Антонов – інтелектуальна властність і комп\’ютерне авторське право, 2006 (книга)

Антонов – інтелектуальна властність і комп’ютерне авторське право, 2006

ЗМІСТ

Вступ 8

Глава 1. Інтелект, інтелектуальна творчість

та інтелектуальна власність 10

Характеристика основних понять 10

Поняття інтелектуальної власності

та система її правової охорони 16

Історія та еволюція авторського права 25

Основні функції та принципи авторського права 28

Об’єкти авторського права 47

Глава 2. Нормативно-правова база 51

Загальна характеристика 51

Intemet-доступ до нормативно-правової бази 53

Конституція України, Кримінальний кодекс

та Кодекс України про адміністративні правопорушення

стосовно питань захисту інтелектуальної власності 56

Правова база в сфері охорони використання

комп’ютерних програм та баз даних 58

Глава 3. Організації, які захищають авторські і суміжні права 67

Організації України 67

Міжнародні організації 76

Концепція розвитку стосунків з Європейським Союзом

у галузі авторського права і суміжних прав 76

Програма інтеграції України до Європейського Союзу

у галузі авторського права і суміжних прав 78

Глава 4. Міжнародна система охорони

інтелектуальної власності 9С

Значення міжнародної співпраці у сфері охорони

інтелектуальної власності для України 9С

Основні завдання і напрями діяльності міжнародної

системи охорони інтелектуальної власності 92

Всесвітня організація інтелектуальної власності 94

Міжнародні договори та угоди у сфері

охорони промислової власності ВОІВ 103

Міжнародні конвенції і договори з охорони

авторського права і суміжних прав 114

Регіональні міжнародні організації з питань охорони

інтелектуальної власності 125

Участь України у створенні та діяльності Міждержавної ради з питань
охорони промислової власності

країн Співдружності Незалежних Держав (СНД) 128

Євразійська патентна конвенція, її мета і завдання.

Євразійська патентна організація 131

Багатосторонні і двостороння міжнародна співпраця у сфері охорони

інтелектуальної власності 133

Міжнародна співпраця у створенні, удосконаленні та розвитку національної
законодавчо-нормативної бази

у сфері охорони інтелектуальної власності в Україні 137

Участь України в міжнародній співпраці з питань

стандартизації у сфері охорони промислової власності 139

Міжнародна співпраця у створенні та вдосконаленні національного
патентно-інформаційного фонду

та довідково-пошукового апарату 140

Участь України в міжнародних програмах підготовки і підвищення
кваліфікації фахівців з охорони

інтелектуальної власності 142

Участь неурядових і громадських організацій України в міжнародній
співпраці у сфері охорони

інтелектуальної власності 144

Співпраця з Всесвітньою торговельною організацією 145

Глава 5. Захист інтелектуальної власності

і комп’ютерного авторського права 147

Основні охоронні документи 147

Авторський договір 148

Державна реєстрація прав автора на твори науки,

літератури і мистецтва 161

Судовий порядок захисту прав на об’єкт

інтелектуальної власності 173

Глава 6. Методи оцінки інтелектуальної власності 188

Фактор часу при оцінці 188

Оцінка ризику 20F

Метод аналізу чутливості 211

Основи методології вартісної оцінки

інтелектуальної власності 21С

Глава 7. Сучасні інформаційні технології

та комп’ютерне авторське право 230

Поняття, завдання та напрямки правового

регулювання у сфері інформаційних відносин 232

Теоретична концепція розвитку

інформаційного законодавства 236

Правовий статус учасників у сфері

інформаційних відносин 241

Права та обов’язки учасників інформаційних відносин 251

Дослідження проблем глобальної інформаційної мережі Internet у США та
країнах Європи,

формування законодавства у цій сфері 265

Шляхи формування і розвитку законодавства

України у сфері інформаційних відносин 269

Глава 8. Інтернет і питання права 279

Загальні положення 279

Право та Інтернет 281

Доступ до Інтернет 284

Проблема відповідальності

інформаційних провайдерів 286

Захист сайтів в Інтернет 289

Іменне право 298

Література 307

Тезаурус 313

АнтоновоЛОГІЯ — Закони автора книги стосовно

інтелектуальної власності і комп’ютерного авторського права 370

Додатки 387

Закон України «Про авторське право і суміжні права» 387

Концепція правової охорони

комп’ютерних програм в Україні 405

Закон України «Про науково-технічну інформацію» 412

Положення про дистанційну освіту (ДО) в Україні 423

Положення про дистанційну освіту 426

Закон України «Про інформацію» 462

Закон України «Про видавничу справу» 481

Постанова Кабінету Міністрів України

«Про державний реєстр видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції» 496

Положення про Державний реєстр видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції 497

Закон України «Про захист інформації

в автоматизованих системах» 498

Примірне тимчасове положення

про фонд навчальних комп’ютерних програм 505

ВМ. Антонов ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ І КОМП’ЮТЕРНЕ АВТОРСЬКЕ ПРАВО

Примірне тимчасове положення

про реєстр навчальних комп’ютерних програм 507

Заява про внесення до Реєстру навчальних комп’ютерних програм 510

Свідоцтво про внесення навчальної комп’ютерної програми

до реєстру навчальних комп’ютерної програм 511

Плагіат в Інтернет 512

Коротка історія копірайта 513

Диктатура копірайта 515

Присвячую моїй родині. Батьку та матері Дружині, донці, Онучці та онуку

ПОДЯКИ

Моїй родині — дружині, донці, онучці та онуку — за гнучкий
активно-толерантний підхід та співчуття стосовно розуміння, що таке
інтелектуальна власність (майнова та немайнова) у весь довготривалий
термін написання, апробування та тестування книги, а також за
духовно-чутливу підтримку у складні часи творчості та комп’ютерної
зануреності у такі нелогічні поняття як інтелект, творчість, автор,
право та перспективні інформаційно-комунікаційні, синергетичні,
когнітологічні та акме — технології.

Малюковій Інні Геннадіївні — за надану мені неймовірно цікаву, хоча й
складну діалектичну довготривалу можливість створювати, відпрацьовувати,
поглиблювати, удосконалювати та модернізувати суперскладні проблемні
питання з інтелектуальної власності, творчості, комп’ютерного
авторського права, захисту інформації, дистанційної освіти тощо в
українському Інституті інформаційних технологій в освіті, що надало моїй
книзі реальну можливість «побачити» свого читача, а також за поради і
підтримку у весь час спілкування та роботи з нею, а головне — за
можливість користуватися її безмежним інтелектуальним потенціалом, що
також знайшло відображення у книзі.

Слухачам Інституту інформаційних технологій в освіті, студентам та
аспірантам Київського національного університету імені Тараса Шевченка —
за корисні дискусії стосовно проблем, що розглядаються, а також за
допомогу у підготовці та оформленні матеріалу книги.

Керівництву Київського національного університету імені Тараса Шевченка
за моральну, методологічну та науково-практичну підтримку.

Інституту інформаційних технологій в освіті, Інститутів та
Університетів, де викладався і удосконалювався навчальний курс з
розглядаємих питань.

Директору, редакторам, особисто дизайнеру видавництва «КНТ» — за надану
мені можливість випустити книгу у світ, та їх неймовірну терплячість
стосовно моїх помилок, вимог та постійних пропозицій та удосконалень.

ВСТУП

Питання, що досліджуються у підручнику, актуальні і вкрай необхідні
фахівцям всіх спеціальностей — від учня, студента, педагогічного
працівника де керівника, менеджера, економіста, адміністратора або
державного посадовця будь-якого рівня чи класу.

Як показує практичний досвід, ця проблема дуже складна, динамічна,
«розмита», нечітка, спотворена багатьма роками використання в Україні
«піратських» творів і практично ніким не визнається, крім самих авторів,
які теж часто порушують авторське право, коли справа стосується «чужої»
творчої власності.

І якщо стосовно таких творчих понять, як літературний, художній,
архітектурний чи науково-технічний твір давно робляться спроби вирішити
це питання позитивно, то стосовно комп’ютерних програм, програмного
забезпечення, баз даних, знань, метазнань, інформаційних та
автоматизованих систем, курсів з дистанційної освіти (ДО), прогресивних
інформаційних технологій тощо наша держава на початку шляху.

Особливо складна ситуація склалася навколо поняття ДО в Україні.

ДО — це також об’єкт авторського права. Всі, хто бере участь у розробці
та використанні курсів з дистанційного навчання, відразу ж стають на
шлях можливого порушення окремих статей Кримінального кодексу України
(зокрема статті №176 «Порушення авторського права і суміжних прав»), що
діє с 01.09.01р.

Це пов’язано з тим, що при розробці, реалізації та впровадженні
будь-якого курсу з ДО, часто використовуються неліцензійні операційні
системи, системне та прикладне програмне забезпечення, технологічне,
інформаційне, методичне та інші види забезпечень, а також існуючі бази
даних та знань: книги, брошури, посібники, методологічне забезпечення,
магнітні носії тощо,

Щоб якимось чином позбавити майбутнього чи сьогоденного розробника або
користувача сучасних інформаційних технологій хоча б деяких
неприємностей, наріжних каменів (або каменів спотикання) у цьому
питанні, автор і пропонує широкому колу читачів цю книгу.

За даними досліджень компанії Business Software Alliance ( HYPERLINK
“http://www.bsa.org” www.bsa.org ), яка здійснює боротьбу з
розповсюдженням нелегального програмного забезпечення (ПЗ), рівень
піратства у галузі ділового ПЗ в Україні у 2002 р. склав 89% (} 1994 р.
він складав 95%). Дослідження BSA показало, що зниження рівня
комп’ютерного піратства на 10 відсотків у найближчі 4-5 років призведе
де подвоєння доходів від індустрії інформаційних технології (IT).

Для досягнення цієї мети потрібні наступні заходи:

активна робота щодо створення ринкових механізмів, які б стимулю вали
придбання легального (ліцензійного) ПЗ: нові види ліцензування, навчання
партнерів і підтримка ПЗ;

розробка та впровадження для користувачів та продавців методичний
рекомендацій стосовно формування культури використання ПЗ;

розробка й удосконалення юридичних і технологічних засобів захисту ПЗ;

запровадження методології об’єднання зусиль у цьому напрямку виробників
ПЗ, державних установ, засобів масової інформації та широкої
громадськості, а також корпоративних клієнтів;

розробка технології управління ліцензіями, патентами, а також алгоритмів
легалізації ПЗ, та зменшення його вартості.

Також дослідження показало, що у 2003 році з 520 відомих Microsoft
українських компаній з виробництва і продажу персональних комп’ютерів
(ПК):

60% — відкрито продавали ПК з неліцензійним ПЗ, встановлюючи ліцензійні
програми лише за бажанням клієнта;

35% — пропонували ліцензійне ПЗ, але за бажанням клієнта могли
встановити піратську копію;

5% — встановлювали на ПК тільки ліцензійне ПЗ, або продавали ПК без ПЗ.

Загалом у період з 1998 по 2004 рік кількість підробленого і
контрафактного товару, затриманого на кордонах держав ЄС, збільшилася у
8 разів. Зараз на піратську продукцію припадає 5% світового товарообігу,
що складає — 258 млрд. доларів СІЛА на рік.

Але Україна не перша у світі за рівнем піратства; так, рівень
неліцензій-ного ПЗ сьогодні складає:

Китай — 92% ;

В’єтнам — 92% ;

Україна — 89% ;

Індонезія — 88% ;

СНГ — 87%;

Росія —87%.

У світі (2004 р.) нелегально було встановлено 36% ПЗ на суму 829 млрд.
доларів СІЛА. При цьому, з них:

у Східній Європі — 71% ;

у Західній Європі — 37% ;

у Північній Америці — 23% .

І це при тому, що в Україні лише тільки 2% населення має домашній доступ
до Internet, а це 45 місце з 48 країн Європи. В Росії 12% населення має
домашній доступ до Internet, в СІЛА — 48% , у країнах Скандинавії — 60%
.

Автор також пропонує всім, хто цікавиться цією темою, звертатися до йогс
персонального сайту за адресою: HYPERLINK “http://www.unicyb.klev.ua”
www.unicyb.klev.ua у розділ «Інтелектуальна власність і комп’ютерне
авторське право» на головній сторінці з метою поглиблення своїх знань та
обміну інформацією з питань, що розглядаються.

Глава 1. ІНТЕЛЕКТ, ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ТВОРЧІСТЬ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

1.1. Характеристика основних понять

Інтелект (з лат. — «пізнання», «розуміння», «розум») — це здатність до
мислення, раціонального пізнання.

Інтелектуальна творчість, власність або ідея — це розумова діяльність
людини і її можна проілюструвати як це показано на рисі, рис.2, рис.З.

Як можна побачити на рис.2, інтелект — це здатність генерувати нову
інформацію, тобто інформацію, якої ніколи не було у світі ( на об’єкті,
в системі) і яка може стати товаром.

Часто інтелект змішують з поняттям «творчість». І хоча між ними є прямий
взаємозв’язок, ці поняття мають різне семантичне навантаження.

на), науково-технічну (виробнича, технічна, наукова, комп’ютерна,
інформаційно-технологічна, методична тощо), виконавську (майстерність
артистів, лекторів), комбіновану тощо (рис. 5).

Творчість — «виступає» як товар, вона є об’єктом бізнесових та державних
структур.

Важливим є поняття інтелектуальної власності, яке поєднує у собі терміни
інтелект та творчість, рис. 4, 5.

Про те, що інтелектуальна власність (ІВ) «виступає» як товар, свідчить
світовий досвід, який показує, що питома вага інтелектуальної власності
може сягати 35% капіталу виробничих фірм, підприємств, установ тощо.

І хоча фахівцям вже давно відомо, що ІВ — це довгостроковий і
перспективний вид вкладення капіталу, їм також відомо, що поняття ІВ —
це логічна абстракція. її можливо формалізувати, але занадто складно за
умови використання понять, методів та моделей, які в математиці
називають «нечіткими» або «розмитими».

Інтелектуальна власність (ІВ) — це права на результати розумової
діяльністі людини у науковій, художній, виробничій,
інформаційно-технологічній, комп’ютерній та інших сферах, які є об’єктом
цівільно-правових відносин у частині права кожного володіти,
користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної,
творчої діяльності.

Інтелектуальна власність може бути: майнова і немайнова.

Майнова ІВ — це право, що виникає у творця на досягнутий результат
інтелектуальної, творчої діяльності, подібне до права власності, яке
виявляється в особи, працею якої створено матеріальну річ (пристрій,
прибор, комп’ютер, програма, база даних і знань, система управління,
курси з ДО, СППР, АСУ, нові інформаційні технології (HIT) тощо). Можна
сказати, що це економічний результат інтелектуальної праці людини.

Немайнова IB — це сукупність особистих моральних, психологічних,
логічних, духовних (немайнових в розумінні економічних) та інших прав
людини, які не можуть відчужуватися від їх власника внаслідок самої
природи.

Особисті (немайнові) права автора програм, баз даних, інформаційних
систем та технологій поділяються на:

право авторства, т.т. право вважатися автором даних понять і вимагати
від інших осіб визнавати Ваші права авторства, відповідно до існуючого
законодавства;

право на авторське ім’я (назву), т.т. можна вказувати власне ім’я,
псевдонім або виступати анонімно;

право на недоторканість, т.т. право протидіяти будь-якому перекрученню,
спотворенню, зміні без дозволу автора або використання будь-яких
коментарів, післямов, пояснень тощо без дозволу автора;

• право на обнародування або право випуску твору у світ. IB може бути
представлена такими засадами:

Авторське право і суміжні права

Право на об’єкти промислової власності

Право на нетрадиційні об’єкти IB

Авторське право і суміжні права — це комплекс відносин, які виникають у
зв’язку зі створенням і використанням літературних, музичних, художніх,
кінематографічних творів, а також наукових праць (у тому числі програм
для ЕОМ, баз даних та знань СППР, АСУ, HIT) тощо.

Суміжні права — це права на такі об’єкти як: виконавська діяльність
артистів, фонограми, постановки, передачі організацій ефірного і
кабельного мовлення тощо.

Промислова власність (ПВ) — це твори людини у будь якій сфері її
діяльності, які оцінюються передусім з позицій промислової значущості,
економічної ефективності, отримання прибутку під час їх використання у
^гробничий діяльності. Об’єктами ПВ є винаходи.

корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, фірмові
найменування, географічні вказівки походження товарів тощо.

На об’єкти ПВ можуть видаватися патенти, які захищають зміст тих рішень,
які знайдені авторами.

Право на нетрадиційні об’єкти ІВ — це правова охорона таких результатів
інтелектуальної діяльності як, наприклад, сорти рослин, топографії
інтегральних мікросхем, комерційна таємниця (секрети виробництва,
зокрема ноу-хау) тощо.

Гудвіл (імідж, ділова репутація) — це об’єкт суміжних прав, комплекс
заходів, спрямованих на збільшення прибутків об’єкта за рахунок
використання нових ідей та технологій, іміджу фірми, компанії;
менеджерських здібностей тощо, т.т. збільшення прибутку без відповідного
збільшення активних матеріальних операцій.

Наукове відкриття — визнання, усвідомлення нових явищ, властивостей,
законів матеріального світу, які досі не були пізнані.

Винахід — це новий продукт, пристрій, речовина, спосіб тощо. Винаходи —
це нові розв’язки окремих задач, які ґрунтуються на властивостях або
законах матеріального світу, тобто винахід передбачає нове використання
згаданих властивостей чи законів, пізнаних одночасно з винаходом або
раніше.

Корисна модель — конструктивне виконання продукту.

113 — поєднує

И4 — генерує (моделює, створює) И5 — отримує Иб — виробляє

Стосовно авторського права треба наголосити, що охороні підлягають форми
вираження ідей автора, а не самі ідеї. Ідеї не охороняються авторським
правом. Наприклад, якщо автор публікує у журналі статтю, де у стислому
виді викладає свої ідеї про те, як побудувати АРМ викладача або учня, чи
як спроектувати систему дистанційного навчання, Веб-сайт, базу даних чи
знань, то ніхто не може перешкодити будь-кому використати ці ідеї для
створення перелічених продуктів. Хоча до речі, лекція, виступ, промова —
це об’єкти авторського права і вони таким чином підпадають під закон про
охорону авторського права і суміжних прав.

Курси з дистанційної освіти — це також об’єкт інтелектуальної власності
і авторського права, бо для їх створення використовуються оригінальне
чи/або універсальне програмне забезпечення, а також методичне,
технологічне, організаційне, інформаційне забезпечення (власне чи
запозичене) тощо.

1.2. Поняття інтелектуальної власності та система її правової охорони

Поняття інтелектуальної власності

У сучасному світі інтелектуальна, творча діяльність набуває дедалі
більшого значення у найрізноманітніших сферах людської діяльності. Від
того, наскільки значним є інтелектуальний потенціал суспільства і рівень
його культурного розвитку, залежить успіх розв’язання посталих перед ним
економічних проблем.

Наука, культура і техніка можуть динамічно розвиватися лише за наявності
відповідних умов, до яких належить і правове закріплення певних правил
використання результатів інтелектуальної діяльності — творів літератури,
мистецтва і науки, винаходів, корисних моделей, промислових зразків та
інших об’єктів інтелектуальної власності.

Нині намітилися два основних підходи до поняття, що розглядається. Одні
вчені вітають закріплення в законі цього поняття і не вбачають у
використанні законодавцем терміну «інтелектуальна

власність» жодних елементів ненаукового підходу. На думку інших, цей
термін є по суті неточним і ненауковим, у зв’язку з чим і не повинен
застосовуватися в правових нормах, що мають практичну спрямованість.

Походження виразу «інтелектуальна власність» звичайно пов’язують з
французьким законодавством кінця XVIII ст. і, зокрема, з теорією
природного права, яка набула свого найбільш послідовного розвитку у
працях французьких філософів-просвітителів (Вольтера, Дідро, Гельвеція,
Гольбаха, Руссо) і згідно з якою право творця будь-якого творчого
результату, хай то буде літературний твір або винахід, є його
невід’ємним природним правом, виникає з самої природи творчої діяльності
«й існує незалежно від визнання» цього права державною владою. У
вступній частині до французького патентного закону від 7 січня 1791 р.
відзначалося, що «будь-яка нова ідея, проголошення і здійснення якої
може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і
було б обмеженням прав людини не розглядати новий промисловий винахід як
власність його творця».

Під «власністю», в звичайному значенні цього слова, розуміють суспільні
відносини, що історично склалися, щодо привласнення або розподілу речей,
матеріальних предметів, які й є об’єктами власності.

Найважливішою характеристикою власності є те, що її власник може
використати свою власність так, як він бажає, і ніхто інший не може
законним чином використати його власність без його дозволу. Законодавче
врегулювання таких економічних відносин утворює «право власності», яке
авторитетом держави гарантує відповідне привласнення речей.

Розуміння власності як майнових відносин, що дають відповідь на питання
«Чия це річ?», характерно для більшості країн континентальної Європи.
Однак існують принципові відмінності між матеріальними і нематеріальними
продуктами інтелектуальної діяльності як об’єктами привласнення.

Матеріальну річ можна фізично захопити і утримувати, тобто встановити
над нею фізичне панування, що і називається володінням. Володіння річчю
— необхідна передумова користування цією річчю, і розпоряджатися річчю
може тільки той, хто нею володіє.

Інтелект речей не виробляє, і тому результати інтелектуальної діяльності
не є об’єктами відносин власності у класичному розумінні.

Неможливо встановити фізичне панування над ідеєю, твором науки
літератури, мистецтва, винаходом та іншими результатами інтелектуальної
праці; ними не можна володіти, однак їх можна використати одночасно в
різних місцях і різними особами, чого не можна робити з матеріальною
річчю. Не будучи в чиємусь володінні, результат інтелектуальної
діяльності економічно ніби і не належить нікому, не має «природного»
власника.

У загальновживаному розумінні «інтелектуальна власність» — це права на
результати розумової діяльності людини в науковій, художній, виробничій
та інших сферах, які є об’єктом цивільно-правових відносин у частині
права кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами
своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом
нематеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися
іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, зазначених у
законі. При цьому процес інтелектуальної діяльності як такої (за
винятком організаційних, майнових та інших передумов творчої праці)
право не регулює. Лише після завершення процесу творчості створенням
нових результатів у сфері науки, техніки, літератури і мистецтва
вступають у дію норми цивільного права, що забезпечують суспільне
визнання відповідного об’єкта, встановлюють його правовий режим, а також
охорону прав і законних інтересів його творця. Самі ж об’єкти
інтелектуальної власності не є об’єктами майнових прав. Будь-який
винахід (корисна модель, промисловий зразок тощо) — це розв’язок задачі,
розкриття суті нового об’єкта техніки, яке стає товаром лише тоді, коли
воно має споживчу вартість.

Інтелектуальна власність має подвійну природу. Право, що виникає у
творця на досягнутий результат інтелектуальної, творчої діяльності,
подібне до права власності, яке виявляється в особи, працею якої
створено матеріальну річ. Право на результат творчої діяльності
забезпечує його господарю виняткову можливість розпоряджатися цим
результатом на свій розсуд з усуненням третіх осіб від втручання у
виняткову сферу правоволодіння, може передаватися іншим особам (або
надавати дозвіл на його використання) і за цілим рядом ознак належить до
майнових прав і справді подібне до права власності.

Паралельно з економічним привласненням результатів інтелектуальної праці
існують відносини духовного привласнення, які дістають юридичне
вираження у праві авторства. Автор володіє сукупністю особистих
немайнових (моральних) прав, які не можуть відчужуватися від їх власника
внаслідок самої їх природи. І якщо у відносинах економічного
привласнення визначається «Кому дозволено використати даний твір
промисловим або комерційним чином? », то у відносинах духовного
привласнення міститься відповідь на питання «Хто творець цього твору?».

Майнові та особисті права взаємопов’язані і якнайтісніше переплетені,
тобто утворюють нерозривну єдність. Цей зв’язок виявляється в тому, що
внаслідок використання об’єктів інтелектуальної власності з’являються
матеріальні об’єкти, тобто майно і право власності на нього.

У 1967 р. у Стокгольмі було підписано Конвенцію, що засновувала
Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ), відповідно до
якої до інтелектуальної власності належать права на:

літературні, художні та наукові твори;

виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні
передачі;

винаходи в усіх сферах людської діяльності;

наукові відкриття;

промислові зразки;

товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні
позначення;

захист від недобросовісної конкуренції;

а також усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у
виробничій, науковій, літературній і художній сферах.

На членів ВОІВ не покладається зобов’язання забезпечити у своїх країнах
охорону всіх перелічених у названій Конвенції прав, і вони самі
визначають коло об’єктів інтелектуальної власності, що охороняються.

Крім того, перелік конкретних видів виняткових прав, що міститься у
Конвенції, має приблизний характер і може бути доповнений іншими
результатами інтелектуальної діяльності, в тому числі і такими, які
нерідко становлять велику комерційну цінність, як, наприклад, секрети
виробництва (ноу-хау).

Засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукція, роботи і послуги
(знаки для товарів і послуг, фірмові найменування тощо) також не є
результатами творчої праці. Оскільки правовласникам зазначених об’єктів
гарантується виняткове право на їх використання, то правовий режим таких
об’єктів по ряду моментів прирівнюється до режиму результатів
інтелектуальної діяльності і вони також включаються до поняття
«інтелектуальна власність».

Іншими словами, вираз «інтелектуальна власність» за своєю суттю не
більший ніж вираз «логічна абстракція», що використовується в ряді
міжнародних конвенцій, у законодавстві, у науковій літературі та в
практиці багатьох країн для позначення сукупності виняткових прав на
результати інтелектуальної і, передусім, творчої діяльності, а також на
прирівняні до них за правовим режимом засоби індивідуалізації юридичних
осіб, продукцію, роботи і послуги.

Основні інститути права інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність представлена трьома самостійними інститутами,
які утворюють відповідно авторське право і суміжні права, право на
об’єкти промислової власності і право на нетрадиційні об’єкти
інтелектуальної власності.

Авторським правом і суміжними правами регулюються відносини, які
виникають у зв’язку зі створенням і використанням літературних, музичних
і художніх творів, витворів кінематографії, а також наукових праць,
серед яких необхідно виділити програми для ЕОМ і бази даних. Англійською
мовою авторське право позначається терміном «копірайт» (copyright) .
Значення цього терміна полягає в тому, що тільки автор твору або його
правонаступник має право дати дозвіл на виготовлення копій твору,
наприклад, книжки чи кінофільму.

Авторське право і суміжні права повинні сприяти створенню умов для
заняття творчою працею, забезпечувати правове визнання та охорону
досягнутих творчих результатів, закріплення за авторами прав на
використання створених ними творів та отримання доходів тощо. Основними
завданнями авторського права і суміжних прав називають стимулювання
творчої активності авторів творів літератури, мистецтва, науки і
створення умов для широкого використання цих творів в інтересах
суспільства, оскільки підвищення рівня охорони прав авторів ні в якому
разі не повинно перешкоджати використанню їх творів з метою освіти і
просвіти або бути перешкодою у прагненні якнайширшої аудиторії читачів,
глядачів, слухачів ознайомитися з ними.

До основних принципів авторського права і суміжних прав належать:

Свобода творчості.

Забезпечуючи свободу творчості, авторське право і суміжні права
охороняють усі твори науки, літератури і мистецтва незалежно від їх
призначення, переваг і способу вираження. З цією метою закон не обмежує
коло творів, що охороняються, яким-небудь переліком. Автори творів
вільні у виборі теми, сюжету, жанру і форми втілення створюваних ними
художніх образів, і самостійно вирішують питання про випуск свого твору
в світ, надання твору остаточної форми тощо.

Невідчужуваність особистих немайнових прав автора. Особисті немайнові
права (право авторства, право на авторське

ім’я, право на захист репутації автора тощо) зберігаються за автором
навіть у тих випадках, коли твір створено в порядку виконання службового
завдання.

Принцип свободи авторського договору.

Не може вважатися нормальним жорстке нормативне закріплення правил, що
детально регламентують відносини авторів і користувачів творів, які в
принципі повинні визначатися вільним волевиявленням самих сторін.

Поєднання особистих інтересів автора з інтересами суспільства.

Визначення розумних меж монопольного права автора на використання
створеного ним твору є однією з головних проблем авторського права.
Суспільство рівною мірою зацікавлене як у вільному доступі до створених
своїми громадянами творів, так і в тому, щоб створювані твори ефективно
охоронялися нормами авторського права і суміжних прав.

Суміжними правами (правами, суміжними з копірайтом) називають права на
такі об’єкти як: виконавська діяльність артистів, фонограми, постановки,
передачі організацій ефірного і кабельного мовлення тощо. Об’єднання в
єдиному інституті двох зазначених груп правових норм пояснюється тісною
взаємозалежністю виникнення і здійснення суміжних прав і прав авторів
створених творів, а також урегульованістю відповідних відносин єдиним
законом.

Промислова власність є частиною інтелектуальної власності і
безпосередньо стосується творів людини у будь-якій сфері її діяльності.
Об’єктами промислової власності є винаходи, корисні моделі, промислові
зразки, знаки для товарів і послуг, фірмові найменування, географічні
вказівки походження товарів тощо.

Вираз «промислова власність» досить умовний, оскільки безпосередньо у
промисловості застосовують в основному винаходи, корисні моделі та
промислові зразки, які на відміну від сфери матеріального виробництва
(товари, промислова продукція) об’єктивуються в описах, розрахунках,
кресленнях, що можуть бути тиражовані та передані у промислове
виробництво. Знаки для товарів і послуг, фірмові найменування,
географічні вказівки походження товарів, що відносяться до об’єктів
промислової власності, становлять інтерес передусім для комерційних
цілей. Термін «промислова власність» використовують тому, то винаходи,
корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг тощо,
оцінюються передусім з позицій промислової значущості, економічної
ефективності, отримання прибутку під час їх використання у виробничій
діяльності.

Право на об’єкти промислової власності регулює майнові, а також
пов’язані з ними немайнові відносини, які виникають у зв’язку зі
створенням і використанням винаходів, корисних моделей і промислових
зразків, що також, як і твори науки, літератури і мистецтва, являють
собою результати інтелектуальної, творчої діяльності. Однак, якщо у
творах науки, літератури і мистецтва основна цінність і предмет правової
охорони — їх художня форма і мова, які відображають їхню оригінальність,
то в об’єктах патентного права цінність становить сам зміст тих рішень,
які відшукані авторами. На відміну від форми авторського твору, яка
фактично неповторна і може бути лише запозичена, рішення як продукт,
спосіб або зовнішній вигляд виробу може бути розроблено незалежно від
його першого творця й іншими особами.

До основних принципів патентного права належать:

1. Надання охорони лише тим розробкам, які в офіційному порядку визнані
патенто спроможними винаходами, корисними моделями і промисловими
зразками.

Дотримання формальностей, пов’язаних з офіційним визнанням
патентоспроможності розробки, є обов’язковою умовою охорони. До них
належать надання охорони тільки тим розробкам, які володіють новизною,
необхідність розкриття суті рішення як умова надання охорони, об’єктивна
повторюваність тих рішень, які охороняються патентним правом тощо.

На державне визнання й охорону своїх прав можуть претендувати тільки ті
заявники, які першими подали правильно оформлену заявку на видачу
патенту.

Визнання за власником патенту виняткового права на використання
запатентованого об’єкта.

Тільки власник патенту може виготовляти, застосовувати, ввозити,
продавати або іншим чином вводити в обіг запатентований об’єкт
промислової власності. На всіх інших осіб покладається пасивний
обов’язок стримуватися від порушення прав власника патенту. Будь-яке не
санкціоноване договором або законом вторгнення у виняткову сферу
власника патенту повинно припинятися, а на порушника накладатися
передбачені законом санкції.

Надання охорони передусім справжнім авторам винаходів, корисних моделей
і промислових зразків.

У разі подання заявки на видачу патенту особою, яка не є автором об’єкта
промислової власності, ця особа повинна подати докази, які підтверджують
її право на подання заявки. Саме справжнім авторам надається можливість
отримати патент і стати власником патенту. Якщо згідно із законом право
на отримання патенту має інша особа (наприклад, роботодавець автора),
закон гарантує отримання авторами винагороди, пропорційної економічній
цінності відповідного об’єкта, або іншій вигоді, отриманій роботодавцем
від його використання. При цьому за авторами у всіх випадках визнаються
особисті немайнові права на створені ними об’єкти промислової власності,
які є безстроковими і невідчужуваними.

Дотримання розумного балансу інтересів власника патенту та інтересів
суспільства.

Зважений баланс інтересів патентовласника і суспільства відображають
вилучення зі сфери патентної монополії, продиктовані суспільними
потребами (разове виготовлення ліків в аптеках за рецептами лікаря,
проведення наукового експерименту тощо).

Важливим елементом ринкової економіки є індивідуалізація підприємців, а
також виробленої ними продукції, виконаних робіт і послуг (знаки для
товарів і послуг, фірмові найменування тощо). Причому охорона інтересів
власників виняткових прав на ці об’єкти заснована на дещо інших
принципах, ніж охорона прав власників патентів. Законодавство не
розглядає названі об’єкти як результати творчої діяльності і не визнає
за їх конкретними авторами якихось особливих прав.

Знак для товарів і послуг, яким маркуються товари, що вироб ляються, і
послуги, що надаються, і який є візитною карткою під приємства,
зобов’язує підприємство дорожити своєю репутацією . постійно дбати про
підвищення якості продукції, що випускається, оскільки поряд з відмітною
функцією товарний знак формує у споживачів певне уявлення про якість
продукції, що придбавається. Оскільки знак для товарів і послуг сприяє
просуванню на ринок товарів, що маркуються ним, однією з його важливих
функцій є реклама виробів, що випускаються. Він є активною зв’язувальною
ланкою між виготівником і споживачем. І, нарешті, знак для товарів і
послуг застосовується для захисту продукції, що випускається, вЬ
недобросовісної конкуренції на ринку.

Аналогічні функції виконує і географічна вказівка походження товару.
Позначення товару географічною вказівкою місця його походження слугує
гарантією наявності в товарі особливих неповторних властивостей,
зумовлених місцем його виробництва.

Фірмове найменування, що є комерційним ім’ям підприємця, нерозривно
пов’язане з його діловою репутацією. Фірмове найменування, що стало
популярним у споживачів і користується довірою у ділових партнерів,
приносить підприємцеві заслужену повагу в суспільстві і визнання його
заслуг.

Названі складові — авторське право і суміжні права, а також промислова
власність не вичерпують собою всього змісту поняття «інтелектуальна
власність». Крім традиційних об’єктів, що охороняються авторським правом
і суміжними правами, а також правом промислової власності, правовій
охороні підлягають чимало результатів інтелектуальної діяльності, як,
наприклад, сорти рослин, топографії інтегральних мікросхем, комерційна
таємниця (секрети виробництва, зокрема ноу-хау) тощо. їх відносять до
нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності, оскільки вони є, як
правило, результатами творчої діяльності людини.

І, нарешті, потрібно чітко розрізняти винаходи і наукові відкриття.
Відповідно до Женевського договору про міжнародну реєстрацію наукових
відкриттів (1978) наукове відкриття — це визнання явищ, властивостей або
законів матеріального світу, які досі не були пізнані і не допускали
перевірки, а винаходи — це лише нові розв’язки окремих задач, які
ґрунтуються на властивостях або законах матеріального світу. Винахід
передбачає нове використання згаданих властивостей або законів, пізнаних
одночасно з винаходом або раніше. В іншому випадку він не міг би
матеріально застосовуватися. Враховуючи, що жодне національне
законодавство і жоден міжнародний договір не дають будь-якого права на
власність стосовно наукових відкриттів, є думка, що, наукові відкриття
не повинні згадуватися серед об’єктів інтелектуальної* власності.

1.3. Історія та еволюція авторського права

Сферою застосування авторського права є права творчих працівників на
результати їх праці. Це продиктовано необхідністю стимулювати процес
творчої діяльності і довести її результати до максимально широкого кола
осіб. Законодавство у сфері охорони авторських прав охоплює різні види
творчого процесу, і передусім ті з них, які так чи інакше пов’язані із
засобами масової інформації — пресою, радіомовленням і телебаченням,
кінематографом, електронними інформаційними системами.

Ідея охорони авторського права виникла з часу винаходу друкарського
верстата. Можливість тиражувати літературні твори за допомогою
механічних процесів зумовила появу нових професій, які називаються в
Англії «stationers» (торгівці друкованою продукцією). Ці підприємці
вкладали значні суми в придбання паперу, у виробництво друкарських
машин, а також в наймання робочої сили, що передбачало авансування
коштів, які відшкодовуються від продажу друкованої продукції. У такій
ситуації, за відсутності якої-небудь форми охорони від конкурентів, що
продають незаконні копії, інвестування у видавничу справу було
небезпечною і ризикованою справою, яка часто призводила до розорення
підприємців. Йшов пошук забезпечення якої-небудь форми охорони; і вона
з’явилася у формі привілеїв, що надаються владою. Такі привілеї давали
бенефіціа-ріям виняткові права відтворення і розповсюдження твору
протягом певного часу і надавали засоби захисту для здійснення права
книговидання за допомогою штрафів, арештів, конфіскацій підроблених
копій і, можливо, стягнення збитків. У цьому вже проглядалися основні
риси системи сучасного авторського права.

До кінця XVII ст. система привілеїв (надання монопольних прав
королівською владою) дедалі частіше зазнавала критики і дедалі голосніше
звучали голоси авторів, які відстоювали свої права. В Англії у 1709 році
це призвело до появи Статуту Анни, визнаного першим положенням про
авторське право. Предмет цього закону був відображений в його довгому
заголовку як підтримка вчення і закріплення за управомоченими
володільцями права власності на копії книжок. Закон закріплював за
автором виняткове право на перевидання книжки протягом 14 років з часу
першої її публікації; автор міг передавати це право видавцеві, що
звичайно і робилося. Закон передбачав також повторний термін охорони на
14 років, який надавався автору за життя. Таким чином, загальний термін
охорони авторського права становив 28 років з дати першої публікації.
Відносно книжок, уже надрукованих на момент прийняття Закону,
передбачався єдиний термін охорони протягом 21 року. Особлива увага
приділялася охороні від несанкціонованого копіювання опублікованих
творів. На практиці найбільшу вигоду отримали ви-давці-книготоргівці.
Закон встановлював умови реєстрації і депонування: опубліковані книжки
повинні були реєструватися в Stationers Hall (Центрі книговидавництв), а
копії депонуватися для користування в університетах і бібліотеках
(кількість копій в кінцевому підсумку досягла дев’яти).

У XVIII ст. неодноразово виникали тривалі спори і судові розгляди з
питань співвідношення авторського права згідно із загальним правом і
Статутом Анни. Остаточне рішення було прийняте у 1774 році Палатою
лордів у справі Дональдсон проти Беккета. Згідно із загальним правом за
автором закріплювалося виняткове право на видання творів, але після
опублікування права на авторський твір регулювалися лише Статутом.
Регулювання прав на неопубліковані твори на основі загального права
тривало до прийняття у 1911 році Закону про авторське право, який його
скасував. Існуюче авторське право в Англії ґрунтується на положеннях
цього закону.

У Франції перехід від системи привілеїв до системи авторського права був
частиною загальних змін у житті країни, зумовлених революцією, що
скасували привілеї всіх видів, включаючи привілеї видавців. У 1791 і
1793 роках Конституційна асамблея прийняла два декрети, які заклали
основу французької системи авторського права. Декретом 1791 року
забезпечувалося право автора на публічні виконання протягом усього його
життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його
спадкоємців і осіб, яким від-ступалося це право. Декретом від 1793 року
автору надавалося виняткове право перевидання його творів протягом
життя, а також 10 років після його смерті на користь його спадкоємців і
правонаступників. Як бачимо, таке вирішення питання відрізняється віл
норм Статуту Анни. У Франції ці права розцінюються як «права автора» і
використовуються протягом життя автора незалежно від опублікування і
дотримання такої формальності як реєстрація. Однак і в Англії, і у
Франції ці права розглядалися, по суті, як права власності, забезпечуючи
автору чи його спадкоємцеві або правонаступнику майнову цінність твору,
що охороняється.

Подальшим етапом розвитку авторського права була поява в Німеччині
філософських концепцій, згідно з якими творча діяльність розглядалася як
продовження або відображення особистості автора, і відносно якої він мав
право на охорону, такої діяльності як частини його особистості внаслідок
природної справедливості. Ця концепція значно вплинула на розвиток
авторського права в континентальній Європі і, зокрема, сприяла розвитку
«droit тогаї», або моральних прав (немайнових прав авторів).

На закінчення цього короткого історичного огляду слід звернутися до
історії Сполучених Штатів Америки і відзначити, що до 1976 року, коли
було прийнято чинний і в даний час Закон Сполучених Штатів про авторське
право. Авторське право в Сполучених Штатах Америки базувалося значною
мірою на первинних положеннях англійського Статуту Анни. Так, перший
федеральний американський закон, прийнятий у 1790 році, передбачав
термін охорони книжок, географічних карт і морських карт протягом 14
років з дати першої публікації, який міг бути продовжений за життя
автора і за умови дотримання суворих вимог реєстрації і депонування. Ці
особливості зберігалися в праві Сполучених Штатів до 1976 року, коли
було прийнято чинний нині закон, що встановив термін охорони протягом
життя автора і додатково 50 років (нині — 75 років) після його смерті,
тим самим привівши його у відповідність із законами практично всіх
країн, де діє авторське право. Однак Закон 1976 року (до приєднання США
до Бернської конвенції) зберігав вимоги реєстрації та депонування,
джерелом походження яких був Статут Анни 1709 року.

Суть концептуальних відмінностей між системами загального і цивільного
права полягає в тому, що країни загального права розглядають авторське
право фактично як форму власності, яка може бути створена автором —
фізичною або юридичною особою, і яка може використовуватися так само, як
і будь-яка інша форма власності, при цьому складові його правомочності
спрямовані лише на користування майновим потенціалом цієї власності. У
країнах цивільного права право автора також розглядається як таке, що
має риси власності. Авторське право так само, як і система загального
права, прагне охороняти майновий зміст цієї власності. Однак, і в цьому
полягає відмінність, — є додаткове вимірювання прав автора, тобто
інтелектуальна або філософська концепція, яка проголошує, що твір автора
є вираженням його особистості, яке внаслідок природної справедливості
вимагає охорони тією ж мірою, що і майновий потенціал твору.

Міжнародний період охорони авторських прав розпочався з підписання
Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів у 1886
році. Подальші перегляди Бернської конвенції вдосконалювали міжнародну
систему охорони авторського права, враховуючи досягнення технологічного
прогресу, що стосувався авторських і суміжних прав.

1.4. Основні функції та принципи авторського права

І. Поняття авторського права

Авторське право, як частина цивільного законодавства, регулює відносини,
пов’язані з використанням творів літератури, науки і мистецтва. У цих
відносинах беруть участь, з одного боку, автори творів, їх спадкоємці,
правонаступники та інші володільці авторського права, з другого —
організації, зацікавлені у використанні творів: видавництва, редакції
періодичних видань, кіностудії, телестудії, радіостанції, театри,
концертні організації, фірми звукозапису тощо. Відповідно законодавство
забезпечує охорону прав не тільки авторів творів, а й творців суб’єктів
суміжних прав (виконавців, виробників фонограм, радіомовних і
телевізійних компаній), що сприяють розповсюдженню цих творів. Охорона
прав творців об’єктів суміжних прав або професій, суміжних з творчими
професіями, становить особливий інтерес для країн, що розвиваються,
оскільки дає змогу захистити в законодавчому порядку фольклорні твори,
шляхом охорони прав саме цих суміжних професій.

Існують відмінності між майновими правами автора і його особистими
немайновими правами, які в сукупності і утворюють авторське право.
Авторське право звичайно розуміється як виняткове право автора твору, що
надається йому законом, оголосити себе автором твору, відтворювати його,
розповсюджувати або доводити його до відома публіки якими-небудь
способами і засобами, а також дозволяти іншим особам використовувати
твір певними способами.

Основним положенням авторського права є монопольне право автора на
обнародування твору — дію, завдяки якій твір уперше стає доступним для
публіки. За життя автора ніхто, крім самого автора, не вправі
вирішувати, чи буде випущено у світ його твір, а якщо буде, то коли і
яким чином. Використання твору після обнародування підкоряється певним
правилам. Автор, який володіє правами на свій твір, і твір або його
правовласник користуються правовим захистом. Але авторське право на твір
не пов’язано з правом власності на матеріальний об’єкт, в якому він
виражений. Тому перехід права власності на матеріальний об’єкт або право
володіння матеріальним об’єктом не тягне за собою перехід авторських
прав на твір як благо нематеріальне.

Часто охорона авторських прав є гарантією інвестицій, що вкладаються в
опублікування твору, сприяє отриманню і цілеспрямованому розподілу
прибутку між автором і особами, які сприяли використанню його твору.

У тих країнах, де існує таке законодавство, його практична цінність
залежить від ефективності застосування. Однак прийняття того або іншого
закону — це лише перший крок. Результативне право-застосування може бути
забезпечено шляхом створення відповідних організацій, які займаються
збиранням винагород за використання творів і виплатою їх авторам, що в
результаті є стимулом як для авторів, так і для власників прав (агентів,
видавців тощо).

Не зовсім правильно порівнювати прибутки, які автор може отримати від
використання твору, що охороняється авторським правом, із заробітною
платою. Величина винагороди автора визначається не часом, витраченим на
створення цього твору, і навіть не його якістю і цінністю. Вона залежить
від попиту, що визначається в процесі використання твору. Таким чином,
йдеться про винагороду, яка ближче до торговельного прибутку, ніж до
заробітної плати, а законодавство забезпечує автору справедливу оплату
за використання його творів.

Система охорони авторських прав не може функціонувати у віл риві від
творчого процесу. А без охорони прав авторів суспільство не спроможне
забезпечити науковий і культурний прогрес, тобто поставити досягнення
науки і мистецтва на службу максимально ши рокому колу зацікавлених
осіб. Звідси необхідність якнайширшої популяризації питань авторського
права в інтересах економічного, соціального і культурного прогресу.

2. Основні завдання (функції) авторського права

Основне завдання авторського права — це примноження культур ної спадщини
суспільства. Єдиним засобом досягнення цієї мети є на дання автору
виняткових прав дозволяти і тим самим контролюваті використання своїх
творів іншими особами, отримуючи з цього матеріальну вигоду. Отак, на
відміну від права власності на матеріальний об’єкт, що має фактично
необмежений або абсолютний характер, право власності на матеріальні
об’єкти, якими є твори науки, літератури і мистецтва, зазнає певних
обмежень, що стосуються обсягу правомочностей та їх існування у часі.
Такий підхід до правг власності на нематеріальні об’єкти дає змогу
встановити в законодавчому порядку справедливий баланс між
індивідуальними інтересами авторів, зацікавлених у отриманні
матеріальної вигоди у разі використання їх творів, і суспільства
загалом, зацікавленого у вільному доступі до створених творів.

Ще у XVIII ст. французький письменник Бомарше, який чимале зробив для
визнання прав авторів у законодавчому порядку, відповідаючи своїм
критикам, писав, що авторам несправедливо дорікають у прагненні до
наживи на додаток до того, що вони користуються славою і суспільним
визнанням.

В основному завдяки творчості авторів, створюється і розвивається
видавнича справа, кінематограф, виробництво аудіовізуальної продукції,
радіомовлення і телебачення, чия діяльність ґрунтується передусім на
використанні творів, що охороняються, з метою доведення до споживача, з
отриманням при цьому матеріальної вигоди.

Суспільне визнання достоїнств творів і матеріальна забезпеченість
авторів як результат використання їх творів суспільством стимулюють
творчий т роцес, дають можливість авторам повністю при святити себе
плідній роботі. Найважливішою умовою для успіху в цьому є ефективне
застосування законодавства про охорону авторського права розробленого з
урахуванням соціальних і економічних реалій країни.

3. Принципи авторського права

Авторське право поширюється на твори літератури, науки і мистецтва, які
є результатом творчої діяльності, незалежно від призначення, способу і
форми їх вираження, а також художніх достоїнств або наукової цінності,
уявлення про які досить суб’єктивні.

Однак твір як результат творчої діяльності автора стає об’єктом
авторського права лише за умови, що він виражений в якій-небудь
об’єктивній формі безпосередньо пов’язаній з можливістю його
відтворення. Думки й образи автора, що існують лише у формі творчого
задуму не можуть бути сприйняті іншими людьми і, отже, не існує
практичної проблеми в їх правовій охороні. Твір повинен існувати у
формі, яка відокремлена від особистості авторі і набула самостійного
буття. При цьому для визнання твору об’єктом авторського права не
вимагається завершеності роботи. Закон рівною мірою охороняє як
закінчені, так і незавершені твори, зокрема ескізи, плани та їх проміжні
результати, що використовуються авторами у процесі створення творів.

Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація,
спеціальне оформлення твору або дотримання якої-небудь іншої
формальності. Однак слід мати на увазі, що на друкованих виданнях може
проставлятися знак охорони авторського права, який складається з 3-х
елементів: латинської букви С в колі — ©; імені (найменування)
володільця виключних авторських прав; року першого опублікування твору.
Правовою охороною рівною мірою будуть користуватися як твори, на яких
проставлено знак охорони, так і твори без такого знаку. Основною метою
забезпечення твору даним знаком є інформування третіх осіб про те, що
цей твір охороняється. Таким чином, спрощується процес доведення провини
правопорушника, якщо подібне правопорушення сталося. Аналогічне значення
Має також реєстрація прав автора на твір. Реєстрація здійснюється лише
за бажанням правовласника, їй не надають ніякого правоутво-Рювального
значення, але факт реєстрації може відіграти корисну роль у разі
розв’язання спору про авторство на твір або його незаконне використання.

Виняткова природа і види авторського права

1. Виняткова природа авторського права

В англійській мові існує термін «копірайт» (буквально — право на
виготовлення копій), що означає дію, яка відносно літературних або інших
художніх творів може виконуватись тільки самим автором або з його
дозволу. Йдеться про виготовлення примірників літературного або іншого
твору, наприклад книжки, картини, скульптури, фотографії чи кінофільму.
Але в законодавстві більшості країн використовується словосполучення
«авторське право». В основу цього терміну закладено факт надання автору
певних повноважень відносно його твору. Для прикладу право перешкодити
його спотвореному відтворенню, яке може здійснюватися лише самим
автором. Тоді як інші права, наприклад, право на виготовлення
примірників, можуть здійснюватись третіми особами, які отримали на це
ліцензію від автора.

Як було наголошено у р. 1.1 (стор. 15), охороні підлягають форми
вираження ідей автора, а не самі ідеї. Так, якщо автор опублікує у формі
журнальної статті стислий виклад своїх ідей про те, як побудувати
радіоприймач, ніхто не може перешкодити третій стороні використати ці
ідеї для створення такого приймача; однак авторське право захистить
автора від відтворення примірників його статті без його дозволу. Що
стосується самого винаходу, то на нього не поширюється охорона
відповідно до авторського права, але він може бути захищений на інших
підставах, наприклад, в контексті промислової власності. Головним є те,
що ідеї не охороняються автор ським правом.

Остаточна фіксація твору в матеріальній формі (рукопис, друкарський
відбиток, фотографії, звуко- або відеозапис, скульптура, архітектура,
живопис, відтворення в графічний формі тощо) не обов’язкова для
виникнення його як передумови для охорони. Однаь деякі країни, в
основному з англо-американською юридичною системою, вимагають тієї чи
іншої фіксації твору до того, як йому буде надана охорона, роблячи це з
міркувань використання такої формі; як доказ у разі по~г зу.

Авторське право загалом, а також усі права авторів, що включаються до
нього, є винятковим. Власник виняткового права на твір може його
здійснювати відповідно до законодавства, причому придбання аналогічних
прав на той самий твір якою-небудь іншою особою виключається. Ніяка
особа, крім власника таких прав, не може використати твір, не маючи на
те дозволу, за винятком випадків, обумовлених законом. Ліцензії, що
видаються правовласником на використання твору, можуть також включати
виняткові права, якщо це обумовлено або передбачено законом.

Винятковий характер авторських прав полягає не у визнані їх
невіддільності від особистості автора, а у визнанні того, що тільки сам
господар авторського права може вирішувати питання про здійснення
авторських прав, пов’язаних з використанням твору. Враховується, що
окремі авторські правомочності, наприклад, права авторства і право на
ім’я, не відчужувані від автора, і закон встановлює певні обмеження у
здійсненні авторського права, а можливість використання похідних творів
може залежати не тільки від їх творця, а й від інших осіб. Однак, саме
господар авторських прав наділений особливими правами щодо розпорядження
твором з одночасною забороною всім іншим особам вчиняти відносно твору
дії без його розпорядження.

2. Авторське право і окремі авторські правомочності

Автори володіють авторським правом, яке складається з окремих авторських
правомочностей. У сукупності авторські правомочності становлять
суб’єктивне авторське право відносно твору. Виникнення суб’єктивних
авторських прав не залежить від віку, стану здоров’я, майнового стану
особи, місця створення і випуску твору у світ. Права на твори для кожної
категорії суб’єктів виникають у зв’язку з різними юридичними фактами —
створення твору, переходом авторських прав у спадщину, за авторським
договором тощо. Суб’єктивні авторські права виникають у автора в
результаті факту створення твору. Його права в юридичній літературі
прийнято називати первинними.

У багатьох країнах авторське право (включаючи немайнові права) може
перевідступатися, тобто передаватися володільцем авторського права іншій
фізичній чи юридичній особі, яка, таким чином, стає правоволодільцем. У
країнах, в яких перевідступлення авторського права не передбачене
законодавством, такий же результат досягається за допомогою
ліцензування. При цьому господар авторського права залишається як такий,
але управомочує іншу особу користуватися всіма або частиною його прав з
можливими певними обмеженнями. У тому разі, коли термін таких
правомочностей або ліцензій дорівнює всьому терміну авторського права і
сам дозвіл або ліцензія охоплюють всі права (за винятком немайнових), що
охороняються авторським правом, статус ліцензіата відносно третіх сторін
прирівнюється до статусу володільця авторського права.

