Назаров В. В., Омельяненко Г. М. 2008 - Кримiнальний процес України (книга)

Назаров В. В., Омельяненко Г. М. 2008 – Кримiнальний процес України

3Частина 1

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ

Глава 1 ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ, ЙОГО ЗАВДАННЯ, СТАДІЇ ТА ДЖЕРЕЛА

§1. Поняття кримінального процесу та його завдання

Поняття «кримінальний процес» вживається у чотирьох значеннях: 1)
діяльність органів і осіб, що стосується порушення, розслідування,
судового розгляду та вирішення кримінальних справ; 2) галузь права
(кримінально-процесуальне право), що регулює цю діяльність; 3) правова
наука, що вивчає зазначену діяльність і галузь права, що ЇЇ регулює; 4)
навчальна дисципліна, під час викладання якої студенти вивчають теорію
кримінального процесу, кримінально-процесуальне право та
кримінально-процесуальну діяльність.

Кримінальний процес у першому значенні – це врегульована законом
діяльність органів дізнання (осіб, які провадять дізнання), органів
досудового слідства, прокуратури та суду, що складається з: перевірки
заяв (повідомлень) про злочин, розслідування, розгляду і вирішення
кримінальних справ, а також питань, що пов’язані з виконанням вироків.

Нині для кримінального процесу характерним є поширення впливу на нього
європейської моделі, зближення правових систем у цілому. Сприяє цьому
міждержавна співпраця у галузі кримінального судочинства, співпраця
вчених та практиків на різних рівнях, надбання держав – членів
Європейського Союзу, авторитетність рішень Європейського Суду з прав
людини та

4міжнародні договори з конкретних питань провадження у кримінальних
справах.

Важливо підкреслити, що кримінальний процес – це один з видів державної
діяльності. Саме держава через відповідні органи здійснює боротьбу зі
злочинністю, охороняє від злочинних посягань конституційний лад,
соціально-економічні. політичні та особисті права та свободи громадян)
права та законні інтереси юридичних осіб. Цю діяльність здійснюють
державні органи та посадові особи в силу наданих їм повноважень. Вони
наділені необхідною владою та за наявності законних підстав можуть
застосовувати заходи державного примусу.

Кримінально-процесуальну діяльність можуть здійснювати лише ті державні
органи, які на це уповноважені законом: суд, прокурор, слідчий, орган
дізнання та інші. Рішення, прийняті ними в межах своїх повноважень,
обов’язкові для виконання всіма установами, організаціями, посадовими
особами та громадянами (ч. 5 ст. 114, ст. 403 КПК України).

Крім органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, тобто основних
суб’єктів кримінального провадження, в ньому беруть участь й інші
суб’єкти. До них належать: обвинувачений та його захисник, потерпілий,
цивільний позивач та цивільний відповідач, представники їх інтересів та
інші особи. Проте в основі кримінального процесу лежить діяльність
органів, на які законом покладена боротьба зі злочинністю, органів, які
проводять досудове розслідування і здійснюють правосуддя.

У статті 2 КПК України зазначається, що основними завданнями
кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних
і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне
розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного
застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був
притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Під охороною прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які
беруть у ньому участь, слід розуміти, що кримінальне судочинство
покликане гарантувати всім його суб’єктам створення належних умов для
повної і безперешкодної реалізації їхніх законних прав та інтересів, у
тому числі і їхніх спеціальних прав як суб’єктів кримінального
провадження. Особи, які порушують вказані права та інтереси,
притягаються до юридичної відповідальності.

Під розкриттям злочину слід вважати встановлені їй події злочину та
винних осіб.

Діяльність з розкриття злочину складається з декількох етапів:

– виявлення та документування ознак злочину (оперативно –

розшуковий етап);

– порушення кримінальної справи її доказування (досудовий

етап).1

Кримінально-процесуальний закон визначає, що розкриття злочинів повинно
бути швидким і повним (ст. 2 КПК України).

Вимога швидкого розкриття злочину означає, що строки порушення
кримінальної справи, встановлення події злочину та винних осіб повинні
максимально наближуватися до моменту вчинення злочину. Вимога повного
розкриття злочину означає, що мають бути встановлені всі обставини, які
належать до предмета доказування у кримінальній справі. Злочин може
вважатися повністю розкритим лише після набрання обвинувальним вироком
сили, а у випадках відмови у порушенні кримінальної справи або її
закриття за обставинами, що не реабілітують цю особу (пункти 4, 8 ч. 1
ст. 6, статті 7-10 КПК України),- після набрання сили відповідною
постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи ухвалою суду.

Викриття винних зобов’язує уповноважених суб’єктів забезпечити зібрання
і відповідне процесуальне оформлення незаперечних доказів, що
безсумнівно доводять винність особи (осіб) у вчиненні злочину.

Правильне застосування закону означає суворе додержання норм
кримінального, кримінально-процесуального та іншого законодавства при
провадженні в кримінальній справі.

Від правильного розуміння поняття, суті та завдання кримінального
процесу залежить і загальний підхід до вчення про
кримінально-процесуальну форму, процесуальні гарантії, про стадії,
суб’єктів і функції кримінального судочинства.

Діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судді
(суду) з розслідування і судового розгляду кримінальних справ має
публічно-правовий характер. Злочин завжди завдає громадянам, державі
певну шкоду, і це зобов’язує органи держави, що покликані вести боротьбу
зі злочинністю, у межах

1 Кримінально-процесуальні та криміналістичні прийоми і засоби протидії
злочинній діяльності / С. В. Євдокіменко, Я. В. Кузьмічов, В. В.
Семенов, С. В. Хільченко: Моногр.- К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2006.- С.
105.

6своєї компетенції порушувати кримінальну справу в кожному випадку
виявлення ознак злочину, вживати усіх передбачених законом заходів до
встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх
покарання (ст. 4 КПК України).

Працюючи у цьому напрямі, правоохоронні органи вирішують загальні
завдання боротьби зі злочинністю.

Держава, визнаючи і встановлюючи правову боротьбу зі злочинами,
передбачає, по-перше, які саме діяння (дії чи бездіяльність) визнаються
злочинами і які заходи покарання повинні застосовуватись до осіб, які їх
вчинили (що становить предмет вивчення кримінального права); по-друге,
які державні органи покликані здійснювати правову боротьбу зі злочинами,
як ці органи утворюються і функціонують (законодавство про судоустрій і
прокуратуру); по-третє, в якому порядку, якими заходами і з додержанням
яких засад і правил має проводитися встановлення обставин вчинення
злочинів, винних осіб та їх покарання (кримінальний процес). Усе це і
становить кримінально-процесуальне право.

Забезпечити розкриття і розслідування злочинних дій, застосування
справедливого покарання до особи, винної у вчиненні злочину, можливо
лише за допомогою відповідної діяльності. Характеризуючи її, слід
зазначити, що така діяльність складається з: 1) вирішення питання про
порушення кримінальної справи; 2) розкриття і розслідування злочинів,
забезпечення всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин
справи; 3) розгляду і вирішення кримінальної справи по суті; 4)
виконання прийнятих процесуальних рішень. Вона відрізняється від інших
видів діяльності змістом, засадами побудови і порядком здійснення,
завданнями і суб’єктами, які її виконують.

Ці конкретні ознаки, властиві діяльності органів” дізнання, досудового
слідства, прокуратури і суду (судді), є складовими кримінального
процесу.1

Здійснюючи провадження у кримінальній справі, орган дізнання, слідчий,
прокурор, суддя і суд справляють виховний вплив не лише па осіб, які
безпосередньо беруть участі» у кримінальному провадженні, а й на інших
громадян, на трудові колективи, сприяючи тим самим правовому вихованню
громадян, широкому залученню населення до боротьби зі злочинністю.

Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб.- К.: Юрінком
Інтер, 2003.- С. 8-9.

§ 2. Кримінально-процесуальні правовідносини

Кримінально-процесуальні правовідносини становлять сутність
кримінального судочинства. У системі кримінально-процесуальних відносин
реалізуються повноваження державних органів, відповідальних за вирішення
кримінальної справи, з одного боку, а з другого – реалізуються
процесуальні права і захищаються матеріально-правові та процесуальні
інтереси інших суб’єктів, які залучаються до сфери кримінального
провадження.

Провадження процесуальних дій пов’язано зі здійсненням державними
органами й іншими суб’єктами, які залучаються до сфери кримінального
провадження, своїх прав і обов’язків, а отже, вони вступають між собою у
певні правовідносини, передбачені кримінально-процесуальним законом.
Кримінально-процесуальна діяльність може відбуватися лише у формі
кримінально-процесуальних відносин. Іншого, крім процесуально-правових
відносин, способу здійснення прав і обов’язків у кримінальному процесі
не існує.

Кримінально-процесуальні відносини мають свою специфіку. Вони пов’язані
зі злочином, з його ознаками, можуть бути реалізовані лише через
діяльність суб’єктів, які провадять досудове розслідування і здійснюють
правосуддя. Як слушно зазначає М. Є. Шумило, ці відносини мають
динамічний характер, що розвиваються поетапно, змінюючи свій зміст, тим
самим наближаючись до об’єктивно існуючих матеріально-правових
відносин.1

Враховуючи публічно-правове начало, властиве кримінальному судочинству,
слід зазначити: специфічною особливістю кримінально-процесуальних
правовідносин є участь у них представника державної влади, наділеного
владними повноваженнями. Без владного начала в кримінально-процесуальних
правовідносинах неможливий розвиток кримінального судочинства,
досягнення завдань, що стоять перед ним.2

Кримінально-процесуальні відносини виникають лише після одержання
правоохоронними органами інформації про вчинений чи нібито вчинений
злочин. Кримінально-процесуальні

1 Шумило М. Є. Реабілітація в кримінальному процесі.- X.: Арсіс,

2001.-С. 148-149.

2 Капліна О. Особливості тлумачення норм кримінально-проце

суального права // Право України.- 2005.- № 3.- С. 116.

8правовідносини в основному вичерпують себе з установленням
кримінально-правового відношення й прийняттям рішення про застосування
(чи незастосування) кримінальної відповідальності. Закінчення
функціонування кримінально-процесуальних відносин, у зв’язку з набранням
обвинувальним вироком законної сили, створює юридичний факт для
реалізації встановлених кримінально-правових відносин. Це не виключає
виникнення знову кримінально-процесуальних відносин і після набрання
вироком законної сили у стадіях виконання вироку, перегляду судових
рішень у порядку виключного провадження.

Вчинення злочину не завжди викликає виникнення кримінально-процесуальних
відносин, оскільки не про всі злочини стає відомо суб’єктам
кримінального провадження – компетентним державним органам. З іншого
боку, неправдиві чи помилкові повідомлення про злочин зумовлюють
виникнення кримінально-процесуальних відносин за фактичної відсутності
кримінально-правових відносин.

Юридичним фактом, що тягне виникнення кримінально-процесуальних
відносин, є наявність приводу до порушення кримінальної справи, тобто
той чи інший вид інформації про злочин, що вчинений або що готується
(ст. 94 КПК України).

Кримінально-процесуальні правовідносини – це відносини, що врегульовані
нормами кримінально-процесуального законодавства, котрі виникають,
розвиваються та припиняються у сфері кримінального судочинства, у межах
яких, за допомогою державних органів та їх посадових осіб, котрі
наділені правом провадження у кримінальних справах, реалізуються
процесуальні права суб’єктів, які залучаються чи допускаються до
кримінального судочинства, і захищаються їхні матеріально-правові,
процесуальні та інші законні інтереси, а також реалізуються повноваження
цих органів та їх посадових осіб.1

Елементами кримінально-процесуальних правовідносин є:

суб’єкти кримінального провадження (суб’єкти правовідносин);

об’єкт – поведінка суб’єктів кримінального провадження;

процесуальні права і процесуальні обов’язки суб’єктів кримінального
провадження.

Погорецький М. А. Кримінально-процесуальні правовідносини: структура і
система.- X.: Арсіс, 2002.- С. 27.

Варто підкреслити, що суб’єкти правовідносин, реалізуючи свої
процесуальні права й обов’язки, відіграють неоднакову роль у
кримінальному судочинстві, мають різний вплив на перебіг і кінцевий
результат кримінального судочинства. Головна роль у кримінальному
процесі належить державним органам і посадовим особам, відповідальним за
вирішення кримінальної справи, які наділені правом застосування норм
закону і прийняття рішень у кримінальній справі. Від них залежить
просування справи, її результат, можливість реалізації прав іншими
суб’єктами кримінального провадження. Тому закон їх зобов’язав не тільки
роз’ясняти права обвинуваченому, потерпілому та іншим суб’єктам, які
беруть участь у справі, а й забезпечити можливість здійснення цих прав
(ст. 53 КПК України).

Державні органи взаємодіють між собою, а також і з іншими суб’єктами
кримінального провадження. Дії їх взаємозалежні й виконуються у межах
суспільних відносин, регульованих нормами кримінально-процесуального
права. Суб’єктами цих кримінально-процесуальних відносин є всі особи,
які володіють процесуальними правами й обов’язками. Той чи інший суб’єкт
провадження може бути учасником одного чи декількох процесуальних
правовідносин, однак поза прямого і конкретного зв’язку із
представниками держави (слідчим, особою, яка провадить дізнання,
прокурором, судом) не може реалізувати свої права і виконати покладені
на нього обов’язки.

З урахуванням призначення, характеру процесуальної діяльності й
особливостей процесуального становища, а також ступеня заінтересованості
у справі усіх суб’єктів кримінально-процесуальних відносин можна
поділити на такі групи:

Суб’єкти, які мають та обстоюють власні інтереси: підозрюваний,
обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний
відповідач.

Суб’єкти, які захищають та представляють інтереси інших осіб: захисник,
представник потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача,
законний представник неповнолітнього.

Суб’єкти, які сприяють кримінальному судочинству і здійсненню
правосуддя: свідок, поняті, перекладач, спеціаліст, експерт, секретар
судового засідання та ін.

10§ 3. Стадії кримінального процесу

Діяльність органів дізнання, осіб, які провадять дізнання, органів
досудового слідства, прокуратури та суду здійснюється у певній
послідовності та може поділятися на певні частини, що називають стадіями
кримінального процесу.

Стадії кримінального процесу – це самостійні, пов’язані між собою
кримінально-процесуальними нормами частини кримінального процесу,
розмежовані одна від одної підсумковим процесуальним рішенням, які
характеризуються безпосередніми завданнями, що випливають із загальних
завдань судочинства, колом суб’єктів кримінального провадження, порядком
виконання процесуальних дій і характером кримінально-процесуальних
відносин.

Виділення певних частин кримінального процесу в стадії та відокремлення
їх від інших ґрунтується на таких характерних ознаках:

наявність завдань, властивих певній частині процесу;

визначене коло суб’єктів, які здійснюють на певному етапі процесуальну
діяльність;

своєрідність процесуальної форми, в якій здійснюється ця діяльність;

специфічний характер кримінально-процесуальних відносин;

наявність підсумкового процесуального акта, в якому фіксується рішення
про перехід кримінальної справи в наступну стадію процесу або про
завершення провадження її загалом.

Стадії в суворо визначеній послідовності змінюють одна одну і тісно
пов’язані між собою. Переважна більшість кримінальних справ проходить
шість основних стадій:

порушення кримінальної справи;

досудове розслідування;

попередній розгляд справи суддею;

судовий розгляд;

провадження в апеляційній інстанції;

виконання вироку, ухвали і постанови суду (судді). Існують ще дві стадії
кримінального процесу, що називають

виключними:

провадження в касаційній інстанції;

перегляд судових рішень у порядку виключного провадження.

Розглянемо докладніше стадії кримінального процесу.

Початок стадії порушення кримінальної справи збігається з початком
кримінального процесу. Кримінальний процес починається з моменту
володіння компетентним органом ймовірними відомостями про вчинення
суспільно небезпечного діяння. Завдання цієї стадії полягає в реагуванні
на кожний факт вчинення злочину і водночас полягає у захисті інших
стадій кримінального процесу від розгляду подій, що не пов’язані зі
злочином. На цій стадії компетентні державні органи здійснюють
процесуальну діяльність з прийняття, розгляду, перевірки і вирішення
заяв, що надійшли, повідомлень про вчинені або підготовлені злочини, а
також прийняття відповідних процесуальних рішень – про початок
розслідування по справі або відмову в порушенні кримінальної справи;
визначається підслідність кримінальних справ за ст. 112 КПК.

Головне завдання стадії досудового розслідування – досудовий збір,
перевірка та оцінка доказів про всі обставини, що перелічені у ст. 64
КПК України. Досудове розслідування проводиться після порушення
кримінальної справи. Засоби вирішення завдань цієї стадії передбачають
всі перелічені у законі слідчі та інші процесуальні дії, що спрямовані
на всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин вчиненого злочину.

Коло суб’єктів стадії досудового розслідування є набагато ширшим, ніж на
стадії порушення кримінальної справи. Це: потерпілий, підозрюваний,
обвинувачений, захисник, цивільний позивач та відповідач, свідок,
понятий, спеціаліст та ін.

У цій стадії кримінального процесу особі, яка вчинила злочин,
пред’являється обвинувачення і надається право мати захисника та
захищатись самому всіма передбаченими законом засобами. До
обвинувачуваного можуть застосовуватися запобіжні заходи. Прокурор
здійснює нагляд за додержанням законності в діяльності органів
досудового розслідування, санкціонує окремі рішення слідчого.

Завершується ця стадія складанням обвинувального висновку або постанови
про закриття кримінальної справи чи постанови про направлення справи до
суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного
характеру.

3. Попередній розгляд справи суддею проводиться після за

твердження прокурором обвинувального висновку, складеного

слідчим, передачі прокурором матеріалів кримінальної справи

12до суду, якому вона підсудна, і повідомлення суду про те, чи вважає
він за потрібне підтримувати державне обвинувачення.

Водночас з цим прокурор або його заступник – повідомляють
обвинуваченому, до якого суду направлено справу (ст. 232 КПК України).

Попередній розгляд справи здійснює суддя одноособово з обов’язковою
участю прокурора. Про день досудового розгляду справи повідомляють також
іншим заінтересованим у справі учасникам судового розгляду, однак їх
неявка не перешкоджає розгляду справи.

Підсумковими рішеннями у цій стадії кримінального процесу є рішення про
призначення справи до судового розгляду, про повернення справи на
додаткове розслідування або про закриття справи.

4. Судовий розгляд – стадія пронесу, в якій суддя одноособово або
колегія суддів під час судового засідання за участю

підсудного, захисника та інших учасників судового розгляду

розглядають і вирішують кримінальну справу по суті, тобто

вирішують питання про винність або невинність підсудного,

про застосування або незастосування покарання та інші

питання.

Саме у цій стадії реалізуються засади кримінального провадження, згідно
з якими правосуддя здійснюється лише судом, ніхто не може бути визнаний
винним у вчиненні злочину та підданий кримінальному покаранню інакше, як
за вироком суду та відповідно до закону.

Завершується ця стадія або винесенням вироку (обвинувального чи
виправдувального), або закриттям справи, або направленням справи на
додаткове розслідування.

5. Провадження в апеляційній інстанції полягає у перегляді

апеляційним судом, у зв’язку з поданою учасником судового

розгляду апеляцією, рішень суду першої інстанції. Апеляційне

провадження – це діяльність апеляційних судів з розгляду

справ, у яких судом першої інстанції постановлено судове

рішення, що не набрало законної сили, за апеляційними скаргами і
апеляційним поданням і вирішення питання про законність та
обґрунтованість судового рішення.

Значення апеляційного провадження полягає в тому, що новий розгляд
справи надає додаткову гарантію забезпечення законності в судочинстві у
зв’язку з можливістю своєчасного виправлення порушень закону та помилок,
допущених під час

розслідування та під час судового розгляду, реалізується виконання
судового контролю за судочинством з боку суду вищого рівня. Особливості
апеляційного провадження:

В апеляційному порядку можуть оскаржувати ся вироки будь-якого суду, за
винятком суду присяжних, які не набрали законної сили. З поданням
апеляційної скарги або апеляційного подання зупиняється виконання
судового рішення.

Справа за апеляцією розглядається судом вищого рівня, ніж той, що
постановив судове рішення.

Право оскаржити в апеляційному порядку судове рішення надається усім
учасникам судового розгляду, інтереси яких воно зачіпає.

В апеляційних скаргах і апеляційному поданні прокурора повинні
вказуватися, в чому полягає неправильність судового рішення, та доводи
на обґрунтування апеляції.

В апеляційному провадженні перевіряється не лише дотримання вимог
матеріального і процесуального закону, а й правильність, обґрунтованість
судового рішення.

Перевіряючи законність і обґрунтованість судового рішення, апеляційна
інстанція, за необхідності, проводить судове слідство й може постановити
нове судове рішення. Проте повноваження апеляційної інстанції з
перевірки законності й обґрунтованості судового рішення обмежені колом
підстав, зазначених в апеляції.

Апеляція може подаватися: на вироки, які не набрали законної сили,
ухвалені місцевими судами; на постанови про застосування чи
незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру,
ухвалені цими ж судами; на ухвали (постанови) про закриття справи або
направлення справи на додаткове розслідування, що ухвалені такими
судами; на окремі ухвали (постанови) місцевих судів; на інші постанови
.місцевих судів у випадках, передбачених законом.

Апеляційне подання та апеляційна скарга на судовий вирок віддаляє момент
набрання вироком законної сили та його виконання до того часу, поки його
не буде переглянуто апеляційною інстанцією.

6. Виконання вироків, ухвал і постанов судді (суду), що вступили в
законну силу, є завершальною стадією кримінального процесу, яка
починається з набранням вироком, ухвалою і постановою законної сили і в
якій реалізуються всі рішення суду, сформульовані у вироку, ухвалі й
постанові відносно винності

підсудного, призначення винному покарання, відшкодування шкоди, завданої
злочином, тощо.

Основний зміст стадії виконання вироку, ухвали й постанови визначають
питання, що гак чи інакше пов’язані з процесуальною діяльністю суду,
який: звертає вирок, ухвалу і постанову до виконання; безпосередньо
виконує деякі свої рішення, зокрема виправдувальний чи обвинувальний
вирок, за яким призначено те чи інше покарання; вирішує процесуальні
питання, пов’язані з виконанням вироку (про позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю; конфіскацію майна;
обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне
позбавлення волі тощо); здійснює контроль за проведенням вироку до
виконання.

Розглянемо інші стадії кримінального процесу, що мають назву виключних і
які можливі лише за наявності особливих умов.

1. Провадження в касаційній інстанції. Ця стадія кримінального процесу
має особливу процесуальну форму.

Судова помилка, допущена судом першої інстанції при вирішенні справи і
не виправлена апеляційною інстанцією, може і має бути виправлена судом
касаційної інстанції.

У касаційному порядку може переглядатися будь-яке судове рішення, що
набрало законної сили, розглянуте як суддею одноособово, так і судом
колегіально на стадіях судового розгляду місцевими судами і після
провадження в апеляційній інстанції.

Не підлягають перегляду в порядку нагляду лише постанови Пленуму
Верховного Суду України.

Судові вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним в
апеляційному порядку, можуть перевірятись У касаційному провадженні за
касаційними скаргами:

-засудженого, його законного представника і захисника -У частині, що
стосується інтересів засудженого;

виправданого, його законного представника і захисника -У частині мотивів
і підстав виправдання;

позивача, відповідача або їх представників – у частині, що стосується
вирішення цивільного позову;

потерпілого, його представника – у частині, що стосується інтересів
потерпілого.

Касаційне подання па судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 КПК
України, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи
судом першої чи апеляційної інстанції, а також

Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної
Республіки Крим, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівняні
до них прокурори та їх заступники в межах їхніх повноважень незалежно
від їх участі в розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції.

Особам, які мають право подавати касаційну скаргу (касаційне подання),
надається можливість ознайомитися у суді з усіма матеріалами справи (ст.
384 КПК України).

У результаті касаційного розгляду справи суд приймає одне з таких
рішень:

залишає вирок, постанову чи ухвалу без зміни, а касаційні скарги чи
подання – без задоволення;

скасовує вирок, постанову чи ухвалу і направляє справу на нове
розслідування або новий судовий або апеляційний розгляд;

скасовує вирок, постанову чи ухвалу і закриває справу;

змінює вирок, постанову чи ухвалу.

2. Перегляд судових рішень у порядку виключного провадження. Підставами
для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку
виключного провадження є: ново виявлені обставини; неправильне
застосування кримінального закону та порушення вимог
кримінально-процесуального закону, що істотно вплинули на правильність
судового рішення (ч. 1 ст. 4004 КПК України).

Відновлення справ за нововиявленими обставинами є формою перегляду
судових вироків, ухвал, постанов, які набрали законної сили, внаслідок
виявлення після набрання судовим рішенням законної сили нових обставин,
що встановлюють незаконність і необґрунтованість цього рішення.

Обставини вважаються новими незалежно від того, чи були вони відомі
кому-небудь з суб’єктів кримінального провадження. Важливо те, що
останні не були відомі органам, які провадили досудове слідство, та суду
під час розгляду даної справи. Новими обставинами є також злочинні
зловживання самих суддів, які винесли вирок, ухвалу чи постанову,
прокурора, слідчого або особи, яка проводила дізнання у даній справі.

За нововиявленими обставинами можуть переглядатися вироки, ухвали і
постанови, винесені у суді першої та апеляційної інстанцій, а також
ухвали і постанови касаційних інстанцій за поданням Генерального
прокурора України та його заступників, прокурора Автономної Республіки
Крим, прокурорів об –

16ластей, прокурорів міст Києва і Севастополя, військового прокурора (на
правах прокурора області), а також судді касаційного суду в кількості не
менше п’яти осіб.

§ 4. Поняття кримінально-процесуального закону і норми

Кримінально-процесуальний закон – це сукупність процесуальних норм, що
регулюють кримінально-процесуальну діяльність і спрямовані на
забезпечення виконання завдань кримінального судочинства.

Ознаки кримінально-процесуального закону:

це акт, що має юридичну силу;

формулює засади і регулює процедуру кримінального провадження;

регламентує діяльність суб’єктів кримінального провадження, надаючи їм
певні права й обов’язки;

цей акт націлений на вирішення завдань кримінального процесу.

Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального закону є
нормативні акти, які можна класифікувати за різними підставами: 1) за
юридичною силою – закони (КПК) і підзаконні акти (наприклад, Інструкція
про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів
дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених,
підсудних, свідків і потерпілих); 2) за сферою дії –
загальнообов’язкові, спеціальні, локальні; 3) за ступенем загальності
правових норм – загальні та норми, що конкретизують; 4) за характером
волевиявлення – норми, що встановлюють, норми, що змінюють, і норми, що
скасовують; 5) за часом дії – визначено-строкові та
невизначено-строкові; 6) за суб’єктами нормо-творчості – видані
Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів
України, центральними органами виконавчої влади.

Крім цього, кримінально-процесуальні норми як зміст
кримінально-процесуального закону можуть міститися в
кримінально-процесуальних, нормативно-правових актах, у комплексних
нормативно-правових актах, «присвячених» кільком галузям права. Такими
є, наприклад: закони України «Про внесення змін до
Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих
актів України у зв’язку з утворенням

17податкової міліції»,
«Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального
кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного
законодавства», «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих
актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про боротьбу з
корупцією».

Отже, зовнішньою формою кримінально-процесуального закону є
кримінально-процесуальний акт вищих органів державної влади, а його
наповненням, змістом – кримінально-процесуальна норма як структурний
елемент кримінально-процесуального закону, права, його невід’ємна
частина і найголовніша одиниця.

Слід також пам’ятати, що кримінально-процесуальні відносини, які
виникають на практиці, настільки різноманітні і непередбачувані, що
кримінально-процесуальний закон, в певних випадках, не в змозі
запропонувати перспективне регулювання всіх відносин, які реально
виникають, передбачити відповіді на породжувані практикою запитання.
Тому, застосування кримінально-процесуального закону за аналогією є
можливим і необхідним.

Аналогія – це подібність, схожість у чому-небудь між предметами,
явищами, поняттями; застосування до випадку, непередбаченого законом,
норми права, що передбачає інші схожі випадки, а також вирішення
будь-якої справи на основі загальних засад законодавства і загальної
політики держави.1 Отже, ті аспекти кримінально-процесуальної
діяльності, що не врегульовані законодавцем, регулюються за аналогією
іншими нормами кримінально-процесуального закону. Наприклад,
постановленню вироку передує нарада суддів під керівництвом головуючого.
Ніхто із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий
голосує останнім (ч. 1,3 ст. 325 КПК України). Суддя, який залишився в
меншості, має право викласти письмово свою окрему думку, яка додається
до справи, але оголошенню не підлягає (ч. 1 ст. 339 КПК України).
Водночас детально не врегульовано дії суддів при винесенні ухвали в
нарадчій кімнаті. Тому зазначені норми щодо винесення вироку за
аналогією мають застосовуватись і при винесенні судом ухвали в нарадчій
кімнаті.

1 Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. – К.: Головна
редакція Української Радянської Енциклопедії, 1977.- С. 48.

18Для того, щоб застосування кримінально-процесуального закону за
аналогією не призвело до порушення засади законності, слід додержуватися
низки умов:

передбачений процесуальним законом випадок має бути подібним до того, до
якого закон застосовується за аналогією;

застосування закону за аналогією в жодному разі не може обмежувати
процесуальні права суб’єктів, які беруть участь у справі, або покладати
на них не передбачені законом обов’язки;

не допускати вчинення органами слідства і дізнання, прокуратурою і судом
процесуальних дій, що не передбачені нормами кримінально-процесуального
закону.

Кримінально-процесуальний закон містить кримінально-процесуальні норми,
тобто встановлені державою та визначені в законі загальнообов’язкові
правила поведінки суб’єктів кримінального провадження, виконання яких
забезпечується державною владою.

Кримінально-процесуальні норми – початкова, визначальна лапка в
механізмі кримінально-процесуального регулювання. У них безпосередньо
виявляється воля держави щодо необхідного порядку порушення,
розслідування і вирішення кримінальних справ, визначаються процесуальний
статус суб’єктів кримінального провадження, порядок провадження слідчих
дій, застосування заходів процесуального примусу тощо. Водночас, якщо
для багатьох суб’єктів кримінального провадження засвоєння
кримінально-процесуальних норм є правом, то для компетентних органів
держави і відповідних посадовців, діяльність яких здійснюється у формі
застосування таких норм, це – державний обов’язок.

Ознаки кримінально-процесуальної норми:

це загальновизнане правило поведінки, що формулюється державою та має
загальнообов’язковий характер (положення норм права повинні сприйматися
як безумовна вказівка До дій, що виходить з державних структур, і не
підлягають обговоренню або оцінці з приводу їх доцільності чи
раціональності);

це формально визначене правило поведінки (в нормі закріплюються права й
обов’язки суб’єктів кримінального провадження, а також санкції за
порушення встановлених норм; приписи норм повинні виконуватися в тому
обсязі, в якому вони формально закріплені);

19це правило поведінки
загального характеру (правило поведінки адресовано не конкретній особі,
а поширюється на всіх, хто стає суб’єктом відносин, що регламентується
нормою права);

це правило поведінки, що набуває характеру нормативності у чітко
встановленому порядку (норма стає такою тоді, коли вона видається
вповноваженим на те органом у межах його компетенції і в межах
встановленої процедури, тобто з додержанням порядку розроблення,
обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни та відміни дії і змісту
норм);

це правило, дотримання якого забезпечується державою (держава створює
реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному дотриманню правил
поведінки, а також створюються засоби заохочення, переконання, примусу і
санкцій за невиконання вимог).1

Кримінально-процесуальні норми поділяються на такі, що зобов’язують
(імперативні), уповноважують і забороняють.

Норми, що зобов’язують, категорично диктують суб’єктам кримінального
провадження певну поведінку. Наприклад, ст. 23 КПК України передбачає,
що при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду
кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані
виявити причини й умови, які сприяли вчиненню злочину.

Норми, що уповноважують, наділяють суб’єктів кримінального провадження
процесуальними правами. Використання їх залежить від розсуду цих
суб’єктів. Наприклад, ч. 1 ст. 88 КПК України надає учасникам судового
розгляду право ознайомитися з протоколом судового засідання і подати
письмові зауваження. Але скористатися цим правом чи ні, вирішують самі
учасники судового розгляду. Тому норми, що уповноважують, на відміну від
зобов’язуючих, імперативних, мають диспозитивний характер.

Норми, що забороняють, зобов’язують суб’єктів кримінального провадження
утримуватися від вчинення певних дій. Наприклад, у ч. З ст. 22 КПК
України зазначається, що забороняється домагатися показань
обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом
насильства, погроз та інших незаконних заходів. Забороняючі норми можна
розглядати як різновид зобов’язуючих норм.

1 Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб.- К.: Юрінком
Інтер, 2003.- С. 35-36.

20За порушення приписів, що містяться в зобов’язуючих і забороняючих
нормах, до суб’єктів кримінального провадження можуть застосовуватися
санкції: процесуальні (наприклад, привід через органи внутрішніх справ
свідка, який не з’явився без поважних причин за викликом слідчого;
скасування постанови слідчого чи вироку суду; повернення кримінальної
справи на додаткове розслідування); дисциплінарні (догана, сувора
догана, попередження про неповну посадову відповідність, звільнення з
роботи); адміністративні (наприклад, за злісне ухилення свідка,
потерпілого від явки до органів досудового слідства або дізнання
передбачається накладення штрафу згідно зі ст. 1854 КУпАП);
кримінально-правові (наприклад, відмова свідка від давання показань або
відмова експерта чи перекладача без поважних причин від виконання
покладених на них обов’язків у суді або під час провадження досудового
слідства карається штрафом від 50 до 300 неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або арештом на строк до шести місяців – ст. 385 КК
України).

Норми кримінально-процесуального права можуть бути закріплені в одній
або кількох статтях закону, а іноді кілька норм міститься в одній
статті. Наприклад, у ст. 5 КПК України закріплено одну норму: «Ніхто не
може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в
порядку, встановлених законом». У ст. 22 КПК України містяться три
норми: в ч. 1-обов’язок суду, прокурора, слідчого й особи, яка провадить
дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного,
повного й об’єктивного дослідження обставин справи; в ч. 2 – заборона
перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого; в ч. З – заборона
домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом незаконних
заходів.

Кримінально-процесуальні норми за своєю структурою мають три основні
складові: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Гіпотеза визначає умову, за
наявності якої дана норма повинна застосовуватися. Диспозиція містить
сам припис, правило поведінки. Санкція передбачає несприятливі для
суб’єкта наслідки, які настають при невиконанні норми.

Для успішного виконання завдань кримінального судочинства, підвищення
його ефективності, зміцнення законності, посилення охорони прав і свобод
громадян вирішальне значення має точна реалізація як усієї системи
кримінально-процесуальних норм, так і кожної з них окремо.

§ 5. Дія кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб

Кримінально-процесуальний кодекс у ч. 1 ст. З КПК України закріплює
територіальну засаду визначення дії кримінально-процесуального закону у
просторі, відповідно до якого порушення, досудове розслідування й
розгляд судом кримінальних справ на території України здійснюються за
нормами КПК незалежно від місця вчинення злочину. Згідно зі ст. 1 Закону
України «Про державний кордон України», територією України є суша, води,
надра, повітряний простір, що обмежені лінією та вертикальною поверхнею,
яка проходить по цій лінії, і є державним кордоном України.1

Провадження в кримінальних справах про злочини, вчинені на повітряному,
морському чи річковому судні, яке перебуває поза межами України під
прапором або з розпізнавальними знаками України, здійснюється за
кримінально-процесуальним законодавством України, якщо інше не
передбачено міжнародними договорами.

При виконанні на території України доручень судів і слідчих органів
іноземних держав, з якими укладено договори про надання правової
допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах, застосовується
процесуальне законодавство України. Однак слід зазначити, що на прохання
установи, від якої надійшло доручення, може застосовуватися процесуальне
законодавство відповідної іноземної держави, якщо воно не суперечить
законодавству України. При цьому, залежно від стадії кримінального
судочинства, питання про можливість застосування процесуального
законодавства іншої держави вирішують Генеральний прокурор України або
Верховний Суд України.

Не вважається територією України територія, на якій розташовані
дипломатичні представництва інших держав в Україні, військові судна, що
приписані до портів на території інших держав і плавають під їх
прапорами, що перебувають у територіальних водах чи портах України, а
також військові повітряні судна інших держав, приписані до аеропортів на
їх території під

1 Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.
// Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № 2.- Ст. 5; 2003.- № 27.-
Ст. 209.

22їх розпізнавальним знаком, що перебувають у повітряному просторі чи на
аеродромі України. На цих територіях правила провадження у кримінальних
справах, встановлені КПК України, не діють, але можуть застосовуватись
за згодою уповноважених представників відповідних держав.

Чинність кримінально-процесуального закону в часі полягає в тому, що
слідчі органи, прокурор, суддя і суд застосовують процесуальні норми, що
діють на момент провадження в справі. Це означає, що коли під час
розслідування чи розгляду справи в суді кримінально-процесуальний закон
змінюється, доповнюється чи замінюється новим, то після набрання
останнім чинності застосовуються нові процесуальні норми, незалежно від
того, коли було вчинено злочин і коли порушено справу. Однак, якщо новий
закон скасовує або обмежує те чи інше процесуальне право суб’єкта
кримінального провадження в справах, які вже перебувають у провадженні
слідчих органів чи суду, це право зберігається за ним до закінчення
провадження в даній справі. Отже, кримінально-процесуальний закон певною
мірою має зворотну силу.

Частина 5 статті 94 Конституції України визначає, що будь-який закон
України набирає чинності через десять днів від дня його офіційного
оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня
його опублікування. Таким чином, вихідною точкою для визначення дати
набрання чинності кримінально-процесуальним законом, під яким слід
розуміти Кримінально-процесуальний кодекс і всі ті зміни і доповнення,
що були або можуть бути внесені до нього у майбутньому, є день його
офіційного оприлюднення і опублікування.

Норми кримінально-процесуального закону діють до їхнього скасування чи
заміни новими нормами, а якщо норму було прийнято на певний строк – до
закінчення такого строку.

Дія кримінально-процесуального закону щодо осіб означає, Що при
провадженні у кримінальній справі на території України норми КПК
застосовуються у справах про злочини:

громадян України;

осіб без громадянства;

іноземців, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної
недоторканності.

Іноземці й особи без громадянства, які перебувають на території України,
користуються тими ж правами і свободами, а також несуть ті самі
обов’язки, що і громадяни України, якщо

інше не визначено в окремих законах. Відповідно до ст. 19 Закону України
«Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» законодавством
України іноземцям гарантується недоторканність особи, житла, невтручання
в особисте життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних
повідомлень, повага їхньої гідності нарівні з громадянами України. У
силу ст. 29 зазначеного Закону іноземці, які вчинили злочини, несуть
відповідальність на загальних підставах.1

Водночас норми КПК не застосовуються стосовно осіб, які користуються
правом дипломатичної недоторканності. Дипломатичні представники
іноземних держав та деякі інші особи наділені дипломатичною
недоторканністю (дипломатичним імунітетом) низкою міжнародно-правових
актів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і
чинним законодавством України (наприклад, Віденською конвенцією про
дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденською конвенцією про
консульські зносини від 24 квітня 1963 р., Конвенцією про привілеї та
імунітети Об’єднаних Націй від 13 лютого 1946 р., відповідними
міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, Законом України
«Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991
р., Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи
іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. та ін.). Це означає, що
у разі вчинення цими особами злочину на території України вони не
підсудні у кримінальних справах судам України і питання щодо їх
відповідальності вирішується дипломатичним шляхом. Дипломатична
недоторканність може бути:

повна – обумовлює непідсудність по кримінальних справах судам України
щодо будь-яких дій, незалежно від того, вчинені вони особою при
виконанні її офіційних функцій чи в інших випадках, наприклад у
побутових відносинах;

обмежена – при пій непідсудність поширюється виключно на дії, вчинені
певною службовою особою під час виконання своїх офіційних функцій.

1 Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»
від 4 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України.- 1994.- № 23.-
Ст. 161; 2004.- № Ц.- Ст. 143; 2005.- № 35-36.-Ст. 446.

Слід мати на увазі, що на осіб, які володіють повною чи обмеженою
дипломатичною недоторканністю, може бути поширена кримінальна юрисдикція
України, якщо відповідна держава надасть згоду па це і позбавить таку
особу дипломатичного імунітету.

До осіб, на яких розповсюджується повна або обмежена дипломатична
недоторканність, належать:

Генеральний Секретар ООН, його помічники та інші посадові особи ООН, а
також члени їхніх сімей;

представники іноземних держав, члени парламентських делегацій, а також
па підставі взаємності співробітники делегацій іноземних держав, які
приїздять в Україну чи проїжджають через її територію транзитом для
участі в міжнародних переговорах, міжнародних конференціях та нарадах
або з іншими офіційними дорученнями, члени сімей цих осіб, які їх
супроводжують, якщо вони не є громадянами України;

дипломатичні агенти – посол, посланник, повірений у справах;

члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають
дипломатичний ранг: радники, торгові представники, військові аташе,
перші, другі та треті секретарі, заступники торгових представників,
помічники аташе і члени сімей зазначених осіб, якщо вони не є
громадянами України;

– дипломатичні кур’єри при виконанні своїх обов’язків;

– дипломатичні агенти, які акредитовані в іншій державі і

транзитом проїжджають через територію України; члени їхніх сімей, які
супроводжують зазначених осіб або слідують окремо, щоб приєднатися до
них або повернутися у свою державу;

– дипломатичні агенти, які є громадянами України або постійно в ній
проживають,- лише щодо офіційних дій, вчинених ними при виконанні своїх
функцій;

-адміністративно-технічний персонал дипломатичних представництв і члени
його сімей;

– консульські посадові особи консульської установи, яким

Доручено виконання консульських функцій.

При з’ясуванні обсягу дипломатичного імунітету консульських посадових
осіб і консульських службовців, співробітники адміністративно-технічного
та обслуговуючого персоналу Дипломатичних представництв, а також членів
сімей цих осіб

необхідно звертатись і до конкретних угод між Україною та відповідними
державами про заснування дипломатичного чи консульського представництва.
Цими угодами зазначеним особам па підставі взаємності може надаватися
більший обсяг імунітету, ніж це передбачається загальними
міжнародно-правовими актами.

§ 6. Кримінально-процесуальна форма та процесуальні гарантії

Кримінально-процесуальна форма – це передбачений
кримінально-процесуальним законом порядок усієї
кримінально-процесуальної діяльності органів досудового розслідування,
прокуратури і суду, а також громадян, залучених до сфери цієї
діяльності, як і порядок вчинення її оформлення окремих процесуальних
дій, прийняття, оформлення та звернення до виконання процесуальних
рішень.

Виділяючи і регулюючи стадії кримінального процесу, процесуальні дії, що
провадяться в кожній з них, рішення, що приймаються і виконуються,
кримінально-процесуальний закон установлює тим самим форму всієї
процесуальної діяльності. Водночас він регулює порядок провадження
процесуальних дій, наприклад, порядок виклику і допиту свідка,
оформлення результатів допиту, порядок притягнення особи як
обвинуваченого, визнання особи потерпілою, оскарження й опротестувати
вироку, порушення і вирішення клопотань та ін.

Процесуальна форма визначається лише процедурними нормами
кримінально-процесуального права. Оскільки вона передбачена законом, її
порушення завжди означає порушення закону і може спричинити скасування
або зміну прийнятого рішення.

Верховний Суд України в своїх постановах постійно звертає увагу судів па
необхідність суворого додержання процесуальної форми, виступає проти
процесуального спрощенства.

На значення дотримання процесуальної форми у процесі розслідування
злочинів неодноразово наголошувалося науковцями. Так, О. Р. Михайленко
підкреслює вагому роль процесуальної форми у кримінальному судочинстві,
особливо при складанні протоколів слідчих дій з метою отримання належної

26доказової інформації.1 Л. М. Лобойко на підставі проведеного
дослідження декількох підходів до розуміння процесуальної форми робить
висновок проте, що поняття «процесуальна форма», у широкому розумінні,
утворює «форму кримінального процесу» і поєднує теоретичні, правові і
практичні складові.2

Додержання процесуальної форми забезпечує виконання всіх завдань
кримінального судочинства загалом, а також спеціальних завдань кожної
стадії та інститутів кримінального процесу. Кримінально-процесуальним
законом установлено єдиний порядок провадження в кримінальних справах.
Водночас закон допускає і диференціацію процесуальної форми в окремих
категоріях справ. .Зокрема, у справах про образи, легкі тілесні
ушкодження та деякі інші злочини, як правило, досудове розслідування не
провадиться. У справах про злочини неповнолітніх закон передбачає
додаткові процесуальні гарантії забезпечення цим особам права па захист
у вигляді обов’язкової участі захисника з моменту визнання особи
підозрюваною чи пред’явлення їй обвинувачення. Така диференціація,
відступ від звичайної, єдиної процесуальної форми зумовлені характером
злочину або особливостями обвинуваченого тощо.

Отже, кримінально-процесуальна форма:

забезпечує умови послідовного дотримання демократичних засад
кримінального провадження;

створює стабільний, стійкий, юридично визначений режим провадження у
кримінальних справах і покликана забезпечити законність у діяльності
суду, органів дізнання і досудового слідства, а також прокурорського
нагляду у кримінальних справах;

містить умови, що покликані забезпечити активність органів прокуратури,
досудового слідства і суду в боротьбі зі злочинністю (своєчасність
порушення ними кримінальних справ за наявності приводів і підстав до
цього, вжиття всіх передбачених законом заходів до викриття їх у суді);

Михайленко О. Р. Складання процесуальних актів у кримінальних справах.-
К.: Юрінком, 1996.- С. 10-12.

Лобойко Л. М. Принцип диспозитивності у кримінальному процесі України:
Монографія.- Д.: Юрид. акад. М-ва внутр. справ; Ліралтд., 2004.- С. 125-
1.29.

містить гарантії прав і законних інтересів громадян – обвинуваченого,
потерпілого та інших суб’єктів, яких притягають до справи або інтереси
яких зачіпаються в процесі провадження;

створює умови, що забезпечують повноту, всебічність й об’єктивність
досліджування обставин справи як кожної з них окремо, так і в
сукупності, встановлення істини, правильне і справедливе застосування
закону;

передбачає засоби, що забезпечують можливість виявлення в процесі
провадження по справі причин і умов вчинення злочину, і прийняття
процесуальних заходів запобігання злочинам у майбутньому;

має важливе значення для авторитету суду переконливості його вироку,
здійснення виховного і загальнопопереджуючого ефекту кримінального
судочинства.

З процесуальною формою тісно пов’язане питання процесуальних гарантій.
Процесуальні гарантії – це передбачені кримінально-процесуальним законом
засоби забезпечення досягнення завдань кримінального судочинства й
охорони прав і законних інтересів суб’єктів, які беруть у ньому участь.
Такими засобами є:

кримінально-процесуальна форма (є найважливішою процесуальною гарантією
правильного порушення кримінальних справ, їх успішного розслідування,
судового розгляду і вирішення, а також гарантією прав особи в
кримінальному процесі);

засади кримінального провадження;

дотримання процесуальних строків;

процесуальні обов’язки суб’єктів кримінального провадження;

заходи кримінально-процесуального примусу;

право на захист;

право на оскарження процесуальних дій і рішень органів розслідування,
суду.

§ 7. Кримінально-процесуальні функції

Кримінально-процесуальні функції – це визначені у законі основні напрями
процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань
кримінального судочинства суб’єк –

тами, уповноваженими па ведення процесу або наділеними призами для
активної участі у справі з метою захисту своїх законних інтересів.

Конституція України визначає правовий зміст кримінально-процесуальних
функцій. Загальні завдання кримінального судочинства, сформульовані у
ст. 2 КПК України, не виключають, а. навпаки, передбачають різні форми і
методи їх реалізації судом, прокурором, слідчим і органом дізнання.
Кожний з них має притаманну саме йому спрямованість у вирішенні цих
завдань. У свою чергу суб’єкти, які мають та обстоюють власні інтереси
(підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та ін.) мають свою
спрямованість у діяльності, яку вони здійснюють і яка обумовлена
характером їх інтересів у справі. Із спрямованістю тих чи інших видів
процесуальної діяльності пов’язано поняття кримінально-процесуальних
функцій.

Кримінально-процесуальні функції передусім обумовлені специфічним
соціальним і правовим змістом. Виділення тих чи інших функцій і
можливість їх здійснення конкретними суб’єктами провадження залежить не
від волі та бажання останніх, а від законодавця, який, враховуючи низку
чинників, у тому числі й закони психології, нормативно закріплює
відповідну структуру судочинства, яка відбиває реальне становище речей,
права та законні інтереси суб’єктів провадження, цілі, до яких прагне.
Інакше кажучи, кримінально-процесуальна функція – це об’єктивна
категорія, яка відбита у чинному законі і визначає процесуальний статус
даного суб’єкта. Тому характер процесуальної функції, яку здійснює
суб’єкт, не залежить від його конкретної позиції уданій справі.

Для процесуальних функцій істотно важливим є те, що вони:

• закріплені у законі певними видами, напрямами процесуальної
діяльності;

• відокремлені з усієї процесуальної діяльності як основні, оскільки
кожна з них безпосередньо пов’язана з реалізацією завдань кримінального
судочинства;

• виконуються суб’єктами, які уповноважені на провадження у справі або
мають у ній процесуальний інтерес.

о урахуванням такого розуміння суті процесуальних функцій до їх числа в
юридичній літературі найчастіше відносять, як головні, такі функції:
обвинувачення, захисту і вирішення справи (правосуддя). Деякі вчені
обґрунтовують також наяв –

ність таких функцій, як розслідування злочинів, забезпечення
розслідування та ін.1

Названі кримінально-процесуальні функції виконуються не ізольовано одна
від одної, вони тісно пов’язані між собою/перебувають у певному
співвідношенні та у сукупності забезпечують виконання завдань
кримінального процесу.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

У чому полягає зміст кримінального судочинства?

Якими завдання кримінального судочинства?

Що таке стадія кримінального процесу, яка їх кількість і загальна
характеристика?

Назвіть види кримінально-процесуальних норм та визначіть їх структуру.

Як діє кримінально-процесуальний закон у часі, просторі та щодо осіб?

Яке значення мають кримінально-процесуальна форма та процесуальні
гарантії?

Що розуміється під кримінально-процесуальними функціями?

Яке співвідношення кримінального процесу з іншими галузями права?

Рекомендована література до глави 1

Азаров Ю. /., Заїка С. О., Терещук О. В., Штанько О. Ф.
Кримінально-процесуальне право України: Загальна частина: Посіб. для
підготов, до іспитів. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2003.

Коваленко Є. Г., Маляренко В. Т. Кримінальний процес України:
Підручник.-К.: Юрінком Інтер, 2006.

Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч.
посібник. – К.: Істина, 2005.

Конституція України (із змінами і доп.).- К.: Атіка, 2006.

Кримінально-процесуальний кодекс України: Офіційний текст – К.: Атіка,
2006.

Погорецький М. А. Кримінально-процесуальні правовідносини: структура і
система.- X.: Арсіс, 2002.

Шумило М. Є. Реабілітація в кримінальному процесі.- X.: Арсіс, 2001.

1 Строгович М. С. Уголовное преследование в советском уголов-ном
процессе.- М.: АН, 1951.- С. 15; Савицкий В. М. Очерк теории
прокурорского надзора в уголовном судопроизводстве.- М.: Наука, 1975.-
С. 30; Чеканов В. Я. Прокурорский надзор в уголовном судонроизводстве.-
Саратов: СГУ, 1*972.- С. 146; Якубович Н. А. Про-цессуальние функции
следователя / Проблеми ппредварительного следствия в уголовном
судонроизводстве: Сб. науч. тр.- М., 1980. – С. 15; Видря М. М.
Расследование уголовного дела – функция уголов-ного процесса// Советское
государство и право.- 1980.- № 9.- С. 78; Альпєрт С. А.
Кримінально-процесуальні функції: поняття, система, суб’єкти: Конспект
лекцій.- X.. 1990.- С. 13.

30Глава 2

ЗАСАДИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

§ 1. Поняття, значення

і система засад

кримінального провадження

Засада – це основне вихідне положення будь-якої наукової системи, теорії
ідеологічного напряму і т. ін. Зі змісту зазначеного терміна випливає,
що засадою кримінального провадження може визнаватися не кожне
положення, що характеризує організацію та діяльність органів дізнання,
слідства, прокуратури та суду, а лише головні, вихідні моменти, на яких,
у свою чергу, ґрунтуються більш детальні положення.

В юридичній науці немає єдиного, загальноприйнятого визначення поняття
засади кримінального провадження, але при всіх розбіжностях думки
процесуалістів збігаються в основних позиціях. Так, до критеріїв
визнання певного положення засадою кримінального провадження відносять
таку сукупність властивостей:

це найбільш загальні, вихідні положення, ідеї, що мають фундаментальне
значення для кримінального провадження, визначають його спрямованість,
побудову загалом, форму і зміст його стадій та інститутів;

вони повинні закріплюватися в нормах права;

засади мають діяти у всіх або кількох стадіях кримінального провадження
й обов’язково в його центральній стадії – стадії судового розгляду;

порушення будь-якої засади означає незаконність рішення У справі та
обов’язкове його скасування.

Засади кримінального провадження – це виражені в
кримінально-процесуальному праві вихідні нормативно-керівні начала, Що
характеризують його зміст і закріплені в ньому закономірності
суспільного життя, що набули нормативного закріплення в Конституції
України, Кримінально-процесуальному кодексі та в інших законодавчих
актах.

На засадах кримінального провадження, як вважає В. Т. Маляренко,
повинні ґрунтуватися всі інші правила кримінального

процесу, і їх має бути стільки, скільки того вимагають
умови

життя суспільства.1 Польський дослідник М. Цийшлак зазначив, що засади
визначають роль «рефлекторів», які освітлюють шлях тлумаченню законів
тоді, коли виявляються ті чи інші прогалини у правовому регулюванні.2

Засади звернені до суб’єктів кримінального провадження правовими
вимогами і дозволами. їх безумовне дотримання (виконання) є необхідною
умовою судочинства, важливою гарантією ефективного кримінального
судочинства. Недотримання цих засад не дозволяє вирішувати завдання
кримінального судочинства (ст. 2 КПК України), розглядається як суттєве
порушення кримінально-процесуального закону, що тягне, за загальним
правилом, відміну чи зміну актів кримінального судочинства.

Найбільш доцільною є така диференціація засад кримінального провадження:
1) конституційні; 2) спеціальні.

Конституційними засадами є: 1) законність; 2) недоторканність особи; 3)
недоторканність житла; 4) охорона особистого життя громадян, таємниці
листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, банківських
вкладів та рахунків; 5) здійснення правосуддя у кримінальних справах
тільки судом; 6) колегіальний і одноособовий розгляд кримінальних справ;
7) незалежність суддів і підкорення їх лише законові; 8) здійснення
правосуддя у кримінальних справах на засадах рівності громадян перед
законом і судом; 9) гласність судового розгляду; 10) забезпечення
підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права па захист; 11) державна
мова судочинства; 12) презумпція невинуватості.

Спеціальні засади: 1) установлення об’єктивної істини; 2) публічність;
3) вільна оцінка доказів; 4) забезпечення всім особам, які беруть участь
у справі, права на захист їх законних інтересів; 5) безпосередність
дослідження доказів; 6) усність процесу; 7) змагальність судового
розгляду і диспозитивність.

Всі засади тісно пов’язані між собою, постійно взаємодіють, і тому ми
цілком обґрунтовано говоримо не просто про сукупність, а про систему
засад кримінального провадження.

Звичайно, за обсягом змісту і сферою дії засади кримінального
провадження іноді значно розрізняються, але відмінність ця швидше суто
кількісна, а не якісна. Тому засади не можна по –

1 Маляренко В. Т. Конституційні засади кримінального судочин –

ства.- К.: Юрінком Інтер, 1999.- С. 26.

2 Сіеslак М. Procedyra Karna.- Warsawa, 1971.- 5. 202-203.

діляти на основні й неосновні, головні й другорядні. Будучи в тісній
взаємодії, взаємозв’язку, одні засади сприяють здійсненню інших. Проте
це не означає, що одні засади «підкоряються» іншими, що існують засади,
які є лише гарантіями здійснення інших, і більше того, – такими, що
випливають з інших засад.

Лише реалізація всіх засад в їх сукупності, у системі, у взаємозв’язку і
взаємодії може сприяти виконанню завдань кримінального судочинства.
Можливість застосування кожної засади має бути так урегульована в
законі, щоб жодна засада не перекреслювала іншу (наприклад, засада
установлення об’єктивної істини – засади недоторканності особи і житла,
охорони особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і
телеграфних повідомлень; засада змагальності – засаду незалежності
суддів і підкорення їх лише законові). Необхідно забезпечити розумний
компроміс між окремими засадами. Цей шлях завжди обирає законодавець,
виходячи при цьому із загальноправових засад, насамперед із засад
гуманізму і справедливості. Все це зумовлює необхідність передбачати в
законі розумні винятки майже з кожної засади кримінального провадження.
Але це повинні бути саме винятки, які не перекреслюють саму засаду,
інакше вони перетворяться на загальне правило, у протилежну, конкуруючу
засаду. Наприклад, закон дозволяє такі винятки із засад недоторканності
особи і житла, таємниці листування, гласності й усності, як взяття під
варту обвинуваченого, обшук у квартирі, накладання арешту на
кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку, слухання справи в
закритому судовому засіданні, оголошення під час судового слідства
показань свідків, якщо їх явка до суду є неможливою, але ці винятки
закон також забезпечує певними процесуальними гарантіями від довільного
їх використання слідчими і судами.

Отже, засади виступають як керівні правила кримінального провадження,
основою всієї системи норм кримінально-процесуального права і регулюють
порядок слідчої, прокурорської та судової діяльності.

§ 2. Конституційні засади

кримінального провадження та їх характеристика

Засади законності в кримінальному провадженні – це вимога точного і
неухильного застусовання законів органами дізнання, досудового
слідства, прокуратури, суду, дотримання (викон –

нання) всіма іншими суб’єктами кримінального провадження. державними і
недержавними установами й організаціями, посадовими особами, громадянами
приписів Конституції України, законів і відповідних нормативних актів.

Законність – це засада, сфера діяльності якої надзвичайно широка. Вона
стосується всіх стадій та інститутів кримінального процесу, всіх його
суб’єктів, поширюється на всі дії і процесуальні рішення, характеризує
всі складові процесуальної діяльності і процесуальних відносин, пронизує
всі інші засади і значною мірою сприяє їх фактичній реалізації.

Органи розслідування, прокуратуру, суд не потрібно розглядати лише як
органи, що ведуть боротьбу зі злочинністю, оскільки такий підхід
перетворює ці органи на сугубо репресивні. Головне їх завдання полягає у
забезпеченні режиму законності, суворого виконання законів і підзаконних
актів, у захисті прав громадян.

Здебільшого засада законності заявляє про себе у загальному,
повсякденному провадженні у кримінальних справах. Рух кримінальної
справи із однієї процесуальної стадії в іншу може здійснюватися лише на
підставі закону і в суворо визначеній послідовності. У разі виявлення
порушень закону забезпечується вжиття заходів щодо усунення їх. Так,
відповідно до ст. 370 КПК України істотне порушення вимог
кримінально-процесуального закону є підставою для скасування вироку.
Недодержання законності під час досудового слідства є, за чинним КПК,
підставою для повернення справи на додаткове розслідування.

Характеризуючи законність у кримінальному провадженні, В. Т. Маляренко
пише, що у сфері кримінального процесу діє принцип «дозволено все, що не
забороняється», або «дозволено лише те, що передбачено законом», інакше
неодмінно запанує самовілля владних державних органів і посадових осіб,
які ведуть процес.1 Ніякі владні повноваження державних органів не дають
підстав для порушення закріплених у чинному законодавстві прав і свобод
громадян, ущемлення честі й гідності! особи.2

1 Маляренко В. Т. Конституційні засади кримінального судочин

ства.- К: Юрінком Інтер, 1999.- С. 44.

2 Джига М. В. Забезпечення правового статусу обвинуваченого

у процесі досудового розслідування: проблеми законності та доціль

ності: Монографія.– К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005.- С. 45.

У правовій державі діє засада верховенства закону; органи створюються і
функціонують на підставі закону. Законність – це правовий режим
точного та неухильного додержання закон15 при здійсненні
правозастосовної діяльності. Законність – одна з гарантій встановлення
істини у справі та забезпечення захисту прав та свобод людини. Засада
законності полягає в єдиному порядку провадження у всіх кримінальних
справах, неухильному виконанні процесуальної форми та передбаченої
процедури, забезпеченні застосування закону.

