. 3475 ЦПК, до суду, який постановив рішення, ухвалу,
котрі переглядаються цим способом, а за винятковими обставинами — до
Верховного Суду України (ст. 3474 ЦПК). Правове становище прокурора
визначається нормами ЦПК, якими встановлений порядок провадження в судах
першої інстанції, апеляційної і касаційної інстанцій.

§ 5. Цивільна процесуальна правосуб’єктність прокурора

ЦПК України визначає прокурора самостійним суб’єктом цивільних
процесуальних правовідносин — учасником розгляду цивільних справ у суді
(статті 13, 121) і включає його до складу осіб, які беруть участь у
справі (ст. 98 ЦПК). Правило ч. З ст. 104 ЦПК, за яким особа, в
інтересах котрої розпочато справу, може взяти участь у процесі як
позивач поряд з особою, яка подала заяву, дало підставу визначати в
теорії процесу прокурора у цих випадках позивачем, стороною в
процесуальному розумінні. Його розглядали також представником сторони
особливого роду або представником держави. Цивільна процесуальна
правосуб’єктність прокурора відрізняється від сторони тим, що він
захищає права сторони, а сторона — свої матеріальні права й інтереси.
Прокурор має державний характер заінтересованості в справі, сторона —
суб’єктивний матеріально-правовий. Прокурор — не сторона й у
процесуальному розумінні, оскільки нашому праву невідомий поділ суб’єкта
процесуальних правовідносин на дві частини — матеріальну і процесуальну.
Така назва і не розкриває правової природи участі прокурора в цивільному
процесі.

Прокурор не є представником сторони, навіть, особливого роду4, оскільки
в цивільному процесі він діє самостійно, без повноважень сторони, на
підставі закону і керуючись тільки законом.

Прокурор не є і представником держави5 і не діє від імені держави6. Він
виступає як посадова особа державного органу — прокуратури, який без
особливих доручень від цього органу, а на підставі закону, свого
посадового становища виконує покладені на органи прокуратури завдання і
функції. Покладене п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру
представництво громадян або держави у випадках, визначених законом, не
означає, що прокурор у цивільному процесі є процесуальним представником
громадянина або держави, а має інший зміст — здійснення ним захисту їх
прав та інтересів у суді. Такий висновок підтверджується аналізом іншого
чинного законодавства України. Так, ст. 246 КЗпП встановлює, що
профспілки представляють інтереси працівників у сфері виробництва,
праці, побуту, культури. Це право трансформовано в ЦПК, де визначено, що
профспілки, в передбачених законом випадках, можуть звертатися до суду
із заявою на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб
(п. 2 ст. 5, ч. 1 ст. 121 ЦПК). Вони не визначені як представники
громадян в суді (такими є їх уповноважені — п. 2 ст. 112 ЦПК) в главі
«Представництво в суді», а’ви- ч значені в окремій главі 14 поряд з
органами державної влади, органів місцевого самоврядування, прокурором й
іншими особами як суб’єкти захисту прав інших осіб.

Назва суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин повинна відображати
суть його участі в процесі, завдання і процесуальні функції, які він
виконує. Вказаним вимогам відповідає назва цього суб’єкта — прокурор.
Вона характеризує участь прокурора в цивільному процесі як самостійного
суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин, учасника розгляду
цивільних справ у суді, як особу, яка бере участь у справі, з метою
захисту прав і законних інтересів громадян та державних інтересів
(статті 13, 121 ЦПК).

§ 6. Участь прокурора в цивільному процесі іноземних держав

В правовому регулюванні участі органів прокуратури в цивільному
судочинстві окремих іноземних держав відбулися певні зміни.

Федеральний закон про Прокуратуру Російської Федерації від 17 листопада
1995 р. відмовився від встановленого нагляду прокуратури за законністю
розгляду цивільних справ у судах. Прокурор відповідно до процесуального
законодавства Російської Федерації бере участь у розгляді справ судами,
опротестовує рішення, ухвали і постанови судів, що суперечать закону.
Він має право звернутися до суду із заявою або вступити у справу в
будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає охорона прав і законних
інтересів суспільства, держави або громадян (ст. 41 ЦПК). Виходячи з
цього, в юридичній літературі визначається, що прокурор бере участь в
цивільному процесі як правозаступник, коли захищає права і свободи
приватних осіб і як законний представник, коли захищає державні
інтереси7.

У цивільному судочинстві Республіки Білорусь продовжує діяти
прокурорський нагляд. Статтею 23 ЦПК (кодекс прийнятий 11 січня 1999 р.)
передбачено, що нагляд за законністю і обгрунтованістю судових постанов
у цивільних справах, а також за дотриманням законодавства при їх
виконанні здійснюється Генеральним прокурором Республіки Білорусь і
підпорядкованими йому прокурорами. Прокурор зобов’язаний на всіх стадіях
цивільного судочинства своєчасно приймати передбачені законом заходи на
усунення будь-яких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили.
Свої повноваження в цивільному судочинстві прокурор здійснює незалежно
від яких би то не було органів і службових осіб, керуючись тільки зако-

нодавчими актами і підпорядковуючись вказівкам Генерального прокурора
Республіки Білорусь.

ЦПК Республіки Казахстан (прийнятий 13 липня 1999 р.) передбачає (ст.
55), що вищий нагляд за точним і єдиним застосуванням законів у
цивільному судочинстві від імені держави здійснюється Генеральним
прокурором Республіки Казахстан як безпосередньо, так і через
підпорядкованих йому прокурорів.

Участь прокурора в цивільному судочинстві визнана обов’язковою у
випадках, коли це передбачено законом або коли участь прокурора в
конкретній справі визнана судом необхідною.

Прокурор вправі вступити в процес за власною ініціативою чи за
ініціативою суду для дачі висновку у справі з метою здійснення
покладених на нього обов’язків і для захисту прав, свобод і законних
інтересів громадян, прав і законних інтересів організацій, громадських
чи державних інтересів.

Прокурор має право звернутися в суд з позовом, заявою на захист прав,
свобод і законних інтересів громадян, прав і законних інтересів
організацій, громадських чи державних інтересів. Але позов на захист
прав, свобод і законних інтересів громадян може бути пред’явлений
прокурором лише за клопотанням заінтересованої особи, якщо вона сама з
поважних причин не може звернутися в суд. З цього правила встановлений
виняток: позов на захист недієздатного громадянина може бути
пред’явлений прокурором, незалежно від клопотання заінтересованої особи.

Якщо позивач не підтримує вимоги, заявленої прокурором, то суд залишає
позов (заяву) без розгляду, але при умові, що цим не порушуються права,
свободи і законні інтереси третіх осіб.

Прокурор, який пред’явив позов на захист прав і свобод інших осіб,
користується всіма процесуальними правами і несе всі процесуальні
обов’язки позивача, за винятком права на вкладення мирової угоди. При
відмові прокурора від позову, позивач має право вимагати розгляду справи
по суті.

В Болгарії на прокуратуру покладено виконання правозахисних функцій,
тому вона бере участь і в цивільному процесі по справах як державний
орган (а прокурор — як представник держави в якості його органу), на
який покладено захист порушених цивільних прав і виконання завдань
захисту законності. Для цього прокурор може реалізувати свої завдання
участю в цивільному процесі в таких процесуальних формах: порушення
процесу на захист цивільних прав; вступ у вже розпочате цивільне
провадження по справі; оскарження рішень, ухвал або виконавчих дій;
звернення з пропозицією про перегляд рішення у порядку нагляду.

Прокурор бере участь у справах, передбачених законом, а також у справах,
у котрих його участь необхідна для захисту державного або суспільного
інтересу. У випадку пред’явлення позову на захист прав громадян і
юридичних осіб, прокурор набуває правового становища процесуального
субститу-ента (ст. 15 ЦПК), оскільки захищає матеріальні права інших
осіб, але на відміну від нього діє не від свого імені, а від імені
держави, тому у таких справах держава виступає стороною на захист
закону. Суд за своєю ініціативою покликаний залучити до участі у справі
особу, на захист якої пред’явлений позов прокурора, як
сторону-співпозивача держави.

Прокурор може вступити у процес по справі з правами сторони (п. 1 ст. 27
ЦПК) для підтримки тієї сторони, правова позиція якої відповідає
дійсному її правовому становищу у матеріальних правовідносинах та для
сприяння суду постановити правильне рішення. Відповідно до ст. 29 ЦПК
прокурор може вчиняти всі процесуальні дії як і сторона-позивач, але не
має права розпоряджатися спірним правом. У взаємовідносинах з позивачем
перебуває в автономному становищі. Без з’ясування його думки суд не може
закрити провадження у справі в разі відмови позивача від позову чи
вкладення мирової угоди з відповідачем (п. 2 ст. 125 ЦПК).

Прокурор має право оскаржити рішення, ухвалу суду на предмет перевірки
їх відповідності Закону, скасування чи зміни (статті 275, 445 ЦПК).

Участь прокурора в цивільному процесі Угорщини має метою захист важливих
державних або суспільних інтересів і сприяння суду в постановлены
рішень, які б відповідали законодавству Угорської Республіки.

Відповідно § 2А ЦПК прокурор, якщо цього вимагає захист важливих
державних або громадських інтересів, а також якщо заінтересована особа
за будь-якої причини не має змоги захистити свої інтереси вправі
пред’явити позов або вступити у справу на будь-якій стадії процесу. Але
прокурор не може пред’явити позов про право, яке може здійснювати тільки
особа або орган, визначені в нормі права, зокрема: про розірвання шлюбу,
визнання в певних випадках шлюбу недійсним тощо.

Прокурор, який порушив цивільну справу чи вступив у провадження по ній,
користується всіма правами, які належать стороні, за винятком вкладення
мирової угоди, відмови від права чи визнання права. У цивільній справі,
на порушення якої прокурор уповноважується окремим норматив-

ним актом або яку на підставі закону або іншого нормативного акта можна
порушити проти нього, прокуррр користується правами сторони.

Особливість правового становища прокурора в цивільному процесі Угорщини
полягає в тому, що до прокурора можна пред’явити позови: про скасування
піклування (ч. 1 § 312 ЦПК), про поновлення батьківських прав (ч. 2 §
302 ЦПК), якщо суд постановив рішення про встановлення піклування чи про
позбавлення батьківських прав за позовом прокурора.

Процесуальне становище прокурора незалежне від сторін і від того, в якій
процесуальній формі він бере участь у справі — пред’являє позов, до
нього пред’явлений позов, вступив у процес по справі.

Якщо процесуальні дії прокурора (заяви, клопотання і т. д.) і сторін
відрізняються між собою, то суд розглядає ці дії з урахуванням інших
даних по справі (п. 4 § 48 ЦПК).

Прокуратура Польщі в механізмі державних органів складає самостійну
систему, на яку покладено завдання охорони законності, прав громадян і
суспільного інтересу, яке в цивільному судочинстві здійснюється в
процесуальних формах пред’явлення вимоги на порушення провадження по
будь-якій цивільній справі і вступу в процес у розпочату справу. Але з
цього правила ст. 7 ЦПК встановлений виняток, за яким у справах
немайнового характеру, які виникають із сімейних правовідносин прокурор
має право пред’явити позов на порушення провадження по справі тільки у
випадках, передбачених Кодексом про сім’ю і опіку.

Правове регулювання участі прокурора в цивільному процесі Польщі і його
процесуальне становище встановлені статтями 55-60 ЦПК.

Позов прокурора на охорону законності і суспільного інтересу
пред’являється до всіх учасників спірного матеріального правовідношення.
Позов на охорону прав і інтересів громадянина пред’являється до
конкретної особи (ст. 57 ЦПК). Особа, в інтересах якої пред’явлений
позов прокурором, може вступити в процес як позивач, для чого § 1 ст. 56
ЦПК зобов’язує суд повідомити таку особу про порушення справи і вручити
їй копію позовної заяви. У випадку вступу в справу позивача,
процесуальні дії його і прокурора викликають взаємні правові наслідки
для одного і другого. Тому на дії позивача, спрямовані на розпорядження
предметом позовного спору (відмова від позову, мирова угода) потрібна
згода прокурора, який також не має права розпоряджатися предметом спору
(§ 2 ст. 56 ЦПК). Але в основному їх взаємовідносини побудовані на
засадах автономії. Відповідно ст. 58 ЦПК рішення суду про відмову
прокурору в задоволенні позову майнового характеру не позбавляє права
позивача вимагати задоволення своїх вимог повністю чи частково в новому,
порушеному ним процесі.

При пред’явленні прокурором позову до всіх учасників спірного
право-відношення, він перебуває в процесуальному становищі сторони в
процесі по справі, а при вступі в процес по справі він виступає як
особа, котра здійснює охорону законності, співробітництво з судом з
метою встановлення істини по справі і правильного застосування по ній
норм права. Суд повідомляє прокурора про кожну справу, в якій визнає
його участь необхідною (ст. 59 ЦПК).

Правове регулювання участі прокурора в цивільному процесі Англії, США і
Франції характеризується істотними особливостями8.

В Англії відсутня самостійна система органів прокуратури в механізмі
держави. Властиві для прокуратури завдання і функції виконують інші
службові особи — Генеральний атторней і його представники, місцеві
ат-торнеї. Генеральний атторней є керівником адвокатури в масштабі
Англії і одночасно виконує роль представника держави і уряду в
цивільному процесі у справах, які мають суспільний характер інтересу
щодо масштабності впливу на широкі верстви населення.

Функціонування принципу королівського імунітету не допускало можливості
пред’явлення позову до Корони (королівської влади, тобто фактично до
Уряду) без попереднього одержання від неї дозволу. Законом 1947 року про
судочинство у справах Корони ця заборона була скасована. З’явилась
можливість пред’явлення позовів до Уряду в особі відповідних
міністерств, управлінь у зв’язку з договірними відносинами чи деліктними
обов’язками, що виникають з правопорушень.

Позов, заявлений Короною чи пред’явлений до неї, проходить через
відповідний урядовий департамент і ця діяльність покладається на
соліситора такого департаменту. Якщо відповідний департамент відсутній,
то судочинство продовжується від імені Генерального атторнея, який
виступає як сторона (позивач чи відповідач) в цивільному процесі,
представляючи і захищаючи інтереси держави.

Прокуратура СІЛА складає дві самостійні системи: Федеральну прокуратуру
і прокуратуру штатів, не зв’язаних між собою.

Федеральна прокуратура очолюється Генеральним Атторнеем (Генеральним
прокурором), він же Міністр юстиції — вища посадова особа Федерального
Уряду в галузі юриспруденції. Він і його заступники представляють США
при вирішенні будь-яких юридичних питань, а також здійснюють

юридичну допомогу Президенту і керівникам інших міністерств.
Міністерство юстиції США має численні відділи і служби: Федеральне бюро
розслідування; Агентство по наданню сприяння проведенню в життя законів;
Службу міграції і натуралізації; Службу громадських відносин,’ створену
у відповідності з Актом про громадянські права 1964 року для координації
діяльності Федерального Уряду в галузі громадянських прав. Міністерство
юстиції здійснює також керівництво окружними прокурорами і судовими
виконавцями.

Прокуратура штатів також відноситься до виконавчих органів влади, її
очолює Головний прокурор штату, який є вищим чиновником органів юстиції
та із своїми помічниками представляє інтереси штату в судах і в
процесах, які зачіпають інтереси всього населення. Головний прокурор
також надає консультацію Губернатору та іншим офіційним особам щодо
тлумачення і застосування законів штату. Але основною функцією
прокуратури США є порушення кримінального переслідування і підтримання
державного обвинувачення в суді.

У цивільному судочинстві США прокурори можуть брати участь з метою
захисту інтересів держави (Федерації, штатів) як сторона-позивач і
відповідач, а також для дачі висновку про конституційність закону.
Прокурор має право як порушити справу в суді, так і вступити в процес по
справі від імені і в інтересах урядових організацій (міністерств,
агентств тощо), а також на захист прав громадян, порушених
дискримінаційними діями, вчиненими проти них.

Прокуратура Франції є складовою частиною структури Міністерства юстиції
і має особливим призначенням забезпечення дотримання кримінальних
законів. Вона порушує кримінальні справи, здійснює нагляд за органами
розслідування, підтримує обвинувачення в суді, контролює за законністю
судових вироків і їх виконанням.

Входження прокуратури до системи юстиції обумовило її організацію і
функціонування при судових органах: трибуналах великої інстанції,
апеляційних і касаційних судах.

У цивільному судочинстві участь прокурора можлива в процесуальних формах
порушення цивільної справи пред’явленням позову від імені держави і
вступ у процес для дачі висновку по справі.

Порушення прокурором цивільних справ можливо тільки у передбачених
законом випадках, зокрема відповідно Цивільного кодексу Франції: про
констатацію смерті (оголошення особи померлою) — ст. 90; про
предположення особи якби безвісно відсутньою (ст. 112); про оголошення
особи безвісно відсутньою (ст. 122); про присудження до штрафу службову
особу і подружжя, які вклали шлюб без встановленої публікації (ст. 192);
про передачу дітей на виховання одному із подружжя при розірванні шлюбу
(ст. 302); про позбавлення дієздатності осіб психічно хворих або
недоумкуватих, якщо вони не мають подружжя чи родичів (ст. 491); про
призначення радника марнотратцю (ст. 514); про визнання прав
недієздатних чи неповнолітніх, які виникають з розпоряджень
дарувальників чи заповідача на їх користь (ст. 1057); про усунення
порушень, допущених при створенні товариства, а також про зміну статусу
товариства (ст. 1839).

При пред’явленні позову прокурор діє як і основна сторона-позивач.

Вступ прокурора в процес для дачі висновку можливий у будь-яку справу
між приватними особами за його ініціативою на свій розсуд у зв’язку з
доцільністю таких дій. У передбачених законом випадках, зокрема, у
справах про зміну особистого правового статусу громадян участь в процесі
прокурора обов’язкова.

У трибуналах великої інстанції (функціонують у кожному департаменті
Франції тільки як суди першої інстанції) прокурори республіки, що діють
при них, беруть участь у цивільному процесі в обох процесуальних формах.

Особливі повноваження прокурора передбачені у справах про оголошення
громадянина безвісно відсутнім.

Такі справи можуть бути порушені в трибуналах великої інстанції також за
позовом прокурора (ст. 122 ЦК Франції). Виписка з позовної заяви про
порушення справи про оголошення громадянина безвісно відсутнім для її
публікації в двох газетах можлива після візування виписки прокурором
(ст. 123 ЦК Франції). Після того, як виписка буде надрукована, позовна
заява передається через прокурора республіки в суд, який має право з
участю прокурора (який не є заявником) провести розслідування у
будь-якому місці для встановлення останнього місця проживання такої
особи (ст. 124 ЦК Франції). Резолютивна частина рішення, яка набере
законної сили, за вимогою прокурора республіки заноситься до реєстру
померлих за місцем останнього проживання чи перебування громадянина,
визнаного безвісно відсутнім (ст. 127 ЦК Франції).

Генеральні прокурори при апеляційних судах мають право подавати
апеляційні скарги на рішення у цивільних справах трибуналу високої
інстанції і трибуналу малої інстанції і брати участь при їх розгляді в
апеляційному порядку, а також вступати в апеляційне провадження,
розпочате за скаргою

сторони чи іншої правомочної особи, і давати висновки по цивільних
справах, які розглядаються в цьому порядку.

Генеральний прокурор при Касаційному суді Франції має право вносити в
судову палату Касаційного суду за своєю ініціативою чи за наказом
Міністра юстиції протести на судові рішення будь-якого суду Франції з
підстав, що вони суперечать закону. Але основний його обов’язок полягає
в участі у розгляді скарг у касаційному порядку з метою дачі висновку у
справі. Право прокурора на втручання у цивільний процес шляхом подачі
касацій у всіх випадках, обумовлюється публічним характером.

Генеральний прокурор при Касаційному суді може давати керівні
роз’яснення прокурорам при Трибуналах великої інстанції і прокурорам при
Апеляційних судах з питань практики розгляду скарг і протестів
Касаційним судом.

В цивільному процесі ФРН участь прокурора обмежена окремими справами,
зокрема відповідно до § 632 ЦПК він може пред’явити позов до подружжя
про визнання шлюбу недійсним і його процесуальне правове становище
визначається стороною-позивачем у справі.

Посилання до глави 6

1. Грошевой Ю. М. Прокурський нагляд в Україні. — К., 1993; Штутін Я. Л.
Лекції з радянського цивільного процесу. — С. 128; Кац С. Ю. Участие
прокурора в советском гражданском процессе. — Харьков, 1958. — С. 5-6;
Литвак О. М., Шумсь-кий П. В. функції прокуратури України. —
Хмельницький, 1998; Давиденко Л. М. Ціль, завдання і функції
прокуратури. — Харків, 1992; Задніпровський О. Права прокурора в світлі
нової Конституції України // Право України. — 1997. — № 1.

2. Юдельсон К. С. Советский гражданский процесе. — С. 105-106; Советский
гражданский процесс. — М., 1964. — С. 59-60; Бельдюгин В. Н., Швейцер Д.
В. Прокурор в гражданском процессе. — М., 1948. — С. 14-20.

3. Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 26. — Ст. 162.

4. МалицкийА. Комментарии к ГПК советских республик. — М., 1929. — С.
23.

5. КлейнманА. ф. Учебник гражданского процесса. — М., 1954. — С. 129;
Банчен-ко-Любимова К. С. Участие прокурора в суде первой инстанции по
гражданским делам. — М., 1963. — С. 10; Заворотько П. П., Штефан М. И.
Особи, які беруть участь у справі. — К., 1967. — С. 37-51.

6. Давидов В., Руденко М. Прокурор на захисті держави і громадянина //
Голос України. — 1998. — 13 жовт. — С. 11; Косюта М. Правове регулювання
представницької функції прокуратури // Право України. — 1997. — № 12. —
С. 53-57; Руденко Н. В. Основы теории представительства прокуратурой
интересов государства в арбитражном суде. — Апчевск, 1999. — С. 10-109

7. Гражданский процесс. Учебник. — М., 1999. — С. 92-93; Жуйков В. М.
Проблемы гражданского процессуального права. — М., 2001. — С. 76-78.

8. Ричард Шредер. Очерк государственного устройства Соединенных Штатов
Америки. Издание Правительства США. —с. 44; АВдюкоВ М. Г., КлейнманА.
ф., Тре-ушникоВ М. К. Основные черты буржуазного гражданского
процесуального права. — М., 1978. — С. 21; Фролов Ю. А. Суд и
прокуратура буржуазных государств. — К., 1970. — С. 30, 47-49, 58-60;
ДаВтян А. Г. Гражданское процессуальное право Германии. — М., 2000. — С.
88-89.

Глава 7. Участь у процесі органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та осіб, яким надано законом право захищати права і
свободи інших осіб

§ 1. Мета, підстави і процесуальні форми участі

Органи державної влади, орган місцевого самоврядування, профспілки,
підприємства, установи, організації та окремі громадяни можуть у
випадках, передбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист
прав та охоронюваних інтересів інших осіб.

Органи державної влади та орган місцевого самоврядування в передбачених
законом випадках можуть бути залучені судом до участі в процесі або
вступити в процес за своєю ініціативою для дачі висновку в справі з
метою здійснення покладених на них обов’язків і для захисту прав
громадян та інтересів держави (ст. 121 ЦПК). Участь у таких випадках
органів державної влади і місцевого самоврядування є однією з форм
здійснення ними компетенції в галузі виконавчо-розпорядчої і
правоохоронної діяльності.

Профспілки, які беруть участь у справі, в цій процесуальній формі
виконують свою соціальну роль як об’єднання трудящих по захисту
трудових, інших соціально-економічних прав та інтересів членів
профспілок, працівників.

Інші соціальні об’єднання беруть участь у цивільному процесі з метою
захисту прав та інтересів окремих громадян — членів своїх колективів або
їх сімей.

Підставами участі в процесі зазначених суб’єктів є норми цивільного
процесуального права й інших галузей права, які надають їм повноваження
захищати права та інтереси інших осіб.

Зазначені суб’єкти захисту прав інших осіб можуть брати участь у
цивільному процесі в двох процесуальних формах: зверненням до суду із
заявою (тобто порушення процесу по справі); вступом у процес по справі
для дачі висновку за власною ініціативою чи ініціативою суду. Право на
порушення процесу по справі надано органам державної влади, профспілкам,
підприємствам, установам і організаціям та окремим громадянам (ст. 121
ЦПК), а право на дачу висновку — тільки органам державної влади, органам
місцевого самоврядування.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, профспілки,
підприємства, установи, організації і окремі громадяни можуть бути
суб’єктами захисту прав і охоронюваних інтересів інших осіб за умов:
наявності закону, який дає їм повноваження здійснювати захист прав та
інтересів інших осіб по конкретних справах; наявності в осіб, захист
прав й інтересів яких вони можуть здійснювати, цивільної процесуальної
правосуб’єктності (права бути позивачем, заявником по справі), а для
дачі висновку органами державної влади і органами місцевого
самоврядування замість цієї умови — наявність справи в провадженні суду;
наявність у них цивільної процесуальної правосуб’єктності (права бути
суб’єктом захисту прав інших осіб, набувати цивільні процесуальні права
і нести обов’язки).

Зазначені суб’єкти захисту прав інших осіб відповідно до ст. 98 ЦПК є
особами, які беруть участь у справі, тому вони мають права і несуть
обов’язки, визначені ст. 99 ЦПК, незалежно від процесуальної форми
участі. Коли органи державної влади, органи місцевого самоврядування,
профспілки, підприємства, установи, організації порушують процес по
справі в інтересах інших осіб, вони користуються правами і несуть
процесуальні обов’язки сторони, за винятком права закінчувати справу
мировою угодою (ст. 122 ЦПК).