Великий практичний вплив на обсяг авторських правомочностей і режим
використання твору справляє визнання його службовим. Авторське право на
такий твір належить його автору. Виняткове право на використання твору,
створеного в порядку виконання службового завдання, належить
роботодавцю, якщо в договорі між ним і автором не передбачено інше.
Розмір авторської винагороди за кожний вид використання службового твору
і порядок її виплати встановлюється в договорі між роботодавцем.
Відносини між авторами, які створюють в порядку виконання службових
обов’язків або службового завдання, та їх роботодавцями регламентуються
трудовим договором або контрактом, укладеним між ними.

3. Види авторського права

Авторські права традиційно поділяються на особисті немайнові і майнові
права. Практично будь-яке з авторських прав включає в себе як особисті,
так і майнові елементи. Нерідко їх конкретний зміст стає зрозумілий лише
з контексту.

Дана класифікація авторських прав має велике практичне значення.
Особисті немайнові права в усіх випадках належать лише безпосередньому
авторові, незалежно від того хто є володільцем авторського права. Вони є
невідчужуваними від особистості автора і не можуть передаватися іншим
особам. У кращому разі ці особи, і передусім спадкоємці, придбавають
право на охорону особистих немайнових прав, володільцем яких був автор.
Право авторства, право на ім’я і право на захист репутації автора
охороняються безстроково.

Майнові права на використання твору можуть вільно переходити до інших
осіб на основі авторських договорів. У деяких випадках права на
використання твору спочатку виникають не у авторів, а у інших осіб,
зокрема у роботодавців, видавця газет, журналів та інших періодичних
видань, аудіовізуальних творів. Майнові права носять строковий характер.

3.1. Особисті немайнові права автора

Одним з головних прав, що виникають у автора у зв’язку зі створенням
твору науки, літератури і мистецтва є право авторства, яке
характеризується як юридично забезпечена можливість особи вважатися
автором твору і в результаті — можливість вимагати визнання цього факту
від інших осіб.

Право авторства є невіддільним від особистості автора. Воно може
належати тільки справжньому автору твору і є невідчужува-ним і таким, що
не передається на будь-якій підставі, в тому числі за договором або у
спадок. Право авторства є правом абсолютним і породжується самим фактом
створення твору і не залежить від того чи обнародувано цей твір чи ні,
чи створено його в порядку виконання службового завдання або незалежно
від нього, чи використовується твір будь-ким чи ні. Для визнання особи
автором не потрібне виконання якої-небудь формальності або чиєї-небудь
згоди.

Можливі порушення даного права можуть полягати як в запозиченні чужого
твору без зазначення джерела (плагіат), так і в запереченні авторства
тієї особи, якою створено твір. Це право охороняється від будь-якого
порушення незалежно від того знав чи не знав порушник про
неправомірність своїх дій. Авторство як соціальний феномен так само
об’єктивне, як існування самого об’єкта творчості, тому визнається і
охороняється також після смерті автора, але не як суб’єктивне право, а
як суспільний інтерес, що потребує визнання і захисту. Від права
авторства похідні всі інші права як особистого немайнового, так і
майнового характеру.

Усі інші права надаються автору лише остільки, оскільки він має права
авторства.

Право на авторське ім’я. Автор може використати або дозволяти
використання твору під своїм справжнім ім’ям, під вигаданим ім’ям
(псевдонімом) або без позначення імені (анонімно). Обираючи один з цих
варіантів, він реалізує своє право на ім’я. Він також має право вимагати
зазначення свого імені щоразу при виданні, публічному виконанні,
передачі по радіо, цитуванні та іншому використанні свого твору. Право
на ім’я включає в себе можливість вимагати, щоб ім’я автора (або
псевдонім) не перекручувалося в разі його згадки особами, які
використовують твір. А закон, в свою чергу, забороняє без згоди автора
вносити які-небудь зміни в обраний ним спосіб позначення свого імені, в
тому числі у разі використання псевдоніму.

Факт зазначення на творі імені певної особи означає презумпцію
приналежності авторства твору даній особі. Автор сам визначає спосіб і
повноту зазначення свого справжнього імені. У разі опублікування творів,
створених кількома особами, імена співавторів зазначаються у
послідовності, обумовленій співавторами. Нерідко, особливо при
використанні наукових творів у пресі, поряд з ім’ям автора зазначається
його науковий ступінь, учене або почесне звання, посада та інші
реквізити. Наводити подібні відомості можна тільки за згодою авторів,
які несуть особисту відповідальність за достовірність цих даних.
Порушенням права на ім’я буде незазначення імені автора, а також його
перекручення.

Нерідко використовується виступ автора під вигаданим ім’ям
(псевдонімом). Іноді під псевдонімом виступає не одна особа, а дві, три
або більша кількість співавторів. Закон не передбачає яких-небудь умов
або порядку для придбання права на псевдонім. Термін і обсяг
використання псевдоніма також визначається самим автором. Особливим
порушенням буде розкриття псевдоніма автора без його згоди. У деяких
випадках право автора виступати під псевдонімом може бути обмеженим. Не
дозволяється використання псевдоніма, що порушує норми моральності або
має образливий характер. Рівною мірою автор не може обрати такий
псевдонім, який явно вводить публіку в оману, наприклад, збігається з
іменем іншого автора.

Право на авторство може бути реалізоване шляхом опублікування твору без
зазначення імені автора твору (анонімно). В такому разі воля автора
направлена на те, щоб не пов’язувати створений ним твір зі своїм ім’ям.
Іноді ім’я автора не зазначається у зв’язку з існуючим порядком
опублікування тих або інших творів, наприклад, передових статей в
газетах і журналах, статей в довідниках і словниках. Звичайно авторство
на анонімно опублікований твір підтверджується організацією, яка
використала твір і якій, як правило, відоме справжнє ім’я.

Право на захист репутації автора. З моменту створення твору за його
автором закріплюється право на захист твору, включаючи його назву, від
будь-якого перекручення або іншої дії, здатної заподіяти шкоду честі та
гідності автора. У разі видання, публічного виконання або іншого
використання твору забороняється без згоди автора вносити які-небудь
зміни в сам твір, його назву або у зазначення імені автора.
Забороняється також без згоди автора забезпечувати твори ілюстраціями,
передмовою, післямовою, коментарями і якими б то не було поясненнями.
Без згоди автора не можна змінювати або виключати з твору присвячення,
епіграфи, анотації.

Право на захист твору від зміни має особливе значення на стадії
підготовки твору до обнародування. Порушення права на захист репутації —
одне з тих порушень авторського права, що найчастіше зустрічаються. У
разі виявлення такого порушення автор (правонаступники автора) вправі
вимагати внесення у твір відповідних виправлень, публікацій за рахунок
порушника відомостей про допущене порушення, заборони виходу твору у
світ або припинення його розповсюдження.

Право автора на обнародування — юридично забезпечена автору можливість
публічного розголосу створеного ним твору (дія, що робить твір доступним
для публіки). За життя автора лише він сам може вирішувати питання про
обнародування творів. Право на обнародування може перейти до інших осіб,
зокрема до спадкоємців автора. Іноді для обнародування творів як самим
автором, так і його спадкоємцями потрібна згода інших осіб, інтереси
яких зачіпаються обнародуванням творів.

Це право прямо зачіпає майнові інтереси автора. З моменту обнародування
твору набирають чинності встановлені законом обмеження прав автора,
пов’язані з можливістю вільного використання твору.

Право на опублікування — це визнана за автором можливість випуску в
оббіг примірників твору у кількості, достатній для задоволення потреб
публіки, виходячи з характеру твору.

Якщо за допомогою опублікування твір вперше доводиться до загального
відома, — це означає його обнародування. Право на опублікування тісно
пов’язане з правами на відтворення і на розповсюдження. З моменту виходу
в світ примірників твору він може без згоди автора і без виплати
авторської винагороди, але з обов’язковим зазначенням імені та джерела
запозичення, репродукуватися в одиничних примірниках бібліотеками,
архівами, навчальними закладами, окремі види творів можуть
відтворюватися у газетах, передаватися в ефір.

3.2. Майнові права авторів

Авторам належить виняткове право на використання створених ними творів,
можливість самим вирішувати всі питання, пов’язані з наданням третім
особам доступу до творів з їх використанням. Найчастіше автори передають
відповідні права спеціалізованим організаціям (видавництвам,
кіностудіям, театрам тощо), укладаючи з ними авторські договори. Після
смерті автора ці права переходять де правонаступників. Використання
колективних творів здійснюється за взаємною згодою співавторів.

Право на відтворення — це виготовлення одного або більше примірників
твору чи значної його частини в будь-якій матеріальній формі, включаючи
репродукування, звукозапис і відеозапис. Право володільця авторського
права не дозволяти іншим особам відтворення твору, що охороняється,
будь-яким способом і в будь-якій формі є основним правом у сфері
авторського права. Виготовлення копій з твору, що охороняється,
проводиться видавцем. Важливий процес розповсюдження твору, тому право
контролю цього нерідко є юридичною основою угоди між володільцем
авторського права і видавцем у разі опублікування твору, що
охороняється. Договори на публікацію часто стосуються не тільки права
робити копії твору, що охороняється, Але й інших дій (наприклад,
трансляції твору по радіо, перекладу тощо). Суть договору на публікацію
полягає в санкціонуванні процесу копіювання.

Право на розповсюдження звичайно розуміється як пропонування примірників
твору широкій публіці або якій-небудь її частині, в основному через
відповідні торговельні канали. Крім розповсюдження примірників твору,
термін «розповсюдження» також включає в себе радіомовлення, телебачення,
передачу по кабелю, виконання та інші способи сповіщення для загального
відома.

Передусім закон пов’язує розповсюдження тільки з тими творами, котрі
зафіксовані на матеріальному носії. Розповсюдження передбачає наявність
копій твору, які і вводяться в цивільний обіг. Розповсюдженням буде
визнаний продаж або введення у цивільний обіг іншим способом обмеженої
кількості копій твору.

Право па імпорт — виняткове право автора імпортувати примірники твору з
метою розповсюдження, включаючи примірники, виготовлені з дозволу
володільця виняткових авторських прав. Мається на увазі закріплена за
автором можливість здійснювати контроль за ввезенням на територію дії
його авторських прав примірників створеного ним твору, виготовлених за
кордоном.

Право контролю за імпортом примірників твору надається автору для того,
щоб він міг ефективніше здійснювати право на розповсюдження, що йому
належить. Володіючи правом на імпорт, автор може припинити порушення
свого права на розповсюдження вже на стадії підготовки порушення. Якщо ж
ввезення творів не має на меті їх подальше розповсюдження на території,
на якій твір користується правовою охороною, то автор не може заборонити
їх імпорт.

Право па публічний показ реалізується в основному відносно творів
образотворчого мистецтва. Під показом твору розуміється демонстрація
оригіналу або примірника твору безпосередньо чи на екрані за допомогою
плівки, діапозитива, телевізійного кадру або інших технічних засобів, а
також демонстрація окремих кадрів аудіовізуального твору без дотримання
їх послідовності. При цьому твір або якась його частина просто
демонструється публіці, без виконання автором або іншою особою
яких-небудь активних дій. У разі показу твору відбувається прямий
контакт твору з глядачем.

Право на публічний показ може бути здійснено лише відносно творів,
зафіксованих на будь-якому матеріальному носії. Публічний показ
передбачає тільки зорове сприйняття твору. Демонстрація твору перед
фахівцями не вважається публічним показом і не тягне за собою
передбачених законом правових наслідків.

Право на публічне виконання розуміється як виконання твору, який
представлений аудиторії слухачів або глядачів, не обмеженій якимись
окремими особами, що належать до якої-небудь приватної групи, і яке
перевищує масштаби звичайних домашніх вистав. Публічне виконання і
доведення його до загального відома на відстані обумовлюється отриманням
дозволу володільця авторського права на цей твір.

Твір, що охороняється авторським правом, може бути доведений до великої
кількості людей без його копіювання або репродукування. Лекція може бути
прочитана аудиторії без тиражування тексту.

Драматичний або музичний твір може бути виконаний перед аудиторією також
без його копіювання. Право на контроль за цими діями важливе не тільки
для володільця авторського права на твір, що з самого початку
розрахований на публічне виконання, а й для володільця авторського права
на твір, який спочатку не був призначений для такого виконання, у разі
коли хтось захоче використати цей твір з такою метою.

Право на звукозапис. Під дію охорони авторських прав підпадає звуковий
запис твору, що охороняється. Слова можуть повідомлятися як у письмовій
формі, так і у формі звукозапису. Що стосується музичних творів, то
найбільш переважним способом представлення їх широкій аудиторії є
звукозапис. Будь-якому звуковому запису виконань або інших звуків
відводиться та ж роль у світі музики, що і книжці у світі літератури.

Записувати можна тільки музику або тільки слова, чи те й інше одночасно.
Правомочність давати дозвіл на виготовлення звукозапису належить
володільцю авторського права на музичний твір і володільцю авторського
права на текст твору. Якщо йдеться про двох різних володільців, то у
разі виготовлення звукозапису, що включає в себе як музику, так і текст,
виробник звукозапису повинен отримати дозвіл обох володільців.

Згідно із законодавством деяких країн, виробник звукозапису також
повинен отримати дозвіл виконавців музичного твору, включаючи
інструменталістів, співаків і декламаторів. Це є ще однією ілюстрацією
того факту, що володілець авторського права на твір не має права
використати твір або дозволити використати його третій особі, оскільки
такими діями він вступає в конфлікт з правомочнос-тями третіх осіб.
Оскільки, щоб бути законним, звукозапис виконання потребує дозволу
виконавців, то очевидно, що володілец або володільці авторського права
на твори, що виконуються, не володіють винятковим правом давати дозволи
на виконання такого звукозапису.

Право на екранізацію. Кінофільм є візуальним записом, що складається з
безперервної послідовності образів (кадрів), котрі представляють
глядачеві. В авторському праві використовуються терміни
«кінематографічнийтвір», «кінофільм», «фільм» і «кіно», хоча перевагу
слід віддавати терміну «кіно», оскільки в даний час послідовність
образів або кадрів часто записується за допомогою технічних засобів
(таких як магнітна стрічка) без застосування фотографічної плівки.

Драматургічний твір, що з самого початку створений для показу у
виконанні безпосередньо перед аудиторією, може бути візуально записаний
і продемонстрований перед ширшою аудиторією, ніж це було б можливе в
живому виконанні, причому в місцях, набагато віддалених від місця живого
виконання, і по закінченні значного періоду часу після цього виконання.

Право на передачу в ефір — це закріплена за авторами можливість
сповіщати твори для загального відома шляхом передачі в ефір і (або)
подальшої передачі в ефір. Цьому праву властивий елемент публічності.
Передаватися в ефір можуть як вже обнародувані, в тому числі
опубліковані твори, так і твори, ще не обнародувані (неопубліковані).
Передачею в ефір визнається і пряма трансляція твору з місця його показу
або виконання. Передача в ефір охоплює собою як первинний показ твору
публіці за допомогою безпроводо-вого зв’язку, так і подальшу передачу
твору в ефір.

Право на сповіщення для загального відома по кабелю — це право автора
передавати твір (включаючи показ, виконання або передачу в ефір) для
загального відома по кабелю, проводах або за допомогою інших аналогічних
засобів. При цьому твір передається за допомогою сигналів, що йдуть по
кабелю, проводах, оптичних волокнах або іншими аналогічними способами. У
разі передачі твору по кабелю аудиторія звичайно обмежується тими
особами, які є абонентами відповідних передавальних телерадіоцентрів.

Право на переклад. Переклад — це вираження форми письмових або усних
творів мовою, що відрізняється від мови оригіналу. Він повинен
передавати твір в достовірній і неспотвореній формі як відносно його
змісту, так і відносно його стилю. Авторське право надається
перекладачам у визнанні їх творчого підходу до іншої мови, однак без
шкоди правам автора твору, що перекладається. Для перекладу потрібен
відповідний дозвіл, оскільки право на переклад є специфічною складовою
частиною авторського права.

Свою згоду на переклад автор звичайно виражає шляхом укладення договору
з тією організацією, яка збирається використати його твір для перекладу.
Дана організація бере на себе обов’язок забезпечити високоякісний
переклад твору, а також на прохання автора надати йому переклад для
ознайомлення. Договір може передбачати необхідність узгодження
кандидатури перекладача з автором твору. Якщо, на думку автора, переклад
виконаний неякісно або допущено які-небудь інші відхилення від умов
договору, автор може заборонити використання такого перекладу.

Право на переклад визнається за автором і його правонаступниками
протягом всього терміну охорони твору.

Право па переробку твору включає в себе можливість автора самому
переробити твір в інший вид, форму або жанр чи давати дозвіл на
переробку іншим особам.

Створювані в результаті творчої переробки твори є новими об’єктами
авторського права. Але їх використання може здійснюватися лише за згодою
авторів оригінальних творів. Як правило, згода автора на переробку
означає і його згоду на використання створеного в результаті переробки
нового твору. Однак автор може залишити за собою право на схвалення
переробки як попередню умову її використання. Право на переробку охоплює
собою всі види творів і всі види переробок. Після смерті автора протягом
терміну дії авторського права право давати згоду на переробку
здійснюється його спадкоємцями.

Інші права авторів. Стосовно використання творів архітектури,
містобудування, садово-паркового мистецтва і дизайну автори мають
майнове право на практичну реалізацію відповідних проектів. Його суть
полягає в тому, що будь-яке практичне втілення в життя творів
архітектурної (містобудівної, дизайнерської) графіки і пластики
(ескізів, креслень, планів, малюнків, макетів тощо) може здійснюватися
тільки за згодою їх авторів. До правомочностей автора прийнятого
архітектурного проекту належить також можливість участі в реалізації
свого проекту у разі розроблення документації для будівництва і при
спорудженні будівлі, якщо інше не передбачено у договорі.

Автори творів образотворчого мистецтва володіють правом слідування, суть
якого полягає в тому, що у кожному випадку публічного перепродажу твору
образотворчого мистецтва автор має право на отримання певного процента
від перепродажної ціни. Основною метою права слідування є захист
майнових інтересів художників і авторів інших творів образотворчого
мистецтва, які часто продають свої твори різного роду перекупникам
значно дешевше від їх реальної вартості. Право на отримання частини
прибутку, що виручається від перепродажу твору, яким наділяється його
творець, «слідує» за твором у разі його переходу від одного власника до
іншого і, певною мірою, компенсує ту несправедливість, яка була допущена
відносно автора спочатку.

Окремі виплати авторської винагороди передбачаються за відтворення
аудіовізуальних творів і звукозаписів в особистих цілях. Оскільки хоч
який-небудь індивідуальний контроль за таким використанням творів
неможливий, винагорода виплачується виготівниками та імпортерами
обладнання (аудіо- і відеомагнітофонів, іншого обладнання) та
матеріальних носіїв (аудіо- і (або) відеоплівок і касет, лазерних
дисків, компакт-дисків, інших матеріальних носіїв), що використовуються
для такого відтворення. Розмір винагороди і умови її виплати
визначаються угодами між зазначеними виготівниками та імпортерами, з
одного боку, і організаціями, що управляють майновими правами авторів,
виробників фонограм і виконавців на колективній основі, з другого боку.

Передбачається виплата автору музичного твору (з текстом або без текстур
спеціальної винагороди за використання його творів при публічному
виконанні аудіовізуального твору. Таке право надається лише
композиторам, які створили музичний твір спеціально для аудіовізуального
твору.

4. Вільне використання, творів

Закон встановлює термін дії авторського права, яке виникає з моменту
створення твору і діє протягом певного часу після смерті автора. Мета
цього положення в законодавстві — дати змогу спадкоємцям діставати
економічну вигоду після смерті автора. У дер-жавах-членах Бернської
конвенції і в багатьох інших країнах дія авторського права припиняється
після закінчення 50 років після смерті автора. Останніми роками
спостерігається тенденція у бік збільшення терміну дії охорони.

На дію авторського права накладаються і географічні обмеження.
Володілець авторського права на твори охороняється законом країни від
неправомочних дій, передбачених законодавством у сфері охорони
авторського права і вчинених у цій країні. Що стосується подібних дій,
вчинених в іншій країні, правоволоділець повинен діяти відповідно до
законів цієї країни. Якщо країни є членами однієї з міжнародних
конвенцій з авторського права, розв’язання практичних проблем,
пов’язаних з географічними обмеженнями, значно спрощується.

За певних обставин, що регламентуються законом, деякі дії, що звичайно
обмежені авторським правом, допускаються без дозволу володільця
авторського права. Наприклад, використання виключно в особистих цілях
особою, яка здійснює відтворення, а також цитування твору, що
охороняється, за умови зазначення джерела цитати, включаючи ім’я автора.

У деяких країнах твори не підлягають охороні, якщо вони не зафіксовані в
матеріальній формі; не підлягають охороні тексти законів, ухвали судів і
рішення адміністративних органів, тоді як в інших країнах такі офіційні
тексти не виключаються із сфери дій авторського права і
правоволодільцями є держави, що використовують їх в інтересах усього
суспільства.

Використання твору автора іншими особами допускається за згодою автора
або його правонаступників з виплатою винагороди. Однак в інтересах
суспільства вільне використання творів в окремих випадках визнається
законодавством усіх держав світу і прямо допускається міжнародними
конвенціями з авторського права. Але таке використання стосується лише
правомірно обнародуваних творів, не зачіпаючи особистих немайнових
правомочностей авторів, допускається лише за умови, що цим не завдає
шкоди нормальному розповсюдженню творів і не обмежує законні інтереси
авторів.

Встановлені законом випадки вільного використання творів зачіпають різні
види творів і викликані необхідністю забезпечити доступ до них з метою
вільного розповсюдження інформації.

Допускається цитування в оригіналі і перекладі з науковою,
дослідницькою, полемічною, критичною або інформаційною метою, включаючи
відтворення уривків із газетних і журнальних статей > формі оглядів
преси.

Дозволяється використання правомірно обнародуваних творів і уривків з
них як ілюстрацій у виданнях, у радіо- і телепередачах, звуко- і
відеозаписах навчального характеру в обсязі, виправданому поставленою
метою. Дозволяється також відтворення в газетах, передача в ефір або по
кабелю правомірно опублікованих у газетах або журналах статей з поточних
економічних, політичних, соціальних і релігійних питань або переданих в
ефір творів такого ж характеру у випадках, коли таке відтворення,
передача в ефір або сповіщення по кабелю не були спеціально заборонені
автором. Можливе також вільне відтворення в газетах, передача в ефір або
сповіщення по кабелю публічно виголошених політичних промов, звернень,
доповідей та інших аналогічних творів в обсязі, виправданому
інформаційними завданнями. Допускається відтворення або доведення де
загального відома в оглядах поточних подій засобами фотографії, шляхом
передачі в ефір або сповіщення по кабелю творів, обнародуваних у ході
таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою. Дозволяється
без згоди автора і без виплати авторської винагороди відтворення,
передача в ефір або сповіщення по кабелю творів архітектури,
образотворчого мистецтва, фотографії, що постійне розташовані у місцях,
відкритих для вільного відвідування. Можливе відтворення правомірно
обнародуваних творів без здобуття прибутку рельєфно-крапковим шрифтом
або іншими способами, спеціально створеними для певних груп людей,
наприклад, сліпих.

Вільне використання творів передбачає репродукування правомірно
опублікованих творів одиничним примірником без здобуття прибутку. У разі
репродукування обов’язково зазначаються ім’я автора, твір якого
використовується, і джерело запозичення. Допустиме репродукування
дозволяється робити бібліотекам і архівам для відновлення, заміни
втрачених та зіпсованих примірників, а також для надання примірників
твору іншим бібліотекам, що втратили а яких-небудь причин твори із своїх
фондів. Бібліотеки і архіви можуть репродукувати окремі статті й малі за
обсягом твори, опубліковані у збірниках, газетах та інших періодичних
виданнях, а також короткі уривки із письмових творів (з ілюстраціями і
без них), якщо це робиться на запит фізичних осіб з навчальною або
дослідницькою метою. Навчальні заклади для проведення аудиторських
занять можуть репродукувати окремі матеріали на тих самих підставах.

Допускається вільне використання музичних творів під час офіційних і
релігійних церемоній, а також похорону в обсязі, виправданому характером
таких церемоній.

Окрему групу видів вільного використання творів становлять деякі випадки
використання комп’ютерних програм і баз даних, а також виробництва
записів короткострокового використання, здійснюваних організаціями
ефірного мовлення. Особа, яка правомірно володіє примірником програми
або бази даних, вправі використовувати будь-які дії, пов’язані з їх
функціонуванням або прямим призначенням. Користувач комп’ютерної
програми або бази даних може здійснювати їх адаптацію, тобто вносити в
них зміни тільки з метою забезпечення функціонування комп’ютерної
програми або бази даних на конкретних технічних засобах користувача або
під управлінням конкрктних програм користувача. Зазначені зміни повинні
бути обумовленні лише технічними причинами. Допускається виготовлення
копії комп’ютерної програми або бази даних лише за умови, що ця копія
призначена для архівних цілей або заміни правомірно придбаного
примірника у випадках коли оригінал комп’ютерної програми або бази даних
загублено, знищено або він став непридатний до використання. До числа
дозволених дій власника комп’ютерної програми відноситься можливість
декомпілювати програму, що охороняється законом, як самостійно так і за
допомогою інших осіб. Декомпілювання — це технічний прийом, що включає
перетворення об’єктного коду у вихідний текст з метою вивчення структури
і кодування комп’ютерної програми. Його використання вважається
допустимим тоді, коли це необхідно для досягнення готовності до
взаємодії з саамостійно розробленої користувачем програми з іншими
програмами, які можуть взаємодіяти з декомпільо-ваною програмою. При
цьому встановлюється три обов’язкові умови для здійснення
декомпілювання. По-перше, інформація, необхідна для досягнення
готовності до взаємодії раніше не була доступною цій особі з інших
джерел. По-друге, зазначені дії виконуються тільки відносно тих частин
декомпільованої комп’ютерної програми, що необхідні для досягнення
готовності до взаємодії. По-третє, інформація, отримана в результаті
декомпілювання, може використовуватися лише для досягнення готовності до
взаємодії незалежно розробленої комп’ютерної програми з іншими
програмами, не може передаватися іншим особам, за вийнятком випадків,
коли це необхідно для досягнення готовності до взаємодії незалежно
розробленої комп’ютерної програми з іншими програмами, а також не може
використовуватись для розроблення комп’ютерної програми, за своїм видом
істотно подібної з декомпільованою комп’ютерною програмою, або для
вчинення будь-якої іншої дії, що порушує авторське право.

1.5. Об’єкти авторського права

1. Поняття і ознаки об’єкта авторського права

Об’єкти авторського права — це твори науки, літератури і мистецтва, які
є результатом творчої діяльності, незалежно від призначення, достоїнства
і змісту твору, а також від способу і форми його вираження. У
національному законодавстві в галузі авторського права визначено списки
таких об’єктів, які, на жаль, не є вичерпними. Авторське право
поширюється на опубліковані твори, що існують в якій-небудь об’єктивній
формі: письмовій, усній, звуко- або відео-запису, зображувальній,
об’ємно-просторовій та в інших формах. Авторське право не поширюється на
ідеї, методи, процеси, способи, концепції, принципи, відкриття або
прості факти. Авторське право на твір не пов’язане з правом власності на
матеріальний об’єкт, в якому виражено твір. Передача права власності на
матеріальний об’єкт або права володіння матеріальним об’єктом сама по
собі не тягне за собою передачі яких-небудь авторських прав на твір,
виражений у цьому об’єкті.

Твір — це результат творчої діяльності. Творча діяльність — це процес
створення нового, раніше невідомого, оригінального. Отже, результат буде
творчим, якщо він є оригінальним.

Твір може складатися з різних оригінальних частин. Вони, так само як і
оригінальна назва твору, охороняються авторським правом. Авторське право
охороняє елементи змісту твору лише у тій формі, в якій вони виражені у
творі, а не самі по собі.

Залежно від того, чи використовувалися у процесі створення твору інші
твори, всі вони поділяються на самостійні та несамостійні. Самостійним є
твір з оригінальною формою. Несамостійний — твір, створений на основі
іншого твору. У ньому обов’язково повинне міститися посилання на
оригінал. Якщо у несамостійному творі було використано інший твір, що
охороняється авторським правом, то його називають залежним. Для
використання залежного твору потрібна згода авторів використаних в ньому
інших творів. Несамостійні твори поділяються на похідні твори
(переклади, обробки, реферати, анотації та інші) і складені твори
(збірники, енциклопедії, бази даних).

Згідно з авторським правом не підлягають охороні офіційні документи
(закони, судові ухвали, інструкції), їхні офіційні переклади, державні
символи і знаки (прапори, герби, ордени, зображення на купюрах і монетах
тощо). Об’єкти, що носять офіційний або державний характер, мають одну
загальну особливість — вони повинні широко і безперешкодно
розповсюджуватися. Обсяг і характер їх використання визначають не їх
творці-розробники, не особи, які їх затвердили або яким належить право
на відтворення і використання, а потреби суспільства. Тому вони не
можуть охоронятися авторським правом, що передбачає обмеження в їх
користуванні.

Суб’єкти авторського права 1. Автори творів

Суб’єктами авторського права є особи, яким належить суб’єктивне
авторське право відносно твору. Володільцями цих прав можуть бути
автори, їх спадкоємці, інші правонаступники. Права не твори для кожної
категорії суб’єктів виникають у зв’язку зі створенням творів, переходом
авторських прав у спадщину, згідно з авторським договором.

Найважливішими суб’єктами авторського права є автори творів науки,
літератури і мистецтва. Авторами визнаються особи, творчою працею яких
створено твір. Авторське право у автора твору виникає відразу після
досягнення творчого результату, втіленого в об’єктивну форму, яка
забезпечує його сприйняття іншими особами. Для визнання права авторства
не потрібне виконання яких-небудь формальностей, чиєї-небудь згоди або
якої-небудь угоди.

Авторами визнаються і автори похідних (залежних) творів, зокрема,
перекладів, переробок, копій творів образотворчого мистецтва. При цьому
для виникнення авторського права на похідний твір не має значення, чи
охороняється законом первинний твір. Якщо ж він охороняється законом, то
повинна бути отримана згода його автора або іншого володільця прав на
твір для використання створеного на його основі похідного твору.

За малолітніх (осіб, які не досягли 14 років), а також повністю
недієздатних громадян авторські права здійснюють їх батьки або опікуни,
як їхні законні представники. Громадяни, визнані обмежено недієздатними,
можуть здійснювати свої права лише за згодою призначених їм опікунів.
Неповнолітні (особи у віці від 14 до 18 років) здійснюють свої авторські
права цілком самостійно.

Володільцями авторських прав на твори науки, літератури і мистецтва
виступають також юридичні особи, які є правонаступниками авторів творів,
володільцями похідного авторського права.

Авторське право на твір, створений спільною працею двох і більше осіб
(співавторами), належить співавторам спільно, незалежно від того, чи
утворює такий твір одне нерозривне ціле або складається з частин, кожна
з яких має також і самостійне значення.

Авторське право на колективний твір належить всім авторам, незалежно від
ступеня творчого внеску кожного із співавторів і характеру твору.
Питання про використання колективного твору вирішується в усіх випадках
всіма співавторами на основі одноголосності.

Колективний твір, співавторство може бути нероздільним і роздільним. При
нероздільному співавторстві твір є одним нерозривним цілим, частини
якого не мають самостійного значення. При роздільному співавторстві твір
є єдиним, однак він складається з частин, що мають самостійне значення,
і при цьому відомо, ким з авторів створені ці частини. Визнання
співавторства нероздільним означає, що авторські права як на твір в
цілому, так і на будь-яку його частину здійснюється співавторами тільки
спільно. При роздільному співавторстві використання колективного твору в
цілому також здійснюється за взаємною згодою всіх співавторів. Кожний
співавтор вправі самостійно, без згоди інших співавторів, розпоряджатися
своєю частиною твору.

2. Спадкоємці та інші правонаступники

Суб’єктами авторського права після смерті автора стають його спадкоємці.
Успадкування авторських прав здійснюється або згідно із законом, або за
заповітом.

У разі успадкування згідно із законом спадкоємцями авторських прав
можуть стати тільки громадяни, які є законними спадкоємцями. Якщо
померлий автор не мав законних спадкоємців і не залишив заповіту, його
авторські права припиняються. У разі успадкування за заповітом авторські
права можуть бути передані будь-якому громадянинові, незалежно від його
громадянства і наявності родинних стосунків з померлим, або юридичній
особі, незалежно від профілю її діяльності і місцезнаходження. У
більшості країн авторські права спадкоємців діють протягом 50 років
після смерті автора, починаючи з 1 січня року, що настає за роком
смерті.

Суб’єктами авторського права можуть бути також інші правонаступники, і
передусім видавництва, театри, кіностудії, інші організації, що
займаються використанням творів. Вони придбавають авторські права на
основі укладених з авторами та їхніми спадкоємцями авторських договорів.
Правомірно придбані авторські права правонаступників визнаються і
охороняються на рівні з правами самих авторів.

3. Термін дії авторського права

Охорона авторського права обмежена у часі: авторське право виникає з
моменту створення твору і діє протягом всього життя автора і додатково
50 років (у деяких країнах 70 років, у США і країнах Європейського Союзу
75 років) після його смерті. Особисті права автора охороняються
безстроково. Після закінчення терміну дії авторського права на твір він
набуває статусу суспільного надбання. Такі твори можуть вільно
використовуватися будь-якою особою без виплати авторської винагороди.
При цьому повинні дотримуватися особисті права автора.

Із загального правила, однак, встановлюється ряд винятків. Авторське
право на твори, обнародувані анонімно або під псевдонімом, діє протягом
50 років, рахуючи з 1 січня року, що настає за роком їх правомірного
обнародування. Якщо автор твору, випущеного анонімно або під
псевдонімом, протягом зазначеного терміну публічно обнародує або в іншій
формі розкриє своє справжнє ім’я, то термін дії авторського права на цей
твір буде обчислюватися за загальними правилами.

Авторське право на твір, створений у співавторстві, діє протягом всього
життя і 50 років після смерті автора, який пережив інших авторів. Термін
охорони частин колективного твору, які мають самостійне значення і
використовуються відособлено від інших частин твору, залежить від
тривалості життя їх авторів.

Глава 2. НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

2.1. Загальна характеристика

Сьогодні в Україні вже діє 31 законодавчий, 25 підзаконних і більше 50
відомчих нормативно-правових актів та законів у сфері охорони ІВ.

Перелічимо основні з них:

? Закон України «Про власність»;

• Закон України «Про авторське право і суміжні права»;

? Закон України «Про інформацію»;

Закон України «Про науково-технічну інформацію»;

Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах» ;

? Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»;

• Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг»
;

Закон України «Про національну програму інформатизації»;

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» та багато
інших.

Усі нові закони друкуються у газетах «Голос України», «Урядовий кур’єр»
та «Відомості Верховної Ради» або на Веб-сторінці Верховної Ради:

HYPERLINK “http://www.rada.gov.ua” www.rada.gov.ua

чи на сайті ЗАО «Информтехнология»

HYPERLINK “http://www.nau.kiev.ua” www.nau.kiev.ua — електронний юрист
України, НАУ 8. 3. 0. 0 «Нормативні акти України 4- експертна система
пошуку» Закон України «Про власність» вважається першим законом У сфері
охорони ІВ. Він був прийнятий 26 березня 1991 р. У законі визначаються
об’єкти прав інтелектуальної власності громадян л регламентуються
правовідносини у сфері інтелектуальної та промис лової власності. До
об’єктів прав ІВ відносять: твори науки, літера тури, мистецтва;
відкриття, винаходи; корисні моделі; промислові зразки;
раціоналізаторські пропозиції; знаки для товарів і послуг: результати
науково-дослідних робіт; фірмові найменування; секрети виробництва
(ноу-хау); комп’ютерні програми, бази даних тощо.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» був прийнятий 23
грудня 1993 р. Цей закон охороняє особисті (немайнові) і майнові права
авторів та їх правонаступників, пов’язані із створенням та використанням
творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права
виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні права).
Див. додаток

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. закріплює право
громадян на інформацію, закладає правові основи інформаційної
діяльності. Див. додаток

Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25 грудня 1993 р.
визначає основи державної політики в галузі науково-технічної
інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах
науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни. Законом
регулюються правові та економічні відносини громадян, юридичних осіб,
держави, що виникають при створенні, одержанні, виконанні та поширенні
науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми
міжнародного співробітництва в цій галузі. Див. додаток

Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах» від 5
липня 1994 р. встановлює основи регулювання правових відносин щодо
захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права
власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права
доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також
встановленого чинним законоданодавством обмеження на доступ до
інформації. Див. додаток

Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від
7 жовтня 1997 р. визначає правовий статус професійних творчих
працівників, встановлює правові, соціальні, економічні та організаційні
засади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтва. Див.
додаток 2.2. /nfernef-доступ до нормативно-правової бази

HYPERLINK “http://www.a-pravo.kie/” http://www.a-pravo.kie\ .ua:8080
Інтелектуальна власність і авторське право в Internet

HYPERLINK “http://tamika-2000.narod.ru” http://tamika-2000.narod.ru
Твій правовий сайт

HYPERLINK “http://www.bezpeka.com” http://www.bezpeka.com Український
центр інформаційної безпеки

HYPERLINK “http://www.cipr.org” http://www.cipr.org Захист прав
інтелектуальної власності

HYPERLINK “http://www.customslegaI.com” http://www.customslegaI.com
Захист інтелектуальної власності (юридичні консультації)

HYPERLINK “http://www.e-commerce.com.ua/secur”
http://www.e-commerce.com.ua/secur Е-соттегсе: захист інформації

HYPERLINK “http://www.farlep.net/~veritas”
http://www.farlep.net/~veritas Спільнота юристів України

HYPERLINK “http://www.nimb.kiev.ua” http://www.nimb.kiev.ua Захист
авторських прав, інтелектуальної власності

HYPERLINK “http://www.patent.org.ua” http://www.patent.org.ua
Всеукраїнська асоціація представників у справах інтелектуальної
власності

HYPERLINK “http://www.jurcenter.kiev” http://www.jurcenter.kiev .ua
Правовий Інтернет-консалтннг

HYPERLINK “http://welcome.to/notarius2000”
http://welcome.to/notarius2000 «Нотарі\с-2000» — проект надання
юридичної допомоги «сам по собі юрист»

HYPERLINK “http://www.cyberlawcentre.org.uk”
http://www.cyberlawcentre.org.uk Cyber Law Centre Юридичні питання в
кібернетичному просторі {е-соттегсе, електронні підписи, цивільні права
в умовах Internet, spam, експорт криптографії)

HYPERLINK “http://www.cybersquirrel/com/clc/”
http://www.cybersquirrel/com/clc/ clcindex.html Cyberspace Law Centre

HYPERLINK “http://141.161.67.230/” http://141.161.67.230/ Cyberspace
Law Institute

HYPERLINK “http://www.cybertribunal.org” http://www.cybertribunal.org
on-line для вирішення конфліктів у Internet

HYPERLINK “http://www.european-patent-” http://www.european-patent-
HYPERLINK “http://office.org/tws/twsindex.htm”
office.org/tws/twsindex.htm HYPERLINK “http://www.european-patent-”
http://www.european-patent- HYPERLINK
“http://office.org/online/index.html” office.org/online/index.html The
European Patent Office

HYPERLINK “http://www.intelproplaw.com/” http://www.intelproplaw.com/
Адвокатський сервер у вигляді довідкової бібліотеки по інтелектуальній
власності (довідники, словники, енциклопедії)

HYPERLINK “http://www.aipla.org” http://www.aipla.org Американська
асоціація по законодавству в області інтелектуальної власності

HYPERLINK “http://dbs/page.scr.win?T0PIC_ID=5”
http://dbs/page.scr.win?T0PIC_ID=5 АРБТ: Універсальна база даних по
законодавству

HYPERLINK “http://www.wipo.int” http://www.wipo.int Всесвітня
організація інтелектуальної власності (World Intellectual Property)

HYPERLINK “http://www.spou.kieN” http://www.spou.kieN .ua Державний
департамент інтелектуальної власності

HYPERLINK “http://www.park.ru” http://www.park.ru Довідково-правова
система «Гарант»

HYPERLINK “http:////” http://\\ ww.ipvц’.ru Форум розробників
протоколу IPV6′ для Interne t-2

HYPERLINK “http://http.7Avwvv.internet2.edu” http.7Avwvv.internet2.edu
Офіційний сайт про Internet-!

http7Av\v\\ . HYPERLINK “http://lib.utexas.edu/Libs/ENG/”
lib.utexas.edu/Libs/ENG/ PTUT/ptut.html Електронна версія підручника по
підготовці й оформлення заявки на свій винахід

HYPERLINK “http://http7Avww.liga.kiev.ua” http7Avww.liga.kiev.ua
Законодавство в Україні

http 7/w ww . HYPERLINK “http://intsph.kiev.ua” intsph.kiev.ua
Законодавство України для Windows

http7/ HYPERLINK “http://www.owl.ru” www.owl.ru Захист прав жінки в
країнах СНД (Open Women Online)

http7/ HYPERLINK “http://www.hro.org” www.hro.org Захист прав людини в
Росії

HYPERLINK “http://http7Avww.Iegality.kiev.ua/ilp”
http7Avww.Iegality.kiev.ua/ilp Інститут проблем законодавства ім.
Ярослава Мудрого: тексти законопроектів Верховної Ради та коментарі до
них

HYPERLINK “http://http.7Avww.ipmall.fplc.edu/”
http.7Avww.ipmall.fplc.edu/ Інтелектуальна власність в області науки і
бізнесу, а також винахідників і підприємців

http 7/w HYPERLINK “http://wvv.kuesterlaw.com” wvv.kuesterlaw.com
Інтелектуальна власність у промисловості

http 7/w HYPERLINK “http://wvv.st.rim.or.jp/~try” wvv.st.rim.or.jp/~try
Інтелектуальна власність у Японії і всіх країнах Південно-Східної Азії
і Тихого океану

http 7/w HYPERLINK “http://ww.izvestia.ru/win/” ww.izvestia.ru/win/
kodeks.htm Інформаційно-правова система «Кодекс»

http 7/w HYPERLINK “http://ww.law.nyu.edu/library/”
ww.law.nyu.edu/library/ foreign-intl Каталог «Юридична б-ка
Нью-Йоркського університету»

http 7/w HYPERLINK “http://ww.CataLavv.com/” ww.CataLavv.com/ Каталог
юридичних каталогів

HYPERLINK “http://csoft.ecom.msu.su/intraIex”
http://csoft.ecom.msu.su/intraIex Компанія «CSoft»

HYPERLINK “http://it.ware.com.ua/forum” http://it.ware.com.ua/forum
Конференція по авторському праву

HYPERLINK “http://www.codex.kiev.ua” http://www.codex.kiev.ua
Кримінальний кодекс України

HYPERLINK “http://www.icnl.org/” http://www.icnl.org/ Міжнародний
Центр по некомерційному праву

HYPERLINK “http://www.clary.net/brad/” http://www.clary.net/brad/
copymyths.html Міфи в області авторського права

HYPERLINK “http://www.mospatent.ru/home.htmI”
http://www.mospatent.ru/home.htmI Московське патентне бюро

HYPERLINK “http://www.law.indiana.edu/law/”
http://www.law.indiana.edu/law/ V-lib/lawindex.html Найбільш
універсальні ресурси, що підтримуються в університеті Індіани

HYPERLINK “http://www.nau.kiev.ua” http://www.nau.kiev.ua Нормативні
акти України

HYPERLINK “http://www.nau.kiev.ua” http://www.nau.kiev.ua Нормативні
акти Українич- Експертна система пошуку

HYPERLINK “http://www.ofisp.org/documents/”
http://www.ofisp.org/documents/ ofisp-005.html Норми користування
мережею

HYPERLINK “http://www.JurisDiction.com/” http://www.JurisDiction.com/
Останнє(заключне) слово про законодавство в Internet

HYPERLINK “http://www.eff.org” http://www.eff.org HYPERLINK
“http://www.eibertarium.ru” http://www.eibertarium.ru Останні новини з
області авторських і цивільних прав в Internet

HYPERLINK “http://www” http://www . mi nstp. ru/docs/ Патенти в
Російській Федерації

http: //w w w. су b e rc ri me. re po it. ru Портал «Методика
досліджування комп’ютерних злочинів «

HYPERLINK “http://www.piperpat.co.nz/index.html”
http://www.piperpat.co.nz/index.html Про джерела патентної інформації

HYPERLINK “http://www.rupto.ru” http://www.rupto.ru РосПатент

HYPERLINK “http://www.nopiracy.com/” http://www.nopiracy.com/ Сервер
«боротьби» і інформації з (о) піратами

HYPERLINK “http://www.ropnet.ru/referent/vvin/”
http://www.ropnet.ru/referent/vvin/ referent.html Сервер компанії
«Ропнет»

HYPERLINK “http://knock-knock.com/jr.htm” http://knock-knock.com/jr.htm
Сервер по комп’ютерах і комп’ютерних злочинах

HYPERLINK “http://www.softwareprotection.com/”
http://www.softwareprotection.com/ Сервер порад, як забезпечити себе
від несанкціонованого використання програмних об’єктів (тобто піратства)
за допомогою авторських прав, торгових знаків, патентів, контрактного
права

HYPERLINK “http://www.les.org/” http://www.les.org/ HYPERLINK
“http://www.lesi/org” http://www.lesi/org HYPERLINK
“http://www.thinkvsa.com/” http://www.thinkvsa.com/ HYPERLINK
“http://www.barnsides.com/inventions”
http://www.barnsides.com/inventions Сервери траферу технологій і
ліцензування будь-яких видів інтелектуальної власності

HYPERLINK “http://www.patent-mcci.ru” http://www.patent-mcci.ru
СоюзПатент

HYPERLINK “http://autm.rice.edu/autm” http://autm.rice.edu/autm
Спеціально для викладачів Вузів

HYPERLINK “http://www.oiml.org” http://www.oiml.org Стандартизації в
Internet

HYPERLINK “http://infobusiness.com.ua” http://infobusiness.com.ua
Українська бібліотека договорів і документів

HYPERLINK “http://www.sta.gov.ua” http://www.sta.gov.ua Українська
державна податкова адміністрація

HYPERLINK “http://www.ukrpravo.com” http://www.ukrpravo.com Українське
право

HYPERLINK “http://www.lawukraine.com” http://www.lawukraine.com
Український каталог правових ресурсів

HYPERLINK “http://www.expert.com.ua” http://www.expert.com.ua
Український НДІ судової експертизи

HYPERLINK “http://www.wiseowI.org.ua” http://www.wiseowI.org.ua
Український Центр з питань банкрутства «Мудра Сова»

HYPERLINK “http://www.uatm.com.ua” http://www.uatm.com.ua Українські
торгові марки (реєстрація)

HYPERLINK “http://dbs.demos.su” http://dbs.demos.su Універсальна база
даних по законодавству

HYPERLINK “http://www.law.uki-.cc” http://www.law.uki-.cc
Універсальний сайт з IB і КАП

Ьир://\\ \\ \\ . HYPERLINK “http://crime-research.org”
crime-research.org Центр досліджл вання комп’терної злочинності в
Україні

пир.7/\\ \\ \\ .Ьгі.са/ Центр інформації з захисту прав людини (Нитап
Яіі>ІМ Іпїстеї) 1

пир7/ітииіеіп.ги/іпіга1е\/ Юридична система «ЮСИС» 1

пир://\\ \\ \\ . HYPERLINK “http://gahtan.com/techlaw”
gahtan.com/techlaw Юридичний довідниковий сервер по комп’ютерній справі
й інформаційним технологіям

HYPERLINK “http://urist.com.ua” http://urist.com.ua Юридичний сайт
Наталії Плешкової ,

Ьир7/\\ \\ \\ .икгаіпе- HYPERLINK “http://2lobal.com.ua/index-ie.htinl”
2lobal.com.ua/index-ie.htinl Юридичні послуги від «Україна — 1 Глобал»

пир7/іп\ етог\\ HYPERLINK “http://orld.com” orld.com Як розвивати
творче мислення і про патенти

2.3. Конституція України, Кримінальний кодекс та Кодекс України про
адміністративні правопорушення стосовно питань захисту інтелектуальної
власності

Конституція України, яка була прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради
України 28 червня 1996 р., має певні статті, які охороняють
інтелектуальну, творчу діяльність громадян.

Так, у Статті 41 декларується, що: «Кожен має право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності» і далі: «Ніхто не може бути
протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є
непорушним».

У Статті 54 наголошується: «Громадянам гарантується свобода
літературної, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної
власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що
виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожен
громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої
діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його
згоди ».

Кримінальний кодекс України був прийнятий сьомою сесією Верховної Ради
України і введений у дію з 1 вересня 2001 р. Зокрема він має Статтю 176
«Порушення авторського права і суміжних прав», у якій записано:
«Незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури,
мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, …їх незаконне тиражування
та розповсюдження…, а також інше використання чужих творів,
комп’ютерих програм і баз даних, об’єктів суміжних прав без дозволу
осіб, які мають авторське право або суміжні права, якщо ці дії завдали
матеріальної шкоди у великому розмірі, —

караються штрафом від ста до чотирьохсот неоподаткованих мінімумів
доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років, з
конфіскацією…

Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або завдали матеріальної шкоди в
особливо важкому розмірі, —

караються штрафом від двохсот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією…».

Крім цієї окремої Статті, у Кримінальному кодексі України існує цілий
Розділ XVI «Злочини у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та
комп’ютерних мереж», де є Стаття 361 про кримінальну відповідальність за
«незаконне втручання в роботу ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних
мереж»; Стаття 362 про «Викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної
інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання
службовим становищем»; стаття 363 про «Порушення правил експлуатації
автоматизованих електронно-обчислювальних систем».

Більш детальну інформацію стосовно цих та інших статей Кримінального
кодексу України можна отримати за адресою:

HYPERLINK “http://www.codex.kiev.ua” www.codex.kiev.ua

Кримінальний кодекс України

Ст. 136 — «Порушення авторських прав»

«Випуск під своїм ім’ям або інше привласнення авторства на чужий твір
науки, літератури та мистецтва, незаконне відтворення абс розповсюдження
такого твору, — караються виправними роботами на строк до двох років,
або штрафом від 50 до 120 мінімальних розмірів зарплати».

Кодекс України про адміністративні правопорушення

ст. 1643 – «Недобросовісна конкуренція» «Неправомірне використання:

фірмового найменування знаку для товарів і послуг або будь-якого
маркування товару;

неправомірне копіювання:

форми,

упаковки,

зовнішнього оформлення,

а так само

імітація,

копіювання,

пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його
імені —

тягне за собою накладання штрафу від ЗО до 44 неоподатковуваних
мінімальних доходів громадян

з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини».

«Умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть
завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця
— від 5 до 9 неоподаткованих мінімальних доходів громадян;

…розголошення комерційної таємниці… — від 9 до 18 неоподаткованих
мінімальних доходів громадян.

Ст. 1649 «Незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів чи
фонограм — від 10 до 1000 неоподаткованих мінімальних доходів громадян».

Ст. 169 — «Передача замовнику або у виробництво документації, яка не
відповідає вимогам стандартів — від 3 до 40 неоподаткованих мінімальних
доходів громадян».

2.4. Правова база в сфері охорони використання комп’ютерних програм та
баз даних

Проблеми захисту прав інтелектуальної власності в умовах виникнення
глобальної інформаційної інфраструктури привертають все більше уваги з
боку працівників різних країн, тому що в різних країнах ключові поняття
авторського права, такі як право на відтворення, публічне виконання,
публічне сповіщення, публічний показ, розповсюдження, використання
цитат, відтворення товару в особистих цілях, відтворення примірників
твору для навчання, відтворення творів бібліотеками та архівами
інтерпретуються по-різному, а для мережених технологій ці поняття ще
зовсім не вироблені. Все більш розмитою стає межа між творчістю та
інтерпретацією вже існуючих даних, між твором та його копією.

Ситуація значно ускладнюється з розвитком глобальних мереж, зокрема —
Internet, у якій відсутні поняття національних кордонів, а постійне
збільшення швидкості комунікацій та інтенсифікація інформаційних
процесів призводить до збільшення мобільності матеріальних та
інформаційних об’єктів, виробництво, розповсюдження та правова охорона
яких вже не може бути здійснена за допомогою діючого законодавства.
Закони, при створенні яких суттєво використовувалось поняття
національних кордонів, стають непридатними до застосування. Все більше
значення має швидкість фіксації та реєстрації інформаційних об’єктів, що
захищаються авторським правом, а також зручність та ефективність
маніпулювання такими об’єктами. Слід зазначити, що число користувачів
Internet вже досягає сотень мільйонів чоловік, тому ефективне вирішення
проблем захисту прав інтелектуальної власності в цій сфері найближчим
часом стане нагальною проблемою.

В цьому блоці законодавчої бази першочергового вирішення потребують такі
проблеми:

1. Проблеми захисту власне комп’ютерних програм та баз даних.

Правове регулювання відносин по створенню і використанню комп’ютерних
програм і баз даних відбувається на національному і міжнародному рівнях.
На національному рівні таке регулювання забезпечується прийняттям
відповідних законів, на міжнародному — укладенням відповідних конвенцій,
угод.

У всіх розвинених країнах, які підписали Бернську конвенцію про охорону
літературних та художніх творів, основною формою охорони комп’ютерних
програм і баз даних є авторське право. Комп’ютерні програми та бази
даних віднесені до категорії об’єктів, що охороняються як літературні
твори. В зазначених країнах ефективне використовуються достоїнства,
властиві правовій охороні комп’ютерних програм та баз даних нормами
авторського права, і компенсуються його вузькі місця за рахунок
застосування інших правових норм, зокрема патентного права.

Охорона комп’ютерних програм нормами авторського права закріплена в
Бернській конвенції про оборону літературних і художніх творів, членом
якої є Україна, Договорі Всесвітньої організації охорони інтелектуальної
власності, з авторського права, і підписаному на Дипломатичній
конференції 20 грудня 1996 року, директиві Європейських Співтовариств
про правову охорону комп’ютерних програм і баз даних від 14 травня 1991
року, Угоді Світової організації торгівлі про торговельні аспекти прав
інтелектуальної власності (Угода ТРІПС), дотримання положень якої є
неодмінною умовою вступу України до COT.

