Комаров 2001 - Основи держави і права (книга)

Комаров 2001 – Основи держави і права

ПЕРЕДМОВА

Конституція України передбачає, що Україна – суверенна, незалежна,
демократична, соціальна, правова держава.

Ідея правової держави – ідея сучасної епохи, послідовної демократизації
суспільства. Вона сприяє розумінню вихідної, вирішальної ролі
громадянського суспільства в історії людства та утвердженню соціальної
цінності держави і права, котрі мають забезпечувати життєдіяльність
суспільства.

У загальноцивілізаційному аспекті держава покликана бути публічною
організацією, яка представляє народ країни і здійснює управління
справами від його імені та в його інтересах. Держава – суспільне значуща
організація, що гармонізує різні інтереси шляхом стимулювання
виробництва, соціально-культурних ініціатив, забезпечення екологічної
безпеки, впровадження податків, правил конкуренції тощо. Право такою ж
мірою, як і держава, стає супутником громадянського суспільства,
суспільним регулятором, відбиваючи уявлення суспільства про свободу та
справедливість. Більше того, воно в певному розумінні має верховенство
над державою, і це означає безумовне підкорення всіх державних органів
закону, чинним нормативним актам, що забезпечує права і свободи громадян
та відповідальність держави перед ними.

У цьому виданні викладено актуальні питання державно-правової тематики,
що дасть можливість читачеві зрозуміти складні проблеми держави і права,
конституційного процесу, державного будівництва та правового регулювання
відносин у багатьох сферах суспільного життя.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ГЛАВА І ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

§ 1. Загальна характеристика первісного суспільства

Епоха первісного суспільства – це період від з”явлення перших людей
(близько 2 млн років тому) до виникнення держави (близько 5 тис. років
тому). У своєму розвитку первісне СУСПІЛЬСТВО пройшло три етапи: 1)
ранній – етап праобщини (стадія становлення): 2) середній – етап родової
общини (стадія зрілості); 3) пізній – етап протоселянської общини
(стадія розкладу). Зале-І жно від способів господарювання виділяють два
головних перії ди в розвитку первісного суспільства: 1) період добувної
еконої міки. коли люди отримували готові продукти від природи шля хом
полювання, збирання плодів, рибної ловлі; 2) період вироб| ничої
економіки, коли людство перейшло до землеробства, тв; ринництва.
металообробки, керамічного виробництва тощо.

Первісне суспільство (як і будь-яке суспільство) було пе[ вним чином
організовано. Його структуру становили сім’ї, роди! фратрії (декілька
родів), племена, союзи племен. Родова община – це колектив людей,
об’єднаних кровно-родинними зв язками. спільністю майна і праці. Спільна
праця породжувала спільну власність. У спільній власності первісної
общини були певна територія, знаряддя праці, житло, а продукти, що
добувалися, розподілялися порівну між її членами. Відсутність
прибуткового продукту зумовлювала неможливість використання чужої праці,
рівність соціального стану, що породжувало спільність інтересів І
згуртованість членів роду.

Публічна “(потестарна) влада при первіснообщинному ладі не мала
майнових, кастових, станових, класових відмінностей і
державно-політичних форм, її джерелом і носієм була вся община, а
способом реалізації – первісне самоврядування. Управління здійснювалося:
старійшинами, воєнними вождями, влада яких ґрунтувалася на їх
авторитеті, шануванні, досвіді, мудрості; за-

гальними зборами дорослих членів роду (воїнів), які вирішували питання
життєдіяльності роду і водночас були своєрідною судовою інстанцією,
розглядали справи про релігійні злочини, вбивства всередині роду, спори
між окремими особами. В силу простоти економічної і соціальної
організації первісного суспільства публічна влада ще не потребувала
спеціального, відокремленого від суспільства апарату управління і
примусу.

Регулювання відносин у первісному суспільстві здійснювалося єдиними
нормами – звичаями. Звичаї – це правила пове–шки, які склалися на
основі їх постійного повторення і викону-т алися в силу звички. Вони
обумовлювалися природною необхідністю; мали універсальний характер;
регламентували всі сторони життєдіяльності суспільства (господарські,
сімейні, побутові та інші відносини); не поділялися на права І
обов’язки; були неписаними правилами поведінки, виконувалися свідомо або
навіть автоматично. Вирішальними гарантіями від порушень цих норм і
забезпечення їх реалізації були сила звички, їх підтримка старшими
членами роду та примус, який походив від роду чи племені в цілому
(вигнання з общини, тілесні ушкодження). Особливе значення мали табу –
обов’язкові і незаперечні заборони, які захищали рід від біологічного
виродження (заборона кровозмішення) і природної стихії, дозволяли
забезпечити відтворення життєвих благ, певні умови існування людей у
колективі. У первісному суспільстві ще не існувало права. Регулятивна
система цього ладу була спрямована на підтримку добувної економіки,
гармонійного існування людей у природному середовищі, їх відтворення як
біологічного, виду. Головною формою цієї системи були звичаї, які тісно
перепліталися з релігією і зачатками моральних устоїв цього суспільства.

Таким чином, для первіснообщинного ладу характерними були:

– кровно-родинна природа колективу;

– спільна власність на знаряддя праці;

– природний (статевовіковий) розподіл праці;

– колективні форми вирішення загальних справ;

– регулювання поведінки людей з допомогою звичаїв та ;нших соціальних
норм.

§ 2. Причини і шляхи виникнення держави і права

Держава виникла внаслідок розкладу родоплемінноп устрою, поступового
відокремлення від суспільства верстви БОНІ дів та наближених до них,
зосередження у них управлінські* функцій, ресурсів влади і соціальних
привілеїв. Як свідчить істс рична наука, перші держави були створені
наприкінці IV – почат ку III тис. до н.е. на берегах Нілу, в долині
Тигра і Євфрата. піз шше – в Індії. Китаї, у VIII-VI ст. сформувалися
давньогрецьк міста-держави (поліси).

Економічною основою виникнення держави був перехі, людства від добувної
економіки до розвинених форм землеробст ва І скотарства, тобто до нового
способу господарювання – виро бничої економіки. Відбулася так звана
“неолітична революція’ яка зумовила суспільний розподіл праці:
відокремлення земле робства, скотарства, ремесла, торгівлі.
Спеціалізація праці при звела до зростання її продуктивності, виникнення
додатково^ продукта, можливостей для регулярного товарообміну і привлас
нення результатів чужої праці, становлення нових форм власності (у тому
числі приватної), до соціальної диференціації, майновою розшарування
населення.

Важливим наслідком неолітичної революції було роздро блення родової
общини на патріархальні сім’ї, які вже ставалі власниками знарядь і
продуктів праці. Родова община перство рювалася в сусідську (селянську)
общину. Суттєве значення малі зростання кількості і густоти населення,
перехід народів від ко чового до осілого способу життя, заборона
кровозмішення, а та кож упорядкування шлюбних стосунків між родами. Все
це по требувало регулювання взаємозв’язків етнічно близьких людей які
проживали на певній території. Територія роду і племен поступово ставала
місцем діяльності купців, ремісників, море плавців; почалося переселення
народів. На одній території сталі проживати різноплемінні групи людей,
тому виникла необхід ність у новій територіальній організації
суспільства, яка охоплю вала б усе населення не за кровно-родинними
ознаками, а за міс цем проживання, принципами підлеглості. Першою формою
тако організації стало місто-держава.

Перехід від родового ладу до держави прискорювався і воюваннями одних
народів іншими. Воєнна організація племен, яка спочатку захищала їх
Інтереси, починає шукати і завойовувати кращі території, вести
загарбницькі війни. Це призвело до зміцнення влади воєнних вождів, які
зосередили у своїх руках функції верховного жреця і верховного судді.
Період, коли війни і воєнні пограбування стали повсюдним і повсякденним
явищем, зветься “воєнною демократією”. “Воєнна демократія” у деяких
країнах вважається безпосередньо переддержавною формою організації
влади, яка поступово переродилася у воєнно-ієрархічну форму правління, у
воєнний насильницький апарат пригнічування. Поряд із військовим
управлінням специфічні управлінські функції беруть на себе особливі
групи людей – організатори виробництва, працівники інформаційних систем,
систем контролю, тобто поступово управлінська праця набуває самостійного
значення.

Із розвитком і ускладненням суспільного життя, переходом до виробничої
економіки органи влади родового ладу вже не були спроможні забезпечити
нормальне функціонування і ефективне управління суспільством. На зміну
первісному суспільству приходить нова організація влади – держава, яка
визріває під впливом внутрішніх матеріальних, соціальних, психологічних,
географічних та інших чинників.

Формування держави відбувалося різними шляхами:

1. Східний (“азіатський”) шлях (Єгипет, Вавилон, Китай, деякі країни
Африки, Південної Америки. Океанії). Зберігалися основні економічні І
соціальні структури первісного ладу (земельна община, колективна
власність, відсутність класів як груп людей, що розрізняються за
відношенням до засобів виробництва). Первинні держави – це, як правило,
абсолютні, деспотичні монархії. Іноді вони виникають у зонах поливного
землеробства. Що потребувало проведення значних суспільних робіт
(будівництво, експлуатація, захист іригаційних систем та ін.) і
обумовлювало необхідність існування самостійної публічної влади, групи
посадових осіб, які виконували б адміністративні функції ( общинні
чиновники”). Апарат держави формувався з органів Управління
родоплемінних об’єднань, а політичне панування бу-ю пов’язано з
виконанням громадської функції. Основними чин1-

никами виникнення держав, заснованих на ‘ азіатському епос
виробництва, були: необхідність забезпечення вільних хлібо]
бів-общинників земельними угіддями, водою, іригаційними сп| рудами тощо;
об’єднання для цього чималої кількості людей і риторій; здійснення
єдиного, централізованого управління сусі льством.

2. Виникнення античної державності (Стародавня Греці] Стародавній Рим).
Основними державоутворюючими чинника] були послідовний розклад родової
організації влади, перехід ві колективної до приватної власності на
землю, засоби виробни ва, рабів, класовий поділ населення. Класичним
прикладом вини-І кнення держави за таким шляхом вважають Афіни. Держава
ви-| никла тут внаслідок двох політичних революцій: “реформи Солі на’
594 р. до н.е. (запровадження цензової конституції, майної го принципу
доступу до управління суспільними справами) “реформи Клісфена” 509 р. до
н.е. (запровадження територіалі ного поділу населення, виникнення різних
соціальних груп, усі ладнення відносин між ними). Сформувалися
законодавчі та ві конавчі органи, поліція, юстиція, військові
контингенти, складний державний апарат рабовласницької держави.

У Стародавньому Римі процес формування держави усі ладнювався боротьбою
плебеїв проти привілеїв римської родово] аристократії (патриціїв). На
деякий час у Римі були встановлеї демократичні порядки: рівноправність
вільних громадян, можли вість для кожного бути водночас воїном і
землевласником та т.\ Однак наприкінці II тис. до н.е. загострюються
внутрішні суперечності, які стимулюють розклад родоплемінного ладу і
створення] держави.

3. Виникнення державності у більшості народів Західної Східної Європи.
Під час розкладу первісних відносин виника _ вплив, влада, наказ) режим засне “^

ладі однієї особи або групи осіб; не допусі в… але зберігає автономію
особи і суспільс сфері (Іран. Ірак. Судан, Йорданія, Сінгапур).

Тоталітарний (лат. ІоШк – увесь, цілий) р. , ься: всеохоплюючим
контролем влади над особою, пануванням однієї політичної партії, яка .
-державою: наявністю єдиної “офіційної” ідеології, я, .«дкоряє-ться вся
суспільна система; зведенням до мінімуму або відсутністю політичних прав
і свобод; опорою на силові методи, апарат примусу при здійсненні владних
повноважень; агресивністю у зовнішній політиці. Прикладом тоталітарного
режиму можна вважати фашизм (Італія 1922 р.), націонал-соціалізм
(Німеччина

1933 р.).

§ 3. Функції держави

Функції держави – це основні напрямки внутрішньої і зовнішньої
діяльності держави, в яких виявляються і конкретизуються її сутність і
соціальне призначення. Зміст функцій демонструє, що робить держава, чим
займаються її органи, які питання вони вирішують. Функції держави
відображають її еволюцію; послідовність їх виникнення залежить від
черговості завдань, які виникають перед суспільством на конкретному
етапі історичного розвитку. Функції держави обумовлені реальними
економічними можливостями суспільства, рівнем його культурного розвитку,
потребами та інтересами населення, національними особливостями, впливом
міждержавних відносин, міжнародних норм і принципів на внутрішнє життя
держави та іншими чинниками.

Функції держави поділяють:

1) за значенням – на основні, які мають пріоритетне значення на певному
етапі розвитку суспільства (наприклад, еколо-г’чна. соціальна), і
похідні (допоміжні), що мають супровідний, обслуговуючий характер
(функція оподаткування і фінансового контролю);

2) за часом дії – на постійні, що характерні майже для всіх еташв
розвитку держави (функція забезпечення правопорядку). та тимчасові, які
розраховані на специфічні умови суспільного

розвитку і після вирішення конкретних завдань втрачають значення
(ліквідація наслідків стихійного лиха, надання допомо ги іншим
державам);

3) за сферами діяльності – на внутрішні, пов’язані з реалі-зацією
політичної влади всередині країни (політична, економічна соціальна,
культурно-освітня, екологічна тощо), та зовнішні, які відображають
зовнішню політику, стосуються інтересів інших держав, міжнародного
спілкування.

Головним завданням сучасної держави є охорона і захист прав і свобод
людини, забезпечення кожному членові суспільства гідних умов існування
на засадах свободи, справедливості, солідарності. Функції держави
повинні бути спрямовані на реалізацію цього завдання.

Серед внутрішніх функцій сучасної держави слід виділити: створення
демократичних умов, інститутів для виявлення, враховування і координації
інтересів різних соціальних груп суспільства; створення умов для
розвитку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності;
задоволення потреб населення в зайнятості, житлі, охороні здоров’я,
соціальному захисті, соціальному страхуванні; сприяння розвитку науки,
освіти, культури; охорона навколишнього природного середовища; захист
державно-конституційного ладу, забезпечення законності і правопорядку в
суспільстві та ін.

До зовнішніх функцій треба віднести захист територіальної цілісності і
непорушності кордонів; участь у створенні світової економічної системи
на основі міжнародного розподілу та ін теграції виробництва і праці;
міжнародне культурне співробітництво; участь у боротьбі з порушеннями
міжнародного правопорядку, в реалізації міжнародних екологічних і
соціальних про грам та ін.

Функції держави здійснюються в певних правових формах, під якими
розуміється однорідна за своїми зовнішніми ознаками (за характером і
юридичними наслідками) діяльність держа вних органів, пов’язана в
основному з виданням юридичних ак тів.

Правовими формами реалізації функцій держави є:

– правотворча діяльність, зміст якої – розроблення і при йняття
нормативних актів, внесення змін до чинного законо-

лавства або скасування юридичних норм;

правозастосувальна діяльність – діяльність державних ганів шо виконання
законів і шдзаконних нормативних актів шіяхом видання актів застосування
норм права. У правозастосу-ачьнш діяльності виділяють
оперативно-виконавчу діяльність (виконавчо-розпорядча робота державних
органів, пов’язана з повсякденним вирішенням різних питань управління
справами суспільства шляхом видання індивідуально-правових актів, які є
підставою для виникнення, зміни чи припинення правовідносин) та
правоохоронну діяльність (здійснення функцій держави шляхом владної
оперативної роботи державних органів щодо охорони норм права від
порушень, щодо захисту наданих громадянам суб’єктивних прав і
забезпечення покладених на них юридичних обов’язків).

§ 4. Механізм (апарат) держави

Для підтримки нормальної життєдіяльності суспільства, вирішення завдань
і виконання функцій держави утворюються різні державні організації, які
складають поняття механізму держави. До них належать:

– державні підприємства – господарюючі суб’єкти, необхідні для
виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою
задоволення потреб суспільства І отримання прибутку’;

– державні установи – організації, що здійснюють соціально-культурні
функції у сфері освіти, науки, охорони здоров’я;

– державні органи – організації (посадові особи), наділені владними
повноваженнями для виконання завдань і функцій Держави.

Сукупність державних органів, з допомогою яких забезпечується реалізація
внутрішніх і зовнішніх функцій держави, називається державним апаратом.
Він є складовою частиною механізму держави, але не ототожнюється з ним.

Державний орган як самостійна частина державного апа-Рату
характеризується такими ознаками:

– виступає від імені держави і представляє державу у від-н°синах,
пов’язаних з її компетенцією;

– утворюється і діє на чіткій правовій основі; його компе тенція (цілі,
завдання, функції, права, обов’язки, форми і метол діяльності)
закріплюється в нормативно-правовому порядку -Конституції, законах,
положеннях про відповідні державні органи;

– має встановлену для нього організаційну структуру і пов’язану з нею
систему службової підпорядкованості і службової дисципліни;

– наділяється державою певними матеріальними і фінансовими засобами;

– має необхідний обсяг державно-владних повноважень, на основі яких
посадові особи і колегіальні органи видають правові акти і забезпечують
їх реалізацію (у тому числі застосовують у разі необхідності заходи
примусового характеру).

Апарат держави, як правило, містить: а) представницькі органи
(парламент); б) виконавчі органи (уряд, міністерства, відомства; в)
судові органи; г) органи контролю і нагляду; д) збройні сили, органи
національної безпеки і охорони суспільного порядку. Особливе місце
займає глава держави (президент).

Ефективність роботи державного апарату залежить передусім від того,
наскільки чітко розподілені функції і компетенція між органами
законодавчої, виконавчої і судової влади.

Теорія поділу влади, деякі ідеї якої були відомі ще за часів античності,
найбільш систематизовано була викладена в ХУІІ-ХУШ ст. (в Англії – Д.
Локк; у Франції – Ш.Л. Монтеск’є). її мета – запобігти зловживанням
владою з боку державних органів (посадових осіб), забезпечити політичну
свободу. Так, на думку Ш.Л. Монтеск’є, зосередження всієї повноти влади
в одній особі або в одному органі державної влади завжди буде призводити
до свавілля. Зміст цієї теорії полягає в децентралізації державної влади
та її поділі залежно від функціонального призначення на законодавчу,
виконавчу та судову. Кожна з трьох гілок влади повинна зайняти своє
місце в загальній системі державне організованої влади і вести державні
справи у певних межах, належними шляхами і засобами. Важливо не тільки
забезпечити чіткий розподіл компетенції між різними державними органами,
а й створити механізм їх взаємодії, систему “стримувань і противаг”.

Законодавчу владу здійснює представницький орган – па–нт (в Україні –
Верховна Рада). Як єдиний представник волі рламен од\ парламент МаЄ
виключне право: приймати загаль-ВСІ>6ов’язковї нормативні акти – закони;
встановлювати податки і Н°тверджувати державний бюджет; ратифікувати
міжнародні до-Зщ?ори призначати референдуми; здійснювати контроль за
діяльністю уряду; застосовувати процедуру Імпічменту та ш. Законодавець
у своїй діяльності зобов’язаний керуватися принципами права і
додержувати прав людини; бути під контролем народу (система народного
представництва і демократичних виборів). Конституційність чинного
законодавства забезпечується органом конституційного нагляду
(конституційним судом). Глава держави (президент) має право вето на
закони, прийняті парламентом. Встановлено чітку і жорстку процедуру
законотворчого процесу.

Виконавча влада здійснюється главою держави (президентом, конституційним
монархом), урядом, різними міністерствами, іншими центральними
установами (комітетами, відомствами, службами тощо), місцевими
державними органами виконавчої влади (в Україні виконавча влада належить
Кабінету Міністрів, міністерствам, місцевим державним адміністраціям в
областях, районах, містах Києві та Севастополі). Діяльність виконавчої
влади має ґрунтуватися на законі і реалізовуватися в його межах;
виконавча влада не може привласнювати собі інших, крім визначених
законом, повноважень і вимагати від громадян виконання обов’язків, не
передбачених чинним законодавством. Повноваженнями уряду є, зокрема,
забезпечення виконання рішень законодавчої влади; проведення фінансової,
цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сфері праці,
соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони природи;
забезпечення обороноздатності і національної безпеки, громадського
порядку, боротьба зі злочинністю тощо. Уряд має право законодавчої
ініціативи. Парламент може розглянути питання про відповідальність Уряду
і прийняти резолюцію про недовіру, наслідком якої є відставка уряду.
Міністри, керівники інших центральних та місцевих органів виконавчої
влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою
(крім викладацької, наукової, творчої), бути у складі керівного органу
чи наглядової ради !Дприємства, що має за мету одержання прибутку.
Важливу роль

у боротьбі із зловживаннями владою відіграють інститут імпіч менту і
встановлення певних строків президентської влади. Пра вові акти
президента і уряду підлягають конституційному нагля-ДУ-

Судова влада здійснює правосуддя (в Україні судова влада належить
Конституційному Суду, судам загальної юрисдикції які будуються за
принципами територіальності і спеціалізації) Метою правосуддя є захист
конституційного ладу, прав і свобод громадян, прав і законних інтересів
підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності. Судді
при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону. Це
означає, що будь-яке обмеження, вплив або втручання з боку органів
законодавчої і виконавчої влади, посадових осіб, громадських
організацій, партій, рухів, колективів, окремих громадян у процесуальну
діяльність судів забороняються. Судді не залежать також від судів вищого
рівня, слідчих органів, прокурорів і від висновків кожного з учасників
судового розгляду справи. Спори про право розглядаються в судових
засіданнях суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних на
основі принципів законності, рівності учасників судового процесу перед
законом і судом, змагальності сторін, гласності, забезпечення
доведеності вини, обов’язковості рішень суду.

Єдиним органом конституційної юрисдикції є Конституційний Суд. Він не
належить до системи судів загальної юрисдикції і є незалежним від
законодавчої, виконавчої і судової влади. Специфіка діяльності
Конституційного Суду полягає в тому, що він не здійснює правосуддя в
повному розумінні цього слова, а вирішує питання про відповідність
(конституційність) законів та інших правових актів Конституції.
Конституційний Суд покликаний забезпечити верховенство Основного Закону
держави – Конституції, сприяти попередженню зловживань владою,
ліквідації конфліктів між виконавчою і законодавчою владами, що
виникають при здійсненні нормотворчих функцій.

У практиці державного будівництва багатьох сучасних країн по-різному
використовується принцип поділу влади. Так, жорсткий поділ влади
характерний для країн з президентськими формами республіканського
правління (наприклад США). Більш тісний взаємозв’язок гілок влади,
навіть переплетення їх функцій,

ктерним для парламентських (Італія, ФРН) і змішаних республік
(Україна, Франція).

§ 5. Політична система суспільства

Політична система суспільства (у широкому розумінні) -це сукупність
політичних інститутів, відносин, процесів, принципів політичної
організації суспільства, підпорядкованих політичним, правовим,
культурним нормам, історичним традиціям і установкам політичного режиму
конкретного суспільства. До неї належать: 1) політичні організації; 2)
політичні відносини; 3) політична діяльність; 4) політичні і правові
норми; 5) політична свідомість і політична культура.

Політична система суспільства (у вузькому розумінні) -це державні і
недержавні соціальні інститути, які здійснюють певні політичні функції.
До таких соціальних інститутів належать держава, політичні партії,
профспілки, інші організації і рухи, які беруть участь у процесі
завоювання, утримання і використання політичної влади.

Основним елементом політичної системи є держава. Це обумовлено тим, що
лише вона виступає офіційним представником усього суспільства, визначає
головні напрямки його розвитку; здатна забезпечувати і захищати основні
права людини і громадянина; здійснювати загальносоціальні функції; має у
своєму розпорядженні спеціальний апарат управління і примусу; встановлює
загальнообов’язкові для всіх суб’єктів правила поведінки -юридичні
норми; володіє суверенітетом.

Разом із державою в політичній системі суспільства існують численні
об’єднання громадян. Громадяни об’єднуються в політичні партії і
громадські організації на засадах єдності ін-ересів для спільної
реалізації своїх прав і свобод та виконання ов язків. Політичною
партією визнається об’єднання грома-~ прихильників певної
загальнонаціональної програми суспі-ого розвитку, які мають за головну
мету участь у формуванні ржавної політики, створенні органів влади та
місцевого само-рядування. Політичну партію слід відрізняти від
політичного – -., який не має характерних для партії організаційної
структу-Детально розробленої політичної програми, та від групи тис-

ку, яка намагається не стільки завоювати політичну владу, скідь ки мати
вплив на тих, хто її здійснює.

Громадська організація – це об’єднання громадян для задоволення та
захисту своїх законних соціальних, економічних творчих, вікових,
національних, культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Найбільш масовою громадською організацією є професійні спілки, які
об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за видом їхньої
професійної діяльності Профспілки утворюються без попереднього дозволу
на основі вільного вибору їх членів, не підлягають реєстрації в
державних органах і діють відповідно до статутів, які самі ж приймають.

Взаємовідносини держави та об’єднань громадян мають виключно правовий
характер (див., наприклад, ст.ст. 36, 37 Конституції України, Закон
України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992 р.). Усі об’єднання
громадян рівні перед законом. Втручання державних органів і посадових
осіб у діяльність об’єднань громадян, як і втручання об’єднань громадян
у діяльність державних органів, не допускається. Держава забезпечує
додержання прав і законних інтересів об’єднань громадян, легалізованих
(офіційно визнаних) у певному порядку. Легалізація об’єднань громадян
здійснюється шляхом їх реєстрації (наприклад, Міністерством юстиції чи
місцевими органами державної виконавчої влади). Забороняється утворення
і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі
або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності держави, зміну
конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету І
територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне
захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на
розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на
права і свободи людини, здоров’я населення. Політичні партії сприяють
формуванню і виявленню політичної волі громадян, висуваючи своїх
кандидатів на виборах до органів державної влади і місцевого
самоврядування, які повинні проводити політику цих партій при одержанні
ними відповідного мандата. Держа ва створює рівні можливості, необхідні
матеріальні та правові передумови для діяльності об’єднань громадян.

§ 6. Правова держава

Концепція правової держави формувалася поступово. Так, владу закону над
громадянами і правителями говорив ще давньогрецький філософ Солон, про
співвідношення природних прав людини І законів держави писали Аристотель
і Ціцерон. По-Іоження теорії правової держави у ХУШ-ХХ ст. відображені у
працях англійських філософів Т. Гоббса, Д. Локка, французьких філософів
Ш.Л. Монтескьє, Ж.-Ж. Руссо, російських учених М Коркунова, П.
Новгородцева, Б. Кістяківського, Г. Шершене-вича. Філософське
обгрунтування ідеї правової держави міститься у працях німецьких
філософів Г. Гегеля та І. Канта. Термін “правова держава” був
запроваджений у літературу в XIX ст. німецькими юристами Р. фон Молем,
К.Т. Велькером, Ф. фон Аре-тином та ін.

Правова держава – це форма організації політичної влади громадянського
суспільства та її взаємовідносин з індивідами, яка фунтується на таких
принципах: верховенство права, повага особистості, недоторканність її
прав, свобод, законних інтересів.

У сутності правової держави розрізняють два аспекти:

1) формально-юридичний – обмеження політичної влади правом;

2) соціальний – забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Основні принципи правової держави:

1) наявність розвиненого громадянського суспільства, різноманітність не
опосередкованих державою взаємовідносин вільних і рівноправних
індивідів;

2) суверенітет народу; конституційно-правова регламентація державного
суверенітету, який має представницький харак-

-5) верховенство права, поширення його вимог на діяль-ть усіх
громадських і політичних організацій, індивідів, на всі сфери
суспільного життя;

4) правова рівність громадян;

5) визнання і реальне гарантування прав і свобод людини;

6) взаємна відповідальність держави і особи (громадяни

несуть відповідальність перед державою за порушення право норм, а
держава відповідає перед громадянами за невикош

” /- Ґ~ * \

**”їі’

прийнятих на себе зобов язань);

7) пріоритет у сфері приватного права принци “дозволено все. що не
заборонено законом”, а у сфері публічно права – “дозволено тільки те, що
прямо встановлено законом”

8) пряма дія Конституції та норм міжнародного права’

9) поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову, і’х вза.| ємодія і
взаємний контроль на основі процедур, передбачений Конституцією;

10) визначальна роль суду у вирішенні всіх конфліктів \ суспільстві;
можливість оскаржити в судовому порядку неправомірні дії державних
органів і посадових осіб; незалежність судо-вих органів від органів
державного управління і будь-яких полі тичних сил;

11) створення і підтримка режиму демократії, законності,
конституційності;

12) високий рівень правосвідомості і правової культурі] суспільства та
особи.

Правова держава – необхідна умова вільного існуванні людей у
демократичному суспільстві, заснованому на їх майновій] і правовій
суверенності та захищеності законом.

§ 7. Громадянське суспільство і правова держава

Процес формування громадянського суспільства починається приблизно з
ХУІІ-ХУШ ст. Людство прагне створити суспільство, яке домінує над
державою; складається з вільних і рівноправних індивідів та їх
об’єднань; у якому визнається суверенітет народу, народ делегує владні
повноваження державним органам контролює їх виконання, а природні права
людини цінуються] вище за право позитивне (за закони держави).

Термін “громадянське суспільство” вживається у двох ос-| повних
значеннях:

– як частина суспільства, безпосередньо не охоплена де?’ жавою та її
структурами, автономна, незалежна від неї сфера;

– як форма існування ринково-демократичного суспільства.

Громадянське суспільство – це суспільство з достатньо йми
соціально-економічними, культурними, сімейними, ^°ЗБ ми
релігійними, моральними відносинами між його чле-°ТН’ яке є
незалежним від держави, але взаємодіє з нею. на* ” Громадянське
суспільство складається з асоціацій, добро-об єднань людей; існує поза
межами політичних струк-” аіє охоплює їх. бо вони створені
громадянами як первинни-суб’єктами політичного життя. Громадянському
суспільству таманні в1ДНОсини конкуренції та солідарності між юридичне
рівноправними і вільними партнерами. Воно передбачає юридичне оформлений
плюралізм у різних сферах: в економічній (рівність усіх форм власності,
свобода підприємництва і приватної Ініціативи); у політичній
(багатопартійність, незалежні від держави громадські організації і форми
місцевого самоврядування, свобода слова і друку); в ідеологічній
(ідеологічна різноманітність, свобода інформації). Головним суб’єктом
громадянського суспільства є людина, тому вся його діяльність
зорієнтована на особу, забезпечення їй можливостей для реалізації прав і
свобод, для задоволення потреб і законних інтересів, розкриття
індивідуальних здібностей. Природні права людини завжди мають пріоритет
у її взаємовідносинах із суспільством і державою.

Громадянське суспільство потребує демократичної правової держави,
легітимна влада якої не втручається в законне приватне та асоціативне
життя індивідів. Правова держава і громадянське суспільство мають одну
мету: їх соціальні інститути покликані служити людині, захищати її права
і свободи. Правова держава є публічно-владною формою організації
громадянського суспільства; вона здійснює управління справами
громадянського суспільства від його імені і в його інтересах,
використовуючи та-шститути Демократії, як парламентаризм, вільні вибори,
феде-] 13м, незалежне правосуддя тощо. Створюючи сприятливі умо-Для
Існування і розвитку громадянського суспільства, держава очас не повинна
втручатися у приватноправові відносини, в исте життя людини і
громадянина. Основна тенденція впли-ромадянського суспільства на владні
структури – обмеження і лання політичного відчуження. Носії влади – це
наймані Ча ники громадянського суспільства; воно припускає
втру-політичної влади тільки в межах необхідності компетент-

ного вирішення проблем вільного розвитку та життєстверджен людини і
суспільства. Держава бере на себе зобов’язання захищ ти життя, здоров’я,
безпеку громадян; здійснювати ефективні гл ціальні програми,
забезпечувати національну злагоду, матеріалі не і духовне зближення з
іншими народами (відкритість суспільг тва). Межі державно-правового
регулювання суспільних відносщ визначаються Конституцією і обмежуються
правами людини, за-гальновизнаними нормами і принципами міжнародного
права.

ГЛАВА III ПРАВО: ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ § 1. Поняття, ознаки і сутність права

Під словом “право” розуміється обгрунтована, виправдай; свобода або
можливість поведінки, які визнаються суспільством В юридичній сфері
термін “право” використовується І суб’єктивному значенні як свобода
конкретної особи або можли вість юридичне забезпеченої поведінки
(наприклад, право воло діти, користуватися і розпоряджатися майном), а
також І об”єктивному значенні – як сукупність юридичних норм, закріп
лених у законах, інших джерелах, визнаних державою.

У кожному політичне організованому суспільстві разом і: правом в
юридичному значенні (позитивне право) існує так зван природне право
(наприклад, право на життя, свободу, безпеку власність тощо). Природні
принципи і норми взаємовідносин ми людьми і державою, які забезпечують
індивіду можливість діяті за власним розсудом або отримувати певні
блага, існують неза лежно від держави, але охороняються нею. У сво’їй
основі во» незмінні й абсолютні. Маючи вигляд об’єктивних вимог, V
уявлень, природні права можуть потім відображатися в нормах звичаях,
нормах моралі, юридичних нормах.

Право – складний, багатоплановий соціальний феномен Усю різноманітність
думок щодо праворозуміння можна згру вати у три напрямки: нормативний,
соціологічний, прироДн правовий (філософський).

Нормативісти ототожнюють право і закон. Вони СТБ Ц докують, що право –
це система загальнообов’язкових норм,

ЗО

у законах та інших нормативних актах, які встанов-й охороняються від
порушень державною владою. З до-“”мо’гою загальних, абстрактних і тому
рівних для всіх суб’єктів

норм застосовується однаковий масштаб до нерівних лю-й що і є сутністю
права. Представники соціологічного напрямку вважають пріоритетними
суспільні відносини. Право існує не тільки у вигляді закону, правових
знань та уявлень, а і як порядок суспільних відносин у діях та поведінці
людей. Природно-правовий напрямок ґрунтується на розмежуванні права і
закону, розумінні права як форми суспільної свідомості. Право
-об’єктивно зумовлена загальна міра свободи і рівності, яка відображає
вимоги справедливості, а закон – офіційне, формально-визначене,
нормативно-обов’язкове вираження права.

Різні підходи до поняття права не виключають один одного. Це сумісні
площини трактування одного й того ж явища. На певних етапах розвитку
суспільства і правової системи вони не рівнозначні. Так, у період
становлення правової системи на перший план закономірно виходить
моральне розуміння права. Воно сприяє переведенню соціальних інтересів у
правові категорії та поняття, засвоєнню суспільною правосвідомістю
загальних принципів і норм правової системи. Стабільність розвитку
суспільства, держави і права підвищує значення нормативного розуміння
права.

Існування і призначення права в суспільстві обумовлені необхідністю
нормативного упорядкування суспільних відносин і в першу чергу
гарантуванням свободи автономної особи, просто-РУ для юридичне
дозволеної поведінки.

З точки зору практичної юриспруденції право як інститу-

Ціине нормативне утворення – це система загальнообов’язкових

НОРМ, закріплених у законах та інших джерелах, визнаних і охо-

юваних державою, які є критерієм правомірності поведінки

в ^5НИК1В суспільних відносин. Сутність права в тому, що воно

иває узгоджену волю учасників відносин, що регулюються, є

свободи і відповідальності індивідів та їх колективів,
засо-Цивілізованого задоволення різноманітних інтересів і потреб.

Праву притаманні такі ознаки:

Них ‘ Нормативність. Право існує як система норм – загаль-Равил,
моделей поведінки, що поширюються на всі випадки

даного виду і відповідно до яких має будуватися поведінка які опинилися
в нормативне регламентованій ситуації. З допом гою норм, характерних для
права, в суспільне життя привносяті, ся елементи єдності і рівності.
Юридичними нормами запрова

ДЖуЄТЬСЯ І ПІДТрИМуЄТЬСЯ ЄДИНИЙ ПОРЯДОК, ЩО ОДНаКОВО ПОШирк,

ється на всіх учасників суспільних відносин, які усі юридичне пі вні
перед законом.

2. Закріплення норм у законах, інших визнаних держдеою офіційних
джерелах (судових прецедентах, санкціонованих звичаях, актах недержавних
організацій, санкціонованих державою тощо). Саме таким чином норми
набувають формальної визначеності, тобто вони можуть точно фіксувати
вимоги, які пред”являються до поведінки людей, докладно розписувати
можливі і необхідні варіанти поведінки, наслідки недотримання юридичних
заборон. Водночас право не ототожнюється із законом, Закон (інші
нормативні акти) – лише одна з форм виразу права. Він має відповідати
ідеям права, його природі, цінностям і правам людини. Інакше у
встановленому порядку закон визнається недійсним і в такому разі не є
правом.

3. Державна забезпеченість. Загальні правила, які визнаються державою як
правові, підтримуються державною владою. Це надає суб’єктам права
впевненості в тому, що передбачені в юридичних нормах права й обов’язки
будуть реалізовані.

4. Право – міра свободи людини, критерій правомірності її поведінки в
суспільстві. Право є обов’язковим для всіх державним критерієм
правомірно-дозволеної або забороненої поведінки. Воно дає відповідь на
питання про наявність чи відсутність у суб’єктів суб’єктивних прав або
юридичних обов’язків, про вомірність їхніх дій, про можливість юридичної
відповідальності та ін. Право покликано забезпечити передусім сферу
юридичне дозволеного, тобто простір для незалежності автономної особи.

Роль права у житті суспільства відображається в його функціях – основних
напрямках правового впливу на суспільні відносини. Прийнято розрізняти
загальносоціальні і власне юри дичні функції права. До
загальносоціальних функцій відносять культурно-історичну, виховну,
функцію соціального контролю, інформаційно-орієнтуючу.

Власне юридичні функції права поділяють на регулятивну

та Регулятивна функція – це упорядкування суспільних ин
шляхом закріплення в правових нормах корисного для відноси _
пільства порядку, забезпечення активної поведінки ЛІ^Иетів права.
Вирішальне значення при здійсненні регулятив-ї функції мають, наприклад,
інститут права власності, юридич-Н°’сутність якого полягає в підтримці
існуючих майнових порядків шляхом надання індивідам правомочностей щодо
володіння, користування, розпорядження речами; інститут політичних прав
і свобод громадян та ін. Регулятивна функція має два різновиди:
регулятивну статичну і регулятивну динамічну. Регулятивна статична
функція забезпечує стабільність і незмінність соціально-правових
цінностей, закріплення тих чи інших статусів у суспільстві. Регулятивна
динамічна функція спрямована на обслуговування різних соціальних
процесів (наприклад, торговельний обіг обслуговують такі інститути
права, як договір, поставка, кредит та ін.). Охоронна – це функція
встановлення заходів юридичного захисту і юридичної відповідальності,
порядку їх накладення і здійснення. Так, ст. 6 Цивільного кодексу
України передбачає, що захист прав здійснюється у встановленому порядку
судом, арбітражним судом або третейським судом шляхом: визнання цих
прав; поновлення становища, яке існувало до порушення права, і
припинення дій, що порушують право; скасування або зміни правовідносин;
стягнення з винної особи заподіяних збитків та іншими способами,
передбаченими законом. Змістом охоронної функції права є охорона
найбільш суспільне значущих відносин у різних сферах діяльності людей
(соціально-економічній, культурній, державно-політичній) і відповідно
витиснення і ліквідація відносин, небезпечних для життя, здоров’я,
моральності, соціального та економічного добробуту. Якщо в основу
регулятивної Функції права покладені уповноважуючі і зобов’язуючі норми
права, то охоронна реалізується з допомогою забороняючих правових норм.

8 2. Право в системі соціальних норм. Право і мораль

Нормативне соціальне регулювання, тобто упорядкування Дінки людей,
досягається шляхом встановлення загальних

правил (норм), які поширюються на всі подібні випадки і на суб’єктів.
Розрізняють технічні і соціальні норми. Технічні н ‘* ми – це правила,
які характеризують ставлення людини до прип ди, техніки, знарядь і
засобів виробництва. Соціальні норми -правила поведінки, що регулюють
відносини між людьми, і’х к лективами, соціальними групами.

Зміст соціальних норм зумовлений рівнем соціальне, економічного і
культурного розвитку суспільства. Усі соціальні норми мають спільну мету
– регулювати поведінку людей, але розрізняються за способами їх
утворення і охорони від порушень за формами виразу, методами впливу на
суспільні відносини.

Види соціальних норм:

– норми права – прийняті (санкціоновані) і забезпечені державою
загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, які надають
учасникам відносин, що регулюються, суб’єктивні права і покладають на
них юридичні обов’язки;

– норми моралі – правила поведінки, що грунтуються на існуючих у
суспільстві уявленнях про справедливість, добро, честь, совість,
гідність та забезпечені силою громадської думки;

– норми-звичаї – правила поведінки, що склалися історично і виконуються
в силу звички (традиції, етикет);

– норми релігії – правила поведінки, встановлені різними
віросповіданнями й обов’язкові для віруючих;

– корпоративні норми – правила поведінки, вироблені організаціями
корпоративного типу (партіями, громадськими орга» нізаціями), які
підтримуються владою громадських об’єднань.

У системі соціальних норм найбільш значущими, універсальними є норми
права і норми моралі. Вони взаємодіють у процесі соціального
регулювання, їх вимоги в більшості випадкі» збігаються: що забороняє або
дозволяє право, те саме засуджу6 або заохочує мораль (наприклад, як
право, так і мораль негативно оцінюють дії, що посягають на життя і
свободу людини, принижують її гідність).

Водночас норми права і норми моралі мають відмітні ознаки:

1) за походженням – норми права встановлюються, санкціонуються або
визнаються державою, а моральні норми

у свідомості людей;

2) за формою зовнішнього виразу – норми права закрі-ся у спеціальних
державних актах, а норми моралі, як “пави ао, не мають письмової форми;

3) за сферою дії – норми права регулюють найбільш важ-і СУСПІЛЬНІ
відносини, які піддаються правовому впливу, а мо-пь може регулювати
практично всі суспільні відносини; Р 4) за ступенем деталізації – норми
права є деталізованими правилами поведінки, а норми моралі не містять
точних правил, мають більш абстрактний характер:

5) за способом забезпечення – норми права забезпечуються примусовою
силою держави, а моральні норми – силою громадського впливу (осудженням
чи схваленням).

§ 3. Норма права: поняття, структура, види

Норма права – це загальнообов’язкове, формально визначене правило
поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою регулювання
суспільних відносин і забезпечене її організаційною та примусовою
діяльністю.

Норма права – особливий різновид соціальних норм, їй притаманні такі
ознаки:

1. Державно-владна природа. Норма права приймається компетентними
органами держави (посадовими особами); забезпечується у своїй реалізації
державною підтримкою, в тому числі Державним примусом.

2. Загальний характер, безособовість. поширення на всіх > часників
суспільних відносин незалежно від їх волі і бажань.

-V Формальна визначеність. Норма права одержує зовніш-мовне закріплення
в статтях нормативного правового акта; чі-

становлює вид та міру можливої, необхідної або забороненої поведінки.

Зовнішня структура, тобто поділ норми права на скла-СЄНТИ: Г1ПОТЄЗУ>
диспозицію, санкцію. Гіпотеза – частина від НОРМИ’ яка перелічує умови
(обставини), за наявності чи прав Н°СТ1 яких починає діяти норма.
Диспозиція – це частина 33 ная °’ Н°РМИ’ У як’и визначається варіант
поведінки суб’єктів ності передбачених гіпотезою фактичних обставин.
Санк-

ція – частина правової норми, що вказує на несприятлив слідки
недотримання правил поведінки, встановлених диспгу єю. ” Норми права
можна класифікувати за різними підстав Так, залежно від ролі норми права
в механізмі правового * вання розрізняють регулятивні (правоустановчі),
які учасникам суспільних відносин права і покладають на обов”язки, і
охоронні норми права, які встановлюють міри юп дичної відповідальності.
Регулятивні норми поділяють на за бов’язуючі (вказують на необхідну
поведінку), забороняючі (за кріплюють юридичні заборони) і уповноважуючі
(містяп суб’єктивні права). Забороняючі і зобов’язуючі норми права
характером приписів є імперативними і не допускають ніяки відхилень.
Уповноважуючі норми належать до категорії диспозя тивних, які
припускають поведінку адресата норми за згодою партнером. Залежно від
рівня правового регулювання виділяюг матеріальні норми права
(встановлюють права, обов’язки, забо рони) та процесуальні (визначають
порядок, процедуру здійснен ня і захисту прав або виконання обов’язків).
Існують також сік ціалізовані норми права, до яких належать:
норми-дефініції (міс тять визначення правових категорій і понять),
оперативні норм (скасовують або змінюють норми права), колізійні
(встановлю ють порядок вирішення суперечностей між юридичними норм ми),
норми-принципи (відображають і закріплюють принциг права) та ін.

