Коментар до ЦПК України (книга)

Коментар до ЦПК України

стосовує і по-

няття Ызаконодавство про цивільне судочинствоы, що включає й

ЦПК, й інші законодавчі акти. Так, істотну роль у регулюванні су-

дочинства грають ЦК України і законодавчі акти в галузі адмініст-

ративного, трудового права, сімейного законодавства. Але, безумо-

вно, найважливіше значення має Конституція України, яка визна-

чає основи цивільного судочинства і право на судовий захист.

2. В останні роки в науці цивільного процесуального права і

правозастосовній практиці стали більш поширеними погляди про

більшу юридичну чинність ЦПК у порівнянні з іншими законами,

що містять процесуальні норми. При цьому вказують на дуже спір-

ний, як видається, поділ законів на загальні і спеціальні, відповід-

но до якого ЦПК є спеціальним, а тому інші закони не застосову-

ють до судочинства, якщо ЦПК не містить подібних правил.

Основний недолік цих поглядів, на нашу думку, полягає в тому,

що вони культивують правовий нігілізм. Є правильне класичне тве-

рдження про те, що закон є закон і є поділ норм права на загальні

і спеціальні. Норма права, в якому би законодавчому акті вона не

знаходилася, обов’язкова для застосування у відносинах, які вона

регулює. Саме останнє визначає її приналежність до галузі права.

Тому норма права є процесуальною і тоді, коли вона знаходиться в

ЦК, КпШС, Законі України ЫПро прокуратуруы та ін. Та й комен-

тована стаття не протиставляє ЦПК іншим законам України.

3. Загальні правила цивільного’судочинства формулюються в

законі стосовно позовних (спірних) справ. Але вони значною мі-

рою регулюють і провадження в справах, що виникають з адмініс-

тративно-правових відносин, і в справах окремого провадження.

Стаття 2. Завдання цивільного судочинства

Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та за-

конних інтересів фізичних,.юридичних осіб, держави шляхом

всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній від-

повідності з чинним законодавством.

(Стаття 2 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-Ю від
23.01.81;

Законом № 2857-12 від 15.12.92)

1. Ця стаття вказує на головне завдання цивільного судочинства

З охорону прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб,

держави. Поняття Ыохорона правы є більш широким, ніж застосову-

ване в ЦПК (наприклад, у ст. 4) поняття Ызахист правы, тобто воно

включає не тільки діяльність по розгляду цивільних справ в резуль-

таті цієї діяльності, й попереджуючий вплив судових1 процесів.

2. Цією статтею завдання охорони прав та інтересів фізичних

осіб (громадян, іноземних громадян і осіб без громадянства), на

відміну від.законодавства, що діяло раніше, висувається для судів

на перше місце. Згідно з ст. З Конституції України людина, її життя

і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в

Україні найвищою соціальною цінністю.

3. Як одне із завдань Пленум Верховного Суду України вказує

судам на необхідність запобігання злочинам та іншим правопору-

шенням при розгляді кримінальних і цивільних справ і здійснення

рішучих заходів щодо їх усунення, суворого виконання вимог зако-

ну і постанов Верховного Суду України з цих питань (див.: Поста-

нову Пленуму № 5 від 22.08.80 ЫПро діяльність судів України по

попередженню злочинів та інших правопорушень при розгляді кри-

мінальних і цивільних справы зі змінами, внесеними постановами

№ 8 від 23.12.83, № 13 від 25.12.92, № 3 від 13.01.95 і №’12 від

03.12.97).

Стаття 3. Порядок провадження в цивільних справах

Провадження в цивільних справах у судах України ведеться

за цивільними процесуальними законами України, що діють на

час розгляду справи, вчинення окремих процесуальних дій або

виконання рішення суду.

(Стаття 3 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Провадження в цивільних справах у суді (судочинство) нази-

вають цивільним процесом. Воно складається з процесуальних дій

судді (суду) та інших учасників судочинства. За найближчою про-

цесуальною метою ці дії поєднуються в стадії (наприклад, стадія

порушення справи, підготовки справи до судового розгляду, судо-

вого розгляду), а за кінцевою метою З у провадження (позовне, в

справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, осо-

бливе, апеляційне, касаційне). Таким чином, кожне провадження,

як правило, складається з трьох зазначених вище стадій.

2. Ця стаття визначає дію цивільного процесуального закону в

просторі, часі та за колом осіб. Судочинство в Україні ведеться

відповідно до цивільних процесуальних законів України. Чинність

процесуального закону в часі полягає в тому, що суди України по-

винні керуватися законом, що діє під час розгляду справи, вчинен-

ня окремих процесуальних дій чи виконання рішення суду. За ко-

лом осіб дія процесуальних норм поширюється на суддю (суд), що

розглядає справу, і на всіх учасників процесуальної діяльності в цій

справі: на громадян України, іноземців і осіб без громадянства,

юридичних осіб. У деяких випадках чинність процесуального зако-

ну поширюється на осіб, органи і організації, що не беруть участі в

справі. Так, судові рішення є обов’язковими до виконання на всій

території України (ст. 129 Конституції України). Підприємства, уста-

нови, організації, кооперативні і громадські організації повинні

надавати необхідні суду докази або повідомляти суд про неможли-

вість їх надання (ст. 48 ЦПК).

Стаття 4. Право на звернення до суду за судовим захистом

Усяка заінтересована особа вправі в порядку, встановлено-

му законом, звернутись до суду за захистом порушеного або

оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Відмова від права на звернення до суду недійсна.

1. Конституційне право громадян на судовий захист закріплю-

ється насамперед у ст. 4 ЦПК, Можливість особистого звернення в

суд залежить від наявності у того, хто звертається, цивільної проце-

суальної правоздатності і дієздатності. Однак важливо, щоб у того,

хто звертається за судовим захистом, була не тільки правоздатність

узагалі, а й правоздатність у конкретній справі, тому що коменто-

вана стаття вказує на право лише заінтересованої особи звернутися

за судовим захистом. Юридичною заінтересованістю володіють тіль-

ки ті особи, що звертаються до суду, які є учасниками спірних

матеріальних правовідносин, або кому законом надане право пору*

шення справи в інтересах інших осіб (ст. 5 ЦПК). Як видається,

твердження, що останні з перелічених не є заінтересованими, а

лише наділені цим правом для захисту інтересів інших осіб, є спір-

ним. Це протиставляло б ст. 5 ЦПК даній статті, а вони органічно

пов’язані. ЦПК відносить цих учасників процесу до осіб, що бе-

руть участь у справі, тобто наділяє;їх юридичною заінтересованіс-

тю, проявом якої і є їх право порушити цивільну справу.

2. Заінтересовані особи при зверненні до суду зобов’язані до-

тримуватися встановленого процесуальним правом порядку звер-

нення до. суду за захистом порушеного чи заперечуваного права

охоронюваного законом інтересу (див. коментар до глави 16 ЦПК).

3. Істотною гарантією захисту права є положення статті про те,

що відмова від права на звернення до суду є недійсною. Процесуа-

льний закон вважає, що не мають правових наслідків угоди чи умо-

ви договорів про відмову від можливості звернутися до суду із за-

явою про захист своїх прав. Він допускає відмову від судового захи-

сту або в ході розгляду справи (ст. 179 ЦПК), або в тих випадках,

якщо заінтересовані особи вирішили звернутися чи зверталися за

захистом права до інших юрисдикційних органів^ наприклад, тре-

тейського суду (п. 6 ст. 136 ЦПК).

4. Право на звернення з позовом до суду є одним з найважливі-

ших елементів процесуальної правоздатності громадянина, а не його

дієздатності, як вважають деякі юристи (див.: Городская газета №

46 від 13 листопада 1997 р.). Тому закон і не допускає йе тільки

обмеження навіть у судовому порядку, а й самообмеження в циві-

льній процесуальній правоздатності.

Стаття 5. Порушення цивільної справи в суді

Суд приступає до розгляду цивільної справи:

1) за заявою особи, яка звертається за захистом своїх прав

або охоронюваних законом інтересів;

2) за заявою прокурора та інших осіб, які вправі у випадках,

передбачених законом, звертатися до суду на захист прав та

свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи

громадських інтересів.

У справах позовного провадження подаються позовні заяви,

у*справах, що виникають з адміністративно-правових відносин,

і в справах окремого провадження З скарги і заяви.

(Стаття 5 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81;

Законом № 82/95-ВР від 02.03.95, в редакції Закону № 2540-ІП від
21.06.2001)

1. За загальним правилом провадження в цивільній справі пору-

шується подачею заяви особисто заінтересованою особою, тобто

особою, яка вважає, що порушено чи заперечується саме її право,

що саме вона є учасником спірних матеріальних правовідносин. До

таких осіб ЦПК відносить сторони (позивачів і відповідачів, спів-

позивачів і співвідповідачів) і третіх осіб, що заявляють самостійні

вимоги на предмет спору.

2. Правом порушити цивільну справу на захист інтересів держа-

ви і громадян відповідно до п. 2 ст. 5 ЦПК володіє прокурор. Про

особливості реалізації цього права див. коментар до ст. 13 ЦПК і

глави 14 ЦПК.

3. Ініціативою порушувати цивільні справи у суді на захист прав

та інтересів інших осіб наділені органи державної влади і органи

місцевого самоврядування, інші особи, що вправі у випадках, пе-

редбачених законом, звертатися до суду на захист прав і свобод

іншої особи, невизначеного кола осіб чи державних або суспільних

інтересів. Такими правами у визначених випадках закон наділяє

профспілки, державні підприємства, установи, організації, сільсь-

когосподарські підприємства, кооперативні організації, їх об’єднан-

ня, інші громадські організації чи окремих громадян (див. комен-

тар до ст. 121 ЦПК). Зазначені особи можуть бути ініціаторами

процесу тільки тоді, коли закон, положення, статут тощо про ці

органи і організації передбачають таке їх право. Стосовно громадян

законодавство також повинно передбачати їх право порушити справу

в інтересах інших осіб. Так, наприклад, ст. 256 ЦПК надає право

членам сім’ї громадянина своєю заявою порушувати справу про

визнання його обмежено дієздатним чи недієздатним. Однак у ряді

випадків суди приймають заяви у цих справах від осіб, що не упо-

вноважені подавати такі заяви (див. преамбулу постанови Пленуму

Верховного Суду України № 3 від 28.03.72 ЫПро судову практику у

справах про визнання громадянина обмежено дієздатним і недіє-

здатнимы з наступними змінами).

4. Вибір заособу порушення судової діяльності в кожному конк-

ретному випадку залежить від виду судочинства: у позовних справах

З позовна заява, у справах, що виникають з адміністративно-право-

вих відносин, і у справах окремого провадження З скарга чи заява.

Тим часом у судовій практиці іноді трапляються випадки, коли в

справах окремого провадження подаються і приймаються судами

позовні заяви, хоча в таких справах не може бути спору про право.

Стаття 6. Здійснення правосуддя тільки судом і на засадах

рівності громадян перед законом і судом

Правосуддя в цивільних справах здійснюється тільки судом

і на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян неза-

лежно від їх походження, соціального і майнового стану, расо-

вої і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до

релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших об-

ставин. ‘

(Стаття 6 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від
23.01.81)

1. Закріплений Конституцією України і галузевими законодав-

чими актами принцип здійснення правосуддя тільки судом нале-

жить до числа міжгалузевих, тому що діє і у цивільному, і в кримі-

нальному, і в господарському судочинстві. У відповідності зі ст. 1

Закону України ЫПро судоустрій Україниы від 7 лютого 2002 р. су-

дова влада реалізується шляхом .здійснення правосуддя у формі

цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а

також конституційного судочинства: Серед органів, що здійсню-

ють захист суб’єктивних цивільних прав, суди посідають особливе

місце, тому що вони вирішують більшість цивільних справ, і, оскіль-

ки закон установлює пріоритет судового захисту, а) при об’єднанні

декількох пов’язаних між собою вимог різної підвідомчості пріори-

тет віддається загальній судовій формі (ст. 26 ЦПК); б) акти адмі-

ністративних органів у ряді випадків можна заперечувати в суді;

в) рішення різних органів виповнюються примусово державним ви-

конавцем за участю суду.

2. Правосуддя в цивільних справах здійснюється на засадах рів-

ності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх похо-

дження, соціального і майнового стану, а також зазначених у ст. 6

ЦПК інших обставин. Цей принцип цивільного процесуального

права не тільки проголошується, а й реально забезпечується і поло-

женнями закону і всією судовою діяльністю. До таких гарантій на-

лежать державна мова судочинства, рівноправність сторін у цивіль-

ному процесі і багато чого іншого. Відповідно до вказівки Пленуму

Верховного Суду України забезпечення рівності громадян перед

законом і судом є одним з найважливіших завдань судів (див. п. 1

постанови Пленуму № 7 від 30.05.97 ЫПро посилення судового за-

хисту прав і свобод людини і громадянинаы // Бюлетень законодав-

ства і юридичної практики України. З 1998. З № 8. З С. 75).

Стаття б’. (Виключено на підставі Указу ПВР № 1461-10 від 23.01.81)

Стаття 7. Колегіальний і одноособовий розгляд справ

Цивільні справи у всіх судах розглядаються колегіально або

одноособове суддями, обраними у встановленому порядку.

Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені І

При колегіальному розгляді справ судді користуються рііі-;

ними правами з головуючим у судовому засіданні у вирішенні

всіх питань, що виникають при розгляді справи і постановленні

рішення.

(Стаття 7іззмінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10від23 018І-
Е-!

Законами № 2464-12 від 17.06.92, № 3129-12 від 22.04.93)’ *’

1. За чинним цивільним процесуальним законодавством біль-

шість цивільних справ розглядається суддею одноосібне (див. ко-

ментар до ст. 1241 ЦПК). У цьому разі суддя в процесі виступає від

імені відповідного суду. Згідно з Законом України від 21 вересня

2000 р. ЫПро внесення змін у Цивільний процесуальний кодекс

Україниы дві категорії цивільних справ розглядаються і у перший

раз колегіальним судом (див. коментарі до глав 30-Б і 30-Г ЦПК). \

2. Якщо цивільна справа розглядається колегією суду, то Низки

процесуальних дій здійснюється й у цьому разі суддею одноособо-

ве. У складі колегії її члени користуються рівними правами з голо- ‘*Е

вуючим у вирішенні всіх питань, що виникають у ході розгляду

цивільної справи і при постановлені судового рішення або ухвали.

3. Згідно з ст. 128 Конституції України судді, крім суддів Кон-

ституційного Суду України, обираються Верховною Радою України

безстрокове. Перше призначення на посаду професійного судді стро-

ком на п’ять років здійснюється Президентом України,

Стаття 8, Незалежність суддів і підкорення їх тільки

законові

При здійсненні правосуддя в цивільних справах судді неза-

лежні і підкоряються тільки законові. Судді вирішують цивільні

справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній

вплив на них.

(Стаття 8 із змінами, внесеними згідно із Законами № 2464-12 від
17.06.92,

№ 2857-12 від 15.12.92)

1. Відповідно до цієї статті при здійсненні правосуддя в цивіль-

них справах судді незалежні і підкоряються тільки законові.

2. Цей принцип припускає: а) підкорення суддів при здійсненні

правосуддя тільки законові; б) розгляд і вирішення суддями справ

відповідно до їх правосвідомості і процесуальної форми; в) відсут-

ність і недопустимість будь-якого втручання в розгляд і вирішення

конкретних справ як з боку вищестоящого суду, так і з боку інших

державних органів і посадових осіб, що належать до кожної з гіл-

лок державної влади, а також громадських оргайізацій, політичних

партій і засобів масової інформації; г) наявність гарантій незалеж-

ності суддів у Конституції України та інших законах і забезпечення

цих гарантій компетентними органами держави.

3. Вплив на судців може проявлятися у втручанні в їх діяльність

при розгляді і вирішенні конкретних справ. Формами такого втру-

чання можуть бути: а) дача вказівок у конкретних справах з боку

вищестоящих судів з питань, що належать до компетенції суду пер-

шої інстанції, а також з боку інших органів держави і посадових

осіб з цих питань; б) непряме втручання в діяльність суддів погро-

зою залучення їх до не передбаченої законом відповідальності чи

до передбаченої законом, але без належних підстав; в) спроби на-

тиснути на суддів з боку органів державної виконавчої влади і орга-

нів місцевого самоврядування, позбавляючи їх чи погрожуючи по-

збавити передбачених законом гарантій і умов незалежності при

здійсненні правосуддя і т. ін.

4. Цей принцип цивільного процесуального права забезпечуєть-

ся: а) особливим порядком обрання і призначення суддів; б) їх не-

доторканністю; в) правом суддів оцінювати докази за своїм внутрі-

шнім переконанням, заснованим на_рсебічному, повному і об’єкти-

вному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх

сукупності, при цьому вони керуються законом і правосвідомістю

(ст. 62 ЩІК); г) недопустимістю вказівок з боку апеляційних і каса-

ційних судів про вірогідність чи невірогідність того чи іншого доказу,

про переваги одних доказів перед іншими, про характер рішення

(ст. ст. 313, 343 ЦПК) і низкою інших гарантій (див. ст.ст. 14З16 За-

кону ЫПро судоустрій Україниы від1 7.02.2002р.). Основою цього

принципу є ст. 129 Конституції України. Пленум Верховного Суду

України в п. З постанови № 4 від 12.04.96 ЫПро застосування зако-

нодавства, що забезпечує незалежність суддівы відзначив, що згідно

з ст. 126 Конституції України вплив на суддів у будь-який спосіб

тягне юридичну відповідальність. На всі випадки втручання в їх ді-

яльність і прояви неповаги до суду і судді суди повинні реагувати

окремими ухвалами чи постановами, а якщо в таких діях є ознаки

злочину, вирішувати питання про порушення кримінальної справи.

Стаття 9. Мова, якою ведеться судочинство

Судочинство провадиться українською мовою або мовою бі-

льшості населення даної місцевості.

Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою,

якою провадиться судочинство, забезпечується право робити

заяви, давати пояснення і показання, виступати на суді і заяв-

ляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послу-

гами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.

Судові документи, відповідно до встановленого законом по-

рядку, вручаються особам, які беруть участь у справі, в пере-

кладі на їх рідну мову або на іншу мову, якою вони володіють.

(Стаття 9 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81)

1. Правила про мову цивільного судочинства є одним із голо-

вних його принципів, оскільки він поширюється на суд та інших

учасників справи, на всі стадії і провадження при розгляді і вирі-

шенні цивільної справи.

2. Коментована стаття передбачає чотири напрямки дії принци-

пу державної мови судочинства: 1) судочинство в судах України

ведеться українською мовою, а в судах, що знаходяться в місцях

проживання більшості громадян інших національностей, можуть

використовуватися поряд з українською мовою їх національні мови

(ст. З Закону України ЫПро мови в Українській РСРы); 2) особам,

що беруть участь у справі і не володіють мовою, на якій ведеться

судочинство, забезпечується право робити заяви, давати пояснення

і показання, виступати в суді рідною мовою; 3) зазначеним особам

забезпечується допомога перекладача; 4) особам, що беруть участь

у справі, судові документи вручаються в перекладі на їх рідну мову

чи мову, якою вони володіють.

3. Частина перша статті, що коментується, потребує зміни, оскіль-

ки ст. 10 Закону України ЫПро судоустрій Україниы передбачає, що

судочинство в Україні провадиться державною мовою.

Стаття 10. Гласність судового розгляду

Розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків,

коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці.

Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за моти-

вованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відо-

мостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі,

а також забезпечення таємниці усиновлення.

В закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть

участь у справі, представники громадських організацій і трудо-

вих колективів, які беруть участь в судовому розгляді відповідно

до статті 161 цього Кодексу, а в необхідних випадках також

свідки, експерти і перекладачі.

До залу судового засідання не допускаються громадяни мо-

лодші шістнадцяти років, якщо вони не є особами, які беруть

участь у справі, або свідками.

Слухання справи в закритому засіданні суду ведеться з доде-

ржанням усіх правил судочинства. Рішення судів у всіх випадках

проголошуються прилюдно, крім рішень про усиновлення у випа-

дках, передбачених статтею 112 Кодексу про шлюб та сім’ю

України.

(Стаття ІОіззмінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10від
23.01.81;

Законом № 329/96-ВР від 12.07.96)

1. Ця стаття закріплює принцип гласності, який полягає в тому,

що розЄляд цивільних справ у всіх судах України відповідно до ст. 129

Конституції України повинен проходити у відкритому судовому за-

сіданні. Це означає, що в залі судового засідання можуть бути при-

сутні будь-які громадяни, за винятком громадян молодше шістнадця-

ти років. Але і ці особи можуть бути в залі судового засідання, якщо

вони є особами, що беруть участь у справі, чи свідками.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України ЫПро судоустрій Украї-

ниы ніхто не може бути обмежений у праві на одержання в суді

усної чи письмової інформації щодо результатів його судової спра-

ви. Проведення в залі судового засідання фото- і кіноз’йомки, теле-,

відео-, звукозапису допускаються з дозволу суду.

2. Закрите судове засідання у цивільних справах допускається за

законом у трьох випадках: а) з метою запобігання розголошенню

державної таємниці; б) з метою запобігання розголошенню відомо-

стей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі; в)

для забезпечення таємниці усиновлення.

3. Якщо справа розглядається а закритому судовому засіданні,

то в ньому можуть бути присутні особи, що беруть участь у справі,

і в необхідних випадках З свідки, експерти, перекладачі. У зв’язку

з виключенням ст. 161 із ЦПК у частину третю цієї статті необхідно

внести відповідні зміни.

4. Про розгляд справи в закритому судовому засіданні має ухва-

люватися вмотивована ухвала суду^судді). При розгляді справи в

закритому судовому засіданні повинні дотримуватися всі процесуа-

льні правила і рішення в спра’ві має проголошуватися привселюд-

но, крім зазначених у частині п’ятій рішень (див. коментар до гла-

ви 35-А ЦПК).

Гласність судового розгляду має істотне значення в правовій

державі з метою виховання громадян і попередження правопору-

шень. Тому Пленум Верховного Суду України в ряді своїх постанов

звертав увагу судів на роль гласних процесів у правовому і мораль-

ному вихованні громадян (див., наприклад, постанову № 5 Плену-

му від 29 червня 1984 р. та ін.).

5. Конституція України в ст. 129 і глава 21 ЦПК у новій редакції

по’єднують цей принцип з повним фіксуванням процесу технічни-

ми засобами, що ставить завдання по оснащенню всіх судів засоба-

ми аудио- і відеозапису, комп’ютерами і т.ін.

Стаття 11. Вирішення справ на підставі діючого

законодавства

Суд вирішує справи на підставі Конституції, інших актів

законодавства України, міжнародних договорів України в по-

рядку, передбаченому цим Кодексом.

Суд у випадках, передбачених законом, застосовує норми

права інших держав.

У разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд

застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутно-

сті такого закону суд виходить із загальних начал і змісту зако-

нодавства України.

(Стаття 11 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Правила, закріплені в цій статті, є найважливішою гарантією

винесення судами законних і обЄрунтованих рішень. Підставами _-1

винесення таких рішень є норми цивільного, трудового, сімейного

права, що містяться в Конституції України, галузевих юридичних

актах і підзаконних нормативних актах, прийнятих у межах компе-

тенції відповідними державними органами, а також у міжнародних

договорах України. У разі сумніву щодо відповідності застосовува-

ного при вирішенні справи закону Конституції України суд за кло-

потанням учасників процесу чи зі своєї ініціативи припиняє прова-

дження в справі і звертається з вмотивованою ухвалою (постано-

вою) до Верховного Суду України, який згідно з ст. 150 Конституції

України має право порушити перед Конституційним Судом Украї-

ни питання про відповідність Конституції України законів та ін-

ших нормативне-правових актів. Таке рішення може бути прийня-

то судом будь-якої інстанції і на будь-якій стадії процесу. Суд без-

посередньо застосовує Конституцію, якщо: із змісту її норм не

випливає необхідність додаткової регламентації її положень зако-

ном; закон, що діяв до введення в дію Конституції чи прийнятий

після цього, суперечить їй; правовідносини, розглянуті судом, за-

коном України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, при-

йнятий Верховною Радою чи Радою міністрів Автономної Респуб-

ліки Крим, суперечить Конституції України; укази Президента Укра-

їни, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають

застосуванню судами при вирішенні конкретних справ, суперечать

Конституції України (див. п. 2 постанови № 9 Пленуму Верховного

Суду України від 1 листопада 1996 р. ЫПро застосування Конститу-

ції України при здійсненні правосудцяы).

2. У випадках, коли при вирішенні конкретної справи суд не

знаходить норми права, що регулює дані спірні відносини, комен-

тована стаття допускає аналогію закону і аналогію права. Безумов-

но те, що в цьому разі йдеться про застосування за аналогією норм

матеріального права: цивільного, сімейного і т. ін. Питання про

допустимість аналогії норм цивільного процесуального права є дуже

спірним. Автор коментарю вважає можливим у виключних випад-

ках застосування за аналогією і норм цивільного процесуального

права (див. коментар до ст. 308, 339 ЦПК).

3. Застосування закону за аналогією означає, що суд при відсут-

ності норми права, що регулює спірне відношення, розглядає і ви-

рішує цивільну справу на підставі норми права, що регулює подіб-

не відношення.

4. Застосування права за аналогією можливо тоді, коли немає

норми права, що регулює і дане спірне відношення і подібні відно-

сини. У цьому разі суд вирішує цивільну справу, виходячи із загаль-

них засад і змісту законодавства України.

5. Аналогія закону і аналогія права є одним із способів запов-

нення пробілів у праві. Вони не є ідеальними способами, але до

внесення доповнень у законодавство все-таки дозволяють здійсню-

вати захист права у деяких випадках.

6. У випадках і порядку, встановлених у розділі VI ЦПК, при

розгляді цивільних справ суди застосовують норми зарубіжного

права. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні

договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою

України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 12. Нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю

Верховний Суд України здійснює нагляд за судовою діяль-

ністю всіх судів України.

Верховний суд Республіки Крим, обласні, Київський і Сева-

стопольський міські суди здійснюють нагляд за судовою діяль-

ністю районних (міських), міжрайонних (окружних) судів від-

повідно Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.

Військові суди регіонів, Військово-Морських Сил здійсню-

ють нагляд за судовою діяльністю військових судів гарнізонів.

(Стаття 12 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від
23.01.81;

Законами № 2857-12 від 15.12.92, № 4018-12 від 24.02.94)

1. Відповідно до цієї статті Верховний Суд України як вищий

судовий орган здійснює судовий нагляд за судовою діяльністю всіх

судів держави. Верховний суд Автономної Республіки Крим, обла-

сні і прирівняні до них суди здійснюють цей нагляд за діяльністю

нижчестоящих стосовно них судів.

2. Здійснення судового нагляду має істотне значення, оскільки

є і засобом виправлення помилок нижчестоящих судів, і засобом

керівництва практикою забезпечення судової політики в державі.

3. Судовий нагляд вищестоящими судами здійснюється або при-

йняттям постанов Пленуму Верховного Суду на базі узагальнень

судової практики, або шляхом перегляду рішень нижчестоящих су-

дів по апеляційних і касаційних скаргах і відповідним поданням

прокурорів. З урахуванням вимог принципу незалежності суддів і

підкорення їх тільки законові наглядова діяльність вищестоящого

суду не повинна здійснюватися у формі втручання в конкретні справи

з питань, що належать до компетенції суду першої інстанції, у фо-

рмі тиску на внутрішнє переконання суддів.

4. Згідно з Законом України ЫПро судоустрій Україниы дана стаття

потребує змін, оскільки ст. 26 Закону передбачає лише право апе-

ляційного суду надавати методічну допомогу місцевим судам, а

ст. 47 З право Верховного Суду України забезпечувати однакове

застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Стаття 13. Участь прокурора в розгляді цивільних справ

Прокурор бере участь у розгляді цивільних справ за його

заявами про захист інтересів держави або прав і законних інте-

ресів громадян, які за.станом здоров’я чи з інших поважних

причин не можуть захистити свої права.

Прокурор, який бере участь у розгляді цивільних справ у

судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення

їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний,

повний і об’єктивний розгляд справ та постановлений) судових

рішень, що Єрунтуються на законі.

Обсяг і межі повноважень прокурора під час розгляду справ

визначаються цим Кодексом.

(Стаття 13 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81;

Законом №2857-12 від 15.12.92)

1. Відповідно до цієї статті прокурор може брати участь у роз-

гляді цивільної справи, порушеної за його заявою. З заявою проку-

рор може звернутися до суду, по-перше, на захист інтересів держа-

ви. У цьому разі законодавство не містить обмежень для нього ні

залежно від категорії справи, ні залежно від яких-небудь інших

обставин. По-друге, прокурор може подати заяву на захист прав і

законних інтересів громадян, але тільки тоді, коли вони за станом

здоров’я або з інших поважних причин (вік, недієздатність тощо)

не можуть захистити свої права.

2. Згідно з ст. 35 Закону України ЫПро прокуратуруы і главою 24

ЩІК у новій редакції прокурор може брати участь і в другій формі

З вступити у процес, який вже почався, на будь-якій його стадії,

якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтере-

сів держави і суспільства, і зобов’язаний вчасно вживати заходів

щодо усунення порушень закону, від кого б вони не виходили.

3. Стаття 371 Закону України ЫПро прокуратуруы у редакції За-

кону України № 2663-ІН від 12.07.2001 р. (див. Урядовий кур’єр №

132 від 26 липня 2001 р.) розвиває конституційне положення про

представництво прокуратурою інтересів громадянина чи держави в

суді. Прокурор самостійно визначає підстави для представництва в

судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво

на будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесу-

альним законом. Формами цього представництва є: 1) звернення

до суду з позовами чи заявами на захист-прав і свобод іншої особи,

невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються

інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів,

дій чи рішень органів і посадових осіб; 2) участь у розгляді судами

справ; 3) внесення апеляційного, касаційного подання на судові

рішення чи заяви про перегляд їх за нововиявленими обставинами.

4. Завданням участі прокурора в цивільному судочинстві в будь-

якій формі, поряд із захистом інтересів держави і громадян, є спри-

яння суду та іншим учасникам процесуальної діяльності у вико-

нанні вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд

справ і постановлення законних і обгрунтованих рішень.

Стаття 13′. (Виключено на підставі Указу ПВР № 1461-10 від 23.01.81)

Стаття 14. Обов’язковість рішення, ухвали і постанови суду

Рішення, ухвала і постанова суду або судді, що набрали за-

конної сили, є обов’язковими для всіх органів, підприємств, уста-

нов, організацій, службових осіб та громадян і підлягають вико-

нанню на всій території України.

Обов’язковість рішення, ухвали і постанови не позбавляє

заінтересованих осіб можливості звернутися до суду за захис-

том прав і охоронюваних законом інтересів, спір про які судом

не був розглянутий і вирішений.

(Стаття 14 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10від
23.01.81;

Законом № 2857-12 від 15.12.92)

\. Стаття 124 Конституції України встановила, що судові рішен-

ня ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до вико-

нання на всій території України. Рішення суду відповідно до про-

цесуального законодавства є обов’язковим уже з моменту його ви-

несення і проголошення. Але з моменту вступу його в законну силу

воно стає загальнообов’язковим, тобто обов’язковим не тільки для

суду, не тільки для інших учасників цивільної справи, а й для всіх

органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб і грома-

дян, і підлягає виконанню на всій території України. Так, напри-

клад, рішення суду про встановлення батьківства є обов’язковим

для органів РАГС, рішення суду про задоволення позову про стяг-

нення аліментів і відповідний йому виконавчий лист обов’язкові

для організації, де працює боржник.

2. Рішення, ухвала чи постанова суду (судді), що вступили в

законну силу, є перешкодою для звернення до суду лише тоді, коли

ними вирішено спір між тими самими сторонами, про той самий

предмет і по тим самих підставах (див. коментар до ст. 136 ЦПК).

Стаття 15. З’ясування судом обставин справи на засадах

змагальності

Обставини цивільних справ з’ясовуються судом на засадах

змагальності.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, користу-

ються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження

та доведення перед судом їх переконливості.

Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює

необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин

справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права і

обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення

процесуальних дій і сприяє здійсненню їх прав у випадках, пе-

редбачених цим Кодексом.

При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин спра-

ви і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів

влади, експертиз або окремих осіб.

(Стаття 15 в редакції Законів № 27/96-ВР від 02.02.96, № 2540-Ш від

21.06.2001)

ьы

1. Коментована стаття закріплює обов’язок суду створювати всі

необхідні умови для встановлення об’єктивної істини по кожній

цивільній справі, для всебічного, повного і об’єктивного з’ясуван-

ня обставин справи, прав і обов’язків зацікавлених осіб. Основою

цього служать обставини, якими сторони обЄрунтовують свої вимо-

ги і заперечення, і докази, що наводяться на підтвердження цих

обставин. Тому ця стаття і передбачає розгляд і вирішення цивіль-

них справ у судах на засадах змагальності.

2. В юридичній літературі все більшого поширення одержують

спірні^ як видається, погляди про те, що раніше суд був зобов’яза-

ний з’ясовувати дійсні обставини справи, але зараз цей обов’язок

законом не передбачений, а тому і принцип об’єктивної істини не

притаманний цивільному процесуальному праву. Ці твердження є

дуже спірними, по-перше, тому що багато статей ЦПК (наприклад,

ст. ст. 143, 202) передбачають саме обов’язок суду встановити об’-

єктивну істину в справі. По-друге, закон передбачає для суду, який

не встановив об’єктивну істину в справі, несприятливі процесуаль-

ні наслідки у вигляді скасування необгрунтованого і незаконного

рішення (ст. ст. 307З309 ЦПК). Тому видається переконливою думка

О.Т. Боннера (див.: Установление обстоятельств гражданского де-

ла. З М. З 2000. З С. 83З85) та інших процесуалістів, які відстою-

ють принцип об’єктивної істини, що включає істинність як установ-

лених обставин справи, так і правової оцінки об’єктивно встанов-

лених обставин справи, а також їх правильну соціальне-правову

оцінку. Інша річ, що суду не завжди необхідно встановлювати всі

факти в справі, а достатньо лише тих, що зазначені в гіпотезі мате-

ріальної норми права, яка регулює спірні правовідносини. У цьому

разі судова істина буде неповною, але все одно повинна бути об’єк-

тивною. До того ж Пленум Верховного Суду України постійно ви-

магає від судів викорінити випадки порушення норм процесуаль-

ного законодавства і насамперед норм про всебічне, повне і об’єк-

тивне з’ясування дійсних обставин справи (див.: п. 9 постанови

№ 1 від 12.02.93 ЫПро підсумки роботи судів за 1992 р. і завдання

судів, що випливають з постанови Верховної Ради України від 26 січ-

ня 1993 р. ЫПро стан виконання законів і постанов Верховної Ради

України з питань правопорядку і заходам посилення боротьби зі

злочинністюы зі змінами від 03.12.97).

3. Частина 2 коментованої статті закріплює й інший важливий

обов’язок суду (судці) роз’ясняти особам, що беруть участь у спра-

ві, їх права і обов’язки, попереджати їх про наслідки здійснення чи

нездійснення процесуальних дій. Видається, що такий самий обо-

в’язок лежить на суді і відносно’осіб, що сприяють здійсненню

правосуддя: експертів, свідків, перекладачів і т.ін.

4. І третій обов’язок суду (судді) З сприяти особам, що беруть

участь у справі, та іншим учасникам процесу в здійсненні їх прав

щодо обЄрунтування обставин, витребування і надання в судове

засідання необхідних доказів і т.под.

5. Частина четверта цієї статті Особливо зазначає, що і при до-

слідженні, оцінці доказів і встановленні обставин справи суд неза-

лежний від висновку органів влади, експертиз чи окремих осіб. Це

ще один із проявів принципу незалежності судців.

Стаття 15і. Межі судового розгляду

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за заявою (ска-

ргою) осіб, зазначених в статті 5 цього Кодексу, в межах заяв-

лених ними вимог і на підставі наданих сторонами та іншими

особами, які беруть участь у справі, доказів.

Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпо-

ряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при

цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким

правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обме-

жено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги.

(Кодекс доповнено статтею 151 згідно із Законом № 2540-1II від
21.06.2001)

1. Коментована стаття доповнила главу 1 ЦПК правилами про

межі судового розгляду цивільної справи. Вона має значення на-

самперед для суду, що розглядає і вирішує справу по суті. Тому що

правила подібного змісту є й у главі 40 про апеляційне проваджен-

ня (див. коментар до ст. ЗОЇ ЦПК), і в главі 41 про касаційне про-

вадження (див. коментар до ст. 333 ЦПК), коментована стаття має

1,9

значення також і для інших видів провадження, оскільки визначає

не тільки об’єктивні (матеріальні), а й суб’єктивні межі судового

розгляду справи, що мають значення для апеляційного і касаційно-

го провадження, де ці межі ЦПК не визначає.

2. Частина перша цієї статті визначає насамперед суб’єктивні

межі судового розгляду цивільної справи, підкреслюючи, що суд

розглядає і вирішує цивільні справи тільки по заявах осіб, окресле-

них законом (див. коментар до ст. 5 ЦПК). Крім цього, у коменто-

ваній статті визначені й об’єктивні (матеріальні) межі судового роз-

гляду: суд розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на

підставі наданих сторонами й іншими особами, що беруть участь у

справі, доказів.

3. Частина друга цієї статті продовжує і розвиває ідею диспози-

тивності цивільного судочинства, встановлюючи можливість для

особи, що звернулася за судовим захистом, розпоряджатися своїми

вимогами за своїм розсудом, однак суд повинен контролювати, щоб

такими розпорядчими діями не порушувалися права і охоронювані

законом інтереси інших осіб. Подібну можливість мають і ті особи

(за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких

подана заява прокурором, органами влади і органами місцевого

самоврядування та іншими особами, зазначеними в п. 2 ст. 5 ЦПК

і в главі 14 ЦПК (див. відповідні коментарі).

Глава 2

СКЛАД СУДУ, ВІДВОДИ

Стаття 16. Склад суду

Розгляд цивільних справ у судах першої інстанції здійсню-

ється в складі трьох суддів або суддею одноособово.

Розгляд справ у апеляційній інстанції здійснюється судом у

складі трьох судців, головуючий з яких визначається в установ-

леному законом порядку.

Розгляд справ у касаційній інстанції здійснюється не менше

як трьома суддями судової палати Верховного Суду України чи

колегією суддів судової палати Верховного Суду України у ви-

падках, визначених цим Кодексом.

При перегляді рішення або ухвали за нововиявленими об-

ставинами суд діє в тому ж кількісному складі, в якому їх було

ухвалено, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

(Стаття 16 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10 від
23.01.81;

Законом № 2464-12 від 17.06.92, в редакції Закону № 2540-ПІ від
21.06.2001)

1. Відповідно до частини першої цієї статті справа в суді першої

інстанції може розглядатися колегією з трьох суддів чи суддею одно-

осібно. У районних (міських) судах справи розглядаються, як прави-

ло, суддею одноособове (див. коментар до ст. 124і ЦПК). У вище-

стоящих судах справи по суті розглядаються колегіально.

2. Розгляд справ у суді апеляційної та касаційної інстанції від-

повідно до частини 3 коментованої статті та ст. 13 Закону ЫПро

судоустрій Україниы здійснюється не менш як трьома суддями су-

дової палати чи колегією суддів, коли Верховний Суд діє як суд

першої інстанції чи якщо це передбачено законом. Цьому правилу

суперечить ст. 331 ЦПК (див. коментар до неї).

3. Частина 4 цієї статті визначає, що при перегляді судових по-

станов за нововиявленими обставинами суд діє в тому самому скла-

ді, в якому було ухвалене рішення, що переглядається, тобто якщо

рішення було ухвалено одним суддею, то перегляд його здійснює

один судця; якщо колегіально, то і переглядає колегіальний суд.

За виключними обставинами рішення переглядаються колегією

суддів у складі суддів Верховного Суду України.

4.1 при розгляді справи по суті,- і при перегляді судових рішень

низка питань, пов’язаних із $ухом справи, його підготовкою вирі-

шуються від імені суду одноособове суддями. Це питання прийнят-

тя заяв, витребування доказів, призначення експертиз, прийняття

апеляційних і касаційних скарг і подань, додаткових матеріалів тощо.

Стаття 17. Порядок вирішення питань судом

Усі питання, що виникають при розгляді справи, вирішу-

ються суддями більшістю голосів, а при одноособовому розгляді

справи З суддею.

При вирішенні кожного питання жоден із суддів не має пра-

ва утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім.

Суддя, не згодний з рішенням більшості, може письмово

викласти окрему думку. Окрема думка приєднується до справи,

але в судовому засіданні не оголошується.

Справа з окремою думкою судді, викладеною під час розгля-

ду справи в місцевому суді або в апеляційному суді в першій

інстанції, надсилається відповідно голові суду апеляційної або

касаційної інстанції після закінчення місячного строку, якщо

рішення у справі не було оскаржено або на нього не було внесе-

но окреме подання.

Про справу з окремою думкою члена відповідної судової

палати в апеляційних судах або Верховного Суду України допо-

відають в той самий строк голові відповідного апеляційного суду

чи Голові Верховного Суду України.

Справа з окремою думкою голови апеляційного суду в той

самий строк надсилається Голові Верховного Суду України.

(Стаття І7із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10від
23.01.81;

Законами № 2464-12 від 17.06.92, № 4018-12 від 24.02.94, в редакції
Закону №

2540-ПІ від 21.06.2001)

1. При одноособовому розгляді цивільної справи питання як

порушення, підготовки справи до судового розгляду, руху справи,

так і вирішення їх по суті здійснюються суддею. Одноособовий

розгляд справи повинен проводитися з додержанням встановленої

законом цивільної процесуальної форми.

2. Якщо справа по суті вирішується колегією суддів чи перегля-

дається судове рішення, то всі питання розгляду справи вирішу-

ються суддями більшістю голосів, причому при вирішенні кожного

питання ніхто із суддів не має права утриматися від голосування і

від підпису під рішенням чи ухвалою. Головуючий голосує остан-

нім, для того щоб його думка не впливала на думку судців.

Зі Судді, не згодні з рішенням більшості, можуть викласти пись-

мово свою окрему думку, що приєднується до справи і у судовому

засіданні не оголошується. Процесуальне значення окремої думки.

зводиться до того, що її вивчить і врахує суд апеляційної інстанції.

Якщо рішення не оскаржене в апеляційному порядку, то після за-

кінчення строку на оскарження справа разом з окремою думкою

повинна бути надіслана голові вищестоящого суду.

Якщо справа по першій інстанції розглядається апеляційним

судом, то справа з окремою думкою після закінчення місячного

строку, якщо рішення в справі не оскаржене і на нього не внесене

подання прокурора, надсилається голові суду касаційної інстанції.

У разі розгляду справи в апеляційному порядку справа з окре-

мою думкрю. судді апеляційного суду доповідається голові цього,

суду, а якщо справа розглядається у Верховному Суді України, З

то справа з окремою думкою доповідається Голові Верховного Суду

України. Стосовно цих двох випадків частина п’ята даної статті

вказує Ыу той самий строкы. Ця вказівка є спірною, тому що в час-

тині четвертої строк позначений так: після закінчення місячного

строку. Але там це зрозуміло, тому що цей строк встановлений на

оскарження рішення, а в частині п’ятої йдеться про рішення, що

вступили в законну силу. Тому для цих випадків треба позначити

строк окремо.

4. В колишній редакції цієї статті окрема думка мала істотне

значення, тому що була гарантією принципу незалежності суддів.

Які правові наслідки вона може мати зараз, коли голова будь-якого

вищестоящого суду не може опротестувати рішення судів ні пер-

шої, ні апеляційної, ні касаційної інстанцій, і взагалі зі своєї ініці-

ативи не може порушити жоден з видів перегляду рішень?

Стаття 18. Підстави для відводу суддів

Судді не можуть брати участі в розгляді справи і підлягають

відводу (самовідводу):

1) якщо вони при попередньому розгляді даної справи брали

участь у процесі як свідки, експерти, перекладачі, представни-

ки, прокурор, секретар судового засідання;

2) якщо вони особисто, прямо чи побічно заінтересовані в

результаті справи;

3) якщо вони є родичами сторін або інших осіб, які беруть

участь у справі;

4) якщо вони перебувають в особливих стосунках з особа-

ми, які беруть участь у справі;

5) якщо будуть встановлені інші обставини, які викликають

сумнів у їх безсторонності.

До складу суду не можуть входити особи, які є родичами

між собою.

(Стаття 18 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2464-12 від
17.06.92)

1. При розгляді цивільної справи ні в осіб, що беруть участь у

справі, ні в присутніх у залі судового засідання не повинно бути

сумнівів в об’єктивності, неупередженості суддів. У зв’язку з цим

ця стаття встановлює можливість відводу і самовідводу суддів.

2. Підстави для відводу (самовідводу) суддів передбачають усу-

нення суддів із процесу, якщо розглянута справа прямо чи побічно

зачіпає їх інтерес, інтереси їх родичів, які є особами, що беруть

участь у справі, або інші обставини, зазначені в даній статті, що

дозволяє засумніватися в їх об’єктивності. Не можна входити до

складу колегіального суду і суддям, які є родичами між собою.

3. З п’яти пунктів цієї статті тільки 1 і 3 є визначеними. При

посиланні на пункт 3 ступінь спорідненості не має значення. Що

стосується підстав відводу, зазначених у пунктах 2, 4, 5, то ступінь

їх впливу на неупередженість суддів, що відводяться, оцінюється за

розсудом суду на підставі конкретних фактів, що повідомляються в

заявах про відвід. Це можуть бути факти про причетність судді до

спірних правовідносин, про його особливі стосунки з ким-небудь з

учасників спору, про його професійну упередженість та ін. ч

Стаття 19. Відвід прокурора, експерта, перекладача,

секретаря судового засідання

Прокурор, експерт, перекладач, секретар судового засідан-

ня не можуть брати участі в розгляді справи та підлягають від-

воду з підстав, зазначених у пунктах 2, 3, 4 і 5 статті 18 цього

Кодексу.

Експерт, крім того, не може брати участі у розгляді справи,

якщо він:

1) знаходиться або знаходився у службовій або іншій зале-

жності від сторін, інших осіб, які беруть участь у справі;

2) провадив ревізію, матеріали якої послужили підставою до

порушення даної цивільної справи;

3) виявився некомпетентним.

Участь прокурора, експерта, перекладача і секретаря судо-

вого засідання у попередньому розгляді даної справи відповідно

як прокурора, експерта, перекладача, секретаря судового засі-

дання не є підставою для їх відводу.

1. Прокурор, експерт, перекладач, секретар судового засідання

хоча і не беруть участь у винесенні рішення в справі, однак їх осо-

биста зацікавленість, необ’єктивність може справити несприятли-

вий вплив на хід судового розгляду і його результат. Тому ця стаття

допускає можливість їх відводу. Видається, що питання про відвід

прокурора може порушуватися тільки тоді, коли він вступив у справу,

яка вже почалася, але не тоді, коли він заявив позов в інтересах

іншої особи.

2. Підстави відводу цих осіб такі самі, як і підстави відводу суд-

дів, і дозволяють сумніватися в їх неупередженості. Додатковими

підставами для експерта є службова чи інша залежність від осіб, що

беруть участь у справі, або причетність до матеріалів, що послужи-

ли підставою для порушення даної справи, або некомпетентність.

Стаття 20. Заяви про відводи

При наявності підстав, зазначених у статтях 18 і 19 цього

Кодексу, судді, прокурор, секретар судового засідання, експерт

і перекладач повинні заявити про це судові (самовідвід).

З тих же підстав відвід вказаним особам можуть заявити

особи, які беруть участь у справі.

Відвід повинен бути мотивований і заявлений до початку

розгляду справи по суті (стаття 178 цього Кодексу). Заявляти

відвід після цього можна лише у випадках, коли про підставу

відводу суд або особа, яка заявляє відвід, дізналися після поча-

тку розгляду справи по суті.

(Стаття 20 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2464-12 від
17.06.92)

1. Коментована стаття встановлює обов’язок суддів, прокурора,

секретаря судового засідання, експерта і перекладача заявити само-

відвід при наявності підстав, зазначених у ст. ст. 18, 19 ЦПК. Обо-

в’язок цей лежить на них і тоді, коли вони вважають, що названі

обставини не перешкоджають їх участі в справі. Тільки суд пови-

нен оцінювати вплив цих обставин на об’єктивність особи, що за-

явила самовідвід. Недоліком закону є те, що він встановлює обо-

в’язок, але не передбачає яких-небудь наслідків за невиконання

цього обов’язку.

2. Заява про відвід повинна мотивуватися встановленими в ст.

ст. 18, 19 ЦПК підставами і подаватися до початку розгляду справи

по суті, тобто не пізніше підготовчої частини судового засідання.

Заявити про відвід кому-небудь із зазначених осіб можна і після

цього, якщо про підстави відводу заявнику стало відомо після по-

чатку розгляду справи по суті. Заявляти клопотання про відвід мо-

жуть тільки юридичне заінтересовані учасники процесу, тобто осо-

би, що беруть участь у справі, З позивач і відповідач, заявники,

треті особи, представники сторін і третіх осіб, органи державної

виконавчої влади і органи самоврядування, прокурор.

Стаття 21. Заборона повторної участі судді в розгляді

справи

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої

інстанції, не може розглядати цю ж справу в судах апеляційної

і касаційної інстанцій, а також брати участь у її новому розгляді

у першій інстанції після скасування попереднього рішення або

ухвали про закриття провадження у справі.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляцій-

ної інстанції, не може розглядати цю ж справу в суді касаційної

чи першої інстанції, а також не може брати участь у новому

розгляді справи після скасування ухвали чи рішення суду апеля-

ційної інстанції.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді касацій-

ної інстанції, не може розглядати цю ж справу в суді першої чи

апеляційної інстанції.

(Стаття 21 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10від
23.01.81;

Законом № 2857-12 від 15.12.92, в редакції Закону № 2540-ІП від
21.06.2001)

1. Коментована стаття забороняє судді, який брав участь у роз-

гляді справи по суті, брати участь в апеляційній чи касаційній пе-

ревірці рішення по цій справі, а також у новому розгляді цієї спра-

ви по першій інстанції. Ця стаття забороняє й інші випадки повто-

рної участі суддів у розгляді цієї ж самої справи.

2. Правила даної статті встановлені для того, щоб виключити

участь у повторному розгляді справи упереджених суддів, тому що

попередня участь в цій справі так чи інакше позначається на свідо-

мості судді. Крім того, в осіб, що беруть участь у справі, може скла-

стися враження про упередженість такого судді в повторному роз-

гляді справи.

3. Оскільки частина перша цієї статті забороняє участь судді в

новому розгляді тільки після скасування саме рішення, прийнятого

за його участю, Пленум Верховного Суду України роз’яснює, що

суддя може повторно брати участь у розгляді справи по першій ін-

станції у разі скасування прийнятої з його участю ухвали про відмову

в прийнятті заяви через непідсудність справи, недієздатність заявни-

ка, подачу заяви представником, що не має належних повноважень

на ведення справи, залишення заяви без руху та її повернення, ух-

валу про відкладення справи, призупинення провадження і залишенг

ня позову без розгляду та в інших випадках, коли провадження в

справі не закінчується (див. п. 7 постанови Пленуму № 9 від 21.12.90

ЫПро практику застосування судами процесуального законодавства

при розгляді цивільних справ по першій інстанціїы).

Стаття 22. Порядок вирішення заявленого відводу

У разі заявленім відводу суд повинен вислухати особу, якій

заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також дум-

ку осіб, які беруть участь у справі.

Питання про відвід вирішується судом, який розглядає справу,

в нарадчій кімнаті з постановленням ухвали.

(Стаття 22 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81;

Законами № 2464-12 від 17.06.92, № 3129-12 від 22.04.93, № 4018-12 від
24.02.94,

в редакції Закону № 2540-ПІ від 21.06.2001)

1. При заявленні клопотання про відвід суд повинен опитати

заявника про мотиви відводу, вислухати пояснення особи, якій за-

явлений відвід, а також думку осіб, що беруть участь у справі, щодо

заявленого відводу. Характер рішення суду про задоволення цього

клопотання залежить від підстави відводу. Так, якщо відвід заявле-

ний за підставами, зазначеними у пунктах 1, 3 ст. 18 чи п. 2 ст. 19

ЦПК, то суд безумовно повинен задовольнити клопотання про від-

від. В інших випадках суд має оцінити обставини і визначити, чи

достатні вони для того, щоб задовольнити клопотання заявника.