В Україні охорона комп’ютерних програм та баз даних здійснюється
відповідно до Закону України «Про авторське і суміжні права» , що в
основному відповідає вимогам міжнародних конвенцій і угод, переважна
більшість статей якого безпосередньо стосується й комп’ютерних програм і
баз даних.

Разом з тим специфічні особливості комп’ютерних програм і баз даних
утруднюють застосування до них усіх норм авторського права, яке не
повною мірою задовольняє інтереси розробників комп’ютерних програм,
зокрема не захищає від запозичення принципів, реалізованих в них. До
того ж, щоб правова охорона комп’ютерної програми чи бази даних найбільш
повно відповідала вимогам сучасного рівня розвитку інформатики,
недостатньо охорони комп’ютерних програм та баз даних як літературних
творів. У розвинених країнах застосовують системний підхід щодо охорони
комп’ютерних програм та баз даних, який включає і можливість їх захисту
патентним законодавством. Але в Україні згідно із Законом «Про охорону
прав на винаходи і корисні моделі» програми для обчислювальних машин не
можуть одержати правову охорону. Це практично лишає поза охороною
винаходи, пов’язані з комп’ютерними програмами та базами даних, обмежує
інтереси заявників України відносно їх прав в розвинених країнах.

Проблеми, пов’язані з мережевою специфікою Internet і необхідністю змін
у діючому законодавстві та вироблення нових концепцій охорони
авторського та суміжних прав.

Проблема законодавчого врегулювання достатньо нової, а тому і мало ще
вивченої проблеми захисту імен доменів.

У сфері охорони комп’ютерних програм та боротьби з піратством зміст
законодавчих актів має бути спрямований на такі аспекти:

Удосконалення правової охорони комп’ютерних програм.

Навіть саме поняття «комп’ютерна програма» визначається законодавствами
різних країн по-різному. А для такого часто та давно уживаного поняття
як «база даних» немає єдиної думки серед представників різних
міжнародних організацій щодо його визначення. Що вже казати про правові
засади охорони цього об’єкта інтелектуальної власності. Але треба
зазначити, що поняття «база даних» виникло у 70-ті роки, що для
комп’ютерної галузі вже майже доісторична епоха. А питання охорони таких
нових об’єктів інтелектуальної власності, як «інтелектуальна база
даних», «база знань», «інтелектуальна система», «інформаційна
технологія», «інтелектуальна інформаційна технологія», які визначені
сучасними стандартами, зокрема прийнятим в Україні Державним стандартом
«Інтелектуальні інформаційні технології» (ДСТУ 2481-94), ще навіть і не
розглядались. Можна згадати про мережеві технології, у яких вже існують
та динамічно розвиваються абсолютно нові типи об’єктів інтелектуальної
власності, охорона яких вже ніяким чином не може бути здійснена за
допомогою діючого законодавства.

У вирішення проблеми можна визначити певні ключові аспекти.

Але перш за все, це — вивчення, застосування та участь у розробці
міжнародних стандартів у галузі охорони комп’ютерних програм (пред усім
— термінологічних).

Тому зараз у цій галузі відбувається інтенсивне створення нових підходів
для розробки таких законодавчих актів, відбуваються численні зустрічі та
наради, де наша країна також має брати участь.

Удосконалення нормативно-правової бази в галузі охорони прав
інтелектуальної власності в Інтернет.

Домен — символьне уявлення ІР-адреси (наприклад, ииииію.іпіо- HYPERLINK
“http://art.ru” art.ru ). ІР-адреса, що визначає місце розташування
інфрмації в мережі «Інтернет», виражений у цифровій формі. Але в даний
час відсутні будь-які державні акти, що регулюють питання виникнення,
експлуатації і розпорядження доменними іменами. Більш того, даний
термін, як, у тім, і вся понятійна база мережі Інтернет, жодногс разу не
згадується в жодному законодавчому акті.

Реєстратор доменних імен не несе ніякої відповідальності за реальні
правові порушення. Це означає, що домен, наприклад, з ім’ям HYPERLINK
“http://www.qwerty.ua” www.qwerty.ua , що функціонував у мережі, за
рішенням суду моле бути відібраний у його заявника (власника) через
порушення прав Не товарний знак або фірмове найменування. Від особи, що
розпоряджалася доменом, також можуть зажадати відшкодування збиткх або
компенсації за використання чужого об’єкта інтелектуальної власності,
наприклад, зареєстрованого знака обслуговування по класу зв’язку qwerty.

Щоб доменне ім’я для електронної пошти, віртуального аба фізичного
серверу, що служить для індивідуалізації в Інтернеті, стале дійсним і
повноправним об’єктом інтелектуальної власності, що охороняється
вітчизняним законодавством, рекомендується можливим здійснити перенос
об’єкта Інтернет — доменного імені в поле права інтелектуальної
власності, тобто, зареєструвавши доменне ім’я і або його істотну частину
в якості словесного товарного знаку.

3. Удосконалення законодавства про авторське право, так і де
законодавства про патентне право.

Щодо охорони комп’ютерних програм нормами авторського права, то, крім
існуючих норм у законі України «Про авторське право і суміжні права»,
необхідно законодавчо закріпити спеціальну статтю про охорону
комп’ютерних програм, значення термінів, що стосується їх охорони. Слід
законодавчо закріпити також право на державну реєстрацію комп’ютерних
програм і процедуру його здійснення. Важливо додати положення про те, що
закон не застосовується до мов програмування, синтаксису і алгоритмів
комп’ютерних програм, які використовуються при їх створенні, до
комп’ютерних програм спрямованих на завдання шкоди, шкідливий вплив на
інші прог рами і засоби. Підлягають забороні імпортування, виготовлення,
поширення і використання апаратних засобів або надання послуг, метою
яких є зняття технічного захисту з комп’ютерних програм. Слід закріпити
права законного користувача на виготовлення її копій, дозволених
ліцензійною угодою, або ж однієї копії за умови, що така копія необхідна
для використання програми або виключно запасної копії для заміни законно
набутої на випадок, якщо остання пошкоджена або втрачена.

Щодо охорони комп’ютерних програм і баз даних нормами патентного права,
то в патентні закони необхідно внести уточнення, що патентнонездатними є
комп’ютерні програми як такі. Відносини, що регулюються патентним
законодавством діють у тій частині, в якій вони не звужують охорони і не
суперечать законодавству про авторське право.

Внесення змін та доповнень до відповідних кодексів України, що
передбачають посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти
інтелектуальної власності з урахуванням необхідної боротьби з
піратством.

В Україні практично відсутні норми адміністративного і кримінального
права, спрямовані на припинення протиправних дій, пов’язаних з
комп’ютерними програмами. Необхідна розробка конкретних
адміністративно-правових і кримінально-правових заходів, спрямованих на
попередження і невідкладне припинення контра-фактних дій. До порушників
прав на комп’ютерні програми і бази даних слід запровадити ордери на
обшук та інші профілактичні процедури цивільного права. Кримінальна
практика повинна включати конфіскацію піратських копій, накладення
арешту на матеріали і обладнання, виготовлену продукцію, позбавлення
порушників волі за злочини у великих розмірах.

Запровадження комплексного підходу до правової охорони комп’ютерних
програм і баз даних.

Правова охорона комп’ютерних програм і баз даних може здійснюватись не
лише нормами авторського права і патентного права, а й договірним
правом, законодавством про недобросовісну конкуренцію, про охорону
комерційних таємниць. Так, договори на створення і використання
комп’ютерних програм доцільно виділити в спеціальну групу договорів у
Цивільному кодексі України. Існуюче піратство на рівні використання
алгоритмів, реалізованих у комп’ютерній програмі може завдавати
відчутної шкоди їх виробникам. Такі дії розглядаються як противоправні в
тому випадку, якщо алгоритм, використовуваний в комп’ютерній програмі, є
конфіденційною інформацією і підпадає під комерційну таємницю.

Концепція правової охорони використання комп’ютерних програм і баз
даних.

Комп’ютерні програми та бази даних, як специфічні об’єкти
інтелектуальної власності, повинні мати особливий статус правової
охорони. Поряд з авторським правом вони повинні охоронятися патентним
договірним правом, законодавством про недобросовісну конкуренцію, про
охорону комерційних таємниць.

Найбільшого розвитку глобальна інформаційна структура набула протягом
останніх років і тому не встигла ще зазнати повного законодавчого
врегулювання. Але з огляду на те, що ця інфраструктура все більше і
більше втілюється в повсякденне життя, з її допомогою здійснюється
продаж-купівля, розповсюдження інформації і іноді як результат,
порушення прав окремих суб’єктів, таке законодавче регулювання є вкрай
необхідним.

Основними проблемами, які потребують додаткового дослідження та
вирішення, є:

Встановлення уніфікованої термінології, що стосується інформаційної
сфери.

Забезпечення охорони комп’ютерних програм та баз даних, а саме
встановлення:

основних засад правової охорони використання комп’ютерних програм та баз
даних.

переліку випадків, що кваліфікуються як неправомірне використання
комп’ютерних програм і баз даних.

санкцій за неправомірне використання комп’ютерних програм та баз даних.

Вирішення проблем, пов’язаних з мережевою специфікою Internet і
необхідністю змін у діючому законодавстві та вироблення нових концепцій
охорони авторського та суміжних прав.

Законодавче врегулювання проблеми захисту імен доменів, а саме: з метою
надання доменному імені для електронної пошти, віртуального або
фізичного серверу, що служить для надання індивідуалізації в Інтернет,
статусу об’єкта інтелектуальної власності, що охороняється вітчизняним
законодавством, вважається за доцільне здійснити перенос об’єкта
Ін-тернет-доменного імені в поле права інтелектуальної власності шляхом
реєстрації доменного імені і/або його істотної розпізнава ^т юї частини
в якості товарного знаку.

Розпочати роботи щодо владнання перелічених програм вважається за
доцільне з розробки «концепції правової охорони використання
комп’ютерних програм і баз даних». Така Концепція вже розроблялась в
Держпатенті України, але не була прийнята з огляду на дуже загальний
характер та відсутність будь-яких суттєвих положень. Крім того, текст
Концепції не переглядався з моменту її розробки, а саме 1998 року.

Вважається за доцільне розробити новий варіант Концепції, що буде
складатися з наступних розділів:

Перелік термінів, що використовуються.

Основні засади правової охорони використання комп’ютерних програм та баз
даних.

Перелік випадків, що кваліфікуються як неправомірне використання
комп’ютерних програм та баз даних.

Умови виникнення відповідальності за неправомірне використання
комп’ютерних програм та баз даних.

Крім того Концепція буде містити перелік нормативно-правових актів, що
мають бути розроблені з метою забезпечення охорони прав на
інтелектуальну власність в інформаційній сфері. Загальну структуру
Закону України «Про охорону програм для електронних обчислювальних машин
і баз даних» можна представити наступним чином:

Розділ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Основні поняття.

Стаття 2. Відношення, які регулюються даним законом.

Стаття 3. Об’єкт правової охорони.

Стаття 4. Умови визнання авторського права.

Стаття 5. Авторське право на базу даних.

Стаття 6. Термін дії авторського права.

Стаття 7. Сфера дії даного закону. Розділ 2. ВИНЯТКОВІ АВТОРСЬКІ ПРАВА

Стаття 8. Авторство.

Стаття 9. Особисті права.

Стаття 10. Майнові права.

Стаття 11. Передача майнових прав.

Стаття 12. Майнові права на програму для ЕОМ.

Стаття 13. Право на реєстрацію. Розділ 3. ВИКОРИСТАННЯ ПРОГРАМ ДЛЯ ЕОМ І
БАЗ ДАНИХ

Ш.Антонов ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ І КОМП’ЮТЕРНЕ АВТОРСЬКЕ ПРАВО

Стаття 14. Використання програми для ЕОМ або бази даних за договором із
право власником.

Стаття 15. Вільне відтворення та адаптація програми для ЕОМ або бази
даних.

Стаття 16. Вільний перепродаж примірника програми для ЕОМ або бази
даних. Розділ 4. ЗАХИСТ ПРАВ

Стаття 17. Порушення авторського права. Контрафактні примірники програм
для ЕОМ або бази даних. Стаття 18. Захист прав на програму для ЕОМ і баз
даних. Стаття 19. Арешт контрафактних примірників програм для ЕОМ і бази
даних.

Стаття 20. Інші форми відповідальності.

Глава 3. ОРГАНІЗАЦІЇ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ АВТОРСЬКІ І СУМІЖНІ ПРАВА

3.1. Організації України

В Україні існує декілька комітетів, агентств або відомств, що опікуються
соціальним захистом громадян країни стосовно їх авторських і суміжних
прав.

Перелічимо основні з них:

? Державне агентство України з авторських і суміжних прав; див. Додаток

Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності;

Державне патентне відомство України;

Комітет з інтелектуальної власності;

Департамент інтелектуальної власності при Міністерстві освіти України;

Державний комітет України по стандартизації, методології та сертифікації
тощо.

Про створення Державного агентства України з авторських і суміжних прав

Постанова Кабінету Міністрів України від 25 березня 1992 р. № 154 (ЗП
України. 1992 р, № 4. ст. 98) (Із змінами і доповненнями, внесеними
постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1996 р. № 576)

На виконання Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо
соціального захисту діячів літератури і мистецтва в умовах переходу до
ринкових відносин» Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Створити Державне агентство України з авторських і суміжних

прав при Кабінеті Міністрів України. За пропозицією Українського

республіканського агентства з авторських прав (УРААП) створення

вказаного агентства провести на базі УРААПу, що ліквідується.

Затвердити Положення про Державне агентство України з авторських і
суміжних прав при Кабінеті Міністрів України, що додається.

Установити, що Державне агентство України з авторських і суміжних прав
при Кабінеті Міністрів України здійснює свою діяльність за рахунок
комісійних відрахувань з усіх видів авторської винагороди і нарахувань
до фондів творчих спілок, за надання послуг українським і зарубіжним
правовласникам щодо використання творів та об’єктів суміжних прав, інших
доходів, а також частково за рахунок республіканського бюджету.

У разі необхідності передбачити для зазначеного агентства валютне
фінансування на проведення розрахунків за видання та інші види
використання творів іноземних авторів, звуко- і відеозаписів, передач
ефірного мовлення інших країн установами Державного комітету України по
пресі, Академії наук України, Української теле-радіокомпанії,
Міністерства культури України та іншими державними користувачами
авторських і суміжних прав за їх заявками на конкретні твори.

(Пункт З втратив чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України
від 29 травня 1996р. №576)

Установити умови оплати праці працівників Державного агентства України з
авторських і суміжних прав при Кабінеті Міністрів України стосовно до
умов оплати праці керівників державних комітетів і керівних працівників
і спеціалістів центрального апарату державних комітетів, затверджених
постановою Кабінету Міністрів України від 9 січня 1992 р. № 10.

Установити чисельність апарату Державного агентства України з авторських
і суміжних прав при Кабінеті Міністрів України у кількості 40 чоловік.

Дозволити Агентству мати одного заступника голови і колегію у складі 7
чоловік.

Державному агентству України з авторських і суміжних прав при Кабінеті
Міністрів України взяти на свій баланс основні фонди (приміщення,
обладнання) та інше майно, а також фінансові й матеріальні ресурси
ліквідованого Українського республіканського агентства з авторських прав
за станом на 1 березня 1992 року.

Установити, що голова, заступник голови та члени колегіі Державного
агентства України з авторських і суміжних прав при Кабінеті Міністрів
України за умовами медичного, транспортного і побутового обслуговування
прирівнюються відповідно до голів державних комітетів України, «їхніх
заступників і членів колегій.

Визнати такою, що втратила чинність, постанову Ради Міністрів УРСР від
31 січня 1978 р. № 78 «Про поліпшення умов роботи Українського
республіканського відділення Всесоюзного агентства по авторських
правах».

ЗАТВЕРДЖЕНО

постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1992 р. № 154

ПОЛОЖЕННЯ про Державне агентство України з авторських і суміжних прав

Державне агентство України з авторських і суміжних прав при Кабінеті
Міністрів України (ДААСП України) є органом державної виконавчої влади і
підпорядковується Кабінету Міністрів України.

ДААСП України проводить у життя політику України у галузі авторського
права, забезпечує права і законні інтереси авторів творів науки,
літератури і мистецтва, артистів-виконавців, творців звуко-і
відеозаписів, організацій ефірного мовлення.

ДААСП України у своїй діяльності керується Конституцією України,
законами й іншими рішеннями Верховної Ради України та її Президії,
указами Президента України, постановами й розпорядженнями Кабінету
Міністрів України, а також цим Положенням.

3. Головними завданнями ДААСПу України є:

забезпечення дотримання відповідно до чинного законодавства

авторських і суміжних прав правовласників України та право-власників
інших країн та їхніх правонаступників на території України і за її
межами;

надання підтримки авторам і власникам авторських і суміжни>

прав в управлінні їх майновими правами; забезпечення обслуговування
правовласників та їхніх правона

ступників на основі використання нової техніки та передових

технологій;

сприяння розширенню міжнародного наукового і культурного
співробітництва, обміну духовними цінностями, прилучення громадян
України до надбань світової культури; розробка і здійснення пропозицій,
пов’язаних з удосконаленням законодавства в галузі авторських і суміжних
прав, участю України в міжнародній системі охорони цих прав. 4. ДААСП
України відповідно до покладених на нього завдань: а) здійснює на основі
угоди з власниками авторських і суміжних прав управління їх майновими
правами в Україні та за її межами. При цьому: надає користувачам
ліцензії на відповідне використання творів; визначає за угодою з
користувачами розмір і порядок виплати винагороди, яка належить авторам
за такими ліцензіями; здійснює збір, розподіл та виплату винагороди,
передбаченої ліцензіями; здійснює збір, розподіл та виплату винагороди,
яка відповідно до чинного законодавства належить власникам авторських і
суміжних прав, без видачі ліцензій; провадить розрахунки з авторами
інших країн, неурядовими та іншими організаціями за угодами про взаємне
представництво інтересів; веде облік усіх підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності та осіб — користувачів
авторських прав; реєструє правовласників та об’єкти охорони авторських
прав; вживає необхідних заходів до запобігання порушенню і відновлення
порушених прав авторів і власників суміжних прав; б) укладає на основі
повноважень, наданих йому правовласни-ками, угоди або здійснює
посередництво при укладанні угод про уступку прав на використання в
Україні та за її межами творів власників авторських і суміжних прав,
яких обслуговує ДААСП України;

в) здійснює за дорученням українських користувачів посередницт-

во при укладанні угод про придбання прав на використання в

Україні творів правовласників інших країн;

г) надає послуги, безпосередньо пов’язані з уступкою та придбан-

ням авторських прав (редагування, рецензування, переклади

на інші мови, підготовка «камерареді», виготовлення або про-

кат нот та ілюстрацій, слайдів, кольороподільної плівки, фото,

програм для ЕОМ, експедирування матеріалів за угодами то-

що). Здійснює на основі відповідних повноважень посередницт-

во при укладанні угод між українськими юридичними і фізич-

ними особами та юридичними і фізичними особами інших країн

на зазначені види послуг;

д) виконує відповідно до міжнародних нормативів і стандартів сер-

тифікацію та реєстрацію програм для ЕОМ, інші функції; укла-

дає на основі повноважень, наданих правовласниками, угоди

або здійснює посередництво при укладанні угод про уступку прав

на використання програм для ЕОМ;

є) одержує і виплачує за належністю винагороду за угодами, укладеними
ДААСПом України або при його посередництві, а також одержує за
дорученнями українських правовласників і правовласників інших країн і
виплачує винагороди за угодами в галузі авторських і суміжних прав,
укладеними без участі ДААСПу України;

ж) надає посередницькі послуги при показі на виставках і вис-

тавках-продажах творів образотворчого мистецтва, а при реа-

лізації таких творів із збереженням за авторами прав слідуван-

ня виплачує авторський гонорар;

з) здійснює збір і виплату встановлених законодавством відраху-

вань до фондів творчих спілок України та інших громадських

об’єднань на договірній основі;

і) стягує до державного бюджету відповідно до чинного законодавства
податок з винагороди, що виплачується через ДААСП України;

к) проводить на договірній основі рекламно-інформаційну роботу; л)
здійснює видавничу діяльність в Україні та за її межами; м) надає на
договірній основі правову допомогу щодо захисту авторських і суміжних
прав українських правовласників і

правовласників інших країн в Україні та українських правовласників за її
межами, представляє права і законні інтереси правовласників. Одержує і
виплачує за належністю суми авторського гонорару, що надходять у
результаті надання правової допомоги правовласникам. При цьому правова
допомога щодо захисту прав українських правовласників за межами України
за угодами з користувачами інших країн, укладеними за участю ДААСПу
України, здійснюється за рахунок його валютних коштів, а за угодами,
укладеними без участі ДААСПу України, — за рахунок коштів правовласника;

н) розробляє і в установленому порядку вносить пропозиції щодс
розширення міжнародного співробітництва в галузі охорони авторських і
суміжних прав. В установленому порядку бере участь у підготовці й
укладанні міжнародних угод України про взаємну охорону авторських і
суміжних прав;

о) організує у межах своєї компетенції міжнародні наукові конференції і
симпозіуми, книжкові ярмарки, виставки, музичні фестивалі та інші
культурні й інформаційні заходи, що проводяться в Україні та за її
межами, і бере в них участь;

п) розробляє і в установленому порядку вносить пропозиції щодо
вдосконалення законодавства про авторські й суміжні права на основі
вивчення практики застосування цього законодавства, а також міжнародного
досвіду в галузі авторських і суміжних прав;

р) розвиває і зміцнює співпрацю у питаннях авторських і суміжних прав з
творчими спілками, іншими громадськими об’єднаннями, науковими
установами і закладами культури України;

с) бере участь за рахунок власних коштів у культурних, благодійних,
гуманітарних фондах України та фондах інших країн;

т) здійснює інші функції, що випливають з чинного законодавства про
авторські і суміжні права або з факту участі України у міжнародних
багато- і двосторонніх угодах про охорону авторських і суміжних прав.

5. ДААСП України має право:

а) брати участь у роботі міжнародних і неурядових організацій

інших країн з питань авторських і суміжних прав;

б) укладати угоди з іноземними фірмами і громадянами на пред-

ставництво інтересів ДААСПу України за межами України, а

також укладати інші угоди з відповідними неурядовими організаціями, що
займаються питаннями охорони авторських і суміжних прав;

в) виконувати за угодами у межах своєї компетенції замовлення

органів державного управління, державних підприємств, установ

та організацій, кооперативних організацій, громадських об’єд-

нань, творчих спілок, окремих власників авторських і суміжних

прав та їх правонаступників. Розрахунки проводяться за цінами

і тарифами, передбаченими затвердженими прейскурантами, а

при їх відсутності — за договірними цінами і тарифами;

г) створювати пункти нештатних інспекторів ДААСПу України у

Республіці Крим, в обласних центрах та інших містах України;

д) відкривати в установленому порядку в інших країнах представ-

ництва ДААСПу України, створювати малі підприємства, інші

господарські організації, у тому числі спільні, за участю іно-

фірм, що діють за принципами госпрозрахунку.

ДААСП України очолює голова, який призначається Кабінетом Міністрів
України.

Голова має заступника, якого за його поданням призначає Кабінет
Міністрів України.

Голова несе персональну відповідальність за виконання покладених на
ДААСП України завдань і здійснення ним своїх функцій.

Для обговорення та погодження вирішення питань у ДААСП і України
утворюється колегія в складі голови ДААСПу України (голова колегії),
заступника голови за посадою, а також інших керівних працівників ДААСПу
України.

Члени колегії ДААСПу України затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Структура і штатний розпис ДААСПу України затверджується головою
Агентства в межах коштів, що спрямовуються на оплату праці працівників
апарату.

Рішення колегії проводяться в життя, як правило, наказами голови ДААСПу
України.

ДААСП України в межах своєї компетенції видає на основі та на виконання
чинного законодавства накази, організує і перевіряє їх виконання.

ДААСП України у необхідних випадках видає разом з іншими органами
державного управління та громадськими об’єднаннями спільні акти.

9. Для розгляду пропозицій, спрямованих на краще забезпечен-

ня прав і законних інтересів авторів творів, артистів-виконавців,

творців звуко- і відеозаписів, організацій ефірного мовлення, та а

інших питань при ДААСПі України створюється консультативна

рада з представників авторської громадськості, творчих спілок, заці-

кавлених міністерств і відомств. У ДААСПі України можуть ство-

рювати й інші дорадчі органи.

Склад консультативної ради та інших дорадчих органів і положення про них
затверджується головою ДААСПу України.

10. ДААСП України будує свою роботу відповідно до діючого в

його системі господарського механізму і в установленому порядку

розпоряджається одержаними доходами.

Джерелами формування доходів ДААСПу України у вітчизняній та іноземній
валюті є:

а) комісійні відрахування від сум:

авторської винагороди, одержаної чи нарахованої в Україні, а також тієї,
що надійшла з інших країн при здійсненні колективного управління
правами;

винагороди, що належать ДААСПу України за угодами, укладеними
агентствами інших країн або при їх посередництві;

винагороди, збір якої здійснює ДААСП України за дорученнями українських
та іноземних правовласників, а також за угодами, укладеними без його
участі;

нарахувань, проведених ДААСПом України до фондів творчих спілок та інших
творчих об’єднань;

винагороди за надання юридичної допомоги при захисті авторських і
суміжних прав українських та іноземних правовласників в Україні та
українських право-власників в інших країнах;

б) кошти, одержані від рекламно-інформаційної діяльності за укла-

деними угодами;

в) доходи, одержані від діяльності підвідомчих підприємств і ор-

ганізацій;

г) дотації з державного бюджету;

д) добровільні внески, дарунки, надходження від українських та іноземних
організацій, спілок, фірм, підприємств, установ і окремих громадян у
вигляді грошових сум;

є) інші доходи.

Розмір комісійних відрахувань із суми винагороди, збір якої провадить
ДААСП України і яка надходить з-за кордону при здійсненні колективного
управління правами, щороку визначається за погодженням з консультативною
радою представників авторської громадськості виходячи з видатків ДААСПу
України при зборі, розподілі й виплаті винагороди. Розмір комісійних
відрахувань з інших сум, що виплачуються через ДААСП України,
визначається відповідно до укладених угод і залежить від обсягу послуг,
надаваних ДААСПом України.

Розмір коштів з бюджету (дотацій) визначається за погодженням з
Міністерством фінансів України у проекті державного бюджету на наступний
фінансовий рік.

ДААСП України відповідно до Положення про господарський механізм в
установах соціально-культурної сфери може утворювати фонди:

а) оплати праці;

б) валютний;

в) соціального розвитку;

г) спеціальний фонд винагороди.

Відрахування до валютного фонду ДААСПу України здійснюється відповідно
до чинного законодавства України.

ДААСП України 50 відсотків сум нез’ясованої і незапитаної винагороди у
вітчизняній та іноземній валюті перераховує до бюджету і державного
валютного фонду України після трьох років з дати надходження на поточні
рахунки ДААСПу України, а 50 відсотків можуть включатися до чергових
виплат розподілюваних сум та використовуватися на інші цілі в інтересах
власників авторських і суміжних прав, яких він представляє.

Агентство здійснює оперативний та бухгалтерський облік результатів своєї
роботи, веде статистичну та бухгалтерську звітність в установленому
порядку.

ДААСП України є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий
та інші рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного
герба України і своїм найменуванням.

15. Місцезнаходження Державного агентства України з авторських і
суміжних прав при Кабінеті Міністрів України: 252030. Київ-30, вул. Б.
Хмельницького, 34.

3.2. Міжнародні організації

Найбільш відомою міжнародною організацією з питань, що розглядаються, є
ВОІВ — Всесвітня організація інтелектуальної власності, яка була
організована на основі Конвенції, що була підписана в Стокгольмі 14
липня 1967 р. ВОІВ була створена з метою взаєморозуміння та
співробітництва між державами, взаємної користі, заохочення творчої
діяльності, сприйняття охорони інтелектуальної власності в усьому світі,
забезпечення адміністративного співробітництва союзів (країн).

Адреса ВОІВ (World Intellectual Property) в Internet:

HYPERLINK “http://www.wipo.int” www.wipo.int

Існує також Всесвітня конвенція про авторське право від 1952 p., яка
була підписана 6 вересня 1952 p., переглянута 24 липня 1971 p.,
ратифікована 23 грудня 1993 р. (Постанова Верховної Ради України
№3794-ХІІ).

3.3. Концепція розвитку стосунків з Європейським Союзом у галузі
авторського права і суміжних прав

1. Основні напрями та пріоритети розвитку стосунків з Європейським
Союзом у галузі авторського права і суміжних прав. Основними напрямами і
пріоритетами розвитку стосунків з Європейським Союзом у галузі
авторського права і суміжних прав є: розвиток і вдосконалення
національного законодавства шляхом:

а) підготовки нових законопроектів, внесення змін і допов-

нень до чинного законодавства;

б) введення кримінальної та адміністративної відповідальнос-

ті, що існує в країнах-членах ЄС, за порушення норм автор-

ського права і суміжних прав;

в) використання в національному законодавстві норм і поло-

жень директив ЄС з охорони інтелектуальної власності;

• здійснення кадрового забезпечення системи охорони об’єктів авторського
права і суміжних прав шляхом підготовки і перепідготовки спеціалістів у
галузі охорони літературних і музичних товарів, аудіо- і відеозаписів,
комп’ютерних програм, програм телерадіомовлення;

створення громадських організацій з управління майновими правами авторів
на колективній основі;

застосування новітньої техніки і прогресивних технологій у галузі
автоматизованої обробки інформації, системи збирання, розподілу і
виплати авторської винагороди, створення комп’ютерних каталогів.

2. Головна мета співробітництва, стратегія щодо її досягнення та
відповідні тактичні дії

Головною метою співробітництва у галузі авторського права і суміжних
прав є гармонізація національного законодавства із законодавством
країн-членів ЄС. Йдеться про створення системи виключно правомірного
використання на території України творів науки, літератури і мистецтва,
комп’ютерних програм, виконань, фонограм, програм телерадіомовлення —
системи, яка б гарантувала рівень захисту, аналогічний тому, що існує у
Співтоваристві.

У стратегічному плані,керуючись вимогами Конституції України, нормами
законів України «Про авторське право і суміжні права» , «Про
інформацію»,

«Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової
інформації (пресу) в Україні», «Про видавничу справу», «Про
кіноматографію», положеннями відповідних указів Президента України,
постанов Кабінету Міністрів України, забезпечувати інтеграцію
законодавства України до міжнародної системи охорони об’єктів
авторського права і суміжних прав, створення сприятливого режиму
визнання і захисту інтелектуальної власності.

Забезпечувати виконання вимог Бернської конвенції про охорону
літературних і художніх творів (Паризький акт, 1971 рік), Всесвітньої
конвенції про авторське право, членами яких є Україна.

Продовжувати роботу щодо приєднання України до багатосторонніх конвенцій
про права на інтелектуальну власність. Забезпечити вступ України до
Міжнародної конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм і
органів радіомовлення (Рим, 1961 рік), Конвенції про охорону інтересів
виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм (Женева,
1971 рік), Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності з
виконань і фонограм (Женева, 1996 рік).

У практичному плані:

а) впроваджувати у систему законодавчих актів України (стосов-

но охорони об’єктів авторського права і суміжних прав) вимоги ди-

ректив Європейського Союзу «Про юридичний захист комп’ютер-

них програм» (1991 рік), «Про права на оренду і прокат та права,

пов’язані з авторським правом у галузі інтелектуальної власності»,

(1992 рік), «Про координацію деяких положень авторського права

і суміжних прав, застосовуваних до радіомовлення через супутніх і

до трансляції по дротовому зв’язку» (1993 рік), «Про узгодження

строків захисту авторського права і суміжних прав» (1993 рік), «Про

юридичний захист авторського права і суміжних прав» ( 1996 рік);

б) укладати двосторонні угоди про взаємне представництво інте-

ресів з авторсько-правовими організаціями країн-членів ЄС;

в) вивчити і впроваджувати дослід країн-членів ЄС у нормотвор-

чій роботі, системі охорони об’єктів авторського права і суміжних

прав (практика досудового і судового розгляду конфліктних справ,

боротьба з піратством), управління майновими правами на колек-

тивній основі, у створені фондів матеріальної допомоги членам ав-

торсько-правових товариств;

г) створювати цілісну систему охорони об’єктів авторського пра-

ва і суміжних прав із врахуванням досвіду європейських країн.

3. Суб’єкти розвитку стосунків

Встановлювати і підтримувати ділові контакти з відповідними підрозділами
ЄС з проблем інтелектуальної власності, а також з авторсько-правовими
організаціями країн-членів ЄС: Ей-Сі-Бі (Королівство Бельгія), КОДА,
Ей-Сі-Бі (Королівство Данія), ГЕМА, БІЛЬД-КУНСТ (Федеративна Республіка
Німеччина), СОПЕ (Грецька Республіка), СГАЕ, СТЕФ (Королівство Іспанія),
САСЕМ, СДЕМ,СКАМ, СКАД (Французька Республіка), ІМПО (Ірландія), СІАЄ
(Італійська Республіка),БУМА (Королівство Нідерландів), СПА
(Португальська Республіка), ДАКС, Пі-Ер-Ес (Сполучене Королівство
Великобританії та Північної Ірландії).

3.4. Програма інтеграції України до Європейського Союзу у галузі
авторського права і суміжних прав

/. Загальні положення

В умовах глобалізації та лібералізації світової економіки посилюється
взаємозалежність країн світу та здійснюється поступовий процес
інтеграції ринків, зокрема інтелектуальної власності. Важливою складовою
частиною ринку інтелектуальної власності є індустрія авторського права і
суміжних прав, яка в країнах ЄС є джерелом національного збагачення.

Проголошений Україною курс на інтеграцію в ЄС ставить цілу низку проблем
у сфері авторського права і суміжних прав.

Для їх вирішення Україна має виконати дуже жорсткі умови, закріплені в
офіційних документах ЄС:

мати дієздатну національну систему охорони авторського права і суміжних
прав у рамках спільного ринку ЄС;

дотримуватися правил та регулюючих принципів, встановлених в рамках ЄС.

Курс України на інтеграцію до ЄС за умови виконання вимог ЄС ставить
перед нашою державою завдання створення ефективної системи охорони
інтелектуальної власності. Вирішення цього завдання перебуває в прямій
залежності від розробки чітко визначеної політики у сфері авторського
права і суміжних прав, спрямованої на забезпечення прав і законних
інтересів вітчизняних і зарубіжних авторів.

Базовими документами, що визначають засади інтеграції України до ЄС у
галузі авторського права і суміжних прав, є:

Конституція України;

Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими
Співтовариствами і Україною, яка була підписана в Люксембурзі 16 червня
1994 року та набула чинності 1 березня 1998 року (далі — УПС);

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом
Президента України від 11 червня 1998 року № 615/98;

Концепція розвитку стосунків з Європейським Союзом у галузі авторського
права і суміжних прав, розроблена ДААСПом України та затверджена 25
серпня 1998 року.

На основі зазначених документів розроблена Програма інтеграції України
до ЄС у галузі авторського права і суміжних прав.

Програма містить стислу характеристику сучасного стану охорони
авторського права і суміжних прав в Україні, законодавства ЄС у цій
сфері, визначає стратегічні напрями інтеграції в галузі авторського
права і суміжних прав: наближення законодавства України про авторське
право і суміжні права до норм і правил ЄС; забезпечення правомірного
використання в Україні об’єктів авторського права і суміжних прав;
розвиток та вдосконалення інституційної бази охорони авторського права і
суміжних прав та механізмів її впровадження.

77. Сучасний стан розвитку системи охорони авторського права і суміжних
прав

Україна прагне подолати традиційну недооцінку в економічному,
соціальному, суспільному житті країни значення об’єктів авторського
права і суміжних прав, забезпечити належний, безумовно надійний та
ефективний рівень їх охорони.

Охорона авторських і суміжних прав в Україні нині є реальним чинником
становлення цивілізованого ринку інтелектуальної власності. Політика у
сфері авторського права і суміжних прав стала складовою частиною
державної політики і знайшла безпосереднє відображення у Програмі
діяльності Кабінету Міністрів України.

Органом, що забезпечує реалізацію політики в галузі авторського права і
суміжних прав, є Державне агентство України з авторських і суміжних прав
(ДААСП України), головні завдання якого:

забезпечення беззастережно правомірного використання творів науки,
літератури, мистецтва;

поліпшення матеріального становища художньої інтелігенції шляхом
підписання ліцензійних угод з користувачами, збільшення обсягів
нарахувань і забезпечення своєчасної виплати авторської винагороди;

розробка нормативних актів щодо забезпечення повноцінного функціонування
в Україні системи охорони прав вітчизняних і зарубіжних авторів;

дальший розвиток духовних обмінів шляхом експорту та імпорту прав на
товари науки, літератури і мистецтва;

виконання міжнародних зобов’язань у сфері охорони об’єктів авторського
права і суміжних прав, забезпечення приєднання України до ГАТТ/СОТ,
входження її у європейські та світові структури.

Законодавство України про авторське право і суміжні права набуває певної
правової завершеності, що знайшло відображення у

Конституції України, де визначено право кожного володіти, користуватися
і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної
творчої діяльності (стаття 41).

Основу нормативно-правової бази у сфері авторського права і суміжних
прав становить Закон України «Про авторське право і суміжні права». Він
розроблений за кваліфікованої консультативної підтримки зарубіжних
експертів, зокрема експертів ЄС. Закон акумулює в собі прогресивний
досвід, накопичений розвиненими країнами в процесі багаторічного
розвитку.

Розвиток системи охорони авторського права і суміжних прав значною мірою
залежить від роботи Державного агентства України з авторських і суміжних
прав (ДААСП України), яке використовує всі можливі важелі і
повноваження, надані чинним законодавством. За ініціативою і участю
ДААСПу підготовлені і діють постанови Кабінету Міністрів України:

«Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів
літератури і мистецтва», «Про державну реєстрацію прав автора на твори
науки, літератури і мистецтва», «Про затвердження правил роздрібної
торгівлі примірниками аудіовізуальних творів і фонограм», «Про порядок
погодження з Державним агентством з авторських і суміжних прав
документів, пов’язаних з імпортом, експортом і оптовою торгівлею
аудіовізуальними творами і примірниками фонограм».

Проводиться послідовна робота з удосконалення існуючої
нормативно-правової бази у сфері авторського права і суміжних прав,
метою якої є забезпечення правомірного використання творів, комп’ютерних
програм, фонограм. На розгляді у Верховній Раді України знаходиться
проект Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України
«Про авторське право і суміжні права». Підготовлені проекти законів
України: «Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України
і Кодексу України про адміністративні правопорушення» , «Про приєднання
України до Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від
незаконного відтворення їх фонограм», «Про приєднання України до
Римської конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм та
організацій мовлення».

Враховуючи задекларований Україною курс на європейську інтеграцію та
вимоги, що ставить Європейський Союз до країн, які претендують на
повноправне членство в ЄС, головне завдання у сфері авторського права і
суміжних прав полягає в удосконаленні захисту прав авторів, виконавців,
виробників фонограм, організацій мовлення, в забезпеченні до кінця
п’ятого року після набуття чинності Угоди рівня захисту, аналогічного до
існуючого у Співтоваристві, включаючи ефективні засоби дотримання таких
прав.

///. Нормативно-правові акти Європейського Союзу в галузі авторського
права і суміжних прав

Органічною частиною міжнародної охорони в галузі авторського права і
суміжних прав є директиви Європейських Співтовариств, положення яких
істотно впливають на розробку нових міжнародних договорів, національних
законодавчих актів на різних континентах. Зокрема директиви:

Ради Європи від 14 травня 1991 року№ 91/250 «Про юридичний захист
комп’ютерних програм»;

Ради Європи від 19 листопада 1992 року № 92/100 «Про право на прокат та
деякі суміжні права»;

Ради Європи від 27 вересня 1993 року № 93/83 «Про координацію певних
положень авторського права і суміжних прав щодо радіомовлення через
супутники і ретрансляції по дротовому зв’язку»;

Ради Європи від 23 жовтня 1993 року № 93/98 «Про уніфікацію строку
охорони авторського права і деяких суміжних прав».

Європейського парламенту і Ради Європи від 11 березня 1996 року № 96/9 «
Про юридичний захист баз даних ».

Вимоги директив є обов’язковими для всіх держав-членів Європейського
Союзу.

Важливе значення для розвитку національних систем авторського права і
суміжних прав має дослідження Європейських Співтовариств «Зелений
документ. Авторське право і суміжні права в інформаційному просторі»
(1995 р.).

IV. Стратегічні напрями інтеграції у галузі авторського права і суміжних
прав

В інтеграційному процесі в галузі авторського права і суміжних прав
можна виділити такі стратегічні напрями:

наближення законодавства України до вимог Європейського Союзу щодо
охорони авторського права і суміжних прав;

забезпечення правомірного використання в Україні об’єктів авторського
права і суміжних прав;

розвиток та вдосконалення інституційної бази захисту авторського права і
суміжних прав та механізмів її впровадження.

На основі стратегічних напрямів була розроблена та затверджена Концепція
розвитку стосунків з Європейським Союзом у галузі авторського права і
суміжних прав.

Концепція спрямована на визначення основних напрямів розвитку стосунків
України з ЄС у галузі авторського права і суміжних прав та містить
наступні положення:

1. Розвиток і вдосконалення національного законодавства шляхом:

Підготовки нових законопроектів, внесення змін і доповнень до чинного
законодавства;

Введення існуючої в країнах-членах ЄС кримінальної та адміністративної
відповідальності за порушення норм авторського права і суміжних прав;

Використання в національному законодавстві норм і положень директив ЄС з
охорони авторського права і суміжних прав.

Здійснення кадрового забезпечення системи охорони об’єктів авторського
права і суміжних прав шляхом підготовки і перепідготовки спеціалістів у
галузі інтелектуальної власності.

Створення громадських організацій з управління майновими правами на
колективній основі.

Застосування новітньої техніки і прогресивних технологій в галузі
автоматизованої обробки інформації, системи збирання, розподілу і
виплати авторської винагороди, створення комп’ютерних каталогів.

V. Наближення законодавства України до норм і правил ЄС у галузі
авторського права і суміжних прав

Наближення законодавства України до законодавства ЄС у галузі
авторського права і суміжних прав включає сукупність взаємозв’язаних
організаційних та правових заходів, спрямованих на поступове приведення
у відповідність чинного законодавства України У галузі авторського права
і суміжних прав до сучасної системи охорони об’єктів авторського права і
суміжних прав ЄС та створення умов для забезпечення правомірного їх
використання.

Реформування законодавства України в галузі авторського правг і суміжних
прав має здійснюватися на загальних засадах наближення законодавства
України до нормативно-правових документів ЄС.

Першочергові заходи (1999-2000 роки):

Внесення змін і доповнень до чинного законодавства України, які мають на
меті удосконалення положень авторського права і суміжних прав, створення
передумов для дотримання вимог УПС у зазначеній сфері. Цей процес
передбачає прийняття, крім уже згаданих, таких Законів України:

«Про внесення змін і доповнень до законодавчих актів України щодо
забезпечення правової охорони комп’ютерних програм»;

«Про приєднання України до Конвенції про поширення несучих програм
сигналів, що передаються через супутники»;

«Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації
інтелектуальної власності про авторське право»;

«Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації
інтелектуальної власності про виконання і фонограми».

До заходів першого етапу (2000—2007 роки) відноситься:

імплементація положень УПС у галузі авторського права і суміжних прав,

створення механізму врахування основних положень ЄС щодо охорони
об’єктів авторського права і суміжних прав та вдосконалення
нормативно-законодавчої бази у цій сфері з метою забезпечення
відповідності національного законодавства європейським стандартам та

створення сприятливих умов для зближення правової системи України та ЄС.

Кінцевою метою першого етапу наближення законодавства до відповідних
положень УПС вважається створення належних правових та економічних умов
для укладення угоди про асоційоване членство України в ЄС.

Заходи першого етапу:

2.1. Проведення аналізу відповідності чинного законодавства та
адміністративної практики в Україні до відповідних положень УПС,
пов’язаних з питаннями авторського права і суміжних прав, з метою
визначення шляхів приведення українського законодавства у відповідність
до положень УПС;

Аналіз відповідності чинного законодавства з авторського права і
суміжних прав та нормативної бази його застосування в Україні положенням
статті 50 УПС;

Вивчення законодавства ЄС та практики його застосування;

Організація перекладу нормативних актів ЄС в галузі авторського права і
суміжних прав;

2.5 Виявлення розбіжностей у практиці застосування законодавчих та інших
нормативно-правових актів України та країн-учас-ниць ЄС у галузі
авторського права і суміжних прав;

Створення науково-практичного коментарю до Закону України «Про авторське
право і суміжні права», який має стати необхідним доповненням до
зазначеного Закону з точки зору практики його застосування;

Забезпечення в Україні повного захисту, що має зворотну силу, творів і
фонограм;

Залучення технічної допомоги з боку ЄС для реалізації процесу наближення
законодавства, підвищення кваліфікації кадрів, що займаються питаннями
охорони авторських і суміжних прав.

3. До заходів другого етапу належить повний перелік нормативно-правової
бази України в галузі авторського права і суміжних прав для забезпечення
відповідності законодавству ЄС з метою створення належних економічних
умов для приєднання України до ЄС.

Визначення переліку цих заходів може здійснюватися в ході переговорів
про приєднання України до ЄС на основі двосторонніх консультацій сторін
та з урахуванням рекомендацій органів ЄС і досвіду інших країн-учасниць
ЄС.

VI. Забезпечення правомірного використання в Україні об’єктів
авторського права і суміжних прав

Забезпечення правомірного використання в Україні об’єктів авторського
права і суміжних прав — це захист конституційного права авторів творів
науки, літератури, мистецтва, артистів-виконавців, творців звуко- і
відеозаписів, комп’ютерних програм на володіння, користування та
розпорядження результатами своєї інтелектуальної праці. На практиці ж
бачимо, як неприховано використовуються численні піратські твори і
фонограми.

Подолання цього небезпечного для суспільства явища можливе шляхом
застосування заходів системного характеру, енергійним та рішучим
формуванням цивілізованого ринку інтелектуально’ власності.

До першочергових заходів (1999-2000 роки) відносяться:

запровадження контрольних знаків на примірники аудіовізу альних творів і
фонограм;

забезпечення розрахунків театрально-концертних організацій студій
звукозапису, організацій телерадіомовлення з авторамі за використання
творів літератури і мистецтва;

встановлення мінімальних ставок авторської винагороди за видання творів
науки, літератури і мистецтва;

створення громадських організацій виробників і розповсюджувачів
аудіовізуальної і фонограмної продукції в Україні;

організація науково-виробничого центру з проблем виготовлення кодованих
голографічних захисних елементів для об’єктІЕ авторського права;

підготовка методичних розробок стосовно боротьби з піратством у сфері
аудіовізуальної та фонограмної продукції, комп’ютерних програм;

координація діяльності органів виконавчої влади різної функціональної
спрямованості як неодмінна умова забезпечення правомірного використання
об’єктів інтелектуальної власності.

Забезпечення беззастережно правомірного використання в Україні творів
вітчизняних і зарубіжних авторів, проведення ефективної боротьби з
піратством у сфері звуко- і відеозаписів, книговидання, поширення
комп’ютерних програм дозволять:

суттєво поліпшити матеріальне становище представників художньої
інтелігенції;

покращити фінансування вітчизняної культури і науки;

забезпечити виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері охорони
об’єктів авторського права і суміжних прав;

привести національне законодавство з авторського права і суміжних прав
до вимог Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності
(Угода ТРІПС);

інтенсифікувати процес вигідного розвитку міжнародних духовних обмінів,
перш за все шляхом експорту на твори науки, літератури і мистецтва.

До заходів наступного етапу (2000-2007 роки) відноситься: • завершення
створення системи, що забезпечує правомірне використання об’єктів
авторського права і суміжних прав. Визначення переліку цих заходів має
здійснюватися у ході переговорів про приєднання України до ЄС, на основі
двосторонніх консультацій сторін та з урахуванням рекомендацій органів
ЄС і досвіду інших країн-учасниць ЄС.

VII. Розвиток та удосконалення інституційної бази охорони авторського
права і суміжних прав та механізмів її впровадження

Важливим фактором у процесі забезпечення правомірного використання
творів, комп’ютерних програм, фонограм є формування та удосконалення
адміністративних структур та юридичних механізмів, що забезпечують
охорону авторського права і суміжних прав.

1. Першочергові заходи (1999-2000 роки):

Створення консультативних рад при ДААСПі з представників авторської
громадськості, заінтересованих міністерств і відомств, творчих спілок
для більш ефективного забезпечення прав і законних інтересів авторів,
виконавців, виробників фонограм, організацій мовлення;

Складання відповідно до вимог міжнародних конвенцій і угод зведеного
каталогу авторів, зведеного каталогу творів, зведеного каталогу
користувачів творів — платників авторської винагороди;

Забезпечення виплати авторської винагороди за використання творів на
радіо і телебаченні, при звукозаписі, за публічне виконання
відеофільмів, за виготовлення чи імпорт обладнання, використовуваного
для відтворення творів в особистих цілях;

Розробка видавничого проекту, організація і видання бюлетеня з проблем
авторського права і суміжних прав;

Поліпшення взаємодії інституцій різного рівня у процесі забезпечення
правомірного використання творів, комп’ютерних програм, фонограм.
Створення міжвідомчої комісії з питань охорони прав та використання
об’єктів інтелектуальної власності.

2. Заходи першого етапу (2000-2007 роки):

2.1. Укладання двосторонніх угод про взаємне представництво інтересів з
авторсько-правовими організаціями країн-членів ЄС;

2.2 Вивчення і впровадження досвіду країн-членів ЄС у нормо-творчій
роботі, системі охорони об’єктів авторського права і суміжних прав
(практика досудового і судового розгляду конфліктних справ, боротьба з
піратством), управління майновими правами на колективній основі, у
створенні фондів матеріальної допомоги членам авторсько-правових
товариств;

Створення цілісної системи охорони об’єктів авторського права і суміжних
прав з урахуванням досвіду європейських країн;

Розробка комплексу програм для розподілу гонорару у ВКВ за публічне
виконання творів (розподіл, виплата, бухгалтерський облік);

Створення локальної сітки ПК для роботи з базою даних щодо експорту
прав;

Удосконалення системи органів адміністративної юстиції, які забезпечують
правомірне використання творів і об’єктів суміжних прав шляхом утворення
нових інституцій у зазначеній системі, зокрема спеціальних структурних
одиниць з питань захисту інтелектуальної власності в органах прокуратури
та МВС;

Розробка та впровадження механізмів міжнародного співробітництва між
авторсько-правовими відомствами України та країн-членів ЄС;

Утворення спеціального суду (спеціалізація в судах) з питань
інтелектуальної власності: розробка положень щодо утворення
спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності; наукове
обґрунтування концепції створення такого суду; кваліфікаційна підготовка
суддів; взаємодія ДААСПу із судовими органами;

Залучення міжнародної технічної допомоги для розвитку та удосконалення
інституційної бази охорони авторського права і суміжних прав.

3. До заходів другого етапу відноситься завершення формування
інституційної бази забезпечення охорони авторського права і суміжних
прав та механізмів її впровадження з метою створення життєздатної
системи боротьби з піратством.

Визначення переліку цих заходів має здійснюватися у ході переговорів про
приєднання України до ЄС, на основі двосторонніх консультації! сторін та
з урахуванням рекомендацій органів ЄС і досвіду інших країн-учасниць ЄС.

Глава 3. ОРГАНІЗАЦІЇ, ЯКІ ‘ЗАХИЩАЮТЬ АВТОРСЬКІ 1 СУМІЖНІ ПРАВА

VIII. Фінансове забезпечення Програми інтеграції України до ЄС у галузі
авторського права і суміжних прав

Фінансове забезпечення Програми інтеграції України до ЄС у галузі
авторського права і суміжних прав здійснюватиметься за рахунок коштів
Державного агентства України з авторських і суміжних прав, Програми
ТАСІС «Інтелектуальна власність», яка реалізува-тиметься в Україні у
1999-2000 роках, фонду солідарності і грантів Міжнародної конфедерації
товариств авторів і композиторів (СІЗАК), членом якої є ДААСП України.

Глава 4. МІЖНАРОДНА СИСТЕМА ОХОРОНИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

4.1. Значення міжнародної співпраці у сфері охорони інтелектуальної
власності для України

Створення в Україні сучасної міжнародно визнаної системи охорони
інтелектуальної власності, її вдосконалення і розвиток неможливі без
гармонізації національного законодавства з нормами міжнародного права у
цій сфері, без урахування практики діяльності і досвіду національних
патентних відомств, авторсько-правових товариств промислово розвинених
країн і спеціалізованих міжнародних організацій.

Перебуваючи у складі колишнього СРСР, Україна була позбавлена можливості
самостійно здійснювати заходи щодо розвитку міжнародної співпраці у
сфері охорони інтелектуальної власності. Разом з тим Україна, як член
Організації Об’єднаних Націй, є однією з дер-жав-фундаторів Всесвітньої
організації інтелектуальної власності (ВОІВ).

Після проголошення незалежності України довелося з самого початку
встановлювати і налагоджувати міжнародні зв’язки в сфері охорони
інтелектуальної власності.

У 1992-1993 роках Україна заявила про своє правонаступництвс відносно
найбільш важливих договорів у сфері охорони інтелектуальної власності,
учасником яких був СРСР. З дев’яти таких міжнародних договорів було
вибрано тільки чотири, що зумовлено як їх важливістю для розвитку
національної системи охорони інтелектуальної власності в Україні, так і
можливостями виконання державою фінансових зобов’язань за цими
договорами. Зокрема, Україна першою серед країн-суб’єктів колишнього
СРСР заявила пре продовження на її території дії Паризької конвенції з
охорони промислової власності, Договору про патентну кооперацію (Договір
РСТ) і Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, у грудні 1993
року — Всесвітньої конвенції про авторське право.