У здійсненні своїх процесуальних прав вони незалежні від волі осіб,
права і охоронювані законом інтереси яких вони захищають. У зв’язку з
цим вони можуть відмовитися від поданої ними заяви, змінити заявлені
ними вимоги, але такі дії не позбавляють особу, на захист прав і
охоронюваних законом інтересів якої подана заява, вимагати від суду
розгляду справи по суті (ст. 122 ЦПК). Укласти мирову угоду суб’єкти
захисту прав інших осіб не можуть, оскільки не є учасниками
матеріально-правового спору.

§ 2. Участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування в
цивільному процесі

Така участь з метою захисту прав й інтересів інших осіб може мати місце
в цивільних справах, що пов’язані з відповідною галуззю народного
господарства, управління якою ними здійснюється, і коли така участь
передбачена законом. Порівняно широкі права на участь у процесі надані
органам опіки і піклування, житлово-комунальним, фінансовим та ін.

Кодекс про шлюб та сім’ю України (статті 66, 129) покладає на органи
опіки і піклування захист особистих і майнових прав неповнолітніх дітей
та інших недієздатних осіб. При цьому (відповідно до ст. 129 КпШС)
органами опіки і піклування виступають: державна адміністрація районів,
районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських чи районних
у містах, сільські, селищні ради. А ведення справ покладається на
відповідні їх відділи і управління: народної освіти — щодо осіб, які не
досягли 18 років; охорони здоров’я — щодо осіб, визнаних судом
недієздатними чи обмежено дієздатними; соціального захисту — щодо
дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров’я. Отже,
зазначені органи можуть бути суб’єктами захисту прав неповнолітніх,
недієздатних осіб, що перебувають під опікою і піклуванням, у всіх
підвідомчих судові справах. По одних — мають право звернутися із заявою
про порушення процесу, а якщо справа була розпочата за ініціативою інших
осіб, повинні вступити в процес для дачі висновку; по інших — тільки
вступити в процес для дачі висновку по справі.

Органи опіки і піклування згідно з КпШС мають право пред’явити позов про
визнання шлюбу недійсним (ст. 47), про позбавлення батьківських прав
(ст. 71), про визнання усиновлення недійсним (ст. 121), про скасування
усиновлення (ст. 125). Якщо справа була розпочата іншими особами, участь
органів опіки і піклування для дачі висновку в справах, передбачених
статтями 71,119 КпШС, є обов’язковою.

Відповідно до ч. З ст. 2653 ЦПК до заяви у справах про усиновлення
дітей, які проживають на території України, громадянами України та
іноземними громадянами додається висновок органу опіки і піклування про
доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

Справи про поновлення у батьківських правах (ст. 75), по спорах про
дітей (статті 67, 76) також розглядаються за їх участю. Вони повинні
вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування майнової шкоди,
заподіяної несумлінним або недбалим виконанням опікунських обов’язків
(ст. 152). У справах про встановлення факту батьківства і факту визнання
батьківства їх участь для дачі висновку є обов’язковою. Якщо
встановлення таких юридичних фактів необхідне для здійснення прав на
одержання пенсії і спадкоємства, то для участі в справі залучаються
відповідно органи соціального захисту і фінансові органи для дачі
висновку.

Функцію органів опіки і піклування по захисту прав інших осіб й
інтересів держави здійснюють органи соціального захисту в справах осіб,
над якими за станом здоров’я встановлено піклування (ст. 129 КпШС). Але
більш поширена їх участь у формі дачі висновку в справах окремого
провадження — про встановлення юридичних фактів (перебування на
утриманні, визнання батьківства та ін.), необхідних для вирішення
питання про призначення пенсії, тощо. У таких справах можлива участь
пенсійних органів Міністерства оборони і Міністерства внутрішніх справ
України.

При здійсненні своїх функцій органи опіки і піклування приймають
відповідні рішення (п. 6 Правил опіки і піклування), тому їх висновком у
справі має бути рішення в письмовій формі. Виконання
житлово-комунальними органами функцій управління житловим фондом України
обумовлює можливу і необхідну їх участь у цивільному процесі в справах,
пов’язаних зі зміною юридичного, технічного, комунального стану споруд і
будівель. Житлово-комунальні органи заінтересовані в такому вирішенні
справ судами, яке відповідало б законодавству в галузі житлового
будівництва і захищало права громадян, підприємств, установ,
організацій. На можливість участі таких органів у цивільному процесі у
справах, що виникають із спорів щодо житлових правовідносин, звертав
увагу судів Верховний Суд України у постановах № 9 від 19 вересня 1975
р. «Про практику застосування судами України статті 105 Цивільного
кодексу України»; № 9 від 18 вересня 1987 р. «Про практику застосування
судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи»; № 2 від 12
квітня 1985 р. «Про практику застосування судами Житлового кодексу
України» тощо.

Для дачі висновку про придатність жилого приміщення для проживання суди
повинні залучати до участі у справі органи санітарно-епідеміологічної
служби, а також місцеві житлові органи, якщо рішення у справі може
вплинути на їх інтереси. Невиконання цього обов’язку призводить до
порушення прав зазначених органів і може бути підставою для скасування
судового рішення, постановленого у таких справах без їхньої участі.

Функцію органів місцевого самоврядування виконує суб’єкт комунальної
власності і підприємницької діяльності, котрим є Бюро технічної
інвентаризації асоціації «Укртехінвентаризації», на яке покладено
обов’язок здійснювати перевірку реального юридичного статусу об’єктів
нерухомості, обстеження їх технічного стану, державну реєстрацію права
власності на об’єкти нерухомого майна, що перебуває у власності
юридичних та фізичних осіб. Бюро здійснює технічну паспортизацію та
інвентаризацію основних фондів комунального господарства, а також
будинків підприємств, установ, організацій і окремих громадян,
поновлення документів на право володіння будинками і встановлення
порядку користування земельними ділянками і будівлями. Верховний Суд
України роз’яснив судам про необхідність залучати Бюро для дачі висновку
у справах про право володіння, поділу будівель і порядку користування
земельними ділянками1.

Житлово-комунальні організації органів місцевого самоврядування, у
підпорядкуванні і розпорядженні яких є житловий фонд, у певних випадках
можуть бути залучені у справу третіми особами. В судовій практиці і
теорії процесу виникають труднощі у розмежуванні їх процесуальної
правосуб’єк-тності такими особами і суб’єктами захисту прав інших осіб.
Відповідно до ст. 121 ЦПК підставою для участі їх у процесі буде
відсутність спору по договору житлового найму з однією із сторін, а не
суб’єктивного юридичного інтересу, про що зазначається в літературі2,
оскільки такий може мати не лише матеріально-правовий, а й
державно-правовий характер.

Захист прав інших осіб та інтересів держави в цивільному процесі можуть
здійснювати фінансові органи місцевої державної адміністрації у справах,
які виникають із спорів про право власності, спадкування, а також у
справах окремого провадження про встановлення юридичних фактів, від яких
залежить здійснення громадянами таких прав.

Суб’єктами захисту прав інших осіб й інтересів держави можуть бути ті
органи державної влади, участь яких у цивільному процесі обумовлюється
необхідністю здійснення ними своєї компетенції у сфері
виконавчо-розпорядчої діяльності. Так, державна податкова адміністрація
може стягувати з громадян у бюджет в судовому порядку недоїмки по
податках та інших обов’язкових платежах, а також суми штрафів та інших
фінансових санкцій; подавати позови про стягнення в доход держави
коштів, одержаних громадянами за незаконними угодами, та в інших
випадках одержання коштів без установлених законом підстав (ст. 11
Закону від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні»).

Законом від 15 грудня 1993 р. «Про внесення змін і доповнень до Закону
Української РСР «Про захист прав споживачів» передбачено, що Державний
комітет України у справах захисту прав споживачів (ліквідований, його
функції передані Державному комітету стандартизації, метрології та
сертифікації — Указ Президента від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 «Про
зміни у структурі центральних органів виконавчої влади»), його органи в
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі
здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України про
захист прав споживачів у центральних і місцевих органах державної і
виконавчої влади та господарюючими суб’єктами-підприємствами (їх
об’єднаннями), установами, організаціями — незалежно від форми
власності, громадянами-підприємцями, іноземними юридичними особами, які
здійснюють підприємницьку діяльність на території України, забезпечують
реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і мають право
пред’являти до суду позови по захисту прав споживачів (ст. 5).

Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної
безпеки України, державні комітети України: по водному господарству,
земельних ресурсах, лісовому господарству, з питань геології та
використання надр та їх органи на місцях можуть порушувати в судах
справи про відшкодування з юридичних і фізичних осіб збитків, завданих
державі внаслідок порушень законодавства про надра (статті 64-67 Кодексу
України про надра); про відшкодування збитків і витрат, заподіяних
здоров’ю і життю людей та державі внаслідок: порушення законодавства про
охорону навколишнього природного середовища (статті 5, 20, 67-69 Закону
від 25 червня 1991 p., зі змінами від 5 травня 1993 р. «Про охорону
навколишнього природного середовища»); порушення законодавства про
охорону атмосферного повітря (статті 44-45 Закону від 19 жовтня 1992 р.
«Про охорону атмосферного повітря»); порушення законодавства про
природно-заповідний фонд (статті 64-65 Закону від 16 червня 1992 p., зі
змінами від 5 травня 1993 р., «Про природно-заповідний фонд України»);
порушення законодавства у галузі охорони, використання і відтворення
тваринного світу (ст. 58 Закону від 3 березня 1993 р. «Про тваринний
світ»); порушення лісового законодавства (статті 97-101 Лісового кодексу
України).

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів
з охорони праці здійснюють: Міністерство праці та соціальної політики
України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища та
ядерної безпеки України, Комітет по нагляду за охороною праці, органи
державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства
внутрішніх справ України, органи та заклади санітарно-епідеміологічної
служби Міністерства охорони здоров’я України (ст. 44 Закону від 14
жовтня 1992 р. «Про охорону праці»). У справах за позовами до власників
про відшкодування шкоди працівникам, збитків іншим громадянам,
підприємствам і державі зазначені державні органи можуть брати участь
для дачі висновку по справі (статті 11, ЗО Закону, ч. 2 ст. 121 ЦПК).

Для правильного вирішення справ з участю агропромислових організацій
судова практика допустила розширене тлумачення щодо застосування ст. 121
ЦПК в редакції 1963-1981 pp. в частині можливої участі органів
державного управління «у випадках, передбачених законом». Згідно з
роз’ясненням Верховного Суду України у справах, які виникають з договору
підряду на капітальне будівництво в агропромі, суд в необхідних випадках
може згідно з ч. 2 ст. 121 ЦПК залучити для дачі висновку відповідні
фінансові установи Промбанку, Жилсоцбанку тощо3.

Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України дають підставу стверджувати,
що участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування та
інших осіб в цивільному процесі з метою покладених на них обов’язків і
для захисту прав громадян та інтересів держави (тобто реалізації своєї
компетенції) можлива і в інших випадках, прямо не передбачених законом,
але у справах, пов’язаних з об’єктом управління, що здійснюється таким
органом.

Органи державної влади і місцевого самоврядування для дачі висновку по
справі можуть бути залучені судом для участі в процесі або вступити в
процес за своєю ініціативою, їх участь у процесі для дачі висновку є
обов’язковою у випадках, передбачених законом, та коли суд визнає це за
необхідне (ст. 121 ЦПК).

§ 3. Участь профспілок у цивільному процесі

Конституцією України (ст. 36) встановлено право громадян на участь у
професійних спілках з метою захисту своїх трудових і
соціально-економічних прав та інтересів. На розвиток цієї статті було
прийнято Закон України № 1045-XIV від 15 вересня 1999 р. «Про професійні
спілки, їх права та гарантії діяльності». Рішенням Конституційного Суду
України № 11-рп/2000 від 18 жовтня 2000 р. («Офіційний вісник України».
— 2000 р. — № 43) визнано неконституційними норми цього Закону, якими
визначено, що повного обсягу дієздатності профспілка набуває лише в разі
її реєстрації. Але ще до такої реєстрації вона має право оскаржити в суд
рішення Міністерства юстиції про відмову в реєстрації, отже, з моменту
створення вона має права, передбачені Конституцією України, захищати
трудові, інші соціально-економічні та політичні права і законні інтереси
членів профспілок, працівників, піклуватися про покращання умов їх праці
і побуту. Правовим забезпеченням реалізації цього завдання є
встановлення ст. 246 КЗпП право профспілок представляти інтереси
працівників, представляти і захищати їх трудові, соціально-економічні
права та інтереси у відносинах з власником або уповноваженим ним органом
(в редакції Закону України від 5 квітня 2001 p.). Цивільне процесуальне
право України передбачає, що профспілки можуть здійснювати захист прав
інших осіб шляхом порушення цивільної справи в суді (звертатися до суду
із заявою) і вступу в процес по справі (п. 2 ст. 5, ч. 1 ст. 121, п. 2
ст. 112 ЦПК)

Правомочність профспілок на порушення деяких справ закріплена також
окремими нормами галузевого законодавства. З підстав ст. 71 КпШС вони
мають право порушити справу в суді шляхом пред’явлення позову про
позбавлення батьківських прав. Це пояснюється тим, що вони
заінтересовані в тому, щоб підростаюче покоління було фізично і морально
здоровим та всебічно підготовленим до суспільне корисної діяльності.

Профспілки можуть порушувати процес на захист прав інших осіб у справах
про визнання недійсною угоди, укладеної внаслідок обману, насильства,
погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною,
а також угоди, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних
для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин (ст. 57 Цивільного
кодексу), а також про визнання громадянина обмежено дієздатним чи
недієздатним (ст. 256 ЦПК).

Захист прав та інтересів інших осіб у справах, підвідомчих цивільному
судочинству, уповноважені профспілок можуть здійснювати також у
самостійних процесуальних формах громадського представництва (п. 2 ст.
112 ЦПК).

§ 4. Участь у цивільному процесі підприємств, установ, організацій та
окремих громадян з метою захисту прав інших осіб

Державні підприємства, установи, організації, кооперативні організації,
їх об’єднання, інші громадські організації можуть захищати права та
інтереси інших осіб пред’явленням вимоги на порушення процесу в справах
про визнання угоди недійсною з підстав ст. 57 Цивільного кодексу і про
позбавлення батьківських прав (ст. 71 КпШС).

Звернутися до суду із заявою у справах про визнання громадян обмежено
дієздатними і недієздатними можуть члени сім’ї такого громадянина,
прокурор, органи опіки і піклування, профспілки, інші громадські
організації, а також психіатричні лікувальні заклади (ст. 256 ЦПК).

Відповідно до Закону України від 16 червня 1992 р. «Про об’єднання
громодян» (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо, які визнаються
політичною партією або громадською організацією) вони корестуються
правом представляти і захищати законні інтереси своїх членів (учасників)
у державних та громадських органах.

Громадські організації (об’єднання) споживачів мають право пред’являти в
суд позови, представляти і захищати в суді інтереси споживачів (п. 10 ч.
1 ст. 5, ст. 26 Закону в редакції від 15 грудня 1993 р. «Про захист прав
споживачів»). Громадські природоохоронні об’єднання мають право подавати
до суду позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення
законодавства про охорону навколишнього середовища, в тому числі
здоров’я громадян і майну громадських об’єднань (ст. 21 Закону від 25
червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Громадяни мають право подати скаргу на неправильність у списках виборців
та в списках громадян, котрі мають право брати участь у референдумі, які
допущені відносно інших осіб, порушуючи цим самим процес по справі на
захист їх виборчих прав (ст. 239 ЦПК).

§ 5. Цивільна процесуальна правосуб’єктність

Цивільна процесуальна правосуб’єктність органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, профспілок, підприємств, установ, організацій,
а також окремих громадян, які захищають права інших осіб (ст. 121 ЦПК),
не має спеціальної назви, що і обумовлює неоднозначність її визначення в
законодавстві, судовій практиці і теорії цивільного процесу. Статті 121,
256 й інші визначають цих осіб як суб’єктів захисту прав інших осіб.

З аналізу ч. З ст. 104 можна зробити висновок, що вони виступають
позивачами у випадках порушення ними справи на захист прав інших осіб, а
зі ст. 246 КЗпП та ін. — що профспілки здійснюють представництво, а ч. 2
ст. 121 ЦПК — що органи державної влади, органи місцевого самоврядування
(опіки і піклування, житлово-комунальні) надають висновок (експертизу)
судовим органам.

У визначенні їх процесуальної правосуб’єктності судова практика ще більш
різноманітна. Вони називаються позивачами, захисниками, юрисконсультами,
адвокатами профспілок, судовими представниками, експертами. В науці
цивільного процесу суб’єкти захисту прав інших осіб визначаються при
порушенні справи позивачами, сторонами в процесуальному розумінні,
процесуальними позивачами, заявниками і скаржниками в процесуальному
розумінні, представниками сторін і третіх осіб; при вступі у справу для
дачі висновку — компетентними органами, третіми особами, судовими
представниками, експертами4.

Суб’єкти захисту прав Інших осіб не є позивачами, оскільки вони
відрізняються від них за завданням і метою участі, характером юридичної
заінтересованості у справі, дією законної сили судового рішення.
Визначення їх сторонами в процесуальному розумінні, компетентними
органами, третіми особами не тільки не відображає їх функціональної
діяльності у цивільному процесі, але ще більше підкреслює невизначеність
їх процесуального становища.

Поняттям «державний орган — заявник, заявник у процесуальному розумінні,
заявник позову» визначається відповідно діяльність або тільки органу
держави, або тільки в позовному провадженні, не проводиться різниця між
участю їх у процесі для захисту своїх суб’єктивних прав з участю для
захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів.

Неправильним є ототожнення процесуального становища суб’єктів захисту
прав інших осіб з представництвом сторін і третіх осіб. Цивільний
процесуальний представник — уповноважений особи, яка бере участь у
справі, котрий від її імені і в її інтересах виконує процесуальні дії,
залежить від її волі і не може діяти проти її інтересів. Діяльність
органів держави, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших
організацій має іншу спрямованість. Вони виступають від свого імені, від
їх імені (а не від імені члена профспілки) діють уповноважені, які в
цивільному процесі є представниками органу держави, органу місцевого
самоврядування, профспілок тощо, але не сторони і третьої особи.

Цивільна процесуальна правосуб’єктність Бюро технічної інвентаризації,
органів опіки і піклування, інших суб’єктів захисту прав інших осіб, які
беруть участь у справі для дачі висновку, істотно відрізняється від
експерта. Експерт — незаінтересована особа, яка дає висновок по фактах
справи. Суб’єкт захисту інших осіб дає висновок по фактах і праву
спірної справи, має в ній юридичний інтерес, що визначається
компетенцією, яку він виконує в державному управлінні.

Визначення процесуальної правосуб’єктності органів держави, органів
місцевого самоврядування, профспілок, підприємств, установ, організацій
і окремих громадян, які захищають права інших осіб, за допомогою
використання назви окремих осіб, які беруть участь у справі, відображає
(навіть не у всіх випадках) тільки зовнішню їх ознаку, а не суть участі
в процесі. Оскільки вони виконують функцію захисту прав інших осіб, то
їх можна назвати суб’єктами захисту прав інших осіб. Але такими
суб’єктами є також представники сторін й інших осіб, які беруть участь у
справі, і прокурор. Тому, щоб підкреслити процесуальну відмінність, яка
існує між ними, можна їх назвати функціонерами. Ця назва свідчить, що їх
участь у справі спрямована на виконання ними компетенції, яка
визначається їх функціями в державному і громадському житті. Вказана
назва можлива для визначення їх участі у справах усіх видів провадження
і відбиває те, що їх діяльність має важливу соціальну спрямованість5.

§ 6. Участь у цивільному процесі країн СНД органів державного
управління, місцевого самоврядування, організацій і громадян з метою
захисту прав, свобод і охоронюваних законом інтересів інших осіб

У правовому регулюванні участі в цивільному процесі зазначених суб’єктів
захисту прав, свобод та інтересів інших осіб в окремих країнах СНД
відбулися певні зміни.

Стаття 42 ЦПК Російської Федерації в редакції Закону від 7 липня 2000 р.
встановила, що у випадках, передбачених законом, державні органи, органи
місцевого самоврядування, організації і громадяни мають право звернутися
до суду з позовом на захист порушених чи оспорених прав, свобод, і
охоронюваних законом інтересів інших осіб на їх прохання чи на захист
прав, свобод, та інтересів невизначеного кола осіб. Позов на захист
прав, свобод та інтересів недієздатного громадянина може бути
пред’явлено незалежно від прохання його законного представника або іншої
заінтересованої особи. Процесуальне правове становище суб’єктів захисту
прав інших осіб прирівнено до позивача за винятком, вони не мають права
вкладати мирову угоду, їх відмова підтримувати пред’явлену вимогу не
перешкоджає розгляду справи, якщо позивач не заявить відмову від позову.
При відмові позивача від позову і прийняття її судом суд закриває
провадження у справі.

Аналогічно врегульована участь суб’єктів захисту прав, свобод та
інтересів інших осіб в статтях 56 і 57 ЦПК Республіки Казахстан
(прийнятого 16 липня 1999 p.).

В ЦПК Республіки Білорусь (прийнятий 11 січня 1999 р.) в ст. 85
встановлений перелік справ, з яких державні органи, і юридичні особи
можуть від свого імені звернутись до суду із заявою на захист прав та
інтересів інших осіб: про скасування усиновлення; позбавлення
батьківських прав; про стягнення аліментів, про захист інших інтересів
неповнолітніх та інтересів недієздатних, а також в інших справах,
передбачених законодавчими актами.

Профспілки можуть звертатись до суду за захистом прав та інтересів своїх
членів із трудових правовідносин та у справах, зазначених вище. Такими
правами наділені інші громадські об’єднання по захисту прав і інтересів
членів цих об’єднань, якщо це передбачено їх статутами (ст. 86 ЦПК).
Громадяни також мають право звертатися до суду на захист прав і
інтересів інших осіб у зазначених справах, передбачених ст. 85 ЦПК, та в
інших випадках, встановлених законодавчими актами (ст. 87 ЦПК).

Суб’єкти захисту прав та інтересів інших осіб можугь звертатись до суду
за захистом на прохання чи за згодою таких осіб. Позов на захист
неповнолітніх і недієздатних громадян пред’являється незалежно від їх
прохання чи згоди (ст. 88 ЦПК).

Державні органи і органи місцевого самоврядування за своєю ініціативою
можуть вступать у справу для дачі висновку та бути залученими судом до
винесення судової постанови, їх висновки можуть бути стосовно всієї
справи в цілому так і окремих фактів і питань (ст. 90 ЦПК).

Державні органи, юридичні особи і громадяни, котрі від свого ім’я
захищають права інших осіб, мають права і несуть обов’язки юридичне
заінтересованих осіб (ЦПК Республіки Білорусь відмовився від поняття
«особи, які беруть участь у справі»), передбачені ст. 56 ЦПК та іншими
законодавчими актами Республіки Білорусь.

Посилання до глави 7

1 Інструктивний лист Верховного Суду України І Міністерства комунального
господарства України від 19 грудня 1969 р //Рад право —1969 — №5 — С
106-107, Інструкція «Про порядок державної реєстрації права власності на
об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та
фізичних осіб», затверджена наказом Держбуду України від 9 червня 1998 р

2 Шакарян М С Субъекты советского гражданского процессуального права — М
, 1970 — С 210, Шакарян М С Участие органов государственного управления
в советском гражданском процессе — М , 1978

3 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 19 жовтня 1984 р «Про
практику розгляду судами справ, стороною в яких є колгосп, міжколгоспна
організація, державно-колгоспне підприємство, організація або їх
об’єднання», п 9 (скасована)

4 Гражданский процесе — М , 1993 — С 113, Курс советского гражданского
процессуального права — Т 1 — С 317-322 та Ін

5 Штефан М Й Підприємство І правосуддя — К, 1992 — С 54-55, Богдан Й Г
Участь органів фінансового управління в радянському цивільному процесі
Авто-реф канд дис — К, 1985, Киреева Н А Участие органов опеки и
попечительства в гражданском процессе Автореф канд дис — М , 1985,
ШахоВа Т Й Участие органов социального обеспечения в советском
гражданском процессе Автореф канд дис — М , 1989

Глава 8. Представництво в цивільному процесі

§ 1. Поняття та значення процесуального представництва

Представництво в цивільному процесі с процесуальним засобом реалізації
громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність,
життя та здоров’я, на особисту свободу і майно, гарантований
Конституцією (ст. 55) та іншими законами України. Воно забезпечує участь
у цивільному процесі громадян і організацій, надає їй можливість
використовувати юридичне грамотних осіб для ведення цивільних справ у
суді та захисту суб’єктивних прав й інтересів.

Стаття ПО ЦПК надає право громадянам вести свої справи в суді особисто
або через представника. Особиста участь у справі громадянина не
позбавляє його права мати по цій самій справі представника. Оскільки
громадяни можуть мати в цивільному судочинстві процесуальну
правосуб’єкт-ність сторін і третіх осіб (у справах позовного
провадження), заявників і заінтересованих осіб (у справах, що виникають
з адміністративно-правових відносин і окремого провадження), всі вони
можуть вести справи через представника. Проте не всі громадяни, майнові
і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких
потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною
дієздатністю І можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести
свої справи. Права і охоронювані законом інтереси таких осіб
(неповнолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом)
захищають їх законні представники (статті 101, 111 ЦПК).

Справи юридичних осіб ведуть у цивільному процесі їх органи, що діють у
межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх
представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК). Через представників здійснюють свої
повноваження в цивільному процесі органи державної влади, органи
місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи,
організації та їх об’єднання як суб’єкти захисту прав та охоронюваних
інтересів інших осіб, державних і громадських інтересів (ст. 121 ЦПК)

Отже, всі особи, які беруть участь у справі, можуть вести справи в
цивільному судочинстві через своїх представників, а положення статей
98,112, 113, 117 ЦПК, що надають можливість здійснювати представництво
лише сторін і третіх осіб, не відображають реальної дійсності і входять
у колізію з іншими нормами ЦПК, зокрема, зі статтями 110, 121.