2. Питання про відвід вирішується судом у нарадчій кімнаті з

постановленням ухвали. В іншому порядок вирішення питання про

відводи граничне спрощений.

За змістом цієї статті суддя, якому заявлений відвід, бере участь

у вирішенні цього клопотання. Більш того, якщо справа розгляда-

ється одноособове, то питання про відвід судді розглядає той суд-

дя, якому він заявлений. Саме тому з метою попередження зловжи-

вань видається за необхідне включити в перелік ухвал, які можна

оскаржити окремо від рішення, ухвали про відмову в задоволенні

заяви про відвід судді.

3. Питання про відводи суддям та іншим учасникам процесу

звичайно вирішуються в підготовчій частині судового засідання. Але

якщо про підстави для відводу стало відомо в процесі розгляду спра-

ви, то у разі заявлений клопотання про відвід кому-небудь з учас-

ників процесу, розгляд справи відкладається і питання про відвід

вирішується в раніше викладеному порядку.

Стаття 23* Наслідки задоволення заяви про відвід

У разі відводу судді, яким справа розглядається одноособо-

ве, справа розглядається у тому ж суді іншим суддею.

У разі відводу судді або всього складу суду, яким справа

розглядається у складі трьох судців, справа розглядається в тому

ж суді в складі трьох суддів суддями, які не відведені у справі.

Якщо після задоволення відводів (самовідводів) або за на-

явності підстав, зазначених у статті 21 цього Кодексу, немож-

ливо утворити новий склад суду для розгляду справи, суд поста-

новляє ухвалу про визначення підсудності справи в порядку, вста-

новленому цим Кодексом.

(Стаття 23 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від
23.01.81;

Законами № 2464-12 від 17.06.92, № 4018-12 від 24.02.94, в редакції
Закону №

2540-Ш від 21.06.2001)

1..У разі задоволення клопотання про відвід судці, що одноосо-

бове розглядає справу, провадження в справі відкладається для за-

міни відведеного судді іншим суддею того ж суду. Якщо заміна

судді можлива в даному суді, то провадження в справі відновлюєть-

ся після ознайомлення нового судді з обставинами справи. Якщо в

цьому суді заміна відведеного судді чи всього складу суду неможли-

ва, то справа передається в інший суд за правилами ст. 133 ЦПК.

Така неможливість може виникнути, наприклад, через те, що ця

справа до скасування рішення вже розглядалася іншими суддями

цього суду.

2. При колегіальному розгляді справи в складі трьох суддів у

разі задоволення клопотання про відвід одного судці чи всього складу

суду справа розглядається в тому самому суді в складі трьох суддів,

які не відведені по даній справі.

3. Коментована стаття передбачає тільки наслідки відводу суд-

дів. При задоволенні клопотань про відвід секретаря судового засі-

дання, перекладача їх заміну можна здійснити в перерві судового

засідання, а для заміни відведених прокурора і експерта необхідно

відкласти розгляд справи, тому що прокурору і експерту потрібний

час для ознайомлення зі справою і формування своєї позиції в справі.

Глава З

ПІДВІДОМЧІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ СУДАМ

(Назва глави 3 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81)

Стаття 24. Цивільні справи, що розглядаються судами

Судам підвідомчі:

1) справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних,

трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з

сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирі-

шення таких спорів віднесено законом до відання інших органів;

2) справи, що виникають з адміністративно-правових відно-

син, перелічені у статті 236 цього Кодексу;

3) справи окремого провадження, перелічені у статті 254

цього Кодексу.

Судам підвідомчі й інші справи, віднесені законом до їх ком-

петенції.

Суди також розглядають справи, в яких беруть участь іно-

земні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства

та організації.

(Стаття 24 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 15.10.66, №

1736-08 від 05.06.78, № 3764-08 від 25.04.75, № 2422-09 від 19.08.77, №
1461-10

від 23.01.81; Законом № 2857-12 від 15.12.92)

1. Компетенція судів визначається колом питань, які вони ма-

ють право і зобов’язані вирішувати. Частиною судової компетенції

є судова підвідомчість. Захист цивільних прав здійснюється у вста-

новленому порядку судом, господарським чи третейським судом, а

також профспілковими або іншими громадськими організаціями. У

випадках, особливо передбачених законом, такий захист здійсню-

ється в адміністративному порядку. Для того щоб відмежувати ком-

петенцію суду по розгляду і вирішенню цивільних справ від компе-

тенції інших органів, законом і вводиться категорія підвідомчості,

що визначає коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирі-

шенню в суді. Особливі труднощі з визначенням підвідомчості ви-

никають у зв’язку із застосуванням ст. 124 Конституції України,

яка встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі право-

відносини, що виникають у державі. Деякі рекомендації у цьому

плані дав Верховний Суд України в постанові № 9 від 1 листопада

1996 р. ЫПро застосування Конституції України при здійсненні пра-

восуддяы, вказавши на підвідомчість суду скарг на обмеження в

праві на збори, мітинги, походи і демонстрації; про визнання страйку

незаконним; про виселення осіб, що самовільно зайняли жилі при-

міщення чи проживаючих у будинках, що загрожують обвалом.

Верховний Суд вважає, що положення ст. 124 Конституції України

означають насамперед, що цивільне судочинство здійснюється за

усіма вимогами, що не є предметом інших видів судочинства, і що

ці положення не звільняють заінтересованих осіб від обов’язку зве-

ртатися за вирішенням відповідних питань до компетентного орга-

ну і не знімають обмежень стосовно кола осіб, які можуть звертати-

ся в суд за захистом прав та інтересів інших осіб, наприклад, із

заявою про надання земельної ділянки для сільського (фермерсь-

кого) господарства З у сільську, селищну, міську районну раду;

про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій З

у комісії рад з питань відновлення прав реабілітованих жертв полі-

тичних репресій та ін. (див. Бюлетень законодавства і юридичної

практики України. З 1998. З № 8. З С. 124).

2. В науці цивільного процесуального права і особливо в поста-

новах Пленуму Верховного Суду України прийнято найчастіше пе-

релічувати підвідомчі суду категорії цивільних справ. Як видається,

з урахуванням ст. 124 Конституції України необхідно зараз визна-

чати, навпаки, категорії цивільних справ, що виключаються із су-

дової підвідомчості, а їх саме і можна визначити, керуючись загаль-

ними критеріями судової підвідомчості, встановленими коментова-

ною статтею. На відміну від інших авторів ми вважаємо, що значення

цих критеріїв зросло, а не знизилося. Дана стаття встановлює три

загальні критерії судової підвідомчості.

3. Першим критерієм є наявність спору про право цивільне,

тобто судам за загальним правилом підвідомчі спірні (позовні) спра-

ви. Однак уже ця стаття дає два винятки з загального правила: су-

дам підвідомчі справи, що виникають з адміністративно-правових

відносин, перелічені в ст. 236 ЦПК, і справи особливого прова-

дження, перелічені в ст. 254 ЦПК. У тому і іншому випадках пред-

метом судового розгляду є не спір.нро право цивільне, а перевірка

законності дій адміністративних органів, установлення факту і т.д.

Винятки із цього правила можуть встановлюватися і галузевим за-

конодавством. Так, згідно з ст. 41 КпШС справи про розірвання

шлюбу за наявності згоди подружжя на розлучення віднесені до

компетенції органів РАГС.

4. Другим критерієм е суб’єктна ознака підвідомчості: судам під-

відомчі справи, в яких хоча б однією стороною в спорі є громадя-

нин. Таким чином, судам підвідомчі ті цивільні справи, де сторона-

ми в спорі є громадяни або громадянин і юридична особа. Законом

можуть бути встановлені винятки з цього загального правила. Так,

відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу Украї-

ни в господарський суд можуть звертатися за захистом права гро-

мадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення

юридичної особи і у встановленому порядку набули статусу суб’єк-

та підприємницької діяльності. В окремих випадках, передбачених

законодавчими актами України, у господарський суд можуть звер-

татися громадяни, які і не є суб’єктами підприємницької діяльнос-

ті. Так, відповідно до Закону України ЫПро банкрутствоы в редакції

Закону України від 30.06.99 р. ЫПро відновлення платоспроможнос-

ті боржника чи визнанні його банкрутомы кредитором може бути і

громадянин. Отже, підставою порушення справи про банкрутство

може бути його заява в господарський суд. І навпаки, за змістом ст.

123 ЦПК судам підвідомчі справи про захист честі і гідності війсь-

кових організацій, інші справи, пов’язані з захистом прав і закон-

них інтересів військових частин, установ, організацій, а згідно з ст.

248п З скарги релігійних організацій на рішення державних орга-

нів, тобто спори, в яких громадяни не беруть участі.

5. Третім критерієм є зміст спору. Відповідно до пункту 1 цієї

статті судам підвідомчі справи, що виникають з цивільних, сімейних,

трудових і кооперативних правовідносин. Однак у визначених зако-

ном випадках судам підвідомчі справи, що виникають з адміністра-

тивно-правових відносин. Деякі винятки із загального правила міс-

тяться в галузевих юридичних актах. Так, ст. 102 Земельного коде-

ксу України відносить до судової підвідомчості винесення рішень про

скасування земельного сервітуту; ст. 118 З про відмову в передачі

земельної ділянки у власність громадян; ст. 124 З про відмову в пе-

редачі в оренду земельної ділянки; ст. 153 З про визнання недійс-

ним або розірвання договору викупу земельної ділянки та деякі інші

(див. Урядовий кур’єр. З 2001. З 15 лист. З С. 8З12). Значну кі-

лькість земельних спорів відносять до судової підвідомчості й інші

статті цього Кодексу, наприклад ст. ст. 104, 105, 107 тощо.

Можуть встановлюватися винятки і з чотирьох зазначених у да-

ній статті груп правовідносин. Так, хоча трудові спори про понов-

лення на роботі, як правило, підвідомчі суду, однак спори, пов’яза-

ні з відстороненням працівників від роботи за постановою проку-

рора чи слідчого, не підлягають розгляду в порядку цивільного

судочинства, а вирішуються в порядку, встановленому для оскар-

ження постанов цих органів. І лише після скасування постанов вони

можуть вирішуватися в загальному порядку (див. п. 2 Постанови

Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.92 ЫПро практику

розгляду судами трудових спорівы зі змінами від 01.04.94, 26.10.95 і

25.05.98).ч

6. Прийнято розрізняти три види підвідомчості: імперативну,

умовну та альтернативну. При імперативній підвідомчості закон

категорично визначає, що дана справа може бути вирішена в суді і

тільки в суді (наприклад, відповідно до ст. 45 КпШС визнання шлюбу

недійсним провадиться в судовому порядку). Умовною підвідом-

чість буде тоді, коли справа може бути вирішена судом лише після

дотримання встановленої в законі попередньої умови (наприклад,

ч. 2 ст. 38 КпШС). Альтернативна підвідомчість має місце в тих

випадках, коли закон допускає для сторін, що сперечаються, мож-

ливість обрати будь-який юрисдикційний орган із декількох мож-

ливих. Так, спільне майно подружжя можна розділити в суді чи за

взаємною згодою згідно з нотаріальним посвідченням.

Стаття 25. Підвідомчість цивільних справ третейським

судам

У випадках, передбачених законом, цивільні справи можуть

розглядатись третейськими судами в порядку, передбаченому

Положенням про третейські суди України.

У випадках, передбачених законом або міжнародними дого-

ворами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за зго-

дою сторін можуть бути передані на вирішення Міжнародного

ЗО

комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комі-

сії при Торгово-промисловій палаті України.

(Стаття 25 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від

23.01.81, № 5207-11 від 11.01.88; Законами № 2857-12 від 15.12.92, №
68/95-ВР

від 15.02.95, № 2540-111 від 21.06.2001)

1. Третейські суди можуть розглядати деякі цивільно-правові

спори, віднесені до їх компетенції. Додаток 2 до ЦПК України міс-

тить Положення про третейській суд. Згідно з ст. 1 цього Положен-

ня громадяни можуть передавати ряд спорів на розгляд третейських

судів. Третейське вирішення спорів може здійснюватися третейськи-

ми судами, створюваними для розгляду конкретного спору, і постійно

діючими третейськими судами. Більшість спорів, підвідомчих госпо-

дарським судам, підвідомчі також третейським судам. Виняток ста-

новлять справи про визнання актів недійсними, справи про банкрут-

ство, а також спори, що виникають при укладенні, розірванні і ви-

конанні господарських договорів,, пов’язаних із задоволенням

державних потреб, що підвідомчі тільки господарським судам.

2. У зв’язку з прийняттям Закону України № 2532-ПІ від

21.06.2001 р. ЫПро внесення змін у Закон України ЫПро арбітраж-

ний суды редакцію частини другої цієї статті необхідно змінити.

Стаття 26. Підвідомчість кількох зв’язаних між собою вимог

При об’єднанні кількох зв’язаних між собою вимог, з яких

одні підвідомчі суду, а інші З арбітражному суду, всі вимоги

підлягають розглядові у суді.

(Стаття 26 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

Коментована стаття встановлює пріоритет судового захисту права

над господарсько-судовим. Так, якщо хоча б одна з об’єднаних зв’я-

заних між собою вимог підвідомча суду, а інші З господарському

суду, всі вимоги стають підвідомчими загальному суду. У даній статті

також необхідні редакційні зміни відповідно до Закону, зазначено-

му у коментарі до ст. 25 ЦПК.

Глава 4

ДОКАЗИ

Стаття 27. Докази

Доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, на

підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює

наявність або відсутність обставин, що обЄрунтовують вимоги і

заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для

правильного вирішення справи.,

Ці дані встановлюються такими засобами: поясненнями сто-

рін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами,

речовими доказами і висновками експертів.

1. Частина перша цієї статті дає нормативне визначення дока-

зів. Відповідно до нього доказами є: а) не факти, не обставини, а

фактичні дані, тобто відомості про факти; б) будь-які фактичні дані,

тобто жодні докази не мають заздалегідь встановленої сили для суду;

в) дані, одержані в процесуальній формі, тобто з зазначених у зако-

ні джерел і передбаченими в законі способами; г) такі фактичні

дані, що вказують на наявність чи відсутність фактів для підстави

позову і фактів, що обЄрунтовують заперечення проти позову, а

також інші обставини, що мають значення для правильного вирі-

шення справи, тобто такі дані, що належать до цієї справи, до шу-

каного факту.

2. Докази в цивільній справі класифікуються за такими підста-

вами:

а) за джерелом їх одержання вони можуть особистими (джере-

лом їх є люди З відомості, одержані від сторін, свідків і т.д.), речо-

вими (джерелом є речі З письмові і речові докази) і змішаними

(джерелом є, наприклад, письмові докази і усні пояснення З ви-

сновок експерта); б) за способом утворення вони поділяються на

первісні (відомості про факти, одержані з першоджерела З з оригі-

налу документа, від свідка-очевидця і т.ін.) і похідні (відомості,

отримані з джерела, що відтворює інший засіб доказування (копія

документа, наприклад); в) стосовно шуканого факту вони можуть

бути прямими (вказують на наявність чи відсутність шуканого фа-

кту) і непрямими (такими, що дозволяють зробити можливий ви-

сновок про шуканий факт); г) за способом повідомлення відомос-

тей про факти докази поділяються на усні, письмові і речові.

3. Частина друга коментованої статті хоча і не дає поняття, але

вказує на засоби доказування, тобто ті джерела, з яких суд одержує

фактичні дані, докази. Ця частина містить вичерпний перелік засо-

бів доказування: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків,

письмові докази, речові докази і висновок експерта. Однак у судо-

вій практиці не випадково велике значення надається, наприклад,

висновку органів опіки і піклування. Тому перелік засобів доказу-

вання треба було б доповнити вказівкою на пояснення і висновок

прокурора, пояснення і висновок органів державної влади і органів

місцевого самоврядування, оскільки заявленню позову прокурором,

заявленню позову органами державної влади і органами місцевого

самоврядування, дачі ними висновку передує вивчення обставин

справи, і названі учасники процесу повідомляють суду повні відо-

мості про обставини, що можуть сприяти повному і правильному

розгляду і вирішенню цивільної справи.

‘ 32

Стаття 28. Належність доказів

Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значен-

ня для справи.

1. Коментована стаття закріплює правило про належність дока-

зів з метою не допустити відволікання уваги суду на дослідження

доказів, що не мають значення для справи. Ця стаття встановлює

процесуальний фільтр, за допомогою якого на основі внутрішнього

переконання суд відкидає докази, що не стосуються справи. Зна-

чення цього правила полягає у тому, що суд може припинити спро-.

би недобросовісних учасників процесу затягнути процес, відверну-

ти увагу суду та інших учасників процесу від суті справи. Так, хара-

ктеристика відповідача в справі про стягнення аліментів до справи

не належить, але ця ж характеристика в справі про позбавлення

його батьківських прав може бути приєднана до справи. Питання

про належність доказів вирішується,головним чином суддею при

прийнятті заяви і підготовці цивіліьної справи до судового розгляду.

2. Правило цієї статті є загальним, воно конкретизується спеці-

альними правилами інших статей ЦПК. Так, ст. 43 ЦПК передбачає

обов’язковість обгрунтування клопотання про виклик свідка вказі-

вками на те, які обставини по даній справі може підтвердити цей

свідок. Зазначена особа може бути викликана в суд тільки за умови,

що її повідомлення належатимуть до обставин саме цієї справи.

Стаття 29. Допустимість засобів доказування

Обставини справи, які за законом повинні бути підтвердже-

ні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись

ніякими іншими засобами доказування.

1. Правило про допустимість засобів доказування має істотне

значення насамперед для цивільного обороту, тому що належне

оформлення угод упорядковує допроцесуальні відносини суб’єктів

цивільного права, виключає зайві спори про право. Разом з тим це

правило є значущим і для цивільного судочинства, тому що спро-

щує завдання суду при вирішенні окремих спорів..

2. Правила про допустимість засобів доказування закріплені в

статтях 27 і 29 ЦПК. Вони містять дві вимоги до засобів доказуван-

ня. По-перше, засоби доказування з будь-якої цивільної справи

мають бути перелічені в ч. 2 ст. 27 ЦПК, тому що вона містить їх

вичерпний перелік. По-друге, обставини справи, що за законом

повинні підтверджуватися зазначеними в законі засобами доказу-

вання, ‘не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами до-

казування. Так, наприклад, відповідно до цивільного законодавст-

ва України в тих випадках, коли договори повинні укладатися в

простій чи кваліфікованій письмовій формі, підтвердження або запе-

речування їх шляхом показань свідків не повинно допускатися. У

цих випадках на підтвердження договору мають надаватися доку-

менти про його оформлення. Однак це правило деякою мірою су-

перечить принципу об’єктивної істини. Тому в судовій практиці

при відсутності допустимого засобу доказування суди досліджують

й інші засоби доказування по розглянутій справі. У наведеному

прикладі факт невиконання договору може підтверджуватися будьг

якими засобами доказування, передбаченими ст. 27 ЦПК, у тому

числі й показаннями свідків (див. п. 8 постанови № 9 Пленуму

Верховного Суду України від 21.12.90 ЫПро практику застосування

судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ

по першій інстанціїы // Цивільний кодекс. Цивільний процесуаль-

ний кодекс України. Ухвали Пленуму Верховного Суду України в

цивільних справах. З К. З 1999. З С. 349).

3. Пленум Верховного Суду України неодноразово звертав увагу

судів на необхідність додержання правил про відносність доказів і

допустимість засобів доказування. Так, у п. 8 постанови № 9 Пле-

нуму від 21 грудня 1990 р. ЫПро практику застосування судами-про-

цесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій

інстанціїы зазначено, що при збиранні доказів необхідно неухильно

виконувати вимоги ст. 28 ЦПК про відносність доказів і ст. 29 ЦПК

про допустимість засобів доказування.

Стаття ЗО. Обов’язки доказування і подання доказів

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона

посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які бе-

руть участь у справі. У випадках, коли щодо витребування до-

казів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є

труднощі, суд за їх клопотаннями сприяє у витребуванні таких

доказів.

(Стаття ЗО в редакції Закону № 27/96-ВР від 02.02.96)

1. Значення коментованої статті полягає в тому, що вона вста-

новлює два важливі правила: про предмет доказування по цивіль-

ній справі і про розподіл обов’язків по доказуванню.

2. Предмет доказування З це те, що треба доводити по кожній

цивільній справі, тобто ті обставини, що свідчать про дійсні права і

обов’язки сторін у справі. Згідно з коментованою статтею предмет

доказування складається з двох груп фактів З фактів підстави по-

зову і фактів, якими відповідач обЄрунтовує заперечення проти по-

зову. При дослідженні фактів, що складають предмет доказування,

суд повинен досліджувати в ряді випадків і доказові факти (напри-

клад, по справах про встановлення батьківства), тому що вони в

сукупності свідчать про наявність чи відсутність шуканого юриди-

чного факту (факту батьківства в даному випадку). Доказові факти,

отже, посідають проміжне місце в механізмі доказування між дока-

зами і юридичними фактами (про предмет доказування див. також

коментар до ст. 32 ЦПК).

3. Ця стаття розподіляє тягар доказування між позивачем і від-

повідачем у такий спосіб: позивач зобов’язаний доводити обстави-

ни, якими він обЄрунтовує позов, а відповідач З обставини, якими

він обЄрунтовує заперечення проти вимог, що пред’явлені до нього.

Тягар доказування третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на

предмет спору адекватний тягарю доказування позивача. Відповід-

но до коментованої статті докази в справі подаються й іншими

особами, що беруть участь у справі, особливо прокурором і органа-

ми та особами, зазначеними в ст. 121 ЦПК; і особливо в тих випа-

дках, коли вони заявляють позов на захист інтересів інших осіб.

Обов’язки щодо сприяння особам, які беруть участь у справі, по

доказуванню покладаються і на суд (суддю), який, по-перше, має

уточнити відповідно до гіпотези матеріальної норми права, що ре-

гулює дане спірне відношення, коло фактів, які підлягають доказу-

ванню; по-друге, запропонувати сторонам у разі потреби послатися

на додаткові факти і подати додаткові докази; по-третє, посприяти

у збиранні додаткових доказів. Згідно з статтями 15 і ЗО ЦПК Вер-

ховний Суд ставить за обов’язок судам всебічно, повно і об’єктив-

но з’ясовувати обставини справи (див. п. 8 Постанови № 9 Плену-

му Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. ЫПро практику

застосування судами процесуального законодавства при розгляді

цивільних справ по першій інстанціїы).

4. Деякі судді і теоретики права переоцінюють роль змін, внесе-

них у коментовану статтю. Це тільки перші кроки по впроваджен-

ню в цивільний процес Ычистої змагальностіы. Дійсно, дана стаття

покладає обов’язок подавати докази на позивача, відповідача, тре-

тіх осіб. Якщо раніше роль суду полягала в обов’язку зажадати до-

даткових доказів, то тепер обов’язок полягає в тому, щоб суд спри-

яв сторонам у витребуванні доказів. Відмінності є. Але зміни в ст.

15 ЦПК не скасували обов’язку суду вживати передбачених зако-

ном заходів для всебічного, повного і об’єктивного з’ясування об-

ставин справи. Більш того, п. 7 ст. 143 ЦПК, наприклад, прямо

ставить за обов’язок судді вимагати доказів. На обов’язок суду ви-

магати доказів вказує і Пленум Верховного Суду України в поста-

нові № 9 від 1 листопада 1996 р. ЫПро застосування Конституції

України при здійсненні правосуддяы. Та й за обЄрунтованість рі-

шення Ывідповідаєы суд, а не сторони.

Стаття 31. Обов’язковість вироку для суду, який розглядає

цивільну справу

Вирок суду в кримінальній справі, який набрав законної сили,

є обов’язковим для суду, що розглядає справу про цивільно-

правові наслідки дій особи, відносно якої відбувся вирок суду,

лише в питаннях, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною

особою.

1. Ця стаття встановлює групу фактів, що не підлягають доказу-

ванню в суді. При розгляді справи про цивільно-правові наслідки

дій особи, відносно якої є вирок суду, що вступив у законну силу,

в кримінальній справі дві обставини цього вироку обов’язкові для

суду: чи мали місце ці дії і чи вчинені вони даною особою. Ці

обставини належать до преюдиційних, тобто вирішених, тому на

них досить лише послатися в обЄрунтування своїх вимог. Сторона,

що обЄрунтовує свої вимоги цими обставинами, звільняється від

обов’язку їх доводити.

2. Зазначені обставини мають преюдиційне значення незалежно

від того, чи містяться вони в обвинувальному чи виправдувальному

вироку, тому що винесення виправдувального вироку свідчить про

. відсутність у діях особи складу злочину, але ці дії можуть мати

протиправний характер з погляду цивільного права.

3. Преюдиційне значення вироку для суду, що розглядає циві-

льну справу, суворо обмежене зазначеними даною статтею двома

групами фактів і не підлягає розширювальному розумінню і засто-

суванню.

Стаття 32. Підстави звільнення від доказування

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують

доказування.

Факти, встановлені судовим рішенням, що набрало закон-

ної сили по одній цивільній справі, не доводяться знову при роз-

гляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи.

Факти, які згідно з законом припускаються встановленими,

не доводяться при розгляді справи. Таке лрипущення може бути

спростоване в загальному порядку.

Ухвала суду про визначення певної обставини такою, що не

потребує доказів, повинна бути мотивована.

1. Коментована стаття встановлює три групи обставин, від до-

казування яких звільняються особи, що беруть участь у справі, З

загальновідомі, преюдиційні і презюміровані факти. Про звільнен- Е

ня від доказування тієї чи іншої обставини має прийматися моти-

вована ухвала суду.

2. Відповідно до частини першої коментованої статті обстави-

ни, визнані судом загальновідомими, при розгляді цивільної спра-

ви не доводяться. Ці обставини можуть мати різний ступінь загаль-

новідомості: світовий (Чорнобильська катастрофа), регіональний (час

початку навігації у певному районі) і т.д.

3. Частина друга даної статті до обставин, що не підлягають

доказуванню, відносить преюдиційні факти, тобто такі, які встано-

влені рішенням суду, що вступило в законну силу, по іншій цивіль-

ній справі, якщо в даній справі беруть участь ті ж самі особи. На

відміну від вироку (див. коментар до ст. 31 ЦПК) рішення суду,

винесене по іншій справі, є обов’язковими для суду, що розглядає

цивільну справу, по всіх обставинах.

4. Відповідно до частини третьої цієї статті не підлягають дока-

зуванню презюміровані факти, тобто такі, які відповідно до закону

припускаються встановленими. Але оскільки таке припущення може

бути спростоване в загальному порядку іншими учасниками даної

справи, то від обов’язку доводити ці обставини звільняється лише

одна сторона, та, на користь якої зроблене це законодавче припу-

щення. Так, наприклад, від обов’язку доводити вину заподіювача

моральної шкоди звільнені громадяни і організації, яким заподіяна

ця шкода діяннями іншої особи, а Дана особа звільняється від від-

шкодування шкоди, якщо доведе, що,шкода заподіяна не з її вини.

5. Підставою звільнення від обов’язку доводити ті чи інші об-

ставини є визнання цих обставин іншою стороною (див. коментар

до ст, 40 ЦПК). Ці факти прийнято іменувати визнаними.

6. З урахуванням викладеного в цьому коментарі і коментарі до

ст. ЗО ЦПК предмет доказування по^цивільній справі можна пред-

ставити у вигляді такої рівності:

Предмет доказування = (факти підстави позову Е+Е факти підста-

ви заперечень проти позову) З (загальновідомі факти + преюди-

ційні факти + презюміровані факти для однієї сторони + визнані

факти для однієї сторони).

Стаття 33. Судові доручення по збиранню доказів

Суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання

доказів у іншому місті або районі, доручає відповідному судові

провести певні процесуальні дії.

6 ухвалі про судове доручення коротко викладається суть

справи, що розглядається, зазначаються обставини, що підляга-

ють з’ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, що виконує

доручення. Ця ухвала обов’язкова для суду, якому вона адресо-

вана^ і має бути виконана в строк до десяти днів.

Судове доручення виконується у судовому засіданні за пра-

вилами, встановленими цим Кодексом. Особи, які беруть участь

у справі, повідомляються про час і місце засідання, проте їх

неявка не є перешкодою для виконання доручення.

Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали

негайно пересилаються до суду, який розглядає справу.

37’

Якщо особи, які беруть участь у справі, або свідки, які дали

пояснення або показання судові, що виконував доручення, при-

будуть у суд, який розглядає справу, вони дають пояснення і

показання у загальному порядку.

1. При розгляді цивільної справи суд повинен прагнути до оде-

ржання доказів із першоджерела, тому що будь-яка посередня лан-

ка приховує у собі небезпеку перекручення відомостей про факти.

Однак у ряді випадків виникає необхідність збирання доказів у ін-

шому місті або районі. Коментована стаття допускає в зв’язку з

цим судові доручення. Пленум Верховного Суду України особливо

підкреслив, що такі доручення даються тільки суду, а не іншому

органу (див. п. 9 постанови № 9 Пленуму від 21 грудня 1990 р. ЫПро

практику застосування судами процесуального законодавства при

розгляді цивільних справ по першій інстанціїы). Судові доручення

оформляються ухвалою суду, що розглядає справу. Вони є обов’яз-

ковими для суду-виконавця доручення. Коментована стаття перед-

бачає обов’язкові реквізити таких ухвал.

2. В порядку судового доручення можуть бути опитані сторони

чи треті особи, допитані свідки, здійснений огляд на місці речових

доказів, проведена експертиза. Про провадження якої-небудь з цих

дій суд виносить ухвалу, в якій стисло викладаються суть справи,

обставини, що підлягають з’ясуванню, докази, які необхідно зібра-

ти в порядку судового доручення. Дана ухвала повинна бути обо-

в’язково виконана у строк до десяти днів.

3. Судове доручення виконується в судовому засіданні з додер-

жанням вимог статей 33, 57, 60, 182, 188, 189 ЦПК. У разі недоде-

ржання цих вимог отримані відомості про обставини справи дока-

зового значення в справі не мають.

4. Протоколи судового засідання, що містять у собі отримані

дані про пояснення сторін і третіх осіб, допит свідків та інші зібра-

ні по судовому дорученню матеріали, повинні негайно пересилати-

ся до суду, який розглядає цивільну справу:

Стаття 34. Строк подачі доказів

Сторони зобов’язані подати свої докази або повідомити про

них суд до початку судового засідання в справі. Питання про

прийняття доказів після цього строку вирішується судом залеж-

но від обставин справи.

1. Додержання строків підготовки і розгляду цивільної справи

багато в чому залежить не тільки від оперативності суду, а й від

процесуальної дисципліни інших учасників процесуальної діяльно-

сті, передусім сторін і третіх осіб, зокрема від додержання ними

строків подачі доказів.

2. Коментована стаття передбачає, що сторони зобов’язані по-

дати докази в суд до початку судового засідання по справі. Деякі

засоби доказування додаються звичайно до заяви в стадії порушен-

ня справи. При підготовці справи сторони і треті особи можуть

подавати додаткові засоби доказування.

Про ті докази, які зазначені особи самі не можуть подати або

які можуть подаватися тільки в судове засідання (показання свід-

ків, висновок експерта), вони зобов’язані повідомити суддю до по-

чатку судового засідання, з тим щоб він допоміг витребувати дока-

зи від підприємств, організацій, установ, інших осіб, викликати за-

значених свідків у судове засідання, призначити експертизу.

Стаття 35. Підстави забезпечення доказів

Особи, які мають підстави побоюватись, що подача потріб-

них для них доказів стане згодом неможливою або утрудненою,

мають право просити суд під час: розгляду справи або суддю як

до, так і після подачі заяви забезпечити ці докази.

(Стаття 35 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від
23.01.81)

1. Коментована стаття і статті 36, 39 ЦПК регулюють інститут

забезпечення доказів у цивільному судочинстві. Забезпечення до-

казів З це їх процесуальна фіксація під час розгляду справи, а та-

кож як до, так і після подачі заяви. Так, наприклад, якщо строк

виконання зобов’язання ще не наступив, уповноважена сторона ще

не може пред’явити позов у суді, а свідок вибуває із країни на три-

валий час чи назавжди, суддя на прохання заінтересованої особи

може допитати цього свідка вже до порушення справи, а в судово-

му засіданні буде оголошений протокол допиту свідка.

2. Підставами забезпечення доказів є заяви осіб, які побоюють-

ся, що подача в суд необхідних для них доказів згодом стане не-

можливою або утрудненою. Забезпечує докази до порушення спра-

ви і у стадії її підготовки суддя, а в ході розгляду справи З суддя

або суд залежно від того, одноособове або колегіальне розгляда-

ється справа.

Стаття 36. Способи забезпечення доказів

Суддя забезпечує докази, зокрема: допитом свідків, призна-

ченням експертизи, витребуванням та оглядом письмових і ре-

чових доказів.

Про забезпечення доказів суд або суддя постановляє ухва-

лу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання.

Протоколи і всі зібрані в порядку забезпечення доказів ма-

теріали надсилаються до суду, який розглядає справу.

1. Способами забезпечення доказів відповідно до цієї статті є

допит свідка, призначення експертизи, витребування і огляд пись-

(Іксацію відомо-

івільної справи,

(я в ухвалі судці

І тому суді, який

>ли і всі зібрані

Іються до суду,

мових І речових доказів та інші дії, спрямовані на

стей про факти майбутньої або вже порушеної ц|

Порядок і спосіб забезпечення доказів зазначаюті

або суду.

2. Якщо забезпечення доказів здійснюється не

буде або який розглядає цивільну справу, то прото^

в порядку забезпечення доказів матеріали надсі

який розглядає справу.

Стаття 37. Заява про забезпечення доказів

Заява про забезпечення доказів повинна міі йти:

1) суть і форму потрібних доказів;

2) зазначення обставин, які підтверджуютьсі цими доказами;

3) підставу, на якій просять забезпечити до ази;

4) справу, для якої потрібні забезпечувані І жази.

1. Коментована стаття перелічує обов’язкові рек ізити заяви про

забезпечення доказів. Заява повинна містити і в:

суду, яким вона адресована, бути датована і підпис Іна, в ній треба

зазначити, яких конкретно дій щодо забезпечення

від суду (судді) заявник.

2. Хоча дана стаття і передбачає реквізити зая

чення доказів як обов’язкові, видається все ж таки,

відсутність якої-небудь з обставин не повинна слу шти підставою

азівку судді чи

Іоказів просить

й про забезпе-

цо сама по собі

для відмови в забезпеченні доказів. Це було б н

заявника, ні суду. Крім того, яка-небудь з рбставш

чнена суддею в особистій розмові з заявником прі

чи під час розгляду заяви про забезпечення доказії

Стаття 38. Порядок розгляду заяв про забезпе*

в Інтересах ні

може бути уто-

прийомі заяви

ення доказів

Заяву про забезпечення доказів розглядає г ютягом десяти

днів відповідно суд або суддя того суду, в районі діяльності яко-

го належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заін-

тересованих осіб. Однак неявка їх не перешкодекає розглядові

заяви.

У невідкладних випадках, а також у випадк х, коли не мо-

жна встановити, до кого позивач може згодом пр

заява про забезпечення доказів розглядається ‘ льки з участю

заявника.

1. Частина перша цієї статті визначає строк і ш >ядок розгляду

заяв про забезпечення доказів. Заяви розглядаються Іротягом деся-

ти днів судом чи суддею того суду, де треба вчиниті дії по забезпе-

ченню доказів. Про дії по забезпеченню доказів іовідомляються

заінтересовані особи, але неявка їх не перешкоджаї розглядові за-

д’явити позов,

яви, якщо в суду є дані про належне повідомлення цих осіб про час

і місце розгляду заяви.

2. У невідкладних випадках (погроза знищення, приховування

доказів), а також у випадках, коли не можна встановити майбут-

нього відповідача, передбачений спрощений порядок розгляду за-

яви про забезпечення доказів З вона розглядається тільки з участю

заявника. Видається, що в цьому разі явка заявника і його участь у

розгляді заяви про забезпечення доказів є обов’язковими.

Стаття 39. Оскарження ухвали про забезпечення доказів

Оскарження ухвали про забезпечення доказів не допуска-

ється, на неї не може бути внесено окреме подання прокурора.

На ухвалу про відмову забезпечити докази може бути пода-

но скаргу або внесено окреме подання.

(Стаття 39 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Частина перша цієї статті закріплює правило, згідно з яким

не допускається оскарження ухвали або апеляційне подання про-

курора на ухвалу про забезпечення доказів. І це зрозуміло, тому що

забезпечення доказів не вирішує наперед питання про права або

обов’язки, а ці докази ще будуть оцінюватися нарівні з іншими при

вирішенні цивільної справи по суті.

2. Ухвала про відмову забезпечити докази, навпаки, позбавляє

заінтересовану особу можливості подати необхідні для вирішення

справи докази. Тому частина’ друга цієї статті і допускає можли-

вість оскарження і внесення апеляційного подання прокурора щодо

ухвали про відмову забезпечити докази.

Стаття 40. Пояснення сторін і третіх осіб

Пояснення сторін і третіх осіб про відомі їм обставини, що

мають значення для справи, підлягають перевірці і оцінці поряд

з іншими зібраними в справі доказами.

Визнання стороною на суді фактів, якими друга сторона

обЄрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов’я-

зковим.

Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли у нього

не виникає сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним об-

ставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтере-

сів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, по-

милки або з метою приховання істини.

На доказування визнаного в суді факту не поширюються

правила, встановлені статтею 29 цього Кодексу, крім випадків,

коли факт повинен бути стверджений нотаріально посвідченим

документом.

1. Пояснення сторін і третіх осіб З це повідомлення суду відо-

мих їм відомостей про факти, що мають значення для справи. Цей

засіб доказування особливо цінний для суду, тому що сторони і

треті особи краще інших учасників знають обставини справи, оскі-

льки вони є учасниками допроцесуальних відносин. Однак при

оцінці їх пояснень суд повинен враховувати, що вони особисто за-

цікавлені в справі (позивач, відповідач, третя особа, що заявляє

самостійні вимоги на предмет спору) чи в результаті справи (треті

особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору).

2. Різновидом пояснень сторін є визнання. Визнання сторони

З це повідомлення суду тих відомостей про факти справи, які по-

винна доводити інша сторона. Воно має бути зовні вираженим,

тобто визнанням не буде умовчання, незаперечування яких-небуць

обставин. Суб’єктами визнання можуть бути як позивач, так і від-

повідач, тобто визнання як засіб доказування треба відрізняти від

визнання позову, тобто розпорядчої дії, суб’єктом якого може бути

тільки відповідач.

3. Визнання сторони не є для суду обов’язковим, тобто воно

підлягає перевірці і оцінці, як і будь-який інший засіб доказування.

Визнання за обсягом буває повним (визнаються всі факти З факти

підстави позову може визнавати відповідач, а факти, що обЄрунто-

вують заперечення проти позову може визнавати позивач) або час-

тковим; за змістом З простим (беззастережним) і кваліфікованим

(із застереженням); за місцем здійснення З судовим (у судовому

засіданні) і позасудовим. Судове визнання звільняє іншу сторону

від обов’язку доводити визнані факти, а позасудове є процесуаль-

ним доказовим фактом: сторона, на користь якої воно зроблено,

повинна довести факт визнання.

4. На визнані факти не поширюється правило про допустимість

засобів доказування, за винятком випадків, коли факт має підтвер-

джуватися винятково нотаріально посвідченим документом (напри-

клад, факт купівлі-продажу жилого будинку).

Стаття 41. Показання свідка

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обста-

вини, що відносяться до справи.

Свідок зобов’язаний з’явитись до суду і дати правдиві пока-

зання про відомі йому обставини. Свідок має право відмовитися

від надання свідчень в установлених законом випадках.

(Стаття 41 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2540-ІП від
21.06.2001)

1. Показання свідка З це один з найважливіших засобів доказу-

вання в цивільному процесі, із якого суд одержує відомості про

обставини справи. Відповідно до частини першої цієї статті свід-

ком може бути будь-яка особа, якій відомі які-небудь обставини,

що мають значення для справи. Що означає Ыбудь-яка особаы? Це

означає, по-перше, що закон не встановлює обмежень за мотивами

родинних стосунків. При оцінці доказів суд повинен враховувати

стосунки між свідком і особами, що беруть участь у справі. По-

друге, не існує в законі й .обмежень за мотивами віку свідка, але

суди по цивільних справах повинні по можливості уникати притя-

гнення як свідків малолітніх дітей. Про інші обмеження див. ко-

ментар до ст. 42 ЦПК.

2; Частина друга коментованої статті вказує на головний обо-

в’язок свідка: він зобов’язаний з’явитися в суд і дати правдиві по-

казання про відомі йому обставини. Крім обов’язків свідка, закон

встановлює і його відповідальність (див. коментар до ст. 44 ЦПК).

А от процесуальні його права так виразно в цивільному процесуа-

льному законодавстві не закріплені. Однак видається, що свідок

наділений такими правами: правом давати показання рідною мо-

вою, користуватися допомогою перекладача, письмовими помітка-

ми в передбачених законом випадках, указати на неточність у за-

писах його показань, просити повторного допиту, вимагати від-

шкодування понесених витрат (див. коментар до ст. 71 ЦПК). У

передбачених законом випадках свідок може відмовитися від дачі

показань (відносно, наприклад, близьких родичів).

Стаття 42. Особи, які’не можуть бути свідками

Не можуть бути свідками особи, нездатні через свої фізичні

або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають

значення для справи, або давати про них правильні показання.

Не можуть бути свідками також представники по цивільній

справі або захисники в кримінальній справі по обставинах, які

стали їм відомі у зв’язку з виконанням обов’язків представника

або захисника.

1. Ця стаття встановлює додаткові до вже зазначеного в комен-

тарі до попереднього статті обмеження в можливості бути свідком

по цивільній справі. Із змісту статті випливає, що нездатність бути

свідком може бути двох видів: абсолютною і відносною.

2. Абсолютна нездатність бути свідком З це нездатність бути

свідком завжди, по кожній справі: а) не можуть бути Свідками орга-

нізації; б) не можуть бути свідками особи, нездатні через свої пси-

хічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення

для справи, або давати про них правильні показання.

3. Відносно нездатними свідками, тобто по якихось визначених

фактах або по якійсь справі, є: а) юридичне заінтересовані в даній

справі особи З по обставинах даної справи; б) представники по

цивільній справі або захисники в кримінальній справі З по обста-

винах, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням обов’язків пред-

ставника або захисника; в) особи, нездатні через свої фізичні

правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, З і

по цих обставинах.

Стаття 43. Зміст заяви про виклик свідка

Особа, що просить про виклик свідка, повинна зазначити

його прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання та обстави-

ни, що він може ствердити.

1. Виклик свідка здійснюється, як правило, за ініціативою сто-

рін у справі. Тому особа, за ініціативою якої викликається свідок,

повинна вказати прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання

свідка та обставини справи, що може підтвердити цей свідок.

2. Судця (суд) при вирішенні питання про коло свідків, що під-

лягають виклику поданій справі, повинен враховувати правило від-

носності доказів і принцип процесуальної і матеріальної економії.

Свідками викликаються тільки ті особи, показання яких містять

відомості про обставини справи. Кількість свідків має бути доціль-

ною, тому що від цього залежать оперативність розгляду справи і

розмір судових витрат.

Стаття 44. Відповідальність свідка

Якщо викликаний свідок не з’явиться в судове засідання з

причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано

штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму дохо-

дів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх

справ.

За злісне ухилення від явки до суду свідок несе відповідаль-

ність за частиною першою статті 1853 Кодексу України про ад-

міністративні правопорушення, а за дачу завідомо неправдивих

показань або за відмову від дачі показань З відповідно за стат-

тями 178 чи 179 Кримінального кодексу України.

(Стаття 44 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від

23.01.81, № 8627-10 від 20.03.85, № 9166-11 від 04.05.90; Законами №
2857-12

від 15.12.92, № 27/96-ВР від 02.02.96)

1. Свідок зобов’язаний з’явитися за викликом суду в судове за-

сідання. Неявка в суд з причин, визнаним судом неповажними,

може спричинити застосування до свідка примусових заходів З

штрафу і примусового приводу через органи внутрішніх справ.

2. За злісне ухилення від явки в суд передбачена адміністратив-

на відповідальність за ч. 1 ст. 1853 Кодексу України про адміністра-

тивні правопорушення. Злісним ухиленням має визнаватися навми-

сна неявка в суд за мотивами особистої чи корисливої зацікавлено-

сті в результаті справи, особливих стосунків з ким-небудь із учас-

ників справи.

3. За1 дачу завідомо неправдивих показань або за відмову від дачі

показань може настати кримінальна відповідальність свідка. Така

відповідальність застосовується на практиці дуже рідко, тому що

часом складно відмежувати показання завідомо неправдиві від по-

милкових, добросовісної помилки тощо.

Стаття 45. Допит свідків у місці їх проживання або

перебування

Свідків, які постійно живуть поза місцем знаходження суду,

що розглядає справу, і не можуть з поважних причин з’явитись

в судове засідання, може допитати суд в місці їх проживання за

дорученням суду, що розглядає справу.

Свідок може бути допитаний судом у місці його перебуван-

ня, якщо він внаслідок хвороби, старості, інвалідності або ін-

ших поважних причин не може з’явитись на виклик суду.

Якщо зазначені вище свідки з’являться у засідання суду, що

розглядає справу, їх слід допитати.

Допит свідків у місці їх проживання або перебування прова-

диться з ініціативи суду, на прохання сторони або інших осіб,

які беруть участь у справі, чи самого свідка.

1. Коментована стаття допускає (як виняток із принципу безпо-

середності) допит свідка поза місцем знаходження суду, що розгля-

дає цивільну справу. Підставою такої процесуальної дії можуть бути

хвороба, похилий вік, інвалідність свідка або інші поважні причи-

ни, що перешкоджають його явці в суд (наявність малолітніх дітей,

утриманців, які потребують догляду з боку свідка тощо).

2. Місцем проведення такої дії є місце проживання або перебу-

вання свідка. Виконання судового доручення про допит свідка по-

винно здійснюватися з додержанням усіх необхідних вимог (див.

коментар до статей 33 і 36 ЦПК). Ініціаторами такої процесуальної

дії можуть бути як суд, так і особи, що беруть участь у справі, або

сам свідок.

Стаття 46. Письмові докази

Письмовими доказами є: всякого роду документи, акти, ли-

стування службового або особистого характеру, що містять в

собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

1. Письмовими доказами є предмети реального світу, на яких

знаками, буквами виражені певні дані, що містять відомості про

обставини розглядуваної справи. Це можуть бути документи, лис-

тування особистого або службового характеру, бирки, жетони і т.ін.

Дані про факти, отже, можуть викладатися буквами, цифрами, сте-

нографічними та іншими знаками. Особливе значення цих доказів

для цивільної справи полягає в тому, що вони мають значне поши-

рення в повсякденному житті, відрізняються високим ступенем іс-

тинності і тривалістю. Принцип безпосередності вимагає додавати

до справи, як правило, оригіналів письмових доказів.

2. Письмові докази прийнято розділяти: за змістом З на розпо-

рядчі (наприклад, наказ про звільнення) та інформаційні (напри-

клад, листування); за формою -г у простій письмовій формі (роз-

писка про борг) і кваліфікованій (нотаріально посвідчений дого-

вір); за джерелами З оригінали і копії.

3. Письмові докази подаються до суду особами, що беруть участь

у справі, або витребуються судом. Вимоги суду про подачу письмо-

вих доказів є обов’язковими для громадян і організацій.

Стаття 47. Витребування письмових доказів

Особа, яка порушує клопотання перед судом про витребу-

вання від інших осіб письмових доказів, повинна докладно за-

значити: який письмовий доказ вимагається, підстави, з яких

вона вважає, що письмовий доказ має інша особа, і обставини,

які може підтвердити цей доказ.

Письмові докази, що їх вимагає суд або суддя від держав-

них підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших коопе-

ративних організацій, їх об’єднань, інших громадських органі-

зацій, а також від окремих громадян, надсилаються безпосеред-

ньо до суду.

Суд або суддя може також уповноважити заінтересовану

сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати пись-

мовий доказ для представлення його суду.

(Стаття 47 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81)

1. Хоча ст. ЗО ЦПК і містить вказівки на обов’язок суду сприяти

у витребуванні доказів, коментована стаття прямо вказує на витре-

бування доказів судом. Безумовно, докази в більшій своїй частині

подаються і повинні подаватися сторонами і іншими особами, що

беруть участь у справі. Але суд і зараз не звільнений від обов’язку

забезпечити справу доказами. Тому думки про обов’язок сторін

подавати докази як виключно про їх обов’язок є спірними і перед-

часними.

2. Якщо письмові докази витребуються судом за клопотанням

кого-небудь з учасників процесу, то заявник повинен докладно

вказати, який доказ слід витребувати, який факт він може підтвер-

дити або спростувати, відомості про те, що він може знаходитися у

зазначеного адресата. З урахуванням правила відносності доказів

суддя і повинен розв’язати питання про необхідність витребування

письмового доказу.

3. Письмові докази за вимогою суду надсилаються безпосеред-

ньо до суду або видаються на руки стороні чи іншій особі, яка бере

участь у справі і має відповідні повноваження від суду, що розгля-

дає справу.

Стаття 48. Відповідальність за невиконання вимоги суду

подати письмові докази

Державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші

кооперативні організації, їх об’єднання, інші громадські органі-

зації, а також громадяни, які не можуть подати письмових до-

казів, що їх вимагає суд або суддя, зобов’язані повідомити про

це суд, зазначивши причину. В разі неповідомлення у встанов-

лений для подачі строк, а також в разі неповажності причин

відмовлення від подачі письмового доказу суд або суддя можуть

накласти на винних службових’ осіб державних підприємств,

установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організа-

цій, їх об’єднань, інших громадських організацій, а також на

громадян штраф у розмірі до одного неоподатковуваного мініму-

му доходів громадян.

Накладення штрафу не звільняє відповідних службових осіб

і громадян від обов’язку подати письмовий доказ, що вимага-

ється судом..

(Стаття 48 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 тд

23.01.81, № 8627-10 від 20.03.85; Законом № 27/96-ВР від 02.02.96)

1. Відповідно до частини першої цієї статті громадяни, а також

державні, громадські, кооперативні та інші організації зобов’язані

неухильно виконувати вимогу суду (судді) про подачу письмових

доказів. Якщо вони такої можливості не мають, то зобов’язані по-

відомити про це суд, вказавши при цьому причину. У разі неповідо-

млення або неповажності причини ухвалою суду (судді) на винних

посадових осіб або на громадян може бути накладений штраф у роз-

мірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

2. Накладення штрафу не звільняє оштрафованих від обов’язку

подати письмові докази. Правило цієї статті спрямоване на забез-

печення своєчасного і правильного розгляду цивільної справи.

Стаття 49. Подання витягів з письмових доказів та огляд

цих доказів на місці

Якщо подання письмових доказів до суду утруднено, напри-

клад, через їх численність або внаслідок того, що тільки части-

на з них має значення для справи, суд може вимагати подання

належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці.

1. Відповідно до принципу безпосередності суд повинен праг-

нути до одержання оригіналів письмових доказів. Однак це не зав-

жди можливо через численність цих доказів але не завжди доцільно

через те, що суду необхідна для справ тільки частина документів

або фрагмент окремого документа. У подібних випадках суд може

вимагати посвідчені посадовими особами виписки з документів,

2. За наявності тих же обставин суд може провести й іншу про-

цесуальну діюЗ огляд на місці, що здійснюється за правилами ст.

189 ЦПК з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, та інших

необхідних у кожному конкретному випадку учасників справи.

Стаття 50. Подання письмових доказів у оригіналі

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо

подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які

беруть участь у справі, або з власної ініціативи вправі, в разі

необхідності, вимагати подання оригіналу.

Як вже відзначалося (див. коментар до ст. 49 ЦПК), письмові

докази повинні за загальним правилом подаватися до суду в оригі-

налах. Однак закон не виключає, як випливає із змісту цієї статті,

подачі до суду і копій письмових доказів. У необхідних випадках,

(особливо при виникненні сумніву в правильності копії) суд за сво-

єю ініціативою або за клопотанням осіб, що беруть участь у справі,

має право вимагати оригінали тих документів, копії яких є в суді.