Було визначено основні цілі та напрями участі України в міжнародній
співпраці у сфері охорони інтелектуальної власності:

створення, подальший розвиток і вдосконалення міжнародне визнаної
державної системи охорони інтелектуальної власності в Україні, яка
забезпечила б найбільш сприятливі умови для захисту інтересів
вітчизняних та іноземних творців і користувачів об’єктів цієї форми
власності як на території України, так і за її межами, зокрема шляхом
створення гармонізованої з міжнародними правовими нормами
законодавчо-нормативної бази;

вивчення і використання світового досвіду створення національних систем
охорони інтелектуальної власності;

створення атмосфери довір’я з боку українських та іноземних підприємців
з метою залучення інвестицій у вітчизняні інноваційні проекти, зокрема у
вигляді сучасних прогресивних технологій, в індустрію авторського права;

отримання допомоги у розвитку національної системи охорони
інтелектуальної власності з боку міжнародних і регіональних організацій
в рамках багатосторонньої і двосторонньої співпраці;

затвердження України як повноправного члена міжнародного товариства,
підвищення авторитету держави в міжнародних організаціях з питань
інтелектуальної власності.

Міжнародна співпраця в сфері охорони інтелектуальної власності істотно
впливає на розвиток підприємництва, зовнішньої торгівлі, на інноваційну
та інвестиційну політику держави. Завдяки співпраці здійснюється
постійний міжнародний обмін науково-технічною (зокрема патентною)
інформацією і документацією, без чого неможливий розвиток
науково-технічного потенціалу України.

Участь України в міжнародній співпраці у цій сфері реалізується в таких
формах:

активна співпраця з ВОІВ і конкретна участь у роботі її керівних
органів, постійних комітетів, комітетів експертів і робочих груп;

участь у союзах, договорах і угодах, адміністративні функції яких
виконує ВОІВ;

співпраця з регіональними міжнародними організаціями з охорони
інтелектуальної власності (Міждержавна рада з питань охорони промислової
власності країн СНД, Європейська патентна організація);

двостороння міжурядова співпраця у сфері охорони інтелектуальної
власності, а також співпраця на рівні патентних відомств,
авторсько-правових товариств;

співпраця з неурядовими і громадськими організаціями з питань охорони
інтелектуальної власності, зокрема з Міжнародною асоціацією з охорони
промислової власності (АІРРІ), Міжнародною федерацією винахідницьких
організацій (IFIA), міжнародною федерацією патентних повірених (FICPI),
Ліцензійним товариством (LES), Міжнародною асоціацією власників товарних
знаків (INTA), Міжнародною федерацією виробників фонограм (IFPI),
Міжнародною конвенцією товариств авторів і композиторів (SIZAC) тощо;

участь в організації і проведенні міжнародних семінарів, конференцій,
симпозіумів з питань правової охорони і використання інтелектуальної
власності.

4.2. Основні завдання і напрями діяльності міжнародної системи охорони
інтелектуальної власності

Усвідомлення необхідності міжнародної охорони прав на використання
інтелектуальних цінностей як, з одного боку, джерела науково-технічного,
культурного процесу людства, а з іншого — як найціннішого продукту
людської думки, формувалося протягом сторіч. Однак забезпечити охорону
прав на винаходи, твори літератури і мистецтва, інші об’єкти
інтелектуальної власності одночасно в різних країнах не уявлялось
можливим, оскільки в цих країнах діяли різні закони в цій сфері.

Правові й організаційні основи правової охорони власності в сучасному
уявленні були закладені ще у другій половині XIX ст., коли під впливом
бурхливих суспільних змін, видатних досягнень у науці і промисловості,
розвитку виробництва і міжнародної торгівлі, літератури, музики, театру
виникло розуміння настійної необхідності гармонізації відповідного
законодавства окремих країн на міжнародному і навіть на світовому рівні
з метою впровадження єдиної загальновизнаної системи правової охорони
інтелектуальної власності.

Початком реалізації цієї ідеї треба вважати 1873 рік, коли в
Австро-Угорській імперії відбулася перша міжнародна виставка винаходів.
Тоді деякі країни відмовилися від участі у виставці через недостатню
забезпеченість правової охорони винаходів, що демонструвалися. У тому ж
році відбувся Віденський конгрес з проблехМ патентної реформи, на якому
були прийняті основні принципи патентування винаходів.

Наступним кроком став проведений у 1878 р. в Парижі Міжнародний конгрес
з промислової власності, що прийняв рішення про скликання Дипломатичної
конференції з метою розроблення гармонізованих вимог до національних
законодавств у цій сфері, що діяли в різних країнах. Ця конференція
відбулася в 1880 р. у Парижі. На конференції було узгоджено проект
міжнародної угоди, яку пізніше було покладено в основу найдавнішої і
однієї з найважливіших міжнародних угод — Паризької конвенції з охорони
промислової власності. У 1883 р. в Парижі відбулася нова Дипломатична
конференція, на якій ця Конвенція була остаточно схвалена і прийнята.

Найважливішим етапом у створенні світової системи охорони
інтелектуальної власності стало підписання у 1886 році Бернської
конвенції про охорону літературних і художніх творів. Як Паризькою, так
і Бернською конвенціями було передбачено створення окремих секретаріатів
під назвою «Міжнародне бюро». У 1893 році ці органи були об’єднані і
проіснували під різними назвами аж до 1970 року, коли почала діяти
Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ).

Міжнародна система охорони промислової власності спрямована на
формування у всьому світі підходів до забезпечення правової охорони
таких об’єктів цієї форми власності, як винаходи, корисні моделі,
промислові зразки, знаки для товарів і послуг, сорти рослин, географічні
зазначення (зазначення джерела і найменування місця походження товарів і
послуг), фірмові найменування, а також недопущення недобросовісної
конкуренції.

Такі об’єкти промислової власності, як винаходи, корисні моделі,
промислові зразки, знаки для товарів і послуг мають загальну ознаку, що
полягає в тому, що їх охорона здійснюється у вигляді надання виняткових
прав на використання.

Недопущення недобросовісної конкуренції прямо не стосується виняткових
прав, однак воно спрямоване проти таких методів конкуренції, які
суперечать чесній практиці в промислових і торговельних справах.

Міжнародна система охорони авторського права і суміжних прав сприяє
розвитку літератури, науки і мистецтва, значному поширенню і
забезпеченню правомірного використання літературних, музичних,
хореографічних, художніх, фотографічних, аудіовізуальних та інших
творів, комп’ютерних програм, виконань, фонограм, програм мовлення.

4.3. Всесвітня організація інтелектуальної власності

Комплекс заходів щодо міжнародної співпраці координує Всесвітня
організація інтелектуальної власності, яка є однією з 16 спеціалізованих
установ Організації Об’єднаних Націй. Попередником ВОІВ було Об’єднане
міжнародне бюро з охорони інтелектуальної власності (ВГОРІ), створене у
1893 році на базі об’єднання Міжнародних бюро Паризької і Бернської
конвенцій. Як ці Бюро, так і ВГОРІ (до 1970 року) функціонували під
«високим наглядом» Уряду Швейцарської Конфедерації. Штаб-квартира ВГОРІ
до 1960 року розміщувалася в Берні, потім отримала постійну акредитацію
в Женеві.

Треба відзначити, що згадані органи цієї міжнародної організації
здійснювали координацію не тільки питань Паризької і Бернської
конвенцій, а ще й шести спеціальних угод і конвенцій, а саме:

Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків (Мадридська угода,
1891 рік);

Мадридської угоди про недопущення фальшивих або таких, які можуть ввести
в оману, позначень товарів (1891 рік);

Гаазької угоди про міжнародне депонування промислових зразків (Гаазька
угода, 1925 рік);

Ніццької угоди про міжнародну класифікацію товарів і послуг з метою
реєстр \ції знаків (Ніццька угода, 1957 рік);

Лісабонської угоди про охорону найменування місць походження і їх
міжнародну реєстрацію (Лісабонська угода, 1958 рік);

Римської конвенції з охорони інтересів виконавців, виробників фонограм
та органів мовлення (Римська конвенція, 1961 рік).

Принципове рішення про створення міжурядової спеціалізованої організації
було прийняте в 1967 році на Дипломатичній конференції в Стокгольмі, де
була підписана Конвенція, що заснувала Всесвітню організацію
інтелектуальної власності. ВОІВ почала діяти а 1970 року, а в 1974 році
вона отримала статус спеціалізованої установи Організації Об’єднаних
Націй.

Діяльність ВОІВ регламентується трьома основоположними документами:

Конвенцією про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної
власності;

Угодою між Організацією Об’єднаних Націй і ВОІВ;

Угодою про штаб-квартиру ВОІВ.

Цілі створення ВОІВ були сформульовані в преамбулі до Стокгольмської
конвенції (1967 року), а саме:

поліпшення взаєморозуміння і розвиток співпраці між державами в
інтересах їх взаємної користі на основі поваги до суверенітету і
рівності;

заохочення творчої діяльності, сприяння охороні інтелектуальної
власності у всьому світі;

модернізація і підвищення ефективності адміністративної діяльності
союзів договорів, створених у сфері охорони промислової власності, а
також охорони літературних і художніх творів, при повній повазі до
самостійності кожного із союзів.

Згідно з положеннями статті 1 Угоди між ООН і ВОІВ остання несе
відповідальність за вчинення належних дій відповідно до своїх
основоположних документів, а також дій, передбачених союзами і
договорами, адміністративні функції яких виконує ВОІВ. Ця організація
сприяє розвитку творчої інтелектуальної діяльності і полегшенню передачі
технологій у сфері промислової власності країнам, Що розвиваються, для
прискорення їх економічного, соціального і культурного розвитку з
урахуванням компетенції ООН та її органів, а також інших установ, що
входять до системи ООН.

Діяльність ВОІВ спрямована на:

сприяння охороні інтелектуальної власності у всьому світі шля хом
співпраці між державами і міжнародними організаціями;

забезпечення адміністративної співпраці між союзами у сфері охорони
інтелектуальної власності, союзами, створеними в рамках Паризької і
Бернської конвенцій, а також в рамках угод, підписаних членами
Паризького союзу.

Інтелектуальна власність включає в себе дві основні сфери прав:
промислову власність, що головним чином охоплює винаходи і товарні
знаки, та авторське право, що головним чином охоплює літературні,
музичні, художні та аудіовізуальні твори.

Сприяння забезпеченню охорони інтелектуальної власності у всьому світі
полягає в тому, що ВОІВ заохочує укладення нових договорів, сприяє
модернізації національного законодавства в різних країнах, надає
технічну допомогу країнам, шо розвиваються, збирає і розповсюджує
інформацію, забезпечує роботу служб, що полегшують отримання правової
охорони винаходів, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, у
випадках, коли таку охорону хочуть отримати в кількох країнах, а також
сприяє розвитку інших форм співпраці між державами-членами ВОІВ.

ВОІВ зосереджує адміністративне управління союзами в Міжнародному бюро в
Женеві, що є секретаріатом ВОІВ. Контроль за діяльністю союзів
здійснюється керівними органами ВОІВ. З точки зору економії коштів таке
централізоване управління вигідне для дер-жав-членів ВОІВ, а також для
суб’єктів приватного сектора, зацікавлених в охороні промислової
власності, об’єктів авторського права і суміжних прав.

Керівними органами ВОІВ є:

Генеральна Асамблея ВОІВ, членами якої є держави-члени ВОІВ за умови, що
вони також є членами Асамблеї Паризького і (або) Бернського союзів;

Конференція, членами якої є всі держави-члени ВОІВ;

Координаційний комітет, до якого входять держави-члени ВОІВ, що є
членами Виконавчого комітету Паризького і(або) Бернського Союзів, а
також

Швейцарська Конфедерація як країна місцеперебування ВОІВ. Станом на
травень 1998 року членами Координаційного комітету були 72 т~>аїні, в
тому числі Україна.

Генеральна Асамблея і Конференція скликаються на чергові сесіі кожні два
роки, Координаційний комітет — щорічно.

Виконавчим головою ВОІВ є Генеральний директор, що обирається
Генеральною Асамблеєю на шестирічний термін, який може бути продовжений.
Генеральний директор є депозитарієм ратифікаційних грамот і актів про
приєднання до договорів та угод, адміністративні функції яких виконує
ВОІВ. Секретаріат ВОІВ має назву «Міжнародне бюро».

Членом ВОІВ може стати будь-яка держава, що є членом Паризького або
Бернського союзів, а також будь-яка інша держава, що задовольняє,
щонайменше, одній з таких умов:

є членом ООН, будь-якої з пов’язаних з ООН спеціалізованих установ або
членом Міжнародного агентства з атомної енергії;

є Стороною Статуту Міжнародного суду;

запрошена Генеральною Асамблеєю ВОІВ стати учасником Конвенції про
заснування цієї організації (Конвенція ВОІВ).

Станом на травень 1998 року державами-члєнами ВОІВ були 169 держав.

Організаційна структура управління ВОІВ досить складна. Це пов’язано з
історією створення і розвитку Організації, а також з тим, ще починаючи з
часу її заснування в минулому сторіччі, поступово складалися нові
договори, кожний з яких створював самостійний союз країн-учасниць, як
правило, зі своїм адміністративним органом і бюджетом. Ці союзи були
об’єднані загальним предметом договорів, відповідно до яких вони були
створені (за видами інтелектуальної власності), а також загальним для
них секретаріатом (Міжнародним бюро). До 1967 року загальний секретаріат
(ВШРІ) обслуговував окремі союзи, створені відповідно до кількох
договорів: Паризької і Берн-ської конвенцій, Мадридської, Гаазької,
Ніццької і Лісабонської угод. Ці договори мали загальні особливості
структури. Кожний з них:

утворював Союз держав-учасниць;

утворював адміністративний апарат для членів Союзу з метою прийняття
рішень;

передбачав загальний секретаріат (ВШРІ);

передбачав сплату внесків державами-учасницями, а також їх витрачання
ВШРІ з метою забезпечення адміністративних функцій союзів.

Згадані договори взаємопов’язані спільною ієрархічною структурою в
зв’язку з тим, що Паризька конвенція розглядалася як най більш загальний
договір у сфері охорони промислової власності, і Бернська конвенція — як
найбільш загальний договір з охорони авторського права. Кожна з цих
конвенцій містить положення, ще передбачають укладення
державами-учасницями спеціальних угод, які стосуються окремих видів
промислової власності (для членів Паризького союзу) і авторського права
(для членів Бернського союзу).

Мадридська, Гаазька, Ніццька і Лісабонська угоди були укладені як
спеціальні угоди в рамках відповідної статті Паризької конвенції і були
відкритими для приєднання до них не тільки держав-учас-ниць Паризького
союзу. Така структура, крім усього іншого, забезпечувала збереження
державами, що підписали спеціальні угоди, базових принципів, покладених
в основу більш загального договору (таких, як національний режим або
право пріоритету) без необхідності повторно згадувати ці принципи в
тексті спеціальної угоди.

Стокгольмська конференція 1967 року провела низку реформ у структурі
управління ВОІВ, що в загальних рисах можна охарактеризувати таким
чином:

прийнята Конвенція про заснування Всесвітньої організації
інтелектуальної власності (Конвенція ВОІВ) як об’єднуючої організації з
метою розвитку інтелектуальної власності і забезпечення адміністративної
співпраці різних союзів. Функції секретаріату ВОІВ покладено на ВГОРІ —
Міжнародне бюро;

для кожного з вищезазначених договорів, функції секретаріату яких
виконувало ВГОРІ, були прийняті нові акти (Стокгольмські акти),
спрямовані на раціоналізацію та уніфікацію адміністративної структури,
що реалізується відповідно до договорів шляхом створення для кожного з
них Асамблеї, а також встановлення уніфікованої періодичності прийняття
програм і бюджетів;

для координації діяльності Асамблей різних союзів у спільних питаннях,
наприклад діяльності Міжнародного бюро, Конвенцією ВОІВ було передбачено
заснування Координаційного комітету ВОІВ;

Конвенцією ВОІВ були передбачені численні перехідні положення на час
передачі функцій і повноважень ВГОРІ Міжнародному бюро ВОІВ.

На виконання рішень Стокгольмської конференції були зроблені два
подальших спрощення структури ВОІВ, а саме:

з метою сприяння ширшому приєднанню до договорів, адміністративні
функції яких виконує ВОІВ, запровадити з січня 1994 року уніфіковану
систему внесків, відповідно до якої кожна держава-учасниця Конвенції
ВОІВ, що є учасницею принаймні одного із згаданих договорів, сплачує
тільки один внесок незалежно від кількості договорів, учасником яких
вона є, замість того, щоб платити окремі внески, пов’язані з участю в
інших договорах, фінансування діяльності яких здійснюється
держа-вами-учасницями;

з метою сприяння ширшій участі держав у процесі укладення нових
договорів і активізації приєднання до цих договорів — роз’єднати зв’язки
між новими договорами і договорами загального характеру (Паризька і
Бернська конвенції), беручи до уваги, що ці зв’язки є результатом
визначення нових договорів як спеціальних угод у рамках загальних
договорів. Процес укладення нових договорів або приєднання до них став
більш відкритим для будь-якої держави-учасниці Конвенції ВОІВ замість
обмеження, що діяло раніше — обов’язкової участі в Паризькій або
Бернській конвенції.

Так, делегація будь-якої держави-учасниці Конвенції ВОІВ отримала
можливість участі з правом голосу в Дипломатичних конференціях, на яких
були прийняті Договір про закони відносно товарних знаків (ТЬТ), Договір
ВОІВ з авторського права (ДУСТ) і Договір ВОІВ з виконань і фонограм
(ДУРРТ). Ці договори є відкритими для приєднання будь-якої зі згаданих
держав.

Існуючу структуру управління ВОІВ можна визначити як чоти-рирівневу, на
кожному з рівнів функціонують такі органи:

І. Головні органи — це засновницькі органи держав-учасниць, створені
відповідно до Конвенції ВОІВ і договорів, адміністративні функції яких
виконує ВОІВ («Керівні органи»). Вони включають Генеральну Асамблею
ВОІВ, Конференцію ВОІВ, Координаційний комітет ВОІВ, асамблеї кожного із
союзів, адміністративні функції яких виконує ВОІВ, а також Конференцію
представників держав-учасниць договорів, прийнятих відповідно до раніше
прийнятого Акта за умови, що уперше договір був укладений до проведення
Стокгольмської (1967 року) дипломатичної конференції і що існують
держави-учасниці попереднього Акта, які ще не приєдналися д, імені автора і року першого
випуску в світ;

• термін дії авторського права включає в себе період життя автора і 25
років після його смерті.

Всесвітня конвенція про авторське право набрала чинності 16 вересня 1955
року. У 1971 році в Парижі на засіданні Міжнародної конференції
держав-членів ЮНЕСКО прийнята нова редакція Конвенції, що набрала
чинності в 1974 році.

Колишній Союз PCP став членом Всесвітньої конвенції про авторське право
(в редакції 1952 року) 27 травня 1973 року. Україна постановою Верховної
Ради від 23 грудня 1993 року підтвердила свою участь у Всесвітній
конвенції про авторське право 1952 року. На 1 червня 1998 року 95 країн
були членами цієї Конвенції в редакції 1952 року, 57 країн — в редакції
1971 року.

Подальший крок у створенні нових норм у сфері авторського права —
Договір ВОІВ з авторського права, прийнятий на Дипломатичній конференції
ВОІВ з деяких питань авторського права в Женеві 20 грудня 1996 року.

Договором ВОІВ з авторського права (ДАП) передбачається, що будь-яка з
Договірних Сторін (навіть якщо вона не несе зобов’язань з Бернської
конвенції), повинна дотримуватись положень, що регулюють матеріальні
норми права, Паризького акта 1971 року, Бернської конвенції.

Як об’єкти, що підлягають охороні авторським правом, у ДАП згадуються
два об’єкти: комп’ютерні програми, виражені будь-яким способом або в
будь-якій формі, і підбірки даних або іншої інформації (бази даних) у
будь-якій формі, які за добором і розташуванням їх змісту є результатом
інтелектуальної творчості. Якщо бази даних не є подібним результатом,
вони виходять за рамки дії цього Договору.

Щодо прав авторів ДАП торкається трьох авторських прав: право на
поширення, право на прокат і право на сповіщення для загального відома.

Право на поширення — це право дозволяти доведення до загального відома
оригіналу і примірників твору за допомогою продажу або іншої передачі
права власності.

Право на прокат — це право дозволяти комерційний прокат оригіналів або
примірників трьох видів творів: комп’ютерних програм (крім випадків,
коли сама програма не є основним об’єктом прокату), кінематографічних
творів (але тільки в тих випадках, коли комерційний прокат не приводить
до широкого копіювання таких творів, що заподіює істотну шкоду
винятковому праву на відтворення) і творів, втілених у фонограмах, як
визначено в національному законодавстві Договірних Сторін (крім країн, у
яких з 15 квітня 1994 року набрала чинності система справедливої
винагороди за подібний прокат).

Право на сповіщення для загального відома — це право дозволяти будь-яке
сповіщення для загального відома по проводах абс засобами безкабельного
зв’язку, включаючи доведення своїх творів до загального відома таким
чином, що представники публіки можуть здійснювати доступ до таких творів
з будь-якого місця і в будь-який час на їх власний вибір. При цьому
мається на увазі, зокрема на запит, інтерактивне повідомлення через
«Інтернет».

ДАП зобов’язує Договірні Сторони передбачати засіб правовогс захисту від
обходу існуючих технічних засобів (наприклад, кодування), що
використовуються авторами в зв’язку із здійсненням їх прав, а також від
усунення або зміни інформації, такої як певні дані, які ідентифікують
твір або їх авторів, і необхідні для управління правами (наприклад,
ліцензування, збір і розподіл гонорарів).

Кожна Договірна Сторона зобов’язана вжити відповідно до її правової
системи заходів, необхідних для забезпечення Договору. Зокрема,
Договірна Сторона повинна забезпечувати, щоб у її законах були
передбачені заходи з забезпечення захисту прав, що дають змогу
здійснювати ефективні дії проти будь-якого акта порушення прав,
передбачених договором. Ці дії повинні включати термінові заходи щодо
запобігання порушенням і заходи, що є стримуючим засобом від подальших
порушень.

ДАП засновує Асамблею Договірних Сторін для розгляду питань, що
стосуються збереження і розвитку Договору, і доручає Міжнародному бюро
ВОІВ виконання адміністративних функцій у зв’язку з Договором.

ДАП відкритий для держав-членів ВОІВ і Європейського товариства.

Асамблея, заснована цим Договором, може після набрання ДАП чинності
приймати рішення про допуск інших міжурядових організацій до участі в
Договорі.

ДАП набере чинності після здачі ЗО державами документів про ратифікацію
або приєднання. Ці документи повинні бути здані на зберігання
Генеральному директору ВОІВ, який є депозитарієм Договору.

Існує і міжнародна охорона у сфері суміжних прав. Поняття суміжних прав
виникло на початку двадцятого століття внаслідок технологічного розвитку
суспільства. Уперше охорона від незаконного копіювання грамзаписів
здійснювалася у 1911 році в рамках закону про авторське право у
Великобританії, а потім у Сполучених Штатах Америки та Австралії.
Розвиток промисловості грамзапису привів до розуміння необхідності
охорони прав виконавців, виконання яких були записані на грамплатівках.

Перші пропозиції з охорони виробників фонограм і виконавців з’явилися на
міжнародному рівні у 1928 році на дипломатичній конференції в Римі, що
розглядала зміни Бернської конвенції. Одночасно Міжнародна організація
праці (МОП) визначила статус виконавців як найманих працівників.

Через двадцять років обговорення прав виробників фонограм і виконавців
було продовжене під час розгляду чергових змін Бернської конвенції в
Брюсселі. Однак визнанню охорони прав виробників фонограм і виконавців у
той час протистояли окремі авторські групи.

Але розвиток індустрії звукозапису вимагав вирішення цього питання.
Відбулися спеціальні засідання комітетів експертів міжнародних
організацій.

Переломним етапом на цьому шляху була нарада експертів у 1960 році в
Гаазі, в якій взяли участь Об’єднання міжнародного бюро з охорони
інтелектуальної власності (попередник ВОІВ), ЮНЕСКО і МОП.

Так з’явився проект конвенції, який був обговорений на дипломатичній
конференції в Римі, де 25 жовтня 1961 року була прийнята Міжнародна
конвенція з охорони інтересів виконавців, виробників фонограм і органів
мовлення (Римська конвенція).

Конвенція відкрита для держав-учасниць Бернської конвенції або
Всесвітньої конвенції про авторське право. Ратифікаційні грамоти або
акти про приєднання повинні здаватися на зберігання Генеральному
секретареві Організації Об’єднаних Націй. Будь-яка держава може робити
застереження у відхиленні умов застосування деяких положень.

Римська конвенція забезпечує охорону прав виконавців під час виконання
творів, фонограм, а також виробників фонограм і органів мовлення.

Виконавці (артисти, співаки, музиканти, танцюристи та інші особи, що
виконують літературні або художні твори) охороняються віл певних дій, на
які вони не давали своєї згоди. Такими діями є: радіотрансляція і пряма
телетрансляція їх вистав; фіксація таких прямих телетрансляцій вистав,
відтворення такої фіксації, якщо оригінальна фіксація була відтворена
без згоди виконавців абс відтворення робиться для цілей, відмінних від
тих, на які виконавці дали свою згоду.

Виробники фонограм мають право дозволяти або забороняти пряме або
непряме відтворення їх фонограм. Фонограми визначаються в Римській
конвенції як будь-який виключно акустичний запис звуків у процесі
будь-якого виконання або інших звуків.

Якщо фонограма, що випускається для комерційних цілей, слугує для
повторного використання (наприклад, для радіо- або телепередачі, чи
повідомлення публіці в будь-якій формі), особа, що її використовувала,
повинна сплатити разову справедливу винагороду виконавцям або виробникам
фонограм чи тим й іншим разом. Однак договірні Держави можуть не
застосовувати це правило або обмежувати його застосування.

Органи мовлення мають право дозволяти або забороняти певні дії, а саме:
відтворення їх передач, їх фіксацію, відтворення такої фіксації, показ
публіці їх телепередач, якщо такий показ проводиться в місцях, куди
доступ публіці дозволений лише за вхідну плату.

Римська конвенція допускає винятки з вищезазначених прав у національних
законах щодо приватного використання, використання коротких уривків у
зв’язку з репортажами про поточні події, ефемерною фіксацією
організацією мовлення на своєму власному обладнанні, шб використовується
виключно з метою навчання або наукових досліджень і у всіх інших
випадках, коли національний закон передбачає винятки з
авторсько-правової охорони літературних і художніх творів. Крім того, як
тільки виконавець дає свою згоду на включення його виконання у
візуальний або аудіовізуальний запис, положення про права виконавців не
застосовуються.

Тривалість охорони повинна становити щонайменше 20 років, рахуючи з
кінця року, коли був зроблений запис, у разі фонограм і включених до них
виконань; відбулося виконання, у разі виконань, не включених до
фонограм; відбулася передача в ефір, у разі радіопередач. Однак
найчастіше національні закони, в тому числі й України, передбачають
50-річний термін охорони.

ВОІВ разом з МОП і ЮНЕСКО відповідає за виконання адміністративних
функцій цієї Конвенції. Ці три організації утворюють Секретаріат
Міжурядового комітету, що заснований у рамках Конвенції і складається з
представників дванадцяти договірних держав. Конвенція не передбачає
заснування Союзу або бюджету. Вона засновує Міжурядовий комітет, до
складу якого входять договірні держави. Комітет розглядає питання, що
відносяться до Конвенції. Станом на 1 червня 1998 року членами Римської
конвенції були 54 держави.

Наприкінці 60-х років з появою високоякісних аналогових систем
магнітного запису та аудіокасет набуло широких масштабів неправомірне
використання фонограм. У результаті ринок звукозаписів виявився
наповненим дешевими і доступними піратськими аудіокасстами. У відповідь
на піратство і з’явилася Женевська конвенція про охорону інтересів
виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм, прийнята у
1971 році.

Конвенція відкрита для будь-якої держави-члена Організації Об’єднаних
Націй або будь-якої із спеціалізованих установ, що входять до системи
Організації Об’єднаних Націй. Ратифікаційні грамоти або акти про
приєднання повинні здаватися на зберігання Генеральному секретареві
Організації Об’єднаних Націй.

Конвенція передбачає обов’язок кожної з договірних держав охороняти
інтереси виробника фонограм, який є громадянином іншої договірної
держави, від відтворення дублікатів фонограм без згоди на те його
виробника, а також від ввезення таких дублікатів, коли таке відтворення
або таке ввезення здійснюється з метою поширення для загального відома,
а також від поширення таких дублікатів для загального відома.

Охорона може надаватися відповідно до законодавства у сфері авторського
права, спеціального законодавства (у сфері суміжних прав), законодавства
про недобросовісну конкуренцію або карного права.

Тривалість охорони повинна становити не менш як 20 років з дати першої
публікації фонограми. Однак найчастіше національні закони, в тому числі
й України, передбачають 50-річний термін охорони.

Міжнародне бюро ВОІВ виконує функції секретаріату цієї Конвенції.
Конвенція не передбачає заснування Союзу, керівного органу чи бюджету.

Станом на 1 червня 1998 року учасниками цієї Конвенції були 55 держав.

У середині 70-х років значного поширення набули супутники зв’язку для
міжнародних телекомунікацій, включаючи передачу в ефір. У відповідь на
це і з’явилася Брюссельська Конвенція про поширення програм — носіїв
сигналів, що передаються через супутники, прийнята у 1974 році.

Конвенція відкрита для будь-якої держави-члена Організації Об’єднаних
Націй або будь-якої із спеціалізованих установ, що входять до системи
Організації Об’єднаних Націй.

Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання повинні здаватися на
зберігання Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй.

Ця Конвенція передбачає обов’язок кожної з договірних держав вживати
належних заходів до запобігання незаконному розподілу на своїй або зі
своєї території будь-яких програм-носіїв сигналу, що передається через
супутник. Поширення є незаконним, якщо на нього не був отриманий дозвіл
від організації, що прийняла рішення про складові елементи програми.

Зазначений обов’язок існує відносно організацій, які виступають як
«громадяни» Договірної держави. Однак положення цієї Конвенції не
застосовуються, коли поширення сигналів проводиться із супутників
прямого мовлення.

Конвенція не передбачає заснування Союзу, керівного органу або бюджету.
Станом на 1 червня 1998 року учасницями цієї Конвенції були 22 держави.

Розвиток цифрових технологій і глобальної мережі «Інтернет» викликали до
життя Договір ВОІВ з виконання і фонограм, прийнятий на Дипломатичній
конференції ВОІВ з деяких питань авторського права в Женеві 20 грудня
1996 року.

Договором ВОІВ з виконання і фонограм (ДВФ) передбачаються певні права
двох видів бенефіціарів: виконавці (актори, співаки, музиканти тощо) і
виробники фонограм (фізичні або юридичні особи, які беруть на себе
ініціативу і несуть відповідальність за запис звуків).

Вони є об’єктом одного й того самого Договору, оскільки значна частина
прав, наданих на основі ДВФ виконавцям, — це права, пов’язані з їх
записаними, чисто звуковими виконаннями (які є предметом фонограм).

Що стосується виконавців, то ДВФ надає виконавцям чотири види майнових
прав на їх виконання, записані на фонограми (не аудіовізуальні записи,
такі як кінофільми): право на відтворення, право на поширення, право на
прокат і право зробити фонограми доступними. Кожне з них є винятковим
правом, що підпадає під певні обмеження і винятки.

Право на відтворення — це право дозволяти пряме або непряме відтворення
фонограми будь-яким чином і в будь-якій формі.

Право на поширення — це право дозволяти доведення до загального відома
оригіналу і примірників фонограми за допомогою продажу або іншої
передачі права власності.

Право на прокат — це право дозволяти комерційний прокат оригіналу і
примірників фонограми для публіки, як визначено в національному
законодавстві Договірних Сторін (крім країн, у яких з 15 квітня 1994
року набрала чинності система справедливої винагороди за подібний
прокат).

Право зробити фонограми доступними — це право дозволяти доведення до
загального відома по проводах або засобами безкабельного зв’язку
будь-якого записаного на фонограму виконання таким чином, що
представники публіки можуть здійснювати доступ до записаного виконання з
будь-якого місця і в будь-який час на їх власний вибір. Це право
охоплює, зокрема на запит, інтерактивне доведення до відома через
«Інтернет».

ДВФ надає три види майнових прав виконавцям щодо їх неза-писаних
(«живих») виконань: право на ефірне мовлення (крім випадку повторного
ефірного мовлення), право на сповіщення дія загального відома (крім
випадку, коли виконання є виконанням на радіо або телебаченні) і право
на запис.

Договір надає виконавцям також немайнові права: право вимагати
ідентифікації як виконавця і право заперечувати проти будь-якого
спотворення або іншої зміни, яка заподіює школу репутації виконавця.

Що стосується виробників фонограм, то ДВФ надає їм чотири види прав (усі
майнові) на їх фонограми: право на відтворення, право на поширення,
право на прокат і право зробити фонограми доступними.

Право на відтворення — це право дозволяти пряме або непряме відтворення
фонограми будь-яким чином і в будь-якій формі.

Право на поширення — це право дозволяти доведення до загального відома
оригіналу і примірників фонограми за допомогою продажу або іншої
передачі права власності.

Право на прокат — це право дозволяти комерційний прокат оригіналу і
примірників фонограми для публіки, як визначено в національному
законодавстві Договірних Сторін (крім країн, у яких з 15 квітня 1994
року набрала чинності система справедливої винагороди за подібний
прокат).

Право зробити фонограми доступними — це право дозволяти доведення до
загального відома фонограми по проводах або засобами безкабельного
зв’язку таким чином, щоб представники публіки могли здійснювати доступ
до фонограми з будь-якого місця і в будь-який час на їх власний вибір.
Це право охоплює, зокрема на запит, інтерактивне доведення до відома
через «Інтернет».

Що стосується як виконавців, так і виробників фонограм, то ДВФ
зобов’язує (з різними винятками і обмеженнями) кожну Договірну Сторону
надавати громадянам інших Договірних Сторін щодо прав, які осібно
надаються Договором, такий самий режим, який вона надає своїм громадянам
(«національний режим»).

Крім того, Договір передбачає, що виконавці та виробники фонограм
користуються правом на одноразову справедливу винагороду за пряме або
непряме використання фонограм, опублікованих з комерційними цілями, для
ефірного мовлення або будь-якого сповіщення для загального відома.

Проте Договірна Сторона може обмежити або — за умови, що вона робить
застереження до Договору — виключити це право.

Якщо Договірна Сторона робить застереження, інші Договірні Сторони мають
право відмовитися від надання Договірній Стороні, яка робить
застереження, національного режиму («взаємність»).

ДВФ зобов’язує також, що термін повинен становити принаймні 50 років і
що володіння правами та здійснення прав, передбачених Договором, не
можуть бути пов’язані з дотриманням якої-небудь формальності.

Договір зобов’язує Договірні Сторони передбачати засоби правового
захисту від обходу технічних засобів (наприклад, кодування), що
використовуються в зв’язку із здійсненням своїх прав і проти усунення
або зміни інформації, такої як зазначення певних даних, які
ідентифікують виконавця, виконання, виробника фонограми і фонограму,
необхідної для управління (наприклад, ліцензування, збір і розподіл
гонорарів) згаданими правами.

ДВФ зобов’язує Договірну Сторону вжити відповідно до її правової системи
заходів, необхідних для забезпечення дії Договору. Зокрема,
законодавство Договірної системи повинне передбачати заходи, що дають
змогу вчиняти ефективні дії проти будь-якого акта порушення прав,
передбачених Договором. Ці дії повинні включати термінові і
профілактичні заходи запобігання порушенням.

ДВФ засновує Асамблею Договірних Систем для розгляду питань, що
стосуються збереження і розвитку Договору, і доручає Міжнародному бюро
ВОІВ виконання адніністративних функцій у зв’язку з Договором. ДВФ
відкритий для держав-членів ВОІВ і Європейського товариства.

Асамблея, заснована цим Договором, може після набрання ним чинності
приймати рішення про допуск інших міжурядових організацій до участі в
Договорі.

ДВФ набере чинності після подання ЗО державами документів про
ратифікацію або приєднання. Ці документи повинні бути здані на
зберігання Генеральному директору ВОІВ, який є депозитарієм Договору.

Міжнародна охорона у сфері авторського права і суміжних прав нині
динамічно розвивається. Швидке зростання темпів застосування цифрової
технології, зокрема глобальних мереж, викликає необхідність постійної
уваги в плані охорони, здійснення і забезпечення дотримання авторського
права. Триває підготовка в рамках ВОІВ нових міжнародних норм або,
принаймні, керівних принципів з питань авторського права і суміжних
прав.

4.6. Регіональні міжнародні організації з питань охорони інтелектуальної
власності

Важливою формою міжнародної співпраці у сфері охорони інтелектуальної
власності є діяльність регіональних міжнародних організацій.

Європейська патентна організація (ЄПО) заснована в 1973 році відповідно
до підписаної в Мюнхені Конвенції про видачу європейських патентів
(Європейська патентна конвенція). У 1975 році в Люксембурзі була
прийнята Конвенція про європейський патент для загального ринку
(Конвенція про патент Співдружності).

Метою Європейської патентної конвенції є спрощення діловодства з
патентних заявок в країнах Європи, тобто замість кількох патентних
заявок, які необхідно складати різними мовами і подавати до патентних
відомств різних країн, з’являється можливість подати одну заявку однією
мовою до одного патентного відомства — Європейського патентного
відомства (ЄВП) з метою отримання патентів у кількох європейських
країнах.

Завдяки Конвенції про патент Співдружності пакет патентів на один і той
самий винахід, отриманих у державах-членах спільного ринку, може бути
перетворений у єдиний європейський патент. Однак Конвенція ще не набрала
чинності.

Штаб-квартира ЄПО розташована в Мюнхені. ЄПВ має також Центр патентної
інформації у Відні (Австрія) і Пошуковий центр у Гаазі (Нідерланди).

Станом на грудень 1997 року ЄПО входили 18 держав Європи: Австрія,
Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія,
Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Німеччина, Португалія,
Фінляндія, Франція, Швеція, Швейцарія.

Під егідою ЄПВ функціонує заснований у 1977 році Інститут професійних
представників (ЕРІ), що виконує функції постійної професійної асоціації
і міжнародної корпорації з питань законодавства у рамках Європейської
патентної організації. Діяльність ЕРІ спрямована, зокрема, на співпрацю
у сфері підвищення кваліфікації фахівців з питань охорони промислової
власності.

Членами ЕРІ є 5,5 тис. представників 18 європейських країн.

У 1995 році набрала чинності Європейська патентна конвенція, відповідно
до якої заснована Євразійська патентна організація (ЄАПО). Мета, статус
і напрямки діяльності ЄАПО описані в параграфі 7 цього розділу.

З 1996 року функціонує створене в рамках Європейського Союзу Товариство
товарних знаків (СТМ), метою якого є гармонізація національних законів
країн ЄС з питань охорони знаків для товарів і послуг з метою
встановлення правил для спрощення і полегшення процедури міжнародної
реєстрації знаків для країн-учаениць.

Єдині правила складання заявки, проведення експертизи і реєстрації
знаків, а також порядку сплати зборів діють на території всіх 15
країн-членів ЄС. Заявки на міжнародну реєстрацію товарних знаків за
процедурою СТМ можуть бути подані до компетентного національного
відомства країни-учасниці з охорони промислової власності, до Відомства
з гармонізації внутрішнього ринку (ОНМІ), розташованого в м. Аліканте
(Іспанія), або Відомства з товарних знаків країн Бенілюксу.

На Африканському континенті діють:

Африканська організація інтелектуальної власності (ОАРІ),

створена відповідно до підписаної в 1977 році Бангійської угоди для
франкомовних країн Центральної і Західної Африки. Станом на січень 1998
року до складу ОАРІ входило 14 країн.

Відповідно до Угоди створене єдине патентне відомство, розташоване в м.
Яунде (Камерун). Прийняте в рамках Угоди єдине для всіх країн-учасниць
законодавство у сфері охорони промислової власності з багатьох положень
близьке до відповідного законодавства Франції.

Африканська регіональна організація промислової власності (АКІРО)
створена у грудні 1976 року на Дипломатичній конференції англомовних
країн Африки в м. Лусака (Замбія). Угода про створення цієї Організації
набрала чинності в лютому 1978 року. До грудня 1985 року Організація
функціонувала під назвою «Організація промислової власності англомовних
країн Африки».

У 1982 році Угоду було доповнено підписаним у м. Хараре Протоколом про
патенти і промислові зразки Організації. Протокол містить шість статей,
в яких закріплено основні принципи охорони винаходів і промислових
зразків. Детальніші положення, що конкретизують статті Протоколу,
містяться в Інструкції до нього. Обидва правових акти набрали чинності у
квітні 1984 року.

Прийняття згаданого Протоколу завершило створення системи видачі
патентів в англомовних країнах Африки, що є учасницями АШРО (Ботсвана,
Гамбія, Гана, Замбія, Зімбабве, Кенія, Малаві, Судан, Уганда).

У рамках АКІРО створено єдине Відомство промислової власності
англомовних країн Африки з метою видачі патентів за єдиною процедурою і
на основі єдиних для країн-учасниць вимог до заявок на винаходи.

Встановлена Протоколом система не передбачає видачі єдиного для
країн-учасниць патенту. Охоронні документи, що видаються цим Відомством,
діють у країнах-учасницях як національні охоронні документи.

У країнах-учасницях АШРО єдине законодавство у сфері охорони
інтелектуальної власності відсутнє, тому патент, виданий Відомством цієї
Організвції, отримує статус національного тільки після спеціального
схвалення його відомством країни-учасниці, що здійснюється у вигляді
мовчазної згоди після встановленого шестимісячного терміну, тобто якщо
протягом цього періоду не надійшла відмова.

У країнах, що не мають власного законодавства з охорони промислової
власності (Ботсвана, Гамбія, Гана, Кенія, Уганда), застосовується режим
реєстрації іноземного патенту.

4.7. Участь України у створенні та діяльності Міждержавної ради з питань
охорони промислової власності країн Співдружності Незалежних Держав
(СНД)

Україна є співзасновницею і активною учасницею Міждержавної ради з
питань охорони промислової власності країн СНД (МДР). Першу спробу
створити міждержавну систему охорони промислової власності було
здійснено ще в рамках колишнього СРСР у жовтні 1991 року на зустрічі
повноважних представників держав, що входили де складу СРСР.

Ситуація, яка склалася в державах-суб’єктах колишнього СРСР, зокрема в
Україні, після розпаду СРСР у грудні 1991 року, передбачала невідкладну
необхідність спільного пошуку розв’язання проблем, які виникли перед
новими незалежними державами, а саме:

безліч винаходів було створено спільними зусиллями наукових організацій
і промислових підприємств різних республік, у зв’язку з чим виникло
питання врегулювання правовідносин, ще стосуються використання цих
винаходів;

патентно-інформаційний фонд колишнього СРСР залишився в Росії, що
висунуло питання або про створення національних патентно-інформаційних
фондів у держав — колишніх республіках СРСР, або про узгоджений механізм
спільного користування загальним фондом;

безліч заявок на винаходи на момент розпаду СРСР перебували на розгляді
у Всесоюзному науково-дослідному інституті патентної експертизи (ВНДІПЕ)
Держпатенту СРСР, і виникла проблема визначення правового статусу цих
заявок і продовження діловодства з них;

країни-суб’єкти колишнього СРСР не мали власного національного
законодавства у сфері охорони промислової власності, а законодавча база
СРСР фактично втратила чинність на території цих країн (крім Російської
Федерації).

З метою подолання цієї ситуації представники країн-суб’єктів колишнього
СРСР зробили перші кроки для створення міждержавної системи охорони
промислової власності, яка замінила б ту, що діяла в СРСР. Так, у жовтні
1991 року на зустрічі повноважних представників держав, які входили до
складу СРСР, було підписано Протокол про наміри укласти Конвенцію з
охорони промислової власності. Через стислі терміни було вирішено
підготувати і ввести в дію на період до прийняття Конвенції Тимчасову
угоду про охорону промислової власності. У Мінську 27 грудня 1991 року
її було підписано повноважними представниками шести незалежних держав —
Білорусі, Вірменії, Молдови, Росії, Таджикистану і України. Угода
передбачала створення Міждержавної організації з охорони промислової
власності, а також її органів — Адміністративної ради, Патентного
відомства і Патентного суду.

Унаслідок ряду причин сформульовані в Тимчасовій угоді цілі й завдання
реалізувати не вдалося. Однак ідею створення міждержавної системи
охорони промислової власності на території колишнього СРСР не було знято
з порядку денного. Завдяки спільним зусиллям було розроблено і прийнято
Угоду про заходи щодо охорони промислової власності (МДР). Угоду було
підписано 12 березня 1993 року главами урядів дев’яти країн СНД, а саме:
Білорусі, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизстану, Росії,
Таджикистану, Узбекистану і України. У 1994 році до Угоди приєднався
Азербайджан.

Уже на першому засіданні МДР у травні 1993 року в Москві було визначено
мету створення такої форми взаємовигідної співпраці, яка б дала змогу:

сформувати міждержавну систему правової охорони винаходів, промислових
зразків, знаків для товарів і послуг;

гармонізувати національні законодавства країн-учасниць МДР у сфері
охорони промислової власності;

розробити і погодити принципи створення довгострокової регіональної
угоди (конвенції) відкритого типу, яка сприяла б розвитку як
національних систем охорони промислової власності країн-учасниць, так і
їх взаємодії у розв’язанні спільних проблем.

На першому етапі створення міждержавної системи було вирішено обмежитися
правовою охороною тільки винаходів як особливого об’єкта промислової
власності, що найбільш активно впливає на світовий рівень техніки, темпи
науково-технічного прогресу.

Були створені робочі органи МДР — Секретаріат і робочі групи: інформації
та автоматизації (при Держпатенті України), удосконалення і гармонізації
національних законодавств у сфері охорони промислової власності (при
Роспатенті).

Головою МДР був обраний голова Держпатенту України, якого у 1996 році
переобрали на новий трирічний термін. У 1996 році було визначено, що
Секретаріат МДР також створюється на базі патентного відомства країни,
представник якої обраний Головою МДР.

За час існування МДР проведено вісім засідань Ради. Основні проблеми,
які розв’язувалися в рамках МДР:

узгодження і прийняття головних принципів розроблення патентної
конвенції країн СНД, створення Євразійської патентної організації;

розроблення механізму надходження до патентних відомств платежів і
зборів, пов’язаних з наданням правової охорони об’єктам промислової
власності;

розроблення і прийняття угоди про взаємне визнання пільг при сплаті
зборів для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників
бойових дій на території інших держав, а також сімей загиблих
військовослужбовців;

розроблення міждержавної угоди про взаємне забезпечення збереження
міждержавних секретів у сфері промислової власності;

розроблення основних технологічних аспектів виробництва спільного
регіонального патентно-інформаційного продукту на оптичних дисках
CD-ROM, включаючи склад, структуру і формат подання даних;

розроблення принципів розподілу затрат патентних відомств на виробництво
регіональних CD-ROM, визначення частки затрат для кожного відомства;

розроблення принципів організації міждержавного обміну інформацією на
CD-ROM, зокрема умов реалізації регіональних дисків на внутрішньому і
зовнішньому ринках;

розроблення спільних заходів щодо підготовки фахівців з питань охорони
промислової власності;

узгодження принципів взаємовідносин між МДР і ВОІВ.

Станом на грудень 1997 року до складу Міждержавної ради з питань охорони
промислової власності країн СНД входили такі держави, як Азербайджанська
Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка
Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Російська
Республіка, Республіка Таджикистан, Республіка Узбекистан, Україна.

Відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ВОІВ у 1995 році МДР отримала
статус організації-спостерігача при ВОІВ.

4.8. Євразійська патентна конвенція, її мета і завдання. Євразійська
патентна організація

Ситуація, що склалася до моменту прийняття Євразійської патентної
конвенції, характеризувалася тим, що наприкінці 1991 — на початку 1992
року суверенні країни, що утворилися на території колишнього СРСР, ще не
повною мірою усвідомили всі політичні та економічні наслідки отримання
своєї незалежності.

Перехід країн СНД до умов ринкової економіки, зміна форм власності і
розвиток підприємництва невідкладно вимагали прийняття відповідних
законодавчих норм, які могли б регулювати правовідносини між суб’єктами
власності, зокрема промислової.

На першому засіданні МДР були визначені головні принципи, які повинні
бути покладені в основу патентної конвенції, а саме:

• створення міждержавної організації з питань охорони промислової
власності, органами якої повинні стати Міждержавна рада і Міжнародне
бюро;

можливість різного рівня інтеграції в міждержавну організацію
держав-учасниць Угоди;

базування на нормах і процедурах таких міжнародних договорів, як Договір
про патентну кооперацію (Договір РСТ), Мюнхенська і Люксембурзька
конвенції, а також збереження можливості приєднання держав-учасниць до
будь-якої з цих процедур;

дотримання загальних вимог до патентоспроможності винаходів (новизна,
винахідницький рівень, промислова придатність);

дотримання принципу незалежності національних систем охорони промислової
власності кожної з держав-учасниць;

можливість приєднання до Конвенції будь-якої держави, зацікавленої у
підтримці співпраці у сфері охорони промислової власності (принцип
відкритості Конвенції);

формування бюджету Міжнародної організації з урахуванням її власних
коштів, зборів за подання заявок і проведення експертизи, вчинення інших
юридично значущих дій;

розподіл коштів від надходження щорічних зборів за підтримку чинності
міждержавних патентів між усіма державами-учас-ницями згідно з
встановленою пропорцією.

Не всі схвалені на першому засіданні МДР принципи було покладено в
основу розроблення Євразійської патентної конвенції, проект якої був
одноголосно прийнятий на другому засіданні МДР у вересні 1993 року в
Ужгороді. Найважливішою особливістю Конвенції є те, що держави-учасниці
зберігають повний суверенітет у розвитку національних систем правової
охорони винаходів. Конвенція не обмежує права будь-якої держави-учасниці
видавати національний патент, а також не перешкоджає державі-учасниці
брати участь в інших міжнародних організаціях, розвивати різні форми
співпраці у сфері охорони промислової власності.

Слід враховувати, що назва «Євразійська» стосовно патентної організації
і Конвенції не передбачає якоїсь політичної незалежності і має на меті
підкреслити суто територіальний (регіональний) характер угоди.

Офіційне підписання Євразійської патентної конвенції відбулося у вересні
1994 року в Москві на засіданні Ради Глав Урядів країн СНД. Конвенцію
підписали Голови Урядів Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії,
Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану та України. Після
ратифікації Конвенції парламентами країн, що її підписали, і передачі
ратифікаційних документів до ВОІВ вона набрала чинності на територіях
цих країн.

Основною метою створення Євразійської патентної конвенції, як це
продекларовано в її преамбулі, є зміцнення співпраці у сфері охорони
прав на винаходи і створення міждержавної (регіональної) системи
отримання правової охорони на основі єдиного патенту, який діє на
території держав-учасниць. Конвенція є спеціальною угодою, що відповідає
ст. 19 Паризької конвенції з охорони промислової власності і ст. 45(1)
Договору про патентну кооперацію (Договір РСТ).

Держави-учасниці Конвенції зберігають повний суверенітет у розвитку
національних систем охорони винаходів, можуть видавати національні
патенти, брати участь у будь-якій іншій міжнародній організації,
розвивати різні форми співпраці у сфері охорони промислової власності.
Умови патентоспроможності винаходів, обсяг їх правової охорони
відповідають загальноприйнятим у світовій практиці нормам.

Відповідно до Євразійської патентної конвенції створена Євразійська
патентна організація (ЄАПО), що виконує адміністративні функції,
пов’язані з діяльністю цієї організації і видачею євразійських патентів
на винаходи. Органами ЄАПО є Адміністративна рада і Євразійське патентне
відомство (ЄАПВ).

Кожна з держав-учасниць Конвенції представлена в Адміністративній раді
та має один вирішальний голос. Рішення приймаються більшістю голосів, за
винятком випадків, коли Конвенцією передбачене прийняття рішення
одноголосне або більшістю голосів у дві третини. Керівні органи ЄАПО
знаходяться у Москві.

Євразійська патентна конвенція набрала чинності у серпні 1995 року і
станом на грудень 1997 року діє на території таких країн СНД:
Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія,
Таджикистан і Туркменістан. В Україні ця Конвенція не ратифікована.

4.9. Багатосторонні і двостороння міжнародна співпраця у сфері охорони
інтелектуальної власності

У 1993 році в рамках двосторонньої співпраці були підписані договори про
співпрацю у сфері охорони промислової власності між

Урядом України та Урядами Російської Федерації та Республіки Білорусь.
Ці договори дали змогу значно спростити і прискорити процедуру отримання
охоронних документів громадянами країн-учасниць, зокрема, забезпечується
можливість подання заявки на отримання охоронних документів
безпосередньо до патентного відомства іншої країни-учасниці.

У 1998 році у Києві підписана Угода між Кабінетом Міністрів України і
Урядом Республіки Узбекистан про співпрацю у сфері охорони прав
інтелектуальної власності. У стадії підготовки перебуває аналогічна
угода між урядами України і Киргизстану.

Держпатентом України підписані двосторонні угоди про співпрацю у сфері
охорони промислової власності з національними патентними відомствами
Німеччини, Угорщини, Польщі і Болгарії.

24 серпня 1993 року держави-члени СНД підписали Угоду про співпрацю у
сфері охорони авторського права і суміжних прав. Відповідно до цієї
Угоди держави-учасниці погодилися забезпечувати на своїх територіях
взаємну охорону авторських і суміжних прав на рівні вимог Всесвітньої
конвенції про авторське право в редакції 1952 року, проводити боротьбу з
незаконним використанням об’єктів авторського права і суміжних прав.
Крім того, держави-учасниці зобов’язалися вжити необхідних заходів для
розроблення і прийняття в своїх країнах законів, що забезпечують охорону
авторського права і суміжних прав на рівні вимог Бернської конвенції про
охорону літературних і художніх творів, Римської конвенції про охорону
прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, а також
Женевської конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від
незаконного відтворення їх фонограм.

