Горбачевський В.Я. 2005 – Крим_нальне право України. Теоретичний курс та практикум (реферат)

Горбачевський В.Я. 2005 – Крим_нальне право України. Теоретичний курс та
практикум

Вступ

Кримінальне право України – одна з найважливіших дисциплін
кримінально-правового циклу, яка викладається у вищих юридичних закладах
освіти. Досконале знання кримінального законодавства нашої держави є
необхідною умовою успішної роботи за фахом. Це покладає на студента
обов’язок з перших днів занять відмовитися від поверхового засвоєння
кримінально-правових інститутів, категорій і понять.

З вивченням питань кримінального права пов’язана підготовка не тільки
студентів до семестрових та державних іспитів, але й абітурієнтів
юридичних вузів МВС – до вступних іспитів. З огляду на подібність питань
у білетах уважається за доцільне запропонувати деякі навчально-методичні
рекомендації, які можуть бути використані на вступних, семестрових і
державних іспитах.

Досвід приймання іспитів свідчить про наявність таких найбільш поширених
і типових хиб, що стосуються знань і практичних навичок абітурієнтів і
студентів з курсу кримінального права:

Найбільш поширеними хибами у відповідях на питання, пов’язаних із
Загальною частиною кримінального права, є такі: нездатність чітко
визначити основні поняття (кримінального права, злочину, складу злочину,
готування та замаху на злочин, співучасті у вчиненні злочину,
сукупності, повторності та рецидиву злочинів, необхідної оборони,
крайньої необхідності, покарання та інших) або їхні характерні ознаки;
неможливість визначити обов’язкові ознаки складу злочину, нерозуміння
відмінності об’єкта від предмета злочину (наприклад, об’єктом крадіжки є
майно, замість об’єктом крадіжки є відносини власності, а предметом є
майно), обставин, що виключають злочинність діяння (необхідна оборона)
від обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності
(примирення винного з потерпілим) та обставин, що звільняють від
покарання та його відбуття (звільнення від відбування покарання з
випробуванням) та ін.

Із найбільш поширених хиб у відповідях на питання, пов’язаних з
Особливою частиною кримінального права, слід зазначити такі: неповний
юридичний аналіз складів злочинів, без вказівок на їхні конструктивні та
кваліфікуючі ознаки або визначення загальних елементів складу злочину
без конкретизації їх стосовно певного складу злочину (об’єктом крадіжки
є суспільні відносини, замість об’єктом крадіжки є відносини власності),
неспроможність чіткого розмежування суміжних складів злочинів
(наприклад, шахрайства (ст. 190 КК) від шахрайства з фінансовими
ресурсами (ст. 222)).

Не можна визнати задовільним знання абітурієнтів і студентів
кваліфікуючих ознак та їх змісту в складах злочинів. Наприклад,
кваліфікуючої ознаки вбивства – умисне позбавлення життя двох або більше
осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК). Зазвичай відповідь обмежується тим, що
винна особа вбиває двох або більше осіб. Цього, зрозуміла річ,
недостатньо, щоби зрозуміти зміст цієї ознаки вбивства. А відповідь
повинна мати такий зміст: 1. Умисне позбавлення життя двох або більше
осіб кваліфікується за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК за умови, що їх убивство
охоплювалось єдиним умислом винного. 2. Для такої кваліфікації не має
значення, яким мотивом керувався винний і чи був він однаковим у
позбавленні життя кожного з потерпілих. 3. Якщо ці мотиви передбачено як
кваліфікуючі ознаки, дії винного додатково кваліфікуються і за
відповідними пунктами ч. 2 ст. 115 КК. Наявність розриву в часі при
реалізації єдиного умислу на вбивство двох або більше осіб значення для
кваліфікації злочину за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК не має.

У відповідях на іспитах досить часто залишаються поза увагою важливі
зміни і доповнення в чинному кримінальному законодавстві України,
внесені за останній час. Тому в посібнику вказані зміни та доповнення до
кримінального законодавства станом на 1 січня 2005 р., що допоможуть
обґрунтувати студенту свою відповідь.

Вимагають більш ґрунтовного використання відповідні положення нових
постанов Пленуму Верховного Суду України, навчально-методичної та
монографічної літератури з кримінального права.

Отже, щоби запобігти переліченим недолікам і не допустити інших, треба
обов’язково дотримуватися таких положень:

1. Для правильної побудови і повноти відповіді щодо запитань із
Загальної частини кримінального права треба, передусім із використанням
навчальної програми, визначити місце запитання у системі Загальної
частини кримінального права, тобто встановити, до якої теми воно
належить. Потім необхідно сформулювати саме положення, вказавши, чи
визначене воно в законі (наприклад, поняття злочину – ст. 11 КК), чи
дається в постановах Пленуму Верховного Суду України або сформульовано
теорією кримінального права. Після цього необхідно розкрити зміст,
ознаки та значення поняття чи положення.

2. У відповідях на запитання Особливої частини пропонується
дотримуватися такої послідовності: 1) визначити суспільну небезпеку
розглядуваного злочину, його місце в системі Особливої частини; 2) дати
визначення злочину, що характеризується (крадіжка, шахрайство, одержання
хабара та ін.); 3) розкрити об’єкт злочину, а також предмет злочину і
потерпілого від злочину, якщо вони є; 4) охарактеризувати об’єктивну
сторону злочину та розкрити зміст ознак, що її характеризують, при цьому
з’ясувавши конструкцію складу злочину і встановивши момент закінчення
злочину; 5) охарактеризувати суб’єктивну сторону злочину (форма і вид
вини, мотив, мета, емоційний стан); 6) визначити суб’єкт злочину
(фізична особа, осудність, вік, наявність ознак спеціального суб’єкта);
7) проаналізувати кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки злочину,
якщо вони є; 8) показати відмінність складу злочину, що аналізується,
від інших та суміжних складів (наприклад, відмінність крадіжки від
грабежу).

При характеристиці складу злочину необхідно посилатися на постанови
Пленуму Верховного Суду України з цього питання, наводити приклади
кваліфікації злочинів зі слідчої та судової практики.

3. При вирішенні задачі відповідь повинна складатися з трьох етапів.
По-перше, треба визначити формулу кваліфікації, тобто вказати сукупність
буквених і цифрових позначень, що вказують на відповідні пункти,
частини, статті: Загальної та Особливої частин КК. При цьому слід
пам’ятати, що тільки статті 14, 15, 27 КК України вказуються у формулі
кваліфікації. Це допомагає встановити стадію вчинення злочину та вид
співучасника. Наприклад, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК – закінчений замах
на крадіжку з проникненням у житло, приміщення чи інше сховище або ч. 5
ст. 27, п. 2 ч. 2 ст. 115 КК – пособництво в умисному вбивстві
заручника.

По-друге, необхідно сформулювати обвинувачення, тобто словесно описати
всі основні й кваліфікуючі ознаки складу злочину, що його, на думку
студента, вчинила особа, згідно з умовами задачі. Належить звернути
увагу на те, що у формулі кваліфікації вказується тільки та частина, що
найбільш обтяжує відповідальність, а у формулюванні обвинувачення треба
вказати всі основні ознаки як основного складу злочину, так і
кваліфікуючі. Наприклад, форма відповіді може бути така: особа вчинила
злочин, передбачений ч. 5 ст. 185 КК, тобто крадіжку в особливо великих
розмірах і з проникненням у житло, приміщення чи інше сховище.

По-третє, слід аргументовано, з посиланням на нормативні акти або судову
практику, пояснити правильність свого рішення. При цьому треба
пам’ятати, що відповіді на задачі „так написано в підручнику або в
науково-практичному коментарі” не враховуються. При цьому слід уважно
аналізувати положення постанов Пленуму Верховного Суду України, зважаючи
на те, що вони мають лише рекомендаційний характер.

Запропонований навчальний посібник, звісно, не може бути використаний як
єдине джерело під час підготовки до іспитів. Використання посібника
дозволить систематизувати знання студентом під час підготовки до
іспитів, а також визначити зміст і приблизний обсяг відповіді на
питання.

Загальні нормативні акти й література,

рекомендовані до курсів „Кримінальне право.

Загальна частина та Особлива частина”

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.

Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар,
офіційне тлумачення): Збірник нормативних актів. У 2 кн. /
Автори-упорядники: С. В. Лінецький, М. І. Мельник, А. М. Ришелюк. Кн. 2.
– К.: Атіка, 2004.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.
Й. Коржанського – К.: Атіка, 2001.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.
І. Мельника, М. І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2004.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: Особлива
частина / За ред. М. О. Потебенька, В. Г. Гончаренка – К.: Форум, 2001.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: За станом
законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 липня
2002 р. / Відп. ред. С. С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002.

Кримінальне право: Загальна частина: Підручник для студентів юридичних
вузів / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. Юрид. ф-т; За ред. П. С.
Матишевського, П. П. Андрушка, С. Д. Шапченка. – К.: Юрінком Інтер,
2001.

Кримінальне право: Загальна частина: Підручник для студентів юридичних
спеціальних вищих закладів освіти / М. І. Бажанов, Ю. В.
Баулін, В. І. Борисов; За ред. професорів М. І. Бажанова,
В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.; Х.: Юрінком Інтер: Право, 2001.

Кримінальне право: Загальна частина: Підручник / Відп. ред. проф.
Я. Ю. Кондратьєв – К.: Правові джерела, 2002.

Кримінальне право: Загальна частина: Курс лекцій /
М. Й. Коржанський – К.: Атіка, 2002.

Кримінальне право: Загальна частина: Підручник /
Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько; За ред. М. І.
Мельника, В. А. Клименка. – 3-тє вид., доп. і перероб. – К.: Юридична
думка, 2004.

Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / За ред. М. І.
Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

Кримінальне право: Особлива частина: Підручник /
Ю. В. Александров, О. О. Дудоров, М. В. Володько; За ред.
М. І. Мельника, В. А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004.

Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів. – К.: Атіка, 2002.

Навроцький В. О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації.
– К.: Атіка, 1999.

Навроцький В. О. Наступність кримінального законодавства України
(порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р. ). – К.: Атіка, 2001.

Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення:
Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Харків) 25–26 жовтня 2001 р. /
Редкол.: В. В. Сташис (голов. ред.) та ін. – К.; Х.: Юрінком Інтер,
2002.

Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972–2002 роки) / За ред. В.
Т. Маляренко. – К.: А.С.К., 2003.

Практика судів України у кримінальних справах. 1993–1995. – К.: Юрінком,
1996.

Вартилецька І. А., Плугатир В. С. Кримінальне право України. Альбом
схем: Навч. посібник. За ред. В. Я. Горбачевського. – К.: Атіка, 2003.

Кримінальне право України. Загальна частина: Зб. завдань /
І. А. Вартилецька та ін. За ред. В. І. Осадчого. – К.: НАВСУ, 2003.

Кримінальне право України. Особлива частина: Зб. завдань /
І. А. Вартилецька та ін.; За ред. В. І. Осадчого. – К.: НАВСУ, 2003.

Кузнецов В. В., Савченко А. В., Плугатир В. С. Кримінальне право
України: питання і задачі (з відповідями) для державних іспитів: Навч.
посібник. / За заг. ред. В. Я. Горбачевського. – К.: Атіка, 2004.

Малиновский А. А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. –
М.: Междунар. отношения, 2002.

Осадчий В. І., Плугатир В. С., Кузнецов В. В. Кримінальне право України.
Тестові завдання з відповідями: Навчальний посібник / За заг. ред. В.
І. Осадчого. – К.: Атіка, 2002.

Савченко А. В. Збірник тестів і завдань для практичних занять з
кримінального права України: Особлива частина: Навч. посібник. – К.:
Знання України, 2002.

Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій / Савченко А.В., Кузнецов
В.В., Штанько О.Ф. – К.: Вид. Паливода А.В., 2005 – 640 с.

Питання із „Загальної частини

кримінального права” з відповідями

1. Поняття, завдання та система кримінального права України. Конституція
України як концептуальне джерело кримінального права.

Поняття „кримінальне право” як правило в теорії розглядається в чотирьох
його значеннях: 1) кримінальне право як галузь законодавства, що
знаходить свій вияв у єдиному законодавчому акті – Кримінальному кодексі
України; 2) кримінальне право як галузь юридичної науки; 3) кримінальне
право як галузь права та 4) навчальна дисципліна про теоретичні засади
кримінального закону та його історичні витоки, про чинний КК України та
слідчо-судову практику його застосування, про закордонне кримінальне
законодавство.

Кримінальне право як галузь законодавства – це сукупність
кримінально-правових норм, сформульованих і прийнятих, як правило,
парламентом України у вигляді законів, які визначають підстави і
принципи кримінальної відповідальності, а також які суспільно небезпечні
діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх
вчинили.

Основними ознаками кримінального права як галузі законодавства є такі:
а) його норми встановлюються лише вищим органом законодавчої влади –
Парламентом України; б) воно знаходить свій вияв у законах; в) метод
реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому
законові – це покарання особи за порушення нею кримінально-правової
заборони.

Предметом кримінального права як галузі законодавства є відносини, які
виникають у результаті вчинення злочину і застосування відповідного
покарання за його вчинення.

Кримінальне право як наука – це певна система поглядів, ідей, концепцій
і теорій щодо теорії кримінального закону, практики його застосування та
шляхів реформування, генезису кримінального права.

Кримінальне право як галузь права – це сукупність кримінально-правових
норм, які визначають злочинність і караність діяння. Кримінальне право
як галузь права (М. Коржанський) – це сукупність суспільних відносин,
які дозволяють і забезпечують особі суспільну можливість жити, володіти,
користуватися найціннішими благами суспільного життя та забороняють
решті членів суспільства шкодити й руйнувати ці можливості.

Кримінальне право як навчальна дисципліна – це систематизована у певному
порядку (у теми, модулі) сукупність знань про теоретичні засади
кримінального закону та його історичні витоки, про чинний КК України та
слідчо-судову практику його застосування, про закордонне кримінальне
законодавство.

Завдання кримінального права як галузі законодавства викладені в ст. 1
КК: правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина,
власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля,
конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру
і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Система кримінального права поділяється на дві частини – Загальну та
Особливу. В Загальну частину включені норми, що визначають завдання,
принципи та основні інститути кримінального права. Особлива частина
кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів
із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені
за вчинення даних злочинів.

Конституція України має фундаментальне значення для кримінального права.
Норми кримінального права повинні цілком відповідати положенням
Конституції. Якщо ж яка-небудь норма суперечить нормам Основного Закону,
вона не може бути застосована. Нові кримінальні закони повинні бути
співвіднесені з нормами Конституції, бо не можуть мати з ними
розбіжностей. Норми Основного Закону є нормами прямої дії і можуть
застосовуватись у вирішенні кримінальних справ.

2. Функції кримінального права, предмет і метод кримінально-правового
регулювання

Соціальні цінності, створені багатовіковою діяльністю людей, кримінальне
право (разом з іншими соціально-правовими регуляторами) охороняє від
потенційних (можливих) злочинців і злочинних посягань. У цьому й
виявляється охоронна функція кримінального права.

Охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання
кримінально-правових відносин, які виникли під час вчинення злочину, та
застосування відповідного покарання до особи, що вчинила злочин. Тут
регулювальна дія кримінального закону є формою вияву його охоронного
завдання. Водночас кримінальний закон набуває прояву й у забороні
вчинення злочинного діяння (профілактична функція) та загрозі покарання
тим, хто може вчинити таке діяння (загальна превенція), і в застосуванні
покарання до особи, що вчинила злочин (спеціальна превенція).

Отож, охоронна функція кримінального закону здійснюється через
регулювання кримінально-правових відносин і за допомогою загальної та
спеціальної превенцій (попередження злочинів).

Слід зазначити, що деякі норми кримінального права виконують регулятивні
функції. Це норми про необхідну оборону (ст. 36), про завдання шкоди
злочинцю при його затриманні (ст. 38), про крайню
необхідність (ст. 39) тощо.

Закон про кримінальну відповідальність виконує також виховну функцію.
Наприклад, звільнення неповнолітнього від покарання
із застосуванням примусових заходів виховного характеру на підставі
ч. 1 ст. 105 КК можливе при вчиненні ним злочину невеликої чи
середньої тяжкості за умови, що його щире розкаяння та подальша
бездоганна поведінка свідчать про те, що на момент постановлення
вироку він не потребує застосування покарання.

Якщо образно уявити сукупність суспільних відносин, які підлягають
охороні кримінально-правовими засобами як величезний склад, то
кримінальне право, на думку М. Ковальова, відіграватиме роль сторожа
(вартового), готового відбити будь-яке вторгнення на охоронюваний
об’єкт. Сторож (вартовий) – досить примітивна модель однієї з
основних функцій кримінального права, хоча вона досить точно відображає
її суть.

Природно, що зазначені функції нерівнозначні з погляду умовно
очікуваного соціального результату їхньої реалізації. Одна з них
(регулятивна) вирішує, насамперед, тактичні завдання, інша (охоронна)
розрахована на далеку перспективу. Однак, діючи разом, взаємопов’язано,
вони становлять суть механізму кримінально-правового регулювання.

Виходячи із загальнотеоретичного постулату, утворення окремих галузей
права можна пояснити й обґрунтувати, насамперед, специфікою предмета
регулювання.

Предметом правового регулювання кримінального права як галузі
законодавства є відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та
застосування відповідного покарання за його вчинення.

Розкриваючи сутність предмета кримінально-правового регулювання, можна
виділити дві основні сфери людського буття, в яких активно функціонують
норми кримінального права:

1) сфера правомірної поведінки громадян при заподіянні шкоди
за наявності обставин, які виключають злочинність діяння
(необхідна оборона, крайня необхідність, затримання особи, що вчинила
злочин та ін.);

2) злочинна поведінка.

Єднальним компонентом цих сфер є кримінально-правове (аномальне)
відношення, що свідчить про наявність соціального конфлікту, породженого
злочинним актом однієї зі сторін цих відносин. Власне ці відносини і є
предметом кримінально-правового регулювання, тому що тільки наявність
цього виду відносин між людьми знімає запобіжник регулятивного
механізму, що завжди перебуває у стані підвищеної готовності. Зі
зникненням цього відношення, регулятивна функція поступається місцем
функції охоронній, котра (на відміну від регулятивної функції) не
зупиняється. Вона діє неперервно від моменту вступу в чинність
відповідного кримінального закону й до його повного скасування.

Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів,
за допомогою яких регламентуються й охороняються відносини між людьми,
між громадянами та організаціями, між громадянами й державою.

Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і
застосовується, зазвичай, лише до особи, що вчинила злочин через
покарання. Кримінально-правовий метод застосовується тільки, якщо: 1)
учинене діяння є суспільно небезпечним і, відповідно до закону, містить
склад конкретного злочину; 2) особа, що вчинила це діяння,
була у стані осудності, досягла на час його вчинення встановленого
законом віку та підлягає покаранню. У деяких випадках, передбачених
законом (статті 75, 47), суд може відстрочити виконання призначеного
кримінального покарання чи не застосовувати таке покарання взагалі.

Методи науки – це ті способи, прийоми, за допомогою яких пізнаються
явища об’єктивної дійсності, що складають предмет конкретної науки.
Існують різноманітні методи, якими користується наука кримінального
права. Серед них можна виділити основні та допоміжні. Однак усі вони
тісно пов’язані між собою, доповнюють один одного.

До основних методів науки кримінального права (як, певно, й усієї
юриспруденції) належать: філософський, або діалектичний, метод пізнання;
юридичний, або догматичний, метод; соціологічний метод; метод системного
аналізу; метод порівняльного правознавства, або компаративістський;
історичний (генетичний) метод дослідження.

3. Принципи кримінального права

Принципами кримінального права визнаються найбільш визначні, головні
положення (засади) кримінального законодавства, які встановлені законом
чи безпосередньо із нього витікають, і які мають пряму дію, пряму
регулятивну функцію.

Всі принципи кримінального права можна поділити на загальні та
спеціальні.

Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим
галузям права. Такими є: законність, рівність громадян перед законом,
невідворотність відповідальності, справедливості, гуманізму та
демократизму.

Принцип законності, що випливає з положень Загальної декларації прав
людини: ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та
покараний інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Крім того,
принцип законності проявляється в тому, що особа може бути засуджена
тільки за те вчинене їм діяння, що містить у собі склад злочину,
передбачений КК.

Принцип рівності громадян перед кримінальним законом. Злочинець підлягає
кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності,
мови, походження, майнового й посадового положення, місця проживання,
відносини до релігії, переконань, приналежності до громадських
об’єднань, а також інших обставин.

Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, проявляється в
кримінальному праві в різних формах участі представників громадських
об’єднань і приватних осіб при призначенні покарання, її виконанні й,
зокрема, при звільненні від кримінальної відповідальності (передача на
поруки) й покарання.

Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (однак не
тільки злочинця, але й у першу чергу того, хто постраждав від нього).
Зокрема, він виражається в тому, що кара, яка тягне істотне обмеження
правового статусу засудженого, переслідує єдину мету – захистити
інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань

Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що
особа, що вчинила злочин, підлягає покаранню в кримінально-правовому
порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до
відповідальності, і те, що перед кримінальним законом ні в кого не
повинне бути привілеїв.

Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання або інший захід
кримінально-правового впливу, застосовувані до злочинця, повинні
відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а також особі
злочинця.

Зазначений принцип варто розуміти й у тому розумінні, що ніхто не може
двічі нести кримінальну відповідальність за те саме злочинне діяння.

Спеціальні принципи притаманні тільки кримінальному праву. Розглянемо
їх:

1. Принцип законодавчого визначення злочину (nullum crimen sine lege –
немає злочину, не передбаченого Законом). Це одне із найважливіших
загальних положень (принципів) кримінального права. Воно визначається в
ст. 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця
для аналогії кримінального закону, яка між іншим прямо заборонена в ч.4
ст.3 КК.

2. Принцип особистої відповідальності. Кримінальна відповідальність
можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути
притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений іншою
особою. Цей принцип безпосередньо витікає із змісту ч.2 ст. 2 КК „Особа
вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”.

3. Принцип винної відповідальності. Кримінальна відповідальність настає
тільки при наявності вини, тобто лише в таких випадках, коли заподіяна
шкода, вчинений злочин були заподіяні навмисно чи необережно (ст.23 КК).

Невинно заподіяна шкода (казус), незалежно від її тяжкості, злочином не
визнається і кримінальної відповідальності не тягне.

4. Принцип суб’єктивної осудності. Кримінальна відповідальність
ґрунтується лише на суб’єктивній осудності. Об’єктивна осудність
відхиляється, оскільки вона не враховує, не припускає участі в діях
свідомості та волі.

Крім вини, як підґрунтя суб’єктивної сторони злочину, кримінальна
відповідальність припускає, вимагає усвідомлювання винною особою всіх
ознак складу злочину. Найбільш переконливо принцип суб’єктивної
осудності діє при ексцесі виконавця. Співучасники не підлягають
відповідальності за ті дії виконавця, які не охоплювалися їх умислом.

5. Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу
поставити в провину все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю
кримінально-правових норм воно все передбачено. Ніяких меж чи обмежувань
така вимога не має, незалежно від того, створює воно реальну чи ідеальну
сукупність злочинів. В рішеннях вищих судових органів будь-яка неповнота
осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної
справи на додаткове слідство.

6. Принцип переваги пом’якшуючих відповідальність обставин. При
конкуренції обтяжуючих та пом’якшуючих відповідальність обставин
перевагу мають пом’якшуючі обставини вчинення злочину.

Так, наприклад, при вчиненні навмисного вбивства з особливою жорстокістю
перебуваючої в стані вагітності жінки (обтяжуючі обставини п.п. 2 і 4
ч.2 ст.115 КК), але в стані фізіологічного афекту (пом’якшуюча обставина
ст.116 КК), скоєне кваліфікується лише за ст.116 КК.

7. Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим винятком
всі або переважна більшість правових норм про відповідальність за
навмисні злочини містять кваліфікуючу ознаку – вчинення його групою осіб
або організованою групою.

Крім того, п.2 ст.67 КК визнає вчинення злочину групою осіб за
попередньою змовою, яка обтяжує відповідальність винної особи.

Принцип більшої караності групового злочину ґрунтується на особливостях
спільної злочинної діяльності, яка забезпечує більшу ефективність цієї
діяльності, більшу латентність, меншу безпеку для злочинців бути
викритими та покараними.

Можна з приводу цього зробити такий висновок – чим більше ця злочинна
група та чим міцніше вона організована, більшої кари вона заслуговує.

8. Принцип повного відшкодування заподіяної злочином.

Принцип повного відшкодування заподіяної злочином шкоди є здійсненням,
частковою реалізацією нової концепції кримінального закону – концепції
захисту, заміни караючої функції кримінального закону функцією захисту,
функцією поновлення порушених прав, інтересів особи.

Кара за злочин може і повинна бути лише засобом захисту а не тільки
покарання, як це витікає із змісту ст.50 КК. Карати – щоб захистити, а
не карати – щоб покарати. Принцип повного відшкодування заподіяної
злочином шкоди найбільшою мірою відповідає правовому законодавству,
законодавству правового суспільства. Можна погодитися з професором М.
Коржанським, що норма, в якій містився б цей принцип, могла б мати таку
редакцію: „Незалежно від міри та виду призначеного судом покарання,
особа, що заподіяла злочином шкоду, зобов’язана відшкодувати заподіяну
цим злочином шкоду в повному обсязі, а також всі витрати на проведення
дізнання, слідства та суду”.

10. Принцип економії кримінальної репресії. Принцип економії
кримінально-правової репресії – це практичне визначення оптимальної,
найбільш відповідної рівню економічного та культурного розвитку
суспільства, межі, відокремлюючої злочин від незлочинного, межі між
криміналізацією та декриміналізацією злочинів.

Отже принципами кримінального права визнаються найбільш визначні,
головні положення (засади) кримінального законодавства, які встановлені
законом чи безпосередньо із нього витікають, і які мають пряму дію,
пряму регулятивну функцію.

Особлива важливість принципів кримінального права робить доцільним їх
законодавче визначення в одній із перших статей кримінального закону.

4. Закон про кримінальну відповідальність.

У юриспруденції і судово-слідчій практиці термін „законодавство”
застосовується у широкому розумінні як сукупність законів та інших
нормативно-правових актів, які забезпечують правове регулювання
суспільних відносин на території держави, та у вузькому розумінні лише
як сукупність законів, прийнятих парламентом або референдумом.

Закон про кримінальну відповідальність – це сукупність систематизованих
та окремих законодавчих актів, що визначають загальні принципи та
підстави кримінальної відповідальності, призначення покарання,
звільнення від відповідальності і покарання, а також визначають
злочинність і караність діянь.

Характерною особливістю законодавства про кримінальну відповідальність
(кримінального законодавства) є те, що воно фактично складається з
одного закону – Кримінального кодексу.

Кримінальний кодекс України – це прийнятий, як правило, Верховною Радою
України закон, який містить систему взаємопов’язаних і взаємообумовлених
юридичних норм, що розкривають загальні поняття і принципи кримінального
права України, умови і підстави притягнення до кримінальної
відповідальності та звільнення від неї і визначають, які суспільно
небезпечні діяння є злочинами і які покарання слід застосовувати до
осіб, котрі їх вчинили.

Основними ознаками закону про кримінальну відповідальність є: його
загальнообов’язковість, формальна визначеність, прийняття його тільки
парламентом України і тільки він визначає злочинність та караність
діяння.

Основним призначенням закону про кримінальну відповідальність є
забезпечення правовими засобами охорони прав і свобод людини і
громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки,
довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань,
забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. При
цьому, звичайно, кримінальне законодавство ґрунтується на загальних
принципах і конкретних положеннях норм Конституції, яка є основою усього
національного законодавства, і жоден нормативно-правовий акт не може їй
суперечити. Виразом цього є те, що Кримінальний кодекс дослівно
відтворює ряд положень Конституції. У той же час суттєве значення для
законодавства про кримінальну відповідальність мають загальновизнані
принципи і норми міжнародного права. Це обумовлено визнанням Україною
пріоритету загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів
міжнародного права, а також її прагненням долучитися до системи правових
відносин між державами на основі взаємної поваги державного
суверенітету.

Після набрання чинності Кримінальним кодексом України закони України,
які регулюють питання, пов’язані з кримінальною відповідальністю, не
можуть застосовуватись як самостійні нормативно-правові акти.

У кримінальному законодавстві застосування аналогії для визначення
злочинності діяння неприпустимо. Це базується на такому принципі: немає
злочину і немає покарання, якщо немає закону, який їх установлює.

5. Структура Кримінального кодексу України. Співвідношення Загальної та
Особливої частини кримінального права.

Закон про кримінальну відповідальність складається із Загальної та
Особливої частин, кожна з яких, своєю чергою, складається з розділів, а
розділи – зі статей.

Статті Загальної частини КК містять норми, що встановлюють принципи і
загальні положення кримінального права, чинність кримінального закону в
просторі і часі, визначають поняття злочину, стадії вчинення умисного
злочину, ознаки суб’єкта злочину, зміст вини, поняття співучасті, види
множини злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, підстави
звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання і його
відбування, загальні засади призначення покарання тощо. Загальна частина
складається із 15 розділів.

Більшість статей Особливої частини КК складається з одної або декількох
частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить
самостійний склад злочину. Норми Особливої частини КК визначають, які
саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання
передбачено за їх скоєння. Особлива частина складається з 20 розділів,
назва кожного з яких відображає певну групу розташованих у ньому
злочинів, схожих між собою за родовим об’єктом посягання. Наприклад:
„Розділ VI. Злочини проти власності”.

Фактори, які обумовлюють єдність Загальної i Особливої частин
кримінального права України:

1) основний масив норм i Загальної i Особливої частини кримінального
права виражені в одному й тому самому кримінальному законі –
Кримінальному кодексі України;

2) Загальна i Особлива частина мають єдині завдання – опір злочинності,
в них виражена воля одного й того ж законодавця – вищого органу
державної влади України;

3) Загальна i Особлива частина виражають одну й ту ж саму кримінальну
політику держави в боротьбі зі злочинністю. Основними напрямками цієї
політики, яка реалізується нормами Загальної i Особливої частини, є:

– посилення відповідальності за тяжкі злочини, застосування суворих
заходів впливу щодо рецидивістів, oci6, які вперто не бажають стати на
шлях виправлення;

– пом’якшення або повне усунення відповідальності за діяння, які не
становлять великої суспільної небезпеки, широке застосування видів
покарання, не пов’язаних з позбавленням волі за необережні злочини, щодо
ociб, які вперше і випадково порушили кримінальний закон, вчинили
малозначні злочини;

4) в основу як Загальної, так i Особливої частини покладені одні й ті ж
принципи (персональної відповідальності, індивідуалізації
відповідальності та покарання, економії кари и т. ін .);

5) норми i Загальної, i Особливої частини застосовуються лише
взаємопов’язано. Жодна норма Загальної частини не може бути усвідомлена
и застосована, якщо не конкретизувати її зміст стосовно окремих видів
злочинів – положень, які закріплені в Особливій частині. І навпаки,
жодна норма Особливої частини не може бути застосована у відриві від
положень, які містяться в нормах Загальної частини кримінального права;

6) структурні елементи кримінально-правової норми виражені i в
Загальній, i в Особливій частині;

7) зміна змісту норм Загальної частини тягне за собою відповідні зміни в
нормах Особливої частини (наприклад, при зміні тривалості виправних
робіт, скасуванні заслання i вислання).

Відмінність між Загальною i Особливою частинами кримінального права
України полягає:

1) в змісті норм Загальної частин регламентовані положення, які спільні
(загальні) для всіх чи більшості злочинів; в Особливій частині – які
специфічні (особливі) для окремих видів злочинів;

2) структурі норм: норми Загальної частини, як правило, складаються з
гіпотези та диспозиції , норми Особливої частини – з диспозиції та
санкції (за винятком норм – дефініцій (“роз’яснюючих”) та норм про умови
звільнення від кримінальної відповідальності за окремі злочини
(“заохочувальних”);

3) умовах подолання прогалин: при застосуванні норм Загальної частини
допускається аналогія, в Особливій же частині кримінального права вона
абсолютно виключається.

6. Структура статей Кримінального кодексу України. Види диспозицій і
санкцій.

Загальна та Особлива частини КК органічно взаємозв’язані та
взаємообумовлені і являють собою єдину систему кримінально-правових
норм. Заборонювальні норми Особливої частини КК діляться на диспозицію
та санкцію.

Диспозиція – це та частина норми-заборони Особливої частини КК, в якій
називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки.

За технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду
злочину у КК розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову,
бланкетну і відсильну.

Простою вважається диспозиція, яка тільки називає суспільно небезпечне
діяння, не розкриваючи його змісту (ч. 1 ст. 369 КК).

Описовою визнається диспозиція, в якій описуються найбільш суттєві
ознаки злочину (ч. 1 ст. 185 КК).

Бланкетною є диспозиція, яка, не називаючи конкретних ознак злочину або
називаючи тільки частину з них, відсилає для встановлення їх змісту до
інших нормативних актів, що не є кримінальними законами (законів,
наказів, правил, статутів, положень тощо). Наприклад, бланкетною є
диспозиція ч. 1 ст. 286 КК.

Відсильною є диспозиція, яка відсилає до іншої статті або іншої частини
статті кримінального закону (ст. 365 відсилає до ст. 364, в якій дається
визначення „службової особи”).

Санкція – це частина норми – заборони Особливої частини КК, яка
встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції.
Чинне кримінальне законодавство використовує два види санкцій: відносно
визначену та альтернативну.

Відносно визначена санкція передбачає покарання певного (лише одного)
виду у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу
межу, але обов’язково вказуючи його вищу межу (ч. 2 ст. 200 КК).

Альтернативна санкція передбачає не один, а два і більше видів основних
покарань, із яких суд може призначити тільки одне (ч. 1 ст. 185 КК).

7. Тлумачення кримінально-правових норм та його види.

Тлумачення кримінально-правових норм – це з‘ясування та визначення
змісту правової норми, тобто волі законодавця, відображеної у прийнятому
ним законі. Тлумачення кримінального закону поділяється на види залежно
від суб‘єкта, способів та обсягів тлумачення. За суб‘єктом тлумачення
поділяють на: 1) офіційне; 2) судове; 3) доктринальне. До прийняття
Конституції України 1996 р. парламент нашої держави мав право тлумачити
чинні закони та їх окремі положення. Таке тлумачення мало назву –
аутентичне. Тепер ВР при прийнятті законів за необхідності дає
визначення окремих понять та термінів у примітці до самого закону
(окремих його частин). У зв‘язку із цим аутентичне тлумачення, під яким
прийнято розуміти роз‘яснення закону самим законодавцем – ВР України, не
застосовується.

Офіційне тлумачення (іноді його називають легальним) – це тлумачення
чинних законів або їх окремих положень Конституційним Судом України.
Згідно зі ст.147 КУ “Конституційний Суд України вирішує питання про
відповідність законів та інших правових актів КУ і дає офіційне
тлумачення КУ та законів України”.

Судове тлумачення кримінального закону відбувається у процесі судового
розгляду кримінальних справ. Коли суд будь-якого рівня застосовує по
кожній справі певні кримінально-правові норми, з‘ясувавши їх зміст та
відповідність КУ. У разі невідповідності кримінального закону КУ суд
повинен застосувати норму КУ як норму прямої дії. У разі невизначеності
питання про те, чи відповідає КУ застосовуваний закон або закон, який
підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників
процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається
з мотивованою ухвалою (постановою) до ВС України, який відповідно до
ст.150 КУ, може порушувати перед КС України питання про відповідність КУ
законів та інших нормативно-правових актів. Судове тлумачення
кримінального закону може здійснюватись і Пленумом ВС України у вигляді
його постанов щодо певної категорії кримінальних справ. При цьому таке
тлумачення не повинно підміняти собою закон, звужувати або розширювати
його зміст. Положення, які містяться в таких постановах Пленуму, є
обов‘язковими для судів.

Доктринальне тлумачення кримінального закону – це наукове тлумачення,
яке даються фахівці в галузі права – вчені та практичні працівники – в
монографічних роботах, наукових статтях, коментарях тощо. Доктринальне
тлумачення не має кримінального права, національній правовій системі);
4) історичне (з‘ясування змісту закону в різних аспектах).

Тлумачення кримінального закону за обсягом кола суспільно небезпечних
діянь, що охоплюються певною кримінально-правовою нормою, поділяються
на: 1) буквальне (з‘ясування змісту кримінально-правової норми у точній
відповідності до тексту закону); 2) поширювальне (надання дії закону
ширших меж, ніж це безпосереднє випливає з буквального тлумачення
кримінально-правової норми, оскільки певні аспекти цього діяння
розуміються контекстуально); 3) обмежувальне (надання дії закону вужчих
меж, ніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової
норми) обов‘язкової сили, евентуально впливає на формування
законодавства та кримінально-правової політики в державі, а також і на
свідомість правозастосовувачів та ін.

За способами тлумачення поділяються на: 1) філологічне (аналіз самого
тексту); 2) логічне (з‘ясування змісту закону та обсягу його правової
регламентації, визначення моменту закінчення злочину тощо); 3) системне
(співставлення змісту відповідного кримінального закону з іншими
положеннями даного чи будь-якого іншого закону, визначення юридичної
природи цього положення в системі; 4) історичне (з’ясування умов,
причин, які зумовили прийняття законів, вивчення проектів КК та історії
розвитку законодавства).

8. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі.
Конституційні положення щодо дії закону про кримінальну відповідальність
у просторі.

Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі базується,
як правило, на двох основних принципах: територіальному і громадянства.

Територіальний принцип дії закону про кримінальну відповідальність
сформульований у ст. 6 КК і полягає в тому, що особи, які вчинили злочин
на території України, підлягають кримінальній відповідальності на
підставі КК України. Такими особами є громадяни України, іноземці (крім
тих, стосовно яких питання про кримінальну відповідальність у випадку
вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним
шляхом), а також особи без громадянства.

Злочин вважається вчиненим на території України у випадках, коли: 1) він
розпочатий і закінчений на території України; 2) він підготовлений за
межами України, а діяння, що утворюють його, вчинені на території
України; 3) суспільно небезпечні діяння були розпочаті або вчинені за
межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території
України (наприклад, вибухівка закладена в поїзд Москва – Київ у Москві,
а вибухнула в Конотопі).

Поняття території України визначається нормами державного та
міжнародного права. Згідно зі ст. 1 Закону України „Про державний кордон
України” державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що
проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші,
вод, надр, повітряного простору.

Поняттям “територія України” охоплюються: 1) суша, море, озера та інші
водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітряний
простір над сушею і водним простором, в т.ч. й над територіальними
водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, приписані до портів
на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому
морі, у територіальних водах або портах іншої держави; 3)невійськові
кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під
прапором України у відкритому морі; 4) військові повітряні судна
України, приписані до аеропортів на території України, які під
розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному
просторі, у повітряному просторі чи аеродромі іншої держави; 5)
невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на
території України та знаходяться поза її межами у відкритому просторі
під розпізнавальним знаком України. Територіальна чинність кримінального
закону України поширюється і на іноземні невійськові судна, які
знаходяться у територіальних водах чи портах України. Згідно п.5 ст.28
згаданого Закону України прикордонні війська мають право знімати з судна
і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній
відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам
дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами
України.

Принцип громадянства (національний) означає, що громадяни України та
особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили
злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК
України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).
Якщо громадянин України або особа без громадянства, яка постійно
проживає в Україні, за вчинений за кордоном злочин зазнали кримінального
покарання за межами України, то вони не можуть бути притягнені до
кримінальної відповідальності за ці злочини (ч. 2 ст. 7 КК). Це
положення випливає зі ст. 61 Конституції України, в якій сказано, що
ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності
одного виду за одне й те саме порушення.

У кримінальному законодавстві вирізняють іще три додаткові принципи:
універсальний (космополітичний), реальний та екстрадиції.

Універсальний принцип полягає в тому, що іноземці або особи без
громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за
її межами, підлягають в Україні відповідальності у випадках,
передбачених міжнародними договорами (ст. 8 КК).

Реальний принцип полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства,
що постійно не проживають в Україні, підлягають кримінальній
відповідальності за вчинені за її межами особливо тяжкі злочини проти
прав і свобод громадян України або інтересів України.

Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на
території України іноземним громадянином або особою без громадянства,
яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися
відповідно до їх національного законодавства, якщо України передасть
відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування
таких осіб (принцип екстрадиції). Передача кримінального провадження
передбачена Європейській конвенцією про передачу провадження у
кримінальних справах 1972 р., до якої Україна приєдналася 22.09.1972 р.,
і яка набрала чинності для України 01.01.1996р. Згідно ст.2 Конвенції
передача кримінального провадження полягає в тому, що одна держава
передає іншій договірній державі “повноваження переслідувати в судовому
порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до
якого застосовується кримінальне законодавство іншої договірної
держави”.

Юрисдикція України може обмежуватись і стосовно виконання вироку щодо
засуджених в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину іноземних
громадян певних договірних держав у випадках передачі Україною цих
громадян договірній державі для виконання вироку (Конвенція про передачу
засуджених осіб від 21.03.1983р. – Україна приєдналася 22.09.1995р.,
чинна в Україні з 01.01.1996 р., учасники – 37 країн). Підстави для
передачі засудженого для відбування покарання у державі, громадянство
якої він має: 1) засудження іноземного громадянина українським судом за
злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий
строк який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу
засудженого становив би не менш як 6 місяців (ч.2 ст.2, п.”с” ч.1 ст.3
Конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної
держави (п.”а” ч.1 ст.3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої
особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі або
згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком або
станом здоров‘я не здатна прийняти самостійне рішення (ч.2 ст.2, ч.2
ст.4, п.”d” ч.1 ст.3 Конвенції); 4) вчинене засудженим діяння визнається
злочином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і
держави виконання вироку (п.”е” ч.1 ст.3 Конвенції).

Юрисдикція України може передаватись іншій договірній державі і стосовно
нагляду щодо осіб, які мають постійне помешкання на території цієї
держави, засуджених в Україні за вчинення злочину і звільнених від
покарання з випробуванням або умовно-достроково звільнених від
покарання, для застосування цією державою до переданої особи визначених
українським судом заходів, здатних сприяти виправленню і соціальній
реабілітації цієї особи, та для здійснення контролю за її поведінкою і
для застосування санкції (Європейська конвенція про нагляд за умовно
засудженими або умовно звільненими правопорушниками 30.11.1964р.,
Україна приєдналася 22.09.1995р., чинна для України з 01.01.1996р.,
учасники 16 країн).

Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних і кримінальних справах 22.01.1993р. враховує при
кваліфікації діяння або індивідуалізації покарання судимості за злочин,
вчинений на території договірних країн, використання делегованих
повноважень іншої договірної держави. Для цього (ст.79 Конвенції) кожна
із сторін щорічно сповіщає учасників Конвенції про обвинувальні вироки,
що набули чинності, винесені її судами щодо громадян відповідної
договірної сторони, одночасно пересилаючи відбитки пальців засуджених;
надає відомості про судимість осіб, засуджених раніше їх судами (на
запит).

9. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі.
Конституційні положення щодо дії закону про кримінальну відповідальність
у часі.

Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі – це можливість
застосування кримінального закону залежно від часу вчинення злочину.
Згідно з ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються
законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення
цього діяння.

Порядок набрання чинності законом про кримінальну відповідальність
визначено у ст. 94 Конституції України. Відповідно до цієї статті, закон
підписує Голова Верховної Ради і невідкладно направляє його Президентові
України. Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання
закону підписує та офіційно оприлюднює його. У цей же термін Президент
України може скористатися правом вето і повернути закон з умотивованими
і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного
розгляду. Якщо за повторного розгляду закон буде прийнятий Верховною
Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу,
Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити
протягом десяти днів.

Офіційне оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є
опублікування його в газетах “Голос України” й “Урядовий кур’єр”,
“Президентський вісник”, а також у журналах “Відомості Верховної Ради
України” та “Офіційний вісник України”. Днем оприлюднення закону про
кримінальну відповідальність є дата першого опублікування його в
будь-якому з названих видань (Указ Президента України 10 червня 1997
року № 503/97 „Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових
актів та набрання ними чинності”).

Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через 10 днів
після дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено
законом, але не раніше від дня його опублікування (ч. 1 ст. 4). Зміст
цього положення й аналіз опублікованих законів свідчать про те, що новий
закон може набрати чинності, по-перше, після 10 днів від дня його
офіційного оприлюднення (опублікування); по-друге, від дня оприлюднення
закону чи від строку, зазначеного у ньому. Наприклад, новий КК був
прийнятий 5 квітня 2001 р., а набрав чинності з 1 вересня 2001 р.
Закони, в яких вказано день набрання ними чинності, застосовуються щодо
діянь, учинених у цей день.

Припинення чинності закону про кримінальну відповідальність означає, що
його норми не можуть застосовуватися до передбачених у ньому діянь.

Підставами припинення чинності законом про кримінальну відповідальність
є:

1) скасування закону про кримінальну відповідальність;

2) заміна закону про кримінальну відповідальність іншим законом;

3) закінчення строку дії, на який закон був виданий.

10. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність. Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46
народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58
Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України (справа
про зворотну дію кримінального закону в часі).

Відповідно до ч.1 ст. 58 Конституції України закони та інші
нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Закріплений в
Конституції України принцип неприпустимості зворотної дії в часі
законів та інших нормативно-правових актів узгоджується з
міжнародно-правовими актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські
та політичні права (ст. 15), Конвенцією про захист прав і основних
свобод людини (ст. 7). Суть зворотної дії в часі законів та інших
нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на
правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо
вони скасовують або пом’якшують відповідальність особи. Але їх
реалізація з використанням підзаконних нормативно-правових актів
неможлива в окремих галузях права, зокрема в кримінальному праві.

Згідно з ч.2 ст. 58 Конституції України ніхто не може відповідати за
діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне
правопорушення може визнаватись тільки законом, а не будь-яким іншим
нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями п.
22 ч.1 ст. 92 Конституції України про те, що виключно законами
визначаються “засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є
злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та
відповідальність за них”.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, Конституція
України має, найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові
акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй
(ст. 8 Конституції України).

Відповідно до положення ч.2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння
визначаються законом, який діяв на час його вчинення. За змістом ч.1
ст.5 КК закон, що усуває караність діяння або пом’якшує покарання,
має зворотну дію в часі. Приписи цих норм Кодексу відповідають
положенням викладеним в ст. 58 Конституції України. Зворотна дія
кримінального закону означає поширення його на осіб, які вчинили діяння
до набрання чинності таким законом. Зіставлення положень ст.ст. 8, 58,
92, 152, п.1 розділу XV “Перехідні положення” Конституції України та ст.
5 КК дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами
України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється
відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі
реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують
або пом’якшують відповідальність особи.

Кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в
якій вона пом’якшує або скасовує відповідальність особи. Це
стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів
посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні
суспільно-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом
конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст
кваліфікуючих ознак тощо.

Конституція України встановила, що діяння, які є злочинами, та
відповідальність за них визначаються виключно законами України (п. 22
ч.1 ст.92), а не підзаконними актами. Кримінальний закон, який визначає
діяння як злочин, може містити посилання на положення інших
нормативно-правових актів. Якщо ці положення в наступному змінюються,
загальний зміст кримінального закону, в даному випадку – диспозиція його
норм, змін не зазнає. Протилежне означало б можливість зміни
кримінального закону підзаконними актами, зокрема постановами Верховної
Ради України, указами Президента України та актами Кабінету Міністрів
України, що суперечило б вимогам п. 22 ч.1 ст. 92 Конституції України
(п.1 висновку Рішення КС).

Положення абз.2, і 3 примітки до статті 81 КК – 1960 р. (185 КК – 2001
р.) є нормами-дефініціями для кримінально-правових норм, які
встановлюють кримінальну відповідальність за розкрадання державного або
колективного майна у великих та особливо великих розмірах. Ці розміри
розкрадання визначаються на підставі критеріїв, встановлених абз. 2 і 3
примітки до ст. 81 КК з урахуванням мінімального розміру заробітної
плати, встановленого законодавством, чинним на момент закінчення або
припинення злочину. Встановлення нормативно-правовими актами іншого
мінімального розміру заробітної плати не тягне за собою зміни
кваліфікуючих ознак злочинів, передбачених частинами четвертими статей
81, 82, 84, частиною третьою статті 83, частиною другою статті 86 та
статтею 86-1 КК. Положення ч.2 ст.6 КК – 1960 р. (ч.1 ст. 5 КК – 2001
р.) щодо зворотної дії закону в часі на ці випадки не поширюється, і
кримінальні справи не повинні переглядатись, якщо інше не передбачено
законом. (п.3 висновку Рішення КС).

Це питання є актуальним, в зв’язку з вступом в дію з 1 січня 2004 р.
Закона України від 22 травня 2003 р. “Про податок з доходів фізичних
осіб”.

У п. 22.5 ст. 22 Закону, вказано, якщо норми відповідних законів містять
посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх
застосування використовується сума у розмірі 17 грн., крім норм
адміністративного та кримінального законодавства у частині кваліфікації
правопорушень або злочинів, для яких сума неоподатковуваного мінімуму
встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної
підпунктом 6.1.1 п. 6.1 ст. 6 Закону для відповідного року (з
урахуванням положень п. 22.4 ст. 22 Закону).

Тому, згідно п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 травня
2004 р. № 9 „Про деякі питання застосування судами України
адміністративного та кримінального законодавства у зв’язку з набранням
чинності Законом України від 22 травня 2003 р. “Про податок з доходів
фізичних осіб”. для вирішення питання про наявність складу
адміністративного правопорушення або злочину в діяннях, які були вчинені
до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації положення Закону не
застосовуються. У таких випадках розрахунки провадяться виходячи з
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян в розмірі 17 грн.

Тобто Пленум, ґрунтуючись на Рішенні Конституційного Суду України,
фактично визнав, що в таких ситуаціях закон не має зворотної сили.

11. Кримінальна відповідальність: поняття, види та ознаки. Рішення
Конституційного Суду України ) від 27 жовтня 1999 року (справа №
1-15/99) у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх
справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті
80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність.

Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності,
особливим елементом у механізмі кримінально-правового реагування держави
щодо особи, яка вчинила злочин. Поняття “кримінальна відповідальність”
законодавчо не визначено і в теорії кримінального та
кримінально-процесуального права трактується по-різному.

Кримінальна відповідальність (Я. Брайнін, П. Матишевський, В.
Осадчий) – врегульований нормами права обов’язок особи, що вчинила
злочин, підлягати певним заходам негативного впливу та перетерплювати
передбачені законом обмеження.

Кримінальна відповідальність (Л. Багрій-Шахматов, С. Келіна, П.
Дагель) – це врегульовані кримінально-правовими нормами суспільні
відносини.

Кримінальна відповідальність (М. Загородніков, О. Лейст) – це реальне
застосування кримінально-правової норми та реалізація санкції.

Кримінальна відповідальність (Ю. Баулін) – це передбачені КК вид та міра
обмеження прав і свобод злочинця, що індивідуалізується судом та
здійснюється спеціальними органами держави.

Відповідальність поділяється на негативну (ретроспективну, реальну)) та
позитивну (перспективну, потенційну).

Позитивна кримінальна відповідальність – це обов’язок особи не вчиняти
злочинів.

Негативна кримінальна відповідальність – це обов’язок особи піддатися
кримінально-правовим обмеженням.

Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа
вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, а згідно із статтею
3 КК кримінальній відповідальності підлягає лише особа, винна у
вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила
передбачене законом суспільно небезпечне діяння. Ніхто не може бути
визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному
покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Ці положення
дають підстави розглядати кримінальну відповідальність як особливий
правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на
вчинений злочин. Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку
відповідними державними органами поведінки особи як злочинної.

Підставою кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особи
складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Це форма реалізації
державою правоохоронних норм, яка в кінцевому підсумку, як правило,
полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних
кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний
вирок суду.

Форми реалізації кримінальної відповідальності 1) призначення покарання;
2) звільнення від покарання (ст.74 КК); 3) звільнення від відбуття
покарання (ст.ст. 75,84 КК).

Тому сам факт порушення кримінальної справи щодо конкретної особи,
затримання, взяття під варту, пред’явлення їй обвинувачення не можна
визнати як кримінальну відповідальність. Особа не несе кримінальної
відповідальності до тих пір, поки її не буде визнано судом винною у
вчиненні злочину і вирок суду не набере законної сили.

Поняття “притягнення до кримінальної відповідальності” не тотожне
поняттю “кримінальна відповідальність”, як і поняття “притягнення до
юридичної відповідальності” не ідентичне поняттю “юридична
відповідальність”.

Притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній
відповідальності. Юридична відповідальність, у тому числі й кримінальна
відповідальність, як і форми притягнення до юридичної відповідальності,
визначаються та встановлюються законами. Відповідно до положень пунктів
14, 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами
України визначаються “судочинство… організація і діяльність
прокуратури, органів дізнання і слідства”, а також “засади
цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами,
адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та
відповідальність за них”. Системний аналіз норм КПК (статей 147, 242,
246 та інших статей) дає підстави дійти висновку, що притягнення до
кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування,
починається з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи
як обвинуваченого і пред’явлення їй обвинувачення. Так пункт 4 частини
першої статті 242 КПК передбачає, що в разі віддання обвинуваченого до
суду суддя одноособово чи суд у розпорядчому засіданні зобов’язані
з’ясувати, “чи притягнуті до відповідальності всі особи, які зібраними
в справі доказами викриті у вчиненні злочину”, а відповідно до вимог
пункту 4 частини першої статті 246 цього Кодексу суд у розпорядчому
засіданні повертає справу на додаткове розслідування за “наявності
підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб,
коли окремий розгляд справи про них неможливий”.

Згідно п.1.1. та 1.2 Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня
1999 року кримінальна відповідальність настає з моменту набрання
законної сили обвинувальним вироком суду, а притягнення до кримінальної
відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з
моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

12. Поняття та ознаки злочину. Малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК).
Відмінність злочинів від інших правопорушень.

„Злочин” – ключове поняття кримінального права, своїм змістом відображає
соціальну суть законодавства, його головні інститути, а також
кримінальну політику держави у боротьбі зі злочинністю.

Злочин за ст. 11 КК – „передбачене цим кодексом суспільно небезпечне
діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”.

Основні ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, протиправність,
винність, діяння, вчинення діяння суб’єктом злочину.

Суспільна небезпека злочину виражається в тому, що він посягає на
існуючі та гарантовані державою певні суспільні відносини, а саме
суспільний устрій, права і свободи людини, власність, громадський
порядок та громадську безпеку, довкілля та ін.

У теорії кримінального права суспільна небезпека визначається двома
критеріями: характером і ступенем.

Характер суспільної небезпечності – це якісний показник, що визначається
групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а також
співставленням у межах одного і того ж об’єкта окремих складів злочину.
Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побудована Особлива
частина Кодексу.

Ступінь суспільної небезпечності – це кількісне вираження порівняльної
небезпеки діянь одного й того ж характеру. Наприклад, зґвалтування,
вчинене групою осіб ч.3 ст.152 КК, становить більшу небезпеку, ніж
зґвалтування, вчинене однією особою ч.1 ст.152 КК.

Ступінь суспільної небезпечності злочину визначається сукупністю
істотних ознак діяння, що впливають не лише на його юридичну оцінку
(кваліфікацію), але й дають можливість відрізнити один злочин даного
виду від іншого злочину того ж виду. Він залежить від тяжкості
наслідків, що настали, їх характеру: загибель людей, матеріальна чи
моральна шкода; способу, яким було скоєно посягання; форми вини: умисел
чи необережність у тому чи іншому вигляді; мотивів, якими керувався
винний під час вчинення злочину, стадії розвитку злочинної діяльності,
якщо остання не була доведена до кінця, та інших обставин.

Протиправність діяння. Особа, яка вчинила правопорушення, відповідатиме
за нього як за злочин тільки в тому випадку, якщо він передбачений
кримінальним законом.

Винність виражається у тому, що особа вчинила суспільно небезпечне
діяння умисно (ст. 24 КК) чи необережно (ст. 25 КК).

Діяння – вольова усвідомлена поведінка особи, спрямована на заподіяння
шкоди суспільним відносинам.

Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з
якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність.

У теорії кримінального права злочин визначають як протиправне, винне,
суспільно небезпечне і каране діяння.

Під караністю, як ознакою наукового поняття „злочину”, слід розуміти
передбачення в КК можливості призначення покарання за будь-який злочин.

В теорії кримінального права називається ще одна ознака, характерна для
поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину в КК завжди
передбачене покарання.

Більшість вчених (В. Сташис, П. Матишевський та ін.) це визначають як
караність діяння. При цьому підкреслюється, що кримінальний закон,
забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон
застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кримінальному
законі покарання обов’язково і в усіх випадках повинні застосовуватись
за вчинення суспільно небезпечного діяння. Якщо таким чином визнавати
караність, то вона не може бути ознакою будь-якого злочину (П.
Михайленко). Тому, що цілий ряд статей КК передбачає можливість
звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної
відповідальності або покарання (ст.ст. 44-49, 74 КК). Покарання не може
існувати без вчинення злочину і в зв’язку з цим може бути наслідком
тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно
виводиться з ознаки протиправності, яка передбачена в понятті злочину за
КК.

Злочин відмежовується від інших правопорушень за такими основними
критеріями, як характер і ступінь суспільної небезпеки, суб’єкт
юрисдикції, тяжкість і вид стягнень, що передбачаються за їх скоєння,
суб’єкт правопорушення.

У ч. 2 ст. 11 передбачено положення, згідно з яким за певних умов діяння
не розглядається як злочин. Мова йде про так звані малозначні діяння, в
яких: – формально містяться ознаки діяння, передбаченого КК, тобто
формальна ознака злочину присутня;- відсутня матеріальна ознака злочину,
тобто діяння або зовсім не містять суспільної небезпеки, або вона є
незначною. У зв’язку з тим, що чинний КК декриміналізував ряд діянь із 1
вересня 2001 р., вони не можуть розглядатись як малозначні, тому що
відсутня їх кримінально-правова заборона. Малозначність діяння у зв’язку
з відсутністю суспільної небезпеки не містить складу злочину, але може
містити склад іншого правопорушення, наприклад, адміністративного чи
дисциплінарного. У такому випадку до особи, яка його вчинила, можуть
застосовуватися заходи адміністративного чи дисциплінарного впливу, які
не є кримінальним покаранням. В той же час вважається неточним вжитий
законодавцем в ч.2 ст.11 КК термін „істотна шкода”, так як цей термін
вживається в окремих кримінально-правових нормах Особливої частини КК,
що призводе до колізії між нормами. Так, якщо розповсюдження
комп’ютерного вірусу шляхом застосування програмних і технічних засобів,
призначених для незаконного проникнення в ці машини, системи чи
комп’ютерні мережі і здатних спричинити перекручення або знищення
комп’ютерної інформації чи носіїв такої інформації не заподіяло істотну
шкоду дії винної особи слід кваліфікувати за ч.1 ст.361 КК, якщо була
загроза завдання істотної шкоди – за ч.2 ст.15 і ч.2 ст.361 КК, а якщо
істотна шкода завдана – за ч.2 ст.361 КК. Виходячи з цього, дії
передбачені ч.1 ст.361 КК можуть визнаватися малозначними, згідно ч.2.
ст.11 КК не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і
містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через
малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не
могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству
або державі.

13. Поняття та практичне значення класифікації злочинів.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того
чи іншого критерію.

Так можна виділити такі основні види злочинів: за ознаками та видами
об’єкту злочину; за формами вини; за мотивами вчинення; за ступенем
тяжкості наслідків.

Так залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні і
необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності на
закінчені та незакінчені тощо.

Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно пов’язаний
із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання
залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох зарубіжних
країн класифікують злочини в залежності від їх тяжкості.

Саме така класифікація міститься в ч.1 ст.12 КК, в основу якої покладено
ступінь його суспільної небезпеки, що виражається в санкціях статей. В
Кримінальному кодексі 1960 року не було чітко визначеної системи
класифікації злочинів, що створювало певні ускладнення на практиці.

При класифікації злочинів враховуються максимальний вид та розмір
покарання, передбачені в кримінально-правових нормах Особливої частини
КК, а не ті, які визначаються судом при призначенні покарання для певної
винної особи. Поряд з матеріальним критерієм класифікації законодавець у
ст. 12 КК передбачає й її формальний критерій – певний вид і розмір
покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість
конкретної групи злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон
передбачає, як граничний критерій, покарання у виді позбавлення волі на
строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання; для злочинів
середньої тяжкості – покарання у виді позбавлення волі на строк не
більше п’яти років; для тяжких злочинів – покарання у виді позбавлення
волі на строк не більше десяти років, а для особливо тяжких – покарання
у виді позбавлення волі понад десять років або довічного позбавлення
волі.

Згідно п.3 постанови ПВСУ „Про практику призначення судами кримінального
покарання” від 24 жовтня 2003р. №7 та відповідно до п. 18 “Прикінцевих
та перехідних положень” КК при вирішенні питання про віднесення
злочинів, передбачених КК 1960 р., які були вчинені до набрання чинності
КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких
або особливо тяжких потрібно керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це
пом’якшує кримінальну відповідальність осіб і не обтяжує ступінь
тяжкості злочину, вчиненого до набрання чинності КК 2001 р. В інших
випадках необхідно застосовувати відповідні положення КК 1960 р.

Встановлена в ст.12 КК класифікація злочинів на чотири категорії
знаходить своє конкретне відбиття в інститутах Загальної та Особливої
частин КК.

1) Тому майже всі інститути і норми Загальної частини Кодексу пов’язані
з класифікацією злочинів. Так, віднесення злочинів до тої чи іншої
класифікаційної групи впливає на можливість звільнення особи від
кримінальної відповідальності, враховується при призначенні покарання,
умовно-дострокового звільнення від покарання, заміни не відбутої частини
покарання більш м’яким, при застосуванні амністії тощо. При цьому чітко
виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів
до осіб, які вчинили злочини невеликої і середньої тяжкості. Так,
наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою
кримінальної відповідальності взагалі (ч.2 ст. 14 КК); можливість
звільнення від кримінальної відповідальності пов’язується з вчиненням
злочинів невеликої чи середньої тяжкості (статті 45-48 КК).

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов’язує
найбільш суворі правові наслідки, наприклад, при складанні покарань
остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах,
встановлених санкцією статті Особливої частини цього КК, яка передбачає
більш суворе покарання, але якщо хоча б один із злочинів є умисним
тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за
сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для
даного виду покарання в Загальній частині цього КК (ст.70 КК), при
складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання,
остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати
п’ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо
тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти
років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років (ст.71 КК),
також КК передбачена можливість призначення за особливо тяжкий злочин
довічного позбавлення волі (ст.64 КК), або призначення такого
додаткового покарання, як позбавлення військового, спеціального звання,
рангу, чину, або кваліфікаційного класу (ст.54 КК). Конфіскація майна
може бути застосована лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини
(ст. 59 КК); найбільш тривалі строки давності, погашення і зняття
судимості встановлюється саме за тяжкі і особливо тяжкі злочини (статті
49,80 КК) тощо.

2) Класифікація злочинів впливає і на побудову Особливої частини КК,
зокрема на поділ складів злочинів на прості, кваліфіковані, особливо
кваліфіковані та з пом’якшуючими обставинами. Класифікація злочинів
зобов’язує при конструюванні санкцій за злочини враховувати наслідки
віднесення злочинів до тої чи іншої групи в залежності від визначення
вищої межі позбавлення волі.

Наприклад, створення злочинної організації передбачає таку ознаку, як
мета вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 255 КК). У ч. 2
ст. 383 і ч.2 ст.384 КК кваліфікуючою ознакою визначається вчинення цих
злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або
особливо тяжкому злочині.

3) Класифікація злочинів безпосередньо впливає і на кваліфікацію
злочинів.

Наприклад, за заздалегідь не обіцяне приховування злочинів особу можна
притягнути до кримінальної відповідальності, якщо воно пов’язане з
приховуванням саме тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст.396 КК) або
якщо особа вчинила готування до заволодіння комп’ютерною інформацією
шляхом шахрайства (ч.1 ст.362 КК), то потрібно згадати, що це злочин
невеликої тяжкості („…карається штрафом від п’ятдесяти до двохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на
строк до двох років”), а готування до злочину невеликої тяжкості не
тягне за собою кримінальної відповідальності взагалі (ч.2 ст. 14 КК).

14. Поняття та види стадій вчинення умисного злочину. Поняття
закінченого злочину.

Стадіями вчинення злочину є етапи розвитку злочину. Етапи розвитку
злочинного діяння, які передують закінченому злочину, прийнято називати
попередньою злочинною діяльністю.

Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами
реалізації злочинного наміру і тому можуть бути тільки у злочинах,
вчинених з прямим умислом. Ступінь реалізації умислу виражається в
різноманітних діяннях, які характеризують кожну стадію вчинення злочину
з об’єктивно існуючими між ними достатньо чіткими межами. Чим більше
реалізований умисел, тим у більшій мірі здійснено злочин, тим більшу
шкоду може заподіяти чи заподіює винний. Так, ступінь реалізації умислу
вбивці, що прицільно навів зброю на потерпілого (незакінчений замах на
вбивство), значно більший, ніж тоді, коли він лише придбав зброю для
вбивства (готування до злочину).

Так згідно п.2 постанови ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 „Про судову
практику у справах про злочини проти життя та здоров’я особи” при
призначенні покарання відповідно до статей 65-69 КК суди мають
ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, сукупність усіх
обставин, що його характеризують (форма вини, мотив, спосіб, характер
вчиненого діяння, ступінь здійснення злочинного наміру, тяжкість
наслідків тощо), особу винного й обставини, що пом’якшують та обтяжують
покарання.

Стадії вчинення злочину відрізняються між собою і моментом закінчення
злочинного діяння. Воно може бути закінчено винним, але його вчинення
може і не вдатися і тому припинитися на попередніх стадіях (готування до
злочину або замаху на злочин). Якщо злочин закінчений, він поглинає
попередні етапи (стадії) вчинення, вони не мають самостійного значення і
не впливають на кваліфікацію. Проте ці стадії мають самостійне юридичне
значення, коли злочин незакінчений з причин, які не залежали від волі
винного. У цих випадках його діяння кваліфікуються відповідно як
готування до злочину чи замах на злочин.

Кримінальне законодавство (ст. 13 КК) вирізняє три стадії злочину:
готування до злочину; замах на злочин; закінчений злочин.

Злочин слід вважати закінченим, якщо діяння містить усі ознаки складу
злочину, передбаченого відповідною нормою Особливої частини
кримінального законодавства, на здійснення якого був направлений умисел
винного (ч. 1 ст. 13 КК).

З визначення закінченого злочину (ч. 1 ст. 13 КК) випливає, що
незакінчений злочин – це умисне, суспільно небезпечне діяння (дія або
бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину, передбаченого
відповідною статтею Особливої частини КК у зв’язку з тим, що злочин не
був доведений до кінця з причин, не залежних від волі винного.
Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин (ч. 2
ст. 13 КК).

У юридичній літературі незакінчений злочин називають: попередньою
злочинною діяльністю або розпочатим, чи незавершеним злочином, невдалою
діяльністю у вчиненні злочину.

При незакінченому злочині умисел винного залишається повністю не
реалізованим, об’єктивна сторона не розвинутою, шкода об’єкту не
завдається. У закінченому ж злочині умисел реалізується повністю,
об’єктивна сторона виконується, об’єкту завдається шкода.

Незакінчений злочин (готування до злочину і замах на злочин) – це не
здійснена можливість завдання шкоди об’єкту посягання. Злочинна
діяльність припиняється у зв’язку з обставинами, що виникли всупереч
волі і бажанню суб’єкта.

У закінченому злочині існує єдність об’єктивної і суб’єктивної сторін.
Тут винний повною мірою реалізував умисел, завершив злочин, виконав усі
діяння (дії чи бездіяльність), які складають об’єктивну сторону складу
злочину, спричинив шкоду об’єкту. Закінчені злочини сформульовані в
диспозиціях Особливої частини КК. Момент закінчення злочину є різним
залежно від конструкції складу злочину, від опису ознак злочинного
діяння в законі. За моментом закінчення злочини поділяються на три види:
злочини з матеріальним складом; злочини з формальним складом; злочини з
усіченим складом.

Готуванням до злочину визнається підшукання або пристосування засобів чи
знарядь, підшукування співучасників, або змова на вчинення злочину,
усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення
злочину.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або
бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину,
передбаченого відповідною статтею Особливої частини кримінального
кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не
залежали від її волі.

Вимоги до кваліфікації попередньої злочинної діяльності: 1) для
кваліфікації скоєного як готування до злочину чи замаху на злочин слід
встановити наявність усіх ознак складу відповідного закінченого злочину
з врахуванням незавершеності об’єктивної сторони; 2) попередня злочинна
діяльність кваліфікується за тією самою статтею Особливої частини, що й
відповідний закінчений злочин; 3) формула кваліфікації попередньої
злочинної діяльності повинна включати посилання на ч.1 ст.14 чи ч.2(3)
15 КК й норму Особливої частини КК. 4) якщо особа вчиняє замах на злочин
шляхом бездіяльності то при кваліфікації необхідно посилатися на ч.1
ст. 15 КК і статтю Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність
за закінчений злочин, на який особа вчиняє замах. Це пов’язано з тим,
що ч.2 і ч.3 ст.15 КК передбачає лише замах у вигляді дії і тому
неможлива кваліфікація з посиланням на ці частини при злочинній
бездіяльності.

У нормах як Загальної, так і Особливої частини КК усі
кримінально-правові поняття (вина, співучасть, ознаки конкретних
злочинів) сконструйовані стосовно закінченого злочину. Тому закінчений
злочин кваліфікується лише за статтею Особливої частини КК.

15. Момент закінчення окремих видів злочинів.

Моменти закінчення злочину диференційований у залежності від того, як
описана об’єктивна сторона посягання у диспозиції кримінально-правової
норми кримінального закону:

1) коли у диспозиції вказані суспільно небезпечні наслідки посягання
(має місце так званий злочин з матеріальним складом), то злочин
визнається закінченим з моменту настання таких наслідків. Наприклад,
крадіжка є закінченими з моменту отримання винним можливості вільно
розпоряджатися чи користуватися майном, тобто з моменту завдання
майнової (матеріальної) шкоди відносинам власності (ст.185 КК). У
злочинах з матеріальним складом, якщо не настали вказані в диспозиції
даної статті чинного КК суспільно небезпечні наслідки, може йтися про
незакінчений злочин (готування до злочину або замах на злочин) або ж
зовсім про відсутність злочину;

2) коли у диспозиції вказані лише суспільно небезпечні діяння, а
наслідки посягання не названі (знаходяться поза межами даного складу
злочину – має місце так. званий злочин з формальним складом), то злочин
визнається закінченим з моменту виконання діяння. Настання чи ненастання
злочинних наслідків при вчиненні злочинів з формальним складом не
впливає на факт наявності складу закінченого злочину, але це не означає,
що така обставина не повинна враховуватися при призначенні покарання
винному. Хуліганство вважається закінченим з моменту вчинення дій –
грубого порушення громадського порядку. В той же час не можна погодитися
з абз.4 п.3 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 4. „Про судову
практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів”, в якому визначається
момент закінчення незаконного виготовлення наркотичних засобів або
психотропних речовин, як початок вчинення дій, спрямованих на одержання
таких засобів чи речовин, готових до вживання, або на рафінування чи
підвищення у препаратах їх концентрації. Тому що без безпосереднього
отримання готових до вживання наркотичних засобів або психотропних
речовин виготовлення не буде закінченим злочином, такі дії слід
кваліфікувати як замах на злочин.

3) коли в диспозиції вказані підготовчі до злочину діяння (має місце так
званий злочин з усіченим складом), то злочин визнається закінченим з
моменту початку виконання відповідного діяння. Особливість їх полягає в
тому, що момент закінчення злочину переноситься законодавцем на більш
ранню стадію, тобто на стадію готування до злочину чи замаху на злочин.
По суті, в злочинах з усіченим складом законодавець передбачає в
Особливій частині Кодексу відповідальність за замах на злочин, а інколи
за готування до злочину як за окремі самостійні закінчені злочини. До
такої конструкції законодавець вдається по найнебезпечнішим діям з метою
посилення боротьби з ними на ранніх стадіях. Так, згідно п.18 постанови
ПВСУ від 26 квітня 2002р. № 3 „Про судову практику в справах про
викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами,
вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними
матеріалами”: „розбій з метою викрадення вогнепальної зброї (крім
гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або
радіоактивних матеріалів утворює склад злочину, передбаченого ч. 3 ст.
262 КК. Цей злочин вважається закінченим з моменту вчинення нападу,
поєднаного з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка
зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства”.

Створення усічених складів дає можливість запобігти пом’якшенню
покарання за вчинене готування чи замаху на злочин і розглядати стадію
готування чи замаху на злочин як закінчений злочин.

Триваючий злочин – це одноразовий злочинний акт, який характеризується
тривалим виконанням злочинного наміру на стадії закінченого злочину.
Злочин слід вважати закінченим не в момент завершення, припинення
злочинного стану винного, а з настанням факту реалізації злочинного
наміру (дезертирство).

Продовжуваний злочин характеризується тим, що він являє собою ряд
тотожних злочинних дій, направлених до спільної мети, які складають у
сукупності один злочин (крадіжка цілого по частинам).

Продовжуваний злочин є закінченим з моменту вчинення останнього
злочинного діяння. Наприклад, крадіжка радіоприймача частинами, в
декілька прийомів. Злочин буде закінченим, коли особа викрала останню
деталь радіоприймача. Так, наприклад, згідно п.22 постанови ПВСУ України
від 26 квітня 2002 р. № 3 „Про судову практику в справах про викрадення
та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими
речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами” у разі
викрадення складових частин, деталей чи вузлів, комплект яких дозволяє
виготовити придатну до використання вогнепальну зброю, дії винної особи
слід розцінювати як закінчений злочин і кваліфікувати за ст. 262 КК.

Так, згідно п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 травня
2004 р. № 9 „Про деякі питання застосування судами України
адміністративного та кримінального законодавства у зв’язку з набранням
чинності Законом України від 22 травня 2003 р. “Про податок з доходів
фізичних осіб,” при вирішенні питання про відповідальність за
продовжуваний злочин чи про його кваліфікацію у випадках, коли одні
діяння були вчинені до, а інші – після 1 січня 2004 р., треба виходити з
кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або кількості
розмірів податкової соціальної пільги, вирахуваних за кожен період
окремо.

16. Готування до злочину. Відмінність готування до злочину від виявлення
умислу.

Готуванням до злочину, згідно з ч. 1 ст. 14 КК, визнається підшукання
або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників, або
змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне
створення умов для вчинення злочину.

З об’єктивної сторони готування до злочину може проявлятися в
різноманітних діях, але загальним для них є те, що всі вони передбачають
створення умов для вчинення закінченого злочину. Проте він не доводиться
до кінця, припиняється з причин, що не залежали від волі винного.
Наприклад, останнього затримали працівники ОВС чи інші обставини
перешкодили завершити злочин.

З суб’єктивної сторони готування до злочину можливе лише з прямим
умислом, тобто винний усвідомлює, що він створює умови з метою вчинення
певного злочину і бажає створити такі умови. При цьому винний має намір
не обмежуватись лише готуванням до злочину, а вчинити такі дії, які
призведуть до закінчення злочину, але йому не вдається реалізувати свій
умисел.

Тобто готування до злочину має такі основні об’єктивні ознаки:

1. Підготовчі дії передують безпосередньому вчиненню злочину.

2. Підготовчі дії є суспільно небезпечними, тому що створюють умови для
заподіяння шкоди суспільним відносинам.

3. Підготовчі дії віддалені в часі від безпосереднього вчинення
злочину.

4. Підготовчі дії віддалені, як правило, в просторі від безпосереднього
вчинення злочину.

5. Підготовчі дії не охоплюються об’єктивною стороною задуманого
злочину, передбаченого Особливою частиною КК.

6. Підготовчі дії утворюють лише умови для настання суспільно
небезпечних наслідків.

7. Предмети, засоби, знаряддя, які підшуковувались або були виготовлені
чи видозмінені, повинні мати визначне призначення. Тобто, за допомогою
їх особа планує вчинити конкретний злочин.

8. Підготовчі дії не ставлять під загрозу об’єкт злочину. Шкода об’єкту
злочину підготовчими діями не спричиняється. Підготовчі дії віддалені
від об’єкту злочину проміжками часу.

9. Особливістю готування до злочину є те, що воно вчинюється лише шляхом
дії.

10. При готуванні до злочину злочинна діяльність не доводиться до кінця
з причин, що не залежать від волі винного. Якщо умисел на злочин
винним повністю реалізований, то скоєне слід кваліфікувати як
закінчений склад злочину, стадія готування взагалі не виділяється.

Готування до злочину має такі основні суб’єктивні ознаки:

1. Підготовчі дії завжди вчиняються умисно. Цілеспрямованість дій
винного визначається бажаними для винного злочинними наслідками.
Тобто, готування до злочину завжди скоюється з прямим умислом.

2. Наявність у особи при вчиненні підготовчих дій найближчої мети –
створення можливості для заподіяння суспільно небезпечної шкоди об’єкту
кримінально-правової охорони та кінцевої мети – вчинення в наступному
певного злочину, передбаченого Особливою частиною КК.

Причини, які зумовлюють те, що готування до злочину рідко тягне
кримінальну відповідальність: труднощі виявлення готування до злочину
(латентність); невеликий ступінь суспільної небезпеки, внаслідок чого
застосовується звільнення від кримінальної відповідальності.

Відповідно до ч. 1 ст. 14 КК готування до злочину поділяється на такі
види: а) у підшукуванні засобів чи знарядь для вчинення злочину; б)
пристосуванні засобів чи знарядь для вчинення злочину; в) підшукуванні
співучасників; г) змові на вчинення злочину; г) усуненні перешкод; д)
іншому умисному створенні умов для вчинення злочину.

Підшукання – це будь-який спосіб набуття знарядь чи засобів вчинення
злочину (покупка, міна, отримання в тимчасове користування,
виготовлення).

Пристосування засобів чи знарядь – це будь-які дії, направлені на їх
виготовлення, переробку, видозмінення, ремонт предметів для здійснення
злочину.

Іншим умисним створенням умов для вчинення злочину є дії, спрямовані на
реалізацію злочинного задуму. Такі дії утворюють можливість або
полегшують вчинення злочину.

Відмежування готування до злочину від виявлення умислу:

а) під виявленням умислу розуміють прояв особою тим чи іншим засобом
(усно, письмово, іншим шляхом) наміру вчинити певний злочин. Відповідно
до ст.11 КК злочином є передбачене Кодексом суспільне небезпечне
протиправне і винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом
злочину;

б) при виявленні умислу відсутня сама дія або бездіяльність, тому
виявлення умислу не розглядається як стадія вчинення злочину і не тягне
за собою кримінальної відповідальності;

в) від прояву умислу слід відрізняти такі самостійні злочини, як погроза
вбивством, погроза знищення майна, заклики до вчинення дій, що
загрожують громадському порядку тощо (наприклад, ст.ст. 129, 195, 295 КК
та ін.). У цих випадках карається не самий умисел, а суспільно
небезпечне діяння (погроза або заклики), навіть якщо у особи і не було
наміру в подальшому реалізувати погрозу або заклики, бо тут
спричиняється безпосередня шкода особистій чи громадській безпеці,
громадському порядку.

Наведене свідчить про те, що прояв умислу на вчинення злочину – з одного
боку і погроза вчинити злочин або заклики до вчинення злочину – з
другого – це різні поняття. В першому випадку кримінальна
відповідальність відсутня, в другому вона має місце тоді, коли це
передбачено певною кримінально-правовою нормою Особливої частини КК.

17. Замах на злочин та його види. Добровільна відмова від вчинення
злочину та її відмінність від діяльного каяття.

Замахом на злочин, згідно з ч. 1 ст. 15 КК, є вчинення особою з прямим
умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на
вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини
КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не
залежали від її волі.

Об’єктивні ознаки замаху на злочин:

1) вчинення діяння (дії чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на
вчинення злочину;

2) в часі відбувається після готування до злочину;

3) є логічним продовженням створення умов для вчинення злочину;

4) діяння є суспільно небезпечними, тому що відбувається створення
реальної загрози для заподіяння шкоди суспільним відносинам або така
шкода завдається частково;

5) діяння частково чи повністю (при цьому відсутні наслідки в
матеріальному складі злочину) охоплюються об’єктивною стороною
задуманого злочину, передбаченого Особливою частиною КК;

6) діяння безпосередньо наближено до об’єкту злочину. Шкода об’єкту
злочину замахом або не спричиняється, або спричиняється лише частково.

7) особливістю замаху є те, що він вчинюється шляхом діяння (дії чи
бездіяльності).

8) при замаху на злочин злочинна діяльність не доводиться до кінця з
причин, що не залежать від волі винного;

9) замах на злочин охоплює попередні дії по створенню умов для вчинення
злочину (готування до злочину).

Замах на злочин має такі основні суб’єктивні ознаки:

1) діяння вчинюється з прямим умислом. Раніше КК 1960 р. спеціально не
передбачало, що при цьому має місце прямий умисел. Мова йшла про умисні
дії без конкретизації виду умислу;

2) наявність у особи при вчиненні діяння мети – доведення злочину до
кінця, тобто виконання в повному обсязі об’єктивної сторони задуманого
злочину, передбаченого Особливою частиною КК.

З суб’єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом.
Якщо особа не бажала вчинення злочину, вона не може і здійснити замах на
нього, тобто зробити спробу вчинити його. При замаху на злочин особа
усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його
суспільно небезпечні наслідки і бажає доведення початого нею злочину до
кінця та настання вказаних наслідків. Так згідно п.4 постанови ПВСУ від
7 лютого 2003 р. № 2 „Про судову практику у справах про злочини проти
життя та здоров’я особи” замах на вбивство може бути вчинено лише з
прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільне небезпечний характер
свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх
настання).

Види замаху: закінчений, незакінчений та непридатний замах.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які
вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було
закінчено з причин, які не залежали від її волі (ч. 2 ст. 15 КК).

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не
залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для
доведення злочину до кінця (ч. 3 ст. 15 КК).

Непридатний замах поділяється на замах при помилці в об’єкті злочину і
замах з непридатними засобами.

Замаху при помилці в об’єкті злочину властиво те, що безпосередньому
об’єкту, на спричинення шкоди якому спрямовано умисел винного, шкода не
спричиняється або навіть відсутня загроза спричинення шкоди (постріл у
труп). Це відбувається у зв’язку з наявністю помилки в об’єкті злочину.
За наявності помилки в об’єкті злочину дії винного слід кваліфікувати
залежно від спрямованості умислу.

За замаху з непридатними засобами особа, яка здійснює замах, вважає, що
засоби, які вона використовує, можуть спричинити злочинний результат
(підкладання у машину несправної вибухівки). Але ці засоби є
непридатними та об’єктивно не можуть спричинити бажані для винного
злочинні наслідки.

Наявність непридатного замаху визнається нашою судовою практикою. Так,
наприклад, згідно п.23 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 3 „Про
судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі
зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями
чи радіоактивними матеріалами”, якщо винна особа незаконно заволоділа не
придатними до використання вогнепальною зброю, бойовими припасами або їх
частинами чи деталями, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями,
помилково вважаючи їх такими, що можуть бути використані за
призначенням, вчинене належить розцінювати як замах на заволодіння цими
предметами і кваліфікувати за ст. 15 та відповідною частиною ст. 262 КК.

Відповідальність за замах із неконкретизованим умислом настає за
фактично спричинену шкоду.

Відповідальність за замах із альтернативним умислом повинен визначатися
відповідно до умислу на найбільш тяжкий злочин, але реально, в
судово-слідчій практиці, настає за фактично спричинену шкоду.

Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею
готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона
усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1 ст. 17 КК).

За добровільної відмови особа звільняється від кримінальної
відповідальності, а діяльне каяття є, зазвичай, обставиною, що пом’якшує
покарання. Добровільна відмова може бути діянням, а діяльне каяття –
завжди активна поведінка. Добровільна відмова можлива тільки за
незакінченого злочину, а діяльне каяття – і за закінченого злочину.
Добровільна відмова можлива від злочинів із прямим умислом, а діяльне
каяття – і в необережних злочинах.

18. Добровільна відмова при незакінченому злочині.

Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею
готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона
усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1 ст. 17 КК).

Ознаками добровільної відмови від злочину є: остаточне припинення особою
готування до злочину або замаху на злочин; відмова від злочину з волі
самої особи; наявність у особи усвідомлення можливості доведення злочину
до кінця.

Основні характеристики добровільної відмови: особа звільняється від
кримінальної відповідальності; добровільна відмова може бути діянням;
добровільна відмова можлива тільки при незакінченому злочині;
добровільна відмова можлива від злочинів з прямим умислом.

Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає
остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і
безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і
відсутність наміру продовжити його в майбутньому. Перерва у вчиненні
злочину, його зупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця
не створюють добровільної відмови від злочину, бо не припиняється
погроза, небезпечність спричинення шкоди об’єктові, який охороняється
кримінальним законом.

Недоведення злочину до кінця з власної волі особи. За добровільної
відмови від злочину особа свідомо, з власної (своєї) волі припиняє
злочинну діяльність. Ініціатива добровільної відмови (прохання,
умовляння або навіть погрози) може належати й іншим особам (наприклад,
родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної
діяльності виносить самостійно особа, яка добровільно відмовляється від
доведення злочину до кінця.

Наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа
вважає, що відсутні причини (обставини), яких вона не в змозі подолати
для закінчення початого нею злочину, і їй поталанить у даних конкретних
умовах його завершити. Наприклад, винний з метою зґвалтування потерпілої
довів її до безпорадного стану, застосувавши алкогольні напої чи
наркотики, і, усвідомлюючи, що він може довести злочин до кінця і ніхто
йому не перешкодить це зробити, пожалів жертву і відмовився від
зґвалтування. У таких випадках, згідно з постановою ПВСУ „Про судову
практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини” від 27
березня 1992 р. № 4, особа не несе відповідальності за замах на
зґвалтування, і може нести відповідальність за фактично вчинені нею дії,
якщо вони утворюють склад іншого злочину. Мотиви добровільної відмови
від доведення злочину до кінця можуть бути різні і не мають значення для
визначення добровільної відмови від злочину і в цьому розумінні
рівнозначні.

Згідно зі ст. 17 добровільна відмова від злочину є самостійною підставою
для виключення кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, бо
добровільною відмовою особа припиняє створену нею небезпеку, не дає їй
реалізуватися, перетворитися на фактичне спричинення шкоди об’єктові,
запобігає закінченню злочину.

19. Поняття, елементи, ознаки складу злочину. Види складу злочину та
його значення для кримінально-правової кваліфікації.

Склад злочину – це сукупність встановлених кримінальним законом та
іншими нормативними актами юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних),
що визначають суспільно небезпечне діяння як злочинне.

У кожному складі злочину прийнято вирізняти його елементи. Ними є об’єкт
злочину, об’єктивна сторона злочину (їх називають об’єктивними ознаками
складу) і суб’єкт, суб’єктивна сторона злочину (суб’єктивні ознаки
складу).

Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завжди
виходить і з тих закріплених в нормах Загальної частини КК ознак
злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого
злочину. Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені в ст.
ст. 18-22 КК вимоги щодо суб’єкта злочину (досягнення певного віку і
осудність). Тому вже при конструюванні конкретних кримінально-правових
норм немає необхідності кожний раз вказувати на вимоги, що відносяться
до загальної характеристики суб’єкту злочину. Точно так немає
необхідності в кожній статті КК розкривати зміст умислу і
необережності, оскільки зміст цих питань закріплено в ст. ст. 24, 25 КК.

Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі законодавцем
найбільш повно закріплюються ознаки об’єктивної сторони. Це викликано
тим, що вони в більшості випадків індивідуальні і притаманні тільки цим
злочинам.

Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі вказані ознаки
закріплюються з урахуванням дій виконавця у закінченому злочині.
Відбивати ж в конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням
стадій вчинення злочину і різної ролі в ньому усіх співучасників немає
необхідності, тому що ці особливості, в свою чергу, носять загальний,
типовий для всіх злочинів характер і закріплені у Загальній частині КК в
ст. ст. 14, 15, 27.

Таким чином, в нормах Загальної частини КК містяться тільки ті
об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу, що притаманні усім злочинам або
багатьом з них.

Важливо зазначити і те, що склад злочину – це реально існуюча система
ознак, а не плід людської фантазії або просто вигадка. А якщо це
об’єктивна реальність, то її можна пізнати і використати у практичній
діяльності.

Так, в ст. 185 КК досить детально закріплені ознаки складу крадіжки як
таємного викрадення чужого майна. Тут вказаний предмет посягання (чуже
майно), описаний характер дії (таємне викрадення), визначена мета
поведінки (заволодіння чужим майном), але в той же час нічого не
вказано про суб’єкта злочину та інші ознаки цього складу. Усі ці ознаки
носять загальний характер і тому закріплені в нормах Загальної частини,
до яких слід звертатися. Наприклад, із змісту ст. 22 випливає, що
суб’єктом крадіжки може бути лише осудна людина, яка досягла
14-річного віку. Аналіз ст. 185 показує, що крадіжка як діяння,
свідомо спрямоване на одержання наживи, може бути вчинена лише з
прямим умислом. Вивчаючи місце розташування ст. 185 в системі Особливої
частини КК (розд. VІ “Злочини проти власності”), бачимо, що об’єктом
крадіжки є власність.

Об’єкт злочину – ті ознаки, які характеризують злочин у його
спрямованості на заподіяння шкоди у сфері відповідних суспільних
відносин, що охороняються законом. До обов’язкових ознак об’єкта злочину
відносять суспільні відносини, до факультативних – предмет злочину та
потерпілий від злочину.

Об’єктивна сторона злочину – це ознаки, які характеризують зовнішній
прояв злочину, тобто зміни в суспільному середовищі, до яких призводить
вчинення злочину. Такими ознаками є: дія або бездіяльність (обов’язкові
ознаки об’єктивної сторони злочину), злочинні наслідки діяння, причинний
зв’язок між діянням та злочинними наслідками, місце, час, спосіб,
обстановка вчинення злочину, знаряддя та засоби вчинення злочину.

Суб’єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 18 КК, „є фізична осудна особа, яка
вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може
наставати кримінальна відповідальність”. До обов’язкових ознак суб’єкта
належать: фізична особа, вік особи, осудність; до факультативних:
спеціальні ознаки суб’єкта (спеціальний суб’єкт): громадянство, стать та
ін.

Суб’єктивна сторона – це ознаки, які характеризують злочин з його
внутрішнього боку. До обов’язкових ознак належать: вина у формі умислу
чи необережності; до факультативних: мотив злочину, мета злочину,
емоційний стан.

Склади злочинів поділяються за ступенем суспільної небезпечності на:
основний; кваліфікований склад злочину; особливо кваліфікований склад
злочину; склад злочину з пом’якшуючими обставинами.

За характером структури вони можуть бути поділені на прості та складні.

За особливостями конструкції виділяють злочини з формальним складом,
злочини з матеріальним складом, злочини з формально-матеріальним складом
і злочини з усіченим складом.

20. Функції складу злочину.

Застосування відповідних статей КК відбувається на основі з’ясовування
ознак окремих складів злочинів. При цьому у разі застосування норм
Особливої частини чітко проявляються функції складу злочину:
фундаментальна, розмежувальна, процесуальна і гарантійна.

Перш за все, склад злочину є законною, єдиною, необхідною та достатньою
підставою кримінальної відповідальності (фундаментальна функція складу
злочину). Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, у суспільне
небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені
кримінальним законом (ч. 1 ст. 2). Ці ознаки необхідні для кримінальної
відповідальності, при відсутності яких вона виключається. Водночас
встановлення цих ознак вичерпує склад, тобто вони достатні для
кримінальної відповідальності.

Ознаки складу злочину виконують й іншу роль: вони відмежовують злочин
від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину – від іншого
(розмежувальна функція складу злочину).

Розмежування складів окремих злочинів можна пояснити на такому прикладі.
Якщо винний таємно вилучив гроші з квартири потерпілого, то його дії
будуть кваліфіковані як самоправство за ст. 356 КК, якщо він вважав, що
має на них дійсне або вигадане право (зокрема, що вилучає ці гроші в
рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав
потерпілий). Якщо таким самоправством не було заподіяно значної шкоди
потерпілому, то це випадок цивільно-правового делікту. Якщо ж за такого
вилучення винний розумів, що не має на це майно (гроші) жодних прав, що
воно є чужим, вчинене підпадає під ознаки крадіжки і кваліфікується за
ст. 185.

Процесуальна функція складу злочину означає, що він виступає як базове
поняття при визначенні предмета доказу, впливає на межі дослідження у
кожній кримінальній справі. Сам опис ознак складу злочину в законі має
вирішальне значення. Чим більше ознак введено законом до складу злочину,
зазначеного у диспозиції, тим більше коло фактичних обставин слід
встановити у справі, тим ширші межі дослідження. І, навпаки, якщо склад
описаний у законі вужче, це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак
складу злочину, введення так званих „розпливчастих” диспозицій робить
межі дослідження кримінальної справи досить невизначеними. Тому точний
опис ознак складу злочину в законі – важлива умова ефективності самої
процесуальної діяльності. Зазвичай, встановленням складу злочину не
обмежуються межі дослідження у кримінальній справі, вони набагато ширші,
але ознаки складу мають тут вирішальне значення.

Склад злочину виконує також функцію охорони прав і законних інтересів
громадян. Шляхом опису точних складів злочинів і фіксації їх ознак
законодавець гарантує громадянину захист від необґрунтованого
притягнення до кримінальної відповідальності (гарантійна функція складу
злочину).

21. Класифікація складів злочину.

Виділення окремих видів складів злочинів (їх класифікація) має важливе
значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх
суттєвих ознак, а в підсумку – для точної кваліфікації злочину. Склади
злочину можна класифікувати за ступенем суспільної небезпечності, за
характером їх структури, тобто за способом описування ознак складу в
законі, і за особливостями законодавчого конструювання.

За ступенем суспільної небезпечності вирізняють: 1) основний склад
злочину – він містить основні ознаки злочину і не містить ні обтяжуючих,
ні пом’якшуючих обставин. Так, у ч. 1 ст. 185 КК дається визначення
крадіжки і передбачено покарання за крадіжку без пом’якшуючих і без
обтяжуючих обставин; 2) кваліфікований склад злочину, або склад злочину
з кваліфікуючими ознаками, тобто з такими, що обтяжують відповідальність
і впливають на кваліфікацію. До них слід віднести, наприклад, вбивство
за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 КК); 3) особливо кваліфікований
склад злочину, тобто склад злочину з ознаками, що додають злочинові
особливої небезпечності (розбій, поєднаний зі спричиненням тяжких
тілесних ушкоджень, – ч. 4 ст. 187 КК); 4) склад злочину з пом’якшуючими
обставинами, що характеризується обставинами, які значною мірою знижують
суспільну небезпечність і караність цього виду злочину (умисне вбивство,
вчинене у стані сильного душевного хвилювання – ст. 116 КК).

За характером структури складів злочину, тобто за способом описування їх
ознак безпосередньо у кримінальному законі, усі вони можуть бути
поділені на: 1) прості, які містять ознаки одного суспільно небезпечного
діяння, що посягає на один об’єкт (ч. 1 ст. 115 КК); 2) складні, в яких
законодавча конструкція ускладнена якими-небудь обставинами. Тому
складними слід визнати склади з двома об’єктами (бандитизм – ст. 257 КК,
розбій – ст. 187 КК), з двома формами вини (умисне тяжке тілесне
ушкодження, що спричинило смерть потерпілого,- ч. 2 ст. 121 КК) тощо. До
числа складних відносять також альтернативні склади злочину, об’єктивна
сторона яких може виражатися в кількох діях (державна зрада – ст. 111
КК) чи способах дії або в різних наслідках (порушення вимог
законодавства про охорону праці – ч. 2 ст. 271 КК).

За особливостями конструкції вирізняють злочини з формальним складом,
злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом. Таке
конструювання ґрунтується на тому, що будь-який злочин у своєму розвитку
може пройти низку стадій: готування, замах і закінчений злочин.

Злочином з формальним складом прийнято називати такий злочин, що не має
суспільно небезпечних наслідків, а тому злочин вважається закінченим з
моменту вчинення зазначених у законі дій (ст. 201 КК).

Злочином з матеріальним складом прийнято вважати злочин, закінчення
якого пов’язується з настанням суспільно небезпечних наслідків (ст. 185
КК).

Злочином з усіченим складом звичайно визнають злочин, в якому момент
закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на
стадію замаху (ст. 187 КК).

22. Поняття об’єкта складу злочину, його значення для визначення
характеру суспільної небезпеки діяння. Класифікація об’єктів.

Об’єктом злочину є суспільні відносини, які перебувають під охороною
кримінального закону, на які посягає злочин, яким заподіюються або які
ставляться під загрозу заподіяння суспільно небезпечної шкоди. До
обов’язкових ознак об’єкта злочину відносять суспільні відносини, до
факультативних – предмет злочину і потерпілого від злочину.

Суспільні відносини, як об’єкт злочину, мають внутрішню структуру.
Структурними елементами суспільних відносин є: суб’єкти суспільних
відносин, предмет, із приводу якого існують суспільні відносини,
суспільно корисна діяльність (соціальний зв’язок) як зміст суспільних
відносин.

У теорії кримінального права широке розповсюдження отримала тричленна
класифікація об’єктів злочину на загальний, родовий та безпосередній. Це
– класифікація „по вертикалі”.

Загальним об’єктом злочинів визнається вся сукупність суспільних
відносин, які охороняються кримінальним законом.

Під родовим об’єктом злочинів прийнято розуміти суспільні відносини, на
які посягає певна група злочинів. Це можуть бути тотожні, або однорідні,
суспільні відносини, які охороняються комплексом взаємопов’язаних
кримінально-правових норм. Родовий об’єкт злочинів найчастіше вказується
в назвах розділів Кримінального кодексу. Наприклад, розд. XVII має назву
„Злочини у сфері службової діяльності”.

Безпосередній об’єкт — це суспільні відносини, на які посягає конкретне
злочинне діяння. Безпосередній об’єкт – це суспільні відносини,
поставлені під охорону конкретного кримінального закону.

У теорії кримінального права широко розповсюджена триступенева
класифікація багатооб’єктних злочинів „по горизонталі”. Суть цієї
класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об’єкта
вирізняються основний, додатковий та факультативний безпосередні об’єкти
злочину (класифікація „по горизонталі”).

Основний безпосередній об’єкт – це суспільні відносини, порушення яких
складає соціальну сутність злочину, основний безпосередній об’єкт в
вирішальній ступені визначає суспільну небезпечність конкретного
злочину.

Додатковий безпосередній об’єкт злочину – це суспільні відносини
посягання на які не являються суттю цього злочину, але вони порушуються,
або ставляться в загрозу порушення поряд з основним безпосереднім
об’єктом.

Факультативним безпосереднім об’єктом злочину визнаються суспільні
відносини, які даний злочин в одних випадках порушує, а в інших не
порушує.

Об’єкт злочину має важливе практичне значення: для відмежування злочинів
від інших правопорушень; для визначення соціальної сутності злочину; для
визначення суспільних відносин, які потребують кримінально-правової
охорони; для класифікації всіх злочинів; для встановлення характеру та
ступеня суспільної небезпечності злочину; для правильної кваліфікації
злочину.

23. Структура суспільних відносин як об’єкта злочину. Точки зору
науковців щодо визначення поняття об’єкта та його видів.

Встановлення об’єкту злочину має велике теоретичне та практичне
значення. Однак проблема об’єкту злочину ще достатньо не вирішена.
Мається різнобічність тлумачення поняття об’єкту злочину в
кримінально-правовій науці як в нашій країні так і за її межами.

Досить сказати, що даній проблемі в науці зарубіжних країн приділяється
мало уваги. Такому положенню сприяє те, що в Загальних частинах
кримінальних кодексів ряду країн, або в розділах, які містять загальні
положення кримінального законодавства, відсутні вказівки на об’єкт
злочину (Японія, Австралія).

Загальні частини кримінальних кодексів ряду країн містять норми де
вказується на об’єкт злочину. Наприклад, ст. 1 КК Франції визначає
об’єкт злочину як: “діяння, яке закони карають болісним або позорним
покаранням”. Кримінальний кодекс Німеччини (параграф 12 глава 11)
визначає злочин як: “протиправне діяння за яке передбачено позбавлення
волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання” Як
бачимо, об’єктом злочину закон зарубіжних країн називає сам злочин, а в
окремих випадках правові норми.

Вчення про об’єкт злочину в науці кримінального права України являється
одним з основних.

Потрібно відзначити, що проблема об’єкту злочину в нашій країні має свою
історію і розвиток.

Так, видатний юрист М. Таганцев вважав, що об’єктом злочину являється:
“юридична норма в її реальному бутті”. В післяреволюційний період
професор А. Піонтковський зробив висновок, що об’єктом злочину являються
суспільні відносини. В той же час А. Піонтковський вважав, що об’єктом
злочину можуть бути самі речі, матеріали і люди.

Таким чином не проводилось відмежування предмету і об’єкту злочину. Таке
положення призводило до помилок при кваліфікації злочинних діянь. Тому,
точка зору А. Піонтковського була піддана справедливій критиці спочатку
Я. Брайніним, а потім і іншими вченими (Б. Нікіфоровим, М. Коржанським,
В. Тацієм). Навіть у тих випадках, коли майно знищується або
пошкоджується при вчиненні злочину, то шкода спричиняється не майну, а
його власнику. Майно не може бути об’єктом злочину тому, що в житті
існують відносини між людьми з приводу речей, а не між людиною і якоюсь
річчю.

В юридичній літературі є й інші погляди. Один з них: об’єкт – це
“інтерес”. Аналіз кримінально-правових норм показує, що законодавець
використовує категорію “інтерес” в окремих кримінально-правових нормах
як об’єкт злочину. Так, в статті 364 КК України, яка передбачає
відповідальність за зловживання владою або службовим становищем,
інтереси служби, інтереси окремих громадян, інтереси юридичних осіб,
державні чи громадські інтереси передбачені як об’єкт цього злочину.
Поняття інтерес використовується і в інших статтях Кримінального кодексу
(ст. 365 КК України – Перевищення влади або службових повноважень; ст.
367 КК України – Службова недбалість). В деяких підручниках з
кримінального права також вказується на “інтерес” як об’єкт злочину.

В теперішній час теорія кримінального права виходить із того, що
об’єктом злочину є суспільні відносини, які перебувають під охороною
кримінального закону, на які посягає злочин, яким заподіюються або які
ставляться під загрозу заподіяння суспільно небезпечної шкоди.

Суспільні відносини, як об’єкт злочину, мають внутрішню структуру. В
науці кримінального права немає єдиної точки зору на структуру
суспільних відносин. Все ж таки, найбільш розповсюдженим поглядом є той,
що структурними елементами суспільного відношення являються: суб’єкти
суспільних відносин; предмет суспільних відносин; соціальний зв’язок, як
зміст суспільних відносин.

Дана теза загальновизнана в теорії права. Такої думки дотримуються також
вчені-криміналісти М.Коржанський, В. Тацій та інші.

Структурні елементи суспільних відносин знаходяться між собою в єдності
і відділити один структурний елемент від іншого можливо лише при
теоретичному аналізі.

1. Суб’єкти суспільних відносин – це учасники, тобто носії цих відносин.
Суспільні відносини передбачають наявність двох сторін.

Суспільні відносини можуть виникнути між окремими громадянами.
Наприклад, при крадіжці майна громадян (ст. 185 КК).

2. Другим елементом суспільних відносин являється предмет суспільних
відносин. За визначенням В. Глистіна “предмет суспільних відносин це все
те, з приводу чого і в зв’язку з чим існують ці суспільні відносини”.
Предметом суспільних відносин можуть виступати товари, майно, немайнові
цінності та інше.

Цікавим є питання про співвідношення понять “предмет суспільних
відносин” і “предмет злочину”. Необхідно відрізняти предмет, як
структурний елемент суспільних відносин і предмет злочину, як самостійну
факультативну ознаку складу злочину. Це не одне і теж.

Наприклад, законодавець встановив кримінальну відповідальність за
виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення
в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних
паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК). Предметом
охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин являються
справжні, тобто не підроблені гроші, державні цінні папери, білети
державної лотереї. При скоєнні злочину, передбаченого ст. 199 КК України
предметом злочину являються вже підроблені гроші, державні цінні папери
чи білети державної лотереї. В деяких випадках предмет суспільних
відносин і предмет злочину можуть співпадати. Наприклад, при крадіжці
(ст. 185 КК).

Правильне визначення предмета суспільних відносин сприяє встановленню
механізму злочинної дії на об’єкт злочину, а також точному встановленню
шкоди, яка заподіяна об’єкту.

3. Третім структурним елементом суспільних відносин являється соціальний
зв’язок, як зміст суспільних відносин.

Під змістом суспільних відносин розуміється певна взаємодія,
взаємозв’язок суб’єктів по відношенню до предмета суспільних відносин.

Для встановлення суті соціального зв’язку необхідно встановити характер
діяльності суб’єктів, а також встановити зміст їх поведінки. При цьому
необхідно визначити той соціальний зв’язок ту діяльність, яка поставлена
під охорону кримінального закону.

Вагомою ознакою соціального зв’язку являється обов’язок певної поведінки
суб’єктів суспільних відносин.

Так, наприклад, при крадіжці майна (ст. 185 КК) суб’єктами суспільних
відносин виступають з однієї сторони держава, з другої сторони —
громадянин. Предметом суспільних відносин являється майно. Соціальний
зв’язок (зміст відносин), полягає в тому, що одна сторона (власник) має
право володіти і розпоряджатись майном. Інші суб’єкти повинні не
порушувати цих прав. Саме такі відносини знаходяться під охороною
кримінального закону. При скоєнні злочину суб’єкт (громадянин) порушує
права іншого суб’єкта суспільних відносин (держави). В зв’язку з цим і
порушуються суспільні відносини, які охороняються законом.

У теорії кримінального права широке розповсюдження отримала тричленна
класифікація об’єктів злочину на загальний, родовий та безпосередній. Це
– класифікація „по вертикалі”. З такою класифікацією не погоджується М.
Коржанський.

Так, М. Коржанський вважає, що всі об’єкти необхідно розділити на чотири
групи: загальний, родовий, видовий, безпосередній. Відповідно до цієї
точки зору безпосереднім об’єктом злочину слід вважати об’єкт
конкретного злочинного посягання (життя Петрова, здоров’я Сидорука та
ін.). Тобто безпосереднім об’єктом являються суспільні відносини, які
вже порушені окремим конкретним злочином, а не ті суспільні відносини,
які знаходяться під охороною кримінально-правової норми. Під родовим
об’єктом слід розуміти окрему групу однорідних суспільних відносин, які
складають певну галузь суспільного життя (власність, особа). Видовий
об’єкт – це суспільні відносини одного виду (життя, індивідуальна,
державна власність).

24. Предмет злочину. Відмінність предмету злочину від безпосереднього
об’єкта, знарядь і засобів вчинення злочинів.

Предмет злочину – це вказана в правовій нормі певна річ матеріального
світу з властивостями суспільних відносин, які зазнають або ставляться
під загрозу негативних змін внаслідок суспільно небезпечного посягання.

В кримінально-правовій літературі існує велика кількість думок щодо
визначення самого предмета злочину.

Предмет злочину є факультативною ознакою складу злочину. Як необхідна
ознака складу злочину предмет злочину виступає лише у тому випадку, коли
він безпосередньо вказаний у диспозиції норми або однозначно випливає з
його змісту. Наприклад, у ч. 1 ст. 199 КК України передбачено
відповідальність за незаконне виготовлення, зберігання, перевезення,
збут державних цінних паперів. Тобто кримінальна відповідальність настає
за незаконне виготовлення, зберігання, перевезення або збут саме
державних цінних паперів. Вказані в диспозиції цієї норми дії з
недержавними цінними паперами не утворюють зазначеного складу злочину у
зв’язку з відсутністю якраз предмета злочину (відповідальність за такі
дії передбачено ст. 224 КК). Цей приклад показує, що кваліфікація
злочинних діянь залежить від правильного встановлення предмета злочину.
В тих складах злочину, де предмет є обов’язковою ознакою, він
установлюється раніше інших ознак. Якщо диспозиція норми Особливої
частини Кримінального кодексу має бланкетний характер, перелік предметів
злочину наводиться у тих нормативних актах, до яких відсилає
кримінальний закон.

У теорії кримінального права вирізняються такі види предметів: люди,
речі, тварини і рослини.

Відмінності об’єкта від предмета злочину: об’єкт – обов’язковий елемент
складу злочину, а предмет – факультативна ознака об’єкта злочину;
об’єктові злочином шкода завдається, а предметові – ні; об’єкт – це
тільки суспільні відносини, а предмет – річ матеріального світу.

Предмет злочину відрізняється від предмета злочинного впливу і предмета
суспільних відносин. Предмет злочину – факультативна ознака об’єкта
злочину, а предмет злочинного впливу і предмет суспільних відносин – це
одні з елементів суспільних відносин; предмет злочину – це річ
матеріального світу, а предмет злочинного

впливу і предмет суспільних відносин можуть бути не тільки річчю,

а й соціальною цінністю. Іноді вони можуть збігатися (майно при

крадіжці).

Визначення предмета злочину має важливе практичне значення для
відмежування його від засобів і знарядь скоєння злочину. Одна і та ж річ
може бути як предметом, так і знаряддям злочину (ніж, різноманітні
інструменти тощо).

Знаряддя злочину відрізняється від предмета злочину тим, що вони не
перебувають у зв’язку з тими суспільними відносинами, на які
здійснюються посягання. Знаряддя злочину – це речі, за допомоги яких
здійснюється злочин. Предмет злочину – факультативна ознака об’єкта
злочину, а знаряддя і засоби – факультативна ознака об’єктивної сторони
складу злочину.

25. Теоретичні погляди криміналістів щодо визначення місця предмета в
структурі складу злочину.

В. Кудрявцев вважає, що предмет злочинів є „матеріальне виявлення
відповідних суспільних відносин”.

Є. Фролов під предметом злочину розуміє „такі предмети або речі, котрі є
матеріальною підставою, умовою або свідченням існування певних
суспільних відносин та шляхом вилучення, знищення, спотворення чи зміни
яких заподіюється шкода об’єкту злочину”.

В. Тацій під предметом злочину „вбачає будь-які речі матеріального
світу, з певними властивостями, з якими кримінальний закон пов’язує
наявність в діях особи ознаки конкретного складу злочину”.

М. Коржанський стверджує, що під предметом злочину розуміється
„конкретний матеріальний об’єкт, в якому проявляються певні сторони,
властивості суспільних відносин (об’єкта злочину), шляхом фізичного чи
психічного впливу на який вчинюється соціально небезпечна шкода у сфері
цих суспільних відносин”.

Відомий російський правник Ю. Ляпунов стверджує, що предметом будь-якої
форми розкрадання можуть бути лише товарно-матеріальні цінності в
будь-якому стані та вигляді, які мають економічну властивість вартості,
а також гроші як загальний еквівалент вартості.

Відповідно цих визначень, можна сформулювати таке поняття предмета
злочину – це вказана в кримінально-правовій нормі певна річ
матеріального світу з властивостями суспільних відносин, які зазнають
або ставляться під загрозу негативних змін внаслідок суспільно
небезпечного посягання.

Класифікація предметів злочинів може проводитися за різними критеріями.
У теорії кримінального права, як правило вирізняються такі види
предметів: люди, речі, тварини і рослини.

Є. Лащук за об’єктами кримінально-правової охорони поділяє предмети на
а) блага (майно, гроші та ін.); б) антиблага (наркотичні засоби, зброя
та ін.).

Також вчений пропонує, за аналогією з класифікацією безпосередніх
об’єктів злочинів, поділяти предмети „по-горизонталі” на: а) основні
(майно при крадіжці); б) додаткові (тіло людини при розбої); в)
альтернативні (вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини – в
ст.262 КК).

Особливу увагу в теорії кримінального права викликало питання чи може
бути предметом злочину електроенергія та комп’ютерна інформація.

Так В. Кузнецов розглядав це питання в аспекті відповідальності за
крадіжку. Так, якщо електроенергія є предметом викрадення, то вона
повинна бути перш за все майном. А це поняття має три аспекти:
фізичний, економічний і юридичний (стосовно останніх аспектів питань не
виникає – див. ст. 1. Закону України “Про електроенергетику”) Розглянемо
електричну енергію саме з фізичної сторони.

З фізичної сторони, майно повинно мати характеристику речі. Що ж таке
річ?

Так при дослідженні інформаційно-довідкової літератури, як вже вище
зазначалось, під поняттям “річ” розуміють: 1) виріб людини; 2) все, що
доступне відчуттям; 3) предмет матеріального світу, який має форму
товару .

В інформаційно-довідковій літературі під терміном “Електрика”
розуміється: 1) форма матерії, яка складається з заряджених частин –
електронів, позитронів, протонів та інших; 2)особлива форма руху
матерії; електричний заряд; вся сукупність електричних явищ, в яких
виявляють своє існування, рух і взаємодію електричні заряди. А “Енергія”
– це: 1) одна з головних властивостей матерії – міра її руху, запас руху
матерії (у вигляді світла, електрики); 2) здатність будь-якої речовини,
речі виконувати будь-яку роботу або бути витоком тієї сили, що може
виконувати це.

Відомо, що матерія – це об’єктивна реальність, яка існує поза і
незалежно від людської свідомості і відображається нею. Виходячи з цього
визначення, потрібно погодитись, що воно охоплює як всі чуттєво
сприйняті предмети, так і ті, котрі сприйняті нами лише завдяки
спеціальним приборам. Також, хоча електричну енергію не можна побачити,
почути, але кожен може відчути її шляхом доторкнення (про визначення
сили, напруги електричної енергії відповідними пристроями можна не
говорити) до оголених електричних дротів. Електроенергія навіть виступає
в якості знаряддя вчинення легального “вбивства”. Мова йдеться про
загальновідомий спосіб здійснення смертної кари в деяких штатах США за
допомогою, так званого, “електричного стільця”.

Один з важливих аргументів опонентів щодо досліджуваної позиції полягає
в тому, що електрична енергія – це не просто матеріальне явище, а одна з
основних властивостей матерії. Але ж певні властивості і відносини також
можна розглядати самостійно, як окрему сутність, а це і буде розуміння
їх в якості речі. До того ж, як відомо, матеріальність певних
властивостей пов’язана безпосередньо з конкретними речами. Цей зв’язок
носить складний характер, пов’язаний з домінуванням одного елемента
об’єктивної реальності над іншим. Коли при такому положенні більше
значення надається матеріальній властивості речі, ніж самому предмету,
то ця властивість може уявлятися як окрема річ.

Судіть самі: сумніви щодо матеріальності електронів і їх, так званої,
вірогідної властивості – електричної енергії набули свого вирішення і
обґрунтування на користь останньої вже лише з емпіричного боку (
застосування електрики на виробництві і в побуті, і без цього вже не
можна уявити сучасне життя), не враховуючи інших зазначених, і які
будуть далі вказані, аспектів.

З одного боку, електрична енергія – це реально існуюча сила, яка може
здійснювати певну роботу, з іншого – сукупність електричних явищ, в яких
певним чином проявляється існування, рух і взаємодія електричних
зарядів. Тобто при дослідженні фізичної сторони електричної енергії
можна впевнитись, що електрична енергія відповідає, з деякими
уточненнями, поняттю речі матеріального світу.

Аналізуючи інформацію, в свою чергу, як предмет крадіжки, потрібно
з’ясувати її сутність на відповідність ознакам предмета викрадення.
Матеріальність інформації відносна, особливо, коли це стосується такого
її різновиду, як комп’ютерна. До речі, в кримінально-правовій науці
склалася та існує дещо застаріла, догматична думка, що інформація не
може бути предметом крадіжки, бо вона не має фізичної ознаки. Але це не
перешкоджає науковцям вказувати на такий можливий мотив злочинного
діяння „як викрадення інформації”. Потрібно згадати, що якщо машинна
інформація є ідеальним предметом, то її неможливо було б знищити або
пошкодити. Але, як відомо, такі дії цілком можливі щодо даного предмета.
Тому можна погодитися з Ю. Батуріним, що цей вид інформації можна
вважати майном в кримінально-правовому розумінні (не заперечуючи при
цьому, що вона має свої специфічні особливості) з усіма випливаючими з
цього висновками.

26. Поняття, ознаки та значення об’єктивної сторони складу злочину.
Вплив нездоланної сили фізичного та психічного примусу на кримінальну
відповідальність.

Об’єктивна сторона злочину – це сукупність ознак, які характеризують
зовнішню сторону злочину.

Ознаки об’єктивної сторони злочину з погляду їх закріплення у
диспозиціях норм Особливої частини КК можна поділити на дві групи:
обов’язкові і факультативні.

До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії чи бездіяльності.

До факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину належать:
суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно
небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя і
засоби вчинення злочину. Однак якщо суспільно небезпечні наслідки,
місце, час, спосіб, обстановка і засоби вчинення злочину прямо вказані у
диспозиції норми Особливої частини КК або однозначно випливають з її
змісту, то вони набувають значення обов’язкових ознак об’єктивної
сторони складу злочину і їх установлення в такому випадку є
обов’язковим.

Непереборна сила – це надзвичайна і нездоланна в даних умовах обставина.
Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні
механізми, хвороба тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної
сили, відсутня воля особи, відсутні саме діяння та об’єктивна сторона
злочину. Отже, за таке діяння кримінальна відповідальність наставати не
може.

Під непереборним фізичним примусом розуміють такий протиправний фізичний
вплив однієї людини на іншу, що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала
насильства. У разі непереборного фізичного примусу в особи немає дії чи
бездіяльності у кримінально-правовому значенні, внаслідок чого
виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40 КК). Якщо ж
фізичне насильство було переборним, то в цьому випадку питання про
відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2
ст. 40). Однак такий фізичний примус повинен розглядатися як обставина,
що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66).

Психічний примус – це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчинити
тих або тих дій, які у даній ситуації повинні бути вчинені, під загрозою
застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної чи моральної
шкоди. Ось чому суспільно небезпечне діяння, вчинене внаслідок
психічного примусу, за загальним правилом, не виключає кримінальної
відповідальності, але розглядається як вчинене при пом’якшуючих обставин
у застосуванні покарання (п. 6 ст. 66). Дія чи бездіяльність, вчинені
внаслідок психічного примусу, не тягнуть за собою кримінальної
відповідальності лише за умови, що мав місце стан крайньої необхідності.

Значення об’єктивної сторони злочину: вона є елементом складу злочину і
входить до підстави кримінальної відповідальності; ознаки об’єктивної
сторони визначають суспільну небезпечність злочину; від визначення її
ознак залежить правильна кваліфікація злочину; вона допомагає
розмежувати злочини, а також відмежувати злочинні діяння від
незлочинних.

27. Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину та їх
кримінально-правове значення.

До факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину належать:
суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно
небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя і
засоби вчинення злочину. Вони мають різне юридичне значення залежно від
того, чи віднесені вони кримінальним законом до ознак певного складу
злочину. Якщо ці ознаки включені

в диспозицію кримінально-правової норми, то вони є обов’язковими для
цього складу злочину і мають вирішальне значення для підстав
кримінальної відповідальності та кваліфікації злочину. Якщо ж ці ознаки
в диспозиції норми не передбачено, то для одних складів вони не мають
юридичного значення, а для інших мають значення для визначення таких
ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, мотивів вчинення
злочину, мети його вчинення. Незважаючи на це, спосіб злочину, а також
місце, час і обстановка вчинення злочину притаманні будь-якому
злочинному діянню, виступають у ролі постійних ознак, що мають місце
завжди, у всіх випадках, у здійсненні будь-якого злочину. Саме тому в
ст. 64 КПК України зазначено, що час, місце, спосіб вчинення злочину,
які характеризують подію злочину, підлягають доведенню за кожною
кримінальною справою.

Суспільно небезпечні наслідки – це передбачена кримінально-правовою
нормою матеріальна чи нематеріальна шкода, заподіяна злочинною дією чи
бездіяльністю об’єкта посягання.

Вчинювана злочином шкода може бути класифікована на два види:

1) матеріальні наслідки: фізичні (вбивство, тілесні ушкодження); майнові
(зменшення майнових фондів, заподіяння інших майнових збитків);
екологічні; 2) нематеріальні наслідки: ідеологічні; політичні; моральні.

Під причинним зв’язком у кримінальному праві слід розуміти об’єктивно
існуючий зв’язок між діянням – дією чи бездіяльністю (причиною) – і
суспільно небезпечними наслідками (наслідком), коли дія чи бездіяльність
викликає настання суспільно небезпечного наслідку.

Місце вчинення злочину – це певна територія або інше місце, де
відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно
небезпечні наслідки.

Час вчинення злочину – це певний проміжок часу, протягом якого
відбувається суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні
наслідки.

Обстановка вчинення злочину – це конкретні об’єктивно-предметні умови, в
яких вчиняється злочин.

Спосіб вчинення злочину – це певний метод, порядок і послідовність
рухів, що застосовуються особою для вчинення злочину.

Засоби вчинення злочину – це предмети матеріального світу, що сприяють
(полегшують) вчиненню особою злочину.

Знаряддями вчинення злочину називаються ті предмети, речі, за допомоги
яких безпосередньо було вчинено злочин.

28. Суспільно небезпечні наслідки та їх види.

Злочинні наслідки – це небезпечні пошкодження в суспільних відносинах.

В. Кудрявцев зазначає, що суспільно небезпечні наслідки – це передбачена
кримінально-правовою нормою матеріальна чи нематеріальна шкода,
заподіяна злочинною дією чи бездіяльністю об’єкту посягання.

А. Міхлін вказує, що це шкода заподіяна злочинною діяльністю людини
суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом.

Вчинювана злочином шкода за М. Ковальовим може бути класифікована на два
види: 1) матеріальні наслідки: фізичні – вбивство, тілесні ушкодження,
проведення аборту; майнові – зменшення майна, заподіяння майнових
збитків; екологічні; 2) нематеріальні наслідки: ідеологічні; політичні;
моральні.

М. Бажанов виділяє такі види злочинних наслідків:

а) матеріальні (матеріальні збитки, фізична шкода) та нематеріальні
наслідки (моральна шкода); б) іноді законодавець в законі зазначає
можливі реальні наслідки.

Є. Фесенко вказує на такі види злочинних наслідків:

наслідки у вигляді фізичної шкоди (смерть, ушкодження здоров’я – див.
статті 115-119, 121-125); 2) у вигляді майнової шкоди (статті 185-190);
3) порушення нормальної роботи транспорту або зв’язку (статті 277, 360,
283); 4) у вигляді іншої шкоди – дезорганізації нормальної діяльності
установ (ч. 2 ст.357).

М. Коржанський вважає, що є такі види суспільно небезпечної шкоди: 1)
фізична – вбивство, тілесні ушкодження, проведення аборту; 2) майнова –
зменшення майна, заподіяння майнових збитків; 3) моральна – приниження
гідності, честі, глум над могилою, над державним прапором, приниження
авторитету представника влади і т. ін.; 4) політична – підривом
державної самостійності, незалежності, економічної та політичної системи
тощо.

Крім видів суспільно небезпечних наслідків В. Мальцев виділяє такі форми
наслідків ( в залежності від механізму спричинення шкоди об’єкту): 1)
пов’язані з прямим посяганням на соціальну можливість (державна зрада);
пов’язані з посяганням на соціальну можливість через вплив на предмет
злочину (крадіжка); пов’язані з посяганням на соціальну можливість через
вплив на суб’єкта суспільних відносин (посягання на працівника
правоохоронного органу, суддю).

Характерна особливість злочинних наслідків в тому, що вони майже не
зустрічаються в чистому вигляді – фізична шкода часто поєднується з
майновою шкодою (наприклад, при розбійному нападі), а майнова шкода – з
моральною (наприклад, при зґвалтуванні).

Тобто наслідком діяння є передбачене кримінально-правовою нормою
матеріальна або нематеріальна шкода, яка заподіюється злочином
суспільним відносинам. Ця ознака має практичне значення у матеріальних
складах злочинів, до яких належать склади злочинів, об‘єктивна сторона
яких включає наслідки як обов‘язкову ознаку. Такі злочини вважаються
закінченими з моменту настання наслідку (вбивство, розкрадання майна).
Формальний склад злочину не передбачає наслідків, як обов‘язкову ознаку,
злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, а наслідок на
кваліфікацію не впливає (одержання хабара). В деяких складах наслідок є
альтернативною ознакою (посягання на життя судді тощо може буди у формі
замаху на вбивство або у формі вбивства).

Форми зазначення у статтях КК наслідків як обов‘язкової ознаки складу
злочину різноманітні. У ряді випадків вони безпосередньо вказані в
законі (ст.185, 115 КК), а іноді випливають зі змісту закону. В
останньому випадку висновок про обов‘язковість наслідків для того чи
іншого складу злочину робиться в результаті тлумачення закону.
Зустрічаються диспозиції статей, які описують і діяння, і наслідок одним
терміном (напр.: ст.194 знищення або пошкодження майна, тобто приведення
майна у непридатність діяння, факт знищення або пошкодження – наслідок).

Наслідки, як ознака об‘єктивної сторони складу злочину, можуть бути або
підраховані, або певним чином визначені. Наприклад, майнова шкода
визначається вартісними критеріями, шкода здоров‘ю може встановлюватись
за допомогою судово-медичних критеріїв визначення ступеня тяжкості
тілесних ушкоджень, порушення нормальної роботи транспорту – у зриві
графіку руху поїздів тощо. Наслідки входять в предмет доказування по
кримінальній справі, що стає можливим за умови конкретності цієї ознаки.
Якщо наслідки злочину при розслідуванні не були встановлені або були
визначені помилково, це є підставою для направлення судом кримінальної
справи на додаткове розслідування або винесення виправдального вироку.

29. Причинний зв‘язок та його кримінально-правове значення.

Причинним зв’язком в кримінальному праві називається такий зв’язок між
суспільними явищами, при якому одне явище (суспільно небезпечне діяння)
закономірно, з внутрішньою необхідністю утворює інше явище – злочинні
наслідки.

При цьому перше з них є причиною, а друге – наслідком. У кримінальному
праві за загальним правилом, кримінальна відповідальність настає за
причиново зумовлені злочинні наслідки, тобто за злочинне завдання
суспільно небезпечної шкоди. Водночас у деяких випадках кримінальна
відповідальність настає не за злочинно заподіяну шкоду, а за злочинну
зумовленість її, тобто за таку бездіяльність, яка була не причиною, а
лише умовою настання суспільно небезпечної шкоди. Наприклад, лікар не
надав допомоги хворому, внаслідок чого сталися тяжкі наслідки (ст.139
КК), або невиконання або неналежне виконання особою, якій доручено
зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків, якщо це спричинило
тяжкі наслідки для власника майна (ст.197 КК).

В законі вказані наслідки заподіяні лікарем чи охоронцем. Їх
бездіяльність лише обумовила настання таких наслідків, тобто була
умовою, яка сприяла перетворенню можливості в дійсність.

Тому поруч з причинами настання злочинних наслідків необхідно відрізняти
і умови, які не були причиною цих наслідків, але сприяли їх настанню.

Умови – це такі явища, які самі не здатні, не спроможні породити певні
наслідки, але які сприяють їх настанню. Умови грають важливу роль у
розвитку причинного зв’язку – вони можуть значно полегшувати дію причини
або перешкоджати їй.

Кримінальна відповідальність за злочинну обумовленість настає лише в тих
випадках, коли однією із умов настання злочинних наслідків була
бездіяльність відповідальної особи. В цих випадках кримінальна
відповідальність настає не за заподіяння шкоди, а за невідвернення її,
за незапобігання шкоди, яка була заподіяна іншими особами чи іншими
джерелами (стихійне лихо, дії тварин, фізіологічні процеси і т. ін.).

Якщо ж однією з умов настання злочинних наслідків були конкретні дії
іншої особи, то дії особи не можуть бути визнані причиною певних
наслідків і ця особа не може бути за них відповідальною. Наприклад, В. –
майстер залізничної ділянки, призначив колійним обхідником М. без
належного дозволу лікаря. По дорозі на свою ділянку М. грубо необережно
йшов по залізничній колії і потрапив під потяг. В ухвалі суд зазначив,
що хоча дії В. і були однією з умов смерті М., але вони не були причиною
смерті, а тому В. не повинен нести відповідальність за її настання.

Причинний зв’язок в кримінальному праві має значення лише стосовно
протиправної дії чи бездіяльності. Встановлювати причинний зв’язок між
легальними діями та їх наслідками не має кримінально-правового глузду.
Причинний зв’язок є обов’язковою ознакою складу злочину не тільки в діях
виконавця злочину, але і в злочинних діях співучасників.

Кримінальна правова наука має 3 основні теорії (концепції) щодо проблеми
причинного зв‘язку:

1) “conditio sine gua non” (“умова, без якої немає”): той чи інший
фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою злочинного
результату і підставою для висновку про наявність причинного зв‘язку;

2) адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально-правове
значення, тільки “типові” причини;

3) необхідного спричинення: діяння передує наслідку за часом, діянню
внутрішнє властива неминучість або реальна можливість настання наслідку,
діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням, а не
діям інших осіб або інших зовнішніх сил.

Самою поширеною є теорія conditio sine qua non – причина – це та умова,
без якої наслідки не настануть;

Згідно з цією теорією дії людини визнаються причиною події, якщо вони
були однією з необхідних умов настання події. При цьому теорія conditio
sine qua non виходить з того, що всі далекі чи близькі умови настання
певної події рівні, рівнозначні. Кожна з таких умов, якщо вона
задовольняє вказану вимогу, може бути причиною пригоди, події.

Виходячи з рівнозначності умов, які можуть бути причиною, ця теорія була
названа теорією еквівалентності.

Теорія еквівалентності визнає причинний зв’язок між діями людини і
наслідками, які настали, у всіх тих випадках, коли ці дії були
необхідною попередньою умовою (conditio sine qua non) наслідків.

Чи була така умова дійсно необхідною попередньою умовою насталих
наслідків, встановлюється методом уявного виключення. Суть цього методу
полягає в наступному: із усіх попередніх умов уявно виключаються
конкретні дії, якщо при цьому з’ясується, що без цих дій наслідки або
зовсім не настали б, або вони були б зовсім іншого характеру, то це
свідчить, що ці дії були необхідною умовою насталих наслідків. У такому
випадку питання про об’єктивні підстави кримінальної відповідальності
вирішуються позитивно.

Навпаки, якщо при такому уявному виключенні з’ясується, що наслідок і
без сприяння цього вчинку все рівно настав би і саме таким, то певні дії
не можна рахувати необхідною умовою насталих наслідків. Згідно з теорією
еквівалентності причинний зв’язок не виключається:

а) якщо наслідки настали лише завдяки особливим властивостям (фізичним
чи психічним) потерпілого;

б) якщо між початковими діями і насталими наслідками приєдналися і діяли
сили природи, приєдналась діяльність потерпілого чи інших осіб. Хоча
теорія еквівалентності виходить із принципу рівності всіх умов,
необхідних для настання певних наслідків, але в дійсності її
прихильникам доводиться відхилятися від цього принципу при вирішенні
питання про відповідальність за вчинений злочин. Як приклад такої
непослідовності наводять наступний: зять відправляє тещу на південь до
моря з надією на те, що під час купання вона втопиться. Згідно з теорією
conditio sine qua non було б послідовним у випадку загибелі тещі
притягнути зятя до відповідальності за закінчене вбивство, а у випадку,
щасливому для тещі, – за замах на вбивство. Але прихильники теорії
еквівалентності такого висновку не роблять, посилаючись на те, що такий
висновок суперечить „правовому почуттю”.

Отже, для визнання наявності навмисного вбивства вони вимагають у цьому
випадку зовсім іншого, більш тісного зв’язку між діями суб’єкта і
наслідками – смертю потерпілого.

Хибність теорії conditio sine qua non в тезі про рівність,
еквівалентність умов настання наслідків. В дійсності умови настання
наслідків дуже різні, дуже різні їх ролі.

Теорія еквівалентності була пануючою в Німеччині, Росії, Австрії. Тепер
вона має перевагу в законодавстві Японії

В кінці XIX сторіччя в кримінально-правовій науці з’явилась теорія
адекватної причинності, яка почала конкурувати з теорією
еквівалентності. Згідно з теорією адекватної причинності причиною
злочинного наслідку можуть бути лише такі дії особи, які взагалі, а не
лише в цьому конкретному випадку, здібні спричинити такі наслідки.

Причинний зв’язок між діями і насталими наслідками відсутній, якщо ці
наслідки не типові, не адекватні діям.

Із наведеного видно, що теорія адекватної причинності відхиляє
об’єктивний характер причинного зв’язку і замінює його суб’єктивним
уявленням про типічність чи нетипичність злочинних наслідків від
вчинених цією особою дій. Недолік теорії адекватної причинності в тому,
що вона вирішення питання про причинний зв’язок повністю віддає на
розгляд суду і не дає наукових для цього підстав.

В англо-американській системі права розуміння причинного зв’язку
склалося, головним чином, стосовно справ про вбивство.

Англо-американська доктрина чітко не встановлює різницю між причинним
зв’язком і провинністю. Замість того, щоб спочатку встановити причинний
зв’язок і лише після цього перейти до вирішення питання про вину, в
англо-американському праві обидва вони вирішуються як одне питання про
„найближчу причину”. Поняття „найближчої причини” не має певно
визначених меж. Твердо встановленим вважається лише положення про те, що
існує відома межа, за якою право відмовляється стежити за низкою
причинності, тому і сама дія за цією межею вбачається як занадто
далекою, щоб бути винною.

Але де знаходиться ця межа і за допомогою яких критеріїв вона може бути
встановлена – на ці питання не відповідають ні судова практика, ні
доктрина англійського права. Доктрина взагалі відмовляється
„сформулювати загальне правило, яке встановлює таку межу”, а практика
змогла виробити лише ряд положень, які стосуються окремих питань.

Невизначеність критеріїв „найближчої причини” можна показати на такому
прикладі. Як в англійському, так і в американському праві існує
стародавнє правило ніхто не може бути засуджений за вбивство, якщо
потерпілий прожив один рік і один день після заподіяння йому тілесного
ушкодження, оскільки причина далеко від наслідків. Про невизначеність
поняття „найближчої причини” може свідчити і таке правило, створене
англійськими судами якщо внаслідок недбалості машиніста створюється
небезпека аварії потяга і хто-небудь із пасажирів, вважаючи аварію
неминучою, вистрибне і загине, то питання про те, чи була недбалість
машиніста причиною смерті пасажира, вирішується по різному, залежно від
того, чи вистрибнув би за таких умов той, хто має середнє самовладання
(самовладу) чи це зробила б лише людина, яка має дуже велику
боязливість, боягузтво.

Недоліки поняття „найближчої причини” в тому, що в ньому немає наукових
критеріїв визначення причинного зв’язку, що воно не дає суду певних
критеріїв для висновків і міркувань про причинний зв’язок як ознаку
об’єктивної сторони злочину.

30. Поняття та ознаки суб’єкта складу злочину. Співвідношення
понять „суб’єкт злочину” та „особа злочинця”. Спеціальний суб’єкт складу
злочину. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р.
№ 5 „Про практику застосування судами України законодавства у справах
про злочини неповнолітніх”.

Суб’єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 18 КК, „є фізична осудна особа, яка
вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може
наставати кримінальна відповідальність”.

Ознаками суб’єкта злочину є: фізична особа, осудність і вік.

Фізична особа – це завжди людина, яка володіє не тільки всіма названими
обов’язковими ознаками, а й іншими якостями, які можуть мати певне
кримінально-правове значення. Тварини, неживі істоти, предмети, сили
природи, юридичні особи не можуть бути суб’єктами злочинів, а заходи,
які вживаються для відвернення завданої ними шкоди, не є покаранням.

Осудність – це психічний стан особи, який полягає в її здатності за
станом психічного здоров’я, за рівнем соціально-психологічного розвитку
і соціалізації, а також за віком усвідомлювати фактичний характер і
суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними під час скоєння злочину і
нести у зв’язку з цим кримінальну відповідальність. Кримінально-правове
визначення осудності дало можливість законодавчо в ст. 19 КК закріпити
формулу осудності через поєднання двох критеріїв: юридичного
(психологічного) і медичного (біологічного).

Вік особи – це такий календарний період психофізіологічного розвитку
особи, з яким зв’язані біологічні, соціально-психологічні та правові
наслідки для юридичного статусу особи. У ч. 1 ст. 22 КК зазначено, що
„кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення
злочину виповнилося шістнадцять років”. Цей вік називається загальним
віком кримінальної відповідальності. У ч. 2 цієї ж статті встановлюється
знижений вік кримінальної відповідальності – чотирнадцять років – за
окремі, прямо перелічені законом злочини.

Згідно п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004
р. №5 „Про практику застосування судами України законодавства у справах
про злочини неповнолітніх” вік неповнолітнього підсудного встановлюється
за документами, в яких вказана дата його народження, – за паспортом чи
свідоцтвом про народження. В разі їх відсутності відповідні дані можна
отримати із книги реєстрації актів громадянського стану, довідок органів
внутрішніх справ за місцем реєстрації громадян, журналів обліку
новонароджених тощо.

За відсутності відповідних документів і неможливості їх одержання вік
неповнолітнього встановлюється судово-медичною експертизою (п. 5 ст. 76
КПК). У цьому випадку днем народження вважається останній день того
року, який названий експертом. При визначенні віку мінімальною і
максимальною кількістю років суд приймає рішення виходячи із
встановленого експертом мінімального віку.

Поряд з поняттям „суб’єкт злочину” в кримінальному праві та в
кримінології існує поняття „особа злочинця”, яке розкриває індивідуальні
риси кожного суб’єкта злочину. Розмежовуючи ці поняття, слід
підкреслити, що ознаки суб’єкта злочину впливають передовсім на
вирішення питання про те, чи присутні у скоєному конкретному суспільно
небезпечному діянні ознаки складу злочину, передбачені кримінальним
законом. Дані ж, які характеризують особу злочинця, мають суттєве
значення для індивідуалізації кримінальної відповідальності, зокрема і
призначення покарання.

Суб’єкти злочинів поділяються на загальні та спеціальні. Поняття
загального суб’єкта дається в ч. 1 ст. 18 КК.

Спеціальний суб’єкт – це особа, яка крім обов’язкових загальних ознак
(фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові
спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для
суб’єкта конкретного складу злочину (ч. 2 ст. 18 КК). Ознаки
спеціального суб’єкта доповнюють загальне поняття суб’єкта злочину,
виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними,
наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність
(підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та ін.

31. Осудність як обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Поняття осудності
та її значення.

Питання про осудність особи виникає тільки у зв’язку з вчиненням нею
злочину. У ч. 1 ст. 19 вказано, що „осудною визнається особа, яка під
час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і
керувати ними”.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об’єктивних ознак
злочину (об’єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і
місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків).
Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов’язана
зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і
воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки
особи в конкретній ситуації.

Стан осудності – це норма, типовий стан психіки людини, характерний для
її певного віку. Здебільшого, стан осудності презюмується, бо він
характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про
встановлення осудності виникає тільки за наявності сумнівів у психічній
повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом
суспільно небезпечне діяння. Із станом осудності пов’язане й досягнення
(реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання „має на
меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання
вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами”. Тільки
осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, а
тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання.
Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу
поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.

Такий стан психіки особи визначає її право вибору, свободу волі. У разі
скоєння декількох злочинів питання про осудність розглядається відносно
періоду скоєння кожного суспільно небезпечного діяння. Висновок про
осудність робиться судом на основі оцінки психічного стану особи під час
вчинення нею діяння, тобто стан осудності (чи неосудності) має межі часу
і визначені параметри. Встановлення осудності особи в період здійснення
нею злочину не виключає можливості наявності у неї того чи іншого
психічного розладу в минулому чи в момент скоєння нею злочину, але
ступінь змін психіки в даному випадку не позбавляє особу можливості
усвідомлювати свої дії та керувати ними під час вчинення діяння.
Важливість установлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є
передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної
відповідальності й покарання.

Однак на практиці мають місце випадки, коли особа під час вчинення
злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку
захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати
свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Згідно з законом (ч. 3 ст.
19) до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові
заходи медичного характеру, а після одужання вона (на відміну від особи,
визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4
ст. 95).

32. Поняття неосудності за кримінальним правом. Критерії неосудності.

Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній
відповідальності і покаранню за скоєне суспільно небезпечне діяння,
оскільки вона не є суб’єктом злочину.

Неосудність – це такий стан особи, коли вона під час вчинення суспільно
небезпечного діяння, передбаченого КК, „не могла усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного
захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або
іншого хворобливого стану психіки” (ч. 2 ст. 19). Відповідно до ст. 19
неосудність визначається тільки щодо часу вчинення особою суспільно
небезпечного діяння і тільки у зв’язку з ним. Неприпустимо за межами
такого діяння порушувати питання про неосудність або осудність особи.

Згідно п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004
р. №5 „Про практику застосування судами України законодавства у справах
про злочини неповнолітніх”, за наявності даних, що свідчать про розумову
відсталість неповнолітнього, відповідно до статей 76 і 433 КПК має бути
призначена судова психолого-психіатрична або
педагогічно-психолого-психіатрична експертиза для вирішення питання про
наявність чи відсутність у неповнолітнього відставання у психічному
розвитку, про ступінь такого відставання, встановлення стану його
загального розвитку з метою з’ясувати питання про те, чи міг
неповнолітній повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг
керувати ними. Відповідна експертиза призначається за участю
спеціалістів у галузі дитячої та юнацької психології (психолога,
педагога) і психіатрії.

У КК поняття неосудності визначається за допомоги двох критеріїв:
медичного і юридичного.

Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час
вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) або керувати ними, саме внаслідок наявності психічного
захворювання, тобто критерію медичного. У ч. 2 ст. 19 юридичний критерій
неосудності виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною – особа не
могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою – особа не
могла керувати ними. Під „своїми діями” (бездіяльністю) мають на увазі
не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно
небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.

Як уже зазначалося, у КК поняття неосудності трактується через два
критерії: медичний (біологічний) і юридичний (психологічний). Хоча в
кримінально-правовій теорії існує й інший погляд. Так, Є. Стрельцов
вважає, що слід виділяти три критерії: юридичний, психологічний
і медичний. Відмінність від загальноприйнятого погляду
полягає в тому, що виділяється окремо психологічний критерій, який
відповідає юридичному у вищезгаданій структурі неосудності. За Є.
Стрельцовим, юридичний критерій – це факт вчинення злочину.

Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно
впливають на свідомість і волю людини. У ч. 2 ст. 19 зазначено чотири
види психічних захворювань: 1) хронічна психічна хвороба – до цих
захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний
параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі ці хвороби є
прогресуючими, важковиліковними чи взагалі невиліковними; 2) тимчасовий
розлад психічної діяльності – це гостре, нетривале психічне
захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово
виникає і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань
належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла
гарячка та ін.; 3) недоумство (олігофренія) – є постійним, природженим
видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують
три форми слабоумства: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового
недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша
форма); 4) інший хворобливий стан психіки – це такий хворобливий розлад
психіки, який не охоплює раніше названі три види психічних захворювань.
До них належать тяжкі форми психастенії, явища абстиненції при
наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Для наявності медичного
критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільно
небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених
захворювань. Наявність медичного критерію є лише підставою для
встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан
неосудності.

33. Поняття, ознаки та значення суб’єктивної сторони складу злочину.

У ч. 2 ст. 2 КК України закріплено один із найважливіших принципів
кримінального права – можливість відповідальності лише за наявності
вини. „Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути
піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в
законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Чітке
законодавче формулювання цього принципу є важливою гарантією дотримання
законності в діяльності правоохоронних органів.

Суб’єктивна сторона – це ознаки, які характеризують злочин з його
внутрішнього боку.

До обов’язкових ознак суб’єктивної сторони належать: вина у формі умислу
чи необережності; до факультативних: мотив злочину, мета злочину,
емоційний стан.

Вина – це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно
небезпечного діяння, а в злочинах із матеріальним складом – і до його
наслідків у формі умислу чи необережності (ст. 23 КК).

Мотив злочину – усвідомлене спонукання особи, яке викликало у неї
рішучість вчинення злочину; інтегральний психічний утвір, який спонукає
особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою.

Мета злочину – уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне
особа.

Умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер
свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх
настання (ч. 1 ст. 24 КК).

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний
характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і
хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Умисел у формальному складі злочину, якщо особа усвідомлювала суспільно
небезпечний характер свого діяння і бажала вчинити його.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну
недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала
можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але
легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК).

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала
можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого

діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК).

Практичне значення суб’єктивної сторони злочину: вона є елементом складу
злочину і входить до підстави кримінальної відповідальності; ознаки
суб’єктивної сторони визначають суспільну небезпечність злочину; від
визначення її ознак залежить правильна кваліфікація злочину; вона
допомагає розмежувати злочини, а також відмежувати злочинні діяння від
незлочинних.

34. Вина як головна ознака суб’єктивної сторони злочину. Форми та види
вини. Конституційні положення щодо встановлення вини при притягненні
особи до кримінальної відповідальності.

Вина – це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно
небезпечного діяння і до його наслідків у формі умислу або необережності
(ст. 23 КК). У ст. 62 Конституції України закріплено один із
найважливіших принципів кримінального права – можливість
відповідальності лише за наявності вини. „Особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду”. Чітке законодавче формулювання цього принципу є важливою
гарантією дотримання законності в діяльності правоохоронних органів і
свідчить про недопустимість об’єктивного ставлення у вину. Спираючись на
це, можна визначити вину як обов’язкову ознаку суб’єктивної сторони
злочину.

Форми вини: умисна, необережна і змішана.

Категорії вини: зміст, сутність і ступінь.

Зміст вини – це відображення у свідомості людини об’єктивних ознак
злочину.

Сутність вини – негативне ставлення злочинця до суспільних відносин, що
охороняються кримінальним законом.

Ступінь вини характеризується тяжкістю вчиненого діяння і небезпечністю
особи винного.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер
свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх
настання (ч. 1 ст. 24 КК).

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний
характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і
хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну
недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала
можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але
легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК).

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала
можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого

діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК).

Змішана (подвійна) форма вини – якщо особа усвідомлювала

суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його проміжні
суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання і при

цьому до інших (кінцевих) наслідків ставилася необережно.

35. Поняття та види умислу. Різновиди умислу, які вироблені
кримінально-правовою теорією та судовою практикою.

Умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер
свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх
настання (ч. 1 ст. 24 КК).

Інтелектуальний момент тут утворюють усвідомлення суспільної небезпеки
своєї поведінки і передбачення її шкідливих наслідків. Свідомість криє в
собі не тільки чітке розуміння фактичної сторони злочину, його змісту,
характеру і всіх інших об’єктивних ознак, а й певне розуміння
соціально-політичної значущості вчиненого діяння, його соціальної
шкідливості. Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалася
певна уява про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому
передбачення тут має конкретний характер. Особа має чітке уявлення, що
саме її конкретні діяння спричинять або можуть спричинити суспільно
небезпечні наслідки.

Вольовий момент прямого умислу – це бажання настання передбачуваних
наслідків свого діяння. Зазвичай особа прагне в цьому випадку досягти
якоїсь мети, задовольнити цю чи іншу потребу.

Умисел у формальному складі злочину, якщо особа усвідомлювала суспільно
небезпечний характер свого діяння і бажала вчинити його.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний
характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і
хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Інтелектуальний момент. Зміст свідомості за непрямого умислу аналогічний
змістові свідомості у прямому умислі. Передбачення за непрямого умислу
має свою розпізнавальну особливість. Як і за прямого умислу, воно має
конкретний характер. Особа в цьому випадку чітко усвідомлює, що саме її
конкретні дії чи бездіяльність можуть потягти суспільно небезпечні
наслідки. Однак наслідки ці особа передбачає лише як можливий наслідок
свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідків за непрямого
умислу виключається через особливості вольової сфери психічної
діяльності, яка дійсно пов’язана з її інтелектуальною діяльністю.

Різниця між прямим і непрямим умислом полягає як у вольовому, так і в
інтелектуальному моментах.

За часом виникнення і формування визначають умисел, заздалегідь
обдуманий, і такий, що виник раптово.

За спрямованістю і конкретизацією бажаного результату умисел поділяється
на визначений і невизначений. Визначений умисел в одних випадках може
бути простим, коли винний передбачає та бажає настання одного
конкретного результату, досягнення певної мети, наприклад, смерті
потерпілого за пострілу впритул, або альтернативним, коли винний
передбачає і однаково бажає чи свідомо припускає настання одного з двох
чи більше, але індивідуально визначених наслідків.

36. Поняття та види необережності. Випадок (казус), його характеристика
та відмежування від злочинної недбалості.

Необережність, поряд з умислом, є основною формою вини у кримінальному
праві України. Необережна форма вини характерна для порушень правил
безпеки руху та експлуатації транспорту, порушень правил охорони праці
та безпеки виробництва, для окремих господарських і службових злочинів.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну
недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала
можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але
легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК).

Інтелектуальний елемент злочинної самовпевненості. У законі він
відображений вказівкою на ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних
наслідків. Особа, здійснюючи певний вчинок і усвідомлюючи фактичну
сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну.
При цьому суб’єкт передбачає, що діяння, подібні вчиненому ним, взагалі
призводять до суспільно небезпечних наслідків, однак саме вчинена ним
дія (бездіяльність) таких наслідків не повинна спричинити.

Вольовий елемент злочинної самовпевненості. Він полягає у тому, що особа
легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків.
При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми
властивостями володіють дійсною здатністю відвернути настання наслідків.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала
можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча
повинна була і могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК).

Інтелектуальний елемент злочинної недбалості. Непередбачення особою
наслідків свідчить про зневажливе ставлення до суспільних інтересів,
недостатню передбачливість у здійсненні службових обов’язків, виконанні
спеціальних правил, які регулюють ту чи іншу діяльність.

Вольовий момент злочинної недбалості означає обов’язок особи передбачити
можливість настання суспільно небезпечних наслідків

за додержання обов’язкових для цієї особи запобіжних заходів
(об’єктивний критерій); при цьому особа, маючи реальну можливість
передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує
свої психічні здібності для того, щоби здійснити вольові дії, необхідні
для запобігання таких наслідків (суб’єктивний критерій).

„Випадок” має місце, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному
зв’язку з дією чи бездіяльністю особи, котра не тільки не передбачала їх
настання, але й не повинна була або не могла їх передбачити. Випадок
виключає вину в поведінці особи. На відміну від злочинної недбалості
„випадок” характеризується відсутністю об’єктивного чи суб’єктивного
критеріїв (вольового моменту), які визначають злочинну недбалість як вид
вини, або одночасною відсутністю цих критеріїв.

37. Випадок (казус). Його відміна від злочинної недбалості.

Від злочинної недбалості треба відрізняти „випадок” („казус”). Особливе
розповсюдження має „випадок” у справах із заподіяння шкоди життю та
здоров’ю людини, виробничого травматизму, порушення правил безпеки руху
та експлуатації транспорту.

„Випадок” – це такий психічний стан особи, коли вона не передбачає
настання суспільно небезпечних наслідків, не повинна була або (і) не
могла їх передбачити. Випадок виключає вину в поведінці особи.

У визначенні злочинної недбалості в поведінці особи важливе місце
посідає встановлення обов’язку і можливості особи передбачити суспільно
небезпечні наслідки. Обов’язок чи повинність передбачити наслідки
(„повинна була”) в теорії кримінального права називають об’єктивним
критерієм злочинної недбалості; можливість передбачення („могла”) –
суб’єктивним критерієм. Для констатації злочинної недбалості необхідно
сполучення об’єктивного і суб’єктивного критеріїв.

Обов’язок бути уважним і обачливим під час здійснення певних дій,
передбачити настання їх небезпечних наслідків може виходити із вимог
законів, спеціальних правил (інструкцій, положень), які регулюють ту чи
іншу службову або професійну діяльність, а також із загальновизначених
норм людського спілкування. Вирішальне значення має встановлення
фактичної можливості особи передбачити вказані в законі наслідки. Ця
можливість пов’язується: по-перше, з індивідуальними якостями особи
(вік, освіта, ступінь підготовленості й кваліфікації, знання загальних і
спеціальних правил обережності, наявність життєвого та професійного
досвіду, стан здоров’я і т. ін.); по-друге, з тією конкретною ситуацією,
в якій діяла дана особа.

На відміну від необережності, „випадок” характеризується відсутністю
об’єктивного чи суб’єктивного критеріїв, які визначають необережність як
вид вини, або одночасною відсутністю цих критеріїв.

Так, поняттям „випадок” охоплюється ситуація, коли, незважаючи на
наявність у особи обов’язку передбачити суспільно небезпечні наслідки
(об’єктивного критерію), вона, внаслідок конкретних обставин, не має
реальної можливості їх передбачити (відсутній суб’єктивний критерій).
Випадкове спричинення суспільно небезпечних наслідків може бути
обумовлено також відсутністю тільки об’єктивного критерію необережності
– обов’язку передбачити суспільно небезпечні наслідки. Наприклад,
завідуючу магазином Н. було віддано під суд за службову недбалість, яка
полягала в тому, що вона не перевірила якість ремонту печі, внаслідок
чого виникла пожежа. Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду
України закрила справу відносно Н. за відсутністю складу злочину,
вказавши, що Н. не зобов’язана була передбачити можливість неякісного
ремонту печі, оскільки вирішення цього питання не входило до її
службових обов’язків.

Отже, „випадок” виключає кримінальну відповідальність за відсутністю
ознак складу злочину.

38. Подвійна (складна чи змішана) форма вини. Її значення для
кваліфікації.

В юридичній науці значного поширення набула концепція подвійної
(змішаної, складної) вини, яка розглядає окремо психічне ставлення особи
до діяння та її психічне ставлення до його наслідків. При цьому
усвідомленість скоєння діяння ототожнюється з умисністю. Відповідно
психічне ставлення до порушення тих чи інших правил перестороги
визнається умисним, оскільки суб’єкт свідомо їх порушує і бажає цього, а
ставлення до наслідків – необережним. Подвійна вина виникає й тоді, коли
діяння суб’єкта породжує різні наслідки, до одних із яких він ставиться
умисно, до інших – необережно (ч. 2ст. 121, ч. 4 ст. 152 та ін.). Теорія
подвійної вини знайшла втілення і в новому КК Росії (ст. 27).

Існує і протилежна позиція. Вона базується на уявленнях сучасної
психології, що розглядає психічне життя людини як цілісний,
інтегративний процес, роздвоєння якого веде до патології. З такого
погляду злочин із матеріальним складом – це розтягнутий у часі у часі
процес розвитку причинності – від діяння до наслідків, а психічне
ставлення суб’єкта до процесу від початку до кінця є єдиним цілісним
ставленням.

Психічні процеси, що складають психологічну тканину вини, можуть мати
різну природу, але в цілому це не порушує цілісності психічного
ставлення особи до злочину. Отож, цілком свідоме порушення певних
правил, яке потягло непередбачувані суб’єктом небезпечні наслідки,
охоплюється єдиним психічним ставленням, що повністю підпадає під
законодавчі ознаки злочинної недбалості, і питання про „змішання” умислу
з необережністю у подібних випадках не повинно виникати. Попри всю
структурну складність, поведінка людини залишається цілісною, і психічне
ставлення суб’єкта до своїх актів і зчеплених з ними причинним зв’язком
наслідків також є цілісним ставленням, і залишається таким навіть тоді,
коли діяння вчиняється свідомо, але його результати не усвідомлюються
(не передбачаються). Під цим кутом зору визнання існування подвійної
вини означає визнання штучного розриву єдиного психічного процесу, який
складає зміст певної форми вини, адже кримінально-правові категорії
умислу і необережності характеризують злочин у цілому. Виходячи з цього,
свідомий і вольовий характер дій особи, яка скоїла необережний злочин,
ще не дає підстав говорити про умисність її діянь у
кримінально-правовому сенсі. За умисного ставлення до одних наслідків
діяння і необережного до інших також наявна ідеальна сукупність
злочинів, коли однією дією заподіюється різна шкода. У деяких статтях
Особливої частини Кодексу подібна ідеальна сукупність виражена в одній
нормі. Маються на увазі такі злочини, як, наприклад, умисне тяжке
тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (ч. 2 ст.
121 та ін.). Така конструкція норми використовується законодавцем,
очевидно, з метою підкреслити високу ймовірність заподіяння з
необережності конкретних небезпечних наслідків під час скоєння певних
умисних злочинних дій і пов’язати з цими наслідками підвищену
відповідальність.

39. Поняття та види помилок у кримінальному праві. Їх вплив на
кримінальну відповідальність.

Помилка у кримінальному праві – це неправильне уявлення особи про
дійсний юридичний чи фактичний характер учиненого нею діяння і його
наслідки.

Характер помилки може значно вплинути на правильне встановлення дійсного
змісту суб’єктивної сторони злочину, а також на вирішення питання про
правову оцінку вчиненого. Залежно від змісту неправильного уявлення
особи розрізняють два види помилки: юридичну і фактичну.

Юридична помилка – це неправильне уявлення особи про юридичну природу
вчиненого діяння, його правову оцінку та наслідки. Вирізняють такі види
юридичної помилки: а) помилка в злочинності діяння; б) помилка у
кваліфікації вчиненого; в) помилка у виді та мірі покарання.

За помилкового уявлення особи про те, що вчинене нею є злочином, тоді як
у дійсності закон його таким не визначає, має місце так званий уявний
злочин. У цьому випадку кримінальна відповідальність за вчинене
виключається, оскільки воно не є злочином. Помилка у злочинності діяння
може полягати й в іншому, а саме, неправильному уявленні особи про
незлочинність діяння, тоді як за законом воно є злочинним. За таких
обставин кримінальна відповідальність не виключається. Відповідно до ч.
2 ст. 68 Конституції України, незнання законів не звільняє від юридичної
відповідальності.

Неправильне уявлення суб’єкта про кваліфікацію скоєного ним діяння або
про вид і міру покарання, яке може бути призначене за вчинений злочин,
не мають принципового значення для відповідальності особи.

Фактична помилка – це неправильне уявлення особи про обставини, які
утворюють об’єктивні ознаки конкретного складу злочину.

Залежно від того, у змісті яких саме об’єктивних ознак помиляється
особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помилка в об’єкті; б)
помилка в характері діяння (дії чи бездіяльності); в) помилка в розвитку
причинного зв’язку; г) помилка відносно суспільно небезпечних наслідків.

Помилка в об’єкті, тобто в характері тих суспільних відносин,
на які здійснюється посягання, наявна, якщо винний спрямовує свої
дії проти одного об’єкта, помилково сприймаючи його як інший. У разі
помилки в предметі злочину шкода спричиняється саме тому об’єктові, який
є мішенню злочинця, але безпосередньому впливу піддається не намічений
винним, а інший предмет. Помилка в особі потерпілого полягає в тому, що
винний вирішив, наприклад, убити певну особу, помилково приймає за неї
іншу особу, на яку й здійснює посягання.

Помилка в характері вчиненого діяння полягає в неправильному уявленні
особи щодо наявності або відсутності у її діянні фактичних ознак, що
утворюють об’єктивну сторону конкретного складу злочину.

Помилка в розвиткові причинного зв’язку означає неправильне уявлення
особи про дійсний розвиток причинного зв’язку між вчиненим нею діянням і
злочинним результатом, який настав. Помилка відносно суспільно
небезпечних наслідків частіше за все полягає у помилковому уявленні
особи про розмір спричиненої злочином шкоди.

40. Поняття та значення співучасті у злочині. Об’єктивні та суб’єктивні
ознаки співучасті.

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину
у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК).

Об’єктивні ознаки співучасті виявляються в тому, що: 1) співучасть є
тільки там, де в злочині беруть участь кілька осіб (хоча б дві особи),
законодавець називає мінімальну кількість учасників злочину, хоча їх
може бути й більше. Причому кожна з цих осіб повинна мати ознаки
суб’єкта злочину – тобто бути фізичною осудною особою і досягти віку
кримінальної відповідальності; 2) співучасть – це діяльність спільна.
Спільність як об’єктивна ознака співучасті містить такі три моменти: а)
злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників. Роль, функції
кожного з співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин – це
результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний з
яких вніс у вчинення злочину свій внесок; б) спільність також означає,
що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним,
неподільним, загальним для всіх співучасників. За цей наслідок
відповідальність несуть всі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку
кожний з них виконував у злочині; в) спільність за співучасті означає,
що між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має
місце причинний зв’язок, причому опосередкований, бо загальний результат
досягається лише свідомою діяльністю виконавця.

Суб’єктивні ознаки співучасті: 1) співучасть можлива лише в умисних
злочинах; 2) всі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники),
діють умисно.

За співучасті не тільки сам злочин повинен бути умисним, а й усі
співучасники повинні діяти також умисно. Це означає, що всі співучасники
мають спільний умисел. Отже, спільність характеризує не тільки
об’єктивну, а й суб’єктивну сторону співучасті у злочині.

Виходячи з умисного характеру вини співучасників, можна зробити
висновок, що для співучасті необхідна взаємна обізнаність виконавця та
інших співучасників про їхні спільні дії у скоєнні злочину.

Умисел за співучасті, як і в злочині, вчинюваному однією особою, містить
інтелектуальні та вольові моменти. Специфіка інтелектуального моменту
полягає в тому, що співучасник усвідомлює суспільну небезпечність не
лише вчиненого ним особисто діяння, а й суспільну небезпечність діяння,
яке вчиняє виконавець. Іншими словами, співучасник повинен бути
поінформований про злочинні наміри, злочинні дії виконавця. Вимога такої
поінформованості – найважливіша ознака співучасті. Вольовий момент
умислу за співучасті виявляється насамперед у бажанні настання
наслідків, коли всі співучасники бажають, щоб настали наслідки, яких
своїми безпосередніми діями прагне досягти виконавець. У злочинах із
формальним складом співучасники бажають, щоб виконавець вчинив задуману
ними злочинну дію.

Інститут співучасті внесено до КК для того, щоб на його підставі
визначити, як і за що відповідають ті особи, котрі безпосередньо у
вчиненні об’єктивних ознак злочину участі не брали.

41. Види співучасників. Підстави та межі кримінальної відповідальності
співучасників (кваліфікація їхніх дій та призначення покарання).

Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач і
пособник (ст. 27 КК).

Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими
суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що
відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за
скоєне, вчинила злочин, передбачений КК.

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або
керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є
особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або
керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи
організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або
злочинної організації.

Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або
іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Підбурювач
– це особа, яка викликала у виконавця або в інших співучасників
рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчинення злочину.

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи
знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими
співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати
злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи
предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або
іншим чином сприяти приховуванню злочину. Вирізняють такі види
пособництва: а) пособництво фізичне: наданням засобів чи знарядь або
усуненням перешкод або іншим чином виражене сприяти приховуванню
злочину; б) пособництво інтелектуальне полягає у наданні порад,
вказівок, а також у заздалегідь обіцяному приховуванні злочинця, засобів
чи знарядь учинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих
злочинним шляхом, або у придбанні чи збуті таких предметів.

Виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за
статтею Особливої частини КК, яка передбачає вчинений ним злочин.

Організатор, підбурювач і пособник підлягають кримінальній
відповідальності за відповідною частиною ст. 27 і тією статтею (частиною
статті) Особливої частини КК, яка передбачає злочин, учинений
виконавцем.

Ознаки, що характеризують особу окремого співучасника злочину,
ставляться в вину лише цьому співучасникові. Інші обставини, що
обтяжують відповідальність і передбачені у статтях Особливої частини КК
як ознаки злочину, що впливають на кваліфікацію дій виконавця,
ставляться у вину лише співучасникові, який усвідомлював ці обставини.

У разі вчинення виконавцем незакінченого злочину інші співучасники
підлягають кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому
злочині.

Співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння,
вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їхнім умислом.

42. Форми співучасті. Вчинення злочину групою осіб, за попередньою
змовою групою осіб, організованою групою та злочинною організацією.

Під формою співучасті слід розуміти тип спільної діяльності декількох
осіб у процесі скоєння злочину, які розрізняються за способом їх
взаємодії та ступенем узгодженості.

За об’єктивним критерієм – способом взаємозв’язку співучасників між
собою – також можна вирізнити дві форми співучасті:

а) проста співучасть (співвиконавство). Суть її полягає в тому, що
декілька осіб, діючи спільно, виступають у ролі безпосередніх виконавців
злочину, які виконують його склад. Звичайно, їхні дії можуть мати різний
характер. Але з погляду форми співучасті їхні ролі однорідні – всі вони
безпосередньо виконують дії, описані в диспозиції статті Особливої
частини КК як ознаки об’єктивної сторони конкретного складу злочину, в
цьому випадку – розбою. В цьому випадку відсутній розподіл ролей на
виконавців, організаторів, підбурювачів і пособників. Тому дії кожного
зі співвиконавців кваліфікуються тільки за статтею Особливої частини КК
без посилання на ст. 27 КК.

б) складна співучасть (співучасть у власному сенсі слова). У цьому
випадку має місце об’єктивний розподіл незбіг ролей між співучасниками:
поряд з виконавцем, який безпосередньо вчиняє злочин, є також
організатор, підмовник або підбурювач.

За суб’єктивними ознаками, за стійкістю суб’єктивних зв’язків, стійкістю
умислу ст. 28 КК розрізняє вчинення злочину різними злочинними групами:
а) вчинення злочину групою осіб; б) вчинення злочину групою осіб за
попередньою змовою; і співучасть особливого роду: в) вчинення злочину
організованою групою; г) вчинення злочину злочинною організацією.

Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали
участь декілька (два чи більше) виконавців без попередньої змови між
собою.

Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його
спільно вчинили декілька осіб (дві чи більше), які заздалегідь, тобто до
початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні
або вчиненні брали участь декілька осіб (три та більше), які попередньо
зорганізувались у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших)
злочинів, об’єднаних єдиним планом із розподілом функцій учасників
групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам
групи.

Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний
стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три та більше), члени
якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися
для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або
особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи
координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення
функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних
груп.

43. Специфічні прояви співучасті (ексцес виконавця, посереднє виконання
злочину, співучасть у злочині зі спеціальним суб’єктом, провокація
злочину, невдалі організація, пособництво чи підбурювання до злочину,
добровільна відмова співучасників від доведення злочину до кінця).

Посереднє виконавство – це коли виконавець особисто не виконує дій, які
утворюють об’єктивну сторону злочину або особисто виконує лише частину
таких дій. Іншу частину дій вчиняє особа, яка через малолітство,
розумову відсталість, психічну хворобу та з інших причин не могла
розуміти характеру і значення дій, що нею вчинялися. Суб’єкт, який
використовує для досягнення своїй цілей названих осіб, відповідає як
виконавець злочину без посилання на ст. 27 КК.

Співвиконавство у злочинах зі спеціальним суб’єктом можливе тільки як
спільна протиправна діяльність декількох спеціальних суб’єктів. Якщо ж
поряд з указаним у законі виконавцем об’єктивну сторону цього злочину
виконує інша особа, яка не відповідає ознакам спеціального суб’єкта, то
вона розглядається як пособник. Тобто, виконавцем цих злочинів може бути
тільки спеціальний суб’єкт, а як організатор, підбурювач, пособник
можуть виступати й інші особи, не наділені ознаками спеціального
суб’єкта.

Провокацією злочину визнається ситуація, коли особа підбурює (провокує)
виконавця або інших співучасників на вчинення злочину з метою його
подальшого викриття.

Ексцес виконавця має місце там, де інші співучасники не передбачали, не
бажали і не допускали вчинення тих злочинних дій, що вчинив виконавець.
Розрізняють два види ексцесу: кількісний і якісний. Ця різниця має певне
практичне значення, оскільки впливає на кваліфікацію, зокрема на
кваліфікацію дії виконавця.

У разі вчинення виконавцем незакінченого злочину інші співучасники
підлягають кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому
злочині.

Невдале підбурювання має місце там, де можливий (потенційний) виконавець
відхиляє пропозицію вчинити злочин, що може виходити від підбурювача,
пособника чи навіть організатора. У таких ситуаціях потенційний
виконавець кримінальної відповідальності не несе, а інші співучасники
відповідають за готування до злочину, який вони бажали вчинити, – тобто
за ч. 1 ст. 14 і відповідною статтею Особливої частини КК, оскільки їхня
діяльність із підшукування співучасників є не що інше, як готування до
злочину, прямо зазначене у цій статті КК.

У разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець
(співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності
умов, передбачених ст. 17 КК. У цьому випадку інші співучасники
підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину
або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився
виконавець.

У разі добровільної відмови будь-кого зі співучасників виконавець
підлягає кримінальній відповідальності за готування до злочину або за
замах на злочин, залежно від того, на якій із цих стадій його діяння
було припинено.

44. Поняття та види причетності до злочину. Кримінальна відповідальність
за причетність до злочину.

Причетність до злочину – це дія чи бездіяльність, яка хоч і пов’язана з
вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому.

Види причетності:

Приховування злочину – це активна діяльність особи з приховування
злочинця, засобів і знарядь скоєння злочину, його слідів
або предметів, здобутих злочинним шляхом. До того ж мова йде
тільки про заздалегідь не обіцяне приховування, тобто про приховування,
не обіцяне до закінчення (завершення) злочину. Приховувач несе
відповідальність за ст. 396 КК. Ця стаття встановлює відповідальність
за заздалегідь не обіцяне приховування лише тяжких чи
особливо тяжких злочинів. Приховування злочинів середньої або невеликої
тяжкості кримінальній відповідальності не підлягає. До того ж на
підставі ч. 2 ст. 396 КК не підлягають
кримінальній відповідальності за приховування тяжких і особливо тяжких
злочинів члени сім’ї особи, що вчинила злочин, а також її близькі
родичі, коло яких визначається законом. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК –
це батьки, дружина, чоловік, діти, рідні брати й сестри, дід, баба,
онуки.

У ст. 256 КК передбачено відповідальність за найбільш небезпечний вид
заздалегідь не обіцяного сприяння учасникам злочинних організацій або
укриття їхньої злочинної діяльності. Якщо ж таке приховування було
обіцяне до початку чи в процесі вчинення злочину, але до його
закінчення, таке приховування, як уже зазначалося, розглядається
як співучасть у злочині через пособництво.

Придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом, –
це активна діяльність особи, що виявляється в купівлі чи іншій оплатній
передачі майна, здобутого злочинним шляхом, або зберіганні такого майна.
Йдеться лише про дії, заздалегідь не обіцяні. Якщо такі дії були
заздалегідь обіцяні, то вони утворюють, на підставі ч. 5 ст. 27 КК,
пособництво. Придбання та збут, які не були заздалегідь обіцяні до
закінчення злочину, тягнуть за собою відповідальність як самостійний
злочин за ст. 198 КК – як вид причетності до злочину (ч. 6 ст. 27).
Цей злочин передбачає знання суб’єктом того, що
придбане ним майно здобуто злочинним шляхом, тобто в результаті
конкретного злочину (крадіжки, розбою тощо).

Неповідомлення про злочин – це пасивна поведінка особи, що
полягає в неповідомленні про підготовлювальний, вчинюваний
або вчинений злочин відповідним державним органам.

Чинний КК окремо не передбачає спеціальної норми про відповідальність за
недонесення (як це було передбачено в КК 1960 р.). На
думку М. Мельника відповідальність за недонесення передбачена статтями
384, 385 КК.

Потурання виражається в тому, що особа, котра зобов’язана була й могла
перешкодити вчиненню злочину, такому злочину не перешкоджає: злочин
відбувається. Питання відповідальності за потурання вирішується таким
чином: якщо воно було заздалегідь обіцяним, то стає пособництвом;
заздалегідь же не обіцяне потурання може утворювати у випадках,
передбачених в Особливій частині КК, службовий злочин (зловживання
службовим становищем – ст. 364, службова недбалість – ст. 367) та ін.

Отже, із закону випливає, що наявність заздалегідь даної обіцянки чи її
відсутність дає можливість по-різному юридично оцінити види причетності.

45. Поняття та види множини злочинів. Відмінність множини злочинів від
триваючих, продовжуваних та складних (складених) злочинів.

Множинність злочинів – це вчинення особою двох чи більше суспільно
небезпечних діянь, кожне з яких утворює ознаки самостійного складу
злочину.

Загальні ознаки множинності злочинів:

1. Якщо вчиняються два чи більше злочинів, це значить, що заподіюється
шкода або ставиться під загрозу заподіяння шкоди більш широке коло
суспільних відносин.

2. Вчинення однією особою або співучасниками двох чи більше злочинів
свідчить про стійку антисоціальну спрямованість злочинних діянь.

3. Вчинення двох, а часто й більшого числа злочинів негативно впливає й
на інших нестійких членів суспільства, породжуючи в них ілюзію
безкарності.

4. Множинність – одне з поширених явищ у структурі і динаміці
злочинності.

Види множини злочинів:

1. Повторністю злочинів визнається вчинення двох чи більше злочинів,
передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК
(ч. 1 ст. 32 КК). Вчинення двох чи більше злочинів, передбачених різними
статтями КК, визнається повторним лише у випадках, передбачених в
Особливій частині КК.

2. Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох чи більше
злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї
статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено (ч. 1
ст. 33 КК). За сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за
відповідною статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.

3. Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину
особою, яка має судимість за умисний злочин (ч. 1 ст. 34 КК).

Продовжуваний злочин як одиничний злочин характеризується тим, що
складові його діяння, об’єднані єдиним злочинним наміром, спрямовані до
загальної мети. За повторності тотожних злочинів

має місце не єдиний, одиничний злочин, а множинність злочинів, де кожне
окреме діяння не має з іншими того фактичного зв’язку, який властивий
тотожним діянням у продовжуваному злочині. Тобто, за повторності,
злочини, що утворюють її, не об’єднані єдністю злочинного наміру і
загальною метою їх вчинення

За наявності складеного злочину вчинене кваліфікується за однією статтею
КК, за ідеальної або реальної сукупності застосовуються дві чи більше
статей КК – залежно від того, скільки злочинів входить

до цієї сукупності. Така кваліфікація обумовлена тим, що складений
злочин розглядається самим законом як єдиний, один злочин. За сукупності
ж злочинів у діях особи є два чи більше злочинів, кожен

з яких передбачений певною статтею КК.

Практичне значення множини злочинів полягає в тому, що види множини
враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, у
вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної
відповідальності й покарання.

46. Поняття, ознаки та види повторності злочинів. Правові наслідки
повторності злочинів.

1. Повторністю злочинів визнається вчинення двох чи більше злочинів,
передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК
(ч. 1 ст. 32 КК). Вчинення двох чи більше злочинів, передбачених різними
статтями КК, визнається повторним лише у випадках, передбачених в
Особливій частині КК.

Повторність злочинів має такі ознаки:

а) особою (групою осіб) вчинено два чи більше самостійних одиничних
злочинів. Одиничні злочини, що утворюють повторність, можуть мати різний
характер; б) одиничні злочини, що утворюють повторність, вчиняються
неодночасно, тобто віддалені один від одного певним проміжком часу; в)
для повторності не має значення, була чи не була особа засуджена за
раніше вчинений нею злочин; г) повторність виключається, якщо за раніше
вчинений злочин особа була звільнена від кримінальної відповідальності,
закінчилися строки давності або на цей злочин поширилася амністія чи за
нього була погашена або знята судимість.

Види повторності:

Види повторності:

1) повторність злочинів, не пов’язана із засудженням винного
за раніше вчинений ним злочин (фактична повторність). Її зміст
розкривається через аналіз її видів, певний характер злочинів, які
створюють її. Це такі види: повторність тотожних злочинів і повторність
однорідних злочинів. Саме в ч. 1 ст. 32 КК говориться про повторність
тотожних злочинів, тобто передбачених тією ж статтею або частиною статті
КК, а в ч. 3 ст. 32 КК – про повторність однорідних злочинів,
передбачених у різних статтях Особливої частини КК.

Кваліфікація повторності тотожних злочинів. Така повторність наявна,
якщо злочини, що утворюють її, містять ознаки того ж складу злочину
(наприклад, вчинені послідовно дві крадіжки чи два заволодіння
транспортними засобами). Обидва злочини, що утворюють таку повторність,
охоплює одна стаття КК, в якій встановлена відповідальність за повторне
вчинення цього злочину. Тож кваліфікація такої повторності в певних
прикладах настає за ч. 2 ст. 185 або, відповідно, за ч. 2 ст. 289 КК.
Цієї вимоги суворо дотримується й судова практика. Так, щодо справ про
вбивство було пояснено, що, якщо винний у різний час вчинив два замахи
на вбивство при кваліфікуючих ознаках і за перше з них особа не була
засуджена, вчинене загально має кваліфікуватися за ч. 1 ст. 15 та п. 13
ч. 2 ст. 115 КК та іншим її пунктам, якщо наявні інші, крім повторності,
кваліфікуючі ознаки. У справах про зґвалтування практика правильно
вважає, що зґвалтування, вчинене особою, що раніше вчинила такий же
злочин, підлягає кваліфікації за ознакою повторності за ч. 2 ст. 152 КК
та додаткової кваліфікації першого злочину за першою частиною цієї
статті не потребує.

Така кваліфікація відбувається лише у випадках, коли злочини, належні до
повторності, всі є закінченими чи всі є замахами на злочин або
готуванням до нього. В інших випадках при повторності тотожних злочинів
настають інші правила її кваліфікації. Ці правила зводяться до
того, що в разі, якщо один зі злочинів є закінчений, а інший – замах
(або навпаки), вчинене потребує кваліфікації кожного злочину окремо, за
відповідною частиною застосовуваної однієї і тієї ж статті КК. Так, при
вчиненні двох або більшої кількості зґвалтувань, відповідальність за які
передбачено різними частинами ст. 152 КК, а також при вчиненні в одному
випадку замаху на зґвалтування, а в іншому – закінченого зґвалтування,
дії винного слід кваліфікувати за сукупністю зазначених злочинів.

Повторність тотожних злочинів, якщо вона прямо не передбачена в статті
Особливої частини КК (наприклад, особа вчинила послідовно два умисних
тяжких тілесних ушкодження), розглядається в п. 1 ст. 67 КК як
обставина, що обтяжує покарання.

Кваліфікація повторності однорідних злочинів, тобто злочинів,
які мають тотожні чи подібні безпосередні об’єкти та вчинені з
однією формою вини, не викликає якихось ускладнень. Кожний злочин, що
утворює повторність, має отримати самостійну кваліфікацію за відповідною
статтею КК, причому наступний злочин кваліфікується за ознакою
повторності. Так, якщо особа вчинила послідовно розбій і крадіжку,
вчинене підпадає під ознаки ч. 1 ст. 187 і ч. 2 ст. 185 КК (за ознакою
повторності).

2) повторність злочинів, пов’язана із засудженням винного за раніше
вчинений ним злочин.

Цей вид повторності в теорії кримінального права іноді ототожнюють із
рецидивом. Це пов’язано з тим, що особа є засудженою за злочин і знову
вчиняє злочин. Та законодавець не відмовився від рецидиву, тому потрібно
розмежувати цей вид повторності та рецидив. Відмінність полягає в
об’єктивних і суб’єктивних ознаках.

При повторності особа вчиняє однорідні чи тотожні злочини, а для
рецидиву така умова не є обов’язковою. При повторності особа може
вчиняти як умисні (ч. 2 ст. 185) так і необережні (ч. 2 ст. 286 та ч. 2
ст. 286) злочини, а при рецидиві, як відомо, мають бути наявні тільки
умисні злочини.

Виникає питання, а як бути з рецидивом, визначеним як кваліфікуюча
ознака (ч. 3 ст. 296, ч. 2 ст. 201 та ін.) певних злочинів. На нашу
думку, в ситуаціях, коли законодавець прямо вказує в диспозиції норми на
“вчинення діяння особою раніше судимою” – слід говорити про рецидив, у
всіх інших випадках буде лише різновид загального рецидиву.

Зрозуміло, що ця проблема потребує законодавчого рішення
та можливий такий варіант: залишення двох видів множини сукупності
та повторності злочинів.

47. Поняття, ознаки та види сукупності злочинів. Правові наслідки
сукупності злочинів.

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох чи більше злочинів,
передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті
Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено (ч. 1 ст. 33
КК).

Ознаки сукупності злочинів:

1) вчинення особою двох чи більше злочинів, причому кожен із них має
характер окремого, самостійного, одиничного злочину; 2) кожен із
злочинів, які утворюють сукупність, передбачений самостійною статтею КК,
тобто кваліфікується за однією, окремою статтею кримінального закону або
за різними частинами однієї й тієї ж статті КК. Сукупність не
утворюється лише за вчинення двох чи більше тотожних злочинів, коли
йдеться про повторність; 3) за жодний злочин, який входить до
сукупності, особа не була ще засуджена. Це означає, що всі злочини особа
вчинила до винесення вироку хоча б за один із них. Якщо ж новий злочин
вчинений особою після винесення вироку, має місце рецидив.

Види сукупності злочинів: сукупність ідеальна і сукупність реальна.

Ідеальна сукупність є там, де одним діянням особи вчинено два чи більше
злочини. Так, прикладами ідеальної сукупності може бути умисне вбивство
особи через підпалу будинку, де перебував потерпілий, тощо. У цьому
випадку своєю однією дією особа вчиняє два злочини, передбачені різними
статтями КК.

Реальна сукупність має місце там, де винний різними самостійними діями
вчиняє два чи більше злочини. Отже, за реальної сукупності є дві чи
більше дії, кожна з яких являє собою самостійний злочин (наприклад,
крадіжка і хуліганство).

Ідеальна сукупність відрізняється від конкуренції норм: а) за ідеальної
сукупності вчиняється не один, а два чи більше злочини, кожен із яких
підпадає під ознаки окремої статті КК. При конкуренції норм вчиняється
один злочин, охоплюваний ознаками різних статей КК; б) при конкуренції
норм підлягає застосуванню лише одна норма, що найбільш повно відображає
специфіку, особливості вчиненого. За ідеальної сукупності у кваліфікації
фігурують обов’язково дві або навіть більше статті КК, залежно від того,
скільки злочинів містяться в діянні винного.

За наявності складеного злочину вчинене кваліфікується за однією статтею
КК, за ідеальної або реальної сукупності застосовуються дві або більше
статей КК – залежно від того, скільки злочинів входить до цієї
сукупності. Така кваліфікація обумовлена тим, що складений злочин
розглядається самим законом як єдиний, один злочин. За сукупності ж
злочинів у діях особи є два чи більше злочинів, кожен

з яких передбачений певною статтею КК.

Практичне значення сукупності злочинів полягає в тому, що вона
враховується при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, у
вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної
відповідальності й покарання.

48. Поняття, ознаки та види рецидиву злочинів. Правові наслідки рецидиву
злочинів.

Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою,
яка має судимість за умисний злочин (ч. 1 ст. 34 КК).

Основні ознаки рецидиву злочинів:

1) рецидив має місце там, де особою вчинено два чи більше самостійних і
тільки умисних злочинів; 2) за рецидиву кожен із вчинених злочинів
утворює собою одиничний злочин (різні його види); 3) злочини, що
створюють рецидив, обов’язково віддалені один від одного певним
проміжком часу, іноді дуже тривалим (рецидив, віддалений у часі); 4)
судимість особи за попередній злочин. Факт судимості створюється
обвинувальним вироком суду, що вступив у законну силу із призначенням
винному певного покарання. Протягом строку покарання, а в ряді випадків
і протягом певного проміжку часу після відбуття покарання, існує
судимість як певний правовий стан.

Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він поділяється на
такі два види: загальний і спеціальний рецидиви.

Загальний рецидив – це такий рецидив, до якого входять різнорідні
злочини, тобто не тотожні за родовим чи безпосереднім об’єктом і ті, що
мають різні форми вини. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість
за заподіяння умисного тілесного ушкодження і протягом строку судимості
вчиняє шахрайство, або коли особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє
хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину,
але розглядається за п. 1 ст. 67 КК як обставина, що обтяжує покарання.

Спеціальним називається рецидив, до якого входять тотожні або однорідні
злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або
подібні безпосередні об’єкти і вчинені за однієї й тієї ж форми вини.

Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види:
простий і складний.

Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості.
Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке
теж засуджується, крадіжку і хуліганство і ін.

Складний рецидив – це рецидив злочинів, за якого особа має три

та більше судимості.

За ступенем суспільної небезпечності вирізняють пенітенціарний рецидив,
рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів.

Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до
позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин,
за якого знову засуджується до позбавлення волі.

Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів – це рецидив, за якого особа,
маючи судимість за один із таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від
їх послідовності, новий такий же злочин.

Практичне значення рецидиву злочинів полягає в тому, що він враховується
у кваліфікації злочинів і призначенні покарання.

Це насамперед стосується спеціального рецидиву. У багатьох статтях
Особливої частини КК попередня судимість прямо вказана як кваліфікуюча
ознака. Тож, якщо ця ознака встановлена в справі, вона має відобразитися
у кваліфікації злочину. Так, хуліганство, вчинене особою, що вже має
судимість за хуліганство, кваліфікується за ч. З ст. 296 КК.

Рецидив, якщо він не передбачений у статті Особливої частини КК як
кваліфікуюча ознака, відповідно до п. 1 ст. 67 КК визнається обставиною,
що обтяжує покарання.

49. Поняття і види обставин, що виключають злочинність діяння.

За деяких обставин діяння, своїми зовнішніми рисами, особливо заподіяною
шкодою, схожі на злочини, насправді не є суспільно небезпечними й
протиправними.

Під обставинами, що виключають злочинність діяння, слід розуміти
передбачені КК зовнішньо подібні зі злочинами соціально прийнятні і
правомірні вчинки, які здійснені за певних умов і не визнаються
злочинами у зв’язку з тим, що були спрямовані на захист
правоохоронюваних інтересів особи, суспільства чи держави.

Загальні ознаки обставин, що виключають злочинність діяння: вольове
діяння особи; зовнішня подібність злочину; вони передбачені в КК або
інших нормативних актах; це – соціально прийнятні вчинки; вони
вчинюються за певних умов; вони не тягнуть кримінальної
відповідальності.

До них КК відносить такі обставини, що містяться у розд. 8: необхідна
оборона (ст. 36); затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38); крайня
необхідність (ст. 39); фізичний або психічний примус (ст. 40); виконання
наказу або розпорядження (ст. 41); діяння, пов’язані з ризиком (ст. 42);
виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної
діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Ці обставини потрібно відрізняти від таких норм, як: надання новому
закону у випадку пом’якшення його дії зворотної сили (ст. 5);
малозначність діяння (ч. 2 ст. 11); скоєння злочину особою, яка не
досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 22) та
ін. У цих випадках закон виключає злочинність діяння не в зв’язку з
правомірністю діянь, які зовні схожі на злочин, а у зв’язку з
відсутністю будь-якого елемента складу злочину.

Фізичний та психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння
пов’язані з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи
розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної
організації вперше закріплені в новому КК. Такі ж обставини, крім
останньої, має гл. 8 КК Російської Федерації, в КК Республіки Казахстан
відсутня ще така ознака, як фізичний або психічний примус.

Окремі науковці до обставин, що виключають злочинність діяння, відносять
також згоду потерпілого, виконання професійних обов’язків, здійснення
свого права. Ці обставини передбачено в законодавстві окремих країн.

На сьогодні правомірність діянь за цих обставин визначається не
кримінальним законом, а, головним чином, нормами державного,
адміністративного і цивільного права. У деяких статтях Конституції
України в загальному або конкретизованому вигляді вказується на інтереси
і права, які належить захищати, зокрема за необхідної оборони, крайньої
необхідності, здійснення заходів із затримання злочинця. Це – інтереси
держави, особи, власності. Їх захист – обов’язок усіх посадових осіб і
представників громадських організацій. Громадяни, вказується в
Конституції України, зобов’язані поважати права і законні інтереси інших
осіб, бути непримиренними до антигромадських учинків, всіляко сприяти
охороні громадського порядку.

50. Поняття необхідної оборони та умови її правомірності. Конституційні
положення щодо захисту життя та здоров’я людини від протиправних
посягань. Перевищення меж необхідної оборони та уявна оборона. Постанова
Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 „Про судову
практику у справах про необхідну оборону”.

Положення ст. 27 Конституції України передбачають право кожної людини
захищати своє життя і здоров’я, життя й здоров’я інших людей від
протиправних посягань.

Необхідною обороною визнається правомірний захист особи, суспільства та
держави від суспільно небезпечних посягань, шляхом завдання необхідної
та достатньої в цій обстановці шкоди тому, хто посягає, для негайного
відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено
перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК).

Правомірність необхідної оборони визначається умовами, які прийнято
ділити на дві групи: а) стосовні до посягання; б) стосовні до захисту.

Посягання повинно бути: по-перше, суспільно небезпечним, тобто діянням,
передбаченим як злочин у в КК; по-друге, посягання має бути наявним,
тобто таким, коли існує безпосередня загроза нападу (абз. 2. п. 2
постанови), або напад уже почався, або закінчився, та для особи, що
захищається, це незрозуміло; по-третє, посягання має бути дійсним, тобто
існуючим об’єктивно, в реальній дійсності, а не тільки в уяві того, хто
захищається. Якщо ж посягання існує тільки в уяві особи, що захищається,
питання про відповідальність за завдані ушкодження особі, яка помилково
прийнята за нападаючого, вирішується за правилами уявної оборони.

Уявною обороною визнається заподіяння шкоди за таких обставин, коли
реального суспільно небезпечного посягання немає і особа, неправильно
оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого
посягання (ч. 1 ст. 37 КК).

Захист повинен бути: по-перше, спрямованим на оборону правомірних
інтересів особи, суспільства, держави, і законодавство дає досить широкі
для цього можливості; по-друге, шкода від захисних дій повинна
спричинятися тільки особі, яка здійснює посягання; по-третє, захист не
повинен перевищувати меж необхідної оборони, дії особи, що захищається
повинні відповідати характерові та ступеню суспільної небезпеки.

Перевищенням меж необхідної оборони визначається умисне заподіяння
особі, що посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності
посягання чи обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК). Перевищення меж
необхідної оборони тягне за собою кримінальну відповідальність лише у
двох випадках; у разі умисного вбивства (ст. 118) та умисного заподіяння
тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124).

Правомірним слід вважати застосування зброї чи будь-яких інших засобів
чи предметів незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто
посягає, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи або
нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького
вторгнення у житло чи інше приміщення (абз. 2 п. 3 постанови).

51. Поняття та умови правомірності дій по затриманню особи, що вчинила
злочин. Перевищення заходів, що необхідні для затримання злочинця, умови
кримінальної відповідальності в цих випадках. Статті 12-151 Закону
України „Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. Постанова Пленуму Верховного
Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 „Про судову практику у справах
про необхідну оборону”.

Затримання особи, що вчинила злочин, – це дії потерпілого та інших осіб
безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи,
яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при
цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання
такої особи (ч. 1 ст. 38 КК).

Правомірність дій із затримання злочинця визначається ознаками, які
можна поділити на дві групи: а) ознаки, стосовні до підстав затримання;
б) ознаки, стосовні до дій тих осіб, які затримують.

Перша група ознак визначає, що насильницькі дії із затримання можна
скоювати тільки: 1) стосовно до особи, яка вчинила злочин; 2) з метою
запобігання можливості вчинення нових злочинів; 3) з метою доставлення
такої особи органам влади.

Друга група ознак визначає, що дії особи, яка затримує, складаються: 1)
з необхідності застосування насильницьких дій, які вимушено спричинять
шкоду особі, яка ухиляється від затримання, із застосуванням такого
способу, без якого затримання неможливе; 2) у спричиненні такої шкоди
злочинцеві, яка відповідає характеру і ступеню тяжкості скоєного ним
діяння, його особі, обстановці затримання; 3) в недопущенні перевищення
меж, достатніх для затримання; шкода, завдана злочинцеві під час
затримання, не повинна явно перевищувати наслідків злочину.

Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається
умисне заподіяння особі, яка вчинила злочин, тяжкої шкоди, що явно не
відповідає небезпечності посягання чи обстановці затримання злочинця.
Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком
відповідальність лише у випадках, передбачених у статтях 118 та 124 КК.

Працівники правоохоронних органів не підлягають кримінальній
відповідальності за шкоду, заподіяну під час виконання службових
обов’язків із затримання правопорушників, якщо вони не допустили
перевищення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця (п.
6 постанови).

Для працівників органів внутрішніх справ законом та відомчими актами
передбачено певні обмеження в застосуванні вогнепальної зброї. Їх
використання допускається лише як надзвичайно винятковий захід. Згідно
зі ст. 15 Закону України „Про міліцію” працівник міліції може
застосовувати вогнепальну зброю для затримання особи, яку застали при
вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти; для затримання особи,
яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також
озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що
загрожують життю та здоров’ю працівника міліції.

52. Поняття крайньої необхідності та умови її правомірності. Відмінність
крайньої необхідності від необхідної оборони.

Крайня необхідність визначається як стан, за якого особа правомірно
заподіює шкоду інтересам, що охороняються державою, з метою усунення
небезпеки, яка безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом
правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам, чи
інтересам держави, за умови неможливості усунути цю небезпеку іншими
засобами, якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої
необхідності (ч. 1 ст. 39 КК).

Крайня необхідність – це суб’єктивне право кожної людини. Однак для
працівників правоохоронних органів крайня необхідність – юридичний
обов’язок, передбачений їхнім службовим становищем. Водночас ухилятися
від виконання своїх функцій, посилаючись на стан крайньої необхідності,
працівники правоохоронних органів не можуть.

Правомірність крайньої необхідності визначається низкою умов, які
прийнято ділити на дві групи: а) умови, що характеризують небезпеку; б)
умови, що характеризують дії з її усунення.

До першої групи умов відносять: 1) реальність – небезпека існує в
дійсності, а не в уяві особи, яка її усуває; 2) наявність – загроза для
правоохоронюваних об’єктів уже виникла, вона не викликає сумніву,
безпосередньо існує, ще не минула і вимагає дій для її усунення; 3)
неминучість – усунення небезпеки не може бути здійснено іншим способом,
окрім завдання шкоди іншим інтересам, що охороняються державою.

До другої групи умов відносять такі: 1) захищаються тільки
правоохоронювані інтереси особи, суспільства, держави; 2) шкода зазвичай
спричиняється третім особам (у випадках, коли суспільна небезпека
виходить від суспільно небезпечних діянь людини); 3) заподіяна шкода не
повинна бути більшою, ніж відвернута шкода (ч. 2 ст. 39 КК)

Крайню необхідність треба відрізняти від необхідної оборони. За
необхідної оборони джерело небезпеки – суспільно небезпечне посягання
людини. За крайньої необхідності джерело небезпеки може бути
найрізноманітнішим. Необхідна оборона виражається в активних діях, а
крайня необхідність може бути виражена і в бездіяльності. За необхідної
оборони шкода завдається посягаючому, а за крайньої необхідності –
інтересам установ, організацій та осіб, здебільшого непричетних до
виникнення небезпеки і які викликають своєю діяльністю. За необхідної
оборони не вимагається таких обов’язкових для крайньої необхідності
умов, як неможливість усунення небезпеки іншим способом, окрім
заподіяння шкоди менш значної, ніж відвернена. Якщо з’ясовується, що
загрожуючої небезпеки можна було уникнути, наприклад, сховатися, втекти,
то крайньої необхідності не буде. За необхідної оборони така умова не
ставиться. Під кутом зору необхідної оборони заподіяна шкода може
перевищувати ту, яка загрожувала, а за крайньої необхідності це
неможливо. Згідно зі ст. 1171 ЦК, шкоду, заподіяну в стані крайньої
необхідності, повинна відшкодувати особа, що її заподіяла, а за
необхідної оборони такої умови немає (ст. 1169 ЦК).

53. Фізичний або психічний примус. Поняття та зміст цих обставин.

У ч. 1 ст. 40 враховано ситуацію, коли під безпосереднім впливом
фізичного примусу особа фактично діє не з власної волі, а кориться волі
інших осіб і вимушено заподіює шкоду певним інтересам, що охороняються
законом. Для того, щоб у такій ситуації діяння особи не розглядалось як
злочин, необхідна сукупність ряду умов:

а) діяння, які заподіяли шкоду, здійснено під впливом фізичного примусу.
Фізичний примус – це фізичний вплив на організм особи, який здійснюється
без її згоди і в результаті якого їй завдаються больові відчуття або
створюється загроза для її здоров’я або життя з метою примусити особу до
вчинення певних злочинних діянь. Призначення фізичного примусу полягає у
пригніченні волі особи та підкоренні волі суб’єктів, які його
застосовують, у сприянні формуванню бажання виконати волю суб’єктів
(заподіяти шкоду), щоби припинити больові відчуття. Біль може
викликатися різними способами: побоями, впливом на тіло людини вогню,
електричного струму, обмеженням можливостей дихати, введенням ін’єкцій
тощо;

б) вплив фізичного примусу повинен бути безпосереднім. Це означає:
по-перше, больові відчуття завдавались особі, яка під їх впливом
заподіяла шкоду. Заподіяння шкоди однією особою з метою припинення
больових відчуттів, які завдаються іншій особі, не охоплюються ч. 1 ст.
40 і за наявності відповідних умов повинні розглядатись як крайня
необхідність (ст. 39); по-друге, заподіяння шкоди особою є умовою
припинення завдання їй больових відчуттів, і вона заподіює шкоду під час
здійснення на неї відповідного впливу або зразу ж після його припинення;

в) рівень фізичного примусу на особу повинен бути настільки сильним, що
вона втрачає можливість керувати своїми вчинками і заради його
припинення вчиняє діяння, яке від неї вимагають. Оцінюючи цю умову, слід
мати на увазі, що рівень больових відчуттів, що їх може переносити
людина, – явище абсолютно суб’єктивне: біль, що його може довго терпіти
одна особа, для іншої є абсолютно нестерпним. Випадки, коли особа
заподіяла шкоду правоохоронним інтересам під впливом фізичного примусу,
рівень якого дозволяв їй не втрачати можливості керувати своїми діями,
або під впливом лише психічного примусу, тобто погроз настання для неї
певних негативних наслідків, не охоплюються ч. 1 ст. 40. У цих ситуаціях
питання про кримінальну відповідальність особи вирішується відповідно до
положень ст. 39.

Під психічним примусом слід розуміти вплив на волю особи різними
способами (мімікою, словами, діями) з метою примусити її скоїти
суспільно небезпечне діяння. За психічного примусу особа завжди зберігає
свободу вибору, тому кримінальна відповідальність у таких випадках не
виключається. Вона визначається з застосуванням положень закону про
крайню необхідність.

У разі притягнення особи до кримінальної відповідальності фізичний та
психічний примус завжди визнається судом обставиною, що пом’якшує
покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

54. Виконання наказу або розпорядження. Поняття, зміст і правове
значення цих обставин.

Дія чи бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним
інтересам, не є злочином, якщо вона була вчинена з метою виконання
законного наказу або розпорядження. Зміст закону полягає в тому, що
відповідальності підлягає не особа, що спричинила шкоду, внаслідок
виконання виданого наказу чи розпорядження, а особа, яка видала наказ чи
розпорядження.

Кримінально-правові принципи регулювання спричинення шкоди внаслідок
виконання наказу були сформовані в міжнародному праві під час роботи
Нюрнберзького міжнародного трибуналу у справі головних німецьких воєнних
злочинців, створеного після Другої світової війни.

Наказ – це видана в належній формі, належною особою, в межах її
компетенції, офіційна, власна обов’язкова вимога виконати чи не виконати
підлеглому якісь дії. У деяких випадках невиконання наказу тягне за
собою кримінальну відповідальність (ст. 403 КК „Невиконання наказу”).

Кримінальне право (ч. 2 ст. 41 КК) визначає, що наказ чи розпорядження
буде законним за таких умов: вони повинні бути видані відповідною
особою, в належному порядку, в межах її компетенції; наказ чи
розпорядження повинні не суперечити чинному законодавству і не
порушувати конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Виконання наказу, згідно з чинним законодавством, буде законним за таких
умов: виконавцем наказу чи розпорядження може бути лише особа, підлегла
особі, що видала наказ чи розпорядження; наказ чи розпорядження,
належним чином видані, є обов’язковими для виконавця; виконання наказу
чи розпорядження в їх межах призвело до спричинення шкоди
правоохоронюваним інтересам; наказ чи розпорядження не повинно бути
заздалегідь незаконним для виконавця.

Явна незаконність наказу або розпорядження означає, що виконавець знає
про їх явно незаконний, злочинний характер, або повинен знати про це на
підставі покладених на нього юридичних обов’язків (наказ застосовувати
зброю, під час припинення несанкціонованого мітингу).

Особа, яка відмовилася виконати явно злочинний наказ або розпорядження,
не підлягає кримінальній відповідальності. Особа, що виконала явно
злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання
такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності
на загальних підставах, як і начальник, чиє волевиявлення вона виконала.
Особа, яка знає про злочинність наказу або розпорядження, однак виконує
його внаслідок примусу, підлягає кримінальній відповідальності за
правилами, передбаченими ст. 40 КК.

У тих випадках, коли особа не усвідомлювала і не могла усвідомити
злочинного характеру наказу або розпорядження, відповідальності підлягає
тільки та особа, яка видала злочинний наказ чи розпорядження. Водночас
учинення злочину внаслідок порушення умов правомірності виконання наказу
чи розпорядження може бути визнано обставиною, що пом’якшує покарання.

55. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття
злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Під час виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття
злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації дії
особи, яка виконувала ці завдання згідно з законом, не визнаються
злочинними у разі вимушеного заподіяння шкоди правоохоронюваним
інтересам.

Вимушений характер діянь та заподіяння шкоди іншим особам свідчить про
те, що вказана норма схожа на крайню необхідність. Однак, як і у випадку
виправданого ризику, завдана шкода може бути в деяких випадках більшою,
ніж відвернута.

Згідно з КК, організованою злочинною групою визнаються три чи більше
особи, які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення
одного чи більше злочинів і які об’єднані єдиним планом з розподілом
функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого
всім учасникам групи (ч. 3 ст. 28). Злочинна організація – стійке
ієрархічне об’єднання трьох чи більше осіб, члени або структурні
елементи якого зорганізувалися за попередньою умовою для спільної
діяльності, яка має на меті скоєння тяжких чи особливо тяжких злочинів,
або керівництва чи координації злочинної організації, або забезпечення
функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних
груп (ч. 4 ст. 28).

Спеціальне завдання – особливий вид завдання з попередження чи розкриття
діяльності організованої групи чи злочинної організації, виконати яке
можливо лише беручи участь у злочинній діяльності вказаних угруповань з
метою входження в довіру і отримання необхідної інформації.

Правові підстави з виконання спеціального завдання визначено Законом
України „Про оперативно-розшукову діяльність” та іншими
нормативно-правовими актами. КК визнає такі підстави, за наявності яких
особа, яка виконувала спеціальне завдання, підлягає кримінальній
відповідальності: по-перше, це скоєння особою у складі організованої
групи чи злочинної організації умисного, поєднаного з насильством над
потерпілим особливо тяжкого злочину, за яке передбачене покарання понад
10 років або довічне позбавлення волі; по-друге, скоєння умисного,
пов’язаного з завданням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, або
настанням інших тяжких чи особливо тяжких наслідків, тяжкого злочину, за
яким передбачено покарання понад 10 років або довічне ув’язнення.

Однак до такої особи, у разі вчинення нею вказаних злочинів, не може
бути застосовано покарання у вигляді довічного позбавлення волі, а
покарання у вигляді позбавлення волі не може бути призначене їй на
строк, більший ніж половина максимального строку позбавлення волі,
передбаченого законом за цей злочин.

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 66 КК виконання спеціального завдання з
попередження чи розкриття злочинної організації, поєднане з вчиненням
злочину, у випадках, передбачених законом, є обставиною, що пом’якшує
покарання.

56. Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної
відповідальності. Види звільнення від кримінальної відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності – відмова держави в особі
уповноважених органів від державного осуду особи, яка вчинила злочин.

Правовою підставою звільнення від кримінальної відповідальності є:
передбачення конкретних видів звільнення у КК, а також законом України
про амністію чи актом помилування. Звільнення від кримінальної
відповідальності у випадках, передбачених КК, здійснюються лише судом.

Види звільнення від кримінальної відповідальності передбачені в КК:

1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим
каяттям. Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості,
звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення
злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю
відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 45 КК).

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням
винного з потерпілим. Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої
тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона
примирилася з потерпілим і відшкодувала завдані нею збитки або усунула
заподіяну шкоду (ст. 46 КК).

3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею
особи на поруки. Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або
середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від
кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу
підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що
вона протягом року від дня передачі її на поруки виправдає довіру
колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не
порушуватиме громадського порядку. У разі порушення умов передачі на
поруки особа притягається до кримінальної відповідальності (ст. 47).

4. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною
обстановки. Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої
тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо
буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді
внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну
небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною (ст. 48
КК).

5. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням
строків давності. Особа звільняється від кримінальної відповідальності,
якщо від дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної
сили минули такі строки: 1) два роки – у разі вчинення злочину невеликої
тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;
2) три роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який
передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі; 3) п’ять
років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 4) десять років – у
разі вчинення тяжкого злочину; 5) п’ятнадцять років – у разі вчинення
особливо тяжкого злочину (ст. 49 КК).

57. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим
каяттям.

Під дійовим каяттям слід розуміти активні й позитивні дії особи після
вчинення злочину, які безперечно свідчать про бажання усунути шкоду,
спричинену злочином, а також про жалкування щодо вчиненого злочину (ст.
45).

Норма кримінального закону, що розглядається, застосовується лише
відносно осіб, які вчинили злочини вперше. Вона не розповсюджується
відносно осіб: раніше судимих; що перебувають під слідством і судом; що
ухиляються від слідства та суду. Такими, що вперше вчинили злочин, також
вважаються особи, які: раніше притягувалися до кримінальної
відповідальності, але звільнені від неї в установленому законом, що діяв
на час звільнення, порядку; раніше судимі, але судимості погашені або
зняті у законному порядку; вчинили раніше злочин, строк давності щодо
якого для притягнення до кримінальної відповідальності сплинув.

Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим
каяттям можливе лише за злочин, що належить до категорії невеликої
тяжкості (ч. 2 ст. 12).

Дійове каяття винного повинно проявлятися в активних позитивних діях,
обов’язковий перелік яких приведено в законі: щире каяття; активне
сприяння розкриттю злочину; повне відшкодування завданих збитків;
усунення заподіяної шкоди.

Про щире каяття передовсім свідчить добровільне з’явлення із зізнанням.
Сутність його – в тому, що особа, яка вчинила злочин, самостійно, хоч і
не обов’язково з особистої ініціативи, звертається до органу дізнання,
слідства, до прокуратури або в суд із заявою про вчинений нею злочин.
З’явлення із зізнанням оформлюється протоколом за підписами заявника та
службової особи відповідного органу. Значення добровільного з’явлення зі
зізнанням, як одна з обставин, що звільняє від кримінальної
відповідальності, визначається тим, що заявник з особистої волі, без
примушення повідомляє про злочин, про якого органам влади або ще зовсім
не відомо, або за фактом злочину порушено кримінальну справу, і сам
віддає себе в руки правоохоронних органів, які доти не мали свідчень про
те, хто вчинив злочин.

Другим проявом дійового каяття є активне сприяння самого правопорушника
розкриттю злочину. Воно здійснюється в активних формах і може
проявлятись у повідомленні слідчому або судді невідомих їм раніше
відомостей, наданні допомоги у збиранні доказів, сприянні у пошуках
викраденого або здобутого іншим злочинним шляхом майна, видачі знаряддя
та засобів вчинення злочину, викритті інших учасників злочину та
подібних діяннях.

Дійове каяття обов’язково передбачає добровільне відшкодування
спричинених втрат, тобто компенсацію майнової шкоди у грошовій або іншій
формі, достатній для відшкодування збитків, зазнаних потерпілим від
злочину.

Вказаний у ст. 45 вид звільнення від кримінальної відповідальності
здійснюється тільки судом у порядку, передбаченому ст. 72 КПК, і є
безумовним та остаточним, тому що не ставиться у залежність від
подальшої поведінки особи.

58. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням
винного з потерпілим.

Під час розгляду в суді кримінальних справ про інші злочини публічного
та приватно-публічного обвинувачення потерпілий хоч і не підтримує
обвинувачення, але має в суді рівні права, висловлює свою думку щодо
сутності пред’явленого обвинувачення та міри покарання підсудному. Як
свідчить практика, потерпілий не завжди бажає, щоб особа, яка вчинила
злочин, була засуджена й зазнала покарання. Для нього більш важливо,
щоб, наприклад, було відшкодовано зазнані ним збитки. Завдяки внесенню в
чинний КК такого виду звільнення від кримінальної відповідальності
потерпілий дістав можливість більшого впливу на перебіг і наслідки
кримінальної справи, що змушує визнавати його думку та законні інтереси,
суттєво захищає його права. Отож, законодавство пішло в напрямку
розширення засобів захисту приватних інтересів у розслідуванні та
судовому розгляді кримінальної справи.

У ст. 46 КК передбачає звільнення від кримінальної відповідальності за
деякі інші злочини у зв’язку з примиренням винного з потерпілим за
наявності таких підстав. Такими підставами за законом вважаються:
вчинення злочину невеликої тяжкості; вчинення злочину вперше; примирення
з потерпілим; відшкодування завданих потерпілому збитків або усунення
заподіяної шкоди.

Першою підставою є, згідно зі ст. 46, вчинення особою злочину невеликої
тяжкості. До них відносять усі злочини, за які законом передбачено
покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років, або
інше, більш м’яке покарання.

Друга підстава полягає в тому, що винна особа вчиняє злочин вперше.
Тобто, вона не має судимості, не перебуває під слідством та судом, не
ухиляється від притягнення до кримінальної відповідальності за раніше
вчинений злочин. Учиненим вперше також вважається злочин, якщо минули
строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинений
попередній злочин або особа звільнялася раніше від кримінальної
відповідальності за законом, що діяв на час звільнення. Несудимою також
вважається особа, якщо судимість погашено або знято в передбаченому
законом порядку.

Третьою підставою виступає сам факт примирення особи, що вчинила злочин,
із потерпілим. Він означає оформлену в належній процесуальній формі
відмову потерпілого від своїх попередніх претензій і вимог до особи, що
вчинила злочин, відмову від прохання притягнути її до кримінальної
відповідальності або прохання закрити справу, порушену за його заявою.
Обов’язково необхідна також згода винної особи на звільнення від
кримінальної відповідальності за цією підставою. При цьому на досудовому
слідстві та в суді необхідно з’ясувати, чи було це примирення дійсним
(добровільним, усвідомленим), без застосування погроз і насильства.

Звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 здійснюється лише
судом у порядку, передбаченому ст. 71, 8 КПК. За наявності вказаних
причин воно є обов’язковим і не обумовлюється виконанням будь-яких дій
після судового рішення.

59. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею
особи на поруки.

Чинним Кодексом залишено такий вид звільнення від кримінальної
відповідальності, як передача винної особи, яка працює або вчиться, на
поруки колективу підприємства, установи чи організації, що дозволяє
залучити громадськість до справи перевиховання правопорушника, більш
ефективного його виправлення (ст. 47). Так, з одного боку,
забезпечується контроль за поведінкою особи, що вчинила злочин,
здійснення заходів виховного характеру у колективі, а з іншого – довіра
колективу стає стимулом для неї, що спонукає до виправлення.

У КК перелічено підстави звільнення від кримінальної відповідальності у
зв’язку з передачею особи на поруки, до яких відносять: вчинення злочину
невеликої або середньої тяжкості; вчинення злочину вперше; щире каяття.
Особою, яка вперше вчинила злочин, вважається: раніше не судима особа;
така, відносно якої немає порушеної кримінальної справи; судимість якої
погашено або знято в передбаченому законом порядку; така, що раніше
звільнялася від кримінальної відповідальності відповідно з чинним на той
час законом.

Про щире покаяння свідчать: з’явлення із зізнанням, щиросерде визнання
вини, сприяння розкриттю чи розслідуванню злочину, відшкодування
заподіяної шкоди та інші позитивні дії, що підтверджують глибоке
усвідомлення хибності своєї поведінки.

Наявність перелічених підстав надає можливість звільнити особу від
кримінальної відповідальності у разі виконання певної процедури –
клопотання колективу, де працює або вчиться винна особа, про передачу її
на перевиховання, а також відсутність побажання винного щодо розгляду
його справи за суттю у судовому засіданні. Зазначене клопотання – це
визначене у письмовій формі мотивоване прохання загальних зборів
колективу за місцем роботи чи навчання звільнити особу від кримінальної
відповідальності, поручительство колективу, що ця особа не допустить
надалі суспільно небезпечної поведінки, зобов’язання проводити з нею
відповідну виховну роботу, своєчасно повідомити компетентні органи про
перешкоди до виконання виховної функції (звільнення з роботи, ліквідація
підприємства, організації або установи, закінчення навчання, невиконання
особою умов, за якими вона була взята на поруки тощо).

Характерною особливістю такого звільнення від кримінальної
відповідальності є умовний його характер, у зв’язку з чим набуває
актуальності поведінка винного після звільнення. Тобто, особа умовно не
притягується до кримінальної відповідальності, а вирішення цього питання
остаточно проводиться впродовж року від дня винесення рішення про
передачу на поруки. У разі порушення умов передачі на поруки у
передбаченому законом порядку вирішується питання про притягнення її до
кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 47). Підстави для притягнення
впродовж року до кримінальної відповідальності відданого колективові на
поруки вказано у ст. 47, а саме: невиправдання довіри колективу,
ухилення від заходів виховного характеру, порушення громадського
порядку.

60. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною
обставин.

Це звільнення від кримінальної відповідальності застосовується,
передусім, за наявності таких умов: щодо діяння, яке має ознаки злочину,
наслідки якого не були тяжкими; щодо особи, що вчинила злочин вперше. Що
стосується ступеня тяжкості злочину, то від кримінальної
відповідальності за ст. 48 звільняються особи, що вчинили злочин
невеликої та середньої тяжкості. Вчинення вказаною особою злочину вперше
означає відсутність судимості за раніше вчинений злочин та порушеної
проти неї кримінальної справи.

За наявності вказаних вище підстав притягнення особи до кримінальної
відповідальності може вважатися недоцільним в умовах певних змін
обстановки, що настали на час розслідування справи або її судового
розгляду. КК передбачає дві самостійні, хоч і наближені одна до одної
зміни обстановки: настання умов, коли значною мірою змінюється уява про
суспільну небезпеку вчиненого діяння; втрата суспільної небезпечності
особою, яка його вчинила.

Що стосується втрати суспільної небезпечності діяння, то зміна
обстановки може виразитись у: значних змінах у соціально-економічних,
політичних, моральних умовах життя суспільства в масштабах усієї країни;
суттєвих змінах умов життя групи людей (у регіоні, на підприємстві, в
установі, у трудовому колективі). Ці зміни впливають на суспільну
правосвідомість, яка в нових умовах не сприймає як суспільно небезпечне
діяння, вчинене в інших обставинах, яке становило значну небезпеку для
суспільства в момент учинення.

Втрата суспільної небезпечності діяння зовсім не означає відсутності
підстав кримінальної відповідальності, бо на час вчинення діяння
складало склад злочину та було підставою щодо кримінальної
відповідальності. І ця підстава збереглась, оскільки кримінальний закон
не змінився і діяння продовжує формально залишатися протиправним. Тому
для застосування ст. 48 необхідно встановити, в чому конкретно
виразилася зміна обстановки і чому вона потягла за собою втрату
суспільної небезпечності вчиненого діяння.

Найбільш поширеною є зміна обстановки в житті конкретної людини, яка
свідчить про втрату цією особою суспільної небезпеки. Зміна обстановки
розуміється при цьому вузько: вона стосується умов життя і діяльності
особи як у момент скоєння нею злочину, так і після цього, наприклад,
перебування особи на час розслідування чи розгляду справи судом в армії,
в іншому трудовому колективі або колективі учнів, усунення з посади
тощо.

Вказаний вид звільнення від кримінальної відповідальності є
факультативним. Тобто це є право, а не обов’язок суду. При цьому суд
враховує також характер вчиненого злочину, тяжкість завданої шкоди, час,
що пройшов з моменту вчинення злочину, а також важливість обставин, що
свідчать про зміну обстановки та усунення суспільної небезпеки діяння
або особи, що його вчинила. Звільнення від кримінальної відповідальності
є остаточним та безумовним, тобто не ставиться у залежність від
наступної поведінки особи, що звільняється.

61. Поняття покарання та його мета за кримінальним правом України.
Система покарань та її кримінально-правове значення.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за
вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в
передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Метою покарання є кара, виправлення засуджених, а також запобігання
вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання
не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську
гідність.

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань
утворюють певну систему. Система покарань, установлена ст. 51 КК, і є
тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів із
застосування покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань,
створює цим базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої
частини КК, де передбачено види і межі покарань за окремі злочини.
Система покарань покликана визначати однаковість у правозастосовній
діяльності та згідно з цим бути важливим засобом забезпечення
законності.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним
законом та обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань,
розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

Система покарань містить такі види покарань: штраф; позбавлення
військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного
класу; позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну
діяльність; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для
військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання
в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на
певний строк; довічне позбавлення волі (ст. 51 КК). Отже, КК передбачає
12 видів покарань.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за
суб’єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення
строку покарання та ін. За порядком призначення покарань ст. 52 КК
підрозділяє всі покарання на три групи: а) основні покарання; б)
додаткові покарання; в) покарання, що можуть призначатися і як основні,
і як додаткові.

Основні покарання – це покарання, що призначаються у вироці лише як
самостійні покарання. До основних покарань закон відносить: громадські
роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців,
арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне
позбавлення волі.

Додаткові покарання – це такі покарання, що призначаються лише на
додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. До
них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового,
спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Покарання,
що можуть призначатись і як основні, і як додаткові – це позбавлення
права обіймати певні посади або провадити певну діяльність і штраф.

62. Позбавлення волі на певний строк. Постанова Пленуму Верховного Суду
України від 24 жовтня 2003 р. № 7 „Про практику призначення судами
кримінального покарання”.

Позбавлення волі на певний строк – одне з найсуворіших видів покарань,
що призначається за вчинення злочинів, які становлять підвищену
суспільну небезпеку, і полягає у примусовій ізоляції засудженого на
визначений строк у спеціально призначених для цього виправно-трудових
установах, і поєднаний з обмеженням прав (свободи пересування, вибору
роботи та роду діяльності, спілкування з сім’єю, знайомими тощо) та з
жорсткою регламентацією часу роботи та відпочинку. Відбування покарання
в таких умовах характеризується виправно-трудовим впливом на осіб, які
вчинили злочини, та проведенням з ними виховної роботи.

Згідно ст.86 Кримінально-виконавчого кодексу України вид колонії, в якій
засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається
Державним департаментом України з питань виконання покарань.

Позбавлення волі на певний строк є строковим видом покарання, чим
відрізняється від довічного позбавлення волі. Цей вид покарання
застосовується як основний, і лише у випадках, передбачених статтями
Особливої частини чинного КК. Застосовується це покарання до будь-якої
особи як самостійно, так і разом з додатковими. Позбавлення волі на
певний строк з огляду на суворість покарання застосовується лише тоді,
коли досягнення цілей покарання, зокрема виправлення засудженого, шляхом
застосування інших видів покарання неможливе. Якщо санкція статті, за
якою засуджується винний, передбачає позбавлення волі на певний строк
альтернативно з іншими, більш м’якими видами покарань, суд у вироку має
мотивувати, чому саме призначається або не призначається вказаний вид
покарання.

У КК у ст. 63 встановлюються єдині для всіх злочинів межі визначення
строку позбавлення волі: від 1 до 15 років. Отже, законодавцем
встановлено більш жорсткі строки позбавлення волі, а нижню межу
визначено в один рік. Конкретні межі строків позбавлення волі вказано в
санкціях статей Особливої частини КК. Нижня межа строку позбавлення волі
в ряді статей чинного Кодексу може бути не вказана. Якщо нижня межа
позбавлення волі не вказана, мінімальним строком позбавлення волі є
передбачений у ст. 63 КК один рік.

Особі, яка до вчинення злочину не досягла вісімнадцятирічного віку,
покарання у виді позбавлення волі може бути призначене на строк не
більше 10 років, а у випадку вчинення нею особливо тяжкого злочину,
поєднаного з умисним позбавленням людини життя, – 15 років (ст. 102 КК)
(п.27 постанови).

До неповнолітнього, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості,
покарання у виді позбавлення волі не застосовується.

Остаточне покарання у виді позбавлення волі, призначене за сукупністю
злочинів або вироків особі, яка вчинила злочини у віці до 18 років, не
може перевищувати 15 років.

КК не передбачає заміни інших покарань (штрафу, виправних робіт тощо) на
позбавлення волі. Утім, допускається можливість заміни позбавлення волі
строком не більше двох років, враховуючи обставини справи та особу
засудженого, на службове обмеження для військовослужбовців (ст. 58) і
тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62) на
той же строк.

Закон про кримінальну відповідальність, на відміну від попереднього, не
передбачає видів режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі
та необхідності визначення їх судом. Ці обов’язки покладено на
відповідні служби виконання судових рішень на підставі та в порядку,
передбачених Кримінально-виконавчим кодексом України.

63. Правова характеристика обмеження волі.

Обмеження волі це міра кримінального покарання, яка полягає в триманні
за вироком суду засудженої особи у спеціалізованих кримінально-виправних
установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах
здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням до праці.

Відповідно до ст. 52 КК обмеження волі може застосовуватися тільки як
основна міра покарання.

Можливий строк обмеження волі — від одного до п’яти років.

У зв’язку з тим, що даний вид покарання пов’язаний з обов’язковим
залученням засудженого до праці, до обмеження волі, згідно з ч. 3 ст. 61
КК не можуть бути засуджені: неповнолітні, вагітні жінки і жінки, які
мають дітей віком до 14 років; особи, які досягли пенсійного віку;
інваліди першої і другої груп, військовослужбовці.

У разі заміни покарання у вигляді обмеження волі позбавленням волі
згідно зі ст. 72 КК до одного дня позбавлення волі прирівнюються два дні
обмеження волі.

Згідно ст.56 Кримінально-виконавчого кодексу України особи, засуджені до
обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у
межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного
місця проживання до засудження.

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на
виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на
підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови
забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою. Праця засуджених до
обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил
прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу.
Засудженим незалежно від усіх відрахувань належить виплачувати не менш
як сімдесят п’ять відсотків загальної суми заробітку (ст.60 КВК).

Засуджені до обмеження волі мають право: носити цивільний одяг, мати при
собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень;
відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати
короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення – до
трьох діб один раз на місяць.

Засудженим може бути дозволено короткочасні виїзди за межі виправного
центру за обставин, передбачених законом для осіб, засуджених до
позбавлення волі, а також з інших поважних причин у таких випадках: за
необхідності звернутися в медичний заклад з приводу захворювання чи
лікування за наявності відповідного медичного висновку; для складання
іспитів у навчальному закладі; за викликом судових і слідчих органів –
на період провадження слідства чи дізнання; для попереднього вирішення
питань трудового і побутового влаштування після звільнення – строком
до семи діб, без урахування часу на дорогу; у разі виникнення інших
життєво необхідних обставин, які потребують присутності засудженого.

Особи, засуджені до обмеження волі, зобов’язані: виконувати законні
вимоги адміністрації виправного центру, які стосуються порядку
відбування призначеного покарання; сумлінно працювати у місці,
визначеному адміністрацією виправного центру; постійно знаходитися в
межах виправного центру під наглядом, залишати його межі лише за
спеціальним дозволом адміністрації цього центру, проживати за особистим
посвідченням, яке видається взамін паспорта; проживати, як правило, у
спеціально призначених гуртожитках.

Перебування засудженого у вільний від роботи час поза гуртожитком
допускається з дозволу адміністрації виправного центру, яка з цього
питання виносить вмотивовану постанову (ст.59 КВК).

Засудженим до обмеження волі забороняється: доставляти і зберігати на
території, де вони проживають, предмети, вироби і речовини, перелік
яких визначений нормативно-правовими актами Державного департаменту
України з питань виконання покарань. У разі виявлення таких предметів,
виробів і речовин у засудженого вони підлягають вилученню зберіганню,
речі, вилучені з обігу, знищуються, гроші, цінності та інші речі за
рішенням суду можуть бути передані в доход держави.

64. Правова характеристика виправних робіт. Відмінність від громадських
робіт. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. №
7 „Про практику призначення судами кримінального покарання”.

1. Виправні роботи є основним видом покарання, яке характеризується тим,
що особа примусово залучається до роботи на вказаний у вироку строк з
утриманням у доход держави визначеного судом відсотка її заробітку.

2. Виправні роботи мають такі ознаки:

а) втілює в собі докір держави;

б) обмежує права засудженого на зміну місця роботи та побічно можливості
професійної кар’єри в деяких сферах (на державній службі, в банківській
діяльності, системі освіти тощо);

в) породжує майнові наслідки, зменшуючи заробіток засудженого;

г) час відбування покарання, як правило, не включається до загального та
безперервного стажу. Втім, при певних умовах час відбування виправних
робіт може бути включений до загального трудового стажу.

Виправні роботи як вид покарання, в цілому мають економічний характер і
не пов’язані з розривом позитивних суспільних зв’язків засудженого.

Згідно п.12 постанови виправні роботи можуть бути призначені, як
правило, особам, котрі вчинили менш небезпечні злочини і не потребують
ізоляції від суспільства. Виправні роботи призначаються тільки працюючим
і відбуваються за місцем роботи засуджених. Місцем роботи засудженого
можуть бути підприємства, установи та організації будь-якої форми
власності, тому що на кожне з них поширюються конституційні гарантії та
норми трудового законодавства. Роботою засудженого є його діяльність,
щодо здійснення якої складений трудовий договір.

Суди не повинні призначати виправні роботи особам, які вчинили злочини,
пов’язані з виконанням ними службових або професійних обов’язків, коли
залишення винного на тій самій роботі може призвести до послаблення
виховного й запобіжного впливу покарання або до вчинення таких же
злочинних діянь.

Під час відбування покарання засудженому забороняється звільнятись з
роботи за власним бажанням без дозволу спеціальних органів, що
здійснюють виконання вироків. Дозвіл може бути виданий після перевірки
обґрунтованості причин звільнення. Відмова у видачі дозволу на
звільнення повинна бути мотивованою та може бути оскарженою в
установленому законом порядку. Якщо засуджений не має місця роботи, він
повинен самостійно працевлаштуватися або стати на облік в органах служби
зайнятості. В останньому випадку засуджений не може відмовитися від
запропонованої органами служби зайнятості роботи або перекваліфікації.

Виправні роботи є строковим видом покарання. КК встановлений їх
мінімальний строк призначення – 6 місяців. Максимальний строк виправних
робіт – 2 роки.. Строк відбування виправних робіт, що обчислюється
роками і місяцями, розглядається як строк, упродовж якого засуджений
працював та із його заробітку проводились відрахування. Якщо під час
перебігу строку засуджений не працював по причинах, що визнані
нормативно-правовими актами поважними, цей час включається у строк
відбування покарання. Обчислення строку відбування покарання може мати
юридичне значення при заміні невідбутого покарання або при призначенні
покарання за сукупністю вироків. Таким чином, строк покарання
продовжується до повного відпрацювання засудженим належної кількості
робочих днів, враховуючи час, коли він не працював з поважних причин але
отримував заробітну плату, час, коли він хворів, час відпустки по
вагітності і пологам.

Розміри відрахувань в доход держави мають бути в межах від десяти до
двадцяти відсотків. Відрахування проводяться від усієї суми заробітку,
без виключення з неї податків та інших платежів, а також претензій по
виконавчим документам. Відрахування не проводяться від пенсій, допомог,
які одержуються в порядку соціального забезпечення та соціального
страхування, виплат одночасного характеру та не передбачених системою
заробітної плати. При скасуванні вироку та закритті справи суми,
відраховані із заробітку, повертаються засудженому.

Виправні роботи застосовуються як основний вид покарання у випадках,
передбачених санкціями статей Особливої частини Кодексу.

У той же час передбачаються випадки призначення виправних робіт навіть
тоді, коли вони не передбачені санкцією статті, по якій засуджується
особа, а саме у разі: заміни штрафу при неможливості його сплати (ч.4
ст.53 КК) у порядку, передбаченому ст. 410 КПК; призначення більш
м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК); заміни
невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК); заміни більш
м’яким покаранням жінки, засудженої до обмеження або позбавлення волі не
більше як на 5 років, після досягнення дитиною трирічного віку або її
смерті (ч. 4 ст. 83 КК); заміни покарання на більш м’яке на підставі
закону про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК).

Звільнення від відбування виправних робіт можливе: при
умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (ст. 81 КК); за
хворобою (ст. 84 КК); при звільненні від відбування покарання на
підставі закону про амністію або акта про помилування.

Ч. 2 ст. 57 КК передбачає випадки, коли виправні роботи не
застосовуються: до вагітних жінок та таких, що знаходяться у відпустці
по догляду за дитиною; до непрацездатних; до осіб, що не досягли 16
років; до осіб пенсійного віку; до військовослужбовців, працівників
правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів,
державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Якщо особа стала непрацездатною після постановлення вироку про
застосування виправних робіт, суд може у порядку, передбаченому ст. 410
КПК, замінити виправні роботи штрафом із розрахунку: три встановлені
законодавством неоподатковувані мінімуми доходів громадян за один місяць
виправних робіт але на строк не більше двох років.

Ухилення засудженого від відбування виправних робіт передбачає
кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.

Основні відмінності виправних робіт від громадських:

виправні роботи є більш суворим видом покарання ніж громадські роботи;

в місці відбування покарання (виправні – на місці роботи, а громадські –
поза місце роботи);

в характері робіт (виправні – особа виконує свої трудові обов’язки, а
громадські – виконує суспільно-корисну роботу (прибирання вулиць);

в часі відбування (виправні – під час виконання обов’язків за місцем
роботи, а громадські – у вільний від роботи чи навчання час);

в строках відбування (виправні – від 6 міс. до 2-х років, а громадські
– у кількості від 60 до 240 годин);

в майновому обмеженні (виправні – особа отримає заробітну плату, а
розміри відрахувань в доход держави складають в межах від десяти до
двадцяти відсотків, а громадські – особа безоплатно працює);

65. Правова характеристика громадських робіт.

Громадські роботи -покарання, яке в полягає в тому, що особа примусово
залучається до суспільно корисних робіт.

У переліку видів покарання (ст. 51 КК) вважаються більш м’яким, ніж
виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація
майна, обмеження або позбавлення волі.

Змістом цього виду покарання є покладення на засудженого трудового
зобов’язання, від кількості, характеру і умов якого він ухилятися не має
права.

У ст. 55 КК передбачаються ознаки такого покарання: роботи безоплатні;
роботи суспільно-корисні; виконуються засудженим у вільний від роботи чи
навчання час та не більше як чотири години на день.

Такий вид покарання є лише основним. Строк громадських робіт
передбачений у кількості від 60 до 240 годин, що складає 7,5-30
повноцінних восьмигодинних робочих днів, або від 15 до 60
чотирьохгодинних робочих днів.

Місце громадських робіт визначається органами місцевого самоврядування,
на які покладається: відповідальність за додержання правил безпеки
проведення робіт; створення певних умов для їх виконання; надання
можливостей для відбування цього покарання засудженим у безпосередній
близькості від місця його основної роботи, навчання або місця
проживання; контроль за виконанням засудженим доручених робіт, облік
проведеної роботи, повідомлення спеціальних органів по виконанню судових
рішень в кримінальних справах про хід виконання робіт та поведінку
засудженого.

Засуджені до громадських робіт повинні виконувати такі умови:

– додержуватися правил внутрішнього розпорядку організацій, де
відбувають покарання;

– добросовісно відноситись до трудових обов’язків;

– працювати на зазначених для них об’єктах та відробити визначений судом
строк;

– інформувати органи, на яких покладено виконання вироків, про зміну
місця проживання та основної роботи тощо.

Не призначаються громадські роботи відносно: інвалідів першої та другої
груп; вагітних жінок; осіб, які досягли пенсійного віку;
військовослужбовців строкової служби.

Громадські роботи призначаються судом, якщо вони вказані у відповідних
санкціях статей Особливої частини Кодексу.

Вони можуть також призначатися у разі:

– заміни ними штрафу при неможливості його сплати (ст. 53 КК);

– призначення більш м’якого покарання, ніж те, що передбачене санкцією
відповідної статті (ст. 69 КК);- заміни невідбутої частини покарання у
вигляді обмеження або позбавлення волі на більш м’яке (ст. 82 КК);

– заміни покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі не більше 5
років на більш м’яке жінкам після досягнення дитиною трирічного віку або
в разі її смерті (ч. 4 ст. 83);

– заміни на більш м’яке покарання на підставі закону про амністію або
акта помилування (ст. 85 КК).

Звільнення від відбування громадських робіт можливе лише на підставі ст.
84 КК та 85 КК.

Ухилення від відбування громадських робіт тягне за собою притягнення до
кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 389 КК.

66. Правова характеристика штрафу. Постанова Пленуму Верховного Суду
України від 24 жовтня 2003 р. № 7 „Про практику призначення судами
кримінального покарання”.

Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках та межах
визначених санкцією кримінально-правової норми Особливої частини та
тягне судимість особи.

Судам необхідно мати на увазі, що штраф як основне й додаткове покарання
призначається у випадках і в межах, установлених санкцією статті
(частини статті) Особливої частини КК (п.14 постанови).

Штраф може бути як основним, так і додатковим видом покарання. Як
основний він накладається у випадках і межах, встановлених Особливою
частиною Кодексу. В якості додаткового покарання штраф може бути
призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено як додаткове
покарання у санкції певної статті Особливої частини КК. На даний час
чинний КК має лише дві статті, що передбачають штраф як додаткову міру
покарання. Це ч. 1 ст. 144 (насильницьке донорство) та ч. 2 ст. 367
(службова недбалість).

Законом передбачені і деякі інші випадки застосування штрафу як міри
покарання: суду надане право при наявності певних умов призначити винній
особі більш м’яке покарання, що не зазначене санкцією Особливої частини
Кодексу, за якою ця особа обвинувачується (ст. 69). Таким більш м’яким
видом покарання може бути і штраф, межі якого визначаються ст. 53 КК
(п.14 постанови).

При цьому законом передбачений розрахунок

а) один місяць виправних робіт рівноцінний трьом неоподатковуваним
мінімумам доходів громадян;

б) у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням
(ст. 77) суд може призначити особі додаткові покарання, в тому числі
штраф у межах, передбачених ст. 53 КК;

в) особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення
волі, невідбута частина покарання при певних умовах може бути замінена
судом на більш м’яке покарання, яким може бути штраф (ст. 82) в межах,
передбачених ст. 53 КК;

г) вирішуючи питання про звільнення від відбування покарання у виді
обмеження або позбавлення волі на строк до 5 років вагітних жінок та
таких, що мають дітей до 3 років, суд може замінити покарання більш
м’яким, яким може бути і штраф (ч. 4 ст. 83) в загальних межах,
передбачених ст. 53 КК;

д) більш м’яким покаранням (в тому числі штрафом) може бути замінений
визначений вироком суду вид покарання згідно з амністією та актом про
помилування (ст. 85 та 86 КК).

Штраф визначається не в конкретній сумі гривень, а у вигляді суми, яка
відповідає певній кількості неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян, офіційно встановленого державою.

Загальний розмір становить від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян. Можливі винятки, коли розмір штрафу в санкціях норм
Особливої частини Кодексу може бути вищим. Законодавець надав суду
можливість самостійно вирішувати в кожній справі розмір штрафу та
зазначив критерії такого розсуду: залежно від тяжкості вчиненого
злочину; з урахуванням майнового стану винного.

Якщо особа, яка засуджена не може сплатити штраф, то суд замінює йому
штраф покаранням у виді громадських або виправних робіт. При цьому
вживається розрахунок: десять годин громадських робіт за один
неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Або один місяць виправних
робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян, але на строк не більше 2 років. Порядок заміни
передбачений ст. 410 КПК України.

Згідно ст. 26 Кримінально-виконавчого кодексу засуджений зобов’язаний
сплатити штраф у місячний строк після набрання вироком суду законної
сили і повідомити про це відповідний суд шляхом представлення
документа про сплату штрафу. У разі несплати засудженим штрафу у
місячний строк, його стягнення провадиться примусово

Державною виконавчою службою на підставі виконавчого листа,

виданого судом, який постановив вирок, з такими особливостями: в
постанові про відкриття виконавчого провадження державний виконавець не
встановлює строк для добровільного виконання вироку суду; засуджений
звільняється від сплати виконавчого збору.

Якщо засуджений злісно ухиляється від сплати штрафу, то примушення до
виконання судових рішень забезпечується шляхом притягнення до
кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 389 КК

Згідно п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 травня 2004
р. № 9 „Про деякі питання застосування судами України адміністративного
та кримінального законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом
України від 22 травня 2003 р. “Про податок з доходів фізичних осіб,”
судам необхідно враховувати, що запровадження Законом податкових
соціальних пільг не впливає на розмір покарання й адміністративного
стягнення у виді штрафу, якщо він визначений у відповідних санкціях у
неоподатковуваних мінімумах доходів громадян.

67. Принципи та загальні засади призначення покарання. Постанова Пленуму
Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 „Про практику
призначення судами кримінального покарання”.

Загальні засади призначення покарання – це ті встановлені законом
критерії, якими повинен керуватися суд у призначенні покарання в кожній
конкретній справі. Відповідно до ст. 65 загальні засади призначення
покарання складаються з таких трьох критеріїв. Суд призначає покарання:
1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що
передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до
положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого
злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують
покарання.

1. Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті
Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.
Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції
статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковано дії винного. Проте
закон знає два винятки з цього правила, коли судові дається право вийти
за межі санкції, яка встановлює покарання за вчинений злочин. Перший
випадок передбачено у ст. 69, згідно з якою з огляду на обставини, що
пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого
злочину, з урахуванням особи винного, суд може призначити більш м’яке
покарання, ніж передбачено в статті Особливої частини КК. Другий випадок
передбачено ст. 70, відповідно до якої суд може вийти за верхню межу
санкції. Це може мати місце у призначенні покарання за сукупністю
злочинів (ст. 70) або за сукупністю вироків (ст. 71).

Коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з
позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання,
при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення
покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання
у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку.

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК.
Це означає, що суд повинен керуватися тими положеннями, що передбачені в
Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за
нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо.
Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен
враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок
яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). Суд зобов’язаний
враховувати й інші положення Загальної частини КК, зокрема надані йому
широкі можливості звільнення від кримінальної відповідальності й
покарання згідно статей 44 і 74.

Призначаючи покарання у виді штрафу або виправних робіт і визначаючи їх
межі та строки, суди мають враховувати майновий стан підсудного,
наявність на його утриманні неповнолітніх дітей, батьків похилого віку
тощо.

При призначенні покарання неповнолітньому підсудному відповідно до ст.
103 КК крім обставин, передбачених у статтях 65-67 КК, необхідно брати
до уваги умови життя й виховання неповнолітнього, вплив на нього
дорослих, рівень розвитку та інші особливості його особи.

3. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого
злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують чи обтяжують
покарання.

Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину.
Ось чому суд повинен ураховувати цінність тих суспільних відносин, на
які посягає винний, тобто цінність об’єкта злочину.

Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з
класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного
злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб,
стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного
зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь
тяжкості наслідків, що настали, тощо).

Так, якщо винний заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одному, а двом
особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 (від п’яти до восьми років
позбавлення волі) йому може бути призначене покарання, наближене до
максимуму або навіть рівне максимуму санкції. Ступінь тяжкості злочину
визначається і характером наслідків: що тяжчі наслідки, заподіяні
злочином, що більший розмір шкоди, то більш суворе покарання буде
призначене винному. При урахуванні ступеня тяжкості злочину великого
значення набуває спосіб вчинення злочину, мотиви вчиненого та інші
конкретні обставини справи.

Згідно п.2 постанови, із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього
злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати
питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання
особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії,
за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш
складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими
ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини,
неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи
перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим,
які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину,
відшкодували завдані збитки тощо.

Відповідно до п. 18 “Прикінцевих та перехідних положень” КК при
вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., які
були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої
тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потрібно
керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом’якшує кримінальну
відповідальність осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, вчиненого
до набрання чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосовувати
відповідні положення КК 1960 р.

Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з’ясувати його вік,
стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за
місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи
не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї
(наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний
стан тощо.

68. Обставини, які пом’якшують покарання. Постанова Пленуму Верховного
Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 „Про практику призначення судами
кримінального покарання”.

Пом’якшуючі обставини – це встановлені судом різного роду відомості, що
свідчать про меншу ступінь небезпечності особи винного і вчиненого ним
злочину і дають підстави для застосування до нього менш суворого
покарання.

Наявність пом’якшуючих обставин свідчить про менший ступінь
небезпечності винного і дає судові підстави призначити йому менш суворе
покарання. Пом’якшення покарання може відбуватися в межах одного виду
покарання або ж в обранні іншого, більш м’якого виду покарання за
альтернативної санкції. За певних умов ці обставини можуть бути
підставою для призначення покарання у розмірі, нижчому від найнижчої
межі санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК), для
непризначення додаткового покарання, якщо воно передбачене санкцією
статті як обов’язкове (ч. 2 ст. 69 КК) або як факультативне.

За наявності інших, передбачених законом обставин, пом’якшуючі обставини
можуть впливати на вирішення питання про можливість звільнення особи від
відбування призначеного покарання з випробуванням (ст. 75 КК).

Перелік обставин, які пом’якшують покарання, міститься в ч. 1 ст. 66 КК.
Передбачені ч. 1 ст. 66 КК пом’якшуючі обставини за своїм змістом
характеризують: 1) подію злочину або 2) особу винного.

До них відносять: 1) з’явлення з зізнанням, щире каяття або активне
сприяння розкриттю злочину. Вирішуючи питання про наявність такої
пом’якшуючої обставини, як з’явлення із зізнанням, суди повинні
перевіряти, чи були подані до органів розслідування, інших державних
органів заява або зроблене посадовій особі повідомлення про злочин (у
будь-якій формі) добровільними і чи не пов’язано це з тим, що особа була
затримана як підозрюваний і, будучи викритою, підтвердила свою участь у
вчиненні злочину. Якщо у справі, порушеній за фактом вчинення злочину,
не встановлено, хто його вчинив, добровільні заява або повідомлення
особи про вчинене нею мають розглядатись як з’явлення із зізнанням.
Аналогічно розцінюється заява особи, притягнутої до кримінальної
відповідальності, про вчинення нею іншого злочину, про який не було
відомо органам розслідування.

За сукупності вчинених злочинів з’явлення із зізнанням має враховуватись
як обставина, що пом’якшує покарання при призначенні останнього за
злочин, у зв’язку з яким зроблено це зізнання; 2) добровільне
відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; 3)
вчинення злочину неповнолітнім; 4) вчинення злочину жінкою у стані
вагітності; 5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих,
сімейних чи інших обставин; 6) вчинення злочину під впливом погрози,
примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність; 7) вчинення
злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного
неправомірними чи аморальними діями потерпілого; 8) вчинення злочину з
перевищенням меж крайньої необхідності; 9) виконання спеціального
завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої
групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину в
передбачених КК випадках.

Згідно п.5 постанови судам треба мати на увазі, що наведений у ч. 1 ст.
66 КК перелік обставин, які пом’якшують покарання, не є вичерпним. При
призначенні покарання суд може визнати пом’якшуючими й інші обставини,
не зазначені в ч. 1 цієї статті (наприклад, вчинення злочину внаслідок
збігу випадкових обставин чи неправильної поведінки потерпілого,
відвернення підсудним шкідливих наслідків злочину, часткове
відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди). Визнання обставини
такою, що пом’якшує покарання, має бути вмотивоване у вироку.

Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена у статті
Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію,
суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що
його пом’якшує (ч. 3 с. 66 КК). Наприклад, у разі кваліфікації дій
обвинуваченого за ст. 116 як умисне вбивство, вчинене в стані сильного
душевного хвилювання, суд при призначенні покарання не може посилатися
на наявність обставини, що пом’якшує покарання і передбачена в п. 7 ч. 1
ст. 66 – вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання,
викликаного неправомірними чи аморальними діями потерпілого.

69. Обставини, які обтяжують покарання. Постанова Пленуму Верховного
Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 „Про практику призначення судами
кримінального покарання”.

Обтяжуючі обставини – це встановлені судом відповідно до ч. 1 ст. 67 КК
різного роду відомості, що свідчать про підвищену небезпеку особи
винного і вчиненого ним злочину і дають підстави для застосування до
нього більш суворого покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 67 КК до обставин, що обтяжують покарання, чинне
кримінальне законодавство відносить: 1) вчинення злочину особою повторно
та рецидив злочинів; 2) вчинення злочину групою осіб за попередньою
змовою; 3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи
релігійної ворожнечі або розбрату; 4) вчинення злочину у зв’язку з
виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку; 5) тяжкі
наслідки, завдані злочином; 6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи
похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані; 7) вчинення
злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані
вагітності; 8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в
матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного; 9) вчинення
злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає на психічне
захворювання чи недоумство; 10) вчинення злочину з особливою
жорстокістю; 11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або
надзвичайного стану, інших надзвичайних подій; 12) вчинення злочину
загальнонебезпечним способом; 13) вчинення злочину особою, що перебуває
у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням
наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Згідно пр.6 постанови наведений у ч. 1 ст. 67 КК перелік обставин, що
обтяжують покарання, є вичерпним, тому суд не вправі посилатись у вироку
як на обтяжуючі і враховувати при призначенні покарання інші обставини,
не передбачені цією статтею.

Водночас суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не
визнати за фактичної наявності деякі із зазначених у цьому переліку
обставин такими, що обтяжують покарання, навівши мотиви свого рішення у
вироку (ч. 2 ст. 67 КК). До таких відносять обставини, викладені у
пунктах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 зазначеного переліку. За наявності у
справі обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК,
закон зобов’язує суд врахувати їх при призначенні покарання.

Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена у статті
Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію,
суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що
його обтяжує.

Обставини, які обтяжують покарання, свідчать про підвищену небезпечність
вчиненого злочину й особи винного, що дає підстави суду призначити йому
покарання найбільш суворе з можливого. За наявності обтяжуючих обставин
суд може: а) призначити більш суворе покарання в межах одного виду; б)
за альтернативної санкції обрати більш суворий вид покарання; в)
призначити додаткове покарання, передбачене санкцією як факультативне;
г) обрати принцип, за яким призначене остаточне покарання буде
найсуворішим (наприклад, не принцип поглинання менш суворого покарання
більш суворим, а принцип часткового чи повного складання); ґ) не
застосувати звільнення від відбування покарання в порядку ст. 75 КК.

70. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням
Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України
(конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України
(справа про призначення судом більш м’якого покарання) № 15-рп від 2
листопада 2004 року. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24
жовтня 2003 р. № 7 „Про практику призначення судами кримінального
покарання”.

Призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі,
передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш
м’якого виду основного покарання, або непризначення обов’язкового
додаткового покарання (ст. 69 КК) може мати місце лише:

1) за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом’якшують
покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;

2) особа вчинила особливо тяжкий, тяжкий, середньої тяжкості або
невеликої тяжкості злочин. Так, згідно п.4.1 Рішення КС „Можливість
застосування до осіб, які вчинили злочин невеликої тяжкості, інших норм,
що передбачають правові підстави і порядок звільнення від кримінальної
відповідальності та від покарання (статті 44, 45, 46, 47, 48, 74
Кодексу), не може бути перепоною для індивідуалізації покарання,
зокрема, шляхом призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено
законом. Проте цього способу індивідуалізації покарання для осіб, які
вчинили злочини невеликої тяжкості, статтею 69 Кодексу не передбачено,
хоча в ній ідеться про особливі підстави, що пом’якшують покарання та
істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину для осіб, які
вчинили особливо тяжкі, тяжкі і середньої тяжкості злочини. Тим самим
норми зазначеної статті суперечать основоположному принципу правової
держави – справедливості, оскільки особи, які вчинили злочини невеликої
тяжкості, поставлені в гірші умови, ніж ті, які вчинили більш тяжкі
злочини”.

Тому Конституційний суд України вирішив:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є
неконституційним), положення частини першої статті 69 Кримінального
кодексу України в частині, яка унеможливлює призначення особам, які
вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, ніж
передбачено законом.

2. Положення частини першої статті 69 Кримінального кодексу України,
визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення
Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Верховній Раді України привести положення статті 69 Кримінального
кодексу України у відповідність з Рішенням Конституційного Суду України;

3) з урахуванням особи винного.

У кожному такому випадку суд зобов’язаний у мотивувальній частині вироку
зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він
визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і
впливають на пом’якшення покарання, а в резолютивній – послатися на ч. 1
ст. 69 КК. При цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви,
якими керувалась особа при вчиненні злочину, а й її роль серед
співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій тощо.

Покарання, призначене судом із застосуванням ст. 69 КК, не може бути
нижчим від мінімальної межі відповідного виду покарання, встановленої у
Загальній частині КК, тобто меншим, ніж один рік позбавлення чи
обмеження волі, шість місяців виправних робіт, один місяць арешту тощо.

З підстав, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК, суд може не призначати
додаткового покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини
КК як обов’язкове.

Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити
більш м’яке покарання, ніж передбачене законом, окремо за кожний злочин
або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами
ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного,
так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю
вироків, є неприпустимим.

Призначенню покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої санкцією
статті Особливої частини КК, не перешкоджає наявність у цій же санкції
альтернативних, більш м’яких покарань.

Згідно п.8 постанови, суд не вправі перейти до більш м’якого виду
покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа,
передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не
можуть бути до неї застосовані. В таких випадках суд, за наявності до
того підстав, відповідно до ст. 7 КПК повинен закрити справу і звільнити
особу від кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний
вирок і звільнити засудженого від покарання.

71. Призначення покарання за сукупністю злочинів. Постанова Пленуму
Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 „Про практику
призначення судами кримінального покарання”.

За сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове)
за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання поглиненням менш
суворого покарання більш суворим або повним чи частковим складанням
призначених покарань (ст. 70 КК).

Застосовуючи принцип поглинання, суд бере до уваги не санкції статей КК,
за якими кваліфіковано злочини, а конкретні покарання, призначені в
межах цих санкцій за кожен з вчинених злочинів. Причому менш суворе
покарання поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив особі за
ч. 1 ст. 185 КК покарання у вигляді позбавлення волі на строк три роки,
а за ч. 3 ст. 296 – на строк чотири роки, то більш суворе – чотири роки
позбавлення волі поглинає менш суворе – два роки позбавлення волі.

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів
визначається в межах, установлених санкцією статті Особливої частини
цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Складання
покарань, призначених за окремі злочини, може бути повним або частковим,
але в будь-якому разі остаточне покарання повинно бути більш суворим,
ніж будь-яке з призначених окремо. При повному складанні остаточне
покарання за сукупністю дорівнює сумі покарань, що складаються: за
часткового – до більш суворого покарання, призначеного за один зі
злочинів, приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.

Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд
може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах
максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній
частині КК. Тому, якщо, наприклад, особа засуджена судом за вбивство за
ч. 1 ст. 115 до восьми років позбавлення волі і за крадіжку, вчинену
групою осіб (ч. 2 ст. 185),- до п’яти років позбавлення волі, суд може
остаточне покарання визначити повним складанням і призначити винному
тринадцять років позбавлення волі. Тут суд виходить за межі максимуму
санкцій, встановлених у зазначених статтях закону за вбивство і
крадіжку, оскільки вбивство в цьому випадку є умисним тяжким злочином,
але загальна сума покарань не перевищує п’ятнадцяти років – максимуму
цього виду покарання. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів
призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за
сукупністю злочинів визначається поглинанням будь-яких менш суворих
покарань довічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути
приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні
яких особу було визнано винною.

За правилами, передбаченими в частинами 1-3 ст. 70 КК, призначається
покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що
засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення
попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно
призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте
повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими
в ст. 72 КК.

Згідно п.24 постанови суд може перекваліфікувати кримінально каране
діяння з однієї статті на декілька статей кримінального закону, які
передбачають відповідальність за менш тяжкі злочини, якщо при цьому не
погіршується становище засудженого і не порушується право останнього на
захист. Призначене за сукупністю злочинів покарання не повинне бути
більш суворим, ніж максимальне покарання, передбачене санкцією статті
КК, за якою було кваліфіковане кримінально каране діяння у постанові про
притягнення особи як обвинуваченого і в обвинувальному висновку. Ці
положення треба враховувати і під час розгляду справи в апеляційному,
касаційному порядку та в порядку виключного провадження.

72. Призначення покарання за сукупністю вироків. Постанова Пленуму
Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 „Про практику
призначення судами кримінального покарання”.

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття
покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим
вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за
попереднім вироком (ст. 71 КК).

Згідно п.26 постанови невідбутою частиною покарання за попереднім
вироком треба вважати:

– покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням
(статті 75, 79, 104 КК), за винятком часу тримання під вартою в порядку
запобіжного заходу або затримання, перебування в медичному закладі тощо;

– частину покарання, від відбування якого особу звільнено
умовно-достроково (статті 81, 107 КК);

– невідбуту частину більш м’якого покарання, призначеного судом особі в
порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82, ч. 3
ст. 86 КК);

– частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну жінку або
жінку, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83 КК);

– невідбуту частину певного строку позбавлення волі, яким замінено
довічне позбавлення волі (ст. 87 КК);

– невідбуту засудженим частину будь-якого основного покарання;

– додаткове покарання (або його невідбуту частину) за попереднім
вироком;

– покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього із
застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК).

Оскільки за сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження
особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищену
небезпечність винного. Тому за інших рівних умов сукупність вироків
становить більшу суспільну небезпечність, ніж сукупність злочинів, де
обидва злочини вчиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б
за один із них.

У разі складання покарань за сукупністю вироків загальний строк
покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для
цього виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

У разі складання покарань у вигляді позбавлення волі загальний строк
покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен
перевищувати п’ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із
злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути
більшим п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти
років. Під час складання покарань у вигляді довічного позбавлення волі
та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно
призначеного за сукупністю вироків, визначається поглинанням менш
суворих покарань довічним позбавленням волі.

Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута
його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного
покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків. Принцип
складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71,
стосується не тільки основних, а й додаткових покарань. Отже, незалежно
від того, призначене додаткове покарання лише за одним (попереднім)
вироком або за другим вироком, до остаточного основного покарання за
сукупністю повинно бути приєднане покарання додаткове. Призначаючи за
сукупністю додаткові покарання, суд під час їх складання повинен
керуватися їх максимальною межею, зазначеною в Загальній частині КК. У
разі ж призначення різних додаткових покарань обидва ці покарання
приєднуються до остаточного основного покарання, призначеного за
сукупністю, і використовуються самостійно.

Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від
покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини
покарання за попереднім вироком.

При призначенні покарання за вчинення нового злочину особі, якій
внаслідок акту амністії чи помилування невідбуту частину покарання було
замінено більш м’яким покаранням, невідбута частина останнього
приєднується повністю або частково до покарання за новий злочин.

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття
покарання вчинив два чи більше злочинів, суд призначає покарання за ці
нові злочини за правилами, передбаченими у ст. 70 КК, а потім до
остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю або
частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у
межах, установлених у ч. 2 ст. 71 КК.

73. Звільнення від відбування покарання з випробуванням. Умови та
правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 „Про
практику призначення судами кримінального покарання”.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується судом
до особи, якій призначено покарання у вигляді виправних робіт або
службового обмеження для військовослужбовців, або обмеження волі, або
позбавлення волі на строк не більше п’яти років (ч. 1 ст. 75 КК).

Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з
випробуванням лише в разі засудження його до позбавлення волі (ч. 2 ст.
104 КК).

При цьому враховується тяжкість злочину, особа винного та інші обставини
справи, які свідчать про можливість виправлення засудженого без
відбування покарання.

У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування
призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового
строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.

Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох
років (ч. 3 ст. 75 КК), а неповнолітньому – від одного до двох років (ч.
3 ст. 104 КК). Цей строк обчислюється з дня постановлення вироку
незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75 КК.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути
призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати
певні посади або провадити певну діяльність та позбавлення військового,
спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може
покласти на засудженого такі обов’язки: 1) попросити публічно або в
іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на
постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;
3) повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця
проживання, роботи або навчання; 4) періодично з’являтися для реєстрації
в органи кримінально-виконавчої системи; 5) пройти курс лікування від
алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для
здоров’я інших осіб.

Згідно п.9 постанови перелік цих обов’язків є вичерпним і розширеному
тлумаченню не підлягає. Поклавши на засудженого обов’язок, передбачений
п. 4 ч. 1 ст. 76 КК, суд повинен зазначити, як часто той має з’являтися
для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи.

Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням
(ст. 78 КК) визначаються поведінкою засудженого протягом іспитового
строку. Ці наслідки можуть бути як сприятливими, так і несприятливими.
Сприятливі: звільнення за рішенням суду від відбування призначеного
винному покарання; погашення у зв’язку з цим судимості; несприятливі:
направлення засудженого для реального відбування призначеного покарання;
призначення покарання за правилами, встановленими у статтях 71 і 72 КК.

Згідно п.9 постанови, відповідно до ч. 2 ст. 75, ч. 3 ст. 78 КК вчинення
протягом іспитового строку нового злочину є підставою для направлення
засудженого для відбування призначеного покарання, тому Пленум ВСУ
рекомендував судам не застосовувати повторно до таких осіб звільнення
від відбування покарання з випробуванням під час розгляду справи про
новий злочин.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і
жінок, які мають дітей віком до семи років. Це спеціальний вид
звільнення від відбування покарання з випробуванням, передбачений ст. 79
КК. Він має свої особливості. Таке звільнення застосовується лише
відносно вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років.
Звільнення можливе щодо жінок, які засуджені до обмеження волі або
позбавлення волі, за винятком тих, кому позбавлення волі призначено на
строк більше п’яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Серед умов,
що створюють підставу такого звільнення, на перший план виступає
вагітність засудженої або наявність у неї дітей віком до семи років.
Тривалість іспитового строку визначається в межах строку, на який жінка
відповідно до закону (ст. 179 КЗпП) може бути звільнена від роботи у
зв’язку з вагітністю, пологами і доглядом за дитиною до досягнення нею
7-річного віку.

74. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Постанова
Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 2 „Про
умовно-дострокове звільнення від покарання і заміну невідбутої частини
покарання більш м’яким”.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання являє собою
дострокове звільнення засудженого від подальшого відбування призначеного
йому покарання за умови, що він своєю сумлінною поведінкою і ставленням
до праці довів своє виправлення.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміна
невідбутої частини покарання більш м’яким можливі лише після повного та
всебічного вивчення даних про особу засудженого. При цьому головною
умовою прийняття такого рішення є доведеність:

а) при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання – того,
що засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє
виправлення (ч. 2 ст. 81 КК);

б) при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким – того, що
засуджений став на шлях виправлення (ч. 3 ст. 82 КК);

в) при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання особи,
яка була засуджена до позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до 18
років, – того, що вона сумлінною поведінкою, ставленням до праці та
навчання довела своє виправлення (ч. 2 ст. 107 КК).

Відповідно до ч. 1 ст. 81 КК умовно-дострокове звільнення від відбування
покарання може застосовуватись до осіб, які відбувають покарання у виді
виправних робіт, обмеження або позбавлення волі на певний строк, а також
до військовослужбовців, які засуджені до службових обмежень чи тримання
в дисциплінарному батальйоні.

Це звільнення умовне тому, що воно здійснюється під певною, встановленою
в законі умовою, недодержання якої тягне за собою часткове або повне
відбування тієї частини строку покарання, від якої особа була
умовно-достроково звільнена. Покарання в цьому разі не анулюється, проте
його реальне виконання припиняється. Тільки після закінчення певного
строку, який дорівнює невідбутій частині покарання, умовно-достроково
звільнений, що не порушив установлених законом умов звільнення,
вважається таким, що відбув покарання.

Застосування цього інституту має надзвичайно важливе значення для
виправлення осіб і попередження вчинення нових злочинів (п. 1
постанови).

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання особи, яка вчинила
злочин до досягнення повноліття, застосовується лише за відбування
покарання у вигляді позбавлення волі. Від інших видів покарань такі
особи звільненню не підлягають (абз. 2 п. 3 постанови).

Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким на підставі ч. 1 ст. 82
КК може застосовуватися до осіб, які відбувають покарання у виді
обмеження або позбавлення волі на певний строк. При цьому більш м’яке
покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній
частині КК для даного виду покарання, і не повинне перевищувати
невідбутий строк покарання, призначеного вироком.

До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м’яким не
застосовується (ч. 4 ст. 107 КК).

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна
невідбутої частини покарання більш м’яким можуть бути застосовані тільки
після фактичного відбуття тієї частини строку покарання, яка зазначена у
ч. 3 ст. 81, ч. 4 ст. 82 та ч. 3 ст. 107 КК.

Особи, яким покарання було замінено більш м’яким, можуть бути
умовно-достроково звільнені і від цього, більш м’якого покарання за
правилами, передбаченими ст. 81 КК.

Згідно з ч. 1 ст. 81 КК особу може бути умовно-достроково звільнено
(повністю або частково) від відбування і додаткового покарання. При
цьому слід мати на увазі, що таким додатковим покаранням, від якого
можна звільнити достроково (тобто до закінчення строку), є лише
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
(п.7 постанови).

У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м’яким
відповідно до ч. 2 ст. 82 КК засудженого також може бути звільнено і від
додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю. Таке звільнення від додаткового покарання є
безумовним.

Підстави застосування умовно-дострокового звільнення: доведеність
виправлення засудженого (матеріальна підстава); фактичне відбуття ним не
менше половини, двох третин, трьох чвертей встановленого вироком суду
строку покарання (нормативна підстава) (ст. 82 КК).

Умовно-дострокове звільнення від покарання може бути застосоване після
фактичного відбуття засудженим: 1) не менше половини строку покарання,
призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також
за необережний тяжкий злочин; 2) не менше двох третин строку покарання,
призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо
тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у
вигляді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття
судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до
позбавлення волі; 3) не менше трьох чвертей строку покарання,
призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання,
призначеного особі, яка раніше звільнялась умовно-достроково і знову
вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

75. Правова характеристика амністії. Конституційні положення щодо
амністії. Закон України „Про застосування амністії в Україні” від 1
жовтня 1996 р. Закон України „Про амністію” від 11 липня 2003 р.

Відповідно до ст. 92 Конституції України, Закону України „Про
застосування амністії в Україні”, з наступними змінами, які
конкретизують певні положення кожного року. амністія оголошується
спеціальним законом про амністію, який приймається парламентом України.

Амністія являє собою:

1) повне звільнення від призначеного судом покарання;

2) часткове звільнення від призначеного судом покарання;

3) повне звільнення від кримінальної відповідальності.

Застосування кожного з цих заходів обумовлено певними критеріями,
залежно від: характеру (тяжкості) вчиненого злочину;
соціально-демографічних особливостей осіб, які вчинили злочини; стадії
притягнення винного до кримінальної відповідальності (досудове
розслідування справи, розгляд її в суді, відбування покарання); частки
відбутого покарання.

Отже, чинність закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до
дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, що
вчинили суспільно небезпечні діяння, які ще не були предметом судового
розгляду. Тому акт амністії може полягати у звільненні від покарання
(основного і додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від
додаткового покарання.

Види амністії: повна, часткова та умовна.

Так, повністю звільняються від відбування призначеного судом покарання
(і позбавлення волі, і інших покарань, не пов’язаних з позбавленням
волі) особи, засуджені за: 1) умисні злочини, за які

законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не

більш як п’ять років; 2) необережні злочини, за які законом

передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більш як

десять років. Однак цей вид амністії поширюється не на всіх

засуджених за такі злочини, а лише на визначені у ст. 1 цього

закону вісім категорій осіб, у т. ч. на: 1) осіб, які

на момент вчинення злочину були неповнолітніми; 2) жінок і

чоловіків, які мають неповнолітніх дітей або дітей-інвалідів; 3)

вагітних жінок; 4) жінок віком понад 50 років та чоловіків віком

понад 55 років; 5) жінок і чоловіків, які мають батьків віком

понад 70 років, а також батьків – інвалідів першої групи, які

потребують стороннього догляду, за умови, що в цих батьків немає

інших працездатних дітей; 6) ветеранів війни; 7) інвалідів

I-III груп, а також хворих на певні тяжкі захворювання

(туберкульоз, онкологічні хвороби тощо); 8) учасників ліквідації

наслідків аварії на ЧАЕС та потерпілих від Чорнобильської

катастрофи.

Крім того, повне звільнення від відбування покарання у

вигляді тримання у дисциплінарному батальйоні буде застосоване до

військовослужбовців, засуджених до такого виду покарання вперше за
злочини невеликої та середньої тяжкості.

Зазначені особи підлягають звільненню від покарання незалежно

від того, яку частину призначеного судом покарання вони відбули на

момент набуття чинності цим законом.

Закон передбачає можливість звільнення від подальшого

відбування покарання осіб, які вчинили і більш тяжкі злочини. Але

таке звільнення залежить від фактичного відбування ними певної

частини (половини або третини) призначеного судом покарання та

тяжкості злочину (у будь-якому випадку злочин не може бути

особливо тяжким).

Часткове звільнення від призначеного судом покарання (скорочення
наполовину невідбутої частини покарання у вигляді

обмеження волі та позбавлення волі на певний строк) поширюється на осіб,
які не підпадають під повне звільнення від покарання і які

були засуджені: 1) за необережні злочини (з відбуттям покарання у

колоніях-поселеннях); 2) за умисні злочини (з відбуттям покарання

у колоніях-поселеннях і відбули половину призначеного їм

покарання); 3) до обмеження волі (з відбуттям покарання у

виправних центрах і відбули не менше третини призначеного їм

покарання); 4) за умисні злочини, за які законом передбачено

покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більш як п’ять

років, або за необережні злочини, за які законом передбачено

покарання у виді позбавлення волі на строк не більш як десять

років.

Повністю звільняються від кримінальної відповідальності особи, які
підпадають під дію ст. 1 закону (підлягають повному звільненню від
покарання), але справи яких на момент набрання чинності цим законом
перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи не
розглянуті судами.

Закон (ст. 7) визначає коло осіб, до яких амністію застосовано бути не
може з підстав, зокрема: призначеного покарання (довічного позбавлення
волі); тяжкості вчиненого злочину (є перелік таких злочинів);
попередньої неодноразової судимості за умисні злочини; попереднього
застосовування до особи певних кримінально-правових пільг (умовного
засудження, відстрочки вироку) або застосування до неї протягом
1993-2003 рр. амністії і вчинення нею нового злочину. Традиційно закон
передбачає положення, відповідно до якого амністію навіть за наявності
підстав для цього не може бути застосовано до осіб, які злісно
порушують режим у період відбування покарання.

Застосування амністії є винятковою прерогативою суду. Дія вказаного
закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним
чинності включно.

76. Помилування. Положення про порядок здійснення помилування
(затверджене Указом Президента України № 588/2000 від 12 квітня 2000
р.).

Виходячи із принципу гуманізації суспільних відносин, Конституція
України (п. 27 ст. 106), а за нею ст. 87 КК зазначають, що Президент
України здійснює помилування стосовно індивідуально визначеної особи.

Помилування – акт глави держави, за яким певна особа повністю або
частково звільняється від покарання або повністю від кримінальної
відповідальності, або до неї застосовується більш м’яке покарання.
Порядок здійснення помилування встановлений Указом Президента України
від 12 квітня 2000 р.

В положенні помилування розглядається лише як вид звільнення від
покарання, а в КК до того ж, як і вид звільнення від кримінальної
відповідальності. Це пояснюється тим, що КК прийнятий у 2001 р., а
положення у 2000 р. Тому вважаємо, що КК має перевагу і потрібно
привести у відповідність з ним інші нормативні акти.

Відповідно до нього помилування має місце стосовно індивідуально
визначеної особи, зазначеної в акті про помилування.

Помилування засуджених здійснюється у вигляді: а) заміни довічного
позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менш двадцяти п’яти
років (ч. 2 ст. 87); б) повного або часткового звільнення від відбування
як основного, так і додаткового покарання; в) заміни покарання або його
невідбутої частини більш м’яким покаранням. Згідно зі ст. 44 КК в
результаті помилування особа може бути також звільнена від кримінальної
відповідальності.

Помилування не ставиться в залежність ні від ступеня суспільної
небезпечності особи засудженого, ні від тяжкості вчиненого ним злочину.

Згідно п.3 положення, право на клопотання про помилування має особа,
яка: а) засуджена судом України і відбуває покарання в Україні; б)
засуджена судом іноземної держави і передана для відбування
покарання в Україну без умови про незастосування помилування; в)
засуджена в Україні і передана для відбування покарання іноземній
державі, якщо відповідна установа цієї держави погодилася визнати
і виконати прийняте в Україні рішення про помилування; г) відбула
покарання в Україні.

З клопотаннями про помилування можуть звертатися також захисник,
батьки, дружина (чоловік), діти, законний представник, громадські
організації тощо.

Клопотання про помилування може бути подано після набрання вироком
законної сили.

У разі засудження особи до довічного позбавлення волі клопотання
про помилування її може бути подано після відбуття нею не менш як
двадцять років призначеного покарання.

Підготовку матеріалів для розгляду клопотань про помилування та
з’ясування ставлення засудженого до помилування здійснює Управління
з питань помилування Адміністрації Президента України.

Клопотання про помилування, що подає засуджений через установу
виконання покарань або інший орган, який відає виконанням вироку,
надсилається до Адміністрації Президента України разом з копіями
вироку, ухвали і постанови судів, докладною характеристикою про роботу і
поведінку засудженого із зазначенням думки керівника цієї установи
або органу і, як правило, думки спостережної комісії або служби у
справах неповнолітніх по суті клопотання та іншими документами і
даними, що мають значення для розгляду питання про застосування
помилування.

Згідно п.12. положення під час розгляду клопотань про помилування
враховуються: характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа
засудженого, його поведінка, ставлення до праці, участь у
громадському житті в місцях відбування покарання, строк відбутого
покарання та інші обставини; думка керівника установи виконання
покарань або іншого органу, який відає виконанням вироку, спостережної
комісії, служби у справах неповнолітніх, громадських організацій і
трудових колективів, а в необхідних випадках також думка місцевого
органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування.

Особа, яку раніше було неодноразово (два і більше разів) засуджено за
вчинення умисних злочинів або до якої раніше було застосовано
амністію, помилування, умовно-дострокове звільнення від відбування
покарання, заміну невідбутої частини покарання більш м’яким,
звільнення від відбування покарання з випробуванням, якщо вона до
погашення чи зняття судимості знову вчинила умисний злочин, може бути
помилувана лише у виняткових випадках.

Клопотання про помилування засуджених, які не стали на шлях
виправлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання,
а також клопотання осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини,
вносяться на розгляд Комісії лише за наявності надзвичайних
обставин.

У разі відхилення клопотання про помилування повторне клопотання
особи, засудженої за особливо тяжкий злочин, за відсутності нових
обставин, що заслуговують на увагу, може бути внесено на розгляд
Комісії, як правило, не раніш як через рік, а особи, засудженої за
інший злочин, – не раніш як через шість місяців з часу відхилення
попереднього клопотання. Повторне клопотання, що надійшло до
закінчення цих строків, повертається заявникові з відповідним
роз’ясненням.

77. Поняття та кримінально-правове значення судимості. Умови та строки
погашення судимості. Зняття судимості. Постанова Пленуму Верховного Суду
України від 26 грудня 2003 р. № 16 “Про практику застосування судами
України законодавства про погашення і зняття судимості”.

Судимість – це передбачені законом правові наслідки засудження, що
тривають певний період і визначають особливий правовий статус особи, яка
має судимість.

Істотними ознаками судимості є те, що вона: 1) є наслідком засудження за
вчинення злочину, який триває і після відбуття покарання; 2) являє собою
особливий правовий статус засудженого (має персональний характер і
пов’язана лише з цією особою); 3) має чітко визначені часові рамки,
встановлені КК; 4) полягає в обмеженнях, які застосовуються до особи, що
має судимість, інших несприятливих для неї правових наслідках; 5) умови
перебігу судимості та й кримінально-правові наслідки визначені КК.
Загальноправові наслідки судимості регламентуються іншими
нормативно-правовими актами.

Кримінально-правовими наслідками судимості є те, що судимість: 1) може
виступати як кваліфікуюча ознака за вчинення нового злочину. КК
кваліфікуюче значення надає судимості лише за тотожний чи однорідний
злочин; 2) враховується у визнанні рецидиву злочинів (ст. 34); 3) є
перепоною для звільнення від кримінальної відповідальності (статті
45-48); 4) враховується при визначенні того, чи має місце переривання
перебігу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності
(ч. 3 ст. 49); 5) враховується у виборі окремих видів покарання (ч. 2
ст. 62); 6) як одна з ознак, що характеризують особу винного,
враховується відповідно до загальних засад призначення покарання (п. 3
ч. 1 ст. 65); 7) враховується у визначенні обов’язкової частини
покарання, яка фактично повинна бути відбута – за умовно-дострокового
звільнення від відбування покарання (п. 2 ч. 3 ст. 81, п. 2 ч. 3 ст.
107), а також у разі заміни не відбутої частини покарання більш м’яким
(п. 2 ч. 4 ст. 82) та ін. Отож, кримінально-правові наслідки судимості
полягають у тому, що вона враховується у вирішенні низки питань,
пов’язаних з кваліфікацією вчиненого, призначенням покарання та його
виконанням.

Підставою виникнення судимості є призначення засудженому покарання.
Відсутність цієї підстави означає, що судимість не виникає, а визнання
такої підстави юридично нікчемною тягне за собою негайне припинення всіх
правових наслідків і призначення покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з
дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або
зняття судимості. Положення закону про судимість поширюються на весь
строк відбування як основного, так і додаткового покарання, а у
випадках, передбачених пунктами 5-9 ст. 89, пунктами 2-4 ч. 2 ст. 108
КК, – і на певний строк після відбуття покарання.

Погашення і зняття судимості є різними формами припинення стану
судимості. Воно можливе лише за наявності передбачених ст. 55 КК 1960 р.
чи статтями 89, 108 КК 2001 р. підстав і за умови, що особа протягом
строку погашення судимості не вчинить нового злочину. Погашення
судимості не потребує посвідчення спеціальним рішенням суду чи іншим
документом.

КК 2001 р. містить як загальні норми про зняття та погашення судимості
(статті 88-91 КК), так і положення про особливості застосування цього
інституту до осіб, які вчинили злочини до досягнення ними
вісімнадцятирічного віку (ст. 108 КК). В зв’язку з цим судам необхідно в
кожному конкретному випадку з’ясовувати, в якому віці особою було
вчинено попередній злочин. Якщо особа раніше засуджувалася за злочин,
вчинений у віці до 18 років, до неї мають застосовуватися положення не
тільки статей 88-91 КК, а й статті 108 КК (п.4 постанови).

Щоби судимість виявилася погашеною, необхідним є дотримання встановлених
в КК умов, які диференційовані з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого
злочину, виду призначеного покарання, застосування звільнення від
відбування покарання з випробуванням. Однак неодмінно вимагається, щоб з
моменту набуття чинності обвинувальним вироком, яким засудженому
призначено покарання, минув певний строк.

При вирішенні питання про погашення судимості правове значення має не
тільки наявність вироку суду, яким особу визнано винною у вчиненні
злочину, а й підстави та час її звільнення від відбування покарання,
оскільки саме з цього часу в передбачених законом випадках особа
вважається такою, що не має судимості, або починає обчислюватися строк,
протягом якого вона вважатиметься такою, що має судимість.

У ст. 55 КК 1960 р. строк погашення судимості встановлювався залежно від
виду призначеного покарання або від строку фактично відбутого покарання,
у той час як КК 2001 р. – залежно не тільки від виду призначеного
покарання (пункти 1-6 ст. 89 КК), а й від ступеня тяжкості вчиненого
злочину (пункти 6-9 зазначеної статті), тобто незалежно від строків
призначеного судом покарання у виді обмеження чи позбавлення волі та
фактично відбутого покарання.

Якщо особа після відбуття покарання у виді обмеження волі або
позбавлення волі зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці
довела своє виправлення, то суд може зняти з неї судимість до закінчення
строків, зазначених у ст. 89 КК. Зняття судимості допускається лише
після закінчення не менш як половини строку погашення судимості,
зазначеного у ст. 89 КК.

Відповідно до ч. 3 ст. 88 КК такими, що не мають судимості, визнаються
особи, яких засуджено за вироком суду без призначення покарання або яких
повністю звільнено від покарання, чи такі, що відбули покарання за
діяння, злочинність і караність якого усунута законом. При цьому
необхідно враховувати, що КК 2001 р. декриміналізовано значну частину
діянь, які за КК 1960 р. визнавалися злочинними.

Такими, що не мають судимості, визнаються згідно з ч. 4 ст. 88 КК 2001
р. також особи, яких було реабілітовано, тобто ті, яких визнано
несправедливо репресованими в судовому або позасудовому порядку з
поновленням в усіх правах, у тому числі на підставі Закону України від
17 квітня 1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій на
Україні”.

Якщо особа, яка відбула покарання, до закінчення строку погашення
судимості знову вчинила злочин, то відповідно до ч. 5 ст. 90 КК перебіг
цього строку переривається й останній обчислюється заново після
фактичного відбуття покарання (основного й додаткового) за новий злочин.
У таких випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за
кожний злочин.

Дострокове зняття судимості відповідно до ст. 91 чи ч. 3 ст. 108 КК з
повнолітньої особи, яка відбула покарання у виді обмеження або
позбавлення волі, та з особи, що вчинила тяжкий або особливо тяжкий
злочин у віці до 18 років і відбула за нього покарання у виді
позбавлення волі, можливе тільки після закінчення не менше ніж половини
строку погашення судимості, передбаченого ст. 89 КК, і лише за умови, що
судом буде встановлено, що ця особа зразковою поведінкою і сумлінним
ставленням до праці довела своє виправлення. У такому випадку суддя
виносить мотивовану постанову про дострокове зняття судимості з
дотриманням порядку, встановленого ст. 414 КПК.

Зняття судимості є правом, а не обов’язком суду. Тому, якщо з
урахуванням обставин справи суд дійде висновку, що особа не довела свого
виправлення, він вправі відмовити у достроковому знятті судимості.
Повторне клопотання може бути порушено не раніше ніж через рік з дня
відмовлення (ч. 6 ст. 414 КПК).

Протягом семи діб з дня оголошення постанови суду із зазначених питань
прокурор чи засуджений має право подати апеляції до апеляційного суду
(ч. 5 ст. 414 КПК).

Можливе зняття лише непогашеної судимості. Якщо буде встановлено, що
вона вже погашена, то клопотання про її зняття залишається без розгляду,
про що суддя виносить мотивовану постанову (п.9 постанови)

78. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування за
кримінальним правом України.

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної
психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно
небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого
Особливою частиною КК, до спеціального лікувального закладу з метою її
обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно
небезпечних діянь (ст. 92 КК).

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до
осіб: 1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2)
які вчинили у стані обмеженої осудності злочини; 3) які вчинили злочин у
стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення
вироку або під час відбування покарання.

Залежно від характеру і тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого
діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе
або інших осіб, суд може застосувати такі види примусових заходів
медичного характеру: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в
примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із
звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного закладу з
посиленим наглядом; 4) госпіталізація до психіатричного закладу із
суворим наглядом (ст. 93 КК).

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого
примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення
застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам
або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.

Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів
медичного характеру здійснюється судом за заявою представника
психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку
психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії
лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або
припинення застосування таких примусових заходів.

Особи, до яких застосовано примусові заходи медичного характеру,
підлягають оглядові комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на
6 місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до
суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу.
В подальшому продовження застосовування примусового заходу медичного
характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6
місяців.

Примусове лікування – захід кримінально-правового примусу, що може бути
застосований судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які
вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я
інших осіб.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі чи обмеження волі
примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі
призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється в
спеціальних лікувальних закладах.

У ст. 96 КК вказуються особливості застосування примусового лікування до
осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для
здоров’я інших осіб.

Примусове лікування відрізняється від примусових заходів медичного
характеру: хворобою; можливістю застосування примусового лікування й за
місцем відбування покарання, а примусові заходи медичного характеру
тягнуть направлення особи, зазвичай, у спеціалізовані психіатричні
заклади; часом лікування.

До хвороб, які становлять небезпеку для здоров’я інших людей, належать
тяжкі інфекційні хвороби: проказа, холера, чума, туберкульоз легенів у
фазі розпаду тощо. Вказані хвороби мають різні форми перебігу,
заразливості, тому в кожному конкретному випадку суд повинен приймати
рішення про застосування примусового лікування на підставі висновку
судово-медичної експертизи.

Місце проведення примусового лікування залежить від виду призначеного
покарання. У разі покарання у виді позбавлення чи обмеження волі
примусове лікування проводять заклади медичної служби
кримінально-виконавчих установ, за інших видів покарання – спеціальні
лікувальні заклади.

79. Особливості кримінальної відповідальності та покарання
неповнолітніх. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня
2004 р. №5 „Про практику застосування судами України законодавства у
справах про злочини неповнолітніх”.

Неповнолітніми вважаються особи, які не досягли 18-річного віку. Серед
неповнолітніх у КК відокремлюється ще ряд категорій осіб, зокрема:
малолітні, тобто ті, які не досягли 14-річного віку, новонароджені діти,
діти, які не досягли 16-річного віку, тощо. Норми, спрямовані на
забезпечення нормального фізичного і психічного розвитку неповнолітніх,
вміщені в низці статей Загальної частини КК. До них належать ті, які:
регламентують вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність
(ст. 22); передбачають, що обставиною, яка пом’якшує покарання, є
вчинення злочину неповнолітнім (п. 3 ч. 1 ст. 66), а обставинами, які
обтяжують покарання, – вчинення злочину щодо малолітнього (п. 6 ч. 1 ст.
67) або з використанням малолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67).

Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути
застосовані до неповнолітнього.

Відповідно до ч. 1 ст. 98 це такі основні види покарання: 1) штраф; 2)
громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на
певний строк. На підставі ч. 2 ст. 98 КК до неповнолітнього можуть бути
застосовані й додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права
обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Застосування до осіб, які на час постановлення вироку не досягли
шістнадцятирічного віку, таких покарань, як громадські та виправні
роботи, а також арешту законом не передбачено.

Перелік видів покарань, визначений у ст. 98 КК, є вичерпним. Інші
основні та додаткові покарання до неповнолітніх не застосовуються,
навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття.

Згідно зі ст. 99 КК штраф застосовується лише до тих неповнолітніх, які
мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути
звернено стягнення. Відповідно п.12 постанови, суди повинні досліджувати
докази щодо наявності у неповнолітнього достатнього для сплати штрафу
доходу, коштів або майна та наводити у вироку відповідні мотиви
прийнятого рішення.

Суд визначає розмір штрафу неповнолітньому в межах від 30 (ч. 2 ст. 53
КК) до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 99
КК).

Громадські роботи згідно з ч. 1 ст. 100 КК призначаються неповнолітньому
у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин (не більше ніж
дві години на день) і полягають у виконанні ним у вільний від навчання
чи основної роботи час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких
визначають органи місцевого самоврядування.

Виправні роботи відповідно до ч. 2 ст. 100 КК призначаються
неповнолітнім у віці від 16 до 18 років, які мають постійну чи тимчасову
роботу, на строк від двох місяців до одного року за місцем роботи. Суд у
вироку визначає розмір відрахувань у дохід держави із заробітку
неповнолітнього засудженого в межах 5-10 %.

Арешт застосовується до неповнолітнього, який на момент постановлення
вироку досяг 16 років, на строк від 15 до 45 діб (ст. 101 КК).

Позбавлення волі на певний строк є найсуворішим покаранням, що може бути
призначене особам, яким на момент вчинення злочину не виповнилося 18
років. Це покарання має застосовуватися до таких осіб тільки тоді, коли
у суду є переконання, що застосування більш м’якого покарання не
сприятиме виправленню засудженого.

Згідно зі ст. 102 КК встановлено ряд особливостей призначення
неповнолітнім покарання у виді позбавлення волі. За вчинення вперше
злочину невеликої тяжкості позбавлення волі до неповнолітнього не
застосовується; за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості таке
покарання не може перевищувати двох років; за злочин середньої тяжкості
– чотирьох років; за тяжкий злочин – семи років; за особливо тяжкий – 10
років; за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням
людини життя, – 15 років. При призначенні покарання неповнолітньому за
сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення
волі не може перевищувати 15 років (ч. 2 ст. 103 КК).

Відповідно до ст. 64 КК довічне позбавлення волі до особи, котра вчинила
злочин у віці до 18 років, не застосовується.

Звільнення неповнолітніх від покарання з випробуванням застосовується на
тих же підставах, що й дорослих (статті 75-78 КК), з урахуванням
особливостей, визначених у ст. 104 КК. Таке звільнення допускається лише
в разі засудження неповнолітнього до позбавлення волі (ч. 2 ст. 104 КК).

Тривалість іспитового строку встановлюється в межах від одного до двох
років (ч. 3 ст. 104 КК) з урахуванням визначеного судом строку
позбавлення волі, а також даних про особу засудженого й інших обставин
справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 104 КК у разі звільнення неповнолітнього від
відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу,
за її згодою або на її прохання, обов’язок наглядати за засудженим та
провадити з ним виховну роботу.

Згідно п.18 постанови, якщо санкцією закону, за яким засуджується
неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік
підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє
його від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових
заходів виховного характеру, або відповідно до ст. 7 КПК закриває справу
і звільняє його від кримінальної відповідальності, або постановляє
обвинувальний вирок і звільняє засудженого від покарання.

80. Примусові заходи виховного характеру. Постанова Пленуму Верховного
Суду України від 31 травня 2002 р. № 6 „Про практику розгляду судами
справ про застосування примусових заходів виховного характеру”.

Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримінальної
відповідальності: 1) звільнення від кримінальної відповідальності із
застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97); 2)
звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням
строків давності (ст. 106).

Відповідно до чинного законодавства примусові заходи виховного характеру
можуть застосовуватися до особи, яка у віці від 14 до 18 років вчинила
злочин невеликої або середньої тяжкості, а також до особи, котра у
період від 11 років до досягнення віку, з якого може наставати
кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що
підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК.

Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовуються:

1) у разі прийняття судом рішення про звільнення неповнолітнього від
кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК;

2) до особи, котра до досягнення віку, з якого може наставати
кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння (ч. 2
ст. 97 КК);

3) при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст.
105 КК.

Звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі
ч. 1 ст. 97 КК може мати місце лише при вчиненні ним уперше злочину
невеликої тяжкості і за умови, що його виправлення можливе без
застосування покарання. Якщо неповнолітній ухиляється від застосованих
до нього примусових заходів виховного характеру, вони скасовуються
судом, а неповнолітній притягується до кримінальної відповідальності.

Звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових
заходів виховного характеру на підставі ч. 1 ст. 105 КК можливе у разі
вчинення ним злочину невеликої або середньої тяжкості за умови, що його
щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка свідчать про те, що на
момент постановлення вироку він не потребує застосування покарання.

У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи
виховного характеру: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і
встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) передання
неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заступають, чи під
нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також
окремих громадян на їхнє прохання; 4) покладення на неповнолітнього,
який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток,
обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; 5) направлення
неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і
підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох
років.

Під обмеженням дозвілля і встановленням особливих вимог щодо поведінки
неповнолітнього слід розуміти: обмеження перебування поза домівкою в
певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди
органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи
роботи, виїжджати в іншу місцевість; вимогу продовжити навчання, пройти
курс лікування при хворобливому потягу до спиртного або вживанні
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів; тощо (п.5
постанови).

Передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють,
допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити
позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його
поведінкою. Під особами, які заміняють батьків, слід розуміти
усиновителів, опікунів і піклувальників.

Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного чи трудового колективу
можлива тільки за згодою цього колективу. Неповнолітній може бути
переданий і під нагляд окремих громадян на їх прохання. Як педагогічний
чи трудовий колектив, так і окремий громадянин зобов’язані при цьому
здійснювати виховний вплив на нього та постійний контроль за його
поведінкою.

Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків чи
осіб, які їх заміняють, або окремих громадян, суд повинен виходити з
даних, що їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під
нагляд батька або матері, які позбавлені батьківських прав, а також
батьків чи інших осіб, котрі через свою поведінку не здатні позитивно
впливати на нього.

Неповнолітній може бути переданий під нагляд педагогічного колективу
навчального закладу тільки за місцем навчання, а трудового колективу –
за місцем роботи за наявності даних про те, що цей колектив спроможний
здійснювати належний контроль за поведінкою неповнолітнього та позитивно
впливати на його виховання.

Покладення обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки як примусовий
захід виховного характеру може застосовуватись лише до неповнолітнього,
який досяг 15 років і має власне майно, кошти або заробіток.

До спеціальних навчально-виховних установ, передбачених п. 5 ч. 2 ст.
105 КК, направляються неповнолітні, котрі вийшли з-під контролю батьків
чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть
бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного
характеру. У ці установи не можуть направлятись особи, визнані
інвалідами, а також ті, яким згідно з висновком відповідних спеціалістів
перебування в таких установах протипоказане за станом здоров’я (п.8
постанови).

До спеціальних навчально-виховних установ належать загальноосвітні школи
соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації.
Статус зазначених установ визначений Законом від 24 січня 1995 р. „Про
органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для
неповнолітніх”. Мережа цих установ і положення про них затверджені
постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 р. № 859 (зі
змінами, внесеними постановою від 11 серпня 1995 р. № 646).

Неповнолітній, якого направлено до загальноосвітньої школи соціальної
реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, за своїм
правовим статусом є учнем з обмеженнями, передбаченими положеннями про
ці навчально-виховні установи.

Слід мати на увазі, що згідно зі ст. 8 Закону до загальноосвітньої школи
соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14
років включно, а до професійного училища соціальної реабілітації – від
14 років.

Учні тримаються в зазначених установах у межах установленого судом
строку, але не більше трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної
реабілітації – до досягнення ними 14, у професійних училищах соціальної
реабілітації – 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для
завершення навчального року або професійної підготовки) за рішенням суду
– відповідно 15 і 19 років.

Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15
років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем
знаходження зазначеної установи за правилами, передбаченими статтями
409, 411 КПК, можуть бути переведені до професійного училища соціальної
реабілітації. В таких випадках загальний строк перебування учня у
спеціальних навчально-виховних установах теж не може перевищувати трьох
років.

Дострокове звільнення зі спеціальної навчально-виховної установи учня,
який довів своє виправлення, провадиться на підставі постанови судді
районного (міського) суду за клопотанням ради загальноосвітньої школи чи
професійного училища за місцем їх знаходження. До клопотання має бути
долучена особиста справа учня з даними, що характеризують його ставлення
до навчання і праці, а також поведінку за весь час перебування у
загальноосвітній школі або професійному училищі соціальної реабілітації.

Згідно п.4 постанови перелік примусових заходів виховного характеру (ч.
2 ст. 105 КК) є вичерпним. Поряд із застосуванням одного чи кількох із
них суд може в передбаченому законом порядку призначити неповнолітньому
вихователя.

.

Питання із „Особливої частини

кримінального права” з відповідями

1. Поняття та система Особливої частини кримінального права. Наукові
основи кваліфікації злочинів.

Особлива частина кримінального права – це система норм, що встановлюють,
які саме конкретні суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність) є
злочинами, та які види покарань і в яких межах можуть бути застосовані
до осіб, що їх вчинили. Норми Особливої частини розташовані за певною
системою та у певній послідовності в окремих двадцяти розділах КК
України, у межах статей 109–447.

Система Особливої частини кримінального права побудована головним чином
за родовими об’єктами злочинів. Назви відповідних розділів Особливої
частини КК здебільшого прямо вказують на цей об’єкт (наприклад, розділ І
називається «Злочини проти основ національної безпеки України», а тому
родовим об’єктом усіх злочинів, передбачених цим розділом, є основи
національної безпеки). Систематизація всіх злочинів за їх родовим
об’єктом має важливе значення. Насамперед, сама система побудована таким
чином, щоб забезпечити виконання завдань, визначених у ч. 1 ст. 1 КК.

Всі норми Особливої частини КК за своїм змістом поділяються на три
групи: 1) заборонювальні (забороняють певні суспільно небезпечні діяння
під загрозою застосування кримінального покарання за їх вчинення,
наприклад, ч. 1 ст. 109 КК); 2) роз’яснювальні (розкривають значення
деяких понять і термінів, що вживаються у кримінальному законі,
наприклад, ч. 1 ст. 401 КК); 3) заохочувальні (встановлюють умови
звільнення особи від кримінальної відповідальності за конкретний злочин,
наприклад, ч. 3 ст. 263 КК).

Норми Загальної та Особливої частини кримінального права як певні
підсистеми КК перебувають у щільній і нерозривній єдності. При
кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов’язаних зі звільненням від
кримінальної відповідальності та покарання, можуть застосовуватися
водночас норми обох частин.

Кваліфікувати злочин – означає встановити повну відповідність його ознак
ознакам норми, що передбачає відповідальність за вчинення саме цього
злочину. Тобто, кваліфікація злочину полягає у пошуку (визначенні)
статті (статей, їх частини або пунктів) КК, яка передбачає
відповідальність за скоєне суспільно небезпечне діяння. Термін
“кваліфікація” походить від латинських слів – “qualis” (якість, який за
якістю) та “facio” (роблю). У буквальному перекладі кваліфікація означає
визначення якості, оцінку.

Отже, кваліфікація злочину – це встановлення та юридичне закріплення
точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу
злочину, передбаченого кримінальним законом. У процесі кваліфікації
встановлюються фактичні обставини, що мають значення для кваліфікації
(фактичний склад злочину), здійснюється їх співставлення з юридичним
складом злочину, задіюється правосвідомість особи, яка репрезентує
правозастосовчий орган і відбувається тлумачення кримінального закону.
Все це загалом має вплинути на висновок щодо відповідності фактичних
обставин скоєного діяння юридичному складу злочину. Кваліфікація
втілюється у формулі кваліфікації (сукупності літерних і цифрових
позначень, які вказують на кримінально-правові норми, що підлягають
застосуванню). Значення формули кваліфікації полягає в тому, що за її
допомогою можна здійснити стисле й точне посилання на закон про
кримінальну відповідальність і скоротити обсяг процесуальних документів.

Із Загальної частини КК у формулі кваліфікації злочинів застосовуються
тільки такі норми: ч. 1 ст. 14 (готування до злочину); ч. 2 ст. 15
(закінчений замах); ч. 3 ст. 15 (незакінчений замах); ч. 3 ст. 27
(організатор); ч. 4 ст. 27 (підбурювач); ч. 5 ст. 27 (пособник). Дії
виконавця злочину ніколи не кваліфікують за будь-якою з частин ст. 27
КК.

Із Особливої частини КК у формулі кваліфікації злочинів застосовуються
тільки статті (частини статей), що містять заборонювальні норми
(наприклад, ч. 1 ст. 115, ч. 3 ст. 185, ст. 257). Не застосовуються у
формулі кваліфікації злочинів роз’яснювальні та заохочувальні норми.

Наукові основи кваліфікації злочинів передбачають: а) глибоке вивчення
та розуміння особою, яка застосовує кримінально-правові норми, засад
кримінального права, кримінально-правової політики держави та
судово-слідчої практики; б) правильне з’ясування та витлумачення змісту
кримінального закону, всіх ознак конкретної кримінально-правової норми;
в) повне та всебічне дослідження фактичних ознак вчиненого суспільно
небезпечного діяння; г) застосування правил кваліфікації злочинів,
вироблених теорією та практикою, при обґрунтованому поєднанні ознак
злочину, що встановлені законом, з ознаками вчиненого діяння.

2. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного
ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК).

Стаття складається з трьох частин, які містять заборонювальні норми.
Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини з охорони основ
національної безпеки України (відповідно до Закону України «Про основи
національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. національна безпека
визначається як рівень захищеності життєво важливих інтересів людини і
громадянина, суспільства і держави, за якого забезпечується сталий
розвиток суспільства). Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні
відносини, що забезпечують внутрішню безпеку, захист конституційного
ладу та державної влади в країні. Конституційний лад – це встановлений
конституційно-правовими нормами устрій державних і суспільних
інститутів. Державна влада – це сформована на підставі Конституції та
законів України система органів, які уособлюють собою владу глави
держави, законодавчу, виконавчу і судову владу, а також органів
місцевого самоврядування та деяких інших незалежних органів.

Об’єктивна сторона злочину виражається в чотирьох формах: 1) дії,
вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу
або захоплення державної влади – це, наприклад, створення з вказаною
метою не передбачених законодавством воєнізованих або збройних формувань
чи груп, захоплення й утримання будівель чи споруд, що належать органам
влади, фактичне створення незаконних органів державної влади тощо; 2)
змова про вчинення таких дій (ч. 1 ст. 109) – це умисна угода двох або
більше осіб про спільні насильницькі дії, спрямовані на зміну чи
повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; 3)
публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або до захоплення державної влади – це завжди активний вплив на
невизначену кількість людей, що має публічний характер, наприклад,
проголошення таких закликів на мітингу, демонстрації, зборах тощо); 4)
розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ч. 2 ст.
109) – це ознайомлення з такими матеріалами інших осіб або створення
умов для такого ознайомлення (приміром, поширення книг, розклеювання
листівок тощо).

Злочин є закінченим з моменту вчинення будь-якої з передбачених дій,
спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або
на захоплення державної влади (він може бути з усіченим складом в разі
змови про вчинення таких дій або

з формальним складом – в усіх інших випадках).

Суб’єкт злочину загальний, тобто фізична, осудна особа, яка досягла
16-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і
спеціальною метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу
або захоплення державної влади.

Кваліфікуючими ознаками передбачених у ч. 2 ст. 109 дій (ч. 3 ст. 109
КК), є: 1) вчинення їх особою, яка є представником влади (наприклад,
народним депутатом, головою суду, працівником прокуратури); 2) вчинення
цих самих дій повторно (тобто хоча б у другий раз, незалежно від того,
чи була особа засуджена за перший злочин); 3) вчинення їх організованою
групою; 4) здійснення їх з використанням засобів масової інформації
(наприклад, по телебаченню, у радіопрограмі, в газеті, в Інтернеті
тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 109 – позбавлення волі на строк від 5
до 10 років; за ч. 2 ст. 109 – обмеження волі на строк до

3 років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 109 –
обмеження волі на строк до 5 років або позбавлення волі на той самий
строк.

3. Державна зрада (ст. 111 КК).

Стаття складається з двох частин, серед яких перша містить
заборонювальну норму, а друга – заохочувальну. Родовим об’єктом злочину
є суспільні відносини з охорони основ національної безпеки України.
Безпосереднім об’єктом злочину є зовнішня безпека України, її
суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність,
обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека.
Суверенітет держави – це верховенство державної влади, її самостійність
на національному рівні та незалежність у міжнародних відносинах.
Територіальна цілісність держави – це непорушність та єдність
взаємозв’язку між всіма складовими адміністративно-територіальними
одиницями держави. Територіальна недоторканність держави – це
захищеність території держави в межах існуючих кордонів від будь-яких
злочинних посягань. Обороноздатність передбачає стан готовності держави
до захисту від зовнішньої збройної агресії або збройного конфлікту.
Державна безпека – це стан захищеності інтересів держави від внутрішніх
і зовнішніх загроз у всіх сферах життєдіяльності країни. Предметом
злочину у формі шпигунства є відомості, що становлять державну таємницю,
вичерпний перелік яких подано в Законі України «Про державну таємницю»
від 21 січня 1994 р. (у редакції Закону України від 21 вересня 1999 р.).

Об’єктивна сторона злочину виявляється у трьох формах: 1) перехід на бік
ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, який
полягає у так званих фізичному переході (перехід до ворога через лінію
фронту, вступ на службу в армію ворожої держави, участь за її завданням
у бойових діях проти України тощо) та інтелектуальному переході
(виконання доручень ворога або сприяння агентам ворожої держави на
території України тощо); 2) шпигунство, тобто передача чи збирання з
метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їхнім
представникам відомостей, що становлять державну таємницю; 3) надання
іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в
проведенні підривної діяльності проти України (будь-яка допомога у
проведенні підривної діяльності на території України).

Воєнний стан – це особливий правовий режим (політико-економічна
ситуація), що вводиться в Україні або в її окремих місцевостях у разі
збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України, й територіальній цілісності. Збройний конфлікт має самостійне
правове значення, якщо він відбувається поза межами воєнного стану – у
разі фактичного початку воєнних дій, але ще до оголошення воєнного
стану, або взагалі у мирний час.

Злочин є закінченим з моменту виконання в інтересах ворога певних дій на
шкоду Україні (у першій формі) або з моменту початку збирання
відомостей, що становлять державну таємницю, чи з моменту їх передачі (у
другій формі), або з моменту фактичного надання допомоги іноземній
державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в
проведенні підривної діяльності проти України (у третій формі). Це –
злочин з формальним складом.

Суб’єкт злочину спеціальний (тільки громадянин України, який досяг
16-річного віку). Саме за цим елементом складу злочину державна зрада
головним чином відмежовується від шпигунства (ст. 114 КК), в якому
суб’єктом виступає тільки іноземець або особа без громадянства.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, за якого
особа усвідомлює, що її діяння вчиняються на шкоду зовнішній та
внутрішній безпеці України, і бажає їх здійснити.

Частина 2 ст. 111 передбачає заохочувальну норму, відповідно до якої
звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо
він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної
організації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно
заявив органам державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане
завдання.

Покарання за злочин: позбавлення волі на строк від 10 до 15 років.

4. Посягання на державного чи громадського діяча (ст. 112 КК).

Стаття складається з однієї частини, яка містить заборонювальну норму.
Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини з охорони основ
національної безпеки України. Безпосереднім об’єктом злочину є безпека
держави у політичній сфері (у сфері здійснення вищої державної влади та
у сфері діяльності політичних партій). Додатковим необхідним
безпосереднім об’єктом злочину є життя людини. Потерпілим від злочину
може бути тільки державний чи громадський діяч, обраний (призначений) на
посаду у встановленому Конституцією і законами України порядку
(Президент України, Голова Верховної Ради України, народний депутат
України, Прем’єр-міністр України, член Кабінету Міністрів України,
Голова чи суддя Конституційного Суду України або Верховного Суду
України, або вищих спеціалізованих судів України, Генеральний прокурор
України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова
Рахункової палати, Голова Національного банку України, керівник
політичної партії). Перелік осіб, які можуть бути потерпілими відповідно
до ст. 112, є вичерпним.

Об’єктивна сторона злочину полягає у посяганні на життя державного діяча
чи керівника політичної партії. Посягання на життя означає вбивство або
замах на вбивство державного чи громадського діяча (наприклад,
здійснення пострілу, кидання гранати, вкладення радіоактивних речовин у
робоче крісло, не вчинення необхідної медичної процедури тощо). Для
застосування ст. 112 слід обов’язково встановити, що посягання на життя
вчинюється у зв’язку з державною чи громадською діяльністю потерпілих.

Злочин є закінченим з моменту безпосереднього здійснення замаху на
вбивство (усічений склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і
спеціальним мотивом – бажанням припинити державну чи громадську
діяльність певної особи або помстою за таку діяльність.

Покарання за злочин: позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або
довічне позбавлення волі.

5. Умисне вбивство (ст. 115 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми. Вона
передбачає відповідальність за умисне вбивство без кваліфікуючих ознак
(ч. 1 ст. 115) та умисне вбивство з кваліфікуючими ознаками (ч. 2 ст.
115). Закон визначає вбивство як умисне протиправне заподіяння смерті
іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК). Самогубство або замах на самогубство
злочином не вважається.

За суб’єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115–118) і
вбивство через необережність (ст. 119). Своєю чергою, умисні вбивства
поділяються за ступенем суспільної небезпеки (тяжкості)

на три види: просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих чи
пом’якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115); кваліфіковане вбивство, тобто
вчинене за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115), і привілейоване вбивство,
тобто вчинене за пом’якшуючих обставин (статті 116–118). Спеціальні
питання кваліфікації та призначення покарання за вбивства, тлумачення
окремих термінів і понять, відмежування вбивств від інших злочинів
розкриваються в постанові Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого
2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та
здоров’я особи».

Родовим і безпосереднім об’єктом злочину є життя особи – особлива форма
існування людини, що характеризується цілісністю та здатністю до
самоорганізації; це найважливіше благо, яке, у разі смерті людини, не
може бути відновлено. Початком життя вважається початок фізіологічних
пологів. Кінцевим моментом життя визнається настання біологічної смерті,
коли починаються незворотні процеси розпаду клітин головного мозку та
центральної нервової системи. Життя людини, відповідно до ст. 3
Конституції України, є найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27
Основного Закону наголошується, що кожна людина має невід’ємне право на
життя і ніхто не може свавільно позбавити людину життя.

Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням – посяганням на
життя іншої особи, спрямованим на порушення функцій чи анатомічної
цілісності життєво важливих органів іншої людини; 2) наслідками у
вигляді біологічної смерті потерпілого; 3) причинним зв’язком між
указаним діянням та наслідками.

Суспільно небезпечне діяння при вбивстві може виявлятись у дії
(наприклад, удар ножем, постріл із пістолета, скидання з висоти, давання
отрути тощо) або бездіяльності (наприклад, батьки з метою позбавити
немовля життя тривалий час не годують його, медичний працівник із тією ж
метою не виконує свої професійні обов’язки щодо хворого тощо).

Злочин є закінченим з моменту настання біологічної смерті потерпілого
(матеріальний склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку (за
вбивства, передбачені статтями 115–117) або 16-річного віку (за
вбивства, передбачені статтями 118 і 119).

Суб’єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у формі
умислу (прямого або непрямого).

Мотив і мета злочину підлягають з’ясуванню, оскільки у ряді випадків
вони є кваліфікуючими ознаками цього злочину.

Злочин, передбачений ст. 119, вчиняється тільки з необережності.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з
моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для
кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

Умисне вбивство без обтяжуючих і пом’якшуючих обставин (просте вбивство)
– ч. 1 ст. 115 – має місце в тих випадках, коли у вчиненому відсутні
ознаки вбивств, передбачених ч. 2 ст. 115, статтями 116–118. За ч. 1 ст.
115 кваліфікуються вбивства, вчинені в обопільній сварці чи бійці або з
помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками
винного з потерпілим (також судова практика відносить сюди умисне
вбивство зі співчуття чи на прохання потерпілого).

Умисне вбивство за обтяжуючих обставин (кваліфіковане вбивство) – ч. 2
ст. 115. Воно має місце в тих випадках, коли встановлено хоча б одну з
ознак, передбачених у пунктах 1–13 ч. 2 ст. 115.

Якщо в діях винної особи таких ознак вбачається декілька, то всі вони
мають отримувати самостійну правову оцінку за відповідним пунктом ч. 2
ст. 115.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115) передбачає, що
позбавлення їх життя охоплювалося єдиним умислом винного. Для такої
кваліфікації не має значення, яким мотивом керувався винний і чи був він
однаковим при позбавленні життя кожного з потерпілих. Якщо ці мотиви
передбачені як кваліфікуючі ознаки, дії винного додатково кваліфікуються
і за відповідними пунктами ч. 2 ст. 115 КК. Наявність розриву в часі при
реалізації єдиного умислу на вбивство двох або більше осіб значення для
кваліфікації злочину за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК не має.

Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного
перебувала у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115), має місце тоді, коли
винний умисно позбавляє життя особу, якій не виповнилося 14 років (ця
кваліфікуюча ознака наявна тоді, коли винний достовірно знав, що
потерпілий є малолітнім, або припускав це, або за обставинами справи
повинен був і міг це усвідомлювати), або жінку, яка завідомо для винного
справді перебувала у стані вагітності.

Умисне вбивство заручника (п. 3 ч. 2 ст. 115) має місце за умови, що
потерпілий був заручником (тобто особою, яка була захоплена чи трималася
з метою спонукати її родичів, державну або іншу установу, підприємство
чи організацію, фізичну або службову особу до вчинення чи утримання від
вчинення будь-якої дії як умови звільнення) і винна особа це
усвідомлювала. Дії кваліфікуються як умисне вбивство заручника незалежно
від того, чи була винна особа причетною до вчинення злочину,
передбаченого ст. 147 КК. Водночас мотив такого вбивства повинен мати
зв’язок із цим злочином.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115),
має місце тоді, якщо винний, позбавляючи потерпілого життя,
усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних (через заподіяння
великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, мучення,
зокрема з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних
речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, тощо), психічних чи
моральних (зганьбленням честі, приниженням гідності, заподіянням тяжких
душевних переживань, глумлінням тощо) страждань, а також якщо воно було
поєднане із глумлінням над трупом або вчинювалося в присутності близьких
потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім
особливих психічних чи моральних страждань.

Не можна кваліфікувати умисне вбивство за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК на тій
підставі, що винна особа в подальшому з метою приховання цього злочину
знищила або розчленувала труп.

Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб
(п. 5 ч. 2 ст. 115), передбачає, що винний, здійснюючи умисел на
позбавлення життя певної особи, усвідомлював, що застосовує такий спосіб
убивства, який є небезпечним для життя не тільки цієї особи, а й інших
людей. При цьому небезпека для життя інших людей має бути реальною. Якщо
при умисному вбивстві, вчиненому небезпечним для життя багатьох осіб
способом, позбавлено життя й іншу особу (інших осіб), злочин
кваліфікується за пунктами 1 і 5 ч. 2 ст. 115 КК, а якщо заподіяно шкоду
її (їх) здоров’ю, – за п. 5 ч. 2 ст. 115 КК та відповідними статтями КК,
що передбачають відповідальність за умисне заподіяння тілесних
ушкоджень.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115) здійснюється за
умови, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у
зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти
грошима, коштовностями, цінними паперами, майном тощо), одержати чи
зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків
(одержати спадщину, позбутися боргу, звільнитися від платежу тощо) або
досягти іншої матеріальної вигоди. При цьому не має значення, чи одержав
винний ту вигоду, яку бажав одержати внаслідок убивства, а також коли
виник корисливий мотив – до початку чи під час вчинення цього злочину.
Як учинене з корисливих мотивів слід кваліфікувати й умисне вбивство з
метою подальшого використання органів чи тканин людини в певних
корисливих цілях (для трансплантації, незаконної торгівлі тощо).

У разі вчинення умисного вбивства під час розбійного нападу, вимагання,
незаконного заволодіння транспортним засобом, дії винного кваліфікуються
за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК і статтею, якою передбачена відповідальність за
злочинне заволодіння майном (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 262,
ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 3 ст. 289 КК).

Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115) матиме місце
лише у випадку, коли винний позбавляє іншу особу життя внаслідок явної
неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами
співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої причини з
використанням малозначного приводу. Якщо крім убивства з хуліганських
мотивів винний вчинив ще й інші хуліганські дії, що супроводжувались
особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене кваліфікується за
п. 7 ч. 2 ст. 115 і за відповідною частиною ст. 296 КК.

Не можна кваліфікувати як вчинене з хуліганських мотивів умисне вбивство
під час сварки чи бійки, яку розпочав сам потерпілий, а так само з
ревнощів, помсти чи інших мотивів, що виникли на ґрунті особистих
стосунків, навіть якщо при цьому було порушено громадський порядок.

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією
особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115)
передбачає, що злочин вчинено з метою не допустити чи перепинити
правомірну діяльність потерпілого у зв’язку з виконанням ним зазначеного
обов’язку, змінити характер останньої, а так само з мотивів помсти за
неї незалежно від часу, що минув з моменту виконання потерпілим своїх
обов’язків до вбивства.

Виконання службового обов’язку – це діяльність особи, яка входить до
кола її повноважень, а громадського обов’язку – здійснення спеціально
покладених на особу громадських повноважень чи вчинення інших дій в
інтересах суспільства або окремих громадян (наприклад, перепинення
правопорушення, повідомлення органів влади про злочин або про готування
до нього). Близькі родичі в розумінні п. 8 ч. 2 ст. 115 КК – це батьки,
один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки (п. 11
ст. 32 КПК).

Умисне вбивство або замах на вбивство державного чи громадського діяча,
працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів, члена
громадського формування з охорони громадського порядку і державного
кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи
присяжного або їх близьких родичів, захисника чи представника особи або
їх близьких родичів, начальника військової служби чи іншої особи, яка
виконує обов’язки з військової служби, представника іноземної держави
або іншої особи, яка має міжнародний захист, за наявності відповідних
підстав належить кваліфікувати тільки за статтями 112, 348, 379, 400, ч.
4 ст. 404, ст. 443 КК. Якщо ж умисне вбивство зазначених осіб чи замах
на нього вчинені за інших обтяжуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 115
КК, дії винної особи додатково кваліфікуються і за відповідними пунктами
цієї статті.

Умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його
вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115) кваліфікується за цією нормою, незалежно
від того, чи був винний причетним до злочину, який приховується. Якщо
він вчинив умисне вбивство з метою приховати раніше вчинений ним злочин,
його дії кваліфікуються за тією статтею КК, якою передбачено
відповідальність за приховуваний злочин, та за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК. Дії
винного, який вчинив умисне вбивство з метою приховати злочин іншої
особи, додатково кваліфікувати ще й за ст. 396 КК не потрібно. Якщо
вбивство з метою приховання злочину, вчиненого іншою особою, було
заздалегідь обіцяне, відповідальність настає за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК і
за пособництво в тому злочині, який приховувався.

Умисне вбивство, поєднане зі зґвалтуванням потерпілої особи або
насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним
способом (п. 10 ч. 2 ст. 115), має місце в процесі вчинення зазначених
злочинів чи одразу ж після них. При цьому злочинні дії кваліфікуються і
за ч. 4 ст. 152 чи ч. 3 ст. 153 КК або ще й за відповідною частиною ст.
15 КК. Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом
також тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК.

У випадках, коли особу було умисно вбито через певний час після її
зґвалтування чи насильницького задоволення з нею статевої пристрасті
неприродним способом з метою їх приховання, дії винного кваліфікуються
за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст. 152 або
ст. 153 та п. 9 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115), – це умисне
позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за
дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму
наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець
зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити в
інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру
або ж не вчинювати їх.

Якщо замовлення умисного вбивства мало форму угоди, відповідальність за
п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає незалежно від того, коли були вчинені
обіцяні виконавцеві дії – до чи після вбивства, виконав чи не виконав
замовник свою обіцянку, збирався він це робити чи ні.

До дій матеріального характеру, зокрема, належать сплата виконавцеві
винагороди за вчинення вбивства, передача чи збереження прав на майно,
звільнення від майнових зобов’язань тощо. Під діями нематеріального
характеру розуміються будь-які дії, вчинення чи невчинення яких
безпосередньо не пов’язане з матеріальними інтересами виконавця
вбивства. У випадках, коли умисне вбивство на замовлення вчинюється з
метою одержання від замовника грошей, матеріальних цінностей чи інших
вигод матеріального характеру (тобто з корисливих мотивів), дії
виконавця кваліфікуються за пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи
повинен визнаватись або підбурювачем, або організатором злочину (якщо
тільки він не є його співвиконавцем). Його дії належить кваліфікувати за
відповідною частиною ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності до
того підстав – і за іншими пунктами цієї статті (наприклад, за п. 6 –
якщо виконавець позбавив особу життя з метою одержання вигод
матеріального характеру, за п. 12 – коли вбивство було замовлено групі
осіб). Дії замовника умисного вбивства, який одночасно був і
співвиконавцем цього злочину, кваліфікуються за пунктами 11 і 12 ч. 2
ст. 115 КК як умисне вбивство, вчинене на замовлення за попередньою
змовою групою осіб, а за наявності до того підстав – і за іншими
пунктами цієї статті.

Якщо замовник, який не є співвиконавцем убивства, керувався корисливими,
а виконавець – іншими мотивами, дії замовника кваліфікуються за
відповідною частиною ст. 27, пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК.
Відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає лише у випадках, коли
замовляється саме умисне вбивство особи, а не якийсь інший насильницький
злочин щодо неї. Якщо замовник доручив заподіяти потерпілому тілесні
ушкодження, а виконавець умисно вбив його, замовник несе
відповідальність за співучасть у тому злочині, який він організував чи
до вчинення якого схилив виконавця, а останній – за той злочин, який він
фактично вчинив.

У разі, коли виконавець погодився позбавити потерпілого життя, але з
причин, що не залежали від його волі, умисел на вбивство до кінця не
довів, дії замовника залежно від конкретних обставин справи
кваліфікуються як співучасть у готуванні до умисного вбивства на
замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину.

Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2
ст. 115), передбачає, що в позбавленні потерпілого життя брали участь
декілька осіб (дві і більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину,
домовилися про спільне його виконання.

За цей злочин несуть відповідальність і ті особи, котрі хоча й не
вчинювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому,
але будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом,
спрямованим на позбавлення потерпілого життя, виконали хоча б частину
того обсягу дій, який група вважала необхідним для реалізації цього
умислу. З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного
умислу осіб, що вчинюють убивство за попередньою змовою, до таких дій
належать: застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з
метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник,
скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть; подолання опору
потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим
співучасником; усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації
заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно
ускладнюють це надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть
потерпілому, конкретної допомоги під час учинення вбивства (у вигляді
порад, передачі зброї тощо); ведення спостереження за потерпілим, іншими
особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його
вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу тощо.

Якщо учасники групи діяли узгоджено щодо декількох осіб, хоча кожен із
них позбавив життя одного потерпілого, дії кожного зі співучасників
розглядаються як умисне вбивство двох або більше осіб, вчинене за
попередньою змовою, і кваліфікується за пунктами 1 і 12 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене організованою групою, також кваліфікується за
п. 12 ч. 2 ст. 115 КК. У разі, коли група осіб, яка вчинила за
попередньою змовою умисне вбивство, являла собою злочинну організацію,
озброєну банду, терористичну групу чи терористичну організацію, не
передбачене законом воєнізоване або збройне формування, організовану
групу, створену з метою тероризування у виправних установах засуджених
чи нападу на адміністрацію цих установ, відповідальність учасників групи
настає за п. 12 ч. 2 ст. 115 та відповідно за ч. 1 ст. 255, ст. 257, ч.
3 або ч. 4 ст. 258, ч. 5 ст. 260, ст. 392 КК.

Умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за
винятком убивства, передбаченого статтями 116–118 цього Кодексу (п. 13
ч. 2 ст. 115), передбачає, що відповідальність за повторне умисне
вбивство настає незалежно від того, чи була винна особа раніше засуджена
за перший злочин, вчинила вона закінчене вбивство чи готування до нього
або замах на нього, була вона виконавцем чи іншим співучасником злочину.

Якщо винний не був засуджений за раніше вчинене вбивство чи готування до
нього або замах на нього, ці його дії підлягають самостійній
кваліфікації, а повторно вчинене вбивство кваліфікується за п. 13 ч. 2
ст. 115 КК. Окремо кваліфікуються діяння й у випадках, коли спочатку
було вчинено закінчене умисне вбивство, а потім – готування до такого ж
злочину чи замах на нього. При вчиненні декількох умисних убивств за
обтяжуючих обставин, передбачених різними пунктами ч. 2 ст. 115 КК, дії
винного кваліфікуються за цими пунктами та за п. 13 ч. 2 зазначеної
статті з урахуванням повторності. Вбивство не може кваліфікуватися за п.
13 ч. 2 ст. 115 КК, коли судимість за раніше вчинене вбивство знята чи
погашена в установленому законом порядку, коли на момент вчинення нового
злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за перший
злочин, а у випадку, передбаченому ч. 4 ст. 49 КК, – коли особа була
звільнена судом від кримінальної відповідальності у зв’язку із
закінченням строків давності.

Під раніше вчиненим умисним вбивством розуміються не тільки вбивства,
кваліфіковані за ст. 115 КК 2001 р. чи статтями 94 і 93 КК 1960 р., а й
убивства, відповідальність за які передбачена іншими статтями КК (статті
112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК 2001 р. чи відповідні
статті КК 1960 р.).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 115 – позбавлення волі на строк від 7
до 15 років; за ч. 2 ст. 115 – позбавлення волі на строк від 10 до 15
років або довічне позбавлення волі, з конфіскацією майна у випадку,
передбаченому п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

6. Види умисного вбивства за пом’якшуючих обставин (статті 116–118 КК).

До привілейованих видів умисного вбивства, тобто умисних вбивств,
вчинених за пом’якшуючих обставин, належать: 1) умисне вбивство, вчинене
у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК); 2) умисне вбивство
матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК); 3) умисне вбивство при
перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів,
необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК).

Цим видам умисних вбивств властиві загальні ознаки умисного вбивства
(див. ст. 115), проте кожний з них має свою відповідну специфіку, яка
розкривається в кримінально-правових нормах і постанові Пленуму
Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в
справах про злочини проти життя та здоров’я особи».

Умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116
КК). Цей вид умисного вбивства характеризується проявом не лише умислу,
а й особливого емоційного стану винного – його сильним душевним
хвилюванням (фізіологічним афектом), тобто короткочасною інтенсивною
емоцією, яка значною мірою знижувала здатність особи усвідомлювати свої
дії або керувати ними. Від фізіологічного афекту слід відрізняти афект
патологічний, що виключає осудність суб’єкта.

Необхідною умовою кваліфікації дій винного за ст. 116 є сильне душевне
хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства,
систематичного знущання чи тяжкої образи з боку потерпілого. Насильство
може бути як фізичним (заподіяння тілесних ушкоджень або побоїв,
незаконне позбавлення волі тощо), так і психічним (наприклад, погроза
завдати фізичної, моральної чи майнової шкоди). До тяжкої образи слід
відносити явно непристойну поведінку потерпілого, що особливо принижує
гідність чи ганьбить честь винного або близьких йому осіб. Якщо вбивство
вчинене після того, коли стан сильного душевного хвилювання минув, дії
винного слід кваліфікувати за ст. 115. Протиправна поведінка потерпілого
в такому разі може бути визнана обставиною, яка пом’якшує покарання.

Склад злочину, передбаченого ст. 116, має місце лише у випадку, якщо
умисел на вбивство виник раптово у стані фізіологічного афекту, і був
виконаний, коли винний ще перебував у такому стані.

Покарання за цей злочин: обмеження волі на строк до 5 років або
позбавлення волі на той самий строк.

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК). Таке
умисне вбивство вчиняється тільки матір’ю щодо своєї власної
новонародженої дитини, якщо це відбувається під час пологів або одразу ж
після них. Протягом певного нетривалого проміжку часу особливий
психічний і фізичний стан жінки послаблює її здатність керувати своїми
діями. Вчинення цих дій через деякий час після пологів за відсутності
кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 115, тягне відповідальність
за ч. 1 зазначеної статті.

Співучасники у вбивстві матір’ю своєї новонародженої дитини несуть
кримінальну відповідальність за статтями 27 і 115. Обставини, що
пом’якшують відповідальність матері, на співучасників не поширюються.

Покарання за цей злочин: обмеження волі на строк до 5 років або
позбавлення волі на той самий строк.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі
перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118).
Відповідальність за цей злочин настає лише за умови, що здійснений
винним захист явно не відповідав небезпечності посягання чи обстановці,
яка склалася. Обов’язковою умовою кваліфікації вбивства за ст. 118 є
перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної
оборони, уявної оборони або в умовах необхідності затримання злочинця.
Якщо буде встановлено, що винний не перебував у такій обстановці,
вчинене ним за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 115.

При перевищенні меж необхідної оборони винний діє з мотивів захисту від
суспільно небезпечного посягання охоронюваних законом прав і інтересів.
У разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця,
домінуючим є певне спрямування дій винного – він переслідує мету
затримати особу, яка вчинила злочин, і доставити її відповідним органам
влади.

Покарання за цей злочин: виправні роботи на строк до 2 років або
обмеження волі на строк до 3 років, або позбавлення волі на строк

до 2 років.

7. Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми.
Тілесне ушкодження – це протиправне і винне порушення анатомічної
цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як
наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів. КК
розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої тяжкості і
легке. Характер і ступінь тілесних ушкоджень на практиці визначаються на
підставі відповідних положень КК (статті 121, 122, 125) і Правил
судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень,
затверджених Міністерством охорони здоров’я України 17 січня 1995 р.
Родовим і безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я особи – стан
людського організму, при якому нормально функціонують усі його органи та
тканини.

Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням

(дією або бездіяльністю), 2) наслідками у вигляді тяжкого тілесного
ушкодження і 3) причинним зв’язком між зазначеними діянням і наслідками.

Відповідно до ст. 121 тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження:
1) небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило 2)
втрату будь-якого органа або його функцій; 3) психічну хворобу; 4) інший
розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як
на одну третину; 5) переривання вагітності; 6) непоправне знівечення
обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в
клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для
життя явища і які без надання медичної допомоги, за звичайним своїм
перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю (наприклад, закриті
ушкодження спинного мозку в шийному відділі; ушкодження живота, з
проникненням у черевну порожнину, у т. ч. і без ушкодження внутрішніх
органів; ушкодження, що спричинили шок тяжкого ступеня, масивну
крововтрату, кому тощо).

За ознакою втрати будь-якого органа або його функцій тяжким визнається
ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом і
наслідками. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій –
це втрата: 1) зору (повна стійка сліпота на обидва ока чи такий стан,
коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані 2 метрів і
менше, тобто гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче); 2) слуху (повна
стійка глухота на обидва вуха або такий необоротний стан, коли
потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3–5 сантиметрів від вушної
раковини); 3) язика (втрата можливості висловлювати свої думки
членороздільними звуками, зрозумілими для оточення, причому заїкання не
береться до уваги); 4) руки або ноги (це відокремлення їх від тулуба,
причому як всієї руки чи ноги, так і ампутація на рівні не нижче
ліктьового чи колінного суглобів, чи втрата ними функцій, наприклад,
параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність); 5)
репродуктивної здатності (втрата здатності до статевих зносин чи втрата
здатності до запліднення, зачаття й дітородіння).

Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання.

Під іншим розладом здоров’я, поєднаним зі стійкою втратою працездатності
не менш як на одну третину (не менш 33%), слід розуміти безпосередньо
поєднаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес.
Розміри стійкої (постійної) втрати загальної працездатності через
ушкодження встановлюються після наслідку ушкодження, що визначився, на
підставі об’єктивних даних з урахуванням документів, якими керується у
своїй роботі експертна комісія.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її
строку, належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і
перериванням вагітності є прямий причинний зв’язок.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли
ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправленим, не інакше, як
за допомогою хірургічного втручання (косметичної операції).

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження
тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння – з
моменту вчинення такого діяння (формальний склад); у всіх інших випадках
– з моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 121 (матеріальний
склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у формі умислу
(прямого або непрямого). Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного
ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку –
коли нею є залякування потерпілого або інших осіб (ч. 2 ст. 121).
Ставлення винного до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121) є необережним.

Для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння

тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2
ст. 121 КК), слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для
з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Визначальним при цьому
є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному
вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі
заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть
потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується
необережністю.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 121) є вчинення його: 1)
способом, що має характер особливого мучення (має місце тоді, коли його
заподіяння супроводжувалось особливим фізичним чи моральним стражданням
або особливим (нестерпним) болем для потерпілого); 2) групою осіб; 3) з
метою залякування потерпілого або інших осіб (має місце тоді, коли такі
ушкодження заподіюються для викликання у вказаних осіб почуття страху
перед винним чи іншими особами); 4) на замовлення або 5) спричинення ним
смерті потерпілого (має місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1
ст. 121 діяння настає смерть потерпілого).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 121 – позбавлення волі на строк від 5
до 8 років; за ч. 2 ст. 121 – позбавлення волі на строк від 7 до
10 років.

8. Катування (ст. 127 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим і безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я особи. Додатковим
обов’язковим безпосереднім об’єктом злочину є воля, честь і гідність
особи. Катування є міжнародним злочином і переслідується на підставі
низки Конвенцій ООН і Європейських конвенцій.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 127) характеризується: 1) діянням –
нанесенням побоїв, мученням або іншими насильницькими діями; 2)
наслідками у вигляді заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи
морального страждання; 3) причинним зв’язком між вказаним діянням і
наслідками.

Побої при катуванні – це багаторазове (два більше) завдання ударів по
тілу потерпілого, яке не спричинило тілесних ушкоджень. Мучення (або
заподіяння мук) – це дії, пов’язані з тривалим позбавленням людини їжі,
пиття чи тепла, утриманням у шкідливих для здоров’я умовах (наприклад, в
умовах, які позбавляють людину будь-якого із її природних почуттів –
зору, слуху, просторової або часової орієнтації) тощо. До інших
насильницьких дій можуть бути віднесені погроза зброєю, застосування
протигазу чи поліетиленового пакета з позбавленням можливості дихати,
електричного струму, різні посягання на статеву недоторканість особи,
дії, характерні для мордування, а також інші подібні дії, серед яких
найбільш поширеними є підвішування тіла, придушування, обливання
холодною водою, нацьковування собаками, тривала ізоляція, вплив на
людину постійним і голосним звуком, примушування їсти неїстівні
речовини, інсценування ампутації якого-небудь органа чи розстрілу тощо.
Такого роду дії супроводжуються стресом, почуттям жаху чи неспокою і
здатні принизити особу, зламати її морально.

Злочин є закінченим з моменту, коли потерпілому заподіяно сильного
фізичного болю або фізичного чи морального страждання (матеріальний
склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
Насильницькі дії, вчинені службовими особами з метою спонукання
потерпілого до дій, що суперечать його волі, слід кваліфікувати,
зокрема, за статтями 365 (424) або 373.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується характеризується прямим
умислом. При катуванні спеціальною метою насильницьких дій є спонукання
потерпілого або іншої особи вчинити дії, що суперечать їхній волі
(наприклад, надати певні відомості чи зробити визнання, вчинити
самоскалічення тощо).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 127) є вчинення його: 1)
повторно або 2) за попередньою змовою групою осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 127 – позбавлення волі на строк від 3
до 5 років; за ч. 2 ст. 127 – позбавлення волі на строк від 5 до 10
років.

9. Зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК).

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим і безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я

особи.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 133) полягає у зараженні однією
особою іншої венеричною хворобою.

До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються
переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої
системи (наприклад, сифіліс, гонорея, м’який шанкр, паховий
лімфогранулематоз, трихомоніаз тощо). Способи зараження іншої особи
венеричною хворобою можуть бути різними (статеві зносини, задоволення
статевої пристрасті неприродним способом, поцілунки, порушення правил
гігієни у побуті, сім’ї чи на роботі тощо) і не впливають на
кваліфікацію. Згода потерпілого, наприклад, на статеві зносини з особою,
хворою на венеричну хворобу, що призвело до зараження, не виключає
протиправності діяння.

Злочин є закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на
венеричну хворобу (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину спеціальний – фізична осудна особа з 16-річного віку,
яка хворіє на венеричну хворобу і знає про її наявність.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю
(злочинною самовпевненістю).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 133) є: 1) вчинення його
особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2)
зараження двох або більше осіб (як одночасно, так і в різний час, одним
або різними способами) або неповнолітнього (тобто особи, якій на момент
вчинення злочину не виповнилося 18 років).

Особливо кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 3 ст. 133) є спричинення ним
тяжких наслідків (наприклад, смерті людини, втрати будь-якого органа або
його функцій, психічної хвороби або іншого розладу здоров’я, поєднаного
зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину,
переривання вагітності або непоправного знівечення обличчя тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 133 – виправні роботи на строк до 2
років, або арешт на строк до 6 місяців, або обмеження волі на строк до 2
років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 133 –
обмеження волі на строк до 5 років або позбавлення волі на строк до 3
років; за ч. 3 ст. 133 – позбавлення волі на строк від 2 до 5 років.

10. Залишення в небезпеці (ст. 135 КК).

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим і безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я та життя особи.
Потерпілим від цього злочину є особа, яка характеризується сукупністю
двох ознак. Так, вона: а) перебуває в небезпечному для життя стані; б)
позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство,
старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану. Небезпечний
для життя стан означає, наприклад, ситуацію, коли особа під час пожежі
заблокована в приміщенні, рибалка опинився у воді, людина, збита
автомобілем, залишилася на проїзній частині дороги.

Об’єктивна сторона злочину в ч. 1 ст. 135 вказує на два види злочинної
бездіяльності: 1) так звану бездіяльність-невтручання, яка полягає в
невиконанні особою обов’язків з надання допомоги потерпілому, який
перебуває в небезпечному для життя стані, і 2) бездіяльність, викликана
попередніми діями особи, яка поставила цим потерпілого в небезпечний для
життя стан (поставлення в небезпеку). Відповідальність за залишення в
небезпеці може наставати лише за умови, якщо особа мала змогу надати
допомогу потерпілому.

Злочин є закінченим з моменту залишення в небезпеці, незалежно від того,
наскільки ефективною могла бути допомога потерпілому (формальний склад).
Настання суспільно небезпечних наслідків певного характеру (матеріальний
склад) є підставою для кваліфікації

діяння за ч. 3 ст. 135 КК.

Суб’єкт злочину спеціальний – лише фізичні осудні особи з 16-річного
віку, які: 1) первісно зобов’язані були піклуватися про потерпілого і
мали можливість надати йому допомогу; 2) самі поставили потерпілого в
небезпечний для життя стан.

Саме за суб’єктом цей злочин головним чином відмежовується від ненадання
допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136
КК). Обов’язок подавати невідкладну допомогу особам, які перебувають у
загрозливому для їх життя і здоров’я стані, закон загалом покладає на
всіх громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Тому
за ст. 136 несуть відповідальність будь-які фізичні, осудні особи з
16-річного віку, крім: 1) медичних працівників; 2) службових осіб, на
яких законом чи іншим нормативним актом покладено обов’язок надавати
допомогу особам, що перебувають у небезпечному для життя стані; 3) інших
осіб, які зобов’язані за законом чи іншим нормативним актом, а також
цивільно-правовим договором надавати допомогу вказаним особам.

Суб’єктивна сторона залишення в небезпеці характеризується прямим
умислом. Ставлення винної особи до наслідків, передбачених ч. 3 ст. 135,
може характеризуватися непрямим умислом або необережністю.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 135) є завідоме залишення без
допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини, якщо вона не перебувала в
обумовленому пологами стані. Новонародженою вважається дитина, яка
народилася живою, до 28 повних днів після народження.

Особливо кваліфікуючими ознаками діянь, передбачених частинами 1 або 2
ст. 135 (ч. 3 ст. 135), є спричинення ними смерті особі, залишеної без
допомоги, або інших тяжких наслідків. Причому під іншими тяжкими
наслідками у ч. 3 ст. 135 розуміється спричинення потерпілому тяжких чи
середньої тяжкості тілесних ушкоджень, зникнення його безвісти тощо.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 135 – обмеження волі на строк до 2
років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 135 –
обмеження волі на строк до 3 років або позбавлення волі на той самий
строк; ч. 3 ст. 135 – позбавлення волі на строк від 3 до 8 років.

11. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК).

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим та безпосереднім об’єктом злочину є воля, честь і гідність
особи. Воля – це право людини ніким не бути примушеною робити те, що не
передбачено законодавством, право бути незалежною при обранні своєї
поведінки та здійснювати вільний розвиток своєї особистості (за умови
непорушення прав і свобод інших людей), а також гарантована можливість
реалізації нею передбачених конституційних прав і свобод (свобода та
особиста недоторканість, право на невтручання в особисте життя, свобода
пересування і право на вільний вибір місця проживання тощо). Честь – це
сукупність рис, що характеризують позитивні моральні якості (принципи),
якими керується людина у своїй поведінці. Гідність – це усвідомлення
людиною, як носієм сукупності певних моральних, світоглядних,
професійних та інших якостей, своєї суспільної цінності, що створює у
неї підстави для самоповаги.

Потерпілим від злочину є будь-яка особа, яка досягла 14 років. Вчинення
цього злочину щодо особи, якій не виповнилося 14 років, утворює
кваліфікований вид злочину (ч. 2 ст. 146 КК).

Об’єктивна сторона злочину характеризується двома формами:

1) незаконним позбавленням волі людини; 2) викраденням людини.

Незаконним позбавлення волі є тоді, коли воно здійснюється не відповідно
до Конституції, законів України, а також чинних міжнародних договорів,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Воно може
бути здійснено застосуванням фізичного насильства (наприклад,
потерпілого зв’язують і замикають у підвалі, поміщують у заздалегідь
підготовлене місце тощо), а також психічним насильством (наприклад, під
загрозою застосування зброї потерпілого примушують слідувати за
викрадачем). Способи незаконного позбавлення волі різноманітні – обман,
зловживання довір’ям, відібрання засобів пересування, ключів чи інших
необхідних засобів тощо.

Незаконне позбавлення волі є триваючим злочином. Закінченим цей злочин є
з моменту фактичного обмеження потерпілого у свободі пересування.

Викрадення людини передбачає протиправне переміщення особи з одного
місця до іншого, яке супроводжується фактичним обмеженням її свободи
пересування. За своїм змістом протиправність переміщення людини
збігається з незаконністю позбавлення її волі. Способи викрадення можуть
бути різними (таємний, відкритий, насильницький, обманний тощо).
Закінченим цей злочин є з моменту заволодіння людиною і фактичного
початку обмеження її волі.

Суб’єкт злочину загальний, тобто фізична осудна особа, яка досягла
16-річного віку. У разі вчинення злочину службовою особою з
використанням своїх службових повноважень її дії підлягають кваліфікації
за відповідними частинами статей 146 та 365.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний
обов’язково має усвідомлювати незаконність позбавлення волі чи
протиправність переміщення потерпілого.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 146) є вчинення його: 1) щодо
малолітнього; 2) із корисливих мотивів; 3) щодо двох або більше осіб; 4)
за попередньою змовою групою осіб; 5) способом, небезпечним для життя чи
здоров’я потерпілого (наприклад, утримання в сирому, холодному або
темному приміщенні); 6) пов’язане із заподіянням потерпілому фізичних
страждань (наприклад, позбавлення волі без надання потерпілому води); 7)
із застосуванням зброї; 8) протягом тривалого часу (має оцінний
характер).

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 147) є: 1) вчинення
його організованою групою, 2) спричинення ним тяжких наслідків
(наприклад, смерті, самогубства потерпілого, тяжких тілесних ушкоджень
тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 146 – обмеження волі на

строк до 3 років або позбавленням волі на той самий строк; за ч. 2 ст.
146 – обмеження волі на строк до 5 років або позбавлення волі на той
самий строк; ч. 3 ст. 146 – позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

12. Захоплення заручників (ст. 147 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим об’єктом злочину є воля особи. Безпосереднім об’єктом злочину є
особиста воля, фізична свобода та недоторканність людини. Потерпілим від
злочину може бути: 1) заручник (людина, яка захоплена суб’єктом злочину
та (або) перебуває під його контролем і життя, здоров’я чи особиста
свобода якої є своєрідними гарантіями виконання певних вимог, що
висунуті чи можуть бути висунуті до третіх осіб); 2) будь-яка інша
людина, яка постраждала під час захоплення або тримання особи як
заручника. Вчинення цього злочину щодо неповнолітнього утворює
кваліфікований вид злочину (ч. 2 ст. 147 КК).

Об’єктивна сторона злочину виявляється у двох можливих формах: 1)
захопленні особи як заручника (це викрадення людини, яке може бути
таємним або відкритим, вчиненим шляхом обману або з насильством тощо);
2) триманні особи як заручника (це досягнення та подальше збереження
фактичного контролю з боку суб’єкта злочину за людиною).

Закінченим злочин є з моменту, коли свобода особи була фактично
обмежена.

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і
спеціальною метою спонукати родичів затриманого, державну або іншу
установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу до
вчинення будь-якої дії (наприклад, передати зброю, наркотичні засоби,
інші речі, транспортні засоби чи гроші, звільнити якогось заарештованого
чи ув’язненого, забезпечити безперешкодний виліт за межі країни тощо) чи
утримання від учинення будь-якої дії (наприклад, неприйняття певної
особи на ту чи іншу посаду, відмова від укладення угоди тощо).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 147) є: 1) вчинення його щодо
неповнолітнього; 2) вчинення його організованою групою; 3) захоплення
або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей; 4)
спричинення ним тяжких наслідків (наприклад, настання смерті, заподіяння
тяжких тілесних ушкоджень, спричинення великої матеріальної шкоди,
суттєве загострення міждержавних чи міжнаціональних відносин, серйозне
порушення діяльності установ, організацій і підприємств тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 147 – позбавлення волі на строк від 5
до 8 років; за ч. 2 ст. 147 – позбавлення волі на строк від 7 до
15 років.

13. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст.
149 КК).

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим об’єктом злочину є воля особи. Безпосереднім об’єктом злочину є
особиста воля, честь, гідність, фізична свобода та недоторканність
людини. Додатковими факультативними безпосередніми об’єктами злочину є
здоров’я людини, її статева свобода та недоторканність, трудові та інші
права громадян, встановлений порядок перетинання державного кордону
України тощо. Потерпілим від злочину є будь-яка особа з 18-річного віку.
Вчинення цього злочину щодо неповнолітнього утворює кваліфікований вид
злочину (ч. 2 ст. 149 КК).

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 149) виражається у таких формах: 1)
продаж людини; 2) інша оплатна передача людини; 3) здійснення стосовно
людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи
незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний
кордон України.

Продаж людини – це передача людини однією особою (особами) іншій особі
(особам) за певну грошову винагороду. Інша оплатна передача людини – це
передача людини однією особою (особами) іншій особі (особам) шляхом
угоди про міну, найм, заставу тощо. Будь-яка інша незаконна угода щодо
людини – це досягнення та часткова реалізація домовленості між двома чи
більше особами про порушення чи обмеження прав і свобод людини, які
відповідно до Конституції України та її законодавства не можуть бути
порушені чи обмежені.

Злочин є закінченим з моменту продажу (іншої сплатної передачі) людини
іншій особі (особам) – у перших двох формах. Злочин у його третій формі
є закінченим з моменту фактичного переміщення людини через державний
кордон України.

Суб’єкт злочину загальний, тобто фізична осудна особа, яка досягла
16-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину передбачає прямий умисел і, зазвичай,
корисливий мотив та спеціальну мету. Причому така мета може бути
первинною (продаж потерпілого, інша оплатна передача його іншій особі
або особам) та кінцевою, тобто: а) сексуальна експлуатація людини; б)
використання її в порнобізнесі; в) втягнення у злочинну діяльність; г)
залучення в боргову кабалу; ґ) усиновлення (удочеріння) в комерційних
цілях; д) використання у збройних конфліктах; е) експлуатація її праці.

Кваліфікуючими ознаками торгівлі людьми (ч. 2 ст. 149) є вчинення цього
злочину: 1) щодо неповнолітнього; 2) щодо кількох осіб; 3) повторно; 4)
за попередньою змовою групою осіб; 5) із використанням службового
становища; 6) особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій
залежності.

Особливо кваліфікуючими ознаками торгівлі людьми (ч. 3 ст. 149)
визнається вчинення тих самих дій: 1) організованою групою;
2) пов’язаних з незаконним вивезенням за кордон дітей чи неповерненням
їх в Україну; 3) з метою вилучення у потерпілого органів чи тканин для
трансплантації (передбачає намагання без згоди потерпілого здійснити
хірургічне втручання в його організм, пов’язане з пересадкою від донора
до реципієнта органів та інших анатомічних матеріалів); 4) з метою
насильницького донорства (означає прагнення до взяття крові чи її
компонентів у донора без згоди потерпілого та із застосуванням фізичного
чи психічного насильства щодо нього); 5) якщо це спричинило тяжкі
наслідки (наприклад, настання смерті потерпілої особи або заподіяння їй
тяжкого тілесного ушкодження, що потягнуло втрату будь-якого органа або
його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі
стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або
переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 149 – позбавлення волі на строк від 3
до 8 років; за ч. 2 ст. 149 – позбавлення волі на строк від 5 до
12 років з конфіскацією майна або без такої; за ч. 3 ст. 149 –
позбавлення волі на строк від 8 до 15 років з конфіскацією майна.

14. Зґвалтування (ст. 152 КК).

Стаття складається з чотирьох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим та безпосереднім об’єктом злочину є статева свобода (право
повнолітньої та психічно нормальної особи самостійно обирати собі
партнера для статевих зносин і не допускати у сфері статевого
спілкування будь-якого примусу) та статева недоторканність (абсолютна
заборона вступати у природні статеві контакти з особою, яка з огляду на
певні обставини не є носієм статевої свободи, всупереч її справжньому
волевиявленню) особи. Додатковим факультативним безпосереднім об’єктом
можуть бути здоров’я, воля, честь і гідність особи, нормальний розвиток
неповнолітніх. Потерпілим від злочину є особа як жіночої, так і
чоловічої статі, незалежно від її попередньої поведінки (зокрема
аморальної) та стосунків із суб’єктом злочину (перебування з ним у
фактичному чи юридичному шлюбі).

Об’єктивна сторона зґвалтування (ч. 1 ст. 152) полягає у статевих
зносинах, які поєднуються із: 1) застосуванням фізичного насильства; 2)
погрозою його застосування (воля потерпілої особи пригнічується) або 3)
з використанням безпорадного стану потерпілої особи (воля потерпілої
особи ігнорується).

Статеві зносини – це природний (гетеросексуальний) статевий акт, тобто
сполучення чоловічих і жіночих статевих органів, здатне звичайно
викликати вагітність. Фізичне насильство при зґвалтуванні може полягати
у завданні удару, побоїв, позбавленні або обмеженні особистої волі,
заподіянні легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень і спрямоване
на те, щоб учинити з потерпілою особою природний статевий акт, подолати
здійснюваний або очікуваний з її боку фізичний опір, пов’язаний із
небажанням вступити у статевий контакт. Погроза як спосіб вчинення
зґвалтування – це залякування потерпілої особи застосуванням фізичного
насильства за допомоги висловлювань, жестів, інших дій (наприклад,
демонстрацією зброї). Зґвалтування визнається вчиненим із використанням
безпорадного стану потерпілої особи у тих випадках, коли вона за своїм
психічним станом не може розуміти характеру і значення вчинюваних із нею
дій (психічна безпорадність) або, усвідомлюючи це, не може чинити опір
ґвалтівникові через наявні фізичні вади, наприклад, параліч, сліпоту,
малолітній або, навпаки, похилий вік, тяжке захворювання, яке не є
психічним, сильне сп’яніння тощо (фізична безпорадність).

Перелік способів, за наявності хоча б одного з яких статеві зносини між
особами жіночої та чоловічої статі визнаються зґвалтуванням, є
вичерпним. Інші форми (способи) задоволення статевої пристрасті, крім
статевого акту у природній формі, складу зґвалтування не утворюють і за
наявності для цього підстав кваліфікуються за ст. 153 КК («Насильницьке
задоволення статевої пристрасті неприродним способом»). До неприродних
способів можна віднести насильницьке мужолозтво, лесбіянство,
орогенітальний контакт (coitus per os) жінки з чоловіком або чоловіка з
чоловіком, аногенітальний контакт (coitus per anum) чоловіка з жінкою,
сурогатні форми статевих зносин, які імітують природний статевий акт,
сексуальний садизм, сексуальний мазохізм тощо.

Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за даний
злочин, тлумачення окремих термінів і понять, відмежування його від
інших злочинів розкриваються в постанові Пленуму Верховного Суду України
від 27 березня 1992 р. № 4 «Про судову практику у справах про
зґвалтування та інші статеві злочини».

Зґвалтування є закінченим злочином з моменту початку насильницького
статевого акту (формальний склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка
досягла 14-річного віку. При цьому стать безпосереднього виконавця
злочину має бути протилежна статі потерпілої особи.

Суб’єктивна сторона злочину передбачає прямий умисел і, зазвичай,
сексуальний мотив.

Кваліфікуючими ознаками зґвалтування (ч. 2 ст. 152) є вчинення його: 1)
повторно; 2) особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених
статтями 153–155.

Особливо кваліфікуючими ознаками зґвалтування є: 1) вчинення його групою
осіб; 2) зґвалтування неповнолітньої особи (ч. 3 ст. 152); 3)
спричинення особливо тяжких наслідків (наприклад, смерть або самогубство
потерпілої особи, втрата будь якого органа чи його функцій, психічна
хвороба або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою
працездатності не менше ніж на одну третину, переривання вагітності,
зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом тощо); 4)
зґвалтування малолітньої особи (ч. 4 ст. 152).

Погроза вбивством повністю охоплюється складом злочину, передбаченого
ст. 152, і додаткової кваліфікації за ст. 129 не потребує. Зґвалтування
чи замах на зґвалтування, поєднані із заподіянням потерпілій особі
тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою небезпечності для
життя на момент його заподіяння, не можуть вважатися такими, що
спричинили особливо тяжкі наслідки. Такі дії підлягають кваліфікації за
сукупністю злочинів, передбачених

відповідними частинами статей 121 і 152.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 152 – позбавлення волі на строк від 3
до 5 років; за ч. 2 ст. 152 – позбавлення волі на строк від 5 до
10 років; за ч. 3 ст. 152 – позбавлення волі на строк від 7 до 12 років;
за ч. 4 ст. 152 – позбавлення волі на строк від 8 до 15 років.

15. Примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим та безпосереднім об’єктом злочину є статева свобода статева та
недоторканність особи. Додатковим факультативним безпосереднім об’єктом
злочину можуть бути честь і гідність особи, право власності. Потерпілим
від злочину є особа жіночої чи чоловічої статі, яка матеріально або
службово залежна від винного. Якщо до вступу в статевий зв’язок
примушувалась особа, яка не досягла статевої зрілості, дії винного, крім
ст. 154, кваліфікуються за ч. 1 ст. 14 і відповідною частиною ст. 155 як
готування до статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості.
Матеріальна залежність означає, що матеріальна допомога з боку суб’єкта
злочину виступає єдиним, основним або істотним джерелом існування
потерпілої особи, і позбавлення такої допомоги здатне поставити жінку
або чоловіка у скрутне становище (наприклад, це має місце тоді, коли
жінка або чоловік перебувають на повному або частковому утриманні
винного, проживають на його житловій площі, а також коли дії винного
спроможні іншим чином викликати істотне погіршення матеріального
становища потерпілої особи на підставі відносин цивільного боргу,
відносин між спадкодавцем і спадкоємцем тощо). Службова залежність
означає, що: а) потерпіла особа є підлеглою винного по роботі; б)
потерпіла особа підлягає службовому контролю з боку винного (наприклад,
ревізор і комірник); в) реалізація істотних інтересів потерпілої особи
залежить від поведінки винного по службі (наприклад, науковий керівник і
аспірант).

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 154) виражається у примушуванні
особи жіночої чи чоловічої статі до вступу у статевий зв’язок природним
або неприродним способом.

Примушування означає протиправний психічний вплив винного на потерпілу
особу, який полягає у відкритій або завуальованій погрозі настання для
неї небажаних наслідків матеріального, службового або особистого
характеру (наприклад, позбавити утримання або можливості проживати на
житловій площі, звільнити з роботи, зменшити зарплату тощо). Природний
або неприродний спосіб примушування до вступу у статевий зв’язок охоплює
як одноразові, так і неодноразові статеві контакти незалежно від їх
гетеро- або гомосексуальної спрямованості. Якщо потерпіла особа
добровільно погоджується на одні форми сексуальних контактів, але
заперечує проти інших, її примушування до них за наявності до цього
підстав утворює об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 154.

Злочин є закінченим з моменту здійснення на волю потерпілої особи
психічного тиску у формах, висвітлених вище (усічений склад). Не впливає
на кваліфікацію вчиненого та обставина, що жінка або чоловік погодились
вступити у статевий зв’язок або, навпаки, відхилили домагання, однак це
може бути враховано при призначенні покарання.

Суб’єктом злочину є спеціальний суб’єкт (фізична осудна особа чоловічої
або жіночої статі з 16-річного віку, від якої жінка або чоловік
матеріально чи службове залежні).

Суб’єктивна сторона злочину передбачає прямий умисел і, зазвичай,
сексуальний мотив.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 154) є примушування до вступу
у статевий зв’язок, поєднане з погрозою: 1) знищення, пошкодження або
вилучення майна потерпілої (потерпілого) чи її (його) близьких родичів;
2) розголошення відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 154 – штраф до 50 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або арешт на строк до 6 місяців; за ч. 2 ст.
154 – арешт на строк до 6 місяців або обмеження волі на строк до 3
років.

16. Розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим та безпосереднім об’єктом злочину є статева свобода статева та
статева недоторканність особи. Додатковим факультативним безпосереднім
об’єктом злочину є нормальний фізичний, психічний і соціальний розвиток
неповнолітніх. Потерпілим від злочину є особа чоловічої або жіночої
статі, яка не досягла 16-річного віку.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 156) виражається у вчиненні
розпусних дій з щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку.

O

@

‚Ae

?P??$???????

Ae

U

I

I

a

hµ

hue

???

hue

hue

hue

hue

hue

L

d

ae

o

”

¶

hue

”

hue

hue

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

ue

ue

??&?

??$????? %ae z T V o V o o $ ¬ o A" A" $ ®1 E xE thE LI OI †N EO ’U ?U ?U 1/4U oU xTH 3/4a .e Ne 2i ‚i ri –? ?? oe? oen Aeo °/ ?o ?u ?????y??????:?tE LI \I OI thI EO oO ’U ¦U ?U 1/4U 1/4U oU Ue Ue xUe 1/4Ue ?Ue oUe NY xTH ?TH iss ?ss oss uss AEe Ee ?e Oe Ne ^e 2i Xi Ii ?i ‚i °i ri †i ?i ?i ?? oe? n n |n An oen o ?o ?o ?u ?u Tu ‚u aue -y ’y ¦y ?y 1/4y >?u

Tu

aue

’y

HJ?` b

–

` „ –

¦

3????????????

?

?

?????y??????:??????

?

?

5викликати фізичне і моральне розбещення неповнолітніх.

Фізичне розбещення – це, наприклад, оголення статевих органів винної або
потерпілої особи, мацання їх, інші непристойні дотики, які викликають
статеве збудження, навчання онанізму, вчинення у присутності потерпілого
статевого акту, акту онанізму, задоволення статевої пристрасті
неприродним способом, схилення або примушення потерпілих до вчинення
певних сексуальних дій між собою або щодо винного тощо. Диспозицією ст.
156 охоплюється також задоволення статевої пристрасті винного
неприродним способом (наприклад, оральний або анальний секс), якщо при
цьому щодо особи, яка не досягла 16-річного віку, не застосовується
фізичне чи психічне насильство та не використовується безпорадний стан
потерпілої особи. Природні статеві зносини з особою, якій не виповнилось
16 років і яка не досягла статевої зрілості, за її згодою кваліфікуються
за ст. 155.

Інтелектуальне розбещення може полягати, наприклад, у цинічних розмовах
з потерпілим на сексуальні теми, розповіді відвертих, натуралістичних
сексуальних історій, фотографуванні потерпілих в різних сексуальних
позах, демонстрації порнографічних предметів. Використання в процесі
вчинення розпусних дій творів, зображень або інших предметів
порнографічного характеру, а також примушування до участі у їх створенні
потребує додаткової кваліфікації за відповідною частиною ст. 301.

Злочин є закінченим з моменту вчинення розпусних дій (формальний склад).
Згода потерпілого на вчинення щодо нього таких дій на кваліфікацію за
ст. 156 не впливає.

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка
досягла 16-річного віку (при цьому винний і потерпілий можуть бути
особами як однієї, так і різної статі).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і, зазвичай,
сексуальним мотивом. Однак, винний може керуватись не лише сексуальними,
а й іншими мотивами (помста близьким, наступне втягнення у проституцію
тощо).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 156) є вчинення розпусних
дій: 1) щодо малолітньої особи (особи, яка не досягла 14-річного віку);
2) батьком, матір’ю або особою, що їх замінює.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 156 – арешт на строк до 6 місяців або
обмеження волі на строк до 3 років; за ч. 2 ст. 156 – обмеження волі на
строк до 5 років або позбавлення волі на строк до 3 років.

17. Перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157 КК).

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують
конституційні права та свободи людини і громадянина. Безпосереднім
об’єктом злочину є виборче право (право обирати і бути обраним до
органів державної влади та місцевого самоврядування) громадян України, а
також їхнє право вести передвиборчу агітацію. Потерпілими від цього
злочину можуть бути виборці, кандидати на виборні посади в органах
державної влади та органах місцевого самоврядування, довірені особи
кандидатів, їхні офіційні представники та офіційні спостерігачі, члени
виборчих комісій.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 157) виражається у таких формах: 1)
перешкоджання вільному здійсненню громадянином України права обирати і
бути обраним Президентом України, народним депутатом України, депутатом
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатом місцевої ради або
сільським, селищним, міським головою; 2) перешкоджання веденню
передвиборчої агітації.

Перешкоджання вільному здійсненню громадянином його виборчого права,
тобто права участі у голосуванні, права обирати і бути обраним в органи
державної влади або органи місцевого самоврядування, може бути вчинено
визначеними у законі способами: а) насильством (завдання удару, побоїв,
позбавлення волі, заподіяння легких і середньої тяжкості тілесних
ушкоджень потерпілому); б) обманом (перекручення певних відомостей з
метою введення потерпілого в оману щодо обставин, пов’язаних з
виборами); в) погрозами (залякування застосуванням до потерпілого
фізичного насильства, знищенням його майна, поширення ганебних
відомостей тощо); г) підкупом (передання особі грошей, інших цінностей,
надання пільг майнового характеру як винагороду за зміну свого
волевиявлення або відмову від участі у виборах); ґ) іншим чином
(будь-які інші, крім перелічених вище, способи перешкоджання здійсненню
виборчого права). Перешкоджання веденню передвиборної агітації може бути
вчинено у будь-якій формі, окрема: позбавленням кандидата можливості
зустрітися з виборцями; перешкоджанням кандидатові виступити по
телебаченню, на радіо, у пресі; створенням перепон для ведення вільної
агітації за будь-кого з кандидатів тощо.

Злочин є закінченим з моменту вчинення дій, що перешкоджають вільному
здійсненню громадянином України свого виборчого права (формальний склад
у ч. 1 і ч. 2 ст. 157). Злочин, передбачений ч. 3

ст. 157, з матеріальним складом (якщо такі дії вплинули на результати
голосування або виборів).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 157) є вчинення його: 1) за
попередньою змовою групою осіб; 2) членом виборчої комісії; 3) іншою
службовою особою з використанням влади або службового становища.

Інша службова особа – ч. 2 ст. 157 учасники виборчого процесу
(наприклад, довірена особа кандидата в депутати, кандидата в Президенти
України, офіційний спостерігач від громадської організації України або
відповідного кандидата), а також службові особи державних органів,
органів місцевого самоврядування, які згідно із законом зобов’язані
здійснювати відповідні заходи щодо забезпечення підготовки і проведення
виборів тощо.

Особливо кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 3 ст. 157) є його вплив на
результати голосування або виборів.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 157 – обмеження волі на строк від 3 до
5 років або позбавлення волі на строк від 2 до 4 років; за ч. 2 ст. 157
– позбавлення волі на строк від 3 до 5 років; за ч. 3 ст. 157 –
позбавлення волі на строк від 7 до 12 років.

18. Порушення недоторканності житла (ст. 162 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують
конституційні права та свободи людини і громадянина. Безпосереднім
об’єктом злочину є право людини на недоторканність житла та іншого
володіння. Предметом злочину є житло (приміщення, яке призначене для
постійного або тимчасового проживання людини чи людей) або інше
володіння особи (будови біля житла, земельні ділянки, гаражі, погреби,
транспортні засоби тощо). Потерпілим від цього злочину може бути тільки
фізична особа – громадянин України, особа без громадянства або
іноземець.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 162) передбачає такі форми: 1)
незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи (будь-яке
протиправне вторгнення у житло чи інше володіння сторонньої особи,
здійснене всупереч її волі); 2) незаконне проведення в них огляду чи
обшуку (якщо вони вчинені особою, яка не має на це право, або вчинені
уповноваженою службовою особою, але за відсутності судового рішення на
такі дії); 3) незаконне виселення (виселення із займаного житлового
приміщення за відсутності підстав або з порушенням порядку, встановлених
законом); 4) інші дії, що порушують недоторканність житла громадян
(самовільне вселення до чужого житла, тимчасове використання житла без
згоди його власника, незаконне проведення виїмки тощо).

Злочин є закінченим з моменту вчинення зазначених вище дій (формальний
склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 162) є вчинення його: 1)
службовою особою; 2) із застосуванням насильства чи з погрозою його
застосування.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 162 – штраф від 50 до 100
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на
строк до 2 років, або обмеження волі на строк до 3 років; за ч. 2
ст. 162 – позбавлення волі на строк від 2 до 5 років.

19. Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують
конституційні права та свободи людини і громадянина. Безпосереднім
об’єктом злочину є право неповнолітніх дітей на повноцінне життя та
всебічний (фізичний, психічний і соціальний) розвиток. Предметом злочину
є кошти, що, за рішенням суду, підлягають сплаті на утримання дітей, а
також кошти, різні предмети (одяг, продукти харчування тощо), які мають
надаватися батьками на утримання неповнолітніх, а також повнолітніх, але
непрацездатних дітей. Потерпілим від цього злочину можуть виступати
діти, на утримання яких за рішенням суду їх батько чи мати мають
сплачувати аліменти, а також неповнолітні чи непрацездатні діти, що
перебувають на утриманні батьків. Неповнолітніми дітьми визнаються особи
віком до 18 років, якщо згідно з законом вони не набувають прав
повнолітніх раніше (наприклад, внаслідок одруження). Непрацездатними є
повнолітні діти, які в силу фізичних чи психічних вад позбавлені
можливості постійно чи тимчасово працювати (це, зокрема, діти-інваліди І
та II групи).

Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим
потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до
досягнення 23 років за умови, що вони можуть надавати матеріальну
допомогу (ч. 1 ст. 199 Сімейного кодексу України).

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 164) передбачає дві форми: 1)
злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на
утримання дітей (аліментів); 2) злісне ухилення батьків від утримання
неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їхньому
утриманні.

При ухиленні від сплати аліментів склад цього злочину може мати місце
лише за наявності рішення суду, відповідно до якого мати або батько чи
інша передбачена законом особа зобов’язана сплачувати аліменти. Однак,
наявність рішення суду не є обов’язковою умовою притягнення винного до
відповідальності за ст. 164 у випадку вчинення цього злочину у формі
ухилення батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей.

Під ухиленням від сплати аліментів розуміються дії або бездіяльність
винної особи, спрямовані на невиконання рішення суду про стягнення з неї
на користь дитини (дітей) визначеної суми аліментів (наприклад, пряма
відмова від сплати встановлених судом аліментів, приховуванні заробітку
(доходу), що підлягає облікові при відрахуванні аліментів, зміна місця
роботи чи місця проживання з неподанням відповідної заяви про
необхідність стягування аліментів тощо). Ухилення від утримання
неповнолітніх, а також повнолітніх, але непрацездатних дітей, що
перебувають на утриманні батьків, може полягати у незабезпеченні таких
дітей харчуванням, одягом, іншими речами (насамперед, першої
необхідності), ненаданні необхідних коштів для їх лікування, відпочинку
тощо. Ухилення є злісним, якщо воно є тривалим за часом, продовжується
після попередження про необхідність виконання свого обов’язку та
можливість кримінальної відповідальності з боку судді чи державного
виконавця, якщо мають місце неодноразові звернення потерпілого чи інших
осіб до винної особи з цього приводу тощо.

Злочин є закінченим з моменту, коли зазначене ухилення набуло злісного
характеру.

Суб’єкт злочину – спеціальний. Це батьки й усиновителі (при вчиненні
злочину у першій його формі) або лише кровні батьки та усиновителі (при
вчиненні злочину у другій його формі).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 164) є вчинення його особою,
раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 164 – виправні роботами на строк до 1
року або обмеження волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 164 – виправні
роботи на строк до 2 років або обмеження волі на строк до 3 років.

20. Грубе порушення законодавства про працю (ст. 172 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують
конституційні права та свободи людини і громадянина. Безпосереднім
об’єктом злочину є трудові права людини, які включають право на працю,
право на гарантовану заробітну плату, право на відпочинок. Потерпілими
від цього злочину виступають працівники (особи, на яких поширюється
законодавство України про працю та які є відповідною стороною трудових
правовідносин, у т. ч. державні службовці, які уклали трудові договори
.з громадянами, особи, які проходять альтернативну (невійськову)
службу). Поняттям “працівники” в контексті ст. 172 не охоплюються
працівники міліції та працівники податкової міліції, що мають спеціальні
звання, військовослужбовці, у т.ч. ті, що проходять так звану військову
службу за контрактом.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 172) виявляється у формі: 1)
незаконного звільнення працівника з роботи; 2) іншого грубого порушення
законодавства про працю.

Звільнення працівника з роботи є незаконним, якщо воно здійснене без
законних підстав для цього або з порушенням встановленого порядку
звільнення, визначеного законом. Незаконне звільнення працівника з
роботи завжди є грубим порушенням законодавства про працю. Інше грубе
порушення законодавства про працю – це будь-яке інше, крім незаконного
звільнення працівника з роботи, порушення законодавства про працю, яке
істотним чином порушило чи могло порушити право громадянина на працю
(наприклад, невидання наказу про звільнення та/або невидача трудової
книжки особі, яка хоче звільнитися з роботи в установленому законом
порядку; незаконне переведення на іншу роботу чи істотна зміна умов
праці; ненадання щорічної чи додаткової відпустки або систематичне
ненадання вихідних днів або перерви для відпочинку і харчування;
незаконне притягнення працівника до матеріальної відповідальності;
порушення порядку розгляду трудових спорів тощо).

Порушення законодавства про працю, яке не є грубим, тягне за собою
адміністративну відповідальність (ч. 1 ст. 41 КпАП).

Злочин є закінченим: а) при незаконному звільненні працівника з роботи –
з моменту фактичного припинення трудових відносин з конкретним
працівником; б) при іншому грубому порушенні законодавства про працю – з
моменту фактичного вчинення такого діяння, незалежно від його наслідків.

Суб’єкт злочину – спеціальний (службова особа, якій надано право
приймати працівника на роботу чи поновлювати на роботі, звільняти його з
роботи або документально оформляти таке прийняття (поновлення,
звільнення), вирішувати питання щодо надання відпустки тощо, а також
громадянин-підприємець, який використовує найману працю і має зазначені
вище права щодо найманих працівників).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, а перша
його форма, крім того, особистими мотивами (помста, особиста неприязнь,
корисливість, прагнення влаштувати на звільнене робоче місце іншу людину
тощо). Порушення законодавства про працю, вчинене з мотивів расової
національної, релігійної неприязні, за наявності інших необхідних ознак
може бути кваліфіковане за ст. 161.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 172) є незаконне грубе
порушення законодавства про працю щодо певних категорій працівників:
неповнолітнього (особа, яка не досягла 18-річного віку) вагітної жінки
чи матері, що має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда
(дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим
захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного
розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та
необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 172 – штраф до 50 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або позбавлення права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років, або виправні роботи
на строк до 2 років; за ч. 2 ст. 172 – штраф від 50 до 100
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 5
років, або виправні роботи на строк до 2 років, або арешт на строк до 6
місяців.

21. Крадіжка (ст. 185 КК).

Стаття складається з п’яти частин, що містять заборонювальні норми, та
примітки, яка включає чотири пункти. Родовим та безпосереднім об’єктом
злочину є врегульовані законом суспільні відносини власності (передусім
відносини з приводу володіння, користування і розпорядження майном).
Предметом злочину є чуже приватне, колективне або державне майно (речі
матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного,
економічного та юридичного характеру), наприклад, грошові кошти, цінні
папери, особисті речі, предмети домашнього господарства, продуктивна і
робоча худоба тощо. Навпаки, не є предметом крадіжки та інших злочинів,
які передбачають відповідальність за незаконне заволодіння майном: 1)
офіційні чи приватні документи, що перебувають на підприємствах, в
установах та організаціях усіх форм власності і не мають грошової оцінки
та мінової властивості; 2) природні багатства в їх природному стані; 3)
вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської), бойові припаси,
вибухові речовини, вибухові пристрої чи радіоактивні матеріали;
4) наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи прекурсори;
5) предмети, які перебувають у місці поховання або на трупі;
6) транспортні засоби тощо. Незаконне заволодіння цими предметами
кваліфікується за іншими статтями Особливої частини КК.

Об’єктивна сторона крадіжки (ч. 1 ст. 185) передбачає таємне викрадення
чужого майна. Обов’язковими ознаками об’єктивної сторони крадіжки є: 1)
дія (таємне, незаконне, безоплатне, поза волею власника вилучення чужого
майна); 2) наслідок, що полягає у заволодінні винним чужим майном; 3)
причинний зв’язок між дією та наслідком, а також 4) спосіб вчинення
злочину, який характеризується таємністю.

Викрадення вважається таємним, коли воно здійснюється: а) за відсутності
власника або іншої особи; б) у присутності власника або іншої особи, але
непомітно для них; в) у присутності власника або іншої особи, але сам
винний не усвідомлював цього моменту і вважав, що діє таємно від інших
осіб (наприклад, дії винного фіксує камера спостереження в супермаркеті,
а на екрані телевізора охоронець бачить їх); г) у присутності власника
або іншої особи, які через свій фізіологічний чи психічний стан (сон,
сп’яніння, малолітство, психічне захворювання тощо) або інші обставини
не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна і не можуть дати
йому належної оцінки; ґ) у присутності інших осіб, на потурання з боку
яких він розраховує з тих чи інших підстав (родинні зв’язки, дружні
стосунки, співучасть у вчиненні злочину тощо), однак вчинюване за таких
обставин викрадання перестає бути таємним, якщо такі особи дали підстави
винному засумніватися щодо їх «мовчання» з приводу його дій; д) особою,
яка не була наділена певною правомочністю щодо викраденого майна, а за
родом своєї діяльності лише мала доступ до цього майна (комбайнер,
сторож, стрілець воєнізованої охорони та ін.).

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і,
незважаючи на це, продовжені винним з метою заволодіння майном або його
утримання, належить кваліфікувати як грабіж, а в разі застосування
насильства чи висловлювання погроз його застосування – залежно від
характеру насильства чи погроз – як грабіж чи розбій.

Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за даний
злочин, тлумачення окремих термінів і понять, відмежування його від
інших злочинів розкриваються в постанові Пленуму Верховного Суду України
від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі
злочини проти приватної власності».

Крадіжка є злочином з матеріальним складом. Вона вважається закінченою з
моменту протиправного вилучення майна і отримання винним реальної
можливості розпорядитися чи користуватися ним (сховати, передати іншим
особам, вжити за призначенням тощо).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим
мотивом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 185) є вчинення

його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб.

У статтях 185, 186 та 189–191 повторним визнається злочин, учинений
особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими
статтями або статтями 187, 262 КК.

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) з
проникненням у житло, інше приміщення чи сховище; 2) завдання злочином
значної шкоди потерпілому (ч. 3 ст. 185); 3) у великих розмірах (ч. 4
ст. 185); 4) в особливо великих розмірах; 5) організованою групою (ч. 5
ст. 185).

Проникнення – це вторгнення у житло, інше приміщення чи сховище з метою
вчинення крадіжки, грабежу чи розбою. Житло – це житловий будинок чи
житлове приміщення, які призначені для постійного (приватний будинок,
квартира, кімната в будинку, квартирі чи гуртожитку) чи тимчасового
(кімната в готелі, санаторії, палата в лікарні, дачний чи садовий
будинок, палатка, вагончик) проживання людей, а також ті їх складові
частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або
задоволення інших потреб людини (балкон, веранда, комора тощо). Інше
приміщення – це різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або
пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей чи
матеріальних цінностей (виробниче чи службове приміщення підприємства,
установи, організації, гараж, інша будівля господарського призначення,
яка відокремлена від житлових будівель тощо). Сховище – частина
території, відведена для постійного чи тимчасового зберігання
матеріальних цінностей, яка обладнана огорожею або технічними засобами
чи забезпечена іншою охороною, а також залізничні цистерни, контейнери,
рефрижератори, сейфи і подібні сховища.

У статтях 185, 186, 189 та 190 КК значна шкода визнається з врахуванням
матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинено збитків на
суму від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У
статтях 185–191 КК у великих розмірах визнається злочин, що вчинений
однією особою чи групою осіб на суму, яка в 250 і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину. У
статтях 185–187 та 189–191 КК в особливо великих розмірах визнається
злочин, що вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка у 600 та
більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на
момент вчинення злочину.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 185 – штраф до 50 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до 2 років, або
позбавлення волі на строк до 3 років; за ч. 2 ст. 185 – обмеження волі
на строк до 5 років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 3 ст.
185 – позбавлення волі на строк від 3 до 6 років; за ч. 4 ст. 185 –
позбавлення волі на строк від 5 до 8 років; за ч. 5 ст. 185 –
позбавлення волі на строк від 7 до 12 років із конфіскацією майна.

22. Грабіж (ст. 186 КК).

Стаття складається з п’яти частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим та безпосереднім об’єктом злочину є врегульовані законом
суспільні відносини власності. Якщо при грабежі застосовується
насильство, то додатковими необхідними безпосередніми об’єктами злочину
виступають здоров’я, психічна або фізична недоторканність людини.
Предметом злочину є чуже приватне, колективне або державне майно.

Об’єктивна сторона грабежу (ч. 1 ст. 186) передбачає відкрите викрадення
чужого майна. Обов’язковими ознаками об’єктивної сторони грабежу є: 1)
дія (відкрите, незаконне, безоплатне, поза волею власника вилучення
чужого майна); 2) наслідок, що полягає в заволодінні винним чужим
майном; 3) причинний зв’язок між дією та наслідком, а також 4) спосіб
вчинення злочину, який характеризується відкритістю.

Викрадення вважається відкритим, коли воно: а) здійснюється у
присутності власника або іншої особи і винний усвідомлює, що ці особи
розуміють сутність його злочинних дій; б) вчиняється винним, який
помиляється і вважає, що його бачать, а фактично його дії не були
помічені власником або іншою особою; в) було помічене власником чи іншою
особою і, незважаючи на це, продовжується винним з метою заволодіння
майном або його утримання.

Грабіж є злочином з матеріальним складом. Він вважається закінченим з
моменту протиправного вилучення майна і отримання винним реальної
можливості розпорядитися чи користуватися таким майном (сховати,
передати іншим особам, вжити за призначенням тощо).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим
мотивом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 186) є вчинення його: 1) з
насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого; 2)
з погрозою застосування такого насильства; 3) повторно; 4) за
попередньою змовою групою осіб.

Насильство, яке може бути застосоване під час грабежу і
кваліфікуватиметься за ч. 2 ст. 186, не має бути небезпечним для життя і
здоров’я потерпілого. Під таким насильством слід розуміти заподіяння
легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу
здоров’я або незначної втрати працездатності, вчинення інших
насильницьких дій, які не були небезпечними для життя і здоров’я в
момент їх заподіяння (удари, побої, обмеження чи незаконне позбавлення
волі). Такі насильницькі дії, вчинені під час пограбування, повністю
охоплюються ч. 2 ст. 186 і додаткової кваліфікації за іншими статтями
чинного Кодексу не потребують. Насильницькі дії при грабежі можуть
застосовуватись і для утримання майна, яке викрадене без застосування
насильства. Кваліфікується такий злочин у цілому за ч. 2 ст. 186. Якщо ж
грабіжник під час затримання залишив вилучене майно і застосував
насильство з метою уникнути затримання, то він відповідатиме за замах на
грабіж за ч. 2 ст. 15 та відповідною частиною ст. 186, а за наявності
заподіяних під час ухилення від затримання тілесних ушкоджень – за
відповідний злочин проти життя та здоров’я особи за сукупністю злочинів.

Погроза застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи
здоров’я потерпілого – це психічне насильство, яке полягає

у залякуванні потерпілого негайним застосуванням до нього такого
фізичного насильства.

Оцінка небезпечності насильства, яка виявляється в погрозі, а звідси й
розмежування грабежу і розбою, повинна проводитися не стільки на
суб’єктивному сприйнятті небезпечності потерпілим, скільки на
об’єктивних критеріях з урахуванням дійсності, реальності й характеру
можливого насильства. Наприклад, показування винним кулака чи
замахування ногою є, безумовно, погрозою, але реалізація її у вигляді
ударів рукою чи ногою в принципі не містить загрози життю і здоров’ю
(грабіж), а демонстрація ножа або пістолета ні у кого не викличе сумніву
щодо небезпечності цих предметів для життя і здоров’я потерпілого
(розбій).

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) з
проникненням у житло, інше приміщення чи сховище; 2) завдання злочином
значної шкоди потерпілому (ч. 3 ст. 186); 3) у великих розмірах (ч. 4
ст. 186); 4) в особливо великих розмірах; 5) організованою групою (ч. 5
ст. 186).

Про зміст деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак грабежу
див. у примітці до ст. 185 КК.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 186 – штраф від 50 до 100
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на
строк до 2 років, або позбавлення волі на строк до 4 років; за ч. 2
ст. 186 – позбавлення волі на строк від 4 до 6 років; за ч. 3 ст. 186 –
позбавлення волі на строк від 4 до 8 років; за ч. 4 ст. 186 –
позбавлення волі на строк від 7 до 10 років; за ч. 5 ст. 186 –
позбавлення волі на строк від 8 до 13 років із конфіскацією майна.

23. Розбій (ст. 187 КК).

Стаття складається з чотирьох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим та безпосереднім об’єктом злочину є врегульовані законом
суспільні відносини власності. Додатковими необхідними безпосередніми
об’єктами злочину виступають життя, здоров’я, психічна або фізична
недоторканність людини. Предметом злочину є чуже приватне, колективне
або державне майно.

Об’єктивна сторона розбою (ч. 1 ст. 187) полягає в нападі з метою
заволодіння чужим майном, поєднаному із насильством, небезпечним для
життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування
такого насильства.

Під насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала
нападу, слід розуміти заподіяння їй легкого тілесного ушкодження, що
спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату
працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження
(останнє кваліфікується за ч. 4 ст. 187), а також інші насильницькі дії,
які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя
чи здоров’я в момент заподіяння (насильство, що призвело до втрати
свідомості чи мало характер мордування, здушення шиї, скидання з висоти,
застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо).
Застосування до особи без її згоди наркотичних засобів, психотропних,
отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіння чужим
майном слід розглядати як насильство, і, якщо воно було небезпечним для
її життя або здоров’я, кваліфікувати такі дії за відповідною частиною
ст. 187 КК. Психічне насильство при розбої полягає в погрозі негайно
застосувати фізичне насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи,
яка зазнала нападу (погроза вбити, заподіяти тяжке або середньої
тяжкості тілесне ушкодження, легке тілесне ушкодження з розладом
здоров’я або втратою працездатності).

Злочин є закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням або з
погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я,
незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном (усічений
склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, корисливим
мотивом і спеціальною метою заволодіння чужим майном.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 187) є вчинення його: 1) за
попередньою змовою групою осіб; 2) особою, яка раніше вчинила розбій або
бандитизм.

Особливо кваліфікуючі ознаки злочину мають місце тоді, коли напад: 1)
поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. 3 ст.
187); 2) спрямований на заволодіння майном у великих розмірах; 3)
спрямований на заволодіння майном в особливо великих розмірах; 4)
вчинений організованою групою; 5) поєднаний із заподіянням тяжких
тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187).

Слід мати на увазі, що у випадках, коли розбій вчинено разом із
злочинами, за які встановлено більш сувору відповідальність, ніж за
розбій, або такими, які не охоплюються змістом диспозиції ст. 187
(позбавлення життя, наприклад, виходить за межі поняття небезпечного для
життя чи здоров’я насильства), кваліфікація відбувається за сукупністю
злочинів. Тому умисне вбивство, вбивство з необережності, тяжке тілесне
ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, вчинені під час
розбійного нападу, підлягають кваліфікації за відповідною частиною ст.
187 та за п. 6 ч. 2 ст. 115, або ч. 1 ст. 119, або ч. 2 ст. 121.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 187 – позбавлення волі на строк від 3
до 7 років; за ч. 2 ст. 187 – позбавлення волі на строк від 7 до 10
років із конфіскацією майна; за ч. 3 ст. 187 – позбавлення волі на строк
від 7 до 12 років із конфіскацією майна; за ч. 4 ст. 187 – позбавлення
волі на строк від 8 до 15 років із конфіскацією майна.

24. Вимагання (ст. 189 КК).

Стаття складається з чотирьох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим та безпосереднім об’єктом злочину є врегульовані законом
суспільні відносини власності. Додатковими необхідними безпосередніми
об’єктами злочину виступають здоров’я, психічна або фізична
недоторканність людини, її особиста свобода. Додатковими факультативними
безпосередніми об’єктами злочину виступають життя, честь, гідність
людини тощо. Предметом злочину є: 1) чуже приватне, колективне або
державне майно; 2) право на таке майно – документ, що дозволяє отримати
в свою власність майно (наприклад, заповіт на квартиру, договір
дарування машини, боргова розписка тощо); 3) будь-які дії майнового
характеру (наприклад, ремонт квартири, будівництво гаража, примушування
відвезти на транспортному засобі у певне місце без матеріальної
винагороди тощо).

Об’єктивна сторона вимагання (ч. 1 ст. 189) виражається у вимозі
передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій
майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його
близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих
осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в
їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які
потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Таким чином, діяння виражається в незаконній вимозі – викладеній у
рішучій формі пропозиції винного до потерпілого (власника, особи, у
віданні чи під охороною яких перебуває майно) про передачу чужого майна,
права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру.

Спосіб вимагання – це погроза заподіяння потерпілому або його близьким
родичам певної шкоди, зміст якої може бути різним. Ст. 189 називає
чотири види погроз: 1) погроза насильством; 2) погроза обмеження прав,
свобод або законних інтересів; 3) погроза знищенням чи пошкодженням
майна; 4) погроза розголошення відомостей, які потерпілий чи його
близькі бажають зберегти в темниці. Наприклад, погроза насильством при
вимаганні полягає у погрозі негайно або в майбутньому застосувати
насильство до потерпілого чи його близьких родичів (завдати побоїв,
мордування, заподіяти тілесні ушкодження, зґвалтувати, позбавити волю
тощо).

Злочин є закінченим з моменту пред’явлення вимоги, поєднаної з вказаними
погрозами незалежно від досягнення винною особою поставленої мети
(формальний склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим
мотивом. При цьому винний має на меті незаконно одержати чуже майно,
право на нього чи домогтися вчинення потерпілим дій майнового характеру.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 189) є вчинення вимагання: 1)
повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) службовою особою з
використанням свого службового становища; 4) з погрозою вбивства чи
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; 5) з пошкодженням чи знищенням
майна; 6) що завдало значної шкоди потерпілому.

Особливо кваліфікуючі ознаки злочину мають місце тоді, коли вимагання:
1) поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи; 2)
завдало майнової шкоди у великих розмірах (ч. 3 ст. 189); 3) завдало
майнової шкоди в особливо великих розмірах; 4) вчинене організованою
групою; 5) поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження (ч. 4
ст. 189).

Вимагання, поєднане з пошкодженням чи знищенням майна, має місце тоді,
коли у зв’язку з пред’явленою вимогою робиться непридатним майно, у
збереженні якого зацікавлений потерпілий. Такі дії

можуть бути доказом, що підкріплює раніше висловлену вимогу, або
вчинками, що безпосередньо супроводжують майнову вимогу. Для
кваліфікації вимагання, поєднаного з пошкодженням або знищенням майна,
не потрібно, щоби потерпілому цими діями було завдано значної шкоди, і
додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 194 такі дії не потребують. Але якщо
знищення або пошкодження майна вчинене шляхом підпалу, вибуху або іншим
загальнонебезпечним способом, такі дії потребують додаткової
кваліфікації за ч. 2 ст. 194.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 189 – обмеження волі на строк до 5
років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 189 –
позбавлення волі на строк від 3 до 7 років; за ч. 3 ст. 189 –
позбавлення волі на строк від 5 до 10 років із конфіскацією майна; за ч.
4 ст. 189 – позбавлення волі на строк від 7 до 12 років з конфіскацією
майна.

25. Шахрайство (ст. 190 КК).

Стаття складається з чотирьох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим та безпосереднім об’єктом злочину є врегульовані законом
суспільні відносини власності. Предметом злочину є: 1) чуже приватне,
колективне або державне майно; 2) право на таке майно – документ, що
дозволяє отримати в свою власність майно (наприклад, заповіт на
квартиру, договір дарування машини, боргова розписка тощо).

Об’єктивна сторона шахрайства (ч. 1 ст. 190) полягає у заволодінні чужим
майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання
довірою. В результаті шахрайських дій потерпілий (власник, володілець,
особа, у віданні або під охороною якої перебуває майно) добровільно
передає майно або право на майно винній особі.

Способами вчинення шахрайства є: 1) обман; 2) зловживання довірою.

Обман – це повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або
приховування фактів, повідомлення про які було обов’язковим, що вводить
потерпілого в оману. Зловживання довірою – це недобросовісне
використання довіри з боку потерпілого, яка породжується родинними
відносинами, дружніми стосунками, знайомством, спільною діяльністю тощо.

Злочин є закінченим з моменту фактичного одержання винним чужого майна
чи права на нього (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину загальний, тобто фізична осудна особа, яка досягла
16-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим
мотивом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 190) є вчинення шахрайства: 1)
повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) що завдало значної
шкоди потерпілому.

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення шахрайства: 1) у
великих розмірах; 2) шляхом незаконних операцій з використанням
електронно-обчислювальної техніки (ч. 3 ст. 190); 3) в особливо великих
розмірах; 4) організованою групою (ч. 4 ст. 190).

Незаконні операції з використанням електронно-обчислювальної техніки –
це обманне використання можливостей і засобів такої техніки, пов’язане з
умисним введенням (закладанням) в її електронну систему неправдивих
(свідомо помилкових) даних, що надає можливість шахраю отримати певну
суму чужих грошей (наприклад, «зламування» коду електронної системи
банківських операцій і введення команди на переведення певної суми
грошей на поточний рахунок зловмисника). Про зміст деяких кваліфікуючих
і особливо кваліфікуючих ознак шахрайства див. у примітці до ст. 185 КК.

Слід завжди ретельно перевіряти, чи не було для вчинення шахрайства
скоєно інший злочин, який створював би відповідні умови або результати
якого творили б спосіб здійснення обману чи зловживання довірою.
Наприклад, якщо особа самовільно присвоїла владні повноваження або
звання службової особи, викрала, пошкодила або підробила документи,
штампи, печатки, бланки з метою подальшого їх використання під час
шахрайства, а також використала для шахрайства завідомо підроблені
документи, її дії диспозицією ст. 190 не охоплюються і повинні
кваліфікуватися за сукупністю злочинів за ст. 353 або відповідними
частинами статей 357 чи 358.

Коли шахрай бере від іншої особи на її прохання гроші чи цінності
начебто для передачі їх як хабара службовій особі, при цьому маючи
твердий намір не передавати їх, а привласнити, вчинене слід
кваліфікувати як шахрайство. Важливо зазначити, що якщо при цьому винний
схилив довірливого хабародавця до дачі хабара, то його дії належить
кваліфікувати за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27 і ч. 1 ст. 369 та відповідною
частиною ст. 190 за сукупністю.

Якщо шахрайство вчиняється службовою особою, яка з метою одержання майна
шляхом обману чи зловживання довірою використала при цьому надану їй
владу або своє службове становище, то дії цієї особи кваліфікуються за
сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 190 та
364.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 190 – штраф до 50 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до 2 років, або
обмеження волі на строк до 3 років; за ч. 2 ст. 190 – штраф від 50 до
100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на
строк від 1 до 2 років, або обмеження волі на строк до 5 років, або
позбавлення волі на строк до 3 років; за ч. 3 ст. 190 – позбавлення волі
на строк від 3 до 8 років; за ч. 4 ст. 190 – позбавлення волі на строк
від 5 до 12 років з конфіскацією майна.

26. Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання
службовим становищем (ст. 191 КК).

Стаття складається з п’яти частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим та безпосереднім об’єктом злочину є врегульовані законом
суспільні відносини власності. Предметом злочину є чуже приватне,
колективне або державне майно.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 191 КК, характеризується
такими формами: 1) привласнення чужого майна, яке було ввірене особі чи
перебувало в її віданні; 2) розтрата такого майна зазначеною особою (ч.
1 ст. 191); 3) привласнення, розтрата або заволодіння чужим майном
шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст.
191).

Привласнення – незаконне безоплатне вилучення (утримання) винним на свою
користь чи користь третіх осіб чужого майна,

яке було йому ввірене чи перебувало у його віданні. Розтрата – незаконне
безоплатне відчуження, витрачання, використання винним чужого майна, яке
було йому ввірене чи перебувало у його віданні (продаж, споживання,
дарування, обмін, передача іншим особам тощо). Заволодіння чужим майном
шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем має місце
тоді, коли службова особа незаконно обертає чуже майно на свою користь
чи користь третіх осіб, використовуючи при цьому своє службове
становище.

Злочин є закінченим з моменту незаконного безоплатного заволодіння чужим
майном (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину – спеціальний. Суб’єктом привласнення і розтрати (ч. 1
ст. 191) є фізична, осудна особа з 16-річного віку, якій майно, що є
предметом цього злочину, було ввірене чи перебувало в її віданні.
Суб’єктом привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом
зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191) є
лише службова особа (див. прим. до ст. 364 КК).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим
мотивом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 191) є вчинення

його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб.

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) у великих
розмірах (ч. 4 ст. 191); 2) в особливо великих розмірах;
3) організованою групою (ч. 5 ст. 191).

Про зміст деяких кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак
привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання
службовим становищем (див. у прим. до ст. 185 КК).

Вимагають розмежування схожі за багатьма ознаками такі злочини, як
заволодіння майном шляхом зловживання службовим станови-

щем (ч. 2 ст. 191) і шляхом зловживання владою або службовим становищем,
вчинювані з корисливих мотивів (ст. 364). Основною лінією розмежування є
встановлення об’єкта злочину, яким у першому випадку визначається право
власності, відповідно до якого здійснюється володіння, користування та
розпорядження майном, а в другому – правомірна діяльність державних або
самоврядних органів (апарату), підприємств, установ чи організацій
незалежно від форми власності у будь-яких галузях їхньої діяльності та
їх авторитет. Крім того, суттєвою є різниця у характері заподіюваної
шкоди. Викрадення шляхом зловживання службовою особою своїм службовим
становищем веде до обернення на користь цієї особи частини чужого майна,
чим завдаються прямі збитки власникові майна. У процесі ж корисливого
зловживання своїм службовим становищем воно (зловживання) не поєднується
з безоплатним оберненням чужого майна на свою користь, а створює шлях до
незаконного отримання прибутків, пільг, уникнення законних витрат
(наприклад, плати за квартиру) тощо. Заподіювана винним шкода не має
характеру прямих майнових збитків, а виглядає як не одержані суб’єктами
законні прибутки та понесені незаплановані витрати (наприклад, у
результаті незаконного підвищення ставки заробітної плати.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 191 – штраф до 50 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до 2 років, або
обмеження волі на строк до 4 років, або позбавлення волі на строк до 4
років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до 3 років або без такого; за ч. 2 ст. 191 –
обмеження волі на строк до 5 років або позбавлення волі на той самий
строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до 3 років; за ч. 3 ст. 191 – обмеження волі на
строк від 3 до 5 років або позбавлення волі на строк від 3 до 8 років, з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до 3 років; за ч. 4 ст. 191 – позбавлення волі на строк від 5
до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до 3 років; за ч. 5 ст. 191 – позбавлення
волі на строк від 7 до 12 років з позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років та з
конфіскацією майна.

27. Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання,
ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних
цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК).

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні норми, та
примітки. Родовим об’єктом злочину є сфера господарської діяльності
(врегульовані державою відносини між членами суспільства з приводу
виробництва і реалізації товарів, продукції різного призначення,
виконання робіт і надання послуг, тобто правовідносини, які складають
систему господарювання). Безпосереднім об’єктом злочину є встановлений
законодавством порядок формування і функціонування кредитно-грошової
системи України. Предмет цього злочину становлять: підроблені
національна валюта України у виді банкнот чи металевої монети; іноземна
валюта; державні цінні папери; білети державної лотереї.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 199) полягає у: 1) виготовленні; 2)
зберіганні; 3) придбанні; 4) перевезенні; 5) пересиланні; 6) ввезенні в
Україну; 7) збуті зазначених вище предметів.

Виготовлення – це дії, внаслідок яких створюються підроблені валюта,
державні цінні папери чи білети державних лотерей (напри-

клад, друкування типографським способом, малювання, ксерокопіювання
тощо). Зберігання – перебування цих предметів безпосередньо у винного чи
в будь-якому іншому місці, де вони перебувають у його розпорядженні та
під контролем. Придбання – їх оплатне чи безоплатне отримання винним від
іншої особи (наприклад, купівля, обмін, одержання в подарунок, виграш в
азартні ігри, привласнення знайдених таких предметів тощо). Перевезення
– переміщення їх винним із використанням будь-яких транспортних засобів.
Пересилання – переміщення їх винним у просторі з використанням засобів
поштового зв’язку (наприклад, у листах, посилках, бандеролях, інших
поштових відправленнях). Ввезення в Україну – їх переміщення винним
із-за кордону на територію України. Збут – їх умисне відчуження як
оплатне, так і безоплатне (використання як засобу платежу, продаж,
розмін, обмін, дарування, передача в борг або в рахунок покриття боргу
тощо).

Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за даний
злочин, тлумачення окремих термінів і понять, відмежування його від
інших злочинів розкриваються в постанові Пленуму Верховного Суду України
від 12 квітня 1996 р. № 6 «Про практику розгляду судами кримінальних
справ про виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів».

Злочин є закінченим з моменту вчинення будь-якої із зазначених дій
(формальний склад).

Суб’єкт злочину загальний, тобто фізична осудна особа, яка досягла
16-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і
спеціальною метою подальшого збуту предметів злочину.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 199) є вчинення його: 1)
повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) у великому розмірі
(якщо сума підробки у 200 та більше разів перевищує неоподатковуваний
мінімум доходів громадян).

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 199) є вчинення його:
1) організованою групою; 2) в особливо великому розмірі (якщо сума
підробки у 400 та більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум
доходів громадян).

Підроблення лише цифрового номіналу купюри іноземної валюти у разі
спроби її збуту має кваліфікуватися лише як готування до шахрайства, а
за фактичного збуту такої купюри – як шахрайство (див. п. 8 постанови
Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 6 «Про практику
розгляду судами кримінальних справ про виготовлення або збут підроблених
грошей чи цінних паперів»), оскільки у такій купюрі буде неузгодженість
цифрового та буквеного номіналів, що виключає можливість перебування
такої купюри в обігу. Підробляючи лише цифровий номінал купюри іноземної
валюти, винна особа розраховує на те, що конкретний потерпілий, якому
збувається така купюра, у конкретних обставинах не виявить підробки.
Пересічний же громадянин, який раніше «тримав у руках» іноземну валюту,
таку її підробку у звичайних умовах здатний виявити. Як виготовлення
підроблених грошей, державних цінних паперів та білетів державних
лотерей мають кваліфікуватись і дії особи, яка свідомо придбала
підроблені гроші, державні цінні папери чи білети державних лотерей з
метою їх наступного збуту і для надання їм більшої подібності до
справжніх і внесла до них додаткові підробки, які створювали можливість
перебування їх в обігу (див. абз. 1 п. 12 постанови Пленуму Верховного
Суду України від 12 квітня 1996 р. № 6 «Про практику розгляду судами
кримінальних справ про виготовлення або збут підроблених грошей чи
цінних паперів»).

Виготовлення з метою збуту підроблених бездокументарних державних цінних
паперів, їх підроблення чи використання підроблених бездокументарних
державних цінних паперів, які існують у формі відкритого зберігачем
рахунку, здійснюються внесенням неправдивих даних до рахунку в цінних
паперах у зберігача на електронних носіях інформації, тобто є одночасно
втручанням у роботу автоматизованої системи, якою є така система
реєстру. Такі дії одночасно утворюють і склад злочину, передбачений ст.
361, і мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених
частинами 1, 2 чи 3 ст. 199 та відповідною частиною ст. 361, оскільки
внесення змін у рахунок є спотворенням чи знищенням інформації.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 199 – позбавлення волі на строк від 3
до 7 років; за ч. 2 ст. 199 – позбавлення волі на строк від 5 до
10 років; за ч. 3 ст. 199 – позбавлення волі на строк від 8 до 12 років

з конфіскацією майна.

28. Контрабанда (ст. 201 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми, та
примітки. Родовим об’єктом злочину є сфера господарської діяльності.
Безпосереднім об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок
переміщення відповідних предметів через митний кордон України.
Додатковими факультативними безпосередніми об’єктами злочину є порядок
обігу предметів дозвільної системи, порядок сплати податків, зборів та
інших обов’язкових платежів, громадська безпека, здоров’я населення.
Предметом злочину можуть бути будь-які товари у великих розмірах (якщо
їхня вартість у 1000 та більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум
доходів громадян), а також, незалежно від їхньої вартості, історичні та
культурні цінності, отруйні, сильнодіючі, радіоактивні або вибухові
речовини, зброя та боєприпаси (крім гладкоствольної мисливської зброї та
бойових припасів до неї), а також стратегічно важливі сировинні товари,
щодо яких законодавством установлено відповідні правила вивезення за
межі України. Контрабанду наркотичних засобів, психотропних речовин, їх
аналогів або прекурсорів потрібно кваліфікувати за ст. 305 КК.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 201) полягає у переміщенні через
митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від
митного контролю предметів контрабанди.

Переміщення предметів через митний кордон України поза митним контролем
– це їх переміщення поза місцем розташування митниці, або поза часом
здійснення митного оформлення, або з незаконним звільненням від митного
контролю. Переміщення предметів через митний кордон України з
приховуванням від митного контролю – це їх переміщення з використанням
тайників та інших засобів, що утруднюють виявлення предметів, або шляхом
надання одним предметам вигляду інших, або з поданням митному органу
України як підстави для переміщення предметів підроблених документів,
одержаних незаконним шляхом, або документів, що містять неправдиві дані,
а також документів, що є підставою для переміщення інших предметів.

Обов’язковою ознакою складу злочину є місце його вчинення – це митний
кордон (межі митної території України, яка збігається

з державним кордоном України, за винятком спеціальних мит-

них зон).

Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за даний
злочин, тлумачення окремих термінів і понять, відмежування його від
інших злочинів розкриваються в постанові Пленуму Верховного Суду України
від 26 лютого 1999 р. № 2 «Про судову практику в справах про контрабанду
та порушення митних правил».

Злочин є закінченим з моменту фактичного незаконного переміщення
предметів через митний кордон України (формальний склад). Якщо предмети
контрабанди виявлено під час огляду чи переогляду речей або ж особистого
огляду, зокрема й повторного, в разі виїзду за межі України, вчинене
належить кваліфікувати як замах на контрабанду. Незаконне переміщення на
територію України предметів контрабанди, які виявлено під час митного
контролю, утворює закінчений склад злочину.

Суб’єкт злочину загальний, тобто фізична, осудна особа, яка досягла
16-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками контрабанди (ч. 2 ст. 201) є вчинення її: 1) за
попередньою змовою групою осіб; 2) особою, раніше судимою за злочин,
передбачений цією статтею.

Службова особа, яка вчинила контрабанду з використанням свого службового
становища, за наявності необхідних до того підстав несе відповідальність
за сукупність злочинів, передбачених статтями 201 та 364–366.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 201 – позбавлення волі на строк від 3
до 7 років з конфіскацією предметів контрабанди; за ч. 2 ст. 201 –
позбавлення волі на строк від 5 до 12 років з конфіскацією предметів
контрабанди та з конфіскацією майна.

29. Порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт
дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи
сировини для їх виробництва (ст. 203-1 КК).

Стаття складається з однієї частини, що містить заборонювальну норму, та
примітки. Родовим об’єктом злочину є сфера господарської діяльності.
Безпосереднім об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок
виробництва, експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування,
експорту, імпорту обладнання чи сировини для їх виробництва. Додатковими
факультативними безпосередніми об’єктами злочину є авторське право чи
суміжні права.

Предметом злочину є: а) диски для лазерних систем зчитування (за
вчинення злочину у формі порушення законодавства, що регулює їх
виробництво, експорт чи імпорт); б) обладнання чи сировина для
виробництва таких дисків (за вчинення злочину у формі порушення
законодавства, що регулює їх експорт чи імпорт). Диски для лазерних
систем зчитування – це будь-який оптичний диск для лазерних

систем зчитування із записом або з можливістю запису на нього
інформації, що відображає об’єкти авторського права чи суміжних прав,
або без запису такої інформації. Обладнання для виробництва дисків для
лазерних систем зчитування – це спеціалізоване обладнання (виробничі
лінії) з виробництва таких дисків та основні вузли до нього, перелік
яких затверджується Кабінетом Міністрів України (наприклад, прес-форма
для термопластавтоматів інжекційного штампування дисків; матриці або
штампи, які містять дані, необхідні для штампування дисків). Сировина
для виробництва таких дисків – це оптичний полікарбонат.

Об’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні у великих розмірах дій,
якими порушується законодавство, що регулює: 1) виробництво дисків для
лазерних систем зчитування; 2) експорт дисків для лазерних систем
зчитування, обладнання чи сировини для їх виробництва; 3) імпорт дисків
для лазерних систем зчитування, обладнання чи сировини для їх
виробництва.

Під великим розміром слід розуміти вартість дисків для лазерних систем
зчитування, обладнання чи сировини для їх виробництва, що у 3000 разів
та більше перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Злочин є закінченим з моменту вчинення дій, перелічених у ст. 203-1
(формальний склад).

Суб’єкт злочину спеціальний (або службова особа суб’єкта господарської
діяльності – юридичної особи, або фізична особа – суб’єкт
підприємницької діяльності, яка здійснює таку діяльність без створення
юридичної особи).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Діяльність фізичної особи, не зареєстрованої як суб’єкт підприємницької
діяльності з виробництва, експорту, імпорту дисків для лазерних систем
зчитування, а також з експорту, імпорту обладнання та сировини для їх
виробництва, за наявності підстав має кваліфікуватися за ч. 1 ст. 202 КК
– як здійснення без державної реєстрації суб’єктом підприємництва
діяльності, що містить ознаки підприємницької та яка підлягає
ліцензуванню.

Переміщення дисків для лазерних систем зчитування, обладнання чи
сировини для їх виробництва через митний кордон України поза митним
контролем або з приховуванням від митного контролю, якщо їх вартість у
тисячу та більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів
громадян, вчинене фізичною особою, яка не має ліцензії на їх експорт чи
імпорт, має кваліфікуватися, за наявності підстав, як контрабанда за ст.
201. Як контрабанда мають кваліфікуватись і дії службових осіб –
суб’єктів господарювання та фізичних осіб, які зареєстровані як суб’єкти
підприємництва і мають ліцензію на експорт чи імпорт дисків для лазерних
систем зчитування, обладнання чи сировини для їх виробництва, якщо ними
переміщуються через митний кордон України зазначені товари в обсягах, що
перевищують за вартістю дозволені в ліцензії для експорту чи імпорту, і
їх вартість у тисячу та більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум
доходів громадян. За умови визнання оптичного полікарбонату стратегічно
важливим сировинним товаром його переміщення через митний кордон України
поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю
утворюватиме склад злочину «контрабанда» незалежно від вартості товару.

Порушення законодавства, що регулює виробництво дисків для  лазерних
систем зчитування із записом на них інформації, яка є об’єктом
авторського та/або суміжних прав, без дозволу осіб, що мають на неї
авторське право та/або суміжні права, а також їх реалізація, особою, що
їх незаконно виробила, має кваліфікуватися за сукупністю злочинів,
передбачених ст. 203-1 та 176, за наявності всіх необхідних ознак
складів сформульованих у них злочинів.

Покарання за злочин: обмеження волі на строк до 5 років.

30. Фіктивне підприємництво (ст. 205 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми, та
примітки.

Родовим об’єктом злочину є сфера господарської діяльності.
Безпосереднім об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок
здійснення підприємницької діяльності. Додатковими факультативними
безпосередніми об’єктами злочину можуть бути встановлений порядок
оподаткування й отримання кредитних ресурсів, добросовісна конкуренція,
право власності.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 205) виявляється у вчиненні однієї
з двох дій: 1) створення суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної
особи будь-якої організаційно-правової форми; 2) придбання такого
суб’єкта підприємницької діяльності.

Ст. 205 встановлює відповідальність за дії, які зовні є цілком
легальними. При цьому фіктивність полягає у відсутності в осіб, які
стоять за створеним (придбаним) суб’єктом підприємництва, справжнього
наміру здійснювати діяльність, зафіксовану в установчих документах:
виробляти товари, виконувати роботи або надавати послуги.

Створення суб’єкта підприємницької діяльності – це його державна
реєстрація, юридичне заснування нової, раніше не існуючої організації,
метою якої є отримання прибутку.

Придбання суб’єкта підприємницької діяльності – це набуття будь-яким
способом права власності на цю юридичну особу як у цілому, так і на
визначену його частину, що дозволить здійснювати контроль за ним
(наприклад, купівля контрольного пакета акцій акціонерного товариства,
заміна власника або складу учасників правління, придбання майна
підприємства, що приватизується, тощо).

Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за цей злочин,
тлумачення окремих термінів і понять, відмежування його від інших
злочинів розкриваються в постанові Пленуму Верховного Суду України від
25 квітня 2003 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства
про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської
діяльності».

Злочин є закінченим з моменту державної реєстрації суб’єкта
підприємницької діяльності (юридичної особи) або набуття права власності
на нього (формальний склад).

Суб’єкт злочину спеціальний: громадянин України, особа без громадянства,
іноземець (як службова особа, так і неслужбова), які з визначеною в цій
статті метою вчинили дії, спрямовані на створення (заснування чи
реєстрацію) або придбання суб’єкта підприємницької діяльності.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і
спеціальною метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів
діяльності, щодо яких є заборона.

На наявність мети – прикриття незаконної підприємницької діяльності або
здійснення її видів, щодо яких є заборона (фіктивного підприємництва),–
може вказувати використання викрадених, знайдених, підроблених,
позичених паспортів або тих, що належали померлим громадянам, а також
документів осіб, які дали згоду зареєструвати юридичну особу на своє
ім’я. Використання при цьому підроблених документів або їх підробка
мають додатково кваліфікуватися за ст. 358 чи ст. 366 КК (див. п. 17
постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 3 «Про
практику застосування судами законодавства про відповідальність за
окремі злочини у сфері господарської діяльності»).

Під незаконною діяльністю, для прикриття якої створюється чи
придбавається суб’єкт підприємницької діяльності, слід розуміти будь-яку
підприємницьку діяльність юридичної особи, що не відповідає установчим
документам (легалізація доходів, одержаних злочинним шляхом; ухилення
від оподаткування; монополізація ринку товарів і послуг тощо).

Під забороненою діяльністю розуміють діяльність, яка прямо заборонена
законом (наприклад, виробництво і збут наркотичних засобів, зброї,
радіоактивних матеріалів тощо).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 205) є: 1) повторність; 2)
заподіяння державі, банкові, кредитній установі, іншим юридичним особам
або громадянам великої матеріальної шкоди (наприклад, неповернення
відсотків за користування кредитом; використання кредиту не за цільовим
призначенням; несплата належних сум податків; припинення діяльності
придбаного суб’єкта підприємництва тощо).

Згідно з прим. до ст. 205 матеріальна шкода, яка заподіяна фізичним
особам, вважається великою, якщо вона у 200 та більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а матеріальна шкода, яка
заподіяна державі або юридичним особам, вважається великою, якщо вона у
1000 та більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів
громадян.

У разі, коли створений чи придбаний суб’єкт підприємницької діяльності
розпочав незаконну діяльність, що містить ознаки ще й іншого злочину,
дії винної особи належить кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ст.
205 КК і тією статтею КК, якою передбачено відповідальність за
здійснення незаконної діяльності.

Якщо при створенні чи придбанні такого суб’єкта винна особа мала на меті
не тільки прикриття незаконної діяльності або здійснення видів
діяльності, щодо яких є заборона, а й незаконне одержання кредитів і
привласнення одержаних коштів чи їх використання не за цільовим
призначенням, її дії слід додатково кваліфікувати і як готування до
вчинення злочину, передбаченого відповідними частинами ст. 190 чи ст.
222 КК (див. п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25
квітня 2003 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства про
відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності»).

Коли такі дії поєднані з наступним фіктивним банкрутством чи доведенням
до банкрутства, їх також необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів,
передбачених відповідною частиною ст. 205 КК та ст. 218 чи ст. 219 КК.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 205 – штраф від 300 до 500
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк
до 3 років; за ч. 2 ст. 205 – позбавлення волі на строк від 3 до
5 років.

31. Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст.
209 КК).

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні норми, та
примітки, яка включає три пункти. Родовим об’єктом злочину є сфера
господарської діяльності. Безпосереднім об’єктом злочину є встановлений
законодавством України (приміром, Законом України «Про запобігання та
протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»
від 28 листопада 2002 р.) та міжнародно-правовими актами (приміром,
Конвенцією Ради Європи від 8 листопада 1990 р. «Про відмивання, пошук,
арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом», ратифікованою
Україною 17 грудня 1997 р.) порядок здійснення підприємницької та іншої
господарської діяльності, а також порядок вчинення цивільно-правових
угод щодо використання майна, не пов’язаного з господарською діяльністю.
Додатковими факультативними безпосередніми об’єктами злочину є
правосуддя, нормальне функціонування фінансово-кредитної системи, засади
добросовісної конкуренції, громадська безпека.

Предмет цього злочину – кошти та інше майно, одержані внаслідок вчинення
суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації
(відмиванню) доходів, а також права на такі кошти або майно. У п. 1
примітки до ст. 209 вказано про таке: суспільно небезпечним протиправним
діянням, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, відповідно до
цієї статті є діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачено
покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох і більше років (за
винятком діянь, передбачених статтями 207 і 212 Кримінального кодексу
України) або яке визнається злочином за кримінальним законом іншої
держави і за таке ж саме діяння передбачена відповідальність
Кримінальним кодексом України та внаслідок вчинення якого незаконно
одержані доходи. Грошові кошти можуть виступати як у готівковій, так і
безготівковій формі, бути як національною, так й іноземною валютою.
Майном є річ або сукупність речей, тобто різноманітні предмети
матеріального світу, які задовольняють потреби людей і щодо яких можуть
виникати цивільні права та обов’язки (нерухомість, транспортні засоби,
електротехніка, твори мистецтва тощо).

Предметом цього злочину не є ті різновиди майна, вільний обіг яких
згідно з чинним законодавством заборонений або істотно обмежений,
незаконні дії з якими утворюють самостійні склади злочинів і які в силу
цього не піддаються відмиванню (наприклад, зброя, бойові припаси,
вибухові речовини, вибухові пристрої, радіоактивні матеріали, наркотичні
засоби, психотропні речовини та їх аналоги, отруйні та сильнодіючі
речовини).

Об’єктивна сторона злочину виражається в одній з чотирьох альтернативних
форм:

1) вчинення фінансової операції з коштами або іншим майном, одержаними
внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що
передувало легалізації (відмиванню) доходів – це вчинення будь-якої
операції, пов’язаної із здійсненням або забезпеченням здійснення платежу
за допомогою суб’єкта первинного фінансового моніторингу (внесення або
зняття депозиту (внеску, вкладу); переказ грошей з рахунку на рахунок;
обмін валюти; надання послуг з випуску, купівлі або продажу цінних
паперів та інших видів фінансових активів; надання або отримання позики
чи кредиту; страхування (перестрахування); надання фінансових гарантій
та зобов’язань; довірче управління портфелем цінних паперів; фінансовий
лізинг; здійснення випуску, обігу, погашення державної та іншої грошової
лотереї; надання послуг з випуску, купівлі, продажу і обслуговування
чеків, векселів, платіжних карток та інших платіжних інструментів;
відкриття рахунка). Поняттям «фінансова операція», про яку йдеться у ст.
209, також охоплюються інші різновиди операцій, що здійснюються банками,
небанківськими фінансовими установами, у процесі професійної діяльності
на ринку цінних паперів, а також банківські або інші фінансові операції,
які згідно з чинним законодавством не підлягають ні обов’язковому, ні
внутрішньому фінансовому моніторингу;

2) укладення угоди з такими коштами або майном – це відмінні від
фінансових операцій правочини, тобто дії фізичних і юридичних осіб,
спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків
(наприклад, придбання рухомого і нерухомого майна, у т. ч. для його
наступного оплатного чи безоплатного відчуження; купівля акцій,
векселів, облігацій та інших цінних паперів; інвестування та отримання
доходів від інвестицій; укладення фіктивних договорів про надання
кредитів або різноманітних послуг; переміщення «брудних» грошей у так
звані «куточки податкового раю», в яких законодавство не передбачає: а)
зберігання фінансовими установами обов’язкової інформації про своїх
клієнтів та здійснювані ними операції; б) одержання органами влади
доступу до такої інформації; в) регулювання питань передачі однією
країною іншій країні такої інформації);

3) вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного
походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі
кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення –
це активна поведінка винної особи, яка може полягати, наприклад, у зміні
зовнішнього вигляду або правового статусу майна, одержаного внаслідок
вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало
легалізації (відмиванню) доходів, підробленні документів, які
засвідчують право власності або опосередковують рух майна, тощо;

4) набуття, володіння або використання коштів чи іншого майна, одержаних
внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що
передувало легалізації (відмиванню) доходів. Під набуттям майна,
одержаного внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного
діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, розуміється
отримання такого майна винною особою, яка усвідомлює його відповідне
походження, тим чи іншим оплатним або безоплатним способом (купівля,
отримання в обмін на інші предмети, прийняття як оплати за надані
послуги або виконану роботу, одержання як подарунка або оплати боргу
тощо). Володіння «брудним» майном означає фактичне перебування такого
майна у особи (як власника, так й у інших осіб, наприклад, тих, хто
дістав таку можливість в силу договірних відносин через договори найму,
комісії, схову тощо), яка має можливість впливати на нього. Використання
коштів чи іншого майна, одержаних внаслідок вчинення суспільно
небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації
(відмиванню) доходів, – це вилучення у тій чи іншій формі корисних
властивостей такого майна для задоволення потреб власника або інших
осіб, використання зазначеного майна для здійснення будь-якої
діяльності, у т. ч. підприємницької та іншої господарської діяльності
(приміром, внесення коштів як внеску у статутний фонд підприємства,
створення фіктивних господарюючих суб’єктів, фінансування виробництва
товарів, придбання підприємств з великими обсягами готівкових надходжень
тощо).

Злочин у перших двох формах є закінченим з моменту вчинення фінансової
операції, або укладення угоди із зазначеним у ч. 1 ст. 209 КК майном,
або з моменту набуття володіння чи використання такого майна. У третій
та четвертій формах злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій
незалежно від того, вдалося чи ні винній особі у такий спосіб досягнути
поставленої мети, пов’язаної з приховуванням чи маскуванням певних
обставин.

Суб’єкт злочину загальний, тобто фізична осудна особа, яка досягла
16-річного віку та яка не позбавлена цивільної дієздатності судом.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. При цьому
особа може і не бути точно обізнаною про характер та конкретні обставини
вчинення предикатного діяння (тобто діяння, яке передувало легалізації
«брудних» коштів і майна), але вона має усвідомлювати ті фактичні
обставини вчиненого, з якими КК пов’язує можливість призначення
покарання у виді позбавлення волі на строк три і більше років. Для
кваліфікації за ст.. 209 КК має бути встановлено, що у винної особи було
бажання приховати справжнє джерело майна, з яким вчиняються угоди, інші
дії або яке використовується, і видати «брудне» майно за легальні
доходи.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 209) є вчинення його: 1)
повторно (див. ст. 32); 2) за попередньою змовою групою осіб (див. ст.
28) або 3) у великому розмірі (якщо предметом злочину були кошти або
інше майно на суму, що перевищує 6000 неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян).

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 209) є: 1) вчинення
його організованою групою (див. ст. 28); 2) в особливо великому розмірі
(якщо предметом злочину були кошти або інше майно на суму, що перевищує
18000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

У ст. 209 КК не вказується мінімальний розмір грошових коштів та іншого
майна, легалізація якого має тягнути за собою кримінальну
відповідальність, у зв’язку з чим під час застосування цієї статті має
враховуватися положення ч. 2 ст. 11 КК про відсутність суспільної
небезпеки діяння через його малозначність (наприклад, у разі вчинення
дрібного побутового правочину).

Якщо за кошти, здобуті від незаконного обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, придбавається майно,
яке не підлягає приватизації або яке не відноситься до обладнання для
виробничих та інших потреб (приміром, нерухомість або транспортний
засіб), або ж такі кошти використовуються у правомірній підприємницькій
та іншій господарській діяльності, але не у вигляді розміщення їх у
банках, на підприємствах, в установах, організаціях та їх підрозділах,
вчинене слід кваліфікувати не за ст. 306, а за ст. 209 (за наявності
всіх ознак складу злочину).

Дії, передбачені ст. 204, поєднані з легалізацією (відмиванням) грошових
коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, за наявності підстав
мають кваліфікуватися за відповідними частинами статей 204 та 209 (абз.
3 п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р.
№ 3 «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність
за окремі злочини у сфері господарської діяльності»).

Порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, тягне за собою
адміністративну (ст. 166-9 КпАП) або кримінальну (статті 209-1, 367 КК)
відповідальність.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 209 – позбавлення волі на строк від 3
до 6 років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю на строк до 2 років з конфіскацією коштів або іншого
майна, одержаних злочинним шляхом, та з конфіскацією майна; за ч. 2 ст.
209 – позбавлення волі на строк від 7 до 12 років з позбавленням права
обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3
років з конфіскацією коштів або іншого майна, одержаних злочинним
шляхом, та з конфіскацією майна; за ч. 3 ст. 209 – позбавлення волі на
строк від 8 до 15 років з позбавленням права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю на строк до 3 років з конфіскацією коштів
або іншого майна, одержаних злочинним шляхом, та з конфіскацією майна.

32. Умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209-1
КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми.
Родовим об’єктом злочину є сфера господарської діяльності. Безпосереднім
об’єктом злочину є нормальне функціонування системи фінансового
моніторингу в державі з приводу встановленого порядку обігу та захисту
інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої
влади з питань фінансового моніторингу, а також правомірна діяльність
цього органу.

Предметом цього злочину є: 1) інформація про фінансові операції; 2)
завідомо недостовірна інформація про фінансові операції, які підлягають
внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу (ч. 1 ст. 209-1);
3) інформація у будь-якому вигляді, яка надається спеціально
уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу
та яка не підлягає розголошенню (ч. 2 ст. 209-1). Зазначені види
інформації вважаються такими, що мають обмежений доступ. Щодо
розголошеної інформації, про яку йдеться у ч. 2 ст. 209-1, то вона може
стосуватися не лише фінансових операцій (у т. ч. тих, які підлягають
внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу), а й, приміром,
отриманих уповноваженим органом відомостей про заходи, спрямовані на
протидію легалізації «брудних» грошей.

Об’єктивна сторона злочину полягає у таких трьох формах: 1) повторному
неподанні спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань
фінансового моніторингу інформації про фінансові операції; 2) повторному
поданні зазначеному органу недостовірної інформації про фінансові
операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому
моніторингу (ч. 1 ст. 209-1); 3) незаконному розголошенні у будь-якому
вигляді інформації, яка надається вказаному органу (ч. 2 ст. 209-1).

Спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань фінансового
моніторингу є урядовий орган державного управління, який діє у складі
Міністерства фінансів України (далі – уповноважений орган) і який для
виконання покладених на нього завдань має значні повноваження
(наприклад, право одержувати у встановленому законодавством порядку від
органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств,
установ, організацій інформацію, у т. ч. ту, що становить банківську або
комерційну таємницю).

Фінансова операція підлягає обов’язковому фінансовому моніторингу, якщо
сума, на яку вона проводиться, дорівнює чи перевищує 80000 грн. або
дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 80000 грн.,
і якщо ця операція має одну або більше ознак, визначених законодавством.
Суб’єкт первинного фінансового моніторингу зобов’язаний подавати
уповноваженому органу інформацію про фінансову операцію, що підлягає
обов’язковому фінансовому моніторингу, не пізніше, ніж протягом 3
робочих днів з моменту її реєстрації. Повідомлення про фінансову
операцію має містити відомості, зокрема, про особу, яка здійснює
фінансову операцію та особу, від імені або за дорученням якої
здійснюється така операція, її вид, суму, валюту, в якій здійснюється
фінансова операція, підстави для її здійснення, ознаки, за якими
операція підлягає фінансовому моніторингу. Також суб’єкт первинного
фінансового моніторингу за запитом уповноваженого органу зобов’язаний
подавати додаткову інформацію, пов’язану з фінансовими операціями, що
стали об’єктом фінансового моніторингу, не пізніше, ніж протягом 3
робочих днів з моменту отримання запиту. Невиконання зазначених
обов’язків за наявності до цього підстав може утворювати склад
аналізованого злочину.

Фінансова операція, що підлягає внутрішньому фінансовому моніторингу,
повинна мати одну або більше таких ознак: 1) заплутаний або незвичний
характер фінансової операції, яка не має очевидного економічного сенсу
або очевидної законної мети; 2) невідповідність фінансової операції
діяльності юридичної особи, що встановлена статутними документами цієї
особи; 3) виявлення неодноразового здійснення операцій, характер яких
дає підстави вважати, що метою їх здійснення є уникнення процедур
обов’язкового фінансового моніторингу. Внутрішній фінансовий моніторинг
може здійснюватись і щодо інших фінансових операцій, коли у суб’єкта
первинного фінансового моніторингу є підстави вважати, що фінансова
операція проводиться з метою легалізації (відмивання) доходів.

Неподання інформації – це дії або бездіяльність особи, котра володіє
потрібною інформацією і має змогу виконати покладений на неї
законодавством обов’язок або вимогу уповноваженого органу, проте умисно
цього не робить. Це має місце тоді, коли особа: а) відкрито
відмовляється виконати вимогу закону або уповноваженого органу; б)
фактично не подає до уповноваженого органу у встановленому порядку
інформацію; в) надає лише частину необхідної інформації про фінансові
операції. Несвоєчасне подання інформації, тобто подання її з порушенням
встановлених термінів, тягне за собою тільки адміністративну
відповідальність (ч. 1 ст. 166-9 КпАП).

Подання недостовірної інформації – це подання уповноваженому органу
будь-яким способом (усно, письмово, в електронній формі каналами
зв’язку, на магнітному носії тощо) неправдивих відомостей, тобто даних,
які повністю або частково не відповідають дійсності і здатні ввести
уповноважений орган в оману.

Повторність у складі даного злочину означає вчинення у різний час двох і
більше тотожних правопорушень, зазначених у ч. 1 ст. 209. Одноразове
неподання інформації або подання недостовірної інформації визнається
адміністративним правопорушенням (ч. 1 ст. 166-9 КпАП).

Розголошення у будь-якому вигляді інформації означає, що особа, якій
зазначена вище інформація стала відома у зв’язку з професійною або
службовою діяльністю, ознайомлює з нею сторонніх осіб або своєю
поведінкою створює умови, які надають можливість стороннім особам
ознайомитися з відповідними відомостями. При цьому способи розголошення
інформації (усно, письмово, із застосуванням засобів зв’язку, передача
документів, повідомлення по телебаченню, наукових статтях, виступах
тощо) можуть бути різними і на кваліфікацію за ч. 2 ст. 209-1 не
впливають. Незаконність розголошення інформації полягає у тому, що воно
здійснюється невідповідно до вимог законодавства (наприклад,
уповноваженому органу заборонено передавати будь-кому одержану від
суб’єктів первинного фінансового моніторингу інформацію, яка містить
комерційну чи банківську таємницю, за винятком випадків, передбачених
законом). Разом з тим передача уповноваженим органом відповідних
матеріалів до правоохоронних органів, коли є достатні підстави вважати,
що фінансові операції можуть бути пов’язані з відмиванням доходів або
фінансуванням тероризму, не утворює складу злочину, передбаченого ч. 2
ст. 209-1 КК. Незаконне розголошення не самого змісту інформації, яка
була надана уповноваженому органу, а лише факту надання уповноваженому
органу такої інформації, тягне за собою не кримінальну, а
адміністративну відповідальність (ч. 2 ст. 166-9 КпАП).

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 209-1, є закінченим з моменту вчинення
вдруге відповідного тотожного правопорушення – неподання інформації або
подання завідомо недостовірної інформації. Якщо ж особа, наприклад,
спочатку не подає відповідну інформацію, а згодом подає завідомо
недостовірну інформацію, підстави для застосування ч. 1 ст. 209-1
відсутні. Злочин, передбачений ч. 2 ст. 209-1 КК визнається закінченим з
моменту ознайомлення хоча б однієї сторонньої особи з відповідною
інформацією.

Суб’єкт злочину спеціальний: 1) призначений суб’єктом первинного
фінансового моніторингу працівник, який є відповідальним за проведення
фінансового моніторингу і до службової компетенції якого входить подання
інформації уповноваженому органу, або керівник суб’єкта первинного
фінансового моніторингу, якщо не вводилась окрема посада відповідального
за проведення фінансового моніторингу (ч. 1 ст. 209-1); 2) особа, якій
інформація, що надається уповноваженому органу, стала відома у зв’язку з
професійною або службовою діяльністю, наприклад, працівник суб’єкта
первинного фінансового моніторингу, працівник уповноваженого органу,
співробітник правоохоронного органу, працівник суб’єкта державного
фінансового моніторингу тощо (ч. 2 ст. 209-1).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 209-1 – штраф від 1000 до 2000
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк
до 2 років, або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням
права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до
3 років; за ч. 2 ст. 209-1 – штраф від 2000 до 3000 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до 3 років, або
позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні
посади або займатися певною діяльністю на строк до 3 років.