Хоч засада законності є загальноправовою, у кримінально-процесуальному
праві вона має свій специфічний зміст і цілком правомірно розглядається
як засада кримінального провадження. КПК України передбачає, зокрема, що
ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах
і в порядку, встановлених законом (ст. 5); нагляд за додержанням законів
органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і
досудове слідство, здійснюється Генеральним прокурором України і
підпорядкованими йому прокурорами (ч. 1 ст. 25) та ін.

Засада законності в кримінальному провадженні має свою специфіку.
По-перше, кримінальний процес, як діяльність органів дізнання, слідства,
прокуратури та суду, докладніше регламентований законом, ніж будь-яка
інша державна діяльність, без чого неможливе розкриття злочинів,
викриття винних та їх справедливе покарання. По-друге, в кримінальному
процесі на органи дізнання, досудового слідства, прокуратуру та суд
покладено обов’язки з порушення, розслідування та вирішення кримінальних
справ, для чого ці органи наділяються владними повноваженнями та правом
застосування примусових заходів у випадках та порядку, прямо
передбачених у законі. По-третє, на органи дізнання, слідства,
прокуратури та суду покладено обов’язок з роз’яснення та забезпечення
прав та законних інтересів усіх громадян, які беруть участь у
судочинстві, а також із правильного здійснення ними своїх процесуальних
обов’язків, що передбачено законом.1

Засада законності вимагає виконання всіх інших засад кримінального
провадження загального характеру, але вона цим не обмежується, а
потребує також застосування та виконання

Советский у головний процесе / Под ред. Н. С. Алексеева и В. 3.
Лукашевича. – Л., 1989. – С. 56-57.

всіх норм кримінального та кримінально-процесуального закону, що
застосовуються в кримінальному судочинстві, а також у необхідних
випадках виконання норм інших галузей права.

Кримінально-процесуальне законодавство, враховуючи можливі порушення
законності, прав громадян при розслідуванні кримінальних справ і
розгляду їх в судах, передбачає, наприклад, такі правові інститути, як
оскарження прийнятих рішень, скасування в передбаченому законом порядку
постанов, ухвал, вироків, що приймаються по справі, передачу справи па
додаткове розслідування.

Отже, постійне підвищення ролі і значення засади законності та її
зміцнення є об’єктивною закономірністю розвитку кримінального
провадження.

Засада недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений
волі, заарештований, затриманий по підозрінню у вчиненні злочину,
підданий особистому обшуку або примусовому приводу інакше, як на
підставі та в порядку, передбачених законом.

Право на свободу і особисту недоторканність є одним із основних прав
особи, яке гарантується як міжнародно-правовими актами про права людини,
так і Конституцією України, Кримінально-процесуальним кодексом.

Відповідно до ст. 5 Європейської конвенції про захист прав і основних
свобод людини жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж
відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як:

– законне ув’язнення людини після її засудження компетентним.судом;

– законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення
суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого
законом;

законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її
присутності перед компетентним правовим органом на підставі
обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано
визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її зникненню
після її вчинення;

затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з
метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з
метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом;

– законне затримання людини для запобігання поширенню

інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків, наркоманів
чи бродяг;

– законний арешт або затримання людини, здійснені з метою

запобігання її незаконному в’їзду в країну, або людини,

стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.1

Аналогічні вимоги встановлені ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські
та політичні права і більш детально висвітлену у Зводі принципів
захисту всіх осіб, що підлягають затриманню чи ув’язненню в будь-якій
формі.

Конституція України значною мірою демократизувала сам процес вжиття
заходів, що обмежують особисту недоторканність особи. Так, аналізуючи
зміст статті 29 Конституції, можна виділити такі змістовні
характеристики цієї засади:

кожна людини постійно користується свободою й особистою недоторканністю
в межах її правомірної поведінки;

арешт будь-якої людини на території України та тримання її під вартою
можливі тільки за наявності судового рішення, яке повинно бути винесено
на підставах та в порядку, встановлених законом;

– тримання особи під вартою (затримання та арешт) здійснюються як
тимчасовий захід за наявності чітко визначених законом умов;

кожному заарештованому чи затриманому мають бути невідкладно повідомлені
мотиви арешту чи затримання, роз’яснені права та надана можливість з
моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою
допомогою захисника;

про затримання чи арешт негайно інформуються родичі затриманого чи
арештованого, а у разі з’явлення ним усної або письмової вимоги –
захисник, а також адміністрація за місцем роботи чи навчання;

кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє
затримання;

кожен незаконно затриманий чи заарештований мас право на відшкодування
за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та
моральної шкоди.

_Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини.
Прийнята 4 листопада 1950 р. // Вісник Верховного Суду України – 1997.-
№3. (вкладка)

Стаття 14 КПК України визначає, що ніхто не може бути за арештований
інакше як на підставі судового рішення. Взяття під варту як запобіжний
захід застосовується до підозрюваного чи обвинуваченого лише з метою
запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства, суду, перешкодити
встановленню істина у кримінальній справі або продовжити злочинну
діяльність! а також для забезпечення виконання процесуальних рішень

Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, можна провадитись
органом дізнання і слідчим лише на таких підставах: а) особу застали при
вчиненні злочину або безпосередні після його вчинення; б) очевидці, у
тому числі й потерпілі, прямо вказують на дану особу, що саме вона
вчинила злочин; в) н підозрюваному чи на його одязі, при ньому або в
його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

Захист життя і здоров’я затриманого чи заарештованого забезпечується
особливими правилами утримання арештованих організації їх харчування,
медичного обслуговування тощо передбаченими Законом України «Про
попереднє ув’язнення»

Привід свідка, потерпілого, підозрюваного й обвинуваченого якщо вони без
поважних причин не з’явилися до органів розслідування або до суду за їх
викликом, здійснюється міліцією за пост новою органу дізнання, слідчого,
прокурора або за ухвалою суд

Позбавлення волі як міра кримінального покарання може призначатися лише
за вироком суду.

Зазначимо, що прокурор зобов’язаний негайно звільните кожного, хто
незаконно позбавлений волі або тримається пі вартою понад строк,
передбачений законом чи судовим вироком. Крім того, згідно із законом,
завідомо незаконні арешт, за тримання або привід, а також винесення
суддями завідомо не правосудних вироку, ухвали чи постанови тягнуть
кримінальні відповідальність.

Слід враховувати зміст понять «недоторканність особи» т «право
недоторканності особи». Недоторканність особи (або особиста
недоторканність) – це фізичний стан особи, який м же бути порушений
діями різних суб’єктів. Порушення недо торканності особи (особистої
недоторканності) може бути я правомірним (наприклад, позбавлення волі за
вироком суду)! так і неправомірним (наприклад, безпідставний арешт).
Таки чином, поняття недоторканності особи (особистої недоторканності)
установлює межу, котру інші суб’єкти правомірно можуть перейти лише у
випадках, прямо передбачених законом

Право недоторканності особи – не право особи на державній захист від
дійсно незаконних або незаконні їх, на її думку, посягань па
недоторканність з боку будь-яких суб’єктів. Праву недоторканності особи
кореспондує обов’язок усіх інших суб’єктів стримуватися від таких
посягань та обов’язок держави захищати особу від них. На відміну від
особистої недоторканності (недоторканності особи), право недоторканості
особи, тобто право особи па державний захист, на законних підставах
обмежити неможливо і будь-яка спроба зробити не завжди буде
неправомірною.

Отже, всі правові акти, що встановлюють будь-які обмеження особистої
свободи (наприклад, вирок суду про позбавлення волі за вчинений злочин),
чи дії, в результаті яких обмежується особиста свобода (наприклад, арешт
підозрюваного у вчиненні злочину), є обмежуванням недоторканності особи
(особистої недоторканності). Тому можна говорити про те, що право
недоторканності особи є своєрідною гарантією захисту особи від
неправомірних посягань на її недоторканність.

Законодавство України встановлює додаткові гарантії недоторканності
певних осіб, до яких, передусім, віднесено Президента України.
Недоторканність особи Президента України як глави держави встановлена ч.
1 ст. 105 Конституції України. Відповідно до цього конституційного
положення особа, яка на законних підставах виконує повноваження
Президента України, може бути взята під варту або проти неї може бути
порушено кримінальну справу лише після того, як вона буде усунена з
поста в порядку імпічменту. Усунення Президента з поста можливе в
порядку імпічменту, тобто на підставі обвинувачення Президента у
вчиненні ним державної зради або іншого злочину, сформульованого у
прийнятому за спеціальною процедурою рішенні Верховної Ради України.
Процедура імпічменту починається у разі, якщо відповідне звинувачення
стосовно Президента підтримується не менш як 226 народними депутатами
(конституційною більшістю). Після цього Верховна Рада України створює
спеціальну тимчасову слідчу комісію, до якої входять депутати, а також
обов’язково – спеціальний прокурор а спеціальні слідчі. Результати
роботи комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради, під час якого
за наявності підстав може бути ухвалене рішення про звинувачення
Президента

Рішення набуває чинності, якщо воно прийняте принаймні двома третинами
конституційного складу Верховної Ради (не менше як 300-ми народними
депутатами). Після прийняття такого рішення справа передається до
Конституційного Суду України, який розглядає її з погляду додержання
передбаченої Конституцією України процедури розслідування та розгляду
справи на попередніх етапах. Якщо Конституційний Суд не знайде порушень,
справа передається до Верховного Суду України, а він дає висновок про
те, чи мають діяння, в яких обвинувачується Президент, ознаки державної
зради або іншого злочину. Якщо висновок має стверджувальний характер, то
лише після цього Верховна Рада дістає право прийняти рішення про
усунення Президента з його поста. Таке рішення набуває чинності, якщо за
нього проголосувало не менше як три чверті конституційного складу
Верховної Ради (338 народних депутатів).

Відповідно до Конституції України без згоди Верховної Ради України не
можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи
заарештовані (взяті під варту) народні депутати України (ч. З ст. 80
Конституції України); затримані чи заарештовані судді до винесення
обвинувального вироку суду, у тому числі судді Конституційного Суду
України (ч. З ст. 126, ст. 149 Конституції України).

Засада недоторканності житла полягає у тому, що ніхто не має права без
законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому
(ч. 1 ст. 14 і КПК України). Право на недоторканність житла покликане
забезпечувати свободу особи від незаконних вторгнень у сферу її
особистого життя і гарантується особі незалежно від того, є вона
громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства.
Недоторканність житла передбачає недопустимість проникнення будь-яких
суб’єктів до житла без згоди осіб, які в ньому проживають. Слід
зазначити, що у такому разі поняття «житло» охоплює широке коло
об’єктів: кімната, квартира, житловий будинок, усі допоміжні приміщення
і будівлі, якими особа користується у своєму повсякденному житті. При
цьому недоторканність житла поширюється не лише на місце постійного
проживання особи, а й па місця її тимчасового мешкання в готелях,
санаторіях, будинках відпочинку тощо. Вчинення дій, спрямованих на
проникнення до житла особи, яка в ньому проживає, чи до іншого її
володіння (гараж, господарські будівлі тощо), або

незаконне проведення огляду чи обшуку житла чи вказаних будівель,
незаконне виселення або вчинення інших дій, що порушують недоторканність
житла особи, є злочином, передбаченим ст. 162 КК України.

Водночас ч. 1 ст. 14і КПК України встановлює, що за наявності законної
підстави можна увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому.
Єдиною законною підставою для цього, відповідно до ч. 2 ст. ЗО
Конституції України, є вмотивоване

рішення суду.

Стаття ЗО Конституції України у невідкладних випадках, пов’язаних із
врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням
осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, допускає можливість іншого,
встановленого законом, порядку проникнення до житла чи до іншого
володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. На цих підставах ч. 6
ст. 177 КПК України дозволяє у вказаних випадках проведення обшуку житла
чи іншого володіння особи без постанови судді. При цьому в протоколі
повинні бути зазначені причини, що зумовили проведення обшуку без
постанови судді, і копія протоколу протягом доби з моменту проведення
обшуку направляється прокуророві. На цих же конституційних засадах
ґрунтуються положення п. 15 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про міліцію», що
надають право працівникам міліції входити безперешкодно у будь-який час
доби до житла чи іншого володіння особи, яка перебуває під
адміністративним наглядом, з метою перевірки виконання встановлених для
неї судом обмеженій. Підстави для того, щоб увійти в чуже житло, у тому
числі проти волі осіб, які в ньому проживають, передбачаються також
Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» та деякими іншими
законами.

Аналіз норм Загальної декларації прав людини, Конвенції про захист прав
людини та основних свобод, Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права, а також справ, розглянутих Європейським Судом з прав
людини дає підстави стверджувати, що з точки зору міжнародно-правових
актів законними можна вважати обмеження права на недоторканність житла,
якщо: 1) вони мають правову основу; 2) їхні цілі є пропорційними
(відповідними) шкоді, яка ними заподіюється; 3) діють тимчасово; 4) під
час їх застосування не допускається будь-яка дисемінація; 5) є
підконтрольними суду; 6) не застосовуються до кола абсолютно
недоторканних прав і свобод; 7) про їх введення

інформується світове співтовариство; 8) паралельно з ними існує механізм
поновлення незаконно порушених прав та свобод; 9) передбачена в законі
можливість їх оскарження.1

Аналіз них вимогу порівнянні з нормами національного законодавства
свідчить про те, що національні норми України із цілому відповідають
міжнародним. Хоч у чинному КПК не існує окремих інститутів, наприклад,
оскарження особою постанови судді про обшук, огляд житла чи виїмку із
житла, але в проекті КПК ця прогалина заповнена.

Засада охорони особистого життя громадян, таємниці листування,
телефонних розмов і телеграфних повідомлень, банківських вкладів та
рахунків є формою втілення у кримінально-процесуальне законодавство
положень статей 31, 32 Конституції України, а також узгоджується із ст.
17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, яка
передбачає:

Ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його
особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на
недоторканність його життя або таємницю його кореспонденції чи
незаконних посягань на його честь і репутацію.

Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких
посягань.

Особисте життя громадян – це інтимні сторони їх життя, зокрема
сімейного, спосіб улаштування житла, ведення домашнього господарства,
використання вільного часу, переконання, інтереси, уподобання, звички
тощо.

З метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя
осіб, які беруть участь у справі, КПК допускає можливість закритого
судового засідання (ч. 2 ст. 20), а також зобов’язує слідчого під час
обшуку або виїмки вживати заходів до того, щоб не було розголошено
виявлених при ньому обставин особистого життя обшукуваного та інших
осіб, які проживають або тимчасово перебувають у приміщенні. Зокрема,
слідчий може з дотриманням вимог ч. 2 ст. 121 КПК України попередити
всіх осіб, які були присутні при обшуку (виїмці), про недопущення
розголошення таких даних. Це може бути як письмове, так і усне
зобов’язання, про яке зазначається у протоколі обшуку.

1 Маляренко В. Т. Про недоторканність житла та іншого володіння особи як
засаду кримінального судочинства // Законодавство України.
Науково-практичні коментарі. – 2004.- № 9.- С. 60-61.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення
конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім пішачків,
обумовлених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини.

Будь-який громадянин вправі спростовувати недостовірну інформацію про
себе і членів своєї сім’ї, вимагати вилучення будь-якої зібраної про
нього незаконним шляхом інформації, а також має право на відшкодування
матеріального і морального збитку, заподіяного збиранням, зберіганням,
використанням і поширенням такої недостовірної інформації. Обов’язок
доказування достовірності поширеної інформації покладається на того, хто
її поширює. Якщо останній не докаже її достовірності – має відповідати
за моральну шкоду. Як доказ не можуть використовуватися незаконно
отримані матеріали.

Згідно з ч. 12 ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову
діяльність»., одержані в результаті оперативно-розшукової діяльності
відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо
вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій,
зберіганню не підлягають і повинні бути знищені.

Працівники пошти, телеграфу, телефонної служби зобов’язані додержувати
таємниці листування і розмов. Будь-які довідки про поштові і телеграфні
відправлення, а також про телефонні повідомлення можуть видаватися
підприємствами зв’язку лише відправнику, адресату, особі, яка брала
участь у телефонній розмові, абоненту телефонної мережі або їх законним
представникам.

Накладення арешту на кореспонденцію (листи, телеграми, бандеролі,
листівки та інші поштові відправлення) і зняття інформації з каналів
зв’язку, виїмка кореспонденції у поштово-телеграфних установах можуть
провадитися лише за постановою голови апеляційного суду за місцем
провадження слідства (ч. 4 ст. 187 КПК України). При цьому може бути
така мета: огляд кореспонденції, її вилучення, створення перешкод в
обмінюванні інформацією під час розслідування між заінтересованими
особами, виявлення осіб, які брали участь у вчиненні злочину або щось
знають про нього, встановлення місця перебування обвинуваченого чи
підозрюваного, виявлення місця приховування викраденого і знарядь
злочину та ін.

Охорона банківських вкладів та рахунків полягає в тому, що вклади
фізичних осіб Державного ощадного банку України

гарантуються державою, а вклади фізичних осіб комерційних банків
гарантуються в порядку, передбаченому законодавство! України. Накладення
ж арешту на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що
знаходяться в банку, проводиться виключно за рішенням суду про стягнення
коштів або накладання арешту.1 В ст. 178 ч. З КПК України також
зазначено, що виїмка документів, що становлять банківську таємницю
проводиться тільки за вмотивованою постановою судді і в порядку,
погодженому з керівником відповідної установи.

Здійснення правосуддя тільки судом – засада, закріплена ст. 124
Конституції України та ст. 15 КПК України, яка визначає виключну
прерогативу суду па визнання людини винно-у вчиненні злочину і
призначення їй кримінального покарання

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя формі
цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також
конституційного судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. З Закону України «Про судоустрій України» від 7
лютого 2002 р., судову систему України складають суди загальної
юрисдикції та Конституційний Суд України Правосуддя в кримінальних
справах здійснюється судами загальної юрисдикції, у системі яких, згідно
з ч. 2 ст. 125 Конституції України, найвищим органом є Верховний Суд
України Згідно з ч. 5 ст. 125 Конституції України, створення надзвичай
них та особливих судів, тобто судів, що створюються у порядку та
функціонують за процедурою, які не встановлені відповідним приписом
Конституції та чинного законодавства, за будь яких умов не допускається.

Правосуддя здійснюється у певному процесуальному порядку,
регламентованому законодавством, яке встановлює процедуру діяльності
судів з розгляду і вирішення конкретній справ, що їм підвідомчі, і тим
самим забезпечує права і охоронювані законом інтереси відповідних
учасників судового розгляду Соціальне призначення судової влади
(правосуддя) полягає _ тому, що вона розглядає і вирішує певне коло
спорів, що мають юридичне значення; вирішує питання про винуватість або
невинуватість особи у вчиненні злочину; визначає міру кримінального
покарання особі, яка визнана виною у вчиненні злочину.

1 Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 груди 2000 р.
// Відомості Верховної Ради України.- 2002.- № 5.- Ст. ЗО 2006.- № 43,-
Ст. 414; 2007.- № 2.- Ст. 15.

Встановити наявність або відсутність у діянні особи перед бачених
Кримінальним кодексом ознак складу злочину, тобто визнати особу винною у
вчиненні злочину і на цій підставі піддати кримінальному покаранню, може
лише суд у своєму вироку по справі.

Засада колегіального і одноосібного розгляду справ.

Відповідно до ч. 2 ст. 129 Конституції України, судочинство провадиться
суддею одноособово колегією суддів чи судом присяжних. Народ
безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних
засідателів і присяжних (ст. 124 Конституції України).

У суді першої інстанції кримінальні справи розглядаються, як правило,
одноособово суддею. У цьому разі суддя згідно з п. 1 ст. 32 КПК України
має значення суду, а тому його діяльність провадиться від імені суду.
Попередній розгляд справи здійснюється лише суддею одноособово. Також
одноособово суддею (головуючим) розглядаються зауваження на протокол
судового засідання та у разі згоди з ними він посвідчує їх правильність
(ч. 1 ст. 88і КПК України), а при незгоді головуючого із зауваженнями
вони вносяться на розгляд судового засідання (ч. З ст. 88і КПК України).
Суддя одноособово розглядає скарги на постанову про відмову в порушенні
справи (ст. 2362 КПК України), на постанову про закриття справи (ст. 236
КПК України). Суддя вирішує питання про обрання запобіжного заходу у
вигляді взяття під варту (ст. 1652 КПК України), про продовження строків
тримання під вартою (ст. 1653 КПК України); про обшук житла чи іншого
володіння особи (ст. 177 КПК України); питання, пов’язані з виконанням
вироку (статті 409, 411 КПК України). Колегіально судом першої інстанції
розглядаються:

кримінальні справи про злочини, за які може бути призначене покарання на
строк більше десяти років, якщо про такий розгляд є клопотання
підсудного. Справа розглядається судом У складі трьох осіб. Якщо
клопотання підсудного з цього приводу немає, справа розглядається суддею
одноособово;

кримінальні справи про злочини, за які може призначатись покарання у
виді довічного позбавлення волі, без будь-яких винятків. Колегія суддів
у таких випадках складається з п’яти осіб: двох суддів і трьох народних
засідателів, які у вирішенні справи мають всі права судді;

зауваження па протокол судового засідання, якщо справа розглядалася
судом колегіально – у разі незгоди головуючого

з цими зауваженнями. Розгляд здійснюється ним судом чи більшістю
його складу (ст. 88 КПК України).

Апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей! міст Києва і
Севастополя, військові апеляційні суди регіонів і Військово-Морських сил
і апеляційному порядку розглядають судові рішення нижчестоящих судів
лише колегією у складі трьох суддів.

Розгляд справ у касаційному порядку колегією суддів у кримінальних
справах або колегією суддів Військової судової колегії Верховного Суду
України за скаргами і поданнями на вироки! ухвали і постанови
апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції, та вироки
і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку,
а також вироки і постанови місцевих судів та ухвали апеляційного суду
щодо них, здійснюються лише у складі трьох суддів.

Перегляд судових рішень, що набрали законної сили, в порядку виключного
провадження, у зв’язку з нововиявленими обставинами, здійснюється
апеляційними і касаційними суд» ми у складі трьох суддів за правилами,
встановленими для перегляду справ у касаційному порядку. Перегляд
судових рішень у порядку виключного провадження з підстав неправильного
застосування кримінального закону та істотного порушення вимог
кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність
судового рішення, провадиться на спільному засіданні судових палат
Верховного Суду України,! уповноважених законом на розгляд таких справ
(ст. 40010 КПК України).

Засада незалежності суддів і підкорення їх тільки законові

Історія людства свідчить, що рівень демократії в суспільстві
визначається місцем суду в системі органів державної влади т його роллю
у захисті прав і свобод людини та громадянина Саме суд покликаний
забезпечити ефективність відновлення порушених прав і свобод людини.
Саме наявність незалежної судової влади – необхідна умова існування
демократичної правової держави.

У Загальній декларації прав людний проголошується, ш кожна людина для
встановлення обґрунтованості пред’явленої їй кримінального обвинувачення
має право на те, щоб її справ розглянув з додержанням усіх вимог
справедливості незалежний і безсторонній суд (ст. 10). VII Конгрес ООН
по запобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками 1985 року!

ухвалив Основні принципи незалежності судових органів, де
проголошується, що незалежність судових органів гарантується державою і
закріплюється в Конституції або законах країни; судові органи вирішують
передані їм справи неупереджено, на підставі фактів і відповідно до
закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонукання,
тиску, погроз або втручання прямого чи непрямого з будь-якого боку і з
будь-яких причин; незалежність судових органів дає їм право і вимагає
від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду і
додержання прав сторін.

Незалежність судової влади має два рівні – зовнішній і внутрішній.

Зовнішній рівень, у свою чергу, поділяється на політичну та
соціально-економічну незалежність. Рівень політичної незалежності
зумовлений суспільно-політичною обстановкою, у якій діє суд. Важливо
наголосити, що реальна незалежність суду виключає будь-який вплив
державних органів, політичних партій, громадських рухів та їхніх лідерів
на судову владу. Цей рівень незалежності зафіксовано у ст. 11 Закону
України «Про статус суддів», яка встановлює, що всі державні органи,
установи, організації, органи місцевого і регіонального самоврядування,
громадяни та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судових
органів і не посягати на неї.1 Соціально-економічну незалежність судової
влади мають гарантувати особливий порядок фінансування судів,
матеріальне та побутове забезпечення суддів, їх соціальний захист. Але,
як слушно зазначив Голова Верховного Суду України В. В. Онопенко:
«Стародавня мудрість: дешевий суд дорого коштує народові не є
банальністю, а є, нажаль, найактуальнішою прикметою українського
сьогодення. Український суддя на початку кар’єри заробляє близько 300
гривень, європейські ж колеги отримують 6-8 тис. євро».2

Внутрішній рівень незалежності судової влади зумовлює, з одного боку,
власне діяльність суду щодо здійснення правосуддя, аз другого –
статутні гарантії суддів. Гарантіями режиму не-

Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. // Відомості
Верховної Ради України. -1993.- № 8.- Ст. 56; 2006.- № 1.-Ст. 18; 2006.-
№ 9, № 10-11. Ст. 96.

Онопенко В. В. Забезпечення незалежності судової влади у сфері
фінансування судів України: законодавство та практика. – К., 2004-

С. 3.

залежного правосуддя є насамперед Закон України «Про статус суддів»,
інші законодавчі акти, які передбачають відповідальність за втручання у
діяльність суду, таємницю паради суддів та заборону вимагати її
розголошення. Судді не зобов’язані надавати будь-яких пояснень по суті
справ, які розглядаються або перебувають у провадженні. Важливою
гарантією незалежності суддів є також норми КПК. Вони забезпечують рух
справи у певному порядку, передбачають процесуальні санкції за
невиконання закону і створюють умови, які надають можливість суддям
розглядати і вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись
лише на досліджені в суді докази, та незалежно від будь-якого впливу.

Незалежність суддів та підкорення їх лише законові поширюється на всі
ланки судової системи. Це – загальнообов’язкова норма, яка стосується
органів держави, установ та організацій, посадових осіб і громадян.
Нікому не дозволено впливати на суддів, нав’язувати їм певні рішення. Як
роз’яснив Пленум Верховного Суду в постанові «Про застосування
законодавства, що забезпечує незалежність суддів» від 12 квітня 1996 р.
№ 4, на всі випадки втручання в їх діяльність суди повинні реагувати
окремими ухвалами чи постановами, а якщо в діях є ознаки злочину
-вирішувати питання про порушення кримінальної справи (п. 3).

Конституція України гарантує незалежність і недоторканність суддів (ст.
126) та стверджує, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і
підкоряються лише закону (ст. 129). Закон України «Про державний захист
працівників суду і правоохоронних органів» встановлює систему особливих
заходів державного захисту працівників суду від перешкоджання виконанню
покладених на них законом обов’язків і здійсненню наданих прав.1

Все це повинно забезпечувати суддям можливість вирішувати доручені їм
справи на підставі поданих фактів і відповідно до закону, без будь-якого
стороннього прямого чи непрямого впливу у вигляді службового тиску,
погроз, свавільного ненадання належних пільг, кампанії в засобах масової
інформації, пікетування, незаконних депутатських запитів і публічного
обговорення судових процесів та вимагання прийняти те чи інше

1 Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних
органів» від 23 грудня 1993 р. //Відомості Верховної Радії України.
-1994.- № ц._ Ст. 50; 2005.- № 25.- Ст. 335; 2006.-№ 14.-Ст. 116.

48рішення тощо. Ніхто і ні за яких умов не може перешкоджати
здійснювати своє конституційне право й обов’язок справедливо здійснювати
судовий розгляд, додержувати прав сторін і приймати законні та
обґрунтовані рішення.

Незалежність суддів, у найбільш загальному розумінні, означає що всі
судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання
усіма організаціями державної влади, громадянами і юридичними особами –
вони є законами у кожній окремій справі, які ніхто не має права
скасувати або змінити, крім випадків спеціально встановленого судового
порядку.

У юридичній літературі цілком слушно зауважується, що закон встановлює
двоєдину засаду незалежності суддів. З одного боку, судді у своїй
професійній діяльності можуть діяти незалежно від будь-якого втручання
щодо винесених ними актів і рішень, але, з іншого боку, і це не менш
важливо, – судді повинні діяти на підставі закону і підкорятися йому.
Саме цим забезпечується повноцінна незалежність суддів, оскільки, маючи
за своєю спиною обов’язковий для всіх закон, вони можуть діяти впевнено,
безбоязно і справедливо. Такий підхід створює також міцні перешкоди
суддям щодо не передбачених законом дій, перевищення повноважень,
зловживань і сваволі. Зрозуміло, що чим чіткішими будуть норми
матеріального права і чим послідовніше і повніше буде регламентовано
розгляд і вирішення справ, тим краще буде забезпечена законність і
незалежність судочинства.

Незалежність суддів має ще один, психологічний аспект. Суддя повинен
мати добре виховану волю, щоб його світогляд, партійні уподобання
(формально він повинен бути поза політичними партіями), естетичні смаки,
враження, емоції та симпатії аж ніяк не впливали на юридичні оцінки і
правові рішення.

Отже, незалежність суддів при розгляді і вирішенні кримінальних справ
полягає у:

по-перше, їх незалежності від прямого виливу органів державної влади та
службових осіб, представників громадських організацій, партій, рухів,
фірм, угруповань, окремих громадян у вигляді висловлених «думок»,
«побажань» та варіантів вирішення справи;

по -друге, незалежності від вищестоящих судів, які, скасовуючи вирок і
направляючи справу на новий розгляд, не мають права давати наперед
оцінку доказів і визначати висновки нижчестоящого суду (ст. 374 КПК
України);

по-третє, незалежності від висновків досудового слідства) висновків і
зауважень інших суб’єктів кримінального провадження і учасників судового
розгляду справи, оцінок і пропозицій, викладених учасниками судових
дебатів, підсудним в останньому слові;

по-четверте, у разі колегіального розгляду справи незалежності суддів
один від одного, народних засідателів від суддів, суддів і народних
засідателів від головуючого – кожен з них приймає рішення самостійно па
підставі ретельної оцінки доказів і особистого внутрішнього переконання;

по-п’яте, незалежності та непідзвітності будь-кому, бо ніхто не має
права вимагати від судді пояснення щодо розглянутих справ і тих справ,
що перебувають у його провадженні, або давати справи будь-кому для
ознайомлення, крім спеціально передбачених законом випадків (ст. 12
Закону України «Про статус суддів»).

Незалежність суддів забезпечується законодавчими гарантіями у вигляді:
особливого порядку їх призначення, обрання, зупинення повноважень та
звільнення з посади; особливого порядку присвоєння військових звань
суддям військових судів; передбаченої процедури здійснення правосуддя;
таємниці прийняття судового рішення і заборони її розголошення; заборони
під загрозою відповідальності втручатися в здійснення правосуддя;
відповідальності за неповагу до суду чи судді; права судді на відставку;
недоторканності суддів; створення необхідних організаційно-технічних та
інформаційних умов для діяльності суддів, матеріального і соціального
забезпечення суддів відповідно до їхнього статусу; особливого порядку
фінансування судів; системи органів суддівського самоврядування;
суворого припису всім державним органам, установам та організаціям,
органам місцевого і регіонального самоврядування, громадянам та їх
об’єднанням поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.

Важливою гарантією незалежності суддів є їхня недоторканність, яка
поширюється на їхнє житло, службове приміщення, транспорт і засоби
зв’язку, кореспонденцію, належне їм майно і документи. Конкретизуючи ст.
126 Конституції, Закон України «Про статус суддів» у ст. 13 встановлює,
зокрема, що судді не можуть бути затримані чи заарештовані до винесення
обвинувального вироку; вони також не можуть бути затримані за підозрою у
вчиненні злочину; суддя, затриманий за підозрою у

50вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке
накладається у судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після
з’ясування його особи.1

Слід звернути увагу на підстави й порядок зайняття суддею своєї посади
та звільнення з неї. Па посаду професійного судді вперше особи, які
відповідають вимогам до кандидатів у судді. призначаються Президентом
України за рекомендацією кваліфікаційної комісії суддів і поданням Вищої
ради юстиції (статті 128, 131 Конституції, ст. 29 Закону України «Про
Вищу раду юстиції»).2 Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду
України, обираються Верховною Радою України безстроково на підставі
рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; поданням
Голови Верховного Суду України або голови відповідного вищого
спеціалізованого суду (ст. 5 Закону України «Про порядок обрання на
посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою
України»).3 Звільнення судді з посади може бути здійснене органом, що
його обрав або призначив, у разі: закінчення строку, на який суддю
обрано чи призначено; досягнення суддею шістдесяти п’яти років;
неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення
вимог щодо несумісності; порушення присяги; набрання законної сили
обвинувальним вироком щодо судді; припинення його громадянства; визнання
його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви
про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються у разі його смерті (ст. 126 Конституції
України).

Незалежність суддів також забезпечується правовими нормами, які
передбачають відповідальність осіб, які втручаються в діяльність судді
щодо здійснення правосуддя, виявляють неповагу

Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. // Відомості
Верховної Ради України.- 1993.- № 8.- Ст. 56; 2006.- № 1. –Ст. 18;
2006.- № 9, № 10-11.- Ст. 96.

– Закон України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 р. //
Відомості Верховної Ради України.- 1998.- № 25.- Ст. 146; 2004.-№ 29.-
Ст. 369; 2006.- № 35.- Ст. 299.

Закон України «Про порядок обрання на посаду та звільнення •! посади
професійного судді Верховною Радою України» від 18 березня 2004 р. //
Відомості Верховної Ради України.- 2004.- № 25.-^т. 354; 2006.- ЛІ» 23,
№ 24-25.- Ст. 202.

до суду або судді, вчиняють поза судовим засіданням будь-які дії, що
свідчать про явну неповагу до суду чи судді у зв’язку з їх діяльністю.
Передбачена кримінальна відповідальність за втручання в діяльність
судових органів, за погрозу або насильство щодо судді, народного
засідателя чи присяжного, за умисне знищення або пошкодження майна
судді, народного засідателя чи присяжного, за посягання на життя судді,
народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною
із здійсненням правосуддя, за невиконання судового рішення (статті 376,
377, 378, 379, 382 КК України), а також адміністративна відповідальність
за вияв неповаги до суду, перешкоджання явці до суду народного
засідателя, невжиття заходів щодо виконання окремої ухвали суду або
окремої постанови судді, подання прокурора, слідчого, органу дізнання
(статті 1853, 1855, 1856 КУпАП).

Спеціальним заходом утвердження незалежності і недоторканності суддів є
обов’язок держави забезпечити особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Гарантією незалежності суддів є правило, що судді не можуть належати до
політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній
діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші
оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової,
викладацької та творчої (ст. 127 Конституції України). Пленум Верховного
Суду України у своїй постанові «Про застосування законодавства, що
забезпечує незалежність суддів» № 4 від 12 квітня 1996 р. підкреслив, що
в контексті забезпечення засади незалежності суддів професійним суддям
заборонено виконувати не властиві СУДУ функції, вони не можуть бути
членами різних комітетів, комісій по боротьбі зі злочинністю та
залучатись до іншої роботи, якщо це може вплинути на їх незалежність і
неупередженість при здійсненні правосуддя (п. 2).

Засада здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом
і судом

У статті 1 Загальної декларації прав людини проголошено, що всі люди
народжуються вільними й є рівними за своєю гідністю та правами. Вони
наділені розумом і совістю та повинні діяти один щодо одного в дусі
братерства. Кожна людина має всі права і всі свободи, проголошені цією
Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії,
політичних або інших переконань, національного чи соціального по-

ходження, майнового, станового або іншого становища (ст.2).

Згідно зі статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні
права, всі особи є рівними передсудами і трибуналами. Не – основоположні
міжнародні правові норми з питань рівності прав людини, на які
орієнтуються всі правові держави світу.

Конституція України закріплює основні засади правового статусу людини і
громадянина в Україні, тобто ті провідні ідеї, що покладені в основу
змісту й умов реалізації прав та обов’язків людини і громадянина в нашій
державі. Передусім це стосується частин 1, 2 ст. 24 Конституції України,
відповідно до яких: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи
та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними
або іншими ознаками». Крім того, ч. 2 ст. 21 Конституції України
закріплює засаду невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини.
Відповідно до цієї засади не допускається не тільки відчуження прав і
свобод, якими людина володіє, а й обмеження їхнього змісту, створення
перешкод для їх реалізації тощо. Дані положення повною мірою поширюються
і па передбачені кримінально-процесуальним законом права суб’єктів
кримінального провадження.

У загальному розумінні рівність перед законом означає обов’язок всіх
додержуватися приписів закону, а також те, що юридична відповідальність
перед законом за його порушення є рівною для всіх громадян. Закріплення
рівності перед законом як засади здійснення правосуддя в кримінальних
справах означає, що жодна обставина не може стати підставою для надання
будь-яких привілеїв або запровадження будь-яких обмежень, що суперечать
приписам кримінально-процесуального закону Щодо прав і обов’язків всіх
суб’єктів провадження.

Питання рівності громадян перед законом і судом врегульовано статтями
16,261 КПК України. Зокрема, відповідно до ст. 16 правосуддя у
кримінальних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед
законом і судом, незалежно від походження, соціального і майнового
стану, расової і національної

Международные акты о правах человека. Сборник документов.-М.:
НОРМА-ИНФРА-М, 1999.- С. 39.

належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру
занять, місця проживання та інших обставин. Стаття 261 передбачає, що
обвинувач, підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний повивач,
цивільний відповідач та їх представники в судовому розгляді користуються
рівними правами щодо подання доказів, участі в дослідженні доказів і
заявлених клопотань. Таким чином. Конституція та КПК передбачають
рівність громадян перед законом, рівність їх перед судом, а також
рівність прав у судочинстві.

Перелік наведених у ст. 16 КПК України обставин, що не можуть бути
підставою для порушення рівності громадян перед законом і судом, не є
вичерпним, оскільки в статті є посилання на «інші обставини», тобто на
будь-які інші, крім тих, що перелічені. Таким чином, жодна обставина не
може бути законною підставою для порушення рівності суб’єктів
кримінального провадження перед законом і судом.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 1 листопада 1996 р. «Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз’яснив,
що конституційні положення про законність судочинства та рівність усіх
учасників процесу перед законом і судом зобов’язують суд забезпечити
всім їм рівні можливості щодо надання прав па дослідження доказів,
заявлення клопотань та здійснення інших процесуальних прав (п. 10).

Рівність громадян перед законом і рівність їх перед судом -це положення,
які невід’ємно пов’язані одне з одним. Проте вони мають самостійний
зміст. Рівність громадян перед законом треба розглядати як наявність
однакових матеріальних і процесуальних законів, які не створюють їм
переваг чи обмежень залежно від тих обставин, які передбачені ст. 24
Конституції. Рівність громадян перед законом також означає, що при
порушенні, розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ до всіх
застосовується одне й те саме кримінальне і кримінально-процесуальне
законодавство, ніхто не має при цьому ніяких переваг і обмежень у
правах. Рівність перед законом передбачає рівну, однакову юридичну
відповідальність громадян перед законом за його порушення. Кримінальна
відповідальність за вчинення злочину повинна бути невідворотною для
кожного, вона не може залежати від заслуг особи, її соціального статусу
чи інших якостей. Кваліфікація діяння за статтями КК України також не
може залежати від кольору шкіри, переконань, майнового стану та інших
обставин, передбачених ст. 24 Конституції.

Необхідно зазначити, що рівність суб’єктів кримінального провадження
перед законом зовсім не означає, що всі воші мають Знакові між собою
права. Цю рівність слід розуміти як рівність прав однопорядкових
суб’єктів, передбачених гл. З КПК України та положеннями нивки інших
законів України (наприклад, «Про прокуратуру», «Про адвокатуру»). Таким
чином, наприклад, всі обвинувачені мають однакові між собою права, але
пі права не збігаються з правами цивільного повивача або захисника.

Порушення вимоги рівності суб’єктів кримінального провадження перед
законом по суті є порушенням прав суб’єктів провадження і є підставою
для притягнення винних у цьому до юридичної відповідальності. Наприклад,
ст. 374 КК України встановлює кримінальну відповідальність за порушення
права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист.

Засада гласності судового розгляду полягає насамперед у тому, що розгляд
справ у всіх судах є відкритим, крім випадків, передбачених законом.

Практично невідомі нормативні акти держав, які містили б норму про те,
що всі судові засідання відбуваються таємно, закрито. Жодна держава не
заінтересована у потаємних судових засіданнях, оскільки кримінальне
судочинство має на меті не лише покарати злочинця за вчинений злочин та
виправити і перевиховати його, а й запобігти вчиненню злочинів іншими
особами.

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами
Конституцією віднесено до основних засад судочинства (п. 7 ч. З ст.
129), при цьому термін «гласність судового процесу» вживається як
синонім терміна «відкритий розгляд справи». Статтею 20 КПК України
передбачено, що розгляд справ у всіх судах України є відкритим. Слухання
справ у закритому засіданні суду допускається лише у випадках,
встановлених законом, з додержанням при ньому всіх правил судочинства.
Отже, закон розглядає засаду гласності як правило, а закритий судовий
розгляд – як виняток з цього правила і лише У випадках, передбачених
законом.

Гласність судового розгляду тісно пов’язана з безпосереднім, повним і
об’єктивним дослідженням доказів, сприяє прийнятно законного й
обґрунтованого рішення у справі. У постанові Пленуму Верховного Суду
«Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму
Верховного Суду України» від

29 червня 1990 р. № 5 звернуто увагу судів на те, що в умовах
відкритого, усного і гласного судового розгляду суд повинен

допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів,
оглянути речові докази, оголосити протокол слідчих дій та інші документи
(п. 9).

В Україні кожний громадянин, який досяг 16 років, мас право бути
присутнім у валі судового засідання, в якому розглядається кримінальна
справа. Перебіг судового розгляду та його результати можуть
висвітлюватись у засобах масової інформації або іншим способом
доводитися до населення. Це, так звана, зовнішня гласність. Ллє навіть
коли справа слухається в закритому судовому засіданні, ця засада зовсім
не виключається, оскільки діє, так звана, внутрішня гласність –
присутність у судовому засіданні прокурора, потерпілого, підсудного,
захисника та інших учасників судового розгляду, а також свідків,
експерта, спеціаліста, перекладача. Крім того, вироки судів у всіх
випадках проголошуються публічно. їх зміст може бути доведено до відома
населення і засобами масової інформації. Однак вироки у справах, які
слухалися в закритих судових засіданнях, не повинні містити відомості,
що стали підставою для проведення закритого судового розгляду.

Втілення ідеї гласності у судочинство має велике значення для формування
правосвідомості населення, довіри до прав суддя, забезпечує виховний
вилив судового процесу на підсудних, громадян у залі суду і поза нею
через засоби масової інформації. Гласність є своєрідним громадським
контролем за діяльністю суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів, що,
безумовно, підвищує у них почуття відповідальності за перебіг і
результати процесу, позитивно впливає па етику взаємовідносин осіб які
беруть участь у справі, і посередньо, але досить відкрито сприяє
підвищенню професійної кваліфікації суддів, прокурорів, адвокатів
завдяки кращому баченню у таких умовах своїх помилок і похибок, а також
позитивних актів діяльності.

Гласність судового розгляду є загальним правилом для всі судів, крім
випадків, передбачених законом, коли судовий розгляд має бути або може
бути закритим. Проте особи молодші з 16 років до залу суду не
допускаються взагалі. Для таких осі робиться виняток, коли вони є
підсудними, потерпілими або свідками у справі (ч. 4 ст. 271 КПК
України).

Судове засідання обов’язково має бути закритим, якщо йдеться про охорону
державної таємниці. У попередньому розгляді справи суддя приймає рішення
про розгляд справи у за критому судовому засіданні (п. 10 ст. 253 КПК
України) з цих

мотивів на підставі Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня
1991р. та Зводу відомостей, що становлять державну таємницю України,
затвердженого наказом Голови Служби безпеки України № 440 від
12.08.2005.

Законодавець передбачив можливість проведення закритого судового
розгляду за ініціативою суду або за клопотанням учасників судового
розгляду у ситуаціях:

коли підсудною є особа, яка не досягла 16-річного віку;

коли розглядаються справи про злочини проти статевої свободи та статевої
недоторканності особи;

коли є небезпека розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб,
які беруть участь у справі;

• коли нього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист.

З цього приводу суд повинен винести мотивовану ухвалу.

Основним мотивом проведення судового розгляду у закритому

засіданні в справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, є
підвищена вразливість, навіюваність підлітків. У зв’язку з цим існує
досить великий ризик негативного впливу па них присутніх в залі судового
засідання та їх поведінки, що може зашкодити одержанню від неповнолітніх
повних і правдивих показань.

Закритий розгляд справ про статеві злочини обумовлюється інтересами
охорони суспільної моралі, інтересами потерпілого, усуненням негативного
впливу присутніх, яких цікавлять не правовідносини у сфері охорони
статевої свободи і недоторканності, а зовнішні вияви злочинів. Загалом
такий розгляд створює умови для всебічного, повного і об’єктивного
дослідження обставин справи.

Конституція України в ст. 32 проголошує, що «ніхто не може зазнавати
втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених
Конституцією України». Дізнання, досудове слідство і судовий розгляд
належать до таких випадків. Проте законодавець максимально можливо
обмежує це втручання, запровадивши таємницю слідства та закритий розгляд
справи, може, необхідність розгляду в суді інтимних сторін життя осіб,
які беруть участь у справі, може стати підставою для рішення суд про
закритий розгляд справи.

Законодавець цілком логічно надав можливість суду про –

Закон України «Про державну таємницю» під 21 січня 1994 р.// Відомості
Верховної Ради України.- 1994.- № – 16.- Ст. 93; 1999.- № 49.- Ст. 428;
2004. № 23. Ст. 320.

вадити закритий розгляд справи у разі, коли нього потребують інтереси
безпеки осіб, взятих під захист (ст. 52і КПК України). Процедура
розгляду справи у таких випадках визначається мотивованою ухвалою суду
за власною ініціативою або за клопотанням прокурора чи іншого учасника
судового розгляду, свідків або потерпілих, які підлягають допиту, про
проведення допиту цих осіб за відсутності підсудного, а також допиту
одного підсудного за відсутності інших. Після повернення підсудного до
залу судового засідання суд зобов’язаний ознайомити його з показаннями,
які надавалися під час його відсутності, і вислухати його пояснення з
приводу цих показань. Як виняток суд може звільнити потерпілих і
свідків, взятих під захист, від обов’язку з’являтися у судове засідання
за наявності письмового підтвердження показань, наданих ними раніше (ст.
16 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р.).1

Гласність судового розгляду забезпечується обов’язковим веденням
протоколу (ст. 87 КПК України) та передбаченим ст. 129 Конституції
України повним фіксуванням судового процесу технічними засобами на
вимогу хоча б одного учасника судового розгляду справи або за
ініціативою суду.

Процедура слухання справ у відкритому чи закритому процесі однакова, з
додержанням усіх правил судочинства.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права передбачає: «Преса
і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його
з міркувань моралі, громадського порядку чи державної безпеки в
демократичному суспільстві, або коли того вимагають інтереси приватного
життя сторін, або в тій мірі, в якій це, на думку суду, є строго
необхідним, – за особливих обставин, коли публічність порушувала б
інтереси правосуддя; однак будь-яка судова постанова в кримінальній
справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси
неповнолітніх вимагають іншого…» (ч. 1 ст. 14).

Дія засади гласності при провадженні досудового розслідування значно
обмежена, оскільки застосовується правило про недопустимість
розголошення даних розслідування (ст. 121

Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть” участь
у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р. // Відомості
Верховної Ради України.- 1994.- № 11.- Ст. 51; 2003.- № 16Н Ст. 124;
2005.- № 11.-Ст. 198.

КПК України). Однак у тому обсязі, в якому вони визнають

можливим, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання,

можуть інформувати громадськість про обставини вчинення

злочину невеликої або середньої тяжкості (ч. 2 ст. 10 КПК Ук –

раїни) або дозволити це зробити іншим особам (ч. 1 ст. 121

КПК України).

Засада забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на
захист

Відповідно до загальноприйнятих норм особа хоч би що вона не вчинила,
має вважатися невинною доти, доки органи правосуддя у встановленому
законом порядку не доведуть її вини. Із природного права на захист від
протиправних посягань, а також із презумпції невинуватості і випливає
право людини на захист від обвинувачення у вчиненні злочину. Це право
закріплено в кожному міжнародному нормативному акті, в якому йдеться про
права людини.

В Україні право обвинуваченого на захист є конституційною засадою, яка
повинна суворо виконуватися на всіх стадіях кримінального пронесу як
важлива гарантія встановлення істини і винесення законного,
обґрунтованого і справедливого вироку. Стаття 63 Конституції України
передбачає, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний мають право на
захист. Засуджений користується усіма правами людини і громадянина, за
винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.
Майже кожна стаття Конституції, що закріплює права, свободи та обов’язки
людини і громадянина, передбачає можливість реалізації права па захист.

Але слід підкреслити, що право на захист не є правом будь-яким чином
уникнути відповідальності за вчинений злочин. Ні Конституція, ні норми
КПК не дають права захищати незаконні інтереси і застосовувати незаконні
засоби захисту. Як правильно зазначає М. М. Михиєнко, забезпечення
підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист полягає в
тому, що закон: 1) наділяє їх як суб’єктів кримінального провадження
такою сукупністю процесуальних прав, використання якої дозволяє їм
особисто захищатися від підозріння чи обвинувачення у вчиненні злочину,
обстоювати свої законні інтереси (це можна назвати особистим захистом);
2) надає згаданим особам право скористатися допомогою захисника, а в
окремих випадках визнає участь захисника в справі обов’язковою (це можна
назвати професійним захистом);

3) покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суд
обов’язок роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному їх
процесуальні прана (статті 43, 43і, 291 КПК України) і забезпечити їм
можливість здійснення цих прав і захисту від підозріння й обвинувачення,
а також охорону їх особистих і майнових прав (статті 21, 53; ч. 4 ст.
106; статті 159-162, 345, 346 КПК України); це можна назвати службовим,
або офіційним, захистом.

Право зазначених суб’єктів кримінального провадження на захист
передбачає як право захищатися від підозріння чи обвинувачення, так і
право па захист своїх особистих і майнових інтересів.

Право особи на захист належить до тих прав людини, які особливо ретельно
охороняються відповідними міжнародними організаціями, зокрема Радою
Європи, адже Європейська конвенція про захист прав людини та основних
свобод містить норму про те, що кожний, кого обвинувачено у вчиненні
кримінального правопорушення, має право захищати себе особисто чи
використовувати правову допомогу захисника, обраного па власний розсуд.
Якщо така особа не має достатніх коштів для оплати правової допомоги
захисника, вона може одержати її безоплатно, коли цього вимагають
інтереси правосуддя (п. «с» ч. З ст. 6 Конвенції). Слід нагадати, що,
відповідно до ст. 9 Конституції України, Конвенція є частиною
національного законодавства України і, отже, норма Конвенції має
застосовуватись як норма прямої дії. Більше того, у разі колізії
застосовуватиметься саме норма Конвенції.

Важливе значення для здійснення прав на захист має побачення
підозрюваного, обвинуваченого із захисником до першого допиту, і не
звичайне побачення, а конфіденційне. Суть конфіденційності полягає у
тому, що підозрюваному чи обвинуваченому пере/і першим допитом має бути
надана можливість зустрітися із захисником віч-на-віч за умови, що їх
бачать, але не чують. Остання обставина є найважливішою ознакою
реалізації цього права. Від правильної її реалізації багато в чому
залежить весь подальший перебіг розслідування і судового розгляду
справи.

Підкреслюючи особливу важливість першого побачення підозрюваного,
обвинуваченого із захисником, Пленум Верховного

1 Кримінальний процес України: Підручник / М. М. Михиєнко, В. Т. Нор; В.
П. Шибко.- К.: Либідь, 1992,”- С. 49.

60Суду в постанові «Про застосування законодавства, яке забезпечує
підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист» під 7 липня
1995 р. № 10 (н. 5) звернув увагу суддів а необхідність ретельно
перевіряти, чи було роз’яснено підозрюваному, обвинуваченому таке право
і чи не були вони обмежені в цьому. Пленум застеріг, що у разі коли
особа, яка проводила дізнання, або слідчий за наявності заяви
підозрюваного, обвинуваченого на побачення із захисником допитали його
без участі останнього, па ці показання не можна посилатися у вироку па
підтвердження винності підсудного у вчиненні злочину.

Важливе значення для захисту має строк, у період якого затриманий або
взятий під варту підозрюваний має бути допитаний. Згідно зі статтею 107
КПК України, такий допит має проводитися негайно, а при неможливості
цього – не пізніше 24 годин після затримання. При цьому до допиту
підозрюваному слід роз’яснити його права, а також повідомити, у вчиненні
якого злочину його підозрюють. Ця норма закону зобов’язує суди ретельно
перевірити конкретну годину і хвилину фактичного затримання чи арешту
підозрюваного та його допиту, оскільки завуальовування цих фактів може
свідчити про порушення права на захист та законності, необ’єктивність
слідства, підривати доказове значення показань підозрюваного, якщо вій
їх падав.

Отже, порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням
вимог кримінально-процесуального закону і в усякому разі його допущення
вирок (постанову) суду належить скасувати (ті. 3 ч. 2 ст. 370 КПК
України).

Засада державної мови судочинства

Засада державної мови судочинства є виявом високої поваги до людини, її
прав і свобод. Вона повністю відповідає правовій державі. Але крім цієї
політико-етичної норми, вона має значення підґрунтя для додержання інших
засад судочинства, оскільки забезпечує рівність громадян перед законом і
судом, право на захист від обвинувачення, повноту і всебічність
дослідження матеріалів справи, належну реалізацію суб’єктами
процесуального провадження своїх прав і виконання ними процесуальних
обов’язків, що загалом сприяє встановленню. Слід зазначити, що таким
чином забезпечується більш ефективне здійснення виховної функції
судочинства.

61Закріплена у ст. 19 КПК України засада відповідає Конституції України
(ст. 10), міжнародним документам, до яких у встановленому порядку
приєдналася Україна, зокрема Міжнародному пакту про громадянські та
політичні права 1966 р. (ст. 14) та Конвенції про захист прав людини та
основних свобод 1950 р. (ст. 6), а також Закону України «Про мови в
Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р.

Засада державної мови судочинства ґрунтується на таких положеннях:

судочинство в Україні провадиться державною українською мовою;

як виняток, воно може провадитися мовою більшості населення відповідної
місцевості;

особи, які беруть участь у справі та не володіють мовою, якою
провадиться судочинство, забезпечуються правом давати показання,
заявляти клопотання, робити заяви, ознайомлюватися з усіма матеріалами
справи, виступати у суді рідною мовою і користуватися послугами
перекладача.

Особа підпадає під визначення такої, що не володіє мовою, якою
провадиться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і
вільно спілкуватися нею.

Службові особи державних органів і установ, зокрема суд, прокуратура,
правоохоронні органи, повинні володіти українською мовою, а в разі
необхідності – й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для
виконання службових обов’язків. Інакше вони не мають права виконувати
свої службові обов’язки, у нашому випадку – здійснювати правосуддя. До
таких осіб слід віднести суддю, народного засідателя, секретаря судового
засідання, прокурора, слідчого і особу, яка провадить дізнання.

Відповідно до ст. 19 КПК, судочинство в Україні здійснюється українською
мовою. Проте у місцях проживання більшості громадян інших
національностей (міста, райони, селища, сільські населені пункти та їх
сукупність) можуть використовуватися поряд з українською і їхні
національні мови. У разі коли громадяни іншої національності, що
становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних
одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною
мовою або коли в межах цих адміністративно-територіальних одиниць
компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить
більшості населення

місцевості, судочинство здійснюється мовою, прийнятною населення даної
місцевості (ст. 3. 18 Закону «Про мови в Українській РСР»).

Особами, які мають право користуватися послугами передача порядку
встановленому КПК України (статті 62, 92, 128 270), є підозрюваний,
обвинувачений (підсудний), його законний представник, захисник,
потерпілий, цивільний позивач цивільний відповідач, їх представники,
спеціалісти, експерти, якщо вони не володіють мовою, якою провадиться
судочинство.

Юридична допомога громадянам і організаціям у зв’язку із судочинством
надається українською мовою або мовою, прийнятною для сторін.

Слідчими і судовими документами, що вручаються обвинуваченому
(підсудному) в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він
володіє, є обвинувальний висновок (ст. 254 КПК України) і вирок (ст. 344
КПК України).

Гарантіями дотримання цієї засади кримінального провадження є:

обов’язкова участь захисника з моменту затримання особи чи пред’явлення
їй обвинувачення, якщо вона не володіє мовою, якою здійснюється
судочинство (ст. 45 КПК України);

зачитування перекладачем вироку підсудному його рідною мовою або іншою
мовою, якою він володіє, одразу ж після проголошення вироку (статті 341,
379 КПК України);

правовий статус перекладача (можливість його відводу,

кримінальна відповідальність за завідомо неправильний переклад).

Засада презумпції невинуватості

За радянських часів терміна «презумпція невинуватості» не

було в законі. В ті часи в літературі існувала думка, що
засада

презумпції невинуватості не властива нашій системі права.

Лише в 60-х роках XX ст., розвиваючи ідеї про необхідність

держання прав і законних інтересів учасників судового роз –

гляду, М.С.Строгович сформулював положення про те, що

винною можна визнати лише особу, вину якої достовірно доказано

у противному разі особа вважається невинуватою.

Закон України «Про мови в Українській РСР» від 29 жовтня 1989р.//
Відомості Верховної Ради України. – 1989. – №45. – Ст.. 631; Ст. 85;
2003.- № 24,- Ст 159.

Зокрема, автор уперше в науці кримінального пронесу встано вив
межі практичного застосування засади презумпції
невинуватості.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших
прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, прийнята
Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., ст. 9 якої проголошує:
«Оскільки кожен є не- винним, доки не буде встановлено інше, то в разі
затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою
забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом».

Згодом ця засада була законодавчо закріплена в Статуті кримінального
судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи
логічних норм. Прогресивне положення Статуту скасувало правило, згідно з
яким обвинувачений зобов’язаний самостійно доводити свою невинуватість.

Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах,
присвячених правам людини та громадянина. У статті 11 Загальної
декларації прав людний, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня
1948 р., проголошується: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину,
має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена
в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй
забезпечують усі можливості для захисту». У статті 14 Міжнародного пакту
про громадянські і політичні права зазначається: «Кожен обвинувачений у
кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його
не буде доведена згідно із законом».

У цих самих документах – як найважливіші права людини проголошені
свобода від самообвинувачення та свавільного арешту, а також від
жорстокого, нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про
громадянські і політичні права людини зазначено, що кожен має право при
розгляді будь-якого пред’явленого йому кримінального обвинувачення не
бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання
себе винним (ст. 14); нікого не може бути ПІД” дано свавільному арешту
чи триманню під вартою; кожен, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи
тримання під вартою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей
суд міг невід – кладно випести постанову щодо законності його затримання
і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є не –

законним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи
жорсткому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи
покаранню (ст. 7). У статті 15 Конвенції проти катувань та інших
жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів
поводження і покарання, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради
УРСР від 26 січня 1987 р., зазначається: «Кожна держава-сторона
забезпечує невикористання будь-якої заяви, що, як встановлено, була
зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового
розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи,
звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було
зроблено».

Частина 2 статті 15 КПК України за своєю сутністю є формою втілення у
кримінально-процесуальне законодавство закріпленої у ч. 1 ст. 62
Конституції України презумпції невинуватості, відповідно до якої особа
вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Юридичний зміст цієї засади полягає у такому:

ніхто не зобов’язаний доводити свою винуватість у вчиненні злочину або
меншу винуватість, або наявність обставин, що виключають кримінальну
відповідальність особи;

обов’язок доведення винуватості особи покладено на слідчого, прокурора,
а у справах приватного обвинувачення – на потерпілого чи його
представника;

заборонено перекладати обов’язок доведення на обвинуваченого, домагатися
його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів;

обвинувачення не може ґрунтуватися на засадах, одержаних незаконним
шляхом, а також на припущеннях;

усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь;

недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в

юридичному відношенні означає його невинуватість і тягне за

собою закриття кримінальної справи на досудовому слідстві і

встановлення виправдувального вироку в стадії судового розгляду;

• факт притягнення особи до участі у справі як підозрюваної,

“обвинуваченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжного заходу не
повинні розцінюватися як доказ її винуватості;

• до остаточного вирішення кримінальної справи й
офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна
поводитися як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації
та в будь-яких офіційних документах стверджувати що ця особа є
злочинцем.