Ця Угода набрала чинності б травня 1995 року. Україна ратифікувала Угоду
27 січня 1995 року.

Україна активно співпрацює з Європейським Союзом (ЄС). У 1995 році
набрали чинності Угода про партнерство і співпрацю між ЄС та Україною,
один з розділів якої регулює правовідносини у сфері охорони
інтелектуальної власності, а також Тимчасову угоду між Україною та ЄС
про торгівлю і питання, пов’язані з торгівлею.

Органічною частиною міжнародної охорони у сфері авторського права і
суміжних прав є директиви Європейського товариства, поло-

ження яких істотно впливають на розробку нових міжнародних договорів,
національних законодавчих актів на різних континентах.

Директива Ради Європейського товариства від 14 травня 1991 року № 91/250
«Про юридичний захист комп’ютерних програм» набрала чинності 1 січня
1993 року. Вона спрямована на уніфікацію охорони комп’ютерних програм,
визначення критерію надання охорони (результат інтелектуальної
творчості).

Копіювання, будь-яке інше публічне розповсюдження оригіналу або копії
комп’ютерної програми можливе з дозволу правовласни-ка. Чітко визначені
випадки вільного використання комп’ютерних програм (відтворення одного
примірника, а також адаптація комп’ютерної програми правовласником для
використання на певному комп’ютері відповідно до його призначення або
для архівних цілей чи для заміни законно придбаного примірника
комп’ютерної програми у разі його втрати, пошкодження або
непридатності).

Директива Ради Європейського товариства від 27 вересня 1993 року № 93/83
«Про координацію деяких положень авторського права і суміжних прав,
застосованих до радіомовлення через супутники і до ретрансляції по
кабельному мовленню» набула чинності з 1 січня 1995 року. В основу цієї
Директиви щодо передачі в ефір через супутник і ретрансляції по кабелю
покладено принцип передачі через супутник здійснюється тільки в
державі-учасниці, в яку сигнали — носії програми вводяться під контролем
і відповідальністю організації ефірного мовлення в безперервному
ланцюжку передачі, що направляється на супутник і повертається на землю.

Директива передбачає обов’язкову охорону передачі в ефір через супутник
з тим, щоб прогалини в охороні, які існували ще в тій чи іншій
державі-члені, не могли більше використовуватися на шкоду власника прав.
У сфері кабельних передач Директива передбачає необхідність для
розповсюджувача отримувати дозвіл володільця прав.

У зв’язку з тим, що відмінності між термінами охорони можуть
перешкоджати вільному переміщенню товарів, наданню послуг, а також
порушувати умови конкуренції, була прийнята Директива Європейського
товариства від 29 жовтня 1993 року № 93/98 «Про узгодження термінів
захисту авторського права і окремих суміжних з ним прав». Згідно з
Директивою авторам надано термін охорони — 70 років після смерті. Що ж
до артистів-виконавців, то термін охорони їх прав обчислюється 50 роками
після дати виконання або після дати першого законного публічного
повідомлення. Права виробників фонограм і відеограм захищаються протягом
50 років з дати фіксації або дати першого законного публічного
повідомлення фонограми або відеограми. Права організацій ефірного
мовлення вичерпуються 50 роками після першого виходу передачі в ефір.

Зазначені терміни застосовуються до всіх творів, які на момент набрання
Директивою чинності ще є охороноспроможними хоч би в одній державі-члені
згідно з національним законодавством.

Директива визначає, що режисер-постановник кінематографічного або
аудіовізуального твору є автором або одним з авторів.

Директива уніфікує охорону посмертних видань, критичних і наукових
видань, фотографій.

Чотири роки знадобилося для підготовки Директиви Європейського
парламенту і Ради Європейського Союзу від 11 березня 1996 року № 96/9
«Про юридичний захист баз даних». У Директиві визначено поняття «база
даних». її положення торкаються не тільки електронні бази даних, а й
бази даних на паперовій основі.

Згідно з положеннями Директиви охороні авторських прав підлягають:
структура баз даних як результат інтелектуальної творчості, їх вибір і
розташування. Охорона не поширюється на зміст баз даних.

Для того, щоб конкурент не міг неправомірно привласнити результати
творчої праці і капіталовкладень виробника баз даних, Директива визнає
за ним право забороняти виймання і повторне використання частково або
повністю вмісту бази даних. Виймання спрямоване на перенесення на іншу
основу, а повторне використання — на всі види надання в розпорядження
публіки.

Виробники баз даних можуть включати в них літературні, музичні або інші
твори, що охороняються авторським правом, тільки за умови дозволу автора
або його правонаступників.

Питання охорони інтелектуальної власності дістали своє відображення в
Угодах про торговельні відносини між Україною і Швейцарською
Конфедерацією, Україною і Сполученими Штатами Америки (1992 р.), у
Договорі між Урядом України та Урядом США про співпрацю у сфері науки і
технологій (1996р.), а також в Угоді між

Україною і Сполученими Штатами Америки про співпрацю в дослідженні та
використанні космічного простору в мирних цілях (1996 р.).

Важливим напрямом діяльності Держпатенту, ДААСПу України є співпраця із
структурами Європейського Союзу. Представники Держпатенту і ДААСПу
відповідно до Указу Президента України увійшли до складу Ради і Комітету
з питань співпраці між Україною і ЄС.

У рамках програм ВОІВ, Європейського патентного відомства і ТАСІв
українські фахівці беруть участь у семінарах, конференціях, виїжджають
на стажування до патентних відомств країн-членів ЄС.

У 1999-2000 рр. в Україні була реалізована Програма ТАСІв
«Інтелектуальна власність» у сфері авторського права і суміжних прав.
Представники Держпатенту і ДААСПу України беруть участь у роботі
міжурядових структур, діяльність яких пов’язана з питаннями охорони
інтелектуальної власності: Українсько-Канадськоі міжурядової комісії з
питань економічної співпраці, Українсько-Американської міждержавної
комісії («Кучма-Гор») і діючого в рамках цієї комісії
Українсько-Американського комітету з питань торгівлі та інвестицій.
Міжурядової українсько-американської спільної комісії із сприяння
розвитку торгівлі та інвестиціям, Міжурядової українсько-болгарської
комісії з питань торговельно-економічної співпраці, робочих груп з
лібералізації умов взаємної торгівлі між Україною і Республікою Польща,
між Україною і Словацькою Республікою.

Держпатентом України налагоджені ділові контакти з національними
патентними відомствами СІЛА, Німеччини, Австрії, Великобританії,
Нідерландів, Франції, Чехії, Словаччини, Швейцарії, Югославії, Хорватії
і ряду інших країн, ДААСПом України — з авторсько-правовими товариствами
Німеччини, СІЛА, Франції, Греції та інших країн.

4.10. Міжнародна співпраця у створенні, удосконаленні та розвитку
національної законодавчо-нормативної бази у сфері охорони
інтелектуальної власності в Україні

При створенні національного законодавства з охорони інтелектуальної
власності в Україні було висунуто завдання максимально врахувати
багаторічну практику і досвід патентних відомств, авторсько-правових
товариств промислово розвинених країн. Так, проекти перших законодавчих
актів у цій сфері — Тимчасового положення про правову охорону об’єктів
промислової власності і раціоналізаторських пропозицій в Україні (1992
p.), Закону України «Про авторське право і суміжні права» (1993 р.)
пройшли експертизу в БОЇВ і ЄПО і дістали позитивну оцінку.

Загальновизнані міжнародні норми були враховані під час розробки законів
України про охорону прав на такі об’єкти промислової власності, як
винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг,
сорти рослин, топографії інтегральних мікросхем.

Угодою про торгові відносини між Україною та Європейським Союзом
передбачено, що національна система охорони інтелектуальної власності в
нашій державі протягом найближчих років повинна вийти на рівень
відповідних систем промислово розвинених країн.

Забезпечення в Україні сприятливих умов для створення і використання
об’єктів інтелектуальної власності, результатів наукових досліджень як
вітчизняними, так і зарубіжними підприємцями вимагає подальшого розвитку
законодавчо-нормативної бази. Потребують змін і доповнень окремі
положення Цивільного, Адміністративного і Карного кодексів України,
антимонопольного, податкового і митного законодавств, що стосуються
охорони цієї форми власності. Ці зміни і доповнення повинні враховувати
необхідність гармонізації чинних законів з вимогами міжнародних угод і
договорів, учасницею яких є Україна, а також з вимогами ВТО (Угода
TRIPS), до яких планує приєднатися Україна.

Україна активно співпрацює з ВОІВ у напрямі розробки, вдосконалення і
запровадження гармонізованих вимог про надання правової охорони об’єктам
промислової власності, авторського права і суміжних прав, які повинні
бути враховані в національному законодавстві держав-членів ВОІВ.

Договір про закони про товарні знаки (ДоговірТЬТ) став першим
міжнародним актом у сфері охорони промислової власності, у підготовці
якого Україна брала активну участь. Зокрема, представник України входив
до складу Комітету експертів з розробки проекту Договору і неодноразово
головував на засіданнях Комітету. Україна була також представлена на
Дипломатичній конференції, за результатами якої в 1994 році Договір TLT
був підписаний.

Представники Держпатенту України беруть активну участь у підготовці
Договору про закони відносно патентів (Договір РЬТ), представники ДААСПу
України — з питань забезпечення прав виконавців щодо аудіовізуальних
виконань, можливої системи спеціальної охорони баз даних, а також
забезпечення прав організацій мовлення, розповсюджувачів кабельних
програм.

4.11. Участь України в міжнародній співпраці з питань стандартизації у
сфері охорони промислової власності

Особливе значення має міжнародна співпраця в питаннях класифікації і
стандартизації патентної інформації та документації. У промислово
розвинених країнах діє чітко налагоджена система міжнародних,
національних і галузевих стандартів, що забезпечують належний технічний
рівень, якість і конкурентоспроможність товарів, що виробляються, і
послуг. Це повною мірою стосується міжнародної системи охорони об’єктів
промислової власності, зокрема патентної інформації і документації.
Координацію діяльності із стандартизації у цій сфері здійснює ВОІВ у
таких основних напрямах:

• ідентифікація, відбір, пошук бібліографічних даних про об’єкти
промислової власності;

? традиційні носії інформації (паперові, мікроплівка, мікрофіші);

публікація офіційних документів;

індексація, класифікація і кодування документів;

? застосування інформативних назв і рефератів патентних документів;

• пошук патентних документів і патентно-асоційованої літератури,
достатньої для визначення охороноспроможності або можливості реєстрації
об’єктів промислової власності, що становить предмет заявки.

Загальні основи міжнародної класифікації об’єктів промислової власності
встановлені такими міжнародними угодами, як Страсбурзька угода про
Міжнародну патентну класифікацію (1971 р.), Ніццька угода про Міжнародну
класифікацію товарів і послуг (1957р.), Віденська угода про
запровадження Міжнародної класифікації зображальних елементів знаків
(1973 р.), Локарнська угода про запровадження Міжнародної класифікації
промислових зразків (1968 р.).

Держпатент України регулярно отримує, обробляє і доводить до відома
користувачів «Довідник з інформації і документації з питань промислової
власності», що видається ВОІВ і містить нові стандарти, а також зміни і
доповнення до діючих стандартів ВОІВ.

У 1995 році ВОІВ затвердила «Принципи переходу до електронних носіїв
інформації для обміну патентними документами». Цим документом
передбачено, що починаючи з 2000 року безоплатний обмін опублікованими
патентними документами (описами винаходів) здійснюватиметься тільки на
оптичних носіях інформації (CD-ROM). У зв’язку з цим Держпатент України
розпочав підготовку до переходу для публікації національних патентних
документів на CD-ROM.

З урахуванням широкого використання CD-ROM видано стандарт ВОІВ ST. 40,
що містить рекомендації з виготовлення CD-ROM. Стандарт ВОІВ ST. 32 дає
рекомендації з розмітки патентних документів. Стандартом ВОІВ ST. 50
визначено оптимальну структуру і склад відомостей про користування,
зміни і доповнення до патентної інформації на титульних аркушах, а також
у патентних бюлет-нях на CD-ROM.

Проводиться підготовка до приєднання України до таких багатосторонніх
міжнародних угод, як Страсбурзька угода про Міжнародну патентну
класифікацію, Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг
для реєстрації знаків, Локарнська угода про запровадження Міжнародної
класифікації промислових зразків, Віденська угода про запровадження
Міжнародної класифікації зображальних елементів знаків.

4.12. Міжнародна співпраця у створенні та вдосконаленні національного
патентно-інформаційного фонду та довідково-пошукового апарату

Міжнародна співпраця відіграє важливу роль у питаннях формування і
поповнення національного патентно-інформаційного фонду та вдосконалення
довідково-пошукового апарату. Держпатентом України налагоджено
регулярний обмін патентною документацією з патентними відомствами 36
країн і трьома міжнародними організаціями з охорони промислової
власності. Це забезпечує регулярне надходження і поповнення інформації
про сучасний рівень техніки.

З метою забезпечення доступу до користувачів первинних джерел патентної
інформації в міжнародному масштабі в рамках угоди між ВОІВ та Австрією в
1972 році було створено розташований у Відні Міжнародний центр патентної
документації (МЦПД). В автоматизованому банку Центру зберігаються
найважливіші бібліографічні відомості про патентні документи: назви
винаходів, їх класифікаційні позначення, дати, прізвища заявників і
номери.

МЦПД обробляє і реєструє бібліографічні дані, що надходять більш як із
45 країн світу і Міжнародного бюро ВОІВ, і надає їх державним установам
та приватним особам. Для того щоб користувачам не доводилося кожний раз
звертатися до великого масиву офіційних бюлетенів національних патентних
відомств багатьох країн, у щотижневому патентному бюлетені МЦПД
публікується всесвітній перелік нових патентів.

Важливою формою міжнародної співпраці у сфері патентного пошуку є
діяльність міжнародних пошукових органів. Таким органом може стати
національне патентне відомство або міжурядова організація, до функцій
яких належить розгляд заявок на винаходи. Усі міжнародні пошукові органи
повинні керуватися у своїй роботі вимогами, розробленими Міжнародним
бюро ВОІВ за участю зацікавлених патентних відомств.

Міжнародні пошукові органи повинні задовольняти таким умовам:

наявність не менше ніж 100 експертів у сфері патентного пошуку та
експертизи, які спеціалізуються в різних галузях техніки;

експерти повинні мати можливість використовувати патентну і непатентну
літературу, що видається англійською, німецькою і французькою мовами;

наявність систематизованої для цілей проведення пошуку патентної і
непатентної документації в обсязі, достатньому для забезпечення
необхідних ширини і глибини патентного пошуку.

Договором РСТ встановлений мінімум документації, яку зобов’язані
використовувати міжнародні пошукові органи.

Нині міжнародними пошуковими органами, яким ВОІВ надала право
здійснювати міжнародний пошук, є патентні відомства Австрії, Австралії,
Іспанії, Китаю, Російської Федерації, США, Швеції, Японії, а також
Європейське патентне відомство (Міжнародний пошуковий центр у Гаазі,
Нідерланди).

Що стосується патентно-інформаційного фонду України, то знач на його
частина формується на основі безоплатного міжнародного обміну, а також у
рамках надання технічної допомоги з бок\ міжнародних організацій і
патентних відомств найбільш розвинених країн. Повні описи винаходів
передаються переважно нг CD-ROM.

У рамках проекту ICON Європейської патентної організації Держпатент
України отримує повні описи винаходів до європейських заявок і патентів
на дисках CD-ROM.

З метою розширення використання патентної інформації, головним чином
малими і середніми підприємствами, ЄПВ, а також патентні відомства СІЛА
і Японії дещо змінили свою тактику у сфері поширення цієї інформації,
прагнучи зробити свої патентно-інформаційні продукти дешевими і зручними
для користування. Так, відомство з патентних і товарних знаків СІЛА
надає доступ для користування 20-річним масивом рефератів патентів через
INTERNET. Патентне відомство Японії створює тематичні електронні
бібліотеки на базі CD-ROM.

Передбачається використання INTERNET і створення в цій мережі власної
інформаційної сторінки Держпатенту України для оперативного обміну з
національними патентними відомствами інших країн і надання широкому колу
користувачів загальної інформації про діяльність Держпатенту, про основи
законодавства України у сфері охорони інтелектуальної власності,
методичних рекомендацій, різних повідомлень. При цьому Держпатент
України матиме можливість оперативно отримувати аналогічну інформацію
від міжнародних. Патентних відомств і фірм.

4.13. Участь України в міжнародних програмах підготовки і підвищення
кваліфікації фахівців з охорони інтелектуальної власності

Навчання, підготовка і підвищення кваліфікації національних кадрів
фахівців у сфері охорони інтелектуальної власності значною мірою
здійснюється завдяки допомозі ВОІВ, Європейського патентного відомства
(ЄПВ), ЮНЕСКО, а також у рамках двосторонньої співпраці з національними
патентними відомствами, авторсько-правовими товариствами інших країн.

Особливо важливими в цьому відношенні є діюча в рамках Європейського
Союзу програма TACIS (Техічна допомога країнам Співдружності Незалежних
Держав) і проект ICON, що фінансується Європейською патентною
організацією.

Міжнародна співпраця у сфері підготовки і підвищення кваліфікації
фахівців здійснюється в таких формах, як організація і проведення
міжнародних та регіональних тематичних семінарів, науково-практичних
конференцій, симпозіумів, зарубіжне стажування фахівців, цільові
закордонні відрядження фахівців з метою ознайомлення з практикою
вирішення конкретних питань охорони інтелектуальної власності.

За своєю тематикою заходи щодо підвищення кваліфікації фахівців мають
такі напрями:

правові питання охорони інтелектуальної власності;

методологія і практика проведення патентної експертизи;

мовна підготовка (поглиблення знання іноземних мов);

автоматизація і комп’ютеризація патентного пошуку та діловодства за
заявами;

обробка і використання патентної інформації і патентно-асоційованої
літератури;

практика досудового і судового вирішення спірних питань, що виникають
між суб’єктами правовідносин у сфері використання інтелектуальної
власності.

У рамках згаданих програм міжнародної співпраці в період 1994-1997 pp.
різними формами підвищення кваліфікації було охоплено велику кількість
фахівців Держпатенту, ДААСПу України, Науково-дослідного центру
патентної експертизи (НДЦПЕ), представників у справах інтелектуальної
власності (патентних повірених), суддів та інших фахівців. ЄПВ
профінансувало проведення двох курсів мовної підготовки для Держпатенту
і НДЦПЕ.

З участю Держпатенту і ДААСПу України у Києві було проведено одинадцять
міжнародних семінарів, у тому числі шість разом з ВОІВ і ЄПВ.

4.14. Участь неурядових і громадських організацій України в міжнародній
співпраці у сфері охорони інтелектуальної власності

Однією з форм міжнародної співпраці у сфері охорони інтелектуальної
власності є обмін досвідом діяльності неурядових і громадських
організацій, пов’язаних із створенням, охороною та використанням
об’єктів цієї форми власності.

Заснована у 1968 році Міжнародна федерація винахідницьких асоціацій
(ІИА), членами якої є представники громадських організацій понад ста
країн, у тому числі й України, представляє спільні інтереси об’єднань
винахідників країн-учасниць. Основними напрямами діяльності ІРІА є
публікація реферативних збірників, довідників, інформаційних листків,
методичних посібників, організація конференцій, семінарів, зустрічей
експертних груп, лекцій, навчальних курсів (зокрема для країн, що
розвиваються), проведення конкурсів винаходів і винахідників, надання
консультативної допомоги винахідникам, налагодження ділових контактів
між об’єднаннями винахідників різних країн. Штаб-квартира ІБТА
знаходиться в Женеві.

Міжнародна асоціація з охорони промислової власності (АІРРІ) в різних
формах і під різними назвами функціонує понад 90 років. Статут АІРРІ в
його сучасному вигляді був прийнятий у 1986 році. Основними напрямами
діяльності АІРРІ є:

сприяння усвідомленню необхідності забезпечення міжнародної охорони
об’єктів промислової власності;

вивчення і порівняльний аналіз національних патентних законодавств
різних країн і нових законопроектів, підготовка пропозицій щодо
удосконалення і гармонізації законів;

робота в напрямі розвитку, розширення і вдосконалення міжнародних угод з
питань охорони промислової власності;

публікація і поширення інформації, що стосується діяльності АІРРІ;

організація конгресів, конференцій, симпозіумів і зустрічей з питань
охорони промислової власності.

У 1996 році була заснована і почала функціонувати Українська група
АІРРІ, яка бере активну участь в організації та здійсненні заходів у
рамках цієї асоціації.

В Україні створена Всеукраїнська асоціація представників у справах
інтелектуальної власності (патентних повірених), яка налагодила контакти
з Міжнародною федерацією патентних повірених (FICPI) з метою вступу до
цієї федерації.

Визначаються можливі напрями співпраці з Ліцензійним товариством (LES) і
Міжнародною асоціацією власників товарних знаків (INTA).

Налагоджено ділові контакти з Міжнародною конфедерацією товариств
авторів і композиторів (SIZAC), членом якої є ДААСП України, Міжнародною
федерацією виробників фонограм (IFPI).

4.15. Співпраця з Всесвітньою торговельною організацією

Проблеми правової охорони інтелектуальної власності взаємопов’язані з
процесами подолання кризових явищ в економіці України та інтеграції в
світову економіку — вступом до Всесвітньої торговельної організації
(ВТО).

Основи створення цивілізованої системи світової торгівлі були закладені
у 1948 році, коли на Женевській конференції 23 країни підписали
Генеральну угоду по тарифах і торгівлі (ГАТТ). Цілями Угоди були
розроблення і узгодження принципів створення нормативно-правової бази
для лібералізації міжнародних торговельних відносин.

Багаторічні переговори і консультації в рамках ГАТТ (зокрема так званий
«Уругвайський раунд») завершилися конференцією в Марра-кеше (Марокко) в
1993 році, на якій було вирішено створити Всесвітню торговельну
організацію. Ця організація є механізмом реалізації комплексу
міжнародних договорів, підписаних державами-учасни-цями ГАТТ. Членами
ВТО автоматично стали всі держави-учасниці ГАТТ станом на 1 грудня 1994
року. Нині членами ВТО є понад 130 країн, на які припадає близько 90 %
обсягу світової торгівлі.

Уругвайський раунд завершився не тільки знищенням тарифів і новим етапом
у загальній ліберизації виходу країн-учасниць на світові ринки, а й
залученням до системи ГАТТ нових секторів: торгівлі послугами,
сільгосппродукцією, ринку урядових контрактів, ринку інтелектуальної
власності.

ВМ. Антонов ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ І КОМП’ЮТЕРНЕ АВТОРСЬКЕ ПРАВО

Слід підкреслити, що вимоги ВТО є обов’язковими для всіх дер
жав-учасниць. Це потребує безумовного виконання певних вимог дотримання
міжнародно визнаних норм у сфері охорони інтелек туальної, зокрема
промислової власності, об’єктів авторського пра ва і суміжних прав.

Однією з основних умов вступу України до ВТО є приведення на ціонального
законодавства у сфері охорони інтелектуальної влас ності у відповідність
з вимогами ВТО.

З січня 1996 року діє Угода між ВОІВ і ВТО, що передбачає співпрацю між
Міжнародним бюро ВОІВ і Секретаріатом ВТО у сфері надання допомоги
країнам, що розвиваються, і взаємообмін інформацією про закони і правила
держав-членів ВТО.

У рамках Договору про створення Всесвітньої торгівельної організації діє
Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода
TRIPS), метою якої є усунення перешкод на шляху розвитку міжнародної
торгівлі, сприяння забезпеченню ефективного і достатнього захисту прав
інтелектуальної власності з тим, щоб заходи і процедури з реалізації
прав цієї форми власності самі по собі не створювали перешкод для
законної торгівлі.

Уряд України вживає активних заходів для вступу до ВТО. З 1994 року діє
створена Указом Президента Ураїни Урядова комісія з планування цих
заходів і контролю за їх виконанням.

Проводиться активна робота з модернізації чинного законодавства України
у сфері охорони інтелектуальної власності згідно з вимогами Угоди TRIPS.

Глава 5. ЗАХИСТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ І КОМП’ЮТЕРНОГО АВТОРСЬКОГО
ПРАВА

5.1. Основні охоронні документи

В Україні існує багато можливостей стосовно законного захисту
інтелектуальної власності та комп’ютерного авторського права (ІВ та
КАП). Перелічимо деякі охоронні можливості та документи з цього питання:

Договір (авторський договір зі штатним або позаштатним працівником)

Авторське свідоцтво

Патент

Контракт

Ліцензія (ліцензійний договір)

Використання на титульному аркуші позначення: ©, Автор, назва роботи,
рік

Свідоцтво про реєстрацію

Акт або протокол спеціальної комісії про факт створення ноу-ха;

Багатопатентна ліцензія або договір на передачу ноу-хау

Документ про правонаступництво або про право власності

Свідоцтво про спадщину

Свідоцтво стосовно майнових прав

Рецензія провідних фахівців

Угода

Бізнес-план розробки і впровадження ідеї

Звіт про науково-дослідницьку роботу

Конкурсні проекти

18. Наявність 3-х свідків

Існує декілька правил, які бажано пам’ятати автору:

реєстрація прав автора на твір не обов’язкова, але це роблять для
полегшення доказу авторства у разі позову;

автор (правовласник) може видавати ліцензію на використання твору іншій
особі;

авторське право може передаватися власником авторського права іншій
фізичній або юридичній особі по закону (правонаступнику) або у вигляді
ліцензії (повні або часткові права автора);

службовий авторський твір виконаний за договором, у якому визначаються
права роботодавця та автора, має відповідну юридичну силу, визначену
відповідним договором.

5.2. Авторський договір

Використання твору автора іншими особами (користувачами) здійснюється на
підставі авторського договору, крім випадків, визначених законом.
Договірна форма використання твору забезпечує реалізацію та охорону як
особистих, так і майнових прав автора. Вона відповідає інтересам
користувачів, оскільки вони отримують певні права, яких не мають інші
особи, і у зв’язку з цим можуть окупити свої затрати, пов’язані з
відтворенням і розповсюдженням творів, і отримати доход.

Автор або інший власник авторських прав передає за авторським договором
про передачу виняткових прав — виняткове право використовувати твір
певним способом і в установлених договором межах тільки особі, якій ці
права передаються, про передачу невиняткових прав — право дозволяти або
забороняти подібне використання твору нарівні з іншою особою, яка
отримала дозвіл на використання цього твору таким саме способом. Права,
що передаються за авторським договором, вважаються невинятковими, якщо в
договорі прямо не передбачено інше. Авторський договір повинен
передбачати способи використання твору; термін і територію, на якій
передається право; розмір винагороди і порядок визначення розміру
винагороди за кожний спосіб використання твору, порядок і терміни її
виплати, а також інші умови, які сторони вважатимуть істотними. Умови
авторського договору, що обмежують автора у створенні в майбутньому
творів на певну тему або в певній галузі, недійсні. У разі передачі
повноваження за авторським договором автору повинна бути забезпечена
можливість отримати вигоду від використання створеного ним твору.

Типові форми окремих авторських договорів не мають нормативного
характеру і є для учасників майбутнього авторського договору лише
рекомендованими зразками договору.

Найпоширенішими видами договорів про використання творів є авторські
договори замовлення; видавничі договори — про видання або перевидання
твору в оригіналі; постановочні — договори про публічне виконання
неопублікованого твору; сценарні — про використання неопублікованого
твору в кіно- або телевізійному фільмі; договори художнього замовлення —
про створення твору образотворчого мистецтва з метою його публічного
показу; договори про видання творів у перекладі, у переробці; авторські
договори на створення і передачу комп’ютерних програм.

Авторський договір замовлення укладається на створення конкретного
твору, за яким автор зобов’язується створити твір відповідно до умов
договору і передати його замовнику. У рахунок обумовленої договором
винагороди замовник зобов’язаний виплатити автору аванс. Розмір і
терміни виплати визначаються угодою сторін. Сторона, що не виконала або
виконала неналежним чином свої зобов’язання, повинна відшкодувати
потерпілій стороні заподіяні збитки, включаючи й упущену вигоду. У разі
відступлення автора від вимог, що містяться у договорі, замовник твору
має право вимагати відповідної доробки.

Найпоширенішим видом авторського договору є видавничий договір на
літературні твори, на твори образотворчого мистецтва, на музичні твори,
на видання перекладу раніше випущеного у світ літературного твору та
інші.

У разі укладання договору на видання власнику авторських прав немає
потреби оформлювати перевідступлення своїх авторських (майнових) прав, у
тому числі права контролю за виданням свогс твору. Відповідно до деяких
законів, що регулюють майнові права, передача права автора на публікацію
роботи може виявитися неможливою. У разі укладання договору на
публікацію власник авторських прав, як правило, обмежує своє право на
призначений до видання твір тією мірою, якою це необхідно видавцеві для
виконання своєї роботи. У той же час авторське право залишається за
автором абс іншим правовласником.

Автором, по суті видавничого договору, повинна бути надана видавцеві
ліцензія, що включає в себе всі права, необхідні для оптимальної
реалізації планованого видання. Щоб становити собою цінність для
видавця, ліцензія повинна давати йому можливість захищати свою видавничу
діяльність від третіх осіб. У галузі авторського права ліцензія звичайно
розуміється як дозвіл, що надається автором або іншим власником
авторського права (ліцензіаром) особі, яка використовує твір (видавцеві
або іншому ліцензіату), використати його у формі і на умовах, узгоджених
між ними. Звичайно видавець отримує виняткову ліцензію (що надає йому
виняткове право) на твір і видання відповідного твору — або на
здійснення відтворення і видання його перекладу — в стандартному
комерційному тиражі, що містить обґрунтовану кількість примірників.
Ліцензія може бути надана як на єдине, так і на перше і на наступні
видання. Обсяг єдиного або першого видання, як правило, визначається у
договорі — зазначається кількість примірників у тиражі або визначається
мінімальна і (або) максимальна кількість примірників (тираж). Під час
узгодження обсягу єдиного або першого видання звичайно береться до уваги
необхідність задовольнити очікуваний купівельний попит за вартістю, яка
дає змогу здійснювати продаж за звичайними для даного книжкового ринку
цінами за примірник, порівняно з подібними публікаціями. При видачі
лізензії на публікацію твору у формі перекладу зазначається мова (або
мови) видання.

З метою сприяння розповсюдженню опублікованого твору і з урахуванням
можливості подальшого використання видання відповідно до договору
ліцензія повинна містити деякі «допоміжні права», які слугують меті
відтворення або доведення до споживача твору (чи його перекладу) в
певній формі, що відрізняється від стандартного комерційного видання.
Такі допоміжні права можуть, наприклад, включати: право на попередню чи
подальшу публікацію в пресі одного або декількох уривків з твору, право
на серію, тобто право публікувати всі твори або його частини в одному
або декількох послідовних номерах періодичного видання до чи після
виходу твору в стандартному комерційному виданні, право на виконання
уривків з твору на радіо або телебаченні, право на включення твору або
його частини в антологію, право на перевидання у зміненому форматі.

Видавці часто вимагають від ліцензіара надання їм, у рамках допоміжних
прав, права на ліцензування відтворення опублікованого твору в
мікрофільмах або інших репрографічних відтвореннях для цілей, що
виходять за межі добросовісного використання, допустимого законом.
Видавець може запитати ліцензію на розміщення твору на магнітні або
магнітооптичні носії з відкритим доступом або відтворення у формі
звукозапису. Іноді запитується право також на ліцензіювання відтворення
у формі фільмів. Такі форми відтворення за допомогою сучасних технологій
часто згадуються в сучасних видавничих договорах як «механічне
відтворення» твору, а відповідні права — як «права на механічне
відтворення». Цей термін не треба плутати з поняттям «права на технічне
відтворення музики» , яке означає право на відтворення музичного твору у
формі звукозапису.

Під час складання договору звичайно обумовлюються умови не надавати
видавцеві право використовувати твір яким-небудь чином, включаючи
адаптацію, наприклад, створення за ним сценарію для п’єси або
кінофільму, для радіо- або телевізійної вистави, чи право на переклад.
Використання подібних прав виходить за рамки сприяння або прямого
використання видавцем його власної публікації твору. Надання «прав на
дайджест» (прав на публікацію скорочених або укорочених форм твору), або
так званих «прав на комікси», часто є предметом дозволів у кожному
окремому випадку, враховуючи зацікавленість автора в цілісності його
твору.

До договору можуть бути включені спеціальні положення відносно
цілісності твору, що видається. Наприклад, може бути зазначено, що
«видавець повинен відтворити твір без яких-небудь змін, скорочень або
додатків». Це може виявитися корисним, особливо в країнах, де у
законодавстві відсутні відповідні положення про «немайнові права».

У договорі на видання перекладу, як правило, зазначається, Що «видавець
повинен використати точний і достовірний переклад, виконаний за його
рахунок. Заголовок в перекладі підлягає письмовому схваленню ліцензіара
авторських прав. На вимогу останньогс остаточний текст перекладу також
повинен надаватися йому для схвалення».

Може також бути обумовлено, що «видавець забезпечує на кожному
примірнику чітке зазначення назви твору і прізвища автора». Залежно від
обставин може бути додано, що «видавець зобов’язується друкувати
прізвище першого видавця (а саме …), а також рік першого видання (роки
видань) твору на зворотньому боці титульного аркуша».

З урахуванням певних формальностей, що існують у багатьох країнах, як
умова повного використання авторських прав на твори, що видаються, у
видавничих договорах звичайно зазначається, що на титульному аркуші
повинен ставитися відповідний символ авторського права. Цей символ
складається з позначення ©, року першої публікації твору та імені
власника авторських прав на твір.

Відносно розповсюдження опублікованих примірників часто зазначається, що
«видавець забезпечує ефективне просування твору за свій власний
рахунок». У разі коли ліцензія не обмежується тільки одним випуском,
часто додають, що «він повинен стежити за тим, щоб книги були постійно у
продажу, а нові випуски друкувалися своєчасно, щоб задовольнити існуючий
попит».

Постановочний договір укладається, коли основним способом використання
твору є його публічне виконання. Предметом цього договору можуть бути
драматичні твори, музика або лібретто опери, балету, оперети, музичної
комедії, музика до драматичного спектаклю тощо, що використовуються
театрально-видовищними організаціями (театрами, філармоніями, цирками,
концертними організаціями тощо) для постановки на сцені. Предметом
постановочного договору може бути будь-який твір як обнародуваний, так і
необ-народуваний.

Сценарний договір регламентує відносини, пов’язані з використанням
літературного твору, за яким знімається кінофільм, телефільм,
здійснюється радіо- або телепередача, проводиться масо-вовидовищний
захід тощо. Сценарним договором передбачається використання твору у
зміненій формі.

Договір художнього замовлення визначає відносини, пов’язані зі
створенням твору образотворчого мистецтва з метою його публічного
показу. Предметом договору є різноманітні твори образотворчого
мистецтва, які створюються автором на замовлення організацій та
приватних осіб і стають власністю останніх. Власники придбаних творів
мають право розпоряджатися ними на свій розсуд, дотримуючись
законодавства про авторське право.

Договір на використання в промисловості творів декоративно-прикладного
мистецтва призначений для урегулювання питань, що виникають у зв’язку з
тиражуванням у промисловості оригінальних творів декоративно-прикладного
мистецтва. Договір укладається з позаштатними художниками підприємств.
Автори отримують винагороду як за створення твору, прийнятого до
використання, так і за подальше його тиражування залежно від обсягу
використання.

Авторський договір на створення і використання комп’ютерних програм.
Специфічними умовами договорів даного типу є можливість перевідступлення
авторського договору; визначення типів персональних комп’ютерів, для
яких може бути використана комп’ютерна програма, їх кількість і
місцезнаходження; права сторін на подальші модифікації та удосконалення;
кількість виготовлених копій; забезпечення доступу до вихідного коду;
порядок використання твору третіми особами; терміни і порядок навчання
користувача; інші (особливі) умови, які сторони визнають за необхідне
передбачити в авторському договорі. Авторський договір на створення і
використання комп’ютерних програм може включати такі документи: текст
договору, технічне завдання, технічні умови, календарний план або
програму робіт, специфікації, опис використовуваного обладнання, угоду
між авторами про розподіл винагороди.

Авторський договір (із штатним співробітником)

м. « » 200 р.

Фірма

в особі директора

надалі «Роботодавець» з одного боку , та співробітник

(прізвище, ім’я, по батькові)

іменований надалі «Автор», з іншого боку, уклали договір про нижче
наведене:

Автор передає Роботодавцю авторські майнові права на ПЗ, що створене ним
за трудовим договором у період роботи у роботодавця.

Примітка. Автор може передати роботодавцю не всі авторські майнові права
ПЗ, а тільки їх частину. У цьому випадку в авторському договорі
необхідно вказати обсяг прав, ще передаються роботодавцю.

Автор передає роботодавцю право використання ПЗ всіма доступними
засобами.

Примітка. У договорі можуть бути обговорені конкретні засоби
використання ПЗ.

Роботодавець зобов’язується не вносити у ПЗ будь-які зміни, що ганьблять
честь та гідність Автора.

За вимогою Роботодавця Автор зобов’язується надати всі дозволи на
використання у програмі творів, авторські права на які належать третім
особам.

За створення програми Автор отримує заробітну платню у відповідності із
затвердженим посадовим окладом, незалежно від того, відхилена або
схвалена до відтворення програма.

За використання програми Автор отримує авторську винаго-

роду (гонорар) по затвердженим на підприємстві ставкам. Ав-

торський гонорар сплачується протягом днів після ви-

користання програми.

Роботодавець зобов’язується відтворити ПЗ не пізніше

днів після закінчення робіт з її розробки.

При відмові Роботодавця від відтворення програми після її схвалення, а
також після витікання строку відтворення , що вказаний у п.7 цього
договору. Автор має право передати програму будь якій іншій особі.

При ліквідації або реорганізації роботодавця всі права та обов’язки, що
випливають з цього договору, переходять до його правонаступника.

10. У випадку смерті Автора всі права на створені ним ПЗ пере-

ходять до його спадкоємця

(Прізвище, ім’я, по батькові спадкоємця)

Договір набирає сили з дати його підписання і діє невизначе-ний термін.

Всі суперечки між стонами вирішуються шляхом переговорів, а при
неможливості прийти до єдиної думки — у суді.

Адреси сторін:

«Роботодавець» «Автор»

Авторський договір

м. « » 200 р.

Підприємство

В особі директора

надалі «Роботодавець», з одного боку, та співробітник(и)

(прізвище, ім’я, по батькові)

надалі «Автор»(«Співавтор»), з іншого боку, уклали договір про наведене
нижче:

1. Автор (Співавтори) зобов’язуються створити та передати Роботодавцю
для відтворення та розповсюдження комп’ютерну програму з інтерфейсом
російською (українською) мовою під умовною назвою

Інструкція користувача до програми повинна бути написана тією ж мовою.

2. Комп’ютерна програма повинна задовольняти наступним умовам:

а)

(вказати зміст програми, концепцію, ідеї і т.ін.)

б) повинна бути написана мовою програмування ;

в) об’єм не більш МБ;

г) передається у вигляді вихідного та/ або об’єктного коду;

Примітка. У цьому пункті договору можна викласти інші технічні вимоги ,
які надаються до розроблюваного ПЗ.

3. Автор (Співавтори ) зобов’язуються здати програму не пізніше

« » 200 р.

4. З дня укладення цього договору і до моменту відтворення ко-

мерційного примірника програми Автор зобов’язується не переда-

вати її як цілком, так і частинами іншим особам без попередньої

письмової згоди Роботодавця.

5. Роботодавець зобов’язується розглянути надану програму у

належному вигляді в термін та письмово

сповістити Автора (Співавторів) про її ухвалу чи відхилення на під-

ставах, передбачених даним договором, або про необхідність вне-

сення в програму змін, з точними вказівками суті виправлень в рам-

ках умов даного договору. Для доробки продукту встановлюється

строк днів.

Виправлений Автором (Співавторами) продукт Роботодавець зо-

бов’язується розглянути у денний строк.

Якщо письмове сповіщення про відхилення не направлено Ав-

тору (Співавторам) протягом днів після розгляду виправ-

леного продукту, він вважається ухваленим.

Примітка. За умови узгодження п. 8 даного договору можливо викласти у
наступній редакції:

Роботодавець зобов’язується розглянути наданий у належному вигляді
продукт у

строк та письмово повідомити Автора (Співавторів) або про ухвалення
даного продукту, або про його відхилення на підставах, передбачених
даним договором.

Роботодавець має право відхилити програму у зв’язку з її непридатністю
до розповсюдження з міркувань, які відносяться до її функціональних
можливостей, порушення авторських прав третіх осіб як на комп’ютерні
програми, які є складовою частиною продукту, що розробляється, так і на
програми-прототипи, що використовуються, а також на аудіовізуальне
відображення, що отримується внаслідок її розробки.

Роботодавець зобов’язується не вносити без згоди Автора (Співавторів)
будь-які зміни як до самої програми, так і до її назви, до Інструкції з
використання тощо.

Примітка. Даний пункт договору може бути виключений за умови узгодження
з Автором (Співавторами) п. 8 даного договору.

Роботодавець має право вносити будь-які зміни як до самої програми так і
до її назви, а також до Інструкції з використання, якщо нанесення шкоди
честі та репутації Автору (Співавторам) виключене.

9. За вимогою Роботодавця Автор (Співавтори) зобов’язаний на-

дати дозвіл на використання у програмі продуктів, авторські права

яких належать третім особам.

Примітка. Даний пункт договору може бути викладений в іншій редакції:
Автор (Співавтори] повинні використовувати у розробці тільки продукти,
на які має відповідне праве Роботодавець. У випадку використання
продукції, на яку Роботодавець не має відповідної ліцензії, Автор
(Співавтори) зобов’язані надати Роботодавцю перелік такої продукції для
вирішення питання про отримання відповідних дозволів.

Автор (Співавтори) передають Роботодавцю авторські майнові права на
розроблену комп’ютерну програму.

Автор (Співавтори) передають Роботодавцю право на використання програми
на умовах виключної (невиключної) ліцензії.

За передачу авторських прав на програму Автор (Співавтори)

отримує авторський гонорар у розмірі .

Авторський гонорар розподіляється між Співавторами у рівних частинах.

Примітка. У договорі може бути вказане будь-який інший розподіл між
Співавторами.

Авторський гонорар має бути виплаченим протягом

днів після відтворення комерційного екземпляру програми.

Примітка. У даному пункті може бути викладений будь-який інший порядок
виплати авторської винагороди.

12. За умови ухвалення програми Роботодавець зобов’язується

відтворити комерційний екземпляр програми не пізніше « »

200_ р.

При умові відмови Роботодавця від відтворення після її ухвалення, а
також по закінченні терміну відтворення вказаного у п. 12 даного
договору Автор (Співавтори) мають право передати програму будь-якій
іншій особі.

Автор (Співавтори) вимагає згадки свого ім’я на кожному екземплярі
програми.

Автор (Співавтори) обирають псевдонім .

Автор (Співавтори) дозволяють Роботодавцю обнародувати продукт створений
у рамках даного договору.

Договір вступає в силу з дати його підписання.

Всі суперечки між сторонами вирішуються шляхом переговорів, у разі
неможливості дійти до єдиної думки — у суді.

Адреси сторін:

«Роботодавець» «Автор» (Співавтори)

Контракт

м. « » 200 р.

Фірма

в особі директора

далі яка називається «Роботодавець», з одної сторони, і громадянин,

(призвище, ім’я, по батькові)

далі який називається «Робітник», з іншої сторони, уклали цей контракт
про наступне:

Робітник

(призвище, ім’я, по батькові)

приймається на роботу в

(назва структурного підрозділу)

на посаду

(повна назва посади по штатному роскладу)

з окладом, який встановлено по штатному розкладу.

Робітнику (не) встановлюється термін випробування

(тривалість терміну випробування)

1. Загальні положення

Цей контракт є терміновим трудовим договором. На основі контракту
виникають трудові і інші відносини між Робітником і Роботодавцем.

Терміном «сторони» в цьому контракті позначаються роботодавець і
робітник.

2. Права і обов’язки сторін

По цьому контракту робітник бере на себе обов’язки виконувати роботу у
відповідності з посадовою інструкцією і щомісячним планом робіт, а
роботодавець бере на себе обов’язки виплачувати робітнику заробітну
плату у відповідності з штатним розкладом і інші види виплат у
відповідності з діючим на фірмі Положенням пре доходи робітників, а
також забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, які
передбачені законодавством, колективним договором і цим контрактом.

Робітник бере на себе обов’язки виконувати роботу якісно у встановлених
межах і з дотримуванням правил по охороні праці і промислової санітарії.

Робітник віддає роботодавцю авторські майнові права на комп’ютерні
програми і бази даних, які будуть створені ним по завданню роботодавця
самостійно або в співавторстві і які підпадають під дію закону України
«Про авторське право і суміжних правах».

Робітник передає роботодавцю всі авторські майнові права на створене по
завданню роботодавця програмне забезпечення на умовах виключної
(невиключної) ліцензії.

Передача прав відбувається по авторському договору.

Робітник (не) вимагає згадувати його ім’я при використанні програмного
забезпечення, якщо це практично можливо. Робітник вимагає при
використанні програмного забезпечення згадувати своє ім’я під
псевдонімом .

Робітник дозволяє обнародувати створене ним програмне забезпечення.

Створене програмне забезпечення є службовим обов’язком робітника, за
який йому виплачується авторська винагорода у вигляді заробітної плати у
відповідності з штатним розкладом.

За передачу майнових прав на програмне забезпечення і його використання
робітнику виплачується авторська винагорода, сума якої визначається
Положенням про доходи робітників або обговорюється в окремому
авторському договорі, який укладається з ним і його співавторами по
кожному конкретному твору.

Щоб засвідчити своє авторське право і інші виключні права на програмне
забезпечення, які передані робітником роботодавцю, роботодавець вправі
зареєструвати в офіційних державних реєстрах.

Всі витрати, пов’язані з реєстрацією авторських прав, несе роботодавець.

Матеріальна відповідальність робітника визначається Договором про
матеріальну відповідальність.

Робітник не має права розголошувати третім особам інформацію, яка
складає комерційну таємницю роботодавця, зобов’язаний строго
дотримуватися вимог по забезпеченню збереження комерційної таємниці, які
встановлені роботодавцем, надійно зберігати інформацію, яка знаходиться
на носіях комерційної таємниці (д-окументах, рукописах, машинних носіях,
аудіокасетах і т. ін.).

Роботодавець бере на себе обов’язок надати робітнику робоче місце, яке
відповідає вимогам охорони праці і промсанітарії;

доносити до нього план роботи і оплачувати її у відповідності з діючими
у роботодавця умовами оплати праці.

Роботодавець має право вимагати виконання робітником його обов’язків у
відповідності з посадовою інструкцією, договором про матеріальну
відповідальність, додержування вимог охорони праці і промсанітарії, а
також правил внутрішнього розпорядку.

Робітник зобов’язаний виконувати Правила внутрішнього трудового
розпорядку.

3. Відповідальність сторін

За порушення трудової і виробничої дисципліни роботодавець має право
накладати на робітника стягнення; позбавляти його премії і інших видів
заохочень, як в грошовому, так і в натуральному виразі, а також
застосовувати до нього і інші методи впливу, аж до самого звільнення.

За належне виконання своїх обов’язків роботодавець несе відповідальність
у відповідності з діючим законодавством.

4. Заключні положення

Всі суперечки між сторонами вирішуються в порядку, який затверджено
діючим законодавством.

Зміни і доповнення до цього контракту вносяться тільки з погодження
сторін, яке створене у письмовому вигляді.

Цей контракт припиняється:

після закінчення строку його дії;

з погодження сторін;

після закінчення випробувального терміну при умові, що робітник не
відповідає посаді, яку займає;

на інших засадах, які передбачені цим контрактом і діючим
законодавством.

За десять днів до закінчення дії контракту він може бути продовжений чи
укладений на новий термін.

Всі суперечки між сторонами вирішуються шляхом пере-

говорів, а при неможливості прийти до одного рішення — в суді

м. .

Робітник зобов’язується на протязі 3-х років з дня припинення дії
контракту не розголошувати і не використовувати інформацію, яка
відноситься до категорії «Комерційна таємниця роботодавця» і з якою він
ознайомлений в процесі виконання своїх службових обов’язків.

Термін дії контракту з по .

Цей контракт створено в двох екземплярах, які зберігаються у сторін і
мають однакову юридичну силу.

Адреса сторін.

«Робітник» «Роботодавець»

З нижчеперерахованими документами ознайомлений:

Правила внутрішнього трудового розпорядку.

Посадова інструкція.

Перелік відомостей, що складають комерційну таємницю.

Положення про доходи робітників.

Штатний розклад.

Положення про структуру фірми.

5.3. Державна реєстрація прав автора на твори науки, літератури і
мистецтва

Відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права»
(Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 13, ст. 64) Кабінет
Міністрів України постановляє:

Затвердити Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки,
літератури і мистецтва та розміри зборів за державну реєстрацію прав
автора на твори науки, літератури і мистецтва, що додаються.

Державному агентству з авторських і суміжних прав запровадити державну
реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва з 1
вересня 1995 року. Збільшити чисельність апарату Державного агентства з
авторських і суміжних прав на б одиниць.

Державному комітетові з питань науки і технологій забезпечити на базі
Українського наукового центру державної реєстрації і сертифікаційних
випробувань інформаційних технологій організацію інформаційного
програмно-технічного комплексу для реєстрації комп’ютерних програм і баз
даних, а також для опрацювання матеріалів, поданих у зв’язку з державною
реєстрацією прав автора на твори науки, літератури і мистецтва.

Міністерству культури забезпечити на базі Державного фонду фільмів
Національного центру Олександра Довженка опрацювання матеріалів, поданих
у зв’язку із державною реєстрацією прав автора на аудіовізуальні твори,
та окреме, недоступне для запозичення, зберігання позитивних кінокопій і
вихідних матеріалів аудіовізуальних творів.

(Пункт 4 із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів
України від 23 листопада 1998 р. №1849)

Установити, що суми зборів за державну реєстрацію прав автора на твори
науки, літератури і мистецтва зараховуються на рахунок Державного
агентства з авторських і суміжних прав і використовуються на покриття
затрат, пов’язаних із здійсненням державної реєстрації.

Суми зборів за депонування матеріалів, що вимагають спеціальних умов
зберігання, у тому числі затвори на відеоносіях і кіноплівці,
зараховуються на рахунок Національного центру Олександра Довженка і
використовуються на покриття витрат, пов’язаних з їх зберіганням.

(Пункт 5 доповнено абзацом 2 згідно з постановою Кабінету Міністрів
України від 23 листопада 1998 р. № 1849)

ЗАТВЕРДЖЕНО

постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1995р. №532

ПОЛОЖЕННЯ

про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і
мистецтва

1. Відповідно до пункту 3 статті 9 Закону України «Про авторське право і
суміжні права» особа, яка має авторське право або будь-яку виключну
правомочність на твір, може зареєструвати його в офіційних державних
реєстрах.

Державна реєстрація прав автора на твори науки, літератури і мистецтва
(далі — державна реєстрація) здійснюється Державним агентством з
авторських і суміжних прав (ДААСП) і дійсна протягом усього терміну
охорони авторського права.

_ т

Документи і матеріали для державної реєстрації можуть подавати: автор
твору незалежно від громадянства і постійного місця проживання, особа
(фізична чи юридична), яка має авторське право, роботодавець, на
замовлення і за рахунок якого створено твір, якщо інше не передбачено
умовами договору між ним і автором, уповноважений представник автора або
особи, яка має авторське право, організація, якій доручено автором
управляти його майновими правами (далі — заявник).

Для державної реєстрації до ДААСПу подаються:

заявка, заповнена українською мовою за встановленою ДААСПом формою;

один примірник твору у машинописній формі (опублікованого чи
неопублікованого), фонограми та інші документи і матеріали для
депонування в ДААСПі;

(абзац З пункту З із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету
Міністрів України від 23 листопада 1998 р. № 1849)

• платіжний документ про сплату реєстраційного збору. Документи і
матеріали, що подаються до ДААСПу, оформлюються способом, придатним для
їх репродукування.

Державна реєстрація прав автора на твори, які не підлягають публікації у
відкритих виданнях, регулюється, крім цього Положення, спеціальною
інструкцією.

Крім документів і матеріалів, передбачених пунктом 3 цього Положення,
подаються:

1) для державної реєстрації прав автора на комп’ютерні програми
(програмний модуль, програма, пакет програм, бібліотека програм,
програмна система, програмний комплекс) і бази даних та їх депонування:

а) для комп’ютерних програм:

настанова щодо використання програми або її опис;

текст (фрагменти тексту) програми — 25 перших і 25 останніх сторінок
тексту, а для невеликих програм — перша або друга половина тексту;

б) для баз даних:

настанова щодо використання бази даних або її опис, де подається
інформація про склад, назву і зміст кожного окремого файлу всієї бази
даних, включаючи предметну сферу, джерело даних, кількість окремих
записів у кожному файлі;

однофайлові бази даних (записи стосуються однієї предметної сфери) — 25
перших і 25 останніх сторінок;

багатофайлові бази даних (різні записи, поділені за змістом на групи)
подаються частинами тексту від кожного файлу (50 записів або окремий
невеликий файл).

Заявник вирішує, які саме фрагменти програми передати на депонування.
Він може за власним бажанням виключити з поданих фрагментів тексту ті
місця, які, на його думку, не слід висвітлювати, або подати фрагменти
програм менші за обсягом. Разом з тим заявник несе відповідальність за
достатність і достовірність поданого тексту програми, необхідного для
ідентифікації програми або бази даних.

Заявник може подати додаткові матеріали, які демонструють рівень
розробки комп’ютерної програми чи бази даних.