Представництво в цивільному процесі можливе у будь-якій справі, що
розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях
його розвитку, починаючи з порушення справи і закінчуючи зверненням
судового рішення до виконання.

Таким чином, представництво в цивільному процесі — це процесуальна
діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист
суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка
бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також
сприяння судові у всебічному, повному і об’єктивному з’ясуванні обставин
справи, в поста-новленні законного і обгрунтованого рішення.

Процесуальний представник діє в цивільному процесі від імені і в
інтересах іншої особи в межах наданих нею повноважень.

Правовідносини, що складаються між представником і особою, яку він
представляє (довірителем), представником і судом, у цивільному процесі
мають різний галузевий характер. Правовідносини між представником і
довірителем є матеріально-правовими, оскільки базуються на договорі
доручення, трудовому договорі чи контракті, адміністративному акті,
членстві в громадській організації, факті родинних зв’язків, і
регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного права.
Процесуально-правові відносини складаються у зв’язку з визначенням і
оформленням повноважень представника в цивільному процесі (статті
112-115 ЦПК). Правовідносини між представником і судом у цивільному
процесі регулюються нормами цивільного процесуального права і є
процесуально-правовими (статті 110-116 ЦПК).

Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в
юридичній літературі вирішується неоднозначно. Переважає думка, що
представництво в цивільному процесі — це самостійний інститут цивільного
процесуального права, хоч окремі автори розглядають його як окремий вид
цивільного представництва1. Цивільно-процесуальне представництво
відрізняється від цивільного представництва за виконуваними функціями і
змістом правовідносин, що існують між його суб’єктами, за підставами їх
виникнення

У цивільних правовідносинах суб’єктивні права і обов’язки реалізуються
їх суб’єктом особисто або замість нього діє представник, який повністю
заміщає такого суб’єкта.

Процесуальний представник не заміщає сторону в цивільному судочинстві
(за винятком законних представників — батьків, опікунів,
піклувальників), а діє поряд з нею, на захист її суб’єктивних прав і
охоронюваних законом інтересів. Особиста участь у справі громадянина чи
органу управління юридичної особи не є перешкодою для реалізації ними
права мати в цій справі представника. Захист у суді прав та інтересів
недієздатних чи обмежено дієздатних громадян їх батьками, усиновителями,
опікунами чи піклувальниками не позбавляє таких громадян права мати
субпредставника, оскільки вони самі є законними представниками
зазначених осіб (ст. 111 ЦПК).

Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від
сторони в договорі доручення і визначається змістом останнього, що
регулюється ст. 386 Цивільного кодексу.

Процесуально-правове становище цивільного процесуального представника як
самостійного суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному
судочинстві визначається нормами ЦПК (статті 98, 111, 116, 117), і лише
повноваження на виконання деяких процесуальних дій щодо розпорядження
об’єктом матеріального спору і процесу надаються довірителем (ст. 115
ЦПК).

Отже, цивільне процесуальне представництво — це такі юридичні відносини,
за якими одна особа — представник виконує на підставі повноваження,
наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні
дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом
інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Представник у
цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції — захищати
права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати
правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними
(здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко
визначені статтями 1, 6 Закону «Про адвокатуру». В Англії, Франції,
Бельгії та інших державах здійснення правозаступництва відособлено від
представництва. В Англії функцію правозаступництва виконують баристери
(адвокати), а функцію представництва соліситори (повірені). Перші
подають юридичні поради, складають важливі судові папери, виступають з
промовами в суді; другі — проводять збір і підготовку фактичного
матеріалу і доказів у справі, подають і одержують процесуальні папери2

Процесуально-правове становище процесуального представника в цивільному
судочинстві України визначається в складі осіб, які беруть участь у
справі (статті 98, 99 ЦПК). ЦПК більшості країн, що входять до складу
СНД, не включають представника до цієї групи суб’єктів. По-різному
вирішується дане питання і в теорії цивільного процесуального права.
Більшість авторів на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, що
беруть участь у справі, відносять до них і представників. Заперечення
противників протилежної позиції зводяться, зокрема, до того, що
представники не мають самостійних прав, вони здійснюють права
довірителів у всіх випадках від їх імені3. Виключаючи процесуальних
представників зі складу осіб, які беруть участь у справі, одні автори
зазначають, що вони матеріально і процесуальне не заінтересовані у
вирішенні справи4. На думку інших, представник не має ні
матеріально-правового, ні державного, ні громадського інтересу у
вирішенні справи, його інтерес до наслідків судочинства процесуальний5.

Як зазначалося вище (глава 3, § 3), загальною ознакою, на підставі якої
об’єднані особи, які беруть участь у справі, є наявність
заінтересованості в результатах розгляду справи, що властиве і
представникам у цивільному процесі, їх юридична заінтересованість у
справі (службова, громадська, особиста) визначається інтересом тих осіб,
від імені і на захист прав яких вони здійснюють свою діяльність.
Виходячи з цього, їх процесуально-правове становище дорівняно до інших
осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право знайомитися з
матеріалами справи, роботи з них витяги, одержувати копії рішень й інших
документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати
докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи,
давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи,
міркування і заперечення тощо (ст. 99 ЦПК). А це свідчить, що вони мають
ознаки осіб, які беруть участь у справі.

Представництво широко застосовується на практиці і може здійснюватися
особами, склад яких визначено статтями 111,112 ЦПК. Представниками
можуть бути:

1) члени органів управління, працівники державних підприємств, установ,
організацій, кооперативних організацій — у справах цих підприємств,
установ та організацій;

2) уповноважені профспілок — у справах працівників, а також осіб, захист
прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

3) уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право
представляти інтереси членів цих організацій, — у справах членів цих
організацій; 4) адвокати — в справах громадян України, іноземних
громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб (ст. 1 Закону «Про
адвокатуру»);

5) один із співучасників за дорученням інших співучасників (ст. 104
ЦПК);

6) батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники (ч. З ст. 101 ЦПК);

7) інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва
в цій справі.

Представниками в цивільному процесі можуть бути громадяни, які до-сягли
повноліття. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування,
не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво. Це правило
встановлено пп. 1, 2 ст. 116 ЦПК і означає, що необхідною умовою
правосуб’єктності представника є наявність у нього цивільної
процесуальної правоздатності і дієздатності. Але у визначенні цивільного
процесуального становища обмежено дієздатних осіб допущена колізія між
окремими нормативними правилами. Так, положення ч. 1 ст. 111 ЦПК про те,
що особи, визнані в установленому порядку обмежено дієздатними, не
можуть особисто брати участь у цивільному процесі, а їхні права й
інтереси захищають у суді піклувальники, і правило п. 2 ст. 116 ЦПК,
згідно з яким такі особи не можуть здійснювати представництво в суді,
підлягає критичній оцінці. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу
обмеження дієздатності громадян поширюється лише на розпорядження ними
майном, одержання заробітної плати, пенсій чи інших видів прибутків і
розпорядження ними. Щодо здійснення особистих немайнових прав
дієздатність таких осіб не обмежується. Вони можуть реалізовувати свої
політичні та трудові права, нести дисциплінарну та кримінальну
відповідальність. Обмеження цивільної процесуальної дієздатності не
передбачене також чинним законодавством. Частина 2 ст. 260 ЦПК надає
обмежено дієздатному громадянинові право порушити цивільний процес у
справі про скасування обмеження в дієздатності. Отже, зміст ст. 111 і п.
2 ст. 116 ЦПК у цій частині не узгоджується зі ст. 15 Цивільного
кодексу, ст. 260 ЦПК, з відповідними нормами інших галузей права і
потребує приведення у відповідність з ними.

Не можуть бути представниками адвокати, які отримали доручення про
надання юридичної допомоги з порушенням правил, установлених
законодавством України про адвокатуру, а також особи, виключені з
колегії адвокатів у випадку, зазначеному в п. 6 ст. 112 ЦПК.

Якщо особа, яка виключена з колегії адвокатів, працює юрисконсультом чи
на іншій посаді в організації, то в справах таких організацій вона може
виконувати функції представника в суді (п. 2 ст. 112 ЦПК). Такі особи
можуть також здійснювати представництво осіб, які перебувають під їхньою
опікою чи піклуванням.

На забезпечення законності в здійсненні правосуддя і зміцнення
авторитету суду спрямоване правило ч. 2 ст. 116 ЦПК, що забороняє
судцям, слідчим і прокурорам виконувати обов’язки представника окремих
громадян, крім випадків, коли вони діють як законні представники
(батьки, опікуни, піклувальники) чи представники відповідного суду або
прокуратури, що є стороною в справі. Надання їм такої можливості
зумовлене дією принципу рівності громадян перед законом і судом
незалежно від їхнього посадового становища. У противному разі
недієздатні, над якими судді, слідчі чи прокурори здійснюють опіку або
піклування чи є їх батьками, були б поставлені в нерівне
процесуально-правове становище порівняно з іншими учасниками процесу.

§ 2. Види процесуального представництва

В навчальній і науковій цивільно-процесуальній літературі процесуальне
представництво поділяється на такі види: добровільне, законне,
представництво на підставі статутів, положень й на інших спеціальних
підставах6; законне, статутне і добровільне7; добровільне і обов’язкове
(добровільне поділяється на договірне і громадське)8; законне,
договірне, громадське і офіційне9; законне, добровільне, юридичних осіб,
громадське10; факультативне і обов’язкове11; добровільне (договірне),
профспілкове, добровільне юридичних осіб, представництво за
недієздатних; договірне, законне, громадське12; природне і юридичне:
законне (необхідне), фактичне, договірне (добровільне)13 та ін.
Зазначена класифікація процесуального представництва на види свідчить,
що вона проведена за змішаними класифікуючими ознаками — одночасно на
підставах і за способом виникнення з введенням додаткових критеріїв — за
суб’єктами здійснення представництва або ще і за суб’єктами, в інтересах
яких воно здійснюється.

Неоднозначність у визначенні видів процесуального представництва можна
пояснити також відсутністю чіткості в правовому регулюванні цього
питання. Так, ст. 110 ЦПК «Види представництва» прямо ці види не
називає, проте її аналіз дозволяє зробити висновок про наявність двох
видів представництва: громадян і юридичних осіб. Статтею 101 ЦПК
називається третій вид — законне представництво, яке здійснюється в
інтересах недієздатних і обмежено дієздатних осіб, тобто охоплюється,
якщо виходити із змісту ст. ПО ЦПК, представництвом громадян

Класифікація, що проводиться за ознаками осіб, в інтересах яких
здійснюється представництво, — представництво громадян і представництво
юридичних осіб, — має загальний характер і не узгоджується з їх можливою
конкретною правосуб’єктністю у цивільному процесі як сторін, третіх осіб
із самостійними вимогами чи третіх осіб без самостійних вимог, у справах
позовного провадження, заявників та заінтересованих осіб у справах з
адміністративно-правових відносин і окремого провадження.

Оскільки класифікація спрямована на виявлення тих чи інших ознак
процесуального представництва, вона можлива: з підстав виникнення, за
способом виникнення, за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється
представництво в суді, та за ознаками осіб, котрі його здійснюють14.

З підстав виникнення слід розрізняти законне і договірне представництво.
За способом виникнення — добровільне і необхідне (факультативне й
обов’язкове). За ознаками осіб, інтереси яких представляють,
представництво сторін (позивача і відповідача), третіх осіб (із
самостійними вимогами і без самостійних вимог); заявників і
заінтересованих осіб; органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, профспілок, інших організацій, трудових колективів, які
захищають права інших осіб. За ознаками осіб, які здійснюють
процесуальне представництво, — представництво, що здійснюється:
адвокатами; юрисконсультами та іншими працівниками організацій;
уповноваженими профспілок та іншими громадськими організаціями;
батьками, опікунами, піклувальниками; співучасниками; громадянами, які
допущені судом до представництва конкретної особи по конкретній страві
(статті 111, 112 ЦПК).

Договірне (добровільне, факультативне) представництво виникає на
підставі добровільно укладеного договору доручення, трудового договору,
членства в громадській організації та з інших підстав. Воно може
здійснюватися адвокатами, юрисконсультами та іншими працівниками
підприємств, установ, організацій; уповноваженими організацій, яким
надано право захищати права й інтереси інших осіб; співучасниками та
іншими особами, які допущені судом до виконання функцій представника.

Законне (необхідне, обов’язкове) процесуальне представництво виникає на
підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких
юридичних фактів як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи
піклування тощо. Воно здійснюється батьками, опікунами, піклувальниками
(ст. 101 ЦПК)

У судовій практиці поширено здійснення процесуального представництва
адвокатами. Можливість функціонування адвокатури для подання юридинної
допомоги передбачена ст. 159 Конституції України, а організація і
порядок її діяльності визначаються Законом від 19 грудня 1992 р. «Про
адвокатуру» та іншими законодавчими актами.

Відповідно до ст. 1 Закону «Про адвокатуру» адвокатура України є
добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним сприяти
захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян і
юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокати дають
консультації і роз’яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки
щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового
характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть,
подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям,
здійснюють правове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної
діяльності та інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством
(ст. 5 Закону).

Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах
повноважень, наданих законом, статутом чи положенням, або їх
представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК) — юрисконсульти, інші співробітники або
адвокати.

Професійні спілки мають право представляти і захищати інтереси
працівників у сфері виробництва, побуту і культури (ст. 246 КЗпП).
Конкретизуючи це право професійних спілок стосовно цивільного
судочинства, п. 2 ст. 112 ЦПК встановлює, що уповноважені професійних
спілок можуть здійснювати процесуальне представництво в усіх справах
робітників, службовців, членів колективних сільськогосподарських
підприємств, а також інших осіб, захист прав та інтересів яких
здійснюється профспілками.

Уповноваженими професійних спілок виступають особи, які виділяються ними
для надання допомоги в захисті прав й інтересів у суді. Ними можуть бути
члени профспілок, але, як правило, їх функції здійснюють постійні
працівники профспілкових комітетів (консультанти, інспектори та ін.),
які мають юридичну освіту і здатні надати членам профспілок
кваліфікований правовий захист.

Правом здійснення процесуального представництва в цивільному судочинстві
наділені також уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням
надано право представляти інтереси членів цих організацій, — у справах
членів цих організацій (п. З ст. 112 ЦПК). Такими е громадські
організації, якими відповідно до Закону від 16 червня 1992 р. «Про
об’єднання громадян» будуть об’єднання громадян, створені для
задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих,
вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів
(ст. 3). Ними є масові рухи, жіночі, ветеранські організації,
організації інвалідів, молодіжні і дитячі організації, наукові,
технічні, культурно-освітні, культурно-спортивні та інші добровільні
товариства, творчі спілки, земляцства, фонди, асоціації та ін. (ст. 1).
Правову допомогу раціоналізаторам і винахідникам подають Товариство
раціоналізаторів та винахідників України, його обласні, міські, районні
ради. В необхідних випадках відповідна рада виділяє своїх представників
для кваліфікованого ведення в суді справи по захисту авторських прав
винахідників та раціоналізаторів незалежно від членства їх у цій
громадській організації.

Членство в громадській організації само по собі не є підставою для
виникнення процесуального представництва. Для цього додатково необхідне
волевиявлення особи, яка потребує представництва. За відсутності на це
згоди уповноважений громадської організації не може бути допущений судом
до здійснення функції процесуального представника.

У справах, що виникають з авторських, суміжних, інших прав
інтелектуальної власності, процесуальне представництво можуть
здійснювати на договірних засадах уповноважені державного підприємства
Українського агентства з авторських і суміжних прав (УААСП), яке
перебуває у сфері управління Державного департаменту інтелектуальної
власності, створеного в системі Міністерства освіти і науки України за
постановою Кабінету Міністрів України № 601 від 4 квітня 2000 р.

У справах, в яких беруть участь сторонами декілька позивачів чи декілька
відповідачів, співучасники можуть доручити ведення справи одному із
співучасників (ст. 104 ЦПК). Такий співучасник буде суміщати в одній
особі виконання функцій сторони (позивача чи відповідача) і
процесуального представника іншого співучасника (п. 5 ст. 112 ЦПК).

Процесуальними представниками сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі, можуть бути також особи, допущені судом на їх прохання до участі
в справі (наприклад, родичі, співробітники, друзі — п. 6 ст. 112 ЦПК).

Кодекс законів про шлюб та сім’ю України покладає захист прав й
інтересів неповнолітніх дітей на їх батьків, які діють без особливих на
те повноважень. Уразі одруження неповнолітніх (ст. 16) вони набувають
дієздатності в повному обсязі з моменту одруження і здійснюють захист
своїх прав самостійно (ст. 60 КпШС). Опікуни і піклувальники мають право
і зобов’язані захищати права та інтереси осіб, які перебувають під
опікою і піклуванням (ст. 143 КпШС). Трансформуючи ці нормативні правила
стосовно цивільного судочинства, ч. 1 ст. 111 ЦПК встановлює, що права і
охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, громадян, які не
мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними,
захищають у суді їх батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники.

У справах осіб, визнаних у встановленому порядку безвісно відсутніми,
процесуальними представниками є опікуни, призначені для охорони й
управління майном безвісно відсутнього (ст. 19 Цивільного кодексу, ст.
111 ЦПК).

У справі, в якій повинен брати участь спадкоємець померлої чи оголошеної
в установленому порядку померлою особи, якщо спадщина ще ніким не
прийнята, процесуальним представником виступає опікун, призначений для
управління та охорони спадкового майна (ч. З ст. 111 ЦПК).

Законні представники можуть доручити вести справу в суді іншій особі,
яку вони обрали як представника (ч. 4 ст. 111 ЦПК).

§ 3. Повноваження процесуального представника

Набуття правосуб’єктності процесуального представника і здійснення його
функцій можливе за наявності відповідних повноважень, підтверджених
визначеними в ЦПК і належно оформленими документами (статті 113, 114
ЦПК).

Повноваження членів колегіальних органів управління кооперативними
організаціями, їх об’єднаннями, іншими громадськими організаціями
підтверджуються випискою з протоколу засідання належного органу
управління, що уповноважив вести справу в суді.

Повноваження працівників підприємств, установ, організацій
підтверджуються довіреністю від імені підприємств, установ, організацій;
уповноважених профспілок — довіреністю відповідного профспілкового
органу; адвокатів — ордером, виданим юридичною консультацією; інших осіб
— довіреністю чи усною заявою довірителя із занесенням її до протоколу
судового засідання (ст. 113 ЦПК). Зазначені документи набувають
юридичної сили повноважень на ведення справи в суді за умови належного
їх оформлення відповідно до ст. 114 ЦПК. Довіреності громадян
посвічуються нотаріально або на підприємстві, в установі, організації,
де вони працюють, або в управлінні будинками, житлово-комунальному
підприємстві за місцем проживання; військовослужбовців — у відповідній
військовій частині; осіб, які мешкають у населених пунктах, де немає
нотаріальних контор, — у виконавчому комітеті міської, селищної чи
сільської ради; осіб, які перебувають на лікуванні, — у відповідному
лікувальному закладі. Довіреності осіб, які перебувають у місцях
позбавлення волі, можуть бути посвідчені начальниками місць позбавлення
волі.

Письмові довіреності від імені підприємств, установ, організацій
видаються за підписом власника чи керівника уповноваженого ним органу з
прикладенням печатки підприємства, установи, організації, а від
кооперативних організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій —
за підписом посадових осіб, уповноважених статутом (положенням), з
прикладенням печатки організації (ст. 114 ЦПК).

Повноваження на ведення справи в суді дає представникові право на
вчинення від імені особи, яку він представляє, всіх процесуальних дій,
крім передачі справи до третейського суду, повної або часткової відмови
від позовних вимог; визнання позову; зміни предмета позову; укладення
мирової угоди; передачі повноважень іншій особі (передоручення);
оскарження рішення суду; подачі виконавчого листа до стягнення,
одержання присудженого майна або грошей. Право на здійснення
представником кожної із зазначених процесуальних дій повинно бути
спеціально обумовлено у виданій йому довіреності (ст. 115 ЦПК).

Обсяг повноважень представника визначається при договірному
(добровільному) представництві особою, в інтересах якої діє представник
(довіритель), у всіх інших випадках — законом чи статутом відповідної
організації, положенням про неї.

Повноваження законних представників на ведення справи в цивільному
процесі стверджуються: батьків, усиновителів — паспортом, свідоцтвом про
народження неповнолітніх дітей, документом про всиновлення; опікунів і
піклувальників — посвідчуючим документом органу опіки і піклування, яким
є рішення про опіку і піклування, прийняте державною адміністрацією
районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами
міських чи районних у містах, сільськими, селищними радами (ст. 129
КпШС).

Законні представники мають право вчиняти всі ті процесуальні дії,
виконувати які могли б особи, котрих вони представляють, якщо вони мали
б цивільну процесуальну дієздатність. Вони можуть без окремих на то
повноважень виконувати розпорядчі дії, визначені ст 115 ЦПК, за окремими
випадками, передбаченими КпШС України. Стаття 145 КпШС забороняє
опікуну, а ч. З ст. 7 Закону України від 26 квітня 2001 р. «Про охорону
дитинства» батькам і особам, які їх замінюють, без дозволу органів опіки
і піклування укладати угоди, зокрема, договори які підлягають
нотаріальному посвідченню і спеціальній реєстрації; відмовлятися від
належних підопічному майнових прав, ділити майно, розділяти чи
обмінювати житлову площу, видавати письмові зобов’язання тощо. Органи
опіки і піклування вправі, якщо це необхідно для захисту прав
підопічних, обмежити право одного з батьків або опікуна (піклувальника)
розпоряджатися вкладом, внесеним будь-ким на ім’я підопічного.

Опікуну і піклувальнику, їх дружинам і близьким родичам забороняється
укладати угоди з підопічними. Вони також не вправі представляти осіб,
які перебувають у них під опікою і піклуванням, при укладені угод або
веденні судових справ між підопічним і дружиною опікуна чи піклувальника
та їх близькими родичами. Опікун і піклувальник не мають права
здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватися від
його імені порукою (ст. 146 КпШС). Отже, здійснення процесуальними
представниками повноважень в цивільному процесі, визначених ст. 115 ЦПК,
повинно узгоджуватися з правилами статей 145, 146 КпШС.

Цивільний процесуальний представник зобов’язаний сумлінно вести справу в
суді, користуватися належними йому правами і виконувати цивільні
процесуальні обов’язки. Посадові особи підприємств, установ,
організацій, а також адвокати, які виконують функцію процесуального
представника в цивільному судочинстві, за несумлінне ведення справи
несуть дисциплінарну або громадську відповідальність (статті 117 ЦПК,
145 КЗпП, ст. 16 Закону «Про адвокатуру»).

§ 4. Процесуально-правове становище представника в провадженні цивільних
справ у суді першої інстанції

Участь процесуального представника в реалізації заінтересованими особами
права на порушення цивільної справи в суді

Заінтересовані громадяни і юридичні особи мають право в порядку,
встановленому законом, звернутися до суду за захистом свого чи інших
осіб порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом
інтересу (статті 4, 5 ЦПК). Це право може бути реалізоване ними особисто
або через представника (ст. 110 ЦПК).

На підставі наданих повноважень процесуальні представники можуть брати
участь у реалізації заінтересованими особами права на звернення до суду
за захистом шляхом порушення цивільної справи в суді. Для цього
використовуються цивільні процесуальні засоби порушення справ у суді
позовного провадження — позовна заява, в справах з
адміністративно-правових відносин і окремого провадження — заява і
скарга. До подачі позовної заяви (заяви, скарги) представник має
виконати значну і складну роботу по вивченню матеріалів справи і
написанню письмової заяви. Матеріали справи збираються і вивчаються на
підставі усних пояснень заінтересованих осіб і поданих ними письмових
документів — договорів, посвідчень, довідок, квитанцій, актів, ордерів,
листів службового і особистого характеру, що містять у собі відомості
про обставини, які мають значення для справи. Згідно зі ст. 6 Закону
«Про адвокатуру» адвокат має право збирати відомості про факти, які
можуть бути використані як докази в цивільних справах, зокрема:
запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ,
організацій, об’єднань, а від громадян — за ‘їх згодою; ознайомлюватися
на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання
доручення по процесуальному представництву документами і матеріалами за
винятком тих, таємниця яких перебуває під охороною закону, одержувати
письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, а
також, виконувати інші дії, передбачені законодавством.

Вивчення матеріалів справи надає можливість процесуальному
представникові визначити правову природу справи, наявність необхідних
умов для реалізації права на звернення до суду з вимогою на порушення
справи, склад сторін, інших осіб, які будуть брати участь у справі, та
інших учасників процесу, визначити обставини предмета доказування і коло
необхідних доказів для їх підтвердження, зібрати їх та пред’явити до
суду разом з позовною заявою, заявою, скаргою.

Позовна заява, заява, скарга виконуються процесуальним представником у
письмовій формі, визначеного ст. 137 ЦПК змісту з необхідними додатками
і подаються в суд з дотриманням правил родової і територіальної
підсудності (статті 123-131 ЦПК), безпосередньо (судді, до канцелярії
суду) або опосередковано (надісланням поштою). Ухвала судді про відмову
в прийнятті заяви може бути оскаржена представником за наявності у нього
на це необхідного повноваження (статті 115,136 ЦПК). З прийняттям заяви
порушується цивільна справа в суді і процесуальний представник може
виконувати процесуальні дії, передбачені ЦПК і визначені наданими
повноваженнями.