Стаття 51. Повернення оригіналів письмових доказів

Оригінали письмових доказів, що є в справі, на прохання

осіб, які подали їх, можна повернути після того, як рішення

суду набере законної сили. Проте в справі залишається засвід-

чена суддею копія письмового доказу.

1. Якщо оригінали документів після розгляду справи Необхідні

особам, їх що подали, то на прохання цих осіб вони їм можуть бути

повернуті. Але при цьому потрібно додержуватися двох умов. По-

перше, повернути оригінали документів можна тільки після вступу

рішення в справі в законну силу, тому що у.разі оскарження рішен-

ня оригінали документів необхідні і для перевірки в апеляційному

провадженні законності та обЄрунтованості рішення. По-друге, у

цивільній справі повинні залишитися посвідчені суддею копії пись-

мових доказів, тому що не виключена і касаційна перевірка судово-

го рішення.

2. Судам необхідно особливо обережно підходити до видачі ори-

гіналу свідоцтва про шлюб після набрання законної сили рішення

про розірвання шлюбу. Практиці відомі випадки, коли один з ко-

лишнього подружжя, одержавши в органах РАГС свідоцтво про

розлучення, просить суд видати йому оригінал свідоцтва про шлюб.

Тому, видаючи одному з подружжя копію рішення про розлучення,

суд повинен зробити про це помітку в справі.

Стаття 52. Речові докази

Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями

свідчать про обставини, які мають значення для справи.

1. Відповідно до змісту коментованої статті речовими доказами

в цивільній справі є предмети, що своїм зовнішнім виглядом, влас-

тивостями, існуванням або місцем знаходження служать для суду

джерелом відомостей про обставини справи. Цим вони відрізня-

ються від письмових доказів, що цікавлять суд своїм змістом. Тому

той самий предмет матеріального світу може бути речовим або пись-

мовим доказом. Так, якщо суд цікавить зміст товаротранспортної

накладної, розписки про борН т.ін,-, то вони є письмовими докйза-

ми, а якщо цікавить сам факт їх існування, підчищення і т.ін., то

вони є речовими доказами.

2. На відміну від письмових доказів речові докази є суворо інди-

відуальними, незамінними.

Стаття 53. Витребування речових доказів та

відповідальність за’їх неподання

Витребування речових доказів та вирішення питань про від-

повідальність за їх неподання провадиться в порядку, встанов-

леному статтями 47 і 48 цього Кодексу.

Коментована стаття є відсильною нормою. Вона визначає, що

правила про витребування речових доказів і про відповідальність за

їх неподання такі самі, як і відносно письмових доказів (див. ко-

ментар до статей 47 і 48 ЦПК).

Стаття 54. Зберігання речових доказів

Речові докази до набрання рішенням законної сили зберіга-

ються в справі або за окремим описом здаються до камери схову

речових доказів суду.’

Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються в

місці їх знаходження; вони повинні бути докладно описані і опе-

чатані, а в разі потреби З сфотографовані.

Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані.

1. Ця стаття встановлює порядок зберігання речових доказів у

суді і обов’язок суду вживати заходів до зберігання речей у незмін-

ному стані.

2. Документи,’що є речовими доказами, дрібні предмети в кон-

вертах і пакетах зберігаються в справі і разом зі справою. Предмети,

що за своїми розмірами або властивостями не можуть зберігатися в

справі, зберігаються в камері зберігання суду зі складанням їх опи-

су в цивільній справі. Речі, що не можуть бути доставлені в суд, зда-

ються на відповідальне зберігання в місці їх знаходження. При цьо-

му вони докладно описуються, опечатуються, а в разі потреби З фо-

тографуються.

Стаття 55. Огляд речових доказів, що швидко псуються

Продукти та інші речі, що швидко псуються, негайно огля-

даються судом з повідомленням про призначений огляд осіб, які

беруть участь у справі.

Після огляду ці речі повертаються особам, від яких вони

були одержані, або передаються підприємствам, установам чи

організаціям, що можуть їх використати за призначенням. Ці

підприємства, установи або організації згодом повертають воло-

дільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість за держа-

вними цінами на час повернення.

(Стаття 55 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10від
23.01.81)

1. Якщо як речові докази використовуються продукти харчу-

вання або інші речі, що швидко псуються, суддя або суд повинні

негайно зробити огляд на місці. Огляд проводиться з повідомлен-

ням осіб, які беруть участь у справі, за правилами ст. 189 ЦПК.

2. Після огляду на місці продукти та інші речі, що швидко псу-

ються, повертаються особам, від яких вони були одержані, або пе-

редаються підприємствам, установам чи організаціям, що можуть

їх використати за призначенням. Передача здійснюється за ухва-

лою судді аоЬ суду. До ухвали додаються документи про кількість,

якість тощо переданих речей.

3. Підприємства, що одержали продукти та інші речі, що швид-

ко псуються, за ухвалою суду, згодом повертають володільцю пред-

мети того ж роду, якості, ваги, кількості або їх вартість за держав-

ними цінами, встановленим на момент їх повернення.

Стаття 56. Повернення речових доказів

Речові докази після набрання рішенням суду законної сили

повертаються особам, від яких були одержані, або передаються

особам, за якими суд визнав право на ці речі.

Предмети, що за законом не можуть бути у володінні грома-

дян, передаються відповідним державним підприємствам, уста-

новам або організаціям.

В окремих випадках речові докази після огляду та дослі-

дження їх судом можуть бути до закінчення справи повернуті

особам, від яких вони були одержані, якщо останні про те про-

сять і якщо задоволення такого клопотання можливе без шкоди

для розгляду справи.

(Стаття 56 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-Ю від
23.01.81)

1. На відміну від речових доказів, що швидко псуються, всі інші

повертаються тільки після вступу рішення в законну силу. Якщо

рішенням суду встановлено, що право на них визнається за іншими

особами, то речові докази передаються останнім.

2. Якщо як речові докази використовувалися предмети, які за

законом не можуть бути у володінні громадян, то вони передаються

відповідним державним підприємствам, установам чи організаціям

(зброя, отруйні речовини, самородки дорогоцінних металів і т.ін.).

3. Як виняток окремі речові докази можуть бути повернуті після

огляду і дослідження їх судом і до закінчення справи за клопотан-

ням осіб, від яких вони були одержані, якщо це не перешкоджає

розгляду справи. Передаватися пов’йнні ті предмети, що необхідні

для господарської діяльності, не входять у число спірних по даній

справі.

Стаття 57. Призначення експертизи

Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і

потребують спеціальних знань в галузі науки, мистецтва, техні-

ки або ремесла, судця порядком забезпечення доказів та під час

підготовки справи або суд під час розгляду справи може призна-

чити експертизу.

Експертизу провадять на суді або поза судом, коли це потрі-

бно за характером дослідження або коли об’єкт дослідження

неможливо доставити до суду.

Призначаючи експертизу та встановлюючи коло питань, що

слід поставити перед експертами, суддя або суд повинен з цього

приводу врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть

участь у справі. Відхилення питань, запропонованих особами,

які беруть участь у справі, суд зобов’язаний мотивувати.

В ухвалі про призначення експертизи належить зазначити, з

яких питань потрібні висновки експертів і кому доручається про-

вести експертизу.

Експертиза провадиться експертами відповідних установ або

іншими спеціалістами, призначеними судом. Експертом може бути

призначена будь-яка особа, яка володіє необхідними знаннями

для дачі висновку.

1. При розгляді і вирішенні цивільних справ суду іноді потрібна

допомога різних фахівців. Тому ця стаття передбачає право суду

(судці) для з’ясування обставин, що мають значення в справі і по-

требують спеціальних знань в галузі науки, мистецтва, техніки чи

ремесла, призначити експертизу.

2. Експертиза може бути призначена як засіб забезпечення до-

казів (до або після порушення справи), у стадії підготовки або в

стадії судового розгляду справи. У перших двох випадках експерти-

зу призначає суддя, у третьому З суддя або суд залежно від того,

хто розглядає справу.

3. Експертиза призначається ухвалою судді або суду, в якій з

урахуванням пропозицій осіб, що беруть участь у справі, визнача-

ється коло питань, щодо яких потрібні висновки експертів, кому

доручається проведення експертизи. Якщо суд відхиляє питання,

запропоновані особами, що беруть участь у справі, своє рішення

про це він повинен мотивувати. Крім цього, в ухвалі вказують зви-

чайні реквізити ухвал, підстави призначення експертизи, список

предметів і матеріалів, переданих експертам як об’єкти досліджен-

ня. Вказівка на певних осіб як експертів включає їх до складу уча-

сників процесу, яких прийнято називати особами, що сприяють

здійсненню правосуддя в цивільних справах.

4. Місцем проведення експертизи може бути суд або місце знра-

ходження предмета, речі, місце знаходження експертної чи іншої

установи.

5. У цивільному процесі експертизи розділяються насамперед за

галузями знань, виробництв, ремесел на судово-почеркознавчу, су-

дово-технічну, судово-медичну, судово-психіатричну і т.ін., та су-

б’єктом З на одноособові і комісійні.

Стаття 58. Обов’язки і відповідальність експертів

Особа, яку призначено експертом, повинна з’явитися на

виклик суду і дати правдивий висновок щодо поставлених їй

питань.

За злісне ухилення від явки до суду експерт несе відповіда-

льність за частиною другою статті 1853 Кодексу України про

адміністративні правопорушення, а за дачу завідомо неправди-

вого висновку або за відмову без поважних причин від виконан-

ня покладених на нього обов’язків З відповідно за статтями 178

чи 179 Кримінального кодексу України.

(Стаття 58 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 9166-11 від
04.05.90;

Законом № 2857-12 від 15.12.92)

1. Ця стаття встановлює обов’язки експертів і відповідальність

за невиконання цих обов’язків.

2. Головний обов’язок експерта З з’явитися за викликом суду і

дати правдивий висновок щодо поставленим йому питань. Стаття

передбачає, що за злісне ухилення від явки до суду особа, при-

значена експертом, несе відповідальність за ч. 2 ст. 1853 Кодексу

України про адміністративні правопорушення. Покладаючи адміні-

стративну відповідальність на експерта, суд (суддя) повинен пере-

конатися, що експерт умисне не виконує ухвалу судді (суду), без по

неповажних причин злісно ухиляється від явки в суд.

3. Особа, призначена експертом, може бути притягнута до кри-

мінальної відповідальності за дачу завідомо неправдивого висновку

або за відмову без поважних причин від виконання обов’язків екс-

перта. Про таку відповідальність експерт попереджається попере-

дньо суддею (судом). Якщо проведення експертизи доручене екс-

пертній установі, то в цьому разі експерт про кримінальну відпові-

дальність не попереджається, тому що виконання обов’язків експерта

належить до його службових обов’язків. У разі відмови дати висно-

вок він може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності

і замінений іншим експертом.

Стаття 59. Процесуальні права експерта

Експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має пра-

во знайомитися з матеріалами справи, брати участь у розгляді

справи судом, просити суд про надання йому додаткових мате-

ріалів.

Експерт має право відмовитись від дачі висновку, якщо на-

даних йому матеріалів недостатньо ;або якщо він не має необхід-

них знань для виконання покладеного на нього обов’язку.

1. Коментована стаття визначає коло основних прав експерта

по цивільній справі. Для того щоб його висновок був повним і

об’єктивним, у ряді випадків експерту необхідно ознайомитися з

матеріалами цивільної справи, що становлять предмет експертизи.

Коло цих матеріалів за клопотанням експерта визначає суддя.

2. Експерт має право брати участь у розгляді справи, з дозволу

суду ставити питання особам, які беруть участь у справі, якщо вони

стосуються до предмета проведеної ним експертизи.

3. Якщо наданих експерту матеріалів недостатньо для дачі ви-

сновку, він може просити суд про надання йому додаткових матері-

алів, що стосуються предмета дослідження. Сам витребувати такі

матеріали він не має права.

4. Значним правом експерта є право відмовитися від дачі висно-

вку. Це можливо за двох умов: якщо наданих експерту матеріалів

недостатньо для проведення експертизи і він не має необхідних

знань для проведення експертизи і дачі кваліфікованого висновку.

5. Експерт має право на винагороду за проведену експертизу і

відшкодування витрат, понесених ним у зв’язку з експертизою, яв-

кою в суд і участю в розгляді справи, якщо виконання експертизи не

входить до кола його службових обов’язків (див. коментар до ст. 71

ЦПК).

Стаття 60. Висновок експерта

Висновок експерта повинен містити в собі докладний опис

проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і об-

Єрунтовані відповіді на поставлені судом питання.

Якщо експерт під час проведення експертизи встановить

обставини, що мають значення для справи, з приводу яких йому

не були поставлені питання, він вправі свої міркування про ці

обставини включити до свого висновку.

Експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок,

який приєднується до справи. Суд має право запропонувати екс-

перту дати усне пояснення свого висновку. Усне пояснення за-

носиться до протоколу судового засідання, прочитується експе-

ртові і підписується ним.

Коли призначено кількох експертів, вони мають право ради-

тись між собою. Якщо експерти прийдуть до одного висновку,

вони всі підписують його. Експерт, не згодний з іншими експер-

тами, складає окремий висновок.

Висновок експерта для суду не є обов’язковим і оцінюється

судом за правилами, встановленими статтею 62 цього Кодексу.

Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивова-

на в рішенні або ухвалі.

1. Відповідно до частини другої статті 27 ЦПК-висновок експе-

рта належить до засобів доказування в цивільній справі. Цим він

відрізняється від висновку органів державної влади і органів місце-

вого самоврядування. Крім того, висновок експерта містить відо-

мості тільки щодо фактичних обставин справи: опис проведення

досліджень, одержані результати і обЄрунтовані відповіді на питан-

ня суду, сформульовані в ухвалі про призначення експертизи. Ви-

сновок може містити міркування експерта і з інших питань, що

виникли в ході проведення експертизи.

2. Висновок експерта оформлюється як письмовий документ.

Звичайно висновок складається з трьох частин: вступної-(наймену-

вання експертизи, хто її проводить, підстава, дата проведення, на-

йменування суду і цивільної справи, питання, поставлені судом),

дослідницької (найменування і стан об’єктів дослідження, методи-

ка дослідження) і висновків експертизи. Якщо експерт у суді ви-

ступав з усним роз’ясненням свого висновку, то таке роз’яснення

заноситься до протоколу судового засідання, зачитується експерту і

підписується ним. Тому відомості про факти, що повідомляються

експертом у висновку і усному роз’ясненні відносять до змішаних

доказів.

3. Відповідно до коментованої статті експертиза може бути од-

ноособовою і комісійною. При комісійній експертизі висновок під-

54 –

писується всіма експертами. Експерт, не згодний з іншими експе-

ртами, складає окремий висновок.

4. Оскільки висновок експерта є одним із засобів доказування,

він не є обов’язковим для суду і фактичні дані в ньому оцінюються

судом за загальними правилами нарівні з іншими доказами (див.

коментар до статті 62 ЦПК). Незгода суду з висновком експерта

повинна мотивуватися судом у судовому рішенні або ухвалі про

закінчення справи.

Стаття 61. Додаткова експертиза. Повторна експертиза

В разі необхідності провести додаткові дослідження, а також

в разі суперечливості висновків кількох експертів, суд може за-

жадати додаткового висновку або призначити інших експертів.

1. Коментована стаття вказує на право суду призначити додат-

кову і повторну експертизи по цивільній справі. У даній статті і у

судовій практиці, крім цих понять*;”застосовуються й такі, як пер-

винна, комісійна і комплексна експертизи. Пункт 10 постанови №

8 Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р. ЫПро

судову експертизу в кримінальних і цивільних справахы допомагає

судам правильно усвідомити зміст цих понять (див. Бюлетень зако-

нодавства і юридичної практики України. З 1988. З С. 81).

2. Первинною є така експертизі, при проведенні якої об’єкт

досліджується вперше. Додатковою експертизою відповідно до змі-

сту коментованої статті буде така експертиза, що призначається

після розгляду судом висновку первинної експертизи, коли з’ясо-

вується, що усунути неповноту чи неясність висновку шляхом за-

слуховування експерта неможливо. Висновок визнається неповним,

коли експерт досліджував не всі надані йому об’єкти або не дав

вичерпних відповідей на поставлені питання. Неясним визнається

висновок, який нечітко викладений або має невизначений, некон-

кретний характер. В ухвалі про призначення додаткової експертизи

необхідно вказати, які висновки суд вважає неповними або неяс-

ними. Проведення додаткової експертизи може бути доручено тому

ж самому або іншому експерту.

У випадках, коли виникає необхідність провести дослідження

нових об’єктів або таких, що стосуються інших обставин справи,

суд призначає нову експертизу, що не є додатковою.

Повторна експертиза призначається тоді, коли є сумніви в пра-

вильності висновку експерта, пов’язані з його недостатньою обЄру-

нтованістю або суперечностями з іншими матеріалами справи, а

також у зв’язку з істотним порушенням процесуальних норм при

проведенні експертизи, якими можуть визнаватися, зокрема, пору-

шення, що призвели до обмеження прав осіб, які беруть участь у

справі, або інших осіб. Проведення повторної експертизи можебу

доручено тільки іншому експерту.

Комісійна експертиза призначається тоді, коли виникає

хідність провести дослідження за участю декількох експертівЩ

фахівців у одній галузі знань, а комплексна З у складі фахівцій

різних галузях знань. Комісія експертів може бути створена су,

або за його рішенням керівником судово-експертної установи. уШ

Стаття 62. Оцінка доказів

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням,

Єрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгладИ

судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, кер

чись законом.

Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої

(Стаття 62 із змінами, внесеними згідно із Законом №.2857-12 від /5.7.2$

1. Оцінка доказів є заключною і найбільш відповідальною

єю процесу доказування. Вона полягає у визначенні судом віроюі

ності і сили доказів.

2. Установлення вірогідності припускає перевірку доброякі

сті джерела доказів (компетентності експерта, дійсності докуме.1

і т.ін.) і процесу формування доказів (стан здоров’я свідка, чає ді

погодні умови тощо).

‘ 3. Перевірити силу доказів означає перевірити, чи можна;,|

підставі даного доказу, цієї сукупності доказів зробити висноІІ

про наявність чи відсутність шуканого юридичного факту.

4. Відповідно до коментованої статті і судової практики мо:

навести такі принципи оцінки доказів: а) докази оцінюються суд

кожний окремо й усі в сукупності; б) докази оцінюються за в:

шнім переконанням судців; в) внутрішнє переконання має бути І

беззвітним, не інтуїтивним, а заснованим на всебічному, повном|;

об’єктивному розгляді в судовому засіданні обставин справи; г)

оцінці доказів судді повинні керуватися законом. У рецензії на

тверте видання цього Коментарю і цитованій у коментарі до ст.

роботи О.Т. Боннер висловив цікаву і правильну думку про те, Иш

внутрішнє переконання З це явище, що становить собою нерозрич|

вний зв’язок об’єктивного і суб’єктивного. Тому це поняття є дєи

сить суперечливим, оскільки не може бути зовнішнього переко-

нання. У зв’язку з відзначеним застосування цього поняття в закоД;|

нодавстві, юридичній літературі і судовій практиці слід виправдувати^

тим, що переконання судців має формуватися без втручання ззовні!4

без зовнішнього впливу.:

5. Оцінка доказів здійснюється не тільки в дорадчій кімнаті при

винесенні рішення. Вже в стадії порушення справи і у стадії її підЧ

готовки, вирішуючи питання про прийняття чи витребування До>

казів, суддя оцінює їх з погляду відносності до справи. Оцінка до-

казів судом здійснюється й у процесі їх дослідження в судовому

засіданні..

6. Суб’єктами оцінки доказів є й особи, які беруть участь у справі,

однак їх оцінка, що озвучується в судових дебатах, не має таких

правових наслідків і безпосереднього впливу на характер рішення,

як оцінка доказів судом.

Глава 5

СУДОВІ ВИТРАТИ

Стаття 63. Види судових витрат та розмір державного

мита

Судові витрати складаються з державного мита і витрат,

пов’язаних з розглядом справи.

До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать:

1) суми, що підлягають виплаті свідкам, експертам;

2) витрати, пов’язані з проведенням огляду на місці;

3) витрати на розшук Відповідача.

4) (пункт 4 частини другої статті 63 виключено на підставі

Закону № 2056-ІП від 19.10.2000)

Розмір державного мита та звільнення від його сплати вста-

новлюються законодавством України про державне мито.

Суд або суддя, виходячи з майнового стану громадянина,

вправі звільнити його від сплати судових витрат у доход дер-

жави.

(Стаття 63 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92,

в редакції Закону № 27/96-ВР від 02.02.96)

1. Судова діяльність по розгляду і вирішенню цивільних справ,

процесуальні дії інших учасників пов’язані з певними витратами,

які прийнято іменувати судовими витратами. Коментована стаття

встановлює, що судові витрати складаються з державного мита і

витрат, пов’язаних з розглядом справи.

2. Державне мито у цивільному процесі З це грошовий збір, стя-

гуваний при подачі заяв і скарг, а також за видачу судами копій до-

кументів. У випадках, коли розмір визначений твердою сумою (за-

раз просте мито визначається в неоподатковуваних мінімумах доходів

громадян), то таке мито називають простим, а якщо в процентному

відношенні др ціни позову З пропорційним. Так, Декрет Кабінету

Міністрів України від 21 січня 1993 р. ЫПро державне митоы перед-

бачає такі розміри ставок державного мита з найбільш поширених

категорій справ: з позовних заяв З один відсоток від ціни позову, але

не менш трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і І

більш 100 неоподатковуваних мінімумів; з позовних заяв про роз

рвання шлюбу З 0,5 неоподатковуваного мінімуму, про розірвані

повторного шлюбу З один неоподатковуваний мінімум; з позовних 1

заяв про розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановлено**^!

порядку безвісно відсутніми чи недієздатними, або з особами, за’

дженими до позбавлення волі на строк не менш трьох років З ,.

неоподатковуваного мінімуму; з позовних заяв про зміну або розіЦ

рвання договору найму жилих приміщень, про продовження строї!

прийняття спадщини, про скасування арешту на майно та інші заЩ

яви немайнового характеру (або такі, що не підлягають оцінці) З 0,$|

неоподатковуваного мінімуму; з заяв і скарг по справах окреме

провадження З 0,5 неоподатковуваного мінімуму.

3. Витрати, пов’язані з розглядом справи, З це суми, що пів

гають виплаті свідкам, експертам; витрати, пов’язані з проведенії

ням огляду на місці; витрати на розшук відповідача.

4. Метою стягнення судових витрат є як певна компенсація виЦ

трат суду по розгляду цивільних справ, так і несприятливі майнов

наслідки для цсіб, що вчинили цивільні правопорушення.

5. Однією з підстав звільнення від сплати державного мита

майновий стан громадянина. Коментована стаття надає судді (суд

право звільнити за цією підставою фізичну особу від сплати

вного мита. Оскільки Ымайновий станы З категорія оціночна, суд*

дя (суд) має обгрунтувати звільнення від сплати мита в своєму.р

шенні або ухвалі.

Стаття 64. (Виключено на підставі Закону № 27/96-ВР від 02.02.96)

Стаття 65. Ціна позову

Ціна позову визначається:

1) у позовах про стягнення грошей З стягуваною сумою;

2) у позовах про витребування майна З вартістю відшуку-

ваного майна;

3) у позовах про стягнення аліментів З сукупністю всіх ви*?

плат, але не більше як за один рік;

4) у позовах про строкові платежі і видачі З сукупністю всіх

платежів або видач, але не більше як за три роки;

5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі З

сукупністю платежів або видач за три роки;

6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або

видач З сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі

чи видачі, але не більше як за один рік;

7) у позовах про припинення платежів або видач З сукупні-

стю платежів або видач, що залишилися, але не більше як за

один рік;

8) у позовах про дострокове розірвання договору майнового

найму З сукупністю платежів за користування майном протя-

гом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше

як за три роки;

9) у позовах про право власності на будинки, що належать

громадянам на праві приватної власності, З дійсною вартістю

будинку, а для будинків, що належать державним, кооператив-

ним та іншим громадським організаціям, З не нижче їх балан-

сової вартості;

10) у позовах, які складаються з кількох самостійних ви-

мог, З загальною сумою всіх вимог, за винятком вимог про від-

шкодування моральної (немайнової) шкоди.

(Стаття 65 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10 від
23.01.81,

Законами № 3188-12 від 06.05.93, № 27/96-ВР від 02.02.96)

\. Ця стаття має важливе значення, тому що саме її правила є

основою для правильного визначення державного мита, зокрема і

судових витрат у цілому.

2. Принципи визначення ціни позову зводяться в основному до

таких правил: а) у тих позовах, де ставиться питання про стягнення

сум або майна, ціну позову становить розмір суми або вартість май-

на; б) у позовах про періодичні платежі ціна позову визначається

сукупністю виплат, обмежених певним періодом (одним роком, трьо-

ма роками); в) у позовах про припинення виплат ціна позову визна-

чається сукупністю виплат, що залишилися, але не більше, ніж за

певний період (за один рік, за три роки); г) у позовах, що складаються

з декількох вимог, ціна позову визначається сукупністю всіх вимог.

Стаття 66. Порядок встановленая ціни позову

Ціну позову вказує позивач. Коли зазначена ціна явно не

відповідає дійсній вартості стягуваного, то ціну позову встанов-

лює суддя, постановляючи про це ухвалу.

Якщо в момент пред’явлення позову встановити точну його

ціну неможливо, розмір мита попередньо визначає суддя з на-

ступним стягненням недоплаченого або з поверненням перепла-

ченого мита відповідно до ціни позову, встановленої судом при

вирішенні справи.

(Стаття 66 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Відповідно до правил цієї статті ціну позову в позовній заяві

вказує позивач. У разі невідповідності її сумі, що стягується, або дій-

сній вартості майна суддя своєю ухвалою встановлює ціну позову.

2. Ціну позову судця може встановлювати і попередньо, якщо

вимоги позивача мають такий характер, що точно визначити ціну

позову в момент порушення справи не можна. У цьому разі точна

ціна позову визначається при розгляді справи. При цьому недопла-

чене мито стягується додатково, а переплачене повертається пози-

вачу.

Стаття 67. Обчислення державного мита при зміні ціни

позову

В разі зменшення позовних вимог, відмови від позову, за-

криття справи за мировою угодою або залишення заяви без роз-

гляду з підстав, передбачених пунктами 3 З 5 статті 229 цього

Кодексу, сплачене мито не повертається. В разі збільшення по-

зову недоплачену суму мита належить внести одночасно з за-

явою про збільшення вимог. В цьому разі суд може відстрочити

сплату мита.

(Стаття 67 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10від
23.01.81;

Законом №2857-12 від 15.12.92)

1. Оскільки ціну позову визначає позивач і нерідко він її зави-

щує, то при зменшенні розміру позову, відмов від лозову, найчасті-

ше здійснюваної внаслідок безперспективності позову, закритті

справи за мировою угодою мито чи переплачена його частина не

повертається. Такі ж наслідки передбачає дана стаття й у разі недо-

держання порядку порушення справи, що спричинило залишення

заяви без розгляду за пунктами 3, 5 ст^ 229 ЦПК, а також при зали-

шенні заяви без розгляду за пунктом 4 ст. 229 ЦПК у разі неявки в

судове засідання позивача за викликом суду без поважних або по-

вторної неявки позивача за викликом суду незалежно від причин.

При цьому закон виходить з того, що вина за процесуальні пору-

шення учасників процесу повинна тягти для них несприятливі ма-

теріальні наслідки.

2. У разі збільшення розміру позовних вимог недоплачена сума

державного мита повинна бути внесена заявником, тому що він

невірно визначив ціну позову при порушенні справи.

Стаття 68. Відстрочення та розстрочення сплати судових

витрат

Суд або суддя, враховуючи майновий стан громадян, може

своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судових ви-

трат на строк не більше як до закінчення розгляду справи в суді

першої інстанції, проте в усякому разі не більше як на три міся-

ці з дня пред’явлення позову.

Коли у встановлений строк судові витрати не будуть опла-

чені, стягнення їх провадиться за виконавчим листом.

Суд або суддя може також зменшити розмір судових витрат,

що стягуються в доход держави.

1. З урахуванням майнового стану громадян (для юридичних

осіб це правило не застосовується) суд або суддя своєю ухвалою

може відстрочити (перенести сплату мита на інший час) або роз-

строчити (дозволити сплату вроздріб) сплату судових витрат. Строк

відстрочення або розстрочення не може бути більше, ніж до закін-

чення розгляду справи по суті, але у будь-якому разі не більше як

на три місяці з дня порушення справи. Несплата судових витрат у

строк, визначений суддею або судом, тягне за собою їх стягнення в

примусовому порядку за виконавчим листом. Про відстрочення

або розстрочення сплати судових витрат може бути зазначено й у

судовому рішенні.

2. Частина третя цієї статті надає право судді або суду зменшити

розмір судових витрат, але тільки в тому разі, якщо ці витрати стя-

гуються в доход держави, а не іншій особі. Підставою цього також

є майновий стан громадян.

Стаття 69. Повернення державного мита

Сплачене державне мито повертається за ухвалою суду або

судді у випадках:

1) внесення мита в більшому розмірі, ніж потрібно за чин-

ним законодавством; Е

2) відмови в прийнятті заяви;’

3) повернення позивачу позовної заяви з підстав, передбаче-

них статтею 139 цього Кодексу;

4) закриття провадження в справі з підстав, передбачених

пунктами 1 і 2 статті 227 цього Кодексу;

5) залишення заяви без розгляду з підстав, передбачених

пунктами 1 і 2 статті 229 цього Кодексу.

У випадку, передбаченому пунктом 1 цієї статті, державне

мито повертається в розмірі зайво внесеної суми; у випадках,

передбачених іншими пунктами цієї статті, З повністю.

Державне мито підлягає поверненню і в інших випадках,

передбачених законодавством України.

Державне мито повертається при умові, якщо заяву про по-

вернення було подано суду до закінчення річного строку з дня

зарахування суми в бюджет.

(Стаття 69 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81;

Законом № 2857-12 від 15.12.92)

1. В цій статті перелічені п’ять підстав, коли мито або його ча-

стина повертається заявникові.

2. Ініціатором повернення мита може бути суд (суддя) або заяв-

ник. Заява останнього може бути задоволена тоді, коли вона пода-

на до суду до закінчення річного строку з дня зарахування суми в

бюджет. Цей строк може бути поновлений судом, якщо він пропу-

щений з поважних причин.

3. Про повернення мита суддя або суд постановляє ухвалу, з

якою заявник звертається до фінансових органів того району, в

бюджет якого раніше було внесено державне мито.

Стаття 70. (Виключено на підставі Закону № 27/96-ВР від 02.02.96)

Стаття 71. Збереження за свідками, експертами

і перекладачами середнього заробітку,

відшкодування їм витрат, пов’язаних

з їх участю у розгляді справи

За викликаними до суду свідками, експертами та перекла-

дачами зберігається їх середній заробіток за місцем роботи. За-

значеним особам, які не є працівниками підприємств, установ і

організацій, виплачується винагорода за явку до суду або вико-

нану роботу.

Якщо виконання свідками, експертами і перекладачами про-

цесуальних обов’язків пов’язано з їх перебуванням за межами

постійного місця проживання, їм відшкодовуються витрати, по-

в’язані з переїздом до місця виклику і назад, наймом житла, та

виплачуються добові.

Перекладачам, а також експертам, яких призначено піц час

підготовки справи або судового розгляду не в порядку службо-

вого доручення, за виконану роботу виплачується винагорода.

Розміри і порядок виплат, зазначених у цій статті, визнача-

ються Кабінетом Міністрів України.

(Стаття 71 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 15.10.66, №

1461-10 від 23.01.81; Законом № 360/95-ВР від 05.10.95)

1. Коментована стаття передбачає збереження за свідками, екс-

пертами і перекладачами середнього заробітку за місцем роботи.

Відповідно до Інструкції ЫПро порядок і розміри відшкодування

витрат і виплати винагороди особам, що викликаються в органи

дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суд або в органи, у

провадженні яких знаходяться справи про адміністративні право-

порушення, і виплати державним науково-дослідним установам

судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експер-

тів і фахівцівы, затвердженої постановою Кабінету Міністрів Укра-

їни від 01.07.96 р. № 710, середній заробіток зберігається за весь

час, витрачений ними в зв’язку з викликом суду. Якщо виконання

функцій здійснювалося за межами пункту постійного проживання,

зазначеним особам відшкодовуються вартість проїзду, витрати, по-

в’язані з наймом житла, і добові.

2. Ця Інструкція передбачає також оплату праці перекладачів і

експертів за виконану ними роботу в ході підготовки справи і судо-

вому розгляді. Однак їх робота не повинна оплачуватися, якщо це

входить у коло їх службових обов’язків (наприклад, фахівці експе-

ртних установ). Експертам за експертизу в судовому розгляді вста-

новлюється винагорода в розмірі від 3 до 5 процентів мінімального

доходу громадян за годину роботи. Цей розмір визначається суд-

дею або судом залежно від кваліфікації експерта і складності вико-

нуваної роботи. Якщо експертиза проводилася штатними праців-

никами експертної установи на основі договірних відносин, то ва-

ртість експертизи визначається за договором між замовником і цією

установою.

3. Винагороду перекладачам встановлено в таких розмірах: за

письмові переклади З від 10 до 15 неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян за один авторський аркуш, а за усні З від 3 до 5

процентів неоподатковуваного ‘мінімуму доходів громадян за одну

годину роботи.? ‘ ‘ ‘

Стаття 72. (Виключено на підставі Закону № 360/95-ВР від 05.10.95)

Стаття 73. Порядок внесення коштів на оплату судових

витрат

Кошти, потрібні на оплату свідків і експертів, а також на

проведення огляду на місці, вносить наперед сторона, яка пору-

шила відповідне клопотання. Якщо виклик цих осіб або огляд

на місці провадиться за клопотанням обох сторін або з ініціати-

ви суду, потрібні для цього кошти вносяться обома сторонами

порівну.

Перелічені в цій статті суми не вносяться стороною, звіль-

неною від оплати судових витрат.

1. Ця стаття визначає порядок внесення коштів на оплату свід-

ків, експертів, огляду на місці таким чином, що їх вносить наперед

та сторона, що порушує відповідне клопотання. Якщо ініціаторами

відповідних процесуальних дій є обидві сторони або суд, то необ-

хідні для цього кошти вносяться обома сторонами порівну.

2. Якщо сторона звільнена від сплати судових витрат, то зазна-

чені вище кошти нею не вносяться.

Стаття 74. Виплата сум, належних свідкам, експертам

і перекладачам

Суми, належні свідкам, експертам і перекладачам, виплачу-

ються судом після виконання ними своїх обов’язків, незалежно

від стягнення з сторін сум для оплати свідків і експертів.

(Частину другу статті 74 виключено на підставі Закону № 360/95-ВР від

05.10.95)

Порядок виплати і розміри сум, що підлягають до виплати,

встановлюються Кабінетом Міністрів України.

(Стаття 74 із змінами, внесеними згідно із Законами № 2857-12 від
15.12.92,

№ 360/95-ВР від 05.10.95)

1. Відповідно до цієї статті суми, що належать свідкам, експер-

там і перекладачам, виплачуються судом по виконанні ними своїх

обов’язків, незалежно від стягнення зі сторін сум для оплати свід-

ків і експертів.

2. Порядок відшкодування витрат по явці і виплаті винагороди

визначається відповідною Інструкцією (див. коментар до ст. 71

ЦПК). Ці витрати по цивільних справах відшкодовуються із сум,

внесених сторонами, а якщо сторони звільнені від сплати витрат,

то оплата провадиться із коштів, що відпускаються за кошторисом.

Вона провадиться за ухвалою судді або суду. Суми, що підлягають

виплаті, виплачуються.негайно по виконанні відповідними особа-

ми своїх обов’язків.

Стаття 75. Розподіл судових витрат між сторонами

Стороні, на користь якої постановлено рішення, суд прису-

джує з другої сторони всі судові витрати, хоча б ця сторона і

була звільнена від оплати судових витрат на користь держави.

Якщо позов задоволене частково, судові витрати присуджують-

ся позивачеві пропорціонально до розміру задоволених судом

позовних вимог, а відповідачеві З пропорціонально до тієї час-

тини позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено.

Судові витрати, понесені судом, стягуються з кожної сторо-

ни пропорціонально до тієї частини позову, відносно якої рішення

постановлено проти неї, і зараховуються в доход держави.

Коли сторона, на користь якої постановлено рішення, зві-

льнена від судових витрат, то судові витрати стягуються з дру-

гої сторони у доход держави.

В разі відмови в позові позивачеві, звільненому від оплати

судових витрат, вони приймаються на рахунок держави.

Якщо суд вищестоящої інстанції, не передаючи справи на

новий розгляд, змінить рішення або постановить нове, він відпо-

відно змінює розподіл судових витрат. У разі скасування рішен-

ня і закриття провадження у справі чи залишення позову без

розгляду суд, який скасував рішення, вирішує питання про по-

вернення судових витрат, пов’язаних з подачею скарги.

В разі закриття справи внаслідок відмови позивача від позо-

ву витрати стягуються за ухвалою суду.

(Стаття 75 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Коментована стаття визначає принципи і порядок розподілу

судових витрат між сторонами. Головний принцип полягає в тому,

що судові витрати несе сторона, з чиєї вини виникла справа, тобто

та сторона, яка вчинила цивільне правопорушення. Тому в тих ви-

падках, коли позов задоволене повністю, з відповідача позивачу під-

лягають стягненню всі судові витрати, хоча б ця сторона була звіль-

нена від оплати витрат у доход держави. Якщо в задоволенні позову

відмовлено повністю, то всі судові витрати в справі несе позивач.

2. При частковому задоволенні позову судові витрати розподі-

ляються між сторонами пропорціонально задоволеної частини по-

зову. Так, наприклад, якщо позов був заявлений у сумі 600 грн., а

задоволений на 400 грн. і судові витрати склали ЗО грн., то ці витра-

ти розподіляються в такий спосіб: 600 : 400 = ЗО : х; х = 20 грн.

Оскільки рішення постановлене в цій частині проти відповідача, то^

він і сплачує дану суму, а частину витрат, що, залишилася, (10 грн.)

сплачує позивач, тому що вона буде пропорціональна тій сумі, в

якій позивачу відмовлено.

3. Якщо сторона, на користь якої постановлено рішення, звіль-

нена від сплати судових витрат, то вони стягуються з іншої сторони

в доход держави. У разі відмови в позові позивачу, звільненому від

судових витрат, вони заносяться на рахунок держави./

4. Суд вищестоящої інстанції, змінюючи рішення суду першої

інстанції або Скасовуючи ^рішення і закінчуючи процес без вине^

сення рішення, зобов’язаний вирішити за загальними правилами І

питання про судові витрати.

Стаття 76. Відшкодування витрат по оплаті допомоги У

адвоката

Стороні, на користь якої постановлено рішення, суд прису-

джує з другої сторони витрати, пов’язані з оплатою допомога

адвоката, який брав участь у справі, в розмірі до п’яти процен-

тів від задоволеної частини позовних вимог, але не більше вста-

новленої таксою суми.

Якщо відповідно до встановленого порядку допомога адво-

катом була подана стороні безкоштовно, суд стягує з другої сто-

рони зазначену суму на користь юридичної консультації або в ,

доход держави.

(Стаття 76 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10 від
23.01.81)

1. Оплату допомоги адвоката здійснює спочатку сторона або третя

особа, що звернулася за його юридичною допомогою. При вине-

сенні рішення суд (суддя) розподіляє між сторонами судові витрати

взагалі і витрати по оплаті допомоги адвоката. Стороні, на користь

якої постановлено рішення, суд’ присуджує витрати, пов’язані 8

оплатою допомоги адвоката, у розмірі до п’яти відсотків від задово-

леної частини позовних вимог, але не більше встановленої таксою.

Це положення коментованої статті підлягає перегляду, оскільки

фактично не відповідає сучасним вимогам.

2. Якщо стороні або третій особі допомога адвокатом була пода-

на безкоштовно, суд стягує зазначену суму на користь юридичної

консультації або в доход держави.

Стаття 77. Стягнення винагороди за втрату робочого часу

На сторону, яка недобросовісно заявила безпідставний по-

зов, або розпочала безпідставний спір проти позову, або систе-

матично протидіяла правильному і швидкому розглядові та вирі-

шенню справи, суд може покласти оплату на користь другої сто-

рони винагороди за фактичну втрату робочого часу відповідно

до середнього заробітку, але не більше п’яти процентів від задо-

воленої частини позовної вимоги.

1. Коментована стаття спрямована на виключення випадків не-

добросовісної поведінки осіб у цивільному судочинстві. Вона пе-

редбачає можливість застосування майнових санкцій до цих осіб.

2. Відповідно до правил цієї статті суд може покласти оплату пе-

вних витрат на сторону, що недобросовісно заявила безпідставний

позов, або розпочала безпідставний спір проти позову, або система-

тично протидіяла правильному і швидкому розглядові і вирішенню

справи. Але при цьому повинна бути встановлена не просто необЄру-

нтованість позову або спору (наприклад, зустрічного позову), а й і

недобросовісність сторони, намір у її діях. Протидія оперативному

вирішенню справи поввдгна також бути увмисною і систематичною:

кількаразове заявлення свідомо необгрунтованих клопотань, утаю-

вання доказів, кількаразова неявка без поважних причин і т.под.

3. Стягувані в цьому разі на користь іншої сторони витрати мо-

жуть складатися з винагороди за фактичну втрату робочого часу

відповідно до середнього заробітку, але не більше п’яти процентів

від задоволеної частини позову.

Стаття 78. Розподіл судових витрат при відмові від позову і

мировій угоді

При відмові позивача від позову понесені ним витрати від-

повідачем не відшкодовуються. Однак якщо позивач не підтри-

мує своїх вимог внаслідок добровільного задоволення їх відпові-

дачем після пред’явлення позову, то суд за проханням позивача

присуджує з відповідача всі понесені позивачем по справі судові

витрати.

Якщо сторони при укладенні мирової угоди не передбачили

порядку розподілу судових витрат і витрат по оплаті допомоги

адвоката, суд вирішує це питання відповідно до статті 75 цього

Кодексу.

1. Одним із істотних проявів диспозитивності цивільного проце-

суального права є право позивача відмовитися від позову. Відмова від

позову звичайно заявляється позивачем у тому разі, якщо його ви-

моги відповідачем задоволені. Тому коментована стаття не передба-

чає в цьому разі обов’язку відповідача відшкодувати позивачу судо-

ві витрати. Але якщо вимоги позивача задовольняються добровіль-

но відповідачем після порушення справи, то суд на прохання

позивача присуджує з відповідача всі понесені позивачем витрати.

2. Мировою угодою сторони регулюють основне питання спра-

ви. Цією ж угодою вони можуть регулювати питання і про розподіл

між ними судових витрат. Якщо ж вони не зробили цього при укла-

денні мирової угоди, то суд вирішує це питання в загальному по-

рядку при поетановленні ухвали про припинення провадження по

справі через укладення сторонами -мирової угоди. Якщо суд не ви-

рішив це питання в ухвалі, то відповідно до ст. ЦПК він може

вирішити його додатковою ухвалою. Уявляється, що така аналогія

можлива. Це також один із випадків застосування процесуальних

норм за аналогією.

Стаття 79. Відшкодування сторонам судових витрат

При відмові повністю або частково в позові органам проку-

ратури, а також органам державного управління, профспілкам,

державним підприємствам, установам, організаціям, колгоспам,

іншим кооперативним організаціям, їх об’єднанням, іншим гро-

мадським організаціям або окремим громадянам, які звернулися

до суду на захист прав та охоронюваних законом інтересів ін-

ших осіб, відповідачеві відшкодовуються з коштів бюджету по-

несені ним судові витрати повністю або пропорціонально тій

частині позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено.

При відмові в позові до відповідача, притягнутого судом в

порядку, передбаченому частиною третьою статті 105 цього Ко-

дексу, понесені ним судові витрати позивачем не відшкодову-

ються, а повертаються з коштів бюджету.

В разі задоволення позову про звільнення майна від арешту

позивачеві відшкодовуються з коштів бюджету понесені ним су-

дові витрати.

{Стаття 79 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81)

1. Як вже відзначалося в коментарі до ст. 4, 5 ЦПК, у деяких

випадках прокурор, органи державної влади і органи місцевого са-

моврядування, профспілки, державні підприємства, установи, орга-

нізації, сільськогосподарські підприємства, кооперативні організа-

ції, їх об’єднання, інші громадські організації або громадяни мають

право звернутися з заявою на захист інтересів інших осіб. Оскільки

при подачі таких заяв вони звільняються від сплати судових витрат,

то при повної або часткової відмови в задоволенні позову понесені

витрати відшкодовуються відповідачеві з коштів бюджету повністю

або пропорціонально тій частині позову, в якій позивачеві відмов-

лено.

2. Якщо позивач не згодний на заміну неналежного відповідача

і другий відповідач притягається за ініціативою суду, то при відмові

в задоволенні позову стосовно нього понесені даною особою ви-

трати відшкодовуються йому не позивачем, а повертаються з кош-

тів бюджету.

3. Позови про звільнення майна від арешту заявляються будь-

якою особою, яка вважає, що її майно необгрунтоване включене в

акт опису. Цю категорію позовів прирівнюють до позовів немайно-

вого характеру, оскільки вони є як би оскарженням дій органів, що

здійснили опис майна. Тому і мито сплачується як по позовах не-

майнового характеру З 0,5 неоподатковуваного податком мінімуму

доходів громадян. Ці витрати відшкодовуються позивачеві в разі

задоволення позову не відповідачем, а з коштів бюджету.

Стаття 80. Відшкодування державі судових витрат

Витрати, понесені судом у зв’язку з розглядом справи, і дер-

жавне мито, від сплати яких позивач був звільнений, стягують-

ся з відповідача у доход держави пропорціонально задоволеній

частині позовних вимог.

Якщо відповідача звільнено від судових витрат, то при від-

мові в позові витрати, понесені судом у зв’язку з розглядом справи,

стягуються з позивача в доход держави.

Якщо позов задоволене частково, а відповідача звільнено

від сплати судових витрат, понесені судом витрати у зв’язку з

розглядом справи стягуються у доход держави з позивача, не

звільненого від сплати судових витрат, пропорціонально тій ча-

стині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено.

Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат,

то понесені судом витрати у зв’язку з розглядом справи відно-

сяться за рахунок держави.

В разі оголошення розшуку особи, яка ухиляється від спла-

ти належних з неї платежів, суд стягує з цієї особи витрати по

проведенню розшуку в доход держави.

(Стаття 80 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Коментована стаття встановлює правила відшкодування дер-

жаві понесених судом витрат у тих випадках, коли одна з сторін або

обидві звільняються від сплати судових витрат у доход держави. У

цих випадках витрати державі відшкодовуються лише тією сторо-

ною, яка від їх сплати в доход держави не звільняється. Критерієм

при визначенні розміру стягнення є пропорційне відношення ви-

трат до тієї частини рішення, що постановлене проти даної сторо-

ни. І тільки тоді, коли обидві сторони звільняються від сплати су-

дових витрат у доход держави, судові витрати відносяться за раху-

нок держави.

2. Частина п’ята цієї статті визначає, що витрати по розшуку

відповідача при розгляді справи або боржника у виконавчому про-

вадженні стягуються з цих осіб у доход держави, тому що і розшук

здійснюється за рахунок держави. Розмір витрат по розшуку визна-

чений постановою Кабінету Міністрів України від 01.02.1995 р. №

78 ЫПро визначення розміру витрат, пов’язаних з розшуком відпо-

відачів по цивільних справахы.

ї*”‘

Стаття 81. Оскарження ухвал в питаннях визначення ціни

позову та судових витрат

На ухвалу в питанні визначення ціни позову, а також в пи-

таннях, пов’язаних з судовими витратами, може бути подана

скарга або внесено окреме подання.

(Стаття 81 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

Коментована стаття встановлює право заінтересованих осіб оска-

ржити ухвалу судді або суду з питань про встановлення ціни позо-

ву, а також з питань, пов’язаних з судовими витратами, і право

прокурора внести апеляційне подання на таку ухвалу. Така ухвала

може бути оскаржена незалежно і окремо від судового рішення,

тобто воно є самостійним об’єктом оскарження і внесення апеля-

ційного подання.

Глава 6

СУДОВІ ШТРАФИ

Стаття 82. Підстави накладення штрафів

За порушення правил цього Кодексу суд або суддя накладає

штрафи у випадках і розмірах, передбачених статтями 44, 48,

95, 153, 172, 173, 174 цього Кодексу.

Штрафи, накладені судом на службових осіб державних під-

приємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних

організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій, стя-

гуються з їх особистих коштів.

Копія ухвали про накладення штрафу надсилається особі,

на яку накладено штраф.

(Стаття 82 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від

23.01.81, № 8627-10 від 20.03.85, № 9166-11 від 04.05.90; Закону №
2056-ПІ від

19.10.2000)

1. Частина перша цієї статті встановлює можливість у деяких

випадках накладення судом або суддею штрафів за процесуальні

порушення. Ці випадки можна розділити на три групи.

2. По-перше, коментована стаття передбачає можливість накла-

дення штрафу за процесуальні порушення відносно сторін та ін-

ших осіб, які беруть участь у справі (статті 95, 172, 174 ЦПК). Це

такі порушення, як невиконання обов’язку повідомити суд про зміну

своєї адреси під час провадження в справі, неявка в судове засідан-

ня без поважних причин осіб, які беруть участь у справі (крім пози-

вача, прокурора, адвоката), відсутність котрих привела до відкла-

дення розгляду справи, неявка і повторна неявка без поважних при-

чин відповідача по аліментній справі.

3. По-друге, штраф може бути накладений на свідка (див. ко-

ментар до ст. 44 ЦПК).

4. По-третє, стаття 82 допускає застосування штрафу до осіб,

які не беруть участь у даній справі (статті 48, 53, 153, 172 ЦПК), за

такі порушення, як: а) неподання письмових доказів; б) вина поса-

дової особи підприємства, установи, організації в незабезпеченні

явки представника в судове-засідання.

5. Суб’єктами стягнення в зазначених випадках можуть бути і

громадяни, і посадові особи. Але в останньому випадку штрафи

повинні стягуватися не із коштів організацій, а з особистих коштів

посадових осіб.

6. Питання про накладення штрафу вирішується винесенням

ухвали суду або судді, копія якого надсилається оштрафованій осо-

бі. Ця ухвала не може бути оскаржена окремо від судового рішення

(див. п. 12 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 21

грудня 1990 р. ЫПро практику застосування судами процесуального

законодавства при-розгляді цивільних справ по першій інстанціїы).

Стаття 83. Зняття або зменшення штрафу

Протягом десяти днів по одержанні копії ухвали особа, на яку

накладено штраф, може просити суд, що наклав штраф, про знят-

тя або зменшення розміру штрафу. Ця заява розглядається в су-

довому засіданні з повідомленням особи, на яку накладено штраф.

Однак неявка цієї особи не є перешкодою для розгляду заяви.

На ухвалу про відмову суду або судді зняти штраф або зме-

ншити його розмір може бути подано скаргу, внесено окреме

подання.

(Стаття 83 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Коментована стаття надає право особам, на яких ухвалою

суду або судді накладений штраф, просити про зняття штрафу або

зменшення його розміру. Мотивами такого прохання може бути

відсутність вини в процесуальному порушенні, поважність причин

відповідної поведінки, матеріальний стан громадянина та ін. Заяви

цих осіб розглядаються в судовому засіданні з повідомленням заяв-

ника, неявка яких, однак, не перешкоджає розгляду заяви.

2. За підсумками розгляду заяви суд виносить ухвалу. Якщо суд

задовольняє заяву про зняття штрафу або зменшення його розміру,

то така заява оскарженню не підлягає. І, навпаки, на ухвалу суду

або судді про відмову зняти штраф або зменшити його розмір може

бути подана скарга або внесене апеляційне подання прокурора.

Стягнення штрафу в цих випадках буде здійснюватися лише тоді,

коли суд апеляційної інстанції залишить ухвалу суду першої інста-

нції без зміни.

Глава 7

ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ

Стаття 84. Види процесуальнії^ строків

Строки, в межах яких вчинюються процесуальні дії, встано-

влюються законом або призначаються судом.