Комп’ютерні програми і бази даних, створені за рахунок бюджетних
асигнувань або за кошти державних підприємств, установ та організацій і
розроблені для тиражування та комерційного використання, реєструються за
заявкою фізичних або юридичних осіб, яким надано виключне право
використання цих програм чи баз даних; 2) для державної реєстрації прав
автора на твори образотворчого і прикладного мистецтва, твори
монументального мистецтва (пам’ятники, монументи, їх комплекси тощо) і
для депонування документів і матеріалів реєстрації замість оригіналів
або примірників творів подаються кольорові фотографії чи слайди з їх
зображенням розміром 9 х 12 сантиметрів. Фотографії чи слайди мають бути
упаковані в окремі тверді конверти. Крім того, для творів
монументального мистецтва подаються:

коротка текстова анотація із зазначенням назви об’єкта (проекту), його
місця знаходження (адреси), архітектурних характеристик і параметрів,
часу створення (рік, місяць, число) або терміну створення — від і до,
місця створення, міри авторської участі у створенні об’єкта (проекту) —
автор, співавтор, автор частини твору (зазначається, якої саме), прізвищ
інших авторів чи співавторів;

фотографії основних креслень проекту, передусім генерального плану,
фасадів, розрізів, інших креслень (на власний вибір), макетів, що
характеризують об’єкт;

комплект фотографій, що характеризують авторське рішення об’єкта
(фасади, деталі), — для об’єктів, відтворених у будівництві;

для свідчення про авторство можуть надаватися додаткові матеріали, а
саме:

примірник рішення містобудівної ради чи художньо-експертної ради
Мінкультури (іншого органу) про розгляд проекту із зазначенням прізвищ
авторів проекту або лист Мінкультури чи місцевої організації Спілки
художників із зазначенням прізвища автора (прізвищ авторів) і назви
монументального твору, або договір з автором (авторами) на створення
монументального твору. В документах, що свідчать про авторство, повинні
бути відомості про авторство на об’єкт (проект) у цілому або названі
елементи об’єкта (проекту), на які поширюється авторство. (Абзац 6
підпункту 2 пункту 4 із змінами, внесеними згідно з

постановою Кабінету Міністрів України від 23 жовтня 1998 р.

№ 1849)

Усі матеріали, включаючи текстову частину, подаються в альбомі форматом
A4 або А8;

3) для державної реєстрації прав автора на твори архітектури і
депонування документів і матеріалів реєстрації подаються:

коротка текстова анотація із зазначенням назви об’єкта (проекту), місця
його знаходження (адреси), архітектурних характеристик і параметрів
(площа, місткість, обсяг, кількість поверхів тощо), часу створення (рік,
місяць, число) або терміну створення — від і до, місця створення об’єкта
(проекту), міри авторської участі у створенні об’єкта (проекту) — автор,
співавтор, автор частини твору (зазначається якої саме), прізвищ інших
авторів чи співавторів;

фотографії основних креслень проекту, передусім генерального плану,
планів поверхів, фасадів, розрізів, інших креслень (на власний вибір),
макетів, що характеризують об’єкт;

комплект фотографій, що характеризують авторське рішення об’єкта
(фасади, інтер’єри, деталі) — для об’єктів, відтворених у будівництві;

для свідчення про авторство можуть надаватися додаткові матеріали, а
саме:

примірник рішення містобудівної ради (іншого містобудівного органу) про
розгляд проекту із зазначенням прізвища автора (прізвищ авторів) проекту
або лист місцевої організації Спілки архітекторів із зазначенням
прізвища автора (прізвищ авторів) і назви архітектурного твору, або
договір з автором (авторами) на створення архітектурного твору. В
документах, що свідчать про авторство, повинні бути відомості про
авторство на об’єкт (проект) у цілому або названі елементи об’єкта
(проекту), на які поширюється авторство (інтер’єр, благоустрій, меблі,
дизайн, елементи обладнання тощо). (Абзац 5 підпункту З пункту 4 із
змінами, внесеними згідно з

постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 1998 р.

№1849)

Усі матеріали, включаючи текстову частину, подаються в альбомі форматом
A4 абоА8;

для державної реєстрації прав автора на аудіовізуальні твори подається
довідка Державного фонду фільмів про передані йому на зберігання
позитивну фільмокопію (відеокопію) і вихідні матеріали;

для державної реєстрації факту і дати опублікування твору подається
примірник твору, в якому ці обставини зафіксовано;

для державної реєстрації договорів, які зачіпають права автора на твір,
подаються оригінал договору та примірник твору (рукопис тощо), стосовно
якого укладено договір;

для реєстрації виключного права особи на твір подається примірник
авторського договору.

(Пункт 4 доповнено підпунктом 7 згідно з постановою Кабінету Міністрів
України від 23 .листопада 1998 р. № 1849)

Документи і матеріали, зазначені у пунктах 3-4 цього Положення,
подаються комплектно в одному пакеті. У разі відсутності одного з
перелічених документів і матеріалів заявка з додатками де неї
повертається заявникові без розгляду.

У разі потреби доповнити чи уточнити подану інформацію заявник може
подати додаткові документи і матеріали.

Витрати на опрацювання додаткових документів і матеріалів
відшкодовуються заявником в установленому порядку.

Після видачі свідоцтва про державну реєстрацію додаткові документи і
матеріали до розгляду не приймаються.

ДААСП перевіряє документи і матеріали на відповідність встановленим
вимогам, реєструє їх у журналі та приймає рішення про державну
реєстрацію чи про відмову в ній.

(Абзац 1 пункту 7 із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету
Міністрів України від 23 листопада 1998 р. №1849)

У разі відмови у державній реєстрації заявникові повертаються документи
і матеріали з викладенням причин відмови у письмовій формі.

Спірні питання щодо державної реєстрації вирішуються згідно з чинним
законодавством.

Рішення про державну реєстрацію або відмову в її здійсненні ДААСП
приймає протягом місяця з дня одержання всіх необхідних документів і
матеріалів.

(Пункт 9 втратив чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України
від 23 листопада 1998р.№ 1849)

10. (Пункт 10 втратив чинність згідно з постановою Кабіне-

ту Міністрів України від 23 листопада 1998р. № 1849, у зв’язку з

цим пункти 11,12, ІЗ, 14 вважати відповідно пунктами 9,10, 11,12)

9. ДААСП здійснює депонування документів і матеріалів в обсягах,
необхідних для ідентифікації творів, що подаються на державну
реєстрацію.

Твори, документи і матеріали державної реєстрації депонуються і
зберігаються в архівах ДААСПу протягом усього терміну охорони
авторського права. Депоновані твори, документи і матеріали не
повертаються.

За результатами державної реєстрації формується і підтримується в
актуальному стані Комп’ютерний реєстр державної реєстрації.

Термін зберігання фонограм, відеофільмів, зафіксованих на матеріальних
носіях (звуко- і (або) відеоплівка, компакт-диск тощо) визначається
виробниками. Для подальшого зберігання зазначених матеріалів автор
поновлює запис на нових матеріальних носіях.

(Пункт 9 доповнено абзацом 4 згідно з постановою Кабінету Міністрі»
України від 23 листопада 1998 р. № 1849)

Після державної реєстрації особам, які мають авторське пра во або
будь-яку виключну правомочність на твір, видається відповідне свідоцтво
за встановленим зразком (додатки № 1, 2, 3 і 4).

Залежно від кількості здійснених державних реєстрацій, але не рідше як
один раз на рік ДААСП видає Каталог державної реєстрації.

Відповідно до пункту 3 статті 9 Закону України «Про авторське право і
суміжні права» у разі виникнення спору державна реєстрація визнається
судом як юридична презумпція авторства, тобто вважається дійсною, якщо в
судовому порядку не буде доведено інше.

ДОДАТОК №1 до Положення про державну реєстрацію прав автора на твори
науки, літератури і мистецтва

Державний герб України УКРАЇНА

Державне агентство України з авторських і суміжних прав

СВІДОЦТВО

про державну реєстрацію прав автора на твір

№

(прізвище, ім’я, по батькові автора)

(вид і жанр, повна та скорочена назва твору)

зареєстровано в Державному агентстві України з авторських і суміжних
прав.

Дата реєстрації

(число, місяць, рік)

Голова Державного агентства України з авторських і суміжних прав

(підпис)

МП

Дата видачі

ДОДАТОК № 4 до Положення про державну реєстрацію прав автора на твори
науки, літератури і мистецтва

Державний герб України УКРАЇНА

Державне агентство України з авторських і суміжних прав СВІДОЦТВО

про державну реєстрацію договорів, які зачіпають

права автора на твір №

(назва договору, його номер, дата підписання, термін дії)

(особи, які уклали договір)

(характер використання твору)

(вид і жанр твору, повна та скорочена назва, прізвище, ім’я,

по батькові автора або авторів)

зареєстровано в Державному агентстві України з авторських і суміжних
прав.

Дата реєстрації

(число, місяць, рік)

Голова Державного агентства України з авторських і суміжних прав

(підпис)

МП

Дата видачі

ЗАТВЕРДЖЕНО постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1995 р. №
532

РОЗМІРИ ЗБОРІВ

за державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і
мистецтва

Найменування дій. за які справляються реєстраційні збори Розмір ставки

для фізичних осіб (у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян на
день сплати) для юридичних осіб (у неоподатковуваних мінімумах доходів
громадян на день сплати)

1 2 3

За подання заявки на державну реєстрацію 0.25 1

За внесення заявки на державну реєстрацію до Комп’ютерного реєстру 1 4

За публікацію відомостей про державну реєстрацію в Каталозі державної
реєстрації 0.5 ?

За оформлення і видачу:

свідоцтва про державну реєстрацію прав автора на твір 0.5 1.5

свідоцтва про державну реєстрацію виключної правомочності особи на твір
0.5 1.5

свідоцтва про державну реєстрацію факту і дати опублікування твору 0.5
1.5

свідоцтва про державну реєстрацію договорів, які зачіпають права автора
на твір 1 2.5

1

3

За оформлення і видачу дубліката:

свідоцтва про державну реєстрацію прав автора на твір 0.3 1

свідоцтва про державну реєстрацію виключної правомочності особи на твір
0.3 1

свідоцтва про державну реєстрацію факту і дати опублікування твору 0.3 1

свідоцтва про державну реєстрацію договорів, які зачіпають права автора
на твір 0.5 1.5

За видачу копії свідоцтва 0.25 0.5

За депонування:

матеріалів, що не вимагають спеціальних умов зберігання 1 3

матеріалів, що не вимагають спеціальних умов зберігання, у тому числі за
твори на відео носіях (до 60 хвилин), твори на кіноплівці до 10 частин
(100 хвилин), 3 9

за кожну додаткову одиницю зберігання (6 хвилин твору на відео носіях
або 10 хвилин твору на кіноплівці) 0.3 0.9

За надання консультації правового характеру у зв’язку з державною
реєстрацією від 0.5 до 1.5 від 1.5 до 4.5

За опрацювання додаткових матеріалів, поданих заявником для державної
реєстрації від 0.25 до 0.5 від 1 до 2

1 -> 3

Видача довідки про

зареєстровані права

автора на твір та 0.25 0.75

документи в матеріали

депонування

(Розміри зборів із змінами, внесеними згідно з постановою Кабі не ту
Міністрів України від 23 листопада 1998 р. № 1849)

Примітки:

Видача довідок на запити судів, арбітражних судів здійснюється
безплатно.

Від сплати реєстраційних зборів звільняються ветерани Великої
Вітчизняної війни та прирівняні до них особи.

Інваліди І і II групи, студенти (учні), які навчаються за
загальноосвітньою або професійною навчальною програмою (за винятком
післявузівської програми), сплачують 50 відсотків розміру ставки.

Суми зборів, що підлягають сплаті, перераховуються на розрахункові
рахунки ДААСПу. Документом, що підтверджує сплату збору, є копія
платіжного доручення на перерахування суми з відміткою установи банку
або відповідна, квитанція. Не допускається сплата реєстраційних зборів
готівкою.

Сплачений реєстраційний збір підлягає частковому поверненню у разі:

внесення зборів у більшому розмірі;

повернення заявки на здійснення державної реєстрації або відмови у
здійсненні державної реєстрації згідно з Положенням про державну
реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва — у
розмірі не більш як 50 відсотків реєстраційних зборів.

Іноземні юридичні та фізичні особи сплачують реєстраційні збори в тих
самих розмірах, що і юридичні та фізичні особи України.

(Примітки доповнено пунктом 6 згідно з постановою Кабінету Міністрів
України від 23 листопада 1998 р. № 1849) 5.4. Судовий порядок захисту
прав на об’єкт інтелектуальної власності

1. Цивільно-правові способи захисту прав

Законодавство у сфері охорони інтелектуальної власності надає потерпілим
досить широкий спектр способів захисту. Так, власники прав на об’єкти
інтелектуальної власності мають право вимагати від порушника:

визнання прав власника шляхом звернення з такою вимогою до суду, який
повинен офіційно підтвердити наявність або відсутність даного права. Це
є необхідною передумовою застосування інших передбачених законодавством
способів захисту.

Цей спосіб захисту прав більшою мірою стосується захисту авторських і
суміжних прав, оскільки виникнення самого права на об’єкти промислової
власності, а також на сорти рослин і топографії інтегральних мікросхем
залежить від їх державної реєстрації і для підтвердження цього права в
суді не потрібно особливих підстав;

відновлення становища, що існувало до порушення права. Застосовується у
тих випадках, коли порушене право внаслідок правопорушення не припиняє
свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків
правопорушення;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушенню.
Застосовується в поєднанні з іншими способами захисту (наприклад,
стягненням збитків) або самостійно. Прикладами реалізації цього способу
захисту прав можуть бути: накладення заборони на випуск твору в світ;
заборона подальшого розповсюдження твору; накладення заборони на
незаконне виготовлення запатентованої продукції або незаконне
виробництво продукції запатентованим способом; припинення подальшого
незаконного використання знака для товарів і послуг, а також вимога про
вилучення з товару або упаковки товарного знака, що незаконно
використовується тощо;

відшкодування збитків, включаючи втрачену вигоду; стягнення незаконно
отриманого доходу замість відшкодування збитків; виплату компенсації, що
визначається судом, у сумі від 10 до 50 000 мінімальних розмірів
заробітної плати, встановлених законодавством України, замість
відшкодування збитків абс стягнення доходу.

Під збитками розуміються витрати, понесені особою, право якої порушене,
втрата або пошкодження її майна, а також доход, який ця особа могла б
отримати за звичайних умов обороту, якби її праве не було порушене
(втрачена вигода).

Якщо особа, що порушила право, отримала внаслідок цього доходи,
потерпілий має право зажадати відшкодування, нарівні з іншими збитками,
втраченої вигоди в розмірі не меншому, ніж сума таких доходів.

Визначення розміру збитків у справах, пов’язаних із захистом прав на
об’єкти інтелектуальної власності, незмінно вимагає від позивача, що
виграв справу, як перший крок визначитися, чи буде він ставити питання
про понесені збитки або виявляти суму доходів. Ці два варіанти є
зрозуміло, взаємовиключними, оскільки, вибравши варіант визначення
доходу, позивач сприймає дії відповідача як власні. Вибір варіанта в
кожному випадку залежить від фактів. Іноді чинник часу може відігравати
суттєву роль, і судовий розгляд щодо встановлення відповідальності
виявляє досить фактичного матеріалу, щоб дати змогу позивачеві швидко
зважитися на визначення доходу. Іноді буває так, що відповідачеві
вдається забезпечити продаж спірного виробу в значно більших обсягах,
ніж це зміг би зробити сам позивач. У таких випадках для позивача
вигідніше вибрати варіант визначення доходу, ніж провести інші
розслідування. Однак звичайно позивач, що виграв справу, клопочеться про
проведення розслідування щодо понесених збитків. У такому випадку в
складних справах позивач може зіткнутися з необхідністю нового судового
розгляду, такого ж ґрунтовного, як і під час встановлення
відповідальності. З цієї причини завершені справи щодо порушення прав на
об’єкти інтелектуальної власності рідко доходять до повного
розслідування, що стосується понесеного збитку. Вони звичайно
улагоджуються, як тільки встановлюється відповідальність за порушення.

Оцінка розміру збитків у справах з порушення прав на об’єкти
інтелектуальної власності може варіюватися залежно від процедур
судочинства. Комерційна діяльність під чужим ім’ям і порушення товарного
знака можуть розглядатися одночасно, як і справи з патентів на винаходи
і промислові зразки. Немає єдиного правового погляду на те, який підхід
до визначення збитків, що виникають внаслідок порушення прав, є
правильним. Щодо справ, пов’язаних з авторським правом, є спеціальні
законодавчі положення. Однак загальноприйнятої процедури або формули для
оцінки понесених збитків не існує. Відомо, що збитки в будь-якій з цих
сфер дуже важко оцінити точно, і тому суди розумно взяли це до уваги,
відмовившись встановлювати загальні правила.

Поширеним підходом в оцінці збитків є оцінка на основі формально умовної
ліцензії: така ситуація виникає, наприклад, у тому випадку, коли сторони
є конкурентами, і в основному характерна для справ, пов’язаних з
патентами на винаходи і промислові зразки. Збитки, понесені в зв’язку з
порушеннями, допущеними в минулому, визначаються з урахуванням
відрахувань за право користування об’єктом інтелектуальної власності
щодо кожного контрафактного виробу. Але в цьому випадку виникають
проблеми, особливо якщо позивач ніколи б насправді не погодився видати
ліцензію. Цей підхід може використовуватися також у разі порушення прав
на об’єкти інтелектуальної власності. Інший, ще важчий для доказу шлях —
це розгляд обсягу збуту продукції, втраченого позивачем. У цьому випадку
позивач має право на весь втрачений доход від збуту цієї продукції.

Якщо одночасно з порушенням майнових прав були порушені особисті
немайнові права потерпілого (наприклад, порушене право авторства на
винахід, який у той же час є і власником прав на цей винахід), він може
зажадати майнової компенсації за заподіяння йому морального збитку,
розмір якого визначається судом.

У разі використання чужого твору без договору з власником авторського
права і суміжних прав, недотримання умов використання творів та об’єктів
суміжних прав, порушення особистих і майнових прав власники авторського
права і суміжних прав можуть подати позов до суду, арбітражного суду або
третейського суду про відновлення порушених прав шляхом публікацій у
пресі про допущене порушення, внесення відповідних виправлень або іншим
способом.

Суд, арбітражний суд має право ухвалити рішення або визначення про
заборону випуску твору, виконання постановки, фонограми, передачі в ефір
і по проводах, про припинення їх поширення, про вилучення, конфіскацію
всіх примірників твору або фонограм та обладнання і матеріалів,
призначених для їх виготовлення і відтворення, якщо буде достатньо даних
про порушення авторського права і суміжних прав.

Суд, арбітражний суд може ухвалити рішення про знищення або відчуження
всіх примірників твору або фонограми, відносно яких встановлено, що вони
були виготовлені або поширені з порушенням виняткових прав власників
авторського права і суміжних прав. Це стосується всіх кліше, матриць,
форм оригіналів, магнітних стрічок, фотонегативів та інших предметів, за
допомогою яких відтворюються примірники твору, фонограми, програми
мовлення, а також матеріалів та обладнання, що використовувалися для їх
відтворення.

Ці способи захисту прав не вичерпують собою всіх можливих заходів, до
яких може вдатися потерпілий для захисту своїх прав на об’єкти
інтелектуальної власності та інтересів, що охороняються законодавством.
До таких способів можна віднести такі вимоги:

про припинення або зміну правовідносин. Наприклад, авторський або
ліцензійний договір може бути припинений достроково на вимогу автора або
власника прав у зв’язку з порушенням умов договору іншою стороною;

про визнання недійсним не відповідного законодавству ненормативного акта
органу державного управління або місцевого органу державної влади. Це
означає, що особа, права якої порушено виданням зазначеного
адміністративного акта, має право на його оскарження в суді без
будь-яких додаткових вказівок законодавства з цього питання. При цьому
потрібно враховувати лише дві обставини: по-перше, порушене право
повинне мати цивільний характер і, по-друге, адміністративний акт, ще
має підзаконний характер, повинен бути противоправним з точки зору його
відповідності чинному законодавству (наприклад, прийнятий не
уповноваженим на це органом).

У тих випадках, коли права на об’єкт інтелектуальної власності
використовуються на договірній основі, захист прав здійснюється
передусім за допомогою заходів, передбачених сторонами в договорі на
передачу цих прав.

Як правило, власник порушених прав на об’єкти інтелектуальної власності
може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту
своїх прав. Досить часто спосіб захисту порушених прав або прямо
визначається спеціальною нормою закону, або випливає з характеру
вчиненого правопорушення. Частіше за все власнику прав на об’єкти
інтелектуальної власності надається можливість певного вибору серед
потенційних способів захисту прав. Наприклад, якщо внаслідок порушення
прав потерпілому заподіяно збитки, він має право на свій розсуд або
зажадати їх відшкодування в повному обсязі, або стягнути на свою користь
доход, отриманий порушником внаслідок порушення прав, або зажадати
виплати йому компенсації в межах, установлених законодавством.

Розглянемо тепер цивільно-правові способи захисту прав авторів об’єктів
інтелектуальної власності (авторів винаходів, корисних моделей,
промислових зразків, голографій інтегральних мікросхем,
раціоналізаторських пропозицій тощо).

Порушення прав авторства виражається у привласненні результатів чужої
творчої праці і спробі видати ці результати за власну розробку. Частіше
за все таке порушення пов’язане з порушеннями інших прав, зокрема права
на отримання охоронного документа, права на винагороду і т. ін.,
оскільки на праві авторства базуються всі інші права розробників. Іноді
право авторства порушується в чистому вигляді. Звичайно це відбувається,
коли об’єкт інтелектуальної власності створюється у співавторстві.
Виключення з числа співавторів осіб, які брали творчу участь у створенні
об’єкта інтелектуальної власності, подання заявки на видачу охоронного
документа від свого імені лише одним із співавторів, включення до складу
співавторів осіб, які подавали лише технічну допомогу в створенні
об’єкта інтелектуальної власності, є найбільш типовими видами порушення
права авторства.

Цивільно-правовий захист права, що розглядається, здійснюється шляхом
подання позову до суду про визнання права авторства або навпаки, позову
про виключення конкретних осіб з числа співавторів.

Право авторів об’єктів інтелектуальної власності на подання заявки на
видачу охоронного документа може бути порушене будь-якою особою, яка
претендує на отримання прав власника охоронного документа без достатніх
для того підстав. Наприклад, особа, якій став відомий творчий задум
автора, подає заявку на видачу охоронного документа від свого імені.
Незалежно від того, коли виявлено даний факт — до чи після видачі
охоронного документа на цей об’єкт інтелектуальної власності, засобом
захисту є судовий позов про припинення незаконних дій особи, що
претендує на отримання охоронного документа, або про визнання виданого
охоронного документа недійсним.

У тих випадках, коли відповідно до законодавства право на отримання
охоронного документа належить не автору, а його роботодавцеві, останній
зобов’язаний виплатити автору винагороду в розмірі і на умовах,
визначених угодою сторін. Якщо сторони не можуть дійти згоди або
роботодавець відмовляється від укладення такої угоди чи не виконує умов
цієї угоди, автор має право звернутися до суду з позовом про
примушування роботодавця до виконання прийнятих ним зобов’язань.

У судовому порядку розглядаються спори про авторство на
раціоналізаторські пропозиції, про винагороду за їх використання, а
також усі інші спори, що виникають у зв’язку з рацпропозиціями, за
винятком випадків, коли вирішення тих або інших спорів віднесено
законодавством до компетенції адміністративних органів.

Застосування цивільно-правових санкцій за порушення прав на об’єкти
інтелектуальної власності можливе у межах загального терміну позовної
давності, тобто протягом трьох років з дати, коли власник прав дізнався
або повинен був дізнатися про порушення свого права. Позов подається
відповідно до загальних правил підсудності за місцем проживання
відповідача або за місцем знаходження органу управління юридичної особи.

2. Карна відповідальність за порушенння прав

Поряд із заходами цивільно-правового захисту прав на об’єкти
інтелектуальної власності чинним законодавством передбачена також
карно-правова відповідальність. Так, незаконний випуск під своїм ім’ям
або привласнення авторства на чужий твір науки, літератури або
мистецтва, а також незаконне відтворення або розповсюдження такого твору
визнається карним злочином. Об’єктом такого злочину є не всі авторські і
суміжні права, що охороняються законодавством, а лише право авторства, а
також право на використання твору, тобто сукупність правомочностей
майнового характеру, що належать володільцям авторських і суміжних прав.
Такий злочин карається штрафом від 50 до 120 мінімальних розмірів
заробітної плати або виправними роботами на термін до двох років.

Привласнення авторства на чужі відкриття, винахід, корисну модель,
промисловий зразок або раціоналізаторську пропозицію чи розголошення без
згоди автора змісту винаходу, корисної моделі або промислового зразка до
їх офіційної публікації карається штрафом до ЗО мінімальних розмірів
заробітної плати або виправними роботами на термін до двох років.

Привласнення авторства означає, що особа, яка не брала творчої участі в
створенні об’єкта інтелектуальної власності, видає себе за автора цього
об’єкта, створеного іншою особою або особами.

Під розголошенням змісту об’єкта інтелектуальної власності до його
офіційної публікації розуміються будь-які дії, пов’язані з поширенням
відомостей про цей об’єкт, які можуть привести до втрати ним
охороноспроможності або інших негативних наслідків.

Притягнення порушника до карної відповідальності за дії, що
розглядаються, можливе лише за позовом потерпілого. Позов подається до
суду і в ньому зазначається, коли, ким і де вчинено протиправну дію, в
чому конкретно вона виявилася і чим підтверджується прохання потерпілого
про притягнення порушника до карної відповідальності.

Законодавство України передбачає також карно-правові санкції за
незаконне посягання на комерційну таємницю. Передбачається два, хоч і
близьких, але порівняно самостійних, склади злочину, пов’язані з
незаконним отриманням і незаконним розголошенням відомостей, що
становлять комерційну таємницю.

Карним злочином є незаконне збирання з метою використання або
використання відомостей, що становлять комерційну таємницю (промислове
шпигунство), якщо це заподіяло значні матеріальні збитки суб’єкту
підприємницької діяльності. Цей злочин вважається закінченим у момент
вчинення зазначених вище дій, незалежно від отриманого результату. Як
міра покарання передбачається штраф у розмірі від 300 до 500 мінімальних
розмірів заробітної плати або позбавлення волі на термін до трьох років.

Злочином є також умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її
власника особою, якій ця таємниця відома в зв’язку з професійною або
службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливою або іншою особистою
метою і заподіяло значних матеріальних збитків суб’єкту підприємницької
діяльності. До таких осіб належать, зокрема, працівники самого власника
комерційної таєм ниці, посадові особи та інші працівники державних та
інших орга нізацій, які на порушення своїх службових обов’язків
розголосилі подібні відомості.

Злочином вважаються тільки такі дії, які вчинені з прямим наміром з
метою особистого збагачення або іншою особистою метою. Якщо відомості,
шо становлять комерційну таємницю, розголошене через необережність, це
не є кримінальне карним діянням і може потягти за собою застосування до
таких осіб лише цивільно-правових санкцій і заходів дисциплінарного
характеру. Такий злочин карається штрафом у розмірі до 50 мінімальних
розмірів заробітної плати або позбавленням волі на термін до двох років,
чи виправними роботами на термін до двох років, або позбавленням права
займати відповідні посади чи займатися відповідною діяльністю на термін
до трьох років.

Притягнення до карної відповідальності конкретних винуватців злочину не
виключає заявлення потерпілими цивільно-правових вимог про відшкодування
заподіяних збитків.

Особливо потрібно наголосити на захисті прав інтелектуальної власності
на митному кордоні України. Стаття 74 Митного кодексу України говорить
про те, що товари та інші предмети, виготовлені з порушенням прав
інтелектуальної власності, не можуть як імпортуватися, так і
експортуватися через митний кордон України. Про це також говорить
законодавство України про зовнішньоекономічну діяльність і спеціальне
законодавство України про охорону прав на об’єкти інтелектуальної
власності.

У всіх таких випадках володілець прав може звернутися з позовом до суду
про запобігання порушенням своїх прав на об’єкт інтелектуальної
власності.

3. Процедура вирішення спорів

Судовий захист прав громадян, у тому числі авторів, винахідників,
патентовласників та інших осіб, діяльність яких пов’язана із об’єктами
інтелектуальної власності, — найбільш демократична й досконала форма
захисту суб’єктивного права. Судова процедура забезпечує дотримання
рівності сторін і незалежність органу, що розглядає справу, від відомчих
інтересів. Захист прав учасників спору зумовлений дотриманням
процесуальних гарантій, встановлених процесуальними кодексами. Однак
процедура має і негативні сторони: тривалість розгляду спору і додаткові
судові витрати.

У світовій практиці прийнята в основному судова процедура розгляду справ
про порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності. Питання, що
розглядаються в ході цих процесів, належать де загальноцивільних
відносин і успішно вирішуються в рамках процедури в судах загальної
юрисдикції. Навпаки, вирішення спорІЕ про кваліфікацію об’єктів
інтелектуальної власності (наприклад винаходів) зачіпає не тільки
юридичні, а й складні технічні питання, які найбільш кваліфіковано
можуть вирішити фахівці в конкретній сфері техніки, а не юристи. Цим
зумовлене використання адміністративної процедури для вирішення спорів
про кваліфікацію об’єкта інтелектуальної власності.

У більшості країн під час розгляду спорів про кваліфікацію об’єктів
інтелектуальної власності в судовому порядку використовується
загальноцивільна процедура в судах загальної юрисдикції. Однак у ряді
країн сформувалася система таких правовідносин у сфері охорони
інтелектуальної власності, правове регулювання яких неможливо
забезпечити лише засобами цивільного, карного та адміністративного
процесуального права. Це вимагає спеціальної процесуальної форми. Так, у
Німеччині та ряді інших країн ця форма реалізується в процедурі
вирішення спорів у спеціалізованих судах, призначених для вирішення
спорів, шо виникають у ході правовідносин, що стосуються об’єктів
інтелектуальної власності.

Обґрунтованість виділення для розгляду спорів у сфері охорони
інтелектуальної власності спеціалізованого суду підтверджує світовий
досвід. Це дає змогу використовувати досвід їх вирішення, об’єднати
знання юристів і фахівців в окремих сферах техніки і в цілому
організувати швидкий, кваліфікований і справедливий розгляд.

Правила процедури визначають, коли і яким чином повинен вживатися кожен
захід. Ці правила звичайно дають суду широкий вибір з тим, щоб сторони,
які беруть у ньому участь, могли найкращим чином викласти свою точку
зору. Звичайно правила процедури встановлюють терміни для завершення
кожного процедурного заходу. У рамках загального права правила процедури
вимагають від кожної сторони (позивача і відповідача) повідомляти іншу
сторону пре кожний захід, що вживається, і подавати суду доказ того, що
повідомлення було зроблене. Якщо у зв’язку з позовом до процесу залучене
третю сторону, то аналогічне правило застосовується і до неї. Звичайно
правила процедури передбачають також можливість відхилення віл правил з
тим, щоб дати змогу сторонам викласти свою точку зору відповідним чином.
Наприклад, може знадобитися продовження терміну, якщо подавець позову не
може дати необхідні вказівки вчасно. Звичайно застосовуються також
правила, які змушують сторони діяти під загрозою того, що їх справа може
бути припинена. У кожному конкретному випадку суд вирішує, можливе чи ні
якесь відхилення від процедури. Згідно з нормами процесуального
загального права клопотання про дозвіл конкретного відхилення від
процедури подається до суду в письмовій формі одночасно з підтвердженими
доказами, а відповідне повідомлення надсилається іншій стороні. Інша
сторона може погодитися або може стати перед судом і виступити із
запереченням проти клопотання.

Термін «доказ», що застосовується в судочинстві, означає те, ще може
бути подано суду для встановлення фактів. «Наприклад, кращим доказом
того, що якась особа є власником даного патенту на винахід, є поданий
винахідником документ про передачу права на винахід юридичній або
фізичній особі, відповідним чином зареєстрований в патентному відомстві,
що є для суду «прямим» доказом. Якщо такий документ втрачено, заява
свідка про те, що він(вона) бачили, як винахідник підписував документ
про передачу прав, може виявитися достатнім. Це буде вторинним доказом.
Якщо такий документ є, він повинен бути поданий суду. Якщо його немає,
то потрібно вдатися до іншого способу.

Розрізнюють три форми доказів: «документальний доказ» — доказ, що
подається у письмовій формі або у формі будь-якого документа, «речовий
доказ» — доказ, що існує у вигляді предметів, а не їх описів, і
«показання свідків» — усне свідчення експерта.

Якщо можна, всі докази повинні подаватися в письмовій формі. Усні
свідчення, у разі їх наявності, звичайно записуються дослівно і
розмножуються для розгляду їх офіційними особами, однак якщо запитується
дозвіл на давання усного показання свідка, він звичайно надається.

Як правило, заяви, які подають сторони, приймаються як достовірні, якщо
тільки вони не є непідтвердженими або не оспорюються. В іншому разі суд
може запитати подальші докази. У разі подання усних свідчень відповідна
сторона або свідок, що дає показання, повинні бути готові до того, що
вони можуть бути піддані допиту протилежною стороною або судом.

4. Судові справи з порушення прав 4.1. Порушення патенту на винахід

Першим завданням суду в будь-якій справі, пов’язаній з порушенням
патенту, є точна оцінка обсягу прав. Це вимагає від суду тлумачення
патентного опису. Загалом не допускається використання свідчень
експертів для тлумачення слів, що мають загальноприйняте значення в
звичайній мові. Єдиним винятком є випадки, коли застосовуються технічні
терміни, щодо яких суд може запитати технічне роз’яснення. При розгляді
формули винаходу не допускається звертатися до тексту опису винаходу,
намагаючись підігнати загальноприйняте значення слів літературної мови
так, щоб «підловити» порушення. Насправді першим завданням суду при
тлумаченні опису винаходу є його розгляд без урахування передбачуваного
порушення або так званого «попереднього рівня техніки».

Наступне завдання, що постає перед судом, є практичним: розглянути
передбачуване порушення і вирішити чи підпадає воно під той обсяг
домагань, який був встановлений судом. Часто це буває нелегко, особливо
тоді, коли відповідач отримав хорошу консультацію. Саме в цих випадках
часто вдаються до свідчень експерта. Більше того, у справах, пов’язаних
з порушенням патенту, необхідним буває проведення експериментів для
доказу факту порушення, причому тягар доказу лежить завжди на позивачі.

Звичайна аргументація відповідача у справі про порушення полягає в тому,
що передбачуване порушення просто не підпадає під обсяг охорони спірного
патенту. Проте набагато важливішим, ніж вищезгадана аргументація, часто
буває зустрічний позов з вимогою про анулювання патенту. Як і у випадку
з порушенням товарного знака, є ряд правових підстав, посилаючись на які
відповідач може спробувати оспорити дійсність патенту. Так, відповідач
може послатися на популярність винаходу, виходячи з попереднього рівня
техніки, тобто відсутність новизни, на очевидність винаходу, на
недостатність або неповноту опису винаходу для його впровадження, а
також на те, що патент був отриманий шляхом введення в оману або
спотворення фактів чи його було протиправне запозичено з іншого патенту.

4.2. Порушення авторських і суміжних прав

Першою з дій, на яку накладається обмеження відповідно до авторського і
суміжних прав, є «відтворення». Під відтворенням взагалі розуміється
право на виготовлення копій даного твору, причому виготовлення навіть
однієї копії є порушенням. Відтворення не визначається в жодному з
нормативних актів, але його значення, ймовірно, дуже близьке до
«копіювання.». Що є копією, а що ні, це питання встановлення факту і
ступеня збігу. Якщо копія не є точною, суд повинен розглянути ступінь
схожості, маючи на увазі, шо для виникнення порушення повинен мати місце
такий ступінь схожості, який дає підстави сказати, що передбачувана
підробка є копією або відтворенням оригіналу, іншими словами, зберігає
його найважливіші ознаки й сутність.

Суттєвим є причинний зв’язок між твором, що охороняється авторським
правом, і передбачуваною підробкою, який слугеє основною відмінністю між
охороною, що надається патентом, який надає повну монополію. Позивач
повинен довести, що відповідач прямо або непрямо зробив копію з його
роботи, на яку він має авторські права. Він повинен показати, що
існуючий причинний зв’язок є поясненням схожості між двома роботами.
Якщо, наприклад, обидві роботи були скопійовані із загального джерела
або їх результати були досягнуті незалежно, то порушення не має місця.

Обов’язок суду — оцінити, виходячи з причинного зв’язку, чи скористався
відповідач надто вільно частиною роботи або твору іншого автора. З
урахуванням того факту, що авторське і суміжні права охороняють не ідеї
(що може бути або не бути власне предметом патенту на винахід), а швидше
спосіб, за допомогою якого ці ідеї виражено і сформульовано, суд для
збереження балансу завжди повинен виявляти обережність, щоб не надати
позивачеві «патентну охорону на 50 років» під прикриттям авторського або
суміжних прав. Зазначені два види охорони мають суттєві відмінності.

З урахуванням вищесказаного зрозуміло, що найбільш очевидний спосіб
захисту — це твердження, що твір, який оспорюється, був створений
незалежно. Аргументами захисту можуть бути твердження:

за наявності деякого копіювання суттєва частина спірної роботи не була
запозичена;

дана робота не є об’єктом охорони авторського і суміжних прав;

інші правові аргументи, наприклад, такі, як добросовісні ділові
відносини або використання творів з метою освіти.

4.3. Порушення товарного знака і комерційна діяльність під чужим ім’ям

Ці поняття взаємопов’язані. Якщо в якійсь справі має місце порушення
зареєстрованого товарного знака, позивач звичайно висуває також
обвинувачення у здійсненні комерції під чужим ім’ям. Історично дії щодо
утримання відповідача від видачі його товарів за товари позивача були
узагальненою формою дій, спрямованих на припинення порушень товарного
знака. Коли наприкінці минулого сторіччя уперше з’явилася можливість
реєстрації товарних знаків, виникла відмінність між двома цими
порушеннями. Незважаючи на співіснування цих двох форм позовів, торгівля
під чужим ім’ям ніколи не зникала і не йшла в небуття.

Порушення товарного знака являє собою правовий делікт, що виникає
внаслідок реєстрації товарного знака в Державному патентному відомстві.
Природно, товарні знаки можуть бути зареєстровані тільки після того, як
встановлено, що вони задовольняють особливим умовам згідно із
законодавством. Реєстрація передбачає розгляд таких питань: яка
розрізнювальна здатність знака, що пропонується; чи є він вигаданим
словом; чи стосується він безпосередньо характеру або якості товарів і
послуг, відносно яких запитується реєстрація; чи є він географічним
зазначенням; чи є він прізвищем тощо.

Доказ володіння товарним знаком звичайно приймається у вигляді належним
чином завіреної копії свідоцтва про реєстрацію товарного знака. Однак
копія свідоцтва повинна бути ретельно вивчена з метою отримання як
мінімум відомостей про нижченаведене:

про знак і точний спосіб його подання;

про товари і послуги, відносно яких було здійснено реєстрацію;

про ім’я і відомості про власника;

про дату реєстрації.

Важливою відмінністю між позовом у справі про порушення товарного знака
і у справі про комерційну діяльність під чужим ім’ям є те, що при
комерційній діяльності під чужим ім’ям суттєвою є необхідність доказу
позивачем наявності у нього високої репутації, а при порушенні товарного
знака цього не потрібно. Реєстрація може мати місце до того, як товарний
знак придбає репутацію за допомогою його фактичного використання. Для
забезпечення реєстрації досить, щоб знак мав розрізнювальну здатність і
у позивача був добросовісний намір використати його як товарний знак для
зазначених товарів і послуг. Зареєструвавши свій знак, власник має право
переслідувати порушників, не несучи кожного разу затрат на доведення
своєї фактичної торгівельної репутації. Це є головним досягненням, що
зробило охорону репутації фірми ефективнішою на основі реєстрації.

Комерційна діяльність під чужим ім’ям може відбуватися з використанням
товарного знака, фірмового найменування або стилю, що використовується
для надання товарів і послуг, або зовнішнього оформлення, наприклад,
шляхом додання до виробу того, що надає йому відмітного зовнішнього
вигляду, — колір, форму, упаковку. За своєю суттю, комерційна діяльність
під чужим ім’ям є протиправною дією — привласненням переваг ділової
репутації або престижу (goodwill ) іншого.

Будь-яке неправдиве подання, розраховане на заподіяння збитків іншій
стороні в її торгівлі або підприємницькій діяльності, може дати підставу
для позову у справі про комерційну діяльність під чужим ім’ям. Але в
кожному випадку позивач повинен з’ясувати дві обставини, перш ніж він
може розраховувати на успіх:

по-перше, чи має він законні права відносно монополії, іншими словами,
він повинен показати, що володіє винятковим правом на особливу назву для
своїх товарів або особливе оформлення, або особливий спосіб торгівлі і,

по-друге, позивач повинен подати доказ того, шо відповідач порушив ці
права, продаючи товари під даним ім’ям або в певному оформленні, які
спроможні привести до того, що споживачі мо-

Глава 5. ЗАХИСТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ..

жуть купувати товари відповідача, вважаючи, що це товари позивача. Слід
зазначити, що другу обставину немає сенсу встановлювати, поки і якщо
позивач не встановив наявність першоі обставини.

4.4. Порушення прав на промислові зразки

Права на промислові зразки по суті аналогічні з правами на винаходи і є
монопольним правом з обмеженим терміном дії.

Об’єктом зареєстрованого промислового зразка є те, що сприймається
візуально у виконанні виробу, за винятком характеристик, які є
функціональними. Подібно до винаходу промисловий зразок повинен бути
витлумачений судом до розгляду питань його порушення і справжності. За
своєю суттю вся процедура оцінки в цьому випадку здійснюється візуально,
тобто очима членів суду. Необхідність в інших даних на доповнення до
візуальної оцінки виникає в рідкісних випадках.

Крім очевидних аргументів на свій захист, покликаних свідчити, «що даний
виріб не підпадає під обсяг охорони даного зразка, відповідач незмінно
подає зустрічний позов про анулювання патенту на промисловий зразок. Як
і у випадку з патентами на винаходи, він може аргументувати свої дії
відсутністю новизни, що є фундаментальною вимогою
конкурентноспроможності зразка з точки зору попереднього рівня техніки.
Відповідач може також оспорювати промисловий зразок, на відміну від
винаходу, доводячи, що він визначається функцією, яка ним виконується,
або включає характеристики форми чи конфігурації, які випливають з
функції.

Глава 6, МЕТОДИ ОЦІНКИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

6,1 – Фактор часу при оцінці окупності і реалізації об’єктів

XXI ст. визначається високою насиченістю об’єктами і послугами, що
стосуються інтелектуальної власності і комп’ютерного авторського права
(КАП). На різних рівнях економіки проблема ефективності придбання прав
та об’єктів інтелектуальної власності — актуальна. Спочатку необхідно
вирішити, чи варто взагалі придбати інтелектуальний продукт, розроблений
в іншому місці. У разі позитивного рішення, переходять до вирішення
проблеми, пов’язаної з економічною доцільністю придбання об’єктів
інтелектуальної власності та КАП.

У зв’язку з економічною природою більшості з об’єктів інтелектуальної
власності і КАП їхнє придбання рівнозначне інвестуванню капіталу з метою
одержання певної вигоди (прибутку). В науковій літературі пропонується
розширити застосування процедури техні-ко-економічного обґрунтування і
бізнес-планування інвестиційних проектів об’єктів інтелектуальної
власності і КАП. Однак не існує прямої аналогії інвестування капіталу в
об’єкти матеріальної власності. Якщо в об’єкти матеріальний капітал
інвестується дискретне або постійно, то інвестування капіталу в об’єкти
інтелектуальної власності і КАП на стадії їх придбання відбувається
вочевидь одномоментно, без поділу інвестицій на частки в часі. Це
пов’язано з тим, що об’єкти інтелектуальної власності і КАП як
нематеріальні активи беруться на баланс цілком і з повною вартістю.

Методи попередньої оцінки об’єктів інтелектуальної власності (ОІВ) і КАП
та обґрунтування прийняття (або неприйняття) рішення про необхідність
купівлі такого об’єкта актуальні, оскільки кінцева оцінка може не
збігатися з остаточною ціною, запропонованою продавцем.

Маркетинговий моніторинг у загальному випадку визначає коло певних
об’єктів промислової власності, серед яких можна обрати кілька найбільш
перспективних. Щодо маркетингу інших видів інтелектуальної власності,
які становлять інтерес для покупця, вочевидь, що їх пошук проводиться за
різними джерелами інформації: виставками, рекламою, реферативною
інформацією, спеціальними журналами тощо.

Оцінка доцільності придбання об’єкта інтелектуальної власності
починається з розрахунку терміну окупності. У загальному випадку термін
окупності визначається як:

поГК/ІІ, (6.1)

де Я — загальний розмір інвестицій; В, — чистий дохід за період ї.

Відомо, що чистий дохід надходить нерівномірно, при цьому термін
окупності визначається послідовним підсумовуванням надходжень і
підрахунком часу до вирівнювання чистого доходу і суми інвестицій.

В науковій літературі більш обґрунтованим є метод визначення терміну
окупності, відповідно до якого за термін окупності інвестицій пок
приймають час, протягом якого сума чистих доходів, дисконтованих на
момент завершення інвестицій, дорівнює сумі інвестиційних платежів:

І-4-І”,

де і — ставка відсотка для дисконтування;

т

^ *Ч— сума всіх інвестицій;

т — термін завершення інвестицій.

Надходження доходів потенційному ліцензіату-інвестору в часі буває
неоднаковим і залежить від безлічі чинників: циклічності або постійності
постачання ресурсами чи сировиною, умов збуту продукції, появи
конкуруючої продукції, перебоїв у виробництві тощо. У цьому випадку
грошові потоки вважаються нерегулярними.

Але, якщо існує попередня домовленість, надходження платежів може
набувати деякої системи. Розглянемо випадок, коли надходження прибутків
є рівномірним і дискретним — один раз за фіксований період. Якщо термін
окупності інвестиції становить пок періодів, то

к=к’-(1 + І>””\ (6.3)

1

звідси, після перетворень:

поь і *1, (6.4)

1п(1 + і)

Розглянемо випадок, який характеризується безупинним потоком доходів при
деякому постійному темпі їхнього приросту. Використаємо відомий
аналітичний вираз для сучасної ренти при експоненціальному зростанні
платежів:

-іпГі + о-іЛ-1

Пок = ‘ ,ч 1, (6.5)

и – ч

де і — безперервний темп приросту показників доходу; і — ставка
безперервних відсотків.

У разі безперервного надходження доходів таке співвідношення
визначається нерівністю:

Я>1п(1 -і)К9 (6.6)

у разі періодичного:

Я>іК, (6.7) у разі надходження постійних доходівр раз за період:

Я>р [(1+і)і!р-1 ]К. (6.8)

Якщо співвідношення (6.6)-(6.8) не виконуються, то інвестування у формі
купівлі об’єктів інтелектуальної власності і КАП ? витратними і не
окупиться.

Розглянемо для об’єктів інтелектуальної власності і КАП —роз рахунок
чистої поточної вартості. У багатьох працях, опублікованих на цю тему,
застосовуються різні визначення цього показника: чистий дисконтований
дохід, чистий поточний прибуток, чиста приведена вартість, чистий
приведений дохід, чиста дисконтна вартість, загальний фінансовий
підсумок від реалізації інноваційного проекту тощо.

Розрахунок чистої поточної вартості інноваційного проекту заснований на
припущенні про обов’язкове дисконтування грошових потоків із
використанням методу капіталізації доходів, відповідно до якого справжня
або внутрішньовластива вартість будь-якого капіталу базується на
фінансовому потоці, який інвестор має намір одержати в майбутньому
внаслідок володіння цим капіталом. Розрахунок чистої поточної вартості
складається з таких етапів:

визначають прийняту ставку дисконтування;

обчислюють поточну вартість очікуваних від інноваційного проекту
грошових доходів;

розраховують поточну вартість усіх виплат за інноваційним проектом;

вираховують із поточної вартості всіх доходів поточну вартість
необхідних за проектом виплат.

Одержана різниця і буде чистою поточною вартістю інноваційного проекту.
Інноваційний проект вигідний, якщо розрахована таким способом чиста
поточна вартість більша за нуль. Однак придбання інновації може бути
доцільним і при значені чистої поточної вартості, рівної або близької до
нуля, якщо переслідуються інші, крім прибутку, цілі (наприклад,
посилення екологічного захисту довкілля).

Економічне обґрунтування дисконтування засновано на припущенні, що
інвестор може їх вкладати в будь-яке джерело капіталу (наприклад, на
депозитний рахунок у банку), що гарантує вкладнику гарантований дохід (у
відсотках). Це визначається співвідношенням:

РУ=Сп(1+г)п, (6.9)

деРУ— поточна вартість; Сп — грошовий потік наприкінці п-го періоду; г —
ставка відсотка; (1+г)п — поточна вартість 1 грн., що буде отримана за
час п при незмінній ставці г (значення виразу (1+г)п) наводиться в
стандартних таблицях для різних величин г і п).

Враховуючи визначеність ринку, у загальному вигляді співвідношення для
розрахунку чистої приведеної вартості інноваційного проекту має вид:

С\(1 + г)”

(6.10)

де ИРУ — чиста поточна вартість; С — грошовий потік до кінця го
періоду; п — «життєвий» цикл інноваційного проекту.

Значення С( може бути як позитивним (надходження), так і негативним
(виплати за купівлю і виробничу реалізацію об’єкта інновації).

Якщо плата за придбання інтелектуальної власності вноситься
одномоментно, то чиста поточна вартість визначається співвідношенням:

КУР =

Сп

-с.

(6.11)

(1 + г)

де Ср — надходження від реалізації інновації за час і; С — одноразові
платежі за придбання інновації та інші витрати, пов’язані з її
технологічною реалізацією.

Якщо необхідно здійснити постійні за розміром і регулярні платежі, чиста
поточна вартість дорівнює:

ЫРУ= А

(1 + 0

(6.12)

де А — ліцензійний платіж ліцензіару у формі роялті.

Якщо, крім роялті, внесено і одноразовий фіксований платіж (пау-шальний
платіж і?), вартість ліцензії К розраховується за формулою:

(6.13)

Ця формула справедлива при Т—-> °° (Т — час здійснення платежів). Якщо
тимчасові інтервали доходів і витрат не збігаються, тс доцільніше таке
співвідношення:

(1 + і)1’

(1 + і)

(6.14)

де С — доход за період у (у=2, 2,…, п2); Кі — інвестиційні витрати за
період ї (і= 1,2,…, п}); і — ставка відсотка; п1 — тривалість процесу
інвестиції; п2 — тривалість процесу видачі від інвестиції.

Якщо спостерігається запізнення з платежами (віддача розпочнеться через
п періодів після початку реалізації проекту, тобто п> п}), то показник
ступеня у’+ п] необхідно замінити на у + п.

Розглянемо приклад визначення чистої поточної вартості інвестиційного
проекту, що передбачає придбання інтелектуальної власності. Об’єкту
треба обрати найбільш вигідний інвестиційний проект з трьох
запропонованих.

Початкові дані для визначення вартості інвестицій

Показник Проект

А В С

Витрати на придбання інтелектуальної власності, грн. 300 000 500 000 35
000

Грошові кошти від реалізації інновації, грн.:

і=1 100 000 250 000 90 000

і=2 100 000 200 000 90 000

і=3 90 000 180 000 95 000

і=4 80 000 80 000 95 000

і=5 0 50 000 100 000

Виручка від ліквідації об’єкту, пов’язаного з реалізацією інновацій на
момент часу і=5 20 000 50 000 0

Термін експлуатації для всіх трьох проектів становить 5 періодів;
розрахункова відсоткова ставка — 10 % . Чиста поточна вартість для
об’єкта А обчислюється:

ИРУА = -300000 + ЮООООх 0,9091 + ІОООООх 0,8264 + + 90000×0,7513 +
80000Х 0,6830 + 20×0,6209 = 8225.

Аналогічно для об’єкта В: МРУВ = 20347 грн.; для об’єкта С: ЛГРІ^ = 4551
грн.

Висновок: об’єкт В порівняльно вигідний.

вкладання до інноваційного проекту і надходження від його реалізації, як
рівномірні і дискретні. Тоді чиста поточна вартість визначається як:

КРУ = Еап2;г(1+г)п1-Кап1;г. (6.15)

Де а г, ап2.г — коефіцієнти приведення ренти; пі, п2 — періоди виплат і
надходжень; Е — очікувана віддача; К — вкладення.

Але порядок проходження грошових потоків та їхні значення, можуть
змінюватися в межах однієї угоди. Вочевидь, значення чистої поточної
вартості може коливатися залежно від цін на устаткування, енергію,
необхідні для здійснення інноваційного проекту. Враховують також
інфляцію, може змінюватись і значення відсоткової ставки, хоча для країн
СНД Всесвітній банк рекомендує конкретне значення відсоткової ставки —
12 % .

Суттєво впливають на значення чистої поточної вартості податки.

В літературі розглядаються податки, розмір яких залежить від розміру
прибутку. Об’єкт, що здійснює реалізацію придбаної інновації, повинен
платити податок на прибуток за визначений період наприкінці цього
періоду. Далі, об’єкт одержує прибуток незалежно від здійснення
інноваційного проекту в кожному періоді, розмір якого повинен покривати
збитки в періодах їх виникнення. При залученні фінансових коштів
відсотки за їх використання зменшують оподаткований прибуток, а відсотки
за вкладенням фінансових ресурсів — підвищують його.

При розрахунку чистої поточної вартості в податковому платіжному ряду
враховують платежі після оподаткування. Крім того, розрахункова
відсоткова ставка повинна бути змінена.

Як відомо, нетто-платежі ІУF платіжного ряду до врахування податків
коригуються на зумовлені експлуатацією інвестиційного об’єкта зміни
податкових платежів у момент часу F (ві). Вони визначаються як добуток
податкової ставки і змін прибутку, які стосуються розглянутого
інвестиційного об’єкта в період Цла). Нетто-платежі ІУг* після сплати
податків визначаються із співвідношення:

т* = т — = т — віх дог. (влв)

Якщо реалізація інноваційного проекту за розглянутий період приводити до
збільшення прибутку (Л& > 0), то значення величини згх АСхї буде
позитивним. При а У=2>*(1 + /*)-‘ (6.20)

/=0

Або з урахуванням раніше наведених співвідношень:

МРУ = F[М -(К – Д,Н(і + і-5Ті)-\ (6.21)

[=0

Розглянемо приклад розрахунку чистої поточної вартості з урахуванням
податків, нехай розрахункова відсоткова ставка — 10 %; податкова ставка
= 50 % ; амортизаційні відрахування провадяться за лінійною залежністю.
Вихідні дані:

Вартість купівлі інновації, грн. 150 000

Термін експлуатації інновації, років 5

Виручка від ліквідації, грн. 10 000

Грошовий потік за період

1= 1 37 000

і = 2 35 000

1 = 3 36 000

і = 4 31 000

і = 5 33 000

Розрахункова ставка відсотка і”* = 0,1 — 0,5×0,1 = 0,05. Отже,

NPV = 150 000 + 32 500х(1,05)1 + 31500 х(1,05)2 + + 32 000х(1,05)3 + 29
500х(1,05)4 + 35 500х(1,05)5 = 150000 + + 30875 + 28665 + 27520 + 24190
+ 27700 = 11050 грн.

Проаналізуємо вплив інфляційного процесу на оцінку інноваційних
проектів. Відомо, що інфляція — це зростання середнього рівня цін. Однак
у процесі реальних розрахунків інфляційні коливання щодо того або іншого
ресурсу (енергоносіїв, сировини, оплати праці тощо) можуть істотно
відрізнятися від коливань середнього рівня цін. Тому експерт, який
проводить оцінку інноваційного проекту, повинен прискіпливо
проаналізувати поточні ціни на конкретні товари і послуги, т.т.
здійснити моніторинг цін, враховуючи поняття їх еластичності.

Відомо, що реальні грошові потоки виражаються через купівельну
спроможність грошей Rs. Для вираження реальних грошових потоків через
номінальні необхідно номінальне значення грошового надходження за якийсь
період у майбутньому поділити на відповідний індекс цін. Якщо номінальні
грошові потоки відомі, а інноваційний проект приноситиме протягом 2-х
періодів 100 000 грн. прибутку, то при ставці дисконтування 10 % чиста
поточна вартість номінальних грошових потоків становитиме = 174 000 грн.

Інколи для переходу від номінальних розмірів до реальних визначають
базисний індекс цін для кожного року. Базисний індекс цін Bv,
визначається із співвідношення:

Bv = BJBe, (6.22)

де Bt — індекс цін за той період, в якому очікується надходження

грошових потоків;

Вв — індекс цін базового періоду.

Якщо індекс цін у поточному періоді становить 180 (рівень цін за рік
зріс на 80 %), у наступному періоді інфляція становить 90 % , тобто
індекс цін наступного року 190, а в третьому періоді індекс цін
очікується 165. Виражаючи реальні розміри в цінах базового періоду,
маємо: Ве=180; індекс цін для поточного періоду В =180/180= 1; для
майбутнього періоду В 2=190/180=1, 055; для наступного періоду
Ву3=165/180=0,92.

Перетворюючи номінальні величини грошових потоків у реальні, треба
номінальні величини за певний період поділити на індекс цін на цей
період. Таким чином, реальна величина грошового потоку в майбутньому
періоді становитиме 100000/1,055=94786,7 грн.; у наступному році
100000/0,92=108695,6 грн. Цей показник називають середньою нормативною
інвестицією, або розрахунковою нормою.

Наступним етапом оцінки доцільності придбання ОІВ є визначення індексу
прибутковості проекту. В науковій літературі цей показник називають
по-різному: індекс прибутковості, індекс доход-ності, проста норма
прибутку, рентабельність, індекс вигідності інвестицій. Розглянемо
показник, що характеризує індекс прибутковості інноваційного проекту, і
позначимо його символом РІ (від англ. «profitability index»). Індекс
прибутковості визначається як:

(6.23)

де Е — доходи за період експлуатації інновації; Z — витрати капіталу на
придбання і реалізацію інноваційного об’єкта; і — ставка дисконту; п —
тривалість розрахункового періоду; k — початок експлуатації об’єкта.

За інших рівних умов інноваційний проект невигідний, якщо РІ

методику взагалі неможливо, бо в ринкових умовах необхідно мати не
розрахункову, а так звану «динамічну ціну».

Під динамічною ціною розуміється не сама вартість технології чи іншого
об’єкту інтелектуальної власності, що передається, а її ринкова
котировка і можливість конкуренції.

Вченими пропонуються наступні основні положення методології вартісної
оцінки інтелектуальної власності, які підтримані рішенням Наукової Ради
Укрірмаш від 22.12.1999р.

У дослідній та практичній діяльності Українського інституту ринкових
відносин в машинобудуванні та війсьськово-промислового комплексу (AT
«Укрірмаш») який визначено головною організацією за напрямком
«Патентування, техніко-економічні дослідження, ринкові відносини та
інтелектуальна власність в галузях промисловості Державного комітету
промислової політики» нагромаджено певний досвід систематизації, аналізу
і вдосконалення підходів, методів та прийомів економічної оцінки
об’єктів інтелектуальної власності (ОІВ) та проведення на їх основі
розрахунків.

Вважається, що методологія вартісної оцінки ОІВ охоплює визначення
правочинності та документування права власності на ОІВ, встановлення
критеріїв та підходів, вибір методу чи методів економічної оцінки,
здійснення розрахунків та прийняття рішення стосовно «справедливої ціни»
об’єкта.

Згідно чинного законодавства право власності на той чи інший ОІВ
документується Договором між Замовником і Виконавцем (між Роботодавцем і
Робітником); Патентом на винаходи, корисні моделі і промислові зразки;
Свідоцтвом на знаки для товарів і послуг; Свідоцтвом про фірмове
найменування; Свідоцтвом підприємства на раціоналізаторську пропозицію;
Свідоцтвом на науковий твір; Програму для ЕОМ, базу даних,
науково-технічну інформацію; Ліцензійним договором на переуступку прав;
Балансом юридичної особи тощо.

Критеріями вартісної оцінки ОІВ можуть виступати: витрати на створення
об’єкта, ціна придбання, балансова вартість, прибутковість, економічний
ефект, ціна аналога, ринкова оцінка, капіталізація прибутку.

На підставі задокументованої правочинності ОІВ, встановлення суб’єктів
права та визначення критеріїв оцінки з урахуванням негайного чи
відкладного попиту здійснюється вибір підходу та методів проведення
розрахунків вартісної оцінки та обґрунтування «справедливої ціни»
об’єкта для здійснення тієї чи іншої операції його комерційного чи
господарського використання.

Дослідженнями інституту виявлено 3 підходи у складі 14 методів вартісної
оцінки ОІВ, використання яких залежить як від характеру та призначення
об’єкта, так і від виду операцій його обігу.

Перший підхід — витратний, включає 5 методів: метод фактичних витрат;
метод планових витрат (кошторису); метод вартості заміщення, метод
відновлюваної вартості; метод коефіцієнтів.

Другий підхід — ринковий, включає 3 методи: метод порівняльних продаж;
метод ринку інтелектуальної власності; метод експертних оцінок.

Третій підхід — доходний (фінансовий), включає б методів: мето,д
комерційної значності; метод прибутку; метод економічного ефекту; метод
капіталізації доходу; метод дисконтування; метод роялті.

Алгоритм методології вартісної оцінки ОІВ в систематизованому викладі
підходів та методів наступний.

1. Витратний підхід

Згідно витратного підходу вартість ОІВ може бути оцінена за сумою витрат
на створення, відтворення чи заміну об’єкта інтелектуальної власності з
урахуванням матеріального та морального зносу.

1.1. Метод фактичних витрат

Метод базується на наслідках інвентаризації ОІВ та їх відображення в
рядках 20, 21, 22 балансу підприємства, тобто на залишкову вартість,
знос та первісну вартість ОІВ, як складової частини нематеріальних
активів. У цьому випадку ціна ОІВ визначається за формулою:

Цо= Зі-(ЮО-У ):100, (6.42)

де Цо — фактична (балансова) ціна ОІВ;

Зі — сума витрат на створення та включення ОІВ в обіг на підставі даних
інвентаризації; У — відсотки зносу ОІВ.

1.2. Метод планових витрат

Метод планових витрат ґрунтується на визначенні кошторисної вартості ОІВ
при проектуванні та погодженні протоколу договірної ціни на виконання
наукових, конструкторських, технологічних чи проектних робіт на підставі
формули:

Цо = (Зо +3с+3м+3е+3в+3у+3к+3і+3н) • (1+Р) + Пдв, (6.43)

де: Цо — договірна ціна об’єкта;

— витрати на оплату праці;

Зс — витрати з відрахувань на соціальні заходи;

Зм — витрати на матеріали;

Зе — витрати на енергоресурси;

Зв — витрати на службові відрядження;

Зу — витрати на придбання спецустаткування для НДДКР;

Зк — витрати на оплату організацій-контрагенів;

— інші прямі витрати; Зн — накладні витрати;

Р — плановий рівень рентабельності; Пдв — податок на додану вартість.

1.3. Метод вартості заміщення

При оцінці ОІВ цим методом використовується принцип заміщення, який
передбачає, що максимальна вартість ОІВ визначається мінімальною ціною,
яку необхідно було б заплатити при купівлі ОІВ аналогічної споживчої
вартості. Ця вартість називається вартістю нового ОІВ, еквівалентного за
функціональними можливостями і варіантами використання, але не
обов’язково аналогічного за зовнішнім виглядом та компонентами. У цьому
випадку використовується вираз:

Цо = Ца-Кі, (6.44)

де: Ца — ціна аналога, яку необхідно заплатити при купівлі ОІВ
аналогічної споживчій вартості. Кі — коефіцієнт ідентичності

1.4. Метод відновлюваної вартості

Відновлювана вартість ОІВ визначається як сума затрат, необхідних для
створення нової точної копії ОІВ, який оцінюється. Ці затрати мають бути
основані на сучасній зарплаті, нарахуваннях, цінах на сировину,
матеріали, енергію, комплектуючі, інші затрати та рентабельність цих
затрат. Розрахунки здійснюються за формулою методу планових витрат
(6.43).

1.5. Метод коефіцієнтів

Метод коефіцієнтів використовується у випадках відсутності можливостей
розрахунку у вартості ОІВ іншими методами. Застосування методу
коефіцієнтів ґрунтується на використанні оціночних коефіцієнтів
визначення значущості ОІВ згідно Методичних рекомендацій по визначенню
переліку і технічної значності винаходів і промислових зразків в
об’єктах продажу ліцензій (Регламент Госкомизоб-ретений СССР от
04.12.85г.), при його потенційному введені у господарський обіг.
Розрахунки здійснюються за формулою:

Цо = К1 • К2 • КЗ • 20 Нм • І, (6.45)

де : К1 — коефіцієнт досягнутого позитивного ефекту; К2 — коефіцієнт
складності рішення технічного завдання; КЗ — коефіцієнт суттєвих
відмінностей; Нм — установлений неоподаткований мінімум зарплати; І —
індекс інфляції.

Неоподаткована заробітна плата визначається діючим законодавством.

Коефіцієнт досягнутого позитивного ефекту визначається експертним шляхом
за таблицею 1.

№ п/п Досягнутий позитивний ефект Величина К1

і. Поліпшення другорядних технічних характеристик, які не є
визначальними для конкретної продукції 1.0

2. Поліпшення основних технічних характеристик, які є визначальними для
продукції (процесу, організаційної форми) 2.0

3. Досягнення якісно нових основних технічних характеристик продукції
(процесу, організаційної форми) 3.0

4. Отримання нової продукції (процесу, організаційної форми), яка має
більш високі основні технічні характеристики серед аналогічних відомих
видів 4.0

5. Отримання нової продукції (процесу, організаційної форми), яка вперше
освоюється в народному господарстві і має якісно нові технологічні
характеристики 5.0

Коефіцієнт складності рішення технічного завдання визначається
експертами за таблицею 2.

№ п/п Складність вирішення технічного завдання Величина К2

1. Конструкція однієї простої деталі, зміна одного параметру простого
процесу, однієї операції процес}. одного інгредієнту рецептури і т.ін.
1.0

2 Конструкція складної або збірної деталі, конструкція не основного
вузла, механізму, зміна двох або більше неосновних параметрів,
нескладних процесів, зміна двох і більше неосновних операцій
технологічних процесів, зміна двох і більше неосновних інгредієнтів
рецептури і т.ін. 1.5

3. Конструкція одного основного вузла або декількох неосновних вузлів
машин, механізмів, частина (неосновних) процесів, частина (неосновна)
рецептура і т.ін. 2.0

4. Конструкція декількох основних вузлів, основні процеси технології,
частина (основна) рецептури і т.ін. 2.5

5. Конструкція машини, приладу, верстата, апарата, споруди, технологічні
процеси, рецептура і т.ін. 3.5

6. Конструкція машини, верстата, приладу, апарата, споруди за складною
кінематикою, прикладами контролю, з радіоелектронною схемою, конструкція
силових машин, двигунів, агрегатів, комплексні технологічні процеси,
складна рецептура і т.ін. 4.5

7. Конструкція машини, апарата, верстата, споруди

зі складною системою контролю автоматичних поточних

ліній із нових видів обладнання, системи управління

та регулювання, складні комплексні технологічні процеси.

рецептура основної складності і т.ін. 5.5

8. Конструкція, технологічні процеси і рецептура особливої складності,
які відносяться головним чином до нових розділів науки і техніки 6.25

Коефіцієнт суттєвих відмінностей визначається експертами за таблицею 3.

№ п/п Суттєві відмінності Величина КЗ

І 2 3

1. Винахід, який заключається в застосуванні відомих засобів, в тому
числі на застосування, коли формула винаходу розпочинається словами
«застосування» 1.25

1 2 3

Винахід, який заключається в новій сукупності відомих технічних рішень,
що створюють новий позитивний ефект, тобто відмінна частина формули
винаходу містить вказівку на нові зв’язки між відомими елементами, іншу
послідовність операції чи інший процентний склад інгредієнтів порівняно
3 прототипом

3. Винахід, який має прототип, що збігається з новим рішенням по
більшості основних ознак 2.0

4. Винахід, який має прототип, що збігається з новим рішенням по
половині основних ознак 25

5. Винахід, який має прототип, що збігається з основним рішенням по
меншості основних ознак 3.0

6. Винахід, що характеризується сукупністю суттєвих відмінностей, який
не має прототипу, тобто коли винахід вирішує нове завдання або відоме
завдання принципово іншим шляхом 4.0

2. Ринковий підхід

Ринковий підхід в оцінці ОІВ застосовується лише для окремих прав на
об’єкти інтелектуальної власності, оскільки він передбачає наявність у
покупця вибору ОІВ з числа інших, які виконують ту саму функцію, але
влаштовує покупця за комплексом якісних показників, які включають
функціональні властивості, задовільну вартість, великі строки служби,
ступінь захисту, унікальність тощо. Продавець також повинен мати
можливість вибору найбільш привабливих для нього покупців з тим, щоб
серед них надати перевагу тому, хто більше заплатить і тому, з ким
можливе перспективне співробітництво. Це в основному, тиражування і
реалізація програмних засобів, високоякісної аудіо- і відеопродукції та
деякі інші.

2.1. Метод порівняльних продаж

Суть методу заключається в пошуку відомостей про ринкову вартість ОІВ,
які можуть бути порівняні з пропонованим за призначенням та корисністю.
Після цього вноситься поправка на їх відмінності і визначається вартість
ОІВ за формулою :

Цо = Кі Ца, (6.46)

де: Ца — ціна аналога; 222

Кі — коефіцієнт ідентичності ОІВ аналогу.

Основними умовами застосування методу порівняльних продаж є :

наявність відомостей про факти продажу ОІВ подібного призначення та
корисності;

доступність і достовірність інформації про ціни та умови конт-рактивів з
подібними ОІВ;

наявність експертів по оцінці впливу відрізняючих ознак між ОІВ і його
проданим аналогом на їх вартість для визначення величини Кі.

2.2. Метод ринку інтелектуальної власності

Цей метод може використовуватись при наявності інформації про контракти
з подібними ОІВ або при наявності відомостей про ставки роялті в цій
галузі. Суть цього методу полягає у висуненні припущення про те, що ОІВ,
який використовується на підприємстві, йому не належить. Тоді частина
виручки, яку підприємство повинне було б сплатити у вигляді винагороди
власникам ОІВ, в дійсності залишає у себе, оскільки даний ОІВ належить
цьому підприємству, і вважається його додатковим прибутком, що створений
цим об’єктом. Вартість грошових коштів, сформованих на основі цього
прибутку, утворюють ринкову вартість ОІВ, якого оцінюють. Отже
розрахунки можуть бути здійснені за формулою методу прибутку.

2.3. Метод експертних оцінок

Зводиться до визначення погодженої оцінки ОІВ експертами на базі
набутого досвіду та проведених розрахунків з установленням так званої
«справедливої вартості».

При цьому робочою формулою для узагальнення думок експертів може бути:

Цо= (ЦІ + Ц2 + Ці) : Н, (6.47)

де: ЦІ, Ц2, Ці — відповідні експертні оцінки вартості ОІВ учасниками
експертизи;

H — кількість учасників експертизи.

3. Доходний (фінансовий) підхід

Найбільшого поширення в оцінці вартості ОІВ набула група методів
доходного (фінансового ) підходу. Розрахунки за методами цього підходу
основуються на установленні причинного зв’язку між функціональними
(фізичними, техніко-економічними, екологічними тощо) властивостями ОІВ,
котрий використовується у конкретній технології, речовині, знарядді
тощо, та майбутніми доходами від використання даного ОІВ в
господарському обігу. Основна передумова використання цього підходу
полягає в тому, що економічна цінність конкретного ОІВ на теперішній
момент обумовлена очікуванням отримання від цього об’єкта доходів у
майбутньому.

3.1. Метод комерційної значущості

Полягає у визначенні нижньої і верхньої межі ціни об’єкта та
обґрунтування в цих межах ціни продажу.

Мінімальна ринкова ціна ОІВ визначається за формулою :

Цтіп = Зп + Ен ? КІ, (6.48)

де: Зп — поточні затрати на створення та доведення до робочого стану
ОІВ;

Ен — нормативна ставка дисконту (відповідно до чинного законодавства; Ен
= 0,12;

Кі — одноразові витрати (капіталовкладення) в Інвестиційний проект,
пов’язаний з даним ОІВ.

Максимальна ринкова ціна ОІВ визначається за формулою :

Цтах = (Зп + Ен • К1) + Пі, (6.49)

де: Пі — прибуток від використання ОІВ.

3.2. Метод прибутку

Очікуваний прибуток від господарського використання ОІВ розраховується
за формулою:

По = Цр • В • (С-О) ? Н ? Кі (6.50)

де: Цр — ціна реалізації одиниці продукції з використанням ОІВ, В —
середньорічний обсяг випуску продукції; С — період дії ліцензійного
договору; О — період освоєння ліцензій; Н — норма прибутку;

Кі — коефіцієнт, який враховує питому вагу ОІВ в прибутку від реалізації
ОІВ.

3.3. Метод економічного ефекту

Очікуваний економічний ефект (Ео) від господарського використання нових
технологій, засобів механізації та автоматизації о об’єктами
інтелектуальної власності розраховується за формулою:

Ео = ((Сб — Сн) — Ен (Кн — Кб)) • В (6.51)

де: Сб — собівартість виробництва продукції без об’єкту інтелектуальної
власності;

Сн — собівартість виробництва продукції з об’єктом інтелектуальної
власності;

Кб — капіталовкладення у виробництво продукції без об’єкта
інтелектуальної власності;

Кн — капіталовкладення у виробництво продукції з об’єктом
інтелектуальної власності;

В — плановий обсяг продаж продукції в /-тому році.

3.4. Метод капіталізації доходу (прибутку)

Під капіталізацією звичайно розуміють процес переведення доходів від
використання якогось майна в його вартість. Розрізняють метод прямої
капіталізації і метод капіталізації за нормою віддачі.

Розрахунки ціни ОІВ прямої капіталізації виконуються за формулою :

ДО

Я,-—, . (6.52) Кп

де: АД — чистий дохід від використання об’єкта; Кп — коефіцієнт
капіталізації, який застосовується для перерахунку потоку поточних
доходів у поточну вартість.

Розрахунки ціни ОІВ методом капіталізації по нормі ефективності
здійснюються за формулою:

Цо = ^-Вб-Кі. (6.53)

де: Пп — балансовий прибуток об’єкта приватизації після вирахування
податку на прибуток; Ск — ставка капіталізації, яка дорівнює 0,12;

Вб — вартість цілісного майнового комплексу, що визначається за
балансом, складеним на дату приватизації;

Кі — коефіцієнт, який враховує питому вагу конкретного ОІВ в прибутку
підприємства.

3.5. Метод дисконтування

В основу методу дисконтування покладено один з основних фінансових
законів, який формулюється так: сьогоднішня грошовг одниниця коштує
більше, ніж завтрашня. Співвідношення між поточною і майбутньою вартістю
ОІВ описується формулою наростання скидки в майбутніх грошових потоках
за методом складних відсотків. У цьому випадку, по-перше, оцінюються
майбутні грошові потоки; по-друге, визначається ставка дисконтування;
по-третє, розраховується сумарно вартість майбутніх грошових потоків. У
цьому методі також використовується і другий закон фінансів, який
визначає: безризикова грошова одниниця коштує дорожче, ніж ри-зикова.
Тому ставка дисконтування на безризикові вкладення капіталу мінімальна,
а на високоризикові — максимальна.

Життєвий цикл ОІВ розбивається на 2 періоди: прогнозний (приблизно 3-10
років) і післяпрогнозний, що іде в незкінченність. Якість доходів з
урахуванням факторів ризику характеризується нормою дисконтування, яка
визначається на основі аналізу бізнесу. Вартість ОІВ визначається як
сума поточних вартостей грошових потоків прогнозного і післяпрогнозного
періодів.

Коефіцієнт дисконтування розраховується за формулою :

Кд =

(6.54)

де: Е — ставка дисконту, і — тривалість періоду.

Оцінка ОІВ методом дисконтування здійснюється на підставі наступного
загального виразу:

(6.55)

де : Цт — оціночна вартість ОІВ на момент Т.

Дт та Зт — відповідно поетапні доходи та витрати прогнозного і
післяпрогнозного періодів.

Т — відповідно роки прогнозного і після прогнозного періодів.

3.6. Метод роялті

Використання методів роялті

Метод роялті є основним методом оцінки вартості ліцензійних договорів на
відчуження ОІВ, впровадження яких супроводжується отриманням
економічного ефекту у вигляді доходу (прибутку). При цьому він стає
майже виключним при укладанні договорів з довгими термінами дії.

Вибір бази роялті

В якості бази роялті використовуються: економічний ефект, прибуток
(доходу) від використання винаходу, обсяг продукції, що реалізується,
вартість основної перероблюваної сировини тощо.

Економічний ефект розраховується на основі оцінки параметрів майбутнього
виробництва, серед яких: поточні витрати (собівартість), прибуток
(доход), ліцензіата від використання ОІВ.

Найбільш зручною базою роялті є вартість або кількість продукції, що
реалізується, яка виготовляється по ліцензії, що практично виключає
ризик для ліцензіара, пов’язаний з коливанням цін чи підвищенням
собівартості продукції.

Визначення ставок роялті

Після визначення бази партнери переговорів по ліцензійному контракту
переходять до визначення ставок роялті. Спочатку установлюють діапазон
можливих ставок роялті, а потім погоджують їх остаточні розміри.
Діапазон можливих ставок визначається величиною ставки нижньої та
верхньої межі.

Ставка нижньої межі, тобто мінімальна ставка, на яку може погодитись
ліцензіар, визначається як похідна від найменшої суми платежів за
ліцензію. Вона як мінімум повинна відшкодувати затрати Ліцензіара на
створення, підготовку та передачу об’єкта ліцензії Ліцензіату у
споживчому вигляді.

Мінімальний рівень роялті розраховують за формулою:

?Ки -100,

(6.56)

де: Р — мінімальний розмір роялті; Зі — витрати продавця (лі-цензіара) в
і-му році дії ліцензії; Пі — прибуток (обсяг продаж) е і-му році дії
ліцензії; — коефіцієнт дисконтування; Кн — коефіцієнт надбавки.

Ставка верхньої межі, тобто максимальна ставка, на яку погодиться
Ліцензіат, визначається за найкращим із альтернативних варіантів
рішення, яке він може вибрати замість придбання ліцензії (проведення
власних НДДКР, придбання за ліцензією альтернативної технології, перехід
на випуск іншої продукції, придбання готових виробів, тощо) з
урахуванням фактору часу.

Максимальний рівень роялті розраховують за формулою:

F(П,-3ІГ)-К0-КП

(6.57)

де: Ртах — максимальний розмір роялті; Зіт — витрати покупця
(ліцензіата) в і-му році дії ліцензії; Кп — сума початкових
капіталовкладень.

У світовій практиці ліцензійної торгівлі ціна ліцензії визначається як
доля (роялті) потенційного додаткового прибутку, і сягає 10-30 % цього
додаткового прибутку. Якщо розмір роялті в означених межах вибраний
правильно, то він повинен збігатися з відсотком роялті, визначеним за
формулою:

Р = ((10-5-30%): 100) • (П/Ц • 100),

де: Р — розмір роялті; П — очікуваний додатковий прибуток Ліцензіата на
одиницю продукції; Ц — світова ціна одиниця ліцензійно’] продукції.

Визначення ставок роялті достатньо складна праця, і тому партнери можуть
використати набутий у світовій практиці досвід щодс стандартних
(галузевих) ставок роялті чи ставок роялті по аналогах, за раніше
укладеними контрактами.

Значні капіталовкладення, великий ризик в освоєнні ліцензії дають право
Ліцензіату на отримання більшої частки від прибутку, отриманої з
використанням об’єкту ліцензії. За кордоном доля Ліцен-зіара коливається
в межах від 10 до 50 відсотків. Справедливою вважається розмір в межах
10-35% . Визнавши справедливу межу.

сторони визначають погоджену ставку роялті у відсотках чи твердій ставці
виходячи з погодженої бази роялті.

3.6.4. Визначення ціни ліцензії методом роялті

Якщо за базу роялті прийнято вартісний обсяг продукції, що реалізується
то розрахунки ціни ліцензії проводяться за формулою:

Ц*=%Ь-(6-58) де: Ві — плановий обсяг продаж продукції за ліцензією в
і-му році; Ці — ціна одиниці продукції; Рі — ставка роялті; Т — термін
дії ліцензійного договору.

Якщо за базу роялті прийнято фізичний обсяг реалізованої продукції, то
розрахунок ціни ліцензії проводиться за формулою:

Z|7 =Fй, (6.59)

/ = І

де: Ri — погоджена тверда ставка роялті з одиниці продаж.

• Якщо за базу роялті прийнято економічний ефект чи прибуток від
використання у ОІВ, то розрахунок проводиться за формулою:

т Р sr Р

= І Р- -755- к*, або Ці = § Д’ ‘Т5о ” ^ (6.60)

де: Ді — очікуваний доход від продукції з використанням ОІВ.

Якщо за базу роялті прийнято вартість основного виду перероблюваної
сировини, то розрахунок проводиться за формулою:

де: Мі — вартість основної перероблюваної сировини на одиницю продукції.

На основі розрахунків вартісної оцінки ОІВ установлюється його Договірна
ціна. Така ціна погоджується зацікавленими юридичними та фізичними
особами на основі розрахунків двома-трьома методами з урахуванням їх
ризиків щодо комерційного чи господарського використання об’єктів.

Глава 7. СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ТА КОМП’ЮТЕРНЕ АВТОРСЬКЕ ПРАВО

Беззаперечним фактом сьогодні є прояв масового інтересу до Ін-тернету.
Значимість суспільних відносин, що виникають у зв’язку з його
використанням, не викликає сумніву. Тому природно, що і юристи не
залишають без уваги глобальну мережу. З’являється об’єктивна потреба у
правовому врегулюванні нової галузі. Відповідно виникає нова юридична
спеціалізація — Інтернет-право.

Розвиток законодавства у сфері сучасних інформаційних технологій
поступово набирає обертів в усіх провідних країнах світу. Хтось в цьому
питанні досягає певних успіхів, а хтось тільки задумується над цією
проблемою сьогодення і майбутнього.

Проблеми врегулювання суспільних відносин, пов’язаних з використанням
Інтернет, стають актуальними для України, однак зараз поки не доводиться
говорити про вивченість цього напрямку, що формується у праві. На
Україні не існує системних розробок, присвячених даній темі,
публікуються лише окремі статті юристів, що зайнялися розробкою
юридичного аспекту використання Інтернет.

Питання нормативного регулювання глобальних мереж мають лише
постановочний характер і на шляху дослідження й розробки пропозицій
робляться лише перші кроки.

Усе наведене ускладнює розв’язання питання правового регулювання у сфері
інформаційних відносин. Становлення України як правової держави, її
вихід на світові ринки, у тому числі й інформаційних ресурсів, потребує
формування низки взаємопов’язаних нормативно-правових актів, законів і
структур для розв’язання значного комплексу питань.

Сьогодні в Україні існує ціла низка нормативних актів, що регулюють
відносини у сфері інформації, і відповідно торкаються питання
використання глобальної мережі, але тільки один основний документ
присвячений безпосередньо Інтернету. Це Указ Президента «Про заходи щодо
розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет
та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» № 928/2000
від 31 липня 2000р.

В України існує також закон «Про електроний цифровий підпис» (№ 852-ІУ
від 22 травня 2003 р.).

Багато країн вже мають досвід правотворення в розробці й прийнятті
правових норм для врегулювання відносин пов’язаних з роботою в Інтернет.
Так, У Німеччині і СІЛА вже давно прийнятий закон «Про
електронно-цифровий підпис», у Росії про це існує законопроект.
Поширення забороненої інформації через мережу привело до того, що в
Австралії прийняті закони, спрямовані на врегулювання змісту інформації
в глобальній мережі, у Німеччині працює закон «Про відповідальність
провайдера».

Займаючись правотворенням у новій галузі, варто враховувати її специфіку
і звичайно ж наявні розробки юридичної науки.

Характерним для сучасного юридичного порядку є поділ норм права на дві
великі групи: на публічне і приватне право. Незважаючи на традиційність
цього поділу, з наукового погляду до цих пір остаточно не з’ясовано, де
знаходиться грань, що розмежовує публічне і приватне право. Критерієм
розмежування цих галузей виступає метод правового регулювання. У
відносинах публічно-правового характеру усе підпорядковано волі держави,
застосовується метод влади і підпорядкування. У сфері відносин
приватного характеру застосовується метод автономії, іншими словами,
учасники приватно-правових відносин мають можливість самі визначити
їхній зміст.

Для врегулювання глобальних мереж будуть розроблятися правові норми
Інтернет-права, які можна буде віднести і до публічної галузі, і до
приватного права, тому що зачіпаються однаковою мірою інтереси і держави
й окремого індивіда.

В Інтернет-праві інтереси держави і суспільства порушені, насамперед,
коли відбувається розміщення у мережі несанкціонованої інформації.

Приватні інтереси переважають при проведенні реєстрації доменних імен,
захисту інтелектуальної власності тощо. Дуже динамічно розвивається
електронна комерція, що містить величезний масив невирішених питань.
Основними з них є порядок проведення розрахунків між продавцем і
покупцем, питання оподатковування, криптографічного захисту і
застосування електронно-цифрового підпису.

Вочевидь при використанні глобальної мережі зачіпаються як приватні так
і публічні інтереси. Тому при правовому врегулюванні відносин, зв’язаних
з використанням Інтернету, варто застосовувати спільно метод
влади-підпорядкування і метод автономії.

7.1. Поняття, завдання та напрямки правового регулювання у сфері
інформаційних відносин

Світовий досвід свідчить про те, що на рівні законів регулюється три
групи правовідносин: право громадян на доступ до інформації, захист
інформації, охорона виключних прав. Принципово не має значення, в якому
середовищі, в яких умовах реалізуються конкретні суспільні відносини;
якщо відбувається порушення прав та інтересів — повинен бути
забезпечений їх захист. Таким чином, права та інтереси повинні
захищатися, в тому числі і в сфері Інтернету, а певна їх сукупність — і
владою закону. При вирішенні питання — яке законодавство застосовувати,
традиційне чи специфічно нове, слід мати на увазі, що суспільні
відносини, які мають правову специфіку завдяки використанню Інтернет,
потребують створення нових правових норм, а всі інші — забезпечуються
нормами діючого законодавства.

Сьогодні відомо небагато країн, де створюється національна система
законодавчого регулювання відносин у глобальному інформаційному
просторі. Міжнародні угоди з цих проблем ще тільки розробляються, судова
практика ще тільки формується. Однак нинішня ситуація містить у собі
своєрідну загрозу для ряду країн, які не приділяють належної уваги цим
питанням. Загроза полягає у можливій юридичній експансії, яка призведе
до спроб поширення юрисдикції національної системи законодавства однієї
чи кількох країн на відношення у всьому Інтернеті. Перед нашою юридичною
системою стоїть дуже важливе завдання розробити систему національного
законодавства у сфері відносин глобального інформаційного простору, яке
повинно бути максимально гармонізованим з міжнародним законодавством,
враховувати тенденції та напрямки його розвитку. Це нормативно-правові
акти, які встановлюють юридичний статус електронного документу,
цифрового підпису, ЗМІ в Інтернеті, такі, які регулюють особливості
авторського права, економічних взаємовідносин в умовах технологій
мережі, такі, які встановлюють відповідальність за комп’ютерні злочини
та інше.

У 70-х рр. з’явилися перші дослідження щодо правового режиму машинної
інформації, а саме — програми для ЕОМ, а на початку 90-х рр. видатний
російський цивіліст Е.А. Суханов доводив, що найбільш загальними,
принциповими проблемами правової регламентації відносин у цій сфері є
правова охорона програм для ЕОМ та економічно-правовий режим
інформаційних ресурсів. На думку вченого, вирішення цих ключових питань
повинно стати основою всієї наступної законодавчої регламентації
інформаційних відносин, тому що саме вони визначають характер цієї
регламентації та її місце в існуючому правопорядку, і можливі форми
законодавчого розвитку.

Від цього, наприклад, залежить, чи буде законодавство про інформатику
розвиватися в якості складової частини цивільного або господарського
права, а, можливо, буде поступово відокремлюватися у самостійну
законодавчу галузь чи підгалузь комплексного характеру, єдність якої
повинна забезпечуватись окремим законодавчим актом кодифікаційного типу.
Якщо правовий режим програм для ЕОМ та інших інформаційних ресурсів буде
будуватись за одним (або навіть декількома) з відомих традиційній
правовій системі напрямками, наприклад, по типу авторсько-правового
захисту, як це відбувається в наш час у багатьох розвинених країнах, а
їх обіг в якості товарного продукту включатись у сферу майнових
відносин, регламентованих цивільно-правовими договорами та іншими
інститутами цивільного права, то мова буде йти лише про модифікацію
цивільного законодавства, певному його пристосуванні до специфіки умов
«інформаційного суспільства». Якщо ж правова регламентація цих
інформаційних відносин вийде за вказані межі, то вже можна буде говорити
про наявність поряд зі спеціальним законодавством окремого «права
інформатики» як комплексного правового утворення. Безумовно, відповідь
на вказане запитання цілком залежатиме від реального стану інформаційних
процесів у суспільстві, а також від перспектив їх розвитку. З
урахуванням наявних обставин обидва ці підходи (як і можливі перехідні
позиції) мають право на життя.

Відомі цивілісти Ю.К. Толстой і А.П. Сергєєв зазначають у своїх роботах,
що у сучасному світі інформація виступає в якості особового об’єкта
договірних відносин, пов’язаних з її збиранням, збереженням, пошуком,
переробкою, поширенням і використанням у різних сферах людської
діяльності. Особливе місце при цьому відводиться машинній інформації, що
циркулює в обчислюваному середовищі, зафіксована на фізичному носії у
формі, доступній для сприйняття ЕОМ, або така, що передається по
телекомунікаційних каналах. На думку вчених, інформація, як об’єкт
цивільних прав повинна мати такі ознаки: інформація є ідеальним
компонентом буття, тобто благом нематеріальним; інформація — благо
неспоживче, яке піддається лише моральному, але не фізичному старінню;
інформація має можливість необмеженого тиражування, поширення і
перетворення форм її фіксації. Крім того, не слід закріплювати за
будь-ким монополії на володіння і використання інформації, за винятком
тієї, що є одночасно об’єктом інтелектуальної власності або цивільних
прав.

Автори А.Г. Калпін та А.І. Масляєв вказують на множинність об’єктів
цивільних правовідносин, серед яких є інформація та результати
інтелектуальної діяльності. Іншими словами, використовуючи термін
«інформація», юристи мають на увазі фактично новий об’єкт цивільних
прав.

Сучасний період розвитку інформаційних процесів характеризується
розробкою законодавства, покликаною регулювати різні аспекти цього
складного явища. Під інформацією розуміють відомості про осіб, предмети,
факти, події, явища та процеси незалежно від форми їх представлення.
Окремі документи й окремі масиви документів, документи і масиви
документів в інформаційних системах, у свою чергу, становлять
інформаційні ресурси.

Визначення інформації закріплене у ст.1 Закону України «Про інформацію»
від 1992 р., згідно якому під інформацією слід розуміти документовані
або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у
суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. У статті 18
названого закону перераховані основні види інформації: статистична,
масова, інформація про діяльність державних органів влади та органів
місцевого та регіонального самоврядування, правова, інформація про
особу, довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна. У ряді
законодавчих актів наведені визначення інших видів інформації — зокрема,
науково-технічної, як документовані або публічно оголошувані відомості
про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва,
одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської,
проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності.
Науково-технічна інформація поділяється на два види: відкриту та з
обмеженим доступом. З урахуванням розвитку інформаційних відносин,
наведений перелік видів інформації не слід вважати вичерпним.

Крім того, стаття 28 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992
року дає поняття відкритої інформації та інформації з обмеженим
доступом, покладаючи в основу такого поділу передбачений нормами права
порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації.
Контроль за режимом доступу до інформації здійснюється державою і
покладається на спеціальні органи, які визначають Верховна Рада України
та Кабінет Міністрів України.

Одним з об’єктивних показників зростання ролі права врегулювання
суспільних відносин у сфері інформаційних процесів є прийняття в Україні
законів «Про інформацію» від 1992 року і «Про науково-технічну
інформацію» від 1992 року, в яких інформація розглядається як об’єкт
права власності. Ці закони передбачають створення правової бази для
одержання і використання інформації у сфері товарно-грошових відносин.
Фізичні та юридичні особи, які реалізують інформаційний продукт,
вважаються товаровиробниками з усіма правами та зобов’язаннями.

Що стосується інтелектуальної суті машинної інформації, то питання її
правової охорони зводиться до того, щоб нетиповій машинній інформації
надати типовий правовий режим, розв’язавши комплекс спірних питань.

Питання щодо наявності (або відсутності) творчих зусиль при створенні
машинної інформації як інтелектуального продукту є достатньо складним і
дебатується не один рік.

У свою чергу, Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого
1992р. визначає інформацію як відомості у будьякій формі та вигляді, на
будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації
(карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії,
голограми, кіно-, відеофільми, мікрофільми, звукові записи, бази даних
комп’ютерних систем або повне чи часткове відтворення елементів),
пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані
відомості; «Конвенция о фор-мировании информационного пространства СНГ»,
затверджена Рішенням Ради голів держав СНД від 18 жовтня 1996 р. під
інформацією розуміє відомості про осіб, предмети, факти, явища та
процеси незалежно від форми їх представлення.

Таким чином, інформація — важлива складова частина єдиного поняття
«інформаційна система», що є абсолютно логічним, коли мова йде про
інформаційні системи як об’єкт цивільно-правового регулювання для
з’ясування в зв’язку з цим місця та ролі інформації.

7.2. Теоретична концепція розвитку інформаційного законодавства

1. Суть концепцій

Специфічним предметом правового регулювання інформаційного законодавства
пропонується визначити суспільні відносини, що складаються в процесі
інформаційної діяльності суспільства, держави, реалізації права на
інформацію в таких основних галузях, як пошук, одержання, споживання
інформації, її виробництво, переробка для формування інформаційних
ресурсів; надання інформації, створення і застосування інформаційних
систем, інформаційних технологій; створення механізмів захисту
інформації від несанкціонованого доступу (інформаційна безпека).
Окреслені напрями визначають склад, структурну схему законодавства
України у відповідній сфері, що на сьогодні складають спеціальні закони,
підзаконні акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів
України та ін.), окремі норми інших галузей законодавства.

Крім того, процес законотворення триває. Це дає правознавцям підстави
говорити про існування в національній правовій системі окремої
самостійної комплексної галузі — інформаційного законодавства.

Необхідно мати на увазі, що цивільне законодавство регулює майнові
відносини, які зумовлені використанням товарно-грошової форми в
суспільстві і пов’язані з ними особисті немайнові відносини.

Отже, предметом цивільно-правового регулювання є:

майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в
суспільстві;

особисті немайнові відносини.

Майнові відносини, як відомо з теорії цивільного права, поділяються на
три групи: відносини власності, відносини в галузі товарообігу і
майново-організаційні. Саме перші дві групи регулюються цивільним
правом. Особисті немайнові відносини виникають у зв’язку зі здійсненням
особистих прав і поділяються на:

а) особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими, що має

відношення до розглядаємого об’єкту — інформаційних сис-

тем, бо маються на увазі особисті права авторів творів в галузі

науки, літератури, наукових відкриттів і т. ін.;

б) особисті немайнові відносини, які виникають та існують неза-

лежно від майнових, тобто не пов’язані з ними.

Таким чином, визначаючи предмет правового регулювання у сфері створення
і використання програм, баз даних та інформаційних систем, слід говорити
про суспільні відносини, що складаються у процесі діяльності
суспільства, держави, реалізації права на інформацію в таких галузях, як
пошук, одержання, використання інформації, виробництво, переробка для
формування інформаційних ресурсів; надання інформації, створення і
застосування інформаційних технологій. Тобто, за змістом предмет
правового регулювання, створення і використання інформаційних систем
збігається з загальноін-формаційним. Цей висновок відповідає і місцю
інформаційних систем в інформаційному законодавстві України.

Одною зі складних теоретичних і практичних проблем є проблема не тільки
одночасного впливу права на весь об’єкт в цілому, але й проблема
ефективного поєднання та синхронної дії норм, які відносяться до різних
галузей права в регулюванні єдиного процесу інформаційної діяльності
суспільства, співвідношення диференційованого та інтегрованого підходів
в такому регулюванні.

Для нормативного правового масиву в інформаційній галузі характерним є
велика степінь диференціації правового впливу, як породжує відсутність
«стику» норм різних галузей права, а іноді їх протиріччя, що призводить
до розриву між окремими ланками механізму правового регулювання, не
забезпечує необхідного правонаступницт-ва норм в його комплексному
регулюванні.

Існує об’єктивна закономірність між предметом правового регулювання,
методом і правовими засобами, які притаманні даному ме тоду. Якщо ж
будь-який вид діяльності, в даному випадку діяль ність у галузі
використання інформаційних систем, поєднує у соб] елементи, характерні
для різних видів суспільних відносин, тоді й правове регулювання повинно
трансформувати в собі особливості цих видів відносин або їх окремих
елементів. При цьому, одначе, повинні враховуватись існуючі об’єктивні
закономірності в поєднанні та взаємозв’язку норм різних галузей права,
що застосовуються в сукупності для регулювання всього обсягу суспільних
відносин уданій галузі.

Реалізація на практиці названих принципів дозволить забезпечити
рівновагу у використанні норм різних галузей права, зробить правове
регулювання інтегрованим.

2. Законодавство про інформаційні відносини у сфері авторського права

Аналізуючи законодавство у сфері створення та використання інформаційних
систем, не можна обминути проблеми, вирішення якої знаходиться у сфері
авторського права.

Не всі результати творчої діяльності у сфері інформатики отримали
належну правову охорону. Зокрема, інформаційні системи та їх різновиди
не мають досі належної цивільно-правової охорони. У науковій літературі
обговорюються питання охорони авторським правом багатьох нових видів
творчої діяльності зі специфічними об’єктами, але до Проекту нового
цивільного кодексу і у відповідні закони вони поки що не увійшли.
Логічним результатом в зв’язку з цим є й те, що не вирішені питання про
майнові права суб’єктів цих відносин, не врегульовані і відносини
немайнового характеру. Тому вважається вірним доповнити перелік об’єктів
інтелектуальної власності в Цивільному кодексі України і в Законі «Про
авторське право і суміжні права», а також розробити самостійні статті
або розділ, присвячені врегулюванню відносин, пов’язаних з творчістю при
створенні інформаційних систем. Можливо, достатнім буде наявність в
Кодексі тільки відправних норм з питання охорони цього об’єкту, а всі
важливі положення розробити в спеціальному законі.

Як вже підкреслювалось, інформаційну систему можна віднести до творів в
галузі науки, а саме до таких, які перераховані у ст. 5

Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 1994 року.
Важливим завданням на сьогодні є необхідність забезпечення
авторсько-правовою охороною інформаційної системи: збірники творів,
збірники звичайних даних, включаючи бази даних, інші складові твори за
умови, що вони є результатом творчої праці по добору, координації або
упорядкуванню змісту без заподіяння шкоди охороні творів, що входять до
них.

Попередньо проведені дослідження дають можливість з упевненістю вести
розмову про виникнення нового об’єкта авторсько-правового регулювання,
про відповідність його ознак правовим ознакам, що притаманні творам
науки.

У зв’язку з цим, доцільно було б доповнити ст. 4 Закону терміном
«інформаційна система» у такому тлумаченні: «Інформаційна система —
сукупність інформаційних ресурсів і програмного забезпечення у формі,
доступній для сприйняття машиною, функції якої забезпечуються
інформаційними технологіями та інформаційними процесами.»

Зрозуміло, що поняття «інформаційна система» не поширюється на поняття
«комп’ютерна програма» і «база даних», значення яких наведено в Законі.

Позитивним є те, що Законом охоплюється більшість об’єктів, про які
велася розмова, говорячи про складові інформаційної системи. До творів,
що охороняються, відносяться комп’ютерні програми, збірники звичайних
даних, бази даних, операційні системи; а ст. 18 повністю присвячена
питанню вільного відтворення програм. Без цих досліджень було б складно
сьогодні вести мову про інформаційні системи.

Існує необхідність, можливо, дати визначення поняттям «інформаційні
ресурси» і «програмне забезпечення», які існують в інших законодавчих
актах, а також найбільш сучасному виду інформаційних систем — експертним
системам.

Разом з тим, може виникнути необхідність ведення поняття спеціальної (і,
особливо, експертної) системи.

З урахуванням ряду особливостей нового об’єкту авторсько-правового
регулювання найбільш повно розкрити всі аспекти пропонується за
допомогою спеціального закону про правову охорону інформаційних систем,
включивши до нього такі розділи та положення:

Загальні положення, до яких включити основні понятті: відносини, які
регулюються законом і пов’язані зі створенням, правовою охороною та
використанням інформаційних систем, надання інформаційній системі
правової охорони як збірникам; об’єкт правової охорони; умови визнання
авторського права; авторське право на інформаційні системи, як на
збірники; строк дії авторського права; сфера дії даного закону;

Виключні авторські права: авторство; особисті права; майнові права;
передача майнових прав; майнові права на інформаційну систему, створену
в порядку виконання службових обов’язків; право на реєстрацію;

Використання інформаційних систем: використання інформаційних систем за
договором з правоволодільцем; вільне відтворення; вільний перепродаж
екземпляру інформаційної системи;

Захист прав: порушення авторського права; захист прав на інформаційні
системи; інші форми відповідальності.

Такий нормативний акт має розкрити суть практично всіх перерахованих
положень, хоча для прийняття закону пропонуються додаткові дослідження.

Стосовно всіх ускладнюючих питань, про які йшлося у попередніх
параграфах розділу, висновків, зроблених про можливість комплексного
регулювання розглядуваного об’єкту за допомогою і авторського, і
винахідницького права — на нинішньому етапі доцільно вести мову про
авторсько-правову охорону з подальшим вивченням проблеми. Адже пункт 2
Закону «Про авторське право» вказує на те, що охорона авторським правом
не поширюється на будь-які ідею, процедуру, метод, процес, концепцію,
відкриття, винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів
і послуг, раціоналізаторську пропозицію, звичайні дані, навіть якщо вони
виражені, описані,пояснені, проілюстровані утворі тощо.

У даному переліку не наведені системи, і це не заважає говорити про
системи (інформаційні та експертні зокрема) як про об’єкт і авторського
і винахідницького права. Можна дивитися на ті ж інформаційні системи з
погляду інформаційних технологій, в тому числі з використанням засобів
обчислювальної техніки і зв’язку, що реалізують інформаційні процеси. І
тоді це виявляється скоріше за об’єкт винахідництва, у випадку, якщо
наявні всі ознаки — новизна або нове технічне рішення і т. ін.

Комплексне вирішення цього питання в майбутньому в межах нового
інституту — єдине вірне рішення. І це далеко не останній об’єкт в
інформатиці, проблеми і протиріччя якого можливо вирішити повноцінно,
тільки ідучи шляхом комплексної охорони об’єктів інтелектуальної
власності.

Слід зазначити, що твори науки, літератури, мистецтва, відкриття,
винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуально’] праці
віднесені сьогодні до об’єктів права власності, тобто не лише результати
творчої діяльності закріплені як об’єкти права інтелектуальної
власності, а й сама ця діяльність. Отже, законодавець робить коло
об’єктів права власності надзвичайно широким.

В результаті широкої дискусії були висловлені різні точки зору з цього
приводу. Перша — породжена умовами, в яких автор визначається
товароволодільцем, який відчужує за гроші свій твір, а право власності
проголошується «природним правом людини». Друга базується на тому, що не
заперечуючи практичної необхідності таких підходів, підкреслює, що
навіть коли ми говоримо про ринкові відносини, немає достатніх обставин
для спроб підкреслити абсолютний характер даних прав на нематеріальні
об’єкти розумової праці, ототожнюючи їх з правом приватної власності на
речі.

Однак, як вже підкреслювалось, найбільш прийнятною є позиція, яка
стверджує, що результати творчої праці, які охороняються правом, мають
свою специфіку і не можуть безпосередньо кваліфікуватися як звичайні
об’єкти права власності, як це відбувається у випадку аналогічного права
на тілесні продукти людської діяльності або природні об’єкти.

7.3. Правовий статус учасників у сфері інформаційних відносин

1. Автор програм, баз даних та інформаційних систем

Більшість цивілістів виходять з розуміння автора як особи, творчою
працею якої створюються твори. За законом носіями авторських прав в
більшості країн Європи, США та Японії, перш за все, є гро-мадяни-автори
творів.

З цього витікає, що першою категорією суб’єктів в процесі створення
програм, баз даних та інформаційних систем є їх творці, що ? авторами
результату такої творчої праці. Необхідно у зв’язку з цил вказати на те,
що автори поняття «автор твору» і «суб’єкт авторсь кого права» не
визнають тотожними як за значенням, так і за змістом. Це означає, що
суб’єктом творчої діяльності може бути тільки людина або група
(колектив) людей за умови їх персонального творчого внеску, а суб’єктами
авторських відносин можуть бути як автор твору, так і інші фізичні та
юридичні особи, для яких право може виникати в силу закону, договору або
спадкування.

На визнання творця суб’єктом авторського права не впливає його вік.
Автори віком від 15 до 18 років здійснюють свої авторські права
самостійно, а за недієздатних авторські права здійснюють від їх імені
батьки, усиновителі або опікуни. Це означає що теоретично створити нову
інформаційну систему може один автор, навіть малолітній, тобто
дієздатність суб’єктів цих відносин може бути дещо більшою за загальну.

Але практично важко уявити, щоб таке складне явище як інформаційна
система стало результатом творчості дитини, або зусиль одного автора.

Важливим положенням є те, що громадянин є суб’єктом авторського права з
моменту створення твору.

Для визнання особи суб’єктом авторського права у сфері інформаційних
відносин непотрібна будь-яка реєстрація твору. На визнання творця
суб’єктом авторського права не впливає й те, що твір створено ним в
порядку виконання службового завдання. У цьому випадку може бути
встановлений інший порядок використання твору й обмежені права автора на
винагороду.

2. Роль роботодавця у сфері створення та використання програму баз даних
та інформаційних систем

Свого часу союзне законодавство про інтелектуальну діяльність суттєво
підняло роль роботодавця, який надав творцеві (або творцям) роботу, як
суб’єкта права на результат творчої праці. Якщо твір виконувався в
порядку службового завдання, авторське право належало громадянину — його
творцеві. Організації в даному випадку не належало будь-яких
правочинностей. Однак вона могла використати твір, і порядок такого
використання встановлювався законодавством СРСР і постановами Ради
Міністрів союзних республік. Створення цих творів у більшості випадків
вважалося оплаченим за рахунок платні, яку автор отримував за місцем
роботи. В деяких випадках припускалась виплата гонорару крім заробітної
плати.

Сьогодні ситуація змінюється. Законодавство у сфері авторських прав,
стаття 446 Проекту цивільного кодексу України передбачають наступне:
права на об’єкт права інтелектуальної власності повинен мати її творець
— автор. І тільки він може змінити це за своїм бажанням, уклавши
відповідний договір.

3. Суб’єкти авторського права — творці програм, баз даних та
інформаційних систем

Суб’єктом авторського права — творцями програм, баз даних та
інформаційних систем може бути як громадянин України, так й іноземець.
За громадянами України авторське право визнається незалежно від того,
з’явився їх твір вперше на території України чи за кордоном.

Вочевидь, слід вести розмову про можливість охорони інформаційних систем
на території України у випадках, якщо ці твори вперше вийшли в світ на
території України або не випущені в світ, але знаходяться на території
України в будь-якій об’єктивній формі і якщо вони охороняються
відповідно двосторонніх угод, так само, як передбачено для програм і баз
даних. Подібні угоди слід укласти між Україною та іншими країнами.
Інформаційні системи авторів цих країн повинні охоронятися в Україні в
межах встановлених термінів охорони незалежно від часу та місця їх
появи, а використовуватися повинні тільки за згодою авторів або їх
правонаступників.