Для визнання особи винною у вчиненні злочину і для під дання її
кримінальному покаранню необхідно:

– щоб обвинувальний вирок суду щодо такої особи набув законної сили;

щоб суд, який виніс обвинувальний вирок, був створений відповідно до
встановленого законом порядку;

щоб справа була з категорії справ, які входять до юрисдикції суду, що її
розглянув;

щоб справа у суді розглядалася за встановленою кримінально-процесуальним
законодавством процедурою.

Презумпція невинуватості означає, що закон вважає обвинуваченого
невинним, поки ті, хто вважає обвинуваченого винним, не доведуть, що він
дійсно винний, і його винність буде встановлено вироком суду, що вступив
у законну силу. Це об’єктивне правове положення визначає і спрямовує
діяльність посадових осіб, які ведуть провадження у кримінальній справі,
органів досудового слідства, прокуратури і суду, їх ставлення до
обвинуваченого. Хоч би який не був стан зібраних у справі доказів, хоч
би яка не була думка, впевненість того чи іншого суб’єкта кримінального
провадження щодо винності обвинуваченого, у будь-якій кримінальній
справі повинно бути забезпечено неухильне додержання і виконання вимог
ст. 22! КПК України про всебічне, повне й об’єктивне дослідження
обставин справи. І яким би не було переконання особи, яка проводить
дізнання, слідчого, прокурора про винність обвинуваченого, вони не мають
права залишити жодного виправдову-вального елементу без перевірки,
жодного доказу, що свідчить на користь обвинуваченого.

Презумпція невинуватості в правильному її розумінні та застосуванні
виключає однобічний обвинувальний підхід при розслідуванні та вирішенні
кримінальних справ, вона не допускає швидких, необдуманих, безпідставних
рішень про притяг нення громадян як підозрюваних і обвинувачених. Вона
слугує тому, щоб кримінальні покарання застосовувалися тільки до тих,
хто порушує закон.

66§ 3. Спеціальні засади

кримінального провадження та їх характеристика

Засада встановлення об’єктивної істини

Сутністю даної засади є обов’язок суду, прокурора, слідчого тобто яка
проводить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для
всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин кримінальної
справи, виявити обставини як обвинувальні, так і виправдувальні щодо
обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують або обтяжують його
відповільність. Лише за таких умов можна забезпечити виконання завдань
кримінального судочинства.

Всебічність, повнота й об’єктивність дослідження обставин справи є
основним напрямом, вихідним моментом першочергових гарантій встановлення
істини при проведенні досудового слідства, необхідним фактом, що
забезпечує досягнення мети розслідування.

Всебічність дослідження означає висунення і перевірку всіх можливих
версій загального характеру щодо події злочину, окремих версій щодо
особи винного, мотиву і мети вчинення злочину, а також однаково ретельне
виявлення обставин, що підтверджують вину обвинуваченого або
спростовують її, а так само обставин, що пом’якшують або обтяжують його
відповідальність.

Під повнотою дослідження слід розуміти правильне визначення предмета
доказування, з’ясування всіх обставин, які підлягають доказуванню у
кримінальній справі (статті 23, 64, 433 КПК України), системну оцінку
всіх допустимих і належних доказів у сукупності, що є основою прийняття
законного та обґрунтованого рішення у справі.

Об’єктивність досліджень у пізнавальному аспекті полягає в ретельному
аналізі всіх обставин кримінальної справи і справи – загалом відповідно
до встановлених фактів, у зіставленні різних поглядів і припущень, а в
психолого-етичному аспекті – у прагненні збирання, перевірки і оцінки
доказів неупереджено, з опаковим офіційним ставленням до всіх суб’єктів
кримінального провадження з максимальним уникненням обвинувального
виправдувального ухилів.

Порушення вимоги закону про всебічне, повне й об’єктивне дослідження
обставин справи є практично незаперечною підставою для зміни або
скасування судових рішень.

Слід звернути увагу на те. що суд не названий серед сумнів, на яких
покладається обов’язок всебічно, повно й об’єктивно досліджувати
обставини справи, виявляти як ті обставини що викривають, так і ті, що
виправдують обвинуваченого (ц ст. 22 КІІК України). На перший погляд
може видатися, що взагалі не повинен дотримуватися цієї засади. Це не
так. Закон подавець такою редакцією етапі підкреслив роль суду як органу
влади, що стоїть не поряд із сторонами в процесі, а над ні забезпечуючи
здійснення ними своїх процесуальних прав, створюючи рівні умови у
наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед
судом. Інакше суд втратив би неупедженість арбітра в змаганні сторін.
Водночас суд повною рою дотримується цієї засади, обґрунтовуючи свої
рішення, результатах всебічного, повного і об’єктивного дослідження в
обставин справи. Більше того, недотримання цієї засади є цієї з вагомих
підстав до скасування вироку вищестоящим судом (статті 367, 370 КОК
України).

У статті 6 Закону України «Про статус суддів» прямо ви: гається, щоб
судді при здійсненні правосуддя забезпечуй повний, всебічний та
об’єктивний розгляд судових справ з її тримання встановлених законом
строків.1

Засада публічності передбачає, що органи розслідуванні прокурор і суд,
кожний у межах своєї компетенції, зобов’язані силу закону, за службовим
обов’язком, у публічних інтерес охорони правопорядку, гарантування
безпеки, прав, свобод і законних інтересів громадян від злочинних
посягань, порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак
з чину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлене події
злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання або
застосування інших видів виливу, а також до відшкодування заподіяної
злочином шкоди незалежно від позиції певні органів, установ,
організацій, осіб, зокрема потерпілого й обвинуваченого.

Засада публічності, закріплена в ст. 4 КПК України, діє усіх стадіях
кримінального процесу відповідно до завдань, які висуваються перед
кожною з них, і компетенції кожного з процесуальних органів.

1 Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. // Відомості
Верховної Ради України.- 1993.- № 8.- Ст. 56; 2006.- № і Ст. 18; 2006.-
№ 9. № Ю-11.- Ст. 96.

Кримінальної справи публічність виявляється в обов’язку цих органів
перевірити, чи є законні приводи і підстави до порушення страви, і
винести відповідні постанови чи ухвали.

При провадженні досудового розслідування орган дізнання, слідчий і
прокурор згідно з цією засадою зобов’язані вжити передбачених заходів
законом заходів до збирання перевірки та оцінки доказів для з’ясування
всіх обставин кримінальної справи і прийняти необхідні рішення. У стадії
попереднього розгляду суддею справи суддя у розпорядчому засіданні
проведеного розслідування і вирішити питання про наявність достатніх
підстав для розгляду справи по суті в судовому засіданні.

Розглядаючи справу по суті, суд зобов’язаний не обмежуватися
дослідженням зібраних органом дізнання і слідчим доказів, а за своєю
ініціативою збирати і досліджувати додаткові докази з метою встановлення
об’єктивної істини у справі, винесення законного обґрунтування вироку
або іншого рішення.

В апеляційному і касаційному інстанціях суд, керуючись засадою
публічності, зобов’язаний у повному чи ухвали суду щодо всіх підсудних.

Після набуття вироком законної сили суд зобов’язаний вжити всіх
необхідних заходів до його виконання.

Закон передбачає і деякі винятки із засади публічності.

Так звані справи приватного обвинувачення (про навмисне легке тілесне
ушкодження, навмисне нанесення удару, побоїв або вчинення інших
насильницьких дій, що спричинили фізичний біль і не заподіяли тілесних
ушкоджень, а також самоуправство, у ході якого заподіяно шкоди правам і
інтересам окремих громадян) порушуються лише за скаргою потерпілого. У
цих справах дізнання і досудове слідство не провадяться. Зазначені
справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим,
підсудним (ч. 1 ст. 27 КПК України). При цьому законодавець виходить з
того, що такі злочини не становлять значної суспільної небезпеки і
конфлікти, що лежать в їх основі, можуть бути розв’язані і без втручання
державних органів.

Справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України (це так звані
справи приватно-публічного обвинувачення), також.

69порушуються не інакше, як за скаргою потерпілої, але розслідуються,
розглядаються в суді та вирішуються у загально порядку. Такі справи в
разі примирення потерпілої з обвинуваченим закриттю не підлягають (ч. 2
ст. 27 КПК України).’1 Передбачаючи такий порядок порушення цих справ,
законодавець виходив з того, що для потерпілої, можливо, є небажаним
публічне розголошення обставин цього злочину. Однак і тут закон
передбачає, що коли справа про злочин, який порушується! ніс за скаргою
потерпілого, має особливе громадське значення а також коли потерпілий
через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших
причин не може захист і свої законні інтереси, прокурор порушує справу і
при відсутності скарги потерпілого (ч. З ст. 27 КПК України), тобто
повністю діє засада публічності.

Закон також передбачає випадки, коли відмова у порушенні або закриття
кримінальної справи залежить від позиції особа яка викривається у
вчиненні злочину. Так, не допускається викриття кримінальної справи за
амністією, помилуванням і втратою суспільної небезпечності діянням чи
особою, яка й ‘ вчинила, внаслідок зміни обстановки, якщо обвинувачені
проти цього заперечує (ч. З ст. 6; ст. 7 КПК України). В цих випадках
провадження у справі продовжується у звичайному порядку. Такий порядок
встановлено для того, щоб для з’ясування істини були реалізовані всі
передбачені законом про соціальні гарантії і щоб забезпечити особі, яка
підозрюється і обвинувачується у вчиненні злочину, право на розгляд її
справи судом.

Засада вільної оцінки доказів полягає в тому, що суд, прокурор, слідчий
і особа, яка провадить дізнання, оцінюють дози за своїм внутрішнім
переконанням і що ніякі докази для неї не мають наперед установленої
сили (ч. 2 ст. 67 КПК України). Зокрема, показання підозрюваного й
обвинуваченого, в яких вони визнають свою вину у вчиненні злочину, не є
ефективнішим, вирішальним доказом, «царицею доказів». Закон передбачає,
що будь-які показання підозрюваного й обвинувачено підлягають перевірні;
визнання ними своєї вини може бут покладено в основу обвинувачення лише
при підтверджені цього визнання сукупністю наявних у справі доказів (ч.
2 ст. г ч. 2 ст. 74 КПК України). Навіть такий авторитетний, науковий
доказ, як висновок експерта, також є необов’язковим для особи, яка
провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду (ч. 4 ст.

70КПК України). Якщо вони переоцінюють доказове значення
визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини, висновку експерта,
некритично ставляться до них, це призводить до експерт них помилок,
прийняття неправильного рішення в справі яке підлягає зміні або
скасуванню.

Вільна за внутрішнім переконанням оцінка доказів слідчими
органами прокурором і судом не означає їх сваволі. Вона є конт
–рольованою. Закон передбачає, що їх внутрішнє переконання і повинно
ґрунтуватися на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх
обставин справи в їх сукупності і керуватись вони зобов’язані законом
(ч. І ст. 67 КПК України); всі рішення, які приймаються у справі,
повинні бути мотивованими і ґрунтуватися на аналізі всіх доказів, що є в
справі, а не па враженнях, міркуваннях, припущеннях цих органів.

Засада вільної оцінки доказів діє у всіх стадіях кримінального процесу і
поширюється не лише на державні органи та особи, які ведуть процес, а й
на всіх інших суб’єктів кримінального провадження (обвинуваченого,
потерпілого, захисника та ін.).

Засада забезпечення права па захист їх законних інтересів іншим особам,
які беруть участь у справі (потерпілому, цивільному позивачеві,
цивільному відповідачеві), полягає в тому, що ці особи:

по-перше, наділені процесуальними правами, реалізація яких дозволяє їм
особисто захищати свої законні інтереси (статті 49, 50,51 КПК України та
ін.);

по-друге, потерпілий, цивільний позивач і цивільний відповідач вправі
скористатися допомогою представника (ст. 52 КПК України);

по-третє, закон (ст. 53 КПК України) покладає на суд, прокурора,
слідчого й особу, яка провадить дізнання, обов’язок роз’яснити особам,
які беруть участь у справі, їх права і забезпечити можливість здійснення
цих прав.

Порушення прав потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача
є підставою для скасування вироку або ухвали суду.

Засада безпосередності дослідження доказів передбачає, що суд першої
інстанції при розгляді справи зобов’язаний: допитати потерпілих,
свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити
протоколи та інші доценти (ч. 1ст. 257 КПК України).

Лише у випадках, передбачених законом, допускається; можливість
відступити від цієї засади:

суд вправі оголосити в судовому засіданні показання під судного,
потерпілого чи свідка, що були дані ними раніше пі; час дізнання,
досудового слідства або в суді, за наявності істот них суперечностей між
цими показаннями та тими, які дають даному засіданні (статті 301, 306
КПК України);

суд оголошує в судовому засіданні показання підсудного якщо він
відмовився давати показання на судовому слідств або якщо справа
розглядається у його відсутності (ст. 301 КПК України);

показання свідка чи потерпілого можуть оголошуватися якщо їх явка у
судове засідання неможлива з поважних причин;

у судовому засіданні можуть також оголошуватися по казання свідка,
допитаного судом відповідно до ст. 292 КПК України;

у виняткових випадках суд може звільнити потерпілих свідків, щодо яких
вжито заходів безпеки, від обов’язку з’явитися в судове засідання. Вони
можуть дати письмове підтвер- дження показань, даних ними раніше (ч. 3
ст. 16 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь
у кримінальному судочинстві»).

Суд вправі, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду,
не досліджувати докази стосовно тих фактичних; обставин справи та
розміру цивільного позову, які ніким неоспорюються (ч. З ст. 299 КПК
України).

Засада усності процесу полягає в тому, що суд та інші учасники судового
розгляду дотримуються усної форми спілкування під час усього судового
засідання. В усній формі вони сприймають всі докази, які досліджуються в
суді. Підсудні, свідки потерпілі, експерти дають показання усно.

Усність не виключає використання письмових доказів, але вони мають
оголошуватися в судовому засіданні. Показання да – ються усно і в тих
випадках, коли закон (ч. 3 ст. 300; ст. 30 КПК України) дозволяє
підсудному, свідку, потерпілому користуватися письмовими нотатками.

Таке ведення судового процесу робить його доступним для присутніх у залі
судового засідання, для інших людей, якщо використовується відеозапис,
магнітофон.

На досудовому слідстві також широко діє засада усності але клопотання
можуть заявлятися письмово, обвинувачено»!

72і свідку, за їх вимогою, надається можливість написати свої по –

казання власноручно, про що робиться відмітка у протоколі до –

питу ст. 146; ч. З ст. 170 КПК України).

Засада змагальності і диспозитивності

Діяльність щодо порушення і розслідування, розгляду і вирішення
кримінальних справ не може мати успіху, якщо всі функції, необхідні для
її здійснення, будуть надані одному і тому ж органові держави, який
наділений владними повноваженнями щодо всіх інших суб’єктів
правовідносин, які виникають при провадженні у кримінальній справі.

Одним з виявів реакційності держави є протиприродне поєднання в одній
особі функцій обвинувачення, захисту і вирішення кримінальних справ,
оскільки воно перетворює органи правосуддя на органи розправи.

Офіційне введення у червні 2001 р. у КПК України засади змагальності є
утвердженням демократії і важливим кроком для правової держави. В
Конституції України (статті 24, 129), як і в Загальній декларації прав
людини (ст. 7) та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права
(ст. 14), стверджується, що всі громадяни є рівними перед законом, а
однією з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового
процесу перед законом і судом. Засада змагальності у судочинстві цілком
випливає з цих основоположних правових приписів.

Законодавець визначає сферу дії цієї засади лише у межах розгляду справ
у судах, хоча вона виявляється і па стадії досудового розслідування.
Наприклад, ст. 45 КПК України передбачає випадки обов’язкової участі
захисника у провадженні дізнання і досудового слідства, а ст. 48 КПК
України, зокрема, надає захисникові право збирати відомості про факти,
Що можуть використовуватись як докази у справі, одержувати документи чи
їх копії від громадян та юридичних осіб і навіть опитувати громадян.
Більше того, вияв засади змагальності можна побачити у ст. 22 КПК
України, яка, утверджуючи об –

інувальну і захисну сторони дослідження матеріалів справи, приписує
рівною мірою виявляти як ті обставини, що викривають так і ті, що
обвинуваченого, а також обставини що пом’якшують і обтяжують його
відповідальність. Проте змагальність гарантується чітко виписаними
процедурами, що ефективно реалізуються саме під час розгляду справ у
судах.

У статті 16 КПК України чітко встановлено зміст і механізми
змагальності, то гарантується конкретними визначеннями приписами:

однозначно розмежовуються функції обвинувачення, захисту і вирішення
справи;

дослідження доказів здійснюється двома протилежними! сторонами
обвинувачення (державний обвинувач, потерпілий, цивільний позивач та
їхні представники) і захисту (підсудний, захисник, цивільний відповідач
та їхні представники);

сторони кримінального провадження рівні в правах;

суд не є стороною у справі, він керує процесом розгляд-кримінальної
справи і як незалежна сторона об’єктивно та неупереджено вирішує справу;

суд забезпечує повноцінну змагальність сторін створенням необхідних умов
для виконання ними їх процесуальних обов’язків і наданих їм прав.

Здійснення змагальності передбачає присутність сторін у суді. Розгляд
справи за відсутності підсудного або прокурора дозволяється у точно
визначених у законі випадках (ч. 2 ст. 262; ч. 1 ст. 264 КПК України).
Що ж до захисту, то присутність особи, яка його здійснює, є обов’язковою
завжди – захист проводиться або в обов’язковому порядку (ст. 45 КПК
України), або за запрошенням чи призначенням (ст. 47 КПК України), або
самим підсудним (підозрюваним, обвинуваченим) у разі відмови за його
ініціативою від захисника (ст. 46 КПК України), за умови відсутності
обставин, що вимагають обов’язкової участі захисника.

Засада розмежування функцій обвинувачення, захисту і ви-| рішення справи
означає, що ні обвинувачення, ні захист не можуть брати на себе
будь-якої за змістом чи формою частки суддівської функції розгляду
справи, а суд, у свою чергу, в жодному разі не може брати на себе
функцію обвинувачення або захисту. Водночас передбачається, що між
обвинуваченням і захистом відбувається у процесі професійний спір, а
тому жодна із сторін не може покладати на себе функцій іншої.

Обвинувачення у суді від імені держави здійснює прокурор (державний
обвинувач), яким може бути прокурор за посадою будь-якого рангу, рівня і
сфери діяльності, його заступники і помічники, прокурори управлінь і
відділів прокуратур, які діють у межах своєї компетенції. Підтримувати
обвинуваченій від свого імені особисто або через свого представника
може

потерпілий у справах, у яких притягнення до кримінальної
відповідальності настає не інакше як за скаргою потерпілого, або у разі
відмови прокурора від обвинувачення (ч. 2 ст. 267 КПК України).

Законодавець підкреслює, що захист підсудного здійснює сам підсудний,
оскільки він робить це обов’язково і у всіх без винятку випадках,
незалежно від форми захисту, яку він обирає,- від щирого каяття до
повної відмови давати показання (він не зобов’язаний доводити свою
невинуватість). Захист також здійснюють запрошені або призначені
захисники і законні представники підсудного.

Зазначені у частині 5 статті особи беруть участь у судовому засіданні як
рівноправні сторони, а це означає, що кожна з них користується
однаковими і рівними правами на заявлен-ня відводів і клопотань, у
дослідженні зібраних доказів, можливостями надання нових доказів та у
доказуванні правильності своєї позиції перед судом, який, стимулюючи
активність у дослідженні доказів сторін, максимально сприяє вирішенню

спору.

Важливою умовою забезпечення змагальності є введення в кримінальний
процес засади диспозитивності (ч. 6 ст. 16і КПК України), яка
передбачає, що суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює
й забезпечує сторонам необхідні і рівні умови для виконання ними їхніх
процесуальних функцій і здійснення наданих їм прав.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке засада кримінального провадження та її значення? .
2. Назвіть систему засад кримінального провадження.
3. Які засади кримінального провадження
проголошені у міжнародно-правових документах і як вони реалізуються в
Україні?

4. Який зміст засад законності та гласності судового розгляду у
кримінальному провадженні?

5. Що означає засада презумпції невинуватості?

6. У чому полягає зміст засад недоторканності особи і житла у
кримінальному провадженні?
7. Якою мовою проводиться
судочинство у кримінальних справах на Україні?

8. У чому полягає зміст засади забезпечення підозрюваному,
обвинуваченому підсудному права на захист?

Рекомендована література до глави 2

Лобойко Л. М. Принцип диспозитивності у кримінальному процесі Укр.
Монографія.- Д.: Юрид. акад. М-ва внутр. справ; Ліра лтд., 2004.

Маляренко В. Т. Конституційні засади кримінального судочинства. –
Юрінком Інтер, 1999.

Маляренко В. Т. Про недоторканність житла та іншого володіння особ
засаду кримінального судочинства // Законодавство України. Науково-практ
коментарі.- 2004.- № 9.

Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України:
суть пріоритети, взаємодія, сфера дії // Інтернет видання
«Юриспруденції онлайн» 12.05.2004.

Глава З СУБ’ЄКТИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

§ 1. Поняття та класифікація суб’єктів кримінального провадження

Чинний КПК України чітко не визначає поняття і не по класифікацію
суб’єктів кримінального провадження. В нього йдеться про осіб, які
беруть участь у справі (статті 19, 20, 22, 87), учасників процесу (глава
3). Такі істотні недоліки призвели до суперечностей у кримінальному
процесі. У зв’язку з цим авторами проекту КПК (п. 48 ч. 1 ст. 6) чітко
визначаються і передбачаються такі суб’єкти кримінального провадження:
суд, суддя, слідчий суддя, прокурор, слідчий, начальник слідчого
розділу, орган дізнання, начальник органу дізнання, особа, здійснює
дізнання, підозрюваний, обвинувачений, підсудні засуджений, виправданий,
їхні захисники та законні представники, потерпілий і його представники,
особа, яка звернулася з заявою про порушення кримінальної справи, особа,
стосовно якої відмовлено у порушенні кримінальної справи чи закрити
кримінальну справу, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні
представники, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст, понятий,
секретар судового засідання, особа, яка здійснює фіксування судового
процесу технічними засобами, свідок.

Суб’єкти кримінального провадження – це всі державні органи, службові та
приватні особи, які ведуть кримінальне провадження або залучаються до
нього, вступають між собою

76процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав

і виконуючи процесуальні обов’язки.

Суб’єктів кримінального провадження розрізняють за їх

процесуальним становищем, роллю в процесі, виконанням різних
кримінально-процесуальних функцій і завдань. Ці суб’єкти вступають між
собою в різні правовідносини залежно від їх ставлення до факту, стосовно
якого здійснюється процесуальне провадження. Перші – у силу необхідності
захищати свої права і законні інтереси (потерпілий, цивільний позивач та
ін.); другі в силу своїх посадових обов’язків щодо
встановлення істини та забезпечення правосуддя (слідчий,
прокурор, суддя та ін.); треті –

за дорученням чи угодою (представник цивільного позивача, захисник та
ін.); четверті – притягаються до участі у провадженні

у примусовому порядку (обвинувачуваний, підозрюваний, під

судний).

Зазначене створює передумови для їх класифікації:

Суб’єкти, які провадять досудове розслідування та здійснюють правосуддя:
орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальник
слідчого відділу (відділення, управління, головного управління),
прокурор, суд (суддя). Спільним для них є охорона державних інтересів та
виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального
судочинства. Вони наділені владно-розпорядчими повноваженнями та повинні
бути незаінтересовані в результатах справи.

Суб’єкти, які мають та обстоюють у кримінальному провадженні власні
інтереси: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний
позивач, цивільний відповідач.

Суб’єкти, які сприяють кримінальному судочинству і здійсненню
правосуддя: свідок, поняті, перекладач, спеціаліст, експерт, секретар
судового засідання та ін. Ці суб’єкти сприяють кримінальному судочинству
за допомогою виконання завдань, покладених на них законом.

Суб’єкти кримінального провадження характеризуються тим, що вони:

беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених
кримінально-процесуальним законом за умови, що немає обставин, за яких
закон виключає можливість їх участі у справі:

мають визначені права та обов’язки (закон визначає поря- док їх
реалізації);

діють у кримінальному судочинстві відповідно до свої прав та обов’язків
у встановленому порядку;

вступають у процесуальні правовідносини;

несуть відповідальність за невиконання своїх обов’язки або порушення
прав інших суб’єктів.

§ 2. Суб’єкти, які провадять досудове розслідування та здійснюють
правосудді

Згідно зі статтею 4 КПК України, суд, прокурор, слідчий) – орган
дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну
справу в кожному випадку виявлення ознак зло- чину, вжити всіх
передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних
у вчиненні злочину, і до їх покарання.

Зі змісту зазначеної статті важко зрозуміти вислів «у межа своєї
компетенції». Проте, порівнюючи зміст цієї та інших норм КПК, інших
законів, можна дійти висновку про різне ставлення цих осіб і органів до
процесу розслідування кримінальних справ та покарання винних.

Суд

Згідно зі статтею 124 Конституції України, правосуддя в Ук – раїні
здійснюється виключно судами. Суд є єдиним органом держави,
уповноваженим здійснювати правосуддя, в тому числі і в кримінальних
справах. При вирішенні кримінальної спра – ви суд не зв’язаний
висновками органів дізнання, досудового слідства, а також думкою інших
учасників судового розгляду

Відповідно до статей 275-277 КПК України суд, виявивши! процесі судового
слідства в діях обвинуваченого наявність більш тяжкого злочину або
злочину, за яким обвинувачення йому не було пред’явлено, повідомляє про
це прокурора, який вправі змінити обвинувачення.

Рішення судових органів можуть бути скасовані або змінені лише
вищестоящими судами в особливому процесуальному порядку. Вирок суду, що
набрав законної сили, с обов’язковий для виконання всіма громадянами і
посадовими особами.

Суди в Україні являють собою інстанційну систему, різні. ланки якої
мають певне функціональне призначення. Так кримінальні справи
розглядаються в суді першої інстанції

78одноособово який діє від імені суду, за винятком випадків,
передбачених частинами 2, 3 ст. 17 КПК України. Кримінальні справи про
злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення
волі на строк більше десяти років,

розглядаються у суді першої інстанції колегіально судом складі
трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд.

Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість
призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, в суді першої
інстанції розглядаються судом V складі двох суддів і трьох народних
засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами
судді. Розгляд справ в апеляційному і касаційному порядку здійснюється
відповідно апеляційними і касаційними судами у складі трьох

суддів.

Розгляд справ у виключному порядку здійснюється апеляційними і
касаційними судами у складі не менше трьох суддів.

До повноважень суду належить:

забезпечення додержання конституційних прав і свобод фізичних осіб, прав
та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави у стадії
досудового провадження;

прийняття рішень, пов’язаних із підготовкою і призначенням справи до
судового розгляду;

розгляд кримінальних справ у першій інстанції;

розгляд справ в апеляційному порядку;

перегляд судових рішень, що набрали законної сили;

звернення судового рішення до виконання;

розгляд питань, що виникають при виконанні вироку;

зняття судимості.

Виключно суд може приймати рішення про:

– обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту;

– продовження строку тримання під вартою;
– про поміщення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного

до медичного чи психіатричного стаціонару для проведення судово-медичної
чи судово-психіатричної експертизи; – огляду в житлі чи
іншому володінні особи, крім випадків, передбаченихКПК;
– здійснення
обшуку у житлі чи іншому володінні особи,

крім випадків, передбачених КПК;
– здійснення особистого огляду, крім випадків, передбачених КПК;

– здійснення виїмки документів, що містять відомості про вклади та
рахунки в установах банків, належні підозрюваному обвинуваченому,
підсудному;

здійснення виїмки документа виконавчого провадженім;

накладення арешту на поштово-телеграфну кореспондент цію і виїмку її в
установах зв’язку.

Суддя

Правосуддя здійснюють професійні судді, а у визначених за коном випадках
– народні засідателі та присяжні. Відповідно до п. 51 ч. 1 ст. 6 проекту
КПК України, суддя – це посадова особа судової влади, яка відповідно до
Конституції України наділена повноваженнями здійснювати правосуддя і
виконувати свої обов’язки на професійній основі в суді загальної
юрисдикції народний засідатель, присяжний.

Професійними суддями є громадяни, які, відповідно до Конституції
України, призначені чи обрані суддями і займають штатну суддівську
посаду в одному із судів, передбачених Законом «Про судоустрій України».

Народними засідателями є громадяни України, які у випадках, визначених
законом, вирішують у складі суду справи разом з професійними суддями. За
участю народних засідателів розглядаються лише кримінальні справи по
першій інстанції. Це справи про злочини, за які законом передбачена
можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі. У
таких випадках колегія суддів складається з п’яти осіб: двох професійних
суддів і трьох народних засідателів. Під час здійснення правосуддя
народні засідателі користуються усіма правами судді.

Присяжними визнаються громадяни України, які у випадках
передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення
правосуддя, забезпечуючи, згідно з Конституцією України, безпосередню
участь народу у здійсненні правосуддя. Категорії справ, до розгляду
яких залучатимуться присяжні, процесуальним законом ще не визначені.
Передбачається, що суди присяж них утворюватимуться для розгляду
кримінальних справ про особливо тяжкі злочини, за вчинення яких
кримінальним законом передбачена можливість призначення покарання у
виді до вічного позбавлення волі, якщо обвинувачений заявив
клопотання про розгляд справи

судом присяжних.

Суди присяжних будуть діяти лише в апеляційних судах! (крім Апеляційного
суду України), яким підсудні справи про особливо тяжкі злочини, за які
законом передбачено покарання у виді

довічного позбавлення волі. Кількість присяжних визначатиме

суддя – головуючий у справі при попередньому розгляді справи.

Для забезпечення всебічного, повного, об’єктивного дослідження
кримінальної справи необхідно, щоб судді ні прямо, ні опосередковано не
були заінтересовані у її вирішенні. Тому процесуальним законом
встановлено порядок, за яким суддя або народний засідатель не може брати
участі у розгляді справи і підлягає відведенню: 1) якщо він є
потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем
кого-небудь з них, а також родичем слідчого, особи, яка провадила
дізнання, обвинувача або обвинуваченого (діє правило – «ніхто не може
бути суддею у власній справі»); 2) якщо він брав участь у даній справі
як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка провадила
дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів
потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; 2-1) якщо
він під час досудового розслідування справи вирішував питання щодо
проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання, зміни чи скасування
запобіжних заходів, продовження строків тримання під вартою або
розглядав скарги на затримання чи на постанови про відмову в порушенні
кримінальної справи або закриття справи; 2-2) якщо він під час
досудового розслідування справи розглядав питання про усунення захисника
в порядку, передбаченому ст. 61і КПК; 3) якщо він особисто або його
родичі заінтересовані в результатах справи; 4) за наявності інших
обставин, які викликають сумнів в об’єктивності судді або народного
засідателя. Крім того, зазначимо, Що у складі суду, що розглядає
кримінальну справу, не можуть бути особи, які є родичами між собою.

Відвід, заявлений судді або народному засідателеві, вирішуєтеся іншими
суддями без судді, якого відводять. Суддя, якого відводять, має право
дати пояснення з приводу заявленого відводу. За рівності голосів суддя
вважається відведеним.

Відвід заявлений двом суддям або всьому складові суду, ви –рішається
судом у повному складі більшістю голосів.

Питання вирішується у нарадчій кімнаті.

Заява про відвід судді, який одноособово розглядає справу,
розглядає у вигляді не менш як за три дні до судового розгляду справи.
Відвід, заявлений судді, який одноособово розглядає справу,
вирішується постановою голови районного (міського) суду. Коли до
складу районного (міського) суду обра –

но одного суддю або коли відвід заявлено голові районної (міського)
суду, питання про відвід вирішується постановою лови міжрайонного
(окружного) суду. Відвід, заявлений голо військового суду гарнізону,
який одноособово розглядає справу вирішується постановою голови чи
заступника голови військ – вого суду регіону, Військово-Морських сил. У
такому ж поряд вирішується питання про відвід, заявлений у судовому
засідай У разі, коли відведено головуючого суду, а також при його
самовідводі слухання справи відкладається для заміни його Я ким суддею
або справа передається до вищестоящого суду для вирішення питання про її
підсудність.

У разі відводу народного засідателя останній замінюється іншим народним
засідателем.

Для суддівської неупередженості важливо, щоб суддя при- ступав до
розгляду справи без заздалегідь сформованого погля- ду на неї. Суддя, у
якого уже є сформований погляд на справу ч який уже висловлював свою
думку на стадії досудового розслі- дування, не може бути неупередженим.
Його внутрішнє переконання повинно формуватися на підставі досліджених
доказі лише у судовому розгляді. Під час судового розгляду суддя і
народні засідателі зобов’язані утримуватися від висловлення будь яких
оцінок і висновків по суті справи до видалення в нарадчу кімнату.

Суддя, який брав участь у розгляді кримінальної справи і суді першої
інстанції, не може брати участі у розгляді цієї справи в апеляційному чи
касаційному порядку, а так само брати участь у новому розгляді справи в
суді першої інстанції у разі скасування вироку або ухвали про закриття
справи, постановлених з його участю.

Суддя, який брав участь у розгляді справи в апеляційному порядку, не
може брати участі у розгляді цієї справи в суді першої інстанції або в
касаційному порядку, а так само в новому розгляді справи в касаційній
інстанції після скасування ухвали, постановленої з його участю.

Суддя, який брав участь у розгляді справи в касаційному порядку, не
може брати участі у розгляді тієї ж справи в суді пер шої інстанції і в
апеляційному порядку, а так само в повторному розгляді справи в
касаційному порядку, якщо постанову! (ухвалу), винесену з його участю,
скасовано.

Суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі у
розгляді цієї справи в порядку виключного провадження.

Не допустимість повторної участі судді у розгляді справи у

Вищестоящої судової інстанції, що перевіряє законність

обґрунтованість вироку, інших актів, винесених з його участю, овіюється
положенням про функціональний контроль у сфері кримінального
судочинства, згідно з яким не можна здійснювати нагляд за своїми
власними рішеннями чи виконувати вчасні вказівки.

Проектом КПК України в судах передбачається ще одна посадова особа
судової влади – слідчий суддя, тобто суддя місцевого суду, призначений
головою місцевого суду для забезпечення додержання конституційних прав і
свобод громадян на стадії досудового провадження.

При здійсненні цієї функції на слідчого суддю у межах його компетенції
будуть покладені такі обов’язки:

за поданням органу дізнання, слідчого і прокурора вирішувати питання про
взяття і тримання особи під вартою, про проникнення до житла або іншого
володіння особи для проведення в них огляду чи обшуку, про накладення
арешту і огляду поштової, телеграфної та іншої кореспонденції,
застосування технічних засобів одержання інформації;

розглядати скарги на процесуальні дії та рішення особи, яка здійснює
дізнання, органу дізнання та слідчого;

3) здійснювати інші повноваження, надані йому цим Кодексом.

При цьому зазначимо, що участь слідчого судді у складі суду

першої і наступних судових інстанцій, які здійснюють розгляд судових
справ, не допускається.

Прокурор

У пункті 6 статті 32 КПК України під поняттям «прокурор»
розуміється таке коло посадових осіб, як: Генеральний прокурор України,
його заступники, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст
Києва та Севастополя, військові прокурори регіонів і ВМС України,
міжрайонні прокурори, прокурори міст і районів, прокурори, які очолюють
спеціалізовані прокуратури, військові прокурори гарнізонів, їхні
заступники, старші помічники і помічники прокурора, начальники струк
-турних підрозділів органів прокуратури, їхні заступники, стар –ші
прокурори і прокурори структурних підрозділів органів прокуратури які
діють у межах своїх повноважень.

Правоохоронна і ті правозабезпечувальна діяльність прокурора під час
розслідування злочинів обумовлені конституційними функціями прокуратури
України (ст. 121 Конституції України),

особливо наглядом прокуратури за додержанням законів органами, які
проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

При здійсненні своїх владно-розпорядчих повноважень у порядку нагляду за
додержанням законів органами, які провадять оперативно-розшукову
діяльність, дізнання, досудове слідство, прокурор фактично стає
керівником розслідування. На відміну від інших галузей прокурорського
нагляду, нагляд за розслідуванням безпосередньо і вирішально впливає на
позицію прокурора в суді як державного обвинувача. Однак лише здійснюючи
керівництво роботою слідчого, беручи безпосередньо участь у провадженні
важливих слідчих дій, своєчасно виправляючи помилки, що були допущені
при розслідуванні, прокурор набуває фактичної та юридичної можливості
твердо обстоювати в суді свою точку зору з приводу питання про доведення
злочину і винуватості підсудного.

При цьому саме реалізація форм нагляду, що мають владно-розпорядчі
можливості, ставить прокурора в становище суб’єкта, який здійснює
процесуальне керівництво розслідуванням.1

У Рекомендації Ради Європи щодо ролі прокуратури в системі кримінального
судочинства зазначено: «Прокурори є представниками органів державної
влади, які від імені суспільства та в інтересах держави гарантують
застосування закону, коли його порушення веде до кримінальних санкцій,
враховуючи як права особи, так і необхідну ефективність системи
кримінального судочинства».2 Це означає, що прокурори і застосовують
закон, стежать за його застосуванням. Причому прокурор діє не від
власного імені, не від імені якогось органу державної влади, а від імені
суспільства, а отже, повинен дотримувати двох важливих вимог: з одного
боку, дбати про права особи, з іншого – про належну дієвість системи
кримінального судочинства, за яку вони певною мірою несуть
відповідальність.3

1 Лобач В. Повноваження прокурора як головного суб’єкта Кримі-

нального переслідування // Прокуратура, людина, держава. – 2005.-

№ 7.- С. 6.

2 Рекомендація Rес (2000) 19 Комітету міністрів державам –

членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального судочинства,

ухвалена 6 жовтня 2000 року.

5 Права людини: довідник для прокурорів / Упоряд. Марнікс Алінк.- К.:
Фенікс, 2005.- С. 16.

Свої повноваження у кримінальному судочинстві прокурор

здійснює незалежно від будь-яких органів і службових

осіб, купуючись, лише законом, вказівками Генерального про –

курора України, своєю правосвідомістю та внутрішнім переко

нанням.

Обов’язок прокурора своєчасно вживати передбачені законом

заходи щодо усунення будь-яких порушень закону, від кого б ці порушення
не виходили, поширюються на усі стадії кримінального судочинства та на
всіх суб’єктів. Постанови прокурора, винесені відповідно до закону, є
обов’язковими для виконання усіма підприємствами, установами,
організаціями, службовими особами і громадянами.

Процесуальний статус прокурора під час проведення досудового
розслідування

Кримінально-процесуальний кодекс України наділяє прокурора під час
досудового розслідування широкими повноваженнями, більшість із яких має
владно-розпорядчий характер. Так, прокурор у межах своєї компетенції:

вимагає від органів дізнання і досудового слідства для перевірки
кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені
злочини, перебіг дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які
вчинили злочини; перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог
закону про прийняття, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про
вчинені або такі, що готуються, злочини;

скасовує незаконні й необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які
провадять дізнання;

дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або
скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих
слідчих дій та розшук осіб, Які вчинили злочини;

доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід,
взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили
злочини, виконання інших слідчих дій, а також вказівки про вжиття
необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх
вчинили, у справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого
прокуратури:

5) бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в
необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії слідування у
повному обсязі у будь-якій справі;

санкціонує проведення обшуку, відсторонення обвинува – вченого від
посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених
КПК;

продовжує строк розслідування, дає згоду або подає до суду подання про
обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту, а також про
продовження строку тримання під вартою у порядку, встановленому КПК;

повертає кримінальні справи органам досудового слідства зі своїми
вказівками щодо провадження додаткового розслідування;

9) вилучає в органі дізнання і передає слідчому будь-яку

справу, передає справу від одного органу досудового слідства

іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпе –

чення найбільш повного та об’єктивного розслідування;

усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого
ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони порушили закон при
розслідуванні справи;

порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або
зупиняє провадження в кримінальних справах; дає згоду на закриття
кримінальної справи слідчим у тих випадках, якщо це передбачено КПК;
затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні
справи до суду;

12) вирішує питання про допущення захисника до участі

у справі.

Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому КПК.

При цьому він завжди має бути об’єктивним і в межах свої) повноважень
вживати заходів щодо усунення порушень, від кого б вони не виходили.

Вказівки прокурора органам дізнання і досудового слідства у зв’язку з
порушенням і розслідуванням ними кримінальних справ є для цих органів
обов’язковими. Оскарження цих вказівок вищестоящому прокуророві не
зупиняє їх виконання, за винятком деяких випадків, передбачених КПК (ст.
227).

Склавши обвинувальний висновок, слідчий відповідно до| вимог ст. 225 КПК
України направляє справу прокуророві. Перевіривши справу з обвинувальним
висновком, прокурор або його заступник приймає одне з таких рішень: 1)
затверджує обвинувальний висновок або складає новий обвинувальний
висновок; 2) повертає справу органові дізнання або слідчому зі своїми
письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування;

3) закриває справу, склавши про це постанову з додержанням вимог ст.
214 КПК України.

Прокурор або заступник його мають право змінити складний слідчим
список осіб, які підлягають виклику у судове засідання, а також
скасувати чи змінити раніше обраний запобіжний захід або обрати
запобіжний захід або обрати запобіжний захід, якщо його не було обрано,
чи порушити випадках, передбачених КПК, перед судом питання про обрання
запобіжного заходу у виді взяття під варту (ст. 229 КПК України).

Якщо прокурор (або його заcтупник) не згодний з обвинувальним висновком,
він має право скласти новий обвинувальний висновок; при цьому раніше
складений обвинувальний висновок зі справи вилучається.

У разі необхідності змінити обвинувачення на більш тяжке або таке, що
істотно змінює пред’явлене обвинувачення за фактичними обставинами,
прокурор або його заступник повертає справу слідчому для додаткового
розслідування і пред’явлення нового обвинувачення.

Якщо зміна початкового обвинувачення не тягне за собою застосування
статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не пов’язана з
істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами, прокурор або
його заступник складає постанову, в якій зазначає зміни, що вносяться до
обвинувального висновку.

Прокурор або його заступник, затвердивши обвинувальний висновок,
складений слідчим, або склавши новий обвинувальний висновок, направляє
справу до суду, якому вона підсудна, і повідомляє суд про те, чи вважає
він за потрібне підтримувати державне обвинувачення.

Зазначимо, що на стадіях попереднього розгляду справи суддею, судового
розгляду, розгляду справи за апеляцією, касаційного провадження,
перегляду судових рішень у порядку викличного провадження прокурор
безпосередньо не здійснює нагляд за діяльністю суду, а бере участь як
рівноправний учасник судового розгляду.

Участь прокурора в суді першої інстанції
Участь судовому засіданні є обов’язковою, крім випадків:

коли розглядаються справи про притягнення до кримінальної відповідальної
особи не інакше як за скаргою потерпілого;

– коли прокурор відмовився підтримати державне обвинувачення.

Прокурор, керуючись вимогами закону і своїми внутрішніми переконаннями,
підтримує перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь
у дослідженні доказів, заявляє клопотання і висловлює свою думку щодо
клопотань інших учасників судового розгляду, викладає свої міркування
щодо застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного.

Якщо в результаті судового розгляду прокурор переконаєш що дані судового
слідства не підтверджують пред’явленого під судному обвинувачення, він
повинен відмовитися від обвинув чення і у своїй постанові викласти
мотиви відмови. У цьому разі суд роз’яснює потерпілому та його
представникові їх право вима гати продовження розгляду справи і
підтримувати обвинуваченні

Прокурор пред’являє або підтримує пред’явлений цивільні позов, якщо
цього вимагає охорона прав фізичних чи юридич- них осіб або державних
інтересів.

Якщо в судове засідання не з’явиться прокурор і якщо неможливо замінити
його іншими особами, слухання справи елі: відкласти.

Прокуророві, який уперше вступив у справу, суд зобов’яза- ний надати
час, необхідний для ознайомлення з матеріалам справи і для підготовки до
участі в судовому засіданні.

Про неявку прокурора у судове засідання суд повідомлю відповідні органи
(ст. 289 КПК України), наприклад, вищестоящого прокурора.

Участь прокурора в апеляційному провадженні

Відповідно до и. 8 ч. 1 ст. 348 КПК України, прокурор, яки брав участь у
розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив
обвинувальний висновок,– у межах обвинувачення, що підтримував
прокурор, який брав участь У розгляді справи судом першої інстанції, має
право подати апеляційне подання (апеляцію).

До апеляції прокурора додається така кількість її копій, що їх можна
було вручити всім учасникам судового розгляду, інтересів яких стосується
апеляція.

Участь прокурора в касаційному провадженні

Прокурор також має право на внесення касаційного подання (частини 3, 4
ст. 384 КПК України). Касаційне подання на судові рішення, зазначені у
ч. 1 ст. 383 КПК України, має право подати прокурор, який брав участь у
розгляді справи судом першої

чи апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинувальний
висновок.

Касаційне подання на судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 КПК
України, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи
судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор
України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим,
прокурор області, міст Києва Севастополя, прирівняні до них прокурори та
їх заступники межах їхніх повноважень – незалежно від їх участі в
розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції. Особам, які
вправі подати касаційну скаргу, касаційне подання, надається можливість
ознайомитися в суді з матеріалами справи для вирішення питання про
внесення касаційної скарги чи подання.

Подання на судові рішення, зазначені у ч. 1 ст. 383 КПК України, можуть
бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку чи
оголошення ухвали або постанови, що оскаржуються. Касаційні скарги і
подання на судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 КПК України, можуть
бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними законної
сили.

Протягом строку, встановленого на касаційне оскарження, справа ніким не
може бути витребувана із суду, який виконує судове рішення, за винятком
суду касаційної інстанції.

Дії прокурора з відновлення справи у зв’язку з нововиявленими
обставинами

Подання про перегляд справи у зв’язку з нововиявленими обставинами
заінтересовані особи подають прокуророві. З метою перевірки такого
подання прокурор має право витребувати справу з відповідного суду.

Прокурор у всіх випадках, коли йому стануть відомі нові обласний в
справі, зобов’язаний особисто або через органи дізнання чи слідчих
провести необхідне розслідування цих обставин.

Про призначення розслідування нововиявлених обставин,
і
розслідування провадиться за правилами, встановленими КПК для проведення
досудового слідства.

Закінчивши розслідування нововиявлених обставин, районний, міський
прокурок за наявності підстав для відновлення справи направляє її разом
з матеріалами розслідування або вироком, що набрав законної сили, яким
винні у зловживанні або фальсифікації доказів у справі вже засуджені, і
своїм висновком відповідно прокуророві Автономної Республіки Крим,
прокуророві, міст Києва чи Севастополя, військовому

ськовому прокуророві (на правах прокурора області), який і вирішує
питання про внесення подання до апеляційного суду.

Якщо прокурор не вбачає підстав для перегляду справи у зв’язку з
нововиявленими обставинами, він відмовляє в цьому своєї вмотивованою
постановою, про що повідомляє осіб та підприємства, установи,
організації, які внесімо подання. Ця постанов» прокурора може бути
оскаржена вищестоящому прокуророві.

Належне виконання прокурором процесуальних обов’язків спрямованих на
вирішення завдань кримінального судочинства; несумісне з наявністю у
нього особистої (прямої чи опосеред- кованої) заінтересованості у
справі. Тому він не може бра: участі у провадженні в справі за наявності
тих же обставин, які усувають і суддю від розгляду кримінальної справи
(ст. 54 КПК України). За наявності підстав для відводу прокурор
зобов’язаний заявити самовідвід, не очікуючи заяви про відвід з бої
інших осіб. Це він може зробити як на стадіях порушення кримінальної
справи, досудового розслідування, так і на стадії судового розгляду
справи до початку судового слідства.

Питання про відвід прокурора на стадіях порушення кринальної справи і
досудового розслідування вирішується вищестоящим прокурором. Питання про
відвід прокурора на стадії судового розгляду вирішується судом, який
розглядає справу відповідно до правил, передбачених частинами 1, 2 ст.
57 КПК України. Якщо відвід, заявлений прокурору, в суді
задовольняється, то слухання справи відкладається і вживаються заходи
до заміни прокурора.

Слідчий

Слідчий – службова особа відповідного слідчого підрозділу уповноважена
здійснювати досудове слідство у кримінальних справах. Є слідчі
прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції,
органів безпеки.

Досудове слідство здійснюється слідчим одноособово або групою слідчих.

Проводячи розслідування, слідчий не повинен бути ні обвинувачем, ні
захисником, він має бути дослідником та шукач істини і представником
судової влади зі всіма притаманний суддям гарантіями незалежності та
самостійності.

Слідчий зобов’язаний повно й об’єктивно дослідити всі о обставини
справи, виявити як обвинувальні, так і виправдувала а також обтяжуючі та
пом’якшуючі вину обставини. Він зобов’язаний також оперативно та у
встановлений законом строк

розкриття та викрити винних у нього вчиненні. При розслідування справи
слідчий зобов’язаний виявити причини й умови, що сприяли вчиненню
злочину, і через відповідні органи вжити заходів до їх усунення.

При провадженні досудового слідства слідчий наділений

широкими повноваженнями. Він самостійно приймає рішення про спрямування
слідства та провадження відповідних слідчих їй за винятком випадків,
коли законом передбачено одержання санкції від прокурора чи постанови
від судді. Водночас, процесуальна самостійність слідчого поєднується з
його персональною відповідальністю за своєчасне і правильне
розслідування справ, прийняття щодо них законних і обґрунтованих рішень.
Окрім того, відповідно до Наказу № 1600 МВС України від 25.12.2003 «Про
організацію діяльності органів досудового слідства системи МВС України»,
начальник органу внутрішніх справ зобов’язаний організовувати регулярні
(не менше 1 разу на місяць) висвітлення в засобах масової інформації,
серед населення, громадських організаціях результати слідчої роботи.1

Необхідно також зазначити, що під час провадження розслідування слідчий
активно взаємодіє з органами дізнання. Він має право давати органам
дізнання доручення і вказівки про провадження розшукових та слідчих дій,
вимагати від них допомоги під час виконання окремих слідчих дій. Такі
доручення і вказівки слідчого є обов’язковими для органів дізнання (ч. 3
ст. 114 КПК України). Владні повноваження слідчого виявляються у тому,
що його постанови, винесені відповідно до закону, в кримінальній справі,
що перебуває у його провадженні, є обов’язковими для виконання всіма
підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і
громадянами (ч. 5 ст. 114 КПК України).

Письмові доручення слідчих органу дізнання про виконання оперативно –
розшукових або слідчих дій є обов’язковими і підлягають виконанню
слідчий має в установленому порядку внести подання про притягнення
винних до відповідальності.

Наказ МВС України №1600 від 25 грудня 2003 року «Про організацію
діяльності органів досудового слідства системи МВС України». – К. – 2003
– 39с.

До участі в розслідуванні злочинів слідчим можуть бути залучені також
державні, громадські організації й окремі громадяни. Використання
слідчим допомоги зазначених установ і осіб у процесі розслідування
злочинів є залученням різних ланок загальної системи боротьби зі
злочинністю. Чим повніше й ефективніше будуть використовуватися
сили і можливості даної системи, тим успішною буде боротьба зі зло-
чинністю.1

За загальним правилом, вказівки прокурора для слідчого є обов’язковими.
При незгоді з ними він може оскаржити їх ви- щестоящому прокурору, але
оскарження не зупиняє виконання вказівок (ч. З ст. 227 КПК України).
Так, у разі незгоди слідчого з вказівками прокурора про притягнення як
обвинуваченого, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про
направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про за –
криття справи слідчий вправі подати справу вищестоящому прокуророві з
письмовим викладом своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує
вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства у цій
справі іншому слідчо- му (ч. 2 ст. 114 КПК України). Цим підкреслюється
процесу- альна самостійність і незалежність слідчого, його право при-
|ймати рішення в справі на підставі оцінки зібраних доказів за своїм
внутрішнім переконанням.

Слідчий підлягає відводу, якщо він є: 1) потерпілим, свідком, цивільним
позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь з них, а також
родичем обвинуваченого; 2) коли він і брав участь у справі як експерт,
спеціаліст, перекладач, захисник або представник інтересів потерпілого,
цивільного позивача або цивільного відповідача; 3) коли він або його
родичі заін- тересовані в результатах справи; 4) за наявності інших
обста- вин, які викликають сумнів у їх об’єктивності. За наявності
зазначених підстав слідчий повинен заявити самовідвід, не че- каючи
заяви про відвід. За цими підставами відвід слідчому може бути заявлений
обвинуваченим, потерпілим і його пред-ставником, цивільним позивачем,
цивільним відповідачем або і їх представниками, захисником. Заява про
відвід або самовідвід слідчого подається прокуророві, який розглядає і
вирішує її протягом двадцяти чотирьох годин.

1 Карпов Н. С. Злочинна діяльність: Монографія.- К.: Вид-во Семенко
Сергія, 2004.- С. 112-115.

При поверненні зверненні кримінальної справи та додаткове розслідування
робота щодо неї може бути доручена тому ж слідчому. Його попередня
участь у досудовому провадженні не є підставою для відводу. Якщо ж
слідчий під час судового розгляду допитуватися як свідок, то після
повернення кримінальної справи даткове розслідування він не вправі у цій
же справі проводи розслідування і підлягає відводу.

Процесуальна самостійність та незалежність слідчих забезпечується:

передбаченою законом процедурою досудового слідства;

забороною під загрозою відповідальності втручання в процесуальну
діяльність слідчих осіб, які не мають на те повноважень.

Начальник слідчого підрозділу

Відповідно до проекту КПК України (п. 31 ч. 1 ст. 6), начальник слідчого
підрозділу – службова особа, яка очолює відповідний слідчий підрозділ, а
також його заступник, які діють у межах своєї компетенції. За чинним
КПК, начальник слідчого відділу – це начальник Головного слідчого
управління, слідчого управління, відділу, відділення органів внутрішніх
справ, безпеки та його заступники, які діють у межах своєї компетенції,
а також податкової міліції.

Начальник слідчого підрозділу є самостійним суб’єктом кримінального
провадження, який здійснює процесуальне й адміністративне керівництво,
контроль як у підрозділі взагалі, так і у кожній справі, що перебуває у
провадженні слідчих. Він несе персональну відповідальність за стан
слідчої роботи в слідчому підрозділі та за виконання покладених на нього
завдань.

Роль начальника слідчого підрозділу у сфері процесуальної діяльності
визначається його повноваженнями як керівника підрозділу й одночасно як
слідчого у випадку особистого провадження ним розслідування у
кримінальній справі,

Будь-які матеріали про злочини, що направляються в слідчий підрозділ
насамперед надходять до начальника підрозділу, який в силу посадового
становища, вивчає їх, аналізує і доручує провадження підпорядкованим
йому слідчим.

Начальник слідчого підрозділу контролює контролює своєчасність і
правомірність дій слідчих з розкриття злочинів і запобігання їм, вживає
заходів повного, всебічного і об’єктивного провадження досудового
слідства. Його повноваження мають Розпорядчий характер. Так, відповідно
до ст. 114і КПК

України, начальник слідчого підрозділу здійснює контроль за
своєчасністю дій слідчих з розкриття злочинів і запобігали їм, вживає
заходів до найбільш повного, всебічною і об’єктив його провадження
досудового слідства в кримінальних справа» Для ефективного здійснення
контролю начальник слідчого підрозділу в межах своєї компетенції має
право: перевірять кримінальні справи; давати обов’язкові для виконання
слідчому вказівки про провадження досудового слідства; про притягнення
як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про
направлення справи, про провадження окремих слідчих дій; передавати
справу від одного слідчого іншої му; доручати розслідування справи
декільком слідчим; брати участь у провадженні досудового слідства;
особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому
повноваженнями слідчого.

Вказівки начальника слідчого підрозділу по кримінальній справі даються
слідчому в письмовій формі, приєднуються до справи та є обов’язковими
для виконання.

Оскарження цих вказівок прокуророві не зупиняє їх вико – нання, за
винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 114 КПК Ук – раїни. Прокурор
може скасувати вказівку начальника слідчого підрозділу або погодитися з
нею і запропонувати слідчому виконати її.

Отже, процесуальні повноваження начальника слідчого підрозділу свідчать
про те, що він не лише координує та контролює діяльність слідчих, а й
визначає напрям розслідування і врешті – решт його результати, при цьому
слідчий перебуває під його процесуальною й адміністративною залежністю.

Начальник слідчого підрозділу підконтрольний прокурор рові, вказівки
якого обов’язкові для виконання.

Орган дізнання (особа, яка провадить дізнання)

У статті 101 КПК України законодавець перелічує органи ді – знання
(міліція, податкова міліція, органи безпеки, начальники органів
управління Військової служби правопорядку у Зброй- них силах України та
їх заступники, командири (начальники) військових частин, з’єднань,
начальники військових установ, командири кораблів, митні органи,
начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів,
лікувально-трудових профілакторіїв, органи державного пожежного нагляду,
органи прикордонної служби та капітани морських суден, і до перебувають
у далекому плаванні), основне призначення яких (відповідної до ст. 103
КПК України).

94 полягає у вжитті необхідних оперативного – розшукових заходів з метою
виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили.

Органом ті пізнання визначаються відповідні установи, органи або
посадові особи, які очолюють ці установи, але безпосередньо дізнання
завжди покладається на призначених ними дізнавачів, які в КПК
називаються особами, які про т, пізнання. Що ж стосується
наділення законодавцем деяких

посадових осіб правом провадження дізнання (начальники установ виконання
покарань, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв,
командири кораблів, капітани морських суден), то це пов’язано з тим, що
специфіка їх роботи по-лягає не в контрольних функціях, а у виконанні
поставлених перед ними завдань, тому йдеться про посадових осіб.

Оскільки органи дізнання перші в конкретній обстановці, сфері діяльності
виявляють ознаки підготовлюваного або вчиненого злочину, то закон і
покладає на них обов’язок порушення кримінальної справи, вжиття
необхідних заходів щодо виявлення, закріплення і вилучення слідів
злочину, провадження з цією метою невідкладних слідчих дій, з подальшою
передачею кримінальних справ для закінчення розслідування.

Згідно зі статтями 425 і 426 КПК України, на органи дізнання
покладається також обов’язок досудової підготовки матеріалів у
протокольній формі.

Кримінально-процесуальний закон не регулює відносин органу дізнання та
особи, яка провадить дізнання. Тому необхідно чітко визначити їх правове
становище, розмежувати права та обов’язки органу дізнання та осіб, які
провадять дізнання.

Так, кримінально – процесуальний закон наділив такими

обов’язками органи дізнання: приймати заяви і повідомлення

про злочини (ст. 97 КПК України); за відсутності підстав до
порушення кримінальної справи відмовляти в порушенні справи, керуючись
законом, провадити слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила,
(ч. 1 ст. 104 КПК України). Після цього у строк не більш як десять днів,
починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила, з моменту
встановлення особи, яка його вчинила складає постанову про передачу
справи КПК України);. при порушенні справи про тяжкий злочин орган
дізнання передати її слідчому через прокурора

після виконання невідкладних слідчих дій у строк не більше ніж через
десять днів з моменту порушення справи (ч. 2 ст. 104 ч. 2 ст. 108 КПК
України); вживати всіх передбачених законом заходів до встановлення
події злочину, осіб, винних у вчинені злочину (статті 4, 65, 94, 98 КПК
України); виявляти причинені умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23
КПК України вживати заходів до забезпечення цивільного позову (ст. 29
КПК України); вживати необхідні оперативно-розшукові заходи, щодо
виявлення ознак злочину та осіб, які його вчинили (ст. 103 КПК України);
при закінченні дізнання направляти справу до провадження досудового
слідства або за наявності обставин передбачених пунктами 1, 2 ст. 6 КПК
України, закривати справу(ст. 109 КПК України).

Закон надає право органу дізнання затримувати осіб, підозрюваних у
вчиненні злочину (ст. 106 КПК України).

