Джужа О.М. 2001 - Курс кримiнологiї. Особлива частина (книга)

Джужа О.М. 2001 – Курс кримiнологiї. Особлива частина

Передмова

Цей підручник з Особливої частини кримінології, підготовлений науковцями
Національної академії внутрішніх справ України за участю практичних
працівників, є продовженням Загальної частини кримінології. У ньому
розглядаються окремі види злочинів з урахуванням останніх змін, що
сталися у різних сферах українського суспільства, та досягнень
кримінологічної науки. Це дало змогу висловити низку нових теоретичних
положень, в основі яких лежать сучасні дослідження та
кримінально-правова статистика.

Головне завдання підручника полягає у тому, щоб дати ґрунтовну
кримінологічну характеристику окремих видів злочинності, їх детермінант,
осіб злочинців та генезису злочинної поведінки, і на цій підставі
окреслити основні напрямки та засоби попередження тих чи інших злочинів.
На відміну від попередніх видань, цей підручник охоплює майже всі види
злочинності, зокрема такі, як корупційну, професійну, екологічну,
жіночу, пенітенціарну, а також, “фонові” явища — наркоманію і
проституцію.

В кінці підручника подаються список наукової літератури до кожної теми
та витяги із законодавчих актів України, що стосуються боротьби зі
злочинністю чи регламентують певну профілактичну діяльність.

Книга розрахована на студентів і викладачів юридичних вузів та
факультетів, аспірантів, науковців, працівників правоохоронних органів.

Автори сподіваються на прихильне ставлення читача до викладеного
матеріалу і з вдячністю врахують можливі побажання чи зауваження у своїй
подальшій роботі.

Авторський колектив

Глава 1. Організована злочинність —

кандидат юридичних наук КОРНІЄНКО M. В.; РОМАНЮК Б. В.

Глава 2. Корупцтна злочинність —

кандидат юридичних наук, доцент МЕЛЬНИК M. І.

Глава 3. Рецидивна злочинність —

доктор юридичних наук, професор ЗЕЛІНСЬКИЙ А. Ф.

Глава 4. Професійна злочинність —

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА O. M.

Глава 5. Економічна злочинність —

член-кореспондент АПрН України, професор КОДРАТЬЄВ Я. Ю.

Глава 6. Насильницька злочинність —

кандидат юридичних наук, доцент МИХАЙЛОВ О. Є.

Глава 7. Злочинність неповнолітніх. —

кандидат юридичних наук, доцент ТРЕТЬЯКОВА Т. А.

Глава 8. Жіноча злочинність —

доктор юридичних наук, професор ГЛУШКОВ В. O.

Глава 9. Екологічна злочинність —

професор НАВСУ ДУРДИНЕЦЬ В. В.;

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА O. M.;

кандидат юридичних наук ВАСИЛЕВИЧ В. В.

Глава 10. Необережна злочинність —

кандидат юридичних наук АНУФРІЄВ M. І.;

кандидат юридичних наук, професор СУЩЕНКО В. Д.

Глава 11. Пенітенціарна злочинність —

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА O. M.;

кандидат юридичних наук, доцент КОРЧИНСЬКИЙ В. O.

Глава 12. Кримінологічні аспекти наркоманії і проституції —

кандидат юридичних наук, професор АЛЕКСАНДРОВ Ю. В.

Стислий словник кримінологічних термінів — доктор юридичних наук,
професор ДЖУЖА O. M.

Додатки —

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА O. M.;

кандидат юридичних наук ВАСИЛЕВИЧ В. В.

Глава 1. Організована злочинність

§ 1. Поняття і кримінологічна характеристика організованої злочинності.

§ 2. Детермінанти організованої злочинності.

§ 3. Поняття транснаціональної організованої злочинності. Відмивання
“брудних” грошей злочинними організаціями.

§ 4. Протидія організованій злочинності.

§ 1. Поняття і кримінологічна характеристика організованої злочинності

Практика соціального життя в останні роки змусила визнати на найвищому
рівні державної влади існування в Україні організованої злочинності.
Тому підвищення ефективності боротьби з нею є одним із найважливіших
завдань, що випливає з оцінки сучасної кримінальної ситуації в країні.
Стосовно науки, то її внесок у розробку цієї проблематики не можна
визнати задовільним, хоча останнім часом намітилися позитивні зрушення.
У підручниках, монографіях з кримінології автори вдавалися лише до таких
формулювань, як “елементи організованої злочинності”, “особливо
небезпечні прояви групової злочинності”, “лідерство у злочинному
середовищі”, “організованість злочинних груп” тощо. Застосування
подібних визначень пояснювалося недостатньою теоретичною розробкою
самого поняття “організована злочинність”.

Вперше спробу сформулювати поняття організованої злочинності здійснили
американські вчені. 1971 року відомий публіцист Уол-тер Ліппман
зазначав, що на відміну від звичайної злочинності, що носить повністю
грабіжницький характер, організована злочинність пов’язана з наданням
бажаючим певних послуг або товарів.

Американський кримінолог Альфред Ландсміт визначив організовану
злочинність як особливу форму співробітництва кількох осіб або
угруповань з метою забезпечення успішної їх діяльності. Луіз Шеллі
говорив про організовану злочинність як таку, що цементується
фінансовими інтересами. Насилля тут застосовується лише для захисту
економічних інтересів злочинного угруповання. Більшість організованих
злочинців отримують переважаючу частку прибутку на нелегальних ринках.

Президентська комісія США з питань застосування законів і відправлення
правосуддя дала розширене тлумачення організованої злочинності: це
асоціація, яка прагне функціонувати поза контролем американського народу
і органів влади. Вона включає у себе тисячі злочинців, які діють у
рамках таких же складних структур, як великі корпорації, підкоряються
своїм законам, що застосовуються більш жорстко, ніж закони держави, її
дії не імпульсивні: вони є результатом складних домовленостей,
спрямованих на досягнення повного контролю над сферами діяльності для
отримання надприбутків.

У вітчизняній кримінології дефініції організованої злочинності з’явилися
лише в останні роки, і вони досить різноманітні. Деякі вчені
характеризують організовану злочинність як складний вид кримінальної
діяльності, що здійснюється у великих масштабах організованими групами,
які мають внутрішню структуру, отримують доходи шляхом створення й
експлуатації ринків незаконних товарів і послуг. Інші під організованою
злочинністю розуміють відносно масову групу стійких і керованих
об’єднань злочинців, які займаються кримінальною діяльністю у вигляді
промислу та створюють систему захисту від соціального контролю з
використанням таких протиправних засобів, як насилля, залякування,
корупція та розкрадання у великих розмірах.

Організована злочинність — це особливе суспільне небезпечне явище,
“вершина злочинності”. В основі виокремлення цього виду злочинності
лежить характер і ступінь взаємодії злочинців при здійсненні
протиправної діяльності. Вона проходить на підставі згуртування осіб,
розмежування між ними злочинних ролей, ієрархіч-ності системи
взаємовідносин. Чим вищий рівень організованості у групі, тим більше
управлінські функції відділяються від безпосередньо виконавчих.
Організатори можуть ставити загальні завдання, визначати лінію
поведінки, забезпечувати систему координації дій різних учасників, їх
безпеку. При цьому вони можуть навіть не знати безпосередніх виконавців
злочинів. Організовані групи носять стійкий характер. Між їх членами
підтримуються стосунки і в період між вчиненням конкретних злочинних
діянь. У цей час розробляються нові плани, вивчається кон’юнктура,
проводиться підбір співучасників, розробка заходів захисту стосовно
викриття та притягнення винних до відповідальності.

Злочинні об’єднання, залежно від рівня їх стійкості, професійності,
сфери діяльності, правового становища у легальних структурах суспільства
та ін., можна розділити на такі види.

]). Проста організована група — це відносно проста форма об’єднання
злочинців чисельністю 2—4 чоловіки. У такі групи об’-

еднуються розкрадачі, шахраї, квартирні злодії, грабіжники. В них немає
складної структури, суворої підпорядкованості, чітко вираженого лідера.

2). Структурна організована група. Порівняно з простою організованою
групою вона відрізняється більшою стійкістю, ієрархіч-ністю, дотриманням
принципу єдиноначальності. Чисельність таких груп — 5—10 і більше осіб.
Злочинна діяльність носить постійний характер, частіше це вчинення
майнових злочинів або діянь, пов’язаних з насиллям, але метою яких є
одержання прибутків. Лідер такої групи визначає напрямок її дій, планує
та готує злочини, розподіляє між учасниками ролі. Для забезпечення своєї
діяльності структурна організована група взаємодіє з іншими
кримінальними елементами, зокрема з особами, які займаються підробкою
документів, скупкою краденого тощо. Такі групи вчиняють крадіжки з
квартир, автомобілів, грабежі, розбої, шахрайства, вимагання, займаються
контрабандою. Корумпованих зв’язків у них, як правило, немає.

3). Організоване злочинне угруповання — це вже багато-численне
об’єднання, до якого входять десятки, а то й сотні осіб, котрі активно
займаються злочинною діяльністю. Рівень організованості у загальній масі
таких угруповань нижчий, ніж в бандах і мафіозних об’єднаннях, хоча
наявність дисципліни, ієрархії, підпорядкованості притаманні їм. У них
існує керівна ланка з лідерів, котрі посвятили себе злочинній діяльності
і визначають її напрямок. За ними стоїть основна маса конкретних
виконавців “бойовиків” з певною кримінальною направленістю. Це злочинне
угруповання не є монолітним, до його складу входить багато груп різного
рівня організованості, чисельністю 5—10 осіб. Вони не лише вчинюють
злочини, але й постійно контролюють певну територію (збір данини,
вимагання тощо). Часто їх лідери, зібравши достатню суму грошей,
вступають у сферу легального бізнесу, поступово переростаючи у мафіозне
об’єднання.

4). Банда являє собою форму організованої злочинності, що полягає у
створенні озброєної групи, для вчинення злочинів, пов’язаних з нападами
на державні та громадські організації, окремих громадян. Вона
відрізняється підвищеною суспільною небезпекою, оскільки застосування
зброї — обов’язкова її ознака. Банди відрізняються високим рівнем
організованості та беззаперечним підпорядкуванням ватажку. Вони
функціонують самостійно, а результатами їх злочинів зазвичай є здобуття
грошей, валюти, зброї, антикваріату та інших цінностей.

Деякі кримінологи виділяють три категорії банд, які умовно називають:
“класична банда”, “спеціалізована банда”, “замовники”.

Класичним бандам притаманне вчинення таких злочинів, як напади на банки,
інкасаторів, магазини, музеї, квартири тощо. Нерідко вони поєднані з
убивствами та нанесенням тяжких тілесних ушкоджень. Особливістю
спеціалізованої банди полягає у тому, що вона практикується на вчиненні
одного, рідко двох видів злочинів. Найчастіше це напади на банки і
магазини. Банди типу “замовники” вчинюють злочини на замовлення. Вони
малочисельні, їх члени добре підготовлені фізично, озброєні,
відрізняються винятковою конспірацією. “Замовники”, як правило, не
входять до складу злочинних угруповань, хоча можуть мати зв’язки з їх
ватажками. Злочини вчинюють за плату.

5). Мафіозне об’єднання. Під терміном “мафіозне” у цьому розумінні є
поєднання протиправної і легальної діяльності, використання недоліків
економіко-правової системи для одержання незаконних прибутків або
присвоєння певних адміністративних повноважень, можливість впливу на
органи влади. Таким чином, мафіозне об’єднання — це злочинне
угруповання, яке за ступенем організованості та характером діяльності
вийшло за межі власного формування і поєднує як протиправні, так і
легальні форми діяльності, впливаючи на державну політику і напрями
соціального-економічно-го розвитку.

Мафіозні об’єднання завжди мають прикриття у вигляді різних комерційних
структур, які слугують всякого роду аферам та відмиванню “брудних”
грошей, а також тісним корумпованим зв’язкам з представниками органів
влади та управління. Для забезпечення захисних функцій вони залучають
інші злочинні угруповання. Очолюють мафіозні синдикати кілька чоловік,
котрі займають, як правило, однакове положення. Побіля них гуртуються
від десятка до сотень членів, які за необхідності залучаються за плату
для виконання конкретної “роботи”.

Зарубіжні автори виокремлюють загальні риси мафіозних об’єднань. Вони
певною мірою можуть характеризувати й інші форми організованої
злочинності, але найбільш притаманні саме злочинним синдикатам: їх
діяльність носить сталий характер і відбувається на постійній основі;
вона завжди має форму нелегального бізнесу та пов’язана з наданням
певних товарів і послуг. Кінцева мета мафіозних синдикатів — отримання
величезних прибутків, що досягається шляхом встановлення контролю над
окремими сферами суспільного життя. Останнє означає монополізацію
відповідних ринків і проникнення за допомогою корупції до органів влади
і управління.

Існує й інша класифікація організованої злочинності. Деякі кримінологи
виокремлюють групи з низьким, складним і високим рів-

нем організованості. Проте такий розподіл не завжди вказує на чіткі межі
між ними. Майже кожну таку групу можна розглядати як носія багатьох
сукупних ознак.

Організованість можна трактувати по-різному: а) як найдоцільнішу
послідовність дій; б) з точки зору погодження дій різних учасників
події; в) як наявність організації — певної структури, пристосованої для
досягнення поставленої мети. Відповідно, термін “організованість”
стосовно злочинності охоплює і дії співучасників, які спланували та
вчинили злочин, і діяльність злочинної організації. Поняття
організованої злочинності, на наш погляд, має включати останній з
названих аспектів, оскільки вона є найнебезпечнішим видом злочинності,
який проявляється у сукупності злочинів, вчинених злочинними
організаціями.

Термін “злочинна організація” згадується законодавцем у главах “Злочини
проти основ національної безпеки України”, “Злочини проти громадської
безпеки” та “Злочини проти правосудця” KK України. У
кримінально-правовій літературі під злочинною організацією розуміється
стійке об’єднання двох і більше осіб, які об’єдналися для здійснення
спільної злочинної діяльності.

Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р.
визначає організовану злочинність як структурно оформлену групу у складі
трьох або більше осіб, існуючу протягом певного часу і діючу узгоджено
для вчинення одного чи кількох серйозних злочинів, визнаних такими
відповідно до цієї Конвенції, з тим щоб безпосередньо отримати фінансову
або іншу матеріальну вигоду.

З кримінологічної точки зору, злочинна організація передусім
характеризується певною структурою. Тут слід розрізняти:

а) ієрархічність;

б) розподіл ролей і функцій;

в) наявність “нормативних приписів”;

г) самофінансування;

д) систематичну злочинну діяльність.

Останню характеризують: 1) протиправні засоби досягнення мети (у
загальнокримінальній злочинності — корисливої); 2) професіоналізм і
спеціалізація; 3) конспірація; 4) розвідувальні та контрроз-відувальні
заходи; 5) прагнення нейтралізувати працівників державних органів влади
і управління (корупція); 6) зовнішня видимість законності дій.

Злочинна організація, як правило, створюється для систематичної
злочинної діяльності. Тому її члени зобов’язані дотримуватися правил
конспірації, не привертати до себе уваги правоохоронних

органів, мати постійне місце роботи, не зловживати спиртними напоями і
зовнішньо вести законослухняний спосіб життя. Законспірованість групи
забезпечується детальною підготовкою до вчинення злочинів, аж до
рекогносцировки місця злочину та хронометражу дій співучасників,
відпрацювання алібі та лінії поведінки у разі арешту. Крім того, члени
злочинної організації прагнуть запастися “документами прикриття” —
довідками про інвалідність, наявність у них психічних захворювань тощо.
Меті конспірації відповідає і спеціалізація груп, діяльність яких
спрямована на вчинення злочинів стосовно осіб, які займаються
здобуванням незаконних прибутків. Це, зокрема, вимагання грошей під
погрозою насильства (рекет), об’єктом якого у першу чергу стають
розкрадачі державного майна, шахраї, контрабандисти, збувачі наркотиків,
сутенери, повії. При цьому діапазон засобів дуже широкий: від загроз і
залякування до захоплення заручників, від простого побиття до жорстоких
катувань і вбивств.

Прибутки злочинних організацій нерідко поповнюються за рахунок платні за
охорону нелегальних мільйонерів, членів їх сімей, майна, викрадення
транспортних засобів, крадіжок предметів антикваріату, виконання певних
замовлень (перевезення грошей, супроводження вантажів і т. п.), тобто
спостерігається їх зрощування з ділками тіньової економіки. Злочинні
організації здійснюють також розвідувальну і контррозвід у вальну
діяльність для отримання потрібної інформації, залучення до своїх лав
співробітників правоохоронних органів (шляхом підкупу, шантажу),
виявлення осіб, які надають допомогу правосуддю. Характерною ознакою
злочинних організацій є їх добре технічне оснащення. Вони мають сучасні
види транспорту, зброї, у тому числі, іноземного виробництва,
передавачів, підслуховуючої апаратури, приладів нічного спостереження
тощо.

Зазначимо, що організована злочинність не є винаходом якоїсь окремої
країни. Це явище інтернаціональне, за своєю сутністю — один із вищих
етапів еволюції злочинності. За характером та формами діяльності
організовану злочинність умовно можна поділити на кримінальну чи
гангстерську, що в основному займається вчиненням грабежів, розбоїв,
вимагань, шахрайств, бандитизму, вбивств, і економічну або
“білокомірцеву”, що паразитує на розкраданні державної чи колективної
власності, зловживаннях посадовим становищем, корупції та інших
корисливих злочинах.

На сучасному етапі вітчизняна організована злочинність характеризується
такими основними ознаками:

1) вираженою організаційно-управлінською структурою, чіткою ієрархією,
наявністю єдиних для всіх членів групи норм поведінки, санкцій і
заохочень;

2) плановим і законспірованим характером злочинної діяльності, загальною
метою, орієнтуванням на отримання значних матеріальних ресурсів у
результаті приватизації державної власності та прибутків від тіньового
обігу капіталів за мінімального ризику;

3) системою заходів щодо нейтралізації всіх форм соціального контролю з
використанням розвідки та контррозвідки: виявленням планів органів, що
ведуть боротьбу зі злочинністю, підкупом їх співробітників, проникненням
на посади до державних структур;

4) наявністю великих фондів (як у гривнях, так і в іноземній валюті), що
дає можливість вкладати гроші у різні сфери діяльності, у тому числі
нелегальної, для отримання надприбутків, контролем в своїх інтересах
відповідних ринків, засобів масової інформації, матеріальною підтримкою
членів групи та їх родичів, оплатою послуг адвокатів тощо;

5) розмежуванням сфер впливу — кооперація організованих злочинних
угруповань у різних галузях господарства, створенням “чорного ринку”
товарів та послуг (незаконний обіг наркотиків, зброї, порнобізнес,
проституція);

6) активним поширенням членами організованої злочинності кримінальної
субкультури, особливо серед молодого покоління.

У Законі України “Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю” остання визначається як “сукупність злочинів,
що вчиняються у зв’язку зі створенням та діяльністю організованих
злочинних угруповань”. Гіпотетичну модель таких угруповань можна уявити
у вигляді своєрідної піраміди. В її основі знаходяться “первинні”
угруповання квартирних злодіїв, шахраїв, “наперсточників”, “кидал”,
зломщиків, а також інших осіб, які мають доходи від своєї протиправної
діяльності.

Над ними розташовуються угруповання, що умовно можна назвати групами
забезпечення та безпеки. До групи забезпечення входять особи, які
безпосередньої участі у злочинах не беруть. До їх функцій відносяться:

реалізація рішень лідерів;

контроль за діяльністю виконавців;

розв’язання різного роду конфліктних ситуацій між злочинними групами та
окремими злочинцями;

забезпечення належного зв’язку у самому угрупованні, а також контактів з
іншими злочинними формуваннями;

охорона представників елітарної групи;

забезпечення професіоналізму виконавців;

пропаганда кримінального способу життя;

легалізація цінностей, здобутих злочинним шляхом;

матеріальна і моральна підтримка членів угруповання та їх сімей.

Групу безпеки складають особи, які займаються організацією
розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, а також виявленням осіб
(юристів, журналістів, лікарів, державних службовців), корисних
організованому угрупованню. До їх функцій належать:

забезпечення високого соціального статусу осіб, які входять до елітарної
групи;

створення умов, що перешкоджають боротьбі зі злочинним угрупованням;

компрометування чи нейтралізація державних чиновників, співробітників
правоохоронних органів, які чесно ведуть боротьбу з організованою
злочинністю;

вжиття заходів щодо звільнення “своїх” від кримінальної відповідальності
або пом’якшення покарання;

консультації з правових питань;

навчання членів угруповання формам і методам роботи правоохоронців.

На вершині піраміди перебуває так звана елітарна група, представники
якої — “тіньові” лідери, які здійснюють організаційне, управлінське,
ідеологічне керівництво розглянутою системою. Вони, як правило, не мають
безпосереднього відношення до конкретних злочинів, залишаючись, завдяки
цьому, за межами дії кримінального закону. До їх функцій можна віднести:

аналіз і контроль за політичною і соціально-економічною ситуацією в
державі;

вироблення відповідних планів діяльності;

пошуки нових сфер застосування своїх сил;

розробку заходів, спрямованих на монополізацію злочинності, зміну
стратегії та тактики залежно від змін соціально-економічних умов;

контроль за діяльністю груп безпеки та забезпечення.

Практика свідчить, що до 1999 р. в Україні спостерігалася тенденція
зростання організованої злочинності. Так, у 1995 р. виявлено 288
злочинних груп; 1996 р. — 322; 1997 р. — 600; 1998 р. — 953; 1999 р. —
1057. Але у 2000 р. кількість виявлених організованих злочинних
угруповань трохи зменшилась і склала 960. Наукові дослідження показують,
що стійкі угруповання злочинців серед усіх виявлених груп становлять 10
%. У середньому до кожної з груп входили 7—8 осіб, і діяли вони
півтора—два роки.

Основними видами злочинної діяльності кримінальних угруповань є:
незаконний обіг наркотиків, зброї, нелегальне ввезення на територію
України автотранспортних засобів, порнобізнес та сутенерство,
зловживання в сфері приватизації державного майна, банківсько-кредитній
системі, фіктивне підприємництво.

Варто також зазначити, що організована злочинність в силу багатьох
факторів характеризується високою латентністю. Тому офіційна
кримінально-правова статистика відображає лише надводну частину її
айсберга.

§ 2. Детермінанти організованої злочинності

Організована злочинність склалася об’єктивно на грунті серйозних
соціально-економічних, політичних, ідеологічних, моральних, правових та
інших проблем, що виникають у суспільстві. Це не просто новий вид
злочинності, а особливе суспільно-негативне явище, тісно пов’язане з
тіньовою економікою і корупцією. Говорити про тіньову економіку ми
почали зовсім недавно. Але для зарубіжних дослідників цей сектор давно
не був таємницею. Так, ще у 1973 р. у США вийшла друком книга “Маркетинг
у CPCP”, перший розділ якої був присвячений аналізу тіньової економіки.
За оцінками спеціалістів, вже тоді прибутки тіньовиків сягали сотні
мільярдів карбованців.

Значною мірою організована злочинність пов’язана з найважливішим
сектором тіньової економіки — “чорним” ринком товарів і послуг. “Чорний”
ринок у загальному плані — це сукупність економічних відносин, що
складаються за протиправного обміну товарами та послугами для
задоволення потреб населення. Останнім часом тут почали відбуватися
процеси швидкої монополізації ринку, з’явилися добре організовані групи
ділків, не бажаючих терпіти конкурентів. Функціонерам тіньового бізнесу
не відмовиш у вмінні поставити справу на сучасну основу: тут і
довгострокове зондування ринку, і швидке реагування на коливання цін, і
вивчення купівельної здатності населення різних регіонів країни,
вивчення вад легальної економіки.

Однією з важливих властивостей організованої злочинності є здатність
швидко змінювати свій профіль (диверсифікація). Так, організованою
злочинністю були охоплені кооперативний рух та індивідуальна трудова
діяльність. Підприємництво, замість того щоб стати реальною
альтернативою тіньовій економіці, само переходить до неї. Причиною цьому
були забюрократизована адміністративна сис-

тема та великий податковий тиск. Починаючи від моменту реєстрації
підприємства, майбутній власник поставав перед дилемою — або дій за
принципом “ти — мені, я — тобі”, або “нічим допомогти не можемо”. І
змушений був він звертатися до кримінальних “авторитетів”, які
допоможуть все вирішити, а також візьмуть під охорону новостворене
підприємство. Цікавим у цій ситуації є готовність обох сторін до
подібного “співробітництва”.

Суттєвим чинником організованої злочинності є політична нестабільність у
суспільстві. За останні роки в Україні, як і в інших державах колишнього
Радянського Союзу, з’явилося чимало різноманітних партій і рухів. З
одного боку, це добре, але з іншого, — їх діяльність спрямована на
боротьбу за владу будь-якою ціною, забуваючи при цьому, що суспільство
розвивається успішно лише за умови, якщо воно об’єднане загальною
національною ідеєю.

Організованій злочинності сприяє й те, що протиправна поведінка стала
елементом способу життя багатьох верств населення. Відбувається
переоцінка соціальних цінностей, кримінально-правові заборони стають все
менш дієвими, а деякі форми злочинної поведінки сприймаються як
нормальна ділова активність.

Фактором існування організованої злочинності є й те, що вона — при
недоліках боротьби з нею — здатна до самодетермінації, справляє
зворотній негативний вплив на обставини, що її обумовлюють, у тому числі
на економіку, сощальну ситуацію, політику, духовну сферу тощо. Це і
відставання соціального розвитку від економічного, і посилення майнового
розшарування суспільства. З одного боку, виникла група осіб з дуже
високим рівнем забезпеченості, з іншого — величезна кількість людей живе
за межею бідності. У зв’язку з цим духовна сфера характеризується
проявами крайнього егоїзму, вседозволеності, виникненням недовіри до
офіційних інститутів держави, їх можливостей задовольнити потреби
населення.

Окремо слід вказати на прорахунки (й дуже істотні) в стратегії та
тактиці боротьби з організованою злочинністю. По-перше, недооцінювався і
практично не враховувався стан цієї злочинності, незадовільно
аналізувалися результати боротьби з нею та не визначалися пріоритетні
напрями протидії їй, не здійснювалося програмно-цільове планування та
його належне ресурсне забезпечення. По-друге, оперативні підрозділи та
слідчі апарати органів, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю,
використовували застарілі методи викриття й розслідування злочинів
організованих угруповань, обліку та звітності щодо результатів своєї
роботи. По-третє, на сьогоднішній день немає досконалої правової бази
боротьби з цією злочинністю, у той час як кримінальна ситуація
змінюється

стрімкими темпами. По-четверте, повільно вживаються запобіжні заходи,
спрямовані на усунення детермінант злочинності. По-п’яте, професійна
підготовка співробітників правоохоронних органів не повною мірою
відповідає вимогам часу, серед них збільшується кількість молодих
фахівців, які не мають відповідного досвіду. Разом з тим, ватажки
організованої злочинності проводять цілеспрямовану роботу щодо
дискредитації правоохоронців, окремих з яких прагнуть залучити до своїх
махінацій.

Нині в державі відсутня надійна система захисту працівників
правоохоронних органів і свідків. Тому вирішення цієї проблеми є
актуальною справою в боротьбі з організованою злочинністю. До більш
конкретних недоліків у правоохоронній діяльності, що сприяють існуванню
організованої злочинності, належать:

— неготовність деяких підрозділів і служб діяти в умовах суттєвої зміни
кримінологічної ситуації, що відображає процеси консолідації,
кооперування і професіоналізації кримінального світу;

— недостатньо цілеспрямований пошук осіб — можливих учасників
організованого злочинного угруповання, в тому числі у місцях виконання
покарань;

— слабка оперативна робота з контролю за діяльністю лідерів злочинних
угруповань, недосконалі тактичні прийоми документування їх діяльності;

— недостатнє технічне забезпечення правоохоронних органів, а також
випадки зради з боку окремих правоохоронців.

Звичайно, це далеко не вичерпний перелік детермінант організованої
злочинності у нашому суспільстві. Ix повне виявлення — завдання теорії
та практики боротьби зі злочинністю.

§ 3. Поняття транснаціональної організованої злочинності

Термін “транснаціональний”, як правило, використовується для позначення
потоків інформації, грошей, людей, матеріальних ресурсів через державні
кордони. Злочинні організації теж займаються операціями, що припускають
потребу перетинання національних кордонів держав. Адже недарма
контрабанду часто іменують другою найдавнішою професією у світі. Так,
високі прибутки від незаконного обороту наркотиків у 80-х роках XX
століття призвели до такого становища, коли “наркодолар” почав набувати
такого ж економічного значення, як і “нафтодолар” у 70-х роках.

Зараз ми можемо говорити про появу так званих транснаціональних
злочинних організацій, які базуються в одній державі, а діють в кількох
Іноземних державах зі сприятливою ринковою кон’юнктурою. Такі
організації відіграють ключову роль у заборонених законом сферах
діяльності (наприклад, виробництво наркотиків і торгівля ними), що
набули глобальних масштабів.

Транснаціональні злочинні організації за низкою ознак відрізняються від
міжнародних корпорацій, хоч і діють на одному полі та заради однієї мети
— надприбутків. Насамперед, транснаціональні корпорації діють на
законних підставах і порушення ними закону є швидше винятком, ніж
правилом На відміну від них, порушення закону транснаціональними
злочинними організаціями є нормою та їхньою основною ознакою.

Злочинні організації одержують доступ на іноземні ринки не заручившись
згодою держав, намагаючись не потрапляти в поле зору правоохоронних
органів.

Іншою важливою ознакою є застосування насильства з боку транснащональних
злочинних організацій для залякування суперників у тій чи іншій сфері
бізнесу, а також правоохоронних органів, що намагаються протидіяти їх
операціям. Насильство є також засобом підтримки порядку і дисципліни
всередині подібних організацій. Крім того, злочинні організації не лише
займаються постачанням забороненої продукції, але й розкраданням
легально виробленого товару. При цьому ступінь ризику, до якого вдаються
злочинні організації, значно перевищує ризик корпорацій, які діють у
сфері законного бізнесу.

Чинники розвитку транснаціональних злочинних організацій експерти ООН
пов’язують із появою відповідних можливостей на глобальному рівні, що
обумовлено довгостроковими тенденціями у світовій політиці й економіці.
У результаті посилення взаємозалежності держав, спрощення міжнародних
зв’язків, збільшення прозорості національних кордонів і формування
світових фінансових мереж з’явилися нові ринки збуту як легальної, так і
незаконної продукції. Транснаціональні злочинні організації однаковою
мірою є як причиною, так і наслідком цих глобаль’них змін.

Іншою особливістю процесу світової інтеграції, що викликає занепокоєння,
є посилення міграції й утворення мережі етнічних діаспор, що їх з
вигодою для себе використовують злочинні організації. Райони з етнічно
однорідним населенням стають джерелом поповнення рядів транснаціональних
злочинних організацій, які можуть використовувати у своїх інтересах
національно-патріотичні почуття етнічних груп. Крім того, співпраця з
етнічним середовищем пред-

ставників правоохоронних органів надзвичайно утруднена. Мовні та
культурні бар’єри являють собою свого роду механізми самозахисту, що
підкріплюються родинними зв’язками і підозрою до органів влади.

Вказані фактори створюють сприятливі умови для розвитку
транснаціональної злочинності. Водночас нинішня світова фінансова
система дає змогу злочинцям оперативно і майже безкарно приховувати
прибутки від своїх незаконних операцій та відмивати “брудні” гроші.

Єдиної моделі транснаціональної злочинної організації не існує. Такі
угруповання різняться за формою і розмірами, а також спеціалізацією.
Вони діють у різноманітних регіонах і на ринках різних товарів,
використовуючи найрізноманітнішу тактику і механізми, ховаючись від
правоохоронних органів. Наприклад, структура картелю наркобізнесу, що
базується в колумбійському місті Кали, мабуть найближча за своїм
характером до формальної структури корпорації, заснованої на суворій
ієрархії, діловій спеціалізації та плануванні своєї діяльності. Це
достатньо потужна організація, хоча в ній діють численні та не пов’язані
між собою угруповання, які проводять широкомасштабні міжнародні
операції. На рівні оптової та роздрібної торгівлі картель складається з
невеличких груп, що здійснюють діяльність на місцях, виконують фінансові
підрахунки і повертають кошти, отримані від торгівлі наркотиками, своїм
керівникам. До складу цієї організації входять інші структури, що
виступають як кур’єри і беруть участь лише в тих етапах наркобізнесу,
які пов’язані з перевезенням товару.

Транснаціональні злочинні організації розрізняються і за сферою
діяльності. Наприклад, нігерійські організації беруть участь у багатьох
видах злочинної діяльності, включаючи підробку кредитних карток і
шахрайство. Азіатські злочинні організації, такі як “якудза” у Японії і
“тріади” у Китаї, теж мають у своєму арсеналі повний набір засобів
протизаконної діяльності. В інтересах свого “бізнесу” вони вдаються до
корупції, насильства і відмивання грошей.

Хоча транснаціональні злочинні організації є за своєю суттю цілком
незалежними структурами, вони все ж таки йдуть на утворення союзу з
іншими злочинними організаціями, терористичними угрупо^ ваннями, а
іноді, навіть, — з урядами. Характер, цілі та сфери впливу цих союзів
недостатньо вивчені. Для них характерні: ділове чуття, ефективна система
управління, заснована на щедрому матеріальному стимулюванні та суворих
заходах покарання, активна розвідувальна і контррозвідувальна діяльність
і велика гнучкість.

Для боротьби з цим явищем у грудні 2000 року в м. Палермо (Італія) майже
150 країнами була підписана Конвенція ООН проти транснаціональної
організованої злочинності, відповідно до якої країнам—учасницям
необхідно:

— докласти серйозних зусиль для розробки матеріального і процесуального
внутрішньодержавного законодавства, що узгоджується з законодавством
інших країн—учасниць конвенції, спрямованого проти транснаціональних
злочинних організацій;

— використовувати всі наявні механізми міжнародного співробітництва в
галузі боротьби з транснаціональною злочинною діяльністю і розширювати
масштаби заходів, здійснюваних на регіональному рівні;

— розробити заходи регулювання й адміністративні положення, що
забезпечували б велику відкритість і підзвітність комерційних і
банківських структур, а отже, меншу можливість проникнення в них
транснаціональних злочинних організацій;

— здійснювати спільні дії з боротьби щодо відмивання грошей і
використання прибутків від злочинної діяльності, включаючи заходи впливу
на “податкові гавані”, з тим щоб вони посилили свої процедури і
співпрацювали в досягненні більшої відкритості;

— надавати одна одній допомогу шляхом видачі осіб, а також передачі
доказів і засобів, запитуваних однією зі сторін конвенції, відповідно до
принципів, що містяться в типових договорах ООН про видачу злочинців і
взаємну допомогу в галузі кримінального правосуддя;

— розробити уніфіковані та дійові методи кримінального переслідування,
спрямовані проти транснаціональних злочинних організацій, включаючи
найсучасніші засоби збору інформації та доказів;

— здійснювати обмін інформацією з тим, щоб надати іншим
країнам—учасницям конвенції допомогу у розслідуванні, затриманні і
карному переслідуванні осіб, причетних до транснаціональної злочинності;

— позитивно розглядати прохання щодо правової допомоги та інших видів
допомоги з метою зміцнення національної системи кримінального правосуддя
і правоохоронних органів;

— розглянути можливі засоби заохочення держав щодо здійснення конвенції
в повному обсязі;

— вживати спільні заходи з метою попередження виникнення нових або
ліквідації вже існуючих податкових захистів.

Експерти ООН пропонують створити Центральний координаційний центр для
збору інформації про законодавчі та інші заходи, прийняті на
національному рівні, здійснити кримінологічну експер-

тизу з метою перевірки їх ефективності та виявлення недоліків. Конвенція
передбачає також створення на національному чи міжнародному рівні
спеціальних фондів для матеріальної компенсації жертвам організованої
злочинності в тих випадках, коли така компенсація не може бути стягнена
з винних осіб. Дієвим засобом боротьби з транснаціональною злочинністю є
перекриття каналів відмивання “брудних” грошей, оскільки в цьому разі
зникає економічна доцільність такої діяльності.

§ 4. Відмивання “брудних” грошей злочинними організаціями

Основною метою злочинних організацій є одержання надприбутків, які слід
якось легалізувати (відмити). Інакше зникає сенс у їх діяльності.
Визначення поняття відмивання коштів запропоновано спеціальною групою
фінансової дії (GAFI) на Конгресі ООН у Гавані в 1990 році. Воно
зводиться до:

— зміни чи передачі власності, якщо при цьому відомо, що вона виникла в
результаті злочинної діяльності з метою приховування її незаконного
походження або надання допомоги будь-якій особі, втягнутій у вчинення
таких злочинів, з тим щоб уникнути правових наслідків її дій;

— приховування або маскування справжнього характеру, джерела й
місцезнаходження власності або права на неї, якщо відомо, що така
власність виникла внаслідок злочинної діяльності;

— придбання чи використання власності, якщо на момент її одержання
відомо, що вона виникла в результаті злочину або участі в такому
злочині.

У процесі відмивання грошей виділяють кілька стадій. На першій прибутки
у вигляді наявних коштів запускаються у фінансову систему через банки
або інші фінансові установи. У тих країнах, де потрібно подавати
декларації про доходи, процес відмивання, як правило, здійснюється за
допомогою численних дрібних угод, тобто шляхом так званого
“роздрібнення” грошових сум. Застосовується також вивіз контрабандним
шляхом значних коштів у ті країни, де вимоги до декларування прибутків є
не такими жорсткими. Друга стадія відмивання грошей — “відшарування”.
Тут кошти відокремлюються від їхнього джерела, з тим щоб приховати їх
походження та ускладнити проведення аудиторської перевірки. Третя стадія
знаменує собою легалізацію, тобто вкладення отриманих злочинним

шляхом прибутків у легальну економіку із наданням деякої видимості
їхнього законного походження.

У матеріалах ООН вказуються стадії відмивання грошей.

Перша стадія — це звільнення готівки і перерахування її на рахунки
підставних осіб. Зустрічаються випадки, коли роль таких осіб відіграють
родичі винних. При цьому посередники повинні мати власні рахунки в
банках. Друга стадія — розподіл наявних коштів. Вони реалізуються за
допомогою скупки банківських платіжних документів та інших цінних
паперів. На цій стадії слід створювати мережу інформаторів, які можуть
повідомляти про незаконний обіг грошової маси. Як показує досвід,
розподіл коштів здійснюється часто в пунктах обміну валют, казино та
нічних клубах. Третя стадія — “замітання слідів” злочину. Це може бути
відкриття рахунків у банках, розташованих далеко від місця знаходження
злочинців; переказ грошей за кордон на рахунки підставних фірм, або
використання нелегальних конвертаційних центрів тощо. Четверта стадія —
інтеграція грошової маси. Відомо, що злочинці в бізнесі діють дуже
витончено. Якщо ринки збуту тієї або іншої країни можуть бути джерелами
високих прибутків, злочинці вкладають значні суми коштів у відповідні
структури. Для цього зручні, наприклад, спільні підприємства. У такі
фірми влаштовують на роботу своїх довірених осіб, які вже легально
переправляють гроші за кордон. Йдеться насамперед про офшорні зони, які
вважаються нині досить прибутковим вкладенням капіталу. Офшорні зони
привертають до себе увагу з двох причин: з одного боку, тут
сприятливіший податковий режим, а з іншого, — правова система забезпечує
конфіденційність походження капіталів.

Існує багато способів відмивання “брудних” грошей. Фінансовими
установами, що здійснюють ці операції, можуть бути депозитарні, обмінні
контори, корпорації з продажу нерухомого майна. При цьому застосовуються
різноманітні методи: використання кількох рахунків, кур’єрів, які мають
фальшиві документи для перевезення грошей і відкриття рахунків;
створення підставних компаній для прикриття здійснюваних операцій;
придбання цінних паперів через підставні фірми, сертифікатів на
володіння акціями, випущеними на ім’я пред’явника; переказ коштів через
корпорації у вигляді здійснення нібито законної діяльності тощо.
Кінцевою метою цих операцій є прагнення повернути гроші в обіг під
виглядом “чистих”.

Способи відмивання “брудних” грошей характеризуються великою
витонченістю. Так, організовані злочинні групи: використовують недоліки
національних фінансових систем; проводять гнучкі та швидкі операції з
переказами і переміщеннями активів через дер-

жавні кордони; вміло використовують розходження в режимах регулювання
підприємницької діяльності у різних країнах; користуються послугами
посадовців, які порушують правові та етичні норми.

Соціальні наслідки відмивання “брудних” грошей у сконцентрованому
вигляді були викладені на Конференції країн — членів Ради Європи з
проблем відмивання грошей у країнах перехідного періоду (Страсбург, 1
грудня 1994 року). Зокрема, воно призводить до виникнення таких
небезпек:

1) невдалі спроби щодо припинення відмивання грошей створюють у
злочинців відчуття безкарності. Це робить злочини привабливим заняттям,
що підриває засади цивілізованого суспільства;

2) недоліки в боротьбі з відмиванням грошей дають можливість злочинним
організаціям фінансувати свою подальшу діяльність;

3) неконтрольоване використання злочинцями банківських установ завдає
шкоди усій фінансовій системі, особливо в країнах, що розвиваються;

4) зосередження фінансової влади в руках злочинних організацій у
кінцевому результаті може підірвати економіку цих країн і основи
демократії, оскільки гроші, отримані злочинним шляхом, не йдуть на
розвиток виробництва та задоволення соціальних потреб, а
використовуються для вчинення нових злочинів і збагачення олігархів.

§ 5. Протидія організованій злочинності

Удосконалення економічних, політичних, соціальних, ідеологічних,
духовних та інших відносин, що відбуваються у процесі побудови правової
держави, є тим чинником, який підриває корені організованої злочинності.
У боротьбі з цим явищем першочергового значення набувають
загальносоціальні заходи удосконалення правоохоронної діяльності, для
чого потрібно:

1). Завершити радикальну реформу економічної, соціальної, політичної та
інших сфер суспільства на засадах чесної конкуренції та демократії,
подолати глибоку кризу, в якій опинилась Україна при переході від
адміністративно-командної системи господарювання до цивілізованої
ринкової економіки.

2). Удосконалити управління державним майном і економічними процесами,
зміцнити контроль за мірою праці та споживання, виключити відмивання
коштів, отриманих незаконним шляхом.

3). Створити ефективну податкову систему, сприятливі умови для
підприємницької діяльності, щоб громадяни мали реальну можливість
працювати в межах закону.

4). Запровадити попереднє вивчення банками фінансового стану фізичних та
юридичних осіб, які звертаються з проханням про надання кредитів, а
також мети, з якою ці кредити отримуються, та можливостей їх повернення.

5). Оскільки організована злочинність тісно пов’язана з корупцією
запровадити обов’язкове декларування доходів усіма державними
службовцями.

Окрім загальнопрофілактичних, треба посилювати спеціальні заходи
протидії організованій злочинності. Так, суттєвого удосконалення вимагає
чинне законодавство, що значною мірою заганяє економіку в “тінь”. У
зв’язку з тим, що організована злочинність випливає з недосконалих
економічних відносин, варто ввести нову наукову та навчальну дисципліну
— економічну кримінологію, а також розробити загальнодержавну Програму
боротьби з організованою злочинністю.

Вимагають перебудови організаційна структура та діяльність спеціальних
підрозділів правоохоронних органів з боротьби з організованою
злочинністю, професійна підготовка співробітників, їх правовий і
соціальний захист, поліпшення матеріально-технічного забезпечення цих
підрозділів. Належить удосконалити стратегію і тактику
оперативно-розшукової та розвідувально-аналітичної роботи, всебічно
вивчати криміногенні ситуації, пов’язані з функціонуванням
кредитно-банківської системи. Назріла потреба централізованого обліку
ватажків кримінального середовища, встановлення за ними постійного
контролю, у тому числі в місцях виконання покарань.

Питання боротьби з організованою злочинністю мають широко висвітлюватись
у засобах масової інформації. Хоч і кажуть, що “мафія безсмертна”, але
активна протидія їй на загальносоціальному і спеціально-кримінологічному
рівнях профілактики за чіткої взаємодії усіх її суб’єктів, тісному
міжнародному співробітництві у цій сфері дасть змогу значно скоротити
всілякі прояви організованої злочинності та мінімізувати її небезпеку
для суспільства.

Питання для самоконтролю

1. Які основні ознаки характеризують організовану злочинність?

2. В чому полягає сутність співвідношення категорій “організована
група”, “злочинна організація” та “організована злочинність”?

3. Які рівні організованої злочинності розрізняють?

4. В чому полягає сутність підвищеної суспільної небезпеки організованої
злочинності?

5. В чому проявляється взаємозв’язок і взаємообумовленість
організованої злочинності та корупції?

6. Які основні напрямки стратегії та тактики боротьби з організованою
злочинністю?

Глава 2. Корупційна злочинність

§ 1. Поняття корупції та корупційних злочинів.

§ 2. Кримінологічна характеристика корупційної злочинності й особи
корупціонера.

§ 3. Детермінанти корупційної злочинності. § 4. Засоби протидії
корупційній злочинності.

§ 1. Поняття корупції та корупційних злочинів

Корупційна злочинність є складовою більш широкого суспільного явища —
корупції. Тому розгляд цього виду злочинності доцільно розпочати зі
з’ясування сутності корупції. Тим більше, що вона залишається
малодослідженою і є чинником, що реально загрожує національній безпеці
України.

У загальному вигляді корупцію можна визначити як соціальне явище, яке
охоплює всю сукупність діянь, пов’язаних з неправомірним використанням
особами наданої їм влади та посадових повноважень з метою задоволення
особистих інтересів чи інтересів третіх осіб, а також інших
правопорушень, що створюють умови для вчинення корупційних діянь або їх
приховування.

Сутність корупції полягає у тому, що вона має:

— соціальну обумовленість;

— свою “ціну”, що платить суспільство за її існування;

— негативний вплив на всі сфери суспільного життя;

— транснаціональний характер;

— економічні, політичні, правові, психологічні та моральні аспекти;

— здатність постійно пристосовуватися до нових реалій життя.

Таке розуміння корупції є відправним, вимагає не обмежуватись у боротьбі
з нею лише правовими заходами, переважно у формі юридичної
відповідальності за корупційні діяння, а застосувати комплекс
економічних, політичних, організаційних та інших заходів протидії.

У кримінологічному аспекті корупція характеризується низкою ключових
ознак:

— вона можлива лише у сфері діяльності органів державної влади і
місцевого самоврядування;

— її суб’єктом може бути тільки особа, наділена владою чи посадовими
повноваженнями;

— корупційні відносини виникають виаслідок зловживання особою, наділеною
владою чи посадовими повноваженнями, своїми повноваженнями. Тут вони
виступають предметом торгу, в результаті якого суб’єкт одержує певні
блага як матеріального, так і нематеріального характеру;

— корупцію складають лише такі діяння, які вчинені особою, наділеною
владою чи посадовими повноваженнями, з метою задоволення корисливих
власних або інтересів інших осіб. Неправомірність або й неетичність
діянь посадової особи та їх спрямованість на задоволення корисливих
інтересів по суті визначають, які саме діяння відносяться до категорії
корупційних.

Глибше й точніше з’ясувати соціальну сутність і правову природу корупції
допомагає встановлення механізму корумпованої поведінки. На наш погляд,
він може проявлятися у двох варіантах. В першому випадку має місце
взаємодія двох суб’єктів, кожен з яких прагне задовольнити свої
корисливі інтереси (скажімо, давання— одержання хабара); у другому —
корумпована поведінка зводиться до дій лише однієї особи, яка самостійно
задовольняє корисливі інтереси, зловживаючи наданими їй посадовими
повноваженнями (наприклад, розкрадання державного майна з використанням
свого службового становища). Обидва варіанти об’єднує те, що суб’єкт
корупційних діянь задовольняє власний інтерес чи інтереси третіх осіб за
допомогою неправомірного використання наданих йому владних повноважень.

У правовому плані корупція становить собою сукупність різних за
характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю
діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових,
дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб,
пов’язаних із вчиненням цих діянь. Таке широке розуміння корупції вказує
на те, що не всі корупційні прояви є кримінально-караними. Але, зазвичай
найбільшу суспільну небезпеку мають корупційні злочини.

Поняття “корупційний злочин” і “корупційне правопорушення” вжиті у
Конвенції про кримінальну відповідальність за корупцію, прийнятій 4
листопада 1998 року. Отже, вони є загальновизнаними у міжнародному
праві, що дає підставу для виокремлення такого виду злочинності, як
корупційна.

Корупційним може бути визнано будь-який умисний злочин, що вчиняється
посадовою особою органу державної влади чи місцевого самоврядування з
використанням свого службового

становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або
для задоволення інтересів третіх осіб. При цьому частина з них може бути
безумовно визнана корупційними, інша — лише за певних умов їх вчинення.

Безумовно, корупційними є злочини, всі ознаки яких вказують на їх
корупційний характер і визначені в законі чи випливають з його змісту.
До них належать: одержання хабара; зловживання владою або службовим
становищем; заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою
своїм службовим становищем; притягнення завідомо невинного до
кримінальної відповідальності; постановления суддею (суддями) завідомо
неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови; притягнення
завідомо невинного до кримінальної відповідальності; зловживання
військовою службовою особою владою або службовим становищем.

До умовно корупційних відносяться злочини, склади яких мають не всі
ознаки корупційності. До цієї категорії належать: порушення
законодавства про бюджетну систему України; видання нормативних актів,
що змінюють прибутки і витрати бюджету всупереч встановленому законом
порядку; перешкоджання здійсненню виборчого права; підлог виборчих
документів, приписки або неправильний підрахунок голосів; порушення
таємнищ голосування; порушення посадовою особою законодавства про
референдум; порушення недоторканності житла громадян; переслідування
громадян за критику, перевищення влади або посадових повноважень;
провокація хабара; посадовий підлог; завідомо незаконний арешт,
затримання або привід; примушування давати показання; невиконання
судового рішення; бездіяльність військової влади. Суб’єктивна сторона
цих злочинів не пов’язується з корисливою чи іншою особистою
заінтересованістю; порушення рівноправності громадян залежно від їх
расової, національної приналежності чи ставлення до релігії; протидія
законній підприємницькій діяльності; втручання у вирішення судових
справ; втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх
справ, безпеки. Суб’єктом вказаних злочинів можуть бути як приватні, так
і службові особи.

Особливістю корупційних злочинів є те, що, будучи об’єднаними за
вищезазначеними ознаками в окрему групу, вони можуть бути складовими й
інших видів злочинів. Так, за місцем розташування у Особливій частині
Кримінального кодексу України корупційні злочини можуть входити до
злочинів проти основ національної безпеки України, проти власності,
проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і
громадянина, проти правосуддя у сфері господарської діяльності,
службової діяльності, військових

злочинів. За деякими кримінологічними ознаками корупційні злочини можуть
бути причетні до економічної, професійної, організованої та інших видів
злочинності. Але корупційні злочини повністю не співпадають із жодним
іншим видом злочинів. Це цілком стосується й посадових, з якими
найчастіше ототожнюють корупційні злочини. Річ у тім, що не всі посадові
діяння е корупційними (взяти ту ж халатність, яка вчиняється з
необережності). З іншого боку корупційні злочини не зводяться тільки до
посадових.

§ 2. Кримінологічна характеристика корупційної злочинності й особи
корупціонера

Корупційна злочинність — це сукупність злочинів, що полягають у
зловживанні посадовими особами органів державної влади чи місцевого
самоврядування наданими їм повноваженнями у власних або третіх осіб
інтересах.

Кримінологічна характеристика корупдійної злочинності ускладнюється
низкою моментів. По-перше, відсутністю в нашій державі правового поняття
корупційних злочинів. По-друге, неповнотою офіційної статистики, яка
фіксує лише окремі показники корупційних діянь. Проте отримати уявлення
про стан, структуру, динаміку і географію корупційної злочинності в
Україні, виходячи із статистичних даних, все ж таки можна.

Так, хабарництво становить 0,3—0,5 % від загальної кількості
зареєстрованих злочинів. У 1990—1999 pp. спостерігалася тенденція до
зростання хабарництва. Так, у 1990 р. в Україні було зареєстровано 420
випадків одержання хабара, 55 — посередництва в хабарництві і 524 —
давання хабара. У наступних роках ці цифри були такими: у 1995 р.
відповідно 1187, 84 і 589; 1996 р. — 1286, 77 і 542; 1997 р. — 1540, 76
і 600; 1998 р. — 1641, 89 і 718; 1999 р. — 1514, 109, 703. Отже, якщо у
1990 р. було зареєстровано 999 випадків хабарництва, то у 1999 — 2326 (+
232,8 %).

Кількість засуджених за хабарництво характеризується такими показниками.
У 1990 р. за одержання хабара було засуджено 77, давання хабара — 113,
посередництво у хабарництві — 5 осіб. У наступних роках кількість
засуджених за ці злочини відповідно становила: у 1995 р. — 209, 62, 11;
1996 р. — 306, 123, 9; 1997 р. — 305, 165, 13; 1998 р. — 351, 153, 4;
1999 р. — 315, 126, 10; 2000 р. — 383, 122, 6 осіб.

Аналіз наведених прикладів дає змогу констатувати суттєві розбіжності
між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і осіб, засуджених за
його вчинення. За виявленими у 1990 р. 420 фактами

одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 р. за 1540 такими
фактами — 305 осіб. Ще більш разючою ця різниця є для посередництва у
хабарництві, за вчинення якого засуджується по кілька осіб на рік.

В останнє десятиліття спостерігалося зростання групового хабарництва, а
в окремі роки відбувалися його “спалахи”. Так, якщо у 1990 році питома
вага групового хабарництва становила 19,5 %, то у 1993 р. — 41,5 %, 1994
р. — 39,7 %.

У характеристиці хабарників відмічаються наступні тенденції:

1) зменшення кількості жінок—хабарників. Якщо у 1990 році вони становили
42 %, то у 1999 — 28,7 %;

2) підвищення освітнього рівня хабарників. Якщо у 1990 році 52,9 %
хабарників мали вищу або середню спеціальну освіту, то у 1999 році таких
вже було 84 %;

3) зменшення числа хабарників, які раніше вчиняли злочини. Якщо у 1990
році такі особи становили 3,2 %, то у 1999 — 1,8 %.

4) незначні коливання у віці хабарників. Зокрема, зменшилась кількість
хабарників у віці 25—29 років (у 1990 р. таких було 15,3 %, 1998 — 11,1
%). Зате збільшилась частка хабарників у віці ЗО років і старше (у 1990
р. таких було 80,8 %, 1998 — 82,4 %). Спостерігається також збільшення
числа хабарників, яким виповнилося 60 років. У 1996 році таких було 3,7
%, 1997 — 4,2 %, 1998 — 5,3 %, 1999 — 6,8 %.

Переважна більшість викритих фактів хабарництва стосувалася посадових
осіб нижчої ланки (керівників структурних підрозділів підприємств, голів
чи секретарів сільських рад, спеціалістів установ районного рівня,
оперативних уповноважених, слідчих, інспекторів тощо). Це свідчить про
те, що офіційна статистика не відображує реальних масштабів хабарництва,
оскільки воно має дуже високу латентність. Варто зазначити, що такий
стан речей у цій сфері притаманний не лише Україні, а й зарубіжним
країнам, насамперед тим, що виникли на теренах колишнього CPCP. За
експертними оцінками, із масиву реально існуючого хабарництва офіційно
реєструється не більше одного відсотка цих злочинів.

Зловживання владою або посадовим становищем теж мають тенденцію до
зростання. Якщо у 1990 р. таких злочинів було зареєстровано 594, то у
1999 — 5789. Це зростання переривалося лише у 1993 p., коли було
зареєстровано 638 зловживань владою. Освітній рівень осіб, які вчиняють
ці злочини, є найвищим серед усіх посадових злочинців. Так, у 1996 році
частка осіб з вищою або середньою спеціальною освітою серед них
становила 81,1 %, у 1999 — 87,7 %. Питома вага осіб, які вчиняють
зазначені злочини, є най-

більшою серед посадових злочинців. У 1999 році їх було 29,6 %, тоді як
хабарників — 12,1 %, а осіб, що перевищили владу або посадові
повноваження — 5,1 %.

Серед тих, хто зловживає владою чи посадовим становищем, досить велика
частка жінок — близько 40 %.

Розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення,
розтрати чи зловживання посадовим становищем мають найменші, порівняно з
вище розглянутими злочинами, темпи зростання. За останні десять років
вони зросли лише на 28,9 % (у 1990 році їх зареєстровано 10649, а 1999 —
13724). Найбільш поширений цей вид розкрадань у сільському господарстві,
вугільній промисловості, торгівлі та на залізничному транспорті. Однак,
якщо брати до уваги кількість осіб, які вчинили подібні розкрадання, то
картина щодо найбільш криміналізованих галузей буде дещо іншою. У 1999
році питома вага цих злочинців у сільському господарстві становила 6,1
%, на транспорті — 7,8 %, у торгівлі і громадському харчуванні — 4,9 %,
сфері приватизації — 52,6 %, банківської діяльності — 28 %, фінансів —
28,6 %, у митних органах — 64,8 %, судах та інших органах юстиції — 56,9
%.

Простежується зв’язок корупційної злочинності з організованою. У 1990
році в Україні було виявлено 371 організовану злочинну групу, з яких 6
були корумпованими. У 1993 році ці показники відповідно складали 621 і
34, у 1995 — 871 і 36, у 1999 — 1166 і 14. Із виявлених у 1990 році 1843
злочинів, вчинених організованими злочинними групами, корупційним був
101 злочин, тобто 5,5 %. У 1993 році цей показник становив 2,4 %
(відповідно 2794 і 69 злочинів), у 1996 — 3 % (відповідно 6241 і 192
злочини), у 1999 — 2 % (відповідно 45476 і 934 злочини). Однак, до цих
офіційних цифр треба ставитися досить скептично, і таку малу кількість
корупцій-них злочинів можна пояснити лише перекручуванням статистичних
даних заради прикрашування дійсності.

Викладене вище дає підстави для наступних висновків. По-перше, офіційна
статистика не висвітлює всієї корупції в Україні в силу недоліків
статистичної звітності та високої латентності цього виду злочинності.
Тут слід погодитися з дослідниками (наприклад, M. І. Камликом, Є. В.
Невмержицьким), які вважають, що офіційні дані про корупцію відображають
лише активність правоохоронних органів у боротьбі з нею, але ні в якому
разі не реальний рівень корупційної злочинності. По-друге, існують
проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, пов’язані з
соціальним статусом корупціонерів. До відповідальності притягуються
дрібні чиновники, а “акули” залишаються на волі.

Спостереження за корупціонерами показують, що від інших видів злочинців
вони відрізняються передусім особливою соціальною позицією — наявністю
владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння.

Корупційна поведінка, як правило, проявляється у двох формах. Перша з
них полягає у відхиленні особи, уповноваженої на виконання функцій
держави, у своїй службовій діяльності від норм, встановлених правовими
актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій,
трансформацію законослухняної особи в ko-рупціонера. Займаючи певну
посаду, така особа вважає за можливе неправомірно використати надані їй
повноваження у власних інтересах чи інтересах інших осіб. При цьому
відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки,
в результаті чого особа твердо стає на злочинний шлях, виявляючи все
більш небезпечні корупційні прояви. Бувають і ситуативні корупціонери,
які вчинюють злочини під впливом складних життєвих обставин.

Друга форма корумпованої поведінки характеризується тим, що зайнявши
відповідну посаду особа вже зорієнтована на протиправне використання
владних повноважень для наживи. Тобто вона цілеспрямовано йде до влади,
щоб вчиняти корупційні злочини.

§ 3. Детермінанти корупційної злочинності

Ефективна протидія корупції потребує з’ясування її чинників. Треба
виходити з того, що корупція має соціальні передумови, що властиві усім
державам, але найбільше країнам з перехідною економікою, до яких
належить і Україна.

На різке зростання корупції в незалежній Україні насамперед вплинули
кризові явища в усіх сферах суспільного життя. Науково доведено, що за
здійснення радикальних реформ дуже зростає рівень корупції. Проте слід
наголосити, що її зростання обумовлено не самими по собі реформами, а
повільністю, непослідовністю і незавершеністю їх проведення. Власне, це
і спостерігається в Україні. Після отримання незалежності вона не
виробила чіткої політичної та економічної стратегії формування
громадянського суспільства. Це обумовило виникнення корпоративних
кланів, викривлення процесів приватизації в інтересах окремих ділків,
перепони у розвитку демократичних інститутів та утвердженні верховенства
права тощо.

Детермінанти корупційних злочинів можна поділити на політичні,
економічні, правові, організаційно-управлінські і соціально-психо-

логічні криміногенні фактори. Вони викладені у Концепції боротьби з
корупцією на 1998—2005 роки, затвердженій Указом Президента України від
24 квітня 1998 р.

До політичних чинників віднесені:

— відсутність програмованості та предметності у впровадженні
демократичних засад до різних сфер суспільного життя;

— повільний розвиток політичної структури та свідомості суспільства,
передусім, його громадянських інституцій;

— відсутність системи виховання у службовців патріотичних почуттів,
моральних, професійних якостей, розуміння того, що корупція підриває
авторитет держави, етичні основи суспільної свідомості;

— недостатня визначеність і непослідовність у здійсненні
анти-корупційної політики, що породжує у службовців, схильних до
ko-рупційних діянь, відчуття безкарності;

— відсутність державної ініціативи та необхідних організаційних зусиль
щодо створення громадських формувань задля підвищення активності
населення у боротьбі з корупцією;

— відсутність ефективного парламентського контролю за діяльністю вищих
посадових осіб виконавчої гілки влади, у тому числі керівників
правоохоронних органів.

Економічними чинниками є:

— несприятливі умови для правомірної діяльності усіх суб’єктів
господарювання, особливо малого і середнього бізнесу;

— непрозорість процесів приватизації, вирішення інших господарських
питань, оцінки прибутків, обсягу податків, одержання пільг тощо;

— зростання розриву між доходами підприємців і державних службовців,
наділених повноваженнями управління економічними процесами.

Правові чинники включають:

— недосконалість нормативно-правової бази, що не забезпечує ефективної
протидії зловживанням чиновництва, зберігає його надмірну закритість, не
сприяє чіткому контролю за діяльністю службовців та надійному правовому
захисту громадян від свавілля посадових осіб;

— відсутність цілісної системи правових засобів впливу на фактори, що
обумовлюють корупційні злочини;

— прогалини в законодавстві, що передбачає відповідальність за різні
види корупційних правопорушень і регламентує діяльність державних
органів у боротьбу з ними.

Організацшно-управлінськими чинниками є:

— слабка регламентація правил поведінки державних службовців, процедури
здійснення їх повноважень, видання офіційних документів тощо;

— наявність у посадових осіб занадто широких можливостей для прийняття
рішень на свій розсуд;

— поширеність випадків заміщення посад не на підставі ділових і
моральних якостей особи, а через знайомство, особисту відданість,
близькість політичних уподобань тощо;

— відсутність тестування на відповідність професійним і моральним
якостям, періодичної ротації кадрів, формальне ставлення до їх
атестації;

— відсутність механізмів унеможливлення прийняття на службу лідерів чи
членів злочинних угруповань.

До соціально-психологічних чинників належать:

— зорієнтованість значної частини населення на протиправне вирішення
життєвих питань, внаслідок чого корупція із соціальної аномалії
перетворюється у правило поведінки;

— низька психологічна готовність громадян протидії корупції;

— корислива спрямованість багатьох державних службовців, що призводить
до порушення закону, норм моралі та професійної етики;

— моральна деформація частини керівників, яка виявляється як у вчиненні
ними злочинів, так і поблажливому ставленні до коруп-ційних діянь з боку
підлеглих (кругова порука).

§ 4. Засоби протидії корупційній злочинності

Протидія злочинності тому так і називається, що передбачає
протиставлення криміногенним факторам антикриміногенних, щоб усунути чи
блокувати дію перших. Звичайно, досягти цього в реальному житті
практично неможливо, але мінімізувати вплив криміногенних чинників можна
і потрібно.

Ефективна боротьба з корупцією вимагає наукової концепції щодо її
запобіганню. Однією із основних засад такої концепції має бути розуміння
корупції як соціальнозумовленого явища. Виходячи з цього, треба
виробляти стратегію і тактику боротьби з нею, ставити відповідні цілі,
визначати засоби їх досягнення, рівень матеріального, фінансового,
організаційного та правового забезпечення.

Як свідчить міжнародний досвід, жодна із соціально-економічних систем не
мала і не має повного імунітету від корупції — змінюються лише її обсяги
та прояви. Відтак, корупційні злочини неможливо

ліквідувати з якійсь конкретній державі чи на якомусь етапі історичного
розвитку. Максимум, чого можна досягти, це: зменшити їх рівень та
локалізувати сфери розповсюдження; пом’якшити небезпеку корупційних
проявів та їх вплив на різні соціальні процеси. У Західних країнах це
іменують контролем над корупцією.

Стратегічним напрямом боротьби з корупцією — це запобігання їй.
Комплексні профілактичні заходи — це шлях, який може зменшити обсяг
корупційних проявів та їх негативний вплив на суспільство. Головними
антикорупційними заходами в Україні є:

1). Визначення стратегії соціально-економічного розвитку та здійснення
адміністративної реформи. Будівництво правової держави і громадянського
суспільства — основа протидії корупцій-ній злочинності. Косметичні зміни
у системі державного управління, навіть за умови їх зовнішньої
привабливості, не здатні поліпшити ситуацію з корупцією.

2). Формування ідеології державної служби, тобто її моральних принципів
і цінностей. Адже комуністичні постулати відійшли у минуле, а ідеали
української державності ще не вироблені. Пануючий серед чиновництва дух
невизначеності й непевності у завтрашньому дні — один із важливих
чинників корупціиної злочинності.

3). Забезпечення відкритості влади, що розв’язує такі завдання: повертає
віру людей до державних структур; створює несприятливі умови для
корупційних злочинів; реалізує конституційні права громадян на
достовірну інформацію у цій сфері.

4). Вдосконалення антикорупційного законодавства. Хоча й прийняті
відповідні законодавчі акти, що загалом надають правоохоронним органам
можливість реагувати на різні корупційні прояви, починаючи з неетичної
поведінки державного службовця і закінчуючи його участю у хабарництві чи
діяльності організованих злочинних угруповань, проте нормативно-правова
база потребує подальшого вдосконалення. Це стосується як регулювання
порядку державної служби, так і юридичної відповідальності за корупційні
правопорушення.

5). Реальний вияв політичної волі. Політична воля у будь-якій державі, а
особливо із недостатньо розвинутими демократичними інститутами, є дієвим
засобом протидії корупції. За відсутності такої волі найдосконаліше
законодавство має декларативний характер, а діяльність правоохоронних
органів лише імітує боротьбу з корупцій-ною злочинністю.

Ще один, й можливо найефективніший засіб — зробити корупцію ризикованою
і невигідною. Доти, доки чиновнику буде вигідно брати хабарі, красти,
іншим чином зловживати владою, а ризик по-

2 І-ш 33

нести покарання буде мінімальним, ніякі репресивні заходи не дадуть
позитивного результату. Збільшення соціальної ціни державної служби
(престиж, матеріальна забезпеченість) і ризик корупційних злочинів — це
те, що має лежати в основі антикорупційної політики.

Питання для самоконтролю

1. Дайте законодавче визначення корупції та назвіть види корупційних
діянь.

2. Які основні ознаки корупційної злочинності?

3. Назвіть особливості характеристики особи корупціонера.

4. Розкрийте сутність соціальних передумов корупційних діянь.

5. Як адекватно реагують органи державного апарату на факти корупційних
діянь?

6. Що складає правову основу профілактики корупційних діянь?

Глава 3. Рецидивна злочинність

§ 1. Рецидив злочинів, його структура та різновиди.

§ 2. Поняття і кримінологічна характеристика рецидивної

злочинності.

§ 3. Особа рецидивістів та їх класифікація. § 4. Боротьба з рецидивною
злочинністю.

§ 1. Рецидив злочинів, його структура та різновиди

Проблема рецидивної злочинності завжди викликала підвищену увагу
кримінологів, оскільки її рівень свідчить про ефективність
правоохоронної системи держави та про сталі тенденції розвитку всієї
злочинності. Небезпідставно вважається, що рецидивісти є носіями й
зберігачами кримінальної субкультури, вони становлять серцевину
злочинного світу. А тому протидія цьому виду злочинності є одним з
найважливіших завдань карної політики держави.

Проблемам боротьби з рецидивною злочинністю присвячено чимало досліджень
як в Україні, так і в інших республіках колишнього CPCP. Проте далеко не
всі питання вирішені однозначно. Існують навіть різні погляди на саме
поняття рецидивної злочинності.

Це явище, на нашу думку, складається з окремих рецидивних злочинів,
іншими словами, — актів рецидиву. Тому визначення поняття цієї
злочинності та її кримінологічних характеристик залежатиме від того, що
саме ми будемо розуміти під словосполученням ”рецидив злочинів”.

Кримінальний рецидив — поняття міждисциплінарне. Теорія кримінального
права розглядає його як різновид множинності злочинів поряд із
сукупністю та повторністю. Чинне кримінальне законодавство не дає
загального визначення рецидиву, хоча вказує на умови, що можуть стати
підставою для визнання неодноразово засудженої особи особливо
небезпечним рецидивістом. Саме це й призвело до того, що серед багатьох
правників, особливо практиків, поширилося помилкове ототожнювання
рецидиву з поняттям особливо небезпечного рецидивіста. Стаття 33 нового
Кримінального кодексу України поняття рецидиву визначає так: “Рецидивом
злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має
судимість за умисний злочин”.

2* 35

Законодавче визначення рецидиву потрібне для застосування відповідних
санкцій, передбачених нормами кримінального законодавства: було б
несправедливо посилювати покарання за злочин, судимість за який погашена
або знята. Так само є підстави не зважати на судимість за вчинення
злочину з необережності, оскільки необережної злочинної діяльності не
буває. Отже, йдеться про рецидив злочинів у його кримінально-правовому
розумінні, тобто маються на увазі юридична кваліфікація повторення
злочину і призначення покарання. З позиції кримінології погашення або
зняття судимості не є вирішальною обставиною для визнання рецидиву. Якщо
колишній злодій краде, то він цим демонструє свою прихильність до
злодійства, незалежно від формально-юридичної відсутності судимості.
Злочинна необережність у біографії особи, яка знову вчинила будь-який
злочин, теж свідчить про певні її негативні риси та шкідливі звички, а
тому, з точки зору кримінології, не виключає поняття рецидиву.
Кримінологічне розуміння рецидиву злочинів є ширшим, ніж
кримінально-правове. Воно охоплює не лише умисні, а й необережні
злочини.

Водночас, кримінологічне визначення рецидиву не може ігнорувати такої
обставини, як минула судимість. Цим рецидив відрізняється від інших
видів множинності злочинів — повторності і сукупності: людина вже
отримала покарання, але не зробила для себе позитивних висновків.
Відповідальність за минулі “гріхи” психологічно відокремлює рецидивіста
від тих, які хоча й не раз вчиняли злочини, але не були викриті та не
понесли кари. Російський криміналіст XIX століття А. Лохвицький з цього
приводу писав: “А чи нема у цьому випадку деякої вини самого
суспільства, яке так погано озброєне, що не спинило його (злочинця) на
першому злочині? Безкарність, як відомо, дуже заохочує і розбещує”.
Виходячи з цих міркувань, кримінологічне визначення рецидиву можна
сформулювати так: рецидив злочинів — це повторне кримінальне
правопорушення, вчинене особою, яка раніше була судимою або зазнавала
інших, передбачених законом, заходів впливу, що застосовуються судом
замість покарання, незалежно від форми вини та наявності судимості.

Кримінально-правовий рецидив — це лише особливий різновид рецидиву
кримінологічного. Протиріччя між ними немає, а є співвідношення
загального з особливим.

Існує також пенітенціарний рецидив, що визначається наукою
кримінально-виконавчого права. Це повторне вчинення злочину під час
відбування покарання у місцях позбавлення волі, а також після звільнення
з місць позбавлення волі.

Залежно від кількості судимостей або інших форм притягнення до
кримінальної відповідальності, рецидив буває простим (дві судимості) і
складним чи багаторазовим (три І більше суоимос-тей). За характером
злочинів рецидив може бути спеціальним, якщо він складається з однакових
або однорідних суспільне небезпечних діянь, і загальним, який об’єднує
неоднорідні злочини (наприклад, перша судимість за злісне хуліганство,
друга — за шахрайство). За ознакою тяжкості виділяють рецидив тяжких
злочинів і особливо небезпечний рецидив. Злочинна діяльність
рецидивістів може мати ознаки водночас спеціального і загального
рецидиву (наприклад, дві судимості за крадіжки, а третя — за
зґвалтування). Такий рецидив називають змішаним.

Співвідношення між злочинами, за вчинення яких особа неодноразово
притягувалася до відповідальності, іменується структурою рецидиву. Вона
відображає кримінальну біографію рецидивіста, хоча й далеко не повну,
маючи на увазі не розкриті злочини, за які винній особі вдалося уникнути
відповідальності. Існують певні статистичні закономірності рецидивних
структур:

/) частота спеціального рецидиву, тобто ймовірність повторного
засудження за той самий або схожий злочин, дорівнює приблизно 60 %;

2) час між звільненням рецидивіста від попереднього покарання та новим
злочином (інтервал рецидиву] значною мірою залежить від його віку,
сімейного становища та характеру злочинної діяльності. Інтервали
рецидиву відображають його інтенсивність;

3) тісний кореляційний зв’язок між ступенями суспільної небезпеки
злочинів: чим тяжчим був попередній злочин, тим більша ймовірність
повторного тяжкого злочину;

4) загалом ступінь суспільної небезпеки зростає до третьої судимості;
після цього злочинна діяльність статистичне стає менш тяжкою: даються
взнаки старіння неодноразово судимих осіб та їх деградація.

Вивчення й узагальнення структур рецидиву є передумовою кримінологічного
прогнозування повторності злочинів.

§ 2. Поняття і кримінологічна характеристика рецидивної злочинності

Рецидивна злочинність — це сукупність вчинених на певній території
протягом певного часу злочинів особами, раніше судимими.

Як і злочинність взагалі, рецидивна злочинність має кількісні та якісні
показники. Кількісним показником традиційно вважають рівень рецидивної
злочинності. Він визначається у відсотках до загального числа
зареєстрованих злочинів у відповідному регіоні чи країні. Наприклад, в
Україні протягом 1996 року було розкрито близько 400 тис. злочинів.
Серед них 72 тис. вчинені раніше судимими особами. Відповідно до цього
обчислюють рівень рецидивної злочинності:

І8 *•

Рівень рецидивної злочинності також вираховується у відсотках від
кількості осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності. Так, у
1996 році було виявлено майже 340 тис. злочинців, в числі яких 50 тис.
рецидивістів. Отже, їх частка становить:

50000 , ,.^. . . _ о/

340000 Х 10° = 14’7 %-

Відсоткові кількісні показники приваблюють простотою розрахунків. Разом
з тим, можна помітити, що відсотки рецидивної злочинності залежать не
лише від кількості рецидиву та рецидивістів, а й від загального числа
розкритих злочинів і виявлених осіб. Тому точнішими показниками
рецидивної злочинності є її коефіцієнти, що розраховуються на 10 чи 1
тисячу мешканців регіону, які мають судимість Наприклад, у регіоні “А”
серед 20 тис. розкритих злочинів З тис. вчинені особами, які мали
судимість, а в регіоні “Б” зареєстровано за той же час ЗО тис. злочинів,
з них 4 тис. рецидивних. Де вищий рівень рецидивної злочинності, якщо
відомо, що в регіоні “А” проживають 15 тис. раніше судимих осіб, а в
регіоні “Б” — 20 тис.?

Користуючись відсотковим показником, ми впевнимося, що рівень рецидивної
злочинності в регіоні “А” буде майже на 2 % вищим, ніж у регіоні “Б” (15
% проти 13,3 %). Інший висновок дає порівняння коефіцієнтів рецидивної
злочинності в цих регіонах. В регіоні “А” він буде:

ill*1000=200-

В регіоні “Б”:

Іш*1000 = 200

Отже, в обох регіонах рівень рецидивної злочинності однаковий, хоча
відсоткові показники помітно відрізняються.

Коефіцієнти рецидивної злочинності розраховуються за такими двома
формулами:

.ч „ 0 1000

1). Крз = Зр х „ ,

де: Крз — коефіцієнт рецидивної злочинності, Зр — рецидивні злочини, C —
число раніше судимих осіб у регіоні, 1000 — масштаб розрахунків.

2). Kp = Op х

де: Kp — коефіцієнт рецидивістів, Op — виявлені рецидивісти, які вчинили
нові злочини, C — кількість раніше судимих мешканців, 1000 — масштаб
розрахунків.

Якісним показником рецидивної злочинності є її структура, тобто
співвідношення між різними видами і групами злочинів. Треба відрізняти
структуру рецидиву (послідовність злочинів, вчинених рецидивістом) від
структури рецидивної злочинності як множини рецидивних злочинів,
зафіксованих на певній території за певний час.

Будучи частиною усієї розкритої злочинності, рецидивна в основному має
таку ж структуру, що й загальна: переважають чоловіки;
жінки-рецидивістки серед засуджених до позбавлення волі становлять лише
5—7 %. Нагадаємо, що жіноча злочинність займає до 20 % усієї
зареєстрованої злочинності. Серед рецидивістів значно менше
неповнолітніх (до 1 %). Це пояснюється тим, що до другого засудження
більшість підлітків встигає стати повнолітніми. Рідко зустрічаються в
рецидивній злочинності посадові й необережні злочини, тоді як частішими
є крадіжки, грабежі, розбої, торгівля наркотиками, фальшивомонетництво,
а також агресивні насильницькі злочини.

Структурні особливості рецидивної злочинності відображають не стільки
кримінальний професіоналізм рецидивістів, скільки соціальне відчуження
та маргіналізацію їх особи. Злочинна кар’єра рецидивістів після
40-річного віку завершується тим, що більшість з Них або відмовляється
від злочинної діяльності, або переходить до менш небезпечної “тіньової”
діяльності чи перетворюється у “бомжів”. Неодноразове перебування у
місцях позбавлення волі та втрата сімейних та інших корисних зв’язків
обумовлює низький соціальний статус рецидивістів, а звідси — труднощі в
їх ресоціалізації.

Кожен четвертий повторно засуджений має три і більше судимостей. Причому
понад 25 % звільнених з місць позбавлення волі

новий злочин вчиняють протягом перших шести місяців, майже 45 % —
протягом першого року, дві третини повертаються до місця позбавлення
волі протягом двох років, а 80 % — п’яти.

Всупереч поширеній думці, рецидивісти рідше беруть участь у групових
злочинах: мають значення вік і кримінальний досвід. Серед них багато
професійних злочинців. Але не слід ототожнювати рецидивну злочинну
діяльність із професійною: більшість неодноразово судимих за крадіжки,
грабежі та розбої вчиняє злочини без попередньої підготовки, ситуативно,
у нетверезому стані.

Динаміка рецидивної злочинності протягом перших шести років незалежності
України (1992-1997) відзначалася щорічним зростанням кількості повторних
злочинів: із 40 до 72 тис., тобто на 80 %. Водночас, завдяки загальному
збільшенню злочинності, їх частка у відсотках за ці роки майже не
змінилася. Зросло і число виявлених рецидивістів: від 37 — до 50 тис., а
відповідні відсоткові показники зменшилися від 18 до 14,5 %. Ці дані
наочно підтверджують недостатню репрезентативність відсоткових вимірів
рецидивної злочинності.

§ 3. Особа рецидивістів та їх класифікація

Відомий німецький кримінолог Г. Ашаффенбург зазначав: “… написати
портрет особи злочинця ми не в змозі. Риси найцинічнішої жорстокості
врівноважуються сентиментальними проявами, вражаюча брехливість одного
перебуває у гострому протиріччі з відвертою наївністю іншого, і що
найдивніше, часто в одній і тій же особі ми зустрічаємо поєднання
протилежних якостей”1.

Спроба однозначно назвати таку характерну рису, що відрізняла б особу
рецидивіста від інших людей, приречена на невдачу. Як і всюди, особи,
засудженні неодноразово, дуже різні. Але їх об’єднує недостатня
внутрішня спроможність до саморегуляції поведінки, схильність до
імпульсивних реакцій без спроби обміркувати наслідки власних вчинків,
прагнення задовольнити свої бажання негайно будь-яким засобом. Ось
приклад із судової практики. 32-річний Є., з двома судимостями, після
відбуття покарання за умисне вбивство твердо вирішив почати нове життя.
Деякий час це йому вдавалося: не пиячив, працював. Але випадково
зустрівся з Г., з яким познайомився у місцях позбавлення волі. Запросив
додому, пили горілку, а

Див.: Ашаффенбург Г. Преступление и борьба с ним. Уголовная психология
для врачей и социологов. — Одесса, 1906.

коли їм здалося, що мало — пограбували сусідку. Суд призначив йому 8
років позбавлення волі та визнав особливо небезпечним рецидивістом.

Злочинна діяльність кожного рецидивіста Іто-своєму улікальна, як
унікальна і будь-яка особа. Разом з тим, існують загальні ознаки
однорідних злочинів, наприклад, крадіжок, убивств, хабарництва, що
впливають на формування типових рис особи злодія, убивці, хабарника
тощо. З урахуванням сказаного, можна стверджувати, що особа рецидивіста
— це сукупність психологічних і моральних якостей, типово властивих
винним у злочинній діяльності певного спрямування, які неодноразово
притягуються за це до кримінальної відповідальності.

Рецидив злочинів не лише впливає на формування в особі внутрішньої
готовності порушити закон, але й створює криміногенні чинники, що
спричинюють подальшу соціальну деградацію особи. Перебування в місцях
позбавлення волі, що давно вже називаються “університетами злочинності”,
сприяє встановленню зв’язків між асоціально налаштованими засудженими,
взаємній криміналізації, формуванню злочинних груп і тюремної
субкультури. Разом з тим, стосовно зовнішнього світу у засуджених
виникає відчуження, що провокує процес стагнації. “Людині властиво
знаходити виправдання власним вчинкам. Як тільки суспільство висловило
свій протест, поведінка індивідів стає більш асоціальною”1.

Безпорядне життя під час недовгих інтервалів між судимостями,
зловживання алкоголем та наркотиками, суворі умови перенаселених слідчих
ізоляторів швидко порушують здоров’я. Неврози, психопатичні відхилення,
туберкульоз, венеричні хвороби — звичні наслідки численних “ходок” до
місць позбавлення волі. Серед обстежених лікарями особливо небезпечних
рецидивістів виявилося 42 % інвалідів.

Більшість рецидивістів страждає різного роду психопатіями, алкоголізмом,
наркоманією та іншими формами психічних захворювань, що не виключають
осудність і в спеціальній літературі іменуються пограничними.
Найпоширенішою серед засуджених за тяжкі насильницькі злочини є
епілептоїдна (збуджена) психопатія (близько 50 %). Епілептоїди гнівливі,
запальні, імпульсивні, схильні до алкогольних запоїв. Помітне місце
серед психопатів займають істеричні особи (близько 20 %), для яких
властиві егоцентризм, прагнення звернути на себе увагу оточуючих, жадоба
свого визнання,

1 Кларк Р. Преступность в США. — M., 1975.

брехливість і підкреслено театральна поведінка. Вони найбільше
повторюють корисливі злочини — крадіжки, шяуряйотвп тощо

Досить поширеною є також психопатія нестійкого типу (цик-лотімічна) — 16
%. Для таких осіб характерні емоційна неврівноваженість, несподівана
зміна настрою — від ейфорії до глибокої депресії. Типова структура
рецидиву для них — хуліганство, вандалізм, грабежі, розбої, зґвалтування
тощо. Для рецидивістів, які вчиняють переважно корисливі злочини,
властиві також параноя і шизоїдна психопатія (15 %). Параноїки надто
егоїстичні, вірять у свою винятковість, а все, що навколо них, має
значення лише тому, що торкається їх особисто. Вони не толерантні, вкрай
підозрілі, схильні до агресії. Шизоїди — інтровертні, не охочі до
спілкування, не знають співчуття і жалю. Холодність у них доходить до
емоційної тупості. Більшість рецидивних проявів пов’язана з агресивними
злочинами, які вони вчинюють з винятковою жорстокістю.

Класифікація рецидивістів має велике значення для раціональної
організації виправного процесу в установах з виконання покарань і
прогнозування рецидиву. Найпоширенішим є угруповання неодноразово
засуджених осіб за характером злочинної діяльності, а також за глибиною
і стійкістю антисоціальних установок особи. За першим критерієм
рецидивісти поділяються на:

а) загальнокримінальних корисливих (злодіїв, шахраїв, грабіжників тощо);

б) економічних (хабарників, розкрадачів, контрабандистів, валютників та
ін.);

в) насильницьких (убивць, хуліганів, ґвалтівників);

г) інших (дезертирів, які ухиляються від сплати аліментів, засуджених за
необережні злочини тощо).

