Вказівна частка ге ‘ось’ у західнополіських говірках
Частки, уживані в українських говорах, – це лексично і структурно
специфічна група слів, які характеризуються багатьма архаїчними
ознаками, але мають переважно затемнену етимологію. Деякі з цих часток,
що виявлені і в західнополіському говорі, мають відповідники в інших
слов’янських діалектах і відповідно етимологічно можуть бути трактовані
як континуанти праслов’янських часток, які внаслідок своєї лексичної
незалежності та невідмінюваності збереглися у давній, первісній формі.
Так, у говірках Пінського району Брестської області Білорусі, які
становлять північно-східну окраїну західнополіського діалекту, вживана
як лексично незалежна одиниця із вказівним значенням частка ге ‘ось’,
‘оце’, ‘он’, пор.: ге шчо йе на стaрос’ц’ дождaласа (Невель Пн); ге
необ’iлни чолов’iк, нездoл’ни обoлити (Жидче Пн); озм’iте ге стoлок ди
с’адaйте (Мала Вулька Пн); шчо ге за товaр хoд’ат? (Містковичі Пн); ге
йіж товканuцу (Жидче Пн); ге пришлa жонoчина, де мн’iйе роскaзвивати
(Хойно Пн). У перехідних українсько-білоруських говірках північної
Пінщини частка ге уперше зафіксована наприкінці ХІХ ст. Ю.Карським: шчо
ге за л’yдз’і ? [1,4].
Структурно й функціонально рівнозначні відповідники відомі в інших
слов’янських говорах, пор. укр. бойків. ге ‘ось’ [2,164],
сербсько-хорватське е ‘ось’ [3, 513], пол. діал. е, je ‘ось’ [4,41],
болг. е ‘он; ось’ [5,176]. При етимологічному опрацюванні цієї частки на
підставі численних фактів сучасних архаїчних слов’янських говорів
В.Німчук [6, 466-467], О.Мельничук [7, 210-211], В.Фортунатов [8, 222],
В.Славський [9, 420], Махек [10, 128], а також автори “Етимологічного
словника української мови” [11, 487-488], вбачають у ній континуант
вказівної частки псл. *е ‘ось; он’, або, що менш імовірно, псл. *(h)е,
яка виникла на базі займенника і-є. *е. Суттєвим аргументом на користь
імовірності цієї версії стали б факти фіксації вказівного ге ще й в
історичних словниках української та інших слов’янських мов. Одначе й
відсутність таких фіксацій не ставить під сумнів праслов’янське
походження вказівного ге, оскільки, як слушно зауважив В.Німчук, “багато
часток праслов’янського походження, вживаних, безсумнівно, в живій мові,
давні пам’ятки не відбили” [6, 468].
У говірках Пінщини виявлено також результат семантичного й
функціонального розвитку вказівної частки ге, а саме її вживання у
прислівниковій функції зі значенням ‘так’: ми однyт’ ге бaйімо (Невель
Пн); г’iнчий бaйе ге, г’iнчий ге, кажди по-свoйму (Жидче Пн); ге не
мoжн’а казaти на чужuх (Жидче Пн) і т. ін.
У більшості говірок північної діалектної зони західнополіського говору
(найактивніше – у берестейських говірках) функціонує структурно тотожний
прислівник ге зі значенням ‘уже’, пор.: витe ге вернyлис’а ? (Дивин Кб);
ми ге спaти л’аглu (Самари Рт) і т. ін. У такому ж значенні “Дыялектны
слоўнік Брэстчыны” фіксує його на Столинщині: ми ге кaшанку рoбім
[12, 92]. Щоправда, підстав для етимологічного зіставлення прислівника
ге ‘уже’ із вказівним ге немає: форма ге ‘уже’ є, найімовірніше,
наслідком модифікації звукової структури (втрати початкового голосного)
повнішого варіанта угe ‘уже’, який часто фіксується у берестейських
говірках: угe змеркaлосо [2, 237]. Форма ж угe є варіантом (без наслідку
першого перехідного пом’якшення) загальновживаного ужe, в якому
компонент –же ‘ось cкільки’ > ‘cтільки’. Щоправда, з
урахуванням сучасної домінуючої семантики цих прислівників друга версія
їхньої етимології видається менш переконливою і потребує докладнішого
опрацювання.