Права осіб, які провадять дізнання: приймати справи до свого
провадження; оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що
ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх
обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч. 1 ст. 67 КПК
України); об’єднувати та виділяти справи (ч. З ст. 26 КПК України);
визнавати та приєднувати до справи речові докази (ч. 1 ст. 79 КПК
України); викликати будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту
або як експертів для дачі висновків, вимагати від підприємств, установ,
організацій, посадових осіб і громадян пред’явлення предметів і
документів, що допоможуть встановити необхідні в справі фактичні дані;
вимагати проведення ревізій (ч. 1 ст. 66 КПК України); зупиняти справу,
коли не встановлено особу, яка вчинила злочин (п.3 ч. 1 ст. 206 КПК
України).

Як і слідчий, особа, яка провадить дізнання, має право приймати рішення
про провадження таких слідчих дій, як: допит (статті 167-169, 171 КПК
України); очна ставка, пред’явлення для впізнання (статті 172-175 КПК
України); обшук та виїмка (статті 177-178, 184, 187 КПК України); огляд,
розвідування, відтворення обстановки та обставин події (статті 190, 193,
19 КПК України).

Обов’язки осіб, які провадять дізнання: всебічне, повне об’єктивне
дослідження обставин справи (ст. 22 КПК України заявлений самовідводу,
за наявності обставин, що виключаю, згідно із законом їх участь у даній
справі (ст. 60 КПК України вирішення питання про відвід, який заявлений
перекладачеві.60

експертові спеціалістові під час проведення дізнання (ч. 2 експертом ст.
62 КПК України); роз’яснення особам, які беруть участі, забезпечення
можливості здійснення цих прав справі. їх прав України); забезпечення
належного оформ –млення протоколів слідчих дій (статті 84-852 КПК
України); забезпечення зберігання речових доказів (ст. 79 КПК України)
документів, які є джерелом доказів (ст. 83 КПК України); не-
допустимість розголошення даних, що стали відомі під час проведення
дізнання (ст. 121 КПК України).

Отже, права та обов’язки органу дізнання та осіб, які провадять
дізнання, різняться між собою. Органи дізнання приймають більш важливі,
значущі рішення по справі. Суттєва різниця між органом дізнання та
особою, яка його провадить, полягає у тому, то зазначена особа не
наділяється обов’язками оперативно-розшукової діяльності, а орган
дізнання – наділяється. Крім того, орган дізнання наділений
повноваженнями, що притаманні не лише органу дізнання, а й особі, яка
провадить дізнання, проте особа, яка провадить дізнання, не має права
здійснювати дій, приймати рішень, що згідно із законом належать до
компетенції органу дізнання.

Необхідно зазначити, що особа, яка провадить дізнання, діє в межах своєї
компетенції, але під контролем начальника органу дізнання, під
процесуальним керівництвом слідчого або начальника слідчого підрозділу,
а також прокурора.

Так, начальник органу дізнання наділений правом давати вказівки особі,
яка провадить дізнання, щодо порушення кримінальної справи, кваліфікації
вчиненого злочину та перебігу дізнання, правом скасувати будь-яке його
рішення. Якщо зазначена особа провадить дізнання неякісно, то орган
дізнання (в особі його начальника) має право замінити його іншою особою
або прийняти справу до свого провадження.

У міліції провадження дізнання у кримінальних справах та Щодо
протокольної форми досудової підготовки матеріалів укладається на штатні
підрозділи дізнання. Керівництво та контроль за цими підрозділами
покладено на начальників підрозділів особисто розглядають матеріали,
що надійшли до

штатного підрозділу, контролюють роботу дізнавачів з розкриття та
розслідування злочинів, передають справи від одного дізнавача вивчають
кримінальні справи, що перебувають у провадженні дізнавачами,
перевіряють виконання дізнавачами

запланованих слідчих дій.

Закон передбачає такі види діяльності органів дізнання справах, що
перебувають у провадженні слідчого:

прийняття оперативно-розшукових заходів для встанов- лення особи, яка
вчинила злочин, та повідомлення слідчого щ результати цієї діяльності
(ч. 1 ст. 103 КПК України);

виконання розшукових та слідчих дій за дорученнями слідчого (ч. З ст.
114 КПК України);

надання сприяння слідчому при провадженні окрему слідчих дій (ч. 1 ст.
118 КПК України).

§ 3. Суб’єкти, які мають та обстоюють у кримінальному провадженні власні
інтереси

Під час розслідування кримінальної справи завжди виникають протилежні
інтереси між суб’єктами, які мають власну за інтересованість у
результаті справи. Через нього намагаються захистити свої інтереси, з
одного боку, підозрюваний, обвинувачений (їх захисник), цивільний
відповідач, з іншого – потерпілий та цивільний позивач (їх
представники).

Суб’єкти, які мають та обстоюють власну заінтересованість у результаті
справи, наділяються відповідними правами, обов’язками з моменту, коли
вповноважені на те органи визнають, допускають або притягують їх як
суб’єктів кримінального провадження.

Потерпілий

Процесуальний закон вказує на шкоду як на підставу для виникнення фігури
потерпілого. Відповідно до ч. 1 ст. 49 КПК України, потерпілим
визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову
шкоду.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство як потерпілого визнає лише
фізичну особу. Це випливає із самого тексту ст. 49 КПК України, де
йдеться про громадянина як про потерпілого.

Юридичні особи, за чинним кримінально-процесуальним законодавством, не
можуть бути визнані потерпілими. У разі заподіяння їм майнової шкоди
вони визнаються цивільними позивачами. Проте, у п. 2 ч. 1 ст. 61 проекту
КПК України, крім фізичної особи, потерпілим також визнається юридична
особа, якій злочином чи іншим суспільно небезпечним діянням заподіяно
моральну шкоду. Передбачено, що права та обов’язки потерпілого цілого
(юридичної особи) будуть покладені на її представника.

Визнання особи потерпілою не залежить від її віку, фізичного або
психічного стану, а також від її дієздатності. Якщо особа, визнана
потерпілим, не є певною мірою дієздатністю, то в справі повинен брати
участь законний представник такої особи.

При вирішенні питання про визнання особи потерпілою необхідно
з’ясувати, яку конкретно шкоду їй заподіяно злочином (моральну, фізичну
чи майнову), і вказати про це у постанові чи ухвалі.

Закон не визначає поняття моральної шкоди. Як роз’яснив Пленум
Верховного Суду України у постанові від 31 березня

1995 р № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати
немайнового характеру внаслідок моральних або фізичних страждань чи
інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі
незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може,
зокрема, виявлятися у приниженні честі, гідності, престижу або ділової
репутації; у моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я;
незаконному перебуванні під вартою і судом, і в настанні інших
негативних наслідків.

Фізична шкода пов’язана з нанесенням громадянинові тілесних ушкоджень,
розладом здоров’я, фізичних страждань.

Майнова шкода виявляється у різних формах і може мати місце не лише при
посяганні на відносини власності, а і при вчиненні інших злочинів;
головне – вона завжди пов’язана з позбавленням фізичної або юридичної
особи належних їй матеріальних благ, майна, того, що має кількісну
характеристику і, отже, може бути виражено у грошовому еквіваленті.

Потерпілому може бути заподіяно як одну, так і кілька з вказаних видів
шкоди. Про визнання як потерпілого або про відмову у цьому особа, яка
провадить дізнання, слідчий, суддя виносять поступову, а суд – ухвалу.
Закон не вимагає для визнання особи заяви; і при відсутності заяви
слідчий зобов’язані за своєю ініціативою прийняти рішення про визнання
особи потерплим, якщо є для цього законні підстави.

У випадках, коли внаслідок злочину сталася смерть потерпілого, брати
участь у справі можуть його близькі родичі, яким закон надає такі ж
права, які і самому потерпілому (ч. 5 ст. 49 КПК України). такими
близькими родичами є: батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід ,
баба, внуки (п. 11 ст. 32 КПК України). Перелік цих осіб є вичерпним.

Активна діяльність потерпілого під час слідства, розгляд справи її суді
залежить насамперед від розуміння суті наді йому законом прав, що
дозволяє йому в конкретної ситуації здійснити вибір найбільш ефективних
засобів для охорони рушених злочином інтересів. Отже, потерпілий та його
представники ставиш мають право: подавати докази; заявляти клопотання
ознайомлюватися з усіма матеріалами справи з моменту за чення досудового
слідства, а у справах, в яких досудове слід не провадилось, – після
призначення справи до судового розгляду; братії участь у судовому
розгляді, заявляти відводи; подати скарги на дії особи, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок
або ухвали су постанови судді, а за наявності відповідних підстав – на
забезпечення безпеки (частини 3, 4 ст. 49 КПК України). У випадні
визначених КПК, потерпілий має право під час судового розгляду особисто
або через свого представника підтримувати обвинувачення, брати участь у
судових дебатах. Потерпілий та-вправі заявити цивільний позов. У разі
відмови прокурора обвинувачення потерпілий має право вимагати
продовження розгляду справи. У цьому випадку він підтримує обвинувачень
(ст. 267 КПК України). Також зазначимо, що громадянин, визнаний
потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі.

Свої процесуальні права потерпілий може реалізовувати самостійно, так і
через свого представника або разом з представником. Потерпілий може
мати представника в кримінал йому процесі, у тому числі й з числа
адвокатів, з часу визнай; його потерпілим. Представник потерпілого
користується самими правами, що й потерпілий. Близькі родичі, закон
представники, адвокати та інші особи допускаються до участі у справі як
представники потерпілого лише за постановою органів досудового слідства,
судді або за ухвалою суду.

Потерпілі та їх законні представники (як і свідки, експерт спеціалісти,
перекладачі та поняті) мають право на відшкодування за рахунок держави
понесених ними витрат у зв’язку з явкою за викликом до органів дізнання,
слідчого, прокуратура суду (вартість проїзду до місця виклику і назад,
витрати по н му житлового приміщення, добові), а також на збереження]
ними середнього заробітку за місцем роботи або на виплату нагороди за
відрив їх від роботи чи звичайних занять, якщо не є працівниками
підприємств, установ, організацій, за весь час, витрачений у зв’язку з
явкою за викликом.

100

Потерпілий зобов’язаний: своєчасно з являтися за викликом

особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду; не
перешкоджати виконанню рішень про розслідування, одержання особи
одержання зразків для експертного дослідження;

підкорятися розпорядженням головуючого у судовому розгляді і
дотримуватися встановленого у судовому розгляді і дотримуватися
встановленого у ньому порядку.

За неявку без поважних причин за викликом «знання, слідчого і суду
потерпілий може бути підданий приводу (ч. 3 ст. 72 КПК України). За
злісне ухилення від явки в суд, в орган досудового слідства або дізнання
потерпілий несе адміністративну відповідальність за ч. 1 ст. 1853 або
ст. 1854 КУпАП а за дачу завідомо неправдивих показань – кримінальну
відповідальність за ст. 384 КК України.

Підозрюваний

Згідно зі ст. 43і КПК України, підозрюваним визнається:

особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину;

особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про
притягнення її як обвинуваченого.

Підозрюваний як самостійний суб’єкт кримінального провадження бере у
ньому участь лише в стадії досудового розслідування (при дізнанні та
досудовому слідстві).

Чинне кримінально-процесуальне законодавство встановлює вичерпний
перелік підстав для притягнення особи як підозрюваної, який не підлягає
розширеному тлумаченню:

коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його
вчинення;

коли очевидці, у тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на цю особу, що
саме вона вчинила злочин;

коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в нього житлі
буде виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у
вчиненні злочину, її може бути затримано лише у тому разі, якщо
намагалася втекти або якщо вона не має постійного місця проживання,
або якщо не встановлено особи підозрюваного. Про кожний випадок
затримання особи, злочину, складається протокол затримання, в якому
роз’яснюються права підозрюваного.

Підозрюваному, щодо якого застосовано запобіжний захід, не пізніше
десяти діб з моменту застосування заходу має бути

пред’явлене обвинувачення у вчиненні злочину. У такому разі

підозрюваний суб’єкт кримінального провадження, стає об –

101

винуваченим і набуває його статусу. Якщо протягом зазначеного строку
обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжні скасовується й особа
перестає бути підозрюваною. Вона може брати участь у процесі лише як
свідок.

Підозрюваний має право: знати, у чому він підозрюється; Я вати показання
або відмовитися давати показання і відповідач на запитання; мати
захисника і побачення з ним до першого допиту; надавати докази; заявляти
клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором
правомірності затримання; подавати скарги на дії та рішення особи, яка
провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора,
аза наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки (ч 2 ст. 43і
КПК України).

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про міліцію», особам при затриманні
або арешті (взятті під варту) працівниками міліції;

повідомляються підстави та мотиви такого затримання, а й арешту (взяття
під варту), роз’яснюється право оскаржувати їх У суді;

надаються усно роз’яснення частини першої статті 63 Конституції України,
права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до
прибуття захисника та одночасно в друкованому вигляді – роз’яснення
статей 28, 29, 55, 56, 59, 62 і 63 Конституції України та прав осіб,
затриманих або заарештованих (взятих під варту), встановлених законами,
у тому числі права здійснювати захист своїх прав та інтересів особисто
або за допомогою захисника з моменту затримання або арешту (взяття під
варту) особи, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або
свідчень до прибуття захисника;

• забезпечується можливість з моменту затримання або арешту (взяття під
варту) захищати себе особисто та користу – ватися правовою допомогою
захисника.

У разі невиконання працівниками міліції відповідних вимог особа, права
якої були порушені, та або її представники (родичі, захисник) можуть
звернутися до суду із заявою про відвіду – вання шкоди у встановленому
законом порядку. При цьому такі особи звільняються від сплати державного
мита.

Після затримання підозрюваного його обов’язково треба допитати, а перед
цим йому необхідно повідомити, у вчинені якого злочину він підозрюється,
про що зазначається в протоколі допиту

102

Давати показання – це право підозрюваного, а не обов’язок. підозрюваний
не несе кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань та за
дачу завідомо неправдивих показань.

Підозрюваний, крім прав, має також процесуальні обов’язки. Він
зобов’язаний з’являтися за викликом органу дізнання, слідчого чи
прокурора, не ухилятися від явки до органів розслідування (у разі
застосування до нього запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням
волі, до пред’явлення обвинувачення), не перешкоджати встановленню
істини у справі, виконувати обов’язки, пов’язані із застосуванням до
нього заходів безпеки.

Обвинувачений

Притягнення як обвинуваченого є переломним моментом досудового слідства.
Згідно з ч. 1 ст. 43 КПК України, обвинуваченим є особа, щодо якої в
установленому порядку винесена постанова про притягнення як
обвинуваченого. У справах з протокольною формою досудової підготовки
матеріалів обвинуваченим особа стає з моменту складання прокурором
обвинувального висновку (ст. 430 КПК України), а у справах приватного
обвинувачення – з моменту порушення суддею кримінальної справи і
призначення її до розгляду (ст. 251 КПК України).

Обвинувачений, справа щодо якого призначена до судового розгляду,
називається підсудним; обвинувачений (підсудний), щодо якого
постановлено обвинувальний вирок, – засудженим; обвинувачений
(підсудний), відносно якого винесено виправдувальний вирок, –
виправданим.

Обвинувачений є центральною фігурою кримінального провадження, навколо
якої концентруються процесуальні дії органів слідства, прокуратури та
інших суб’єктів провадження, а також є суб’єктом доказування, який має
право, але не зобов’язаний доказувати свою невинуватість (ч. 2 ст. 22
КПК України), хоча володіє значними правами і можливостями щодо
здійснення цієї сторони своєї діяльності при розслідуванні злочину.

Підставою притягнення особи як обвинуваченого є сукупність доказів, що
вказують на вчинення нею злочину, яких буде Достатньо для сформування у
слідчого на цей час внутрішнього переконання, що злочин вчинено саме
цією особою.

З моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого до
неї можуть застосовуватися передбачені за законом заходи запобіжний
захід, оголошено її розшук. Однак завжди слід пам’ятати, що притягнення
особи як обвинуваченої,

103

віддання до суду не означають визнання її винною і з нею не можна
поводитись як з кою, називати її злочинцем.

Особа наділяється правами та обов’язками обвинуваченого моменту
винесення зазначеного документа, незалежно від її бажання володіти цими
правами (ч. 2 ст. 43 КПК України) і виконувати відповідні обов’язки.

Обвинуваченому, як і будь-якому суб’єктові кримінальні провадження,
належать усі права, свободи, гарантії та інші елементи правового статусу
громадянина, висвітлені не лише урахуванням національного законодавства,
та міжнародних норм.1 Так, обвинувачений має право: знати, в чому його
обвинувачують; давати показання щодо пред’явленого йому обвинувачення
або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати
захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти
клопотання; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або
дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в
суді першої інстанції; заявляти відводи; подавати скарги на дії і
рішення особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді та
суду, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки (ст.
43 КПК України).

У кожній стадії кримінального процесу і стосовно до кожної процесуальної
дії, яка провадиться за участю обвинуваченого, права обвинуваченого
конкретизуються, причому з метою забезпечення реалізації кожного з цих
прав КПК передбачає відповідні обов’язки органів розслідування,
прокурора і суду. Наприклад, право обвинуваченого знати, в чому його
обвинувачують, і давати пояснення щодо пред’явленого йому обвинувачень
забезпечується тим, що: 1) слідчий зобов’язаний у постанові про
притягнення як обвинуваченого зазначити злочин, у вчиненні якого
обвинувачується дана особа, час, місце та інші обставини вчинення
злочину, наскільки вони відомі слідчому, і статтю кримінального закону,
якою передбачений цей злочин (ч.1 ст. 132 КПК України); оголосити
обвинуваченому цю постанову і роз’яснити суть пред’явленого
обвинувачення (ч. 1ст. 140 КПК України); допитати обвинуваченого не
пізніше допитати після пред’явлення йому обвинувачення (ч. 1 ст. 143 КПК
України)

1 Джига М.В. Забезпечення правового статусу обвинуваченого у процесі
досудового розслідування: проблеми законності та доцільності:
Монографія. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005.- С. 72.

104

в резолютивній частині обвинувального висновку викласти суть

пред’явленого обвинувачення із зазначенням статті кримінального

закону, яка передбачає даний злочин (ч. 4 ст. КПК України): 2) при
попередньому розгляді справи – копія обвинувального висновку і повістка
про виклик в суд вручаються підсудному під розписку не пізніше як за три
доби до дня розгляду справи в суді (ч. 1 ст. 254 КПК України); судове
слідство починається з читання вказаних документи а після їх оголошення
головуючий роз’яснює підсудному суть обвинувачення і запитує, чи
зрозуміле йому обвинувачення чи визнає він себе винним і чи бажає давати
показання, і якщо бажає, то він допитується в суді (статті 297, 298, 300
КПК України); в обвинувальному вироку міститься формулювання
обвинувачення, визнаного судом доведеним; наводяться обставини, які
визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину, та докази, на яких
ґрунтується висновок суду; обставини, що пом’якшують або обтяжують
покарання (статті 334, 335 КПК України); після проголошення вироку
головуючий роз’яснює підсудному зміст вироку (ч. 3 ст. 341 КПК України),
і його копія в триденний строк вручається підсудному (ч. 1 ст. 344 КПК
України).

Відповідно до КПК України при пред’явленні обвинувачення слідчий
зобов’язаний роз’яснити обвинуваченому не права, перелічені в ст. 43, а
права, які він має саме під час досудового слідства: знати, в чому його
обвинувачують; давати показання за пред’явленим йому обвинуваченням або
відмовитися давати показання і відповідати на запитання; подавати
докази; заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної
ставки, про проведення експертизи, про витребування і приєднання до
справи доказів, а також заявляти клопотання з усіх інших питань, які
мають значення для встановлення істини в справі; заявляти відвід
слідчому, прокуророві, експертові, спеціалістові і перекладачеві;
слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій;
ознайомлюватися з усіма матеріалами справи після закінчення досудового
слідства; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати
скарги па дії і рішення слідчого і прокурора (ст. 142 КПК України).

Обвинувачений має право заявляти органам, що ведуть процес,

різного роду клопотання в усній, так і в письмовій формі. Слідчий
зобов’язаний розглянути такі клопотання в строк не більше
трьох діб і задовольнити їх, якщо
обставини, про

105

встановлення яких клопоче обвинувачений, мають значення для справи
(статті 129, 221, 296 КПК України). Відмова задовольнити клопотання не
позбавляє обвинуваченою права заявити не клопотання в цій або іншій
стадії пронесу.

Оскарження дій і рішень слідчого, прокурора, судді та суду невід’ємне
право обвинуваченого, яке надається йому Консти- туцією України (ст.
40). Під час досудового слідства дії чи рішення слідчого можуть бути
оскаржені прокуророві як письмово так і усно (з обов’язковим занесенням
усної скарги до протоколу)’ і як безпосередньо прокуророві, так і через
слідчого. Дії і рішення прокурора обвинувачений вправі оскаржити
вищестоящому прокуророві (ст. 236 КПК України). Крім так званого
«відомчого» порядку оскарження дій і рішень названих органів,
обвинувачений вправі оскаржити їх до суду (ст. 55 Конституції України;
ч. 5 ст. 234; ч. 2 ст. 236 КПК України). Введення судового контролю за
законністю дій і рішень органів дізнання, слідчого і прокурора є
додатковою гарантією дотримання прав обвинуваченого.

У судовому засіданні підсудний має право: заявляти відводи; на
колегіальний розгляд справи; мати захисника або взяти захист своїх
інтересів на себе; заявляти клопотання і висловлювати свою думку про
клопотання інших учасників судового розгляду; подавати докази, просити
суд про приєднання до справи документів, про виклик свідків, про
призначення експертизи і витребування інших доказів; давати пояснення по
суті справив кожний момент судового слідства або відмовитися давати
показання і відповідати на запитання; просити суд про оголошення
доказів, що є в справі; ставити запитання іншим підсудним, свідкам,
експертові, спеціалістові, потерпілому, цивільному позивачеві і
цивільному відповідачеві; брати участь в огляді речових доказів, місця
вчинення злочину і документів; брати участь у судових дебатах при
відсутності захисника; звертатися до суду з останнім словом (ст. 263 КПК
України). Ці права головуючий повинен роз’яснити підсудному.

Підсудний може оскаржити вирок і ухвалу суду, брати участь у розгляді
справи судом апеляційної і касаційної інстанцій.

Право обвинуваченого на захист реалізується як діями самого
обвинуваченого, так і його захисника. Водночас важливо зазначити, що
здійсненню цього права сприяє і діяльність органі розслідування,
прокурора і суду, які зобов’язані всебічно, повно і об’єктивно дослідити
кожну справу, виявити як ті обставин.

106

що викривають так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також
обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність (ст. 22 КПК
України).

Після винесення мотивованої постанови про притягнення

особи як обвинуваченого з викладенням конкретних дій, що йому в вину,
юридичної кваліфікації цих дій, слідчий протягом моменту винесення такої
постанови і на протязі обвинуваченого або його приводу зобов’язаний
пред’явити її обвинуваченому (ст. 133 КПК України).

У практиці поширені випадки, коли особа залучається до

кримінального провадження спочатку як свідок; під час допиту їй слідчий
ставить запитання, відповіді на які викривають цю особу у вчиненні
злочину. У таких випадках особа має право відмовитися давати показання
на запитання на підставі ст. 63 Конституції України, яка звільняє особу
від юридичної відповідальності за відмову давати показання або пояснення
стосовно себе, членів сім’ї чи близьких родичів. Отже, таку особу не
можна змусити свідчити проти себе та зазначеного кола осіб.

Обвинувачений зобов’язаний з’явитися за викликом слідчого у призначений
строк. У разі неявки без поважних причин обвинувачений може підлягати
приводу. Привід обвинуваченого здійснюють органи внутрішніх справ за
мотивованою постановою слідчого.

Привід обвинуваченого без попереднього виклику може бути застосований
лише у випадках, якщо обвинувачений ухиляється від слідства або не має
постійного місця проживання.

Постанова про привід оголошується обвинуваченому перед її виконанням.

Цивільний позивач

Цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи
організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред’явили
вимогу про відшкодування збитків. Відповідно до ст. 23 ЦК України, якою
передбачене відшкодування моральної шкоди, матеріально-правовою
підставою визнання зазначених осіб цивільними позивачами є також
заподіяння їм

моральної шкоди яка полягає:

– у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку
з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

– у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку
з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її чи

близьких родичів;

107

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із
знищенням чи пошкодженням її майна;

у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або
юридичної особи.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «р. судову практику в
справах про відшкодування моральної (це майнової) шкоди» від 31 березня
1995 р. роз’яснив, що постраждалий; як особа, якій злочином заподіяно
моральної, фізичної або майнової шкоди, вправі пред’явити цивільний
позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі.

Процесуального статусу цивільного позивача особа набуває лише після
того, як дізнавач, слідчий, прокурор чи суддя винеси, постанову (суд –
ухвалу) про визнання її цивільним позивачем» процесі. Така постанова
(ухвала суду) може бути занесена після порушення кримінальної справи і
інше стосовно особи, яка:

зазнала матеріальної або моральної шкоди;

пред’явила вимогу (цивільний позов) про відшкодування шкоди (компенсацію
моральної шкоди).

У постанові (ухвалі) про визнання цивільним позивачем мав бути
зазначено:

конкретні дії, якими була заподіяна шкода;

її характер (матеріальна, фізична, моральна);

розмір завданої матеріальної шкоди.

Якщо позовні вимоги стосуються компенсації моральної шкоди, то має бути
зазначено, які саме заподіяні моральні та фізичні страждання, вказано
суму, якою позивач бажає компенсувати завдану йому моральну шкоду. Якщо
ступінь фізичних і моральних страждань має зв’язок з індивідуальними
особливостями особи (фізичні чи психічні вади, стан тощо), вони також
зазначаються в постанові. Цивільний позов може бути пред’явлений особою
як під час дізнання і досудового слідства, так і під час судового
розгляду справи, але до початку судового слідства (ч. З ст. 28 КПК
України).

За загальними правилами, цивільний позов у кримінальній справі
пред’являється до обвинуваченого, підсудного, оскільки він несе
відповідальність за заподіяну ним матеріальну, фізичнну, моральну шкоду.
Закон не вимагає виносити постанову чи ухвалу про притягнення
обвинуваченого, підсудного як цивільного відповідача.

Слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані роз’яснити
громадянинові, підприємствам, установам і організаціям,

108які зазнали матеріальної шкоди від злочину, їх право заявляти
цивільний позов (ч. 2 ст. 122 КПК України).
….За «наявності достатніх даних про те, що злочином завдана
матеріальна шкода, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані
вжити заходів щодо забезпечення цивільного позову (ч. 1 ст. 29 КПК
України). Підставою для застосування таких

заходів є наявність достатніх даних про те, що злочином заподіяна
матеріальна шкода громадянинові, підприємству, установі, організації або
понесені витрати закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування
потерпілого від злочину. Такі заходи слідчий вживає за клопотанням
цивільного позивача або за своєю ініціативою, про що складає постанову.
Заходи вживаються для забезпечення як заявленого, так і можливого в
майбутньому цивільного позову, незалежно від того, хто є чи, можливо,
буде цивільним позивачем (громадянин, підприємство, установа,
організація, прокурор).

Підставою для вжиття заходів щодо забезпечення можливої конфіскації
майна обвинуваченого є провадження у кримінальній справі про злочин, за
який може бути застосована додаткова міра покарання у виді конфіскації
майна. Такі заходи повинні бути вжиті слідчими органами одразу після
винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого за статтею
КК України, санкція якої передбачає конфіскацію майна. Про застосування
цих заходів складається постанова.

Заходи щодо забезпечення можливої конфіскації майна полягають:

у здійсненні активних розшукових слідчих дій для виявлення майна
підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які за законом матеріальну
відповідальність за його дії (ч. 1 ст. 51 КПК України);

у накладанні арешту на вклади,, цінності та інше майно обвинуваченого чи
підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну
відповідальність за його дії, де б ці вклади, цінності та інше майно не
знаходилось;

– у вилученні майна, на яке накладено арешт;

– у складанні опису майна, на яке накладено арешт;

– за необхідності – у передачі майна на зберігання представникам,
установ організацій або членам родини обвинуваченого чи іншим особам
(ст.. 126 КПК України).

Зазначимо, що накладання арешту на вклади проводиться виключно за
рішенням суду.

109

Цивільний позивач або його представник мають право: подавати докази;
заявляти клопотання; брати участь у судові розгляді; просити орган
дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого
ними позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами
справи з менту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких
досудове слідство не проводилось, – після призначення справи судового
розгляду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка проводить
дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок
або ухвалу суду в частині, ц стосується цивільного позову, а за
наявності відповідних пі став – на забезпечення безпеки.

Цивільний позивач зобов’язаний на вимогу органу дізнанні слідчого,
прокурора і суду пред’являти всі необхідні документі, пов’язані із
заявленим позовом (ст. 50 КПК України).

Розгляд цивільного позову разом з кримінальною справою полегшує
позивачеві можливість доводити як наявність, такі розмір збитків,
завданих злочином. Істотним є також і те, що цивільний позивач і
цивільний відповідач при розгляді позову в кримінальній справі або
позову про відшкодування збитків, завданих особою, щодо якої справу
закрито з підстав, зазначених у статтях 7 і 7 КПК України, звільняються
від сплати державного мита (ч. 5 ст. 28 КПК України).

У порядку цивільного судочинства може бути пред’явлений позов про
відшкодування збитків, завданих громадянам, державним, громадським
організаціям, у випадках:

– відмови в порушенні кримінальної справи чи її закриття

обставин, передбачених пунктами 4, 6 ч. 1 ст. 6 КПК України.

– звільнення особи від кримінальної відповідальності і покарання
внаслідок зміни обстановки (ст. 7 КПК України);

закриття справи у зв’язку з дійовим каяттям, з примиренням
обвинуваченого, підсудного з потерпілим; із застосуванні до
неповнолітнього примусових заходів виховного характеру передачею особи
на поруки колективу підприємства, установи чи організації; із
закінченням строків давності (ст. 7і КПК України);

непред’явлення позову в кримінальній справі;

залишення позову без розгляду судом, який вирішив кримінальну справу.

У випадках, передбачених ч. 1 ст. 93і КПК України, допускається при
розгляді кримінальної справи у суді пред’явлення по-

110відшкодування коштів, витрачених закладом охорони здоров’я
стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину. Ці позови можуть
пред’являтися закладом охорони здоров’я, органом Міністерства фінансів
України або прокурором. …..Цивільний відповідач

У кримінальному процесі майнову відповідальність за цивільним позовом,
як відомо, несе особа, яка вчинила злочин обвинувачений. Але в деяких
випадках ця відповідальність поздається не на обвинуваченого, а на інших
осіб, які називають-цивільними відповідачами. Так, шкода, завдана
малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується
її батьками (усиновлювачами або опікуном чи іншою фізичною особою, яка
на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи) – якщо вони
не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або
ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом
навчального закладу, закладу охорони здоров’я чи іншого закладу, що
зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка
здійснює нагляд за малолітньою особою па підставі договору, ці заклади
та особа зобов’язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди
було завдано не з їхньої вини.

Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо
неї функції опікуна, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану
нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (уси-новлювачів)
або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зо-бовязані здійснювати
нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа
зобов’язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю
між ними або за рішенням суду.

….Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадця-ти років)
відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.

У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для
відшкодування завданої нею, шкоди відшкодовується в частці, якої не
вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або
піклувальником, якщо вони не доведуть шкоди було завдано не з
їхньої вини. Якщо неповно –

111

літня особа перебувала у закладі, який за законом здійсни щодо неї
функції піклувальника, цей заклад зобов’язанні відшкодувати шкоду в
частці, якої не вистачає, або у повному обсязі якщо він не доведе, що
шкоди було завдано не з його вини.

Отже, згідно з ч. 1 ст. 51 КПК України, як цивільних відпо- дачів може
бути притягнуто батьків, опікунів, піклувальники або інших осіб, а також
підприємства, установи та організації які в силу закону несуть
матеріальну відповідальність за шкоді] завдану злочинними діями
обвинуваченого. Про притягнення як цивільного відповідача виносять
постанову особа, яка провадить дізнання, слідчий.

За відсутності пред’явленого цивільного позову не можуть бути у справі і
цивільні відповідачі. Як суб’єкт кримінального провадження цивільний
відповідач з’являється у справі в той момент, коли слідчий визнає певну
особу у цій справі цивільним позивачем.

Якщо матеріальну відповідальність несе сам обвинувачений! то він є
відповідачем щодо пред’явленого цивільного позову і визнавати його
цивільним відповідачем спеціальною постановою не потрібно.

Цивільний відповідач завжди є самостійним суб’єктом кри-мінального
провадження і несе лише майнову відповідальність за дії
обвинуваченого у випадках, встановлених законом. Крім того,
намагається здійснити вплив на перебіг та результати кримінальної
справи в частині цивільного позову.

Цивільний відповідач, який заперечує підстави пред’явленого до нього
позову, примикає до захисту такою ж мірою, в якій цивільний позивач
примикає до обвинувачення. Тобто, цивільний відповідач спростовує або
пом’якшує обвинувачення, допомагаючи тим самим обвинуваченому, сприяє
обвинуваченому в захисті його прав і інтересів. Але він має право
вибирати позицію в провадженні по кримінальній справі з урахуванням
своїх інтересів, які обумовлені вимогами позовної заяви і можуть
повністю не сходитися з інтересами обвинуваченого, оскільки в
користуванні своїми правами цивільний відповідач самостійна особа і не
пов’язана з позицією обвинуваченого та його захисника.

Закон гарантує цивільному відповідачеві всю повноту проце-‘ суальних
прав (ч. 2 ст. 51 КПК України) для здійснення діяльності щодо захисту
від пред’явлених до нього як до відповідача позову: заперечувати проти
пред’явленого позову; давати пояс- неня по суті пред’явленого позову;
подавати докази; заявляти

112

клопотання; ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються
цивільного позову, з моменту закінчення

досудового слідства, не проводилось, – після
призначення справи до судового розгляду; брати участь у
судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка
проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги
на вирок або ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову, а
за наявності відповідних під-став на забезпечення безпеки (ст. 51 КПК
України). Перелік процесуальних прав цивільного відповідача не є
вичерпним. Крім них, він має ще й інші, зокрема: право давати пояснення,
побити заяви, заявляти клопотання і виступати в суді своєю рідною мовою
і користуватися послугами перекладача (ст. 19 КПК України); подавати у
письмовому вигляді питання, які вів бажає поставити експертові при
проведенні експертизи в суді (ч. З ст. 310 КПК України); виступати в
судових дебатах (ст. 268; ч. 2 ст. 318 КПК України) та деякі інші.
Особа, яка провадить дізнання, і слідчий зобов’язані роз’яснити
цивільному відповідачеві ці права.

Цивільний відповідач переважно спрямовує свою діяльність на заперечення
усіх пред’явлених йому матеріальних вимог про відшкодування шкоди, що
завдана особою, за яку він несе матеріальну відповідальність. Подібне
має місце на початку розслідування, коли орган розслідування має
обмежений обсяг інформації. Надалі, якщо буде доказана вина
обвинуваченого, цивільний відповідач спрямовує свою діяльність на те,
щоб відшкодувати лише частково шкоду, а не в повному обсязі.

До процесуальних обов’язків цивільного відповідача належать лиш.” з
являтися за викликом слідчого, прокурора та суду; дотримуватися порядку
під час судового засідання і виконувати і розпорядження судді;
виконувати постанову про накладення решту на його майно для
забезпечення цивільного позову; пред’являти органу, що веде процес,
предмети і документи (ст. 66

КПК України) тощо.

Цивільний відповідач здійснює надані йому процесуальні права як особа,
так і з допомогою представника.

Представником цивільного відповідача не може бути особа, яка брала
участь раніше участь у справі як слідчий чи інший суб’єкт кримінального
провадження, а також особа, що є родичем кого-небудь зі складу або
обвинувачувача.…………11………………

113

113§ 4. Суб’єкти, які захищають та представляють інтереси інших осіб

Захисник

Захисник – це суб’єкт кримінального провадження, який згідно з
кримінально-процесуальним законодавством уповноважений захищати права і
законні інтереси підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого,
виправданого надавати їм правову допомогу в реалізації їх процесуальних
прав.

Конвенція про захист прав людини і основних свобод перед- бачає право
кожного обвинуваченого захищати себе особисто або використовувати
правову допомогу захисника, вибраного ним на власний розсуд (ст. 6). У
Міжнародному пакті про громадянські і політичні права зазначено, що
держава повинна гарантувати кожному, чиї права і свободи порушено,
ефективний засіб правового захисту, і таке право повинно
встановлюватись! судовим або будь-яким іншим компетентним органом,
передбаченим правовою системою держави (ст. 2), та можливість вільного
вибору обвинуваченим захисника (ст. 14). Основні принципи ООН, що
стосуються ролі юристів, передбачають, що кожна людина має право
звернутися до будь-якого юриста за допомогою для захисту і відстоювання
своїх прав та захисту їх на всіх стадіях кримінального судочинства
(принцип 1); жодний суд чи адміністративний орган, в якому визнається
право на адвоката, не відмовляється визнавати права юриста відстоювати в
суді інтереси свого клієнта, за винятком тих випадків, коли юристу було
відмовлено в праві виконувати свої професійні обов’язки відповідно до
національного права і практики та цих принципів (принцип 19).1

Відповідно до ч. 2 ст. 44 КПК України, як захисники допус- каються
особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю
в Україні, та інші фахівці у галузі прав які за законом мають право на
надання правової допомоги осо – бисто чи за дорученням юридичної особи.
У випадках і в порядку, передбачених КПК, як захисники допускаються
близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданої його
опікуни або піклувальники.

1 Международные акты о правах человека. Сборник документов М.:
НОРМА-ИНФРА.- М, 1999.

114

Захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого
виправданого посідає особливе правове становище, оскільки спрямовує свою
діяльність на спростування обвинуваченого. Обстоює менший ступінь вини і
відповідальності підзахисного заперечує кваліфікацію злочину,
зобов’язаний використовувати усі зазначені в законі засоби захисту з
метою з’ясування обставин, що виправдовують підозрюваного
(обвинуваченого), пом’якшують або виключають його відповідальність і
падає їм необхідну юридичну допомогу.

Як слушно зазначив Стецовський Ю. І., «обвинувачений чекає поради
захисника, поради знаючого і досвідченого юриста. Не менш цінна і
моральна підтримка, яку надає обвинуваченому захисник. Перед слідчим і
судом повинна бути не поникла, пригнічена людина, а обвинувачений,
моральний стан якого не є перешкодою для надання всіх доводів на свій

захист».1

На практиці захисниками є переважно адвокати, тому для забезпечення
обвинуваченому права па захист від обвинувачення та надання правової
допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в
Україні діє адвокатура (ч. 2 ст. 59 Конституції України) – неодмінний
складовий елемент механізму забезпечення захисту прав людини.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про адвокатуру», адвокатом може
бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України
або, відповідно до міжнародних договорів України, дипломом іншої країни,
стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою,
склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на
зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України.

Свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю видається
кваліфікаційно-дисциплінарними комісіями адвока-тури, створеними в
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Повноваження захисника на участь у справі підтверджується:

адвоката – ордером відповідного адвокатського об’єднання;

адвоката, який не є членом адвокатського об’єднання, – угодою;

Стецовский Ю.И. Уголовно-процесуальная деятельность защитника. – М.,
1982. – С. 29.

115

інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання
правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, – угодою
або дорученням юридичної особи;

близьких родичів, опікунів або піклувальників – заявою обвинуваченого,
підсудного, засудженого, виправданого про їх допуск до участі у справі
як захисників.

Захисник допускається до участі у справі на будь-якій стадії процесу.
Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як
захисники допускаються до участі у справі з моменту пред’явлення
обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства. У
випадках, коли участь захисника у справі є за законом обов’язковою,
близькі родичі обвинуваченої – го, його опікуни або піклувальники як
захисники можуть брати участь лише одночасно із захисником-адвокатом чи
іншим фахівцем у галузі права, який за законом мас право па надання
правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Про допуск захисника до участі в справі особа, яка проводить дізнання,
слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд – ухвалу (ст. 44 КПК
України).

Не допускається тиск з боку особи, яка проводить дізнання, слідчого,
судді щодо обрання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним конкретного
адвоката як захисника. Крім того, встановлено кримінальну
відповідальність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора,
судді за грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного
на захист (ст. 374 КК України), зокрема за перешкоджання у вільному
виборі ними захисника.

За певних обставин у підозрюваного, обвинуваченого, підсудного
виникають складнощі у здійсненні захисту самостійно (наприклад, у
неповнолітніх або у осіб, які не володіють мовою, якою ведеться
судочинство, та ін.). І тому вони потребують допомоги захисника. З
огляду на це законодавець встановив випадки, коли участь захисника є
обов’язковою при провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді
кримінальної справи Й суді першої та апеляційної інстанцій.

Участь захисника обов’язкова:

у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину,
віком до 18 років – з моменту визнання особи підозрюваною чи
пред’явлення їй обвинувачення;

у справах осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, сліпі,
глухі та ін.) не можуть самі реалізувати своє право на

116

захист, – з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення
або з моменту встановлення цих вад; …..–у
справах осіб, які не володіють мовою, якою здійснюється судочинство, – з
моменту затримання особи чи пред’явлення їй

обвинувачення;

якою санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне
ув’язнення – з моменту затримання особи чи пред’явлення їй
обвинувачення;

при провадженні про застосування примусових засобів медичного характеру
– з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби;

при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного
характеру – з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту
поміщення його до приймальника-розподільника.

У суді апеляційної інстанції участь захисника у справах осіб, які
обвинувачуються, віком до 18 років, є обов’язковою, якщо в апеляції
порушується питання про погіршення становища засудженого чи виправданого
(ст. 45 КПК України).

Пленум Верховного Суду України у постанові «Про застосування
законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному
право на захист» № 10 від 7 липня 1995 р. звернув увагу на те, що
питання про допуск захисника у справах про злочини осіб з фізичними або
психічними вадами вирішується в кожному конкретному випадку залежно від
того, чи позбавляють ці вади можливості здійснити право на захист. І
рішення щодо наявності підстав для обов’язкової участі захисника приймає
особа, яка проводить дізнання, слідчий, суддя, суду кожному конкретному
випадку.

Підозрюваний, обвинувачений і підсудний має право в будь-який
момент провадження у справі відмовитися від запрошеного -чи призначеного
захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного,
обвинуваченого чи підсудного і не позбавляє його права запросити того
самого чи іншого захисника подальших стадіях процесу.

Відмову від захисника у разі його обов’язкової участі може бути
прийнято, лише якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний
засаджений чи виправданий обґрунтують її мотивами, які особа що,
провадить дізнання, слідчий, суд визнають такими, що заслуговують на
увагу на увагу. У такому разі захисника змінюють іншим, для цього на
стадії розслідування справи надається

117

не менше доби, а на стадії судового розгляду справи – не менше трьох
діб.

Заміна одного захисника іншим може мати місце лише клопотанням чи згодою
підозрюваного, обвинуваченого чи під. судного та на будь-якій стадії
пронесу і не тягне відновленні процесуальних дій, вчинених за участю
захисника, якого до явки обраного захисника заміненонено (ст. 48 КПК
України).

Згідно зі статтею 47 КПК, захисник запрошується підозрю- ваним,
обвинуваченим, підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а
також іншими особами за проханням чи за згодою підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного чи засудженого. Особа, яка проводить
дізнання, слідчий, суд зобов’язані допомогти затриманій особі чи особі,
яка тримається під вартою, встановити зв’язок із захисником або з
особами, які можуть запросити захисника.

Підозрюваний, обвинувачений, підсудний мають право запросити собі
кількох захисників.

Особа, яка проводить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити
захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об’єднання.
Вимога особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення
захисника є обов’язковою для керівника адвокатського об’єднання.

Із захисником, обраним і запрошеним, укладається угода про надання
правової допомоги. Питання стосовно укладання уго- ди між громадянином і
адвокатським об’єднанням чи адвокатом регулюються ст. 12 Закону України
«Про адвокатуру». Правила адвокатської етики більш детально формулюють
від-1 посини між адвокатом і клієнтом при укладенні угоди про надання
правової допомоги. Зокрема, встановлено, що угода укладається у
письмовій формі (п. З ст. 16 Правил). Проте в ситуації, коли це
неможливо, а клієнт потребує невідкладного надання правової допомоги,
угода може укладатися в усній формі і підлягає подальшому письмовому
оформленню (п. 2 ст. 1б Правил). Якщо угода про надання правової
допомоги укладається не безпосередньо з клієнтом, адвокат має отримати
підтвердження згоди цього клієнта на запрошення саме цього адвоката або
на вибір адвоката на розсуд особи, якій підозрюваний, обвинувачений,
підсудний, засуджений, виправданий доручив укласти таку угоду (п. 2 ст.
18 Правил).

Захисник призначається у разі, якщо участь захисника є обов’язковою
(частини 1, 2 ст. 45 КПК України), але підозрював –

118

ний обвинувачений, підсудний не бажає або не може запроси –

ти; підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає

запросити захисника, але через відсутність коштів чи з інших

об’єктивних причин не може цього зробити.

У разі, якщо є потреба у проведенні невідкладних слідчих чи

інших процесуальних дій за участю захисника, а підозрюваний чи
обвинувачений ще не встиг запросити захисника або явка обраного
захисника не є можливою, особа яка провадить дізнання, слідчий своєю
постановою
мають право призначити захисника тимчасово до явки обраного захисника.

Якщо потреби у проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних
дій з участю захисника немає і якщо є неможливою явка захисника,
обраного підозрюваним протягом 24 годин, а захисника, обраного
обвинуваченим чи підсудним, – протягом 72 годин, особа, яка проводить
дізнання, слідчий, суд повинні запропонувати підозрюваному,
обвинуваченому запросити іншого захисника. Якщо і цей захисник не може
з’явитися для участі в справі протягом 24 годин, а також у випадках,
якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний протягом того самого строку
не запросили іншого захисника, особа, яка провадить дізнання, слідчий чи
суддя постановою, а суд – ухвалою самі призначають захисника.

Захисник не заміняє підозрюваного, обвинуваченого, а діє поряд з
ними. Водночас він є самостійним суб’єктом кримінального провадження і,
як правило, не залежить від обвинуваченого у визначенні тактики захисту,
своєї позиції у справі. Навіть якщо підзахисний визнає себе винним,
захисник вправі за наявності для цього підстав відстоювати перед слідчим
і судом його невинність або меншу винність. Коли ж підозрюваний,
обвинувачений заперечує свою вину, а захисник переконаний у його
винності, то колізія (розбіжність) позицій підзахисного і захисника у
цьому питанні неприпустима. У цьому випадку захисник не вправі діяти за
своїми внутрішнім переконанням, оскільки він фактично стане своєрідним
обвинувачем і суддею, який вирішує питання про винність свого
підзахисного. Така позиція захисника, якщо вона призведе до погіршення
становища підзахисного, не може бути висловлена. Захисник повинен
побудувати захист, визначити його засоби і способи, ґрунтуючись на
показаннях підзахисного, в яких він заперечує свою вину, і на оцінці
інших доказів у справі.

Захисник зобов’язаний використовувати передбачені в КПК та інших
законодавчих актах засоби захисту з метою з’ясування

119

обставин, що спростовують підозру чи обвинувачення, пом’якшують чи
виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого,
засудженого та надавати їм необхідні, юридичну допомогу.

Процесуальна самостійність захисника не виключає необхідності узгодження
з підзахисним лінії захисту загалом і позиці в окремих процесуальних
питаннях, зокрема при заявлені клопотання.

З моменту допуску до участі у справі захисник наділений за коном такою
сукупністю процесуальних прав, яка дозволяє йому успішно здійснювати
функцію захисту:

• до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого маті

з ним конфіденційне побачення, а після першого допиту – такі

самі побачення без обмеження їх кількості та тривалості;

• мати побачення із засудженим чи з особою, до якої застосо

вано примусові заходи медичного чи виховного характеру;

• бути присутнім при допитах підозрюваного, обвинуваченого,

а також при провадженні інших слідчих дій, що виконуються за

їх участю або за їх клопотанням чи клопотанням самого захис-

ника, а при виконанні інших слідчих дій з дозволу особи, яка

провадить дізнання, органу дізнання, слідчого;

застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в
яких бере участь захисник, а також при ознайомленні з матеріалами справи
– з дозволу особи, яка провадить дізнання, або слідчого, а у суді, якщо
справа розглядається у відкритому судовому засіданні, – з дозволу судді
чи суду;

ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання
підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред’явлення
обвинувачення, а після закінчення досудового слідства – з усіма
матеріалами справи;

брати участь у судових засіданнях;

ставити в судовому засіданні запитання підсудному, потерпілому, свідкам,
експертові, спеціалістові, позивачеві і відповідачеві, брати участь у
дослідженні інших доказів;

подавати докази і заявляти клопотання і відводи, висловлювати в судовому
засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду,
оскаржувати дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого,
прокурора і суду;

виступати в судових дебатах;

ознайомлюватися з протоколом судового засідання та подавати на нього
зауваження;

120

знати про припинення в справі подання прокурора, апеляції, подавати на
них заперечення;

брати участь у засіданні суду при апеляційному розгляді справи;

збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у
справі, в тому числі запитувати й
одержувати документи їх копії
від громадян та юридичних осіб, ознайомлюватись на підприємствах, в
установах, організаціях, об’єднаннях громадян з необхідними документами,
крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові
висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати
громадян.

Захисник зобов’язаний з’являтися для участі у виконанні процесуальних
дій, в яких його участь є обов’язковою. У разі неможливості з’явитися у
призначений строк, захисник зобов’язаний заздалегідь повідомити про це
та про причини неможливості явки дізнавачу, слідчому, прокурору, суду.

У разі неявки захисника, слідча дія, участь в якій захисника не є
обов’язковою, виконується без нього.

Захисник не має права розголошувати дані, які стали йому відомі у
зв’язку з виконанням його обов’язків.

Захисник зобов’язаний не перешкоджати встановленню істини у справі
шляхом вчинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи
потерпілого до відмови від показань або до давання завідомо неправдивих
показань, схилити експерта до відмови від давання висновку, іншим чином
сфальсифікувати докази у справі або затягнути розслідування чи судовий
розгляд справи. Він також повинен додержуватися встановленого порядку
при розслідуванні та судовому розгляді справи.

Після допуску до участі у справі захисник (адвокат) може відмовитися від
виконання своїх обов’язків лише у разі: ….1)обставини, що виключають
його участь у справі (ст.61 КПК.України);……………………………………………………

…2) він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи
некомпетентністю.

Документи пов’язані з виконанням захисником його обо –вязків) при
участі у справі, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню
дізнавчачем, слідчим, прокурором чи судом без згоди захисника (ст. 48
КПК України).

Захисник не може бути особа:

1) яка бере участь у даній справі як особа, яка здійснює дізнання,
слідчий, прокурор, секретар судового засідання, суддя,

121народний засідатель, присяжний, експерт, спеціаліст, перекладач,
понятий, представник потерпілого, цивільного позивач цивільного
відповідача;

яка відповідно до КПК є свідком і у зв’язку з цим допитувалась або
підлягає допиту;

яка є родичем особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора,
будь-кого із складу суду, потерпілого, цивільного позивача;

щодо якої порушено кримінальну справу;

5) визнана недієздатною чи обмежено дієздатною. Особа не може брати
участь у справі як захисник також у

випадках:

коли вона у даній справі надає або раніше надавала юри- дичну допомогу
особі, інтереси якої суперечать інтересам осо- би, яка звернулася з
проханням про надання юридичної допо- моги;

у разі зупинення дії свідоцтва про право на зайняття адво- катською
діяльністю або права на надання правової допомоги чи його анулювання у
порядку, встановленому законодавчими актами України.

Одна і та ж особа не може бути захисником двох і більше пі-дозрюваних,
обвинувачених чи підсудних, якщо інтереси захисту одного з них
суперечать інтересам захисту іншого.

Стосовно ситуації, пов’язаної з допитом захисника як свідка, то він може
бути допитаний після усунення його від участі у справі як захисника, і
тільки щодо обставин, які стали йому відомі не у зв’язку з наданням
юридичної допомоги підзахисним або довірителям, а також коли обставини
були йому довірені або стали відомі під час виконання професійної
діяльності. якщо він звільнений від обов’язку зберігати професійну
таємницю особою, яка довірила йому ці відомості (пункти 1,2 ч.1 ст. 69
КПК; ч. 1 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру»).

Представник потерпілого, цивільного позивача і цивіль- ного відповідача

Після визнання особи у встановленому законом порядку по, цивільним
позивачем і цивільним відповідачем вона може мати представника для
участі в кримінальному процесі який діє поряд з особою, інтереси якої
він представляє або й повністю заміняє його. Мета залучення представника
– захист прав і законних інтересів суб’єктів кримінального проваджений
яких вона представляє.

122

Представниками потерпілого, цивільного позивача і ци-
вільного відповідача можуть бути адвокати, близькі родичі, законні
представники, а також інші особи за постановою особи яка проводить
дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду.

Якщо цивільним позивачем або цивільним відповідачем є

підприємство, установа чи організація, то представниками їх інтересів
можуть бути спеціально уповноважені ними на те особи зокрема,
юрисконсульти, працівники бухгалтерії, керівники підприємств, установ,
організацій та ін.

Представники користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких
вони представляють.

Представником потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача
не може бути особа, яка брала участь у цій справі як слідчий або особа,
яка провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар
судового засідання, експерт, спеціаліст, захисник, особа, яка
допитувалась або підлягає допиту як свідок, а також особа, яка є родичем
кого-не-будь із складу суду або обвинувача.

Адвокат не може брати участі у справі як представник потерпілого,
цивільного позивача і цивільного відповідача також і за обставин,
зазначених у ст. 61 КПК України.

Законні представники неповнолітнього потерпілого, підозрюваного,
обвинуваченого та підсудного

Згідно з ч. 1 п. 10 ст. 32 КПК України, законними представниками
потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого і підсудного можуть бути їхні
близькі родичі, опікуни, піклувальники або представники тих установ і
організацій, під опікою чи піклуванням яких вони перебувають.

Законний представник – це особа, яка уповноважена представляти у
процесі права і законні інтереси іншої особи, з якою вона пов’язана
такими юридичними фактами, як родинність, : усиновлення, опіка чи
піклування. Документами, що засвідчу-

ють повноваження законного представника, є: для батьків, уси –

новителів – паспорт, свідоцтво про народження неповнолітньої

дитини, документ про усиновлення; для опікунів і піклувальників –
рішення про опіку чи піклування, прийняте

державною адміністрацією району, виконкомом відповідної ради
депутатів.

Законних представників потерпілого допускають до участі у за
постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого,

123

судді або ухвалою суду (ч. 1 ст. 52 КПК України). Законні преді ставники
потерпілого користуються такими правами, що й потерпілі. Неповнолітніх
потерпілих віком до 16 років викликають для допиту: орган дізнання,
слідчий, прокурор, суддя (суд) через їх законних представників і
допитують у їх присутності якщо обставини справи цього потребують.

Неповнолітній підозрюваний, обвинувачений чи підсудний при провадженні у
кримінальній справі також мають право на забезпечення законного
представника і викликаються до слід- чого, прокурора, судді чи суду, як
правило, через їх батьків чи інших законних представників. Якщо
неповнолітній перебуває під вартою, його викликають через адміністрацію
місця досудо-вого ув’язнення (ст. 437 КПК України).

У судове засідання викликають батьків або інших законних представників
неповнолітнього підсудного.

Законний представник неповнолітнього підсудного мас право заявляти
відводи і клопотання, надавати докази, брати участь у дослідженні
доказів. Зазначені права роз’яснюють законному представникові підсудного
у підготовчій частині судового засідання.

За необхідності допитати батьків або інших законних пред -ставників
неповнолітнього як свідків суд заслуховує їхні показання. Законні
представники підсудного перебувають у залі судового засідання протягом
усього судового розгляду.

У виняткових випадках, якщо участь законного представника у судовому
засіданні може зашкодити інтересам неповнолітні нього підсудного, суд
вправі своєю мотивованою ухвалою обмежити участь законного представника
в тій чи іншій частині судового засідання або усунути його від участі в
судовому роз- гляді і допустити замість нього іншого законного
представника неповнолітнього підсудного.

Участь законного представника в суді сприяє з’ясуванню обставин, що
характеризують неповнолітнього, умов його життя і виховання, рівня
розвитку, наявності і ступеня розумової відсталості. Ці питання
з’ясовують шляхом допиту законного представника як свідка.

Неявка законного представника підсудного не зупиняє розгляду справи. У
цьому випадку суд заслуховує думку інших учасників судового розгляду про
можливість розгляду справи у відсутності законного представника і
вирішує це питання з урахуванням можливості або неможливості без його
участі

124

захистити інтереси підсудного і встановити істину в справі.

Функція законного представника припиняється з моменту законного
представника припиняється з моменту досягнення

підсудним 18 – річного віку.

§ 5. Суб’єкти, які сприяють кримінальному судочинству і здійсненню
правосуддя

Свідок

Свідок – особа, про яку є дані, що пі відомі фактичні обставини, що
стосуються кримінальної справи.

Будь-який громадянин, якщо він став очевидцем розслідуваної полії,
незалежно від його становища може бути допитаний як свідок. Вік свідка
законом не обмежено.

Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню у
даній справі, у тому числі про факти, що характеризують особу
обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними.

Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив свідок, джерело яких
невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб,
то ці особи повинні бути також допитані.

Як свідок особа може бути викликана і допитана лише після порушення
кримінальної справи. Процесуального статусу свідка така особа набуває з
моменту виклику її для допиту у визначеному законом порядку.

Не можуть бути допитані як свідки:

1) адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право
на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи,
нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм
довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо
вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою,
яка довірила їм ці відомості;………………………………………
…2) підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача – про
обстави, які стали їм

відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителем;

…3) особи, які згідно висновком судово-психіатричної чи
судово-медичною експертизою через свої фізичні або психічні вади
сприймати факти, що мають доказове давати показання про них;

125свідок, який відповідно до ст. 523 КПК України дає пока – зання під
псевдонімом, – щодо дійсних даних про його особу;

особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до
ст. 523 КПК України дає показання під псевдоні- мом,- щодо цих даних.

Відмовитися давати показання як свідки мають право:

члени сім’ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підо- зрюваного,
обвинуваченого, підсудного;

особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім’ї, близьких
родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право
дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних
представництв – без згоди дипломатичного представника.

Свідок має право: давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою
він вільно володіє, і користуватися допомогою пе- рекладача; заявляти
відвід перекладачу; знати, у зв’язку з чим і в якій справі він
допитується; власноручно викладати свої показання у протоколі допиту;
користуватися нотатками і документами при дачі показань у тих випадках,
якщо показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому
важко тримати в пам’яті; відмовитися давати показання щодо себе, членів
сім’ї та близьких родичів; знайомитися з протоколом допиту і клопотати
про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити
такі доповнення і зауваження; подавати скарги прокурору на дії дізнавача
і слідчого; одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для
дачі показань.

За наявності відповідних підстав свідок має право на забезпечення
безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законом, і в порядку,
передбаченому статтями 52’-525 КПК України.

Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як
свідок, зобов’язана з’явитися у зазначені місце і час і дати правдиві
показання про відомі їй обставини в справі –

Якщо свідок не з’явиться без поважних причин, в орган дізнання,
слідчий, прокурор або суд мають право застосувати до нього привід через
органи внутрішніх справ.

Суд має право також накласти на свідка грошове стягнення у розмірі
половини мінімального розміру заробітної плати. Питання про грошове
стягнення вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи, по
якій свідок викликався. Воно

126

може бути вирішено в іншому судовому засіданні з викликом може бути
неявка без поважних причин це перешкоджає розгляду питання про
накладення грошового стягнення (статі 68-70 КПК).

За додавання завідомо неправдивих показань і за відмову давати
показання про відомі обставини в справі свідок несе кримінальну
відповідальність за статтями 384 і 385 КК України. ….Закон забороняє
домагатися від свідка показань шляхом насильства, погроз або інших
незаконних заходів.

Поняті

Понятий – особа, не заінтересована у справі, яка залучається

до участі при провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні осіб і
предметів для впізнання, відтворенні обстановки і обставин події, опису
майна та інших слідчих дій. Поняті можуть бути також залучені до участі
у проведенні посвідчування, якщо слідчий визнає це за необхідне.

Різні підходи до обґрунтування необхідності інституту понятих у
кримінальному процесі можна звести до трьох тез:

забезпечення дотримання закону службовою особою, яка провадить слідчу
дію;

надання переконливості відомостям, що отримані під час слідчих дій за
участю понятих;

можливість для суду перевірити відповідність фактичних даних, що
зафіксовані в протоколі слідчої дії, обставинам, що мали місце в
дійсності (у випадку допиту понятих як свідків).