Асоціальність особи визначається не лише тривалістю і характером
злочинної діяльності, кількістю судимостей, але й поведінкою у місцях
виконання покарань. Вирізняються:

а) кримінально-активні, постійно спрямовані на вчинення злочинів та
інших правопорушень;

б) схильні до вчинення злочинів за сприятливих обставин;

в) особи, які випадково були втягнуті в злочин.

Безумовно, названі класифікації мають велике практичне значення, але
вони не використовують досягнення кримінальної психології. У рецидивній
злочинній діяльності вага суб’єктивного чинника значно зростає: адже
йдеться про людей, які вперто, незважаючи на суворі покарання, знову і
знову творять зло. Тому доцільно мати на увазі також і психологічну
класифікацію. Відомий російський психолог А. Ф. Лазурський, розглядаючи
психологічні типи людей, виок-

ремив спотворений тип особи ‘. Біографії затятих злочинців свідчать про
спотворений бік їхніх характерів та інших складових особи

Поклавши в основу два критерії: 1) рівень психічної активності (силу,
стійкість і динамічність психічних процесів людини)2 та 2) домінуючі
якості рецидивіста, що визначають його злочинну діяльність, отримаємо
наступну класифікацію: Вищий рівень кримінальної активності — це лиходії
масштабу деспотів Римської імперії, царя Івана Грозного, Гітлера,
Сталіна — явище виняткове і тут воно не розглядається.

Рівень психічної активності

Домінуючі якості особи

Розсудливі

Слабовільні

Імпульсивні

Емоційні

Середній

Лицеміри

Непристосовані

Афективні

Енергійні, озлоблені

Нижчий

Відверті егоїсти

Апатичні

Безпорадно імпульсивні

Спотворено жорстокі

Психологічна характеристика кожної з восьми груп рецидивістів містить
типові акцентуації особи та особливості кримінальної мотивації.
Акцентуація особи — це ті чи інші психічні відхилення, що не визнаються
патологічними і наче б то перебувають між нормою і патологією.

“Розсудливі” — вчиняють переважно корисливі злочини. Різниця між
середнім і нижчим рівнями визначається вибором засобів і тривалістю
злочинної діяльності. Типові акцентуації характеру: гі-пертимна,
педантична, демонстративна (істерична). Так звані “відверті егоїсти” —
люди переважно педантичної акцентуації. Ix розсудливість поширюється
лише на задоволення індивідуальної потреби “тут і зараз” і не охоплює
віддалені наслідки. Відзначаються акуратністю і прискіпливим виконанням
запланованих дій. Разом з тим, не досить рішучі, часом страждають
іпохондрією. Діють найчастіше без співучасників. Засоби вчинення
крадіжок, інших злочинів стандартні та майже завжди повторюються.

Середній рівень, названий “лицемірами”, відзначається розвинутішими
інтелектуальними і вольовими якостями, що спонукають

Див.: Хоряков Г. Ф. Парадоксы тюрьмы. — M., 1991.

Вищий рівень кримінальної активності — це лиходії масштабу деспотів
Римської імперії, царя Івана Грозного, Гітлера, Сталіна — явище
виняткове і тут воно не розглядається.

їх до лідерства. Типові акцентуації — гіпертимна і демонстративна.
Ппертими діяльні, аморальні, владолюбиві. Вони екстраверти, пргк-о
спілкуються з людьми, викликають у них симпатії, чим нерідко
зловживають. Особи з гіпертимною акцентуацією найчастіше стають лідерами
злочинних груп і авторитетами в “зонах”. Демонстративна акцентуація
проявляється в балакучості, нестримному фантазерстві, підкресленій
театральності поведінки. Прагнуть бути завжди на виду, приписують собі
фантастичні пригоди і доблесті. Схильні до авантюризму. Найпоширеніші
злочини — шахрайство, хабарництво, розкрадання з використанням
посадового становища та інші економічні злочини. Легко пристосовуються
до тюремних умов, приєднуючись до активу, який підтримує адміністрацію,
або до злісних порушників режиму.

“Слабовільні” рецидивісти становлять досить численну категорію звичних
правопорушників, їх поведінка вкрай нераціональна, вони діють під
впливом конкретної ситуації, спокуси, підбурювання з боку співучасників
тощо. Нижній рівень цих рецидивістів умовно називають “апатичним”. Цим
підкреслюються такі якості, як меланхолічний темперамент, пасивність,
навіювання, схильність до депресій, млявість. Характерна акцентуація —
дистимічна (нестала). Дистими мовчазні, замкнуті, стримані, підозрілі.
Серед “непри-стосованих” часто трапляється також циклоїдна акцентуація.
Для таких осіб властиві несталість настроїв, занижена здібність
протистояти зовнішнім впливам та життєвим труднощам.

Рецидивісти, названі “імпульсивними”, відзначаються холеричним
темпераментом, емоційною неврівноваженістю, нестабільними і
безрозсудними реакціями на зовнішні подразники. Необачні рішення
виникають за першим спонуканням: бажання, що виникло, негайно переходить
у відповідну дію, без обміркування вчинку, його наслідків. Звідси — їх
рішучість і схильність до енергійних дій, що однак, поєднується зі
значною легковажністю. Характерна акцентуація — епілептоїдна.
Епілептоїди відзначаються жорстокістю і злобою, схильні до алкоголізму
та наркоманії.

Середній рівень імпульсивних — “афективні” — відрізняються від
“безпорядних імпульсивних” більшою соціалізацією: злочини вчиняють під
впливом афектних зривів. Вони мають розвиненіший інтелект,
самокритичніші, менше залежать від алкогольної чи наркотичної
токсикації. “Безпорядні імпульсивні” — це невротики, алкоголіки,
наркомани, токсикомани, які в основному вчиняють злочини у стані
наркотичного збудження.

“Емоційний” тип рецидивіста, на відміну від “імпульсивного”, вчиняє
низку злочинів обмірковано, під впливом сталого емоційного

настрою, політичного чи релігійного фанатизму, помсти, жадоби влади,
обрячи тотпо Часом почуття ворожості, що підштовхує до тяжких
насильницьких злочинів, виникає з нікчемного приводу. Існує два рівні
активності: середній — “енергійні озлоблені” та нижчий — “спотворено
жорстокі”. Останнім властива аморальність, егоцентризм, садизм,
примітивне мислення, озлобленість. Мотивація злочинів має садистський
характер: суб’єкт відчуває задоволення від того, що завдає страждання
потерпілим. Це маніяки-вбив-ці та сексуальні маніяки. “Енергійні
озлоблені” відзначаються більшою цілеспрямованістю злочинної діяльності.
Мотивація не завжди садистська, буває й садистсько-мазохістичною, тобто
суб’єкт прагне не лише чужих страждань, але й власних. Злочинці цього
підтипу здатні на терористичні акти ціною власного життя чи здоров’я.

Для особи таких злочинців притаманні акцентуації епілептоїдно-го,
шизоїдного і параноидального типів. Найнебезпечніші — особи з
епілептоїдно-параноїдальною акцентуацією. Жорстокість і
непередбачливість епілептоїда у них поєднується з честолюбством,
підозрілістю і образливістю параноїка. Літературний приклад — Рогожин у
романі Ф. M. Достоєвського “Ідіот”. Шизоїди внутрішньо суперечливі, з
роздвоєною особистістю, не здатні до співчуття. Такі індивіди можуть
вчиняти убивства та інші насильницькі злочини з користі, та на
замовлення.

Зазвичай ця, як і будь-яка інша класифікація рецидивістів, не може
претендувати на повноту і завершеність. Нескінченне розмаїття людських
характерів неможливо вмістити в якусь одну схему. Однак кожна
класифікація по-своєму корисна, бо дає орієнтири у пізнанні механізму
рецидивної злочинної поведінки, часом вкрай суперечливої та
ірраціональної.

§ 4. Боротьба з рецидивною злочинністю

Попередження рецидиву здійснюється в трьох напрямах:

1) підвищення ефективності призначення та виконання покарань;

2) сприяння процесу ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць
позбавлення волі;

3) організація належного соціального контролю за особами, схильними до
повторних злочинів.

Головною умовою ефективності кримінального судочинства є його
справедливість. Вона, по-перше, означає рівність усіх громадян перед
законом; по-друге, — співрозмірність та доцільність покаран-

ня. На жаль, практика застосування кримінально-правових норм дає
громадянам, які побували на лаві підсудних досить прикладів, щоб не
вірити в цю “рівність”. Органи дізнання, слідчі й прокурори вправі
звільнити від кримінальної відповідальності будь-кого, хто вчинив
злочин, визнавши, що внаслідок зміни обстановки діяння втратило характер
суспільне небезпечного або ця особа перестала бути сус-пільно
небезпечною чи передати матеріали справи на розгляд товариського суду, в
громадську організацію або трудовий колектив для вирішення питання щодо
передачі винного на поруки, до компетентних органів для притягнення
винного до адміністративної відповідальності. Таким чином, здійснюється
своєрідна селекція осіб, які вчинили злочини: одних направляють до суду,
інших звільняють від кримінальної відповідальності.

А ось як це позначається на статистиці. У 1997 році в MBC України було
зареєстровано 1 247 948 заяв про вчинені злочини. Порушено 589 203
кримінальних справи, призначено покарання 235 тисячам осіб. Така на
практиці невідворотність покарання. Багато незрозумілого й у визначенні
санкцій за різні види злочинів. Часто-густо вони не можуть сприйматися
як справедливі. Ще більше нарікань викликають незаконні судові вироки.
Все це негативно впливає на правосвідомість засуджених і сприяє
рецидивній злочинності. Ось чому назріла нагальна потреба в радикальному
реформуванні всієї системи правосуддя.

Ще актуальнішою є реформа пенітенціарної системи. Дуже важливо створити
умови для цивілізованого утримання обвинувачуваних у слідчих ізоляторах.
Адже вони ще не злочинці. Не менш назрілою є проблема організації
виконання вироку до позбавлення волі. Колишні виправно-трудові колонії,
а тепер установи з виконання покарань — себе вичерпали. Вони завжди
переповнені, погано обладнані, засуджені знаходяться у загальних
приміщеннях по сотні і більше чоловік. Це створює ідеальні умови для
стратифікації, виникнення різного роду угруповань, очолюваних
кримінальними “авторитетами”. До цих тягот додаються антисанітарія,
насильство, недостатнє матеріально-побутове забезпечення засуджених.
Треба повністю модернізувати тюремну систему, налагодити в ній
виробництво і професійне навчання. Зрозуміло, що тут потрібне відповідне
державне фінансування, залучення до цієї справи громадських організацій,
добродійних фондів, церкви, діячів культури і мистецтва.

Другим напрямком попередження рецидивних злочинів є соціальна допомога
особам, звільненим з місць позбавлення волі, у побутовому і трудовому
влаштуванні. Найгострішою у перші дні після виходу на волю є проблема
житла. Майже третина з тих, хто був

одружений і мав сім’ю, втрачають її. Розпадається половина так званих
громадянських шлюбів. Колишні в’язні, як правило, втрачають свої робочі
місця, а разом з ними — засоби до існування і місце ь гуртожитках. Тобто
доводиться починати життя спочатку. Далеко не всім під силу зробити це
без сторонньої допомоги. Іноді така допомога надходить від друзів по
спільній злочинній діяльності чи по “зоні”. І через деякий час — нова
судимість. Інші вчиняють злочин з відчаю, опинившись у складній життєвій
ситуації”. Своєчасна соціальна допомога таким людям — це не лише акт
благородства, але й важливий профілактичний захід.

У містах створюються центри соціальної реабілітації для звільнених, які
не мають житла і роботи. Протягом певного часу, встановленого місцевою
владою, ці люди одержують матеріальну і психологічну допомогу.
Безпосередньо цією проблемою займається спеціальна спостережна комісія
виконкомів місцевих Рад, що діє на громадських засадах, а також, служби
у справах неповнолітніх. Працевлаштування осіб, які засуджені до
покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а також звільнених від
покарання, та індивідуальна профілактична робота з ними покладається на
органи внутрішніх справ — дільничних інспекторів, кримінальну міліцію у
справах неповнолітніх, а також інспекції виправних робіт, що перейшли у
підпорядкування Департаменту з питань виконання покарань. Зазначимо, що
ця служба зараз втрачає свої профілактичні можливості, оскільки виправні
роботи за умови переходу до ринкової економіки себе вичерпали. До того ж
економічна криза та щорічне зростання безробіття в Україні заводять
проблему працевлаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, у
безвихідь. Становище ускладнюється ще й тим, що на інспекції виправних
робіт (IBP) покладаються численні обов’язки, які вони виконати не в
змозі. Так, у 1998 році на обліку IBP було 65 406 засуджених, та ще 250
тис. інших категорій осіб, нагляд за якими покладається на IBP — 86 406
засуджених умовно і 105 605 — з відстрочкою покарання. Отже, на кожного
співробітника IBP в Україні припадає понад 267 судових рішень, які йому
належить виконувати.

У країнах, що входили до складу CPCP, давно вже склалася ситуація, яку
навряд чи можна назвати нормальною: проблемами ре-соціалізації осіб,
звільнених з місць позбавлення волі, займаються всі та ніхто. Не було і
досі немає спеціальної державної служби апробації для роботи з умовно
звільненими від покарання та патронажу стосовно колишніх в’язнів.
Нечисленна служба профілактики, що колись існувала у складі органів
внутрішніх справ, ліквідована у 1991 році.

Не менш актуальною в попередженні рецидиву злочинів е проблема
ефективного соціального контролю за судимими. Звичайно, особи, які
відбули покарання або звільнені від нього на інших підставах, ?
повноправними громадянами, і їхні права захищаються Конституцією
України. Необгрунтована підозрілість і нагадування щодо їх кримінального
минулого суперечить етиці людських відносин і не сприяє процесу
ресоціалізації. Разом з тим, не можна заплющувати очі на підвищену
ймовірність нових злочинів з боку цих осіб. Тому чинне законодавство
передбачає деякі форми примусового соціального контролю за особами, які
мали судимість. Так, засуджені до позбавлення волі або виправних робіт
умовно зобов’язані сплатити штраф і зразковою поведінкою виправдати
виявлену їм довіру. Вони також підлягають контролю з боку органів
внутрішніх справ, а неповнолітні — служби у справах неповнолітніх.
Умовно засуджені можуть передаватися на перевиховання громадським
організаціям чи трудовим колективам, які мають здійснювати контроль за
ними.

Особи, які були звільнені від відбування покарання умовно-до-строково,
підлягають контролю з боку громадських організацій та трудових
колективів. Так само нагляд здійснюється стосовно засуджених, яким суд
постановив надати відстрочку виконання вироку у вигляді позбавлення
волі.

Досить жорстким запобіжним заходом рецидиву, пов’язаним із деякими
обмеженнями прав громадян, які відбули міру покарання, є
адміністративний нагляд міліції. Він може бути призначений за такими
категоріями осіб:

1) особливо небезпечними рецидивістами;

2) засудженими за тяжкі злочини;

3) засудженими двічі та більше разів до позбавлення волі за умисні
злочини;

4) за особами, які відбували покарання за злочини, пов’язані з
незаконним виготовленням та обігом наркотичних речовин.

Адміністративний нагляд встановлюється безпосередньо перед звільненням з
установ з виконання покарань або після звільнення. У першому випадку
рішення за поданням начальника установи приймає суддя районного чи
міського суду, де розташована ця установа, а в другому — за місцем
проживання звільненого. Адміністративний нагляд призначається терміном
від одного до двох років і не може перевищувати строки погашення або
зняття судимості. Безпосереднє виконання нагляду покладається на
дільничного інспектора за місцем проживання піднаглядного.

Правила адміністративного нагляду передбачають права працівника міліції’
вщвілувяти житло піднаглядної особи, стежити за тим, щоб вона не
залишала місце проживання в установлений час, не перебувала у
заборонених для неї місцях. Піднаглядний зобов’язаний з’являтися до
органу внутрішніх справ від 1 до 4 разів на місяць. Виїзд з району
проживання в особистих справах — лише з відома міліції. Порушення цих
правил тягне за собою адміністративну відповідальність, а за
неодноразове, злісне ігнорування — кримінальну відповідальність.

Профілактичний ефект застосування останньої є суперечливим. З одного
боку, це може попередити або припинити злочинну діяльність раніше
судимої особи, а з другого, — притягнення до кримінальної
відповідальності за одне лише порушення правил адміністративного нагляду
штучно підвищує рівень рецидивної злочинності. Тому, на наш погляд,
притягнення до кримінальної відповідальності наразі має сенс лише тоді,
коли неодноразове порушення правил ад-міннагляду поєднується з
протиправною поведінкою особи.

Окрім названих, існують й інші форми міліцейського контролю, які не
пов’язані з правообмеженнями підконтрольних осіб. Мається на увазі,
зокрема, профілактичний облік, що здійснюється підрозділами кримінальної
міліції у справах неповнолітніх стосовно підлітків, звільнених із місць
позбавлення волі, або тих, кому замість покарання призначені примусові
заходи виховного характеру. Підрозділи правоохоронних органів, які мають
повноваження здійснювати оперативно-розшукову роботу, ведуть
профілактичний облік деяких раніше судимих. Час від часу з ними
проводяться профілактичні бесіди і, якщо потрібно, надається відповідна
допомога.

Проте, звичайно, найголовніше значення у боротьбі з рецидивною
злочинністю у сучасних умовах має успішне проведення
соціально-економічних реформ, спрямованих на підвищення життєвого рівня
громадян, оздоровлення морально-психологічного клімату в країні,
розбудову правової держави і громадянського суспільства. Ці заходи
належать до загальносоціальної профілактики і стосуються всієї
злочинності.

Питання для самоконтролю

1. ЯІсі виділяють поняття і форми рецидиву злочинів?

2. В чому полягає сутність співвідношення категорій “рецидив злочинів™
та “рецидивна злочинність”?

3. Які особливості рецидивної злочинності можна виділити?

4. В чому проявляється суспільна небезпека рецидивної злочинності?

5. Назвіть недоліки соціальної реабілітації осіб, які звільнилися із
місць позбавлення волі?

6. Перелічіть основні напрями спеціальної профілактики злочинів, що
вчиняються рецидивістами.

Глава 4. Професійна злочинність1

§ 1. Поняття і ознаки професійної злочинності. § 2. Генезис професійної
злочинності в Україні.

§ 3. Сучасний стан професійної злочинності та заходи боротьби з нею.

§ 4. Попередження професійної злочинності.

: І

P’ I)J І!

§ і. Поняття і ознаки професійної злочинності

1897 року на Гейдельберзькому з’їзді Міжнародного союзу криміналістів
була зроблена наступна класифікація злочинців:

1) злочинці випадкові, епізодичні;

2) злочинці з нестійкою поведінковою характеристикою або такі, що
вчинили кілька злочинів;

3) злісні злочинці або професійні.

Як бачимо, одне з перших трактувань поняття професійного злочинця в
основі мало єдину ознаку — затятість, небажання відмовитися від
регулярного вчинення злочинів. Однак цей термін почали вживати ще
раніше. Так, начальник паризької таємної поліції Ф. Bi-док застосовував
його щодо осіб, які систематично вчиняли певні злочини і відзначалися
при цьому високим рівнем майстерності. Отже, наприкінці XIX ct. цей тип
злочинця характеризували такими ознаками: впертістю, небажанням відійти
від постійного вчинення злочинів і наявністю специфічних кримінальних
навичок.

У вітчизняній кримінології до останнього часу проблема професійної
злочинності залишалася поза увагою дослідників. Таке становище було
викликане тим, що Україна знаходилась у складі CPCP, де ще в 40-х роках
декларувалася перемога над професійною злочинністю. Тому у
пострадянській кримінології не склалося однозначної думки з приводу її
трактування.

Розглянемо основні підходи до тлумачення поняття “професійна
злочинність” По-перше, під нею розуміють сукупність злочинів, вчинених
за місцем основної соціальне позитивної роботи злочинця. Це здебільшого
стосується посадових злочинів. По-друге, під професійною злочинністю
розуміють сукупність таких злочинів, що виріз-

I If ‘ Глава підготовлена за участю канд. юрид наукДІ
Голосніченка.

няються майстерністю їх виконання. На наш погляд, найбільш правильним є
наступне визначення цього поняття. Професійна злочинність — це
сукупність злочинів, вчинених особами, які обрали кримінальну діяльність
своєю професією. Прибічник такого розуміння професійної злочинності O.
І. Гуров вказує, що кримінальна діяльність:

1) виступає для суб’єкта основним джерелом засобів до існур ання;

2) потребує особливих знань, знарядь та навичок для дос гнен-ня
кінцевого результату;

3) обумовлює наявність тісних контактів із злочинним середовищем;

4) визначає вид стійкої антисуспільної діяльності (вчинення переважно
однотипних злочинів)1.

Ми вважаємо, що наведений перелік ознак професійної злочинності не
викликає сумнівів, але порядок їх розташування вимагає певних коректив.
Для цього з’ясуємо значення терміну “професійний”, який в цьому випадку
несе навантаження родової ознаки. Саме слово “професія” (від лат.
profetore — оголошую своєю справою) означає вузькоспрямовану діяльність
особи в інтегрованій системі суспільного розподілу праці. Вузька
спеціалізація призводить до високого рівня кваліфікації, що, своєю
чергою, веде до більшої матеріальної винагороди за працю. Тому, якщо ми
говоримо про кримінальний професіоналізм, то першою ознакою слід назвати
діяльність, спрямовану на отримання джерел існування саме злочинним
шляхом.

Відповідно, наступною ознакою виступатиме вузька “спеціалізація”
злочинця. При цьому зазначимо, що вона вказує не на вузький набір
способів злочинних дій, а на напрямок кримінальної діяльності, в межах
якого особа намагається оволодіти всіма існуючими методиками і вміло їх
застосовувати залежно від зовнішніх обставин. Останнє і визначає третю
ознаку — рівень злочинної кваліфікації. Саме вона дає змогу
злочинцю-професіоналу отримувати максимальні доходи внаслідок такої
діяльності і, що не менш важливо для нього, не бути викритим
правоохоронними органами. Якщо немає можливості приховати сам злочин,
професійний злочинець робить усе, аби ускладнити слідчим органам процес
ідентифікації особи, а також доказування його вини в суді.

Ще одною ознакою кримінального професіоналізму є тісна взаємодія таких
злочинців між собою. Так, на початку 70-х років у

1 Див.: Туров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и
современность. — М.,1990.

різних регіонах CPCP був виявлений своєрідний конвеєр квартирних
крадіжок. Він мав такий вигляд. Перша група злочинців вибирала майбутню
жертву, друга — проводила хронометраж життєдіяльності власників квартир,
третя — здійснювала безпосереднє проникнення у помешкання та крадіжку,
четверта — займалася реалізацією вкраденого. При цьому учасники третьої
групи були, як правило, “гастролерами”, а четвертої — жителями інших
міст, де й збувався товар. Цей приклад яскраво ілюструє як
спеціалізацію, так і інтеграцію професійних злочинців.

Зі сказаного також випливає важливий висновок про те, що найкраще
кримінальна кваліфікація може бути реалізована в умовах діяльності
організованих злочинних угруповань. Ось чому професійна злочинність
тісно пов’язана з організованою і є її невід’ємною складовою. Разом з
тим, ці два види злочинності не повністю тотожні, оскільки мають свою
специфіку, що й дозволяє розглядати їх окремо один від одного.

Генезис професійної злочинності в Україні подібний до інших країн, хоча
існують певні національні особливості. Так, в США професійна орієнтація
не відігравала суттєвої ролі у сходженні особи до верхівки влади у
злочинному світі. Головна риса, що мала бути притаманною злочинцю, це
вміння робити великі гроші. Тому не дивно, що чимало злочинних “сімей”
там зросли на доходах від нарко- і порнобізнесу, тоді як в CPCP, а потім
на пострадянському просторі, скажімо, сутенер був тільки “мужиком”, і,
як виняток, міг стати “фраером”.

У злочинному світі існує жорстка стратифікація або ієрархія. Найвище
місце тут посідають “злодії в законі” — особи, які дістали цей статус на
спеціальній злодійській сходці. Щоб отримати цей титул, претендент мусив
мати кілька “ходок” (судимостей), добре знати блатний жаргон (“феню”), а
також чітко дотримуватися злодійських “законів”, бути їх провідником
серед “вихованців” (підлітків, яким передаються секрети кримінальної
майстерності). При цьому він не повинен був служити в Збройних силах,
міліції чи інших державних органах1.

На початку 90-х років минулого століття середній стаж перебування у
“зоні” для злодіїв у законі становив 13-15 років. Сьогодні дослідження
показують, що зменшується не тільки тюремний стаж, а й кількість
“злодіїв у законі”, які мали судимість2. Спостерігається

2 Див.: В. Фейтельберг-Бланк, В. Шестаченко. Бандитская Одесса. “Двойное
дно”

1 Див.: ТэссЛ. В. “Воры в законе” и прочие. — Рига, 1993. — С. 102.

2 Див.: В. Фейтельберг-Бланк, Ъ Южной Пальмиры. — Одесса, 1999.

тенденція до відмови від норми, що забороняє їм працювати або
спілкуватися з державними структурами. Це пояснюється тим, що виникла
необхідність налагодження корумпованих зв’язків з чиновниками всіх
рівнів. Тепер “злодії у законі” навіть прагнуть увійти в депутатський
корпус, аби ще більше законспірувати злочинну діяльність та ускладнити
боротьбу з ними правоохоронних органів.

Трохи нижчий щабель в ієрархії професійних злочинців посідають
“авторитети”, які теж мають досить вагомий статус у злочинному світі. Як
правило, їм доручається виконувати адміністративні функції в межах
якогось виду кримінальної діяльності. Вони відносно автономні й мають
підпорядковані їм злочинні групи. Саме із середовища “авторитетів”
рекрутують нових “злодіїв у законі”.

Найнижчу сходинку у цій ієрархії займають “шестірки”, які покликані
виконувати доручення “авторитетів”. На волі “шестірки” можуть очолювати
невеличкі групи, але зобов’язані підкорятися “бригадиру”. У місцях
позбавлення волі вони складають безпосередню свиту “злодіїв у законі”.
Там же перебувають і “мужики”, які становлять основний контингент
засуджених. Для “мужиків” характерні такі риси: прагнення бути
незалежними; підтримання неформальних норм поведінки, що склалися в
колонії; звернення до “злодіїв у законі” в разі порушення їх прав іншими
засудженими; ухилення від прибирання місць загального користування;
володіння не-дозволеними режимом предметами.

Серед засуджених є й категорія осіб, що мають явно виражений
маргінальний характер — це “ображені” або “опущені”. До них належать ті,
з якими за якусь провину був вчинений акт мужолозтва. Зауважимо, що під
таку санкцію не підпадають “злодії у законі”, для яких за серйозні
порушення злодійських норм передбачена лише смертна кара. До “ображених”
відносяться і засуджені за розтління чи зґвалтування неповнолітніх (їх
“опускають” одразу ж, як стане відомо про такий злочин), а також пасивні
гомосексуалісти.

Статус професійних злочинців не є незмінним. Так, професійний злодій
може стати “авторитетом”, а потім за якусь провину, наприклад,
співробітництво з правоохоронними органами, бути опущеним до становища
“ображеного”.

§ 2. Генезис професійної злочинності в Україні

Кримінальних спеціальностей існує дуже багато. Тільки крадіїв офіційно
налічується близько ЗО спеціальностей, хоча на практиці їх, звичайно,
більше. Таке розмаїття злочинних спеціалізацій обу-

мовлене закономірностями розвитку суспільства і відображає його Jj
конкретно-історичні реалії. Індустріальне суспільство, на відміну від
аграрного, характеризується високою стулінню спеціалізації та
інтеграції, що підвищує продуктивність праці. Це стосується і злочинної
діяльності.

Історія генезису професійної злочинності в Україні є яскравим
підтвердженням залежності характеру злочинності від конкретних
соціальних умов. Одними з перших професійних злочинців були так звані
“злодії з великої дороги”, тобто розбійники, для яких грабунок був не
просто злочинним заняттям, а способом життя. Виникнення цієї професії
стало наслідком історичного парадоксу. Київська Русь спромоглася
проминути рабовласницький лад, але монголо-татар-ська навала відкинула
її розвиток далеко назад. На теренах Київської Русі було утворене
Московське князівство, а згодом Російська імперія, у якій узаконене
кріпацтво існувало аж до 1861 року. Тяжкі умови життя змушували селян
тікати від своїх гнобителів, а оскільки легалізація на іншій території
була неможлива (крім козацьких земель), розбій ставав єдиним засобом до
існування.

Що стосується крадіїв, то до початку індустріалізації ця професія не
могла отримати значного поширення. Це пояснюється тим, що не було
великих міст, мешканці яких не знали б один одного в обличчя. Цей фактор
унеможливлював злодійство як основне джерело доходів, оскільки про нього
одразу дізнавалися сусіди. До того ж тоді застосовувались такі санкції
як відтинання руки, таврування на лобі, виривання ніздрів або страта.
Тому крадії не могли вести осідлий спосіб життя. Для того періоду
характерне вчинення злочинів у нічний час на постоялих дворах, поштових
станціях, тобто в місцях, де люди зупинялися не надовго.

Мабуть, чи не найдревнішою спеціалізацією крадіїв було конокрадство.
Великі масиви лісостепу та степу протягом тривалого часу залишалися
порубіжжям між поселеннями ще праукраїнського етносу і різними кочовими
племенами. Для останніх викрадення табуну не лише у супротивника, а й
сусіда не вважалося ганебним за-11 няттям. Більш того, це було ознакою
воїнської доблесті.

Ще з історії Київської Русі відомі випадки, коли князі, дізнавшись про
наміри кочових племен здійснити набіг, набирали невеличкі загони
волонтерів з власної дружини для крадіжки на привалах коней
супротивника, що іноді призводило не лише до обмеження маневреності, але
й до відмови кочівників продовжувати набіг.

Конокрадство залишалося досить поширеним явищем навіть за часів
бурхливого капіталістичного розвитку Російської імперії. Дослідники цієї
проблеми констатували серед конокрадів значне по-

дрібнення спеціалізації, а також високий рівень організованості від
Таврійського степу до Далекого Сходу Фіксувалися непоодинокі випадки
затримання на кордоні з Манжурією табунів коней, викрадених у
конезаводників Причорномор’я. Практично в кожному регіоні були
спеціалісти, які докорінно змінювали зовнішній вигляд коней —
перефарбовували шкіру, міняли форму копит, зубів, підков, підстригали
гриви чи хвости Проводячи аналогію з сучасними викрадачами автомобілів,
переконуємося, що у методах їх злочинної діяльності мало що змінилося.
Іншим став лише предмет злочину.

У 40-і роки XIX століття відбувся подальший розподіл злочинців за видами
діяльності, що призвело до підвищення їх професіоналізму. Жебраки
трималися окремо, крадії — у злодійському середовищі, грабіжники — у
розбійницькому Таким чином концентрувалася відповідна кримінальна еліта
і було у кого вчитися. Створювалися підпільні школи для малолітніх
злодіїв, найбільш обдаровані направлялися за кордон для удосконалення
кваліфікації. Навчання проводили “професори” злочинного світу. Так, в
Одесі з’явилися злодійські професії, що поділялися на 8 розрядів, а
грабіжники мали один розряд. Ix називали “щіпачами”. Злодійська шпана
поділялася на “марвіхерів” (карманників), “кватирників” (крали через
кватирки), “майданщиків” (крали у людей, що спали на вокзалах) тощо.
Деякі з цих професій існують і в наш час.

Варто вказати на циклічність структури і динаміки професійної
злочинності в Україні від початку XVIII до кінця XIX століття.
Циклічність була обумовлена бурхливим економічним розвитком, передусім,
у зоні Причорномор’я, і розростанням портових міст та індустріальних
центрів. Це супроводжувалося збільшенням числа корисливих злочинів, їх
інтелектуалізацією і виходом професійних злочинців на міжнародний
рівень. Так, розглянута у 1870 році Одеським окружним судом справа групи
фальшивомонетників на чолі з Терновим свідчить щодо наявності у них
фабрик для підробки казначейських паперів у Лондоні, Гамбурзі та інших
містах Західної Європи1.

Наприкінці XIX — початку XX століття на півдні України зачастили
неврожаї і розорені селяни подалися до міста. Це істотно поповнило армію
злочинців. Яскравим прикладом злочинця—професіонала того часу був
легендарний розбійник Василь Чумак. У 15 років він став на злочинний
шлях, викрадав цілі обози, грабував маєтки поміщиків, займався
контрабандою. Його дев’ять разів арештовували, але він щоразу втікав з
тюрем чи каторги. У 1892 році Чу-

1 Див: В. Фейтельберг-Бланк, В ІПестаченко Бандитская Одесса. “Двойное
дно” Южной Пальмиры. — Одесса, 1999.

мака засудили до страти за конокрадство. Тоді йому було понад 100 років.
Відомі й інші імена, такі, як “Мішка Япончик”, Сонька “Золота Ручка”,
міжнародний злодій “доктор Слонімський” та інші

На початку XX століття вперше в історії вітчизняного бандитизму в Одесі
з’явився рекет, почали створюватися так звані “криші”. Скажімо,
Гольченко торгівцям, які сплачували йому данину, видавав
записки-індульгенції з таким текстом: “Не чіпати. Богун”. У 1915 році
була виявлена група жінок-вимагательок. Тоді ж спіймали банду Антона
Мальованого, яка вчинила 9 убивств на замовлення

Після Жовтневого перевороту 1917 року І громадянської війни різко зросла
корисливо-насильницька злочинність. Але треба віддати належне
більшовицькій владі, що досить швидко змогла її приборкати. Правда, це
було зроблено ціною жорстких репресій та запровадження тотального
нагляду всіх за всіма. Одначе професійна злочинність, всупереч
радянській пропаганді, викорінена не була.

Теза відомого західного кримінолога Дюркгейма про зневіру пересічного
громадянина в нормативні системи, що не відображають реалій життя,
дістала своє підтвердження і в CPCP. В кінці 70-х років наявність на
споживчому ринку величезного дефіциту товарів зумовила появу мережі
підпільних цехів, які виробляли продукцію підвищеного попиту. З’явилася
нова кримінальна спеціальність — “цеховик”. Упродовж короткого строку
“цеховики” зуміли акумулювати гігантські фінансові ресурси незаконними
на той час способами. Саме ці ресурси стали зоною підвищеної уваги
злочинців. “Цеховики” були ідеальним об’єктом для шантажу та здирництва
і незабаром підпали під контроль криміналітету

Сьогодні можна стверджувати, що отримання злочинним світом вказаного
матеріального підґрунтя обумовило закономірне зростання організованої та
професійної злочинності наприкінці 80-х — початку 90-х років. На цей же
період припали радикальні реформування в українському суспільстві та
початок розбудови незалежної держави.

§ 3. Сучасний стан професійної злочинності та заходи боротьби з нею

Нинішня професійна злочинність має різноплановий характер. Наприкінці XX
століття за офіційними даними налічувалося понад 100 кримінальних
спеціальностей. Це вдвічі більше, ніж на початку століття1.

1 Див.: Криминология / Под ред. В. M. Бурлакова, В. П. Сальникова. —
СПб, 1998.

До професійних злочинців відносять: злочинців з політичної еліти;
професійних злодіїв, шахраїв, фальшивомонетників, грабіжників,
вимагателів, найманих убивць.

Найбільшу занепокоєність сьогодні викликають наймані вбивці. Ix можна
класифікувати на шість груп:

/). Безробітні — люди соціального “дна” — готові виконати замовлення за
мізерну плату.

2). Бійці — члени кримінальних угруповань, які знищують потенційні
жертви за наказом “авторитетів”, їх гонорар не перевищує 1—2 тис.
доларів.

3). Колишні спортсмени (охоронці) — проходять курс спеціальної
підготовки для вчинення вбивств на замовлення. Ix гонорар від 2 до 5
тис. доларів.

4). “Профі” — бувші спецназівці, десантники, морські піхотинці —
найманці, які працюють за викликом, їх гонорар від 10 тис. доларів.

5). “Суперпрофі” — еліта найманців з колишніх офіцерів силових структур
і розвідувальних органів, їх гонорар від 50 тис. доларів. Працюють, як
правило, в одиночку.

6). Злочинна комісія — угруповання, що складається з організатора,
кілерів, торговців зброєю.

Окремо варто зупинитися на кишенькових крадіях, які належать до
висококваліфікованих спеціалістів злочинного світу. Ця кримінальна група
викликає підвищений інтерес, оскільки відзначається багаточисельністю
вузьких спеціалізацій, стійкістю кримінальної поведінки і яскраво
вираженою субкультурою (жаргон, традиції).

Кишенькові крадії поділяються за місцем вчинення злочинів на 7 основних
спеціальностей: “риночники” — ті, що “працюють” на ринках; “кроти” — в
метрополітені; “майданщики” — на залізничному транспорті; “маршрутники”
— на всіх видах міського транспорту; “магазинники” — в магазинах;
“театральники” — в театрах; “вуличники” — на вулицях і майданах. За
способом вчинення крадіжок виділяють теж 7 спеціалізацій:

1) “технарі” — вчиняють крадіжку за допомогою спеціальних технічних
засобів;

2) “ширмачі” — викрадають, прикриваючи свої руки різними предметами
(плащами, сумками, букетами квітів);

3) “риболови” — здійснюють крадіжку за допомогою спеціальних гачків;

4) “хірурги” — орудують пацієнтами;

5) “щипачі” — крадуть із сумок за допомогою їх розрізання;

6) “трясуни” — виштовхують предмет крадіжки різким рухом;

7) “сумочники” — дістають із сумок, все використовуючи будь-який
інструмент1.

Крім вказаних кишенькових крадіїв, існують ще спеціаліст, які полегшують
роботу основного виконавця. Це, зокрема, “пропольщи-ки” — особи, які
приймають крадене одразу ж після вчинення злочину, і “тнрщики” — ті, що
відволікають увагу жертви. Чим вища кваліфікація злодія, тим більша його
кримінальна активність. У середньому кишеньковий крадій скоює 25—ЗО
крадіжок за місяць. В наш час кишенькові крадіжки мають тенденцію до
зростання. Ця зумовлено наступними факторами: 1) значне безробіття, що
штов-I хає людей на шлях протиправного здобування засобів до існування;
2) велика латентність цього виду злочинів; 3) проблеми з документуванням
злочину таким чином, щоб справа мала перспективу закінчитися
обвинувальним вироком суду.

Сьогодні великих масштабів набула також професійна проституція, що стала
досить прибутковим бізнесом. Тут, крім безпосередніх учасників (клієнта
і повії), діють інші зацікавлені особи: утриманці притонів,
постачальники “живого товару”, водії, охоронці тощо. До того ж,
“секс-індустрія” тісно пов’язана з незаконним обігом наркотиків,
поширенням венеричних хвороб і СНІДу, шахрайством, корупцією та іншими
злочинами.

Новий вид кримінального професіоналізму в Україні уособлюють комп’ютерні
злочинці. Для несанкціонованого проникнення до
ін-формаційно-телекомунікаційних систем вони залучають
висококваліфікованих спеціалістів, які згодом стають
злочинцями-професіона-лами. Найчастіше правоохоронні органи мають справу
з комп’ютерними шахрайствами. Введення, заміна, виправлення чи знищення
даних або програм, інше втручання в процес обробки інформації приносять
хакерам чималі доходи й завдають комерційним і державним структурам
непоправної шкоди. До електронного злому відносяться також псування
систем безпеки комп’ютера, стирання і фальсифікація інформації. Крім
того, комп’ютерні технології широко використовують у “тіньових”
конвертаційних центрах, що дозволяє клієнтам ухилятися від сплати
податків на мільйонні суми.

Наведемо кілька прикладів, що ілюструють діяльність комп’ютерних
злочинців-професіоналів. Так, бухгалтер Сімферопольського відділення АПБ
“Україна” увійшла до комп’ютерної мережі свого банку і оформила
платіжку, за якою переказала 45 тис. гривень на рахунок Севастопольської
фірми “Орбі”. її спільники пере-

1 Див.: Туров А. И. Криминологическая характеристика профессиональной
преступности. — 1994. — С. 319.

вели цю суму для конвертації у місцевий “Новіко-банк”, у якому
“віртуальна злодійка” за підробленими документами отримала 10 861
доларів США І розділила їх між спільниками. А в пам’яті комп’ютера банку
фіктивну операцію замінила на реально існуючу.

У 1999 році система захисту “Укрексімбанку” заблокувала спроби
несанкціонованого проникнення до своєї мережі. Атаки типу Back Office
здійснювалися через Інтернет. Спеціалістами СБУ було вжито низку
заходів, які дали змогу з’ясувати, що такі спроби йшли від фірми
“Інфоком”. Невдовзі встановили особу хакера, який пояснив, що хотів
отримати доступ до Інтернету, а IP-адреси, за якими можна було
безкоштовно користуватися глобальною мережею, йому передав партнер по
Інтернету. З’ясувалося, що наївного любителя вирішив “підставити”
професійний злочинець.

Боротьба з кримінальним професіоналізмом передбачає вжиття комплексу
заходів економічного, соціального і правового характеру, активній участі
громадськості. Вся профілактична діяльність мала б грунтуватися на
сучасному правовому забезпеченні. Передусім, це стосується вдосконалення
кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого
законодавства. Для цього необхідно дійти одностайного висновку щодо
доцільності таких новел:

а) у Загальній частині кримінального кодексу визначити поняття
професійного злочинця;

б) для осіб, визнаних такими, остаточну міру покарання встановлювати
шляхом складання санкцій, передбачених за кожний епізод їх злочинної
діяльності.

А. І. Гуров пропонує створити умови, за яких вчинення злочину було б
економічно невигідним. На жаль, це завдання практично недосяжне, але
можна зробити так, щоб розплата за злочин була вигідною для держави та
потерпілих. Зрозуміло, що це вимагає суттєвого реформування всієї
пенітенціарної системи.

Не менш важливо удосконалити роботу правоохоронних органів у сфері
боротьби з професійною злочинністю. Спеціалізація й інтеграція
злочинців—професіоналів потребує адекватних дій з боку правоохоронців.
Серед таких заходів, безумовно, можна вважати подальшу спеціалізацію
відповідних підрозділів MBC України. Так, останнім часом виникли два
нових головних управління — з боротьби з організованою злочинністю та зі
злочинами у сфері економіки. Створено також Національне бюро Інтерполу,
що дозволяє ефективніше протидіяти міжнародній професійній злочинності.
Поліпшується координації дій та обміну оперативною інформацією між
різними силовими структурами, причетними до боротьби з професійною
злочинністю.

Окремо на порядку денному стоїть проблема протидії злочинному
використанню комп’ютерної техніки. В Україні немає достатньої кількості
фахівців, з одного боку, в галузі слідчої та оперативно-роз-шукової
діяльності, а з другого, — обізнаних в комп’ютерних технологіях на рівні
системного програміста. Назріла необхідність готувати таких спеціалістів
у ВУЗах MBC України, а також вивчати світовий досвід у цій справі. Так,
у Сполучених Штатах Америки відпрацьована модель ресоціалізації колишніх
хакерів.

Особливу занепокоєність викликає високий рівень недовіри населення до
правоохоронних органів. Практика свідчить про мало-ефективність боротьби
зі злочинністю виключно силами цих органів. Тому потрібно цілеспрямовано
налагоджувати тісні зв’язки з громадськістю Фахівці, які досліджують
професійну злочинність, зазначають, що кримінальні традиції виступають
передумовою відтворення злочинного професіоналізму. Отже, слід
налагодити дієву контрпропаганду, спрямовану на руйнування ореолу
романтики, що склався довкола “авторитетів”. Треба розвінчувати
кримінальну субкультуру та її носіїв1. Це сприятиме зменшенню числа
неповнолітніх, які заради романтики йдуть на злочин, а відбуваючи
покарання в місцях позбавлення волі, проходять школу професійного
злочинця.

§ 4. Попередження професійної злочинності

Досліджуючи проблему попередження професійної злочинності, слід виділити
насамперед заходи боротьби з кримінальним професіоналізмом. У цьому
розділі розглянемо діяльність правоохоронних органів по запобіганню
професійної злочинності на трьох основних рівнях: 1) управлінському; 2)
організаційному; 3) організаційно-тактичному.

Управлінські заходи насамперед включають економіко-правові, метою яких є
нейтралізація протиправного збагачення професійних злочинців, оскільки
основою їхнього існування є відповідна матеріальна база, яка, з одного
боку включає значні кошти самих кримінальних елементів, а з іншого боку
— можливості її постійного поповнення. На сучасному етапі дуже важливо
створити надійний еко-номіко-правовий захист, що виключає чи усуває
будь-які спроби зазіхання на державну чи приватну власність. Складність
завдання

Див : Разанкин В С Воры в законе и преступные кланы. — M., 1995. — С.
25.

полягає у запобіганні злочинів, вчинених з використанням ЕОМ і
комп’ютерної техніки. Звідси очевидно, що заходи економіко-право-вого
характеру потребують дослідження багатьох сфер економіки з урахуванням
умов їхньої перебудови і наукового прогнозування можливих причин і умов
вчинення злочинів у сфері економіки, нейтралізація яких є першим і,
мабуть, основним фактором запобігання професійної злочинності. На наш
погляд, до економіко-правових заходів запобігання професійної
злочинності варто також віднести централізовану діяльність
правоохоронних і фінансових органів по виявленню і вилученню накопичених
злочинцями великих коштів, що становлять загальні злодійські та часткові
каси.

Ідеологічний напрямок у профілактиці професійної злочинності включає
роботу з розвінчання кримінальних традицій, підриву авторитету лідерів
кримінального середовища, а також формування у громадян певного
відношення до антигромадської субкультури з метою ослаблення механізму
її впливу на неповнолітніх. Важливе значення при цьому надається
планомірному використанню засобів масової інформації.

Якщо говорити про заходи організаційно-управлінського характеру, то з
ними пов’язане безпосереднє удосконалення діяльності правоохоронних
органів у боротьбі з професійною злочинністю. Підвищення
результативності цієї роботи залежить від низки факторів:

1) діяльність правоохоронних органів має грунтуватися на об’єктивних
даних розглянутого феномену, а також на науковому прогнозуванні можливих
змін його кількісних і якісних показників;

2) підвищення самостійності низових ланок правоохоронної системи,
особливо органів внутрішніх справ;

3) необхідною умовою удосконалення роботи є створення кадрового,
професійно грамотного і відданого справі юстиції апарата суду,
прокуратури й органів внутрішніх справ.

Слід переглянути і матеріальне стимулювання праці окремих категорій
працівників правоохоронних органів. Для показовості можна привести такий
приклад. Співробітники карного розшуку працюють у середньому 13—14 годин
на добу, їхня робота пов’язана з оперативним ризиком, психологічними та
фізичними навантаженнями, але оцінюється вона так само, як будь-якого
співробітника органів внутрішніх справ.

Організаційні заходи припускають розробку і прийняття конкретних рішень
з удосконалення боротьби з кримінальним професіоналізмом і тому
грунтуються на розглянутих положеннях управлінського характеру.
Організаційні заходи мають бути комплексними, а це значить, що вони
рівною мірою стосуються всіх ланок право-

охоронних органів країни. Необхідно подивитися на процес боротьби зі
злочинністю не з позицій вимоги швидкого зниження останньої, а
з’ясування й усунення причин вчинення тих чи інших злочинів. Потрібно
пам’ятати й інше — стан злочинності визначається не лише кількісними,
але й якісними показниками, які відноситься до Поширеності професійної
злочинності.

Слід зупинитися на організаційно-гактичних заходах щодо запобігання
професійної злочинності, оскільки про це менше згадують в юридичній
літературі. Можливо цьому сприяло те, що протягом тривалого часу
профілактика злочинів, вчинених професійними злочинцями, частіше
ототожнювалася з кримінальним покаранням. Дехто і досі дивиться на лаву
підсудних як на ефективний засіб стримування девіантної поведінки.
Звичайно, випадки добровільного відмовлення професійних злочинців від
звичного їм заняття не часті. Це не може свідчити про неприйнятність
профілактичних заходів, а швидше навпаки — про вкрай низьку якість
їхнього застосування. Звідси випливає, що суспільство, яке прагне до
правової держави, гуманізації кримінальної політики, має направити свої
зусилля на реальну профілактику злочинності, створивши для цього надійну
правову базу. На наш погляд, профілактика не тільки гуманніше покарання,
але й дешевше економічно.

Організації профілактичної роботи має передувати оцінка стану
професійної злочинності та особливості переростання її в організовані
форми. На це можуть вказувати наступні обставини:

а) збільшення розбійних нападів, грабежів і крадіжок, вчинених із
проникненням у житло громадян; вимагань, шахрайств при купів-лі-продажу
автомашин, розміну грошей, ігорних шахрайств та інших видів
професіоналізованих злочинів;

б) використання злочинцями при вчиненні злочинів міліцейського форменого
одягу, спеціально виготовлених чи пристосованих знарядь злочину
(автоматична зброя, радіостанція, вибухові чи отруйні речовини);

в) наявність даних про те, що потерпілими є особи, які живуть на
нетрудові доходи;

г) виявлення фактів зрощування кримінально-злодійських елементів з
окремими працівниками правоохоронних чи інших органів;

д) дані про проведення на території сходок кримінальних елементів,
кримінальних розборок, розділ сфер впливу між злочинними групами;

е) інформація з виправно-трудових установ про надходження в установу з
“волі” через нелегальні канали продуктів харчування,

наркотичних речовин, грошей зі злодійських фондів для “підігріву”
лідерів, які знаходяться в місцях позбавлення волі1

Якщо говорити про технічні заходи запобігання, то при аналізі,
наприклад, поширеності кишенькових крадіжок можна встановити, що вони
тісно пов’язані з незадовільною роботою транспорту на певних маршрутах
руху, скупченістю громадян у магазинах, відсутністю оперативних груп
міліції в найбільш криміногенних місцях. Діяльність професійних
квартирних злодіїв значно полегшується не лише слабкою укріпленістю
дверей, примітивними конструкціями замків і невеликою поширеністю
кодових замикаючих пристроїв у під’їздах, але й віктимологічними умовами
(четверта частина таких крадіжок відбувається з використанням умов, які
створюються самими мешканцями). Причому в різних містах ці обставини
мають свої особливості, їхнє усунення — перша ступінь до запобігання
діяльності професійних злочинців. Органи внутрішніх справ мають
проводити рейди спецоперацій. Власне кажучи це цільові заходи щодо
виявлення і вилучення з громадських місць певних категорій осіб, які
вчиняють злочини. Як правило, в результаті блокування районів області чи
міста затримується значна кількість бродяг, “гастролерів”, осіб, що
вчиняють крадіжки й шахрайство, збувальників наркотиків тощо.

Заходи індивідуальної профілактики, на відміну від загальної, спрямовані
безпосередньо на особу професійних злочинців й обставини, що формують їх
антигромадську позицію. Індивідуально-виховний вплив на особу
правопорушника пов’язаний з запобіганням протиправної поведінки осіб,
які ще не мають міцної антигромадської установки. І це цілком зрозуміло.
Інша справа — злочинець—професіонал, який вже пройшов іспит кримінальним
покаранням. Однак і тут заперечувати можливість вживання педагогічних
заходів, мабуть, не можна. Говорячи про запобігання злочинів з боку
професіоналів, варто враховувати неминучість примусових заходів, тому що
багато осіб не піддаються вихованню і, власне кажучи, не виправні. Вони
навіть самі цього не заперечують. Ось чому так важливо поряд з
індивідуальною профілактикою вживати комплексні заходи для припинення
злочинної діяльності на стадіях підготовки чи замаху на злочини.

Усе сказане вище дозволить знизити рівень професійної злочинності й
створити умови, за яких особи, які вперше вчинили злочин,

Див.: Басецкий И И, Безлюдов O А , Легененко H А Организованная
преступность. (Опыт теоретико-правового осмысления и поиски адекватных
средств противодействия). — Минск, 1997. — С. 53.

не перетворюватимуться на злочинців—професіоналів. Проте, звичайно,
вирішальна роль тут належить масдитабним загальносоціаль-ним заходам
профілактики, які, до речі, стосуються не тільки професійної, а й тісно
пов’язаних з нею економічної, корупційної, організованої та рецидивної
злочинності. По суп, всі ці види злочинності обумовлюються майже одними
й тими ж самими криміногенними [If факторами1.

Питання для самоконтролю

1. Які основні ознаки професійної злочинності?

2. Назвіть основні види професійної злочинної діяльності?

3. Що є обставинами, які сприяють формуванню злочинного
професіоналізму?

4. Які характеристики особи професійного злочинця є визначальними?

5. Що є схожим і що відрізняє особу професійного злочинця, рецидивіста
і учасника організованого угруповання?

6. Розкрийте особливості загальної та індивідуальної профілактики
професійної злочинності.

Див.: Глави 1,3,4,5 цього підручника.

З І_з-

Глава 5. Економічна злочинність

§ 1. Історія виникнення та поняття економічної злочинності. § 2.
Класифікація економічних злочинів.

§ 3. Кримінологічна характеристика осіб, що вчиняють економічні злочини.

§ 4. Детермінанти економічної злочинності.

§ 5. Попередження злочинів у сфері економіки.

§ 1. Історія виникнення та поняття економічної злочинності

Незважаючи на свою досить коротку історію ця злочинність становить одну
з найбільших загроз національній безпеці, завдаючи величезної
матеріальної та моральної шкоди суспільству. Аналіз економічної
злочинності передбачає вивчення закономірностей розвитку самої економіки
та процесів управління нею.

Після другої світової війни фахівці зрозуміли, що управління — це
атрибут не тільки суто виробничої сфери, воно властиве будь-якій
суспільній діяльності, самостійно створює і постійно розширює основу для
збагачення суспільства. Такою основою є інформатика, використання
інтелектуальної власності як об’єктів менеджменту. Це потребує контролю
за виробництвом, зокрема, у веденні бухгалтерського обліку. Нині
віктимологічно скерований на організацію контролю за рухом такого
традиційного виду витрат на виробництво як заробітна платня. Це було
суттєво для 20-х років XX століття, коли питома вага цих витрат
становила до 80 % всіх виробничих витрат, але сьогодні останні не
перевищують 8—12 %. Основними ж є витрати на інформаційні процеси, що
контролюють стан виробництва і шляхи підвищення продуктивності праці.
Але вони поки що не стали важливим об’єктом бухгалтерського обліку, а
отже, знаходяться поза контролем. Це істотний чинник, який зумовив
виникнення економічної злочинності. Вона є, по суті, управлінською
злочинністю, що “паразитує” на недоліках усіх ланок управлінської
вертикалі.

Крім того, на поширення цієї злочинності суттєво впливає наявність
прогалин у правовому регулюванні економічних відносин.

Масштаби і темпи зростання економічної злочинності в Україні, ^ що
завершила лише початковий етап трансформаційних перетво- ординованої взаємодії.
Розробку організаційно-практичних заходів Ji Доцільно віднести до
компетенції підрозділів, покликаних запобігати } Злочинам у сфері
економіки.

В системі правоохоронних органів такими підрозділами є Державна служба
боротьби з економічною злочинністю (ДСБЕЗ) і Дер-і жавна податкова
служба (ДПС). Діяльність зазначених служб, при сумлінності, чесності, й
непідкупності їх працівників, має відповіда-f ти міжнародним стандартам,
бути максимально прозорою і зрозумі-%лою як громадськості, так і
підприємцям з тим, щоб ефективно ви-Іконувати наступні завдання:

своєчасно запобігати, розкривати і розслідувати злочини в сфері
‘”‘економіки на підприємствах, в організаціях, комерційних
структу-J’pax, фінансово-кредитній та банківській системах, добиватися
пов-р ного відшкодування нанесених збитків, забезпечувати захист
громадян від злочинних посягань;

активно використовувати засоби масової інформації для висвіт-рлення
стану економічної злочинності в країні та регіонах і напрямів !’боротьби
з нею.

Неабиякий профілактичний ефект можуть принести заходи щодо
вдосконалювання діяльності контролюючих органів, наділених ^правами
органів дізнання. Поєднання поглибленої перевірки господарської
діяльності з вживанням відповідних оперативних заходів позитивно
зарекомендувало себе в багатьох країнах1. І Розкриті останнім
часом резонансні злочини у зовнішньоеконо-Іімічній сфері свідчать про
необхідність створення принципово нового (Механізму валютно-митного
контролю, який би був заснований на • ^організаційній взаємодії
фінансових, банківських і митних органів. Через недосконалість такого
контролю наша держава щорічно втра-I чає мільярдні валютні кошти, що
осідають на банківських рахунках Ii зарубіжних країн.

|І Стримуючим фактором економічної злочинності є вживання місцевими
державними адміністраціями заходів організаційно-господарського
характеру, передусім, розширення можливостей системи

Филонов Б. П. Состояние, причины преступности в Украине и ее
предупрежде-|’ ние. — Донецк, 1999. — с. 468.

матеріально-технічного постачання, упорядкування правил оренди нежилих
приміщень; проведення спеціалізованих ярмарків ч матеріально-технічного
постачання бізнесових структур тощо.

Не менш важливою перешкодою економічній злочинності є заходи, спрямовані
на ліквідацію кризи неплатежів і нецільового використання бюджетних
коштів, зокрема:

— проведення із залученням практичних працівників відповідних
мінісгерств і відомств комплексних перевірок законності здійснення
товарно-грошових операцій суб’єктами підприємницької діяльності, що
створені при державних підприємствах, виявлення фактів одержання
прихованих доходів шляхом вилучення з обігу різниці між собівартістю та
роздрібними цінами на товари і послуги;

— погашення заборгованості з виплати заробітної плати, для чого
запровадити механізм матеріальної відповідальності підприємств—боржників
перед своїми працівниками;

— забезпечення жорсткого контролю за проходженням бюджетних коштів аж до
безпосереднього їх одержувача, спрямованих на адресну державну
підтримку, а також погашення заборгованості по заробітній платі.

На нинішньому етапі першочерговим завданням в боротьбі з економічною
злочинністю є вихід з тотальної кризи, що охопила Україну в 90-х роках
минулого століття, а стратегічним — перехід до соціальне орієнтованої
ринкової економіки, її демонополізація, створення умов для добросовісної
конкуренції.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть особливості структури злочинів у сфері економіки.

2. Які характерні особливості економічної злочинності періоду
становлення та розвитку ринкової економіки?

3. Як співвідносяться категорії “економічна злочинність” та
“тіньова економіка”?

4. Які обставини об’єктивного і суб’єктивного характеру сприяють процесу
тінізації економіки?

5. Як впливає рівень корупції в суспільстві на рівень злочинів у сфері
економіки?

6. Назвіть заходи загальносоціальної профілактики злочинів у
сфері економіки.

7. Яка роль органів внутрішніх справ з попередження злочинів у сфері
економіки.

Глава 6. Насильницька злочинність

§ 1. Поняття і види насильницьких злочинів.

§ 2. Кримінологічна характеристика насильницької злочинності.

§ 3. Детермінанти насильницької злочинності.

§ 4. Профілактика насильницьких злочинів.

§ 1. Поняття та види насильницьких злочинів

Насильство є таким же стародавнім, як і саме людство. Із розвитком
цивілізації його прояви не лише не зменшилися, а навпаки, набули
катастрофічних розмірів. Війни, заколоти, революції, страти, терори
стали ледве чи не нормою життя людей. Знищувалися племена і народи як у
часи біблійні, так і в освіченому XX столітті. Не випадково хтось із
класиків образно назвав насильство “повитухою Історії”.

Типовими проявами насильства є:

позбавлення життя, заподіяння тілесних ушкоджень, зазіхання на статеву
недоторканність, захоплення заручників, здирство й інші способи
вилучення майна, катування і застосування незаконних методів впливу
стосовно затриманих і підслідних;

перевищення влади, позбавлення різноманітних прав і свобод, ‘ жорстоке
поводження з дітьми тощо.

Перелічені види насильства в юридичній літературі прийнято називати
“насильницькими злочинами”. Але й до цього часу існує невизначеність
щодо кола актів стосовно цього виду злочинів. Так, окремі автори до
групи насильницьких злочинів відносять лише умисні вбивства, умисні
тяжкі тілесні ушкодження та хуліганство, які утворюють самостійний у
кримінологічному плані “блок” насильницьких злочинів1. З цього приводу
А. Є. Жалінський справедливо зазначає, що в цій зовнішньо тривіальній
тезі досить багато дивного. Чому сюди б не включити менш тяжкі тілесні
ушкодження, зґвалтування тощо2.

Курс советской криминологии. Предупреждение преступности. — M., 1986 —
С. 174.

Жалинский А Э Насильственная преступность и уголовная политика //
Советское государство и право. — 1991. — №4.

Інші вчені до насильницьких злочинів відносять хуліганство, тілесні
ушкодження, убивства та зґвалтування. Дехто доповнює цей перелік
мордуванням або розуміє під насильницькими всі злочини, пов’язані з
насильством чи погрозою його застосування1. Л. Д. Гаухман, розглядаючи
цю проблему в кримінально-правовому аспекті, не обмежує її рамками лише
фізичного насильства, а вважає, що насильницький спосіб учинення злочину
містить у собі також і погрозу застосування насильства2.

Тлумачний словник В. Даля “насильство” трактує як “примус, неволя,
потреба, силування, сором’язлива дія, образливе, незаконне і
свавільне”3. У кримінальному законодавстві поняття насильства незмінно
пов’язане з реальним суспільне небезпечним протиправним застосуванням
фізичної сили до іншої людини проти її волі з метою заподіяння їй
фізичних страждань, тілесних ушкоджень або позбавлення життя. Цим
поняттям не охоплюється погроза застосування насильства, оскільки вона
безпосередньо не тягне за собою заподіяння фізичної шкоди іншій людині.
Погрожуючи позбавленням життя або заподіянням шкоди здоров’ю, злочинець
не завжди має намір на реальне заподіяння фізичної шкоди. Тому
кримінальне право і кримінологія розглядають фізичне насильство і
погрозу його застосування як два самостійних способи вчинення злочину.

У юридичній літературі зазначається, що основними способами вчинення
навмисних злочинів є фізичне насильство, психічне насильство,
зловживання своїм посадовим або іншим становищем, підробка документів
або інший обман, підкуп (давання хабара), псування чи знищення майна4.
На наш погляд, у широкому розумінні насильства як примусу і фізичне
насильство, і погрозу його застосування слід розглядати як два
однорідних явища. Усвідомлення потерпілим реальної можливості приведення
погрози до виконання змушує його виконати вимоги злочинця. Відмова
потерпілого підкоритися найчастіше завершується заподіянням шкоди
здоров’ю або навіть позбавленням життя. В більшості випадків
насильницькі дії поєднуються із погрозами заподіяння ще більшої шкоди
здоров’ю

1 Див. напр.: Гаухман Л. Д. Проблемы уголовно-правовой борьбы с
насильственными преступлениями в СССР. — Саратов, 1981. — С. 11,29;
Побегайло Э. Ф. Насильственная преступность: современные тенденции,
перспективы борьбы // Советское государство и право. — 1988. — №9. — С.
73.

2 Гаухман Л. Д. Вказ. робота. — С. 29.

Див.: Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. — M., 1981.
— Т.2. — С. 481.

Див.: Кудрявцев В. H. Правовое поведение: норма и патология. — M., 1982.
— С. 202.

потерпілого або позбавлення його життя у разі продовження опору чи
невиконання вимог злочинця1.

З позицій кримінології, поняття “насильницька злочинність” є теоретично
обгрунтованим. В основі об’єднання зазначених діянь в окрему
кримінологічне значиму групу леж.ать наступні критерії:

1) об’єкт посягання — суспільні відносини, що охороняються кримінальним
законом, які забезпечують недоторканість фізичного статусу особи;

2) форма вини — прямий умисел;

3) спосіб дій злочинця — фізичне або психічне насильство;

4) насильство відбувається проти волі потерпілого.

З урахуванням вказаних ознак, під насильницькими злочинами слід розуміти
навмисні кримінально-карані діяння, що посягають на фізичні блага (життя
і здоров’я) особи і чиняться проти її волі шляхом фізичного або
психічного насильства. Виходячи з цього визначення, до насильницьких
злочинів треба віднести: навмисні убивства; навмисні тілесні ушкодження;
поєднане з насильством хуліганство; згвалтування; побої і катування;
доведення до самогубства; погрозу вчинити убивство.

Але зауважимо, що насильницька злочинність, по-перше, явище неоднорідне
і, по-друге, таке, що не може протиставлятися корисливо-насильницькій
злочинності і виступати її альтернативою. Насильницька і
корисливо-насильницька злочинність частково “перекривають” одна одну. Це
стосується, наприклад, бандитизму, насильницького грабежу і розбою з
метою заволодіння майном. Ці діяння належать до так званих
“двохоб’єктних” злочинів, але значимішою цінністю при цьому є безпека
особи. Вони мають багато спільних рис і ознак із традиційними
насильницькими злочинами. В усіх цих випадках механізм злочинної
поведінки пов’язаний з агресивно-зневажливим ставленням до особи, її
життя, здоров’я і недоторканності.

§ 2. Кримінологічна характеристика насильницької злочинності

Для ефективної боротьби зі злочинністю потрібні точні та повні знання
про її стан, рівень, структуру, динаміку, географію, а також осіб
злочинців. Все це становить зміст кримінологічної характеристики як
злочинності в цілому, так і окремих її видів.

1 Кривощекова H. В. О криминологическом понятии “насильственная
преступность” // Методологические вопросы криминологических
исследований. — M., 1983. — С. 90—91.

Зазначимо, що незважаючи на порівняно незначну частку насильницьких
злочинів у загальній структурі злочинності (16-17 %), вони відрізняються
підвищеною суспільною небезпекою, оскільки пов ‘язані з тяжкими
наслідками для потерпілих. Сучасна насильницька злочинність переважно
носить побутовий, ситуативний характер. Разом з тим, зростає кількість
організованих, заздалегідь підготовлених злочинів, які нерідко
характеризуються особливою жорстокістю, зухвалістю, витонченістю.

Вивчення динаміки окремих видів найтяжчих насильницьких злочинів за
останні роки свідчить про несприятливі кількісні і, особливо, їх якісні
зміни. За даними MBC України, у 1999 році було зареєстровано разом із
замахами 4624 навмисних убивства. В це число не входять 7047 тяжких
тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого. Не реєструються
зазвичай і приховані убивства, замасковані під нещасні випадки або
необережне позбавлення життя чи самогубство. Чимало людей зникли без
вісти. Але в порівнянні з іншими злочинами, латентність навмисних
убивств і тяжких тілесних ушкоджень відносно невелика.

Зауважимо, що протягом тривалого часу переважають убивства на побутовому
грунті: у п’яних бійках, через сімейні конфлікти. Менше число припадає
на убивства з метою приховання інших злочинів. Але тепер все частіше
стикаємося з убивцями-маніяками та кілерами.

Як уже було сказано, у 1999 році зареєстровано 7047 тяжких тілесних
ушкоджень —у півтора рази більше, ніж навмисних убивств і замахів на
нього. Якщо в структурі злочинності навмисні убивства складають у
середньому 0,8—1 %, то навмисні тяжкі тілесні ушкодження — 1,2—1,5 %.
Таким чином, у сумі ці два злочини становлять приблизно 2—2,5 %.
Навмисні тілесні ушкодження середньої тяжкості, тяжкі тілесні
ушкодження, вчинені в стані сильного душевного хвилювання, а також
катування в структурі всієї злочинності становлять десь 3 %. Виходить,
без урахування побоїв, легких тілесних ушкоджень, злісного хуліганства і
зґвалтувань, кожний 20-й злочин призвів до смерті потерпілих і серйозних
розладів здоров’я. Серед насильницьких злочинів хуліганство становить —
4,8 % (26872)1.

Серед насильницьких злочинів особливе місце займають зґвалтування та
інші статеві злочини. Зрозуміти сексуальних злочинців і їхні вчинки
можна лише проникнувши у внутрішній світ цих людей. Є всі підстави
вважати, що нікчемність є головною рисою насильни-

1 Довідка про стан злочинності на території України за 1999 рік. — K.,
2000.

. До насильства, як правило, схильні слабкі особи, які не можуть
шалагодити з жінкою нормальні стосунки, тому й ґвалтують їх. ‘
Кримінально-правовою статистикою 1999 року в Україні зареєст-Іровано
1288 звалтувань і замахів на них. Це 0,2 % усіх злочинів. Шажко сказати,
чому число зареєстрованих звалтувань у 1999 році Вкоротилося порівняно з
попереднім роком на 4 %, а з 1995 ро-|ІЙ)м — на 35,5 %’. Але ясно одне —
наведені цифри не відобража-IjOTb реального масштабу цих злочинів.
Багато потерпілих із зрозумі-ІШх причин не звертаються зі скаргами.
Дослідження показали, що еред жінок жертвами звалтування найчастіше
стають такі категорії: а) особи нейтральної поведінки; б) надто
довірливої поведінки; jfjfc) віктимної поведінки (аморальної і
легковажно-сексуальної)2.

До групи нейтральної поведінки включені ті жінки, поведінка ||Іких з
огляду ситуації, що передувала вчиненню злочину, безпосередньо не
пов’язана з виникненням у винного наміру зґвалтувати. У !якихось
взаєминах із злочинцем до цього потерпіла не була. В ос-ріовному це
випадки несподіваного сексуального нападу. Нейтральна поведінка
зафіксована в 64 % потерпілих.

і Г До групи надто довірливої поведінки віднесені жінки, дії яких у
S ситуації, що передувала злочину, характеризувалися недостатньою
Івавбачливістю щодо можливих наслідків своїх вчинків. Це, наприк-спільне
проведення дозвілля з малознайомими чоловіками, від-їх помешкання. Надто
довірливою була поведінка в 14 % !потерплих.

нарешті, віктимна поведінка створює ситуацію, за якої існує \ реальна
загроза сексуального нападу. Така поведінка відмічена в % потерпілих.
Дуже часто провокуючим чинником є алкогольне ; Оп’яніння жінки. Серед
жертв звалтування переважають жінки у ві-і до 25 років, 83,6 % —
незаміжні. Більшість звалтувань відбувається вночі або ввечері (81,2 %)
і лише 18,8 % у денний час.

Динаміка аналізованого злочину носить яскраво виражений се-; зонний
характер: у травні — вересні вчиняється понад 70 % згвал-.тувань.
Найкримінальніша територія — квартири (близько 25 %); у подвір’ях і на
вулицях відбувається кожне п’яте зґвалтування, І інші — у парках, лісі,
полі тощо. Сексуальні напади на жінок — і типово молодіжний злочин.
Особи у віці до 21 року становлять серед насильників дві третини.
Найвища злочинна активність у неповнолітніх віком 16—17 років. На осіб
понад 32 роки і старше припа-

1 Довідка про стан злочинності на території України за 1999 рік. — K.,
2000.

2 Кальман А. Г. Выявление и оценка виктимологаческих факторов по делам
об изнасиловании. — Харьков., 1986.

дає менше 10 % насильників. Зґвалтування нерідко супроводжуються іншими
злочинами, зокрема, задоволенням статевої пристрасті у спотвореній
формі, тяжкими тілесними ушкодженнями чи навмисними убивствами. Останнє
властиве маніякам-садистам.

Інші статеві злочини такі як примушування жінки до статевого зв’язку,
зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбещення
неповнолітніх, мужолозтво займають незначну частку порівняно із
звалтуваннями.

Що стосується корисливо-насильницьких злочинів, то кримінальна
статистика свідчить про те, що грабежі, вимагання і розбої склали 5 %
від загальної злочинності 1999 року. А якщо до цього додати
зареєстровані випадки здирства (3228) і бандитизму (96), то питома вага
корисливого насильства в загальній злочинності наблизиться до 6 %.

Латентність грабежів, вимагання і розбоїв порівняно з іншими корисливими
злочинами невелика через тяжкість наслідків і заінтересованість
потерпілих. Інша справа з бандитизмом. Незважаючи на те, що в останні
роки число зареєстрованих злочинів за статтею “Бандитизм” дещо зросло
(якщо в 1995 році було розслідувано 34 справи, то в 1999 — уже 96), але
далеко не відповідає дійсності. Як свідчить офіційна статистика MBC,
кількість бандитських формувань в Україні збільшується у геометричній
прогресії. Сьогодні кожний четвертий злочин вчинюється членами
організованих злочинних угруповань. Щомісяця органами внутрішніх справ
знешкоджуються 10-15 банд1.

В останні роки зростання таких тяжких злочинів, як здирства і розбої не
лише призупинилося, але й значно зменшилося. У 1999 році їх було
зареєстровано 28013, — на 4 % менше, ніж у 1998 p., і на 9,6 % менше,
ніж у 1997 році. За даними деяких досліджень, вуличні здирства і розбої
становлять 70 % від усіх епізодів2.

Збільшилося число нападів бандитських угруповань на туристичні автобуси,
вантажівки дальніх перевезень, на водіїв легкових автомобілів і
таксистів. Ступінь небезпеки такого розбою дуже висока, оскільки часто
застосовується зброя в поєднанні з крадіжкою машин і вбивством водіїв.

Особливий різновид становлять напади з проникненням у приміщення
організацій чи квартир. Пограбування офісів комерційних

1 Семашко И. Грядет ли в Украине разгул бандитизма?// Зеркало недели. —
1997. — 11 октября.

2 Див.: Зелинский А. Ф. Вказ. робота. — С. 188.

структур, магазинів і банків супроводжуємся застосуванням вогнепальної
зброї або її імітації. Не менш небезпечні розбійні напади на •квартири.
Побоюючись викриття й усуваючи свідків, бандити іноді вбивають усіх
мешканців — навіть малих д.ігей. Жертвами таких нападів, як правило,
стають заможні люди із сумнівними прибутками. Розраховують на те, що
потерпілі не будуть звертатися до правоохоронних органів.

Понад 50 % здирств і розбоїв вчиняються групами, у яких беруть участь
від двох до шести осіб. Майж« всі ці злочини, вчинені неповнолітніми,
носять груповий характер. Вогнепальна зброя використовується у 12 % цих
злочинів, холодна — майже в половині.

Розкриття корисливих насильств досить високе — 74—75 % розбоїв і 38 %
грабежів. Цьому сприяє відкритий характер посягань, тяжкість наслідків і
підвищена зацікавленість міліції в їх розкритті.

Звертає на себе увагу молодий вік грабіжників і бандитів: неповнолітні —
25,2 %, особи у віці 18—25 років — 32 %, 26—35 років — 34,8 %, старші 35
років — 8 %. Отже, понад 90 % здирників та розбійників — особи, не
старше 35 років. За родом своїх занять це робітники (близько 28 %), учні
(11,4 %), службовці (2,8 %). Майже 40 % становлять не зайняті ні
роботою, ні навчанням. Є підстави вважати, що остання категорія
збільшуватиметься зі зростанням безробіття.

Значне місце в структурі насильницько-корисливих злочинів займає так
званий “рекет” — найнебезпечніша форма вимагання. Рекет характеризується
особливою агресивністю і жорстокістю. Для досягнення своїх цілей
рекетири використовують залякування, захоплення заручників, заподіяння
тяжких тілесних ушкоджень, катування, убивства.

Незважаючи на те, що латентність здирства і так висока, офіційна
статистика вказує на постійне його зростання. У 1999 році, за даними MBC
України, зареєстровано 3228 здирств, що на 14,3 % більше, ніж у 1997
році. Здирники діють, як правило, у складі організованих груп і
контролюють певну територію або вид бізнесу. Заздалегідь обумовлені суми
вимагачі одержують регулярно і не допускають конкуренції, тобто
повторного здирства з боку інших осіб. Це так зване “мирне” вимагання, з
яким більшість бізнесменів погодилася. Але частішають випадки
“агресивного” здирства, коли злочинці завозять жертву у безлюдне місце
та знущаються, вимагаючи віддати цінності.

Кримінологічні дослідження дозволили визначити три основні типа
насильницьких злочинців.

До першого з них відносяться особи з чітко вираженою
агресивно-насильницькою антисоціальною спрямованістю. Йдеться про тих,
хто орієнтований на поведінку, небезпечну для життя і здоров’я інших
людей, їм властиві негативно зневажливе ставлення до особи, її
найважливіших благ, переконаність у допустимості насильницьких засобів
вирішення конфліктів. Посягання на життя чи здоров’я людини є для них
ланкою в ланцюзі постійних актів агресивної поведінки в різних
ситуаціях. Такий стереотип поведінки — результат глибокої деформації
їхньої особи, специфічний продукт егоцентричної орієнтації. У загальній
кількості засуджених за насильницькі злочини ці особи становлять близько
половини.

До другого типу належать злочинці, що характеризуються в цілому
негативно, припускали й раніше різні правопорушення, але спрямованість
яких на вчинення посягань проти особи явно не виражена. Насильницький
злочин виступає як засіб заволодіння певними цінностями, в ім’я яких
приносяться в жертву блага іншої людини. Цей тип насильницьких злочинців
можна назвати “проміжним”; він становить 20 %.

До третього типу відносяться так звані ситуаційні або випадкові
злочинці, тобто ті, які до злочину характеризувалися позитивно чи
нейтрально, а саме посягання вчинили під впливом несприятливої життєвої
ситуації. У їх поведінці відсутні ознаки, властиві представникам двох
попередніх типів. Вони застосовують насильство як реакцію на ситуацію,
що сприймається ними як гостро конфліктна. Серед насильницьких злочинців
такі особи становлять близько ЗО %.

Природно, що засоби профілактичного впливу на представників названих
груп мають бути диференційованими. Щодо перших двох типів злочинців вони
зводяться до усунення антисоціальної спрямованості їх особи, а стосовно
третього типу головним є нейтралізація зовнішніх криміногенних факторів.

§ 3. Детермінанти насильницької злочинності

Відомо, що детермінація вчинків зводиться, в кінцевому підсумку, до
взаємодії особи і оточуючого середовища. Саме в цих двох площинах і
треба вести пошук специфіки чинників насильницьких злочинів. Вивчаючи
особливості особи насильницьких злочинщв, ми встановлюємо ті риси (або
комплекс ознак), що дозволяють зробити висновки про ті чи інші дефекти
цієї особи, характер рушійних мотивів поведінки, зміну особистих якостей
у силу негативного чи по-92

зитивного впливу тощо. Узагальнюючи ці дані, ми дістаємо відповідь на
питання про конкретні групи ознак особи, що лежать в основі суб’єктивних
детермінант насильницьких злочинів. Традиційно до чинників цих злочинів
відносять:

1). Негативний вплив мікросередовища;

2). Пияцтво. Особи, які перебувають у стані сп’яніння, вчиняють 63 %
вбивств і 65 % умисних тяжких тілесних ушкоджень.

3). Неприязні міжособистісні стосунки. До 70 % убивств вчиняється на
побутовому грунті, 16 % — із хуліганських спонукань. В окремих регіонах
побутові мотиви практично повністю визначають характер тяжких злочинів
проти життя і здоров’я.

4). Конфліктні ситуації між злочинцем і потерпілим. В одних випадках
вони виникають раптово, в інших є результатом розвитку тривалих
неприязних стосунків. У будь-якому разі тут значну роль відіграє
поведінка потерпілого, яка слугує віктимогенним фактором. Аналіз даних
про особу потерпілих показує, що на момент убивства 65% з них були в
нетверезому стані, причому 39 % розпивали спиртні напої разом із своїми
кривдниками, а 4,5 % потерпілих були ініціаторами бійок чи образ. Проте
умисел на вчинення тяжких злочинів проти життя і здоров’я виникає, як
правило, в процесі розвитку самої конфліктної ситуації. Злочини у
більшості випадків попередньо не готуються. Раптове виникнення умислу
відмічається у 84 % убивств. Знаряддями цих злочинів часто стають
предмети, що випадково потрапили під руку убивці (41 %), мисливські
рушниці (11 — 13 %) і холодна зброя (12—13 %).

5). Криміналізацію особи, що виражається у:

— збільшенні кількості раніше судимих, а також непрацюючих і осіб, які
не навчаються;

— зростанні питомої ваги злочинців, що негативно характеризуються за
місцем проживання;

— зростанні числа умовно засуджених і умовно звільнених;

— збільшенні кількості осіб, визнаних судами неосудними у зв’язку зі
вчиненням суспільно небезпечних діянь проти життя і здоров’я громадян.

6). Недостатній контроль за засудженими в місцях позбавлення волі.

У структурі пенітенціарних злочинів посягання на життя і здоров’я особи
посідають чільне місце. Більшість цих злочинів скоюються на грунті
неприязних стосунків, взаємних образ, чвар між групами засуджених, що
формуються за ознаками земляцтва. Понад ЗО % убивств попередньо
готувалися.

7). Недоліки у здійсненні профілактики насильницьких злочинів:

— в аналітичних працях відсутня чітко визначена спрямованість на
виявлення якісних процесів, що вианачають детермінанти, стан і тенденції
розвитку тяжких насильницьких злочинів. Не вивчаються соціальні, медичні
й психологічні аспекти проблеми. Недостатньо використовуються можливості
науково-дослідних установ і навчальних закладів системи MBC України;

— у ряді органів внутрішніх справ не забезпечується комплексний підхід
до розробки і вживання заходів попередження насильницьких злочинів;

— у процесі планування діяльності органів внутрішніх справ щодо
профілактики цих злочинів не враховуються належною мірою можливості всіх
служб, не забезпечується концентрація їх зусиль на вирішенні головних
завдань.

— система реагування на заяви і повідомлення про побутові конфлікти не
забезпечує вчасного запобігання злочинів;

— нерідко відсутній чіткий зв’язок між черговими частинами і дільничними
інспекторами міліції, гнучкість і маневреність у керуванні наявними
силами і засобами за потреби негайного реагування на сигнали про
скандали, бійки, бешкетування; заяви і повідомлення про побутові
конфлікти в багатьох органах внутрішніх справ розглядаються поверхово.
Дії співробітників, як правило, зводяться до видачі направлення на
судово-медичний огляд;

— незважаючи на об’єктивну можливість одержання інформації про
виникнення конфліктної ситуації, робота щодо виявлення осіб, які
допускають правопорушення в побуті, ведеться незадовільно;

— у виявленні таких осіб і ситуацій слабо використовуються можливості
громадськості. Рідко аналізуються скарги і заяви громадян щодо порушення
кримінальних справ, матеріали судово-медичних експертиз, справи
приватного звинувачення, про розірвання шлюбу. Погано використовуються
можливості негласного апарату, обліки медичних витверезників, а також
обліки осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності за дрібне
хуліганство;

— в індивідуально-профілактичній роботі не враховується потреба
першочергового вжиття заходів, спрямованих на усунення причин, що
викликають виникнення конфліктної ситуації;

— вплив на осіб, що перебувають на обліку, здійснюється шаблонно,
зводиться лише до епізодичного відвідування квартир дільничними
інспекторами міліції;

— слабо використовуються норми кримінального законодавства про
відповідальність за мордування, погрози убивством і нанесення тяжких
тілесних ушкоджень;

— низька ефективність адміністративно-правових форм впливу на
правопорушників, привід і винесення офіційного попередження здійснюються
формально, адміністративний нагляд нерідко не дає бажаних результатів;

— послаблена боротьба з хуліганством по адміністративно-правовій і
профілактичній лініях;

— відсутній належний контроль за придбанням, зберіганням і використанням
вогнепальної зброї, вилученням її в осіб, які систематично допускають
правопорушення.

8). Недоліки в сфері розкриття насильницьких злочинів:

— своєчасно не виявляються потерпілі серед осіб, які перебувають у
розшуку як такі, що пропали безвісти;

— в процесі розслідування поверхово вивчається поведінка потерпілого до
вчинення злочину;

— не завжди проводяться огляди місця події за повідомленнями про
нанесення тяжких тілесних ушкоджень;

— слабко організований розшук злочинців за прикметами. Неповно
використовуються свідчення потерпілих, очевидців злочину, інших свідків;

— у ланці міськрайлінорганів не відпрацьована спеціалізація з розкриття
злочинів проти особи;

— недостатньо ефективна система одержання інформації про процеси, що
відбуваються в середовищі засуджених та осіб, що перебувають під вартою,
їхні настрої і наміри;

— не завжди направляється інформація в територіальні органи щодо осіб,
які намагаються вчинити розправу над свідками, родичами, знайомими,
сусідами.

Як бачимо, детермінанти насильницької злочинності мають свою специфіку,
проте вони діють не самі по собі, а в контексті з
соціаль-но-економічними, політичними, культурологічними та іншими
криміногенними факторами.