§ 4. Система права

Система права – це сукупність норм права, яка характер зується єдністю,
внутрішньою узгодженістю І поділом (дифері ціацією) її на Інститути І
галузі права. В основі такого поділу[ предмет і метод правового
регулювання. Предмет правового гулювання – це якісно однорідні суспільні
відносини, що РЄІ люються правом. Наприклад, предметом регулювання
цивільної права е майнові та особисті немайнові відносини, трудового п]
ва – трудові відносини, сімейного права – шлюбно-сімейні відн’ сини
тощо. Вирішення питання про предмет правового регул вання пов’язано зі
співвідношенням держави і громадянської

у правовій державі особа в деяких сферах життя ‘власності, сш’я
духовне життя тощо) будує свої (відноси незалежно рід держави, а
остання обмежує свої функ-

відносин „яХИСТОм і стимулюванням розвитку вказаних сфер ,,її
правовим лл иттєдіяльності людини.

Метод правового регулювання – сукупність юридичних

і способів впливу права на суспільні відносини. В системі іаХ°
використовуються два основні методи: імперативний і дис-“озитивний.
Імперативний (владний) метод передбачає: правове “тановище суб’єктів,
побудоване на їх субординації, тобто підпо-якованості; точні, конкретні
приписи (накази) підвладному суб’єктові; штрафні, каральні санкції.
Імперативний метод характерний, наприклад, для адміністративного,
кримінального, фінансового права. Диспозитивний метод відрізняється
рівноправністю сторін; можливістю суб’єктів правових відносин самостійно
обирати той чи інший варіант поведінки на основі договору; майновими,
поновлювальними санкціями. Він поширений у цивільному, сімейному,
трудовому праві.

Найбільшим підрозділом у системі права є галузь права -сукупність
правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини притаманним їй
методом. Основними галузями права України є: конституційне право,
адміністративне право, цивільне право, підприємницьке право, кримінальне
право, трудове право, сімейне право, фінансове право, екологічне право,
цивільне процесуальне право, кримінально-процесуальне право,
кримінально-виконавче право. Сукупність норм права, які регулюють певний
вид (сторону) однорідних суспільних відносин, зветься інститутом права.
Інститути права можуть бути: галузеві (інститут дарування) та
міжгалузеві (інститут договору); регулятивні (інститут купівлі-продажу)
та охоронні (інститут деліктної відповідальнос-Т1), матеріальні
(інститут спадкування) та процесуальні (інститут РИТЯГНЄННЯ до юридичної
відповідальності). Декілька однорід-‘ 1нститутів права, що регулюють
більш вузьку групу суспіль-відносин, ніж галузь права, утворюють
підгалузь права (на–Іад, винахідницьке право – підгалузь цивільного
права; по-ве право – підгалузь фінансового права та ін.). п
Систему права можна поділяти на публічне і приватне

*акий поділ уперше був запропонований ще в Стародав-

ньому Римі. Відомий римський юрист Ульпіан публічним пп вважав усе те,
що стосується інтересів держави, а приватним що служить на користь
(інтересам) окремої особи. В публічн праві (конституційне право,
адміністративне, кримінальне *• нансове, міжнародне публічне право та
ін.) відображуються тереси держави, регулюються відносини між державною
владо громадянами; учасники цих відносин юридичне нерівноправн
регулювання здійснюється централізовано, а Ініціатива захисті прав
належить державі. У приватному праві (цивільне, сімейн трудове, торгове,
міжнародне приватне право) відображуютьс інтереси окремих осіб,
регулюються відносини громадян та і\ приватних об’єднань між собою;
учасники таких відносин юри дично рівноправні; регулювання здійснюється
децентралізовано ініціатива захисту прав належить заінтересованій
приватній осо бі.

Поняття “система права” слід відрізняти від поняті “правова система” і
“система законодавства”. Якщо система пра ва – це внутрішня побудова
права і її складовими елементами інститути, підгалузі та галузі права,
то правова система ширша з; обсягом і крім системи права містить також
юридичну практик) правову політику, правову культуру; правові поняття і
принци™ правові установи (правотворчі і правозастосовчі), тобто всю су
купність правових явищ, які існують у суспільстві. Система зако
нодавства – це зовнішня форма права, сукупність нормативних правових
актів (джерел права).

§ 5. Джерела (форми) права

Термін “джерело права” використовується в декілько) значеннях:

1) у матеріальному – як чинники, що зумовлюють виник нення, розвиток,
зміст права (передусім це система соціальне економічних відносин);

2) в ідеальному – як сукупність юридичних ідей, думо” теорій, під
впливом яких утворюється і функціонує право;

3) у спеціально-юридичному – як зовнішня форма й існування права (форма
права).

Джерела (форми) права – це офіційно-документаль”

азу і закріплення норм права, надання їм юридичного, форми ви^в’язкового
значення. Найбільш поширеними джере-загальноо правовий звичай, правовий
прецедент, норматив-

-»І\лИ Пр^-^** * .,
« •

– поавовий акт. нормативний правовий договір, ний пр овий звичай – це
визнане державою правило поведін-яке склалося в результаті фактичного
його застосування про-КИ сда тривалого часу. Правовим звичай стає, коли
одержує санк-^кИофшІйне схвалення) держави шляхом сприйняття його
судовою і адміністративною практикою. Правовий звичай відзначається тим.
що має локальний характер, відносно невелику сферу поширення; є
консервативним за своєю природою, закріплює результати тривалої
громадської практики і може відображати як загальні моральні, духовні
цінності народу, так і деякі пережитки; тісно пов’язаний Із релігійними
і традиційними нормами. Правові звичаї як джерела права особливе
значення мають у країнах Азії, Африки, Океанії, де поширена
релігійно-традиційна правова система.

Правовий прецедент – це таке рішення судових або інших державних органів
по конкретній юридичній справі, яке в майбутньому стає
загальнообов’язковим правилом при вирішенні всіх аналогічних справ.
Прецедент з’являється тоді, коли є потреба в юридичній кваліфікації
конкретних обставин або мають місце прогалини у правовому регулюванні, а
за судом чи іншим державним органом визнається право офіційного
формулювання правових норм. Таким правом наділені вищі судові інстанції.
Прецедент характеризується казуїстичністю (формується на основі
вирішення окремих казусів); множинністю (великим обсягом пре-цедентного
права); неузгодженістю і неупорядкованістю. Проте водночас це
децентралізований засіб правового регулювання, Здатний урахувати
особливості конкретної ситуації. Правовий прецедент розкриває
своєрідність англосаксонської правової системи і застосовується в
Англії, США, Канаді, Австралії та інших країнах.

Нормативний правовий акт – це офіційний письмовий

умент, прийнятий компетентними суб’єктами правотворчості,

в . МІСТИть норми права. Нормативні акти поширені практично

• правових системах світу, що зумовлено такими їх рисами:
приймаються тільки уповноваженими суб’єктами право-

творчості; б) найбільш чітко й однаково формулюють зміст п вових норм;
в) мають обов’язкову письмову форму, офіцщні дання, що дає змогу
оперативно доводити їх до відома адреса г) приймаються з додержанням
встановленої законом процедуп форми; д) оперативно реагують на зміни і
потреби соціальн практики; е) підлягають систематизації (упорядкуванню).
Норм тивні акти завжди мають правотворче призначення; відзначають ся
неконкретшстю адресатів, тобто адресовані невизначеному колу суб’єктів;
діють тривалий або неозначений час і не вичерпую, ться фактами їх
застосування. Нормативні акти розрізняють:

1) за юридичною силою – закони, тобто акти вищої юридичної сили, та
підзаконні акти – акти, які грунтуються на законах І їм не суперечать;

2) за суб’єктами прийняття – нормативні акти, прийняті народом (шляхом
референдуму), главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади,
місцевого самоврядування та ін.;

3) за обсягом і характером дії – акти загальної дії, які охоплюють усю
сукупність відносин певного виду на даній території; акти обмеженої дії
(спеціальні), які поширюються на частину території або на певне коло
осіб; акти виняткової (надзвичайної) дії, регулятивні можливості яких
реалізуються за наявності виняткових обставин (воєнні дії, стихійне лихо
тощо);

4) за зовнішньою формою виразу – закони, укази, постанови, рішення,
розпорядження, накази тощо.

Нормативний правовий договір – це двостороння або багатостороння угода,
яка містить норми права. Нормативні договори є документами, які
закріплюють волевиявлення сторін щодо їх прав і обов’язків, встановлюють
порядок їх реалізації, взаємну відповідальність за невиконання або
неналежне виконання прийнятих на себе зобов’язань. Нормативні договори
поширені в міжнародному праві (це міжнародний договір – угода між дер*а’
вами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, ІД° мають для них
спільний інтерес, яка регулює їх відносини шля-хом утворення взаємних
прав і обов’язків); у конституційному праві (наприклад, федеративний
договір між суб’єктами Російської Федерації, який розмежовує
повноваження між федеральними органами влади і органами влади суб’єктів
федерації); у трудор0 му праві (колективний трудовий договір, який
укладають між с°

^спілковий комітет від імені трудового колективу і влас-бою пр°Ф ємства
або уповноважена ним особа). Нормативний ник П1Д_ ШВИДкий. зручний і
простий засіб регулювання, який договір^ ховувати взаємні інтереси
суб’єктів правових відно-ДаЄ 3 чабезпечувати відносно безконфліктне
існування громадянського суспільства.

8 6. Закони і підзаконні нормативні правові акти

Нормативні правові акти за юридичною силою поділяються на закони і
підзаконні нормативні акти. Юридична сила – це властивість нормативних
актів, яка визначає їх співвідношення за змістом з іншими нормативними
актами і залежить від компетенції правотворчого органу та його місця в
механізмі держави.

Закон – це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, який прийнято
в особливому порядку вищим представницьким органом держави або
безпосередньо народом і який визначає відправні засади правового
регулювання суспільних відносин.

Ознаки закону:

1. Закон приймається тільки вищим представницьким органом держави
(парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні
прийняття законів є виключною компетенцією Верховної Ради України. Народ
здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум.

2. Закон містить первинні юридичні норми і тому є базою, основою
поточної нормотворчості.

•3. Закон регулює найважливіші, соціальне значущі суспі-

льні відносини в економічній, політичній, соціальній, культурній,

колопчній і міжнародній сферах. Так, згідно з Конституцією

країни (ст. 92) тільки законами визначаються: права, свободи,

язки людини і громадянина, правовий режим власності, те-

оеЛІ устрій, організація і порядок проведення виборів і

о Р ндумів, організація і діяльність органів виконавчої влади,

пря М1с4евого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-

чи ‘ Д1яльності> діяння, які є злочинами, адміністративними

них та пл1наРними правопорушеннями, і відповідальність за

акон має вищу юридичну силу, тобто верховенство

ос.

системі нормативних правових актів. Вища юридична означає, що
всі інші нормативні акти повинні прийматися н нові й у виконання закону;
закони змінюються чи скасовую ° тільки законами; закон підлягає
конституційному нагляду

5. Закон приймається в особливому порядку. Законод чий процес має
декілька самостійних стадій – логічно заверщен етапів щодо прийняття
законопроекту. Порядок прийняття зак нів в Україні регулюється
Конституцією України і регламенте Верховної Ради України. Він
передбачає:

а) законодавчу ініціативу – звернення суб’єктів, визначених
Конституцією, до Верховної Ради з пропозицією щодо при-йняття нового
закону або зміни чинного законодавства; право законодавчої ініціативи
згідно зі ст. 93 Конституції України мають Президент України, народні
депутати, Кабінет Міністрів України і Національний банк України;

б) підготовку проекту закону до розгляду його Верховною Радою України;

в) розгляд і обговорення проекту закону Верховною Ра дою України.
Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради
України, як правило, в першому, другому, третьому читаннях. За
результатами розгляду і обговорення приймаються такі рішення: повернути
проект закону для доопрацювання з визначенням головних зауважень і
строку доопрацювання; надіслати проекти закону на додаткову експертизу;
відхилити проект закону із зазначенням причин відхилення; схвалити текст
закону в цілому і винести його на всенародний референдум; прийняти закон
та визначити порядок надання йому чинності;

г) прийняття закону Верховною Радою України. Закони приймаються в цілому
або постатейно за результатами другого І третього читання на відкритому
пленарному засіданні шляхом голосування простою або кваліфікованою
більшістю голосів народних депутатів України залежно від характеру
закону. Прийнятий Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Р3^
України;

д) введення закону в дію. Одночасно з прийняттям закону Верховна Рада
вирішує питання щодо умов його введення в Д1 Надання закону сили
визначається в прикінцевих або перехідни положеннях закону чи окремими
законами.

закон

П и йнятий і підписаний Головою Верховної Ради

Р на підпис Президентові України. Президент підписує подасть ^ ^^в після
його отримання й офіційно оприлю-закон пр ^ ^ же стрОК застосовує своє
право вето щодо

тчЮЄ ЙОГО «*и ^

Д” „ закону і повертає його зі своїми умотивованими про-ПрИИ”іями для
повторного розгляду Верховною Радою. Якщо при “овторному розгляді закон
буде прийнятий у тій же редакції не ПОВ як 2/3 конституційного складу
Верховної Ради, Президент

бов”язаний підписати його протягом 10 днів з дня повторного прийняття.
Закон України не пізніше як у 15-денний строк після його прийняття і
підписання підлягає оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих
виданнях: Офіційному віснику України. Відомостях Верховної Ради України.
Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення,
якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його
опублікування в офіційному друкованому виданні.

Основним Законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і
втілює принцип верховенства права. Це акт установчого характеру, який
закріплює засади громадянського суспільства і держави, основи правової
системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою,
організації органів державної влади і місцевого самоврядування.
Конституція – акт виключної властивості, вона ґрунтується на
загальнолюдських цінностях, є гарантом демократії, свободи,
справедливості. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної
чинності. Норми Конституції є нормами прямої дії. Всі органи, посадові

соои І громадяни при розв’язанні правових спорів і конкретних

спРав можуть посилатися на норми Конституції. Допускається

тановлення судових рішень на основі безпосереднього засто-

– ння норм Конституції, якщо таке рішення не може бути об-

– овано нормами поточного законодавства. Охорона Консти-

– Ч» забезпечується Конституційним Судом.

туй •– ^акони поділяються на конституційні і звичайні. Консти-~
И закон вносить зміни та доповнення до Конституції і

• • Го ^ голосів конституційного складу
представницько-

п – ^ Звичайний закон встановлює відправні засади право-б ння в певній
сфері суспільних відносин і приймає-ьшістю (1/2) конституційного складу
парламенту. Розріз-

;я і

няють також кодифіковані закони, у яких узагальнюють стематизуються
норми права, що регулюють певну групу с °’, льних відносин (приймаються
V формі кодексів. Основ чя^ П

– • ” „ .
^КОН

давства); тимчасові закони, прийняті на визначений за ча строк;
допоміжні закони, які затверджують, змінюють, пригш ють, скасовують,
денонсують інші нормативні акти або макп допоміжне значення для їх
застосування та ін.

Усі інші нормативні правові акти приймаються на основ й у виконання
законів і не повинні їм суперечити. Такі акти нази вають підзаконними.
Сфера дії та юридична сила підзаконних ак тів залежать від компетенції
правотворчого органу і його місця Е державному апараті.

Найважливішими підзаконними нормативними актами Е Україні за суб’єктами
їх прийняття є:

– укази Президента України;

– постанови Кабінету Міністрів України;

– накази міністрів та керівників інших центральних орга нів виконавчої
влади;

– розпорядження глав місцевих державних адміністрацій;

– рішення органів місцевого самоврядування та їх виконавчих комітетів;

– локальні нормативні акти (статути, положення, правила внутрішнього
трудового розпорядку тощо), які діють у межах конкретного підприємства,
організації, установи.

Нормативні правові акти систематизуються. Систематизація – це
упорядкування чинних нормативних актів, приведення юридичних норм в
єдину узгоджену систему з метою усунення суперечностей між ними,
забезпечення доступності законодавства для всіх громадян і організацій.

Розрізняють дві основні форми систематизації – кодиф1 кацію та
інкорпорацію.

Кодифікація – упорядкування юридичних норм у проие правотворчості на
основі суттєвого перероблення їх змісту, н слідком якого є створення
логічно і юридичне цілісного, внутр шньо узгодженого нового акта
(кодекс, статут, положення), регулює певну групу суспільних відносин.

Інкорпорація – зовнішнє упорядкування нормативних ‘ тів без зміни їх
змісту, наслідком якого є збірники або зіор’

тивні акти розташовані у хронологічному порядку, за де нор ознакою
за юридичною силою тощо. Інкорпорація ІЄДМЄТ ,••«„_.„ тп&тп
члійонюватися віл імені компетент-

ня, Де пр

тобто здійснюватися від імені компетент-

М°ЖЄ жавних органів, або неофіційною, яка проводиться видав-них Я6″
„яуковими установами, навчальними закладами, окре-

І_ІмттТВіі”м? *^ ^ — .

ми спеціалістами. У першому випадку збірники нормативних МИ г
офіційною формою їх оприлюднення, на них можна поси-

З.КТІі’ ?- ^-‘Ч’ __
, -^ – , . ^ ^

патися при вирішенні юридичних справ (наприклад, Офіційний ник України),
у другому – вони мають тільки довідково-інформаційний характер.

§ 7. Правові відносини

Під правовідносинами розуміють суспільні відносини, врегульовані нормами
права, учасники яких наділяються суб’єктивними правами і юридичними
обов’язками. Правові відносини як особливий вид суспільних відносин
характеризуються такими рисами:

а) виникають, змінюються або припиняються на основі правових норм;

б) суб’єкти правових відносин пов’язані між собою юридичними правами і
обов’язками;

в) мають вольовий характер;

г) охороняються державою;

д) відзначаються індивідуалізацією суб’єктів, визначеністю їх взаємної
поведінки, персоніфікацією прав і обов’язків.

У структурі правових відносин слід виділяти: суб’єктів рава, об єкти
права, зміст правових відносин, в якому розрізняють матеріальний зміст,
тобто поведінку суб’єктів, і юридичний — єктивні права та юридичні
обов’язки.

(~* С^.”

^ уо єкти правових відносин – це їх учасники (сторони),

,-, ‘Дповідно до законодавства можуть бути носіями

гро КТИВНИХ пРав і юридичних обов’язків. До них належать:

дуал . ни’ |н°земні громадяни, особи без громадянства (індиві-

пРив ^ єкти)і державні організації, громадські об’єднання,

фірми (колективні суб’єкти) тощо; держава в цілому. Ірава Я
хаРактеРистики юридичних особливостей суб’єктів 1снує пон “‘”

1снує поняття “правосуб’єктність Р восуб єктність

державних органв виявляється в їх

компетенції. Компетенція – це сукупність прав, обов’язків них
повноважень органів держави, необхідних їм для здійсне певних функцій.
Компетенція має чіткі межі, встановлені

тивними правовими актами

Правосуб’єктність індивідів складається з правоздатності дієздатності та
деліктоздатності.

Правоздатність – здатність індивіда мати суб’єктивн права і юридичні
обов’язки. Вона починається з моменту народження людини і припиняється
його смертю.

Дієздатність – здатність індивіда своїми діями здійснювати права і
обов’язки. Вона починається з досягненням людиною . певного віку.
Правоздатність і дієздатність, як правило, поєднуються в одній особі.
Наприклад, змістом трудової правоздатності громадянина є право на працю,
на винагороду за її результати і певні трудові обов’язки. Трудова
дієздатність – це здатність громадянина особисто реалізувати своє право
на працю. Правоздатність і дієздатність тут нероздільні і починаються за
загальним правилом з 16-річного віку. В цивільному праві іноді
розмежовується право- і дієздатність громадян. Дієздатність у повному
обсязі виникає з 18 років. До досягнення цього віку громадяни мають
часткову дієздатність. Так, неповнолітні віком до 15 років самостійно
укладають тільки дрібні побутові угоди (ст. 14 Цивільного кодексу
України). Обсяг дієздатності, якого не достає цим суб’єктам, здійснюють
за них їхні законні представники (батьки або піклувальники). Обмеження
дієздатності або визнання особи недієздатною можливі тільки в судовому
порядку на підставах, передбачених законом (ст.ст. 15, 16 Цивільного
кодексу України)

Деліктоздатність – це здатність особи відповідати за свої вчинки,
передусім за вчинене правопорушення. Деліктоздатність пов’язується з
досягненням суб’єктами віку юридичної відповідальності. Наприклад, до
кримінальної відповідальності притягаються особи, які досягли 16-річного
віку (за деякі види злочинів – з 14 років).

Об’єкт правових відносин – це те, на що спрямован суб’єктивні права і
юридичні обов’язки суб’єктів правових відно син. Розрізняють такі види
об’єктів: а) речі – предмети матер ального світу, які мають просторові
межі; б) поведінка, ш° в„ являється як у діях, так і у бездіяльності, а
також результати Д1

кти духовної творчості (твори літератури, науки, мистец-в) проДУ
особисті немайнові блага (ім’я, честь, гідність, діло-тва тоІДОЛ ‘

ва репута ичний зміст правових відносин складають ,
КТИБНі права і юридичні обов’язки їх учасників, сформульо-

оомах права. Суб’єктивне право – вид і міра можливої по-ВаНінки
суб’єктів. Елементами структури суб’єктивного права є: “^можливість
дозволеної поведінки самої правомочної особи, тобто право на власні дії;
2) можливість вимагати відповідної поведінки від зобов’язаної особи,
тобто право на чужі дії; 3) можливість звернутися до державних органів у
разі невиконання зобов’язань іншою стороною правових відносин, тобто
право на дії держави; 4) можливість користуватися на підставі даного
права певним соціальним благом.

Юридичний обов’язок – це вид та міра необхідної поведінки суб’єктів у
правовідносинах. Елементами структури юридичного обов’язку є: 1)
необхідність виконувати певні дії або утримуватися від них; 2)
необхідність відреагувати на законні вимоги правомочного суб’єкта; 3)
необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4)
необхідність не перешкоджати правомочній особі користуватися тим благом,
на яке вона має право.

Динаміка правових відносин залежить від юридичних фактів. Юридичні факти
– це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують
виникнення, зміну чи припинення правовідносин (наприклад, договір, акт
призначення на посаду). Іноді для виникнення юридичних наслідків
потрібна сукупність фак-Іфактичний склад). Так, для виникнення пенсійних
правовід-ин необхідно досягти певного віку, мати стаж роботи, а ком-тні
органи повинні видати акт про призначення пенсії.

оа характером наслідків юридичні факти поділяють на:

(обмІ’УТВОРЮК)ЧІ (укладення трудового договору); правозмінюючі

жилої площі); правоприпиняючі (продаж майна), пов’ а вольовою ознакою
виділяють: події – факти, не п°в’яз Н1 3 Волею людей (природні стихійні
явища); дії – факти, можуть б 3 В0лею хоча б одного з учасників
правовідносин. Дії ПРОТИГГ ^ТИ пРавомірними (юридичні акти, юридичні
вчинки) та травними (правопорушення).

§ 8. Правомірна поведінка, правопорушення, юридична відповідальність

Правомірна поведінка – це діяння (дії або бездіяльніст суб”єктів, що
відповідають приписам правових норм. Правоміп І поведінка за формами
реалізації норм права виявляється:

– у формі виконання – передбачає виконання обов’язкі здійснення активних
дій (наприклад, служба в армії, сплата пода тків);

– у формі використання – передбачає використання нада-них суб єктам
можливостей певної поведінки (наприклад, володі-ти, користуватися і
розпоряджатися майном);

– у формі дотримання – пасивна поведінка суб’єктів, які утримуються від
порушення заборон, встановлених правовими нормами (наприклад, не
полювати в заповідниках).

Залежно від мотивів поведінка може грунтуватися: на пе-1 реконаності
с\’0″єкта в необхідності І соціапьній цінності права (правова
активність): на конформістському підпорядкуванні правовим вимогам
(конформістська), на побоюванні застосування заходів державного примусу
(маргінальна).

Правопорушення – це суспільне небезпечне, винне, протиправне діяння, яке
тягне за собою юридичну відповідальність Його ознаками є: протиправність
– порушення норм права; суспільна небезпека – спричинення шкоди
інтересам особи, держави, суспільства: винність – психічне ставлення суб
єкта до скоєного правопорушення (вина); караність – встановлення міри
юридичної відповідальності.

До складу правопорушення належать такі елементи:

1) суб’єкт – деліктоздатна. осудна особа, яка вчинила правопорушення;

2) об’єкт – суспільні відносини, які перебувають під захи стом права;

3) об’єктивна сторона – саме протиправне діяння, йог суспільне
небезпечні наслідки та причинний зв’язок між діяння і наслідками, що
настали;

4) суб’єктивна сторона – психічне ставлення особи вчиненого
правопорушення (вина у формі умислу чи неооер

НОСТі)

опорушення залежно від суспільної небезпеки поді-Р чини і проступки.
Перелік злочинних діянь містить-ляк>ть на^нальному законі, є виключним і
не підлягає поширюся Б кри енню Проступки здійснюються в різних сферах

ОМУ ТЛу^1 _ …

г,гл життя мають різні об єкти посягань І різні правові

г-х/ГПІЛОІ \} ‘Іл- ‘
….

Вони класифікуються на цивільні, адміністративні, ди-

сиипїнарні, конституційні.

Юридична відповідальність – це правовідносини, що виникають між державою
в особі її спеціальних органів та правопо-пушником. на якого
покладається обов’язок нести певні втрати за порушення вимог правових
норм.

Ознаки юридичної відповідальності:

– пов’язана з державним примусом, реалізується уповноваженими органами
держави (судовими, виконавчими та ін.);

– настає за вчинення правопорушення;

– виявляється в обов’язку правопорушника нести втрати особистого,
майнового і організаційного характеру;

– здійснюється в процесуальній формі.

Види юридичної відповідальності за галузями права такі: конституційна,
кримінально-правова, цивільно-правова, адміністративна, дисциплінарна,
матеріальна.

Основні принципи юридичної відповідальності: законність,
обгрунтованість, справедливість, доцільність, неминучість.

Юридична відповідальність виконує такі функції:

– штрафну (каральну), тобто вона є карою для правопорушника і засобом
попередження нових правопорушень з боку як самого правопорушника, так і
інших суб’єктів права (приватна і загальна превенщя);

ви*овну – сприяє формуванню поважного ставлення до

прав б,ПравопоновлІ°ючу – забезпечує поновлення порушених викрале
ЄКТШ ^відшкодУвання матеріальних збитків, повернення ного майна,
поновлення доброго ім’я тощо).

ГЛАВА IV ЗАКОННІСТЬ І ДЕМОКРАТІЯ § 1. Законність і правопорядок

Законність — це додержання і виконання законів

\ • г- життєдіяльності
особистості, за яких її правове становище ^ жало б тільки від права, а
не від органів держави, посадових різних політичних об’єднань.
Законодавець, діючи відповіли принципу законності, зобов’язаний згідно
зі ст. 22 Конст . України спрямовувати свою діяльність лише на
розширення І свобод Правозастосовчі органи, особливо судові, при

• КОЛ1

законом І Конституцією України або законом І , тлом МОЖУТЬ
застосовувати безпосередньо норми

, п (ІКОННИМ Лічи-

^ гтитуцп яким притаманна пряма дія.

функція забезпечення принципу верховенства права і

то закону потребує, з одного боку, відповідності самих

праві , ‘ а 3 шшого – відповідності закону всієї системи під-

3аК° них нормативних актів. У процесі правозастосування забез-

За* -ння верховенства права і закону повинно здійснюватися

^ яхом видання правомірних індивідуально-правових актів.

функція правової соціалізації людини, тобто поступового формування у
громадян високого рівня правової культури, правосвідомості, передбачає:
виховання у громадян законопослушнос-ті яка спиралася б не на страх
перед покаранням за невиконання закону, а на усвідомлення його
справедливості і правомірності, на віру в судовий захист своїх прав і
свобод, на засвоєння принципів демократичності і законності як загальних
і категоричних орієнтирів функціонування правової та політичної систем.

Функція гуманізації суспільних відносин грунтується на тісному
взаємозв’язку права і моралі при вирішальній ролі останньої. У цій
функції відображується несумісність законності з такими правовими і
політичними системами, які не засновані на повазі людини. Тому громадяни
повинні непримиренно ставитися до свавілля, беззаконня, насильства, під
якими б лозунгами їх не здійснювали органи державної влади.

У результаті виконання вимог законності складається

правопорядок. Стаття 19 Конституції України передбачає, що

правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно

к ИХ Н1ХТО не може бути примушений робити те, що не пе-

РедЬачено законодавством”.

ван Равовии порядок — це стан упорядкованості, урегульо-|СН\Р гЬ
*3ганізованості суспільних відносин, який утворюється. В1дпов НКЦ10Н^Є
внаслідок фактичної реалізації правових норм право . ° Д0 пРинципу
законності. Основою правопорядку є -ю… ‘ в°ю його виникнення та
функціонування – міцний ре-

опорядку властиві ознаки, які чітко відрізняють його Детальних ‘
правових явищ.

овии порядок – це правовий стан упорядкованості.

Жи\»

‘Ч

повноважень йми за

Іносин

законності, не допускаються зловживання ними;

ровноваж ^конами україни; по-друге, надані суб’єктам суспіль-

та Іншими ‘ загальні юридичні суб’єктивні права використовую-

них відн .„„„„„„^ не попускаються зловживання ними; по-

асники суспільних відносин виконують покладен на юридичні
обов’язки; по-четверте, загальні правові

„,.. лпгани державної влади і місцевого само-організованості,
врегульованості СУСПІЛЬНИХ відносин й; пп-перше. всі оріапи _а^Р
^

…” ” • ІЬ| є аі. тлкомг “и .
^„-ппкі особи діють лише на підставі, у межах типодом анархії,
хаосу, неорганізованості, невизначеності * пння їх
посадові осиии ^ ^ ^

” • ,- ^ й, нояДу’ва
^ппгіб шо передбачені Конституцією (ст. 1-У) стаоїльності
відносин між людьми; обмежує правовими зас к -‘—’І*пнь та ^
СПОСІ°- “Ч^^ . _; .

можливі незаконні вияви з боку держави, її органів стосовн ^ мадян. а
також однієї людини щодо іншої ^

2. Правопорядок – це правове явище, оскільки в ноп права закріплюються
всі питання, пов’язані з його оформленн функціонуванням та підтримкою.
Норми права визначають стат\’ суб’єктів суспільних відносин, характер
правових відносин звС ків між фізичними, юридичними особами, а також
способи, мето ди. процедури їх регулювання.

3. Правопорядок – це фактичний правовий стан упоряди ваності,
організованості, врегульованості суспільних відносин оскільки як реальне
правове явище він виникає внаслідок факті! чної реалізації норм права,
втілення їх у життя.

4. Державне забезпечення (гарантування) правопорядку Встановлення та
забезпечення правопорядку є монопольним, с\ веренним правом держави.
Реалізуючи його, держава з допомо гою різних заходів матеріального,
політичного, ідеологічного правового характеру забезпечує суб’єктам
права можливість кс ристуватися наданими правами І свободами. викОнуватІ

обов’язки, бути учасниками правопорядку При ЦЬОМУ держави РУше™я. є
антиподом правопорядку.

сила V раз, необхідності для забезпечення правопорядку повинн
Правопорядок – це частина суспільного порядку, тобто застосовуватися
відповідно до вимог законності. ‘ Г Та”У
Уп°РяДкованост,, організованості та врегульованості

Правовому порядку притаманна певна структура, найбільшою повнотою
виявляються його сутність і зміст.

борони не порушуються (наприклад, нікому не дозволено узурпувати
державну владу, не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і
свобод громадян при виданні законів та їх реалізації – ст.ст. 5, 22
Конституції України); по-п’яте, у разі невиконання обов’язків, порушення
прав і свобод, честі і гідності громадян, правового статусу громадян
невідворотньо настає юриди-Іна відповідальність.

Третій структурний елемент правопорядку – правові відносини, які по суті
і є визначальною формою (станом) упорядкованості та організованості
суспільних відносин.

При цьому до складу правопорядку належать тільки ті правовідносини, які
виникають у результаті здійснення правомі->них дій. Правові відносини,
що виникають внаслідок правопо-

, одночасно є протиправними; це також елементи розвинено вової
свідомості, правової культури. Важливе значення м бода преси, думок, що
дозволяє вести публічну боротьбу вопорушеннями в кожній сфері
державного і суспільного

аконів І в

Якщо суспільний порядок складається ще в період первіснтріш ЦЬОМУ аспекті демократію можна охарактеризувати як кРатія є
Ф°Рму держави. Як суспільно-політичне явище демо-РОД\ ВІД ^ИТЄР1ЄМ
відмежування верховної державної влади на-влади НЄ? НШих й різновидів:
влади одного (деспотія, монархія), 5агатстк., ( Гатьох ~ кращих і
благородних (аристократія), влади

“‘ Ст°рони тія ‘ народовладдя – дві нерозривно
пов’яза-ержавності. їх треба розрізняти. Народовладдя вказує

на тс, кому належить влада (у даному разі народові), первинним джерелом
і носієм, а демократія – як ця влал зована. якими способами вона
реалізує свої повноважен “^

аі/- ппио ппооїлт-^ > ІТї

як вона править.

Демократії притаманні ознаки, що характеризую^. -форму організації і
здійснення державної (політичної) вл ”

роду

1. Визнання народу кожної конкретної країни верхо

пре

суверенним носієм і джерелом політичної (державної) головна ознака
демократії. У ст. 5 Конституції України лошується. що “носієм
суверенітету і єдиним джерелом влад Україні є народ”. Із визнання народу
єдиним джерелом держав (політичної) влади випливають певні політичні й
правові нас.] ки. Головні з них такі: по-перше, тільки народ має право
коне туювати. легітимувати, контролювати органи державної вла яким він
за власним бажанням передає свої повноваження здійснення влади;
по-друге, влада народу в правовому аспекті тко відокремлюється від усіх
Інших виявів влади в суспільсг таким чином створюється правова перешкода
посяганням на ні боку інших політичних суб’єктів.

Ічно а на певний строк, який встановлюється Д° Якшо у виборців
немає реальної можливос-ати представників за власним розсудом, це
обрати І пинцип народовладдя втратив здатність впливати

пс

іначає-

ння державними І суспільними справами ауправлі нання політичної
свободи громадян – одна з ознак

инпго устрою як державних, так і громадських нсти-

И чий1 ^ . г • -І
/-

СМ Система демократії – це по суті форма захисту свободи

” тості а отже. І всього громадянського суспільства від не

сооист

Их тій деулчаоп. Принцип своооди грунтується на тому, що

мКОНН«’Л^л’ І’-* г __

тюдина Існує для держави, а держава для людини Влада держави, закони,
які нею видаються, система правосуддя -Іінно 6\ти гарантією здійснення,
охорони І захисту свободи лю-

усе по-

мни

6. Політична рівноправність участі громадян у формуван-І органів держави
і організації контролю за їх діяльністю є од-ючасно І ознакою, і
принципом демократії Рівність поширюєть-я на всі права, які відкривають
шлях до влади, пов’язані з її на-Іуттям або утриманням. Кожний
громадянин має право брати часть у висуненні кандидатів, бути обраним на
певну держав-

2. Державний характер демократії як ознака зумовлси І\ посаду, виступати
Ініціатором відкликання або позбавлення

природою політичної влади і процесом її реалізації. Подіти

влада реально потребує свого здійснення на постійній, безпер

вній І професійній основі. З огляду на це, а також з інших прич

народ, будучи певною політичною спільнотою людей, фактич

не може за сучасних умов у всіх випадках здійснювати владу.’

належить йому. Тому цю функцію виконує держава, її орга’ ^ ___…_…
_..„_.._. „ … . __..г…_.

яким народ делегує (передає на відповідний час) свої повно ь-який
варіант поведінки при володінні, користуванні і роз-

ження. В особі цих органів, насамперед представницьких. жі,нт ^„~…

ва є носієм І реалізатором політичної влади народу.

3. Політичний характер – також ознака демократії, ос

ювноважень обраних представників влади, вимагати призначен-я І
проведення розслідування та здійснення контролю за їх дія-ьністюта ін.

‘• Спрямованість на реалізацію прав І свобод громадян -дна з ознак
демократії. Вона виявляється в тому, що кожний омадянин має право
висловлювати власну думку, обирати кий варіант поведінки при
володінні, користуванні і роз-Ін ЖСНН1 своїм майном, вибирати місце
проживання, професію

^ Поді:

ки вона є організуючим принципом І чинником діяльності Р1 політичних сил
у боротьбі за володіння державною владою утримання, за вплив на процес
прийняття державних рішень 4. Реальна можливість народу періодично
змін склад представницьких органів – важлива ознака демократ устрою
державно-організованого суспільства. Суть демо V цьому аспекті
виявляється в тому, що представниць^’

1(-чна

ІІЙНІСТЬ НОІ’|

Іл влади на законодавчу, виконавчу І судов\ – сут-і Принцип поділу
влади передбачає само-В1 – ь кожної з гілок єдиної політичної
(держа-ади. Нс ст°ричний досвід свідчить: там. де немає поділу ог°
пРин ° ‘ Демократії. Побудова держави на основі атичн\
ЯК1 • ~ ДОК?Із переходу державної влади в нову демок-1п°бігги уз\
внаслідок чого створюється реальна можливість ‘Ції влади з боку однієї
особи або державного ор-

гану і перетворенню її в тиранічну, тоталітарну владу

9. Правозаконність – панування принципу ^а

ті ‘ – ” *КОМц„

влади правових законів. Ця ознака внутрішньо притама кратії. Демократія
має місце в тій державі, де існує прав а 4І сутність якої виявляється
в пріоритеті сили права над си В; жавної влади. Правозаконність має
багато значень, які *° можуть бути зведені до одного знаменника: всі
владні дії числі й первинного носія державної влади – народу, обмеж ся
жорсткими правовими рамками. Це дозволяє: запобігти ристанню державної
влади більшістю населення проти менш спрямовувати всю діяльність органів
держави і посадових од-забезпечення прав і свобод громадян та ін.

10. Взаємна юридична відповідальність держави і

дян (підданих) – важлива ознака, що логічно випливає з прав

конності, принципу поділу влади. “Держава відповідає перед

диною за свою діяльність” (ст. З Конституції України). Наш:

такої відповідальності – головна відмінність демократичної;

жави від недемократичної. Якщо в умовах останньої головний

гар обов’язків покладено на громадян (підданих), то демони

передбачає перекладення цього тягаря на державні органи і ж

дових осіб. Це не означає, що громадяни звільняються відс

в’язку додержуватися законів, підтримувати суспільну дисци:

ну. Законність в умовах демократії однаково потребує здійсж

правомірних дій як від органів держави, посадових осіб, так І

громадян. В Іншому разі вони повинні нести юридичну відп

дальність, міра якої має визначатися демократичним і незаі

ним судом.

Перелічені ознаки розкривають історичну сутність ратії: вона може бути
реальною формою організації і здіисн державної влади лише на певному
етапі, коли для цього є хідні передумови. Так, економічні передумови
демократи ляються в наявності економічної свободи особи, у рівнос форм
власності та в їх однаковій охороні й захисті з боку Д г ви. Політичні
передумови — визнання народу суб’єктом п ної (державної) влади, реальна
можливість громадян брати, ^ у формуванні органів влади і здійснювати
контроль за І” ^ стю. Суб’єкти політичної системи зобов’язані
додер*- |; принципу законності у боротьбі за державну владу- №е

в Ісини з

ктеризуються плюралізмом думок, свободою для редУм°вИ ХаР|нформашї-
“Жодна ідеологія не може визнавати-;0бів масов°1к1 обов’язкова” (ст. 15
Конституції України). Дер-ержавою едумови – це насамперед
конституційне закрі-(ВНО-правовІ ^бод людини і громадянина, принципу
поділу ;ння прав ^ ^^ Гр0мадян ПЄрЄд законом та ін. щИ. рівн – ^
соціальне призначення демократії виявляють-^.”———— А-”

водночас (ст.

22), Конституція тим самим поклала ечвати охорону та захист і тих прав І

Пов’язок на дер™ часом

воб°Д’ “*’ втілюються в її Інститутах – відносно

–

В 1 Іліхлх; І и^’« ‘ ** ..-~. ^•^^-— – —т—,

І:„их структурних або функціональних елементах держа-М°СТпгашзації
оформлених у правовому плані або організацш-ІОІ„Т_.-__„,’;„ належать
сесії парламентів, депутатські групи.

:, накази виборців, громадська думка

оггс^ІДІСТЮ рішень, ЩО п”””””^-™-™ і”‘~™-

імперативні (референдум

О Л” 1П V 1 ” • .7 – ——

акції депутатські запити, накази вииорцш, громадська д;ут^ а ін За
юридичною значущістю рішень, що приймаються, шсти

прав .”свобод громадян”^^ влГгГп “~ДИНИ’ °Х°РОШ ‘ Н л ти поділяються на
Імперативні (референдум, накази виборців та од громадян, форм власності,
честі І гідності особі „ ), консультативні (всенародні обговорення
законопроектів, ан-

ія тощо). Особливим інститутом демократії є референ-

. г- ~~.., ,^іи Іідності особк н ) і консультативні (всенарод

ТИ ФОПММ п^г,”‘ “~::І'”Л1 РЄаЛ13УГОТЬСЯ Через Й^^ форми й і№
.рвання ТОЩО). ОсоблИВИМ шиги-іуіим А^мукраІ.. ^ р^-р—

той ОГНОІІ 1 ~ ЦЄ И.ЗОВН1ШНІ вияви Історично скла 1%м – один Із способів
демократичного управління державними

влінні деожав ДЄМОІфаТІІ’ Перша ~ У4*™ населення „І правами, який
виявляється у прийнятті остаточних рішень з ви-

ницьку і безп ИМИ СПраВа^И- °На має даа Різновиди – пред .ссених на
голосування питань. Правова природа референдуму

•й середню. Представницька – це така форма ^являється в тому, що його
рішення загальнообов’язкові для

державна влада здійснюється через виборні органи. Ш (ержавних органів і
є правовою базою їх правотворчої (правоус-

Р дня це форма, при якій народ у цілому або населення окк ановчої) і
правопеалізаііійної діяльності.

– А “””— ж~І^^ “”””Н”1 ^’Іпи. Ілл (сржавних органів І є правовою
оазою їх

частин ЦЄ РМа’ ПРИ ЯИЙ НаРОД У ЦІЛ°МУ аб° населення ОКР! ановч°0 ‘
правореалізаційної діяльності.

держави, адміністративно-територіальних одиниць бе Форми й інститути
демократії реалізуються через діяль-

редньо здійснюють свої владні повноваження. Способами Іість суб’єктів –
учасників суспільних відносин. Ними є громада-

^ цп цієї форми є вибори, законодавча ініціатива, референ; ш,
держава в цілому та її окремі органи, політичні партії, націо-

ш. у найбільш концентрованому вигляді ці форми і спо Р ‘ –
захист прав меншин – політичних, національ-

І-\А* І-І п чДОС-ЗІ**”‘

етнічних тощо. Урахування прав меншості є ви-

– ^’ – „
.

А0п-ш.„ • ‘•””””” Н’шнь за огльшістю г

гоСГ кРОв МЄНШ°СтІ- Саме прийняття рішень за біль

голосів обєкгивно випливає із сутності демократії. Його ^

ЦІ ЇМ»”- ” .
„

вимогою при застосуванні принципу прийняття рішення “01°шістю голосів.
Права особи, права меншості в демократи-°мхЬ СУСПІЛЬСТВІ не можуть бути
відібрані або ліквідовані біль-

Істю Недодержання даного принципу свідчить про формаль-

|сть демократичних принципів І форм.

§ 5. Демократія і самоврядування

Самоврядування – це спосіб соціального управління зальними справами
певної спільноти (утворення) людей, який унтуеться на їх сумісній
діяльності по прийняттю рішень та їх Ійсненню. Основні ознаки
самоврядування: І) воно є різнови->м соціального управління; 2) уся
повнота влади належить пев-” спільності (колективу) людей, члени якої
визнають владу Іьки власного об’єднання, а тому тут можна говорити про
єд–ть. збіг суб’єкта І об’єкта управління; 3) саморегуляція, яка ви-в
тому, що всі члени об’єднання спільно виробляють рішення (правила
поведінки) – положення, інструкції. Од тощо- 4) самоорганізація –
проведення організаційних за-[н«и „М_ет°Ю задоволення і захисту спільних
інтересів; 5) здійс-безпосередньо об’єднаними суб’єктами або через
за-органи; 6) сумісна діяльність по реалізації прийня-

відміну від демократії як державно-політичного явища хці п\-б \аННЯ
склалося в умовах первіснообщинного ладу В ІНІ ним ‘На Влада
Здійснювалася самим населенням через об-й збіг уп НИ На загальних
зборах роду. Це зумовило фактич->В| ПРИМ Л1ННЯ ‘ самоврядування,
які реалізовувалися на ос-

пРин

1В

рівної участі всіх членів роду в управлінні

його справами, виборності його органів, їх підзвітне рольності. ‘ ІідІ

Виникнення держави докорінно змінило хапаю-ної влади. Державний апарат
зосередив у своїх руках ^ ^ користовуючи її з метою управління
справами с ^ Склалася ієрархія (супідрядність) органів держави І
‘1ь осіб від верху до низу Самоврядування зберігалося лиш- ^

Г~ ‘
І~и-\-
ЦД ,

селянських оощин. середньовічних вільних міст, різних І поселень
(наприклад. Запорізька вольниця – Запорізька ° Україні).