Стаття 127 КПК України передбачає при проведенні слідчих дій обов’язкову
присутність не менше двох понятих.

Перед провадженням відповідних слідчих дій понятим необ -ідно
роз’яснити їхні права та обов’язки. їх участь у слідчих діях є
добровільною.

Поняті, присутні при провадженні слідчих дій, засвідчують

своїми підписами відповідність записів у протоколі виконаним

діям. Вони мають право робити зауваження щодо правильності

проведення обмірів, замірів, складання схем місця події тощо, що повинні
бути занесені до протоколу. Крім того, вони мають право на відшкодування
витрат і виплату винагороди у зв’язку з участю в провадженні слідчих
дій.…………………………… ….Понятими можуть
бути будь-які особи, які не заінтересовані у справі. Понятими не можуть
бути: можуть бути: потерпілий, родичі підозрюваного і потерпілого,
працівники органів дізнання і досудового слідства.

127

З числа можливих понятих необхідно виключити осіб силу незрілості,
заінтересованості в розслідуванні справи або професійної непридатності
не можуть бути об’єктивним в підборі понятих слідчому необхідно
враховувати, чи спроможні вони (у силу фізичних та психічних даних)
правильно сприймати, запам’ятовувати та відтворювати події.

За наявності відповідних підстав поняті мають право забезпечення
безпеки шляхом застосування заходів, передбач них законами України (п. 6
ст. 127 КПК України).

Достовірність даних, що містяться в протоколі слідчої дій може
перевірятися в судовому засіданні шляхом допиту понятих, тих як свідків.

Поняті несуть кримінальну відповідальність згідно зі ст. 387 КПК
України за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка
провадила дізнання, даних досудового слідства чи дізнання, якщо були
попереджені в установленому законом порядку про обов’язок не
розголошувати такі дані. ….Перекладач

Участь перекладача в кримінальному судочинстві обумовлена наявністю
конституційного принципу щодо рівності громадян незалежно від мови
спілкування (ст. 24 Конституції України). У зв’язку з цим КПК містить
вимогу про мову, якою проводиться судочинство, тобто судочинство в
Україні провадиться українською мовою або мовою більшості населення
даної місцевості (ст. 19 КПК України). Ця вимога гарантує особам, які
беруть участь у справі та не володіють мовою судочинства, заявляти
клопотання, давати показання тощо рідною мовою, а також користуватися
послугами перекладача.

Перекладач – це суб’єкт кримінального провадження, який володіє
мовою, якою провадиться судочинство, і мовою, якою володіє підозрюваний,
обвинувачений, підсудний, і призначений особою, яка провадить дізнання,
слідчим, прокурором, суддею (судом) для перекладу слідчих і судових
дій, документу Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою
ведеться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і вільно
говорити нею.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, головуючий і член
складу суду, секретар судового засідання, учасники судового розгляду не
можуть бути одночасно і перекладачами, оскільки закон, як правило, не
допускає сумішей різних процесуальних ролей в одній особі і, крім цього,
їх обєк-

128

тивність може викликати сумнів з огляду на заінтересованість у
результаті справи.

Перекладач повинен з явитися за викликом особи, яка про –вадить
дізнання, слідчого, прокурора і суду, зробити повно і точно йому
доручений переклад (ч. 2 ст. 128; ст. 285 КПК України). Він повинен
перекладати всі показання, пояснення, промови клопотання, запитання і
відповіді, документи і рішення.Письмовому перекладу рідною мовою
обвинуваченого іншою мовою, якою він володіє, підлягають лише ті
документи які вручаються обвинуваченому (зокрема, обвинувальні висновок,
вирок); ті ж, які не вручаються, перекладаються йому та іншим особам
усно (наприклад, протоколи допитів та інших слідчих дій). Слідчі органи
і суд повинні роз’яснити перекладачеві його обов’язки і попередити про
кримінальну відповідальність за відмову виконати обов’язки перекладача і
за завідомо неправильний переклад, про що від нього відбирається
підписка (ч. 3 ст. 128; ст. 285 КПК України), яка приєднується до
справи.

За злісне ухилення від явки до суду, органів дізнання або слідчого
перекладач несе адміністративну відповідальність у виді штрафу в розмірі
від 3 до 8 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 1853;
ст. 1854 КПК України), який накладається суддею.

Правила, що стосуються перекладача, поширюються на особу, запрошену до
участі в процесі для роз’яснення знаків німого або глухого (ч. 4 ст.
128; ч. 2 ст. 270 КПК України).

Перекладач має право на відшкодування витрат, пов’язаних

з явкою за викликом до органів дізнання, слідчого, прокурора

За ним зберігається середній заробіток за місцем робота витрачений у
зв’язку з явкою за викликом. Крім того, право на винагороду за виконання
дорученої роботи, якщо вона не входить до його обов’язку по службі (ст.
92 КПК України). Судові витрати, пов’язані з виплатою сум перекладачеві
приймаються на рахунок держави і не можуть бути покладені

на засудженого (частини 1, 5 ст. 93 КПК України).

Експерт

Необхідність застосування в кримінальному процесі науко – вих знань
пов’язана з тим, що розслідування складним процесом пізнання об’єктивної
дійсності. То ж пізнання події злочину й особи, що його вчинила, від
особи, яка провадить дізнання, слідчого й інших

129

суб’єктів кримінального провадження застосування спеці – них знань і
навичок з певних видів діяльності.1 У криміналь-ному процесі особи, що
володіють спеціальними знаннями, залучаються як спеціалісти чи експерти.

Експерт (від лат. еexperts – досвідчений) – особа, яка володіє
науковими, технічними або іншими спеціальними знання якій слідчим
органом, суддею чи судом доручено провести експертизу і за її
результатами подати висновок.

Фахівці державних спеціалізованих установ і відомої служб, що проводять
судову експертизу, повинні мати освіту освіту, пройти відповідну
підготовку та атестацію як судові експерти певної спеціальності.

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту
відповідальність. Питання, які ставляться експертові, і його висновок по
них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

Експерт при провадженні експертизи діє самостійно і може не зважати на
думку слідчого та інших суб’єктів провадження, тобто є незаінтересованим
суб’єктом. Він не може бути усунутий від проведення експертизи у зв’язку
з тим, що, наприклад, керівник експертної установи не погоджується з
його висновками

За необхідності в справі може призначено кількох експертів. які дають
загальний висновок. Якщо експерти не дійшли згоди, кожний з них складає
свій висновок окремо.

Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора
і суду не є обов’язковим, але непогодження з ним повинно бути мотивовано
у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

Якщо експертизу буде визнано неповною або не досить ясною, може бути
призначено додаткову експертизу, яку доручать тому самому або іншому
експертові.

Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що
суперечить іншим матеріалам справи, або якщо ? сумніви в його
правильності, може бути призначено повторну експертизу, яку доручають
іншому експертові або іншим експертам.

1 Кримінально-процесуальні та криміналістичні прийоми і засоби протидії
злочинній діяльності / С. В. Євдокіменко, Я. В. Кузьмічов В. В. Семенов,
С. В. Хільченко: Моногр.- К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В-2006.-С. 241.

130

Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службо- вій
або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого або

як раніше були ревізорами в справі.

Особа, яку призначено експертом, зобов’язана з явитися за викликом
і дати правильний висновок з поставлених запитань.

За злісне ухилення від явки до суду, до органів досудового
слідства або дізнання експерт несе відповідальність за ч. 2 1853 або
ст. 1854 КУпАП, а за давання завідомо неправдивого висновку або за
відмову без поважних причин від виконання кладених на нього
обов’язків – відповідно за статтями 384 чи

385 КК України.

Ухилення від виконання обов’язків експерта визнається злісним якщо особа
умисно, без поважних причин ігнорує виклик до слідчого чи суду, з цією
метою змінює або приховує місце свого проживання, подає фіктивні
документи про хворобу тощо.

Відмовою без поважних причин вважається умисне невиконання експертом
покладених обов’язків, коли він мав можливість виконати ці обов’язки,
йому не заважали хвороба, відсутність необхідних приладів і матеріалів
та коли не було обставин, які усували б його від участі у справі як
експерта.

Завідома неправдивість висновку експерта виявляється в умисно
неправильному викладенні встановлених під час дослідження даних або не
відображенні їх у висновку, підбиранні для певного висновку вихідних
даних, неправильному поясненні встановлених обставин, неправильних
відповідях на поставлені питання у заключному висновку, які не
випливають з наведених в описовій частині експертного висновку.

Експерт має право: ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються
експертизи; порушувати клопотання про надання нових матеріалів,
необхідних для подання висновку; дозволу особи, яка провадить дізнання,
слідчого, прокурора або суду бути присутнім при провадженні допитів та
інших слідчих дій і ставити особам, яких допитують, запитання, що –до
експертизи, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення
безпеки.

Водночас слід зазначити про те, чого експерт не може роби-ти і від чого
повинен утримуватись, а саме:

• вести переговори з суб’єктами кримінального провадження щодо питань
проведенням експертизи, без прямого дозволу і за підтримки слідчого або
суду;

131

самостійно збирати матеріали для експертного дослідження;

без постанови чи ухвали залучати спеціалістів, експертів або
консультантів до проведення експертизи;

проводити без погодження зі слідчим чи судом дослідження речових доказів
методами, які можуть принести до зміни їх зовнішнього виду або знищення;

розголошувати без дозволу слідчого або прокурора дані досудового
слідства, якщо про цю заборону його було офіційно попереджено (ст. 121
КПК України).

Якщо питання, поставлене перед експертом, виходить за ме- жі його
компетенції або якщо надані йому матеріали не достатні для подання
висновку, експерт у письмовій формі повідомляє орган, що призначив
експертизу, про неможливість дати висновок (статті 75, 77 КПК України).

Спеціаліст

Спеціаліст – особа, яка володіє науковими, технічними та іншими
спеціальними знаннями і навичками, і за викликом органу дізнання,
слідчого, прокурора, судді (суду) надає їм допомогу в проведенні слідчих
і судових дій.

Спеціаліст не є самостійною процесуальною фігурою, а виступає як
технічний помічник слідчого у межах компетенції слідчого. Тому він не
може бути суб’єктом доказування.

Спеціаліст може залучатись при провадженні будь-яких слідчих чи судових
дій, якщо виникає у цьому потреба, для всебічного, повного й
об’єктивного дослідження обставин справи. Проте він зобов’язаний це
зробити у зазначених в законі випадках:

обов’язкова участь судово-медичного експерта або лікаря у зовнішньому
огляді трупа (ч. 1 ст. 192 КПК України);

судово-медичний експерт повинен бути присутнім на ексгумації трупа (ч. 2
ст. 192 КПК України);

судово-медичне посвідчування в межах слідчої дії проводить
судово-медичний експерт або лікар (ч. 2 ст. 193 України);

допит неповнолітнього свідка віком до 14 років, а за розсудом слідчого –
до 16 років проводиться в присутності педагога за необхідності – лікаря
(ч. 1 ст. 168 КПК України). Крім того педагог або лікар, як правило,
повинні бути присутніми при пред’явленні обвинувачення і допиті
неповнолітнього обвинуваченого, який не досяг 16-ти років або якщо його
визнано розумово відсталим (ч.2 ст. 438 КПК України).

132

Спеціаліст має бути не заінтересованій у результатах
справи.
….Виклик слідчим спеціаліста є обов’язком,
для керівника підприємства, установи чи організації, де працює
спеціаліст.

Спеціаліст зобов’язаний: з’явитися на виклик; брати участь

у проведенні слідчої дії, використовуючи свої спеціальні знання і
навички для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні
доказів; звертати увагу на слідчого на обставини, пов’язані з виявленням
та закріпленням доказів; давати пояснення зі спеціальних питань, що
виникають під час проведення слідчої дії.

Спеціаліст має право: звертатися з дозволу слідчого із запитаннями
до осіб, які беруть участь у проведенні слідчої дії; робити заяви,
пов’язані з виявленням, закріпленням і вилученням доказів. Спеціаліст за
наявності відповідних підстав має право на забезпечення безпеки шляхом
застосування заходів, передбачених законами України.

Перед початком слідчої дії, в якій бере участь спеціаліст, слідчий
пересвідчується в особі та компетентності спеціаліста, з’ясовує його
стосунки з обвинуваченим і потерпілим та роз’яснює спеціалістові його
права та обов’язки. Про виконання слідчим цих вимог зазначається у
протоколі слідчої дії.

У разі відмови або ухилення спеціаліста від виконання своїх обов’язків
слідчий повідомляє про це адміністрацію підприємства, установи чи
організації за місцем роботи спеціаліста або громадську організацію для
відповідного реагування (ч. 4 ст. 128і КПК України).

Участь спеціаліста й експерта в кримінальному процесі має багато
спільного: вони залучаються, коли є необхідність використання їх
спеціальних знань. Але знання і навички спеціаліст використовуються
лише для надання допомоги слідчому в по-

середньому виявленні, закріпленні і вилученні доказів, у проведенні
судових дій і дослідженні доказів у суді, в застосуванні слідчих і
судових дій. Він може давати пояснення з приводу спеціальних питань, які
виникають при провадженні слідчих дій або під час судового слідства.
Результати діяльності спеціаліста відображаються в протоколі слідчої дії
і в протоколі судового засідання, а також у додатках до них у вигляді
складених, ним планів, схем, діаграм, графіків, виготовлених ним
дактилокарт, зліпків, фотознімків, фонограм, кіно – і відеофільмів тощо.
Провадження ж експертизи на підставі постанови

133

слідчого або ухвали суду про її призначення – це самостійна діяльність
експерта. Він мас справу з уже зібраними дока., при дослідженні яких
встановлює нові фактичні лані і склала висновок, який є самостійним
джерелом доказів (ч. 2 сі КПК України). Особа, яка брала участь у спразі
як спеціаліст згодом може бути призначена експертом у цій же справі,
якщо вона має належну кваліфікацію.

Секретар судового засідання

Секретар судового засідання – суб’єкт кримінального провадження, в
процесуальні обов’язки якого входить ведення та засвідчення своїм
підписом правильності протоколу судового засідання та розпорядчого
засідання суду. Він виконує за дорученням судді також необхідні
організаційні функції повідомляє учасників судового розгляду про час і
місце розгляду справи, з’ясовує причини нез’явлення та інформує про це
суд, виконує інші доручення головуючого щодо забезпечення судового
процесу (вручає копію вироку), надає можливість ознайомлення з
протоколом судового засідання тощо.

Секретар судового засідання повинен бути об’єктивним і не упередженим.
У випадках заінтересованості у результата: справи він підлягає
відводу на загальних підставах відповідно до вимог статей 54, 62 КПК
України.

У протоколі судового засідання секретар зазначає: місце та час початку і
закінчення судового засідання; назва і склад суду; справа, що
розглядалась; секретар; сторони; особи, які не з’явились в судове
засідання, та причини їх неявки; дані про особу підсудного; дані про
роз’яснення підсудному та іншим учасникам судового розгляду їхніх прав
та обов’язків; ухвали та постанови суду, прийняті без видалення до
нарадчої кімнати; всі розпорядження головуючого та дії суду, в тому
порядку, в якому вони відбувались; всі клопотання і заяви учасників
процесу; докладний зміст записаних від першої особи показань підсудного,
потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні
запитання; послідовність і короткий зміст судових дебатів; короткий
зміст останнього слова підсудного; проголошення вироку та роз’яснення
порядку і строку його оскарження.

Протокол судового засідання підписують головуючий і секретар судового
засідання.

134

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення суб’єкта кримінального провадження.

2. Як можна класифікувати суб’єктів кримінального провадження?

3. Які процесуальні повноваження суду, судді, народного
засідателя, присяжних?

4. У чому полягають права й обов’язки прокурора?

5. Яка відмінність у процесуальних повноваженнях органу
дізнання та особи яка провадить дізнання?

6 . Яка роль начальника слідчого підрозділу на стадії досудового
розслідування?

7. Хто є потерпілим, які його права та обов’язки?

8 Хто визнається підозрюваним, які підстави для затримання
підозрюваного?

9. 3 якого моменту особа наділяється правами і обов’язками
обвинува-

ченого?

Хто є цивільним позивачем та відповідачем?

Хто може бути захисником у кримінальному провадженні, в яких випадках
участь захисника є обов’язковою?

Хто не може бути допитаний як свідок?

При проведенні яких слідчих дій присутність понятих є обов’язковою?

У чому полягає відмінність між експертом і спеціалістом?

Рекомендована література до глави З

Вапнярчук В. В. Особливості процесуального становища особи, яка
провадить дізнання.-X.: ТОРСІНГ, 2001.

Джига М. В. Забезпечення правового статусу обвинуваченого у процесі
досудового розслідування: проблеми законності та доцільності:
Монографія.- К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005.

Исаева Л. М. Специальнье познания в уголовном судопроизводстве.- М.:
ЮРМИС, лтд, 2003.

Карпов Н.С. Злочинна діяльність . Діяльність: Монографія.- К.: Вид-во
Семенко Сергія,

Кримінально-процесуальні та кримінальні прийоми і засоби протидії
злочинній діяльності / С. В. Євдокіменко, Я. В. Кузьмічов, В. В.
Семенов, Монографія.- К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2006.

Кузьмічов В.С. Юсупов В.В. Алібі у розкритті злочинів: навчальний
посібник. – К.: КНТ, 2007.

Мінюков П.І. Мінюков А.П. Процесуальні повноваження начальника слідчого
відділу (відділення) внутрішніх справ і проблема керівництва досудовим
навчальний посібник. – К.: Кондор, 2004.

135

Глава 4

ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ І СУДОВІ ВИТРАТИ

§ 1. Поняття процесуальних строків, порядок їх обчислення та
поновлення

Дотримання матеріально-правових та процесуальних часових параметрів,
установлених законом, є обов’язком особи, яка провадить дізнання,
слідчого, прокурора, судді п одночасно важливим чинником, що гарантує
охорону інтересів держави прав і законних інтересів осіб, залучених до
сфери кримінального судочинства.

Кримінально-процесуальним законодавством регламентуються строки розгляду
заяв і повідомлень про злочини, провадження дізнання, досудового
слідства, пред’явлення обвинувачення, тримання обвинуваченого під
вартою, призначення справи до розгляду, ознайомлення з протоколом
судового засідання та проведення ряду інших дій.

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України не містить визначення
поняття процесуального строку, в ньому зазначено лише, ким, яким
способом він може бути встановлений, продовжений і поновлений.

Узагальнюючи визначення поняття процесуальних строків, що пропонувалися
багатьма вченими, слід зупинитися на такому визначенні. Процесуальний
строк – це встановлений законом, підзаконним нормативним актом або
рішенням уповноваженої на те посадової особи час для виконання
суб’єктами кримінального провадження певних процесуальних дій (іноді –
утримання від них) або прийняття процесуальних рішень. Складовими
поняття процесуального строку є:

встановлення їх законом, підзаконним нормативно-правовим актом або
рішенням посадової особи;

визначений період часу, з початком (плином) якого виникають
(припиняються) права та обов’язки фізичних і юридичних осіб.

Процесуальний строк обов’язково пов’язаний з будь-якою процесуальною
дією або сукупністю дій. Це пояснюється той що строки в кримінальному
процесі застосовуються не інакше, як засіб регулювання процесуальних
відносин, що складаються з окремих дій суб’єктів, які беруть участь у
процесі. Тому зде –

136

більшого вимога про додержання строки визначається одночасно з вимогою
про здійснення самої дії.…………………………………..
….Зміст будь-якої правової норми визначається норми
визначається метою, для досягнення якої її встановлено. У тих випадках,
коли закон передбачає вимогу про додержання відповідного строку, метою
передбаченої норми є забезпечення своєчасного здійснення її дії.
Наприклад, передбачаючи обов’язок органу дізнання, слідчого, прокурора,
судді або суду приймати заяви та повідомлення про вчинений злочин або
про злочин, який готується, та прийняти рішення, закон має па меті
забезпечити розгляд відповідним органом кожного повідомлення заяви про
злочин. Встановлюючи у даному випадку строк, закон має на меті
забезпечити своєчасний розгляд заяви чи повідомлення.

Забезпечуючи підозрюваному право давати показання, закон встановлює
обов’язок слідчого або особи, яка провадить дізнання, негайно допитати
підозрюваного після його затримання або обрання до нього запобіжного
заходу у виді взяття під варту. Якщо неможливо провести допит негайно,
то підозрюваний повинен бути допитаний – не пізніше двадцяти чотирьох
годин після його затримання (ч. 2 ст. 107 КПК України). У такому разі
строк повинен забезпечити своєчасний допит підозрюваного, а також
своєчасну перевірку обставин, що стали підставою для затримання особи. У
цьому розумінні строк допиту затриманого є однією з гарантій його прав
та законних інтересів.

Отже, процесуальні строки в кримінальному процесі є різновидом правових
засобів, спрямованих на забезпечення правильного здійснення у кожній
кримінальній справі завдань судочинства. Цей висновок має принципове
значення для правильного розуміння і застосування кожної норми закону,
яка містить вимогу про додержання визначеного строку.

У кримінальному процесі не всі процесуальні дії регламентовані за
допомогою строків. Надмірне регулювання процесу строками перешкоджатиме
здійсненню органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та судом
своїх функцій. Ці міркування обумовили правового засобу, яким є
процесуальний строк. Закон не обмежує тривалість часу провадження
більшості слідчих дій (допиту, обшуку, виїмки тощо), в деяких випадний
передбачають альтернативні строки (три – і десятидобовий для вирішення
питання про порушення кримінальної спра –

137

ви) та строки умовні, тобто ті, які не є категоричними та можуть бути
продовжені при визначених умовах у встановленому законом порядку (строки
провадження розслідування і строки тримання під вартою при розслідуванні
справи).

За інших випадків в інтересах найоптимальнішого виконання

завдань кримінального судочинства, а також з метою охорони

прав та законних інтересів суб’єктів провадження в закон

встановлено жорсткі та категоричні строки для здійснення

визначених процесуальних дій. У кримінально-процесуально-

му праві є багато норм, що за своєю спрямованістю і юри-

дичною природою близькі до норм, що встановлюють строки

йдеться про норми закону, що містять вимогу негайного здійс-

нення тієї чи іншої дії, передбаченої законом. Вимога «негай-

ності» є більш жорсткою, порівняно зі строком, умовою здій-

нення визначеної процесуальної дії. В стадії досудового роз

слідування закон вимагає негайного повідомлення прокурора

органом дізнання про виявлений злочин і розпочате дізнання

(ч. 2 ст. 103 КПК України); допиту обвинуваченого (ч. 1 ст. 1

КПК України); початку розслідування в порушеній кри-

нальній справі (ч. 2 ст. 113 КПК України).

Зазначені вимоги закону зі строками об’єднує те, що вони, як і
строки, обмежують часом здійснення ті чи інші процесуальні дії.
Відмінність їх від строків полягає в тому, що вони встановлюють
визначений період часу і потребують мінімальної перерви в часі між
різними процесуальними діями. Ця відмінність не перешкоджає розглядати
вимоги негайного здійснення т: чи інших дій як однорідні процесуальні
строки.

Залежно від функціонального призначення процесуальний строки поділяють
на три групи:

строки як гарантії швидкості судочинства;

строки як гарантії прав та законних інтересів суб’єкті кримінального
провадження;

строки як гарантії здійснення прокурорського нагляду додержанням законів
при провадженні розслідування.

Цей поділ деякою мірою є умовним. Встановлені в закон строки, як й інші
процесуальні гарантії, мають багатосторонні характер і залежно від того,
в якому аспекті їх розглядати, можуть бути віднесені до того чи іншого
виду гарантії.1

1 Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб-К.: Юрінком
Інтер, 2003.- С. 189.

138

До першого виду процесуальних строків, тобто гарантій швидкості
здійснення завдань кримінального судочинства, слід віднести строки
вирішення питання про порушення криміналь – ної справи, виконання
окремого доручення, вибору обвинуваченим провадження дізнання та
досудового слідства, розгляд прокурором справи, яка надійшла йому з
обвинувальним висновком вирішення питання про віддання обвинуваченого до
суду при попередньому розгляді справи суддею, оскарження вироків.

До другого виду процесуальних строків належать строки залишання і допиту
підозрюваного, застосування до підозрюваного примусових засобів до
пред’явлення обвинувачення і допиту обвинуваченого, тримання
обвинуваченого під вартою, розгляд скарг, заяв про відводи, вручення
обвинуваченому копії обвинувального висновку.

До третього виду процесуальних строків можна віднести строки
повідомлення прокурора про виявлений злочин та початок дізнання і
досудового слідства, направлення йому копій постанов про порушення
кримінальної справи, прийняття слідчим справи до свого провадження,
повідомлення прокурора про затримання особи.

Як різновид юридичних фактів строки бувають правовстанов-лювальні, що
викликають виникнення правовідносин (наприклад, строки на оскарження,
строк-момент, з якого виникає право в особи користуватися послугами
захисника та ін.); пра-возмінювальні строки (наприклад, з моменту
винесення постанови про притягнення як обвинуваченого в підозрюваного
змінюється правовий статус і він стає обвинуваченим, хоча загалом
правовідносини зберігаються ); правообмежувальні (наприклад,

рок, протягом якого особа перебуває під вартою або на підписі про
невиїзд, тощо).

Строки, встановленні КПК, обчислюються годинами, добами (днями) і
місяцями. При обчисленні строків не беруться до уваги яких починається
строк. При обчисленні строку добами закінчується о 24 годині останньої
доби. Якщо відповідну дію належить провести в органах дізнання
досудового слідства або в суді, то строк закінчується у встановлений час
закінчення робочого дня в цих установах…………………………………………………….
….При
обчисленні строків місяцями строк закінчується у відповідне число
останнього місяця.

139

Переважна більшість встановлених у кримінально-процесу законі строків
обчислюється добами, особливо на стадіях порушення кримінальної справи
та досудового розслідування. Наприклад, при порушенні кримінальної
справи дізнання і слідчий зобов’язані не пізніше доби направити
прокуророві копію постанови про порушення кримінальної справи та
прийняття її до свого провадження або про відмову в цьому рішенні такої
справи (ч. 2 ст. 100 КПК України).

У деяких випадках закон встановлює негайний і погодинний строк для
вчинення певної процесуальної дії. Такий строк, це. приклад,
встановлений для розшуку обвинуваченої особи, яку розшукували і щодо
якої обрано як запобіжний захід тримання під вартою. При затриманні
такого обвинуваченого орган розшуку негайно доповідає про не прокуророві
за місцем затримання. Прокурор зобов’язаний в таких випадках протягом
двадцяти чотирьох годин перевірити, чи дійсно затриманий є тією особою,
яка розшукується, і, впевнившись у наявності законних підстав для
арешту, дає санкцію на відправлення заарештованого етапом до місця
провадження слідства (ч. З ст. 139 КПК України). У такому самому порядку
проводиться допит підозрюваного, якщо до нього було обрано запобіжний
захід;. виді взяття під варту, а при неможливості негайного допиту-не
пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання (ч. 2 ст. 107 КПК
України).

Стаття 89 КПК України, яка встановлює взагалі порядок обчислення строків
при провадженні у кримінальній справі, містить вказівку щодо обчислення
строків, закінчення яких припадає па неробочий день – останнім днем
строку вважається наступний робочий день. Якщо закінчення строку, який
обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного
числа, то строк закінчується в останній день нього місяця.

Необхідно додати, що строк не вважається пропущеним, якщо скаргу або
інший документ здано до закінчення строку па пошту; а для осіб, яких
утримують під вартою, – якщо скаргу або інші документ здано
адміністрації місця досудового ув’язнення.

У кримінально-процесуальних нормах, які встановлюй строк для виконання
певної дії, часто зазначається певний момент, який необхідно враховувати
при обчисленні строків. ті приклад, якщо немає можливості проводити
допит обвинуваченого негайно, то він повинен бути допитаний не пізніше
доби

140

після пред’явлення йому обвинувачення (ч. 1 ст. 143 КПК України). При
застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має
бути пред’явлене пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного
заходу. Якщо в цей строк звинувачення не буде пред’явлено, запобіжний
захід скасовується (ч.с 4 ст. 148 КПК України).

Обвинувачення повинно бути пред’явлено не пізніше двох днів з
моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як
обвинуваченого і в будь-якому разі не пізніше дня явки обвинуваченого
або його приводу (ст. 133 КПК України).
….Визначення в
подібних випадках моменту для обчислення

строку обмежує та не усуває дію загального порядку обчислення строків.
Навпаки, цей момент є необхідним похідним положенням для правильного
обчислення даного конкретного строку оскільки він дає можливість чітко й
точно визначити час чи добу, з якої необхідно обчислювати строк.

Наприклад, при обчисленні строку допиту підозрюваного не враховується
той час, під час якого проведено затримання, при обчисленні строку
пред’явлення обвинувачення враховуються ті доби, під час яких винесено
постанову щодо притягнення як обвинуваченого тощо. В першому випадку
обчислення строку починається з поточного часу, в другому – з наступної
доби.

Закон передбачає можливість поновлення строку, пропущеного з поважних
причин. Рішення про це приймає орган дізнання, слідчий, прокурор або
суддя, в провадженні якого перебуває кримінальна справа, і оформлюється
постановою. Постанова про відмову в поновленні пропущеного строку може
бути оскаржена до суду.

Закон дає можливість за клопотанням заінтересованої особи про поновлення
пропущеного строку зупинити виконання рішення, оскарженого з пропуском
строку, до вирішення питання

про поновлення строку. Проте, поновленню підлягає лише строк,

пропущений підозрюваним, обвинуваченим або іншими суб’єк-_ тами
які мають та обстоюють у кримінальному провадженні

власні інтереси, захисниками, представниками.…………………..
….Не може бути поновлений строк, пропущений органом дізнання,
слідчим начальником слідчого підрозділу, прокурором. Пропущений цими
органами (особами) строк досудового розслідування, тримання особи під
вартою не поновлюється, а продовжується за правилами, встановленими
кримінально-процесуальним законом.

141

§ 2. Поняття і склад судових витрат

Судові витрати – це передбачені кримінально-процесу- ним законом
затрати, пов’язані із здійсненням провадження кримінальній справі, то
відшкодовуються державою певній суб’єктам кримінального провадження і
підлягають стягне з осіб, визнаних винними у вчиненні злочину чи, в
окремих ви- падках, їх відносять на рахунок держави.1

Судові витрати виникають у результаті здійснення кримінального
судочинства, а не в результаті злочину. Крім того, необхідно
враховувати, що стягнення судових витрат не є додатковим заходом
покарання за вчинений злочин.

Ознаки судових витрат:

вони пов’язані із здійсненням провадження у криміналь-ній справі;

відшкодовуються державою тим суб’єктам кримінального провадження, які
мають та обстоюють власні інтереси, захищають та представляють інтереси
інших осіб або сприяють кримінальному судочинству і здійсненню
правосуддя;

стягуються з осіб, визнаних винними у вчиненні злочину;

4) їхній склад визначений у законодавстві.

Судові витрати складаються:

1. Із сум, що видані чи мають бути видані свідкам, потерпілим,
експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим: а) винагороди, що
виплачують зазначеним суб’єктам за відрив від звичайних занять у зв’язку
з викликом, якщо вони не є працівниками підприємств, установ чи
організацій; б) вартості проїзду до місця виклику і назад, якщо
зазначені особи проживають в іншому населеному пункті; в) витрат,
пов’язаних з наймом жилого приміщення; г) добових; ґ) вартості
експертизи (собівартості проведеної роботи – заробітна плата, оплата
відрядження, вартість матеріалів, накладні витрати, – а також
рентабельності у ме-жах 25% собівартості), якщо вона проводилась
експертами науково-дослідних установ судової експертизи; д) винагороди,
що виплачується експертам, спеціалістам і перекладачам, якщо вони
виконували свої обов’язки не в порядку службового завдання 2. Із сум,
витрачених на зберігання, пересилання і досліджування речових доказів.

Нор. В.Т., Павлишин А.А. Судові витрати у кримінальному процесі України:
Монографія. – К.: Атіка, 2003. –С.22.

142

Витрати на зберігання речових доказів мають місце не тоді, коли
речові докази зберігаються при справі чи у камері зберігання речових
доказів, а в протилежних випадках. Відповідно до §14 Інструкції «Про
порядок вилучення, обліку, зберігання і передачі речових доказів у
кримінальних справах, цінностей та іншого органами попереднього
слідства, дізнання і судами», речові докази зберігаються у кримінальній
справі, а у разі їх громіздкості чи з інших причин передаються на
зберігання, про то складається протокол. Для зберігання речових доказів
в органах внутрішніх справ, органах безпеки, прокуратурах, судах
обладнуються спеціальні приміщення зі стелажами, броньованими дверима,
охоронною і протипожежною сигналізацією.

Переліку речових доказів та інших предметів, що не можуть зберігатися у
камерах зберігання речових доказів, у чинному КПК не передбачено. Певні
роз’яснення з цього приводу подаються у зазначеній Інструкції. Зокрема,
у ч. 2 § 17 цієї Інструкції зазначається, що речові докази у вигляді
вибухових речовин передаються на зберігання на склади військових частин
або відповідних державних підприємств (організацій), отрути і
сильнодіючі препарати передаються на склади аптекоуправлінь, інших
організацій, де є належні умови для зберігання, за згодою і з відома
їхнього керівництва (командування). Параграф 27 передбачає, що вироби з
дорогоцінних металів (брухт цих виробів), дорогоцінного каміння і
перлин, а також дорогоцінне каміння, кустарні ювелірні вироби, монети з
дорогоцінних металів та іноземна валюта, вилучені у громадян
судово-слідчими органами, які підлягають конфіскації на підставі вироку
суду, реєструються в журналі обліку речових доказів і разом з описом
здаються на тимчасове зберігання в упакованому вигляді до спеціально
обладнаних для зберігання речових доказів і цінностей приміщень або в
установу спеціалізованого банку. У § 43 зазначається, що майно, на яке
накладено арешт, на розсуд слідчого, з урахуванням конкретних обставин
справи, передається на зберігання сільському, селищному, міському голові
або житлово-експлуатаційній організації, позавідомчій охороні органів
внутрішніх справ організації, якій заподіяна шкода, або власникові цього
майна чи його родичеві. Твори мистецтва та антикваріат, на які накладено
арешт, можуть передаватися, на зберігання у музеї.

Отже, йдеться про таку ситуацію, коли зберігання речових доказів
інших предметів у камерах зберігання чи у справах

143

неможливе через певні обставини (надмірна громіздкість треба в
особливому догляді), тому воші передаються на зберігання відповідним
підприємствам, установам чи організації Проте перелічені у названій
Інструкції випадки, коли речові докази та інші предмети зберігаються не
у камерах зберігання речових доказів, не є вичерпними, можливі й інші.
можна передати власникам чи користувачам, то до вирішеній справи вона
передасться на утримання відповідному сільськогосподарському
підприємству.Подібна ситуація може мати місце, коли речовими доказами є
саджанні овочевих чи фрутових культур; техніка, що потребує постійного
контролю; хімічна чи бактеріологічна зброя; радіоактивні речовини тощо
які також передаються на зберігання відповідним організаціям.
….Витрати, пов’язані із зберіганням таких речових доказів, мають
відшкодовуватися з коштів органів, які здійснюють провадження у
кримінальній справі і на підставі відповідних документів, оформлених
ними, включатися до кримінально-процесуальних витрат.

Щодо витрат на пересилання речових доказів, то ні законодавець, ні
науковці, ні практичні працівники не пов’язують виникнення цих витрат
з необхідністю здійснення такого пересилання в якомусь особливому
порядку, так, як це було із вберіганням доказів. Як відомо, під час
провадження у кримінальних справах органи дізнання, слідчі, прокурори і
судді нерідко наявні у справі докази пересилають один одному. Наприклад,
коли одна і та ж зброя використовувалась під час вчинення злочинів у
різних регіонах, і для проведення слідчих дій вона пересилається з
одного регіону в інший, коли після вирішення спорів про підслідність чи
підсудність справа з речовими доказами пересилається належному слідчому
чи суду. Крім того, на практиці трапляється, коли у зв’язку з
розслідуванням кримінальних справ речові докази направляються в
експертні установи для дослідження, а під час розслідування злочинів
особливої складності речові докази направляються для дослідження в
центральні – головні експертні установи. Тому пересилання речових
доказів на значні відстані відповідно коштує. Витрати також належать до
судових.

До витрат на проведення досліджень речових доказів належать витрати на
проведення експертизи та інших досліджені викопаних експертами й іншими
спеціалістами.

144

інші витрати, що їх зробили органи дізнання, досудового слідства і суд
при провадженні у даній справі. ….Під
«іншими витратами» слід розуміти виграти слідчих органів і суду,
безпосередньо пов’язані зі збиранням і дослідженням доказів винуватості
підсудного, зокрема відшкодування вартості речей, зіпсованих чи знищених
при відтворенні обстати і обставин події, проведенні експертизи,
відшкодування витрат особам (крім обвинуваченого), які пред’являлись для
впізнання.

Відповідно до ст. 115 проекту КПК України, процесуальні

витрати складаються із сум:

виплачених свідкам, потерпілим, цивільним позивачам та їхнім
представникам, судовим експертам, спеціалістам, перекладачам, понятим у
зв’язку з понесеними ними витратами на проїзд, проживання та добових;

виплачених свідкам, потерпілим, цивільним позивачам та їхнім
представникам, судовим експертам, спеціалістам, перекладачам, понятим,
які не мають постійного заробітку, за відволікання їх від звичного
заняття;

винагороди, яку виплачено судовим експертам, спеціалістам, перекладачам
за виконання ними своїх обов’язків під час дізнання, досудового слідства
чи в суді, крім випадків, коли ці обов’язки виконувались у порядку
службового завдання;

витрачених на огляд, дослідження, зберігання, перевезення і пересилання
речових доказів, а також майна, на яке накладено арешт;

витрачених на проведення експертних досліджень;

6) витрат на організаційно-технічне і криміналістичне забезпечення,
транспортних та інших витрат, пов’язаних із розслідуванням кримінальної
справи, розшуком і доставкою підозрюваного, обвинуваченого.

Як бачимо, склад судових витрат, за проектом КПК, дещо

ширший від того, який міститься в чинному КПК України, ….Не
включаються до судових витрат: заробітна плата слідчого і працівників
органів дізнання за час розслідування справи; середній заробіток за
місцем роботи, який зберігається за свідком, потерпілим, перекладачем,
спеціалістом і понятим ними за весь час, витрачений ним у зв’язку з
явкою за викликом слідчих органів, прокуратури і суду; заробітна плата
складу суду, державного обвинувача обвинувача і секретаря суду за час
(судового розгляду справи; витрати на проїзд складу суду, дер –

145

жавного обвинувача і секретаря суду до місця слухання справи і назад,
якщо такий мав місце; суми, які виплачуються експертові, спеціалістові і
перекладачеві за виконання ними обов’язків у слідчих органах і суді в
порядку службового завданні звичайні канцелярські витрати.

§ 3. Процесуальний порядок відшкодування судових витрат

Серед питань, які охоплюються інститутом криміналь, процесуальних
витрат, не менш важливим від інших є питання визначення їх розміру та
відшкодування.

Згідно з кримінально-процесуальним законом, витрати суб’єктів
кримінального провадження можуть компенсуватися лише за рахунок
засуджених або держави.

До числа витрат, що можуть бути перерозподілені,
кримінально-процесуальний закон відносить:

витрати свідка, потерпілого, понятого за явкою; вони компенсуються
органами дізнання, досудового слідства і судом, а їм, у свою чергу,
можуть бути компенсовані засудженими;

витрати засудженого, якщо він брав участь у справі як свідок до
пред’явлення йому обвинувачення (компенсуються органами дізнання,
досудового слідства і судом);

витрати перекладача (компенсуються органами дізнання, досудового
слідства і судом);

витрати суб’єктів кримінального провадження зі збереження, дослідження і
пересилання речових доказів (можуть бути компенсовані засудженими чи
прийняті на рахунок держави);

неодержаний дохід свідків, потерпілих, понятих у виді середньої
заробітної плати (компенсується підприємствами установами,
організаціями);

неодержаний дохід свідка, потерпілого, понятого, ідо не є робітником чи
службовцем (відшкодовується органами дізнання, досудового слідства і
судом, що може покласти його на засудженого);

витрати свідків, потерпілих, понятих, експертів, фахівців
військовослужбовців компенсуються військовими частинам за наявності
вимог останні витрати можуть бути відшкодовані органами дізнання,
досудового слідства і судом, що вправі покласти їх на засудженого;

146

витрати експерта, фахівця, пов’язані з їх участю в справі у порядку
службового завдання (покладаються на експертну установу, у штаті якої
вони є);

витрати експерта і фахівця, пов’язані з їхньою участю в справі, а також
винагорода за роботу, виконану не в порядку службового завдання
(оплачують органи дізнання, досудового слідства і суд, що може покласти
їх на засудженого).

Середній заробіток за час, що був витрачений у зв’язку з явкою за
викликом, зберігається за працівниками та службовцями за умови їх участі
в кримінальному судочинстві як свідків, потерпілих, законних
представників потерпілих, перекладачів, експертів, спеціалістів і
понятих. Це правило не стосується випадків, якщо ці особи є
обвинуваченими чи підсудними. Виплата середнього заробітку здійснюється,
якщо виклик збігся з часом, упродовж якого робітник чи службовець
повинен був перебувати на роботі. За неробочий час, затрачений у зв’язку
з явкою за викликом, винагорода не виплачується.

Для того, щоб особа могла отримати середній заробіток, на повістці
робиться відмітка про її явку в судово-слідчі органи із зазначенням
фактично витраченого часу.

Витрати у зв’язку із явкою (проїзні, квартирні, добові), винагорода за
відрив від звичайних занять, а також винагорода експертам, спеціалістам
і перекладачам виплачується органом, що викликав, з коштів, які
спеціально відпускаються па такі цілі, за постановою особи, яка
провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду
негайно після виконання викликаною особою своїх обов’язків. Це
стосується й договірних відносин між органами та державними експертними
установами, штатні працівники яких викликались для проведення експертиз
та участі в слідчих діях і судовому розгляді, відшкодовується вартість
цих робіт на користь державної експертної установи у межах відповідних
норм винагороди.

Відшкодування витрат військовослужбовців у зв’язку з явкою за викликом
проводиться на вимогу військових частин за встановленими нормами. Самим
військовослужбовцям витрати не відшкодовуються.

За наявності підтверджуючих документів відшкодовуються витрати:

• на харчування, вартість якого включена до рахунку вартості проживання
у готелях або до проїзних документів, оплачуються за рахунок добових;

147

• на проїзд (враховуючи перевезення багажу) до місця виклику і назад, а
також за місцезнаходженням органу розслідування, прокуратури та суду;

на побутові послуги, що надаються у готелях (на прання чистку,
лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни але не більш як 10
відсотків норм добових витрат за всі дні проживання;

на бронювання місць у готелях у розмірах не більш як 50 відсотків
вартості місця за добу;

на користування постільними речами в поїздах;

• на користування у готелях холодильником і телевізором.

Витрати на службові телефонні переговори відшкодовуються

в розмірах, погоджених з керівниками.

Розмір винагороди експерта або спеціаліста, які виконують свої функції
не в порядку службового завдання, визначається залежно від їх
кваліфікації та складності завдання – у межах від 3 до 5 відсотків
неоподатковуваного мінімуму доходів гро- мадян за годину роботи. У разі
проведення судової експертизи особливої складності розмір винагороди
збільшується на 25 відсотків.

Перекладачам залежно від їх кваліфікації та складності роботи
встановлюються такі розміри винагороди:

за письмові переклади – від 10 до 15 відсотків неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян за один авторський аркуш (40 тис. друкованих
знаків);

за усні переклади – від 3 до 5 відсотків неоподатковуваного мінімуму
доходів громадян за годину роботи.

Переклад з рідкісних мов, з письмовою в’яззю, своєю графі -кою,
ієрогліфами, клинописом, а також зі стародавніх мов, так само, як і
переклади на іноземні мови, що віднесені до рідкісних мов та мають
писемність в’яззю, свою графіку, написані ієрогліфами, клинописом,
оплачуються із збільшенням ставок на 25 відсотків.

Сума винагороди за відрив від звичайних занять визначається з
урахуванням характеру їхніх занять у межах від 20 до 30 відсотків
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за день виплачується
особам, які не є працівниками підприємств, установ, організацій.

Рішення суду про відшкодування судових витрат у випадках, передбачених
ст. 93 КПК України, має бути викладені у вироку (п. 10 ч. 1 ст. 324;
ст. 331; ч. 9 ст. 335 КПК України)-

148

Якщо будь-яких причин питання про судові витрати не було вирішено
при постановленій вироку, його має вирішити суд, який постановив вирок,
у порядку, передбаченому ст. 409 КПК України.

За загальним правилом, як уже зазначалося, судові витрати
згадаються на засуджених (ч. 1 ст. 93 КПК України). Тобто, лові витрати
підлягають стягненню в дохід держави лише з осіб яких постановлено
обвинувальний вирок. Але в окремих випадках суд має право постановити
рішення про відшкодування їх за рахунок держави. Коли суд доходить
висновку що судові витрати слід віднести на рахунок держави, він у
вироку повинен навести мотиви такого рішення. Наприклад, такс рішення
суд може прийняти в разі неспроможності особи, з якої вони мають бути
стягнуті (тобто вона є недієздатною й не має майна, що за законом
підлягає опису й конфіскації). У справах про неповнолітніх судові
витрати може бути покладено на батьків або на опікунів.

Стягнення із засудженого безпосередньо на користь свідка, потерпілого,
експерта, спеціаліста, понятого, перекладача витрат, пов’язаних з їх
явкою та викликом, є недопустимим (п. 11 постанови Пленуму Верховного
Суду України «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи,
яка потерпіла від злочину, та судових витрат» від 7 липня 1995 р.).

При виправданні підсудного за однією чи кількома статтями пред’явленого
обвинувачення або при виключенні одного чи кількох епізодів судові
витрати в цій частині відносять на рахунок держави.

У тому разі, якщо винними буде визнано кількох осіб, суд

постановляє стягнути судові витрати з усіх засуджених. Розмір

відшкодування кожного з них визначає суд, враховуючи при

майновий стан засуджених (ч. 2 ст. 93 України). Стягнення судових витрат
в солідарному порядку закон передбачає. ….Якщо підсудного буде
визнано винним, але звільнено від покарання, суд має право покласти на
нього судові витрати. зазвичай беруться виправдувального вироку або
постанови про припинення кримінальної справи судові витрати зазвичай
беруться на рахунок держави. Однак при закритті справи через примирення
потерпілого з обвинуваченим у справах про справи, щодо яких порушуються
не інакше як за

†††††††††††††††??

скаргою потерпілого, судові витрати суд може покласти повністю або
частково на одного з них або на обох.

Оплата праці захисника у разі його участі в справі за при- значенням у
випадках, передбачених ч. 4 ст. 47 КПК України та оплата за надання
правової допомоги в кримінальних справах громадянам, звільненим у
належному порядку від оплаті, цієї допомоги у зв’язку з їхньою
малозабезпеченістю, проводяться за рахунок держави за правилами,
передбаченими Порядком оплати праці адвокатів з надання громадянам
правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 821 від 14 травня
1999 р.

За цим Порядком, підставою для оплати праці адвокатів з надання правової
допомоги громадянам у випадках, передбачених ч. б ст. 93 КПК України, є
постанова особи, яка провалить дізнання, слідчого, прокурора, судді,
ухвала суду та оформлена ними довідка про участь адвоката у справі.

У довідці про участь адвоката у справі мають міститися такі дані: назва
органу (дізнання, слідства, прокуратури, суду), що видав довідку; дата
її видачі і номер; прізвище, ім’я та по батькові адвоката, якому видана
довідка; номер свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю,
на підставі якого діє адвокат; кількість днів, протягом яких надавалась
допомога, із зазначенням чисел місяця і року; прізвище, ім’я та по
батькові підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, якому надавалась
правова допомога; дата і номер постанови (ухвали), якою адвокат був
призначений до участі у процесі, а також прізвище, ініціали, посада
особи, що видала довідку, та її підпис.

Відповідно до Порядку оплати прані адвокатів за надання громадянам
правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави оплата праці
адвокатів здійснюється за № рахунок державного бюджету в розмірі 15 грн.
за повний робочий день.

В Указі Президента України № 509 від 9 червня 2006 р. «Про Концепцію
формування системи безоплатної правової допомоги в Україні» зазначено,
що такий розмір оплати праці, а також ускладнена процедура підтвердження
адвокатом його участі у цій категорії справ не сприяють забезпеченню
систематично ініціативної участі адвокатів і належної якості правової
допомоги, що надається за рахунок держави. Держава зобов’язав
забезпечити належний розмір винагороди адвоката. Цей розмір

150

повинен відповідати фактичним затратам адвоката і адекватно
співвідноситись із розмірами винагороди адвокатів поза межами системи
безоплатної правової допомоги.1

Постанову суду про стягнення із засудженого коштів для оплати праці
захисника (за згодою засудженого або осіб, які несуть майнову
відповідальність за його дії) суддя виносить у нарадчій кімнаті або у
залі засідання. В останньому випадку ця постанова заноситься до
протоколу судового засідання.

Стаття 93і КПК України передбачає, що кошти, витрачені закладом охорони
здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, за
винятком випадку завдання такої шкоди При перевищенні меж необхідної
оборони або в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло
внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого,
стягуються судом при постановленій вироку за позовом закладу охорони
здоров’я, органу Міністерства фінансів України або прокурора в порядку,
передбаченому ст. 28 КПК та частинами 2,3 ст. 93 КПК України.

Порядок обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров’я на
стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування
стягнених з винних осіб коштів до відповідного бюджету та їх
використання затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16
липня 1993 р., де зазначено: сума коштів, що підлягає відшкодуванню,
визначається закладом охорони здоров’я, де перебував на лікуванні
потерпілий, виходячи з кількості ліжко-днів, проведених ним у
стаціонарі, та вартості витрат на його лікування в день.

Кількість ліжко-днів визначається на підставі медичної картки
стаціонарного хворого або інших документів, що підтверджують дату
госпіталізації та виписки хворого зі стаціонару лікувального закладу.

Сума витрат на лікування потерпілого за один ліжко-день визначається
виходячи з фактичної кількості ліжко-днів і загальної суми фактичних
витрат за місяць, в якому проводилось лікування, на утримання
лікувального закладу, за винятком витрат на капітальні вкладення, на
капітальний ремонт і придбання інвентарю та обладнання.

1 Концепція формування системи безоплатної правової допомоги в Україні.
Схвалено Указом Президента України від 9 червня 2006 р. № 509 //
Державний вісник України. – 2006.- № 12.- С. 8-9.

151

У разі заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого неповнолітніми витрати на
його стаціонарне лікування відшкодовуються особами, які за законом
несуть за неповнолітніх матеріальну відповідальність.

Пленум Верховного Суду України роз’яснив, то коли потерпілий на час
розгляду справи продовжує стаціонарно лікуватися витрачені на його
лікування кошти стягуються із засудженого по день постановлення вироку,
а витрати на подальше лікування можуть бути стягнуті із засудженого в
порядку цивільного судочинства. У разі вчинення злочину групою осіб
витрати на стаціонарне лікування потерпілого стягуються відповідно до ч.
2 ст. 93 КПК України з кожного засудженого окремо з урахуванням ступеня
їх впни та майнового стану. Витрати на стаціонарне лікування потерпілого
від дій особи, яка вчинила їх у стані неосудності, не стягуються.

У разі, якщо при постановленій вироку рішення про відшкодування коштів,
витрачених на стаціонарне лікування потерпілого, не було прийнято,
стягнення їх провадиться в порядку цивільного судочинства за позовом
заінтересованих осіб.

Стягнені кошти залежно від джерела фінансування закладу охорони здоров’я
зараховуються до відповідного державного бюджету або на користь
юридичної особи (відомства), якій належить заклад охорони здоров’я.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Як обчислюються процесуальні строки?

Як повинні дотримуватися процесуальні строки?

Який порядок продовження процесуальних строків?

Який порядок поновлення строку?

З чого складаються судові витрати?

Який порядок відшкодування судових витрат?

Рекомендована література до глави 4

Концепція формування системи безоплатної правової допомоги в України
Схвалено Указом Президента України від 9 червня 2006 р. № 509 // Держави
вісник України. – 2006.- № 12.

Коваленко Є. Г., Маляренко В. Т. Кримінальний процес України: Підручник

К.: Юрінком Інтер, 2006.

Нор В. Т, Павлишин А. А. Судові витрати у кримінальному процесі Україна
Монографія.- К,: Атіка, 2003.

Глава 5 ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

§ 1. Загальна характеристика заходів процесуального примусу, їх види

Поганам досудового слідства, прокуророві і суду закон надаємо
застосовувати такі заходи, які в примусовому порядку забезпечують
виконання суб’єктами кримінального провадження – процесуальних
обов’язків, дають змогу виявляти, збирати і зберігати докази, а також
виключають можливість з боку обвинуваченого чи підозрюваного
продовжувати злочинну діяльність і перешкоджати у встановленні істини
або ухилятися від слідства і суду. Такі заходи в кримінальному процесі
називаються заходами процесуального примусу.

У Кодексі поведінки посадових осіб по підтримуванню правопорядку,
прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, зазначається:
«Працівники органів охорони правопорядку, в тому числі й здійснюючи
розслідування, зобов’язані поважати і захищати гідність і права людини;
застосовувати примусові заходи тільки у випадках крайньої необхідності й
в тих межах, в яких це потрібно для виконання обов’язків».

П. С. Елькінд називає три обов’язкові вимоги щодо заходів процесуального
примусу:

1)вони обираються лише у сфері кримінального судочинства;

2) особи, до яких будуть застосовуватись заходи процесуального примусу,
порядок і умови їх реалізації повинні бути регламентовані законом;

з) законність і обґрунтованість застосування заходів процесуального
примусу забезпечується системою кримінально-процесуальних гарантій.

Заходи процесуального примусу поділяються на види:
….1)превентивно-попереджувальні. До яких належать: ….а)запобіжні
заходи (статті 148-1653 КПК України); ….б) заходи забезпечення
процесу доказування (наприклад, примусовий порядок проведення обшуку –
ч. 1 ст. 183 КПК України, примусова виїмка із житла – ч. ст. 178 КПК
України, одержання зразків для експертного дослідження – ст. 199
КПК України, накладення

153

арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку ст. 187
КПК України);

в) інші передбачені законом заходи (наприклад, відсторонення
обвинуваченого від посади – ст. 147 КПК України, привід – зазначений
захід регламентується статтями 135. 136 КПК України (привід
обвинуваченого), ст. 288 КПК України ( привід від підсудного), статтями
72, 290 КПК України (привід потерпілого цілого), статтями 70, 292 КПК
України (привід свідка).

2) заходи кримінально-процесуальної відповідальності (наприклад, _ ч. 2
ст. 152; статті 153, 154і, 155 КПК України).

§ 2. Затримання підозрюваного у вчиненні злочину

Затримання – це короткочасний захід примусу, що застосовується до особи,
яка підозрюється у вчиненні злочину, з метою з’ясування її причетності
до злочину і вирішення питання про застосування до неї запобіжного
заходу.

Затримана особа на короткий строк поміщається у спеціальне приміщення
для затриманих (ізолятор тимчасового тримання, гауптвахта) і, тим самим,
позбавляється волі.

Оскільки необхідність у затриманні, як правило, виникає раптово і має
невідкладний характер, закон не вимагає попереднього одержання санкції
прокурора чи дозволу судді на позбавлення затриманого волі.

Мета затримання:

з’ясувати причетність затриманого до злочину;

вирішити питання про взяття його під варту.

Законом передбачено дві основні умови затримання. По-перше, воно можливе
лише після порушення кримінальної справи По-друге, слідчий, орган
дізнання має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за
який може бути призначено покарання у виді позбавлення волі.

Орган дізнання, слідчий мають право затримати особу. підозрювану у
вчиненні злочину, лише за наявності однієї з таких підстав:

коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його
вчинення;

коли очевидці, у тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що
саме вона вчинила злочин;

коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому а в його житлі буде
виявлено явні сліди злочину.

154

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні
злочину, її може бути затримано лише у разі, коли ця особа намагалася
втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не
встановлено особу підозрюваного.

При затриманні провадиться особистий обшук підозрюваного з додержанням
вимог ст. 184 КПК України. Про обшук та його наслідки складається
протокол, який підписується усіма особами, які брали участь у цій
слідчій дії.

Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання, слідчий:

звільняє затриманого – якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину,
вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було
здійснено з порушенням вимог, передбачених частинами 1, 2 ст. 106 КПК
України;

звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не зв’язаний
з триманням під вартою;

доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного
заходу у виді взяття під варту.

У разі оскарження затримання до суду, скарга затриманого негайно
надсилається начальником місця попереднього ув’язнення до суду. Скарга
розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання
запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного
заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження.
Якщо подання не надійшло або коли скарга надійшла після закінчення
сімдесяти-двогодинного строку після затримання, скарга на затримання
розглядається суддею протягом п’яти діб з часу надходження.

За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність
затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним.
Копія постанови направляється прокуророві, органу дізнання, затриманому
і начальникові місця попереднього ув’язнення.

На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана
апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її
захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє
виконання постанови суду.

Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше
сімдесяти двох годин. Якщо у встановлений законом строк затримання
постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу
у виді взяття під варту або постанова

155

про звільнення затриманого не надійшла до установи для переднього
ув’язнення, начальник місця попереднього ув’язі звільняє цю особу, про
що складає протокол і направляє -домовлення про це посадовій особі чи
органу, який здійснював за тримання.

Визнання особи підозрюваною за часом має передувати її допиту і, отже,
складенню протоколу допиту.

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчинені певні
злочину, орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням
підстав, мотивів, а також дня, години, року, місяця, місця затримання,
пояснень затриманого, часу складення протоколу про роз’яснення
підозрюваному в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 21 КПК України, права
мати побачення із захисником з моменту затримання. Про з’явлення вимоги
про залучення захисника або про відмову у залученні захисника у
протоколі затримання робиться відповідний запис, який скріплюється
підписом затриманої особи.

Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим. При цьому
копія протоколу з переліком прав та обов’язків негайно вручається
затриманому і направляється прокуророві. На вимогу прокурора йому також
надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання.

Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання
негайно, але не пізніш як через дві години після затримання особи
повідомляє про її місцеперебування родичам та у разі з’явлення усної або
письмової вимоги – захисникові, а також адміністрації за місцем роботи
чи навчання (ст. 5 Закону України «Про міліцію»). Про затримання
співробітника кадрового складу розвідувального органу України при
виконанні ним службових обов’язків негайно повідомляється також і
відповідний розвідувальний орган (ч. 5 ст. 106 КПК України).

Зазначимо, що у Міжнародних стандартах юридичного забезпечення прав і
свобод людини, прийнятих Організацією Об’єднаних Націй, значна увага
зосереджена на проблемі дотримання прав людини при затриманні. Жодного
затриманого не можна піддавати тортурам або іншому жорстокому,
нелюдському чи принизливому поводженню або покаранню, або жорстокості чи
погрозам у будь-якій формі. Затримані тримаються лише у відведених для
нього місцях, члени їх родин та юридичні представники мають право на
повну відповідну інформацію

156

про них. Затриманий має право бути поінформований про причини свого
затримання та висунуті проти нього обвинувачення. Дії, спрямовані на
підтримання дисципліни, мають бути такими, що прямо передбачені у законі
та інших нормативних актах. Вони не повинні виходити за межі, необхідні
для забезпечення безпеки ув’язнення, не мають бути жорстокими.1

§ 3. Поняття і види запобіжних заходів

Запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, що застосовуються
до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою
забезпечення його належної процесуальної поведінки.

Особливості запобіжних заходів:

їх застосування пов’язане з обмеженням конституційних прав і свобод
людини;

вони застосовуються тоді, коли особа ще не визнана винною у вчиненні
злочину, коли відповідно до засади презумпції невинуватості вона
вважається невинуватою у вчиненні злочину.

їх застосування можливе лише після порушення кримінальної справи;

для їх застосування необхідні докази, що підтверджують участь особи у
вчиненні злочину;

вони не є засобами доказування у кримінальній справі;

одночасно до особи може бути вжито лише один із визначених у законі
запобіжних заходів.

Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного, засудженого з метою запобігти спробам:

ухилитися від дізнання, слідства або суду;

перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити
злочинну діяльність;

для забезпечення виконання процесуальних рішень (ч. 1 ст. 148 КПК
України).