Участь процесуального представника в стадії підготовки справи до
розгляду

Процесуально-правове становище представника в цій стадії цивільного
судочинства дає йому можливість активно сприяти досягненню мети
підготовки цивільних справ до судового розгляду, якою є забезпечення
своєчасного та правильного вирішення справи. Процесуальні дії осіб, які
беруть участь у справі, а також їх процесуальних представників,
здійснюються в основному на вимогу судці як відповідь на його дії. Така
взаємозалежність визначається характером існуючих цивільних
процесуальних правовідносин цих суб’єктів. Разом з тим процесуальні дії
по підготовці цивільної справи до судового розгляду можуть здійснюватися
за ініціативою процесуальних представників і спрямовуватися на
встановлення обставин, які підлягають з’ясуванню по справі, залучення
необхідних доказів і визначення всіх осіб, що братимуть участь у справі,
тощо.

Вони мають право порушувати перед суддею питання про сприяння у
витребуванні доказів, про забезпечення доказів і позову (ст. ЗО, п. 7
ст. 143, ст. 149 ЦПК), про зміну умов забезпечення позову (ст. 154 ЦПК)
та його скасування (ст. 155 ЦПК). Процесуальний представник, за
наявності відповідних повноважень, (який захищає відповідача), може
використати загальні процесуальні засоби для захисту його прав й
інтересів, передбачені статтями 99, 103 та іншими ЦПК, а також
спеціальні процесуальні засоби — заперечення проти позову і зустрічний
позов, які подаються до суду після ознайомлення відповідачем зі змістом
пред’явленого позову і поданими на його обгрунтування доказами.
Заперечення проти позову можуть бути подані в письмовій формі за
ініціативою відповідача і на пропозицію судді (п. 2 ст. 143 ЦПК).

Для реалізації права на пред’явлення зустрічного позову він має бути
втілений у процесуальну форму письмової зустрічної позовної заяви з
додержанням щодо змісту вимог статей 137, 138 ЦПК і оплачений державним
митом. У цій стадії з метою підготовки справи до судового розгляду
процесуальні представники сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі, мають право заявляти судові клопотання про призначення
експертизи, проведення місцевого огляду, об’єднання і роз’єднання
позовів та вирішення інших питань, необхідних для забезпечення
своєчасного і правильного вирішення справи.

Процесуальна діяльність представника в стадії судового розгляду
цивільних справ

Процесуальним забезпеченням участі процесуальних представників у
судовому засіданні по розгляду цивільних справ є право на своєчасне
одержання від суду викликів і повідомлень про день, місце і час розгляду
судом спірної справи (ст. 90 ЦПК), а також відкладення судом розгляду
справи за відсутності відомостей, що їм вручені повістки (ч. 1 ст. 172
ЦПК)

У підготовчій частині судового засідання процесуальні представники
можуть спрямовувати свої зусилля на з’ясування можливості розгляду
справи в даному судовому засіданні, при даному судці (суддях — при
колегіальному розгляді справи) і учасниках процесу; на ознайомлення
осіб, інтереси яких вони представляють, з процесуальними правами і
обов’язками, порядком і способом їх реалізації та процесуальними
наслідками, які можуть настати в разі їх здійснення. З цією метою вони
мають право знати склад суду, а також прізвище прокурора, експерта,
перекладача, секретаря судового засідання (ст. 169 ЦПК) і заявляти їм
відвід за наявності для цього підстав (статті 18-20 ЦПК). Обов’язок
судді роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права (ст. 170
ЦПК), доповнюється правом процесуального представника проконсультувати
особу, яку він захищає, про її права, порядок їх реалізації та правові
наслідки зазначених дій. Вони можуть заявляти клопотання про
витребування від громадян і юридичних осіб, які не беруть участі в
справі, необхідного доказового матеріалу, про внесення змін до складу
осіб, які беруть участь у справі, про зміну у позовному спорі; подавати
заяви про залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів
державної влади прокурора, зміну неналежних сторін (статті
99,104,109,121 ЦПК). За наявності належних повноважень представник
позивача може подавати заяви про зміну предмета позову; повної або
часткової відмови від позовних вимог та ін.; представник відповідача —
про визнання позову повністю або частково. Представники сторін можуть
укласти мирову угоду. Правами позивача наділена і третя особа із
самостійними вимогами, а, отже — і процесуальний її представник, за
наявності у нього належно оформленого повноваження (ст. 115 ЦПК). При
дослідженні в судовому засіданні матеріалів справи, коли сторони та інші
особи дають пояснення судові про обставини справи та інші питання, які
підлягають розгляду (ст. 180 ЦПК), представник має право ставити їм
запитання для уточнення вимог, їх підстав і заперечень, висловлювати
свої міркування з приводу питань, що постають у процесі провадження в
справі. До початку судового засідання представник має проконсультувати
довірителя, щоб останній у поясненнях уникав зайвої деталізації
обставин, щоб повідомляв судові тільки правду і називав лише ті факти,
які стосуються справи.

Основною ланкою в поясненні виступає реалізація обов’язку сторін та їх
процесуальних представників, пов’язаного з доказуванням підстав позову і
заперечень проти нього (ст. ЗО ЦПК). Активна участь у доказовій
діяльності забезпечується процесуальними правами: при дослідженні
показань свідка першим ставити запитання йому (якщо він викликаний за їх
ініціативою), вимагати повторного його допиту, призначення очної ставки
(ст. 182 ЦПК); бути ознайомленим судом з письмовими доказами, що є у
справі, або протоколом їх огляду і дати з приводу їх пояснення (ст. 186
ЦПК); бути ознайомленими з речовими доказами і звернути в разі потреби
увагу суду на обставини, пов’язані з їх оглядом, із занесенням до
протоколу судового засідання і дати пояснення з приводу їх (ст. 188
ЦПК), бути ознайомленими з протоколами судових доручень (ст. 33 ЦПК),
брати участь в огляді на місці речових і письмових доказів і подати свої
зауваження на протокол огляду (ст. 189 ЦПК); бути ознайомленими з
висновками органів державної влади, органів місцевого самоврядування
(ст. 121 ЦПК) і ставити їм запитання з метою тлумачення і доповнення
висновку (ст. 191 ЦПК) тощо.

Процесуальні представники мають право на участь у судових дебатах, з
дозволу суду обмінятися репліками (ст. 194 ЦПК). У судових дебатах
представники осіб, які беруть участь у справі, підбивають підсумки
розгляду судом справи, дають оцінку дослідженим доказам і правову оцінку
спірних правовідносин, викладають свої загальні судження з приводу
напрямів розв’язання справи по суті — підлягає чи ні задоволенню позов
тощо. У промові представник висловлює свою думку щодо розподілу між
сторонами судових витрат, про допущення судом негайного виконання, про
розстрочку і відстрочку виконання, про забезпечення виконання тощо, а
при встановленні судом при розгляді справи порушення законності має
право порушити клопотання про постановлення судом окремої ухвали. При
проголошенні суддею рішення має право одержати роз’яснення його змісту,
порядку і строків оскарження (ст. 212 ЦПК).

В подальшому представник має право подати зауваження на протокол
судового засідання і взяти участь у його розгляді в судовому засіданні
(статті 200, 201 ЦПК), порушити перед судом питання про виправлення
описок і явних арифметичних помилок у рішенні, про постановлення
додаткового рішення, про роз’яснення рішення (статті 213-215 ЦПК) і
взяти участь в їх розгляді у судовому засіданні.

§ 5. Процесуально-правове становище представника в провадженні по
перевірці законності і обґрунтованості судових рішень та зверненні їх до
виконання

Участь процесуального представника в стадії апеляційного провадження

Апеляційне оскарження і перегляд рішень і ухвал суду першої інстанції
забезпечує їх законність і обгрунтованість, а також захист прав, свобод
та Інтересів осіб, які брали участь у справі, та публічних Інтересів
шляхом повторного розгляду та перевірки цивільних справ.

Право апеляційного оскарження мають сторони та інші особи, які брали
участь у розгляді цивільної справи. Від їх імені апеляційна скарга може
бути подана процесуальним представником при наявності відповідних
повноважень (ст. 115 ЦПК) у межах встановленого для цього строку (ст.
292 ЦПК). Об’єктом оскарження є рішення і ухвали суду першої інстанції,
за винятком тих, заборона яких в оскарженні передбачена законом (рішення
з виборчих і адміністративних правовідносин — статті 243, 2435, 24310,
24315, 24320, 248 ЦПК; ухвали, які не підпадають під визначення ст. 291
ЦПК).

Для реалізації повноважень на апеляційне оскарження процесуальний
представник подає апеляційну скаргу в письмовій формі визначеного ст.
293 ЦПК змісту, підписану ним з доданням до неї документа, який
посвідчує наявність у нього таких повноважень.

При написанні скарги особлива увага приділяється повноті її
обґрунтування: в чому полягає неправильність рішення (ухвали) суду,
обставини справи та закон, яким спростовується рішення; зазначаються
нові факти чи засоби доказування, які мають значення для справи і
заперечення проти доказів, коли суд першої інстанції необґрунтоване
відмовив у їх прийнятті, або коли неможливість їх подання раніше
зумовлена поважними причинами. Наводиться перелік використаних судом
першої інстанції доказів, що підлягають дослідженню в суді апеляційної
інстанції. Чітко і повно має бути сформульовано прохання до апеляційного
суду.

Все це має значення, так як при розгляді справи в апеляційній інстанції
суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції
в межах доводів апеляційної скарги (ст. ЗОЇ ЦПК).

Від наявності наділених повноважень представник, який подав скаргу, може
доповнити, змінити чи відмовитися від неї (ст. 298 ЦПК). Процесуальний
представник співучасників і третіх осіб може реалізувати надані йому
повноваження про приєднання до апеляційної скарги, поданої особою, на
стороні якої вони виступали (ст. 297 ЦПК).

Процесуальні представники інших осіб, які брали участь у справі, мають
право подати у встановлений строк пояснення або заперечення на
апеляційну скаргу як до суду першої інстанції, рішення якого оскаржено,
так і до суду апеляційної інстанції.

Представники сторін та інших осіб, які беруть участь у справі мають
право одержати від апеляційного суду повідомлення про час і місце
судового засідання по розгляду справи (ст. 300 ЦПК) і взяти в ньому
участь.

Представник особи, яка подала скаргу, має право дати на неї пояснення, а
представники всіх осіб, які беруть участь у справі — виступити у дебатах
(ст. 302 ЦПК).

У суді апеляційної інстанції сторони мають право укласти мирову угоду,
незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу (ст. 304 ЦПК). їх
представники можуть вчинити такі дії при наявності на це від сторін
належних повноважень. Вони мають право на участь в розгляді апеляційної
скарги, яка надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення
апеляційного розгляду справи (ст. 316 ЦПК) та користуються іншими
правами, передбаченими для осіб, які беруть участь у справі (статті 98,
ЗО, 18, 19, 35 тощо ЦПК).

Діяльність процесуального представника в стадії касаційного оскарження
судових рішень і ухвал

Касаційне оскарження і перевірка законності судових рішень і ухвал, які
набрали законної сили, є важливою процесуальною гарантією захисту прав
осіб, які беруть участь у справі. Право касаційного оскарження
процесуальні представники можуть реалізувати за наявності на це
повноваження від вказаних осіб подачею касаційної скарги у письмовому
вигляді, за формою і змістом, передбаченими ст. 322 ЦПК. А представники
співучасників і третіх осіб можуть реалізувати їх право на оскарження
приєднанням до касаційної скарги, поданою особою, на стороні якої вони
виступають. Касаційна скарга може бути подана на ті рішення і ухвали, що
підлягають оскарженню (ст. 320 ЦПК).

Залежно від характеру помилки, допущеної судом першої інстанції,
представник у касаційній скарзі може ставити питання про усунення її
шляхом скасування, зміни рішення чи постановлення нового рішення. Вимога
про скасування ставиться тоді, коли рішення незаконне. Вимога про зміну
чи постановлення нового рішення ставиться тоді, коли немає потреби
збирати або додатково перевіряти докази, а обставини справи повно і
правильно досліджені судом першої інстанції, але допущено помилку в
застосуванні норм матеріального права (ст. 340 ЦПК). В цьому разі
аргументація підстав для скасування, зміни або постановлення нового
рішення завершується відповідно до п. 6 ст. 322 ЦПК проханням
представника, яка формулюється у межах повноважень суду касаційної
інстанції, визначених ст. 334 ЦПК. До касаційної скарги додаються також
їх копії з додатковими матеріалами, у кількості примірників відповідно
до числа осіб, які брали участь у справі.

До оригіналу касаційної скарги додається й документ про сплату
державного мита. Підписується касаційна скарга особою, яка оскаржує
рішення, або її процесуальним представником, котрий має додати до неї
документ, що підтверджує його повноваження. Подача представником
касаційної скарги здійснюється через суд першої інстанції, рішення якого
оскаржується (ст. 323 ЦПК). При виявленні недоліків касаційної скарги
вона залишається за ухвалою судді без руху, про що повідомляється
представник, котрому пропонується у визначений строк усунути недоліки.

Прийняття судом скарги породжує певні процесуально-правові наслідки —
виникає процес у цій стадії: представник особи, яка бере участь у
справі, може виконувати дії, використовуючи процесуальні засоби для
захисту суб’єктивних прав і законних інтересів, у тому числі має право
на одержання повідомлення від суду про день, час і місце розгляду
касаційної скарги.

Цивільним процесуальним засобом реалізації права на оскарження виступає
заява співучасників і третіх осіб про приєднання до касаційної скарги.
Заява про це подається у письмовій формі довільного змісту і державним
митом не оплачується (ст. 326 ЦПК). Але заява представника про
приєднання співучасника чи третьої особи до касаційної скарги
вважатиметься такою, коли збігатиметься з нею за правовими підставами і
правовими наслідками. Приєднання до касаційної скарги можливе поданням
заяви до суду в межах строку на касаційне оскарження.

Представник особи, який подав касаційну скаргу, може доповнити, змінити
її або відмовитися від неї за наявності у нього повноваження на це від
особи, яку він представляє (статті 115, 327 ЦПК). Встановлений ЦПК
процесуальний порядок касаційної перевірки рішень і ухвал суду першої
інстанції забезпечує особам, які беруть участь у справі, та їх
представникам можливість брати активну участь у засіданні суду
касаційної інстанції. Позивач або його представник вправі відмовитися
від позову або укласти з відповідачем мирову угоду. Таким правом може
скористатися і третя особа, яка заявляє самостійні вимоги. Право
представників на виконання зазначених процесуальних дій має бути
спеціально обумовлено в наданому йому документі, що підтверджує його
повноваження.

Права процесуального представника в провадженні по перегляду судових
рішень у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами

Процесуальні представники сторін й інших осіб, які беруть участь у
справі, можуть здійснювати процесуальну діяльність у цій стадії на
підставі загальних повноважень, а для порушення провадження про перегляд
рішення за нововиявленими обставинами необхідно, щоб про це було
конкретно зазначено в документі, що підтверджує повноваження
представника. Пред’явлена вимога на порушення провадження в цій стадії
матиме бажані результати, коли в наявності будуть нововиявлені
обставини, перелік і зміст яких визначений ст. 3472 ЦПК, та коли така
вимога буде втілена у формі письмової заяви, поданої за підсудністю у
встановлений тримісячний строк (ст. 3473 ЦПК). З прийняттям судом заяви
до свого провадження процесуальні представники осіб, які беруть участь у
справі, набувають права виконувати процесуальні дії на захист
суб’єктивних прав таких осіб. Оскільки перевірку судового акта у зв’язку
з нововиявленими обставинами здійснює той суд, рішення, ухвала,
постанова якого і переглядається, (а за винятковими обставинами —
Верховний Суд України — ст. 3474 ЦПК), то процесуальний порядок
перегляду і процесуальне становище осіб, котрі беруть участь у справі,
та їх представників є таким, яким воно встановлено для тієї стадії, що
закінчилася прийняттям належного акта, який став об’єктом перегляду цим
способом, з урахуванням його особливостей.

Процесуальні представники осіб, які беруть участь у справі, але не
подали заяви на порушення провадження про перегляд судових рішень,
ухвал, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами, можуть
вступить у процес по справі в даній стадії і здійснювати представництво
та захист таких осіб. Гарантією для цього є право на одержання
повідомлення від суду про час і місце засідання суду по перегляду
судового рішення. Право на вступ у процес по справі реалізується
поданням заяви в письмовій формі, встановленого ст. 3475 змісту. З
вступом у процес вони можуть реалізовувати передбачені ЦПК процесуальні
засоби захисту прав і законних інтересів таких осіб.

Участь процесуального представника у стадії звернення рішення суду до
примусового виконання (глава 44, статті 348-355 ЦПК)

Представник стягувача і суб’єктів захисту прав інших осіб може вчиняти
процесуальні дії, які входять до змісту стадії звернення рішення суду до
примусового виконання за наявності відповідних повноважень від таких
осіб та з дотриманням встановленого ЦПК порядку. Він може звертатися до
суду, що постановив рішення про видачу виконавчого листа на його
примусове виконання, а також про видачу дубліката, загубленого оригіналу
виконавчого листа, взяти участь у розгляді судом такої заяви та
оскаржити ухвалу суду з питань видачі дубліката (ст. 353 ЦПК).

Представник стягувача має право подати заяву про поновлення
процесуального строку пред’явлення виконавчого листа до виконання до
суду, який постановив рішення, або до суду за місцем виконання, взяти
участь у розгляді судом заяви і оскаржити ухвалу суду про роз’яснення
рішення (ст. 215 ЦПК). Він може відмовитися від примусового виконання
(ст. 352 ЦПК), подати заяву про оголошення розшуку боржника чи дитини
(ст. 355 ЦПК) та порушити питання про надання дозволу на примусове
виконання рішення іноземного суду в Україні (ст. 427 ЦПК).

Представник боржника може подати до суду заяву, який постановив рішення
про відстрочку або розстрочку його виконання чи про зміну способу і
порядку виконання (ст. 351 ЦПК). Він може подати заяву про повернення
виконання, взяти участь у розгляді заяви та оскаржити ухвалу суду з
питань повороту виконання (ст. 421 ЦПК).

Представники сторін — укласти мирову угоду в процесі виконання рішення,
подати до суду заяву про її затвердження та взяти участь у судовому
засіданні по її розгляду (статті 179, 352 ЦПК).

§ 6. Представництво в цивільному процесі іноземних держав

Реалізація громадянами і юридичними особами права на судовий захист в
іноземних державах забезпечується наданою законом можливістю ведення
ними справи в цивільному процесі особисто або через представника.

Представництво — врегульована законом діяльність однієї особи від імені
й в інтересах іншої особи в цивільному судочинстві. Правове регулювання
представництва в цивільному процесі країн СНД, в яких прийняті нові ЦПК,
характеризується спільними положеннями, властивими для ЦПК України, за
окремими винятками. Так, ЦПК Білорусії визначає, що справи Республіки
Білорусь і її адміністративно-територіальних одиниць ведуть у суді
уповноважені державних органів (ст. 71), а від імені організацій, які не
є юридичними особами, справи в суді ведуть їх керівники або представники
керівників (ч. 4 ст. 70). Представниками сторін та третіх осіб можуть
бути також особи, призначені судом у випадках: відсутності представника
у недієздатної сторони або третьої особи; відсутності представника у
відповідача, місце проживання (перебування) якого невідоме; коли
представник не вправі вести справу з підстав, установлених Кодексом про
шлюб і сім’ю Республіки Беларусь; в інших установлених законом випадках.
Повноваження представників, призначених судом, оформляються ухвалою (ст.
77).

ЦПК Республіки Казахстан передбачено, що представникам в суді не може
бути також особа, котра по даній справі надає або раніше надавала
юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам
представляемого, або брала участь як суддя, прокурор, експерт,
спеціаліст, перекладач, свідок чи понятий, а також якщо вона перебуває в
родинних відношеннях з службовою особою, яка брала участь у розгляді
справи (п. З ст. 60).

Аналогічно це питання вирішено ЦПК Азербайджанської Республіки (ч. З ст.
71) з доповненням, що особи, які беруть участь у справі, можуть заявити
відвід представнику, який вирішується в установленому порядку. В окремій
нормі ЦПК (ст. 75) вирішено питання про припинення повноважень
представника. Особа, яка приймає участь у справі, може в будь-який час
відкликати доручення; уповноважений представник може в будь-який час
припинити договірні відносини, відмовитися від доручення. У випадках
припинення повноважень представника в установленому законом порядку,
особа, яка бере участь у справі, повинна негайно довести про це суд або
замінити представника, що вибув, іншою особою.

Представництво в цивільному процесі Болгарії полягає в тому, що
процесуальні права і обов’язки сторони від її імені вчинює інша особа
або здійснює вчинені щодо неї процесуальні дії.

Представництво можливе на підставі закону і доручення. При законному
представництві повноваження представника на участь в цивільному процесі
визначаються законодавством чи адміністративним актом. Це представництво
недієздатних і обмежено дієздатних громадян батьками, опікунами,
піклувальниками.

Неповнолітні й обмежено дієздатні вчиняють в судочинстві дії особисто,
але за згодою на те їх батьків або піклувальників. Для ведення
неповнолітнім особисто справи з трудових правовідносин згоди батьків не
потрібно. Осіб, які зникли безвісно і оголошені відсутніми,
представляють відповідно призначені судом їх представники і введені у
володіння спадкоємці. Осіб, місце проживання яких невідоме,
представляють спеціально призначені судом особи. Якщо інтереси
довірителя і представника суперечливі, суд призначає особливого
представника. Представництво юридичних осіб здійснюється в порядку,
визначеному в законах, їх статутах й інших установчих актах

Договірне представництво здійснюється на розсуд особи, інтереси котрої
представляються, на підставі виданого нею доручення, яким визначається
обсяг представницької влади. Це — представництво адвокатів,
юрисконсультів юридичних осіб та інше.

Процесуальне представництво можуть здійснювати: адвокати; батьки, діти і
подружжя; юрисконсульти та інші посадові особи організацій, підприємств,
установ; інші особи, передбачені законом; професійні спілки та їх
органи, які можуть представляти робітників і службовців (ст. 20 ЦПК).

Повноваження представників підтверджується дорученням, виконаним в
письмовій формі й підписаним стороною, або вираженим усно в судовому
засіданні і внесеним до протоколу.

Доручення може надати повноваження на ведення конкретної справи чи
вчинення окремих процесуальних дій або має загальний характер — надавати
право на вчинення всіх процесуальних дій в цивільному судочинстві, в
тому числі для одержання депонованих витрат і вчинення передовіри.

Для пред’явлення позову про встановлення громадянського стану, в тому
числі позову, який випливає з шлюбних відносин, а також для вчинення
процесуальних дій на відмову від позову, зменшення його, для визнання
позову і укладення мирової угоди, одержання грошових сум й інших
цінностей необхідно, щоб в дорученні були прямо виражені на це
повноваження.

Законний представник може пред’явити будь-які позови від імені
недієздатної особи і відповідати за позовом, пред’явленим до нього.
Однак вчинення дій, які вимагають спеціальних повноважень (по
розпорядженню предметом позову), має бути схвалено судом. Повноваження
представника іноземця визначаються вітчизняним законодавством іноземця.

Доручення має силу до закінчення справи у всіх судових інстанціях, якщо
інше не обумовлено. Особа, яка видала доручення (довіритель), має право
в будь-який час скасувати його, повідомивши про це суд, однак вказане не
зупиняє розгляд справи. Всі дії, законно вчинені представником до
скасування доручення, залишаються в силі (статті 21, 23 ЦПК).

Правове регулювання представництва в цивільному процесі Угорщини
передбачено главою 5 ЦПК (§§ 66-74).

Для вчинення окремих процесуальних дій, якщо законом не передбачено
інше, замість сторони в процесі може виступати представник,
уповноважений стороною або її законним представником. Повноваження
представника може бути надане кільком особам і бути реалізованим кожною
з них, проте кожна процесуальна дія може бути вчинена тільки одним з
них. При наявності розбіжностей в заявах або діях представників суд
розглядає їх як розбіжності в заявах або діях самої сторони.

Право на виконання функцій представника надане широкому колу осіб.
Представниками сторін у цивільному процесі можуть виступати: а) родичі
сторони (рідні по прямій лінії та їх подружжя, названі (прийомні)
батьки, названі діти, брат, сестра, подружжя, наречений і наречена,
родичі по прямій лінії подружжя, брати і сестри подружжя, а також
подружжя братів і сестер); б) процесуальний співучасник сторони,
законний представник або представник процесуального співучасника; в)
адвокат або юридична консультація; г) працівник підприємства (установи,
заводу тощо) у справах, які виникли у зв’язку з підприємством,
підпорядкованим або піднаглядним органами, а також органами, які
здійснюють нагляд за підприємством; юрисконсульт (юридичний референт)
підприємства — також у тих справах, по яких він або підприємство
уповноважуються на представництво окремим нормативним актом; д)
професійна спілка у справах своїх членів; е) член або працівник
кооперативу чи вищестоящого органу, який має повноваження на ведення
справ, що стосуються кооперативу; є) працівник у справах, які виникли в
зв’язку з кустарною діяльністю, конторою, кабінетом, магазином,
майстернею свого роботодавця.

У справах, підвідомчих цивільному судочинству, представництво адвокатом
не є обов’язковим. Юрисконсульт (юридичний референт) підприємства
володіє правовим становищем адвоката.

Здійснювати представництво можуть тільки дієздатні особи. Не можуть бути
представниками сторін: особи, які не досягли 18-річного віку; особи,
позбавлені в правах вироком суду, який набрав законної сили; особи, над
якими була встановлена опіка (піклування) рішенням суду, що набрало
законної сили.

Повноваження представника підтверджуються письмовою довіреністю, а усна
— заноситься в протокол. Оригінал чи копія письмової довіреності
додається до матеріалів справи. Письмова довіреність має бути оформлена
як офіційний або приватний документ відповідно до вимог §§ 195-198 ЦПК
Угорщини.

