Шепiтько В.Ю. 1998 – Кримiналiстична тактика i методика розслiдування
злочинiв
1. Поняття і предмет криміналістичної тактики
У період зародження криміналістики як самостійної галузі знання тактика
розглядалась як частина поліцейської (кримінальної) техніки. У працях
вчених Австро-Угорщини і Німеччини Г. Гросса, А. Вейнгарта, Г.
Шнейкерта, В. Штібера та ін. відбилися перші уявлення про
криміналістичну тактику. Зокрема, А. Вейнгарт вказував, що у боротьбі зі
злочинністю, як і на війні, насамперед необхідні енергійна діяльність,
прояв особистої ініціативи та швидкість. Розпочинаючи розслідування з
можливою поспішністю, не треба діяти необмірковано та наздогад’.
Слово “тактика” означає теорію і практику підготовки та проведення бою.
В більш загальному розумінні — це система засобів, спрямованих на
досягнення визначеної мети через боротьбу, зіткнення інтересів та
подолання опору. Розслідування злочинів звичайно здійснюється у ситуації
конфлікту інтересів, протидії зацікавлених осіб. Термін “тактика” у
криміналістиці має деякі елементи умовності, оскільки вона не рівноцінна
воєнній тактиці. Криміналістичну тактику не можна зводити тільки до тих
способів, які приводять до усунення конфліктних взаємозв’язків та
протидії.
Погляди на зміст і сутність тактики неодноразово зазнавали змін у теорії
криміналістики. Історія науки знає різноманітні терміни, що визначали її
поняття: кримінальна тактика, слідча тактика, криміналістична тактика.
Змінювалась не тільки назва тактики, а й її зміст. Процес становлення і
розвитку тактики йшов від вивчення особи злочинця та засобів вчинення
злочинів, розробки найкращих методів їх розкриття до дослідження
прийомів провадження окремих слідчих (судових) дій.
Криміналістична тактика є відносно самостійною частиною науки
криміналістики. Це система наукових положень і рекомендацій щодо
організації та планування попереднього і судового слідства, які
розробляються на основі визначення оптимальної лінії поведінки осіб,
прийомів провадження слідчих і судових дій, спрямованих на збирання і
дослідження доказів та встановлення обставин, що сприяли вчиненню
злочину.
У структурному відношенні в тактиці виділяються два розділи. Перший
містить так звані загальні положення (вчення про криміналістичну версію,
планування розслідування, взаємодію слідчого з органами дізнання,
залучення громадськості до розслідування злочинів), другий включає
положення щодо тактики провадження окремих слідчих дій. Таке розуміння
тактики та її структури має найбільш загальний характер і є
загальновизнаним. Проте воно звужує сферу застосування та межі
криміналістичної тактики, характеризуючи її тільки стосовно окремих
слідчих дій.
Судова тактика у теоретичному аспекті залишається до цього часу
недостатньо дослідженою. Проблеми застосування судом даних
криміналістики знайшли своє відображення у концепції Л. Ю. Ароцкера
(1965), який писав, що визначення черговості встановлення фактів по
справі, послідовність провадження судових дій, побудова судового
слідства відповідно до характеру кримінальної справи (категорії злочину)
— всі ці положення криміналістичної тактики мають бути відомі суду.
Судова реформа в Україні ставить за мету звільнити суд від виконання
функції обвинувачення. Суд повинен вислухати погляди сторін, що
змагаються (державного обвинувача та захисника), про доведеність
обвинувачення, перевірити наявні у справі докази. Конституція України як
принципи судочинства оголошує рівність усіх учасників процесу перед
законом та судом, змагальність сторін та свободу у поданні суду своїх
доказів.
З урахуванням цього конституційного положення одержує нову якість і
тактика провадження таких судових дій, як допит, очна ставка,
пред’явлення для впізнання, огляд місця події та ін. У зв’язку з цим
можна говорити про тактику суду (судді), тактику державного
обвинувачення і тактику професійного захисту.
Дискусійними залишаються питання про тактику оперативно-розшукових
заходів і тактику розшуку. Процес становлення теорії
оперативно-розшукової діяльності як самостійної галузі наукового знання
багато в чому схожий з історією розвитку криміналістики: спочатку
елементи цієї теорії та практичні рекомендації з проведення
оперативно-розшукових заходів розроблялися у розділі кримінальної
тактики.
Розшукова діяльність є функцією органів дізнання та попереднього
слідства. Розшукова діяльність органів дізнання має непроцесуальний,
переважно розвідувальний характер та здійснюється спеціальними засобами.
Тактика провадження оперативно-розшукових заходів повинна посісти
відповідне місце не тільки у теорії оперативно-розшукової діяльності, а
й у криміналістиці. Це пов’язано з тим, що хоч природа
оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності різна,
однак існує тенденція до легалізації та надання доказової сили
оперативно-розшуковим заходам.
Необґрунтовано забутою є тактика злочинної діяльності (кримінальна
тактика), яка визначає типові способи вчинення та приховування злочинів,
форми поведінки злочинця, його психологічний портрет, особливості
протидії зацікавлених осіб, створення інсценувань та фальсифікацій.
У злочинців в процесі злочинної діяльності виробляються своєрідні вміння
та навички, звички та схильності, тобто “злочинний почерк”. Схильність
до вчинення злочинів певним способом є передумовою кримінальної
професіоналізації. Знання специфіки способів професійної злочинної
діяльності — ключ до виявлення винуватих.
Сучасна криміналістична теорія не має достатньої кількості досліджень в
галузі тактики злочинної діяльності та не виділяє її у своїй структурі.
Разом з тим особливості кримінальної тактики необхідно враховувати
судово-слідчим працівникам під час провадження процесуальних дій,
виявлення слідів злочину, встановлення неправдивих відображень —
негативних обставин.
Тенденції розвитку криміналістичної тактики потребують розширення меж її
дослідження. За своїм змістом криміналістична тактика повинна мати
трирівневу структуру: 1) загальні положення (поняття і предмет
криміналістичної тактики, її принципи, елементи планування і організація
розслідування, вчення про криміналістичну версію та ін.); 2) підгалузі
(слідча тактика, судова тактика, тактика розшукової діяльності, тактика
злочинної діяльності); 3) окремі наукові теорії (теорія прийняття
тактичних рішень, теорія слідчої ситуації, теорія систематизації
тактичних прийомів та ін.).
Оскільки тактика є частиною криміналістичної науки, вона не може не
включати до себе деяких її положень. Це можуть бути окремі
криміналістичні теорії або їх структурні підрозділи. Окремі наукові
теорії у криміналістичній тактиці мають різний ступінь сформованості.
Тому вона є відкритою системою, яка характеризується появою нових
теорій.
Структурність криміналістичної тактики можна простежити на її
елементному складі. Такий склад передбачає виділення тих “часток”, на
яких ґрунтується тактика: 1) тактичний прийом як спосіб здійснення
процесуальної дії, спрямований на досягнення її мети;
2) тактична рекомендація — науково обґрунтована та перевірена практикою
порада щодо вибору і застосування засобів, прийомів та форм поведінки;
3)система (підсистема) тактичних прийомів — упорядкована сукупність
взаємопов’язаних та взаємообумовлених прийомів, що мають цільову
спрямованість у процесі її реалізації (іноді систему тактичних прийомів
іменують тактичною комбінацією); 4) тактика слідчої (судової,
оперативно-розшукової) дії, яка охоплює весь типовий тактичний комплекс
можливого її здійснення, реалізації; 5) система слідчих або інших дій
(тактична операція), яка спрямована на виконання завдання розслідування
у відповідній слідчій ситуації.
Криміналістична тактика тісно пов’язана з іншими розділами
криміналістики — криміналістичною технікою та методикою розслідування
окремих видів злочинів. Тактика провадження тих або інших процесуальних
дій змінюється залежно від характеру задіяних засобів та прийомів
криміналістичної техніки. Використання технічних засобів передбачає їх
тактичне обґрунтування та доцільність. Взаємозв’язок криміналістичної
тактики і методики розслідування окремих видів злочинів визначається
тим, що рекомендації тактики реалізуються тільки через методику
розслідування з урахуванням специфічних рис конкретного виду злочину.
2. Тактичний прийом як елемент криміналістичної тактики
Тактичний прийом є основним елементом криміналістичної тактики. В
юридичній літературі визначення поняття тактичного прийому до цього часу
є спірним, що викликає неоднозначне його розуміння і тлумачення.
У криміналістиці існують два основних напрямки у поглядах на сутність
тактичного прийому. Одні автори розглядають тактичний прийом як
своєрідну наукову рекомендацію (О. М. Васильєв). Інші визначають його як
спосіб дії чи лінію поведінки (Р. С. Бєлкін). У визначенні поняття
тактичного прийому необхідно вказувати, що це саме спосіб дії. Підставою
для цього є такі міркування:
1) визначення поняття тактичного прийому як наукової рекомендації
містить вказівку на джерело його формування, але не відбиває самої
сутності прийому;
2) в етимологічному розумінні “прийом” означає “спосіб здійснення
чого-небудь”, рекомендація ж — це тільки порада, побажання;
3) спосіб передбачає практичну реалізацію прийому, тоді як рекомендація
існує лише абстрактно.
Тактичним прийомом може виступати не будь-який, а лише найбільш
раціональний і ефективний спосіб здійснення процесуальної дії у певних
обставинах його реалізації. Раціональність і ефективність способу дії
(тактичного прийому) є його істотними ознаками. Разом з тим зазначені
ознаки ще не дозволяють відокремити тактичний прийом від інших способів
дії (організаційних, підготовчих, технічних та ін.).
Відокремлення тактичного прийому від інших способів дії криється в його
психологічній сутності, особливостях психологічного механізму його
реалізації. Такий механізм реалізації тактичного прийому припускає: 1)
його психологічну спрямованість, пов’язану з викриттям неправди,
актуалізацією забутого, відтворенням події, що трапилася, знаходженням
прихованого тощо; 2) безпосередню чи опосередковану взаємодію між
слідчим (суддею) і його респондентами; 3) психологічний ефект від
використання прийому (що пов’язано з одержанням об’єктивних показань,
викриттям слідів і знарядь злочину, встановленням місцеперебування
тайника тощо).
Визначення поняття тактичного прийому передбачає урахування і такої його
ознаки, як ситуаційна обумовленість. Слідча ситуація справляє чималий
вплив як на обрання тактичних прийомів, так і на доцільність їх
застосування в тих чи інших умовах.
З урахуванням сказаного тактичний прийом можна визначити як спосіб
здійснення процесуальної дії, спрямований на досягнення її конкретної
мети, заснований на психологічному механізмі його реалізації, і найбільш
раціональний і ефективний у певних ситуаціях.
Тактичний прийом виконуватиме свої функції тільки в тому разі, якщо він
відповідатиме низці вимог. До їх числа відносяться: 1) законність; 2)
етичність; 3) науковість; 4) вибірковість; 5)пізнавальна цінність.
Законність як принцип застосування тактичних прийомів полягає в тому, що
за своїм характером, змістом і цілеспрямованістю ці прийоми повинні
повністю відповідати духу і букві закону. Тактичний прийом може
застосовуватися лише в рамках тих слідчих і судових дій, порядок
здійснення яких визначений кримінально-процесуальним законом.
Відповідність тактичного прийому вимогам законності означає також й те,
що він не може суперечити закону. Так, у процесі провадження такої
слідчої дії, як пред’явлення для впізнання, способом дії, що порушує
вимоги закону, може бути пред’явлення осіб або предметів серед меншого
числа, що вказане в нормі закону (ст.ст. 174, 175
Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК)). Такі дії не
можна визнати тактичним прийомом, що відповідає вимозі законності.
Допустимість тактичного прийому пов’язана не тільки з його законністю, а
й з етичністю. Етичність тактичних прийомів полягає в тому, що вони не
можуть містити в собі елементів неправдивої інформації, уведення особи в
оману, вчинення такого впливу на психіку людини, що потягне за собою
негативні наслідки. Недопустимими є тактичні прийоми, засновані на
насильстві, погрозах, обмані, використанні аморальних спонукань,
культурної відсталості, релігійних упереджень тощо.
Важливою вимогою, що ставиться до тактичних прийомів, є їх науковість,
під якою розуміють відповідність прийому науковим даним, що лежать в
основі його формування. Розробка тактичних прийомів грунтується на даних
різних наук — психології, логіки, педагогіки, лінгвістики, кібернетики
та ін. Проте вимога науковості не вичерпується цим. Вона перш за все
визначає природу тактичного прийому. Наукова обгрунтованість передбачає:
1) науковість прийому за джерелом його походження; 2) відповідність
прийому сучасному стану науки; 3) можливість наукового передбачення
результатів використання прийому.
Наступною вимогою до тактичних прийомів виступає їх вибірковість як
спроможність вирішувати тактичні завдання в певних ситуаціях.
Ситуативний характер прийомів, їх залежність від обставин, що виникають
у ході провадження попереднього чи судового слідства в цілому або при
проведенні окремих слідчих (судових) дій, обумовлює необхідність
опрацювання найрізноманітніших тактичних прийомів.
Вимогою до тактичного прийому є й його пізнавальна цінність. Тактичні
прийоми за своїм призначенням і спрямованістю сприяють пізнанню,
переслідують мету одержати доказову інформацію (знайти сліди чи знаряддя
злочину, одержати показання від свідка чи обвинуваченого, встановити
особу злочинця чи жертви тощо).
Важливою проблемою в криміналістичній тактиці є визначення характеру
взаємозв’язку і розмежування тактичних прийомів та процесуального
порядку провадження слідчих і судових дій. З цього приводу в юридичній
літературі висловлені дві протилежні точки зору. Прибічники однієї з них
(Р. С. Бєлкін) вважають, що у кримінально-процесуальному законі можуть
міститися тактичні прийоми. Вони зазначають, що тактичний прийом, який
став нормою закону, не втрачає свого криміналістичного змісту. Інші
криміналісти (В. О. Коновалова) стверджують, що у
кримінально-процесуальному законі не можуть міститися ніякі тактичні
рекомендації чи прийоми.
На наш погляд, у кримінально-процесуальному законі не можуть міститися
тактичні прийоми, бо, по-перше, тактичний прийом Грунтується на
процесуальних нормах і не повинен суперечити їм; по-друге, процесуальна
норма, навіть альтернативна, не може бути тактичним прийомом через те,
що вона має розпорядчий або обов’язковий характер у певних межах;
по-третє, тактичний прийом є більш гнучким, його застосування
визначається ситуаційною обумовленістю, яку законодавець у деталях
передбачити не може, а може представити та приписати тільки загальний
процесуальний порядок; по-четверте, тактичний прийом не може бути
застосований в “усіх випадках” — лише при певних умовах, обставинах,
відповідних ситуаціях його застосування буде оптимальним.
3. Джерела і функції тактичних прийомів
При формуванні тактичних прийомів криміналістична тактика виходить з
галузей наукових знань, що стоять біля джерел їх утворення і визначають
їх ефективність і раціональність. Дослідження джерел тактичних прийомів
дозволить виявити їх наукову спроможність, природу, оцінити їх
можливості.
У генезисі криміналістичної тактики до її джерел традиційно відносять
дані таких наук, як логіка, психологія, лінгвістика, соціологія, наука
управління та ін. Разом з тим розвиток окремих наук, їх інтеграція і
диференціація дозволяють виявити нові джерела, що сприяють розвитку і
становленню криміналістичної тактики та її ядра — тактичних прийомів (до
таких джерел можуть бути віднесені дані теорії прогнозу, теорії ігор,
теорії систем та ін.).
Наукові положення логіки повинні посісти особливе місце при формуванні
та використанні тактичних прийомів огляду місця події, допиту в усіх
його різновидах, обшуку та інших процесуальних дій. Такі тактичні
прийоми, як аналіз слідів та інших речових доказів, їх зіставлення з
іншими даними, постановка різноманітних за своєю природою запитань
допитуваному чи пред’явлення йому тих чи інших доказів несуть у собі
елементи логіки. Закони логіки визначають не тільки форму і зміст
тактичних прийомів, а й певну послідовність їх використання, те чи інше
їх поєднання в рамках окремої процесуальної дії.
Важливим теоретичним джерелом тактичних прийомів виступає психологія, її
особлива роль визначається тим, що тактичні прийоми безпосередньо або
опосередковано спрямовані на специфічний об’єкт — психіку людини; їх
розробка і побудова ґрунтуються на психологічних особливостях процесів
сприйняття, пам’яті, мислення, тих чи інших властивостях і станах; їх
зміст і механізм реалізації зумовлені необхідністю здійснення
психологічного впливу з метою встановлення психологічного контакту,
актуалізації забутого, викриття неправди у свідченнях тощо.
Особливий інтерес для розвитку криміналістичної тактики становить
соціальна психологія, яка дає відомості про вікові,
соціально-психологічні особливості особи, її конформність, схильність до
референтної групи (референту), соціальної ролі та ін. Використання даних
цієї науки дозволяє більш диференційовано формувати достатні і необхідні
засоби впливу на осіб різних категорій.
Розробка і застосування тактичних прийомів пов’язані з окремими
напрямками математичної науки, і зокрема теорією ігор. Вплив теорії ігор
на розвиток криміналістичної тактики намітився порівняно недавно.
Використовуючи математичний апарат, теорія ігор винаходить такі правила
поводження у конфліктних ситуаціях, які були б найкращими. Ці завдання
можуть бути найбільш ефективно вирішені на рівні рефлексивного мислення
і управління як ядра теорії ігор. Елементи рефлексивного мислення
необхідно більш широко використовувати в процесі обрання і побудови
окремих тактичних прийомів, їх систем, прогнозування можливостей їх
ефективної реалізації.
Криміналістична тактика пов’язана з наукою управління, її розділом
наукової організації праці (НОП). Вона використовує такі положення НОП,
як планування діяльності, розподіл сил і засобів, економія часу.
Розгляд НОП як джерела тактичних прийомів уявляється спірним. Віднесення
окремими авторами НОП до джерел тактичних прийомів пов’язане з тим, що
вони ототожнюють організаційні і тактичні способи дії, ставлять між ними
знак рівності. НОП може лише сприяти ефективному використанню тактичних
прийомів, але не породжувати їх.
Необхідно відзначити, що ізольований розгляд окремих теоретичних джерел
є умовним. В усіх випадках тактичний прийом має декілька джерел. Так,
постановка тих чи інших запитань допитуваному заснована на даних логіки
(логічна природа запитання, його вид, форма); психології (запитання є
носієм психологічного впливу); лінгвістики (запитання повинно бути
правильно сформульовано з точки зору мовознавства). Пред’явлення доказів
базується на даних психології (актуалізувати забуте, викрити неправду
тощо); логіки (визначеність і послідовність їх пред’явлення); теорії
ігор (обрання моменту пред’явлення доказів за допомогою імітації
міркувань респондента; прогнозування результату реалізації прийому та
ін.).
Джерелом тактичних прийомів можуть стати результати криміналістичних
наукових пошуків. Як не дивно, але про це джерело забувають самі
криміналісти. Сьогодні криміналістична тактика переростає свій
традиційний потенціал, а це вимагає не тільки його оновлення, а й
побудови систем тактичних прийомів, розробки нових способів дії.
Криміналістика на основі вивчення і узагальнення слідчої практики
розробляє і пропонує найбільш ефективні тактичні прийоми і засоби.
Джерелом тактичних прийомів може бути і безпосередньо слідча чи судова
практика. Судово-слідча практика дозволяє нагромадити необхідний
емпіричний матеріал, узагальнити особливості застосування способів дії,
одержати уявлення щодо прогалин і помилок, апробувати рекомендації
криміналістичної теорії.
Тактичні прийоми виконують різноманітні функції і можуть бути
підрозділені на загальні (що виходять за рамки ізольованої дії і
характерні для низки процесуальних дій) та окремі (притаманні
внутрішньому змістові окремої такої дії). Дослідження функціонального
призначення тактичних прийомів вимагає розгляду специфіки загальних і
окремих функцій.
Загальними функціями тактичних прийомів можуть бути:
пізнавальна;
2)прогностична;
3)комунікативна;
4)регулятивна.
Розглянемо кожну з цих функцій.
Пізнавальна функція тактичних прийомів пов’язана з одержанням доказової
інформації при виконанні окремих процесуальних дій. Тактичні прийоми за
своєю сутністю повинні сприяти пізнанню, переслідувати мету ефективного
проведення слідчих і судових дій. Пізнавальна функція складається із
застосування таких прийомів, які відповідно до мети дії сприяють
виявленню інформаційного матеріалу та встановленню істини.
Прогностична функція тактичних прийомів дозволяє слідчому (судді)
правильно обрати ті чи інші способи дії, добитися реалізації мети
процесуальної дії. Ця функція охоплює три основних напрямки
передбачення:
власних дій слідчим (суддею);
дій інших учасників процесу розслідування (судового розгляду);
3) можливості управління здійснюваною діяльністю.
Комунікативна функція проявляється в процесі спілкування слідчого
(судді) з іншими учасниками в рамках процесуальної дії (допиту, очної
ставки, пред’явлення для впізнання та ін.). Ця функція тактичних
прийомів включає такі напрямки:
встановлення психологічного контакту;
2) управління спілкуванням з боку слідчого (судді);
3)здійснення психологічного впливу на підозрюваного, обвинуваченого,
свідка чи іншу особу в процесі спілкування;
4) одержання слідчим (суддею) необхідної інформації в процесі
спілкування.
Регулятивна функція тактичних прийомів припускає можливість виявляти їх
вплив на слідчу ситуацію і ситуацію процесуальної дії, змінювати їх.
Правильно обраний тактичний прийом дозволяє регулювати ситуацію в
потрібному напрямку (змінювати позицію учасників процесуальної дії,
одержувати дані про можливе місцеперебування слідів злочину, засоби їх
приховування тощо). В процесі використання тактичних прийомів
відбувається зміна ситуації, яку вони регулюють.
Тактичні прийоми обираються вільно, застосовуються на розсуд слідчого чи
судді. Разом з тим необхідно враховувати можливості саме регулятивної
функції тактичних прийомів, пов’язаної з відносною жорсткістю їх
застосування.
Тактичні прийоми виконують також окремі функції, зумовлені специфікою
процесуальної дії, її цільовою і ситуативною спрямованістю. Окремі
функції являють собою диференціацію тих чи інших загальних функцій,
пов’язану зі специфікою слідчої чи судової дії (огляду місця події,
обшуку, пред’явлення для впізнання, допиту тощо).
Так, у процесі допиту загальні функції тактичних прийомів (пізнавальна і
комунікативна) знаходять свій прояв у таких окремих функціях, як функція
викриття (викриття неправдивої заяви про алібі, встановлення обмови,
самообмови тощо); функція спонукання (актуалізація в пам’яті забутого,
стимулювання до дачі показань); функція корекції (усунення перекручень
при добросовісній помилці, уточнення показань і усунення суперечностей у
них). У ході обшуку як окремі функції можуть бути розглянуті:
діагностична (пов’язана з визначенням добровільності видачі об’єктів
обшуку);
пошукова (дозволить обрати напрямок пошуку і виявити те, що шукають);
усунення протидії особи, яку обшукують, стимулювання її до спілкування;
одержання від особи пошукової інформації тощо.