§ 4. Профілактика насильницьких злочинів

Попередження насильницьких, як і інших злочинів, базується на позитивних
загальносоціальних зрушеннях економічного, культурно-виховного,
правового, організаційного характеру, що дає можливість протистояти
криміногенним чинникам. Найперспективнішими в цьому плані є заходи,
пов’язані з:

— усуненням, ослабленням або нейтралізацією факторів, що обумовлюють
зниження життєвого рівня громадян, кризові явища в

суспільстві. Йдеться, зокрема, про соціальний захист найуразливі-ших
прошарків населення, оскільки відчуття цими особами свого відторгнення
від суспільства штовхає на добування засобів для задоволення своїх
потреб на шлях вчинення злочинів;

— організаційно-управлінськими заходами, спрямованими на усунення про
рахунків в управлінні економікою, політикою, соціальною сферою, а також
правоохоронною діяльністю, оскільки ці недоліки є криміногенними
чинниками. Сюди включаються заходи щодо оптимізації регулювання процесів
урбанізації і міграції, працевлаштування, соціальної адаптації; у
правоохоронній сфері це стимулювання повноти виявлення й розкриття
злочинів, подоланням “ножиць” між тенденціями злочинності і практикою
обрання запобіжних заходів і застосування покарань;

— усуненням або обмеженням дії криміногенних факторів шляхом формування
у членів суспільства моральної позиції, орієнтованої на базові
загальнолюдські цінності: заходи, що формують у громадській думці
нетерпимість до злочинів та інших правопорушень, підвищення загальної,
побутової, правової культури людей. Особливої уваги потребує молодь, яка
в силу недостатньої сформованості світогляду і навичок життєдіяльності,
різкої зміни ідеологічних цінностей у суспільстві дуже схильна до
негативних впливів, імітації протиправним варіантам поведінки;

— установленням контролю за діяльністю засобів масової інформації,
зокрема, телебаченням, яке фактично пропагує, всупереч
міжнародно-правовим зобов’язанням України, злочинний спосіб життя.
Нагадаємо, що в 1935 році в колишньому CPCP була введена заборона на
випуск книг і фільмів, що пропагують “подвиги” злочинців. Ніякі
демократичні принципи, що ми так ретельно обстоюємо, не можуть
виправдати невтручання держави до здійснюваного засобами масової
інформації отупіння й розбещення молоді.

Наведені вище заходи мають більш масштабні цілі, ніж боротьба з
насильницькою злочинністю. Однак вони мають і важливий кримінологічний
аспект, будучи основою спеціальної профілактики злочинів, оскільки їхня
спрямованість на вирішення завдань соціального розвитку протидіє усім
криміногенним чинникам.

До спеціально-кримінологічних засобів попередження насильницьких
злочинів належать:

1). Застосування кримінально-правових норм так званої “подвійної
превенції” для своєчасного реагування на погрози убивством, тяжкими
тілесними ушкодженнями, на готування до вчинення злочинів, втягнення
неповнолітніх у злочинну діяльність тощо.

2). Послідовна й наступальна боротьба з пияцтвом та наркоманією. Відомо,
що пияцтво і наркоманія сьогодні — масова форма де-віантної поведінки,
що завдає великої шкоди сім’ї, виробництву І суспільству в цілому. Ці
негативні явища є своєрідним каталізатором насильницьких злочинів,
посилюють їхню жорстокість і безвмо-тивованість. Пияцтво й наркоманія
тісно пов’язані з груповою злочинністю, поза як вони об’єднують
нестійких осіб у групи з антисоціальною спрямованістю. Нарешті, людина в
стані сп’яніння частіше стає жертвою злочинів.

У цій справі не можна ігнорувати й правові заходи боротьби з цими
негативними явищами, які дістали своє відображення у нормах
кримінального законодавства. Зокрема, це норми, які:

а) передбачають обставини, що обтяжують відповідальність при призначенні
покарання, а також застосування примусового лікування;

б) спрямовані на боротьбу зі втягненням неповнолітніх у пияцтво і
доведення їх до стану сп’яніння, залучення до немедичного вживання
лікарських та інших засобів, що спричинюють одурманення;

в) спрямовані на боротьбу з незаконним виготовленням, придбанням,
зберіганням, перевезенням і збутом наркотичних засобів, а також з їхнім
розкраданням, з організацією або утриманням притулків для вживання
наркотичних і психотропних речовин.

3). Своєчасне реагування на правопорушення, що чиняться на грунті
сімейних та інших побутових конфліктів. Відповідно до статистики,
сьогодні в Україні понад 60 % злочинів проти особи вчиняються у побуті.
Це обумовлюється насамперед негативними змінами в житті багатьох сімей,
протиріччям між збільшенням вільного часу громадян і невмінням його
правильно використати. Найбільш криміногенним є побут, для якого типові
систематичні конфлікти в сім’ї, пияцтво, паразитичний спосіб життя.

4). Запобігання криміногенним впливам рецидивістів і професійних
злочинців. Це пов’язано з: обмеженням поширення злодійських традицій та
звичаїв, особливо в середовищі неповнолітніх і молоді; руйнацією впливу
злочинних “авторитетів” у кримінальному та за-гальнопобутовому оточенні;
використанням кримінально-правових норм з “подвійною превенцією”;
забезпеченням запобіжного впливу через суворе покарання професійних
злочинців.

5). Поліпшення якості профілактичної роботи в маргінальному середовищі.
Слід зазначити, що прошарок маргиналів, тобто людей, Які втратили свої
національні корені, звичаї, традиції, є криміногенним чинником,
своєрідним каталізатором насильницької злочинності, особливо серед
неповнолітніх та молоді.

4 ,^79 97

6). Підвищення ефективності діагностики психічних аномалій і акцентуацій
у осіб з девіантною поведінкою й тих, хто перебуває на профілактичному
обліку органів внутрішніх справ Важливо активізувати роботу центрів
медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, на які покладається
обов’язок лікування правопорушників від алкоголізму, наркоманії й інших
психічних аномалій.

7). Посилення боротьби з організованою злочинністю. Несприятливі
тенденції цього виду злочинності тісно корелюють із такими процесами в
суспільстві, як безробіття, втрата гарантій працевлаштування випускників
навчальних закладів, деформація моральності, тобто йдеться про те ж коло
чинників, що детермінує зростання злочинності в цілому. Водночас
організована злочинність має специфічні детермінанти, що пов’язані з
різким майновим розшаруванням серед населення, виділенням 5—10 % осіб із
дуже високими доходами. Механізм взаємозв’язку насильницької і
організованої злочинності має принаймні три аспекти: а) створення
десятків і сотень тисяч “адрес” для корнсливо-насильницьких злочинів, що
вчинюються організованими групами; б) встановлення взаємовигідних
кримінальних зв’язків для усунення конкурентів, використання одних
кримінальних структур для захисту від інших тощо; в) розширення
нелегального обігу зброї та вибухових речовин.

8). Забезпечення належної охорони громадського порядку. У цій справі
правоохоронним органам основну увагу треба зосередити на таких моментах:

— систематично узагальнювати й аналізувати дані про кримінологічну
обстановку в громадських місцях;

— встановити і брати під контроль найкриміногенніші об’єкти,
використовувати при цьому можливості громадськості, вивчати склад осіб,
що збираються на таких об’єктах, наявність серед них раніше засуджених
або тривалий час не працюючих та осіб, які зловживають спиртними
напоями;

— підвищити якість роботи патрульно-постової служби міліції. Для цього
слід систематично, з урахуванням оперативної обстановки, аналізувати
розстановку сил і засобів патрульно-постової служби, поліпшити її
взаємодію з іншими підрозділами органів внутрішніх справ, а також з
громадськістю.

9). Своєчасність профілактичного впливу на осіб із підвищеним ступенем
віктимності. Врахування ролі потерпілого у механізмі насильницьких
злочинів — важлива ланка в усуненні факторів, що сприяють їх вчиненню.
Віктимологічна профілактика цих злочинів повинна мати диференційований
підхід, тобто враховувати особли-

вості різних контингентів осіб, які володіють високим ризиком стати
жертвою насильницьких посягань. Це підвищить конкретність і дієвість
попередження названих злочинів.

Питання для самоконтролю

1. Що таке насильницький злочин? Назвіть види насилля.

2. Які особливості структури насильницької злочинності?

3. Як співвідносяться категорії “насильство” та “агресія”?

4. Які характерні особливості особи насильницького злочинця?

5. Які обставини об’єктивного і суб’єктивного характеру лежать в основі
насильницької поведінки злочинця?

6. Як співвідноситься соціальне і біологічне в особі насильницького
злочинця?

7. Роль OBC в профілактиці насильницьких злочинів.

Глава 7. Злочинність неповнолітніх1

§ 1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх. § 2.
Особливості детермінації’ злочинної поведінки неповнолітніх. § 3.
Запобігання злочинам неповнолітніх.

§ 1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх

Злочинність неповнолітніх має свою специфіку, що зумовлюється
соціально-психологічними особливостями цієї категорії осіб та їх
статусом у суспільстві. Тому і кримінальне законодавство України містить
окремі норми, що передбачають відповідальність і покарання осіб у віці
від 14 до 18 років.

Поряд із поняттям “злочинність неповнолітніх” у науковій літературі
зустрічається термін “підліткова злочинність”. Але це не виправдано,
оскільки підліток — це дівчинка чи хлопчик у віці від 12 до 16 років2.
За підлітковим віком настає юність, проте поняття “юнацька злочинність”
теж буде неточним, оскільки юнацький вік не закінчується у 18 років.
Іноді застосовують термін “дитяча злочинність”. Однак таким поняттям
можна умовно позначити діяння осіб у віці до 15-16 років, бо злочини,
які вчиняють особи у 17—18 років, аж ніяк не назвеш дитячими.

Порівнюючи кількісні показники злочинності неповнолітніх із дорослою,
слід виходити з того, що перша охоплює усього чотирирічний період
людського життя, а друга — десятиліття, починаючи від 18 років.
Відрізняються вони і якісно. Скажімо, неповнолітні не вчиняють посадові
злочини у сфері економіки тощо.

Для злочинності неповнолітніх властива підвищена латентність, оскільки
багато їх діянь сприймаються як пустощі, викликані недостатньою
соціальною зрілістю (крадіжки у сім’ї, сусідів, навчальному закладі;
хуліганські бійки, відбирання грошей та речей у молодших тощо). Про такі
вчинки, як правило, не повідомляють до органів внутрішніх справ. Тому
реальнішим є облік тяжких насильницьких і насильницько-корисливих
злочинів, які скоюють неповнолітні —

Глава підготовлена за участю канд. юрид. наук Н.В. Яницької. 2 Див.:
Ожегов С И Словарь русского языка. — M., 1982. — С. 479.

100

убивства, тяжкі тілесні ушкодження, звалтування, злісне хуліганство,
грабежі та розбійні напади.

Особи, які вчиняють протиправні дії у ранньому віці, пізніше важче
піддаються виправленню і в результаті складають основний резерв для
рецидивної злочинності. І, навпаки, як найраніше вжиття профілактичних
заходів до підлітків, які вчиняють дрібні правопору-•ріення, значною
мірою дозволяє не допустити формування у них Кримінальної спрямованості.

Стан злочинності неповнолітніх багато в чому залежить від Якості
боротьби з нею усіх суб’єктів профілактики злочинів. Тому у схожих за
багатьма показниками регіонах можуть бути значні розбіжності у рівні
такої злочинності. У злочинності різних груп неповнолітніх теж є певні
відмінності. Так, злочини осіб у віці 14 — 15 ро-., Ків відрізняються
від 16 — 17-річних. f ‘ У структурі злочинності неповнолітніх
переважають крадіжки Iі тіриватного майна (45 %), крадіжки державного і
колективного май-Iі на (26 %), грабежі (6 %), розбійні напади (2 %),
злісне хуліганство (6 %). Чимало також убивств, тілесних ушкоджень і
звалтувань. [, Майже 10 % злочинів пов’язані з незаконним вживанням
нарко-‘ тиків.

Частка злочинів неповнолітніх у загальній злочинності стано-

1 вить 10 %. Жіноча злочинність неповнолітніх співвідноситься із чо-

І ловічою у пропорції 1:15, міська до сільської — 3:1, молодшої ві-

кової групи (14 — 15 років) до старшої (16 — 17 років) — 1:3. Гру-

І фові злочини серед неповнолітніх становлять 60 — 70 %; 15 % усіх

І ^лочинів вчиняється у стані алкогольного чи наркотичного сп’янін-

ня. 80 % злочинів неповнолітні вчинюють неподалік від свого місця

І дроживання, навчання чи роботи.

( Зазначимо, що частка осіб чоловічої статі серед неповнолітніх

1 ^лочинців перевищує її питому вагу серед населення цієї вікової гру-

ї ри. Частка дівчат-злочинців, навпаки, значно менша. Суттєвим є і

Xe, що питома вага осіб жіночої статі в злочинності неповнолітніх у

З — 4 рази менша порівняно з аналогічними показниками дорослої

, жіночої злочинності.

І] . Вкажемо на негативні тенденції у сучасній злочинності неповно-

1) її кількісні показники зростали в середині 90-х років минулого
століття, потім намітилася стабілізація;

,, 2) спостерігається все більша орієнтація на корисливі та
корисливо-насильницькі злочини (крадіжки, грабежі, розбійницькі Напади);

101

3) збільшення кількості злочинів, що потребують кримінальної
“кваліфікації” (квартирні крадіжки, викрадання авгомототранспор-ту,
рекет та ін.;

4) подальше “омолодження” злочинності. Так, ‘/5 злочинів вчиняються
підлітками, які не досягли 14-річного віку, тобто не є суб’єктами
злочину;

5) зростання питомої ваги дівчат серед злочинців, їх участі у тяжких
злочинах (розбійницьких нападах, звалтуваннях і, навіть, убивствах);

6) вчинення тяжких злочинів з незначних приводів, а то й взагалі без
приводу, їх виняткова жорстокість і зухвалість;

7) поява “нетрадиційних” для неповнолітніх злочинів (ритуальних убивств,
самозахоплень, вандалізму тощо);

8) збільшення так званих “фонових” проявів (вживання наркотиків,
пияцтво, токсикоманія, проституція, небажання займатися суспільне
корисною працею, поширення венеричних хвороб та СНІДу);

9) зростання кількості осіб, що мають психічні відхилення від норми,
перебувають у пограничному з неосудністю стані;

10) часті випадки злиття неповнолітніх злочинців з дорослими, які
виступають у ролі організаторів злочинів;

11) посилення групового характеру злочинності неповнолітніх, яка набуває
дедалі більшої організованості.

На останньому пункті зупинимося докладніше. Злочинні групи створюються,
як правило, не одразу. Спочатку вони мають перед-кримінальний характер,
культивуючи аморалізм та його прояви. В цьому разі йдеться про групи
кримінального ризику, члени яких балансують на грані злочинів. На
відміну від попередніх років, такі групи мають в основному корисливу
спрямованість. Члени цих груп усю свою поведінку підкоряють інтересам,
де і як дістати гроші, вживають наркотики, спиртне, займаються груповим
сексом, цинічно ставляться до людей, у тому числі своїх близьких. Вони
намагаються будь-якою ціною довести свою зверхність над іншими,
найчастіше шляхом приниження людської гідності та фізичної розправи.

Щодо кримінологічної характеристики осіб неповнолітніх злочинців, то
можна сказати, що їм властиві певні біологічні та психологічні
особливості. До них належать: відсутність життєвого досвіду,
незавершеність формування соціальних установок; підвищена навіюваність,
високий рівень конформізму; орієнтація на неформальну групу, прагнення у
ній самоутвердитися; демонстрування своєї незалежності; підкреслено
зневажливе ставлення до моральних і правових норм; злочинна “романтика”,
готовність “взяти на

102

себе” чужу провину; плазування перед авторитетом рецидивістів; втрата
почуття відповідальності за свої вчинки; орієнтування на хвилинну втіху.

У кримінологічній літературі виокремлюють такі основні типи
неповнолітніх злочинців:

1) особи, які в цілому мають позитивну спрямованість і вчинюють злочини
через легковажність, непідготовленість до правильного виходу зі складної
ситуації, а також через випадковий збіг обставин;

2) особи, яких до злочину приводить ситуація, але які характеризуються
нестійкою соціальною спрямованістю;

3) особи з негативною спрямованістю, що не досягла рівня усталення, і з
передкримінальним досвідом;

4) особи, що характеризуються сформованою, антисоціальною спрямованістю
і мають кримінальний досвід.

§ 2. Особливості детермінації злочинної поведінки неповнолітніх

Детермінанти злочинів неповнолітніх загалом тотожні тим, що обумовлюють
злочинність дорослих. Це ті ж самі кризові явища та процеси, що існують
у нашому суспільстві на макро- і мікрорівні. Але у зв’язку з
неповноліттям правопорушників вони мають свою специфіку.

Типову соціальну ситуацію розвитку дитини розкрив ще Л. C. Виготський.
Він довів, що до початку кожного вікового періоду створюються своєрідні
для цього віку, виняткові, єдині й неповторні відносини між дитиною і
оточуючою дійсністю.

Тому суттєвим у визначенні детермінанти правопорушень вважають
динамічний зв’язок і взаємозалежність умов життєдіяльності та соціальної
ситуації розвитку підлітка, що впливають на його пристосування до умов
середовища.

У цьому разі йдеться про соціальну дезадаптацію підлітків, тобто таку їх
соціалізацію, за якої вони набувають негативного досвіду, що спричинює
їх подальші протиправні вчинки. Зазначимо, що девіант-на поведінка
спостерігається у неповнолітніх частіше, ніж в інших вікових групах.

Причинами цього є соціальна незрілість та фізіологічна несфор-мованість
організму, що проявляються у прагненні пізнати нові відчуття,
допитливості, недостатній здатності передбачати наслідки своїх дій тощо.
Але головне — в яке русло будуть спрямовані їх бажання та інтереси. Слід
вміти дати їм вихід у позитивному напрям-

103

ку, а ті, що носять яскраво виражений негативний характер, — блокувати
Це означає, що треба здійснювати послідовний процес виховання підлітка у
сім’ї, школі, на виробництві. На жаль, це робиться далеко не завжди, і
тоді психологічні особливості неповнолітнього дістають вихід в
асоціальну сферу.

Залежно від ступеня педагогічної занедбаності неповнолітнього,
антисуспільна поведінка може спочатку набувати характеру дрібного
хуліганства, дрібних крадіжок тощо. Однак у процесі подальшої
десоціалізації “втрачаються” мотиви, властиві законослухняному підлітку.
Залишаючись часто-густо безкарним, він швидко засвоює злочинний досвід.
Тут вже повністю включаються такі мотиви, як бажання жити на широку
ногу, пиячити, вживати наркотики, вести розпусний спосіб життя.

Останнім часом набув поширення термін “саморуйнуюча поведінка”. Під нею
розуміється такий спосіб буття, коли молода людина не зацікавлена у
своєму майбутньому, не замислюється над проблемою позитивної реалізації
свого потенціалу, конфліктує із суспільством, кидає йому виклик.

В японській політології є теорія трьох поколінь, які послідовно змінюють
одне одного: перше — активно розбудовує, друге — раціонально
використовує зроблене, третє — промотує надбане. У країнах СНД, як
твердять прихильники цієї теорії, зараз час третього покоління, але за
ним обов’язково прийде перше.

Чинниками, які обумовлюють злочини неповнолітніх, традиційно вважаються:

/). Негативний вплив у сім’ї. Дослідження показують, що у своїй
переважній більшості неповнолітні злочинці мали неблагопо-лучний вплив.
Часто це загальна атмосфера неповаги батьків до дітей, жорстокість
стосовно них, демонстративна байдужість, пияцтво. Неблагополучною може
бути сім’я, в якій панує як злиденність, так і забезпеченість.

Нині щодня 32 дитини (на рік 12 тис.) є сиротами за живих батьків.
Загалом, в Україні родинної опіки не мають 2,5 мільйона дітей.

40 % неповнолітніх злочинців — з неповних сімей, 5 % — взагалі не мали
батьків. Між тим, кількість сімей, що розпадаються, постійно зростає. Це
призводить до того, що діти почувають себе у своїй сім’ї непотрібними,
чужими, починають шукати контактів поза родиною і на противагу їй,
переносять негативний досвід і накопичену озлобленість на оточуючих.

2). Недоліки у шкільному вихованні. За умов глибокої
соціаль-но-економічної кризи загальноосвітні школи і профтехучилища
дале-

104

кі від того, що від них вимагається. Часгина вчителів має низький рівень
культури і професійної підготовки, не користується авторитетом серед
учнів. Кращі вчителі переходять до елітних шкіл — ліцеїв, гімназій тощо.
Відсутня нова концепція освіти і виховання учнів. Все це відчужує дітей
від школи, вони втрачають до неї інтерес. Кумирами у підлітковому
середовищі стають удачливі бізнесмени, які розбагатіли будь-якою ціною,
і валютні повії.

У вкрай скрутному становищі опинилася система профтехосві-ти. Значна
кількість профтехучилищ ліквідована чи злита з іншими закладами, не
забезпечена належним фінансуванням. Але саме в них перебувають десятки
тисяч дітей з неблагополучних сімей, які потребують підвищеної уваги.
Дозвілля та спорт все більше втрачають для них виховне значення,
оскільки комерціалізуються.

3). Незайнятість суспільнокорисною працею. Щорічно багатьом випускникам
середніх шкіл та профтехучилищ не вдається працевлаштуватися. Нині
підприємства відмовляються брати їх на роботу. Не можуть знайти
постійної роботи і “відсіяні” зі шкіл. Як наслідок, близько половини
неповнолітніх злочинців ніде не вчилися й не працювали. А щодо працюючих
неповнолітніх, то говорити про виховний вплив на них з боку трудових
колективів сьогодні не доводиться. Для підприємств, що перебувають у
скрутному економічному становищі, головне завдання — вижити будь-якими
засобами. На жаль, неповнолітні робітники виштовхуються у першу чергу. І
це незважаючи на те, що в п. 2 розділу III Закону “Про сприяння
соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” записано: “Держава
гарантує працездатній молоді надання першого робочого Місця на строк не
менше двох років після закінчення або припинення навчання у середніх
загальноосвітніх, професійних навчально-виховних і вищих навчальних
закладах”.

4). Негативний вплив мікросередоеища. Підліткам властиве підвищене
прагнення до спілкування, що полегшує їх соціалізацію. Знайшовши для
себе референтну групу, підліток дуже дорожить своїм становищем у ній.
Однак часто-густо він не може критично осмислити ситуацію. Груба сила,
цинізм, нахабність, знущання над слабшими, що пропонує йому така група,
сприймаються як еталон Поведінки. Авторитетами нерідко є особи з
солідним кримінальним досвідом. І тут роль дорослих у втягненні
підлітків до злочинної діяльності прослідковується досить чітко.

Колишні “тусовки” підлітків із своїми знаками розрізнення — черепами,
металевими бляхами тощо — втрачають сенс. Тепер створюються мобільні
“бригади” по 10—20 осіб, які “працюють” під керівництвом дорослих, хоча
у багатьох випадках виявляють і влас-

105

ну ініціативу: охорона “авторитетів”, обкладання “податками”, знищення
на замовлення торговельних точок, наркобізнес і т п. Частина угруповань
має гастролерський характер (викрадення автомобілів, крадіжки у
сільській місцевості тощо).

5). Вади у діяльності правоохоронних органів щодо профілактики злочинів
неповнолітніх. Зокрема, слабо працюють підрозділи кримінальної міліції у
справах неповнолітніх, орієнтуючись головним чином на розкриття вже
вчинених злочинів. Має місце небажання співробітників проявляти
активність у виявленні підлітків, яких слід ставити на облік і проводити
з ними індивідуальну профілактичну роботу. Відсутня взаємодія з
громадськістю. Що ж до служби в справах неповнолітніх, то вона сьогодні
не в змозі дієво займатися профілактикою злочинів: бракує кадрів та
фінансування. До мінімуму зведено правове виховання підростаючого
покоління. Все це призводить до того, що неповнолітні правопорушники
стверджуються у своїй безкарності, що, своєю чергою, сприяє їх подальшій
криміналізації.

§ 3. Запобігання злочинам неповнолітніх

Попередження злочинів неповнолітніх має здійснюватися за участю усіх
правоохоронних органів, їх спеціалізованих служб, а також закладів
освіти і представників громадськості.

За нинішніх складних умов держава вживає відповідних заходів, аби
пом’якшити становище загальносоціальними засобами. Прийнята низка
законів, які захищають інтереси неповнолітніх та молоді. Це, зокрема,
закони “Про освіту”, “Основи законодавства України про охорону
здоров’я”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, “Про сприяння
соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, “Про органи і
служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для
неповнолітніх”. Україною ратифікована Конвенція ООН 1989 року “Про права
дитини”.

Фінансування заходів щодо соціального становлення та розвитку молоді
здійснюється за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів, Фонду
соціальної адаптації молоді, державних і благодійних фондів. Створені
соціальні служби для молоді, що надають молодим людям інформаційну,
правову, психолого-педагогічну, медичну й інші форми соціальної
допомоги, реалізують необхідні заходи з метою запобігання негативним
явищам у молодіжному середовищі (правопорушенням, алкоголізму,
наркоманії, токсикоманії, проституції тощо).

106

Передбачається вжити комплекс заходів щодо забезпечення соціальної
зайнятості неповнолітніх, надання їм соціальної підтримки, організації
їх дозвілля. Розроблені науково обгрунтовані методики лікування від
алкоголізму і наркоманії, створені в обласних центрах
лікувально-реабілітаційні відділення для неповнолітніх.

Місцеві держадміністрації вживають заходів щодо захисту мережі
позашкільних закладів від зазіхань комерційних структур, а саме — не
допустити вилучення у них приміщень, необгрунтованої їх ліквідації чи
реорганізації, а також об’єднати зусилля органів освіти, культури,
туризму та спорту в створенні у кожному мікрорайоні центрів дозвілля
молоді, забезпечити умови для її творчої само-реалізації і змістовного
відпочинку.

Соціальний захист і профілактика правопорушень серед неповнолітніх
покладається на: Комітет у справах неповнолітніх Кабінету Міністрів
України та служби у справах неповнолітніх на місцях, загальноосвітні
школи та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти,
центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх органів охорони
здоров’я, притулки для неповнолітніх.

Головним підрозділом, який займається профілактикою злочинів
неповнолітніх в системі органів внутрішніх справ, є кримінальна міліція
у справах неповнолітніх (KMCH) Вона проводить роботу, пов’язану із
виявленням криміногенних факторів та їх усуненням; правовим вихованням
неповнолітніх; веде профілактичний облік осіб, звільнених із місць
позбавлення волі, засуджених з відстрочкою виконання вироку, умовно чи
до виправних робіт; обвинувачуваних у вчиненні злочину і не взятих під
варту в період попереднього слідства; неповнолітніх, які вчинили злочин,
але звільнені від Кримінальної відповідальності у зв’язку із
застосуванням заходів громадського впливу, акту про амністію, а також
тих, які вчинили суспільно небезпечні дії до досягнення віку, з якого
настає кримінальна відповідальність; звільнених із спеціальних
навчально-виховних закладів, яким лікувальними закладами встановлено
діагноз “наркоманія”.

KMCH також виявляє дорослих осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну
діяльність, проституцію, пияцтво і жебрацтво; надсилає до відповідних
служб у справах неповнолітніх відомості про неповнолітніх, які
повернулися із загальноосвітніх шкіл чи професійних училищ соціальної
реабілітації; вчинили правопорушення, за яке вжиті заходи громадського
впливу або адміністративні стягнення; вживають спиртні напої або
допускають немедичне вживання наркотичних та одурманюючих засобів; у
віці до 16 років систематично залишають сім’ю, спеціальні
навчально-виховні заклади. Перелічені

107

особи беруться на облік для проведення з ними профілактичної роботи

Керівники усіх підрозділів органів внутрішніх справ повинні включати
питання профілактики правопорушень серед неповнолітніх окремим розділом
у плани роботи на звітний період, забезпечувати контроль за діяльністю
підлеглих у цьому напрямку і вживати заходів до підвищення їх
професійної майстерності. Зокрема, слідчі підрозділи мають виявляти
детермінанти злочинів, вживати заходів для їх усунення, всебічно
з’ясовувати відомості про осіб правопорушників та інформувати про них
кримінальну міліцію у справах неповнолітніх, спільно з нею готувати і
надсилати до відповідних відомств узагальнені подання з цих питань.

Профілактичну роботу органи внутрішніх справ повинні проводити у тісній
взаємодії з іншими суб’єктами, що мають відношення до підлітків:
навчальними закладами, адміністраціями підприємств, військкоматами,
засобами масової інформації тощо. Тісна співпраця проводиться з органами
суду, прокуратури, виховно-трудовими установами. Недавно дістав
поширення такий, запозичений у поліції США, захід, як організація
відвідування неблагополучними підлітками виховно-трудових колоній, де
для них влаштовуються зустрічі із засудженими, які стали на шлях
виправлення.

До вживання профілактичних заходів мусять залучатися представники
громадськості, актив позаштатних співробітників. На жаль, останнім часом
їх кількість значно скоротилася. Ось чому керівництво MBC України
вимагає від усіх підрозділів відновити на нових засадах тісний зв’язок з
широкими верствами населення. Без цього профілактична робота з
підлітками не дасть бажаних результатів. Серед представників
громадськості, у першу чергу, назвемо батьків, членів ДНД, позаштатних
співробітників органів внутрішніх справ, студентів коледжів та вузів
(особливо педагогічних і юридичних), осіб, які можуть бути наставниками
правопорушників. У зоні їх особливої уваги мають бути особи, які
втягують неповнолітніх у злочинну діяльність, вживання алкоголю чи
наркотиків, їх викриття та притягнення до відповідальності.

В індивідуальній профілактичній роботі використовуються методи
переконання, примусу, надання допомоги у вирішенні складних життєвих
проблем. Залежно від її об’єкта індивідуальну профілактику можна
поділити на:

а) ранню профілактику, спрямовану на ліквідацію обставин, які негативно
впливають на формування особи неповнолітніх, та запобігання їх
становленню на злочинний шлях;

108

6) усунення чинників, що вже викликали вчинення конкретних злочинів;

в) попередження рецидивних злочинів з боку неповнолітніх.

У боротьбі зі злочинністю неповнолітніх важливе значення має І саме
рання профілактика, оскільки вона спрямована на усунення незначних
антисуспільних змін особи підлітків, які ще не стали на шлях злочинів.
Ранню профілактику розуміють як сукупність заходів, що вживаються
державними органами і громадськими організаціями для:

— оздоровлення умов життя і виховання неповнолітніх у випадках, коли
обставини загрожують їх нормальному розвитку;

— знешкодження джерел антисоціального впливу на них;

— корекції особи неповнолітніх, які мають некримінальні відхилення у
поведінці, з тим щоб не дати можливості їм перейти до вчинення
злочинів1.

Другий рівень індивідуальної профілактики полягає в усуненні факторів,
що вже обумовили злочини неповнолітніх, з тим щоб виключити можливість
їх вчинення у майбутньому як цими ж, так і іншими підлітками, які
перебувають під впливом цих криміногенних чинників. Сюди входять: а)
своєчасне припинення злочинної діяльності та створення неможливості її
продовження; б) порушення кримінальної справи, вибір запобіжних заходів;
в) забезпечення виховно-профілактичного впливу
кримінально-процесуальними методами; г) застосування правових заходів до
осіб, які залучили неповнолітніх до злочинної діяльності чи не виконують
своїх обов’язків з виховання дітей; д) оздоровлення мікросередовища
неповнолітніх злочинців.

Третій рівень індивідуальної профілактики спрямований на боротьбу з
рецидивною злочинністю. Він включає такі заходи: а) перевиховання і
виправлення неповнолітніх злочинців; б) надання допомоги у
працевлаштуванні осіб, звільнених з місць відбування покарання; в)
усунення джерел криміногенного впливу на них у побутовому оточенні.

Боротьба зі злочинністю неповнолітніх має плануватися і здійснюватися на
різних рівнях і напрямах, враховуючи різні контингенти осіб. Вона має
включати в себе широкий діапазон загальновихов-них, профілактичних та
каральних заходів. За своєю спрямованістю Вони мають попереджати
злочинну поведінку неповнолітніх, припи-

Див. докладніше: Миллер А. И. Противоправное поведение
несовершеннолетних (генезис и ранняя профилактика). — К., 1985.

109

няги розпочати кримінальні дії, а також не допускати їх рецидиву У цій
справі не можна жаліти коштів, адже йдеться про майбутнє України.

Питання для самоконтролю

1. Що особливого в структурі злочинів неповнолітніх?

2. Які регіональні особливості злочинів неповнолітніх?

3. Як впливає навколишнє мікросередовище на формування
мотивації протиправної поведінки неповнолітнього?

4. В чому сутність проблеми самореалізації неповнолітнього в сучасних
умовах розвитку соціально-економічних відносин суспільства?

5. Які недоліки сімейного виховання впливають на формування мотивації
протиправної поведінки неповнолітнього?

6. Назвіть особливості загальносоціальної та спеціальної кримінологічної
профілактики злочинів неповнолітніх?

110

Глава 8. Жіноча злочинність

§ 1. Кримінологічна характеристика жіночої злочинності.

§ 2. Детермінанти жіночої злочинності.

§ 3. Кримінологічні проблеми проституції.

§ 4. Профілактика злочинів, скоюваний жінками, і проституції.

§ 1. Кримінологічна характеристика жіночої злочинності

Стан жіночої злочинності значною мірою є показником морального здоров’я
суспільства, індикатором його духовності, ставлення до основних людських
цінностей. Злочинність жінок тісно пов’язана із загальною злочинністю,
особливо неповнолітніх Разом з тим, вона має певні особливості, що
визначаються соціально-психологічними й біологічними характеристиками
жінок. Жіноча злочинність має свої кількісні показники, особливості
структури і видів злочинів, способи й знаряддя їх вчинення тощо.

За останні роки в Україні спостерігається збільшення кількості злочинів,
вчинених жінками — з 1990 року вони зросли удвічі. Зросла і їх частка у
загальній злочинності. Співвідношення жіночої і чоловічої злочинності
нині становить 1: 5 (у розвинених країнах злочини жінок становлять від
17 % у США до 25 % у ФРН і Нідерландах).

Жіноча злочинність відрізняється від чоловічої деякими якісними
показниками. Можна назвати дві сфери суспільного життя, де жіноча
кримінальна активність проявляється найчіткіше По-перше, це сфера
побуту, де жінок штовхають до злочину негативні обставини
сімейно-шлюбних, родинних і сусідських стосунків. У цій сфері жінки
здебільшого вчиняють такі насильницькі злочини, як вбивство, у тому
числі своєї новонародженої дитини, нанесення тілесних ушкоджень і
хуліганство. По-друге, це сфера, де жінка виконує професійні функції,
передусім пов’язані з можливістю вільного доступу до матеріальних
цінностей. Це, насамперед, торгівля, громадське харчування, медицина,
освіта, легка промисловість. Тут жінки найчастіше вчиняють корисливі
злочини: розкрадання майна шляхом крадіжки, привласнення, розтрати або
зловживання посадовим ста-

111

новищем, обман покупців, а також хабарництво. Зростає і число крадіжок
особистого майна та шахрайств.

Щодо корисливо-насильницьких злочинів (убивства з корисливих мотивів,
грабежі, розбійні напади), то вони не характерні у чисто жіночому
“виконанні”, але й їх кількість останнім часом збільшується. Причому
спостерігається їх вчинення з особливою жорстокістю. У зв’язку зі
значним поширенням проституції та загальним падінням моралі зросла
кількість таких злочинів, як зараження іншої особи венеричною хворобою і
убивство своєї новонародженої дитини.

Переважна більшість жінок-злочинців мешкають у містах (приблизно 3/4). У
сільській місцевості ними найчастіше вчиняються крадіжки. Жінки, що
входять у змішані злочинні групи, як правило, займають у них другорядне
становище. Вони виконують ролі, пов’язані з переховуванням злочинців,
знарядь і засобів вчинення злочину, предметів, здобутих злочинним
шляхом, можуть бути навідницями чи відвертальницями уваги потерпілих.
Останніми роками число жінок у змішаних групах має тенденцію до
зростання, причому їх роль стає вагомішою, а подекуди і вирішальною
(скажімо, жінка-ор-ганізатор звалтування або розбійного нападу).

Показник жіночого рецидиву не менш значний, ніж чоловічого, крім того,
ресоціалізація жінок-рецидивісток проходить важче. Чоловіки удвічі
частіше покидають засуджених до позбавлення волі жінок, ніж жінки
чоловіків. Причому таке явище спостерігається й тоді, коли чоловіки
користувалися злочинною здобиччю жінок. Чимало жінок-повій є водночас і
злодійками, розповсюджувачками наркотиків, такими, що заманюють
чоловіків у місця, де їх грабують спільники. Варто зазначити, що слідчі
працівники при вирішенні долі жінок-крадійок, ставляться до них м’якше,
ніж до чоловіків, тому більшість таких справ не доходить до суду.
Особливо це стосується вагітних жінок і тих, що мають малолітніх дітей.

Таким чином, до особливостей жіночої злочинності можна віднести:

— значно меншу питому вагу у загальній злочинності, порівняно з
чоловічою;

— вужчу “ділянку роботи”, порівняно із злочинцями чоловіками;

— загалом меншу суспільну небезпеку жіночих злочинів. Але ця ознака
останнім часом змінюється в гірший бік, оскільки зростає число тяжких
злочинів, вчинюваних жінками, та їх роль у змішаній злочинності;

— помолодшання злочинності жінок за рахунок збільшення відсотку
злочинів, вчинених неповнолітніми жіночої статі, які, до речі, нерідко
мають характер тяжких.

112

§ 2. Детермінанти жіночої злочинності

Особливості зовнішнього прояву жіночої злочинності викликали різного
роду її теоретичні обгрунтування В історичному плані ці теорії можна
розподілити на: моралістичні, антропологічні (біологічні) і
соціологічні. Дві перші були поширені у минулі століття, а нині домінує
остання.

Моралістична теорія виходить з того, що жінка з часів Єви удатна на
будь-які злочини. Німецькі інквізитори Шпренгер і Інсти-торіс писали у
“Молоті відьом” (XV ст.), що через брак розуму жінки швидше за чоловіків
відступають від вірн. Тому немає нічого дивного у тому, що серед жінок
так багато відьом.

Антропологічна (біологічна) теорія причину неповноцінності жінки вбачала
в її біологічних особливостях. Ломброзо у своєму творі “Жінка злодійка і
повія” (кінець XIX ct.) писав, що “у жінки, дри порівнянні з чоловіком,
помічається виловідний дитині недорозвиток”. Звідси він робив висновок,
що жінка більше схильна до злочинів, ніж чоловік (до жіночих злочинів
віл відносив і проституцію).

Соціологічна теорія визнає примат соціальних факторів у детермінації
злочинності. Це повною мірою стосується і жіночої злочинності, хоча
певні біологічні чинники, властиві жінкам, не можна відкидати при
розгляді цього питання. Саме соціальні фактори, у першу чергу,
визначають відмінності між жіночою і чоловічою злочинністю. І справа тут
не у переважаючій ть наркотики на
синтетичній основі — ЛСД: амфетаміни, мета-гаміни тощо, що за своїм
впливом конкурують з наркотиками, этовленими з природної сировини.
Наймодніший метамфетамін —

165

“екстазі” — має до 40 різновидів. Серед сильнодіючих засобів токсикомани
вживають лікарські препарати, які належать до снотворних або
транквілізаторів — седуксен, реланіум, клофелін, нозепам, похідні
барбітурової кислоти. Крім того, вони використовують хімічні речовини й
реактиви — ефіри, ацетон, діхлоретан, хлороформ, бензин, антифриз,
толуол, а також побутові хімічні засоби — пля-мовивідники, туалетну
воду, клеї, розчинники фарб, рідини для чистки одягу, аерозолі тощо.

Наркотичні й психотропні речовини вживаються шляхом їх введення в
організм за допомогою шприца, паління, ковтання, нюхання. Сенс вживання
цих речовин полягає у тому, що вони викликають ейфорію, яка на деякий
час наділяє людину незвичайними почуттями, аж до бачення галюцинацій.
Після цього настає стан прострації (наркотичного сну), а потім збудження
змінюється пригніченням центральної нервової системи (синдром
абстиненції). За короткий термін вживання наркотиків (інколи — кількох
тижнів) особа стає хворою на наркоманію.

Небезпека цієї хвороби полягає в тому, що вона дуже швидко й
безповоротно руйнує фізичне і моральне здоров’я людини. Смерть
здебільшого настає через кілька років інтенсивного вживання наркотиків,
але їй передує повна деградація особи (відмова від соціальне корисної
праці, психічна нестійкість, порушення у статевій сфері, втрата пам’яті,
тероризування рідних і знайомих тощо). Звідси і випливає нерозривний
зв’язок наркоманії зі злочинністю, який проявляється у:

1) злочинах, вчинених під безпосереднім впливом наркотиків на організм:
убивства, тілесні ушкодження, зґвалтування, хуліганство тощо;

2) вчиненні злочинів з метою заволодіння грошима або речами для
придбання наркотиків. Сьогодні частка таких злочинів становить понад 10
% від усієї сукупності крадіжок, розбоїв, грабежів і вимагань;

3) протиправних діях, пов’язаних із виготовленням та збутом наркотиків,
найнебезпечніші з яких відносяться до наркобізнесу і мають ознаки
організованої злочинності. Так, у 1999 році в Україні виявлено 42,6 тис.
злочинів, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків, що удвічі більше,
ніж у 1994 році.

Крім того, немедичне вживання наркотиків призводить до численних
самогубств, побутового й виробничого травматизму, смертей від
передозування вживаних засобів (так званий “золотий постріл”). Практично
всі наркомани, які вживають опіати, хворі на гепатит, значна кількість —
на СНІД і венеричні хвороби.

166

Сьогодні у світі зареєстровано майже LOO млн наркоманів. В Ук-їі їх
офіційно налічується близько 90 тис.; за день на облік ста-

ться до 50 осіб. 90 % наркоманів — це особи віком до ЗО років. азначимо,
що за оцінками експертів, реальна кількість наркоманів

/Країні сягає 1 млн осіб. На жаль, прогнози щодо розвитку наркомі’ не
втішні, оскільки спостерігаються такі тенденції:

1) наркоманія омолоджується та фемінізується. Соціологічні Цитування
показують, що значна частина студентів і учнів середніх Іальних закладів
так чи інакше причетна до вживання нарко-ів;

2) зростає питома вага тяжких форм наркоманії, у тому числі
по-аркоманії;

3) виник ринок “важких” наркотиків (героїн, кокаїн);

4) з’являються нові види токсикоманії серед неповнолітніх і mo-ці
(вдихання парів оргрозчинників, групові форми вживання пси-sthbhhx
препаратів тощо);

б) поширюється немедичне вживання наркотиків у всіх соціаль-групах
(робітники, службовці, безробітні та, навіть, бізнесме-

я);

6) основна маса наркоманів і наркоділків (близько трьох четвер-а) — це
особи, які полишили суспільне корисну працю і прагнуть 5ити на людській
біді.

Чим це можна пояснити? В глобальному плані XX століття — небачених
потрясінь у соціальній сфері. Дві світові війни, що не аналогів в
історії людства, кровопролитні революції, мільйони гв репресій. Це один
бік проблеми. Другий — страх перед ею масового знищення, поширенням
невиліковних хвороб, орга-їваною злочинністю тощо. Ці та низка інших
чинників зумовили що частина людей втратила психологічну стійкість,
забажала бу-від лякаючої дійсності, знаходячи порятунок у наркотизмі
^алкоголізмі. В Україні до того ж наклалася глибока соціально-яомічна
криза на зламі XX і XXI століть.

Серед різних категорій населення виникли духовна порожнеча, особистих
сподівань (фрустрація). У молоді, яка краще адапту-до сучасних умов,
водночас відсутні життєві плани через не-аначеність у багатьох питаннях
близького і далекого майбутнього. це відбувається на фоні різкого
зниження життєвого рівня пе-шої більшості громадян. Як наслідок, маємо
низьку загальну ьтуру населення і, передусім, молоді. Звідси —
споживацьке яення до життя, незацікавленість у духовному зростанні,
потяг званої масової культури, що ігнорує моральні цінності,
наса-порнографію і насильство. Саморуйнуюча поведінка (в тому

Цугак

167

числі вживання наркотиків) є невід’ємним елементом цієї субкуль-тури.
Сказане зумовлює конформізм, нездатність подолати вплив референтної
групи, де вживають наркотики, легковажність в оцінці ситуації, прагнення
до миттєвої утіхи, “все спробувати у житті”.

Варто зазначити, що проблема наркоманії довгий час у нас замовчувалася.
Домінував погляд, що вона можлива лише в капіталістичних країнах, тому й
не було дієвих заходів антинаркотичної пропаганди, не створено
громадської думки, що засуджувала б вживання наркотиків. Та й зараз не
маємо належних засобів боротьби з наркоманією, насамперед у
міністерствах охорони здоров’я та внутрішніх справ. Не вистачає
кваліфікованих лікарів-наркологів і психіатрів, спеціалістів з протидії
наркобізнесу. Методи лікування в ЛІТІ, що функціонували донедавна в
системі MBC, були неефективні. Реально виліковувалися лише кілька
відсотків з тих, хто там перебував.

Негативним чинником є і те, що Україна має велику сировинну базу
наркотиків. А можливість здобути злочинним шляхом доходи, які чесною
працею заробити не можна, штовхає сільських мешканців на культивування
снотворного маку. Щорічно в Україні виявляється і ліквідується його
посівів на площі 1300 км2. Щодоби реєструється понад 100 злочинів,
пов’язаних із незаконним обігом наркотичних засобів. Як показують
дослідження, злочинцями в основному є особи у віці до ЗО років, серед
яких майже 90 % — безробітні. Споживачами є особи без певних занять —
80,9 %; робітники — 12,7 %; учні профтехучилищ і шкіл — 1,9 %; студенти
— 1,7 %; інші — 2,8 %. Щодоби з нелегального обігу вилучається понад 100
кг наркотиків і наркотичної сировини, але (за світовим досвідом) це не
більше 1/10 її реальної маси.

Важливо зауважити, що жодний вид злочинної діяльності не може зрівнятися
з наркобізнесом за рівнем прибутків. Ось чому кри-міналітет невпинно
активізується і в Україні. З появою стабільної гривні сюди почали
завозитися важкі наркотики. А відмити “брудні” гроші у нас не становить
будь-яких труднощів, бо системи контролю за джерелами походження
капіталів практично не існує. Чимало наркоділків самі є наркоманами, а
що стосується дрібних споживачів, то вони досить активно втягують у
вживання наркотиків осіб зі свого оточення.

Зазначимо також, що сьогодні наша митна служба не має достатньої
кількості фахівців і технічних засобів, що могли б контролювати весь
товаропотік через Україну. Це сприяє контрабанді наркотичних засобів. Як
показує світовий досвід, частина транзитного товару завжди осідає у тих
країнах, через які він переправляється,

168

Зна тим більша, чим більшим є потік. Враховуючи те, що Україна ранзитною
державою між Сходом і Заходом, можна зробити від-ійіідний висновок.

§ 3. Попередження наркоманії* і наркобизнесу

За ініціативою України ООН оголосила останнє десятиріччя століття
“Десятирічкою боротьби з наркоманією”. Світове спів-ариство здійснює
боротьбу з поширеиням наркотиків у таких Ірямках:

1. Широка профілактична діяльність, спрямована на недопущен-втягнення
молоді у вживання наркотиків. З цією метою застосо-

шться найновіші досягнення медицини, психіатрії, педагогіки, загається
широка громадськість. Вважається, що цей напрямок му-

Іть бути пріоритетним у кожній державі.

2. Силова боротьба з наркобізнесом із залученням спеціалізова-«X
установ, військової техніки, фахово підготовлених працівників, ІМїтроль
за відмиванням “брудних” грошей, захоплення наркокур’є-Йв і вихід через
них на лідерів наркокартелів. ” 3. “Лібералізація” наркотичної
проблеми, тобто перехід до ле-Іьної реалізації наркотиків через аптеки
та інші торговельні закла-(йдеться щодо “легких” наркотиків). Це дає
можливість контр-эвати ринок збуту наркотиків та проводити повний облік
лікуван-наркоманів. .Але практика показує, що депеналізація споживання
|ркотиків (Голландія, Швеція) не призводить до бажаних результати. У
наркоманів лишається потяг до “важких” наркотиків. На наш ІІґЛяд, такий
напрямок боротьби з наркоманією не може бути прий-ятним для України,
хоча в Києві, Одесі та деяких інших містах у імках проекту ВООЗ
здійснюється видача наркоманам шприців,

гзервативів, дезрозчину тощо. w J B Україні існує також міжвідомчий банк
даних осіб, причетних * ‘незаконного обігу наркотичних засобів і
психотропних речовин, зрено єдиний реєстр хворих на наркоманію. У
системі MBC Ікціонує Управління по боротьбі з незаконним обігом
наркотич-засобів. Воно має свої підрозділи у всіх територіальних і
транс-гних підрозділах внутрішніх справ. Спецпідрозділи по боротьбі з
шародною контрабандою наркотиків діють і в СБУ. Згідно з Ійнятим у
лютому 1995 року Законом, у системі охорони здо-»’я створюються
спеціалізовані закриті лікувальні заклади (для Ійовнолітніх у віці 16—18
років — лікувально-виховні заклади) примусового лікування хворих на
наркоманію.

169

В числі економічних заходів профілактики є розробка нових зразків
техніки для збирання наркотичних культур з метою зменшення втрат врожаю,
виведення сортів конопель без канабіноїдних сполучень і снотворного маку
з низьким вмістом алкалоїдів, зменшення площ посівів коноплі, збільшення
плантацій для їх кращої охорони.

Важливим культурно-виховним заходом профілактики наркоманії є
організація дозвілля молоді. Місцевій владі треба активніше створювати
за місцем проживання і при навчальних закладах школи здоров’я, спортивні
секції та інші гуртки, розширювати мережу клубів за інтересами,
бібліотек, музичних і художніх шкіл, вирішити питання про їх
відвідування на пільгових умовах.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України “Про обов’язковий
профілактичний наркологічний огляд і порядок його проведення”
здійснюється огляд осіб із груп ризику. Але в цілому форми надання
допомоги хворим на наркоманію у медичних закладах як загального, так і
закритого типу потребують удосконалення. Тут доцільно запозичити
зарубіжні методи реабілітації наркоманів (за прикладами кооперативу
Родольфо в Італії, общини Леві Петруса в Швеції, Делансі-стріт у США).
Правда, дещо вже робиться в цьому плані у Львові та Одесі. Фахівці
розробили антинаркотичні програми для учнів та батьків.

Серед правових заходів боротьби з наркоманією велике значення мають
названі вище закони, що стали серйозним кроком уперед в регулюванні
проблем, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків. Ці закони
відповідають міжнародним стандартам і водночас враховують нинішню
ситуацію в Україні. Прийняття Закону “Про обов’язкове лікування хворих
на алкоголізм та наркоманію” дасть змогу значно покращити наркотичну
ситуацію шляхом активізації профілактичних заходів. Серйозно посилена
кримінально-правова боротьба з незаконним обігом наркотиків. До
Кримінального кодексу введена низка спеціальних норм про
відповідальність за контрабанду наркотичних засобів, психотропних
речовин або прекурсорів, незаконне їх виготовлення та збут тощо.

Органи внутрішніх справ у своїй профілактичній роботі аналізують дані,
що характеризують як злочинців, так і споживачів наркотиків, фактори,
які обумовлюють порушення антинаркоманійного законодавства. Збиранням
таких відомостей мають займатися всі служби міліції. Відповідна
інформація має надходити і від органів охорони здоров’я, освіти,
керівників трудових колективів, громадськості.

170

Індивідуальна профілактика наркоманії здійснюється щодо осіб,
зловживають наркотиками і в діях яких відсутні ознаки злочину, де,
виходячи з їхньої антисуспільної поведінки, є Імовірність його нинення.
Наркомани “прогресують” поступово і зазвичай прохо-такі стадії:

1) нездорового інтересу до наркотиків, їх виготовлення і спожи-дння
(група відносного ризику);

2) перебування у середовищі наркоманів, схвалення їх поведін-ijh, разові
прийоми наркотиків (група підвищеного ризику);

3) вживання наркотиків більш-менш постійно, але ознаки нарко-ІЇ ще
відсутні (група тих, хто зловживає наркотиками);

4) формування хворобливої психічної і фізичної залежності від аркотиків
(група хворих на наркоманію).

Очевидно, що починати профілактику необхідно з представників рупи
відносного ризику, оскільки вона буде найбільш ефективною. Профілактика
має проводитись за планом з урахуванням реко-[ендацій лікаря-нарколога
або з його безпосередньою участю. Щодо иявлених наркоманів, то
першочерговим заходом мусить бути їх вправлення на лікування з подальшою
профілактикою. Роботу з собами, які перебувають на профілактичному
обліку, треба прово-ити диференційовано, враховуючи їх позитивні та
негативні якості. ІІри цьому методи виховання мають поєднуватися із
медичним і Правовим впливом. Індивідуально-профілактичні заходи
передба-Чають:

1. Нагляд за поведінкою і способом життя особи, яка профілак-tyeTbCH,
реагування на її правопорушення, пов’язані з наркотиками.

2. Вживання оперативно-профілактичних заходів щодо осіб з Найближчого
оточення профілактованого, які провокують його на уживання наркотиків чи
інших одурманюючих засобів або вчинення злочинів.

Запобігання наркоманії потребує ретельного аналізу оперативної
Обстановки на території, де мають місце нелегальний обіг наркотиків та
їх немедичне вживання. Вивчаються чинники, що обумовлю-toTb порушення
антинаркоманійного законодавства та особи, які його порушують. Головним
завданням при цьому є усунення цих чинників, або, принаймні, часткове
перешкодження їх негативному впливу. Особливу увагу слід звернути на
роботу з батьками, які Мають підлітків з ознаками вживання наркотиків
(сліди уколів на тілі, поява шприців, різке схуднення, блиск очей,
постійне ковтання слини тощо).

Варто регулярно здійснювати оперативні відпрацювання підприємств і
організацій, діяльність яких пов’язана з виробництвом чи ви-

171

користанням наркотичних засобів, хімічних реагентів, де можливе
виготовлення синтетичних наркотиків, а також жилого сектора,
гуртожитків, місць дозвілля, де ймовірне немедичне вживання наркотиків.
До профілактичної роботи треба ширше долучати електронні та друковані
засоби масової інформації, щоб разом із журналістами постійно виступали
лікарі, працівники міліції, прокуратури, педагоги. їж бесіди мають
максимально враховувати аудиторію і бути спрямовані на розвінчення
культу наркотиків, формувати негативне ставлення до осіб, які їх
вживають і розповсюджують.

Практично в усіх заходах із запобігання наркоманії важлива участь
представників громадськості та батьківського активу, а також тісна
взаємодія органів внутрішніх справ і охорони здоров’я. Це, зокрема,
стосується:

— міжвідомчих звірок облікових даних на осіб, які вживають наркотики;

— обміну інформації про стан наркотизації на конкретній території
(об’єкті) та вивчення цього стану;

— спільних виступів перед населенням і в засобах масової інформації;

— обстеження у наркологів осіб, що підозрюються у вживанні наркотиків;

— індивідуально-профілактичної роботи з хворими після їх лікування та
особами, які стоять на профілактичному обліку.

Окремих заходів запобігання потребує наркобізнес, який можна визначити
як кримінально-карану корисливу діяльність у сфері незаконного обігу
наркотиків у вигляді промислу.

Часто наркобізнесом займаються злочинні формування, які, отримуючи від
нього величезні доходи, “відмивають” їх. У таких випадках наркобізнес
набирає форми організованої злочинності, якій властиві ієрархічна
структура, сувора дисципліна, розподіл ролей, наявність корупційних
зв’язків тощо.

Наркобізнес складається з кількох взаємопов’язаних етапів:

1) виробництва, закупівлі чи викрадення наркотичних засобів;

2) доставления їх до місця реалізації;

3) збуту таких засобів споживачам.

Наркобізнес можна класифікувати за трьома видами. Перший з них
характеризується:

— незаконним культивуванням наркотикомістких рослин;

— виготовленням з них наркотичної сировини;

— транспортуванням цієї сировини;

— її зберіганням;

— виготовленням наркотиків;

172

— забезпеченням клієнтури, утриманням наркопритонів;

— оптовою і роздрібною торгівлею наркотичними засобами.

Другий вид включає викрадення наркотичної сировини або готових
маркопрепаратів з хімфармпідприєметв, аптек, лікувальних за-Ікладів та
їх подальший збут оптовикам, які вже продають товар сво-1’sfM клієнтам.
Третій вид характеризується викраденням хімічних ІІреагентів, з яких
виготовляють синтетичні наркотики безпосередньо [на виробництві, в
дослідних інститутах чи за місцем проживання злочинців.

Останнім часом має місце і чисто спекулятивна діяльність, коли
наркотичні засоби доставляються з країн СНД або далекого зарубіжжя і
перепродаються в Україні. Насамперед, це стосується “важких” наркотиків,
оскільки знаходяться покупці, які платять за них значно вищу ціну, ніж у
Західних країнах:

Як показують дослідження, наркобізнес у своєму розвитку проходить чотири
стадії:

1) формування злочинного середовища;

2) створення групи, яка “готова до дії”;

3) наявність групи, яка почала виконувати певні операції, спрямовані на
збут наркотичних засобів;

4) наявність групи із закінченим циклом злочинної діяльності.

Профілактичні заходи, що вживаються на першій стадії, — це вплив на
членів групи з метою викликати страх перед втратою здоров’я і життя,
неминучістю покарання, а також дискредитація лідера. При цьому
використовується допомога родичів, близьких людей, вихователів. На
другій стадії підривається авторитет найактивніших членів групи,
створюється атмосфера недовіри між її членами, викликаються сумніви у
можливості успішної реалізації “справи”, вилучаються знаряддя вчинення
злочинів, посилюється охорона відповідних об’єктів тощо.

У третій і четвертій стадіях вживаються заходи, спрямовані на
перетинання злочинної діяльності. Зокрема, це регламентована законом так
звана контрольована поставка, коли правоохоронні органи, маючи дані про
надходження наркотичних засобів з-за кордону або іншого регіону країни,
контролюють їх транспортування і отримання співучасниками з подальшим
затриманням злочинців у найбільш слушний для документування злочинної
діяльності час1.

1 Див.: Ковалкин А. А., Хруппа И. С., Губарев В. Л. Деятельность органов
внутренних дел по выявлению и предупреждению группового сбыта
наркотических средств. — К., 1993.

173

Іншим методом припинення наркобізнесу є “оперативна закупка”, коли
переодягнені працівники міліції’, видаючи себе за споживачів наркотиків,
закуповують їх у оптових збувачів, водночас документуючи цю кримінальну
діяльність.

У боротьбі з наркобізнесом ефективними є цільові
оперативно-профілактичні операції, які щорічно проводяться у країні.
Вони мають свої кодові назви і здійснюються на підставі типових планів з
метою виявлення та перекриття каналів надходження наркотиків у
нелегальний обіг. Наприклад, операція “Доіінг” проводиться для виявлення
і знищення осередків наркотизації, вилучення наркотичних засобів,
запобігання їх розкраданню з виробничих, дослідних, аптекарських і
медичних об’єктів. Встановлюються також місця виготовлення наркотиків та
фактори, що обумовлюють ці злочини.

На російському і білоруському кордонах проводяться спільні з силовими
структурами цих країн оперативно-профілактичні операції, до яких
залучаються працівники міліції, підрозділи внутрішніх військ і
прикордонників, митна варта, служба безпеки, кінологи, їх завдання —
перекрити канали надходження наркотиків та затримати наркокур’єрів.
Позитивні результати дають і локальні заходи, скажімо, перевірки
навчальних закладів, барів, казино, нічних клубів, дискотек, де
найчастіше збуваються і вживаються наркотичні й психотропні речовини.

Проте, зрозуміло, головне значення тут мають економічні, соціальні,
культурологічні, організаційно-управлінські та інші засоби загальної
профілактики. Вони стосуються не тільки боротьби з наркобізнесом, а й із
усією злочинністю, складовою частиною якої він є.

§ 4. Кримінологічна характеристика проституції та її профілактика

Слово “проституція” у перекладі з латинської означає “виставлення на
продаж”. З давніх давен вона поділялася на жіночу, чоловічу і дитячу, що
залишилося й на сьогодні. Під проституцією треба розуміти систематичне
надання особою свого тіла для задоволення сексуальних потреб інших осіб
за матеріальну винагороду.

Сучасна громадська думка сходиться на тому, що проституція є аморальною
поведінкою. Що ж до визнання її правопорушенням, то у світі є різні
погляди: від визнання її злочином (мусульманські країни) до надання їй
статусу легального бізнесу (наприклад, у Нідерландах). В більшості
Західних країн навіть якщо проституція зако-

174

|даом не дозволена, влада ставиться до неї толерантно, спрямовуючи ‘Імен
правосуддя у першу чергу на осіб, які використовують повій у ^Власних
цілях (у Франції, скажімо, навіть користування грошима, /’заробленими”
повією, тягне кримінальну відповідальність). В Ук-іраїні проституція
віднесена до категорії адміністративних правопорушень (ct. 181і Кодексу
про адміністративні правопорушення). і Проституція тісно пов’язана зі
злочинністю. Вони значною імірою обумовлюють одне одного. Це пояснюється
тим, що проституцію, як засіб наживи, контролює криміналіст. На її
основі створюється система секс-бізнесу із звідниками, утримувачами
домів (розпусти, сутенерами, торгівцями “живим товаром”, у тому числі з
переправлянням його за межі країни. На думку експертів, річний (Обіг
секс-бізнесу в Україні становить не менше двох мільярдів гри-вень.
Наймерзеннішим злочином є втягування у проституцію дітей. І Крім того,
повій широко використовують як співучасників злочинів грабіжники,
вимагачі, шахраї. Адже повії, відвідуючи квартири !Заможних клієнтів,
дають “наводку” для наступних крадіжок чи роз-,бійних нападів; просять
водіїв підвезти до місця, де на них організо-•вана засідка. Повії і самі
вчиняють чимало злочинів стосовно клієнтів шляхом їх “відключення”
алкоголем, підсипанням клофеліну тощо.

Не можна забувати, що повії (як жінки, так і чоловіки) є одним з
основних джерел розповсюдження венеричних хвороб, гепатиту та
ВІЛ-інфекції. Ніякі запобіжні засоби не здатні усунути високий ризик цих
захворювань. Відомий випадок, коли в м. Красний Луч (Луганська обл.) дві
неповнолітні проститутки зірвали роботу цілого автопарку, заразивши за
кілька днів сифілісом понад ЗО водіїв. Повії також стають жертвами
злочинів (їх вбивають у конкурентній боротьбі, глумляться над ними, вони
гинуть від наркотиків чи СНІДу).

Але чи не найголовнішою негативною ознакою проституції є різке падіння
суспільної моралі, духовна деградація, що вкрай шкідли-‘BO впливає на
виховання дітей і молоді. Проституція підриває підвалини суспільного
життя, руйнує сім’ю і, в кінцевому підсумку, саму людину. Як наслідок,
зростають жіноча злочинність, смертність, невиліковні захворювання,
самогубства і, що найнебезпечніше, — гине генофонд нації.

Осіб, які займаються проституцією, можна класифікувати таким чином.

Путани — “працюють” у дорогих готелях, казино, саунах, їх клієнти —
іноземці, але за валюту не гребують і “своїми”. Частина з них має вищу
освіту, володіє іноземною мовою. Як правило, вони “контролюються”
сутенерами і рекетирами.

175

Повії, які “працюють” за кордоном. Частина їх виїжджає сама, інших
вивозять постачальники “живого товару”. Перед цим проститутки проходять
“передполігну підготовку”: їх навчають сучасним танцям, умінню
користуватися косметикою, робити масаж і, зрештою, як найвигідніше
продати себе. Деякі вивозяться обманним шляхом, але їх частка загалом,
незначна. Інша справа, що багато молодих жінок не знають усіх тонкощей
роботи за кордоном і, стикаючись з нею, не витримують навантаження. І
все ж таки частина з них повертається з чималими грошима або “осідає” за
кордоном, і це стимулює набір нових “жриць кохання”.

“Організовані” повії знаходяться під контролем своїх і зарубіжних
сутенерів, “неорганізовані” діють — на власний ризик. Повії з України
можна зустріти в усіх країнах світу.

Повії “за викликом” працюють у підпільних фірмах, що складаються з
“хазяїна”, диспетчерів, водіїв і охоронців. На телефонний виклик або за
попередньою заявкою до клієнта виїжджає “секс-бригада”, яка поставляє
повію та забезпечує збір платні, захист від можливого її мордування
тощо. Такі “фірми” отримують багатомільйонні (в доларах) прибутки і, як
правило, мають “дах” у правоохоронних органах.

До нижчого сорту належать вокзальні повії і ті, що промишляють на
автошляхах (так звані плечові). На найнижчому рівні перебувають вуличні
повії (здебільшого бродяги, наркомани і алкоголіки).

Поступово більшість повій, втрачаючи “товарний” вигляд, переходить на
нижчі щаблі, аж до вуличних.

Що ж штовхає осіб на шлях проституції? Безумовно, вагомий внесок у цю
справу роблять скрутна економічна ситуація, безробіття, зростання
бездомності та взагалі процес маргіналізації населення. Але це не єдині
чинники. Рівень проституції, що (як і злочинність), є постійним
супутником суспільства, передусім залежить від його морального стану,
який сьогодні навряд чи можна визнати задовільним. Очевидні прорахунки в
морально-етичному вихованні молоді, стрімке падіння авторитету сім’ї і
школи. Повсюдно панує атмосфера вседозволеності, нав’язування еталонів
контркультури, основними “цінностями” якої є насильство, тотальний секс
і розбещеність, а головними героями — убивці, повії, гангстери, статеві
збоченці.

Все це призводить до спотворення уявлень про місце жінки у суспільстві,
таких понять як честь і гідність. Свою частку в таку пропаганду вносять
деякі засоби масової інформації, які “ненав’яз-ливо” роз’яснюють, що
проституція у всіх її проявах є одним із видів

176

!соціальна допустимої поведінки. Звичайно, стимулює проституцію і :візке
розшарування суспільства, поява скоробагатьків, здатних витрачати на
повій великі гроші, а також пасивність правоохоронних ‘органів у
боротьбі з цим негативним явищем.

Говорячи про засоби запобігання проституції, не можна не зазначити, що
вони лежать у площині профілактики всіх інших видів правопорушень. Ця
профілактика буде ефективною лише тоді, коли проблеми сім’ї, жінки,
дитини стануть головними у державі та суспільстві. Потрібні сучасні
програми допомоги сім’ї, материнству, дитинству, відповідна законодавча
база. Свого часу були прийняті ‘Важливі закони “Про державну допомогу
сім’ям з дітьми”, “Про освіту”, “Про сприяння соціальному становленню та
розвитку молоді в Україні”. Реалізація цих законів сприятиме розв’язанню
нагальних проблем, але корінним змінам на краще заважає кризова
соціально-економічна ситуація в Україні.

Тим не менш, в основі профілактики проституції мають лежати саме
загальносоціальні заходи покращення умов життя жінок та їх сімей.
Одиноким матерям і багатодітним сім’ям слід надавати необхідну
матеріальну допомогу. Для дітей, які з різних причин виховуються в
інтернаті, має створюватися обстановка, максимально наближена до
звичайної (наприклад, сімейні дитячі будинки). У зв’язку із зростанням
безробіття варто розробити спеціальні програми з працевлаштування жінок,
які виховують дітей, мають на утриманні батьків тощо. Для них повинні
бронюватися робочі місця.

Потребує розробки концепція виховання підростаючого покоління і,
особливо, дівчат. В її основі мусить лежати властива нашому Народові
висока моральність і порядність. Без оголошення державою рішучої
боротьби з аморальністю, пропагандою порнографії та насильства, не може
бути й мови щодо протидії проституції. Має бути розумний вибір форм і
методів виховання юнаків і дівчат. Притаманні їм особливості фізичної та
психічної структури особи мають йе нівелюватись, а враховуватися задля
формування соціальне корисної особистості.

Взірцем для дівчат мають стати кращі образи українок і жінок з Інших
країн світу. Те, що деякі школярки, за анонімного опитування ражуть, що
хочуть бути валютними повіями, слід сприймати як три-Ьожний сигнал.
Розвінчати стереотип повії як привабливий для дівчат, — завдання
кіномистецтва, засобів масової інформації, всіх, хто займається виховною
роботою. Сьогодні ж, навпаки, спостерігається не приховане нахвалювання
найдревнішої професії.

На зміцнення позицій проституції фактично спрямовані пропозиції щодо її
легалізації, створення на законній підставі будинків роз-

177

пусти. Завдяки цьому держава, мовляв, отримуватиме великі податки. Такі
пропозиції треба рішуче відкинути. Навпаки, слід посилити
адміністративно-правову боротьбу з проституцією. Адже нинішній стан цієї
боротьби на базі ct. 181і КпАП не витримує ніякої критики. Символічні
для проституток суми штрафів, та й процедура їх стягнення коштує
набагато більше.

Необхідно також удосконалити кримінально-правову боротьбу із
секс-бізнесом, який наживається на експлуатації повій. Нове кримінальне
законодавство, за прикладом багатьох країн світу, мусить мати
розгалужену систему норм, які передбачали б диференційовану
відповідальність усіх, хто прямо чи опосередковано причетний до
проституції. Сьогодні цього сказати не можна, як і про норму, що
передбачає відповідальність за ввезення, виготовлення, збут і
розповсюдження порнографічних предметів. Поодинокі випадки її
застосування аж ніяк не відповідають майже відкритому поширенню
порнографії, яка робить свою чорну справу у залученні молоді до
проституції. Каменем спотикання для притягнення злочинців до
відповідальності стали дебати стосовно того, що є порнографією (отже,
предметом злочину), а що еротикою (тобто свідчить про відсутність складу
злочину). Правда, позитивним моментом у боротьбі з найбільш небезпечною
формою секс-бізнесу — поставкою “живого товару” за кордон було
запровадження кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, хоча
вагомих успіхів у подоланні цих злочинів ще не досягнуто.

Усвідомлення небезпечності виплеску проституції спонукало до створення у
складі карного розшуку підрозділів “міліції моралі”, покликаної вести
боротьбу з проституцією. Перші кроки показали їх корисність, проте ці
підрозділи потребують значного розширення штатів і постійної підтримки
місцевих органів влади та громадськості. В арсеналі “міліції моралі” —
проведення операцій з доставления повій з “робочих місць” до органів
міліції, їх реєстрація і облік, підготовка матеріалів для розгляду
адміністративних справ, а також профілактична діяльність (бесіди,
допомога у працевлаштуванні тощо) і документування злочинної діяльності
торговців “живим товаром”, держателів будинків розпусти,
розповсюджувачів порнографії. Не менш важливою є цілеспрямована робота з
жінками, звільненими з місць позбавлення волі, з метою їх нормальної
соціальної адаптації, надання їм допомоги у працевлаштуванні, отриманні
житла і т. п.

Велике значення має і віктимологічна профілактика серед усіх категорій
жінок: показ спустошеної душі повії, втрати самоповаги, надбання букету
соматичних і психічних хвороб. Це допоможе бага-

178

[тьом утриматися від хибних кроків. Ось що каже з цього приводу

!італійський падре Маріо Нева, представник доброчинної організації

!”Карітас”, яка займається долею повій в Італії, у тому числі прибу-

|лих з України: “Ми прагнемо допомогти цим нещасним. Здебільшо-

|го ці дівчата дуже гарні, їх краса створена Богом для кохання, ро-

Ідинного щастя, материнства. Ix призначення — народжувати силь-

I них, красивих дітей для свого народу. А вони гинуть на чужині, зба-

Іґачуючи сутенерів та гангстерів”. Ці слова він промовляв у Києві,

[Куди привіз з Італії понівечений труп 18-річної повії В. K., яка була

по-звірячому вбита, її раніше чарівне обличчя було так спотворено

f тортурами, що рідні навіть не могли впізнати.

Отож є над чим задуматись — всім і кожному. А перейнявшись [‘цією
болючою проблемою, слід діяти і ще раз діяти задля її роз-; в’язання, бо
можна втратити найдорожче — майбутнє України.

Питання для самоконтролю

1. Чому пияцтво, алкоголізм, наркоманію, проституцію та інші негативні
соціальні явища відносять до категорії “фонових”?

2. В чому проявляється взаємозв’язок і взаємообумовленість “фонових
явищ” і злочинності?

3. Наскільки адекватна реакція держави на негативні соціальні явища в
суспільстві?

4. Які обставини об’єктивного і суб’єктивного характеру штовхають особу
вживати наркотики, займатися проституцією та жебрацтвом тощо?

5. Що позитивного і негативного в криміналізації наркотизму і
проституції?

6. Особливості заходів профілактики “фонових явищ” та їх зміст.

179

Літературні джерела

Особлива частина

До глави 1 Організована злочинність

1. Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю” від ЗО червня 1993 р. // Відомості Верховної
Ради України. — 1993. — № 35. — ct. 258.

2. Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р //
Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 34. — ct. 266.

3. Указ Президента України “Про комплексну програму профілактики
злочинності на 2001—2005 роки” від 25 грудня 2000 р. за № 1376/2000 //
Юридичний вісник України. — 2001. — 18—24 січня

4. Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності. —
Палермо, 2000.

5. Бояров В. И. Убийства, совершенные в процессе противостояния
организованных преступных группировок. — Харьков, 1998.

6. Геллер Г. Мафия. — M., 1983.

7. Геспер Г., Херцог У. За фасадом права: методы новой тайной полиции. —
M., 1990.

8. Гуров А. И. Мафия: миф или реальность // Хозяйство и право. — 1985. —
№ 5.

9. Гуров А. И. Предупреждение организованной преступности // Пути
совершенствования мер по предупреждению преступлений. — M., 1988.

10. Данилюк С. E. Борьба с организованной преступностью: опыт
международного сотрудничества / / Вопросы криминологии, криминалистики и
судебной экспертизы. — 1997. — № 12.

11. Данилюк С. E. Проблемы противодействия организованной преступности в
новых социально-экономических условиях // Вопросы криминологии,
криминалистики и судебной экспертизы. — 1998. — № 13.

12. Зелинский А. Ф. Криминология. — Харьков, 2000.

13. Иншаков С. M. Криминология: Учебник. — M., 2000.

14. Карпец И. И. Актуальные проблемы борьбы с организованной
преступностью. — M., 1990.

15. Кравченко Ю. Ф. Міліція України. — К., 1999.

180

16. Криминология. Учебник для юридических вузов / Под об-й редакцией
докт. юрид. наук, профессора А. И. Долговой. — M., 999.

17. Криминология / Под ред. H. Ф. Кузнецовой, Г. M. Миньков-to. — M.,
1998.

18. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография/ . В. Беляба, Э.
В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. — уганск, 2000.

19. Криминология: Учебник. 2-е изд. перераб. и доп. / Под ред. досад. В.
H. Кудрявцева, проф. В. E. Эминова. — M., 2000.

20. Кримінологія. Особлива частина: Навчальний посібник для Студентів
юридичних спеціальностей вящих закладів освіти / M. Даньшин, В.
В. Голіна, О. Г. Кальман; За ред. І. M. Даньшина. — (Харків, 1999.

21. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (За-на та
Особлива частини): Навчальний посібник / За заг. ред. O. M. Джужи. — K.,
2001.

22. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х kh. Особлива
частина / Ю. В. Александров, А. П. Гаврили-ІИІин, O. M. Джужа та ін. /
Під заг. ред. O. M. Джужи. — K., 2000.

23. Литвак O. M. Державний вплив на злочинність. — K., 2000.

1 24. Литвак O. M. Злочинність, її причини та профілактика. — ІK.,
1997.

! 25. Лунеев В. В. Преступность XX века: мировой криминологический
анализ. — M., 1997.

26. Мельник M. І. Хабарництво: загальна характеристика, проб-‘леми
кваліфікації, удосконалення законодавства. — К., 2000.

27. Овчинский В. С. Стратегия борьбы с мафией. — M., 1993.

28. Овчинский В. С., Эминов В. E., Яблоков H. П. Основы борьбы с
организованной преступностью. — M., 1996.

29. Организованная преступность. — M., 1989.

30. Организованная преступность — 2 /Под ред. А. И. Долговой, С. В.
Дякова. — M., 1993.

31. Организованная преступность — 3 /Под ред. А. И. Долговой, С. В.
Дякова. — M., 1996.

32. Организованная преступность. — 4 /Под ред. А. И. Долговой — M.,
1998.

33. Шнайдер, Ганс Иоахим. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л.
О. Иванова. — M., 1994.

181

34. Eigen P. Combatting Corruption Around the World. / / Journal of
Democracy, 1996, vol. 7. — № 1. — Pp. 158—168.

35. Hans Joachim Schneider. Krimlnologie. 1987. Walter de Gruy-ter —
Berlin — New-York. — S. 51—55.

36. The Oxford Handbook of Criminology. / Ed. by M. Maguire, R. Morgan,
R. Reiner. — Oxf.: Clarendon Press, 1997. — Pp. 896—911.

До глави 2 Корупційна злочинність

1. Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. //
Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 34. — ct. 266.

2. Концепція боротьби з корупцією на 1998-2005 роки: Затв. Указом
Президента України від 24 квітня 1998 р. № 367/98 // Офіційний вісник. —
1998. — № 17. — ct. 621.

3. Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію /
Упоряд.: M. І. Камлик та інші. — K., 1999.

4. Конвенція про кримінальну відповідальність за корупцію: прийнята
Радою Європи (м. Страсбург) 4 листопада 1998 р і відкрита для підписання
27 січня 1999 р.

5. Конвенція про цивільно-правову відповідальність за корупцію: прийнята
Радою Європи (м. Страсбург) 9 вересня 1999 р і відкрита для підписання 4
листопада 1999 р.

6. Про судову практику в правах про хабарництво: Постанова Пленуму
Верховного Суду України від 7 жовтня 1994 р. № // Постанови Пленуму
Верховного Суду України (1963—2000): Офіц. вид. / За заг. ред. В. Ф.
Бойка. — K., — 2000. — T. 2. — C. 199—207.

7. Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші
правопорушення, пов’язані з корупцією: Постанова Пленуму Верховного Суду
України від 25 травня 1998 р. № 13 // Постанови Пленуму Верховного Суду
України (1963-2000): Офіц. вид. / За заг. ред. В. Ф. Бойка. — K., —
2000. — T. 2. — C. 284—291.

8. Узагальнення практики розгляду судами адміністративних справ про
корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією / Редька
А. І., Панєвін O. C., Мельник M. І. — K., 1997.

9. Абдиев K. M. Понятие коррупции и система уголовно-право-вых средств
борьбы с ней (по материалам Кыргызской Республики): Автореф. дис. …
канд. юрид. наук: 12.00.08 /Акад. МВД РФ. — M., 1995.

182

10. Аркуша Л. Коррупция — элемент организованной преступной деятельности
/ / Юридический весннк. — 2000. — № 2.

11. Багрій-Шахматов Л. В. Організована злочинність і корупція // Вісник
Одеського інституту внутрішніх справ. — 1999. — №2.

12. Волженкин Б. В. Коррупция. — СПб., 1998.

13. Долгова А. И., Ванюшкин С. В. Коррупционная преступность //
Криминология. — M., 1997.

14. Дудоров О. Корупція. Варіації на теми хабарництва // Віче. — 1994. —
№ 8.

15. Кабанов П. А. Коррупция и взяточничество в России. — Нижнекамск,
1995.

16. Кальман О. Взаємозв’язок організованої злочинності та корупції у
сфері економіки / / Вісник Академії правових наук. — Харків, 1997. — №
4.

17. Камлик M., Невмержицький Є. Корупція в Україні. — K., 1998.

18. Камлик M. L, Невмержицький Є. В. Про результати дослідження проблем,
що пов’язані з протидією корупції в Україні // Боротьба з організованою
злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2000. — № 2.

19. Кирпичников А. И. Взятка и коррупция в России. — Санкт-Петербург,
1997.

20. Комиссаров В. С. Уголовно-правовые аспекты борьбы с коррупцией //
Вестник Московского ун-та. Сер. 11, Право. — 1993. — № 1.

21. Кондратьев Я. Ю., Романюк Б. В., Глушков В. О. Стратегія і тактика
боротьби з організованою злочинністю та корупцією / / Боротьба з
організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2000. — №
2.

22. Коррупция и борьба с ней. — M., 2000.

23. Лунеев В. В. Коррупция, учтенная и фактическая / / Государство и
право. — 1996. — № 8.

24. Мельник M. Антикорупційна діяльність в органах державної влади та її
наукове забезпечення / / Право України. — 2000. — №3.

25. Мельник M. Влада і корупція в Україні: хто кого переборе? / /
Національна безпека і оборона. — 2000. — № 5.

183

26. Мельник M. Корупційні злочини: сутність і поняття / / Право України.
— 2000. — № 11.

27. Мельник M. Корупція як соціальне явище // Підприємництво,
господарство і право. — 2001. — № 1.

28. Мельник M. Наукове забезпечення антикорупційної діяльності в органах
державної влади. — K., 1999.

29. Мельник M. І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії. — K.,
2001.

30. Мельник M. І. Проблема законодавчого забезпечення боротьби з
корупцією: шляхи її вирішення / / Вісник Академії правових наук. — 1995.
— № 3.

31. Мельник H. И. Понятие коррупции // Коррупция и борьба с ней. — M.,
2000.

32. Мельник M. І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми
кваліфікації, удосконалення законодавства. — K., 2000.

33. Мизерий А. И. Уголовно-правовые и криминологические аспекты борьбы с
коррупцией в органах власти: Автореф. дис. … канд. юрид. наук:
12.00.08 / Нижегородский юридический ин-т МВД РФ. — Нижний Новгород,
2000.

34. Мишин Г. К. Коррупция: понятие, сущность, меры ограничения: Лекция.
— M., 1991.

35. Наумов А. В. Ответственность за коррупционные преступления по
законодательству России, европейских стран и США (сравнительно-правовой
анализ) // Организованная преступность и коррупция. Исследования,
обзоры, информация. — 2000. — № 1.

36. Омельченко С. Етапи розвитку корупції як негативного суспільного
явища // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 7.

37. Редька А. І. Деякі питання практики застосування Закону України “Про
боротьбу з корупцією” / / Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. — 1998. — № 1.

38. Терещук O. В. Адміністративна відповідальність за корупцій-ні
правопорушення: Автореф. дис…. канд. юрид. наук. — Одеса, 2000.

39. Шалгунова C. А. Кримінально-правові та кримінологічні заходи
попередження хабарництва серед співробітників органів внутрішніх справ:
Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / HABC України. — K., 1999.

184

До глави З Рецидивна злочнганість

1. Указ Президента України “Про комплексну програму профілактики
злочинності на 2001-2005 роки” від 25 грудня 2000 р. за № 1376/2000 //
Юридичний вісник України. — 2001. — 18— 24 січня.

2. Алексеев А. И., Солопанов Ю. В. Профилактика рецидива преступлений. —
M., 1980.

3. Волошин H. И., Зелинский А. Ф. Структура преступного поведения
рецидивистов. — M., 1979.

4. Джужа О. M., Моісеєв Є. M., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом схем
(загальна і особлива частини): Навч. посібн. / Під заг. ред. О. M. Джужи
— К.: HABC України, 2000.

5. Джужа О. M., Моісеєв Є. M., Третьякова T. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Нав.ч. посібн. /Під заг. ред. О. M. Джужи —К.:
HABC України, 2000.

6. Зелинский А. Ф. Криминология. — Харьков, 2000.

7. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. — Харьков, 1996.

8. Зелинский А. Ф. Рецидив преступлений и личность рецидивиста. —
Волгоград, 1980.

9. Иншаков С. M. Криминология: Учебник. — M., 2000.

10. Кафаров T. M. Проблемы рецидивного преступления в советском
уголовном праве. — M., 1991.

11. Криминология: Учебник для юридических вузов / Под общ. ред. доктора
юрид. наук, проф. А. И. Долговой. — M., 1999.

12. Криминология / Под ред. H. Ф. Кузнецовой, Г. M. Миньков-ского — M.,
1998.

13. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография/ А. В. Беляба, Э.
В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. — Луганск, 2000.

14. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. H. Кудрявцева, проф. В. E.
Эминова. — 2-е изд. перераб. и доп. — M., 2000.

15. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібн. / За заг. ред. О. M. Джужи — К., 2001.

16. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій. У 2-х kh.
Особлива частина. /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Джужа O. M. та
ін.; Під заг. ред. O. M. Джужи — K., 2000.

185

17. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібн. для студ. юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти / І. M. Даньшин, В. В. Голіна, О.
Г. Кальман; За ред. І. M. Даньшина. — Харків, 1999.

18. Литвак O. M. Державний вплив на злочинність. — K., 2000.

19. Литвак O. M. Злочинність, її причини та профілактика. — K., 1997.

20. Лукьянов Ю. И. Организация органами внутренних дел предупреждения
рецидивных преступлений. — Хабаровск, 1988.