4. Суб’єкти винахідницького права у сфері інформаційних відносин

Якщо при створенні інформаційної системи з’являються елементи технічної
творчості, про що йшлося у попередній главі, то можливо говорити про
суб’єктів винахідницького права. Не зупиняючись детально на питанні, яке
вважається лише перспективним для вирішення, треба наголосити, що
суб’єктами винахідницького права можуть бути їх автори, а також інші
суб’єкти цивільного права в силу закону чи договору. їх склад
аналогічний з тим, який зустрічається в авторському праві.

Особа стає суб’єктом права на програми, бази даних та інформаційні
системи як автор, як правило, за умови:

творчого технічного рішення;

кваліфікації цього рішення у встановленому порядку з боку держави у
формі видачі авторського свідоцтва, патенту на винахід.

Особа, яка створила інформаційну систему, не може бути суб’єктом
названого права до відповідного визнання з боку компетентного органу.

Це, одначе, не заважає вважати його автором відповідної ідеї, яка
отримала зовнішнє вираження в описі і без визнання прав. Але подібне
авторство ще не надає авторові всіх прав. Тільки винахідники, які
отримали авторське свідоцтво, мають право на винагороду. А інші права і
пільги, передбачені Законом про винахідництво, також належать лише
авторам, які отримали зазначені документи. Складність охорони
винахідницьким правом є основною вадою для застосування її до об’єктів
інформаційних відносин, які потребують такої охорони відразу після їх
появи. Тому ведеться розмова про суб’єктів винахідницького права лише у
плані перспективного вирішення питання про створення ефективного
механізму охорони інформаційних систем як за допомогою методів
авторського, так і винахідницького прав.

5. Створення програм, баз даних та інформаційних систем у співавторстві

Тепер проаналізуємо більш реальний і поширений випадок, коли програму,
базу даних, інформаційну систему створено не одним автором, а спільною
творчою працею кількох співавторів. Тоді складаються відносини
співавторства, що є характерним і для авторського і для винахідницького
прав. Але це повинно стати не наданням простої технічної допомоги, а
справді співпрацею творчого характеру. Такі відносини між повноправними
авторами, безперечно, краще попередньо закріпити в угоді між ними,
передбачаючи при цьому рівність прав всіх співавторів.

Це більше відповідає створенню такого об’єкту, як інформаційна система,
однак угоду про участь тієї чи іншої особи в роботі над твором можна
укласти на будь-якому етапі творчого процесу, в тому числі й після
завершення роботи, коли виникає необхідність внести до твору зміни
творчого характеру.

Сумісна творча праця по створенню колективного твору за загальним
правилом ґрунтується на попередній угоді співавторів. Але у ряді
випадків відносини співавторства можуть виникнути й за відсутності такої
згоди. Так, співавторство може бути встановленим в судовому порядку,
якщо і не було попередньої угоди.

У випадку створення серйозних розробок для державних потреб
інформатизації доцільним буде виникнення відносин співавторства в
результаті сумісної праці творчої групи, спеціально сформованої для
розробки наукової проблеми.

Згідно з законодавством співавтори — це особи, які творчо приймали
участь у створенні твору. Таким чином, під твором, створеним у
співавторстві, слід розуміти твір, створений у співпраці двох або більше
авторів, при якому вклад кожного автора є невід’ємним від вкладу іншого
автора або авторів. У таких випадках твір охороняється в особі всіх його
творців. У результаті сумісної творчої діяльності створюється
інформаційна система, яка характеризується єдністю форми і змісту, або
необхідним внутрішнім зв’язком двох або більше форм, обумовленим єдиним
змістом (інформаційні ресурси та програмне забезпечення). Співавторство,
як відомо, має місце як у випадку, коли твір є одним нерозривним цілим,
так і в тому випадку, коли твір складається з частин, кожна з яких має
самостійне значення. В першому випадку має місце нероздільне
співавторство, у другому — роздільне. Останній більш притаманний
інформаційній системі як об’єкту авторського права.

Особи, які визнаються співавторами, сумісно реалізують право на твір.

Особи, які надавали технічну допомогу, не визнаються співавторами.
Зрозуміло, що як і раніше, при використанні ЕОМ для роботи інформаційної
системи, а тим більше для такої, що працює в єдиній мережі (районній,
міжрайонній, регіональній), необхідні спеціалісти для інформаційного
аналізу матеріалу і запитів, механічного або традиційного відтворення їх
змісту, для підтримки технічної працездатності системи. Це означає, що
крім творчих осіб, авторів таких проектів, створення сучасної
інформаційної системи неможливо уявити собі без інженерів, операторів та
іншого технічного персоналу, який допомагає автору. Тому якість
створеної інформаційної системи буде залежати від кваліфікації
спеціалістів, їх оперативності й доброчинності.

Протилежні твердження базуються на занадто високій оцінці можливостей
технічних засобів і нехтуванні незалежною роллю спеціалістів, які беруть
участь у створенні та експлуатації інформаційних систем. Але висока
оцінка діяльності таких спеціалістів не є підставою для її ототожнення з
творчою працею автора.

Не має творчого характеру і не вважається творчістю запозичення,
перенесення і використання чужого, навіть позитивного досвіду або
використання за ліцензією. З цього приводу також можна зробити певний
висновок: творчий характер діяльності означає передусім певну
індивідуальність, тобто те, що відрізняє цю діяльність від інших видів
діяльності.

Слід зазначити, що для заповнення бази знань, складання програми
потрібен також спеціаліст, який вміє узагальнити знання експерта і
перевести їх на доступну ЕОМ мову — когнітолог. У цьому випадку
висловлюється думка про те, що необхідне визнання сумісної однакової
творчої праці двох повноправних суб’єктів, і тому обидва вони повинні
розглядатись як співавтори колективного твору, що охороняється
авторським правом. Відносини між співавторами слід визначити у договорі
(домовленісті, угоді) і встановити порядок розподілу винагороди між
співавторами за створення експертної системи, порядок і способи
визначення її назви як за авторський твір. Автори висловлюють думку, про
те, що й експерту і ког-нітологу має належати весь комплекс прав на
створену експертну систему.

Від співавторства слід відрізняти співпрацю. Наприклад, об’єднання
творів різних авторів і в той самий час новий твір як результат творчої
роботи з добору і систематизації матеріалу як єдиного твору. У цій
творчій роботі окремі автори не беруть участі, і по відношенню до такого
твору вони є лише співробітниками, а авторське право на єдиний твір
належить відповідній організації.

6. Інші суб’єкти права на програму, бази даних та інформаційні системи

У теорії права поняття «суб’єкт права», пов’язане з творчою діяльністю
(зі створенням програми, бази даних, інформаційної системи) — стосується
як автора, так і його правонаступників — будь-яких фізичних чи юридичних
осіб, яким автор передав своє суб’єктивне майнове право на результат
своєї творчої праці. Такими правонаступниками можуть виступати,
наприклад, громадяни — спадкоємці автора, юридичні особи або держава.

При цьому необхідно пам’ятати, що суб’єктами зазначених прав можуть бути
будь-які фізичні та юридичні особи, до яких суб’єктивні права авторів
перейшли за договором, за заповітом, чи за законом. Саме в цьому випадку
авторське право автора називають первинним, а авторське право
правонаступників — похідним.

Слід звернути увагу, що до спадкоємців переходить не весь обсяг
авторських правомочностей, а лише право на опублікування, відтворення і
поширення твору, а також право на винагороду за використання твору
іншими особами в межах, встановлених законом. Автор може в заповіті
вказати на конкретну особу, на яку він покладає охорону недоторканності
творів після його смерті. Ця особа здійснює повноваження охорони
довічно. Якщо таке розпорядження автором не зроблено, то правомочність
охорони недоторканності твору виникає у спадкоємця одночасно з переходом
до нього прав спадкування. Якщо ж спадкоємців немає або авторське право
припинилося, то охорону здійснюють державні організації, на які законом
покладена охорона авторських прав.

За життя автора суб’єктами похідного авторського права на інформаційні
системи слід визнати організації. Похідне авторське право організацій
виникає лише на підставі авторського договору, пре що йшлося вище, крім
випадків, зазначених в законі.

Якщо автор укладає з організацією договір, у неї виникають не тільки
обов’язки перед автором, але і права, наприклад, право вимагати від
автора своєчасної передачі твору для використання: протягом строку дії
авторського договору не передавати твір іншим організаціям.

7. Позначення авторських прав на програми, бази даних та інформаційні
системи

З метою охорони твору в усіх країнах — учасницях Всесвітньоі конвенції
про авторське право 1952 року організація наділена правом ставити на
виданих творах особливий знак (©), наявність якого означає, що без
дозволу першовидавця ніхто не має права перевидавати твір. Таким правом
слід користуватися і для позначення такого твору як інформаційна
система. В законі можуть бути встановлені права організації на
використання творів, створених в порядку виконання службових завдань.

8. Юридичні особи як суб’єкти авторського права у сфері інформаційних
відносин

Не можна не відмітити, що носіями авторського права при створенні
програм, баз даних, інформаційних систем можуть бути юридичні особи.
Однак юридичні особи, враховуючи їх спеціальну правоздатність,
визнаються суб’єктами авторського права не на загальних підставах, а
лише у випадках, встановлених законодавством.

Можна передбачити, що авторське право на інформаційну систему буде
належати відповідним організаціям, які здійснюють роботи з формування
випуску в світ цих творів, як збірник, який є об’єднанням творів різних
авторів за відповідною системою (принципом). Автори творів, включених в
такі видання, не отримують авторських прав на інформаційну систему в
цілому, а організація не набуває авторського права на твори цих авторів.
В усіх вказаних випадках авторське право, яке належить організації,
виникає на самостійний об’єкт як результат її творчої діяльності. При
цьому юридична особа не привласнює чиє-небудь авторське право. Ці твори
є результатом творчої діяльності організації як відповідним чином
організованого колективу людей, тому що він виконав творчу роботу,
необхідну для об’єднання самостійних творів окремих авторів в цілісний
твір. Тому й авторське право на нього визнається за юридичною особою.

Сучасний період розвитку інформаційних систем характеризується
необхідністю комплексного підходу до вирішення проблем охорони даного
об’єкту авторським правом і правом промислової власності.

З урахуванням цієї особливості закономірно виникає потреба розглянути в
схематичному вигляді суб’єктний склад відносин, які є результатом
творчої діяльності по розробці інформаційних систем.

Перш за все, обидва правові інститути регулюють відносини, які
складаються у зв’язку з творчою діяльністю людей, тому і в авторському
праві і в патентному законодавстві підкреслюється, що творцем може бути
тільки людина, тобто суб’єктом творчої діяльності в сфері створення
інформаційних систем може бути тільки людина або група (колектив) людей,
а не організації (юридичні особи). Проте суб’єктами авторських відносин
і відносин промислової власності (прав і обов’язків) можуть бути як
громадяни, так і юридичні особи.

Спільним є те, що надання будь-якої технічної допомоги автору
інформаційної системи чи винахіднику не має творчого характеру і не
відповідає поняттю «творчість», тому така допомога не може вважатися за
творче співавторство, а запозичення, перенесення і використання чужого
досвіду не вважаються за творчість.

Однаковими виявляються підходи обох інститутів у питаннях захисту
авторських прав громадян України на території іноземних держав,
визначення дієздатності суб’єктів творчого процесу, можливість держави
бути суб’єктом зазначених прав.

Але при вирішенні питання про доцільність застосування норм права
промислової власності до відносин у сфері створення і використання
інформаційних систем не слід забувати й про значні відмінності цих
інститутів, про які йшлося при дослідженні інформаційних систем як
об’єкта цивільно-правового регулювання. Значна кількість відмінностей
знаходиться у сфері прав і обов’язків суб’єктів цих відносин, у
процедурі оформлення прав на винаходи, яка докорінно відрізняється від
авторсько-правової, а не в самому суб’єктному складі.

9. Держава як суб’єкт авторських прав у сфері створення і використання
програм, баз даних та інформаційних систем

Слід зазначити, що держава може стати суб’єктом зазначених прав на
програми, бази даних, інформаційні системи у чітко визначених законом
випадках.

Держава є суб’єктом первісного права у випадку примусового викупу
авторського права у автора та його спадкоємців. Такий викуп
припускається у випадку суспільного інтересу до використання твору, його
охорони, що не забезпечує чи не може забезпечити сам автор (автори) або
його спадкоємці. Для викупу в кожному випадку приймається постанова
Уряду.

Особливе право держава набуває на авторські твори, які проголошено її
здобутком.

Це право не може бути віднесено до первісних, оскільки твір не тільки
створений заздалегідь до оголошення його здобутком держави (інакше воно
могло бути тільки викупленим у автора чи його спадкоємців), але й термін
дії авторського права по відношенню до нього закінчився. Це право не
може бути віднесеним і до похідного права, оскільки тут немає ніякого
правонаступництва. Зміст проголошення твору здобутком держави полягає в
тому, що цим підкреслюється віднесення твору до переліку видатних,
епохальних творів людського генію. Органи держави забезпечують особливу
охорону їх недоторканності, видання та відтворення.

Держава може визначати долю доходів, що отримуються від його
використання.

10. Користувач (або споживач) інформації як учасник відносин у сфері
використання інформаційних систем

Не слід забувати, що сьогодні йдеться про те, що інформаційна система є
не тільки продуктом інтелектуальної діяльності, але й продуктом
матеріального виробництва і може безпосередньо використовуватись в
процесі ринкових відносин. У попередньому розділі вже висловлювалася
пропозиція щодо об’єднання всіх положень, які характеризують цей бік
проблеми в єдиний закон, визначивши суб’єктний склад відносин власності,
володіння і користування у сфері використання інформаційних систем.

Особливе місце серед учасників відносин у сфері використання
інформаційних систем слід відвести користувачу (або споживачу)
інформації, який звертається до інформаційної системи чи до посередника
з метою отримання необхідної йому інформації і користується нею, а також
користувачу інформаційною системою, технології та засобів її
забезпечення.

Користувачами інформаційної системи, технології і засобів їх
забезпечення можуть виступати фізичні, юридичні особи і держава.

Користувачем інформаційної системи сьогодні виступає і державне
підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного
господарського відання, і державна установа через оперативне право
управління.

На підставі вище викладеного можна зробити певні висновки.

В умовах розвитку ринкових відносин в Україні з’явилася і продовжує
розвиватися тенденція відокремлення інформаційних суспільних відносин,
які на теперішньому етапі потребують детального правового регулювання.

Суб’єкти авторського права у сфері використання програм, баз даних,
інформаційних систем розрізняються як суб’єкти первісного і похідного
прав. До перших відносяться автори і співавтори, причому співавторство є
більш характерним при створенні інформаційних систем і повинно
ґрунтуватись на угоді між співавторами; до других — ті, хто отримує
право на твір за волевиявленням авторів.

Охорона інформаційних систем авторським правом потребує розробити
спеціальний закон, в якому слід врегулювати всі питання, пов’язані з
суб’єктами авторського права на інформаційні системи, їх правами та
обов’язками.

Програми, бази даних, інформаційна система як продукти матеріального
виробництва можуть безпосередньо використовуватися у процесі ринкових
відносин. Всі положення, які характеризують цей бік проблеми слід
об’єднати в єдиний закон, визначивши суб’єктний склад відносин
власності, володіння і користування у сфері використання інформаційних
систем без урахування відносин, які повинні регулюватися Законом України
«Про авторське право і суміжні права».

7.4. Права та обов’язки учасників інформаційних

відносин

1. Зміст інформаційних відносин

Досліджуючи суб’єктний склад відносин у сфері використання програм, баз
даних, інформаційних систем, вченими зверталась увага на те, що наука
цивільного права з метою індивідуалізації окремих цивільно-правових
відносин окреслює їх елементи: суб’єкти і об’єкти, суб’єктивне цивільне
право і суб’єктивний цивільний обов’язок. Таким чином, змістом
інформаційних, як і будь-яких інших правовідносин, є взаємні права і
обов’язки їх учасників.

Не слід забувати, що у цивільно-правових відносинах повинні брати участь
принаймні дві особи, бо це відносини між людьми, а відношення людини до
речі не є правовим.

Особи, які є учасниками цивільно-правових відносин у сфері використання
програм, баз даних та інформаційних систем, мають суб’єктивні права і
обов’язки.

Важливо зазначити, що суб’єкт цивільно-правових відносин, якому належить
право, називається активним суб’єктом, або суб’єктом права, а суб’єкт
цивільних відносин, на якого покладено обов’язок називається пасивним
суб’єктом, або суб’єктом обов’язку.

Загальна теорія цивільного права визначає, що таких цивільно-правових
відносин, в яких існує лише суб’єкт права і лише суб’єкт обов’язку, дуже
мало і в цивільно-правовому відношенні, як правило, кожен з учасників
має суб’єктивні права і суб’єктивні обов’язки.

2. Підстави виникнення цивільних правовідносин у сфері створення та
використання програм, баз даних та інформаційних систем

Не можна не відмітити, що цивільно-правові норми самі по собі не
породжують цивільних правовідносин, цивільних прав і обов’язків, які
входять до її складу. Необхідним є виникнення конкретних суспільних
відносин за таких обставин, з якими закон пов’язує настання правових
наслідків.

У законодавстві дається перелік основних юридичних фактів, з якими
цивільне законодавство пов’язує виникнення цивільних прав і обов’язків,
а юридичними фактами називаються обставини, з настанням яких норми права
пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

До них, крім багатьох інших, відносяться і створення творів науки,
літератури і мистецтва, винаходів та ін., що має безпосереднє відношення
до об’єкту, що досліджується.

3. Суб’єктивне авторське право у сфері інформаційних відносин

Слід зазначити, що з моменту створення інформаційної системи її автор
або автори набувають суб’єктивні немайнові та майнові права.

Поняття й сутність суб’єктивних авторських прав базуються на єдиному
розумінні суб’єктивного права як передбаченої законом можливості певної
поведінки уповноваженого суб’єкта.

Відповідно до цього суб’єктивне авторське право характеризується як
забезпечена нормами права можливість самому суб’єкту здійснювати
різноманітні дії, вимагати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб і
звертатися у відповідні органи за захистом порушених прав та інтересів.
Тобто, суб’єктивне авторське право — це комплекс немайнових і майнових
прав, які мають відносно самостійне призначення, хоч тісно пов’язані між
собою.

Зобов’язані особи не повинні перешкоджати здійсненню прав авторів.

Все перелічене повною мірою можна віднести й до суб’єктів відносин у
сфері створення і використання програм, баз даних та інформаційних
систем.

4. Умови визнання авторського права і сповіщення про авторське право на
програми, бази даних, інформаційні системи Для виникнення, визнання і
здійснення авторського права на названі об’єкти не вимагається виконання
будь-яких формальностей, включаючи депонування або реєстрацію.

Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може,
починаючи з першого випуску в світ програми, бази даних чи інформаційної
системи використати знак охорони авторського права, який розташовується
на кожному примірнику інформаційної системи і складається з трьох
елементів: © — літери С у колі, імені особи, яка має авторське право і
року першого випуску інформаційної системи у світ.

Необхідно передбачити варіант, коли інформаційна система складається з
матеріалів, які не є об’єктами авторського права. В цьому випадку
авторське право на таку інформаційну систему належить особам, які її
створили.

Авторське право на програму, базу даних, інформаційну систему:

визнається за умови дотримання авторського права на кожен з творів, що
включено до інформаційної системи;

зберігається на кожен з творів, які включено до інформаційної системи за
умови можливого використання незалежно від такої інформаційної системи.

Дуже важливим є надання можливості забезпечення не перешко-джувати іншим
особам здійснювати самостійний добір, організацію творів і матеріалів,
які входять до інформаційних систем, навіть коли на цю інформаційну
систему існує авторське право.

Особі, яка має авторське право, або будь-яку виключну правомочність на
програму, базу даних чи інформаційну систему, необхідно надати
можливість зареєструвати це право або правомочність в офіційних
державних реєстрах самостійно або через представників протягом терміну
охорони авторського права.

ВМ. Антонов IHTEЛЕКТУАІЬПА ВЛАСНІСТЬ І КОМП’ЮТЕРНЕ АВТОРСЬКЕ ПРАВО

Державній реєстрації можуть підлягати свідчення про авторстве на
обнародуваний чи необнародуваний твір, факт і дата опублікування твору
та договори, які зачіпають права автора на твір.

У Проекті цивільного кодексу України передбачається, що орган, який
забезпечує державну реєстрацію і положення про державну реєстрацію прав
автора на витвори науки, літератури і мистецтва затверджує Кабінет
Міністрів України. Для інформаційної системи таким органом могло б стати
Українське агентство з правової охорони програм для ЕОМ, баз даних,
топологій інтегральних мікросхем та інформаційних систем.

Про реєстрацію прав автора інформаційної системи необхідно видавати
свідоцтво, а при виникненні спору державна реєстрація має визнаватися
судом як юридична презумпція авторства, тобто має вважатися дійсною,
якщо в судовому порядку не буде доведено іншого.

Поширення на інформаційні системи принципів авторсько-правової охорони
означає визнання за автором (авторами) особистих немайнових і майнових
прав.

5. Особисті немайнові права автора програми, бази даних, інформаційних
систем

Закон відносить до особистих (немайнових) прав автора право авторства,
право на авторське ім’я, право на недоторканність твору та право на
обнародування твору.

Конкретизуючи раніше наведені положення, зазначимо, що автор є суб’єктом
абсолютних правовідносин, за якими всі оточуючі особи зобов’язані не
порушувати його право.

В свою чергу, вступаючи у правовідносини по використанню інформаційних
систем, автор (автори) набувають відносні майнові права.

Не можна не відмітити, що авторське право більшості зарубіжних країн
поділяється на ряд повноважень майнового і особистого характеру. Першими
за їх виникненням слід називатрі немайнові, або моральні права (droit
moral moral right): право авторства, право на ім’я, на назву твору і
його недоторканність. Однак основне значення мають виключні права на
використання твору і право на гонорар. У зв’язку з цим підкреслимо, що в
Україні сьогодні особисті (немайнові) права автора складаються з прав
авторства, права на авторське ім’я, право на недоторканність твору і
права на обнародування твору.

Право авторства на програми, бази даних та шформащйні системи.

Правом авторства на програми, бази даних та інформаційні системи, як і
на будь-який інший об’єкт авторського права, є забезпечена законом
можливість особи вважатися автором даного твору і вимагати від інших
осіб виконувати вимоги авторського права (визнавати права авторства)
відповідно до існуючого законодавства.

Назване право може належати лише творцеві програми, бази даних та
інформаційної системи, а не будь-кому іншому і закріплює той факт, що
дана особа своєю творчою працею створила конкретний твір. Його
виникнення не залежить від того, чи опубліковане твір і чи є підстави
для отримання винагороди. Право авторства не відчужується і не
передається за договором, воно не переходить у спадщину, тобто є
безстроковим. Воно не підлягає майновій оцінці і є невід’ємним від
автора правом.

Не слід забувати, що право авторства характеризується як основа для
виникнення всіх інших правомочностей автора.

Право співавторства на програми, бази даних та інформаційні системи.

Треба наголосити, що для створення програми, бази даних та інформаційної
системи на сьогодні більш характерним є наявність співавторів, яким
авторське право повинно належати сумісно, а взаємодія співавторів з
приводу створеної інформаційної системи може визначатися договором між
ними. Кожний зі співавторів зберігає авторське право на створену ним
частину, якщо вона має самостійне значення і вправі розпорядитися такою
частиною за власним розсудом (наприклад, творці операційної системи,
опису програм, допоміжних матеріалів, баз знань) і повинні користуватися
всім комплексом відповідних правомочностей самостійно і незалежно один
від одного.

Більш складним може виявитися вирішення питання про авторство, якщо одна
інформаційна система — назвемо її базовою — надає можливість для
створення цілого покоління інформаційних систем з широким діапазоном
використання.

Творці вихідних інформаційних систем можуть докладати значних зусиль
стосовно адаптації базової інформаційної системи, пристосування її для
вирішення комплексу нових проблем і виконання нових функцій.

Зрозуміло, в цих умовах не можна позбавити творців базової інформаційної
системи відповідних прав, оскільки нові інформаційні системи суттєво
залежать від першої.

Право на авторське ім’я (назву).

Зазначення імені автора при використанні твору обов’язкове в усіх
випадках. Існують винятки, хоча до програми, бази даних та інформаційної
системи вони навряд чи можуть мати відношення.

З правом авторства нерозривно пов’язано право на авторське ім’я, яке по
суті є конкретизацією права авторства і представляє собою забезпечену
законом можливість опублікувати твір під своїм ім’ям, під умовним ім’ям
(псевдонімом) або без зазначення імені (анонімно). Автор, який створив
програму, базу даних, інформаційну систему, здійснює право на ім’я,
випускаючи її у світ.

Без згоди автора ніхто не може вносити до програми, бази даних,
інформаційної системи будь-які зміни у позначені його імені. Можливим є
варіант, коли група співавторів домовиться між собою випускати
інформаційну систему без зазначення імен авторів, використовуючи
спеціальну назву.

На основі переліченого, право на ім’я автора програми, бази даних,
інформаційної системи можна тлумачити як право визначати форму
зазначення імені автора: під своїм ім’ям, під умовним ім’ям
(псевдонімом) або анонімно.

Право на недоторканість твору і контроль за його дотриманням,

Право на недоторканність твору визначається як право протидіяти
будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому
іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора.

Це означає, що при виданні або будь-якому іншому використанні твору,
забороняється без дозволу автору (авторів) та його правонаступників
вносити будь-які зміни як до самого твору, так і до йоге назви та
позначення імені автора.

Не слід допускати без дозволу автора супроводження програми, бази даних,
інформаційної системи передмовами, післямовами, коментарями, будь-якими
іншими поясненнями, скороченнями чи доповненнями твору.

Таким чином, право на недоторканність (цілісність) програми, бази даних,
інформаційної системи слід визначити як право на захист як самих цих
понять, так і їх назви від всілякого роду перекручень, спотворень або
інших посягань, що може завдавати шкоди честі та репутації автора.
Наведене підтверджується п. 4 ст. 13 Закону «Про авторське право і
суміжні права».

Слід зазначити, що право на недоторканність програми, бази даних,
інформаційної системи згідно Закону є особистим немайновим правом, але
спадкоємці також наділяються цим правом, а особи, які використовують
твори, що стали суспільним надбанням, зобов’язані також дотримуватись
вимог недоторканності твору.

За загальним правилом контроль за дотриманням вимог щодо недоторканності
твору здійснює Державне агентство України з авторських і суміжних прав,
але для розглядаємого об’єкту доцільно створити спеціальне Українське
агентство з правової охорони програм для ЕОМ, баз даних, топологій
інтегральних мікросхем, інформаційних та експертних систем. Необхідність
появи такого спеціального агентства є зрозумілою і актуальною, — вона
обґрунтовувалась при розгляді питання про суб’єктивні права автора
інформаційної системи.

Право автора на недоторканність полягає і в тому, що переклад програми,
бази даних, інформаційної системи з однієї мови на іншу з метою випуску
у світ слід дозволяти лише за згодою автора або його правонаступників і
на підставі договору. При цьому переклад може здійснюватись лише за
умови збереження цілісності та змісту твору.

Право на обнародування твору.

За Законом про авторське право обнародування твору — це дія, що надає
твору доступності для публіки, якими б засобами це не досягалось. Інакше
це істотне особисте немайнове право автора називається правом випуску
твору у світ. Відповідно до Закону програму, базу даних, інформаційну
систему можна вважати випущеною у світ (опублікованою, обнародуваною),
якщо вони будь-яким способом повідомлені невизначеному колу осіб.

У літературі відмічається, що твір може бути випущений у світ різними
способами, але суттєвим є те, що його зміст повідомлений невизначеному
колу осіб і те, що не вважається випуском у світ інформація про твір з
викладенням його короткого змісту або повідомлення вузькому колу осіб.
Ті самі положення знайшли своє відображення в Законі «Про авторське
право і суміжні права».

ВМ.Антонов ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЧАСНІСТЬ І КОМП’ЮТЕРНЕ АВТОРСЬКЕ ПРАВО

Дещо іншу позицію має з цього приводу російське законодавство.

Випуск у світ програми для ЕОМ або бази даних, наприклад, від носиться
до майнових прав автора. Доцільність такого трактуванню відносно
інформаційних систем необхідно ще детально проаналізувати, але така
перспектива є досить обґрунтованою.

Оскільки за діючим законодавством, передусім автору чи іншій особі, що
має авторське право, належить виключне право на використання твору в
будь-якій формі і будь-яким способом, доцільним буде першочергово
звернутись до аналізу самого поняття «виключне право».

Сучасна юридична думка характеризує виключне право, як право, коли жодна
особа, крім тієї, якій належить авторське право, не може використовувати
твір, не маючи на те відповідного дозволу (ліцензії), за винятком
випадків, встановлених Законом про авторське право.

Аналогічну позицію в цьому питанні займали й інші автори, які
обґрунтовували введення і використання цього поняття.

6. Виключні права автора та інших осіб, які мають авторське право на
програми, бази даних та інформаційні системи

У Законі «Про авторське право і суміжні права» від 1994 р. до виключних
прав автора або іншої особи, яка має авторське право, належить право
дозволяти або забороняти:

відтворення творів;

публічне виконання і публічне сповіщення творів;

публічний показ;

будь-яке повторне публічне сповіщення в ефірі вже переданих в ефірі
творів, якщо воно здійснюється іншою організацією;

переклади творів;

переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів;

розповсюдження творів шляхом продажу, відчуження іншим способом або
шляхом здачі в найом чи у прокат та іншої передачі до першого продажу
примірників твору;

здачу в найом після першого продажу, відчуження іншим способом
примірників аудіовізуальних творів, музичних творів у нотній формі, а
також творів, зафіксованих на фонограмі або у формі, яку читає машина;

імпорт примірників твору.

Більшою або меншою мірою всі перераховані виключні майнові права
належать і автору програми, бази даних, інформаційної системи з
урахуванням особливостей їх як об’єктів. Крім того, цей перелік не є
вичерпним і може доповнюватись.

Найбільш суттєві для інформаційних систем виключні майнові права слід
сформулювати таким чином:

відтворення інформаційної системи (повне або часткове) в будь-якій формі
і будь-якими способами;

розповсюдження інформаційної системи;

модифікація інформаційної системи, втому числі переведення інформаційної
системи з однієї мови на іншу;

• право відтворення програми, бази даних, інформаційної системи.
Відтворення інформаційної системи — це виготовлення одного

або більше примірників інформаційної системи в будь-якій матеріальній
формі, а також запис інформаційної системи для тимчасового чи постійного
зберігання в електронній (включаючи цифрову), оптичній або іншій формі,
яку читає машина, де примірник — це результат будь-якого відтворення
твору.

Здійсненню права публічного сповіщення у сфері створення інформаційної
системи більше відповідає така передача в ефір або по проводах зображень
і (або) звуків інформаційної системи, коли зазначені зображення чи звуки
можуть бути сприйнятими невизна-ченим колом осіб.

Автор (автори) оригіналу інформаційних систем може сам перекласти свій
твір іншою мовою, тобто здійснити авторський переклад.

Вважається, що при цьому можливо збереження загального правила про те,
що за наявності авторського перекладу ніхто інший не може перекладати
цей твір тією ж мовою. Можливі тут й авторизовані переклади.

Модифікація програм, баз даних, інформаційних систем.

Вочевидь є необхідність віднести будь-яку модифікацію програми, бази
даних, інформаційних систем (переробку твору) до виключних майнових прав
автора. Така модифікація може мати місце лише за згодою автора чи його
правонаступників.

Розповсюдження програм, баз даних та інформаційних систем.

Особливо гостро постає питання щодо розповсюдження таких творів як
програма, база даних, інформаційна система шляхом продажу, відчуження в
інший спосіб або шляхом здавання в найом чи у прокат, іншої передачі їх
до першого продажу.

Відповідно до Закону «Про авторське право і суміжні права»
розповсюджувати чи будь-яким іншим способом поширювати до першого
продажу свій твір може лише автор або його правонаступник чи інші особи,
але тільки з дозволу автора чи його правонаступників. Проте, після
першого продажу програми, бази даних, інформаційної системи згідно з
даним правилом право автора чи його правонаступників на розповсюдження
твору вичерпується. Щодо творів, зафіксованих у формі, яку читає машина,
це право зберігається за автором чи їх правонаступниками також після
першого продажу чи відчуження в інший спосіб.

Практичну значимість це набуває у зв’язку з тим, що програму, базу
даних, інформаційну систему після її першого продажу може здавати в
найом власник твору.

Як передбачається Законом «Про авторське право та суміжні права» ,
зазначений перелік не є вичерпним, тому автор програми, бази даних,
інформаційної системи має право дозволяти або забороняти використовувати
свій твір в інші способи.

7. Передача майнових прав на програми, бази даних та інформаційні
програми за договором

У законодавстві, присвяченому правовій охороні прав на програму, базу
даних, інформаційну систему, так само як для програм та баз даних, слід
передбачити можливість передачі майнових прав на інформаційні системи
повністю або частково іншим фізичним або юридичним особам за договором.

Майнові права можуть відчужуватись автором та іншими суб’єктами
авторського права (ліцензіаром). Ліцензіар може видавати ліцензію іншій
особі (ліцензіату) на використання творів відповідно до такої ліцензії.
Відчуження авторських майнових прав і видача ліцензії оформлюється на
підставі авторського договору. Особисті немай-нові права автора при
цьому не можуть передаватися іншим особам.

Договір повинен укладатись в письмовій формі і має встановлювати такі
суттєві умови:

обсяг і способи використання інформаційної системи;

порядок виплати і розмір винагороди;

термін дії договору.

Важливим є той факт, що майнові права на інформаційну систему можуть
переходити у спадок у встановленому законом порядку.

Що стосується майнових прав на інформаційні системи, створені в порядку
виконання службових обов’язків або за завданням роботодавця, то вони
будуть належати роботодавцю, якщо у договорі між ним і автором не
передбачено іншого.

Порядок оплати і розмір винагороди встановлюється договором між автором
і роботодавцем.

8. Вільне використання програм, баз даних та інформаційних систем

Разом з тим, велику практичну значимість має те, що Закон у деяких
випадках обмежує виключне право автора на використання твору, а
використання твору без згоди автора отримало назву вільного
використання. Можливість і доцільність вільного використання творів без
згоди автора і без виплати йому авторської винагороди або з виплатою
йому авторської винагороди з урахуванням певних особливостей слід
передбачити й для інформаційних систем.

Зразком і підставою для цього може слугувати детально регламентоване
вільне відтворення комп’ютерних програм (ст. 18 Закону «Про авторське
право і суміжні права»).

З означеного питання пропонується таке: без дозволу автора чи іншої
особи, якій належить авторське право на інформаційну систему, якщо інше
не визначено в договорі, дозволяється здійснювати такі дії: відтворення
одного примірника інформаційної системи, а також адаптацію інформаційних
систем, які здійснюються особою, яка є законним власником примірника
інформаційної системи; виготовляти або доручати виготовлення копії
інформаційної системи за умови, що ця інформаційна система призначена
лише для архівних цілей та для заміни законно придбаного примірника
інформаційної системи у випадку її втрати, пошкодження або
непридатності.

Безсумнівно, що визначений примірник інформаційної системи або її
адаптація не можуть використовуватись з іншою метою, ніж передбачено, і
підлягає знищенню у випадку, коли продовження володіння інформаційною
системою втрачає законний характер.

Іншою підставою може бути відтворення в одному примірнику для архівних
цілей і заміна законно придбаного примірника інформаційної системи у
випадку, коли такий примірник втрачено, пошкоджено або він став
непридатним.

Подальший аналіз цих питань дозволяє дійти до висновку, ще автор або
інша особа, якій належить право на використання примірника інформаційної
системи, може без отримання дозволу особи, якій належить право власності
на інформаційну систему, здійснювати будь-які дії, пов’язані з
функціонуванням інформаційної системи відповідно до її призначення, в
тому числі виправлення явних помилок. Запис і зберігання в пам’яті ЕОМ
допускається по відношенню до однієї ЕОМ або одного користувача в
мережі, якщо інше не передбачено договором з автором, або іншою особою,
якій належить право власності на інформаційну систему.

9. Право на авторську винагороду — основне майнове право авторів
програм, баз даних та інформаційних систем

Як вже зазначалось, право на авторську винагороду — це основне майнове
право автора чи іншої особи, що має авторське право. У зв’язку з цим
підставою для винагороди є факт використання твору у будь-який спосіб.

Якщо вести розмову про основні правові форми використання творів, в тому
числі й програм, баз даних, інформаційних систем, то їх можна
охарактеризувати як виключне право дозволяти або забороняти ті чи інші
дії, про які йшлося раніше.

До конкретних юридичних фактів, що породжують у автора чи іншої особи,
яка має авторське право, право на винагороду, закон відносить:

авторський договір;

факт позадоговірного використання твору, коли не вимагається згода
автора, але передбачена виплата авторської винагороди;

неправомірне використання твору.

Тобто, право на одержання винагороди породжується, як правило, лише
фактом використання твору.

Таким чином, сам по собі факт наявності твору в об’єктивній формі права
на винагороду породжує не завжди.

У літературі звертається увага на те, що винагорода, отримана автором чи
іншою особою, яка має авторське право, є по суті винагородою за працю,
вкладену у створення твору. Вона може бути як у формі заробітної плати,
так і у формі авторського гонорару. Крім того, можливе поєднання цих
форм оплати.

Не слід забувати, що винагорода має виплачуватись за будь-яке
використання твору, окрім згадуваних нами випадків використання твору
без згоди автора.

Що ж стосується розміру й порядку обчислення авторської винагороди за
створення і використання твору, то він визначається у відповідному
авторському договорі і може здійснюватись у вигляді одноразового платежу
— одноразова винагорода, або у формі відрахувань — відсотків за кожний
проданий примірник чи кожне використання твору, або складатись зі
змішаних платежів.

Все викладене повною мірою належить і до інформаційної системи як до
об’єкту авторсько-правової охорони.

10. Договір між автором програми, бази даних, інформаційної системи і
користувачем

Велику практичну значимість при використанні програми, бази даних,
інформаційних систем відіграє договір між автором (йогс спадкоємцем, а
також будь-якою фізичною або юридичною особою, яка має виключні майнові
права на програму, базу даних, інформаційну систему, отримані в силу
закону або договору) і третіми особами (користувачами). Таке
використання здійснюється на підставі договору, за виключенням випадків
вільного перепродажу екземпляру інформаційної системи, який слід
розглянути окремо.

Вказаний договір повинен укладатися, і укладається нині, в письмовій
формі.

При продажу і наданні масовим користувачам доступу до інформаційної
системи необхідно передбачити особливий порядок укладання договорів,
наприклад, шляхом викладення типових умов договору на екземплярах
інформаційних систем, які передаються.

Разом з тим, слід передбачити в українському законодавстві вільний
перепродаж екземпляру інформаційної системи, а саме: допустити
перепродаж або передачу іншим способом власності або інших речових прав
на екземпляр інформаційної системи після першого продажу, або іншої
передачі права власності на цей екземпляр без згоди автора і без виплати
йому додаткової винагороди.

Таким чином, можна зробити певні висновки щодо інформаційних систем, а
саме:

1. З моменту створення інформаційної системи автор або автори набувають
суб’єктивних немайнових і майнових прав, що повинно бути законодавче
закріплено. Спеціальний закон повинен містити в собі низку положень,
основними з яких є такі:

серед умов визнання авторського права на інформаційні системи можна
назвати: авторське право на інформаційні системи, яке виникає у зв’язку
з їх створенням (для виникнення, визнання і здійснення авторського права
на інформаційні системи не вимагається виконання будь-яких
формальностей, включаючи депонування або реєстрацію);

особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може,
починаючи з першого випуску у світ інформаційної системи, використати
знак охорони авторського права, який має бути розташований на кожному
примірнику інформаційної системи і складатися з трьох елементів: літери
С у колі, імені автора (авторів) і року першого випуску інформаційної
системи у світ;

у випадку, коли інформаційна система складається з матеріалів, які не є
об’єктами авторського права, авторське право на таку інформаційну
систему належить особам, які створили цю інформаційну систему;

авторське право на інформаційну систему визнається за умови дотримання
авторського права на кожен з творів, включених до цієї інформаційної
системи і зберігається на кожен з творів, які включені в інформаційну
систему за умови можливості використання незалежно від такої
інформаційної системи;

необхідно надати можливість і не перешкоджати іншим особам здійснювати
самостійний підбір та організацію творів і матеріалів, які входять до
інформаційних систем, навіть коли на цю інформаційну систему існує
авторське право;

особі, яка має авторське право, або будь-яку виключну правомірність на
інформаційну систему, необхідно надати можливість зареєструвати її в
офіційних державних реєстрах самостійно або через представників протягом
терміну охорони авторського права.

Для інформаційних систем слід передбачити створення спеціального органу,
який має забезпечувати їх державну реєстрацію. Таким органом може стати
спеціальне Українське агентство з правової охорони програм для ЕОМ, баз
даних, топологій інтегральних мікросхем та інформаційних систем.

Найбільш суттєвими для авторів інформаційних систем є виключні майнові
права, які слід сформулювати таким чином: відтворення інформаційної
системи (повне або часткове) в будь-якій формі і будь-якими способами;
розповсюдження інформаційної системи; модифікація інформаційної системи,
в тому числі переклад інформаційної системи з однієї мови на іншу.

У законодавстві, яке передбачає правову охорону прав на інформаційну
систему, слід передбачити можливість передачі майнових прав на
інформаційні системи повністю або частково іншим фізичним або юридичним
особам за договором; майнові права можуть відчужуватись автором та
іншими суб’єктами авторського права (лі-цензіаром); ліцензіар може
видавати ліцензію іншій особі (ліцен-зіату) на використання
інформаційної системи відповідно до такої ліцензії.

Практичну значимість при використанні інформаційних систем відіграє
договір між автором і третіми особами (користувачами). Таке використання
повинно здійснюватись на підставі договору, який слід укладати в
письмовій формі. При продажу та наданні масовим користувачам доступу до
інформаційної системи необхідно передбачити особливий порядок укладання
договорів, наприклад, шляхом викладення типових умов договору на
примірниках інформаційних систем, які передаються.

7.5. Дослідження проблем глобальноїінформаційної мережі Internet у СШАта
країнах Європи, формування законодавства у цій сфері

Слід зазначити, що з моменту виникнення і створення Глобальної мережі
Internet у США більше уваги приділяється проблемам, які стосуються саме
Internet. Кількість постійних користувачів мережі у світі перевищила 900
млн. Безумовним лідером є США (біля 154 млн постійних користувачів
Internet, або 76 відсотків від усього дорослого населення). Країни
Західної Європи додають значних зусиль, щоб наздогнати США. Вже сьогодні
більше 113 млн європейців є постійними користувачами мережі Internet, що
складає майже 36 відсотків від усього дорослого населення. Загальні
темпи приросту кількості хостів в Європі складає 23,8 процентів.

Однак що Глобальна мережа, як і інші регіональні, містить в собі велику
кількість інформаційних систем, які в поєднанні а засобами передачі
складають мережі. Тому всі питання, які вирішуються в Internet слід
вирішити, перш за все, для інформаційних систем.

Регулювання питань, пов’язаних з інформаційним наповненням Internet та
правовими аспектами функціонування — складна і делікатна справа. Країн,
в яких є спеціальне законодавство, що стосується Internet, в Європі
небагато. Однією з таких країн є Німеччина. Німецькі законодавці,
наприклад, у червні 1997 року прийняли спеціальний закон про
мультимедіа. Цим законом, наприклад, передбачається контролювання
матеріалів, які розміщуються в Internet.

У липні 1997 року на засіданні Ради міністрів країн ЄС в Бонні була
прийнята Декларація про принципи використання Internet у майбутній
Європі. В Декларації, зокрема, записано, що Internet — провайдери в
цілому не відповідають за інформацію, яку одержують їх клієнти з
Internet. Крім того, було схвалено принцип недискримі-наційного
оподаткування при використанні Internet в електронній торгівлі. Але
Internet проголошений «вільною зоною торгівлі», як це пропонувалось
СІЛА.

Цікавим є те, що офіційними органами США з одного боку підкреслюється
необхідність обмеження державного втручання в Інтернет, чим пояснюється
його бурхливий розвиток, а з іншого боку, Конгрес США вже прийняв і
розглядає більше десяти законопроектів, присвячених Інтернет (бібліотека
Конгресу — HYPERLINK “http://thomas.loc.gov” http://thomas.loc.gov ).
Проект закону про захист персональної інформації в Інтернеті передбачає
введення заборони для федеральних відомств на надання доступу до
конфіденційних записів про індивідів через Інтернет. Проект закону про
сімейний доступ до Інтернету спрямований на забезпечення батьків
засобами контролю за змістом, до якого мають доступ їх діти через
Інтернет. Провайдери послуг Інтернету повинні надавати програмне
забезпечення, яке дозволяє здійснювати такий контроль.

Заборона на використання Інтернету для азартних ігор, укладання парі,
проведення лотерей та інших засобів вилучення грошей у населення
передбачає законопроект «Про заборону на азартні ігри в Інтернеті»

1. Проблеми конфіденційності у сфері інформаційних відносин у США,
Японії та ряді країн Європи

Багато уваги приділяють США на даному етапі і питанням конфіденційності,
яку асоціюють з концепцією особистої свободи. Легкий доступ до
інформації в інформаційних системах і в Глобальній інформаційній
інфраструктурі (GII) в цілому, можливість її багаторазового використання
і миттєвої передачі можуть призвести до зниження рівня конфіденційності.
Тому однією з необхідних умов успішного ведення бізнесу вважається
забезпечення конфіденційності.

У червні 1995 року Робоча група з питань конфіденційності у складі
Цільової групи з питань інформаційної інфраструктури уряду США (ПТЕ)
опублікувала звіт — «Конфіденційність і національна інформаційна
інфраструктура: принципи надання і використання особистої інформації». У
звіті наведено низку принципів, які регламентують збір, обробку,
зберігання і повторне використання особистих даних. Ці принципи, які
базуються на основі розроблених Організацією економічного
співробітництва і розвитку «Основних принципів захисту конфіденційності
та міжнародного потоку персональних даних», об’єднують принципи
доброчинної практики в роботі з інформацією. Крім того, принципи
конфіденційності визначають умови, які регулюють отримання, розголошення
і використання конфіденційної інформації, її цілісність та якість.

У квітні 1997 року Комітет з інформаційної політики Цільової групи ПТЕ
видав проект документу — «Варіанти забезпечення конфіденційності в
системі Національної інформаційної інфраструктури» . В цьому документі
аналізуються інформаційна практика США і громадська думка, які
стосуються конфіденційності інформації. Метою є пошук оптимального
балансу між розумінням особистої конфіденційності та вільним потоком
інформації в демократичному електронному суспільстві.

Доречно буде відмітити, що питання конфіденційності, як вони загалом
називаються у США, розглядаються у багатьох країнах, в тому числі й в
Україні.

Деякі країни прийняли закони, які вводять принцип саморегулювання в
промисловості або передбачили адміністративні заходи по захисту прав
конфіденційності своїх громадян.

Однак, на думку урядових кіл СІЛА, відмінності цих законів можуть
призвести до порушення міжнародних потоків даних. Так, Європейський Союз
(ЄС) прийняв директиву, яка забороняє передачу особистих даних в країни,
які, за його думкою, не приймають належних заходів по захисту
конфіденційності громадян країн ЄС.

Центральною проблемою в СЩД вважається безпека і надійність мережі GII.
В офіційних джерелах наголошується, що користувачі Internet повинні бути
впевнені, що їх дані захищені від несанкціонованого доступу, інакше вони
не будуть користуватися нею з комерційною метою. Безпека мереж GII
потребує, на їх думку:

безпечних і надійних мереж телекомунікацій;

ефективних засобів захисту інформаційних систем, які підключені до цих
мереж;

ефективних засобів ідентифікації і забезпечення конфіденційності
електронної інформації для захисту даних від несанкціонованого доступу;

добре підготовлених користувачів мережі GII, які розуміють як захистити
свої системи і дані.

Особливо важливою є розробка надійних процедур сертифікації, які
підтримують передачу підписів по комп’ютерним каналам, що дозволить
користувачам знати, з ким вони спілкуються в мережі.

Для створення електронної комерції у США підтримується розвиток
добровільної, ринково-орієнтованої інфраструктури управління
криптографічних ключів, які забезпечили б ідентифікацію, цілісність і
конфіденційність інформації. Велику надію в США викликає приватний
сектор, ведуча позиція якого здатна призвести до стрімкого розвитку
інформаційних систем, мереж Internet. Якщо приватний сектор та уряд
будуть діяти узгоджено, це відкриє величезні можливості для комерційної
діяльності.

Підводячи підсумки, слід звернути увагу на те, що переважною формою
правової охорони програмного забезпечення за кордоном є
авторсько-правова охорона.

B

J

x

~

?

?

?

O

&

??????»?O

U

Ue

,.u

T

V

?

?

°

&

&

F-

&

F-

,R,?,?aOaA???c??—?

d

„— ¤A1$]„—

„‡ ¤? e1/4 D1/2 F1/2 I1/2 o3/4 ae? A oeiaE?§?sgZ

r

&

FS

&

FI

&

FG

&

F?

&

FG

b

I

O

Oe

2

6

`

a

o

u

h(590J

d

&

F‚

d

d

d

„Oe

y ¤ 1$^„Oe

„Oe

y1$^„Oe

&

F…

d

&

F…

&

F…

d

d

v

I

O

Oe

6

`

a

o



h(590J

h(590J

&

F$

&

F’

„%1$`„%

„”1$]„`„”

1$`„,

„” ¤1$`„”

y ¤&1$`„6

d

d

y1$`„

B

?

?

U

B

‚-

?-

?-

O-

Ue#

ae#

B(

L(

R(

¤(

®(

-)

+

+

:2

X2

v9

?9

“:

$:

U

X

?

E

t

&

F;

&

F;

‚-

O-

A

^#

B(

¤(

-)

8-

?3

I5

Ue8

d

?????????????$?ж????????$?????y??????????????????Ue8

“:

@:

AE:

R

†>

?>

Ue>

a>

?

\?

IA

?+??$????+???j??????????y???????$:

(:

4:

?:

?:

?:

A:

AE:

Z=

\=

`=

b=

v>

†>

?>

?>

’>

Ue>

a>

e>

i>

?

?

IA

?C

¶C

?C

1/4C

OC

h(590J

IA

OC

D

D

>D

@D

`D

tD

*F

HF

xF

„F

4G

??$?????????$????

?A??????????y???????OC

THC

aC

aeC

eC

eC

iC

?C

oeC

oC

D

D

>D

@D

BD

FD

HD

JD

LD

RD

????????Т?Т?Т?Т????????????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? fF hF jF lF xF ?F „F ?F ?F iF oF aG oeG oG uG H 0H

??????????y?????AEH EH EH IH UH aeH I $I &I †J OJ L eW oW oW thW X X X @X BX DX FX ?X  X AEX ?X OX OX :Y >Y

hY

lY

?Y

?Y

Z

Z

$-R

UR

eU

eW

X

Z

2[

J[

Z[

D\

N]

T^

b^

j^

???????$??»?Z

Z

Z

2[

4[

b b Hb Vb ?b b ”b –b ?b ?b  b cb ¤b ¦b ”c –c ?c ?c ¤c ¦c ¬c °c ?c 3/4c Ic Ic ?c d d d ,?c 1/4c Ic ?c he af ’h oeh oh i i d -d d (d *d 0d nd ‚d ?d ?d d ”d ?d Ad Ad Aed AEd e e e e ue uee the `f df ff hf jf nf pf  f cf ¤f ¦f Uf af oeh oh &i ,i –i AEi "j &j i i i -i "i &i *i ????(?? ? ? ? ? ? ????(?? ? ? ? ? ????(?&j .j >j

Nj

\j

^j

fj

vj

†j

”j

?&j

.j

^j

fj

–j

?j

Ij

Oj

k

k

,k

Uk

uek

8m

>m

@m

Bm

0n

n

Dn

tn

zn

An

Aen

vp

xp

?q

?q

1/4q

Aq

AEq

Iq

aeq

eq

iq

oq

oeq

oq

uq

ueq

v v 0? ? ? ? ? ? ????(?? ? ? ? ? ? ????(?? ? ? ? ? ? ????(?? ? ? ? ? ? ????(?? ? ? ? ? ? ? ? ? ????(?aq Or -v ?v Iz .| . n E? r„ ¦„ ?… v †} ’} ?~ ’~ ?~ . ??$????`????A‡

E‡

.?

4?

6?

8?

😕

D?

J?

Z?

b?

f?

p?

t?

~?

†?

??

R?

T?

–?

??

o?

o?

2‹

B‹

t‹

x‹

|‹

~‹

‚‹

’‹

-?

?

?

?

?

?

?

????(??

?

?

?

?

?

?

????(??

?

?

?

?

?

?

????(?’‹

”‹

–‹

?‹

?‹

?‹

®‹

°‹

?‹

?‹

¶‹

?‹

E‹

I‹

I‹

?‹

O‹

Oe‹

U‹

ae‹

e‹

e‹

i‹

i‹

o‹

?

H?

J?

P?

T?

^?

d?

t?

??

†?

??

1/4?

Ue?

TH?

h(590J

‘?

?

?

?

?

?

?

????(??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?’

 ’

¦’

?’

Oe–

O–

U–

Ue–

TH–

a–

—

“—

$—

(—

0—

2—

4—

6—

D—

H—

J—

L—

N—

P—

e—

i—

i—

i—

?—

Z?

\?

ue?

th?

R›

V›

l?

i?

*?

T!

Z!

p!

r!

?!

 !

i!

i!

?!

th!

c

c

\c

^c

`c

bc

ic

?c

F

F

bF

dF

fF

hF

-¤

“¤

*¤

2¤

6¤

µ

Rµ

bµ