1. Однією із властивостей цивільної процесуальної форми є її

строковість, тобто законодавче визначення часу меж здійснення

процесуальних дій. Це має істотне значення для правозастосовної

практики, тому що спрямоване на забезпечення своєчасного роз-

гляду і вирішення цивільних справ. Процесуальний строк З це

проміжок часу, встановлений для здійснення процесуальних дій

учасниками процесу або іншими особами, за вказівкою закону або

за розпорядженням суду (судді).

2. Коментована стаття передбачає два види строків: установлені

законом і призначені судом або суддею.

До першого виду належать, наприклад, строки на апеляційне

оскарження (ст. 292 ЦПК), на порушення питання про постанов-

лення додаткового рішення (ст. 214 ЦПК) та ін. До другого З стро-

ки, тривалість яких визначає суд або суддя з урахуванням характеру

конкретної процесуальної дії. Так, відповідно до ст. 139 ЦПК суддя

визначає заявнику строк для виправлення недоліків позовної за-

яви. Такий же характер носять строки для усунення недоліків апе-

ляційної і касаційної скарг, для подання додаткових доказів та ін.

3. Не є процесуальними строки, встановлені законом для судді або

суду, передусім з формальної точки зору, тому що правила про них

містяться не в главі про процесуальні строки, а в главі про підгото-,

вку справи до судового розгляду. Тому їх точніше було б іменувати

службовими. Уявляється, що з цього виходить і Пленум Верховно-

го Суду України, коли у своїй постанові № 3 від 01.04.1994 р. ЫПро

строки розгляду судами України цивільних і кримінальних справы

зазначив, що порушення процесуального закону або недобросовіс-

ність, що потягли несвоєчасний розгляд і тяганину при розгляді

справ, необхідно розглядати з урахуванням конкретних обставин як

неналежне виконання професійних обов’язків судді (дів. Збірник

постанов Пленуму Верховного Суду України. 1963 З 1995. З К.,

1995. – С. 27.)

По-друге, вони відрізняються від процесуальних строків за нас-

лідками їх пропуску, тому що пропуск службових строків не знімає

з суду або судді обов’язку здійснити дану процесуальну дію або

комплекс дій.

По-третє, на відміну від процесуальних строки службові можуть

продовжуватися (див., наприклад, ст. 146 ЦПК).

;

Стаття 85. Наслідки пропуску процесуальних строків

Право на вчинення процесуальних дій втрачається з закін-

ченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Скарги і документи, подані після закінчення процесуальних стро-

ків, залишаються без розгляду, якщо суд не знайде підстав для

продовження або поновлення строку.

Коментована стаття встановлює важливе правило про процесу-

альну силу строків: пропуск встановленого законом або судом про-

цесуального строку тягне для учасників процесу, як правило, немо-

жливість здійснення даної процесуальної дії. Скарги, і документи,

подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без

розгляду, якщо суд не знайде підстав для продовження або понов-

лення процесуального строку.

Стаття 86, Обчислення процесуальних строків

Строки, встановлені в законі або призначені судом, обчис-

люються роками, місяцями і днями.

Строк може визначатись також вказівкою на подію, яка

повинна неминуче настати.

1. Відповідно до частини першої коментованої статті строки,

встановлені законом або призначені судом, обчислюються роками,

місяцями і днями. Так, сторони та інші особи, що брали участь у

справі, заяви про перегляд рішень, ухвал і постанови за нововияв-

леними обставинами можуть подавати протягом трьох місяців з дня

встановлення обставини, що є підставою для перегляду Е (ст. 3473

ЦПК). Апеляційні скарги на постанови суду першої інстанції мо-

жуть бути подані в місячний “строк (ст. 292 ЦПК). В усіх цих при-

кладах строк визначається зазначеними проміжками часу.

2. Процесуальний строк може визначатися вказівкою на подію,

яка повинна неминуче настати. Так, сторони зобов’язані подати

докази або повідомити про них суд до початку судового засідання

(ст. 34 ЦПК), провадження в справі припиняється у випадку, пе-

редбаченому п. 4 ст. 221 ЦПК, до набрання законної сили вироку,

рішення, ухвали чи постанови, від яких залежить вирішення спра-

ви (п, 3 ст.-224 ЦПК). Е

3. Процесуальний строк може визначатися також точною кале-

ндарною датою, наприклад точно зазначений день виклику відпо-

відача в суд у стадії підготовки справи до судового розгляду.

4. Іноді строк визначається встановленням обов’язку негайно

здійснити процесуальну дію. Так, наприклад, ст. 33 ЦПК встанов-

лює, що протоколи і матеріали за судовим дорученням негайно

пересилаються в суд, що розглядає справу.

Стаття 87. Закінчення процесуальних строків

Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні мі-

сяць і число останнього року строку.

Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне

число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислю-

ваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа

не має, то строк закінчується в останній день цього місяця.

Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня,

наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо

Кінець строку припадає на день неробочий, то за останній день

строку вважається перший після нього робочий день. Перебіг

строку, визначеного вказівкою на подію, яка повинна неминуче

наступити, починається наступного дня після настання події.

Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей

строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де службові

заняття кінчаються раніше, то строк закінчується в момент при-

пинення цих занять.

Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення

скарга або необхідні для суду документи чи грошові суми здано

на пошту.

1. Перебіг процесуальних строків починається слідом за подією,

зазначеною законом або судом. Так, перебіг строку на апеляційне

оскарження судових рішень і ухвала починається з наступного дня

після їх оголошення судом (див. ст. 292 ЦПК).

2. Закінчення строку, обчислюваного роками, визначається від-

повідним місяцем і числом останнього року встановленого строк.

Якщо строк обчислюється місяцями, то він закінчується у відпові-

дне число останнього місяця строку.’ У тому разі, коли останній

місяць не має відповідного числа, то строк закінчується в останній

день цього місяця. Перебіг строку, обчислюваного днями, визнача-

ється перебігом останнього дня встановленого строку. Останній день

процесуального строку в усіх випадках вважається закінченим, як

правило, у 24 години, але якщо в цей строк необхідно було вчини-

ти процесуальну дію в суді, то перебіг останнього дня строку ви-

значається часом закінчення робочого дня в даному суді. Строк не

вважається пропущеним, якщо, дія, ним обмежена, сталася до 24

годин останнього дня шляхом здачі на пошту необхідних докумен-

тів або грошових сум.

Стаття 88. Зупинення процесуальних строків

З зупиненням провадження зупиняються і всі поточні, але

ще не закінчені по ньому строки. Зупинення строків починаєть-

ся з тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження. З дня

відновлення провадження перебіг процесуальних строків продо-

вжується.

1. Перебіг процесуальних строків, якщо вони ще не закінчили-

ся, зупиняється тоді, коли суд зупиняє провадження в справі. Пе-

ребіг процесуальних строків зупиняється з початку дії тієї ж обста-

вини, що послужила підставою зупинення провадження в справі, а

не з моменту винесення ухвали про зупинення провадження. Пере-

біг зупинених строків відновлюється із дня відновлення провадження

в справі.

2. Від зупинення процесуальних строків необхідно відрізняти

перерву в їх перебігу. Відмінність перерви в перебігу строку від

його зупинення полягає в тому, що після їх перерви процесуальні

строки починають обчислюватися знову з самого початку, а при

зупиненні З перебіг продовжується.

Стаття 89. Продовження та поновлення процесуальних

строків

Строки, призначені судом, на прохання сторони або іншої

особи, яка бере участь у справі, суд може продовжити.

Стороні або іншій особі, яка бере участь у справі, в разі

пропуску встановленого законом строку з причин, визнаних су-

дом поважними, суд може поновити пропущений строк.

Питання про поновлення пропущеного строку вирішує з ви-

кликом сторін і повідомленням осіб, які беруть участь у справі,

той суд, в якому слід було вчинити пропущену процесуальну дію

або до якого слід було подати документ, проте неявка цих осіб

не перешкоджає вирішенню поставленого перед судом питання.

Одночасно з проханням про поновлення строку належить

провести ту дію або подати той документ, відносно якого пору-

шено прохання.

На ухвалу суду або судді про відмову поновити пропущений

строк може бути подано скаргу, внесено окреме подання.

(Стаття 89 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Коментована стаття визначає порядок продовження та поно-

влення процесуальних строків. Застосування правил про продов-

ження або поновлення строку залежить від виду строку. Якщо про-

пущений строк, призначений суддею або судом, то за заявою сто-

рони або іншої особи, яка бере участь у справі, суд може продовжити

цей строк. Продовження строку являє собою надання нового стро-

ку на вчинення тієї процесуальної дії, яка не була з поважної при-

чини вчинена у заздалегідь встановлений строк. У разі, коли про-

цесуальна дія не вчинена в межах строку, встановленого законом,

суд може поновити строк, якщо він пропущений з причин, визна-

них судом поважними.

2. Питання про поновлення строку вирішується за заявою осо-

би, що бере участь у справі, як правило, тим судом, де має бути

вчинена процесуальна дія. Оскільки поновлення пропущеного строку

полягає в тому, що суд дозволяє особі за наявності поважних при-

чин пропуску вчинити ту дію, на вчинення якої встановлений за-

коном строк, то одночасно з заявою про поновлення строку необ-

хідно вчинити ту дія або подати той документ, відносно якого заяв-

ляється прохання.

3. В судове засідання викликаються сторони та інші особи, які

беруть участь у справі, однак їх неявка не перешкоджає вирішенню

питання про поновлення строку за умови, що в суду є достатні дані

про належне повідомлення їх про час і місце розгляду заяви. Якщо

суд задовольняє заяву про поновлення строку, то така ухвала оска-

рженню не підлягає, оскільки вона не вирішує наперед головне

питання справи, і навпаки, на ухвалу про відмову поновити пропу-

щений строк може бути подано скаргу або внесено апеляційне по-

дання прокурора, оскільки такою ухвалою встановлюється пере-

шкода в здійсненні права для осіб, які беруть участь у справі. Ухва-

ли суду або судді з питань поновлення пропущених строків в тому

і в іншому випадках мають бути мотивованими. На це особливо

звертається увага в п. 16 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду

України від 21 грудня 1990 р. ЫПро практику застосування судами

процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по пе-

ршій інстанціїы (дів. Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний

кодекс України. Ухвали Пленуму Верховного Суду України в циві-

льних справах. З К., 1999. – С. 351).

Глава 8

СУДОВІ ВИКЛИКИ І ПОВІДОМЛЕННЯ

Стаття 90. Судові повістки

Судові виклики і повідомлення провадяться повістками, що

надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, екс-

пертам, представникам громадських організацій і трудових ко-

лективів за адресою, вказаною стороною, самими цими особами

або іншими учасниками справи.

Повістки разом із зворотною розпискою надсилаються ре-

комендованим листом або через розсильних.

Як виняток, повістку можна видати на руки стороні або її

представникові з їх згоди для вручення відповідним особам.

(Стаття 90 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10від
23.01.81)

1. Коментована стаття зокрема і вся глава 8 ЦПК передбачає дві

форми доведення до відома учасників процесу їх права чи обов’яз-

ку з’явитися в суд для участі в процесі або в процесуальній дії.

Повідомляються, як правило, сторони та інші особи, які беруть

участь у справі, оскільки явка в суд З це найчастіше їх право, а не

обов’язок (див. коментар до ст. 93 ЦПК). І якщо вони не з’являть-

ся за повідомленням суду, то ризикують зазнати матеріальних і про-

цесуальних несприятливих наслідків. Виклик же є обов’язковим і

адресується тим учасникам процесу, відносно яких закон передба-

чає обов’язок з’явитися за викликом у суд і наслідки невиконання

цього обов’язку (свідок, експерт, перекладач).

2. Виклики і повідомлення провадяться повістками, що надси-

лаються за адресами, зазначеним сторонам, особам, що виклика-

ються, або іншим учасникам справи. Способи направлення повіс-

ток можуть бути такими: рекомендованим листом, через розсиль-

ного або, як виняток, за згодою сторони повістки видаються їй чи

її представникові для вручення відповідним особам.

3. Оскільки суду повинні бути відомі результати викликів і по-

відомлень, коментована стаття передбачає, що повістки надсила-

ються разом із зворотною розпискою. Наявність цієї розписки є

важливою обставиною при вирішенні питання про можливість роз-

гляду справи в разі відсутності учасника процесу, який не з’явився

(див. коментар до ст. 172, 174 ЦПК).

Стаття 91. Строк вручення повістки про виклик до суду

Повістка про виклик до суду повинна бути завчасно вручена

особі, яка викликається, але у всякому разі не пізніше ніж за

п’ять днів до судового засідання.

Ця стаття містить правило про строк вручення повісток про

виклик до суду: вони повинні вручатися завчасно, але у будь-якому

разі не пізніше ніж за п’ять днів до судового засідання^ Це правило

передбачене для того, щоб в осіб, які беруть участь у справі, та

інших учасників процесу було достатнього часу для підготовки до

участі в розгляді справи. Порушення цієї норми повинно розціню-

ватися вищестоящими судами як серйозне порушення суб’єктив-

них процесуальних прав учасників процесу.

Стаття 92. Зміст повістки про виклик

Повістка про виклик до суду повинна містити в собі:

1) найменування і адресу суду з зазначенням місця, дня і

часу явки за викликом;

2) назву справи, по якій робиться виклик;

3) вказівку, як хто викликається дана особа (як позивач,

відповідач, третя особа, свідок,експерт, перекладач);

4) вказівку, чи викликається дана особа в судове засідання

чи на прийом до судді;

5) попередження про наслідки неявки або неповідомлення

про причини неявки в судове засідання.

У випадках, зазначених у статті 138 цього Кодексу, з пові-

сткою про виклик відповідача суд направляє йому копію позов-

ної заяви і копії документів, доданих до неї. У повістці, що

надсилається відповідачеві, має бути зазначено, що при наявно-

сті у нього заперечень проти позову він повинен подати докази

на підтвердження своїх заперечень.

, (Стаття 92 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10 від
23.01.81)

1. Коментована стаття містить правило про обов’язкові реквізи-

ти повістки про виклик до суду. В ній повинно бути зазначено: в який

суд і коли слід з’явитися даній особі, по якій справі і як хто (пози-

вач, відповідач, третя особа, свідок, експерт, перекладач), на прийом

до судді або в судове засідання, про наслідки неявки або неповідо-

млення про причини неявки в судове засідання (для свідка З ст. 44

ЦПК; для експерта З ст. 167 ЦПК; для сторін та інших осіб, що

беруть участь у справі, З статті 172, 174 ЦПК).

2. Разом з повісткою відповідачу в справі може бути надіслано

копію позовної заяви, а іноді й копії всіх доданих до неї матеріалів

(див. ст. 138 ЦПК). У повістці має бути зазначено пропозицію від-

повідачу подати заперечення проти позову і докази на підтвердження

цих заперечень.,

3. Відповідно до Інструкції з діловодства у Верховному суді Ав-

тономної Республіки Крим, обласному, міжобласному, Київському

і Севастопольському міському, районному (міському) судах, затвер-

дженій наказом Міністерства юстиції України від 13 березня 1997

р. виготовлення і розсилання повісток забезпечує секретар судово-

го засідання. Форма судової повістки також затверджена цією Ін-

струкцією.

Стаття 93, Судові повістки-повідомлення

Судові повістки-повідомлення надсилаються особам, які бе-

руть участь у справі, з приводу вчинення процесуальних дій, в

яких участь цих осіб не є обов’язковою.

Повістка-повідомлення повинна містити найменування і ад-

ресу суду, назву справи, вказівку про те, яку процесуальну дію

буде вчинено, місце, день і час її вчинення.

1. Ця стаття містить правило про доведення до відома осіб, які

беруть участь у справі, їх права брати участь у вчиненні тих чи інших

процесуальних дій. В таких випадках процесуальний закон звичай-

но містить формулу: неявка не перешкоджає розгляду заяви. Так,

наприклад, повідомляються заінтересовані особи про розгляд заяви

про забезпечення доказів (ст. 38 ЦПК); повідомляються особи, які

беруть участь у справі, про час і місце засідання по виконанню су-

дового доручення (ст. 33 ЦПК); повідомляються особи, які беруть

участь у справі, про огляд речових доказів, що швидко псуються (ст.

55 ЦПК); повідомляється про право брати участь у процесі особа, в

інтересах якої справу порушено за заявою прокурора, органів дер-

жавної влади і органів самоврядування та інших організацій і осіб,

зазначених у п. З ст. 5 ЦПК (ст. 104 ЦПК); повідомляються особи,

які беруть участь у справі, про провадження на місці огляду (п. 9 ст.

143 ЦПК); повідомляються особи, які беруть участь у справі, про

розгляд питання про скасування забезпечення позову (ст. 155 ЦПК);

повідомляються особи, які беруть участь у справі, про проведення

огляду на місці в стадії судового розгляду (ст. 189 ЦПК); повідомля-

ються особи, які беруть участь у справі, про розгляд питань про вне-

сення виправлень у рішення (ст. 213 ЦПК) і роз’яснення рішення (ст.

215 ЦПК). У деяких випадках повідомляються особи, які беруть

участь у непозовних справах; особи, які беруть участь у справі, при

перевірці законності і обЄрунтованості судових рішень, при їх пере-

гляді за нововиявленими обставинами, при вирішенні питання про

відновлення пропущеного строку виконавчої давності (статті 242,

246, 24813, 303, 331, 3476, 350 ЦПК).

2. За правилами частини другої цієї статті в повістці-повідом-

ленні повинні бути зазначені дані про суд, справу і процесуальну

дію, у вчиненні якої має право брати участь особа, яка повідомля-

ється.

Стаття 94. Порядок вручення повісток про виклик

Повістки про виклик, адресовані громадянам, вручаються

їм під розписку. Зворотна розписка з їх підписом піддягає пове-

рненню до суду з зазначенням часу одержання.

Повістка, адресована державному підприємству, установі,

організації, колгоспу, іншій кооперативній організації, їх об’єд-

нанню, іншій громадській організації, вручається відповідній

службовій особі, яка розписується про одержання її на зворот-

ній розписці.

Коли особа, яка викликається, не буде виявлена у місці про-

живання, повістку вручають будь-кому з дорослих членів сім’ї,

які проживають разом з нею, а при відсутності їх З домоуправ-

лінню або адміністрації за місцем роботи, а в сільських місцево-

стях З виконавчому комітетові сільської Ради народних депу-

татів. Службова особа, яка одержала повістку, зобов’язана під

свою відповідальність негайно вручити її належній особі.

При відмові адресата одержати повістку, особа, яка її до-

ставляє, робить відповідну відмітку на повістці, яка повертаєть-

ся до суду. Відмітка про відмову одержати повістку стверджу-

ється підписом службової особи домоуправління чи виконкому

сільської Ради народних депутатів, або представника адмініст-

рації за місцем роботи, або підписами не менше двох громадян.

(Стаття 94 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10 від
23.01.81)

\. Коментована стаття регламентує порядок вручення повісток

про виклик. Якщо повістка адресована громадянину, то вона вру-

чається йому під розписку, яка повертається в суд з вказівкою часу

одержання повістки повідомленою особою. Повістки підприємст-

вам, організаціям, установам тощо вручаються під розписку відпо-

відним службовим особам.

2. Належним повідомленням коментована стаття визнає і вручен-

ня повістки у разі відсутності особи, яка повідомляється, кому-не-

будь з членів її сім’ї, що проживають з нею, а при їх відсутності З

домоуправлінню або адміністрації за місцем роботи, а в сільських

місцевостях З виконкому сільської (селищної) ради, службові осо-

би яких зобов’язані негайно вручити її особі, що викликається.

3. Якщо адресат відмовляється одержати повістку, то листоно-

ша або розсильний повертає повістку в суд з своєю відміткою. Від-

мітка підтверджується підписом службової особи домоуправління

або виконкому сільської ради, представника адміністрації, чи під-

писами не менше двох громадян. Така відмітка прирівнюється за

наслідками до належного повідомлення, тобто і за обставинами по-

переднього пункту, і за даними обставинами до свідка, наприклад,

можуть бути застосовані заходи, передбачені статтею 44 ЦПК.

Стаття 95. Обов’язок осіб, які беруть участь у справі,

повідомляти суд про зміну своєї адреси

та про причини неявки в судове засідання

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’я-

зані повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження

справи. При відсутності заяви про зміну адреси повістки надси-

лаються на останню відому судові адресу і вважаються достав-

леними, навіть коли адресат за цією адресою більше не прожи-

ває.

За невиконання обов’язку повідомляти суд про зміну своєї

адреси під час провадження по справі суд вправі на сторони і

інших осіб, які беруть участь у справі, накласти штраф у розмірі

до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Особи, зазначені в частині першій цієї статті, зобов’язані

також повідомляти суд про причини неявки в судове засідання.

В разі неповідомлення ними суду про причини неявки питання

про розгляд справи вирішується за правилами статей 172, 173

цього Кодексу.

(Стаття 95 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від

23.01.81, № 8627-10 від 20.03.85; Законом № 27/96-ВР від 02.02.96)

1. Адреси позивача і відповідача повинні бути зазначені в позо-

вній заяві (п. 2 ст. 137 ЦПК). Якщо адреси сторін та інших осіб, які

беруть участь у справі, змінюються після порушення справи, то про

цьому разі дані учасники справи зобов’язані повідомити суд. У про-

тивному разі вони вважаються належним чином повідомленими,

навіть якщо за колишньою адресою вони вже не проживають. Дру-

гим несприятливим для них наслідком невиконання цього обов’яз-

ку може бути накладення судом штрафу в розмірі, зазначеному в

частині другій коментованої статті.

2. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані

повідомляти суд про причини своєї неявки в судове засідання. Про

наслідки невиконання цього обов’язку для справи і винних осіб

див. коментар до статей 172, 174 ЦПК.

Стаття 96. Вручення повістки відповідачеві, місце *

фактичного перебування якого невідоме

Якщо місце фактичного перебування відповідача невідоме,

суд розглядає справу після надходження повістки з підписом

службової особи виконкому сільської Ради народних депутатів

за місцем знаходження майна відповідача або домоуправління

останнього відомого місця перебування відповідача про те, що

вручити повістку адресатові не можна через його відсутність.

(Стаття 96 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР 1461-10 від
23.01.81)

У разі, коли місце фактичного перебування відповідача невідо-

ме, розгляд справи судом можливий тільки після надходження по-

вістки про його виклик з підписом службової особи виконкому сіль-

ської (селищної) ради за місцем знаходження майна відповідача

або домоуправління останнього відомого місця перебування відпо-

відача про неможливість вручити повістку через його відсутність.

Правила про підсудність (див. коментар до ст. 126 ЦПК) допуска-

ють у такому разі розгляд справи в суді за місцем знаходження

майна відповідача або за місцем його тимчасового проживання чи

перебування, або за останнім відомим місцем його постійного про-

живання.

Стаття 97. Розшук відповідача

Якщо місце фактичного перебування відповідача невідоме,

суд може оголосити його розшук як з власної ініціативи, так і за

заявою позивача.

Якщо невідоме місце фактичного перебування відповідача

по справах за позовами про стягнення аліментів, про відшкоду-

вання шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здо-

ров’я, а також втратою годувальника, суддя зобов’язаний ого-

лосити розшук відповідача.

Розшук відповідача провадиться за ухвалою суду або судді

органами внутрішніх справ.

Витрати за розшук стягуються судом на користь держави.

(Частину п’яту статті 97 виключено на підставі Закону № 2056-ІП від

19.10.2000)

(Стаття 97 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від

23.01.81, № 2994-10 від 11.01.82; Законом № 2857-12 від 15.12.92)

1. Коментована стаття в разі, якщо місце фактичного перебу-

вання відповідача невідоме допускає два види розшуку відповідача:

обов’язковий і факультативний.

2. Суддя зобов’язаний оголосити розшук відповідача, місце фа-

ктичного перебування якого невідоме, за позовами про стягнення

аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або ін-

шим ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника.

3. Суд має право оголосити розшук за іншими категоріями ци-

вільних справ як за своєю ініціативою, так і за заявою позивача. У

цих випадках суд повинен виходити з обставин кожної конкретної

справи (ціна позову і вартість розшуку, наприклад).

4. Про розшук відповідача суд або суддя постановляє ухвалу,

яку надсилає органам внутрішніх справ. Розшук може оголошува-

тися як при розгляді справи, так і у виконавчому провадженні. В

останньому разі може бути розшук не тільки боржника, а й розшук

дитини. Обов’язковий розшук оголошується за зверненням держа-

вного виконавця судом за місцем виконання рішення або за остан-

нім відомим місцем проживання (перебування) боржника чи за мі-

сцем проживання (перебування) стягувана (див. коментар до ст.

355 ЦПК). Факультативний розшук оголошується судом тоді, коли

державний виконавець вважає його необхідним і звертається до суду

за оголошенням розшуку за іншими виконавчими документами (див.

докладніше: Тертишніков В.І., Тертишніков Р.В. Закон України ЫПро

виконавче провадженняы. Науково-практичний коментар. З Хар-

ків, 2000. – С. 65-66).

Витрати за розшук стягуються в доход держави з тієї особи,

відносно якої оголошувався розшук (див. коментар до ст. 80 ЦПК).

Розділ II

ОСОБИ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У СПРАВІ;

ЇХ ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ

Глава 9

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 98. Особи, які беруть участь у справі

Особами, які беруть участь у справі, визнаються: сторони,

треті особи, представники сторін та третіх осіб, прокурор, орга-

ни державної влади та місцевого самоврядування у передбаче-

них цим’Кодексом випадках, особи, які за законом діють на

захист прав і свобод інших осіб, а також заявники та інші заін-

тересовані особи у справах окремого провадження та справах,

що виникають з адміністративно-правових відносин.

(Стаття 98 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10 від
23.01.81,

в редакції Закону № 2540-Ш від 21.06.2001)

1. Всіх суб’єктів (учасників) цивільних процесуальних правовід-

носин (крім суду) за змістом -цієї статті необхідно розділяти на дві

групи: осіб, які беруть участь у справі, і осіб, які сприяють здійс-

ненню правосуддя по цивільних справах. Як випливає із змісту роз-

ділу II ЦПК, критерієм такого розділу є наявність юридичної заін-

тересованості. Всі учасники цивільного процесу, яких ЦПК вклю-

чає в цій розділ, наділені юридичною заінтересованістю. Це і є

головною ознакою осіб, які беруть участь у справі, і головною їх

відмінністю від інших учасників процесуальної діяльності.

2. Разом з тим характер юридичної заінтересованості усередині

даної групи учасників процесу не для усіх однаковий. Одна гру-

па З сторони, треті особи, заявники по непозовних справах З за-

інтересовані в предметі спору чи розгляду або в результаті спору чи

розгляду. Заінтересованість іншої групи учасників з числа осіб, які

беруть участь у справі, має державний (прокурор, органи державної

влади і органи місцевого самоврядування) або суспільний характер

(профспілки, державні підприємства, установи, організації, сільсь-

когосподарські підприємства, кооперативні організації, їх об’єднан-

ня, інші громадські організації та окремі громадяни, що захищають

права інших осіб). Особливий характер носить заінтересованість у

представників сторін і третіх осіб, якою вони наділені для надання

юридичної допомоги зазначеним учасникам процесу і допомоги суду

в установленні обставин справи.

3. Коментована стаття містить вичерпний перелік осіб, які беруть

участь у справі по позовних справах, а також по справах, що вини-

кають з адміністративно-правових відносин, і по справах окремого

провадження.

Стаття 99. Права і обов’язки осіб, які беруть участь

у справі

Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомити-

ся з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії

рішень, ухвал, постанов і інших документів, що є у справі, бра-

ти участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в

їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і

письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та

заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду, а також кори-

стуватись іншими процесуальними правами, наданими їм законом.

Зазначені в цій статті особи зобов’язані добросовісно кори-

стуватися належними їм процесуальними правами.

1. Відмінністю осіб, які беруть участь у справі, від осіб, які спри-

яють здійсненню правосуддя, є і більш широке коло та особливий

характер процесуальних прав, якими їх наділяє насамперед комен-

тована стаття. Ці процесуальні права визначають їх процесуальний

статус і створюють для них можливість активної участі в цивільній

справі. Разом з тим перелік їх прав у даній статті є далеко не виче-

рпним, а містить лише їх головне, основне право. Про інші проце-

суальні права кожної з осіб, які беруть участь у справі, див. комен-

тарі до глав 10З14 ЦПК.

2. Частина друга цієї статті закріплює головний обов’язок осіб,

які беруть участь у справі, З добросовісно користуватися належни-

ми їм процесуальними правами.

3. Одним з найважливіших обов’язків судді і суду є обов’язок

(а особи, які беруть участь у справі, мають право вимагати цього):

1) роз’ясняти даним учасникам процесуальної діяльності їх права

і обов’язки; 2) попереджати про наслідки вчинення або невчинення

процесуальних дій; 3) сприяти особам, які беруть участь у справі,

в здійсненні їх прав і виконанні ними обов’язків (див. ст. ЗО ЦПК).

Стаття 100. Цивільна процесуальна правоздатність

Здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки (ци-

вільна процесуальна правоздатність) визнається за всіма грома-

дянами України незалежно від походження, соціального і майно-

вого стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови,

ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання

та інших обставин, а також за державними підприємствами, уста-

новами, організаціями, колгоспами, Іншими кооперативними ор-

ганізаціями, їх об’єднаннями, іншими громадськими організаці-

ями, які користуються правами юридичної особи.

(Стаття 100 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81; Законом № 2857-12 від 15.12.92)

1. Однією з передумов виникнення цивільних процесуальних

правовідносин, а відтак і цивільної справи є цивільна процесуальна

правоздатність З передбачена процесуальним законом здатність мати

цивільні процесуальні права і обов’язки.

2. Коментована стаття визначає, що цивільна процесуальна пра-

воздатність визнається за всіма громадянами України незалежно

від походження, соціального і майнового стану, расової і націона-

льної належності і т.ін., а також за державними та іншими підпри-

ємствами, установами і організаціями, які користуються правами

юридичної особи.

3. Правоздатність є необхідною-‘умовою виникнення цивільної

справи, а тому її наявність необхідно перевіряти при прийнятті за-

яви в суді. На відміну від інших авторів ми вважаємо, що це необ-

хідно здійснювати відносно громадян, так і юридичних осіб, оскі-

льки наявність загальної правоздатності ще не означає, що в заяв-

ника є правоздатність спеціальна, тобто правоздатність по даній

конкретній справі (див. коментарі до ст. 4 і п. 1 ст. 136 ЦПК).

4. Загальна цивільна процесуальна правоздатність у громадян

виникає з моменту їх народження і припиняється смертю, а в юри-

дичних осіб З з моменту їх виникнення і припиняється їх ліквіда-

цією. У цивільній процесуальній правоздатності ніхто Не може бути

обмежений навіть судом.

Стаття 101. Цивільна процесуальна дієздатність

Здатність особисто здійснювати свої права в суді та доруча-

ти ведення справи представникові (цивільна процесуальна діє-

здатність) належить громадянам, які досягли повноліття, а та-

кож юридичним особам.

Неповнолітні віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років

можуть виступати в суді особисто як сторона лише в справах,

що виникають з угод, які вони вправі згідно з законом укладати

самостійно, та в справах про відшкодування заподіяної ними

шкоди. Притягнення до участі в таких справах батьків, усино-

вителів або піклувальників неповнолітніх для подання їм допо-

моги залежить від суду. Якщо справа виникає з угоди, на укла-

дення якої неповнолітнім потрібна згода батьків, усиновителів

або піклувальників, суд повинен притягти останніх до участі в

справі для захисту інтересів неповнолітніх.

85 Е

Права та охоронювані законом інтереси неповнолітніх, які

не досягли п’ятнадцяти років, а також громадян, визнаних не-

дієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства або об-

межено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоя-

ми чи наркотичними засобами, захищають в суді їх законні пред-

ставники З батьки, усиновителі, опікуни чи піклувальники.

1. Для особистої участі в цивільній справі недостатньо володіти

тільки правоздатністю, необхідна ще й цивільна процесуальна діє-

здатність З встановлена процесуальним законом здатність особис-

то здійснювати свої права в суді та доручати ведення справи пред-

ставнику. Вона визнається за громадянами, які досягли повноліття,

а також юридичними особами.

2. Неповною дієздатністю відповідно до частини другої комен-

тованої статті наділяються неповнолітні віком від п’ятнадцяти до

вісімнадцяти років: вони можуть особисто виступати в суді як сто-

рону тільки в справах, що виникають з угод, які дані особи вправі

укладати самостійно, і в справах про відшкодування заподіяної ними

шкоди, тобто наявність дієздатності процесуальної прямо пов’яза-

но з цивільно-правовою дієздатністю і віком відповідальності за

цивільною справою. Притягнення до участі в справі в таких випад-

ках законних .представників залежить від суду або є обов’язковим,

якщо справа виникла з угоди, на укладення якої неповнолітнім

потрібна згода батьків, усиновителів або піклувальників.

3. Відповідно до частини третьої даної статті інтереси неповно-

літніх, які не досягли п’ятнадцятирічного віку, а також громадян,

визнаних судом недієздатними або обмежено дієздатними, захища-

ють в суді їх законні представники З батьки, усиновителі, опікуни

або піклувальник (див. коментар до ст. 111 ЦПК).

Глава 10

СТОРОНИ

Стаття 102. Позивач і відповідач

Сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач.

Сторонами можуть бути громадяни, а також державні під-

приємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні

організації, їх об’єднання, інші громадські організації, що кори-

стуються правами юридичної особи.

(Стаття 102 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81)

1. Сторони є головними учасниками позовного провадження.

Як і всі особи, що беруть участь у справі, вони мають юридичну

заінтересованість. Однак їх заінтересованість своєрідна: вона зачі-

пає їх особисту сферу, тому що саме сторони є суб’єктами спірного

матеріального правовідношення, що припускаються. Саме їх зв’я-

зок з допроцесуальним правовідношенням і додає їх заінтересова-

ності особистого, суб’єктивного відтінку. Особиста юридична заін-

тересованість сторін має і матеріально-правову, і процесуальну спря-

мованість З це і заінтересованість в одержанні сприятливого

матеріально-правового результату, і заінтересованість у можливості

участі в процесі. Звідси і друга ознака сторін З процес у справі

ведеться від імені та в інтересах сторін навіть тоді, коли позивач

особисто не порушує справу або сторони особисто не беруть участі

у процесі. На відміну від інших учасників процесу, як правило,

тільки сторони наділені правами щодо зміни ія припинення справи

(зміна елементів позову, відмова від позову, мирова угода). Оскіль-

ки справа ведеться в інтересах сторін, саме вони несуть судові ви-

трати в справі. І нарешті, тільки на сторони поширюється матеріа-

льно-правова сила судового рішення, тобто залежно від характеру

судового розгляду зазнає змін сфера їх суб’єктивних особистих і

матеріальних прав.

2. Відповідно до коментованої статті сторонами в цивільному

процесі є позивач і відповідач.

3. Позивач, як правило, е ініціатором порушення справи, звер-

таючись до суду, він вважає, що його право порушене чи оспорю-

ється. Після порушення справи може виявитися, що право не по-

рушене або порушене, але йому не належить. З урахуванням викла-

деного позивач З це та із сторін у процесі, яка звернулася до суду,

вважаючи, що її права порушені або оспорюються.

4. Відповідач, на відміну від позивача, не звертається до суду, а

його притягують до відповіді по пред’явленому позову. Крім того,

на думку позивача, це він порушує право. Тому відповідачем є та із

сторін у процесі, яка притягається судом до відповіді по позову,

тому що на неї вказує позивач як на порушника свого права.

5. Відповідно до частини другої цієї статті сторонами в цивіль-

ному процесі можуть бути громадяни і юридичні особи. Навіть у

тому разі, коли справа порушується не позивачем, а прокурором і

органами, організаціями і особами, зазначеними в п. З ст. 5 ЦПК,

позивачами будуть не останні, а саме ті особи, в інтересах яких

порушено цивільну справу.

Стаття 103. Процесуальні права сторін

Сторони користуються рівними процесуальними правами.

Крім прав, зазначених у статті 99 цього Кодексу, позивач вправі

протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу

або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних

вимог або відмовитися від позову.

Відповідач має право визнати позов повністю або частково.

Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в усякій

стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови

суду.

Особи, які беруть участь у справах, що виникають з адміні-

стративно-правових відносин, і в справах окремого проваджен-

ня, користуються правами і несуть обов’язки сторін за винятка-

ми, передбаченими главами 29-39 цього Кодексу.

Суд не приймає відмови від позову, визнання позову відпові-

дачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії супере-

чать законові або порушують чиї-небудь права і охоронювані

законом інтереси.

1. Коментована стаття закріплює принцип процесуальної рівно-

правності сторін. Сутність його в тому, що сторони в цивільному

процесі наділяються рівними можливостями щодо відстоювання сво-

єї позиції в цивільній справі. У поєднанні з принципами діспозити-

вності і змагальності і досягається дійсна рівність сторін у процесі.

2. Сторони входять до кола осіб, які беруть участь.у справі, а

тому вони наділяються тими ж самими правами (див. коментар до

ст. 99 ЦПК). Однак внаслідок свого особливого становища в справі

(див. коментар до ст. 102 ЦПК) закон наділяє їх додатковими пра-

вами щодо впливу на хід розгляду справи.

3. Позивач має право пред’явити позов, протягом усього роз-

гляду справи по суті змінити підставу і предмет позову, збільшити

або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову.

Останнє право є найбільш істотним, тому що впливає на закінчен-

ня справи (див. коментар до ст. 227 ЦПК). Відмова від позову З це

одностороннє волевиявлення позивача, спрямоване на врегулювання

спору і закінчення справи в будь-якій її стадії.

4. Відповідач має право визнати позов повністю або частково.

Це також одностороннє волевиявлення, спрямоване на врегулю-

вання спору. Однак на відміну від розпорядчої дії позивача визнан-

ня позову, навіть якщо воно прийнято судом, тягне не припинення

справи, а винесення рішення про задоволення позову.

5. Позивач і відповідач можуть закінчити справу мировою уго-

дою. Мирова угода З це двостороннє волевиявлення, спрямоване

на врегулювання спору шляхом взаємних поступок. Затвердження

судом мирової угоди, так само як і прийняття відмови від позову,

тягне припинення провадження в справі (ст. 227 ЦПК). Мирова

угода може бути укладена сторонами на будь-якій стадії процесу

(див. коментар до статті 309 ЦПК), а також у виконавчому прова-

дженні (див. коментар до ст. 352 ЦПК).

6. Зазначені розпорядчі дії (відмова від позову, визнання позову

і мирова угода) е обов’язковими для суду лише тоді, коли вони не

суперечать закону І не порушують прав І охоронюваних законом

інтересів.

7. Коментована стаття прирівнює за процесуальними правами

до сторін деяких осіб, які беруть участь у справах, що виникають із

адміністративно-правових відносин, і в справах окремого прова-

дження, за деякими винятками (див. коментар до глав 29З39 ЦПК).

Ці винятки обумовлені непозовним характером справ, розглянутих

у порядку цих видів провадження.

Стаття 104. Участь у справі кількох позивачів або

відповідачів

Позов може бути пред’явлений спільно кількома позивача-

ми або до кількох відповідачів. Кожний з позивачів або відпові-

дачів щодо другої сторони виступає в процесі самостійну.

Співучасники можуть доручити вести справу одному із спів-

учасників, якщо він не є особою, вказаною в пунктах 1 і 2 статті

116 цього Кодексу.

Особа, в інтересах якої розпочато справу за заявою проку-

рора, органу державного управління, профспілки, державного

підприємства, установи, організації, колгоспу, іншої кооперати-

вної організації, їх об’єднання, іншої громадської організації або

окремого громадянина (пункти 2 і 3 статті 5 цього Кодексу),

повідомляється судом про це, і вона може взяти участь у процесі

як позивач поряд з особою, яка подала заяву.

(Стаття 104 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81)

1. Коментована стаття регулює питання співучасті в цивільному

процесі. Співучасть З це обумовлена матеріальним правом мно-

жинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслі-

док наявності загального права або загального обов’язку. Від спів-

участі необхідно відрізняти суб’єктивне поєднання позовів, коли

суб’єктивні права і обов’язки не залежать одні від одних, а мно-

жинність осіб виникає за розсудом суду (судці) з метою процесуа-

льної економії.

2. Співучасть за формою можна розділити на такі види:

а) активна співучасть З кілька співпозивачів виступають проти

одного відповідача;

б) пасивна співучасть З один позивач виступає проти декількох

співвідповідачів;

в) змішана співучасть З кілька співпозивачів виступають проти

декількох співвідповідачів.

Від співучасті на стороні відповідача слід відрізняти участь у

справі другого відповідача і додаткового відповідача.

Участь у справі другого відповідача може бути, наприклад, тоді,

коли суд при незгоді позивача на заміну неналежного відповідача

притягає належного як другого відповідача (див. ст. 105 ЦПК). У

цьому разі відповідачі не пов’язані загальним матеріально-право-

вйм обов’язком як співвідповідачі.

Особливий характер має і зв’язок відповідача з додатковим від-

повідачем. Відповідно до цивільного законодавства України у ви-

падках, коли в неповнолітнього віком від п’ятнадцяти до вісімнад-

цяти років немає майна чи заробітку, достатнього для відшкоду-

вання заподіяної їм шкоди, для вирішення питання про

відшкодування шкоди у відповідній частині як додаткових відпові-

дачів суд притягає його батьків, усиновителів або піклувальників.

3. За ступенем обов’язковості, а отже, і за змістом, співучасть

може бути обов’язковою і факультативною. Обов’язкова співучасть

можлива в тому разі, якщо характер спірного матеріального право-

відношення такий, що питання про права і обов’язки одного із су-

б’єктів неможливо вирішити без притягнення до справи інших су-

б’єктів цього відношення. Так, наприклад, вимога про виселення із

державної квартири не може бути задоволена без притягнення всіх

повнолітніх членів сім’ї. При факультативній співучасті немає обо-

в’язкової множинності суб’єктів. Так, суд може винести рішення про

стягнення аліментів стосовно тих дітей, на котрих як на відповіда-

чів укажуть непрацездатні батьки, що потребують допомоги.

4. Особливості процесуального становища співучасників поля-

гають у наступному:

а) кожен з співучасників відносно іншої сторони виступає са-

мостійно;

б) при співучасті проглядається своєрідне представництво З

кожен з співучасників може мати свого представника або всі вони

можуть доручити ведення справи одному із співучасників;

в) співучасники можуть оскаржити судові постанови самостій-

но або приєднатися до апеляційної чи касаційної скарги (статті

297, 326 ЦПК), поданої особою, на стороні якої вони виступали. В

останньому випадку заяви співучасників державним митом не об-

кладаються.

5. Частина третя цієї статті ніякого відношення до співучасті не

має. Вона підкреслює, що у разі порушення справи прокурором,

органами державної влади і органами місцевого самоврядування,

профспілками, державними підприємствами, установами, організа-

ціями, сільськогосподарськими підприємствами, кооперативними

організаціями, їх об’єднаннями, іншими громадськими організаці-

ями або окремими громадянами суд зобов’язаний повідомити осо-

бу, в інтересах якої розпочата дана цивільна справа, про порушен-

ня справи в її інтересах і про її право брати участь у процесі як

позивач поряд з особою, яка подала позовну заяву.

У такій ситуації заявник і особа, в інтересах якої розпочата спра-

ва, не можуть бути співпозивачами, тому що заявник не є учасни-

ком допроцесуального матеріального відношення, яке стало спір-

ним і є предметом судового розгляду по даній справі. Заявник лише

реалізує надане йому законом право порушити справу в інтересах

інших осіб і брати участь в ній як самостійна процесуальна фігура.

Стаття 105. Заміна неналежної сторони

Суд, встановивши під час розгляду справи, що позов пред’яв-

лений не тією особою, якій належить право вимоги, або не до

тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою

позивача, не припиняючи справи, допустити заміну первісного

позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем.

Якщо позивач не згоден на заміну його іншою особою, то ця

особа може вступити в справу як третя особа, що заявляє само-

стійні вимоги на предмет сиору, про що суд повідомляє третю

особу.

Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою осо-

бою, суд може притягти цю особу як другого відповідача. При

відмові у позові до такого відповідача понесені ним витрати не

присуджуються з позивача, а відносяться за рахунок держави.

Після заміни сторони розгляд справи починається заново.

1. В момент порушення справи не завжди достовірно відомо, чи

є сторона належною. Неналежний позивач З це особа, якій не

належить право вимоги за пред’явленим позовом, а неналежним

відповідачем є особа, яка не повинна відповідати за пред’явленим

позовом. Якщо при розгляді справи суд встановить, що сторона є

неналежною, виникає необхідність її заміни. Умовою такої заміни

є згода позивача, тому що саме в його інтересах порушено цивільну

справу. Після заміни сторони розгляд справи починається заново,

тому що належній стороні, яка вступила у справу, необхідно з нею

ознайомитися.

2. Заміна неналежного позивача можлива в п’ятьох варіантах.

Перший варіант: первісний позивач є неналежним, але встановле-

но і те, хто є належним. Якщо неналежний позивач згоден вибути з

процесу, а належний вступити в нього, суд своєю-ухвалою замінює

позивача, не припиняючи провадження в справі. Другий варіант:

при цих же вихідних даних З якщо неналежний позивач не пого-

джується вибути з процесу, а належний просить допустити його, то

суд допускає останнього як третю особу, що заявляє самостійні

вимоги на предмет спору, тому що місце позивача зайняте. Третій

варіант: якщо неналежний позивач згоден вибути з процесу, а на-

лежний не згоден вступити в нього, суд припиняє провадження в

справі через відмову позивача від позову. Четвертий варіант: якщо

не встановлено, хто є належним позивачем, а неналежний згоден

вибути з процесу, то й у цьому разі провадження в справі припиня-

ється через відмову від позову. П’ятий варіант: якщо неналежний

позивач не згоден вибути, а належний не згоден вступити в процес,

суд розглядає справу до кінця і відмовляє в позові неналежному

позивачеві.

3. При заміні неналежного відповідача можливі чотири варіанти

цієї заміни. Перший варіант: якщо судом встановлено, що первіс-

ний відповідач е неналежним, і хто є належним, то за згодою пози-

вача суд своєю ухвалою здійснює їх заміну. Другий варіант: якщо

при тих же обставинах позивач не згоден на заміну, то суд з метою

процесуальної економії притягає належного відповідача як другого

відповідача і задовольняє позов (за обставинами справи) відносно

другого відповідача, а в позові відносно першого З відмовляє. Тре-

тій варіант: якщо позивач згоден на вибуття із процесу неналежно-

го відповідача, а належного немає, суд припиняє провадження в

справі у вигляді відмови позивача від позову. Четвертий варіант:

якщо в такій ситуації позивач не згоден на вибуття із процесу нена-

лежного відповідача, та справа розглядається до кінця і постанов-

ляється рішення про відмову в позові.

4. Ця стаття не передбачає як умову заміни сторони згоди від-

повідача. Але в судовій практиці думку неналежного відповідача

враховують, якщо відповідач домагається від суду як би реабілітаг

ції, рішення про відмову в позові щодо нього. У такому випадку,

навіть при згоді позивача на вибуття неналежного відповідача з

процесу, суди повинні враховувати думку останнього і у рішенні

вказувати про відмову в позові щодо нього.

5. Пленум Верховного Суду України підкреслив, що відмова в

прийнятті заяви за мотивами пред’явлення позову неналежним по-

зивачем або до неналежного відповідача недопустима (див. п. 2

постанови № 9 Пленуму від 21 грудня 1990 р. ЫПро практику засто-

сування судами процесуального законодавства при вирішенні циві-

льних справ по першій інстанціїы). Це означає, що питання про

заміну сторони має вирішуватися в судовому засіданні, а не в мо-

мент порушення справи. Заміна неналежної сторони оформляється

ухвалою суду, яка не може бути оскаржена окремо від судового

рішення, на неї не може бути внесено апеляційне подання проку-

рора.

Стаття 106. Процесуальне правонаступництво

В разі вибуття однієї з сторін в спірному або встановленому

судом правовідношенні суд допускає у всіх стадіях процесу за-

міну відповідної сторони її правонаступником. Усі дії, вчинені в

процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього в та-

кій самій мірі, в якій вони були б обов’язкові для особи, яку він

замінив.

1. Процесуальне правонаступництво, як і заміна неналежної сто-

рони, означає зміну суб’єктного .складу учасників спору. Згідно з

коментованою статтею правонаступництво можна визначити як за-

міну сторони в спірному або встановленому судом правовідношен-

ні у разі її вибуття з цивільної справи. Воно настає у разі зміни

суб’єктів права або обов’язку в матеріальному правовідношенні.

2. Новий суб’єкт права або обов’язку може сприймати права і

обов’язки правопопередника повністю або частково. Залежно від

цього розрізняють універсальне (повне) і сингулярне (часткове)

правонаступництво. Універсальне правонаступництво настає у разі

смерті громадянина і припинення юридичної особи, а сингуляр-

неЗу разі поступки вимоги, переведення боргу чи прийняття бор-

гу на себе.

3. У разі процесуального правонаступництва, на відміну від за-

міни неналежної сторони, суд припиняє провадження в справі до

вступу або притягнення в справу правонаступника (статті 221, 222,

224 ЦПК). Відмінність правонаступництва від заміни неналежної

сторони полягає й у тому, що лри заміні неналежної сторони про-

вадження в справі починається зановр, а при правонаступництві З

поновлюється. Це обумовлено тим, що відповідно до коментованої

статті всі дії, вчинені в процесі правопопередником, обов’язкові

для правонаступника в такій самій мері, в якій вони були обов’яз-

кові і для правопопередника. Правонаступник як би продовжує брати

участь у справі свого правопопередника, а тому і процес продовжу-

ється, а не починається заново.

4. Процесуальне правонаступництво можливе в будь-якій стадії

процесу і у будь-якому виді провадження. Так, відповідно до комен-

тованою статті і ст. 221 ЦПК суд зобов’язаний зупинити провадження

в справі в суді апеляційної та касаційної інстанції для вступу в справу

правонаступника у разі смерті сторони по вимогах, по яких закон

допускає правонаступництво, або припинення існування юридичної

особи, які є стороною в справі. В юридичній літературі і судовій

практиці іноді вважають неможливим зупинення провадження ви-

щестоящими судами при перегляді судових постанов. Але, по-пер-

ше, ст. 221 ЦПК має значення загального правила, тобто такого, яке

поширюється і на всі стадії позовного провадження, і на всі стадії

провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових

відносин, і окремого провадження, а отже, і касаційного проваджен-

ня і т.д. По-друге, коментована стаття прямо вказує на можливість

правонаступництва в будь-якій стадії процесу.

У провадженні справи необхідно враховувати, що в тих випад-

ках, коли матеріальне правовідношення тісно пов’язане з особою

суб’єкта, правонаступництва матеріального, а відтак, і процесуаль-

ного не може бути. Це стосується тільки тих правовідносин, де

з’ясовується питання про можливість переходу прав від громадяни-

на, тому що при припиненні юридичних осіб завжди є правонасту-

пник. Так, наприклад, не може бути правонаступництва за вимога-

ми про стягнення аліментів, поновлення на роботі і т.под.

Глава 11

ТРЕТІ ОСОБИ

Стаття 107, Треті особи, які заявляють самостійні вимоги

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет

спору, можуть вступити в справу до постановлення судового рі-,

шення, подавши позов до однієї або до двох сторін. Вони кори-

стуються усіма правами і несуть усі обов’язки позивача.

1. Участь третіх осіб у цивільній справі надзвичайно важлива і

необхідна для правильного і своєчасного розгляду і вирішення ци-

вільної справи, оскільки дозволяє зібрати максимум доказового

матеріалу, з’ясувати дійсні взаємостосунки сторін, уникнути вине-

сення спірних і навіть взаємовиключних судових рішень. Відповід-

но до глави 11 ЦПК у цивільному процесі беруть участь два види

третіх осіб: треті особи, які заявляють самостійні вимоги, і треті

особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Треті

особи першого і другого видів віднесені законом до числа осіб, які

беруть участь у справі, а отже, мають юридичну заінтересованість.

Однак на відміну від прокурора, органів державної влади і органів

місцевого самоврядування, представників, заінтересованість третіх

осіб або тотожна, або близька до заінтересованості сторін, тому що

треті особи з’являються в допроцесуальних відношеннях з сторона-

ми цивільної справи.

2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спо-

ру, можуть вступити в справу до постановлення судового рішення.

Ознаками третіх осіб цього виду є те, що вони:

а) вступають у процес, що розпочався;

б) втручаються в спір між сторонами, що вже виник;

в) їх інтереси суперечать, як правило, інтересам обох сторін;

г) заявляють самостійні вимоги на предмет спору;

Є) відстоюють у процесі свої інтереси, а відтак, їхня юридична

заінтересованість носить особистий характер;

д) вступають у справу, пред’явивши позов до одній або до обох

сторін.

3. В юридичній літературі і судовій практиці остання особли-

вість викликає заперечення, хоча вона прямо закріплена в комен-

; 94

тованій статті. Іноді стверджують, що позов третьої особи не може

бути пред’явлений до однієї сторони, тому що вимога третьої особи

завжди суперечить інтересам обох сторін. Уявляється, що правило

цієї статті є цілком обгрунтовано. Так, у разі пред’явлення позову

про витребування речі позов пред’являється третьою особою тільки

до відповідача, тобто до тієї із сторін, в якої знаходиться спірна річ.

Позов же про визнання права пред’являється до тієї сторони, яка

стверджує, що спірне право належить їй. Якщо при розгляді позову

про присудження неясно, кому належить річ, тобто присудженню

має передувати визнання права, то позов третьою особою повинен

пред’являтися до обох сторін.

4. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спо-

ру, вступають у процес шляхом подачі позовної заяви, яка повинна

відповідати всім вимогам статей 137, 138 ЦПК, обкладатися держа-

вним митом, як і заява первісного позивача. Третя особа цього виду

наділяється тими самими правами і обов’язками, що і первісний

позивач, але тільки по своїй вшйозі.

Стаття 108. Треті особи, які не заявляють самостійних

вимог

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет

спору, можуть вступити в справу на стороні позивача або відпо-

відача до постановлення судом рішення, якщо рішення в справі

може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї з сторін.

Вони можуть бути притягнуті до участі в справі також за клопо-

танням сторін, прокурора або з ініціативи суду.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користу-

ються процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки

сторони, крім права на зміну підстави і предмета позову, збіль-

шення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмо-

ву від позову, визнання позову або укладення мирової угоди,

вимоги виконання судового рішення, ухвали, постанови суду.

В заявах про притягнення третіх осіб і в заявах третіх осіб

про вступ у справу на стороні позивача або відповідача слід то-

чно зазначити, на яких підставах третіх осіб належить притягти

або допустити до участі в справі.

1. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет

спору, відрізняються від попереднього виду третіх осіб характером

заінтересованості: вони заінтересовані не в предметі спору, а у пев-

ному результаті спору, тому що той чи інший результат спору може

вплинути на їх взаємостосунки з однією із сторін у справі. Так, на-

приклад, водій автомобіля бере участь у справі про відшкодування

шкоди як третя особа на стороні відповідача, який Є власником дже-

рела підвищеної небезпеки. Він заінтересований в тому, щоб суд від-

мовив у задоволенні позову, тому що в противному разі автогоспо-

дарство звернеться до нього в майбутньому з регресним позовом.

2. Особливістю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги

на предмет спору, є і те, що вони вступають у процес, на відміну від

попередніх, не подаючи заяви. Більше того, вступати в процес вони

можуть не тільки за своєю ініціативою, а й притягатися зо ініціати-

вою суду, клопотанням сторін і прокурора. Підставою виникнення

‘заінтересованості третіх осіб цього виду є їх допроцесуальний зв’я-

зок з однієї із сторін даної цивільної справи.

3. Коментована стаття і судова практика розрізняють два види

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору:

вони можуть брати участь у процесі на стороні позивача або на

стороні відповідача. У судовій практиці треті особи беруть участь

найчастіше на стороні відповідача. Треті особи беруть участь на

стороні відповідача найчастіше тому, що побоюються в майбутньо-

му пред’явлення до них регресного позову (див. приклад у п. 1

коментарю до цієї статті). Так, відповідно до ст. 24 Закону України

№ 2493-ПІ від 7 червня 2001 р. ЫПро службу в органах місцевого

самоврядуванняы як треті осіби по справах про відшкодування ма-

теріальної шкоди, заподіяної територіальній громаді, виступають

службові особи органів місцевого самоврядування, які заподіяли

цю шкоду. Однак у третіх осіб цього виду може бути й інша заінте-

ресованість, наприклад, у разі участі в справі про стягнення аліме-

нтів на дітей дружини відповідача, яка є стягувачем аліментів за

раніше винесеним судовим рішенням. Вона побоюється пред’яв-

лення позову про зниження розміру аліментів у разі задоволення

позову по даній справі.

4. Значно рідше трапляються в судовій практиці випадки участі

третіх осіб на стороні позивача. Так, наприклад, громадянин С. у

порядку спадкування одержав жилий будинок. У заповіті померло-

го батька було зазначено, що спадкоємець зобов’язаний надати в

довічне користування громадянці Д. (сестрі спадкодавця) одну кім-

нату. За позовом громадянина С. про виселення наймачів суд допу-

стив як третю особу на стороні позивача громадянку Д., тому що

вона заінтересована в позитивному результаті справи. Рішення суду

про. допуск третьої особи є повністю обгрунтованим, оскільки гро-

мадянка Д. не може бути ні позивачем, ні співпозивачем, тому що

не є ні володільцею, ні власником жилого будинку, і захист свого

права могла одержати лише беручи участь як третя особа на сторо-

ні позивача.

5. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет

спору, наділяються процесуальними правами і обов’язками сторо-

ни, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення або

зменшення розміру позовних вимог, а також права на відмову від

позову, визнання позову І укладення мирової угоди, права вимага-

ти виконання судового рішення, ухвали або постанови суду. Такий

обсяг процесуальних прав даного виду третіх осіб випливає з особ-

ливостей їх юридичної заінтересованості.

Стаття 109. Участь третіх осіб у трудових справах

У справах про поновлення на роботі незаконно звільнених

або переведених працівників суд може з власної ініціативи при-

тягти до участі в справі .як третю особу на стороні відповідача

службову особу, за розпорядженням якої було проведено звіль-

нення або перевід. Встановивши, що звільнення або перевід були

проведені з явним порушенням законодавства, суд в тому ж про-

цесі повинен покласти на винну службову особу обов’язок від-

шкодувати державному підприємству, установі, організації, кол-

госпу, іншій кооперативній організації, їх об’єднанню, іншій гро-

мадській організації шкоду, заподіяну,* зв’язку з оплатою за час

вимушеного прогулу або за чаб виконання нижчеоплачуваної

роботи, у розмірі, передбаченому законодавством про працю.

(Стаття 109 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81)

1. Одному із видів участі третіх” осіб, які не заявляють самостій-

них вимог на предмет спору, законодавець приділяє особливу ува-

гу. Коментована стаття регулює питання участі третіх осіб у спра-

вах про поновлення на роботі незаконно звільнених або переведе-

них працівників. Це обумовлено, як уявляється, двома причинами:

необхідністю відшкодування підприємствам виплачуваних незаконно

звільненим грошових сум і припиненням випадків грубого пору-

шення трудового законодавства, запобіганням таких випадків у май-

бутньому.

2. Як третю особу на стороні відповідача в таких справах суд

може за своєю ініціативою притягти службову особу, за розпоря-

дженням якої було здійснено звільнення або переведення. Позити-

вно вирішувати питання про притягнення службової особи суди

повинні тоді, коли в процесі підготовки справи або її розгляду з’я-

сується, що службова особа явно порушила трудове законодавство.

Більше того, позитивно вирішивши питання про притягнення тре-

тьої особи у цих справах і встановивши, що звільнення працівника

або його переведення були здійснені з явним порушенням законо-

давства, суд у цьому ж процесі повинен покласти на винну службо-

ву особу обов’язок відшкодувати відповідачу збитки, заподіяні опла-

тою за час вимушеного прогулу або за час виконання нижчеопла-

чуваної роботи в розмірі, передбаченому законодавством про працю.

Оскільки Ыявне порушення законодавстваы З це оціночна катего-

рія, суди за своїм розсудом повинні визначати, коли покладати таку

відповідальність на службову особу. У судовій практиці це трапля-

ється звичайно тоді, коли звільнення працівника здійснене без зго-

ди профспілкового комітету, у випадках звільнення вагітних жінок,

неповнолітніх і т.под. Іноді як явне порушення розцінюють випад-

ки кількаразового порушення трудового законодавства цією служ-

бовою особою.

3. Особливістю процесуальної конструкції при участі третіх осіб

в справах про поновлення на роботі незаконно звільнених або пе-

реведених працівників є й те, що суд засновує рішення як би за

пред’явленим регресним позовом на рішенні за основною вимо-

гою, яке ще не вступило в законну силу. Це одна з нетипових про-

цесуальних ситуацій.

Глава 12

ПРЕДСТАВНИЦТВО В СУДІ

Стаття 110. Види представництва

Громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або

через своїх представників. Особиста участь у справі громадяни-

на не позбавляє його права мати по цій справі представника.

Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють в

межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положен-

ням, або їх представники.

Керівники організацій, які виступають як органи юридичної

особи, представляють в суд документи, що посвідчують їх слу-

жбове становище і повноваження.

1. Представництво З це правовідношення, в силу якого одна

особа (представник) виступає в суді від імені та в інтересах іншої

особи (представлюваний). Представництво передбачене цивільним

процесуальним законодавством, по-перше, з метою надання юри-

дичної допомоги громадянам і організаціям при розгляді і вирішен-

ні цивільних справ у суді. По-друге, метою представництва є на-

дання допомоги суду в установленні дійсних прав і обов’язків сто-

рін та інших осіб, які беруть участь у справі.

2. Представництво в суді є самостійним процесуальним інститу-

том, а не різновидом загальноцивільного, як іноді вважають у судо-

вій практиці та літературі. Від загальноцивільного воно відрізняєть-

ся тим, що: а) представництво в силу цивільного права може бути в

будь-яких угодах, а в силу процесуального З тільки в суді; б) ме-

тою загальноцивільного представництва є надання допомоги дові-

рителю, а процесуального З і суду; в) при загальноцивільному пред-

ставництві не може бути подвійного представництва, а в процесі

законний представник може доручити ведення справи договірно-

му; г) при загальноцивільному представництві в юридичній дії бере

участь тільки представник, а в процесі поряд із представником може

брати участь, а іноді повинен представлюваний; Є) при загальноци-

вільному представництві повноваження представника визначають-

ся дорученням, а в процесі З в основному законом. Тому за ЦПК

України представник віднесений до числа осіб, що беруть участь у

справі, і, отже, наділений юридичною заінтересованістю і є само-

стійною процесуальною фігурою.

Коментована стаття називається ЫВиди представництваы, але

фактично це питання не вирішує. У першій її частині містяться

лише деякі правила про представництво, а друга і третя частини в

основному присвячені не представництву, а участі а процесі орга-

нів юридичної особи.

Аналіз глави 12 і розділу V ЦПК дозволяє відзначити наявність

трьох видів представництва: добровільного, законного і громадсь-

кого (про законне представництво Цив. коментар до ст. 111 ЦПК).

За ступенем обов’язковості представництво може бути обов’язко-

вим, коли на представництво не потрібно волевиявлення предстад-

люваного (у справах за участю недієздатних, наприклад), і факуль-

тативним, коли волевиявлення, представлюваного на представниц-

тво є необхідним..

3. В основі добровільного (договірного) представництва лежить

договір. Перший підвид З представництво інтересів сторін і третіх

осіб адвокатами. Підставою такого представництва є договір дору-

чення на ведення справи в суді. Другий підвид З юрисконсульт

представляє в суді інтереси підприємства, організації, установи в

силу трудового договору. Третій підвид З окремі громадяни пред-

ставляють у суді інтереси сторін і третіх осіб за договором доручен-

ня. Наявність доручення в юрисконсульта є не підставою і не свід-

ченням договору доручення, а документом, що визначає обсяг по-

вноважень. Тому дуже спірним є думка деяких авторів про те, що і

юрисконсульти виступають у суді за договором доручення.

4. Громадське представництво полягає в тому, що в силу стату-

ту, положення про громадську організацію вона може представляти

в суді інтереси членів цієї організації (наприклад, профспілки).

Стаття 111. Представництво по справах недієздатних і

обмежено дієздатних

Права і охоронювані законом інтереси недієздатних грома-

дян, громадян, які не мають повної дієздатності, та громадян,

визнаних обмежено дієздатними, захищають у суді їх батьки,

усиновителі, опікуни або піклувальники, які представляють в

суд документи, що посвідчують їх повноваження.

По справі, в якій повинен брати участь громадянин, визна-

ний в установленому порядку безвісно відсутнім, як його пред-

ставник виступає опікун, призначений для охорони і управління

майном безвісно відсутнього.

По справі, в якій повинен брати участь спадкоємець особи,

померлої або оголошеної в установленому порядку померлою,

якщо спадщина ще ніким не прийнята, як представник спадко-

ємця виступає опікуй, призначений для охорони і управління

спадковим майном.

У випадках, передбачених в цій статті, законні представни-

ки можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, обраній

ними як представник.

1. Коментована стаття містить правила про так зване законне

представництво або, точніше, про представництво по справах не-

дієздатних і обмежено дієздатних. Підставою такого представницт-

ва можуть бути такі обставини. Батьки по справах своїх неповнолі-

тніх дітей представляють їх інтереси через факт походження дити-

ни, що підтверджено її свідоцтвом про народження. Усиновителі

по справах усиновлених можуть виступати в справі внаслідок факту

усиновлення, а опікуни і піклувальники по справах опікуваних і

підопічних З внаслідок акта про призначення їх опікунами або

піклувальниками.

2. Представниками безвісно відсутніх виступають у суді опікуни

над їх майном. У справі про ще не прийняту спадщину як предста-

вник спадкоємця також виступає опікун над майном.

3. Для участі в справі законних представників їх волевиявлення

не потрібно. Тому своєрідно вирішується в цьому разі питання про

документи, що підтверджує повноваження законних представни-

ків: таким представникам необхідно подати в суд документи про

підстави представництва (наприклад, свідоцтво про народження

дитини, у якому дана особа зазначена батьком), а не про повнова-

ження, тому що обсяг повноважень законних представників такий

самий, як і в осіб, що представляються ними, оскільки вони повні-

стю заміщають останніх у процесі.

Стаття 112. Особи, які можуть бути представниками

Представниками сторін і третіх осіб у суді можуть бути:

1) члени органів управління, працівники державних підпри-

ємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних

організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій З

в справах цих підприємств, установ і організацій;

2) уповноважені професійних спілок З у справах робітни-

ків, службовців, членів колгоспу, а також інших осіб, захист

прав і інтересів яких здійснюється професійними спілками;

100

3) уповноважені організацій, яким їх статутом чи положен-

ням надано право представляти інтереси членів цих організа-

цій, З у справах членів цих організацій;

4) адвокати;

5) один із співучасників за дорученням інших співучасників

(стаття 104 цього Кодексу);

6) інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до

представництва в даній справі.

(Стаття 112 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від

23.01.81)

1. Коментована стаття чітко визначає осіб, які можуть виступа-

ти представниками в суді при добровільному (договірному) пред-

ставництві З пункти 1, 4, 5, 6 і громадському (статутному) предста-

вництві З пункти 2 і 3. Особливу увагу суди повинні приділяти

допуску представників відповідно дд,пункту 6 цієї статті, з огляду

на те, що представництво інтересів сторін і третіх осіб громадянами

має бути, за загальним правилом, безоплатним і не носити систе-

матичного характеру з метою виключення так званої Ыпідпільної

адвокатуриы.

2. Особливо важливим в цивільному судочинстві є представни-

цтво інтересів громадян адвокатами^ Вони володіють, як правило,

значними навичками юридичної діяльності, необхідними юридич-

ними знаннями. Тому невипадково ст. 59 Конституції України пе-

редбачає, що для забезпечення права на захист від обвинувачення

та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та ін-

ших державних органах в Україні діє адвокатура.

3. Стаття 8 Закону України ЫПро судоустрій Україниы вказує на

право кожного користатися правовою допомогою при вирішенні

справ у суді. Правову допомогу при вирішенні справ у судах Укра-

їни надають адвокати, а також інші особи у випадках, передбаче-

них законом. У подібних випадках правова допомога надається без-

оплатно.

Стаття 113. Документи, що стверджують повноваження

представників

Повноваження представників сторін і третіх осіб на ведення

справи в суді повинні бути стверджені такими документами:

1) членів колегіальних органів управління колгоспами, іншими

кооперативними організаціями, їх об’єднаннями, іншими громад-

ськими організаціями З витягом з протоколу засідання належного

органу управління, що уповноважив вести справу в суді;

2) представників підприємств, установ, організацій З дові-

реністю від імені підприємства, установи, організації;

101

3) уповноважених профспілок З довіреністю відповідного

профспілкового органу;

4) адвокатів З ордером, виданим юридичною консультаці-

єю;

5) інших осіб З довіреністю чи усною заявою довірителя з

занесенням її до протоколу судового засідання.

Оригінали документів, зазначені у цій статті, або копії з них

приєднуються судом до справи.

(Стаття 113 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81)

1. Коментована стаття визначає коло документів, що стверджу-

ють повноваження різних представників у цивільній справі. Прави-

ло пункту 5 про ствердження повноважень представника усною за-

явою довірителя із занесенням його до протоколу судового засідан-

ня повинно застосовуватися тоді, коли поряд з представником у

процесі особисто бере участь і особа, яка представляється.

2. Документи про повноваження, як правило, в оригіналі мають

додаватися до цивільної справи. Наявність у справі копій цих доку-

ментів є допустимою в тому разі, якщо доручення є постійним або

виданим на строк, що перевищує час розгляду даної справи.

Стаття 114. Оформлення довіреності на ведення справи

в суді

Довіреності від імені державних підприємств, установ, орга-

нізацій видаються за підписом керівника або іншої уповноваже-

ної ним службової особи і з прикладенням печатки підприємст-

ва, установи, організації.

Довіреності від імені колгоспів, інших кооперативних орга-

нізацій, їх об’єднань, інших громадських організацій видаються

за підписом службових осіб, уповноважених статутом (положен-

ням), і з печаткою колгоспу, організації.

Письмові довіреності громадян посвідчуються нотаріально.

Громадяни можуть також посвідчити довіреність на ведення

справи в суді на підприємстві, в установі, організації, де вони

працюють, або в управлінні будинками, де вони проживають;

військовослужбовці З у відповідній військовій частині; особи,

які проживають у населених пунктах, де немає державних нота-

ріальних контор, З у виконавчому комітеті міської, селищної,

сільської Ради народних депутатів; особи, які перебувають на

лікуванні, З у відповідному лікувальному закладі.

Довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі,

можуть бути посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

(Стаття 114 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81)

102

1. Коментована стаття визначає коло осіб, які мають право по-

свідчувати доручення на ведення справи представниками в суді від

імені сторін і третіх осіб, З це службові особи підприємств, органі-

зацій і установ, нотаріус і службові особи за місцем роботи, прожи-

вання або перебування громадян.

2. Доручення посвідчуються підписом перелічених у цій статті

посадових осіб з прикладенням печатки даної установи. Доручення

за часом дії можуть бути разові, видані на певний строк і постійні.

За нотаріальне посвідчення доручення на ведення справи в суді

сплачується державне мито.

Стаття 115. Повноваження представника в суді

Повноваження на ведення справи в суді дає представникові

право на вчинення від імені особи, яку він представляє, всіх

процесуальних дій, крім передачі справи в третейський суд, по-

вної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову,

зміни предмета позову, укладення мирової угоди, передачі пов-

новажень іншій особі (передоручення), оскарження рішення суду,

подачі виконавчого листа да стягнення, одержання присуджено-

го майна або грошей. Повноваження представника на вчинення

кожної із зазначених в цій статті дій повинні бути спеціально

обумовлені у виданій йому довіреності.

(Стаття 115 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2540-НГвід
21.06.2001)

1. Ця стаття встановлює правила про обсяг повноважень пред-

ставника в суді залежно від виду документа, що оформляє предста-

вництво по даній справі. Повноваження представників можуть під-

тверджуватися відповідно змісту статті загальним або спеціальним

дорученням. Якщо в суд представлено тільки загальне доручення,

то представник від імені особи, яка представляється, може вчинити

всі процесуальні дії, крім передачі справи в третейський суд, по-

вної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову,

зміни предмета позову (матеріально-правової вимоги), укладення

мирової угоди,’ передоручення, оскарження рішення суду, пред’яв-

лення виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого

майна або грошей. Якщо сторона, що представляється, або третя

особа довіряють своєму представнику здійснення яких-небудь з пе-

релічених вище повноважень, вони повинні видати представнику

таке доручення, в якому це спеціально застережено. Тому таке до-

ручення і прийнято називати спеціальним.

2. Зазначене правило не стосується законних представників, які

мають право вчиняти від імені осіб, що представляються ними, всі

без винятку процесуальні дії.

103

Стаття 116. Особи, які не можуть бути представниками

в суді

Не можуть бути представниками в суді:

1) особи, які не досягли повноліття;

2) особи, над якими встановлено опіку, піклування;

3) адвокати, які прийняли доручення про подання юридич-

ної допомоги з порушенням правил, встановлених законодавст-

вом України про адвокатуру, а також особи, виключені з колегії

адвокатів, у випадку, зазначеному в пункті 6 статті 112 цього

Кодексу.

Судді, слідчі і прокурори не можуть бути представниками в

суді, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклу-

вальники або як представники відповідного суду чи органу про-

куратури, що є стороною в справі.

(Стаття 116 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від

23.01.81; Законом № 2857-12 від 15.12.92)

\. Коментована стаття визначає коло осіб, які не можуть бути

представниками сторін і третіх осіб. За змістом статті є абсолютна і

відносна неможливість бути представником у суді.

2. Абсолютно нездатними представниками, тобто по всіх циві-

льних справах, є дві групи осіб: а) особи, які не досягли повноліття;

б) особи, над якими встановлено опіка, піклування. Однак є один

виняток для першої групи осіб. Якщо особа, яка не досягла повно-

ліття, одружилася, то вона набуває дієздатності у повному обсязі і

може бути представником у суді.

3. Відносно нездатними бути представниками в суді, тобто по

окремих справах, є дві групи осіб: а) адвокати, що прийняли дору-

чення про подання юридичної допомоги з порушенням правил, вста-

новлених законодавством України про адвокатуру, а також особи,

виключені з колегії адвокатів; б) судді, слідчі і прокурори. Особи,

віднесені законом до першої групи, однак, можуть бути представ-

никами тих організацій, де вони працюють (наприклад, юрискон-

сультом), представниками інших співучасників у справі, якщо самі

є особами, які беруть участь у справі, а також представниками своїх

дітей, усиновлених, опікуваних чи підопічних. Особи, віднесені до

другої групи, також можуть бути представниками в суді у випадках,

коли вони діють як законні представники або представники відпо-

відного суду або органу прокуратури, що є стороною в справі.

4. Закон України від 19 грудня 1992 р. ЫПро адвокатуруы в ст. 7

встановлює, що адвокат не має права прийняти доручення про по-

дання юридичної допомоги у випадках, коли він по даній справі

здійснює або раніше подавав юридичну допомогу особам, інтереси

яких суперечать інтересам особи, які звернулися з проханням про

ведення справи, або брав участь як слідчий, дізнавач, прокурор,

громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, екс-

перт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, ци-

104

вільний- відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також коли в

розслідуванні або розгляді справи бере участь службова особа, з

якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

Стаття 117. Відповідальність представників

за несумлінне ведення справи

Представники сторін та третіх осіб, що є службовими осо-

бами, а також члени колегії адвокатів за несумлінне ведення

справи відповідають у дисциплінарному порядку або в порядку

громадського впливу.

1. Коментована стаття встановлює правило, відповідно до якого

настає дисциплінарна або громадська відповідальність за несумлін-

не ведення справи представників сторін і третіх осіб, які є службо-

вими особами, а також членами колегії адвокатів.

2. Виявивши факт несумлінного ведення справи, суд може сво-

єю окремою ухвалою довести про цей випадок до відома організації

для вжиття необхідних заходів до представника. За фактом злочин-

ної поведінки представника суд може сам порушити кримінальну

справу або довести про це до відома прокурора.Е

3. Відповідно до ст. 16 Закону України ЫПро адвокатуруы рішен-

ням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії

до адвоката можуть бути застосовані такіущсциплінарні стягнення:

попередження; зупинення дії свідоцтва про право на заняття адво-

катською діяльністю на строк до одного року; анулювання свідоц-

тва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Глава 13

(Главу ІЗ виключено на підставі Закону № 2540-НІ від 21.06.2001) ,

Глава 14

УЧАСТЬ У ПРОЦЕСІ ПРОКУРОРА, ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ

ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА

ОСІБ, ЯКИМ ЗА ЗАКОНОМ НАДАНО ПРАВО ЗАХИЩАТИ

ПРАВА І СВОБОДИ ІНШИХ ОСІБ

(Назва глави 14 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81, в редакції Закону № 2540-111 від 1.06.2001)

Стаття 121. Завдання та форми участі

У випадках, передбачених законом, прокурор, органи дер-

жавної влади та місцевого самоврядування, фізичні та юридичні

особи можуть звертатися до суду із заявами на захист прав і

свобод інших осіб.

105

Прокурор, органи державної влади та органи місцевого са-

моврядування можуть бути залучені судом до участі в справі або

вступати в справу за своєю ініціативою для надання висновків з

метою здійснення покладених на них обов’язків. Участь проку-

рора, зазначених органів у процесі для надання висновків у справі

є обов’язковою у випадках, передбачених законом, або коли суд

визнає це за необхідне.

(Стаття 121 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81, в редакції Закону № 2540-ІП від 21.06.2001)

1. Коментована глава містить правила про участь у цивільному

судочинстві не зовсім однорідних учасників, а тому коментарі до

окремих її статей даються автором у ряді випадків окремо з питань

участі прокурора і з питань участі органів державної влади, органів

місцевого самоврядування та осіб, яким за законом надане право

захищати права і свободи інших осіб.

2. Ця стаття передбачає право прокурора звертатися до суду на

захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів,

тобто він може бути ініціатором виникнення справи в суді (див.

коментарі до статей 5 і 13 ЦПК). Ця норма ЦПК та інші законода-

вчі акти не вказують на які-небудь категорії справ, по яких проку-

рор не міг би пред’являти позови і заяви. Однак на практиці проку-

рори звичайно не порушують справи про розірвання шлюбу і спра-

ви про встановлення фактів, що мають юридичне значення, тому

що справи про розірвання шлюбу мають особистий характер і за-

вдання суду і прокурора полягає у здійсненні заходів до збереження

сім’ї, а справи другої категорії відносно прості. Але в тому разі,

коли одне з подружжя є недієздатним, прокурор повинен вжити

всіх заходів для захисту інтересів таких осіб, тобто він може і пови-

нен пред’являти такі позови. Якщо погодити зазначені в ст. 13 ЦПК

критерії участі прокурора в цивільному процесі з реальною проку-

рорською практикою, то можна запропонувати три критерії для

прокурора, які він повинен враховувати при вирішенні питання

про пред’явлення позову або подачу заяви. Прокурор має право

пред’являти позови, якщо: а) заінтересована особа не може або для

неї украй важко захистити свої права (заяви в інтересах неповнолі-

тніх, недієздатних, старих, важко хворих громадян); б) якщо заін-

тересована особа не вживає заходів для захисту свого права, але

інтереси інших громадян, державні, суспільні інтереси вимагають

такого захисту (регресні позови в інтересах підприємства;) в) якщо

позов має сприятливу перспективу.

3. Позовна заява прокурора повинна відповідати вимогам ста-

тей 137, 138 ЦПК. Більш того, у позовній заяві, крім фактичної’

підстави позову, має міститися і правова підстава, тобто посилання

на норми процесуального права і норми відповідної галузі матеріаль-

ного права, що регулюють спірні відносини.

106

4. До прийняття цієї редакції багато які автори вважали, що про-

курор згідно з ст. 13 ЦПК міг брати участь у цивільному процесі тіль-

ки в одній формі. Тепер прокурор бере участь і в другій формі З він

може вступити або бути заручений судом у вже розпочатий процес

для надання висновку в справі. Тому необгрунтованими виявилися

ігнорування багатьма авторами ст. 35 Закону України ЫПро проку-

ратуруы і поспішність законодавця, який виключив із ЦПК ст. 195,

тому що відповідно до цієї статті прокурор має право або зобов’яза-

ний надавати висновок у справі.

Що стосується підстав участі в цивільному процесі, то коменто-

вана стаття вирішує це питання тотожно як для прокурора, так і

для органів державної влади, органів місцевого самоврядування і

осіб, яким за законом надано право захищати права і свободи ін-

ших осіб. Таких підстав три: власні ініціативи, ініціатива суду і вка-

зівки закону.

5. Прокурор у цивільному процесі належить до осіб, які беруть

учас’ть у справі, а отже, він має юридичну заінтересованість у справі

і наділяється всіма правами цієї групи учасників процесу (див. ко-

ментар до ст. 99 ЦПК). Коментована стаття ЦПК і розділ 3 Закону

України ЫПро прокуратуруы окреслюють коло додаткових повнова-

жень прокурора в цивільному процесі. Прокурор має право підтри-

мувати і змінювати в ході розгляду справи пред’явлені їм заяви або

відмовитися від них. Відмова прокурора від заяви ще не визначає

хід розгляду справи, тому що особа, на захист інтересів якої була

подана заява, має право вимагати розгляду справи по суті. Проку-

рор має право вносити апеляційні і касаційні подання на рішення,

ухвали і постанови суду першої інстанції. Ряд повноважень проку-

рор може реалізувати при переглядах судових рішень та їх виконан-

ні (див. коментар до відповідного розділу ЦПК).

6. Згідно з коментованою статтею в цивільній справі можуть

брати участь органи державної влади і органи місцевого самовряду-

вання, профспілки, державні підприємства, установи, організації,

сільськогосподарські підприємства, кооперативні організації, їх

об’єднання, інші громадські організації або окремі громадяни. Оскі-

льки правила про ці органи і осіб містяться в цьому розділі ЦПК,

вони віднесені законом до осіб, які беруть участь у справі, а відтак,

наділені юридичною заінтересованістю. Однак характер їх заінте-

ресованості інший, ніж у сторін і третіх осіб З вона носить не

особистий, а службовий, посадовий, як правило, характер, їх заін-

тересованість визначається найчастіше місцем у системі органів

держави, їх компетенцією. У справі зазначені органи беруть участь

найчастіше з метою здійснення покладених на них обов’язків. Так,

наприклад, органи опіки і піклування беруть участь у справах, по-

в’язаних з виконанням батьками, опікунами і піклувальниками обо-

в’язків по вихованню дітей. Метою участі цих органів і осіб у циві-

107

льному процесі може бути захист інтересів інших осіб і надання

допомоги суду в з’ясуванні дійсних обставин справи.

7. Органи державної влади і органи місцевого самоврядування

беруть участь взагалі в цивільному процесі в чотирьох формах. Пе-

рша форма З участь у справі як позивачі, відповідачі, треті особи

(наприклад, у разі пред’явлення позову про виселення з квартири).

Друга форма З участь у справах, що виникають з адміністративно-

правових відносин (наприклад, податкові органи звертаються з за-

явою про стягнення з громадян податкових недоїмок).

8. Цією статтею передбачені ще дві форми участі в справі зазна-

чених органів, організацій і осіб. По-перше, участь у справі шляхом

пред’явлення заяви в інтересах інших осіб. Для всіх органів і осіб,

зазначених у назві глави 14і ЦПК, і передбачається тільки ця форма

участі. Пред’явлення заяви ними можливо при двох умовах: а) якщо

даним органам і особам стало відомо про порушення права; б) якщо

за законом вони мають право на пред’явлення такої заяви в інтере-

сах інших осіб. Участь зазначених органів і осіб у даній формі не

виключає участі поряд з ними тих осіб, в інтересах яких пред’явле-

на заява. Законодавство найчастіше передбачає пред’явлення позо-

вів на захист інтересів дітей: про позбавлення батьківських прав, про

відібрання дитини, про визнання усиновлення недійсним, про ска-

сування усиновлення. Законодавство України передбачає й інші

випадки порушення цивільних справ. Так, Державний комітет Укра-

їни поі захисту прав споживачів і його органи відповідно до Закону

України від 12 травня 1991 р. ЫПро захист прав споживачівы можуть

порушувати справи на захист прав споживачів. У цій формі дані ор-

гани і особи нагадують позивачів, але вони не є учасниками спірних

. правовідносин, не сплачують державного мита і не зв’язані позиці-

єю позивача, а самостійні в процесі.

9. У формі вступу в справу за своєю ініціативою або залучення

судом для надання висновку в справі поряд із прокурором можуть

або повинні брати участь тільки органи державної влади і органи

місцевого самоврядування. У судовій практиці в цій формі беруть

участь найчастіше органи опіки і піклування. Надання висновку по

справах, наприклад, про виховання дітей, передує вивчення умов

життя батьків, їх особистих якостей, думки дитини тощо. Зазначені

органи в цій формі нагадують експертів, але вони мають юридичну

заінтересованість і дають висновок не тільки по фактичних обста-

винах, а й по суті справи.

Стаття 122. Процесуальні права прокурора, органів

державної влади, органів місцевого

самоврядування та осіб, яким законом надано

право захищати права і свободи інших осіб

Зазначені в статті 121 цього Кодексу органи та інші особи,

що порушують справу в суді в інтересах інших осіб, користу-

108

ються процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки

сторони, за винятком права на укладення мирової угоди.

Відмова зазначених органів й інших осіб від поданої заяви

або зміна заявлених ними вимог не позбавляє особу, на захист

прав та свобод якої подано заяву, права вимагати від суду роз-

гляду справи для вирішення вимоги у первісному обсязі.

Якщо дієздатна особа, в інтересах якої порушено справу, не

підтримує заявлені вимоги, то суд залишає заяву без розгляду.

(Стаття 122’із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81, в редакції Закону № 2540-П1 від 21.06.2001)

1. Оскільки прокурор, органи державної влади і органи місце-

вого самоврядування та інші органи і особи, зазначені в цій статті,

належать до осіб, які беруть участь у справі, вони користуються

правами і несуть обов’язки, передбачені ст. 99 ЦПК (див. коментар

до цієї статті).

2. У тих випадках, коли вони -порушують справу в інтересах

інших осіб, то користуються правами і несуть обов’язки сторони,

тобто крім прав, зазначених у ст. 99 ЦПК, вони можуть протягом

усього розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позо-

ву, збільшити чи зменшити розмір позовних вимог або відмовитися

від позову. Однак вони не можуть укласти мирову угоду з відпові-

дачем, оскільки не є суб’єктами спірного матеріального правовід-

ношення. За цією ж підставою їх відмова від позову не позбавляє

позивача права наполягати на продовженні процесу (частина друга

коментованої статті). Самі ж особи і органи, перелічені в даній

статті, повинні вибути з процесу. Виняток може бути тільки для

прокурора, органів державної влади і органів місцевого самовряду-

вання, які з дозволу суду можуть брати участь у подальшому роз-

гляді справи з метою надання висновку (п. 8 коментара до ст. 121

ЦПК).

3. Нова редакція цієї статті встановила правило про те, що в

тому разі, коли органи і особи, зазначені в ст. 121 (у тому числі і

прокурор), пред’явили позов в інтересах інших осіб, а особа, в ін-

тересах якої розпочата справа не підтримує заявлені вимоги, суд

залишає заяву без розгляду. Ця рекомендація є дуже спірною, тому

що ст. 229 ЦПК не містить підстави для такої процесуальної дії.

Уявляється, що в подібній ситуації справу треба припиняти прова-

дженням за п. 1 ст. 227 через відсутність спору про право цивільне

і, отже, через непідвідомчість справи суду (див. коментар до ст. 24

ЦПК).

Розділ III

ПРОВАДЖЕННЯ СПРАВ

У СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

А. ПОЗОВНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

Глава 15

ПІДСУДНІСТЬ

Стаття 123. Справи, підсудні районним (міським) судам,

військовим судам гарнізонів, регіонів і

Військове-Морських Сил

Всі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного

судочинства, крім тих, що віднесені до компетенції інших судів,

розглядаються районними (міськими) судами.

Військовим судам гарнізонів як судам першої інстанції під-

судні цивільні справи за скаргами військовослужбовців на не-

правомірні дії і рішення службових осіб і органів військового

управління, крім тих, що підсудні військовим судам регіонів і

Військово-Морських Сил; справи про захист честі і гідності,

сторонами у яких є військовослужбовці або військові організа-

ції, інші справи, пов’язані із захистом прав і свобод військовос-

лужбовців та інших громадин, прав та законних інтересів війсь-

кових частин, установ, організацій.

Військовим судам регіонів, Військово-Морських Сил як су-

дам першої інстанції підсудні справи за скаргами на незаконні

дії і рішення військових службових осіб і органів військового

управління на рівні військових об’єднань і вище.

Підсудність справ у першої інстанції, що підлягають вирі-

шенню в порядку цивільного судочинства, на особливо режим-

них об’єктах, розташованих на території України, визначається

Верховним Судом України.

(Стаття 123 із змінами, внесеними згідно із Законами 4018-12 від
24.02.94,

№ 2540-ПІ від 21.06.2001)

1. Система судів загальної юрисдикції в Україні схематично має

такий вигляд:

Верховний Суд України;

Вищі спеціалізовані суди України;,ы

Касаційний суд України;

Апеляційні суди, Апеляційний суд України;

Місцеві суди

ПО

Таким чином система судів в Україні включає місцеві суди, апе-

ляційні суди, Касаційний суд України, вищі спеціалізовані суди,

Верховний Суд України. Місцеві суди діють у межах району, міста

(крім міст районного підпорядкування), районі в місті, місті і райо-

ні, у гарнізоні. Апеляційні суди діють в Автономній Республіці Крим,

областях, містах Києві і Севастополі. Законом України ЫПро судо-

устрій Україниы передбачений також Апеляційний суд України. Тому

при пред’явленні позову (подачі заяви) необхідно визначити, в який

суд позивач або заявник мають звернутися з заявою.

Питання про підсудність перед суддею виникає після позитив-

ного вирішення їм питання про підвідомчість справи. Суддя пови-

нен тепер визначити, який саме суд мусить розглядати дану справу.

У законодавстві, судовій практиці і літературі термін Ыпідсудністьы

вживають у п’яти розуміннях. По-перше, підсудність З це інститут

цивільного процесуального права, тобто система норм, що регулю-

ють відносини по визначенню конкретного суду при пред’явленні

заяви. По-друге, під підсудністю розуміють властивості конкретної

справи, у силу яких вона піддягає розгляду у певному суді як у суді

першої інстанції. По-третє, підсудність слід розуміти і як сукуп-

ність цивільних справ, що підлягають розгляду і вирішенні в даній

ланці судової системи і у даному суді. По-четверте, під підсудністю

розуміють повноваження певної ланки судової системи або певно-

го суду по розгляду цивільних справ^. І, по-п’яте, підсудність інколи

розуміють як юрисдикцію судів (територіальне).

Останні два визначення підсудності, як уявляється, не супере-

чать одне одному, оскільки Конституційний Суд України визначає

юрисдикцію через коло повноважень судів (див. Рішення Консти-

туційного Суду України від 25 грудня 1997 р. № 9-ЗП у справі за

конституційним зверненням жителів міста Жовті Води щодо офі-

ційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України // Кон-

ституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997З2001. К.,

2001.-С. 117).

І 1. Крім права заявити відвід суду і особам, переліченим у попе-

I редній статті, особи, які беруть участь у справі, мають ряд процесу-

;| альних прав і обов’язків (див. коментар до статей 99 і 103 ЦПК). У

І зв’язку з цим ця стаття і закріплює обов’язок головуючого в судо-

,| вому засіданні роз’яснити їм процесуальні права і обов’язки. Тіль-

I ки в тому разі, коли сторони та інші особи, які беруть участь у

1′ справі, знають свої права і обов’язки, розуміють їх зміст, можна

чекати усвідомленого і вільного з їх боку розпорядження правами і

виконання обов’язків. Процесуальні права мають роз’яснятися до-

ступною для учасників процесу мовою. Особливо докладно треба

роз’ясняти такі права, як” право відмовитися від позову, визнати

позов, укласти мирову угоду, змінити позов, оскільки вони стосу-

ються істотних інтересів сторін і третіх осіб, а розпорядження ними

може вплинути на хід розгляду справи.

2. Про роз’яснення процесуальних прав і обов’язків особам, які

беруть участь у справі, обов’язково повинно відзначатися в прото-

колі судового засідання.

Стаття 171. Вирішення судом клопотань осіб, які беруть

участь у справі

Клопотання осіб, які беруть участь у справі, про витребу-

вання нових доказів та з усіх інших питань, зв’язаних з розгля-

161

дом справи, вирішуються судом негайно після того, як буде за-

слухана думка інших осіб, які беруть участь у справі, про що

постановлюється ухвала.

1. Після роз’яснення їм процесуальних прав особи, які беруть

участь у справі, можуть скористатися своїми правами і заявити від-

повідне клопотання. Коментована стаття прямо вказує на можли-

вість заяви клопотання про витребування нових доказів. Цю заяву

особа, яка заявила клопотання, внаслідок вимоги відносності дока-

зів повинна обЄрунтувати в судовому засіданні посиланням на фак-

ти, які можуть підтвердити/ чи спростувати дані докази. Крім того,

за змістом цієї статті можуть бути заявлені й іншого клопотання:

про притягнення третіх осіб, проведення огляду на місці і т.д. Ці

клопотання також повинні бути обгрунтованими.

2. Заявлені клопотання розглядаються судом у судовому засі-

данні негайно. Питання про їх задоволення або про відмову в їх

задоволенні вирішується постановленням ухвали після заслухову-

вання по кожному клопотанню думок інших осіб, які беруть участь

у справі. Відмова суду задовольнити те чи інше клопотання не по-

збавляє заінтересовану особу права в майбутньому заявити повтор-

не клопотання з цього ж питання.

3. За допомогою правил цієї статті судом вирішується насампе-

ред важливе питання про достатність доказів по даній справі. Тому

суд повинен уважно вивчати кожне клопотання і обгрунтовано його

вирішувати.

Стаття 172, Наслідки неявки в судове засідання особи, яка

бере участь у справі

Суд відкладає розгляд справи у разі неявки в судове засідан-

ня однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь

у справі, щодо яких немає відомостей про вручення їм повісток.

Суд може відкласти розгляд справи у разі неявки в судове

засідання однієї із. сторін або будь-кого з інших осіб, що беруть

участь у справі, які повідомлені у встановленому порядку про

час і місце судового засідання, з причин, визнаних судом поваж-

ними.

У разі повторної неявки в судове засідання, незалежно від

причин, позивача або відповідача, яким повідомлено у встанов-

леному порядку про час і місце судового засідання, суд розгля-

дає справу за наявності у справі достатніх матеріалів про права

та взаємовідносини сторін. У разі, якщо суд визнає потрібним,

щоб сторона, яка не з’явилась, дала особисті пояснення, він

відкладає розгляд справи. Викликати позивача або відповідача

для особистих пояснень можна і тоді, коли у справі беруть участь

їх представники.-

162

У разі неявки в судове засідання позивача без поважних

причин за викликом суду відповідно до частини третьої цієї статті

або його повторної неявки за викликом суду незалежно від при-

чин суд залишає заяву без розгляду (пункт 4 статті 229 цього

Кодексу).

У разі неявки в судове засідання відповідача за викликом

суду відповідно до частини третьої цієї статті суд розглядає справу

на підставі наявних у справі матеріалів.

У разі неявки в судове засідання без поважних причин осіб,

що беруть участь у справі (крім позивача, прокурора, адвоката),

відсутність яких потягла за собою відкладення розгляду справи,

суд має право накласти На них, а також на службову особу

підприємства, установи або організації, з вини якої не було за-

безпечено явку представника в судове засідання, штраф у розмі-

рі до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Про неявку в судове засідання прокурора або адвоката суд

повідомляє відповідно вищестоящого прокурора чи в колегію

адвокатів.

(Стаття 172 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 15.10.66, №

1461-10 від 23.01.81, № 8627-10 від 20.03.85, № 9166-11 від 04.05.90;
Законом №

27/96-ВР від 02.02.96; в редакції Закону № 1464-Ш від 17.02.2000)

1. Коментована стаття регулює питання про наслідки неявки в

судове засідання особи, яка бере участь у справі. Нова редакція цієї

статті посилила правила про наслідки неявки осіб, які беруть участь

у справі, в засідання суду першої інстанції, що має на меті, як

видається, запобігти випадкам умисного затягування розгляду справи

по суті.

Правила цієї статті як один з наслідків передбачають відкладен-

ня розгляду справи (див. коментар до ст. 176 ЦПК). В одних випад-

ках воно може бути обов’язковим: у разі неявки в судове засідання

позивача чи відповідача або кого-небудь з інших осіб, які беруть

участь у справі^ відносно яких немає даних про їх належне повідом-

лення про час і місце розгляду і вирішення справи. Відповідно до

нової редакції цієї статті зазначена обставина є єдиною підставою

обов’язкового відкладення розгляду справи, тобто такого, що здій-

снюється незалежно від розсуду суду і осіб, які беруть участь у справі.

Факультативне (необов’язкове) відкладення може бути тоді, коли

в судове засідання не з’явилася одна із сторін по розглянутій справі

або хто-небудь з осіб, які беруть участь у справі, сповіщених нале-

жним чином про час і місце судового засідання, і суд визнає причи-

ни їх неявки поважними. Це може бути, наприклад, у тому разі,

якщо сторона повідомить суд про неможливість взяти участь у су-

довому засіданні через хворобу і підтвердить цю обставину медич-

163

ною довідкою. Позитивно вирішуватися питання про відкладення

розгляду справи повинно і тоді, коли суд вимагатиме, щоб сторона,

яка не з’явилася, дала особисті пояснення по розглянутій справі.

Це може бути й у тих випадках, коли в засіданні присутній предста-

вник особи, яка не з’явилася. І, навпаки, якщо суд визнає, що в

справі достатньо матеріалів про права і обов’язки сторін і немає

необхідності заслуховувати особисті пояснення особи, яка не з’яв-

илася, то при повторній неявці незалежно від причин позивача або

відповідача, сповіщених належним чином про час і місце судового

засідання, він може розглянути справу на підставі наявних у нього

матеріалів під час відсутності цієї особи.

2. Одним з наслідків неявки в судове засідання може бути і

залишення заяви без розгляду. Так, неявка позивача без поважних

причин або повторна його неявка в судове засідання незалежно від

причин свідчить про втрату ним інтересу до даної справи. Тому

коментована стаття і передбачає в зазначених випадках обов’язок

суду залишити заяву без розгляду за п. 4 ст. 229 ЦПК.

3. Відповідно до цієї статті наслідком неявки може бути також

розгляд справи на підставі наявних у суду достатніх матеріалів про

права і взаємостосунки сторін. Такі наслідки дана стаття передба-

чає як несприятливі і для позивача, і для відповідача у випадках

повторної неявки кого-небудь з них у судове засідання незалежно

від причин, якщо вони були сповіщені належним чином про час і

місце судового засідання в справі.

4.1, нарешті, наслідками неявки осіб, які беруть участь у справі,

якщо їх відсутність спричинила відкладення розгляду справи, мо-

жуть бути заходи адміністративного впливу до осіб, які не з’явили-

ся, а також до посадових осіб підприємств, установ, організацій, з

вини яких не була забезпечена явка представника в судове засідан-

ня (частина 4 цієї статті): суд має право накласти на них штраф у

розмірі трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

5. Щодо прокурора і адвоката закон передбачає особливі нас-

лідки їх неявки без поважних причин З повідомлення відповідно

вищестоящого прокурора чи в колегію адвокатів.

Стаття 173. (Виключено на підставі Закону № 1464-1 11 від
17.02.2000)

Стаття 174. Наслідки неявки відповідача в справі про

стягнення аліментів

У справі про стягнення коштів на утримання (аліменти) суд

може визнати явку відповідача обов’язковою. При неявці відпо-

відача в судове засідання з причин, визнаних судом неповажни-

ми, його можна оштрафувати в розмірі до одного неоподаткову-

ваного мінімуму доходів громадян та примусово привести до суду.

164

При повторній неявці до суду відповідач притягається до

відповідальності за частиною першою статті 1853 Кодексу Укра-

їни про адміністративні правопорушення.

(Стаття 174 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 8627-10 від

20.03.85, № 9166-11 від 04.05.90; Законом № 27/96-ВР від 02.02.96)

1. Ця стаття передбачає особливі правила про наслідки неявки

відповідача по справах про стягнення аліментів і, як видається, по

всіх справах, де вимога про аліменти є не єдиною, а однією з вимог

(наприклад, по справах про встановлення батьківства і стягнення

аліментів).

2. Ці наслідки передбачені на той випадок, коли суд визнає явку

відповідача в справі про стягнення аліментів обов’язковою. Якщо суд

визнає причину неявки неповажною, він може піддати відповідача

грошовому штрафу і примусовому приводу в суд. При цьому суд

може застосувати ці заходи як окремо, так і обидва разом. Застосу-

вання цих заходів оформлюється відповідною ухвалою суду (судді).

3. Повторна неявка відповідача без поважних причин по цих же

справах тягне застосування до нього адміністративного впливу за

частиною першою ст. 1853 Кодексу України про адміністративні

порушення у вигляді штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян абЬ адміністративний арешт до 15 діб.

ЕІ

Стаття 175. Наслідки неявки в судове засідання свідків ,

або експертів

Якщо в судове засідання не з’являться свідки або експерти,

суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про мож-

ливість розгляду справи у відсутності свідків або експертів, які

не з’явилися, та постановляє ухвалу про продовження судового

розгляду або про відкладення розгляду справи на певний строк.

Одночасно суд вирішує питання про відповідальність свідка або

експерта, який не з’явився, згідно з статтями 44 і 58 цього Ко-

дексу.

1. Коментована стаття передбачає для даної справи два види

наслідків неявки в судове засідання свідків або експертів: винесен-

ня ухвали про продовження розгляду справи або про відкладення

розгляду справи.

2. Продовження розгляду справи можливо тоді, коли показання

свідка, який не з’явився, висновок експерта, який не з’явився, не є

єдиними доказами шуканого факту, коли в справі достатньо інших

доказів для встановлення дійсних взаємостосунків сторін, тобто

об’єктивної істини в справі.

3. Питання про можливість продовжити розгляд справи має ви-

рішуватися після того, як суд вислухає думку осіб, які беруть участь

165

у справі, про можливість розгляду справи за умови відсутності свід-

ків або експертів, які не з’явилися.

4. До свідків і експертів, які не з’явилися, суд може застосувати

передбачені законом заходи впливу (див. коментарі до статей 44 і

58 ЦПК).

Стаття 176. Відкладення розгляду справи

Суд може відкласти розгляд справи у випадках, передбаче-

них цим Кодексом, а також при неможливості розгляду справи в

зв’язку з необхідністю витребувати нові докази або в разі необ-

хідності замінити відведеного суддю.

Суд, відкладаючи розгляд справи, призначає день нового

судового засідання, про що оголошує під розписку учасникам

процесу, які з’явилися. Тих учасників процесу, які не з’явилися

або яких суд заново притягає до участі в процесі, викликають в

нове судове засідання повістками.

При відкладенні розгляду справи суд повинен допитати сві-

дків, які з’явилися, коли в судовому засіданні присутні всі осо-

би, які беруть участь у справі. Тільки у виняткових випадках за

ухвалою суду свідків можна не допитувати і викликати знову.

В справі про розірвання шлюбу суд може, відклавши розгляд

справи, призначити подружжю строк для примирення, який не

повинен перевищувати шести місяців.

Новий розгляд справи після її відкладення розпочинається

заново.

(Стаття 176 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 15.10.66,

№2135-08 від 15.10.73)

1. Коментована стаття визначає правила щодо одного із спосо-

бів подолання перешкод на шляху розвитку процесу по цивільній

справі З про відкладення розгляду справи.

Кожен випадок відкладення розгляду справи є затягуванням у її

розгляді, тому це небажана обставина. Однак найчастіше краще

довше розглядати справу, ніж неправильно її вирішити.