Застосування запобіжних заходів з якоюсь іншою метою (наприклад, щоб
домогтися від підозрюваної особи певних показань щодо її причетності до
злочину чи викрити у вчиненні

1 Кириченко І. Г., Кондратьев Я. Ю., Римаренко Ю. Л. Міжнародно-правові
стандарти поведінки працівників правоохоронних органів при підтриманні
правопорядку / Документально-джерелознавчий довідник.- К.. 2002.- С.
38-39.

157

злочину інших осіб), або як кари за злочин, у вчиненні якого
підозрюється особа, не допускається.

При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного звинувачення йому
має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування
запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлено,
запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК України).

Законодавець виходить з того, що обрання запобіжного заходу є правом, а
не обов’язком уповноваженої на це особи, її; рішення залежить від
багатьох чинників, що мають об’єктивний суб’єктивний характер (тяжкість
злочину, індивідуальні особливості особи, до якої застосовуються
запобіжні заходи тощо) Однак застосування будь-якого запобіжного заходу
завжди пов’язано з обмеженням особистої волі людини і через це може мати
місце лише за наявності дійсної на те необхідності, за визначеними в
законі підставами і з додержанням визначеного процесуального порядку.
При цьому в основі рішення про застосування того чи іншого запобіжного
заходу завжди повинна бути сукупність конкретних реальних фактичних
даних (доказів), що свідчать про необхідність попередження неналежної
поведінки обвинуваченого (підозрюваного).

Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжних
заходів у кожному разі вирішуються особою, яка провадить дізнання,
слідчим, прокурором і суддею (судом) з урахуванням даних про те, що
обвинувачений не має постійного місця проживання чи постійних занять, що
він схиляє свідків чи потерпілих до відмови від показань чи по давання
неправдивих показань, намагався знищити документи, предмети, що можуть
бути речовими доказами, замислив чи готує новий злочин
тощо-Застосовувати запобіжні заходи до обвинуваченого мають право
слідчі, прокурор, суддя (суд) – у справах, що перебувають в їх
провадженні, а прокурор – також у справах, що перебувають у провадженні
слідчих, за розслідуванням яких він здійснює нагляд.

Оцінюючи тяжкість вчиненого злочину при обранні запобіжного заходу, слід
зважати на обставини, що обтяжують пом’якшують відповідальність (статті
66-67 КК України), ступінь суспільної небезпечності злочину в конкретних
умовах місця і часу.

Особу обвинуваченого характеризують, зокрема, її мину діяльність,
тяжкість інкримінованого злочину, наявність чи

158

відсутність зв’язку з особами з антигромадською спрямованістю, наявність
чи відсутність певних занять, постійного місця проживання тощо. До осіб,
обвинувачених у вчиненні найбільш тяжких злочинів, взяття під варту як
запобіжний захід може бути застосовано за мотивом однієї лише
небезпечності злочину, за які законом передбачено покарання у виді
позбавлення волі на строк понад три роки, крім виняткових випадків.

Вік, стан здоров’я, сімейний стан обвинуваченого також можуть вплинути
на обрання запобіжного заходу. До неповнолітніх, осіб похилого віку,
тяжкохворих, вагітних жінок, матерів, що годують дитину, одиноких
матерів, багатодітних батьків взяття під варту, як правило, не
застосовується.

Окремо слід сказати про застосування запобіжного заходу з набранням
вироком законної сили. Виносячи вирок з призначенням покарання і без
звільнення підсудного від його відбування, суд чи суддя, який
одноособово розглядає справу, повинен подбати про вжиття заходів про
забезпечення виконання вироку. Для цього, виходячи з конкретних обставин
справи, суворості призначеного покарання і даних, що характеризують
особу засудженого, він підтверджує або змінює раніше обраний запобіжний
захід.

Система запобіжних заходів дозволяє органу дізнання, слідчому,
прокуророві, судді і суду індивідуалізувати їх застосування з
урахуванням тяжкості і характеру злочину, у вчиненні якого підозрюється,
обвинувачується особа, даних, що її характеризують, інших конкретних
обставин.

Кримінально-процесуальне законодавство України передбачає такі види
запобіжних заходів:

підписка про невиїзд (ст. 151 КПК України);

особиста порука (ст. 152 КПК України);

порука громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК
України);

застава (ст. 154і КПК України);

взяття під варту (ст. 155 КПК України);

нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК України);

віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників
або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК України).

Юридичною підставою обрання запобіжного заходу є постанова слідчого,
органу дізнання та прокурора або ухвала суду, винесені відповідно до
закону (арешт здійснюється лише за

159ухвалою суду чи постановою судді). Крім постанови про деяких
запобіжних заходів оформлюються також процесуальні документи,
наприклад, підписка чи (підписка про невиїзд, протокол про прийняття
застави)

Запобіжні заходи умовно можна поділити на: загальні що можуть
застосовуватися до будь-яких вищезазначених суб’єктів провадження
писка про невиїзд, взяття під особиста порука, порука громадської
організації або трудового колективу, застава), та спеціальні – ті, що
застосовуються ще до певних категорій обвинувачених (нагляд
командування) військової частини; віддання неповнолітнього під нагляд
бать- ків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи).

Запобіжний захід скасовується або змінюється тоді, коли під час
провадження у справі виникають певні обставини, що свідчать відповідно
про те, що необхідність у запобіжному заході взагалі або в раніше
обраному запобіжному заході відпала. У зв’язку з цим за загальним
правилом заміна одного запобіжного заходу іншим або скасування
запобіжного заходу на стадії досудового розслідування за наявності до
того підстав здійснюються органом дізнання, слідчим, у провадженні яких
перебуває справа, а також прокурором.

З цього правила є два винятки:

заміна більш м’якого запобіжного заходу па взяття під варту під час
досудового розслідування справи здійснюється суддею за поданням
слідчого, погодженим з прокурором, чи за поданням прокурора;

запобіжний захід, обраний прокурором, може бути скасований або змінений
слідчим і органом дізнання лише за згодою прокурора.

У разі закриття справи, закінчення строку тримання під вартою, якщо цей
строк не продовжено в установленому законом порядку, та в інших випадках
звільнення особи з-під варти | стадії досудового розслідування
здійснюється на постанови органу дізнання чи слідчого, які проводять
досудове розслідування у справі, або прокурора, про що вони негайно
повідомляють суд, який обрав цей запобіжний захід. Звільнення
з-під варти у кримінальних справах, що перебувають у судовому
провадженні, здійснюється лише за рішенням суду.

Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від
обвинуваченого відбирається письмове зобов’язання про те,

160

що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також проте, що
він з’явиться до слідчого і суду за їх викликом. Розглянемо детальніше
кожний запобіжний захід. Підписка про невиїзд полягає у відібранні від
підозрюваного або обвинуваченого письмового зобов’язання не відлучатися
з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без
дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або 1 судді (суду) (ч.
1 ст. 151 КПК України).

Застосування підписки про невиїзд оформлюється двома
процесуальними документами:

– постановою (ухвалою, вироком) про обрання цього запобіжного
заходу; – підпискою про невиїзд, в якій зазначається місце і дата її
відібрання, прізвище, ім’я, по батькові, адреса підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного, зміст зобов’язання та наслідки його
порушення. Цей документ підписують підозрюваний, обвинувачений,
підсудний та службова особа, яка відібрала підписку.

Санкції прокурора чи судового дозволу для застосування 1 цього
запобіжного заходу не потрібно. Даний запобіжний захід застосовується до
осіб, імовірність ухилення яких від слідства та суду незначна. Це –
найпоширеніший запобіжний захід. Основна перевага цього запобіжного
заходу полягає в тому, що з його застосуванням людина не втрачає
свободу, не відрива- ється від сім’ї та роботи за фахом. Однак
підписка про невиїзд -я це захід процесуального примусу, адже особа
в примусовому порядку втрачає на певний час свободу пересування і через
це її законні інтереси не можна повністю задовольнити (вона не може
відвідати родичів, які живуть в іншому населеному пункті. о обрати
місце проведення відпустки за власним бажанням, поїхати у відрядження
тощо).

Але свобода пересування в межах даного населеного пункту м не
обмежується, тому з дозволу посадової особи, яка обрала ю цей
запобіжний захід, обвинувачений може поїхати у будь-яке місце, якщо це
необхідно в інтересах служби (відрядження) або в інтересах самого
обвинуваченого (у випадку тяжкої хвороби або смерті близького родича,
стихійного лиха, пожежі тощо). Закон не передбачає права органів
розслідування, прокурора і суду при обранні підписки про невиїзд
визначати У підозрюваному чи обвинуваченому місце проживання або місці
це тимчасового перебування на період провадження у справі. є. Він
надає їм лише право заборонити підозрюваному чи обви –

161

нуваченому залишати місце постійного проживання або часового перебування
без їх дозволу.

Будь-яких інших обмежень для осіб, від яких відібрали писку про невиїзд,
законом не встановлено. Ці особи користуються всім комплексом
конституційних і галузевих прав, і свобод зокрема, правом на працю, па
відпочинок, політичними правами і свободами та ін.

Підозрюваний, обвинувачений, підсудний про зміну, місця постійного
проживання чи тимчасового перебування (наприклад, у зв’язку з переїздом
па нову квартиру) зобов’язані повідомляти орган, у провадженні якого
перебуває справа. Відсутність таких осіб протягом тривалого часу за
адресою, зазначеною у підписці, без повідомлення про це відповідному
органу розглядається як порушення умов підписки.

Порушення зобов’язання про підписку є підставою:

– для приводу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;

оголошення розшуку на них;

зміни запобіжного заходу на більш суворий.

Строк дії підписки про невиїзд законом неврегульований, і вона має силу
аж до виконання вироку суду, який вступив у законну силу, або ж якщо
виникли підстави для відміни повністю чи зміни її на більш суворий
запобіжний захід.

Особиста порука полягає у відібранні від осіб, які заслуговують на
довіру, письмового зобов’язання про те, що вони ручаються за належну
поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов’язуються за
необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в
суд на першу про те вимогу. Кількість поручителів визначає слідчий, але
їх не може бути менше двох.

Осіб, які можуть стати поручителями, називає обвинувачений
(підозрюваний), або ці особи безпосередньо звертаються органи
розслідування. В якості поручителів виступають родичі, сусіди, друзі
обвинуваченого (підозрюваного).

Особиста порука має ґрунтуватися на відповідальності впевненості, що
обвинувачений (підозрюваний) не ухиляти -меться від слідства і суду.

Поручителеві повідомляється суть справи (злочин, у вчинені якого
підозрюється чи обвинувачується особа, його кримінально-правова
кваліфікація, обставини, що впливають

на кримінальну відповідальність тощо), а також він попереджає про те, що
коли обвинувачений ухилятиметься від слідства і суду, то на поручителя
може бути накладено грошове стягнення до

162

двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 152 КПК
України).

Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують на довіру
органів розслідування та суду і мають достатній вплив на підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного, щоб забезпечити їх належну поведінку та явку
за викликом зазначених органів.

За необхідності особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя
(суд) можуть витребувати характеристики, довідки, що містять основні
відомості про поручителя. Ці документи додаються до справи.

Особиста порука застосовується лише за клопотанням або згодою
поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідне
зобов’язання, мають подати про це письмову заяву органу дізнання,
слідчому чи суду, які після перевірки даних про особу поручителів та їх
взаємини, з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування
цього запобіжного заходу.

Даний запобіжний захід вважається обраний після винесення постанови про
застосування особистої поруки та прийняття від поручителя підписаного
ним зобов’язання.

Санкції прокурора чи судового рішення для застосування даного
запобіжного заходу не потрібно.

Якщо поручитель або всі поручителі переконаються в тому, що вони не
можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку до
слідчих органів чи суду, вони повинні негайно заявити про відмову від
взятого на себе зобов’язання. У разі своєчасного повідомлення про
відмову від поруки з поручителя знімається відповідальність за належну
поведінку та явку обвинуваченого, а особиста порука замінюється іншим
запобіжним заходом.

У разі, коли обвинувачений ухиляється від явки до слідчих органів чи
суду, особа, яка проводить дізнання, або слідчий складає про це протокол
і приєднує його до кримінальної справи. Факт неявки обвинуваченого до
суду фіксується у протоколі судового засідання. При цьому слід
з’ясувати, чи є поважні причини неявки обвинуваченого за викликом, взяти
пояснення у поручителів чи допитати їх про причини невиконання взятого
на себе зобов’язання.

Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, якому
підсудна ця справа, у судовому засіданні при розгляді

163

кримінальної справи або із іншому судовому засіданні (ст.. 153 КПК
України). Для вирішення питання про грошове стягнення судове засідання
викликається поручитель (поручителі значачи розмір грошового стягнення,
суд повинен враховувати особу – майновий стан і ступінь впни
поручителя, а також від наслідків неявки обвинуваченого па перебіг
розслідування судового розгляду кримінальної справи.

Порука громадської організації або трудового колективу полягає у
винесенні зборами громадської організації або трудового колективу
підприємства, установі, організації, бригади, фірми постанови про те, що
ця організація або колектив ручається за належну поведінку та своєчасну
явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і суду. Громадська
організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером
обвинувачення, пред’явленого особі, яка віддається на поруки (ст. 154
КПК України).

Порука як запобіжний захід може бути застосована тільки в тому разі,
коли за належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом
ручається саме громадська організація або трудовий колектив, про що є
відповідне рішення повноважних зборів; якщо за це ручається керівник
громадської організації або трудового колективу, керівний орган,
адміністрація тощо, цей запобіжний захід не застосовується.

Порушувати питання про взяття на поруки громадською організацією чи
трудовим колективом можуть їх керівні органи. окремі члени організації
чи колективу, сам обвинувачений, його родичі та захисник, а також
слідчий, прокурор.

Якщо обвинувачений вибуває з організації чи колективу або виявиться, що
вони не можуть забезпечити належну поведінку та своєчасну явку
обвинуваченого за викликом, організація чи колектив зобов’язані
відмовитися від поруки і повідомити про це органу, який обрав запобіжний
захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання щодо
обвинуваченого іншого запобіжного заходу.

У разі, якщо керівництво громадської організації чи трудового колективу
не вжило заходів щодо здійснення поруки за належну поведінку та явку
обвинуваченого або не повідомило своєчасно органу, який обрав цей
запобіжний захід, про неправильну поведінку обвинуваченого або про те,
що він не піддається заходам громадського впливу, цей орган може
надіслати організації або колективу подання чи окрему постанову (ухвалу)

164або порушити перед вищестоящим громадським органом пи-тання про
притягнення до відповідальності винних осіб. Відповідальність
громадської організації або трудового колективу за невиконання чи
неналежне виконання взятих на себе зобов’язань законом не передбачена.

На практиці порука громадської організації або трудового колективу як
запобіжний захід майже не застосовується. У проекті КПК України данин
запобіжний захід не передбачено.

Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування
або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи
юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з
метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не
відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового
перебування без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу
розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

За ступенем процесуального примусу застава с менш суворим запобіжним
заходом, ніж тримання під вартою, і більш суворим, ніж всі інші
запобіжні заходи; на відміну від останніх, які мають характер психічного
примусу, застава являє собою ще й загрозу майнових втрату випадку
невиконання обвинуваченим зобов’язань, покладених на нього у зв’язку із
застосуванням нього запобіжного заходу.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом,
який застосував запобіжний захід. Щодо особи, обвинуваченої у вчиненні
тяжкого або особливо тяжкого злочину, за який передбачено покарання у
виді позбавлення волі на строк понад десяті» років, розмір застави
становить не менш однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян; щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або
особливо тяжкою злочину чи раніше судимої особи, – п’ятисот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо інших осіб –
п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У всіх випадках
розмір застави мас бути не менше розміру цивільного позову,
обґрунтованого достатніми доказами.

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному
роз’ясняють його обов’язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцеві
дають роз’яснення того, у вчиненні якого злочину підозрюється чи
обвинувачується особа, щодо якої застосовується запобіжний захід, і що у
разі невиконання нею своїх обов’язків застану буде звернуто в дохід
держави.

165

Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов’язань до
виникнення підстав для звернення застави в держави. У цьому разі він
забезпечує явку підозрюваного обвинуваченого, підсудного до органу
розслідування чи суддю міни йому запобіжного заходу на інший. Застава
повертав лише після обрання нового запобіжного заходу.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний поруш взяті на себе
зобов’язання, застава звертається в дохід держави. Питання про звернення
застави в дохід держави вирішується судом у судовому засіданні при
розгляді справи або в іншому судовому засіданні. У судове засідання
викликається заставодавець для давання пояснень. Неявка без поважних
причин заставодавця в судове засідання не перешкоджає розгляду питання
про звернення застави в дохід держави.

Питання про повернення застави заставодавцеві вирішується судом при
розгляді справи. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим,
підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині
майнових стягнень.

Вивчення практики застосування ст. 154і КПК України засвідчило, що
органи розслідування та суди використовують зазначену норму неефективно
і при цьому допускають чимало помилок, на що звернув увагу Пленум
Верховного Суду України в своїй постанові «Про практику застосування
судами застави як запобіжного заходу» від 26 березня 1999 р. № 6, в
якій, зокрема, зазначається, що застава має стати дієвим запобіжним
заходом. З огляду на це, суди при попередньому розгляді справи та
судовому розгляді повинні за наявності відповідних підстав застосовувати
ЇЇ за клопотанням обвинуваченого, підсудного. його законного
представника чи захисника, заставодавця, прокурора або з власної
ініціативи.

Згідно зі статтею 154і КПК України, застосування чи неза- стосування
застави повністю залежить від розсуду особи органу, в провадженні яких
перебуває справа. Суд повинен вирішувати це питання (з наведенням
відповідних мотивів; з кожному конкретному випадку з урахуванням
характеру ступеня тяжкості вчиненого злочину, даних про особу, яка
притягується до відповідальності, й інших обставин справи та орати цей
запобіжний захід замість тримання під вартою л тоді, коли є всі підстави
вважати, що він може забезпечити належну поведінку підсудного та
виконання ним процесуальних обов’язків, а також виконання вироку.

166

Рішення про застосування застави замість тримання під вартою має
відповідати вимогам не тільки ст. 148 КПК України, а й вимогам частин 1,
2 ст. 155 КПК України. Зокрема, якщо запобіжний захід у виді взяття під
варту було обрано лише з мотивів небезпечності злочину (ч. 2 ст. 155 КПК
України), суд, змінюючи його па заставу, повинен навести аргументи на
користь того, що остання, незважаючи на характер і тяжкість злочину та
дані про особу підсудного, буде у такому разі достатнім стримуючим
чинником.

Оскільки порядок ініціювання застосування застави, порядок узгодження її
розміру та прийняття відповідних рішень законом не врегульовано, суд при
розгляді та вирішенні них питань має керуватися загальними нормами КПК
України, які регулюють порядок розгляду питань, що виникають під час
перебування справи у провадженні суду першої інстанції, та порядок
прийняття рішень.

Клопотання обвинуваченого, підсудного, його законного представника чи
захисника, заставодавця, прокурора про застосування застави має бути
розглянуто в порядку і в строки, передбачені КПК України. Якщо підстав
для задоволення клопотання немає, суд виносить мотивовану постанову чи
ухвалу про відмову в цьому.

Задоволення клопотання залежно від конкретних обставин справи може
здійснюватись однією чи кількома мотивованими постановами (ухвалами).
Правомірними є, зокрема, постанови (ухвали) про визначення розміру
застави, про обрання останньої як запобіжного заходу за умови внесення в
певний строк її предмета, про звільнення особи з-під варти у зв’язку із
внесенням раніше визначеної застави тощо. З метою забезпечення належної
поведінки підсудного у постанові (ухвалі) має бути визначено вимоги до
нього, які випливають із ч. 1 ст. 148 КПК України, а також взяті ним на
себе зобов’язання згідно з ч. 1 ст. 154і КПК України.

Відповідно до ст. 84 КПК України, яка встановлює обов’язковість ведення
протоколу як основного способу фіксування факту проведення процесуальної
дії, її змісту і результатів, прийняття застави повинно бути належним
чином оформлено в окремому протоколі чи в протоколі судового засідання.
До протоколу обов’язково повинні долучатися розписки підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного, заставодавця про роз’яснення їм змісту ч. З
ст. 154і КПК України, квитанція чи інший документ

167

про внесення па депозит органу досудового розслідування або

суду предмета застави та інші документи (зокрема, про вартість
матеріальних цінностей, переданих як застава).

Якщо застава вноситься не обвинуваченим чи підсудним, а іншою особою, в
протоколі повинні чітко фіксуватися дані про неї-прізвище, ім’я та по
батькові, дата народження, місце проживання чи перебування, а у
випадках, коли заставодавцем є юридична особа, – її найменування,
місцезнаходження, необхідні банківські реквізити, а також дані про особу
її представника і документ, яким підтверджуються його повноваження. В
останньому випадку що протоколу повинні долучатися документи про
правомірність виділення підприємством, установою чи організацією
відповідної суми для використання як застави. Суди не можуть приймати
заставу від державних підприємств, установ і організацій.

Слід маги на увазі, що заставодавець несе лише майнову від повідальність
за дії особи, за яку внесено заставу. Покладення на заставодавця інших
обов’язків (наприклад, забезпечити на -лежну поведінку підсудного)
законом не передбачено, крій обов’язку забезпечити явку цієї особи до
суду у випадку, передбаченому ч. 5 ст. 154і КПК України.

Згідно зі статтею 154і КПК України, предметом застави можуть бути гроші
чи інші матеріальні цінності, будь-яке майно що перебуває в цивільному
обігу, належить заставодавцеві на праві власності та може бути відчужене
ним.

Приймаючи як заставу майно, суд повинен визначитися з таких питань:

чи є підозрюваний, обвинувачений, підсудний або заставодавець власником
майна;

яка вартість останнього;

як забезпечити зберігання майна, переданого як застава;

чи не виникнуть труднощі або цивільно-правові спори при вирішенні
питання про його звернення в дохід держави чині користь цивільного
позивача.

Майно повинно мати такі характеристики, таку якість і такий правовий
статус, щоб виконання судового рішення про позбавлення права власності
на нього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи заставодавця не
було поєднане з будь-якими труднощами.

Як застава може передаватися лише майно, що перебуває власності
особи, яка вносить заставу. Якщо майно є спільною власністю кількох
осіб, передати його як заставу мають право

168

лише всі власники разом або ж один із них за згодою всіх інших. Майно,
що перебуває у спільній частковій власності, може бути самостійним
предметом застави за умови, що воно виділене і перелається в
натуральному вигляді.

Якщо законом передбачено, що право власності на майно (квартири,
будинки, автомобілі тощо) підтверджується у спеціальному порядку чи
спеціальними документами, цей порядок мас бути додержано, а відповідні
документи долучено до справи. Про прийняття такого майна як застави суд
повинен повідомляти відповідні органи (нотаріальну контору, бюро
технічної інвентаризації, органи обліку автотранспорту тощо).

Вартість матеріальних цінностей, ідо передаються під застану, не повинна
бути меншою від розміру останньої, встановленого постановою (ухвалою)
суду про застосування цього запобіжного заходу. У разі необхідності до
визначення вартості цінностей може залучатися спеціаліст чи експерт.
Витрати з оцінювання предмета застави покладаються на заставодавця.

Гроші або інші матеріальні цінності, які долучено до справи як речові
докази або на які накладено арешт, не можуть бути предметом застави. На
кошти чи предмети, передані під заставу підозрюваним, обвинуваченим,
підсудним, може накладатись арешт з метою забезпечення відшкодування
шкоди або можливої конфіскації майна лише у разі зміни запобіжного
заходу у виді застави на інший.

Закон не вимагає нотаріального посвідчення передачі предмета застави.
Тому внесення як застави майна (у тому числі нерухомого або транспортних
засобів) в нотаріальному порядку не посвідчується.

Якщо заставу було внесено підсудним (підозрюваним, обвинуваченим), суд
вправі звернути її на виконання вироку в частині майнових стягнень (у
першу чергу на відшкодування заподіяної злочином шкоди). Якщо ж
заставодавцями були інші особи (фізичні чи юридичні), звернення застави
на виконання вироку в частіші майнових стягнень можливе лише за їх
згодою.

Взяття під варту вважається найтяжчим з усіх передбачених чинним
законодавством запобіжних заходів, що пов’язаний ;і позбавленням людини
волі, необхідністю підкорятися суворим вимогам режиму в місцях
ув’язнення і з певним обмеженням прав. Застосування цього запобіжного
заходу суттєво обмежує права людини і в першу чергу право па свободу та
особисту недоторканність, яка гарантована Конституцією України

169

(ст. 29), Загальною декларацією прав людини (ст. 9), Європейською
конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ст. 5). Положення
про те, що ніхто не може бути підданий б підставному арешту чи триманню
під вартою і не може б; позбавлений свободи інакше як за таких підстав і
відповідно такої процедури, яка врегульована (встановлена) законом,
міжнародним стандартом, закріпленим у низці міжнародних документів з
прав людини.

Якщо при застосуванні запобіжних заходів, не пов’язаних бавленням волі,
велику роль відіграє психологічний характер” впливу на обвинуваченого
(підозрюваного), то при взятті під ва ту на перший план виходить фізичне
обмеження волі, в результаті якого звужується можливість переховуватися
від слідства і суді перешкоджати встановленню істини в кримінальній
справі.

Ізоляція від суспільства дозволяє найбільш продуктивно за- безпечити
завдання, які стоять перед запобіжними заходами Але такий запобіжний
захід, як взяття під варту, пов’язаний! суттєвим обмеженням волі
громадян і тому повинен застосову- ватись лише у випадках, коли іншим
шляхом ці завдання не можуть бути вирішені. Пленум Верховного Суду
України у поста нові № 4 від 25 квітня 2003 р. «Про практику
застосуванні! судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та
продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і до!
судового слідства» звернув увагу судів на те, що взяття під варту є
найбільш суворим запобіжним заходом, у зв’язку з чим ви обирається лише
за наявності підстав вважати, що інші (менш суворі) запобіжні заходи,
передбачені ст. 149 КПК України, можуть не забезпечити виконання
підозрюваним, обвинуваченим процесуальних обов’язків, що випливають з ч.
2 ст. 148 КПК його належної поведінки (п. 3).1

Відповідно до Резолюції Комітету міністрів Ради Європі № 11 від 9 квітня
1965 року «Взяття під варту» і Рекомендацією К 11 від 27 червня 1980
року «Про взяття під варту до суд) Комітет міністрів рекомендував
дотримуватися таких засад при розгляді питання про застосування такого
запобіжного заходу як взяття під варту:

• взяття під варту не повинно бути запобіжним заходом, що застосовується
в обов’язковому порядку, судовий орган повинен приймати рішення з
урахуванням усіх обставин справи;

1 Вісник Верховного Суду Україно – 2003.- Х° 6 (40).- С. 20-24 170

170

взяття під варту повинно розглядатись як винятковий захід;

взяття під варту повинно застосовуватися чи продовжуватися лише у
випадку суворої необхідності і не повинно застосовуватися з метою
покарання;

будь-яке рішення про взяття під варту повинно формулювати якомога
точніше зміст обвинувачення і підстави на користь утримання під вартою,
воно повинно бути негайно доведеній до відома особи, яка взята під
варту;

особа, яка взята під варту, повинна бути поінформована про свої права і
про порядок їх реалізації.

Отже, взяття під варту (ст. 155 КПК України) як запобіжний захід
застосовується в справах про тяжкі злочини і може бути обраний лише за
наявності підстав, що обвинувачений, перебуваючи на волі,
переховуватиметься від слідства і суду або перешкодить встановленню
істини у кримінальній справі, чи займеться злочинною діяльністю, а також
для забезпечення виконання процесуальних рішень.

За загальним правилом, обвинувачений може бути взятий під варту лише
після пред’явлення обвинувачення та допиту як обвинуваченого. Отже,
фактичні підстави для арешту, як правило, ширші, ніж підстави для
притягнення як обвинуваченого, оскільки до них додаються показання
обвинуваченого. Після одержання і перевірки цих показань слідчий може
відмовитися від наміру взяти обвинуваченого під варту.

Обвинувачений має право знати, на якій підставі його взяли під варту,
тому його необхідно ознайомити з постановою про вибір цього запобіжного
заходу.

Важлива гарантія законних інтересів особистості – встановлення в законі
межі кримінального покарання, за якою вибір як запобіжного заходу взяття
під варту не допускається, тобто цей запобіжний захід застосовується у
справах про злочини, за які законом передбачено таке покарання, як
позбавлення волі строком понад три роки. У виняткових випадках цей
запобіжний захід може бути застосований у справах про злочини, за які
законом передбачено покарання у виді позбавлення волі й на строк не
більше трьох років (ч. 1 ст. 155 КПК України). Закон не визначає, які з
них вважаються такими.

Відповідно до п. З постанови Пленуму Верховного Суду України «Про
практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під
варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і
досудового слідства № 4 від

171

25 квітня 2003 р. такими є випадки, коли на підставі наявних справі
фактичних даних із певною вірогідністю можна стверджувати, що інші
запобіжні заходи не забезпечують належної», поведінки підозрюваного,
обвинуваченого. Це можливо, наприклад коли особа не має постійного
місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні
засоби, продовжує вчинювати злочини, підтримує соціальні зв’язки
негативного характеру рушила умови запобіжного заходу, не пов’язаного
позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконали,
судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено.
Винятковість даного випадку має бути обґрунтована у поданні про обрання
запобіжного заходу і в постанові судді. Механізм обрання запобіжного
заходу у виді взяття під варти 1 Якщо орган дізнання чи слідчий вважає,
що є підстави для обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту,
він вносить подання до суду, попередньо отримавши па не згоду прокурора.
При вирішенні нього питання прокурор зобов’язаний ознайомитися з усіма
матеріалами кримінальної справи, що дають підстави для взяття під варту,
перевірити законність одержання доказів, їх достатність для
обвинувачення. Аналогічне подання має право внести сам прокурор.
Подання, що не погоджене з прокурором, визнається таким, що не
відповідає вимогам закону і не може бути прийнято судом у провадження. В
даному випадку вважається, що відсутній сам суб’єкт звернення.

2. Подання має бути розглянуто головою місцевого суду або суддею
протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи
обвинуваченого.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка
перебуває на волі, суддя має право своєю постановою дати дозвіл на
затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставки його в суд під
вартою. Затримання у цьому разі не може тривати більше сімдесяти двох
годин, а в разі, якщо особа перебуває за межами населеного пункту, в
якому діє суд, – не більше сорока восьми годин з моменту доставки
затриманого в цей населений пункт. Одержавши подання, суддя вивчає
матеріали кримінальна справи, надані органом дізнання, слідчим чи
прокурором, допитує особу, щодо якої ставиться питання про обрання
запобіжного заходу взяття під варту, а за необхідності бере також
пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа (органу дізнання,
слідчого, прокурора), вислуховує думку прокурора захисника, якщо він
з’явився і виносить постанову:

172

про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає
підстав;

про обрання підозрюваному, обвинуваченому як запобіжного заходу взяття
під варту.

Міліція негайно, але не пізніш як через дві години після взяття під
варту особи, повідомляє про її місцеперебування родичам тау разі
з’явлення усної або письмової вимоги – захисникові, а також
адміністрації за місцем роботи чи навчання.

Про заявлення вимоги про залучення захисника або про відмову у залученні
захисника у постанові про взяття під варту робиться відповідний запис,
який скріплюється підписом взятої під варту особи.

Відмовивши в обранні такого запобіжного заходу, суд може обрати
підозрюваному чи обвинуваченому будь-який запобіжний захід, не
пов’язаний з триманням під вартою (ст. 165- КПК України).

Судове рішення про застосування відповідного запобіжного заходу
виконується негайно.

Якщо голова суду чи суддя обрали підозрюваному, обвинуваченому як
запобіжний захід взяття під варту і санкціонували таку постанову, то
прокурор, підозрюваний, обвинувачений, захисник, а також законні
представники підозрюваного та обвинуваченого, якщо вони не згодні з
прийнятим рішенням, протягом трьох діб з дня винесення постанови можуть
подати на нього апеляцію в апеляційний суд.

Подання апеляції не зупиняє виконання постанови про обрання як
запобіжного заходу взяття під варту.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу є необхідність додатково
вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які
мають значення для прийняття рішення з нього питання, суддя вправі
продовжити затримання до десяти, аза клопотанням підозрюваного,
обвинуваченого – до п’ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У
разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо
особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на
строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на неп
період її належну поведінку або своєю постановою затримати
підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.

Стосовно деяких категорій суб’єктів у законодавстві встановлено
особливий порядок їх арешту (судді, адвокати).

173

Так, судді не можуть бути заарештовані без дозволу Верховної Ради,
адвокати – без санкції прокурора області.

Стосовно деяких категорій суб’єктів передбачається від кримінальної
відповідальності і встановлюється статус доторканості. Недоторканністю
володіють Президенту України час виконання повноважень, народні
депутати.

Відповідно до ст. 29 Віденської конвенції про дипломатки зносини,
імунітетом від кримінальної відповідальності наділі дипломатичні агенти.
Дипломатичні агенти не підлягають арешту або затриманню, не зобов’язані
давати показання як свідків.

Законодавець у ст. 1653 КПК України визначив строки три- мання під
вартою. Так, тримання під вартою під час досудового розслідування не
повинно тривати більше двох місяців.

Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а
якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, – з моменту
затримання.

У строк тримання під вартою включається час перебування особи на
стаціонарному експертному обстеженні у психіатричній медичній установі
будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій
справі, а також у приєднаній до неї або виділеній з неї справи або
пред’явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється
з урахуванням часу тримання під вартою раніше.

Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчуються в
день надходження справи до суду, проте час ознайомлення обвинуваченого
та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні
строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується. У разі
відкликання справи із суду прокурором перебіг строків тримання під
вартою на досудовому слідстві поновлюється з дня надходження справи до
прокурора.

При поверненні судом справи прокуророві на додаткове ро-слідування строк
тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту надходження
справи прокуророві і не може перевищувати двох місяців. Подальше
продовження зазначеного строку провадиться з урахуванням часу
перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду –
першої або апеляційної чи касаційної інстанції повернув справу на нове
розслідування, час знаходження справи в суді включається у строки
тримання під вартою як запобіжного ходу в період розслідування.

174

У виняткових випадках, коли у передбачений строк розслідування закінчити
неможливо, підстав для скасування розслідування запобіжного заходу на
більш м’який немає, або чи чи заміни направити справу до суду в частині
доведеного обвинувачення, строк може бути продовжений:

1) до чотирьох місяців – за поданням, погодженим з прокуро-ром здійснює
нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства,
або самим цим прокурором, який виніс постанову про застосування
запобіжного заходу;

2) до дев’яти місяців – за поданням, погодженим із заступни-ком
Генерального прокурора України, прокурором Автоном-ної Республіки Крим,
області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або
самим ним прокурором у справах про тяжкі й особливо тяжкі злочини,
суддею апеляційного суду;

3) до вісімнадцяти місяців – за поданням, погодженим з Ге-

неральним прокурором України, його заступником, або самим

ним прокурором в особливо складних справах про особливо

тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України,

У поданні про продовження строку тримання під вартою зазначаються
прізвище, ім’я та по батькові, вік, місце народження особи, щодо якої
пропонується продовжити строки тримання під вартою; дані про злочин, у
вчиненні якого особа обвинувачується; кримінально-правова кваліфікація
злочину; дані про то, ким і коли було обрано запобіжний захід у виді
тримання під вартою; коли і ким продовжувалися строки тримання під
вартою; обсяг виконання слідчих дій; причини неможливості закінчити
розслідування справи в раніше визначені строки; причини, у зв’язку з
якими необхідно продовжити строк; обставини та факти, що належить
дослідити; докази, які підтверджують, що злочин вчинено тримається під
вартою; обґрунтування необхідності збереження запобіжного заходу та
неможливості

направити справу до суду в частині доведеного обвинувачення. бути,
подане продовження строку тримання під вартою має бути розв’язане
розрахунком, щоб це питання було розв’язане до

закінчення встановленого строку тримання під вартою: ….1) строку
тримання під вартою до чотирьох місяців – не пізніше п’ять діб до
закінчення строку тримання особи під вартою;
….2)
при продовженні строку тримання під вартою до дев’яти місяців – не
пізніше п’ятнадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою;………………

175

3) при продовженні строку тримання під вартою вісімнадцяти місяців – не
пізніше двадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою.

Пленум Верховного Суду України (н. 20 постанови «і, практику
застосування судами запобіжного заходу у вин І взяття під варту та
продовження строків тримання під вартої стадіях дізнання і досудового
слідства» № 4 від 25 квітня 2003 р.) звернув увагу судів на
обов’язковість дотримання передбачення ч. 3 ст. 1653 КПК України
процедури розгляду подання слідчо? чи прокурора про продовження строку
тримання під вартою Розглядаючи таке подання, суддя з’ясовує обставини,
з якими закон пов’язує можливість обрання нього запобіжного заходу
(статті 148, 150, 155, 1652 КПК), а також умови, за яких продовження
строку є можливим (ст. 156 КПК). Суддя, зокрема, зв’язок, чи дійсно
немає можливості закінчити розслідування справи в раніше визначені
строки, або підстав для скасування чи зміни запобіжного заходу на більш
м’який, або можливості направити справу до суду в частині доведеного
обвинувачення.

Постанова судді про продовження строку тримання під вар тою чи про
відмову в цьому повинна бути мотивованою – в ній мають міститися
аргументовані висновки з приводу всіх зазначених питань.

Якщо суддя вважає, що є можливість закінчити розслідування справи в
раніше визначені строки або є можливість направити справу до суду в
частині доведеного обвинувачення, він своєю мотивованою постановою
відмовляє в продовженні строку тримання під вартою. У цьому випадку
прокурор дає необхідні вказівки до подальшого розслідування справи або
приймає справу до свого провадження.

Встановивши наявність підстав для скасування чи зміни за-

побіжного заходу та відмовивши у продовженні строку тримання

під вартою, суддя своєю постановою може змінити (скасув-

ти) запобіжний захід.

Зазначимо, що строк перебування під вартою до винесе

вироку зараховується в строк покарання.

Нагляд командування військової частини за підозр ним або обвинуваченим,
який є військовослужбовцем, по – у вжитті заходів, передбачених
статутами Збройних сил України, для того, щоб забезпечити належну
поведінку та явку підозрюваного або обвинуваченого за викликом особи,
яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суд).

176

Відповідно до ст. 163 КПК України, нагляд командування військової
частини може застосовуватись лише до військовослужбовців. З урахуванням
змісту й вимог зазначеної статті це означає, що його може бути
застосовано до військовослужбовців, яким присвоєно військове звання від
рядового до генерала армії України. Адже, згідно зі ст. 5 Закону України
«Про загальний військовий обов’язок і військову службу»,
військовослужбовці поділяються на рядовий склад, сержантський і
старшинський склад, склад прапорщиків (мічманів), офіцерський (молодший,
старший і виший) склад.1

Постанова особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи
ухвала суду про обрання запобіжного заходу у виді передачі під нагляд
командування військової частини направляється командуванню, для якого
вона є обов’язковою. Одночасно командуванню повідомляється, у вчиненні
якого злочину підозрюється або обвинувачується військовослужбовець.

При обранні запобіжного заходу згоди командування військової частини не
потрібно, але для того, щоб воно могло правильно визначити, яких заходів
щодо здійснення нагляду необхідно вжити, слідчий і суд зобов’язані в
усній чи письмовій формі повідомити командування про суть справи і про
обрання цього запобіжного заходу. Питання про відповідальність
командування за невиконання обов’язків з нагляду вирішується в кожному
випадку, виходячи з положень статутів Збройних сил України.

Військовослужбовець, до якого застосовано цей запобіжний захід,
перебуває під наглядом безпосереднього начальника або добового наряду.
На час застосування запобіжного заходу він позбавляється права носити
зброю, залишати розташування частини, виконувати відповідальні доручення
і завдання.

Цей запобіжний захід має бути скасований або змінений у разі закінчення
строку військової служби підозрюваного, обвинуваченого або підсудного.

Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників
або адміністрації дитячої установи

До неповнолітніх обвинувачених, крім запобіжних заходів, передбачених
ст. 149 КПК України, може застосовуватися передача їх під нагляд
батьків, опікунів чи піклувальників, а до

1 Верцюх В., Верцюх І. Щодо правової невизначеності запобіжного заходу у
вигляді нагляду командування військової частини // Право України -2001.-
№ 5.-“С. 77.

177

неповнолітніх, які виховуються в дитячім установі, – їх під нагляд
адміністрації цієї установи.

Перш ніж застосувати цей запобіжний захід слідчий і суд повинні
переконатися, що батьки (або один з них), опікун, піклувальник чи
адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку
неповнолітнього і його явку до сліди! прокурора, до суду.

Зазначений запобіжний захід може застосовуватись як клопотанням обох
батьків чи одного з них, опікуна чи піклу- вальника або адміністрації
дитячої установи, гак і з ініціатив слідчого, прокурора або суду, але
обов’язково за наявності згоди зазначених осіб або адміністрації.

Від батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи
в цих випадках відбирається письмове зобов’язання про забезпечення ними
належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора і
суду. При цьому зазначені особи попереджаються про характер
обвинувачення, пред’явленого неповнолітньому, і про їх відповідальність
у разі неявки його до слідчого, прокурора або до суду.

При порушенні цього зобов’язання до батьків, опікунів і піклувальників
може застосовуватися грошове стягнення у розмірі до двохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 436 КПК України), якщо
обвинувачений ухиляється від явки до органів дізнання чи досудового
слідства. Особа, яка проводить дізнання, або слідчий складають про це
протокол і приєднують його до кримінальної справи. Питання про грошові
стягнення з батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої
установи в цих випадках вирішується судом у судовом засіданні при
розгляді справи або в іншому судовому засіданні на яке в обов’язковому
порядку викликаються поручителі, неявка яких не зупиняє розгляд цього
питання.

§ 4. Інші заходи процесуального примусу

Законодавець в окремій статті чи в окремому розділі України чітко не
визначає інші заходи процесуального примусу, але, проаналізувавши КПК,
такими заходами можна в жати:

1) привід;

2) відсторонення обвинуваченого від посади (за проектом КПК віднесено до
запобіжних заходів);

178

3) запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої поруше-

на кримінальна справа;

4) поміщення обвинуваченого до медичного закладу.

Привід підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, свід-

ка, потерпілого

Привід залишається найбільш дієвим і витребуваним заходом процесуального
примусу забезпечення явки відповідних суб’єктів кримінального
провадження в органи розслідування, прокуратуру, суд.

Популярна юридична енциклопедія зазначає, що привід – примусове
доставляння до слідчого або особи, яка проводить дізнання, прокурора або
суду обвинуваченого, свідка, потерпілого, підсудного, які ухиляються без
поважних причин від добровільної явки за викликом у призначений строк.1
Відповідно до наказу МВС № 864 від 28 грудня 1995 р. «Про затвердження
Інструкції про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих,
органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених,
підсудних, свідків і потерпілих», привід є примусовим заходом,
передбаченим Кримінально-процесуальним кодексом України, Законом України
«Про міліцію», що застосовується до підозрюваних, обвинувачених,
підсудних, свідків і потерпілих, які ухиляються без поважних причин від
добровільної явки у призначений час за викликом прокурора, слідчого,
органу дізнання, суду або судді.

У чинному КПК України зазначений захід регламентується статтями 135, 136
(привід обвинуваченого), ст. 288 (привід підсудного), статтями 72, 290
(привід потерпілого), статтями 70, 292 (привід свідка).

Підставою для виконання приводу є ухвала суду, постанова прокурора,
постанова судді, постанова слідчого чи органу дізнання.

Кримінально-процесуальним законом передбачено обов’язок підозрюваного,
обвинувачуваного з’являтись за викликом посадових осіб, які здійснюють
кримінальне судочинство. Такий обов’язок у них виникає у зв’язку із
застосуванням до них запобіжного заходу або взяттям зобов’язання про
явку (ч. З ст. 148 КПК України). Потерпілий (ч. 1 ст. 72 КПК України),
свідок (ч. 1 ст. 70 КПК України) не вправі ухилятися від явки

Популярна юридична енциклопедія / Кол. авт.: В. К. Іжевський, В. В.
Головченко, В. С. Ковальський (керівник) та ін.- К.: Юрінком Інтер,
2003.- С. 401.

179

за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора або суд. Через неявку
без поважних причин закон дозволяє примусовий привід зазначених
суб’єктів кримінального провадження злісне ухилення свідка, потерпілого
від явки до судового слідства або дізнання закон передбачає також
адміністративну відповідальність за ст. 185і КУпАП.

Зазначимо, що привід неповнолітнього свідка, потерпілого
обвинуваченого чи підсудного, які не досягли шістнадцяти років
проводиться з оповіщенням його батьків або інших законних представників
(усиновителів, опікунів, піклувальників, представників установ і
організацій), під опікою яких перебуває неповнолітній.

Процесуальний обов’язок інших суб’єктів кримінального провадження
з’являтись за викликом органу дізнання, слідчого прокурора, суду в
законі не закріплено. Отже, не виникає необхідності в їхньому
примусовому доставленій в орган досудово-го розслідування, до прокурора,
у суд. При неналежному виконанні ними своїх обов’язків до них
застосовуються інші примусові заходи.

Так, експерт, перекладач за дії, що пов’язані з неналежним виконанням
своїх процесуальних обов’язків, несуть відповідальність відповідно до
адміністративного (ст. 1854 КУпАП)та кримінального законодавства (ст.
385 КК України).

У випадку невиконання зобов’язань поручителем на нього може накладатися
грошове стягнення (ст. 153 КПК України). Законний представник
неповнолітнього підсудного може бути усунутий від участі в кримінальній
справі, якщо є підстави вважати, що його дії завдають шкоди інтересам
неповнолітнього (ч. 4 ст. 441 КПК України).

Захисник також не може піддаватися приводу, оскільки на нього ні КПК, ні
Законом України «Про адвокатуру» не покладено таких обов’язків, які
обумовили би необхідність його при- мусового, насильницького доставляння
в орган досудового слідства, до прокурора, у суд. Коли, наприклад,
захисник яви намагається затягнути ознайомлення з матеріалами кримінал-
ної справи, слідчий вправі своєю мотивованою постановою, ствердженою
прокурором, визначити для цього певний строк. У разі неявки захисника
закон передбачає можливість його міни за згодою підсудного (ч. 1 ст. 289
КПК України).

Отже, проведений аналіз кримінально-процесуального зако-

нодавства дозволяє дійти висновку, що привід може застосовуватись
лише до тих суб’єктів провадження, у яких відповідні

180

закону є процесуальний обов’язок з’являтись за викликом ді-знавача,
слідчого, прокурора або суду. Такими суб’єктами є підозрюваний,
обвинувачуваний, підсудний, потерпілий, свідок. Рішенню про привід має
передувати встановлення факту неявки відповідної особи без поважних
причин в орган розслідування, до прокурора, в суд. До застосування
приводу необхідно підтвердити і відбити в матеріалах справи факт неявки
за викликом без поважних причин.

Факт неявки без поважної причини викликаного до особи, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора, у суд суб’єкта провадження може бути
встановлений шляхом допиту його родичів, знайомих, сусідів, надання
відповідного доручення органові дізнання. Поважними причинами неявки
викликаної особи визнаються несвоєчасність одержання повістки, хвороба,
інші обставини, що позбавляють можливості вчасно з’явитися за викликом
(стихійне лихо, відрядження, аварія тощо).

Якщо особа, яка підлягає приводу, виявила бажання добровільно слідувати
до місця виклику, від неї відбирається письмове зобов’язання явки в
зазначений строк, яке начальником органу внутрішніх справ негайно
надсилається прокуророві, слідчому, в орган дізнання чи суд, що винесли
постанову (ухвалу) про привід. Працівник міліції, призначений для
виконання приводу, за таких випадків зобов’язаний:

про отримане зобов’язання зробити відмітку в постанові (ухвалі) про
привід;

проконтролювати прибуття (якщо привід виконується в межах одного
населеного пункту) чи від’їзд такої особи до місця виклику, якщо
необхідно, надати допомогу в придбанні квитка на транспорт;

доповісти про виконання приводу рапортом начальникові органу внутрішніх
справ.

Доцільно приділити увагу питанню про те, чи має право особа, яка
провадить дізнання, слідчий піддати приводові підозрюваного,
обвинувачуваного без попереднього виклику. Позитивно це питання вирішує
ст. 136 КПК України, в якій зазначається, що привід обвинуваченого без
досудового виклику може застосовуватися лише у випадках, коли
обвинувачений ухиляється від слідства або не має постійного місця
проживання. На практиці потреба у цій нормі виникає тому, що ситуації,
за яких обвинувачуваний (підозрюваний) ухиляється від слідства або не
має постійного місця проживання, – поширені.

181

Відсторонення обвинуваченого від посади

Даний захід процесуального примусу (ст. 147 КПК України) може
застосовуватися лише до обвинуваченого. Він полягає її тому, що у разі
притягнення посадової особи до кримінальна відповідальності за посадовий
злочин, а гак само якщо ця особі притягається до відповідальності за
інший злочин і може негативно впливати на перебіг досудового чи судового
слідстві слідчий зобов’язаний відсторонити її від посади, про то вини
сить мотивовану постанову.

Відсторонення від посади провадиться з санкції прокурора чи його
заступника. Копія постанови надсилається для виконання за місцем роботи
(служби) обвинуваченого.

Особливий порядок відсторонення від посади передбаченні щодо посадових
осіб, які призначаються Президентом України Відсторонення їх від посади
вирішується Президентом України на підставі мотивованої постанови
Генерального прокурора України!

Відсторонення від посади скасовується постановою слідчої (прокурора),
коли в подальшому застосуванні цього заході відпадає потреба. Зазначене
може маги місце у випадку, наприклад, звільнення обвинуваченого з
роботи, прийняття у встановленому законом порядку рішення щодо його
переведення на іншу роботу, обрання щодо обвинуваченого запобіжного
заходи у виді взяття під варту тощо.

Запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушена кримінальна
справа

Даний захід процесуального примусу (ст. 98і КПК України) може
застосовуватися лише до особи, яка ще не є підозрюваним у розумінні ст.
43і КПК України. Вона виступає суб’єктом країні мінального провадження,
що властивий стадії порушення кримінальної справи.

Отже, відповідний примусовий захід застосовується на стаді порушення
кримінальної справи і має самостійний характер. Вії не зазначений в
переліку ст. 149 КПК України і не є у зв’язку цим адекватним такому
запобіжному заходу, як підписка про не виїзд (ст. 151 КПК України).
Сутність підписки про невиїзд, не відомо, полягає у відібранні слідчим
від підозрюваного або обви- нуваченого письмового зобов’язання не
відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового
перебування би дозволу слідчого. Що стосується розглянутого заходу
процесу- ального примусу, то він застосовується виключно прокурори або
суддею лише щодо особи, відносно якої порушена крім –

182

цальна справа, і зводиться до заборони такій особі виїзду за межі
України до закінчення досудового слідства або судового розгляду. Звідси
випливає, що такни захід процесуального примусу не обмежує свободу
пересування зазначеної особи в межах країни. Рішення про застосування
цього заходу примусу приймається прокурором або суддею у формі постанови
(ухвали), яка доводиться до відома зазначеної особи під розписку. У разі
відмови особи у наданні розписки прокурор (суддя) відзначає це в
постанові (ухвалі).

Заборона виїзду за межі України приймається як захід
процесуального примусу лише тоді, коли прокурор або суддя мають
відомості про те. що особа, проти якої порушено кримінальну справу,
намагається виїхати за кордон (оформлює закордонний паспорт, виїзну візу
в іншу державу для переховування від слідства і суду). Поміщення
обвинуваченого до медичного закладу Відповідний захід процесуального
примусу (ст. 205 КПК України) полягає у поміщенні обвинуваченого у
медичний заклад для тривалого спостереження за ним або для дослідження
його при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи.
Рішення про застосування такого заходу приймається судом, за поданням
слідчого, погодженого з прокурором у формі постанови. Постанова судді
про поміщення обвинуваченого у стаціонар оголошується останньому під
розписку. Якщо психічний стан обвинуваченого не дозволяє це зробити,
постанова оголошується його захисникові.

Стаціонарне випробування повинно тривати до ЗО днів. У разі неможливості
прийняти остаточне рішення в цей строк стаціонарна експертна комісія про
необхідність продовження строку дослідження виносить рішення, копія
якого направляється органу, що призначив експертизу.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Які види заходів процесуального примусу вам відомі?

Що таке затримання та які підстави для затримання?

Що таке запобіжні заходи та які їх види?

Що є юридичною підставою для обрання запобіжного заходу?

Який порядок застосування запобіжного заходу у виді застави?

Який механізм обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту?

Який порядок продовження строків тримання під вартою?

У чому полягає відсторонення обвинуваченого від посади?

183

Рекомендована література до глави 5

Верцюх В., Верцюх І. Щодо правової невизначеності запобіжного заходу у
вигляді нагляду командування військової частини // Право України.-
2001.- № 5.

Затримання та взяття під варту в Україні: стан, проблеми удосконалення
законодавства та практики його застосування: Посіб. / За ред. О. В.
Бецн, М. І. Мельника.- К.: Атіка, 2002.

Пилипчик П. П. Коментар до глави 13 «Запобіжні заходи»
Кримінально-процесуального кодексу України // Законодавство України.
Науково-практичні коментарі.-2003.-№ 12.

Глава 6 ДОКАЗИ, ДОКАЗУВАННЯ І ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ

§ 1. Поняття кримінально-процесуального доказування та характеристика
його елементів

Кримінально-процесуальне доказування – це практична діяльність
уповноважених законом суб’єктів, що відбувається в особливій
процесуальній формі, шляхом збирання, перевірки та оцінки доказів.

Норми процесуального права, що регламентують мету, порядок, межі і зміст
цієї діяльності, відповідно іменуються доказовим правом. Доказування є
важливою складовою частиною криміна- льно-процесуальної діяльності, тому
доказове право органічно по- єднується із системою норм
кримінально-процесуального права.

Правильне застосування норм кримінально-процесуального права, що
регламентують доказування органами дізнання, досу-дового слідства,
прокуратури, судами є необхідною передумо- вою ефективності
розслідування і боротьби зі злочинністю.

Метою доказування є встановлення істини у кожній кримі- нальній справі.
Знайти істину в кримінальній справі – значній виконати одне із завдань
кримінального процесу, тобто повністю розкрити злочин, що є необхідною
передумовою успішного здійснення правосуддя.

Як зазначає Стахівський С. М., основний зміст кримінально-процесуальної
діяльності становить доказування. Не можні звичайно, зводити всю
кримінально-процесуальну діяльність

184

до доказування, але те, то доказування в цій діяльності відіграє
домінуючу роль, не викликає сумніву.1

Процес доказування в кримінальній справі – це підтвердженні відповідними
доказами адекватного та правильного відтворення її відображення дійсних
обставин події злочину.2

Розглядаючи зміст кримінально-процесуального доказування, можна виділити
два його види (або аспекти): доказування як дослідження фактичних
обставин справи, що полягає у діяльності відповідних органів і осіб щодо
збирання, перевірки та оцінки доказів, і доказування як логічне і
процесуальне обґрунтування певної тези, твердження, висновків, рішення в
справі. Неважливо, зокрема, для законодавчого регулювання й теоретичного
дослідження питання про обов’язок доказування.

Доказування являє собою сплав практичних дій і мислення, фізичної і
розумової діяльності відповідних суб’єктів кримі-нального провадження.
Його елементами є: – збирання доказів; -перевірка доказів; – оцінка
доказів.

Збирання доказів – це врегульована кримінально-процесуальним законом
діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і
суду щодо виявлення і фіксації в процесуальних документах і додатках до
них матеріальних та ідеальні); слідів злочину або іншої події як
доказової інформації.

До процесу збирання доказів висувається ряд вимог, які, на думку А. Р.
Бєлкіна, полягають у такому: дотримання законності; забезпечення повноти
зібраного у справі доказового матеріалу; своєчасне збирання доказів;
дотримання необхідних гарантій достовірності отриманої інформації.3
Збирання доказів – як діяльність – має такі етапи:……………………………………….
• пошук
джерела інформації;………………………………………
• фіксація джерел інформації;

1 Стахівський С. М. Теорія і практика
кримінально-процесуально-доказування. Монографія.- К., НАВСУ, 2005.- С.
4.

Кримінально-процесуальні та криміналістичні прийоми і засоби протидії
злочинній” діяльності / С. В. Єидокіменіко, Я. В. Кузьмі-чов, В. В.
Самснон, С. В. Хільченко: Момогр.- К: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2006,-С. 247.

Белкин А. Р. Теорія доказування: Научно-методическое пособие.-М.: НОРМА,
1999.- С. 148.

185

• вилучення джерела інформації з матеріального середовища

його індивідуалізація і процесуальна фіксація в протоколів

слідчої дії;

• зберігання джерела інформації.………………………………

Кримінально – процесуальним законом врегульовано лише

провадження таких способів збирання доказів, що мають право здійснювати
особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокуратури суд. Такими
способами збирання доказів є: проведення двозначних ставок, пред’явлення
для впізнання, посвідчування, огляд виїмок, обшуків, зняття інформації з
канатів зв’язку, відтворення обстановки і обставин події, ексгумація
трупа, призначенці експертиз, витребування документів, призначення
ревізії.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і в справах, які
перебувають в їх провадженні, вправі викликати у порядку, встановленому
ст. 66 КПК, будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або як
експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ,
організацій, посадових осіб і громадян пред’явлення предметів і
документів, що можуть встановити необхідні у справі фактичні дані;
вимагати проведення ревізій; вимагати від банків інформацію, яка містить
банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та
обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську
діяльність».

У передбачених законом випадках особа, яка провадить дізнання, слідчий,
прокурор і суд в справах, які перебувають із їх провадженні, вправі
доручити підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність,
провести оперативно-розшукові заходи чи використати технічні засоби для
отримання даних які можуть стати потім доказами у кримінальній справі.

Коло способів збирання доказів, що має право застосував

захисник, набагато менше. Вони обмежені отриманням предметів,

документів та інших відомостей; опитуванням осіб з їх згоди;

витребуванням довідок, характеристик, інших документів

від органів державної влади, органів місцевого самоуправлінь

громадських об’єднань.

Збирати і подавати письмові документи, предмети для об’єднання їх до
кримінальної справи як докази можуть підозрівання у вашій,
обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та
їхні представники, а також будь-які фізичні чи юридичні особи. Закон не
передбачає переліку і відповідно – правил провадження зазначеними
суб’єктами дій, що спрямо –

186

вані на збирання доказів і приєднання їх до кримінальної справи.

Фіксація доказової інформації – складова провадження слідчих і судових
дій по збиранню доказів. Вона, як і провадження зазначених дій, є
виключною компетенцією особи, яка провадить дізнання, слідчого,
прокурора і суду. За необхідності допомогу в цьому їм надають
спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

Без процесуальної фіксації пізнаних фактичних даних, а також дій з їх
виявлення неможливо сформувати судовий доказ. Отримана суб’єктом
доказування інформація у виді матеріальних або ідеальних образів може
використовуватися в доказуванні лише після приведення її у встановлену
законом форму.

Метою фіксації доказів є надання виявленим фактам доказової сили,
збереження їх змісту, ознак для наступного дослідження, оцінки та
використання в доказуванні.

Фіксація доказової інформації у встановленій процесуальній формі
передбачає складання слідчим (дізнавачим) протоколів слідчих дій (ст. 85
КПК України), постанов про приєднання до справи предметів і документів
(ст. 130 КПК України), застосування стенографії, фото – і кінозйомки,
звуко – і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків та відбитків
слідів (ч. 4 ст. 85; статті 85і, 852; ч. 6 ст. 114 КПК України).

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації перебігу і
результатів слідчих і судових дій щодо збирання та перевірки доказів.
Поступаючись перед звуко – і відео -записом, кіно – і фотозйомкою в
повноті й точності фіксації, протоколи порівняно з ними мають і важливі
позитивні якості: нескладність виготовлення, можливість фіксації лише
даних і обставин, що стосуються справи, зорове сприйняття. Водночас
звуко – і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й
перебіг слідчих і судових дій і містять більш багату інформацію.