21. Попов В. И. Особо опасный рецидив: криминологический и
уголовно-правовой аспекты: Учеб. пос. — M., 1996.

22. Преступность и правонарушения в СССР. — M., 1990.

23. Тирский В. В. и др. Предупреждение рецидива преступлений. — Томск,
1990.

24. Шнайдер, Ганс Иоахим. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л.
О. Иванова. — M., 1994.

25. Gendreau P. Offender Rehabilitation. What We Know and What Needs to
Be Done. // Criminal justice and Behavior, 1996. — vol. 23. — № 1. — Pp.
144—161.

До глави 4 Професійна злочинність

1. Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю” від ЗО червня 1993 р. // Відомості Верховної
Ради України. — 1993. — № 35.

2. Указ Президента України “Про комплексну програму профілактики
злочинності на 2001—2005 роки” від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000 //
Юридичний вісник України. — 2001. — 18— 24 січня.

3. Бородулин А. И. Убийства по найму / Под ред. проф. Р. С. Белкина. —
M., 1997.

4. Геллер Г. Мафия. — M., 1983.

5. Геснер Г., Херцог У. За фасадом права: методы новой тайной полиции. —
M., 1990.

6. Гуров А. И. Криминальный профессионализм // Человек и закон. — 1990.
— № 9.

7. Гуров А. И. Мафия: миф или реальность / / Хозяйство и право. — 1985.
— № 5.

186

8. Гуров А. И. Профессиональная преступность: прошлое и настоящее. — M.,
1990.

9. Дышев С. M. Россия уголовная. От воров в законе до обмо-Ірозков. —
M., 1998.

10. Зелинский А. Ф. Криминология. — Харьков, 2000.

11. Иншаков С. M. Криминология: Учебник. — M., 2000. / 12. Кларк P.
Преступность в США: Пер. с англ. — M., 1975.

13. Кравченко Ю. Ф. Міліція України. — К., 1999.

14. Криминология: Учебн. для юрид. вузов / Под общ. ред. доктора юрид.
наук, профессора А. И. Долговой. — M., 1999.

15. Криминология / Под ред. В. M. Бурлакова, В. П. Сальникова. —
Санкт-Петербург, 1998.

16. Криминология / Под ред. H. Ф. Кузнецовой, Г. M. Миньков-ского. — M.,
1998.

17. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография/ А. В. Беляба, Э.
В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. — Луганск, 2000.

18. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. H. Кудрявцева, проф. В. E.
Эминова. — 2-е изд. перераб. и доп. — M., 2000.

19. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібн. для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти/ І. M. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г.
Кальман; За ред. І. M. Даньшина. — Харків, 1999.

20. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібн. / За заг. ред. O. M. Джу-жи. — K.,
2001.

21. Кримінологія і профілактика злочинів. Курс лекцій у 2-х kh. Особлива
частина. /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Джу-жа O. M. та ін. / Під
заг. ред. O. M. Джужи. — K., 2000.

22. Кучинський А. В. Преступники и преступления. Законы преступного
мира. Паханы, авторитеты, воры в законе: энциклопедия. — Донецк, 1997.

23. Лебедев С. Я. Антиобщественные традиции, обычаи и их влияние на
преступность. — Омск, 1989.

24. Литвак О. M. Державний вплив на злочинність. — К., 2000.

25. Литвак О. M. Злочинність, її причини та профілактика. — К., 1997.

26. Лунеев В. В. Преступность XX века: мировой криминологический анализ.
— M., 1997.

187

27. Малинина В. Б. Пенитенциарная социология: Программа курса. — СПб.,
1997.

28. Минна P. Мафия против закона: Пер. с итал. — M., 1988

29. Овчинский В. С. Стратегия борьбы с мафией. — M., 1993.

30. Организованная преступность—4 /Под ред. А. И. Долговой. — M., 1998.

31. Подлесках Г. Ю., Терешенок Л. Я. Воры в законе: бросок к власти. —
M., 1995.

32. Правители преступного мира /Сост.: Гуров А., Рябинин В. — M., 1992.

33. Разинкин В. С. Воры в законе и преступные кланы. — M., 1995.

34. Разинкин В. С. Тарабин А. Элита преступного мира. — M., 1997.

35. Сухорукое В. К. Criminal. I. Очерки новейшей истории организованной
преступности Мариуполя. — Мариуполь: предприятие “Газета “Приазовский
рабочий”, 1997.

36. США: Преступность и политика. — M., 1972.

37. Фейтельберг-Бланк В., Шестаченко В. Бандитская Одесса. “Двойное дно”
Южной Пальмиры. — Одесса, 1999.

38. Черенцов К. Бандитский Крым — 2 / Новый Крым. Спец. вып. — К., 1998.

39. Черкесов В. H. Компьютерная преступность и ее предупреждение. —
Минск, 1996.

40. Шнайдер, Ганс Иоахим. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л.
О. Иванова. — M., 1994.

41. Criminology: Sourcebook / Ed. by M. Doherty. — Z., Old Bailey Press,
1998.

42. Hans Joachim Schneider. Kriminologie. 1987. Walter de Gruy-ter —
Berlin — New-York — S. 51—55.

43. The Oxford Handbook of Criminology. / Ed. by M. Maguire, R. Morgan,
R. Reiner. — Oxf.: Clarendon Press, 1997. — Pp. 896—911.

До глави 5 Економічна злочинність

1. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про податкову
службу в Україні” від 5 лютого 1998 р. // Відомості Верховної Ради
України. — 1998. — № 29. — ct. 190.

188

2. Закон України про підприємництво. Офіц. вид. — K., 1998.

г 3. Указ Президента України “Про комплексну програму профілактики
злочинності на 2001—2005 роки” від 25 грудня 2000 р. & 1376/2000 //
Юридичний вісник України — 2001. — 18— ; 24 січня.

4. Аванесов О. Г., Мусаев M. X. Преступление в сфере предпринимательства
и налогообложения. — M., 1992.

5. Аминов Д. И., Ревин В. П. Преступность в кредитно-банков-}:ской сфере
в вопросах и ответах. — M., 1997.

6. Аналітична доповідь Українського центру економічних і полі-Чтичних
досліджень “Тіньова економіка та організована злочинність 9 Україні:
сучасний стан та проблеми боротьби з ними” — K., 1996.

( 7. Банковский бизнес в России: криминологические и уголовно-правовые
проблемы / Эфимова Л. Г., Заболоцкий H. Д., Сидоров В. В. — M., 1994.

• 8. Білецький В. Фіктивне підприємництво і економічна злочинність
// Право України. —1997. — № 5 — C. 34—37.

9. Боротьба з господарськими злочинами / Лопушинський А. А., Філонов В.
П., Титаренко Ю. Л. та ін. —Донецьк, 1997.

10. Верин В. П. Преступления в сфере экономики. — M., 1999.

11. Виявлення правопорушень у сфері оподаткування. — K., 1999.

12. Гега П. T. Правовий режим оподаткування в Україні. — K., 1997.

13. Глинкина С П. Проблемы и тенденции развития “теневой” экономики в
современной России. — M., 1995.

14. Горщаков А. А., Дидоренко E. А., Иванов В. M., Розовский Б. Г.
Теневая экономика: опыт криминологического исследования. — Луганск,
1997.

15. Даныиин И. M. Преступность в сфере экономики: некоторые
уголовно-правовые и криминологические вопросы / / Актуальные проблемы
формирования правового государство. — Харьков, 1990.

16. Закалюк А. П. Громадський вплив і попередження правопорушень: Курс
лекцій. — Одеса, 1997.

17. Зелинский А. Ф. Криминальная мотивация хищений и иной корыстной
деятельности. — К., 1990.

18. Зелинский А. Ф. Криминология. — Харьков, 2000.

19. Иншаков С. M. Криминология: Учебн. — M., 2000.

189

20. Кальман О. Г. Збитки від економічних злочинів і проблема їх обліку /
/ Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку. — X., 1995.

21. Козлов Ю. Теневая экономика и преступность //Вопросы экономики. —
1990. — № 3.

22. Криминология: Учебн. для юрид. вузов / Под общ. ред. доктора юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. — M., 1999.

23. Криминология / Под ред. H. Ф. Кузнецовой, Г. M. Миньков-ского — M.,
1998.

24. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / А. В. Беляба, Э.
В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. — Луганск, 2000.

25. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. H. Кудрявцева, проф. В. E.
Эминова. — 2-е изд. перераб. и доп. — M., 2000.

26. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібн. для студ. юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти/ І. M. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г.
Кальман; За ред. І. M. Даньшина. — Харків, 1999.

27. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібн. / За заг. ред. O. M. Джу-жи. — K.,
2001.

28. Кримінологія і профілактика злочинів. Курс лекцій у 2-х kh. Особлива
частина. /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Джу-жа O. M. та ін. / Під
заг. ред. O. M. Джужи. — K., 2000.

29. Кучеров А. И. Налоговые преступления. — M., 1997.

30. Ларичев В. Д. Злоупотребления в сфере банковского креди-тирования:
Методика их предупреждения. — M., 1997.

31. Ларичев В. Д. Преступления в кредитно-денежной сфере и
противодействие им. — M., 1996.

32. Литвак. О. Державний вплив на злочинність: кримінологічно-правове
дослідження. — К., 2000.

33. Лунеев В. В. Преступность XX века. — M., 1998.

34. Максимов С. В. Предупреждение коррупции. — M., 1994.

35. Матусовский Г. А. Экономическая преступность: криминологический
анализ. — Харьков, 1999.

36. Медведев A. M. Экономические преступления: понятие и система //
Советское государство и право. — 1992. — № 1. — С. 79—83.

190

37. Организованная преступность — 4 /Под ред. А. И. Долго-эй. — M.,
1998.

38. Петров Э. И. и др. Криминологическая характеристика и Іредупреждение
экономических преступлений. — M., 1995.

39. Попович В. M. Правові основи банківської справи та її за-яст від
злочинних посягань. — K., 1995.

40. Рогов И. И. Экономика и преступность. — Алма-Ата, 1991.

41. Стрельцов E. Л. Экономическая преступность в Украине: !’Курс лекций.
— Одесса, 1997.

42. Теневая экономика / Бунич А. П., Гуров А. И., Коряги-r. И. и др.
-M., 1991.

43. Турчінов О. В. Тіньова економіка: закономірності, механізм
!,функціонування, методи оцінки. — K., 1996.

44. Шнайдер, Ганс Йоахим. Криминология: Пер. с нем. / Под |йбгц. ред. Л.
О. Иванова. — M., 1994.

45. Яковлев A. M. Социология экономической преступности. — ЇМ., 1988.

46. Я ни П. С. Экономические и служебные преступления. — M., 1997.

47. Behrens M. A., Raddock D. H. Japan’s New Product Liability Law. //
University of Pennsylvania Journal of International Business Uw. — 1995,
vol. 16. — № 4. — Pp. 669—719.

f 48. Dumas D. R. United States Antifraud Jurisdiction over
Transnational Securities Transactions. / / University of Pennsylvania
Journal of International Business Law. — 1995, vol. 16. — № 4. — Pp.
721—747.

49. Hans Joachim Schneider. Kriminologie. Walter de Gruyter — Berlin —
New-York, 1987. — S. 42—51.

50. White M. Why It Pays to File for Bankruptsy: A Critical Look at the
Incentives Under U. S. Personal Bankruptsy Law and a Propocal for
Change. // The University of Chicago Law Review. — 1998, vol.65. — № 3.
— Pp. 685—732.

До глави б Насильницька злочинність

1. Указ Президента України “Про комплексну програму профілактики
злочинності на 2001—2005 роки” від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000 //
Юридичний вісник України. — 2001. — 18— 24 січня.

191

2. Гаухман Л. Д. Проблемы уголовно-правовой борьбы с насильственными
преступлениями в СССР. — Саратов, 1981.

3. Гуров А. И. Криминологическая характеристика профессиональной
преступности // Криминология. — M., 1994.

4. Дубинин H. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. H. Генетика, поведение,
ответственность. — M., 1982.

5. Жалинский А. Э. Насильственная преступность и уголовная политика //
Советское государство и право. — 1991. — № 4.

6. Заказные преступления: убийства, кражи, грабежи / Сост. Иванов A. H.
— Минск, 1996.

7. Зелинский А. Ф. Криминология. — Харьков, 2000.

8. Иншаков С. M. Криминология: Учебник. — M., 2000.

9. Кривощекова H. В. О криминологическом понятии “насильственной
преступности” / / Методологические вопросы криминологических
исследований. — M., 1983.

10. Криминология: Учебн. для юрид. вузов / Под общ. ред. доктора юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. — M., 1999.

11. Криминология / Под ред. H. Ф. Кузнецовой, Г. M. Миньков-ского. — M.,
1998.

12. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография/ А. В. Беляба, Э.
В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. — Луганск, 2000.

13. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. H. Кудрявцева, проф. В. E.
Эминова. — 2-е изд. перераб. и доп. — M., 2000.

14. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібн. для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти/ І. M. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г.
Кальман; За ред. І. M. Даньшина. — Харків, 1999.

15. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібн./ За заг. ред. O. M. Джу-жи. — K., 2001.

16. Кримінологія і профілактика злочинів. Курс лекцій у 2-х kh. Особлива
частина. /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Джужа O. M. та ін. / Під
заг. ред. O. M. Джужи. — K., 2000.

17. Кудрявцев В. H. Закон, проступок, ответственность. — M., 1986.

18. Кудрявцев В. H. Правовое поведение: норма и патология. — M., 1982.

192

19. Кудрядцев В. H. Социологически* проблемы исследования
!антиобщественного поведения // Социологические исследования. — 1974. —
№ 1.

20. Литвак О. M. Державний вплив ия злочинність. — К., 2000.

21. Литвак О. M. Злочинність, її причини та профілактика. — К., 1997.

22. Насильственная преступность //Под ред. Кудрявцева В. H. и Наумова А.
В. — M., 1997.

23. Псбегайло Э. Ф. Насильственная преступность: современные тенденции и
перспективы борьбы / f Советское государство и право. — 1988. — № 9.

24. Шнайдер, Ганс Иоахим. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л.
О. Иванова. — M., 1994.

25. Edgar K., O’Donnell I. Assault in Prison. // The British lournal of
Criminology. — 1998, vol.38. — № 4. — Pp. 635—650.

26. Monahan J. Violence Prediction. // Criminal Justice and Behavior. —
1996, vol. 23. — № 1. — Pp. 107—118.

До глави 7 Злочинність неповнолітніх

‘ 1. Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та
спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1995. — № 2.

3. Положення про кримінальну міліцію у справах неповнолітніх.
Затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1995 року
№ 502.

4. Борьба с вовлечением несовершеннолетних в преступную деятельность. —
К., 1986.

5. Булатов P. Подростково-молодежные группировки // Советская юстиция. —
1991. — № 2.

6. Гоголева Л. Л., Женунтий В. И., Цибуленко T. Д. Вовлечение
несовершеннолетних в преступную деятельность: Виктимологи-ческий аспект:
Учебн. пособ. — К., 1991.

7. Емельянов В. П. Преступность несовершеннолетних с психическими
аномалиями. — Саратов, 1981.

193

8. Зелинский А. Ф. Криминология. — Харьков, 2000.

9. Иншаков С M Криминология: Учебн — M , 2000

10. Криминология: Учебн. для юрид. вузов / Под общ. ред. доктора юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. — M., 1999.

11. Криминологи о неформальных молодежных объединениях. — M., 1990.

12. Криминология / Под ред. H. Ф. Кузнецовой, Г. M. Миньков-ского. — M.,
1998.

14. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. H. Кудрявцева, проф. В. E.
Эминова. — 2-е изд. перераб. и доп. — M., 2000.

15. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібн. для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти/ І. M. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г.
Кальман; За ред. І. M. Даньшина. — Харків, 1999.

16. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібн. / За заг. ред. O. M. Джу-жи. — K.,
2001.

17. Кримінологія і профілактика злочинів. Курс лекцій у 2-х kh. Особлива
частина. / Ю. В. Александров, А. П. Гаврилишин, O. M. Джужа та ін. / Під
заг. ред. O. M. Джужи. — K., 2000.

18. Литвак O. M. Державний вплив на злочинність. — K., 2000.

19. Миллер А. И. Противоправное поведение несовершеннолетних (генезис и
ранняя профилактика). — К., 1985.

20. Миньковский Г. M., Тузов А. П. Профилактика правонарушений среди
несовершеннолетних. — К., 1985.

21. Панкратов В. В. и др. Программа борьбы с преступностью
несовершеннолетних: рекомендации к разработке региональных программ. —
M., 1992.

22. Селецкий А. И., Тарарухин С. А. Несовершеннолетние с отклоняющимся
поведением. — К., 1991.

23. Трудные судьбы подростков — кто виноват /Под. ред. С. H. Чихалова. —
M., 1991.

24. Шнайдер, Ганс Иоахим. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л.
О. Иванова. — M., 1994.

25. Hans Joachim Schneider. Kriminologie. 1987. Walter de Gruy-ter. —
Berlin-New-York. — S. 603—699.

194

26. The Oxford Handbook of Criminology. / Ed. by M. Maguire, R. Morgan,
R. Reiner. — Oxf.: Clarendon Press, 1997. — Pp. 613—

27. Shaw C and McKay H (1969) Juvenile Delinquency and Urban I, Areas,
Chicago: University of Chicago Press. — Pp. 53 — 55 and 315 — 1 321.

28. Home Office Criminal Statistics 1996 (1997) Cmnd 3764, Lon-don: HMSO

29. Black Report (1979) Report of the Children and Young Persons Review
Group, Belfast: HMSO (pp91-92 ofGStewart and N Tutt (1987) Control
without Custody, Edinburgh: Scottish Academic Press)

30. Preventing Children Offending (1997) London: Home Office, Pp. 6—17
and 23—24.

31. Dedel K. National Profile of the Organization of State Juvenile
Corrections Systems. // Crime & Delinquency, 1998, vol.44. — № 4. —

Pp. 507—525.

»t f

32. Wordes M., Jones Sh. Trends in Juvenile Detention and Steps Toward
Reform. // Crime & Delinquency, 1998, vol.44. — № 4. — Pp. 544—560.

До глави 8 Жіноча злочинність

1. Антонян Ю. M. Преступность среди женщин. — M., 1992.

2. Гаррисон M. Любовь, секс и СПИД. — Вильнюс—Москва, Ь1996.

3. Джужа О. M., Моісеєв Є. M., Третьякова T. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навч. посібн. /Під заг. ред. “О. M. Джужи. —
К., 2000.

^ 4. Дюков В. В. Гримасы рынка “свободной любви” / / Проституция и
преступность. — M., 1991.

5. Зелинский А. Ф. Криминология. — Харьков, 2000.

6. Иншаков С. M. Криминология: Учебн. — M., 2000.

7. Криминология: Учебн. для юрид. вузов / Под общ. ред. доктора юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. — M., 1999.

8. Криминология / Под ред. H. Ф. Кузнецовой, Г. M. Миньков-ского. — M.,
1998.

–. Кравченко С. /VI., Костицький /VI. В. Екологічна етика і психологія
людини. — Львів, 1992.

19. Криминология / Под ред. H. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского — M.,
1998.

20′. Криминология: Учебн. для юрид. вузов / Под общ. ред. доктора юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. — M., 1999.

21. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / А. В. Беляба, Э.
В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. — Луганск, 2000.

22. Криминология: Учебн. / Под ред. акад. В. H. Кудрявцева, проф В. E.
Эминова. — 2-е изд. перераб. и доп. — M., 2000.

23. Кримінологія і профілактика злочинів. Курс лекцій у 2-х kh. Особлива
частина / Ю. В. Александров, А. П. Гаврили-шин, O. M. Джужа та ін. / Під
заг. ред. O. M. Джужи. — K., 2000.

24. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібн. для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти/ І. M. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г.
Кальман; За ред. І. M. Даньшина. — Харків, 1999.

25. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч посібн. / За заг. ред. O. M. Джужи. — K., 2001.

26. Литвак O. M. Державний вплив на злочинність. — K., 2000.

27. Плешаков A. M. Уголовно-правовая борьба с экологическими
преступлениями. Учебн. пособ. — M., 1993.

28. Плешаков A. M. Экологические преступления: понятие и классификация.
— M., 1994.

29. Шнайдер, Ганс Иоахим. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л.
О. Иванова. — M., 1994.

30. Bar S., Kraemer A. European Environmental Policyn After Amsterdam.
// Journal of Environmental Law. — 1998, vol. 10. — № 2. — Pp. 315—330.

31. Bottoms A E and Wiles P (1997) Environmental Criminology, in M
Maguire, R Morgan and R Reiner (eds), The Oxford Handbook of
Criminology, Oxford: Clarendon Press, 2nd ed. — Pp. 349—354.

32. French D. 1997 Kyoto Protocol to the 1992 UN Framework Convention on
Climste Change. // Journal of Environmental Law, 1998, vol. 10. — № 2. —
Pp. 227—239.

198

33. Hans Joachim Schneider. Kriminolojie. 1987. Walter de Gruy-|4er —
Berlin — New-York. — S. 339—341

34. Ichlro Sumskura. A Brief Histor oi Japaneese Environmental
!Administration: A Qualified Success Story^ // Journal of
Environ-(mental Law. — 1998, vol. 10. — № 2. — Pp. 241—256.

35. Khalastchi R., Ward H. New Instruments for Sustainabilaty: |An
Assessment of Environmental Agreements Under Community !’Law. / /
Journal of Environmental Law. — 1998, vol. 10. — № 2. — fpp. 257—290.

36. Mank B. The Environmental Protection Agency’s Project XL and Other
Regulatory Reform Insitiatives: The Need for Legislative. / / Ecology
Law Quarterly. — 1998, vol.25. — № 1. — Pp. 3—88.

До глави 10 Необережна злочинність

1. Указ Президента України “Про комплексну програму профілактики
злочинності на 2001-2005 роки” від 25 грудня 2000 р.

1376/2000 // Юридичний вісник України. — 2001. — 18— 24 січня.

2. Цагель П. С. Неосторожность: уголовно-правовые и кримино-‘ логические
проблемы. — M., 1977.

3. Джужа О. M., Моісеєв Є. М. Проблеми кримінальної вікти-йології
(кримінологічний, психологічний та пенітенціарний аспекти). — K., 1998.

> 4. Жулев В. И. Предупреждение дорожно-транспортных происшествий. —
M., 1989.

uoeuoeuoeuoeuaOueueEe3/4eE3/4Eeu?¬?eoeuo?eoeuo?eoeuo?euo?¬?euo?eueo?eu

&?&‚&?&?&¦&o&th&B’D’N’u?ueaOaOAe»Ae±Fe±Fe±Fe±Fe±Fe±e”‰”e±Fe±FeFe±F±Fe‚

h?(NCJ

oiYOYAi·o·oi·oi·oi°¦i?i???s?sei^

h?(NCJ

1/4–?1/4 1/4– 1/4– 1/4 1/4–?1/41/4

h?(NCJ

u?a?u?YOYEYEYEYEYEYEYEYEYEaEaEaEaEYAe?YEYOY?u?u?a?a?¬?Y?Y!Y??

h?(NCJ

AOAOTHO

h?(NCJ

u?u?u?u?u?aeY?OA?·???u?u?u?aeY?u?u?????u?u?u?u?u?u?u?u?u?u?u?u

h?(NCJ

oiaU?aEAeaEAeaEAeaEAeaEAeaEAea·AeaEAeaAeaEAeaEAeEEEEEEEEEEEEE¦

oe?oee?oea?OI?E?E?E??????????????????????????????E?E?E?E?E“E?

–

X Z ae e d j E ?

”

‚

3/4

h?(NCJ

u?ueauOIA?u?u?°?u?eue¦e¦›¦e¦?›¦?¦?‡e¦e¦e¦e¦e¦e¦e¦e¦e¦

ae$

„

Oe#

TH#

E’

O’

(

3/4(

oe+

J-

V-

–0

’1

Ae1

AE1

1/42

F.,

AE1

1/42

Ae2

“Q

uew

‚

†

‡

?‡

‘

j’

®”

$•

?•

i•

2–

{

–

–?

‚

”?

–?

?†

†

?‡

‡

?‡

‘

^‘

x‘

?‘

h’

j’

¬”

®”

“•

$•

*•

?•

1/4•

e•

o•

0–

2–

––

?–

O–

—

–—

U—

th—

™

„?

†

a©

e©

?«

P¶

O¶

E»

O»

oeA

ue—

¦?

¬?

™

.™

”?

‚?

„?

„

@¦

p¦

’?

3/4?

CJ 1oeA

¶I

‚I

thU

”a

~ae

3/4oe

AEoe

thE

¶I

AeI

$Oe

(Oe

3/4U

ueU

thU

’a

”a

6ae

:ae

|ae

~ae

1/4oe

D1/4oe

3/4oe

Aeoe

AEoe

‚o

†o

bdaaej

@ael

/ /”/&/,/?/?/”/ae/e/i/‚0’0–0?0?021B1F1H1N1U1
oessessOIA1/4IµIoessessOIOA1/4I®IA1/4IA1/4I®essoOIOI®IA1/4I®ess®ess®IA1/
4IA1/4IOIA1/4IOIA1/4I

H4H\H`HbHhH
/nc/nYnYc/c/Yc/Ync/nOC1/2C1/2nYnc/nOn¶nO¶YnYnOn¶nc/n¶YnYn¶n¶YnYnYnYnOC1/
2OYnc/

Hzk?kIk?kOkljlrlvlzl?leloeloluelthlm$m.m0m4m6m:m
FmJmLmRmnm4n8n>n@nDnrn n¦n?n¬nAnAenOnenoenonuenthn
oBoFoHoNoboporovoxo|oIoOoOoUoiop$p
oe?aeY?oe?OEoe?oeaeYaeYoe?aeYaeYoe?aeY?oe?oeaeYoe?oeaeYoe?oe?1/2????oe?a
eY?1/2????oe?aeY?!?

“

¦Z§\§b§¦§?§¬§?§O§Oe§oe§o§th§z©|©?©?©¬©°©ue©
/naeUNCn1/2/nae¶n1/2/n¶UN¶UN¶n¶UNn¶CnCn¶n¶n¶UNn1/2/n¶CnCn1/2/n¶n1/2/n1/2
/n1/2/n1/2/n1/2/n1/2/n

°0°?°O°o°
oeicYcYcYoeiYcYoeiYcYcYcYcoeioeiYcoeicYcOEYcYoeioeiYcYcoeioeiYcoeicAcoei
cYAcoeicAcoeicAYcA

aecae¬ae®ae?ae?ae?aeAEaeEaeIaeOaeaeaeoaeoeaeuaeueaec@c
DcFcLc`czcOcaececoec4eReTeZerethe
u?u?u?uaeYaeY?uaeYu?uOE?u?u?aeYaeY?u?uaeYaeY?uaeYu1/2?????uaeYu!u?u?u!??
!u

,????????????????????????j

ytyvyzy–y?y?y?y
u?cuYuOEYuYuY?c?cYuY?c?cYu?cu1/2????Yu?cu1/2????Yu?cu1/2!uYu?cu?cu?cu

?????V

>к

h?(NCJ

???????????

???????

??????????????

??????????

???????????

??????aeUNae aeUNae »± §ae ae™ae »±aeUNae aeUNae AE»±»± »±UN§ae§aeUN

? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Љ?Љ?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Љ?Љ?????????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?????????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? 😕 ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? 😕 ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? -? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? h?(NCJ OJQJ 7? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? 8? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? 4? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? 😕 ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????? ? ? ? ? ? t v ¦ ? ’ ” AE E oiae*iae*iEAe3/4?3/4©Aei3/4©AeiciAei3/4iAei3/4©Aei3/4©Aeiae*iE©AeiE©Aeia e*iE©*iEAe3/4i3/4©oiAei ;ю структурою та ієрархічними зв'язками, створювані для заняття злочинним бізнесом шляхом підкупу представників влади, насилля і залякування, а в низці випадків домовленості з іншими угрупованнями для встановлення свого контролю у певних сферах діяльності і на окремих територіях з метою отримання надприбутків. Організована злочинна група — стійка група осіб, що заздалегідь об'єдналася для вчинення одного або кількох злочинів і має в своєму складі організатора чи керівника. Особа злочинця — сукупність індивідуальних особливостей людини, яка вчинила кримінально-каране діяння. Особа ситуативного злочинця — сукупність індивідуальних особливостей людини, яка вчиняє злочин внаслідок вирішального впливу ситуації, що виникла не з її вини, а в зв'язку з порушенням іншими суб'єктами моральних і правових норм. Особа засудженого — сукупність індивідуальних якостей людини, що відбуває покарання за вчинений злочин. Особа криміногенна — особа з достатньо стійкими негативними особливостями характеру, що складаються в результаті несприятливих умов життя і зумовлюють підвищену імовірність злочинної поведінки. 222 п Перверсії — статеві збочення (протиприродні форми статевого потягу): 1) садизм — статеве задоволення, поєднане з заподіянням болю об'єкту потягу; 2) мазохізм — прагнення зазнати болю, який спричинює сексуальний партнер; 3) гомосексуалізм — статевий потяг до осіб своєї" статі; 4) педофілія — статевий потяг до дітей; 5) фетишизм — статевий потяг, спрямований на певну частину тіла або предмет туалету сексуального партнера. Пияцтво — систематичне надмірне вживання алкогольних напоїв, що знижує рівень соціальної активності особи та негативно впливає на її здоров'я. Підліток бездоглядний — неповнолітній, який допускає в своїй поведінці відхилення від загально прийнятих норм внаслідок перебування в неблагополучному соціальному середовищі. Планування кримінологічне — опрацювання мети та завдань у сфері боротьби зі злочинністю, напрямків, шляхів і засобів вирішення цих завдань, їх нормативного, інформаційного, організаційного, методичного і ресурсного забезпечення на певний період. Поведінка девіантна (від лат. deviatio — відхилення) — система вчинків, які суперечать прийнятим у суспільстві нормам. Позитивістська школа в кримінології — детерміністська теорія, відповідно до якої злочинна поведінка не обирається правопорушником вільно, а зумовлюється біологічною спадковістю та негативними соціальними факторами. Показник інтенсивності злочинності — відношення числа зареєстрованих злочинів до кількості населення певного регіону. Показник злочинної активності населення — відношення кількості осіб, які вчинили злочини, до кількості населення певного регіону. Показник криміногенної активності — відношення числа злочинів до кількості осіб, що їх вчинили. Попередження індивідуальне — конкретизація загально соціальних та спеціально-кримінологічних заходів щодо окремої особи. Попередження злочинності — комплекс взаємопов'язаних заходів, що вживаються державними органами і громадськістю з метою зниження рівня злочинності та усунення причин, що її породжують. Предмет кримінології — те, що вона вивчає. До основних елементів П. к. відносяться: злочинність як суспільне небезпечне соціально-правове явище, її тенденції та закономірності, що оціню- 223 ються з точки зору минулого, теперішнього та майбутнього; причини злочинності та окремих її видів; особа злочинців та механізм злочинної поведінки; запобігання злочинності. До додаткових елементів П. к. відносять методику аналізу злочинності, "фонові явища", історію кримінології, проблеми віктимології та суїцидальної поведінки, планування і прогнозування профілактичної діяльності. Предмет профілактики злочинів — включає в себе: поняття профілактичної діяльності, її види, форми та рівні, суб'єкти і об'єкти, організаційні та правові засади, тактику і методику профілактики окремих видів злочинів. Причини злочинності — сукупність взаємопов'язаних чинників, що обумовлюють її існування. Причина конкретного злочину — результат взаємодії негативних особистісних факторів, що склалися під впливом несприятливих умов морального формування індивіда, та зовнішніх криміногенних обставин. Прогноз кримінологічний — імовірне припущення щодо майбутнього стану злочинності, її детермінанти та можливості профілактики, що включає в себе якісну оцінку передбачуваних змін і зазначення приблизних строків. Програма кримінологічного дослідження — документ, в якому описана сукупність послідовних операцій, що забезпечують: а) опис характеристики злочинності та заходів боротьби з нею; б) висновки про рівень, структуру, динаміку, причини злочинності, ефективність заходів боротьби з нею; в) прогнози змін; г) рекомендації щодо підвищення ефективності діяльності правоохоронних та інших державних органів і громадських організацій. Професійна злочинність — відносно самостійний вид злочинності, що включає сукупність злочинів, які вчинили злочинці-профе-сіонали. Професіоналізм злочинний — властивість особи, яка характеризується стабільністю злочинної діяльності та її спеціалізацією, специфікою кримінальних традицій і субкультури. Профілактика злочинності — система заходів, спрямованих на виявлення, обмеження або нейтралізацію криміногенних факторів і суспільної небезпеки особи злочинців. Профілактика віктимологічна — система заходів, спрямованих на зниження у населення і окремих громадян ризику стати жертвами злочинних посягань. 224 Профілактичний вплив — сукупність різного роду дій, спрямованих на послаблення та усунення аитисуспільних намірів у сві домості осіб, які вчиняють або потенційно здатні допустити правопорушення. Психологічна теорія злочинності — концепція, що грунтується на гіпотезі незмінності олігофренічного характеру особи злочинця. Одним із засновників вважається американський вчений X. Гаддард. Психічні аномалії — відхилення від норми у психіці особи у межах осудності, тобто здатності розумігн характер своїх дій та керувати ними. Реєстрація кримінальне-правова — система обліку злочинців, людей, що пропали безвісти та невпізнанних трупів, облік матеріалів трасологічних експертиз (відбитків пальців, куль та гільз, викраденої зброї та ін.). Рекет — 1. Вид злочинної діяльності, коли винні накладають данину на тих чи інших осіб і одержують від них постійно гроші чи матеріальні цінності. 2. Шантаж, здирництво в значних розмірах, що здійснюються шляхом залякування і насильства членами організованої злочинної групи. Репрезентативність (від фр. representatif — достатність) — властивість вибіркової сукупності відтворювати основні ознаки генеральної сукупності. В соціології P. досягається за допомогою такої побудови вибіркової сукупності (тобто об'єкту безпосереднього аналізу), за якої така сукупність найкращим чином презентує генеральну сукупність (тобто об'єкт в цілому) і, таким чином, дозволяє обгрунтовано переносити наукові висновки, що отримані під час аналізу вибіркової сукупності, на всю генеральну сукупність. Рецидив злочинів (від лат. recidivus — той, що відновлюється, повертається) — сукупність суспільно-небезпечних діянь, які послідовно вчинені однією особою. Прийнято розрізняти три поняття рецидиву: а) законодавче (кримінально-правове) — повторне вчинення злочину після засудження за попередній злочин за умови, Що судимість не погашена або не минув термін давності; б) кримінологічне — сам факт вчинення другого і більше злочинів, незалежно від того, чи був винний засуджений за перший злочин; в) пенітенціарне — повторне перебування злочинця в місцях позбавлення волі. 8 ,_379 225 Рівень віктимності — певна кількість осіб від загальної кількості населення, які стали об'єктом злочинних посягань протягом певного періоду. Рівні організованої злочинності — ступені об'єднання злочинців для виконання спільних завдань, їх, за оцінкою спеціалістів, три: перший — найнижчий — включає стійкі організовані групи, які здійснюють розкрадання державного майна, а також займаються шахрайством, вимаганням, розбоями, грабежами та крадіжками. У цих групах, незважаючи на їх стійкість, немає складної структури та ієрархії; другий — більш складний рівень — являє собою ієрархічну побудову певних груп, інколи їх конгломерат (за кордоном їх називають "злочинними синдикатами", а у нас "злочинними об'єднаннями"). Ці спільноти мають вже корумповані зв'язки з представниками господарських або адміністративних органів; третій рівень — злочинне середовище більш організоване, лідери його значно більшою мірою консолідовані, в ньому завершується відокремлення функцій керівництва злочинною діяльністю від безпосередньої співучасті у вчиненні конкретних злочинів. Рівні профілактики — а) індивідуальна профілактика; б) профілактика в соціальних групах і колективах; в) загально-соціальна профілактика, тобто попереджувальна діяльність, що здійснюється у суспільстві в цілому. Ряди розподілу — метод вивчення даних кримінально-правової статистики. Використовуються такі ряди: 1. Динамічні — для виявлення закономірностей та тенденції розвитку злочинності, судимості. В свою чергу, вони поділяються на: а) миттєві, що складаються з показників, що характеризують явище, яке вивчається за станом на певну дату; б) інтервальні, які складаються з показників, що характеризують явища, які вивчаються за певні періоди. Необхідні умови порівняння динамічних рядів — рівні та одноякісні періоди. 2. Варіаційні — використовуються для виявлення закономірностей та тенденцій у тих випадках, коли групування, які лежать у їх основі, можна варіювати. Варіаційні ряди поділяють на: а) безперервні, у яких можна весь час змінювати ряди варіанта (наприклад, розподілу засуджених за певними строками позбавлення волі); б) дискретні, варіанти яких тільки цілі числа (наприклад, розподіл за числом засуджених за одну кримінальну справу). Середні статистичні величини — різновид узагальнюючих показників, що характеризують сукупність досліджуваних явищ не 226 за якісними, а кількісними ознаками і виражаються найменуваннями, а не абстрактними числами. Ситуаційний тип злочинця — особа, яка вчинила злочин під впливом несприятливої зовнішньої ситуації при загальній соціальне позитивній спрямованості, якою характеризується вся її попередня поведінка. Ситуація злочину — сукупність усіх обставин, що вплинули на рішення особи обрати злочинний варіант поведінки. За обсягом своєї дії ситуація може бути локальною, якщо виникають умови для вчинення злочину тільки щодо однієї особи чи вузького кола осіб, та універсальною, що стосується багатьох. За джерелом виникнення прийнято розрізняти ситуації, створені людьми, і ті, що викликані стихійними силами природи. Можливі також змішані ситуації — пов'язані як з діями людей, так і виявом природних сил (наприклад, автоаварія, вчинена особою, яка перебуває в стані сп'яніння на ділянці дороги за умови поганої видимості). СНІД (синдром набутого імунодефіциту) — вірусне захворювання, що призводить до глибокого ураження імунітету людини з наступними психічними розладами; передається статевим або іншим шляхом від вірусоносія до здорової людини. Свідоме поширення цього захворювання карається у кримінально-правовому порядку. Соціогенна теорія злочинності — вчення, що розглядає злочинність як продукт соціального середовища і називає причинами Соціальну дезорганізацію, конфлікт норм, відчуженість особи, відсутність роботи, обмеження доступу до освіти, професійного зростання та інші соціальні чинники. Соціологічний напрямок у кримінології — концепція, яка при з'ясуванні причин злочинності приділяє основну увагу екзогенним факторам, а також вивченню масових соціальних явищ. Представники цього напрямку дотримуються дво- або тричленної класифікації причин (факторів) злочинності: індивідуальні (стать, вік, ра-f.ca та ін.); фізичні (географічне середовище, пора року, клімат та ін.); соціальні (безробіття, рівень цін на продукти, заробітна платня тощо). Спостереження статистичне — реєстрація та збирання за і заздалегідь розробленою програмою окремих ознак певного явища s та його властивостей. Розрізняють кілька видів C. с.: 1. За обліком ^'фактів у часі воно може бути: а) поточне (безперервне), коли фак-іти реєструються постійно, в міру їх вияву (наприклад, реєстрація яв про злочини у чергових частинах OBC); б) перервне, за якого реєстрація фактів не пов'язана з часом їх виникнення, а відображає 8* 227 їх стан на певний момент (наприклад, стан злочинності за квартал). 2. За повнотою обсягу одиниць сукупності виділяють: а) суцільний. тобто повний облік усіх одиниць сукупності; б) частковий, за якого реєстрації підлягає тільки частина одиниць сукупності. Спрямованість особи — сукупність стійких мотивів, що визначають діяльність особи і характеризуються виявом її інтересів, схильностей, переконань, ідеалів. Спрямованість особи антисуспільна — домінування в структурі мотиваційної сфери особи опозиції до права і моралі, інтересів і цілей суспільства, що проявляється в її антисоціальній поведінці. Стан злочинності — абсолютна кількість злочинів і осіб, які їх вчинили, на певній території за певний відрізок часу. Статистика правова — наука, що кількісно вивчає різноманітні сторони правопорушень: їх структуру, динаміку, причини, сукупність заходів боротьби з ними. C. п. поділяється на три самостійні галузі: а) кримінально-правову, що має своїм об'єктом кількісну сторону злочинності та заходи щодо її запобіганню; б) цивільно-правову, що має своїм об'єктом правопорушення, що розглядаються в судах, арбітражі, нотаріаті; в) адміністративно-правову, об'єктом якої є кількісна сторона адміністративних порушень та заходи боротьби з ними. Стигматизація (від лат. stigma — знак, тавро) — процес (або результат) нав'язування державою особі, що вчинила суспільне небезпечні діяння, статусу злочинця. На думку основоположника цієї теорії Ф. Танненбаума, людина стає злочинцем не тому, що порушує закон, а завдяки стигматизації, за допомогою якої влада надає їй цей статус. Стійкість злочинності — співвідношення рецидивної та первинної злочинності. Структура злочинності — частка окремих видів злочинів у загальній їх кількості за певний відрізок часу на певній території. Суб'єкти профілактики злочинів — державні органи, юридичні особи та фізичні особи, які прямо чи опосередковано беруть участь у протидії злочинності. Сугестивні мотиви злочинної поведінки — спонукання, що формуються під впливом осіб антисуспільної спрямованості. Характерні для соціальне незрілих, морально нестійких та психопатичних особистостей. 228 Суїцид — свідомий добровільний вихід із життя, пов'язаний з самотністю, відчуженістю, занепадом моральних, духовних і релігійних устоїв. Суїцидологїя — вчення про самогубство, як соціальне явище з урахуванням його зв'язків зі злочинністю. Суспільна небезпека злочинності — властивість, що виявляється у її здатності завдавати шкоду суспільству. Суспільна небезпека особи злочинця — одна з основних її властивостей, що проявляється в характері та ступені тяжкості вчиненого злочину. Таблиці статистичні — спосіб викладення і узагальнення відомостей про суспільні явища за допомогою цифр, розміщених у певному порядку. Теорія диференційованого зв'язку — вчення, що стверджує, ніби злочинній поведінці окремі індивіди навчаються в тих, з ким вони зв'язані. Чим частіші та стійкіші такі зв'язки, тим більша ймовірність того, що індивід може стати злочинцем. Теорія відчуження — вчення, за яким злочинність є породженням крайньої форми аномалії в поведінці особи, відходу її від нормального життя в суспільстві. Теорія факторів злочинності — полягає в тому, що визнає причиною вчинення злочинів не одне явище, а велику групу явищ (факторів): фізичних, кліматичних, економічних, соціальних, психологічних та ін. Теорія конституціональної схильності — вказує на прямий зв'язок між будовою тіла та психологічними рисами особи, тому антисоціальна поведінка людини визначається її фізичною конституцією. Теорія науково технічного прогресу — вважає індустріалізацію, урбанізацію, міграцію, автомобілізацію тощо, криміногенними явищами, що сприяють злочинній поведінці. Теорія соціального інтеракціонізму — вчення, за яким деві-антну поведінку визначає група, що диктує норми такої поведінки. Прихильники цього вчення сформулювали два теоретичні положення: по-перше, кожне суспільство само визначає поведінку, що кваліфікується як девіантна та оголошується небажаною; по-друге, реакція з боку суспільства, навіть за великого поширення девіантності, 229 може бути спрямована не на всі, а лише на окремі види такого роду поведінки. Теорія аномії — концепція, що пояснює деякі види злочинності, приділяючи основну увагу особі, на відміну від теорії диференційованого зв'язку, об'єктом якої є умови соціального оточення. Теорія близнюків — один із різновидів спадкової теорії, що пов'язує злочинність з генетичними факторами і доводить однакову спадкову схильність до злочинності у ідентичних (однояйцевих) близнюків і різну в неідентичних близнюків. Теорія небезпечного стану — перманентна (змінна) та іманентна (внутрішня) властива людині схильність до вчинення злочинів. Прихильники цієї теорії вважають, що небезпечний стан — явище не юридичне, а медичне, що розкривається головним чином клінічними методами. Теорія соціальної превенції злочинності — вчення, що стверджує, ніби реальним засобом боротьби зі злочинністю є застосування жорстокого покарання. Типологія кримінальних об'єднань — розмежування злочинних спільнот за істотними критеріями. На думку спеціалістів, в основу їх типології доцільно покласти два критерії: ступінь та характер організованості та спрямованість дій таких угруповань. Токсикоманія — пристрасть до речовин (синтетичних, біологічних, рослинних) або лікарських засобів, що не належать до реєстру наркотиків, для досягнення одурманюючого ефекту. Транснаціональна злочинність — сукупність вчинених за певний період злочинів та осіб, що їх вчинили, які завдали шкоди інтересам двох і більше держав, і відповідальність за які передбачена в актах міжнародного права чи нормах нащонального кримінального законодавства. Умови злочинності — сукупність явищ, що не породжують злочинність, але сприяють її виникненню та існуванню. Установка кримінальна — зумовлена попереднім життєвим досвідом готовність людини, яка має антисуспільну спрямованість до вчинення злочинів. Установка асоціальна — деформація свідомості особи, внаслідок чого вона не в змозі утриматися від протиправної поведінки. 230 Фактори злочинності — криміногенні явища і процеси, які детермінують злочинність та її відтворення Фасилітація — готовність особи виконати певні дії у присутності інших людей, у тому числі кримінальні разом з членами злочинної групи. Форми взаємодії суб'єктів профілактики — 1) спільне вивчення стану злочинності та інших правопорушень на території обслуговування; 2) розроблення і вживання спільних заходів із запобігання злочинам; 3) спільні перевірки стану боротьби зі злочинністю на окремих об'єктах; 4) спільні виїзди до населених пунктів, навчальних закладів, на підприємства для подання допомоги в запобіганні злочинам; 5) підвищення кваліфікації осіб, які здійснюють попереджувальну діяльність; 6) обговорення результатів вживання заходів із запобігання правопорушень; 7) обмін інформацією, що становить взаємний інтерес. Форми профілактичної діяльності органів внутрішніх справ — 1) реєстрація та своєчасне розкриття злочинів, а також розшук злочинців; 2) ведення справ профілактичного обліку осіб, схильних до правопорушень; 3) індивідуальні бесіди з ними; 4) вживання необхідних заходів впливу (попередження, штраф, адміністративний арешт, направлення на лікування, притягнення до кримінальної відповідальності); 5) проведення різноманітних операцій, рейдів з метою виявлення антисуспільних елементів, причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів і вжиття заходів для їх ліквідації; 6) проведення правової пропаганди серед населення. Функції кримінології — 1) діагностична, тобто виявлення і фіксація певних фактів соціальної дійсності, відображення їх властивостей; 2) пояснювальна (етіологічна), тобто пояснення на основі емпіричних даних та теоретичних положень суті об'єктів, що вивчаються, зокрема, закономірностей злочинності, її причин, формування особи злочинця, функціонування системи попередження злочинності; 3) прогностична, тобто передбачення тенденцій розвитку кримінологічне значущих явищ та процесів, особливостей їх протікання в майбутньому; 4) прикладна, тобто озброєння усіх суб'єктів профілактики злочинів науковими знаннями. Хвиля злочинності пори року. — стійкі коливання п рівня залежно від 231 Хромосомна теорія — вчення, що визнає наявність зв'язку між обумовленою статевою хромосомою аморальністю та злочинністю. ш "Шестірки" — категорія професійних злочинців, які стоять на нижчій сходинці ієрархії кримінального світу. Школа соціального захисту — теорія, що виступає проти принципу помсти, вважаючи, що злочинність зумовлена як особою злочинця, так і загальним станом суспільства. Тому проблеми, пов'язані зі злочинами, не вичерпуються покаранням правопорушників. ю Ювенальна кримінологія — напрямок цієї науки, предметом якої є злочинність неповнолітніх, її специфічні фактори, особливості цих злочинів, а також заходів її попередження. Юридична конфліктологія — галузь знань, що вивчає природу, причини та динаміку розвитку правових конфліктів, механізми їх попередження та розв'язання. Ядро злочинності — сукупність певних видів злочинів, що залишаються стабільними чи мало змінюються в часі та просторі. 232 Додатки Нормативно-правові акти Закон України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" (Відомості Верховної Ради (BBP) /993, № 35, ст. 358) (Вводиться в дію Постановою BP №3342-12 від 30.06.93, BBP1993, № 35, ст. 359) (Із змінами, внесеними згідно із Законами № 4001-12 від 24.02.94, BBP 1994, M 24, т. 184 M 312-XIV від 11.12.98, BBP, 1999, № 4, ст. 35 № 461-XIV від 02.03.99, BBP, 1999, № 16, ст. 98 № 783-XIV від 30.06.99, BBP, 1999, M 34, ст. 274 редакція набирає чинності одночасно з набранням чинності Законом про Державний бюджет України на 2000 рік № 1593-ІП від 23.03.2000) (У тексті Закону слова "Управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю" у відповідному відмінку замінити словами "Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю" у відповідному відмінку згідно із Законом № 4001-12 від 24.02.94) (У тексті Закону слова "Комісія Верховної Ради України з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю" у всіх відмінках замінено словами "Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією" у відповідних відмінках згідно із Законом № 461-XIV від 02.03.99) (У тексті Закону слова "Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією" у всіх відмінках замінено словами "Комітет Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією" у відповідних відмінках згідно із Законом № 1593-ІП від 23.03.2000) Цей Закон визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю. Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Поняття організованої злочинності 1. Під організованою злочинністю в цьому Законі розуміється сукупність злочинів, що вчиняються у зв'язку з створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань. 233 2. Види та ознаки цих злочинів, а також кримінально-правові заходи Ідсдс осіб, які вчинили такі злочини, вгтяилцлюїптьоя Кримінальним кодексом України. Стаття 2. Мета боротьби з організованою злочинністю Метою боротьби з організованою злочинністю є: встановлення контролю над організованою злочинністю, її локалізація, нейтралізація та ліквідація; усунення причин і умов існування організованої злочинності. Стаття 3. Завдання Закону Основними завданнями цього Закону є: створення загальних правових і організаційних засад у сфері боротьби з організованою злочинністю, сприяння її попередженню та ліквідації; визначення системи державних органів, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю, та їх взаємовідносин; встановлення повноважень спеціальних державних органів по боротьбі з організованою злочинністю та спеціальних заходів, що здійснюються ними; встановлення обов'язків інших державних органів у сфері боротьби з організованою злочинністю; правове забезпечення фінансових, матеріально-технічних та інших умов, необхідних для боротьби з організованою злочинністю; забезпечення гарантій прав громадян і юридичних осіб під час здійснення заходів боротьби з організованою злочинністю. Стаття 4. Законодавство про боротьбу з організованою злочинністю 1. Законодавство про боротьбу з організованою злочинністю базується на Конституції України і включає цей Закон, Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси України, закони України "Про оперативно-розшу-кову діяльність", "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про прокуратуру", інші закони, міжнародно-правові угоди, учасником яких є Україна. 2. Підзаконні акти, що регулюють відносини в сфері боротьби з організованою злочинністю, не можуть встановлювати повноваження державних органів чи обов'язки фізичних та юридичних осіб, які не випливають з законів України. Стаття 5. Система органів, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю 1. Систему державних органів, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю, становлять: а) спеціально створені для боротьби з організованою злочинністю державні органи; б) державні органи, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю в межах виконання покладених на них інших основних функцій. 234 2. До державних органів, спеціально створених для боротьби з організованою злочинністю, належать: а) Координаційний комітет по бороіьбі л к.І»уу аціьіи і иуГагиЗоьаьил. злочинністю при Президенті України; б) спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України; в) спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки Укра'іни. В разі необхідності Верховною Радою України на постійній або тимчасовій основі можуть бути створені й інші спеціальні органи для боротьби з організованою злочинністю. 3. До державних органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю, належать: а) органи внутрішніх справ України і Служби безпеки України, крім зазначених у пункті 2 цієї статті; б) органи прокуратури України; в) митні органи і підрозділи Прикордонних військ України; г) органи державної податкової служби та державної контрольно-ревізійної служби; д) органи і установи виконання покарань. (Пункт 3 статті 5 доповнено підпунктом "д" згідно із Законом №312-XIV від 11.12.98) Стаття 6. Основні напрями боротьби з організованою злочинністю Основними напрямами боротьби з організованою злочинністю є: створення правової основи, організаційних, матеріально-технічних та інших умов для ефективної боротьби з організованою злочинністю, організація міжнародного співробітництва у цій сфері; виявлення та усунення або нейтралізація негативних соціальних процесів і явищ, що породжують організовану злочинність та сприяють їй; запобігання нанесенню шкоди людині, суспільству, державі; запобігання виникненню організованих злочинних угруповань; виявлення, розслідування, припинення і запобігання правопорушенням, вчинюваним учасниками організованих злочинних угруповань, притягнення винних до відповідальності; забезпечення відшкодування шкоди фізичним та юридичним особам, державі; запобігання встановленню корумпованих зв'язків з державними службовцями та посадовими особами, втягненню їх у злочинну діяльність; протидія використанню учасниками організованих злочинних угруповань у своїх інтересах об'єднань громадян і засобів масової інформації; запобігання легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом, використанню суб'єктів підприємницької діяльності для реалізації злочинних намірів. 235 Стаття 7. Міжнародне співробітництво Міжнародне співробітництво у сфері боротьби з організованою злочинністю грунтується на нормах міжнародного права і чинного» законодавства України, міждержавних і міжурядових договорах, двосторонніх відомчих угодах. Розділ II. СПЕЦІАЛЬНІ ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ ПО БОРОТЬБІ З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ, ЇХ КОМПЕТЕНЦІЯ Стаття 8. Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президенті України 1. Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю здійснює координацію діяльності всіх державних органів, на які цим Законом покладено обов'язки здійснювати цю боротьбу. Положення про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю затверджується Верховною Радою України. 2. Координаційний комітет по* боротьбі з корупцією і організованою злочинністю створюється у складі Голови Служби безпеки України, заступника Голови Служби безпеки України, керівника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України, Міністра внутрішніх справ України, першого заступника Міністра внутрішніх справ України — керівника Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ, Голови Правління Національного банку України, Голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Голови Державного митного комітету України, начальника Головного управління державної податкової служби України. До складу Координаційного комітету можуть входити керівники інших міністерств та відомств, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю. У засіданнях Координаційного комітету беруть участь Голова Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, Генеральний прокурор України, начальник управління Генеральної прокуратури України по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю. 3. До компетенції Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю належить: а) координація і сприяння діяльності органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю; б) розробка стратегії і рекомендацій щодо тактики боротьби з організованою злочинністю; в) організація співробітництва з питань боротьби з організованою злочинністю з відповідними органами інших держав та міжнародними установами; г) підготовка щорічних і спеціальних доповідей (інформацій) про стан організованої злочинності в Україні, основні напрями та результати бо- 236 ротьби з нею і внесення їх на розгляд Президента України та Верховної Ради України; д) вирішення питань щодо розпорядження фондом сприяння боротьбі з організованою злочинністю. 4. Рішення Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, прийняті в межах його компетенції та відповідно до законодавства України, є обов'язковими для виконання державними органами і посадовими особами, до яких вони звернені. 5. Для науково-дослідного забезпечення боротьби з організованою злочинністю при Координаційному комітеті створюється міжвідомчий центр з проблем боротьби з організованою злочинністю. Стаття 9. Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ України 1. Спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ є Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, управління, відділи і відділення по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ Республіки Крим, головного управління внутрішніх справ міста Києва, головних управлінь і управлінь внутрішніх справ областей, міста Севастополя та інших міст, відповідних органів на транспорті, які підпорядковуються відповідно Міністру внутрішніх справ Республіки Крим, начальникам головних управлінь, управлінь внутрішніх справ. (Пункт перший статті 9 в редакції Закону M 4001-12 від 24.02.94) 2. Відділи і відділення по боротьбі з організованою злочинністю у містах (крім Севастополя) створюються в міру необхідності і підпорядковуються управлінням по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ Республіки Крим, головних управлінь і управлінь внутрішніх справ областей. (Пункт другий статті 9 в редакції Закону № 4001-12 від 24.02.94) 3. Створення і ліквідація відділів і відділень по боротьбі з організованою злочинністю в містах здійснюється рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ України, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. 4. Начальник Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України призначається на посаду рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ України, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, і є першим заступником Міністра внутрішніх справ України. 5. Начальники управлінь по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ Республіки Крим, головного управління внутрішніх справ міста Києва, головних управлінь і управлінь внутрішніх справ областей, міста Севастополя, відповідних органів на транспорті є відповідно першими заступниками міністра, начальників головних управлінь, уп- 237 равлінь внутрішніх справ, які призначаються І звільняються з цих посад Мінісгром внутрішніх справ України за поданням відповідно міністра, начальників головних управлінь, управлінь внутрішніх справ за погодженням з начальником Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України. (Пункт п'ятий статті 9 в редакції Закону № 4001-12 від 24.02.94) 6. Начальники міських відділів і відділень по боротьбі з організованою злочинністю призначаються на посаду і звільняються з неї Міністром внутрішніх справ Республіки Крим, начальниками головного управління внутрішніх справ міста Києва, головних управлінь і управлінь внутрішніх справ областей, міста Севастополя, відповідних органів на транспорті за погодженням з начальником Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України. (Пункт шостий статті 9 в редакції Закону № 4001-12 від 24.02.94) 7. У структуру спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю входять інформаційно-аналітичні відділи, оперативно-розшу-кові, а також оперативно-технічні служби, підрозділи швидкого реагування, внутрішньої безпеки, кадрові та Інші служби. (Частина друга пункту сьомого статті 9 виключена згідно із Законом № 4001-12 від 24.02.94) 8. Головне управління, управління, відділи і відділення по боротьбі з організованою злочинністю є юридичними особами, мають самостійні кошториси, розрахункові та інші рахунки в банках, печатки із зображенням Державного герба України і з своїм найменуванням. Стаття 10. Спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю Служби безпеки України 1. Спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України є Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління Служби безпеки України і відділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю органів Служби безпеки України в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. 2. Відділи, відділення або групи по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю у містах (крім Києва та Севастополя) створюються в міру необхідності і підпорядковуються відділам по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю. 3. Створення і ліквідація відділів, відділень або груп по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю у містах здійснюється за рішенням Голови Служби безпеки України за поданням начальника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. 4. Начальник Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління Служби безпеки України 238 призначається на посаду і звільняється з неї Указом Президента України за поданням Голови Служби безпеки України, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби а організованою злочинністю І корупцією, і є заступником Голови Служби безпеки України. 5. Начальники відділів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю в Республіці Крим і в областях призначаються на посаду і звільняються з неї наказом Голови Служби безпеки України за поданням начальника Головного Управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Начальник відділу по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю в Республіці Крим призначається також за погодженням з Головою Верховної Ради Республіки Крим. 6. Начальники відділів, відділень або груп по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю в містах призначаються на посаду і звільняються з неї наказом начальника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління Служби безпеки України за поданням Голови Служби безпеки Республіки Крим, начальника обласного управління Служби безпеки України. (Пункт шостий статті 10 із змінами, внесеними згідно із Законом № 4001-12 від 24.02.94) 7. (Пункт сьомий статті 10 виключено на підставі Закону № 4001-12 від 24.02.94) 8. (Пункт восьмий статті 10 виключено на підставі Закону № 4001-12 від 24.02.94) Стаття 11. Компетенція спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ і Служби безпеки України Межі компетенції спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ України і Служби безпеки України визначаються на основі законів України "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про оперативно-розшукову діяльність", цього Закону, Кримінально-процесуального кодексу та інших законів України. Розділ III. ПОВНОВАЖЕННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ПО БОРОТЬБІ З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ Стаття 12. Права спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та їх співробітників 1. Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України та їх співробітники мають права, передбачені законами України "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про оперативно-розшукову діяльність", цим Законом та іншими законодавчими актами України. 239 2. При здійсненні заходів боротьби з організованою злочинністю спеціальним підрозділам по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України надаються повноваження. а) заводити оперативно-розшукові справи. Постанова про заведення справи затверджується начальником спеціального підрозділу; б) на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю одержувати від банків, а також кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб. Документи та інформація повинні бути подані негайно, а якщо це неможливо — не пізніш як протягом 10 діб; в) залучати до проведення перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ, організацій контрольних і фінансових органів; г) одержувати інформацію з автоматизованих інформаційних і довідкових систем та банків даних, створюваних Верховним Судом України, Генеральною прокуратурою України, Антимонопольним комітетом України, Фондом державного майна України, міністерствами, відомствами, іншими державними органами України; д) в разі одержання фактичних даних про організовану злочинну діяльність для їх перевірки витребувати та одержувати від державних органів, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи. Витребовувані документи та інформація повинні бути подані негайно або не пізніш як протягом 10 діб. 3. За матеріалами оперативно-розшукової діяльності та кримінальних справ спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю мають право подавати до суду заяви про скасування реєстрації і припинення діяльності суб'єктів підприємництва, а також за наявності підстав, передбачених Законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України. 4. При здійсненні боротьби з організованою злочинністю співробітники спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ і Служби безпеки України мають право: а) за письмовим розпорядженням керівника відповідного спеціального підрозділу входити за службовими посвідченнями на територію, у приміщення, склади та сховища підприємств, організацій і установ (крім іноземних, дипломатичних представництв), незалежно від їх відомчої належності та форм власності, на контрольно-пропускні пункти прикордонних військ та митниць, а також у виробничі приміщення громадян, які займаються підприємницькою діяльністю; б) за постановою та з санкції відповідного прокурора по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, а у невідкладних випадках з наступним повідомленням прокурора протягом доби в разі загрози знищення, приховування або втрати предметів чи документів, які можуть бути використані у розкритті та розслідуванні злочинної діяльності, на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх під охоро- 240 ну, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності фізичних та юридичних осіб, вилучати предмети і документи із складанням відповідного акта. Копи акта вручаються громадянину чи представнику підприємства, установи, організації. 5. Оперативні управління, відділи та відділення спеціальних підрозділів мають повноваження органу дізнання. Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю можуть порушувати і розслідувати, передавати через відповідного прокурора по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами за підслідністю в інші органи внутрішніх справ і Служби безпеки України кримінальні справи про виявлені ними злочини, у такому ж порядку витребувати і приймати від них до свого провадження кримінальні справи про злочини, вчинені організованими злочинними угрупованнями. Питання вирішення спорів про підслідність зазначених кримінальних справ регулюються цим Законом і Кримінально-процесуальним кодексом України. Розділ IV. ЗАХОДИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БОРОТЬБИ З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ Стаття 13. Використання негласних співробітників 1. При здійсненні боротьби з організованою злочинністю спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України мають право, якщо інших заходів для розкриття організованої злочинності та притягнення винних до відповідальності недостатньо, використовувати штатних і нештатних негласних співробітників, які вводяться під легендою прикриття в організовані злочинні угруповання. 2. Введення негласного співробітника в організовані злочинні угруповання здійснюється за наявності відомостей про організовану злочинну діяльність та на підставі письмового доручення. 3. Для виконання доручення негласний співробітник вправі під легендою прикриття вступати в трудові, цивільно-правові та інші відносини. Шкода або збитки, завдані діями негласного співробітника під час виконання доручення, відшкодовуються за рахунок державного бюджету. Негласний співробітник не несе відповідальності за завдані ним шкоду або збитки, якщо його дії були необхідними для виконання доручення. 4. Питання діяльності негласних співробітників, соціальні та інші та-; рантії для них регулюються Положенням про негласного співробітника І спеціального підрозділу по боротьбі з організованою злочинністю, яке затверджується Кабінетом Міністрів України. Стаття 14. Використання учасників організованих злочинних угруповань у боротьбі з організованою злочинністю 1. Для здійснення заходів боротьби з організованою злочинністю спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ і Служби безпеки України мають право залучати до співробітництва учасників організованих злочин- 241 них угруповань на підставі письмового доручення та відповідно до нормативних актів Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки України. 2. Учасник організованого злочинного угруповання може бути частково або повністю звільнений від кримінальної відповідальності та покарання, якщо він у процесі оперативно-розшукової діяльності, попереднього розслідування чи судового розгляду справ сприяє викриттю організованих злочинних угруповань та вчинених ними злочинів, притягненню винних до відповідальності, відшкодуванню шкоди фізичним та юридичним особам і державі. Стаття 15. Використання спеціальних технічних засобів у боротьбі з організованою злочинністю 1. У боротьбі з організованою злочинністю спеціальним підрозділам органів внутрішніх справ і Служби безпеки України надається право за попередньою санкцією прокурора додатково використовувати спеціальні технічні засоби у випадках: а) контролю, фіксації і документування розмов та інших дій осіб за наявності підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності; б) фіксації та документування факту телефонної розмови між громадянами, надсилання листа або телеграфного повідомлення, без порушення таємниці змісту телефонної розмови, листа або телеграфного повідомлення; в) забезпечення особистої безпеки і безпеки житла, майна співробітників спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ і Служби безпеки України, учасників кримінального судочинства, їх близьких родичів, за їх згодою, в разі загрози заподіяння їм шкоди у зв'язку з їх участю в боротьбі з організованою злочинністю. 2. В інших випадках спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України застосовують технічні засоби в порядку, що визначається Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність". 3. Фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, можуть бути використані як докази в судочинстві. Розділ V. ВЗАЄМОДІЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ПО БОРОТЬБІ З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ Стаття 16. Взаємодія органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України у питаннях боротьби з організованою злочинністю 1. З метою забезпечення взаємодії органів прокуратури, внутрішніх справ і Служби безпеки України у штатних розписах центральних апаратів зазначених органів передбачаються посади осіб, до функціональних обов'язків яких входить здійснення взаємодії у питаннях боротьби з організованою злочинністю. 242 2. У Республіці Крим, областях і містах, у відповідних органах прокуратури, внутрішніх справ і Служби безпеки України функції щодо забезпечення взаємодії покладаються на прокурорів, які здійснюють нагляд за виконанням законів спеціальними підрозділами органів внутрішніх справ та Служби безпеки України по боротьбі з організованою злочинністю, на керівників спеціальних підрозділів та відповідальних працівників територіальних органів прокуратури, внутрішніх справ та Служби безпеки України. 3. Обмін оперативною інформацією між спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України щодо спільних заходів здійснюється за письмовим розпорядженням керівників відповідних спеціальних підрозділів. 4. Умови і порядок обміну інформацією між спеціальними підрозділами органів внутрішніх справ і Служби безпеки України регулюються спільними нормативними актами Міністерства внутрішніх справ і Центрального управління Служби безпеки України. 5. Передача оперативної інформації спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю територіальним та іншим органам внутрішніх справ і Служби безпеки України допускається тільки за згодою і за письмовим розпорядженням керівника відповідного спеціального підрозділу. 6. Територіальні та інші органи внутрішніх справ і Служби безпеки України (у межах відомств) зобов'язані передаваги відповідним спеціальним підрозділам оперативну інформацію, документи та інші матеріали, пов'язані з організованою злочинністю, а також кримінальні справи через відповідного прокурора на письмову вимогу спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю. Керівники територіальних та інших органів внутрішніх справ, Служби безпеки України забезпечують взаємодію із спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю і сприяють виконанню поставлених перед спеціальними підрозділами завдань. Стаття 17. Взаємодія спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю з іншими державними органами 1. У сфері боротьби з організованою злочинністю Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України і Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України взаємодіють з Національним банком України, Міністерством фінансів України, Міністерством зовнішніх економічних зв'язків України, Державним митним комітетом України, Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України, Державним комітетом у справах охорони державного кордону України та іншими міністерствами і відомствами. 2. Для забезпечення взаємодії за рахунок штатної чисельності Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ і Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України або в межах встановленої чи- 243 сельїності апарату міністерств і відомств за поданням керівників Головного управління Міністерства внутрішніх справ і Головного управління служби безпеки України можуть вводитися посади помічників керівників відповідних міністерств і відомств з питань взаємодії в боротьбі з організованою злочинністю. 3. Зазначені посади комплектуються, як правило, з числа співробітників органів внутрішніх справ і Служби безпеки України, які мають досвід відповідної роботи. Призначення на посаду і звільнення з неї проводиться керівниками зазначених міністерств і відомств за погодженням з керівниками Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ і Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України. Стаття 18. Обов'язки державних органів, що мають контрольні повноваження І. Національний банк України, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, Державна податкова служба, Державна контрольно-ревізійна служба, митні органи України, а також інші державні органи, що мають право контролю за дотриманням організаціями і громадянами законодавства України, з метою боротьби з організованою злочинністю зобов'язані: а) під час здійснення у межах своєї компетенції контрольних функцій з'ясовувати неправомірні дії організацій і громадян, що можуть свідчити про злочинну діяльність або створювати умови для такої діяльності; б) передавати відповідним спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю одержувані при здійсненні контрольних функцій і аналізі інформації, що надходить, відомості, що можуть свідчити про організовану злочинну діяльність та використовуватися для виявлення, припинення і попередження такої діяльності; в) за дорученням спеціальних органів по боротьбі з організованою злочинністю проводити у межах своєї компетенції ревізії, перевірки та інші дії щодо контролю за дотриманням законодавства України організаціями і громадянами; г) розробляти пропозиції щодо вдосконалення законодавства, спрямовані на усунення умов, що сприяють злочинній діяльності; д) здійснювати інші заходи, передбачені цим Законом та іншими актами законодавства. 2. Органи Державної податкової служби України зобов'язані: а) забезпечувати виявлення порушень законодавства про податки і платежі в бюджет та негайно повідомляти про це відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю; б) за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю проводити перевірку своєчасності надання і вірогідності документів, пов'язаних з обчисленням платежів у бюджет, одержувати документи про платежі, що підлягають оплаті, та тих, що фактично надійшли в бюджет, здійснювати з цією метою входження в інформаційну систему, зв'язану з підприємництвом; 244 в) негайно повідомляти відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з І організованою злочинністю про всі випадки перереєстрації підприємства у і зв'язку із зміною його власника. 3. Митні органи України зобов'язані: а) подавати необхідну допомогу при проведенні оперативно-розшуко-; вих заходів у зоні митного контролю; б) за дорученням спеціальних органів по боротьбі з організованою зло-f чинністю проводити перевірку законності дій організацій і громадян, пов'я-'заних з переміщенням предметів і речовин через митний кордон, і комп-! лексний контроль разом з Національним банком України за їх валютними операціями; в) за дорученням спеціальних органів по боротьбі з організованою злочинністю забезпечувати контрольовані поставки наркотичних і психотроп-I них засобів, а також зброї та інших предметів, що використовуються орга-1 нізованими злочинними групами і угрупованнями з метою контрабанди. 4. Національний банк України з метою реалізації державної політики в ' сфері боротьби з організованою злочинністю зобов'язаний: а) забезпечувати виявлення порушень законодавства з боку комерцій-І них банків та інших підконтрольних Національному банку України підпри-I ємств, установ, організацій, які створюють умови для організованої злочинної діяльності, і притягнення винних до відповідальності; б) встановлювати обсяги і форми звітності, яка подається Національному банку України, необхідні для виявлення організованої злочинної діяльності та умов, що їй сприяють; в) при одержанні клопотання про видачу ліцензій на здійснення операцій в іноземній валюті повідомляти про це спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю і враховувати одержувані щодо них висновки; г) попередньо інформувати спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю про великомасштабні операції фізичних осіб (у роз-1 мірі понад сто мінімальних заробітних плат) чи юридичних осіб (у розмірі понад п'ять тисяч мінімальних заробітних плат), здійснені одноразово або протягом ЗО діб; д) за рішенням слідчого або суду припиняти фінансування та операції з рахунків клієнтів. 5. Прикордонні війська України сприяють спеціальним підрозділам Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України у виявленні, при-і пиненні та попередженні організованої злочинної діяльності, затриманні та притягненні до відповідальності її учасників. З цією метою Прикордонні війська України за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з орга-; нізованою злочинністю органів внутрішніх справ та Служби безпеки Украї-1 ни, за наявності підстав, передбачених законами України, зобов'язані: а) проводити перевірку і тимчасове вилучення документів у конкрет-f них осіб, які прямують через державний кордон України; б) не пропускати окремих осіб через державний кордон, здійснювати їх адміністративне затримання; в) оглядати конкретні транспортні засоби і майно, що прямують через І державний кордон України, і вилучати виявлені при цьому предмети та ре- 245 новини, заборонені до вивезення і ввезення в Україну, та предмети контрабанди; г) здійснювати дії щодо контролю і затримання українських та Іноземних невійськових суден. Розділ VI. ІНФОРМАЦІЙНЕ, ФІНАНСОВЕ, МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ТА НАУКОВО-ДОСЛІДНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БОРОТЬБИ З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ Стаття 19. Інформаційне забезпечення боротьби з організованою злочинністю 1. Для вирішення завдань боротьби з організованою злочинністю спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ і Служби безпеки України мають право збирати, накопичувати і зберігати інформацію про події і факти, що свідчать про організовану злочинну діяльність, її причини та умови, про осіб, які беруть участь в організованій злочинній діяльності. З цією метою в Головному управлінні по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Головному управлінні по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю Служби безпеки України створюються централізовані банки даних. Порядок використання таких даних регулюється нормативними актами Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України, які вживають заходів щодо їх захисту. Спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ України і Служби безпеки України взаємодіють на безоплатній основі з інформаційно-довідковими службами Міністерства статистики України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, Верховного Суду України, Державного митного комітету України, банківських, фінансових, податкових та інших органів і установ, а також одержують від них всю інформацію про реальні прояви організованої злочинної діяльності. Порядок збирання, накопичення, опрацювання і надання такої інформації регламентується положеннями про ці органи та установи, відповідними законодавчими актами. Відповідні банки даних створюються в спеціальних підрозділах по боротьбі з організованою злочинністю на місцях. Стаття 20. Фінансове та матеріально-технічне забезпечення 1. Фінансування та матеріально-технічне забезпечення боротьби з організованою злочинністю є пріоритетним і здійснюється за рахунок державного бюджету. Розміри необхідних для цього коштів, у тому числі валютних, щорічно встановлюються Верховною Радою України при затвердженні бюджету відповідно до національної програми боротьби із злочинністю. 2. Структура, штатна чисельність і фонд оплати праці працівників спеціалізованих підрозділів Міністерства внутрішніх справ України і Служби безпеки України затверджуються їх керівниками у межах встановлених асигнувань за погодженням з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. 246 3. Матеріально-технічне забезпечення спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинною діяльністю здійснюється централізовано за заявками Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, інших правоохоронних органів, міністерств і відомств. (Частина четверта статті 20 втратила чинність на підставі Закону № 783-XIV від 30.06.99 — редакція набирає чинності одночасно з набранням чинності Законом про Державний бюджет України на 2000 рік) 4. Зміцнення матеріально-технічної бази, оснащення сучасними засобами зв'язку та спеціальною технікою органів і підрозділів, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю, заохочення співробітників і громадян, які сприяли викриттю організованих злочинних угруповань, здійснюється також за рахунок коштів Фонду сприяння боротьбі із злочинністю, положення про який затверджується Верховною Радою України. (Частина п'ята статті 20 втратила чинність на підставі Закону M 783-XfV від 30.06.99 — редакція набирає чинності одночасно з набранням чинності Законом про Державний бюджет України на 2000 рік) 5. Інші органи та установи, їх працівники, а також громадяни, які виявили незаконні майнові або фінансові угоди чи операції, мають право на одержання за рішенням суду до 10 відсотків від суми угоди чи операції, стягненої в доход держави, або суми штрафу, накладеного за незаконну угоду чи операцію. Стаття 21. Науково-дослідне забезпечення боротьби з організованою злочинністю Для науково-дослідного забезпечення боротьби з організованою злочинністю створюється Міжвідомчий центр з проблем боротьби з організованою злочинністю. РОЗДІЛ VII. ГАРАНТІЇ ПРАВ ГРОМАДЯН ТА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ПІД ЧАС ЗДІЙСНЕННЯ ЗАХОДІВ БОРОТЬБИ З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ Стаття 22. Гарантії прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб під час здійснення заходів боротьби з організованою злочинністю 1. Відносини, що виникають у сфері боротьби з організованою злочинністю між державними органами і фізичними та юридичними особами, будуються на принципах законності, справедливості та максимального забезпечення прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. 2. Забороняється використання спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, їх співробітників, матеріально-технічних засобів для виконання завдань, не віднесених законами України до компетенції цих спеціальних підрозділів. 247 3. Одержана спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю та їх співробітниками інформація, не пов'язана з вчиненням злочинів чи інших правопорушень з боку фізичних та юридичних осіб, не може використовуватися на шкоду правам та законним інтересам цих осіб. Документи та інші джерела, що містять таку інформацію, підлягають знищенню не пізніше шести місяців з дня їх одержання відповідним спеціальним органом по боротьбі з організованою злочинністю. 4. Фізичні та юридичні особи мають право в порядку, встановленому законодавством України, оскаржити до суду чи арбітражного суду дії співробітників спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю та інших органів, зазначених у статті 5 цього Закону, які вони вважають неправомірними. 5. Для розгляду судових справ з питань, пов'язаних з боротьбою з організованою злочинністю, у судах визначаються судді, яким забезпечуються додаткові гарантії захисту та особистої безпеки. РОЗДІЛ VIII. КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ У СФЕРІ БОРОТЬБИ З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ Стаття 23. Контроль Верховної Ради України 1. Контроль за виконанням законів у сфері боротьби з організованою злочинністю і витрачанням коштів, які виділяються на ці цілі, здійснюється Верховною Радою України безпосередньо, а також Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. 2. Верховна Рада України не рідше одного разу на рік заслуховує звіт Голови Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, доповіді Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю, Голови Служби безпеки України, Міністра внутрішніх справ України про стан боротьби з організованою злочинністю, а також доповідь Генерального прокурора України про стан прокурорського нагляду у сфері боротьби з організованою злочинністю. Доповіді Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю та зазначених вище посадових осіб заслуховуються разом із співдоповіддю Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Верховна Рада України в міру необхідності може заслуховувати звіти та доповіді посадових осіб інших державних органів з окремих питань, пов'язаних із здійсненням боротьби з організованою злочинністю. Стаття 24. Повноваження Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією 1. Комітет Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією здійснює: а) контроль за виконанням законодавства про боротьбу з корупцією і організованою злочинністю, перевірку діяльності спеціальних підрозділів 248 по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України; б) підготовку законопроектів, спрямованим на боротьбу з корунціью і організованою злочинністю; в) вивчення практики застосування законів органами, які ведуть боротьбу з корупцією і організованою злочинністю, з метою вдосконалення законодавства та діяльності з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю, підготовку пропозицій щодо тлумачення норм законів; г) у передбачених цим Законом випадках дає згоду на створення і ліквідацію спеціальних підрозділів по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, призначення на посаду і звільнення з неї керівників цих спеціальних підрозділів, прокурорів по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю. 2. Органи прокуратури, внутрішніх справ га Служби безпеки України, включаючи їх спеціальні підрозділи, зобов'язані надавати Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією інформацію про свою діяльність, за винятком інформації, що може призвести до розголошення даних про осіб, які негласно співробітничають із спеціальним підрозділом по боротьбі з організованою злочинністю, і особу — учасника організованого злочинного угруповання, який співробітничає із спеціальними підрозділами, а також про осіб щодо яких заведено оперативно-розшукові справи. Стаття 25. Права Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією 1. Комітет Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією має право: а) перевіряти виконання законів про боротьбу з корупцією і організованою злочинністю, а також доручати проведення перевірок іншим органам та посадовим особам; б) вносити подання щодо виявлених правопорушень про притягнення до відповідальності посадових осіб згідно з законодавством України; в) вносити по виявлених злочинах обов'язкові для розгляду пропозиції Генеральному прокурору України про порушення кримінальних справ, створення оперативно-слідчих груп із працівників органів прокуратури, внутрішніх справ та Служби безпеки України, призначення прокурорів по нагляду за розслідуванням кримінальних справ; г) у разі відмови Генерального прокурора України у порушенні кримінальної справи на пропозицію Комітету він має право внести на пленарне засідання Верховної Ради України питання щодо створення незалежної слідчої групи, призначення незалежного прокурора по нагляду за розслідуванням кримінальної справи; д) перевіряти законність та обгрунтованість використання у боротьбі з організованою злочинністю учасників злочинних угруповань, спеціальних технічних засобів, застосування інших негласних заходів. З цього питання Комітет один раз на 6 місяців заслуховує Генерального прокурора, Міністра внутрішніх справ, Голову Служби безпеки України. 249 2. Інші питання компетенції Комітету регулюються Положенням про Комітет Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, яке затверджується Верховною Радою України. Стаття 26. Прокурорський нагляд 1. Нагляд за виконанням законів у сфері боротьби з організованою злочинністю здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами. 2. Для здійснення нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, розслідуванням кримінальних справ про відповідні злочини, а також підтриманням державного обвинувачення в суді з цих справ в Генеральній прокуратурі України створюється управління, а в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі — його відділи. 3. Керівники управління по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю Генеральної прокуратури України та його відділів, зазначених у пункті 2 цієї статті, призначаються наказом Генерального прокурора України за погодженням з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, а керівник відділу в Республіці Крим — також за погодженням з Головою Верховної Ради Республіки Крим. 4. Управління по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю є юридичною особою, має самостійні кошториси та рахунки в банках, печатки з зображенням Державного герба України і прирівнюється за своїм статусом до відповідних органів прокуратури, передбачених у статті 13 Закону України "Про прокуратуру". 5. Прокурори, які очолюють управління та відділи по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, мають право давати санкції на арешт та інші повноваження, передбачені Законом України "Про прокуратуру", а також цим Законом. Закон України "Про боротьбу з корупцією" (Вводиться в дію Постановою BP № 357/95-BP від 05.10.95) Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України Цей Закон визначає правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь. Боротьба з корупцією здійснюється на основі чіткої правової регламентації діяльності державних органів, служб і осіб, уповноважених на виконання функцій держави, забезпечення гарантій прав та інтересів фізичних і юридичних осіб. 250 Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Поняття корупції та корупційних діянь Під корупцією в цьому Законі розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Корупційними діяннями є: а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством. Подарунок (винагорода), отриманий зазначеними особами за обставин, передбачених пунктом "а" частини другої цієї статті, у тому числі такий, що надійшов без їх відома, а також вартість незаконно одержаних послуг підлягають стягненню (відшкодуванню) в доход держави. Стаття 2. Суб'єкти корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією За корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією, на підставі цього Закону несуть відповідальність такі особи, уповноважені на виконання функцій держави: а) державні службовці; б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільські, селищні міські голови та голови районних, обласних рад. (Пункт "б" статті 2 у редакції Закону M 171/97-BP від 03.04.97 р.) Стаття 3. Межі дії Закону Суб'єкти, зазначені у статті 2 цього Закону, за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією, несуть адміністративну та дисциплінарну відповідальність на підставі цього Закону. Питання про кримінальну, цивільно-правову та матеріальну відповідальність за корупційні діяння та правопорушення, пов'язані з корупцією, вирішуються відповідно до вимог чинного законодавства. Військовослужбовці та інші особи, які згідно з чинним законодавством притягаються до відповідальності за адміністративні правопорушення відповідно до дисциплінарних статутів, у разі вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією, несуть відповідальність, передбачену цим Законом. Стаття 4. Органи, які ведуть боротьбу з корупцією Боротьбу з корупцією ведуть відповідні підрозділи: 251 а) Міністерства внутрішніх справі України; а-1) податкової міліції; (Статтю-4 доповнено пунктом "а-]" згідно Із Законом № 85/УЬ-ВР від 05.02.98 р.) б) Служби безпеки України; в) органів прокуратури України; інші органи та підрозділи, що створюються для боротьби з корупцією згідно з чинним законодавством. Розділ II. ПОПЕРЕДЖЕННЯ КОРУПЦІЇ Стаття 5. Спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції Державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права: а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); в) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність; (Пункт "в" частини 1 статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом № 622-XlV від 05.05.99 р.) t) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію. Обмеження, передбачені у пунктах "б" і "в" частини першої цієї статті, не поширюються на депутатів сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, які здійснюють депутатські повноваження, не пориваючи з виробничою чи службовою діяльністю. (Статтю 5 доповнено частиною 2 згідно із Законом M 171 /97-BP від 03.04.97 р.) (У зв'язку з цим частини 2 і 3 вважати відповідно частинами 3 і 4) 252 Державний службовець, який є посадовою «собою, не має також права: а) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-бак ківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; б) неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень; в) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює; г) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень. Особи, які претендують на зайняття посади в системі державної служби або на виконання інших функцій держави, попереджаються про встановлені щодо них обмеження. Стаття 6. Фінансовий контроль Декларування доходів осіб, уповноважених на виконання функцій держави, здійснюється в порядку і на підставах, передбачених статтею 13 Закону України "Про державну службу". В разі відкриття валютного рахунку в іноземному банку державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, зобов'язана у десятиденний строк письмово повідомити про це податкову службу із зазначенням номера рахунку і місцезнаходження іноземного банку. Відомості про доходи, цінні папери, нерухоме та цінне рухоме майно і вклади у банках посадових осіб, зазначених у частині першій статті 9 Закону України "Про державну службу", та членів їх сімей підлягають щорічній публікації в офіційних виданнях державних органів України. До обрання чи призначення кандидата на відповідні посади ці відомості попередньо подаються органу чи посадовій особі, які здійснюють обрання чи призначення на ці посади. (Частина 3 статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом № 171/97-BP від 03.04.97 р.) Розділ III. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КОРУПЦІЙНІ ДІЯННЯ ТА ІНШІ ПРАВОПОРУШЕННЯ, ПОВ'ЯЗАНІ З КОРУПЩЄЮ Стаття 7. Відповідальність за вчинення корупційних діянь Вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, будь-якого із зазначених у статті 1 цього Закону корупційних діянь, якщо воно не містить складу злочину, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави. Таким особам забороняється займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня їх звільнення. 253 Вчинення корупційних ді янь, передбачених цим Законом, народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатом або головою місцевої Ради народних депутатів тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і дострокове припинення депутатських повноважень або звільнення з виборної посади. Рішення про дачу згоди на притягнення їх до адміністративної відповідальності за вчинення корупційних діянь і дострокове припинення депутатських повноважень або звільнення з виборної посади приймається відповідною Радою на пленарному засіданні. Порядок притягнення народного депутата України до відповідальності у цих випадках визначається Законом України "Про статус народного депутата України". Таким особам забороняється балотуватися у депутати або на виборні посади в державні органи протягом п'яти років з дня припинення депутатських повноважень або звільнення з посади та займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня припинення депутатських повноважень або звільнення з посади. (Частина 2 статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом № 171/97-BP від 03.04.97 р.) Примітка. Під іншим усуненням від виконання функцій держави в цьому Законі розуміється дострокове припинення депутатських повноважень або звільнення з виборної посади, а так само звільнення з військової служби військової посадової особи (крім військовослужбовців строкової служби). Стаття 8. Відповідальність за порушення спеціальних обмежень, встановлених для осіб, уповноважених на виконання функцій держави Порушення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, будь-якого із зазначених у статті 5 цього Закону обмежень, якщо воно не містить складу злочину, тягне за собою адміністративне стягнення у вигляді штрафу від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року порушення будь-якого із зазначених у статті 5 цього Закону обмежень тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави. Стаття 9. Відповідальність за порушення вимог фінансового контролю Порушення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, вимог щодо декларування доходів (неподання або подання неповних чи неправдивих відомостей про доходи та зобов'язання фінансового характеру) тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави, а 254 S ! також є підставою для відмови у призначенні на посаду та для позбавлення * права балотуватись у депутати або на виборні посади в державні органи. Неподання або невчасне подання державним службовцем або іншою ,особою, уповноваженою на виконання функцій держави, відомостей про відкриття валютного рахунку в іноземному банку тягне за собою адмініст- і ративну відповідальність у вигляді штрафу від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави. Стаття 10. Відповідальність керівників за невжиття заходів щодо боротьби з корупцією Керівники міністерств і відомств, державних підприємств, установ та організацій чи їх структурних підрозділів у разі виявлення чи отримання інформації про вчинення підлеглим корупційного діяння або порушення спеціальних обмежень, встановлених статтею 5 цього Закону, в межах своєї компетенції зобов'язані вжити заходів до припинення таких діянь та негайно повідомити про їх вчинення будь-який з державних органів, зазначених у пунктах "а" і "б" статті 4 цього Закону. Умисне невжиття такими керівниками заходів, передбачених частиною першою цією статті, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення діяння, передбаченого частиною другою цієї статті, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави. Стаття 11. Відповідальність за умисне невиконання своїх обов'язків по боротьбі з корупцією Умисне нескладення або невчасне складення протоколу про вчинення корупційного діяння чи іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією, за наявності для цього підстав, або умисне неподання до суду протоколу про вчинення корупційного діяння чи іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією, особою, на яку покладено ці обов'язки, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави. Стаття 12. Підстави і порядок адміністративного провадження у справах про корупційні діяння або інші правопорушення, пов'язані з корупцією Порядок адміністративного провадження у справах про корупційні діяння або інші правопорушення, пов'язані з корупцією, а також виконання постанов про накладення адміністративних стягнень визначається Кодексом України про адміністративні правопорушення, за винятком положень, встановлених цим Законом. 255 Протокол про вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією, складається органами, зазначеними в пунктах "а" і ''б" статті 4 цього Закону, а у разі, коли факт вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією, що не містить складу злочину, встановлено прокурорською перевіркою чи попереднім слідством, — також слідчим чи прокурором. Підставою для складання протоколу є достатні дані, які свідчать про наявність в діянні особи ознак корупційного діяння або іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією. Орган дізнання в разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, передбачених чинним законодавством, за наявності в діянні особи ознак корупційного діяння або іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією, зобов'язаний у триденний строк надіслати матеріали перевірки або попереднього слідства, що стосується корупційного діяння чи іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією, до органу, зазначеного у пунктах "а" і "б" частини першої статті 4 цього Закону. Протокол про вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією, разом з матеріалами перевірки, у триденний строк з моменту його складення надсилається до районного (міського) суду за місцезнаходженням органу, який склав про це протокол. Розгляд адміністративних справ про корупційні діяння або інші правопорушення, пов'язані з корупцією, здійснюється районним (міським) судом у п'ятиденний строк з моменту надходження протоколу. Постанова суду про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу за корупційні діяння або інші правопорушення, пов'язані з корупцією, у триденний строк направляється відповідному державному чи виборному органу для вирішення питання про звільнення особи з посади або інше усунення від виконання нею функцій держави згідно з чинним законодавством. Розділ IV. УСУНЕННЯ НАСЛІДКІВ КОРУПЩЙНИХ ДІЯНЬ ТА ІНШИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ПОВ'ЯЗАНИХ З КОРУПЦІЄЮ Стаття 13. Відшкодування збитків Збитки, заподіяні державі, підприємству, установі, організації незаконним використанням приміщень, засобів транспорту і зв'язку, іншого державного майна або коштів, підлягають відшкодуванню винними особами, уповноваженими на виконання функцій держави, на загальних підставах і умовах матеріальної відповідальності працівників та військовослужбовців. У разі відмови добровільно повернути незаконно одержані особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредити, позички, цінні папери, нерухомість та інше майно вони чи їх вартість підлягають стягненню (вилученню) в доход держави у судовому порядку за заявою прокурора. Одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів та пільг у результаті дій, передбачених пунктом "а" частини першої статті 5 цього Закону, тягне 256 за собою визнання укладеної угоди недійсною з наслідками, передбаченими Цивільним кодексом України. Стаття 14. Скасування неправомірних нормативно-правових актів та рішень, прийнятих внаслідок корупційних діянь Прийняті внаслідок корупційних діянь неправомірні нормативно-правові акти та рішення підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженими на прийняття чи скасування відповідних актів та рішень, або визнаються незаконними в судовому порядку. Стаття 15. Поновлення прав та відшкодування збитків фізичним та юридичним особам Фізичні та юридичні особи, права яких порушено внаслідок корупційних діянь і які зазнали моральної чи матеріальної шкоди, мають право на поновлення цих прав і відшкодування шкоди у встановленому законом порядку. Розділ V. КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ У СФЕРІ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ Стаття 16. Контроль за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією Контроль за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією здійснюється Верховною Радою України безпосередньо, а також Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією. (Стаття 16 із змінами, внесеними згідно із Законом № 460-XIV від 02.03.99 р.) Стаття 17. Прокурорський нагляд Нагляд за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією здійснюється Генеральним прокурором України і уповноваженими ним прокурорами. Закон України "Про підприємництво" (Витяг) (Відомості Верховної Ради (BBP), 1991, № 14, cm. 168) (Вводиться в дію Постановою BP № 785-Xff від 26.02.91, BBP, 1991, № 14, cm. 169) (Із змінами, внесеними згідно із Законами № 1807-ПІ від 08.06.2000, BBP, 2000, M 38, cm. 318 M 1841-111 від 22.06.2000 M 1869-ПІ від 13.07.2000 № 1969-111 від 21.09.2000 № 1987-111 від 21.09.2000) (В тексті Закону слова "Української PCF', "в Українській PCP", "Ради Міністрів Української PCP" та "Радою Міністрів Української 9 І-37'j 257 РСР" замінено відповідно словами "України", "в Україні", "Кабінету Міністрів України" та "Кабінетом Міністрів України." згідно із Законом № 2697-ХП від 15.10.У2) Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, встановлює гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки. Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Підприємництво в Україні Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством. (Стаття 1 в редакції Закону № 1481-Ul від 22.02.2000) Стаття 2. Суб'єкти підприємницької діяльності Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; (Абзац другий статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1807-111 від 08.06.2000) юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність"; об'єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції. (Частину першу статті 2 доповнено абзацом згідно із Законом № 1807-111 від 08.06.2000) Щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприємницька діяльність не є основною, цей Закон застосовується до тієї частини їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою. Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в під- 258 прнємницьких товариствах та Ііх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю. Стаття 3. Свобода підприємницької діяльності Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України. Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльносгі, підприємництво в яких не застосовується у зв'язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління, встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Визначення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, в інших законодавчих актах, крім цього, не допускається. (Частина третя статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом № 304/95-BP від 13.07.95) Стаття 4. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності Діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів", виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана із розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій — також і повними товариствами. (Частина перша статті 4 із змінами, внесеними, згідно із Законами M 358-XIV від 24.12.98; M 863-XIV від 08.07.99) Діяльність, пов'язана з виплатою та доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам, здійснюється виключно державними підприємствами зв'язку. (Частина друга статті 4 в редакції Закону JVs 1869-ПІ від 13.07.2000) Діяльність, пов'язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих (А-76Ек, А-80Ек, А-92Ек, АІ-93Ек, А-95Ек, А-98Ек) з вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисневмісних добавок — абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового ефіру, здійснюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. (Статтю 4 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 969-XIV від 14.07.99) о* 259 Діяльність, пов'язана з виробництвом зазначених у частині третій цієї статті високооктанових кисневмісних добавок, здійснюється державними спиртовими заводами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. (Статтю 4 доповнено частиною четвертою згідно із Законом № 969-XIV від 14.07.99) Обмеженню (ліцензуванню») підприємницької діяльності підлягають тільки ті види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають на здоров'я людини, навколишнє природне середовище та безпеку держави. Для здійснення підприємницької діяльності, що ліцензується, необхідно отримати відповідну ліцензію та дотримуватись певних умов та правил здійснення даного виду діяльності (ліцензійні умови), які встановлює Кабінет Міністрів України або уповноважений ним орган. Ліцензія — це документ, що видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом виконавчої влади, згідно з яким власник ліцензії має право займатися певним видом підприємницької діяльності. Без ліцензії, що видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом виконавчої влади, не можуть здійснюватися: пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин; виробництво, ремонт і реалізація спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду; створення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів; виготовлення і реалізація лікарських засобів; виготовлення і реалізація особливо небезпечних хімічних речовин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України; виготовлення пива, а також виготовлення та реалізація алкогольних напоїв, спирту етилового, коньячного і плодового; (Абзац п'ятий частини статті 4 в редакції Закону M 122/98-BP від 12.02.98) виготовлення та реалізація тютюнових виробів; (Абзац шостий частини статті 4 в редакції Закону № 122/98-BP від 12.02.98) медична, ветеринарна практика; юридична практика; створення та утримання гральних закладів, організація азартних ігор, випуск та проведення лотерей; (Абзац дев'ятий частини шостої статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом M 1969-111 від 21.09.2000) міжнародні перевезення пасажирів і вантажів залізничним та автомобільним (крім країн СНД), повітряним, річковим, морським транспортом; агентування морського торговельного флоту; виготовлення та ввезення бланків цінних паперів, документів суворого обліку і знаків поштової оплати, а також матеріалів та напівфабрикатів для їх виробництва; 260 надання послуг, пов'язаних з охороною де§жавної, крім об'єктів, зазначених у частині першій цієї статті, та іншої власності, а також охороною громадян; діяльність, пов'язана з використанням радіоактивних відходів, джерел іонізуючого випромінювання, перевезення ядерних матеріалів та радіоактивних речовин; проектування, будівництво та експлуатація об'єктів атомної енергетики, а також надання послуг з їх обслуговуваная; видобування дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, виготовлення і реалізація виробів з їх використанням; виконання авіаційно-хімічних робіт та аер «фотозйомок; аудиторська діяльність; страхова діяльність; виготовлення ветеринарних медикаментів і препаратів; пересилання грошових переказів, листів ло 20 (двадцяти) грамів, поштових карток; використання радіочастот; виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт та кадастрових зйомок; будівельна діяльність (окремі види проектних та будівельно-монтажних робіт, інженерних вишукувань для будівництва, надання інжинірингових та інших послуг, які потребують відповідної атестації виконавця за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України); виготовлення і реалізація спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів; діяльність, пов'язана з розробкою, виготовленням, ввезенням, вивезенням, реалізацією та використанням засобів криптографічного та технічного захисту інформації, а також з наданням послуг із криптографічного та технічного захисту інформації; освітня діяльність; (Абзац двадцять шостий частини шостої статті 4 в редакції Закону M 1841-11 від 22.06.2000) діяльність, пов'язана з наданням туристичних послуг; (Абзац частини статті 4 в редакції Закону M 1121-XIV від 06.10.99) судово-експертна діяльність; надання послуг і виконання робіт протипожежного призначення; виробництво, передача та постачання електроенергії; здійснення операцій з металобрухтом; посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном; ремонт та експлуатація об'єктів трубопровідного транспорту; надання послуг телефонного зв'язку (крім відомчих об'єктів), технічне обслуговування мереж теле-, радіо- і проводового мовлення в межах промислової експлуатації; 261 наукові дослідження, пов'язані зі створенням і використанням космічної техніки та технологій (крім ракет-носіїв); розроблення, випробування, виробництво та експлуатація космічних апаратів і їх складових частин, наземної космічної інфраструктури та її складових частин, обладнання, що входить до складу космічного сегмента супутникових систем, за винятком систем телерадіомовлення; передавання, отримання, розповсюдження та використання даних з космічних об'єктів, крім питань, віднесених до компетенції Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; надання інших космічних послуг за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, прекурсорів і психотропних речовин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України; переробка і зберігання донорської крові та її компонентів, реалізація їх і виготовлених з них препаратів; довірчі та інші операції з майном довірителя (вкладника); фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність, (перелік видів фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності, які підлягають ліцензуванню, визначається Кабінетом Міністрів України); виготовлення і реалізація вибухових речовин; (Частину статті 4 доповнено абзацом згідно із Законом № 358-XlV від 24.12.98) розроблення, виготовлення і реалізація спеціальних технічних засобів (в тому числі іноземного виробництва) для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного отримання інформації; (Частину статті 4 доповнено абзацом згідно із Законом № 381-XIV від 12.01.99) діяльність арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів); (Частину статті 4 доповнено абзацом згідно із Законом № 784-XIV від 30.06.99) здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами; транскордонне перевезення відходів; діяльність, пов'язана із збиранням та заготівлею окремих видів відходів як вторинної сировини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України; (Частину шосту статті 4 доповнено абзацом згідно із Законом № 1288-XIV від 14.12.99) діяльність, пов'язана з проведенням оцінки продуктивності та типу тварин, генетичною експертизою походження тварин, визначенням якості тваринницької продукції, заготівлею та реалізацією племінних (генетичних) ресурсів. (Частину шосту статті 4 доповнено абзацом згідно із Законом № 1328-XIVeid 21.12.99) Для отримання ліцензії на кожний вид діяльності суб'єкт підприємницької діяльності подає органу, що видає ліцензії, заяву про видачу ліцензії, в якій зазначаються: 1) відомості про заявника: для громадянина-під-приємця — прізвище, ім'я, по батькові та паспортні дані (серія, номер пас- 262 порта, ким і коли виданий та місце проживання), для юридичних осіб — найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код; 2) вид діяльності, на який заявник має намір отримати ліцензію; 3) термін дії ліцензії". До заяви додаються такі документи: підпріиємцями-громадянами — копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності, копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; юридичними особами — копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та установчих документів. Заявник несе відповідальність згідно із законодавством за достовірність відомостей, викладених у заяві, та доданих до неї документів. У ліцензії зазначаються: найменування, ідентифікаційний код органу, що видав ліцензію; прізвище, ім'я, по батькові, адреса проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів або найменування і місцезнаходження, ідентифікаційний код юридичної особи; вид діяльності, на яку видається ліцензія; місце її здійснення; особливі умови та правила здійснення даного виду діяльності (ліцензійні умови); номер реєстрації ліцензії, дата її видачі та термін дії. Ліцензія видається після прийняття рішення про її видачу га подання заявником до органу, що видає ліцензію, документа про внесення алати за видачу ліцензії. Орган, що видає ліцензії, приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у термін не пізніше ЗО днів з дня одержання заяви та відповідних документів. У видачі ліцензії може буги відмовлено у разі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником, а також у разі неможливості здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних умов. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави відмови. Відмова у видачі ліцензії видається заявнику в письмовій формі у термін, зазначений у частині десятій цієї статті. Відмова у видачі ліцензії може бути оскаржена в судовому порядку. Передача ліцензій іншим юридичним і фізичним особам забороняється. Термін дії ліцензії встановлюється органом, що її видає, але не може бути меншим ніж три роки. Дія ліцензії може бути продовжена на новий термін за заявою суб'єкта підприємницької діяльності. Орган, що видає ліцензію, має право зупинити дію ліцензії на певний термін у разі порушення суб'єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов; невиконання суб'єктом підприємницької діяльності у визначений термін обов'язкових для виконання розпоряджень щодо додержання ліцензійних умов органу, спеціально уповноваженого Кабінетом Міністрів України, або органу, що видав ліцензію. У разі усунення порушень, що призвели до зупинення дії ліцензії, орган, що видав ліцензію, приймає рішення про поновлення її дії. Порядок зупинення та поновлення дії ліцензії визначає орган, спеціально уповноважений Кабінетом Міністрів України, або орган, що видав ліцензію. Ліцензія може бути анульована у разі виявлення недостовірних даних у заяві на отримання ліцензії чи в документах, що додаються до неї; передачі суб'єктом підприємницької діяльності ліцензії іншій особі; 263 повторного або грубого порушення суб'єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов. Ліцензія на використання радіочастот анулюється у разі несплати збору за використання радіочастотного ресурсу України протягом шести місяців. (Частина дев'ятнадцята статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1770-Ul від 01.06.2000) Ліцензія вважається анульованою з дати прийняття рішення щодо анулювання ліцензії або з дати скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. Мотивоване рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання доводиться до відома суб'єкта підприємницької діяльності у п'ятиденний термін. Рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання може бути оскаржено суб'єктом підприємницької діяльності в судовому порядку. У разі втрати ліцензії суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний у десятиденний термін повідомити про це орган, що видав ліцензію, та подати заяву про видачу дубліката ліцензії. У разі зміни місцезнаходження або найменування юридичної особи (якщо зміна найменування пов'язана з реорганізацією) чи зміни відомостей, зазначених у ліцензії, виданій підприємцю-громадянину, суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний в десятиденний термін подати заяву органу, що видав ліцензію, для переоформлення ліцензії з наданням документів, що підтверджують зазначені зміни. Переоформлення ліцензії проводиться протягом десяти днів з дати подання заяви та необхідних документів. Порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензії на здійснення окремих видів підприємницької діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України. За видачу та переоформлення ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої встановлюються Кабінетом Міністрів України. Суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють підприємницьку діяльність без ліцензії, якщо її отримання передбачено цим Законом, несуть відповідальність згідно з законодавством. Орган, що видає ліцензії, у разі недотримання порядку їх видачі несе відповідальність згідно з законодавством. Орган, що видає ліцензії, веде реєстр виданих ним ліцензій. До реєстру включаються відомості про суб'єктів підприємницької діяльності та видані ліцензії. На базі реєстрів органів, що видають ліцензії, створюється Єдиний ліцензійний реєстр, який ведеться органом, спеціально уповноваженим Кабінетом Міністрів України. Термін та форма подання інформації до Єдиного ліцензійного реєстру визначаються органом, спеціально уповноваженим Кабінетом Міністрів України. Пропозиції державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій щодо доцільності запровадження чи скасування ліцензування певних видів підприємницької діяльності підлягають обов'язковій експертизі, яка проводиться спеціально уповноваженим органом у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. 264 До обов'язків підприємства належить проведення природоохоронних заходів (у тому числі рекультивація земель і відновлення лісіь після їх використання), які сприяють зменшенню викликаного виробництвом негативного впливу на навколишнє середовище. Фінансування цих заходів здійснюється за рахунок коштів підприємства. Підприємство відповідає за раціональне використання усіх природних ресурсів і відшкодовує витрати на відновлення та охорону природних ресурсів. Стаття 7. Законодавство про підприємницьку діяльність Відносини, пов'язані із здійсненням підприємницької діяльності, регулюються цим Законом та іншими законодавчими актами України. Розділ II. УМОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Стаття 10. Відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності Підприємець зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і держави, що охороняються законом. За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність. Суб'єкт підприємництва — юридична особа може бути визнана арбітражним судом банкрутом у порядку, передбаченому Законом України " Про банкрутство". (Частина третя статті 10 в редакції Закону M 2684-12 від 14.10.92) Стаття Ii. Припинення підприємницької діяльності Діяльність підприємця припиняється: з власної ініціативи підприємця; на підставі рішення суду або арбітражного суду у випадках, передбачених законодавством України; (Абзац третій статті 11 в редакції Закону № 2684-12 від 14.10.92) у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання; (Абзац четвертий статті 11 із змінами, внесеними згідно із Законом № 762/97-BP від 23.12.97) (Абзац п'ятий статті 11 виключено на підставі Закону № 2684-12 від 14.10.92) І на інших підставах, передбачених законодавчими актами України. Розділ III. ПІДПРИЄМЕЦЬ І ДЕРЖАВА Стаття 12. Загальні гарантії прав підприємців Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, Інформаційних, природних та інших ресурсів. У разі поставок підприємцем товарів, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних по- 265 треб держава сприяє забезпеченню його матеріально-технічними та іншими ресурсами (Частина друга статті 12 в редакції Закону M 481 /96-BP від 12.11.96) У передбачених законом випадках підприємець або громадянин, який працює у підприємця по найму, може бути залучений до виконання в робочий час державних обов'язків. Орган, що приймає таке рішення, відшкодовує підприємцю відповідні збитки. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або арбітражем відповідно до їх компетенції. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" Верховна Рада України постановляє: 1. Внести до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" (Відомості Верховної Ради України, 1994 p., № 15, ст. 84; 1995 p., № 1, ст. З, № ЗО, ст. 229; 1996 p., № 31, ст. 148) такі зміни: 1. Статті 1—5, 7—12 і 14 викласти в такій редакції: Стаття 1. Система органів державної податкової служби До системи органів державної податкової служби належать: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах (далі — органи державної податкової служби). У складі органів державної податкової служби знаходяться відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями (далі — податкова міліція). Державна податкова адміністрація України залежно від кількості платників податків та інших місцевих умов може утворювати міжрайонні (на два і більше районів), об'єднані (на місто і район) державні податкові інспекції та у їх складі відповідні підрозділи податкової міліції. У Державній податковій адміністрації України та державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі утворюються колегії. Чисельність і склад колегії Державної податкової адміністрації України затверджуються Кабінетом Міністрів України, а колегій державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі — Державною податковою адміністрацією України. Колегії є дорадчими органами і розглядають найважливіші напрями діяльності відповідних державних податкових адміністрацій. Структура Державної податкової адміністрації України затверджується Кабінетом Міністрів України. 266 Стаття 2. Завдання органів державної податкової служби Завданнями органів державної податкової служби є1 здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, пра вильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством (далі — податки, інші платежі); внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства; прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування; формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів га Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб; роз'яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків; запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення. Стаття 3. Законодавство, яким керуються органи державної податкової служби Органи державної податкової служби України у своїй діяльності керуються Конституцією України, законами України, іншими нормативно-правовими актами органів державної влади, а також рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань оподаткування, виданими у межах їх повноважень. Стаття 4. Підпорядкованість органів державної податкової служби та їх взаємодія з іншими органами Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади. Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній податковій адміністрації України. Державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Органи державної податкової служби України координують свою діяльність з фінансовими органами, органами Державного казначейства України, органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики, державними митною та контрольно-ревізійною службами, іншими контролюючими органами, установами банків, а також з податковими службами інших держав. 267 Стаття 5. Призначення керівників органів державної податкової служби Державну податкову службу України очолює Голова Державної податкової адміністрації України, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Заступники Голови Державної податкової адміністрації України призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Голови Державної податкової адміністрації України. Кількість заступників Голови Державної податкової адміністрації України визначається Кабінетом Міністрів України. Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі очолюють голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Голови Державної податкової адміністрації України. Державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції очолюють начальники, які призначаються на посаду і звільняються з посади Головою Державної податкової адміністрації України за поданням голів відповідних державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Начальники управлінь податкової міліції призначаються Головою Державної податкової адміністрації України". Стаття 7. Статус органів державної податкової служби Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, відповідні бланки, рахунки в установах банків. РОЗДІЛ II. ФУНКЦІЇ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ Стаття 8. Функції Державної податкової адміністрації України Державна податкова адміністрація України здійснює такі функції: 1) виконує безпосередньо, а також організовує роботу державних податкових адміністрацій та державних податкових інспекцій, пов'язану із: здійсненням контролю за додержанням законодавства про податки, інші платежі, валютні операції, порядку розрахунків із споживачами з використанням електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем і товарно-касових книг, лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи, послуги, а також контролю за наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності та ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності; 268 здійсненням контролю за додержанням виконавчими комітетами сільських і селищних рад порядку прийняття і обліку податків, інших платежів від платників податків, своєчасністю і повнотою перерахування цих сум до бюджету; обліком платників податків, інших платежів; виявленням і веденням обліку надходжень податків, інших платежів; 2) видає у випадках, передбачених законом, нормативно-правові акти і методичні рекомендації з питань оподаткування; 3) затверджує форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, декларацій про валютні цінності, зразок картки фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів, форму повідомлення про відкриття або закриття юридичними особами, фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності банківських рахунків, а також форми звітів про роботу, проведену органами державної податкової служби; 4) роз'яснює через засоби масової інформації порядок застосування законодавчих та інших нормативно-правових актів про податки, інші платежі та організовує виконання цієї роботи органами державної податкової служби; 5) здійснює заходи щодо добору, розстановки, професійної підготовки та перепідготовки кадрів для органів державної податкової служби; 6) подає органам державної податкової служби методичну і практичну допомогу в організації роботи, проводить обстеження та перевірки її стану; 7) організовує роботу по створенню інформаційної системи автоматизованих робочих місць та інших засобів автоматизації та комп'ютеризації робіт органів державної податкової служби; 8) розробляє основні напрями, форми і методи проведення перевірок додержання податкового та валютного законодавства; 9) при виявленні фактів, що свідчать про організовану злочинну діяльність, або дій, що створюють умови для такої діяльності, направляє матеріали з цих питань відповідним спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю; 10) передає відповідним правоохоронним органам матеріали за фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції податкової міліції; 11) подає Міністерству фінансів України та Головному управлінню Державного казначейства України звіт про надходження податків, інших платежів; 12) вносить пропозиції та розробляє проекти міжнародних договорів стосовно оподаткування, виконує в межах, визначених законодавством, міжнародні договори з питань оподаткування; 13) надає фізичним особам — платникам податків та інших обов'язкових платежів ідентифікаційні номери і направляє до державної податкової інспекції за місцем проживання фізичної особи або за місцем отримання нею доходів чи за місцезнаходженням об'єкта оподаткування картку з ідентифікаційним номером та веде Єдиний банк даних про платників податків — юридичних осіб; 269 14) прогнозує, аналізує надходження податків, інших платежів, джерела податкових надходжень, вивчає вплив макроекономічних показників і податкового законодавства на надходження податків, Інших платежів, розробляє пропозиції щодо їх збільшення та зменшення втрат бюджету; 15) забезпечує виготовлення марок акцизного збору, їх зберігання, продаж та організовує роботу, пов'язану із здійсненням контролю за наявністю цих марок на пляшках (упаковках) алкогольних напоїв і на пачках (упаковках) тютюнових виробів під час їх транспортування, зберігання і реалізації; 16) вносить в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення податкового законодавства; 17) організовує у межах своїх повноважень роботу щодо забезпечення охорони державної таємниці в органах державної податкової служби. Стаття 9. Функції державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та державних податкових інспекцій в містах з районним поділом (крім міст Києва та Севастополя) Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в містах з районним поділом (крім міст Києва та Севастополя) виконують функції, передбачені статтею 8 цього Закону, крім функцій, зазначених у пунктах 2, З, 8, 11, 12, 13, 16, а також пункті 15 цієї статті у частині забезпечення виготовлення марок акцизного збору. У разі коли зазначені в частині першій цієї статті органи державної податкової служби безпосередньо здійснюють контроль за платниками податків, інших платежів, вони виконують щодо цих платників ті ж функції, що й державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції. Стаття 10. Функції державних податкових інспекцій в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонних та об'єднаних державних податкових інспекцій Державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції виконують такі функції: 1) здійснюють контроль за додержанням законодавства про податки, інші платежі; 2) забезпечують облік платників податків, інших платежів, правильність обчислення і своєчасність надходження цих податків, платежів, а також здійснюють реєстрацію фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів; 3) контролюють своєчасність подання платниками податків бухгалтерських звітів і балансів, податкових декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням податків, інших платежів, а також пере- 270 віряють достовірність цих документів щодо правильності визначення об'єктів оподаткування і обчислення податків, інших платежів; 4) здійснюють у межах своїх повноважень контроль ^a законністю валютних операцій, додержанням установленого порядку розрахунків із споживачами з використанням електронних контрольно-касових апаратів, товарно-касових книг, лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи і послуги, а також за наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення деяких видів підприємницької діяльності; 5) ведуть облік векселів, що видаються суб'єктами підприємницької діяльності при здійсненні операцій з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах та щомісяця подають інформацію про це місцевим органам державної статистики; здійснюють контроль за погашенням векселів; видають суб'єктам підприємницької діяльності дозволи на відстрочення оплати (погашення) векселів із зазначених операцій; 6) забезпечують застосування та своєчасне стягнення сум фінансових санкцій, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами України за порушення податкового законодавства, а також стягнення адміністративних штрафів за порушення податкового законодавства, допущені посадовими особами підприємств, установ, організацій та громадянами; 7) аналізують причини і оцінюють дані про факти порушень податкового законодавства; 8) проводять перевірки фактів приховування і заниження сум податків, інших платежів; 9) за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю проводять перевірки своєчасності подання та достовірності документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів; 10) передають відповідним правоохоронним органам матеріали за фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції податкової міліції; 11) подають до судів і арбітражних судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках — коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна; 12) проводять роботу, пов'язану з виявленням, обліком, оцінкою та реалізацією у встановленому законом порядку, безхазяйного майна, майна, що перейшло за правом успадкування до держави, скарбів і конфіскованого майна; 13) контролюють дотримання виконавчими комітетами сільських і селищних рад порядку прийняття і обліку податків, інших платежів від платників податків, своєчасність і повноту перерахування цих сум до бюджету; 14) розглядають звернення громадян, підприємств, установ і організацій з питань оподаткування та, в межах своїх повноважень, з питань ва- 271 лютного контролю, а також скарги на дії посадових осіб державних податкових інспекцій; 15) подають відповідним фінансовим органам та органам Державного казначейства України звіт про надходження податків, інших платежів, 16) здійснюють контроль за наявністю марок акцизного збору на пляшках (упаковках) алкогольних напоїв і на пачках (упаковках) тютюнових виробів під час їх транспортування, зберігання і реалізації; 17) роз'яснюють через засоби масової інформації порядок застосування законодавчих та інших нормативно-правових актів про податки, інші платежі; 18) виконують функції, передбачені пунктом 17 статті 8, а також інші функції, пов'язані із здійсненням відповідними підрозділами податкової міліції повноважень, передбачених статтею 21 цього Закону. РОЗДІЛ III. ПРАВА, ОБОВ'ЯЗКИ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ Стаття 11. Права органів державної податкової служби Органи державної податкової служби в установленому законом порядку мають право: 1) здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та у громадян, в тому числі громадян — суб'єктів підприємницької діяльності, перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг, показників електронних контрольно-касових апаратів і комп'ютерних систем, що застосовуються для розрахунків за готівку із споживачами, та інших документів незалежно від способу подання інформації (включаючи комп'ютерний), пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, наявності свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення, а також одержувати від посадових осіб і громадян у письмовій формі пояснення, довідки і відомості з питань, що виникають під час перевірок; перевіряти у посадових осіб, громадян документи, що посвідчують особу, під час проведення перевірок з питань оподаткування; викликати посадових осіб, громадян для пояснень щодо джерела отримання доходів, обчислення і сплати податків, інших платежів, а також проводити перевірки достовірності інформації, одержаної для внесення до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів. Періодичність таких перевірок та проведення обстежень виробничих, складських, торговельних та інших приміщень встановлюється Державною податковою адміністрацією України. Орган державної податкової служби може запрошувати громадян, в тому числі громадян — суб'єктів підприємницької діяльності, для перевірки правильності нарахування та своєчасності сплати ними податків, інших платежів. Письмові повідомлення про такі запрошення направляються громадянам рекомендованими листами, в яких зазначаються підстави виклику, дата і година, на яку викликається громадянин; 272 2) одержувати безоплатно від підприємств, установ, організацій, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, від громадна — суб'єктів підприємницької діяльності довідки, копії документів про фінансово-господарську діяльність, отримані доходи, видатки підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та громадян про розрахункові, валютні та інші рахунки, інформацію про наявність та обіг коштів на цих рахунках, у тому числі про ненадходження у встановлені терміни валютної виручки від суб'єктів підприємницької діяльності, та іншу інформацію, пов'язану з обчисленням га сплатою податків, інших платежів^ порядку, визначеному законодавством, входити в будь-які інформаційні
застосовуються для розрахунків за готівку із споживачами, ваго-касовюс
комплексів, систем та засобів штрихового кодування;