Виникнення буржуазних держав, які проголоси чи л лом державної влади
народ, породило демократію, яка потім ла сприяти і відродженню
самоврядування в загальнодер му масштабі.

Існують різні системи самоврядування: одні функці;

ють у масштабах суспільства; другі – у масштабах окремих р

нів і адміністративно-територіальних одиниць; треті – у сфер

яльності громадських утворень, організацій; четверті – у сфер

яльності об’єднань громадян за інтересами. Усі вони в тій чі

шій формі відображені у ст.ст. 5. 36, 130, 140 Конституції УІ

ни. Особливо чітко самоврядування виявляється в діяльи

громадських організацій і утворень, об’єднань громадян за

тересами (політичні партії, акціонерні, кооперативні товари

та ін.). Тією мірою, якою самоврядні спільності беруть учай

вирішенні державних справ, їх діяльність набуває політич*

характеру. Однак це не заперечує їх самоврядної природи.

Демократії і самоврядуванню властиві загальні та від»1 риси. Загальне –
це те, що вони є формами здійснення влади сить часто вони мають загальну
нормативну базу; функшо на основі таких загальних принципів, як рівність
учасникі рішення питань за більшістю голосів тощо; реалізуються помогою
виявлення загальної волі учасників або через в органи. 01 Вони
відрізняються, за часом виникнення (якшо с І дування виникло в
умовах родового ладу й існувало в ло межах в усіх державно-організованих
суспільствах, то Д ,і тія виникає на певному етапі розвитку держави і
суспіль ^ кількісною ознакою (у суспільстві існує одна демократія.

• тим, що демократія як спосіб організації уванни •-«*-— характер, а
самоврядування може бути по-

•ІЗДИ ‘її неолітичним. пітичним І п_^птія 1 самоврядування
взаємодіють між собою.

є важливою умовою розвитку самоврядування, її Гак. деМ°КР^ІИПИ повинні
стати звичними як для тих, ким керу-норми І ПР ^ ^^ хто КЄрУЄ у свою
чергу самоврядування має йти шляхи все більшого проникнення в різні
форми орга-інаходит снення політичної влади. Приклад останнього –
при-шаин у їн| закону “Про органи суддівського самоврядуван-Ш- 02 02
1994 р.. у ст. 1 якого вказано, що “суддівське само-рядування є однією з
найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів
України”. У більш узагальненій формі це положення закріплено в
Конституції України: “Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів
діє суддівське самовряду-^ання” (ст. 130).

§ 6. Демократія як загальнолюдська цінність

Демократії як суспільно-політичному явищу притаманні власна,
інструментальна і особиста цінності. Власна цінність виявляється в
наявності якостей, що здатні приносити користь осо-. суспільству,
державі. Інструментальною цінністю демократії є здатність бути
інструментом у руках людей для вирішення їх ^агальних справ, задоволення
їх потреб та інтересів. Особиста ть демократи полягає в її
спрямованості на забезпечення і . вання економічної, політичної,
особистої свободи грома-

•1янина І людини.

б Ц1ЛОМУ Демократія як загальнолюдська цінність виявля-тичного Т°ГРанн°
По-перше, вона сприяє залученню до полі-го мисте ТТЯ населення країни,
навчаючи його азам політично-“ином сво ‘ ТИМ самим сприяючи реалізації
кожним громадя-Жавними І КОНСТитУЧІйного права на участь в управлінні
дер-

п^громадськими справами. НИм силам Є Демократія надає можливість
різним політич-

іг°Ди бопгут Ц1альним групам, класам в умовах громадянської мгш.,.-
питися за пг»-сгт,.,„.,.._ -__•.-_ : „ ^

м°*л

ивості

досягнення своїх політичних цілей. Саме в Ристовувати демократичні
принципи, норми.

процедури для переборення конфліктних ситуацій консенсусу (згоди) в
суспільстві наочно виявляється -°С)ІГІІ’ цінність Для досягнення
консенсусу важливими г ення конф ^ різними політичними
силами, гілками влади, по-мної відповідальності держави та особи.

На сьогодні в Україні ще не створено розвиненої системи емократії.
Зафіксоване в ст.1 Конституції України положення ро те що Україна є
демократичною, правовою державою, вказує а тлі. які стоять перед нею.
Рух для їх досягнення вже розпоча-о Значного розвитку за останні роки
набула гласність, скасова-Іо цензуру, припиняються спроби дискримінації
національних Іеншин. Зроблено чимало для забезпечення економічної і
полі-ичної свободи, конституційне закріплено принцип поділу влади,
>агато форм, інститутів, принципів і норм демократії.

У процесі подальшого розвитку демократії необхідно пе-

•ебороти спрощене розуміння її як необмеженої свободи, ство-ити
розгорнуту політичну систему, завершити процес форму-іання
багатопартійності, значно підвищити рівень правової і по-Ітичної
культури тощо. Складовою частиною демократії має тати усвідомлення влади
закону як неминущої цінності, як інст-

– ента. що може і повинен захищати особистість.

. … чекають демократію на шляху перебо-‘ість П°ЛІТИЧН01 апатії
населення. Тільки його політична актив-аранті МОЖлив’сть перешкодити
руху назад, до авторитаризму, акони цього є Конституція України,
конституційні та інші К1 мают ВИЩення професійності державних і
політичних діячів. ^Ретвоп^ Чолити РУХ народних мас на шляху
демократичного рення суспільства.

§ 7 с ‘ •

піввідношення демократії і законності

‘ас %щ0 За 1Я ‘ зак°нність виникають у різний Історичний їсть –
ровесниця права і держави, то демокра-

гіл

тія – дітище Нової історії. Однак у силу економічних

•-• •
^ ^

й Ідеологічних, правових І культурних передумов це н дило їм стати
(нарівні з такими фундаментальними гтп як верховенство права і закону)
основоположними ус мадянського суспільства і правової держави. Більше т
завдяки становленню демократії відбуваються докопі

Р1НЩ

творення у співвідношенні держави І права: утверджуєть вання особистості
і суспільства, сили права над силою де Паралельно з розвитком демократії
законність стає невід’єм а елементом, гарантом її функціонування і
розвитку.

Більш конкретно взаємозв’язок і взаємодія законно^ демократії
виявляються в такому: 1) дійсна правова законні передбачає як видання,
так і додержання, виконання тільки де\ кратичних за змістом законів; 2)
законність у правовій дер повинна спиратися на дійсно демократичну
рівність громадян ред законом, рівність їх основних прав і свобод,
рівність право-охорони і захисту; 3) законність передбачає існування
демотичного порядку підконтрольності державного апарату наро, 4)
додержання законності є необхідною умовою охорони деи ратичних прав і
свобод громадян; 5) для найбільш повного і ад ватного відображення у
правових нормах інтересів і волі різи верств населення і народу в цілому
необхідно діяти в межах конності, тобто суворо додержуватися
встановленої законом мократичної процедури прийняття законів; 6)
законність пок. кана охороняти інститути демократії від виявів свавілля
з от посадових осіб, державних органів, а також громадян і таким ном
забезпечувати демократизм у діяльності державного ме зму. політичної
системи, плюралізм в усіх сферах суспільн державного життя; 7)
законність сприяє діяльності всіх су політичного життя в межах
конституційно-правового пор будучи гарантом захисту від монополізації
права на зді політичної влади будь-якою структурною частиною Де” влади.

^нГ КОН

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

г ПАВА V КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО – ПРОВІДНА ГАЛУЗЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА
УКРАЇНИ

к І Предмет і метод конституційного права України

У системі національного права провідною галуззю є конституційне право.
Конституційне право являє собою сукупність правових норм, які
закріплюють основи конституційного ладу, основи суспільного і правового
становища людини і громадянина, форми здійснення народовладдя, систему і
правові основи діяльності державних органів, територіальний устрій,
основи місцевого самоврядування. Найповніше специфічні ознаки
конституційного права виявляються в предметі та методі правового
регулювання.

Предметом правового регулювання конституційного права є суспільні
відносини, які залежно від їх характеру можна поділити на окремі групи.

1 Відносини, які розкривають основоположні засади кон-

ституційного ладу. У них передусім втілюється суверенітет наро-

ДУ, який є його носієм і єдиним джерелом влади в Україні. Це

носини, які стосуються головних об’єктів права власності

ського народу, статусу державної мови, принципів суспі-прин ЖИТТЯ в
^країні, основ зовнішньополітичної діяльності, V зв’яз 1П1В “Р330801″0
порядку, а також відносини, які виникають

ку з використанням державних символів України. Мі*деп ^”осини, які
визначають характер основних зв’язків Ся гРома В°Ю 1 КОНКРЄТНОЮ особою.
Це відносини, що стосують-Дини та г СТва’ Фундаментальних прав,
свобод і обов’язків лю-ТусУ люїті мадянина в Україні; реалізації
гарантій правового ста-

«ини та громадянина.

НаРодовладд^Н°СИНИ’ ЯКІ Р°зкРивак>ть головні форми здійснення

Щенні Де Шля*ом безпосередньої участі громадян у вирі-

и* та суспільних питань, а також через органи

державної влади і місцевого самоврядування.

4. Відносини, що визначають систему, струк-, функціонування державних
органів. Вони регулюють ховної Ради, Президента, органів виконавчої
влади 4 та прокуратури.
‘ °^

5. Відносини, які пов’язані з організацією ванням місцевого
самоврядування в Україні.

Особливість методу правового регулювання коне ного права виявляється в
системі прийомів і засобів за І гою яких конституційні норми впливають
на найголовніші цигш і положення, що визначають зміст та основні напп
функціонування держави та правовий статус людини і гром нина.

Слід звернути увагу на установчий

титуційного регулювання. Це означає, що конституція

винному рівні встановлює засади конституційного ладу, прищ|

пи взаємовідносин особи і держави та ін. Таким чином,

туційне право є одним із найважливіших засобів

народовладдя в політичній, економічній і суспільї

сферах життєдіяльності народу. Конституційно-правові норми

підґрунтям для інших галузей права, мають особливу юрвдя

природу, найвищу юридичну силу, а також високий рівень ст\

льності, особливий механізм їх охорони і реалізації.

§ 2. Конституція України – Основний Закон держави

юридичній літературі загальне поняття конституції – — —- який має вищу
юридичну си „-—.о і громадянином, з одного бп»*-> ™…~- ~ • Іні конституція –

правовій системі -властивості, фундамент потпанг.™ законодавства

лві та СУСПІЛЬНІ проблеми про: принципи конс-І праву1″

і форму правління; основи статусу людини І

ІЗД» т г
*

(Ьорму державного устрою; систему органів держа-И стему місцевого
самоврядування; механізм реаліза-вної влади- адних повноважень;
політико-правові умови поті ДеРжавН.„„и^^^пго суспільства.

Метод-у ко тУЦ’я на п

“Ри конст

‘ Скрапі, свободи і справедливості в суспільстві та д^

юоияии ТШУЦ1Я В УІфаїНІ – це Установчий документ, юридично закршлює
незалежність, самостійність державної * Ди, суверенітет України.
Конститущя як Основний Закон вир»” 76

гпимі*/*'” – – – – и

К нститущя України – єдиний нормативно-правовии акт, °вищу юридичну
силу, встановлює головні принципи який має .льства та держави, закріплює
основи правового ста->С1Р°людини І громадянина, систему і структуру
державної влади Г!/СУ евого самоврядування та механізм їх здійснення, а
також територіальний устрій держави.

Конституція має низку юридичних властивостей, які відрізняють її від
інших правових актів.

1. Конституція наділена вищою юридичною силою, верховенством у правовій
системі держави, що означає її пріоритетне становище в системі
законодавства країни. Всі акти, які видаються в державі, повинні
відповідати конституції і не суперечити їй.

2. Конституція має властивості установчого характеру. Це означає, що в
її функції входить заснування основних Інститутів держави та
суспільства. Своїми нормами вона закріплює систему органів державної
влади, місцевого самоврядування, основні права І свободи людини і
громадянина. ^ Конституція – юридична база поточного законодавства.

норм

Мкрі„ ,: Рігілю

р. запровадила ускладнений порядок змін

конституції є її стабільність. Це дій норм конституції без внесення в
немає

є Не

•

ТЬ пРогРамного Документа. Вона ” СуСШЛЬСТШ’ ^ Й ««ображає щ-розвитку
основних шститупв держави

ПО,];

Дуже важливою для ефективності конституції ня її авторитету є
властивість конституції як безпосеп ^ чого права, що означає пряму дію
її норм. Уперше к ^

Т°РІЇ І, 1

титуціиного законодавства гарантується звернення д0 ^ захист\’
конституційних прав І свобод людини і громад віть без наявності інших
нормативних актів.

Конституція як особливий нормативний акт Ма внутрішню структуру, а
також форму організації вміщеног матеріалу. Форма конституції показує,
з яких елементів ‘ складається. Чіткість внутрішньої структури
Конституції м ° лике значення для послідовного сприйняття за важливістю
м ріалу, а також для правильного застосування на практиці її жень. Чинна
Конституція України містить преамбулу, 15 і 161 статтю.

ГЛАВА VI КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ І
ГРОМАДЯНИНА

§ 1. Поняття основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина

Конституційні права, свободи та обов’язки своїм змісте юридичне
закріплюють цивілізований спосіб існування люди є провідними для
суспільного і правового статусу людини І мадянина в суспільстві та
державі.

На конституційному рівні в Україні закріплені за» державної політики,
спрямовані перш за все на забезпечення і свобод людини, створення
належних умов для її життя. Ьп р^ в Основному Законі України
проголошено, що людина є щою соціальною цінністю. Держава відповідає
перед люди свою діяльність. А головним обов’язком держави є утверД*
забезпечення прав і свобод людини (наприклад, громадян право на
відшкодування за рахунок держави чи органів м самоврядування
матеріальної та моральної шкоди, завда конними рішеннями, діями чи
бездіяльністю посадових о ^ У національному праві визначаються і
гаранту . ва і свободи особи, встановлені нормами міжнародного

й відображені положення Загальної декларації Ра „ийнятої Генеральною
Асамблеєю ООН прав -“”•”” ‘ також Міжнародного пакту про економічні,
соці-|() ІІ.І^К Р-а . ва людини 1976 р. Таким чином, конститу-альні і
ку-ІьТУР боди людини і громадянина перебувають під

ШІІН’ “^но-правовим захистом.

міжнарод свободи І обов’язки людини і громадянина закріп-^т II
Конституції України, що свідчить про пріоритет ясні в розд^- інщих
конституційних приписів. Цей розділ най–ИЧ “иТза обсягом. Так. із 161
статті Конституції правовому ста-°’™Шособи присвячено 48, що становить
близько третини її зміс-

Конституційні права, свободи і обов’язки називаються основними, тому що
вони визначають місце людини в суспільстві, їх зміст має універсальний
характер, розвивається і конкретизується в інших галузях права –
адміністративному, цивільному, тр\довом\. земельному, фінансовому та ін.
Якщо в Конституції йдеться про людину І громадянина взагалі як про
абстрактну особу, то в галузях права виступають конкретні суб’єкти
правовідносин – власники, працівники, службовці, фермери, посадові
особи, військовослужбовці, покупці та ін. У силу верховенства
конституційних норм усі правові акти, нормативно-правові приписи, які
закріплюють права, свободи і обов’язки людини та громадянина, повинні їм
відповідати і не суперечити положенням Конституції України.

І Важливо підкреслити, що згідно зі ст. 22 Конституції запни В НШ пРава
‘ свободи людини і громадянина не є вичер-вдоск Щ>ав ‘ св°б°Д повинна
динамічно розвиватися та чинні юва™ся. При прийнятті законів або
внесенні змін у Свобода °Нн гР°мадяни можуть наділятися новими правами і
Нц’ї з пи ^Риклад, на міжнародному рівні готуються конве-°-д>ть вне Ь
еколог’чн°ї та ядерної безпеки, у результаті яких ДИни і ВНУ Ні
доповнення ДО міжнародних стандартів прав лю-

дУтрШтього законодавства.

Ваються спе И3начення суб’єктів прав і свобод у конституції вжи-

НИ™ визнач^11′”1 Іермши- Формули. Передусім потрібно пояс-

ЛІ°Дина” ро. Ня людина” і “громадянин”. Під терміном

” Сться суб’єкт суспільно-історичної діяльності І

‘ОДНІ

СТО(

культури. Визначення “громадянин” завжди пов’яза вою. у цьому випадку
людина належить до населення ^ держави, яка наділяє її юридичним
статусом. Найчасти ” туційні статті про права та свободи
починаються “кожен”, “усі”, “кожна людина”. Це означає, що у зм ^ЛОВа
враховуються також права і свободи громадян інших ^ осіб без
громадянства, які перебувають на території Укп •• кий підхід відповідає
загальновизнаним нормам міжнап права. Окремі права і обов’язки,
закріплені в Конституції ються лише громадян України (право на свободу
об’єдна політичні партії та громадські організації, право голосу на в •
рах і референдумах, захист Вітчизни). У цьому випадку Ос* ний Закон
використовує термін “громадяни України”.

Для теорії та практики одним із актуальних завдань є к

криття сутності, природи основних прав, свобод і обов’язю

Конституція не передбачає їх поділ на більш чи менш важли

що підтверджує їх рівноцінність. Основним правам і свобода

притаманні особливі властивості. По-перше, права і свободи е»

відчужуваними та непорушними, що означає неможливість Ік~

ного чи обох батьків дитини; внаслідок встановлення оа

за іншими підставами, передбаченими міжнародними Д України. Цей перелік
підстав для набуття громадянств

ійно діючою підставою поповнення числа Головною п^омадінсгва за
народженням (філіація). Н”омадян є наоут™ ^^ пов у виріже” езидент України; Комісія при Президентові 6ср>ть
УчасТЬн громадянства; спеціально уповноважений цент-україни з питан ^^
громадянства і підпорядковані йому ор-рзльний орган з ^ закордонних
справ України, дипломатичні гани: Міністр ^ КОНСУЛьськІ установи
України. Найбільш ва-прсдставниц™ен1ія ^ ц-й сфср, належать Президенту
України, гомі пОВНОВаостаточно приймає рішення про надання
громадянс-“”‘”Гіїни його припинення, про надання притулку в Україні
Тшемним громадянам І особам без громадянства.

Ін

§ 3. Система та зміст конституційних прав, свобод і обов’язків людини та
громадянина

У теорії конституційного права, а також у тексті Конституції з метою
логічного сприйняття, вивчення та правильного застосування на практиці
права, свободи І обов’язки викладені у певній системі. Класифікація їх
може здійснюватися за різними підставами та критеріями. Найбільш
прийнятна І обгрунтована система основних прав, свобод і обов’язків
людини І громадянина оудується залежно від характеру діяльності,
здійснюваної в основних сферах життєдіяльності індивіда. Критерієм такої
класифікації є однорідність матеріального змісту прав, свобод І
обов’язків та однотипність норм, що їх закріплюють. З урахуванням
цьо-ськ!°ЖНа ВИД1ЛИТИ п’ять головних груп прав І свобод – громадян-г„,
літичні, економічні, соціальні, культурні, а також окрему
ТУПУооов’язків. ‘

шоосно Р°маДянські права І свободи людини складають пер-хаРакте
ПРавового статусу, більшість із них мають абсолютний гРУпа пра Є
НЄВ1дчУжУваними і не підлягають обмеженню. Ця ДеРжавни • В од гР°мадян
забезпечує недоступність посягання Іесть та г Н1В та посадових осіб на
життя, здоров’я, свободу. Чи ~ Це ппа ТЬ ЛЮдини Громадянські права та
свободи люди-До ” г’дност На гР°мадянство- право людини на життя і
повагу т°РканніСть ‘Зав° на св°боду і особисту недоторканність; недо-ла-
таємниця листування, телефонних розмов, те-

леграфної та іншої кореспонденції; право На » меине І особисте життя.
НевтРУч

2. Політичні права і свободи громадян V жливість громадянинов, брати
актив»Г^4*** Да житт, суспільства. Особлив.сть пол,тич„их7рав • У П°ЛС *
в тому, що їх суб’єктами у деяких випадках Єт ^ України (право на
об’єднання в поштичнГпартї, *” гашзацп. виборче право). До
політичних прав належать, свобода пересування, вибору місця ПОГ°О°Д Гр –
г

^-—, трудової діяльності, освіти, з*

„,,.,,.„. ” ~ — ‘~’лУ соціальних прав складають, право нз працю, право
на страйк; право на соц.альний захист; право й”

злопг0’ “РаВО “а ДОСтатнІЙ життєвий рівень; право на охорок здоров я.
медичну допомогу І медичне страхування.

••Кп І СИСТЄМ1 пРав та свобод людини І громадянина, пер Дбачених
Конституцію України, окрему групу становлять кул. тури, права , свободи.
За своїм змістом вони є мірою духовності

“юІДтваЧаг7Ь “ЄВН1 М°ЖЛИВОСТ1 Дояупу до духовних зд . людства. Це
право на освіту; свобода літературної, художн»”‘ науково, , технічної
творчості; право на результати своєї туальноі. творчої діяльності.

Характеризуючи основні обов’язки громадян, слід

ія***

ІИтИ- ш° ІХ шс і –

вин

ні

важЛИ

>іік відносно невеликий. На конституційний рі-П шс ті обов’язки, які
відповідають найбільш жит-нтересам усіх членів суспільства, забезпечують
‘

вснь _

тгво важЛИТч”нкшонування інших с>’б’єктів правовідносин. До Н0рмальнс ^-
,язкш громадян належать: обов’язок громадян основних зачисту Вітчизни,
незалежності та територіальної

України и ціанування її державних символів; обов’язок ІгностІ У
кр‘
чи представницького органу міс-И’ ^ ЗДійснВаННЯ аб° наділсння
повноваженнями посадової ^ься шляхом таємного голосування виборця-

•°”ІІЄ

ми. якщо на кожен мандат претендують у встанови два і більше кандидати.
^

Вибори виконують важливі суспільні функції вибори є засобом реалізації
народного суверенітету влади; по-друге, через вибори
забезпечується г.,

‘”ОІГТІ.І,

поступовість І наступність Існування влади; по-третє вибори дають змогу
здійснити якісний вибір складу пп ‘”‘ цьких органів; по-четверте,
вибори розглядаються як на” віший засіб формування і вираження
громадської думки ^

Порядок формування державних органів та посал осіб називається
виборчою системою. Конституційно-п норми, які регулюють суспільні
відносини в сфері вибопі об’єктивному розумінні становлять виборче
право.

Суб’єктивне виборче право – це гарантована громада» нові державою
можливість брати участь у виборах. Основнії джерелами виборчого права є
Конституція України, окремі а ни про вибори.

Вибори і виборчі системи поділяються на види зале» від часу, об’єктів
виборів, територіальних ознак. За об’єктом, : передбачає органи або
посади, вибори можна класифікувати І 1 ) вибори парламенту – Верховної
Ради України; 2) вибори посаду Президента України; 3) вибори
представницького орга територіальної автономії – Верховної Ради
Автономної Респуо ки Крим; 4) вибори представницьких органів
самоврядувак сільських, селищних, міських, районних у містах, районних,
г ласних рад; 5) вибори на посаду сільських, селищних, міських лів.

За часом проведення вибори поділяються на чергові-зачергові або
дострокові, повторні, вибори замість дспу сільських, селищних,
міських голів, які вибули.

За порядком визначення результатів виборів розр мажоритарну, пропорційну
та змішану виборчі системи.

Мажоритарна система, в основі якої лежить^п.^ більшості, передбачає,
що депутатські мандати (один з° ( від округу одержують тільки ті
кандидати, які отримали ^ лену законом більшість голосів, а всі
інші кандидати вв не обраними. фьї

. Пропорційна система передбачає розподіл Де –

і або V представницьких органах самовряду-

г-т і .
.

У пак . пропорціонально кількості голосів виборців, > Ц’єї сис система поєднує правила мажоритарної та
про-Ш м Як правило, змішані системи застосовуються в порційної с
здійснюються пошук і становлення виборчих сис-тих країнах- ^^ партій або
є необхідність досягти компромісу ^М’ ^ншшом представництва у парламенті
різних політичних М’Ж Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є
пара-°ИЛ є комбінування: певна частина парламенту обирається за
Мажоритарним, інша – за пропорційним принципом.

Конституція України не закріплює вид виборчої системи в парламент та
представницькі органи місцевого самоврядування. Вона визначається
окремими виборчими законами. Вибір виборчої системи є проблемою
політичної доцільності, яка вирішується Верховною Радою з урахуванням
політичних і соціальних чинників.

Суб’єктивне виборче право грунтується на принципах, додержання яких
дозволяє вважати вибори легітимними, проявом дійсно народного
волевиявлення.

Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є
вільними і відбуваються на основі загального.

РІВНОГО І прямого виборчого права шляхом таємного голосування

не р, ринцип загальності виборчого права означає, що актив-счва °РЧЄ
Право мають усі громадяни України, які на день голо-ппп досягли 18
років, за винятком осіб, визнаних у судовому поРядкунЄдІЄЗдатними –

виборче РаВ° Громадян України бути обраними, тобто пасивне НаРодни Має
ос°бливості залежно від виду виборів. Так, УкРаїн депутатом може бути
обраний лише громадянин є ^ На ДЄНЬ виб°Р’в досяг 2 1 року, має право
голосу і ої рКРаїн’ пР°тягом 5 років. Не може бути обраним до Ні|
>мисног адИ гР°мадянин’ який має судимість за вчинен-ВстановЛ Л°ЧИНУ’
ЯКІДо ця судимість не погашена і не знята у

овЛЄцо ‘

гРомадяМУ За^оном порядку. Президентом може бути обра-” країни, який
досяг 35 років, має право голосу,

проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів р0 ків та
володіє державною мовою.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що вс, громадяни беруть
участь у виборах на рівних засадах, коли кожен виборець має лише один
голос.

Пряме виборче право означає. Ідо особи, які балотуються обираються
безпосередньо виборцями.

Принцип таємного голосування означає, що контроль за волевиявленням
виборців забороняється. Це гарантується положенням про те. що кожен
виборець голосує особисто. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у
кабіні або кімнаті для таємного голосування. При заповненні бюлетеня
забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого.

§ 2. Референдуми в Україні

У системі народовладдя в Україні референдум є найбільш органічною і
природною формою народовладдя. Референдум – це спосіб прийняття
громадянами шляхом голосування законів України, інших рішень з
важливих питань загальнодержавного місцевого значення.

Референдум – один із основних засобів реалізації народного суверенітету.
Референдум слід розглядати і як джерело формування громадської думки. В
умовах демократичного суспільства референдум може бути використаний
народом як противага рішенням органів державної влади та місцевого
самоврядування, що не задовольняють інтереси громадян.

Організація та порядок проведення референдумів регулюються Конституцією
України та Законом “Про всеукраїнським та місцеві референдуми”. За
територіальною ознакою розрізня-ють всеукраїнський референдум та місцеві
референдуми, що пр”‘ водяться в межах Автономної Республіки Крим та
інших адмінІС’ тративно-територіальних одиниць.

Всеукраїнський референдум призначається Верховної Радою або Президентом
відповідно до їх повноважень. За КонС’ титуцією виключно Верховна Рада
призначає всеукраїнський Ре’

ферендум з питань про зміну території України (ст. 73. п ст. 85).
Президент згідно з п. 6 ст. 106 Конституції призначає

їнський референдум щодо змін Конституції відповідно до ^ 156 шєї
Конституції, проголошує всеукраїнський референдум ^ народною
ініціативою.

Місцеві референдуми призначають відповідні представ-

КІ органи з питань, що належать до відання органів місцевого
самоврядування.

ГЛАВА VIII ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

§ 1. Конституційно-правові основи статусу Верховної Ради України

За Конституцією (ст. 75) єдиним органом законодавчої влади в Україні є
Парламент – Верховна Рада України. Верховна Рада – це
загальнонаціональний представницький орган державної влади, оскільки
вона представляє увесь український народ і виступає від імені народу. До
складу Верховної Ради входять два органи, які мають особливий правовий
статус, – Рахункова палата та Уповноважений Верховної Ради України з
прав людини.

Верховна Рада України наділена низкою функцій, які в сукупності
виражають основні напрямки її діяльності. Головними функціями є
законодавча, установча та парламентський контроль. Пріоритетною функцією
для Верховної Ради є законотворення. Це виражається в прийнятті законів,
внесенні до них змін, изнанні їх такими, що втратили юридичну силу, у
скасуванні або ризупиненні їх чинності. Складовою частиною цієї функції
є та-ж законопроектна робота, внесення законопроектів на розгляд РХОВНОІ
Ради та їх обговорення, видання законів, проведення * кових експертиз
законопроектів. Провідними напрямками за-ж °Давч0′ Функції є внесення
змін до Конституції України в ме-кон П°РЯДКУ- передбачених розділом
XIII. а також прийняття за-

Ховн .. ^становча (державотворча, організаційна) функція Берні 0 ади
проявляється: 1) у формуванні чи участі у формуван-парла /в Вик°навчої
або судової влади; 2) формуванні власних льн Нтських структур; 3)
призначенні чи обранні на посади, 1 з посад, наданні згоди на
призначення і звільнення з

посад інших органів державної влади та державних організацій 4)
вирішенні питань, що стосуються територіального устро^ Збройних Сил
України; 5) забезпеченні формування органів міс. цевого самоврядування.

Функція парламентського контролю має такі головні на. прямки: 1)
контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України

2) парламентський контроль за додержанням конституційну прав та свобод
людини і громадянина та їх захист; 3) бюджетно-І фінансовий контроль; 4)
направлення запиту до Президента України; 5) реалізація права запиту
народного депутата Україні;! на сесії Верховної Ради; 6) парламентський
контроль за діяльнісі тю органів прокуратури; 7) здійснення контролю з
окремих пи’ тань безпосередньо або через тимчасові спеціальні і слідчі
комісії.

Кожна функція Верховної Ради України має свій особли вий порядок,
спеціальну процедуру здійснення (процес). Розріз-1 няють законодавчу,
установчу, процедуру парламентського контролю, бюджетну та інші
спеціальні процедури.

Відповідно до Конституції та регламенту Верховної Ради структура
Верховної Ради України включає: 1) загальний кількісний склад (450
народних депутатів); 2) комітети Верховної Ради:

3) депутатські групи і фракції; 4) тимчасові спеціальні і слідчі
комісії; 5) посадові особи парламенту (Голова Верховної Ради перший
заступник і заступник Голови); 6) апарат Верховної Ради Основними
організаційними формами роботи Верховної Ради є її сесії та засідання.
Верховна Рада приймає закони І постанови. Крім цього, вона може приймати
й інші акти – дею» рації, заяви, звернення, які мають політико-правовий
характер.

§ 2. Конституційно-правові основи статусу народного депутата України

Виразниками суверенної волі народу у Верховній України є народні
депутати, що обираються на 4 роки. Вони # суспільні і політичні діячі
покликані виражати та зах1 не тільки інтереси своїх виборців, а й
суспільні, загальнодержав* інтереси, керуючись Конституцією України,
законами України, також своєю совістю.

Народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі.
Він не може мати іншого представницького мандата. Статус депутата
несумісний із заняттям будь-якою іншою діяльністю за сумісництвом з
отриманням винагороди, за винятком викладацької, наукової роботи та
літературної, художньої і мистецької діяльності у вільний від роботи
час.

На даному етапі йде становлення юридичної природи мандата народного
депутата України. Виникає питання: хто є депутат – уповноважений своїх
виборців чи представник усієї нації. Визначають два види мандатів:
імперативний І вільний. Принцип Імперативного мандата передбачає право
виборців надавати депутатам обов’язкові для них накази, достроково їх
відкликати, підтримувати тісні зв’язки з виборцями, виступати зі звітами
перед виборцями про свою депутатську діяльність. Вільний мандат
передбачає відповідальність парламентарія не перед конкретними
виборцями, а перед нацією, народом. За його наявності депутат не
підлягає достроковому відкликанню, а також не зобов’язаний виконувати
накази виборців. Нині мандат народного депутата України має змішану
форму (у ньому є ознаки як імперативного, так і вільного характеру).

Форми діяльності народного депутата України виявляються у роботі під час
сесійного періоду та поза сесійним часом.

У сесійний період народний депутат бере участь у пленарних засіданнях
Верховної Ради, у засіданнях комітетів, комісій Ьерховної Ради, їх
підкомітетів, підкомісій, робочих та підготовчих груп; у виконанні
доручень Верховної Ради та її органів; у роботі над законопроектами,
документами Верховної Ради; вико-н>є повноваження у складі депутатських
об’єднань чи шдивіду-ьно. Значне місце в діяльності народного депутата
займає рота у виборчих округах.

§ 3. Конституційно-правові основи статусу Президента України

но Но НститУт Президента України як глави держави є порівняти д Им
явищем у державному будівництві України, остаточно єю у В визначений
Конституцією України 1996 р. За Конституці-Раїни Президент є главою
держави і виступає від її імені

(ст. 102). Він є гарантом державного суверенітету, територіальної
цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людИч ни і
громадянина. Конституція наділяє Президента України фуц. кціями та
повноваженнями, необхідними для реалізації його ста-тусу.

Важливими за змістом є повноваження Президента щодо представництва
держави всередині країни і в міжнародних від. носинах. Президент має
право звертатися з посланням до народу та із щорічним посланням до
Верховної Ради. Він представляє державу в міжнародних відносинах, веде
переговори та укладає міжнародні договори України. Президент приймає
рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав
дипломатичних представництв України в інших державах.

Особливе значення мають повноваження Президента щодо парламенту. Це
стосується права Президента розпуск} Верховної Ради. Президент має право
законодавчої ініціативи, тобто право вносити до Верховної Ради
законопроекти або пропозиції про прийняття законів. Законопроекти,
визначені Президентом як невідкладні, мають розглядатися парламентом
позачергово.

Президент також наділений установчими повноваженнями щодо формування
органів виконавчої влади (Кабінету Міністрів, міністрів інших
центральних органів виконавчої влади та місцевих державних
адміністрацій).

Низка повноважень Президента стосується порядку формування органів
судової влади та контрольно-наглядових органів. Зокрема. Президент
призначає 1/3 складу Конституційного Суду України, здійснює перші
призначення на посаду професійного судді на перші 5 років, призначає за
згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора України та
звільнює його з посади. Він також здійснює помилування.

В окрему групу виділяються повноваження Президенті як гаранта
конституційного ладу, територіальної цілісності України, додержання прав
і свобод людини і громадянина та Ш’ ших конституційних інститутів.
Президент є Верховним Голов” нокомандувачем Збройних Сил України;
здійснює керівництв^ у сферах національної безпеки та оборони; вносить
до Верховн”1 Ради подання про оголошення стану війни та приймає рішення
про використання Збройних Сил у разі збройної агресії п

України; присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ра-и та інші
вищі спеціальні звання і класні чини.

Як глава держави Президент приймає рішення про прийняття до громадянства
та припинення громадянства, про надання притулку в Україні.

Президент нагороджує державними нагородами, встановлює президентські
відзнаки та нагороджує ними. Президент України здійснює інші
повноваження, встановлені Конституцією.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів
України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України. Окремі види актів Президента скріплюються підписами
Прем’єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання.

§ 4. Конституційно-правові основи статусу Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої
влади, яку складають центральні і місцеві органи виконавчої влади. Як
вищий колегіальний орган він здійснює владу безпосередньо та через
центральні і місцеві органи виконавчої влади. У межах, передбачених
Конституцією України, Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом
України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Крім
Конституції; правовий статус Кабінету Міністрів повинен регулюватися
окремим законом, прийняття якого зумовлено певними складностями. На
конституційному рівні, на жаль, не дається чіт-^°го визначення самого
характеру виконавчої влади. У розділі VI алеНститУЧІЇ йдеться лише про
систему органів виконавчої влади, Зазначається> хто ж визначає і формує
цю систему. Відпо-аСГЬСЯ В інших Р03Ділах Конституції. Організацію та
діяль-92?рган’в виконавчої влади визначає Верховна Рада (п. 12 а
Президент УкРаїни формує виконавчу владу шляхом нету ІиЄННЯ ^ поДанням
Прем’єр-міністра України членів Кабі-у міністрів України (п. 10 ст.
106).

°Рганіза °МПетенція Кабінету Міністрів України спрямована на т Ц’Ю
вик°нання Конституції і законів України, актів Пре-Та Кабінету
Міністрів, програми його діяльності. Основні

Ст

сфери компетенції Кабінету Міністрів України такі: 1) забезгіе. чення
державного суверенітету і економічної самостійності України, здійснення
внутрішньої і зовнішньої політики держави 2) вжиття заходів щодо
забезпечення прав та свобод людини і громадянина; 3) забезпечення
проведення фінансової, цінової, ін. вестиційної та податкової політики у
сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки
і культури, охоро-ни природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) роз-робка і здійснення загальнодержавних програм економічного,
науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності;

6) розроблення проектів закону про Державний бюджет України!
забезпечення його виконання; 7) здійснення заходів щодо забезпечення
обороноздатності і національної безпеки України; 8) організація і
забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної
справи; 9) спрямування і координація роботи міністерств, інших органів
виконавчої влади. Крім цього Кабінет Міністрів здійснює інші
повноваження, визначені Конституцією, законами України та актами
Президента України.

У межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України видає постанови і
розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Ці акти підписує
Прем’єр-міністр України.

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом виконавчої влади. Тому
основною організаційно-правовою формою його роботи є засідання, які
періодично скликаються Прем’єр-міністром.

§ 5. Конституційно-правові основи статусу місцевих державних
адміністрацій

Виконавчу владу в областях і районах здійснюють обдаси та районні
адміністрації. Місцеві державні адміністрації – “‘ державні органи
виконавчої влади в областях, районах, у райони Автономної Республіки
Крим, наділені правом представляти І* тереси держави і приймати від її
імені розпорядження, що фУ*”1 ціонують на території відповідної
адміністративно-територіз^ ної одиниці. Вони діють за принципом
субординації, відл°в дальності перед Президентом України, Кабінетом
Міністр1

України, підзвітності та підконтрольності органам виконавчої лади вищого
рівня. Місцеві державні адміністрації підзвітні і іпконтрольні радам у
частині повноважень, делегованих їм від-овідними районними чи обласними
радами. Межі таких повноважень визначені законами України “Про місцеві
державні адміністрації” і “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і
звільняються з неї Президентом України за поданням Кабінету Міністрів
України. Склад місцевих державних адміністрацій формується їх головами.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують: 1)
виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету
Міністрів України, інших органів виконавчої влади; 2) законність і
правопорядок, додержання прав та свобод громадян; 3) виконання державних
і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; 5)
звіт про виконання відповідних бюджетів та програм; 6) взаємодію з
органами місцевого самоврядування; 7) реалізацію інших наданих державою,
а також делегованих відповідними радами повноважень.

ГЛАВА IX. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ

§ 1. Поняття і принципи територіального устрою України

За формою державного устрою Україна є унітарною дер-

авою. Це означає, що складові частини ЇЇ території характери-

ЬСя внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як

ластиво суб’єктам федерації. В Україні як унітарній державі

кцюнують загальні для всієї країни вищі органи державної

и Управління та єдина судова система.

Ма ^Риторіальний устрій України – це її організація, систе-

•Доюї ЄМов’дносин між державою в цілому (її центральною вла-

°Рга еРІІТОРІальними складовими частинами (їх населенням та

й місцевого самоврядування). Невід’ємним елементом те-

риторіального устрою України є ЇЇ адміністративно-територіаль-ний устрій
– внутрішня організація, поділ території на складові частини
(адміністративно-територіальні одиниці), стосовно яких будується система
державних органів і місцевого самоврядування.

Територіальний устрій України грунтується на важливих конституційних
засадах (ст. 132 Конституції України). Це, по-перше, єдність та
цілісність державної території, що означає нерозривний взаємний зв’язок
складових частин держави. По-друге, це поєднання централізації та
децентралізації у здійсненні державної влади. Сутність цього принципу
полягає в тому, що функції центральних органів держави спрямовані на
забезпечення та охорону загальнодержавних інтересів, а функції місцевих
органів – на самостійне вирішення важливих питань місцевого значення.
По-третє, територіальний устрій України будується на засадах
збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням
їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних
особливостей, етнічних та культурних традицій. Це виявляється у
диференціальному науковому підході держави до вирішення питань
демографічної політики, оптимального економічного та історичного
розвитку складових частин території України.

§ 2. Система адміністративно-територіального устрою України

Відповідно до Конституції України (ст. 133)
адміністративно-територіальний устрій України складається з цілісної
системи адміністративно-територіальних одиниць: Автономної Р•

коні України “Про місцеве самоврядування в Україні’ давство про місцеве
самоврядування в Україні відповідає родно-правовим нормам, які викладені
у Всесвітній деклар3” місцевого самоврядування і Європейській Хартії про
місцеве ь моврядування.

Згідно із Законом “Про місцеве самоврядування в Украї-еве самоврядування
– це гарантоване державою право та

М платність територіальної громади – жителів села чи доб-л^а .
…

. ого об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, сє-

°ВІ – самостійно або під відповідальність органів та по-

осіб місцевого самоврядування вирішувати питання міс-П о значення в
межах Конституції і законів України. 1° Місцеве самоврядування в
Україні здійснюється на прин-

пах народовладдя; законності; гласності; колегіальності; по-

нання місцевих і державних інтересів; виборності; правової,

оганізаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах

повноважень, визначених законом; підзвітності та відповідально-

перед територіальними громадами їх органів і посадових осіб; державної
підтримки та гарантії місцевого самоврядування; супового захисту прав
місцевого самоврядування.

§ 2. Система місцевого самоврядування в Україні

До системи місцевого самоврядування в Україні входять: фиторіальна
громада; сільська, селищна, міська рада; сільський, яищний, міський
голова; виконавчі органи сільської, селищної, Іської рад; районні та
обласні ради, що представляють спільні тереси територіальних громад сіл,
селищ, міст; органи самоор-анізації населення.

У містах з районним поділом за рішенням територіальної Р°мади міста або
міської ради можуть утворюватися районні в тах ради. Вони формують свої
виконавчі органи та обирають 1В Рад, які одночасно очолюють їх виконавчі
комітети.

Первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основ-носієм його функцій
і повноважень є територіальна громада Іо ;^ЄлиЩа, міста. Територіальна
громада – це жителі, об’єднані тій НИМ пР°живанням У межах села,
селища, міста, що є самозвіт.!!11* адміністРативно-територіальними
одиницями або доб-об’єднаннями жителів кількох сіл, які мають єдиний

Р°Мал

На

* Рма

на місцевому рівні найповніше реалізуються права участь в управлінні
громадськими справами. Основ-ми безпосереднього волевиявлення
територіальних

п в

громад, спрямованими на забезпечення і здійснення ними с^. врядування в
межах Конституції і законів України, є місцеві ферендуми, вибори,
загальні збори громадян за місцем їх пр0^ вання , місцеві ініціативи,
громадські слухання.

Органічними складовими частинами місцевого самовг дування є сільські,
селищні, міські ради. До їх складу входять путати, які обираються
населенням відповідної території на осі ві загального, рівного і прямого
виборчого права шляхом таєм( го голосування строком на 4 роки. Районні
та обласні ради вис; пають як органи місцевого самоврядування, що
представляв; спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Елементом системи місцевого самоврядування є викон; чі органи сільських,
селищних і міських рад – виконавчі комії ти, відділи, управління тощо.
Головною посадовою особою тер торіальної громади відповідно села,
селища, міста є сільські селищний, міський голова, який обирається
виборцями. ГолсІ очолюють виконавчі комітети відповідних рад і головують
на сесіях.

Районні та обласні ради не створюють виконавчих орі нів. Голови районних
і обласних рад обираються на сесіях відо відних рад.

Особливості здійснення місцевого самоврядування у N тах Києві і
Севастополі визначаються окремими законами Укр ни. Згідно зі ст. 133
Конституції України ці міста мають спи альний статус.

Органи та посадові особи місцевого самоврядуванні межах своїх
повноважень приймають нормативні та інші аР Ради та виконавчі комітети
на своїх засіданнях приймають І шення, а сільські, селищні, міські
голови видають розпоряд* ня.

100

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

ГЛАВА XI ТРУДОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО: ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

§ 1. Трудове право як самостійна галузь права

Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що
включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає
або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю,
гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності,
реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і
перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадяни України реалізують конституційне право на працю за допомогою
норм трудового права.

Трудове право – одна з найважливіших галузей права, що регламентує
трудові та тісно з ними пов’язані інші суспільні відносини. Трудові
відносини займають центральне місце в системі відносин, що становлять
предмет трудового права. Будучи врегульованими нормами трудового права,
вони набувають форми правових відносин.