Але зазначимо, що використання будь-яких техніко – криміналістичних
засобів і методів у кримінальному судочинстві повинно задовольняти такі
загальні умови:

– дотримання морально-етичних засад (безпека для здоров’я особи, щодо
якої здійснюється дослідження; у необхідних випадках – добровільна згода
особи на проведення такого дослідження; відповідність морально-етичним
нормам суспільства);

187

дотримання пізнавальних закономірностей (науково обгрун- тована
можливість і практична результативність випробування; можливість
отримання об’єктивних, достовірних, таки і можна перевірити,
результатів);

дотримання організаційно-правових умов (чітка законодавча регламентація
порядку їх застосування, фіксації отриманих результатів, прав та
обов’язків суб’єктів кримінального положення та правових наслідків;
застосовування них засобів і тлумачення отриманих результатів лише
компетентними фахів! ми, спеціально на те уповноваженими, та ін.).

Перевірка доказів – це діяльність, спрямована на підтер- дження
(заперечення) інформації, що міститься в них.

Перевірка як елемент процесу доказування мас місце па всіх стадіях
кримінального судочинства і тісно пов’язана зі збиранням і оцінкою
доказів та їх процесуальних джерел. Адже перевіряти можна лише докази,
які є в наявності, окрім того перевірка може потягти за собою одержання
(збирання) нових доказів.

Перевірка доказів передує їх оцінці та є необхідною передумовою
останньої. Основна відмінність між перевіркою та оцінкою полягає в тому,
що перша здійснюється як за допомогою практичних (слідчих і судових)
дій, так і логічним шляхом, за допомогою розумової діяльності, друга ж є
винятково розумовою діяльністю.

Основними способами перевірки доказів є:

окремий аналіз кожного доказу;

зіставлення певного доказу з іншими доказами;

провадження повторних або нових слідчих і судових дій.

Розпочинається перевірка із з’ясування надійності процесуального
джерела. Наприклад, якщо джерелом доказів є документ, то необхідно
перевірити компетентність осіб, від яких виходить даний документ,
наявність у ньому необхідних реквізитів, є документ оригіналом чи
копією, чи немає в ньому видимих слідів підробки тощо.

При цьому слід з’ясувати законність порядку одержав

процесуального джерела, оскільки будь-яке порушення про-

цедури, передбаченої законом, ставить під сумнів використав

доказів, що містяться в тому джерелі.

Зміст кожного доказу окремо аналізується з позиції повноти,
несуперечливості, логічної послідовності тощо. Проте слід пам’ятати, що
перевірка кожного взятого окремо доказу не

188

завжди дає тверде переконання із його доброякісності. Тому зіставлення
даного доказу з іншими доказами із наявних у кримінальній справі
процесуальних джерел допомагає з’ясувати їх збіг, неповноту чи
неправдивість відомостей, суперечності, причини таких суперечностей, а
отже, встановити надійність одержаної інформації.1

Деякі процесуальні дії переважно призначені законом і використовуються
на практиці саме для перевірки уже наявних у справі доказів. Це,
насамперед, відтворення обстановки й обставив події, очна ставка, а
також (хоч і меншою мірою) пред’явлення для впізнання, розвідування,
огляд, обшук, виїмка та ін. Способами перевірки є також оперативно –
розшукові заходи органів дізнання (але це – не процесуальний спосіб),
застосування тактичних прийомів проведення слідчої дії (наприклад,
допиту). Важливе значення для перевірки доказів має встановлення іі
аналіз джерел поінформованості свідків, потерпілих, підозрюваних,
обвинувачених, експертів, авторів документів.

Оцінка доказів – це розумова діяльність слідчого, прокурора! судді, то
здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і
праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, заснована на всебічному,
повному й об’єктивному аналізі всіх обставин справи в їхній сукупності,
спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й
достатності доказів, їх взаємозв’язку і значення для вирішення питань,
що становлять предмет доказування, і має на меті встановлення істинну
справі.

Як зазначає Є. Г. Коваленко, оцінка доказів дозволяє слідчому і суду
збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер і причини
злочину, пізнати факти об’єктивної дійсності, що стосуються злочинного
вчинку, відрізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не
стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від
неістотних, випадкове від необхідного, і на основі дослідження цих
фактів зробити обґрунтовані висновки в справі.2

Оцінка доказів з точки зору повноти відомостей, що в них містяться,
здійснюється шляхом зіставлення цих відомостей із змістом аналогічного
джерела (наприклад, показань обвинува –

1 Стахівський С. М. Цит. праця.- С. 50-51.

Коваленко Є. Г. Теорія доказів V кримінальному процесі України:
Підручник,- К.: Юрінком Інтер. 2006.- С. 254-255.

189

ченого, одержаних на допитах у різний час або в результатних слідчих
дій: допиту, очної станки та ін.) або інших (наприклад, показань
потерпілого й обвинуваченою.)…………………………….
Умови вільної оцінки доказів слідчим, прокурором, суддею:

необхідність формування внутрішнього переконання –

необхідність всебічного, повного і об’єктивного розслідування всіх
обставин справи в їх сукупності;

необхідність керуватись законом;

жодні докази не мають для суб’єкта оцінки наперед встановленої сили.

До змісту оцінки доказів як фактичних даних (відомості про факти)
входить встановлення їх достовірності, належності допустимості і
достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи
загалом. Змістом же оцінки процесі них джерел доказів є визначення
допустимості їх використання в справі і повноти відомостей, що містяться
в них.

Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають
матеріальні і нематеріальні сліди, тобто орган розслідування чи суд
(суддя) повинен проаналізувати весь процес формування доказів та
процесуальних джерел. Якщо це матеріальні сліди – умови їх виникнення,
збереження та копіювання. У випадку, коли інформація міститься в
показаннях. наприклад свідка – здатність особи правильно сприймати
явища, події, запам’ятовувати певну інформацію, відтворювати її. При
цьому необхідно з’ясовувати психологічні та фізіологічні чинники, що
могли вплинути на дані процеси.

Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення
наявності чи відсутності обставин, що належать до предмета доказування в
справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин,
що мають у даній справі характер допоміжних або супутніх відносно
предмета доказування.

Допустимість доказів означає, що: по-перше, фактичні дав як докази
повинні бути отримані уповноваженим на те суб’єктом (особою, у
провадженні якої перебуває кримінальна справа, яка здійснює перевірку
заяви і повідомлення про злочин або виконує окреме доручення слідчого, а
також орган оперативно-розшукової юрисдикції при виявленні злочину
по-друге, фактичні дані повинні бути отримані з відомого перевіряється,
і не забороненого законом джерела; по-третє фактичні дані повинні бути
отримані у встановленому законом

190

порядку з дотриманням процесуальної форми, що гарантує захист прав і
законних інтересів громадян; по-четверте, фактичні дані і сам процес
їхнього одержання повинні бути належним чином закріплені і засвідчені;
по-п’яте, зібрані докази и інші матеріали кримінальної справи загалом
.дозволяють здійснити аналіз і перевірку достовірності і законності
одержання фактичних даних.

У силу презумпції невинуватості, що закріплена в ст. 62 Конституції
України, усі сумніви в справі, а отже, і сумніви щодо допустимості до
використання фактичних даних у доведенні, повинні тлумачитися і
дозволятися на користь обвинувачуваного, підозрюваного і підсудного.

Достатніми докази вважаються тоді, коли у своїй сукупності дають
можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому
рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення
при провадженні у справі.

Достатність зібраних доказів визначається внутрішнім переконанням
слідчого, прокурора чи судді. Ніякі докази для зазначених суб’єктів не
мають наперед встановленої сили.

Докази, одержані з грубим порушенням кримінально-процесуального закону,
порушенням прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб,
недопустимі для використання у кримінальному процесі.

§ 2. Предмет межі та суб’єкти доказування у кримінальній справі

Предмет доказування у кримінальній справі – обставини, на з’ясування
яких спрямовується вся доказова діяльність суду і суб’єктів, які беруть
участь у справі.

Відповідно до ст. 64 КПК України, при провадженні досудо-вого слідства,
дізнання і розгляду кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:

подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини,
що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують
покарання;

191

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також міри витрат
закладу охорони здоров’я на стаціонарне лі куші потерпілого від
злочинного діяння.

Ці обставини конкретизуються в КПК стосовно справ про злочини
неповнолітніх, осіб, які захворіли або вчинили а спільно небезпечні
діяння у стані неосудності або обмежені] осудності. Так, у ст. 433 КПК
України зазначається, топи провадженні досудового слідства та розгляді в
суді сирами про злочини неповнолітнього, крім обставин, зазначених устя
КПК України, необхідно також з’ясувати:

вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження);

стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього. За наявності даних
про розумову відсталість неповнолітнього,! пов’язану з душевним
захворюванням, повинно бути гак;: з’ясовано, чи міг він повністю
усвідомлювати значення свій дій і якою мірою міг керувати ними;

характеристику особи неповнолітнього;

умови життя та виховання неповнолітнього;

обставини, що негативно впливали на виховання неповні літнього;

наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули
неповнолітнього у злочинну діяльність.

У справі можуть бути доказані й інші обставини, але їх возі- новлення на
відміну від тих, що зазначені в названих нормах, не є нормою
обов’язковими для органів розслідування, прокурорі і суду.

Необхідно також зазначити, що без виявлення причин і умови вчинення
злочину (ст. 23 КПК України) і пропозицій щодо ходів по їх усуненню
дослідження обставин справи не будеш бічним і повним, і, якщо це має
істотне значення для правильного його вирішення справи, може бути
підставою для ножі справи на додаткове розслідування.

Обставини, що належать до предмета доказування і в кінцевому підсумку
повинні бути встановлені у кожній справ в результаті
кримінально-процесуального доказування, моя назвати шуканими, або
головними фактами. Проте при провадженні в справі встановленню
підлягають також так звані факти (обставини), які не мають значення для
доказувати наявності чи відсутності події злочину, винності чи
невинності певної особи тощо, але мають допоміжне, забезпечувальне
значення для встановлення обставин, що належать до предмета!

192

взування у справі, для застосування заходів процесуального примусу,
зупинення або закритім кримінальної справи.

Наприклад, перед допитом – свідка слідчий повинен з’ясувати стосунки між
свідком і підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим (ч. 4 ст. 167 КПК
України); це необхідно для правильної оцінки показань свідка. Слідчий і
суд повинні з’ясувати причини неявки свідка чи потерпілого за їх
викликом, оскільки за неявку без поважних причин до них може бути
застосовано привід через органи внутрішніх справ або інші заходи (статті
70, 71, 72 КПК України). Якщо буде встановлено, що обвинувачений
переховується від слідства і суду і місце перебування його невідоме або
що психічне чи інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає
закінченню провадження в справі, слідчий зупиняє досудове слідство (ст.
206 КПК України). Коли при розслідуванні кримінальної справи будуть
встановлені обставини, що виключають провадження у кримінальній справі,
справа закривається (ст. 6 КПК України).

При перевірці заяв і повідомлень про злочини, розслідуванні та судовому
розгляді кримінальних справ можуть бути встановлені і так звані супутні
факти (обставини): вчинення особою, щодо якої не ведеться перевірка чи
справа, аморального вчинку, дисциплінарного чи адміністративного
правопорушення або злочину; вияв громадянином мужності при виконанні
громадянського обов’язку, які сприяли припиненню або розкриттю злочину;
порушення прав громадян та інші порушення закону, допущені при
провадженні дізнання, досудового слідства чи при розгляді справи
нижчестоящим судом тощо. Встановлення таких фактів дає підставу
направити матеріали до відповідних органів, службових осіб, громадських
організації” для застосування заходів громадського чи дисциплінарного
впливу, адміністративного стягнення (ч. 2 ст. 99; ч. 2 ст. 214 КПК
України), порушити кримінальну справу (статті 97, 278 КПК України),
випести окрему ухвалу суду (частини 2, 3, 4 ст.232 КПК України).

Встановлення під час кримінально-процесуального доказування всього
кола обставин, фактів: шуканих, допоміжних і супутніх – охоплюється
поняттям «обсяг дослідження», яке також вживається в юридичній
літературі.

З предметом доказування тісно пов’язане поняття меж доказування
обставин кримінальної справи. Під межами доказування слід розуміти
такий обсяг доказів, який забезпечує

193

надійне, достовірне встановлення усіх обставин, що належить до предмета
доказування та необхідні для правильного завершення справи. Звуження меж
доказування призводить до порушення вимог закону щодо всебічного,
повного й об’єкти його дослідження обставин справи. Безпідставне
розширені меж доказування може призвести до порушення вимог; щодо
швидкого розкриття злочинів, зайвого використання і засобів, потягти за
собою порушення законних прав громадян.

Якщо поняття предмета доказування відображає, що новині бути з’ясовано,
встановлено у справі, то поняття межування відображає кордони, обсяг і
глибину дослідженим істотних обставин справи. Правильне встановлення меж
для з’ясування передбачає:

забезпечення з необхідною повнотою з’ясування обставини вин, що
становлять предмет доказування;

використання з цією метою лише допустимих доказі причому в обсязі,
необхідному для достовірних висновки у справі.

Суб’єкти доказування – не державні органи і посадові особи, на яких
законом покладено обов’язок щодо збирання, перевірки і оцінки доказів та
їх процесуальних джерел, отримування рішень, прийнятих в процесі
кримінально-процесуального доказування, а також інші особи, які вправі
брати участь у діяльності.1

Основним критерієм поділу (класифікації) суб’єктів доказування є їх
відмінність у повноваженнях, тому що для одних-і) визначений законом
обов’язок, для інших – надане тим же законом право.

Відповідно до нього, суб’єктів доказування можна поділиш на дві групи:

державні органи і посадові особи, на яких покладем обов’язок здійснювати
доказування (суд, прокурор, слідчий,» гай дізнання, особа, яка провадить
дізнання);

особи, які мають право брати участь у процесі доказування (підозрюваний,
обвинувачений, потерпілий, захисник, цивільний позивач, цивільний
відповідач та інші).

1 Сталінський С. М. Ціп. праця.- С. 40.

194

§ 3. Поняття і класифікація доказів та їх джерел

Сучасна методологія доказування в кримінальному процесі не допускає
прийняття процесуальних рішень «на віру», без належного фактичного та
логічного обґрунтування. Своєрідними аргументами в
кримінально-процесуальному доказуванні, що характеризують етап
опосередкованого пізнання у кримінальному процесі, є лише докази.
Використання для вирішення завдань доказування усіх інших матеріалів є
неправомірним.

Процесуальна форма доказів забезпечує необхідний рівень істинності
відомостей, що в них містяться. Лише з допомогою доказів можливе
встановлення вини особи у вчиненні злочину.

Кримінально-процесуальні докази – це фактичні дані, на підставі яких у
визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють
наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи,
яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для
правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК України).

Під «фактичними даними» розуміють не самі факти об’єктивної дійсності,
які «приєднати» до справи неможливо, а відомості про них. Власне кажучи,
фактами для суб’єкта доказування стають лише ті події та явища
об’єктивної дійсності, які він сам виділив за їх зв’язок із вчиненим
злочином, і вони здатні підтверджувати або спростовувати обставини
предмета доказування.

Коло доказів законом не обмежене, ними можуть бути найрізноманітніші за
своїм характером фактичні дані. Однак ні дані набувають доказового
значення при дотриманні двох умов: по-перше, вони повинні належати до
справи, мати значення для неї в силу того, що встановлюють або
спростовують обставини, які підлягають доказуванню з метою правильного
вирішення справи; по-друге, фактичні дані повинні виявлятися і
закріплюватися лише в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним
законом. Істотне порушення процесуального закону мри провадженні слідчих
дій призводить до того, що зібрані фактичні дані внаслідок цього не
можуть мати доказової сили. Наприклад, впізнання свідком або потерпілим
обвинуваченого не може вважатися доказом, якщо пред’явлення для
впізнання було проведено з порушенням ст. 174 КПК України, зокрема її
вимог пред’явити особу для впізнання разом з іншими особами тієї ж статі
у кількості не менше трьох і при цьому таких, які не мають різких відмін
у зовнішності та одязі.

195

Другий приклад. Згідно лі статтями 43 і 43 (1) КПК України,
підозрюваний, обвинувачений мають право на побачення до першого допиту і
про це йому має бути повідомлено. Така вимога покликана забезпечити
вказаним суб’єктами кримінального провадження реальну можливість
здійснити своє право па захист. У зв’язку з цим Пленум Верховного Суду
України у постанові від 7 липня 1995 р. № 10 «Про застосування
законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному
право на захист» зазначив, що суди повинні ретельно перевіряти, чи було
роз’яснено підозрюваному обвинуваченому, підсудному таке право та чи не
були вони обмежені у можливості його здійснити. Тому у разі, коли особа
яка проводить дізнання, або слідчий порушили зазначені вимоги закону і
за наявності заяви підозрюваного, обвинуваченої! на побачення із
захисником допитали його без участі останнього на ці показання не можна
посилатися у вироку па підтвердження винності підсудного у вчиненні
злочину інакше кажучи, суттєве порушення вимог кримінально –
процесуального позбавляє фактичні дані, одержані в результаті такого
допиту, доказової сили.

Щоб встановити факти, необхідно одержати про них відповідні відомості.
Наприклад, перебування обвинуваченого на місці вчинення злочину може
бути встановлено показаннями свідків, які бачили обвинуваченого у
вказаному місці; наявність у обвинуваченого викрадених речей може бути
встановлена протоколом обшуку, показаннями свідків, які засвідчують, що
пред’явлені речі належать потерпілому, тощо. Згідно з цим ч.2 ст. 65 КПК
України вказує, що фактичні дані встановлюються: показаннями свідків;
показаннями потерпілого; показаннями підозрюваного; показаннями
обвинуваченого; висновками експерта: речовими доказами; протоколами
слідчих і судових протоколами з відповідними додатками, складеними
уповноваженими органами за результатами оперативно – розшукного
заходів; іншими документами.

Йдеться про джерела доказів, перелік яких є вичерпним. Пленум
Верховного Суду України в п. 12 своєї постанов «Про додержання
судами України процесуального законодавства, яке регламентує
судовий розгляд кримінальної справ» прямо зазначає: «…Перелік
джерел доказів, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК, є вичерпним. Посилання
сулу у вироку або в ухвалі (постанові судді) на дані, одержані з інших

196

джерел, є неприпустимими, оскільки вони не мають доказової сили».1

Чітке її послідовне розрізнення доказів (як відомостей про факти,
обставини) та їх процесуальних джерел є теоретично обґрунтованим, таким,
що повністю відповідає закону і потребам практики. Наприклад, КПК
України прямо визначає, що при складанні обвинувального висновку слідчий
зобов’язаний в його описовій частині зазначити обставини справи, як їх
встановлено па досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і
наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які
зібрано в справі, і відомості про потерпілого; показання кожного з
обвинувачених по суті пред’явленого йому обвинувачення, доводи, наведені
ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які
обтяжують та пом’якшують його покарання (ч. 2 ст. 223 КПК України), а у
мотивувальній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені
докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із
зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази (ч.1ст.334 КПК
України).

Усі докази мають однакову юридичну силу для вирішення завдань
доказування, але вони різні за своїм походженням, структурою і функціями
під час доказування. Залежно від них особливих ознак у теорії доказів
існує науково обґрунтована система класифікації доказів. Так, докази
поділяють на види (показання свідків, показання потерпілого, показання
підозрюваного, висновок експерта тощо). Класифікація доказів за видами
відбувається на підставі специфічних та найбільш суттєвих особливостей
їх форми і змісту, ідо визначає й особливий процесуальні дії режим
формування та використання доказів даного виду у кримінальному процесі.

Крім цього, докази традиційно поділяють па прямі та непрямі (побічні);
обвинувальні і виправдувальні; первинні та похідні; особисті і речові.

Підставою для поділу доказів на прямі та непрямі (побічні) є характер їх
відношення до обставини, яка підлягає доказуванню.

‘Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня оку № 11 (зі
змінами, внесеними постановами від 4 червня 1993 року № 3, від 13 січня
1995 року. від 3 грудня 1997 року •V’ 12)// Постанови Пленуму Верховного
Суду України у кримінальних справах. К., 2004. – С. 286.

197

Прямим є доказ, який прямо і безпосередньо встановлено явність чи
відсутність обставини, що доказується. Наприклад якщо свідок у своїх
показаннях повідомив, що бачив як Іванов близько 23-ї години 1 квітня
2007 р. біля входу в метро «Академмістечко» вдарив ножем у спину
Петрова, який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у
потерпілого дипломат і гаманець, після чого зник, то це буде прямий
доказ оскільки він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, на час
місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на ї!?
потерпілого.

Непрямим (побічним) є доказ, який спочатку обґрунтовує наявність чи
відсутність проміжного (доказового) фактур а через нього – наявність чи
відсутність шуканої обставини предмет доказування. Наприклад, якщо мри
обшуку в будинку Іванова буде знайдено дипломат і гаманець Петрова, то
ці речові доказ; будуть непрямими, оскільки ще треба за допомогою
пред’явлення для впізнання, допитів, судової експертизи та інших слідчі
дій довести, що вони мають відношення до події злочину.

Зв’язок між непрямими доказами, між ними та іншими доказами, зокрема
прямими, може мати різний характер. Найчастіше – це зв’язок причини і
наслідку. Наприклад, неприязні стосунки між обвинуваченим і потерпілим
(непрямий доказ) можуть бути однією з причин вчинення згодом убивства
(наслідок). Однак при оперуванні доказами виникають також інші зв’язки,
зокрема зв’язок функціональний. Наприклад: коли за станом охолодження
трупа роблять висновок про час настання смерті, якщо встановлення цього
факту має значення для викриття обвинуваченого. Іноді має місце і так
званий об’ємний зв’язок, коли, наприклад, встановлено, що слід па ґрунті
заюшений взуттям, в якому ходить обвинувачений, і це тим сам» означає,
що він чи хтось інший в його взутті був на місці події. У кримінальній
справі може існувати не одна система непрямих доказів, а кілька їх
систем (або рядів), що взаємно діють та підкріплюють одна одну і
встановлюють у сукупності ті чи інші елементи головного факту. Так, якщо
в справі про вбивство у підозрюваного на одязі виявлено знаряддя,
подібні до групи крові потерпілого, а також виявлено – знаряддя
злочину, на якому знайдено частинки волосся, потерпілого то цю систему
(ряд) непрямих доказів підкріплювати доповнюватимуть такі непрямі
докази, як: часті сварки між обвинуваченим і потерпілим, погрози з боку
обвинуваченого роз –

198правитися з убитим, факт, що незадовго до виявлення у лісі труна
потерпілого він разом з обвинуваченим ішов у цьому напрямку, що невдовзі
після нього свідки бачили, як обвинувачений вмивав спій одягу струмку.
Ці дві системи (ряди) непрямих доказів у своїй сукупності і
взаємозв’язку з іншими доказами мають допомогти слідчому або суду дніти
достовірного висновку про вчинення обвинуваченим убивства.

Використання непрямих (побічних) доказів вимагає від суб’єкта
доказування достатньо високого рівня професійної підготовки. Існує
правило, згідно з яким один непрямий (побічний)доказ не може бути
покладений в обґрунтування процесуального рішення. Необхідно сформувати
систему непрямих доказів, в якій би кожний непрямий доказ був нібито
ланкою нерозривного ланцюга. Бажано також, щоб непрямі докази належали
до різних видів доказів.

Критерії поділу доказів на обвинувальні та виправдувальні

є відношення змісту доказу до підозри та обвинувачення.

Ув’язку: цим обвинувальним визнаються докази, що вста-

новлюють наявність суспільно небезпечного діяння, вчинення по певною
особою, вину даної особи, а також обставини, «обтяжують покарання
(ст. 67 КК України). Виправдувальні докази, навпаки, становлять основу
рішення щодо відсутності суспільного небезпечного діяння, невинуватості
особи, або наявності, що пом’якшують покарання (ст. 66 КК України).
Наприклад, алібі с прямим виправдувальним доказом.

Не завжди докази бувають лише обвинувальними або лише

виправдовувальними. У практиці трапляються випадки, коли доказ є
обвинувальним в одній дії своїй дії в своїй частині і виправдувальним –
в іншій. Це має місце, наприклад, у тих випадках, коли свідок посвідчує,
що особисто бачив, як обвинувачений ударив потерпілого, і одночасно
вказує на обставини, що пом’якшують відповідальність обвинуваченого:
збуджений стан, викликаний образою потерпілого: колишня бездоганна
поведінка обвинуваченого на роботі і в побуті тощо. Трапляється й так,
що доказ є щодо одного обвинуваченого і виправдовувальним щодо іншої
особи, притягнутої в цій самій справі до кримінальної відповідальності.
Наприклад, свідок посвідчує, що бачив, як даний обвинувачений вчинив
бійку і вдарив потерпілого, і що другий обвинувачений не тільки не брав
участі в бійці, але, навпаки, намагався розняти тих, хто бився.

Поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні повністю від-

199 повідає прямим вказівкам закону, який вимагає, щоб у кожній справі
було виявлено всі обставини, як ті, що викривають, так і ті що
виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що обтяжують і
пом’якшують його відповідальність (ст. 22 КПК України).

Підставою поділу доказів на первинні та похідні є наявність чи
відсутність проміжних джерел фактичних даних (змісту доказу). Первинними
у ньому відношенні будуть докази, отримані з першоджерела (наприклад,
показання свідка –очевидця, оригінал документа), а похідними – які
отримано з другого чиї наступного джерела (скажімо, показання свідка
щодо фактів, які стали відомі йому зі слів іншої особи, так званого
«свідка» слухом»). Закон вказує: якщо показання свідків ґрунтуються на
повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути допитані. Якщо ж
джерело повідомлених свідком даних невідоме, вони можуть бути доказом.

Поділ доказів на первинні і похідні відіграє велику роль у доказуванні.
Засада безпосередності кримінального процесу ви- магає, щоб слідчі і
судові органи користувалися первісними! доказами, тобто одержаними з
першоджерела, без посередній ланок, оскільки докази, одержані з «других
рук», легше під- даються перекрученню, можуть виявитися недостовірними.
Це однак, не означає, що у кримінальному процесі відкидаються похідні
докази. Навпаки, за певних умов ці докази можуть і повинні бути
використані для всебічного, повного і об’єктивного дослідження справи,
для правильного її вирішення.

Підставою поділу доказів на особисті та речові є різні види фактичних
даних, механізму їх формування та використання. Особисті докази виходять
від людини (показання, різні документи, у тому числі процесуальні,
висновок експерта). Речові докази – це предмети матеріального світу,
фрагменти речової обстановки (знаряддя злочину, предмети зі слідами
злочину відео -, фото -, аудіодокументи). Речові докази завжди в меншому
ступені спотворюють сліди події, що досліджується. Яки» би сумлінним не
був суб’єкт, докази, що формуються його свідомістю, припускають втрату
певної кількості відомостей.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що сила, переконливість, значення
всіх взагалі доказів визначається в кожному конкретному випадку особою,
яка провадить дізнання, слідчий прокурором і суддями за їх внутрішнім
переконанням, що ґрунтується на розгляді всіх обставин справи в їх
сукупності та взаємозв’язку.

200

§ 4. Характеристика джерел доказів

Показання свідків – не відомості, що повідомлені ними па допиті, під час
досудового розслідування у кримінальній справі чи у суді в
установленому законом порядку.

Кримінально-процесуальний закон зазначає, що як свідка може бути
викликано кожну особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, котрі
мають відношення до справи.

Спілок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню у
даній справі, зокрема про факти, що характеризують особу обвинуваченого,
підозрюваного і потерпілого та його взаємовідносини з ними (частини 1 і
2 ст. 68; ч. 1 ст. 167 КПК України).

Як свідок особа може бути викликана і допитана лише після порушення
кримінальної справи. Рідко яка кримінальна справа обходиться без
свідків.

Слід підкреслити, що дача показань для свідка є, як правило, обов’язком.
За невиконання цього обов’язку, а також за дачу за-відомо неправдивих
показань для свідка може настати кримінальна відповідальність за
статтями 384 та 385 КК України. Звичайно, якщо така відповідальність не
усувається ст. 63 Конституції України та ст. 69 КПК України.

Інформація (дані) про обставини справи може бути одержана свідком
як в результаті особистого, безпосереднього сприйняття фактів
(«свідок-очевидець»), так і зі слів інших осіб, які бачили або іншим
шляхом їх сприймали («свідок з чужих слів»).Тому особа може бути
викликана і допитана як свідок і втому разі, коли вона безпосередньо не
сприймала обставин, про які дає показання, але чула про них від інших
осіб, одержала інформацію про них з документів тощо. Показання таких
свідків важливі тим, що дозволяють виявити і допитати свідків –
очевидців, перевірити першоджерело інформації, одержати відомості про
інші джерела доказів (документи, предмети тощо).
…..Не є перепоною для виклику і
допиту як свідка дружні чи неприязні стосунки особи з підозрюваним,
обвинуваченим чи підсудним. Характер цих відносин враховується при
оцінці повзань такого свідка.…………………………………………………

…..Закон не встановлює вікових обмежені» для осіб, які
можуть бути викликані і допитані як свідки у кримінальній справі. Ними
можуть бути також і діти. Здатність неповнолітнього, у тому

201

числі і малолітнього, правильно сприймати події і давати про них
відомості залежить від ступеня його розвитку, характеру обставин,
свідком яких він був, умов їх сприйняття тощо і

те виклик і допит таких свідків відбувається у спеціальному

порядку (статті 166, 168 КПК України). За проектом

малолітня особа може бути допитана як свідок лише в тому на

коли її показання можуть містити відомості, які не можна одр ‘

жати іншим способом (ч. З ст. 166).

Як свідки можуть бути допитані працівники правоохоронних органів
(зокрема міліції), члени громадських формувань охорони громадського
порядку і державного кордону, військовослужбовці, які виконували
обов’язки щодо охорони громадського порядку, щодо обставин, пов’язаних
із затриманням ними підозрюваного чи припиненням злочину, щодо поведінки
обвинуваченого в минулому тощо.

Свідками можуть бути також працівники органів, які проводять
оперативно-розшукову діяльність і всій спостереження за діями
підозрюваного чи обвинуваченого. Нерідко ними є працівники
контрольно-ревізійних органів та інспекцій, матеріали яких стали
приводом для порушення кримінальної справи.

Свідками можуть бути особи, які були присутні під час проведення слідчих
дій на досудовому слідстві (поняті, спеціалісти, перекладачі та ін.),
зокрема у тих випадках, коли виникають сумніви щодо дотримання
процесуального порядку проведення таких дій та їх процесуального
оформлення (прогалини і неточності в протоколі, недотримання форми
тощо), а також з метою з’ясування суперечностей в інформації,
зафіксованій у протоколі слідчої дії та одержаній під час судового
слідства.

Також як свідок може допитуватися особа, кримінальна справа щодо якої
закрита, але вона не закрита щодо інших осіб – співучасників злочину.
Засуджений так само допитується як свідок у справі його співучасника,
яка виділена в окреме провадження Представники служби у справах
неповнолітніх, міліції ) справах неповнолітніх, підприємств, установ і
організацій, де навчався чи працював неповнолітній, також можуть бути
допитані як свідки у судовому засіданні при розгляді справи про
звинувачення неповнолітнього (статті 442, 443 КПК Україні. Відповідно до
ст. 69 КПК України не можуть бути допитані як свідки:

1) адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом, що мають
право на надання правової допомоги особисто чи за дору –

202ченням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи,
священно-служителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо
при здійснені професійної діяльності, якщо вони не звільнені від
обов’язку зберігати професійну таємницю особою, яка довірила їм ці
відомості; відомості;

2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, пред-ставник
потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі
при паданні юридичної допомоги підзахисним довірителям;

3) особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи су-

дово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади

не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і
давати показання про них;

свідок, який відповідно до ст. 523 КПК України дає показання під
псевдонімом, – щодо дійсних даних про його особу;

особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до
ст. 523 КПК України дає показання під псевдонімом, – щодо них даних.

Відмовитися давати показання як свідки мають право:

члени сім’ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного;

Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом вищезазначених осіб
зобов’язані роз’яснити їм право відмовитись давати показання, про що
зазначається в протоколі допиту чи в протоколі судового засідання.

Показання свідка повинні бути оцінені і перевірені. Свої висновки
компетентний орган будує на аналізі:……………………….
…..• особистості самого свідка: властивостей його
пам’яті, психічного і психологічного стану, віку, здоров’я, певного
досвіду, темпераменту тощо;………………………………………………… ..

….. • проміжку умов, за яких він сприймав явище: часу, місця, погоди,
освітлення, відстані до об’єкта;

• проміжку часу, що прийшов з моменту, коли особа сприймала явище

• обстановка давання показань.

203

характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного та його
взаємовідносини з ними.

На допит як потерпілий може бути викликана лише особа яка постановою
органів досудового слідства, судді чи ухвалою суду визнана потерпілою.

Давати показання – право, а не обов’язок потерпілого, проте якщо вій
погодився давати показання, то повинен говорити лише правду. Задачу
завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну
відповідальність за ст. 384 КК України, про що попереджається перед
допитом.

Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив потерпілий, джерело яких
невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК України). Якщо показання потерпілого
ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також
допитані.

Специфікою оцінки показань потерпілого є урахування емоційного
навантаження, стану, яке завжди супроводжує показання потерпілого. У
зв’язку з цим показання потерпілого підлягають ретельній перевірці й
оцінці у сукупності з усіма обставинами, встановленими у справі.
Обвинувачення не може бути обґрунтовано суперечливими показаннями
потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, що
за обставинами справи могли бути наслідком помилкового сприйняття
потерпілим подій і фактів, зокрема, якщо він перебував) стані сп’яніння,
за підозрою потерпілого, що виникли у нього через неприязні стосунки з
обвинуваченим.

Показання підозрюваного – усне повідомлення особи, яку затримано через
підозріння у вчиненні злочину, або до якої застосовано запобіжний захід
до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої, про
обставини, що підлягають доказуванню, дається добровільно на допиті в
установленому законом порядку.

Показання підозрюваного можуть бути отримані при допиті лише в
добровільному порядку, Підозрюваному також необхідно роз’яснити
положення ст. 63 Конституції України.

204

Основною метою одержання показань від підозрюваного є перевірка
обґрунтованості виниклої підозри про вчинення особою злочину та
одержання доказів для вирішення питання щодо притягнення особи як
обвинуваченого.

Особливістю показань підозрюваного є те, що вони можуть бути отримані в
стадії досудового розслідування протягом десяти днів з моменту появи в
процесі підозрюваного.

Показання підозрюваного можуть привести до закриття справи, звільнення
його із-під варти, повної реабілітації або до того, що йому буде
правильно сформульоване й пред’явлене обвинувачення.

При оцінці показань підозрюваного необхідно враховувати психічний
стан особи в момент її затримання чи взяття під варту. Показання
обвинуваченого – усне повідомлення особи, притягнутої як обвинуваченого
у данім справі, про обставини, що підлягають доказуванню, і дається
добровільно на допиті в установленому законом порядку.

Як обвинувачені допитуються лише особи, щодо яких зібрано достатньо
доказів, що вказують на вчинення ними злочинів, і винесено постанову
слідчого про притягнення їх як обвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК
України). Обвинувачений має право давати показання по пред’явленому йому
обвинуваченню, а також щодо всіх інших відомих йому обставин і доказів,
що є у справі.

Давати показання і відповідати на запитання – це право, а не
обов’язок обвинуваченого. За відмову давати показання і за давання
неправдивих показань він, як і підозрюваний, відпові-льності не несе.
Домагатися його показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом
насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.

При отриманні показань у обвинуваченого з’ясовуються такі відомості:

його ставлення до пред’явленого обвинувачення;

подія злочину;

взаємовідносини між відповідними суб’єктами кримінального провадження;

винність та його наміри при вчиненні злочину, мотиви діяння;

пом’якшуючі та обтяжуючі покарання обставини;

характер і розмір шкоди, що завдана злочином:

обставини, що сприяли вчиненню злочину;

205

• обставини, що можуть потягнути звільнення від пальної
відповідальності тощо.………………………………………

Як різновид показань обвинуваченого (а також підозрю- ваного)
виокремлюють повне або часткове визнання чи за гладження ним своєї вини
в інкримінованому злочині, само- обмову та алібі.

Самообмова – це показання підозрюваного або обвинуваченого, в яких
вони зізнаються у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчинили, більш
тяжкому злочині, ніж учинили насправді, або ж беруть на себе всю вину за
вчинений злочин хоч у дійсності він є груповим, чи перебільшують свою
роль у вчиненні злочину порівняно з тим, якою вона є насправді. Мотивами
самообмови можуть бути несприятливий для них збіг обставин, бажання
виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий .злочин порівняно з
вчиненим, сховатися на деякий час від слідства і суду в місцях
позбавлення волі, якщо вони розшукуються за обвинуваченням у вчиненні
тяжкого злочину, погроза і підкуп з боку дійсних злочинців і
співучасників тощо.

Обмова – це такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких він
викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути
співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або
іншого злочину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідальності або
применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину,
заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний
вплив з їх боку.

Алібі – це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не
міг бути виконавцем інкримінованого злочину. оскільки в момент його
вчинення перебував у іншому місці.

Заявляючи алібі, відповідний суб’єкт кримінального провадження
захищається від кримінального переслідування. Обов’язок перевірки алібі
покладається на органи дізнання, слідчого. прокурора та суддю.

Залежно від достовірності заяви про алібі розрізняють:

правдиве алібі;

неправдиве алібі.

Заявлене алібі вважається правдивим, коли:

відомості, повідомлені суб’єктом алібі, підтверджуються сукупності з
іншими доказами;

на місці алібі виявлені сліди (матеріальні чи ідеальні), що означають
вказують на суб’єкта алібі та час його перебування там;

206

• достовірно встановлено, що відомості, покладені в основу підозри, були
неправдивими.1

Встановлене правдиве алібі означає відсутність складу злочину, що
відповідно до п. 2 ст. б КПК України є обставиною, що виключає
провадження у кримінальній справі.

Заява неправдивого алібі має на меті недопущення у
кримінально-процесуальне доказування достовірної інформації про
обставини вчиненого злочину, а також ухилення від кримінальної
відповідальності.

Підозрюваний та обвинувачений, їхні захисники мають право, але не
зобов’язані, наводити докази на підтвердження алібі. Загалом, при оцінці
показань обвинувачуваного слід враховувати, зокрема, що показання
обвинуваченого, дані на досудову слідстві, від яких він відмовився
згодом, не підтверджені у судовому засідай ні іншими доказами, не можуть
бути покладені в основу обвинувального вироку. Показання обвинуваченого,
який викриває іншу особу, підлягають ретельній і критичній перевірці.

Висновок експерта – це наданий у письмовій формі зміст проведеного
експертом (експертами) дослідження та відповіді на поставлені йому
питання особою, яка провадить дізнання, слідчим, судом або сторонами
судового розгляду кримінальної справи. Висновок експерта як доказ
характеризується тим, що:

1) експертиза провадиться за постановою слідчого, особи, яка
проводить дізнання, прокурора або суду;

2)експертиза проводиться особою, яка володіє необхідними спеціальними
знаннями;

експерт проводить дослідження самостійно і несе відповідальність за дачу
завідомо неправдивого висновку і за відмову віддачі висновку;

отримані під час дослідження фактичні дані і зроблені висновки експерт
викладає у спеціальному документі – висновку експерта, що має значення
самостійного доказу;

доказове значення у висновку експерта мають як отримані під час
дослідження фактичні дані, так і зроблені експертом висновки;

6) у підсумковому документі експертизи – висновку експерта

викладаються не лише встановлені фактичні дані і висновки

Кузьмічов В. С, Юсупов В. В. Алібі у розкритті злочинів: Навчальний
посібник.- К.: КИТ. 2007.- С. 28.

207

експерта, а і технічні прийоми, методи і послідовність дослідження, що є
доказовою основою вірогідності отриманий експертом результаті

Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого чого,
прокурора і суду (судді) не є обов’язковим, але непогодження з ним має
бути вмотивованим у відповідній постанові ухвалі, вироку (частини 3 і 4
ст. 75 КПК України).

Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову експертизу в
кримінальних і цивільних справах від 30 травня 1997 р. № 8 наголосив, що
при дослідженні висновку експертом суди повинні виходити з того, що
згідно зі ст. 67 КПК України висновок експерта не має наперед
встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає
перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися
на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи у
сукупності. Не слід надавати перевагу висновку експерта лише тому, що
експертизу проведено комісією, повторно, експертом авторитетної установи
або тим, який має більший досвід експертної роботи тощо (пункти,
зазначеної постанови).1

Висновки експерта є категорично позитивними, коли однозначно
встановлюється конкретний факт (наприклад, що відбиток пальця на місці
події залишено саме підозрюваним), категорично негативними, коли
однозначно встановлюється відсутність тотожності або можливості настання
якогось явища (наприклад, що кров на вилученому одязі за груповими
ознаками належить не потерпілому, а іншій особі), ймовірними – тобто
припущеннями різного ступеня надійності про існування чи відсутність
певних фактів. У доказуванні можна оперувати лише категоричними
висновками.

Речові докази – це предмети, що стали знаряддям вчинення злочину,
зберегли на собі сліди злочину або стали об’єктом злочинних дій, гроші,
цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, що
можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для
спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності.

1 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30.05.1991 № 8 (зі
змінами, внесеними постановою від 25.05.1998 № 15) «Про судову
експертизу в кримінальних і цивільних справах» // Постанова Пленуму
Верховного Суду України у кримінальних справах. – 2004.- С. 35.

208

Речові докази повинні бути оглянуті, за можливості сфотографовані,
докладно описані в протоколі огляду або судового засідання і приєднані
до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або
ухвалою суду.

До знарядь злочину можуть бути віднесені як предмети, то cспеціально
були виготовлені або пристосовані для вчинення злочинів (кастет,
відмичка, обріз гвинтівки), так і предмети, що мають певне призначення у
іншій сфері, не пов’язаній із злочинною діяльністю, – військовій,
медичній, побутовій та ін. (пістолет, ніж). До предметів, що зберегли на
собі сліди злочину, належать предмети з матеріальними слідами злочину,
які неможливо відокремити від їх поверхні. У такому разі сліди
вилучаються разом з предметом (відбитки пальців рук, зубів, взуття та
ін.). Не є речовими доказами зразки для порівняльного експертного
дослідження, оскільки вони пов’язані не з подією, що розслідується, а з
фактом розслідування, відіграють допоміжну, інструментальну роль при
експертному дослідженні і не є незамінними, на відміну від речових
доказів.

Предмети, що можуть стати речовими доказами, виявляються при огляді
місця події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій, їх
можуть також принести до слідчих органів, прокурора чи суду
підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші суб’єкти кримінального
провадження, будь-які громадяни. Огляд предметів і документів, вилучених
під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, особа, яка провадить
дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення них дій, а якщо це
неможливо-за місцем провадження у справі (ч. 5 ст. 191 КПК України).
Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів,
що зберігаються в органах дізнання, слідства і суду або передаються для
зберігання відповідному підприємству, організації чи установі. При
передачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до
іншого, направленні справи прокуророві чи суду, а так само при передачі
справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом із
справою.

Для зберігання речових доказів в органах прокуратури, внутрішніх
справ, служби безпеки, слідчих підрозділах податкової міліції, а також у
судах обладнуються спеціальні приміщення. Ці приміщення повинні бути з
дверима, оббитими металом, заґратованими вікнами та обладнані пожежною
та охоронною сигналізацією. Якщо такого приміщення немає (наприклад,

209

у невеликому підрозділі), то для збереження речових доказів
використовують сейфи та металеві шафи. У разі створення спеціального
приміщення для зберігання речових доказів спеціальним наказом
відповідного прокурора, начальника органу внутрішніх справ, податкової
міліції, органу Служби безпеки України, голови суду призначається
відповідальний за збереження речових доказів, що здаються до цих
приміщень.

Вироби з дорогоцінних металів, з дорогоцінними каміннями, а також лом
металів або окремо дорогоцінне каміння, а також монети з дорогоцінних
металів після огляду і проведення експертних досліджень (встановлення
металу, його проби, виробника продукції та ін.) реєструються у книзі
обліку речових доказів і передаються на зберігання до установи банку.

Грошові суми, вилучені під час досудового слідства, вносяться, як
правило, на депозитний рахунок органу, який їх вилучив. Вони також
можуть бути передані для зберігання до установи банку.

Цінні папери, вилучені під час слідства, після з’ясування їх значення
для конкретної справи (облігації, чеки, сертифікати, акредитиви та ін.)
передаються на зберігання до банку на підставі відповідної постанови і з
дотриманням вимог відомчих нормативних актів, що визначають порядок
передачі цінних паперів до установ банків (форма аркуша, опис, висновок
експерта або спеціаліста щодо цінних паперів та ін.).

Документи, листи та інші записи, приєднані до справи як речові докази,
мають зберігатися у конвертах, вкладених між чистими аркушами паперу.
Конверти опечатують і підшивають у справу. При цьому конверт нумерують,
як аркуш справи. Якщо до справи приєднується велика кількість аркушів і
документів, то їх вкладають у конверт, який додають до справи.

Історичні цінності, антикваріат (які переважно потребують спеціальних
умов зберігання) можуть передаватися для зберігання в музеї, картинні
галереї.

За окремих випадків речові докази можуть бути до вирішення справи в
суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо, без шко – ди для
успішного провадження в справі (ст. 79 КПК України).

Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до
закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.
Документи – речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а
заінтересованим особам, підприємствам, установам чи організаціям за їх
клопотанням видаються копії цих документів (частини 1 і 2 ст. 80 КПК
України).

210

У разі виникнення спору про право власності на предмети, :юс речовими
доказами -, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду,
винесене щодо даного спору в порядку вибільного судочинства (ч. З ст. 80
КПК України).

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути
власникові, негайно передаються відповідним державним або кооперативним
організаціям для реалізації. Якщо виникне необхідність у поверненні
речових доказів, організації, які їх одержали, повертають взамін такі
самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на
момент повернення (ч. 4 ст. 80 КПК України).

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою
суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття
справи. При цьому:

знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, але тільки
у разі умисного використання їх для досягнення злочинного результату;

речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або
знищуються;

речі, що не мають ніякої цінності та не можуть бути використані,
знищуються, а у разі, якщо заінтересовані особи просять про це, можуть
бути передані їм;

гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в
дохід держави;

гроші, цінності та інші речі, що були об’єктом злочинних дій,
повертаються їх законним власникам, а якщо таких не встановлено –
переходять у власність держави.

Протокол – це документ про проведення слідчих і судових дій. Він є
основним засобом фіксації факту, перебігу, змісту і результатів
проведення всіх процесуальних дій, за допомогою яких безпосередньо
збираються і перевіряються докази та їх джерела.

Протоколи слідчих і судових дій виступають як джерела доказів при
додержанні двох умов:

– якщо вони складені й оформлені в порядку, передбаченому КПК;

– якщо в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для
вирішення справи.

Складання протоколів є обов’язковим при провадженні слідчих дій під час
досудового слідства і дізнання, в судових засіданнях суду першої
інстанції та апеляційного суду. Факт застосування допоміжних способів
фіксації у вигляді планів, схем,

211

фотографування, кінозйомки, відео – та звукозапису повинен
засвідчуватись у протоколі слідчої дії або судового засідання і, крім
того, вони повинні додаватися до протоколу для пояснення його змісту.

За загальним правилом, джерелом доказів є протоколи всіх слідчих дій,
крім допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, а також
очних ставок. У цьому разі йдеться лише про засіб фіксації показань них
осіб, а джерелом доказів є самі показання зазначених осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 85 КПК України, у протоколі слідчої дії повинно
бути зазначено: місце і дата його складання; посади і прізвища осіб,
які проводять слідчу дію; прізвища осіб, які бра- ли участь у проведенні
слідчої дії, адреси них осіб; роз’яснення їх прав і обов’язків; зміст
проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для
справи обставини, виявлені при ви- конанні даної слідчої дії. З метою
наданих про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах
слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 1731 і
176 КПК України, обмежуються відомості про цю особу в порядку,
передбаченому ст. 523 КПК України.

Протокол зачитується всім особам, які брали участь у прове- денні
слідчої дії, при цьому їм роз’яснюється їх право робити зауваження.
Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто.

Протокол підписують;

особа, яка провадила слідчу дію;

допитана особа;

перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші осо- би, які були
присутні або брали участь у проведенні цієї дії.

Якщо особа, яка брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться
підписати протокол, то це зазначається у протоколі її підтверджується
підписом особи, яка провадила слідчу дію.

Протоколи слідчих дій є процесуальним носієм доказової інформації
різного рівня – фактичних даних, що мають значення так званих основних
доказів, і доказів допоміжних. Наприклад, при проведенні впізнання у
протоколі фіксується інформація, що виходить від впізнаючого. У цій
частині протокол впізнання набуває значення основного доказу. Одночасно
в протоколі впізнання фіксується інформація про процедуру впізнання, що
підтверджує достовірність зроблених впізнаючим висновків. У цій частині
протокол впізнання мас власти-

212

попі допоміжного доказу, за допомогою якого визначається вірогідність
основного.

Аналогічно при огляді місця події фіксується як інформація, що виходить
від матеріальної обстановки місця події (злочину) або окремих слідів
злочину, так і інформація про порядок дослідження, фіксації і вилучення
речових доказів, що уможливлює збереження їх доказових властивостей та
вірогідність.

Протоколи, складені уповноваженими органами, з відповідними додатками
при провадженні оперативно-розшукових заводів визнаються доказами, якщо
вони, безперечно, складені та оформлені відповідно до норм КПК України і
містять фактичні лапі, що мають значення у кримінальній справі.

Протокол судового засідання є також важливим джерелом доказів.
Відсутність у справі протоколу судового засідання є безумовною підставою
для скасування вироку (п. 10 ч. 2 ст. 370 КПК України). У суді першої та
апеляційної інстанцій його веде секретар судового засідання. У протоколі
зазначаються: рік, місяць, число і місце судового засідання; час початку
судового засідання або проведення окремої процесуальної дії; назва суду,
який розглядає справу, прізвище та ініціали судді (суддів), секретаря
судового засідання; справа, що розглядається, повна і точна назва
учасників процесу; відомості про явку учасників процесу або їх неявку,
причини відсутності та про вручення їм судових повісток; дані про особу
підсудного; дані про час одержання підсудним копії обвинувального
висновку; дані про роз’яснення підсудному та іншим учасникам процесу їх
прав та обов’язків; ухвали та постанови суду, прийняті без виходу до
парадної кімнати; всі розпорядження головуючого і дії суду, в тому
порядку, в якому вони відбувались; всі клопотання і заяви учасників
процесу; докладний зміст записаних у першій особі показань підсудного,
потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні
запитання; послідовність і короткий зміст судових дебатів; короткий
зміст останнього слова Підсудного; відомості про проголошення вироку та
роз’яснення порядку і строку його оскарження, роз’яснення права та
строку па ознайомлення з протоколом судового засідання, подачу на нього
зауважень; час закінчення судового засідання у справі (ч. З ст. 87 КПК
України).

Протокол судового засідання повинен бути виготовлений не пізніше семи
діб від дня закінчення судового розгляду справи. Його підписують
головуючий і секретар судового засідання, які

213

несуть відповідальність за належне його складання. У разі не- обхідності
строк для виготовлення та підписання протоколу судового засідання може
бути продовжено головуючим, але неї більше ніж на чотирнадцять діб після
закінчення судового засідання.

Необхідно зазначити, що будь-які прогалини і неточності» протоколах
слідчих дій, судового засідання та порушення пра- вил їх складання і
засвідчення неодмінно викликають сумнів у достовірності встановлених і
відбитих у протоколах фактів. Що отже, тягнуть за собою неможливість
легітимного використання у справі важливих джерел доказів.

Інші документи. Під іншими документами в кримінально-процесуальному
доказуванні маються на увазі будь-які письмові чи оформлені іншим
способом акти, що засвідчують чи викладають факти і обставини, що мають
значення у справі і при цьому не є речовими доказами.

Документи найбільш використовуються для перевірки зібраних доказів у
кримінальній справі, а також з їх допомогою збираються нові докази.

Структура кримінально-процесуального поняття документа як джерела
доказів:

документ завжди є матеріальним об’єктом;

документ є джерелом доказової інформації лише у разі, якщо в ньому
зафіксовані відомості про події та факти, що мають зна- чення для
правильного вирішення кримінальної справи;

зміст документа має засвідчувальний або описовий характер. Поділ
документів на «засвідчувальні» й «описові» досить умовний, оскільки
документ, що засвідчує факти, обов’язкової їх описує (змістовно викладає
відомості про них) і, навпаки, документ, що описує факти, може бути
використаний для їх засвідчення. Йдеться про відмінність цільового
призначення документа в момент його складання і ступеня деталізації
опи- сання фактів, але не про розрізнення доказового значення;

відомості, що містяться в документі, фіксуються будь-яким способом, що
дозволяє людині однозначно їх відтворювати, передавати і тлумачити за
допомогою технічних засобів або усної мови;

відомості засвідчуються чи описуються органами або особами, від яких
документ виходить, у межах їх посадової компетенції або, якщо документ
виходить від громадянина, – у межах повноважень і фактичної
поінформованості;

документ має бути одержаний в установленому криміналь –

214

но – процесуальному порядку органами розслідування або судом доданий до
матеріалів справи.

Документи як джерело доказів можуть бути як офіційними, такі
неофіційними. Офіційні документи виходять від державних органів,
організацій і повинні мати всі необхідні атрибути (зокрема, дату,
підписи, печатку). Авторами неофіційних документів є громадяни.

Документи, як і будь-які інші докази, підлягають обов’язковій перевірці
з погляду достовірності, належності, допустимості. Передусім
перевіряється зміст документа, його зв’язок з обставинами, що мають
значення для кримінальної справи. Він аналізується з погляду повноти,
внутрішньої несуперечності відомостей, які в ньому зазначені, їх
відповідності змісту іншим доказам, що є у справі. Якщо для перевірки
документа недостатньо зібраних доказів – збираються нові докази. З метою
уточнення, роз’яснення вмісту документа допускається виклик і допит його
автора.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Що таке кримінально-процесуальне доказування та які його елементи?

Яка відмінність між перевіркою та оцінкою доказів?

Назвіть основні способи перевірки доказів.

У чому полягає зміст оцінки доказів?

Що треба розуміти під межею доказування?

Як класифікуються докази?

Дайте визначення показань свідків. Яке їх значення, особливість та
вимоги до порядку оформлення?

Що таке висновок експерта та яка його особливість?

Який порядок оформлення протоколу слідчої дії та судового засідання?

Рекомендована література до глави 6

Белкин А. Р. Теория доказывания: Научно-методическое пособие.- М.:
НОРМА, 1999.

Грошевий Ю. М., Стахівський С. М. Докази і доказування у кримінальному
процесі: Наук.-практ. посіб.- К.: КНТ, 2006.

Коваленко Є. Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України:
Підручник.-К.:Юрінком Інтер, 2006.

Кузьмічов В. С, Юсупов В. В. Алібі у розкритті злочинів: Навчальний
посібник,-К.: КНТ, 2007.

Селина Е. В. Доказывание с использованием специальных познаний по
уголовным делам,- М.: Юрлитинформ, 2003.

Стахівський С. М. Теорія і практика кримінально-процесуального
доказування. Монографія.- К.: НАВСУ, 2005.

Тертишник В. М., Слинько С. В. Теория доказательств: Учебное пособие.-
X.: Арсис, 1998.

215

Частина 2 ДОСУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ

Глава 7 ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

§ 1. Поняття, сутність, завдання і значення стадії порушення
кримінальної справи

Порушення кримінальної справи – це акт застосування процесуального
права, який здійснюється у формі винесення постанови, що відкриває
загальну юридичну можливість провадження всіх без винятку слідчих дій та
застосування, за наявності для того відповідних підстав, засобів
процесуального примусу.

Стаття 4 КПК України передбачає, що суд, прокурор, слідчий і орган
дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну
справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх
передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних
у вчиненні злочину, і до їх покарання.

Зі стадії порушення кримінальної справи розпочинається кримінальний
процес. Це – перша і найкороткочасніша стадія кримінального процесу. Як
і будь-яка інша стадія порушення кримінальної справи, – це проміжок
часу, протягом якого здійснюється специфічна кримінально-процесуальна
діяльність.

Сутність цієї стадії полягає в тому, що органи дізнання, слід

чий, прокурор, суд і суддя, виявивши в події, про яку їм стало

відомо, ознаки злочину, приймають рішення розпочати про

доваження у кримінальній справі. У разі відсутності достатніх даних,
що вказують на ознаки злочину, приймається рішення про відмову в
порушенні кримінальної справи.

Завданнями цієї стадії є: прийняття, реєстрація, розгляді перевірка заяв
та повідомлень про злочини, прийняття щодо рішень, виявлення злочинів та
запобігання їм.

216

Заявами повідомлення про злочин, явка з повинною або безпосереднє
виявлення ознак злочину породжують кримінально-і процесуальні
правовідносини. Суб’єктами правовідносин на ній стадії виступають:

заявник (громадянин, підприємство, установа, організація);

орган дізнання, слідчий, прокурор або суддя;

поняті, спеціаліст – коли під час попередньої перевірки проводиться
огляд місця події (частини 1, 2 ст. 191 КПК України);

представники громадськості;

особа, відносно якої вирішується питання про порушення кримінальної
справи.

Стадія порушення кримінальної справи є обов’язковим етапом
кримінально-процесуальної діяльності. Невиконання завдань цієї стадії
перешкоджає подальшому розвитку процесу. Процесуальні дії та відносини,
що становлять цю стадію процесу, відбуваються у специфічних для цього
етапу судочинства умовах, відповідно до становища суб’єктів
процесуальної діяльності щодо закріплених в нормах КПК їх прав та
обов’язків, відокремлюють даний етап провадження від інших. У кінні
стадії порушення кримінальної справи приймається акт (виноситься
постанова про порушення кримінальної справи), в якому уповноважені на те
посадові особи викладають своє рішення і визначають подальший перебіг
справи.

Жодна особа не може бути визнана винною у вчиненні злочину, притягнута
до кримінальної відповідальності без порушення кримінальної справи.
Більш того, в справах публічного обвинувачення, крім справ протокольної
форми досудової підготовки матеріалів, обов’язковим є досудове слідство,
що не може розпочинатися без порушення кримінальної справи.

Порушення кримінальної справи є правовою підставою для проведення
слідчих дій і застосування передбачених законом заходів процесуального
примусу. Ці дії та заходи закон пов’язує з конкретною кримінальною
справою. У стадії порушення кримінальної справи не тільки вживають
заходів щодо встановлення винного у вчиненні злочину, а й запобігають, у
зв’язку із застосуванням заходів процесуального примусу, можливості
продовження ним злочинної діяльності.

Розрізняють порушення кримінальної справи щодо особи і за фактом
вчиненого злочину. Більшість кримінальних справ порушується за фактом
вчиненого злочину, коли відомо лише про факт злочину (крадіжка з
магазину, вбивство па замовлення),

217

але про те, хто його вчинив, відомостей у матеріалах, йшли, немає. Тоді
кримінальна справа порушується за факти Майже про всі злочини, коли про
них стає відомо органам і знання, слідчому, прокуророві і суду, справи
порушуються не залежно від волі потерпілого. Це – справи публічного
обвинувачем Але є ще справи, що порушуються лише за наявності скарги
потерпілого, де висловлюються прохання порушити кримінальну справу. Це –
справи приватного та приватно-публічного звинувачення (ст. 27 КПК
України).

Як правило, після порушення кримінальної справи, правлення її в суд
проводиться досудове слідство. Лише справі приватного обвинувачення
після порушення розглядаються суддею, минаючи стадію досудового
розслідування.

Однією з найістотніших вимог, що пред’являються до вирішення питання про
порушення кримінальної справи, є своєчасність прийняття рішення щодо
заяви чи повідомлення про злочин. Додержання цієї вимоги у кожному
конкретному випадку наближує момент вчинення злочину до моменту
розслідування, розгляду справи в суді та покарання винного.

За змістом кримінально-процесуального закону час, що відокремлює
порушення кримінальної справи від вчинення злочину, має бути скорочений
до мінімуму. Це пояснюється двом чинниками об’єктивного та суб’єктивного
характеру. Об’єктивно іде обумовлено тим, що з перебігом часу обстановка
на місці події, сліди злочину, що мають значення для розкриття злочину,
під дією погодних умов, часу, у силу діянь людей, не заінтересованих в
розкритті злочину, зникають або знищуються, через що розслідування
втрачає важливі докази. Крім того, в пам’яті свідків стираються
обставини, пов’язані з подією злочину, а також самі джерела доказів
через різні причини не можуть бути використані (смерть свідка, виїзд
тощо). До суб’єктивній моментів належать: навмисна діяльність злочинців,
спрямована на знищення та приховування слідів злочину, предметів,
здобутих злочинним шляхом знарядь злочину тощо.