Наведений і проаналізований матеріал дає підстави для таких висновків:
1) західнополіський говір є одним із небагатьох слов’янських регіонів
збереження та активного функціонування відзайменникової вказівної частки
ге праслов’янського походження;
2) частка ге як лексично незалежна одиниця утворює невеликий замкнутий
ареал, який охоплює переважно говірки Пінського району Брестської
області Білорусі, і є, ймовірно, епіцентром загального західнополіського
ареалу ге;
3) численні факти наявності вказівного сегмента ге у структурі інших
лексем локалізуються на території північно-східної та північно-західної
окраїнних діалектних зон західнополіського говору;
4) у говірках північно-східної діалектної зони сегмент ге засвідчений у
структурі займенників та прислівників і здебільшого поєднується із
коренем колишнього нечленного займенника псл. *tъ: гeтой, гeтакий,
гeтак, гeт:а, згeтул’, догeтил’, дoгети, огeточ та ін.;
5) у говірках північно-західної діалектної зони сегмент ге поширює
основи прислівників переважно із просторовим значенням, приєднуючись
найчастіше у постпозиції, і виражає точнішу вказівку на місце: тамгe,
вотамгe, тутгe, одегe, ондегe, гендегe, тудагe, с’удагe, стил’гe, гeде,
гедегe, гетудu, г’ітaм і под.; у кількох вказівних частках та
прислівниках ге поєднано з коренями колишніх вказівних займенників псл.
*tъ (гет) та псл. *пъ (гeно, ген, гeнде); відомі випадки редуплікації ге
(eге, гeге), поєднання його із вказівною часткою а- (aге, агe) тощо.
Умовні скорочення назв районів:
Волинської області: В-В – Володимир-Волинський, Ів – Іваничівський, Кв –
Ківерцівський, К-К – Камінь-Каширський, Лб – Любешівський, Лбм –
Любомльський, Ст – Старовижівський, Рт – Ратнівський, Шц – Шацький;
Рівненської області: Влд – Володимирецький, Дб – Дубровицький, Зр –
Зарічненський, Кс – Костопільский, Ср – Сарненський;
Брестської області Білорусі: Івн – Іванівський, Кб – Кобринський, Мл –
Малоритський, Пн – Пінський.
Умовні скорочення назв мов і діалектів:
біл. – білоруська, бойків. – бойківський, болг. – болгарська, і-є –
праіндоєвропейська, лемків. – лемківський, надсян. – надсянський, пол. –
польська, псл. – праслов’янська, старопол. – старопольська.
Література
Карскій Е.Ф. Матеріалы для изученія сЬверно-малорусскихъ говоровъ, а
также переходныхъ отъ бЬлорусcкихъ къ малорусскимъ. (ПолЬсье). – Вип. 1.
– Санктпетербургъ, 1898. – 42 с.
Онишкевич М.Й. Словник бойківських говірок: У двох частинах. – К.: Наук.
думка, 1984. – Ч. І.
Фасмер М. Этимологический словари русского языка: В четырёх томах. – М.:
Прогресс, 1987. – Т. 4.
Bal J. Formacje przys?owkowe z sufiksalnym j і k typu dzisiaj, wczoraj,
dzisiak, tamok w historii i dialektach j?zyka polskiego. –
Wroc?aw-Warszawa-Krakow-Gda?sk, 1974. – 115 s.
Стоянов І.А., Чмир О.Р. Болгарсько-український словник. – К.: Наук.
думка, 1988. – 780 с.
Історія української мови: Морфологія. – К.: Наук. думка, 1978. – 539с.
Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення. – К., 1966. –
327 с.
Фортунатов Ф.Ф. Избранные труды: В двух томах. – М., 1956-1957. – Т. II.
S?awski F. S?ownik etymologiczny j?zyka polskiego. – Krakow, 1957-1965.
– Т. I.
Machek V. Etymologicky slownik jazyka ?eskeho a slovenskego. – Praha,
1957. – 482s.
Етимологічний словник української мови: В семи томах. – К.: Наук. думка,
1982-1989. – Т. I.
Дыялектны слоўнік Брэстчыны. – Мінск: Навука і тэхніка, 1989. – 294с.
Самійленко С.Т. Нариси з історичної морфології української мови.–
Частина 2. – К.: Вища шк., 1970. – 190 с.
Верхратський І. Про говір галицьких лемків. – Львів, 1902. – 489 с.
Пшепюрська М. Надсянський говір. – Варшава, 1938. – 87 с.
Толстой И.И. Сербскохорватско-русский словарь. – М.: Русский язык, 1982.
– 736 с.
Слоўнік беларускіх гаворак пaўнoчна-заходняй Беларусі і яе пaгранічча: Ў
пяці тамах. – Мінск: Навука і тэхніка, 1979-1986. – Т. I.
Корзонюк М.М. Матеріали до словника західноволинських говірок //
Українська діалектна лексика. – К.: Наук. думка, 1987. – С.62-267.
Словарь русских народных говоров. – Выпуски 1-26. – Ленинград: Наука,
1965-1991. – Вып. 9.
Верхратський І. Говір батюків. – Львів, 1912. – 306 с.
Шуба П.П. Прыслоўе ў беларускай мове: Марфалагічны нарыс. – Мінск:
Выд-ва АН БССР, 1962. – 191 с.
Слоўнік беларускіх гаворак… – Т. IV.
Срезневский И.И. Словарь древнерусского языка: В трех томах, шести
частях. – М.: Книга, 1989. –
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