неподання органам державної податкової служби та їх посадовим особам
бухгалтерських звітів, балансів, податкових декларацій (розрахунків),
декларацій про валютні цінності, звітів про застосування електронних
контрольно-касових апаратів, комп’ютерних систем та інших документів,
пов’язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів;

непред’явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів
тощо) на її здійснення, сертифікатів відповідносгі електронних
контрольно-касових апаратів, комп’ютерних систем;

порушення підприємством, установою, організацією, громадянином-суб’єктом
підприємницької діяльності встановленого законом порядку реєстрації в
органі державної податкової служби як платників податків, відсутності
обліку об’єктів оподаткування або коли існує реальна загроза витрачання
коштів чи відчуження майна, вилучення яких у встановленому законом
порядку є єдиним засобом відшкодування збитків, завданих державі, у
зв’язку з неплатоспроможністю юридичної особи, що перевіряється;

6) вилучати (із залишенням копій) у підприємств, установ та організацій
документи, що свідчать про приховування (заниження) об’єктів
оподаткування, несплату податків, інших платежів, та вилучати у громадян
— суб’єктів підприємницької діяльності, які порушують порядок заняття
підприємницькою діяльністю, реєстраційні посвідчення або спеціальні
дозволи (ліцензії, патенти тощо) з наступною передачею матеріалів про
порушення органам, що видали ці документи;

7) застосовувати до підприємств, установ, організацій і громадян
фінансові санкції у вигляді стягнення:

однократного розміру донарахованої за результатами перевірки суми
податку або іншого платежу, а у разі повторного порушення протягом року
після порушення, встановленого попередньою перевіркою, — у двократному
розмірі донарахованої за результатами перевірки суми податку, іншого
платежу;

десяти відсотків належних до сплати сум податків, інших платежів за
неподання або несвоєчасне подання органам державної податкової служби

274

податкових декларацій, розрахунків, аудиторських висновків та Інших
документів, необхідних для обчислення податків, інших платежів, а також
за неподання або несвоєчасне подання установам банків платіжних доручень
на сплату податків, інших платежів;

застосовувати до установ банків або юридичних осіб, фізичних осіб —
суб’єктів підприємницької діяльності, які у встановлений законом строк
не повідомили иро відкриття або закриття рахунків у банках, фінансові
санкції у вигляді стягнення від двадцяти до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян.

Зазначені санкції застосовуються у випадках, якщо інше не передбачено
законом, який запроваджує відповідний податок, інший платіж.

Фінансові санкції, передбачені цим пунктом, застосовуються щодо
податків, інших платежів, за якими встановлено обов’язкове подання
органам державної податкової служби податкових декларацій, розрахунків.
Рішення про застосування фінансових санкцій приймається у строк не
пізніше десяти днів з дня складання акта перевірки;

8) стягувати до бюджетів та державних цільових фондів донараховані за
результатами перевірок суми податків, інших платежів, суми недоїмки з
податків, інших платежів, а також суми штрафів та інших санкцій,
передбачених пунктом 7 цієї статті та іншими законами України, якщо ці
платежі не сплачені добровільно в десятиденний строк з дня прийняття
органом державної податкової служби відповідного рішення, з підприємств,
установ, організацій незалежно від форм власності та наслідків
фінансово-господарської діяльності у безспірному порядку, а з громадян —
за рішенням суду або за виконавчими написами нотаріусів.

У разі незгоди суб’єкта оподаткування з рішенням податкового органу щодо
безспірного стягнення коштів таке стягнення може бути зупинено терміном
на тридцять днів вищестоящим органом державної податкової служби. Якщо
скаргу суб’єкта оподаткування відхилено, разом з податковим
зобов’язанням стягується пеня, нарахована з моменту виникнення такого
податкового зобов’язання до моменту його погашення;

9) надавати в межах своїх повноважень відстрочки і розстрочки сплати
податків, інших платежів на умовах податкового кредиту з урахуванням
фінансового стану платників податку;

10) за несвоєчасне виконання установами банків та іншими
фінансово-кредитними установами розпоряджень органів державної
податкової служби про безспірне стягнення податків, інших платежів, а
також доручень підприємств, установ, організацій та громадян про сплату
податків, інших платежів стягувати з установ банків та інших
фінансово-кредитних установ пеню за кожний день прострочення (включаючи
день сплати) у розмірах, встановлених законодавством щодо таких видів
платежів;

11) накладати адміністративні штрафи:

на керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій,
винних у заниженні суми податку, іншого платежу, приховуванні
(заниженні) об’єктів оподаткування, а також у відсутності
бухгалтерського обліку об’єктів оподаткування або веденні його з
порушеннями встановленого порядку, у неподанні, несвоєчасному поданні
або поданні за невста-

275

новленою формою бухгалтерських звітів і балансів, податкових декларацій,
розрахунків, аудиторських висновків, платіжних доручень та інших
документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податківі, інших
платежів, — від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, а за ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було
піддано адміністративному стягненню за одне із зазначених правопорушень,
— від десяти до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян;

на керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій,
включаючи установи Національного банку України, комерційні банки та інші
фінансово-кредитні установи, які не виконують перелічених у пунктах 2—5
цієї статті вимог посадових осіб органів державної податкової служби, —
від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

на посадових осіб підприємств, установ і організацій, а також на
громадян — суб’єктів підприємницької діяльності, які виплачували доходи,
винних у неутриманні, неперерахуванні до бюджету сум податку на доходи
фізичних осіб, перерахуванні податку за рахунок коштів підприємств,
установ і організацій (крім випадків, коли таке перерахування дозволено
законодавством), у неповідомленні або несвоєчасному повідомленні
державним податковим інспекціям за встановленою формою відомостей про
доходи громадян, — у розмірі трьох неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, а за ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було
піддано адміністративному стягненню за одне із зазначених правопорушень,
— у розмірі п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

на громадян, винних у неподанні або несвоєчасному поданні декларацій про
доходи чи у включенні до декларацій перекручених даних, у відсутності
обліку або неналежному веденні обліку доходів і витрат, для яких
встановлено обов’язкову форму обліку, — від одного до п’яти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

на громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, винних у
протидіях посадовим особам органів державної податкової служби, зокрема
у недопущенні їх до приміщень, які використовуються для здійснення
підприємницької діяльності та одержання доходів, — від десяти до
двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

на громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без державної
реєстрації чи без спеціального дозволу (ліцензії), якщо його отримання
передбачено законодавством, — від трьох до восьми неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян;

на громадян, які здійснюють продаж товарів без придбання одноразових
патентів або з порушенням терміну їх дії, чи здійснюють продаж товарів,
не зазначених у деклараціях, — від одного до десяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян, а за ті самі дії, вчинені громадянином,
якого протягом року було піддано адміністративному стягненню за одне із
зазначених правопорушень, — від десяти до двадцяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян;

276

12) користуватися безперешкодно в службових справах засобами зв’язку,
які належать підприємствам, установам і організаціям незалежно від форм
власності;

13) у разі виявлення зловживань під час здійснення контролю за
надходженням валютної виручки, проведенням розрахунків із споживачами з
використанням товарно-касових книг, а також за дотриманням лімітів
готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи і
послуги давати доручення органам державної контрольно-ревізійної служби
на проведення ревізій;

14) вимагати від керівників підприємств, установ і організацій, що
перевіряються, проведення інвентаризації основних фондів,
товарно-матеріальних цінностей, коштів і розрахунків; у необхідних
випадках опечатувати каси, касові приміщення, склади та архіви;

15) надавати інформацію з Державного реєстру фізичних осіб — платників
податків та інших обов’язкових платежів іншим державним органам
відповідно до чинного законодавства;

16) матеріально і морально заохочувати громадян, які подають допомогу в
боротьбі з порушеннями податкового законодавства.

Права, передбачені пунктами 1—4, 6, 12 і 14 частини першої цієї статті,
надаються посадовим особам органів державної податкової служби, а права,
передбачені пунктами 5, 7—11, 13, 15—16, — головам державних податкових
адміністрацій і начальникам державних податкових інспекцій та їх
заступникам.

Стаття 12. Скасування рішень органів державної податкової служби

Державна податкова адміністрація України має право скасовувати рішення
інших органів державної податкової служби, а державні податкові
адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі, державні податкові інспекції у містах з районним поділом
(крім міст Києва та Севастополя) — рішення нижчестоящих державних
податкових інспекцій у разі їх невідповідності актам законодавства. Цей
порядок не застосовується щодо рішень податкової міліції.

Стаття 14. Оскарження рішень і дій органів державної податкової
служби та їх посадових осіб

Рішення, дії або бездіяльність органів державної податкової служби та їх
посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.

2. У статтях 6, 13, 15—18 Закону слова “державна податкова інспекція”,
“державні податкові інспекції”, “службова особа”, “службові особи”,
“внески” в усіх відмінках замінити словами “орган державної податкової
служби”, “органи державної податкової служби”, “посадова особа”,
“посадові особи”, “збори” у відповідних відмінках.

277

3. Назву розділу IV Закону викласти в такій редакції: “ПОСАДОВІ ОСОБИ
ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖ-ЬИ ТА ЇХ ПРАВОВИЙ І СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ.

4. У статті 15:

у частині першій слова “Міністерством фінансів України” замінити словами
“Державною податковою адміністрацією України”;

у частині п’ятій слова “Головною державною податковою інспекцією
України” замінити словами “Державною податковою адміністрацією України”;
доповнити статтю після частини сьомої новою частиною восьмою такого
змісту:

“Посадовим особам і працівникам органів державної податкової служби
видається службове посвідчення, зразок якого затверджує Державна
податкова адміністрація України”.

У зв’язку з цим частину восьму вважати частиною дев’ятою.

5. У частині другій статті 16 слова “Образа службової особи державної
податкової інспекції” замінити словами “Невиконання законних вимог
посадової особи органу державної податкової служби, її образа”.

6. Доповнити Закон розділом V такого змісту:

Розділ V. ПОДАТКОВА МІЛІЦІЯ

Стаття 19. Податкова міліція та її завдання

Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з
податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів
державної податкової служби, і здійснює контроль за додержанням
податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову,
кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Завданнями податкової міліції є:

запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування, їх
розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні
правопорушення;

розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів;

запобігання корупції в органах державної податкової служби та виявлення
її фактів;

забезпечення безпеки діяльності працівників органів державної податкової
служби, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням
службових обов’язків.

Стаття 20. Структура податкової міліції

До складу податкової міліції належать:

Головне управління податкової міліції, Слідче управління податкової
міліції, Управління по боротьбі з корупцією в органах державної
податкової служби Державної податкової адміністрації України;

управління податкової міліції, слідчі відділи податкової міліції,
відділи по боротьбі з корупцією в органах державної податкової служби
відповід-

278

них державних податкових адміністрацій в Автономний Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі;

відділи податкової міліції, слідчі відділення (групи) податкової міліції
відповідних державних податкових інспекцій: в районах, містах, районах у
містах, міжрайонних та об’єднаних державних податкових інспекцій.

Податкову міліцію очолює начальник податкової міліції — Перший заступник
Голови Державної податкової адміністрації України. Податкову міліцію в
державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі очолюють начальники управлінь
податкової міліції — перші заступники голів відповідних державних
податкових адміністрацій.

Стаття 21. Повноваження податкової міліції

Податкова міліція відповідно до покладених на неї завдань:

1) приймає і реєструє заяви, повідомлення та іншу інформацію про злочини
і правопорушення, віднесені до її компетенції, здійснює в установленому
порядку їх перевірку і приймає щодо них передбачені законом рішення;

2) здійснює відповідно до закону оператнвно-розшукову діяльність,
до-судову підготовку матеріалів за протокольною формою, а також
проводить дізнання та досудове (попереднє) слідство в межах своєї
компетенції, вживає заходів до відшкодування заподіяних державі збитків;

3) виявляє причини і умови, що сприяли вчиненню злочинів та інших
правопорушень у сфері оподаткування, вживає заходів до їх усунення;

4) забезпечує безпеку працівників органів державної податкової служби та
їх захист від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням ними
посадових обов’язків;

5) запобігає корупції та іншим службовим порушенням серед працівників
державної податкової служби;

6) збирає, аналізує, узагальнює інформацію щодо порушень податкового
законодавства, прогнозує тенденції розвитку негативних процесів
кримінального характеру, пов’язаних з оподаткуванням.

Особа начальницького складу податкової міліції незалежно від займаної
нею посади, місцезнаходження і часу в разі звернення до неї громадян або
посадових осіб із заявою чи повідомленням про загрозу особистій чи
громадській безпеці або в разі безпосереднього виявлення такої загрози
повинна вжити заходів щодо запобігання правопорушенню і його припинення,
рятування людей, подання допомоги особам, які її потребують,
встановлення і затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони
місця події і повідомити про це в найближчий орган внутрішніх справ.

Стаття 22. Права податкової міліції

Посадовим особам податкової міліції для виконання покладених на них
обов’язків надаються права, передбачені пунктами 1—4, 6, 12, 14 статті
11 цього Закону, а також пунктами 1—4, абзацами другим — четвертим,
шостим пункту 5, пунктами 6—12, 14, підпунктами “а” і “б” пункту 15,
пунк-

279

тами 16—20, абзацом першим пункту 21 та пунктами 23—ЗО статті 11,
статтями 12—15і Закону України “Про міліцію”.

Стаття 23. Прийняття на службу до податкової міліції

На службу до податкової міліції приймаються на контрактній основі
громадяни України, які мають відповідну освіту, здатні за своїми
особистими, діловими, моральними якостями та станом здоров’я виконувати
обов’язки, покладені на податкову міліцію.

Громадяни України, які вперше зараховуються на службу до податкової
міліції на посади начальницького складу, складають присягу такого
змісту:

“Я, (прізвище, ім’я, по батькові), вступаючи на службу до податкової
міліції, присягаю на вірність Українському народові. Присягаю
додержуватися Конституції і законів України, захищати права людини і
громадянина, сумлінно виконувати свої обов’язки. Присягаю бути чесним і
мужнім, пильно стояти на сторожі економічних інтересів Вітчизни, суворо
зберігати державну та службову таємницю. Якщо я порушу присягу, готовий
нести відповідальність, встановлену законодавством України”.

Особа начальницького складу податкової міліції підписує текст присяги,
який зберігається в його особовій справі.

Стаття 24. Служба в податковій міліції

Особи начальницького складу податкової міліції проходять службу у
порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького складу
органів внутрішніх справ.

Особи, прийняті на службу до податкової міліції, в тому числі слухачі й
курсанти навчальних закладів за спеціальностями з підготовки кадрів
податкової міліції, які перебувають на військовому обліку, на час служби
знімаються з нього і перебувають у кадрах податкової міліції Державної
податкової адміністрації України.

Навчання у навчальних закладах Державної податкової адміністрації
України за спеціальностями з підготовки кадрів податкової міліції після
здобуття спеціальної освіти прирівнюється до проходження строкової
військової служби.

Особам, яких прийнято на службу до податкової міліції на посади
начальницького складу, присвоюються такі спеціальні звання:

Вищий начальницький склад:

генерал-лейтенант податкової міліції,

генерал-майор податкової міліції.

Старший начальницький склад:

полковник податкової міліції,

підполковник податкової міліції,

майор податкової міліції.

Середній начальницький склад:

капітан податкової міліції,

старший лейтенант податкової міліції,

лейтенант податкової міліції.

280

Молодший начальницький склад:

старший прапорщик податкової міліції,

прапорщик податкової міліції.

Порядок присвоєння спеціальних звань молодшого начальницького складу
податкової міліції визначається Державною податковою адміністрацією
України.

Спеціальні звання старшого і середнього начальницького складу податкової
міліції присвоюються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів
України.

Спеціальні звання вищого начальницького складу податкової міліції
відповідно до Конституції України присвоює Президент України за поданням
Голови Державної податкової адміністрації України.

Особи начальницького складу податкової міліції мають формений одяг та
знаки розрізнення і забезпечуються ними безкоштовно.

Опис і зразки форменого одягу, знаків розрізнення начальницького складу
податкової міліції затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 25. Відповідальність посадових і службових осіб податкової
міліції

Посадова чи службова особа податкової міліції у межах повноважень,
наданих цим Законом та іншими законами, самостійно приймає рішення і
несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну
відповідальність згідно із Дисциплінарним статутом органів внутрішніх
справ або іншу, передбачену законодавством, відповідальність.

При порушенні посадовою чи службовою особою податкової міліції прав і
законних інтересів громадянина відповідний орган державної податкової
служби зобов’язаний вжити заходів до поновлення цих прав, відшкодування
завданих матеріальних збитків, на вимогу громадянина публічно
вибачитися.

Посадова чи службова особа податкової міліції, яка виконує свої
обов’язки відповідно до наданих законодавством повноважень та у межах
закону, не несе відповідальності за завдані збитки. Такі збитки
компенсуються за рахунок держави.

Посадова чи службова особа податкової міліції, яка порушила вимоги
закону або неналежне виконує свої обов’язки, несе відповідальність у
встановленому порядку.

Дії або рішення податкової міліції, її посадових та службових осіб
можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку до суду чи
прокуратури.

Стаття 26. Правовий і соціальний захист осіб

начальницького складу податкової міліції

Держава гарантує правовий і соціальний захист осіб начальницького складу
податкової міліції та членів їх сімей. На них поширюються гарантії
соціального і правового захисту, передбачені статтями 20 — 23 Закону
України “Про міліцію”.

281

Стаття 27. Матеріальне і соціально-побутове забезпечення осіб
начальницького складу податкової міліції

Форми І розміри матеріального забезпечення осіб начальницького складу
податкової міліції, включаючи грошове утримання, встановлюються
Кабінетом Міністрів України.

Пенсійне забезпечення осіб начальницького складу податкової міліції та
оподаткування їх доходів здійснюються в порядку, встановленому
законодавством для осіб начальницького складу органів внутрішніх справ.

Закон України “Про захист економічної конкуренції”

(Витяг)

Цей Закон визначає правові засади підтримки та захисту економічної
конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і
спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України
на основі розвитку конкурентних відносин.

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

Терміни, що вживаються в цьому Законі, мають таке значення:

економічна конкуренція (конкуренція) — змагання між суб’єктами
господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над
іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти
господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями,
покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови
обороту товарів на ринку;

інформація — відомості в будь-якій формі й вигляді та збережені на
будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації
(карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії,
голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних
комп’ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів),
пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані
відомості;

контроль — вирішальний вплив однієї чи декількох пов’язаних юридичних
та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб’єкта господарювання
чи його частини, який здійснюється безпосередньо або через інших осіб,
зокрема завдяки: праву володіння чи користування всіма активами чи їх
значною частиною; праву, яке забезпечує вирішальний вплив на формування
складу, результати голосування та рішення органів управління суб’єкта
господарювання; укладенню договорів і контрактів, які дають можливість
визначати умови господарської діяльності, давати обов’язкові до
виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб’єкта
господарювання; заміщенню посади керівника, заступника керівника
спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу
суб’єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи кілька із
зазначених

282

посад в інших суб’єктах господарювання; обійманню більше половини посад
членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих
органів суб’єкта господарювання особами, які вже обіймають одну чи
кілька із зазначених посад в іншому суб’єкті господарювання. Пов’язаними
особами є юридичні та/або фізичні особи, які спільно або узгоджено
здійснюють господарську діяльність, у тому числі спільно або узгоджено
чинять вплив на господарську діяльність суб’єкта господарювання;

малин та середній підприємець — суб’єкт господарювання, доход (виручка)
від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній фінансовий
рік чи вартість активів якого не перевищує суми, еквівалентної 500
тисячам євро, визначеної за курсом Національного банку України, що діяв
в останній день фінансового року, якщо на ринках, на яких діє цей
підприємець, є конкуренти із значно більшою ринковою часткою;

монополізація — досягнення суб’єктом господарювання монопольного
(домінуючого) становища на ринку товару, підтримання аібо посилення
цього становища;

органи влади — міністерства та інші центральні органи виконавчої влади,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади
Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання
діяльності суб’єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні
органи приватизації, Національна рада України з питань телебачення і
радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади;

об’єднання — об’єднання юридичних та (або) фізичних осіб, у тому числі
об’єднання підприємств, а також громадські організації;

органи адміністративно-господарського управління та контролю — суб’єкти
господарювання, об’єднання, інші особи в частині виконання ними функцій
управління або контролю в межах делегованих їй повноважень органів влади
чи органів місцевого самоврядування;

органи Антимонопольного комітету України — Антимонопольно комітет
України, постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії
Антимонопольного комітету України, державний уповноважений
Антимонопольного комітету України, адміністративні колегії
територіальних відділень Антимонопольного комітету України;

ринок товару (товарний ринок) — сфера обороту товару (взаємозамінних
товарів), на який протягом певного часу і в межах певної території є
попит і пропозиція;

суб’єкт господарювання — юридична особа незалежно від
організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, що
здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу
господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою
юридичною чи фізичною особою; група суб’єктів господарювання, якщо один
або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб’єктами
господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління
та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання
товарів чи іншої господарської діяльності. Господарською діяльністю не
вважається діяль-

283

ність фізичної особи з придбання товарів народного споживання для
кінцевого споживання;

товар — будь-який предмет господарського обороту, в тому числі
продукція, роботи, послуги, документи, що підтверджують зобов’язання та
права (зокрема цінні папери).

Стаття 2. Сфера застосування Закону

1. Цим Законом регулюються відносини органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського
управління та контролю із суб’єктами господарювання; суб’єктів
господарювання з іншими суб’єктами господарювання, із споживачами,
іншими юридичними та фізичними особами у зв’язку з економічною
конкуренцією.

2. Цей Закон застосовується до відносин, які впливають чи можуть
вплинути на економічну конкуренцію на території України.

Стаття 3. Законодавство про захист економічної конкуренції

1. Законодавство про захист економічної конкуренції грунтується на
нормах, установлених Конституцією України, і складається із цього
Закону, законів України “Про Антимонопольно комітет України”, “Про
захист від недобросовісної конкуренції”, інших нормативно-правових
актів, прийнятих відповідно до цих законів.

2. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться
у цьому Законі, то застосовуються правила міжнародного договору.

3. Особливості застосування законодавства про захист економічної
конкуренції, зокрема щодо певних галузей промисловості, можуть бути
встановлені виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Стаття 4. Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції
та обмеження монополізму

1. Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та
обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів
щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної,
інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб’єктів
господарювання, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється
уповноваженими органами державної влади, органами місцевого
самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та
контролю.

2. Суб’єкти господарювання, органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління
та контролю зобов’язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти
будь-яких неправомірних дій, які можуть мати негативний вплив на
конкуренцію.

3. Державний контроль за додержанням законодавства про захист
економічної конкуренції, захист інтересів суб’єктів господарювання та
споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного
комітету України.

284

4. Органи влади, органи місцевого самоврядування, органи
адміністра-тивно’-господарського управління та контролю зобов’язані
сприяти Антимонопольному комітету України у здійсненні його повноважень
у сфері підтримки й захисту економічної конкуренції, обмеження
монополізму та контролю за додержанням законодавства про захист
економічної конкуренції.

5. З метою однакового застосування норм законодавства про захист
економічної конкуренції, в тому числі законодавства про захист від
недобросовісної конкуренції, Антимонопольний комітет України дає
рекомендаційні роз’яснення з питань застосування цього законодавства.

Роаділ VIII. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЗАХИСТ
ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Стаття 50. Порушення законодавства про захист економічної конкуренції

Порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції є:

1) антиконкурентні узгоджені дії;

2) зловживання монопольним (домінуючим) становищем;

3) антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування,
органів адміністративно-господарського управління та контролю;

4) невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного
комітету України або їх виконання не в повному обсязі;

5) здійснення учасниками узгоджених дій — суб’єктами господарювання дій,
заборонених згідно з частиною п’ятою статті 10 цього Закону;

6) делегування повноважень органів влади чи органів місцевого
самоврядування у випадках, заборонених згідно із статтею 16 цього
Закону;

7) вчинення дій, заборонених згідно із статтею 17 цього Закону;

8) обмежувальна та дискримінаційна діяльність, заборонена згідно із
частиною другою статті 18, статтями 19 і 20 цього Закону;

9) обмежувальна діяльність, заборонена згідно із частиною першою статті
18 цього Закону;

10) недотримання умов, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 22
цього Закону;

11) порушення положень погоджених з органами Антимонопольного комітету
України установчих документів суб’єкта господарювання, створеного в
результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції;

12) концентрація без отримання відповідного дозволу органів
Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність такого дозволу
необхідна;

13) неподання інформації Антимонопольному комітету України, його
територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного
комітету України, головою його територіального відділення чи
нормативно-правовими актами строки;

14) подання інформації в неповному обсязі Антимонопольному комітету
України, його територіальному відділенню у встановлені органами ah-

285

тимошопольного комітету України, головою його територіального відділення
чи нормативно-правовими актами строки;

15) подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України,
його територіальному відділенню;

16) створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України,
його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду,
вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші
носії інформації;

17) надання рекомендацій суб’єктами господарювання, об’єднаннями,
органами влади, органами місцевого самоврядування, органами
адміністративно-господарського управління та контролю, що схиляють до
вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи
сприяють вчиненню таких порушень;

18) обмеження в господарській діяльності суб’єкта господарювання у
відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України,
його територіального відділення із заявою про порушення законодавства
про захист економічної конкуренції;

19) невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і
зобов’язань, якими було обумовлене рішення про надання дозволу на
узгоджені дії, концентрацію;

20) обмежувальна діяльність об’єднань, заборонена згідно зі статтею 21
цього Закону.

Стаття 51. Види відповідальності

Порушення законодавства про захист економічної конкуренції тягне за
собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 52. Штрафи

1. Органи Антимонопольного комітету України накладають штрафи на
об’єднання, суб’єктів господарювання:

юридичних осіб;

фізичних осіб;

групу суб’єктів господарювання — юридичних та/або фізичних осіб, що
відповідно до статті 1 цього Закону визнається суб’єктом господарювання,
у випадках, передбачених частиною четвертою цієї статті.

2. За порушення, передбачені:

пунктами 1, 2 та 4 статті 50 цього Закону, накладаються штрафи у розмірі
до десяти відсотків доходу (виручки) суб’єкта господарювання від
реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік,
що передував року, в якому накладається штраф. У разі наявності
незаконно одержаного прибутку, який перевищує десять відсотків
зазначеного доходу (виручки), штраф накладається у розмірі, що не
перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибутку. Розмір
незаконно одержаного прибутку може бути обчислено оціночним шляхом;

пунктами 5, 8, 10, 11, 12 та 19 статті 50 цього Закону, накладаються
штрафи у розмірі до п’яти відсотків доходу (виручки) суб’єкта господарю-

286

вання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній
звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф;

пунктами 9, 13—16 та 18 статті 50 цього Закону, накладаються штрафи у
розмірі до одного відсотка доходу (виручки) суб’єкта господарювання від
реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік,
що передував року, в якому накладається штраф.

3. Доход (виручка) суб’єкта господарювання від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг) визначається як сумарна вартість доходу
(виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) усіх
юридичних та фізичних осіб, що входять до групи, яка визнається
суб’єктом господарювання відповідно до статті 1 цього Закону.

4. У разі, коли декілька юридичних та/або фізичних осіб — суб’єктів
господарювання, які входять до групи, що визнається суб’єктом
господарювання, вчинили діяння (дії, бездіяльність), які призвели до
порушення законодавства про захист економічної конкуренції зазначеним
суб’єктом господарювання, та/або мають права, без яких вчинення
порушення було б неможливим, та/або отримали чи можуть отримати переваги
у конкуренції чи інші вигоди, штраф накладається на суб’єкт
господарювання в особі юридичних та/або фізичних осіб, які вчинили
наведені діяння (дії, бездіяльність) або отримали чи можуть отримати
наведені вигоди. Під вигодою вважається, зокрема, можливість впливати на
діяльність інших юридичних та/або фізичних осіб — суб’єктів
господарювання, одержання частини їх прибутку.

5. Якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів
Антимонопольного комітету України, голови його територіального
відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф, передбачений абзацом
другим частини другої цієї статті, накладається у розмірі до двадцяти
тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; штраф, передбачений
абзацом третім частини другої цієї статті, — у розмірі до десяти тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; штраф, передбачений
абзацом четвертим частини другої цієї статті, — у розмірі до двох тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

6. Рішення про накладення штрафів у розмірах понад одну тисячу
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймаються виключно
Анти-монопольним комітетом України, адміністративною колегією
Антимонопольного комітету України на їх засіданнях.

7. У разі, якщо суб’єкт господарювання працював менше одного року,
розмір штрафу обчислюється від доходу (виручки) суб’єкта господарювання
за весь час до прийняття рішення про накладення штрафу.

Стаття 53. Примусовий поділ

1. Якщо суб’єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим)
становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають
право прийняти рішення про примусовий поділ суб’єкта господарювання, що
займає монопольне (домінуюче) становище.

287

2. Примусовий поділ не застосовується у разі:

неможливості організаційного або територіального відокремлення
підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних
підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається
суб’єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу
продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).

3. Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий
поділ суб’єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк,
який не може бути меншим шести місяців.

4. Реорганізація суб’єкта господарювання, що підлягає примусовому
поділу, здійснюється на його розсуд за умови усунення монопольного
(домінуючого) становища цього суб’єкта господарювання на ринку.

Стаття 54. Адміністративна відповідальність посадових осіб та інших
працівників суб’єктів господарювання, органів влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та
контролю

1. За правопорушення, передбачені пунктами 13—16 статті 50 цього Закону,
посадові особи та інші працівники суб’єктів господарювання, працівники
органів влади, органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління та контролю несуть
адміністративну відповідальність згідно з законом.

2. За правопорушення, передбачені пунктами 4, 13—16 статті 50 цього
Закону, посадові особи органів влади, органів місцевого самоврядування,
органів адміністративно-господарського управління та контролю несуть
адміністративну відповідальність згідно з законом.

Стаття 55. Відшкодування шкоди

1. Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про
захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду, арбітражного
суду із заявою про її відшкодування.

2. Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної
конкуренції, передбаченими пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 статті 50
цього Закону, відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному
розмірі завданої шкоди.

288

ворі покарання за торгівлю жінками та примушування їх до проституції, та
запровадивши кримінальну відповідальність за свідоме користування
послугами жінок, примушених до проституції або шлюбу;

ж) для держав, які не видають своїх громадян для суду за правопорушення,
скоєні за кордоном, розглянути питання про притягнення їх до
кримінальної відповідальності у себе на батьківщині за дії, пов’язані з
торгівлею жінками та вчинені за кордоном, незалежно від того, чи
порушила про це питання країна, у якій було скоєно злочин;

з) допомагати жінкам, які стали жертвами торгівлі, реінтегруватися в
суспільство у своїй країні походження після повернення;

і) забезпечити неурядовим організаціям та асоціаціям сприяння жертвам
торгівлі жінками доступ на судові засідання для підвищення ефективності
діяльності судових органів проти торгівлі жінками та примусової
проституції;

й) організувати широко доступні безоплатні телефонні лінії допомоги
жінкам-жертвам такої торгівлі;

к) підтримати створення приймальних центрів та збільшення кількості
тимчасових мешкань для жертв і надати жертвам мінімально необхідний
обсяг соціальної допомоги та доступ до медичного обслуговування під час
їхнього перебування.

Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”

(Витяг) (Відомості Верховної Ради (BBP) 1991, № 41, cm. 546)

(Вводиться в дію Постановою BP № 1268-12 від 26.06.91, BBP 1991, № 41,
cm. 547)

(Із змінами, внесеними згідно із Законами № 3180-12 від 05.05.93, BBP,
1993, M 26, cm. 277; № 81/96-BP від 06.03.96, BBP 1996, № 15, cm. 70; №
650/97-ВР від 19.11.97, BBP, 1998, № 11-12, cm. 41; № 186/98-BP від
05.03.98, BBP, 1998, M 34, cm. 230; M 783-XIV від 30.06.99, BBP, 1999, №
34, cm. 274

редакція набирає чинності одночасно з набранням чинності Законом про
Державний бюджет України на 2000 рік № 934-XIV від 14.07.99, BBP, 1999,
№ 38, cm. 338; M 1287-XIV від 14.12.99, BBP, 2000, № 4, cm. 26; №
1288-XIV від 14.12.99, BBP, 2000, № 5, cm. 34; № 1642-Ш від 06.04.2000)

(У назві і тексті Закону слова “Українська РСР\ “Кримська АРСР”,
“Міністерство охорони навколишнього природного середовища Української
PCP’, “міста республіканського підпорядкування” у всіх відмінках
замінено словами “Україна”, “Автономна Республіка Крим”, “Міністерство
охорони навколишнього природного середовища та

322

ядерної безпеки України”, “міста загальнодержавного значення” у
відповідних відмінках згідно із Законом № 81/96-BP від 06.03.96)

(У тексті Закону слова “народних депутатів” виь~/іючені hu підставі
Закону Л® 186/98-BP від 05.03.98)

(У тексті Закону слова “Міністерство охорони навколишнього природного
середовища та ядерної безпеки України” та “Міністерство охорони здоров’я
України” в усіх відмінках замінено відповідно словами “спеціально
уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та
природних ресурсів” та “спеціально уповноважений центральний орган
виконавчої влади з питань охорони здоров’я” у відповідних відмінках
згідно із Законом № 1642-ІП від 06.04.2000)

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання
природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності
людини — невід’ємна умова сталого економічного та соціального розвитку
України

З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику,
спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої
природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров’я населення від
негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного
середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи,
охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

Цей Закон визначає правові, економічні та соціальні основи організації
охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і
майбутніх поколінь.

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання законодавства про охорону

навколишнього природного середовища

Завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища
є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення
природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і
ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на
навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів,
генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних
комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з
історико-культур-ною спадщиною.

Стаття 2. Законодавство України про охорону

навколишнього природного середовища

Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні
регулюються цим Законом, а також розроблюваними відповідно до нього
земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про
охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і
тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

… 323

Стаття 3. Основні принципи охорони навколишнього природного
середовища

Основними принципами охорони навколишнього природного середовища є:

а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання
екологічних стандартів, нормативів га лімітів використання природних
ресурсів прн здійсненні господарської, управлінської та іншої
діяльності;

б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я
людей,;

в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного
середовища;

г) еколоігізація матеріального виробництва на основі комплексності
рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища,
використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого
впровадження новітніх технологій;

д) збереження просторової та видової різноманітності і цілісності
природних об’єктів і комплексів;

е) науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та
соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних
знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та
прогнозування стану навколишнього природного середовища;

є) обов’язковість екологічної експертизи;

ж) гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає
на стан навколишнього природного середовища, формування у населення
екологічного світогляду;

з) науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої
діяльності на навколишнє природне середовище;

й) безоплатність загального та платність спеціального використання
природних ресурсів для господарської діяльності;

і) стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та
погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної
порушенням законодавства про охорону навколишнього природного
середовища;

ї) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та
використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної
зміненості територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на
екологічну обстановку;

й) поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони
навколишнього природного середовища;

к) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на
основі широкого міждержавного співробітництва.

(Стаття 3 із змінами, внесеними згідно із Законом № 186/98-BP від
05.03.98)

Стаття 4. Право власності на природні ресурси

Природні ресурси України є власністю народу України, який має право на
володіння, використання та розпорядження природними багатствами
республіки.

324

У державній власності перебувають всі жемлі України, за винятком земель,
переданих у колективну і приватну власність.

(Статтю 4 доповнено частиною Другою згідно із Законом № 3180-12 ffid
21.05.93)

Повновладдя народу України в галузі о:х«рони навколишнього природного
середовища та використання природних ресурсів реалізується на основі
Констигуції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів,
так і через республіканські органи державної влади відповідно до
законодавства України.

Від імені народу України право розпорядження природними ресурсами
здійснює Верховна Рада України.

Стаття 5. Об’єкти правової охорон и навколишнього природного
середовища

Державній охороні і регулюванню використання на території України
підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і
природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в
господарський обіг, так і невикористовувані в на родному господарстві в
даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша
рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.

Особливій державній охороні підлягають території та об’єкти
природно-заповідного фонду України й інші території та об’єкти,
визначені відповідно до законодавства України.

Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної
обстановки підлягають також здоров’я і життя людей.

Стаття 7. Освіта і виховання в галузі охорони

навколишнього природного середовища

Підвищення екологічної культури суспільства і професійна підготовка
спеціалістів забезпечуються загальною обов’язковою комплексною освітою
та вихованням в галузі охорони навколишнього природного середовища, в
тому числі в дошкільних дитячих закладах, в системі загальної середньої,
професійної та вищої освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки
кадрів.

Екологічні знання є обов’язковою кваліфікаційною вимогою для всіх
посадових осіб, діяльність яких пов’язана з використанням природних
ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього природного
середовища.

Спеціально визначені вищі та професійні навчальні заклади здійснюють
підготовку спеціалістів у галузі охорони навколишнього природного
середовища та використання природних ресурсів з урахуванням суспільних
потреб.

Розділ II. ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН

Стаття 9. Екологічні права громадян України

Кожний громадянин України має право на:

325

а) безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище:

6) участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо
розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно
впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення
пропозицій до державних та господарських органів, установ та організацій
з цих питань;

в) участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього
природного середовища, раціонального і комплексного використання
природних ресурсів;

г) здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

д) об’єднання в громадські природоохоронні формування;

е) одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації
про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров’я
населення;

є) участь в проведенні громадської екологічної експертизи;

ж) одержання екологічної освіти;

з) подання до суду позовів д» державних органів, підприємств, установ,
організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю
та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Законодавством України можуть бути визначені й інші екологічні права
громадян республіки.

Стаття 10. Гарантії екологічних прав громадян

Екологічні права громадян забезпечуються:

а) проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання,
відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища;

б) обов’язком міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій
здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу
господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище,
виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних
сил, будівництві та експлуатації народногосподарських об’єктів;

в) участю громадських об’єднань та громадян у діяльності щодо охорони
навколишнього природного середовища;

г) здійсненням державного та громадського контролю за додержанням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

д) компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю і
майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища;

е) невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про
охорону навколишнього природного середовища.

Діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне
навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, підлягає
припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством
України.

326

Стаття 11. Захист прав громадян України у галузі охорони
навколишнього природного середовища

Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих
їм законодавством.

Ради, спеціально уповноважені державні органи управління в галузі
охорони навколишнього природного середовища і використання природних
ресурсів зобов’язані подавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні
природоохоронної діяльності, враховувати їх пропозиції щодо поліпшення
стану навколишнього природного середовища та раціонального використання
природних ресурсів, залучати громадян до участі у вирішенні питань
охорони навколишнього природного середовища та використання природних
ресурсів.

Порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного
середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому
порядку відповідно до законодавства України.

Стаття 12. Обов’язки громадян у галузі охорони

навколишнього природного середовища

Громадяни України зобов’язані:

а) берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства
відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного
середовища;

б) здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших
екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;

в) не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб’єктів;

г) вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи
за екологічні правопорушення;

д) компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним
впливом на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов’язані виконувати й інші обов’язки у галузі
охорони навколишнього природного середовища відповідно до законодавства
України.

Розділ V. СПОСТЕРЕЖЕННЯ, ПРОГНОЗУВАННЯ, ОБЛІК

ТА ІНФОРМУВАННЯ В ГАЛУЗІ НАВКОЛИШНЬОГО

ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Стаття 22. Моніторинг навколишнього природного середовища

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації
про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та
розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних
управлінських рішень в України створюється система державного
моніторингу навколишнього природного середовища. Спостереження за станом
навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення
здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої
влади з питань екології та природних ресурсів, іншими спеціально упов-

327

новаженими державними органами, а також підприємствами, установами та
оргаяізаціями, діяльність яких призводить або може призвести до
погіршення стану навколишнього природного середовища.

Зазначені підприємства, установи та організації зобов’язані безоплагно
передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх
спостережень.

Порядок здійснення державного моніторингу навколишнього природного
середовища визначається Кабінетом Міністрів України.

Спеціально уповноважені державні органи разом з відповідними науковими
установами забезпечують організацію короткострокового і довгострокового
прогнозування змін навколишнього природного середовища, які повинні
враховуватися при розробці і виконанні програм та заходів щодо
економічного та соціального розвитку республіки, в тому числі щодо
охорони навколишнього природного середовища, використання і відтворення
природних ресурсів та забезпечення екологічної” безпеки.

Стаття 25. Інформування про стан навколишнього природного середовища

На спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань
екології та природних ресурсів, його органи на місцях та інші спеціально
уповноважені державні органи покладається підготовка та подання щорічно»
Верховній Раді України Національної доповіді про стан навколишнього
природного середовища в республіці, а також забезпечення заінтересованих
державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій та
громадян інформацією про стан навколишнього природного середовища,
випадки і причини його екстремального забруднення, рекомендаціями щодо
заходів, спрямованих на зменшення його негативного впливу на природні
об’єкти і здоров’я населення, про наслідки і результати ліквідації цих
явищ, екологічні прогнози, про притягнення винних до відповідальності.

Порядок інформування про стан навколишнього природного середовища
визначається Кабінетом Міністрів України.

Розділ VI. ЕКОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА

Стаття 26. Обов’язковість екологічної експертизи

В Україні здійснюються державна, громадська та інші види екологічної
експертизи.

Проведення екологічної експертизи є обов’язковим у процесі
законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої
діяльності, що впливає на стан навколишнього природного середовища.

Порядок проведення екологічної експертизи визначається законодавством
України.

Стаття 27. Об’єкти екологічної експертизи

Екологічній експертизі підлягають:

а) проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку га-

328

лузей народного господарства, генеральних шланів населених пунктів, схем
районної планіровки та інша передпланова і шередпроектна документація;

б) техніко-економічні обгрунтування і розрахунки, проекти на будівництво
і реконструкцію (розширення, технічне переозброєння) підприємств та
інших об’єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього
природного середовища, незалежно від форм власності та підпорядкування,
в тому числі військового призначення;

в) проекти інструктивно-методичних і Іормативно-технічних актів та
документів, які регламентують господарську діяльність, що негативно
впливає на навколишнє природне середовище;

г) документація по створенню нової техніки, технології, матеріалів і
речовин, у тому числі та, що закуповується за кордоном;

д) матеріали, речовини, продукція, господарські рішення, системи й
об’єкти, впровадження або реалізація яких ио»же призвести до порушення
норм екологічної безпеки та негативного впливу на навколишнє природне
середовище.

(Частина перша пункту “д” статті 27 із змінами, внесеними згідно із
Законом M 1642-111 від 06.04.2000)

Екологічній експертизі можуть підлягати екологічно небезпечні діючі
об’єкти та комплекси, в тому числі військового та оборонного
призначення.

Стаття 28. Державна екологічна експертиза

Державна екологічна експертиза проводиться експертними підрозділами чи
спеціально створюваними комісіями спеціально уповноваженого центрального
органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та його
органів на місцях на основі принципів законності, наукової
обгрунтованості, комплексності, незалежності, гласяості та
довгострокового прогнозування.

Завданнями державної екологічної експертизи є:

а) визначення екологічної безпеки господарської та іншої діяльності, яка
може нині або в майбутньому прямо або посередньо негативно вплинути на
стан навколишнього природного середовища;

б) встановлення відповідності передпроекгних, передпланових, проектних
та інших рішень вимогам законодавства про охорону навколишнього
природного середовища;

в) оцінка повноти й обгрунтованості передбачуваних заходів щодо охорони
навколишнього природного середовища та здоров’я населення, яка
здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої
влади з питань екології та природних ресурсів разом з спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони
здоров’я.

Для участі в проведенні державної екологічної експертизи можуть
залучатися відповідні органи державного управління України, представники
науково-дослідних, проектноконструкторських, інших установ та
організацій, вищих навчальних закладів, громадськості, експерти
міжнародних організацій.

329

Стаття 29. Обов’язковість виконання висновків державної екологічної
експертизи

Висновок державної екологічної експертизи після затвердження спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та
природних ресурсів є обов’язковим для виконання.

Позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для
відкриття фінансування всіх програм і проектів.

Реалізація програм, проектів і рішень без позитивного висновку державної
екологічної експертизи забороняється.

Стаття ЗО. Громадська екологічна експертиза

Громадська екологічна експертиза здійснюється незалежними групами
спеціалістів з ініціативи громадських об’єднань, а також місцевих
органів влади за рахунок їх власних коштів або на громадських засадах.

Громадська екологічна експертиза проводиться незалежно від державної
екологічної експертизи.

Висновки громадської екологічної експертизи можуть враховуватися
органами, які здійснюють державну екологічну експертизу, а також
органами, що заінтересовані у реалізації проектних рішень або
експлуатують відповідний об’єкт.

Розділ X. ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО
ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Стаття 41. Економічні заходи забезпечення охорони навколишнього
природного середовища

Економічні заходи забезпечення охорони навколишнього природного
середовища передбачають:

а) взаємозв’язок усієї управлінської, науково-технічної та господарської
діяльності підприємств, установ та організацій з раціональним
використанням природних ресурсів та ефективністю заходів по охороні
навколишнього природного середовища на основі економічних важелів;

б) визначення джерел фінансування заходів щодо охорони навколишнього
природного середовища;

в) встановлення лімітів використання природних ресурсів, викидів і
скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та на
утворення і розміщення відходів;

(Пункт “в” статті 41 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1288-XIV
від 14.12.99)

г) встановлення нормативів збору і розмірів зборів за використання
природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє
природне середовище на утворення і розміщення відходів та інші види
шкідливого впливу;

(Пункт “г” статті 41 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1288-XIV
від 14.12.99)

д) надання підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам
податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловід-

330

хідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій та нетрадиційних видів
енергії, здійсненні інших ефективних заходів щодо охорони навколишнього
природного середовища;

е) відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

(Стаття 41 із змінами, внесеними згідно із Законом № 186/98-ВР від
05.03.98)

Розділ XI. ЗАХОДИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОПЧНОІБЕЛІЕКИ

Стаття 50. Екологічна безпека

Екологічна безпека є такий стан навколишнього природного середовища, при
якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та
виникнення небезпеки для здоров’я людей.

Екологічна безпека гарантується громадянам України здійсненням широкого
комплексу взаємопов’язаних політичних, економічних, технічних,
організаційних, державно-правових та інших заходів.

Стаття 52. Охорона навколишнього природного середовища при
застосуванні засобів захисту рослин, мінеральних добрив, нафти і
нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів

(Назва статті 52 із змінами, внесеними згідно із Законом № 650/97-BP від
19.11.97)

Підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані додержувати
правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту
рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, нафти і
нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів, з тим
щоб не допустити забруднення ними або їх складовими навколишнього
природного середовища і продуктів харчування.

(Частина перша статті 52 із змінами, внесеними згідно із Законом №
650/’97-BP від 19.11.97)

При створенні нових хімічних препаратів і речовин, інших потенційно
небезпечних для навколишнього природного середовища субстанцій повинні
розроблятися та затверджуватися у встановленому законодавством порядку
допустимі рівні вмісту цих речовин у об’єктах навколишнього природного
середовища та продуктах харчування, методи визначення їх залишкової
кількості та утилізації після використання.

Вміст природних та штучних домішок, які можуть негативно впливати на
стан навколишнього природного середовища або здоров’я людей, у таких
препаратах, а також сировині, що використовується для їх виробництва, не
повинен перевищувати допустимих рівнів, встановлених відповідно до
законодавства.

Екологічні вимоги при виробництві, зберіганні, транспортуванні,
використанні, знешкодженні, захороненні токсичних та інших небезпечних
для навколишнього природного середовища і здоров’я людей речовин, відне-

331

сення хімічних речо’вин до категорії токсичних та їх класифікація за
ступенем небезпечності визначаються нормативними документами на підставі
висновку державної екологічної експертизи і погоджуються спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони
здоров’я і спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади
з питань екології та природних ресурсів.

Перелік пестицидів та агрохімікатів, дозволених для використання в
Україні, регламенти їх застосування, а також щорічні доповнення до нього
визначаються в установленому законодавством порядку.

(Частина п’ята статті 52 в редакції Закону № 1642-111 від 06.04.2000)

Стаття 53. Охорона навколишнього природного середовища від
неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу

Підприємства, установи та організації зобов’язані забезпечувати
екологічно безпечне виробництво, зберігання, транспортування,
використання, знищення, знешкодження і захоронения мікроорганізмів,
інших біологічно активних речовин та предметів біотехнології, а також
інтродукцію, акліматизацію і реакліматизацію тварин і рослин, розробляти
і здійснювати заходи щодо запобігання та ліквідації наслідків шкідливого
впливу біологічних факторів на навколишнє природне середовище та
здоров’я людини.

Створення нових штампів мікроорганізмів та біологічно активних речовин
здійснюється тільки на підставі дозволів спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров’я та
спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань
екології та природних ресурсів при наявності оцінки їх впливу на
навколишнє природне середовище та здоров’я людей.

При створенні зазначених організмів і речовин повинні розроблятися
нормативи гранично допустимих концентрацій, методи визначення цих
організмів та речовин у навколишньому природному середовищі і продуктах
харчування.

Виробництво і використання нових штампів мікроорганізмів та інших
біологічно активних речовин здійснюється тільки після проведення
комплексних досліджень їх впливу на здоров’я людей і навколишнє природне
середовище за дозволом спеціально уповноваженого центрального органу
виконавчої влади з питань охорони здоров’я та спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних
ресурсів.

Стаття 54. Охорона навколишнього природного середовища від акустичного,
електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних
факторів та радіоактивного забруднення

Місцеві Ради, підприємства, установи, організації та громадяни при
здійсненні своєї діяльності зобов’язані вживати необхідних заходів щодо

332

запобігання та недопущення перевищення встановлених рівнів акустичного,
електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного впливу на
навколишнє природне середовище і здоров’я людини в населених пунктах,
рекреаційних і заповідних зонах, а також в місцях масового скупчення і
розмноження диких тварин.

Підприємства, установи та організації, що здійснюють господарську чи
іншу діяльність, пов’язану з використанням радіоактивних речовин у
різних формах і з будь-якою метою, зобов’язані забезпечувати екологічну
безпеку цієї діяльності, що виключала б можливість радіоактивного
забруднення навколишнього природного середовища та негативного впливу на
здоров’я людей у процесі видобутку, збагачення, транспортування,
переробки, використання та захоронения радіоактивних речовин.