Довіреність, видана адвокату і підписана стороною власноручно,
нотаріального посвідчення не потребує. Довіреність, видана за кордоном,
має бути оформлена як офіційний документ або як приватний завірений
документ і посвідчена (легалізована) угорським дипломатичним
представництвом, компетентним за місцем оформлення. Засвідчений
угорський переклад довіреності, виконаної іноземною мовою,
пред’являється на вимогу суду.

Повноваження представника може бути видано на вчинення окремих
процесуальних дій або на ведення справи. Останні поширюються на будь-які
заяви й дії, пов’язані зі справою, в тому числі і на пред’явлення
зустрічного позову, на вжиття заходів по забезпеченню позову, на
виконавче провадження, а також на позови, які пред’являються під час
такого провадження, на одержання коштів або речей, які є об’єктом спору,
а також судових витрат.

Представник, який не є адвокатом, може передоручити свої повноваження
тільки адвокату або юридичній консультації. Якщо представником виступає
адвокат або юридична консультація, вони можуть замінити себе іншим
адвокатом чи юридичною консультацією.

Юридична особа може визначити своєму представникові повноваження, які
надають йому взагалі право на ведення справ у суді — загальна
довіреність. Загальна довіреність має бути подана в суд для реєстрації.
Зареєстрована в суді, вона замінює особливі довіреності по окремих
справах.

Повноваження представника припиняються в разі їх відміни, відмови від
них чи внаслідок смерті однієї із сторін. При відміні загальної
довіреності або про відмову від неї також необхідно заявити в суд.

Важливою новелою в регулюванні представництва в цивільному процесі
Угорщини є правило § 74 ЦПК, згідно з яким у випадку, коли недієздатна
сторона чи юридична особа не має законного представника, або ж безвісно
відсутня сторона не має представника, суд призначає їй офіційного
представника. На нього, якщо закон не передбачає іншого, поширюються
положення, що регулюють правове становище представника, уповноваженого
стороною, з тією лише різницею, що офіційний представник не має права
без окремого повноваження, наданого судом, одержувати гроші або речі, що
є предметом спору. Він може укласти мирову угоду, визнати спірне право
або відмовитися від нього тільки в тому випадку, коли це робиться в
інтересах захисту сторони, яку він представляє.

Суд, як правило, пов’язаний клопотаннями і юридичними заявами сторін та
їх представників. Але відмова сторони від прав, котра явно суперечить її
справедливим інтересам, не враховується судом навіть в тому випадку,
якщо сторона зберігає відмову, не зважаючи на інформацію і роз’яснення,
зроблені судом. Це стосується також визнання права і укладення мирової
угоди (§ 4 ЦПК Угорщини)

В цивільному процесі Румунії сторони у справі також можуть здійснювати
свої процесуальні права і виконувати обов’язки особисто або за допомогою
інших осіб — представників.

Виділяється законне або необхідне представництво, яке у передбачених
законом випадках є обов’язковим, та договірне (добровільне), що виникає
на підставі добровільно укладеної угоди (договору).

Представництво юридичних осіб здійснюють їх керівні органи (управління),
які можуть доручити ведення справ у суді іншим особам, як правило,
юрисконсультам юридичних відділів таких осіб, які пов’язані з ними
трудовим договором.

Договірне представництво громадян здійснюється переважно адвокатами, але
сторони можуть доручити ведення справи в цивільному процесі іншим
особам, які можуть давати висновки у справі тільки через адвокатів. Це
правило не поширюється на осіб, які мають науковий ступінь доктора права
і ліцензіата права, для здійснення ними представництва свого подружжя та
родичів до четвертого ступеня споріднення. Участь адвоката в таких
випадках не обов’язкова.

Повноваження представника на участь в цивільному процесі у справі
підтверджуються дорученням, виданим за встановленими законом формою і
змістом. Представницькі повноваження адвоката підтверджуються ордером,
що видається відділом юридичної допомоги, в якому він працює.

Повноваження юрисконсульта підтверджуються ордером, що видається
завідуючим юридичного відділу організації, а там, де цей відділ
відсутній, — керівником юридичної особи.

Обсяг повноважень представника визначається зазначеними документами:
довіреністю, ордером. Йому може бути надано право здійснювати від імені
сторони всі процесуальні дії або окремі з них, брати участь у всіх
стадіях процесу чи тільки в деяких з них. Для вчинення окремих дій мають
бути надані спеціальні повноваження, які оформляються у вигляді
застереження в довіреності, зокрема, для визнання позову, відмови від
нього, укладення мирової угоди тощо. Але без їх наявності представник
може вчиняти дії, невиконання яких в строк може призвести до втрати прав
сторони, в присутності такої сторони.

Представник може відмовитися від здійснення представництва, а довіритель
— відкликати доручення, про що повідомляються відповідно довіритель і
представник

В цивільному процесі Польщі (статті 86-97 ЦПК) представництво сторін і
третіх осіб можуть здійснювати: адвокат, співучасник у справі, особа,
яка управляє майном або інтересами сторони, а також особа, пов’язана зі
стороною правовідносинами доручення, якщо предмет спору входить в обсяг
цього доручення; батьки, подружжя, брати, сестри та інші особи.

Представниками юридичних осіб можуть бути юрисконсульт чи інший
уповноважений працівник такої особи. У справах про встановлення
батьківства і стягнення аліментів представником може бути уповноважений
адміністративного органу чи громадської організації (ст. 87 ЦПК). У
справах за вимогами працівників з трудових правовідносин і відшкодування
шкоди, завданої працівнику внаслідок нещасного випадку на підприємстві
чи професійного захворювання, процесуальним представником працівника
може бути також уповноважений профспілки (ст. 459, § 1 ст. 466 ЦПК).

Представництво, засноване на законі, здійснюють батьки, опікуни і
куратори стосовно осіб, які не мають дієздатності. Але батьки не можуть
здійснювати представництво у справах, які виникають з правовідносин між
дітьми або дітьми і одним з батьків, за винятком справ про стягнення
коштів на утримання і виховання дитини від другого з батьків. В таких
випадках опікунський суд призначає дитині куратора. Представництво
дитини, яка не перебуває під владою батька, здійснюють опікуни, за
винятком справ, зазначених вище, по яких представництво батьків
неможливе. Для осіб у справах про визнання особи недієздатною
призначається тимчасовий представник, процесуальне становище якого
аналогічне кураторові.

Представництво адвоката, юрисконсульта, інших осіб грунтується, як
правило, на договорі з довірителем, яким виступає сторона чи третя
особа, що беруть участь у справі, або їх законний представник, які
надають повноваження вести в цивільному процесі їх справу чи вчиняти
окремі процесуальні дії. Обсяг і характер повноважень представників
залежить від волі таких сторін і третіх осіб, визначається у виданій
довіреності, виконаній письмово і належно оформленій. Для вчинення
процесуальних дій по розпорядженню об’єктом спору і процесу (визнання
позову, відмова від нього, укладення мирової угоди) повноваження
представника мають бути обумовлені в документі. Повноваження
представника може бути відкликане особою, яка його видала. В цивільному
процесі при участі одночасно сторони і її представника сторона може
виправити дію представника чи відкликати подану ним заяву (ст. 93 ЦПК)

Інститут представництва в цивільному процесі Китайської Народної
Республіки, врегульований статтями 49-54 ЦПК КНР, має свої особливості і
багато спільних положень з представництвом, врегульованим законодавством
Болгарії, Угорщини та інших країн. Справи недієздатних осіб ведуть в
цивільному процесі їх законні представники. При їх відсутності народний
суд призначає таких. Якщо наявні законні представники ухиляються від
виконання обов’язків, суд призначає одного з них. Сторони, законні
представники, законно довірені особи можуть доручити участь у справі
одній-двом особам. Близькі родичі, адвокати, громадські організації й
особи, які рекомендовані за місцем знаходження сторін, а також інші
громадяни, допущені народним судом, можуть бути призначені довіреними
особами у справі.

На підтвердження наданих повноважень представник подає до суду
довіреність, підписану довірителем або завірену його печаткою. В
дорученні мають бути чітко зазначені зміст і сфера повноважень
представника. Для вчинення дій на визнання позову, відмови від нього або
зміну предмета позовних вимог, укладення мирової угоди, пред’явлення
зустрічного позову чи оскарження до суду вищого рівня представник
повинен отримати спеціальні повноваження.

Довіреність про надання повноважень китайськими громадянами, які
проживають за кордоном, своїм представникам повинні бути посвідчені
консульствами КНР в країнах проживання китайських громадян, а при
відсутності таких — посвідчуються патріотичними емігрантськими
організаціями.

У випадках зміни повноважень або відмови від повноважень представника в
цивільній справі сторона зобов’язана письмово повідомити про це народний
суд, а останні — сповісти про це другу сторону.

Адвокат, який виконує повноваження представника, може згідно з чинним
законодавством знайомитися з матеріалами справи, яка розглядається, за
винятком тих, що містять державну таємницю або стосуються інтимних
сторін життя осіб, які беруть участь у справі, таємниця яких
забезпечується. З дозволу суду з матеріалами справи можуть знайомитися
інші довірені особи, за винятками, зазначеними вище для адвокатів.

Особа у справі про розірвання шлюбу, яка має представника, не
позбавляється обов’язку бути присутньою в суді, за винятком, коли вона
не в змозі виражати свою волю. У випадках, коли позивач не має
можливості бути присутнім в суді в силу особливих обставин, він повинен
подати до суду про це письмову заяву

Представництво в цивільному процесі Франції здійснюється: на підставі
договору — адвокатами і повіреними; на підставі закону — батьками,
опікунами і піклувальниками стосовно неповнолітніх дітей і осіб, які
перебувають під їх опікою чи піклуванням. Батьки, які здійснюють сумісно
батьківську владу, визнаються законними представниками, а якщо
батьківську владу здійснює один з них, то він і визнається законним
представником. Неповнолітній, який одружився або якому виповнилося 16
років, може бути звільнений за заявою батьків, одного з них чи сімейної
ради від батьківської влади суддею по опіці (статті 389, 476 Цивільного
кодексу Франції). Звільнений від батьківської влади неповнолітній стає
здатний, подібно повнолітньому, до всіх дій громадянського життя (статті
481, 488 ЦК), а, отже, і особисто вести справу в суді.

Представництво інтересів осіб, над якими встановлена опіка, здійснюють
опікуни (ст. 492 ЦК), а над якими призначено піклування — піклувальники
(ст. 508 ЦК).

Представництво сторін і третіх осіб в цивільному процесі Франції широко
здійснюється адвокатами і повіреними. Адвокат виконує як консультативну
функцію — висловлює свою думку, надає поради, так і захисну — здійснює
захист прав та інтересів свого довірителя в процесі у справі, виступає
від його імені. Повірені — державні службовці, допоміжні працівники
органів юстиції, які представляють сторін. Ведення справи в Цивільному
трибуналі й апеляційному суді відбувається обов’язково за їх участю.

Відносини між представниками і довірителями грунтуються на цивільному
договорі доручення (статті 1984-2007 ЦК Франції), який виникає після
добровільного взяття на себе адвокатом виконання функцій процесуального
представника за відповідну винагороду.

Повноваження представника може бути загальним і разовим (спеціальним), в
межах яких він може виконувати процесуальні дії. Загальне може
поширюватися на ведення всіх справ довірителя у всіх стадіях цивільного
процесу. Разове — тільки на ведення конкретної справи чи справ лише в
суді першої інстанції.

Представник зобов’язаний виконати доручення, яке він взяв на себе, і
відповідає за збитки, котрі можуть мати місце внаслідок його невиконання
умисно чи через недбалість, яку він допустив у своїй діяльності. Він
відповідає і за передоручення ведення справи іншій особі, якщо не мав на
це повноваження

Довіритель зобов’язаний виконати обов’язки перед довіреним, сплатити
винагороду, повернути зроблені ним витрати.

Представництво припиняється достроково відкликанням доручення
довірителем та відмовою довіреного від доручення.

Повноваження (мандат) представника може поширюватися на всі процесуальні
дії, які має право вчиняти сторона чи третя особа в цивільному процесі у
справі в судах Франції.

В цивільному процесі Англії функції процесуального представника, надання
юридичної допомоги і захист прав й інтересів сторін здійснюється
адвокатами — соліситорами і баристерами. Баристери здійснюють
правозаступництво і наділені правом виступати у всіх цивільних справах в
судах всіх інстанцій, а в Палаті лордів, в Апеляційному і Високому судах
це право належить виключно їм. Вони ведуть консультативну роботу,
пов’язану з підготовкою справи до розгляду, дають висновки з приводу
повноти процесуальних паперів, обргунтовують необхідність внесення до
них змін і доповнень, а також вчиняють інші дії, виходячи з
встановленого ними предмета доказування і сукупності доказів, які вони
мають доводити в судовому засіданні. Також вирішують питання про те, як
буде здійснюватися доказування. При використанні показань свідків
баристер знайомиться з їх змістом, а якщо свідок не може прибути до
суду, він порушує питання про допит такого свідка за місцем проживання.

Соліситори перебувають при судах і представляють сторін в процесі. Вони
беруть участь в цивільному процесі не у всіх судах, а в розгляді
цивільних справ судами графств, магістратськими судами, у деяких
справах, що розглядаються Судом Корони, та у справах про банкрутство у
Високому суді. Соліситори проводять підготовку справи до розгляду, для
чого спілкуються із сторонами, опитують свідків, збирають докази,
складають процесуальні папери, надсилають баристеру копії всіх
матеріалів у справі й готують підсумкову записку про проведені
підготовчі дії у справі. Проте вони мають обмежене право на публічні
виступи в судах.

Повноваження соліситора в цивільному процесі визначається дорученням
заінтересованої особи, на підставі якого виникають договірні відносини
між ними (довірителем і представником), які регулюються нормами
договірного права.

Повноваження на ведення цивільної справи баристер одержує не на підставі
договору з довірителем, вони передаються йому соліситором шляхом
короткого викладення змісту справи. Прийняття баристером доручення
означає перехід до нього всіх повноважень сторони на вчинення всіх
процесуальних дій, визначених законом для таких осіб і їх процесуальних
представників. За виконання доручення баристер одержує гонорар від фірми
соліситорів.

Баристери не несуть відповідальність за допущену ними недбалість,
оскільки позови такого виду можуть грунтуватись лише на договорі,
баристер же укладати його з клієнтом не може. З цих причин баристер не
може допитувати свідка, а також консультуватися з ним у відсутності
соліситора.

Представництво недієздатних осіб в цивільному процесі Англії має свої
особливості. Воно поширюється на неповнолітніх (віком до 13 років) і
психічно хворих осіб, які за станом здоров’я не можуть здійснювати
управління своїми справами і розпоряджатись своїм майном. Оскільки
недієздатні особи не можуть особисто представляти свої інтереси, їх в
цивільному процесі захищає «найближчий друг» таких осіб — батьки,
опікуни, а психічно хворих — адміністратори їх майна. Коли ж такі особи
відсутні або не бажають вести справу в інтересах недієздатної особи,
дані обов’язки виконує державний соліситор.

Батьки, опікуни, адміністратори не є стороною у справі недієздатних. Але
якщо вони можуть бути такою особою (співвиконавцем), то особисте ведення
ними справи недієздатних не допускається, а можливе лише через
соліситорів. Для цього останній подає до суду виражену в письмовій формі
згоду батька, опікуна чи адміністратора на свою участь в процесі у
справі і документ (сертифікат), який підтверджує, що такі особи (батько,
опікун, адміністратор) не мають в судовому процесі інтересу, який би
суперечив інтересу недієздатної особи.

Представники недієздатних можуть реалізовувати їх права. Але будь-які
угоди стосовно позову від імені недієздатного без схвалення суду
недійсні. Розпорядження сумами, стягнутими в інтересах недієздатних,
можливе лише у відповідності з тими вказівками, які дав суд. Твердження,
наявні в позовній чи зустрічній позовній заяві, не вважаються прийнятими
недієздатними з тієї підстави, що на них не надійшло заперечення. Проти
недієздатної особи не може бути постановлене заочне рішення. Зазначені
гарантії передбачені для захисту прав та інтересів недієздатних осіб в
цивільному процесі Англії.

Представництво в цивільному процесі США в основному побудоване на
положеннях, властивих представництву Англії, і здійснюється: стосовно
недієздатних осіб — батьками, опікунами, іншими особами, які наглядають
за неповнолітніми І психічно хворими людьми {законне представництво),
стосовно Інших осіб за договором доручення — адвокатами, поділ яких
залежно від виконуваних функцій, що має місце в Англії, в США відсутній

Адвокати можуть здійснювати всі види юридичної допомоги І представництво
в цивільному процесі через юридичні контори або юридичні відділи в
державних установах І приватних структурах

Наявність у США федеральної судової системи І судової системи в штатах,
самостійне функціонування кожної системи з Істотними відмінностями в
правовому регулюванні визначили неоднозначність правового становища
адвоката в судочинстві в цивільних справах як в однотипних судах окремих
штатів, так І у федеральних Загальним для них є те, що повноваження
адвокатів в цивільному процесі визначається договором доручення,
укладеним з довірителем на ведення цивільної справи в суді В ньому
встановлюється обсяг І характер повноважень для представника, Інші права
І обов’язки сторін договору.

Наявність договору доручення надає адвокату (представнику) повноваження
вчиняти від Імені довірителя всі процесуальні дії, які може вчиняти сам
довіритель як сторона, яка бере участь в конкретній цивільній справі.

Посилання до глави 8

1 Ватман Д П Елизаров В А Адвокат в гражданском процессе — М , 1969 — С
15 Шерстюк В М Судебное представительство по гражданским делам — М ,
1984 — С 38-42

2 Штефан М Й Представництво адвоката в цивільному процесі Англії / В кн
Сучасні системи адвокатури — К 1993 —С 124-127

3 Гражданский процесе — М 1993 — С 77-78

4 Шакарян /ИСК вопросу о понятии и составе лиц участвующих в гражданских
делах // Труды Всесоюз юрид заоч ин-та —1970 —Т 16 —Ч 2 —С 182

5 Викут МАО правовой природе участия судебных представителей по граждан
ским делам // Основы гражданского законодательства и Основы гражданского
судопроизводства Союза ССР и союзных республик — Саратов, 1980 — С
144-145

6 Гражданский процесс — М , 1993 — С 119

7 ШтутІнЯ Л Лекції з радянського цивільного процесу — К , 1954 — С 121

8 Советский гражданский процесс — М , 1989 — С 100

9 Цивільне процесуальне право України —Харків, 1999 —С 121

10 Гражданский процесс — М , 1972 — С 96 11 Курс советского гражданского
процессуального права — Т I — М , 1981 — С 305

12 Советский гражданский процесс — М , 1978 — С 97-98

13 Кочергин П Краткий курс русского гражданского процесса — К, 1915 — С
36

14 Штефан М И Дрижчаная Е Г, Гусев Е В Представительство граждан в суде
— К, 1991 Сучасні системи адвокатури // За ред О Д Святоцького — К, 1993

Глава 9. Цивільні процесуальні строки

§ 1. Поняття, значення і види процесуальних строків

Встановлений ЦПК процесуальний порядок цивільного судочинства забезпечує
не тільки правильний, а й своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ
з тим, щоб порушене цивільне право було з мінімальною витратою часу
поновлене, але з додержанням норм цивільного процесуального права, із
забезпеченням гарантій у здійсненні особами, які беруть участь у справі,
іншими учасниками процесу суб’єктивних процесуальних прав і виконанні
покладених на них цивільних процесуальних обов’язків.

Своєчасному розгляду справи покликані сприяти процесуальні строки. А
оскільки розгляд справи складається із сукупності й послідовного
виконання процесуальних дій суду і всіх учасників процесу, то цивільними
процесуальними строками будуть строки, встановлені ЦПК України для
вчинення процесуальних дій судом і учасниками процесу в цивільному
судочинстві. Це строки, в межах яких вчинюються процесуальні дії (ст. 84
ЦПК). Категорія «строк» в ЦПК визначається як момент часу (dies in guo,
terminus) — останній день строку, триває до 24 годин (ч. 4 ст. 87 ЦПК),
і як проміжок, період часу (dies infra guem, dilatio) — строк
обчислюється роками, місяцями і днями (ст. 86 ЦПК).

Значення процесуальних строків полягає в тому, що вони: забезпечують
стабільність і визначеність цивільних процесуальних правовідносин,
цивільного провадження у справі; забезпечують суб’єктам правовідносин
можливість належно підготуватися і виконати певні процесуальні дії, є
процесуальними засобами впливу на поведінку несумлінних учасників
процесу, на виконання ними процесуальних обов’язків засобами реалізації
принципу раціональної процесуальної форми. Отже, цивільні процесуальні
строки поряд з іншими цивільними процесуальними засобами покликані
забезпечити гарантованість, реальність і оперативність судового захисту
суб’єктивних прав заінтересованих осіб, які беруть участь у справі, та
інтересів держави

Цивільні процесуальні строки можуть бути класифіковані за різними
підставами на види:

1) за способом визначення (ст. 84 ЦПК) поділяються на встановлені
законом і призначені судом (суддею).

Встановлені законом процесуальні строки за чіткістю визначення є
абсолютно визначеними (строки розгляду справ — 7, 10, 15 днів — ст. 148
ЦПК), відносно визначеними (ст. 68 ЦПК — відстрочка або розстрочка
сплати судових витрат на строк не більше як до закінчення розгляду
справи в суді першої інстанції). Для вчинення окремих дій ЦПК зовсім не
встановлені процесуальні строки. Так, ст. 83 ЦПК не встановлено строк
розгляду судом заяви про зняття або зменшення накладеного ним
процесуального штрафу, ст. 155 ЦПК — заяви про скасування забезпечення
позову.

Призначені судом процесуальні строки можуть бути визначені колегіальним
складом суду і суддею одноособове (статті 204,207, п. 7 ст. 143, ст. 48
ЦПК) різної тривалості залежно від складності і місця виконуваних
процесуальних дій;

2) за суб’єктами вчинення процесуальних дій процесуальні строки
поділяються на встановлені: суду (судді) (статті 146,148,151,291і ЦПК);
особам, які беруть участь у справі (статті 140, 291 ЦПК); іншим
учасникам процесу;

3) за тривалістю процесуальні строки в ЦПК визначені від менше одного
дня до більше трьох років.

Процесуальний строк менше одного дня передбачено: для вирішення судом
(суддею) заяви про забезпечення позову (ст. 151 ЦПК); для виконання
ухвали про забезпечення позову (ст. 156 ЦПК); для звернення до виконання
рішення суду про стягнення аліментів, про поновлення на роботі,
стягнення заробітної плати, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом
тощо; для набрання рішенням і ухвалою суду апеляційної і касаційної
інстанції законної сили (статті 317, 347 ЦПК) рішень судів першої
інстанції в деяких категоріях справ (статті 243, 2435, 243ю, 243І5,
24520 ЦПК).

Триденний процесуальний строк передбачено: для пред’явлення зустрічного
позову не пізніше як за три дні до судового засідання (ст. 140 ЦПК); для
подачі зауваження на протокол судового засідання (ст. 200 ЦПК); для
розгляду судом скарги на неправильності в списках виборців та в списках
громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 242 ЦПК); для
передачі органом, що виконує нотаріальні дії, скарги зі своїм поясненням
до суду (ст. 286 ЦПК)

П’ятиденний процесуальний строк визначено для вручення повістки про
виклик до суду не пізніше цього строку до судового засідання (ст. 91
ЦПК); для розгляду судом зауваження на протокол судового засідання (ст.
201 ЦПК); для надіслання судом копії рішення, ухвали про зупинення
провадження в справі, залишення позову без розгляду, закриття
провадження в справі сторонам і третім особам, які були залучені до
участі в справі, але фактично не були присутніми в судовому засіданні
(ст. 216 ЦПК).

Семиденний процесуальний строк визначено для проведення підготовки
справи до розгляду (ст. 146 ЦПК), для призначення трудової справи до
слухання і розгляду після закінчення її підготовки (ст. 148 ЦПК).

Десятиденний процесуальний строк визначено для розгляду судом (суддею)
заяви про забезпечення доказів (ст. 38 ЦПК); на подачу заяви про
зменшення або зняття судом (суддею) накладеного ним штрафу (ст. 83 ЦПК)
для подання заяви про постановлення додаткового рішення (ст. 214 ЦПК),
скарги на постанову про адміністративні стягнення (ст. 244 ЦПК) і на її
розгляд (ст. 246 ЦПК); для розгляду призначеної ним справи про стягнення
аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом (ст. 148 ЦПК);
для подання до суду скарги на вчинену нотаріальну дію або на відмову в
її вчиненні (ст. 286 ЦПК); для підготовки до апеляційного розгляду
справи (ст. 299 ЦПК).

П’ятнадцятиденний процесуальний строк визначено: для розгляду судом
справ, крім трудових, про стягнення аліментів, про відшкодування
заподіяної шкоди (ст. 148 ЦПК); на подання апеляційної скарги, подання
на ухвалу суду першої інстанції (ст. 291 ЦПК).

Дваддятиденний процесуальний строк визначено: для підготовки до розгляду
складних справ у виняткових випадках (ст. 146 ЦПК).

Місячний процесуальний строк встановлено: для виконання окремої ухвали
суду щодо вжиття заходів на усунення порушень законності, недоліків у
роботі підприємств, установ, організацій, посадових осіб (ст. 235 ЦПК);
для подачі апеляційної скарги, подання прокурора на рішення суду першої
інстанції (ст. 292 ЦПК).

Двомісячний процесуальний строк визначено: для пред’явлення позову
заінтересованої особи до держателя цінного паперу (ст. 281 ЦПК).

Тримісячний процесуальний строк передбачено для держателя цінного
папера, щоб повідомити суд про свої права на цінний папір (п. З ст. 279
ЦПК), для подачі заяви про перегляд рішення у зв’язку з нововиявленими
та винятковими обставинами (ст. 34?з ЦПК); для подачи касаційної скарги,
подання на рішення, ухвалу апеляційного суду (ст. 321 ЦПК).

Однорічний процесуальний строк передбачено: для повернення державного
мита за умови, що заяву про це було подано до закінчення річного строку
з дня зарахування суми в бюджет (ч. 4 ст. 69 ЦПК); для подачі заяви про
роз’яснення рішення суду в справі, у якій однією із сторін не виступає
громадянин (ст. 215 ЦПК); для подачі касаційної скарги, подання
прокурора на ухвалу або рішення суду першої інстанції, які не були
оскаржені в апеляційному порядку (ст. 321 ЦПК); для подачі заяви про
поворот виконання рішення (ст. 421 ЦПК), стягувачем у якому є юридична
особа.

Трирічний процесуальний строк передбачено: для подачі заяви про
роз’яснення судового рішення в справі, у якій однією з сторін виступає
громадянин (ст. 215 ЦПК); для подачі заяви про поворот виконання рішення
(ст. 421 ЦПК), стягувачем у якому є громадянин.

ЦПК у певних випадках не встановлює конкретних процесуальних строків, а
залишає їх на визначення суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин
— на суд (судцю) і на осіб, які беруть участь у справі.

Призначені судом процесуальні строки можуть бути різними. Вони залежать
від характеру конкретних обставин справи та змісту виконуваних
процесуальних дій. Так, суд (судця) на клопотання осіб, які беруть
участь у справі, може вимагати будь-які письмові або речові докази від
інших осіб, із зазначенням строку, протягом якого вони мають бути подані
до суду (статті 47,48, 53 ЦПК). Визначення судом тривалості строку
залежатиме від місця знаходження таких осіб, від часу, потрібного для
зняття копії, й інших конкретних обставин. При залишенні заяви без руху
суд повідомляє про це позивача і надає йому строк для виправлення
недоліків такої заяви (ст. 139 ЦПК). Суддя при відкладенні розгляду
справи призначає новий процесуальний строк її розгляду (ст. 176 ЦПК).
Залежно від обставин справи судця встановлює процесуальний строк
відстрочки чи розстрочки виконання (ст. 204 ЦПК).

Визначення тривалості процесуальних строків ЦПК у деяких випадках
покладає на осіб, які покликані виконувати конкретні процесуальні дії.
Так, подача доказів може бути здійснена до початку судового засідання
(ст. 34 ЦПК), тобто протягом семи — двадцяти днів з дня прийняття позову
в стадії підготовки справи до розгляду та плюс семи — п’ятнадцяти днів,
передбачених для призначення справи до розгляду (статті 146, 148 ЦПК).
Докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі,
тому вони і визначають строки виконання цих процесуальних дій (ст. ЗО
ЦПК). Процесуальні строки вступу в справу визначають треті особи,
оскільки такий вступ можливий починаючи з порушення в суді цивільної
справи до постановлення судового рішення (статті 107, 108 ЦПК).

З аналізу статей 34, 56, 68, 107, 108 й інших ЦПК випливає висновок, що
процесуальні строки, які визначаються в нормах цивільного процесуального
права вказівкою на подію, складаються з суми окремих процесуальних
строків, встановлених для виконання конкретних процесуальних дій.

§ 2. Обчислення, зупинення, продовження і поновлення процесуальних
строків

Процесуальні строки, незалежно від того, встановлені вони законом чи
призначені судом, обчислюються роками, місяцями, днями. Строк може бути
визначеним вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати і до
настання якої можна виконати передбачену нормою процесуального права
конкретну процесуальну дію (ст. 86 ЦПК). Так, речові докази повертаються
особам, від яких були одержані, після набрання рішенням суду законної
сили (ст. 56 ЦПК); треті особи можуть вступити в справу до постановлення
судового рішення (статті 107, 108 ЦПК); відповідач вправі не пізніше як
за три дні до судового засідання пред’явити зустрічний позов (ст. 140
ЦПК) таін.

Перебіг процесуальних строків, їх початок і закінчення визначається ст.
87 ЦПК залежно від того, чи обчислюються вони роками, місяцями або
днями. Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і
число останнього року строку. А строк, обчислюваний місяцями,
закінчується у відповідне число останнього місяця строку.

Але якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий
місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній
день цього місяця. Процесуальні строки, які визначаються днями,
обчислюються з дня, наступного після того дня, з якого починається
строк. Але з цього правила зроблені винятки. Так, касаційні скарги і
подання на рішення і ухвали судів першої інстанції можуть бути подані
протягом одного року після оголошення рішення (ст. 321 ЦПК). Але
нормативне регулювання цього питання не уніфіковане. Зокрема, заява про
постановлення додаткового рішення може бути подана протягом десяти днів
з дня постановлення рішення; на додаткове рішення може бути подано
скаргу протягом десяти днів з дня його постановлення (ст. 214 ЦПК);
скаргу на неправильності в списках виборців суд повинен розглянути не
пізніше трьох днів, включаючи і день надходження скарги, якщо вона
подана не пізніше дванадцятої години дня (ст. 241 ЦПК).

Коли закінчення строку припадає на неробочий день, то за останній день
строку вважається перший після цього робочий день. Перебіг строку,
визначеного вказівкою на подію, яка повинна неминуче наступати,
починається наступного дня після її настання.

Закінчується строк в останній день о 24 годині ночі, але коли в цей
строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де службові заняття
закінчуються раніше, то строк закінчується в момент припинення цих
занять. Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення скарга
або необхідні для суду документи чи грошові суми здано на пошту і ці дії
підтверджені поштовою квитанцією, штемпелем на конверті.

Із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку
втрачається право на вчинення процесуальних дій. Скарги і документи,
подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду,
якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення строку на
заяву сторони чи іншої особи, яка бере участь у справі (ст. 85 ДПК). Але
з закінченням процесуального строку не втрачається обов’язок особи по
виконанню конкретних процесуальних дій. Наприклад, громадяни і юридичні
особи, які не можуть подати письмовий доказ, що його вимагає суд
(суддя), повинні повідомити про це суд, зазначивши причину. В разі
неповідомлення у встановлений для подачі строк письмового доказу суд
(суддя) може накласти на винних громадян і посадових осіб штраф.
Накладення штрафу, а, отже, — і пропущення строку не звільняє таких осіб
від обов’язку подати письмовий доказ, що вимагається судом (ст. 48 ЦПК).
Пропущення процесуального строку не звільняє зобов’язану особу від
виконання такої процесуальної дії, як надання речового доказу (ст. 53
ЦПК). Невиконання в десятиденний строк ухвали суду по збиранню доказів
(наприклад, допитати свідка за місцем його проживання) не звільняє суд
за місцем проведення певних процесуальних дій від виконання такої ухвали
(ст. 33 ЦПК). Невиконання в місячний строк окремої ухвали особою, до
якої вона спрямована, і сплата нею штрафу за це правопорушення, не
звільняє її від обов’язку виконання окремої ухвали (ст. 235 ЦПК).

Зупинення процесуальних строків настає у зв’язку із зупиненням
провадження у справі (статті 221, 222 ЦПК). Отже, підстави для зупинення
процесуальних строків ті ж самі, що і для зупинення провадження у справі

Зупинення провадження у справі оформлюється ухвалою суду, але зупинення
процесуального строку починається не з дня винесення такої ухвали, а з
тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження. З дня відновлення
провадження перебіг процесуальних строків продовжується (ст. 88 ЦПК).
Таким чином, час, на який було зупинено провадження в справі чи
виконання судового рішення, не входить до процесуального строку.

Продовження процесуальних строків можливе в тому разі, коли у призначені
судом строки (ч. 1 ст. 89 ЦПК) виконати певні процесуальні дії
неможливо, оскільки виникли обставини, які перешкоджають їх реалізації.
Наприклад, суддя запропонував позивачеві додати до позовної заяви копію
матеріально-правового договору, який підтверджує наявність між сторонами
спірних правовідносин, визначивши строк для її подачі. Але позивач
раптово захворів і у визначений строк документ не подав, в зв’язку з чим
він може подати заяву, щоб суд продовжив строк на його подачу.

Видом продовження процесуальних строків є допущена судом відстрочка
виконання рішення. Суд, постановляючи рішення, яким на відповідача
покладається виконання певних дій і коли зазначені дії можуть бути
виконані тільки останнім, встановлює в рішенні строк, протягом якого
рішення повинно бути виконане (ст. 207 ЦПК), а також може визначити
порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочку виконання (ст.
204 ЦПК).

Продовження процесуальних строків можливе на заяву сторони або іншої
особи, яка бере участь у справі (ч. 1 ст. 89 ЦПК), а також інших осіб,
які зобов’язуються судом виконати певні дії у встановлений ним
процесуальний строк (подати письмові або речові докази, інформацію про
наявність майна боржника тощо).

Поновлення процесуальних строків допускається тільки тих, які
встановлені законом в разі пропуску їх з причин, визнаних судом
поважними. Так, ст. 321 ЦПК передбачено тримісячний процесуальний строк
на касаційне оскарження рішення суду апеляційної інстанції. Якщо такий
строк був пропущений з поважних причин суб’єктом касаційного оскарження,
то на його заяву цей строк може бути судом поновлений (ч. 2 ст. 321
ЦПК). Строки, встановлені законом, не можуть продовжуватися.

Право на порушення питання перед судом про поновлення процесуальних
строків мають сторони й інші особи, які беруть участь у справі (ч. 2 ст.
89 ЦПК), які пропустили процесуальний строк, встановлений законом для
вчинення конкретної процесуальної дії. Для реалізації цього права вони
подають письмову заяву за підсудністю — до того суду, в якому слід було
вчинити пропущену процесуальну дію або до якого слід було подати
документ. Одночасно із заявою про поновлення строку належить провести ту
дію або подати той документ, щодо якого порушено питання (подати
касаційну скаргу та ін.). Заява розглядається в судовому засіданні, на
яке викликаються сторони, і повідомляються інші особи, які беруть участь
у справі, проте неявка цих осіб не перешкоджає вирішенню судом заяви про
поновлення процесуального строку. Відповідь суду на заяву про поновлення
процесуального строку дається в ухвалі, якою цей строк або поновлюється
або в його поновленні відмовляється. Висновки суду про це мають бути
аргументованими з посиланням на досліджені в судовому засіданні докази.
На ухвалу судді (суду) про відмову поновити пропущений строк може бути
подано апеляційну скаргу, внесено апеляційне подання прокурором (п. 2
ст. 291 ЦПК). Ухвала, якою поновлюється процесуальний строк, не підлягає
оскарженню (ч. 5 ст. 89 ЦПК).

Глава 10. Підвідомчість цивільних справ

§ 1. Поняття і види підвідомчості

Держава виконує свої завдання і реалізує функції через систему створених
нею для цього органів, сукупність яких для певного виду діяльності
називається відомством. Кожне відомство і орган, який входить до його
системи, виконують тільки ті функції і мають конкретну компетенцію, які
встановлені Конституцією й іншими законами України. Розмежування
компетенції між органами держави називається підвідомчістю. Компетенція
суду в здійсненні правосуддя — по розгляду і вирішенню визначеної певної
категорії питань називається судовою юрисдикцією або підвідомчістю
судових органів. Відповідно до ст. 124 Конституції України юрисдикція
судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Вона
опосередковується розглядом питань про конституційність законів та інших
правових актів, розглядом цивільних і кримінальних справ, тому є
конституційна юрисдикція, кримінальна і цивільна юрисдикція. Судова
влада здійснюється автономними системами: Конституційним Судом, судами
загальної юрисдикції — територіальними і спеціальними.

Конституційна юрисдикція здійснюється єдиним органом — Конституційним
Судом України, котрий вирішує питання про відповідність законів та інших
правових актів Конституції і дає її офіційне тлумачення та законів
України (ст. 147 Конституції, статті 13,14 Закону «Про Конституційний
Суд України»).

Право вирішення цивільних справ у нашій країні надано не тільки судовим,
а й іншим органам держави, громадським організаціям, змішаним органам,
третейським судам. В зв’язку з цим цивільна юрисдикція, або
підвідомчість, визначає коло цивільних справ, вирішення яких віднесено
до державних судів, змішаних органів (комісій по трудових спорах),
третейських судів.

У цивільному судочинстві підвідомчість визначає коло цивільних справ,
які віднесені законом на розгляд суду. Залежно від того, чи відносить
закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних
юрисдикційних органів або до компетенції декількох органів,
підвідомчість поділяється на виключну і численну.

Виключною називається така підвідомчість, за якою розгляд певної
категорії цивільних справ становить компетенцію виключно суду. Так, лише
в судовому порядку вирішуються справи про відібрання дітей, про
позбавлення батьківських прав (статті 68,71 КпШС). В той же час розгляд
цивільних справ здійснюється судом, третейським судом, профспілковими та
іншими громадськими організаціями та в адміністративному порядку (ст. 6
ЦК) — численна підвідомчість. Остання залежно від способу вибору
юрис-дикційного органу з декількох, яким справа підвідомча, чи
недопущенні такого вибору, поділяється на альтернативну, договірну,
імперативну і змішану.

Альтернативна підвідомчість означає, що розгляд спору віднесено до
компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх
прав. Наприклад, постанову адміністративної комісії про адміністративне
правопорушення можна оскаржити до виконавчого комітету відповідної ради
або до районного (міського) суду (ст. 288 КпАП).

Договірною буде підвідомчість, яка визначається взаємною угодою сторін.
Так, відповідно до ст. 1 Положення про третейський суд громадяни за
взаємною угодою можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на
вирішення третейського суду, за винятком спорів, які виникають з
трудових і сімейних правовідносин.

Імперативною (умовною) є підвідомчість, за якою справа розглядається
кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності.
Наприклад, трудові спори розглядаються: комісіями по трудових спорах,
районними (міськими) судами (ст. 221 КЗпП). Комісія є первинним органом
по розгляду трудових спорів, що вникають на підприємствах, в установах,
організаціях за незначним винятком (224 КЗпП). У разі незгоди з рішенням
цієї комісії працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть
оскаржити її рішення до суду (ст. 228 КЗпП) (див. § 8 цієї глави).

Змішана підвідомчість поєднує в собі ознаки, властиві Іншим видам,
зокрема альтернативній підвідомчості. Так, відповідно до ст. 2484 ЦПК
скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів,
юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності, можуть
бути подані безпосередньо суду або суду після оскарження до органу,
службової особи, що постановили рішення чи здійснили дії або допустили
бездіяльність

Встановлення різних видів підвідомчості дає державі можливість активно і
гнучко впливати на різні форми юрисдикційної діяльності, використовуючи
її особливості і переваги з урахуванням інтересів сторін у розгляді і
цивільних справ.

§ 2. Загальні правила визначення підвідомчості цивільних справ суду

Підвідомчість суду певної категорії справ встановлюється, як правило,
нормами матеріального права, якими врегульовуються спірні
правовідносини. Норми цивільного процесуального права визначають
загальні правила підвідомчості суду цивільних справ позовного
провадження та наводять перелік підвідомчих йому справ, що виникають з
адміністративно-правових відносин і окремого провадження.

За загальними правилами, визначеними ч. 1 ст. 24 ЦПК, судам підвідомчі
справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і
кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є
громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено
законом до відання інших органів. Отже, в основу загальних правил
визначення підвідомчості судам цивільних справ покладено: 1) наявність і
характер спірних правовідносин — цивільних, сімейних, трудових,
кооперативних; 2) належність громадянина до суб’єктного складу спірних
правовідносин — якщо однією із сторін у спорі є громадянин; 3)
відсутність винятку у віднесенні таких спорів до компетенції інших
органів. Такі винятки мають місце — частина спорів з цивільних,
сімейних, трудових, кооперативних відносин вилучена з підвідомчості
суду. Так, судам не підвідомчі спори стосовно об’єктів авторського
права, що не охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні
права», зокрема, повідомлення про новини дня або повідомлення про
поточні події, що мають характер звичайної прес-інфор-мації, твори
народної творчості, а також офіційні документи, державні символи та
знаки (п. 1 ст. 5).

Відповідно до загальних правил — характеру спірних правовідносин — судам
також підвідомчі справи, які виникають з виборчих, адміністратив- , них,
податково-фінансових правовідносин, але лише ті, перелік яких наведено в
ч. 2 ст. 24, ст. 236 ЦПК, а саме:

— по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян,
які мають право брати участь у референдумі;

— по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної)
виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних,
районних, міських, районних у містах, обласних рад та заявах про
скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата;

— по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої
комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах
Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у
Президенти України;

— по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій
по виборах народних депутатів України;

— по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої
комісії;

— по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи
іншої посадової особи державної виконавчої служби;

— по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата
України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської
діяльності з іншими видами діяльності;

— по скаргах на дії органів і службових осіб у зв’язку з накладенням
адміністративних стягнень;

— по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних
органів, юридичних або службових осіб у сфері управлінської діяльності;

— по скаргах на рішення, прийняті щодо релігійних організацій;

— за заявами прокурора про визнання незаконними правового акта органу,
рішення чи дії службової особи;

— за заявами про стягнення з громадян недоїмки по податках,
самооподаткуванню сільського населення і державному обов’язковому
страхуванню;

— інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин,
віднесені законом до компетенції судів.

Загальне правило визначення підвідомчості за суб’єктним складом сторін у
справі стосується розмежування підвідомчості справ між територіальними і
спеціальними судами загальної юрисдикції (загальними і господарськими).
Господарський суд є органом вирішення всіх господарських спорів, що
виникають між юридичними особами, державними та іншими органами (ст. 1
Закону «Про господарські суди»). З цього правила зроблено також винятки:
справи між юридичними особами, які виникають з питань захисту честі і
гідності, підвідомчі суду (ст. 7 ЦК); скарги релігійних ор

ганізацій на рішення державних органів з приводу володіння і
користування культовими спорудами та майном, підвідомчі суду (ст. 24811
ЦПК); справи про банкрутство, порушені громадянами-кредиторами,
підвідомчі господарському суду (статті 3, 4 Закону «Про банкрутство»).

Незалежно від учасників спірних правовідносин (сторін у справі) при
розмежуванні компетенції між судом і господарським судом у справах, в
яких об’єднані кілька зв’язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі
суду, а інші — господарськиму суду, перевага надається суду — всі вимоги
за правилом ст. 26 ЦПК підлягають розглядові у суді.

Пунктом 3 ст. 24 ЦПК визначена підвідомчість суду справ окремого
провадження, перелік яких встановлено ст. 254 ЦПК, а саме: про визнання
громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання
громадянина безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина померлим;
про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про
встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на
втрачені цінні папери на пред’явника; про оскарження нотаріальних дій
або відмову в їх вчиненні; про усиновлення дітей, які проживають на
території України, громадянами України та іноземними громадянами.

Судам підвідомчі й інші справи, віднесені законом до їх компетенції (ч.
2 ст. 24 ЦПК), зокрема, з екологічних правовідносин (земельних, про
охорону природного середовища, атмосферного повітря,
природно-заповідного фонду, сортових рослин, тваринного світу, лісів,
надр). Відповідно до роз’яснення Пленуму Верховного Суду України в
постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції
України при здійсненні правосуддя» та з врахуванням положення ст. 124
Конституції, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі, судам підвідомчі всі справи про захист прав і
свобод громадян.

Суди розглядають також справи, в яких беруть участь іноземні громадяни,
особи без громадянства, іноземні підприємства й організації (ч. З ст. 24
ЦПК).

У випадках, передбачених законом, підвідомчі суду цивільні справи можуть
розглядатися третейськими судами в порядку, встановленому Положенням про
третейські суди України (ч. 1 ст. 25 ЦПК). У випадках, передбачених
законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних
правовідносин, за згодою сторін можуть бути передані на вирішення
Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної
комісії при Торгово-промисловій палаті України (ч. 2 ст. 25 ЦПК)

На підставі чинного законодавства і його аналізу стосовно підвідомчості
справ можна зробити наступні висновки:

1. Конституційний Суд України приймає рішення і дає висновки щодо:
конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України,
актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових
актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності
Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих
міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для
надання згоди на їх обов’язковість; додержання конституційної процедури
розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста
в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111, 151 Конституції
України; офіційного тлумачення Конституції та законів України. До
повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо
законності актів органів місцевого самоврядування, а також інші питання,
віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 147
Конституції, статті 13, 14 Закону «Про Конституційний Суд України»).

2. Суду загальної юрисдикції (територіальному) підвідомчі справи, що
виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних й інших
правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за
винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до
відання інших органів.

3. Господарському суду (спеціальному загальної юрисдикції) підвідомчі,
за окремими винятками, встановленими законом, господарські спори, що
виникають між юридичними особами, державними та іншими органами.

4. Третейські суди, арбітражні суди (МКАС, МАК) та інші розглядають
майнові і особисті немайнові спори у випадках і в порядку, встановлених
законодавством України.

Питання про підвідомчість справи суду вирішує одноособове суддя,
виходячи зі складу сторін, вказаних позивачем, в стадії порушення
цивільної справи при прийнятті позовної заяви до свого провадження. При
встановленні непідвідомчості справи суду судця відмовляє у її прийнятті,
постановляючи про це мотивовану ухвалу (ч. З ст. 136 ЦПК), в якій
зазначає, до якого органу необхідно звернутися за вирішенням правового
питання. При прийнятті непідвідомчої судові справи провадження у ній
підлягає закриттю (п. 1 ст. 227 ЦПК). Ухвала судді про відмову в
прийнятті заяви і ухвала про закриття провадження в справі може бути
апеляційне оскаржена, а прокурором — внесено подання.

§ 3. Підвідомчість справ, що виникають з цивільних правовідносин

Судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з майнових і особистих
немайнових відносин (якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин),
урегульованих цивільним правом, зокрема:

І. По спорах, пов’язаних з правом захисту честі, гідності та ділової
репутації. Суб’єктивний склад справ цієї категорії не впливає на
визначення їх підвідомчості суду. Статтею 7 ЦК передбачено, що громадяни
або організації вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не
відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь,
гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той,
хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності
(засоби масової інформації — друкованої або аудіовізуальної —
телерадіоорганізації: редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі,
державні органи, організації та громадські об’єднання; організації, які
видали документ, що містить відомості, які порочать честь, гідність та
ділову репутацію).

Цивільному судочинству не підвідомчі справи про спростування відомостей,
які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах
слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом
встановлено інший порядок.

Громадяни або організації вправі вимагати поряд із спростуванням
відомостей, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам,
честі, гідності або діловій репутації, відшкодування майнової і
моральної шкоди, заподіяної їх поширенням.

Відповідно до роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (постанова від
1 листопада 1996 р.) вимоги громадян або організацій про спростування
опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають
дійсності й порочать честь і гідність особи, згідно з ч. 2 ст. 124
Конституції розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо
не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених
відомостей1.

II. По спорах, пов’язаних з правом власності, судам підвідомчі справи:
1) власників за вимогами про усунення будь-яких порушень їх права, хоч
би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і
відшкодуванням завданих цим збитків; 2) осіб, які не є власниками, але
володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного
управління, діючого успадкованого володіння або на іншій підставі,
передбаченій законом або договором; цих осіб про захист свого володіння
також від власника; 3) власників про повернення (віндикацію) свого майна
з чужого незаконного володіння; 4) про позбавлення громадян права
власності на землю; 5) про припинення права власності на будинок, інші
будівлі, споруди або насадження у зв’язку з вилученням земельної
ділянки, на якій розташоване це майно; 7) власників майна про
відшкодування його вартості у разі технологічних та екологічних
катастроф й інших обставин надзвичайного характеру.

З метою забезпечення правильного та однакового застосування зазначених
та інших положень Закону України «Про власність» Пленум Верховного Суду
України в постанові № 20 від 22 грудня 1995 p., із змінами, внесеними
постановою № 15 від 25 травня 1998 р. «Про судову практику у справах за
позовами про захист права приватної власності», роз’яснив, що судовий
захист права приватної власності здійснюється шляхом розгляду
підвідомчих йому справ, зокрема:

а) про визнання права власності на майно, про витребування майна з
чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від
добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості, про усунення
інших порушень права власника;

б) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження
майном, що є спільною власністю;

в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

г) про визнання недійсними угод про відчуження майна та дійсними — у
випадках, передбачених ч. 2 ст. 47 ЦК, а також про визнання незаконними
актів державних органів, органів місцевого самоврядування про
неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо
володіння, користування і розпорядження своїм майном;

д) про переведення прав і обов’язків покупця за договором
купівлі-про-дажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо
своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності
на привілеєву купівлю цієї частки;

є) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає
відчуженню громадянину (зокрема: відповідно до ст. 1 Закону України «Про
приватизацію державного житлового фонду» підлягають передачі сім’ям
наймачів квартири (будинки) та належні до них господарські споруди і
приміщення; згідно з п. 12 ст. 20, п. 1 ст. 21, п. 10 ст. 22 Закону
України «Про

13 1-287 статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи» відповідним категоріям цих громадян
передаються у власність жилі приміщення тощо);

ж) про визнання недійсною угоди про відчуження квартири (будинку) з
громадського житлового фонду з порушенням передбаченого ст. 15 Закону
«Про власність» права наймача цього приміщення на придбання його у
власність або про переведення на наймача прав і обов’язків набувача за
цією угодою;

з) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих
порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи);

і) про виключення майна з опису.

Судами розглядаються й інші позови, пов’язані з охороною права приватної
власності2.

III. По спорах, пов’язаних з правом власності на жилий будинок, судам
підвідомчі справи: 1) про визнання права власності на будинок або його
частину (частку), витребування цього майна з чужого незаконного
володіння, усунення будь-яких порушень зазначеного права, хоча б ці
порушення і не були поєднані з позбавленням володіння і відшкодуванням
заподіяних цим збитків; 2) про виділ частки з будинку (поділ будинку),
що є спільною власністю (частковою чи сумісною); 3) про надбудову,
прибудову або перебудову будинку і підсобних будівель, якщо є дозвіл
виконкому місцевої ради, але проти цього заперечують інші учасники
спільної часткової власності; 4) про визначення порядку користування
жилим будинком; 5) про зміну розміру часток будинку, що є спільною
частковою власністю; 6) про право привілеєвої купівлі частки в спільній
частковій власності на будинок; 7) про визнання недійсними договорів
купівлі-продажу, міни, дарування будинку тощо; 8) про компенсацію,
пов’язану із зниженням цінності будинку, що викликано діяльністю
підприємств, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження
рівня шумової та екологічної захищеності території; 9) про стягнення
вартості будинку, будівель, споруд, які підлягають знесенню у зв’язку з
вилученням земельних ділянок для державних і громадських потреб, а також
відшкодування всіх інших збитків (витрат, яких зазнав власник при
перенесенні будинку, перевезенні речей, про надання жилої площі на час
проведення робіт по перенесенню будинку).

Судам не підвідомчі спори про поділ будинку, незакінченого будівництвом,
але за позовом дружини, членів сім’ї забудовника, які спільно будували
будинок, а також спадкоємців суд вправі розглянути такі справи і
провести поділ незакінченого будівництвом будинку, або визнати право за
цими особами на будівельні матеріали і елементи або конструкції,
залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію3.

До підвідомчості суду віднесені спори про виселення осіб з будинків, що
загрожують обвалом, та осіб, які самоправне зайняли жилі приміщення, а
також із самовільно споруджених будинків, що підлягають знесенню за
рішенням виконкому відповідної ради. В судовому порядку розглядаються
спори, які виникають з договору найму жилого приміщення в будинку, який
належить громадянину на праві власності, але відмова власника будинку
дати згоду наймачеві на обмін жилого приміщення не може бути оспорена в
судовому порядку (статті 159-170 Житлового кодексу, далі — ЖК).

Суду не підвідомчі також вимоги про визнання права власності на
самовільно збудовані жилі будинки (прибудови) і господарські та побутові
будівлі (споруди) або про їх знесення (ст. 105 ЦК). Разом з тим до суду
можуть бути оскаржені рішення виконкомів місцевих рад у порядку,
встановленому для оскарження громадянами рішень, дій або бездіяльності
державних органів, юридичних чи посадових осіб у сфері управлінської
діяльності (гл. 31-АЦПК).

IV. По спорах, що виникають із зобов’язального права, — з договорів
ку-півлі-продажу, міни, дарування, поставки, майнового найму, підряду,
перевезення, позики, доручення, комісії, схову, довічного утримання
тощо, а також з недоговірних зобов’язань — внаслідок заподіяння шкоди,
публічного обіцяння винагороди, рятування державного і громадського
майна (глави 14-42 ЦК).

V. По спорах, що виникають щодо застосування законодавства про захист
прав споживачів з питань: безоплатного усунення недоліків товару або
відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою;
заміни на аналогічний товар належної якості; відповідного зменшення
купівельної ціни товару; заміни на такий же товар іншої моделі з
відповідним перерахуванням купівельної ціни; розірвання договору та
відшкодування збитків, яких зазнав споживач (матеріальних і моральних).

Судам підвідомчі інші справи про захист прав споживачів, зокрема, що
виникають з побутового прокату, безоплатного користування майном,
підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного
обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії,
схову, страхування, з фінансово-кредитних послуг для задоволення власних
побутових потреб громадян4.

VI. По спорах, що виникають з договору оренди. Захист прав орендарів на
майно, одержане ними за договором оренди, здійснюється нарівні із
захистом, установленим цивільним законодавством щодо права власності.
Судам підвідомчі справи за вимогою орендаря (громадянина) про повернення
орендного майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у
користуванні ним, відшкодування шкоди, заподіяної майну громадянами і
юридичними особами, включаючи орендодавця, й інші справи5.

VII. По спорах, що виникають з приватизації майна державних підприємств;
державного житлового фонду — квартир (будинків) та належних до них
господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) на користь
громадян6, спори про відмову у видачі приватизаційних паперів та їх
прийнятті у рахунок платежу за придбані громадянами об’єкти
приватизації7.

VIII. По спорах, що виникають щодо застосування положень законодавства
про зовнішньоекономічну діяльність, зокрема, про стягнення матеріального
відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального
відшкодування моральної шкоди, якщо одна із сторін у справі фізична
особа або держава.

Міждержавні спори, які можуть виникнути внаслідок дій України при
застосуванні законодавства про зовнішньоекономічну діяльність,
вирішуються сторонами у погодженому порядку згідно з нормами
міжнародного права8.

IХ. По спорах між іноземними інвесторами і державою з питань державного
регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними
інвестиціями, які підлягають розглядові в судах України, якщо інше не
передбачено міжнародними договорами України про захист іноземних
інвестицій. Інші спори, не зазначені вище, підлягають розглядові в судах
або господарських судах України або за домовленістю сторін — у
третейських судах, в тому числі за кордоном’.

§ 4. Підвідомчість спорів, що виникають з житлових правовідносин

Судам підвідомчі спори, що виникають з права громадян на забезпечення
жилими приміщеннями і користування ними. Спори про забезпечення громадян
жилими приміщеннями — це спори про надання жилих приміщень у будинках
державного і громадського житлового фонду. Судам підвідомчі справи: про
надання жилого приміщення за вимогами громадян, які мають право на
позачергове надання жилих приміщень, у тому числі у випадках порушення
встановленого законодавством строку надання житла; про видачу ордера на
жиле приміщення, що надається у будинку відомчого житлового фонду за
спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету (ст. 52 ЖК),
або у будинках громадського житлового фонду за спільним рішенням органу
громадської організації і профспілкового комітету з наступним
повідомленням виконкому місцевої ради про надання жилого приміщення для
заселення у випадку відмови виконкому у видачі ордера (ст. 53 ЖК).

Спори, які виникають з приводу користування жилими приміщеннями у
будинках державного і громадського житлового фонду, — це спори з
договору найму жилого приміщення (ст. 61 ЖК). Судам підвідомчі спори:
про надання наймачеві звільненого жилого приміщення в квартирі, в якій
він проживає, якщо йому відмовлено в наданні цього приміщення або на
нього видано ордер іншій особі, чи воно передано іншому наймачеві, який
проживає в цій квартирі (ст. 54 ЖК); про відмову в наданні жилого
приміщення, що збереглося після капітального ремонту; про визнання і
втрату права на жиле приміщення (статті 64, 72 ЖК); про відмову у видачі
охоронного свідоцтва (ст. 75 ЖК); про примусовий обмін займаного жилого
приміщення (статті 80, 87 ЖК); про поділ жилого приміщення (ст. 104 ЖК);
про розірвання договору найму жилого приміщення і виселення (статті 108.
116 ЖК); про переобладнання жилого приміщення (ст. 100 ЖК) та ін.

Судам підвідомчі спори про виселення із самоправне зайнятих та із жилих
приміщень, що загрожують обвалом, у будинках державного або громадського
житлового фонду10. Відповідно до ст. 47 Конституції ніхто не може бути
позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Судам підвідомчі спори з житлових правовідносин між житлово-будівельними
кооперативами (ЖБК) та їх членами й іншими громадянами, зокрема, такі:

а) за позовами членів ЖБК: про надання в користування визначеної
квартири (і в разі скасування рішення про це) при відмові виконкому
місцевої ради видати ордер на цю квартиру (ст. 141 ЖК); про відмову у
наданні звільненої у будинку ЖБК квартири членові цього кооперативу,
який потребує поліпшення житлових умов і користується переважним правом
на її одержання (ст. 142 ЖК); про відмову у переважному праві на надання
членові кооперативу кімнати, що звільнилася у квартирі, в якій він
проживає (ст. 142 ЖК); про виключення з ЖБК (ст. 147 ЖК); про відмову
(при неповній сплаті пайового внеску) правління ЖБК у згоді на здачу
жилого приміщення в найом, загальних зборів членів ЖБК — у передачі паю
членові сім’ї, в обміні жилими приміщеннями між членами того самого ЖБК,
виконкому місцевої ради — у видачі ордерів на обмін жилих приміщень,
якщо між членами кооперативу, який не повністю сплатив пайовий внесок, і
членами його сім’ї не досягнуто згоди про обмін (статті 143, 144 ЖК);
про стягнення з кооперативу вартості проведеного ремонту у випадках,
передбачених статутом ЖБК, стягнення сум, що виплачені зайво у рахунок
паєнагромадження, оспорювання виконавчого напису нотаріального органу за
простроченими платежами; про виділ членові кооперативу, який повністю
сплатив пайовий внесок (членові його сім’ї, за яким визнано право на
частину паєнагромадження) частки із спільної власності у вигляді
ізольованих приміщень;

б) за позовами кооперативів: про стягнення з членів кооперативу
додаткових сум пайових внесків у зв’язку зі збільшенням загальними
зборами членів ЖБК їх розміру при збільшенні будівельної вартості
квартири; про стягнення з членів ЖБК заборгованості по платежах у
погашення банківського кредиту, платежах у рахунок покриття витрат на
експлуатацію та капітальний ремонт жилого будинку і утримання
прибудинкової території, по сплаті комунальних послуг, коли втрачено
можливість стягнення її за виконавчим написом нотаріуса, а також по
внесках у спеціальні фонди; про переселення членів кооперативу та членів
їх сім’ї з жилих приміщень на час капітального ремонту жилого будинку;
про виселення членів кооперативу і членів їх сім’ї з жилих приміщень у
будинках ЖБК, наданих на час капітального ремонту жилого будинку, із
займаного приміщення при одержанні на всю сім’ю в порядку поліпшення
житлових умов жилого приміщення, що звільнилося у будинку ЖБК, у
випадках, передбачених ст. 148 ЖК, якщо член кооперативу не є власником
квартири; осіб, які самовільно зайняли жиле приміщення (ст. 150 ЦК),
інших осіб (статті 94,97,144 ЖК); про стягнення з члена кооперативу,
який вибув до повного погашення пайового внеску, сум на проведення
поточного ремонту для приведення квартири в належний стан;

в) спори між членами кооперативу і членами їх сімей (у тому числі
колишніми членами сім’ї) про порядок користування жилими приміщеннями;

г) спори між кількома спадкоємцями, що проживають в одній квартирі, з
питань про право на членство у кооперативі і право на жиле приміщення,
яким користувався померлий член кооперативу;

д) за позовами до кооперативу про відмову в прийомі до ЖБК особам, які
користуються згідно з чинним законодавством переважним правом на вступ
до кооперативу (ст. 145 ЖК), а також особі, якій член кооперативу провів
відчуження квартири в ЖБК.

Разом з тим судам не підвідомчі спори: про визнання члена кооперативу
таким, що втратив право на жилу площу, про дозвіл на переобладнання та
перепланування приміщення, що займає член кооперативу; про розмір і
строки внесення вступних пайових внесків, внесків до спеціальних фондів,
на експлуатацію жилого будинку і утримання прибудинкової території; про
розподіл квартир між членами утвореного кооперативу, а також надання
звільненого жилого приміщення, крім передбачених законом випадків; спори
про прийом до членів ЖБК, крім випадків, визначених ст. 145 ЖК.

Судам не підвідомчі спори, які становлять виключну компетенцію загальних
зборів членів кооперативу (зборів уповноважених), зокрема: спори між
членами кооперативу, які потребують поліпшення житлових умов, про те,
хто з них має переважне право на одержання жилого приміщення, що
звільнилося у будинку ЖБК, чи кому з членів кооперативу, які проживають
у квартирі, має бути надана кімната (кімнати), що звільнилася в цій
квартирі, якою особа, що вибула, не вправі була розпорядитися11.

§ 5. Підвідомчість спорів, що виникають з авторських і суміжних прав

Законодавством України’2 охороняються і захищаються особисті немай-нові
й майнові права авторів та їх правонаступників, пов’язані із створенням
та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право),
і право виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій
мовлення (суміжні права).

Авторське право поширюється на: літературні письмові твори
белетристичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги,
брошури, статті, комп’ютерні програми тощо); виступи, лекції, промови,
проповіді та інші усні твори; музичні твори з текстом і без тексту:
драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші
твори, створені для сценічного показу; аудіовізуальні твори; скульптури,
картини, малюнки, гравюри, літографії та інші твори образотворчого
мистецтва; твори архітектури; фотографії; твори ужиткового мистецтва,
якщо вони не охороняються спеціальним законом про промислову власність;
ілюстрації, карти, плани, ескізи, пластичні твори, що стосуються
географії, геології, топографії, архітектури та інших галузей
діяльності; сценічні обробки творів літератури і обробки фольклору,
придатні для сценічного показу; переклади, адаптації, аранжування, інші
переробки творів і обробки фольклору (похідні твори) без заподіяння
шкоди охороні оригінальних творів, на основі яких створені похідні
твори; збірники творів, збірники фольклору, енциклопедії та антології,
збірники звичаєвих даних, інші складові твори за умови, що вони є ре- ,
зультатом творчої праці по добору, координації або упорядкуванню змісту
без заподіяння шкоди охороні творів, що входять до них, інші твори.

Підлягають охороні як опрелюднені, так і неопрелюднені, як завершені,
так і незавершені твори, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу,
мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо), а також
способу відтворення, виражені в усній, письмовій чи у будь-якій іншій
формі.

Суб’єктові авторського права належать виключні права на використання
твору в будь-якій формі і будь-яким способом, їм належить виключне право
дозволяти або забороняти: відтворення творів; публічне виконання і
публічну демонстрацію творів; публічний показ; будь-яке повторне
публічне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією;
переклади творів; переробки, адаптації, аранжування та інші подібні
зміни творів; розповсюдження творів шляхом продажу, відчуження іншим
способом або шляхом здачі в найом чи у прокат та іншої передачі до
першого продажу примірників твору; здача в найом після першого продажу,
відчуження іншим способом примірників аудіовізуальних творів, музичних у
нотній формі, а також творів, зафіксованих на фонограмі або у формі, яку
читає машина; імпорт примірників творів тощо.

Авторові належать також такі особисті немайнові права: вимагати визнання
свого авторства, згадування його імені у зв’язку з використанням твору,
якщо це практично можливо; забороняти згадування свого імені, якщо він
як автор твору бажає залишитися анонімом; вибирати псевдонім (вигадане
ім’я) у зв’язку з використанням твору; вимагати збереження цілоності
твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні
твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і
репутації автора.

Суб’єктам суміжних прав належать такі права: а) виконавцям — особисті
немайнові права: вимагати: визнання того, що він е виконавцем; щоб його
ім’я або псевдонім зазначались чи повідомлялись у зв’язку з кожним його
виступом, записом чи виконанням; забезпечення належної якості запису
його виконання і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи
іншій суттєвій зміні, що може завдати шкоди його честі і репутації;
майнові права — виключне право дозволяти чи забороняти іншим особам:
публічне сповіщення своїх незафіксованих виконань (прямий ефір);
фіксацію у фонограмах та відеограмах раніш незафіксованих виконань;
відтворення своїх виконань; розповсюдження своїх виконань, зафіксованих
у фонограмі чи відеограмі, шляхом першого продажу або іншої передачі
права власності; комерційного прокату, майнового наймання чи
розповсюдження через будь-які засоби зв’язку тощо.

б) виробникам фонограм і відеограм — майнові права: їх виключне право на
використання своїх фонограм і відеограм і виключне право дозволяти чи
забороняти іншим особам: відтворення їх у будь-якій формі і будь-яким
способом; розповсюдження серед публіки фонограм чи відеограм шляхом
першої продажі, іншої передачі права власності; комерційний прокат
фонограм і відеограм і їх публічне сповіщення через будь-які засоби
зв’язку; будь-яку видозміну; ввезення на митну територію України
фонограм і відеограм з метою їх поширення серед публіки.

в) організаціям мовлення — майнові права: їх виключне право на
використання своїх програм будь-яким способом і виключне право дозволяти
чи забороняти іншим особам, зокрема: публічне сповіщення своїх програм
шляхом трансляції і ретрансляції; фіксацію своїх програм на
матеріальному носії та їх відтворення; публічне виконання і публічну
демонстрацію своїх програм у місцях з платним входом; забороняти
поширення на території України чи з території України сигнали із
супутника, що несе їх програми, розповсюджуючим органом, для якого цей
сигнал із супутника не призначався (ст. 41 Закону).

Порушення авторського права і суміжних прав дає підставу для їх судового
захисту.

Судам підвідомчі справи, які виникають з авторського права і суміжних
прав, про їх визнання, поновлення, про припинення дій, що порушують
авторські, суміжні права чи створюють загрозу їх порушення. Суб’єкти
авторського і суміжних прав можуть вимагати: заборонити опублікування
творів, їх виконання чи постановок, випуску примірників фонограм,
відеограм, їх сповіщення, припинення і розповсюдження, вилучення
(конфіскацію) контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи
програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх
виготовлення і відтворення, публікацію в пресі інформації про допущене
порушення, тощо; відшкодування збитків, завданих порушенням авторського
права або суміжних прав; стягнення із порушника авторського, суміжного
права доходу, одержаного внаслідок порушення; виплату компенсації в
розмірі від 10 до 50 000 мінімальних заробітних плат, замість
відшкодування збитків або стягнення доходу; відшкодування моральної
шкоди; припинення підготовчих дій до порушення авторського права і
суміжних прав у тому числі призупинення митних процедур, тощо.

Судам підвідомчі спори між співавторами, які виникають в процесі
виконання укладеної між ними угоди про співавторство. В разі порушення
спільного авторського права кожний співавтор може захищати свої право в
судовому цивільному процесуальному порядку.

Спори з приводу об’єктів, що не охороняються Законом України (в редакції
від 11 липня 2001 р.) «Про авторське право і суміжні права» (ст. 10),
суду непідвідомчі.

§ 6. Підвідомчість спорів, що виникають з відносин, які врегульовані
правом на відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки та
знаки для товарів і послуг

Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15
грудня 1993 р.13 встановлено, що правова охорона надається винаходу і
корисній моделі, що не суперечать суспільним інтересам, принципам
гуманності і моралі та відповідає умовам патентоспроможності. Об’єктом
винаходу визнається продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму,
культура клітин рослини і тварини), спосіб, а об’єктом корисної моделі —
конструктивне виконання пристрою (ст. 5).

Судам підвідомчі спори щодо видачі патентів України на винаходи, що
охороняються авторськими свідоцтвами (п. З Постанови Верховної Ради
України «Про введення в дію Закону України «Про охорону прав на винаходи
і корисні моделі»)14. Заявник може оскаржити будь-яке рішення державного
органу України з питань інтелектуальної власності, зокрема стосовно
заявки щодо одержання патенту до Апеляційної ради Держпатенту, а її
рішення — до суду (ст. 22 Закону). Власник патенту має право подати до
Держпатенту для офіційної публікації заяву про надання будь-якій особі
дозволу на використання патентного винаходу (корисної моделі). Особа,
яка виявила бажання скористатися зазначеним дозволом, повинна укласти з
власником патенту договір щодо платежів. Спори, які виникають під час
укладання та виконання цього договору, розв’язуються в судовому порядку
(п. 7 ст. 23 Закону). Виходячи із суспільних інтересів та інтересів
національної безпеки, Кабінет Міністрів України має право дозволяти
використовувати винахід (корисну модель) без згоди власника патенту, але
з виплатою йому справедливої компенсації. Спори щодо умов видачі дозволу
і виплати компенсації та її розміру розв’язуються у судовому порядку
(ст. 24 Закону)

Якщо винахід не використовується (або недостатньо використовується)
протягом трьох років, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє
готовність використовувати винахід (корисну модель), у разі відмови
власника від укладення ліцензійного договору, може звернутися до суду із
заявою про надання їй дозволу на використання винаходу (корисної моделі)
(ст. 26 Закону). Судам підвідомчі інші спори, пов’язані із застосуванням
цього Закону, зокрема, про: авторство на винахід (корисну модель);
встановлення власника патенту; порушення майнових прав власника патенту;
укладання та виконання ліцензійних договорів; право попереднього
користування; винагороду винахіднику; компенсації, а також інші спори,
пов’язані з охороною прав, що надаються цим Законом (ст. ЗО).

Законом України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня
1993 р. об’єктом охорони прав на промисловий зразок може бути форма,
малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній
вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та
ергономічних потреб (ст. 5 Закону). Судам підвідомчі спори, пов’язані із
застосуванням цього Закону, зокрема, про: авторство на промисловий
зразок; встановлення власника патенту; порушення майнових прав власника
патенту; укладання та виконання ліцензійних договорів; право
попереднього користування; винагороду автору; компенсації, а також інші
спори, пов’язані з охороною прав, що надаються цим Законом (ст. 27)15.

Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15
грудня 1993 р.16 об’єктом охорони права на знаки для товарів і послуг
можуть бути словесні, зображувальні, об’ємні та інші позначення або їх
комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів (ст. 5
Закону). Судам підвідомчі спори, пов’язані із застосуванням цього
Закону, зокрема, про: встановлення власника свідоцтва; укладання та
виконання ліцензійних договорів; порушення майнових прав власника
свідоцтва, а також інші спори, пов’язані з охороною прав, що надаються
цим Законом (ст. 21).

Судам підвідомчі також спори, пов’язані із застосуванням Закону України
«Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р.17

Відповідно до п. 1 ст. ЗО Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні
моделі», п. 1 ст. 27 «Про охорону прав на промислові зразки», п. 1 ст.
21 «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» спори із
застосуванням цих законів розв’язуються судом, господарським судом або
третейським судом у порядку, встановленому законодавством України. Отже,
справи, в яких хоча б однією стороною у спорі є громадянин, підвідомчі
загальному суду, а спори між юридичними особами — господарському суду

За ст. 12 АПК господарським судам підвідомчі справи про визнання
недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, тому справи у
спорах з Держпатентом України про видачу патенту юридичній особі,
зокрема, роботодавцеві, підвідомчі господарському суду. Йому підвідомчі
також всі спори між юридичною особою—власником патенту й іншою юридичною
особою, пов’язані з порушенням майнових прав власника патенту, а також з
укладанням та виконанням ліцензійних договорів та ін. Юридичні особи
можуть передавати підвідомчий господарським судам спір на вирішення
третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, яким є
рішення державного чи іншого органу, що не відповідає його компетенції
або вимогам законодавства. Ними будуть рішення органів державного
управління, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій.
Отже, справи про визнання недійсним будь-якого акта (рішення)
Держпатенту України, які підвідомчі господарському суду, третейському
суду — непідвідомчі. Громадяни можуть передавати спори, які виникають
між ними, на вирішення третейського суду (ст. 1 Положення про третейські
суди), але справи, що виникають з цих правовідносин, в яких однією з
сторін виступає Держпатент України, не можуть передаватися на вирішення
третейського суду. Справи, підвідомчі суду, які виникають з промислової
власності, за правовою природою належать до справ позовного провадження
(переважно) і справ із адміністративно-правових відносин. До останніх
відно- , сяться: справи по скаргах на будь- яке рішення Держпатенту
стосовно заявки щодо одержання патенту після розгляду скарги Апеляційною
радою; справи на рішення Держпатенту на видачу патенту після розгляду
заперечень на їх рішення.

§ 7. Підвідомчість спорів, що виникають з шлюбно-сімейних правовідносин

Спори майнового характеру, які виникають із Ішіюбно-сімейних
правовідносин, без винятку підвідомчі суду, а спори, що мають особистий
не-майновий характер, підвідомчі як адміністративним, так і судовим
органам. Відповідно до ст. 6 КпШС захист прав, що виникають із шлюбних
та сімейних відносин, здійснюється судом, органами опіки і піклування та
органами запису актів громадянського стану, а також іншими органами і
організаціями у випадках і в порядку, встановлених законодавством.

Судам підвідомчі спори про: поділ спільного майна подружжя, який може
бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після його
розірвання (ст. 29 КпШС); про стягнення утримання (аліментів) від
другого з подружжя (ст. 32 КпШС); про визнання шлюбу недійсним в разі
порушення умов його укладення (статті 15-17 КпШС), а також у разі
реєстрації шлюбу без наміру створити сім’ю (фіктивний шлюб) (ст. 45
КпШС). Судом вирішуються справи про розірвання шлюбу подружжя, яке має
неповнолітніх дітей, або коли між подружжям виник спір про майно, яке є
іх спільною сумісною власністю, або про аліменти на користь того з них,
хто є непрацездатним (статті 40, 41 КпШС). За наявності згоди на
розірвання шлюбу подружжя, яке не має неповнолітніх дітей, розірвання
шлюбу провадиться в органах запису актів громадянського стану (ст. 41
КпШС). В органах загсу провадиться також розірвання шлюбу з особами,
визнаними у встановленому порядку безвісно відсутніми або недієздатними
внаслідок душевної хвороби чи недоумства, а також з особами, засудженими
за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше трьох років.
Але у випадках, коли той з подружжя, що був в ув’язненні, або опікун
того з подружжя, який є недієздатним, порушать спір про дітей, про
майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, або про стягнення
аліментів на користь непрацездатного подружжя, розірвання шлюбу
провадиться в судовому порядку (ст. 42 КпШС). Встановлення походження
дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, провадиться на
підставі подачі спільної заяви батьком і матір’ю дитини в державні
органи запису актів громадянського стану. При відсутності спільної заяви
батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою
одного з батьків, або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на
утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення
нею повноліття (ст. 53 КпШС).

Судам підвідомчі справи про оспорювання запису батьківства (материнства)
— особа, яка записана як батько або як мати дитини в книзі записів
народжень, або особа, яка фактично є батьком дитини, в разі смерті
матері чи позбавлення її батьківських прав, має право оспорити
проведений запис протягом року з того часу, коли щ стало або мало було
стати відомо про проведений запис (ст. 56 КпШС). ‘

Судам не підвідомчі спори про прізвище та ім’я дітей. При різних
прізвищах дитині присвоюється прізвище батька або матері за згодою
батьків, а при відсутності згоди — за рішенням органів опіки і
піклування (ст. 62 КпШС); при відсутності згоди батьків щодо імені
дитини спір вирішується органами опіки і піклування (ст. 63 КпШС). їх
рішення може бути оскаржено до суду.

При відсутності згоди між батьками про участь у вихованні дітей одного з
батьків, який проживає окремо, цей порядок визначається органами опіки І
піклування. Коли батьки не підкоряються їх рішенню, то орган опіки І
піклування, а також кожен з батьків вправі звернутися за вирішенням
спору до суду (ст. 65 КпШС).

Відповідно до ст. 65і КпШС дід і баба мають право спілкуватися зі своїми
неповнолітніми онуками. В разі відмови батьків від надання діду чи бабі
такої можливості спір вирішується органами опіки і піклування. При
невиконанні їх рішення батьками дід і баба вправі звернутися за
вирішенням спору до суду.

Судам підвідомчі спори між батьками про місце проживання дітей (ст. 67
КпШС), про повернення дітей від будь-якої особи (ст. 68 КпШС).

Судам підвідомчі справи про позбавлення батьківських прав батьків або
одного з них (ст. 70 КпШС). Питання про дозвіл батькам, позбавленим
батьківських прав, на побачення з дитиною вирішується органами опіки і
піклування, їх рішення може бути оскаржене батьками до суду (ст. 73
КпШС).

Суд може прийняти рішення про відібрання дитини і передачу її на
опікування органам опіки і піклування незалежно від позбавлення
батьківських прав, якщо залишення дитини у осіб, у яких вона перебуває,
є небезпечним для неї. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі
життю або здоров’ю дитини, органи опіки і піклування вправі прийняти
рішення про негайне відібрання дитини у батьків або інших осіб, на
вихованні яких вона фактично перебуває. У цих випадках органи опіки і
піклування зобов’язані негайно повідомити прокурора і протягом семи днів
після прийняття рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення
батьків або одного з них батьківських прав чи про відібрання дитини.
Коли відпадуть причини, що перешкоджали належному вихованню дитини,
батьки можуть порушити в суді справу про її повернення (ст. 76 КпШС).

При ухиленні батьків від виконання обов’язків утримувати своїх
неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують
матеріальної допомоги, стягнення коштів на це (аліментів) провадиться в
адміністративному порядку за постановою судці без порушення цивільної
справи в суді. За наявності спору між батьками по аліментних обов’язках
та про стягнення додаткових витрат на утримання дітей чи при
необхідності вирішення інших спірних питань справа розглядається у
порядку цивільного судочинства (статті 80, 86 КпШС). Судам підвідомчі
справи про стягнення з батьків коштів на утримання дітей, влаштованих у
дитячі заклади (ст. 87 КпШС), а також про стягнення аліментів з дітей на
утримання непрацездатних батьків (ст. 81 КпШС), про стягнення аліментів
з Інших осіб на утримання неповнолітніх дітей (ст. 95 КпШС), про
зниження аліментів (ст. 83 КпШС), про зміну розміру аліментів,
стягуваних на користь повнолітніх дітей та батьків (ст. 91 КпШС), про
визначення заборгованості по аліментах за наявності спору (ст. 93 КпШС),
про повне або часткове звільнення від сплати заборгованості по аліментах
(ст. 94 КпШС).

В судовому порядку розглядаються справи про визнання усиновлення
недійсним і скасування усиновлення (ст. 119 КпШС), справи за позовами
опікунів і піклувальників про повернення їм дітей, які перебувають у них
під опікою і піклуванням, від будь-яких осіб, що незаконно удержують
дітей (ст. 141 КпШС), про відшкодування майнової шкоди, заподіяної
опікуном чи піклувальником (ст. 152 КпШС).

Судам підвідомчі спори про визнання шлюбного контракту недійсним у
випадку недодержання умов порядку його укладання або укладання контракту
після реєстрації шлюбу, а також у разі погіршення становища будь-якого з
подружжя порівняно із законодавством України. Кожна сторона в шлюбному
контракті має право на судовий захист у разі недодержання іншою стороною
умов контракту (пп. 8-Ю Порядку укладання шлюбного контракту,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993
р. № 457).

У порядку окремого провадження судам підвідомчі справи: про усиновлення
дітей (ст. 102 КпШС, ст. 265і ЦПК); про встановлення неправильності
запису в актах громадянського стану (ст. 161 КпШС, ст. 266 ЦПК); про
встановлення фактів, що мають юридичне значення (статті 271, 273 ЦПК):
родинних відносин громадян, перебування громадянина на утриманні,
реєстрації усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, народження і смерті;
перебування у фактичних шлюбних відносинах у встановлених законом
випадках, якщо шлюб в органах запису громадянського стану не може бути
зареєстрований внаслідок смерті одного з подружжя; факту смерті особи в
певний час при відмові органів запису громадянського стану зареєструвати
акт смерті. Судовим порядком можуть бути встановлені також інші факти,
від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових
прав громадян, урегульованих нормами шлюбно-сімейного законодавства.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 12 червня 1998 р. № 16
«Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України»
в п. 2 роз’яснив, що що відповідно до ст. 6 Закону «Про органи і служби
у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» спори,
що виникають із сімейних правовідносин, пов’язаних з особистими і
майновими правами неповнолітніх, розглядаються спеціально уповноваженими
на те суддями (складами судців).

§ 8. Підвідомчість спорів, що виникають з трудових правовідносин

Кодексом законів про працю України встановлено, що трудові спори
розглядаються: 1) комісіями по трудових спорах; 2) районними (міськими)
судами (ст. 221 КЗпП). У передбаченому порядку підлягають розглядові
індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ,
організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої
належності, які виникають між працівником і власником або уповноваженим
ним органом. Не поширюється встановлений порядок на спори про дострокове
звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших
об’єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали (ч. З ст. 221
КЗпП).

Однак згідно з ч. З ст. 16 Закону «Про звернення громадян» судам
підвідомчі скарги на рішення у сфері управлінської діяльності загальних
зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних
товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності.

Не поширюється встановлений ст. 221 КЗпП порядок і на спори, які
виникають між працівниками та власником підприємства, установи,
організації чи уповноваженим органом з приводу встановлення нових або
зміни існуючих умов праці, не врегульованих законом, іншими нормативними
актами про працю. Індивідуальні трудові спори судців, прокурорських і
слідчих працівників, працівників навчальних закладів, наукових та інших
установ, прокурорів, які мають класні чини, розглядаються в цьому ж
порядку, з врахуванням особливостей, передбачених законодавством (ст.
222 КЗпП).

Судам не підвідомчі трудові спори, пов’язані з відстороненням
працівників від роботи за постановою прокурора або слідчого, а
вирішуються вони в порядку, встановленому для оскарження постанов цих
органів. Після скасування такої постанови трудовий спір вирішується
загальним порядком18.

Комісія по трудових спорах є обов’язковим первинним органом по розгляду
трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах,
організаціях (ст. 224 КЗпП). У разі незгоди з рішенням цієї комісії
працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її
рішення до суду (ст. 228 КЗпП)

Відповідно до ст. 232 КЗпП безпосередньо в районних (міських) судах
розглядаються трудові спори за заявами: 1) працівників підприємств,
установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються; 2)
працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення
трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату
за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за
винятком спорів працівників, вказаних вище; 3) керівника підприємства,
установи, організації (філіалу, представництва, відділу та іншого
відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера
підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових
осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно
персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної
служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників,
які обираються, затверджуються або призначаються на посаду державними
органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також
громадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян з питань
звільнення, зміни дати і формування причин звільнення, переведення на
іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладення
дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у ч. З
ст. 221 і ст. 222 КЗпП; 4) власника або уповноваженого ним органу про
відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству,
установі, організації; 5) працівників у питанні застосування
законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства
попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і
профспілковим органом підприємства, установи, організації (підрозділу) в
межах наданих їм прав.

Безпосередньо в судах розглядаються також спори про укладення трудових
договорів (відмову в прийнятті на роботу): 1) працівників, запрошених на
роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи,
організації; 2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний
заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане
підприємство, в установу, організацію; 3) вагітних жінок, жінок, які
мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів
— за наявності дитини віком до чотирнадцяти років; 4) виборних
працівників після закінчення строку повноважень; 5) працівників, яким
надано право поворотного прийняття на роботу; 6) інших осіб, з якими
власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства
зобов’язаний укласти трудовий договір (наприклад, у випадках,
передбачених законодавством, осіб, які були звільнені в зв’язку з
направленням на роботу за кордон, призовом на строкову військову службу
І повернулися після закінчення цієї роботи чи служби).

До правового регулювання підвідомчості суду справ, що виникають з
трудових правовідносин, Конституцією України були внесені істотні зміни.
Стаття 43 Конституції закріплює широкі трудові права громадяни, а
оскільки відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів
поширюється на всі відносини, що виникають в державі, а за ч. З ст. 8
Конституції її норми є нормами прямої дії і звернення до суду за
захистом конституційних прав безпосередньо на підставі Конституції
гарантується, тому трудові справи розглядаються судами й у тому разі,
коли працівник не звертався за вирішенням спору до комісії по трудових
спорах. Суд не вправі відмовити особі в прийняті позовної заяви лише з
підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом
досудовому порядку (постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1
листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні
правосуддя», п. 3). Попереднє позасу-дове вирішення трудових спорів у
комісії по трудових спорах не є обов’язковим, тому працівник на свій
розсуд вирішує питання звертатись чи не звертатись йому до неї за
розв’язанням трудового спору.

Особливість характерна для підвідомчості і вирішення судом колективних
трудових спорів (конфліктів). Такі спори виникають між сторонами
колективного трудового договору, якими згідно з ст. З Закону від 3
березня 1998 р. «Про порядок вирішення колективних трудових спорів
(конфліктів)» є наймані працівники підприємств і організацій,
профспілкова чи інша уповноважена працівниками організація та власник
підприємства, організації.

Колективний трудовий спір вважається таким, що виник (тобто в
наявності), після обов’язкового застосування процедури попереднього
врегулювання розбіжностей між сторонами (тобто примирної процедури),
внаслідок якої власник або уповноважений ним орган повністю або частково
відмовив у задоволенні вимог найманих працівників чи їх професійних
спілок або коли строки розгляду вимог закінчились, а від власника не
надійшло відповіді.

Примирна процедура врегулювання розбіжностей між сторонами колективного
трудового договору провадиться з участю примирних комісій, незалежних
посередників і трудового арбітражу (статті 7-16 названого вище Закону
від 3 березня 1998 р., Указ Президента України від 17 листопада 1998 р.
«Про утворення Національної служби посередництва і примирення»)

Для захисту своїх економічних І соціальних Інтересів працівники мають
право на страйк (ст. 44 Конституції), який одночасно є засобом
врегулювання колективного трудового конфлікту. Страйк на підприємстві
оголошується рішенням загальних зборів (конференції) найманих
працівників за поданням профспілкового органу чи іншої організації,
уповноваженої представляти інтереси працівників. Одновасно з оголошенням
страйку обирається орган (особа) для керівництва ним.

Орган, який очолив страйк, може, керуючись ст. 39 Конституції,
організовувати проведення мітингів, зборів, пікетів, походів,
демонстрацій за межами підприємства з обов’язковим завчасним сповіщенням
органів місцевої виконавчої влади. Але в інтересах національної безпеки
та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам,
для охорони здоров’я населення або прав і свобод інших людей реалізація
цього права може бути обмежена судом.

Аналіз ст. 39 Конституції свідчить, що право на звернення з заявою до
суду щодо порушення справи про обмеження прав страйкуючих збиратися і
провадити збори, мітинги, походи, демонстрації мають місцеві органи
виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, повноваження яких
поширюються на територію, на якій відбувається страйк. Така заява
розглядається судами у порядку, встановленому для розгляду справ, що
виникають з адміністративно-правових відносин.

Судам підвідомчі також справи про визнання страйку незаконним з підстав,
передбачених ст. 22 Закону від 3 березня 1998 р. ЦПК окремо не
встановлено порядок їх розгляду, але, виходячи з характеру спірних
трудових правовідносин і ст. 24 ЦПК, такі справи підвідомчі суду і на
практиці правильно розглядаються у порядку позовного провадження за
місцем знаходження відповідача (ст. 125 ЦПК) — органу (особи), що очолює
страйк. Звернутися до суду з позовом (бути позивачем) може власник
особисто або уповноважений ним орган (представник). Стаття 23 Закону не
передбачає право прокурора на звернення до суду з вимогою про визнання
страйку незаконним, але він має таке право на підставі п. 2 ст. 5, ст.
121 ЦПК та ст. 33 Закону «Про прокуратуру».

§ 9. Підвідомчість справ, що виникають з екологічних правовідносин

Справи із земельних правовідносин розглядаються в адміністративному і
судовому порядку (ст. 105 Земельного кодексу, далі — ЗК).

Судам підвідомчі земельні й майнові спори, пов’язані з земельними
правовідносинами, при участі в спорі стороною громадянина. Відповідно до
статей 5, 124 Конституції, статей 5, 17, 26, 27, 28, 31, 42-44, 51,
103-107, 112, 114, 116 ЗК, ст. 5 Закону «Про селянське (фермерське)
господарство», а також роз’яснення, даного в постанові Пленуму
Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 р. «Про практику
застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних
справ» (пп. 2-6), суди розглядають справи:

— про надання земельної ділянки для ведення (створення) селянського
(фермерського) господарства в разі відмови в цьому рішенням районної,
міської (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради;

— про визнання незаконним рішення сільської, селищної, міської ради про
відмову передати громадянину в приватну власність земельну ділянку,
надану йому для ведення особистого підсобного господарства, будівництва
й обслуговування жилого будинку та господарських будівель (присадибну
ділянку), садівництва, дачного й гаражного будівництва;

— про захист і поновлення порушених прав власників земельних ділянок і
землекористувачів, усунення перешкод у використанні земельними
ділянками;

— про скорочення за наявності поважних причин шестирічного строку,
протягом якого громадянам забороняється відчужувати земельну ділянку,
передану у власність для ведення селянського (фермерського)
господарства;

— про припинення права користування земельною ділянкою або права
власності на неї у випадках: нераціонального використання земельної
ділянки; використання її способами, що призводять до зниження родючості
грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення
екологічної обстановки; використання землі не за цільовим призначенням;
невикористання земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського
виробництва, протягом одного року і протягом двох років — для
несільськогосподарських потреб;

— про вилучення (викуп) земельних ділянок за заявами відповідних рад,
підприємств, установ та організацій;

— про відшкодування власником землі та землекористувачам збитків і
приведення земельної ділянки у стан, придатний для її використання за
призначенням, підприємствами, установами, організаціями, які проводили
розвідувальні роботи;

— про вирішення спорів між власниками жилих будинків, розташованих на
суміжних (сусідніх) земельних ділянках, щодо усунення перешкод у
користуванні останніми;

— про визначення порядку розпорядження земельною ділянкою та її
використання громадянами, яким жилий будинок, господарські будівлі і
споруди належать на праві спільної (сумісної або часткової) власності;

— про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дарування, застави,
самовільного обміну земельних ділянок землекористувачами, в тому числі і
орендарями, а також угод, укладених власниками землі з порушенням
установленого для них порядку придбання або відчуження земельних
ділянок;

— про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок, приведення їх у
придатний для використання стан, знесення зведених на них будівель і
споруд;

— про вирішення земельного спору, що відповідно до визначеної Земельним
кодексом компетенції розглядався радою, з рішенням якої заявник не
погоджується;

— про вирішення майнових спорів, пов’язаних із земельними відносинами,
зокрема, про відшкодування збитків, заподіяних вилученням (викупом) або
тимчасовим зайняттям земельних ділянок, обмеженням прав власників землі,
орендарів та інших землекористувачів, погіршенням якості земель чи
приведенням їх у непридатний для використання за цільовим призначенням
стан внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств,
установ, організацій та громадян, або шкоди, заподіяної їхніми
неправомірними діями, що потягли псування, погіршення якості земель чи
приведення їх у непридатність;

— про вирішення спорів між суб’єктами права колективної власності на
землю і членами цих юридичних осіб (або їх спадкоємцями) про право на
земельну частку, між садівницькими товариствами та їх членами, між
членами такого товариства і членами їх сімей, чи іншими особами щодо
використання наданої члену товариства земельної ділянки та усунення
перешкод в цьому.

Судам не підвідомчі вимоги про встановлення меж земельних ділянок в
натурі, які віднесені до компетенції землевпорядних організацій, за
винятком випадків, визначених ст. 513 ЗК

Попередній порядок вирішення спорів узгоджувальною комісією, обраною
радою, передбачений з приводу суміжного землекористування: додержання
меж, правил добросусідства (щодо обов’язку власника або землекористувача
дозволити власникам або землекористувачам сусідньої ділянки прохід до
доріг загального користування для спорудження на сумісній ділянці
необхідних комунікацій, вжиття заходів до недопущення можливості стоку
дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних добрив
на суміжну ділянку). Але такі спори відповідно до ч. 2 ст. 124
Конституції підвідомчі розгляду судом і в тому разі, коли вони
попередньо не вирішувалися узгоджувальною комісією.

Спори з питань користування надрами розглядаються в адміністративному і
судовому порядку. Судам підвідомчі справи про стягнення коштів на
відшкодування збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства
про надра (статті 64-67 Кодексу України про надра). Рішення державних
органів геологічного контролю, державного гірничого нагляду, охорони
навколишнього природного середовища, місцевих рад з питань користування
надрами можуть бути оскаржені громадянами до суду (ст. 248і ЦПК).

Спори в галузі охорони навколишнього природного середовища вирішуються
судом, радами чи органами, які утворюються ними, відповідно до їх
компетенції. Судам, зокрема, підвідомчі спори про стягнення з громадян
або громадянами з юридичних осіб коштів на відшкодування шкоди,
заподіяної ними внаслідок порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища (статті 67, 68 Закону від 25 червня
1991 р. із змінами від 5 травня 1993 р. «Про охорону навколишнього
природного середовища»). Аналогічно в судовому порядку розглядаються
спори про відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства про
охорону атмосферного повітря (статті 44, 45 Закону від 19 жовтня 1992 р.
«Про охорону атмосферного повітря»); про відшкодування шкоди, заподіяної
внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд (ст. 65
Закону України від 16 червня 1992 р. із змінами від 5 травня 1993 р.
«Про природно-заповідний фонд України»); про відшкодування шкоди,
заподіяної внаслідок порушення законодавства у галузі охорони,
використання і відтворення тваринного світу (ст. 58 Закону від 3 березня
1993 р. «Про тваринний світ»); про відшкодування шкоди, заподіяної лісу
внаслідок порушення лісового законодавства, про стягнення вартості
незаконно добутої деревини та інших лісових ресурсів у разі неможливості
їх вилучення (статті 100, 101 Лісового кодексу)

§ 10. Підвідомчість спорів, що виникають з кооперативних та інших
правовідносин

Спори, що виникають з індивідуального членства в споживчому товаристві,
вирішуються у відповідності з порядком, встановленим Статутом споживчого
товариства, органом управління такого товариства, загальними зборами або
зборами уповноважених товариства19. Трудові спори працівників споживчого
товариства вирішуються у встановленому порядку КЗпП, а майнового
характеру з участю членів споживчого товариства відповідно до ст. 24 ЦПК
— судом.

Спори, що виникають з членства в колективних сільськогосподарських
підприємствах, вирішуються органами самоврядування кооперативними
підприємствами і судом. Судам підвідомчі спори: про стягнення збитків,
заподіяних членами колективних сільськогосподарських підприємств чи
іншими фізичними особами, спори, що виникають у разі виходу громадян з
підприємства при здійсненні ними права на пай натурою, грішми або
цінними паперами20.

Трудові відносини в селянському (фермерському) господарстві визначаються
і регулюються його членами (ст. 23 Закону «Про селянське (фермерське)
господарство», а в кооперативах і колективних сільськогосподарських
підприємствах можуть бути визначені законодавством про них або їх
статутами в передбачених ч. 2 ст. З КЗпП межах особливості праці їх
членів. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок,
молоді, інвалідів надаються у порядку, встановленому законодавством про
працю (ч. 2 ст. З КЗпП), в межах особливостей їх праці.

Чинне законодавство не поширює на питання виключення з членів
кооперативів або колективних сільськогосподарських підприємств,
звільнення їх з певних посад (роботи), переведення на іншу роботу норми
КЗпП, що врегулювують переведення на іншу роботу, порядок і підстави
припинення трудового договору. Спори з цих питань вирішуються, виходячи
з відповідних норм законодавства про кооперативи і колективні
сільськогосподарські підприємства, з норм їх статутів та інших
внутрігосподарських нормативно-правових актів. Якщо ними врегульовано
питання про трудову дисципліну, види дисциплінарних стягнень і порядок
їх застосування, то необхідно виходити з таких актів, а не з положень
КЗпП21.

Відповідно до ст. 24 ЦПК судам підвідомчі цивільно-правові спори між
гаражно-будівельними кооперативами та їх членами й іншими особами, крім
спорів, які відповідно до чинного законодавства і статуту даного
кооперативу віднесені до виключної компетенції загальних зборів
кооперативу (зборів уповноважених) або до відання інших органів. Судам
підвідомчі справи: 1) за скаргами засновників кооперативу з вимогами
покласти на виконавчий орган сільської, селищної, міської, районної в
місті ради обов’язок зареєструвати гаражно-будівельний кооператив, якщо
ними в цьому було відмовлено або не проведено реєстрації в
тридцятиденний строк з моменту подання заяви і необхідних документів; 2)
за заявами гаражно-будівельних кооперативів про визнання неправильним
рішення виконавчого органу , сільської, селищної, міської, районної в
місті ради про відмову в згоді на | внесення змін та доповнень до
статуту кооперативу (невирішення цього пи- 1 тання в тридцятиденний
строк) або рішення про припинення діяльності кооперативу; 3) за позовами
кооперативу про звільнення гаражного приміщення (стоянки), стягнення
внесків на утримання і експлуатацію гаражів-стоянок, відшкодування
шкоди, заподіяної майну кооперативу; 4) за позовами членів кооперативу
про неправильність виключення з кооперативу, витребування гаража
(гаражного приміщення, боксу, стоянки) з чужого незаконного володіння,
усунення перешкод в користуванні гаражем та інших порушень їх прав, про
стягнення паю, не повернутого в установлені статутом кооперативу строки
після вибуття або виключення з кооперативу; 5) за позовом дружини члена
кооперативу і членів його сім’ї, які брали участь у придбанні гаража
(внесення паю), про визнання права власності на пай і на гараж, про
переважне право на вступ до членів кооперативу; 6) за позовами j
спадкоємців членів кооперативу про визнання права власності на гараж,
про неправильність відмови в прийомі до членів кооперативу, про
стягнення вартості спадкової частки в гаражі зі спадкоємця, прийнятого
до кооперативу, якщо ніхто із спадкоємців не вступив до кооперативу і не
розпорядився гаражем.

Разом з тим з підвідомчості суду вилучені справи по спорах
гаражно-будівельного кооперативу з іншим кооперативом, підприємством,
установою, організацією, об’єднанням, у тому числі спори щодо визнання
права власності на самовільно збудовані гаражі або їх знесення.22.

Судам підвідомчі також інші справи, що виникають з спірних чи порушених
матеріальних правовідносин з участю громадян.

Відповідно до Закону від 19 вересня 1991 р. «Про господарські
товариства» суди розглядають спори про повернення частки майна в натурі
учаснику (громадянину) товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) при
виході його з товариства (ст. 54), а також про сплату йому частки
прибутку, одержаного в поточному році до часу виходу з товариства

У разі смерті учасника товариства його спадкоємці мають право
переважного вступу до нього, спір з якого підвідомчий суду (ст. 55
Закону).

Учасник ТОВ, виключений загальними зборами його учасників з товариства,
може звернутися з позовом про його поновлення в товаристві (ст. 64
Закону).

При ліквідації ТОВ спори з участю його учасників — фізичних осіб
вирішуються судами (ст. 21 Закону).

Особи, які виходять з акціонерного товариства, і їх правонаступники
можуть вимагати в судовому порядку від AT сплати їм вартості належних
акцій (статті 28, 32 Закону).

Спори, що виникають у процесі приватизації майна підприємства, цехів,
виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиним (цілісним)
майновим комплексом, розглядаються судом або господарським судом (ст. ЗО
Закону від 9 лютого 1997 р. «Про приватизацію майна»). Якщо у процесі
приватизації не було створено господарське товариство, то скарги
трудового колективу чи його членів на дії суб’єктів приватизації
розглядаються судом у порядку гл. 31-А ЦПК.

Посилання до глави 10

1. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 14 від 25 грудня 1996 р.,
п. З «Про внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верховного
Суду України № 7 від 28 вересня 1990 р. «Про застосування судами
законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації
громадян та організацій» (із змінами, внесеними постановами № 3 від 4
червня 1993 p.; № 4 від 31 березня 1995 p.).

2. Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про власність», із змінами і
доповненнями від 7 липня, 14 жовтня, 31 грудня 1992 p., 21 січня, 5
травня 1993 p., (статті 48-57); постанова Пленуму Верховного Суду
України № 20 від 22 грудня 1995 р. «Про судову практику в справах за
позовами про захист права приватної власності» (зі змінами, внесеними
постановою № 15 від 25 травня 1998 p.).