Тактичні прийоми провадження окремих процесуальних дій мають
багатофункціональне призначення. В процесі використання вони можуть
виконувати різноманітні функції. Зокрема, пред’явлення того чи іншого
доказу може бути використано для актуалізації в пам’яті допитуваного
забутих обставин, викриття неправди, усунення суперечностей в його
показаннях та ін. Тактичний прийом, що стосується аналізу слідів на
місці події, дозволяє встановити більш широкий їх діапазон, причинні
зв’язки між ними, відтворити подію, що сталася. Зіставлення окремих
предметів може бути ефективним при обшуку як у разі відшукання
видозмінених (знищенних) об’єктів пошуку, так і при пошуку об’єктів,
прихованих у спеціальних тайниках.
Окремі тактичні прийоми можуть виконувати свої функції в різних
процесуальних діях. Так, постановка тих чи інших питань (нагадуючих,
доповнюючих, уточнюючих, контрольних та ін.) використовується в таких
діях, як допит, обшук, пред’явлення для впізнання. Роз’яснення
необхідності надання допомоги органам розслідування застосовується при
допиті, обшуку, слідчому експерименті. Використання можливостей типових
аналогів може бути застосовано не тільки у процесі огляду місця події, а
й при обшуку.
Видимість функціональної уніфікованості тактичних прийомів створюється
схожістю окремих цілей процесуальних дій. Разом з тим та чи інша слідча
(судова) дія завжди накладає свій відбиток на функції тактичних
прийомів.
§ 4. Класифікація тактичних прийомів
Різноманітність тактичних прийомів вимагає їх наукової класифікації.
Класифікація визначає систему підпорядкованих понять (класів, об’єктів)
і використовується як засіб для встановлення зв’язку між ними. Значення
наукової класифікації полягає у тому, що вона передбачає вивчення
закономірностей об’єктів, дослідження їх природи.
У криміналістичній літературі здійснюються спроби класифікувати прийоми.
Складність класифікації тактичних прийомів визначається великою
кількістю підстав, за якими вони можуть бути підрозділені, та
неоднозначним розумінням сутності тактичного прийому.
Аналіз праць з криміналістики свідчить, що існує близько двох десятків
класифікацій тактичних прийомів, але багатьма авторами за основу
класифікаційних побудов часто беруться довільні ознаки, властивості чи
положення.
Найбільш поширеною є класифікація тактичних прийомів за джерелом
походження. Так, їх підрозділяють на прийоми, що ґрунтуються на
застосуванні логіки, психології, НОП (О. М. Васильєв). Запропонована
класифікація є спірною через такі міркування:
вона демонструє окремі джерела формування тактичних прийомів і тому має
теоретичне, а не практичне значення;
є однобічною, бо не охоплює всі можливості формування прийомів;
підстава класифікації є недостатньо точною, оскільки у всіх випадках
тактичний прийом має декілька джерел;
4)у цій класифікації тактичними прийомами називаються і такі, що не
можуть бути віднесені до прийомів (слідча версія, планування,
розміщення та використання сил та ін.);
5)до тактичних прийомів віднесені не тільки способи дії, а й методи і
навіть цілі напрямки діяльності слідчого.
Дискусійні погляди щодо існування двох тактик — криміналістичної та
процесуальної — дозволили окремим авторам класифікувати тактичні прийоми
на передбачені законом (обов’язкові чи факультативні) та не передбачені
кримінально-процесуальним законом (М. П. Шаламов). Така класифікація
ґрунтується на розумінні тактичного прийому як такого, що може міститися
у нормах закону. Однак такий погляд не можна визнати правильним.
Викликає заперечення класифікація тактичних прийомів за рівнем їх
складності на складні (комплекс, сполучення кількох простих прийомів, що
забезпечують досягнення визначеної мети) та прості (елементарні) (М. О.
Селіванов). Складні прийоми є не що інше, як їх системи (або, як їх
іноді називають у криміналістичній літературі, тактичні комбінації).
Система ж тактичних прийомів є самостійною категорією криміналістичної
тактики.
Класифікація тактичних прийомів повинна сприяти пізнанню їх сутності у
всіх різновидах, визначенню закономірних зв’язків між ними, встановленню
їх властивостей та ознак. Підставою класифікації має слугувати певна
об’єктивна закономірність, яка дозволяє підрозділяти тактичні прийоми на
ті чи інші види, відносити їх до тієї чи іншої групи.
Певний інтерес і практичне значення становлять такі підстави
класифікації тактичних прийомів:
1) за видом процесуальної дії: тактичні прийоми огляду місця події
(аналіз окремих слідів на місці події, моделювання події, що відбулась,
зіставлення модельованої події та реальної картини місця події, аналіз
ознак знищення слідів, зіставлення інформації місця події з типовими
аналогами та ін.); тактичні прийоми допиту (постановка різних видів
запитань, пред’явлення речових та письмових доказів, оголошення свідчень
окремих осіб, допит на місці події, демонстрація перспектив ситуації, що
склалася, переконання у необхідності надання допомоги органам
розслідування та ін.); тактичні прийоми обшуку (залучення обшукуваного
до діяльності слідчого, словесна розвідка, зіставлення виявленого з
ознаками того, що шукається, аналіз ознак предмета пошуків, постановка
обшукуваному уточнюючих запитань, використання можливостей типових
аналогів тощо); тактичні прийоми інших процесуальних дій;
2) за діапазоном вживання: тактичні прийоми, які використовуються під
час провадження тільки окремих слідчих (судових) дій (допит на місці
події, орієнтація на професійні навики обшукуваного тощо); тактичні
прийоми, які використовуються у декількох (багатьох) процесуальних діях
(постановка тих чи інших запитань, використання типових аналогів, аналіз
слідів, предметів, їх ознак тощо);
3) за об’єктом спрямованості (або сфери реалізації): тактичні прийоми,
спрямовані на здійснення впливу на людину (роз’яснення важливості
повідомлення правдивих показань, постановка контрольних, нагадуючих,
доповнюючих та інших запитань, демонстрація фотознімків, оголошення
висновків експертиз або результатів слідчих дій та ін.); тактичні
прийоми, спрямовані на дослідження матеріального середовища (аналіз
слідів, предметів, їх ознак, розміщення, використання уявної
реконструкції окремих елементів події — моделювання з метою відтворення
події, що відбулась, зіставлення слідів, виявлених на місці події, та
ін.);
4) за ситуаційною варіантністю (тактичні прийоми, які диференціюються
залежно від ситуації процесуальної дії). Так, у ситуації повідомлення
неправдивих показань під час допиту можуть бути виділені такі тактичні
прийоми: постановка контрольних запитань, пред’явлення доказів,
оголошення показань інших осіб, допит на місці події тощо;
5) за характером інформації: тактичні прийоми, які Грунтуються на
словесній інформації (бесіда на сторонню тему, роз’яснення значення
щиросердого розкаяння, постановка тих чи інших запитань тощо); тактичні
прийоми, які ґрунтуються на матеріалізованій інформації (демонстрація
доказів, різної наочної інформації та ін.);
тактичні прийоми, які ґрунтуються на логіко-розумовій інформації (аналіз
окремих слідів (предметів); моделювання події, що відбулась, зіставлення
інформації місця події з традиційним, природним ходом події тощо).
§ 5. Система тактичних прийомів: поняття і ознаки.
Сутність тактичних комбінацій і тактичних операцій
У криміналістичній теорії тактичні прийоми традиційно розглядаються
ізольовано, а не у певних комплексах чи системах. Разом з тим саме
комплексне використання тактичних прийомів слід здійснювати у процесі
тієї чи іншої слідчої (судової) дії. Використання типових систем
набагато ефективніше, ніж застосування окремо взятих неузгоджених
прийомів.
Система тактичних прийомів — це упорядкована сукупність (комплекс)
взаємопов’язаних і взаємообумовлених прийомів, яким притаманні цільова
спрямованість і вибірковість у процесі їх реалізації.
Вона повинна становити не просту сукупність прийомів, не будь-який їх
перелік, а лише таку побудову, що припускає організацію їх у вигляді
цілісного утворення, в якому взаємопов’язані компоненти посідають
відповідне місце у певній послідовності і виконують необхідні функції.
Системі тактичних прийомів властиві такі найбільш загальні ознаки:
1) цілісність. Елементи системи повинні бути безпосередньо чи
опосередковано взаємопов’язані і вибірково взаємодіяти, тобто система
має функціонувати як певний цілісний ансамбль. Кожний тактичний прийом
повинен посідати своє місце в системі і виконувати необхідні функції.
Системі мають бути притаманні нові інтегральні властивості, які не
входять порізно як складові до системи елементів;
2) наявність певної структури, яка передбачає існування відповідних
підсистем і окремих тактичних прийомів, що залежать від мети і ситуацій.
Розташування тактичних прийомів у системі пов’язано з їх тактичною
доцільністю і ефективністю використання у певній послідовності;
3) ієрархічність системи тактичних прийомів, яка виступає як компонент
більш широкої системи — криміналістичної тактики. У свою чергу кожний
компонент системи тактичних прийомів (огляду, обшуку, допиту,
пред’явлення для впізнання та ін.) може розглядатися як система (чи
підсистема), диференційована відповідно до мети і ситуаційної
зумовленості;
4) множинність опису кожної системи. Система тактичних прийомів може
співпадати за формою прийомів, але відрізнятися за їх конкретним змістом
і особливостями використання.
Існують і специфічні ознаки (властивості) системи тактичних прийомів:
а) цільова спрямованість — відповідність меті процесуальної дії;
б) вибірковість — можливість ефективної роботи тільки у певній ситуації;
в) динамічність і гнучкість — наявність широкого діапазону проявів у
своєму конкретному змісті і особливостях використання. Гнучкість системи
полягає у зміні лідерства застосування тактичних прийомів;
г) варіантність — множинність слідчих (судових) дій, а також
різноманітних ситуацій, які зумовлюють і варіантність систем тактичних
прийомів;
ґ) алгоритмічність — своєрідність алгоритмів для слідчої о чи судді у
процесі використання тактичних прийомів системи. Вона полягає в тому, що
системи припускають певний порядок використання тактичних прийомів — їх
форму, зміст, послідовність застосування тощо.
У сучасній криміналістичній тактиці використовуються поняття тактичної
комбінації і тактичної операції’. Визначення цих понять має дискусійний
характер.
Тактична комбінація — це певне поєднання тактичних прийомів чи слідчих
дій та інших заходів, яке переслідує мету вирішити конкретне завдання
розслідування і зумовлене цією метою і слідчою ситуацією. Тактична
операція передбачає поєднання однойменних і різнойменних слідчих дій, а
іноді й організаційно-технічних заходів, спрямованих на виконання
завдань розслідування в даній слідчій ситуації.
У криміналістичній теорії історія виникнення тактичних комбінацій
пов’язана з концепцією правомірності “слідчих хитрощів” і “психологічних
пасток”, що розглядаються як різновиди тактичних комбінацій. Визначення
поняття тактичної комбінації викликає заперечення з таких міркувань:
1) має місце гіперболізація “слідчих хитрощів” (“психологічних пасток”);
фактично виходить, що “слідчі хитрощі” — це комплекси (поєднання)
тактичних прийомів. Цим поняттям охоплюють і допустимі, правомірні
тактичні прийоми, і засоби, дії, які порушують вимоги етичності, і
навіть комплекси, групи, сукупності прийомів;
2) недоцільно об’єднувати в одному понятті дві самостійні категорії —
“поєднання тактичних прийомів” (система прийомів) і “поєднання слідчих
(або інших) дій” (тактична операція). “Поєднання тактичних прийомів” і
“поєднання слідчих (або інших) дій” переслідують різну мету і є
нерівнозначними;
3) в етимологічному плані термін “комбінація” тотожній терміну “система
прийомів” для досягнення чого-небудь. Тактична комбінація можлива лише в
рамках однієї слідчої (судової) дії і не допускає поєднання з тактичними
прийомами іншої процесуальної дії.
§ 6. Психологічні основи використання тактичних прийомів
Використання тактичного прийому передбачає знання психологічного
механізму його реалізації. За своєю спрямованістю тактичні прийоми
застосовуються у процесі взаємодії між такими особами і об’єктами:
слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочин (або іншою особою);
слідчим (суддею) і речами — носіями матеріальних відображень про злочин
та його учасників.
Можна виділити дві форми взаємодії:
безпосередню, коли особа, яка вчинила злочин, чи інші особи зазнають
впливу;
2) опосередковану, коли слідчий (суддя) через матеріальні об’єкти
одержує інформацію про дії, вчинені злочинцем (рис. 1, 2).
управляючий вплив
протидія
Рис. 1. Взаємодія між слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочин (або
іншою особою) — безпосередня взаємодія
Кримінальному процесу та криміналістиці відомі періоди, коли
психологічний вплив відносили до незаконних засобів. Разом з тим у
відправленні правосуддя такий вплив завжди має місце. Кримінальний і
кримінально-процесуальний закони забороняють вплив лише в його грубих
проявах, у формі насильства, шантажу, погрози. Так, ч. 3 ст. 22 КПК
прямо забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб шляхом
насильства, погроз та інших незаконних заходів. Стаття 175 Кримінального
кодексу України (далі — КК) передбачає кримінальну відповідальність за
примушення до дачі показань. Під примушенням розуміється незаконний
насильницький вплив на свідка, потерпілого чи обвинуваченого з метою
добитися від нього показань у справі.
Термін “психологічний вплив” вказує на його цільове спрямування —
психіку людини. Будь-яке спілкування — це передусім психологічний вплив
на співрозмовника. У взаємодії кожна людина постає в ролі об’єкта і
суб’єкта спілкування. У процесі спілкування одна людина звертається до
іншої або з повідомленням, або з питанням, або пропонує, просить чи
наказує що-небудь зробити.
Мовний вплив може бути трьох видів:
1) інформування (передавання інформації);
2) переконання (полягає у впливі через звернення до критичної свідомості
особи);
3) навіювання (припускає вплив, пов’язаний зі зниженням свідомості і
критичності при сприйнятті та реалізації навіюваного змісту).
Види психологічного впливу, що здійснюються слідчим (або суддею), можуть
бути класифіковані за такими підставами:
1) за цільовою спрямованістю (вплив, пов’язаний з діагностикою
психічного стану обвинуваченого, свідка чи потерпілого; вплив, що сприяє
активізації дій окремих учасників кримінального судочинства; вплив, що
передбачає зміну поведінки і позиції суб’єкта спілкування; вплив, що
має за мету одержання інформації; вплив, якому притаманна виховна
спрямованість);
2) за засобом здійснення (вербальний або нонвербальний);
3) за інтенсивністю (насиченість емоціями, тривалість тощо);
4) за складністю (психологічно слабкий або, навпаки, вплив, що має
сильну фіксацію);
5) за інформаційно-пізнавальним призначенням (збуджуючий, стимулюючий,
примушуючий, коригуючий).
Опрацювання теорії криміналістичної тактики вимагає визначення змісту і
місця психологічного впливу у тактичному прийомі. Зміст психологічного
впливу в тактичному прийомі полягає у наступному:
1) тактичний прийом є носієм психологічного впливу;
2) психологічний вплив завжди трансформується в тактичний прийом.
Слідчий або суддя є особою, яка впливає на процес обміну інформацією при
спілкуванні. Використання тактичних прийомів дозволяє досягти мети
процесуальної дії.
До групи нонвербальних процесуальних дій, які застосовуються для
одержання інформації від речей, можуть бути віднесені: слідчий (судовий)
огляд, обшук, виїмка. В процесі провадження таких дій відсутня
безпосередня взаємодія (або вона не є основною) між слідчим (суддею) і
особою, яка вчинила злочин (або іншою особою).
Тут існують фактично два види взаємодії:
1) ретроспективна взаємодія між особою, яка вчинила злочин, і речами
(матеріальними об’єктами). При такій взаємодії виникають зміни у речах;
2) взаємодія між слідчим (суддею) і зміненими речами. Здійснюється
внаслідок використання тактичних прийомів, які сприяють одержанню
інформації про характер злочину і особу злочинця. Психологія
застосування тактичних прийомів при одержанні інформації від речей
припускає уявний аналіз, який дозволяє відносити сприйняте до об’єктів,
що мають значення у справі. У цьому зв’язку слідчому істотну допомогу
може надати рефлексивне мислення (імітація мислення і дій суб’єкта
спілкування).
У ході огляду місця події чи обшуку слідчий повинен правильно
використовувати можливості рефлексивного мислення. Це означає, що він
мусить уявляти, не як би він сам діяв на місці злочинця, а з урахуванням
психофізіологічних особливостей і соціального статусу злочинця уявити
його дії на місці злочину чи в процесі створення тайників.
Використання рефлексивного мислення є важливою умовою визначення напряму
пошуку інформації, збирання доказів, обрання тих чи інших тактичних
прийомів процесуальної дії. Імітація мислення і дій злочинця не тільки
поширюється на факт вчиненого злочину, а й дозволяє припускати його
майбутні дії — знищення чи приховування слідів, посилання на фальшиве
алібі, фальсифікацію доказів, інсценування події.
§ 7. Тактичне рішення. Проблема тактичного ризику
Тактичне рішення — це визначення мети тактичного впливу на слідчу
ситуацію в цілому або на окремі її компоненти, на хід і результати
процесу розслідування та його елементи, вибір методів, прийомів та
засобів досягнення мети.
Тактичне рішення складається з трьох частин:
1) інформаційної (полягає в аналізі та оцінці слідчої ситуації та її
компонентів, процесуальних цілей та ін.);
2) організаційної (містить висновки про розподіл функцій, форми та
напрямки взаємодії, резервні можливості, виконання необхідних
організаційних заходів);
3) операційної (полягає у визначенні мети тактичного впливу,
способів її досягнення, прогнозуванні результату реалізації рішення).
Оптимальне використання тактичних прийомів та їх систем передбачає
дослідження проблеми тактичного ризику, постановка якої у криміналістиці
відноситься до середини 70-х рр.
У психології ризик визначається як ситуативна характеристика діяльності,
що полягає у невизначеності її результату та можливих несприятливих
наслідках в разі неуспіху.
Терміну “ризик” у психології відповідають три основних взаємопов’язаних
значення:
1) ризик як міра очікуваного неблагополуччя у разі неуспіху у
діяльності, що визначається сполученням ймовірності неуспіху та ступеня
несприятливих наслідків;
2) ризик як дія, яка в тому або іншому відношенні загрожує суб’єкту
втратою (програшем, травмою, шкодою);
3) ризик як ситуація вибору одного з двох можливих варіантів дії: менш
привабливого, але більш надійного, чи більш привабливого, але менш
надійного (результат якого проблематичний і пов’язаний з можливими
несприятливими наслідками).
У криміналістиці тактичний ризик може бути визначений як виконання
слідчим або суддею діяльності в умовах можливого виникнення негативних
наслідків.
За ступенем локалізації ризик повинен поширюватися на:
1) проведення тактичних операцій;
2) здійснення слідчих (судових) дій та оперативно-розшукових заходів;
3) застосування систем (підсистем) тактичних прийомів окремих
процесуальних дій;
4) використання окремих тактичних прийомів.
Складність прийняття рішень слідчим або суддею зумовлена ступенем
невизначеності ситуації, яка припускає настання неоднозначних наслідків
— позитивних або негативних. Завдання полягає в тому, щоб обрати позицію
найменшого тактичного ризику, заздалегідь прогнозувати негативні
наслідки та передбачати заходи щодо їх попередження.
Тактичний ризик пов’язаний з ситуаційною обумовленістю — об’єктивними
чинниками (відсутністю або недостатністю інформації, наявністю
суперечливих даних, що знижують можливість прогнозу ходу розслідування
(судового розгляду) або можливих ситуацій процесуальної дії та ін.).
Важливе значення для визначення того, чи є він необхідним, має слідча
(судова) ситуація або ситуація слідчої (судової) дії.
Обумовлений тактичний ризик також суб’єктивними чинниками: досвідом
слідчого або судді при оцінці зібраного матеріалу, можливостями
використання рефлексивного мислення, вмінням аналізувати та прогнозувати
можливі ситуації.
При обранні тактики у ситуації тактичного ризику необхідно дотримуватися
таких положень:
1) прогнозувати можливе настання результатів як наслідку реалізації
тактичного рішення;
2) варіювати доказовою інформацією;
3) визначати допустимість тактичного ризику у конкретній ситуації.
Найбільшу складність тактичний ризик має при обранні тактичної операції,
адже чим більша кількість дій і завдань входить до неї, тим ширший
характер можливих негативних наслідків. Проводити тактичні операції
доцільно у ситуаціях з незначним ризиком.
Тактичний ризик може бути прогнозованим щодо окремої процесуальної дії
або тактичних прийомів її провадження. Використання тих чи інших
прийомів у ситуації тактичного ризику дозволяє слідчому (судді)
регулювати її. Тут можна говорити про ситуацію дійсну, яка має місце, і
ситуацію, створювану використанням певних прийомів та одержанням у
зв’язку з цим нової інформації. Тобто йдеться про ситуацію, що динамічно
розвивається.
Тактичний ризик може мати місце відносно системи прийомів у цілому (в
разі ускладнень з визначенням ситуації або можливості несприятливої її
зміни) або окремих її прийомів (в разі дефіциту інформації). У процесі
реалізації системи її тактичні прийоми наповнюються конкретним змістом
відповідно до обставин злочину та інших фактичних даних. В умовах
тактичного ризику окремі елементи системи можуть залишитися
невитребуваними через наявність прогалин в інформації або сумніву щодо
її якості.
Гнучкість та варіантність тактичних прийомів, їх взаємозамінність у
багатьох випадках дозволяють пом’якшити ступінь тактичного ризику при
провадженні слідчої дії. Здійснення систематизації тактичних прийомів,
розробка та пропонування судово-слідчим працівникам типових систем дає
змогу зменшити ступінь тактичного ризику. Зниження або усунення ризику
пов’язано з можливістю:
1) вибору комплексу тактичних прийомів, найбільш доцільних у відповідній
ситуації;
2) заміни та використання іншої системи прийомів, якщо ситуація буде
недостатньо чітко спрогнозована або система не працюватиме.