Стаття 55. Охорона навколишнього природного середовища від забруднення
відходами

Суб’єкти права власності на відходи повинні вживати ефективних заходів
для зменшення обсягів утворення відходів, а також для їх утилізації,
знешкодження або розміщення.

Розміщення відходів дозволяється лише за наявності спеціального дозволу
на визначених місцевими радами територіях у межах установлених лімітів з
додержанням санітарних і екологічних норм способом, що забезпечує
можливість їх подальшого використання як вторинної сировини і безпеку
для навколишнього природного середовища та здоров’я людей.

(Стаття 55 в редакції Закону № 1288-XIV від 14.12.99)

Стаття 56. Екологічна безпека транспортних засобів

Підприємства, установи, організації, що здійснюють проектування,
виробництво, експлуатацію та обслуговування автомобілів, літаків, суден,
інших пересувних засобів, установок та виробництво і постачання
пального, зобов’язані розробляти і здійснювати комплекс заходів щодо
зниження токсичності та знешкодження шкідливих речовин, що містяться у
викидах та скидах транспортних засобів, переходу на менш токсичні види
енергії й пального, додержання режиму експлуатації транспортних засобів
та інші заходи, спрямовані на запобігання й зменшення викидів та скидів
у навколишнє природне середовище забруднюючих речовин та додержання
встановлених рівнів фізичних впливів.

Виробництво і експлуатація транспортних та інших пересувних засобів та
установок, у викидах та скидах яких вміст забруднюючих речовин перевищує
встановлені нормативи, не допускається.

Керівники транспортних організацій та власники транспортних засобів
несуть відповідальність за додержання нормативів гранично допустимих
викидів та скидів забруднюючих речовин і гранично допустимих рівнів
фізичних впливів на навколишнє природне середовище, встановлених для
відповідного типу транспорту.

333

Стаття 57. Додержання вимог екологічної безпеки при проведенні
наукових досліджень, впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні
нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем

При проведенні фундаментальних та прикладних наукових, науково-дослідних
і дослідно-конструкторських робіт обов’язково повинні враховуватися
вимоги охорони навколишнього природного середовища, раціонального
використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення
екологічної безпеки.

Забороняється впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової
техніки, імпортного устаткування, технологій і систем, якщо вони не
відповідають вимогам екологічної безпеки.

У разі порушення встановлених вимог така діяльність припиняється
уповноваженими на те державними органами, а винні особи притягуються до
відповідальності.

Стаття 58. Вимоги екологічної безпеки щодо військових, оборонних
об’єктів та військової діяльності

Вимоги екологічної безпеки, встановлені для розміщення, проектування,
будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації об’єктів щодо
обмеження негативного впливу на навколишнє природне середовище хімічних,
фізичних і біологічних факторів, а також інші вимоги, передбачені цим
Законом та іншим законодавством України, повною мірою поширюються на
військові та оборонні об’єкти, а також об’єкти органів внутрішніх справ
та державної безпеки.

Вимоги екологічної безпеки повинні додержуватись також при дислокації
військових частин, проведенні військових навчань, маневрів, переміщенні
військ і військової техніки, крім випадків особливих ситуацій, що
оголошуються відповідно до законодавства України.

Державний контроль за додержанням вимог екологічної безпеки щодо
військових, оборонних об’єктів та військової діяльності на території
України здійснюється відповідно до цього Закону та іншого законодавства
України.

Стаття 59. Екологічні вимоги при розміщенні і розвитку населених
пунктів

Планіровка, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів
здійснюються за рішенням місцевих Рад з урахуванням екологічної ємності
територій, додержанням вимог охорони навколишнього природного
середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної
безпеки.

При розробці генеральних планів розвитку і розміщення населених пунктів
сільські, селищні, міські Ради встановлюють режим використання природних
ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та екологічної
безпеки у приміських та зелених зонах за погодженням з Радами, на
території яких вони знаходяться, відповідно до законодавства України.

334

Розділ XIL ПРИРОДШ ТЕРИТОРІЇ ТА ОБ’ЄКТИ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ОСОБЛИВІЙ ОХОРОНІ

Стаття 60. Система природних територій та об’єктів, що підлягають
особливій охороні

Особливій охороні підлягають природні території та об’єкти, що мають
велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси,
для збереження сприятливої екологічної обстановки, попередження та
стабілізації негативних природних процесів і явищ.

Природні території та об’єкти, що підлягають особливій охороні,
утворюють єдину територіальну систему і включають території та об’єкти
природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі,
рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи територій та
об’єктів, що визначаються законодавством України.

Розділ XIII. НАДЗВИЧАЙНІ ЕКОЛОПЧНІ СИТУАЦІЇ

Стаття 66. Запобігання аваріям і ліквідація їх шкідливих екологічних
наслідків

При проектуванні й експлуатації господарських та інших об’єктів,
діяльність яких може шкідливо впливати на навколишнє природне
середовище, розробляються і здійснюються заходи щодо запобігання
аваріям, а також ліквідації їх шкідливих екологічних наслідків.

Державні органи по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і
атомній енергетиці разом із спеціально уповноваженими державними
органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища
і використання природних ресурсів систематично проводять перевірки стану
екологічно небезпечних об’єктів та виконання відповідних заходів і вимог
щодо їх безпечної експлуатації.

Перелік екологічно небезпечних об’єктів визначається спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та
природних ресурсів.

У разі аварії, що спричинила забруднення навколишнього природного
середовища, підприємства, установи, організації зобов’язані негайно
приступити до ліквідації її наслідків. Одночасно посадові особи або
власники підприємств, керівники установ і організацій зобов’язані
повідомляти про аварію і заходи, вжиті для ліквідації її наслідків,
виконавчому комітету місцевої Ради, органам охорони здоров’я, спеціально
уповноваженим державним органам управління в галузі охорони
навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів та
населенню.

(Частина четверта статті 66 із змінами, внесеними згідно із Законом M
81/96-BP від 06.03.96)

Розділ XV. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ
НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Стаття 68. Відповідальність за порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища

Порушення законодавства України про охорону навколишнього при-

335

родного середовища тягне за собою встановлену цим Законом та іншим
законодавством України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і
кримінальну відповідальність.

Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища несуть особи, винні у:

а) порушенні прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне
середовище;

б) порушенні норм екологічної безпеки;

в) порушенні вимог законодавства України при проведенні екологічної
експертизи, в тому числі поданні завідомо неправдивого експертного
висновку;

г) невиконанні вимог державної екологічної експертизи;

д) фінансуванні, будівництві і впровадженні у виробництво нових
технологій і устаткування без позитивного висновку державної екологічної
експертизи;

е) порушенні екологічних вимог при проектуванні, розміщенні,
будівництві, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації
підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів;

є) допущенні наднормативних, аварійних і залпових викидів і скидів
забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне
середовище;

ж) перевищенні лімітів та порушенні інших вимог використання природних
ресурсів;

з) самовільному спеціальному використанні природних ресурсів;

й) порушенні строків внесення зборів за використання природних ресурсів
та забруднення навколишнього природного середовища;

і) невжитті заходів щодо попередження та ліквідації екологічних
наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне
середовище;

ї) невиконанні розпоряджень органів, які здійснюють державний контроль у
галузі охорони навколишнього природного середовища, та вчиненні опору їх
представникам;

й) порушенні природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні,
використанні, знешкодженні та захороненні хімічних засобів захисту
рослин, мінеральних добрив, токсичних радіоактивних речовин та відходів;

(Пункт “й” статті 68 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1288-XlV
від 14.12.99)

к) невиконанні вимог охорони територій та об’єктів природно-заповідного
фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні, видів тварин
і рослин, занесених до Червоної книги України;

л) відмові від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про
стан навколишнього природного середовища, а також про джерела
забруднення, у приховуванні випадків аварійного забруднення
навколишнього природного середовища або фальсифікації відомостей про
стан екологічної обстановки чи захворюваності населення;

(Пункт “л” частини другої статті 68 із змінами, внесеними згідно із
Законом № 650/97-BP від 19.11.97)

336

м) приниженні честі і гідності працівників, які здійснюють контроль в
галузі охорони навколишнього природного середовища, посяганні на їх
життя і здоров’я.

Законодавством України може бути встановлено відповідальність і за інші
порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані
відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства
про охорону навколишнього природного середовища, в порядку та розмірах,
встановлених законодавством України.

Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної
відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної
забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості
природних ресурсів.

Незаконно добуті в природі ресурси та виготовлена з них продукція
підлягають безоплатному вилученню, а знаряддя правопорушення —
конфіскації. Одержані від їх реалізації доходи спрямовуються в
республіканський Автономної Республіки Крим і місцеві фонди охорони
навколишнього природного середовища.

(Частина шоста статті 68 із змінами, внесеними згідно із Законом №
186/98-BP від 05.03.98)

Посадові особи та спеціалісти, винні в порушенні вимог щодо охорони
навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів,
забезпечення екологічної безпеки за поданням державних органів охорони
навколишнього природного середовища згідно з рішеннями їх управлінських
органів позбавляються премій за основними результатами господарської
діяльності повністю або частково.

(Частина сьома статті 68 із змінами, внесеними згідно із Законом №
81/96-BP від 06.03.96)

Порядок позбавлення премій визначається законодавством України.

(Стаття 68 із змінами, внесеними згідно із Законом № 186/98-BP від
05.03.98)

Стаття 69. Особливості застосування цивільної відповідальності

Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в
повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та
незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища
та погіршення якості природних ресурсів.

Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування
не-одержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я,
якості навколишнього природного середовища, відтворення природних
ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки,
зобов’язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним осо-

337

бам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних
явищ чи навмисних дій потерпілих.

(Стаття 69 із змінами, внесеними згідно із Законом № 186/’9S-Bp від
05.03.98)

Стаття 70. Адміністративна та кримінальна відповідальність за
екологічні правопорушення і злочини

Визначення складу екологічних правопорушень і злочинів, порядок
притягнення винних до адміністративної та кримінальної відповідальності
за їх вчинення встановлюються Кодексом України про адмінісгративні
правопорушення та Кримінальним кодексом України.

Розділ XVI. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО
ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Стаття 71. Участь України у міжнародному співробітництві у галузі
охорони навколишнього природного середовища

Україна бере участь у міжнародному співробітництві у галузі охорони
навколишнього природного середовища на державному і громадському рівнях
відповідно до законодавства України та міжнародного права.

Якщо міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші
правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про охорону
навколишнього природного середовища, то застосовуються правила
міжнародного договору.

Україна здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення міжнародного
співробітництва у галузі охорони навколишнього природного середовища з
іншими державами, а також в рамках природоохоронної діяльності ООН та
організацій, що входять в її систему, інших урядових і неурядових
міжнародних організацій.

Закон України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”

(Витяг)

Цей Закон визначає правові, економічні, соціальні та організаційні
основи діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки, і
спрямований на захист життя і здоров’я людей та довкілля від шкідливого
впливу аварій на цих об’єктах шляхом запобігання їх виникненню,
обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації наслідків.

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

суб’єкт господарської діяльності — юридична або фізична особа, у
власності або у користуванні якої є хоча б один об’єкт підвищеної
небезпеки;

об’єкт підвищеної небезпеки — об’єкт, на якому використовуються,
виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна

338

або кілька небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що
дорівнює або перевищує нормативно встановлені порогові маси, а також
інші об’єкти як такі, що відповідно до закону є pea льною загрозою
виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру;

небезпечна речовина — хімічна, токсична, вибухова, окислювальна, горюча
речовина, біологічні агенти та речовини біологічного походження
(біохімічні, мікробіологічні, біотехнологічні препарати, патогенні для
людей і тварин мікроорганізми тощо), які становлять небезпеку для життя
і здоров’я людей та довкілля, сукупність властивостей речовин і/або
особливостей їх стану, внаслідок яких за певних обставин може створитися
загроза життю і здоров’ю людей, довкіллю, матеріальним та культурним
цінностям;

порогова маса небезпечних речовин і нормативно встановлена маса окремої
небезпечної речовини або категорії небезпечних речовин чи сумарна маса
небезпечних речовин різних категорій;

ідентифікація об’єктів підвищеної небезпеки — порядок визначення
об’єктів підвищеної небезпеки серед потенційно небезпечних об’єктів;

потенційно небезпечний об’єкт — об’єкт, на якому можуть
використовуватися або виготовляються, переробляються, зберігаються чи
транспортуються небезпечні речовини, біологічні препарати, а також інші
об’єкти, що за певних обставин можуть створити реальну загрозу
виникнення аварії;

аварія на об’єкті підвищеної небезпеки (далі — аварія) — небезпечна
подія техногенного характеру, що виникла внаслідок змін під час
експлуатації об’єкта підвищеної небезпеки (наднормативний викид
небезпечних речовин, пожежа, вибух тощо) і яка спричинила загибель людей
чи створює загрозу життю і здоров’ю людей та довкіллю на його території
і/або за його межами;

транскордонний вплив аварії — шкода, заподіяна населенню та довкіллю
однієї держави внаслідок аварії, яка сталася на території іншої держави;

ризик — ступінь імовірності певної негативної події, яка може відбутися
в певний час або за певних обставин на території об’єкта підвищеної
небезпеки і/або за його межами;

прийнятний ризик — ризик, який не перевищує на території об’єкта
підвищеної небезпеки і/або за її межами гранично допустимого рівня;

управління ризиком — процес прийняття рішень і здійснення заходів,
спрямованих на забезпечення мінімально можливого ризику;

декларація безпеки — документ, який визначає комплекс заходів, що
вживаються суб’єктом господарської діяльності з метою запобігання
аваріям, а також забезпечення готовності до локалізації, ліквідації
аварій та їх наслідків.

Стаття 2. Законодавство у сфері діяльності, пов’язаної з об’єктами
підвищеної небезпеки

Відносини, пов’язані з діяльністю об’єктів підвищеної небезпеки,
регулюються Конституцією України, цим Законом, законами України та
іншими нормативно-правовими актами.

339

Стаття 3. Державний нагляд та контроль у сфері діяльності,
пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки

Державний нагляд та контроль у сфері діяльності, пов’язаної з об’єктами
підвищеної небезпеки, здійснюють уповноважені законами органи влади, в
тому числі спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади та
їх відповідні територіальні органи, до відання яких відповідно до закону
віднесені питання:

охорони праці;

забезпечення екологічної безпеки та охорони навколишнього природного
середовища;

захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та
природного характеру;

пожежної безпеки;

санітарно-епідемічної безпеки;

містобудування.

Стаття 8. Обов’язки суб’єктів господарської діяльності

Суб’єкт господарської діяльності зобов’язаний:

вживати заходів, направлених на запобігання аваріям, обмеження і
ліквідацію їх наслідків та захист людей і довкілля від їх впливу;

повідомляти про аварію, що сталася на об’єкті підвищеної небезпеки, і
заходи, вжиті для ліквідації її наслідків, органи виконавчої влади та
органи місцевого самоврядування та населення;

забезпечувати експлуатацію об’єктів підвищеної небезпеки з додержанням
мінімально можливого ризику;

виконувати вимоги цього Закону та інших нормативно-правових актів, які
регулюють діяльність об’єктів підвищеної небезпеки.

Стаття 9. Ідентифікація об’єктів підвищеної небезпеки

Суб’єкт господарської діяльності ідентифікує об’єкти підвищеної
небезпеки відповідно до кількості по рогової маси небезпечних речовин.

Нормативи порогової маси небезпечних речовин встановлюються Кабінетом
Міністрів України.

Порядок ідентифікації, форма та зміст оповіщення про її результати
визначаються Кабінетом Міністрів України.

На основі ідентифікаційних даних Кабінет Міністрів України затверджує
класифікацію об’єктів підвищеної небезпеки і порядок їх обліку.

Стаття 10. Декларація безпеки

Суб’єкт господарської діяльності готує і подає до місцевих органів
виконавчої влади декларацію безпеки об’єкта підвищеної небезпеки.

Суб’єкт господарської діяльності несе відповідальність за

достовірність даних, наведених у декларації безпеки.

Порядок розроблення декларації безпеки, її зміст, методика визначення
ризиків та їх прийнятні рівні встановлюються Кабінетом Міністрів
України.

340

Подання декларації безпеки або іншої звітної документації не звільняє
суб’єктів господарської діяльності від державного нагляду і контролю за
їх діяльністю.

Вимоги частини першої цієї статті поширюються на підприємства, установи,
організації, які планують експлуатувати хоча б один об’єкт підвищеної
небезпеки.

Стаття 11. Плани локалізації і ліквідації аварій на об’єктах
підвищеної небезпеки

У порядку реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного
характеру суб*єкт господарської діяльності, а також підприємства,
установи, організації, зазначені у частині п’ятій статті 10 цього
Закону, одночасно з розробленням декларації безпеки розробляють і
затверджують план локалізації і ліквідації аварій для кожного об’єкта
підвищеної небезпеки, який вони експлуатують або планують експлуатувати.

Категорії аварій на об’єктах підвищеної небезпеки залежно від їх
наслідків визначає Кабінет Міністрів України.

План локалізації і ліквідації аварій погоджує відповідний територіальний
орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, до
відання якого віднесено питання захисту населення і територій від
надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

План локалізації і ліквідації аварій переглядається кожні 5 років.

План локалізації і ліквідації аварій може переглядатися або уточнюватися
до закінчення 5 років з дати його розроблення у разі:

змін в умовах діяльності суб’єкта господарської діяльності незалежно від
їх причин, що призводять до необхідності зміни відомостей, які містяться
у плані локалізації і ліквідації аварій;

внесення змін до чинних або прийняття нових нормативно-правових актів,
що впливають на зміст плану локалізації і ліквідації аварій;

висунення обгрунтованих вимог щодо плану локалізації і ліквідації аварій
органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

При внесенні змін і доповнень до плану локалізації і ліквідації аварій
суб’єкти господарської діяльності та інші юридичні і фізичні особи, які
повинні брати участь у виконанні протиаварійних заходів, надають
відповідному територіальному органу спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесено питання
захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та
природного характеру, відповідну для цього інформацію.

Обсяг, зміст, форма і порядок надання інформації встановлюються
спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до
відання якого віднесено питання захисту населення і територій від
надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Відповідний територіальний орган спеціально уповноваженого центрального
органу виконавчої влади, до відання якого віднесено питання захисту
населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та
природного характеру, протягом 10 днів після затвердження плану
локалізації та ліквідації аварій надає через засоби масової інформації
відомості,

341

необхідні для виконання населенням правил поведінки і дій в
екстремальних ситуаціях, передбачених цим планом.

У разі створення загрози виникнення аварії з транскордонним впливом план
локалізації та ліквідації аварій повинен передбачати негайне
інформування відповідних органів держав, території яких можуть зазнати
впливу наслідків такої аварії.

Плани локалізації і ліквідації аварій, затверджені до набрання чинності
цим Законом, зберігають чинність до закінчення строку їх дії.

Стаття 12. Порядок будівництва або реконструкції об’єктів підвищеної
небезпеки

Суб’єкт господарської діяльності, який планує будівництво і/або
реконструкцію об’єкта підвищеної небезпеки, зобов’язаний одержати дозвіл
на будівництво такого об’єкта відповідно до законодавства про
містобудування. Суб’єкт господарської діяльності, який планує
будівництво об’єкта підвищеної небезпеки на території села, селища,
міста, також зобов’язаний попередньо одержати відповідно до закону згоду
відповідної ради на розміщення об’єкта на такій території.

У разі якщо будівництво об’єкта підвищеної небезпеки не відповідає
встановленому режиму забудови та іншого використання земель, визначених
для містобудівних потреб, дозвіл на будівництво такого об’єкта надається
лише після розроблення та затвердження техніко-економічного
обгрунтування в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

До заяви з метою отримання дозволу на будівництво і/або реконструкцію
об’єкта підвищеної небезпеки крім документів, визначених законодавством
про містобудування, та регіональними і місцевими правилами забудови,
додаються:

техніко-економічне та містобудівне обгрунтування розміщення об’єкта
підвищеної небезпеки та передпроектні матеріали, які містять відомості
про об’єкт підвищеної небезпеки, можливі аварії на ньому та їх наслідки;

висновки державних експертиз, передбачених законом, а також громадських
експертиз у разі їх наявності.

Суб’єкт господарської діяльності одночасно з поданням зазначених
документів з метою залучення відповідного громадського обговорення через
засоби масової інформації повідомляє про:

мету реалізації проекту;

можливі негативні наслідки впливу на життєдіяльність людей та довкілля;

заходи та засоби, передбачені проектом для запобігання аваріям,
обмеження їх наслідків і захисту людей та довкілля.

Виконавчі органи відповідних рад, Київська або Севастопольська міська
державна адміністрація протягом п’яти днів від дати отримання заяви
повідомляють через засоби масової інформації адресу, на яку кожна
юридична і фізична особа може протягом одного місяця з дати
опублікування повідомлення надіслати в письмовій формі свої пропозиції
про доцільність реалізації проекту.

342

Виконавчі органи відповідних рад, Київська або Севастопольська міська
державна адміністрація в строк не більше шести місяців з дати
опублікування повідомлення розглядають на відкритих засіданнях, час і
місце проведення яких повідомляються через засоби масової інформації,
проект та отримані пропозиції яро доцільність його реалізації.

Виконавчі органи відповідних рад, Київська або Севастопольська міська
державна адміністрація у разі необхідності мають право отримати від
суб’єкта господарської діяльності додаткову інформацію щодо проекту або
призначити його експертизу.

Комплексний висновок і проект рішення про дозвіл на будівництво
готуються спеціально уповноваженим органом з питань, містобудування та
архітектури протягом місяця.

Виконавчі органи відповідних рад, Київська або Севастопольська міська
державна адміністрація у разі необхідності приймають рішення про надання
дозволу на будівництво об’єкта підвищеної небезпеки або відмову в його
наданні та забезпечує публікацію свого мотивованого рішення через засоби
масової інформації.

У разі відмови у наданні дозволу на будівництво і/або реконструкцію
об’єкта підвищеної небезпеки суб’єкт господарської діяльності має право
після доопрацювання проекту повторно подати його на розгляд у
встановленому порядку.

Суб’єкт господарської діяльності та інші заінтересовані особи мають
право оскаржити рішення виконавчих органів відповідних рад, Київської
або Севастопольської міської державної адміністрації відповідно в суді
або арбітражному суді у встановленому законом порядку.

Копія дозволу на будівництво і/або реконструкцію об’єкта підвищеної
небезпеки надсилається до визначених статтею 3 цього Закону спеціально
уповноважених центральних органів виконавчої влади, що здійснюють
державний нагляд та контроль у сфері діяльності, пов’язаної з об’єктами
підвищеної небезпеки.

Стаття 13. Порядок надання дозволу на експлуатацію об’єктів
підвищеної небезпеки

Суб’єкт господарської діяльності, а також підприємства, установи,
організації, що мають намір розпочати експлуатацію об’єктів підвищеної
небезпеки, надсилають до відповідних обласної, Київської або
Севастопольської міської державної адміністрації, виконавчих органів
селищної або міської рад заяву на отримання дозволу на експлуатацію
об’єкта підвищеної небезпеки, до якої додаються:

декларація безпеки;

договір обов’язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може
бути заподіяна аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки;

план локалізації і ліквідації аварій на об’єкті підвищеної небезпеки;

копія дозволу на будівництво і/або реконструкцію об’єкта підвищеної
небезпеки;

висновки передбачених законом державних та в разі наявності громадських
експертиз;

343

копію рішення відповідної ради про надання згоди на розміщення об’єкта
підвищеної небезпеки на території села, селища, міста — у разі коли
місцезнаходженням об’єкта є така територія.

Відповідні обласна, Київська або Севастопольська міська державна
адміністрація, виконавчі органи селищної або міської рад у строк не
більше місяця з дати отримання заяви розглядають її, погоджують у
порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, з відповідними
територіальними органами спеціально уповноважених центральних органів
виконавчої влади і надсилають суб’єкту господарської діяльності
письмовий дозвіл на експлуатацію об’єкта підвищеної небезпеки або
обгрунтовану відмову з переліком додаткових заходів, які він повинен
виконати для отримання дозволу.

Суб’єкт господарської діяльності після виконання додаткових заходів,
визначених у відмові, має право повторно звернутися до відповідних
обласної, Київської або Севастопольської міської державної
адміністрації, виконавчих органів селищної або міської рад за отриманням
дозволу на експлуатацію об’єкта підвищеної небезпеки.

Суб’єкт господарської діяльності, якому відмовлено у видачі дозволу на
експлуатацію об’єкта підвищеної небезпеки, має право оскаржити дії
відповідних обласної, Київської або Севастопольської міської державної
адміністрації, виконавчих органів селищної або міської рад у суді або
арбітражному суді у встановленому законом порядку.

Копія дозволу на експлуатацію об’єкта підвищеної небезпеки надсилається
відповідними обласною, Київською або Севастопольською міською державною
адміністрацією, виконавчими органами селищної або міської рад спеціально
уповноваженим органам виконавчої влади, визначеним статтею 3 цього
Закону, що здійснюють державний нагляд та контроль у сфері діяльності,
пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки.

Стаття 14. Розслідування аварій на об’єктах підвищеної небезпеки

Порядок розслідування аварій на об’єктах підвищеної небезпеки
встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до вимог цього та
інших законів.

Стаття 15. Надання інформації та право на одержання інформації про
об’єкти підвищеної небезпеки

Суб’єкт господарської діяльності відповідно до закону надає відповідним
територіальним органам спеціально уповноважених центральних органів
виконавчої влади, визначених статтею 3 цього Закону, місцевим органам
виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та засобам масової
інформації, у тому числі і тим, засновником яких є органи місцевого
самоврядування, інформацію про об’єкти підвищеної небезпеки, які
перебувають у його власності або у користуванні.

Суб’єкт господарської діяльності повідомляє спеціально уповноважені
центральні органи виконавчої влади, до відання яких віднесені питання
охорони праці, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій

344

техногенного та природного характеру і екологічної безпеки та охорони
довкілля, про всі аварійні ситуації, розвиток яких призвів або міг
призвести до аварії.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, до відання
якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних
ситуацій техногенного та природного характеру і екологічної безпеки та
охорони довкілля, забезпечує оброблення одержаної відповідно до закону
інформації про діяльність об’єктів підвищеної небезпеки та надає її
місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування,
суб’єктам господарської діяльності та іншим заінтересованим особам, а
також в установленому порядку інформує населення про аварійні ситуації,
що виникають на об’єктах підвищеної небезпеки.

Юридична або фізична особа чи їх представники мають право відповідно до
закону протягом не більш як ЗО днів отримати від суб’єкта господарської
діяльності інформацію про небезпеку, яка виникла на об’єктах підвищеної
небезпеки і становить загрозу для людей та довкілля.

Юридична або фізична особа має право, в установленому законом порядку,
самостійно збирати інформацію про стан безпеки об’єктів підвищеної
небезпеки і надавати її органам виконавчої влади, органам місцевого
самоврядування, засобам масової інформації та іншим заінтересованим
особам, у разі якщо їм відомо або є підстави вважати, що така інформація
містить відомості щодо правопорушень, які мають місце на об’єктах
підвищеної небезпеки і становлять загрозу для людей та довкілля.

Стаття 16. Відшкодування шкоди, заподіяної аварією на об’єкті
підвищеної небезпеки

Шкода (в тому числі моральна), заподіяна фізичним чи юридичним особам
внаслідок аварії, що сталася на об’єкті підвищеної небезпеки, незалежно
від вини суб’єкта господарської діяльності, у власності або користуванні
якого перебуває об’єкт підвищеної небезпеки, відшкодовується суб’єктом
господарської діяльності цим особам у повному обсязі, крім випадків,
коли аварія виникла внаслідок непереборної сили або з умислу
потерпілого.

Стаття 17. Відповідальність за порушення вимог цього Закону

Порушення вимог цього Закону тягне за собою відповідальність згідно з
законами України.

Стаття 18. Міжнародне співробітництво

Україна бере участь у міжнародному співробітництві у сфері запобігання
аваріям, обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації їх наслідків,
забезпечення безпечної для людей та довкілля діяльності об’єктів
підвищеної небезпеки.

Якщо міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, які
передбачені цим Законом, то застосовуються норми міжнародного договору.

345

Закон України

“Про внесення змін до Кримінального,

Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України”

Від 22 лютого 2000 року

(Витяги) Верховна Рада України постановляє:

3. У Виправно-трудовому кодексі України:

1) абзац п’ятий частини першої статті 14, частину першу статті 15,
частину другу статті 21, статтю 32 та частину першу статті 80 після слів
“замінено позбавленням волі” доповнити словами “або яким довічне
позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк”;

2) частину першу статті 17 після абзацу першого доповнити новим абзацом
такого змісту:

“засуджені до довічного позбавлення волі”.

У зв’язку з цим абзаци другий і третій вважати відповідно абзацами
третім і четвертим;

3) частину третю статті 29 після слова “тримаються” доповнити словами
“особи, засуджені до довічного позбавлення волі”.

II. Перегляд вироків у справах щодо осіб, засуджених до смертної кари,
вироки щодо яких на час набрання чинності цим Законом не було виконано,
здійснюється судом, який постановив вирок.

III. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

Закон України

“Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України”

Від 11 січня 2001 року Верховна Рада України постановляє: І. Внести до
Виправно-трудового кодексу України такі зміни:

1. У статті 13 слова “колонії-поселення для осіб, які твердо стали на
шлях виправлення” виключити.

2. У статті 16:

частину другу доповнити словами “а також особи, переведені в ці колонії
в порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з колоній загального,
посиленого і суворого режиму”;

частину третю виключити.

3. Останнє речення частини другої статті 21 викласти у такій редакції:
“У різних колоніях-поселеннях тримають засуджених, яких направлено
відповідно до вироку суду в колонії-поселення для осіб, що вчинили
злочини з необережності, та засуджених, яких направлено відповідно до
вироку суду, чи переведено у порядку, передбаченому статтею 46 цього
Кодексу, в колонії-поселення для осіб, що вчинили умисні злочини”.

346

4. Друге речення частини другої статті 25 викласти у такій редакції:
“Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що
надходять на їх ім’я, підлягають перегляду”.

5. Частини восьму і дев’яту статті 29 викласти у такій редакції: “На
загальному режимі засуджених тримають у загальних камерах, а на суворому
режимі — в окремих камерах по дві особи. У необхідних випадках за
мотивованою постановою начальника тюрми і за згодою прокурора засуджені
можуть триматися в одиночних камерах.

Засуджені, яких тримають у тюрмі, користуються щоденною прогулянкою
тривалістю одна година”.

6. Абзац четвертий частини першої статті 38 викласти у такій редакції:
“у тюрмах — до п’ятдесяти процентів мінімального розміру заробітної
плати”.

7. У частині другій статті 39 слова “на загальному режимі” виключити.

8. Частину Другу статті 41 викласти у такій редакції: “Засудженим, які
відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в тюрмах, дозволяється
одержувати протягом року дві посилки (передачі)”.

9. У статті 43:

у частині першій слова “які відбувають покарання у виправно-трудових і
виховно-трудових колоніях усіх видів режиму” виключити; частину другу
виключити.

10. Частину другу статті 44 після слова “адресовані” доповнити словами
“Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та”.

11. В абзаці четвертому частини першої та абзаці першому частини другої
статті 46 слова “для осіб, які твердо стали на шлях виправлення”
замінити словами “для осіб, які вчинили умисиі злочини”.

12. У статті 59:

частину першу викласти у такій редакції:

“У виправно-трудових установах для засуджених, які не мають повної
загальної середньої освіти, утворюються середні загальноосвітні школи.
Засуджені, які відбувають покарання у виховно-трудових установах і
навчаються в них, підручниками, зошитами та письмовим приладдям
забезпечуються безкоштовно”;

частини другу і третю виключити.

13. Абзац одинадцятий частини першої сгатті 65 викласти у такій
редакції:

“збільшення часу прогулянки засудженим, які перебувають у тюрмі, до двох
годин”.

14. У статті 66:

частину четверту виключити;

у частині п’ятій слова “на загальному режимі” виключити.

15. У частинах першій і десятій статті 71 слова “начальник загону”
замінити словами “начальник відділення соціально-психологічної служби”.

347

Категорії працівників, які підлягають обов’язковому страхуванню, та
порядок страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 27. Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту
людини або захворіли на СНІД внаслідок виконання професійних обов’язків,
мають право на щорічне безкоштовне одержання путівки для
санаторно-курортного лікування в спеціалізованих оздоровчих закладах
міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, до сфери
управління яких належать відповідні медичні служби, а також право на
щорічну відпустку загальною тривалістю 56 календарних днів з
використанням її у літній або інший зручний для них час.

Стаття 28. Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту
людини або захворіли на СНІД внаслідок виконання професійних обов’язків,
мають право на першочергове поліпшення житлових умов у порядку,
встановленому законодавством України.

Стаття 29. Працівникам, зайнятим поданням медичної допомоги особам,
інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД,
лабораторною діагностикою ВІЛ-інфекції, проведенням наукових досліджень
з використанням інфікованого матеріалу, виробництвом біологічних
препаратів для діагностики, лікування та профілактики СНІДу,
встановлюється доплата до заробітної плати, надається право на пенсію за
віком на пільгових умовах та щорічну додаткову відпустку в порядку,
встановленому законодавством України.

Стаття ЗО. Власник (уповноважений ним орган) закладу охорони здоров’я,
персонал якого проводить діагностичні дослідження на ВІЛ-інфек-цію,
подає лікувальну допомогу ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД, а також
контактує з кров’ю та іншими матеріалами від інфікованих осіб,
зобов’язаний забезпечити працівників необхідними засобами захисту згідно
з переліком та нормативами, встановленими Кабінетом Міністрів України, а
також умови для проходження за бажанням таких працівників медичних
оглядів з метою виявлення зараження ВІЛ-інфекцією.

При проведенні робіт, вказаних у частині першій цієї статті, працівники,
виконання професійних обов’язків яких пов’язане з ризиком інфікування
вірусом імунодефіциту людини, зобов’язані користуватися відповідними
засобами захисту.

РОЗДІЛ VI. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ

ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ БОРОТЬБИ

ІЗ ЗАХВОРЮВАННЯМ НА СНІД

Стаття 31. Відмова особі у реалізації її права на проведення медичного
огляду з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини,
проведення такого огляду без попередньої згоди особи, яка обстежується,
неналежне виконання медичними та фармацевтичними працівниками або
працівниками інших сфер своїх професійних обов’язків, що призвело до
зараження іншої особи (або кількох осіб) вірусом імунодефіциту людини,
відмова в поданні медичної допомоги ВІЛ-інфікованим або хворим на СНІД,
а також розголошення відомостей про проведення медичного огляду та його

382

результати медичними працівниками та працівниками органів, зазначених в
частині другій статті 8, тягне за собою відповідальність, встановлену
законом України.

Стаття 32. Завідоме поставлення в небезпеку зараження чи зараження іншої
особи (або кількох осіб) вірусом імунодефіциту людини особою, яка знала
про наявність у неї ВІЛ-інфекції, тягне за собою кримінальну
відповідальність. Винна в цьому особа відшкодовує також витрати, що
виникли у зв’язку з поданням зараженій особі медичної та соціальної
допомоги, у порядку, встановленому законом України.

Стаття 33. Відшкодування збитків, завданих здоров’ю осіб, інфікованих
вірусом імунодефіциту людини з вини медичних працівників або внаслідок
незабезпечення безпечних умов праці власниками (уповноваженими ними
органами) закладів охорони здоров’я, підприємств, установ, організацій,
виконання працівниками яких своїх службових обов’язків пов’язане з
ризиком інфікування вірусом імунодефіциту людини, здійснюється за
рахунок винної особи в порядку, встановленому законодавством України.

РОЗДІЛ VII. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ.

Стаття 34. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

До приведення законів України, інших нормативно-правових актів у
відповідність з нормами цього Закону вони застосовуються у частині, що
не суперечить цьому Закону.

Кабінету Міністрів України протягом двох місяців:

подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення
законів України у відповідність з цим Законом;

привести у відповідність з цим Законом свої нормативно-правові акти;

відповідно до компетенції забезпечити прийняття нормативно-правових
актів, передбачених цим Законом;

забезпечити перегляд і скасування міністерствами, іншими центральними
органами виконавчої влади України їх нормативно-правових актів, що
суперечать цьому Закону”.

Проект Закону України “Про профілактику злочинів”

Від 12 травня 1998 року

Цей Закон визначає систему заходів профілактики злочинів, порядок їх
здійснення державними органами, органами місцевого самоврядування,
підприємствами, установами, організаціями, об’єднаннями громадян, а
також права та обов’язки державних органів і організацій, що проводять
роботу для профілактики злочинів, і осіб, щодо яких здійснюються
передбачені заходи.

383

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Профілактика злочинів

Під профілактикою злочинів розуміються здійснення системи заходів,
спрямованих на виявлення й усунення причин і умов, що сприяють вчиненню
злочинів. Профілактичні заходи можуть здійснюватися на усій території
України або в окремому її регіоні, галузі народного господарства, на
підприємстві, в установі, організації незалежно від форм власності,
серед групи населення (загальна профілактика) або стосовно конкретної
особи (індивідуальна профілактика).

Профілактика злочинів в Україні передбачає співробітництво з
відповідними органами інших держав, участь України у відповідних
заходах, які здійснюються міжнародними організаціями

Стаття 2. Законодавство України про профілактику злочинів

Законодавство України про профілактику злочинів складається з цього
Закону та інших законодавчих актів України, що регулюють діяльність
правоохоронних, інших державних органів, органів місцевого
самоврядування, а також участь підприємств, установ, організацій,
об’єднань громадян у сфері боротьби із злочинністю.

Усі заходи щодо профілактики злочинів здійснюються відповідно до
Конституції та законів України, загальновизнаних норм міжнародного
права.

Стаття 3. Особливості застосування цього Закону щодо іноземних
громадян та осіб без громадянства

Дія цього Закону поширюється і на іноземців та осіб без громадянства,
які перебувають на території України.

Профілактичні заходи не застосовуються до іноземців, які відповідно до
законів і міжнародних договорів України користуються імунітетом від
кримінальної та адміністративної юрисдикції України.

Стаття 4. Принципи здійснення профілактики злочинів

Профілактика злочинів ведеться за принципами:

законності, тобто здійснення лише тих заходів, що безпосередньо
передбачені цим Законом та іншими законами України;

спільності, тобто участі у профілактичній діяльності крім правоохоронних
органів усіх інших державних органів, організацій, місцевого
самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян та
окремих громадян;

гуманізму, переважання методів переконання, тобто застосування
примусових заходів лише після вичерпання всіх інших заходів впливу;

гласності, тобто систематичного висвітлення у державній статистиці та
засобах масової інформації відомостей про стан профілактики злочинів.

Стаття 5. Органи та організації, що здійснюють профілактику
злочинів

З урахуванням особливостей причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів,
і специфіки заходів щодо їх профілактики, у профілактичній

384

діяльності беруть участь Кабінет Міністрів України, Рада міністрів
Автономної Республіки Крим, міністерства та інші центральні і місцеві
органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства,
установи, організації незалежно від форм власності.

Діяльність, спрямовану на виявлення й усунення причин і умов, що
сприяють вчиненню злочинів, можуть проводити також органи громадської
самодіяльності, інші об’єднання громадян відповідно до законодавства та
своїх статутів (положень).

Розділ II. ЗАГАЛЬНА ПРОФІЛАКТИКА ЗЛОЧИНІВ

Стаття 6. Заходи загальної профілактики злочинів

До заходів загальної профілактики злочинів належать:

профілактична перевірка;

профілактичний припис;

повідомлення про невиконання профілактичного припису;

кримінологічне дослідження;

роз’яснення положень законодавства України з питань профілактики
злочинів;

інформування населення про стан злочинності, засоби та методи їх захисту
від злочинних посягань.

Стаття 7. Профілактична перевірка

Профілактична перевірка на підприємстві, в установі, організації полягає
у здійсненні заходів, спрямованих на своєчасне виявлення причин і умов,
що можуть сприяти вчиненню злочинів, з метою їх усунення.

Профілактична перевірка проводиться працівниками правоохоронних органів
у разі надходження достатніх відомостей про наявність причин і умов, що
можуть сприяти вчиненню злочинів, на підставі відповідних рішень
Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим,
міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів. До участі в
перевірці залучаються фахівці, а у разі необхідності також представники
об’єднань громадян.

Посадові особи підприємства, установи, організації, де проводиться
перевірка, зобов’язані дати перевіряючим можливість оглянути територію,
приміщення, ознайомитися з необхідними документами, матеріалами, дати
пояснення з питань, які становлять інтерес для мети перевірки.
Перевіряючі повинні діяти суворо в межах своїх повноважень з додержанням
вимог щодо охорони інформації. Забороняється їх втручання в господарську
та іншу діяльність підприємства, установи, організації, за межами вимог
профілактичної перевірки.

Результати профілактичної перевірки оформляються актом, примірник якого
подається керівникові підприємства, установи, організації, де вона
проводилася, та органові, що ініціював її проведення.

13 1—379

385

Стаття 8. Профілактичний припис

З результатами профілактичної перевірки орган, за рішенням якого вона
проводилася, надсилає керівникові підприємства, установи, організації,
де виявлено причини і умови, що сприяють вчиненню злочинів,
профілактичний припис. У профілактичному припису визначаються заходи
щодо профілактики злочинів і термін їх здійснення.

Керівник підприємства, установи, організації зобов’язаний, у
встановлений приписом термін, виконати зазначені заходи і повідомити про
це орган, який надіслав профілактичний припис.

Органи дізнання, попереднього слідства, суд, арбітражний суд, прокурор
стосовно виявлених причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів,
вживають заходів до усунення порушень Закону.

Стаття 9. Повідомлення про невиконання профілактичного припису

Орган, що склав профілактичний припис, у разі невиконання або виконання
не в повному обсязі чи з порушенням визначених приписом заходів
проводить роботу для забезпечення виконання цих заходів відповідним
підприємством, установою, організацією, повідомляє про незадовільний
стан профілактики злочинів орган внутрішніх справ, на території
обслуговування якого знаходиться зазначене підприємство, установа,
організація. Одночасно вирішує питання про притягнення до
відповідальності згідно з діючими законами України осіб, винних у
невиконанні профілактичного припису.

Стаття 10. Кримінологічне дослідження

Кримінологічне дослідження проводиться для визначення ролі певних
обставин, зумовлених діяльністю підприємств, установ, організацій або
способом життя громадян, які порушують установлені законодавством
правила у вивченні причин (умов) вчинення конкретного злочину, а також
для прогнозування впливу цих обставин на стан злочинності у майбутньому
та обгрунтування необхідності і спрямованості профілактичних заходів.

Кримінологічне дослідження може проводитись у процесі розроблення
проекту законодавчого чи іншого нормативного акта, плану або програми
профілактики злочинів, а також за результатами профілактичної перевірки
на підприємствах, в установах, організаціях, узагальнення слідчої та
судової практики.

Кримінологічне дослідження може призначатися Верховною Радою України,
Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою, Радою
міністрів Автономної Республіки Крим, міністерствами та іншими
центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого
самоврядування та здійснюється визначеними ними органами.

Стаття 11. Роз’яснення положень законодавства України з питань
профілактики злочинів

Працівники органів прокуратури, юстиції, суду, внутрішніх справ, служби
безпеки, служби у справах неповнолітніх, юридичних наукових

386

установ ведуть серед населення, окремих йоге категорій, посадових осіб
та інших органів та організацій, що здійснюють профілактику злочинів,
роботу з роз’яснення положень законодавства України з питань
профілактики злочинів, зокрема щодо необхідності виявлення й усунення
причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів, а також відповідальності
за злочинні діяння.

Стаття 12. Інформування населення про стан злочинності, засоби та
методи його захисту від злочинних посягань

Інформація про стан, структуру й динаміку злочинності в Україні та в її
адміністративно-територіальних одиницях доводиться до населення через
засоби масової інформації.

Органи внутрішніх справ, прокуратури, юстиції, служби безпеки, суд та
інші державні органи інформують населення про засоби та методи захисту
від злочинних посягань шляхом проведення бесід, виступів у пресі, по
радіо і телебаченню, видання спеціальних посібників, плакатів тощо.
Засоби масової інформації використовуються також з метою поліпшення
виховання населення, формування здорового способу життя.

Розділ III. ІНДИВІДУАЛЬНА ПРОФІЛАКТИКА ЗЛОЧИНІВ

Стаття 13. Заходи індивідуальної профілактики злочинів

До заходів індивідуальної профілактики злочинів належать:

роз’яснення суспільної небезпечності поведінки особи, яка скоїла
правопорушення та усне її попередження про неприпустимість протиправних
і антигромадських дій;

офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки;

профілактичний облік в органі внутрішніх справ чи служби безпеки і
здійснюванні у зв’язку з цим заходи;

адміністративний нагляд органів внутрішніх справ;

соціальний патронаж.

Застосування заходів індивідуальної профілактики не має на меті
приниження честі та гідності особи, а також не тягне правових наслідків,
за винятком передбачених законодавством.

Стаття 14. Роз’яснення суспільної небезпечності поведінки та усне
попередження про неприпустимість протиправних і антигромадських дій

За наявності інформації, про те що особа вчинила протиправні дії, які
можуть призвести до вчинення злочину, з метою роз’яснення суспільної
небезпечності та усного попередження про неприпустимість протиправних і
антигромадських дій, що посягають на громадський порядок і громадську
безпеку, а також встановлений порядок управління, особа викликається за
місцем проживання, або роботи (служби) до відповідного органу внутрішніх
справ чи служби безпеки.

13*

387

Таке роз’яснення та усне попередження носить характер заходу
індивідуальної профілактики, якщо воно зроблене посадовою особою органу
внутрішніх справ чи служби безпеки, яка має відповідні повноваження, Із
складанням про це письмової довідки.

У разі неявки правопорушника без поважних причин до органу внутрішніх
справ чи служби безпеки за викликом для роз’яснення суспільної
небезпечності поведінки та усного попередження про неприпустимість
протиправних і антигромадських дій його може бути піддано приводу.
Поважними причинами неявки визнаються:

несвоєчасне одержання повістки, хвороба чи інші обставини, що практично
позбавляють можливості своєчасно прибути за викликом.

Привід здійснюється у денний час за мотивованою постановою, затвердженою
начальником органу, що має намір здійснити роз’яснення суспільної
небезпечності поведінки та усне попередження про неприпустимість
протиправних і антигромадських дій, або його заступником чи начальником
територіального підрозділу цього органу. Постанова про привід
оголошується особі, щодо якої він має бути застосований.

Стаття 15. Офіційне застереження про неприпустимість протиправної
поведінки

Особі, до якої двічі протягом року було застосовано адміністративне
стягнення за вчинення адміністративних правопорушенні”, що посягають на
громадський порядок і громадську безпеку, а також встановлений порядок
управління органом внутрішніх справ чи служби безпеки за місцем
проживання або роботи (служби) цієї особи оголошується офіційне письмове
застереження про неприпустимість протиправної поведінки та можливі
заходи профілактичного впливу. Офіційне застереження оголошується
начальником відповідного органу або його заступником чи начальником
територіального підрозділу цього органу, оформляється протоколом, який
підписується правопорушником і посадовою особою, що оголошує офіційне
письмове застереження. У разі відмови правопорушника від підписання
протоколу в ньому робиться про це запис.

У разі неявки правопорушника без поважних причин до органу внутрішніх
справ чи служби безпеки за викликом для оголошення офіційного письмового
застереження його може бути піддано приводу у порядку, передбаченому
статтею 14 цього Закону.

Стаття 16. Взяття на профілактичний облік в органі внутрішніх справ чи
служби безпеки

Для систематичного і цілеспрямованого здійснення заходів індивідуальної
профілактики щодо особи, поведінка якої свідчить про реальну можливість
вчинення нею злочину, така особа підлягає взяттю на профілактичний облік
в органі внутрішніх справ чи службі безпеки.

На профілактичний облік в органі внутрішніх справ беруться особи:
звільненні з місць позбавлення волі, ті, що відбували покарання за
умисний злочин, з яких судимість не знято або не погашено у
встановленому законом порядку;

388

засуджені за вчинення злочину, виконання вироку щодо яких відстрочено, а
також засуджені умовно або до міри покарання, не пов’язаної з
позбавленням волі;

звільнені після вчинення умисного злочину від кримінальної
відповідальності із застосуванням заходів адміністративного або
громадського впливу;

що знаходились на примусовому лікуванні від алкоголізму і наркоманії в
спеціальних наркологічних закладах, а також спеціальних
навчально-виховних і лікувально-виховних установах для дітей та
підлітків;

що вчинили двічі протягом року адміністративні правопорушення, за які
згідно із законом може бути призначено покарання у вигляді
адміністративного арешту, або особи, що вчинили адміністративне
правопорушення після оголошення офіційного застереження про
неприпустимість протиправної поведінки;

що були визнані в установленому порядку хронічними алкоголіками або
зловживають спиртними напоями і двічі протягом року доставлялись у
медичний витверезник або двічі притягалися до адміністративної чи іншої
відповідальності за розлиття спиртних напоїв або появи у п’яному вигляді
в громадських місцях, що допускають на грунті пияцтва інші порушення
громадського порядку чи правил громадського співжиття, створюють
конфліктні ситуації в сім’ї тощо;

що були визнані в установленому порядку наркоманами, токсикоманами або
вживають наркотичні речовини без призначення лікаря;

психічно хворі, які є суспільне небезпечними і перебувають на
спеціальному обліку в закладах охорони здоров’я;

що допускають конфлікти у сфері сімейно-побутових стосунків після
винесення офіційного застереження про неприпустимість протиправної
поведінки;

що не досягнувши віку притягнення до адміністративної чи кримінальної
відповідальності, вчинили суспільне небезпечне діяння, або зловживають
спиртними напоями, наркотичними (без призначення лікаря) чи іншими
речовинами, які призводять до запаморочення, або ті, що систематично
бродяжать;

батьки або особи, які їх замінюють, котрі не виконують обов’язків щодо
виховання і навчання дітей і своєю протиправною поведінкою сприяють
вчиненню ними правопорушень.

На профілактичний облік в органі служби безпеки беруться особи, які
проявили наміри вчинити злочини проти держави, або інші суспільне
небезпечні діяння, що безпосередньо створюють загрозу життєво важливим
інтересам України, а саме:

намагання зібрати відомості, що становлять державну таємницю, чи спроба
передати іноземній державі чи організації, або їх представникам
інформації, яка може завдати шкоди інтересам державної безпеки;

виготовлення, зберігання або розповсюдження матеріалів, які демонструють
наміри щодо насильницького порушення суверенітету та територіальної
цілісності України, аміни чи повалення конституційного ладу або
захоплення державної влади, найманства та вербування найманців, розпалю-

389

вання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, а так
само поширення змісту таких матеріалів в усній формі;

встановлення контактів та підтримання стосунків із зарубіжними центрами
і організаціями, які мають за мету своєї діяльності порушення
територіальної цілісності, обмеження суверенітету України та проведення
іншої підривної діяльності проти України;

участь у групових діях, які порушують громадський порядок, поєднаних з
непокорою законним вимогам представників влади, або таких, що спричинили
порушення роботи державних органів, транспорту, підприємств, установ,
організацій чи об’єднань громадян, і могли б призвести до масових
безпорядків;

грубе або неодноразове порушення зобов’язання у зв’язку з допуском до
державної таємниці;

проникнення або спроба проникнення на особливо важливі державні об’єкти;

висловлення терористичних намірів, встановлення контактів з
терористичними угрупованнями або з непередбаченими законодавством
воєнізованими формуваннями, групами чи організаціями та особами, які
проводять вербування найманців;

погроза державному діячеві у зв’язку з його державною діяльністю;

вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави,
ko-рупційних діянь чи інших правопорушень пов’язаннях з корупцією.

Підстави для взяття на профілактичний облік осіб у кожному випадку
визначаються індивідуально, з урахуванням характеру проступку, поведінки
особи щодо наміру продовження антигромадських дій, які можуть перерости
у злочин.

На профілактичний облік в органі внутрішніх справ може бути взято особу
віком не менше 14 років, а в органі служби безпеки — не менше 16 років.
Рішення про взяття на облік особи віком від 14 до 16 років приймається
за участю служби у справах неповнолітніх за місцем проживання особи і з
відома батьків.

Рішення про взяття особи на профілактичний облік приймається начальником
органу внутрішніх справ чи служби безпеки або його заступником за місцем
її проживання або роботи (служби), оформляється постановою і підлягає
оголошенню особі, яка береться на облік, протягом трьох днів з моменту
винесення рішення, а в разі відсутності цієї особи за місцем проживання
— протягом трьох днів з моменту встановлення місцезнаходження. Особа,
яка не згодна з рішенням, може оскаржити його до суду. Взяття на
профілактичний облік неповнолітнього може бути оскаржене його батьками
або законними представниками.

Термін взяття на профілактичний облік визначається: для осіб із незнятою
або непогашеною судимістю — періодом, установленим законом для її
погашення; для засуджених умовно або з відстроченням виконання вироку —
випробувальним періодом або періодом відстрочення: для інших категорій
правопорушників — протягом трьох місяців з дня вчинення останнього
правопорушення.

390

Питання про зняття особи з профілактичного обліку розглядається на
підставі висновку посадово’І особи, яка здійснює цей облік. У
зазначеному висновку повинні міститися посилання на обставини, що
свідчать про істотне зменшення ймовірності вчинення нею злочину.

Підобліковий може перебувати на профілактичному обліку не більше двох
років, за винятком осіб, що вживають наркотичні засоби (без призначення
лікаря), хворіють на хронічний алкоголізм, і психічно хворих, стосовно
яких вирішується питання про зняття з обліку тільки за умови надходження
з медичного закладу інформації про зняття із спеціального обліку;
засуджених за вчинення злочину, виконання вироку щодо яких відстрочено,
а також засуджених умовно — до закінчення терміну іспитового строку або
періоду відстрочення, визначеного вироком суду; засуджених до іншої міри
покарання, не пов’язаної з позбавленням волі, а також тих, що за
ознаками судимості підпадають під дію Закону України “Про
адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення
волі” — в межах термінів передбачених законом для погашення або зняття
судимості.

Якщо органом внутрішніх справ визнано, що ймовірність вчинення злочину
підобліковим не зменшилась, термін перебування на профілактичному обліку
може бути продовжено за рішенням начальника органу внутрішніх справ чи
служб безпеки, але не більше ніж на 6 місяців.

Стаття 17. Заходи запобігання вчиненню злочину особою, взятою на
профілактичний облік

З метою запобігання вчинення злочину особою, взятою на профілактичний
облік, за виключенням осіб, що знаходяться під адміністративним наглядом
органів внутрішніх справ, здійснюються такі заходи:

контроль за її поведінкою за місцем роботи та проживання, в тому числі
шляхом нагляду за нею безпосередньо працівником органу, в якому вона
перебуває на обліку (включаючи відвідання з 8 до 22 години у зазначених
місцях), збирання відомостей про вчинені нею правопорушення за даними
органів внутрішніх справ та служби безпеки, припинення правопорушення та
інших антигромадських вчинків підоблікового, профілактичного впливу на
нього за їх вчинення, організації впливу з боку громадськості у зв’язку
з такими вчинками;

виховно-профілактичний вплив на підоблікового з метою його виправлення,
запобігання протиправним вчинкам, роз’яснення мір відповідальності за
них;

виявлення й усунення криміногенних факторів у сімейно-побутовому,
дозвільному та іншому мікросередовищі підоблікового, профілактичний
вплив, спрямований на припинення антигромадських зв’язків, інших
негативних впливів на нього, що сприяють формуванню злочинних намірів;

надання допомоги підобліковому у влаштуванні на роботу, розв’язуванні
конфліктних ситуацій, направлення на лікування, в тому числі від
алкоголізму, наркоманії, психічної патології і таке інше;

притягнення до адміністративної або дисциплінарної відповідальності,
передбаченої законодавством України, за протиправну поведінку.

391

Стаття 18. Адміністративний нагляд органів внутрішніх справ

Адміністративний нагляд органів внутрішніх справ встановлюється,
здійснюється та припиняється відповідно до Закону України “Про
адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення
волі”.

Стаття 19. Соціальний патронаж

Соціальний патронаж включає комплекс заходів державної підтримки та
допомоги щодо особи, яка потребує їх. Він здійснюється з метою сприяння
такій особі в подоланні житлових перешкод, догляду за нею, запобігання
впливу на неї негативних, у тому числі криміногенних факторів.
Соціальний патронаж здійснюється щодо конкретної особи з числа
неповнолітніх, позбавлених належної батьківської підтримки та виховання;

звільнених з місць позбавлення волі, які не мають нормальних умов для
соціальної реабілітації; тих, що вживають наркотичні речовини, хворих на
хронічний алкоголізм, психічні розлади, але мають труднощі з поміщенням
на лікування; інших категорій, що належать до груп ризику і соціальної
невлаштованості, піддаються антигромадському впливу.

Заходи соціального патронажу забезпечуються місцевими органами
виконавчої влади та іншими державними органами відповідно до їхньої
компетенції, а також створюваними в установленому порядку установами
соціального патронажу. Рішення про здійснення соціального патронажу
приймається за наявності добровільної згоди особи згідно з її
клопотанням, або клопотанням її законного представника, або поданням
державного органу чи об’єднання громадян.

Установи соціального патронажу створюються органами місцевого
самоврядування як з власної ініціативи так і за поданням державних
органів чи об’єднань громадян. Порядок діяльності та фінансування цих
установ визначається органом, що їх утворив, якщо інше не встановлено
законодавством.

Розділ IV. ФУНКЦІЇ ОРГАНІВ І ОРГАНІЗАЦІЙ У СФЕРІ ПРОФІЛАКТИКИ ЗЛОЧИНІВ

Стаття 20. Функції Кабінету Міністрів України у сфері профілактики
злочинів

Кабінет Міністрів України:

організує за участю Генеральної прокуратури України та Служби безпеки
України розроблення проектів державних програм боротьби із злочинністю,
а також цільових програм профілактики окремих видів злочинів і подає їх
на розгляд Верховної Ради України;

здійснює керівництво діяльністю підпорядкованих йому органів, пов’язаною
з профілактикою злочинів;

встановлює організаційні основи діяльності та повноваження виконавчих
органів, що їх може бути утворено спеціально для організації центрів
соціальної адаптації та інших установ, і виконання ними профілактичних
функцій;

392

визначає джерела та порядок фінансування здійснення заходів профілактики
злочинів.

Стаття 21. Функції Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів
виконавчої влади та місцевого самоврядування у сфері профілактики
злочинів

Здійснюючи на відповідній території організацію роботи з профілактики
злочинів. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи центральної
виконавчої влади та органи місцевого самоврядування:

розробляють регіональну програму профілактики злочинів, затверджують
плани заходів щодо запобігання вчиненню окремих їх видів та контролюють
їх виконання;

координують діяльність органів та організацій, що здійснюють
профілактику злочинів, узагальнюють і поширюють досвід її” ефективного
провадження;

забезпечують виділення фінансових, матеріально-технічних та інших
ресурсів для проведення профілактичних заходів;

призначають проведення кримінологічних досліджень проектів відповідних
нормативних актів, програм і планів, крім сільських і селищних органів
місцевого самоврядування;

забезпечують працевлаштування в порядку, передбаченому Законом України
“Про зайнятість населення”, а також вирішення відповідними органами
питань побутового влаштування, алкогольного, наркоманійного та іншого
спеціального лікування осіб, звільнених з лікувально-трудових
профілакторіїв і установ, що виконують покарання, а також інших осіб,
взятих на профілактичний облік;

визначають кількість місць у фізкультурно-спортивних,
художньо-естетичних та інших соціальних закладах для залучення до них
осіб, що перебувають на профілактичному обліку, насамперед,
неповнолітніх і молодь, у разі потреби розширюють мережу цих закладів;

організують соціальний патронаж щодо передбачених цим Законом категорій
осіб;

створюють притулки для неповнолітніх, центри методико-соціальної
реабілітації для неповнолітніх, центри соціальної реабілітації,
спеціальні будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів,
звільнених з місць позбавлення волі або з приймальників розподільників,
а також інші установи соціального патронажу і керують їх діяльністю.

Стаття 22. Профілактичні функції органів прокуратури,

внутрішніх справ, служби безпеки, юстиції, суду

Органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, юстиції, суду:
розробляють і вносять на розгляд відповідно Президента України, Кабінету
Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, місцевих органів
виконавчої влади проекти програми профілактики і планів заходів щодо
запобігання вчиненню окремих видів злочинів, а після затвердження
забезпечують їх виконання;

393

аналізують дані про причини і умови, що сприяли вчиненню злочинів,
розробляють рекомендації щодо їх усунення, подають Президенту України,
Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим
відповідним міністерствам і відомствам, місцевим органам виконавчої
влади узагальнену інформацію з цього питання;

організують роботу для роз’яснення положень чинного законодавства з
пигань необхідності зміцнення правопорядку.

Органи прокуратури забезпечують додержання і правильне застосування
законодавства про профілактику злочинів, виконують інші профілактичні
функції, передбачені Законом України “Про прокуратуру”.

Органи внутрішніх справ здійснюють профілактику злочинів з використанням
оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України “Про
міліцію” та “Про оперативно-розшукову діяльність”.

Органи служби безпеки ведуть профілактичну роботу, зокрема з
використанням оперативно-розшукових заходів, відповідно до законів
України “Про службу безпеки України” та “Про оперативно-розшукову
діяльність”.

Суд здійснює профілактику злочинів у відповідності до законодавства про
судоустрій і судочинство.

Стаття 23. Функції міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади у сфері профілактики злочинів

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, їх органи на
місцях з метою профілактики злочинів:

забезпечують виконання законодавства про профілактику злочинів на
підприємствах, в установах, організаціях, що віднесені до їхньої сфери
управління, а також здійснення заходів, передбачених державними
програмами профілактики злочинів і планами запобігання окремим їх
різновидам;

контролюють виконання підприємствами, організаціями, що віднесені до
їхньої сфери управління, заходів щодо профілактики правопорушень;

проводять профілактичні перевірки на підприємствах, установах,
організаціях, що віднесені до їхньої сфери управління, вживають заходів
для усунення причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів;

своєчасно й належним чином реагують на профілактичний припис і
повідомлення у разі його невиконання на підприємстві, в установі,
організації, вживають заходів для усунення причин і умов, які сприяють
вчиненню злочинів;

організують фінансове та матеріально-технічне забезпечення здійснення
профілактичних заходів у відповідній галузі або сфері управління.

Стаття 24. Профілактичні функції підприємства, установи, організації

Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації
незалежно від форми власності за участю трудового колективу організує
роботу, спрямовану на профілактику злочинів. З цією метою вона:

розробляє комплексний план заходів щодо профілактики злочинів на
підприємстві, в установі, організації;

394

проводить аналіз фактів вчинення злочинів та інших правопорушень членами
колективу, причин і умов, що сприяли цьому, вживає заходів для їх
усунення (нейтралізації);

організує юридичний всеобуч і правову пропаганду;

забезпечує технічне оснащення об’єктів, їх охорону, пропускний режим,
додержання правил охорони праці;

своєчасно вживає заходів за профілактичним приписом і повідомленням
правоохоронних органів про порушення правопорядку членами колективу,
інформує про наслідки проведеної роботи ініціатора припису;

забезпечує працевлаштування в порядку, передбаченому Законом України
“Про зайнятість населення”, побутове влаштування осіб що за направленням
органу внутрішніх справ перебували на примусовому лікуванні від
алкоголізму і наркоманії, а також інших осіб, що перебувають на
профілактичному обліку;

сприяє колективу та громадським організаціям у перевихованні особи,
засудженої до виправних робіт, умовно чи з відстроченням виконання
вироку і переданої їм на поруки й перевиховання;

створює у разі наявності великої кількості осіб, що потребують
профілактичної допомоги, а також ресурсних можливостей центри соціальної
реабілітації та допомоги, профілактики правопорушень, профілакторії
алкогольного лікування, забезпечує їх діяльність.

Розділ V. ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 25. Правовий захист громадян при здійсненні профілактики
злочинів

Громадянин, щодо якого застосовується профілактичний захід, має право
оскаржити дії посадових осіб, які його здійснюють, вищому начальнику,
прокуророві або до суду у порядку оскарження неправомірних дій посадових
осіб, що ущемляють права громадян.

Стаття 26. Фінансування профілактичної діяльності

Фінансування діяльності, пов’язаної з профілактикою злочинів,
здійснюється за рахунок відповідних бюджетів.

Стаття 27. Нагляд за виконання законодавства про профілактику
злочинів

Нагляд за додержанням і правильним застосуванням законодавства про
профілактику злочинів здійснюється Генеральним прокурором України і
підпорядкованими йому прокурорами відповідно до законодавства України.

395

Указ Президента України

“Про Комплексну пpoгpaмy профілактики злочинності на 2001 — 2005 роки”

З метою дальшого зміцнення законності та правопорядку в державі
постановляю:

1. Затвердити Комплексну програму профілактики злочинності на 2001—2005
роки (далі — Програма), що додається.

Надати Кабінету Міністрів України право вносити у разі потреби зміни і
доповнення до цієї Програми.

2. Кабінету Міністрів України під час формування показників Державного
бюджету України щорічно передбачати видатки на реалізацію Програми.

3. Контроль за виконанням Програми покласти на Кабінет Міністрів
України.

ЗАТВЕРДЖЕНО

Указом Президента України

від 25 грудня 2000 року № 1376/2000

Комплексна програма профілактики злочинності на 2001—2005 роки

(Витяг)

Метою цієї Програми є забезпечення активної наступальної протидії
злочинності та досягнення уповільнення темпів її зростання на основі
чітко визначених пріоритетів, поступового нарощування зусиль держави і
громадськості, вдосконалення законодавства, організації, засобів і
методів запобігання і розкриття злочинів.

Досягненню цієї мети сприятимуть заходи, спрямовані на:

створення атмосфери суспільної нетерпимості до злочинності;

ослаблення дії криміногенних факторів;

припинення зрощування кримінальних структур з органами державної влади,
дальшого поширення і консолідації організованої та інших найбільш
небезпечних форм злочинності;

недопущення втягнення у злочинну діяльність нових соціальних груп,
особливо неповнолітніх; витіснення злочинності з окремих сфер
суспільного життя;

викорінення корупції, зменшення кримінального тиску на економічні
відносини;

створення надійних перешкод посиленню кримінального насильства;

обмеження незаконного обігу зброї, наркотичних засобів, кримінальних
проявів пияцтва і алкоголізму, проституції та інших супутніх для
злочинності явищ.

396

У результаті посилення профілактичного впливу на злочинність очікується:

зниження рівня злочинності, ослаблення суспільної напруги, викликаної її
впливом;

зменшення впливу організованої злочинності на економічну та політичну
сфери суспільства;

зменшення корупційних проявів, очищення органів державної влади від
корумпованих державних службовців, створення прозорої системи прийняття
і виконання управлінських рішень;

істотне підвищення рівня захисту економічних відносин від злочинних
посягань, витіснення з економічної сфери кримінального елементу,
скорочення обсягів “тіньової” економіки;

поліпшення захисту правоохоронними органами прав, свобод і власності
громадян, створення безпечних умов життя в державі;

мінімізація злочинного впливу на молодь та підлітків, усунення причин і
умов, що сприяють втягненню їх у протиправну діяльність;

зниження рівня вживання наркотиків населенням та проникнення їх в
Україну, припинення транзиту наркотичних засобів через територію
держави;

створення системи ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць
позбавлення волі;

підтримання громадського порядку та безпеки громадян на максимально
високому рівні;

поліпшення стану безпеки дорожнього руху на основі встановлення
партнерських відносин між громадянами та працівниками державтоінспекції;

зміцнення кадрового потенціалу правоохоронних та контролюючих органів;

досягнення належного рівня фінансового і матеріального забезпечення
правоохоронної та профілактичної діяльності.

Програма передбачає такі основні заходи:

Організаційне забезпечення профілактики злочинності

1. Систематично аналізувати стан правопорядку в кожному населеному
пункті, на підприємствах, в установах та організаціях. За результатами
аналізу та з урахуванням факторів, що негативно впливають на стан
правопорядку, розробити комплексні плани заходів щодо запобігання
злочинності.

МBC України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації Щороку

2. Створити:

1) робочу групу при Міністерстві юстиції України з фахівців державних
органів, Академії правових наук України, Національної академії наук
України для проведення з метою вдосконалення правового регулювання
суцільного аналізу законодавчих актів з питань запобігання та протидії
корупції, організованій злочинності, насамперед у сфері економіки;

Мін’юст України, Академія правових наук України, Національна академія
наук України, MBC України, Державна податкова адміністрація України,
397

Служба безпеки України 2001 рік

2) інформаційно-пошукову систему ведення обліку автотранспортних засобів
під час їх реєстрації “Автоексперт”, сумісну з інформаційними системами
“Автомобіль”, “Угон” і “Документ”;

MBC України 2001 — 2002 роки

3) окремі загони цивільної охорони “Варта” Державної служби охорони при
Міністерстві внутрішніх справ України для здійснення охорони об’єктів,
перевезення грошових вантажів;

MBC України 2001 рік

4) державну автоматизовану дактилоскопічну уніфіковану пошукову систему
“Калина”.

MBC України 2003 рік

3. Опрацювати механізм повернення в Україну вивезених за кордон
капіталів некримінального походження та створити умови для їх
інвестування в національну економіку з гарантуванням недоторканності та
недопущення їх експропріації за будь-яких політичних змін у державі.

Мінфін України, Мінекономіки України, Мін’юст України, MBC України,
Державна податкова адміністрація України, Державна митна служба України
2001 рік

4. Розробити проект нормативно-правового акта з питань повернення дітей
іноземців, які перебувають у притулках для неповнолітніх, до місць їх
постійного проживання.

МЗС України, Мін’юст України, Держкоммолодьспорттуризм України 2001 рік

II. Правове забезпечення профілактики злочинності

5. З метою вдосконалення правової бази з питань профілактики злочинності
та діяльності відповідних державних органів розробити:

1) проекти законів України: про декларування майнового стану та доходів
громадян;

Державна податкова адміністрація України, Мін’юст України

2001 рік

про кредит;

Національний банк України, Мінекономіки України, Мінфін України,
Державна податкова адміністрація України, Мін’юст України

2002 рік

про основні засади регулювання міграційних процесів;

Мін’юст України, Академія правових наук України, MBC України, Служба
безпеки України 2002 рік

398

про профілактику злочинності;

MBC України, Служба безпеки України, Державна подат кова адміністрація
України, Мін’юст України 2001 рік

про посилення боротьби з терористичними актами;

MBC України, Служба безпеки України, Мін’юст України 2001 рік

про довірче управління майном;

Мін’юст України, Фонд державного майна України 2001 рік

про інститут спільного інвестування;

Мін’юст України, Мінекономіки України, Мінфін України 2001 рік

2) пропозиції про внесення змін до актів законодавства щодо: створення
інституту правового компромісу стосовно осіб, які добровільно сприяли
виявленню, розслідуванню та припиненню злочинних діянь, учинених
ними особисто або іншими особами;

Мін’юст України, Служба безпеки України, Державна податкова
адміністрація України, MBC України 2001 рік

спрощення порядку оформлення документації, яка стосується
дорожньо-транспортних пригод без потерпілих;

MBC України, Мін’юст України, Мінтранс України 2001 рік

розширення функцій органів державної контрольно-ревізійної служби, а
також контрольно-ревізійних підрозділів, що діють у міністерствах, інших
центральних органах виконавчої влади, стосовно обов’язкового проведення
документальних ревізій за зверненнями правоохоронних органів на
підприємствах, установах та організаціях усіх форм власності;

Головне контрольно-ревізійне управління України, Мінфін України, Мін’юст
України, MBC України, Державна податкова адміністрація України

2001 рік

притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у незаконному
відчуженні майна (житла), яке належить неповнолітнім на правах спільної
власності;

Мін’юст України, Держбуд України, Держкоммолодьспорттуризм України, MBC
України

2002 рік

запровадження спрощеного порядку досудового збирання матеріалів стосовно
осіб, які не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність;

Мін’юст України, MBC України, Держкоммолодьспорттуризм України 2001 рік

399

3) проекти:

Державної програми соціальної адаптації осіб, які звільняються з місць

Державний департамент України з питань виконання покарань, Мінпраці
України, Держкоммолодьспорттуризм України, MBC України. 2001 рік

Державної програми адаптації законодавства України до законодавства
Європейського Союзу;

Мін’юст України, Академія правових наук України, MBC України, Служба
безпеки України, Генеральна прокуратура України 2001 рік

Програми боротьби з виробництвом та розповсюдженням фальсифікованих
лікарських засобів.

МОЗ України, MBC України, Держкомкордон України, Держмитслужба України,
Служба безпеки України, Мін’юст України 2001 рік

6. Розробити та здійснити заходи щодо запобігання контрабанді та
порушенням митних правил.

Служба безпеки України, Держмитслужба України, Держкомкордон України,
MBC України 2001 — 2005 роки

7. З метою посилення охорони кредитно-фінансових установ внести
відповідні зміни до Інструкції з організації охорони установ банків
України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від
25 грудня 1 998 року № 963 та постановою Правління Національного банку
України від 25 грудня 1998 року № 548.

AfBC України, Національний банк України 2001 рік

8. Розробити і ввести в дію в установах кримінально-виконавчої системи
інструкцію щодо реєстрації заяв і повідомлень про злочини.

Державний департамент України з питань виконання покарань 2001 рік

9. Ужити заходів до вдосконалення нормативно-правової бази з питань
запобігання негативним проявам у дитячому середовищі відповідно до вимог
Конвенції ООН про права дитини і норм міжнародного права.

Держкоммолодьспорттуризм України, MBC України, MOH України,
Мін’юст України, Академія правових наук України, Інститут держави і
права імені В. M. Корецького HAH України 2001 — 2002 роки

IH. Захист життя, здоров’я, честі і гідності особи, її майна від
злочинних посягань

10. З метою запобігання злочинним посяганням із застосуванням зброї та
вибухових пристроїв проти особи і суспільства, зокрема терористичним
актам, здійснити комплекс організаційно-практичних заходів, спрямованих

400

на виявлення каналів незаконного обігу і крадіжок вогнепальної зброї,
боєприпасів та вибухових речовин; посилити охорону об’єктів, де
використовуються чи зберігаються вибухові та отруйні предмети і
речовини.

Служба безпеки України, MBC України, Держкомкордон України,
Держ-митслужба України 2001 рік

11. Посилити контроль за суб’єктами господарювання, що мають ліцензії на
посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном, систематично
проводиги перевірки додержання ними умов виданих ліцензій.

Мінпраці України, Держпідприємництво України 2001 — 2005 роки

12. Здійснити заходи щодо проведення обліку житла, де проживають особи
похилого віку, самотні, особи, визнані недієздатними, психічно хворі,
інші особи, які потребують опіки, та хворі на алкоголізм і наркоманію, з
метою запобігання фактам знущання над ними, незаконного відчуження їх
житла.

Мінпраці України, МОЗ України, MBC України, Держбуд України, Рада
міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації
2001 — 2005 роки

13. Розробити заходи щодо запобігання порушенням у діяльності страхових,
інвестиційних, пенсійних фондів, які залучають кошти громадян.

Мінпраці України, Мінфін України, Мін’юст України, MBC України 2002 рік

14. Здійснити заходи щодо виявлення спортивних клубів і секцій з бойових
видів спорту всіх форм власності, де проводиться підготовка та
тренування членів кримінальних угруповань, організувати постійний
дійовий контроль за функціонуванням таких клубів, секцій і контингентом,
який у них тренується та працює.

Держкоммолодьспорттуризм України, MBC України 2001 — 2005 роки

15. Провести паспортизацію під’їздів багатоповерхових жилих будинків і
гуртожитків з метою вирішення питання щодо запровадження їх охорони,
технічного захисту, розроблення системи термінового зв’язку постів
охорони з міліцією.

Забезпечити поширення запровадженого у м. Києві позитивного досвіду щодо
здійснення охорони будинків за рахунок коштів їх мешканців.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації, MBC України, Держбуд України 2001 рік

16. Забезпечити заміну технічно застарілої апаратури на об’єктах, що
охороняються, сучасною автоматизованою та автоматичною технікою.

MBC України 2001 — 2005 роки

401

17. Розробити і реалізувати комплекс заходів щодо створення міжрайонних
пультів централізованої охорони, впровадження в сільській місце-bociі
сучасних Іелшчмил сичем олорини.

MBC України 2001 рік

18. Опрацювати механізм взаємодії працівників Міністерства внутрішніх
справ України, Держкомкордону України та Держмитслужби України з питань
виявлення викраденого автомототранспорту та запровадження обліку
транспортних засобів, які перетинають державний кордон України.

MBC України, Держкамкордон України, Держмитслужба України 2001 рік

IV. Протидія організованій злочинності і корупції

19. Для реалізації Концепції боротьби з корупцією на 1998 — 2005 роки,
затвердженої Указом Президента України від 24 квітня 1998 року № 367,
вжити заходів, спрямованих на викриття корупційних діянь, передусім у
вищих ланках державної влади, з притягненням до відповідальності осіб,
винних у їх вчиненні. Запровадити відповідно до міжнародних стандартів
єдину систему державної статистичної звітності про масштаби і стан
боротьби з корупцією. Підготувати пропозиції щодо посилення
відповідальності за неналежне виконання державними службовцями своїх
обов’язків та недодержання вимог законодавства щодо запобігання проявам
корупції.

Служба безпеки України, MBC України, Головдержслужба України,
Держ-комстат України, Генеральна прокуратура України, Державна податкова
адміністрація України 2001 рік

20. З метою розроблення та здійснення ефективних заходів з профілактики
корупції, зокрема щодо притягнення винних осіб до дисциплінарної
відповідальності за корупційні діяння, продовжити практику звітування
центральних і місцевих органів виконавчої влади про виконання вимог
Закону України “Про боротьбу з корупцією” відповідно до постанови
Кабінету Міністрів України від 27 вересня 1999 року № 1785, передусім у
частині обов’язкового реагування керівників органів виконавчої влади на
кожний факт порушення державними службовцями вимог Закону.

Головдержслужба України, інші центральні органи виконавчої влади, Рада
міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації
2001 — 2002 роки

21. Підготувати і забезпечити видання монографій, посібників, методичних
рекомендацій з питань прогнозування, профілактики та боротьби з
організованою злочинністю, протидії корупції, легалізації “тіньової”
економіки. Вивчити і узагальнити сучасний досвід роботи з цих питань
правоохоронних органів іноземних держав з метою дальшого його
використання в практичній діяльності вітчизняних правоохоронних органів.

Академія правових наук України, MBC України, Служба безпеки України,
Державна податкова адміністрація України, Мін’юст України 2002 — 2003
роки

402

22. Розробити дійовий механізм здійснення контролю за додержанням вимог
законодавства щодо заборони державним службовцям займатися
підприємницькою діяльністю та з цією метою:

1) створити у Головдержслужбі України систеыу обліку державних
службовців;

Головдержслужба України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим,
місцеві державні адміністрації 2002 рік

2) розробити проект концепції ротації керівних працівників на окремих
посадах державних службовців;

Головдержслужба України, Мінпраці України, Мін’юст України 2001 рік

3) підготувати пропозиції щодо запровадження практики проведення
перевірки осіб, які є кандидатами на посади державних службовців або
працюють на таких посадах, у тому числі стосовно законності їх прибутків
і витрат.

Головдержслужба України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим,
місцеві державні адміністрації 2002 рік

23. Узагальнити результати судової практики звільнення за малознач-ністю
від адміністративної відповідальності осіб, які вчинили корупційні
правопорушення, і рекомендувати Верховному Суду України дати судам
роз’яснення щодо критеріїв допустимості прийняття такого рішення.

Мін’юст України, Головдержслужба України, MBC України за участю
Верховного Суду України 2001 рік

24. З метою недопущення легалізації коштів, одержаних злочинним шляхом,
організовувати перевірки фінансово-господарської діяльності та виконання
вимог податкового законодавства суб’єктами підприємницької діяльності,
що створені особами, які належать до організованих злочинних формувань
або перебувають під впливом таких формувань.

Державна податкова адміністрація України, MBC України, Служба безпеки
України 2001 — 2005 роки

25. Систематично проводити оперативно-розшукові профілактичні заходи на
ринках, в аеропортах, на залізничних та автобусних станціях (вокзалах) з
метою захисту суб’єктів малого і середнього бізнесу від вимагання,
запобігання та викриття фактів корупції і хабарництва.

MBC України, Служба безпеки України, Державна податкова адміністрація
України 2001 — 2005 роки

26. Із залученням відповідних міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади проводити комплексні перевірки законності здійснення
товарно-грошових операцій суб’єктами підприємницької діяльності, зокрема
у паливно-енергетичному комплексі, з метою виявлення фактів одер-

403

жання тіньових доходів шляхом прихованого вилучення з обігу сум різниці
між собівартістю та роздрібними цінами на товари і послуги.

Мінпаливенерго України, MBC України, Служба безпеки України, Мінфін
України, Державна податкова адміністрація України 2001— 2005 роки

27. Провести наукові дослідження з вивчення психологічних особливостей
організованих злочинних груп для використання результатів цих досліджень
у боротьбі із зазначеними групами.

Міжвідомчий науково-дослідний центр з проблем боротьби з організованою
злочинністю при Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і
організованою злочинністю при Президентові України 2901 рік

28. Проводити з правоохоронними органами іноземних держав скоординовані
спільні дії, пов’язані з викриттям та знешкодженням організованих
злочинних угруповань, з метою припинення їх діяльності, яка має
транснаціональний характер.

Служба безпеки України, MBC України, Державна податкова адміністрація
України, Держмитслужба України, Держкомкордон України, Генеральна
прокуратура України 2001 — 2005 роки

29. Здійснити заходи щодо виявлення приватних охоронних підприємств, що
використовують своїх працівників чи готують охоронців для забезпечення
безпеки осіб, які займаються злочинною діяльністю, та усунення таких
фактів.

Служба безпеки України, MBC України 2001 — 2002 роки

ЗО. Розробити та запровадити систему узгоджених заходів, спрямованих на
забезпечення зберігання та недопущення незаконного вивезення за кордон
художніх, історичних та інших культурних цінностей.

Мінкультури України, MBC України, Держкомкордон України, Держмитслужба
України, Служба безпеки України 2001 рік

V. Зменшення кримінального тиску на економічні відносини 31. Провести
аналіз законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють
відносини у сфері економіки, підготувати пропозиції щодо внесення до них
змін, спрямованих на боротьбу з “тіньовою” економікою.

Мін’юст України, Мінекономіки України, MBC України, Державна податкова
адміністрація України, Служба безпеки України 2001 рік

32. Проаналізувати причини поглиблення розвитку “тіньової” економіки та
умови, які цьому сприяють. За результатами аналізу забезпечити
проведення правоохоронними, контролюючими та фінансовими органами
узгоджених заходів з профілактики економічних злочинів, зокрема в
банківській, фінансовій, зовнішньоекономічній сферах та сфері
приватизації.

Мінекономіки України, Мінфін України, Державна податкова адміністра-

404

ція України, MBC України, Служба безпеки України, Мін’юст України,

Фонд державного майна України, Генеральна прокуратура України

2001 — 20(Ji) роки

33. Розробити загальнодержавну програму підвищення рівня податкової
культури громадян, в якій передбачити заходи щодо проведення через
засоби масової інформації, у тому числі за допомогою циклів теле- та
радіопередач, консультацій, брифінгів, зустрічей посадових осіб органів
державної податкової служби з населенням.

Державна податкова адміністрація України, Держкомінформ України 2001 рік

34. Провести перевірку додержання законності суб’єктами підприємницької
діяльності, що займаються викупом боргів державних підприємств за
електроенергію шляхом використання вексельної системи розрахунків.

Державна податкова адміністрація України, MBC України, Служба безпеки
України, Мінпаливенерго України, Генеральна прокуратура України 2001 —
2005 роки.

35. Провести перевірки додержання законності процесів роздержавлення
власності, передусім у регіонах України, де сконцентровано значний
промисловий потенціал. У разі потреби вжити скоординованих заходів для
викриття та припинення зловживань з боку посадових осіб.

Фонд державного майна України, MBC України, Державна податкова
адміністрація України, Служба безпеки України, Генеральна прокуратура
України 2001 рік

36. У зв’язку з наявністю великої кількості порушень вимог актів
законодавства у сфері виробництва лікеро-горілчаної продукції, її
імпорту і реалізації вжити у взаємодії з відповідними центральними
органами виконавчої влади скоординованих заходів для припинення таких
порушень та запобігання їм.

MBC України, Державна податкова адміністрація України, Служба безпеки
України, Генеральна прокуратура України 2001 — 2005 роки.