Своєчасність порушення кримінальної справи обумовлює іншу важливу
вимогу, що висувається до кожного рішення™ порушенні кримінальної
справи, правильність такого рішення. Помилка, допущена при порушенні
кримінальної справи, І може призвести до необґрунтованого арешту,
притягнення до кримінальної відповідальності невинної особи або до
залишення особи, яка вчинила злочин, без покарання.

218

Необґрунтоване порушення кримінальної справи призводить до істотного
обмеження прав та законних інтересів громадян, непотрібного виклику на
допити як свідків багатьох осіб, гаяння робочого часу працівників
міліції, відволікання їх від розкриття і розслідування дійсно вчинених
злочинів. Це дозволяє дійти висновку про те, що необґрунтоване порушення
кримінальної справи заподіює шкоду боротьбі зі злочинністю і має
розглядатись як порушення законності.

Провадження розслідування, попереднього розгляду справи суддею і розгляд
справи у судовому засіданні без порушення кримінальної справи вважається
істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, що, у свою
чергу, тягне за собою скасування вироку і направлення справи на нове
розслідування. Такою є судова практика у кримінальних справах.

§ 2. Органи та посадові особи, які вирішують питання про порушення
кримінальної справи

Обов’язок порушення кримінальної справи покладається лише на такі органи
держави, як орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю), причому
перелік цих органів є вичерпним.

Суд (суддя) порушують кримінальну справу лише у випадках, зазначених у
ч. 1 ст. 27 КПК України, тобто це справи про злочини, передбачені ст.
125, ч. 1 ст. 126 КК України, а також справи про злочини, передбачені
ст. 356 КК України щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам
окремих громадян. Дані справи порушуються не інакше як за скаргою
потерпілого, якому і належить у такому разі право підтримувати
обвинувачення. У цих справах дізнання і досудове слідство не
провадяться.

Прокурор має право порушити кримінальну справу про будь-який злочин. Це
право прокурора обмежене лише у справах, що порушуються лише за скаргою
потерпілого. Але і у тих випадках, якщо така справа має особливе
громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у
такій справі чи в справі про злочин, зазначений у ч. 2 ст. 27 КПК
України, через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з
інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує
справу і за відсутності скарги потерпілого. Він також здійснює нагляд за
законністю й обґрунтованістю порушення кримінальної справи слідчими та
органами дізнання.

219

Органи досудового слідства порушують кримінальні справиви, які згідно із
законом належать до їх підслідності. слідчому надійшли первинні
матеріали про злочин, розсі дування якого належить до компетенції
іншого органу досудового слідства, він мас право, не порушуючи справи,
надії вити ці матеріали за підслідністю. У такому разі він зоби
в’язаний вжити заходів щодо запобігання або припинені злочину. Але
якщо необхідно виконати невідкладні слідчім то слідчий повинен порушити
справу і прийняти її до свого! провадження.

Право порушити кримінальну справу належить і начальникові слідчого
відділу (згідно з ч. 2 ст. 114 і КПК України). У раї порушення
кримінальної справи начальником слідчого відділу і він користується при
цьому повноваженнями слідчого.

Серед органів дізнання найбільший обсяг роботи щодо розслідування
злочинів виконує міліція, яка має право порушити справу про будь-який
злочин.

Згідно із ст. 101 КПК України, органами дізнання є також податкова
міліція, яка мас право порушити кримінальну справу про ухилення від
сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), страхових внесків на
загальнообов’язкове державі пенсійне страхування, а також про
приховування валютної ви ручки.

Органи безпеки мають право порушити кримінальну справі про злочини проти
основ національної безпеки та про деякі інші злочини, що віднесені
законом до їх відання (н. 2 ст. 101, ч.3 ст. 112 КПК України).

Начальники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних
силах України та їх заступники з питань провадження дізнання мають право
порушити кримінальну справу про злочини, вчинені військовослужбовцям
Збройних сил України та військовозобов’язаними під час проходження ними
зборів, працівниками Збройних сил Украйні під час виконання ними
службових обов’язків або в розташуванні військової частини.

Командири (начальники) військових частіш, з’єднань, начальники
військових установ мають право порушити кримінальну справу про злочини,
вчинені підлеглими їм військові військовослужбовцями і
військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, а також у
справах про злочини, вчинені працівниками Збройних сил України у зв’язку
з виконанням ними служ –

220

бових обов’язків або в розташуванні військової частини, з’єднання,
установи чи па військових об’єктах.

Командири кораблів мають право порушити кримінальну справу про злочини,
вчинені підлеглими їм військовослужбовцями, а також у справах про
злочини, вчинені працівниками Збройних сил України у зв’язку з
виконанням ними службових обов’язків під час походу за межами України.

Митні органи мають право порушити кримінальну справу про контрабанду.

Начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів,
лікувально-трудових профілакторіїв мають право порушити кримінальну
справу про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені
працівниками них установ, і також у справах про злочини, вчинені у
розташуванні зазначених установ.

Органи державного пожежного нагляду мають право порушити кримінальну
справу про пожежі і порушення протипожежних правил.

Органи прикордонної служби можуть порушити кримінальну – справу про
порушення державного кордону.

Капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні, також мають
право порушити кримінальну справу про будь-який злочин, вчинений членами
екіпажу і пасажирами під час перебування корабля в такому плаванні.

Жодні інші органи та особи не мають права порушувати кримінальні справи,
а повинні лише повідомити про вчинений злочині надати необхідні
матеріали для розгляду питання про порушення кримінальної справи.

§ 3. Приводи і підстави

для порушення кримінальної справи

Привід для порушення кримінальної справи – як обставина, що обумовлює
початок кримінально-процесуальної діяльності, що передує досудовому
слідству – це акт поведінки юридичних або фізичних осіб, який полягає у
повідомленні про вчинені злочини або про злочини, що готуються,
викладений письмово або усно в офіційній формі і доведений до відома
зазначених органів ,ш прийняття рішення по суті.

Це визначення доводить, то привід для порушення кримінальні справи – це
не юридичний факт і не джерело інформації, а спо –

221

ну кальна причина для здійснення кримінально-процесуальної діяльності
правоохоронних органів у вищезазначеному на

Кожна кримінальна справа може бути порушена лише за на- явності приводу
і достатньої підстави за відсутності обставиш що виключають провадження
у справі (ст. б КПК України).

Приводами до порушення кримінальної справи (ст. 94 КПК України) є:

Заяви і повідомлення підприємств, установ, органі посадових осіб,
представників влади, громадськості або окремих громадян.

Повідомлення представників влади, громадськості або ок- ремих громадян,
що затримали підозрювану особу на місці вч- нення злочину або з
поличним.

Явка з повинною.

Повідомлення, опубліковані в пресі.

Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, про- курором або судом
ознак злочину.

Правильне процесуальне оформлення приводу до порушення кримінальної
справи дозволяє уникнути помилок при розв’язанні питання про порушення
справи. Крім того, дотримання процесуальної форми отримання інформації
про злочин дозволяє використовувати її у майбутньому як докази і у
справі.

Заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових
осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян – це
найпоширеніший на практиці привід що порушення кримінальної справи.
Повідомляти про злочин компетентним органам, тобто органам дізнання,
слідчому, прокуророві, судді та суду, що мають право порушувати
кримінальні справу, – це право кожного громадянина, незалежно від того.
кому заподіяно шкоду злочином. Керівники підприємств, установ,
організацій, посадові особи, представники влади і громадськості також
повинні повідомляти про злочини, що стали їм відомі під час їхньої
діяльності. При цьому керівники установ, підприємств та організацій,
засобів масової інформації, а також автори заяв і повідомлень, у тому
числі оприлюднених у засобах масової інформації, повинні на вимогу
особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора надати документи та
інші матеріали, які є в них і підтверджують заяву чи повідомлення, за
винятком випадків, коли конфіденційність чи таємність них матеріалів
гарантується законом.

222

Особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, суддя не мають
права відмовити у прийнятті заяв, повідомлень чи іншої інформації про
злочини, у тому числі з посиланнями на неповноту викладених у них
відомостей, неналежність заяви чи повідомлення, політичні погляди,
національність, партійну належність, стать, вік, стан здоров’я особи,
яка звернулась із заявою чи повідомленням, незнання мови звернення,
закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності
та будь-які інші обставини.

Закон не виділяє скаргу потерпілого як самостійний привід для порушення
кримінальної справи. Вона є різновидом заяви окремих громадян. Проте у
разі вчинення злочинів, у справах, що порушуються не інакше як за
скаргою потерпілого (ст. 27 КПК України), необхідна наявність саме такої
скарги, в якій міститься прохання про притягнення особи до кримінальної
відповідальності.

Згідно з частинами 1 і 2 ст. 95 КПК України, заяви або повідомлення
представників влади, громадськості чи окремих громадян про злочин можуть
бути усними або письмовими. Усні заяви заносяться до протоколу, який
підписують заявник та посадова особа, яка прийняла заяву. При цьому
заявник попереджається про відповідальність за неправдивий донос, про що
зазначається у протоколі. Письмову заяву має підписати особа, яка її
подає.

До порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити
його про відповідальність за неправдивий донос і взяти у нього
відповідну підписку.

Заяви громадян про злочини надходять до органів внутрішніх справ,
прокуратури та судів різними способами і в різних формах. Обов’язкові
реквізити законом не встановлюються, і тому вони можуть мати вигляд
заяв, скарг тощо. Сам факт повідомлення органам, ідо ведуть боротьбу зі
злочинністю, про злочинні дії свідчить про усвідомлення заявниками
наслідків такого звернення.

Анонімні заяви не можуть стати приводом для порушення справи, оскільки
ч. 2 ст. 95 КПК України вимагає, щоб письмова заява була підписана
особою, якою вона подається, причому до порушення справи слід
пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за
завідомо неправдивий доносі взяти у нього відповідну підписку. Якщо в
анонімній зайві є конкретні дані, що вказують на ознаки злочину, то
орган, який її одержав, має перевірити їх за правилами, передбачени –

223

ми частинами 4 і 5 ст. 97 КПК України, в які і зазначається, заява або
повідомлення про злочини до порушення кримінальної справи можуть бути
перевірені шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності.
Проведення визначених у законодавчих актах України окремих оперативно –
розшукових дів проводиться з дозволу суду за погодженим з прокурори
поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його
заступника. Про надання такого дозволу виноситься постанова судді, на
яку може подаватись апеляція з додержання порядку та у випадках,
передбачених статтями 177, 178 і КПК України.

Не може бути приводом для порушення справи повідомлення про злочин,
зроблене по телефону, навіть якщо той, хто його зробив, назвав себе,
оскільки відповідно до ч. 1 ст. 95 КПК України усні заяви її
повідомлення заносяться до протоколу, який підписується заявником та
посадовою особою, яка їх прийняли при цьому заявник попереджається про
відповідальність завідомо неправдивий донос, про що зазначається у
протоколі. Проте телефонні повідомлення мають бути перевірені, і якщо
вони підтвердяться, то приводом для порушення справи стане безпосереднє
виявлення ознак злочину органом дізнання, слідчим, прокурором.

У статті 95 КПК України зазначається, що протокол усної заяви має
містити зміст, відмітки про попередження за завідомо неправдивий донос,
і бути підписаний заявником та службою особою, яка прийняла заяву.

Протокол усної заяви складається з трьох частин: вступної, описової та
заключної. У вступній частині зазначається: час і місце складання,
посада і прізвище особи, яка склала протокол, відомості про особу, яка
зробила заяву, час надходження заяви, норма КПК України, що регламентує
порядок оформлення усної заяви, відмітка про попередження про
відповідальність за завідомо неправдивий донос, яка засвідчується
підписом заявника. В описовій частині має висвітлюватися зміст заяви. У
протоколі не записують запитання і відповіді на них, оскільки маг
фіксуватися лише зміст заяви. У заключній частині протоколу вказується,
що заявник ознайомився з протоколом і зміст заяви записаний правильно.
Протокол підписує заявник і службова особа, яка прийняла заяву.

Якщо заявник глухий, німий або не володіє мовою, якою ведеться
судочинство, для отримання допомоги .запрошується

224

перекладач або особа, яка розуміє знаки глухого чи німого. У протоколі
слід зазначити про участь цих осіб у процесуальній дії.

Повідомлення підприємств, установ, організацій і посадових осіб мають
бути викладені у письмовій формі та підписані особами, які мають право
діяти від їх імені, і засвідчені штампом чи печаткою або написані на
фірмовому бланку.

Згідно з ч. З ст. 2 КК України, ніхто не може бути притягнути до
кримінальної відповідальності за один і той самий злочин двічі. У
зв’язку з цим не може бути приводом до порушення кримінальної справи
повторна заява або повідомлення про злочин за одним і тим самим фактом,
якщо перше повідомлення було обґрунтовано і прийнято по суті (за таким
фактом вже порушена кримінальна справа і проводиться досудове слідство
або уже засуджена за вчинення цього злочину)

Повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян,
які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з
поличним, – це офіційні повідомлення про затримання даної особи при
зазначених обставинах.

У цьому разі йдеться про фізичну затримку (захоплення, піймання)
підозрюваного на місці вчинення злочину або з поличної. Таке ініціативне
затримання здійснюється зазначеними суб’єктами для припинення злочинного
діяння і доставляння підозрюваного у відповідний правоохоронний орган
або для його передачі працівникам міліції, які прибули на місце злочину.

При затриманні особи працівник міліції складає рапорт, інші громадяни
можуть зробити усну заяву про затримання, що заноситься до протоколу,
оформленого особою, яка прийняла заяву. Ці акти є також приводом для
порушення кримінальної справи.

Явка з повинною – це особисте добровільне письмове чи усне повідомлення
заявником органу дізнання, дізнавачу, слідчому, прокуророві, судді або
суду про злочин, вчинений чи підготовлений ним, до порушення проти нього
кримінальної справи. Якщо криміналі)ну справу вже порушено за наявністю
ознак почину, таке повідомлення заявником має бути зроблене до винесення
постанови про притягнення його як обвинуваченого (ч. 1ст. 96К ПК
України).

Таке визнання може бути зроблене в усній або письмовій формі. Частина 2
статті 96 КПК України зобов’язує орган дізнання, слідчого, прокурора,
суддю або суд усну заяву явки з повинною заносити до протоколу, в якому
зазначаються відомості про особу заявника і викладено зміст заяви від
першої

225

особи. Протокол у таких випадках підписують заявник і посадова особа,
яка склала протокол. При цьому особа, яка з’явилася з повинною, не
попереджається про кримінальну відповідальність за заздалегідь
неправдиве повідомлення про вчинений злочин.

Якщо усна заява про явку з повинною зроблена у судовому засіданні, то
відомості про особу заявника і зміст його заяви заносяться до протоколу
судового засідання і підписуються заявником. Головуючий протягом трьох
днів надсилає витяг з протоколу судового засідання відповідному
прокуророві.

Письмова заява про явку з повинною має бути підписана заявником і
особою, яка провадить дізнання, органом дізнання, слідчим або
прокурором, які прийняли заяву, із зазначенням на заяві дати її
прийняття (частини 2-4 ст. 96 КПК України).

За загальними правилами, явка з повинною є обставиною. що пом’якшує
відповідальність. Але у випадках, прямо зазначених у законі (наприклад,
ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 2 ст. 255,4.5 ст. 258, ч. З ст. 263, ч. 4
ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. З ст. 369 КК України), вона є обставиною, що
виключає кримінальну відповідальність і, отже, порушення кримінальної
справи.

Відомості, що повідомлені заявником, підлягають ретельній перевірні,
оскільки можлива самообмова. Відомі випадки, коли особа з’являється з
метою приховати факт вчинення більш тяжкого злочину.

Особа, яка відбуває покарання у місцях позбавлення волі, може подати
адміністрації кримінально-виправної установи заяву про вчинений нею
злочин, за який вона не була засуджена. Адміністрація зазначеної
установи зобов’язана відповідно до ст. 96 КПК України скласти протокол,
в якому докладно викласти зміст заяви. Цей документ підписується особою,
яка з’явилася з повинною, і посадовою особою, яка прийняла заяву такого
роду. Для перевірки даних, викладених у протоколі, останній може бути
направлений відповідному прокуророві або територіальному органу
Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України. Про результати
перевірки і прийняте рішення повинно бути повідомлено начальникові
кримінально-виправної установи.

Повідомлення, опубліковані в пресі, – це статті, замітки, фейлетони,
інші публікації в періодичній пресі, що містять відомості про злочини,
які готуються або вже вчинені. Наявність у кримінально-процесуальному
законі такого приводу зобо –

226

в’язує органи дізнання, слідчих, прокурорів та судів стежити за
повідомленнями в пресі.

Під пресою розуміють друковані періодичні видання, які виходять під
постійною назвою з періодичністю один і більше номерів (випусків)
протягом року на підставі свідоцтва про деревну реєстрацію, а також
додатки до них у виді видань газетного та журнального типу. /////Не
має значення вид печатного в вданій (приватне, районне, обласне,
центральна газета, журнал тощо) і форма публікації (стаття, лист,
повідомлення). Необхідно, щоб і публікації містилися відомості про факти
з ознаками злочину.

Не є приводом для порушення кримінальної справи замітки,
опубліковані в стінних газетах підприємств, установ та організацій. Якщо
ж повідомлення стінних газет стають відомі органам, компетентним
вирішити питання про порушення кримінальної справи, приводом до нього
буде безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим або судом ознак
злочину.

За повідомленнями, опублікованими у пресі, кримінальні справи, як
правило, порушують прокурори – з метою недопущення паралельних
проваджень.

Статті, замітки, листи, що редакціями газет або журналів не були
опубліковані, але переслані до органів дізнання або слідства, можуть
стати приводом для порушення кримінальної справи як повідомлення
державних установ або громадських організацій.

Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом
ознак злочину означає, що ці органи та безпосередньо особи, незалежно
від чиїхось заяв і повідомлень (тобто приводів, зазначених у пунктах 1-4
ч. 1 ст. 94 КПК України), виявляють ознаки злочину.

Безпосереднє виявлення ознак злочину може мати місце у процесі виконання
службових повноважень особою, яка проводить дізнання, слідчим,
прокурором і судом (суддею) відповідно до покладених на них функцій.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий виявляють ознаки підготовлюваних
або вчинених злочинів під час процесуальної діяльності при провадженні
розслідування у кримінальних справах, які вже порушені. Ознаки злочину
можуть бути виявлені і під час оперативно – розшукових заходів. Якщо при
пере-

1 Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні» від 16 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України,-
1993.- № 1.- Ст. 1; 2004.- № 16.- Ст. 238; 2004.- № 32.- Ст. 394.

227

вірці первинних даних про злочин, отриманих у результатів
оперативно-розшукових дій, орган дізнання пересвідчиться вії
правильності, то є привід для порушення кримінальної сі безпосереднє
виявлення ознак злочину.

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукових діяльність»,
оперативні підрозділи зазначених правоохоронних органів мають право
проводити оперативні і контрольні; закупівлі товарів, предметів і речей,
здійснювати візуальне спостереження у громадських місцях із
застосуванням засобів тем документування, опитувати осіб з їхньої згоди,
витри отримувати і вивчати документи, а також вести інші
інформаційно-пошукові дії.1

Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу нар котичиих
засобів, психотропних речовин і прекурсорів вживанню ними» від 15 лютого
1995 р. падає право орган ведуть боротьбу з такою злочинною діяльністю,
проводити рольну поставку таких засобів для виявлення каналів і їх
надходження у нелегальний обіг (ст. 4); оперативну за таких засобів і
речовин з метою викриття осіб, які займаються торгівлею ними (ст. 5);
огляд транспортних засобів, ванта; знаходиться в них, особистих речей
водія і пасажирів (ст. 8)-

Про безпосереднє виявлення ознак злочину працівника! органів дізнання
складається рапорт, що підлягає розгляду» рівні з іншими приводами для
порушення кримінальної справи

Слідчий безпосередньо виявляє ознаки злочину у процесі досудового
слідства, прокурор – при здійсненні загального нагляду за законністю, а
суд – у процесі судового розгляду справи

Для порушення кримінальної справи у кожному окремому випадку потрібні не
лише законний привід, але і підстава. Згідно ч. 2 ст. 94 КПК України,
підставою для порушення кримінальна справи є достатні дані, що вказують
на наявність ознак злочину.

1 Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від І8 лю-

того 1992 р. // Відомості Верховної Ради України .- 1992.-№22.

Ст. 303; 2001.- № 14.- Ст. 72; 2002.- № 33.- Ст. 236; 2003.- А» 27-

Ст. 209; 2004.- № 8.- Ст. 66; 2005.- № 25.- Ст. 335; 2006.-

Ст. 116.

2 Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу нарко-

тичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанні

ними» від 15 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України.

1995.- № 10.- Ст. 62; 2003.- № 27. – Ст. 209; 2001- № 8,- Ст.66.

228

Підстава для порушення кримінальної справи складається з двох
взаємопов’язаних елементів: наявності ознак злочину в події, що стала
відомою органу дізнання, слідчому, прокуророві і суду; наявності
достатніх даних, па підставі яких встановлюються ознаки вчиненого
злочину або злочину, що готується. Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК України,
ознаками злочину є: визначення діяння злочином у КК України; суспільна
небезпека діяння; його проти – вправність; винність; вчинення діяння
суб’єктом злочину.

§4. Оцінка та засоби перевірки заяв (повідомлень) про злочини

Відповідно до кримінально-процесуального законодавства, за заявою або
повідомленням про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя
зобов’язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:

– порушити кримінальну справу;

– відмовити у порушенні кримінальної справи;

– направити заяву або повідомлення за належністю.

Нормою кримінально-процесуального законодавства (ч. З ст. 97 КЛІК
України) зазначається, що одночасно вживаються всі можливі заходи, щоб
запобігти злочинові або припинити

о. За наявності відповідних підстав, що свідчать про реальну

розу життю та здоров’ю особи, яка повідомила про злочин, слід вжити
необхідних заходів для забезпечення безпеки заявника, а також членів
його сім’ї та близьких родичів, якщо шляхом погроз або інших
протиправних дій щодо них здійснюють проби вплинути на заявника.

Розгляд заяв та повідомлень про злочини полягає в оцінці їх за формою та
змістом. При цьому з’ясовуються такі обставини:

чи достатньо приводів до порушення кримінальної справи;

чи містять факти, про які одержано відомості, ознаки злочину;

за якою статтею кримінального закону може бути кваліфіковано діяння;

за якими конкретними даними визнається, що факти, про які надійшли
відомості, дійсно мали місце;

чи є необхідність, з урахуванням обставин злочину, провести
інвентаризацію товарно-матеріальних цінностей або документальну ревізію
(ч. 1 ст. 66 КПК України);

• чиє необхідність проводити дослідну перевірку і якщо є, то

які дії слід виконати;

229

чи має право даний орган і конкретна посадова особа шукати питання про
порушення кримінальної справи;

чи є обставини, що виключають порушення кримінальна) справи;

кому належить провадити дізнання чи досудове слідство разі порушення
кримінальної справи;

яких має вжити заходів суддя для примирення заяви та особи, на яку
подана скарга, у справах про злочини, що передбачені ст. 106, ч. 1 ст.
107, ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 198 КК України;

які заходи слід вжити для запобігання або припинення зло чину, для
закріплення та збереження слідів злочину.

Коли необхідно перевірити заяву або повідомлення про чин до порушення
справи, така перевірка здійснюється в строї не більше десяти днів,
шляхом провадження процесуальних інших передбачених законом та
незаконними актами дій з збирання, дослідження, перевірки й оцінки
доказів. Подальші продовження цього строку законом не передбачено, що,
на на -шу думку, пояснюється насамперед необхідністю максимальні
наблизити початок розслідування до моменту вчинення злочину, дозволяє
припинити продовження злочинної діяльності. запобігти вчиненню нового
злочину, організувати розкрита злочину по «гарячих слідах» і тим самим
наблизити момент винесення судом вироку особі, яка вчинила злочин.

Кримінально-процесуальне законодавство чітко не виділі засоби перевірки
заяв чи повідомлень про злочини. На наш; думку, є декілька видів засобів
перевірки заяв (повідомлень) про злочини.

1. Закріплені в кримінально-процесуальному законі засоби

збору достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, а саме:

– відібрання пояснень від окремих громадян чи посадовці осіб;

витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК Ук -| раїни);

огляд місця події (ч. 2 ст. 190 КІІК України);

накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів
зв’язку (ч. З ст. 187 КПК України).

2. Відпрацьовані на практиці і такі, що досить часто застосо –

вуються органами досудового розслідування (не передбачені

кримінально-процесуальними нормами):

– вилучення документів;

230

– проведення інвентаризацій, ревізій та аудиторських перевірок (п. 24
ст. 2 Закону України «Про міліцію», Закон України «Про аудиторську
діяльність»);

– проведення оперативно – розшукової діяльності (наприклад, Закон
України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», Закон України
«Про оперативно-розшукову діяльність»);

– особистий огляд і огляд речей (ст. 264 КУпАП);

– вилучення речей і документів (ст. 265 КУиАІІ);

– огляд на стан сп’яніння (ст. 266 КУпАП).

У проекті КПК України (ст. 211) про засоби перевірки заяв та повідомлень
про злочини йдеться більш докладно. Так, попередня перевірка заяви,
повідомлення та іншої інформації про почин здійснюється особою, яка
провадить дізнання, слідчим, прокурором шляхом відібрання пояснень від
окремих громадян або службових осіб, проведення огляду місцевості і
приміщення, розслідування, вилучення або витребування предметів і
документів та їх огляду, призначення судових експертиз, витребування
висновків відомчих перевірок і спеціалістів, інших процесуальних дій,
проведення яких до порушення кримінальної справи передбачено проектом
КПК України.

Отже, з допомогою засобів перевірки заяв та повідомлень про злочини
вирішуються завдання стадії порушення кримінальної справи. Суб’єкти, які
провадять досудове розслідування та здійснюють правосуддя, мають
можливість безпомилково прийняти відповідне законне рішення за
отриманими матеріалами.

§ 5. Процесуальний порядок порушення кримінальної справи

Рішення про порушення кримінальної справи має бути мотивованим,
законним, обґрунтованим і своєчасним. Від виконання цих вимог залежить
виконання завдань кримінального судочинства, зазначених у ст. 2 КПК
України, оскільки процесуальне значення цього документа полягає у тому,
що він дає підставу для досудового розслідування в справі, застосуванню
заходів процесуального примусу й подальшому провадженню додаткових
слідчих дій. Суворе дотримання пред’явлених до

231

зазначеного документа вимог – одна з гаранті м законності і
обґрунтованості порушення кримінальних справ.

Отже, кримінальна справа порушується за наявності три умов:

– законного приводу для порушення кримінальної справи

– достатніх підстав для порушення кримінальної справи

(ст. 98 КПК України);

– відсутність обставин, що виключають порушення крилі

пальної справи (ст. 6 КПК України).

Приймаючи рішення про порушення кримінальної справні слідчий, орган
дізнання, прокурор або суддя виносять постанову, а суд – ухвалу.
Постанова прокурора, слідчого або судді набуває законної сили з моменту
її винесення і підписання ними а постанова дізнавача – з моменту її
затвердження начальники органу дізнання.

Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора і судді складається з
трьох частин: вступної, описово-мотивувальної і резолютивної.

У вступній частині постанови вказуються: дата винесені постанови, місце
(місто, селище), посада, звання особи, яка ви-носить постанову, її
прізвище, які матеріали розглядалися при винесенні постанови.

В описово-мотивувальній частині постанови вказується джерело відомостей
про злочин, що стали приводом для порушення справи, а також куди і коли
ці відомості надійшли. Потік викладаються фактичні відомості, з
вказівкою на наявність ознак конкретного злочину, тобто підстава для
порушена справи, час, місце й інші обставини вчинення злочину.

Після вказівки в описовій частині постанови на кваліфікацію злочину за
відповідною статтею КК України має містиш посилання на статті КПК
України, якими керується орган дізнання, слідчий, прокурор або суд,
ухвалюючи рішення порішити кримінальну справу.

Згідно зі ст. 113 КПК України, якщо справа порушена слід – чим і
прийнята ним до свого провадження, то складається слина постанова про
порушення справи і прийняття її до свого провадження. У ньому разі в
описово-мотивувальній частині постанови зазначається, що слідчий
керувався також положеннями цих норм.

У резолютивній частині постанови міститься рішення при порушення
кримінальної справи. Ця частина постанови випли –

232

ває з описової частини, є її логічним продовженням. У резолютивній
частині обов’язково зазначається стаття КК України, за ознаками якої
кваліфікується діяння, що підлягає розслідуваний), куди направляється
справа або ким приймається до свого провадження.

Копія постанови про порушення справи направляється органом дізнання і
слідчим у добовий термін прокуророві.

Крім того, у разі порушення кримінальної справи копія відповідної
постанови негайно вручається особі, щодо якої порушено справу та
потерпілому. У разі неможливості негайного вручення копія постанови
вручається не пізніше трьох діб з моменту її винесення.

У разі неможливості вручення зазначеним особам копії постанови про
порушення кримінальної справи протягом строків, визначених ч. 1 ст. 982
КПК України, через їх хворобу, неможливість встановлення місця
перебування чи з інших поважних причин, копія постанови вручається
протягом трьох діб з моменту явки, приводу чи встановлення місця
перебування цих осіб.

Якщо особа відмовляється одержати копію постанови про порушення
кримінальної справи, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання,
або суддя складають відповідний протокол.

Представнику потерпілого, захиснику чи законному представнику
підозрюваного або обвинуваченого копія постанови про порушення
кримінальної справи вручається або надсилається на їх письмову вимогу
протягом трьох діб з моменту надходження такої вимоги.

Одночасно з вирішенням питання про порушення кримінальної справи
вживаються заходи до припинення злочину та запобігання повторному
злочину, а також до закріплення та охорони слідів злочину, вилучення
предметів і документів, які мають доказове значення.

Уразі, коли кримінальну справу порушено щодо певної особи, прокурор чи
суддя мають право прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за
межі України до закінчення досудового розслідування чи судового
розгляду, про що виносить мотивовану постанову (ухвалу). Водночас,
згідно зі ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в
Україну громадян України» від 21 січня 1994 р., громадянинові України
може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта (у візі на виїзд),

233

якщо проти нього порушено кримінальну справу.1 Органи,

порушують справу, у тому числі слідчий і орган дізнання, маю; і

можливість попередити чи запобігти виїзду шляхом інформу-

вання підрозділів дозвільної системи про порушення справ і

стосовно відповідної особи.

Після порушення справи:

прокурор направляє справу для провадження досудов- ого слідства або
дізнання;

слідчий розпочинає досудове слідство, а орган дізнанні ; розпочинає
дізнання;

суд справу про злочин, зазначений у ч. 1 ст. 27 КІІК і

України, призначає до розгляду.

Стосовно деяких громадян закон встановлює імунітет він

кримінальної відповідальності, статус повної або часткової (об-

меженної) процесуальної недоторканності.

Недоторканністю володіють передовсім Президент Україні на час виконання
повноважень (ч. 1 ст. 105 Конституції України), народні депутати України
(ст. 80 Конституції України). І ON r c nanaUE3/4E3/4E«?3/4‰3/4x‰i‰Xx‰i‰3/4x hu hu hu hu $ hu $ hu hu hu hu hu hu hu gdu hu hu hu hu hu hu hu " hu & hu & hu & hu gdu yIiTH?TH?AnyI?A]A? hu hu & hu & hu " hu hu hu hu hu hu gdu gdu yyyy^„ gdu A gdu gdu gdu a$gdu a`aFa" hu hu hu hu hu # hu hu hu hu hu gdu gdu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu " hu E?EoaeOAe?aeAe??O”O”OAeO”OaeOAe?aeOAeae?aeOaeOAeOAes?aeAe hu hu & hu hu hu hu hu hu hu ??A hu & hu hu hu hu hu hu R~R?SASeSeSoVoVoeVFXHXJXLXiTHI1/4« «TH‘TH?«?«?«TH‘ ‘«?«‘q‘a‘a ‘ a‘ hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu YfYOYOYUYPZTH]R^d^iUE1/2U®F“®n]FRA®0® hu hu hu hu hu & hu hu hu hu hu hu hu & hu hthhrici¤ioaeOAeae°Aeae?‹aeOAeaeOAeyaeeoaeAeaeQ& hu & hu # hu hu & hu & hu hu hu hu hu gdu t„toetruDvFvlw?wiUI1/2I®?®I®I?I??r?^?r?I?I?I?IL" hu & hu hu hu hu hu hu hu hu hu & hu xx?xpyOyUyozuzj{f|h|U|V}¦}?}°}o}o}p~z~iUAE»¬›¬?¬yh¬y›h¬WL¬»h; hu hu hu hu hu hu hu hu hu & hu & hu " hu gdu ????????A hu hu & hu hu hu hu hu & hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu L’N’p’°’1/4’?•?•–z–b—d—O—a—P?A??™&?`?b?O?L›,?.?iUE???E?E?E?™?…??t???i??E ??E?i?E?i hu hu & hu hu hu hu hu hu & hu gdu ^?????A FrYiaI»a°Y”a°»?»a°ra”»a°”»aa°iaOa" hu hu hu hu hu hu hu hu & hu hu hu ©©T©|©?©j?Ae«8¬J¬h¬o¬n\®^®d®e®b?nana*AEaµ¤a*aAEa*“aAEaAEaAEanaAEapeTa hu hu hu & hu hu hu hu hu hu hu hu gdu O’OAOpO_ON?O?Op?_O hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu " hu ?|?~???„?†???o?6A8A?A"A?A A„AAzAoAfAeTHAeiaOaOiA?aiaOc‘OnaOan]iaLi]ai hu hu hu # hu hu hu " hu & hu hu hu hu gdu gdu gdu gdu gdu gdu gdu I?I?IDIrI–I?I?Id?a?a?naeOAeaeAe°AenaeAenae?nAe?ae?nae?n?zaen?aen?n?n°Aei Ae?ae hu & hu hu hu & hu hu hu hu hu gdu gdu gdu gdu gdu gdu a–aoa*AE·*·*·Y*·”·…·Yq”·…·a·*·…·AE·*·”AE·*·AE hu & hu hu hu " hu hu hu hu hu hu gdu c?c?c?c?i?i?i i i"iaeiO?Oe?JnPnTnJonan*I»n*n*n*§*»–…nt*n»n…bnan»n*n»ana*I" hu hu hu hu & hu hu hu hu hu hu & F nananOAe?Aen¤nOnAeanAenOAenAen”n¤nanAenAeanO”n?r? hu hu hu hu hu hu hu hu hu ??&? ??????????A iaeUA±?ae?n?]?L; hu hu hu hu hu hu " hu & hu & hu hu hu hu ??&? ??&? ` O Ue??Ue|obQUe hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu ( hu gdu ??&? ??&? I3/4I3/4i3/4F}3/4iI3/4F®3/4i& hu " hu & hu hu hu hu hu hu hu gdu iaNaAa°a°a°a???a?|?h?a?aWa?a hu & hu # hu hu =I@? hu " hu hu hu hu hu iTHITH3/4i3/4?3/4‘3/4i}i}iTH?3/4‘3/4?TH3/4‘rgr‘3/4‘TH3/4 hu hu & hu hu hu hu hu hu hu hu gdu gdu gdu `„4uegdu gdu gdu naI»I¬I¬›¬‹¬I¬I¬?¬I¬?¬oI¬o?‹¬^ hu hu hu hu hu hu & hu hu hu hu iaOAE»a?a™aOa‡aO™a™xaga?aOa‡agaOaV hu hu hu " hu hu hu hu hu hu hu hu gdu iTHI3/4i3/4i3/4?3/4i3/4??3/4q?]Ii3/4qIi3/4?3/4& hu & hu " hu hu hu hu hu hu hu hu hu ????????A hu hu hu " hu & hu hu hu hu hu hu hu hu naeOnaenaenaeCµaen¦nae•„aern`naenaenaen¦n" hu " hu hu hu hu # hu hu hu hu hu gdu gdu gdu gdu gdu gdu gdu nae*I*1/21/2ae1/2n1/2ae1/2›ae1/2‡v1/2aebQ1/2* hu & hu hu & hu " hu hu hu hu hu hu hu na*AE·¦·¦·•·¦AE·AE„AEs·^·AEJ& hu ( hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu ?hu hu hu hu hu hu hu " hu ??????A iaeOAeOaeAeO?c?OAeO‘Ae?Ae?Ae‘OaeO‘AeO‘AeqO‘AeOae]& hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu Aeo]AeMAeoAe hu # hu # hu hu " hu hu hu hu hu hu hu gdu hu hu " hu hu ( hu hu hu hu hu gdu gdu hu hu hu hu hu hu - hu & hu hu hu hu " hu hu hu - hu & hu - hu hu hu hu hu - hu hu hu - hu oeUoeUoeUIU»o?oIoIoIUIUIoI??IsIUIUIcUI hu ( hu " hu hu hu hu hu hu hu hu & F gdu gdu oae*ae*ae*ae*ae*ae*oae*ae*Eae*ae*ae*ae*ae*aeE*ae*o»?o*?*‰*?o* hu hu hu hu hu hu hu hu " hu & hu hu hu hu hu hu hu & hu iaI?¦•„•aiap\HpH\p\p7 hu & hu & hu & hu hu hu # hu & hu & hu hu hu TH~mTHI I\IK\IK hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu gdu gdu gdu gdu gdu gdu iTHI1/4?‹1/4?w?I‹‹Il]l]il‹iRl hu hu hu & hu hu hu hu hu hu hu hu " $ I a“a*^N*a? hu hu % hu " hu hu & hu hu hu hu hu hu ????????A !Z!Ae!AE!"V"\"^"?"?"”"?"?"u#ue#,$naIn?n?n¤n“n?n¤n?n?n?¤n?n¤ntntn¤?n¤n¤c hu hu hu hu hu hu hu # hu hu hu gdu gdu gdu gdu yyyya$gdu gdu ITH~I¤3/4THmTHI¤TH3/4I¤I3/4\ hu hu hu ( hu hu hu hu hu hu hu ??????A µNnNµ~mNµ[~ma" hu hu hu # hu & hu hu hu hu hu hu hu # hu hu hu hu hu hu # hu hu hu hu BnBiTHIAe?IiI?THcTHITHI“I?‚THIq`“O hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu " hu & hu # hu hu hu # hu hu hu hu hu # hu GXGZG?GTHGTHIH>IxIzI~IOJHKAeKDL3/4LALiaI»?»a›a»?»ia›a›a‡veTI hu

& hu

????????A

X$Xiss?ssAss?ssFssAss”ss”ss”ss”ss”ssA?Ass”ssrssr?assFss”ss hu

” hu

( hu

“‚c‚’?$„d„o…u…j†nanan*C·n¦n•?•¦•r*a*¦n¦n¦r¦n•¦•a¦nan*n hu

# hu

gdu

yyyya$gdu

gdu

?‚n\‚IL‚I‚:I” hu

# hu

& hu

–:››@›`›1/4›~???????1/4?Ae??? ?JcLc*F,FNF?F”F–Fv?x?L®^®E®I®na*aAEaµa*
a*Ya‘?ananaqaaaqaqaqaqa*aaa* hu

& hu

gdu

?H?p?°?e?&???O?»@»p»?»1/4
1/4b1/4iTHOAeµAe¤“AeµAeµAe?AeµAeµAeOAeµAe?AeOAeµAeOAeµAeµAeµAeµAeµAeµAeO
AeµAeµAeµAe hu

” hu

hnn

” hu

# hu

& hu

hnn

????????A

UePUe?UeaUeY\TH`THia?a?a?aAa?a?a?¤aAaAaAa¤aAa¤a•a•a¤a•a¤a•a•a•a•a?# hu

” hu

gdu

a®a®O®a# hu

# hu

” hu

( hu

????????A

o o”o?oUeoaonopoto?oioZoeiaNaNANi·YNANANANANANANAN·”NAN·?l[N hu

& hu

” hu

na*C·*§*–…t…a–…ea…–aTCT…T– hu

On> hu

# hu

gdu

iTHiIiTHi1/4THciTH‘ic}TH‘THikicV) hu

# hu

& hu

????????gdu

gdu

yyyy]„ a$gdu

gdu

iOiOC¶Y–‡ve‡Z‡K9‡” hu

& hu

” hu

gdu

I?I hu

( hu

# hu

nana*AEµ*¦•„sb„Q*@/ hu

????A

gdu

iaNA??N??A?AiNaNXGaG hu

* hu

& hu

gdu

????????A

iTHI3/4I?‹??o^MoB0″ hu

naIanAe?aca‘Ae‘?a?????nAe‘n‘o‘?Ae^an hu

” hu

????????A

gdu

a$gdu

gdu

nanananananan*AEnAEµAEananana*na?™n?nxng hu

??????A

naeOAeO?cnae“nae“?“?“?“?“?“vaeeT hu

” hu

gdu

nananana*Cn?n*???†n?nw*nwnwngUnwn” hu

” hu

( hu

????????A

issOA¶A¶A¶OA§AOAOAOA?A?AOAO?O?A?A?A?A?AO?A?A?A?A?A?A( hu

gdu

oae*ae*ae*aeo*ae*ae*Eoae*ae*ae*ae*aeoae*ae*ae*ae*ae*ae*aeo*ae*ae*ae*ae*a
e*aeo*ae*ae*o*aeo*aeo? hu

iaeOAEOAEOAEOAEOAEOAEaeAEµ¤µ“AEaeµAEae“µAEµ“µ“‚qAEµAEae“ hu

gdu

yyyy]„Ogdu

gdu

yyyy^„ gdu

a$gdu

?NaNaNaNaNa~N~N~N~N~N~m\m hu

? hu

gdu

iTHiI1/4I1/4iTHicc‘?qcq1/4I`ii hu

gdu

” hu

gdu

iTHITH1/4«?‘«I«?‘}ITHI?«TH?‘I}I«THI?‘i}i}& hu

& hu

iTHiI3/43/4?i‹zIkIkiZI8 hu

iTHOE?cE“„“„“„“„“„“„“„“„“u“u“u“E“e hu

# hu

& hu

gdu

yyyya$gdu

gdu

” hu

??A

naOAeµAeµ?µ?µ›µ›µ›µ›µ›‹µ›µ|›|›m›\m›‹›m hu

gdu

” hu

( hu

” hu

( hu

na*Aa*Aa*a*°a!a!a!a*‘*a!a*a!a?aq`aqa hu

( hu

” hu

iTHiI1/4I?‹?‹I|qZiIiIiIiq hu

, hu

??y^„ gdu

yyyy^„Rgdu

gdu

a’ hu

” hu

gdu

iUeE1/4±E1/4±1/4 E 1/4±1/4 1/4?1/4 E1/41/4± n]L hu

” hu

# hu

iTHiTHIA????“?‚?q?IfIWIF hu

?a‚iasasa‚_M# hu

& hu

????????A

# hu

?2??A

” hu

# hu

nan?A?anaA?ananaA?a?ananana?F‘‘sbaAa hu

# hu

” hu

gdu

yyyy^„u`„>ya$gdu

gdu

? ??A

oae*aeAEµoae¦oae•„•„•„w•„•ae*fU¦o hu

ia??°???????}l[?J9?? hu

& hu

iaI3/4I?¤a•?{•{•{?jYjY{•{H hu

aO hu

) hu

gdu

# hu

” hu

????????A

iTHIAIA?TH?TH?TH?TH?TH?TH?¤IAIAIAIAIAIAIAI¤ITH“†uTH hu

gdu

yyyy^„ssgdu

gdu

eTHIA°AI!IAIAI!I!I!A!A–A!A–A–IA‹ziX hu

) hu

iTHIA?A¤“‚“q“q“q“q“q“q“q“q“q“q“q“_“q“# hu

oaeOaeAe?Ae?Oc‘c?o?o??^?^?AeOM hu

iTHI1/4I«THiTHiTH«THiTHI?«?«‹?Io‹?«^«I hu

gdu

iTHI1/4«1/4I?I1/4‹|ITH1/4?‹q?ITH‹q?`?‹|‹|‹|‹|‹|‹ hu

na*AEµ¤*”„*anana*nananananana*nansnb hu

????????A

oaeOA±c—†c—†A†cucdScBA—c hu

nTHI?°?°???°?°???}l}l[J[l hu

% hu

iTHiI1/4I?‹??qaa?aaMTH& hu

h)b

??????A

# hu

h)b

” hu

h)b

gdu

naOEOEOEOEaOaO?O?O?O?E§•§•??O?O?Osh hu

# hu

” hu

iTHiIAe?c?‘n]n]L;LTH hu

” hu

A ae?q?aeO`?ae?q?O?ae?O?ae hu

gdu

ia??®??a®?®?}??aiaXG hu

& hu

¬?{¬ojYHY7 hu

” hu

& hu

gdu

yyyya$gdu

gdu

iaIi3/4Ia?a¤a•a¤•„sbQbQ@ hu

iTHiIAIAIAIAIAIµ¤“¤“‚q‚]L hu

& hu

iTHITH3/4THIii?‘3/4‚3/4?3/4‚3/4q`qO> hu

a hu

# hu

% hu

gdu

iTHI1/4Ic“‚“‚q‚`cQ@ hu

?~?~?sbQbA? hu

Ii{II3/4iIlI3/4[3/4I3/4i hu

# hu

gdu

yyyy]„ a$gdu

gdu

nanananNAnanN???n?~njYHYn hu

& hu

????????A

oaeOoAe?c?cAe‘?‘c‘o‘Ae`O`oO> hu

?hu

” hu

gdu

yyyy]„ a$gdu

gdu

iTHiI3/4?¤?“‚3/4?q`qO>3/4 hu

iTHOAeOAeµAe¦Ae•Ae¦TH„Ae•AesAe•OTHsAeOAedAeS hu

h“

?ANA|AkZkZkZkZkZkZO hu

” hu

I«? ?I«I q?q?q?q?q?_” hu

p’p_N hu

” hu

oaeUIae»?™»?vaeeaeTC2 hu

# hu

iUeI1/4UeII?‹?zizXG5ziz# hu

# hu

‚n]i]Li]1/4i?i‚ hu

& hu

I3/4P@¤P hu

” hu

??????A

mn]nL;L;L hu

THI>|ZI hu

iTHIAe?I¤“‚wfUDTH3 hu

±?qb±bqbqbQ±Q@Q hu

????A

% hu

gdu

iUEU»°?U?»°}l[J9 hu

& hu

# hu

gdu

yyyy]„ gdu

gdu

iTHI1/4«?‰x‰d‰SB‰1 hu

& hu

naI3/4In?™a?zi™n™i™?™I™XD& hu

& hu

gdu

yyyya$gdu

gdu

# hu

& hu

” hu

& hu

n}n?nl hu

” hu

3/4‚3/4‚?p^3/4?M

e i ` iaIaiaAea?ci‘aAe?‘?n\K?Aei?aAecic hu # hu # hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu & hu hu % hu hu hu hu yyyya$gdu ~ iUeEUe??™?wfUe[?J?Ue?[?9?Ue hu hu hu hu hu hu hu hu hu # hu hu # hu gdu gdu gdu gdu & gdu gdu n?n?nInnnaI3/4nIcInInI]n]c hu % hu hu hu hu hu hu hu hu hu & hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu E uE ueE tF aeF ZG ?G H DI ”I –I II dJ hJ tJ @K FK nK THK :L @L
iTHIi3/4iTH3/4?3/4iI?TH?THiITH3/4F3/4’?’3/4?3/4’3/4’3/4ik) hu

# hu

????????A

Z ?Z ?Z h[ n\ ae\ iaOA°A°O°??°O?O??OA??OaA?O?AOa{OAOajA°?O? hu

% hu

aZI& hu

” hu

??????A

|k|knZI8nana hu

& hu

# hu

iTHIiIiTH3/4IiI??TH3/4iI??I?y?I?fZJ hu

% hu

) hu

& hu

gdu

ncRc hu

????????A

OeAOeFOeop^oF?FMFOeoFMA hu

# hu

AeIAeIoI\I% hu

” hu

E †E 2E ?E THE aE AI >I ueI thI tI (N ?O zO oeO fO aeO ?O ?O “Oe ¤Oe ¦Oe
?Oe ¶Oe AEOe .* iaOaOaOaOAeO?aOc‘aOc‘cacaOc?aO?acaca?aOa?O?Oa‘ hu

gdu

yyyya$gdu

gdu

??????A

O ^O `O OeO OO vU *U „U †U oeU nUe aUe ZY OY FTH ATH

e e i o u 3/4 nae*aeA*aeA*A*ae*?ae*¤’†¤†*ae*ae*ae*ae*vAaeeae* hu hu hu # hu hu hu " hu hu hu hu gdu ?и??A gdu ??????????A?3/4 Ue " 4, H, J, ?, ?, a/ a/ ae/ e/ i/ 0 f0 0 c0 ?0 ¬0 ¶0 I0 Oe0 ^4 `4 ?4 Ue6 TH6 a6 ae6 iYiYOYOYOYOYOYAY°OY?YAOAY‹zYOYOYj°YO°YOjY hu hu & hu hu " hu hu hu hu % hu gdu gdu yyyya$gdu gdu gdu gdu gdu gdu gdu ????A P P issOssOssOssAssAssOssOss°ss°ss??}?}°l???lssOl°ssl}ssO hu hu hu hu hu % hu hu hu " hu Q ‚Q oQ oeQ 6T 8T >T @T ?T ’T ?T ET ?U vV ‚V OV OeV \W OeW “X 0X :X ^Y
iTHI1/4±c±c±1/4c1/4‘?coc±^1/4IMIc hu

??????A

c zc uec thc iYOA°A?Y?YOY?}Yl°O}[?YO[?Y°OlO°YO hu

% hu

i ’i ai aei aei ?j Hk ?k k iUiUiE?i??›??y?i?X?i?EG?? hu

& hu

) hu

o o ‚o xp lq aeq eq fr ar Zs THs Rt iaOAO°??}Ol}?[O[IO[}OlO?O[lA” hu

& hu

gdu

& hu

# hu

aiAeaiaAea|a|aOaOaAegAe) hu

) hu

gdu

yyyya$gdu

gdu

F ?F ¤ L¤ N¤ 6Y ¶Y ¦ nanIn3/4n?c?‘?‘no‘?an^‘?M hu

? ^? `? ®? D« Ae« o« ?¬ ~ ae ae i o l®
iTHI3/4iiTHI?3/4‘||k3/4Z3/4I3/4‘i3/4 hu

) hu

gdu

`„#ugdu

gdu

yyyya$gdu

gdu

nInkI hu

” hu

& hu

jEj?E? hu

& hu

# hu

??A

O †O oeO oO BO DO ?O ?O &O *Oe ,Oe Oe oOe uOe ae* O ?O ?O fU aU
iTHIAe?c‘IAe‘}IAe‘IAeIAeIiIcIicAeIAeiIlIAeiIAe‘I‘Iil hu

& hu

gdu

yyyy^„uegdu

gdu

a$gdu

gdu

a› hu

” hu

# hu

gdu

nKn hu

” hu

% hu

????A

# hu

?hu

iaeiOaeOaeOAeO?OiOiO?aeOae?OaeOae?O?OaeO{aeOaeji hu

” hu

( hu

gdu

ygdu

gdu

iTHITHI3/4?c‘ITH?Ii3/4I3/4?3/4?nZTH‘3/4?3/4?3/4?i& hu

# hu

yyyy^„ogdu

gdu

yyyya$gdu

gdu

eUE·E§E·EU–E‹E‹EzE§E‹E‹E‹E‹E‹E‹EiE hu

% hu

) hu

ississOssOssAss?ssOc‘?‘ssOo?ssO‘ssOss‘?o^css hu

” hu

??????A

iaI3/4??‹?zaiXIaMiI?IM?‹ hu

iaeOaeOAeO?OaeAeOaecOc‘Ae‘O?Oae‘c‘Oae?‘O?‘O?Oae?‘?c‘o hu

gdu

yyyya$gdu

gdu

??????A

aeOaemµ“µOae¤aeO“\¤OiOiO“O¤“ae hu

& hu

# hu

j hu

iTHIAeIAeIAeIAeIAeI?cI?IAeIAeI‘?‘oAeo?I?o‘I?^ hu

” hu

? o? ?^M

4′

gdu

??????A??

?Т?Т hu

# hu

4′

6′

8′

B’

?’

–(

TH-

„0

gdu

yyyy^„2gdu

yyyya$gdu

gdu

A th+

oe,

Ue-

TH-

3/4/

iUE·¦›?yjy?jZj›¦H¦jyj›Ej›Ej?# hu

& hu

# hu

-7

†8

”8

–8

????????A?|4

ae4

–5

-7

”7

–8

’9

1/4:

®A

’B

¬C

?’ hu

%P:

1/4J

3/4J

gdu

??????????A??D

†G

oeG

aeH

1/4J

”O

’P

naeOAe?c?ae‹c?cO?n|nkZnknaecZOAeI hu

, hu

¶\

3/4\

gdu

^„¦`„a$gdu

’P

THR

¦Z

¬\

Ae_Ae hu

3/4\

¬_

Oe`

”c

n |n ~n †n ?n ?n ?n o †o rp ip aq Nr Er Fs iaOiAe?c?‘Ae?iaO?coaOaO^Oai?Ae?a?Ae hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????????A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu hu hu hu & hu hu hu j} e} h~ O~ R T ‚ a‚ ^? Ue? ae? V„ X„ Z„ 1/4„ 3/4„ 0… ?… $† D† F† ?† ¦‡ ?‡ ?‡ (? d? f? ?? hu hu hu hu hu # hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ????????A? ?? *‹ l‹ n‹ Oe‹ 4? 6? ¤? ? x? i? >‘

J‘

L‘

3/4‘

*’

,’

4’

8’

?’

“

z“

i“

R”

1/4”

3/4”

2•

D•

¬•

“–

–

c–

iTHI3/4IcTH‘THITHi‘IcicIc?IcTHI?IcnTH]?c hu

# hu

??????????A?c–

I–

?–

—

u—

ue—

TH?

*™

,™

›

?›

ue›

¦?

n¤

a¤

,¦

„¦

th¦

b§

Oe§

O§

!I1/2?Ii1/2i!i1/2?1/2IIn1/2ni? hu

# hu

????????A?O§

Ue§

TH§

😕

®? "« ’« i« ?« `¬ a¬ Z Ue \® O® L? AE? D° :± ?± iaI3/4?caI‘?o?3/4^M?

41/4

61/4

?3/4

O3/4

OeAe

OAe

’A

”A

¤I

j hu

( hu

” hu

????????A?”E

¤I

?Oe

gdu

????A?lO

?Oe

ueOe

AeO

AEO

OeO

OeU

?Ue

OUe

oTH

uTH

®c

°c

& hu

( hu

” hu

#?Oe

AeO

OUe

uTH

gdu

??????????A??

????????A?°c

thc

Uee

THe

aee

1/4e

Uee

THe

iaeOaeOaeOAOaeOae?OYOae”?OYnYnaeOHO hu

( hu

THe

3/4o

?oe

gdu

????????A?Xi

Aei

` e gdu gdu gdu gdu gdu yyyya$gdu gdu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu hu hu hu hu hu hu hu ae e XZaeL N V X Z ?p?AeiAeaO hu j hu hu # hu hu hu hu hu hu gdu gdu gdu yyyy^„ gdu gdu gdu -|-iTHI1/4«?‘1/4iI?o1/4?‘1/4??«?o?i^ioi^Mo hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu gdu On]NOnNO=n hu hu hu hu hu " hu hu hu hu hu hu hu ??????????A?ae$d%a%a%T&AE&>‘?’ (U(Ue(J)n)p)Ae)AE)a)\*
?*‚*TH*iTHOA?c?‘?O}kOAYAH‘6‘# hu

# hu

” hu

& hu

†t=e=&>(>X>Z>A>A>iUE?§–…t…eTIEt?eIeI…8 hu

( hu

F*F,FiTHI1/4«1/4«?i1/4«1/4i?‹|q_q_|q|_|q_|q|‹|” hu

gdu

K|KoKlLTHLaLPMIMiTHOAeOAe?cAeO‘?‘o‘Oc^c?O^M hu

\f\j\I\iaOAe?cO“aO„atOatOaOaOacaROacRata hu

j hu

gdu

YOi# hu

) hu

” hu

% hu

F„u„aP?P.u„ hu

& hu

# hu

) hu

& hu

????A

nO?Ae?AepAec?cnO?‘nOAe‘AeOnOn hu

gdu

a$gdu

gdu

§issOssOssOssOssOssOssAessO?O¤ssAeOssOssOss”ssAeOssOAess?oO hu

& hu

j hu

” hu

gdu

yyyya$gdu

gdu

j hu

# hu

) hu

& hu

??????A

CiaI3/4a?cI3/4a?3/4c3/4?3/4I?I‘a?a?}lIa?c‘a?ia hu

& hu

j hu

gdu

yyyy^„ gdu

gdu

avaea a&a:a

°a(a a?apaeZaIaBae3/4ae oaeOaeOaeA?Ac?c‘caeA?ae?c‘?c?o?o^c^c‘c?cA hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu " hu & hu hu hu hu hu hu hu hu gdu gdu gdu yyyya$gdu gdu gdu & hu # hu hu " hu hu hu hu ????A ??A?????????????????. ? ? ? ? ? ? ? ? hu hu hu hu hu hu hu ??? ? ? ? ? ? ? ??????????A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?hu hu hu hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?? hu hu # hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?yya$gdu gdu gdu gdu gdu gdu gdu A ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?hu hu # hu hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ????gdu gdu gdu gdu gdu gdu yyyya$gdu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu # hu hu hu hu hu hu hu $? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?V??A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?Т hu hu hu hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu hu hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? & hu hu hu hu hu hu hu -? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????A ??????????A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т??y?Т hu hu hu hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? gdu gdu $a$gdu gdu gdu gdu gdu gdu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu hu hu ) hu hu ) hu % hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????????A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu hu hu hu " hu hu hu hu $? ? ? ? ? ? ? ??????A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?? hu hu hu % hu hu hu hu *? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ????A ??????????A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????????A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu # hu hu & hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??A ??A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu & hu hu hu hu hu hu -? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????????A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т??y?Т hu hu hu hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? # hu hu & hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu hu hu hu hu hu hu hu $? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ????????A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu hu $ hu ' hu * hu $ hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??A?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?hu hu " hu " hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? gdu yyyya$gdu gdu gdu gdu gdu gdu A ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu hu hu hu hu hu hu hu ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu * gdu gdu iTHOA±THA ‘O‘?n±O±]?TH‘O‘?‘O]?‘L hu hu # hu hu hu hu hu hu hu hu hu ??????A hu hu hu hu hu hu hu hu gdu gdu naeOnaeAe?OaenaeAenaecOAenaeAe‘O?‘nAen?npnaeOAe?naenaen‘cnAe hu hu hu hu hu hu hu hu hu ??????A iTHOATHi±THiTHcO‘OcO±?o^O^o?±‘c‘O±o?^o?‘ hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu iTHI1/4«I1/4iIi?iIi1/4I‰zoi1/4ozo^THzMzo hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu iTHITHi3/4?c‘I3/4?3/4?3/4?TH3/4?3/4o‘c3/4iTHI?]?i?3/4o# hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu iTHI3/4?II‘?I‘?o3/4?I‘3/4^iMi3/4i3/4‘ hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu gdu & FM yyyy^„Agdu gdu gdu gdu gdu A OA{ama[Oa[Oa[Oa[O" hu hu ( hu hu hu hu hu hu hu " hu gdu gdu gdu „ yyyy^„ gdu & FM yyyy^„Agdu oFlo[Jo hu hu $ hu hu $ hu hu hu hu " hu hu hu iUE?E????E}???E}l?E?l??Xl?????& hu hu hu hu hu hu hu hu hu & hu & FN yyyy^„uegdu iaOAeaAeaAe?aca?a?i‘i?o‘oi?aOAei?^iOAe hu hu hu hu hu hu hu hu hu hu iOAe?c?‘‚w?Ae?cfwUDw3 hu hu hu hu hu hu hu hu hu & hu & hu & hu naI3/4™™?ItItbnWnF5n hu hu hu " hu & hu hu & hu hu hu hu hu hu oaeOaeOAeoAeae?ae?O?AecO‘Oaeoc??O?cAeoAeo‘oOoAeaeo hu hu hu hu hu hu hu hu hu gdu hu # hu hu hu hu hu hu hu , hu hu hu hu hu hu hu hu & hu hu eOA±c‘?cudedS

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Назаров В. В., Омельяненко Г. М. 2008 – Кримiнальний процес України (книга)