Організація і планування розслідування. Основи теорії криміналістичного
прогнозування
§ 1. Сутність організації розслідування
Діяльність по розкриттю і розслідуванню злочинів потребує її чіткої
організації та планування. Організація розслідування передбачає різні
рівні діяльності по розкриттю, розслідуванню злочинів і запобіганню їм:
1) вищий — система заходів, які забезпечують ефективність функціонування
елементів системи і досягнення відповідної мети. Організація
розслідування виступає як специфічна форма діяльності усіх компетентних
органів держави, тобто органів дізнання і попереднього слідства усіх
відомств;
2) управлінський — управління певним видом діяльності. Цс комплекс
заходів, що забезпечують оптимальну структуру органів розслідування,
необхідний рівень управління ними. ефективність їх діяльності,
вдосконалення засобів та методів. Організація розслідування у цьому разі
виступає як основна функція слідчого апарату одного відомства;
3) методичний — організація розслідування конкретного злочину. Це
комплекс заходів щодо створення оптимальних умов для визначення і
застосування найбільш ефективних і доцільних криміналістичних
рекомендацій;
4) тактичний — організація проведення окремої слідчої дії або
організаційно-технічного заходу. Організація розслідування означає:
своєчасну розробку узгодженого плану заходів місцевих правоохоронних
органів;
налагодження належної взаємодії у процесі розслідування між слідчим,
оперативними працівниками, фахівцями;
забезпечення кваліфікованого керівництва слідчо-оперативною групою чи
бригадою;
проведення регулярних оперативних нарад слідчої групи;
налагодження систематичного обміну інформацією та звітністю про
результати роботи слідчої групи і кожного слідчого;
забезпечення необхідних умов праці;
забезпечення своєчасної розробки і виконання планів розслідування по
кожній кримінальній справі;
здійснення інших організаційних заходів для успішного розкриття і
розслідування злочинів.
Комплекс організаційних заходів по кримінальній справі має бути точно
визначеним, конкретним і детальним. Ці вимоги необхідно особливо чітко
виконувати у ході розслідування складних, багатоепізодних кримінальних
справ, з розподілом функцій між окремими слідчими і оперативними
працівниками.
Організація розслідування базується на положеннях НОП. Щодо слідчого це
стосується режиму та умов його роботи з мстою їх оптимізації,
вдосконалення нормування праці, обладнання робочих місць, оргтехніки,
канцелярського та секретарського обслуговування.
§ 2. Поняття і принципи планування розслідування. Техніка планування
Розслідування злочинів вимагає високої організації слідчої роботи. У
здійсненні такої організації велике значення має планування
розслідування.
Необхідність планування випливає з усієї суті діяльності слідчого у
розслідуванні злочинів, яка потребує організованості, швидкості.
Завданням кожного слідчого є вивчення наукових основ планування та
впровадження їх у слідчу практику.
Під плануванням розслідування розуміють визначення шляхів розкриття
злочинів, окреслення обставин, які підлягають з’ясуванню, а також
встановлення найбільш доцільних строків проведення необхідних слідчих
дій та оперативно-розшукових заходів.
Значення планування розслідування визначається важливістю завдань, які
можуть бути вирішені з його допомогою. До завдань планування слідства
належать:
1) визначення правильних шляхів розкриття злочину;
2) забезпечення об’єктивності, повноти та всебічності розслідування;
3) своєчасне застосування науково-технічних і тактичних прийомів
криміналістики з урахуванням особливостей кожної справи;
4) забезпечення найбільш ефективного поєднання оперативно-розшукових
заходів і слідчих дій при розслідуванні;
5) сприяння економії сил і засобів слідчого апарату, швидкість
розслідування.
Процес встановлення об’єктивної істини при розслідуванні злочинів
залежить від принципів планування, які мають відповідати принципам
кримінального процесу, визначатися ними. До принципів планування
належать’.
1) точне, неухильне дотримання законності при розслідуванні злочинів;
2) обґрунтованість плану розслідування;
3) індивідуальність планування, недопустимість схематичності, шаблона;
4) динамічність планування.
План розслідування визначається слідчим залежно від обсягу матеріалу,
який є в його розпорядженні. Найбільш доцільною формою плану є така:
ПЛАН РОЗСЛІДУВАННЯ
за кримінальною справою №__ по обвинуваченню________
_________________за ст.___________ КК України
прізвище, ім’я та по батькові
Стислий зміст справи:
При розслідуванні складних справ, по яких залучається велика кількість
осіб, письмовий план доцільно складати за епізодами.
В доповнення до плану складаються схеми. За їх допомогою графічним
шляхом систематизуються дані по справі. Графічне зображення даних
справи, систематизованих за певними ознаками, допомагає чітко уявити
структуру і суть як справи у цілому, так і певних її обставин.
Під час розслідування використовується також мережеве планування, яке
передбачає схематичне зображення часу провадження окремих дій на
підставі прогнозування діяльності з розслідування, однак таке планування
становить певну складність через відсутність доказової інформації.
§ 3. Вчення про криміналістичну версію
Пізнання — це діяльність, метою якої є отримання істинного знання про
будь-який об’єкт. Розслідування злочинів має пізнавальний характер. Його
специфіка полягає в тому, що пізнання у цій сфері людської діяльності
здійснюється у формі доказування.
Збирання доказів здійснюється через проведення слідчих дій, а
дослідження і оцінка доказів полягають у з’ясуванні змісту, відомостей
про факти, перевірку цих відомостей, встановлення їх вірогідності.
Своєрідність процесу пізнання при розслідуванні злочинів полягає
насамперед у тому, що предметом його є суспільне небезпечні і
протиправні вчинки, а їх дослідження у більшості випадків ускладнюється
відсутністю повної картини вчинення злочину. У розпорядженні слідчого є
тільки окремі сліди, аналізуючи які він повинен відновити картину події
у всій її складності. Розумова і процесуальна діяльність слідчого
відбувається в умовах, коли не відомі природні причинні зв’язки, знищені
або замасковані сліди, зв’язок між речами і подіями нерідко постає у
перекрученому вигляді, сутність явищ у деяких випадках є викривленою. Це
й визначає характер пізнавальної діяльності слідчого.
Змістом пізнання при розслідуванні злочинів є розумова діяльність, яка
базується на загальних законах мислення. Формою ж, у якій здійснюється
пізнання у даній конкретній галузі, є специфічна діяльність, що
визначається кримінально-процесуальним законом, який регулює процес
збирання доказів.
За своєю гносеологічною природою пізнання при розслідуванні злочинів
тотожне пізнанню взагалі. Пізнання у процесі розслідування відповідає
загальним законам гносеології.
Чуттєвий ступінь пізнання у галузі розслідування злочинів не носить
такого безпосереднього характеру, як у галузях знань, що мають своїм
предметом фізичні, хімічні, біологічні явища. Про безпосереднє
сприйняття тут можна говорити тільки стосовно результатів події, що
відбулася, які виступають у вигляді слідів злочину в широкому розумінні
цього слова. До таких слідів належать як сліди у буквальному розумінні —
сліди рук, ніг, знарядь злому, транспорту, так і сліди, виражені в інших
формах: показання свідків, обвинувачених та ін. Але й така обмежена
безпосередність сприйняття події злочину створює необхідні передумови
для її пізнання.
Процес пізнання у розслідуванні здійснюється за допомогою категорій
аналізу і синтезу, причини і наслідку, сутності і явища, тотожності і
відмінності та ін. Застосування їх у кожній галузі знання має
особливості, які визначаються співвідношенням загального діалектичного
методу і спеціальних методів окремих наук.
Діалектичні категорії аналізу і синтезу, сутності і явища у процесі
пізнання при розслідуванні злочинів набувають своєї специфіки. Зокрема,
аналіз у процесі розслідування виступає в різних формах, залежно від
того. які функції він виконує. Аналіз події злочину по її слідах, що
проводиться при огляді місця події, виступає як умовне, розумове
розчленування, відокремлений розгляд обстановки, обставин, слідів та ін.
Аналіз при підготовці і проведенні допиту полягає у вивченні конкретних
матеріалів, які є у розпорядженні слідчого, формуванні питань,
визначенні тактичної лінії допиту та ін.
Специфіка застосування категорії сутності і явища при пізнанні у галузі
розслідування також визначається предметом дослідження. Сутність окремих
явищ, що є результатом злочинної дії, не тільки не виступає на поверхні,
а й маскується, постає у перекрученому вигляді, старанно вуалюється.
Такі труднощі у пізнанні сутності окремих явищ при розслідуванні мають
місце у випадках, коли сліди злочину приховані, обстановка події злочину
інсценована.
Найчастіше на початковому етапі слідчий має (більший чи менший) комплекс
даних, що характеризують результати злочинної дії. Ці дані виступають як
наслідок певних причин, встановити які і входить до завдання слідчого.
Однією з особливостей пізнавального процесу при розслідуванні злочину є
встановлення істини, тобто з’ясування усіх обставин злочинної події.
Встановлення об’єктивної істини відбувається шляхом побудови слідчих
версій різного роду і значущості.
Однією з форм пізнання невідомого є гіпотеза. За своєю природою версії с
різновидом гіпотез. На відміну від наукових гіпотез версії не мають на
меті створення наукових теорій, а їх перевірка здійснюється у термін,
встановлений для розслідування.
Версія — обґрунтоване припущення про наявність і обставини розслідуваної
події, про дії конкретних осіб і наявність у цих діях складу певного
злочину.
Роль версій у пізнанні в процесі розслідування надзвичайно велика. У
зв’язку з цим існують дві проблеми, вирішення яких визначає ефективність
розслідування, досягнення об’єктивної істини.
Перша проблема — пізнавальна роль версії, її функція як методу пізнання
у конкретній галузі, якою є судочинство.
Друга проблема — методи побудови версій у різних ситуаціях
розслідування: а) при обмеженні доказової інформації; б) при відсутності
доказової інформації; в) при її значному обсязі.
Пізнавальна функція версії полягає: а) у систематизації доказового
матеріалу; б) його аналізі; в) обгрунтованому висуненні припущення, яке
визначає найбільш швидкий і ефективний шлях встановлення істини.
Методами побудови версій є їх логічні основи — індуктивний метод,
дедуктивний метод, аналогії. Побудова слідчих версій проходить такі
етапи:
1) аналіз фактичного матеріалу;
2) висловлення припущення (саме версії);
3) виведення наслідків версії;
4) перевірка виведених наслідків (у цьому разі підтверджується
або спростовується слідча версія).
Розглянемо етапи формування версій на прикладі з слідчої практики. До
прокуратури надійшло повідомлення про те, що на окраїні міста знайдено
труп жінки. В результаті огляду місця події було встановлено:
напівзанурений у яму з водою труп молодої жінки, сліди тачки, які не
доходять до ями і обриваються за два метра від неї. Інших слідів не
виявлено. При огляді трупа поза і стан одягу привели слідчого до думки
про те, що мало місце зґвалтування. Однак це припущення відпало при
судово-медичному дослідженні трупа, у процесі якого експерт встановив,
що потерпіла перебувала на восьмому місяці вагітності і була спроба
перервати вагітність шляхом механічного втручання. В результаті
судово-медичного дослідження слідчий одержав певну сукупність фактів,
які дозволили зробити деякі висновки. На цей час була з’ясована особа
потерпілої і встановлено, що вона була незаміжня, тяжілася своєю
вагітністю і неодноразово висловлювала бажання звернутися до послуг
“тітки Ганни”.
Аналізуючи ці дані, слідчий висунув версію: під час проведення аборту
сталася смерть і особа, яка вчинила злочин, бажаючи приховати скоєне,
вивезла труп до місця, де його було виявлено. Після того як слідчий
висунув таку версію, він став теоретично виудити з неї необхідні
наслідки. До них належали такі:
1) місцем проведення аборту була квартира “тітки Ганни”;
2) у квартирі можуть бути виявлені сліди злочину і речі потерпілої;
3) у “тітки Ганни” повинна бути тачка, на якій тіло потерпілої було
перевезено до місця його виявлення;
4) до злочину причетні інші особи, які допомагали “тітці Ганні”
у транспортуванні тіла.
Перевірка названих наслідків провадженням слідчих дій — огляду та обшуку
будинку, проведенням експертиз — підтвердила правильність висунутої
версії.
Слідча версія у її закінченому вигляді завжди є наслідком індукції або
дедукції. Індуктивні висновки — умовивід від окремого до загального —
найчастіше застосовуються у випадках, коли слідча версія випливає з
аналізу доказів, виявлених при провадженні окремих слідчих дій. Тоді від
встановлення окремих причин походження доказів шляхом індуктивного
мислення слідчий приходить до загального припущення про характер і
причини події злочину. Індукція у цьому разі може бути неповною (при
умовиводі досліджуються не всі факти, явища, а лише їх частина) або
повною, яка передбачає висновки, що ґрунтуються на знанні необхідних
ознак і причинних зв’язків подій, фактів, явищ. Так, від окремих доказів
шляхом аналізу і розгляду їх у взаємозв’язку слідчий приходить де
загального висновку про причетність суб’єкта до злочину.
При використанні методу індукції у процесі побудови версії слідчий
повинен передбачати помилки, які можуть виникнути процесі індуктивного
умовиводу. До них належать помилки не вірного висновку як результат
помилкових посилань і висновків “після цього — значить внаслідок цього”.
Такого роду помилки можуть призвести не тільки до неправильної побудови
версій, а й до невірного визначення шляхів розслідування злочину.
Логічна помилка “поспішності узагальнення” полягає тому, що висновок від
окремого до загального ґрунтується не на повному і всебічному аналізі
необхідних причинних зв’язків, до висновків слідчий приходить, виходячи
з вивчення частини ознак. У практиці розслідування такі помилки
зустрічаються при конструюванні версії коли в процесі аналізу слідчий не
враховує певні чинники.
Побудова версій дедуктивним шляхом передбачає як початковий момент
загальні положення, встановлені у процесі розслідування злочину.
Дедуктивний метод може мати місце при явно недостатній кількості
виявлених по справі доказів. У цьому випадку пр побудові версій виходять
не з аналізу певних доказів, а із загального припущення. Так, при
розслідуванні пожежі у будинку суду слідів підпалу не було встановлено.
В результаті огляду був виявлений обвуглений труп сторожа суду та
залишки напівобгорілих Кримінальних справ у шафах канцелярії. Слідчий
міг будувати такі версії
1) підпал вчинений з метою знищення кримінальної справи;
2) підпал вчинений з метою помсти судді;
3) підпал вчинений з метою вбивства сторожа з будь-яких сп нукань;
4) пожежа виникла через несправність електропроводки.
Тут всі названі версії ґрунтуються не на конкретних доказах виявлених по
справі, а на загальних положеннях методики розслідування пожеж, яка на
підставі наукового аналізу і узагальнення досвіду слідчої практики
рекомендує перелік можливих (типових) версій при розслідуванні злочинів
цієї категорії.
При схожій ситуації події злочину або окремих його обставин зі
злочинами, які раніше розслідувалися, слідчі версії можуть виникати за
аналогією. Висунення слідчих версій за аналогією може привести до
позитивних результатів при розслідуванні злочинів.
Джерелами аналогії при конструюванні версій можуть бути:
1) оперативні та слідчі дані щодо складу та методів вчинення розкритих
злочинів;
2) оперативні та слідчі матеріали щодо однотипних нерозкритих злочинів;
3) загальні теоретичні положення, які грунтуються на узагальненні
слідчої практики і дозволяють намітити певну кількість версій щодо
конкретної категорії злочинів;
4) теоретичні узагальнення та власний досвід слідчого у розкритті
злочинів.
У процесі конструювання слідчих версій за аналогією великого значення
набуває аналіз способу вчинення злочину, оскільки він містить найбільш
виразні сторони злочину.
Криміналістичні версії можуть бути класифіковані за двома підставами:
І) за обсягом понять версії поділяються на загальні (пояснюють зміст та
сутність всієї події) та окремі (поясняють зміст окремих фактів).
. Різновидом загальних версій є типові версії, що відбивають видові
ознаки злочину та найбільш типовий механізм події. Так, за наявності
ознак крадіжки існують типові версії — крадіжка чи інсценування; при
виявленні пожежі — підпал, порушення правил пожежної безпеки; при
виявленні трупа — вбивство, самогубство, нещасний випадок та ін.;
2) за сферою використання версії підрозділяються на слідчі,
оперативно-розшукові, судові та експертні. Ці версії, як правило,
взаємопов’язані і можуть випливати одна з другої. Так, слідча версія
може випливати з експертної, оперативно-розшукова — з слідчої і навпаки.
Ілюстрацією цього положення може бути такий приклад. У дворі будинку
пізно ввечері був знайдений труп чоловіка. При його огляді
судово-медичний експерт звернув увагу на факти крепітації і висловив
припущення про падіння чоловіка з висоти. Огляд під’їздів поблизу
дозволив виявити в одному з них на вікні горища нитки, схожі на одяг
потерпілого. Обшук у квартирі 5-го поверху (сліди ніг вели туди) і огляд
дозволили встановити, що злочин був вчинений саме там. Молоді люди
пиячили і посварились, один вдарив другого по голові пляшкою з-під
шампанського, після чого труп викинули з вікна горища, щоб приховати
дійсну подію. Слідчі версії перевіряються у процесі розслідування по
можливості одночасно (кожна версія має свої специфічні та спільні з
іншими версіями питання). При вирішенні питань про послідовність слідчих
дій важливо у першу чергу планувати первісні та невідкладні слідчі дії,
а потім дії, якими одночасно перевіряється кілька версій.
§ 4. Основи теорії криміналістичного прогнозування
Активізація прогностичної функції науки криміналістики і, як наслідок,
нагальна потреба у залученні даних неюридичних галузей знань для її
реалізації виступили каталізатором становлення основ криміналістичного
прогнозування. Прагнення криміналістів розкрити теоретичні й
методологічні аспекти прогностичної діяльності свідчать про певний
рівень зрілості самої науки криміналістики. Використання поняття
“криміналістичне прогнозування” визначено насамперед специфікою об’єктів
пізнання й умовами їх розвитку, предметною сферою дослідження і
характером закономірностей, яким підпорядковується прогнозовувана
величина, а також особливостями мети та завдань при розробці прогнозів.
Прогнозування слід розглядати як спеціальну науково-практичну
діяльність, спрямовану на отримання інформації про основні тенденції,
напрямки, шляхи розвитку криміналістичних об’єктів, їх стан у
майбутньому.
Оскільки прогнозування є невід’ємною функцією криміналістики, то і
об’єктами прогнозу виступають об’єкти пізнання даної науки: а) злочин
(кримінальна діяльність) і породжувані ним наслідки; б) діяльність по
розкриттю і розслідуванню злочину. Вказані об’єкти розглядаються як
системні утворення з диференційованим числом елементів, яким притаманний
комплекс різноманітних ознак і властивостей — якісних і кількісних, а
також прогностична значущість. Елементами системи (безпосередніми
об’єктами прогнозу) є: механізм, спосіб, обстановка, мотив кримінальної
діяльності; ідеальні й матеріальні сліди як наслідок взаємодії злочинця
з оточуючим середовищем в умовах вчинення злочину і поза ним; засоби й
методи пізнання чинників, що утворюють злочин; поведінка професійних і
непрофесійних учасників процесу розслідування тощо. Особливе місце серед
об’єктів прогнозування посідає сама наука криміналістика як
об’єктивоване знання, що є результатом предметно-пізнавальної діяльності
та виражається у вигляді системи понять, категорій, законів, концепцій.
Прогностична діяльність здійснюється не з реальними об’єктами, а лише з
інформацією про них. Тому чим глибше пізнані закономірності об’єктивної
дійсності, що входять до предмету криміналістики, тим достовірнішим і
точнішим за строками і суттю буде зміст прогнозу. При цьому вказані
закономірності повинні вивчатися не в статиці, а в динаміці, охоплюючи
аспекти минулого, сьогодення і майбутнього. Таким чином, визначення
перспектив розвитку, а також найбільш вірогідних форм прояву в
майбутньому закономірностей об’єктивної дійсності, що входять до
предмета науки криміналістики, складає основу досліджень
криміналістичної прогностики. Сама ж
криміналістична прогностика являє собою систему наукових положень, які
розкривають причинні відносини і зв’язки між характером злочинної
діяльності в майбутньому і основними напрямками розвитку й удосконалення
методів, прийомів і засобів розслідування і профілактики злочинних дій.
Прогностико-криміналістичні дослідження здійснюються на підставі певних
принципів і правил, сформульованих на ґрунті філософських поглядів,
переконань, співвідносних з названою проблематикою, а також положень
соціальної прогностики, теорії права, психології, криміналістики та
інших галузей знань. До найбільш важливих принципів слід віднести:
підпорядкованість методів прогнозування законам гносеології та логіки;
відповідність методів прогнозування прогностичному завданню;
залежність вірогідності прогнозу від його інформаційної бази та
можливості прогностичної альтернативи;
залежність ефективності прогнозу від умов його верифікації (оцінки
вірогідності);
залежність криміналістичних засобів, прийомів і методик роботи з
інформацією про подію злочину від характеру цієї події та породжених ним
наслідків (“криміналістичний детермінізм”);
залежність отримання, оцінки і використання інформації про злочин у
доказуванні від конкретних кримінальних і слідчих ситуацій,
індивідуальних властивостей та ознак об’єктів дослідження,
неоднозначності форм взаємозв’язків між ними.
Завдання криміналістичної прогностики (теорії криміналістичного
прогнозування) визначені передумовами і потребами виникнення і
формування даного вчення. Вони випливають із загальних завдань науки
криміналістики і певною мірою конкретизують їх. До таких завдань слід
віднести:
розробку теоретичних і методологічних основ, принципів та умов
криміналістичного прогнозування;
розробку методів та методик побудови криміналістичних прогнозів і
критеріїв їх оцінки;
визначення пріоритетних напрямків криміналістичного прогнозування, а
також вихідної інформації для побудови прогнозів;
визначення специфіки інтегративних зв’язків криміналістичного
прогнозування з іншими видами науково-правового передбачення
(кримінологічним і кримінально-правовим) як умови комплексного вирішення
завдань боротьби зі злочинністю;
визначення основних видів криміналістичних прогнозів, шляхів та форм їх
реалізації;
діагностику актуальних криміналістичне значущих проблем, опрацювання
варіантних зразків їх вирішення для вдосконалення засобів та методів
розкриття і розслідування злочинів;
аналіз процесу розвитку і функціонування об’єктів дослідження, виявлення
детермінуючих чинників;
формування рекомендацій щодо використання положень криміналістичної
прогностики в практичній діяльності правоохоронних органів.
Розв’язання названих завдань здійснюється шляхом розгляду більш
конкретних питань. Так, мінімізація непевності при визначенні
пріоритетних напрямків та шляхів наукових досліджень щодо вдосконалення
методик розслідування і профілактики окремих видів злочинів може бути
вирішена на підставі:
виявлення тенденцій розвитку самої практики, встановлення впливу на
практику криміналістичної теорії;
визначення потреб практики і перспектив розвитку криміналістичної
теорії, які мають задовольнити ці потреби;
створення уяви про помилки у практичній діяльності та їх причини для
розробки в теорії шляхів усунення цих помилок, а також вироблення нових,
більш ефективних методик;
визначення прогностичної оцінки запропонованих наукою методик
розслідування і профілактики окремих видів злочинів за ступенем їх
ефективності та пріоритетності на даний момент і доцільності
використання у майбутньому та ін.
Різноплановість завдань, що стоять перед криміналістичною прогностикою,
обумовлює спрямованість прогностичних досліджень, які мають науковий,
науково-прикладний і практичний характер.
Прогнозування наукових досліджень та їх результатів пов’язано з
розвитком науки криміналістики в цілому, з визначенням шляхів і можливих
наслідків її розвитку; при цьому прогнозування розглядається як
внутрішня, невід’ємна функція науки. Криміналістичне прогнозування
сприяє розширенню пізнавальної сфери, виступаючи своєрідним орієнтиром
при визначенні оптимальних шляхів і напрямків наукового пошуку.
Результати науково обґрунтованого передбачення покликані істотно
підвищити теоретичну цінність і практичну значущість досліджень,
поліпшити якість теоретичних розробок та практичних рекомендацій.
Науково-прикладне прогнозування спрямоване на передбачення змін у
характері, способах, механізмі та в інших структурних елементах окремих
видів злочинної діяльності, в особливостях прояву зовні їх ознак і
відповідно у можливих змінах у діяльності по розкриттю, розслідуванню і
попередженню цих злочинів. Суть прогнозування полягає в тому, що на базі
теоретичної системи знань про закономірності прогнозу (знань про минуле
і сьогодення, їх зв’язки з іншими об’єктами, прогностичний фон тощо), а
також криміналістичних прогнозів про динаміку злочинності в цілому
формулюється припущення про найбільш вірогідні зміни якісного стану
даних об’єктів у майбутньому (видозміна існуючих або поява нових
способів вчинення і приховання злочинів, предметів злочинного посягання
та ін.). Одержані прогностичні дані визначають спрямованість розробок
рекомендацій щодо вдосконалення методик розслідування злочинних діянь,
які змінилися. Наприклад, виявлення тенденцій пристосування злочинців,
які вчиняють крадіжки зі зломом, до змін умов охорони об’єктів від
злочинних посягань обумовило необхідність врахувати дану обставину при
розробці відповідних рекомендацій щодо вдосконалення методик
розслідування і проведення профілактичної роботи. У цьому плані
науково-прикладне прогнозування є природним доповненням кримінологічних
прогнозів.
Практичне прогнозування відбиває специфіку побудови прогнозів у
судово-слідчій, експертній, оперативно-розшуковій діяльності.
Фундаментом для побудови прогнозів виступають узагальнені уявлення про
типовий розвиток об’єктів, явищ, процесів певного виду. На основі цих
узагальнених уявлень і будуються прогнози в умовах реального часу
відповідно до конкретних ситуацій розслідування, суб’єктів, їх
поведінки, вчинків та ін. Вихідною інформащєю для цього є насамперед
теоретичні знання з криміналістики, психології, теорії рефлексії тощо,
наприклад, відомості про типову криміналістичну характеристику того виду
злочину, до якого належить розслідувана подія, про типові тенденції
розвитку слідчої ситуації, психологічні особливості поведінки
підозрюваних, обвинувачених та інших осіб, які потрапили в орбіту
судочинства, а також особистий досвід суб’єкта, який здійснює
прогностичну діяльність. Емпіричні ж дані щодо характеристики
конкретного суб’єкта, його поведінки лише окреслюють прогностичний фон,
умови, в яких відбудеться конкретний акт прогностичної діяльності,
спрямований на відокремлення типових уявлень від найбільш прийнятних для
даного одиничного випадку.
За масштабом охоплення обставин і фактів, що відбиваються у
прогностичних судженнях, за обсягом завдань, що вирішують у
судово-слідчій практиці, прогнозування диференціюється на стратегічне,
тактичне й індивідуальне. Перше пов’язано з прогнозуванням перспектив
розслідування і судового розгляду по справі в цілому. Його висновки
передують висуненню версій, забезпеченню планування, визначенню найбільш
прийнятних форм взаємодії, характеризують можливі варіанти розвитку
слідчих ситуацій, наслідків процесуальних рішень, які приймаються,
заходів по нейтралізації або мінімізації негативних наслідків їх
реалізації тощо. Друге (тактичне) є прогнозуванням результативності
тактичних операцій, які плануються, слідчих дій і тактичних прийомів з
метою вирішення тактичних завдань у конкретних ситуаціях розслідування
та судового розгляду; наслідків використання отриманих результатів у
доказуванні; тактичного ризику та заходів щодо його мінімізації. Третій
вид прогнозування (індивідуальне) спрямований на складання прогностичної
моделі можливої поведінки професійних і непрофесійних учасників на
попередньому слідстві і в судовому розгляді (наприклад, поведінка
обвинуваченого на допиті — його реакції, протидії та ін.); прояв у не
встановленого і не затриманого злочинця та його спільників елементів
винної поведінки;
формування судження про можливе місце і час вчинення нового злочину;
передбачення можливих місць схову тощо.
Точність і обґрунтованість криміналістичних прогнозів залежать передусім
від досконалості системи збирання та аналізу про-гностично значущої
інформації. Вихідні посилки криміналістичного прогнозу містять знання як
про об’єктивні закономірності функціонування і розвитку об’єктів
прогнозу, так і про конкретні умови, сукупні дії цих закономірностей, що
дає можливість уявити всю необхідну для криміналістичного прогнозування
інформацію у вигляді двох блоків: а) інформаційний блок прогнозованої
системи — банк даних про вихідний стан об’єкта, який прогнозується, його
властивості та ознаки з позицій методології криміналістичної
прогностики; б) інформаційний блок прогнозованої системи •— банк даних
про чинники-детермінанти, прогностичний фон, тобто відомості, що
характеризують як передпрогностичну обстановку, так і ситуацію періоду
упередження прогнозу (проміжок часу, на який розробляється прогноз).
Джерелами формування вихідної для прогнозування інформації є:
1. Наукові дані:
а) положення загальної теорії та окремих криміналістичних теорій, серед
яких виділяються передусім відомості про закономірності виникнення,
існування і зникнення інформації про злочин і засновані на цих
закономірностях засоби та прийоми діяльності суб’єктів судового
дослідження, а також окремонаукові вчення про способи вчинення і
приховування злочинів, механізми слідоутворення тощо. Саме відносна
повторюваність способу вчинення і утаювання злочинів, механізму
слідоутворення, навиків злочинної діяльності при додержанні стабільності
детермінуючих чинників дозволяє створювати прогностичні моделі можливих
змін у способах, розробляти і здійснювати заходи. що перешкоджають
вчиненню злочину передбачуваними способами, виникненню і поширенню нових
способів вчинення злочинів;
б) результати науковометричних досліджень у криміналістиці;
в) відомості, що характеризують сучасний рівень розвитку природничих та
технічних наук, дані яких використовуються в криміналістиці, а також
тенденції та перспективи розвитку науково-технічного прогресу;
г) соціологічні, правові та кримінологічні прогнози.
2. Статистичні дані:
а) статистичні дані криміналістичних обліків;
б) кількісна характеристика злочинності, її окремих видів та динаміки.
3. Погляди експертів щодо об’єкта та ситуації прогнозу.
4. Узагальнені дані практики (в тому числі зарубіжної):
а) інформація про нові способи вчинення злочинів, нові різновиди
злочинних посягань, нові види предмета посягання, трансформацію
обстановки, в якій вчиняються ті чи інші злочини;
б) відомості про ефективність тих чи інших засобів, прийомів та методів
криміналістики для процесу розслідування і попередження злочинів певного
виду;
в) інформація про нові засоби та прийоми судового дослідження;
г) дані про причини та умови, що сприяють вчиненню злочинів.
Запропонований перелік практичних даних, що використовуються при
побудові криміналістичних прогнозів, є приблизним, до того ж слід
зауважити, що ці дані, по суті, також мають науковий характер, оскільки
їх використання вимагає наукового аналізу, узагальнення та
систематизації. Вивчення якісних і кількісних параметрів ймовірного
майбутнього стану певного об’єкта криміналістичного прогнозування
відбувається у процесі застосування різноманітних методів, процедур та
прийомів. Базисними методами розробки прогнозів є опитування експертів,
моделювання та екстраполяція (поширення знань з однієї предметної галузі
на іншу, ще не досліджену). Запропонована класифікація є досить умовною,
оскільки, наприклад, прогностичне моделювання, як правило, неможливе без
екстраполяції та експертних оцінок, які, в свою чергу, являють собою
підсумок екстраполяції та моделювання експертом досліджуваного об’єкта
та ін. Крім того, названі методи теж підрозділяються в залежності від
способу отримання прогностичної інформації. Так, опитування експертів
може мати індивідуальний і колективний характер, при цьому в
індивідуальних експертних оцінках найчастіше застосовуються методи
інтерв’ювання, складання аналітичних доповідних записок, написання
сценарію, а в колективних — анкетування, “мозковий штурм” (зародження
альтернативних ідей вирішення конкретної проблеми шляхом обговорення їх
групою висококваліфікованих фахівців без будь-якої попередньої
підготовки) тощо. Як правило, для побудови прогнозів використовують
сукупність різнопланових методів, які диференціюють в залежності від
сфери та об’єкта прогнозу. Так, метод екстраполяції на основі аналогій
та імітаційно-ігрові моделі найбільш прийнятні при індивідуальному
прогнозуванні, тоді як математичні моделі застосовують при прогнозуванні
перспектив розвитку і прояву злочинної діяльності в цілому.
Завершальний етап прогностичних досліджень — визначення форми та шляхів
реалізації сформульованих прогнозів. Вирішення даного завдання пов’язано
головним чином з підготовкою різноманітних рекомендацій, зміст яких
видозмінюється залежно від мети прогнозів і спрямованості прогностичних
досліджень. Якщо прогнозування спрямовано на розробку нових методик,
прийомів та засобів, які забезпечують розслідування злочинної
діяльності, що видозмінюється, запропоновані рекомендації мають творчий
характер. Прогностичні висновки можуть виступати для криміналістичної
науки і судово-слідчої практики своєрідними орієнтирами, у напрямку яких
з найбільшою вірогідністю здійснюватиметься розвиток об’єктів
криміналістичного пізнання. При цьому прогнозування не тільки орієнтує,
а й забезпечує поступальний, динамічний розвиток криміналістичних
об’єктів згідно з обраною спрямованістю, упереджуючи настання
безвихідних, негативних ситуацій, коли судово-слідчі органи
наштовхуються на злочинні прояви, що не знайшли належного правового
регулювання, і не мають належних криміналістичних рекомендацій щодо їх
розслідування і попередження.
Глава III
Слідчий огляд
§ 1. Поняття, види та принципи огляду
Слідчий огляд є однією з невідкладних слідчих дій. За його допомогою
може бути отримана найбільш важлива інформація, яка здатна допомогти
розкриттю злочину.
Оглядом називається слідча дія, яка полягає у безпосередньому сприйнятті
об’єктів з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів,
з’ясування обставин події, а також обставин, що мають значення для
справи.
Видами огляду є:
а) огляд місця події;
б) огляд предметів і документів;
в) огляд ділянок місцевості і приміщень поза місцем події;
г) огляд трупа;
д) огляд тіла живих осіб (освідування).
Одним із найбільш складних видів огляду є огляд місця події. Під місцем
події розуміється приміщення або місцевість, де вчинено злочин або де є
матеріальні сліди, пов’язані з подією злочину. Місце злочину і місце
події — поняття, які не завжди співпадають: місце події — поняття більш
широке, бо воно пов’язане з виявленням ознак, що мають відношення до
події злочину; місце злочину — це місце безпосереднього вчинення
злочинного наміру, яке спричинило певні матеріальні зміни (наявність
слідів злому, взуття, крові та ін.).
Метою огляду є:
а) виявлення слідів злочину і речових доказів;
б) з’ясування обставин події;
в) висунення версій про подію злочину і його учасників;
г) отримання даних про осіб, які могли бачити вчинення злочину, з метою
організації оперативно-розшукових заходів і наступних слідчих дій.
Огляд місця події є первинною і невідкладною слідчою дією. Це
пояснюється необхідністю отримання інформації про обставини події у
первісному, незміненому стані, тому що будь-яке зволікання тягне за
собою втрату речових доказів, зміну слідової картини. Невідкладність
огляду місця події пояснюється необхідністю оперативного отримання
інформації з метою організації розшуку злочинця, а також інших слідчих
дій, спрямованих на розкриття злочину.
Здійснення огляду місця події підпорядковане певним принципам. До них
належать:
своєчасність огляду. Огляд місця події здійснюється негайно після
отримання повідомлення про подію злочину, у будь-який час доби. Огляд
може бути відкладений у зв’язку з несприятливими умовами (неможливість
прибуття, відсутність транспорту, стан погоди), але з обов’язковим
розпорядженням про охорону місця події. Своєчасність огляду забезпечує
отримання всебічної інформації про подію і оперативність у здійсненні
розшукових заходів;
об’єктивність і повнота огляду. Об’єктивність огляду означає всебічне
дослідження всієї обстановки, слідів і речових доказів. Як правило, при
огляді місця події слідчий виходить з первісної інформації про подію,
отриманої після прибуття на місце події, а також з тих версій, що
виникають під час огляду. Таких версій може бути декілька і згідно з
кожною має здійснюватися огляд. При цьому не можна перебувати у полоні
однієї з версій, якою б правдоподібною вона не була, і відповідно лише
до неї виявляти сліди і речові докази. Треба виходити також із
контрверсій, які дозволяють давати інше тлумачення події, що мала місце,
пам’ятати про можливі інсценування події, створення слідової картини,
яка спотворює сутність події;
планомірність огляду. Слідчий огляд передбачає певний порядок у діях
слідчого: визначення порядку огляду, його меж, послідовності пересування
по території або приміщенню, що оглядається, а також визначення об’єктів
(слідів, речових доказів), які можуть мати місце у зв’язку з подією
злочину. Планомірність передбачає й обрання методів огляду
(ексцентричний, концентричний та ін.). Під час огляду місця події
вивчаються обставини, за яких відбулася подія, зміни у розташуванні
різних об’єктів, сліди осіб, які вчинили злочин, знаряддя і засоби
вчинення злочину, а також сліди, залишені цими знаряддями. Увага
слідчого має концентруватися також на речових доказах, виявлення яких
пов’язане з подією злочину;
застосування науково-технічних засобів — один з принципів огляду місця
події, який стосується виявлення і фіксації слідів і речових доказів.
Виявлення слідів під час огляду у багатьох випадках неможливо без
застосування науково-технічних засобів. Так, виявлення слідів рук
(невидимих і маловидимих), ніг, крові, мікрочасток вимагає застосування
спеціальних науково-технічних засобів, значна їх кількість є у слідчій
валізі, однак при огляді можуть бути використані також інші
науково-технічні засоби, що передбачає залучення фахівця. Під час огляду
місця події важливо дуже обережно поводитись з речовими доказами, щоб
запобігти їх втраті або пошкодженню, яке виключило б їх використання для
здійснення експертизи. Саме тому при використанні науково-технічних
засобів необхідно дотримуватись правил упаковки і фіксації виявленого.
Важливим засобом фіксації окремих слідів, речових доказів, як і усіх
обставин події, є фото- або відеозйомка. Застосована згідно з
передбаченими правилами, вона сприяє найбільш об’єктивному відображенню
загальної і слідової картини, які спостерігалися під час огляду місця
події.
§ 2. Підготовка до огляду місця події
Підготовчі дії, пов’язані з оглядом місця події, складаються з двох
етапів: дії до виїзду на місце події, і дії після прибуття на місце.
Підготовчі дії до виїзду на місце події полягають у наступному: а)
слідчий має уточнити характер події згідно з повідомленням, що надійшло;
б) вжити заходів (через органи міліції або адміністрацію установи) щодо
охорони місця події і надання допомоги потерпілим; в) вжити заходів щодо
безпеки громадян на ділянках, які межують з місцем події; г) перевірити
готовність науково-технічних засобів; ґ) вирішити питання щодо
транспортних засобів, які необхідні для виїзду на місце події; д)
визначити коло осіб, які братимуть участь в огляді, згідно з характером
злочину (судово-медичний експерт, експерт-криміналіст, інспектор ДАІ,
кінолог); е) вирішити питання про запрошення понятих, особливо у
випадках, коли місцем події є віддалена місцевість або коли огляд
відбувається у нічний час, тощо.
Коли слідчий вважає за потрібне, він може запросити для участі в огляді
потерпілого, який здатний допомогти з’ясуванню обставин події, а також
надати допомогу у виявленні слідів і речових доказів.
Після прибуття на місце події слідчий вживає таких заходів: а)
упевнюється у наданні допомоги потерпілому; б) проводить коротке
опитування свідків; в) дає розпорядження працівникам міліції щодо
проведення необхідних оперативно-розшукових заходів (переслідування по
“гарячих слідах”, встановлення очевидців); г) усуває сторонніх осіб; ґ)
визначає функції кожного учасника огляду і роз’яснює їм їх права і
обов’язки. Після закінчення цих дій слідчий приступає безпосередньо до
огляду.
§ 3. Пізнавальна сутність огляду місця події
Огляд місця події передбачає обрання методів, які визначають його
послідовність. До таких традиційно належить концентричний метод (від
периферії до центра), який найбільш доцільно обирати у випадках, коли
центр місця події не має чітко визначених меж і увагу слід зосередити на
окремих слідах і речових доказах, що дозволяють визначити центр і
характер події. Метод ексцентричний — від центра до периферії — найбільш
характерний для злочинів, де подія має центр (наприклад, труп або центр
зіткнення автомашин). Огляд центра події є передумовою для
цілеспрямованого виявлення інших слідів, пов’язаних з діями злочинця на
місці полії. Фронтальний (лінійний) метод застосовується під час огляду
значних площ, де місце події пов’язане з великим числом і
розосередженістю слідів і речових доказів. Для огляду місця події можуть
бути обрані й інші методи, зокрема уявне розбиття місця на квадрати,
сектори або інші частини, зручні для мети огляду приміщень чи ділянок
місцевості. Методи огляду можуть бути і комбінованими, залежно від
ситуації огляду, а також комплексу слідів і речових доказів, які
виявлені у ході огляду.
Власне тактика огляду втілюється у кількох послідовно здійснюваних
стадіях. До них належать оглядова, статична і динамічна стадії. В
оглядовій стадії слідчий здійснює такі дії: визначає межі огляду, його
оптимальний метод відповідно до ситуації, проводить орієнтовну і
оглядову фотозйомку. Статична стадія огляду передбачає огляд без
порушення обстановки, окремих слідів і речових доказів. Слідчий
пересувається по місцю події, фіксуючи свою увагу на розташуванні
окремих об’єктів огляду з метою вибору тих з них, які, за його
припущенням, можуть мати відношення до події злочину. Найбільш
відповідальною є динамічна стадія, в ході якої детальному вивченню
підлягають сліди і речові докази. Слідчий аналізує їх сутність,
відношення до події злочину, отримує інформацію, яка уточнює висунуті
версії, або висуває інші, відповідно до характеру та інформаційної
цінності виявленого. На цій стадії активно застосовуються
науково-технічні засоби, серед яких переважне місце належить таким
методам фіксації, як вузлова або детальна фотозйомка, а також методи
виявлення слідів рук, знарядь злому, слідів ніг і транспортних засобів.
Важливе значення мають фіксація і вилучення слідів шляхом виготовлення
зліпків, перенесення їх на слідові і дактилоскопічні плівки. Детальний
огляд слідів і речових доказів передбачає виявлення їх ознак, визначення
можливості їх використання для експертного дослідження. У процесі огляду
слідчому необхідно звертати увагу на мікросліди і мікрочастки, оскільки
їх аналіз і наступне дослідження можуть дати важливу інформацію для
встановлення осіб, які можуть бути причетними до події злочину, а також
для організації інших слідчих дій (обшуку, виїмки), спрямованих на
визначення інших доказів події злочину. У процесі огляду місця події
можуть бути здійснені експрес-дослідження окремих слідів або речових
доказів, які вимагають застосування спеціальних засобів. До їх числа
належать можливі проби на наявність крові у плямах, що нагадують
кров’яні; прочитання документів із забрудненими, замитими текстами за
допомогою світлофільтрів або електронно-оптичних перетворювачів та ін.
У процесі огляду місця події слідчим можуть бути з’ясовані питання, які
мають значення для визначення шляхів розслідування, а саме:
характер події, що мала місце;
чи на місці огляду відбувся злочин;
шляхи проникнення злочинців на місце і шляхи їх виходу (особливо це
важливо для розшуку злочинців і слідів);
скільки було злочинців на місці злочину і чи знайома їм обстановка;
5) час вчинення злочину;
6)який час злочинці перебували на місці;
7) як пересувались злочинці на місці події, яких предметів вони
торкалися;
8) якими знаряддями або засобами діяли злочинці;
9) яку мету переслідували злочинці, чи досягли вони її;
10) які сліди залишені злочинцями на місці події, які сліди залишились
на них та їх одязі;
11) хто і звідки міг бачити те, що відбувалося на місці події.
Аналіз обставин події, слідів і речових доказів, визначення їх
причинно-наслідкових зв’язків дозволяють виявити так звані негативні
обставини, тобто такі, що суперечать уявленням про закономірний розвиток
подій. Так, наявність значного числа ран на трупі і відсутність крові є
негативною обставиною, яка свідчить про те, що злочин було вчинено в
іншому місці, а труп перенесено. Негативні обставини за своїм характером
можуть бути поділені на дві групи: 1) пов’язані з відсутністю слідів,
які у зв’язку з аналізом обставин мають бути, і 2) пов’язані з наявністю
слідів у разі, коли природний перебіг подій не передбачає їх. Так, під
час огляду трупа людини, яка заподіяла собі смерть шляхом повішання, на
думку експерта, странгуляційна борозна мала посмертний характер.
Наявність таких слідів є свідченням того, що настання смерті не є
наслідком самогубства. Подібні обставини є негативними і свідчать про
інсценування події. Наявність слідів лещат на замку, дужку якого
перепиляно за заявою потерпілого під час проникнення у приміщення, також
є негативною обставиною — наявністю слідів, яких за природним розвитком
події не повинно бути. Порушення логіки розвитку подій в першому і
другому випадках є показником інсценування події (в першому випадку —
відсутність належних слідів, в другому — наявність їх там, де вони не
мають бути). На такі суперечності слід звертати увагу при зіставленні
характеру події і тих версій, які виникають у процесі огляду місця
події, окремих слідів і речових доказів. До числа негативних обставин
можуть бути віднесені й такі, як невиправдано ускладнена картина події —
безліч розкиданих речей, що не викликано метою події; надмірне
пошкодження тих чи інших предметів обстановки; вивезення значної
кількості викраденого майна за час, протягом якого це неможливо зробити.
Тактика огляду у своїй основі має пізнавальну діяльність. Ця діяльність
нерідко розглядається як своєрідна логіка огляду. До структури
пізнавальної діяльності входять такі елементи:
речові ознаки злочину, що потрапляють у поле зору слідчого;
версії про механізм розслідуваної події;
3) уявна модель цієї події;
4)виведення наслідків із даної моделі, тобто суджень про обставини і
сліди, які повинні мати місце, якщо відтворена модель є правильною.
В реалізації цього механізму одну з основних ролей відіграє аналіз
обстановки місця події і слідів, які виявлені у зв’язку з подією
злочину.
Виявлений у процесі огляду об’єкт спочатку аналізується з точки зору
його звичайної у людському розумінні субстанції і призначення. Після
цього аналіз спрямовано на встановлення у знайденому об’єкті (сліді,
речовому доказі) таких ознак, які свідчать про його використання в події
злочину. Цей етап аналізу дозволяє виявити зв’язки певного об’єкта з
подією злочину і тим самим встановити коло обставин, що мають значення
для здійснення пізнання у розслідуванні. При уявному аналізі об’єктів,
що проводиться під час огляду місця події, використовуються елементи
фактичного аналізу, зокрема таких його методів, як вимірювання,
спостереження за допомогою науково-технічних засобів, порівняння.
Застосування лупи, світлофільтрів, ультрафіолетових освітлювачів,
запилюючих порошків до результатів уявного аналізу у багатьох випадках
додає деяку кількість виявлених ознак, правильна оцінка котрих багато в
чому визначає можливість розгляду знайденого як речового доказу.
Інструментом, що здійснює логічний зв’язок знайденого з діями осіб, які
брали участь у злочині, та іншими доказами, виступає
причинно-наслідковий зв’язок, який відновлює, немов з мозаїчних
фрагментів, картину події. Якщо у цьому напрямку розглядати обставини
події і складові об’єкти, пов’язані з подією злочину, можна побачити, що
всі вони є наслідками певних причин. Аналіз таких наслідків і є
підставою для уявного сходження до причини, що їх породила, а отже, й до
встановлення шуканого.
У процесі огляду узагальнення результатів аналізу дає змогу
нагромаджувати інформацію, синтезувати її за допомогою встановлення
причинних зв’язків і служить основою для формування уявної моделі події.
Характер і обсяг доказової інформації обумовлюють повноту і
обґрунтованість уявної моделі. Кожна модель події має більший або менший
ступінь правдоподібності, що обумовлено, з одного боку, наявною
інформацією, а з другого — числом обставин, які необхідно з’ясувати для
встановлення об’єктивної істини щодо справи. У тих випадках, коли
обставини першої групи є більш чітко вираженими, обґрунтованість версії,
що висувається відносно події злочину, буде вагомішою, а її уявна модель
— більш повною. Складність висунення версій як побудови моделей картини
події полягає у тому, що подібні побудови не є довільними процесами
творчої уяви. Аналіз і оцінка доказового матеріалу обмежують діяльність
моделювання, засереджуючи мислення слідчого на колі встановлених
обставин і визначенні їх можливого причинного відношення.
Найбільше значення з точки зору пізнавальної ролі моделей, що
конструюються в процесі огляду місця події, має те, що їх виникнення і
згасання (розпад) відбуваються у міру виявлення і оцінки доказової
інформації. Тому вони є не тільки динамічними (рухомими), а й такими, що
знову виникають і розпадаються залежно від обґрунтованості компонентів
моделі, які визначають у кінцевому підсумку її надійність. Окремі автори
(В. І. Попов) відносять процеси, пов’язані зі створенням моделей, до
поняття психологічного пошуку — “силует, що пливе”, як свого роду уявне
усвідомлення слідчим (кінофільмування) цих подій, яке створює
перманентну модель події злочину.
Місце події, як правило, є відображенням певної події злочину. Саме в
цьому плані місце події являє собою фрагмент об’єктивно існуючої події,
де зафіксовані її окремі сторони. У більшій чи меншій мірі воно містить
інформацію про подію злочину, виражену у зміні обстановки, слідах
перебування злочинців, слідах їх дій, намірів та інших даних.
Велике значення мають вилучені у процесі огляду місця події мікрооб’єкти
—дрібні частки скла, обривки волосся, волокна органічного і
неорганічного походження та ін. Такі об’єкти можуть бути виявлені на
одязі жертв, що контактували зі злочинцями, або на інших контактних
поверхнях. Мікрооб’єкти мають вилучатися і пакуватися з дотриманням
особливих правил у спеціальні пакети, дуже обережно, можливо, за участю
спеціаліста-експерта.
У процесі огляду досить широко використовуються науково-технічні засоби
із слідчої валізи. В необхідних випадках можуть застосовуватися інші
науково-технічні засоби, необхідні для попереднього дослідження плям, що
нагадують кров, прочитання за допомогою світлофільтрів текстів, що
погано розрізняються або малопомітні, та ін.
Поряд з технічними засобами із слідчої валізи можуть бути залучені
спеціальні машини — пересувні лабораторії, обладнані комплектами
криміналістичних засобів більш широкого профілю.
Речові докази вилучаються з місця події різними способами, відповідно до
їх специфіки, із застосуванням різних технічних засобів. Так, для
вилучення твердих об’єктів використовуються склорізи, викрутки,
стамески; для вилучення рідких речовин — шприци, піпетки, пробірки;
газоподібні речовини (запахові сліди) вилучаються за допомогою шприців,
скляних сосудів з герметичними кришками тощо.
У випадках, коли окремі сліди (рук, взуття, знарядь злому) неможливо
вилучити, вони копіюються. Для виготовлення копій використовуються
дактилоскопічні плівки, полімерні пасти, гіпс, пластилін та інші
матеріали.
При застосуванні науково-технічних засобів у процесі огляду місця події,
а також при вивченні слідів або речових доказів слідчий може залучити як
консультанта фахівця-криміналіста, який надасть допомогу у вирішенні
питань, пов’язаних з аналізом слідів (визначення розміру взуття, якою
рукою залишено слід, у якій галузі виробництва використовуються знайдені
під час огляду інструменти та ін.). Такі відомості є вихідними для
висунення окремих і загальних версій, що визначають напрямок
розслідування, пошук осіб, які вчинили злочин, можливості проведення
різних експертних досліджень. Припущення і висновки, зроблені фахівцем,
не вносяться до протоколу, вони є орієнтуючими для формування слідчих
версій і роботи слідчого на місці події.
§ 4. Тактика огляду місця події: система прийомів
Місце події та його матеріальна обстановка є відображенням наслідків
певного злочину. Місце вчинення злочину — найбагат-ие джерело
відомостей. У більшості випадків розкриття злочинів цілком залежить від
того, чи повною мірою використано це джере-ю. Але таке джерело не завжди
однаково відбиває подію злочину.
Залежно від характеру відображення на місці події злочину южна уявити
ситуації, коли подія злочину: 1) має дійсне відображення; 2) не має
повного відображення; 3) не знаходить свого яв-юго відображення; 4) має
фальшиве відображення.
Ці ситуації вимагають відповідної інтерпретації.
1. Коли подія злочину має дійсне відображення, у слідчого немає сумніву
щодо характеру події і осіб, які причетні до неї. Достатній обсяг
інформації дозволяє припустити дійсність події. Проте на першому етапі
розслідування (яким часто є огляд місця події) нерідко важко вирішити,
які об’єкти треба оглядати.
2. Коли подія злочину не має повного відображення, завдання слідчого
полягає у відновленні повної картини події, що відбулася. Неповнота
відображення може мати різний ступінь. Коли відображення настільки
неповне, що не передає змін середовища, на основі яких можна судити про
відображений об’єкт, тоді неповнота його є істотною. Виникнення
неповного відображення пов’язано з такими моментами: а) у процесі
вчинення злочину подія повністю не відобразилась на місці події; б)
після вчинення злочину виникли зміни об’єктів огляду: слідів та речових
доказів;
3. Коли подія злочину не знаходить свого явного відображення, можливо
передбачити, що: а) знищено дані на місці події (зміни в середовищі
зникли, і акт їх виділення став неможливим; разом з тим знищення
інформації на місці події (слідів і речових доказів) характеризується
виникненням іншої інформації — слідів їх знищення);
б) події у цьому місці не було.
4. Коли подія злочину мас фальшиве відображення, виникає ситуація
відображення не події злочину, а іншої події. Такі відображення мають
місце при різних інсценуваннях. У цих випадках необхідно звернути увагу
на так звані негативні обставини, які несуть у собі інформацію не про
злочин, чиїм відображенням вони нібито є, а про інсценування злочину.
Кожній з названих ситуацій огляду місця події відповідає найдоцільніша
система тактичних прийомів: 1) при дійсному відображенні події злочину;
2) при неповному відображенні події злочину;
3) при відсутності явного відображення події злочину; 4) при фальшивому
відображенні події злочину.
Тактичні прийоми системи мають достатньо загальний характер, їх подальша
диференціація обумовлена типовими ознаками злочину і його
індивідуальними особливостями. Огляд місця події має свою специфіку
відповідно до різних видів злочинів, способів їх вчинення та
приховування.
Система тактичних прийомів при дійсному відображенні події злочину
охоплює: 1) зіставлення первинних даних і обстановки місця події з метою
виявлення слідів злочину; 2) аналіз окремих слідів на місці події; 3)
моделювання події, яка відбулася. Розглянемо функціональне призначення і
доцільність названих прийомів.
Слідчий має певну інформацію про характер події ще до поча і ку огляду
місця події з повідомлень про злочин, оперативних даних, показань
окремих осіб та ін. У дуже рідких випадках слідчий, який виїздить на
місце події, не має хоча б деякого уявлення про подію злочину. Це
уявлення може бути уривчастим, неправильним, неточним, але воно існує. У
ситуації дійсного відображення події злочину не повинні виникнути
суперечності і невідповідності між первинними даними і обстановкою на
місці події. Мста тактичного прийому, який полягає в їх зіставленні, —
виявити якомога більше слідів злочину і речових доказів, визначити
належність доказів.
Важливим тактичним прийомом у даній системі виступає аналіз окремих
слідів на місці події. Місце події є відображенням минулого, яке може
бути пізнане як результат вивчення обстановки і речових доказів
переважно раціональним шляхом. Треба аналізувати такі ознаки та
властивості предметів і слідів: а) час виникнення їх на місці події
(аналіз тимчасових зв’язків слідів); б) зв’язки об’єктів з даним чи
іншим місцем (аналіз просторових зв’язків слідів); в) структуру
предметів і слідів для вивчення їх групової належності; г) ідси
тифікаційні якості слідів з метою визначення можливості ототожнення
об’єктів, що їх утворили; ґ) можливість виникнення слідів від одного або
різних учасників розслідуваного злочину (потерпілого, обвинуваченого та
ін.) або сторонніх осіб; д) зв’язки слідів між собою і розслідуваною
подією, механізм їх утворення; с) причини відсутності певних слідів і
предметів, їх властивостей і ознак.
Аналіз окремих слідів на місці події є тим першим ступенем, який
дозволяє встановити причинні зв’язки між ними. Сліди (предмети)
перебувають у залежності один від одного. Виявлення одного сліду або
його частин чи ознак слідів повинно наштовхувати на пошук інших речей
або слідів. Тому використання тактичного прийому, який полягає в аналізі
окремих слідів на місті події, дозволяє: а) виявити більш широке коло
слідів (предметів), що мають відношення до певного злочину; б) визначити
залежності між ними;
в) не брати до уваги сліди, які не стосуються події.
Наступним тактичним прийомом у системі є моделювання події. Кожна уявна
модель вчиненої події щодо розслідування будь-якої категорії злочинів
має більший або менший ступінь ймовірності. Уявне моделювання
(відтворення) події дозволяє виявити нові факти та певні
невідповідності. При дійсному відображенні події злочину уявна модель
повинна збігатися з інформацією, яку виявлено на місці події. Але якщо
між ними виникають суперечності і невідповідності, то ситуація огляду
пср-вісно визначена невірно.
Викликає інтерес система тактичних прийомів при неповному відображенні
події злочину, яка включає такі прийоми: 1) аналіз окремих слідів
(предметів), їх ознак, розташування; 2) використання уявної
реконструкції окремих елементів події; 3) моделювання з метою
відтворення події, яка відбулася; 4) зіставлення модельованої події і
реальної картини місця події. Така система використовується у разі, коли
на місці події виявлені окремі предмети чи сліди злочину і механізм
події недостатньо виражений.
Огляд місця події при неповному відображенні події злочину необхідно
розпочинати з аналізу окремих слідів (предметів), їх ознак,
розташування. Цей тактичний прийом дозволяє визначити об’єкти, які мають
значення для справи, встановити зв’язки між окремими слідами та їх
можливе місцезнаходження. Наведемо приклад. Дев’ятирічна І. не
повернулася зі школи додому. Її було знайдено мертвою в ямі на пустирі
біля школи. Огляд місця події ускладнився тим, що ще до приїзду слідчого
труп було перенесено до одного з приміщень школи. Під час огляду місця
події слідчий проаналізував плями бурого кольору, схожі на кров. Такі
плями були виявлені не тільки в ямі, а й на пустирі. Крім того, слідчий
виявив на ґрунті ознаки волочіння трупа. Вивчення цих слідів, їх
конфігурації і розташування дало можливість слідчому за 23 метри від ями
знайти шпильку для волосся та портфель І. Таким чином, аналіз слідів
сприяв дослідженню не тільки місця приховування трупа, а й місця, де
було вчинено напад на жертву.
Неповнота події злочину викликає необхідність використовувати уявну
реконструкцію його окремих елементів. Уявне реконст-руювання
здійснюється на підставі відображень наявних образів, що виникають у
слідчого як наслідок сприйняття певних об’єктів і (або) їх опису.
Уявна реконструкція можлива після ретельного аналізу окремих слідів на
місці події. Вона надає широкі можливості висунути припущення щодо
відсутніх елементів події, дозволяє відновити (уявно) її деталі,
простежити зв’язки і залежності між наявністю (відсутністю) інших
деталей. Так, при огляді торговельного кіоску, з якого була вчинена
крадіжка, слідчий звернув увагу на те, що внутрішні стіни пофарбовані
зеленою фарбою, яка брудниться. За допомогою уявної реконструкції
слідчий припустив, що злочинець при вчиненні крадіжки міг забруднитися
фарбою і потім використати обгортковий папір для знищення її слідів.
Огляд території біля кіоску дозволив виявити такий папір зі слідами
зеленої фарби.
Важливим тактичним прийомом у цій системі виступає моделювання з метою
відтворення події, що відбулася. Найбільший інтерес з точки зору
пізнавальної функції моделей, які відновлюються в процесі огляду місця
події, викликає те, що їх виникнення і руйнування здійснюються в міру
виявлення та оцінки доказової інформації. При неповному відображенні
події злочину таке моделювання може стосуватися: а) частки події; б) її
найбільш загальних рис;
в) кількох передбачених моделей.
У ситуації неповного відображення події злочину існує необхідність у
зіставленні побудованої моделі події і реальної картини місця події.
Такий прийом виконує контрольну функцію, яка дозволяє встановити
наявність невідповідностей і суперечностей між ними або підтвердити їх
збіг.
Інша система тактичних прийомів використовується у тих випадках, коли
подія злочину не знаходить свого явного відображення. Система тактичних
прийомів при відсутності явного відображення події злочину охоплює такі
прийоми: 1) зіставлення первинних даних з інформацією місця події; 2)
залучення до участі в огляді осіб, які повідомили про злочин; 3) аналіз
ознак знищення слідів;
4) аналіз іншої інформації місця події та її зіставлення з встановленими
фактами.
Відсутність явного відображення події злочину передбачає необхідність
використання тактичного прийому, що полягає в зіставленні первинних
даних з картиною місця події. Цей прийом дозволяє зіставити інформацію,
що надходить від потерпілого чи іншої особи, з інформацією місця події.
Таке зіставлення надає слідчому можливість припустити, міг чи об’єктивно
не міг бути вчинений злочин у цьому місці, які сліди повинні були б
залишитися, їх локалізація. У процесі зіставлення можуть бути
встановлені й певні суперечності, неточності між описом місця потерпілим
чи іншою особою і реальним місцем.
Дуже корисним може стати використання такого тактичного прийому системи,
як залучення до участі в огляді осіб, котрі повідомили про злочин. Вони
можуть надати істотну допомогу слідчому у визначенні меж місця події,
виявленні окремих слідів та предметів або ознак їх знищення.
Наступним тактичним прийомом у даній системі є аналіз ознак знищення
слідів на місці події. Зміни зі слідами можуть відбуватися як наслідок
впливу природних умов або дій злочинця. Злочинець іноді намагається
“стерти” відображення події, змінює обстановку на місці злочину. У цьому
разі відбувається зміна слідів злочину на сліди їх знищення. Так, у
справі про вбивство М. її вбивця С. розчленувала труп на частки і
спалила в двох печах. При огляді будинку С. у печах були знайдені
обгорілі кістки людини. Вивчення слідів знищення дає можливість отримати
інформацію про те, які сліди (предмети) були знищені, які способи
використовував злочинець при їх знищенні, які засоби застосовував, які
додаткові сліди міг залишити в процесі цієї діяльності.
Система тактичних прийомів, що розглядається, передбачає використання і
такого прийому, як аналіз іншої інформації місця події та її зіставлення
з встановленими фактами. Окремі деталі місця події, які не пов’язані
безпосередньо з розслідуваною подією, могли вплинути на її механізм.
Такі об’єкти зіставляються з вже встановленими фактами з метою
визначення їх належності до справи.
Заслуговує на увагу використання системи тактичних прийомів при
фальшивому відображенні події злочину. Така система повинна бути
спрямована на виявлення негативних обставин, що несуть у собі інформацію
не про істинну подію, а про дані, які порушують природне співвідношення
причини і слідства, — про інсценування злочину. Ця система прийомів може
бути запропонована у вигляді зіставлення: 1) інформації місця події з
традиційним, природним ходом події; 2) інформації місця події з типовими
аналогами; 3) слідів (предметів) з довідковими даними; 4) слідів
(предметів), виявлених на місці події, між собою; 5) даних місця події з
доказами, точно встановленими по справі.
Фальшиве відображення події злочину може бути встановлено шляхом
зіставлення інформації місця події з традиційним, природним ходом події.
Ця традиційність, природність визначаєтся уявленням слідчого про її
закономірний розвиток і перебіг. Так, при виявленні трупа, який висить у
зашморгу на висоті, що перевищує зріст потерпілого, слідчий висунув
версію про самогубство. Потім уявив собі картину того, що трапилося:
іцоб покінчити життя самогубством у подібних умовах, потерпілому треба
було прив’язати мотузку до гачка, надіти зашморг на шию. Тому він
повинен був користуватися підставкою достатньої висоти, на якій мали
залишитися сліди взуття потерпілого, на підлозі — сліди від підставки.
Відсутність підставки або слідів, обов’язкових у разі самогубства,
суперечить висунутій версії, виступає щодо неї як негативна обставина.
Слідчий сприймає обстановку місця події як людина, яка володіє
спеціальною підготовкою та навичками роботи у даній галузі. Професійні
знання допомагають йому визначати докази, що повинні бути виявлені у цих
обставинах, співвідносити їх з дійсністю та її особливостями. Можливість
розкриття будь-якого інсценування обумовлена, по-перше, тим, що
злочинець із суб’єктивних причин не може бездоганно інсценувати
обстановку події, бо він не має відповідних знань, у його розпорядженні
не завжди є необхідні технічні засоби; по-друге, інсценування об’єктивно
не може збігатися з картиною дійсної події. Різниця у змісті цих подій,
механізмі утворення слідів, характерні дії учасників накладають певний
відбиток на місце події.
Тактичний прийом зіставлення інформації місця події з природним ходом
події дозволяє виявити негативні обставини, що суперечать йому. Так, при
уявному порівнянні існуючої обстановки з належною остання завжди
відрізняється неповнотою і абстрактністю. Тому, щоб успішно здійснювати
таке порівняння, треба володіти певними, достатньо повними образами —
уявленнями.
Важливе значення має тактичний прийом, який полягає у зіставленні
інформації місця події з типовими аналогами. Використання аналогії
забезпечує перенесення знань відносно одних фактів на інші факти, якщо
між відомими і досліджуваними фактами є схожість.
Як типові аналоги можуть бути запропоновані: 1) типові ознаки певного
виду злочину; 2) типові способи вчинення та приховування злочинів. У
процесі зіставлення слідів, предметів, ознак з типовими аналогами можуть
бути виявлені і такі фактичні дані (або їх відсутність), яких не повинно
бути (або вони мають обов’язково бути). Ці негативні обставини
виступатимуть своєрідними сигналами фальшивого відображення події
злочину. Наприклад, до пожежної частини надійшло повідомлення про
пожежу. Черговий пожежної частини на місці події виявив обгорілий труп
жінки. Для проведення огляду місця події і трупа прибули слідчий
прокуратури і судово-медичний експерт. Труп знаходився у кімнаті на
підлозі біля столу, поблизу була виявлена праска, ввімкнена в електричну
мережу. Кімната була сильно задимлена і закопчена. Картина події
свідчила про те, що смерть потерпілої сталася від полум’я та чаду. Однак
при ретельному огляді трупа на шиї були виявлені два відбитка
підковоподібної конфігурації, їх зіставлення з типовими аналогами
(типовими ознаками у разі смерті від дії високої температури) дозволило
віднести такі сліди до негативних обставин. Механізм утворення цих
слідів випадав з послідовності дій, які характеризують дану подію.
Судово-медичний експерт у висновку вказав, що смерть сталася внаслідок
ураження електричним струмом, а два підковоподібні сліди на шиї є
електромітками. Як підозрюваний був допитаний чоловік потерпілої, який
зізнався у вчиненні вбивства і пояснив, що близько п’ятої години ранку
він увімкнув електричний дріт в електромережу, підійшов до жінки, яка
\ спала, і доторкнувся ним до її шиї. Потім він поклав труп у кімнаті
на підлогу, ввімкнув праску в електромережу, зачинив двері і пішов на
роботу, тобто інсценував смерть жінки від нещасного випадку.
У криміналістичній літературі запропоновані переліки типових, ознак, що
характеризують ті чи інші способи злочинів. Так, стосовно розслідування
вбивств є ознаки, які характеризують повішення, удавлення руками,
удавлення зашморгом та ін. Такі ознаки можуть бути використані при
огляді місця події як типові аналоги.
Як тактичний прийом у цій системі ефективним є зіставлення слідів
(предметів), виявлених в процесі огляду місця події, з довідковими
даними, що являють собою типовий опис слідів, їх форми, локалізації. До
довідкових даних можуть бути віднесені й типові сліди, які свідчать про
інсценування злочину. Зокрема, до таких даних можуть бути віднесені: а)
наявність трупних плям, що суперечать даній позі трупа (трупні плями на
спині трупа, який лежить обличчям додолу); б) дві (або більше)
странгуляційні борозни при наявності одинарної петлі; в)наявність
замкненої странгуляційної борозни; г) наявність слідів крові з рота чи
носа або з інших частин тіла, які розміщуються нетипово стосовно пози
трупа (наприклад, слід крові з рота до вуха трупа, який висить у
зашморгу); ґ) відсутність на руці трупа бризок крові, які повинні
попасти на неї при пострілі в голову з пістолета з близької відстані при
самогубстві, та ін.
Фальшиве відображення події може бути встановлено шляхом зіставлення
слідів (предметів), які виявлені на місці події, між собою. Таке
зіставлення дозволяє виявити відсутність причинних зв’язків між окремими
слідами. Вивчення слідів на місці події сприяє виявленню і таких слідів,
що знаходяться у суперечності з іншими.
Як тактичний прийом системи використовують також зіставлення даних місця
події з доказами, які точно встановлені по справі. У процесі огляду
місця події слідчий має певну інформацію про характер події, а іноді й
докази, що підтверджують ті чи інші факти. Тому зіставлення інформації
місця події з доказами, які точно встановлені по справі, дає змогу
виявити невідповідності між ними і підтверджує штучний характер тих чи
інших слідів.
§ 5. Фіксація результатів огляду місця події
Основним способом фіксації результатів огляду місця події є складання
протоколу. Методами фіксації також є плани (схематичні чи масштабні),
фотознімки, що ілюструють місце події, його окремі вузли, сліди, речові
докази.
Складання протоколу огляду місця події вимагає додержання певних вимог.
Протокол має бути повним, містити детальний опис окремих слідів, інших
обставин злочину.
Протокол огляду місця події складається з трьох частин: вступної,
описової та заключної.
Вступна частина містить такі відомості:
а) час і місце складання протоколу;
б) прізвища посадових осіб і понятих (щодо останніх — прізвища, імена та
по батькові, домашні адреси);
в) підстави для проведення огляду;
г) правове обґрунтування огляду (посилання на відповідні статті КПК);
ґ) відмітка про роз’яснення учасникам огляду і понятим їх прав і
обов’язків;
д) умови проведення огляду (погода, температура повітря, освітлення);
е) час початку і закінчення огляду.
Описова частина протоколу має містити відомості щодо загальної
характеристики місця події, його оточення, меж підданої огляду
території. Описуються також шляхи підходу до даного місця і шляхи
відходу; щодо самого місця огляду — стан входів, суміжних приміщень,
сходів, дверей, вікон, запорів. Далі необхідно послідовно описати окремі
об’єкти (предмети, сліди, речові докази, трупи) із зазначенням їх
місцезнаходження, ознак і застосованих способів виявлення, вилучення та
фіксації. У протоколі мають бути описані негативні обставини у міру їх
виявлення.
Відносно виявлених слідів і предметів у протоколі вказуються:
найменування виявленого, його місцезнаходження, розмір, форма, колір, а
також окремі ‘ознаки. У випадках, коли названі об’єкти фіксуються, у
протоколі вказуються місце і способи їх виявлення, а також способи
фіксації.
Заключна частина протоколу повинна містити відомості про вилучені
предмети і сліди, умови їх фіксації (фотозйомка, відеозапис, умови їх
виконання, число кадрів, дані про чутливість плівки, видержку). У
заключній частині має знайти своє відображення інформація про додані
плани, схеми, малюнки, фотознімки. Наприкінці протоколу наводяться
зауваження понятих і учасників огляду щодо здійснених слідчим дій. За
відсутності зауважень у протоколі робиться відмітка про те, що таких
зауважень не надійшло. Протокол підписує слідчий і всі особи, які брали
участь в огляді, та поняті.
До протоколу огляду місця події мають додаватися плани місця події
(схематичні чи масштабні), схеми, фотознімки, плівки відео-запису.
При складанні протоколу огляду місця події необхідно дотримуватись вимог
щодо термінології. Не слід вживати невизначених понять: “біля”,
“неподалік”, “ліворуч”, “праворуч”, “поряд” тощо.
У протоколі також не можуть мати місця чіткі найменування тих
предметів чи слідів, характеристика яких у період огляду не визначена.
Наприклад, не можна писати “плями крові”, “гільза від патрона пістолета
“Макарова”, “шматочки мозкової речовини” тощо. і У таких випадках у
протоколі виявлене треба зазначати виразами } типу “плями, що нагадують
кров”, “шматочки речовини, що нагадує мозкову речовину”.
Протокол повинен відбивати свого роду логіку огляду місця події, тобто
послідовність усіх виконаних дій. Такий опис дозволяє досить повно
уявити картину місця події, а отже, й побудувати уявну модель події
злочину.
Одним із методів фіксації місця події є фотозйомка і відеозапис.
Традиційними видами фотозйомки є орієнтовна, оглядова, вузлова,
детальна. Орієнтовна фотозйомка передбачає зйомку місця події разом з
прилеглими будівлями, приміщеннями, об’єктами. Вона виконується, як
правило, панорамним методом (лінійна і кругова панорама). Оглядова
фотозйомка ставить за мету сфотографувати об’єкт без прилеглої
території. Вузлова фотозйомка має за мету фіксування окремих вузлів
місця події, які є найбільш важливими для розслідування і зосереджують
значну кількість слідів (злом дверей і знаряддя злому, труп і пістолет,
що лежить поруч). Крім цих видів застосовується детальна фотозйомка, що
має за мету фіксацію окремих слідів або речових доказів у масштабі. У
випадках, коли на місці події знайдені сліди або речові докази (дрібні
частки. сліди рук) і вони не можуть бути вилучені внаслідок різних
причин. виконується круги ю масштабна фотозйомка.
\^т^^^
u>
†?
??
Z@
\@
ae@
ae@
?B
¶B
OC
UC
😀
??
\@
ae@
¶B
UC
p p as as ?v ?v "y $y ny py AEy Ey a| a| –~ ?~
h
j
c
¤
I
?
o
oe
?
“?
??
??
?…
…
*†
,†
??
??
?
“
-“
^–
`–
x›
z›
X
Z
?
‚«
„«
4¬
6¬
oe®
o®
dµ
fµ
A¶
A¶
n»
p»
.A
0A
uA
ueA
EA
EA
bE
dE
?E
?E
?I
?I
_Aea
aec
”g
li
Dn
p
p
as
?v
$y
py
Ey
a|
?~
>
j
¤
?
oe
“?
??
…
,†
??
?
?
-“
`–
z›
Z
„«
6¬
o®
fµ
A¶
p»
0A
ueA
EA
dE
?E
?I
O
aeOe
O
¦Y
4a
ea
AEae
.c
Pe
?I
O
O
aeOe
aeOe
O
O
¤Y
¦Y
2a
4a
aea
ea
Aeae
AEae
,c
.c
Ne
Pe
De
Fe
aeo
eo
(u
*u
”y
–y
ph_Pe
Fe
eo
*u
–y
????????????????????????????????????
???
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
????????????
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
Хто такі кілери (або ліквідатори, курки)? Кілер — це англійське слово,
що означає “вбивця”. У нашій лексиці воно з’явилося наприкінці 80-х
років. До недавнього часу професія “мок-рушник” — вбивця — не
користувалася “повагою” у злочинному середовищі. Сьогодні кримінальний
світ стає більш жорстоким, професія кілера перетворюється на одну з
“престижних” і високооплачуваних.
Існують різні типи кілерів. Вони можуть бути поділені на
кілерів-дилетантів і кілерів-професіоналів. Дилетанти характеризуються
низькою вартістю послуг. Але їх використання не дає високих гарантій і
не виключає помилок: дилетант може вбити не ту людину, лише поранити
жертву, залишити докази причетності.
Професіонал йде на справу, коли відчуває майже повну гарантію власної
безпеки. Він володіє достатньо високими навиками у “мистецтві” вбивати
людей, використовує найсучаснішу техніку спостереження і радіозв’язку,
здійснює заходи щодо підготовки вбивства. Професіонал мусить мати
надійну легенду. Ніхто і ніколи не повинен запідозрити у ньому
ліквідатора. Він має бути неяскравим, непомітним, розчинюватися у
натовпі. Професійного кілера нерідко запрошують з іншого регіону,
далекого зарубіжжя чи з країн СНД.
Наймані вбивці-професіонали, в свою чергу, поділяються на
кілерів-одиночок, які виконують замовлення від випадку до випадку, і
кілерів, які перебувають на постійному утриманні того чи іншого
злочинного угруповання. Останні одержують спеціальну підготовку,
займаються спортом, стрільбою, постійно перебувають у формі. Вони
здійснюють вбивства групою по два — три чоловіки.
Для виконання вбивств на замовлення можуть бути завербовані колишні
військовослужбовці, які мають досвід інтернаціональних і міжнаціональних
війн, працівники МВС, СБ, охоронних підрозділів, майстри спорту
(снайпери, сапери, біатлоністи). Сьогодні злочинці роблять спробу
змінити типовий зразок кілера. Останнім часом у вчиненні вбивств на
замовлення намітилися нові тенденції: до таких вбивств стали залучати
жінок.
§ 4. Початковий етап розслідування
Специфіка розслідування вбивств на замовлення, особливість контингенту
осіб, які їх вчиняють, вимагають від слідчого проведення широкого кола
слідчих дій і оперативно-розшукових заходів.
Типовими первісними слідчими діями при розслідуванні таких вбивств є: 1)
огляд місця події; 2) огляд трупа; 3) огляд зброї та інших предметів; 4)
виявлення і допит свідків; 5) пред’явлення трупа для впізнання; 6)
призначення судово-медичної експертизи трупа; 7) призначення інших
судових експертиз. На початковому етапі при розробці по “гарячих слідах”
можуть бути встановлені особи, які підозрюються у причетності до
вчиненого злочину. У цих випадках необхідно провести такі слідчі дії, як
затримання і допит підозрюваного, особистий обшук та обшук за місцем
проживання і роботи підозрюваного.
При розслідуванні вбивств на замовлення огляд місця події набуває
важливого значення у зв’язку з особливостями характеру злочину,
відсутністю попередніх зв’язків між злочинцем і жертвою, необхідністю
отримання первісної інформації про злочин.
На місці події слідчий повинен правильно визначити межі огляду.
Використання кілером сучасної зброї дозволяє вести стрільбу на великій
відстані, що необхідно враховувати при з’ясуванні механізму злочину,
виявленні слідів і знарядь злочину. Під час огляду місця події можна
встановити: сліди взуття, рук, застосування зброї, мікросліди,
одорологічні сліди.
На місці вчинення злочину кілер часто залишає зброю. Тому необхідно
відшукати цю зброю і детально її оглянути. Зброя може містити певну
інформацію про злочинця: пальцеві відбитки, сліди крові, одорологічні
сліди тощо.
Для виявлення стріляних гільз використовують дані про спрямованість, кут
і дистанцію викидання їх зі зброї. При цьому враховуються модель
застосованої зброї, передбачуване місце знаходження злочинця, можливість
рикошету.
Під час вчинення вбивств на замовлення можуть бути використані різні
вибухові пристрої. У такому випадку існує певна специфіка в огляді місця
події: залучення фахівців до огляду; послідовність його проведення;
пошук слідів на залишках вибухових пристроїв; виявлення залишків
вибухівки тощо.
При огляді трупа на місці події обов’язково досліджуються: поза трупа,
зовнішній стан одягу на^трупі, ложе трупа, тіло трупа і ушкодження на
ньому. Якщо особа їкертви не встановлена, здійснюють опис ознак
зовнішності загиблого та його одягу.
Виявлення і допит свідків має певні труднощі при розслідуванні вбивств
на замовлення. Це пов’язано зі страхом тих чи інших осіб перед
злочинцями, небажанням наразитися на небезпеку. Закон України “Про
забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному
судочинстві” (ст. 7) передбачає такі заходи забезпечення їх безпеки: а)
особисту охорону, охорону житла і майна; б) видачу спеціальних засобів
індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку; в) використання
технічних засобів контролю, прослуховування телефонних та інших
переговорів, візуальне спостереження; г) заміну документів та зміну
зовнішності; д) зміну місця роботи або навчання; е) переселення в інше
місце проживання; є) поміщення до дошкільної виховної установи або
установи соціального захисту населення; ж) забезпечення конфіденційності
відомостей про особу; з) закритий судовий розгляд та ін.
Можна вказати кілька шляхів встановлення свідків: 1) виявлення свідків
шляхом опитування громадян, які знаходяться в районі місця події;
2)встановлення свідків, які живуть чи працюють поблизу місця виявлення
трупа; 3) встановлення свідків засобами опера-тивно-розшукової
діяльності; 4) повідомлення у засобах масової інформації про
необхідність надання допомоги.
Як свідки можуть бути допитані: 1) особи, які першими виявили труп; 2)
особи, які повідомили в міліцію чи прокуратуру про виявлення трупа; 3)
очевидці події; 4) інші особи (близькі, рідні, знайомі).
Допит свідка-очевидця (чи особи, яка першою виявила труп) передбачає
з’ясування таких обставин: коли і чому він з’явився на місці вбивства;
хто ще був з ним; чи не виявляв потерпілий ознак життя; чи не була
змінена обстановка на місці події; чи не бачив свідок, як було вчинено
злочин; що він чув або бачив; скільки було злочинців, їх зовнішність, як
вони були одягнені; якою зброєю було вчинено вбивство; чи користувались
злочинці транспортом; чи мали вони радіозв’язок; про що розмовляли
злочинці; як вони звертались один до одного; в якому напрямку зникли
злочинці; як довго вони перебували на місці події, тощо.
Специфіка вбивств на замовлення передбачає необхідність використання
сучасних криміналістичних науково-технічних розробок. Можуть дати
бажаний результат і традиційні засоби відтворення особи злочинця за
допомогою свідка-очевидця — у вигляді словесного або рисованого
портрета, фоторобота (у тому числі й із застосуванням комп’ютерної
техніки).
У розкритті вбивств на замовлення важливе значення має створення так
званих психологічних портретів чи психологічних профілів. Це один з
різновидів криміналістичних розумових моделей. Портрет (профіль)
розшукуваного злочинця являє собою систему відомостей про психологічні
та інші ознаки даної особи, важливі для її виявлення та ідентифікації.
Ця система охоплює не тільки психологічні, а й правові,
соціально-демографічні, криміналістичні ознаки. На відміну від
багатофункціонального словесного портрета психологічний портрет відбиває
внутрішні, психологічні, а також поведінкові ознаки людини. Його основна
функція — бути засобом пошуку, виявлення злочинця, особа якого не
встановлена.
Певну допомогу в розкритті вбивств на замовлення можуть надати
довідково-інформаційні та оперативні обліки органів внутрішніх справ.
Глава XVI
Основи методики розслідування зґвалтувань
§ 1. Криміналістична характеристика зґвалтувань
Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного
насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілої,
відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 117 КК, є найбільш
тяжким злочином проти статевої свободи жінки.
Специфіка розслідування цих злочинів обумовлюється їх характером,
необхідністю детального вивчення не тільки обставин самої події і особи
потерпілої, підозрюваних (обвинувачених), а й різноманітних сторін їх
особистого життя, у тому числі інтимного. Складність розслідування
злочинів, передбачених ст. 117 КК, полягає передусім у тому, що
потерпіла, як правило, не хоче розголошення зґвалтування, яке мало
місце, і в зв’язку з цим нерідко висуває клопотання про зберігання
таємниці самої події від близьких та інших осіб (подруг, товаришів по
роботі, членів родини).
Таке клопотання, іноді досить обґрунтоване, ускладнює в цілому процес
розслідування. Складність розслідування цих злочинів обумовлюється й
тим, що потерпіла, як правило, психологічно не підготовлена до
викладення подробиць зґвалтування, на її поведінку часто впливають такі
чинники, як сором, страх, що в свою чергу потребує особливого підходу до
встановлення психологічного контакту між нею і слідчим.
Ускладнюється розслідування також тим, що потерпіла іноді тривалий час
після зґвалтування не звертається із заявою до слідчих органів.
Несвоєчасність подання заяви утруднює розшук злочинця і встановлення
самого факту злочину. Однак і відразу після зґвалтування (внаслідок
психічного чи фізичного стану) потерпіла, як правило, не може брати
участь у деяких слідчих діях (пред’явленні для впізнання, очній ставці
та ін.), дуже важливих для з’ясування обставин вчиненого злочину і
провини злочинця.
Нерідко потерпілими від зґвалтування є неповнолітні, а насильниками —
особи, які проживають в одній з ними родині, де стосунки між дорослими
бувають надзвичайно складними.
Особливо важко з’ясувати поведінку потерпілої, що передувала
зґвалтуванню. Іноді вона у випадках, коли існує реальна можливість
сексуального нападу, поводиться необережно, розв’язне. Така поведінка
потерпілої може бути активною (вживання спиртного, відокремлення з
насильником, прояви ласки) і пасивною (недостатньо активна протидія), що
вводить насильника в оману.
Необхідно також враховувати, що після порушення кримінальної справи на
потерпілу, як правило, робить вплив винний або його родичі (умовляння,
обіцянка одружитися, пропонування грошей, подарунків тощо).
На практиці трапляються випадки, коли потерпілі в стадії розслідування
викривають винуватця, дають свідчення про факт зґвалтування, але в
судовому засіданні, під впливом родичів та інших зацікавлених осіб
відмовляються від даних раніше показань.
До криминалістичної характеристики як її елементи відносяться: а) спосіб
вчинення та приховання злочину; б) найбільш характерні сліди, пов’язані
з насильством; в) особа злочинця; г) особа потерпілої; ґ) місце і час
вчинення злочину; д) обстановка злочину.
Спосіб вчинення зґвалтування визначений у диспозиції ст. 117 КК (з
застосуванням фізичного насильства, погрози або з використанням
безпорадного стану потерпілої), а найбільш поширеним способом приховання
цього злочину є маскування насильника, замовчування про себе чи
повідомлення неправдивих відомостей, вбивство потерпілої, а іноді,
навпаки, прагнення надати потерпілій першу допомогу.
Найбільш характерними слідами зґвалтування є розірваний одяг потерпілої,
сліди боротьби на тілі як потерпілої, так і підозрюваного (подряпини,
укуси, гематоми на шиї, обличчі, стегнах). На одязі потерпілої і
підозрюваного, як правило, залишаються сліди виділень людського
організму, а на місці вчинення злочину — окремі елементи одягу: ґудзики,
банти, труси, а інколи — документи (перепустки, залізничні квитки).
Особа злочинця по цих справах різниться за віком, освітою, соціальним
станом. Серед злочинців значна кількість неповнолітніх. Поведінка
ґвалтівника є неоднозначною, іноді він агресивний, спричиняє тілесні
ушкодження, цинічні образи, знущається, принижує честь і гідність особи
тощо.
Зустрічаються також випадки, коли злочинець після вчинення зґвалтування
допомагає привести в порядок одяг потерпілої, зовнішній вигляд,
проводжає її, вживає заходів до встановлення місця проживання, навчання
або роботи, складу родини, намагається призначити зустріч тощо.
Місцем вчинення зґвалтувань бувають найчастіше підсобні приміщення,
покинуті будинки, підвали багатоповерхових будинків, а іноді й квартири,
куди потерпіла зайшла внаслідок обману з боку насильника, готелі,
пустирі та інші місця, де немає сторонніх.
Щодо джерел відомостей про обстановку злочину та особу злочинця, то
заяви можуть поступити не тільки від потерпілої, а й від батьків,
подруг, людей, які надали потерпшій першу допомогу, медичних працівників
тощо. Однак відомості з цих джерел часто бувають неповними, містять
суб’єктивні оцінки події, їх завжди необхідно перевіряти і критично
оцінювати. Рідше джерелом відомостей вчинення зґвалтування бувають
факти, встановлені опе-ративно-розшуковими органами або безпосередньо в
ході допиту осіб, затриманих чи вже притягнутих до кримінальної
відповідальності. Це трапляється, коли злочинна група вчиняла злочини
протягом деякого часу, а потерпілі з тих чи інших причин не заявили або
заявили, але заява перебувала без розгляду чи справа була припинена у
зв’язку з тим, що злочинці не були встановлені.
Велике значення для розслідування має своєчасність одержання свідчень
про вчинений злочин. Чим раніше вони надійдуть, тим більше можливостей
виявити сліди злочину і злочинця.
Всі елементи криміналістичної характеристики зґвалтувань
взаємопов’язані. Поєднання цих елементів у конкретних ситуаціях
неоднакове, а тому і значення їх для розслідування неоднозначне у
кожному окремому випадку.
При розслідуванні справ про зґвалтування необхідно встановити: а)
наявність самої події злочину; б) особу, яка вчинила зґвалтування; в)
винність особи у цьому злочині; г) обставини, що визначають характер та
ступінь відповідальності; ґ)причини та умови, що сприяли зґвалтуванню.
Перш за все слід з’ясувати, чи був статевий акт здійснений всупереч волі
потерпілої (чи застосував злочинець фізичне або психічне насильство),
або був використаний її безпорадний стан, що виявилося у фізичній або
психічній безпорадності потерпілої.
Після встановлення факту зґвалтування слідчий з’ясовує: а) у чому саме
виявилося фізичне насильство (заламування рук, здавлен-ня шиї,
спричинення тілесних ушкоджень, больові прийоми тощо); б) форму та зміст
погрози; в) чим був обумовлений безпорадний стан потерпілої, у чому це
конкретно виявилось (фізичні вади, розлад нервової системи, інший
хворобливий або непритомний стан).
З’ясування факту фізичного насильства не є складним, бо це
загальноприйняте поняття, однак необхідно уточнити характер та вид
насильства.
При встановленні ж факту психічного насильства (погрози) треба
керуватися п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р. № 4, в якому вказано, що у справах про зґвалтування “під
погрозою, що застосовується як засіб подолання опору потерпілої, слід
розуміти її залякування висловлюваннями, жестами чи іншими діями про
застосування фізичного насильства до самої потерпілої чи до її родичів
(наприклад, до дитини), а так само про знищення або пошкодження майна
потерпілої чи її родичів, погроза розголошення відомостей, що ганьблять
честь і гідність потерпілої”1, тобто погроза повинна бути реальною.
У пункті 9 цієї ж постанови визначено поняття безпорадного стану
потерпілої, наявність або відсутність якого підлягає обов’язковому
встановленню у ході розслідування. Необхідно з’ясувати, у чому конкретно
виявлявся безпорадний стан потерпілої (малолітній вік, фізичні вади,
розлад душевної діяльності, хворобливий або непритомний її стан тощо).
Якщо йдеться про перебування потерпілої в стані сп’яніння, то слід
обов’язково встановити ступінь сп’яніння. У пункті 9 даної постанови
вказано, що зґвалтування слід визнавати вчиненим з використанням
безпорадного стану потерпілої у випадках, коли вона за своїм фізичним
або психічним станом не могла розуміти характеру і значення вчинюваних з
нею дій або не могла чинити опір насильнику, який міг і повинен був
усвідомлювати, що потерпіла знаходилася саме в такому стані2.
Встановлюючи, за допомогою яких насильницьких дій здійснено
зґвалтування, слідчий з’ясовує, чи був реальним опір, що вчинила
потерпіла, а також уточнює час, місце і обставини вчинення злочину.
Точне встановлення часу вчинення зґвалтування дозволяє не тільки
перевірити свідчення потерпілої і підозрюваного (обвинуваченого), який
може заявити про своє алібі, а й виявити свідків злочину.
На місці вчинення зґвалтування часто можуть бути виявлені сліди та інші
важливі доказі по справі: предмети туалету як потерпілої, так і
злочинця, інші речові докази, сліди опору з боку потерпілої.
Так, при огляді за участю потерпілої місця вчинення зґвалтування в
одному випадку було знайдено шматок матеріалу від її плаття, бант, а в
іншому — постійний залізничний квиток, в якому було вказано прізвище. В
ході подальшого розслідування було встановлено, що цей квиток належав
злочинцю і випав з кишені його піджака під час боротьби з потерпшою.
1 Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини
(Постанова Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 із змінами, внесеними
постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3) // Бюлетень законодавства і
юридичної практики України, № 1, 1995. -С. 99.
2 Там же.
Важливе значення має з’ясування обставин зґвалтування. Підлягають
з’ясування усі деталі перебігу злочину: місце зустрічі, шлях та спосіб
прямування до місця події, зміст розмови до події і після неї, дії
злочинця тощо.
До обставин, які підлягають з’ясуванню, належить поведінка потерпілої. У
ході розслідування необхідно встановити об’єктивні критерії її
поведінки, тому що суд враховує це при призначенні міри покарання.
Підлягають встановленню й обставини, що пом’якшують або обтяжують
відповідальність винних, які повинні враховуватися у справах про
зґвалтування.
/
§ 2. Початковий етап розслідування
Справи про зґвалтування, передбачені ч. 1 ст. 117 КК, відповідно до ч. 2
ст. 27 КПК порушуються не інакше як за скаргою потерпілої. У виняткових
випадках справа може бути порушена прокурором і при відсутності скарги
потерпілої. Справа, порушена прокурором, направляється для провадження
дізнання чи попереднього слідства, а після закінчення розслідування
розглядається судом у загальному порядку. Така справа в разі примирення
потерпілої з обвинуваченим закриттю не підлягає (ч. З ст. 27 КПК). За
наявності обтяжуючих обставин (чч. 2-4 ст. 117 КК) кримінальна справа
порушується незалежно від скарги потерпшої.
В усній чи письмовій заяві про зґвалтування повинні міститися такі
основні елементи:
1) попередження заявниці про кримінальну відповідальність за завідомо
неправдивий донос (ст. 177 КК);
2) викладення обставин події;
3) чітко виражене прохання притягти насильника до кримінальної
відповідальності;
4) роз’яснення санкцій ч. 1 ст. 117 КК і положень ст. 27 КПК про те, що
після порушення кримінальна справа не може бути закрита за примиренням
потерпілої з особою, яка вчинила зґвалтування.
Хоча приводом до порушення кримінальних справ про зґвалтування, як
правило, є заява потерпілої, однак одного цього приводу недостатньо.
Необхідні певні об’єктивні дані, які свідчать про факт зґвалтування і
вказують на ознаки злочину. Такі відомості можуть міститися в першу
чергу в заяві потерпілої, але необхідно одержати дані й з інших джерел,
які підтверджують подію злочину. Питання щодо достатності підстав для
порушення кримінальної справи вирішується окремо у кожному конкретному
випадку.
За наявності приводу та достатніх підстав справа повинна бути порушена.
Однак іноді потрібна попередня перевірка, передбачена ст. 97 КПК. Мета
перевірки — встановити факт зґвалтування та отримати додаткові дані, які
свідчать про подію злочину. Перевірка не повинна підміняти розслідування
і, як правило, проводиться шляхом відібрання пояснень від потерпілої та
осіб, яким відомо про даний факт. При цьому з’ясовуються обставини самої
події та докладні дані про зовнішність злочинця, якщо особа, яка вчинила
злочин, потерпілій невідома.
Доцільно оголосити потерпілій про те, яке покарання може бути визначено
судом щодо особи, яка здійснила зґвалтування, роз’яснити зміст
відповідних статей КК. Необхідно також роз’яснити, що справи про
зґвалтування без кваліфікуючих обставин порушуються виключно за заявою
потерпілої, але не можуть бути припинені після подання такої заяви.
До вирішення питання про порушення кримінальної справи у порядку
перевірки може бути здійснено огляд місця події, відібрано пояснення від
особи, на яку потерпіла вказала як на насильника. При перевірці
з’ясовують, чи дійсно зґвалтування мало місце. Перевірку не слід
необґрунтовано розширювати та підміняти нею попереднє розслідування.
Визначивши обставини, які підлягають з’ясуванню, слід розпочати
проведення першочергових слідчих дій та оперативпо-розшуко-вих заходів.
Перелік слідчих дій носить ситуаційний характер і визначається типовими
слідчими ситуаціями.
Найбільш типові слідчі ситуації по цих справах такі:
потерпіла знайома з насильником (зустрічалася з ним, знає його в
обличчя);
потерпіла незнайома з насильником, але запам’ятала його зовнішність і
зможе його упізнати;
потерпіла незнайома з насильником і внаслідок раптовості нападу або
вжитих ним заходів маскування не запам’ятала його зовнішності і
розпізнати його не зможе;
в разі зґвалтування групою осіб потерпіла знає одного з учасників
злочину, а інших — ні;
один з учасників зґвалтування, вчиненого групою осіб, залишившись
віч-на-віч з потерпілою, відмовився від вчинення злочину, виявив почуття
жалості, турбування, намагався подати допомогу;
потерпіла добровільно погодилась на статеву близькість зі знайомим, але
він, скориставшись цим, привів її туди, де чекала група осіб, які й
вчинили групове зґвалтування.
Початок розслідування ситуаційно залежить від фактору попередніх
стосунків між потерпілою та насильником. Якщо особа, про яку йдеться в
заяві потерпшої, знайома їй, то необхідні слідчі дії спрямовані на
встановлення того, чи здійснила дана особа цей злочин. Якщо ґвалтівник
потерпілій не знайомий, то перш за все потрібні такі слідчі дії, які
сприятимуть встановленню його особи.
У системі першочергових слідчих дій та оперативпо-розшукових заходів
необхідно виділити такі, які по справах про зґвалтування рекомендується
здійснювати без зволікання (інакше можуть бути безповоротно втрачені
важливі докази або нагода негайно затримати злочинця): допит потерпілої,
розшук та затримання підозрюваного, огляд місця події, виїмка та огляд
одягу потерпілої і підозрюваного, призначення судово-медичної експертизи
або освідуван-ня потерпілої та підозрюваного. Час, послідовність,
спрямованість, сукупність оперативно-розшукових та слідчих дій
обумовлені вихідними даними конкретної слідчої ситуації.
Початковий етап розслідування зґвалтування завершується тоді, коли
зібрано достатньо доказів для висунення обґрунтованих слідчих версій про
обставини вчиненого злочину та провину конкретної особи.
Найбільш типовими версіями при розслідуванні справ про зґвалтування є:
1) мало місце зґвалтування з використанням фізичного або психічного
насильства або погрози його використання;
2) статевий акт був при добровільній згоді заявниці;
3) заява про зґвалтування є неправдивим доносом;
4) мало місце задоволення статевої пристрасті неприродним способом;
5) злочин не був закінчений (потерпіла зуміла захиститися),
була лише спроба зґвалтування.
Слід також побудувати і перевірити версії про вчинення зґвалтування
однією особою або групою осіб, причому обов’язково по конкретних
підозрюваних, якщо їх декілька. Основні версії, які повинні бути
старанно перевірені щодо суб’єкта даного злочину, такі:
зґвалтування вчинено особою, на яку вказала потерпіла; потерпіла
помиляється щодо особи, яка вчинила зґвалтування, або умисно вказує на
іншу особу; потерпіла обмовляє конкретну особу.
Якщо особа, що вчинила зґвалтування, невідома потерпілій, то перш за все
висуваються версії з метою встановлення цієї особи, які в основному
зводяться до збирання даних про неї. Для встановлення особи злочинця
можуть бути вивчені аналогічні нерозкриті злочини,
що Іноді дозволяє доповнити перелік ознак, прикмет невідомого насильника
та судити про те, що ці злочини вчинені однією особою.
Так, при розслідуванні справи, порушеної за фактом зґвалтування та
вбивства потерпілої, були витребувані та вивчені усі нерозкриті справи
про аналогічні злочини, з яких шість були схожі за способом вчинення.
Потерпілі по цих справах давали різні свідчення про зріст, вік, одяг
злочинця. З метою оцінки правильності отриманих свідчень слідчий
перевірив шляхом експерименту здатність потерпілих запам’ятовувати
прикмети особи з урахуванням конкретної обстановки події. З’ясувалося,
що одна з потерпілих, жінка низького зросту, усіх, хто був вище за неї,
вважала людьми високого зросту, друга в момент нападу перебувала на
пагорбі, а злочинець — у лощині, і тому вона його сприйняла як людину
низького зросту. З урахуванням цих даних були встановлені справжні
прикмети злочинця, що вчинив усі названі злочини.
З метою встановлення особи, на яку вказує потерпіла як на ґвалтівника,
іноді слід звертатися до громадськості, оголошуючи його прикмети.
Перевірка версій повинна проводитися у взаємодії з працівниками
кримінального розшуку, що дає позитивні результати при встановленні
особи злочинця.
У випадках, коли злочинець встановлений або відомий заявниці, перш за
все висувається та перевіряється версія потерпілої щодо обставин
зґвалтування, а потім версія щодо цього підозрюваного.
Слід враховувати, що поведінка підозрюваного з метою свого захисту може
бути різноманітною. В одних випадках підозрюваний повністю заперечує
факт статевих зносин із заявницею або вказує на своє алібі. У другому
випадку, не заперечуючи факту статевих зносин, він посилається на те, що
це сталося за згодою потерпілої. Повинна бути відпрацьована версія й про
те, що недостатньо активний опір з боку потерпілої міг бути сприйнятий
підозрюваним як удаваний.
При перевірці версії про причетність до зґвалтування конкретної особи
перш за все повинні бути виконані такі слідчі дії, як допит
підозрюваного, пред’явлення його для впізнання. Необхідно перевірити
алібі, якщо воно заявлено підозрюваним. Передусім має бути з’ясований
факт перебування підозрюваного на місці події, і з цією метою
перевірено: чи саме підозрюваний залишив сліди, виявлені на місці події,
на одязі та на тілі потерпілої; чи йому належать речі або їх частини,
виявлені на місці події; чи знаходяться у підозрюваного речі, які бачила
у насильника потерпіла (слід зробити обшук, встановити і допитати
свідків, в разі необхідності зробити запити до камер схову, ломбардів,
комісійних магазинів, хімчисток, пралень); чи немає на підозрюваному
слідів, які свідчать про його перебування на місці події; чи немає у
підозрюваного речей, що належать потерпілій.
Одночасно перевіряється версія підозрюваного про здійснення ним
статевого акту за добровільною згодою потерпілої.
Далі встановлюється, чи^астосував підозрюваний насильство, для чого
необхідно перевірити, чи немає на його одязі та на ньому самому слідів
боротьби. З цією метою проводиться освідування та оглід одягу, а у разі
необхідності призначаються відповідно судово-медична, криміналістичні
або інші види експертиз.
При перевірці версії про погрозу насильства та його застосування
необхідно встановити, яким способом і як довго чинила опір потерпіла,
якими були її поведінка та стан після статевого -акту, характер та
локалізація ушкоджень на одязі і тілі підозрюваного і потерпілої.
Аналогічним чином перевіряється версія про те, що недостатньо активний
опір з боку потерпшої міг бути сприйнятий як удаваний, а не як реальний.
З метою перевірки цієї версії необхідно встановити, чи давала сама
обстановка підставу розраховувати на допомогу з боку перехожих, інших
осіб або чекати такої допомоги було марно (поле, ліс, віддаленість від
населенних пунктів). При перевірці цієї версії слід з’ясувати, чи вчинив
підозрюваний дії, спрямовані на створення у потерпілої уявлення про
реальність погрози, яке було у нього знаряддя, котрим він погрожував, де
воно знаходиться.
При перевірці версії про завідомо неправдивий донос в плані
розслідування слід передбачити вивчення та встановлення наступних
обставин:
1) як стало відомо про зґвалтування: ким і з чиєї ініціативи, коли, чи
добровільно подана заява, за яких обставин стало відомо про самий факт
зґвалтування (іноді з’ясування цих обставин дозволяє зробити висновок
про добровільні статеві зносини);
2) чи дозволяли об’єктивні умови вчинити зґвалтування (обстановка
вчинення злочину, погодні умови та інші чинники іноді можуть вказувати
на неправдивість заяви);
3) чи є на тілі потерпілої та її одязі сліди насильства: синці, садна та
інші ушкодження;
4) в яких стосунках перебувала заявниця з підозрюваним до події злочину
(чи іншої події) (особисті, службові, сімейні, майнові та інші стосунки,
які могли стати підставою для завідомо неправдивого доносу).
Крім вказаних обставин при перевірці цієї версії в залежності від
конкретних умов можуть з’ясовуватися й інші питання, які сприяють
встановленню істини по справі.
§ 3. Наступний етап розслідування
Як правило, в результаті слідчих дій, проведених на початковому етапі,
з’ясовані основні обставини щодо події злочину: коли, де та в якій
обстановці було вчинено зґвалтування; у чому знайшло вираз фізичне та
психічне насильство; чим погрожував насильник потерпілій та чи
застосовував при цьому яку-небудь зброю; які ушкодження були спричинені
потерпілій і чим; чи чинила вона опір і у чому це виявлялося; чи є сліди
її опору на одязі і тілі ґвалтівника; чи був злочин закінчений, якщо ні,
то чому; які сліди насильства залишилися на тілі та одязі потерпілої; чи
була дефлорація; чи перебувала потерпіла в момент насильства у
хворобливому або безпорадному стані; чи жила вона раніше статевим
життям; хто міг бачити її та насильника на місці події до або після
того, що сталося; чи знайома потерпша з насильником, які їх стосунки; чи
просив він її відмовитися від заяви про зґвалтування, що за це обіцяв,
чим підтверджується цей факт, та ін.
Крім цього, слідчий вже має свідчення про особу потерпілої та
підозрюваного. Наступні дії слідчого пов’язані із перевіркою інформації
та складанням розгорнутого плану розслідування. Особливості наступного
етапу розслідування багато в чому залежать від того, наскільки повно
досліджені на початковому етапі версії про обставини зґвалтування,
стосунки та поведінку потерпілої і підозрюваного, позицію підозрюваного
після пред’явлення йому постанови про притягнення як обвинуваченого та
при допиті.
Типові ситуації наступного етапу розслідування пов’язані з тим, що
обвинувачений:
1) визнає зустріч з потерпілою та факт статевих зносин з нею, але
заперечує їх насильницький характер;
2) визнає знайомство з потерпілою, наявність між ними інтимних стосунків
та заявляє, що статевий акт з нею був добровільним;
3) заперечує зустріч з потерпілою, посилаючись на алібі.
У першій ситуації завдання слідчого полягає в тому^щоб на підставі
зібраних на початковому етапі розслідування фактичних даних побудувати
версії, перевірка яких дозволить встановити: а) з якою метою та з чиєї
ініціативи зустрілись потерпіла та обвинувачений на місці події, чи
утаювали вони цю зустріч від інших; б) чи мали місце насильство з боку
обвинуваченого та опір потерпілої; в) чи настроювало їх знайомство та
стосунки до статевого акту.
Для перевірки версій, необхідно докладно проаналізувати обставини
зустрічі та стосунки потерпілої з обвинуваченим. З цією метою слідчий
повинен шляхом допиту обвинуваченого, потерпілої та свідків, на яких
вони посилаються, встановити: чи давно вони знайомі та за яких обставин
відбулося їх знайомство; чи виявлялась при колишніх зустрічах у
кого-небудь з них схильність до зближення; як поводила себе потерпша в
колі знайомих з обвинуваченим та іншими чоловіками; чи була вона раніше
або в даний час близька з ким-небудь з них. Важливо також з’ясувати, з
якою метою та з чиєї ініціативи відбулася зустріч на місці події, хто
знав про цю зустріч та бачив їх перед нею.
Перевірка версій і пояснень потерпілої та обвинуваченого потребує
ретельного аналізу слідів насильства на одязі та тілі як потерпілої, так
і обвинуваченого, перевірки їх свідчень про виникнення цих слідів,
відповідності їх висновкам судово-медичної та криміналістичної
експертиз.
Важливо також проаналізувати, перевірити показання свідків, які чули
крики потерпілої або бачили її з обвинуваченим на місці події. При
розходженні показань потерпілої та свідків необхідно, якщо дозволяють
умови, провести слідчий експеримент.
Перевірка версій та показань потерпілої і обвинуваченого крім детального
з’ясування характеру їх колишніх стосунків повинна бути спрямована на
всебічне вивчення обстановки події, що розслідується. Іноді при цьому
з’ясовується, що потерпіла, йдучи на зустріч з обвинуваченим в умовлене
місце, припускала можливість статевих зносин з ним. При цьому також слід
з’ясувати, чи супроводжувалась ця зустріч сваркою або іншими діями,
внаслідок яких могли виникнути виявлені ушкодження на одязі та тілі
потерпілої і обвинуваченого, чим він може пояснити заяву потерпілої про
зґвалтування.
Відносно другої ситуації (обвинувачений вказує на знайомство з
потерпілою, визнає наявність інтимних стосунків між ними та добровільні
статеві зносини) по кожному з фрагментів його пояснення необхідно
висунути обґрунтовані версії та критично їх перевірити: виїмкою і
оглядом листів до потерпілої, з’ясуванням та вивченням інших доказів, на
які він посилається (щоденники, фотокартки, подарунки тощо), а також
допитом осіб, які добре знають обох та стосунки між ними протягом всього
періоду знайомства. Встановлення факту інтимного зв’язку з
обвинуваченим, який раніше приховувала потерпіла, може стати важливим
підтвердженням правдивості його показань про добровільний характер
статевого акту та підставою для побудови версій про можливу обмову
потерпілої, а також її мотив.
Щодо третьої ситуації (обвинувачений заперечує факт зустрічі з
потерпілою, посилаючись на алібі) необхідно ретельно, критич-
но перевірити посилання на алібі, підтвердити або спростувати версію
обвинуваченого про його перебування на місці події та факт статевих
зносин з потерпілою із застосуванням насильства. Перевірка посилань на
алібі в цих випадках має схожість з перевіркою алібі при розслідуванні
інших злочинів. Шляхом зіставлення показань обвинуваченого та потерпілої
з результатами огляду місця події та інших слідчих дій повинна бути
перевірена версія про перебування обвинуваченого на місці події. В цьому
випадку важливе значення може мати проведення очної ставки між ним та
потерпілою, а також перевірка їх показань на місці події.
Важливим завданням наступного етапу розслідування зґвалтування є
виявлення причин та умов, які сприяли вчиненню даного злочину.
§ 4. Особливості тактики проведення окремих слідчих дій
Допит потерпілої має важливе значення, бо їй відомі важливі подробиці
вчиненого щодо неї зґвалтування та дані про особу ґвалтівника. Допит
проводять негайно після порушення кримінальної справи. Він повинен бути
докладним — слід з’ясувати деталі вчиненого злочину, оскільки саме вони,
як правило, мають значення при виявленні злочинця, а також при подальшій
перевірці показань потерпілої. Потерпіла іноді з почуття сорому не хоче
повідомити подробиці. Слідчий повинен роз’яснити, що це необхідно для
встановлення об’єктивних обставин злочину, а також те, що в ході
розслідування зберігатиметься таємниця одержаних даних, а на суді ця
категорія справ слухається в закритому засіданні.
При допиті необхідно з’ясувати такі питання: де мало місце зґвалтування;
коли, у якій обстановці, як потерпіла опинилася на місці події,
поведінка злочинця до і після вчинення злочину; чи мало місце фізичне
або психічне насильство і у чому воно виявилося; чи застосовував при
цьому злочинець знаряддя, якщо це так, то які саме.
Якщо потерпіла повідомляє, що вона перебувала у момент зґвалтування у
безпорадному стані, необхідно вияснити у неї, у чому саме виявлявся її
безпорадний стан, які його причини. Так, якщо потерпіла пояснює
безпорадний стан алкогольним сп’янінням, то слід докладно з’ясувати:
коли, що і в якій кількості вона випила, який вплив на неї раніше мав
алкоголь. Це сприятиме вирішенню питання про ступінь сп’яніння, оскільки
тільки сильна його ступінь визнається причиною безпорадного стану.
Необхідно також з’ясувати, чи чинила потерпіла опір насильнику, у якій
формі він відбувався, чи могли залишитися сліди (на одязі і тілі
злочинця); як вона була одягнута у момент зґвалтування, де цей одяг
знаходиться, чи підлягав він пранню або хімічному впливу, чи є сліди
боротьби та насильства на її тілі та одязі, які предм,е-ти, Що належать
їй або злочинцю, могли залишитися на місці події, як був одягнутий
ґвалтівник. Якщо потерпілій невідома особа, яка вчинила злочин, то при
допиті найбільш докладно слід з’ясувати ознаки зовнішності злочинця, які
сприяли б його розшукові.
Не всі потерпілі однаковою мірою можуть при допиті відтворити ознаки
зовнішності злочинця. Це залежить від суб’єктивних та об’єктивних
чинників, що мають вплив на сприйняття. Потерпіла, яка має аналітичний
тип сприйняття, може докладно повідомити прикмети злочинця, хоча бачила
його недовго. Однак частіше зустрічаються особи з синтетичним типом
сприйняття, які уявно запам’ятовують образ у цілому. Вони не здатні
відтворювати особливості зовнішності злочинця, однак можуть його
упізнати. У цих випадках доцільно використовувати фоторобот, мальований
суб’єктивний портрет та ін.
Якщо потерпілій відома особа, яка вчинила злочин, слід з’ясувати все, що
стосується характеру взаємин між нею та підозрюваним (чи не було підстав
у підозрюваного вважати, що опір потерпілої був удаваним).
При допиті необхідно з’ясувати, чи добровільно потерпіла подала заяву
про зґвалтування, а також хто може підтвердити факти щодо злочину, який
розслідується. Якщо потерпілу допитують через значний час після
зґвалтування, необхідно перевірити, чи не вагітна вона, чи немає ознак
венеричного захворювання.
Розшук та затримання злочинця належать до оперативних дій (іноді по
“гарячих слідах”). У цих випадках доцільно користуватися допомогою
потерпілої, яка найбільш повно може визначити особу, котра вчинила
зґвалтування. У розшуку та затриманні злочинця беруть участь працівники
карного розшуку. Слідчий відповідно до ст. 114 КПК може дати доручення
працівникам органів дізнання, яке є обов’язковим для виконання. У ньому,
як правило, вказується, що саме необхідно зробити, визначаються строки
виконання.
Огляд місця події, як правило, також проводиться з участю потерпілої.
Особливу увагу при цьому приділяють виявленню та опису місця
зґвалтування, його розташуванню по відношенню до дороги, житлових
будинків тощо. Важливо оцінити, чи збігається обстановка на місці події
з отриманими раніше показаннями або поясненнями заявниці, виявити сліди,
що вказують на зґвалтування, або речі, що належать злочинцю чи потерпшій
(окуляри, гудзики, хусточка тощо).
У процесі огляду необхідно звернути увагу на можливість наявності на
одязі, взутті та тілі насильника ґрунтових забруднень та рослинних
часток, взяти їх проби для експертних досліджень. Пошук мікрочасток слід
проводити під час огляду місця події (важливо дотримуватися заходів, які
запобігають їх втраті, а також забезпечити, щоб ніхто з учасників огляду
не зміг залишити на місці події побічних мікрочасток або слідів). При
цьому слід підготувати необхідні технічні засоби: лупи, ліхтарі, пінцет,
паперові пакети. Здійснювати пошук рекомендується тільки при достатньому
освітленні. Предмети доцільно розглядати як у прямому, так і у
кососпрямованому освітленні, не допускати їх різкого струсу.
Обшук та виїмка. При затриманні підозрюваного проводяться такі види
обшуку: а) особистий; б) за місцем проживання; в) за місцем роботи. Мета
обшуку — відшукати предмети, які знаходились у підозрюваного в момент
зґвалтування або раніше належали потерпілій. Проводиться обшук при
неухильному дотриманні вимог закону (ст.ст. 177, 181, 183, 184 КПК та
ін.).
До виїмки звертаються, як правило, на початку розслідування. Ця слідча
дія повинна проводитись у всіх випадках порушення кримінальної справи за
фактом зґвалтування, оскільки на одязі потерпілої та підозрюваного майже
завжди залишаються сліди насильства (плями крові, сперми та ін.), які
пізніше використовуються як докази. Вилучається той одяг, який був на
потерпілій та підозрюваному в момент події.
Огляд одягу. Важливі предмети одягу необхідно висушувати (тільки не на
сонці чи біля відкритого вогню). Для його дослідження застосовують
ультрафіолетові освітлювачі (наприклад УФО-4 А). Для огляду запрошуються
поняті (не менше двох), а у необхідних випадках — фахівці. Слід старанно
оглянути внутрішній та зовнішній бік кишені, манжети, застібки, шви.
Навіть якщо при огляді не виявлено нічого істотного, але є підстави
вважати, що одяг з чимось контактував, його слід упакувати та відправити
на експертизу. Для цього одяг розкладають на папері, перекладають
папером та згортають. Мікрочастки вилучають окремо, щоб при
транспортуванні вони не були втрачені або пошкоджені.
Призначення та проведення експертиз. Для виявлення даних про статеві
зносини, які мали місце, а також встановлення тілесних ушкоджень, що
вказують на насильницьке вчинення статевого акту, призначається
судово-медична (акушерсько-гінекологічна) експертиза потерпілої. З її
допомогою визначають: а) наявність факту статевих зносин; б) наслідки
зґвалтування (зараження венеричною хворобою, вагітність, ступінь
тяжкості тілесних ушкоджень).
У залежності від конкретних обставин вчиненого зґвалтування на вирішення
судово-медичної експертизи виносяться такі питання: а) чи є тілесні
ушкодження, характерні для зґвалтування, їх давність; б) чи порушена
дівоча пліва (якщо так, то коли, а якщо ні, то чи був можливим статевий
акт без її ушкодження); в) чи відповідає характер виявлених ушкоджень
обставинам, які викладені заявницею; г) чи є на тілі потерпілої плями
крові або сперми, їх група та походження; ґ) чи жила потерпіла раніше
статевим життям; д) чи є ознаки будь-якої венеричної хвороби, давність
її виникнення; е) чи вагітна заявниця, термін вагітності.
Якщо потерпша внаслідок зґвалтування одержала тяжкі тілесні ушкодження і
госпіталізована, то судово-медична експертиза проводиться в лікарні. У
випадках, коли місцеві умови не дозволяють своєчасно провести
судово-медичну експертизу, звертаються до освідування.
Згідно зі ст. 193 КПК освідування може бути проведено судово-медичним
експертом, лікарем та слідчим з метою встановлення наявності,
локалізації ушкоджень та інших слідів злочину на тілі потерпілої. Дані,
одержані при освідуванні (у вигляді протоколу або довідки),
використовуються згодом судово-медичною експертизою.
При наявності відповідних даних підозрюваний також підлягає освідуванню
або направляється на судово-медичну експертизу. У цих випадках на її
вирішення можуть бути поставлені такі питання: а) чи є на тілі
підозрюваного тілесні ушкодження (якщо так, то які, де, якої давності);
б) якими предметами вони могли бути спричинені, чи не виникли вони при
подоланні опору потерпілої; в) чи немає у підозрюваного ознак венеричної
хвороби (якщо так, то якої і які строки її давності).
У ході розслідування зґвалтувань досить часто призначається експертиза
матеріалів, речовин та виробів з них, які дозволяють отримувати цінні
докази для виявлення злочинців. Як правило, це мікрочастки, які
залишаються на місці події, на злочинцеві та потерпілій або на їх одязі.
На вирішення цієї експертизи можуть бути поставлені такі питання: а) чи
є на одязі потерпілої нашарування у вигляді волокон тканини (якщо так,
то чи вони не з одягу підозрюваного); б) чи є на одязі підозрюваного
волокна одягу потерпілої; в) чи мав місце факт контактної взаємодії
одягу підозрюваного та потерпшої; г) чи немає на їх одязі яких-небудь
часток, які мають загальну групову належність; ґ) чи є на знаряддях
злочину мікрочастки (якщо так, то яка їх групова належність); д) чи є в
піднігтьовому вмісті підозрюваного текстильні волокна (якщо є, то чи
мають вони спільну групову належність з волокнами одягу потерпілої).
Судово-біологічна експертиза може бути призначена в разі необхідності
дослідити одяг потерпілої або підозрюваного для виявлення групової
належності плям крові, слини та інших виділень людського організму.
Судово-психологічна експертиза призначається для вирішення питань, які
стосуються психологічної характеристики особи потерпілої та насильника,
особливо якщо вони неповнолітні. З її допомогою можна визначити: а)
здатність вказаних осіб правильно сприймати обставини, які мають
значення для справи, та давати про них свідчення; б) можливість
запам’ятати в конкретній ситуації прикмети зовнішності людини,
предметів, ділянок місцевості тощо; в) наявність або відсутність стану
фізіологічного афекту або іншого емоційного стану; г) психологічні
особливості особи (темперамент, характер, потреби, інтереси тощо), чи
усвідомлювала потерпіла значення дій, які вчиняли з нею, та ін.
Щодо неповнолітніх, то на вирішення судово-психологічної експертизи
можуть бути поставлені такі питання: а) рівень розумового розвитку та
його відповідність віку; б) найбільш яскраве виявлення психічних
властивостей особи, які можуть впливати на її поведінку (запальність,
замкненість, надзвичайна обережність тощо); в) чи міг неповнолітній
повністю усвідомлювати характер та значення своїх дій або дій, вчинених
по відношенню до нього; г) чи властива йому схильність до фантазування
та ін.
Проведення цієї експертизи доручається фахівцям з дитячої та юнацької
психології (психолог, педагог). У процесі розслідування можуть
призначатися комплексні медико-психологічні, психолого-психіатричні
експертизи.
Допит підозрюваного належить до першочергових слідчих дій. Однак при
розслідуванні зґвалтувань проводити його доцільно після допиту
потерпілої з використанням тих даних, які вона повідомила. Мета допиту —
встановлення не тільки причетності підозрюваного до даного злочину, а й
з’ясування його стосунків з’ потерпілою, обставин та мотивів вчинення
зґвалтування.
До допиту підозрюваного слід ретельно підготуватися, проаналізувати
показання потерпілої, результати огляду місця події та її одягу,
висновок судово-медичної експертизи, ознайомитися з характеристикою та
іншими документами, які дозволяють скласти уяву про особу підозрюваного,
його спосіб життя та поведінку. Такі дані необхідні для визначення
тактики допиту та орієнтації слідчого під час його проведення.
На початку допиту підозрюваному повідомляється, у вчиненні якого злочину
він підозрюється, та роз’яснюються його права (ст. 43і КПК). Далі
пропонується дати показання про обставини вчинення злочину, а також про
інші відомі йому обставини справи.
Оскільки підозрюваний не попереджається про відповідальність за відмову
давати показання та за дачу неправдивих показань, на початку допиту слід
роз’яснити йому доцільність отримання від нього повних та правдивих
свідчень. При виклику та допиті неповнолітніх підозрюваних необхідно
додержуватися вимог, вказаних у ст.ст. 433, 437 та 438 КПК.
Перевірка показань на місці. У ході перевірки показань на місці
пояснення потерпілої або обвинуваченого співставляють з раніше
отриманими від них свідченнями, а також з фактичною обстановкою місця
злочину. Таким шляхом можна виявити суперечності в показаннях, нові
речові докази (наприклад, дрібні предмети, які належали потерпілій або
підозрюваному). Перевірка показань на місці важлива й тим, що вона
сприяє пожвавленню асоціативних зв’язків, особа одержує можливість
повніше і точніше згадати та відтворити окремі обставини події.
Пред’явлення для впізнання. При розслідуванні зґвалтування виникає
необхідність у пред’явленні для впізнання (потерпшій, свідкам або
підозрюваному) осіб або предметів. Проведення цієї слідчої дії
передбачається ст. 174 КПК.
§ 5. Профілактичні дії слідчого при розслідуванні зґвалтувань
Виявлення причин та умов, які сприяють вчиненню зґвалтувань, вжиття
заходів для їх усунення (ст.ст. 23,23і КПК) — найважливіше завдання
попереднього слідства. Профілактична робота слідчого по справах про
зґвалтування має свою специфіку, оскільки стосується інтимних сторін
життя потерпілих, більшість з яких прагне до того, щоб цей випадок не
був розголошений навіть серед близьких.
Діяльність слідчого по встановленню причин та умов, які сприяли вчиненню
зґвалтування, та вжиття заходів для їх усунення — це комплекс
процесуальних та організаційно-виховних заходів, що здійснюються у ході
розслідування конкретного злочину чи взаємопов’язаних злочинів
(наприклад, зґвалтування та хуліганства, вбивства та ін.).
Основні завдання профілактичних, процесуальних та організаційно-виховних
дій слідчого полягають у виявленні причин та умов вчинення злочину,
вжитті необхідних заходів (через державні органи та суспільні
організації) для їх усунення, а також припинення аналогічних злочинів на
підлеглій території.
Слідчий вивчає структуру та інтенсивність злочинності у районі,
узагальнює та аналізує справи. Практика свідчить, що зґвалтування
найчастіше трапляються у районах, де погано організовано культурне
дозвілля, розповсюджені пияцтво та наркоманія, на низькому рівні
здійснюється боротьба зі злочинністю.
По конкретній кримінальній справі необхідно вивчати особу насильника,
з’ясовувати причини формування антисоціальних установок, які обумовили
вчинення злочину. Особливо слід звертати увагу на неправильне моральне
та статеве виховання у сім’ї (бездоглядність, аморальна поведінка
батьків), моральний клімат за місцем проживання (наприклад, у
гуртожитку, місцях дозвілля молоді тощо).
Глава XVII
Основи методики розслідування економічних злочинів
§ 1. Сутність і поняття економічних злочинів
Економіка держави являє собою комплекс суспільного виробництва
(народного господарства), який містить відповідні галузі (види
виробництва, послуг, обміну і споживання). Економіка розглядається як
сукупність економічних відносин, що склалися певним чином, основу яких
складають відносини власності.
Економіка більш-менш підвладна кримінальним проявам під впливом
недоліків у системі її регулювання, захисту правовими, кримінологічними
та криміналістичними засобами.
До поняття економіки близькі такі поняття, як “сфера економіки”, “сфера
економіки та фінансів”, “господарсько-фінансова сфера”, “сфера
господарювання” тощо, причому кожне з них має свою специфіку.
Методика розслідування економічних злочинів останнім часом почала
висвітлюватись в навчальній літературі. У підручниках криміналістики
цьому питанню присвячуються глави про розслідування корисливих злочинів
у сфері економіки. Так, в одному з них криміналістична характеристика і
класифікація розкрадань розглядається у традиційній системі: особливості
порушення кримінальної справи; проведення ревізії за вимогою слідчого;
планування і організація початкового етапу розслідування; проведення
слідчих дій; розслідування деяких видів розкрадань, що вчиняються
службовими особами (розкрадань грошей, призначених для видачі заробітної
платні; розкрадань, що вчиняються шляхом створення лишків матеріальних
цінностей). Приділяється увага виявленню і розслідуванню корисливих
злочинів в окремих сферах ринкової економіки: 1) у зовнішньоекономічній
діяльності (незаконні трансфертні угоди, переплата грошових коштів
зарубіжним партнерам); 2) у внутрішньоеко-номічній діяльності
(розкрадання грошових коштів шляхом їх переведення з безготівки у
готівку, незаконне отримання креди-
ту та використання його з корисливою метою, розкрадання грошових коштів
з використанням підроблених кредитних авізо)’.
Підручник криміналістики, спеціально присвячений розслідуванню злочинів
у сфері економіки, містить глави про розслідування фальшивомонетництва,
хабарництва і корупції, розкрадань у державному секторі економіки,
розкрадань, які вчинено з застосуванням авізо, податкових злочинів,
шахрайства, вимагательства та ін. Цей підручник є профільним виданням
для підготовки працівників служби боротьби з економічними злочинами2.
В роботі навчально-довідкового характеру йдеться про те, що у зв’язку зі
зміною форм власності всі злочини, що здійснюються проти будь-якого виду
власності, належать до економічних злочинів3.
Як бачимо, різні підходи до сутності економічних злочинів і критеріїв їх
класифікації вимагають вирішення основоположних проблем розвитку даної
галузі криміналістичної методики.
У цьому зв’язку необхідно розрізняти поняття “економічні злочини” та
“злочини у сфері економіки”.
Стосовно першого з них (економічні злочини) треба враховувати процес
зміни структури економічної злочинності під впливом докорінних
перетворень у сфері економіки, внаслідок чого з’явилися злочини, які
раніше були властиві країнам з розвинутими ринковими відносинами. До
таких діянь належать зловживання у сфері приватизації, оподаткування і
сплати податків, інвестицій, кредитування, валютного регулювання,
зовнішньоекономічної діяльності тощо. Суб’єкти таких злочинів
поповнилися “елітним” прошарком криміналітету, тіньового підприємництва,
корумпованих службовців. З’являється власна білокоміркова злочинність.
Криміналістичне поняття “економічні злочини” зводиться до того, що під
ним слід розуміти корисливі умисні діяння, що вчиняються особами, які
виконують певні функції у сфері економічної діяльності (виробництво,
обслуговування), а також особами, пов’язаними з регулюванням такої
діяльності та контролем за нею.
Розробка і удосконалення методик розслідування економічних злочинів
передбачає перш за все чітке визначення даного поняття. Методика
розслідування мас враховувати:
сферу економічних відносин державного або приватного
сектора, відносин власності всіх форм, відносин господарюван-
1 Див.: Криминалистика: Учеб. для вузов / Под. ред. Й. Ф. Герасимова, Л.
Я. Драп-кина. М.: Вьісш. шк.,1994. С. 378-406.
2 Див.: Криминалистика: Расслєдование преступлений в сфере зкономики /
Под ред. В. Д. Грабовского, А. Ф. Лубина. Н/Новгород, 1995.
3 Див.: Салтєвський М. В., Лукашевич В. Г., Глібко В. М.
Навчально-довідковий посібник з криміналістики. К., 1994. С. 165.
ня (підприємництва) всіх видів діяльності;
предмет посягання (майно різних видів — грошові кошти, валютні кошти,
цінні папери, матеріальні цінності);
ненасильницькі дії, а також дії насильницького характеру, що вчиняються
з метою задоволення злочинного економічного інтересу (протидія законній
підприємницькій діяльності, примушування до штучної маніпуляції цінами);
суспільно небезпечні наслідки (матеріальні збитки, моральна шкода,
підрив ділової репутації підприємців і законних інтересів споживачів);
суб’єкта: а) безпосереднього учасника економічних відносин (всіх форм
власності і видів діяльності); б) суб’єкта недобросовісної конкуренції;
в) суб’єкта регулятивної сфери економічної діяльності, наділеного
дозвільними і контролюючими повноваженнями. Такими суб’єктами можуть
виступати посадові особи, матеріально відповідальні особи і працівники
державного і приватного секторів, приватні особи;
потерпілих фізичних та юридичних осіб, яким заподіяна матеріальна та
моральна шкода;
мотив — в основному корисливий, а в окремих випадках такий, що може
проявлятися в некорисливих спонуканнях (забезпечити, підтримати ділову
репутацію того чи іншого суб’єкта в економічній діяльності або створити
її видимість), а також у конкурентній протидії (розголошення комерційної
таємниці) тощо; мету, що розрізняється залежно від особливостей
економічної сфери, виду діяльності (законній, протизаконній), становища
суб’єкта на ринку, тощо.
Що стосується поняття “злочини у сфері економіки”, то його слід
розглядати у більш широкому розумінні, як таке, що охоплює не тільки
власне економічні злочини, а й ті, які посягають на відношення власності
з боку осіб, не наділених функціями службового управління і
розпорядження ввіреним їм майном, “осіб сторонніх”, які вчиняють такі
корисливі злочини, як крадіжка та інші, а також корисливо насильницькі
діяння, що посягають на чуже майно, яке перебуває у момент нападу у тієї
чи іншої особи (розбій, грабіж, вимагательство).
§ 2. Законодавче регулювання сфери економічних відносин
Економічні відносини охороняються різними законодавчими актами.
До регулятивних (правоустановчих) належать норми, безпосередньо
спрямовані на регулювання економічних відносин шляхом
надання їх учасникам певних прав і покладення на них відповідних
обов’язків. Норми, які у своїй диспозиції містять вказівки на юридичні
права і обов’язки, не пов’язані прямо з правовою відповідальністю або
захистом прав, належать до регулятивних.
Законодавчі акти, які містять комплекси норм зобов’язуючого,
забороняючого, уповноважуючого характеру, мають різний ступінь
загальності щодо економічної сфери в цілому, окремих її галузей, видів
господарсько-економічної діяльності.
Основу економічного законодавства складають норми Конституції України
(ст.ст. 13, 14, 17, 41, 42), Цивільного кодексу України, Земельного
кодексу України, Лісового кодексу України, Водного кодексу України,
Кодексу України про надра, Митного кодексу України, закони України “Про
власність”, “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про
господарські товариства”, а також інші закони, що регулюють відносини у
сфері власності, підприємницької, фінансової діяльності, захисту від
монополізму і недобросовісної конкуренції, обслуговування населення,
регулювання переміщення майна через митний кордон України.
У деяких законодавчих актах регулятивного характеру містяться норми
правоохоронної спрямованості, які встановлюють відповідальність за
порушення певних положень, тієї чи іншої норми відповідного закону або
відсилають до інших законодавчих актів цивільного, адміністративного,
кримінального права.
Порушення регулятивних норм про власність може мати наслідком не тільки
цивільно-правову відповідальність, а й, залежно від ступеня суспільної
небезпеки і характеру протиправних дій, адміністративну чи кримінальну
відповідальність, що встановлюється відповідними нормами Кодексу України
про адміністративні правопорушення (далі КпАП) чи КК. У чинному КК
відповідальність за економічні злочини передбачена у відповідних нормах
деяких глав Особливої частини, до яких, зокрема, належать ст. 70
“Контрабанда”, ст. 80 “Порушення правил про валютні операції”, ст. 80і
“Приховування валютної виручки”, ст. 803 “Порушення законодавства про
бюджетну систему України”, ст. 804 “Видання нормативних актів, які
змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом
порядку”, відповідні норми глав “Злочини проти державної і колективної
власності”, “Злочини проти індивідуальної власності громадян”,
“Господарські злочини”.
§ 3. Криміналістична класифікація економічних злочинів і методики їх
розслідування
Проблема класифікації економічних злочинів у криміналістиці пов’язана з
необхідністю розробки системи ефективних методик їх розслідування, що
складає одне з найважливіших завдань даної науки. Правовою основою такої
класифікації є система норм Особливої частини КК, які встановлюють
відповідальність за економічні злочини. Особливості побудови методик
розслідування економічних злочинів пов’язані з низкою чинників:
різноманітністю цих діянь, що вчиняються у різних сферах виробництва,
обслуговування, споживання, застосуванням кримінальних механізмів і
способів їх підготовки, вчинення та приховування.
Ступінь потреби у розробці методик розслідування економічних злочинів
залежить від конкретних обставин: ступеня суспільної небезпеки,
поширеності того чи іншого виду економічних злочинів, використання
раніше невідомих способів їх вчинення і приховування, криміналізації
окремих діянь.
Основою змісту і класификації окремих методик розслідування економічних
злочинів є диспозиції і система норм відповідних глав КК. Однак досвід
розроблення методик розслідування злочинів і практика їх застосування
свідчать про те, що система таких методик може мати і синтезований
характер, коли до однієї групи належать декілька їх видів, які
об’єднуються найбільш істотними загальними критеріями.
Економічним злочинам притаманні загальні критерії систематизації, які
дозволяють віднести такі діяння до загального класу злочинів і далі
розділити їх по групах, видах.
Розробка укрупнених, групових методик розслідування (наприклад
розслідування злочинів у сфері підприємництва) переслідує мету
вироблення загальних підходів до формування криміналістичної
характеристики таких діянь і визначення загальних методичних і тактичних
підходів до них при відокремленні особливостей кожної методики
розслідування.
У класифікаційній системі методик розслідування економічних злочинів
особливе місце посідає група методик розслідування злочинів проти
власності у формі привласнення, розтрати майна або заволодіння ним
шляхом зловживання посадовим становищем — ст.ст. 84, 86і КК.
До іншої групи методик належать методики розслідування злочинів у сфері
господарської діяльності. З вказаними групами методик
пов’язані окремі види злочинів, серед яких можна виділити методику
розслідування злочинів, пов’язаних з порушенням роботи автоматизованих
систем (ст. 198і КК) з метою одержання комп’ютерної інформації як
особливий вид способів вчинення економічних злочинів. Система методик
розслідування економічних злочинів включає методики розслідування
посадових злочинів. Це пояснюється насамперед тим, що вчинення багатьох
економічних злочинів пов’язано із зловживаннями посадових осіб, які
залежно від обставин можуть кваліфікуватися як посадові злочини чи як
корупційні діяння, якщо вони не містять складу злочину (ст. 7 Закону
України “Про боротьбу з корупцією”).
§ 4. Питання латентності і виявлення економічних злочинів
Одним із істотних недоліків у боротьбі з економічними злочинами є те, що
частина їх залишається прихованими (латентними), невиявленими і, таким
чином, не розкритими правоохоронними органами. Дана обставина ставить
перед криміналістикою важливе завдання, яке полягає у розробці методик
не тільки розслідування, а й виявлення латентних злочинів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