37. Активізувати боротьбу з незаконним виробництвом, розповсюдженням і
реалізацією аудіо- і відеопродукції, компакт-дисків та інших об’єктів
інтелектуальної власності, розробивши з урахуванням позитивного
зарубіжного досвіду програму скоординованих дій правоохоронних та
контролюючих органів у цій сфері.

MOH України, MBC України, Служба безпеки. України, Державна податкова
адміністрація України, Генеральна прокуратура України, Мінкуль-тури
України 2002 рік

38. Для підвищення ефективності взаємодії з правоохоронними органами та
посилення відповідальності посадових осіб органів державної податкової
служби за використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності щодо
приховування доходів опрацювати механізм контролю за деклару-

405

ванням доходів та майна фізичних осіб, викриття фактів перевищення
реальних видатків чи вартості придбаного майна над офіційними доходами.

Служба безпеки України, Державна податкова адміністрація України, MBC
України 2001 рік

39. Проаналізувати стан додержання вимог законодавства на підприємствах
і в організаціях паливно-енергетичного комплексу. Розробити з
урахуванням особливостей галузі заходи щодо запобігання злочинним
проявам на зазначених підприємствах і в організаціях.

Мінпаливенерго України, MBC України, Служба безпеки України 2001 рік

40. Вивчити проблемні питання оподаткування доходів, одержаних від
грального бізнесу, використання цього бізнесу для введення в легальний
обіг коштів, одержаних злочинним шляхом. Провести аналіз
нормативно-правових актів з питань регулювання грального бізнесу і
підготувати пропозиції щодо внесення відповідних змін і доповнень до
них.

Державна податкова адміністрація України 2001 рік

41. Ужити заходів до недопущення участі в аукціонах з продажу пакетів
акцій підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і
безпеки держави чи займають монопольне становище на загальнодержавному
ринку відповідних товарів (робіт, послуг), претендентів з коштами
сумнівного або кримінального походження, забезпечити постійний обмін
інформацією, пов’язаною із запобіганням та викриттям негативних
тенденцій у сфері роздержавлення власності та функціонування фондового
ринку.

Фонд державного майна України, Державна комісія з цінник паперів та
фондового ринку України, Антимонопольний комітет України, Державна
податкова адміністрація України 2001 рік

42. Забезпечити реалізацію правових заходів реформування і розвитку
аграрного сектора економіки на засадах приватної власності та
оперативний супровід цих процесів з метою посилення протидії
зловживанням з боку керівників підприємств цього сектора.

Мінагрополітики України, MBC України 2001 — 2005 роки

43. Узагальнити практику викриття фактів виготовлення і збуту
підроблених банкнот національної та іноземної валют, державних цінних
паперів, розробити і здійснити заходи щодо своєчасного виявлення та
припинення таких злочинних проявів, забезпечення необхідного експертного
дослідження, встановлення та притягнення винних осіб до
відповідальності, підготувати відповідні рекомендації.

MBC України, Служба безпеки України, Державна податкова адміністрація
України, Національний банк України 2001 рік

406

44. З метою запобігання виникненню так званих “фінансових пірамід”
підготувати пропозиції щодо обов’язкового ліцеї^вання всіх видів
підприємницької діяльності, які передбачають залучення грошей під різні
договірні зобов’язання (інвестиційні, довірчі, пенсійні тощо).

Держпідпріиємництво України, Мінекономіки України, MBC України, Державна
податкова адміністрація України 2001 рік.

45. Вживати скоординованих заходів для забезпечення зменшення
заборгованості перед державним бюджетом великих стратегічно важливих для
економіки підприємств, своєчасно викриваючи зловживання з боку посадових
осіб цих підприємств.

Державна податкова адміністрація України, Служба безпеки України, MBC
України, Генеральна прокуратура України 2001 — 2005 роки

46. Вивчити питання про посилення відповідальності посадових осіб, які
впливають на передумови зростання кримінального тиску на економіку, та
внести Кабінету Міністрів України відповідні пропозиції.

Генеральна прокуратура України, MBC України, Служба безпеки України,
Державна податкова адміністрація України 2001 рік

47. Ужити заходів до посилення боротьби з крадіжками деталей вантажних
вагонів, засобів безпеки руху та з розукомплектуванням рухомого складу,
забезпечити притягнення до відповідальності винних у цьому осіб;
організувати створення науково-популярних аудіо— та відеоматеріалів,
інформаційних програм, виготовлення пам’яток про наслідки, пов’язані із
зазначеними негативними явищами, та розповсюдження їх у навчальних
закладах і на об’єктах транспорту.

Мінтранс України, MBC України 2001 рік

VI. Мінімізація злочинного впливу на неповнолітніх та молодіжне
середовище

48. Забезпечити своєчасне виявлення неблагополучних сімей, їх облік і
систематичну перевірку умов утримання та виховання в них неповнолітніх,
надання таким сім’ям адресної допомоги.

Держкоммолодьспорттуризм України, MOH України, Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, місцеві державні адміністрації Постійно

49. Здійснити заходи щодо забезпечення зайнятості підлітків, юнаків та
дівчат, які не мають постійних доходів і джерел для існування,
збереження існуючої мережі державних і громадських інститутів надання
соціальної підтримки неповнолітнім, організації їх дозвілля і
відпочинку, а також утворення з цією метою центрів соціальної служби для
молоді, бюро і

407

центрів надання учням та студентам послуг у працевлаштуванні для роботи
у вільний від навчання час і під час канікул.

Держкоммолодьспорттуризм України, Мінпраці України, MBC України, МОИ
України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації 200/ — 2005 роки

50. З метою запобігання негативним проявам серед неповнолітніх, у тому
числі пияцтву, наркоманії, дитячій бездоглядності і безпритульносгі,
забезпечити виявлення дітей, які жебракують, вчиняють правопорушення або
стали жертвами злочинної діяльності дорослих; проводити спільні
оперативно-профілактичні операції.

MBC України, Держкоммолодьспорттуризм України, MOH України 2001 — 2005
роки

51. Сприяти створенню необхідних умов для проживання та виховання дітей
у сім’ї, які б виключали несприятливе побутове оточення, негативний
вплив антигромадських елементів, забезпечували притягнення до
відповідальності батьків за неналежне виховання, навчання та розвиток
дитини.

Держкоммолодьспорттуризм України, MOH України, MBC України 2001 — 2005
роки

52. Продовжити проведення загальнодержавних профілактичних операцій
“Урок” для перевірки стану виконання вимог Закону України “Про освіту” в
частині здобуття молоддю загальної середньої освіти.

MOH України, Держкоммолодьспорттуризм України, Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, місцеві державні адміністрації Вересень — жовтень
щороку

53. Систематично аналізувати на спільних засіданнях колегій і
всеукраїнських селекторних нарадах стан роботи з профілактики
правопорушень, бездоглядності і безпритульності серед підлітків.

AfBC України, MOH України, Держкоммолодьспорттуризм України 2001 — 2005
роки

54. Забезпечити здійснення контролю за додержанням вимог актів
законодавства щодо захисту майнових (житлових) прав неповнолітніх.
Уживати заходів до виявлення фактів незаконного відчуження житла, що
належить неповнолітнім, та до відновлення права дітей на житло.
Забезпечити ведення обліку таких дітей для їх соціального та правового
захисту.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим,

місцеві державні адміністрації

Постійно

55. Розробити регіональні програми щодо надання житла та гарантованого
першого робочого місця дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського
піклування, які закінчили загальноосвітні навчальні заклади,
шко-ли-інтернати, спеціальні навчальні заклади для неповнолітніх.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації 2001 рік

408

56. Сприяти розвитку таких альтернативних форм сімейного виховання
неповнолітніх, позбавлених батьківського піклування, як дитячі будинки
сімейного типу, прийомні сім’ї.

Держкаммолодьспорттуризм України, Рада міністрів Автономної

Республіки Крим, місцеві державні адміністрації

Постійно

57. Ужити заходів до підвищення ефективності діяльності служб у справах
неповнолітніх та кримінальної міліції у справах неповнолітніх.

Держкоммолодьспорттуризм України, MBC України, Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, місцеві державні адміністрації Постійно

58. Продовжити з метою соціального та правового захисту неповнолітніх
роботу, спрямовану на дальший розвиток мережі притулків для
неповнолітніх, та здійснити заходи щодо підвищення ефективності їх
діяльності, зміцнення матеріально-технічної бази та поліпшення кадрового
забезпечення цих закладів.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим,

місцеві державні адміністрації

Постійно

59. З метою дальшого вдосконалення роботи з неблагополучними сім’ями, а
також неповнолітніми, схильними до девіантних проявів у поведінці,
розширити мережу консультаційних пунктів соціальної служби для молоді,
“телефонів довіри” тощо і забезпечити їх ефективну роботу.

Український державний центр соціальних служб для молоді. Рада міністрів
Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації 2001 — 2003
роки

60. Відновити діяльність громадських формувань з охорони громадського
порядку у вищих навчальних закладах із залученням до їх роботи
викладачів та студентів.

MOH України, MBC України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим,
місцеві державні адміністрації 2001 рік

61. Вивчити досвід роботи служб у справах неповнолітніх Донецької
області щодо впровадження електронно-пошукової системи “Розшук” для
поліпшення профілактично-пошукової роботи стосовно дітей, які
загубилися, залишилися без нагляду батьків, залишили навчальні заклади.

Держкоммолодьспорттуризм України, MBC України, Донецька обласна державна
адміністрація 2001 рік

62. Організувати видання збірників законів і коментарів до них,
опублікування окремих нормативно-правових актів з питань
соціально-правового захисту неповнолітніх.

Держкамінформ України, Мін’юст України, MOH України, MBC України,
Держкоммолодьспорттуризм України 2001 — 2005 роки

409

63. Ужити заходів щодо переорієнтації телебачення з демонстрації культу
жорстокості, цинізму і насильства на прищеплення молоді загальнолюдських
цінностей, національних духовних традицій. Започаткувати на телебаченні
цикл науково-інформаційних програм для дітей з питань пропаганди
здорового способу життя, правової освіти неповнолітніх та молоді,
запобігання негативним проявам в їх середовищі.

Держкомінформ України, Держкоммолодьспорттуризм України, MOH України,
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації 2001 рік

64. З метою залучення молоді до активного громадського життя та
запобігання її антисоціальній поведінці організовувати всеукраїнські
акції “Антинаркотик”, “Життя без тютюнопаління”, “Тверезість” та
забезпечувати проведення рейдів з питань запобігання негативним проявам
у молодіжному середовищі за допомогою пересувного
агітаційно-пропагандистського центру “Молодь України”.

Держкоммолодьспорттуризм України, МОЗ України, MOH України, MBC України
2001 — 2005 роки

65. Розробити та забезпечити виконання регіональних програм організації
фізкультурно-оздоровчої і спортивно-масової роботи, орієнтованої на
створення спортивних клубів за місцем проживання дітей і молоді,
спеціалізованих спортивних класів у загальноосвітніх та
професійно-технічних навчальних закладах. Забезпечити залучення до
занять фізичною культурою і спортом на пільгових умовах дітей-сиріт,
дітей з малозабезпечених і багатодітних сімей та підлітків, схильних до
правопорушень.

Держкоммолодьспорттуризм України, MOH України, Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, місцеві державні адміністрації 2001 рік

66. Вивчити і внести на розгляд у встановленому порядку питання щодо
створення мережі центрів медико-соціальної реабілітації та
ресоціаліза-ції наркозалежних підлітків, а також для підлітків, які за
станом здоров’я не можуть бути направлені до шкіл чи
професійно-технічних училищ соціальної реабілітації.

Вжити невідкладних заходів до відновлення інфраструктури позашкільної
роботи з дітьми і молоддю за місцем їх проживання, розширення мережі
закладів, що організовують змістовне дозвілля неповнолітніх.

Держкоммолодьспорттуризм України, МОЗ України, MOH України, Рада
міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації
2001 рік

67. Розробити і запровадити сучасні методи раннього виявлення схильності
дітей до наркоманії для проведення з ними індивідуальної роботи.
Активізувати психологічний і педагогічний антинаркоманійний вплив на
учнівську та студентську молодь.

Академія педагогічних наук України, MOH України, МОЗ України, Рада
міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації
2001 рік

410

68. Систематично проводити соціолого-пснхологічний моніторинг причин
поширення наркоманії, пияцтва та захворювання на СНІД в учнівському І
студентському середовищі.

Академія педагогічних наук України, MOH України, МОЗ України 2001 — 2005
роки

69. Проводити благодійні культурно-мистецькі акції з метою пропаганди
здорового способу життя молоді.

Держкоммолодьспорттуризм України, Мінкультури України,

MOH України

Постійно

70. Забезпечити видання методичної та довідкової літератури з питань
запобігання негативним проявам у дитячому середовищі для батьків,
спеціалістів, які працюють з дітьми у загальноосвітніх та спеціальних
навчальних закладах і установах, та широкого кола громадськості.

MOH України, Держкоммолодьспорттуризм України, Академія педагогічних
наук України 2001 — 2005 роки

71. Здійснити науково-методичне забезпечення роботи серед учнівської та
студенгської молоді з профілактики алкоголізму, наркоманії,
тютю-нопаління і СНІДу, пропаганди здорового способу життя.

MOH України, Держкоммолодьспорттуризм України, Академія педагогічних
наук України 2001 — 2005 роки

VII. Запобігання поширенню наркоманії, пияцтва та алкоголізму 72.
Активізувати процес входження України у міжнародні структури, які
здійснюють діяльність у сфері протидії поширенню наркоманії та
нар-кобізнесу, шляхом її участі у міжнародних програмах та вступу до
міжнародних організацій, що ведуть боротьбу з незаконним обігом
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, протидіють
відмиванню грошей, одержаних від наркобізнесу.

МЗС України, MBC України, МОЗ України 2001 рік

73. Установити і розвивати зв’язки з неурядовими міжнародними
громадськими організаціями для підтримки програм боротьби з незаконним
обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів в
Україні, використовувати з цією метою можливості благодійних фондів
сприяння боротьбі з наркоманією та наркобізнесом.

AfBC України, Служба безпеки України, МОЗ України, МЗС України, Академія
правових наук України, MOH України, Рада міністрів Автономної Республіки
Крим, місцеві державні адміністрації 2001 — 2005 роки

74. Провести аналіз відомостей про наміри іноземних кримінальних
структур налагодити канали транзитного переміщення наркотичних засобів і
психотропних речовин з країн Центральної, Південно-Західної та
Пів-денно-Східної Азії, Латинської Америки, створити на території
України пе-

411

ревальні пункти для їх тимчасового зберігання або заснувати суб’єкти
підприємницької діяльності для відмивання грошей, одержаних від
наркобіз-несу, з метою виявлення І знешкодження таких структур.

AfSC України, Служба безпеки України, Держкомкордон України,
Держмитслужба України 2001 — 2003 роки

75. Удосконалити механізми міжвідомчого співробітництва у сфері протидії
поширенню наркоманії шляхом обміну інформацією та досвідом роботи,
проведення спільних заходів, участі в науково-дослідних розробках та
дослідженнях, спрямованих на виявлення масштабів поширення наркоманії та
наркозлочинності серед різних верств населення України, рівня
при-хованості такого процесу та розмірів збитків, заподіяних цим явищем
суспільству.

AfBC України, Служба безпеки України, МОЗ України, Академія правових
наук України, MOH України 2001 — 2005 роки

76. Розробити ефективну систему протидії відпливу в незаконний обіг
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів з підприємств,
установ і організацій, яким видана ліцензія на діяльність, пов’язану з
виробленням, виготовленням, зберіганням, перевезенням, придбанням,
пересиланням, експортом, імпортом, відпуском та знищенням таких засобів,
речовин і прекурсорів, а також культивуванням, використанням для
промислових цілей наркотиковмісних рослин.

MBC України, Служба безпеки України, МОЗ України, Мінагрополітики
України, Держпромполітики України 2001 рік

77. Забезпечити стабільне функціонування існуючої мережі територіальних
наркологічних закладів шляхом недопущення їх злиття з іншими медичними
закладами, зменшення потужностей та погіршення матеріально-технічної
бази.

МОЗ України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим,

місцеві державні адміністрації

Постійно

78. З метою підвищення якості медико-соціальної антиалкогольної та
антинаркотичної роботи забезпечити впровадження галузевих стандартів
медичних технологій діагностично-лікувального процесу у сфері
наркологічної діяльності в роботу лікувальних та реабілітаційних
закладів незалежно від їх відомчого підпорядкування та форми власності,
звернувши особливу увагу на впровадження ефективних вітчизняних та
визнаних світових комплексних лікувально-реабілітаційних програм.

МОЗ України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації 2001 – 2002 роки

412

79. Завершити роботу, пов’язану із створенням системи
медико-соці-ального моніторингу поширення алкоголізму та наркоманії в
Україні.

МОЗ України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації 2001 — 2002 роки

80. Провести оперативно-профілактичні заходи щодо виявлення та взяття на
облік осіб, які зловживають спиртними напоями, вчиняють правопорушення,
займаються виготовленням самогону та інших спиртних напоїв, вживають
наркотичні засоби або психотропні речовини, для застосування до них
заходів впливу згідно із законами України.

MBC України, МОЗ України, Держкоммолодьспорттуризм України 2001 — 2005
роки

81. Ужити заходів до посилення контролю за додержанням правил роздрібної
торгівлі алкогольними напоями, притягнення винних осіб до
відповідальності та позбавлення суб’єктів підприємницької діяльності
ліцензій за їх порушення, особливо за продаж спиртних напоїв
неповнолітнім.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим,

місцеві державні адміністрації

Постійно

82. Утворити в регіонах базові навчальні центри при наркологічних
закладах для освоєння фахівцями системи освіти (дошкільні та
загальноосвітні заклади), охорони здоров’я (педіатри, медсестри дитячих
поліклінік), соціальними працівниками служб у справах неповнолітніх,
працівниками правоохоронних органів навичок профілактичної
антиалкогольної та антинаркотичної роботи серед дітей та молоді.

МОЗ України, MOH України, Держкоммолодьспорттуризм України, MBC України,
Державний центр соціальних служб для молоді, Український інститут
соціальних досліджень 2001 — 2002 роки

83. Систематично проводити перевірки додержання вимог законодавства з
питань протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин у розважальних закладах та інших місцях масового відпочинку
громадян (ресторани, дискотеки, кафе, бари, казино, нічні клуби тощо). У
разі встановлення фактів вживання чи збуту в них наркотичних засобів або
психотропних речовин вживати заходів до припинення діяльності цих
закладів.

MSC України, Держкоммолодьспорттуризм України, Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, місцеві державні адміністрації 2001 — 2005 роки

VIII. Протидія рецидивній злочинності

84. Здійснювати комплексні перевірки та узагальнювати стан виконання
Закону України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з
місць позбавлення волі” і вживати заходів до усунення виявлених
недоліків у цій справі.

MBC України, Державний департамент України

з питань виконання покарань

Постійно

413

85. Уживати заходів до працевлаштування осіб, звільнених з місць
позбавлення волі, сприяння їх адаптації та розв’язання
соціально-побутових проблем.

Мінпраці України, MBC України, Рада міністрів Автономної Республіки
Крим, місцеві державні адміністрації Постійно

86. Забезпечити розширення існуючих та створення в регіонах, де вони
відсутні, будинків нічного або тимчасового перебування осіб (у тому
числі раніше судимих), які не мають житла, будинків-інтернатів для осіб
похилого віку та інвалідів, осіб, звільнених з місць позбавлення волі,
які втратили зв’язки із сім’ями і не мають постійного місця проживання.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації, MBC України, Мінпраці України 2001 — 2005 роки

87. Розробити і забезпечити реалізацію механізму взаємодії органів і
установ виконання покарань з територіальними органами внутрішніх справ,
місцевими органами виконавчої влади з пигань побутового влаштування
осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

Державний департамент України з питань виконання покарань, Мінпраці
України, MBC України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві
державні адміністрації 2001 рік

88. Організувати вивчення осіб, які були раніше засуджені і утримуються
в місцях позбавлення волі після повторного засудження. За результатами
вивчення та аналізу причин і умов, що сприяли вчиненню цими особами
повторних злочинів, розробити систему заходів протидії рецидивній
злочинності.

Державний департамент України з питань виконання покарань, Академія
правових наук України, MBC України 2001 рік

89. Ужити заходів щодо реалізації права кожного на освіту шляхом
забезпечення функціонування в установах виконання покарань
загальноосвітніх навчальних закладів.

MOH України, Державний департамент України з питань виконання

покарань

2001 — 2005 роки

90. Забезпечити систематичний контроль за поведінкою неповнолітніх і
молоді, які відбули покарання та звільнилися з місць позбавлення волі.

Держкоммолодьспорттуризм України, MBC України, Державний департамент
України з питань виконання покарань Постійно

414

IX. Охорона громадського порядку та безпека дорожнього руху

91 Ужити заходів до розширення мережі громадських формувань, які беруть
участь в охороні громадського порядку і профілактичній роботі. Визначити
принципи та установити порядок заохочення громадян у разі їх участі в
запобіганні злочинам та їх розкритті.

Рада міністрів Автономної Республіки Крил, місцеві державні
адміністрації, MBC України, Служба безпеки України, Мін’юст України,
Мінфін України 2001 рік

92. Ужити заходів до вдосконалення порядку обліку іноземців, які
офіційно перебувають в Україні. Забезпечити простеження їх транзитного
проїзду територією України та встановити контроль за поведінкою таких
осіб з метою запобігання правопорушенням, що вчиняються ними або
стосовно них.

Держкомкордон України, MBC України, Служба безпеки України,
Держмитслужба України 2001 рік

93. З урахуванням криміногенної ситуації, пов’язаної з нелегальною
міграцією, періодично проводити оперативно-профілактичні операції
“Мігрант”, “Режим”, “Готель”, “Ринок” та інші з метою виявлення та
перекриття каналів проникнення в Україну нелегальних мігрантів.

MBC України, Служба безпеки України, Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, місцеві державні адміністрації 2001 рік

94. Забезпечити впровадження технічних засобів для автоматичної фіксації
порушень правил дорожнього руху та нагляду за дорожнім рухом, внести
пропозиції щодо змін до законодавства з метою закріплення права
використання зазначених засобів.

MBC України, Мінтранс України, Мін’юст України 2001 — 2005 роки

95. Організувати проведення науково-технічних розробок з питань
діагностики та контролю технічного стану автотранспортних засобів щодо
його відповідності вимогам безпеки дорожнього руху і впровадження цих
розробок у практичну діяльність.

Мінтранс України, MBC України 2001 — 2002 роки

96. Установити дійовий контроль за додержанням умов перевезення
перевізниками небезпечних вантажів автомобільним транспортом, передусім
вибухових, отруйних, радіоактивних речовин тощо.

MBC України, Мінтранс України, Мінекоресурсів України 2001 — 2005 роки

97. З метою посилення контролю за експлуатаційним станом доріг та
вулиць, забезпечення учасників дорожнього руху комфортними та безпеч-

415

ними умовами дорожнього руху проводити комплексне обстеження
вулично-шляхової мережі держави.

Мінтранс України, MBC України, Держбуд України, Рада міністрів
Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації Щороку

98. Організувати проведення контрольних перевірок об’єктів дорожнього
сервісу для забезпечення додержання вимог щодо комплексної забудови
(наявність засобів зв’язку та місць зберігання автотранспорту), правил
дорожнього руху.

MBC України Щороку

99. Розглянути пропозиції правоохоронних органів щодо вдосконалення
державної системи маркування зброї, бойових припасів, вибухових речовин
та засобів підривання.

Держстандарт України, Держпромполітики України, MBC України,
Служба безпеки України 2001 — 2003 роки

100. Ужити заходів щодо вдосконалення взаємодії спеціальних
моторизованих підрозділів міліції, військових частин спеціального та
оперативного призначення внутрішніх військ з територіальними органами
внутрішніх справ, спрямованої на посилення охорони громадського порядку
та боротьби зі злочинністю.

MBC України 2001 рік

101. Для забезпечення охорони громадського порядку і безпеки населення,
реагування на будь-які правопорушення встановити в місцях традиційного
проведення масових заходів, на спортивних комплексах засоби технічного
телебачення для контролю за поведінкою учасників заходів та глядачів.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації, MBC України, Держкоммолодьспорттуризм України 2001 — 2005
роки

X. Запобігання поширенню бродяжництва

102. Створити в обласних і районних центрах для осіб, які не мають
визначеного місця проживання, займаються бродяжництвом, втратили зв’язки
з сім’ями або повернулися з місць позбавлення волі, центри
соціально-психологічної реабілітації, навчально-виробничі бази для
залучення до суспільне корисної праці і набуття необхідної кваліфікації
та здобуття робітничих професій, що користуються попитом на ринку праці.

Вжити заходів щодо залучення позабюджетних коштів для підтримки
зазначених центрів та навчально-виробничих баз.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації, Мінпраці України, Держкоммолодьспорттуризм України,

416

MOH України, MBC України за участю громадських організацій та
благодійних фондів

1/1ЛЛ ОЛЛГ ——…. ^.Uk/l/ ~W I ^/(_«А.М

103. Започаткувати експеримент щодо утворення консультаційних пунктів,
кризових кабінетів для громадян, зокрема дітей та молоді, які опинилися
в надзвичайних умовах та зазнали морального або фізичного насильства, в
тому числі від злочинів.

Держкоммолодьспорттуризм України, Мінпраці України 2001 рік

104. Запровадити комп’ютерний облік неповнолітніх осіб з
неблагопо-лучних сімей, схильних до вчинення правопорушень, і розробити
стандарти ведення такого обліку та інструкцію з ведення щоквартального
обміну інформацією стосовно цих осіб між заінтересованими органами
виконавчої влади для забезпечення проведення цілеспрямованої виховної та
роз’яснювальної роботи серед них, своєчасного реагування на вчинені ними
правопорушення. Організувати навчання відповідних працівників.

MSC України, MOH України, Держкоммолодьспорттуризм України 2000 — 2001
роки

105. Запровадити проведення щорічних семінарів, нарад з метою
координації зусиль органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, громадських організацій, благодійних фондів і визначення
заходів щодо запобігання бродяжництву.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації, Мінпраці України, Держкоммолодьспорттуризм України, MBC
України за участю громадських організацій та благодійних фондів
Починаючи з 2001 року

XI. Матеріально-технічне і кадрове забезпечення профілактичної роботи

106. Розробити та здійснити заходи, спрямовані на зміцнення дисципліни і
законності в діяльності працівників правоохоронних органів, звернувши
особливу увагу на підвищення рівня їх кваліфікації та професіоналізму.

AfBC України, Служба безпеки України, Державна податкова адміністрація
України, Генеральна прокуратура України, Держмитслужба України,
Держкомкордон України, Мін’юст України за участю Верховного Суду України
2001 — 2005 роки

107. За поданням правоохоронних органів передбачати в державному
оборонному замовленні розроблення, виготовлення та забезпечення
спеціальними засобами для боротьби із злочинністю та особистого захисту
їх працівників, задоволення потреб у матеріально-технічних ресурсах, у
тому числі з озброєння і військової техніки, речового майна,
медикаментів, продовольства, пально-мастильних матеріалів тощо, у межах
коштів, визначе-

14 І-™ 417

них на ці цілі у Державному бюджеті України на відповідний рік, а також
залучати кошти місцевих бюджетів та інших джерел фінансування.

Мінекономіки України, MBC України, Служба безпеки України, Держмитслужба
України, Держкомкордон України, Державна податкова адміністрація України
2001 — 2005 роки

108. За допомогою засобів масової інформації доводити до населення
інформацію про стан правопорядку в державі та результати боротьби
правоохоронних органів із злочинністю, іншими правопорушеннями.

Держкомінформ України, MBC України, Рада міністрів Автономної Республіки
Крим, місцеві державні адміністрації 2001 — 2005 роки

109. Підготувати і видати підручник з кримінології, в якому особливу
увагу приділити висвітленню причин злочинності в умовах переходу до
ринкових відносин, а також теоретичним засадам функціонування
комплексної системи запобігання злочинності.

Інститут держави і права імені В. M. Корейського HAH України,
Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого
самоврядування Академії правових наук України 2002 рік

ПО. Розробити заходи, спрямовані на формування у громадян
антик-римінальної культури, поширення знань і навичок, необхідних їм для
того, щоб не стати жертвами злочинних проявів насильницького і
корисливого характеру, запобігти вчиненню необережних злочинів.

Академія правових наук України, Інститут держави і права

імені В. M. Корецького HAH України, MBC України, Мін’юст України

2001 рік.

Указ Президента України

“Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності

органів внутрішніх справ та громадських формувань

з охорони громадського порядку”

(“Урядовий кур’єр” від 15 липня 1999 року M 130-131) З метою підвищення
ефективності діяльності органів внутрішніх справ, дільничних інспекторів
міліції, поліпшення профілактики правопорушень, посилення впливу
громадських формувань, добровільних народних дружин на стан правопорядку
постановляю:

1. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки
Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським державним
адміністраціям:

418

ужити заходів щодо відновлення роботи громадських пунктів охорони
порядку, вирішити питання про повернення їм приміщень, що раніше вони
займали, або виділення інших, забезпечити утворення громадських пунктів
охорони порядку там, де їх немає, з урахуванням регіональних
особливостей організувати роботу рад цих пунктів для координації
діяльності громадських формувань, трудових колективів, населення з
охорони громадського порядку, профілактики правопорушень за місцем
проживання громадян;

організувати роботу щодо відновлення діяльності в мікрорайонах міст, у
сільських населених пунктах, на підприємствах і в установах, при
закладах освіти добровільних народних дружин, загонів сприяння міліції,
самозахисту, груп охорони громадського порядку та інших формувань,
всебічно сприяти зміцненню взаємодії державних органів, органів
місцевого самоврядування, населення з працівниками органів внутрішніх
справ, насамперед з дільничними інспекторами міліції;

протягом 1999—2000 років ужити заходів щодо створення для дільничних
інспекторів міліції належних умов роботи, забезпечення їх службовими
приміщеннями, зв’язком, житлом, а тих, які працюють у сільській
місцевості, — автомототранспортом;

до кінця 2000 року вирішити питання про створення в обласних центрах,
великих містах, при окремих колективних сільськогосподарських
підприємствах центрів соціальної реабілітації для осіб, які повернулися
з місць позбавлення волі, осіб, які не мають визначеного місця
проживання, займаються бродяжництвом, втратили зв’язки з сім’ями, а
також тимчасових притулків для осіб похилого віку, жінок та
неповнолітніх, які зазнали утисків у сім’ї, покинуті або залишили сім’ю.

2. Кабінету Міністрів України провести, починаючи з липня 1999 року,
поетапне підвищення посадових окладів осіб рядового і начальницького
складу органів внутрішніх справ за рахунок і в межах асигнувань на їх
утримання, передбачених у Державному бюджеті на 1999 рік.

Під час формування проекту Державного бюджету на 2000 рік передбачити
видатки на грошове утримання з урахуванням підвищення посадових окладів.

3. Внести зміни до абзацу п’ятого підпункту “а” статті 3 Указу
Президента України від 4 жовтня 1996 року № 926 (926/96) “Про умови
грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати
праці працівників органів внутрішніх справ”, виклавши його в такій
редакції:

“за особливі умови служби, кваліфікацію, професійний ризик та виконання
особливо важливих завдань — до 50 відсотків окладів грошового
забезпечення”.

14*

419

Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку

Прийнято резолюцією 34/169 Генеральної Асамблеї від 17 грудня 1979 року

Генеральна Асамблея, враховуючи, що цілі, проголошені в Стагуті
Організації Об’єднаних Націй, включають здійснення міжнародної співпраці
у сприянні і розвиткові поважання прав людини та основних свобод для
всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії;

посилаючись, зокрема, на Загальну декларацію прав людини та Міжнародні
пакти про права людини;

посилаючись також на Декларацію про захист усіх осіб від тортур та інших
жорстоких, нелюдських або принижуючих людську гідність видів поводження
та покарання, яку прийняла Генеральна Асамблея в й резолюції 1452 (XXX)
від 9 грудня 1975 року;

беручи до уваги, що характер функцій у підтриманні правопорядку на
захист громадського порядку й те, яким чином вони здійснюються, робить
безпосередній вплив на стан життя окремих осіб, а також усього
суспільства в цілому,

усвідомлюючи, важливість завдання, яке сумлінно і з гідністю виконує
посадова особа у підтриманні правопорядку у відповідності до принципів
прав людини;

пам’ятаючи, однак, про можливі зловживання, що пов’язані із виконанням
цих обов’язків;

визнаючи, що введення Кодексу поведінки посадових осіб у підтриманні
правопорядку є лише одним з кількох важливих заходів для надання
громадянам, які обслуговуються посадовими особами у підтриманні
правопорядку, захисту їхніх прав та інтересів;

усвідомлюючи, що існують додаткові важливі принципи та передумови
гуманного виконання функцій у підтриманні правопорядку, а саме, що:

a) як і всі інші установи системи кримінального правосуддя, кожен орган
охорони порядку повинен представляти громадськість у цілому, нести перед
нею відповідальність та бути їй підзвітним;

b) ефективне дотримання етичних норм серед посадових осіб у підтриманні
правопорядку залежить від існування добре продуманої, повсюдно прийнятої
та гуманної системи законів;

c) кожна посадова особа у підтриманні правопорядку є частиною системи
кримінального правосуддя, мета якої полягає у запобіганні злочинності та
боротьбі з нею, і що поведінка кожної посадової особи цієї системи
робить вплив на всю систему;

d) від кожного органу збереження порядку у відповідності з основною
передумовою будь-якої професії спід вимагати виконання самоконтролю у
повній відповідності до принципів та норм, викладених у цьому документі,
і що дії посадових осіб у підтриманні правопорядку повинні підлягати
ретельній перевірці з боку громадськості, яка може виконуватися або
радою, міністерством, прокуратурою, судом, омбудсменом, комітетом
громадян,

420

або будь-яким поєднанням цих органів чи будь-яким іншим органом з
нагляду;

е) норми як такі не можуть мати практичної цінності до тих пір, доки їх
зміст та значення з допомогою навчання та підготовки шляхом здійснення
контролю не стануть частиною кредо кожної посадової особи у підтриманні
правопорядку;

приймає Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку, що
міститься в додатку до цієї резолюції і ухвалює надіслати його урядам з
рекомендацією позитивно розглянути питання про його використання в межах
національного законодавства або практики зводу принципів, яких повинні
дотримуватися посадові особи у дотриманні правопорядку.

106-е пленарне засідання,

17 грудня 1979 року

Додаток

Кодекс поведінки посадових осіб у підтримані правопорядку

Стаття 1.

Посадові особи у підтриманні правопорядку постійно виконують покладені
на них законом обов’язки, служачи громаді та захищаючи всіх осіб від
протиправних актів у відповідності до високого рівня відповідальності,
що вимагає їхня професія.

Коментар:

a) термін “посадові особи у підтриманні правопорядку” включає всіх
призначених або обраних посадових осіб, пов’язаних із застосуванням
права, які володіють поліцейськими повноваженнями, особливо
повноваженнями на затримання правопорушників.

b) у тих країнах, де поліцейські повноваження виконуються представниками
військової влади у формі або у цивільному одязі, чи силами державної
безпеки, визначення поняття “посадові особи у підтриманні правопорядку”
охоплює співробітників таких служб;

c) мається на увазі, що служба для суспільства включає в себе, зокрема,
надання послуг та допомоги тим членам громади, які з особистих,
економічних, соціальних чи інших причин надзвичайного характеру
потребують негайної допомоги;

d) мається на увазі, що це положення не тільки охоплює всі насильницькі,
грабіжницькі чи шкідницькі акти, але і поширюється на всі види заборон,
встановлених у відповідності до кримінальних законів. Воно поширюється
також на поведінку осіб, нездатних нести кримінальну відповідальність.

Стаття 2.

При виконанні своїх обов’язків посадові особи у підтриманні правопорядку
поважають та захищають людську гідність; підтримують та захищають права
людини стосовно всіх осіб.

421

Коментар:

я\ вказані права люпини встановлюються та захищаються національним та
міжнародним правом. До відповідних міжнародних документів належать
Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та
політичні права, Декларація про захист усіх осіб від тортур та інших
жорстоких, нелюдських або таких принижуючих гідність видів поводження та
покарання, Декларація Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх
форм расової дискримінації, Міжнародна Конвенція про припинення злочину
апартеїду та покарання за нього, Конвенція про запобігання злочинів
геноциду та покарання за нього, Мінімальні стандартні правила поводження
з в’язнями та Віденська Конвенція про консульські відносини;

Ь) у національних коментарях до цього положення повинні вказуватися
регіональні чи національні положення, що встановлюють та захищають ці
права.

Стаття 3.

Посадові особи v підтриманні правопорядку можуть застосовувати силу
тільки у випадку крайньої необхідності і в такій мірі, в якій це
вимагається для виконання їхніх обов’язків.

Коментар:

a) у цьому положенні підкреслюється, цю застосування сили посадовими
особами у дотриманні правопорядку повинно мати винятковий характер, хоча
воно передбачає, що посадові особи у підтриманні правопорядку можуть
бути уповноваженими на застосування сили, яка є розумно необхідною за
даних обставин, з метою запобігання злочину або при проведенні
правомірного затримання правопорушників чи підозрюваних правопорушників
чи при наданні допомоги, при такому затриманні не може застосовуватися
сила, що перевищує необхідні для цієї мети межі;

b) національне законодавство, як правило, обмежує застосування сили
посадовими особами у підтриманні правопорядку у відповідності до
принципів пропорційності. Це слід розуміти їаким чином, що при
тлумаченні цього положення повинні поважатися й національні принципи
пропорційності. Це положення у жодній мірі не тлумачиться таким чином,
що воно нібито уповноважує на застосування такої сили, яка є не
співмірною із законною метою, якої треба досягти;

c) застосування вогнепальної зброї вважається крайнім заходом. Треба
докласти всіх зусиль, щоб виключити застосування вогнепальної зброї,
особливо проти дітей. Як правило, вогнепальна зброя не повинна
застосовуватися, за винятком випадків, коли підозрюваний правопорушник
чинить збройний опір або іншим засобом ставить під загрозу інших, і коли
інші заходи, що мають винятковий характер, є недостатніми для осудження
чи затримання підозрюваного правопорушника. Про кожний випадок
застосування вогнепальної зброї повинно бути негайно повідомлено
компетентній владі.

422

Стаття 4.

Відомості конфіденційного характеру, отримані посадовими особами у
підтриманні правопорядку, зберігаються в таємниці, “кщс зіжснгінія
обов’язків або вимоги правосудця не вимагають іншого.

Коментар:

За характером своїх обов’язків посадові особи у підтриманні правопорядку
отримують інформацію, що може стосуватися особистого життя інших осіб
або потенційно зашкодити інтересам таких осіб і особливо їх репутації.
Слід проявляти велику обережність при зберіганні та використанні такої
інформації, яка розголошується тільки при виконанні обов’язків чи з
мстою правосуддя. Будь-яке розголошення такої інформації з іншою метою є
цілковито неправомірним.

Стаття 5.

Жодна посадова особа у підтриманні правопорядку не може здійснювати,
підбурювати чи терпимо ставитися до будь-якої дії, що являє собою
тортури або інші жорстокі, нелюдські або принижуючі гідність види
поводження та покарання, і посадова особа у дотриманні правопорядку не
може посилатися на розпорядження вищих осіб чи інші виняткові обставини,
як стан війни чи загроза війни, загроза національній безпеці, внутрішня
політична нестабільність або будь-яке інше надзвичайне становище, для
виправдання тортур та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих
гідність видів поводження та покарання.

Коментар:

a) ця заборона випливає з прийнятої Генеральною Асамблеєю Декларації про
захист усіх осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських або
принижуючих гідність видів поводження та покарання, згідно з якою: “така
дія є образою людської гідності і осуджується як порушення цілей Статуту
Організації Об’єднаних Націй і порушення прав людини та основних свобод,
проголошених у Загальній декларації прав людини та в інших міжнародних
документах, що стосуються прав людини”;

b) Декларація визначає тортури таким чином: “… тортури означають
будь-які дії, з допомогою яких людині навмисно завдається сильний біль
або страждання, фізичне або розумове, з боку офіційної особи або за її
намовою з метою отримання від неї або від третьої особи інформації чи
визнань, покарання її за дії, які вона вчинила або у скоєнні яких
підозрюється, чи залякування нею інших осіб. До цього тлумачення не
включається біль чи страждання, що виникають тільки через законне
позбавлення волі, через стан, притаманний цьому, або внаслідок цього, в
тій мірі, наскільки це поєднано з Мінімальними стандартними правилами
поводження з ув’язненими”;

c) Вираз “жорстокі, нелюдські або принижуючі гідність види поводження та
покарання” не був визначений Генеральною Асамблеєю, але його слід
тлумачити таким чином, щоб надавався по можливості найширший захист від
зловживань як фізичного, так і психологічного характеру.

423

Стаття 6.

Посадові особи у дотриманні правопорядку забезпечують охорону здоров’я
затриманих ними осіб і, зокрема, вживають негайних заходів дли
забезпечення надання медичної допомоги у випадку необхідності.

Коментар:

a) “медична допомога”, під якою розуміються послуги, що надаються
будь-яким медичним персоналом, включаючи лікарів-практиків, які мають
відповідне посвідчення, та медичний допоміжний персонал, надаються у
випадку необхідності або у відповідь на прохання;

b) оскільки медичний персонал звичайно додається при діяльності у
дотриманні правопорядку, посадові особи у дотриманні правопорядку
повинні враховувати думку цього персоналу, коли він рекомендує надати
затриманій особі відповідну медичну допомогу через або в консультації з
медичним персоналом, що не бере участі у дотриманні правопорядку;

c) зрозуміло, що посадові особи у дотриманні правопорядку забезпечують
надання медичної допомоги також жертвам правопорушень або нещасних
випадків, що сталися під час правопорушень.

Стаття 7.

Посадові особи у дотриманні правопорядку не чинять будь-яких актів
корупції. Вони також всемірно перешкоджають таким актам та борються з
ними.

Коментар:

a) будь-який акт корупції, як і будь-яке інше зловживання владою
несумісні із службовим статусом посадової особи у дотриманні
правопорядку. До будь-якої посадової особи у дотриманні правопорядку,
яка вчинила акт корупції, закон повинен застосовуватися сповна, оскільки
уряди не можуть очікувати від громадян дотримання ними правопорядку,
якщо вони не можуть або не хочуть забезпечити дотримання законності Ix
власними посадовими особами і в межах їхніх власних установ;

b) хоч поняття корупції повинно визначатися у відповідності до
національного права, слід розуміти, що воно охоплює скоєння або
нескоєння якоїсь дії при виконанні обов’язків, але з причини цих
обов’язків, в результаті одержання подарунків, що приймаються або
вимагаються обіцянок або стимулів кожного разу, коли мас місце така дія
чи бездіяльність;

c) вираз “акт корупції”, про який говорилося вище, слід розуміти, шо він
охоплює і спробу підкупу.

Стаття 8.

Посадові особи у дотриманні правопорядку поважають закон та цей Кодекс.
Використовуючи всі свої можливості, вони також запобігають і всемірно
перешкоджають усім порушенням їх.

Посадові особи у дотриманні правопорядку; які мають підстави вважати, що
порушення цього Кодексу мало місце чи буде мати місце, сповіщають про це
вищі інстанції і, у випадку необхідності, інші відповідні інстанції чи
органи, що мають повноваження нагляду чи правового контролю.

Коментар:

а) цього Кодексу дотримуються у всіх випадках, коли він включається

424

до національного законодавства або практики. Якщо законодавство або
практика передбачає більш суворі положення, ніж положення цього Кодексу,
дотримуються перших;

b) ця стаття спрямована на збереження рівновагі між, з одного боку,
необхідністю внутрішньої дисципліни в установі, від якої у великій мірі
залежить суспільна безпека, та, з другого боку, необхідністю боротьби з
порушеннями основних прав людини. Посадові особи у дотриманні
правопорядку повідомляють про порушення по інстанціях і вживають інших
правових дій за межами інстанцій лише в тому випадку, коли всі інші
можливості відсутні чи неефективні. Зрозуміло, що посадові особи у
дотриманні правопорядку не піддаються адміністративним чи іншим засобам
покарання через те, що вони повідомили, що мало місце порушення цього
Кодексу або про можливості такого;

c) поняття “відповідні інстанції або органи, що мають повноваження
нагляду чи правового контролю” включає будь-яку установу чи орган, що
існують на основі національного права як у межах установи по дотриманню
порядку, так і незалежно від нього, із статутними, звичайними чи іншими
повноваженнями розглядати скарги та претензії, що виникають у зв’язку з
порушеннями у сфері дії цього Кодексу;

d) у ряді країн засоби масової інформації можуть розглядатися як
установи, що виконують функції розгляду скарг, подібно до описаних вище
у підпункті “с”. А тому посадові особи по дотриманню правопорядку можуть
обгрунтовано, як крайній захід, у відповідності до законів та звичаїв
своїх власних країн, а також положень статті 4 цього Кодексу, привернути
до цих порушень увагу громадськості через засоби масової інформації;

e) посадові особи у дотриманні правопорядку, які дотримуються цьої о
Кодексу, заслуговують пошани, повної підтримки і співпраці з боку
суспільства та установи у дотриманні правопорядку, в якій вони служать,
а також осіб, зайнятих дотриманням правопорядку.

Декларация

“Основных принципов правосудия для жертв преступления и злоупотребления
властью”

Принята резолюцией 40/34 Генеральной Ассамблеи от 29 ноября 1985 года

А. Жертвы преступлений

1. Под термином “жертвы” понимаются лица, которым индивидуально или
коллективно был причинен вред, включая телесные повреждения или
моральный ущерб, эмоциональные страдания, материальный ущерб или
существенное ущемление их основных прав в результате действия или
бездействия, нарушающего действующие национальные уголовные законы
государств-членов, включая законы, запрещающие преступное
злоупотребление властью.

2. В соответствии с настоящей Декларацией то или иное лицо может
считаться “жертвой” независимо от того, был ли установлен, арестован,

425

предан суду или осужден правонарушитель, а также независимо от
род-ствемных отношений между правонарушителем ч жертвой Термин “жерт ва”
в соответствующих случаях включает близких родственников или иждивенцев
непосредственной жертвы, а также лиц, которым был причинен ущерб при
попытке оказать помощь жертвам, находящимся в бедственном положении, или
предотвратить виктимизацию.

3. Положения, содержащиеся в настоящей Декларации, применимы ко всем
лицам без каких-либо различий, независимо от расы, цвета кожи, пола,
возраста, языка, вероисповедания, национальности, политических или иных
взглядов, культурных убеждений или практики, имущественного, сословного
или семейного положения, этнического или социального происхождения и
нетрудоспособности.

Доступ к правосудию и справедливое обращение

4. К жертвам следует относиться с состраданием и уважать их достоинство.
Они имеют право на доступ к механизмам правосудия и скорейшую
компенсацию за нанесенный им ущерб в соответствии с национальным
законодательством.

5. В тех случаях, когда это необходимо, следует создать и укрепить
судебные и административные механизмы, с тем чтобы обеспечить жертвам
возможность получать компенсацию с помощью официальных или неофициальных
процедур, которые носили бы оперативный характер, являлись бы
справедливыми, недорогостоящими и доступными. Жертв, стремящихся
получить компенсацию с помощь” таких механизмов, следует информировать
об их правах.

6. Следует содействовать тому, чтобы судебные и административные
процедуры в большей степени отвечали потребностям жертв путем:

a) предоставления жертвам информации об их роли и об объеме, сроках
проведения и ходе судебного разбирательства и о результатах рассмотрения
их дел, особенно в случаях тяжких преступлений, а также в случаях, когда
ими запрошена такая информация;

b) обеспечения возможности изложения и рассмотрения мнений и пожеланий
жертв на соответствующих этапах судебного разбирательства в тех случаях,
когда затрагиваются их личные интересы, без ущерба для обвиняемых и
согласно соответствующей национальной системе уголовного правосудия;

c) предоставления надлежащей помощи жертвам на протяжении всего
судебного разбирательства;

d) принятия мер для сведения к минимуму неудобств для жертв, охраны их
личной жизни в тех случаях, когда это необходимо, и обеспечение их
безопасности, а также безопасности их семей и свидетелей с их стороны и
их защиты от запугивания и мести;

e) предотвращения неоправданных задержек при рассмотрении дел и
выполнения постановлений или решений о предоставлении компенсации
жертвам;

7. В тех случаях, когда это необходимо, следует использовать
неофициальные механизмы урегулирования споров, включая посредничество,
ар-

426

битраж и суды обычного права или местную практику, с тем чтобы
содействовать примирения и предоставлению возмещения жертвам.

Реституция

8. При соответствующих обстоятельствах правонарушители или третьи
стороны, несущие ответственность за их поведение, должны предоставлять
справедливую реституцию жертвам, их семьям или иждивенцам. Такая
реституция должна включать возврат собственности или выплату за
причиненный вред или ущерб, возмещение расходов, понесенных в результате
виктимизации, предоставление услуг и восстановление в правах.

9. Правительствам следует рассмотреть возможность включения реституции в
свою практику, положения и законы в качестве одной из мер наказания по
уголовным делам в дополнение к другим уголовным санкциям.

10. В случаях причинения серьезного ущерба окружающей среде реституция,
если будет вынесено соответствующее решение, должна включать, насколько
это возможно, восстановление окружающей среды и инфраструктуры, замену
имущества общины и возмещение расходов, связанных с переселением в тех
случаях, когда такой ущерб вызывает необходимость перемещения общины.

11. Когда государственные должностные лица или другие представители,
действующие в официальном или полуофициальном качестве, нарушают
национальные уголовные законы, жертвы должны получать реституцию от
государства, должностные лица или представители которого несут
ответственность за причиненный ущерб. В тех случаях, когда
правительство, при котором имело место приведшее к виктимизации действие
или бездействие, уже не существует, реституция жертвам должна
предоставляться государством или правительством-преемником.

Компенсация

12. В тех случаях, когда компенсацию невозможно получить в полном объеме
от правонарушителя или из других источников, государствам следует
принимать меры к предоставлению финансовой компенсации:

a) жертвам, которые в результате тяжких преступлений получили
значительные телесные повреждения или существенно подорвали свое
физическое или психическое здоровье;

b) семьям, в частности иждивенцам лиц, которые умерли или стали
физически или психически недееспособными в результате такой
виктимизации.

13. Следует содействовать созданию, укреплению и расширению национальных
фондов для предоставления компенсации жертвам. При необходимости в этих
целях могут создаваться и другие фонды, в том числе в тех случаях, когда
государство, гражданином которого жертва является, не в состоянии
возместить жертве причиненный ей ущерб.

427

Социальная помощь

14. Жрртвам следует оказывать необходимую материальную, медшуш-скую,
психологическую и социальную помощь по правительственным, добровольным,
общинным и местным каналам.

15. Следует информировать жертвы о наличии медицинских и социальных
услуг и другой соответствующей помощи и обеспечить им полную возможность
пользоваться ими.

16. Работникам полиции, системы правосудия, здравоохранения, социальных
служб и другому соответствующему персоналу следует проходить подготовку,
позволяющую обеспечить понимание ими потребности жертвы и руководящих
принципов оказания надлежащей оперативной помощи

17. При предоставлении услуг и помощи жертвам следует уделять внимание
тем, кто испытывает особые потребности, обусловленные характером
причиненного ущерба или факторами, упомянутыми в пункте 3, выше.

В. Жертвы злоупотребления властью

18. Под термином “жертвы” понимаются лица, которым индивидуально или
коллективно был причинен вред, включая телесные повреждения или
моральный ущерб, эмоциональные страдания, материальный ущерб или
существенное ущемление их основных прав в результате действия или
бездействия, еще не представляющего собой нарушения национальных
уголовных законов, но являющегося нарушением международно признанных
норм, касающихся прав человека.

19. Государствам следует рассмотреть вопрос о включении в национальные
законы норм, запрещающих злоупотребление властью и предусматривающих
средства защиты для жертв таких злоупотреблений. В число таких жертв
следует, в частности, включить право на реституцию и/или компенсацию и
необходимую материальную, медицинскую, психологическую и социальную
помощь и поддержку.

20. Государствам следует рассмотреть возможность заключения
многосторонних международных договоров, касающихся жертв, определение
которых приводится в пункте 18.

21. Государствам следует периодически пересматривать существующие законы
и практику для обеспечения их способности реагировать на изменяющиеся
условия, в случае необходимости принимать и вводить в действие
законодательные положения, запрещающие деяния, представляющие собой
серьезные виды злоупотребления политической или экономической властью, и
содействующие мерам и механизмам предотвращения таких деяний, а также
развивать и широко обеспечивать соответствующие права и средства
правовой защиты для жертв таких деяний.

Текст документа сверен по ^’Международные акты о правах человека” Сб.
документов, M.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА-М, 1998 год

428

Конвенція Ради Європи “Про корупцію у контексті кримінаїльного права”

(ETS 173) Страсбург, 27 січня 1399 року

Преамбула

Держави-члени Ради Європи та інші держави, які підписали цю Конвенцію,

враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її
членами,

визнаючи важливість активізації співробггниідтва між іншими державами,
що підписали цю Конвенцію,

переконані у необхідності здійснювати у невідкладному порядку спільну
кримінальну політику, спрямовану на захист суспільства від корупції,
включаючи ухвалення відповідних законодавчих актів і вжиття превентивних
заходів,

наголошуючи, що корупція загрожує правопорядку, демократії та правам
людини, руйнує належне управління, чесність та соціальну справедливість,
перешкоджає конкуренції та економічному розвиткові і загрожує
стабільності демократичних інститутів і моральним засадам суспільства,

вважаючи, що ефективна боротьба із корупцією вимагає розширення,
активізації та поліпшення міжнародного співробітництва у кримінальних
справах,

вітаючи останні події, які ще більше поглиблюють на міжнародному рівні
розуміння та співробітництво у справі боротьби із корупцією, включаючи
заходи Організації Об’єднаних Націй, Світового банку, Міжнародного
валютного фонду, Всесвітньої організації торгівлі. Організації
американських держав, OECP і Європейського союзу,

беручи до уваги Програму дій проти корупції, ухвалену Комітетом
міністрів Ради Європи у листопаді 1996 року на виконання рекомендацій
Дев’ятнадцятої Конференції міністрів юстиції європейських країн
(Валлетта, 1994 рік),

відзначаючи у цьому зв’язку важливість учасгі держав, які не є членами
Ради Європи, у діяльності Ради, спрямованій проти корупції, а також
вітаючи ‘їхній цінний внесок у здійснення Програми дій проти корупції,

відзначаючи також, що у резолюції № 1, ухваленій на ‘їхній Двадцять
першій Конференції (Прага, 1977 рік), міністри юстиції європейських
країн рекомендували якнайскоріше здійснити Програму дій проти корупції
та за-пропоновували, зокрема, якнайскоріше укласти кримінальну
конвенцію, яка передбачала б скоординоване визнання правопорушень,
пов’язаних із корупцією, злочинними, посилення співробітництва у галузі
кримінального переслідування таких правопорушень, а також ефективний
механізм для подальших дій, відкритий для держав-членів і держав, які не
є членами Ради, на рівних засадах,

беручи до уваги, що глави держав і урядів держав-членів Ради Європи з
нагоди їхньої другої зустрічі, що відбулася у Страсбурзі 10-11 жовтня
1997 року, вирішили шукати спільні шляхи подолання ризиків, які створює

429

зростання корупції, та ухвалили План дій, у якому Комітетові міністрів,
крім іншого, доручається забезпечити якнайскорішу розробку
міжнародно-правовкх документів відповідно до Програми дій проти корупції
з метою розвитку співробітництва у галузі боротьби із корупцією,
включаючи її зв’язки із організованою злочинністю та відмиванням грошей,

враховуючи також, що у резолюції (97) 24, яка стосується 20 керівних
принципів боротьби із корупцією га яку Комітет міністрів ухвалив 6
листопада 1997 року на своєму 101-му засіданні, підкреслюється
необхідність якнайскорішої розробки міжнародно-правових документів
відповідно до Програми дій проти корупції, з огляду на прийняття
Комітетом міністрів на своєму 102-му засіданні 4 травня 1998 року
резолюції (98) 7, що дозволяє укладення часткової та розширеної угоди
про створення “Групи держав проти корупції (ГРЕКО)”, яка спрямовуватиме
свою діяльність на розширення можливостей її членів у галузі боротьби із
корупцією шляхом здійснення контролю за виконанням ними своїх
зобов’язань у цій галузі,

погодились про таке:

Глава І. Використання термінів

Стаття 1. Використання термінів

Для цілей цієї Конвенції:

a) вираз “державна посадова особа” тлумачиться за змістом визначення
“державного службовця”, “публічної посадової особи”, “мера”, “міністра”
чи “судді” у національному законодавстві та у кримінальному праві
держави, де відповідна особа виконує такі функції;

b) термін “суддя”, наведений у підпункті (а) вище, включає обвинувачів і
осіб, які W обіймають судові посади;

c) у випадку судового переслідування державної посадової особи іншої
держави переслідуюча держава може застосовувати визначення державної
посадової особи тільки у тій мірі, у якій це визначення сполучне із її
національним законодавством;

d) “юридична особа” означає будь-яке утворення, яке має такий статус за
діючим національним законодавством, за винятком держав або інших
державних органів, які здійснюють державні повноваження, та міждержавних
міжнародних організацій.

Глава II. Заходи, яких необхідно вжити на національному рівні

Стаття 2. Дача хабара національним державним посадовим особам

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у своєму національному законодавстві
кримінальними правопорушеннями у разі їхнього умисного вчинення
обіцяння, пропонування чи дачі будь-якою особою прямо чи опосередковано
будь-якої неправомірної вигоди будь-яким А державним посадовим особам
Сторони, для них особисто чи для інших осіб, з метою заохочення їх до
виконання чи невиконання наданих їм повноважень.

430

Стаття 3’. Одержання хабара національними державними посадовими
особами

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у своєму національному законодавстві
кримінальними правопорушеннями у разі їхнього умисного вчинення
вимагання чи одержання будь-якими державними посадовими особами Сторони
прямо чи опосередковано будь-якої неправомірної вигоди, для них особисто
чи для інших осіб, або прийняття пропозиції чи обіцянки такої вигоди з
метою виконання чи невиконання наданих їм повноважень.

Стаття 4. Хабарництво членів національних представницьких органів

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у своєму національному законодавстві
кримінальними правопорушеннями дій, згаданих у статтях 2 і 3, якщо вони
вчиняються будь-якою особою, що є членом будь-якого національного
представницького органу, який здійснює законодавчі або виконавчі
повноваження.

Стаття 5. Хабарництво іноземних державних посадових осіб

Стаття 6. Хабарництво членів іноземних представницьких органів

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у своєму національному законодавстві
кримінальними правопорушеннями дій, згаданих у статтях 2 і 3, якщо вони
вчиняються будь-якою особою, що є членом будь-якого представницького
органу, який здійснює законодавчі або 9 виконавчі повноваження у
будь-якій іншій державі.

Стаття 7. Дача хабара у приватному секторі

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у своєму національному законодавстві
кримінальними правопорушеннями у разі їхнього умисного вчинення під час
здійснення підприємницької діяльності обіцяння, пропонування чи дачі
прямо чи опосередковано будь-якої неправомірної вигоди будь-яким особам,
які обіймають керівні посади у приватних підприємствах або працюють на
них у будь-якій якості, для них особисто чи для інших осіб, з метою
заохочення їх до виконання чи невиконання наданих їм повноважень на
порушення їхніх обов’язків.

Стаття 8. Одержання хабара у приватному секторі

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
А необхідними для визнання у своєму національному законодав-

431

ctbi кримінальними правопорушеннями у разі їхнього умисного вчинення під
час здійснення підприємницької діяльності вимагання чи одержання прямо
чи опосередковано будь-якими особами, які обіймають керівні посади у
приватних підприємствах або працюють на них у будь-якій якості,
будь-якої неправомірної вигоди чн обіцянки такої вигоди для них особисто
чи для інших осіб або прийняття пропозиції чи обіцянки такої вигоди з
метою заохочення їх до виконання чи невиконання наданих їм повноважень
на по’рушення їхніх обов’язків.

Стаття 9. Хабарництво посадових осіб міжнародних організацій

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у своєму національному законодавстві
кримінальними правопорушеннями дій, згаданих у статтях 2 і 3, якщо вони
вчиняються будь-якою посадовою особою чи іншим контрактним
співробітником, за змістом положень про персонал, будь-якої міждержавної
міжнародної чи наднаціональної організації чи органу, членом якого є
відповідна Сторона, та будь-якою відрядженою чи невідрядженою особою,
яка здійснює повноваження, що відповідають повноваженням таких посадових
осіб або співробітників.

Стаття 10. Хабарництво членів міжнародних парламентських асамблей

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у своєму національному законодавстві
кримінальними правопорушеннями дій, згаданих у статті 4, якщо вони
вчиняються будь-якими членами парламентських асамблей міжнародних або
наднаціональних організацій, членом яких є відповідна Сторона.

Стаття 11. Хабарництво суддів й посадових осіб міжнародних судів

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у своєму національному законодавстві
кримінальними правопорушеннями дій, згаданих у статтях 2 і 3, якщо вони
вчиняються будь-якими особами, що обіймають судові посади, або
посадовими особами будь-якого міжнародного суду, юрисдикцію якого
визнала відповідна Сторона.

Стаття 12. Посередництво

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у своєму національному законодавстві
кримінальними правопорушеннями у разі їхнього умисного вчинення
обіцяння, пропонування чи дачі прямо або опосередковано будь-якої
неправомірної вигоди будь-якій особі, яка заявляє чи підтверджує, що
вона може за винагороду зловживати впливом на прийняття рішень будь-якою
особою, згаданою у статтях 2, 4—6 і 9—11, незалежно від того, що така
неправомірна вигода призначена для неї особисто чи для іншої особи, а
та-

432

кож вимагання, одержання або прийняття пропозиції чи обіцянки такої
вигоди у винагороду за такий вплив незалежно віл того, чи такий вплин
пій-сно здійснюється, чи призводить до бажаного результату.

Стаття 13. Відмивання доходів, отриманих

від правопорушень, пов’язаних із корупцією

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у ceoeNy національному законодавстві
кримінальними правопорушеннями дій, що згадуються у пунктах 1 і 2 статті
6 Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію
доходів, одержаних злочинним шляхом (ETS 141), на умовах, наведених у
цих пунктах, якщо головне правопорушення охоплює будь-яке із
кримінальних прааопорушень, передбачених у статтях 2—12 цієї Конвенції,
при тому розумінні, що відповідна Сторона не зробила застереження чи
заяви стосовно цих правопорушень або не вважає такі правопорушення
тяжкими для цілей свого законодавства, що стосується відмивання грошей.

Стаття 14. Правопорушення, пов’язані із бухгалтерським обліком

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у своєму національному законодавстві такими, що
підлягають кримінальному чи іншому покаранню, нижче-наведсні умисні дії
чи бездіяльність з метою

вчинення, приховування чи маскування правопорушень, згаданих у статтях
2-12, якщо Сторона не зробила відповідного застереження чи відповідної
заяви:

a) виписування чи використання рахунку або будь-якого іншого облікового
документа чи запису, що містить недостовірну чи неповну інформацію;

b) незаконне неоформления запису про сплату.

Стаття 15. Співучасть

Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути
необхідними для визнання у своєму національному законодавстві
кримінальними правопорушеннями допомогу у вчиненні чи підбурювання до
вчинення будь-якого із кримінальних правопорушень, передбачених цією
Конвенцією.

Стаття 16. Імунітет

Положення цієї Конвенції не зашкоджують положенням будь-якого договору,
протоколу чи статуту, а також їхнім правоустановчим нормам у тому, що
стосується позбавлення імунітету.

Стаття 17. Підсудність

1. Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть
бути необхідними для визнання у своєму національному законодавстві
підсудними кримінальні правопорушення, передбачені статтями 2—14 цієї
Конвенції, якщо:

433

a) правопорушення вчиняється повністю або частково на її території;

b) правопорушник є її громадянином, державною посадовою особою чи членом
одного із її національних представницьких органів;

c) правопорушення вчиняється однією із її посадових осіб чи одним із
членів її національних представницьких органів або будь-якою особою,
згаданою у статтях 9—11, яка одночасно є її громадянином.

2. Кожна держава під час підписання або здачі на зберігання своєї
ратифікаційної грамоти чи свого документа про прийняття, затвердження
або приєднання може у заяві на ім’я Генерального секретаря Ради Європи
повідомити про те, що вона залишає за собою право не застосовувати чи
застосовувати лише в особливих випадках або за особливих умов правила
підсудності, визначені у пунктах Ib та с цієї статті чи будь-якій її
частині.

3. Якщо Сторона використовує можливість застереження, передбачену у
пункті 2 цієї статті, вона вживає таких заходів, які можуть бути
необхідними для встановлення підсудності кримінальних правопорушень, що
розглядаються у цій Конвенції, у випадках, коли правопорушник
знаходиться на її території і вона його не видає іншій Стороні виключно
на підставі його громадянства після отримання прохання про видачу.

4. Ця Конвенція не перешкоджає здійсненню Стороною будь-якої
кримінальної юрисдикції відповідно до національного законодавства.

Стаття 18. Корпоративна відповідальність

1. Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть
бути необхідними для забезпечення відповідальності юридичних осіб за
передбачені цією Конвенцією кримінальні правопорушення — дача хабара,
посередництво та відмивання грошей,

— вчинені у їхніх інтересах будь-якою фізичною особою, яка діяла в
особистій якості чи як представник того чи іншого органу юридичної особи
та яка обіймає керівну посаду у цій юридичній особі, із використанням:

— представницьких повноважень юридичної особи; чи

— повноважень приймати рішення від імені юридичної особи; чи

— повноважень здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи; а
також за залучення такої фізичної особи до вищезазначених правопорушень
у якості співучасника чи підбурювача.

2. Крім випадків, передбачених у пункті 1, кожна Сторона вживає
необхідних заходів для забезпечення відповідальності юридичної особи,
коли неналежний контроль з боку фізичної особи, згаданої у пункті 1,
призводить до вчинення в інтересах цієї юридичної особи кримінальних
правопорушень, наведених у пункті 1, фізичною особою, що їй
підпорядковується.

3. Відповідальність юридичної особи за пунктами 1 і 2 не виключає
кримінального переслідування фізичних осіб, які вчиняють кримінальні
правопорушення, згадані у пункті 1, підбурюють до них або беруть у них
участь.

Стаття 19. Санкції та заходи

1. З огляду на серйозний характер кримінальних правопорушень,
передбачених цією Конвенцією, кожна Сторона запроваджує стосовно кримі-

434

нальних правопорушень, визначених у статтях 2—14, ефективні, домірні та
стримуючі санкції і заходи, включаючи, у разі вчинення таких
правопорушень фізичними особами, позбавлення волі із подальшою
можливістю видачі правопорушника.

2. Кожна Сторона забезпечує, щоб юридичним особам, притягнутим до
відповідальності відповідно до пунктів 1 і 2 статті 18, призначалися
ефективні, домірні та стримуючі кримінальні та норимінальні санкції і
заходи, включаючи штрафи.

3. Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть
бути необхідними для забезпечення можливості конфіскації чи в інший
спосіб вилучення засобів вчинення кримінальних правопорушень і доходів,
отриманих від кримінальних правопорушень, визначених цією Конвенцією, чи
відчуження власності, вартість якої відповідає таким доходам.

Стаття 20. Спеціалізовані органи

Кожна Сторона вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для
забезпечення спеціалізації персоналу та органів на боротьбі із
корупцією. Для того щоб вони могли здійснювати свої функції ефективно та
без будь-якого невиправданого тиску, вони повинні мати необхідну
самостійність відповідно до основоположних принципів правової системи
Сторони. Сторони забезпечують персоналу таких органі в підготовку та
фінансові ресурси, достатні для виконання його завдань.

Стаття 21. Співробітництво із національними органами та між ними

Кожна Сторона вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для
того, щоб органи державної влади та будь-яка державна посадова особа із
дотриманням національного законодавства співробітничали із тими її
органами, які відповідають за розслідування та переслідування
кримінальних правопорушень:

a) шляхом інформування таких органів на свою власну ініціативу у тих
випадках, коли є достатні підстави вважати вчиненим будь-яке із
кримінальних правопорушень, визначених у статтях 2—14; або

b) шляхом надання таким органам на їхній запит будь-якої необхідної
інформації.

Стаття 22. Захист помічників правосуддя та свідків

Кожна Сторона вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для
забезпечення ефективного й належного захисту:

a) тих, хто повідомляє про кримінальні правопорушення, визначені у
статтях 2—14, або в інший спосіб співробітничає із органами слідства та
переслідування;

b) свідків, які дають показання стосовно цих правопорушень.

Стаття 23. Заходи по сприянню збиранню доказів і конфіскації доходів

1. Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, — включаючи
заходи, що дозволяють застосування спеціальних слідчих мето-

435

дів із дотриманням національного законодавства, — які можуть бути
необхідними для забезпечення їй можливості сприяти збиранню доказів у
зв°яч-ку із кримінальними правопорушеннями, визначеними у статтях 2—14
цієї Конвенції, та ідентифікувати, вистежувати, Іаморожувати і
заарештовувати засоби та доходи, отримані від корупції, чи власність,
вартість якої відповідає таким доходам, до яких можуть засгосовуватися
заходи, передбачені у пункті 3 статті 19 цієї Конвенції.

2. Кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть
бути необхідними для надання її судам або іншим компетентним органам
права виносити постанови про подання банківської, фінансової або
комерційної інформації чи про вилучення такої інформації для здійснення
заходів, передбачених у пункті 1 цієї статті.

3. Таємність банківських операцій не може перешкоджати здійсненню
заходів, передбачених у пунктах 1 і 2 цієї статті.

Глава III. Контроль за виконанням

Стаття 24. Контроль

Контроль за виконанням цієї Конвенції Сторонами здійснює Група держав
проти корупції (ГРЕКО).

Глава IV. Міжнародне співробітництво

Стаття 25. Загальні принципи та заходи міжнародного співробітництва

1. Сторони якнайширше співробітничають між собою згідно із положеннями
відповідних міжнародних договорів про міжнародне співробітництво у
кримінальних справах чи домовленостей, досягнутих на основі однакового
законодавства чи законодавчої взаємності, а також із дотриманням їхнього
національного законодавства з метою розслідування та переслідування
кримінальних правопорушень, визначених у цій Конвенції.

2. Якщо Сторони не є учасниками міжнародних договорів або домовленостей,
наведених у пункті 1, застосовуються статті 26—31 цієї глави.

3. Статті 26—31 цієї глави застосовуються також у випадках, коли вони є
більш сприятливими, ніж положення міжнародних договорів або
домовленостей, наведених у пункті 1.

Стаття 26. Взаємна допомога

1. Сторони надають одна одній якнайширшу взаємну допомогу, швидко
обробляючи запити, що надходять від органів, які відповідно до
національного законодавства мають право розслідувати чи переслідувати
кримінальні правопорушення, визначені цією Конвенцією.

2. У наданні взаємної правової допомоги за пунктом 1 цієї статті може
бути відмовлено, якщо, на думку запитуваної Сторони, задоволення запиту
може зашкодити її основоположним інтересам, національному суверенітету,
національній безпеці чи громадському порядку.

3. Сторони не можуть застосовувати правило таємності банківських
операцій як підставу для відмови у будь-якому співробітництві за цією
гла-

436

вою. Якщо ще передбачає її національне законодавство. Сторона може
вимагати, щоб запит про співробітництво, який передбачає зняття таємниці
банківських операцій, скріплювався дозволом судді чи іншого судового
органу, включаючи державних обвинувачів, що займається кримінальними
справами.

Стаття 27. Видача правопорушників

1. Кримінальні правопорушення, визначені цією Конвенцією, вважаються
такими, що включені до будь-якого договору про видачу правопорушників,
чинного між Сторонами, як правопорушення, що тягнуть видачу.

2. Якщо Сторона, яка зумовлює видачу правопорушника наявністю
відповідного договору, отримує запит про видачу правопорушника іншій
Стороні, з якою вона не має чинного договору про видачу правопорушників,
вона може вважати цю Конвенцію правовою основою для видачі, коли йдеться
про будь-яке правопорушення, визначене цією Конвенцією.

3. Сторони, які не зумовлюють видачу правопорушника наявністю
відповідного договору, у стосунках між собою визнають кримінальні
правопорушення, визначені цією Конвенцією, такими, що тягнуть видачу
правопорушника.

4. Видача правопорушників здійснюється відповідно до умов, передбачених
у законодавстві запитуваної Сторони або чинних договорах про видачу
правопорушників, включаючи підстави, на яких запитувана Сторона може
відмовити у видачі правопорушника.

5. Якщо у видачі за кримінальне правопорушення, передбачене цією
Конвенцією, відмовляється виключно на підставі громадянства
правопорушника, або якщо запитувана Сторона вважає, що вона має
юрисдикцію над таким правопорушенням, запитувана Сторона передає справу
до своїх компетентних органів для кримінального переслідування, якщо
вона не домовилася про інше із запитуючою Стороною, й інформує належним
чином останню про остаточні результати справи.

Стаття 28. Оперативна інформація

Без шкоди для свого розслідування чи провадження у справі Сторона може
без попереднього запиту надіслати іншій Стороні інформацію про виявлені
факти, якщо вона вважає, що повідомлення такої інформації може допомогти
отримуючій Стороні у порушенні чи проведенні розслідування або
провадження стосовно кримінальних правопорушень, визначених цією
Конвенцією, або може сприяти поданню такою Стороною запиту згідно із
цією главою.

Стаття 29. Центральний орган

1. Сторони призначають центральний орган або у разі необхідності
декілька центральних органів, які відповідають за подання запитів та
відповіді на запити, зроблені

за цією главою, виконання таких запитів або передачу їх до відповідних
органів для виконання.

437

2. Кожна Сторона під час підписання або здачі на зберігання своєї
ратифікаційної грамоти чи свого документа про прийняття, затвердження
або приєднання повідомляє Генеральному секретарю Ради Європи назви та
адреси органів, призначених на виконання пункту 1 цієї статті.

Стаття ЗО. Безпосередній зв’язок

1. Центральні органи підтримують між собою безпосередній зв’язок.

2. У термінових випадках запити про надання взаємної допомоги та
повідомлення, що стосуються такої допомоги, можуть надсилатися
безпосередньо судовими органами, включаючи державних обвинувачів,
запитуючої Сторони таким самим органам запитуваної Сторони. У таких
випадках копія подання надсилається одночасно центральному органу
запитуваної Сторони через центральний орган запитуючої Сторони.

3. Будь-який запит або будь-яке повідомлення за пунктами 1 і 2 цієї
статті може робитися через Міжнародну організацію кримінальної поліції
(Інтерпол).

4. Якщо запит надсилається відповідно до пункту 2 цієї статті, а
отримуючий орган не має повноважень розглядати такий запит, отримуючий
орган передає запит до компетентного національного органу і самостійно
інформує про це запитуючу Сторону.

5. Запити чи повідомлення за пунктом 2 цієї статті, які не стосуються
примусових заходів, можуть безпосередньо надсилатися компетентними
органами запитуючої Сторони компетентним органам запитуваної Сторони.

6. Кожна держава під час підписання або здачі на зберігання своєї
ратифікаційної грамоти чи свого документа про прийняття, затвердження
або приєднання може повідомити Генеральному секретарю Ради Європи про
те, що заради ефективності запити, зроблені за цією главою, мають
надсилатися до її центрального органу.

Стаття 31. Інформація

Запитувана Сторона невідкладно інформує запитуючу Сторону про заходи,
вжиті щодо запиту, зробленого за цією главою, та про остаточні
результати таких заходів. Запитувана Сторона також невідкладно інформує
запитуючу Сторону про будь-які обставини, що унеможливлюють виконання
запланованих заходів або можуть суттєво його затримати.

Глава V. Прикінцеві положення

Стаття 32. Підписання та набрання чинності

1. Цю Конвенцію відкрито для підписання державами-членами Ради Європи,
та державами, які не є членами Ради, але які брали участь у її розробці.
Такі держави можуть висловити свою згоду на обов’язковість для них цієї
Конвенції шляхом:

a) підписання без застереження щодо ратифікації, прийняття чи
затвердження; або

b) підписання за умови ратифікації, прийняття чи затвердження з
подальшою ратифікацією, прийняттям чи затвердженням.

438

2. Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття чи затвердження
здаються на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи.

3. Ця Конвенція набирає чинності в перший день місяця, що настає після
закінчення тримісячного періоду від дати, на яку чотирнадцять держав
висловили свою згоду на обов’язковість для них Конвенції відповідно до
положень пункту 1. Будь-яка така держава, що не є членом Групи держав
проти корупції (ГРЕКО) на час ратифікації, автоматично стає членом Групи
у день набрання цією Конвенцією чинності.

4. Стосовно будь-якої держави, що підписала Конвенцію та що
вислов-люватиые свою згоду на обов’язковість для неї Конвенції після
набрання нею чинності, ця Конвенція набирає чинності в перший день
місяця, що настає після закінчення тримісячного періоду від дати
висловлення нею своєї згоди про обов’язковість для неї Конвенції
відпсвідно до положень пункту 1. Будь-яка держава, що підписала
Конвенцію і що не є членом Групи держав проти корупції (ГРЕКО) на час
ратифікації, автоматично стає членом Групи у день набрання цією
Конвенцією чинності стосовно такої держави.

Стаття 33. Приєднання до Конвенції

1. Після набрання цією Конвенцією чинності Комітет міністрів Ради Європи
після консультацій із Договірними Державами-учасниками Конвенції може
запропонувати Європейському співтовариству, а також будь-якій державі,
яка не є членом Ради і яка не брала участі у розробці Конвенції,
приєднатися до цієї Конвенції у рішенні, що приймається більшістю
голосів, передбаченою у статті 2Od Статуту Ради Європи, і одностайним
голосуванням представників Договірних Держав, які мають право засідати в
Комітеті міністрів.

2. Стосовно Європейського співтовариства та будь-якої держави, що
приєдналася до цієї Конвенції відповідно до пункту 1 вище, Конвенція
набирає чинності в перший день місяця, що настає після закінчення
тримісячного періоду від дати здачі на зберігання документа про
приєднання Генеральному секретарю Ради Європи. Європейське
співтовариство та будь-яка держава, що приєдналася до цієї Конвенції,
автоматично стають членами ГРЕКО, якщо вони на час приєднання ще не є
такими членами, у день набрання цією Конвенцією чинності стосовно них.

Стаття 34. Територіальне застосування

1. Будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання своєї
ратифікаційної грамоти або свого документа про прийняття, затвердження
чи приєднання може визначити територію (території), до якої
застосовуватиметься ця Конвенція.

2. Будь-яка Сторона може в будь-який інший час після цього заявою на
ім’я Генерального секретаря Ради Європи поширити дію цієї Конвенції на
будь-яку іншу територію, визначену в цій заяві. Щодо такої території
Конвенція набирає чинності в перший день місяця, що настає після
закінчення тримісячного періоду від дати отримання такої заяви
Генеральним секретарем.

439

3. Будь-яка заява, зроблена відповідно до двох попередніх пунктів, може
стосовно будь-якої території, визначеної в цій заяві, бути відкликана
шляхом подання відповідного повідомлення на ім’я Генерального секретаря
Ради Європи. Відкликання набирає чинності в перший день місяця, що
настає після закінчення тримісячного періоду від дати отримання такого
повідомлення Генеральним секретарем.

Стаття 35. Відношення до інших конвенцій та угод

1. Ця Конвенція не зашкоджує правам та зобов’язанням, що випливають із
міжнародних багатосторонніх конвенцій, які стосуються спеціальних
питань.

2. Сторони цієї Конвенції можуть укладати між собою двосторонні чи
багатосторонні угоди з питань, що розглядаються у Конвенції, з метою
доповнення чи посилення її положень або сприяння застосуванню принципів,
закріплених у ній.

3. Якщо дві чи більше Сторін вже уклали угоду чи договір стосовно
якогось із питань, що розглядаються у цій Конвенції, або в інший спосіб
встановили свої стосунки

щодо цього питання, вони мають право застосовувати таку угоду чи такий
договір або відповідним чином регулювати такі стосунки замість цієї
Конвенції, якщо це сприяє міжнародному співробітництву.

Стаття 36. Заяви

Будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання своєї
ратифікаційної грамоти або свого документа про прийняття, затвердження
чи приєднання може заявити, що вона визнаватиме кримінальними
правопорушеннями дачу та одержання хабара іноземними державними
посадовими особами за статтею 5, посадовими особами міжнародних
організацій за статтею 9 або суддями та посадовими особами міжнародних
судів за статтею 11, тільки якщо державна посадова особа чи суддя діють
або утримуються від дій на порушення своїх обов’язків.

Стаття 37. Застереження

1. Будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання своєї
ратифікаційної грамоти або свого документа про прийняття, затвердження
чи приєднання може залишити за собою право не визнавати повністю або
частково у своєму національному законодавстві кримінальними
правопорушеннями дії, згадані у статтях 4, 6—8, 10 і 12, або
правопорушення, що пов’язані із одержанням хабара та визначені у статті
5.

2. Будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання своєї
ратифікаційної грамоти або свого документа про прийняття, затвердження
чи приєднання може заявити, що вона користуватиметься застереженням,
передбаченим у пункті 2 статті 17.

3. Будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання своєї
ратифікаційної грамоти або свого документа про прийняття, затвердження
чи приєднання може заявити, що вона може відмовити у наданні правової
взаємної допомоги за пунктом 1 статті 26, якщо запит стосується правопо-

440

рушення, яке, на думку запитуваної Сторони, є політичним
правопорушенням.

4. Жодна держава не може на застосування пунктів 1, 2 і 3 ціьї слаї І і
заявляти застереження до більше п’яти положень, згаданих у цих пунктах.
Жодні інші застереження не дозволяються. Застереження однакового
характеру до статей 4, 6 і 10 вважаються одним застереженням.

Стаття 38. Строк дії та перегляд заяв і застережень

1. Заяви, згадані у статті 36, та застереження, згадані у статті 37,
діють упродовж трьох років від дати набрання цією Конвенцією чинності
стосовно відповідної держави. Проте такі заяви та застереження можуть
поновлюватися на періоди такої самої тривалості.

2. За дванадцять місяців до закінчення строку дії заяви чи застереження
Генеральний секретар Ради Європи повідомляє відповідну державу про
закінчення такого строку. Ця держава не пізніше ніж за три місяці до
закінчення строку дії заяви чи застереження має повідомити Генерального
секретаря про те, що вона залишає таку заяву чи таке застереження в
силі, вносить до заяви чи застереження зміни або доповнення або
відкликає заяву чи засгереження. Якщо відповідна держава не надсилає
такого повідомлення, Генеральний секретар інформує цю державу про те, що
строк дії її заяви чи застереження вважається автоматично подовженим на
шестимісячний період. Якщо до спливу цього шестимісячного періоду
відповідна держава не повідомляє про свій намір залишити заяву чи
застереження в силі або внести до заяви чи застереження зміни та
доповнення, така заява чи застереження втрачає чинність.

3. Якщо Сторона робить заяву чи застереження відповідно до статей 36 і
37, до поновлення дії такої заяви чи такого застереження або на запит
вона надає ГРЕКО пояснення щодо підстав подовження строку дії.

Стаття 39. Поправки

1. Поправки до цієї Конвенції можуть пропонуватися будь-якою Стороною, і
вони надсилаються Генеральним секретарем Ради Європи державам-членам
Ради Європи, кожній державі, яка не є членом Ради, але яка приєдналася
до Конвенції або якій було запропоновано приєднатися до неї відповідно
положень статті 33.

2. Будь-яка поправка, що її запропонувала та чи інша Сторона,
надсилається Європейському комітетові із проблем злочинності (ЄКПЗ),
який подає Комітетові міністрів свій висновок щодо запропонованої
поправки.

3. Комітет міністрів розглядає запропоновану поправку та висновок,
поданий ЄКПЗ, і після консультацій із державами-учасниками Конвенції,
які не є членами Ради Європи, може прийняти таку поправку.

4. Текст будь-якої поправки, прийнятої Комітетом міністрів відповідно до
пункту 3 цієї статті, надсилається Сторонам для прийняття.

5. Будь-яка поправка, прийнята відповідно до пункту 3 цієї статті,
набирає чинності на тридцятий день від дати, на яку всі Сторони
поінформували Генерального секретаря про її прийняття ними.

441

Стаття 40. Врегулювання спорів

1. Європейський комітет Ради Європи із проблем злочинності постійно
інформується про тлумачення та застосування цієї Конвенції.

2. У разі виникнення між Сторонами спору щодо тлумачення чи застосування
цієї Конвеиції такі Сторони намагаються врегулювати спір шляхом
переговорів або будь-яким іншим мирним шляхом на їхній вибір, включаючи
подання спору на розгляд Європейського комітету із проблем злочинності,
арбітражного суду, рішення якого є обов’язковими для Сторін, або
Міжнародного Суду за згодою відповідних Сторін.