Трудові правовідносини виникають на підставі угоди між

Р Цінником і власником підприємства, установи, організації або

– поваженим ним органом. Одна сторона цих правовідносин

цівник) зобов’язується виконувати роботу за певною спеці-

Істю, кваліфікацією чи посадою з підляганням внутрішньому

°Рга ї °М^ Р°ЗПОРЯДКУ> а інша (власник або уповноважений ним

Печ ~~ Надати таку роботу, виплачувати заробітну плату і забез-

кодЄктТИ УМОВИ праці, передбачені законодавством про працю,

тися д ВНИМ ДОГОВОР°М і угодою сторін, а також уважно стави-

УМовц ПотРеб і вимог працівника, поліпшувати його побутові

РУДОві правовідносини відрізняються від цивільно-

101

правових відносин, пов’язаних із застосуванням праці (що БЦЦ кають при
реалізації, наприклад, договору підряду, договоц, доручення тощо).
По-перше, за трудовими правовідносин^ працівник зобов’язується
виконувати роботу за певною Що діє на
підприємстві, в установі, організації; звільнення Іні^!Т*)ї1ЄМства’
установи, організації, де немає профспілкової ор-звільнення керівника
підприємства, установи, органі-

125

зації (філії, представництва, відділення та іншого відокремленого
підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства,
установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних
органів, державних податкових інспекцій, яким прц> своєно персональні
звання, і службових осіб державної контро-льно-ревізійної служби та
органів державного контролю за ціна-ми; звільнення керівних працівників,
які обираються, затверджу. ються або призначаються на посаду державними
органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також
громадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян; звільнення
працівника, який вчинив за місцем роботи розкрадання (у тому числі
дрібне) майна власника, встановлене вироком суду, що набрав законної
сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення
адміністративного стягнення або застосування заходів громадського
впливу.

Законодавством можуть бути передбачені й інші випадки розірвання
трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу
без згоди відповідного профспілкового органу.

ГЛАВА XII РОБОЧИЙ ЧАС І ЧАС ВІДПОЧИНКУ.

МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ

ЗА ШКОДУ, ЗАПОДІЯНУ ПІДПРИЄМСТВУ, УСТАНОВІ,

ОРГАНІЗАЦІЇ. ТРУДОВА ДИСЦИПЛІНА.

ТРУДОВІ СПОРИ

§ 1. Робочий час

Робочим вважається час, протягом якого працівник в№ повідно до закону
або угоди повинен виконувати свої труд06′ обов’язки.

Чинне законодавство встановлює нормальну, скороче’ ну і неповну
тривалість робочого часу. Скорочена тривалість р бочого часу менша
порівняно з нормальною і встановлюється зз коном залежно від суб’єктів
трудових правовідносин або від Ум°я праці. Так, скорочена тривалість
робочого часу для прац віком від 16 до 18 років становить 36 годин на
тиждень, для

126

віком

рід 15 до 16 років (для учнів від 14 до 15 років, які працю-

. у період канікул) – 24 години на тиждень. Нормальна тривають робочого
часу працівників не може перевищувати 40 годин тиждень (ст. 50 КЗпП).
Тривалість робочого часу учнів, які ацЮють протягом навчального року у
вільний від навчання час, може перевищувати половину максимальної
тривалості робочого часу, зазначеної вище для осіб відповідного віку.

Для працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці,
тривалість робочого часу не може перевищувати 36 годин на тиждень.

Перелік виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці,
що дають право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в
порядку, встановленому законодавством.

Підприємства та організації за рахунок власних коштів можуть
встановлювати скорочену тривалість робочого часу для жінок, які мають
дітей віком до 14 років або дитину-інваліда (ст.ЗІКЗпП).

Неповний робочий час встановлюється за згодою між працівником і
власником або уповноваженим ним органом. Домовленість про роботу з
неповним робочим днем або неповним робочим тижнем може бути досягнута як
при прийнятті на роботу, так і згодом. Проте власник або уповноважений
ним орган зо-оовязаний встановити неповний робочий день або неповний
ро-оочий тиждень на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком
до 14 років або дитину-інваліда, а також жінки, яка має на лікуванні
хворого члена родини (відповідно до медичного ви-новку) або здійснює за
ним догляд. Робота на умовах неповного очого часу не спричиняє
яких-небудь обмежень обсягу трудо-прав працівників. Оплата праці в цих
випадках провадиться (с І!°’)ЦІ”НО відпрацьованому часу або залежно від
виробітку

Вл ^я окремих категорій керівників і фахівців може встано-Нен ТИ°Я
нен°Рмовании робочий день. Перелік працівників із Чому Р°бочим днем
найчастіше вказується в колектив-цівн г°ворі. Для виконання своїх
трудових обов’язків такі пра-Прац- п°винні без додаткових розпоряджень
керівника процесу Рацювати понад нормальну тривалість робочого часу. Ці

127 1

ІНІ

переробітки не вважаються надурочною роботою. Компенсу^ ся вони наданням
додаткових відпусток.

Робоча зміна – це тривалість щоденної роботи відповідн до правил
внутрішнього трудового розпорядку (графіка змінщу, ті). Робота понад
встановлену тривалість робочої зміни вважа^, ся надурочною. Надурочні
роботи, як правило, не допускаються Вони можуть провадитися тільки у
виняткових випадках, зазня! чених у ст. 62 КЗпП. і лише за погодженням з
профспілковим щ. мітетом підприємства, установи, організації (ст. 64
КЗпП).

За будь-яких ситуацій не можна залучати до надурочних робіт: вагітних
жінок, а також жінок, які мають дітей віком до трьох років; осіб,
молодших вісімнадцяти років; працівників, які навчаються в
загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від
виробництва, в дні занять. Жінки, які мають дітей віком від трьох до
чотирнадцяти років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних
робіт тільки за їх згодою. Інвалідів допускається залучати до надурочних
робіт лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним
рекомендаціям (ст. 63 КЗпП).

§ 2. Час відпочинку

Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Конституції України).

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також
оплачуваної щорічної відпустки, встановлення»1 скороченого робочого дня
для окремих професій і виробний?3 скороченої тривалості роботи у нічний
час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна трй. валість відпочинку
й оплачуваної щорічної відпустки, вихід11′ святкові дні, а також інші
умови реалізації цього права визнач* ться законом.

Так, відповідно до ст. 66 КЗпП працівникам дається рерва для відпочинку
і харчування тривалістю не більше дв°* дин. Перерва не включається в
робочий час, вона повинна ^ ватися, як правило, через 4 години після
початку роботи. “аС чатку і закінчення перерви встановлюється правилами
внУР нього трудового розпорядку. Працівники використовую1’1′

128

,ову за своїм розсудом. На цей час вони можуть відлучатися з сця роботи.
На тих роботах, де за умовами виробництва пе-встановити не можна,
працівнику повинна бути надана кливість прийому їжі протягом робочого
часу. Перелік таких біт, порядок і місце прийому їжі встановлюються
власником о уповноваженим ним органом за погодженням з профспілкові
комітетом підприємства, установи, організації.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку по-,инна бути не менш як
42 години (ст. 70 КЗпП).

За загальним правилом робота у вихідні дні заборонена. У п. 71 КЗпП
передбачено винятковий порядок залучення окремих працівників до роботи в
ці дні. Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін,
наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі
(ст. 72 КЗпП).

У святкові і неробочі дні допускаються роботи, припинення яких неможливе
через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства,
установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування
населення, а також невідкладні ремонтні і вантажно-розвантажувальні
роботи (ст. 73 КЗпП). Інші роботи проводити в ці дні не можна.

Відповідно до Закону України “Про відпустки” від 15.11.1996 р.
встановлено такі види відпусток:

1) щорічні відпустки (основна; додаткова відпустка за роботу зі
шкідливими і важкими умовами праці; додаткова відпуст-ка за особливий
характер роботи; інші додаткові відпустки, пе-Редбачені законодавством);

2) додаткові відпустки у зв’язку з навчанням;

3) творчі відпустки;

4) соціальні відпустки (по вагітності та родах; по догляду Дитиною до
досягнення нею трирічного віку; додаткова відпу-Ка “Рацівникам, які
мають дітей);

5) відпустки без збереження заробітної плати. Щорічна основна відпустка
надається працівникам стро-Рік НЄ Менше 24 календарних днів за
відпрацьований робочий Числюваний з дня укладення трудового договору.

:основна від-

— »^.ІЛЖ^ОСИ1ІГІГІ -^ М1*^1 ^ ^•^’^^^ґл^’V”•”——— Г ^ ^

^ Особам віком до 18 років надається щорічна СТКа тривалістю 31
календарний день.

129

§ 3. Матеріальна відповідальність працівника за шкоду заподіяну
підприємству, установі, організації

Матеріальна відповідальність – це обов’язок працівник відшкодувати
шкоду, заподіяну з їх вини підприємству, установ організації.

Покладання матеріальної відповідальності на працівника можливе за
наявності певних підстав і умов.

Підставою матеріальної відповідальності є наявність пря-мої дійсної
шкоди. Під такою шкодою необхідно розуміти втрату погіршення або
зниження цінності майна, необхідність для під приємства, установи,
організації зробити витрати на відновлення придбання майна та інших
цінностей або провести зайві виплати

Покласти матеріальну відповідальність на працівника можна за наявності
таких умов: вина працівника; його протиправна дія або бездіяльність,
причинний зв’язок між поведінкою працівника і прямою дійсною шкодою.

Існують три види матеріальної відповідальності: обмежена, повна і
підвищена. Сутність обмеженої матеріальної відповідальності полягає у
встановленні правовими нормами межі стягнення стосовно середнього
місячного заробітку працівника або суми шкоди (ст.ст. 132, 133 КЗпП).
При повній матеріальній відповідальності працівник зобов’язаний
відшкодувати шкоду ділком незалежно від розміру своєї заробітної плати
(ст.ст. 134,135, 1352 КЗпП). При підвищеній матеріальній
відповідальності працівник повинен відшкодувати шкоду у більшому
розмірі, ніж вій фактично завдав (ст. 135 КЗпП).

і заносяться в трудову книжку. За
особливі трудові заслуги ^івники представляються до нагородження
орденами, меда-“Р почесними грамотами, до присвоєння почесних звань.

За невиконання або неналежне виконання трудових обо-1 ків д0 працівників
можуть бути застосовані заходи дисципліт нарного стягнення. Відповідно
до ст. 147 КЗпП за порушення поацівником трудової дисципліни
застосовується тільки один із таких заходів стягнення – догана або
звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну
можуть бути передбачені й інші дисциплінарні стягнення для окремих
категорій працівників. Дисциплінарні стягнення застосовуються органом,
якому надано право прийняття на роботу (право обрання, затвердження і
призначення на посаду) даного працівника.

Працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за
рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених
законодавством (ст. 147і КЗпП).

Чинне законодавство чітко регламентує порядок притягнення працівників до
дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується
не пізніше одного місяця з дня виявлення проступку без урахування часу
звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю
або перебування його у відпустці.

Дисциплінарне стягнення не може бути накладене після закінчення шести
місяців із дня вчинення проступку (ст. 148 КЗпП).

Перед тим як застосувати дисциплінарне стягнення, влас-

к (або уповноважений ним орган) зобов’язаний зажадати від

РУШника трудової дисципліни письмове пояснення. Відмова

вника від дачі пояснення не звільняє його від відповідально-

тіль а Кожнии дисциплінарний проступок може бути застосоване

На °Дне дисциплінарне стягнення. Стягнення оголошується

ОГУ>Г, М ^Розпорядженням) і доводиться до відома працівника під

^”Искл/ ТТ • •

Ють •’• Дисциплінарні стягнення в трудову книжку не запису-

Праці

двник вважається таким, що зазнавав дисциплінарно-

131

го стягнення, протягом року з дня оголошення йому наказу покарання.
Після закінчення року працівник вважається т що не має дисциплінарного
стягнення, якщо він протягом часу не вчинив нового дисциплінарного
проступку. Коли праі)

ник після застосування до нього дисциплінарного стягнення

СУ\,.

лінною працею зарекомендує себе позитивно, то дисципліна^ стягнення може
бути зняте до закінчення річного строку. Прот гом строку дії
дисциплінарного стягнення заходи заохочення І працівника не
застосовуються (стП51 КЗпП).

§ 5. Індивідуальні трудові спори

Стаття 221 КЗпП встановлює, що трудові спори між власником або
уповноваженим ним органом і працівником незалежно від форми трудового
договору розглядаються комісіями по трудових спорах (КТС) і районними
(міськими) судами. Проте такий порядок не поширюється на спори про
дострокове звільнення ви виборної платної посади членів громадських та
інших об’єднані громадян за рішенням органів, що їх обрали.

Порядок розгляду трудових спорів судів, прокурорсько-слідчих
працівників, а також працівників навчальних, наукових І інших установ
прокуратури, які мають класні чини, встановлює ться спеціальним
законодавством (ст. 222 КЗпП).

Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноваже» КТС визначаються
загальними зборами (конференцією) го колективу підприємства, установи,
організації. При кількість робітників у комісії по трудових спорах
підприємств” повинна бути не менше половини її складу. КТС обирає із
свог? складу голову, заступників, секретаря комісії.

За рішенням загальних зборів (конференції) труд°в°г колективу
підприємства, установи, організації можуть бути с& рені комісії по
трудових спорах у цехах та інших структур*1 підрозділах. Ці комісії
обираються колективами відповідних ^ розділів і діють на тих же засадах,
що і КТС підприємства, У нови, організації. У комісіях по трудових
спорах підрозділі^, жуть розглядатися трудові спори в межах повноважень
Ііи розділів.

Організаційно-технічне забезпечення КТС (надання

132

аного приміщення, друкарської та іншої техніки, необхідної лі-оатури,
організація діловодства, облік та зберігання заяв праників, а також
справ, підготовка та видача копій рішень тощо) дійснюється власником або
уповноваженим ним органом.

КТС підприємства, установи, організації має печатку встановленого
зразка.

Працівник може звернутися до комісії по трудових спорах У з-місячний
строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення
свого права. Якщо цей строк був пропущений з поважних причин, то комісія
по трудових спорах може його поновити. Заява працівника, що надійшла до
КТС, підлягає обов’язковій реєстрації (ст. 225 КЗпП).

КТС зобов’язана розглянути трудовий спір у 10-денний строк з дня подання
заяви працівником. Спори повинні розглядатися у присутності працівника,
який подав заяву, представників власника або уповноваженого ним органу.
Спір може розглядатися без працівника тільки у разі наявності його
письмової заяви. За бажанням працівника при розгляді спору від його
імені може виступати представник профспілкового органу або (за вибором
працівника) інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник (або його
представник) на засідання комісії не з’явився, то розгляд заяви
відкладається до наступного засідання. При повторному нез’явленні
працівника на засідання без поважних причин КТС може винести рішення про
зняття заяви з розгляду. Це не позбавляє працівника права у встановлений
строк знову звернутися із заявою в комісію. КТС має право викликати на
засідання свідків, доручати спеціалістам проведення технічних,
бухгалтерських та інших перевірок, вимагати від власника або
уповнова-еного ним органу необхідні розрахунки та документи.

Засідання КТС вважається правомочним, якщо на ньому

Рисутні не менше двох третин обраних до її складу членів. Пра-

Ник І власник або уповноважений ним орган мають право за-

™ м°тивований відвід будь-якому члену комісії. Питання про

!Д вирішується більшістю голосів присутніх на засіданні чле-

НІВ КОМІОІЇ гт ••••»’

“міщ. на засіданні комісії ведеться протокол, що підписує-ІСгр г°Лов°ю
або його заступником і секретарем (ст. 226 КЗпП).

приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на а»ні. Копія
рішення комісії у 3-денний строк вручається

133

працівнику, власнику або уповноваженому ним органу.

Якщо працівник чи власник (або уповноважений ним 0 ган) не згодні з
рішенням КТС, то можуть оскаржити його в сул 10-денний строк з дня
вручення їм виписки з протоколу засіданн комісії чи його копії. Рішення
КТС підлягає виконанню власни ком або уповноваженим ним органом у
3-денний строк після за кінчення 10 днів, передбачених на його
оскарження, за винятком випадків, зазначених у законодавстві (ст. 229
КЗпП).

При невиконанні власником або уповноваженим ним ор. ганом рішення КТС у
встановлений строк працівнику комісією по трудових спорах підприємства,
установи, організації видається посвідчення, що має силу виконавчого
листа. На підставі цього посвідчення, пред’явленого не пізніше
3-місячного строку в районний (міський) суд, судовий виконавець виконує
рішення КТС у примусовому порядку (ст. 230 КЗпП).

§ 6. Колективні трудові спори

Колективний трудовий спір (конфлікт) – це суперечності, що виникли між
сторонами соціально-трудових відносин при:

а) установленні нових або зміні існуючих соціально-економічних умов
праці і виробничого побуту;

б) укладанні або зміні колективного договору, угоди;

в) виконанні колективного договору, угоди або окремих їх положень;

г) невиконанні вимог законодавства про працю.

Вирішення колективних трудових спорів в Україні на даний час провадиться
на основі Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових
спорів (конфліктів)” віа 03.03.1998р.

Зазначений закон передбачає порядок вирішення колективних трудових
спорів. Так, вимоги трудового колективу аб° профспілки з питань, що
викликали трудовий спір (конфлікт), “° винні бути сформульовані і
затверджені на загальних збор^ (конференції). Ці вимоги викладаються в
письмовій формі і ^ правляються власнику підприємства, установи,
організації уповноваженому ним органу.

Якщо вимоги трудового колективу або профспілки

134

,ся власником чи уповноваженим ним органом або задово-^ ються тільки
частково, їх розглядають примирні комісії чи

,ЦЯК’ . ^

трудові

арбітражі. Сторони спору не мають права ухилятися від

в примирній процедурі. Примирна комісія створюється у

г … …. .
…

; енний строк з Ініціативи однієї Із сторін з однакової кількості 3
едставників і розглядає вимоги трудового колективу або проф-ілки у
5-денний строк. У разі недосягнення згоди в примирній .омісії спір
(конфлікт) розглядається трудовим арбітражем, що створюється у 10-денний
строк сторонами трудового спору (конфлікту) за участю виконавчих органів
відповідної ради народних депутатів. За кожним колективним трудовим
спором сторонами визначається склад трудового арбітражу, до якого можуть
входити народні депутати, представники профспілкових органів,
спеціалісти окремих галузей народного господарства. Трудовий арбітраж
повинен у 7-денний строк прийняти рішення, що є обов’язковим для
виконання, якщо сторони попередньо домовилися про це.

Якщо примирна комісія і трудовий арбітраж не змогли врегулювати
суперечностей, то вони в письмовій формі доводять це до відома трудового
колективу і профспілки. У такій ситуації трудовий колектив або
профспілка вправі вживати всіх інших заходів для задоволення висунутих
вимог, у тому числі й страйк.

Рішення про страйк повинно прийматися на зборах (конференції) трудового
колективу або профспілкового органу таємним голосуванням і вважається
прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше 2/3 членів даного
колективу або профспілки (делегатів конференції). Страйк очолює орган,
уповноважений ФУДовим колективом або профспілкою.

Страйк може бути визнаний незаконним, якщо він органі-ваний з політичних
мотивів, у тому числі з вимогами про зміну ституційного ладу, про
скликання, розпуск або зміну порядку

/^ • …

сті вищих органів державної влади, про відставку їх кері-1в або

кервників держави, а також з вимогами, що спричи-

порушення національної і расової рівноправності, та з ін-РИЧИН,
зазначених у законі, “шіення про визнання страйку, що почався,
незаконним,

Кри право приймати Верховний Суд Автономної Республіки ‘ °рласні,
районні (міські) суди не пізніше 10 днів після від-заяви власника або
уповноваженого ним органу, вико-

135

навчого органу, місцевої ради народних депутатів чи відповіді, го
прокурора. Такі рішення доводяться до відома трудових кол ктивів або
профспілок через органи, що очолюють страйк, та за соби масової
інформації.

Рішення про визнання страйку незаконним ставить обов’язок трудовому
колективу або профспілці скасувати або припинити його та відновити
роботу не пізніше наступного дц„ після вручення копії рішення органу, що
очолює страйк. Праців. ники, які не приступили до роботи в зазначений
строк, розгляд^ ються як порушники трудової дисципліни. Організація
визнаного судом незаконного страйку або участь у ньому також вважаються
порушеннями трудової дисципліни. Участь у страйках, що проходять із
додержанням чинного законодавства, розглядається як правомірна поведінка
працівників.

Президент України вправі відкласти страйк або призупинити його на строк
до двох місяців.

ГЛАВА XIII ЕКОЛОГІЧНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

§ 1. Правова охорона навколишнього природного середовища

Охорона навколишнього природного середовища – складова частина
раціонального природокористування. Вона є похідною від діяльності,
пов’язаної з використанням природних ресур’ сів, тобто з експлуатацією
їх корисних властивостей. Обов’язкова умова охорони навколишнього
природного середовища – нале*’ на експлуатація природних об’єктів.
Охорона навколишньої” природного середовища здійснюється різними
засобами, у ^ числі й правовими. Вона спрямована на забезпечення
захисту411 сленних компонентів природи, що перебувають у нерозривно
зв’язку і взаємозалежності.

Охорона навколишнього природного середовища з в*1″ ристанням правових
засобів зветься правовою, її завдання по гає в регламентації суспільних
відносин у галузях охорони Д ^ кілля, використання і відтворення, а
також належності прироД” ресурсів. Такі суспільні відносини прийнято
називати вання в населених
пунктах; право вільно перебувати в лісах, зо* рати дикоростучі плоди,
горіхи, ягоди, гриби тощо.

На відміну від загального спеціальне використання пр родних ресурсів
здійснюється не тільки громадянами, але й

приємствами, установами та організаціями в тих випадках, 140

коп”

„одні ресурси чи їх частини у встановленому законом поряд-надаються в
користування (у тому числі в оренду). При цьому адання природних
ресурсів у користування здійснюється на під-таві спеціальних дозволів:
державних актів на право постійного ористування землею, договорів оренди
землі, лісорубних орде-оів лісорубних квитків, лісових квитків,
ліцензій, карток та ін. Пе природокористування в більшості випадків
пов’язано із закріпленням відповідних природних ресурсів за конкретними
користувачами і з використанням технічних пристроїв або споруд.
Спеціальне використання природних ресурсів для здійснення виробничої чи
іншої діяльності можливо тільки за плату. Наприклад, законодавством за
використання землі встановлено плату у вигляді земельного податку та
орендної плати.

Мета спеціального використання конкретних природних ресурсів
визначається законом й уточнюється при наданні об’єкта природи в
користування. Так, земельні ділянки використовуються для потреб
сільського господарства, розміщення і розвитку населених пунктів (міст,
селищ міського типу і сільських населених пунктів), для розвитку галузей
народного господарства і т.п. Лісові ресурси служать для задоволення
потреб у деревині, захисту вод і земель, регулювання клімату та ін.
Надра призначені для геологічного вивчення, видобутку корисних копалин,
будівництва підземних споруджень та інших цілей; водні об’єкти – для
питних і побутових потреб населення, промислового водопостачання,
сільського господарства, судноплавства, ри-оальства та ін. Тваринний
світ використовується для здійснення полювання і рибальства, для
науково-дослідних, культурно-виховних, естетичних та інших цілей.

§ 4. Право власності на природні ресурси

в Право власності на природні ресурси – це сукупність пра-

и* приписів, що регулюють володіння, користування і розпо-

ення природними ресурсами в інтересах як окремої особи,

Зе сУспільства в ЦІЛОМУ- Згідно зі ст. 13 Конституції України

3(і ‘ и нЗДра, атмосферне повітря та інші природні ресурси, що

тиц Дяться в межах території України, природні ресурси її кон-

^ьного шельфу, виключної (морської) економічної зони

141

є об’єктами права власності Українського народу. Від ;м
Українського народу права власника здійснюють органи дер^, ‘ ної влади й
органи місцевого самоврядування в межах, визнач них Конституцією.

Зміст права власності на природні ресурси складаю? правомочності по
володінню, користуванню і розпорядженню конкретним об’єктом природи (або
його частиною).

Володіння означає фактичне утримання конкретного об’єкта природи або
його частини, панування над ним. Корист\. вання – це забезпечена і
гарантована законом можливість безпосередньої експлуатації для
встановлених цілей шляхом використання корисних властивостей природних
ресурсів. Під розпорядженням природними ресурсами розуміють гарантовану
власникові законом можливість провадити дії, спрямовані на визначення
або зміну юридичного статусу, стану природних ресурсів. Серед таких дій
найбільш значущими є надання природних ресурсів у користування, передача
їх у власність іншим суб’єктам у встановленому порядку, визначення
цільового призначення природних ресурсів, вилучення їх з користування та
ін. Право розпоряджатися природними ресурсами – головна правомочність
власника Право володіння і право користування об’єктом природи власник
може передати іншим суб’єктам (наприклад, користувачам), але при цьому
він завжди зберігає за собою право розпорядження зазначеним об’єктом
природи.

Чинне екологічне законодавство розрізняє державну, колективну і приватну
власність, наприклад, на землю і тваринний світ, зазначаючи при цьому,
що всі три форми власності є рівноправними. Конституція України
закріплює право власності на зе-млю громадян, юридичних осіб і держави і
не згадує колективи) власність. Водночас вона виділяє комунальну
власність на да1111 об’єкт природи. Право комунальної власності на землю
– це пра територіальної громади села, селища чи міста володіти, корис^
ватися і розпоряджатися землею як безпосередньо, так і через Р гани
місцевого самоврядування. Комунальна власність на 3 лю – самостійна
форма власності, що буде функціонувати П0$ іншими формами (наприклад,
державною і приватною) після го, як відповідні землі будуть передані у
встановленому І в комунальну власність.

142

У власності держави можуть бути всі природні ресурси.

гт0и цьому деякі з них (наприклад, ліси, надра і води) є виключ-

ю власністю держави. Це означає, що нікому іншому, крім

ержави, даний об’єкт природи не може належати і надається

ільки в користування. У державній власності перебувають всі

емлі України, за винятком земель, переданих у колективну і

приватну власність. Не можуть передаватися в колективну і при-

ватну власність землі загального користування населених пунк-

тів землі, надані для розміщення будинків органів державної

влади і державної виконавчої влади, землі гірничодобувної про-

мисловості, єдиної енергетичної і космічної системи, транспорту,

зв’язку, оборони та ін.

Суб’єктом права державної власності на визначені природні ресурси,
наприклад, у Кодексі про надра (ст. 4) і Водному кодексі (ст. 6) названо
народ України, а у Лісовому кодексі (ст. 6) і Законі “Про тваринний
світ” (ст. 5) – державу в особі Верховної Ради України. Проте незалежно
від того, хто згідно із зазначеними нормативними актами є власником
природних ресурсів, здійснюється це право через Верховну Раду України,
Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Окремі
повноваження щодо розпорядження природними ресурсами можуть надаватися
законодавством України відповідним органам державної виконавчої влади чи
органам місцевого самоврядування.

Земельним кодексом встановлено, що суб’єктами права

колективної власності на землю є колективні сільськогосподарсь-

К1 підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівничі то-

вариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому чи-

слі створені на базі радгоспів та інших сільськогосподарських

‘Дприємств. Розпорядження земельними ділянками, що є колек-

вною власністю, здійснюється за рішенням загальних зборів

к°лективу співвласників.

У приватній власності громадян України можуть бути зе-

ьщ

длянки, призначені для: ведення селянського (фермерсь-

/ господарства, ведення особистого підсобного господарства, внццтва ?
обслуговування жилого будинку і господарських 6\пі„ЄЛЬ (пРисадибна
ділянка), садівництва, дачного і гаражного

єктами права приватної і колективної власності на

143

Об’

їм

тваринний світ можуть бути окремі дикі тварини та інші об’єкт,,
тваринного світу, вилучені зі стану природної волі чи природ^ го
середовища, розведені (отримані) у неволі чи в напіввільни* умовах або
придбані іншим дозволеним законодавством шляхом (ст. 6 Закону “Про
тваринний світ”). Не можуть передаватися в колективну і приватну
власність об’єкти тваринного світу, щ0 дв. ляють собою особливу
природоохоронну, наукову, естетичну цінність, а також види тварин,
занесені в Червону книгу України. Виняток складають випадки, коли ці
тварини отримані шляхом розведення в неволі або придбані у власність за
межами України в порядку, передбаченому чинним законодавством .

§ 5. Екологічні права та обов’язки громадян

Чинне законодавство в комплексі прав ^обов’язків громадян виділяє
екологічні права й обов’язки.

Екологічні права являють собою сукупність юридичних можливостей для
кожного суб’єкта здійснювати конкретні дії в галузі визначення
належності природних ресурсів, їх використання, відтворення, а також у
сфері охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення
екологічних та інших інтересів.

Екологічний обов’язок – це встановлена законодавством міра належної
поведінки суб’єктів у галузі екології.

Конституцією України (ст. 50) передбачено, що кожен має право на
безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої
порушенням цього права шкоди. Обовязок щодо забезпечення екологічної
безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України,
подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного
масштабу, Ш°’а0 збереження генофонду Українського народу Конституція
Украй11 покладає на державу (ст. 16).

Закріплені Конституцією України принципові положенН • що стосуються
екологічних прав і обов’язків громадян, деталіз, ються і конкретизуються
в екологічному законодавстві. Так, в повідно до Закону України “Про
охорону навколишнього пр11?^ дного середовища” громадянин має право
брати участь у ПУ°.*, денні громадської екологічної експертизи, у
розробленні та зД

144

сненні заходів щодо охорони навколишнього природного середо-вИща.
раціонального І комплексного використання природних ресурсів, в
обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів про розміщення,
будівництво і реконструкцію об’єктів, які можуть негативно впливати на
стан навколишнього природного середо-виша. вносити пропозиції з цих
питань у державні, господарські органи, установи й організації. Кожний
громадянин має право здійснювати загальне і спеціальне використання
природних ресурсів, подавати в суд позови на підприємства, установи і
організації, а також на громадян про відшкодування шкоди, завданої його
здоров’ю чи майну внаслідок негативного впливу навколишнього середовища
та ін.

Екологічні права громадян реалізуються в порядку, встановленому законом.
Порушені екологічні права громадян підлягають поновленню, а їх захист
здійснюється в судовому порядку відповідно до закону.

Поряд з наданням екологічних прав громадянам Закон України “Про охорону
навколишнього природного середовища” покладає на них і певні
обов’язки: вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів і
штрафи за екологічні правопорушення, провадити діяльність з додержанням
вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів і лімітів
використання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і
законні інтереси інших суб’єктів; компенсувати збитки, заподіяні
забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне
середовище. Крім того, важливі обов’язки в галузі екології закон
п°кладає на громадян незалежно від того, чи здійснюють вони
природокористування. Громадяни зобов’язані, наприклад, не
^вдавати шкоди природі, відшкодовувати заподіяні їй збитки, еРегти
природу, охороняти, раціонально використовувати її ба-Ства відповідно до
вимог чинного екологічного законодавства.

§ 6. Економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного
середовища

*ик ^дин ‘3 найважливіших засобів підвищення ефективності

Род ^Истання природних ресурсів і охорони навколишнього при-

г° середовища – впровадження в зазначену сферу економі-

145

ко-правового механізму. Сутність цього механізму полягає в тому, що
економічні умови господарювання кожного природокори-стувача або власника
природних ресурсів мають забезпечувати екологічні інтереси як
суспільства в цілому, так і кожного індивіда. Складовими елементами
такого механізму є: встановлення лімітів використання природних
ресурсів, викидів і скидів забруд. нюючих речовин у навколишнє природне
середовище і розміщення відходів; встановлення нормативів плати і
розмірів платежів за використання природних ресурсів, за відходи й інші
вида шкідливого впливу; надання підприємствам, установам і організаціям,
а також громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні
ними маловідходних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій і
нетрадиційних видів енергії; здійснення інших ефективних заходів по
охороні навколишнього природного середовища; визначення джерел
фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища.

Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”
передбачено, що підприємства (незалежно від форм власності і відомчого
підпорядкування) користуються природними ресурсами у встановленому
порядку за плату, а у випадках, передбачених чинним законодавством
України, – на пільгових умовах. Нормативний припис щодо платності
спеціального використання природних ресурсів стосується і громадян.
Плата за спеціальне природокористування встановлюється на підставі
нормативів плати і лімітів використання природних ресурсів. ЦІ нормативи
визначаються з урахуванням поширеності природних ресурсів, їхньої
якості, можливостей виробництва, комплексності, продуктивності,
місцезнаходження, можливостей переробки й утилізації відходів та інших
чинників. Платежі за використання природних ресурсів у межах
встановлених лімітів зараховуються на витрати виробництва, а за
понадлімітне використання і зниження якості природних ресурсів
стягуються з прибутку, ЩО за’ лишається в розпорядженні підприємства.

Плата за забруднення навколишнього середовища встан влюється на основі
відповідних лімітів на: викиди забруднюючи речовин в атмосферу і
поверхневі води, територіальні і морські води, а також підземні води, в
тому числі скиди, що снюються підприємствами, через систему комунальної
каналі Раці0,

146

ції: розміщення відходів промислового, сільськогосподарського,
^.дівельного та іншого виробництва. Порядок визначення плати і стягнення
платежів за забруднення навколишнього природного середовища затверджений
постановою Кабінету Міністрів України від 13.01.1992 р.

§ 7. Контроль у галузі природокористування та охорони навколишнього
природного середовища

Контроль у галузі природокористування та охорони навколишнього
природного середовища здійснюється шляхом перевірки, спостереження,
обстеження, інвентаризації, інспектування та ін. Цей контроль
проводиться уповноваженими державними органами і громадськими
формуваннями. Державний контроль покладається на ради всіх рівнів,
органи державної виконавчої влади, а також на спеціально уповноважені
органи, наприклад, Міністерство екології та природних ресурсів і його
органи на місцях та ін.

Громадський контроль здійснюється громадськими інспекторами охорони
навколишнього природного середовища. Компетенція і порядок діяльності
цих інспекторів визначені Положенням, затвердженим Міністерством
екології та природних ресурсів. Громадські інспектори уповноважені
проводити перевірки, складати протоколи про порушення законодавства про
охорону довкілля і подавати їх органам державного контролю і
правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності. Крім
того, обов’язком громадських інспекторів є надання допомоги органам
державного контролю в діяльності по запобіганню Оологічних
правопорушень, участь у проведенні разом із праниками органів державного
контролю рейдів і перевірок до-Р*ання всіма суб’єктами екологічного
законодавства, норм ^логічної безпеки і використання природних ресурсів

§ 8. Відповідальність за порушення екологічного законодавства

Важливим складовим елементом правового забезпечення ^пального
природокористування та охорони навколиш-

147

нього природного середовища є юридична відповідальність 3 порушення
екологічного законодавства. Підставою такої відп0в; дальності є
екологічні правопорушення, перелік яких закріплейо в екологічному
законодавстві. Відповідно до закону екологічну, ми порушеннями
визнаються: порушення прав громадян на еко-логічно безпечне навколишнє
середовище; порушення норм екологічної безпеки; невиконання вимог
державної екологічної експертизи; перевищення лімітів і порушення інших
вимог щодо використання природних ресурсів; самовільне використання
приро. дних ресурсів; порушення строків внесення платежів за
використання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного
середовища, а також інші передбачені законом правопорушення.

Особи, винні у вчиненні екологічних правопорушень, несуть дисциплінарну,
адміністративну або кримінальну чи цивільно-правову відповідальність.

Дисциплінарна відповідальність застосовується у випадках порушення
екологічних вимог у результаті недодержання трудової чи виробничої
дисципліни.

Адміністративні стягнення накладаються на винних, якщо порушення
екологічного законодавства характеризуються порівняно невисоким ступенем
небезпеки і не пов’язані з притягненням до кримінальної
відповідальності. За здійснення екологічних правопорушень, що є
злочинами, передбачено кримінальну відповідальність.

Законом закріплено обов’язок підприємств, установ, організацій і
громадян відшкодовувати збитки, заподіяні ними внаслідок порушення
екологічного законодавства, тобто нести цив>” льно-правову
відповідальність. Така відповідальність покладається на винних суб’єктів
незалежно від притягнення їх до Крим1′ нальної чи адміністративної
відповідальності.

Порядок накладення дисциплінарних, адміністративних кримінальних і
цивільно-правових санкцій регулюється ним законодавством.

148

§ 9. Поресурсові кодекси і закони України

Перехід економіки України до ринкових відносин зумо-

ив необхідність корінних перетворень у галузі природокористу-

ання та охорони навколишнього природного середовища. В ос-

нову таких перетворень покладені поресурсові кодекси і закони

України, що останнім часом зазнали істотних змін та доповнень.

До поресурсових належать Земельний, Водний, Лісовий кодекси і Кодекс про
надра. Поресурсовими вважаються також закони України “Про тваринний
світ”, “Про рослинний світ”, •Про охорону атмосферного повітря”, “Про
природно-заповідний фонд” та деякі інші.

Земельний кодекс України, прийнятий Верховною Радою 13.03.1992 р.,
регулює відносини в галузі використання та охорони земель. Земля
розглядається як поверхневий родючий шар, що використовується як засіб
виробництва в сільському і лісовому господарстві, а також інша поверхня
в межах територіальних кордонів України, яка використовується для
розміщення населених пунктів та інших несільськогосподарських цілей.

Головною, визначальною особливістю чинного Земельного кодексу є визнання
існування багатосуб’єктності форм власності на землю. Розпоряджаються
землею місцеві ради, які в межах своєї компетенції передають землю у
власність, надають у користування, вилучають її. Повноваження щодо
розпорядження землею місцеві ради можуть передавати відповідно органам
державної виконавчої влади чи виконавчим органам місцевого
само-Рядування. Крім того, слід зазначити, що вказані вище функції
Умовах і в межах, встановлених законом, можуть виконувати і Власники
земельних ділянок.

Основний земельний закон визначає систему органів, які

ЗдІИСн • “‘

нвдють державне управління у сфері використання та охоро-

емель. Це органи загальної і спеціальної компетенції. У коде-

ЧІ 0сеРеджені правові приписи, що регулюють порядок переда-

Рял Єльних ділянок у власність і надання їх у користування, по-

Нк\ ЗДІИСНення і припинення земельних прав на земельну діля-

^ латУ За землю та ін. Належне місце в цьому законі займа-

(сіль Рав°ві норми щодо використання земель різних категорій

Ькогосподарського призначення, населених пунктів, водно-

149

го й лісового фондів, державного запасу та Ін.). У спешальн розділах
кодексу зосереджені норми, що регламентують земель, контроль за
використанням і охороною земель, землевп рядкування, вирішення земельних
спорів, відповідальність за п рушення земельного законодавства та ін.
Чинний Земельний декс України, прийнятий Верховною Радою в 1992 р..
певною \, рою не узгоджується з Конституцією України; його необхідн
привести у відповідність до Основного Закону держави шляхом внесення до
нього необхідних змін і доповнень.

Водний кодекс України, прийнятий 06.06.1995 р. Верховною Радою,
регламентує водні відносини, тобто відносини в галузі використання,
охорони і відтворення вод (водних об’єктів) Ці відносини поряд Із
земельними, лісовими, гірськими та іншими є складовою частиною
екологічних відносин.

Водний кодекс у комплексі з іншими заходами впливу повинен сприяти
формуванню водно-екологічного правопорядку і забезпеченню екологічної
безпеки населення України, а також більш ефективному, науково
обґрунтованому використанню вод та їх охороні від забруднення,
засмічення і вичерпання. У цьому кодексі в окремих розділах вміщено
норми про водокористування та охорону вод. Особлива увага приділяється
відтворенню водних ресурсів, бо саме вони забезпечують існування людей,
тваринного і рослинного світу І є обмеженими природними об’єктами.

Лісовий кодекс України від 21.01.1994 р. регламентує правовідносини з
метою забезпечення підвищення продуктивності, охорони і відтворення
лісів, збереження їхніх корисних властивостей, задоволення потреб
суспільства в лісових ресурсах на основі їх науково обгрунтованого,
раціонального використання Цей кодекс визначає ліс як сукупність землі,
рослинності, в як№ домінують дерева і чагарники, тварин, мікроорганізмів
та природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно мозалежні,
впливають один на одного і на навколишнє се вище. Ліси України
визнаються її національним багатством ‘ своїм призначенням і місцем
розташування виконують но екологічні, естетичні, виховні та інші
функції, мають о не експлуатаційне значення і підлягають державному
обліку охороні. До лісових ресурсів належать деревина, технічна і л^ ^

ська сировина, кормові, харчові та Інші продукти лісу, які 150

і ви”0′

«стовуються для задоволення потреб населення і потреб виробництва

Відносини в галузі використання та охорони надр регламентуються Кодексом
України про надра, прийнятим 2707.1994 р. З урахуванням специфіки надр
вони оголошені виключною власністю народу України і можуть надаватися
тільки в користування, наприклад, для видобутку корисних копалин,
геологічного вивчення та ін.

Закон України “Про тваринний світ” від 03.03.1993 р. регулює відносини в
галузі охорони, використання та відтворення тваринного світу.

Відносини у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу
регулюються Конституцією України, Законами України “Про охорону
навколишнього природного середовища”. “Про природно-заповідний фонд
України”, Лісовим кодексом України, а також спеціальним Законом України
“Про рослинний світ” від 09.04.1999 р. та іншими нормативно-правовими
актами.

Завданням Закону України “Про охорону атмосферного повітря” від
16.10.1992 р. є регламентація відносин у цій сфері з метою збереження,
поліпшення і відновлення стану атмосферного повітря, запобігання і
зниження шкідливого впливу на атмосферне повітря, забезпечення
раціонального його використання для виробничих потреб, а також зміцнення
правопорядку і законності в цій сфері. Він визначає правові й
організаційні основи та екологічні вимоги в галузі охорони і
використання атмосферного повітря.

Закон України “Про природно-заповідний фонд” від 16.06.1992 р. закріплює
правові основи організації, охорони, ефе-Ктивного використання
природно-заповідного фонду, а також Створення його природних комплексів
і об’єктів.

§ 10. Особливості оренди землі та інших природних ресурсів

Аналіз чинного законодавства свідчить, що оренда при-

Аних ресурсів як специфічний різновид природокористування

^ яє собою строкове, платне володіння і користування природ-

и Ресурсами для самостійного здійснення орендарем підпри-

151

ємницької та іншої діяльності. Серед природних ресурсів

– г О, Ц.

можуть використовуватися на умовах оренди, слід назвати зем (у тому
числі земельні ділянки лісового фонду), а також вп об’єкти. ” ДНІ

Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюють Земельним
кодексом України (ст. 8), Законом України в 06.10.1998 р. “Про
оренду землі”, а також Іншими нормативними актами.

Орендодавцями земельних ділянок можуть бути громадя ни та юридичні особи
України, яким належать ці ділянки. Орен-додавцями земельних ділянок, що
перебувають у комунальній власності, е органи місцевого самоврядування
(сільські, селищні І міські ради). Землі, що належать державі, в оренду
передають органи державної виконавчої влади.

Суб’єкти, яким земельні ділянки надаються в користування на умовах
оренди, звуться орендарями. До них належать не тільки громадяни України,
підприємства, установи та організації, громадські об’єднання і релігійні
організації, але й спільні підприємства, міжнародні об’єднання за участю
українських, іноземних юридичних осіб і громадян, а також підприємства,
що цілком належать іноземним інвесторам. Крім того, земля на умовах
оренди може бути передана іноземним державам, міжнародним організаціям,
іноземним юридичним і фізичним особам та особам без громадянства.

На умовах оренди можуть використовуватися землі як
сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення. В
останньому випадку допускається оренда для здійснення
підприємницької діяльності. Відповідно до Указу Прєзи-дента України від
12.07.1995 р. “Про приватизацію та оренду^’ мельних ділянок
несільськогосподарського призначення для ЗД1″‘ снення підприємницької
діяльності” право на оренду зазначени земельних ділянок може бути
придбане на конкурсній основ шляхом проведення аукціонів, конкурсів І
т.п. Це право в п дальшому може бути продано, подаровано, успадковано,
закл дено чи відчужено іншим законним способом або передано № повідно
до договору оренди земельної ділянки. Право на оре114 такої земельної
ділянки може бути передано як внесок у стаТг фонди товариств і
підприємств.

152

Умови, строки оренди землі визначаються за згодою сто-

/орендодавця й орендаря) і закріплюються в договорі. Типова

^ рма такого договору затверджена Постановою Кабінету Мініс-

ОІБ від 17.03.1993 р. Укладений договір на право тимчасового

користування землею на умовах оренди підлягає нотаріальному

посвідченню і набуває законної сили з моменту його державної

реєстрації.

Головною умовою договору оренди землі є закріплення в ньому певної мети,
для якої передається і надалі повинна використовуватися конкретна
земельна ділянка. Саме цією метою і визначаються межі самостійності
господарювання орендаря на орендованій земельній ділянці. Законом
передбачено можливість зміни цільового призначення орендованої землі. У
цьому випадку передача в оренду земельної ділянки здійснюється
відповідно до проекту відводу, що є невід’ємним додатком до договору
оренди. Залежно від того, які землі передаються в оренду, конкретний
орендар набуває відповідних земельних прав, несе покладені на нього
обов’язки. Законодавство закріплює конкретні гарантії стабільності прав
орендаря і орендодавця.

Особливістю оренди землі є те, що орендар може передати її у володіння і
користування іншій особі. У такому разі йдеться про суборенду, яка
можлива лише за згодою орендодавця.

Слід підкреслити деякі особливості орендного землекористування з точки
зору строків здійснення цього права. Оренда землі – самостійний різновид
тимчасового землекористування. На Умовах оренди в короткострокове
користування, тобто до 3-х ро-к’в, земельні ділянки можуть передаватися
для випасу худоби, сінокосіння, городництва, державних та громадських
потреб. Максимальний же термін довгострокової оренди – 50 років.

Орендне землекористування є платним. За орендовану мельну ділянку з
орендаря стягується орендна плата, яка може оновлюватися у грошовій,
натуральній та у відробітковій

Форма Дою

Розмір, умови і строки її внесення визначаються за зго-

«ИЙ

сторін у договорі оренди. Орендна плата за землю, що стягу-У грошовій
формі, зараховується на спеціальний бюджет-р0 РахУнок сільської,
селищної, міської ради, на території якої аціована орендована земельна
ділянка.

Право орендного землекористування дає орендарю ( гро-

153

мадянину чи підприємству) можливість у багатьох випадках Ко. ристуватися
різними природними ресурсами (корисними копали-нами місцевого значення,
водними об’єктами та ін.).

Згідно зі ст. 10 Лісового кодексу України в тимчасове користування на
умовах оренди можуть надаватися і земельні д^. нки лісового фонду.
Орендар має переважне право на поновлення договору оренди земельних
ділянок лісового фонду після закінчення строку його дії.

Водним кодексом України (ст. 51) передбачено, що в користування на
умовах оренди водні об’єкти (їх частини) місцевого значення можуть
надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва
сільськогосподарської і промислової продукції, а також для лікувальних і
оздоровчих цілей. Орендодавцями в цих випадках можуть бути тільки
відповідні ради. Водокористувачі, яким водний об’єкт (його частина)
наданий в оренду, можуть дозволити іншим водокористувачам здійснювати
спеціальне водокористування в порядку, який встановлено Водним кодексом
України.

§ 11. Правова охорона атмосферного повітря і тваринного світу

Атмосферне повітря – природний об’єкт, що складається з природної суміші
газів. Воно утворює зовнішню оболонку землі Це один із основних життєво
важливих елементів навколишнього природного середовища, який виконує
екологічні, економічні та оздоровчі функції. Держава, надаючи великого
значення збереженню сприятливого стану атмосферного повітря, забезпечує
охорону цього природного об’єкта. Важливе місце серед охоронних заходів
належить правовій охороні атмосферного повітря. ” основу складає Закон
України “Про охорону атмосферного повітря”. Предметом правової
регламентації є відносини в галузі ох”‘ рони, збереження і поліпшення
атмосфери, а також використання атмосферного повітря як сировини
основного виробничого пр значення.

чи*

На стан атмосферного повітря впливають годовним . ном два чинники:
викиди в атмосферу забруднюючих речовЯ

яивання, різні випромінювання та інші фізичні й біологічні фа-

шкідливі впливи на неї. До останніх належать, зокрема, зв 154

к”

Серед заходів щодо охорони атмосферного повітря закон ріплює специфічні
обов’язки підприємств, установ та організація, які здійснюють викиди в
атмосферу і шкідливо впливають неї. У зв’язку з цим важливого
значення набувають законодавчі приписи, що регламентують обмеження,
тимчасову заборо-иу чи припинення викидів забруднюючих речовин в
атмосферне повітря та шкідливий вплив фізичних і біологічних чинників
тощо.

Тваринний світ – один із основних компонентів навколишнього природного
середовища, національне багатство України.

Законом України “Про тваринний світ” передбачено, що охорона тваринного
світу містить систему як правових, так і організаційних, економічних,
матеріально-технічних, освітніх та інших заходів, спрямованих на
збереження, відтворення і раціональне використання об’єктів тваринного
світу.

Правова охорона тваринного світу забезпечується шляхом: встановлення
правил та норм охорони, раціонального використання і відтворення
об’єктів тваринного світу; встановлення заборони та обмежень у
використанні об’єктів тваринного світу; охорони від самовільного
використання та інших порушень чинного порядку використання
об’єктів тваринного світу; охорони середовища перебування, умов
розмноження і шляхів міграції гаарин; створення заповідників,
заказників і виділення інших природних територій та об’єктів, що
підлягають особливій охо-Р°ні; встановлення особливого режиму охорони
видів тварин, за-сених до Червоної книги України; проведення заходів
екологі-°1 безпеки; обмеження вивезення за кордон об’єктів
тваринно-світу, здійснення інших заходів і встановлення інших вимог °до
Охорони об’єктів тваринного світу.

і віл порушення законодавства про охорону, використання п . в°Рення
тваринного світу винні особи притягуються до від-ще альності.
Відповідальність передбачено, зокрема, за пору-^ порядку надання
об’єктів тваринного світу в користуван-г° се НЄзаконне вилучення
об’єктів тваринного світу з природно-„к, V Довишд або ж самовільне
спеціальне використання цих невиконання вимог державної екологічної
експертизи,

155

жорстоке поводження з тваринами; виготовлення, зберігання алізацію та
застосування заборонених знарядь добування твап

Ре-

та в Інших випадках.

§ 12. Правовий режим природно-заповідного фонду України

Природно-заповідний фонд України складають ділянки суші й водного
простору, природні комплекси та об’єкти яких мають особливу
природоохоронну, наукову, естетичну, рекреа-ційну та іншу цінність. Вони
виділені з метою збереження приро-дної різноманітності ландшафтів,
генофонду тваринного і рос. линного світу, підтримки загального
екологічного балансу і забезпечення належного стану навколишнього
природного середовища. Правовою основою організації, охорони,
ефективного використання природно-заповідного фонду, відтворення його
природних комплексів та об’єктів є Закон України “Про
природно-заповідний фонд України”.

Складові частини природно-заповідного фонду – це природні території й
об’єкти (природні заповідники, біосферні заповідники, заказники,
національні природні парки та ін.). а також штучно створені об’єкти
(ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам’ятки
садово-паркового мистецтва) Території та об’єкти природно-заповідного
фонду з дотриманням встановлених законом охоронних вимог і правил можуть
використовуватися тільки для природоохоронних, науково-дослідних
оздоровчих, рекреаційних, освітньо-виховнйх та інших цілей.

Управління в зазначеній сфері здійснюється спеціально уповноваженими
органами – Міністерством екології і природі* ресурсів та його органами
на місцях. В управлінні територіями об’єктами природно-заповідного фонду
мають право брати учас і об’єднання громадян, статутами яких передбачено
діяльніс галузі охорони навколишнього природного середовища.

З метою забезпечення ефективної організації і функи’0

ІгІЛ^п

вання природно-заповідного фонду використовуються закр» законом
економічні механізми: компенсація у встановленому ^ рядку збитків,
заподіяних порушенням законодавства про пр дно-заповідний фонд;
екологічна оцінка територій і об’єктів

156

Одно-заповідного фонду, ведення їхнього обліку та ін. Створення об’єктів
природно-заповідного фонду та оголошення відповідних територій
територіями природно-заповідного фонду здійснюються в порядку,
встановленому законом. Так, рішення про створення природних
заповідників, національних і природних парків і про відведення земельних
ділянок для них. а також рішення щодо інших територій та об’єктів
природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються
Президентом України. Рішення ж про створення біосферних заповідників
приймаються Президентом України лише після того, як зазначені питання
будуть вирішені відповідно до міжнародних угод.

За порушення законодавства про природно-заповідний фонд передбачено
дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову і кримінальну
відповідальність винних осіб.

ГЛАВА XIV ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО § 1. Цивільне право як самостійна
галузь права

Цивільне право регулює майнові відносини, пов’язані з володінням,
користуванням і розпорядженням матеріальними благами, а також деякі
особисті немайнові відносини. Особисті не-майнові відносини можуть бути
пов’язані з майновими відносинами (наприклад, відносини, об’ єкти яких –
твори літератури, на-УКИ, мистецтва, відкриття, винаходи і
раціоналізаторські пропозиції) і не пов’язаними з ними (наприклад,
відносини, об’єкти яких – честь, гідність, ділова репутація осіб, інші
нематеріальні лага, які невіддільні від особистості людини).

Особливістю нематеріальних відносин, що регулюються

„Ільним правом, є те, що їх учасники юридичне рівні. Тому

инові відносини, які грунтуються на адміністративній підпо-

ковзкості, регулюються не цивільним, а іншим законодавст-

1 ‘адміністративним, фінансовим та ін.).

її о ^Ив’льне законодавство – найбільша галузь законодавства. Овними
нормативними актами є Цивільний кодекс України’,

Дали

ЦК.

157

сти-

закони України про власність, про підприємства, про господарсь, кі
товариства, про підприємництво, про оренду майна державних підприємств і
організацій, про приватизацію майна державних підприємств, про
приватизацію невеликих державних шдпри. ємств (мала приватизація) та ін.

§ 2. Громадяни як суб’єкти цивільного права

Суб’ єктами цивільних правовідносин є передусім громадяни України. Як
суб’єкти цивільного права громадяни характеризуються тим, що в силу
закону вони повинні бути правоздатними „ _ „ й дієздатними. Здатність
мати цивільні права і обов’язки в циві- падках і порядку, зазначених у
законі. Так, ст. 15 ЦК передбачає льному праві називається
правоздатністю (ст. 9 ЦК). Здатність можливість обмеження в дієздатності
громадянина, який внаслі-громадянина своїми діями набувати цивільних
прав І створювати док зловживання спиртними напоями або наркотичними
засоба-для себе цивільні обов’язки – це дієздатність (ст. 11 ЦК). ми
ставить себе і свою сім’ю у тяжке матеріальне становище.

Правоздатність громадянина виникає у момент його наро- Обмеження в
дієздатності допускається

дження і припиняється зі смертю. Як правоздатні особи грома-Ітільки
стосовно повнолітніх осіб, дяни можуть відповідно до закону мати: право
на приватну вла-| Визнання громадянина повністю

^ * – ‘ -—— –~— …».ки
-«х^м,*\_о/-»,м. І ІІГЧУІ IV!

сність. на користування жилими приміщеннями та Іншим май-1 тому випадку,
коли він внаслідок душевної хвороби або

—“-Іта не може розуміти значення своїх дій або керувати ними

ном, успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце
проживання, авторські права на твори науки, літератури і мисте- (ст. 16
ЦК). цтва. на відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, про-

158

0рЯджатися своєю заробітною платою (заробітком) або Р „дією, здійснювати
авторські або винахідницькі права на свої рИ, винаходи,
раціоналізаторські пропозиції І промислові азки. права на свої
відкриття (ст. 13 ЦК).

За неповнолітніх, які не досягли 15 років, угоди укладають ід їх імені
батьки (усиновителі) або опікун. Закон визнає за ними можливість учиняти
тільки дрібні побутові угоди, наприклад, придбання учбового приладдя,
продуктів харчування, білета в кіно або інших незначних за своєю
вартістю предметів.

Обсяг дієздатності громадян визначається законом. Тому ніхто не може
бути обмеженим у дієздатності інакше ніж у ви-

лише за рішенням суду і

недієздатним можливе в нєдоумс-

__„. …. __-г- – ….. .
„ Визнання громадянина недієздатним також відбувається в

мислові зразки, а також мати інші майнові та особисті немаинові судовому
порядку. Його права

права. . Нює ОП1КУН, призначений на підставі рішення суду органами
опі-

Цивільна правоздатність визнана рівною мірою за всіма ки та піклування,
громадянами України незалежно від походження, соціального та

майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти § з.
Юридичні особи як суб’єкти цивільного права мови, релігійних
переконань, роду й характеру занять, місії’ проживання та інших
обставин. .
^Уб єктами цивільного права, крім громадян можуть бути

На відміну від правоздатності дієздатність громадян вини .^Риємства,
установи, організації, у тому числі й індивідуальні кає в повному обсязі
з настанням повноліття, тобто після дося ^ ьщ підприємства, господарчі
товариства, міжнародні нення ними вісімнадцятирічного віку (ст. 11 ЦК).
ГромаДЯ “ання організацій. У законодавстві ці суб’єкти називаються цього
віку можуть самостійно здійснювати будь-які цивільн зичними особами,
правові угоди. ( ІІДо РВДичними особами визнаються організації, які
мають

Неповнолітні громадяни також мають дієздатність, але^. ,Соб^Млене майно,
можуть від свого Імені набувати майнових і повною мірою. Неповнолітні
віком від 15 до 18 років впр цдпов.тих немайнових прав і нести
обов’язки, бути позивачами і укладати угоди за згодою своїх батьків
(усиновителів) або пі№ ^ Дачами в суді, арбітражі або в третейському
суді (ст. 23 вальників, а також учиняти дрібні побутові угоди, самосП

159

Юридичні особи утворюються в порядку, встановлено законодавством.
Підприємство, наприклад, може створюватиоо

/- 35

рішенням власника майна або уповноваженого ним органу, а ~ кож у
результаті виділення із складу діючих підприємств, орган зацій одного чи
декількох структурних підрозділів. Підприємств вважається створеним і
набуває права юридичної особи з дня й0 го державної реєстрації.

Такий же порядок встановлено для створення організацій І установ. У
деяких випадках для здійснення діяльності підприещ. ствам, установам
необхідно отримати дозвіл (ліцензію). Так, пошук (розвідування) та
експлуатація корисних копалин, ремонт спортивної, мисливської та іншої
зброї, виготовлення і реалізація медикаментів та хімічних речовин,
виготовлення пива і вина, медична, юридична практика та деякі інші види
діяльності здійснюються лише за ліцензіями, які видаються Кабінетом
Міністрів України або уповноваженим ним органом.

§ 4. Право власності

Право власності – сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо
володіння, користування і розпорядження майном. Під володінням розуміють
можливість власника панувати над майном, впливати на нього.
Користуванням називається одержання із майна користі. Розпорядження – це
правомочність повною мірою визначати долю майна (продати, подарувати,
віддати в заставу та ін.).

Суб’єктами права власності визнаються: народ України громадяни, юридичні
особи, держава. Суб’єктами права власності на території України можуть
бути й Інші держави, їхні юриди411 особи, спільні підприємства,
міжнародні організації, громад*1” Інших держав І особи без громадянства.
Конституцією Укра|Н визначаються ще й такі суб’ єкти права комунальної
власності-громади сіл, селищ, міст, районів у містах.

Згідно із Законом України “Про власність” від 07.02.19″ ^ національне
багатство України складають: земля, її надра- п°

/>д Р

ряний простір, водні й інші природні ресурси, що знаходять межах
території України, природні ресурси її континенталь шельфу і виключної
(морської) економічної зони, основні за

160

ообництва в промисловості, будівництві, сільському господар-

^і транспорті, зв’язку, житловий фонд, будови і споруди, фі-

ансові ресурси, наукові досягнення, національні культурні та іс-

ичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами, –

все це є власністю народу України (ст. 1).

За загальним правилом власник не може бути позбавлений права власності
на своє майно, крім випадків, передбачених зако-Н0м. Наприклад,
вилучення майна у власника допускається при зверненні стягнення на це
майно за зобов’язаннями власника; за обставин надзвичайного характеру (у
випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій майно в інтересах
суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено або
реквізовано у власника з виплатою йому вартості цього майна).

У випадках, передбачених законодавчими актами України, допускається
сплатне вилучення майна у власника за рішенням суду чи іншого
компетентного органу (службової особи), а також безоплатне вилучення
(конфіскація) у власника за рішенням (вироком) суду, арбітражного суду
чи іншого компетентного органу (посадової особи) як санкція за вчинення
правопорушення.

Зазначений Закон передбачає поряд із правом власності на майно і право
інтелектуальної власності, об’ єктами якого є твори науки, літератури та
мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські
пропозиції, результати науково-дослідних робіт та інші результати
інтелектуальної праці (ст. 41).

Конституцією України не передбачено поділу державної Масності на
загальнодержавну (республіканську) і комунальну, а внділено поряд з
державною як самостійну форму власності -к°мунальну (ст. 41).

§ 5. Право приватної власності

Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадя-Зе кРа’ни,
іноземні громадяни та особи без громадянства. Іно-^ ‘ громадяни та
особи без громадянства користуються права-^ несуть обов’язки щодо
належного їм на території України а нарівні з громадянами України.

Кнення пРава власності не залежить від віку. Коли °- наприклад, отримано
підлітком внаслідок успадкування

161

>и-

або подарено йому, то він має право володіти, користуватис
розпоряджатися цим майном.

Об’єктами права приватної власності можуть бути ємства, жилі будинки,
квартири, предмети особистого -т^ вання, дачі, садові будинки, предмети
домашнього господарств продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки,
насадження ця земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція
транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також
інше майно споживчого і виробничого призначення. Крім того. у власності
громадян можуть бути твори науки, літератури мистецтва, відкриття,
промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці.

Постановою Верховної Ради України від 17.06.1992 р. “Про право власності
на окремі види майна” затверджено перелік видів майна, яке не може
перебувати у власності громадян, і встановлено спеціальний порядок
набуття права власності на окремі види майна. Так, не можуть бути у
власності громадян: зброя, боєприпаси (крім мисливської зброї і
боєприпасів до неї, придбаних громадськими об’ єднаннями з дозволу
органів внутрішніх справ); бойова і спеціальна військова техніка,
ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини і засоби вибуху; всі види
ракетного палива, а також спеціальні матеріали й устаткування для його
виробництва; бойові отруйні речовини – наркотичні, психотропні,
сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отриманих за
призначенням лікаря); протиградові прилади; державні еталони одиниць
фізичних величин; електрошокові установки і спеціальні засоби, що
застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів,
револьверів і патронів до них. заряджених реч”‘ винами сльозоточивої і
подразнювальної дії.

Інколи громадяни набувають права власності на майно за наявності
відповідного дозволу компетентних органів. напри” лад, про право
власності на вогнепальну нарізну зброю (мисли ські карабіни, гвинтівки,
комбіновану зброю з нарізними ствол ми). Дозвіл на ці об’єкти власності
видається органами внутр1 ніх справ. У власності можуть бути й об’єкти,
які перебувають

державному обліку. – пам’ятки історії та культури, а також активні
речовини у разі наявності дозволу відповідно Міністер ва культури і
Державного комітету України з ядерної і

162

ої безпеки.

Право власності на майно може належати одночасно двом кільком особам, що
створює спільну власність. Закон розріз-с два види спільної власності;
часткову і сумісну.

Спільна часткова власність має місце в тих випадках, коли

оясєн її учасник володіє певною часткою у праві власності. При

ьому кожному учаснику спільної часткової власності належить

частка майна в натурі, а частка у праві власності на спільне

майно. Наприклад, майно, придбане внаслідок спільної праці

громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, є їх спільною

частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою уго-

дою між ними (ст. 17 Закону України “Про власність”).

Володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій
власності здійснюється за згодою всіх її учасників. Коли такої згоди не
досягнуто, спір між ними вирішується судом.

Спільна сумісна власність має місце в тих випадках, коли кожен її
учасник не володіє ніякою зарані визначеною часткою у праві на спільне
майно. Наприклад, майно, нажите подружжям під час шлюбу, належить їм на
праві спільної сумісної власності. Особам, що ведуть селянське
(фермерське) господарство, майно належить також на праві спільної
сумісної власності (ст. 1 8 Закону “Про власність”).

Частка кожного з учасників спільної сумісної власності може бути
визначена лише при поділі (виділі) майна, після чого відносини спільної
сумісної власності припиняються.

§ 6. Право власності юридичних осіб

У Законі України “Про власність” право власності юридич-Их осіб
називається правом колективної власності (ст. 2).

Суб’єктами права власності юридичних осіб є колективні Риємства,
акціонерні товариства, господарчі товариства, го-г ^аРчі об’єднання,
професійні спілки, політичні партії та інші ЗДські об’ єднання,
релігійні та інші організації. . Право власності юридичних осіб виникає
на підставі: доб-ьного об’єднання майна громадян і юридичних осіб для
кооперативів, акціонерних товариств, інших господар-

163

чих товариств і об’єднань; передачі державних підприємст оренду; викупу
колективами трудящих державного майна; Пр * творення державних
підприємств в акціонерні та інші товаристтГ безоплатної передачі майна
державного підприємства у власніст трудового колективу; державних
субсидій; пожертвувань орган’ зацій і громадян, інших цивільно-правових
угод.

У власність юридичних осіб можуть бути передані земл колективних
сільськогосподарських підприємств, сільськогоспо дарських кооперативів,
сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на
базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств,
землі садівницьких товариств – за рішенням загальних зборів цих
підприємств, кооперативів, товариств.

На праві власності юридичним особам можуть належати різні об’єкти. Так,
згідно із Законом України “Про власність’ об’ єктами права власності є:

а) кооперативу – будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його
членів; виготовлена ним продукція; доходи, одержані від її реалізації та
іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також інше майно,
придбане на підставах, не заборонених законом;

б) акціонерного товариства – майно, придбане за рахунок продажу акцій,
одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно,
набуте на підставах, не заборонених законом;

в) господарчого товариства – грошові та майнові внески його членів, а
також майно, набуте внаслідок господарської діяльності, та інше майно,
придбане на підставах, не заборонених законом;

г) господарчого об’ єднання підприємств і організацій (концерну,
асоціації, галузевого, міжгалузевого регіонального об’ єднання) – майно,
добровільно передане йому підприємства1*1 й організаціями, а також
набуте в результаті господарської ДІяЛЬ’ ності та на інших підставах, не
заборонених законом;

д) громадських об’єднань (у тому числі професійних сп’ лок, благодійних
та інших громадських фондів) – майно культур но-освітнього та
оздоровчого призначення, грошові кошти, зки Інші цінні папери, жилі
будинки, споруди виробничого І невир0

164

ЧОГО призначення, обладнання, устаткування, транспортні за-би та інше
майно, необхідне для забезпечення діяльності, передбаченої їх статутами;

е) релігійної організації – культові споруди, предмети релі-Йної
обрядовості, благодійного, культурно-освітнього і вироб-«чого
призначення, жилі будинки, грошові кошти та інше майно необхідне для
забезпечення їх діяльності.

§ 7. Право державної власності

Суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради
України.

Верховна Рада України здійснює свої повноваження власника через
уповноважені нею державні органи. Цими органами є: Кабінет Міністрів
України, міністерства і відомства, а також Фонд державного майна
України. Згідно із п. 5 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів
України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, а також
здійснює управління об’єктами державної власності. Міністерства і
відомства згідно з Декретом Кабінету Міністрів України “Про управління
майном, що є у загальнодержавній власності” від 15.12.1992 р. приймають
рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і
організацій, заснованих на загальнодержавній власності (п. 2). Фонд
державного майна України здійснює повноваження Управління при
приватизації та передачі в оренду об’ єктів права Державної власності, а
також деякі інші повноваження (наприклад, управління частками, паями в
господарчих товариствах, ак-Ціями акціонерних товариств тощо).

Об’ єктами права державної власності є: земля, її надра, ат-Мосферне
повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходять-Ся в межах
території України, природні ресурси її континенталь-

Ог° шельфу, виключної (морської) економічної зони; майно, яке езпечує
діяльність Верховної Ради України і утворених нею

Р^авних органів; майно Збройних Сил, Служби безпеки, При-

РДо На

нних і Внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдина енерге-

система; системи транспорту спільного користування, язку та
інформації, які мають загальнодержавне значення; ко-Державного
бюджету; Національний банк, інші державні

165

банки, їх установи і створені ними кредитні ресурси; держак резервні
страхові та інші фонди; майно вищих і середи’ навчальних
закладів; майно державних підприємств; об’єкти с ціально-культурної
сфери та інше майно, що становить матеп альну основу суверенітету
України і забезпечує її економічний т соціальний розвиток.

У державній власності може бути інше майно, передане власність України
іншими державами, а також юридичними особами та громадянами (ст. 34
Закону України “Про власність”).

Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і
закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на
конкурентних підставах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у
порядку, визначеному Фондом державного майна України. Отримані в
результаті відчуження такого майна кошти направляються виключно на
інвестиції.

Реалізуючи право повного господарського ведення, державне підприємство
володіє, користується зазначеним майном за своїм розсудом, здійснюючи
щодо нього будь-які дії, що не суперечать статуту підприємства.

Підприємство, якщо інше не передбачено його статутом, має право
продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям, установам, а
також громадянам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в
тимчасове користування або в борг належні йому будови, спорудження,
устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні
цінності, а також списувати їх з балансу (ст. 10 Закону “Про
підприємства в Україні”‘).

Способами виникнення права державної власності є: стягнення податків та
зборів, націоналізація, конфіскація та реквізиція, розширене відтворення
на державних підприємствах. Мо*’ ливим є набуття права державної
власності на безхазяйне майно-скарб, знахідку, бездоглядну худобу, а
також на майно. ш° ( пам”яткою історії та культури, у разі
безгосподарного ставлєнн до нього громадянина, якому воно належить.

166

§ 8. Право комунальної власності

Право комунальної власності – право територіальної громади лодіти,
доцільно, економно, ефективно користуватися і розпо-аджатися за власним
розсудом і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо,
так і через органи місцевого самоврядування (ст. 1 Закону України “Про
місцеве самоврядування” від 21.05.1997р.).

Суб’єктами права комунальної власності згідно із Законом України “Про
власність” є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних,
районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів (ст. 32).
Це положення Закону суперечить Конституції України, а тому не може
застосовуватися. У ст. 142 Конституції України зазначено, що суб’єктами
права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст,
районів у містах.

Відповідно до ст. 143 Конституції України територіальні громади села,
селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого
самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності;
затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і
контролюють їх виконання, затверджують бюджети відповідних
адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання;
встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують
проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів;
утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства,
організації та установи, а також здійснюють контроль а їх діяльністю.

Територіальна громада як суб’єкт права комунальної власності несе
самостійну майнову відповідальність за зо-

бов’

язаннями – майном, яке їй належить, а також майном, яке за-

“Фшлено за відповідними органами місцевого самоврядування, °мунальними
підприємствами, установами, організаціями.

Одним із найпоширеніших способів виникнення права ко-Унальної власності
є передача об’ єктів права державної власно-

1ТІ у

комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, ^ або у їх
спільну власність. Згідно із Законом України “Про Редачу об’єктів права
державної і комунальної власності” від

167

03.03.1998 р. об’єктами такої передачі є:

– цілісні майнові комплекси підприємств, установ, орган зацій, їх
структурних підрозділів;

– нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавершеного
будівництва, приміщення);

– інше окреме індивідуально визначене майно підприємств

– акції (частки, паї), що належать державі або суб’єктам права
комунальної власності у майні господарських товариств (ст. 2).

Способом виникнення права комунальної власності є також укладення різних
цивільно-правових угод, внаслідок яких у комунальну власність переходять
матеріальні блага від інших власників.

§ 9. Захист права власності

Цивільне законодавство забезпечує громадянам та іншим власникам рівні
умови захисту права власності.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права (навіть
коли вони не поєднані з втратою володіння) і відшкодування шкоди,
заподіяної йому. Так, у випадку прийняття законодавчого акта, який
припиняє право власності, держава відшкодовує власнику заподіяні збитки
в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент
припинення права власності, включаючи й нео держані доходи.

Припинення права власності на будинок, інші будови чи насадження у зв’
язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони розташовані,
дозволяється лише у випадку і порядку, встановлених законодавством, і за
попереднім відшкодуванням збитків } повному обсязі. Якщо власник не
згоден із рішенням, що пере дбачає припинення права власності, воно не
може бути виконай до вирішення спору судом, арбітражним чи третейським
суд&ми

Власнику надається право на компенсацію зниження варт сті будинку в
результаті діяльності підприємств, організацій. призвели до порушення
рівня шумової чи екологічної ті території.

У випадках технологічних чи екологічних катастроф та інших обставин
надзвичайного характеру, які виключають м

168

ивість здійснення власником його прав щодо володіння, користування і
розпорядження майном, йому відшкодовуються збитки в повному обсязі
відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права
власності, включаючи й неодержані до-чоди. чи передається у власність
інше рівноцінне майно.

Положення про захист права власності поширюються також на особу, яка
хоча й не є власником, але володіє майном на праві повного
господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі,
передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого
володіння і від власників.

Найважливішим цивільно-правовим способом захисту права власності є право
власника на витребування повернення (віндикації) свого майна з чужого
незаконного володіння. Власником може бути витребувана тільки його річ,
а тому вона повинна мати Індивідуально визначені ознаки.

Захист прав власника можливий і в тих випадках, коли власник, володіючи
річчю, не може належним чином користуватися чи розпоряджатися нею.
оскільки інші особи створюють перешкоди у здійсненні цих правомочностей.

Згідно зі ст. 48 Закону України “Про власність” власник може вимагати
усунення будь-яких порушень його права, хоч би ЦІ порушення і не були
поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків.
Захист інтересів власника в таких випадках здійснюється засобом
негаторного позову. При Цьому власник має право вимагати усунення
будь-яких порушень його прав незалежно від наявності вини в діях
порушника. Достатньо, щоб дії порушника були протиправними.

§ 10. Цивільно-правові договори

Норми цивільного права регулюють поряд з правом власності

еякі договірні відносини. Під договором у цивільному праві

• ‘Д розуміти угоду сторін, яка спрямована на встановлення, змі-

> або припинення цивільних правовідносин. Сторони в цивіль-

“правовому договорі рівні. Ніхто з них не користується ніяки-

Пільгами, І нікому не надається перевага.

Відповідно до ст. 153 ЦК договір вважається укладеним, сторонами у
певних випадках у належній формі досяг-

169

нуго згоди за всіма істотними умовами, до яких відносять ум0в що визнані
такими за законом, або необхідні для договорів дан ‘ го виду. Істотними
визнаються й інші умови, щодо яких за за явою однієї із сторін повинно
бути досягнуто згоди. Наприклад у договорі купівлі-продажу істотними є
предмет, ціна, строк.

Звичайні умови в договір, як правило, не включаються оскільки вони
передбачені в нормах цивільного права. Так, коли в договорі не зазначено
місце виконання, то діє загальне правило ст. 167 ЦК (місце знаходження
будівлі, місце проживання кредитора, місце проживання боржника).

Випадкові умови договору укладаються за погодженням сторін, хоча в
договорах такого типу вони не передбачаються. Прикладом випадкових умов
договору-доручення є встановлення посереднику винагороди за виконання
доручених йому дій. Випадкові умови, включені в договір, є обов’язковими
для виконання.

Договори можуть бути односторонні та двосторонні. В односторонньому
договорі тільки одна сторона бере на себе обов’язки щодо іншої сторони.
Наприклад, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій
стороні майно у власність. Договір вважається укладеним з моменту
передачі майна обдарованому. Приклад двостороннього договору – договір
купівлі-продажу, оскільки і продавець, і покупець беруть на себе
відповідні зобов’язання.

У цивільному праві договори поділяються на безоплатні й сплатні.
Сплатним називається договір, у якому дії однієї сторони компенсуються
діями іншої. До таких договорів належать договори купівлі-продажу,
підряду, найму. Безоплатним називається договір, у якому дії сторін не
компенсуються (договір дарУ’ вання).

Цивільне право передбачає і такий вид договорів, для укла’ дення яких
крім згоди сторін необхідним є також виконання певної дії. Ці договори
називаються реальними. Реальний договір вважається укладеним не з
моменту згоди сторін, а з момент* вчинення певної дії. Наприклад,
договір позики слід укладеним не з моменту згоди між сторонами про
позику, а з менту, коли позикодавець передав позичальнику певну С грошей
або речей.

170

Ті договори, для укладення яких достатньо лише згоди сто-називаються
консенсуальними. До них належать договір , договір-підряду та ін.

§ 11. Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність виникає у випадках невиконання
договірних зобов’язань, заподіяння моральної шкоди, шкоди здоров’ ю,
завдання збитків майну іншої особи (позадоговірна відповідальність).

Цивільно-правова відповідальність забезпечує повне і своєчасне виконання
договірних та інших зобов’язань. Вона настає у випадках протиправності
дії особи, заподіяння шкоди чи наявності факту невиконання договору,
вини зобов’язаної особи, а також причинного зв’язку між поведінкою особи
і збитками, завданими внаслідок невиконання договору, та ін.

Згідно з чинним цивільним законодавством відповідальність за порушення
зобов’язань є мірою правового впливу на особу за вчинене нею
правопорушення. У випадку невиконання чи неналежного виконання
зобов’язань боржником останній повинен відшкодувати кредитору заподіяні
збитки. Під збитками розуміють витрати, проведені кредитором, втрата чи
пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він
би отримав, коли б зобов’язання було виконано боржником. Якщо за
невиконання чи неналежне виконання зобов’язання встановлено неустойку
(штраф, пеню), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій
неустойкою (штрафом, пенею).

Законом чи договором можуть бути передбачені випадки, коли допускається
відшкодування тільки неустойки (штрафу, пені), але не збитків; коли
збитки можуть бути відшкодовані в пов-н’й сумі понад неустойку (штраф,
пеню); коли за вибором креди-т°ра можуть бути відшкодовані або неустойка
(штраф, пеня), або збитки.

Сплата неустойки (штрафу, пені), встановленої на випадок

Рострочення чи іншого неналежного виконання зобов’ язання, та

“•^кодування збитків, заподіяних його неналежним виконан-

Ям> не звільняє боржника від виконання зобов’язання в натурі.

^ випадку невиконання зобов’язання передати індивіду-

171

ально визначену річ у власність чи в користування

останній вправі вимагати відібрання цієї речі у боржника та п редачі
йому.

Позадоговірні зобов’язання виникають внаслідок: заподі яння матеріальних
чи моральних збитків іншій особі; врятування державного майна
громадянином, що зазнав у зв’ язку з цим збитків; безпідставної купівлі
чи збереження майна однією особою за рахунок іншої. За таких обставин
особа, яка своєю протиправною поведінкою заподіяла збитки іншій особі,
зобов’язана відшкодувати їх (ст. 440, 440і ЦК). Суб’єктами таких
зобов’язань можуть бути як громадяни, так і юридичні особи. У цьому разі
потерпілий виступає як кредитор і має право вимагати відшкодування
матеріальної та моральної шкоди, а особа, яка заподіяла шкоду, є
боржником і несе зобов’язання щодо виконання цієї вимоги. Зо-бов’ язання
відшкодувати шкоду мають тут місце в силу закону й самого факту
заподіяння шкоди (наприклад, пошкодження чужого майна в результаті
наїзду транспорту, підпалу, завдання фізичних І моральних страждань).
Зобов’язання щодо відшкодування заподіяної моральної чи матеріальної
шкоди настає у зв’язку з порушенням заподіювачем шкоди спільного для
всіх зобов’язання утримуватися від посягань на будь-які блага, що
належать іншим особам.

Особи, що заподіяли спільно шкоду, несуть солідарну відповідальність
перед потерпілим. Особа, яка відшкодувала шкоду. заподіяну з вини
іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі
виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлено законом.

Закон особливо визначає відповідальність за шкоду, заподіяну
неповнолітніми, які не досягли 15 років. Відповідають їх батьки
(усиновителі) або опікуни, якщо не буде доведено, що шкода сталася не з
вини неповнолітніх. Неповнолітній віком від 15 Д° 18 років відповідає за
заподіяну ним шкоду на загальних підс1^’ вах. Коли у неповнолітнього
такого віку немає майна або заробіт’ ку. достатнього для відшкодування
заподіяної ним шкоди, то вона у відповідній частині повинна бути
відшкодована його бать ками (усиновителями) або піклувальником, якщо не
буде довеДе но. що шкода сталася не з його вини. Відповідальність бать^І
(усиновителів) або піклувальника припиняється по досягнеН

172

им хт0 заподіяв шкоду, повноліття, а також у разі, коли у нього
досягнення повноліття з’ явиться майно або заробіток, достатній для
відшкодування шкоди.

Державні органи несуть майнову відповідальність за шко-, заподіяну ними
неправомірним втручанням у здійснення вла-ником правомочностей щодо
володіння, користування чи розпо-,ядження майном в обсязі повного
відшкодування власнику вартості майна на момент припинення права
власності, включаючи й неодержані прибутки. Такі ж наслідки настають і
тоді, коли власнику заподіяно шкоду виданням акта, який не відповідає
закону, органом державного управління або місцевим органом державної
влади.

§ 12. Спадкове право

Спадкоємство – це перехід майна після смерті його власника
(спадкодавець) до інших осіб {спадкоємець). Спадкоємство виникає у
випадку смерті громадянина або оголошення в судовому порядку його
померлим.

Нормами цивільного права передбачаються дві підстави для спадкоємства:
за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли
спадкодавець не виражає своєї волі щодо спадщини, і тому вона переходить
до осіб, зазначених у законі. Спадкоємство за заповітом може бути тоді,
коли спадкодавець за життя розпоряджається своїм майном таким чином, що
після його

смерті воно переходить до осіб, зазначених у письмовому заповіті.

Спадкодавцями можуть бути як за законом, так і за запові-т°м лише
громадяни, а не юридичні особи. Спадкоємцями ж можуть бути і громадяни,
і юридичні особи, а також держава.

До спадкоємців переходить передусім право власності на Речі й грошові
збереження, які належали спадкодавцю. Поряд із

Цим

До складу спадкоємства можуть входити також права

°в язки спадкодавця, які виникають із зобов’ язальних, авторсь-

ких

та Інших цивільних правовідносин. Наприклад, якщо у спад-

Давця були боржники, які не встигли виконати свої зо-

н язання, то право вимагати від них сплати боргу переходить

Спадкоємців. Переходять такі ж зобов’язання і щодо сплати

173

боргу, відшкодування заподіяної шкоди, повернення безпідставн придбаного
майна.

У разі спадкоємства за законом спадкоємцями першої черги є, у рівних
частках, діти (у тому числі й усиновлені), дружина батьки (усиновителі)
померлого, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом якщо на час
відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків хто був би
спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці яка належала б при
спадкоємстві за законом їх померлому батькові.

У випадках відсутності спадкоємців першої черги або неприйняття ними
спадщини у разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до
спадкування, успадковують у рівних частках: брати і сестри померлого, а
також дід і бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері (друга
черга).

До спадкоємців за законом належать непрацездатні особи, що перебували на
утриманні померлого не менше одного року до його смерті. За наявності
інших спадкоємців вони успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги,
яка закликається до спадкоємства (ст. 531 ЦК).

Закон передбачає право на обов’язкову частку в спадщині (ст. 535 ЦК).
Неповнолітні чи непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі й
усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і
утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не
менше двох третин частки, яка належала кожному з них при спадкоємстві за
законом (обов’язкова частка).

ГЛАВА XV. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Ринкова економіка як об’єкт правового регулювання

Як відомо, підприємництво є рушійною силою ринков економіки поряд із
такими важливими її чинниками, як

власність та засновані на ній підприємства, вільне ціноутворей ‘
економічна конкуренція та стимулююча відтворення инков

174

чинників роль держави.

Відомо також, що всі ці чинники, а точніше складні орга-Ізаційно-правові
механізми, почали формуватися в Україні фактично лише протягом десяти
останніх років.

Тому сьогодні можна говорити тільки про формування законодавства України
в галузі правового регулювання ринкових відносин взагалі та
підприємництва зокрема.

Господарське законодавство, що існувало за радянських часів, принципово
не могло стати правовою базою для еволюційного розвитку законодавства в
цій сфері. Справа в тому, що за умов, коли майже всі виробники
промислових товарів та послуг були державними підприємствами і держава
як засновник цих підприємств самостійно формувала через інститут
планування обсяги виробництва, ціни та господарські зв’язки, економічні
відносини планової соціалістичної економіки мали так би мовити
внутрішній характер. Рушійною силою тут були не ринкові механізми, а
єдина воля держави. Відповідно до цього завданням господарського
законодавства того часу була конкретизація власне волі держави щодо
економічних процесів шляхом видання обов’язкових для виконання приписів
нормативного, а також ненормативного характеру із прямими вказівками
конкретним державним підприємствам щодо їх діяльності. Тому в цілому
правове регулювання економічних відносин того часу, хоча й визнавався їх
товарно-грошовий зміст, виходило із застосування переважно імперативних
(владних) засобів їх регулювання.

Ринкова економіка всупереч єдиній волі, навпаки, передбачає масове
прийняття суб’єктами економічних відносин своїх власних, окремих рішень,
що реалізують їх приватну мотивацію, майнові інтереси. І лише у своїй
сукупності такі рішення дають Результати у вигляді тих чи інших
економічних процесів. Однак відповідальні рішення можуть приймати лише
вільні суб’єкти. ОМУ передумовою ринкової економіки є економічні,
підприєм-НиЧькі свободи. Такі свободи стосуються прийняття різних
само-/иних рішень, наприклад: здійснювати підприємницьку діяль-СТь чи
утримуватися від активності; яким чином планувати об-та види
виробництва; з ким укладати контракти; за якою ці-На який строк та якими
засобами забезпечувати виконання в язань та ін. Зрозуміло, що
регулювання економічної діяль-

175

сяг

ності на таких засадах має передбачати широку самостійність суб’єктів
економічної діяльності, їх автономність від держави ^ дієві гарантії від
втручання у підприємництво з боку держави та л посадових осіб.
Забезпечити такий характер правового регудю. вання можна лише із
застосуванням так званого диспозитивного методу регулювання, що надає
перевагу угодам сторін, власне утвореному ними регулюванню
взаємовідносин (договірних зобов’язань) навіть перед регулюванням,
встановленим законодавством. Свобода підприємництва, свобода договору
можуть реалізовуватися лише за умови диспозитивності правового
регулювання.

Водночас загальновідомо, що ринковий механізм містить умови
самознищення, які в економічній теорії отримали назву “неспроможності
ринку”. До них відносять тенденцію до монополізації ринку певними
підприємцями, необхідність громадського контролю за якістю товарів та
послуг, за безпекою певних видів виробництв тощо.

Таким чином, запобіжна та стимулююча розвиток економічних процесів роль
держави визнається необхідною як елемент функціонування всієї ринкової
системи. Проте роль держави у підтримці конкурентного середовища, в
протидії монопольним виявам та проявам недобросовісної конкуренції, у
визначенні стандартів та правил надання важливих для суспільства послуг
або у визначенні кваліфікаційних вимог до допущення підприємців до
окремих видів діяльності може реалізовуватися лише на владній,
імперативній основі, бо всі ці заходи об’єктивно обмежують
підприємницькі свободи, а тому не можуть регулюватися на засадах
добровольності.

§ 2. Приватно-правове регулювання підприємництва

В юридичній науці стало традиційним поділяти суспільн’ відносини, що
виникають з приводу підприємницької діяльності на “горизонтальні” та
“вертикальні” “Горизонтальні” – це вілн°’ сини, що виникають між
підприємцями або підприємцями громадянами на договірній основі. Такі
відносини можуть стос) ватися Інвестування, тобто залучення коштів та
майна до піялр ємницької діяльності, укладання договорів, пов’язаних із
пос

чанним матеріалів, сировини для виробництва товарів, і власне реалізації
вироблених товарів та наданих послуг. З урахуванням того, що такі
відносини переважно виникають між суб’єктами приватного права
(громадянами, юридичними особами – підприємствами), вони мають більш
точну назву – приватно-правові відносини.

Приватно-правові відносини взагалі й у підприємництві зокрема
реалізуються на засадах автономії суб’єктів один від одного та від
держави за майновими й організаційними ознаками; на засадах
рівноправного становища суб’єктів у стосунках між собою (тому й угоди
укладаються лише в тому випадку, коли існує збіг волевиявлення сторін
щодо умов таких угод); на засадах свободи договору та судового розгляду
спорів між ними. Згадаємо також і метод диспозитивного регулювання, який
дозволяє суб’єктам самим встановлювати двостороннє регулювання
взаємовідносин, що у випадку укладання угод матиме перевагу над
положеннями закону, які регулюють той же самий вид зобов’язань.
Головними завданнями законодавства в галузі приватно-правового
регулювання підприємництва є: визначення кваліфікаційних критеріїв
власне підприємництва; визначення суб”єктів підприємницької діяльності
та обсягу їх правосуб’єкт-ності з переліком можливих обмежень;
визначення державних гарантій підприємницької діяльності. Завдання
законодавчого врегулювання цих питань виконує Закон України “Про
підприємництво”.

Дуже важливим завданням приватно-правового регулювання є визначення
переліку організаційно-правових форм сУб єктів підприємницької
діяльності. З одного боку, тут існують Р’ЗДі за специфікою інтереси
засновників як між собою, так і що-ло заснованого ними підприємства.
Наприклад, підприємство може бути зацікавлене у збільшенні своїх
активів за рахунок за-л>чення коштів нових акціонерів, але не всі
існуючі акціонери з им погоджуються, адже їхня частка може таким чином
зменши-Ися 3 Іншого боку, акціонерне товариство як
організаційно-Равова форма забезпечує певну стабільність підприємства за
ра– Нок того, що акціонер не може вийти з числа учасників товари-Ва-
вимагаючи у нього викупити належні цьому акціонеру акції. ікга””~ він
покупця на них. товариство не цікавить, І це аж ні-

176

177

п як безпосередньо

акціонер е На

йновому стані. Проте

‘6да^^рГГд^-—:;;

ГяГТ^и–‘ БИ _…,. ппав ШОДО

учасника це

Г- саме підприємство, його

загрозо^ шдприємницьких раВ0^ГнсмІжШТЄресамизасно-

№ИИВ* *

ют.юсть та якість ,нтсри;ами,

”

нс^ – певному сек-;ржава визначає від-• економіки, а та-

.. ,-»•«**-ЛЛО ПО

ства. Одні з перелічених видів підприємств більш детально оегупьовані й
утворюють низку підвидів, наприклад, господарські товариства, що
регулюються Законом України “Про господарські товариства”. Інші
(наприклад, колективні або комунальні гадприємства) не одержали
детального врегулювання. А такий поширений вид підприємств, як
дочірні, взагалі не має “класифікаційного номера” в цьому
переліку видів підприємств.

Проте законодавство вдосконалюється як шляхом погли-плення регулювання
(готується окремий Закон “Про акціонерні товариства”), так і шляхом
формування специфічних вимог до підприємств, які працюють у сфері
банківських або страхових послуг і є відповідно комерційними банками,
страховими компаніями, іншими видами фінансово-кредитних установ.

Необхідно зазначити, що загальною базою приватноправового
регулювання підприємництва є в першу чергу Цивільний кодекс України, і
це особливо стосується такої важливої сфери “горизонтальних відносин” у
підприємництві, як правове регулювання договірних зобов’язань, що їх
укладають підприємці. Дійсно. ЦК України пропонує правове регулювання
майнових відносин, що опосередковують зміст підприємницького обігу
товарів та послуг. Диспозитивний характер цивільного законодавства
дозволяє підприємцям укладати необхідні для них угоди, які ^оча і не
врегульовані в ЦК безпосередньо, але й не суперечать чому. Такі угоди є
легітимними і мають виконуватися.

Диспозитивність урегулювання договірних відносин є важливою
гарантією свободи підприємництва, тому що ніхто не може передбачити,
який саме склад зобов’язальних відносин буде Оповідати вимогам ринку
завтра. Особливо багато таких дого-в°рів впроваджується в юридичну
практику в галузі зовнішньо-економічної діяльності. Це договори
консигнації, агентські угоди, Франчайзинг та ін. Правове регулювання
договорів у підприєм-кцтві має свою специфіку, але від цього вони не
перестають бу-11 Цивільно-правовими. Так, специфікою слід вважати,
наприк-11 широкий спектр застережень, необхідність застосування –
———о^-т-ях зумовлена ризиковим характером підприємни-

як правило, валютно-

– — – ” П\/^

“од, широкий ^І««’г

яких у контрактах зумовлена , итва.Д0 таких застережень.*» чінові,
форс-мажорш, арбітражні пресах стосовно окремих видш

ва.Д0 тких застереженьДрржава в ІЧ««

нові, форс-мажорш, арбітражні ^ (наприклад, У

пресах стосовно окремих видав Д°

179

178

банківських операцій) певною мірою звужує сферу диспозитив ності. Це
робиться для правової уніфікації регулювання та здідс нення таких
операцій усіма банками країни і деякою мірою відповідає інтересам
клієнтів.

§ 3. Публічно-правове регулювання

Як уже зазначалося, держава має щодо ринкових відносин певні публічні
інтереси, що стосуються насамперед ефективності функціонування ринкового
механізму. Держава сама стає суб’єктом правовідносин із підприємствами
через свої численні органи виконавчої влади, на які покладено функції та
відповідні повноваження в цій галузі суспільних відносин. Такі
відносини, як уже згадувалося, звуться “вертикальними”, або точніше –
публічно-правовими, тому що держава і є суб’єктом публічної влади, яка
використовує свої односторонні владні повноваження для впливу на форми
та зміст ринкових відносин, на додержання законності в них. Функції
держави у галузі економіки дуже різноманітні, а саме: встановлення
правил функціонування ринку на засадах конкуренції та вільного
ціноутворення; безпосередній вплив на зміст ринкових процесів
(наприклад, шляхом регулювання грошової маси); безпосередня участь в
економічних процесах через державні підприємства, закупки товарів,
сировини для державних потреб тощо.

Публічно-правове регулювання ринкових відносин має імперативний, тобто
владний характер. Законодавство в цій сфері не має кодифікації на
відміну від приватно-правового регулювання, де основою виступає
Цивільний кодекс України. Тому зупинимося лише на деяких напрямках
такого регулювання.

Так, у тих видах підприємницької діяльності, які пов’язані із
потенційною загрозою життю, здоров’ю громадян, стану екології, держава
впроваджує щодо підприємців додаткові кваліф1’ каційні вимоги, що мають
назву ліцензування. Воно здійснюється на підставі Закону України “Про
ліцензування окремих видів господарської діяльності”.

Окремою підгалуззю законодавства у сфері підприємни тва є регулювання
забезпечення державою умов економічної *° куренції. В основу такого
законодавства покладено неІДОДавН

180

§ 2. Приватизація житла

Приватизація державного житлового фонду – це частина програми формування
ринкової економіки. Вона передбачає подвійну мету: з одного боку,
створити умови для здійснення права громадян на вільний вибір способу
задоволення потреб у житлі, а з другого – залучити громадян до участі в
утриманні і збереженні існуючого житла.

Закон України “Про приватизацію державного житлового фонду”, прийнятий
19.06.1992 р., регулює відносини, пов’язані з приватизацією державного
житлового фонду. Як зазначається у ст. 1 цього Закону, приватизація – це
відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних
будинках та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів,
сараїв

тощо) державного житлового фонду на користь громадян України.

Об’єктами приватизації є: квартири багатоквартирних бу-Динків і
одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму;
незаселені квартири, частини будинків,

°Дноквартирні будинки після закінчення їх будівництва чи ремонту.

Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (бу-розташовані
на територіях закритих військових посе->і кімнати в гуртожитках;
квартири, віднесені у встановлено-Порядку до числа службових, а також
квартири (будинки), -Датовані в зоні безумовного відселення, забрудненій
внаслі-°к аварії на Чорнобильській АЕС.

185

Приватизація здійснюється шляхом безоплатної перцдаі громадянам квартир
(будинків) з розрахунку санітарної норМи 21 кв. м загальної площі на
наймача І кожного члена його сім’ї-^ додатково 10 кв. м на сім’ю, а
також шляхом продажу надлищків загальної площі квартир (будинків)
громадянам України, щ0 Ме. шкають у них або перебувають у черзі тих, хто
потребує поліпшення житлових умов. Загальна площа квартир (будинків)
визначається як сукупність площ жилих І підсобних приміщень квартир
(будинків), веранд, вмонтованих шаф. а також площ лоджій, балконів і
терас, які враховуються з використанням коефіцієнтів; для лоджій – 0.5;
для балконів і терас – 0,3 (п. 7 “Положення про порядок передачі квартир
(будинків) у власність громадян”, затвердженого наказом Державного
комітету України по житлово-комунальному господарству від 15.09.1992 р.
№56).

Із загального правила є і винятки. Незалежно від розміру загальної площі
безоплатно передаються у власність громадян займані ними: однокімнатні
квартири; квартири (будинки), одержані у разі знесення або відселення
всіх сімей із будинків (частини будинків), які належали їм на праві
власності, якщо колишні власники не одержали за ці будинки (частини
будинків) грошової компенсації; квартири (будинки), в яких мешкають
громадяни, котрим встановлено цю пільгу Законом України “Про статус і
соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської
катастрофи”; квартири (будинки), в яких мешкають громадяни, удостоєні
звання Героя Радянського Союзу. Героя Соціалістичної Праці, нагороджені
орденом Слави трьох ступенів, ветерани Великої Вітчизняної війни,
воїни-інтернацюналісти. Інваліди І і II груп, інваліди з дитинства,
ветерани праці, що пропрацювали: не менше 25 років – жінки, ЗО років –
чоловіки, ветерани Збройних Сил та репресовані особи, реабілітовані
згідно я Законом України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на
У країні”; квартири (будинки), в яких мешкають сім’ї загибл^ при
виконанні державних і громадських обов’язків та на вир° ництві; квартири
(будинки), в яких мешкають військовослужо „ ці, котрим встановлено
пільгу Законом України “Про соціальн і правовий захист
військовослужбовців та членів їх сімей’: кв тири (будинки), в яких
мешкають багатодітні сім’ї (сім’ї, ш° ють трьох і більше неповнолітніх
дітей).

186

За громадянами, які не виявили бажання приватизувати за-Ймане ними
житло, зберігається чинний порядок одержання жит-па і користування ним
на умовах найму.

До приватизації займаних квартир громадяни мають право переселитись у
квартири меншої площі. При цьому їм виплачується грошова компенсація за
різницю між загальною площею займаної квартири та загальною площею
квартири, що надається. Органи місцевого самоврядування, державні
підприємства, організації- установи, у повному господарському віданні
або оперативному управлінні яких перебуває державний житловий фонд,
повинні сприяти громадянам, які бажають замінити квартири (будинки)
більшої площі на квартири (будинки) меншої площі.

Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на
це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами
місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями,
установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні
яких перебуває державний житловий фонд.

Заселені квартири (будинки) передаються в спільну сумісну або часткову
власність за письмовою згодою усіх повнолітніх членів сім’ї, які
постійно мешкають у даній квартирі (будинку), у тому числі тимчасово
відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим
визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Власник приватизованого житла має право розпорядитися квартирою
(будинком) за своїм розсудом: продати, подарувати, заповісти, здати в
оренду, обміняти, закласти, укладати інші уго-Ди, не заборонені законом.

§ 3. Відповідальність за порушення житлового законодавства

За порушення житлового законодавства встановлено кри-нальну,
адміністративну і цивільно-правову відповідальність.

Кримінальна відповідальність передбачена, наприклад, за °Рущення
недоторканності житла громадян (ст. 130 КК). За цією

^ тт

кримінальну відповідальність несуть посадові особи, які

^ , °вели незаконний обшук, незаконне виселення чи інші дії, що

187

порушують недоторканність житла.

Встановлено перелік адміністративних правопорушень галузі житлових прав
громадян, житлово-комунального госпо дарства і благоустрою, за вчинення
яких настає адміністративна відповідальність. До таких правопорушень
належать: порущенн посадовими особами порядку постановки на облік
громадян, які потребують поліпшення житлових умов (ст. 149 КпАП);
пор\-шення правил користування жилими будинками і жилими приміщеннями
(ст. 150 КпАП); самоуправне заселення жилого приміщення (ст. 151 КпАП).

За невиконання сторонами зобов’язань за договором найму жилого
приміщення може настати цивільно-правова відповідальність. Так, згідно
зі ст. 176 ЖК невиконання наймодавцем обов’язків щодо ремонту жилого
приміщення у випадках, викликаних невідкладною необхідністю, дає
наймачеві право провести ремонт і стягнути з наймодавця вартість його
або зарахувати її в рахунок квартирної плати. Наймодавець жилого
приміщення зобов’язаний також відшкодувати витрати по переселенню,
викликаному капітальним ремонтом (ч. 4 ст. 101 ЖК).

Наймач, який допустив самовільне переобладнання чи перепланування жилого
або підсобного приміщення, зобов’язаний за свій рахунок привести
приміщення у попередній стан.

Житлове законодавство передбачає позбавлення права користування жилим
приміщенням за його систематичне руйнування чи псування або за
використання не за призначенням ( ст. 116 ЖК).

ГЛАВА XVII ШЛЮБНО-СІМЕЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО § 1. Шлюб і сім’я

Шлюб – це добровільний союз чоловіка та жінки з мето10 створення сім’ ї.
Закон розглядає цей союз як довічний, не допус каючи укладення шлюбу на
певний строк.

Шлюбно-сімейне законодавство передбачає умови і П°Р док укладення шлюбу.
Основною умовою є взаємна згода ти хто бере шлюб. Шлюби, укладені без
наміру створити сім ІО-

188

оНОдавство визнає фіктивними (ст. 45 Кодексу про шлюб та

сім’ю)-‘

Досягнення шлюбного віку також є обов’язковою умовою

дЛя укладення шлюбу. Шлюбний вік встановлено для чоловіків -[8 років,
для жінок – 17 років. Державна адміністрація районів, районів міст Києва
і Севастополя, виконавчі комітети міських і районних у містах рад
народних депутатів можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік
(ст. 16 КІІШС). Якого-небудь граничного віку для укладення шлюбу
повнолітніми особами законодавство не передбачає.

Крім умов укладення шлюбу закон передбачає і перешкоди до його
укладення. У ст. 17 КпШС указано, що не допускається укладення шлюбу:
між особами, із яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі; між родичами
по прямій висхідній і низхідній лінії, між повнорідними і неповнорідними
братами й сестрами, а також між усиновителями і усиновленими; між
особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною внаслідок
душевної хвороби або недоумства. Крім того, особи, які одружуються,
мають бути взаємно обізнані про стан здоров’я один одного.

Ураховуючи важливе значення реєстрації шлюбу, чинне законодавство велику
увагу приділяє його оформленню. Шлюб укладається в державних органах
реєстрації актів громадянського стану (РАГС). Особи, які бажають
зареєструвати шлюб, можуть подати заяву в орган РАГСу за місцем
проживання однієї з осіб, які беруть шлюб, або за місцем проживання їх
батьків. Вони повинні пред’явити для посвідчення їх особи і віку
паспорти або Документи, що їх замінюють. Укладення шлюбу провадиться
Урочисто. У паспортах осіб, які одружуються, або в інших документах, що
посвідчують особу, робиться запис про реєстрацію •илюбу із зазначенням
прізвища, імені, по батькові та року народження другого з подружжя, а
також місця та часу реєстрації Щлюбу. Одночасно видається свідоцтво про
шлюб установленого 3Разка.

Законодавство спрямовано на те, щоб шлюб був стабільним м’Цним. Однак
перебування в шлюбі, який перестав бути добротним союзом, несумісно зі
свободою особистості, а тому закон

Далі_

КпШС.

189

допускає розірвання шлюбу.

Чинне шлюбно-сімейне законодавство передбачає р0з; рвання шлюбу в
судовому порядку. Допускається розірвання шлюбу в органах РАГСу за
взаємною згодою подружжя на під. ставі їх заяви, в якій повинно бути
зазначено, що у подружжя немає неповнолітніх дітей. В органах реєстрації
актів громадянського стану провадиться також розірвання шлюбу з особами:
визнаними у встановленому законом порядку безвісно відсутніми визнаними
у встановленому законом порядку недієздатними внаслідок душевної хвороби
або недоумства; засудженими за вчинення злочину до позбавлення волі на
строк не менше трьох років (ст. 42 КпШС). У таких випадках розірвання
шлюбу відбувається за заявою другого з подружжя.

У ст. 40 КпШС зазначено, що при розгляді справи про розірвання шлюбу суд
повинен установити дійсні мотиви розлучення, з’ясувати фактичні взаємини
подружжя і зобов’язаний вжити заходів до їх примирення. Шлюб
розривається, якщо судом буде встановлено, що дальше спільне життя
подружжя і збереження сім’ ї стали неможливими.

Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах
реєстрації актів громадянського стану. Це означає, що навіть після
розгляду справи про розірвання шлюбу в суді і винесенні рішення бувають
випадки примирення подружжя із збереженням сили раніше укладеного шлюбу.

§ 2. Особисті й майнові права та обов’язки подружжя

Подружжя, яке уклало зареєстрований шлюб, набуває особисті й майнові
права та обов’язки. Особисті права та обов’язки не мають майнового
змісту. Наприклад, при укладенні шлюбу подружжя за власним бажанням
обирає прізвище одного з подружжя як їх спільне прізвище, або кожен з
подружжя зберіга? своє дошлюбне прізвище, або може приєднати до свого
прізвяй прізвище другого з подружжя (ст. 19 КпШС). При розірвав шлюбу
питання про прізвище кожен із подружжя вирішує сам стійно.

••• йііі1”

Кожен із подружжя вільний у виборі занять, професії та сця проживання.
Це означає, що подружжя може обирати Р

190

оєї діяльності відповідно до своїх бажань, здібностей, нахилів,
урахуванням особистих і майнових інтересів, а також інтересів сім’ї
Другий із подружжя повинен сприяти цьому. Вільний вибір місця проживання
також є невід’ємним правом кожного з подружжя.

Законодавство регламентує рівні права подружжя у вирішенні будь-яких
питань особистого життя сім’ї, найважливішими з яких є питання виховання
дітей. Усі сімейні проблеми подружжям ВИрІШуЮТЬСЯ СПІЛЬНО-

Крім особистих прав та обов’язків подружжя мають право на майно. За
сімейним законодавством розрізняють роздільне майно, яке належить на
праві приватної власності кожному з подружжя, та майно, яке є спільною
сумісною власністю подружжя.

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною
власністю. При визначенні обсягу прав подружжя на це майно кількість і
форма затраченої праці не мають значення. Тому в кожного з подружжя є
рівні права на володіння, користування і розпорядження цим майном,
навіть у разі, якщо один із них був зайнятий веденням домашнього
господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав
самостійного заробі-

тку.

Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною
згодою. При укладенні угод одним із подружжя вважається, що він діє за
згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного
майна подружжя, що потре-°ує обов’язкового нотаріального засвідчення,
згода другого з по–ФУжжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Відповідно до ст. 27 ‘ КпШС особи, які беруть шлюб, мають :1Раво за
власним бажанням укласти угоду щодо вирішення пи-Тань життя сім’ї
(шлюбний контракт), у якій передбачити майно-ВІ права і обов’язки
подружжя. При цьому умови шлюбного кон-Факту не можуть погіршувати
становища будь-кого з подружжя. °Ряцок укладення шлюбного контракту
визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі ст. 32 КпШС подружжя повинно матеріально під-мувати °Дне
одного. У разі відмови в такій підтримці той із хто є непрацездатним,
має право по суду одержувати

191

тг

§ 3. Права та обов’язки батьків і дітей

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей грунтуються н походженні
дітей, засвідченому у встановленому законом поряд ку (ст. 51 КпШС).
Походження дитини від батьків, які перебувя. ють між собою в шлюбі,
засвідчується записом про шлюб батьків; походження дитини від батьків,
які не перебувають між собою в шлюбі, встановлюється шляхом подачі
спільної заяви батьком і матір’ ю дитини в органи реєстрації актів
громадянського стану. В разі народження дитини у батьків, які не
перебувають у шлюбі, якщо немає спільної заяви батьків, батьківство може
бути встановлено в судовому порядку за заявою одного з батьків. При
цьому діти, походження яких встановлено за спільною заявою батьків чи за
рішенням суду, мають ті ж самі права і обов’язки стосовно батьків і їх
родичів, що і діти, народжені від батьків, які перебувають між собою в
шлюбі.

До особистих прав та обов’ язків батьків стосовно дітей належать: право
та обов’язок дати дитині прізвище, ім’я, по батькові; право та обов’язок
виховувати, навчати, утримувати своїх дітей. По досягненні дітьми
повноліття ці права та обов’язки припиняються. Законодавством
передбачено також обов’язок батьків утримувати непрацездатних дітей, які
потребують допомоги. При ухиленні батьків від цього обов’язку кошти на
утримання дітей стягуються з них у судовому порядку.

За загальним правилом на утримання неповнолітніх дітей стягується певна
частка заробітку (доходу) батьків залежно від кількості дітей, а саме:
на одну дитину – !4, на двох – ‘/3, на трьох і більше – ‘/2 заробітку
(доходу) батьків, але не менше УІ неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян на кожну дитину.

У разі, якщо один із батьків, який зобов’язаний сплачувати аліменти, має
нерегулярний, непостійний заробіток (доход) з*30 якщо частину заробітку
(доходу) він одержує в натурі, а такожБ інших випадках, коли стягнення
аліментів у частковому відношенні до заробітку (доходу) неможливе або
утруднене, алімент на прохання особи, яка їх вимагає, можуть бути
визначені в гР0 шовій сумі, що має сплачуватися щомісяця.

Батько і мати несуть обов’язки щодо утримання своїх неп внолітніх і
непрацездатних неповнолітніх дітей. При ві

192

ллі аліментів з батьків на непрацездатних неповнолітніх дітей,

• П0требують матеріальної допомоги, розмір аліментів визнача-

ться у частковому відношенні до заробітку (доходу) виходячи з

атеріального і сімейного становища особи, з якої стягуються

аліменти, та особи, яка отримує їх, але не менше Уг неоподатко-

вуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину.

Діти також зобов’язані піклуватися про батьків і подавати їи допомогу.
Згідно зі ст. 8 1 КпШС утримання непрацездатних батьків, які потребують
допомоги, є обов’язком їх повнолітніх дітей.

§ 4. Опіка і піклування

Опіка і піклування встановлюються для виховання, захисту особистих і
майнових прав та інтересів неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті
батьків, позбавлення батьків батьківських прав чи з інших причин
лишилися без батьківського піклування.

Опіка і піклування встановлюються також для захисту особистих і майнових
прав та інтересів повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть
самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов’язки.

Опіка і піклування встановлюються державною адміністрацією районів,
районів міст Києва і Севастополя, виконавчими органами міських чи
районних у містах, сільських, селищних рад: Щодо осіб, які не досягли 18
років; щодо осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок душевної
хвороби або недоумства; щодо осіб, визнаних судом обмежено дієздатними
внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами; щодо
дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров’я. У селищах
і селах справами опіки і піклування безпосередньо віда-І0ть виконавчі
органи селищних і сільських рад.

Для безпосереднього здійснення опіки і піклування призна-ається опікун
чи піклувальник переважно з осіб, близьких підо-‘чному, або з осіб,
виділених громадською організацією, або з Исла інших осіб. Опікун чи
піклувальник призначаються тільки

згодою. Для повнолітніх дієздатних осіб, які за станом здо-

^в я не можуть самостійно захищати свої права і виконувати Ів язки,
опікун може бути призначений тільки за проханням

обо

193

цих осіб.

Якщо над дітьми, які виховуються в державних дитячих та кладах, і тими
особами, що потребують опіки або піклування влаштовані у відповідні
лікувальні заклади або заклади органік соціального забезпечення, опікуни
і піклувальники не призначені виконання обов’язків опікунів і
піклувальників покладається на ці заклади.

Не можуть бути опікунами і піклувальниками особи, які: не досягли 18
років; визнані у встановленому порядку недієздатними або обмежено
дієздатними; позбавлені батьківських прав, а також ті, інтереси яких
суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці або піклуванню.

Опікуни і піклувальники зобов’язані піклуватися про осіб, які
перебувають у них під опікою і піклуванням, про створення цим особам
необхідних побутових умов та про забезпечення їх доглядом і лікуванням.
Обов’язки по опіці і піклуванню виконуються безоплатно.

Дії опікунів і піклувальників можуть бути оскаржені кожною особою (у
тому числі й підопічним) до органів опіки і піклування за місцем
проживання підопічного. Контроль за діяльністю опікунів і піклувальників
здійснюється органами опіки і піклування за місцем проживання
підопічного.

ГЛАВА XVIII АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО ТА ЗАКОНОДАВСТВО

§ 1. Адміністративне право як галузь права

Адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої
держава регулює суспільні відносини у сфер1 державного управління.
Адміністративному праву належить особлива роль у механізмі правового
регулювання соціальних пр°’ цесів у суспільстві. Поділ державної влади в
Україні на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України)
визначає І межі адміністративно-правового регулювання, тобто сферу Д^’
льності органів виконавчої влади і суспільні відносини управлій ського
характеру, що в ній формуються. Разом з тим треба пам

194

ти шо управлінські відносини складаються при здійсненні мі-свого
самоврядування, а також у процесі внутріорганізаційної ячьності
управлінського характеру інших державних органів та посадових осіб
(прокуратури, судів). Специфічні управлінські пносиуи можуть виникати
всередині системи об’єднань грома-,лц, між їх органами різних рівнів.
Однак регламентація таких відносин здійснюється за правилами, що
закріплюються в статутах.

Для адміністративно-правових відносин характерне те, що

обов’язковим їх учасником є відповідний орган виконавчої влади (посадова
особа), наділений владними повноваженнями. Другою стороною можуть бути
органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадові особи,
підприємства, установи, організації незалежно від форми власності),
об’єднання громадян або окремі громадяни.

До адміністративно-правових належать такі види суспільних відносин:

а) відносини між вищими і нижчими органами виконавчої влади (Кабінет
Міністрів України – Міністерство освіти і науки України);

б) відносини між непідпорядкованими органами виконавчої влади
(Міністерство юстиції України – Міністерство внутрішніх справ України);

в) відносини між органами виконавчої влади і підпорядкованими їм
державними підприємствами та установами (Мініс-тфство освіти – вищий
навчальний заклад освіти);

г) відносини між органами виконавчої влади і недержав-Ними
підприємствами, об’єднаннями громадян (обласне управ-111іня юстиції –
колегія адвокатів);

д) відносини між органами виконавчої влади і громадяна-толовне
управління освіти обласної державної адміністрації -)у1адянин, який
звертається із заявою).

Своєрідність адміністративного права полягає в особли-‘!У методі
регулювання, що виявляється в юридичній нерівнос-\ часників (сторін),
односторонніх юридичне владних розпоря-

а Усе викладене дозволяє визначити адміністративне право
сУкупність правових норм, що регулюють правові відносини

195

управлінського характеру, які складаються у сфері виконавче’
-розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, у внутріорга защйній
діяльності інших державних органів і органів місцеве самоврядування по
реалізації завдань і функцій держави, а таке у процесі здійснення
громадянами, об’єднаннями громадян та органами окремих юридичне владних
повноважень.

Адміністративне законодавство є частиною законодавства України. На
відміну від адміністративного права, під яким роз\. міється сукупність
правових норм, що регулюють суспільні від. носини у сфері державного
управління, адміністративне законодавство – це система правових актів, у
яких ці норми одержують свій вираз. Адміністративне законодавство
охоплює конституційні норми, акти нормативного характеру Верховною Радою
України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України щодо
управлінської діяльності.

§ 2. Адміністративне право і державне управління

Державне управління, поряд із виконанням законодавчих функцій і
правосуддя, є однією з основних форм державної діяльності. Його
здійснення покладено на систему органів виконавчої влади – Кабінет
Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої
влади, обласні, районні, міські (міст Києва і Севастополя) місцеві
державні адміністрації. Урядом Автономної Республіки Крим є Рада
міністрів Автономної Республіки Крим.

Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів
України, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади
визначаються Конституцією і законами України Так, повноваження місцевих
державних адміністрацій урегульо вані Законом України “Про місцеві
державні адміністрації в1^ 09.04.1999 р. Оскільки порядок
здійснення виконавчої влад1 (державного управління) регулюється
актами, що містять, я правило, норми адміністративного права, то в
теорії і практи державного будівництва адміністративне право одержало
наим нування “управлінське право”.

Державне управління здійснюють й Інші органи, які за нодавством не
віднесені до органів виконавчої влади: управ

196

відділи міністерств, державних комітетів, центральних органів зі
спеціальним статусом на місцях, адміністрації державних підприємств,
організацій, установ тощо.

Структура державного управління є складною, її основні чементи – керівні
і керовані системи , їх суб’єкти й об’єкти. Це виконавчі і розпорядчі
органи, їх апарат, сфери і галузі управління, підприємства та
об’єднання, об’єкти інфраструктури (транспорт, зв’язок тощо), наукові й
соціально-культурні установи. окремі особи і т.п.

Державне управління можна розглядати як виконавчо-розпорядчу діяльність
певної системи державних органів, спеціально створених для здійснення
функцій держави по виконанню її завдань у сферах економіки,
соціально-культурного будівництва та адміністративно-політичної
діяльності. Це. однак, не означає, що державне управління є сферою
діяльності лише виконавчих органів. Питання управління вирішуються як
законодавчими органами, що здійснюють законодавче регулювання в усіх
сферах суспільної діяльності, так і органами місцевого самоврядування.
Проте основний обсяг управлінської діяльності покладено на органи
виконавчої влади.

*’•’ § 3. Адміністративне правопорушення (проступок)

. і”:

Адміністративна відповідальність настає за здійснення правопорушень,
передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення1 та
Іншими законами України.

Згідно зі ст. 9 КпАП України адміністративне правопорушення (проступок)
– це протиправна, винна (умисна або необе-Рокна) дія чи бездіяльність,
яка посягає на державний або гро-мадський порядок, власність, права і
свободи громадян, на вста-н°влений порядок управління і за яку
законодавством передбаче-н° адміністративну відповідальність. Ознаками
адміністратйвно-г° правопорушення є протиправність. суспільна
шкідливість та адміністративна караність.

Протиправність адміністративного правопорушення поля-ас в тому, що
порушуються загальнообов”язкові правила, вста-

КпАП України.

197

мовлені державою. Адміністративний проступок може виявляти ся як у
протиправній дії, так і у протиправній бездіяльності V першому випадку
вчиняється дія, заборонена законом (наприк лад. дрібне розкрадання
державної або громадської власності) другому – правопорушник не діє,
коли закон потребує активних дій (наприклад, ухилення свідка від явки до
суду).

Адміністративне правопорушення, що є винним діянням може бути вчинено як
умисно, так і з необережності. При умисній формі вини особа, яка вчинила
правопорушення, усвідомлює протиправний характер своєї дії
(бездіяльності), передбачає ц шкідливі наслідки і бажає або свідомо
допускає їх настання. Необережність має місце, коли особа передбачає
можливість настання шкідливих наслідків своєї дії, але легковажно
розраховує на їх відвернення або не передбачає протиправності вчиненого,
хоча повинна була і могла її усвідомлювати.

Суспільна шкідливість адміністративного правопорушення означає, що ним
заподіюється шкода суспільним відносинам, які охороняються: державному
або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян,
встановленому порядку управління. Ця шкода може бути як матеріальною,
так і іншою (моральною, організаційною тощо).

Адміністративна караність проступку виявляється в тому, що за його
вчинення законом передбачено адміністративну відповідальність.
Адміністративна караність означає можливість застосування до порушника
адміністративного стягнення.

Вчинити адміністративне правопорушення і нести відповідальність за нього
можуть громадяни і посадові особи. Громадяни несуть адміністративну
відповідальність по досягненні ними 16-річного віку на момент вчинення
адміністративного правопорушення. До осіб віком від 16 до 18 років, які
вчинили адміністративні правопорушення, застосовуються заходи впливу,
пс’ редбачені ст. 24і КпАП України. В окремих випадках, вказаних У ст.
13 КпАП, особи, які вчинили адміністративні правопорушення у віці від 16
до 18 років, підлягають адміністративній відлов” дальності на загальних
засадах (наприклад, за дрібне розкрадав’ ня, дрібне хуліганство,
порушення правил дорожнього ру*У т° що).

КпАП України передбачає також особливості відп°в

198

лльності військовослужбовців і працівників органів внутрішніх ‘прав за
адміністративне правопорушення. Вони несуть відпові-Іальність у цих
випадках не г адміністративному порядку, а за Іисциплінарними статутами.
За окремі адміністративні проступки (порушення правил, норм та
стандартів, що стосуються доро-кнього руху, правил полювання, рибальства
й охорони рибних запасів, митних правил, контрабанда та ін.) ці особи
несуть адміністративну відповідальність на загальних засадах, однак і за
такі правопорушення до них не можуть бути застосовані виправні роботи та
адміністративний арешт.

Посадові особи згідно зі ст. 14 КпАП України підлягають адміністративній
відповідальності за правопорушення, що пов’язані з недодержанням
встановлених правил, забезпечення виконання яких належить до їх
службових обов’язків. Це означає, що посадові особи несуть
відповідальність не тільки за порушення відповідних правил своїми діями,
а й за незабезпечення їх виконання іншими особами, зокрема підлеглими.

§ 4. Види адміністративних стягнень

Адміністративне стягнення є заходом адміністративної відповідальності,
покаранням і спричиняє для правопорушника несприятливі наслідки
майнового, морального або особистого характеру.

У статті 24 КпАП України перелічено сім видів адміністративних стягнень:
попередження; штраф; сплатне вилучення предмета, який є знаряддям
вчинення або безпосереднім об’єктом ОДміністративного правопорушення;
конфіскація предмета, який є знаряддям вчинення або безпосереднім
об’єктом адміністратив-Ного правопорушення, а також грошей, отриманих
внаслідок Чинення адміністративного правопорушення; позбавлення
спе-Ч’ального права, наданого даному громадянинові (права управління
транспортними засобами, права полювання); виправні ро-&°ти;
адміністративний арешт.

Попередження вважається адміністративним стягненням, КІЧо воно
виноситься в письмовій формі або фіксується в інший Становлений спосіб.
Це стягнення має характер морального осу-правопорушника, офіційного
застереження його від вчи-

199

нення адміністративних правопорушень і застосовується, як гт

феї*

вило, при малозначущості правопорушення.

Штраф є грошовим стягненням, яке накладається

._ . . . на

громадян І посадових осіб за адміністративні правопорушення випадках і
розмірах, встановлених КпАП та іншими законам України. Законом України
від 07.02.1997 р. “Про внесення змін до Кодексу України про
адміністративні правопорушення щ0д0 посилення адміністративної
відповідальності у вигляді штрафу” штрафи встановлюються в
неоподатковуваних мінімумах доходів громадян. КпАП України передбачає
накладення штрафів лише на фізичних осіб. Однак останнім часом законами
України встановлено відповідальність у вигляді штрафу не лише для
фізичних, а й для юридичних осіб. Наприклад, відповідно до ст. 35 Закону
України “Про пожежну безпеку” за порушення встановлених законодавством
вимог пожежної безпеки, невиконання приписів посадових осіб органів
державного пожежного нагляду підприємства, установи та організації
можуть притягатися керівниками цих органів до сплати штрафу, який не
повинен перевищувати 2% місячного фонду заробітної плати підприємства,
установи, організації. Оскільки в законах механізм застосування штрафів
до юридичних осіб, як правило, не врегульовано, то він встановлюється
іншими нормативно-правовими актами. Так, Кабінет Міністрів України
постановою від 22.09.1998 р. “Про забезпечення реалізації ст. 35 Закону
України “Про пожежну безпеку” встановив порядок застосування ст. 35
цього Закону.

Оплатне вилучення предмета, що є знаряддям вчинення або безпосереднім
об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому
вилученні і подальшій реалізації з передачею вирученої суми колишньому
власнику з вирахуванням витрат по реалізації вилученого предмета. Таке
адміністративне стягнення застосовується за порушення громадянами правил
зберігання або перевезення мисливської зброї та ін.

Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна У власність держави.
Адміністративне законодавство передбачає конфіскацію конкретного майна
(предмета), що є знаряддям ао° безпосереднім об’єктом
адміністративного правопорушення, грошей, одержаних внаслідок вчинення
такого правопорушеІІН Конфіскація предметів застосовується досить часто
(при 200

конній реалізації, прийнятті на комісію або зберіганні алкоголь-нИХ
напоїв, тютюнових виробів, контрабанді тощо). Конфіскова-ллм може бути,
як правило, лише предмет, який перебуває в осо-5цстій власності.
Предмети контрабанди конфіскуються незале-^но від того, чи встановлено
їх власника. Конфіскація грошей допускається, наприклад, за порушення
умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним
свідоцтвом на право розповсюдження і демонстрування фільмів. У цьому
випадку конфіскується отриманий незаконний прибуток.

Позбавлення спеціального права, наданого громадянину (права управління
транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до
трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим
правом. Зокрема, позбавлення права управління транспортним засобом
передбачено за управління ним у стані сп’яніння, за повторне порушення
правил проїзду залізничного переїзду тощо.

Виправні роботи застосовуються на строк до 2-х місяців із відбуванням їх
за місцем постійної роботи правопорушника і з утриманням до 20%
заробітку в доход держави. Призначають їх за дрібне хуліганство, дрібне
розкрадання та інші проступки. Виправні роботи призначає суд (суддя).

Адміністративний арешт – найсуворіше адміністративне стягнення, що
призначається у виняткових випадках за найбільш важкі правопорушення
(дрібне хуліганство, вияв неповаги до су-ДУ, злісна непокора законному
розпорядженню або вимозі працівника міліції та ін.). Адміністративний
арешт виявляється в короткостроковому (до 15 діб) позбавленні порушника
волі з використанням його на фізичних роботах без оплати; призначається
тільки судом (суддею). Адміністративний арешт не може застосовуватися до
вагітних жінок, до жінок, які мають дітей віком до ‘2 років, до
неповнолітніх, до інвалідів І і II груп.

Крім вказаних стягнень, КпАП України передбачає можливість застосування
до іноземних громадян і осіб без громадянс-Тва адміністративного
видворення за межі України.

До неповнолітніх віком від 16 до 18 років за вчинення ад-“ністративних
правопорушень можуть бути згідно зі ст. 24і ІДП України застосовані такі
заходи впливу: 1) зобов’язання Рчвселюдно або в іншій формі попросити
вибачення у потерпі-

201

лого; 2) попередження; 3) догана або сувора догана; 4) переда
неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють аб під
нагляд педагогічного чи трудового колективу за їх згодою також окремих
громадян за їх проханням. Справи про адміністра тивні правопорушення,
вчинені особами віком від 16 до 18 років розглядаються суддями (судами)
районних (міських) судів.

§ 5. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності

Притягнення до адміністративної відповідальності здійснюється в порядку
провадження у справі про адміністративне правопорушення, в якому
з’ясовуються всі обставини правопорушення, збираються і вивчаються
докази, обирається і реалізується конкретний захід стягнення. Порядок
провадження у справах про адміністративні правопорушення встановлено в
розд. IV КпАП України.

Провадження у справі починається, як правило, зі складання протоколу про
адміністративне правопорушення уповноваженою на це посадовою особою
(працівником міліції, державним інспектором тощо). У ньому фіксується
факт вчинення проступку, його сутність та обставини вчинення, відомості
про особу порушника та інші необхідні відомості. Оформлений належним
чином протокол та інші матеріали подаються до органу (посадовій особі),
що уповноважений розглядати справу про певне адміністративне
правопорушення.

В окремих випадках закон допускає стягнення штрафу > оформлення
попередження на місці вчинення правопорушення (наприклад, штраф за
безквитковий проїзд). При цьому протокол не складається, а про виплату
штрафу видається квитанція встановленого зразка. Однак, якщо порушник не
згоден із накладеним стягненням і відмовляється сплатити штраф на місці,
протокол має бути складений і провадження здійснюється на загальних
за-садах.

Справи про адміністративні правопорушення розглядаю1^ уповноважені
органи і посадові особи: адміністративні коміс’ при виконкомах місцевих
рад, виконкоми селищних і сільськи* рад, комісії по боротьбі з пияцтвом,
районні (міські) суди,

202

осадові особи органів внутрішніх справ, державних інспекцій та нщих
органів (наприклад, пожежного, санітарного, ветеринарного нагляду,
митних органів тощо).

Існує різний порядок розгляду справ. Проте будь-яка

права розглядається, як правило, у присутності порушника. При
необхідності можуть бути викликані свідки, потерпілі, експерти,
псрекладачі. Інтереси особи, яка притягається до відповідальнос-г, може
представляти адвокат.

Орган (посадова особа), розглядаючи справу, досліджує всі надані
матеріали, заслуховує осіб, які беруть участь у справі, після чого
приймає рішення про накладення адміністративного стягнення або про
припинення справи. Стягнення накладається не пізніше 2-х місяців із дня
вчинення проступку або з дня його

Ічвлення і в межах, встановлених законодавством за дане пра-

Іюрушення. При цьому повинні враховуватися характер про-

. пку, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, а

ож обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідаль-

:ть.

Прийняте по справі рішення має оформлюватися постановою, в якій
фіксуються всі обставини, що встановлені при розгляді справи. Постанова
оголошується негайно по закінченні розгляду справи, а її копія протягом
3-х днів передається або надсилається особі, щодо якої вона винесена, а
також потерпілому за його проханням. Це правило має важливе значення для
реалізації права на оскарження постанови.

Відповідно до закону постанова по справі про адміністративне
правопорушення у 10-денний строк із дня її винесення може бути оскаржена
особою, щодо якої вона винесена, потерпілим, а також опротестована
прокурором. Постанова суду (судді) остаточна і оскарженню в порядку
розглянутого провадження не підлягає. Постанова оскаржується, як
правило, до вищого органу ^осадовій особі або до суду), який
зобов’язаний розглянути ска-РГУ в 10-денний строк. У цей же строк
розглядається протест. За-

е>кно від результатів розгляду скарги чи протесту уповноваже-

ий орган або посадова особа можуть: скасувати постанову і

Рипинити справу; направити справу на новий розгляд; змінити _ Чц
стягнення в межах санкції відповідної статті, але тільки в

к ч пом’якшення; залишити постанову без змін, а скаргу або

203

протест без задоволення. Копія рішення по скарзі протягом З днів
надсилається особі, щодо якої винесена постанова, і потерп лому за його
проханням. Про результати розгляду протесту пові. домляється прокурору.

Якщо постанову про накладення адміністративного стягнення не оскаржено і
не опротестовано або скарга чи протест залишені без задоволення, орган
(посадова особа), що виніс постанову, приймає її до виконання. Порядок
виконання постанови залежить від виду накладеного стягнення. Наприклад,
штраф має бути сплачений порушником у 15-денний строк з дня вручення
йому копії постанови, а у разі її оскарження або опротестування -не
пізніше 15 днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без
задоволення. Якщо штраф у встановлений строк добровільно не сплачено,
постанова направляється за місцем роботи або навчання особи, на яку
накладено штраф, або до органу соціального забезпечення для вирахування
суми штрафу із заробітку порушника, пенсії або стипендії. У випадку
відсутності у особи, на яку накладено штраф, заробітку або неможливості
через будь-які причини стягнути штраф із заробітної плати, пенсії чи
стипендії постанова направляється до органів державної виконавчої служби
за місцем проживання правопорушника для виконання шляхом звернення
стягнення на належне йому майно. Адміністративне провадження
завершується виконанням постанови по справі про адміністративні
правопорушення.

ГЛАВА XIX МИТНЕ ПРАВО § 1. Предмет і поняття митного права

Митне право – комплексна галузь українського законодавства, в якій за
предметною і цільовою ознаками об’єднується різнорідний правовий
матеріал.

Відносини, що регулюються митно-правовими нормами, можна класифікувати
таким чином: по-перше, відносини, повя-зані з переміщенням через митний
кордон товарів і транспортуй засобів; по-друге, відносини у сфері
митно-тарифного регулі0 вання і стягнення мита; по-третє, відносини,
пов’язані з митнИ

204

оформленням; по-четверте, відносини у сфері митного контролю; 00-п’яте,
відносини, пов’язані з порушеннями митних правил і відповідальністю за
них.

У процесі розвитку ринкових відносин, поширення зовнішньоторговельного
співробітництва, удосконалення митної інфраструктури в митній справі все
частіше застосовуються договірні основи правового регулювання. Такі
відносини виникають практично на всіх етапах митного оформлення
(перевезення під митним контролем, тимчасове збереження, декларування
тощо), а також при використанні деяких митних режимів (митний
ліцензійний склад, магазин безмитної торгівлі).

Загальною ознакою, що об’єднує всі види зазначених відносин в єдине
ціле, є те, що в сукупності вони складають суспільні відносини у сфері
митної справи. Ці відносини регулюються не тільки правовими нормами, що
містяться в Митному кодексі України’ (ст. 203 зі змінами), Законі
України “Про Єдиний митний тариф” (ст. 259 зі змінами) та в інших
законах, що деякою мірою регулюють митну справу, але й нормами
адміністративної, фінансової, цивільної та інших галузей законодавства.
Митне право є комплексною галуззю законодавства, бо містить норми різних
галузей права, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з
переміщенням товарів і транспортних засобів через митний кордон України.

Митні відносини, будучи предметом різних галузей права (у першу чергу
адміністративного), мають і певну єдність, обумовлену спільністю цілей
та завдань митного регулювання, бо усі вони безпосередньо пов’язані з
митною діяльністю.

Таким чином, митне право можна визначити як комплексну галузь
українського права, що є сукупністю юридичних інститутів і норм, які
регулюють відносини у сфері митної справи.

Українське митне право має істотні особливості: воно Формується і
функціонує в умовах виникнення і розвитку ринко-Вих відносин;
розвивається з урахуванням і на базі інтеграції Української економіки у
світове господарство, що впливає на роз-йиток внутріекономічних процесів
і характер зовнішньоекономічної діяльності держави.

Далі – МК України.

205

Митна справа і митне право в Україні розвиваються в напрямку зближення
із загальноприйнятими міжнародними нормами і практикою.

§ 2. Митні органи України

Митними органами України є державні органи, які безпосередньо здійснюють
митну справу. Система органів державного регулювання митної справи
визначається Верховною Радою України. Президент України згідно з
Конституцією України може реорганізувати та ліквідувати Державну митну
службу.

Митні органи здійснюють виконавчу і розпорядчу діяльність у сфері митної
справи. Використовуючи різні форми і методи, митні органи виконують свої
функції і реалізують повноваження у сферах: організації переміщення
через митний кордон товарів та транспортних засобів; митного оформлення
і контролю; нарахування та справлення податків і зборів тощо.

Відповідно до чинного законодавства митні органи не є правоохоронними.
Проте правоохоронний характер їх діяльності зумовлений самою структурою
митної справи, а також тим, що свої завдання і повноваження митні органи
здійснюють з урахуванням інтересів держави для зміцнення і захисту її
економічного суверенітету та економічної безпеки. Згідно зі ст. 102
Митного кодексу України митні органи є органами дізнання у справах про
контрабанду. Основний обсяг роботи у зв’язку з провадженням у справах
про порушення митних правил та їх розглядом покладено на митні органи та
їх посадових осіб.

Згідно зі ст. 5 Закону України “Про митну справу в Україні” від
25.01.1991 р. систему митних органів України складають:

– Державна митна служба України;

– регіональні митниці;

– митниці;

– спеціалізовані митні управління та організації;

– установи і навчальні заклади.

Державна митна служба України1 здійснює управління

1 Далі – Держмитслужба України. 206

мцтною справою. Як центральний орган виконавчої влади Держ-митслужбу
України було створено Указом Президента “Про дер-#авну митну службу
України” від 29.11.1996 р. № 1145. Вона стала правонаступником
ліквідованого Державного митного комітету України.

Правовий статус цього центрального органу закріплено в Положенні про
Державну митну службу України, затвердженому Указом Президента від
24.08.2000 р. № 1020.

Держмитслужба України, здійснюючи безпосереднє керівництво митною
справою в Україні, виконує такі функції: захи-шдє економічні інтереси
України, сприяє розвитку зовнішньоекономічних зв’язків; забезпечує
додержання законодавства про митну справу; вживає заходів щодо
запобігання контрабанди та порушення митних правил; веде разом з іншими
уповноваженими органами виконавчої влади Українську класифікацію товарів
зовнішньоекономічної діяльності; здійснює верифікацію (встановлення
достовірності) сертифікатів про походження товарів з України;
співробітничає відповідно до міжнародних договорів та законодавства
України з митними та іншими органами іноземних держав, міжнародними
організаціями у митній сфері; керує діяльністю органів митної служби;
створює, реорганізує та ліквідує у встановленому порядку регіональні
митниці, митниці, спеціалізовані митні управління та організації,
установи та навчальні заклади; реалізує у межах своєї компетенції
державну кадрову політику.

Державну митну службу України очолює Голова, якого призначає Президент
України. Голова має заступників, розподіляє між ними обов’язки, визначає
ступінь відповідальності керівників підрозділів центрального апарату
Держмитслужби України.

Голова Держмитслужби України у встановленому порядку призначає на посади
та звільняє з посад працівників центрального апарату Держмитслужби,
керівників регіональних митниць Та їх структурних підрозділів, митниць,
спеціалізованих митних Правлінь і організацій, установ та навчальних
закладів.

У Держмитслужбі для погодженого вирішення питань, що ч^лежать до її
компетенції, обговорення найважливіших напрямів її діяльності
утворюється дорадчий орган – колегія. До складу Елегії належать Голова
Держмитслужби (голова колегії), засту-

207

пники Голови за посадою. Інші працівники Держмитслу^к України,

Регіональні митниці – складова частина системи митни органів. Вони є
державними установами й у встановленому По рядку безпосередньо
здійснюють митну справу, координують т контролюють діяльність
підпорядкованих митниць і спешалізо-ваних митних організацій.

Кількість, зона діяльності, місця дислокації, компетенція регіональних
митниць, підпорядкованих їм митних установ (у тому числі спеціалізованих
митних організацій), а також митних постів визначаються Державною митною
службою України.

Головними завданнями регіональної митниці є: контроль за виконанням
митного законодавства; організація ефективного застосування засобів
тарифного та нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
забезпечення справлення митних платежів; створення сприятливих умов для
розвитку зовнішньоекономічної діяльності; боротьба з контрабандою та
порушеннями митних правил; ведення митної статистики тощо.

Зона діяльності регіональної митниці визначається Держ-митслужбою
України, її межі можуть не збігатися з межами
адміністративно-територіальних одиниць.

Митниця є державним органом, який здійснює захист економічних Інтересів
України, забезпечує виконання законодавства з митних питань, а також
справляння мита, податку на додану вартість, акцизного збору, інших
митних платежів та зборів Митниця підпорядкована регіональній митниці.

Митниця відповідно до покладених на неї завдань виконує такі основні
функції: контролює додержання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності
й громадянами встановленого порядку переміщення товарів та інших
предметів через митний кордон; здійснює митний контроль і оформлення
товарів та № ших предметів; перевіряє відомості, заявлені у вантажній
митній декларації при митному оформленні товарів; нараховує та справ”
ляє у зоні своєї діяльності митні платежі та збори; забезпечує контроль
за доставкою вантажів у інші митні органи; забезпечу6 функції валютного
контролю та контролю за строками поверне11 ня в Україну імпортної
частини бартерних угод тощо.

За місцезнаходженням регіону діяльності митниці Укра

208

ни умовно поділяються на прикордонні та внутрішні. Прикордонні митниці
розміщують на митному кордоні, що, як правило, збігається з державним
кордоном, і з’єднані з транспортними вузлами (аеропортами, прикордонними
залізничними станціями, портами).

Митні пости безпосередньо здійснюють митний контроль і митне оформлення
товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон
України. Митний пост не є самостійним структурним елементом митної
системи і не має статусу юридичної особи. Розміщують митні пости в зоні
діяльності митниці, якій підпорядковані, з урахуванням таких чинників,
як наявність автомобільних та залізничних магістралей, авіаційних,
морських та річкових портів, а також залежно від потреб практики
зовнішньоекономічної діяльності. У зоні своєї діяльності митний пост
практично повністю виконує функції митниці.

До спеціалізованих митних управлінь та організацій, які забезпечують
ефективну діяльність митних органів, належать: організації, що
спеціалізуються на митних операціях з вантажами, митні лабораторії,
кінологічні служби, обчислювальні центри.

Митні органи України і морські та річкові судна, що є в їхньому
розпорядженні, мають прапор, а автотранспортні засоби та повітряні судна
– розпізнавальний знак. Описи прапора та розпізнавального знака
затверджуються Верховною Радою України.

§ 3. Митний контроль

Митний контроль є одним із найважливіших інститутів митного права. Він
охоплює широке коло правових, організаційних та методичних питань, що
стосуються багатьох напрямків митної справи, у першу чергу митного
оформлення, переміщення товарів та транспортних засобів, митних
платежів.

Згідно зі ст. 21 МК України митний контроль здійснюється з метою
забезпечення додержання державними органами, підприємствами та їх
службовими особами, а також громадянами порядку переміщення через митний
кордон України товарів та •нілих предметів.

Митному контролю підлягають усі товари та транспортні

209

засоби, що переміщуються через митний кордон України (за винятком
випадків, передбачених чинним законодавством). При цьому під товарами
розуміються: будь-яке рухоме майно, у тому числі валюта, валютні
цінності, речі, предмети (крім культурних цінностей), а також послуги,
права інтелектуальної власності та інші немайнові права, електрична,
теплова, інші види енергії, газ тощо. Засоби, що використовуються для
міжнародних перевезень пасажирів та товарів, у тому числі транспортне
обладнання (наприклад контейнери), є предметом митного контролю як
транспортні засоби. Транспортні ж засоби, що переміщуються через митний
кордон в інших цілях, підлягають митному контролю як товари.

Митний контроль здійснюється безпосередньо посадовими особами митних
органів України шляхом: перевірки документів та відомостей, необхідних
для митних цілей; митного огляду товарів та транспортних засобів; усного
опитування громадян і посадових осіб; обліку товарів і транспортних
засобів; огляду територій та приміщень складів тимчасового зберігання,
митних ліцензійних складів, вільних митних зон, магазинів безмитної
торгівлі, де можуть бути товари та транспортні засоби, що підлягають
митному контролю, чи здійснюється діяльність, контроль за якою покладено
на митні органи України. Посадові особи митниці з метою здійснення
митного контролю мають право доступу на територію чи в приміщення
будь-якого підприємства, де є предмети, що підлягають митному контролю
(ст. 26 МК України).

Основними формами митного контролю є:

1. Перевірка документів і відомостей, необхідних для митних цілей. Вона
полягає у вивченні документів з метою встановлення їх відповідності
чинним правилам митного законодавства та повноти оформлення.

2. Митний огляд та переогляд. Це адміністративні дії п°” садових осіб
митних органів, які полягають у фактичній перевірш транспортних засобів,
товарів та речей громадян. Мета проведе1^ ня огляду – встановлення
законності переміщення через митний кордон об’єктів митного контролю,
запобігання ввезенню чи вивезенню заборонених предметів, а також
визначення у встановленому порядку найменування товарів, їх ціни та
кількості. Пр

210

наявності підстав вважати, що товари, транспортні засоби, речі громадян,
що переміщуються через митний кордон України, містять предмети
контрабанди, є безпосередніми об’єктами порушення митних правил або
відповідно до вимог ст. 74 МК не підлягають пропуску через митний кордон
України, може бути здійснено їх переогляд.

3. Особистий огляд – виняткова форма митного контролю, яку мають право
застосовувати митні органи України. Особистий огляд може здійснюватися
за письмовим рішенням начальника митниці чи особи, яка заміщує його, при
наявності достатніх підстав вважати, що громадянин, який прямує через
митний кордон України чи перебуває в зоні митного контролю або в
транзитній зоні міжнародного аеропорту, приховує при собі предмети
контрабанди чи предмети, які є безпосередніми об’єктами порушення митних
правил або заборонені для транзиту через територію України.

Щодо проведення особистого огляду фізичних осіб ставляться певні вимоги:
його повинна здійснювати посадова особа митниці однієї статі з особою,
яка проходить огляд, у присутності двох понятих тієї ж статі в
ізольованому приміщенні, що відповідає санітарно-гігієнічним нормам;
обстеження органів тіла особи, яку оглядають, має провадити лише
медичний працівник; про проведення особистого огляду складається
протокол, що підписується особами, які брали участь в огляді.

Для здійснення митного контролю митним органам України надано певні
права:

а) посадові особи митних органів мають право доступу на територію чи в
приміщення будь-якого підприємства, де є предмети, що підлягають митному
контролю (ст. 26 МК України);

б) можуть використовуватися технічні та спеціальні засоби, безпечні для
життя та здоров’я людини, тварин і рослин та та-Ч що не завдають шкоди
підприємствам і громадянам (ст. 27 МК ^країни);

в) у разі необхідності можуть залучатися спеціалісти та ?ксперти (ст. 28
МК України), яким відшкодовуються витрати, пов’язані з явкою за
викликом; виплати здійснюються коштами митних органів;

г) митні органи шляхом накладання пломб і печаток здій-

211

снюють митне забезпечення транспортних засобів, приміщень та Інших
місць, де є товари, що підлягають митному контролю;

д) митниці мають право брати проби і зразки товарів та інших предметів
для їх дослідження (ст. 40 МК України); органи санітарного,
ветеринарного, фітосанітарного, радіологічного та екологічного контролю
мають право брати проби і зразки товарів щодо яких митне оформлення не
було закінчено, тільки за згодою митниці.

§ 4. Організація митного контролю

Територія, що прилягає до митного кордону, зветься зоною митного
контролю. Такі зони створюються в пунктах пропуску на митному кордоні
України, в морських і річкових портах, аеропортах, у місцях митного
оформлення товарів і транспортних засобів, розташування митних установ,
на територіях вільних економічних зон, спеціальних зон та окремих
підприємств, а також в інших місцях, які визначає Держмитслужба України.
Зонами митного контролю є території митних складів, складів тимчасового
зберігання, магазинів безмитної торгівлі.

Правовий статус зони митного контролю визначено “Положенням про зону
митного контролю”, затвердженим наказом Держмиткому України від
06.05.1995 р. № 198 (1).

Для функціонування зон митного контролю встановлюється особливий режим
оборотності та переміщення вантажів, передбачаються відповідні режимні
вимоги до споруджуваних приміщень. По-перше, доступ у зони митного
контролю дозволяється тільки службовим особам, які безпосередньо беруть
участь у здійсненні контролю, а також співробітникам спеціальних
підрозділів органів МВС та СБ України за письмовим розпорядженням
керівників цих підрозділів при проведенні заходів по боротьбі з
організованою злочинністю. Громадяни, які перетинають митний кордон
України, представники організацій, підприємств, установ, які отримують
або відправляють товари та інші предмети, допускаються до зон митного
контролю на підставі дійсних для виїзДУ (в’їзду) документів на отримання
(відправку) товарів чи інших предметів. По-друге, в зонах митного
контролю розміщують0 тільки споруди та об’єкти прикордонних і митних
органів, ІДО не’

обхідні для технологічного процесу. Об’єкти інших державних контрольних
органів розміщують за межами зон митного контролю. По-третє, переміщення
товарів та інших предметів на територію зони митного контролю чи за її
межі можливо тільки з дозволу митниці.

За загальним правилом товари та транспортні засоби перебувають під
митним контролем з моменту його початку і до його завершення відповідно
до обраного митного режиму, від якого і залежить граничний строк
проведення контролю. Згідно зі ст. 24 МК України період перебування
товарів та інших предметів під митним контролем становить:

– під час ввезення на митну територію України з метою вільного
використання – з моменту ввезення і до пропуску через митний кордон
України;

– під час вивезення за межі України з метою вільного використання – з
моменту ввезення в зону митного контролю і подання необхідних документів
до вивезення за межі митної території України; ———

– під час тимчасового ввезення на митну територію України – з моменту
ввезення і до вивезення за межі митної території України;

– під час тимчасового вивезення за межі митної території України – з
моменту пред’явлення митниці товарів, інших предметів та необхідних
документів і до пропуску через митний кордон України під час зворотного
ввезення;

– під час транзиту через територію України – з моменту ввезення в
Україну і до вивезення з України.

Законом передбачено можливість звільнення від певних форм митного
контролю. Відповідно до ст. 34 МК України лише У випадках, встановлених
Митним кодексом та іншими законами України, митниця не має права
застосовувати всі чи окремі заходи щодо здійснення митного контролю.
Виключно законами України надаються митні пільги щодо проходження
митного контролю. Незастосування митного контролю не повинно означати
звільнення від обов’язку додержуватися порядку переміщення через митний
кордон України товарів та інших предметів.

Законом (міжнародними договорами) можуть бути передбачені конкретні
випадки виведення окремих видів товарів та

212

213

транспортних засобів із сфери дії митного контролю (особистий багаж
Президента України і членів його сім’ї, які супроводжують його;
особистий багаж депутатів Верховної Ради України і членів Кабінету
Міністрів України при перетинанні ними кордону у зв’язку з виконанням
депутатських обов’язків, дипломатична пошта тощо). Згідно з Віденською
конвенцією про дипломатичні привілеї (1961 р.) голови дипломатичних
представництв іноземних держав в Україні, а також особи, які
прирівнюються до них, звільняються від усіх видів митного огляду, у тому
числі від особистого огляду, якщо ці особи перетинають кордон у
службових справах. У цьому випадку здійснюється тільки контроль у формі
перевірки документів.

Найчастіше подібні винятки стосуються звільнення не від усіх форм
митного контролю, а від деяких, насамперед від огляду товарів та
транспортних засобів. Так, у ст. 35 МК України передбачено, що військові
кораблі, судна забезпечення Військово-Морських Сил, укомплектовані
повністю командою, та бойові повітряні судна, які проходять через митний
кордон України, митному огляду не підлягають. Огляду не підлягають також
іноземні військові кораблі (судна), бойові та військово-транспортні
повітряні судна, військова техніка, що прибуває до України чи вибуває за
кордон. Військово-транспортні засоби, які згідно зі спеціальною заявою
Міністерства оборони України виконують завдання військово-оперативного
характеру, при проходженні митного кордону України звільняються від
огляду, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

З метою спрощення митного оформлення громадян митниці, за погодженням
Держмитслужби України (ст. 36 МК України), можуть застосовувати
спеціальні митні режими огляду речей. Уперше спрощене митне оформлення
громадян було введено у 1949 р., коли Рада Міжнародної організації
цивільної авіації (ІКАО) прийняла відповідні стандарти та рекомендації
щодо оформлення міжнародних авіаперевезень. У 1973 р. у Кіото була
прийнята Конвенція про спрощення та гармонізацію митних процедур
(Кіотська конвенція), яка рекомендувала застосовувати спрощений митний
контроль не тільки в аеропортах, а й у портах водного транспорту. У
додатку до цієї, Конвенції було викладено сутність двоканальної системи
і детальний опис облаштування

214

зеленого та червоного коридорів митного оформлення громадян. Згідно з
Конвенцією двоканальна система дозволяє пасажирам обирати один із двох
коридорів митного оформлення: зелений -для громадян без речей або з
предметами, на які не поширюються заборони, обмеження та митні платежі;
червоний – для решти громадян. Митний кодекс визначив, що однією з умов
застосування двоканальної системи митного контролю є відповідне
обладнання зони (коридорів) спрощеного контролю. Другою умовою
проведення митного контролю за двоканальною системою є чітке
інформування громадян про перелік предметів, обов’язкових для
декларування під час перетинання митного кордону. Громадяни, які
проходять через зони (коридори) спрощеного митного контролю,
звільняються від подання митної декларації, однак це не означає їх
звільнення від обов’язку додержуватися законодавства і від
відповідальності за його порушення.

ГЛАВА XX КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО § 1. Кримінальне право як галузь права

Кримінальне право – одна з галузей права України, яка являє собою
систему встановлених вищим органом державної влади (Верховною Радою
України) норм, що визначають, які суспільне небезпечні діяння є
злочинами і які покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх
вчинили.

Кримінальне право поділяється на дві частини – Загальну й Особливу. У
Загальній частині зосереджені норми загального характеру, які
застосовуються до всіх злочинів. У ній розкриваються завдання
кримінального права, регулюються питання дії ‘фимінального закону в часі
й у просторі, визначено підставу кримінальної відповідальності,
зазначено поняття злочину, нада-Чо класифікацію злочинів, закріплено
інші базові інститути (не-закінчений злочин, необхідна оборона, крайня
необхідність, затримання злочинця, співучасть у злочині, добровільна
відмова ВІД вчинення злочину та ін.), визначено поняття, цілі й види
по-|(арань. містяться норми, що регулюють порядок призначення по-

215

карання І звільнення від покарання та кримінальної відповідальності. В
Особливій частині передбачено норми, що встановлюють відповідальність за
конкретні злочини: злочини проти національної безпеки України, проти
життя, здоров’я, волі, честі та гідності особи, злочини у сфері
господарської діяльності, проти довкілля та ін. Загальна й Особлива
частини – логічно взаємозв’язані і взаємодіючі системи норм
кримінального права.

Завданнями кримінального права є правове забезпечення охорони прав і
свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку й
громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від
злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також
запобігання злочинам. Для здійснення цих завдань кримінальне право
визначає, які суспільне небезпечні діяння визнаються злочинними, і
встановлює покарання, що застосовуються до осіб, які вчинили злочини.

Джерелом кримінального права є кримінальний закон.

Кримінальне право базується на принципах (основоположних засадах)
законності, демократизму, гуманізму, патріотизму, особистої винної
відповідальності за вчинення суспільне небезпечного діяння,
передбаченого кримінальним законом як злочин, індивідуалізації і
невідворотності кримінальної відповідальності.

§ 2. Кримінальний закон

Кримінальний закон – це прийнятий вищим органом державної влади
(Верховною Радою України) нормативний акт, що встановлює підстави
кримінальної відповідальності, визначає, які суспільне небезпечні діяння
визнаються злочинами і які покарання можуть бути застосовані до осіб, що
їх вчинили. Кримінальний закон регулює всю сферу суспільних відносин,
пов’язаних Із злочином і покаранням. Поняттям “кримінальний закон”
охоплюються як окремий законодавчий акт, що прийнятий Верховною Радою
України і встановлює кримінальну відповідальність за конкретний злочин,
так і окрема стаття Кримінального кодексу І а також Кримінальний кодекс
у цілому.

Усе чинне кримінальне законодавство України зосере’

1 Далі – КК. 216

джено у Кримінальному кодексі. Кримінальний кодекс – це систематизований
законодавчий акт, що складається із Загальної й Особливої частин. У
Загальній частині визначено базові інститути і поняття, які
співвідносяться з усіма конкретними видами злочинів. У Особливій частині
містяться визначення конкретних видів злочинів і встановлюються
покарання за їх вчинення. Нині чинний Кримінальний кодекс прийнято
28.12.1960 р., набрав сили 01.04.1961 р. Новий кодекс прийнято Верховною
Радою 05.04.2001 р. Він повинен набрати чинності з 01.09.2001 р.
Загальна й Особлива частини його поділяються на глави і статті. Статті
Загальної частини становлять єдине ціле і можуть мати частини, пункти,
підпункти. Статті Особливої частини поділяються на диспозицію і санкцію.
Диспозиція – це частина статті Особливої частини КК, у якій описується
конкретний злочин і вказуються його ознаки. Санкція – це частина статті,
в якій визначаються вид і міра покарання, що підлягають застосуванню за
злочин, описаний у диспозиції.

Кримінальний закон діє у просторі й в часі.

Дія кримінального закону в просторі. Усі особи, що вчинили злочини на
території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі
кримінального закону України (ст. 6 КК – територіальний принцип).
Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників
іноземних держав та інших громадян, які відповідно до чинних законів і
міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України, не є підсудними за кримінальними справами судам України,
у випадку вчинення цими особами злочину на території України вирішується
дипломатичним шляхом (ч. 4 ст. 6 КК). Громадяни України, а також особи
без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини
за межами України, підлягають кримінальній відповідальності за КК
України, якщо ‘Нше не передбачено міжнародними договорами України, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (°т. 7 КК –
принцип громадянства).

Дія кримінального закону в часі. Особи, які вчинили злочини, підлягають
кримінальній відповідальності за законом, що Д’є під час вчинення
злочину (ч. 1 ст. 4 КК). Чинним визнається Закон. що набрав юридичної
сили і ще не втратив її – не скасова-

217

ний або не змінений іншим законом. Якщо ж особа вчинила злочин у період
чинності одного (раніше діючого) закону, а питання про притягнення ЇЇ до
кримінальної відповідальності вирішується у період дії іншого, нового
закону, то застосуванню підлягає раніше діючий закон, якщо він є більш
м’яким, ніж новий. Якщб ж новий закон є більш м’яким, ніж той. що діяв
раніше, тобто усу-ває злочинність діяння або пом’якшує покарання, то
застосовується новий закон (зворотна сила закону) – ч. 1 ст. 5 КК.
Зворотна сила кримінального закону – це поширення нового закону на
злочини, вчинені до набрання ним сили. Закон, що встановлює покарання за
діяння або посилює покарання, зворотної сили не має (ч. З ст. 5 КК).

§ 3. Поняття й ознаки злочину

Під злочином у кримінальному праві розуміють передбачене кримінальним
законом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність),
вчинене суб’єктом злочину (ч. 1 ст. 7 КК). Злочином визнається тільки
конкретний акт вольової поведінки (вчинок) людини у формі дії або
бездіяльності. Думки, наміри, погляди і судження особи, що мають навіть
негативний (антигромадський) характер, не можуть бути визнані злочином,
якщо вони не об’єктивовані в конкретному акті поведінки, у суспільне
небезпечній дії або бездіяльності людини, яка має всі ознаки суб”єкта
злочину (ст.ст. 18-22 КК).

Ознаками злочину є: суспільна небезпека, кримінальна протиправність.
винність і караність діяння – дії або бездіяльності. Суспільна небезпека
означає, що злочин завдає Істотної шкоди (збитку) або ж створює загрозу
заподіяння такої шкоди охороню-ваним кримінальним законом благам –
суспільним відносинам. Характер і ступінь суспільної небезпеки
визначаються усією сукупністю об’єктивних і суб’єктивних ознак злочину:
цінністю блага (об’єкта), на яке посягає злочин, характером діяння,
способом, місцем, часом, обстановкою вчинення злочину, тяжкістю
наслідків, формою вини (умисел або необережність), мотивом. ме” тою
тощо. Дія (або бездіяльність), що навіть формально підпадає під ознаки
будь-якого діяння, передбаченого законом, але ч малозначність не
становить СУСПІЛЬНОЇ небезпеки, тобто не з

діяла і не могла’ заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі,
суспільству або державі (наприклад, крадіжка малоцінного яайна –
олівець, пачка цигарок тощо), не може бути визнана злочином (ч. 2 ст. 11
КК).

Під кримінальною протиправністю розуміють персдбаче-ність (заборону)
суспільне небезпечного діяння кримінальним законом – конкретною статтею
Особливої частини КК. Дія або бездіяльність, що не передбачені
кримінальним законом, тобто не зазначені в певній статті Кримінального
кодексу, ні за яких обставин не можуть бути визнані злочином І не можуть
тягти кримінальної відповідальності.

Ознака “винність” пов’язана з наявністю у діях особи умислу або
необережності. Невинне заподіяння шкоди (казус) виключає можливість
визнання діяння злочинним.

Ознака караності означає, що за будь-який злочин у законі передбачені
конкретні вид і міра покарання. Наявність усіх зазначених ознак дозволяє
в кожному конкретному випадку відносити те або інше діяння (вчинок) до
числа злочинних І караних. Відсутність же хоча б однієї з цих ознак
виключає можливість розглядати скоєне діяння як злочин.

Злочини з урахуванням ступеня їхньої тяжкості підрозділяються на злочини
невеликої тяжкості, середньої тяжкості й особливо тяжкі. Вони різняться
між собою правовими наслідками, зокрема тяжкістю покарання, що за них
передбачено у санкціях статей Особливої частини КК.

§ 4. Кримінальна відповідальність та її підстава

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної
відповідальності, встановлюється державою в кримінальному законі і
покладається на осіб, винних у вчиненні злочину. Під кримінальною
відповідальністю розуміється юридичний обов’язок °соби, яка здійснила
злочин, підлягати дії кримінального закону. тобто відповідати перед
державою за винно вчинене суспільне Небезпечне діяння, передбачене
кримінальним законом. Сутність кримінальної відповідальності полягає в
державному осудженні. Негативній оцінці державою злочину й особи, яка
його вчинила, а тт~ ність виключає кримінальну
відповідальність. Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена
справа підлягає припИ’ ненню. якщо в діях особи відсутній склад злочину
(ч. 2 ст. Кримінально-процесуального кодексу України).

§ 5. Склад злочину

Під складом злочину розуміють сукупність юридичних,

обто передбачених кримінальним законом, об єктивних і

і.уб’єктивних ознак, що характеризують суспільне небезпечне ді-

ння як злочин. Склад злочину утворюють чотири його

обов’язкових елементи – об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна

сторона і суб”єкт. які мають відповідні ознаки.

Під об’єктом розуміють охоронювані кримінальним законом суспільні
відносини (блага) – права і свободи людини і гро-Іадянина, власність,
громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний
устрій України, мир І безпека людства. Саме на ці та інші суспільні
відносини посягає злочин, заподіює їм Істотну шкоду або ж призводить до
небезпеки заподіяння такої шкоди.

Об’єктивна сторона – це зовнішня сторона злочину, що характеризується
суспільне небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільне
небезпечними наслідками, причинним зв’язком між ними, а також способом,
місцем, часом і обстановкою вчинення злочину. Дія – це активна суспільне
небезпечна протиправна (передбачена кримінальним законом) поведінка
суб’єкта. Бездіяльність – це пасивна поведінка, що полягає у невиконанні
особою тих дій, які вона повинна була і могла в даній конкретній
обстановці вчинити. Діяння – обов”язкова ознака об’єктивної сторони. Під
суспільне небезпечними наслідками розуміють шкоду (збиток), що
заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам, охоронюваним
кримінальним законом. Якщо наслідки зазначені в законі або ж випливають
із його змісту (злочин Із матеріальним складом), їх встановлення (як і
причинного зв’язку між діянням і наслідками) є обов”язковою умовою
кримінальної відповідальності.

Під суб’єктивною стороною розуміють внутрішню, психічну сторону злочину,
що характеризується конкретною формою вини, мотивом і метою злочину.
Обов’язкова ознака суб’єктивної °торони – вина, що являє собою психічне
ставлення особи до вчиненої дії (чи бездіяльності), передбаченої КК, та
її наслідків. виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК).
Умисел місце, коли особа усвідомлювала суспільне небезпечний ха-

220

221

рактер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне
небезпечні наслідки і бажала (прямий умисел) або свідомо допускала
настання цих наслідків (непрямий умисел) – ст. 24 КК. Злочин визнається
здійсненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, передбачала
можливість настання суспільне небезпечних наслідків своєї дії або
бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (злочинна
самовпевненість) чи не передбачала можливості настання таких наслідків,
хоча повинна була і могла їх передбачити (злочинна недбалість) – ст. 25
КК. Невинне заподіяння шкоди, коли особа не передбачала суспільне
небезпечних наслідків і не могла або не повинна була їх передбачати
(казус, випадок), виключає кримінальну відповідальність.

Суб”єкт злочину – особа фізична (громадянин), осудна, яка досягла віку
кримінальної відповідальності (16 років, а у випадках, прямо зазначених
у ст. 22 КК, за злочини, що становлять підвищену небезпеку, – 14 років).
Осудність – це здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними
(ст. 19 КК). Неосудність -поняття, протилежне осудності, являє собою
такий психічний стан особи, коли вона в момент вчинення злочину не могла
усвідомлювати своїх дій чи керувати ними внаслідок хронічного психічного
захворювання, тимчасового розладу душевної діяльності, недоумства
(олігофренії) або іншого хворобливого стану психіки (ст. 19 ч. 2 КК).
Неосудність виключає кримінальну відповідальність. До таких осіб за
рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного
характеру.

Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину (або хоча б однієї
із зазначених у статті Особливої частини КК ознак того чи іншого
елемента) виключає наявність складу злочину, а отже, і кримінальну
відповідальність. Водночас наявність у діях особи складу злочину
означає, що особа вчинила злочин (ч. ‘ ст. 11 КК) і є підстава для
притягнення її до кримінальної відповідальності (ст. 2 КК). Ознаки
складу злочину описуються насамперед у конкретній статті Особливої
частини КК. Разом з тим Де’ які з них, що властиві, наприклад, суб”єкту
(ст.ст. 18, 22 КК)-суб”єктивній стороні (ст.ст. 23. 25 КК),
розкриваються в норма4 Загальної частини КК.

222

§ 6. Обставини, що виключають злочинність діяння

У деяких випадках дії (вчинки) особи можуть зовнішньо нагадувати злочин
і бути схожими з ним. Такими діями об’єктивно заподіюється шкода
охоронюваним кримінальним законом цінностям суспільства (суспільним
відносинам) і нерідко істотна. Проте за своєю соціальною сутністю та
юридичною природою вони не є суспільне небезпечними і
кримшально-протиправними. більше того, визнаються правомірними. Такі
дії, що не містять складу злочину і не тягнуть за собою кримінальної
відповідальності, зокрема: необхідна оборона, крайня необхідність,
затримання злочинця.

Під необхідною обороною розуміють дії, вчинені з метою захисту
охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої
особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне
небезпечного посягання заподіяти тому, хто посягає, шкоду, необхідну й
достатню у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення
посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної
оборони. Право на необхідну оборону має кожна особа незалежно від
можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до Інших осіб
або органів влади (ст. 36 КК).

Дії. вчинені в стані необхідної оборони, вважаються правомірними,
відповідають вимогам ст. 36 КК і не тягнуть кримінальної
відповідальності за наявності перелічених нижче певних |Умов. які
характеризують як акт посягання, так і акт захисту від

‘НЬОГО.

1 1. Посягання повинно бути суспільне небезпечним, тобто іМістити в собі
ознаки злочину, або ж бути об’єктивно суспільне Небезпечним (наприклад,
дії неосудних осіб, осіб, що не досягли Вік\ кримінальної
відповідальності). Не може бути необхідної °6орони від дій, які хоча
формально і мають ознаки будь-якого •”>Іпня, передбаченого КК. але через
малозначність не становлять ^спільної небезпеки, тобто не заподіяли і не
могли заподіяти іс-г°тної шкоди.

2. Посягання повинно бути наявним (воно вже почало ‘-“‘існюватися і ще
не закінчилося чи ще не почалося, але в даній Конкретній ситуації існує
реальна загроза його здійснення: воно

223

от-от почнеться; або ж посягання вже закінчилося, але за обставинами
справи для особи, яка захищалася, не був зрозумілим момент його
закінчення). Немає необхідної оборони у випадках, коли шкода
заподіюється вже після того, як посягання відвернено або закінчено й у
застосуванні засобів захисту не було необхідності.

3. Посягання повинно бути реальним, тобто воно має здійснюватися в
об”єктивній дійсності, а не в уявленні особи, яка захищається.

Захисні дії визнаються правомірними, якщо: 1) шкоду заподіяно особі, яка
посягає (“протипосягання”), а не третім особам; 2) ці дії спрямовані на
захист інтересів особи, що захищається, прав та інтересів інших
громадян, які зазнали суспільно небезпечного посягання, або суспільних
інтересів та інтересів держави; 3) захист не перевищує меж необхідності.

Відповідає вимогам необхідної оборони і не є злочином застосування зброї
або будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від тяжкості шкоди,
заподіяної тому, хто посягає, якщо воно здійснено для захисту від нападу
озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення
протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення (ч. 5
ст. 36 КК).

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка через сильне
душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, не могла
оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи
обстановці захисту (ч. 4 ст. 36 КК).

Необхідна оборона – важливий інститут кримінального права, покликаний
підвищити активність громадян у боротьбі зі злочинністю, сприяти
попередженню і припиненню злочинів.

Від необхідної оборони слід відрізняти перевищення меж необхідної
оборони, під яким розуміють умисне заподіяння том}-хто посягає, тяжкої
шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці
захисту (ч. З ст. 36 КК). Перевищення меж необхідної оборони тягне за
собою кримінальну відлові дальність лише у випадках, спеціально
передбачених криміналь ним законом (навмисне вбивство при перевищенні
меж необхід ної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для ^
тримання злочинця – ст. 118 КК; заподіяння тяжких тілеснИ

224

ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони – ст. 124 КК).

Затримання особи, що вчинила злочин, складається з таких дій з боку
потерпшого та інших осіб, якими заподіюється шкода особі, що вчинила
злочин. Ці дії визнаються правомірними і не тягнуть за собою
кримінальної відповідальності за умови, якщо вони були здійснені
безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи,
яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при
цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання
такої особи.

При перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, тобто при
умисному заподіянні особі, яка вчинила злочин, тяжкої шкоди, що явно не
відповідає небезпечності посягання або затримання злочинця,
відповідальність настає у випадках, спеціально передбачених законом: у
ст. 118 – умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у
разі перевищення заходів необхідної оборони, у ст. 124 КК – умисне
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної
оборони або у випадку перевищення заходів, необхідних для затримання
злочинця.

Під крайньою необхідністю розуміють дії, які хоча й підпадають під
ознаки злочину, але здійснені для усунення небезпеки (яка йде,
наприклад, від стихійних сил природи, поводження тварин і т.п.), що
безпосередньо загрожує особі чи охоронюва-ним законом правам цієї людини
або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо
цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і
якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж шкода відвернена (ст. 39 КК).
Такі дії також є правомірними і не тягнуть за собою кримінальної
відповідальності.

Від крайньої необхідності слід відрізняти перевищення меж крайньої
необхідності, під котрою розуміють (ч. 2 ст. 39 КК) Умисне заподіяння
шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж
відвернена. Заподіяння шкоди за умов перевищення меж крайньої
необхідності не виключає кримінальної відповідальності на загальних
підставах. Однак як-Що при перевищенні меж крайньої необхідності особа
внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що

225

загрожувала їй, не змогла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій
небезпеці, кримінальна відповідальність виключається (ч З ст. 39 КК).

§ 7. Закінчений та незакінчений злочини. Добровільна відмова при
незакінченому злочині

Вчинення злочину – не одномоментний акт. У більшості випадків воно, як і
будь-яка усвідомлена діяльність людини, проходить певні етапи, або
стадії. Під стадіями вчинення злочину розуміють етапи розвитку
навмисного злочину, що розрізняються між собою характером вчинюваних
дій, ступенем здійснення злочинних намірів, обсягом виконання описаного
в нормах Особливої частини КК складу злочину.

З урахуванням цього кримінальне законодавство виділяє два види злочинів:
закінчений і незакінчений злочини (ст. 13 КК).

Закінчений злочин має місце у тих випадках, коли в діях особи є всі
ознаки складу злочину, описаного у відповідній статті Особливої частини
КК. Якщо для злочину, з урахуванням особливостей опису його в законі, не
потрібно настання суспільне небезпечних наслідків (злочини з “формальним
складом”), то він визнається закінченим уже з моменту вчинення діяння,
зазначеного в законі (наприклад, незаконне перетинання державного
кордону – ст. 331 КК, хуліганство – ст. 296 КК). Для визнання ж
закінченими злочинів із матеріальним складом потрібно не тільки вчинення
суспільне небезпечного діяння, але й настання в результаті цього діяння
суспільне небезпечних наслідків (наприклад, умисне вбивство – ст. 115,
крадіжка – ст. 185 та ін.).

При незакінченому злочині винному не вдається виконати всіх дій для
досягнення поставленої мети з причин, що не залежать від його волі.
Видами незакінченого злочину визнаються готування до злочину та замах на
злочин. Готування до злочин) -це підшукування або пристосування засобів
чи знарядь, підшук\ -вання співучасників або змова на вчинення злочину,
усунення перешкод, а також інше навмисне створення умов для вчинення
злочинів (ст. 14 КК). Тут особа ще не чинить самого діяння, ш° утворює
склад злочину, але виконує інші дії, якими умисно створює умови для
вчинення злочину. Готування до злочину невели-

226

кої тяжкості кримінальної відповідальності не тягне.

Замахом на злочин визнається вчинене з прямим умислом діяння (дія чи
бездіяльність), безпосередньо спрямоване на вчинення злочину, якщо при
цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежать від волі
винного (ст. 15 КК). Готування до злочину і замах на злочин карані,
тобто тягнуть за собою кримінальну відповідальність за конкретною
статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за даний
(закінчений) злочин (ст. 16 КК). Проте суд при призначенні покарання
враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення
злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до
кінця (ст. 68 КК).

Добровільна відмова при незакінченому злочині – це остаточне припинення
особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо
вона при цьому усвідомлювала доведення злочину до кінця. Ознаками
добровільної відмови є: добровільність, остаточність, усвідомлення
можливості доведення злочину до кінця. Добровільність означає, що особа
за своєю волею (а не внаслідок примусу) відмовляється від доведення
злочину до кінця. Мотиви відмови (страх перед відповідальністю або ж
співчуття потерпілому, наприклад, при вбивстві) не мають значення.
Остаточність відмови означає, що особа відмовляється від злочинів раз і
назавжди. Якщо ж особа лише відстрочила завершення злочину до певного
часу (наприклад, до більш придатної ситуації) (відстрочка), то
добровільність відмови відсутня. Для добровільної відмови необхідно, щоб
особа усвідомлювала наявність реальної можливості доведення злочину до
кінця в даній конкретній ситуації. Якщо ж вона відмовляється від
доведення злочину до кінця через відсутність об’єктивної можливості його
здійснення в даних конкретних умовах (наприклад, наявність непереборних
перешкод і т.п.), то добровільної відмови немає.

Добровільна відмова має місце лише за наявності всіх зазначених ознак.
Вона можлива на стадії незакінченого злочину: при готуванні до злочину і
при замаху на злочин. На стадії закінченого злочину добровільна відмова
неможлива.

Особа, що добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не
несе кримінальної відповідальності. Якщо ж фактично вчинене нею діяння –
дія чи бездіяльність при незакінче-

227

НОМу ЗЛОЧИНІ (ДО ДОбрОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ) – МІСТИТЬ гь-г,

.„ „ *-лЛад інгп^

самостійного злочину, то винний у такому діянні підляг °го
нальній відповідальності (ч. 2 ст. 17 КК) за даний злочин Кримь

§ 8. Співучасть у злочині

Під співучастю у злочині розуміють умисну спі участь декількох
суб’єктів злочину у вчиненні умисного злоч ‘ (ст. 26 КК). Кожний
із співучасників повинен мати озна суб’єкта злочину, тобто бути
особою фізичною, осудною, що до сягла віку кримінальної відповідальності
(ст. 18 КК). Усі особи при співучасті діють спільно, тобто кожна з них
робить свій “внесок” у злочин незалежно від ролі, яку вона виконує. –
виконавець (співвиконавець), організатор, підбурювач або пособник Дії
кожного зі співучасників перебувають у необхідному причинному зв’язку зі
злочином, що вчинюється виконавцем. Внаслідок цього злочин для всіх
співучасників є єдиним і неподільним. При співучасті всі співучасники
діють умисно, тобто кожний із них при вчиненні навмисного злочину
усвідомлює, що вчинює злочин разом із іншими співучасниками, передбачає,
що в результаті його діяльності (незалежно від виконуваної ним ролі)
виконавцем буде вчинено злочин, і бажає цього або свідомо
допускає (“спільність умислу”). Якщо один із співучасників здійснює дії.
які не усвідомлюються іншими співучасниками, співучасті немає, має місце
“ексцес” виконавця, при якому відповідальність несе сам виконавець за
скоєні ним дії. Не може бути необережної співучасті в умисному злочині,
а також умисної співучасті у необережному злочині.

Залежно від ролі, яку виконують співучасники, співучас може бути простою
(співвиконавство – кожен безпосередньо в конує своїми діями більшою або
меншою мірою об’єктивну рону складу злочину) і складною (між
співучасниками має м розподіл ролей – виконавець, організатор,
підбурювач, п ник). Залежно від ступеня сталості суб’єктивних зв язкі
співучасниками виділяються такі форми співучасті: без п дньої згоди, із
попередньою згодою, організована група, числі організована злочинна
група, наприклад банда, організація.

228

^ –

Співучасниками злочину поряд із виконавцями визнають-ізатори,
підбурювачі і пособники. Виконавець – це особа. ІЯ ‘езпосередньо
вчинила злочин. Організатором визнається ^°’ яка організувала
вчинення злочину або керувала його під-°С° кою чи вчиненням.
Організаторами також визнаються й Г° ° ДОСТОВ’РНО відомий,
підготовлюваний або вчинюваний п н також не є співучастю і тягне за
собою кримінальну від-0^ альність лише у випадках, коли вчинене ним
діяння містить ак” іншого злочину (ч. 7 ст. 27 КК).

229

§ 9. Покарання

Під покаранням розуміють встановлений кпими,

” ‘”ЗЛЬНиІ,

законом захід державного примусу, що застосовується с вироку до особи,
винної у вчиненні злочину. Покарання чя °М ^

«-* ^ВОІ \л

змістом є карою за вчинений злочин, виражає від імені деп негативну
оцінку злочину й особи, яка його вчинила, завжл ” єднано Із
заподіянням засудженому передбачених законом п них обмежень прав і
свобод (наприклад, позбавлення волі) Во ночас покарання – це виховний
захід. Покарання має на меті н тільки кару, а й виправлення засуджених,
а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так й
іншими особами Покарання не має за мету заподіяння фізичних страждань
або приниження людської гідності (ст. 50 КК).

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочинч. судом можуть бути
застосовані лише такі види покарань.

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт,

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі. . • Покарання поділяються на основні,
додаткові та змі Основними покараннями є громадські роботи, виправні ро
службові обмеження для військовослужбовців, арешт, оом волі, тримання в
дисциплінарному батальйоні військовослу , ців, позбавлення волі на
певний строк, довічне позбавленн ^ Додатковими покараннями є
позбавлення військового, сп • ^ ного звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу та ко Ф 230

айна. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади ЦГ айматися
певною діяльністю можуть застосовуватися як ос-

•1°° • так і як додаткові покарання. За один злочин може бути І- /-ачено
лише одне основне покарання, передбачене в санкції

на

“^

^-статі’

Особливої частини КК. До основного покарання може бути ‘

єднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку-
передбачених КК.

Покарання призначається в суворій відповідності до кри-ІІнального закону
і в порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством.
Покарання є важливим засобом боротьби з найбільш небезпечними
посяганнями, із рецидивною злочинністю.

ГЛАВА XXI ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ § 1. Судова система

Захист цивільних прав відповідно до чинного законодавства України
здійснюється у встановленому порядку судом, арбітражним судом,
третейським судом, товариським судом, профспілковими та іншими
громадськими організаціями, а у випадках, окремо передбачених законом, –
в адміністративному порядку (ст. 6 ЦК, Закон України від 02.10.1996 р.
“Про звернення громадян”).

Серед безлічі передбачених законом форм захисту цивільних прав головною
є судова форма, яка забезпечує гарантії досягнення істини, встановлення
прав і обов’язків сторін. Відповідно до ст. 55 Конституції України права
і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується
право на °скарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів
державної

Лади- органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційне право громадян на судовий захист конкре-3Ується у
галузевому законодавстві. Так, згідно зі ст. 4 Цивіль-г° процесуального
кодексу України’ будь-яка заінтересована

Дали-

Щік.

231

особа вправі в порядку, встановленому законом, суду за захистом
порушеного або оспорюваного права І-нюваного законом Інтересу °х°ро

Правосуддя – це діяльність спеціально створених них органів (судів),
завдання яких – не тільки охороняти Р*аВ але й встановлювати істину і
виносити законні рішення В 3 дно до Конституції України правосуддя в
Україні зтій™^ °ВІ”

„ , ” •„ ^'”^ЧЮЄТЬСя

виключно судами, делегування функцій судів, а також ппи нення цих
функцій Іншими органами чи посадовим” ~- ‘ допускаються (ст пл «/•—
(1І) Не

икції в Україні будується за принципами територіальності і |Й(‘И
алізаиіі (ст. 125). Найвищим судовим органом у системі су-с™йного Суду Украши сорока років, має вищу юп
**”” На день призначення лосяг кової або педагогічної рХти^Т8’^ ‘ СТаж
практично,, нау-волод,є державною мовою і ФаХ°М Не меншс
Десяти рок.в. ніх двадцяти років. пР°живає в Україні
протягом остан-

232 нстатуціеяо України система судів загально)

що зазначені І.иложення конституції судів загальної юрисдикції
розраховані на ^,«иу. Дійти такого висновку дозволяє розд. XV
Консти-,ції України “Перехідні положення”, згідно з п. 12
якого

-Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд Украши здій-

•нюіоть свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до
сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до
статті 125 цієї Конституції, але не довше ніж п’ять років”.

Згідно з чинним законодавством України про судоустрій правосуддя по
цивільних і кримінальних справах здійснюється районними (міськими)
судами, обласними судами, Київським і Севастопольським міськими судами,
Верховним Судом Автономної Республіки Крим і Верховним Судом Украши
шляхом все-йчного розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних
справ по спорах, які стосуються прав і законних інтересів фізич-яих та
юридичних осіб, держави, а також кримінальних справ.

Нижчою ланкою судової системи є районні (міські) суди,

“м розглядають по першій інстанції усі цивільні та кримінальні

справи, за винятком справ, віднесених законом до компетенції

йших судів. На базі існуючих районних (міських) судів Верховна

^а України може створювати міжрайонні (окружні) суди. Між-

„нний (окружний) суд розглядає справи у складі трьох суддів

Районних (міських) судів.

Друга ланка судової системи – Верховний Суд Автоном-ки” ЄспУ^л1ки Крим,
обласні суди, Київський і Севастопольсь-)ь . МІСькі суди. У цих судах
розглядаються і вирішуються циві-: ‘та кримінальні справи по суті.
Наприклад, обласному суду як сіп – ПеРщоі інстанції підсудні цивільні
справи про визнання *ав ^ незаконним’ справи по скаргах на рішення
місцевих дер-‘ Их органів, прийняті щодо релігійних організацій (ст.
248і2 0Удь-які цивільні справи, в яких однією з сторін є район-

233

ний (міський) суд (ст. 124 ЦПК), та деякі інші.

Обласні, Київський і Севастопольський міські суди Б ховний Суд
Автономної Республіки Крим розглядають кп ^ нальні справи про особливо
небезпечні та деякі інші злоч ‘ проти держави (наприклад, державна
зрада, диверсія, пропаганд” війни, розголошення державної таємниці,
бандитизм); про злоч ни проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи
(наприклад умисне вбивство при обтяжуючих обставинах,
зґвалтування вчинене особливо небезпечним рецидивістом, або таке, що
спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої та
ін..).

Проте частіше вказані суди розглядають справи у касаційному порядку,
якщо на рішення чи вирок районного суду, що не набрали законної сили,
подано касаційну скаргу чи внесено касаційне подання прокурора, а також
в порядку судового розгляду, якщо на рішення або вирок суду, які набрали
законної сили, внесено протест уповноваженої особи1. Здійснюючи нагляд
за судовою діяльністю районних (міських) судів, обласні і прирівняні до
них суди також вивчають і узагальнюють судову практику, аналізують
судову статистику.

До системи судів загальної юрисдикції належать також міжобласні суди.
Відповідно до ст. 31і Закону України “Про судоустрій України”
міжобласний суд є судом першої інстанції і в межах своїх повноважень
розглядає на особливо режимних об’єктах, розташованих на території
України, усі цивільні і ІФИ” мінальні справи, а також справи про
адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законодавством
України.

Вищий судовий контроль і нагляд за діяльністю всіх суді8 загальної
юрисдикції здійснює Верховний Суд України. Тепер в може розглядати
найважливіші цивільні і кримінальні справи суті, а також переглядати
судові постанови в касаційному пор ку і в порядку нагляду. Крім того,
Верховний Суд України ‘ право давати керівні роз’яснення судам з
питань застосував конодавства, що виникають при розгляді судових справ.
^

Цивільні і кримінальні справи по суті розглядаютьс

Слід зазначити, що зараз Конституція України не передбачає перегл

вих рішень у порядку нагляду. 234

V складі трьох суддів або суддею одноособово, який діє від ^ ні СУДУ У
визначених законом випадках поряд з професійни-‘ сУДДями правосуддя по
кримінальних справах можуть здійс-*ювати народні засідателі й присяжні.

Конституція України передбачає порядок обрання суддів. Перше призначення
на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється
Президентом України. Усі Інші судді, крім суддів Конституційного Суду
України, обираються Верховною Радою України безстрокове, в порядку,
встановленому законом (ст. 128 Конституції України). Разом з тим слід
мати на увазі, що СУДДІ всіх судів в Україні, обрані чи призначені до
дня набрання чинності Конституцією, продовжують здійснювати свої
повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на
який вони обрані чи призначені.

До судової системи належать також суди, які здійснюють правосуддя у
Збройних Силах України і звуться військовими судами. Вони є окремою
ланкою судової системи і діють на підставі тих самих положень і
принципів, що й суди загальної юрисдикції. Особливості організації і
діяльності військових судів зумовлені специфікою структури та
організації Збройних Сил і завданнями, які поставлені перед ними.
Організація Збройних Сил України не пов”язана з
адміністративно-територіальним поділом, і тому система військових судів
відрізняється від системи загальних судів. Діяльність військових судів
спрямована на охорону від будь-яких посягань на безпеку України, на
боєздатність і боєготовність Збройних Сил чи інших військових формувань,
а також на захист прав і свобод військовослужбовців та інших громадян,
прав і законних інтересів військових частин, установ, організацій, на
змі-Чнення законності та правопорядку у військах.

В Україні діють військові суди гарнізонів, регіонів (Захід-‘•
Центрального і Південного) і Військово-Морських Сил. ськовий суд
гарнізону створюється на території, на якій роз-ш°вані один або декілька
військових гарнізонів.

Згідно із Законом України “Про арбітражний суд” право-У сфері
господарських відносин здійснюється арбітражним

Арбітражний суд є незалежним органом у вирішенні всіх °Дарських спорів,
що виникають між юридичними особами,

ними та іншими органами, а також у розгляді справ про

235

‘И

банкрутство.

Систему арбітражних судів в Україні складають В арбітражний суд України,
арбітражний суд Автономної Респуб”” ки Крим, арбітражні суди областей,
міст Києва і Севастоп ‘ Верховною Радою України за поданням Голови
Вищого апбі жного суду можуть створюватися й Інші ланки арбітражних ™
(міські, міжрайонні, районні арбітражні суди тощо).

Арбітражний суд Автономної Республіки Крим, арбітражні суди областей,
міст Києва і Севастополя мають такі повноваження: вирішувати
господарські спори, віднесені до їх компетенції; розглядати справи про
банкрутство; переглядати у порядку нагляду судові постанови; вивчати й
узагальнювати практику застосування законодавства; аналізувати
статистику вирішення господарських справ; проводити роботу, спрямовану
на запобігання правопорушень у сфері господарських відносин та ін.
Відповідно до Арбітражного процесуального кодексу України1 розгляд справ
в арбітражному суді здійснюється суддею одноособово. Для розгляду
складних справ голова арбітражного суду або його заступник можуть
вводити до складу арбітражного суду додатково двох суддів, призначивши
одного з трьох суддів головуючим (ст. 70 АПК).

Вищий арбітражний суд України крім перелічених повноважень також дає
арбітражним судам роз’яснення з питань застосування законодавства
України, які є обов’язковими для суддів І учасників господарських
правовідносин.

Судді всіх судів при здійсненні правосуддя є незалежними і підкоряються
лише закону. Конституція України закріпила такі основні принципи
судочинства: законність і рівність усіх учасни ків процесу перед законом
і судом; забезпечення доведеності в ни; змагальність сторін і свобода в
наданні ними суду своїх дока зів та у доведенні перед судом їх
переконливості; підтрима державного обвинувачення в суді прокурором;
забезпечення винуваченому права на захист; гласність судового процесу т
го повне фіксування технічними засобами; забезпечення а цінного та
касаційного оскарження рішення суду; .обов язко рішень суду.

Далі-АІЖ. 236

Сл’дочинство провадиться державною мовою або націо-мовою більшості
населення тієї чи іншої місцевості. п бам. які беруть участь у справі
І не володіють мовою, якою адиться СудОЧИНСТВО, забезпечується право
повного ознайо-ення з матеріалами справи і участь у судовому розгляді за
до-омогою перекладача, а також право виступати в суді рідною мозок).

§ 2. Підвідомчість справ Конституційному Суду України

Конституційний Суд України покликаний вирішувати питання про
відповідність законів та інших правових актів Конституції України і
давати офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Його
повноваження конкретизуються в ст. 13 Закону України “Про Конституційний
Суд України”. Зокрема, Конституційний Суд України приймає рішення і дає
висновки у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів
України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради
України для надання згоди на їх обов’язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і Розгляду справи
про усунення Президента України з поста в по-Рядку імпічменту;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Формами звернення до Конституційного Суду України є

петитуційне подання та конституційне звернення. Правом вно-

Ти к°нституційне подання з питань прийняття рішення про від-

в’ДНІсть законів та інших правових актів Конституції України

ст. 13 Закону) наділені Президент України, не менш як сорок

в Ть НаРодних депутатів України, Верховний Суд України, Упо-

р Ва*ений Верховної Ради України з прав людини, Верховна

Автономної Республіки Крим. Суб’єктами права на консти-

ине подання з питань дачі висновків про відповідність Конс-

237

титуції України міжнародних договорів (п. 2 ст. 13 Закону) п зидент
України та Кабінет Міністрів України. Правом вно ^ конституційне подання
з питань дачі висновку про додепж ТИ конституційної процедури
розслідування і розгляду справи п ” усунення Президента України з поста
в порядку імпічменту ( •> ст. 13 Закону) наділена тільки Верховна Рада
України. І нареш ‘ суб’єктами права на конституційне подання з питань
офщійног тлумачення Конституції України є крім вказаних вище також і
органи місцевого самоврядування та інші органи державної влади. Слід
відзначити, що суб’єктами права на конституційне звеп-нення з питань
дачі висновків щодо офіційного тлумачення законів Конституційним Судом
України можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства
та юридичні особи.

Необхідно мати на увазі, що Конституційний Суд України не вправі
розглядати питання про законність актів ненормативного характеру органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, інші питання,
віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Наприклад, відмова
у державній реєстрації друкованого засобу масової інформації або
порушення порядку державної реєстрації, а також рішення про зупинення
випуску видання можуть бути оскаржені засновником у судовому порядку
Рішення органів державної податкової служби щодо юридичних осіб можуть
бути визнані незаконними арбітражними судами.

§ 3. Підвідомчість цивільних справ суду

Цивільне процесуальне законодавство, встановлюючи правила
підвідомчості цивільних справ суду, надає громадянам широкі можливості
для судового захисту своїх прав або охор нюваних законом інтересів.

Конкретні правила підвідомчості цивільних справ с> . визначені в ст. 24
ЦПК. Згідно з цією статтею судам підвідо справи по спорах, що виникають
з цивільних, сімейних, труд і кооперативних правовідносин, якщо хоча б
однією з стор -^ спорі є громадянин, за винятком випадків, коли
вирішення спорів віднесено законом до відання інших органів.

Цивільно-правові спори – це, головним чином. ^ майнового характеру:
спори про право власності на ко

238

ил про порядок користування спільним майном, про поділ

ІяИИ ^ – ~

ьного майна та про виділ частки Із спільного майна: спори,

Ііе

виникають з різних договорів (купівлі-продажу, міни, дару-ня зберігання,
комісії, доручення та ін.); спори, що виникають ІС1ідок спричинення
шкоди; спори про авторство на відкриття, інахід- корисну модель,
промисловий зразок, раціоналізаторсь-;\ пропозицію та ін.

Цивільно-правові спори можуть мати не тільки майновий. е й особистий
немайновий характер. Наприклад, згідно зі ст. 7 громадянин має право
звернутися до суду І вимагати спрос-\вання відомостей, що ганьблять його
честь, гідність або ділову )сп\ташю.

Суду підвідомча більшість спорів, що виникають Із сі-кіїних
правовідносин. Найпоширенішими є справи про: розі-шання шлюбу, стягнення
аліментів, встановлення батьківства, жасування усиновлення, позбавлення
батьківських прав, переда-І\ дітей на виховання, поділ майна подружжя та
ін.

Трудові спори суди розглядали за загальним правилом, Ікщо позивачем
додержано встановлений законодавством попередній позасудовий порядок їх
вирішення в комісії по трудових ‘порах (КТС). Однак у зв’язку з
прийняттям Конституції України громадяни тепер вправі безпосередньо
звертатися до суду, обминаючи КТС. Порядок розгляду трудових спорів не
поширюється № спори про дострокове звільнення від виборної оплатної
посади ”•Іенів громадських та Інших об’єднань громадян за рішенням
ор-Іанів, які їх обрали, а також на трудові спори суддів,
прокурорсь-(°-сдідчих працівників, працівників навчальних, наукових та
ін-Щи* закладів прокуратури, які мають класні чини.

Безпосередньо у районних (міських) судах розглядаються

п°Ри за заявами працівників про поновлення на роботі, зміну да-

11 формулювання причини звільнення, про оплату за час ви-

– Щсного прогулу, а також спори про відмову в прийнятті на ро-

^ окремих категорій працівників, наприклад, вагітних жінок,

І0л«дих фахівців та Ін. (ст. 232 КЗпП).

Підвідомчі судам спори, що виникають з кооперативних

„ ‘ °В|

‘

В|Дносин, також різноманітні. Це насамперед цивільно-^ ові
спори між різними кооперативами (житлово-будівельні еРативи – ЖБК,
гаражно-будівельні кооперативи – ГБК.

239

споживча кооперація тощо) і їх членами та іншими особам спорів, які
відповідно до законодавства та статуту конкпет ^ кооперативу віднесені
до виключної компетенції загальних • я Г° членів кооперативу або до
компетенції інших органів. С\да\ крема. підвідомчі спори за позовами ГБК
про звільнення га °~ ного приміщення (стоянки), стягнення коштів на
утриманн експлуатацію гаражів (стоянок), відшкодування шкоди, запол ної
майну кооперативу; за позовами членів кооперативу про н> правильність
виключення з кооперативу, витребування гаража * чужого незаконного
володіння.

Суди розглядають спори між громадянами і житлово-будівельними
кооперативами. Так, громадянин вправі звернутися до суду з позовом про
захист права на користування жилим приміщенням, яке виділено йому як
члену кооперативу за рішенням загальних зборів членів кооперативу.
Підвідомчі суду І справи за позовами членів кооперативу про обмін
займаного жилого приміщення на інше, а також інші спори між ЖБК І
членами кооперативу, між останніми і членами їх сімей.

Згідно зі ст. 24 ЦПК судам підвідомчі також справи по спорах, що
виникають з адміністративно-правових відносин, та справи окремого
провадження. До перших закон відносить такі справи: по скаргах на
неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право
брати участь у референдумі: по скаргах на рішення і дії територіальної,
окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів
сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад
та заявах про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію
кандидата; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Цент ральної
виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої к місії по виборах
Президента України та заявах про скасуван реєстрації кандидатом у
Президенти України; по скаргах, заяв ^ на рішення, дії або бездіяльність
виборчих комісій по вйо р народних депутатів України; по скаргах на
рішення, дії або яльність Центральної виборчої комісії; по заявах про
достр припинення повноважень народного депутата України у Р .
виконання ним вимог щодо несумісності депутатської діял з Іншими видами
діяльності; по скаргах на дії органів І с-. о вих осіб у зв’язку з
накладенням адміністративних стягне

240

пгах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних ор-^ нів
юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяль-

ості: по скаргах на рішення, прийняті відносно релігійних орга-

аціи; за заявами прокурора про визнання правового акта неза-

-онним; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного

иконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби Наприклад,
у суді можуть бути оскаржені відмова громадяни-н\ в прописці, у
реєстрації транспортного засобу, постанови відповідних органів та
посадових осіб про накладення штрафу та ін. До справ окремого
провадження належать справи: про визнання громадянина обмежено
дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім
або про оголошення громадянина померлим; про усиновлення дітей, які
проживають на території України; про встановлення неправильності запису
в актах громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне
значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника;
про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні (ст. 254 ЦПК).
Зокрема, громадянин вправі звернутися з заявою до суду про встановлення
факту родинних відносин, якщо записи актів громадянського стану не
збереглися, або факту перебування особи на утриманні, якщо цей факт
породжує для заявника право на пенсію чи спадщину та ін.

Перелік справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, а також
справ окремого провадження має виключний характер. Ніякі інші категорії
справ, крім перелічених, суд розглядати не може.

§ 4. Підвідомчість справ арбітражному суду

Правосуддя у господарських відносинах згідно з чинним йконодавством
здійснюється арбітражним судом.

Як вказано в ст. 1 АПК України, підприємства, установи. Рганізації, інші
юридичні особи (у тому числі іноземні), грома-Яни. які здійснюють
підприємницьку діяльність без утворення РІ^ИЧНО1 ос°би та у
встановленому порядку одержали статус І підприємницької діяльності,
вправі звертатися до арбіт-ого суду згідно з встановленою підвідомчістю
господарсь-Справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та

241

СУ6

охоронюваних законом інтересів. У випадках, визначених за нодавчими
актами України, до арбітражного суду мають по також звертатися державні
та інші органи, громадяни, які не ° суб’єктами підприємницької
діяльності, а також прокурори в і тересах держави.

Стаття 12 АПК передбачає, що арбітражні суди вирішують спори, які
виникають при укладенні, зміні, розірванні й виконанні господарських
договорів та на інших підставах, а також спори про визнання недійсними
актів на підставах, вказаних у законодавстві, зокрема, у Законах України
“Про підприємства в Україні” (п. 2 ст. 27), “Про споживчу кооперацію”
(п. 7 ст. 17) “Про зовнішньоекономічну діяльність” (ст.ст. 16, 18) та
ін. Наприклад, якщо внаслідок видання державним органом акта, який не
відповідає його компетенції або вимогам чинного законодавства,
порушуються права споживчих товариств та їх спілок, останні мають право
звернутися до арбітражного суду з заявою про визнання такого акта
недійсним (п. 17 ст. 17 Закону України “Про споживчу кооперацію”). Крім
того, арбітражним судам підвідомчі справи про банкрутство та справи за
заявами органів Антимо-нопольного комітету України з питань, віднесених
законодавчими актами до їх компетенції. Наприклад, арбітражні суди
розглядають позови Антимонопольного комітету України та його
територіальних управлінь на підприємця, який не виконує їх розпоряджень
про зупинення або зміну прийнятих ним неправомірних актів, про зупинення
ним діяльності, що суперечить антимонопо-льному законодавству.

Арбітражним судам не підвідомчі спори, що виникають при узгодженні
стандартів та технічних умов; спори про встановлення цін на продукцію
(товари), а також тарифів на послуги (ви конання робіт), якщо ці ціни та
тарифи відповідно до законодав тва не можуть бути встановлені за згодою
сторін; інші спори, в рішення яких відповідно до законів України,
міждержавних дог ворів та угод віднесено до відання інших органів.

Як передбачено в ст. 5 АПК, спір може бути переданий н^ вирішення до
арбітражного суду за умов дотримання СТ°Р°Н^_ встановленого для даної
категорії спорів порядку їх доароітр

тт « АГТУ аІШІО ІНШ’1

ного врегулювання. Цей порядок визначається /шк., ямм^ порядок не
встановлено діючим на території України закон

ТБОМ, яке регулює конкретний вид господарських відносин, наприклад
транспортним законодавством. Вимоги щодо арбітражного врегулювання
господарських спорів не поширюються на спори: про визнання угод
недійсними; про визнання недійсними актів державних та інших органів,
підприємств і організацій, які не відповідають законодавству і порушують
права та охоронюва-ні законом інтереси підприємств і організацій; про
стягнення заборгованості за опротестованими векселями; про стягнення
штрафів Національним банком України з банків та інших
фінансово-кредитних установ; про звернення стягнення на заставлене
майно. Такі вимоги не поширюються і на справи по заявах прокурора або
його заступника, Антимонопольного комітету і його територіальних
відділень. Ці справи порушуються арбітражним судом незалежно від вжиття
сторонами заходів доарбітражного врегулювання спорів.

Згідно зі ст. 6 АПК доарбітражне врегулювання спорів здійснюється шляхом
звернення з письмовою претензією, яка надсилається адресатові
рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Арбітражним судам, при певних умовах, підвідомчі пе-реддоговірні спори.
Це врегулювання розбіжностей, що виникають між підприємствами,
організаціями при укладанні господарських договорів. У разі наявності
заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали
проект договору, складають протокол розбіжностей, про що робиться
застереження в договорі, та у 20-денний строк надсилають другій стороні
два примірники протоколу разом з підписаним договором. Підприємство,
організація, які одержали протокол розбіжностей, зобов’язані протягом 20
днів розглянути його, вжити заходів щодо врегулювання розбіжностей з
другою стороною, включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті
розбіжності, що залишилися неврегульованими, передати в цей же строк на
вирішення арбітражного суду (ст. 10 АПК).

Арбітражний суд Автономної Республіки Крим, арбітражні суди областей,
міст Києва і Севастополя розглядають усі підвідомчі арбітражним судам
справи, крім тих, що підсудні Вищо-МУ арбітражному суду.

Вищий арбітражний суд розглядає справи по спорах, в

242

243

яких однією Із сторін є вищий чи центральний орган виконавче влади,
Національний банк України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська
міські державні адміністрації матеріали яких містять державну таємницю,
і по спорах, безпосередньо віднесених до його підсудності законами
України, міжнародними договорами України, згода на обов’ язковість яких
надана Верховною Радою України.

Вищий арбітражний суд може в межах підвідомчості справ арбітражним судам
України прийняти до свого провадження будь-яку справу (ст.ст. 13, 14
АПК).

Підвідомчі арбітражним судам справи, як правило, підлягають розгляду
арбітражним судом за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за
договором здійснити на користь іншої сторони певні дії (передати майно,
виконати роботу, надати послуги, виплатити гроші та ін.).

Справи по спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та
з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів
розглядаються арбітражним судом за місцезнаходженням відповідача.

Справи по спорах за участю кількох відповідачів розглядаються
арбітражним судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором
позивача.

§ 5. Правосуддя по кримінальних справах

Порядок провадження у кримінальних справах встановлюється КПК України.
Відповідно до ст. 2 цього кодексу завданнями кримінального судочинства є
охорона прав та законних Інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть
у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття
винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожен,
хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний
не був покараний.

Як уже зазначалося, правосуддя здійснюється лише судом, однак
всебічність, повнота й об’єктивність розгляду Крим нальної справи в суді
та її вирішення потребують чималої кв

244

фікованої підготовчої роботи. Тому згідно з законом майже кожна
кримінальна справа повинна пройти стадію попереднього роз-

Попереднє розслідування провадиться у двох формах: попереднє слідство та
дізнання. Попереднє слідство здійснюється слідчими прокуратури, слідчими
органів внутрішніх справ, слідчими податкової міліції і слідчими органів
безпеки (ст. 102 КПК). Необхідно відзначити, що слідчі прокуратури
будуть проводити попереднє слідство до сформування системи досудового
слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. Це
пояснюється тим, що ст. 121 Конституції України не покладає на
прокуратуру функцію попереднього слідства. Органами дізнання є: міліція,
податкова міліція, органи безпеки, командири військових частин, з’
єднань, начальники військових установ, митні органи, начальники
виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових і
виховно-трудових профілакторіїв, органи державного пожежного нагляду,
органи охорони державного кордону, капітани морських суден, що
перебувають у далекому плаванні (ст. 101 КПК).

Згідно із ч. 2 ст. 94 КПК підставами для порушення кримінальної справи є
достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину. Достатніми
вважаються дані, які свідчать про факт підготовки чи вчинення діяння,
передбаченого кримінальним законом. За наявності вказаних підстав
прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя (суд) мають право порушити
кримінальну справу.

Приводами до порушення кримінальної справи є: заяви або повідомлення
підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади,
громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на
місці вчинення злочину або з поличним; явка з повинною; повідомлення,
опубліковані в пресі; безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим,
прокурором або судом ознак злочину (ч. 1 ст. 94 КПК).

Деяка кількість кримінальних справ не проходить стадію попереднього
розслідування. Це передусім справи приватного обвинувачення, які
порушуються тільки суддею по скарзі потерпілого. До справ приватного
обвинувачення закон відносить справи про умисне спричинення легких
тілесних ушкоджень або побоїв, про образу. Крім того, попереднє
розслідування не про-

245

водиться у справах про злочини, що не становлять великої суспільної
небезпеки, для яких передбачено протокольну форму досу-лової підготовки
матеріалів, зокрема, у справах про такі злочини як дрібне розкрадання
державного, суспільного або особистого майна, ухилення від сплати
аліментів на дітей, браконьєрство, хуліганство, викрадення транспортних
засобів та ін.

Відповідно до ст. 212 КПК попереднє слідство закінчується винесенням
одного з трьох можливих рішень: 1) обвинувального висновку про
направлення справи для віддання обвинуваченого до суду; 2) постанови про
закриття кримінальної справи; 3) постанови про направлення справи до
суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного
характеру.

З моменту надходження справи з обвинувальним висновком до суду
починається нова стадія кримінального процесу -віддання обвинуваченого
до суду. На цій стадії суд перевіряє, чи є досить підстав та матеріалів
для судового розгляду справи по суті. За їх наявності суддя виносить
постанову про віддання обвинуваченого до суду. Однак це ще не означає,
що суд визнав обвинуваченого винним. Питання про винність обвинуваченого
вирішується тільки у вироку після розгляду справи по суті. Якщо
обвинуваченого віддано до суду, йому вручається копія обвинувального
висновку, а особам, які викликаються до суду, надсилаються повістки.
Після віддання обвинуваченого до суду, суддя (суд) не пізніше ЗО днів (у
разі складності справи – не пізніше 20 днів) з моменту надходження
справи до суду повинен виконати й інші дії, пов’язані з підготовкою
справи до розгляду в судовому засіданні.

Після завершення всіх вказаних дій починається стадія судового розгляду.
Кримінальні справи в суді першої інстанції розглядаються одноособове
суддею, який діє від імені суду, і ко-легіально судом у складі трьох
суддів, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Кримінальні
справи про злочини, за які судом передбачено можливість призначення
покарання у вигляді довічного позбавлення волі, у суді першої інстанції
розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів,
які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

246

Головними учасниками судового розгляду є обвинувач, підсудний, захисник,
потерпілий. Відповідно до ст. 261 КПК вони користуються рівними правами
щодо подання доказів, участі в дослідженні доказів і заявлення
клопотання.

Рівність процесуальних прав учасників судового розгляду є однією з
необхідних передумов реалізації принципу змагальності кримінального
судочинства. Цей принцип означає, що в судовому засіданні процесуальний
спір між собою ведуть дві сторони – обвинувачення і захист, кожна з яких
обстоює свою процесуальну позицію, права і законні інтереси,
забезпечуючи таким чином суду можливість повно, всебічно і об’єктивно
дослідити всі обставини кримінальної справи, що розглядається, з метою
встановлення істини і прийняття правильного рішення. Функції
обвинувачення здійснює прокурор, а функції захисту – підсудний,
захисник.

Особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві, у рал наявності
реальної загрози їх життю, здоров”ю, житлу чи майну мають право на
забезпечення безпеки.

Основною частиною судового розгляду є судове слідство, сутність якого
полягає в дослідженні судом за участю обвинувачення і захисту всіх
обставин справи, всіх доказів, як зібраних органами попереднього
розслідування, так і витребуваних судом з власної ініціативи та за
клопотанням учасників судового розгляду.

Від того, наскільки повно, всебічно і ретельно будуть досліджені докази,
залежить встановлення істини у справі і поста-новлення законного та
обґрунтованого вироку.

Після закінчення судового слідства суд переходить до судових дебатів.
Вони складаються з промов державного обвинувача і захисника, а також
інших учасників процесу. У цій частині судового розгляду його учасники
підбивають підсумок судового слідства, дають оцінку досліджених у
судовому засіданні доказів, обґрунтовують свою позицію у справі.

По закінченні судових дебатів підсудному надається останнє слово, яке є
важливою процесуальною гарантією реалізації підсудним свого права на
захист. В останньому слові підсудний має право дати власну оцінку
проведеного судового розгляду, всієї сукупності доказів, висловити своє
ставлення до обви-

247

нувачення, оцінити власні дії І звернутися до суду з відповідними
проханнями.

Після дослідження всіх обставин справи на судовому слідстві, проведення
судових дебатів і останнього слова підсудного суд приступає до
постановлення вироку. Кримінально-процесуальний закон визначає вирок як
рішення суду першої інстанції про винність або невинуватість відданої до
суду особи (п. 12 ст. 32 КПК). Вирок постановляється ім’ям України. Він
набирає законної сили після закінчення строку касаційного оскарження і
внесення касаційного подання прокурором (тобто після закінчення семи діб
з моменту проголошення вироку), є обов’язковим для всіх фізичних і
юридичних осіб і підлягає безумовному виконанню.

§ 6. Повноваження військових судів

Згідно зі ст. 38 Закону України “Про судоустрій” військові суди
розглядають: справи про всі злочини, вчинені військовослужбовцями
Збройних Сил, Прикордонних військ, Служби безпеки України та інших
військових формувань, що створюються Верховною Радою України і
Президентом України, а також про злочини, вчинені військовозобов’язаними
під час проходження ними зборів; усі справи про шпигунство; справи про
злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені особами
начальницького складу виправно-трудових установ;, справи про злочини,
вчинені певними категоріями осіб, щодо яких є спеціальні вказівки в
законодавстві України; справи про адміністративні правопорушення
військовослужбовців; справи по скаргах військовослужбовців на
неправомірні дії військових посадових осіб І органів військового
управління; справи про захист честі і гідності, сторонами в яких є
військовослужбовці або військові організації.

У разі обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні кількох
злочинів, якщо справа хоча б про один із злочинів підсудна військовому
суду, а про інші – загальному суду, справа про всі злочини розглядається
військовим-суд ом.

У випадку обвинувачення групи осіб у вчиненні одного або кількох
злочинів, якщо відносно хоча б одного з обвинуваче-

248

них справа підсудна військовому суду, а щодо Інших – загальному суду,
справа щодо всіх обвинувачених розглядається військовим судом.

Військові суди поряд із кримінальними справами розглядають цивільні
позови про відшкодування майнової шкоди, заподіяної внаслідок злочину.

У місцевостях, де через виняткові обставини не діють загальні суди,
військові суди розглядають усі цивільні, кримінальні справи і справи про
адміністративні правопорушення.

ГЛАВА XXII ПРОКУРАТУРА, АДВОКАТУРА Й ОКРЕМІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ

§ 1. Організація і функції прокуратури

Органи прокуратури в Україні — це єдина система прокурорів з підлеглістю
тільки вищестоящим прокурорам і Генеральному прокурору України.
Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який
призначається на посаду за згодою Верховної Ради України і звільняється
від посади Президентом України. Строк повноважень Генерального прокурора
України – 5 років.

Організація і порядок діяльності органів прокуратури України
визначаються Законом України від 05.11.1991 р. ‘”Про прокуратуру”.
Згідно з цим Законом систему органів прокуратури складають: Генеральна
прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, прокуратури
областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські,
районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також
військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать
військові прокуратури районів і військова прокуратура Чорноморського
флоту та Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові
прокуратури гарнізонів (на правах міських).

Згідно з Конституцією України функціями прокуратури України є:
підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів
громадянина або держави в суді у випадках, ^значених законом; нагляд за
додержанням законів органами,

249

які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досу-дове
слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 121
Конституції України).

До прийняття Конституції України 1996 р. на прокуратуру покладалися
більш широкі функції. Згідно із Законом України “Про прокуратуру” до
основних функцій прокуратури належать, зокрема, нагляд за додержанням
законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями,
посадовими особами та громадянами, розслідування злочинів та ін. Важливо
зазначити, що згідно з розд. XV Конституції України “Перехідні
положення” прокуратура продовжує виконувати функцію нагляду за
додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства –
до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів
щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи
досудового слідства.

Організація та діяльність прокуратури провадяться на основі таких
принципів, як єдність і централізація, законність, незалежність,
публічність, гласність.

На посаду прокурорських працівників можуть призначатися громадяни
України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові та моральні
якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю,
проходять в органах прокуратури .стажування строком до одного року.

§ 2. Організація та завдання адвокатури

Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України. Законом України
“Про адвокатуру” від 19.12.1992 р. Згідно зі ст. 59 Конституції України
кожен має право на допомогу. У випадках, передбачених законом, ця
допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх
прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення й надання
правової допомоги при вирішенні справ у судах та Інших державних органах
в Україні діє адвокатура. Адвокатура України є добровільним професійним
громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України
сприяти захисту прав, свобод та представ-

250

ляти законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без
громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Адвокатура здійснює свою діяльність за принципами верховенства закону,
незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту,
стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох
років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право
займатися адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Закон виділяє різні організаційні форми та види діяльності адвокатури.
Зокрема, адвокат має право займатись адвокатською діяльністю
індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими
адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські
об’єднання, які є юридичними особами і діють на основі статуту
відповідного об’єднання. Адвокати провадять такі види діяльності: дають
консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні й письмові довідки
щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового
характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть;
здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед
громадянами та юридичними особами; подають юридичну допомогу
підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення
підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних
осіб. Цей перелік не є вичерпним. Адвокат може здійснювати й інші види
юридичної допомоги, передбачені законодавством.

Адвокат може мати помічника або кількох помічників із числа осіб із
вищою юридичною освітою. Умови роботи визначаються контрактом між
адвокатом (адвокатським об’єднанням) і помічником адвоката з додержанням
законодавства про працю. Помічник адвоката виконує доручення у справах,
які є в провадженні адвоката, крім тих, що належать до процесуальних
повноважень останнього.

Закон “Про адвокатуру” передбачає гарантії адвокатської діяльності.
Зокрема, забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність,
вимагання від адвоката, його помічника, посадо-

251

працівників міліції. Працівник міліції є представником державного органу
виконавчої влади. Законні вимоги працівників міліції обов”язкові для
виконання громадянами і посадовими особами Працівник міліції при
виконанні покладених на нього обов’язків керується тільки законом, діє в
його межах. Ніхто не має права покласти на працівника міліції виконання
обов’язків, не передбачених чинним законодавством.

До державних правоохоронних органів належить Служба безпеки України. Цей
орган покликаний забезпечувати безпеку держави, підпорядкований
Президенту України і підконтрольний Верховній Раді України. У Законі
України “Про Службу безпеки України” від 25.03.1992 р. визначено такі
завдання Служби безпеки: захист державного суверенітету, конституційного
ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та
оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав
громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних
служб, від посягання з боку окремих організацій, груп та осіб;
попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру та
безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної
діяльності у сфері управління та економіки, інших протиправних дій, які
безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам країни.

Згідно зі своїми завданнями Служба безпеки України здійснює
розвідувальну, контррозвідувальну та інформаційно-аналітичну роботу,
бере участь у розробленні та виконанні заходів щодо захисту державних
таємниць України, надає допомогу Прикордонним військам України в охороні
державного кордону та ін.

Діяльність Служби безпеки України, її органів та співробітників
фунтується на принципах законності, поваги прав та гідності людини,
безпартійності та відповідальності перед народом держави.
Оперативно-службова діяльність Служби безпеки будується на засадах
поєднання принципів єдиноначальності та колегіальності, гласності та
конспірації.

Систему Служби безпеки України складають: Центральне управління Служби
безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи. Служба безпеки
Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові
формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші установи Служби
безпеки. Організаційна структура Служби безпеки України визначається
Президентом України.

254

ЗМІСТ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Глава І. Походження держави і права

§ 1. Загальна характеристика первісного суспільства……… 4

§ 2. Причини і шляхи виникнення держави і права…………. 6

§ 3. Основні теорії походження держави і права…………… 11

Глава II. Держава: основні поняття

§ 1. Поняття та ознаки держави……………………………… 13

§ 2. Форма держави…………………………………………… 15

§ 3. Функції держави………………………………………… 19

§ 4. Механізм (апарат) держави……………………………… 21

§ 5. Політична система суспільства…………………………. 25

§ 6. Правова держава…………………………………………. 27

§ 7. Громадянське суспільство і правова держава…………. 28

Глава III. Право: основні поняття

§ 1. Поняття, ознаки і сутність права………………………..
ЗО

§ 2. Право в системі соціальних норм. Право і мораль……. 33

§ 3. Норма права: поняття, структура, види………………… 35

§ 4. Система права…………………………………………….
36

§ 5. Джерела (форми) права…………………………………..
38

§ 6. Закони і підзаконні нормативні правові акти…………. 41

§ 7. Правові відносини……………………………………….
45

§ 8. Правомірна поведінка, правопорушення, юридична

відповідальність…………………………………………. 48

Глава IV. Законність і демократія

§ 1. Законність і правопорядок……………………………… 50

§ 2. Гарантії законності і правопорядку…………………….. 56

§ 3. Правова культура…………………………………………
59

§ 4. Демократія………………………………………………..
61

§ 5. Демократія і самоврядування…………………………… 69

§ 6. Демократія як загальнолюдська цінність………………. 71

§7. Співвідношення демократії і законності…………….!.. 73

255

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Глава V. Конституційне право -провідна галузь національного права
України

§ 1. Предмет і метод конституційного права України……… 75

§ 2. Конституція України – Основний Закон держави…….. 76

Глава VI. Конституційно-правові основи правового статусу людини і
громадянина

§ 1. Поняття основних прав, свобод і обов’язків людини

і громадянина…………………………………………….. 78

§ 2. Конституційно-правові основи

громадянства У країни………………………………….. 8]

§ 3. Система та зміст конституційних прав, свобод

і обов’язків людини та громадянина…………………… 83

Глава VII. Конституційні інститути демократії в Україні

§ 1. Виборча система в Україні……………………………… 85

§ 2. Референдуми в Україні…………………………………. 88

Глава VIII. Органи державної влади в Україні

§ 1. Конституційно-правові основи статусу

Верховної Ради України………………………………… 89

§ 2. Конституційно-правові основи статусу

народного депутата України…………………………… 90

§ 3. Конституційно-правові основи статусу

Президента України…………………………………….. 91

§ 4. Конституційно-правові основи статусу

Кабінету Міністрів України…………………………….. 93

§ 5. Конституційно-правові основи статусу

місцевих державних адміністрацій.

Глава IX. Конституційно-правові основи територіального устрою України

§1. Поняття і принципи територіального

устрою України ………………………………………. 95

§ 2. Система адміністративно-територіального

устрою України………………………………………….. 96

§3. Статус Автономної Республіки Крим.. ………….. 97

256

Глава X. Конституційно-правові основи місцевого самоврядування в Україні

§ 1. Поняття місцевого самоврядування……………………. 98

§ 2. Система місцевого самоврядування в Україні………… 99

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Глава XI. Трудове законодавство: загальні положення

§1. Трудове право як самостійна галузь права……………. 101

§ 2. Трудовий договір…………………………………………
104

§ 3. Трудовий контракт……………………………………….
106

§ 4. Переведення на іншу роботу.,………………………….. 108

§5. Підстави припинення трудового договору…………….. ПО

§ 6. Розірвання трудового договору з ініціативи

працівника……………………………………………….. 111

§ 7. Розірвання трудового договору з ініціативи власника

або уповноваженого ним органу……………………….. 113

Глава XII. Робочий час і час відпочинку.

Матеріальна відповідальність працівників за шкоду,

заподіяну підприємству, установі, організації.

Трудова дисципліна. Трудові спори.

§ 1. Робочий
час………………………………………………. 126

§ 2. Час відпочинку……………………………………………
128

§ 3. Матеріальна відповідальність працівника за шкоду,

заподіяну підприємству, установі, організації………… 1 ЗО

§ 4. Трудова дисципліна………………………………………
130

§5. Індивідуальні трудові спори……………………………. 132

§ 6. Колективні трудові спори……………………………….
134

Глава XIII. Екологічне законодавство

§ 1. Правова охорона навколишнього

природного середовища………………………………… 136

§ 2. Закон України “Про охорону навколишнього

природного середовища”………………….!…………… 138

§ 3. Право природокористування…………………………… 139

§4. Право власності на природні ресурси…………………. 141

§5. Екологічні права та обов’язки громадян………………. 144

§ 6. Економіко-правовий механізм охорони

навколишнього природного середовища………………. 145

257

§ 7. Контроль у галузі природокористування

та охорони навколишнього природного середовища…. 147 § 8.
Відповідальність за порушення екологічного

законодавства……………………………………………. 147

§ 9. Поресурсові кодекси і закони України………………… 149

§ 10. Особливості оренди землі та інших

природних ресурсів……………………………………… 151

§ 11. Правова охорона атмосферного повітря

і тваринного світу……………………………………….. 154

§ 12. Правовий режим природно-заповідного

фонду України…………………;……………………….. 156

Глава XIV. Цивільне законодавство

§ 1. Цивільне право як самостійна галузь права…………… 157

§ 2. Громадяни як суб’єкти цивільного права……………… 158

§ 3. Юридичні особи як суб’єкти цивільного права……….. 159

§ 4. Право власності…………………………………………..
160

§ 5. Право приватної власності……………………………… 161

§ 6. Право власності юридичних осіб……………………….. 163

§ 7. Право державної власності……………………………… 165

§ 8. Право комунальної власності…………………………… 167

§ 9. Захист права власності……………………………………168

§ 10. Цивільно-правові договори……………………………… 169

§ 11. Цивільно-правова відповідальність……………………. 171

§ 12. Спадкове право…………………………………………..
173

Глава XV. Правові засади підприємницької діяльності

§1. Ринкова економіка як об’єкт

правового регулювання…………………………………. 174

§ 2. Приватно-правове регулювання підприємництва…….. 176

§3. Публічно-правове регулювання………………………… 180

Глава XVI. Житлове законодавство

§1. Житловий фонд. Надання жилих приміщень………….. 182

§2. §3.

Приватизація житла……………………………………… 185

Відповідальність за порушення житлового

187

законодавства.

Глава XVII. Шлюбно-сімейне законодавство

§1. Шлюб і сім’я……………………………………………..
І88

§ 2. Особисті й майнові права та обов’язки подружжя…

258

190

§ 3. Права та обов’язки батьків і дітей……………………… 192

§ 4. Опіка і піклування……………………………………….
193

Глава XVIII. Адміністративне право та законодавство

§ 1. Адміністративне право як галузь права………………… 194

§ 2. Адміністративне право і державне управління……….. 196

§ 3. Адміністративне правопорушення (проступок)……….. 197

§ 4. Види адміністративних стягнень….-,,…………………… 199

§ 5. Порядок притягнення до адміністративної

відповідальності…………………………………………. 202

Глава XIX. Митне право

§ 1. Предмет і поняття митного права………………………. 204

§ 2. Митні органи України……………………………………
206

§ 3. Митний контроль…………………………………………
209

§4. Організація митного контролю………………………… 212

Глава XX. Кримінальне право

§ 1. Кримінальне право як галузь права…………………….. 215

§ 2. Кримінальний закон……………………………………..
216

§ 3. Поняття й ознаки злочину……………………………….218

§4. Кримінальна відповідальність та її підстава…………… 219

§ 5. Склад злочину…………………………………………….
221

§ 6. Обставини, що виключають злочинність діяння……… 223

§ 7. Закінчений та незакінчений злочини.

Добровільна відмова при незакінченому злочині…….. 226

§ 8. Співучасть у злочині……………………………………..
228

§ 9.
Покарання………………………………………………… 230

Глава XXI. Правосуддя в Україні

§ 1. Судова система……………………………………………
231

§ 2. Підвідомчість справ Конституційному Суду України… 237

§3. Підвідомчість цивільних справ суду…………………… 238

§4. Підвідомчість справ арбітражному суду………………. 241

§ 5. Правосуддя по кримінальних справах…………………. 244

§ 6. Повноваження військових судів………………………… 248

Глава XXII. Прокуратура, адвокатура й окремі правоохоронні органи

§ 1. Організація і функції прокуратури……………………… 249

§ 2. Організація та завдання адвокатури……………………. 250

§ 3. Окремі правоохоронні органи………………………….. 252

259

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Комаров 2001 – Основи держави і права (книга)