Відкладення розгляду справи являє собою перенесення її роз-

гляду на інший точно обумовлений час. Відкладаючи розгляд спра-

ви, суд указує день і годину, на які призначається нове судове засі-

дання. Вичерпного переліку підстав відкладення розгляду справи

цивільний процесуальний закон не містить, тобто суд може відкла-

сти розгляд справи не тільки в прямо зазначених у ЦПК випадках,

а й також у зв’язку з необхідністю вимагати нові докази або у разі

заміни відведеного судді.

2. Підстави відкладення можна розділити на дві групи:

а) суб’єктивні підстави, тобто такі, що залежать від учасників

процесу: неявка в судове засідання кого-небудь з учасників проце-

166

су, без яких неможливий розгляд справи в даному судовому засі-

данні. У деяких випадках така неможливість може виникнути вна-

слідок вини суду або інших учасників процесу (неявка без поваж-

них причин, неналежне повідомлення про день засідання, недоліки

доказів унаслідок неякісної підготовки справи);

б) об’єктивні підстави: недостатність доказів унаслідок нових

обставин, задоволення клопотань про відвід, надання подружжю

строку для примирення тощо.

3. Відкладення розгляду справи оформляється протокольною

ухвалою. Учасникам, що з’явилися; про день нового судового засі-

дання повідомляється під розписку. При відкладенні розгляду справи

суд допитує свідків, що з’явилися, якщо в судовому засіданні при-

сутні всі особи, які беруть участь у справі. Тільки у виключних

випадках свідків можна не допитувати і викликати в нове судове

засідання.

4. В справах про розірваннялілюбу строк відкладення може бути

тривалістю до шести місяців. Провадження в цих справах повинно

відкладатися тоді, коли суд (суддя) вважає, що сім’ю ще можна

зберегти. У цьому разі судді повинні, як видається, вчинити певні

дії, спрямовані на примирення подружжя: спільна бесіда з ними,

притягнення громадськості тощо (див. п. 5 постанова № 8 Пленуму

Верховного Суду України від 31 серпня 1979 р. ЫПро судову прак-

тику в справах про розірвання шлюбуы).

5. Після скінчення строку відкладення провадження в справі

розпочинається заново, тобто за передбаченим у ЦПК порядком. У

зв’язку з цим видається не цілком виправданим виключення із ст.

160 ЦПК правила про безперервність судового розгляду, тому що

цей принцип допускав розгляд інших справ у перерві розгляду да-

ної справи, але з додержанням при його поновленні зазначеного

правила коментованої статті.

Стаття 177. Роз’яснення експертові його прав і обов’язків

Головуючий роз’яснює експертові його права і обов’язки і

попереджає про кримінальну відповідальність згідно з статтями

178 і 179 Кримінального кодексу України за відмову від вико-

нання покладених на нього обов’язків або за дачу завідомо не-

правдивого висновку.

(Стаття 177із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

І. Ця стаття передбачає правило, відповідно до якого в підгото-

вчій частині судового засідання головуючий роз’ясняє експертові

його права і обов’язку і попереджає про кримінальну відповідаль-

ність за відмову від виконання обов’язків або за дачу завідомо не-

правильного висновку. Про процесуальне становище експерта див.

коментарі до статей 59З61, 62, 74 ЦПК.

167

2. У зв’язку з вступом у силу нового Кримінального кодексу

України всі статті ЦПК, де зазначені номери статей старого КК,

потребують відповідної корекції.

Стаття 178. Початок розгляду справи по суті

Розгляд справи по суті починається доповіддю одного з суд-

дів, після чого головуючий з’ясовує: чи підтримує позивач свої

вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають

сторони закінчити справу мировою угодою або звернутись для

вирішення спору до третейського суду.

(Стаття 178 із змінами, внесеними згідно із Законами № 2464-12 від
17.06.92,

№ 2540-ПІ від 21.06.2001)

1. Коментована стаття визначає початок другої частини судово-

го засідання З розгляду справи по суті. Ця частина є головною в

судовому засіданні, оскільки її завданням є встановлення і перевір-

ка фактичних обставин цивільної справи.

2. Розгляд справи по суті, по-перше починається доповіддю об-

ставин справи головуючим або одним із суддів. Це має бути корот-

кий виклад обставин справи, а не Ызачитуванняы всіх наявних у

справі матеріалів. По-друге, головуючий повинен з’ясувати позиції

сторін, що сперечаються, в самому початку розгляду справи по суті:

чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач позов, чи

не бажають сторони укласти мирову угоду або передати спір на

вирішення третейського суду. По спорах із правовідносин особис-

того характеру (наприклад, по справах про розірвання шлюбу) ця

послідовність має бути іншою: головуючий повинен насамперед

з’ясувати можливість примирення сторін.

3. Верховний Суд України щодо деяких справ указував на істо-

тне значення процесуальних дій, передбачених цією статтею. Так,

у справі за позовом громадянки К. Ш. до громадянина С. Ш. неви-

конання судом вимог статей 178, 180 ЦПК, що полягало в тому, що

розгляд справи по суті розпочався без доповіді її матеріалів, з’ясу-

вання головуючим того, чи підтримує позивач свої вимоги, чи ви-

знає їх відповідач і чи не бажають сторони укласти мирову угоду, і

без заслуховування пояснень сторін, визнано Верховним Судом іс-

тотним порушенням норм процесуального права (див. Комарів В.В.

Цивільне процесуальне право України: практика застосування. З

X., 1993.-С. 151).

Стаття 179. Відмова позивача від позову, визнання позову

відповідачем і мирова угода сторін

Заява позивача про відмову від позову, визнання позову від-

повідачем і умови мирової угоди сторін заносяться до протоколу

168

судового засідання І підписуються відповідно позивачем, відпо-

відачем або обома сторонами.

Якщо відмова позивача від позову, визнання позову відпові-

дачем або мирова угода сторін викладені в адресованих суду

письмових заявах, ці заяви додаються до справи, про що зазна-

чається в протоколі судового засідання.

До прийняття відмови позивача від позову або до затвер-

дження мирової угоди сторін суд роз’яснює позивачеві або сто-

ронам наслідки відповідних процесуальних дій.

Про прийняття відмови позивача від позову або про затвер-

дження мирової угоди сторін суд постановляє ухвалу, якою од-

ночасно закриває провадження в справі. В ухвалі повинні бути

зазначені умови затверджуваної судом мирової угоди сторін.

В разі неприйняття судом відмови позивача від позову, ви-

знання позову відповідачем або незатверджеиня мирової угоди

сторін суд постановляє про це мотивовану ухвалу.

1. Відмова від позову і визнання позову є односторонніми воле-,

виявленнями позивача і відповідача, спрямованими на врегулювання

спору. Мирова ж угода є двостороннім волевиявленням, спрямова-

ним на врегулювання спору.шляхом взаємних поступок. Оскільки

ці правомочності належать до чисда найбільш істотних, головую-

чий повинен роз’яснити сторонам наслідки їх розпорядчих дій.

Особливо це важливо у випадках відмови від позову і мирової уго-

ди, оскільки при прийнятті відмови від поз9ву і затвердженні ми-

рової угоди справа провадженням припиняється і закон не допус-

кає пред’явлення того ж самого позову в майбутньому.

2. Клопотання про відмову від позову, визнання позову, миро-

вій угоді можуть заявлятися суду усно або у формі письмових заяв.

Усні клопотання сторін заносяться до протоколу судового засідан-

ня і підписуються: про відмову від позову З позивачем; про ви-

знання позову З відповідачем; про мирову угоду З позивачем і

відповідачем. Якщо клопотання про ці розпорядчі дії виражені у

формі письмових заяв, то ці заяви додаються до справи, а в прото-

колі судового засідання робиться відповідна відмітка.

3. Розглядаючи питання по суті заявлених клопотань, суд може

не прийняти відмову від позову і визнання позову, не затвердити

мирову угоду, якщо ці дії сторін суперечать закону або порушують

або права й охоронювані законом інтереси (див. коментар до ст.

103 ЦПК). Так, президія Львівського обласного суду скасувала рі-

шення Бориславського міського суду в частині припинення прова-

дження за вимогою про розділ майна, тому що позивачка відмовля-

лася від позову внаслідок юридичної непоінформованості і обману

відповідача (Комарів В.В. Вказ. праця.З С. 154З155). Судова коле-

169

гія в цивільних справах Верховного Суду України скасувала ухвалу

Шепетівского міського народного суду про затвердження мирової

угоди в справі за позовом про визнання права власності на частину

жилого будинку, тому що за цією угодою позивачам були виділені

тільки господарські будівлі, які не можуть бути самостійним об’єк-

том права власності, тобто така мирова угода суперечить закону

(Комаров В.В. Вказ. праця. З С. 153З154).

У разі неприйняття відмови від позову, визнання позову, не за-

твердження мирової угоди суд виносить мотивовану ухвалу, яка не

є самостійним об’єктом оскарження, оскільки вона не визначає

результат справи і розгляд справи буде продовжено.

4. Якщо суд приймає відмову від позову чи затверджує мирову

угоду сторін, він постановляє відповідну ухвалу, у якій вказує також

про припинення провадження в справі. В ухвалі про затвердження

світової угоди суд, крім всього іншого, повинен вказати й умови

мирової угоди. Дана ухвала суду може бути оскаржена в апеляційному

порядку, на неї може бути принесене апеляційне подання прокуро-

ра, тому що вона перешкоджає подальшому руху справи.

Стаття 180. Пояснення сторін та інших осіб, які беруть

участь у справі

Після доповіді справи суд заслуховує пояснення позивача та

третьої особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та

третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших

осіб, які беруть участь у справі. З урахуванням конкретних об-

ставин справи суд може встановити інший порядок дачі пояс-

нень сторонами та надати їм право на додаткові пояснення.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть

ставити запитання один одному.,

Головуючий оголошує письмові пояснення сторін та інших

осіб, які беруть участь у справі, а також пояснення, одержані

судом в порядку, передбаченому статтями 33 і 36 цього Кодексу.

(Стаття 180 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3188-12 від
06.05.93)

1. Ця стаття відкриває групу правил, що регулюють порядок до-

слідження доказів судом першої інстанції. Дослідження доказів по

кожній цивільній справі завжди починається з заслуховування пояс-

нень сторін, третіх осіб та інших осіб, які беруть участь у справі.

Пояснення являють собою виступи учасників процесу, що містять

відомості про відомі їм обставини справи. Учасники у своїх пояснен-

нях не обмежені в часі, але головуючий керує ходом пояснень у тому

напрямку, щоб вони не відхилялися від обставин справи.

2. Послідовність виступів з поясненнями визначена коментова-

ною статтею таким чином, що першими виступають учасники про-

цесу з сторони позивача, а потім З відповідача: а) позивач, його

170

представник, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, і ви-

ступає на стороні позивача, і його представник; б) відповідач, його

представник, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог і ви-

ступає на стороні відповідача, і його представник; в) третя особа,

яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, та її представник.

З урахуванням обставин справи суд може встановити іншу послідо-

вність. Так, наприклад, якщо позов пред’явлений в інтересах іншої

особи прокурором, органами державної влади і органами місцевого

самоврядування та іншими організаціями і особами, зазначеними в

ст. 121 ЦПК, то першими з поясненнями повинні виступати ініці-

атори процесу.

3. Сторонам за їх клопотанням після дачі пояснень суд може

надати можливість виступити з додатковими поясненнями. Під час

пояснень з дозволу суду учасники процесу можуть ставити запи-

тання один одному.’ .

4. Якщо в справі є письмові пояснення кого-небудь з осіб, які

беруть участь у справі, одержані в порядку забезпечення доказів

або в результаті судових доручень, головуючий оголошує їх у даній

частині судового засідання.

Стаття 181. Встановлення порядку дослідження інших

доказів

Суд, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть

участь у справі, встановлює порядок допиту свідків, експертів

та дослідження інших доказів.

1. Якщо заслуховуванням пояснень сторін та інших осіб, які

беруть участь у справі, обов’язково починається дослідження дока-

зів, то подальший порядок дослідження доказів визначається судом

по кожній конкретній справі залежно від її обставин.

2. Найчастіше суди постановляють угоди, якими встановлюють

Ызагальний порядокы дослідження інших доказів. Це означає, що

суд досліджує доказу в тій послідовності, в якій ЦПК наводить пра-

вила про порядок їх дослідження: допит свідків, дослідження пись-

мових доказів, дослідження речових доказів, дослідження висновку

експерта. Однак нерідко суди відступають від цього порядку, на-

приклад у разі потреби невідкладного огляду на місці продуктів

харчування, що’швидко псуються.

Стаття 182. Порядок допиту свідків

Кожний свідок допитується окремо.

Свідки, які ще не дали показань, не можуть бути в залі

засідання суду під час розгляду справи.

Перед допитом свідка суд встановлює його особу, вік, рід

занять, відношення до даної справи і стосунки з сторонами та

171

іншими особами, які беруть участь у справі, і попереджає його

про кримінальну відповідальність згідно з статтями 178 і 179

Кримінального кодексу України за дачу суду завідомо неправ-

дивих показань і за відмову дати показання.

Свідкам, які не досягли шістнадцяти років, головуючий роз’-

яснює обов’язок правдиво розповісти, що їм відомо по справі,

але вони не попереджаються про відповідальність за відмову від

дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань.

Допит свідка починається з пропозиції головуючого розпові-

сти все, що йому особисто відомо по даній справі,, після чого

першим йому ставить запитання особа, за заявою якої виклика-

но свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Свідко-

ві, викликаному за ініціативою суду, першим ставить запитання

позивач.

Судді вправі ставити запитання свідку в будь-який час його

допиту.

Кожний допитаний свідок залишається в залі засідання суду

до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним

свідкам залишити зал засідання суду до закінчення розгляду

справи за згодою сторін.

Свідок може бути допитаний повторно на тому ж або на

наступному засіданні за його власною заявою, за заявою сторін

та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду.

Суд може призначити свідкам очну ставку для з’ясування

причин розходжень в їх показаннях.

(Стаття 182 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12,92)

1. Ця стаття глибоко і чітко визначає порядок допиту свідків.

Важливим є правило цієї статті про недопустимість спілкування

між собою допитаних і недопитаних свідків, а також про недопус-

тимість перебування недопитаних свідків у залі судового засідання.

Це виключає вплив інших джерел відомостей про обставини спра-

ви на їх показання.

2. Кожен свідок допитується окремо. Першим звичайно допи-

туються свідки, викликані за ініціативою позивача. Перед допитом

суд повинен установити особу свідка (в разі необхідності З по осо-

бистих документах), вік, рід занять, відношення до даної справи і

стосунки з особами, які беруть участь у справі. Ці дані мають істо-

тне значення і повинні враховуватися при оцінці його показань.

Свідки попереджуються судом про кримінальну відповідальність за

дачу завідомо неправдивих показань і за відмову від дачі показань

згідно з статтями 384 і 385 КК України, а свідки, які не досягли

шістнадцятирічного віку, З про обов’язок правдивих показань у

суді (про інші особливості допиту неповнолітніх свідків див. ко-

172

ментар до ст. 184 ЦПК). Відповідно до ст. 63 Конституції України

особа не несе відповідальності за відмову від дачі показань і пояс-

нень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів.

3. Показання свідків являють собою вільний виклад у судовому

засіданні відомостей про обставини справи, відомих даній особі.

Після дачі показань з дозволу суду свідку можуть бути поставлені

запитання: першим ставить запитання особа, за ініціативою якої

викликаний даний свідок, а потім інші особи, які беруть участь у

справі. Суд має право ставити запитання свідкам у будь-який час їх

допиту.

4. За заявою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, само-

го свідка і суду може бути і повторний допит свідка. Коментована

стаття допускає проведення очної ставки для з’ясування причин

розходжень у показаннях свідків.

Стаття 183. Використання свідком письмових заміток

Свідок, даючи показання, може користуватись письмовими

замітками в тих випадках, коли його показання пов’язані з будь-

якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в

пам’яті. Ці замітки пред’являються судові та особам, які беруть

участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою

суду.

Еі

1. Коментована стаття допускає можливість використання свід-

ками письмових заміток. Це правило є винятком із принципу усно-

сті судового розгляду. Тому воно допускає цю можливість у виклю-

чних випадках і в суворо визначеному порядку.

2. Можливість використання письмових заміток допускається

цією статтею тоді, коли показання свідка пов’язані з якими-небудь

обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті.

Про необхідність використовувати такі замітки повинна заявити

сторона, за ініціативою якої викликаний даний свідок. Замітки по-

винні бути пред’явлені судові та особам, які беруть участь у справі,

щоб всі переконалися, що це саме замітки, обчислення, а не текст

показань свідка. Якщо замітки чи обчислення мають істотне зна-

чення, то за ухвалою суду вони можуть бути додані до справи.

Стаття 184. Порядок допиту неповнолітніх свідків

Допит свідків, які не досягли п’ятнадцяти років, і, за розсу-

дом суду, неповнолітніх свідків від п’ятнадцяти до вісімнадцяти

років обов’язково провадиться в присутності педагога або бли-

зьких для свідка осіб (батьків, усиновителів, опікунів, піклува-

льників), якщо вони не заінтересовані у справі.

Зазначені особи можуть з дозволу суду ставити свідкові за-

питання.

173

У виняткових випадках, коли це необхідно для встановлен-

ня істини, на час допиту осіб, які не досягли повноліття, з залу

судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи

інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї

особи до залу судового засідання їй повідомляють про показан-

ня свідка, який не досяг повноліття, і надають можливість по-

ставити запитання свідкові.

Свідок, який не досяг шістнадцяти років, по закінченні його

допиту видаляється з залу судового засідання, крім випадків,

коли суд визнає за необхідну присутність цього свідка в залі

судового засідання.

1. Коментована стаття визначає порядок допиту неповнолітніх

свідків. Вона передбачає створення сприятливих умов для неповно-

літніх свідків при їх допиті. Свідки, які не досягли п’ятнадцятиріч-

ного віку, завжди, а свідки від п’ятнадцяти- до вісімнадцятирічного

віку за розсудом суду допитуються в присутності педагога або бли-

зьких для свідка осіб (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальни-

ків), які з дозволу суду можуть ставити неповнолітнім запитання.

2. Для створення сприятливої обстановки допиту неповнолітніх

свідків ця стаття передбачає й іншу можливість. Якщо такий свідок

боїться давати правдиві показання в присутності кого-небудь з осіб,

які беруть участь у справі, то ця особа на час допиту може бути

видалена з залу засідання. По закінченні допиту цій особі повідом-

ляють про показання неповнолітнього свідка і надають можливість

ставити свідку запитання. ,

3. Участь неповнолітніх свідків, особливо тих, які не досягли

шістнадцятирічного віку, в цивільному процесі явище небажане і

дуже рідко З необхідне. У зв’язку з цим суди повинні притягати їх

в процес тоді, якщо саме від їх показань у більшому ступені зале-

жить правильне вирішення справи. За цією ж причиною суд, як

правило, повинен видаляти таких свідків після їх допиту з залу су-

дового засідання. І лише у виключних випадках, коли суд визнає за

необхідну присутність цих свідків у залі судового засідання (повто-

рний допит, впізнання речових доказів тощо), вони не видаляють-

ся з залу засідання.

Стаття 185. Оголошення показань свідків

Показання свідків, зібрані в порядку, передбаченому стат-

тями 33, 36, 45 і 176 цього Кодексу, оголошуються в судовому

засіданні.

1. Принцип безпосередності судового розгляду (див. коментар

до ст. 160 ЦПК) допускає дослідження доказів саме в цьому судо-

174

вому засіданні. Однак у ряді випадків можливості допитати свідків

у даному засіданні або немає, або такий допит недоцільний. Тому в

тій чи іншій справі можуть бути показання свідків, зібрані в поряд-

ку судових доручень, забезпечення доказів або допиту свідків за

місцем їх проживання, перебування і т.д. Якщо суд відкладає роз-

гляд справи і в засіданні присутні всі особи, які беруть участь у

справі, то свідків треба допитати в даному засіданні і не викликати

їх у нове засідання, тому що це недоцільно і в смислі витрат, і в

змісті оперативності розгляду справи.

2. Одержані зазначеними в попередньому пункті способами ма-

теріали допиту свідків повинні обов’язково оголошуватися в судо-

вому засіданні, тому що в противному разі вони не будуть мати

доказового значення в судовому засіданні. Пленум Верховного Суду

України в п. 8 постанови № 9 від 21 грудня 1990 р. ЫПро практику

застосування судами процесуального законодавства при розгляді

цивільних справ по першій інстанціїы (Цивільний кодекс. Цивіль-

ний процесуальний кодекс України/ Ухвали Пленуму Верховного

Суду України в цивільних справах. З К., 1999. З С. 349) звернув

увагу суддів на те, що, виходячи з принципу безпосередності судо-

вого розгляду, показання свідків, як й інші докази, повинні бути

досліджені в судовому засіданні, в якому ухвалене рішення, незале-

жно від того, чи досліджувалися дані докази цим же складом суду в

іншому судовому засіданні.^

Стаття 186. Дослідження письмових доказів

Письмові докази або протокол їх огляду, складеш в поряд-

ку, передбаченому статтями 33, 36 і 189 цього Кодексу, оголо-

шуються в судовому засіданні та пред’являються для ознайом-

лення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випад-

ках З також експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у

справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих доказів або

протоколу.

1. Коментована стаття визначає порядок дослідження в судово-

му засіданні письмових доказів. Відповідно до принципу усності

судового розгляду всі наявні в справі письмові матеріали, в тому

числі письмові докази, повинні оголошуватися в судовому засідан-

ні і пред’являтися для ознайомлення особам, які беруть участь у

справі, а в разі необхідності (їх суперечливість, сумніви в їх дійсно-

сті тощо) З і свідкам, експертам. Це правило поширюється і на

письмові докази, одержані в порядку судових доручень, забезпе-

чення доказів або огляду на місці.

2. Дані про оголошення письмових доказів, про пред’явлення їх

для ознайомлення учасникам процесу, а також про пояснення осіб,

які беруть участь у справі, з приводу цих доказів повинні відобра-

175

жатися в протоколі судового засідання. Самі ж письмові докази

після їх дослідження додаються до справи.

Стаття 187. Оголошення особистого листування

і телеграфних повідомлень громадян

З метою охорони таємниці листування і телеграфних повід-

омлень особисте листування та особисті телеграфні повідом-

лення громадян можуть бути оголошені у відкритому судовому

засіданні тільки за згодою осіб, між якими це листування і теле-

графні повідомлення відбувалися. В противному разі таке лис-

тування і телеграфні повідомлення оголошуються та досліджу-

ються у закритому судовому засіданні.

(Стаття 187 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81)

\. Коментована стаття визначає особливості дослідження в су-

довому засіданні таких письмових доказів, як особисте листування

і телеграфні повідомлення громадян, оскільки ст. 31 Конституції

України гарантують кожному таємницю листування, телефонних

розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

2. За загальним правилом ці письмові докази досліджуються в

закритому судовому засіданні, в якому можуть бути присутніми

особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках З свідки,

експерти, перекладачі. Всі присутні при оголошенні особистого

листування і телеграфних повідомлень громадян повинні бути пе-

релічені в ухвалі суду про закрите судове засідання.

3. Якщо особи, між якими відбувалися листування або телегра-

фні повідомлення, згодні на оголошення зазначених доказів у від-

критому судовому засіданні, то їх згода може бути адресована суду

в письмовій чи усній формі. В тому та іншому випадках про згоду

громадян на оголошення у відкритому судовому засіданні листу-

вання необхідно зробити відповідну відмітку в протоколі судового

засідання.

Стаття 188. Дослідження речових доказів

Речові докази оглядаються судом, а також пред’являються

для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необ-

хідних випадках З також експертам і свідкам. Особи, яким

пред’явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути

увагу суду на ті чи інші обставини, зв’язані з оглядом. Ці заяви

заносяться до протоколу судового засідання.

Протоколи огляду речових доказів, складені в порядку, пе-

редбаченому статтями 33, 36 і 189 цього Кодексу, оголошують-

ся в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, мо-

жуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів.

176

1. Коментована стаття визначає порядок дослідження в судово-

му засіданні речових доказів. Дослідження провадиться шляхом

огляду речових доказів судом і ознайомлення з ними осіб, які бе-

руть участь у справі. Якщо речові докази пов’язані з показаннями

свідків або висновком експерта, то докази можуть пред’являтися

для ознайомлення також свідкам і експертам. У ході дослідження

речових доказів особи, які беруть участь у даній процесуальній дії,

можуть дівати пояснення, робити відповідні заяви. Ці заяви, а та-

кож весь хід дослідження речових доказів повинні бути відображені

в протоколі судового засідання.

2. Якщо в справі є протоколи огляду речових доказів у порядку

їх забезпечення або огляду на місці, вони повинні оголошуватися в

даному судовому засіданні. Про оголошення протоколів огляду ре-

чових доказів, а також про пояснення і заяви осіб, які беруть участь

у справі, з приводу цих протоколів повинні міститися дані в прото-

колі судового засідання..,,

3. Після дослідження речових доказів у судовому засіданні вони,

залежно від їх індивідуальних особливостей і особливостей справи,

додаються до даної справи, здаються на зберігання в суді або пове-

ртаються особам, від яких вони були одержані, або передаються

підприємствам, установам, організаціям, що можуть їх використати

за призначенням (див. коментар до статей 54З56 ЦПК).

Стаття 189. Огляд на місці

Речові та письмові докази, яких не можна доставити в суд,

оглядаються і досліджуються за місцем їх знаходження. Про

проведення огляду на місці суд постановляє ухвалу.

Огляд на місці провадить весь склад суду з повідомленням про

це осіб, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках З з

викликом експертів і свідків.

Про огляд на місці і проведені при огляді дії складається

протокол, що підписується всіма особами, які беруть участь в

огляді. До протоколу додаються разом з описом усі складені або

звірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо.

Особи, які беруть участь в огляді на місці, вправі подавати

свої зауваження на протокол огляду.

1. У ході розгляду справи по суті може виникнути необхідність

огляду на місці тих речових і письмових доказів, які не можуть бути

доставлені в зал судового засідання. Про провадження огляду на

місці суд (суддя) постановляє відповідну ухвалу і сповіщає про час

і місце огляду осіб, які беруть участь у справі, і мають право брати

участь у даній процесуальній дії. Участь же свідків і експертів в

огляді, на місці у разі їх виклику судом є обов’язковою.

177

2. При огляді на місці особи, які беруть у ньому участь, можуть

давати пояснення, ставити запитання свідкам, експерту; докази

можуть фотографуватися, можуть складатися плани, креслення тощо;

Хід огляду на місці відображається у відповідному протоколі, який

підписується всіма учасниками даної процесуальної дії. Особи, які

брали участь в огляді на місці і не згодні з відображенням тих чи

інших даних, можуть подавати свої зауваження на протокол огляду

на місці. Ці зауваження розглядаються в судовому засіданні.

Стаття 190. Дослідження висновку експерта

Висновок експерта оголошується в судовому засіданні.

Для роз’яснення і доповнення висновку експерта йому мо-

жуть бути задані запитання.

Першим ставить запитання експертові особа, за заявою якої

призначено експертизу, а потім З інші особи, які беруть участь

у справі. Якщо експертизу призначено за ініціативою суду, пер-

шим ставить запитання експертові позивач. Головуючий може

ставити запитання експертові в будь-який час його допиту.

(Стаття 190 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2464-12 від
17.06.92)

1. Висновок експерта є одним з найважливіших засобів доказу-

вання, оскільки він складений фахівцем у тій чи іншій галузі знань.

Висновок експерта, складений ним у письмовій формі при прове-

денні експертизи, відповідно до принципу усності судового розгля-

ду оголошується в судовому засіданні.

2. Після оголошення висновку з метою його роз’яснення чи

доповнення експерту можуть бути поставлені запитання особами,

які беруть участь у справі. Першим ставить запитання особа, за

ініціативою якої призначалася експертиза, а якщо експертизу при-

значав суддя (суд), то першим запитання ставить позивач. Суд може

ставити запитання експерту в будь-який час. Дані про висновок

експерта, про поставлені йому запитання і відповіді заносяться до

протоколу судового засідання. Правильність відповідей у протоколі

повинна посвідчуватися підписом експерта.

Стаття 191. Висновки органів державного управління

Висновки органів державного управління, що беруть участь

у справі (частина друга статті 121 нього Кодексу), оголошують-

ся в судовому засіданні, після чого суд і особи, які беруть участь

у справі, можуть ставити запитання представникам цих органів

з метою роз’яснення і доповнення висновку.

1. Висновки органів державної влади і органів місцевого самовря-

дування не належать до засобів доказування, тобто до тих джерел, з

178

яких відповідно до частини другої ст. 27 ЦПК суд повинен одержу-

вати фактичні дані про обставини справи. Разом з тим суди при роз-

гляді справ за участю органів державної виконавчої влади і органів

місцевого самоврядування не випадково враховують їх висновки,

тому що перед дачею висновку в суді зазначені органи вивчають

обставини справи, а тому мають певні відомості про стосунки учас-

ників справи і можуть надати допомогу судові у вирішенні справи.

2. Після оголошення висновку органів державної виконавчої

влади і органів місцевого самоврядування в судовому засіданні суд

і особи, які беруть участь у справі, з метою роз’яснення і доповнен-

ня цього висновку можуть ставити запитання представникам цих

органів. Про дачу висновку, запитання представнику цих органів і

його відповіді робляться відповідні відмітки в протоколі судового

засідання.

3. Назву статті і назву цих органів у тексті статті необхідно змі-

нити, тому що ці терміни суперечать Конституції України і Закону

України № 2540-ІП від 21 червня-2001 р. ЫПро внесення змін до

Цивільного процесуального кодексуы.

Стаття 192. (Виключено на підставі закону № 2540-ІП від
21.06.2001)

Стаття 193. Додаткові пояснення осіб, які беруть участь

у справі,

Після з’ясування всіх .обставин справи та перевірки їх дока-

зами головуючий надає сторонам та іншим особам, які беруть

участь у справі, можливість дати додаткові пояснення. Вислу-

хавши додаткові пояснення, суд постановляє ухвалу про закін-

чення з’ясування обставин справи та перевірки їх доказами і

переходить до судових дебатів.

1. Коментована стаття містить правила про закінчення розгляду

справи по суті. До останніх процесуальних дій цієї частини вона

відносить додаткові пояснення осіб, які беруть участь у справі, і

постановлення ухвали про закінчення даної частини судового засі-

дання. Ухвала про закінчення розгляду справи по суті за формою ё

протокольною і тому не може бути оскаржена окремо від рішення,

на неї не може бути внесене апеляційне подання прокурора.

2. У разі потреби той чи інший учасник процесу з числа осіб, які

беруть участь у справі, може заявити клопотання про необхідність

дати додаткові пояснення про обставини справи і досліджені дока-

зи. При обгрунтованості такого клопотання головуючий надає йому

можливість дати додаткові пояснення. У цьому разі право на додат-

кові пояснення одержують й інші особи, які беруть участь у справі.

3. Заслухавши додаткові пояснення, суд постановляє ухвалу про

закінчення розгляду справи по суті і перехід до судових дебатів.

179

Про це робиться відповідне вказівка в протоколі судового засідан-

ня. Але в протоколах часто помилково вказують не про закінчення

розгляду справи по суті, а про закінчення розгляду справи, хоча

судові дебати, постановлення і оголошення судового рішення та-

кож провадяться в рамках судового розгляду.

Стаття 194. Судові дебати

Судові дебати складаються з промов осіб, які беруть участь

у справі.

У дебатах першому надається слово позивачеві та його пред-

ставникові, потім відповідачеві та його представникові. Третя

особа, яка заявила самостійні позовні вимоги на предмет спору,

та її представник виступають після сторін.

Треті особи без самостійних вимог виступають у дебатах

після особи, на стороні якої вони беруть участь.

Прокурор, уповноважені органів державної влади та органів

місцевого самоврядування, а також особи, яким законом надано

право захищати права і свободи інших осіб, виступають у судо-

вих дебатах першими.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядуван-

ня, притягнені судом до участі в процесі, а також ті з них, які

вступили до процесу за своєю ініціативою, виступають в судо-

вих дебатах після сторін та третіх осіб.

(Частину шосту статті 194 виключено на підставі Закону № 2540-НІ від

21.06.2001)

(Частину сьому статті 194 виключено на підставі Закону № 2540-ПІ від

21.06.2001)

З дозволу суду промовці можуть обмінятися репліками.

(Стаття 194 із змінами, внесеними згіднд з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81, Законом № 2540-Ш від 21.06.2001)

1. Коментована стаття присвячена третій частині судового засі-

дання З судовим дебатам.

Судові дебати являють собою виступи осіб, які беруть участь у

справі. Часом ніхто з. них не обмежений, але суддя керує дебатами

в тому напрямку, щоб вони присвячувалися тільки обставинам спра-

ви. Послідовність виступів з промовами визначена даною статтею:

позивач, третя особа на його стороні, їх представники, відповідач,

третя особа на його стороні, їх представники, третя особа, яка за-

являє самостійні вимоги на предмет спори, її представник, органи

державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування,

які дають висновки в справі. Якщо ініціаторами справи були про-

курор або органи державної влади і органи місцевого самовряду-

вання, то в дебатах вони виступають першими. У разі потреби суд

може надати учасникам дебатів можливість обмінятися репліками.

180

2. Дебати повинні докладно відображатися в протоколі судового

засідання. Разом з тим на практиці дебати часто розцінюють як

формальність,! вказуючи в протоколі буквально таке: Ыпозивач З

прошу позов задовольнити; відповідач З у позові прошу відмови-

тиы. Однак у дебатах особи, які беруть участь у справі, повинні

викласти свої думки відносно того, які обставини слід вважати вста-

новленими або невстановленими, якими доказами ці факти підтве-

рджуються або спростовуються, тобто висловити суду свою думку

про результати дослідження фактів і доказів і свою оцінку дослі-

джених матеріалів справи.

Стаття 195. (Виключено на підставі Закону № 2*57-12 від 15.12.92)

У зв’язку з тим, що Законом України № 2540-ІП від 21 червня

2001 р. ЫПро внесення змін до Цивільного процесуального кодексу

Україниы нова редакція ст. 121 ЦПК передбачає участь прокурора в

процесі для дачі висновку, виникає питання про необхідність пода-

льшого нормативного регулювання часу дачі висновку, його зміст і

правове значення. Тому видається.за необхідне відновлення даної

статті в оновленому вигляді.

Стаття 196. . Поновлення розгляду справи по суті

Якщо суд під час судових дебатів визнає за необхідне з’ясу-

вати нові обставини, шо мають значення для справи, або дослі-

дити нові докази, він постановляє ухвалу про поновлення роз-

гляду справи по суті. Після закінчення розгляду справи по суті

судові дебати провадяться в загальному порядку.

(Стаття 196 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Ця стаття передбачає можливість повернення до пройденої

раніше частині судового засідання З розгляду справи по суті. Ця

необхідність виникає тоді, коли в ході судових дебатів сторони або

інші особи, які беруть участь у справі, пошлються на такі обстави-

ни, які ще не були досліджені судом, але мають істотне значення

для постановлення законного і обгрунтованого рішення по даній

справі. Про поновлення розгляду справи по суті суд (суддя) пови-

нен постановити відповідну ухвалу.

2. По закінченні дослідження цих обставин і доказів у поновле-

ному розгляді справи по суті суд постановляє ухвалу про перехід до

судових дебатів, що проводяться в загальному порядку (див. ко-

ментар до ст. 194 ЦПК).

Стаття 197.

Вихід суду до нарадчої кімнати для поста-

новлення судового рішення

Після судових дебатів суд йде до нарадчої кімнати для по-

становлення рішення.

181

Якщо при постановленій рішення виявиться потреба з’ясу-

вати будь-яку обставину через повторний допит свідків або че-

рез іншу судову дію, суд, не постановляючи рішення, відновлює

судовий розгляд справи, про що постановляє ухвалу.

Судовий розгляд в цьому разі провадиться виключно в ме-

жах з’ясування обставин, що потребують додаткової перевірки.

Після закінчення відновленого судового розгляду, залежно

від його результатів, суд відкриває судові дебати з приводу до-

датково досліджених обставин і йде до нарадчої кімнати для

постановлення рішення або, якщо з’ясування цих обставин в

судовому засіданні виявилося неможливим, виносить ухвалу про

відкладення розгляду справи.

(Стаття 197 із змінами, внесеними згідно із Законами № 2464-12 від
17.06.92,

№2857-12 від 15.12.92)

1. Відповідно до цієї статті після судових дебатів суд йде до

дорадчої кімнати для постановлення відповідного підсумкового рі-

шення.

Постановлення і оголошення судових рішень є заключною час-

тиною судового засідання.

2. У процесі постановлення судового рішення, так само як і в

ході судових дебатів, можуть виникнути різні утруднення, які поля-

гають в тому, що яка-небудь обставина потребує додаткової переві-

рки. Для такої перевірки необхідно, наприклад, опитати сторону,

допитати свідка, провести експертизу і т.д. Тому й у цій частині

судового засідання суд може постановити ухвалу про повернення

до другої частини судового засідання З розгляду справи по суті.

3. Поновлений розгляд справи по суті відрізняється від первіс-

ного тим, що він ведеться виключно в межах з’ясування обставин,

які потребують додаткової перевірки. Результатом такого розгляду

може бути проведення судових дебатів із приводу додатково дослі-

джених доказів або відкладення розгляду справи, якщо з’ясувати ці

обставини додатковою перевіркою суду в даному судовому засідан-

ні не вдалося.

Глава 21

ФІКСУВАННЯ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ ТА ПРОТОКОЛИ

Стаття 198. Фіксування судового процесу

Судом здійснюється повне фіксування судового процесу тех-

нічними засобами.

Про кожне судове засідання, а також про кожну окрему

процесуальну дію, вчинену поза постійним місцем засідання суду

першої інстанції, складається протокол.

182

У протоколі судового засідання відображаються всі істотні

моменти розгляду справи в тій послідовності, в якій вони мали

місце в судовому засіданні чи при вчиненні окремої процесуаль-

ної дії.

У протоколі зазначаються:

1) рік, місяць, число і місце судового засідання;

2) час початку судового засідання або проведення окремої

процесуальної дії;^

3) назва суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали

судді, секретаря судового засідання, прокурора;

4) справа, що розглядається, повна і точна назва сторін та

інших осіб, які беруть участь у справі;

5) відомості про явку осіб, які беруть участь у справі, пред-

ставників, адвокатів, експертів, спеціалістів, перекладачів або

їх неявку, причини відсутності та про вручення їм судових повіс-

ток;

6) відомості про роз’яснення сторонам та іншим особам, які

беруть участь у справі, їх процесуальних прав та обов’язків;

7) всі розпорядження головуючого та ухвали, постановлені

без виходу до нарадчої кімнати, а також відомості про оголо-

шення ухвал, постановлених у нарядній кімнаті, дані про засто-

сування технічних засобів фіксування судового процесу;

8) заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь

у справі, хід їх обговорення;

9) основний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їх представ-

ників та інших осіб, які беруть участь у справі, а також пока-

зання свідків, усне роз’яснення експертами своїх висновків і від-

повідей на поставлені йому додаткові запитання; пояснення спе-

ціалістів та роз’яснення висновків прокурора або органів

державної влади, органів місцевого самоврядування, залучених

для цього до справи;

10) подані в судовому засіданні докази, звуко- і відеозаниси,

хід дослідження доказів, а у разі, якщо докази не додаються до

справи, З номер, дата та зміст письмових доказів, а також ознаки

і властивості речових доказів, звуко- і відеозаписів;

11) зміст судових дебатів;

12) відомості про оголошення рішення, ухвали;

13) роз’яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь

у справі, змісту рішення, ухвали, порядку і строку їх оскаржен-

ня, права та порядку подачі заяви про виготовлення обЄрунту-

вання висновків суду, а також права на ознайомлення з прото-

колом судового засідання та подачу на нього зауважень;

14) час закінчення судового засідання в даній справі.

183

1. Коментована стаття ставить суду за обов’язок складати про-

токол про кожне судове засідання і про кожну окрему процесуаль-

ну дію, вчинену поза засіданням. Тому протокол є одним з найваж-

ливіших процесуальних документів. Перевіряючи справу в апеля-

ційному і касаційному порядку, вищестоящі суди значною мірою

саме по протоколам можуть визначити ступінь повноти судового

розгляду і зробити висновок про обгрунтованість і законність судо-

вого рішення. Разом з тим багато судів недооцінюють значення

протоколів судового засідання, складають їх надто коротко і недба-

ло, а відтак, закладають можливість докору з боку вищестоящого

суду в неповноті судового розгляду.,

2. З урахуванням такого значення протоколу судового засідання

для розглянутої справи дана стаття дуже докладно регламентує його

зміст. Пункти 1 і 14 цієї статті мають істотне значення для перевір-

ки додержання строків розгляду справи. Дуже важливим є пункт 5

цієї статті, тому що при перевірці рішення в справі висновок про

законність і обгрунтованість рішення залежить часто від того, чи

всіх необхідних по даній справі учасників притягнув до розгляду

справи даний суд.

Роз’яснення процесуальних прав учасникам справи і заявлені

ними клопотання повинні чітко відображатися в протоколі, що може

виключити докір з боку вищестоящого суду про порушення суб’єк-

тивних прав учасників процесу.

Особливо важливим є докладне відображення в протоколі такої

частини судового засідання, як розгляд справи по суті. Саме за цією

частиною в більшому ступені і можна зробити висновок про пов-

ноту судового розгляду по кожній цивільній справі, а отже, і про

обгрунтованість і законність судового рішення в справі.

3. Особливо важливим у новій редакції цієї статті є вказівка на

обов’язок суду про повну фіксацію судового процесу технічними

засобами, тому що цей вид фіксації є найбільш повним і неупере-.

дженим, і, крім того, він реалізує відповідне конституційне поло-

ження (п. 7 ст. 129 Конституції України).

Стаття 199. Порядок складання і оформлення протоколів

Протоколи складає секретар в судовому засіданні або при

вчиненні окремої процесуальної дії поза засіданням.

Протоколи викладаються письмово.

Протокол повинен бути оформлений в строк не пізніше трьох

днів з дня закінчення судового засідання, а протоколи про окре-

мі процесуальні дії З не пізніше наступного дня після їх прове-

дення.

У виняткових випадках по особливо складних справах скла-

дення та підписання протоколу може бути здійснено в строк не

пізніше десяти днів після закінчення судового засідання.

184

1. Відповідно до цієї статті протокол судового засідання веде і

складає, секретар. Тому якість протоколу залежить насамперед від

кваліфікації секретаря судового засідання. Судді повинні надавати

допомогу секретарям у вивченні чинного права, особливо в тій його

частині, що регуліоє судовий розгляд цивільних справ. Належна

якість протоколу залежить також від уміння головуючого так про-

водити судове засідання, щоб його хід був зрозумілий секретарю і

щоб секретар устигав фіксувати всі процесуальні дії.

Протокол судового засідання повинен бути оформлений в строк

не пізніше трьох днів з дня закінчення судового засідання, а прото-

коли про окремі процесуальні дії З не пізніше наступного дня пі-

сля їх проведення.

По особливо складних справах закон допускає можливість оста-

точного оформлення і підписання протоколу протягом десяти днів.

2. Протокол підписують головуючий у судовому засіданні і сек-

ретар. У тексті протоколу можуть -бути і підписи осіб, які брали

участь у справі, та інших учасників процесу (сторін З під умовами

мирової угоди, експерта З під зафіксованими в протоколі його від-

повідями на запитання і т.д.).

У протоколі судового засідання не повинно бути виправлень,

підчисток тощо, він повинен’бути написаний грамотною мовою.

Стаття 200. Зауваження ‘на протокол судового засідання та

їх розгляд

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають

право знайомитися з протоколом судового засідання і протягом

трьох днів після підписання протоколу подавати свої письмові

зауваження з приводу допущених у протоколі неправильностей

або неповноти змісту.

1. Важливим процесуальним правом сторін та інших осіб, які

беруть участь у справі, відповідно до цієї статті є їх право знайоми-

тися з протоколом судового засідання і протягом трьох днів з моме-

нту -його підписання подати зауваження на неточності чи неповно-

ту протоколу. Це право і порядок його реалізації повинні роз’ясня-

тися головуючим у судовому засіданні особам, які беруть участь у

справі.>

2. Зауваження на протокол подаються у формі заяви. Якщо осо-

бою, яка подає зауваження на протокол, пропущений триденний

строк, то зауваження на протокол додаються до заяви по поновлен-

ні пропущеного строку. Питання про поновлення строку в цьому

разі вирішується за загальними правилами цивільного судочинства

(див. коментар до ст. 89 ЦПК).

185

Стаття 201. Розгляд зауважень на протокол

Головуючий розглядає зауваження на протокол і в разі зго-

ди із зауваженнями, посвідчує їх правильність.

У разі незгоди головуючого з поданими зауваженнями вони

розглядаються в судовому засіданні судом, який ухвалив рішен-

ня, з повідомленням осіб, які брали участь у справі, про час і

місце проведення судового засідання. Розглянувши зауваження,

суд постановляє ухвалу, якою посвідчує правильність зауважень

або відхиляє їх.

У разі пропуску строку подання зауважень і відсутності під-

став для його поновлення головуючий залишає їх без розгляду.

Зауваження на протокол повинні бути розглянуті не пізніше

п’яти днів з дня їх подання.

Зауваження на протокол приєднуються до справи, в тому

числі, коли їх не було розглянуто у зв’язку з вибуттям головую-

чого.

1. Ця стаття визначає порядок і строки розгляду зауважень на

протокол. Цей порядок залежить від того, одноособове або колегі-

ально розглядалася справа по суті.

2. При одноособовому розгляді справи зауваження на протокол

розглядаються також одноособове тим суддею, який розглядав дану

справу по суті. Якщо він погоджується з зауваженнями, то посвід-

чує їх правильність, і навпаки, якщо не згодний, то відхиляє їх. У

тому і в іншому випадку ухвала судді і зауваження додаються до

справи.

3. Якщо справа розглядалася колегіальним судом, то спочатку

питання про зауваження на протокол вирішує головуючий. У разі

згоди з зауваженнями він своєю резолюцією посвідчує їх правиль-

ність і додає до справи. Якщо він не згодний із зауваженнями, то

питання про зауваження виноситься на розгляд колегіального суду.

Це повинен бути той же склад суду, що розглядав дану справу. У

судове засідання можуть викликатися й особи, які подали заува-

ження на протокол. За підсумками розгляду суд постановляє ухва-

лу, якою посвідчує правильність зауважень на протокол або відхи-

ляє їх. Але в тому і в іншому випадку ухвала суду разом із зауважен-

нями на протокол додається до справи.

4. Коментована стаття встановлює п’ятиденний строк як для

одноособового, так і для колегіального розгляду зауважень на про-

токол судового засідання.

Глава 21

(Глава 21 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81;

Законами № 2464-12 від 17.06.92, № 2857-12 від 15.12.92, в редакції
Закону №

2540-IIІ від 21.06.2001)

186

Глава 22

РІШЕННЯ СУДУ

Стаття 202. Законність і обЄрунтованість рішення

Рішення суду повинно бути законним і обЄрунтованим. Суд

обЄрунтовує рішення лише на тих доказах, які були досліджені у

судовому засіданні.

1. Суд є органом влади, одним із основних завдань якого є роз-

гляд і вирішення цивільних справ. Як орган, що здійснює державну

функцію правосуддя, суд наділяється відповідними повноваження-

ми. Свої владні висновки суд втілює в судові процесуальні докуме-

нти З судові рішення. Залежно від характеру питань, що вирішу-

ються судом, постанови суду першої інстанції поділяють на судові

рішення і судові ухвали.

2. Судове рішення З це найважливіший документ суду, оскіль-

ки воно є владним актом. Документ, що постановляється як від імені

держави, рішення являє собою наказ, веління, імператив, що адре-

сується як учасникам процесу, так і відповідним органам держави

(наприклад, органам РАГС, житлово-комунальним органом). Велін-

ня, наказ суду Єрунтується на встановлених фактах, на підтвердження

існування або відсутності між сторонами спірного правовідношен-

ня. Однак судове рішення З це не тільки акт правосуддя, а й про-

цесуальний документ, оскільки він містить не тільки наказ суду, а й

низку даних інформаційного характеру, наприклад відомості про

склад суду, секретаря судового засідання, час і місце розгляду спра-

ви тощо. Таким чином, поняття Ысудове рішення як процесуальний

документы є більш широким, таким, що охоплює наказ суду.

3. Судове рішення З це акт правосуддя, який захищає не тільки

суб’єктивні права сторін, а й інтереси держави. Воно є підсумком

судової діяльності при розгляді справи по суті, містить остаточний

висновок про права і обов’язки сторін, наказує їм певну поведінку

на майбутнє.

Таким чином, судове рішення З це акт судової влади, що здій-

снює захист порушених або заперечуваних прав і свобод громадян і

організацій шляхом підтвердження наявності або відсутності пра-

вовідношення і наказом певної поведінки в майбутньому.

4. Головними вимогам^, яким повинно задовольняти судове рі-

шення, є його законність і обгрунтованість. Ці вимоги взаємозале-

жні. Рішення не може бути законним, якщо воно не обЄрунтовано,

і навпаки. Законність З це вимога до формальної, юридичної сто-

рони судового рішення. Вона допускає додержання Г правильне за-

стосування норм матеріального і норм процесуального права. Ви-

мога обЄрунтованості З це вимога до фактичної, обставинної сто-

187

рони рішення. Вона полягає в тому, що рішення повинно грунтува-

тися на всіх підтверджених обставинах, що мають значення для

справи, висновки суду мають відповідати .встановленим обстави-

нам і дослідженим ним доказам (про законність і обЄрунтованість

судових рішень див. також коментарі до статей 307З309 ЦПК).

Порушення судом цих вимог, що процесуальний закон ставить

до рішення, тягне або може спричинити скасування незаконного і

необгрунтованого судового рішення суду першої інстанції вищес-

тоящими судами в апеляційному чи касаційному порядку.

Стаття 202’, Питання, які вирішує суд при ухваленні рішення

При ухваленні рішення суд приймає рішення щодо:

1) наявності обставин (фактів), якими обЄрунтовувались

вимоги і заперечення та якими доказами вони підтверджуються;

2) наявності інших фактичних даних (пропуск строку позо-

вної давності тощо), які мають значення для вирішення справи,

а також доказів на їх підтвердження;

3) правовідносин, зумовлених встановленими фактами;

4) правової норми, яка регулює ці правовідносини;

5) задоволення позову чи відмови в його задоволенні;

6) розподілу судових витрат між сторонами;

7) наявності підстав для негайного виконання судового рі-

шення;.

8) наявності підстав для скасування заходів щодо забезпе-

чення позову.

(Кодекс доповнено статтею 202і згідно із Законом № 2540-111від
21.06.2001)

1. Глава 22 містить норми, які регулюють питання про зміст

судового рішення, порядку його винесення, вимоги, що ставляться

до нього, та ін. Законом України № 2540-ІП від 21 червня 2001 р.

ЫПро внесення змін до Цивільного процесуального кодексу Украї-

ниы ця глава доповнена коментованою статтею, яка визначає коло

основних питань, на які суд першої інстанції повинен відповісти у

своєму рішенні. Перша половина відповідей на ці питання має бути

дана в мотивувальній частині (пункти 1З4), а друга З у резолюти-

вній частині рішення суду першої інстанції.

2. У мотивувальній частині рішення суд повинен, по-перше,

обЄрунтувати своє рішення з обставинної (фактичної) сторони: на-

вести обставини, що складають предмет доказування (факти під-

стави позову і факти, що обЄрунтовують заперечення проти нього),

і вказати, які з цих фактів суд вважає встановленими і якими саме

доказами вони підтверджуються. По-друге, суд у своєму рішенні

повинен навести інші факти, що мають значення для правильного

вирішення справи (наприклад, факт пропуску строку позовної дав-

ності), і якими доказами вони підтверджуються. Редакція п. 2 ко-

188

ментованої статті, в якій міститься ця вимога, є ледве не єдиним її

недоліком, тому що в ній змішуються поняття фактів (обставин) і

доказів (фактичних даних). З тексту пункту виходить, що фактичні

дані (докази) підтверджуються доказами, між тим як докази підтверд-

жують обставини (факти). По-третє, суд у мотивувальній частині

рішення повинен дати правову кваліфікацію спірним правовідно-

синам, тобто правильно визначити норму матеріального права, що

регулює дане відношення, зіставивши встановлені факти з її гіпо-

тезою. Завершити мотивувальну частину рішення необхідно поси-

ланнями на процесуальні норми, якими керувався суд при розгляді

справи і постановленні рішення.

3. У резолютивній частині судового рішення суд повинен вказа-

ти про Ыдолю позовуы, якщо позов задоволений, то в якій частині,

як судом розподіляються судові витрати, чи звертається рішення до

негайного виконання (не зовсім вдало, тому що може бути, навпа-

ки, відстрочка або розстрочка виконання рішення), чи скасовують-‘

ся заходи забезпечення позову. …

!ЕЕ’*’

Стаття 203. Зміст рішення

У рішенні суду зазначаються:

1) час та місце його постановлений;

2) назва суду, що його ухвалив;

3) прізвище та ініціали судді та секретаря судового засі-

дання;

4) сторони та інші особи, які брали участь у справі;

5) вимоги позивача, заперечення відповідача, узагальнений

виклад пояснень інших осіб, які брали участь у справі;

6) встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини;

7) наявність порушення прав і свобод, за захистом яких спря-

моване звернення до суду, чи невиконання зобов’язань або інші

підстави щодо задоволення вимог;

8) назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону,

за якими вирішено справу, норми процесуального закону, якими

суд керувався;

9) висновок суду про задоволення позову або відмову в по-

зові повністю чи частково, вказівка на розподіл судових витрат,

строк і порядок оскарження рішення.

За письмовою заявою, що подається протягом десяти днів з

дня проголошення рішення, сторони чи іншої особи, яка бере

участь у справі, суд у десятиденний строк з дня заявлення вимо-

гиобЄрунтовує висновки суду в окремому процесуальному доку-

менті, оформленому відповідно до вимог цієї статті.

(Стаття 203 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 15.10.66, №

1461-10 від 23.01.81, № 7194-10 від 22:06.84, № 8658-11 від 10.01.90;
Законом №

27/96-ВР від 02.02.96, в редакції Закону № 2540-111 від 21.06.2001)

189

1. Коментована стаття регламентує питання про зміст судового

рішення в цивільних справах.

Нова редакція цієї статті на відміну від попередньої вказує не на

структуру рішення СУДУ першої інстанції, а на його реквізити, оскіль-

ки це вказувалося раніше і вказується зараз щодо судових ухвал. На-

вряд чи це можна визнати кроком вперед у юридичній техніці. Але

оскільки ця стаття не пропонує нову, але і не забороняє попередню

структуру, слід вважати, що зараз рішення суду першої інстанції

повинно складатися з чотирьох частин: вступної, описової, мотиву-

вальної і резолютивної.

2. Вступна частина повинна містити дані про час і місце поста-

новлення рішення, найменування суду, який постановив рішення,

його склад, прізвище та ініціали секретаря судового засідання і про-

курора, який брав участь у справі, найменування сторін та інших

осіб, які брали участь у справі. У цій частині суд указує характер

судового засідання (відкрите чи закрите), найменування розгляну-

тої справи.

3. Описову частину рішення часто називають його історичною

частиною, оскільки вона повинна містити дані про виникнення

матеріального правовідношення і зародження спору в зв’язку з цим.

В ній указують також на предмет спору, позиції сторін, що спере-

чаються, третіх осіб, прокурора, зайняті ними в судовому засіданні

і наведені у вигляді узагальненого викладу їх пояснень.

4. Мотивувальна частина судового рішення З це його аналітич-

на частина. Вона містить фактичне і правове обгрунтування оста-

точних висновків суду по даній справі. У ній аналізуються факти і

докази, досліджені судом у справі. Суд повинен посилатися не

тільки на встановлені, а й на відкинуті ним факти. Мотивувальна

частина повинна містити посилання на матеріальний закон, на під-

ставі якого вирішується справа, з вказівкою його назви, статті, її

частини, абзацу, пункту, підпункту, і на процесуальні норми, яки-

ми керувався суд.

5. Резолютивна частина судового рішення містить обов’язкові і

може містити факультативні реквізити. В ній повинно бути зазна-

чено в чіткій, категоричній формі про задоволення чи про відмову

в позові повністю або в частині. Вона має містити також вказівку

на розподіл судових витрат у справі, строк і порядок оскарження,

підписи судці або суддів (при колегіальному розгляді справи). Щоб

не виникло утруднень у процесі реалізації судового рішення, в ре-

золютивній частині необхідно точно позначити позивача, відпові-

дача, інших осіб, причому, якщо числа і строки вказують цифрами,

то повинно бути і словесне позначення.

Резолютивна частина судових рішень по окремих категоріях справ

має обумовлені цими категоріями особливості (справи про розі-

рвання шлюбу, про стягнення аліментів, про виселення та ін.).

190

По будь-якій цивільній справі резолютивна частина повинна

бути викладена чітко і ясно, в імперативній формі. Тому суди не

повинні включати в неї різного роду умови. Так, у справі про висе-

лення в судовому рішенні недопустима формула такого порядку:

виселити відповідача з займаної квартири після надання йому ін-

шої впорядкованої квартири. У цьому разі цілком ймовірний спір

при виконанні рішення, але спір має право вирішити суд, а не дер-

жавний виконавець. Можливість факультативного і альтернатив-

ного визначення предмета виконання в судовому рішенні залежить

від існування таких зобов’язань по цивільному праву.

6. Частина друга коментованої статті встановлює нове в цивіль-

ному процесуальному праві правило про вимоги щодо обЄрунту-

вання судового рішення після його постановлення. Таке ж правило

встановлене і щодо рішень суду апеляційної інстанції (ст. 314 ЦПК).

За письмовою заявою, яка подається протягом десяти днів з дня

проголошення рішення сторонами або іншими особами, які беруть

участь у справі, суд у десятиденний строк з дня заявлення вимоги

обЄрунтовує висновки суду в окремому процесуальному документі,

оформленому відповідно до вимогам цієї статті. Звідси випливають

два питання, що вимагають відповіді.

По-перше, рішення взагалі повинно бути обЄрунтованим і це

обгрунтовання вміщується судом у мотивувальній його частині. Ви-

ходить, що сторони та інші особи можуть вимагати його додатко-

вого обЄрунтування, коли, на їх думку, основне рішення судом об-

Єрунтовано недостатньо.

По-друге, коментована частина цієї статті не дає назви цьому

особливому процесуальному документу. Пропонується іменувати

його ухвалою про додаткове обЄрунтування рішення і для даної статті,

і для ст. 314 ЦПК, оскільки термін Ыдодаткове рішенняы вже вико-

ристовується в ст. 214 ЦПК стосовно одного із способів виправлен-

ня недоліків резолютивної частини рішення суду першої інстанції,

а тут в осіб, які беруть участь у справі, викликає сумнів повнота

його мотивувальної частини. Причому при постановленні додатко-

вого рішення суд виправляє явні, об’єктивно існуючі, а при поста-

новленні. ухвали про додаткове обЄрунтування З можливо, існуючі

(на думку сторін та інших осіб, які беруть участь у справі) недоліки.

Стаття 204. Визначення порядку і строку виконання рішення

Суд, який постановив рішення, може визначити порядок його

виконання, надати відстрочку або розстрочку виконання.

Якщо суд на підставі статей 217 і 218 цього Кодексу допус-

кає негайне виконання рішення, він зазначає про це в рішенні.

(Стаття 204 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від

23.01.81)

191

1. Відповідно до цієї статті суд може або повинен визначити в

резолютивній частині судового рішення порядок його виконання.

2. Факультативне це питання вирішується тоді, коли суд допус-

кає відстрочку або розстрочку виконання чи негайне виконання рі-

шення за підставами ст. 218 ЦПК. Відстрочка виконання рішення З

це перенесення виконання рішення на інший, більш пізніший час.

Так, у разі задоволення позову про виселення громадян з жилих при-

міщень суд може відстрочити на певний час виселення з урахуван-

ням пору року, стану здоров’я відповідача, складу сім’ї і т.д.

Розстрочка виконання З це виконання рішення за визначени-

ми судом частинами і у встановлений судом строк. Так, з урахуван-

ням розміру стягуваної суми, матеріального стану відповідача суд

може позитивно вирішити питання про можливість виплати суми

вроздріб у вказаний судом строк.

Суд у випадках, зазначених у ст. 218 ЦПК, у резолютивній час-

тині рішення може вказати на негайне його виконання (див. ко-

ментар до ст. 218 ЦПК).

3. Питання про порядок виконання може бути й обов’язковим

реквізитом резолютивної частини судового рішення, якщо є під-

стави для обов’язкового негайного виконання рішення (див. ко-

ментар до ст. 217 ЦПК).

Стаття 205. Рішення про стягнення грошових сум

з юридичних осіб

Суд, постановляючи рішення про стягнення грошових сум з

державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших

кооперативних організацій, їх об’єднань, інших громадських

організацій, зазначає в резолютивній частині рішення характер

грошових сум, що підлягають стягненню, і з якого рахунку від-

повідача в банку повинна бути списана присуджена сума.

(Стаття 205 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81)

Резолютивна частина будь-якого судового рішення повинна бути

чіткою і не викликати утруднень в органа, що провадить стягнен-

ня. Тому коментована стаття і ставить суду за обов’язбк при поста-

новленні рішення про стягнення грошових сум з юридичних осіб

вказати в резолютивній частині судового рішення насамперед хара-

ктер стягуваних грошових сум, тому що від цього залежить черго-

вість стягнення (див. Тертишніков В. І., Тертишніков Р. В. Закон

України ЫПро виконавче провадженняы. Науково-практичний ко-

ментар. X., 2000. З С. 66З68), а також з якого рахунку і у якому

банку повинна бути списана присуджена судом сума.

192

Вид/ятя 206. Рішення про присудження майна або його

вартості

іСуд, присуджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішен-

5ні вартість майна, яку належить стягнути з відповідача, якщо

‘при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності.

Коментована стаття допускає винесення факультативних судо-

вих рішень. У такому судовому рішенні суд чітко визначає предмет

виконання, але у разі неможливості його вилучення передбачає й

Інший предмет виконання.

Відповідно до цієї статті, а також згідно з п. 7 постанови № 11

Пленуму Верховного Суду від 29 грудня 1976 р. ЫПро судове рішен-

няы (див. Ухвали Пленуму Верховного Суду України // Бюлетень

Законодавства і юридичної практики України. З 1999. З № 5. З

;:С. 22) при присудженні майна в натурі суд повинен вказати в резо-

лютивній частині рішення вартість стягуваного майна, якщо при

І&иконанні рішення присудженого майна в наявності не виявиться.

І’

Стаття 207. Рішення, що зобов’язує відповідача виконати

певну дію

Суд, постановляючи рішення, яким на відповідача поклада-

ється виконання певних дій, не зв’язаних з передачею майна

або грошових сум, може в тому рішенні вказати, що, коли від-

повідач не виконає рішення протягом встановленого строку, по-

зивач вправі виконати цю дію за рахунок відповідача, стягнувши

з нього необхідні витрати.

Якщо зазначені дії можуть бути виконані тільки відповіда-

чем, суд встановлює в рішенні строк, протягом якого рішення

по-винно бути виконане.

1. Факультативний характер можуть носити і рішення, які зобо-

в’язують відповідача вчинити на користь позивача певні дії. За ха-

рактером ці дії можуть бути замінними чи незамінними.

2. Замінними є такі дії, які може виконати не тільки відповідач,

а й інші особи. Так, наприклад, переустаткування приміщення,

перенос будівлі, обладнання входу, ремонт яких-небудь предметів

тощо може зробити не тільки відповідач. У подібних випадках від-

повідно до коментованої статті і зазначеної у коментарі до попере-

днього статті постанови Пленуму Верховного Суду суд може в тому

ж рішенні вказати, що, коли відповідач не виконає рішення в за-

значений строк, то позивач має право виконати ці дії за рахунок

відповідача зі стягненням з нього понесених витрат.

3. Незамінними є такі дії, які через їх особливості може викона-

ти тільки відповідач: спростувати поширені ним ганьблячі позива-

” 193

ча відомості, передати дитину іншому з батьків чи у виховну уста-

нову, надати можливість іншому батьку спілкуватися з дитиною

тощо. Тому в резолютивній частині рішення суд, зобов’язуючи від-

повідача виконати таку дію, встановлює строк, протягом якого рі-

шення повинно бути виконане.

Стаття 208. Рішення на користь кількох позивачів

або проти кількох відповідачів

Суд, постановляючи рішення на користь кількох позивачів

або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій час-

тині рішення стосується кожного з них, або вказати, що відпо-

відальність чи право стягнення є солідарним.

1. Вимоги чіткості і ясності судового рішення припускають кон-

кретизацію прав і обов’язків кожного із суб’єктів матеріальних пра-

вовідносин. Тому в резолютивній частині рішення має бути зазна-

чено і розмір стягнутого відносно кожної із сторін, відносно кож-

ного із співучасників (співпозивачів і співвідповідачів), відносно

третіх осіб. Якщо зобов’язання носить солідарний характер (суміс-

не завдання шкоди, наприклад), то в резолютивній частині рішен-

ня вказується на солідарне право або на солідарну відповідальність.

2. Пленум Верховного Суду в п. 7 постанови № 11 від 29 грудня

1976 р. ЫПро судове рішенняы відзначив, що при об’єднанні в одно-

му провадженні декількох вимог або прийнятті зустрічного позову

чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет

спору, повинно бути сформульовано, що саме ухвалив суд по кож-

ній позовній вимозі.

Стаття 209. Порядок настановлення рішення

Суди України постановляють рішення ім’ям України негай-

но після розгляду справи.

Судове рішення постановляють судці, які входять до складу

суду в даній справі, а при одноособовому розгляді справи З

суддею, який розглядав дану справу.

Судове рішення постановляється більшістю голосів (стаття

17 цього Кодексу) при колегіальному розгляді справи.

(Частину четверту статті 209 виключено на підставі Закону № 2540-ІН від

21.06.2001)

(Стаття 209 із змінами, внесеними згідно із Законами № 2464-12 від
17.06.92,

№ 2857-12 від 15.12.92, № 2540-111 від 21.06.2001)

1. Ця стаття визначає порядок постановлення рішення. Відпові-

дно до частини першої статті рішення суду першої інстанції поста-

новляється ім’ям України, що підкреслює право суду здійснювати

державну владу і додає авторитету судовому рішенню.

194

2. Судове рішення згідно з принципом безпосередності пови-

нно постановлятися тими ж суддями (суддею), що входили до скла-

ду суду, яким розглянуто дану, цивільну справу.

3. За загальним правилом рішення суду постановляється негай-

но після розгляду справи, тобто в тому ж судовому засіданні, в

якому розглядалася дана справа. Але у виключних випадках по осо-

бливо складних справах за попередньою редакцією цієї статті по-

становлений мотивованого рішення могло бути відкладене на строк

не більше трьох днів. Пленум Верховного Суду України в п. 10

постанови № 11 від 29 грудня 1976 р. ЫПро судове рішенняы особ-

ливо підкреслив, що правила ч. 4 ст. 209 ЦПК України застосову-

ються тільки у виключних випадках, коли внаслідок складності спра-

ви постановлений мотивованого рішення вимагає багато часу. Такі

справи в цивільному процесі надзвичайно рідкі. Тому зловживання

таким правом з боку окремих судців приводили до невиправданих

затягувань у здійсненні особами своїх суб’єктивних прав. У зв’язку

з цими обставинами вважаємо,, що .законодавець повівся дуже розу-

мно, виключивши в новій редакції коментованої статті право суду

відкласти постановлення повного, тобто мотивованого, рішення по

особливо складних справах на строк не більше трьох днів.

Стаття 210. Таємниця царадчої кімнати .

При постановленій судового рішення ніхто не має права бути

присутнім в нарадчій кімнаті, крім складу суду в даній справі.

Судці не мають права розголошувати міркувань, що були

висловлені в нарадчій кімнаті.

1. З метою забезпечення принципу незалежності суддів і ство-

рення умов для постановлення законного і обЄрунтованого рішен-

ня закон уводить правило про таємницю нарадчої кімнати. Пленум

Верховного Суду в п. 10 постанови № 11 від 29 грудня 1976 р. ЫПро

судове рішенняы звертає увагу суддів на необхідність суворого до-

тримання таємниці нарадчої кімнати.

2. Рішення суду першої інстанції постановляється в нарадчій

кімнаті. Коментована стаття містить два правила щодо дотриман-

ня таємниці нарадчої кімнати: а) при постановленні судового рі-

шення ніхто не має права бути присутнім в нарадчій кімнаті, крім

складу суду в даній справі; б) судді не мають права розголошувати

міркувань, що висловлювалися в нарадчій кімнаті.

Стаття 211. Викладення рішення

Постановлене рішення викладається в письмовій формі го-

ловуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді справи

і підписується всім складом суду, який бере участь у постанов-

ленні рішення.

195

Поправки в рішенні повинні бути застережені перед підпи-

сом суддів.

(Стаття 211 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2464-12 від
17.06.92)

1. Коментована стаття містить правила про виклад рішення суду

першої інстанції. Рішення викладається в письмовому вигляді. Він

повинно бути конкретним, грамотним, не містити підчисток, за-

креслених, виправлених слів і речень. Викладається рішення суд-

дею (при одноособовому розгляді справи) або головуючим чи од-

ним із судців (при колегіальному розгляді справи).

2. Якщо при викладі рішення в його тексті допущені які-небудь

виправлення, вони повинні бути застережені і підписані суддями.

Так, якщо в тексті рішення закреслене слово, то потрібне слово

пишеться над закресленим і перед підписами суддів робиться за-

стереження: Ынадписаному слову (указується слово) віритиы. Якщо

в тексті дописане пропущене слово, то також робиться застережен-

ня: Ыдописаному слову (указується слово) віритиы.

Стаття 212. Проголошення рішення

Постановлене судове рішення проголошується прилюдно,

крім рішень про усиновлення дітей громадянами України, що

оголошуються лише особам, які беруть участь у розгляді спра-

ви. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його

оскарження.

(Стаття 212 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від

23.01.81; Законом № 329/96-ВР від 12.07.96)

1. Ця стаття передбачає публічне і урочисте проголошення рі-

шення. Всі присутні в залі судового засідання вислуховують рішен-

ня стоячи.

2. Рішення суду проголошує головуючий судового засідання. Він

же роз’ясняє його зміст, порядок і строк оскарження, якщо після

оголошення рішення в осіб, які беруть участь у справі, виникають

які-небудь неясності. ‘

3. Особливий порядок передбачений законодавством для про-

голошення рішень про усиновлення дітей громадянами України. З

метою збереження таємниці усиновлення судові рішення по таких

справах проголошуються в закритому судовому засіданні тільки в

присутності осіб, які беруть участь у справі (див. також коментар

до ст. 10 ЦПК).

Стаття 213. Виправлення описок і явних арифметичних

помилок в рішенні

Після проголошення рішення суд, який постановив його, не

вправі сам скасувати або змінити це рішення.

196

Суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть

участь у справі, виправити допущені в рішенні описки чи явні

арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирі-

шується в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі,

повідомляються про час і місце засідання, проте їх неявка не

перешкоджає розглядові питання про внесення виправлень.

На ухвалу суду про внесення виправлень у рішенні може

бути подана скарга або внесено окреме подання.

(Стаття 213 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81; Законом № 2857-12 від 15.12.92)

1. Рішення суду першої інстанції має властивість незмінності,

тобто суд, який постановив рішення, за загальним правилом не

може сам скасовувати або змінювати рішення. Однак процесуаль-

ний закон допускає і деякі винятки з цього правила, одним із яких

є виправлення описок і явних арифметичних помилок у рішенні.

2. Чіткість З це одна з вимог, й’кої повинно задовольняти рі-

шення суду першої інстанції. На відміну від ясності (вимога до

форми викладу) чіткість є вимогою до змісту рішення. Відповідно

до цієї вимоги рішення має бути викладене чітко, грамотно, не

повинно містити помилок, описок, явних арифметичних помилок.

Невиконання цієї вимоги може бути усунуто шляхом виправлення

описок і явних арифметичних помилок. За своєю ініціативою або

за заявою осіб, які беруть участь у справі, суд, який постановив

рішення, може виправити допущені в рішенні описки чи явні ари-

фметичні помилки. На ухвалу суду про внесення виправлень у рі-

шення може бути подана скарга або внесено апеляційне подання

прокурора.

3. При розгляді питання про виправлення описок і явних ариф-

метичних помилок у рішенні можуть бути присутні особи, які бе-

руть участь у справі. Вони повідомляються про день засідання суду,

але їх неявка не є перешкодою для розгляду питання про внесення

виправлень, якщо в суду є дані про їх належне повідомлення про

час і місце розгляду даної заяви.

Стаття 214. Додаткове рішення

Суд, що постановив рішення, може за заявою осіб, які бе-

руть участь у справі, чи з власної ініціативи постановити дода-

ткове рішення у випадках:

1) якщо відносно якої-небудь позовної вимоги, з приводу

якої сторони подавали докази і давали пояснення, не постанов-

лено рішення;

2) якщо суд, розв’язавши питання про право, не зазначив

точно розміру присудженого стягнення або які дії треба вико-

нати;

197

3) якщо суд не вказав про негайне виконання рішення у

випадках, передбачених статтею 217 цього Кодексу;

4) якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Питання про постановлення додаткового рішення може бути

порушене на протязі десяти днів з дня постановлення рішення.

Суд постановляє додаткове рішення після розгляду питання

в судовому засіданні з викликом сторін.

На додаткове рішення може бути подано скаргу, внесено

касаційне подання протягом десяти днів з дня його постанов-

лення.

На ухвалу суду про відмову постановити додаткове рішення

може бути подана скарга або внесено окреме подання.

(Стаття 214 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Другим способом виправлення недоліків рішення суду пер-

шої інстанції самим судом, який постановив це рішення, є поста-

новлення додаткового рішення за правилами цієї статті.

2. Цивільний процесуальний закон вимагає, щоб рішення суду

було повним. Повнота судового рішення припускає його всебіч-

ність, а це означає, що в рішенні: а) повинна бути дана відповідь

про існування чи відсутність матеріального права; б) зазначено про

належність його позивачу; в) визначено, чи існує юридичний обо-

в’язок і чи покладений він на відповідача; г) наведена кількісна

характеристика права і обов’язку; Є) визначені порядок і строк реа-

лізації права і виконання обов’язку. Якщо ці питання не вирішені

в судовому рішенні, то воно є неповним. Цей недолік може бути

усунутий постановленням додаткового рішення.

3. Додаткове рішення постановляється судом, який постановив

основне рішення, за заявою осіб, які беруть участь у справі, або за

своєю ініціативою. Питання про його постановлення може бути

порушене протягом десяти днів з дня постановлення рішення. Під-

стави для постановлення додаткового рішення передбачені ст. 214

ЦПК: а) якщо по якій-небудь позовній вимозі, з приводу якої сто-

рони подавали докази і давали пояснення, не постановлено рішен-

ня; б) якщо суд, вирішивши питання про право, не вказав точного

розміру присудженого стягнення або дії, яка повинна бути викона-

на; в) якщо суд не вказав про негайне виконання рішення у випа-

дках, передбачених ст. 217 ЦПК; г) якщо судом не вирішене пи-

тання про судові витрати. Пункт перший даної статті є підставою

для постановлення додаткового рішення, наприклад, тоді, коли

розглядалися вимоги про поновлення на роботі і стягнення винаго-

роди за вимушений прогул, по обох вимогах сторони давали пояс-

нення, суд досліджував усі необхідні докази, але в рішенні вказав

тільки про поновлення на роботі. Прикладом застосування пункту

другого цієї статті-буде постановлення додаткового рішення у разі,

198

коли в рішенні зазначено про стягнення винагороди за вимушений

прогул, але не зазначено розмір стягуваної суми.

4. Питання про постаношіення додаткового рішення вирішуєть-

ся в судовому засіданні з викликом сторін. Додаткове рішення по-

становляється у вигляді окремого процесуального документа, що

відповідає ст. 203 ЦПК. Якщо суд не знаходить підстав для його

постановлення, він постановляє відповідну ухвалу про відмову в

постановленні додаткового рішення.

5. На додаткове рішення або ухвалу про відмову постановити

його може бути подана скарга або внесене апеляційне подання про-

курора. Якщо на рішення подані апеляційна скарга і порушено

питання про додаткове рішення, суд зобов’язаний спочатку поста-

новити додаткове рішення, а потім надіслати справу для розгляду в

апеляційну інстанцію (див. пункт 12 постанови № 11 Пленуму Вер-

ховного Суду України від 29 грудня 1976 р. ЫПро судове рішенняы).

, 6. У зв’язку з прийняттям Закону України № 2540-Ш від 21

червня 2001 р. ЫПро внесення змін до Цивільного процесуального

кодексу Україниы дана стаття потребує деяких змін. По-перше, на

додаткове рішення тепер повинні подаватися не касаційні, а апеля-

ційні скарги. По-друге, відповідно до ст. 282 ЦПК строк подачі

скарги і подання на рішення суду першої інстанції становить один

місяць, а не десять днів,^

Стаття 215. Роз’яснення ^рішення

В разі, коли рішення є неясним, суд, який вирішив справу,

на прохання осіб, які брали участь у справі, а також державного

виконавця, роз’яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його

змісту. Подача заяви про роз’яснення рішення допускається, якщо

воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого

рішення може бути пред’явлене до примусового виконання.

Питання про роз’яснення рішення розглядається судом у

десятиденний строк з викликом сторін, проте неявка їх не пере-

шкоджає розглядові питання про роз’яснення рішення. На ухва-

лу суду або судді про роз’яснення рішення може бути подано

скаргу, внесено окреме подання.

(Стаття 215 із змінами, внесеними згідно із Законами № 2857-12 від
15.12.92,

№ 2056-Ш від 19.10.2000)

1. Однією з вимог, якій повинно відповідати судове рішення, є

його ясність, визначеність. У судовому рішенні в ясній формі має

бути дана відповідь на головні питання справи: про долю позову,

розмір задоволеної вимоги і т.д. У резолютивній частині рішення

не повинно бути умов, що викликають спір при виконанні рішен-

ня. Невиконання цієї вимоги при постановленні рішення можна

виправити роз’ясненням рішення. Це третій спосіб виправлення

199

недоліків судового рішення самим судом, який постановив дане

рішення. Роз’яснення рішення за змістом цієї статті відрізняється

від роз’яснення рішення за ст. 212 ЦПК тим, що цим роз’ясненням

змінюється його виклад, а не просто роз’ясняється його зміст. Так,

наприклад, якщо в резолютивній частині зазначені ініціали позива-

ча чи відповідача, а не їх ім’я і по батькові, і це перешкоджає вико-

нанню, суд повинен роз’яснити таке рішення.

2. Прохання роз’яснити судове рішення можуть заявити особи,

які беруть участь у справі, а також орган виконання, якщо рішення

суду не виконано або не скінчився строк виконавчої давності. Суд,

який вирішив справу, роз’ясняє рішення своєю ухвалою, на яку

може бути подана апеляційна скарга або внесене апеляційне по-

дання прокурора. У судове засідання викликаються сторони, але їх

неявка не перешкоджає вирішенню питання про роз’яснення рі-

шення, якщо в суду є достовірні дані про їх належне повідомлення

про час і місце розгляду справи. У коментованій статті і в усіх ін-

ших, що регулюють питання оскарження ухвал суду, слова Ыскар-

гаы, Ыкасаційне поданняы, Ыокреме поданняы необхідно замінити

словами Ыапеляційна скаргаы, Ыапеляційне подання прокурораы (див.

коментар до ст. 290 ЦПК).

3. Роз’яснення рішення З це більш повний і ясний виклад тих

частин рішення, розуміння яких викликає труднощі, але не вне-

сення змін у сутність рішення і не вирішення тих питань, що не

були предметом судового розгляду (див. п. 14 постанови № 11 Пле-

нуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. ЫПро судове

рішенняы).

Стаття 216. Видача копій рішень сторонам та третім

особам

Сторонам та третім особам, притягнутим до участі в справі,

які фактично не були присутніми в судовому засіданні при роз-

гляді справи, суд надсилає копії рішення і ухвал про зупинення

чи закриття справи або залишення заяви без розгляду протягом

п’яти днів з дня їх оголошення.

(Стаття 216 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81)( Е

1. За загальним правилом цивільні справи по суті розглядаються

за умови фактичної участі сторін і третіх осіб. Однак у тих випад-

ках, коли справа розглянута під час відсутності сторони або третьої

особи, на їх прохання або у випадках, передбачених законом (див.

коментар до ст. 172 ЦПК), суд зобов’язаний протягом п’яти днів

надіслати особам, які фактично не були присутніми у судовому за-

сіданні, копію судового рішення. Така ж вимога передбачена і щодо

ухвал, які перешкоджають подальшому руху справи (про зупинен-

ня провадження в справі, про закриття провадження в справі і про

200

залишення заяви без розгляду), щоб сторони при незгоді з ними

могли оскаржити ці ухвали.

2. Правило цієї статті поширюється і на непозовні справи, тому

що копії зазначених документів повинні надсилатися судом протя-

гом п’яти днів не тільки сторонам і третім особам, а й також заяв-

нику і заінтересованим особам, якї фактично не були присутнім у

судовому засіданні (див. п. 14 постанови № 11 Пленуму Верховного

Суду від 29 грудня 1976 р. ЫПро судове рішенняы).

Глава 23

НЕГАЙНЕ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ

Стаття 217. Обов’язок суду допустити негайне виконання

рішень

Рішення суду підлягає обов’язковому негайному виконанню

в справах:A@ E 6 1/4 D Ae – ? † T ` d u P I ? x oe 6 ? ? >

3/4

D I R

–

3/4

‚

3/4

°>

¶?

ae@

aeB

aeC

THD

UeE

THF

aeG

aeI

1/4K

1/4L

AeM

-N

”N

-O

–P

–Q

aeT

oeX

ae[

oe]

oe^

ue_

th`

„a

¦a

Ued

aef

oei

thj

q „q Eq Iq Nr THr Zs ^s Os Pt ?t Xu au dv iv iv jw nw vw zw ow tx oex ry iy $z (z ¦z ?z -{ { "| ?| 3/4| A| 6} B} F} 1/4} >~

TH?

V‚

A‚

AE‚

AE?

N„

I„

H…

L…

A…

Oe…

U…

N†

¤†

?†

‡

–‡

¤?

®?

-‰

”‰

ue?

v‹

A‹

AE‹

“?

†?

.‘

¬‘

,’

®’

0“

°“

”

?”

•

?•

–

V–

Z–

O–

X—

U—

2™

6™

™

”™

‚?

†?

›

h›

l›

ae›

’?

”?

TH!

Uec

H¤

E¤

th¤

OeY

N¦

I¦

L§

O§

`©

a©

AE?

L«

?«

L¬

?¬

Z®

^®

?®

Oe?

P°

’°

–°

-±

2±

6±

¶±

3/4?

‚?

?µ

–¶

”·

’?

?? ?? ? †? U? TH? \» a» h1/4 e1/4 h1/2 l1/2 l1/2 e1/2 h3/4 e3/4 h? ae? JA NA AEA OeA UA JA IA FA XA \A dA hA UeA ZA ’A –A Ae ?Ae A 8A O

1/4O

„O

:Oe

>Oe

?Oe

3/4O

AEU

¤U

“Ue

$TH

fTH

jTH

aeTH

jss

ess

‚a

¬a

°a

®a

,ae

0ae

¤ae

-ae

?ae

°e

R E I FA $ 1/4 A ????z ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? Ђ ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? & ? o oe j i ро стягнення аліментів може розглядати- ся як за ініціативою позивача, законного представника, так і з іні- ціативи судді (суду). Аліменти в зазначеному порядку можуть стя- гуватися на дітей, на одного із подружжя, на нужденних батьків. Ухвала судді виповнюється негайно за правилами, встановленим Законом України ЫПро виконавче провадженняы. Згідно з ст. 25 цього Закону державний виконавець відкриває виконавче прова- дження не пізніше наступного дня з дня одержання ухвали судці і у той же день вчиняє відповідні виконавчі дії. 2. Позитивно вирішуючи питання про стягнення аліментів до постановлення рішення, суддя (суд) постановляє ухвалу, яка підля- гає негайному виконанню, а тому вона не може бути оскаржена окремо від судового рішення по даній справі (див. коментар до ст. 291 ЦПК). Глава 24 ЗУПИНЕННЯ ПРОВАДЖЕННЯ В СПРАВІ Стаття 221. Обов'язок суду зупинити провадження в справі Суд зобов'язаний зупинити провадження в справі у випад- ках: 1) смерті громадянина, якщо спірні правовідносини допус- кають правонаступництво, або припинення існування юридичної особи, які були стороною в справі; 2) втрати стороною дієздатності; 3) перебування відповідача в діючій частині Збройних Сил Україну або просьби позивача, який перебуває в діючій частині Збройних Сил України; 4) неможливості розгляду даної справи до вирішення іншої справи, що розглядається у цивільному, кримінальному чи адмі- ністративному порядку. (Стаття 221 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12від 15.12.92) 1. Одним зі способів подолання перешкод на шляху звичайного розвитку провадження є зупинення провадження в справі. Зупинення провадження в справі З це також, як і відкладення провадження в справі, перенесення судового засідання в справі на інший час, але на відміну від відкладення при зупиненні час нового судового засідання суд точно позначити не може. Судове засідання при зупиненні провадження переноситься до припинення дії пере- шкод, що послужили підставою зупинення провадження в справі. Зупинення відрізняється від відкладення і тим, що цивільний про- цесуальний закон дає вичерпний перелік підстав зупинення про- 204 вадження в справі. Залежно від характеру підстав розрізняють два види зупинення провадження в справі: обов'язкове і факультативне. 2. Обов'язкове зупинення провадження в справі передбачене тоді, коли суд зобов'язаний зупинити провадження незалежно від свого розсуду і від розсуду осіб, які беруть участь у справі. Суд або суддя зобов'язаний зупинити провадження у випадках: З смерті громадянина, якщо спірні правовідносини допуска- ють правонаступництво, або припинення існування юридичної осо- би, які були стороною в справі (для юридичних осіб ознака право- наступництва значення не має, тому що правонаступник буде при будь-якому способі їх припинення); З втрати стороною дієздатності (дієздатність втрачена після по- рушення справи і це підтверджено відповідним судовим рішенням); З перебування відповідача в діючій частині Збройних Сил Укра- їни або просьби позивача, який перебуває в діючій частині Зброй- них Сил України (ця підстава поширюється на весь особовий склад діючої частини Збройних Сил України); З неможливості розгляду даної справи до вирішення іншої спра- ви, що розглядається в цивільному, кримінальному чи адміністрати- вному порядку. Дана підстава виникає в процесі тодір коли постано- влення рішення можливо після підтвердження фактів, що мають преюдйційне значення для даної справи, в іншій цивільній, кримі- нальній чи адміністративній справі. Стосовно цієї підстави необхідно виконувати рекомендації Пленуму Верховного Суду України (див. п. 2 постанови № 9 від 1 листопада 1996 р. ЫПро застосування Консти- туції України при здійсненні правосуддяы // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. З 1998. З № 8. З С. 50) про зупи- нення провадження в справі у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає застосовуваний закон або закон, який підлягає засто- суванню в справі, Конституції України. Хоча Пленум Верховного Суду України і не дав точної рекомендації на цей рахунок, але по- іншому це'питання вирішити неможливо. Так, наприклад, розглядаючи справу за позовом В.І. і Л.І. до П. Г. про виселення, судова колегія з цивільних справ Полтавського об- ласного суду задовольнила клопотання відповідачки і постановила ухвалу про зупинення провадження по цій справі до розгляду спра- ви за її позовом до позивачів про виселення, який вона порушила в Крюковському районному суді м. Кременчука. і( Стаття 222. Право суду зупинити провадження в справі Суд може на просьбу сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а також з власної ініціативи зупинити провадження в справі у випадках: 1) перебування позивача або відповідача в складі Збройних Сил України на дійсній строковій службі або притягнення цих осіб до виконання будь-якого державного обов'язку; 205 2) тяжкого захворювання сторони, підтвердженого докуме- нтами лікувального закладу; 3) розшуку відповідача; 4) знаходження сторони в тривалому службовому відряд- женні; 5) призначення судом експертизи. (Стаття 222 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від 23.01.81; Законом № 2857-12 від 15.12.92) З1. Ця стаття надає судді і суду право зупинити.провадження в справі, тобто допускає факультативне (за розсудом суду) зупинення провадження в справі. Вирішуючи питання про необхідність зупи- нення провадження по тій чи іншій справі, суд повинен розв'язати питання про те, чи можна, не перериваючи судового розгляду, в даному конкретному випадку встановити істину в справі під час відсутності сторони (пункти 1З4 цієї статті), або без проведення експертизи (пункт 5 даної статті), або достатньо для цього матеріа- лів у справі без пояснень сторони чи висновку і пояснень експерта. Факультативне зупинення провадження в справі здійснюється суддею або судом на прохання осіб, які беруть участь у справі, а за своєю ініціативою в таких випадках: З перебування позивача або відповідача в складі Збройних Сил України на дійсній строковій службі або притягнення цих осіб до виконання якого-небудь державного обов'язку (поширюється тіль- ки на осіб рядового, сержантського і старшинського складу); З тяжкого захворювання сторони, підтвердженого документа- ми лікувального закладу (захворювання повинно бути таким, щоб явка в суд була неможливою або надзвичайно складною); З розшуку відповідача; З знаходження сторони в тривалому службовому відрядженні (невідомий точно строк закінчення відрядження, а якщо строк по- вернення відомий, то суд повинен відкласти справу); З призначення судом експертизи (якщо час на проведення екс- пертизи відомий заздалегідь, то суд повинен відкласти розгляд справи на цей строк). У разі, коли час проведення експертизи точно ви- значити неможливо, суд припиняє провадження в справі. Так, Вер- ховний Суд України погодився з ухвалою судової колегії Київсько- го обласного суду, яка розглядала справу по суті про зупинення провадження в справі для проведення технічної експертизи (див. Комаров В.В. Вказ. праця. С. 176З177). Стаття 223. Оскарження ухвали суду про зупинення провадження в справі На ухвалу суду або судді про зупинення провадження у справі може бути подано скаргу, внесено окреме подання. (Стаття 223 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від 15.12.92) 206 1. Рішення судді або суду про зупинення провадження в справі або, навпаки, про відмову в задоволенні клопотання про зупинен- ня провадження в справі оформляється відповідною ухвалою, яка постановляється у вигляді окремого процесуального документа. 2. Ухвала суду або судді про зупинення провадження в справі відповідно до ст. 291 ЦПК може бути оскаржена в апеляційному порядку, на неї може бути внесене апеляційне подання прокурора. Ухвала про відмову зупинити провадження може бути оскаржене тільки разом з судовим рішенням у справі. Редакція даної статті також потребує змін відповідно з ет. 290 ЦПК. Стаття 224. Строк, на який зупиняється провадження в справі Провадження в справі зупиняється: 1) у випадках, передбачених пунктами 1, 2 статті 221 цього Кодексу, З до вступу в справу або притягнення до справи пра- вонаступника чи законного, представника; 2) у випадку, передбаченому пунктом 3 статті 221 цього Кодексу, З до повернення сторони зі складу діючої частини Збройних Сил України; 3) у випадку, передбаченому пунктом 4 статті 221 цього Кодексу, З до набрання законної сили вироком, рішенням, ух- валою або постановою, від яких залежить вирішення справи; 4) у випадку, передбаченому пунктом 1 статті 222 цього Кодексу, З до повернення позивача або відповідача із складу Збройних Сил України або до закінчення виконання ними дер- жавного обов'язку; 5) у випадку, передбаченому в пункті 2 статті 222 цього Кодексу, З на час хвороби сторони; 6) у випадку, передбаченому в пункті 3 статті 222 цього Кодексу, З до закінчення розшуку відповідача; 7) у випадку, передбаченому в пункті 4 статті 222 цього Кодексу, З на час знаходження сторони в тривалому службово- му відрядженні; 8) у випадку, передбаченому в пункті 5 статті 222 цього Кодексу, З на час проведення експертизи. (Стаття 224 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від 23.01.81; Законом № 2857-12 від 15.12.92) 1. Постановляючи ухвалу про зупинення провадження, суд (су- ддя) повинен вказати в ній строк зупинення провадження в справі, який на відміну від відкладення справи визначається тут не конк- ретною датою, а часом закінчення дії перешкод, що з'явилися під- ставою зупинення провадження. 207 2. Ця стаття визначає строки як обов'язкового, так і факульта- тивного зупинення провадження в справі залежно від підстав, пе- редбачених статтями 221 і 222 ЦПК Відповідно до пункту першого цієї статті провадження в справі відновлюється з вступом у справу правонаступника або законного представника. Правонаступниками померлих громадян є їх спадко- ємці або держава. Законні представники громадян, які втратили дієздатність після порушення даної справи, можуть вступити в справу або можуть бути притягнуті судом після призначення їх піклуваль- никами. Підставою поновлення провадження у випадку, зазначеному в п. 2 даної статті, є не тільки повернення сторони зі складу діючої частини Збройних Сил України, а й зміна статусу самої частини, тобто переведення її зі складу діючих частин до складу звичайних. Стаття 225. Обчислення строків позовної давності в зв'язку з зупиненням провадження Перебіг строку позовної давності починається: 1) для справ, провадження в яких зупинено з причин, перед- бачених пунктами 1, 2 статті 221 цього Кодексу, З з дня зупи- нення провадження; 2) у випадку, передбаченому пунктом 3 тієї ж статті, З з моменту припинення перебування сторони в складі діючої час- тини Збройних Сил України; 3) у випадку, передбаченому пунктом 4 тієї ж статті, З з дня, коли рішення, вирок, ухвала, постанова наберуть законної сили; 4) у випадку, передбаченому пунктом 1 статті 222 цього Кодексу, З з дня повернення сторони після відбуття строку дій- сної служби в складі Збройних Сил України або після закінчен- ня виконання державного обов'язку; 5) у випадку, передбаченому пунктом 2 тієї ж статті, З з часу одужання сторони; 6) у випадку, передбаченому пунктом 3 тієї ж статті, З з моменту закінчення розшуку відповідача; 7) у випадку, передбаченому пунктом 4 тієї ж статті, З з дня повернення сторони з тривалого службового відрядження; 8) у випадку, передбаченому пунктом 5 тієї ж статті, З з дня надходження до суду висновку експертизи. (Стаття 225 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від 23.01.81; Законом № 2857-12 від 15.12.92), 1. Відповідно до цієї статті по зупиненому провадженню в спра- ві перебіг строку позовної давності починається спочатку, тобто 208 строк, що минув до звернення з позовом у суд, у загальний строк не зараховується. Перебіг строку позовної давності починається з- зазначених у даній статті обставин. 2. За загальним правилом перебіг строку позовної давності по- чинається після закінчення строк зупинення провадження в справі. Винятки з цього правила встановлено в пункті 1 даної статті: пере- біг строку позовної давності по справах, припинених внаслідок смерті громадянина, якщо спірні правовідносини допускають правонасту- пництво, або припинення існування юридичної особи, які були стороною в справі, і втрати стороною дієздатності починається з дня зупинення провадження в справі. Стаття 226. Відновлення провадження в справі Провадження в справі відновлюється після усунення обста- вин, що викликали його зупинення. Суд, відновлюючи провадження в справі, викликає сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, на загальних підставах. 1. Після усунення обставин, що послужили підставами зупи- нення, провадження в справі відновлюється. Ініціаторами віднов- лення можуть бути як особи, які беруть участь у справі, так і сам суд. Про відновлення провадження в справі судця (суд) постанов- ляє ухвалу, яка не є самостійним об'єктом оскарження, заперечен- ня проти неї можуть бути включені в апеляційну скаргу (подання прокурора) при оскарженні судового рішення по даній справі. 2. Після відновлення провадження справа розглядається за зага- льними правилами ЦПК, зокрема сторони та інші особи, які бе-' руть участь у справі, викликаються в суд на загальних підставах. Глава 25 ЗАКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ В СПРАВІ Стаття 227. Підстави закриття провадження в справі Суд закриває провадження в справі: 1) якщо справа не підлягає розглядові в судах; 2) якщо заінтересованою особою, яка звернулася до суду, не додержано встановленого для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішення спору і можливість засто- сування цього порядку втрачено; 3) якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав рішення суду чи ухвала суду про прийняття відмови по- зивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін; 209 4) якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом; 5) якщо сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом; 6) (пункт 6 статті 227 виключено на підставі Закону № 2540- III від 21.06.2001) 7) якщо між сторонами укладено договір про передачу дано- го спору на вирішення третейського суду; 8) якщо після смерті громадянина, який був однією з сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва. (Стаття 227 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від 23.01.81, Законом № 2540-НІ від 21.06,200.1) 1. Закриття провадження в цивільній справі е одним із способів закінчення справи без постановлення судового рішення і здійсню- ється за трьома групами підстав. 2. Перша група підстав зводиться до того, що в цих випадках справа в суді виникла незаконно, тобто при відсутності в позивача права на пред'явлення позову (див. коментар до ст. 136 ЦПК), а тому підлягає закриттю: З якщо справа не підлягає розглядові в судах (вимоги непідві- домчі судам, байдужні для права, вимоги, які за законом захищати заборонено, а також справи, порушені особами, які не мають юри- дичної заінтересованості, є неправоздатними по даній справі). Остан- ня обставина з'явилася підставою закриття провадження в справі за позовом М.Н. і К.С. до виконкому Суворівської районної ради на- родних депутатів про визнання ордера недійсним і виселення. Пре- зидія Херсонського обласного суду справу провадженням закрила, тому що позивачка відповідно до вимог ст. 59 ЖК не мала права на пред'явлення такого позову, оскільки в списку на поліпшення жит- лових умов була лише.п'ятою (див. Комаров В.В. Вказ. праця. С. 179-180); З якщо заінтересованою особою, яка звернулася до суду, не додержано встановленого для даної категорії справ порядку попе- реднього позасудового вирішення спору і можливість застосування цього порядку втрачена, тобто порушений п. 2 ст. 136 ЦПК (про можливість і особливості застосування цього правила у світлі ст. 124 Конституції України див. п. 5 коментарю до ст. 229 ЦПК); З якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами рішення чи ухвала суду про прийнят- тя відмови позивача від позову або затвердження мирової угоди. Президія Київського обласного суду підкреслила, що підставою для закриття справи в суді відмова від позову буде тільки тоді, якщо в попередній справі від позову відмовлялася саме ця, а не інша сто- рона в справі (див. Комаров В.В. Вказ. праця. С. 180З181). 210 В усіх перелічених випадках справа підлягає закриттю тому, що при прийнятті заяви були порушені вимоги ст. 136 ЦПК, тобто в порушенні справи слід було відмовити, але справа була порушена і тому провадження по ній повинно бути закрито. 3. Друга група підстав полягає в тому, що справа виникла пра- вомірно, але далі її розглядати недоцільно: а) якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом; б) якщо сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом; в) якщо між сторонами укладено договір про передачу даного спору на вирішення третейського суду. У цих трьох випадках сторони відповідно до принципу диспози- тивності цивільного процесуального права можуть впливати своїми розпорядчими діями на рух справи і навіть змінювати форму захис- ту суб'єктивного права З у цьому разі судову на судово-третейську. 4. Третя група зводиться тільки до однієї підстави: провадження в справі підлягає закриттю, якщо після смерті громадянина, який був однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва. У цьому разі справа виникла правомірно, од- нак підлягає закриттю через неможливість подальшого її розгляду. На відмінність дії подібного правила при закритті провадження правовідносини тут тісно зв'язані з особистістю, а тому не допуска-- ють правонаступництва (про стягнення аліментів, поновлення на роботі тощо). У судовій практиці нерідкими є помилки судів у ви- рішенні питання про можливість правонаступництва. Так, за позо- вом Е.К. і М.К. про розділ майна судова колегія Дніпропетровсько- го обласного суду скасувала рішення народного суду і провадження в справі закрила в зв'язку зі смертю відповідача. Президія Дніпро- петровського обласного суду скасувала касаційну ухвалу і справу направила на новий касаційний розгляд, оскільки правовідносини, що виникають у зв'язку з розділом майна, допускають правонасту- пництво (див. Комаров В.В. Вказ. праця. С. 185З186). Стаття 228. Наслідки закриття провадження в справі Провадження в справі закривається .ухвалою суду. Якщо провадження в справі закривається внаслідок непідвідомчості справи судам, суд повинен вказати заявникові, до якого органу йому слід звернутись. 6 разі закриття провадження в справі повторне звернення до суду по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускається. (Стаття 228 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від 23.01.81) 1. Відповідно до правил цієї статті провадження в справі закри- вається ухвалою судді (суду), яка постановляється у вигляді окре- 211 мого процесуального документа. В ухвалі повинна бути зазначена підстава закриття провадження в справі. Якщо суд закриває прова- дження в справі через її непідвідомчість суду, то заявнику повинно бути вказано, до якого органу він може звернутися зі своєю заявою. 2. Оскільки ухвала про закриття провадження в справі пере- шкоджає подальшому руху справи, то відповідно до п. 1 статті 291 ЦПК на неї може бути подана апеляційна скарга або принесене апеляційне подання прокурора. 3. Ця стаття передбачає процесуальні наслідки закриття прова- дження в справі для учасників даної справи: повторне звернення до суду з таким же позовом, тобто з позовом між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, не допускається. Глава 26 ЗАЛИШЕННЯ ЗАЯВИ БЕЗ РОЗГЛЯДУ (Назва глави 26 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 146І-10 від 23.01.81) Стаття 229. Підстави залишення заяви без розгляду Суд залишає заяву без розгляду: 1) якщо заінтересованою особою, яка звернулася до суду, не додержано встановленого для даної категорії справ порядку. попереднього позасудового вирішення справи і можливість за- стосування цього порядку не втрачена; 2) якщо заяву подано недієздатною особою; 3) якщо заяву від імені заінтересованої особи подано осо- бою, яка не має повноважень на ведення справи; 4) у випадку неявки в судове засідання позивача за викли- ком суду без поважних причин або повторної неявки позивача за викликом суду незалежно від причин (стаття 172 цього Ко- дексу); 5) якщо спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав знаходиться на розгляді в іншому суді. (Стаття 229 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від 23.01.81, Законом № 1464-Ш від 17.02.2000) 1. Ця стаття визначає коло підстав залишення заяви без розгля- ду З другий спосіб закінчення цивільної справи без постановлення рішення. Він відрізняється від попереднього тим, що перешкоди, які є підставами залишення заяви без розгляду, подолані, а тому після їх усунення можна звертатися до суду з такою ж вимогою. Підстави залишення заяви без розгляду можна розділити на дві групи. 212 2. Перша група підстав свідчить про те, що процес виник не- правомірно, і тому заява підлягає залишенню без розгляду: а) якщо заінтересованою особою, яка звернулася до суду, не додержано встановленого для даної категорії справ порядку попе- реднього позасудового вирішення справи і можливість його не втра- чена (справу порушено всупереч вимогам п. 2 ст. 136 ЦПК); б) якщо заяву подано недієздатною особою (порушений п. 8 ст. 136); в) якщо заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи (порушений п. 9 ст. 136 ЦПК). Неправомірність виникнення справи тут полягає в тому, що при порушенні справи порушені умови, які визначають порядок подачі заяви (див. коментар до ст. 136 ЦПК). 3. Друга група підстав свідчить не про неправомірність виник- нення справи, а про неможливість подальшого її розгляду. В цих випадках заява підлягає залишенню без розгляду: а) у випадку неявки в судове засідання позивача за викликом суду без поважних причин або повторної неявки позивача за ви- кликом суду незалежно від причин (ст. 172 ЦПК); б) якщо спір по такому ж позову знаходиться на розгляді в іншому суді.. У першому випадку неявка позивача в судове засідання за ви- кликом суду свідчить' про втрату їм інтересу до розглянуваної спра- ви, а в другому З про заборону одночасного розгляду таких же вимог, встановлену законодавцем з метою процесуальної економії і головне З недопущення постановлений судами рішень, що супере- чать одне одному. 4. Як і перелік підстав закриття, перелік підстав залишення за- яви без розгляду є вичерпним. Верховний Суд України і обласні суди неодноразово звертали увагу на те, що суди не можуть зали- шати заяву без розгляду з тих мотивів, що сторона не представила доказів на підтвердження позовних вимог (див. Комаров В.В. Вказ праця. С. 186-188). 5. Особливу складність викликає тепер застосування п. 1 ст. 229 ЦПК, що вимагає залишати заяву без розгляду, якщо заінтересова- ною особою, яка звернулася до суду, не додержано встановленого для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирі- шення справи і можливість застосування цього порядку не втраче- на. Хоча Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. ЫПро застосування Конституції України при здій- снення правосуддяы прямо не висловлюється щодо закриття, прова- дження в справі на підставі п. 2 ст. 227 ЦПК і залишення заяви без розгляду на підставі п. 1 ст. 229 ЦПК, для судів має важливе зна- чення п. 8 цієї постанови, в якому категорично зазначено, що суд 213 не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви або скарги тільки на тій підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (Бюлетень законодав- ства і юридичної практики України. З К., 1998. З № 8. З С. 51). Тому при вирішенні питання про закриття прорвадження в справі і залишення заяви без розгляду суди повинні враховувати ст. 124 Конституції України і цю вказівку Верховного Суду України. Стаття 230, Наслідки залишення заяви без розгляду Після усунення умов, що були підставою для залишення за- яви без розгляду, заінтересована особа має право знову зверну- тися до суду з заявою в загальному порядку. (Стаття 230 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від 23.01.81) 1. Залишення заяви без розгляду здійснюється мотивованою ухвалою судді або суду, на яке може бути подана апеляційна скарга або внесене апеляційне подання прокурора, оскільки вона пере- шкоджає подальшому руху справи (п. 1 ст. 291 ЦПК). 2. На відміну від закриття провадження в справі при залишенні заяви без розгляду ця стаття передбачає інші процесуальні наслід- ки: після усунення обставин, що були підставами залишення заяви без розгляду, заінтересована особа вправі знову звернутися до суду з заявою в загальному порядку. Не є перешкодою для прийняття заяви й ознака тотожності позовів, оскільки справа була закінчена в такий спосіб не внаслідок відсутності права на пред'явлення по- зову, а в основному через недодержання порядку його реалізації. Глава 27 НАБРАННЯ РІШЕННЯМ СУДУ ЗАКОННОЇ СИЛИ Стаття 231. Умови набрання чинності рішенням суду Рішення суду, якщо воно не було оскаржене, набирає чин- ності після закінчення строку на апеляційне оскарження або на апеляційне подання. У разі подання апеляційної скарги рішення суду набирає чинності після розгляду справи судом апеляційної інстанції. Після набрання рішенням чинності сторони та треті особи з самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть заявляти в суді ті ж позовні вимоги з тих же підстав, а також оспорювати в іншому суді вже встановлені судом факти. У випадках, коли справу розглянуто за заявою осіб, визна- чених пунктом другим частини першої статті 5 цього Кодексу, 214 рішення суду, що набрало чинності, є обов'язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу. Якщо після набрання чинності рішенням, яким з відповідача стягуються періодичні платежі, зміняться обставини, що впли- вають на визначення розміру платежів, їх тривалість чи припи- нення, то кожна сторона вправі шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них. Рішення, які не підлягають апеляційному оскарженню, на- бирають чинності негайно після їх проголошення. (Стаття 231 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від 23.01.81; Законом № 2857-12 від 15.12.92, в редакції Закону № 2540-111 від 21.06.2001) 1. Коментована стаття встановлює умови вступу рішення суду в законну силу. Вступ рішення суду в законну силу додає цьому рішенню як би характеру закону по даній справі. Цивільне процесуальне законо- давство визначає порядок і строки вступу рішення в законну силу. Якщо рішення не оскаржене і на нього не було внесено апеляційне подання прокурора, то воно набирає законної сили після закінчен- ня строку на апеляційне оскарження і внесення апеляційного по- дання. У разі подачі апеляційної скарги або внесення апеляційного подання прокурора рішення суду першої інстанції, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи судом апе- ляційної інстанції. 2. У законну силу вступають негайно і апеляційному оскаржен- ню не підлягають рішення Верховного Суду України по всіх катего- ріях цивільних справ, а також рішення всіх судів по таких справах, як по скаргах на неправильності в списках виборців і в списках гро- мадян, що мають право брати участь у референдумі; по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії з виборів депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заявам про скасування рішення виборчої комісії; по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність дільничних і територіальних виборчих комісій з виборів Президен- та України; по скаргах, заявах на рішення, дії чи бездіяльність, що стосуються виборів народних депутатів України; по скаргах на дії органів і посадових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень (див. коментар до статей 243, 2435, 24310, 24315, 248 ЦПК). 3. Вступ рішення в законну силу тягне виникнення в нього низ- ку властивостей. А. Неспростованість судового рішення. Цей наслідок вступу рі- шення в законну силу означає, що рішення не можна оскаржити в апеляційному (звичайному) порядку. Рішення може бути перегля- 215 нуте в касаційному (винятковому) порядку і по нововиявленим та винятковим обставинам. Б. Виключність судового рішення припускає недопустимість по- вторному розгляду спору між тими ж сторонами про той же пред- мет і з тих же підстав. Якщо після вступу в силу рішення, яким з відповідача стягуються періодичні платежі, змінюються обставини, що впливають на визначення розміру цих платежів, тривалість їх виплати чи припинення, то кожна сторона може вимагати в суді зміни розміру (зменшення або збільшення), строків платежів або звільнення від них. У цьому разі позов буде не тотожним, а таким, що змінився, тому що змінилася його підстава. В. Преюдиціальність судового рішення означає, що факти, під- тверджені рішенням, яке вступило в законну силу, обов'язкові для суду, який згодом розглядатиме справу, пов'язана зі справою, за якою винесене дане рішення. Г. Виконуваність судового рішення означає, що рішення в при- мусовому порядку виконується, як правило, тільки після вступу його в законну силу (виняток З випадки негайного виконання). Рішен- ня, які не підлягають примусовому виконанню взагалі (наприклад, рішення про визнання), з набиранням законної сили набувають властивість здійснюваність. Д. Загальнообов'язковість судового рішення. Якщо до вступу рішення в законну силу воно обов'язкове для суду (суд не може його змінити) і іноді для сторін (при негайному виконанні), то пі- сля набирання законної сили воно обов'язкове і для суду, і для осіб, які беруть участь у справі, і для всіх органів і посадових осіб (органи РАГС, житлово-комунальні органи і т.д.). Ця стаття під- креслює, що рішення є обов'язковим і для тих осіб, в інтересах яких справу порушено прокурором та іншими особами, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатися до суду на захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи суспільних інтересів. Глава 28 УХВАЛИ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ,л Стаття 232. Питання, по яких постановляються ухвали Питання, зв'язані з рухом справи в суді першої інстанції, різні клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, пи- тання про відкладення розгляду справи, про зупинення або за- криття провадження в справі, залишення заяви без розгляду у випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються мотивова- ними ухвалами. 216 Ухвалу постановляє суд у повному складі, а у випадках, передбачених цим Кодексом, З суддя одноособове. (Стаття 232 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від 23.01.81) 1. Ухвали суду першої інстанції З це процесуальні документи, якими вирішуються різні питання, що виникають у ході розгляду справи або у разі його закінчення без винесення постановлення. Відповідно до коментованої статті класифікацію ухвал суду першої інстанції можна здійснювати за такими ознаками: 1) За суб'єктною ознакою (хто постановлює): а) одноособові З постановляються суддею одноособово голо- вним чином з питань руху справи; б) колегіальні З постановляються судом при колегіальному роз- гляді справи з питань руху або закінчення справи без постановлен- ня рішення. 2) За формою, якою вони наділяються: а) протокольні З заносяться до протоколу судового засідання (наприклад, про відкладення розгляду справи); б) у вигляді окремого процесуального документа (наприклад, закриття провадження в справі). 3) За змістом:І а) підготовчі З в них вирішуються питання підготовки справи (наприклад, про призначення експертизи, про розшук відповідача); б) з питань, що виникли при розгляді справи (наприклад, про заміну неналежної сторони); в) перешкоджаючі руху справи (наприклад, про відмову в прий- нятті позовної заяви, про зупинення провадження в справі); г) заключні З ухвали, що завершують розгляд справи (про за- криття провадження і залишення заяви без розгляду); Є) з приводу постановленого рішення (наприклад, про роз'яс- нення рішення); д) окремі ухвали З про розкриті в ході розгляду справи пору- шення законності посадовими особами чи громадянами, або істот- ні недоліки в роботі підприємств, організацій, установ (ст. 235 ЩІК). Стаття 233. Порядок постановлення ухвал Суд постановляє ухвали в нарадчій кімнаті, а по окремих нескладних питаннях З порадившись на місці. Ухвали суду, постановлені в нарадчій кімнаті, підписуються всім складом суду, а при одноособовому розгляді справи З суд- дею і приєднуються до справи. Ухвали суду, постановлені на місці, заносяться до протоколу судового засідання. (Стаття 233 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2464-12 від 17.06.92) 217 1. Ця стаття визначає порядок постановлення ухвал судом пер- шої інстанції. Вона не містить питання, по яких ухвали постанов- люються без видалення в нарадчу кімнату, а встановлює лише зага- льний критерій для суду З з окремих нескладних питань. У судовій практиці без видалення в нарадчу кімнату постанов- ляють ухвали з питань руху справи (про відкладення розгляду спра- ви, про окремі частини судового засідання і т.д.), про визначення порядку дослідження доказів та ін. І, навпаки, ухвали, що потребу- ють мотивування, і постановляються у вигляді окремого процесуа- льного документа, постановляютьчя в нарадчій кімнаті (ухвали про закриття провадження в справі, про залишення заяви без розгляду, про роз'яснення судового рішення та ін.). 2. Ухвали, що постановляються на місці судом або суддею, за- носяться до протоколу судового засідання і судом не підписуються. Якщо ж ухвала постановляється в нарадчій кімнаті, вона підпису- ється всім складом суду або суддею (при одноособовому розгляді справи) і додається до справи. Стаття 234. Зміст ухвал, постановлюваних у нарадчій кімнаті В ухвалі зазначається: 1) час і місце її постановлення; 2) найменування та склад суду, прізвище секретаря судово- го засідання; 3) особи, які беруть участь у справі, і предмет спору; 4) суть питання, розв'язуваного ухвалою; 5) мотиви, по яких суд прийшов до своїх висновків, і закон, яким керувався суд, постановлюючи ухвалу; 6) висновок суду; 7) порядок і строк оскарження ухвали. Ухвала, яка постановляється .судом без видалення до нара- дчої кімнати, повинна містити відомості, передбачені пунктами 4, 5 і 6 цієї статті. 1. Ця стаття встановлює правила про зміст ухвал, що постанов- ляються в залі судового засідання і у нарадчій кімнаті. 2. В ухвалах, що заносяться до протоколу судового засідання, вказуються сутність питання, яке вирішується ухвалою, мотиви рі- шення суду і закон, яким він при цьому керувався, а також рішен- ня суду по суті питання. 3. Реквізити мотивованої ухвали^ яка постановляється в нарад- чій кімнаті, зазначені в пунктах 1З7 цієї статті. Пленум Верховного Суду України в п. 16 постанови № 9 від 21 грудня 1990 р. ЫПро практику застосування судами процесуального законодавства при 218 розгляді цивільних справ по першій інстанціїы (Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України. Ухвали Пленуму Вер- ховного Суду України в цивільних справах. З К., 1999. З С. 353) вимагає неухильного додержання положень даної статті. Стаття 235. Окремі ухвали суду Суд, виявивши при розгляді цивільної справи порушення законності окремими службовими особами чи громадянами або порушення встановленого порядку розгляду скарг, заяв, звер- нень державними, громадськими органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, установами, організа- ціями, підприємствами і їх об'єднаннями, іншими юридичними особами чи інші істотні недоліки в їх діяльності, постановляє окрему ухвалу і надсилає її цим чи відповідним службовим осо- бам; органам, установам, організаціям вищого рівня по відно- шенню до тих, що допустили порушення законності, або трудо- вим колективам. Службова особа, державний або громадський орган, орган місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємство, установа, організація, інша юридична особа, трудовий колектив зобов'язані вжити заходів щодо виконання окремої ухвали і по- відомити про це суд у місячний строк. Якщо при розгляді цивільної справи суд виявить у діях сто- рони або іншої особи ознаки злочину, він повідомляє про це прокурора або порушує кримінальну справу. Залишення відповідною службовою особою без розгляду окре- мої ухвали суду або невжиття заходів до усунення зазначених у ній порушень закону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу тягнуть за собою відповідальність згідно із статтею 1856 Кодексу України про адміністративні правопорушення. (Стаття 235 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від 23.01.81; Законами № 2857-12 від 15.12.92, № 403/95^-ВР від 31.10.95) 1. Одним з видів ухвал суду першої інстанції є окремі ухвали, які являють собою реакцію суду на виявлені при розгляді справи порушення законності окремими посадовими особами чи громадя- нами або істотні недоліки в роботі державних підприємств, уста- нов, організацій, сільгосппідприємств, кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій. Пленум Верховного Суду України вказував у п. 23 постанови № 9 від 21 грудня 1990 р. ЫПро практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних оправ по першій інстанціїы (Цивільний ко- декс. Цивільний процесуальний кодекс України. Ухвали Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах. З К., 1999. З С. 355), 219 що не можуть залишатися без реагування факти безгосподарності, непродуктивних витрат, порушення державної, трудової, договір- ної дисципліни, трудових, житлових та інших конституційних прав громадян. 2. Окрема ухвала постановляється у вигляді окремого процесуа- льного документа в нарадчій кімнаті. Підприємства, установи, ор- ганізації, посадові особи, трудові колективи, одержавши таку ухва- лу, зобов'язані вжити необхідних заходів щодо усунення зазначе- них в ухвалі недоліків і в місячний строк повідомити про вжиті заходи суду. Невжиття необхідних заходів на вимогу суду або не- своєчасна відповідь на окрему ухвалу тягне за собою адміністрати- вну відповідальність. 3. Якщо при розгляді цивільної справи суд виявить в діях сторо- ни або іншої особи ознаки злочину, то він повідомляє про це про- курору або сам порушує кримінальну справу. 4. Окрема ухвала може бути постановлена як при винесенні рі- шення, так і в тих випадках, коли справа закінчується без винесен- ня судового рішення (див. п. 23 цитованого в п. 1 коментарю до цієї статті постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України). 5. Залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду, несвоєчасна відповідь на неї тягнуть за собою штраф від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Б. ПРОВАДЖЕННЯ ПО СПРАВАХ, ЩО ВИНИКАЮТЬ З АДМІНІСТРАТИВНО- ПРАВОВИХ ВІДНОСИН Глава 29 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 236. Справи, що виникають з адміністративно- правових відносин, розглядувані судом Суд розглядає справи: 1) по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; 1і) по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (те- риторіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сіль- ських, селищних, районних, міських, районних у містах, облас- них Рад та заявах про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата;' І2) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстра- ції кандидатом у Президенти України; І3) по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність, що стосуються виборів народних депутатів України; І4) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; І5) по заявах про дострокове припинення повноважень на- родного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяль- ності; 2) по скаргах на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень; 3) по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управ- лінської діяльності; 3і) по скаргах на рішення, прийняті відносно релігійних ор- ганізацій; З2) за заявами прокурора про визнання правового акта неза- конним; 221 З3) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; 4) про стягнення з громадян недоїмки по податках, само- оподаткуванню сільського населення і державному обов'язково- му страхуванню. Суд розглядає й інші справи, що виникають з адміністратив- но-правових відносин, віднесені законом до компетенції судів. (Стаття 236 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від 23.01.81, № 2994-10 від 11.01.82, № 5803-11 від 25.04.88, № 8710-11 від 19.01.90, № 659-12від 28.01.91; Законами № 2857-12 від 15.12.92, № 3039-12від 03.03.93, № 3906-12 від 02.02.94, № 76/94-ВР від 01.07.94, № 403/95-ВР від 31.10.95, М269/96-БР від 03.07.96, № 1970-Ш від 21.09.2000, 'М 2056-Ш від 19.10.2000) 1. Глава 29 ЦПК регулює провадження по справах, що виника- ють з адміністративно-правових відносин. Своєрідність даного виду провадження полягає в тому, що в ньому розглядаються і вирішуються непозовні справи, тобто такі справи, в яких немає спору про право цивільне. Тому цьому виду провадження не притаманні такі категорії, як сторони, позов, по- зовна заява, відмова від позову, мирова угода і т.п. Предметом су- дового розгляду є не спір про право цивільне, а спір про законність дій адміністративних органів і посадових осіб. Іноді й у позовному провадженні суд перевіряє законність адміністративного акта (при запереченні ордера, запису батьком в актових книгах тощо), але лише для того, щоб вирішити спір про право цивільне, а в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, перевірка за- конності дій адміністративних органів і посадових осіб б предметом судового розгляду. 2. Історія розвитку цивільного процесуального законодавства України полягає в постійному розширенні кола справ даного виду, що підлягають розгляду і вирішенні в суді. Так, протягом, вересня- жовтня 2000 р. змінена редакція глав 30-Б, 30-В і 30-Г ЦПК і введе- на в коло цих справ нова категорія З справи по скаргах на рішен- ня, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової' особи державної виконавчої служби (глава 31-Г ЦПК). Остання обставина цілком зрозуміла, оскільки саме судовий порядок перед- бачає максимум гарантій захисту суб'єктивних прав, у тому числі й у виконавчому провадженні. Чинний ЦПК, отже, відносить до компетенції судів дванадцять категорій справ, що виникають з адміністративно-правових відно- син. Відповідно до частини другої коментованої статті суд може розглядати й інші справи в порядку даного провадження, віднесені 222 законом до компетенції судів. Тобто перелік цих справ не закритий на майбутнє. Стаття 237, Порядок розгляду справ, що виникають з адміністративно-правових відносин Справи, перелічені в статті 236 цього Кодексу, розгляда- ються судом за правилами цього Кодексу, з винятками і допов- неннями, зазначеними в главах 30-32 цього Кодексу. Справи, перелічені у статті 236 цього Кодексу, вирішуються суддею одноособове. Справи по заявах про дачу висновку з пи- тань наявності підстав скасування рішення про реєстрацію кан- дидата в депутати та по скаргах на рішення, прийняті щодо релігійних організацій, у разі скасування рішення, постановле- ного одноособово суддею, а також у випадках, передбачених частинами другою і третьою статті 1241, розглядаються у коле- гіальному складі суду. (Стаття 237із змінами, внесеними згідно із Законами №2464-12 від 17.06.92, №3129-12 від 22.04.93) 1. Коментована стаття передбачає загальний порядок розгляду справ цього виду провадження з винятками і доповненнями, вста- новленими підрозділом Б розділу III ЦПК. Отже, процесуальна форма розгляду цих справ складається іі стадій порушення справи, підготовки справи до судового розгляду і судового розгляду. На даний вид провадження поширюються в основному і правила про принципи цивільного процесуального права, про представництво, про правонаступництво, про докази, про процесуальні строки і т.д. Але поряд з особливостями, відзначеними в коментарі до попере- днього статті і властивими всім справам цього виду провадження, у коментарях по окремих категоріях справ будуть зазначені й інші особливості. 2. Частина друга даної статті встановлює для всіх категорій справ, що виникають з адміністративно-правов"их відносин, одноособо- вий порядок розгляду. Деякі справи, зокрема по скаргах на рішен- ня, прийняті відносно релігійних організацій, у разі скасування постановлених по них одноособових рішень розглядаються колегі- альним судом. Стаття 124і допускає й. інші випадки колегіального розгляду цих справ (див. коментар до цієї статті). 2. Законом України № 1970-ІИ від 21 вересня/2000 р. ЫПро вне- сення змін до Цивільного процесуального кодексу Україниы перед- бачено колегіальний розгляд справ, що виникають з адміністратив- но-правових відносин, врегульованих главами 30-Б, 30-В, 30-Г ЦПК (див. коментарі до відповідних глав). Тому частина друга коменто- ваної статті потребує відповідних змін. 223 Глава ЗО СКАРГИ НА НЕПРАВИЛЬНОСТІ В СПИСКАХ ВИБОРЦІВ ТА В СПИСКАХ ГРОМАДЯН, ЯКІ МАЮТЬ ПРАВО БРАТИ УЧАСТЬ У РЕФЕРЕНДУМІ (Назва глави ЗО із змінами, внесеними згідно із Законом № 3039-12 від 03.03.93) Стаття 238. Підсудність справ по скаргах Скарги на відхилення дільничною виборчою комісією або дільничною комісією .з референдуму заяв про неправильності в списках виборців чи в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі, подаються до районного (міського) суду за місцем розташування відповідної дільниці. (Стаття 238 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від 23.01.81, № 8710-11 від 19.01.90) 1. Засобом порушення судової діяльності по справах про непра- вильностях в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі, є скарга, заява. Ініціатором по-* рушення справи є заявник. 2. Коментована стаття визначає родову і територіальну підсуд- ність даних справ: скарги по цих справах розглядаються місцевими судами за місцем розташування виборчої дільниці по проведенню виборів або референдуму. Стаття 239. Право і строк на подання скарги Суди повинні приймати на розгляд як скарги осіб, які заяв- ляють про те, що відповідна дільнична виборча комісія або діль- нична комісія з референдуму, складаючи списки виборців чи списки громадян, які мають право брати участь у референдумі, допустила щодо них неправильності, так і скарги осіб, які заяв- ляють, що до списку виборців, списку громадян, які мають пра- во брати участь у референдумі, неправильно включена та чи інша особа, яка не має виборчого права чи права брати участь у референдумі, або не включена особа, яка його має. Скарга може бути подана не пізніш як за п'ять днів до вибо- рів або референдуму. (Стаття 239 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від 23.01.81; Законом № 3039-12 від 03.03.93) 1. Ця стаття визначає предмет скарги. Відповідно до її змісту скаржитися можна на три обставини: а) на неправильності, неточ- ності, перекручення в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; б) на-включення в списки виборців та в списки громадян для участі у референдумі осіб, які не 224 мають виборчого права або права брати участь у референдумі; в) на невключення в списки виборців та в списки для участі у референ- думі громадян, які мають таке право. 2. У коментарі до попередньої статті відзначалося, що ініціато- ром цих справ є заявник. Хто може бути заявником? Відповідно до змісту цієї статті своєрідно вирішується питання про правоздатність заявника по даній справі, про його юридичну заінтересованість. Якщо предметом скарги є неправильності в списках, то заявником може бути тільки та особа, відносно якої допущені ці неправильно- сті. В інших двох випадках заявником може бути будь-який дієзда- тний громадянин. Отже, правоздатність в особи, що звертається до суду зі скаргою, буде і тоді, коли неправильності, зазначені в підпу- нктах б) і в) пункту 1 коментарю допущені й відносно інших осіб. 3. Коментована стаття визначає час подачі скарги: вона може бути подана не пізніше як за п'ять днів до виборів або референду- му. Цей строк встановлений для того, _щоб суд встиг розглянути цивільну справу і щоб дільнична комісія могла реалізувати рішення суду по скарзі. Стаття 240. (Виключено на підставі закону № 2540-111 від 21.06.2001) Хоча дана стаття і виключена із ЦПК у зв'язку з тим, що вона як би суперечить ст. 124 Конституції України, встановлюючи обо- в'язкове несудове вирішення скарги, по суті це нічого не змінює, оскільки предметом оскарження по цих справах є насамперед не неправильність в списках (див. коментар до ст. 239), а відхилення дільничною, виборчою комісією або дільничною комісією з рефе- рендуму заяв про неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі. Законом України № 2766-ІП від 18 жовтня 2001 р. ЫПро вибори народних депутатів Україниы (Урядовий кур'єр. З 2001. З № 201 З 202. З 2 лист.) встановлено альтернативу підвідомчість цих справ: громадянин має право оскаржити до дільничної виборчої комісії або безпосередньо до місцевого суду за місцем знаходження вибо- рчої дільниці допущені при складанні списку виборців неправіль- ності. Тому редакцію ст. 238 ЦПК потрібно змінити у тому сенсі, що об'єктом оскарження тепер є саме неправильності, а не відхи- лення заяв про неправільності у списках виборців. Стаття 241. Порядок судового розгляду скарги Скаргу на неправильності в списках виборців чи в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі, суд по- винен розглянути у відкритому судовому засіданні не пізніше 225 трьох днів, включаючи І день надходження скарги, якщо вона подана не пізніше дванадцятої години цього дня. (Стаття 241 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3039-12 від 03.03.93) І. Коментована стаття передбачає особливості судового розгля- ду справ по скаргах на неправильності в списках виборців чи у списках громадян, що мають право брати участь у референдумі. Таких особливостей дві: обов'язково відкриті судові засідання в справі і скорочений строк розгляду цих справ. Обидві особливості обумовлені політичним значенням цих справ. 2. Приймаючи скаргу до розгляду, суддя повинен постановити ухвалу про порушення цивільної справи. Під час прийняття скарги суддя має провести і головну підготовчу дію З опитування заявни- ка. Інші підготовчі дії З опитування заінтересованих осіб, витребу- вання письмових доказів і т.д. З суддя повинен оперативно здійс- нювати з урахуванням скороченого строку розгляду цих справ. 3. Відповідно до Закону України № 2766-ІП від 18 жовтня 2001 р. ЫПро вибори народних депутатів Україниы потрібно змінити ре- дакцію і цієї статті ЦПК відносно строків розгляду скарги. Згідно з п. 10 ст. 31 Закону скарги про неправільність у списках виборців розглядаються судом у п'ятиденний строк, але не пізніше дня, що передує дню' виборів; а якщо скаргу подано у день виборів, вона повинна бути розглянута судом негайно, але не пізніше часу закін- чення голосування Стаття 242. Особи, які викликаються в судове засідання В судове засідання для участі в розгляді справи обов'язково викликаються заявник і представник відповідної дільничної ви- борчої комісії чи дільничної комісії з референдуму. Якщо скарга стосується неправильного включення або не- включення до списку виборців чи до списку громадян, які мають право брати участь у референдумі, не самого заявника, а іншої особи, ця особа також викликається до суду. Неявка зазначених осіб не перешкоджає розглядові справи. (Стаття 242 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від 23.01.81, № 8710-11 від 19.01.90; Законом № 3039-12 від 03.03.93) \. Коментована стаття визначає склад осіб, що беруть участь у справі, при розгляді цих скарг. Склад осіб, що беруть участь у спра- ві, у кожному конкретному випадку залежить від предмета скарги, а отже, і від предмета судового розгляду. 2. Якщо предметом судового розгляду є скарга про неправиль- ності, перекручення, неточності у списках виборців чи у списках 226 громадян, що мають право брати участь у референдумі, то особами, що беруть участь у справі, будуть заявник і представник дільничної виборчої комісії або дільничної комісії з референдуму. 3. Якщо предметом судового розгляду є скарга про включення в списки осіб, що не мають права брати участь у виборах чи у рефе- рендумі, або навпаки, про невключення в списки особи, яка має таке право, то поряд з особою, що звернулася зі скаргою в суд, і представником дільничної виборчої комісії або дільничної комісії з референдуму до суду викликається і особа, відносно якої подана скарга і допущені зазначені неправильності в списках. 4. Неявка зазначених осіб не перешкоджає розгляду справи. Однак у суду повинні бути дані про те, що особи, що беруть участь у справі, належним образом повідомлені про час і місце розгляду справи. Стаття 243. Рішення суду Рішення суду по скарзі на неправильності в списках вибор- ців чи в списках громадян, які мають право брати участь у рефе- рендумі, є остаточним і набирає законної сили негайно після його проголошення.* Суд негайно видає заявникові копію рішення і одночасно надсилає копію рішення відповідній дільничній виборчій комісії чи дільничній комісії з референдуму. (Стаття 243 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від 23.01.81, № 8710-11 від 19.01.90; Законом № 3039-12 від 03.03.93) 1. Хоча коментована стаття і називається ЫРішення судуы, вона передбачає тільки особливості рішення суду по даній категорії справ. Тому на рішення суду по цих справах поширюються правила ст. 202і, 203 ЦПК про структуру рішення, про реквізити окремих частин судового рішення. 2. Якщо суд визнає скаргу заявника необгрунтованою, він по- становляє рішення про відмову в задоволенні скарги. У тому разі, коли скарга є обЄрунтованою, суд задовольняє скаргу своїм рішен- ням. Рішення є остаточним і набуває законної сили негайно, а отже, воно не може бути оскаржене в апеляційному порядку. Копії судо- вого рішення про задоволення скарги повинні бути негайно видані заявнику і надіслані у відповідну виборчу комісію чи комісію з ре- ферендуму для негайного внесення змін у списки виборців чи спи- ски громадян, що мають право брати участь у референдумі. 227 Глава 30-А СКАРГИ НА РІШЕННЯ І ДІЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ, ОКРУЖНОЇ (ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ) ВИБОРЧОЇ КОМІСІЇ ПО ВИБОРАХ ДЕПУТАТІВ І ГОЛІВ СІЛЬСЬКИХ, СЕЛИЩНИХ, РАЙОННИХ, МІСЬКИХ, РАЙОННИХ У МІСТАХ, ОБЛАСНИХ РАД І ЗАЯВИ ПРО СКАСУВАННЯ РІШЕНЬ ВИБОРЧОЇ КОМІСІЇ (Кодекс доповнено главою 30-А згідно з Указом ПВР № 8710-11 від 19.01.90; в редакції Закону № 76/94-ВР від 01.07.94) Стаття 243і. Підсудність справ по скаргах, заявах Скарги на рішення територіальної, окружної (територіаль- ної) виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидата в депу- тати або на посаду голови Ради, про скасування рішення про реєстрацію кандидата, з питань передвиборної агітації, про ви- знання виборів недійсними та заяви виборчої комісії про скасу- вання рішення про реєстрацію кандидата у зв'язку з порушен- ням заборони використання підпорядкованих кандидату і дові- реним особам засобів масової інформації для організації агітаційної роботи розглядаються районним (міським) судом за місцезнаходженням відповідної виборчої комісії. (Стаття 243' із змінами, внесеними згідно із Законами № 3906-12 від 02.02.94, № 76/94-ВР від 01.07.94) І. Законом від 1 липня 1994 р. повністю змінено редакцію глави 30-А і замість справ по заявах про дачу висновку з питань наявності підстав для скасування рішення про реєстрацію кандидата в депу- тати введена нова категорія цивільних справ З скарги на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заяви про скасування рішень виборчої комісії. Поява цієї категорії справ викликана зміною у виборчому законодавстві. 2.. Ця стаття встановлює родову і територіальну підсудність цих справ: справи розглядаються місцевим судом за місцезнаходжен- ням відповідної виборчої комісії. 3. Коментована стаття встановлює також види засобів порушен- ня судової діяльності: скарга і заява. Вибір засобу порушення зале- жить від ініціатора і від предмета судового розгляду. Якщо перед судом ставиться питання про перевірку законності рішення терито- ріальної, окружної (територіальної) виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидата в депутати чи на посаду голови ради, про ска- сування рішення про реєстрацію кандидата, з питань передвиборної агітації, про визнання виборів недійсними, засобом порушення спра- ви повинна бути скарга. У тому разі, коли в суд звертається вибор- ча комісія з проханням про скасування рішення про реєстрацію ка- ндидата в зв'язку з порушенням заборони використання підлеглих 228 кандидату і довіреним особам засобів масової інформації для орга- нізації агітаційної роботи, справа порушується заявою. Стаття 2432. Подання скарги, заяви Кандидат або його довірена особа вправі звернутися до суду із скаргою на рішення окружної (територіальної) виборчої комі- сії про відмову в реєстрації кандидата, про скасування рішення про реєстрацію кандидата, з питань передвиборної агітації у три- денний строк після прийняття рішення, а на рішення про визнання виборів недійсними З у триденний строк після обнародування територіальною виборчою комісією підсумків виборів. На рішення територіальної виборчої комісії з питань, не за- значених у частині першій цієї статті, мають право подати ска- ргу до суду особи, за скаргами, заявами або зверненнями яких це рішення прийнято, або яких воно стосується, у триденний строк після його прийняття. Із заявою про скасування рішення про реєстрацію кандида- та у зв'язку з порушенням заборони використання підпорядко- ваних кандидату і довіреній особі засобів масової інформації для організації агітаційної роботи вправі звернутися до суду окру- жна (територіальна) виборча комісія, яка зареєструвала цього кандидата. (Стаття 2432 із змінами, внесеними згідно із Законами № 3906-12 від 02.02.94, № 76/94-ВР від 01.07.94), 1. Коментована стаття визначає коло суб'єктів, що мають право порушити справу в суді, і строки звернення до суду. Ці суб'єкти можуть бути розділені на три групи. По-перше, ініціаторами справ про законність рішення виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидата, про скасування рішення про реєстрацію кандидата, з питань про передвиборну агітацію, про визнання виборів недійс- ними можуть бути кандидати чи їх довірені особи.' По-друге, з ін- ших питань право на подання скарги надано особам, по скаргах, заявам яких прийняте оскаржуване ними рішення територіальної виборчої комісії, чи особам, яких стосується таке рішення. По- третє, право порушити справу має й окружна (територіальна) комі- сія, яка зареєструвала кандидата. 2. Ця стаття обмежує триденним строком тільки осіб, які звер- таються зі скаргою. Цей строк є процесуальним і, у разі його про- пуску з поважних причин, може бути поновлений судом. На подан- ня заяви виборчою комісією термін не встановлюється. Стаття 2433. Порядок судового розгляду скарги, заяви Скарги на рішення територіальної, окружної (територіаль- ної) виборчої комісії і заяви про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата розглядаються судом у п'яти- 229 денний строк. При цьому скарги на рішення окружної (терито- ріальної) виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидата, про скасування рішення про реєстрацію кандидата, на рішення з питань передвиборної агітації і заяви про скасування рішення виборчої комісії розглядаються не пізніш як за день до виборів. (Стаття 2433 із змінами, внесеними згідно із Законами № 3906-12 від 02.02.94, № 76/94-ВР від 01.07.94)^ ,І 1. Коментована стаття встановлює тільки особливості розгляду окремих справ цієї категорії. Тому при розгляді цих справ діють загальні норми ЦПК: суддя повинен постановити ухвалу про пору- шення справи, оперативно здійснити її підготовку і ухвалою при- значити справу до розгляду. Судове засідання має проводитися та- кож відповідно до загальних правил ЦПК. 2. Для справ цієї категорії з урахуванням їх особливостей і полі- тичного значення встановлений скорочений строк їх розгляду З п'ять днів. До таких справ закон відносить і справи по скаргах на рішення виборчої комісії, і справи по заявах виборчої комісії. Більш того, справи по скаргах на рішення виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидата, про скасування рішення про реєстрацію кан- дидата, на рішення з питань передвиборної агітації і заяви про ска- сування рішення виборчої комісії повинні розглядатися не пізніш як за день до виборів,, для того щоб рішення суду могло бути реаль- но виконаним. Стаття 2434. Особи, які викликаються в судове засідання У судове засідання для участі у розгляді справи обов'язково викликаються заявник, кандидат у депутати або на посаду голо- ви Ради, представник відповідної територіальної, окружної (те- риторіальної) виборчої комісії. (Стаття 2434 із змінами, внесеними згідно із Законом № 76/94-ВР від 01.07.94) \ 1. Коментована стаття визначає склад .осіб, що беруть участь у справі, які повинні викликатися в судове засідання. Про день роз- гляду справи повинні повідомлятися заявники і особа, яка зверну- лася зі скаргою до суду З заявник, кандидат у депутати, кандидат на посаду,голови ради. Уявляється, що вони мають повідомлятися, а не викликатися. Представники виборчої комісії, за винятком тих випадків, коли справа порушена за заявою самої виборчої комісії, викликаються в судове засідання. Таке розуміння цієї статті відпо- відає принципу диспозитивності цивільного процесуального права, дія якого поширюється і на провадження по справах, що виника- ють з адміністративно-правових відносин. 2. Крім учасників процесу, зазначених у даній статті, у розгляді справи можуть брати участь й інші осіби: свідки, представники за- собів масової інформації тощо. 230 Стаття 2435. Рішення суду Встановивши, що відмова в реєстрації кандидата в депутати або на посаду голови Ради, скасування рішення про реєстрацію кандидата, визнання виборів недійсними, вирішення питання щодо передвиборної агітації чи іншого питання, вимоги заяви про скасування рішення про реєстрацію кандидата не відповіда- ють виборчому законодавству, суд відповідно З задовольняє скаргу, скасовує рішення територіальної, окружної (територіа- льної) виборчої комісії чи визнає її дії незаконними і зобов'язує останню провести передбачені виборчим законодавством дії, від- мовляє в задоволенні заяви. Якщо буде встановлено, що: кандидат є особою, яка не може бути обраною; рішення про висунення кандидатом прийнято з порушенням встановленого порядку і є неправомочним; канди- дат не подав необхідних для реєстрації документів чи документи виявились недостовірними; суб'єкт, який висунув зареєстрова- ного кандидата, скасував своє рішення; кандидат втратив вибо- рче право або право балотуватись по даному виборчому округу; в ході голосування чи під час підрахунку голосів допущено пору- шення законодавства про вибори, яке вплинуло на результати виборів; питання щодо передвиборної агітації чи інші питання вирішено відповідно до цього Закону; кандидат чи його довірена особа використовували для організації агітаційної роботи підпо- рядковані їм засоби масової інформації З суд відповідно відмо- вляє у задоволенні скарги, задовольняє заяву. Рішення суду є остаточним і оскарженню не підлягає. Копію рішення суд негайно надсилає заявникові і відповідній виборчій комісії. (Стаття 2435 із змінами, внесеними згідно із Законами № 3906-12 від 02.02.94, № 76/94-ВР від 01.07.94) 1. Рішення суду по цих справах повинно відповідати загальним вимогам статей 202і, 203 ЦПК. Разом з тим коментована стаття вказує на окремі особливості рішень по даній категорії справ. 2. Якщо суд не встановить порушень у діях виборчої комісії чи кандидата, то він постановляє рішення про відмову в задоволенні скарги або заяви. І навпаки, якщо суд встановить наявність пору- шення виборчого законодавства в діях виборчої комісії, кандидата, довірених осіб чи у рішенні виборчої комісії, суд своїм рішенням задовольняє скаргу або заяву, скасовує рішення виборчої комісії чи визнає .її дії незаконними і ставить комісії за обов'язок вчинити відповідні дії. 3. Рішення за даними справам набуває законної сили негайно і в апеляційному порядку не може бути оскаржено. Копії рішення суд зобов'язаний негайно надіслати заявнику і відповідній вибор- чій комісії. 231 Глава 30-Б СКАРГИ НА РІШЕННЯ, ДІЇ АБО БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ВИБОРЧОЇ КОМІСІЇ, ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ, ДІЛЬНИЧНОЇ ВИБОРЧОЇ КОМІСІЇ ПО ВИБОРАХ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ТА ЗАЯВИ ПРО СКАСУВАННЯ РЕЄСТРАЦІЇ КАНДИДАТОМ У ПРЕЗИДЕНТИ УКРАЇНИ Стаття 2436. Підсудність справ по скаргах, заявах Скарги на рішення, дії або бездіяльність дільничних і тери- торіальних виборчих комісій розглядаються відповідно Верхов- ним Судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київсь- ким і Севастопольським міськими судами у складі трьох суддів. Скарги на рішення, дії або бездіяльність Центральної вибо- рчої комісії, а також заяви Центральної виборчої комісії про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата у Прези- денти України розглядаються Верховним Судом України у складі трьох суддів. 1. Коментована стаття встановлює предмет скарги, а також під- відомчість, родову і територіальну підсудність справ, що виника- ють внаслідок порушень виборчого законодавства в ході виборів Президента України. 2. Предметом судового оскарження можуть бути, по-перше, рі- шення, дії або бездіяльність дільничних і територіальних виборчих комісій. По-друге, предметом оскарження можуть бути скарги на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, а саме на її рішення про реєстрацію кандидата в Президенти України або про відмову в реєстрації відповідної особи як кандидата у Президе- нти України. По-третє, предметом заяви Центральної виборчої ко- місії є скасування реєстрації відповідної особи як кандидата у Пре- зиденти України в зв'язку з порушенням вимог виборчого законо- давства. Ця стаття, визначаючи предмет скарги, заяв, визначає тим самим і коло підвідомчих судам справ. 3. Правила родової підсудності полягають у тому, що справи по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої ко- місії, а також по заявах Центральної виборчої комісії про скасуван- ня реєстрації відповідної особи як кандидата у Президенти України розглядаються Верховним Судом України, а справи по скаргах на рішення, дії або бездіяльність дільничних і територіальних вибор- чих комісій З апеляційними судами відповідно Автономної Респу- бліки Крим, обласними, Київським і Севастопольським. Правила територіальної підсудності щодо другої групи справ полягають у тому, що скарги подаються до суду за місцезнаходженням відпові- дної комісії. 232 Стаття 24У. Подання заяви, скарги Скарги на рішення, дії або бездіяльність територіальних, дільничних виборчих комісій можуть бути подані в суд кандида- тами у Президенти України, їх довіреними особами, уповнова- женими особами партій (блоків), а також не менш як двадцять- ма виборцями протягом семи днів з дня прийняття відповідною виборчою комісією рішення або вчинення дії. Скарги на рішення Центральної виборчої комісії про реєст- рацію кандидата в Президенти України або про відмову у реєст- рації претендента на кандидата у Президенти України можуть бути подані в суд претендентами на кандидата у Президенти України, щодо яких прийнято таке рішення, або уповноважени- ми особами партій (блоків), ініціативної групи виборців, які ви- сунули даних претендентів, протягом п'яти днів з моменту його прийняття. Заява про скасування реєстрації відповідної особи як кан- дидата в Президенти України подається до Верховного Суду України Центральною виборчою комісією в п'ятиденний строк з дня виявлення порушення вимог виборчого законодавства. 1. Коментована стаття вирішує три питання: про строки подан- ня скарги, суб'єктів оскарження і засоби порушення справи. Скарги на рішення, дії або бездіяльність територіальних і діль- ничних виборчих комісій можуть бути подані в семиденний строк з дня прийняття відповідною виборчою комісією рішення, вчинення дії або відмову вчинити дію. П'ятиденний строк з моменту поста- новлення рішення встановлений для подання скарг на рішення Центральної виборчої комісії про реєстрацію кандидата у Президе- нти України або про відмову в реєстрації претендента на кандидата у Президенти України. Протягом п'яти днів із дня виявлення пору- шення вимог виборчого законодавства повинні подаватися і заяви Центральної виборчої комісії про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата у Президенти України. Скарги (заяви), подані з порушенням цих строків, а також ска- рги (заяви) про порушення Закону України ЫПро вибори Президе- нта Україниы, що мали місце до дня голосування, але були подані в суд після 24 години дня, який передував дню голосування, залиша- ються без розгляду. 2. Коло суб'єктів, що наділяються правом подання скарги, зале- жить від предмета скарги і предмета судового розгляду. При оскар- женні рішень, дій або бездіяльності територіальної, дільничної ви- борчих комісій, ними можуть бути кандидати у Президенти Украї- ни, їх довірені особи, уповноважені особи партій (блоків), а також не менш двадцяти виборців, а при оскарженні рішення Централь- 233 ної виборчої комісії ними можуть бути претенденти на кандидата у Президенти України, відносно яких прийняте рішення Централь- ною виборчою комісією, уповноважені особи партій (блоків), ініці-. ативної групи виборців, що висунули даного претендента. 3. Заявником по справах про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата у Президенти України в зв'язку з порушенням вимог виборчого законодавства є Центральна виборча комісія. 4. Таким чином, виходячи з викладеного і змісту цієї статті, можна вказати на два засоби порушення справ цієї категорії: скарга і заява. Стаття 243і. Порядок судового розгляду скарги, заяви Скарги на рішення, дії або бездіяльність дільничних або те- риторіальних виборчих комісій розглядаються судом протягом трьох днів, а в разі надходження скарги (заяви) менш як за три дні до виборів чи в день їх проведення З негайно. Скарги на рішення Центральної виборчої комісії про реєст- рацію кандидата у Президенти України або про відмову в реєст- рації претендента на кандидата у Президенти України, а також заява Центральної виборчої комісії про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата в Президенти України розгляда- ються Верховним Судом України у складі трьох суддів в семи- денний строк, але не пізніш як за день до виборів. Скарги на рішення, дії або бездіяльність дільничних і тери- торіальних виборчих комісій, за винятком скарг на неправиль- ності, допущені при складанні списків виборців, скарги на рі- шення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, а також заяви Центральної виборчої комісії про скасування ре- єстрації відповідної особи як кандидата в Президенти України розглядаються відповідними судами у складі трьох суддів. Скарги (заяви), подані з порушенням встановлених законом строків, а також скарги (заяви) щодо порушень Закону України ЫПро вибори Президента Україниы, які мали місце до дня голо- сування, але були подані до суду після 24-ї години дня* що пе- редує дню голосування, залишаються без розгляду. 1. Порядок розгляду цієї категорії цивільних справ регулюється загальними правилами ЦПК. Приймаючи скаргу або заяву, суддя повинен постановити ухвалу про порушення цивільної справи. З урахуванням скорочених строків розгляду цих справ низку підгото- вчих дій (опитування заявника, витребування письмових доказів і т.д.) суддя повинен здійснити вже при порушенні справи. Судове засідання також має проводитися відповідно до загальних правил ЦПК. 234 2. Ця стаття встановлює строк розгляду справи залежно від її категорії. Справи по скаргах на рішення, дії або бездіяльність тери- торіальної, дільничної виборчої комісії розглядаються судом у три- денний строк, а у випадках надходження скарги (заяви) менш ніж за три дні до виборів чи у день їх проведення З негайно. Інші справи повинні розглядатися в семиденний строк, але не пізніш як за день до виборів. 3. Коментована стаття своєрідно розв'язує питання про склад суду, що розглядає і вирішує ці справи. Як уже відзначалося (див. коментар до ст. 1241 ЦПК), за загальним правилом цивільні справи по першій інстанції розглядаються судцями одноособово. Однак справи по скаргах на рішення, дії або бездіяльність дільничних і територіальних виборчих комісій, за винятком справ по скаргах на неправильності в списках виборців (згідно з коментованою статтею і главою ЗО ЦПК), по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, а також по заявах Центральної вибо- рчої комісії про скасування реєстрації відповідної особи як канди- дата у Президенти України розглядаютвЬя колегіальним судом у складі трьох суддів. Стаття 243і. Особи, які викликаються у судове засідання Про розгляд у судовому засіданні скарги (заяви) повідомля- ються заявник, автор скарги, представник відповідної виборчої комісії, інші заінтересовані особи. акту. Саме мета дозволяє оцінити факт з

іе він юридичне значення. В заяві необхідно

неможливість одержання документів про цей

І^’що підтверджують його наявність.

к повинен навести докази з приводу викладених у за-

ин. У разі неможливості одержання їх самим заявником

в порядку підготовки справи може витребувати суддя.

275.

Зміст’рішення суду про встановлення факту,

що має юридичне значення

В рішенні суду має бути зазначено: факт, встановлений су-

дом, мета його встановлення, а також докази, на підставі яких

суд встановив цей факт.

Рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєст-

рації в органах запису актів громадянського стану або підлягає

Оформленню в нотаріальних органах, не замінює собою докуме-

нтів, видаваних цими органами, а є тільки підставою для одер-

жання цих документів.

1. Рішення суду в даній категорії справ окремого провадження має

відповідати загальним вимогам, що ставляться до судових рішень в

цивільних справах. У загальному порядку воно набирає .законної

сили, а отже, може бути оскаржено в апеляційному порядку.

2. Ця стаття вказує тільки на деякі особливості рішення в спра-

вах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, З у

ньому мають бути зазначено факт, встановлений судом, мета його

встановлення і докази, що підтверджують його.

При постановленні цих рішень необхідно мати на увазі, що від-

повідно до особливостей справ окремого провадження правила ста-

тей 75, 76 ЦПК про розподіл судових витрат і відшкодування ви-

трат по оплаті допомоги адвоката в цих справах не застосовуються

(див. п. 18 постанови № 15 Пленуму Верховного Суду України від

31 березня 1995 р. ЫПро судову практику в справах про встановлен-

ня фактів, що мають юридичне значенняы. // Бюлетень законодав-

ства і юридичної практики України. З 1998. З № 8. З С. 19).

302

3. Саме по собі рішення не замінює документ, який посвідчує

юридичний факт, а лише є підставою для одержання відповідних

документів. Тому копія судового рішення видається заявнику для

пред’явлення її у відповідний відділ РАГС.

Глава 38

ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВ НА ВТРАЧЕНІ ЦІННІ ПАПЕРИ

НА ПРЕД’ЯВНИКА

Стаття 276. Підсудність

Особа, яка втратила цінний папір на пред’явника, виданий

державною трудовою ощадною касою про вклад грошових сум

або про прийом на зберігання цінностей чи облігацій державних

позик або цінних паперів на пред’явника, може просити суд про

визнання папера недійсним і про відновлення її прав на втраче-

ний цінний папір.

Справу розглядає районний (міський) суд за місцем знахо-

дження установи, що видала цінний папір на пред’явника.

1. Глава 38 визначає особливості розгляду справ про відновлен-

ня права на втрачені цінні папери на пред’явника. Раніше це про-

вадження називалося викличним, тобто сутність цих справ поляга-

ла в тому, що суд за заявою особи, яка втратила цінний папір,

викликає його власника в суд.

2. Заявниками в цих справах є особи, які втратили документи

про вклад на пред’явника грошових сум, цінностей або цінних па-

перів. У такому ж порядку можна звертатися з заявами і тоді, коли

документ не втрачений, але втрачені ознаки платоспроможності, і

фінансова установа в зв’язку з цим відмовилася здійснити відпові-

дну операцію. Заява подається до місцевого суду за місцем знахо-

дження установи, що видали цінний папір.

Стаття 277. Зміст заяви

В заяві до суду про визнання цінного папера недійсним має

бути зазначено:

1) прізвище, ім’я та по батькові заявника і його місце про-

живання;

2) обставини, при яких втрачено цінний папір;

3) назву установи, яка видала цінний папір, і характерні

ознаки втраченого цінного папера.

1. Ця стаття встановлює особливості змісту заяви в справах про

відновлення права на втрачені цінні папери на пред’явника.

303

У заяві вказуються дані про заявника, обставини, при яких втра-

чений цінний папір, найменування установи, що видала цінний

папір, і характерні ознаки втраченого цінного папера.

2. Приймаючи заяву, суддя повинен приділити належну увагу

відповідності заяви в конкретній справі вимогам цієї статті. Зазна-

чені дані дозволять судді правильно визначити підвідомчість спра-

ви: чи є папір цінним, чи належить він до тих, право на який може

відновити суд.

3. Якщо заява не відповідає вимогам цієї статті і загальним ви-

могам, то судця залишає заяву без руху і встановлює строк для ви-

правлення недоліків заяви.

Стаття 278. Ухвала судді до розгляду заяви по суті

Суддя, одержавши заяву, своєю ухвалою постановляє:

1) зробити публікацію про виклик держателя цінного папера

до районного (міського) суду;

2) заборонити установі, яка видала цінний папір, провадити

видачу вкладу або облігацій по втраченому цінному паперу.

(Стаття 278 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від

23.01.81)

1. Цивільна справа цієї категорії, як і будь-яка інша, порушу-

ється відповідною ухвалою судці.

2. Після порушення справи і до розгляду справи по суті суддя

по цих справах постановлює ще одну ухвалу, якою наказує здійс-

нити публікацію про виклик власника цінного папера в даний суд і

забороняє установі, що видала цінний папір, проводити по ньому

фінансові операції. Підставами публікації в місцевій газеті і забо-

рони на операції з цінним папером є копії цієї ухвали судці.

Стаття 279. Зміст публікації

Публікація про виклик держателя цінного папера повинна

містити:

1) прізвище, ім’я, по батькові і місце проживання заявника;

2) назву і характерні ознаки цінного папера, з приводу якого

подано заяву до суду;

3) пропозицію держателю цінного папера, з приводу якого

подано заяву до суду, повідомити суд в тримісячний строк про

свої права на цінний папір.

Публікація робиться коштом заявника у місцевій газеті.

Одночасно з публікацією суд надсилає установі, що видала

цінний папір, заборону провадити видачу вкладу або облігацій

протягом зазначеного строку.

304

1. Ця стаття докладно регламентує зміст публікації в місцевій

газеті про виклик власника цінного папера в суд:ована стаття присвячена
третій частині судового засі-