Стаття 41. Денонсація

1. Будь-яка Сторона може в будь-який час денонсувати цю Конвенцію шляхом
подання відповідного повідомлення на ім’я Генерального секретаря Ради
Європи.

2. Така денонсація набирає чинності в перший день місяця, що настає
після закінчення тримісячного періоду від дати отримання такого
повідомлення Генеральним секретарем.

Стаття 42. Повідомлення

Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави-члени Ради Європи та
будь-яку державу, що приєдналася до Конвенції про:

a) будь-яке підписання;

b) здачу на зберігання будь-якої ратифікаційної грамоти або будь-якого
документа про прийняття, затвердження чи приєднання;

c) будь-яку дату набрання чинності цією Конвенцією відповідно до статей
32 та 33;

d) будь-яку заяву чи будь-яке застереження, зроблене відповідно до
статей 36 та 37;

e) будь-яку іншу дію, будь-яке повідомлення або сповіщення, які
стосуються цієї Конвенції.

На посвідчення чого нижчепідписані належним чином на те уповноважені
представники підписали цю Конвенцію.

Вчинено у Страсбурзі двадцять сьомого дня січня місяця 1999 року
англійською та французькою мовами, причому обидва тексти є однаково
автентичними, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради
Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії цієї
Конвенції кожній державі члену Ради Європи, державам, які не є членами
Ради, але які брали участь у розробці цієї Конвенції та будь-якій
державі, якій було запропоновано приєднатися до Конвенції.

442

Конвенция Совета Европы

“Об отмывании, выявлении, изъятии и конфискации доходов от преступной
деятельности”

Страсбург, 8 ноября 1990 г.

Преамбула

Государства — Члены Совета Европы и другие государства, подписавшие
настоящую Конвенцию, считая, что целью Совета Европы является создание
более тесного единства между его Членами; убежденные в необходимости
проведения общей уголовной политики, направленной на защиту общества;
считая, что борьба против опасных фэрм преступности требует
использования эффективных и современных методов в международном
масштабе; полагая, что один из этих методов заключается в лишении
преступника доходов, полученных преступным путем; считая, что для
достижения этой цели необходимо создать хорошо функционирующую систему
международного сотрудничества; договорились о следующем:

Глава I. ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ТЕРМИНОВ

Статья 1. Использование терминов

Для целей настоящей Конвенции:

a) термин “доходы” обозначает любую материальную выгоду, полученную в
результате совершения уголовных правонарушений. Эта выгода может
включать любое имущество, как оно определено в подпункте “Ь” настоящей
статьи;

b) термин “имущество” охватывает имущество любого вида, вещественное или
невещественное, движимое или недвижимое, а также юридические документы
или бумаги, свидетельствующие о праве на такое имущество или долю в нем;

c) термин “орудия” означает любое имущество, использованное или
предназначенное для использования каким-либо образом, целиком или
частично для совершения уголовного правонарушения или уголовных
правонарушений;

d) термин “конфискация” означает наказание или меру, назначенную судом в
результате производства в связи с уголовным правонарушением или
уголовными правонарушениями, приводящую к лишению имущества;

e) термин “основное правонарушение” означает любое уголовное
правонарушение, в результате которого получаются доходы, которые могут
стать предметом правонарушения, определенного в статье 6 настоящей
Конвенции.

Глава II. МЕРЫ, ПРИНИМАЕМЫЕ НА НАЦИОНАЛЬНОМ УРОВНЕ

Статья 2. Конфискационные меры

1. Каждая Сторона принимает законодательные и другие меры, которые могут
быть необходимы, чтобы предоставить ей возможность конфис-

443

ковывать орудия и доходы или имущество, стоимость которого соответствует
этим доходам.

2. Каждая Сторона может во время подписания или сдачи на хранение своего
документа о ратификации, одобрении или присоединении путем заявления на
имя Генерального секретаря Совета Европы установить, что пункт 1
настоящей статьи применим только к правонарушениям или категориям
правонарушений, указанным в таком заявлении.

Статья 3. Меры по расследованию и меры обеспечения

Каждая Сторона принимает законодательные и другие меры, которые могут
быть необходимы, чтобы предоставить ей возможность выявлять и
разыскивать имущество, подлежащее конфискации в соответствии с пунктом 1
статьи 2, и предотвратить любую операцию с таким имуществом, его
передачу или распоряжение им.

Статья 4. Специальные полномочия и методы расследования

1. Каждая Сторона принимает законодательные и другие меры, которые могут
быть необходимы, чтобы наделить свои суды или другие компетентные органы
правом затребовать или наложить арест на банковские, финансовые или
коммерческие документы для выполнения мер, указанных в статьях 2 и 3.
Сторона не может ссылаться на банковскую тайну в качестве причины отказа
выполнить положения настоящей статьи.

2. Каждая Сторона рассмотрит вопрос о принятии законодательных и других
мер, которые могут быть необходимы, чтобы предоставить ей возможность
использовать специальные методы расследования, облегчающие выявление и
розыск доходов, а также сбор доказательств, имеющих к ним отношение.
Такие методы могут включать постановление о контроле за счетами,
наблюдение, перехват телекоммуникационных сообщений, доступ к
компьютерным системам и постановления о предъявлении определенных
документов.

Статья 5. Средства правовой защиты

Каждая Сторона принимает законодательные и другие необходимые меры для
того, чтобы заинтересованные Стороны, подпадающие под действие мер,
предусмотренных статьями 2 и 3, могли прибегнуть к эффективным средствам
правовой защиты своих прав.

Статья 6. Правонарушения, понимаемые как отмывание

1. Каждая Сторона принимает законодательные и другие меры, которые могут
быть необходимы, чтобы квалифицировать в качестве правонарушений в
соответствии со своим внутренним правом следующие деяния, если они
совершены умышленно:

а) конверсия или перевод имущества, при осознании того, что это
имущество является доходами, с целью скрыть незаконное происхождение
имущества или оказать содействие любому лицу, замешанному в соверше-

444

ний основного правонарушения, избежать юридических последствий своих
деяний;

б) сокрытие или искажение информации о подлинном характере, источнике,
местонахождении, распоряжении, перемещении или праве собственности на
имущество или правах, связанных с ним, при осознании того, что это
имущество представляет собой доходы;

при соблюдении своих конституционных принципов и основных начал ее
правовой системы:

с) приобретение, владение или использование имущества при осознании на
момент его получения, что оно является доходами;

а) соучастие в совершении, участие в объединении или сговоре лиц с целью
совершения, покушения на совершение одного из правонарушений,
ответственность за которые установлена в соответствии с настоящей
статьей, а также оказание содействия, пособничество и консультирование в
совершении такого правонарушения.

2. В целях исполнения или применения пункта 1 настоящей статьи:

а) не имеет значения, попадало ли основное правонарушение в сферу
юрисдикции Стороны;

б) может быть предусмотрено, что правонарушения, указанные в этом
пункте, не распространяются на лиц, совершивших основное правонарушение;

с) осознание, намерение или цель как необходимые составные элементы
одного из правонарушений, указанных в настоящем пункте, могут быть
установлены исходя из объективных, фактических обстоятельств дела.

3. Каждая Сторона может принять меры, которые она сочтет необходимыми,
чтобы на основании своего внутреннего права рассматривать в качестве
правонарушений совершение всех или части деяний, указанных в пункте 1, в
одном или во всех из следующих случаев, когда исполнитель:

а) должен был предполагать, что имущество является доходами;

б) действовал с целью получения извлечения прибыли;

с) действовал с целью способствовать дальнейшему продолжению преступной
деятельности.

4. Каждая Сторона может во время подписания или сдачи на хранение своего
документа о ратификации, принятии, одобрении или присоединении в
заявлении на имя Генерального секретаря Совета Европы установить, что
пункт 1 настоящей статьи применим только к основным правонарушениям или
категориям основных правонарушений, указанным в таком заявлении.

Глава III. МЕЖДУНАРОДНОЕ СОТРУДНИЧЕСТВО Раздел 1. Принципы
международного сотрудничества

Статья 7. Общие принципы и меры международного сотрудничества

1. Стороны сотрудничают друг с другом в возможно более широком масштабе
с целью осуществления расследования и судопроизводства, направленных на
конфискацию орудий и доходов.

445

2. Каждая Сторона принимает законодательные и другие меры, которые могут
быть необходимы, чтобы предоставить ей возможность исполнять на
условиях, предусмотренных в настоящей статье, запросы:

а) о конфискации определенного имущества, состоящего из доходов или
орудий, а также о конфискации доходов, заключающейся в обязательстве
уплатить денежную сумму, соответствующую стоимости доходов;

б) о содействии в расследовании и принятии мер обеспечения в отношении
одной из форм конфискации, указанных в подпункте “а”.

Раздел 2. Содействие в расследовании

Статья 8. Обязательство оказывать содействие

Стороны по запросу оказывают друг другу возможно более широкое
содействие в выявлении и розыске орудий, доходов и другого имущества,
подлежащего конфискации. Такое содействие включает принятие любой меры,
в результате когорой предоставляется или обеспечивается сохранность
доказательства существования вышеуказанного имущества, его
местонахождение или движение, характер, юридический статус или
стоимость.

Статья 9. Оказание содействия

Содействие, предусмотренное статьей 8, оказывается, насколько это
разрешено и в соответствии с внутренним правом запрашиваемой Стороны, а
также в той мере, в какой они не противоречат этому внутреннему праву, в
соответствии с процедурами оговоренными в запросе.

Статья 10. Инициативная передача информации

Без ущерба для собственного расследования или судопроизводства Сторона
может без предварительного запроса передать дру. гой Стороне информацию
об орудиях и доходах, когда она считает, что передача такой информации
могла бы помочь получающей Стороне возбудить или осуществить
расследование или судопроизводство или могла бы привести к направлению
этой Стороной запроса на основании настоящей главы.

Раздел 3. Меры обеспечения

Статья 11. Обязательство меры обеспечения

1. Сторона предпринимает по запросу другой Стороны, которая возбудила
уголовное преследование или производство с целью конфискации, меры
обеспечения такие, как замораживание и наложение ареста, для
предотвращения любой операции, передачи или распоряжения относительно
имущества, которое позднее могло бы стать предметом запроса о
конфискации или могло бы обеспечить удовлетворение такого запроса.

2. Сторона, которая получила запрос о конфискации в соответствии со
статьей 13, принимает по соответствующей просьбе меры, указанные в
пункте 1 настоящей статьи, в отношении любого имущества, являющегося
предметом запроса или которое могло бы обеспечить удовлетворение
запроса.

446

Статья 12. Осуществление мер обеспечения

1. Меры обеспечения, указанные в стагь* 11, осуществляются, насколько
это разрешено и в соответствии с внутренним правом запрашиваемой
Стороны, а также в соответствии с процедурами, оговоренными в запросе.

2. Прежде чем отменить любую меру обеспечения, предпринятую в
соответствии с настоящей статьей, запрашиваемая Сторона позволит, если
это возможно, запрашивающей Стороне изложить свои доводы в пользу
продолжения осуществления этой меры.

Раздел 4. Конфискация

Статья 13. Обязательства по конфискации

1. Сторона, получившая от другой Стороны запрос о конфискации орудий или
доходов, находящихся на ее территории:

а) исполняет решение о конфискации, вынесенное судом запрашивающей
Стороны относительно таких орудий или доходов; или

б) передает запрос своим компетентным органам с тем, чтобы получить
решение о конфискации и, если решение получено, исполнить его.

2. С целью применения подпункта “б” пункта 1 настоящей статьи любая
Сторона в случае необходимости будет обладать компетенцией начать
судопроизводство по конфискации на основании своего внутреннего права.

3. Положения пункта 1 настоящей статьи также применимы к конфискации,
заключающейся в обязательстве уплатить денежную сумму, соответствующую
стоимости дохода, если имущество, которое может быть конфисковано,
находится на территории запрашиваемой Стороны. В подобном случае при
исполнении решения о конфискации в соответствии с пунктом 1
запрашиваемая Сторона при непоступлении оплаты обращает взыскание на
любое имущество, имеющееся для этой цели.

4. Если в запросе о конфискации указано определенное имущество, Стороны
могут договориться о том, что запрашиваемая Сторона может произвести
конфискацию в форме обязательства уплатить денежную сумму,
соответствующую стоимости этого имущества.

Статья 14. Осуществление конфискации

1. Процедурные вопросы получения и исполнения решения о конфискации на
основании статьи 13 регулируются законом запрашиваемой Стороны.

2. Запрашиваемая Сторона связана фактами, как они изложены в приговоре
или в судебном решении запрашивающей Стороны, или в той мере, как такой
приговор или судебное решение косвенно основываются на них.

3. Каждая Сторона может во время подписания или сдачи на хранение своего
документа о ратификации, принятии, одобрении или присоединении в
заявлении на имя Генерального секретаря Совета Европы определить, что
пункт 2 настоящей статьи применяется только при соблюдении ее
конституционных принципов и основных начал ее правовой системы.

447

4. Если конфискация заключается в обязательстве уплатить денежную сумму,
компетентный орган запрашиваемой Стороны конвертирует данную сумму в
валюту этой Стороны по обменному курсу, действующему на время принятия
решения о конфискации.

5. В случае, указанном в пункте 1 “а” статьи 13, только запрашивающая
Сторона имеет право выносить постановление относительно любого запроса о
пересмотре решения о конфискации.

Статья 15. Конфискованное имущество

Запрашиваемая Сторона распоряжается всем конфискованным ею имуществом в
соответствии со своим внутреннем правом, если только между
заинтересованными Сторонами не достигнута договоренность об ином.

Статья 16. Право на исполнение и максимальная сумма конфискации

1. Запрос о конфискации, сделанный в соответствии со статьей 13, не
затрагивает права запрашиваемой Стороны самой привести в исполнение
решение о конфискации.

2. Ничто в настоящей Конвенции не может толковаться как дозволение,
чтобы общая стоимость конфискованного имущества была выше суммы,
установленной решением о конфискации. Если одна Сторона констатирует,
что это могло бы произойти, заинтересованные Стороны приступают к
консультациям, чтобы избежать такого последствия.

Статья 17. Лишение свободы в случае неисполнения имущественных
санкций, определенных приговором

Запрашиваемая Сторона будет выносить решение о лишении свободы в случае
неисполнения имущественных санкций, определенных приговором, или о
какой-либо иной мере, ограничивающей свободу, в результате запроса,
сделанного на основании статьи 13, если запрашиваемая Сторона
ходатайствует об этом в запросе.

Раздел 5. Отказ и отсрочка в осуществлении сотрудничества

Статья 18. Основания отказа

1. В сотрудничестве на основании настоящей главы может быть отказано в
случае, когда:

а) запрашиваемая мера противоречит основополагающим принципам правовой
системы запрашиваемой Стороны; или

б) исполнение запроса может нанести ущерб суверенитету, безопасности,
публичному порядку или другим вещественным интересам запрашиваемой
Стороны; или

c) запрашиваемая Сторона полагает, что дело, в связи с которым сделан
запрос, не является таким важным, чтобы оправдать принятие запрашиваемой
меры; или

d) правонарушение, в связи с которым сделан запрос, является
политическим или фискальным правонарушением; или

448

е)запрашиваемая сторона считает, что запрашиваемая мера противоречит
принципу,

I) правонарушение, в связи с которым сделан запрос, не являлось бы
правонарушением согласно закону запрашивавшем Стороны, если оно было бы
совершено в пределах ее юрисдикции. Однако это основание отказа
применимо к сотрудничеству, в соответствии с ^разделом 2, только если
запрошенное содействие включает применение принудительных мер.

2. В сотрудничестве, предусмотренном разделом 2, в той степени, в какой
запрашиваемое содействие включает применение принудительных мер, и
сотрудничестве, предусмотренном разделом 3 настоящей главы, может быть
также отказано в случаях, когда запрашиваемые меры не могут быть
применены в соответствии с внутренним правом запрашиваемой Стороны в
целях расследования или судопроизводства, если бы речь шла о подобном
внутреннем деле.

3. Когда этого требует законодательство запрашиваемой Стороны, в
сотрудничестве, предусмотренном в разделе 2, в гой мере, в какой
запрашиваемой содействие включает применение принудительных мер, и
сотрудничестве, предусмотренном в разделе 3 настоящей главы, может быть
отказано в случае, когда запрашиваемые меры или любые другие меры,
имеющие подобные последствия, не допускались бы законодательством
запрашивающей Стороны, если запрос не санкционирован ни судьей, ни
другим судебным органом, включая прокуратуру, действующим в отношении
уголовных правонарушений.

4. В сотрудничестве, предусмотренном разделом 4 настоящей главы, также
может быть отказано, если:

a) законодательство запрашиваемой Сторони не предусматривает применения
конфискации в отношении того вида правонарушений, в связи с которым
сделан запрос; или

b) без ущерба для обязательства, содержащегося в пункте 3 статьи 13, оно
противоречило бы принципам внутреннего законодательства запрашиваемой
Стороны в том, что касается размеров конфискации в отношении связи между
правонарушением и:

c) экономической выгодой, которая может быть определена как орудие его
совершения; или

d) имуществом, которое может быть определено как орудие его совершения;
или

e) в соответствии с законодательством запрашиваемой Стороны решение о
конфискации не может быть внесено или исполнено по причине срока
давности; или

с) запрос не относится ни к предыдущему осуждению, ни к решению
судебного характера, ни к констатации в подобном решении совершения
одного или нескольких правонарушений, на основе которых вынесено решение
или запрашивается конфискация, или

е) конфискация не подлежит исполнению в запрашивающей Стороне либо еще
не завершены обычные процедуры ее обжалования; или

і) запрос относится к решению о конфискации, вынесенному в отсутствии
лица, против которого направлено решение, и, По мнению запраши-

15 1-379 449

ваемой Стороны, осуществленное в запрашивающей Стороне производство,
которое !приводит к подобному решению, не обеспечивает соблюдение
минимальных прав на за-1циту, предоставляемых любому лицу, обвиняемому в
совершении преступления.

5. В целях пункта 4 “I” настоящей стагьи решение не считается вынесенным
в отсутствие обвиняемого:

а) если оно подтверждено или объявлено после опротестования
заинтересованным лицом; или

б) если оно вынесено после апелляции при условии, что апелляция была
подана заинтересованным лицом.

6. При рассмотрении на основании пункта 4 “Г” настоящей статьи вопроса о
соблюдении минимальных прав на защиту запрашиваемая Сторона принимает во
внимание то, что заинтересованное лицо преднамеренно стремилось избежать
правосудия или что это лицо, получив возможность обжаловать решение,
вынесенное в его отсутствие, не сделало этого. Таким же образом будет
приниматься во внимание то, что заинтересованное лицо, вызванное как
положено в суд, не явилось по вызову или не ходатайствовало о переносе
даты рассмотрения дела.

7. Сторона не будет ссылаться на банковскую тайну в качестве основания
для отказа в сотрудничестве в соогветствии с настоящей главой. Когда
этого требует ее внутреннее право, Сторона может требовать, чтобы запрос
о сотрудничестве, предполагающий нарушение банковской тайны, был бы
санкционирован либо судьей, либо другим судебным органом, включая
прокуратуру, действующим в отношении уголовных правонарушений.

8. Без ущерба для оснований отказа, предусмотренных в пункте “а”
настоящей статьи:

а) запрашиваемая Сторона не будет ссылаться как на препятствие для
сотрудничества на основании настоящей главы на то, что лицо, в отношении
которого органами запрашивающей Стороны ведется следствие или вынесено
решение о конфискации, является юридическим лицом;

б) не может являться препятствием для оказания содействия на основании
пункта 1 “а” статьи 13 то, что физическое лицо, против которого вынесено
решение о конфискации доходов, впоследствии умерло, или то, что
юридическое лицо, против которого было вынесено решение о конфискации
доходов, впоследствии прекратило свое существование.

Статья 19. Отсрочка

Запрашиваемая Сторона может отложить исполнение запроса, если оно может
нанести ущерб расследованию или судопроизводству, осуществляемому ее
органами.

Статья 20. Частичное или условное исполнение запроса

Прежде чем отказать в сотрудничестве или отсрочить сотрудничество на
основании настоящей главы, запрашиваемая Сторона рассматривает,
проконсультировавшись, в случае необходимости, с запрашивающей Сто-

450

ронои, вопрос о том, можно ли исполнить запрос частично на условиях,
которые она сочтет необходимыми.

Раздел 6. Уведомление и защита прав третьих лиц

Статья 21. Уведомление о документах

1. Сгороны оказывают друг другу возможно более широкое содействие в
вопросах вручения судебных документов лицами, которых касаются меры
обеспечения и решения о конфискации.

2. Ничто в настоящей главе не направлено на ограничение:

а) возможности пересылать по почте судебные документы непосредственно
лицам, находящимся за границей;

б) возможности для судебных служащих, должностных лиц к Других
компетентных органов Стороны-отправителя производить вручение судебных
документов непосредственно через консульские учреждения этой Стороны или
через судебных служащих, должностных лиц или другие компетентные органы
Стороны назначения, если только Сторона назначения не сделает заявления
противоположного содержания во время подписания или сдачи на хранение
Генеральному секретарю Совета Европы своего документа о ратификации,
принятии, одобрении или присоединении.

3. При вручении судебных документов лицам, находящимся за границей и
которых касаются меры обеспечения иди решения о конфискации, вынесенные
Стороной-отправителем, данная Сторона указывает, какие средства правовой
защиты могут быть использованы этими лицами в соответствии с ее
законодательством.

Статья 22. Признание иностранных решении

1. При рассмотрении запроса о сотрудничестве на основании разделов 3 и 4
запрошенная Сторона признает любое судебное решение, вынесенное
запрашивающей Стороной в отношении прав третьих лиц.

2. В признании может быть отказано:

а) если третьи лица не имели достаточных возможностей, чтобы заявить о
своих правах; или

б) если решение несовместимо с решением, уже вынесенным запрашиваемой
Стороной по тому же вопросу; или

с) если оно несовместимо с публичным порядком запрашиваемой Стороны; или

е) если было вынесено решение, противоречащее положениям об
исключительной юрисдикции, предусмотренным правом запрашиваемой Стороны.

Раздел 7. Процедурные и другие общие правила

Статья 23. Центральный орган

1. Стороны назначают центральный орган или, в случае необходимости,
несколько центральных органов, которым поручается направлять запросы,
составленные на основании настоящей главы, отвечать на них, ис-

15*

451

поднять их или передавать их в органы обладающие компетенцией для их
исполнения.

2. Каждая Сторона во время подписания или сдачи на хранение своего
документа о ратификации, принятии, одобрении или присоединении сообщает
Генеральному секретарю Совета Европы название и адрес органов,
назначенных в соответствии с пунктом 1 настоящей статьи.

Статья 24. Непосредственное сношение

1. Центральные органы сносятся между собой непосредственно.

2. В срочных условиях запросы и сообщения, предусмотренные настоящей
главой, могут быть направлены непосредственно судебными органами
запрашивающей Стороны, включая прокуратуру, таким же органам
запрашиваемой Стороны. В таких случаях копия одновременно направляется
центральному органу запрашиваемой Стороны через центральный орган
запрашивающей Стороны.

3. Любой запрос или сообщение, направляемые в соответствии с пунктами 1
и 2 настоящей статьи, могут быть переданы через Международную
организацию уголовной полиции (Интерпол).

4. Если запрос сделан в соответствии с пунктом 2 настоящей статьи и
получивший его орган не компетентен исполнить запрос, то он передает его
компетентному органу своего государства и информирует об этом
непосредственно запрашивающую Сторону.

5. Запросы и сообщения, составленные на основании пункта 2 настоящей
главы, которые не предполагают применения мер принуждения, могут быть
направлены непосредственно компетентными органами запрашивающей Стороны
компетентным органам запрашиваемой Стороны.

Статья 25. Форма запроса и языки

1. Все запросы, предусмотренные настоящей главой, составляются в
письменной форме. Могут быть использованы такие современные виды связи,
как телефакс.

2. При соблюдении положений пункта 3 настоящей статьи перевод запросов
или прилагаемых к ним документов не требуется.

3. Любая Сторона во время подписания или сдачи на хранение своего
документа о ратификации, принятии, одобрении или присоединении может в
заявлении на имя Генерального секретаря Совета Европы сохранить за собой
право потребовать, чтобы направляемые ей запросы и прилагаемые к ним
документы сопровождались переводом на ее язык или один из официальных
языков Совета Европы или на один из этих языков, который она укажет.
Другие Стороны могут применить правило взаимности.

Статья 26. Легализация

Документы, передаваемые в соответствии с настоящей главой, освобождаются
от всех формальностей легализации.

452

Статья 27. Содержание запроса

1. Запрос о сотрудничестве, предусмотренный настоящей глзбсй, ее держит:

a) название органа, направляющего запрос, и органа, осуществляющего
расследование или судопроизводство;

b) предмет и основание запроса;

c) описание существа дела, включая относящиеся к делу факты (такие, как
дата, место и обстоятельства правонарушения), по которому производится
расследование или судопроизводство, за исключением случаев запроса об
уведомлении;

d) если сотрудничество включает принягие принудительных мер: (і) текст
законодательных положений hjm, если это невозможно, содержание
применяемого к данному случаю закона; и

(H) указание, что запрашиваемая мера или любые другие меры аналогичные
действия могут быть предприняты на территории запрашивающей Стороны в
соответствии с ее законодательством;

e) поскольку это необходимо и возможно;

(і) подобные сведения относительно соответствующего лица или лиц, в том
числе имя, дату и место рождения, гражданство и местонахождение, а также
когда речь идет о юридическом лице, его месторасположение; и

(h) имущество, в отношении которого делается запрос, его
местонахождение, связь с данным лицом или лицами, связь с
правонарушением и любые другие сведения относительно других лиц, имеющих
отношение к этому имуществу; и

О описание особой процедуры, соблюдение которой желает запрашивающая
Сторона.

2. Запрос о мерах обеспечения на основании раздела 3 в отношении
наложения ареста на имущество, которое могло бы быть объектом решения о
конфискации, состоящего в обязательстве уплатить денежную сумму, также
содержит указание на максимальную сумму, которую предполагается получить
из этого имущества.

3. Кроме требований, изложенных в пункте 1, любой запрос, сделанный в
соответствии с разделом 4, содержит:

a) в случае, предусмотренном в пункте “а” статьи 13:

(і) заверенную копию решения о конфискации, вынесенного судом
запрашивающей Стороны, и изложение мотивов вынесения решения, если они
не указаны в самом решении;

(H) подтверждение компетентного органа запрашивающей Стороны о том, что
решение о конфискации подлежит исполнению и не является предметом
обычного обжалования;

(пі) информацию о том, в какой мере запрашивается исполнение решения; и

(iv) указание на необходимость принятия мер обеспечения.

b) в случае, предусмотренном в пункте 1 “б” статьи 13, изложение фактов,
на которых основывается запрашивающая Сторона, должно быть достаточным
для того, чтобы позволить запрашиваемой Стороне принять решение в
соответствии со своим внутренним законодательством;

453

с) когда у третьих лиц была возможность заявить о своих правах,
документы, подтверждающие это.

Статья 28. Недостатки в запросах

1. Если запрос не соответствует положениям настоящей главы или если
сообщенные сведения недостаточны, чтобы позволить запрашиваемой Стороне
принять решение по запросу, эта Сторона может просить запрашивающую
Сторону изменить запрос или предоставить дополнительную информацию.

2. Запрашиваемая Сторона может назначить срок для получения таких
изменений и дополнений.

3. В ожидании запрошенных изменений или дополнений по запросу,
полученному в соответствии с разделом 4 настоящей главы, запрашиваемая
Сторона может предпринять любые меры согласно разделам 2 и 3 настоящей
главы.

Статья 29. Множественность запросов

1. Если запрашиваемая Сторона получает более одного запроса на основании
разделов 2 и 4 настоящей главы относительно одного и того же лица или
того же имущества, множественность запросов не препятствует
запрашиваемой Стороне рассматривать запросы, которые требуют принятия
мер обеспечения.

2. В случае множественности запросов, направленных на основании раздела
4 настоящей главы, запрашиваемая Сторона проведет консультации с
запрашивающими Сторонами.

Статья 30. Обязательство мотивировать отказ

Запрашиваемая Сторона сообщает об основаниях отказа, отсрочки или
выдвижения условий в отношений сотрудничества, запрошенного на основании
настоящей главы.

Статья 31. Информация

1. Запрошенная Сторона незамедлительно информирует запрашивающую
Сторону:

а) о действиях, предпринятых по запросу, сделанному на основании
настоящей главы;

б) об окончательном результате действий, осуществленных по запросу;

с) о решении о полном или частичном отказе, отсрочке или выдвижении
условий в отношении сотрудничества, запрошенного на основании настоящей
главы;

(і) об обстоятельствах, делающих возможным исполнение запрашиваемых мер
или способных существенно замедлить их исполнение; и

е) в случае принятия мер обеспечения по запросу, сделанному своего
внутреннего законодательства, которые автоматически влекут за собой
отмену меры обеспечения.

2. Запрашивающая Сторона немедленно информирует запрашиваемую Сторону:

454

а) о пересмотре, решении или другом фактическом обстоятельстве, в
соответствии с которым решение о конфискации полностью или частично не
подлежит исполнению;

б) в любом развитии ситуации фактическом или юридическом, в соответствии
с которым становится более неоправданным любое действие, предпринятое на
основании настоящей главы.

3. Если Сторона ходатайствует о конфискации имущества перед несколькими
Сторонами на основании одного и того же решения о конфискации, она
уведомляет об этом запросе все Стороны, связанные с исполнением данного
решения.

Статья 32. Ограничения на использование

1. Запрашиваемая Сторона может поставить исполнение запроса в
зависимость от соблюдения условия, при котором полученные сведения или
доказательства без предварительного согласия не будут использоваться или
передаваться органами запрашивающей Стороны в целях расследований или
судопроизводств иных, нежели те, которые указаны в запросе.

2. Каждая Сторона может во время подписания или сдачи на хранение
документа о ратификации, принятии, одобрении или Ерисоединении в
заявлении на имя Генерального секретаря Совета Европы установить, что
сведения или доказательства, представленные ею на основании настоящей
главы, не могут быть использованы или переданы без ее предварительного
согласия органами запрашивающей Стороны в целях расследований или
судопроизводств иных, нежели те, которые указаны в запросе.

Статья 33. Конфиденциальность

1. Запрашивающая Сторона может потребовать, чтобы запрашиваемая Сторона
сохраняла в тайне запрос и его содержание, за исключением случаев
необходимости для исполнения запроса. Если запрашиваемая Сторона не
может обеспечить это требование конфиденциальности, она уведомляет об
этом запрашивающую Сторону незамедлительно.

2. Запрашивающая Сторона будет хранить в тайне, если это не противоречит
основным принципам ее внутреннего законодательства и при соответствующей
просьбе, все доказательства и сведения, переданные запрашиваемой
Стороне, используя их только в той мере, в какой это необходимо для
расследования или судопроизводства, описанного в запросе.

3. При соблюдении положений своего внутреннего законодательства Сторона,
получившая инициативную информацию на основании статьи 10, соблюдает
условия конфиденциальности, поставленные Стороной, передающей
информацию. Если другая Сторона не может выполнить такое условие, она
незамедлительно информирует об этом передающую Сторону.

Статья 34. Расходы

Обычные расходы, связанные с исполнением запроса, несет запрашиваемая
Сторона. Если необходимы значительные или чрезвычайные затраты на
исполнение запроса. Стороны проводят консультации, чтобы согла-

455

совать условия, на которых должен использоваться запрос и распределяться
бремя затрат.

Статья 35. Ущерб

1. Если лицом подан иск о возмещении ущерба, нанесенного действием или
бездействием в связи с сотрудничеством на основании настоящей главы,
заинтересованные Стороны при необходимости будут консультироваться друг
с другом, чтобы определить, в какой пропорции будет распределяться
возмещение ущерба.

2. Сторона, которая является ответчиком по иску о возмещении ущерба,
будет стремиться информировать об этом другую Сторону, если она может
быть заинтересована в деле.

Глава IV. Заключительные положения

Статья 36. Подписание и вступление в силу

1. Настоящая Конвенция открыта для подписания государствами — Членами
Совета Европы и государствами — не членами, которые участвовали в ее
разработке. Эти государства могут выразить свое согласие принять на себя
обязательства путем:

а) подписания без оговорки о ратификации, принятии и одобрения; или

б) подписания с условием ратификации, принятия или одобрения, с
последующими ратификацией, принятием или одобрением.

2. Документы о ратификации, принятии или одобрении передаются на
хранение Генеральному секретарю Совета Европы.

3. Настоящая Конвенция вступит в силу в первый день месяца по истечении
трех месяцев с даты, когда три государства, из которых, по крайней мере,
два являются государствами — Членами Совета Европы, выразят свое
согласие принять на себя обязательства по Конвенции в соответствии с
положениями пункта 1.

4. Для любого государства, подписавшего Конвенцию и которое впоследствии
выразит свое согласие принять на себя обязательства по Конвенции, она
вступает в силу в первый день месяца по истечении трех месяцев с даты
выражения его согласия принять на себя обязательства по Конвенции в
соответствии с положениями пункта 1.

Статья 37. Присоединение к Конвенции

1. После вступления настоящей Конвенции в силу Комитет Министров Совета
Европы может пригласить любое государство, не являющееся членом Совета и
не участвовавшее в ее разработке, присоединиться к ней при условии, что
решение, содержащее такое приглашение, будет принято большинством
голосов в соответствии с пунктом “о” статьи 20 Устава Совета Европы и
при единогласном голосовании представителей Договаривающихся Государств,
имеющих право заседать в Комитете.

2. Для любого присоединяющегося государства Конвенция вступит в силу в
первый день месяца, следующего по истечении трех месяцев с даты сдачи на
хранение Генеральному секретарю Совета Европы документа о присоединении.

456

Статья 38. Территориальное применение

1. Любое государство может во время подписания или сдачи на храпе ние
документа о ратификации, принятии, одобрении или присоединении
обозначить территории, на которые распространяется действие настоящей
Конвенции.

2. Любое государство может в любой последующий момент в заявлении на имя
Генерального секретаря Совета Европы распространить действие настоящей
Конвенции на любую территорию, обозначенную в заявлении. Конвенция
вступает в силу в отношении этой территории в первый день месяца,
следующего по истечении трех месяцев с даты получения заявления
Генеральным секретарем.

3. Любое заявление, сделанное на основании двух предыдущих пунктов,
может быть отозвано в отношении любой территории, указанной в
декларации, путем уведомления, адресованного Генеральному секретарю.
Отзыв вступает в силу в первый день месяца, следующего с даты получения
уведомления Генеральным секретарем.

Статья 39. Отношения к другим конвенциям и соглашениям

1. Настоящая Конвенция не затрагивает прав и обязательств, вытекающих из
международных многосторонних конвенций, касающихся специальных вопросов.

2. Стороны Конвенции могут заключить между собой двусторонние или
многосторонние соглашения по вопросам, регулируемым настоящей
Конвенцией, с целью дополнить или усилить ее положения или облегчить
применение закрепленных в ней принципов.

3. Когда две или несколько Сторон уже заключили соглашение или договор
по вопросам, затрагиваемым настоящей Конвенцией, или когда они
регламентировали свои отношения по этому поводу другим образом, они
вправе применять вышеназванные соглашения или договор вместо настоящей
Конвенции, если они способствуют международному сотрудничеству.

Статья 40. Оговорки

1. Любое государство может во время подписания или сдачи на хранение
своего документа о ратификации, принятии, одобрении или присоединении
заявить о применении одной или нескольких оговорок в соответствии со
статьями 2, пункт 2—6, пункт 4; 14, пункт 3; 21, пункт 2; 25, пункт 3 и
32, пункт 2. Никакая другая оговорка не допускается.

2. Любое государство, которое сформулировало оговорку в силу предыдущего
пункта, может отозвать ее полностью или частично, путем уведомления
Генерального секретаря Совета Европы. Отзыв вступает в силу с даты
получения уведомления Генеральным секретарем.

3. Любая Сторона, сформулировавшая оговорку по положению настоящей
Конвенции, не может претендовать на применение этого положения другой
Стороной; если оговорка мастична ила оговорена условием, то Сторона
может претендовать на применение этого положения в той мере, в какой она
сама ее принимает.

457

Статья 41. Поправки

1. Поправки к настоящей Конвенции могут быть предложены каждой Стороной,
и любое предложение передается Генеральным секретарем Совета Европы
государствам — Членам Совета и каждому государству — не члену, которое
присоединилось или которому было предложено присоединиться к настоящей
Конвенции в соответствии с положениями статьи 37.

2. Европейский комитет по проблемам преступности, подчиненный Комитету
Министров, рассматривает любую поправку, предложенную Сторо-шой, и
высказывает свое мнение по ней.

3. Комитет Министров изучает предложенную поправку и мнение Европейского
комитета по проблемам преступности и может принять поправку.

4. Текст любой поправки, принятой Комитетом Министров в соответствии с
пунктом 3 настоящей статьи, пересылается Сторонам для принятия.

5. Любая поправка, принятая в соответствии с пунктом 3 настоящей статьи,
вступает в силу на тридцатый день после того, как все Стороны сообщат
Генеральному секретарю о своем одобрении.

Статья 42. Урегулирование разногласий

1. Европейский комитет по проблемам преступности Совета Европы
информируется о толковании и применении настоящей Конвенции.

2. В случае разногласий между Сторонами в вопросах толкования или
применения настоящей Конвенции они стремятся урегулировать эти
разногласия путем переговоров или другим мирным способом по их выбору,
включая представление разногласий на рассмотрение Европейскому комитету
по проблемам преступности, арбитражному суду или международному суду в
соответствии с соглашением заинтересованных Сторон.

Статья 43. Денонсация

1. Любая Сторона может в любой момент денонсировать настоящую Конвенцию
путем уведомления Генерального секретаря Совета Европы.

2. Денонсация вступает в силу в первый день месяца, следующего по
истечении трех месяцев с даты получения уведомления Генеральным
секретарем.

3. Однако настоящая Конвенция продолжает применяться в отношении
исполнения решений о конфискации в соответствии со статьей 14, запрос о
котором, оформленный согласно положениям настоящей Конвенции, поступил
до того, как денонсация вступила в силу.

Статья 44. Уведомления

1. Генеральный секретарь Совета Европы уведомляет государства — Члены
Совета, любое государство, которое присоединилось к настоящей Конвенции,
о нижеследующем:

a) каждом подписании;

b) каждой сдаче на хранение ратификационной грамоты, документа о
принятии, одобрении или присоединении;

458

c) любой дате вступления в силу настоящей Конвенции в соответствии со
статьями 36 и 37;

d) любых оговорках в соответствии со статьей 40, пункт 1;

e) любом другом действии, нотификации или сообщении по настоящей
Конвенции.

В удостоверение чего нижеподписавшиеся, должным образом уполномоченные,
подписали настоящую Конвенцию

Совершено в Страсбурге, 8 ноября 1990 года на французском и английском
языках, причем оба текста имеют одинаковую силу, в единственном
экземпляре, который будет находиться на хранении в архиве Совета Европы.
Генеральный секретарь Совета Европы препровождает заверенные копии
Конвенции каждому государству — Члену Совета Европы, государствам — не
членам, которые участвовали в разработке Конвенции, и любому
государству, которому будет предложено присоединиться к Конвенции.

Сорок рекомендаций ООН

“Специальной финансовой комиссии по проблемам “отмывания” денег”

А. Общая структура рекомендаций

1. Каждая страна должна немедленно предпринимать шаги, направленные на
ратификацию и реализацию Конвенции ООН 1988 г. против нелегального
распространения наркотических веществ и психотропных препаратов (Венская
Конвенция).

2. Законы о тайне банковских вкладов следует рассматривать с точки
зрения их возможного противодействия внедрению этих рекомендаций.

3. Эффективная программа правоохранительных мероприятий против
“отмывания” денег должна включать все возрастающее многостороннее
сотрудничество и взаимную правовую помощь в ходе расследований и
уголовных преследований преступлений, связанных с “отмыванием” денег, а
также выдачу преступников в тех случаях, когда это возможно.

В. Роль систем национального законодательства в борьбе с “отмыванием”
денег масштаб преступной деятельности по “отмыванию” денег

4. Каждое государство должно предпринять необходимые меры (включая и
меры законодательного характера) для того, чтобы в соответствии с
Венской Конвенцией квалифицировать “отмывание” денег как уголовное
преступление. Каждая страна должна установить ответственность за
преступление, связанное с “отмыванием” доходов от торговли наркотиками,
как за тяжкое преступление. Каждое государство должно само определять, к
какому разряду тяжких преступлений следует относить преступления,
связанные с “отмыванием” денег.

5. Как гласит Венская Конвенция, термин “преступное отмывание денег”
должен применяться к уже широко известной деятельности по “отмы-

459

ванию” денег с учетом того, что такая информация исходит из объективных
реальных обстоятельств

6. В тех случаях, где это возможно, и сами корпорации, а не только их
сотрудники, должны нести уголовную ответственность. Профилактические
меры и конфискация

7. В случае необходимости государства должны взять на вооружение меры,
подобные мерам, принятый в Венской Конвенции (включая и мероприятия
законодательного характера), с тем, чтобы дать возможность своим
компетентным органам конфисковывать полученную при отмывании
собственность, сами доходы, средства, использованные или предназначенные
для использования при совершении преступления по “отмыванию” денег, или
равную по стоимости собственность, не компенсируя при этом действие
третьих сторон, способствовавших раскрытию преступной деятельности.

Такие меры должны включать право:

1) выявлять, отслеживать и оценивать собственность, которая подлежит
конфискации;

2) осуществлять профилактические меры, такие как замораживание средств и
изъятие их с целью предотвратить любые сделки, передачу или операции с
такой собственностью; и

3) проводить любые необходимые следственные мероприятия. В дополнение к
конфискации и уголовным санкциям страны также должны рассмотреть
возможность введения денежных и гражданских наказаний и/или судебных
процедур, включая гражданские судебные процедуры, для того, чтобы
объявлять недействительными договоры, заключенные сторонами, если
сторонам было известно или они должны были знать, что вступление в силу
договора приведет к ограничению возможности государства по возмещению
финансовых претензий, например, посредством конфискации, штрафов или
неустоек.

С. Роль финансовой системы в борьбе с “отмыванием” денег

8. Рекомендации с 10 по 29 относятся не только к банкам, но также и к
небанковским финансовым учреждениям. Даже в отношении тех небанковских
финансовых учреждений, на которые не распространяются требования
формального административного надзорного режима во всех странах
(например, обменные пункты), правительства должны обеспечить правовую
ответственность таких учреждений по тем же самым законам и
законодательным нормам, что и для всех прочих финансовых учреждений
наряду с эффективным применением этих законов или законодательных норм.

9. Соответствующие национальные органы должны рассмотреть применение
рекомендаций 10-21 и 23 к сфере ведения финансовой деятельности
коммерческими предприятиями (компаниями или отдельными профессионалами),
которые не являются финансовыми учреждениями, в тех случаях, когда такая
деятельность разрешена или не запрещена. Виды финансовой деятельности
включают те, что перечислены в приложении, но не ограничиваются ими.
Каждой стране предоставлено право выбора решить, долж-

460

ны ли юридически определяться особые ситуации, в которых не возникает
необходимости применения мер противодействия “отмыванию” денег,
например, когда финансовая деятельность ведется от случая к случаю или
на ограниченной основе.

Установление личности клиента и правила ведения регистрационных записей

10. Финансовые учреждения не должны открывать анонимны счета или счета
клиентов с заведомо фиктивными именам”-от них следует требовать (в
соответствии с законом, законодательными нормами, в рамках соглашения
между надзорными органами и финансовым учреждением или внутренних
договоренностей между финансовыми учреждениями) устанавливать
подлинность клиента на основе официального или другого надежного
удостоверения личности и регистрировать информацию о своих клиентах (и
случайных, и постоянных) в момент установления деловых отношений или
совершения операций (в частности, открытая счета или банковской
расчетной книжки сделки по доверенности, аренды банковских сейфов,
совершения крупных операций с наличными).

Для выполнения требований по установлению подлинности юридических лиц
финансовые учреждения должны при необходимости предпринять меры с тем,
чтобы: проверить законность существования и структуру организации
клиента путем получения (либо из списка организаций, либо от самого
клиента, либо же из обоих источников) доказательств регистрации, включая
информацию о названии или имени клиента, юридической форме организации,
адресе, директорах и законодательных и уставных нормах, регулирующих
обязательства организации; убедиться в том, что любое лицо,
намеревающееся действовать по поручению клиента, в самом деле обладает
полномочиями для этого, а также удостоверить подлинность этого лица.

11. Финансовые учреждения должны принимать меры для получения информации
о подлинности физического или юридического лица, по поручению которого
открывается счет или проводится операция, если возникают какие-либо
сомнения в том, что эти клиенты или посетители действуют от своего
имени, например, в случае домицильных компаний (то есть учреждений,
корпораций, фондов и пр., которые не ведут коммерческую или
производственную деятельность или не осуществляют коммерческих операций
в какой-либо форме в той стране, где расположен их зарегистрированный
офис).

12. Финансовые учреждения должны, по крайней мере, в течение пяти лет
хранить все необходимые регистрационные записи по операциям (как
внутренним, так и международным) с тем, чтобы иметь возможность
оперативно предоставлять их запросу компетентных органов. Информация в
таких записях должна быть достаточной для того, чтобы иметь возможность
произвести реконструкцию отдельных операций (включая объемы и виды
денежных средств, если таковые использовались), чтобы по необходимости
иметь доказательства для уголовного преследования Преступной
деятельности.

461

Финансовые учреждения должны хранить регистрационные записи об
установлении подлинности клиента (например, копию данной записи таких
официальных удостоверяющих документов, как паспорта, удостоверения
личности, водительские права и подобные им документы), архивы счетов и
деловую переписку, по крайней мере, в течение пяти лет после закрытия
счета.

Все эти документы должны быть доступны для внутренних компетентных
органов в ходе расследований и уголовных преследований.

13. Государства должны обращать особое внимание на опасность применения
для “отмывания” денег новых или разрабатываемых технологий, которые
могут обеспечить анонимность, и при необходимости принимать меры для
предотвращения их использования в схемах “отмывания” денег.

Повышение бдительности финансовых организаций

14. Финансовые учреждения должны обращать особое внимание на все
запутанные, необычно крупные операции и на все необычные по своей
структуре сделки, которые не имеют явного экономического смысла или
очевидной законной цели. Насколько это возможно, следует изучать
подоплеку и цель таких сделок, результаты зафиксировать в письменном
виде и предоставлять их по запросу инспекторов, ревизоров и
правоохранительных органов.

15. Если финансовые учреждения подозревают, что источником средств
является преступная деятельность, они обязаны своевременно сообщить о
своих подозрениях в компетентные органы.

16. Финансовые учреждения, их директора, ответственные сотрудники и
служащие должны быть защищены правовыми нормами от уголовной или
гражданской ответственности за нарушение любых ограничений на раскрытие
информации, предусмотренных договором или любыми правовыми, директивными
или административными положениями, если они сообщают о своих подозрениях
в компетентные органы, даже если они не имеют точных сведений о сокрытой
криминальной деятельности, и независимо от того, имела ли место
преступная деятельность на самом деле.

17. Финансовые учреждения, их директора, ответственные сотрудники и
служащие не должны (или им должны по мере необходимости запрещать)
предупреждать своих клиентов в тех случаях, когда информация о них
передается в компетентные органы.

18. Финансовые учреждения, сообщающие о своих подозрениях, должны
следовать указаниям компетентных органов.

19. Финансовые учреждения должны разработать программы направленные
против “отмывания” денег. Эти программы, минимум, должны включать:
разработку внутренней политики, методов и средств контроля включая
назначение агентов по сотрудничеству с компетентными органами на
руководящие должности и подготовку адекватны” методов проверки,
обеспечивающих высокие стандарты отбора при найме служащих; постоянно
действующую программу обучения сотрудников; контрольные функции для
проверки системы. Способы решения проблем для стран, не при-

462

нимающих или принимающих недостаточные меры противодействия отмыванию”
денег.

20. Финансовые учреждения также долины обеспечить применение
перечисленных выше принципов к филиалам я большинству своих дочерних
предприятий, расположенных за рубежом, особенно в тех странах, которые
не применяют данные рекомендации на практике или применяют их в
недостаточной степени, насколько это допустимо в рамках местных законов
и юридических норм. В тех случаях, когда местные законы и юридические
нормы запрещают такое применение, финансовые учреждения должны
проинформировать компетентные органы страны, где находится головное
предприятие, о невозможности использовать данные рекомендации.

21. Финансовые учреждения должны обращать особое внимание на деловые
связи и операции с физическими и юридическими лицами, в том числе
компаниями и финансовыми учреждениями, в тех странах, которые не
применяют данные рекомендации на практике или применяют их в
недостаточной степени. В тех случаях, когда такие операции не имеют
явного экономического смысла или очевидной законной цели, следует
максимально тщательно изучить их подоплеку и цели, результаты
зафиксировать в письменном виде и предъявлять по запросу инспекторов,
ревизоров и правоохранительных органов.

Прочие меры противодействия “отмыванию” денег

22. Страны должны рассмотреть возможность осуществления реальных мер для
выявления и контроля физического перемещения через границу наличных
денег и передаваемых денежных инструментов на предъявителя. Эти меры
должны быть подкреплены жесткими гарантиями, обеспечивающими надлежащее
использование информации без какого бы то ни было ущерба свободе
перемещения капиталов.

23. Страны должны рассмотреть возможность реализация и оценить
достоинство системы, в рамках которой банки и прочие финансовые
учреждения и посредники должны предоставлять отчет обо всех внутренних и
международных сделках, сумма которых превышает некоторое фиксированное
значение, в цент реализованный национальный орган с компьютерной базой
данных, доступной компетентным органам в ходе расследования случаев
“отмывания” денег. Эта система должна быть подкреплена жесткими
гарантиями, обеспечивающими надлежащее использование информации.

24. Страны должны и в дальнейшем оказывать общее содействие разработке
современных и безопасных способов денежного обращения, включая рост
использования чеков, платежных карточек, прямого депонирования чеков
заработной платы и регистрации ценных бумаг как средств, способствующих
вытеснению наличных денег из оборота.

25. Страны должны учесть потенциальную возможность того, что ot-мыватели
денег могут использовать для своих целей компании прикрытия, и должны
рассмотреть необходимость введения дополнительных мер по предотвращению
использования таких организаций.

463

Роль директивных и прочих административных органов в ходе осуществления
данной программы

26. Компетентные органы, которые осуществляют надзор за банками или
другими финансовыми учреждениями или посредниками, или другие
полномочные органы должны обеспечить наличие у данных учреждений
адекватных программ по профилактике “отмывания” денег. Эти органы должны
сотрудничать с другими юридическими и правоохранительными органами в
ходе расследований уголовных преследований по случаю “отмывания” денег,
периодически по своей инициативе или по их просьбе оказывая им
экспертную поддержку.

27. Компетентным органам должно быть предписано посредством
административного надзора и регулирования обеспечить эффективную
реализацию всех настоящих рекомендаций во всех остальных сферах
деятельности, связанных с наличным оборотом (по усмотрению каждой из
стран).

28. Компетентные органы должны разработать инструкции, которые помогут
финансовым учреждениям выявлять подозрительные особенности в поведении
своих клиентов. Понятно, что такие инструкции должны все время
усовершенствоваться. Понятно также, что эти указания будут прежде всего
служить в качестве учебного пособия для сотрудников финансовых
учреждений.

29. Компетентные органы, регулирующие деятельность финансовых учреждений
или осуществляющие надзор за ними, должны предпринимать все необходимые
юридические или административные меры, чтобы не дать возможности
преступным элементам или их сообщникам занимать руководящие посты в
финансовых учреждениях или приобретать значительное влияние в их
структуре.

Усиление международного сотрудничества.

Административное сотрудничество.

Обмен общей информацией

30. Национальные исполнительные власти должны рассмотреть возможность
регистрации (по крайней мере, общего объема) международных перемещений
денежных средств в любом валютном выражении таким образом, чтобы после
соотнесения этих данных с информацией Центрального банка иметь
возможность оценить объем поступающей и отправляемой из различных
зарубежных источников наличности. Эту информацию следует предоставлять
Международному валютному фонду и Банку международных расчетов, чтобы
облегчить изучение международной обстановки в данной области.

31. На международные компетентные органы, например, Интерпол и Всемирную
организацию таможенных служб, должна быть возложена ответственность за
сбор и распространение информации для компетентных органов о современных
тенденциях и способах “отмывания” денег. Центральные банки и директивные
органы банковского дела могут делать то же самое в рамках своей системы.
После консультации с торговыми ассоциациями национальные исполнительные
органы различных уровней могут

464

распространять такую информацию среди финансовых учреждений отдельных
стран.

Обмен информацией о подозрительных сделках

32. Каждое государство должно предпринимать усилия для
усовершенствования спонтанного или “происходящего по запросу”
международного обмена информацией между компетентными органами,
связанной с подозрительными сделками, лицами и корпорациями,
вовлеченными в такие сделки. Должны быть установлены надежные гарантии
того, что такой обмен информацией соответствует национальным и
международным нормам конфиденциальности и защиты информации.

Другие формы сотрудничества. Основы и средства для сотрудничества в
области проведения конфискации, взаимной помощи и экстрадиции.

33. Страны должны на двусторонней или многосторонней основе постараться
принять меры к тому, чтобы различное понимание норм в рамках
национальных определений (например, различные нормы, связанные с
элементом преднамеренности в нарушениях закона), не оказывали
негативного воздействия на возможности и добрую волю в оказании правовой
помощи друг другу.

34. Международное сотрудничество должно поддерживаться системой
двусторонних и многосторонних соглашений и договоров, основанных на
общих взаимно разделяемых правовых концепциях, что обеспечит
практическую возможность самого) от охвата различных аспектов взаимной
помощи.

35. Следует поощрять стремление стран ратифицировать и проводить в жизнь
на своей территории решения важных международных конвенций, касающихся
“отмывания” денег, таких как Конвенция Совета Европы 1990 г. по
“отмыванию”, розыску, изъятию и конфискации доходов от преступной
деятельности.

Развитие взаимной помощи в вопросах “отмывания” денег

36. Следует поощрять совместные расследования, проводимые
соответствующими компетентными органами различных стран. Один из
действительных и эффективных способов расследования с этой точки зрения
— это контроль за перемещениями средств, преступное происхождение
которых известно или имеются обоснованные подозрения на этот счет. В тех
случаях, когда это возможно, использование такого способа в различных
странах всемирно поощряется.

37. Должны существовать процедуры оказания взаимной помощи в уголовной
сфере, касающиеся введения принудительных мер, включая ведение
регистрационных записей финансовыми учреждениями и другими лицами,
розыск конкретных лиц и недвижимости, изъятие и получение доказательств
для использования в зонах иностранной юрисдикции в ходе расследований,
уголовных преследований и связанных с ними действий, принимаемых в
отношении “отмывания” денег.

38. У соответствующих органов должны иметься полномочия в ответ на
просьбу других стран предпринимать неотложные меры по выявлению,

465

замораживанию, изъятию и конфискации доходов и другой собственности,
равной по своей стоимости доходам, которые получены в результате
“ог-мывания” денег или в ходе преступных действий, включающих
“отмывание” денег. Должны также существовать договоренности о
координации судебных разбирательств по вопросам изъятия и конфискации, в
ходе которых возникают проблемы с разделением подлежащего конфискации
имущества.

39. Для избежания конфликтов между различными юрисдикциями следует
обратить особое внимание на разработку и использование механизмов
определения наилучшего с точки зрения правосудия места для проведения
судебного разбирательства в отношении ответчиков в тех случаях, которые
подлежат разбирательству более чем в одной стране, точно также должны
существовать и договоренности о координации судебных разбирательств по
вопросам изъятия и конфискации, в ходе которых возникают проблемы с
разделением подлежащего конфискации имущества.

40. Государства должны иметь отработанные процедуры выдачи (когда это
возможно) лиц, обвиняемых в совершении преступлений, так или иначе
связанных с “отмыванием” денег. С учетом своей собственной правовой
системы каждая страна должна признать “отмывание” денег преступлением,
которое предусматривает выдачу обвиняемых. В рамках своих
законодательных норм страны могут рассмотреть возможность упрощения
процедуры выдачи, а именно: разрешение переговоров о выдаче
непосредственно на уровне соответствующих министерств, выдачу лиц только
на основании ордеров на арест или выдачу лиц, имеющих гражданство данной
страны или выдачу ли которые добровольно отказываются от
соответствующего формального судебного разбирательства в чужой стране.

Указ Президента України

Про невідкладні заходи щодо запобігання виробничому травматизму та
професійним захворюванням

З метою забезпечення конституційного права громадян України на належні,
безпечні і здорові умови праці постановляю:

1. Установити, що забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на
підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності
та видів діяльності, запобігання виробничому травматизму та професійним
захворюванням є одним із важливих напрямів реалізації соціальної
політики держави, яка має здійснюватися з дотриманням таких вимог:

пріоритетності життя і здоров’я працівників у процесі виробничої
діяльності підприємств, установ, організацій;

повної відповідальності роботодавців за створення безпечних і
нешкідливих умов праці;

466

комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі національної,
галузевих, регіональних програм з цього питання;

посилення соціального захисту працівників, які потерпіли від нещасних
випадків на виробництві і професійних захворювань;

розширення застосування економічних методів управління охороною праці;

активізації здійснення заходів щодо підготовки кадрів з питань охорони
праці.

2. Кабінету Міністрів України:

розробити та затвердити до 1 вересня 2001 року Національну програму
поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на
2001—2005 роки та Програму розвитку виробництва засобів індивідуального
захисту працівників на 2001—2005 роки;

передбачати щорічно під час підготовки проектів закону про Державний
бюджет України видатки на фінансування зазначених програм;

вжити заходів щодо поліпшення медико-санітарного обслуговування
працівників;

вирішити питання про підвищення мотивації праці державних інспекторів з
нагляду за охороною праці, їх навчання га підвищення кваліфікації.

3. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки
Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським, районним
державним адміністраціям у тримісячний строк:

розглянути питання щодо поступового виведення з експлуатації та ремонту
виробничих будівель і споруд, машин, механізмів, устаткування,
транспортних засобів, інших засобів виробництва, які не відповідають
вимогам нормативних актів про охорону праці;

посилити державний контроль за дотриманням роботодавцями законодавства
про охорону праці та створенням безпечних і нешкідливих умов праці;

здійснити заходи щодо поліпшення інформаційно-роз’яснювальної роботи
серед працівників про етап охорони праці, засоби попередження
виробничого травматизму та професійних захворювань;

забезпечувати систематичний розгляд на засіданнях Національної ради з
питань безпечної життєдіяльності населення групових та смертельних
нещасних випадків на виробництві.

4. Міністерству палива та енергетики України, іншим центральним органам
виконавчої влади вжити заходів щодо поліпшення стану охорони праці на
підприємствах вугільної промисловості, інших об’єктах підвищеної
небезпеки енергетики, впровадити ефективну систему запобігання вибухам
метану на шахтах, передбачивши передусім комплексну дегазацію вугільних
пластів.

5. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та
Севастопольській міським, районним державним адміністраціям забезпечити
взаємодію з Національної службою посередництва і примирення для
оперативного розв’язання проблем з охорони праці, що виникають між
сто-Інами соціально-трудових відносин.

467

Закон України Про соціальну роботу з дітьми та молоддю

Цей Закон визначає організаційні і правові засади соціальної роботи з
дітьми та молоддю.

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

соціальна робота з дітьми та молоддю — діяльність уповноважених органів,
підприємств, організацій та установ незалежно від їх підпорядкування і
форми власності та окремих громадян, яка спрямована на створення
соціальних умов життєдіяльності, гармонійного та різнобічного розвитку
дітей та молоді, захист їх конституційних прав, свобод і законних
інтересів, задоволення культурних та духовних потреб;

соціальне обслуговування — робота, спрямована на задоволення потреб, які
виникають у процесі життєдіяльності, що забезпечує гармонійний та
різнобічний розвиток дітей та молоді шляхом надання соціальної допомоги
і різноманітних соціальних послуг;

соціальний супровід — робота, спрямована на здійснення соціальних опіки,
допомоги та патронажу соціальне незахищених категорій дітей та молоді з
метою подолання життєвих труднощів, збереження, підвищення їх
соціального статусу;

соціальна профілактика — робота, спрямована на попередження аморальної,
протиправної, іншої асоціальної поведінки дітей та молоді, виявлення
будь-якого негативного впливу на життя і здоров’я дітей та молоді та
запобігання такому впливу;

соціальна реабілітація — робота, спрямована на відновлення морального,
психічного та фізичного стану дітей та молоді, їх соціальних функцій,
приведення індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність із
загальновизнаними суспільними правилами і нормами;

соціальне інспектування — система заходів, спрямованих на здійснення
нагляду, аналізу, експертизи, контролю за здійсненням соціальних
програм, проектів, умовами життєдіяльності, моральним, психічним та
фізичним станом дітей та молоді, забезпечення захисту їх прав, свобод та
законних інтересів;

центри соціальних служб для молоді — спеціальні заклади, уповноважені
державою брати участь у реалізації державної молодіжної політики шляхом
здійснення соціальної роботи з дітьми та молоддю;

фахівець із соціальної роботи — особа, яка має спеціальну освіту і
здійснює соціальну роботу з різними категоріями дітей та молоді або
відповідними соціальними групами на професійних або волонтерських
засадах;

волонтерський рух — добровільна, доброчинна, неприбуткова та вмотивована
діяльність, яка має суспільне корисний характер;

468

соціальний менеджмент — управління системою соціальної роботи,
спрямоване на реалізацію її завдань та пошук оптимальних шляхів їх
вирішення.

Стаття 2. Законодавство України про соціальну роботу з дітьми та
молоддю

Законодавство України про соціальну роботу з дітьми та молоддю базується
на Конституції України і складається з цього Закону та інших
нормативно-правових актів.

Якщо міжнародними договорами України, їгода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, встановлене інші правила, ніж ті, що
передбачені цим Законом, то застосовуються правила міжнародних
договорів.

Стаття 3. Суб’єкти соціальної роботи з дітьми та молоддю

Суб’єктами соціальної роботи з дітьми та молоддю є:

уповноважені органи, які здійснюють соціальну роботу з дітьми та
молоддю;

фахівці із соціальної роботи.

До уповноважених органів належать:

органи виконавчої влади;

органи місцевого самоврядування;

служби у справах неповнолітніх;

центри соціальних служб для молоді, їх спеціалізовані формування;

підприємства, установи та організації, незалежно від їх підпорядкування
та форми власності.

Стаття 4. Об’єкти соціальної роботи з дітьми та молоддю

Об’єктами соціальної роботи з дітьми та молоддю є:

діти, молодь та члени їх сімей;

професійні та інші колективи;

соціальні групи, щодо яких здійснюється соціальна робота.

Стаття 5. Основні принципи здійснення соціальної роботи з дітьми та
молоддю

Соціальна робота з дітьми та молоддю грунтується на загальновизнаних
гуманістичних, демократичних та правових засадах.

Основними принципами соціальної роботи з дітьми та молоддю є:

законність, додержання і захист прав людини;

диференційність, системність, індивідуальний підхід;

доступність, конфіденційність у соціальній роботі;

відповідальність суб’єктів соціальної роботи за додержання етичних і
.правових норм, вимог та правил здійснення соціальної роботи;

добровільність у прийнятті допомоги.

Стаття 6. Сфери та рівні здійснення соціальної роботи з дітьми та
молоддю

/Сферами здійснення соціальної роботи з дітьми та молоддю є: /
громадська;

469

економічна;

освітня;

виховна;

культурна;

оздоровча.

Соціальна робота з дітьми та молоддю, державне управління та контроль у
цій сфері здійснюються на місцевому, регіональному, державному рівнях.

Розділ II ЗДІЙСНЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ ТА МОЛОДДЮ

Стаття 7. Основні напрями державної політики у сфері соціальної
роботи з дітьми та молоддю

Основними напрямами державної політики у сфері соціальної роботи з
дітьми та молоддю є:

визначення правових засад соціальної роботи з дітьми та молоддю;

розроблення та реалізація державних, галузевих, регіональних програм
соціального становлення і соціальної підтримки дітей та молоді;

створення сприятливих умов для гармонійного розвитку дітей та молоді,
задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, не
забороненому законодавством, активної участі в творчій,
культурологічній, спортивній і оздоровчій діяльності;

консультування і надання соціальних послуг, соціально-медичної,
пси-холого-педагогічної, правової, інформаційної та інших видів
соціальної допомоги;

здійснення соціального менеджменту щодо організації діяльності органів
виконавчої влади, громадських організацій, спрямованої на подолання
соціальних проблем;

здійснення соціально-профілактичної роботи щодо запобігання наслідкам
негативних явищ та подолання таких наслідків;

розроблення та здійснення комплексу реабілітаційних заходів щодо
відновлення соціальних функцій, психологічного та фізичного стану дітей
та молоді, які зазнали жорстокості, насильства, потрапили в екстремальні
ситуації;

сприяння дитячим і молодіжним організаціям, іншим об’єднанням громадян,
фізичним особам у реалізації ними власних соціальне значущих ініціатив і
проектів;

забезпечення дотримання соціальних стандартів і нормативів умов
життєдіяльності, морального, психологічного та фізичного стану дітей та
молоді;

здійснення кадрового, науково-методичного, фінансового,
матеріально-технічного, інформаційного та інших видів забезпечення
соціальної роботи;.

сприяння розвитку та підтримка волонтерського руху;

встановлення та зміцнення зв’язків із соціальними службами для молоді за
кордоном, інтеграція в міжнародну систему соціальної роботи з молоддю;

здійснення комплексу медико-соціальних та реабілітаційних заходів щодо
адаптації в суспільстві дітей з вадами фізичного та розумового розвитку.

470

Стаття 8. Соціальне обслуговуванні дітей та молоді

Соціальне обслуговування дітей та молоді здійснюється у порядку,
визначеному законодавством, шляхом надання соціальних послуг:

гарантованих державою безкоштовних (фізкультурно-оздоровчих послуг;

у доборі роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей,
професійної підготовки, освіти, професійної орієнтації та
перепідготовки;

у сфері освіти, культури, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту,
спеціального медичного обслуговування, оздоровлення, відпочинку;

добродійних послуг для задоволення духовних, культурних, естетичних,
виховних, освітніх, оздоровчо-лікувальннх, рекреаційних та інших потреб.

Стаття 9. Соціальний супровід дітей та молоді

Соціальний супровід передбачає здійснення:

службами у справах неповнолітніх, ценграми соціальних служб для молоді
системного обліку та догляду дітей і молоді, які опинилися в складних
життєвих ситуаціях;

систематичних і комплексних заходів, спрямованих на подолання життєвих
труднощів, збереження та підвищення соціального статусу дітей та молоді;

системи заходів, спрямованих на подолання різних видів залежностей, які
завдають шкоди психічному і фізичному здоров’ю дітей та молоді;

соціальної опіки щодо дітей з вадами фізичного та розумового розвитку.

Стаття 10. Соціальна профілактика серед дітей та молоді

Соціальна профілактика серед дітей та молоді передбачає здійснення:
системного обліку і догляду за дітьми та молоддю, які виявили схильність
до асоціальної поведінки;

інформаційно-просвітницької, пропагандистської та агітаційної роботи
серед дітей та молоді за місцем проживання, навчання або роботи.

Стаття 11. Соціальна реабілітація дітей та молоді

Соціальна реабілітація дітей та молоді передбачає здійснення:

навчально-виховної реабілітації у загальноосвітніх школах-інтернатах для
дітей та молоді, які потребують соціальної допомоги; у спеціальних
загальноосвітніх школах (школах-інтернатах) для дітей та молоді, які
потребують корекції фізичного та розумового розвитку; у загальноосвітніх
санаторних школах (школах-інтернатах) для дітей, які потребують
тривалого лікування;

соціально-лікувальної та психологічної реабілітації у відповідних
закладах охорони здоров’я дітей та молоді, які зазнали жорстокості,
насильства, а також я^і постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській
AEC;

фізичрої реабілітації дітей та молоді з фізичними, розумовими вадами у
спеціалізованих фізкультурно-оздоровчих закладах (клубах, центрах тощо);

471

медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, які зловживають алкоголем,
наркотиками і які за станом здоров’я не можуть бути направлені ди шкіл
соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації;

соціально-освіітньої реабілітації в школах соціальної реабілітації та
професійних училищах соціальної реабілітації неповнолітніх, які скоїли
правопорушення.

Стаття 12. Соціальне інспектування у сфері соціальної роботи з дітьми
та молоддю

Соціальне інспектування здійснюється з метою контролю за додержанням
вимог законодавства щодо захисту прав і свобод дітей та молоді у сфері
соціальної роботи з ними.

Соціальне інспектування здійснюється центрами соціальних служб для
молоді спільно з відповідними органами виконавчої влади, яким
законодавством надано право здійснювати інспекторський нагляд.

Порядок і умови здійснення соціального інспектування визначаються
спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань
молодіжної політики.

За результатами соціального інспектування центри соціальних служб для
молоді мають право:

звертатися до органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, а також підприємств, установ, організацій всіх форм
власності;

порушувати перед відповідними органами клопотання про застосування
передбачених законодавством санкцій до підприємств, установ та
організацій усіх форм власності, громадян, накладання дисциплінарних та
адміністративних стягнень на посадових осіб у разі порушення ними
законодавства стосовно дітей та молоді.

Стаття 13. Центри соціальних служб для молоді

1. Здійснення соціальної роботи з дітьми та молоддю покладається на:

Державний центр соціальних служб для молоді;

республіканський (Автономної Республіки Крим), обласні, Київський та
Севастопольський міські, районні, районні у містах, сільські та селищні
центри соціальних служб для молоді;

спеціалізовані формування центрів соціальних служб для молоді, зокрема
бюро праці, агентства зайнятості, служби психологічної допомоги, кризові
центри, центри реабілітації, ресоціалізації, адаптації, школи
батьківської підтримки для молодих батьків, телефон довіри тощо.

Державний центр соціальних служб для молоді створюється спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань молодіжної
політики та підпорядковується йому.

Центри соціальних служб для молоді створюються відповідними органами
виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, належать до сфери
їх управління і підпорядковуються відповідно органу виконавчої влади чи
виконавчому органу сільської, селищної, міської ради.

Державний центр соціальних служб для молоді контролює і координує
діяльність республіканського (Автономної Республіки Крим), обласних,

472

Київського та Севастопольського міських центрів соціальних служб для
молоді.

Республіканський центр соціальних служб для молоді Автономної Республіки
Крим, центри соціальних служб для колоді обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій, міські, районні,
районні у містах, сільські та селищні ради контролюють і координують
діяльність центрів соціальних служб для молоді відповідно районних
державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах,
сільських та селищних рад, а також надають їм практичну і методичну
допомогу.

2. Штатна чисельність працівників Державного, республіканського
(Автономної Республіки Крим), обласних, Київського та Севастопольського
міських, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних
центрів соціальних служб для молоді встановлюється згідно з мінімальними
стандартами здійснення соціальної роботи з дітьми та молоддю.

3. Типове положення про центри соціальних служб для молоді
затверджується Кабінетом Міністрів України.

4. Діяльність центрів соціальних служб для молоді фінансується за
рахунок державного та місцевих бюджетів, відповідні витрати в яких
визначаються окремим рядком, інших джерел, передбачених законодавством.

5. Послуги, що надаються центрами соціальних служб для молоді, є
державними послугами і здійснюються на безоплатній основі.

Стаття 14. Завдання суб’єктів соціальної роботи з дітьми та молоддю

Завданнями суб’єктів соціальної роботи з дітьми та молоддю є:

надання різноманітних соціальних послуг, соціально-медичної,
психо-лого-педагогічної, правової, інформаційної, матеріальної та інших
видів соціальної допомоги, консультування дітей та молоді;

розроблення та здійснення системи заходів по створенню умов, достатніх
для життєдіяльності різних категорій дітей та молоді;

здійснення соціально-профілактичної роботи серед дітей та молоді,
проведення системи заходів щодо запобігання негативним явищам та їх
подолання;

розроблення та здійснення реабілітаційних заходів щодо відновлення
соціальних функцій, морального, психічного та фізичного стану дітей та
молоді, пристосування їх до безпечних соціальних та інших умов
життєдіяльності, а також надання допомоги дітям, молоді, які зазнали
жорстокості та насильства, потрапили в екстремальні ситуації;

здійснення міжнародного співробітництва, вивчення і поширення передового
міжнародного досвіду з питань соціальної роботи з дітьми та молодцю;

сприяння молодіжним організаціям і окремим громадянам у їх культурному і
фізичному розвитку, участі в трудовій та суспільне корисній діяльності;

здійснення інших повноважень у сфері соціальної роботи з дітьми та
молоддю/ .

473

Сгаття 15. Права суб’єктів соціальної роботи з дітьми та молоддю

Суб’єкти соціальної роботи з дітьми та молоддю мають право:

вносити до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування
пропозиції щодо соціальної роботи з дітьми і молоддю, брати участь у їх
реалізації;

укладати договори з підприємствами, установами і організаціями, в тому
числі зарубіжними, на виконання ними робіт, що сприяють підвищенню
ефективності соціальної роботи;

створювати агентства, спеціалізовані служби, інші установи соціального
спрямування, займатися благодійництвом відповідно до законодавства
України;

одержувати від підприємств, установ та організацій усіх форм власності
інформацію з питань соціальної роботи з дітьми та молоддю;

проводити на підприємствах, в установах та організаціях соціологічні
дослідження з проблем молоді;

представляти інтереси окремих молодих людей (молодих сімей) в їх
відносинах з підприємствами, установами, організаціями;

надавати у встановленому порядку підприємствам, установам та
організаціям за договорами платні послуги з інформаційно-методичного
забезпечення їх діяльності щодо соціального обслуговування дітей та
молоді із зарахуванням одержаних коштів на рахунки відповідних центрів
соціальних служб для молоді. Перелік платних послуг, порядок їх надання
і витрачання одержаних коштів встановлюються спеціально уповноваженим
центральним органом виконавчої влади з питань молодіжної політики.
Прибутки від надання платних послуг спрямовуються виключно на соціальне
обслуговування та допомогу дітям та молоді.

Стаття 16. Права та обов’язки фахівця із соціальної роботи з дітьми
та молоддю

Права та обов’язки фахівця із соціальної роботи з дітьми та молоддю
визначаються та затверджуються спеціально уповноваженим центральним
органом виконавчої влади з питань молодіжної політики.

Стаття 17. Підстави щодо зміни або припинення надання соціальних
послуг дітям та молоді

Підставами щодо зміни або припинення надання соціальних послуг дітям та
молоді визнаються:

досягнення повноліття дітьми та віку молодими громадянами, з якого на
них не поширюються норми цього Закону;

добровільна відмова від отримання відповідного виду соціальних послуг,
якщо ця відмова або її наслідки не порушують прав, свобод інших осіб та
не несуть в собі загрозу життю особи, яка відмовляється від отримання
відповідного виду соціальних послуг;

інші обставини, встановлені законом.

474

Розділ III

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ ТА
МОЛОДДЮ

Стаття 18. Відповідальність за порушення у сфері соціальної роботи з
дітьми та молоддю

Порушеннями у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю визнаються:

порушення принципів здійснення соціальної” роботи з дітьми та молоддю;

невиконання фахівцями із соціальної роботи своїх обов’язків;

порушення порядку здійснення соціальної роботи s дітьми та молоддю;

порушення суб’єктами соціальної роботи інших вимог законодавства у сфері
соціальної роботи з дітьми та молоддю.

За порушення законодавства щодо соціальної роботи з дітьми та молоддю
суб’єкти соціальної роботи несуть відповідальність згідно з законами
України.

Стаття 19. Порядок розгляду спорів, що виникають у сфері соціальної
роботи з дітьми та молоддю

Спори, що виникають у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю,
розглядаються відповідно до законодавства України.

Розділ IV

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ ТА МОЛОДДЮ

Стаття 20. Міжнародне співробітництво у сфері соціальної роботи з
дітьми та молоддю

Україна бере участь у міжнародному співробітництві у сфері соціальної
роботи з дітьми та молоддю на державному, регіональному та місцевому
рівнях.

З метою розвитку міжнародного співробітництва в цій сфері Україна
укладає міжнародні угоди з іншими державами та міжнародними
організаціями.

Розділ V ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

2. Кабінету Міністрів України у тримісячний строк:

подати до Верховної Ради України пропозиції про приведення законодавчих
актів України у відповідність з цим Законом;

розробити і затвердити мінімальні стандарти щодо здійснення соціальної
роботи з дітьми та молоддю;

привести свої нормативно-правові акти у відповідність з цим Законом.

475

Зміст

Передмова ……………………… З

Глава 1. Організована злочинність ……………. 5

§ 1. Поняття і кримінологічна характеристика організованої злочинності
……….. 5

§ 2. Детермінанти організованої злочинності ………. 13

§ 3. Поняття транснаціональної організованої злочинності …. 15

§ 4. Відмивання “брудних” грошей злочинними організаціями ….. 19

§ 5. Протидія організованій злочинності ………… 21

Глава 2. Корупційна злочинність …………….. 24

§ 1. Поняття корупції та корупційних злочинів ……… 24

§ 2. Кримінологічна характеристика корупційної злочинності

й особи корупціонера ………………. 27

§ 3. Детермінанти корупційної злочинності ……….. ЗО

§ 4. Засоби протидії корупційній злочинності ………. 32

Глава 3. Рецидивна злочинність …………….. 35

§ 1. Рецидив злочинів, його структура та різновиди ……. 35

§ 2. Поняття і кримінологічна характеристика рецидивної

злочинності ………………….. 37

§ 3. Особа рецидивістів та їх класифікація ……….. 40

§ 4. Боротьба з рецидивною злочинністю ……….. 45

Глава 4. Професійна злочинність …………….. 51

§ 1. Поняття і ознаки професійної злочинності ……… 51

§ 2. Генезис професійної злочинності в Україні ……… 54

§ 3. Сучасний стан професійної злочинності та заходи боротьби

з нею …………………….. 57

§ 4. Попередження професійної злочинності ………. 61

Глава 5. Економічна злочинність …………….. 66

§ 1. Історія виникнення та поняття економічної злочинності … 66

§ 2. Кримінологічна класифікація економічних злочинів ….. 72

§ 3. Кримінологічна характеристика осіб, що вчиняють економічні

злочини ……………………. 75

§ 4. Детермінанти економічної злочинності ……….. 77

§ 5. Попередження злочинів у сфері економіки ……… 82

Глава 6. Насильницька злочинність ……………. 85

§ 1. Поняття та види насильницьких злочинів ……… 85

§ 2. Кримінологічна характеристика насильницької злочинності . 87

§ 3. Детермінанти насильницької злочинності ……… 92

§ 4. Профілактика насильницьких злочинів ………. 95

476

Глава 7. Злочинність неповнолітніх ……………. 100

§ 1 Кримінологічна характеристика злочинності

неповнолітніх …………………. 100

§ 2. Особливості детермінації злочинної поведінки

неповнолітніх …………………. 103

§ 3. Запобігання злочинам неповнолітніх ………… 106

Глава 8. Жіноча злочинність ………………. 111

§ 1. Кримінологічна характеристика жіночої злочинності …. 111

§ 2. Детермінанти жіночої злочинності ………… 113

§ 3. Кримінологічні проблеми проституції ……….. 116

§ 4. Профілактика злочинів, скоюваних жінками, і проституції . 118

Глава 9. Екологічна злочинність …………….. 120

§ 1. Сучасний екологічний стан України ………… 120

§ 2. Кримінологічна характеристика екологічної злочинності … 122

§ 3. Детермінанти екологічної злочинності ……….. 127

§ 4. Профілактика злочинів проти довкілля ………. 130

Глава 10. Необережна злочинність ……………. 134

§ 1. Кримінологічна характеристика необережної злочинності . . 134

§ 2. Детермінанти необережної злочинності ………. 138

§ 3. Характеристика осіб, які вчиняють необережні злочини … 140

§ 4. Основні напрямки запобігання необережним злочинам … 146

Глава 11. Пенітенціарна злочинність …………… 149

§ 1. Поняття пенітенціарної злочинності та її характеристика . .
149 § 2. Детермінанти пенітенціарної злочинності ……… 153

§ 3. Кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють злочини

в місцях позбавлення волі …………….. 156

§ 4. Попередження злочинів серед ув’язнених в місцях

позбавлення волі ………………… 159

Глава 12. Кримінологічні аспекти наркоманії та проституції . ….
164

§ 1. Поняття “фонових” явищ …………….. 164

§ 2. Кримінологічна характеристика наркоманії ……… 165

§ 3. Попередження наркоманії і наркобізнесу ……… 169

§ 4. Кримінологічна характеристика проституції

та її профілактика ……………….. 174

Літературні джерела ………………….. 180

Стислий словник кримінологічних термінів ………… 207

Додатки. Нормативно-правові акти ……………. 233

Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби із
організованою злочинністю” …………… 233

Закон України “Про боротьбу з корупцією ……….. 250

Закон України “Про підприємництво” (Витяг) ……… 257

477

Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про державну
податкову службу в Україні” …….. 266

Закон України “Про захист економічної” конкуренції”(Витяг) . . 282

Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх

та спеціальні установи дня неповнолітніх” ……… 289

Закон України “Про внесення змін до Закону України

“Про державну допомогу сім’ям з дітьми” ……… 300

Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо реалізації

державної молодіжної політики” ………….. 307

Указ Президента України “Про підвищення соціального статусу

жінок в Україні” ………………… 310

Постанова Кабінету Міністрів України від 25 вересня 1999 р.

“Про Програму запобігання торгівлі жінками та дітьми” … 312

Програма запобігання торгівлі жінками та дітьми ….. 313

Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи 1325 (1997)1 “Про
торгівлю жінками та примусову проституцію в державах — членах Ради
Європи” ……. 320

Закон України “Про охорону навколишнього природного

середовища” (Витяг) ………………. 322

Закон України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”(Витяг) . . . 338

Закон України “Про внесення змін до Кримінального,
Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України” від
22 лютого 2000 року (Витяги) ……… 346

Закон України “Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу

України” від 11 січня 2001 року ………….. 346

Закон України “Про адміністративний нагляд за особами,

звільненими з місць позбавлення волі” ……….. 348

Положення “Про Державний департамент України з питань виконання
покарань, затверджено Указом Президента України” від 31 липня 1998 року
№ 827/98 (Витяг) ……… 352

Закон України “Про обіг в Україні наркотичних засобів,

психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” …… 356

Закон України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними”
……………… 366

Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про запобігання
захворюванню на СНІД та соціальний захист населення”
……………….. 375

Проект Закону України “Про профілактику злочинів”(від 12 травня 1998
року) 383

Указ Президента України “Про Комплексну програму профілактики

злочинності на 2001— 2005 роки” …………. 396

Комплексна програма профілактики злочинності на 2001—2005 роки
………. 396

Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення

діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань

з охорони громадського порядку” …………. 418

478

Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку Прийнято
рряоттющєю 34/169 Генеральної Асамблеї від 17 грудня 1979 року ………
……… 420

Декларация “Основных принципов правосудия для жертв преступления и
злоупотребления властью” Принята резолюцией 40/34 Генеральной Ассамблеи
от 29 ноября 1985 года ……. ……..-• 425

Конвенція Ради Євроаи “Про корупцію у контексті кримінального

права” (ETS 173) Страсбург, 27 січня 1999 року …… 429

Конвенция Совета Европы “Об отмывании, виявлений,

изъятии и конфискации доходов от преступной деятельности” Страсбург, 8
ноября 1990 г. ……………. 443

Сорок рекомендаций ООН “Специальной финансовой комиссии

по проблемам “отмывания” денег” ……..••••• 459

Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо запобігання
виробничому травматизму та професійним захворюванням” ………•••••
466

УЗакон України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” . .
468

479

Навчальне видання

Курс кримінології

Особлива частина

Підручник

У двох книгах Книга 2

Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури

Відповідальна за випуск ТА. Яскажук

Редактор Г.І. Вівдиченко

Комп’ютерний набір JIM. Сисоєва

Комп’ютерна верстка TM. Виноградова

Художнє оформлення 0.0. Кроткое

Підписано до друку 20.08.2001. Формат 60х90/іє. Папір офсетний № 1.
Гарн. Тайме. Друк офсетний. Умови, друк. арк. 30,0. Обл.-вид. арк. 28,5.
Наклад 10000 (1-й завод — 5000) прим. Зам. Ma І ^ч Ціна договірна.

Оригінал-макет виготовлено комп’ютерним центром СП “Юрінком Інтер”

(Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції — серія ДК № 19 від 20.03.2000.)

З питань придбання літератури звертатися до видавництва “Юрінком Інтер”
за адресою: 04209, Київ-209, вул. Героїв Дніпра, 31-6; тел. 411-64-03

Віддруковано в AT “Київська книжкова фабрика” 01054, Київ, вул.
Воровського, 24

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter