Галянтич М.К., Грудницька С.М., Мiхатулiна О.М. та iн. 2005 – Господарське право України (книга)

Галянтич М.К., Грудницька С.М., Мiхатулiна О.М. та iн. 2005 –
Господарське право України

ВСТУП

За умов поступового переходу до ринкових відносин розширюється і
вдосконалюється сфера правового регулювання суспільних відносин,
пов’язаних із здійсненням господарської діяльності. У цьому зв’язку
підвищуються вимоги до майбутніх фахівців з правознавства, які вимагають
наявності ще ґрунтовніших знань господарського права та практичних
навичок застосування правових норм при здійсненні суб’єктами
господарювання господарської діяльності.

Запровадження в Україні законодавчо врегульованого на рівні кодексу
механізму подання та використання державної допомоги у сфері розвитку
господарських відносин сприяло стимулюванню на загальних засадах
економічного розвитку менш розвинених чи пріоритетних галузей, регіонів,
окремих суб’єктів господарювання, що зумовило підвищення загального
добробуту та розвиток економіки держави загалом. Єдині підходи до
подання державної допомоги покликані сприяти усуненню нерівності між
суб’єктами господарювання та їх зарубіжними конкурентами, позбавити
останніх можливості використовувати подання державної допомоги в України
для ініціювання необ-ґрунтованих антидемпінгових та інших захисних
заходів, що безпідставно обмежують українських товаровиробників на
світових ринках.

Отже, у новому Господарському кодексі України чітко відтворено уявлення
про функції публічної влади у сфері створення, забезпечення
функціонування і розвитку господарського комплексу країни виходячи з
ідеї забезпечення прав людини на підприємництво і держави на здійснення
господарської діяльності та узгодження інтересів особи і суспільства в
будь-якому співтоваристві.

PAGE 8

Актуальність запропонованого авторським колективом підручника пов’язана
з процесом кодифікації цивільного і господарського законодавства. Саме
новий Господарський кодекс України істотно вплинув на правосвідомість як
вчених-юристів, так і фахівців, які використовують його норми у
правозастосовчій практиці. Саме на те, щоб зміна теоретичних
стереотипів, які виникли у громадськості у зв’язку з виокремленням
господарського законодавства в самостійну галузь права, відбувалась
виразно й логічно, і спрямовано цей підручник.

Основна мета пропонованого підручника — сформувати систему правових
знань, основних інститутів господарського права на основі базових знань
з правознавства, цивільного права та інших галузевих і міжгалузевих
правових дисциплін.

Завдання підручника — сформувати навички роботи з нормативними
документами; уміння розв’язувати конкретні правові ситуації, що
виникають у господарській діяльності, на основі національного та
міжнародного законодавства; здатність реалізовувати право у різних
сферах діяльності, усвідомлювати відповідальність при здійсненні
юридично вагомих дій. Розкриття правових категорій та конструкцій
господарського законодавства, сучасних проблем, основних тенденцій його
розвитку і їх застосування становить основний напрямок підручника.

Структурно підручник складається з двох частин — Загальної та Особливої.

У Загальній частині, що складається з 10 глав, розглядаються основні
напрямки державної політики у сферах регулювання господарських відносин.

Так, у першій главі аналізується теоретичне обґрунтування базових засад
правового регулювання господарської діяльності. У другій главі
висвітлюються учасники сфери господарювання — держава і органи місцевого
самоврядування. Третя глава присвячена правовому регулюванню
ліцензування господарської діяльності, четверта — патентування. У п’ятій
главі розглядаються правове регулювання оподаткування і шляхи
вдосконалення податкової системи України. Шоста глава вивчає правове
регулювання відносин суб’єктів господарювання щодо стандартизації та
сертифікації, сьома — антимонопольно-конкурентні відносини і захист
підприємств та споживачів від негативних наслідків недобросовісної
конкуренції, восьма — правове регулювання за

PAGE 9

хисту прав споживачів, дев’ята — господарську комерційну діяльність та
правові засади підприємницької діяльності. Десята глава присвячена
некомерційній господарській діяльності.

Особлива частина підручника складається з шести розділів (35 глав),
кожні з яких висвітлює окремі аспекти організації господарської
діяльності.

У першому розділі розглянуто засади, поняття і види суб’єктів
господарювання; поняття, види і організаційні форми підприємств,
особливості правового статусу громадян та інших суб’єктів
господарювання. Другий розділ присвячений майновим основам
господарювання. Третій розділ розкриває господарські зобов’язання,
договори, принципи ціноутворення та інші моменти стосовно зобов’язань.
Четвертий розділ вивчає загальні засади відповідальності за порушення у
сфері господарювання. У п’ятому розділі відтворено особливості правового
регулювання в окремих галузях господарювання. У шостому розділі
висвітлено зовнішньоекономічну діяльність і спеціальні режими
господарської діяльності.

Вивчення господарського права крім зазначеного передбачає вміння
застосовувати здобуті знання на практиці, що може бути досягнуто
застосуванням збалансованої методики, що поєднує вивчення теоретичних
аспектів господарського права та їх практичне застосування на
семінарських заняттях за допомогою вирішення конкретних ситуацій з
урахуванням практики господарських та загальних судів України, тестів
тощо.

PAGE 10

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

В УКРАЇНІ

Глава 1. Теоретичні основи правового

регулювання господарської діяльності

1.1. Поняття, предмет, методи і типи правового регулювання господарської
діяльності

Господарська діяльність має певні ознаки, за якими потребує правового
регулювання. Виходячи із загальної теорії держави та права розглянемо
основні з них.

1. У процесі господарської діяльності виникають відносини між юридичними
та фізичними особами. Ці відносини не належать до явищ об’єктивної
дійсності, що розвиваються за законами природи, а тому потребують
правового регулювання з боку держави. Відповідно до Конституції України
Господарський кодекс України (далі — ГКУ) від 16 січня 2003 р.
встановлює відповідні правові засади господарської діяльності
(господарювання), що базуються на різноманітності суб’єктів
господарювання різних форм власності.

2. У відносинах, що виникають у процесі господарської діяльності,
визначально беруть участь свідомі й вольові суб’єкти, не обмежені
законом у правоздатності або дієздатності. Йдеться про те, що право не
може регулювати дії, які не залежать від свідомої волі суб’єктів
господарської діяльності — недієздатних осіб.

У ст. 2 ГКУ визначається, що учасниками відносин у сфері господарювання
є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією, а
також громадяни, громадські та інші організації, які є засновниками
суб’єктів господарю

PAGE 11

вання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на
основі відносин власності.

3. Господарська діяльність — найважливіший вид суспільних відносин, що
має принципово важливе значення для держави (істотно впливає на стан
економіки), об’єднань людей (юридичних осіб) і конкретних осіб
(приватних підприємців, споживачів). Предметом регулювання
господарського права є господарська діяльність.

Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів
господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на
виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг
вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється задля досягнення економічних і
соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом,
а суб’єкти підприємництва — підприємцями. Господарська діяльність може
здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська
діяльність).

Діяльність негосподарюючих суб’єктів, що спрямована на створення й
підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування і
здійснюється за участі або без участі суб’єктів господарювання, є
господарчим забезпеченням діяльності негоспо-дарюючих суб’єктів.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі,
організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між
суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської
діяльності.

Під організаційно-господарськими розуміються відносини між суб’єктами
господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у
процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими є відносини між структурними підрозділами
суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його
структурними підрозділами (ст. 3 ГКУ).

4. Господарська діяльність — це вид суспільних відносин, що об’єктивно
потребує і піддається юридичній регламентації. Тому важливо розмежувати
відносини у сфері господарювання й інші види відносин. Так, згідно зі
ст. 4 ГКУ до предмету правового регулювання господарської діяльності не
належать:

PAGE 12

• майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним
кодексом України (далі — ЦКУ). Так, цивільним законодавством (ст. 1
“Відносини, що регулюються цивільним законодавством” ЦКУ) регулюються
особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані
на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх
учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або
іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також
до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не
застосовується, якщо інше не встановлено законом. У ст. 9 ЦКУ
“Застосування цивільного кодексу України до врегулювання відносин у
сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони
довкілля, а також до трудових та сімейних відносин” встановлено:
положення ЦКУ застосовуються для врегулювання відносин, що виникають у
сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до
трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами
законодавства. Законом можуть передбачатись тільки особливості
регулювання майнових відносин у сфері господарювання;

• земельні, гірничі, лісові та водні, щодо використання й охорони
рослинного і тваринного світу, територій та об’єктів
природно-заповідного фонду, атмосферного повітря;

• трудові відносини;

• фінансові відносини за участі суб’єктів господарювання, що виникають у
процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів;

• адміністративні та інші відносини управління за участі суб’єктів
господарювання, в яких орган державної влади або місцевого
самоврядування не є суб’єктом, наділеним господарською компетенцією, і
безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо
суб’єкта господарювання. Особливості регулювання майнових відносин
суб’єктів господарювання визначаються, зокрема, Господарським кодексом
України. Правила ГКУ застосовуються також до господарських відносин, що
виникають із торговельного мореплавства і не врегульовані Кодексом
торговельного мореплавства України.

Базисом, на якому сформувалося правове регулювання господарської
діяльності та відповідно до якого ця діяльність потребує

PAGE 13

юридичної регламентації, є конституційні основи правопорядку у сфері
господарювання. Правовий господарський порядок в Україні формується на
основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних
відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання
макроекономічних процесів виходячи з конституційної вимоги
відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення
України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової
держави.

До конституційних основ правового господарського порядку в Україні
належать такі: право власності українського народу на землю, її надра,
атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в
межах території України, природні ресурси її континентального шельфу,
виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені
українського народу органами державної влади і органами місцевого
самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного
громадянина користуватися природними об’єктами права власності народу
відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів
права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки,
недопущення використання власності на шкоду людині й суспільству; право
кожного володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю,
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання всіх
суб’єктів права власності рівними перед законом, непорушності права
приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності;
економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність,
не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і
гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції в
підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним
становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та
недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм
антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою
екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території
України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов
праці; захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими
країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

PAGE 14

Таким чином, суб’єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері
господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого
правового господарського порядку з додержанням вимог законодавства.

Отже, спираючись на визначені ознаки, за якими господарська діяльність
потребує правового регулювання, можна визначити предмет правового
регулювання господарської діяльності. Це визначені законодавством
України основні засади господарювання в Україні, господарські відносини,
що виникають у процесі організації та здійснення господарської
діяльності між суб’єктами господарювання, між суб’єктами господарювання
та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, а також нагляд і
контроль за цією діяльністю з боку держави з метою усунення незаконності
в галузі господарювання, що може призвести до негативних наслідків як
для суб’єктів господарювання, підприємців та споживачів, так і для
економіки України загалом.

Загальними вважаються принципи господарювання в Україні:

• забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою
всіх суб’єктів господарювання;

• свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом;

• вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

• обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з
необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки,
добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту
населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

• захист національного товаровиробника;

• заборона незаконного втручання органів державної влади та органів
місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Норми права регулюють господарську діяльність, охороняються заходами
державного примусу в разі їх порушення чи загрозою застосування
юридичних санкцій. Таким чином, нормативно-правове регулювання
господарської діяльності включає відносини у сфері господарювання, що
регулюються Конституцією України, ГКУ, законами України,
нормативно-правовими актами Президента України, Кабінету Міністрів
України, інших органів державної влади та органів місцевого
самоврядування.

PAGE 15

Правове регулювання господарської діяльності здійснюється за допомогою
відповідних прийомів або способів за формою відтворення державного
примусу.

1. Дозвільні засоби (правовстановлюючі норми) надають суб’єктам право на
здійснення передбачених законом позитивних дій (наприклад, право
“…самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору
постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення
матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання
яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги
відповідно до закону” — ст. 44 ГКУ).

2. Зобов’язувальні засоби (обов’язкові норми). Зобов’язують суб’єктів
господарської діяльності виконувати передбачені законодавством позитивні
дії (наприклад: “Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську
діяльність, зобов’язаний використовувати природні ресурси відповідно до
цільового призначення.” — ст. 153 ГКУ).

3. Заборонні засоби (заборонні норми). Встановлюють зобов’язання
суб’єктів господарювання утримуватися від певних дій (наприклад,
заборона дій, віднесених законодавством до недобросовісної конкуренції —
ст. 32 ГКУ, Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції”).

Перелічені засоби правового регулювання господарської діяльності
(дозвіл, зобов’язання, заборона) ефективно діють лише в тісному
взаємозв’язку. Так, дозвільний засіб щодо певної поведінки суб’єкта у
процесі господарської діяльності буде реальним лише за наявності
обов’язків інших суб’єктів господарювання задовольняти потреби, які в
цьому зв’язку виникли в уповноваженого суб’єкта.

У ст. 12 ГКУ висвітлюються такі засоби державного регулювання
господарської діяльності, як державне замовлення, державне завдання;
ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація;
застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання
інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій,
цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих засобів державного
регулювання господарської діяльності, встановлення та скасування пільг і
переваг у господарській діяльності окре

PAGE 16

мих категорій суб’єктів господарювання крім ГКУ визначаються й іншими
законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального
розвитку відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік
видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються
Конституцією України та законодавством.

Крім способів правового регулювання господарської діяльності визначають
його типи. Типи правового регулювання підприємницької діяльності — це
особливості загального порядку правового регулювання господарської
діяльності в певному конкретному випадку: дозволу чи заборони. З огляду
на це розрізняють такі типи правового регулювання господарської
діяльності:

1. Загальний дозвіл — це тип правового регулювання, який базується на
презумпції дозволу виконувати ті чи інші дії. Безумовно, випадки прямої
заборони законом тих або інших дій становлять виняток. Цей тип правового
регулювання господарської діяльності виходить з формули: дозволено все,
крім того, що прямо заборонено законом (наприклад: “Підприємці мають
право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку
діяльність, яку не заборонено законом” — ст. 43 ГКУ). Оскільки основна
мета здійснення підприємницької діяльності полягає в одержанні прибутку,
цей тип доволі актуальний. Суб’єкт підприємницької діяльності, керуючись
нормами, які регулюють певну поведінку у процесі цієї діяльності, має
можливість виконувати будь-які дії, не заборонені законом.

2. Звільнення від заборони — це тип правового регулювання господарської
діяльності, в основу якого покладено загальну заборону здійснення певних
дій, але при цьому формується конкретне звільнення від неї, тобто
робиться виняток із загальної заборони. У цьому типі правового
регулювання господарської діяльності реалізується принцип: заборонено
все, за винятком того, що прямо дозволено законом (наприклад,
дискримінація суб’єктів господарювання органами влади та управління
заборонена. “… Законом можуть бути встановлені винятки… з метою
забезпечення національної безпеки, оборони, загальносуспільних
інтересів” — ст. 31 ГКУ).

Метод правового регулювання господарської діяльності — це сукупність
прийомів впливу права та державної влади на регу

PAGE 17

лювання господарської діяльності та їх суб’єктів і закріплення їх в
нормативно-правових актах.

Розрізняють два методи регулювання господарської діяльності:

• загальний (автономний) — дає право всім учасникам господарської
діяльності займатися нею, закріплює відносну незалежність при вступі в
підприємницькі правовідносини, а з виникненням правовідносин дає
можливість автономно використовувати свої зобов’язання, якщо не виникає
конфліктів, які потребують втручання державних органів;

• спеціальний (авторитарний, державний) — застосовується на випадок
правової нерівності суб’єктів господарської діяльності. Зокрема, у разі
юридичної санкції за порушення законодавства найчастіше однією стороною
є держава, другою — підприємці.

1.2. Механізм і стадії

правового регулювання господарської діяльності

Як зазначалося, правове регулювання господарської діяльності — це дія
права на відносини, що виникають у процесі господарської діяльності, за
допомогою певних юридичних засобів, через систему яких ці відносини
розвиваються в межах, визначених відповідними нормами права. Сукупність
правових засобів, за допомогою яких поведінка суб’єктів господарювання
приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться в нормах
права, називається механізмом правового регулювання підприємницької
діяльності.

З визначення поняття механізму правового регулювання господарської
діяльності випливає, що це явище комплексне, а тому визначимо його
складові.

1. Норми права є основою механізму правового регулювання господарської
діяльності. Адже саме з юридичних норм, їх змісту починається правовий
вплив на відносини, що виникають у процесі господарської діяльності між
суб’єктами господарювання і державою. Якість правового регулювання цієї
діяльності залежить від того, якою мірою норми права враховують
закономірності господарських відносин, а також від рівня загальної і
правової культури законодавчого корпусу. Безпосереднім чинником
виникнення правових норм є правотворча діяльність держави, що полягає у
прийнятті, зміні або скасовуванні певних правових норм.

PAGE 18

2. Правові відносини між суб’єктами господарювання, тобто такі, що
відбуваються в межах, визначених нормами права. Норми права, що
регламентують господарські відносини, надають останнім юридичну форму —
учасники господарської діяльності стають суб’єктами господарських
правовідносин, що взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними
обов’язками. Отже, правові відносини — це форма, в якій визначена у
правовій нормі модель поведінки суб’єктів господарювання.

3. Акти реалізації прав і обов’язків — це дії суб’єктів господарської
діяльності згідно з приписами правових норм. Реалізовуватися права і
обов’язки можуть як у межах певних правовідносин (наприклад, право найму
працівників), так і у вигляді окремих актів (право суб’єкта
розпоряджатися річчю, яка йому належить). На процес правового
регулювання господарської діяльності завжди істотно впливають такі
чинники, як законність, правосвідомість і правова культура.

Процес правового регулювання господарської діяльності складається з
кількох стадій.

1. Правова регламентація господарської діяльності. На цій стадії
передбачається розробка правових норм як загальнообов’язкових правил
поведінки при здійсненні господарської діяльності.

2. Виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків — перехід від
загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки
конкретних господарюючих суб’єктів.

3. Реалізація (фактичне застосування) суб’єктивних прав і юридичних
обов’язків.

1.3. Роль держави у функціонуванні механізму правового регулювання
суспільних відносин

Держава регулює найважливіші суспільні відносини, у тому числі й
господарську діяльність. З метою ефективного управління цією діяльністю
держава видає нормативно-правові акти, які є обов’язковими для всіх
суб’єктів господарювання, державних органів і посадових осіб.

Основні риси державного регулювання:

1. Державне регулювання господарської діяльності є попередньою стадією
реалізації економічної політики, має державно-політичний характер.

PAGE 19

2. Соціальне призначення державного регулювання господарської
діяльності полягає в організації та впорядкованості господарських
відносин, учасниками яких відповідно до ст. 2 ГКУ є суб’єкти
господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни,
громадські та інші організації, які є засновниками суб’єктів
господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські
повноваження на основі відносин власності.

3. Реалізація соціального призначення здійснюється шляхом реалізації
функцій забезпечення перспективного розвитку підприємництва.

4. Функції реалізуються із застосуванням відповідних методів.

5. Суб’єктом державного регулювання господарської діяльності є Верховна
Рада України.

6. Об’єктом державного регулювання господарської діяльності є процеси і
тенденції господарювання.

7. Формою відтворення державного регулювання господарської діяльності є
акт регулювання (Господарський кодекс України), в який трансформується
політичне рішення.

Принципи державного регулювання господарської діяльності:

• принцип законності;

• принцип забезпечення економічної багатоманітності та рівного захисту
всіх суб’єктів господарювання;

• принцип справедливості, добросовісності, розумності;

• судовий захист прав у сфері господарювання при їх порушенні;

• принцип обмеженого втручання (обмеження державного регулювання
економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної
спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві,
екологічного захисту населення, захисту прав споживачів і безпеки
суспільства та держави — абз. 3 п. 1 ст. 6 ГКУ);

• захист національного товаровиробника (абз. 4 п. 1 ст. 6 ГКУ);

• заборона незаконного втручання органів державної влади та органів
місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські
правовідносини.

Характер зв’язків держави і механізму правового регулювання зумовлений
нерозривним зв’язком між державою і правом. Саме держава як апарат
політичної влади здійснює через свої органи

PAGE 20

правотворчу, правозастосовчу і правоохоронну діяльність. Тому
діяльність державних органів є необхідною умовою функціонування
механізму правового регулювання господарських відносин.

У функціонуванні механізму правового регулювання господарських відносин
особливу роль відіграє правозастосовча діяльність державних органів, яка
уособлює її діяльність щодо реалізації відповідних владних повноважень.
Правозастосування стає необхідним тоді, коли для виникнення суб’єктивних
прав та юридичних обов’язків наявності власне норми права недостатньо і
постає потреба у виданні відповідними державними органами додаткових
індивідуальних актів, що надають чинності механізму правового
регулювання. Завдання правозастосовчої діяльності — продовжити
запрограмоване правотворчістю загальне нормативне регулювання за
допомогою норм права. Допоміжним інструментом при цьому є індивідуальна
регламентація, що здійснюється за допомогою актів застосування права і
виявляється в уточненні реального правового положення суб’єктів. Отже,
правозастосовча діяльність держави доповнює процес правового
регулювання, створюючи можливості для реалізації прав і обов’язків
суб’єктів господарювання, якщо постає потреба в додаткових
індивідуальних актах державних органів. Так, конституційною нормою
закріплено право громадян займатися підприємницькою діяльністю (“кожен
має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом” — ст.
42 Конституції України). Але для реалізації цього права потрібно мати
видані державними органами відповідні індивідуальні акти, що
регламентують порядок набуття цього права згідно із Законом України “Про
державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб — підприємців” від 15
травня 2003 р.

1.4. Ефективність правового регулювання господарських відносин

Метою видання правових приписів є досягнення необхідного суспільно
корисного результату. Саме тому суспільство зацікавлено, щоб юридичні
норми, які регулюють господарську діяльність, досягали мети, визначеної
при їх виданні. Аналіз цих питань і становить проблему ефективності
правового регулювання господарських відносин в Україні.

Термін “ефективність” означає результат (наслідок) якогось явища.
Ефективність органічно пов’язана з результативністю,

PAGE 21

дієвістю певних заходів, дій, приписів. Критерієм ефективності правових
норм (і права загалом) є міра досягнення поставлених перед ними цілей.
Розрізняють цілі найближчі й кінцеві, прямі й непрямі та ін.
Загальновизнано такі основні цілі правового регулювання господарських
відносин:

• закріплення за допомогою юридичних засобів відносин, які склалися в
економіці України і вважаються “господарськими”;

• стимулювання існуючих господарських відносин, що відповідають
загальному інтересу суспільства і держави;

• створення умов для розвитку сфери господарських відносин
(господарсько-виробничих, організаційно-господарських та
внутрішньогосподарських відносин);

• розмежування відносин у сфері господарювання з інших видів відносин з
метою встановлення чітких юридичних норм. Співвідношення фактичних
результатів дії юридичних норм з

цілями, що передбачались при їх виданні, виявляє ефективність або
неефективність цих норм. Рівень досягнення цих цілей і визначає рівень
ефективності певної норми права. Таким чином, при визначенні
ефективності норми права враховуються такі дві обставини: цілі, що
визначались при її виданні, і досягнуті результати.

Розглянемо основні чинники забезпечення ефективності правового
регулювання господарської діяльності.

1. Відповідність вимог норм права рівню соціально-економічного розвитку
держави. Норми права зумовлюються економічними чинниками не автоматично.
Право є продуктом свідомої діяльності людей, тому економічні
закономірності розвитку суспільства можуть або правильно визначатись і
відбиватись у праві, або спотворюватися в ньому. З огляду на це
з’являються норми, що не відповідають економічним та іншим соціальним
вимогам сучасного етапу розвитку суспільства. Це пояснюється насамперед
об’єктивними проблемами пізнання реальної дійсності, а також
суб’єктивістськими підходами до правотворення. Як засвідчує досвід, такі
правові акти, як правило, з часом доопрацьовуються відповідно до
реальних вимог соціально-економічного розвитку суспільства або
скасовуються.

2. Рівень досконалості господарського законодавства. Що досконаліше
законодавство, то швидше і ефективніше досягаються цілі, визначені при
створенні конкретних юридичних норм. Неузгодженість окремих норм права,
наявність прогалин, відсут

PAGE 22

ність реальних санкцій окремих норм — усе це негативно позначається на
рівні ефективності правового регулювання господарської діяльності.

3. Рівень правової культури учасників господарювання. Цей чинник доволі
місткий і охоплює режим законності при право-творчості та
правозастосуванні, рівень правосвідомості тощо. Сутність правової
культури полягає в тому, що всі суб’єкти господарських відносин мають
бути обізнані зі змістом правових норм, чітко усвідомлювати свої
суб’єктивні права та юридичні обов’язки, неухильно дотримувати їх. Без
цього правові вимоги не можуть бути ефективними. Суб’єкти правових вимог
(учасники господарювання) поділяються на дві групи: суб’єкти, для яких
знання законодавства є службовим обов’язком (юристи, економісти,
фінансисти та ін.); усі інші суб’єкти (споживачі, громадяни-підприємці).
Суб’єкти першої групи одержують інформацію про нормативні акти за
службовою лінією, з офіційних джерел, а суб’єкти другої групи — з інших
джерел, насамперед із засобів масової інформації.

Проте лише знання права суб’єктами господарських відносин не забезпечує
його ефективності. Необхідні ще умови для його реалізації.

Таким чином, реалізація норм права суб’єктами господарської діяльності є
безпосереднім результатом правового регулювання господарської
діяльності. Підсумком правового регулювання господарської діяльності є
результат сукупної дії всіх ланок механізму правового регулювання:
нормативних актів, які складаються з норм права, правовідносин у сфері
господарювання (суб’єктивних прав та юридичних обов’язків господарюючих
суб’єктів) та індивідуальних актів (актів застосування) при їх сукупному
впливі як на поведінку кожного суб’єкта господарювання, так і на
формування господарських правовідносин загалом.

Контрольні питання

1. Наведіть визначення поняття “правове регулювання господарської
діяльності”. Чи відрізняється воно від поняття “державне регулювання
господарської діяльності”?

2. За якими принципами діє система господарювання в Україні?

3. Засоби правового регулювання господарської діяльності.

4. Що таке типи правового регулювання господарської діяльності?
Перелічіть їх.

PAGE 23

5. Методи правового регулювання господарської діяльності.

6. Що таке механізм правового регулювання господарської діяльності?
Перелічіть його складові.

7. Яку роль відіграє держава в механізмі правового регулювання
господарської діяльності?

8. За якими принципами держава регулює господарську діяльність?

9. У чому полягає ефективність правового регулювання господарської
діяльності?

Глава 2. Держава і органи місцевого самоврядування як учасники сфери
господарювання

2.1. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого
самоврядування в господарській діяльності

Будь-яка держава повинна надавати певні гарантії суб’єктам
підприємницької діяльності. В Україні державні гарантії поділяються на
загальні й майнові. Загальні полягають у тому, що держава гарантує всім
підприємцям незалежно від вибраних ними організаційних форм
підприємницької діяльності рівні права і створює рівні можливості
доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних,
природних та інших ресурсів. Держава законодавчо забезпечує також
свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявів
недобросовісної конкуренції і монополізму в будь-яких сферах
підприємницької діяльності.

Майнові гарантії передбачають недоторканність майна і забезпечення
захисту права власності підприємця. Вилучення державою у підприємця його
основних та оборотних фондів й іншого використовуваного ним майна
забороняється, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами
України.

Збитки, заподіяні підприємцеві внаслідок порушення громадянами,
юридичними особами і державними органами його майнових прав, що
захищаються законом, відшкодовуються підприємцеві згідно з чинним
законодавством.

З метою створення сприятливих організаційних і економічних умов для
розвитку підприємництва держава на умовах і в поряд

PAGE 24

ку, передбачених чинним законодавством, надає підприємцям земельні
ділянки, передає їм державне майно (виробничі та нежилі приміщення,
законсервовані об’єкти, невикористовуване устаткування), необхідне для
здійснення ними підприємницької діяльності; сприяє організації
матеріально-технічного забезпечення й інформаційного обслуговування
підприємців, підготовці й перепідготовці кадрів; здійснює первісне
облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної
інфраструктури з подальшим їх продажем або переданням їх у кредит
підприємцям; стимулює за допомогою економічних важелів модернізацію
технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції і
послуг; надає підприємцям цільові кредити й інші види допомоги.

Як зазначалося, держава регулює найважливіші суспільні відносини, до
яких належить і господарська діяльність. Органи державної влади та
органи місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією,
є учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 2 ГКУ). Важливо
розмежовувати поняття “учасник господарювання” і “суб’єкт
господарювання” з метою усунення подальшої плутанини цих понять. Так,
відповідно до ч. 1 ст. 8 ГКУ держава, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання. Відповідно до
цього органи державної влади та органи місцевого самоврядування беруть
участь у господарській діяльності, але не є суб’єктами господарювання.
Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з
фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю
виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших
відносин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган
державної влади або орган місцевого самоврядування є суб’єктом, що
наділений господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу
і в межах його владних повноважень. Господарська компетенція органів
державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від
імені відповідної державної чи комунальної установи. Держава, органи
державної влади та органи місцевого самоврядування в господарській
діяльності можуть брати безпосередню участь лише на підставі, у межах
повноважень та у спосіб, що визначені законами України.

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців
забороняється, якщо вона не торкається передбачених

PAGE 25

законодавством України прав державних органів, пов’язаних зі
здійсненням контролю за діяльністю підприємців.

Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки
тільки відповідно зі своєю компетенцією, встановленою законодавством. У
разі видання державним або іншим органом акта, що не відповідає його
компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися
до суду або до арбітражу із заявою про визнання такого акта недійсним.

Не допускається прийняття державними органами актів, що ставлять у
привілейоване становище суб’єктів підприємницької діяльності однієї з
форм власності щодо суб’єктів підприємницької діяльності інших форм
власності.

2.2. Форми реалізації державою економічної політики

Зважаючи на основні риси державного регулювання господарської
діяльності, воно є попередньою стадією реалізації економічної політики й
має державно-політичний характер, а саме: у сфері господарювання держава
здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну та
соціальну політику, спрямовану на реалізацію й оптимальне узгодження
інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних
верств і населення загалом.

Економічна стратегія — це вибраний державою курс економічної політики,
розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення
великомасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного
розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і
примноження її економічного потенціалу та національного багатства,
підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення
пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх
реалізації виходячи зі змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що
відбуваються в національному та світовому господарстві, і враховуючи
законні інтереси суб’єктів господарювання.

Економічна тактика — це сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і
способів їх досягнення з метою реалізації стратегічного курсу
економічної політики в конкретних умовах, що складаються на сучасному
етапі розвитку народного господарства. Правове закріплення економічної
політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої
політики, у прогнозах і програ

PAGE 26

мах економічного та соціального розвитку України й окремих її регіонів,
програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах
економічного, науково-технічного та соціального розвитку, а також
відповідних законодавчих актах (ст. 9 ГКУ).

До основних напрямів економічної політики, що визначаються державою,
належать:

• структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою
прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення
міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку
галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують
конкурентоспроможність вітчизняної продукції та підвищення рівня життя
населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та
інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно
самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

• інвестиційна політика, спрямована на створення суб’єктам
господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на
потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно
в галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої
політики, а також забезпечення ефективного й відповідального
використання цих коштів і здійснення контролю за ним;

• амортизаційна політика, спрямована на створення суб’єктам
господарювання найсприятливіших та рівноцінних умов забезпечення процесу
простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно
на якісно новій техніко-тех-нологічній основі;

• політика інституційних перетворень, спрямована на формування
раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування
відносин власності, роздержавлення економіки, приватизації та
націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі
розвитку різних форм власності та господарювання, еквівалентності
відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і
захист усіх форм ефективного господарювання, а також ліквідацію
будь-яких протизаконних економічних структур;

• цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну
між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності у процесі
реалізації національного продукту, до

PAGE 27

тримання необхідної паритетності цін між галузями та видами
господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та
роздрібних цін;

• антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення
оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів
господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів
дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного
ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння
розвитку ефективної соціально орієнтованої економіки;

• бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію
формування доходів і використання державних фінансових ресурсів,
підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство,
узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних
відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної
справедливості при перерозподілі національного доходу;

• податкова політика, спрямована на забезпечення економічно
обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання,
стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а
також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних
гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

• грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного
господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення
ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання
та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних
ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

• валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного
курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання
державних валютних резервів та їх ефективне використання;

• зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою
відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання
та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціональне
використання та повноцінне відтворення природ

PAGE 28

них ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

Як зазначалося, соціальне призначення державного регулювання
господарської діяльності полягає в організації та впорядкованості
господарських відносин, учасниками яких відповідно до ст. 2 ГКУ є
суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією, а
також громадяни, громадські та інші організації, які є засновниками
суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них
організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Так, у соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику,
що передбачає захист прав споживачів, політику заробітної плати і
доходів населення, політику зайнятості, соціального захисту та
соціального забезпечення.

2.3. Прогнозування і планування економічного та соціального розвитку

Відповідно до ст. 11 ГКУ державна економічна стратегія і тактика у сфері
господарювання спрямовуються на створення економічних, організаційних та
правових умов, за яких суб’єкти господарювання враховують у своїй
діяльності показники прогнозних і програмних документів економічного та
соціального розвитку. На рівні закону визначаються принципи державного
прогнозування і розробки програм економічного та соціального розвитку
України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх
змісту, а також загальний порядок розробки, затвердження та виконання
прогнозних і програмних документів економічного й соціального розвитку,
повноваження та відповідальність органів державної влади і органів
місцевого самоврядування в цих питаннях.

Основними формами державного планування господарської діяльності є
Державна програма економічного та соціального розвитку України,
Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань
економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та
реалізація яких визначаються законом про державні програми.

Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади
та органи місцевого самоврядування відповідно до п. 4 ст. 116, п. 5 ст.
138, ч. 1, 2 ст. 143 Конституції України

PAGE 29

розроблюють і затверджують програми соціально-економічного та
культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць
і здійснюють планування економічного та соціального розвитку цих
одиниць.

Суб’єктам господарювання, які не враховують відбиті у програмних
документах економічного та соціального розвитку суспільні інтереси, не
можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні
господарської діяльності.

У ст. 12 ГКУ наводяться засоби державного регулювання господарської
діяльності, про які йшлося раніше. Умови, обсяги, сфери та порядок
застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської
діяльності визначаються ГКУ, іншими законодавчими актами, а також
програмами економічного і соціального розвитку.

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності
окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до
ГКУ та інших законів.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік
видів діяльності, де забороняється підприємництво, встановлюються
Конституцією України (“Підприємницька діяльність депутатів, посадових і
службових осіб органів державної влади та органів місцевого
самоврядування обмежується законом” — ст. 42).

Розглянемо детальніше зміст основних засобів регулювального впливу на
діяльність суб’єктів господарювання. Першим з перелічених у ст. 12 ГКУ
засобів є державне замовлення.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом
формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів
продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення
державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання
робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від їх
форми власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від
імені держави із суб’єктом господарювання — виконавцем державного
замовлення, де визначаються економічні та правові зобов’язання сторін і
регулюються їх господарські відносини.

Відповідно до ст. 13 ГКУ поставки продукції для державних потреб
забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету

PAGE 30

України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, у
визначеному законом порядку.

У передбачених ГКУ та іншими законами випадках Кабінет Міністрів
України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні
завдання, що є обов’язковими для суб’єктів господарювання.

Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку
(закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення
державних потреб визначаються законом.

Особливості відносин, що виникають у зв’язку з поставками (закупівлею)
для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства,
озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених
(специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону (ст. 13 ГКУ).

Відповідно до ст. 14 ГКУ окремими засобами державного регулювання у
сфері господарювання є ліцензування, патентування певних видів
господарської діяльності та квотування, що спрямовані на забезпечення
єдиної державної політики в цій сфері і захист економічних та соціальних
інтересів держави, суспільства та окремих споживачів. Правові засади
ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та
квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на
здійснення незабороненої законом підприємницької діяльності, а також
відповідно до загальних принципів господарювання: забезпечення
економічної багатоманітності та рівного захисту державою всіх суб’єктів
господарювання; свободи підприємницької діяльності в межах, визначених
законом; вільного руху капіталів, товарів та послуг на території
України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку
з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки,
добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту
населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
захисту національного товаровиробника; заборони незаконного втручання
органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх
посадових осіб у господарські відносини (ст. 6 ГКУ).

У разі потреби держава застосовує квотування, встановлюючи граничний
обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок
квотування виробництва та/або обігу (включаючи

PAGE 31

експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом
Міністрів України відповідно до закону.

До засобів регулювального впливу держави на діяльність суб’єктів
господарювання належать також стандартизація і сертифікація. Згідно зі
ст. 15 ГКУ у сфері господарювання застосовуються державні стандарти
України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови;
міжнародні, регіональні та національні стандарти інших країн (відповідно
до чинних міжнародних договорів України).

У ч. 2 ст. 15 ГКУ містяться обов’язкові норми застосування стандартів чи
окремих їх положень для таких категорій осіб:

• суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в
нормативно-правових актах;

• учасників угоди (контракту) щодо розробки, виготовлення чи постачання
продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

• виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про
відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих
стандартів у її маркуванні;

• виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифі-ковано за
вимогами стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом)
визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлені нормативно-правовими
актами України, дозволяється застосування положень цієї угоди
(контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині
вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та
транспортування територією України.

Сертифікація (підтвердження відповідності якості продукції та послуг
вимогам стандартів) здійснюється з метою запобігання наданню послуг та
реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров’я та майна громадян
і довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для
участі суб’єктів господарювання в міжнародному економічному,
науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

Види і порядок сертифікації продукції та послуг встановлюються законом.

Ще одним засобом регулювального впливу держави на діяльність
господарюючих суб’єктів є дотації та інші засоби державної підтримки
суб’єктів господарювання (ст. 16 ГКУ).

PAGE 32

Держава може надавати дотації суб’єктам господарювання на підтримку
виробництва життєво важливих продуктів харчування, лікарських препаратів
та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих видів
товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі
перевезення, а також суб’єктам господарювання, що опинились у критичній
соціально-економічній або екологічній ситуації. Основна мета надання
дотацій полягає у фінансуванні капітальних вкладень на рівні,
необхідному для підтримання діяльності суб’єктів господарювання, з метою
технічного розвитку, що дає значний економічний ефект, а також в інших
передбачених законом випадках.

Держава може також здійснювати компенсації або доплати
сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську
продукцію, що реалізується суб’єктами господарювання державі (ст. 16
ГКУ).

Підстави і порядок застосування засобів державної підтримки суб’єктів
господарювання визначаються законом.

2.4. Державне регулювання оподаткування

Окреме місце в механізмі державного регулювання господарської діяльності
посідають податки.

Система оподаткування в Україні, податки і збори регламентуються
виключно законами України і будується за такими принципами:

• економічної доцільності;

• соціальної справедливості;

• поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад,
суб’єктів господарювання та громадян.

З метою розв’язання найважливіших економічних і соціальних завдань
держави закони, що регулюють оподаткування суб’єктів господарювання,
повинні передбачати (ст. 17 ГКУ):

• оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування;

• стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил
оподаткування;

• усунення подвійного оподаткування;

• узгодженість з податковими системами інших країн. Важливою
обов’язковою нормою передбачається, що ставки

податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись
індивідуально для окремого суб’єкта господарювання.

PAGE 33

Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри
податків і зборів, які можуть справлятись із суб’єктів господарювання.
При цьому податки та інші обов’язкові платежі, що відповідно до закону
включаються в ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх
собівартість, сплачуються суб’єктами господарювання незалежно від
результатів їх господарської діяльності.

2.5. Державне регулювання обмеження монополізму і сприяння змагальності
у сфері господарювання

Відповідно до ст. 18 ГКУ держава здійснює антимонопольно-конкурентну
політику і сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на
основі загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою
України за поданням Кабінету Міністрів України.

Антимонопольна діяльність є одним з найважливіших видів державного
регулювання господарської діяльності, базовою складовою процесу
соціально-економічних реформ, що здійснюються в Україні.

Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму
в господарській діяльності та захисту суб’єктів господарювання і
споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими
органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх
посадовим особам забороняється приймати акти і вчиняти дії, які усувають
конкуренцію або необґрунтовано сприяють окремим конкурентам у
підприємницькій діяльності чи запроваджують обмеження на ринку, не
передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з
цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи
інших загальносуспільних інтересів.

Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються
ГКУ, законами України “Про захист економічної конкуренції”, “Про захист
від недобросовісної конкуренції”, “Про Антимонопольний комітет”, “Про
природні монополії” та підзаконними актами.

PAGE 34

2.6. Державний контроль і нагляд за господарською діяльністю

У ст. 19 ГКУ визначаються права і обов’язки суб’єктів господарювання
щодо здійснення господарської діяльності. Зокрема, визначається, що
суб’єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати
господарську діяльність, яка не суперечить законодавству.

Обов’язковість суб’єктів господарювання виконувати певні дії полягає в
їх обов’язковій державній реєстрації. Порядок державної реєстрації
встановлюється ГКУ, відповідними законами України та Постановою Кабінету
Міністрів України “Про порядок державної реєстрації суб’єктів
підприємницької діяльності” від 15 травня 1995 р.

Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів
господарювання в таких сферах:

• збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами
господарських відносин — за станом і достовірністю бухгалтерського
обліку та звітності;

• фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових
відносин — за додержанням суб’єктами господарювання кредитних
зобов’язань перед державою, розрахункової та податкової дисципліни,
додержанням вимог валютного законодавства;

• цін і ціноутворення — з питань додержання суб’єктами господарювання
державних цін на продукцію і послуги;

• монополізму та конкуренції — з питань додержання
антимонопольно-конкурентного законодавства;

• земельних відносин — за використанням і охороною земель;

• водних відносин і лісового господарства — за використанням та охороною
вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

• виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці, додержанням
законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною
безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено
обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

• споживання — за якістю і безпечністю продукції та послуг;

• зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологічної, економічної,
екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, що уповноважені здійснювати
державний контроль і державний нагляд за господар

PAGE 35

ською діяльністю, їх статус, загальні умови і порядок здійснення
контролю і нагляду визначаються відповідними законами України.

Незаконне втручання і перешкоджання господарській діяльності суб’єктів
господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при
здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Органи державної влади і посадові особи зобов’язані здійснювати
інспектування та перевірки діяльності суб’єктів господарювання
неупереджено, об’єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства,
поважаючи права і законні інтереси суб’єктів господарювання.

Суб’єкт господарювання має право на одержання інформації про результати
інспектування і перевірок його діяльності не пізніше як за тридцять днів
після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення
державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які
здійснювали інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб’єктом
господарювання у встановленому законодавством порядку.

Усі суб’єкти господарювання зобов’язані здійснювати первинний
(оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї діяльності,
надавати статистичну інформацію, а також відповідно до вимог
законодавства фінансову звітність та статистичну інформацію про свою
господарську діяльність, інші визначені законодавчими актами дані.
Забороняється вимагати від суб’єктів господарювання надання статистичної
інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням
порядку, встановленого законом.

2.7. Державне регулювання захисту прав суб’єктів господарювання та
споживачів

Загальні засади державного регулювання захисту прав суб’єктів
господарювання та споживачів визначені у ст. 20 ГКУ, де зазначається, що
держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб’єктів
господарювання та споживачів. Кожний суб’єкт господарювання та споживач
має право на захист своїх прав і законних інтересів. До способів захисту
належать такі:

• визнання наявності або відсутності прав;

• визнання повністю або частково недійсними актів органів державної
влади та органів місцевого самоврядування, актів ін

PAGE 36

ших суб’єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні
інтереси суб’єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними
господарських угод з підстав, передбачених законом;

• відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних
інтересів суб’єктів господарювання;

• припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його
порушення;

• присудження до виконання обов’язку в натурі;

• відшкодування збитків;

• застосування штрафних санкцій;

• застосування оперативно-господарських санкцій;

• застосування адміністративно-господарських санкцій;

• встановлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

• інші передбачені законом способи.

Порядок захисту прав суб’єктів господарювання та споживачів визначається
ГКУ та законами України “Про захист прав споживачів”, “Про
стандартизацію”, “Про оцінку відповідності”, “Про якість та безпеку
харчових продуктів та продовольчої сировини” та ін.

2.8. Державне регулювання діяльності об’єднань підприємців

У ст. 21 ГКУ встановлено, що з метою сприяння розвитку національної
економіки, її інтеграції у світове господарство, а також створення
сприятливих умов для підприємницької діяльності в Україні можуть
створюватися торгово-промислові палати як добровільні об’єднання
підприємців та організацій. Торгово-промислова палата є недержавною
самоврядною статутною організацією, що створюється на засадах членства і
має статус юридичної особи. Держава сприяє торгово-промисловим палатам у
виконанні ними статутних завдань. Порядок утворення та діяльності
торгово-промислових палат встановлюється законом.

Суб’єкти господарювання — роботодавці мають право на об’єднання в
організації роботодавців для реалізації та захисту своїх прав.
Організації роботодавців є самоврядними статутними організаціями, що
утворюються на засадах добровільності та рівноправності з метою
представництва і захисту законних інтересів

PAGE 37

роботодавців. Організації роботодавців можуть об’єднуватись у спілки та
інші статутні об’єднання роботодавців. Порядок утворення та засади
діяльності організацій та об’єднань роботодавців визначаються законом.

2.9. Особливості управління господарською діяльністю в державному
секторі економіки

Згідно зі ст. 22 ГКУ держава здійснює управління державним сектором
економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Суб’єктами господарювання державного сектора економіки є суб’єкти, що
діють на основі лише державної власності, а також суб’єкти, державна
частка у статутному фонді яких перевищує п’ятдесят відсотків чи
становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на
господарську діяльність цих суб’єктів.

Повноваження суб’єктів управління в державному секторі економіки —
Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та
організацій щодо суб’єктів господарювання — визначаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, які мають
право здійснювати виключно державні підприємства, установи і
організації.

Держава реалізує право державної власності в державному секторі
економіки через систему організаційно-господарських повноважень
відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання, які
належать до цього сектора і здійснюють діяльність на основі права
господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб’єкта господарювання в державному секторі
економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до
вимог ГКУ та інших законів України. Відносини органів управління з
названими суб’єктами господарювання в передбачених законом випадках
можуть здійснюватися на договірних засадах.

Держава застосовує до суб’єктів господарювання в державному секторі
економіки всі передбачені ГКУ засоби державного регулювання
господарської діяльності з урахуванням особливостей правового статусу
цих суб’єктів.

PAGE 38

Законом встановлюються також особливості здійснення
анти-монопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності в
державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні
відповідних державних програм.

Процедура визнання банкрутом застосовується до державних підприємств з
урахуванням вимог гл. 23 “Визначення суб’єкта підприємництва банкрутом”
ГКУ. Так, у ч. 3 ст. 209 “Неспроможність суб’єкта підприємництва” ГКУ
визначається, що суб’єктом банкрутства (банкрутом) може бути лише
суб’єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутом
казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи
господарської організації. Щодо банкрутства державних комерційних
підприємств законом передбачаються додаткові вимоги та гарантії права
власності українського народу. У ч. 4 ст. 211 “Заходи щодо запобігання
банкрутству суб’єктів господарювання” ГКУ встановлено, що досудова
санація державних підприємств здійснюється за рахунок бюджетних коштів,
обсяг яких встановлюється законом про Державний бюджет України. Умови
здійснення досудової санації державних підприємств за рахунок інших
джерел фінансування погоджуються з органом, наділеним господарською
компетенцією щодо боржника, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів
України. У ч. 1 ст. 214 “Державна політика з питань банкрутства” ГКУ
визначається, що державну політику із запобігання банкрутству,
забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності
суб’єкта підприємництва або визнання його банкрутом щодо державних
підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної
власності перевищує двадцять п’ять відсотків, а також суб’єктів
підприємництва інших форм власності в передбачених законом випадках
здійснює орган державної влади з питань банкрутства. У ч. 3 ст. 217 ГКУ
передбачено, що процедури, передбачені для неплатоспроможних боржників,
не застосовуються до казенних підприємств. До державних підприємств, які
відповідно до закону не підлягають приватизації, зазначені процедури
застосовуються в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх
у встановленому порядку з переліку об’єктів, що не підлягають
приватизації.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські
повноваження стосовно суб’єктів господарювання держав

PAGE 39

ного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб’єктам
повноваження щодо розпорядження державною власністю і управління
діяльністю суб’єктів господарювання, за винятком делегування названих
повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та в
інших передбачених законами випадках.

2.10. Відносини суб’єктів господарювання з органами місцевого
самоврядування

Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо
суб’єктів господарювання виключно в межах, визначених Конституцією
України (ст. 143), законами про місцеве самоврядування та іншими
законами, що передбачають особливості здійснення місцевого
самоврядування в містах Києві та Севастополі. Органи місцевого
самоврядування можуть також здійснювати щодо суб’єктів господарювання
надані їм законом окремі повноваження органів виконавчої влади.

Відносини органів місцевого самоврядування із суб’єктами господарювання
у передбачених законом випадках можуть здійснюватися також на договірних
засадах.

Правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, що
прийняті в межах їх повноважень, є обов’язковими для виконання всіма
учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою
діяльність на відповідній території.

Згідно зі ст. 23 ГКУ забороняється незаконне втручання органів та
посадових осіб місцевого самоврядування в господарську діяльність
суб’єктів господарювання, а також видання правових актів органів
місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом
обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території
відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися
до суду про визнання недійсними актів підприємств, інших суб’єктів
господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження
органів місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування, посадові та службові особи органів
місцевого самоврядування відповідальні за свою діяльність перед
суб’єктами господарювання; підстави, види і поря

PAGE 40

док такої відповідальності визначаються Конституцією України та
відповідними законами.

Спори про поновлення порушених прав суб’єктів господарювання та
відшкодування заподіяної їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності
органів місцевого самоврядування, посадових або службових осіб органів
місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень
вирішуються в судовому порядку.

2.11. Особливості управління господарською діяльністю в комунальному
секторі економіки

Управління господарською діяльністю в комунальному секторі економіки
здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень
територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб’єктів
господарювання, які належать до комунального сектора економіки і
здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або
права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб’єкта господарювання в комунальному секторі
економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до
вимог ГКУ та інших законів України. Відносини органів управління між
зазначеними суб’єктами у передбачених законом випадках можуть
здійснюватися на договірних засадах.

Суб’єктами господарювання комунального сектора економіки є суб’єкти, що
діють на основі лише комунальної власності, а також суб’єкти, у
статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п’ятдесят
відсотків чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого
самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих
суб’єктів.

Законом можуть бути встановлені особливості здійснення
ан-тимонопольно-конкурентної політики щодо комунального сектора
економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності
українського народу і права комунальної власності при реалізації
процедури банкрутства щодо суб’єктів господарювання комунального сектора
економіки. Так, у ч. 4 ст. 214 ГКУ встановлюється, що в передбачених
законом випадках процедури банкрутства не застосовуються до комунальних
підприємств.

Органи місцевого самоврядування відповідальні за наслідки діяльності
суб’єктів господарювання, що належать до комуналь

PAGE 41

ного сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених
законом.

Контрольні питання

1. У чому полягає участь держави, органів державної влади та органів
місцевого самоврядування в господарській діяльності?

2. В яких формах реалізується державна економічна політика?

3. За якими принципами будується система оподаткування в Україні?

4. Мета антимонопольно-конкурентної політики.

5. В яких сферах держава здійснює контроль та нагляд за господарською
діяльністю суб’єктів господарювання?

6. Як суб’єкти господарювання мають захищати свої права?

7. Наведіть визначення поняття “суб’єкти господарювання державного та
комунального сектора економіки”.

8. Особливості управління господарською діяльністю в комунальному
секторі економіки.

Глава 3. Правове регулювання ліцензування господарської діяльності

3.1. Поняття і загальні положення

Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта
господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду
господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання
ліцензійних умов (ст. 14 ГКУ).

Ліцензіат — юридична або фізична особа, що має виданий органом державної
влади документ, який засвідчує її право на провадження зазначеного в
ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови
виконання ліцензійних умов. Відносини, що пов’язані з ліцензуванням
певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України “Про
ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2001 р.
Чинність цього Закону поширюється на всіх суб’єктів господарювання.

Ліцензування банківської, зовнішньоекономічної діяльності, каналів
віщання, електроенергетики і використання ядерної енергії, у сферах
інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим
коньячним і плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами
здійснюється відповідно до законів, що регулюють відносини в цих сферах.

PAGE 42

3.2. Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню

Відповідно до ст. 9 Закону України “Про ліцензування певних видів
господарської діяльності” ліцензуванню підлягають такі види
господарської діяльності:

• пошук (розвідка) корисних копалин;

• виробництво, ремонт вогнепальної зброї та боєприпасів до неї,
холодної, пневматичної зброї калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту
кулі понад 100 м/с, торгівля вогнепальною зброєю та боєприпасами до неї,
холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 мм і швидкістю
польоту кулі понад 100 м/с;

• виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, що
визначається Кабінетом Міністрів України);

• виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, що
визначається Кабінетом Міністрів України);

• видобуток уранових руд;

• видобуток і виробництво дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння,
дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного
каміння;

• виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння,
дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного
каміння, торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного
каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення,
напівдорогоцінного каміння;

• виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими
засобами;

• виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна
торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами;

• виробництво пестицидів і агрохімікатів, оптова, роздрібна торгівля
пестицидами й агрохімікатами;

• виробництво спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої
та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони;

• розробка, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття
інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного одержання
інформації, торгівля спеціальними технічними засобами для зняття
інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного одержання
інформації;

PAGE 43

• розробка, виробництво, використання, експлуатація, сертифікаційні
випробування, тематичні дослідження, експертиза, ввезення, вивезення
криптосистем і засобів криптографічного захисту інформації, торгівля
криптосистемами і засобами криптографічного захисту інформації;

• розробка, виробництво, впровадження, сертифікаційні випробування,
ввезення та вивезення голографічних захисних елементів;

• розробка, виробництво, впровадження, обслуговування, дослідження
ефективності систем і засобів технічного захисту інформації, надання
послуг у галузі технічного захисту інформації;

• виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності;

• транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом,
транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його
розподіл;

• постачання природного газу за регульованим і нерегульованим тарифами;

• зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, який
встановлюється ліцензійними умовами;

• централізоване водопостачання і водовідділення;

• розробка, випробування, виробництво, експлуатація ракетоносіїв,
космічних апаратів та їх складових, наземної космічної інфраструктури та
її складових, обладнання, що входить до складу космічного сегмента
супутникових систем;

• розробка, виробництво, виготовлення, зберігання, перевезення,
придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуск, знищення
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

• культивування і використання рослин, що містять наркотичні засоби, у
промислових цілях;

• виконання дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт;

• медична практика;

• переробка донорської крові та її компонентів, виготовлення з них
препаратів;

• ветеринарна практика;

• організація і утримання тоталізаторів, гральних закладів, випуск і
проведення лотерей;

• будівельна діяльність (вишукувальні і проектні роботи для будівництва,
спорудження несучих і огороджувальних конст

PAGE 44

рукцій, виробництво і монтаж інженерних та транспортних мереж);

• надання послуг з перевезення пасажирів та вантажів залізничним,
повітряним, річковим і морським транспортом, а також автомобільним
транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення
пасажирів та їх багажу на таксі);

• надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі;

• заготівля, переробка, металургійна переробка брухту кольорових і
чорних металів;

• збирання, первинна обробка відходів і брухту дорогоцінних металів і
дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення,
напівдорогоцінного каміння;

• збирання, заготівля окремих видів відходів як вторинної сировини (за
переліками, які визначаються Кабінетом Міністрів України);

• операції у сфері поводження з небезпечними відходами;

• проектування, монтаж, технічне обслуговування засобів протипожежного
захисту і систем опалення, оцінка протипожежного стану об’єктів;

• випробування з пожежної небезпеки речовин, матеріалів, будівельних
конструкцій, виробів і обладнання, а також пожежної техніки,
пожежно-технічного озброєння, продукції протипожежного призначення на
відповідність встановленим вимогам;

• надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, а
також надання послуг з охорони громадян;

• виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт;

• виконання авіаційно-хімічних робіт;

• пересилання поштових переказів, простих і реєстрованих листів,
поштових карток і посилок масою до 30 кг;

• надання послуг радіозв’язку (з використанням радіочастот);

• надання послуг телефонного зв’язку (крім відомчих об’єктів);

• технічне обслуговування мереж теле-, радіо- і провідного мовлення в
межах промислової експлуатації;

• організація іноземного, внутрішнього, закордонного туризму,
екскурсійна діяльність;

• фізкультурно-оздоровча і спортивна діяльність: організація і
проведення спортивних занять професіоналів і аматорів спорту;

PAGE 45

• діяльність з підготовки спортсменів до змагань з різних видів спорту,
визнаних в Україні;

• діяльність арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих
санацією, ліквідаторів);

• посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном;

• професійна діяльність на ринку цінних паперів;

• виконання землевпорядних і землеоцінних робіт;

• проектування, будівництво нових і реконструкція існуючих меліоративних
систем та окремих об’єктів інженерної інфраструктури;

• діяльність, пов’язана з промисловим виловом риби на промислових
ділянках рибогосподарських водойм, крім внутрішніх водойм (ставків)
господарств;

• посередницька діяльність митного брокера і митного перевізника;

• виробництво дисків для лазерних систем зчитування;

• експорт, імпорт обладнання та дисків для лазерних систем зчитування;

• виготовлення парфумерно-косметичної продукції з використанням спирту
етилового.

Відповідно до ст. 8 Закону України “Про ліцензування певних видів
господарської діяльності” суб’єкт господарювання зобов’язаний
здійснювати певний вид господарської діяльності, що підлягає
ліцензуванню, згідно зі встановленими для цього виду діяльності
ліцензійними умовами. Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом,
положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні
та інші вимоги для здійснення певного виду господарської діяльності.
Ліцензійні умови та порядок контролю за їх дотриманням затверджуються
спільним наказом спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування
та органу ліцензування. Ліцензійні умови та зміни до них підлягають
обнародуванню у встановленому законодавством порядку і набирають
чинності за 10 днів після державної реєстрації нормативно-правового
акта, якщо в ньому не передбачено пізніший термін набрання чинності.

3.3. Умови і порядок одержання ліцензії

Ліцензія видається органами ліцензування, перелік яких встановлено
постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 № 1698.

PAGE 46

Приватний підприємець, який має намір здійснювати вид діяльності, що
підлягає ліцензуванню, повинен подати до органу ліцензування такі
документи:

1. Заяву встановленого зразка про видачу ліцензії, у якій зазначаються:

• прізвище, ім’я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта,
ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної
особи — платника податку та інших обов’язкових платежів;

• вид господарської діяльності, на здійснення якої заявник має намір
одержати ліцензію.

2. Копію свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької
діяльності.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню,
до заяви про видачу ліцензії додаються також документи, вичерпний
перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням
спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Заява про видачу ліцензії і документи, що додаються до неї, приймаються
за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття
документів органом ліцензування і підписом відповідальної особи.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії чи про відмову в
її видачі у строк не пізніше десяти робочих днів з дати надходження
заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії чи про відмову
надсилається заявнику в письмовій формі протягом трьох робочих днів з
дати прийняття відповідного рішення. У разі відмови у видачі ліцензії на
підставі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником
про видачу ліцензії, суб’єкт господарювання може подати до органу
ліцензування нову заяву про видачу ліцензії, але не раніше як за три
місяці з дати ухвалення рішення про відмову в її видачі.

Якщо ліцензіатові відмовлено у видачі ліцензії на підставі
невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду
господарської діяльності, зазначеної в заяві про видачу ліцензії,
суб’єкт господарювання може подати до органу ліцензування

PAGE 47

нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали
підставою для відмови в її видачі.

За видачу ліцензії стягується плата, розмір і порядок зарахування якої
до Державного бюджету України встановлені відповідною постановою
Кабінету Міністрів України.

Плату за видачу ліцензії суб’єкт господарювання повинен внести після
прийняття рішення про видачу ліцензії. Якщо заявник протягом 30
календарних днів з дня послання йому повідомлення про ухвалення рішення
про її видачу не подав документ, що підтверджує внесення плати за видачу
ліцензії, орган ліцензування має право скасувати рішення про її видачу.
Так само орган ліцензування може діяти й тоді, коли суб’єкт
господарювання не звернувся до органу ліцензування за одержанням
оформленої ліцензії.

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше як за три
робочих дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати
за видачу ліцензії.

Термін дії ліцензії не може бути менший від трьох років. Конкретні
терміни дії ліцензії залежно від видів діяльності встановлюються
Кабінетом Міністрів України.

Якщо суб’єкт господарювання має намір здійснювати зазначений у ліцензії
вид господарської діяльності після закінчення терміну її дії, він
зобов’язаний одержати нову ліцензію. При цьому нова ліцензія видається
не раніше як в останній робочий день дії попередньо виданої ліцензії.

Відповідно до ст. 22 Закону України “Про ліцензування певних видів
господарської діяльності” до суб’єктів господарювання за здійснення
господарської діяльності без ліцензії застосовуються фінансові санкції у
вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом. Згідно зі ст. 164
Кодексу України про адміністративні правопорушення за заняття
підприємницькою діяльністю без спеціального дозволу (ліцензії), якщо
його одержання передбачене законодавством, на громадян — суб’єктів
підприємницької діяльності накладаються адміністративні стягнення у
вигляді штрафу від 3 до 8 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з
конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи
без конфіскації.

Переоформлення ліцензії

У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензій суб’єкт
господарювання зобов’язаний протягом десяти робочих днів

PAGE 48

подати до органу ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом з
ліцензією, що підлягає переоформленню, і відповідними документами чи їх
нотаріально завіреними копіями, що підтверджують зазначені зміни.

Підстави для переоформлення ліцензії:

• зміна прізвища, імені, по батькові фізичної особи — суб’єкта
підприємницької діяльності;

• зміна місця проживання фізичної особи — суб’єкта підприємницької
діяльності;

• зміни, пов’язані зі здійсненням ліцензіатом певного виду господарської
діяльності.

Орган ліцензування протягом трьох робочих днів з дати надходження заяви
про переоформлення ліцензії та документів, що додаються до неї,
зобов’язаний видати переоформлену на новому бланку ліцензію з
урахуванням змін, зазначених у заяві про переоформлення ліцензії. При
цьому термін дії переоформленої ліцензії не може перевищувати терміну
дії, зазначеного в ліцензії, яку переоформлюють.

У той час, коли ліцензія переоформлюється, суб’єкт господарювання може
продовжувати займатися видами діяльності, що підлягають ліцензуванню. У
цьому разі замість ліцензії підставою для здійснення такої діяльності є
довідка про прийняття заяви на переоформлення ліцензії, що видається
органом ліцензування.

За переоформлення ліцензії стягується плата в розмірі п’яти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Видача дубліката ліцензії

Необхідність одержання дубліката ліцензії у суб’єкта господарювання
виникає в разі її втрати чи пошкодження. Порядок видачі дубліката
ліцензії аналогічний порядку її переоформлення.

У разі втрати чи пошкодження ліцензії ліцензіат зобов’язаний звернутися
до органу ліцензування із заявою про видачу дубліката ліцензії з
додаванням до нього документу, що засвідчує внесення плати за видачу
дубліката. За видачу дубліката ліцензії справляється плата в розмірі
п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У разі пошкодження ліцензії до заяви додається також непридатна для
користування ліцензія.

PAGE 49

Так само, як і на переоформлення ліцензії, на видачу дубліката ліцензії
органу ліцензування відведено три робочих дні з моменту подання заяви на
видачу дубліката. Підставою для здійснення ліцензійної діяльності під
час оформлення дубліката є довідка про подання заяви на видачу
дубліката.

Анулювання ліцензії

Відповідно до Закону України “Про ліцензування певних видів
господарської діяльності” ліцензія може бути анульована на таких
підставах:

• за заявою ліцензіата про анулювання ліцензії;

• на підставі акта про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;

• на підставі рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта
господарювання;

• на підставі нотаріально завіреної копії свідоцтва про смерть фізичної
особи — суб’єкта підприємницької діяльності;

• на підставі акта про виявлення недостовірних відомостей у документах,
поданих суб’єктом господарювання для одержання ліцензії;

• на підставі акта про встановлення факту передання ліцензії іншій
юридичній чи фізичній особі для здійснення господарської діяльності;

• на підставі акта про встановлення факту неподання у встановлений строк
інформації про зміни зазначених у документах даних, що додавалися до
заяви про видачу ліцензії;

• на підставі акта про невиконання розпорядження про усунення порушень
ліцензійних умов;

• у зв’язку з неспроможністю ліцензіата забезпечити виконання
ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської
діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії приймається органом ліцензування
протягом 10 робочих днів із дати встановлення підстав для анулювання
ліцензії, що надсилається ліцензіатові із зазначенням підстав для
анулювання не пізніше трьох робочих днів з дати його прийняття. Таке
рішення набирає чинності за 10 днів із дня його прийняття.

Якщо анулювання ліцензії пов’язане з порушенням ліцензіа-том вимог
Закону України “Про ліцензування певних видів гос

PAGE 50

подарської діяльності”, то нову ліцензію ліцензіат може одержати не
раніше як за рік з дати ухвалення рішення органу ліцензування про
анулювання попередньої ліцензії.

Цей самий закон встановлює, що ухвалення рішення про анулювання
відбувається з обов’язковим запрошенням ліцензіата і його представників.
Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності за десять днів з дня
його прийняття. Однак ліцензіат має право оскаржити рішення про
анулювання шляхом подання скарги до експертно-апеляційної ради. При
цьому дія рішення про анулювання ліцензії припиняється до прийняття
відповідного рішення органом з питань ліцензування.

Контрольні питання

1. Що таке ліцензія?

2. Якими нормативними актами регулюється питання ліцензування
господарської діяльності?

3. Що таке ліцензійні умови?

4. Порядок одержання ліцензії.

Глава 4. Правове регулювання патентування господарської діяльності

Патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання може
здійснюватися відповідно до п. 4 ст. 14 ГКУ у сферах, пов’язаних із
торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших
форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном
готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими
платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, і з платіжними
картками), у сфері грального бізнесу, побутових послуг та інших
визначених законом сферах.

Відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності” від 23 березня 1996 р. патент — це державне
свідоцтво, що засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності на
здійснення певних видів діяльності.

Патентуванню підлягають такі види підприємницької діяльності:

• торгівля за готівкові кошти та інші готівкові платіжні засоби з
використанням кредитних карток на території України;

PAGE 51

• обмін готівкових валютних цінностей;

• послуги у сфері грального бізнесу;

• побутові послуги.

Зазначений закон України передбачає використання суб’єктами
підприємницької діяльності таких видів патентів:

• торгового — для здійснення торговельної діяльності, надання побутових
послуг і послуг у сфері грального бізнесу, а також для обміну готівкових
валютних цінностей;

• короткострокового і пільгового — для здійснення торговельної
діяльності;

• спеціального — для здійснення торговельної діяльності та надання
побутових послуг.

Перелічені види патентів мають певні особливості, наприклад,
короткострокові — мінімальні терміни дії (від 1 до 15 днів), пільгові —
мінімальну вартість (25 грн за весь термін дії патенту), спеціальні —
особливий порядок оподаткування.

На кожний вид діяльності, що патентується, приватному підприємцю
необхідно придбати відповідний торговий патент.

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта
господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності
впродовж встановленого строку.

Якщо в одному пункті продажу товарів, в одному окремому приміщенні,
будинку або в їх частинах здійснюються два і більше видів діяльності, що
підлягають патентуванню (роздрібна торгівля, громадське харчування та
один вид побутових послуг; роздрібна торгівля і кілька видів побутових
послуг), приватний підприємець зобов’язаний придбати два торговельних
патенти: на торговельну діяльність і на діяльність з надання побутових
послуг.

У разі здійснення двох або трьох видів торговельної діяльності
(роздрібна та оптова торгівля, громадське харчування) в одному пункті
продажу товарів підприємець повинен придбати один торговий патент за
максимальною вартістю, встановленою відповідним органом місцевого
самоврядування, з урахуванням місцезнаходження цього пункту й
асортиментного переліку товарів.

Якщо суб’єкт підприємницької діяльності в одному окремому приміщенні,
будинку або в їх частинах надає два і більше видів побутових послуг, що
підлягають патентуванню, він повинен

PAGE 52

придбати один торговий патент за максимальною вартістю, встановленою
відповідним органом місцевого самоврядування, з урахуванням
місцезнаходження цього пункту і виду побутових послуг.

Підставою для придбання торгового патенту є заявка за формою,
затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 13.07.98 № 1077,
що повинна містити такі реквізити:

• прізвище, ім’я, по батькові приватного підприємця;

• адресу місця проживання приватного підприємця;

• вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує придбання
торгового патенту;

• найменування документа про повну або часткову сплату вартості
торгового патенту.

Торгові патенти, форму бланків яких затверджено наказом Державної
податкової адміністрації України від 13.03.98 № 107, видаються суб’єкту
підприємницької діяльності під розписку державними податковими органами
у триденний строк з дня подання заявки; суб’єктам підприємницької
діяльності, які здійснюють торговельну діяльність або надають побутові
послуги (крім пересувної торговельної мережі), торговий патент видається
за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання
побутових послуг; суб’єктам підприємницької діяльності, які здійснюють
торговельну діяльність через пересувну торговельну мережу, — за місцем
реєстрації цих суб’єктів.

Торговий патент має бути розміщений на відкритому і доступному для
огляду місці:

• на фронтальній вітрині магазину, а в разі її відсутності — поблизу
касового апарата;

• на фронтальній вітрині малої архітектурної форми;

• на табличці — для автомагазинів, автомобілів для розвозу та інших
видів пересувної торговельної мережі, а також для ят-ків, прилавків та
інших видів торговельних точок, відкритих у відведених для торговельної
діяльності місцях; у приміщеннях для надання послуг у сфері грального
бізнесу і надання побутових послуг.

Передавати торговий патент іншому суб’єкту підприємницької діяльності
забороняється.

PAGE 53

Торговий патент

на здійснення торговельної діяльності

Відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності” до торговельної діяльності з продажу товарів
належить роздрібна й оптова торгівля, діяльність у
торгово-посередницькій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти,
інші готівкові платіжні кошти і з використанням кредитних карток.

Під пунктами продажу товарів слід розуміти:

• магазини та інші торговельні точки, що розміщуються в окремих
приміщеннях, будівлях або їх частинах і мають торговельний зал для
покупців чи використовують для торгівлі його частину;

• кіоски, ятки та інші малі архітектурні форми, що займають окремі
приміщення, але не мають вбудованого торговельного залу для покупців;

• автомагазини, автомобілі для розвозу та інші види пересувної
торговельної мережі;

• ятки, прилавки та інші види торговельних точок у відведених для
торговельної діяльності місцях, крім лотків, прилавків, наданих в оренду
суб’єктам підприємницької діяльності — фізичним особам і спеціалізованим
підприємствам, що перебувають у межах сфери торгівлі — ринків усіх форм
власності;

• стаціонарні, малогабаритні та пересувні автозаправні станції, заправні
пункти, що торгують нафтопродуктами та скрапленим газом;

• фабрики-кухні, фабрики-заготівельні, їдальні, ресторани, кафе,
закусочні, бари, буфети, відкриті літні майданчики, кіоски та інші
пункти громадського харчування;

• оптові бази, склади-магазини чи інші приміщення, що використовуються
для здійснення оптової торгівлі за готівкові кошти, інші готівкові
платіжні засоби і з використанням кредитних карток.

Із викладеного випливає, що де б не здійснювалася торгівля за готівкові
кошти, на це торговельне місце необхідно придбати торговий патент. При
цьому приватний підприємець, який має кілька торговельних точок, повинен
придбати патент на кожну з них.

PAGE 54

Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяльності
встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від
місцезнаходження пункту продажу товарів і асортиментного переліку
товарів.

Вартість торгового патенту за календарний місяць встановлюється в
розмірах таких граничних рівнів:

• на території міста Києва, обласних центрів — 60—320 грн; на території
міста Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних
центрів) і районних центрів — 30—160 грн;

• на території інших населених пунктів — до 80 грн.

Якщо пункти продажу товарів розташовані в курортних місцевостях або на
територіях, прилеглих до митниць, інших пунктів переміщень через митний
кордон, органи місцевого самоврядування, до бюджетів яких надходить
плата за торговий патент, можуть прийняти рішення про збільшення такої
плати, але щонайбільше 320 грн за календарний місяць. Додаткові доходи,
що отримуються в результаті прийняття зазначених рішень, повністю
надходять до відповідних місцевих бюджетів.

Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності
становить 12 календарних місяців.

Оплата вартості торгового патенту на здійснення торговельної діяльності
вноситься щомісяця до 15 числа місяця, що передує звітному. При
придбанні торгового патенту на здійснення торговельної діяльності
суб’єкт підприємницької діяльності крім згаданої попередньої щомісячної
оплати вартості торгового патенту вносить одноразову плату в розмірі
його вартості за один місяць, на величину якої буде зменшено розмір
плати за торговий патент, що підлягає внесенню в останній місяць його
дії.

Суб’єкт підприємницької діяльності може попередньо оплатити вартість
торгового патенту на здійснення торговельної діяльності за весь термін
його дії, а також придбати торгові патенти на здійснення торговельної
діяльності на наступні за поточними роки, але щонайбільше на три,
сплативши повну вартість цих патентів при їх одержанні. При цьому
суб’єкт підприємницької діяльності звільняється від доплати вартості
торгового патенту, якщо прийнятими після сплати повної вартості
торговельного патенту на наступні роки нормативно-правовими актами буде
збільшено його вартість.

PAGE 55

Короткостроковий торговий патент

Законом України “Про патентування деяких видів підприємницької
діяльності” впроваджено короткостроковий патент на здійснення
торговельної діяльності. Відповідно до п. 16 Положення про виготовлення,
зберігання і реалізацію торгових патентів, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України від 13.07.98 № 1077, короткостроковий
торговий патент суб’єкт підприємницької діяльності може придбати в разі
проведення ярмарок, виста-вок-продажів з демонстрацією і продажем
товарів та інших короткострокових заходів, пов’язаних із продажем
товарів.

Термін дії короткострокового торгового патенту на здійснення
торговельної діяльності становить від одного до 15 днів.

Вартість короткострокового торгового патенту за один день встановлюється
у фіксованому розмірі 10 грн.

Оплата вартості короткострокового торгового патенту здійснюється не
пізніше як за день до початку здійснення торговельної діяльності.

Керуючись п. 16 Положення № 1077, податкові органи зазначають можливість
придбання суб’єктом підприємницької діяльності короткострокового
торгового патенту лише тоді, коли торговельна діяльність не є його
основним видом діяльності.

У разі здійснення суб’єктом підприємництва торговельної діяльності як
одного з видів його діяльності незалежно від кількості днів торгівлі на
місяць він повинен придбати не короткостроковий торговий патент, а
торговий патент (див. пп. 1.3.1 Положення № 1077).

Пільговий торговий патент

Пільговий торговий патент видається суб’єктам підприємницької
діяльності, які при здійсненні торговельної діяльності використовують
такі види товарів вітчизняного виробництва:

• поштові марки, листівки, вітальні листівки і конверти непогашені,
ящики, коробки, мішки, сумки та іншу тару з дерева, паперу і картону,
які використовуються для поштових відправлень підприємствами Державного
комітету зв’язку України, і фурнітуру до них;

• періодичні видання друкованих засобів масової інформації, що мають
реєстраційні свідоцтва, видані уповноваженими орга

PAGE 56

нами України, книги, брошури, альбоми, нотні видання, буклети, плакати,
картографічну продукцію, що видається юридичними особами — резидентами
України;

• проїзні квитки;

• товари народних промислів (крім антикварних і таких, що мають
культурну цінність, відповідно до переліку, який встановлює Міністерство
культури України);

• вугілля, вугільні брикети, паливо грубне побутове, газ освітлювальний
і скраплений, торф паливний кусковий, торф’яні брикети і дрова для
продажу населенню незалежно від країни їх походження;

• періодичні видання друкованих засобів масової інформації (якщо
суб’єкти підприємницької діяльності здійснюють операції з продажу
періодичних видань у комплекті з пластинками, дискетами, аудіо- чи
відеокасетами, то такі операції підлягають патентуванню на загальних
підставах);

• готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти,
предмети догляду, перев’язні матеріали й інше медичне приладдя) і
вітаміни для населення; ветеринарні препарати, папір туалетний, зубні
пасти та порошки, косметичні серветки, дитячі пелюшки, тампони, інші
санітарно-гігієнічні вироби з целюлози чи її замінників, термометри,
індивідуальні діагностичні прилади;

• мило господарське, сірники;

• насіння овочевих, баштанних, квіткових культур, кормових коренеплодів
і картоплі;

• товари військової атрибутики та повсякденного користування для
військовослужбовців, реалізовані суб’єктами підприємницької діяльності
на території військових частин і військових навчальних закладів.

У пільговому торговому патенті обов’язково наводиться повний перелік
товарів, передбачених для реалізації. Пільговий торговий патент не надає
права на здійснення торгівлі товарами, що не ввійшли до наведеного
переліку. Виняток становлять товари повсякденного попиту і продукти
харчування, що реалізуються суб’єктами підприємницької діяльності
інвалідам через торговельні установи, створені з цією метою громадськими
організаціями інвалідів. Такі суб’єкти підприємницької діяльності
одержують пільговий торговий патент.

PAGE 57

Суб’єкти підприємницької діяльності, що продають періодичні друковані
засоби масової інформації, одержують пільговий торговий патент на
торгівлю такою супутньою продукцією, як ручки, олівці, інструменти для
креслення, пензлики, мастихіни, мольберти, фарби, лаки, розчинники і
закріплювачі для малювання й живопису, полотно, багети, рамки і
підрамники для картин, швидкозшивачі, інше канцелярське та конторське
приладдя, крім виготовлених з дорогоцінних і напівдорогоцінних металів
(незалежно від країни їх походження).

При придбанні пільгового торгового патенту суб’єкт підприємницької
діяльності вносить одноразову плату в розмірі 25 грн за весь термін дії
патенту.

Торговий патент на здійснення діяльності з надання побутових послуг

Відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності” побутові послуги — це діяльність, пов’язана
з наданням платних послуг для задоволення особистих потреб замовника за
готівку, а також з використанням інших форм розрахунків, включаючи
кредитні картки. При цьому зауважимо, що незалежно від форми розрахунку
(готівкової чи безготівкової) суб’єктам підприємницької діяльності, які
надають побутові послуги, що підлягають патентуванню, необхідно придбати
торговий патент.

Перелік послуг, що належать до побутових і підлягають патентуванню,
затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.98 № 576.

Вартість торгового патенту на здійснення підприємницької діяльності з
надання побутових послуг встановлюється органами місцевого
самоврядування залежно від місцезнаходження об’єкта з надання побутових
послуг і виду пропонованих ним побутових послуг.

Термін дії торгового патенту на здійснення діяльності з надання
побутових послуг — 12 календарних місяців.

Оплата вартості торгового патенту на здійснення діяльності з надання
побутових послуг здійснюється щомісяця до 15 числа місяця, що передує
звітному.

При придбанні торгового патенту на здійснення діяльності з надання
побутових послуг (як і в разі придбання торгового патен

PAGE 58

ту на здійснення торговельної діяльності) суб’єкт підприємницької
діяльності вносить одноразову плату в розмірі вартості торгового патенту
за один місяць. На суму, сплачену при придбанні торгового патенту,
зменшується розмір плати за торговий патент, що підлягає внесенню в
останній місяць його дії.

Суб’єкт підприємницької діяльності має право внести попередню оплату
вартості торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових
послуг за весь термін його дії, а також купити торгові патенти на
надання побутових послуг на наступні за поточним роки, але щонайбільше
на три роки, сплативши повну вартість цих патентів при їх одержанні. При
цьому суб’єкт підприємницької діяльності звільняється від обов’язків
довнесення плати за торговий патент на здійснення діяльності з надання
побутових послуг, якщо прийнятими після оплати повної вартості торгового
патенту на наступні роки нормативно-правовими актами буде збільшено його
вартість.

Спеціальний торговий патент

Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, що засвідчує право
суб’єкта підприємницької діяльності на особливий порядок оподаткування
відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності”. Спеціальний торговий патент і особливі
умови оподаткування застосовуються порядком експерименту на обмежених
територіях України, визначених постановою Кабінету Міністрів України
“Про затвердження переліку територій, на яких у порядку експерименту
застосовується спеціальний торговий патент” від 08.06.98 № 826.

Спеціальний торговий патент може придбати суб’єкт підприємницької
діяльності, що здійснює торговельну діяльність або діяльність з надання
побутових послуг, річний обсяг реалізації товарів (робіт, послуг) якого
не перевищує 1 млн грн. Крім того, право на придбання спеціального
торгового патенту мають суб’єкти підприємницької діяльності, які
відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності” здійснюють діяльність без придбання
торгового патенту або з придбанням пільгового торгового патенту.

Якщо кілька суб’єктів підприємницької діяльності мають торговельні зали
для покупців або надають побутові послуги в одному приміщенні, будівлі
чи їх частинах, крім ринків усіх форм

PAGE 59

власності, спеціальний торговий патент видається тільки за умови, що
всі зазначені суб’єкти підприємницької діяльності придбають спеціальні
торгові патенти.

Суб’єкт підприємницької діяльності самостійно приймає рішення про
придбання спеціального торгового патенту.

Порядок придбання спеціального торгового патенту аналогічний порядку
придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності чи
порядку придбання патенту на здійснення діяльності з надання побутових
послуг. Відмінність полягає лише у відсутності вимоги про внесення
одноразової плати при придбанні спеціального торгового патенту.

Вартість спеціального торгового патенту встановлюється органами
місцевого самоврядування щорічно після затвердження місцевого бюджету
залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів і асортиментного
переліку товарів або місцезнаходження об’єкта з надання побутових послуг
і виду побутових послуг. При цьому річна розрахункова сума надходжень
від суб’єкта підприємницької діяльності у вигляді плати за спеціальні
торгові патенти не може бути меншою, ніж загальна сума надходжень до
бюджетів усіх рівнів і державних цільових фондів, сплачена такими
суб’єктами підприємницької діяльності за попередній бюджетний рік з
урахуванням рівня інфляції.

Вартість спеціального торгового патенту не обмежується. Органи місцевого
самоврядування можуть встановлювати диференційовану плату за спеціальний
торговий патент залежно від площі, що використовується суб’єктом
підприємницької діяльності для здійснення торговельної діяльності чи
надання побутових послуг. Шкала ставок плати за 1 м2 площі може бути
пропорційною, регресивною або прогресивною.

Плата за спеціальний торговий патент встановлюється за єдиною методикою
для всіх суб’єктів підприємницької діяльності або окремо для фізичних і
юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності. Забороняється
встановлювати вартість спеціального торгового патенту для окремого
суб’єкта підприємницької діяльності.

Суб’єкт підприємницької діяльності, який придбав спеціальний патент,
звільняється від сплати: • податку на додану вартість, крім податку з
операцій ввезення

(пересилання) товарів на митну територію України чи отриман

PAGE 60

ня від нерезидентів робіт (послуг) для їх використання або споживання
на митній території України;

• податку на доходи фізичних осіб;

• податку за землю;

• збору за використання природних ресурсів;

• збору до Фонду для здійснення заходів з ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення (скасовано 1
січня 1999 р.);

• збору на обов’язкове соціальне страхування;

• збору на обов’язкове державне пенсійне страхування;

• відрахувань і зборів на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання
автомобільних доріг загального користування України;

• комунального податку;

• ринкового збору;

• збору за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери
послуг.

Згідно зі ст. 9 Закону України “Про використання реєстраторів
розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та
послуг” у редакції від 1 червня 2000 р. суб’єкти підприємницької
діяльності, які придбали спеціальний торговий патент, при продажу
товарів (надаванні послуг) мають право не застосовувати РРО, якщо такі
суб’єкти підприємницької діяльності не продають підакцизні товари (крім
пива на розлив).

Якщо в асортименті товарів, що продаються приватним підприємцем, який
придбав спеціальний торговий патент, хоча б на одній торговельній точці
фігурує хоча б одне найменування підакцизного товару (крім пива), то й
на всіх інших точках торгівлі він повинен використовувати розрахункові
книжки та книги обліку розрахункових операцій.

Суб’єкти підприємницької діяльності — фізичні особи, які придбали
спеціальний торговий патент, зобов’язані вести книгу обліку доходів і
витрат у порядку, встановленому центральним податковим органом. Доходи
від підприємницької діяльності, для здійснення якої суб’єкт
підприємництва — фізична особа придбав спеціальний торговий патент, не
включаються до складу інших оподатковуваних доходів, у тому числі до
сукупного оподатковуваного доходу за підсумками звітного року. Суб’єкти,
що займаються виключно видами підприємницької діяльності,

PAGE 61

для здійснення яких ними придбано спеціальний торговельний патент,
звільняються від обов’язку щоквартального подання декларації як суб’єкти
підприємницької діяльності згідно з п. 14.4 Інструкції про прибутковий
податок, але щорічно подають декларації про доходи в порядку,
передбаченому п. 12 Інструкції про прибутковий податок для громадян, які
не займаються підприємницькою діяльністю.

Торговельна діяльність

та діяльність з надання побутових послуг, що не потребують патентування

Як відомо, майже кожне правило має винятки, є вони і в Законі України
“Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”, а саме:

• чинність цього Закону не поширюється на деякі види торговельної
діяльності та діяльності з надання побутових послуг;

• торгівля певними видами товарів здійснюється без придбання торгового
патенту;

• деякі види підприємницької діяльності не потребують патентування.

Чинність зазначеного Закону не поширюється на торговельну діяльність та
діяльність з надання побутових послуг таких суб’єктів підприємницької
діяльності — фізичних осіб:

• які здійснюють торговельну діяльність із ятків, прилавків і сплачують
ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків
усіх форм власності;

• які сплачують податок на промисел у порядку, передбаченому Декретом
Кабінету Міністрів України “Про податок на промисел” від 17.03.93 №
24-93;

• які здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві,
на присадибній, дачній, садовій та городній ділянках продукції
рослинництва, худоби, кроликів, нутрій, птиці (як у живому вигляді, так
і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки),
продукції особистого бджолярства;

• які сплачують державний збір за нотаріальне посвідчення договорів про
відчуження особистого майна, якщо товари кожної окремої категорії
відчужуються не частіше одного разу за календарний рік;

PAGE 62

• які сплачують фіксований податок відповідно до законодавства про
оподаткування доходів фізичних осіб.

Без придбання торгового патенту здійснюється торгівля такими товарами
вітчизняного виробництва:

• хліб і хлібобулочні вироби;

• борошно пшеничне і житнє;

• сіль, цукор, олія соняшникова і кукурудзяна;

• молоко і молочна продукція, крім молока і вершків згущених з добавками
і без них;

• продукти дитячого харчування;

• безалкогольні напої;

• морозиво;

• яловичина і свинина;

• домашня птиця;

• яйця;

• риба;

• ягоди і фрукти;

• мед та інші продукти бджолярства, бджолоінвентар і засоби захисту
бджіл;

• картопля і плодоовочева продукція;

• комбікорми для продажу населенню.

При цьому зауважимо, що торгівля рибою живою, свіжою, охолодженою чи
мороженою різних порід, але вітчизняного виробництва здійснюється без
торгового патенту. Відповідно до Номенклатури товарів народного
споживання, що враховуються в роздрібній та оптовій торгівлі,
затвердженої наказом Міністерства статистики України від 14.01.94 № 12,
риба в’ялена, солона, холодного і гарячого копчення є продуктом
спеціальної обробки. Тому суб’єкти підприємницької діяльності, які
торгують рибою спеціальної обробки, повинні купувати торгові патенти на
загальних підставах.

Не потребують патентування:

• реалізація суб’єктом підприємницької діяльності продукції власного
виробництва фізичним особам, які перебувають із ним у трудових
відносинах, через пункти продажу товарів, вбудовані у виробничі або
адміністративні приміщення цього суб’єкта;

• діяльність суб’єктів підприємницької діяльності із закупівлі в
населення продукції (заготівельна діяльність), якщо подальша

PAGE 63

реалізація такої продукції відбувається за розрахунками в безготівковій
формі (пункти приймання склотари, макулатури, відходів паперових,
картонних і ганчір’я; заготівля сільськогосподарської продукції та
продуктів її переробки);

• діяльність у торговельно-виробничій сфері (громадське харчування), на
підприємствах, в установах, організаціях, у тому числі навчальних
закладах, з обслуговування виключно працівників цих підприємств,
установ, організацій, учнів і студентів у навчальних закладах;

• діяльність з надання побутових послуг, не включених до переліку,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України

від 27.04.98 № 576.

Торговий патент на здійснення операцій з надання послуг у сфері
грального бізнесу

Відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності” гральний бізнес — це діяльність, пов’язана
зі створенням казино, інших гральних місць (будинків), гральних
автоматів із грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім
державних) і розіграшів з видачею грошових виграшів у готівковій чи
майновій формі.

Казино, інші гральні місця (будинки) повинні займати окремі приміщення
чи будівлі й мати гральний зал для відвідувачів (крім гральних автоматів
і більярдних столів).

Надання послуг у сфері грального бізнесу поза межами відведених для цієї
мети приміщень або будівель, а також у приміщеннях, що не мають
грального залу для відвідувачів, забороняється. Вартість торгового
патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального
бізнесу встановлюється у фіксованому розмірі (за рік):

• для використання грального автомата з грошовим або майновим виграшем —
1400 грн;

• для використання грального столу з кільцем рулетки — 64000 грн;

• для використання інших гральних столів (спеціальних столів для казино,
крім столів для більярда) — 48000 грн за кожний стіл;

• для використання кегельбанів, що приводяться в дію за допомогою
жетона, монети або без них, — 2000 грн за кожний гральний жолоб
(доріжку);

PAGE 64

• для використання столів для більярда, що приводяться в дію за
допомогою жетона, монети або без них, крім столів для більярда, які
використовуються для спортивних аматорських змагань, — 600 грн за кожний
стіл для більярда;

• для здійснення інших видів грального бізнесу, включаючи розіграші з
видачею грошових виграшів у готівковій формі поза банківськими
установами або в майновій формі на місці, — 2400 грн за кожний окремий
вид (місце) грального бізнесу.

Торговий патент на здійснення операцій з надання послуг у сфері
грального бізнесу має бути виданий на кожне окреме гральне місце
(гральний автомат, гральний стіл). Такий патент не дає права на
здійснення не зазначеного в ньому виду грального бізнесу.

Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у
сфері грального бізнесу становить 60 календарних місяців.

Оплата вартості торгового патенту на здійснення операцій з надання
послуг у сфері грального бізнесу здійснюється щокварталу до 15 числа
місяця, що передує звітному кварталу. Крім того, при придбанні торгового
патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального
бізнесу суб’єкт підприємницької діяльності вносить одноразову плату в
розмірі вартості торгового патенту за три місяці. На суму, сплачену при
придбанні торгового патенту, зменшується розмір плати за торговий
патент, що підлягає внесенню в останньому кварталі його дії. Суб’єкт
підприємницької діяльності може здійснити попередню оплату вартості
торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері
грального бізнесу за весь термін дії торгового патенту. При цьому
суб’єкт підприємницької діяльності звільняється від обов’язків
додаткового внесення вартості торгового патенту, якщо прийнятими після
цього актами законодавства його вартість збільшується.

Контрольні питання

1. Що таке патент?

2. Види патентів.

3. Торгівля якими товарами здійснюється без придбання торгового патенту?

PAGE 65

Глава 5. Правове регулювання оподаткування і шляхи вдосконалення
податкової системи України

5.1. Оподаткування в державному регулюванні економіки

В умовах ринкової економіки будь-яка держава широко використовує
податкову політику як певний регулятор впливу на негативні явища ринку.
Податки, як і вся податкова система, є могутнім інструментом управління
економікою в умовах ринку.

З досягненням незалежності Україна почала формувати власну податкову
політику, і нині економіка нашої держави перебуває на надзвичайно
відповідальному етапі становлення ринкових відносин.

Україна, як й інші цивілізовані держави, згідно з її Конституцією є
гарантом соціально-економічного розвитку суспільства, забезпечення
належного рівня життя громадян і соціального захисту певних груп
населення. Для розв’язання і фінансування загальнодержавних завдань
використовуються засоби державного й місцевого бюджетів, з яких
фінансується утримання державних службових рівнів армії, освіти, охорони
здоров’я, культури.

Застосування податків є одним з економічних методів управління й
забезпечення взаємозв’язку загальнодержавних і комерційних інтересів
підприємців та підприємств незалежно від форм власності й
організаційно-правової форми. За допомогою податків визначаються
відносини підприємців, підприємств усіх форм власності з державними і
місцевими бюджетами, з банками, а також з вищими організаціями. За
допомогою податків регулюється зовнішньоекономічна діяльність, включаючи
залучення іноземних інвестицій, формуються госпрозрахунковий дохід і
прибуток підприємств.

В умовах переходу від адміністративно-директивних методів управління до
економічних різко підвищується роль податків як регулятора ринкової
економіки, як засобу заохочення і розвитку пріоритетних галузей
народного господарства; через податки держава може здійснювати ефективну
політику щодо розвитку науко-містких виробництв і ліквідації збиткових
підприємств.

PAGE 66

Як відомо, податки з’явилися з поділом суспільства на класи і
виникненням держави. В історії розвитку суспільства ще жодна держава не
змогла обійтися без податків, оскільки для виконання своїх функцій із
задоволення колективних потреб вона повинна мати певну суму коштів, що
можуть бути зібрані тільки за допомогою податків. У цьому зв’язку
мінімальний розмір податкового тягаря визначається сумою витрат держави
на виконання мінімуму його функцій з управління, оборони, суду, охорони
порядку тощо — що більше функцій покладено на державу, то більше вона
повинна збирати податків.

Таким чином, податки виражають обов’язок усіх юридичних і фізичних осіб,
що одержують доходи, брати участь у формуванні державних фінансових
ресурсів. Тому податки є найважливішою ланкою фінансової політики
держави в сучасних умовах.

З наведеного доходимо висновку, що вилучення державою на користь
суспільства певної частини валового внутрішнього продукту у вигляді
обов’язкового внеску, який роблять основні учасники виробництва, і
становить сутність податку. А економічний зміст податків виражається
відносинами господарюючих суб’єктів і громадян, з одного боку, і держави
— з іншого з приводу формування державних фінансів.

Державними цільовими є створені згідно із законами України фонди, які
формуються за рахунок визначених цими законами податків і зборів
(обов’язкових платежів) юридичних осіб незалежно від форм власності й
фізичних осіб.

Сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) у бюджети й
державні цільові фонди, стягнутих у встановленому законами України
порядку, становить систему оподатковування.

Податкова система базується на відповідних законодавчих актах держави,
що встановлюють конкретні методи побудови і стягування податків, тобто
визначають конкретні елементи податків. При розгляді цих характеристик
податку можна сформувати уявлення про податок і його сутність.

Об’єкти оподатковування — доходи (прибуток), додана вартість продукції
(робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна,
або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів,
майно юридичних і фізичних осіб та інші об’єкти, визначені законами
України про оподатковування.

PAGE 67

Платники податків — юридичні й фізичні особи, на які згідно із законами
України покладено обов’язок сплачувати податки і збори (обов’язкові
платежі). Залежно від постійного місцезнаходження платники податків
поділяються на резидентів — осіб:

• що мають постійне місце проживання або місце перебування в Україні
кількістю 183 і більше календарних днів на рік, підлягають
оподатковуванню з усіх джерел і несуть повну податкову відповідальність;

• що не мають постійного місця перебування в Україні й підлягають
оподатковуванню тільки щодо доходів, отриманих на території України, і
несуть обмежену податкову відповідальність.

Джерелом податку є дохід, що використовується платником податків для
виплати податку. Ставка податку — це розмір податку з одиниці об’єкта
оподатковування. Ставка податку може бути встановлена як у фіксованій
сумі (при цьому розмір податку визначається на кожну одиницю обкладання
в конкретній фінансовій величині), так і у відсотках (розмір податку
встановлюється у відповідному відношенні до одиниці оподаткування).
Наприклад, ставка податку на прибуток підприємств становить 30 %
оподатковуваного прибутку. Ставки податків й інших обов’язкових платежів
встановлюються Верховною Радою України і не можуть змінюватися впродовж
бюджетного року.

Термін сплати податку — це встановлена законом дата, до настання якої
податок повинен бути сплачений. Порушення терміну сплати карається
накладенням адміністративного штрафу, фінансових санкцій і нарахуванням
пені за кожний день прострочення.

Податкові пільги — це повне або часткове звільнення юридичних і фізичних
осіб від сплати податків. У законодавчих актах України передбачено такі
види податкових пільг: неоподатковуваний мінімум об’єкта, звільнення від
сплати податків окремих осіб, категорій платників; зниження ставок
податку; цільові податкові пільги, включаючи податкові кредити; інші
податкові пільги.

Діючі пільги з оподаткування прибутку підприємств спрямовані на
стимулювання фінансування витрат на розвиток виробництва і невиробничого
будівництва, розвиток нових підприємств, зайнятості інвалідів,
соціально-культурної і природоохоронної сфер, а також благодійної
діяльності.

PAGE 68

Розглянемо основні методи стягування податків.

Кадастровий (від слова “кадастр” — таблиця) — об’єкти податку
диференційовані на групи за певною ознакою. Перелік цих груп і їх ознаки
заносяться у спеціальні довідники. Для кожної групи встановлюється
індивідуальна ставка податку. Такий метод характерний тим, що розмір
податку не залежить від прибутковості об’єкта.

Прикладом такого методу податку є податок на власників транспортних
засобів. Він стягується за встановленою ставкою залежно від потужності
транспортного засобу й незалежно від того, використовується цей
транспортний засіб або простоює, на основі декларації — документа, у
якому платник податку наводить розрахунок доходу і податку з нього. Для
цього методу податку характерно також, що він сплачується після
одержання доходу й особою, що одержує цей дохід. Прикладом є податок на
прибуток.

3 джерела доходу — податок вноситься особою, яка виплачує дохід, до
одержання доходу, причому одержувач доходу отримує його зменшеним на
суму податку. Наприклад, прибутковий податок з фізичних осіб
виплачується підприємством або організацією до виплати заробітної плати
працівникам. З неї віднімається сума податку, що перераховується в
бюджет, а решта виплачується працівникам.

Податки покликані здійснювати функції, що визначають їх суть,
властивості й зумовлюють значення в системі державних заходів
регулювання економіки. Основні функції податків — фіскальна,
регулювальна, розподільна і соціальна, а також додаткові (підфункції) —
контрольна, розподільна, стимулююча, стримуюча.

Першою і найбільшою мірою послідовно реалізованою функцією податків є
фіскальна (бюджетна). Формування дохідної частини державного бюджету на
основі стабільного і централізованого стягування податків перетворює
державу на найбільший економічний суб’єкт. Через фіскальну функцію
реалізується основне суспільне призначення податків — формування
фінансових ресурсів держави. У межах цієї функції виокремлюються дві
під-функції — контрольна і розподільна.

Контрольна підфункція податків як фінансової категорії полягає в тому,
що з’являється можливість кількісного відображення податкових надходжень
і їх порівняння з потребами держави у

PAGE 69

фінансових ресурсах. Завдяки цій підфункції оцінюється ефективність
кожного податкового каналу і податкового “пресу” загалом, виявляється
необхідність внесення змін у податкову систему і бюджетну політику.
Контрольна підфункція податково-фінансових відносин виявляється в умовах
дії розподільної підфункцїї. Таким чином, ці підфункції в органічній
єдності визначають ефективність податково-фінансових відносин і
бюджетної політики. Здійснення контрольної підфункції податків, її
повнота і глибина залежать від податкової дисципліни. Суть її полягає в
тому, щоб юридичні й фізичні особи вчасно і в повному обсязі сплачували
встановлені законодавством податки. Податкові надходження повинні бути
постійні, стабільні, рівномірно розподілятися в регіональному розрізі.
Стабільність надходжень — гарантія того, що передбачені законом про
бюджет на поточний рік доходи буде отримано в повному обсязі.
Рівномірність розподілу податків у територіальному розрізі необхідна для
забезпечення достатніми доходами всіх ланок бюджетної системи.

Наступною функцією податків є регулювальна, суть якої полягає у впливі
податків на різні аспекти діяльності їх платників.

Оскільки регулювальна функція податків є об’єктивним явищем, вплив
податків відбувається незалежно від волі держави, яка їх встановлює.
Разом з тим держава може використовувати їх з метою регулювання певних
пропорцій у соціально-економічному житті суспільства. Але така
цілеспрямована податкова політика можлива тільки завдяки властивій
податкам регулювальній функції.

Державне регулювання здійснюється у двох основних напрямках:

• регулювання ринкових, товарно-грошових відносин, що полягають
переважно у визначенні “правил гри”, тобто розробці законів, нормативних
відносини, осіб, що діють на ринку, насамперед підприємців, роботодавців
і найманих робітників. Зокрема, це закони, декрети, постанови,
інструкції державних органів;

• регулювання розвитку народного господарства, суспільного виробництва в
умовах, коли основним об’єктивним економічним законом, що діє в
суспільстві, є закон вартості. Тут йдеться переважно про
фінансово-економічні методи впливу держави

PAGE 70

на інтереси людей, підприємців з метою скерування їхньої діяльності в
потрібному, вигідному для суспільства напрямі. Таким чином, центральне
місце в комплексі фінансово-економічних методів посідають податки.
Маневруючи податковими ставками, пільгами і штрафами, змінюючи умови
оподатковування, вводячи одні та скасовуючи інші податки, держава
створює умови для прискореного розвитку певних галузей і виробництв,
сприяє вирішенню актуальних для суспільства проблем.

У складі регулювальної функції податків розрізняють стимулюючу і
стримуючу підфункції.

За допомогою податків, пільг і санкцій держава стимулює технічний
прогрес, збільшення кількості робочих місць, капітальні вкладення в
розширення виробництва. Стимулювання технічного прогресу за допомогою
податків виявляється насамперед у тому, що сума прибутку, яка
спрямовується на технічне переозброєння, реконструкцію, розширення
виробництва товарів народного споживання, устаткування для виробництва
продуктів харчування, звільняється від оподаткування.

Стримуюча підфункція податків, наприклад, може виявлятися через введення
акцизів на тютюнові вироби й алкогольні напої, що зумовлює підвищення їх
ціни. У результаті зменшуються обсяги вживання цих виробів.

За допомогою податків держава перерозподіляє частину прибутку
підприємств і підприємців, доходів громадян, спрямовуючи їх на розвиток
виробничої і соціальної інфраструктури, на інвестиції, капітало- та
фондомісткі галузі з тривалими термінами окупності витрат: залізниці й
автостради, добувні галузі, електростанції тощо. Таким чином, податки
здійснюють розподільну функцію.

Податки відіграють важливу роль у соціальному житті суспільства,
виконуючи соціальну функцію. Від розмірів і кількості податків залежить
добробут громадян держави. У міру підвищення гнучкості податкової
системи державні органи дедалі частіше надають окремим групам населення
податкові пільги з метою пом’якшення соціальної нерівності. Широко
застосовуються податкові пільги багатодітним родинам, студентам і
особам, що підвищують свою кваліфікацію. Часто податкові пільги
надаються дрібним і середнім підприємцям, фермерам, але ці пільги мають
уже не тільки соціальний, а й регулювальний характер.

PAGE 71

Зазначене розмежування функцій податкової системи умовне, тому що всі
вони переплітаються і виконуються одночасно.

Тепер розглянемо види податків. Перший вид — податки на доходи і майно:
прибутковий податок; податок на прибуток підприємств і організацій;
податок на майно; плата за землю; податок на промисел та ін. Вони
стягуються з конкретної фізичної або юридичної особи і називаються
прямими податками. Другий вид — податки на товари і послуги: податок на
додану вартість; акцизи (податки, послуги, що входять безпосередньо в
ціну товару); мита. Це непрямі податки. На відміну від прямого
оподаткування розмір непрямого податку не залежить від доходів платників
податків, а фіксується в ціні товару або послуги. Непрямі податки зручні
для застосування. Для них характерна простота вилучення; вони
забезпечують регулярність надходжень у бюджет; стягування цих податків
не потребує розвиненого податкового апарату.

Співвідношення між доходами, що надійшли в бюджет у вигляді прямих або
непрямих податків, залежить від рівня економічного розвитку країни.
Непряме оподаткування переважає у країнах, що розвиваються, для яких це
основна форма мобілізації податкових надходжень до бюджету.

Системи стягування податків залежно від розміру доходу платника
поділяються на системи пропорційного оподаткування (однакова частка
податку в доходах незалежно від їх розміру), прогресивного (передбачають
підвищення ставки податку в міру збільшення доходу) і регресивного
(зменшення ставки податку в міру збільшення доходу).

Встановлення та скасування податків і зборів у бюджети й державні
цільові фонди, а також пільг їх платникам здійснюються Верховною Радою
України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими,
селищними та міськими радами відповідно до Закону України про
оподатковування. Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські,
селищні та міські ради можуть встановлювати додаткові пільги з
оподатковування в межах сум, що надходять у їх бюджети.

Ставки, механізм стягування податків і зборів, за винятком особливих
видів мита, і пільги з оподатковування не можуть встановлюватись або
змінюватись іншими законами України, крім законів про оподатковування.

PAGE 72

Зміни і доповнення в закони України про оподатковування з надання
пільг, зміни розміру податків, зборів, механізму їх сплати вносяться не
пізніше як за шість місяців до початку нового бюджетного року і
набирають чинності з початку нового бюджетного року.

До принципів побудови системи оподатковування належать:

• стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення
виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок
високотехнологічної продукції;

• стимулювання підприємницької виробничої діяльності й інвестиційної
активності шляхом введення пільг з оподатковування прибутку;

• обов’язковість — впровадження норм щодо сплати податків і зборів,
визначених на підставі достовірних даних про об’єкти оподатковування за
звітний період, і встановлення відповідальності платників податків за
порушення податкового законодавства;

• рівнозначність і пропорційність;

• рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації —
забезпечення однакового підходу до суб’єктів господарювання при
визначенні обов’язків щодо сплати податків і зборів;

• соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтримки
малозабезпеченого населення;

• стабільність — забезпечення незмінності податків і зборів та їх
ставок, а також податкових пільг упродовж бюджетного

року;

• економічна обґрунтованість — встановлення податків і зборів на основі
показників розвитку національної економіки і фінансових можливостей з
урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з
його доходами;

• рівномірність сплати — встановлення термінів сплати податків і зборів
виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до
бюджету для фінансування витрат;

• компетентність — встановлення і скасовування податків і зборів, а
також пільг їх платникам виключно уповноваженими органами;

• єдиний підхід — забезпечення єдиного підходу до розробки податкових
законів з обов’язковим визначенням платника по

PAGE 73

датку і збору, об’єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору,
податкового періоду, ставок податку і збору, термінів і порядку сплати
податку, підстав для надання податкових пільг;

• доступність — забезпечення дохідливості норм податкового законодавства
для платників податків.

Основні напрямки реформування податкової системи України

Податкова система України формується у складний для держави період
переходу до економіки ринкового типу, що супроводжується кризовими
явищами практично в усіх сферах громадського життя. Прийняття і дія
податків мають непослідовний характер, що спричинює зниження
ефективності кожного з елементів податкової системи. Економічна
нестабільність висуває підвищені вимоги до стійкості бюджетної системи.
У цій ситуації професійність законодавців повинна виявитися в умінні
знайти оптимальне співвідношення рівнів податкових ставок, адекватних
сучасному моменту. Для отримання оптимальних податків, на наш погляд,
найважливішими є такі вимоги:

• податкова структура повинна сприяти використанню податкової політики з
метою стабілізації, оздоровлення і піднесення економіки країни;

• податкова система повинна бути справедливою, не допускати довільного
тлумачення, бути зрозумілою платникам податків;

• податки повинні по можливості не впливати на прийняття різними особами
економічних рішень або такий вплив повинен бути мінімальний;

• система податків повинна містити якомога менше необґрун-тованих пільг,
узгоджуватись із загальною політикою ціноутворення і підвищення
заробітної плати;

• податки повинні надавати більше свободи підприємництву, інвестиціям,
науково-технічному прогресу.

Податкова система може передбачати різні цілі, що не обов’язково можуть
взаємоузгоджуватися. При цьому виникають суперечності, тому й необхідно
домагатися тимчасового компромісу. Наприклад, принцип рівності
оподаткування потребує ускладнення адміністративної системи і спричинює
порушення принци

PAGE 74

пу нейтральності, а регулювальна функція податків може порушувати
принцип рівності та справедливості.

Розрізняють два підходи до реалізації принципу рівності та
справедливості. Перший ґрунтується на принципі вигоди для платників
податків. Справедливою вважається така податкова система, при якій
податки, що сплачуються платниками, відповідають користі, отримуваній
від послуг держави, або, простіше, справедливість податкової системи
залежить від структури державних витрат.

Другий підхід ґрунтується на принципі “здатності платити”, згідно з яким
податкова проблема розглядається сама по собі незалежно від політики
державних витрат, тобто при такій потребі в податкових надходженнях
кожний платник податків повинен внести певну частку залежно від
здатності платити.

Обидва зазначені підходи мають як переваги, так і недоліки. Кожна з
податкових систем містить елементи двох підходів.

Податкова політика в Україні повинна сприяти насамперед збільшенню
обсягів нагромадження, створенню умов, що полегшують підприємствам
відновлення основного капіталу.

Податки — найадекватніший свободі господарської діяльності метод
відносин держави як з підприємствами, так і з населенням,
найдемократичніший спосіб економічного регулювання. Нова податкова
система повинна враховувати принципові зміни, що відбуваються у країни.
Отже, необхідно створити розгалуженішу, кваліфікованішу податкову службу
з метою контролю і своєчасної сплати податків.

Варто також забезпечити гнучкість податкової системи, пристосувати її до
зовнішньої і внутрішньої економічної кон’юнктури. Насамперед йдеться про
делегування податковим органам права надавати відстрочки й розстрочки з
оплати податків, стягуванню пені та введення штрафних санкцій залежно
від фінансового стану платника податків і перспектив його розвитку з
дотриманням єдиної умови — наприкінці визначеного звітного періоду
платник податків зобов’язаний оплатити всю суму заборгованості. При
такій схемі можна використовувати й уже випробувану систему податкових
кредитів.

Необхідно звести до мінімуму негативний вплив на економіку країни
тіньового бізнесу. Аналіз ситуації, що склалася, свідчить, що тіньова
діяльність завдає збитків однаковою мірою як держа

PAGE 75

ві, так і кожному підприємцеві, що працює легально. Тіньова економіка
небезпечна ще й тим, що активно залучає до своєї сфери нових і нових
суб’єктів підприємницької діяльності.

Основне завдання податкової адміністрації і поліції — не розпорошувати
сили на нескінченні перевірки ятків і кіосків, а систематично
відпрацьовувати найзначніші факти ухиляння від сплати податків,
попереджати масові порушення податкового законодавства. Таким чином,
поняття податкової реформи охоплює не тільки зміну законодавства, що
регулює розміри і процес збирання податків, а й модернізацію податкової
служби, приведення її у відповідність з існуючими ринковими
нововведеннями, що могло б на достатньому рівні забезпечувати доходи в
бюджет.

Контрольні питання

1. Що означає система оподаткування в Україні?

2. Види податків.

3. За якими принципами будується податкова система України?

4. Способи стягування податків.

5. Основні напрямки реформування податкової системи України.

Глава 6. Правове регулювання відносин суб’єктів господарювання щодо
стандартизації та сертифікації

6.1. Відносини суб’єктів господарювання, пов’язані з діяльністю у сфері
стандартизації та застосуванням її результатів

Закон України “Про стандартизацію” від 17 травня 2001 р. регулює
відносини, пов’язані з діяльністю у сфері стандартизації та
застосуванням її результатів, і поширюється на суб’єкти господарювання
незалежно від форм власності та видів діяльності, органи державної
влади, а також на відповідні громадські організації (ст. 2 Закону). Дія
зазначеного Закону не поширюється на ядерні матеріали, фармацевтичну
продукцію, стандарти медичного обслуговування, бухгалтерського обліку,
освіти, а також інші соціальні стандарти, сфера дії яких встановлюється
відповідними законами.

PAGE 76

Стандартизація — це діяльність, що полягає у встановленні положень для
загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих
завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній
сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції,
процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у
торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

Міжнародною є стандартизація, що здійснюється на міжнародному рівні і
участь у якій відкрита для відповідних органів усіх країн.

Регіональною вважається стандартизація, що здійснюється на відповідному
регіональному рівні й участь у якій відкрита для відповідних органів
країн певного географічного або економічного простору.

Національною називається стандартизація, що здійснюється на рівні однієї
країни.

Орган стандартизації — це визнаний на національному, регіональному чи
міжнародному рівні орган, що займається стандартизацією і основними
функціями якого є розробка, схвалення чи затвердження стандартів.

Нормативним є документ, що встановлює правила, загальні принципи чи
характеристики різних видів діяльності або їх результатів. Цей термін
охоплює такі поняття, як “стандарт”, “кодекс усталеної практики” та
“технічні умови”.

Консенсус — загальна згода, що характеризується відсутністю заперечень
із суттєвих питань у більшості заінтересованих сторін і досягається в
результаті процедури, спрямованої на врахування думки всіх сторін та
зближення розбіжних точок зору.

Стандарт — документ, що встановлює для загального і багаторазового
застосування правила, загальні принципи або характеристики, які
стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального
ступеня впорядкованості в певній галузі, розроблений у встановленому
порядку на основі консенсусу.

Міжнародними та регіональними є стандарти, прийняті відповідно
міжнародним та регіональним органом стандартизації.

Національними стандартами вважаються державні стандарти України,
прийняті центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації та
доступні для широкого кола користувачів.

PAGE 77

Кодекс усталеної практики (звід правил) — документ, що містить
практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу,
технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкцій чи
виробів. Кодекс усталеної практики може бути стандартом, частиною
стандарту або окремим документом.

Технічні умови — документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні
відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути
стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Технічний регламент — нормативно-правовий акт, який приймається органом
державної влади і встановлює технічні вимоги до продукції, процесів чи
послуг безпосередньо або через посилання на стандарти чи відтворює їх
зміст.

Відповідно до ст. 4 Закону України “Про стандартизацію” об’єктами
стандартизації є продукція, процеси та послуги, зокрема матеріали,
складові обладнання, системи, їх поєднання, правила, процедури, функції,
методи чи діяльність.

Мета стандартизації в Україні — забезпечити безпеку для життя і здоров’я
людей, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля, створення умов
для раціонального використання всіх видів національних ресурсів та
відповідності об’єктів стандартизації своєму призначенню, сприяння
усуненню технічних бар’єрів у торгівлі.

Державна політика у сфері стандартизації базується на таких принципах
(ст. 5 Закону України “Про стандартизацію”):

• забезпечення участі фізичних і юридичних осіб в розробці стандартів та
вільного вибору ними видів стандартів при виробництві чи постачанні
продукції, якщо інше не передбачено законодавством;

• відкритості та прозорості процедур розробки і прийняття стандартів з
урахуванням інтересів усіх заінтересованих сторін, підвищення
конкурентоспроможності продукції вітчизняних виробників;

• доступності стандартів та інформації щодо них для користувачів;

• відповідності стандартів законодавству;

• адаптації до сучасних досягнень науки і техніки з урахуванням стану
національної економіки;

PAGE 78

• пріоритетності прямого впровадження в Україні міжнародних та
регіональних стандартів;

• дотримання міжнародних та європейських правил і процедур
стандартизації;

• участі в міжнародній (регіональній) стандартизації.

6.2. Організація стандартизації

Згідно зі ст. 6 Закону України “Про стандартизацію” суб’єктами
стандартизації є такі:

• центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації;

• рада стандартизації;

• технічні комітети стандартизації;

• інші суб’єкти, що займаються стандартизацією. Центральний орган
виконавчої влади у сфері стандартизації

організовує, координує і здійснює діяльність з розроблення, схвалення,
прийняття, перегляду, зміни, поширення національних стандартів
відповідно до Закону України “Про стандартизацію” і як національний
орган стандартизації представляє Україну в міжнародних та регіональних
організаціях із стандартизації.

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації виконує такі
основні функції:

• забезпечує реалізацію державної політики у сфері стандартизації;

• вживає заходів гармонізації розроблюваних національних стандартів з
відповідними міжнародними (регіональними) стандартами;

• бере участь у розробленні й узгодженні технічних регламентів та інших
нормативно-правових актів з питань стандартизації;

• встановлює правила розроблення, схвалення, прийняття, перегляду, зміни
та втрати чинності національних стандартів, їх позначення, класифікації
за видами та іншими ознаками, кодування та реєстрації;

• вживає заходів з виконання зобов’язань, зумовлених участю в
міжнародних (регіональних) організаціях стандартизації;

• співпрацює у сфері стандартизації з відповідними органами інших
держав;

• формує програму робіт зі стандартизації і координує її реалізацію;

• приймає рішення про створення та припинення діяльності технічних
комітетів стандартизації, визначає їх повноваження і порядок створення;

PAGE 79

• організовує створення і ведення національного фонду нормативних
документів та національного центру міжнародної інформаційної мережі
ISONET WTO;

• організовує надання інформаційних послуг з питань стандартизації.

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації може
виконувати й інші функції та повноваження згідно з чинним
законодавством.

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації вносить
подання до Кабінету Міністрів України щодо делегування повноважень
стосовно організації розробки, схвалення, прийняття, перегляду та зміни
національних стандартів у галузі будівництва та промисловості
будівельних матеріалів центральному органу виконавчої влади в цій сфері
діяльності (ст. 7 Закону України “Про стандартизацію”).

У ст. 8 Закону України “Про стандартизацію” зазначається, що Рада
стандартизації (далі — Рада) є колегіальним консуль-тативно-дорадчим
органом при Кабінеті Міністрів України.

Персональний склад Ради та положення про неї затверджує Кабінет
Міністрів України.

Основна мета діяльності Ради полягає в налагодженні взаємодії між
виробниками, споживачами продукції та органами державної влади,
узгодженні інтересів у сфері стандартизації, сприянні розвитку
стандартизації.

Рада формується на паритетних засадах із представників органів
виконавчої влади, центрального органу виконавчої влади у сфері
стандартизації, суб’єктів господарювання, Національної академії наук
України, галузевих академій наук та відповідних громадських організацій.
Діяльність Ради ґрунтується на засадах відкритості та гласності.

Основна функція Ради — вивчення, аналіз і розроблення пропозицій щодо
вдосконалення діяльності у сфері стандартизації стосовно:

• створення технічних комітетів стандартизації та визначення напрямків
їх діяльності;

• прийняття міжнародного, регіонального чи інших стандартів як
національних;

• здійснення експертиз проектів технічних регламентів та інших
нормативних документів з питань технічного регулювання;

PAGE 80

• програм робіт зі стандартизації. Рада має право:

• одержувати від органів виконавчої влади інформацію і матеріали з
питань, що належать до її компетенції;

• залучати в разі потреби у встановленому порядку до роботи в Раді
спеціалістів органів виконавчої влади, науково-дослідних установ та
організацій;

• вносити пропозиції до відповідних органів виконавчої влади та органів
місцевого самоврядування з питань, що належать до її відання.

У ст. 9 Закону України “Про стандартизацію” зазначається, що центральний
орган виконавчої влади у сфері стандартизації створює технічні комітети,
на які покладаються функції з розроблення, розгляду та узгодження
міжнародних (регіональних) та національних стандартів.

Технічні комітети стандартизації формуються з урахуванням принципу
представництва всіх заінтересованих сторін. До роботи в технічних
комітетах стандартизації залучаються на добровільних засадах
уповноважені представники органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, суб’єктів господарювання та їх об’єднань,
науково-технічних та інженерних товариств (спілок), товариств (спілок)
споживачів, відповідних громадських організацій, провідні науковці й
фахівці.

Організаційне забезпечення діяльності технічних комітетів здійснюють їх
секретаріати.

Положення про технічні комітети затверджує центральний орган виконавчої
влади у сфері стандартизації.

Технічні комітети стандартизації не можуть мати на меті одержання
прибутку від своєї діяльності.

Інші суб’єкти, що займаються стандартизацією, перелічені у ст. 10 Закону
України “Про стандартизацію”, а саме Центральні органи виконавчої влади,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого
самоврядування, суб’єкти господарювання та їх об’єднання, відповідні
громадські організації, які мають право у відповідних сферах діяльності
та в межах встановлених законом повноважень з урахуванням своїх
господарських та професійних інтересів організовувати і виконувати
роботи зі стандартизації, зокрема:

PAGE 81

• розробляти, схвалювати, приймати, переглядати, змінювати стандарти
відповідного рівня та припиняти їх дію, встановлювати правила їх
розробки, позначення та застосування;

• подавати до центрального органу виконавчої влади у сфері
стандартизації пропозиції щодо створення технічних комітетів
стандартизації та розробки національних стандартів чи прийняття як
національних стандартів міжнародних (регіональних) чи власних
стандартів;

• представляти Україну у відповідних міжнародних та регіональних
спеціалізованих організаціях зі стандартизації, виконувати зобов’язання,
передбачені відповідними положеннями цих організацій;

• створювати і вести інформаційні фонди нормативно-правових актів та
нормативних документів для забезпечення своєї діяльності та
інформаційного обміну;

• видавати і розповсюджувати власні стандарти, документи спеціалізованих
міжнародних, регіональних організацій зі стандартизації, членами яких
вони є чи з якими співпрацюють на підставі положень цих організацій або
відповідних договорів, а також делегувати ці повноваження іншим
юридичним особам;

• інформувати центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації
про роботи зі стандартизації за відповідними напрямками.

Заінтересовані особи мають право брати участь у сфері стандартизації,
розглядати проекти розроблюваних національних стандартів і надавати
розробникам відповідні пропозиції та зауваження до них.

Міністерство оборони України згідно з особливостями сфери оборони
визначає порядок застосування стандартів для забезпечення потреб оборони
України відповідно до покладених на нього функцій.

6.3. Стандарти та їх застосування

Залежно від рівня суб’єкта стандартизації, який приймає чи схвалює
стандарти, розрізняють:

• національні стандарти, кодекси усталеної практики і класифікатори,
прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері
стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загальнодержавного
застосування;

PAGE 82

• стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи
схвалені іншими суб’єктами, що займаються стандартизацією.

Стандарти повинні відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної
торгівлі, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції та
бути викладені так, щоб їх неможливо було використовувати з метою
введення в оману споживачів продукції, якої стосується стандарт, чи
надавати перевагу виробнику продукції або продукції залежно від місця її
виготовлення.

Об’єкт стандартизації може бути об’єктом інтелектуальної чи промислової
власності, якщо розробник стандарту в установленому законодавством
порядку отримав дозвіл у власника прав на цей об’єкт.

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації з урахуванням
суспільної потреби у стандартах, державних пріоритетів, пропозицій
технічних комітетів стандартизації та інших суб’єктів стандартизації
щороку формує програму робіт із стандартизації, яка включає перелік
національних стандартів, прийнятих до розроблення. Ця програма
публікується один раз на шість місяців в офіційному виданні центрального
органу виконавчої влади у сфері стандартизації та розміщується в
інформаційних мережах.

Національні стандарти розробляють технічні комітети стандартизації, а в
разі їх відсутності — інші суб’єкти стандартизації, що мають для цього
відповідний науково-технічний потенціал.

Правила і порядок розроблення, схвалення, прийняття, перегляду, зміни та
припинення дії національних стандартів, які встановлюються центральним
органом виконавчої влади у сфері стандартизації, повинні передбачати:

• критерії врахування чи відхилення пропозицій щодо розроблення
національних стандартів;

• критерії визначення розробників національних стандартів;

• визначення пріоритетів щодо застосування міжнародних (регіональних)
стандартів;

• механізм апеляції;

• інформування заінтересованих сторін про стан робіт у сфері
національної стандартизації. Строк розгляду проекту національного
стандарту та подання відгуків не може бути менший, ніж 60 днів від дня
його опублікування;

PAGE 83

• ознайомлення за рівних умов з проектами національних стандартів усіх
заінтересованих сторін.

Під час схвалення або прийняття національного стандарту центральний
орган виконавчої влади у сфері стандартизації визначає дату надання
стандарту чинності з урахуванням часу на виконання підготовчих заходів
щодо його впровадження.

Перелік національних стандартів, схвалених та прийнятих протягом місяця,
публікується наступного місяця в офіційному виданні центрального органу
виконавчої влади у сфері стандартизації.

Міжнародні (регіональні) стандарти запроваджуються як національні
стандарти за умови їх прийняття центральним органом виконавчої влади у
сфері стандартизації.

Прийняття міжнародного (регіонального) стандарту — це опублікування
національного стандарту, що ґрунтується на відповідному міжнародному
(регіональному) стандарті, чи підтвердження того, що міжнародний
(регіональний) стандарт має такий самий статус, що і національний
стандарт із зазначенням будь-яких відхилень від міжнародного
(регіонального) стандарту.

Перевірку чинних національних стандартів на відповідність законодавству,
інтересам держави, потребам споживачів, рівню розвитку науки і техніки,
вимогам міжнародних (регіональних) стандартів здійснюють відповідні
технічні комітети або інші суб’єкти стандартизації відповідно до закону.
Стандарти на продукцію перевіряються не рідше одного разу на п’ять
років. За результатами перевірки відповідні технічні комітети або інші
суб’єкти стандартизації подають пропозиції щодо перегляду, зміни чи
скасування стандартів до центрального органу виконавчої влади у сфері
стандартизації.

Перегляд, у результаті якого розроблюється новий національний стандарт
або вносяться зміни до чинного стандарту, здійснюється в порядку,
встановленому для розробки стандартів.

Припинення дії національного стандарту здійснює центральний орган
виконавчої влади у сфері стандартизації в разі припинення випуску
продукції, регламентованої цим стандартом, а також у разі розроблення,
схвалення або прийняття замість нього іншого стандарту за поданням
відповідного технічного комітету стандартизації або іншого суб’єкта
стандартизації відповідно до закону.

PAGE 84

Інформація про зміни і текст змін національних стандартів публікуються
в офіційному виданні центрального органу виконавчої влади у сфері
стандартизації не пізніше, ніж за 90 днів до терміну надання їм чинності
(ст. 11 Закону України “Про стандартизацію”).

У ст. 12 Закону України “Про стандартизацію” регламентовано порядок
застосування стандартів. Відповідно до цієї статті стандарти
застосовуються на добровільних засадах, якщо інше не встановлено
законодавством.

Стандарти застосовуються безпосередньо чи шляхом посилання на них в
інших документах.

Застосування стандартів чи їх окремих положень стає обов’язковим:

• для всіх суб’єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних
регламентах чи інших нормативно-правових актах;

• для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи
постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

• для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію
про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення
цих стандартів у її маркуванні;

• для виробника чи постачальника, якщо його продукція сер-тифікована
щодо дотримання вимог стандартів. Міжнародні (регіональні) стандарти та
стандарти інших країн,

якщо їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути
застосовані в Україні в установленому порядку шляхом посилання на них у
національних та інших стандартах.

Стандарти, застосовані під час виготовлення продукції, повинні
зберігатися у виробника протягом 10 років після випуску останнього
виробу певного виду продукції.

Застосування стандартів у технічних регламентах та інших
нормативно-правових актах

Технічні регламенти та інші нормативно-правові акти встановлюють
обов’язкові вимоги щодо:

• захисту життя, здоров’я та майна людини;

• захисту тварин, рослин;

• охорони довкілля;

• безпеки продукції, процесів чи послуг;

PAGE 85

• запобігання введенню в оману стосовно призначення та безпеки
продукції;

• усунення загрози для національної безпеки.

У разі посилання на стандарти в технічних регламентах, інших
нормативно-правових актах зазначається, чи є дотримання певних
стандартів єдиним або тільки одним зі шляхів виконання вимог цих
документів. Виробник чи постачальник має довести, що продукція, яку він
виробив без застосування цих стандартів, відповідає вимогам відповідних
технічних регламентів або інших нормативно-правових актів.

У разі виникнення об’єктивних перешкод для застосування певних
обов’язкових вимог національного стандарту виробник чи постачальник
продукції зобов’язаний повідомити про це центральний орган виконавчої
влади у сфері стандартизації. Одночасно виробник може звернутися до
центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації з
пропозиціями щодо скасування, позачергового перегляду та внесення
відповідних змін до цього стандарту або з обґрунтованим клопотанням про
надання дозволу на тимчасовий випуск продукції з відхиленнями від
зазначених обов’язкових вимог. Центральний орган виконавчої влади у
сфері стандартизації вивчає обґрунтованість звернення виробника,
здійснює в разі потреби відповідні експертизи і за наявності підстав
після погодження з відповідним центральним органом виконавчої влади, що
здійснює контроль за дотриманням відповідних вимог національного
стандарту, може надати такий дозвіл і встановити обмеження терміну його
дії.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом)
визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлені технічними регламентами
або іншими нормативно-правовими актами України, дозволяється
застосовувати норми угоди (контракту), якщо вони не суперечать
законодавству України в частині вимог до процесу виготовлення продукції,
її зберігання та транспортування на території України.

Державний нагляд за дотриманням вимог технічних регламентів або інших
нормативно-правових актів здійснюється в порядку, встановленому
законодавством.

Особи, винні в порушенні законодавства у сфері стандартизації, несуть
відповідальність згідно із законами України (ст. 13 Закону України “Про
стандартизацію”).

PAGE 86

Знак відповідності національним стандартам

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації має право
встановлювати знак відповідності продукції національним стандартам.

Національний знак відповідності продукції національним стандартам — це
знак, який засвідчує відповідність позначеної ним продукції вимогам
стандартів, які поширюються на цю продукцію.

Опис і правила застосування національного знака відповідності продукції
національним стандартам встановлюються центральним органом виконавчої
влади у сфері стандартизації.

Відповідність продукції національним стандартам добровільно
підтверджується в порядку, встановленому центральним органом виконавчої
влади у сфері стандартизації.

6.4. Інформаційне забезпечення

і право власності на стандарти,

кодекси усталеної практики та технічні умови

Право власності на національні стандарти, кодекси усталеної практики,
класифікатори та каталоги належить державі. Від імені держави права
власника на ці документи здійснює центральний орган виконавчої влади у
сфері стандартизації.

Право власності на інші стандарти, що створені іншими суб’єктами
стандартизації, належить суб’єктам, за кошти яких вони створені або яким
воно передано в установленому законом порядку.

Національні стандарти, кодекси усталеної практики, класифікатори та
каталоги видає, перевидає та розповсюджує центральний орган виконавчої
влади у сфері стандартизації.

Видання і розповсюдження документів міжнародних (регіональних)
організацій зі стандартизації, членом яких є Україна, здійснюють
центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації та інші
суб’єкти стандартизації на підставі положень цих організацій.

Забороняється повністю чи частково відтворювати, тиражувати і
розповсюджувати як офіційні видання будь-які стандарти, кодекси
усталеної практики, технічні умови або їх частини без дозволу їх
власника чи уповноваженої ним особи, крім випадків, передбачених
законом.

PAGE 87

У разі відтворення чи розповсюдження стандарту, кодексу усталеної
практики, технічних умов без дозволу їх власника чи уповноваженої ним
особи суб’єкт стандартизації не відповідає за невідповідність тексту
розповсюджуваного документа його офіційному тексту чи за наслідки,
спричинені застосуванням розповсюджуваного документа.

Суб’єкт стандартизації відповідно до закону має право на відшкодування
збитків, завданих йому несанкціонованим розповсюдженням стандарту,
кодексу усталеної практики, технічних умов.

Порядок видання та розповсюдження технічних регламентів встановлюється
законом (ст. 15 Закону України “Про стандартизацію”).

У ст. 16 Закону України “Про стандартизацію” встановлено, що
інформаційні послуги надаються шляхом опублікування офіційних текстів
стандартів, інформаційних та довідкових видань, а також їх
розповсюдження інформаційними мережами в ініціативному порядку та на
замовлення.

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації через
національний інформаційний фонд нормативних документів та національний
центр міжнародної інформаційної мережі ISONET WTO забезпечує інформацією
вітчизняних та іноземних користувачів.

Для інформаційного забезпечення користувачів центральний орган
виконавчої влади у сфері стандартизації організовує формування каталогу
нормативних документів у сфері стандартизації на національному рівні,
встановлює правила його створення та ведення.

Суб’єкт стандартизації, що відповідає за розроблення і схвалення
стандартів, які можуть створити технічні бар’єри у торгівлі, надає
відповідну інформацію центральному органу виконавчої влади у сфері
стандартизації, який через міжнародну інформаційну мережу ISONET WTO
надає цю інформацію користувачам у строки, встановлені кодексом
усталеної практики стандартизації.

6.5. Правові та організаційні засади підтвердження відповідності

У Законі України “Про підтвердження відповідності” від 15 травня 2001 р.
визначаються правові та організаційні засади підтвердження відповідності
продукції, систем якості, управлін

PAGE 88

ня якістю, управління довкіллям, персоналу та спрямований на
забезпечення єдиної державної технічної політики у сфері підтвердження
відповідності.

Зазначений Закон регулює відносини, що виникають у процесі підтвердження
відповідності продукції, систем якості, управління якістю, управління
довкіллям, персоналу вимогам, встановленим законодавством України, і
поширюється на виробників та постачальників продукції незалежно від
форми власності й видів діяльності, на органи із сертифікації,
випробувальні лабораторії, а також відповідні органи державної влади.

Продукція — будь-який виріб, процес чи послуга, що виготовляється,
здійснюється чи надається з метою задоволення суспільних потреб.

Виробник — юридична або фізична особа — суб’єкт підприємницької
діяльності, що відповідає за проектування, виготовлення, пакування та
маркування продукції незалежно від того, виконуються зазначені операції
самою цією особою чи від її імені.

Система якості — сукупність взаємопов’язаних та взаємодіючих елементів
організаційної структури, визначених механізмів відповідальності,
повноважень та процедур організації, а також процесів та ресурсів, які
забезпечують здійснення загального керівництва якістю та її
відповідність встановленим вимогам.

Система управління якістю — сукупність органів і об’єктів управління,
взаємодіючих за допомогою матеріально-технічних та інформаційних засобів
під час управління якістю продукції.

Система управління довкіллям — сукупність організаційної структури,
діяльності та відповідних ресурсів і методів для формування, здійснення,
аналізу і актуалізації екологічної політики.

Постачальник — юридична або фізична особа — суб’єкт підприємницької
діяльності, що вводить в обіг продукцію чи безпосередньо бере в цьому
участь.

Підтвердження відповідності — діяльність, наслідком якої є гарантування
того, що продукція, системи якості, управління якістю, довкіллям,
персонал відповідають встановленим законодавством вимогам.

Декларування відповідності — процедура, за допомогою якої виробник або
уповноважена ним особа (далі — виробник) під свою повну відповідальність
документально засвідчує, що продукція відповідає вимогам, встановленим
законодавством.

PAGE 89

Сертифікація — процедура, за допомогою якої визнаний в установленому
порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем
якості, управління якістю, довкіллям, персоналу вимогам, встановленим
законодавством.

Випробувальна лабораторія — лабораторія, яка виконує технічні операції,
що полягають у визначенні однієї чи кількох характеристик певної
продукції згідно зі встановленою процедурою.

Сертифікат відповідності — документ, який підтверджує, що продукція,
системи якості, управління якістю, довкіллям, персонал відповідають
встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного
документа, визначеного законодавством.

Декларація про відповідність — документально оформлена в установленому
порядку заява виробника, де дається гарантія відповідності продукції
вимогам, встановленим законодавством.

Аудитор із сертифікації — особа, яка має відповідну кваліфікацію,
теоретичну і практичну підготовку, необхідну для виконання одного або
кількох видів робіт із сертифікації, і атестована в установленому
порядку та занесена до відповідного реєстру.

Технічний регламент з підтвердження відповідності — затверджений
Кабінетом Міністрів України нормативно-правовий акт, де містяться опис
видів продукції, що підлягає обов’язковому підтвердженню відповідності,
вимоги безпеки для життя та здоров’я людини, тварин, рослин, а також
майна та охорони довкілля, процедури підтвердження відповідності цим
вимогам, правила маркування і введення продукції в обіг.

Свідоцтво про визнання відповідності — документ, що засвідчує визнання
іноземних документів про підтвердження відповідності продукції вимогам,
встановленим законодавством України.

Введення продукції в обіг — виготовлення або ввезення на митну територію
України продукції з подальшою самостійною або опосередкованою її
реалізацією на території України.

Законодавчо регульована сфера — сфера, в якій вимоги до продукції та
умови введення її в обіг регламентуються законодавством.

Законодавчо нерегульована сфера — сфера, в якій вимоги до продукції та
умови введення її в обіг не регламентуються законодавством.

PAGE 90

Згідно зі ст. 4 Закону України “Про підтвердження відповідності”
об’єктами підтвердження відповідності є продукція, системи якості,
управління якістю, довкіллям, персонал.

Основні принципи державної політики у сфері підтвердження відповідності

Державна політика у сфері підтвердження відповідності базується на таких
принципах (ст. 5 Закону України “Про підтвердження відповідності”):

• координації дій органів виконавчої влади у сфері підтвердження
відповідності, розмежування їх повноважень та уникнення дублювання;

• неупередженості, прозорості та доступності процедур підтвердження
відповідності;

• застосування з урахуванням існуючої міжнародної практики способів
підтвердження відповідності залежно від потенційного ризику;

• забезпечення ідентичних процедур підтвердження відповідності продукції
вітчизняного та іноземного походження;

• гармонізації національних нормативно-правових актів з підтвердження
відповідності з міжнародними та європейськими актами;

• сприяння розвитку сфери підтвердження відповідності в законодавчо
нерегульованій сфері;

• дотримання вимог щодо конфіденційності інформації, отриманої в
результаті робіт з підтвердження відповідності;

• забезпечення повного та всебічного інформування з питань підтвердження
відповідності всіх заінтересованих сторін.

Повноваження органів виконавчої влади у сфері підтвердження
відповідності

У ст. 6 Закону України “Про підтвердження відповідності” визначаються
повноваження органів виконавчої влади у сфері підтвердження
відповідності.

Кабінет Міністрів України у сфері підтвердження відповідності:

• забезпечує здійснення державної політики у сфері підтвердження
відповідності;

• визначає центральні органи виконавчої влади з питань технічного
регулювання у відповідних сферах діяльності;

PAGE 91

• визначає центральні органи виконавчої влади, на які покладається
розробка технічних регламентів;

• затверджує технічні регламенти з підтвердження відповідності;

• укладає міжнародні угоди у сфері підтвердження відповідності,
приєднання України до міжнародних (регіональних) систем сертифікації.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері
підтвердження відповідності:

• бере участь у формуванні державної політики у сфері підтвердження
відповідності;

• забезпечує здійснення єдиної державної технічної політики у сфері
підтвердження відповідності;

• готує пропозиції щодо укладення міжнародних угод у сфері підтвердження
відповідності, приєднання України до міжнародних (регіональних) систем
сертифікації, приймає рішення про порядок визнання результатів робіт,
проведених органами із сертифікації інших країн;

• координує діяльність центральних органів виконавчої влади у визначених
сферах діяльності з підтвердження відповідності в законодавчо
регульованій сфері;

• організовує розроблення проектів нормативно-правових актів, що
встановлюють загальні вимоги та правила процедури підтвердження
відповідності в законодавчо регульованій сфері;

• подає методологічну допомогу центральним органам виконавчої влади у
розробленні проектів законів, інших нормативно-правових актів з
підтвердження відповідності, у тому числі технічних регламентів;

• узгоджує розроблені центральними органами виконавчої влади технічні
регламенти з підтвердження відповідності, що подаються на затвердження
Кабінету Міністрів України;

• організовує ведення державного реєстру уповноважених органів із
сертифікації та встановлює порядок надання ними інформації, що
стосується виданих сертифікатів відповідності та свідоцтв про визнання
відповідності;

• організовує підготовку та атестацію аудиторів із сертифікації;

• організовує ведення національного фонду нормативно-правових актів з
питань підтвердження відповідності;

• здійснює інформаційне забезпечення з питань підтвердження
відповідності.

PAGE 92

Центральні органи виконавчої влади, на які покладено функції технічного
регулювання у визначених сферах діяльності:

• готують пропозиції щодо уповноваження органів із сертифікації на
виконання робіт з підтвердження відповідності в законодавчо регульованій
сфері;

• беруть участь у розробленні проектів технічних регламентів з
підтвердження відповідності та інших нормативно-правових актів у цій
сфері;

• організовують підготовку та підвищення кваліфікації фахівців з
підтвердження відповідності.

Центральний орган виконавчої влади з питань економіки:

• за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності та з центральними
органами виконавчої влади, на які покладено функції технічного
регулювання у визначених сферах діяльності, уповноважує органи із
сертифікації на виконання робіт з підтвердження відповідності у
законодавчо регульованій сфері;

• організовує нагляд за виконанням робіт з підтвердження відповідності
уповноваженими органами із сертифікації. Процедура підтвердження
відповідності в законодавчо регульованій сфері є обов’язковою для
виробника, постачальника чи уповноваженого органу із сертифікації.

Підтвердження відповідності в законодавчо нерегульованій сфері
здійснюється на добровільних засадах.

Відповідність продукції встановленим законодавством вимогам
засвідчується декларацією про відповідність або сертифікатом
відповідності (ст. 7 Закону України “Про підтвердження відповідності”).

Національний знак відповідності — знак, який засвідчує відповідність
позначеної ним продукції вимогам технічних регламентів з підтвердження
відповідності, які поширюються на цю продукцію.

Опис і правила застосування національного знака відповідності встановлює
Кабінет Міністрів України.

Виробник зобов’язаний наносити національний знак відповідності в
законодавчо регульованій сфері на продукцію, відповідність якої він
засвідчив декларацією. У разі підтвердження відповідності продукції
уповноваженим органом із сертифікації

PAGE 93

до національного знака відповідності додається ідентифікаційний номер
цього органу (ст. 8 Закону України “Про підтвердження відповідності”).

6.6. Підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері

Процедура підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері
для окремих видів продукції, яка може становити небезпеку для життя та
здоров’я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля,
запроваджується технічними регламентами з підтвердження відповідності.

Із введенням у дію технічних регламентів з підтвердження відповідності
спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері
підтвердження відповідності офіційно публікує перелік національних
стандартів, добровільне застосування яких може сприйматись як доказ
відповідності продукції вимогам технічних регламентів. Виробник чи
постачальник також має право підтвердити відповідність продукції вимогам
технічних регламентів іншими, ніж відповідність стандартам, шляхами,
передбаченими цими регламентами (ст. 9 Закону України “Про підтвердження
відповідності”).

Декларування відповідності

в законодавчо регульованій сфері

Виробник забезпечує підтвердження відповідності та складає декларацію
про відповідність, якщо це встановлено технічним регламентом з
підтвердження відповідності на цей вид продукції. Якщо виробник не є
резидентом України, він призначає в установленому законодавством порядку
уповноважену особу — резидента України для підтвердження відповідності.

Форма, зміст і строк зберігання декларації про відповідність
встановлюються технічним регламентом з підтвердження відповідності.

Виробник зобов’язаний надавати органам, що здійснюють державний нагляд у
сфері підтвердження відповідності, декларацію про відповідність і
документацію, що підтверджує декларовану відповідність протягом
встановленого законодавством строку їх зберігання (ст. 10 Закону України
“Про підтвердження відповідності”).

PAGE 94

Сертифікація в законодавчо регульованій сфері

Сертифікація в законодавчо регульованій сфері здійснюється згідно з
вимогами технічних регламентів з підтвердження відповідності.

За результатами сертифікації в разі позитивного рішення уповноваженого
органу із сертифікації заявникові видається сертифікат відповідності,
зразок якого затверджується спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності (ст. 11 Закону
України “Про підтвердження відповідності”).

Уповноважені органи із сертифікації, що здійснюють діяльність у
законодавчо регульованій сфері

Згідно зі ст. 12 Закону України “Про підтвердження відповідності”
відповідність підтверджується акредитованими в установленому
законодавством порядку органами із сертифікації будь-якої форми
власності, які уповноважені здійснювати цю діяльність у законодавчо
регульованій сфері.

Уповноваженими органами із сертифікації можуть бути виключно резиденти
України.

Уповноважені органи із сертифікації ведуть реєстри виданих сертифікатів
відповідності, свідоцтв про визнання відповідності та подають в
установленому порядку інформацію про них до державного реєстру
сертифікатів відповідності та свідоцтв про визнання відповідності.

Уповноважені органи із сертифікації мають право укладати за погодженням
із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері
підтвердження відповідності угоди про взаємне визнання результатів робіт
з підтвердження відповідності з уповноваженими органами інших країн.

Вимоги до уповноважених органів із сертифікації і порядок надання їм
повноважень встановлює Кабінет Міністрів України.

Обов’язки виробників та постачальників продукції, що підлягає
підтвердженню відповідності в законодавчо регульованій сфері

Обов’язки виробників та постачальників продукції, що підлягає
підтвердженню відповідності в законодавчо регульованій

PAGE 95

сфері, регламентуються ст. 13 Закону України “Про підтвердження
відповідності”.

Виробник зобов’язаний:

• сприяти здійсненню всіх процедур підтвердження відповідності,
встановлених для конкретного виду продукції;

• наносити на продукцію національний знак відповідності в законодавчо
регульованій сфері;

• компенсувати споживачам продукції завдані їм збитки в разі виявлення
невідповідності продукції вимогам, зазначеним у декларації про
відповідність та/або в сертифікаті відповідності чи свідоцтві про
визнання відповідності. Постачальник зобов’язаний:

• реалізовувати продукцію за умови наявності копії сертифіката
відповідності та/або копії декларації про відповідність чи копії
свідоцтва про визнання відповідності в порядку, визначеному
законодавством;

• припиняти реалізацію продукції, якщо вона не відповідає вимогам
нормативних документів, зазначеним у декларації про відповідність або в
сертифікаті відповідності.

Державний нагляд за підтвердженням відповідності в законодавчо
регульованій сфері

Згідно зі ст. 14 Закону України “Про підтвердження відповідності”
державний нагляд за дотриманням вимог з підтвердження відповідності в
законодавчо регульованій сфері здійснюється в порядку, встановленому
законодавством.

Особа, яка є заявником з підтвердження відповідності, може оскаржити дії
та рішення уповноваженого органу із сертифікації шляхом подання скарги
до апеляційної комісії або в судовому порядку.

Скарги розглядаються апеляційними комісіями, що створюються при
уповноважених органах із сертифікації.

Типове положення про апеляційні комісії і порядок розгляду ними скарг
затверджує спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у
сфері підтвердження відповідності.

У разі незгоди однієї зі сторін з рішенням апеляційної комісії воно може
бути оскаржено у спеціально уповноваженому центральному органі
виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності.

PAGE 96

6.7. Підтвердження відповідності

в законодавчо нерегульованій сфері

Декларування відповідності

в законодавчо нерегульованій сфері

У ст. 16 Закону України “Про підтвердження відповідності” зазначається,
що виробник може складати декларацію про відповідність з власної
ініціативи або на підставі договору зі споживачем; при цьому він
відповідає за включення у декларацію недостовірних відомостей згідно із
законами України.

Сертифікація в законодавчо нерегульованій сфері

Сертифікація в законодавчо нерегульованій сфері здійснюється на
добровільних засадах у порядку, визначеному договором між заявником
(виробником, постачальником) та органом із сертифікації. При цьому
підтверджується відповідність продукції, систем якості, управління
якістю, довкіллям, персоналу будь-яким заявленим вимогам.

Орган із сертифікації встановлює правила здійснення сертифікації,
визначає учасників робіт із сертифікації.

Сертифікація на добровільних засадах може здійснюватись також органами
із сертифікації, уповноваженими на виконання робіт у законодавчо
регульованій сфері (ст. 17 Закону України “Про підтвердження
відповідності”).

6.8. Фінансування робіт зі стандартизації і діяльності з підтвердження
відповідності

Відповідно до ст. 18 Закону України “Про стандартизацію” роботи зі
стандартизації фінансуються замовниками цих робіт. До джерел
фінансування належать:

• кошти Державного бюджету України;

• кошти, передбачені на виконання програм і проектів;

• кошти суб’єктів господарювання;

• кредити банків;

• інші кошти, передбачені законом.

Витрати підприємств, пов’язані з розробленням стандартів, належать до
витрат на науково-технічне забезпечення їх господарської діяльності.

PAGE 97

Витрати на роботи зі стандартизації бюджетних установ та організацій
відшкодовуються за рахунок коштів, передбачених на їх утримання.

Замовниками робіт зі стандартизації за кошти Державного бюджету України
є центральні органи виконавчої влади, на які законодавством покладено
відповідальність за технічне регулювання у визначених сферах діяльності.

Замовлення робіт зі стандартизації за кошти Державного бюджету України,
у тому числі на державне оборонне замовлення, здійснюється без торгів
(конкурсів, тендерів).

Одержані від реалізації національних, регіональних і міжнародних
стандартів кошти спрямовуються виключно на виконання робіт зі
стандартизації й розвиток науково-технічної бази.

Діяльність органів з підтвердження відповідності в законодавчо
регульованій сфері фінансується за рахунок:

• коштів, отриманих уповноваженими органами із сертифікації від
заявників як плата за виконані роботи з підтвердження відповідності;

• коштів Державного бюджету України;

• інших коштів, передбачених законом.

У межах виділених бюджетних коштів у сфері підтвердження відповідності
фінансуються:

• діяльність органів виконавчої влади, на які законодавством покладено
функції технічного регулювання у визначених сферах діяльності;

• державний нагляд за дотриманням вимог;

• науково-дослідні роботи;

• розроблення проектів технічних регламентів, міжнародних і національних
нормативних документів, що встановлюють відповідні правила та вимоги;

• участь у роботі міжнародних (регіональних) організацій. Замовниками
робіт у сфері підтвердження відповідності за

кошти Державного бюджету України є центральні органи виконавчої влади,
на які законодавством покладено технічне регулювання у визначених сферах
діяльності.

Оплата робіт з підтвердження відповідності в законодавчо регульованій
сфері здійснюється згідно з правилами визначення вартості цих робіт, які
затверджує Кабінет Міністрів України.

PAGE 98

Оплата робіт з підтвердження відповідності в законодавчо
не-регульованій сфері здійснюється на договірних засадах.

6.9. Правові засади забезпечення якості

та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини

У Законі України “Про якість та безпеку харчових продуктів і
продовольчої сировини” від 23 грудня 1997 р. встановлюються правові
засади забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої
сировини для здоров’я населення, регулюються відносини між органами
виконавчої влади, виробниками, продавцями (постачальниками) і
споживачами під час розроблення, виробництва, ввезення на митну
територію України, закупівлі, постачання, зберігання, транспортування,
реалізації, використання, споживання та утилізації харчових продуктів і
продовольчої сировини. Законодавство України про якість та безпеку
харчових продуктів і продовольчої сировини складається із зазначеного
Закону та інших нормативно-правових актів України. Дія зазначеного
Закону не поширюється на харчові продукти та продовольчу сировину, що
містять генетично модифіковані компоненти, а також на тютюн і тютюнові
вироби. Наведемо термінологію, що використовується в цьому Законі.

Безпека харчових продуктів — відсутність загрози шкідливого впливу
харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів на
організм людини.

Біологічно активна харчова добавка — спеціальний харчовий продукт,
призначений для вживання або введення в межах фізіологічних норм до
раціонів харчування чи харчових продуктів з метою надання їм дієтичних,
оздоровчих, профілактичних властивостей для забезпечення нормальних та
відновлення порушених функцій організму людини.

Державна санітарно-епідеміологічна експертиза — вид професійної
діяльності органів та установ державної санітарно-епідеміологічної
служби, що полягає в комплексному вивченні нової продовольчої продукції,
технологій, технологічного обладнання, а також підприємств, що її
виробляють, з метою виявлення небезпечних факторів у цій продукції,
оцінки їх можливого шкідливого впливу та визначення ступеня створюваного
ними ризику для здоров’я і життя людини; обґрунтуванні застосування
відповідних санітарних норм або технічних регламентів щодо

PAGE 99

її виробництва, введення в обіг, споживання з метою попередження,
зменшення та усунення цього шкідливого впливу; встановленні
відповідності продукції вимогам безпеки для здоров’я і життя людини.

Висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи — нормативний
документ встановленої форми, в якому визначені вимоги щодо безпеки для
здоров’я і життя людини продовольчої продукції та засвідчена її безпека
за умови дотримання цих вимог.

Енергетична цінність — показник, який характеризує частку енергії, що
може вивільнитися з харчових продуктів у процесі біологічного окислення
і використовуватися для забезпечення фізіологічних функцій організму
людини.

Ідентифікація — процедура, під час якої за документами, маркуванням,
органолептичними, фізико-хімічними показниками, специфічними для цього
виду продукції характеристиками і ознаками встановлюється відповідність
продукції відомостям та властивостям, зазначеним у декларації про
відповідність, нормативних документах або нормативно-правових актах, а
також узвичаєній загальній назві цього виду продукції.

Продовольча сировина — продукція рослинного, тваринного, мінерального,
синтетичного чи біотехнологічного походження, що використовується для
виробництва харчових продуктів.

Спеціальні харчові продукти — дієтичні, оздоровчі, профілактичні харчові
продукти та біологічно активні харчові добавки, продукти дитячого
харчування, харчування для спортсменів тощо.

Супутні матеріали — матеріали, які використовуються у процесі
виробництва, зберігання, транспортування, реалізації, пакування та
маркування харчових продуктів і безпосередньо контактують з цими
продуктами, але самі не придатні для споживання; термін придатності
харчового продукту — визначений виробником цього продукту проміжок
календарного часу, протягом якого за додержання відповідних умов
зберігання якісні показники та показники безпеки цього продукту повинні
відповідати вимогам нормативних документів та нормативно-правових актів.

Харчова добавка — природна чи синтетична речовина, яка спеціально
вводиться в харчовий продукт для надання йому бажаних властивостей.

PAGE 100

Харчовий продукт — будь-який продукт, що в натуральному вигляді чи
після відповідної обробки вживається людиною у їжу або для пиття.

Якість харчового продукту — сукупність властивостей харчового продукту,
що визначає його здатність забезпечувати потреби організму людини в
енергії, поживних та смакоароматич-них речовинах, стабільність складу і
споживчих властивостей протягом терміну придатності.

Харчова цінність харчового продукту — провідний показник якості
харчового продукту, який визначає ступінь його відповідності оптимальним
потребам людини в основних харчових речовинах та енергії (білки, жири,
вуглеводи, мікро- та макроелементи тощо).

Продовольча продукція — харчові продукти, продовольча сировина та
супутні матеріали.

Показники безпеки продовольчої продукції — науково обґрунтовані
показники вмісту (гранично допустимі межі впливу) у зазначеній продукції
шкідливих для здоров’я і життя людини компонентів чи речовин хімічного,
біологічного, радіаційного та будь-якого іншого походження, недотримання
яких призводить до шкідливого впливу на здоров’я людини.

Показники якості харчових продуктів і продовольчої сировини — комплекс
ознак і властивостей, притаманних кожному виду харчового продукту чи
продовольчої сировини, що визначають його харчову цінність і споживчі
властивості та дають можливість ідентифікувати конкретний харчовий
продукт чи продовольчу сировину.

Нові харчові продукти (нова продовольча сировина) — харчові продукти та
продовольча сировина, які вперше розроблені (отримані) в Україні і для
яких ще не встановлено показників якості та безпеки; виготовлені з
використанням харчових компонентів, що раніше в аналогічному харчовому
продукті не використовувалися, або склад таких компонентів змінено, у
тому числі методами генної інженерії; вироблені за новою технологією, що
істотно змінює їх фізико-хімічні, органолептичні показники та/або
харчову цінність; вперше ввозяться на митну територію України.

Фальсифікована продовольча продукція — харчові продукти чи продовольча
сировина, яким з корисливою метою надано зовнішнього вигляду та/або
окремих властивостей певного виду

PAGE 101

продукції і які не можуть бути ідентифіковані як такі, за які
видаються.

Неякісна продовольча продукція — продовольча продукція, якісні показники
та споживчі властивості якої не відповідають зазначеним у декларації про
відповідність, нормативних документах чи нормативно-правових актах, а
також продовольча продукція, якість якої не може задовольнити потреби
споживача в задекларованому обсязі.

Небезпечна продовольча продукція — продовольча продукція, показники
безпеки якої не відповідають встановленим в Україні для такого виду
продукції або зазначеним у декларації про відповідність, нормативних
документах та нормативно-правових актах, а також продовольча продукція,
споживання (використання) якої пов’язане з підвищеним ризиком для
здоров’я і життя людини.

Неправильно маркована продукція — харчові продукти і продовольча
сировина, щодо яких порушено встановлені законодавством вимоги
маркування.

Санітарно-епідеміологічний сертифікат — разовий документ, виданий
органами та установами державної санітарно-епідеміологічної служби, що
підтверджує безпеку для здоров’я та життя людини окремих партій
(одиниць) харчових продуктів та продовольчої сировини.

Технічний регламент — затверджений Кабінетом Міністрів України
нормативно-правовий акт, в якому для конкретного виду продовольчої
продукції встановлюються показники якості та показники безпеки для
здоров’я і життя людини, тварин або рослин та охорони довкілля, правила
маркування і введення продукції в обіг, а також порядок підтвердження
відповідності та визначені повноваження органів, які здійснюють контроль
за продукцією.

У ст. 3 Закону України “Про якість та безпеку харчових продуктів і
продовольчої сировини” регламентовано основні засади державної політики
щодо забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої
сировини. Так, основними є такі засади державної політики щодо
забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої
сировини: • пріоритетність збереження і зміцнення здоров’я людини та

визнання права людини на якість та безпеку харчових продуктів і
продовольчої сировини;

PAGE 102

• створення гарантій безпеки для здоров’я людини під час виготовлення,
ввезення, транспортування, зберігання, реалізації, використання,
споживання, утилізації або знищення харчових продуктів і продовольчої
сировини;

• державний контроль і нагляд за виробництвом харчових продуктів і
продовольчої сировини, переробкою, транспортуванням, зберіганням,
реалізацією, використанням, утилізацією або знищенням, що забезпечують
збереження довкілля, а також ввезенням в Україну;

• стимулювання впровадження нових безпечних науково обґрунтованих
технологій виготовлення (обробки, переробки) харчових продуктів,
продовольчої сировини і супутніх матеріалів, розробки та виробництва
нових видів спеціальних та екологічно чистих харчових продуктів,
продовольчої сировини і супутніх матеріалів;

• підтримка контролю якості харчових продуктів з боку громадських
організацій;

• координація дій органів виконавчої влади при розробці та реалізації
політики щодо забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і
продовольчої сировини; встановлення відповідальності виробників,
продавців (постачальників) харчових продуктів, продовольчої сировини і
супутніх матеріалів за забезпечення їх якості та безпеки для здоров’я
людини при виготовленні, транспортуванні, зберіганні та реалізації, а
також за реалізацію цієї продукції в разі її невідповідності стандартам,
санітарним, ветеринарним та фітосанітарним нормам.

6.10. Вимоги щодо запобігання нанесення шкоди здоров’ю споживачів
харчових продуктів і продовольчої сировини

Вимоги щодо запобігання ввезенню, виготовленню, реалізації, використанню
неякісних, небезпечних або фальсифікованих харчових продуктів,
продовольчої сировини та супутніх матеріалів

Забороняється виготовляти, ввозити, реалізовувати, використовувати в
оптовій чи роздрібній торгівлі, громадському харчуванні неякісні,
небезпечні для здоров’я та життя людини або фальсифіковані харчові
продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали.

PAGE 103

Харчові продукти і продовольча сировина не вважаються неякісними,
небезпечними для здоров’я і життя людини, якщо шкідливі або токсичні
речовини, небезпечні для здоров’я мікроорганізми чи їх токсини не є для
харчового продукту чи продовольчої сировини сторонніми домішками, а їх
кількість не перевищує встановлених гранично допустимих рівнів.

Перелік харчових добавок, дозволених для використання в харчових
продуктах, затверджується Кабінетом Міністрів України (ст. 4 Закону
України “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої
сировини”).

Будь-який харчовий продукт (крім виготовленого для особистого
споживання), продовольча сировина і супутні матеріали не можуть бути
ввезені, виготовлені, передані на реалізацію, реалізовані або
використані в інший спосіб без документального підтвердження їх якості
та безпеки.

До документів, що підтверджують якість та безпеку харчових продуктів,
продовольчої сировини і супутніх матеріалів, належать (ст. 5 Закону
України “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої
сировини”):

• декларація про відповідність, що видається виробником продукції на
кожну партію харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх
матеріалів;

• сертифікат відповідності чи свідоцтво про визнання відповідності, що
видаються:

— на харчові продукти та супутні матеріали, призначені для реалізації на
внутрішньому ринку України;

— на продовольчу продукцію вітчизняного виробництва, призначену для
експорту (якщо це передбачено умовами контракту чи міжнародною угодою, в
якій бере участь Україна);

• висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи, свідоцтво
про державну реєстрацію, гігієнічний сертифікат, що видаються:

— висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи:

• на нові харчові продукти;

• на харчові продукти та продовольчу сировину промислового виробництва;

• на супутні матеріали;

— свідоцтво про державну реєстрацію — на спеціальні харчові продукти;

PAGE 104

— гігієнічний сертифікат:

• на кожну партію плодоовочевої, плодово-ягідної та баштанної продукції,
вирощеної в Україні та призначеної для реалізації на внутрішньому ринку
чи для подальшої промислової переробки;

• на кожну партію харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх
матеріалів, призначену для експорту (якщо це передбачено умовами
контракту чи міжнародною угодою, в якій бере участь Україна);

• ветеринарні документи (ветеринарна довідка, ветеринарне свідоцтво,
ветеринарний сертифікат), що видаються:

— ветеринарна довідка — на кожну партію (тушу) продовольчої сировини та
харчових продуктів тваринного походження (щодо їх ветеринарно-санітарної
якості та безпеки), призначених для реалізації в межах адміністративного
району;

— ветеринарне свідоцтво — на кожну партію (тушу) продовольчої сировини
та харчових продуктів тваринного походження (щодо їх
ветеринарно-санітарної якості та безпеки), призначених для реалізації в
межах України;

— ветеринарний сертифікат (міжнародний ветеринарний сертифікат) — на
кожну партію продовольчої сировини та харчових продуктів тваринного
походження, призначену для експорту;

• сертифікат якості та карантинний дозвіл, що видаються:

— на зерно та продукти його переробки;

— на картоплю, овочі, плоди, ягоди і баштанні культури (крім харчових
продуктів зазначеної групи промислового виробництва).

Згідно зі ст. 6 Закону України “Про якість та безпеку харчових продуктів
і продовольчої сировини” для промислового виготовлення харчових
продуктів забороняється використовувати:

• супутні матеріали і технології їх виготовлення (обробки, переробки):

— не дозволені в установленому порядку;

— не передбачені рецептурою;

— без документів, що підтверджують їх якість і безпеку;

— з рівнем штучного або природного радіаційного забруднення, що
перевищує встановлені гранично допустимі рівні;

PAGE 105

• продовольчу сировину:

— тваринного і рослинного походження, яка не пройшла
ветеринарно-санітарної експертизи;

— без документів, що підтверджують її відповідність нормативним
документам;

— рослинного походження, яка не пройшла карантинного контролю;

— яка оброблялась не дозволеними для використання пестицидами та
агрохімікатами чи дозволеними для використання пестицидами та
агрохімікатами, якщо їх вміст у сировині перевищує встановлені гранично
допустимі рівні;

— яка містить не дозволені для використання речовини з фармакологічною
дією чи дозволені для використання речовини з фармакологічною дією в
кількості, що перевищує встановлені гранично допустимі рівні.

Забороняються реалізація та використання вітчизняних і ввезення в
Україну імпортних харчових продуктів без маркування державною мовою
України, що містить у доступній для сприймання споживачем формі
інформацію:

• про загальну назву харчового продукту;

• про номінальну кількість харчового продукту в установлених одиницях
(маси, об’єму тощо);

• про склад харчового продукту, якщо він виготовлений з кількох
складників, із зазначенням переліку назв використаних у процесі
виготовлення інших продуктів харчування, харчових добавок;

• про харчову і енергетичну цінність для харчових продуктів, що мають
таку цінність;

• про кінцевий термін реалізації харчового продукту або дату його
виготовлення і термін придатності до споживання;

• про умови зберігання харчового продукту;

• про позначення нормативного документа для харчових продуктів
вітчизняного виробництва;

• про найменування та адресу виробника і місце виготовлення;

• про умови використання (якщо такі передбачені);

• про наявність у харчовому продукті компонентів з генетично
модифікованої сировини (якщо використання таких компонентів передбачено
нормативними документами або нормативно-правовими актами на цей харчовий
продукт);

PAGE 106

• про застереження щодо вживання харчового продукту певними категоріями
(групами) населення (діти, вагітні, люди похилого віку, спортсмени,
хворі тощо);

• про іншу передбачену чинними в Україні нормативними документами, дія
яких поширюється на певний харчовий продукт.

Вимоги щодо маркування і рекламування харчових продуктів

Маркування нефасованих харчових продуктів здійснюється державною мовою
України в порядку, встановленому нормативними документами для певних
харчових продуктів.

У маркуванні вітчизняних та імпортних харчових продуктів забороняється
наводити інформацію про їх лікувальні властивості без дозволу
центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Текст для використання у маркуванні спеціальних харчових продуктів
підлягає обов’язковому погодженню з центральним органом виконавчої влади
у сфері охорони здоров’я. У маркуванні харчових продуктів повинні
використовуватися затверджені у встановленому порядку специфічні
символи, якими позначають дієтичні, профілактичні, оздоровчі харчові
продукти, біологічно активні харчові добавки, дитяче харчування,
харчування для спортсменів тощо. Опис специфічних символів, їх
використання та маркування харчових продуктів штриховими кодами
здійснюються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Забороняється рекламувати спеціальні харчові продукти без попереднього
погодження тексту рекламного повідомлення з центральним органом
виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, а також рекламувати харчові
продукти, які не мають документального підтвердження їх якості та
безпеки.

Забороняється використовувати для реклами харчових продуктів:

• вирази щодо можливої лікувальної дії, втамування болю (крім
спеціальних харчових продуктів);

• листи вдячності, визнання, поради, якщо вони пов’язані з лікуванням чи
полегшенням перебігу захворювань, а також посилання на таку інформацію;

PAGE 107

• вирази, які спричинюють чи сприяють виникненню відчуття негативного
психологічного стану.

Порядок зарахування харчових продуктів до категорії спеціальних та норми
їх використання встановлює Кабінет Міністрів України.

До продовольчої сировини, яку використовують для виготовлення
спеціальних харчових продуктів, висуваються визначені законодавством
підвищені вимоги щодо її якості та безпеки для здоров’я людини.

Держава стимулює вітчизняне виробництво спеціальних та екологічно чистих
харчових продуктів і продовольчої сировини, у тому числі з використанням
механізмів кредитування, ціноутворення, митного і тарифного регулювання,
податкового законодавства. Контроль за якістю та безпекою спеціальних
харчових продуктів, дотриманням умов їх виробництва, ввезення,
зберігання, транспортування та реалізації здійснюється відповідно до
законів та інших нормативно-правових актів України.

Виробництво, зберігання, ввезення, реалізація та використання
спеціальних харчових продуктів здійснюються відповідно до нормативних
документів, погоджених з центральним органом виконавчої влади у сфері
охорони здоров’я у встановленому законодавством порядку.

6.11. Державне регулювання якості та безпеки харчових продуктів і
продовольчої сировини

Державне регулювання якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої
сировини здійснюється з метою забезпечення гарантій:

• щодо безпеки для життя і здоров’я людини в разі їх споживання і
використання;

• щодо їх виробництва в умовах, які відповідають встановленим вимогам
технології, санітарних норм та правил, безпеки та збереження довкілля;

• щодо їх виробництва із застосуванням дозволених для використання
продовольчої сировини і супутніх матеріалів;

• щодо повноти і достовірності інформації про їх властивості;

• щодо їх відповідності вимогам якості та безпеки згідно з нормативними
документами;

• щодо їх реалізації відповідно до правил торгівлі.

PAGE 108

Державне регулювання якості та безпеки харчових продуктів і
продовольчої сировини здійснюють Кабінет Міністрів України, уповноважені
центральні органи виконавчої влади, їх органи в Автономній Республіці
Крим, областях і районах, містах Києві та Севастополі шляхом:

• державного нормування показників якості та безпеки харчових продуктів,
продовольчої сировини і супутніх матеріалів;

• державної реєстрації спеціальних харчових продуктів;

• державної реєстрації нормативних документів на харчові продукти,
продовольчу сировину і супутні матеріали;

• декларування відповідності харчових продуктів, продовольчої сировини
та супутніх матеріалів;

• сертифікації харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх
матеріалів, запровадження систем контролю якості та безпеки виробництва
цих продуктів, сировини, матеріалів;

• встановлення та додержання порядку ввезення в Україну харчових
продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів;

• здійснення контролю за додержанням порядку ввезення харчових
продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів. Складовими
державного регулювання якості та безпеки харчових продуктів і
продовольчої сировини під час їх розроблення, виробництва, ввезення на
територію України в режимі імпорту, зберігання, транспортування,
реалізації, використання, утилізації або знищення є державний нагляд і
контроль, що здійснюються спеціально уповноваженими центральними
органами виконавчої влади та їх органами на місцях у межах їх
компетенції, визначеної законом.

Державне нормування показників якості харчових продуктів, продовольчої
сировини і супутніх матеріалів здійснюється шляхом встановлення норм цих
показників у нормативно-правових актах, стандартах та інших нормативних
документах на продукцію.

Державне нормування показників безпеки харчових продуктів, продовольчої
сировини і супутніх матеріалів здійснює центральний орган виконавчої
влади в галузі охорони здоров’я шляхом затвердження санітарних норм або
розроблення технічних регламентів на продовольчу продукцію.

Методики вимірювань показників безпеки харчових продуктів, продовольчої
сировини та супутніх матеріалів, а також засо

PAGE 109

би випробувань і вимірювальна техніка повинні бути атестовані у
встановленому законодавством порядку.

Державна реєстрація харчових продуктів, продовольчої сировини та
супутніх матеріалів здійснюється шляхом ведення Державного реєстру
спеціальних харчових продуктів та реєстру висновків державної
санітарно-епідеміологічної експертизи на продовольчу продукцію.

Державній реєстрації підлягають усі спеціальні та нові харчові продукти.

Виробник або постачальник зобов’язаний отримати висновок державної
санітарно-епідеміологічної експертизи до введення в обіг харчового
продукту, продовольчої сировини та супутніх матеріалів.

Порядок здійснення державної реєстрації спеціальних харчових продуктів,
ведення реєстру висновків державної санітарно-епідеміологічної
експертизи та надання наявної в Державному реєстрі спеціальних харчових
продуктів та реєстрі висновків державної санітарно-епідеміологічної
експертизи інформації, а також порядок оплати витрат на виконання
зазначених робіт і надання послуг встановлює Кабінет Міністрів України.

Виробництво харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх
матеріалів в Україні здійснюється відповідно до вимог нормативних
документів на ці продукти, сировину і матеріали, які погоджені,
затверджені й зареєстровані у встановленому порядку центральним органом
виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики.

Порядок державної реєстрації нормативних документів на виробництво
харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів
встановлює центральний орган виконавчої влади у сфері технічного
регулювання та споживчої політики, який забезпечує систематичну
публікацію в засобах масової інформації реєстрів зареєстрованих в
Україні нормативних документів.

Забороняється використання та державна реєстрація нормативних документів
на харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали без
встановлення в них показників безпеки. Для державної реєстрації
нормативних документів виробник харчового продукту повинен мати
технологічну інструкцію або інший документ з описом технологічного
процесу виготовлення, а також перелік продовольчої сировини, речовин і
супутніх матеріалів, що застосовуються у процесі виготовлення, із
зазначенням

PAGE 110

даних про норми їх вмісту в кінцевому харчовому продукті. Рецептура є
власністю виробника.

Харчові продукти, продовольча сировина, супутні матеріали, технологічне
обладнання для їх виробництва підлягають підтвердженню відповідності
шляхом декларування відповідності або сертифікації, а системи якості їх
виробництва — сертифікації у встановленому законом порядку.

У разі сертифікації харчові продукти, продовольча сировина і супутні
матеріали підлягають випробуванню на відповідність обов’язковим вимогам
нормативних документів та нормативно-правових актів у випробувальних
лабораторіях, акредитованих у встановленому законодавством порядку.

Підтвердження відповідності (декларування відповідності та сертифікація)
харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів та
сертифікація систем якості здійснюються за обов’язковими показниками
якості та безпеки, встановленими нормативними документами та
нормативно-правовими актами.

Харчові продукти, продовольча сировина і супутні матеріали ввозяться в
Україну за умови виконання постачальником правил їх реєстрації та
підтвердження відповідності (або сертифікації).

Порядок ввезення в Україну харчових продуктів, продовольчої сировини і
супутніх матеріалів встановлює Кабінет Міністрів України.

Харчові продукти, продовольча сировина та супутні матеріали, що
ввозяться в Україну, повинні відповідати встановленим законодавством
України вимогам безпеки для здоров’я, життя і майна людей, тварин та
довкілля.

До продовольчої продукції, що ввозиться на територію України,
застосовуються вимоги щодо процедур контролю, експертиз, надання
дозволів, встановлення санітарно-епідеміологічних нормативів,
регламентів аналогічно вимогам, що застосовуються до відповідної
продукції, виробленої в Україні.

Продовольча продукція, що ввозиться в Україну і перебуває під митним
контролем, повинна бути вивезена за межі України в разі відмовлення в
документальному підтвердженні її якості та безпеки.

Контроль за додержанням порядку ввезення харчових продуктів,
продовольчої сировини і супутніх матеріалів на митну територію України
здійснюється митною службою. Митне оформлення

PAGE 111

для вільного використання на території України імпортних харчових
продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, зазначених у ст.
5 Закону України “Про якість та безпеку харчових продуктів і
продовольчої сировини”, дозволяється за наявності:

• сертифіката відповідності або свідоцтва про визнання відповідності;

• висновку державної санітарно-епідеміологічної експертизи або свідоцтва
про державну реєстрацію спеціального харчового продукту чи гігієнічного
сертифіката на плодоовочеву продукцію;

• ветеринарного свідоцтва на сировину та харчові продукти тваринного
походження;

• карантинного дозволу на харчові продукти і сировину рослинного
походження;

• маркування харчових продуктів і продовольчої сировини згідно із
законодавством України.

Державний контроль і нагляд за якістю та безпекою харчових продуктів і
продовольчої сировини під час їх виробництва, зберігання,
транспортування, реалізації, використання, утилізації чи знищення
здійснюють спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади в
галузі охорони здоров’я, захисту прав споживачів, стандартизації,
метрології та сертифікації, ветеринарної медицини, карантину рослин, їх
органи в Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах Києві та
Севастополі в межах їх компетенції.

6.12. Права, обов’язки і відповідальність

суб’єктів господарювання щодо забезпечення якості

та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини

Суб’єкти підприємницької діяльності — фізичні та юридичні особи всіх
форм власності, які займаються розробленням, виробництвом, зберіганням,
транспортуванням, ввезенням в Україну, використанням, а також
реалізацією харчових продуктів і продовольчої сировини, мають право:

• одержувати у встановлений термін від відповідних органів виконавчої
влади необхідну, доступну та достовірну інформацію про можливість
реалізації, використання і споживання харчових продуктів, продовольчої
сировини та супутніх матеріалів в Україні;

• звертатися за захистом своїх прав до суду.

PAGE 112

Суб’єкти підприємницької діяльності — фізичні та юридичні особи всіх
форм власності, які займаються розробленням, виробництвом,
транспортуванням, зберіганням, ввезенням в Україну, реалізацією,
використанням, утилізацією або знищенням харчових продуктів і
продовольчої сировини, зобов’язані:

• вживати заходів поетапного впровадження на підприємствах харчової
промисловості міжнародної системи забезпечення безпеки харчових
продуктів HACCP (Hazard Analysis and Critical Control Point) у порядку
та строки, визначені законодавством України для окремих видів харчових
продуктів;

• дотримувати процедур підтвердження відповідності та складати
декларацію про відповідність продовольчої продукції, на яку встановлено
технічні регламенти;

• мати спеціальну освіту (підготовку);

• виробляти, ввозити в Україну, реалізовувати та використовувати харчові
продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали, які відповідають
вимогам Закону України “Про якість та безпеку харчових продуктів і
продовольчої сировини” і діючих в Україні нормативних документів щодо
цих продуктів, сировини і матеріалів;

• реалізовувати та використовувати харчові продукти, продовольчу
сировину і супутні матеріали лише за наявності документального
підтвердження їх якості та безпеки. Виробник (продавець) харчових
продуктів та продовольчої сировини зобов’язаний постійно перевіряти їх
якість і вживати заходів недопущення реалізації непридатних харчових
продуктів, харчових продуктів з простроченим терміном придатності та
харчових продуктів, на яких немає маркування або його неможливо
розібрати;

• забезпечувати безперешкодний доступ на відповідні об’єкти працівникам,
які здійснюють державний контроль і нагляд, для перевірки відповідності
виробництва, зберігання, транспортування, реалізації, використання
харчових продуктів і продовольчої сировини вимогам, нормам і правилам
щодо якості та безпеки цих продуктів і сировини, встановленим
нормативними документами, і надавати безоплатно цим працівникам
необхідні для виконання їхніх функцій нормативні документи та інші
відомості, а також зразки (у кількості, визначеній нормативною
документацією) використаних продовольчої си

PAGE 113

ровини, супутніх матеріалів і харчових продуктів, що випускаються;

• відшкодовувати споживачам шкоду, заподіяну через порушення
законодавства України про якість та безпеку харчових продуктів і
продовольчої сировини.

Реалізація харчових продуктів і продовольчої сировини фізичними та
юридичними особами повинна здійснюватися відповідно до правил торгівлі
харчовими продуктами в Україні, які затверджуються Кабінетом Міністрів
України або уповноваженим ним органом.

Відповідальність за порушення вимог законодавства щодо стандартизації та
сертифікації

Відповідно до ст. 21 Закону України “Про якість та безпеку харчових
продуктів і продовольчої сировини” особи, винні у порушенні вимог цього
Закону, несуть цивільно-правову, адміністративну або кримінальну
відповідальність.

Особи, винні в порушенні законодавства у сфері підтвердження
відповідності, так само несуть відповідальність згідно із законами
України (ст. 20 Закону України “Про підтвердження відповідності”).

6.13. Вилучення з обігу або знищення харчових продуктів, продовольчої
сировини і супутніх матеріалів, що не відповідають встановленим вимогам

Неякісні та небезпечні харчові продукти, продовольча сировина та супутні
матеріали підлягають вилученню з обігу в порядку, встановленому законом.

До неякісних належать харчові продукти, продовольча сировина та супутні
матеріали, якісні показники та споживчі властивості яких не відповідають
зазначеним у декларації про відповідність (нормативному документі чи
нормативно-правовому акті), а також такі, якість яких знизилася
внаслідок:

• порушення маркування;

• пошкодження чи деформування тари та окремих одиниць упаковки (крім
бомбажних консервів);

• наявності сторонніх запахів, ознак замокання, що не становлять загрози
для споживачів;

PAGE 114

• наявності сторонніх домішок чи предметів, що можуть бути видалені.

Вилучені з обігу неякісні харчові продукти, продовольча сировина та
супутні матеріали (крім харчових продуктів і продовольчої сировини, що
швидко псуються, термін придатності яких не перевищує 30 діб) можуть
бути повернуті в обіг у разі приведення їх у відповідність зі
встановленими вимогами шляхом сортування, очищення, повторного
маркування, зміни цільового призначення зазначеної продукції,
промислової переробки тощо.

Небезпечними вважаються харчові продукти, продовольча сировина та
супутні матеріали, показники безпеки яких не відповідають встановленим в
Україні для такого виду продукції або зазначеним у декларації про
відповідність, а також продовольча продукція, споживання (використання)
якої пов’язано з ризиком для здоров’я і життя людини, зокрема харчові
продукти та продовольча сировина:

• які неможливо ідентифікувати;

• фальсифіковані;

• контрабандні;

• безхазяйні;

• на які відсутні супровідні документи виробника (власника), що
підтверджують їх походження, або документи, що підтверджують їх якість і
безпеку;

• термін придатності до споживання (використання) яких закінчився;

• виготовлені із застосуванням не дозволених у встановленому порядку
компонентів, харчових добавок, матеріалів, технологій тощо;

• з явно вираженими ознаками псування та пошкодження гризунами чи
комахами.

Небезпечна та неякісна продовольча продукція, яку неможливо повернути в
обіг, підлягає утилізації або знищенню в порядку, встановленому законом.

Утилізує чи знищує вилучену з обігу неякісну та небезпечну продовольчу
продукцію виробник (власник) за власні кошти. Порядок і умови
використання неякісної продовольчої продукції, методи утилізації чи
знищення небезпечної продовольчої продукції погоджуються з відповідними
органами, які здійснюють держав

PAGE 115

ний контроль і нагляд за якістю та безпекою харчових продуктів і
продовольчої сировини відповідно до їх компетенції.

6.14. Міжнародне співробітництво

у сфері стандартизації та сертифікації

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації відповідно до
закону представляє інтереси України в міжнародних організаціях зі
стандартизації, вживає заходів адаптації законодавства України у сфері
стандартизації до законодавства Європейського Союзу, співробітничає в
цій сфері з відповідними органами інших країн, приймає рішення про
приєднання до міжнародних (регіональних) систем стандартизації, укладає
договори про співробітництво та виконання робіт у сфері стандартизації.

Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені
ст. 17 Закону України “Про стандартизацію”, то застосовуються норми
міжнародного договору.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері
підтвердження відповідності у встановленому законодавством порядку
представляє інтереси України в міжнародних організаціях з підтвердження
відповідності, співробітничає в цій сфері з відповідними органами інших
країн, приймає рішення про приєднання до міжнародних та регіональних
систем сертифікації, укладає договори про взаємне визнання результатів
робіт з підтвердження відповідності. Якщо міжнародним договором, згода
на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші
норми, ніж ті, що передбачені Законом України “Про стандартизацію”, то
застосовуються норми міжнародного договору.

Міжнародне співробітництво України у сфері забезпечення якості та
безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів
передбачає:

• участь у роботі міжнародних організацій;

• укладення міжнародних договорів, у тому числі про взаємне визнання
результатів робіт з оцінки відповідності харчових продуктів вимогам
якості та безпеки (сертифікації); гармонізації державних стандартів,
норм і правил з міжнародними стандартами, нормами і правилами, які
визначають вимоги

PAGE 116

до якості та безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини і
супутніх матеріалів, а також методів їх випробувань; обміну з торговими
партнерами інформацією про заходи, що вживаються в Україні для
забезпечення якості та безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини
і супутніх матеріалів (ст. 23 Закону України “Про якість та безпеку
харчових продуктів і продовольчої сировини”). Якщо міжнародними
договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законом, то
застосовуються правила міжнародних договорів (ст. 24 Закону України “Про
якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини”).

Контрольні питання

1. Що означає поняття “стандартизація”?

2. Що становить об’єкти стандартизації?

3. На яких принципах базується державна політика у сфері стандартизації?

4. Суб’єкти стандартизації.

5. Види стандартів.

6. Проаналізуйте правове регулювання відносин власності на стандарти.

7. Якими повноваженнями наділені органи виконавчої влади у сфері
підтвердження відповідності?

8. Як ви розумієте підтвердження відповідності в законодавчо
регульованій та в законодавчо нерегульованій сферах?

9. Джерела фінансування робіт зі стандартизації та діяльності з
підтвердження відповідності?

10. Визначте необхідність державного регулювання забезпечення якості та
безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини. Якими нормативними
актами держави регулюється ця діяльність?

11. Яку відповідальність несуть суб’єкти господарювання в разі порушення
вимог законодавства щодо стандартизації та сертифікації?

12. Мета міжнародного співробітництва у сфері стандартизації і
сертифікації.

PAGE 117

Глава 7. Антимонопольно-конкурентні відносини і захист підприємців та
споживачів від негативних наслідків недобросовісної конкуренції

7.1. Антимонопольно-конкурентне регулювання: основні поняття і ознаки

Законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв’язку з
недобросовісною конкуренцією, обмеженням та попередженням монополізму в
господарській діяльності, регламентується гл. 3 ГКУ, законами України
“Про Антимонопольний комітет України”, “Про захист економічної
конкуренції”, “Про захист від недобросовісної конкуренції”, “Про
природні монополії”, “Про захист прав споживачів”, “Про рекламу”, “Про
знаки для товарів та послуг” та іншими законами і підзаконними актами із
зазначених питань. Зауважимо, що положення гл. 3 ГКУ не поширюються на
відносини, у яких беруть участь суб’єкти господарювання та інші учасники
господарських відносин, якщо результат їх діяльності виявляється лише за
межами України, якщо інше не передбачено чинним міжнародним договором,
згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України.

Законом можуть бути визначені особливості регулювання відносин,
пов’язаних з недобросовісною конкуренцією та монополізмом на фінансових
ринках і ринках цінних паперів.

Утримання конкуренції тісно пов’язано з інститутом антимоно-польної
діяльності, оскільки обмеження дій підприємців має на меті створення
конкурентного середовища у сфері підприємництва.

Разом з тим у процесі розвитку підприємств і концентрації капіталу, як
правило, виникає класична монополія, яка з часом для усунення
конкурентів і підриває конкуренцію, створюючи загрозу існування власне
ринку.

З огляду на негативні наслідки монополізму для розвитку економіки країни
з ринковими відносинами почали застосовувати правові засоби обмеження
цього явища. Зазначену функцію виконує держава, що є єдиним суб’єктом у
системі ринкових відносин, яка має змогу виконувати антимонопольні
функції.

У ст. 25 ГКУ встановлено, що держава підтримує конкуренцію як змагання
між суб’єктами господарювання, що забезпечує

PAGE 118

завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних
переваг, внаслідок чого споживачі та суб’єкти господарювання отримують
можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб’єкти
господарювання не визначають умови реалізації товару на ринку. Органам
державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють
відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або
вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб’єктів
господарювання тієї чи іншої форми власності або ставлять у нерівне
становище окремі категорії суб’єктів господарювання чи в інший спосіб
порушують правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи
державної влади, до повноважень яких входять контроль і нагляд за
додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб’єкти
господарювання можуть оспорювати такі акти у встановленому законом
порядку.

Уповноважені органи державної влади і органи місцевого самоврядування
повинні аналізувати стан ринку та рівень конкуренції на ньому і вживати
передбачених законом заходів упорядкування конкуренції суб’єктів
господарювання.

Згідно із законодавством України держава забезпечує захист комерційної
таємниці суб’єктів господарювання.

Правові засади обмеження конкуренції

У ст. 26 ГКУ визначається, що можуть вважатись обґрунтованими рішення
або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які
спрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі
обмеження, у таких випадках:

• подання допомоги соціального характеру окремим суб’єктам
господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації інших
суб’єктів господарювання;

• подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування
збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на
визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється
законодавством;

• подання допомоги, у тому числі створення пільгових економічних умов
окремим регіонам з метою компенсації соціально-економічних втрат,
спричинених важкою екологічною ситуацією;

PAGE 119

• здійснення державного регулювання, пов’язаного з реалізацією проектів
загальнонаціонального значення.

Умови і порядок обмеження конкуренції встановлюються законом відповідно
до ГКУ.

Правові засади обмеження монополізму в економіці

Монопольним визнається домінуюче становище суб’єкта господарювання, яке
дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами обмежувати
конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг).

Суб’єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку
товару, якщо:

• на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

• не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей
доступу інших суб’єктів господарювання до закупівлі сировини, матеріалів
та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших
суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Монопольним вважається становище суб’єкта господарювання, частка якого
на ринку певного товару перевищує встановлену законом. Відповідно до ч.
2 ст. 12 Закону України “Про захист економічної конкуренції” від 1 січня
2001 р. монопольним (домінуючим) становище суб’єкта господарювання є
тоді, коли його частка на ринку товару перевищує 35 %, якщо він не
доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним може бути визнано також становище суб’єктів господарювання
на ринку товару за наявності інших визначених законом умов. Так, згідно
зі ст. 12 Закону України “Про захист економічної конкуренції”
монопольним (домінуючим) може бути визнано також становище суб’єкта
господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 % або
менше, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, внаслідок
порівняно невеликих часток на ринку, які належать конкурентам.

Вважається, що кожний із двох чи більше суб’єктів господарювання займає
монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного
виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо
них разом узятих

PAGE 120

виконується одна з умов, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону України “Про
захист економічної конкуренції”.

Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох
суб’єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

• сукупна частка щонайбільше трьох суб’єктів господарювання, яким на
одному ринку належать найбільші частки, перевищує 50 %;

• сукупна частка щонайбільше п’яти суб’єктів господарювання, яким на
одному ринку належать найбільші частки, перевищує 70 % і при цьому вони
не доведуть, що між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція,
на цьому ринку він не має жодного конкурента або суб’єкт господарювання
не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу
інших суб’єктів господарювання до закупівлі сировини, матеріалів та
збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів
господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

У разі суспільної необхідності та з метою усунення негативного впливу на
конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих
монопольних утворень заходи антимонопольного регулювання відповідно до
вимог законодавства та заходи демонополізації економіки, передбачені
відповідними державними програмами, за винятком природних монополій.
Так, органи Антимонопольного комітету України беруть участь у процесах
демонополізації економіки галузей та регіонів. У межах своїх повноважень
органи Комітету здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів
господарювання всіх форм власності, органів державної влади, місцевого
самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю в
усіх галузях економіки України.

Органам державної влади та органам місцевого самоврядування
забороняється приймати акти або вчиняти дії, спрямовані на економічне
посилення існуючих суб’єктів господарювання — монополістів та утворення
без достатніх підстав нових монопольних утворень, а також приймати
рішення про виключно централізований розподіл товарів (ст. 27 ГКУ).

PAGE 121

7.2. Правові засади діяльності природних монополій

Стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку
ефективніше за відсутності конкуренції внаслідок технологічних
особливостей виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат
виробництва на одиницю продукції в міру збільшення обсягів виробництва),
а товари (послуги), що виробляються суб’єктами господарювання, не можуть
бути замінені у споживанні іншими, у зв’язку з чим попит на цьому
товарному ринку меншою мірою залежить від зміни цін на такі товари, ніж
попит на інші товари (послуги), вважається природною монополією. Таке
визначення природних монополій міститься в ч. 1 ст. 28 ГКУ та в ч. 1 ст.
1 Закону України “Про природні монополії” від 20 квітня 2000 р.

Суб’єктами природної монополії можуть бути суб’єкти господарювання
будь-якої форми власності (монопольні утворення), які виробляють
(реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.

Законом України “Про природні монополії” визначаються сфери діяльності
суб’єктів природних монополій, органи державної влади, місцевого
самоврядування, інші органи, які регулюють діяльність зазначених
суб’єктів, а також інші питання регулювання відносин, що виникають на
товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, і
на суміжних ринках за участі суб’єктів природних монополій.

Мета зазначеного Закону — забезпечити ефективність функціонування
ринків, що перебувають у стані природної монополії, на основі
збалансування інтересів суспільства, суб’єктів природних монополій та
споживачів їх товарів.

7.3. Зловживання монопольним становищем на ринку

Зловживання монопольним становищем прийнято зараховувати до першої групи
правопорушень у сфері антимонопольно-конкурентних відносин.

Відповідно до ст. 29 ГКУ зловживанням монопольним становищем вважаються:
• нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів

у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються

PAGE 122

предмета договору, включаючи нав’язування товару, не потрібного
контрагенту;

• обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з
обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи
встановлення монопольних цін;

• інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу
з ринку) суб’єктів господарювання;

• встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на
свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує
права окремих споживачів;

• встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що
призводить до обмеження конкуренції.

У ч. 1 ст. 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції”
наводиться таке визначення зловживання монопольним (домінуючим)
становищем на ринку: це дії чи бездіяльність суб’єкта господарювання,
який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або
можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції,
зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання
або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів,
які були б неможливі за існування значної конкуренції на ринку.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України “Про захист економічної
конкуренції” зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку,
зокрема, визнається:

• встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару,
які неможливо було б встановити за існування значної конкуренції на
ринку;

• застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод із
суб’єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об’єктивно
виправданих на те причин;

• обумовлення укладення угод прийняттям суб’єктом господарювання
додаткових зобов’язань, які за природою або за торговими та іншими
чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета
договору;

• обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи
може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям;

• часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за
відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

PAGE 123

• суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів
господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин;

• створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з
ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і
зумовлює відповідальність згідно із законом.

7.4. Неправомірні угоди

між суб’єктами господарювання

До другої групи правопорушень належать неправомірні угоди між суб’єктами
господарювання.

Відповідно до ст. 30 ГКУ неправомірними угодами між суб’єктами
господарювання визнаються угоди або погоджені дії, спрямовані:

• на встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок,
надбавок (доплат), націнок;

• на розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації чи
закупівлі товарів, їх асортиментом або за колом споживачів чи за іншими
ознаками з метою їх монополізації;

• на усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців,
покупців, інших суб’єктів господарювання. Узгодженими діями є укладення
суб’єктами господарювання

угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі,
а також будь-яка інша узгоджена конкурентна поведінка (діяльність,
бездіяльність) суб’єктів господарювання.

Узгодженими діями вважається також створення суб’єкта господарювання,
метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки
між суб’єктами господарювання, що створили зазначений суб’єкт
господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом господарювання.

Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками
узгоджених дій (ст. 5 Закону України “Про захист економічної
конкуренції”).

У ст. 6 Закону України “Про захист економічної конкуренції” наводяться
визначення і перелік дій, які визнаються антиконку-рентними узгодженими
діями.

PAGE 124

Так, антиконкурентними узгодженими є дії, які призвели чи можуть
призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються дії, які
стосуються:

• встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

• обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологіч-ного
розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

• розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом,
асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель, колом
продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;

• спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;

• усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших
суб’єктів господарювання, покупців, продавців;

• застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами
господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;

• укладення угод за умови прийняття іншими суб’єктами господарювання
додаткових зобов’язань, які за змістом або згідно з торговими та іншими
чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих
угод;

• суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів
господарювання на ринку без об’єктивних причин. Вчинення
антиконкурентних узгоджених дій забороняється і

зумовлює відповідальність згідно із законом.

7.5. Дискримінація суб’єктів господарювання

До третьої групи правопорушень належить дискримінація суб’єктів
господарювання.

Відповідно до ст. 31 ГКУ дискримінацією суб’єктів господарювання
органами влади визнається:

• заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм
господарювання в будь-якій сфері господарської діяльності, а також
встановлення обмежень щодо здійснення окре

PAGE 125

мих видів господарської діяльності або виробництво певних видів товарів
з метою обмеження конкуренції;

• примушування суб’єктів господарювання до пріоритетного укладення
договорів, першочергової реалізації товарів певним споживачам або до
вступу в господарські організації та інші об’єднання;

• прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що призводить
до монопольного становища на ринку;

• встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону України в
іншому;

• надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх
у привілейоване становище щодо інших суб’єктів господарювання, що
призводить до монополізації ринку певного товару;

• обмеження прав суб’єктів господарювання щодо придбання та реалізації
товарів;

• встановлення заборон чи обмежень стосовно окремих суб’єктів
господарювання або груп підприємців.

У розд. III ст. 15 Закону України “Про захист економічної конкуренції”
визначаються антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та
контролю.

Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування,
органів адміністративно-господарського управління та контролю є
прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов
тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які
інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та
контролю (колегіального органу чи посадової особи), що призвели або
можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення
конкуренції.

Відповідно до закону антиконкурентними діями органів влади, органів
місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського
управління та контролю, зокрема, визнаються:

• заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення
підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері
діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів
діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів
товарів;

PAGE 126

• пряме або опосередковане примушування суб’єктів господарювання до
вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми
об’єднань або здійснення концентрації суб’єктів господарювання в інших
формах;

• пряме або опосередковане примушування суб’єктів господарювання до
пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів
певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних
продавців;

• будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також
розподіл ринків між суб’єктами господарювання за територіальним
принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або
за колом споживачів чи продавців;

• встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону
країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного
регіону в іншому в певному обсязі чи за певних умов;

• надання окремим суб’єктам господарювання або групам суб’єктів
господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване
становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до
недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції;

• дія, внаслідок якої окремим суб’єктам господарювання або групам
суб’єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні
умови діяльності порівняно з конкурентами;

• дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та
обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи
реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та
розвитку, розпорядження прибутком.

Вчинення антиконкурентних дій органами влади, органами місцевого
самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та
контролю забороняється і зумовлює відповідальність згідно із законом.

Згідно зі ст. 16 Закону України “Про захист економічної конкуренції”
органам влади та органам місцевого самоврядування забороняється
делегування окремих владних повноважень об’єднанням, підприємствам та
іншим суб’єктам господарювання, якщо

PAGE 127

це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи
спотворення конкуренції.

Згідно зі ст. 17 Закону України “Про захист економічної конкуренції”
забороняються також дії чи бездіяльність органів влади, органів
місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського
управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що
полягають у схилянні суб’єктів господарювання, органів влади, органів
місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського
управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної
конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх
легітимації.

Законом можуть встановлюватись винятки із зазначених положень з метою
забезпечення національної безпеки, оборони, загальносуспільних
інтересів.

7.6. Недобросовісна конкуренція

До четвертої групи правопорушень антимонопольно-конкурентного
законодавства належить використання методів, що становлять
недобросовісну конкуренцію.

У соціально-економічному розвитку Україна перебуває на етапі переходу до
ринкової економіки, що, як засвідчує світовий досвід, не може існувати
без конкуренції. Адже остання дуже важлива для становлення і розвитку
економіки нашої держави загалом. Конкуренція є невіддільною складовою
підприємницької діяльності. Це підтверджується тим, що, з одного боку,
підприємницька діяльність здійснюється з метою одержання прибутку, і це
обґрунтовує прагнення підприємця до пошуку оптимальних економічних
рішень для того, щоб вироблені ним товари і послуги користувалися
попитом у споживачів. З іншого боку, оскільки в умовах ринку до описаної
ситуації прагне кожний суб’єкт підприємницької діяльності, великий
прибуток одержить той, що зробить свій товар конкурентоздатним. У цьому
розумінні конкуренція завжди є необхідною умовою підприємницької
діяльності в суспільстві, а отже, і ринкової економіки, заснованої на
товарному виробництві й обміні.

Однак змагальність у середовищі суб’єктів підприємницької діяльності за
споживчий попит на ринку може здійснюватись як добросовісно, на чесних
звичаях ділового обороту, так і такими методами суперництва, що завдають
шкоди підприємцям, спо

PAGE 128

живачам і суспільству загалом. У цьому разі йдеться про недобросовісну
конкуренцію — явище вкрай небажане для української держави в період
побудови ринкових відносин, що відповідають світовим стандартам.

Останніми роками в Україні у сфері законодавчого регулювання проблем
конкуренції зроблено значні кроки.

З прийняттям 7 червня 1996 р. Закону України “Про захист від
недобросовісної конкуренції” на законодавчому рівні було запроваджено
визначення поняття недобросовісної конкуренції: це будь-які дії в
конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у
підприємницькій діяльності.

Таке саме визначення міститься і у ст. 32 ГКУ.

У гл. 2—4 зазначеного Закону визначаються дії, що становлять
недобросовісну конкуренцію. Разом з тим названі безпосередньо в Законі
дії не є винятково недобросовісною конкуренцією. Так, в одній із праць
Н. О. Саніахметової недобросовісна конкуренція визначається як будь-яке
поводження, метод конкурентної боротьби, що суперечать звичаям чесної
підприємницької практики, пов’язані з порушенням прийнятих на ринку норм
та правил і спостерігаються у відносинах між конкуруючими суб’єктами.

Недобросовісною конкуренцією визнаються:

• неправомірне використання ділової репутації суб’єкта господарювання;

• створення перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції та
досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

• неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної
таємниці;

• інші дії, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у
підприємницькій діяльності.

Недобросовісна конкуренція зумовлює юридичну відповідальність осіб, якщо
їх дії негативно впливають на конкуренцію на території України незалежно
від того, де вчинено такі дії.

До першого виду правопорушень належить неправомірне використання ділової
репутації суб’єкта господарювання.

Відповідно до ст. 33 ГКУ неправомірним використанням ділової репутації
суб’єкта господарювання визнаються:

• неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів,
упаковки;

PAGE 129

• неправомірне використання товару іншого виробника;

• копіювання зовнішнього вигляду виробу іншого виробника;

• порівняльна реклама.

У гл. 2 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”
міститься перелік дій, що вважаються неправомірним використанням ділової
репутації суб’єкта господарювання.

Неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи
чужого імені, комерційного найменування, торговельної марки, інших
позначень, а також належних іншій особі рекламних матеріалів тощо, що
може призвести до плутання з діяльністю іншого суб’єкта господарювання,
який має пріоритет щодо їх використання.

Використання в комерційному найменуванні власного імені громадянина
правомірне, якщо до власного імені додається будь-який відмітний
елемент, що виключає плутання з діяльністю іншого суб’єкта
господарювання.

Неправомірним використанням товару іншого виробника вважається введення
в господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника
шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на
те особи.

Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду
виробу іншого суб’єкта господарювання і введення його в господарський
обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до
плутання з діяльністю іншого суб’єкта господарювання. Не визнається
неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин,
якщо таке копіювання зумовлено виключно їх функціональним застосуванням
(ч. 5 ст. 33 ГКУ). Але такі дії не вважаються неправомірними, якщо
поширюються на вироби, що перебувають під охороною як об’єкти права
інтелектуальної власності.

Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами (роботами,
послугами) чи діяльністю іншого суб’єкта господарювання. Не визнається
неправомірним порівняння в рекламі у випадках, передбачених законом. У
ст. 7 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”
зазначається, що не визнається неправомірним порівняння в рекламі, якщо
наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними
даними, достовірні, об’єктивні, корисні для інформування споживачів.

PAGE 130

Другий вид правопорушень становить створення перешкод суб’єктам
господарювання у процесі конкуренції.

У ст. 34 ГКУ визначається, що перешкодами у процесі конкуренції
вважаються дискредитація суб’єкта господарювання, нав’язування
споживачам примусового асортименту товарів (робіт, послуг), схиляння до
бойкоту суб’єкта господарювання або дискримінації покупця (замовника) чи
до розірвання договору з конкурентом, підкуп працівника постачальника
або покупця (замовника).

У гл. 3 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”
міститься перелік дій, що вважаються створенням перешкод суб’єктам
господарювання у процесі конкуренції.

Дискредитацією суб’єкта господарювання є поширення в будь-якій формі
неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов’язаних з особою чи
діяльністю суб’єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди
діловій репутації суб’єкта господарювання.

Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг із
примусовим асортиментом є купівля-продаж одних товарів, виконання робіт,
надання послуг за умови купівлі-про-дажу інших товарів, виконання робіт,
надання послуг, не потрібних споживачу або контрагенту.

Схилянням до бойкоту суб’єкта господарювання вважається спонукання
конкурентом іншої особи безпосередньо або через посередника до відмови
від встановлення договірних відносин із цим суб’єктом господарювання.

Схилянням постачальника до дискримінації покупця є спонукання
безпосередньо або через посередника до надання постачальником конкуренту
покупця певних переваг без достатніх на це підстав.

Схилянням суб’єкта господарювання до розірвання договору з конкурентом
іншого суб’єкта господарювання вважається вчинене з корисливих мотивів
або в інтересах третіх осіб спонукання суб’єкта господарювання —
учасника договору до невиконання або виконання в неналежний спосіб
договірних зобов’язань перед цим конкурентом шляхом надання або
пропонування суб’єкту господарювання — учаснику договору безпосередньо
або через посередника матеріальної винагороди, компенсації чи інших
переваг.

PAGE 131

Підкуп працівника постачальника — це надання або пропонування йому
конкурентом покупця (замовника) безпосередньо або через посередника
матеріальних цінностей, майнових або немайнових благ за неналежне
виконання або невиконання працівником постачальника службових
обов’язків, що випливають з укладеного чи пов’язані з укладенням між
постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт,
надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом
покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником). До
працівника постачальника прирівнюється й інша особа, яка згідно зі
своїми повноваженнями приймає рішення від імені постачальника про
постачання товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття
такого рішення або в якийсь спосіб пов’язана з ним.

Підкуп працівника покупця (замовника) — це надання або пропонування йому
конкурентом постачальника безпосередньо або через посередника
матеріальних цінностей, майнових чи не-майнових благ за неналежне
виконання або невиконання працівником покупця (замовника) службових
обов’язків, що випливають з укладеного або пов’язані з укладенням між
постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт,
надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом
постачальника певних переваг перед постачальником. До працівника покупця
(замовника) прирівнюється й інша особа, яка згідно зі своїми
повноваженнями приймає рішення від імені покупця (замовника) про
придбання товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття
такого рішення або в якийсь спосіб пов’язана з ним.

До другого виду правопорушень належить також досягнення неправомірних
переваг у конкуренції. Відповідно до ст. 35 ГКУ досягненням
неправомірних переваг у конкуренції є отримання певних переваг стосовно
іншого суб’єкта господарювання шляхом порушення законодавства, яке
підтверджене рішенням відповідного органу державної влади.

До третього виду правопорушень належать неправомірне збирання,
розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею.

Згідно зі ст. 36 ГКУ пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням,
фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарю

PAGE 132

вання відомості, що не є державною таємницею і розголошення яких може
завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання, можуть бути визнані
його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять
комерційну таємницю, а також спосіб їх захисту визначаються суб’єктом
господарювання.

У гл. 4 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”
визначаються дії, що є неправомірними щодо комерційної таємниці.

Неправомірним збиранням відомостей, що становлять комерційну таємницю,
вважається здобуття протиправним способом зазначених відомостей, якщо це
завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання.

Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди
уповноваженої на те особи з відомостями, що відповідно до закону
становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені
у встановленому законом порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням
службових обов’язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту
господарювання.

Схиляння до розголошення комерційної таємниці — спонукання особи, якій
були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з
виконанням службових обов’язків відомості, що відповідно до закону
становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це
завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання.

Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у
виробництво або врахування при плануванні чи здійсненні підприємницької
діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих
відомостей, що становлять відповідно до закону комерційну таємницю.

За неправомірне збирання, розголошення або використання відомостей, що
становлять комерційну таємницю, винні особи несуть відповідальність, що
встановлюється законом.

7.7. Відповідальність за порушення антимонопольно-конкурентного
законодавства

Неможливо протидіяти зловживанню монопольним становищем на ринку,
антиконкурентним узгодженим діям, дискримінації суб’єктів господарювання
лише законодавчими заборонами.

PAGE 133

Задля цього потребує розроблення правовий механізм, покликаний сприяти
підтримуванню і заохоченню конкуренції, запобіганню монопольній практиці
та штучним обмеженням розвитку конкуренції, захисту економічної
конкуренції і протидіяти порушенням антимонопольно-конкурентного
законодавства.

Одним з важливих елементів правового забезпечення протидії порушенням
антимонопольно-конкурентного законодавства в господарській діяльності є
система охоронних засобів правового впливу, що застосовуються за такі
правопорушення.

Згідно зі ст. 51 Закону України “Про захист економічної конкуренції”
порушення законодавства про захист економічної конкуренції зумовлює
відповідальність, встановлену законом.

За порушення антимонопольно-конкурентного законодавства можливе
застосування заходів адміністративної, цивільно-правової
відповідальності, а також двох специфічних санкцій у вигляді накладання
Антимонопольним комітетом штрафів і примусового поділу монопольних
утворень.

Відшкодування збитків передбачено як основну цивільно-правову санкцію за
порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.

Найпоширенішою санкцією за порушення антимонопольно-конкурентного
законодавства в Україні є накладання штрафів на підприємців
Антимонопольним комітетом України. Зі ст. 52 Закону України “Про захист
економічної конкуренції” випливає, що органи Антимонопольного комітету
України накладають штрафи на об’єднання, суб’єктів господарювання:
юридичних осіб і фізичних осіб; групу суб’єктів господарювання —
юридичних та/або фізичних осіб, що відповідно до ст. 1 Закону визнаються
суб’єктами господарювання.

Згідно зі ст. 50 Закону порушеннями законодавства про захист економічної
конкуренції вважаються:

• антиконкурентні узгоджені дії;

• зловживання монопольним (домінуючим) становищем;

• антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування,
органів адміністративно-господарського управління та контролю;

• невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного
комітету України або їх виконання не в повному обсязі;

PAGE 134

• здійснення учасниками узгоджених дій — суб’єктами господарювання дій,
заборонених ч. 5 ст. 10 Закону;

• делегування повноважень органів влади чи органів місцевого
самоврядування у випадках, заборонених ст. 16 Закону;

• вчинення дій, заборонених ст. 17 Закону;

• обмежувальна та дискримінаційна діяльність, заборонена ч. 2 ст. 18,
ст. 19 і 20 Закону;

• обмежувальна діяльність, заборонена ч. 1 ст. 18 Закону;

• недодержання умов, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 22 Закону;

• порушення положень узгоджених з органами Антимонопольного комітету
України установчих документів суб’єкта господарювання, створеного в
результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції;

• концентрація без отримання відповідного дозволу органів
Антимонопольного комітету України за умови, що наявність такого дозволу
необхідна;

• неподання інформації Антимонопольному комітету України, його
територіальному відділенню у строки, встановлені органами
Антимонопольного комітету України, головою його територіального
відділення чи нормативно-правовими актами;

• подання інформації в неповному обсязі Антимонопольному комітету
України, його територіальному відділенню у строки, встановлені органами
Антимонопольного комітету України, головою його територіального
відділення чи нормативно-правовими актами;

• подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України,
його територіальному відділенню;

• створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його
територіального відділення під час перевірок, огляду, вилучення чи
накладання арешту на майно, документи, предмети чи інші носії
інформації;

• надання рекомендацій суб’єктами господарювання, об’єднаннями, органами
влади, органами місцевого самоврядування, органами
адміністративно-господарського управління та контролю, що схиляють до
вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи
сприяють вчиненню таких порушень;

• обмеження в господарській діяльності суб’єкта господарювання у
відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України,
його територіального відділення із заявою

PAGE 135

про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

• невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і
зобов’язань, якими було зумовлено рішення про надання дозволу на
узгоджені дії, концентрацію;

• обмежувальна діяльність об’єднань, заборонена ст. 21 Закону. За
порушення законодавства про захист економічної конкуренції до суб’єктів
господарювання застосовуються відповідні санкції. Розглянемо основні з
них.

1. Штрафи. Відповідно до ст. 52 Закону України “Про захист економічної
конкуренції” штрафи накладають органи Антимонопольного комітету на
об’єднання, суб’єктів господарювання за такі порушення:

• антиконкурентні узгоджені дії; зловживання монопольним (домінуючим)
становищем; невиконання рішення, попереднього рішення органів
Антимонопольного комітету або виконання їх не в повному обсязі до 10 %
доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за
який накладається штраф. За наявності незаконно одержаного прибутку,
який перевищує 10 % зазначеного доходу (виручки), штраф накладається в
розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одержаного
прибутку. Якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів
Антимонопольного комітету України, голови його територіального
відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається в
розмірі до 20 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• узгоджені дії суб’єктів господарювання, заборонені ч. 5 ст. 10 Закону;
обмежувальну та дискримінаційну діяльність, заборонену ч. 2 ст. 18, ст.
19 і 20 Закону; недодержання умов, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 22 Закону;
порушення положень узгоджених з органами Антимонопольного комітету
України установчих документів суб’єкта господарювання, створеного в
результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції;
концентрацію без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного
комітету України за умови, що наявність такого дозволу необхідна;
невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов’язань,
якими було зумовлено рішення про надання дозволу на узгоджені дії,
концент

PAGE 136

рацію — до 5 % доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації
продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував
року, за який накладається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або
відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови
його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф
накладається в розмірі до 10 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян;

• обмежувальну діяльність, заборонену ч. 1 ст. 18 Закону; неподання
інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному
відділенню у строки, встановлені органами Антимонопольного комітету
України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими
актами; подання інформації в неповному обсязі Антимонопольному комітету
України, його територіальному відділенню у строки, встановлені органами
Антимонопольного комітету України, головою його територіального
відділення чи нормативно-правовими актами; подання недостовірної
інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному
відділенню; створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету
України, його територіального відділення під час перевірок, огляду,
вилучення чи накладання арешту на майно, документи, предмети чи інші
носії інформації; обмеження в господарській діяльності суб’єкта
господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного
комітету України, його територіального відділення із заявою про
порушення законодавства про захист економічної конкуренції — до 1 %
доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за
який накладається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або відповідач на
вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його
територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф
накладається в розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян. Рішення про накладення штрафів у розмірах понад одну тисячу
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймають виключно
Антимонопольний комітет України і адміністративна колегія
Антимонопольного комітету України на їх засіданнях.

PAGE 137

2. Примусовий поділ. Як вид господарсько-організаційних санкцій за
порушення законодавства про захист економічної конкуренції примусовий
поділ застосовується Антимонопольним комітетом тоді, коли суб’єкт
господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку,
зловживає ним.

Примусовий поділ не застосовується в таких випадках:

• за неможливості організаційного або територіального відокремлення
підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

• за наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних
підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається
суб’єктом господарювання, перевищує 30 % валового обсягу продукції
підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).

Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ
суб’єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк, який не
може бути менший від шести місяців.

3. Відшкодування шкоди. Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення
законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до
суду, арбітражного суду із заявою про її відшкодування.

Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної
конкуренції, передбаченими п. 1, 2, 5, 10, 12, 18 і 19 ст. 50 Закону
України “Про захист економічної конкуренції”, відшкодовується особою,
яка вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.

4. Вилучення товарів. У разі встановлення факту неправомірного
використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки або факту
копіювання виробів заінтересовані особи можуть звернутися до
Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із
заявою про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням або
копій виробів іншого суб’єкта господарювання як у виробника, так і у
продавця.

Порядок використання вилучених товарів визначає Кабінет Міністрів
України.

Товари з неправомірно використаним позначенням та копії виробів іншого
суб’єкта господарювання вилучаються тоді, коли можливість плутання з
діяльністю іншого суб’єкта господарювання не може бути усунута в інший
спосіб.

PAGE 138

Зауважимо, що суб’єкта господарювання не можна притягнути до
відповідальності за порушення законодавства про захист економічної
конкуренції, якщо закінчився строк давності притягнення до
відповідальності.

Строк давності притягнення до відповідальності за порушення
законодавства про захист економічної конкуренції становить 5 років з дня
вчинення порушення, а в разі триваючого порушення — з дня закінчення
вчинення порушення.

Строк давності притягнення до відповідальності за порушення
законодавства про захист економічної конкуренції, передбачений п. 13—16
ст. 50 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, становить 3
роки з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення — з дня
закінчення вчинення порушення.

Перебіг строку давності зупиняється на час розгляду органами
Антимонопольного комітету України справи про порушення законодавства про
захист економічної конкуренції.

Відповідно до Закону України “Про захист економічної конкуренції”
посадові особи та інші працівники суб’єктів господарювання, працівники
органів влади, органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління та контролю несуть
адміністративну відповідальність за порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства.

Так, згідно із законом посадові особи та інші працівники суб’єктів
господарювання, працівники органів влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та
контролю несуть адміністративну відповідальність за правопорушення у
вигляді неподання інформації Антимонопольному комітету України, його
територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного
комітету України, головою його територіального відділення чи
нормативно-правовими актами строки; подання інформації в неповному
обсязі Антимонопольному комітету України, його територіальному
відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України,
головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами
строки; подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету
України, його територіальному відділенню; створення перешкод працівникам
Антимонопольного комітету України, його територіального відділення під
час перевірок, огля

PAGE 139

ду, вилучення чи накладення арешту на майно, документи, предмети чи
інші носії інформації.

Адміністративна відповідальність за такі порушення передбачена ст.
1661—1664 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі —
КпАП України). Зловживання монопольним становищем на ринку і
неправомірні угоди між підприємцями зумовлюють накладення штрафу на
керівників (розпорядників кредитів) підприємств (об’єднань,
господарських товариств тощо) у розмірі до 15 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян, а на осіб, які займаються підприємницькою
діяльністю, — до 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Дискримінація підприємців органами влади та управління спричинює
накладення штрафу в розмірі до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян. Порушення порядку подання інформації і виконання рішень
Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень
карається накладенням штрафу на посадових осіб та керівників у розмірі
до 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на осіб, які
займаються підприємницькою діяльністю, — до 20 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян; ухиляння від виконання рішень
Антимонопольного комітету та його територіальних відділень чи
несвоєчасне виконання їх рішень спричинює накладення штрафу на посадових
осіб та керівників у розмірі до 6 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, а на осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, — до 16
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відповідно до ст. 24 і 25 Закону України “Про Антимонополь-ний комітет
України” державні уповноважені й голови територіальних відділень
Комітету в разі порушення антимонопольного законодавства складають і
передають до судів протоколи про адміністративні правопорушення.

За порушення антимонопольного законодавства в Україні передбачена
кримінальна відповідальність (ст. 230 Кримінального кодексу України).
Так, умисне неподання або подання завідомо неправдивих документів чи
іншої інформації Антимонопольному комітетові України або його
територіальному відділенню, а також ухиляння від виконання законних
рішень цих органів, вчинене службовою особою органу державної влади,
органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського
управління

PAGE 140

і контролю, підприємства, установи, організації, якщо це було пов’язано
з отриманням доходу у великих розмірах, караються штрафом від 100 до 200
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 5 років
або виправними роботами на строк до 2 років.

Великим розміром доходу вважається такий, що у 500 і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Крім заходів відповідальності охоронні засоби, що застосовуються за
порушення антимонопольного законодавства, включають і засоби захисту. Це
спонукання Антимонопольним комітетом України та його територіальними
відділеннями правопорушника до таких дій (бездіяльності):

• припинення незаконних дій (примушування до виконання обов’язків);

• відновлення первісного становища;

• припинення неправомірних угод між підприємцями;

• скасування або змінення прийнятих органами влади та управління
неправомірних актів;

• здійснення примусового поділу монопольних утворень.

7.8. Відповідальність за недобросовісну конкуренцію

Характеристика юридичної відповідальності за недобросовісну конкуренцію

Згідно зі ст. 37 ГКУ вчинення дій, визначених як недобросовісна
конкуренція, зумовлює адміністративну, цивільну чи кримінальну
відповідальність винних осіб суб’єктів господарювання у випадках,
передбачених законом.

Правомірні відносини у сфері економічних відносин і захист конкуренції
забезпечуються різними засобами, у тому числі юридичною
відповідальністю. Як відомо, юридична відповідальність є заходом
державного примусу і осудження, що застосовується за здійснення
правопорушення і пов’язаний з покладанням на винну особу обов’язку
витерпіти несприятливі наслідки особистого і майнового характеру.

Підставою для відповідальності конкретної особи є вчинене нею
правопорушення.

Розрізняють кілька умов виникнення відповідальності. Насамперед це
вимога так званої конкурентної ситуації. Іншими слова

PAGE 141

ми, відмінність недобросовісної конкуренції від цивільного делікту
полягає в тому, що така конкуренція припускає наявність акта
конкуренції. Для позову про припинення недобросовісної конкуренції
визначальним є факт, що сторони перебувають у конкурентних відносинах, а
недозволена діяльність має конкурентну мету. Отже, у конкурентній
ситуації визначальними є конкурентні відносини підприємців (торговців),
що мають на ринку однакове коло клієнтів, є суперниками у сфері
підприємництва і пропонують на ринок ідентичні чи подібні товари
(послуги). Разом з тим не потребується повний збіг сфер діяльності
конкуруючих підприємців. Для визнання правопорушення достатньо
часткового збігу сфер.

Друга умова відповідальності — винна дія (це положення спірне в науковій
літературі у зв’язку з тим, що зі змісту Закону України “Про захист від
недобросовісної конкуренції” щодо суперечок про неправомірне
використання ділової репутації суб’єкта господарювання немає потреби
доводити, що порушник мав намір чи наявна інша форма провини при його
здійсненні, спрямована на плутання споживачем джерела товару чи його
послуги. Проте розгляд провини в тому аспекті, про який йтиметься далі
як про одну з умов виникнення юридичної відповідальності,
характеризується особливостями, пов’язаними з природою недобросовісної
конкуренції. Винна дія в такому виді правопорушення пов’язана насамперед
з елементом недобросовісності. Заборона недобросовісної конкуренції
розглядається як обмеження свободи торгівлі й підприємництва, що, у свою
чергу, обмежує свободу конкуренції на ринку. Факт допущення свободи
конкуренції об’єктивно спричинює заподіяння шкоди інтересам однієї групи
підприємців з боку їх вдаліших конкурентів. Але таке заподіяння шкоди в
умовах товарного ринку вважається правомірним, оскільки зумовлюється
легальними способами конкурентної боротьби. Неправомірними
кваліфікуються лише недобросовісні способи і прийоми ведення
конкурентної боротьби на ринку. Отже, основна особливість винної дії в
такому правопорушенні полягає в недобросовісності конкурента. Це
встановлюється судовою практикою емпірично і залежать в кожному
конкретному випадку від обставин справи.

У сфері застосування конкурентного законодавства правопорушення
виявляється в поведінці, що суперечить нормам, і є одним з видів
недобросовісної конкуренції.

PAGE 142

Розглянемо основні класифікації і відповідно види юридичної
відповідальності в конкурентних відносинах.

Залежно від органу, що поклав відповідальність на правопорушника,
розрізняють відповідальність, що накладається:

• органом виконавчої влади (Антимонопольним комітетом України і його
територіальними відділеннями);

• судом.

Зазначений поділ на види здійснюється на основі різного порядку
(процесу) накладення стягнення, а також розбіжностей правових сфер
захисту відповідними органами і їх компетенції. Домінуюче положення має
суд, оскільки тільки суд може притягти особу до кримінальної
відповідальності, а також скасувати рішення антимонопольного органу.

За суб’єктним складом, а практично залежно від “ваги” (розміру у
грошовому еквіваленті) юридичної відповідальності й кількості
загальногалузевих видів юридичної відповідальності, що можуть бути
застосовані до правопорушника, розрізняють юридичну відповідальність
юридичних осіб і громадян-підприємців. Варто виокремити ст. 23 Закону
України “Про захист від недобросовісної конкуренції”: “вчинення в
інтересах третіх осіб дій, класифікованих законодавством як
недобросовісна конкуренція, громадянами, що не є підприємцями”.

Доходимо висновку, що за інших рівних умов (і взагалі на підставі ст.
22, 23 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції)
штраф, накладений на юридичну особу, перевищуватиме штраф, покладений на
фізичну особу, насамперед оскільки юридична особа є більшою
господарською структурою і повинна ретельніше стежити за своєю
діяльністю, тому що може заподіяти набагато більше шкоди, ніж
громадянин-підприємець, а надто конкурентні відносини, як правило,
характерні тільки для великих економічних суб’єктів — юридичних осіб.

Якщо до адміністративної відповідальності залучається особа, що
безпосередньо не бере участі в конкурентних відносинах, то обов’язковим
є чітке встановлення в кожному конкретному випадку причинного зв’язку
між її діями і сприятливими наслідками, що настають для третіх осіб,
тобто чи був громадянин, власне кажучи, виконавцем волі одного з
конкуруючих суб’єктів. Однак для цього необхідно встановити, чи
усвідомлював він неправомірний характер своїх дій (був намір чи
необережність) і чи

PAGE 143

домовлявся з конкурентом. У противному разі до відповідальності
залучається “опосередкований”, недобросовісний конкурент, що намагається
завуалювати неправомірні дії за допомогою актів волевиявлення іншої
особи. Якщо ж громадянин діяв без попередньої домовленості з
конкурентом, то останній не підпадає під юридичну відповідальність.

До основних належать класифікації, побудовані за суб’єктивним аспектам
правопорушника залежно від виду провини — юридичної відповідальності за
навмисну і ненавмисну (необережну) недобросовісну конкуренцію.

У літературі існують й інші класифікації, наприклад, в основу яких
покладено шкоду, яку заподіює правопорушник залежно від типу
законодавства, на основі якого і здійснюється стягнення. Однак
вагомішими з практичних позицій залишаються розглянуті класифікації.

Згідно зі ст. 20 Закону України “Про захист від недобросовісної
конкуренції” здійснення дій, визначених як недобросовісна конкуренція,
спричинює накладення Антимонопольним комітетом України штрафів, а також
адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність у випадках,
передбачених законодавством.

Види відповідальності

за порушення законодавства про захист

від недобросовісної конкуренції

Розглянемо види юридичної відповідальності й типи санкцій, що
застосовуються до правопорушників на основі класичної класифікації, а
саме крізь призму галузевої належності юридичної відповідальності.

За здійснення дій, визнаних недобросовісною конкуренцією, законодавством
передбачені санкції, що залежать від галузевої належності.

Кримінальна відповідальність передбачена за злочини, що порушують вимоги
законодавства про збереження комерційної таємниці. Згідно зі ст. 231
Кримінального кодексу України незаконне збирання чи використання
відомостей, що становлять комерційну таємницю (підприємницьке
шпигунство), якщо це заподіяло великих матеріальних збитків суб’єкту
підприємницької діяльності, карається позбавленням волі на термін до 3
ро

PAGE 144

ків чи штрафом від 300 до 500 мінімальних розмірів заробітної плати.

Навмисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою,
якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною чи службовою діяльністю,
якщо це вчинено з корисливих чи інших особистих спонукань і заподіяло
великого матеріального збитку суб’єкту підприємницької діяльності,
зумовлює кримінальну відповідальність за ст. 232 Кримінального кодексу
України.

Цивільно-правовою санкцією за недобросовісну конкуренцію є відшкодування
збитку. Збиток, заподіяний внаслідок здійснення дій, визначених законом
як недобросовісна конкуренція, підлягає відшкодуванню за позовами
заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством
України (ст. 24 Закону України “Про захист від недобросовісної
конкуренції”).

Крім зазначених санкцій галузевої належності ст. 25 Закону України “Про
захист від недобросовісної конкуренції” передбачені дві спеціальні
санкції за окремі види правопорушень, визнаних недобросовісною
конкуренцією, зокрема вилучення товарів з неправомірно використаним
позначенням і копій виробів іншого суб’єкта господарювання. Ця санкція
застосовується в разі встановлення факту неправомірного використання
чужих позначень, рекламних матеріалів і упакування (ст. 4 Закону) або
копіювання виробів (ст. 6 Закону). Ця санкція означає безоплатне
вилучення, у тому числі зі звертання, товарів, що стали предметом
недобросовісної конкуренції. Особливість цієї санкції полягає в її
застосуванні не тільки за два види правопорушень, а й тоді, коли
можливість і плутання з діяльністю іншого суб’єкта господарювання не
може бути усунута в інший спосіб.

Відповідно до ст. 26 Закону України “Про захист від недобросовісної
конкуренції” у разі встановлення факту дискредитації суб’єкта
господарювання Антимонопольний комітет України та його територіальні
відділення мають право прийняти рішення про офіційне спростування за
рахунок порушника поширених помилкових, неточних чи неповних відомостей
у термін і спосіб, що визначаються законодавством або цим рішенням.

Таким чином, санкцією є спонука порушника до здійснення дій з офіційного
спростування зазначених відомостей за його рахунок.

PAGE 145

Зауважимо, що всі застосовувані санкції становлять стягнення у вигляді
грошового еквівалента, причому його межі дуже великі. У законодавстві
необхідно закріпити той факт, що при обчисленні конкретного розміру
стягнення необхідно враховувати такі фактори:

• провину особи;

• розмір переваг, отриманих у результаті здійснення правопорушення: що
більшої шкоди завдано постраждалій особі, то більший розмір санкції (тут
важливе питання про співвідношення шкоди, нанесеної діловій репутації, і
матеріального збитку). В остаточному підсумку все залежить від
конкретних обставин справи, але, на думку авторів, перевагу варто
віддавати тому, що заробити набагато важче (діловій репутації), і
важливо враховувати не тільки розмір шкоди, а й її пропорції щодо всієї
господарської діяльності потерпілої сторони;

• економічний стан правопорушника, під яким варто розуміти сукупність
економічних показників діяльності суб’єкта, що характеризують його
майно, зобов’язання, господарські операції та кінцеві фінансові
результати на основі даних бухгалтерського обліку і звітності.

Останній критерій необхідно враховувати тільки тоді, коли неможливо
розрахувати прибуток, отриманий недобросовісним конкурентом (наприклад,
при незаконному використанні технології), а тому визначена частка
прибутку повинна інкримінуватись правопорушнику як отримана за рахунок
неправомірних дій.

У ст. 21—23 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”
регулюється застосування адміністративних штрафів за порушення
конкуренції. При цьому законодавчо встановлено різні підходи до
юридичних і фізичних осіб, що, безумовно, запозичено з попередньої
юридичної системи. Проте зазначимо, що в Законі України “Про захист
економічної конкуренції” такого розмежування не існує.

Різний підхід до юридичних і фізичних осіб, можливо, і приведе до того,
що стосовно фізичних осіб, які нині можуть займатися підприємницькою
діяльністю, застосовуватимуться нижчі розміри штрафів, ніж до юридичних
осіб. Це однозначно порушить принцип рівності, визначений у ст. 24
Конституції України.

PAGE 146

Здійснення суб’єктами господарювання — юридичними особами і їх
об’єднаннями дій, визначених законом як недобросовісна конкуренція,
спричинює накладення на них Антимонопольним комітетом України, його
територіальними відділеннями штрафів у розмірі до 3 % виторгу від
реалізації товарів, робіт, послуг господарюючого суб’єкта, за останній
звітний рік, що передував року, у якому накладається штраф.

Якщо обчислити виторг суб’єкта господарювання неможливо чи він
відсутній, то відповідні штрафи накладаються в розмірі до 5 тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 21 Закону України “Про
захист від недобросовісної конкуренції”).

Здійснення дій, визначених ст. 22 Закону України “Про захист від
недобросовісної конкуренції” як недобросовісна конкуренція, юридичними
особами, їх об’єднаннями та об’єднаннями громадян, що не є суб’єктами
господарювання, спричинює накладення на них Антимонопольним комітетом
України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до 2 тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Здійснення дій, визначених законом як недобросовісна конкуренція,
громадянами, що займаються підприємницькою діяльністю без створення
юридичної особи, спричинює накладення адміністративного стягнення.

Здійснення в інтересах третіх осіб дій, визначених законом як
недобросовісна конкуренція, громадянами, що не є підприємцями, так само
спричинює накладення адміністративного стягнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 164 КпАП України неправомірне використання
фірмового найменування, знака для товарів і послуг чи будь-якого
маркування товару, неправомірне копіювання форми, упакування,
зовнішнього оформлення, а також імітація, копіювання, пряме відтворення
товару іншого підприємця, самовільне використання його імені зумовлюють
накладення штрафу в розмірі до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян.

Відповідно до ч. 2 ст. 164 КпАП України навмисне поширення помилкових чи
неточних відомостей, що можуть заподіяти шкоду діловій репутації чи
майновим інтересам іншого підприємця, спричинює накладення штрафу в
розмірі від 5 до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

PAGE 147

Штраф у розмірі від 10 до 20 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян встановлений за одержання, використання і розголошення
комерційної таємниці та конфіденційної інформації з метою заподіяння
шкоди діловій репутації чи майну іншого підприємця (ч. 3 ст. 164 КпАП).

Як бачимо, ці штрафи значно менші від тих, що застосовуються до
юридичних осіб.

У разі встановлення факту неправомірного використання чужих позначень,
рекламних матеріалів, упакування, передбачених ст. 4 Закону України “Про
захист від недобросовісної конкуренції”, заінтересовані особи можуть
звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних
відділень із заявою про вилучення товарів з неправомірно використаним
позначенням чи копій товарів іншого суб’єкта господарювання,
(підприємця) як у виробника, так і у продавця.

Порядок використання вилучених товарів визначає Кабінет Міністрів
України.

Товари з неправомірного використаним позначенням і копії товарів іншого
суб’єкта господарювання (підприємця) вилучаються тоді, коли можливість
плутання з діяльністю іншого суб’єкта господарювання (підприємця) не
може бути усунута в інший спосіб.

Згідно зі ст. 4 і 6 Закону України “Про захист від недобросовісної
конкуренції” для підприємств, знак, рекламний матеріал, упакування яких
було неправомірно використано конкурентом чи продукцію яких було
скопійовано, не бажано, щоб великі партії неправомірно позначених чи
скопійованих товарів залишались у конкурента чи навіть у торговельній
мережі після того, як Анти-монопольний комітет України заборонив їх
подальше використання. Це зумовлено тим, що існує небезпека введення цих
товарів у господарський обіг. У такому разі підприємство може звернутися
до Антимонопольного комітету України із заявою про виїмку партій товару,
що залишились у виробника, а також у торговельній мережі. Рішення про
знищення чи інше застосування такого товару приймає Кабінет Міністрів
України. І навпаки, якщо буде знято неправомірне позначення чи
скопійована продукція буде однозначно позначена як зроблена фірмою, що
здійснила копіювання, товар не підлягає вилучення. За вилучені товари
ані виробник, ані торговці не одержують відшкодування ні з боку держави,

PAGE 148

ні з боку підприємства, що подає заяву про вилучення. У ст. 46 так
званої Угоди “Trips” (Угода про пов’язані з торгівлею аспекти права
інтелектуальної власності) зазначається: для створення ефективного
механізму недопущення порушень суди повинні бути наділені повноваженнями
для ухвалення рішення про вилучення без будь-якого відшкодування з
обороту товарів, що визнані як такі, які порушують закон у такій формі,
що виключає заподіяння будь-яких збитків законному власнику, чи при
знищенні товарів, за винятком, коли це суперечить існуючим
конституційним правам. Доповнення ст. 8 Постанови ЄЕС № 3295/94
зобов’язує дер-жав-членів застосовувати необхідні заходи для того, щоб
компетентні органи “…могли знищувати чи вилучати з ринкового обороту
без якого-небудь відшкодування і витрат з державного бюджету на це
товари, що були визнані як підроблені чи виготовлені без дозволу чи
копії підробки, для того щоб обмежити збитки законного власника”.

У разі встановлення факту дискредитації суб’єкта господарювання
Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення мають
право прийняти рішення про офіційне спростування за рахунок порушника
розповсюджених ним неправдивих, неточних чи неповних відомостей у термін
і спосіб, визначені законодавством чи цим рішенням (ст. 26 Закону
України “Про захист від недобросовісної конкуренції”).

Правила професійної етики у конкуренції

Концептуально новими є положення ст. 38 ГКУ, де визначається, що
суб’єкти господарювання за сприяння заінтересованих організацій можуть
розробляти правила професійної етики у конкуренції для відповідних сфер
господарської діяльності, а також для певних галузей економіки. Правила
професійної етики у конкуренції погоджуються з Антимонопольним комітетом
України. Зазначені Правила можуть використовуватися при укладенні
договорів, розробленні установчих та інших документів суб’єктів
господарювання.

7.9. Державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного
законодавства

Відповідно до ст. 40 ГКУ державний контроль за дотриманням
антимонопольно-конкурентного законодавства, захист інтересів

PAGE 149

підприємців та споживачів від його порушень здійснюють Анти-монопольний
комітет України і його територіальні відділення в Автономній Республіці
Крим, областях, містах Києві та Севастополі відповідно до їх
повноважень, визначених законом.

До складу Антимонопольного комітету України входять Голова і десять
державних уповноважених (гл. II ст. 6 Закону України “Про
антимонопольний комітет”).

Голова Антимонопольного комітету України, що призначається Верховною
Радою України, входить до складу Кабінету Міністрів України. Термін
повноважень Голови Антимонопольного комітету України — сім років.

Правове становище Антимонопольного комітету України визначається Законом
України “Про Антимонопольний комітет України”.

Згідно зі ст. 3 цього Закону до завдань Антимонопольного комітету
України входять такі:

• здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного
законодавства;

• захист законних інтересів підприємців і споживачів шляхом застосування
заходів запобігання і припинення порушень антимонопольного
законодавства;

• сприяння розвитку добросовісної конкуренції в усіх сферах економіки.

Згідно зі ст. 4 Закону України “Про Антимонопольний комітет”
Антимонопольний комітет України будує свою діяльність на принципах
законності, гласності, захисту прав господарюючих суб’єктів на засадах
їх рівності перед законом і пріоритету прав споживачів.

Згідно зі ст. 7 Закону України “Про Антимонопольний комітет” до
компетенції Антимонопольного комітету України входять:

• контроль за дотриманням антимонопольного законодавства при створенні,
реорганізації та ліквідації господарюючих суб’єктів;

• розгляд справ про порушення антимонопольного законодавства і прийняття
рішень за результатами розгляду в межах повноважень Антимонопольного
комітету України;

• звертання до суду або господарчого суду з позовами (заявами) у зв’язку
з порушенням антимонопольного законодавства;

PAGE 150

• розроблення рекомендацій державним органам щодо вжиття заходів,
спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції;

• участь у складанні проектів актів законодавства, що регулюють питання
розвитку конкуренції, антимонопольної політики і демонополізації
економіки;

• участь у висновку міждержавних угод, розробленні та реалізації
міжнародних проектів і програм з питань, що входять у компетенцію
Антимонопольного комітету України;

• узагальнення практики застосування антимонопольного законодавства,
розроблення пропозицій щодо його вдосконалення;

• розроблення і організація заходів, спрямованих на запобігання порушень
антимонопольного законодавства;

• систематичне інформування населення України про діяльність
Антимонопольного комітету України.

Згідно зі ст. 8 Закону України “Про Антимонопольний комітет”
Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має
право:

• визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище
підприємців на ньому;

• давати підприємцям обов’язкові для виконання розпорядження про
припинення порушень антимонопольного законодавства, примусовий поділ
монопольних утворень;

• давати центральним і місцевим органам державної виконавчої влади,
виконавчим органам місцевого і регіонального самоврядування обов’язкові
для виконання розпорядження про скасування або зміну прийнятих ними
неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними
угод, що суперечать антимонопольному законодавству;

• вносити у відповідні державні органи обов’язкові для розгляду
пропозиції щодо скасування ліцензій, припинення операцій
зовнішньоекономічної діяльності підприємців у разі порушення ними
антимонопольного законодавства;

• накладати штрафи у випадках, передбачених чинним законодавством;

• розробляти і затверджувати нормативні акти, обов’язкові для виконання
центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами
місцевого та регіонального само

PAGE 151

врядування, підприємцями, їх об’єднаннями, а також контролювати їх
виконання.

Державні уповноважені Антимонопольного комітету України з питань
дотримання антимонопольного законодавства мають право безперешкодного
доступу до інформації органів влади, управління, а також будь-яких
підприємців. Збитки, нанесені розголошенням відомостей, що становлять
комерційну таємницю, повинні бути відшкодовані Антимонопольним комітетом
у повному обсязі за рахунок Державного бюджету.

Антимонопольний комітет України здійснює свої повноваження з дотриманням
Конституції і законів України незалежно від центральних і місцевих
органів державної виконавчої влади, органів місцевого та регіонального
самоврядування, їх посадових осіб і підприємців, а також об’єднань
громадян.

Вплив у будь-якій формі на працівника Антимонопольного комітету України
і його територіальних відділень з метою перешкоджання виконанню ним
службових обов’язків або ухвалення неправомірного рішення спричиняє
відповідальність, передбачену законодавством.

Розпорядження Антимонопольного комітету, його державних уповноважених,
що приймаються в межах їх повноважень, обов’язкові для виконання.
Реалізуються такі розпорядження шляхом подачі заяви (позову) до суду або
до арбітражного суду.

З метою запобігання монопольному становищу окремих суб’єктів
господарювання на ринку створення, реорганізація та ліквідація суб’єктів
господарювання, придбання їх активів, часток (акцій, паїв) господарських
товариств, а також утворення об’єднань підприємств або перетворення
органів влади на зазначені об’єднання у передбачених законодавством
випадках здійснюються за умови одержання згоди на це Антимонопольного
комітету України. Підстави для надання згоди на концентрацію суб’єктів
господарювання визначаються законом. Так, відповідно до ст. 25 Закону
України “Про захист економічної конкуренції” Антимо-нопольний комітет
України чи адміністративна колегія Антимонопольного комітету України
надають дозвіл на концентрацію за умови, що вона не призводить до
монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на ринку загалом або у
його частині.

Кабінет Міністрів України може дозволити концентрацію, на здійснення
якої Антимонопольний комітет України не надав до

PAGE 152

зволу через те, що вона не відповідає умовам ч. 1 ст. 25 Закону України
“Про захист економічної конкуренції”, якщо позитивний ефект для
суспільних інтересів зазначеної концентрації переважає негативні
наслідки обмеження конкуренції.

Дозвіл не може бути наданий, якщо обмеження конкуренції, що зумовлені
концентрацією, не є необхідними для досягнення мети концентрації або
становлять загрозу для системи ринкової економіки.

Якщо суб’єкти господарювання зловживають монопольним становищем на
ринку, Антимонопольний комітет України має право прийняти рішення про
примусовий поділ монопольних утворень. Строк виконання такого рішення не
може бути менший від шести місяців.

Примусовий поділ монопольних утворень не застосовується в таких
випадках:

• у разі неможливості організаційного або територіального відокремлення
підприємств або структурних підрозділів;

• за наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних
підрозділів, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі
валової продукції підприємства (об’єднання тощо) не досягає 30 %.

Реорганізація монопольного утворення, що підлягає примусовому поділу,
здійснюється на розсуд суб’єкта господарювання за умови усунення
монопольного становища цього утворення на ринку.

Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення у
встановленому законом порядку розглядають справи про недобросовісну
конкуренцію та інші передбачені законом справи щодо порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства.

Рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних
відділень можуть бути оскаржені до суду. У ст. 60 Закону України “Про
захист економічної конкуренції” зазначається, що заявник, відповідач,
третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного
комітету України повністю або частково до суду у двомісячний строк з дня
одержання рішення. Цей строк не може бути відновлений.

Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії
Антимонопольного комітету України та державного

PAGE 153

уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до Вищого
господарського суду України. Рішення адміністративної колегії
територіального відділення Антимонопольного комітету України
оскаржуються до господарського суду Автономної Республіки Крим,
обласних, Київського та Севастопольського міських арбітражних судів.

Прийняття судом, господарським судом до розгляду заяви про визнання
недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє
його виконання, крім випадків порушення судом, господарським судом
провадження у справі про визнання недійсним рішення органу
Антимонопольного комітету України, прийнятого згідно з ч. 1 ст. 48
Закону України “Про захист економічної конкуренції”, ч. 1 ст. 30 Закону
України “Про захист від недобросовісної конкуренції”; за результатами
перевірки відповідно до ч. 5 ст. 57 Закону України “Про захист
економічної конкуренції”; за результатами перегляду відповідно до ч. 3
ст. 58 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, а також
перевірки в порядку нагляду чи перегляду за нововиявле-ними обставинами
за заявою сторони відповідного рішення (постанови) суду, господарського
суду зупиняє виконання зазначеного рішення органу Антимонопольного
комітету України на час розгляду справи, перевірки чи перегляду
відповідного рішення (постанови) суду, господарського суду, якщо органом
Антимонопольного комітету України відповідно до ч. 3 ст. 48 Закону
України “Про захист економічної конкуренції” чи судом, господарським
судом не визначено інше.

За наявності достатніх підстав суд і господарський суд можуть зупинити
дію рішення органу Антимонопольного комітету України.

Збитки, завдані незаконними рішеннями Антимонопольного комітету України
або його територіальних відділень, відшкодовуються з Державного бюджету
України за позовом заінтересованих осіб у порядку, визначеному законом.

Контрольні питання

1. Якими нормативними актами регулюються антимонопольно-конку-рентні
відносини?

2. Що таке монопольне становище суб’єктів господарювання?

3. Що означає поняття “природна монополія”?

4. Чим природна монополія відрізняється від державної?

PAGE 154

5. Які дії суб’єктів господарювання вважаються зловживанням монопольним
становищем?

6. Що таке конкуренція? Як вона пов’язана з антимонопольною політикою?

7. Яка відповідальність передбачена за порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства?

8. Яке значення для державного регулювання антимонопольно-конку-рентних
відносин можуть мати правила професійної етики в конкуренції?

9. Структура та повноваження антимонопольного комітету України.

Глава 8. Правове регулювання захисту прав споживачів

8.1. Права споживачів та їх захист

У ст. 39 ГКУ встановлено права споживачів, які перебувають на території
України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт,
послуг) з метою задоволення своїх потреб. Зокрема, споживачі мають такі
права:

• на державний захист своїх прав;

• на гарантований рівень споживання;

• на належну якість товарів (робіт, послуг);

• на безпеку товарів (робіт, послуг);

• на необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість
і асортимент товарів (робіт, послуг);

• на відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами)
неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і
здоров’я людей товарами (роботами, послугами), у передбачених законом
випадках;

• на звернення до суду та до інших уповноважених органів влади за
захистом порушених прав або законних інтересів. Такі самі норми
дублюються у ст. 3 Закону України “Про

захист прав споживачів”.

З метою захисту своїх прав та законних інтересів громадяни можуть
об’єднуватися на добровільній основі у громадські організації споживачів
(об’єднання споживачів).

Держава забезпечує громадянам як споживачам захист їх прав, надає
можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг), здо

PAGE 155

буття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень
під час придбання та використання товарів (робіт, послуг) відповідно до
їх потреб, і гарантує придбання або одержання іншими законними способами
товарів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень споживання,
достатній для підтримання здоров’я і життєдіяльності.

Державний захист прав громадян як споживачів здійснюють спеціально
уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав
споживачів та його територіальні органи, Рада Міністрів Автономної
Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, Державний комітет
стандартизації, метрології та сертифікації України, органи і установи
державного санітарно-епідеміологічного нагляду України, інші органи
виконавчої влади, органи місцевого самоврядування відповідно до
законодавства, а також судові органи (ст. 4 Закону України “Про захист
прав споживачів”).

8.2. Повноваження, права,

обов’язки і відповідальність органів

виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів

та його територіальних органів

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері
захисту прав споживачів та його територіальні органи в Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі здійснюють
державний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав
споживачів у центральних та місцевих органах виконавчої влади і
суб’єктів господарської діяльності, забезпечують реалізацію державної
політики щодо захисту прав споживачів і мають право:

• давати суб’єктам господарської діяльності обов’язкові для виконання
приписи про припинення порушень прав споживачів;

• перевіряти у суб’єктів господарської діяльності сфери торгівлі,
громадського харчування і послуг якість товарів (робіт, послуг),
додержання обов’язкових вимог щодо безпеки товарів (робіт, послуг), а
також додержання правил торгівлі та надання послуг. Безперешкодно
входити та обстежувати відповідно до законодавства будь-які виробничі,
складські, торговельні та інші приміщення цих суб’єктів;

PAGE 156

• відбирати у суб’єктів господарської діяльності сфери торгівлі,
громадського харчування і послуг зразки товарів, сировини, матеріалів,
напівфабрикатів, комплектуючих виробів для перевірки їх якості на місці
або здійснення незалежної експертизи у відповідних лабораторіях та інших
установах з оплатою вартості зразків і виконаних досліджень (експертиз)
за рахунок суб’єктів господарської діяльності, що перевіряються (порядок
добору таких зразків визначається Кабінетом Міністрів України),
здійснювати контрольні перевірки правильності розрахунків зі споживачами
за надані послуги та реалізовані товари. У разі неможливості повернення
зроблених затрат їх відшкодування відноситься на результати діяльності
господарюючих суб’єктів. Порядок проведення таких перевірок визначає
Кабінет Міністрів України;

• одержувати від суб’єктів господарської діяльності, що перевіряються,
безплатно копії необхідних нормативних документів та інші відомості, які
характеризують якість товарів (робіт, послуг), сировини, матеріалів,
комплектуючих виробів, що використовуються для виробництва цих товарів
(виконання робіт, надання послуг);

• припиняти відвантаження і реалізацію товарів, що не відповідають
вимогам нормативних документів, до усунення суб’єктами господарської
діяльності виявлених недоліків;

• забороняти суб’єктам господарської діяльності реалізацію споживачам
товарів (виконання робіт, надання послуг), на які немає документів, що
засвідчують їх відповідність вимогам нормативних документів; на які в
актах законодавства, нормативних документах встановлено обов’язкові
вимоги щодо забезпечення безпеки життя, здоров’я, майна споживачів і
охорони навколишнього природного середовища, якщо ці товари (роботи,
послуги) внесені до переліку продукції, що підлягає обов’язковій
сертифікації, але не мають сертифіката відповідності (свідоцтва про
визнання іноземного сертифіката); завезених на територію України без
документів, які підтверджують їх належну якість; на яких термін
придатності не зазначений або зазначений з порушенням вимог нормативних
документів, а також товарів, термін придатності яких минув;

• приймати рішення про припинення у сфері торгівлі, громадського
харчування і послуг продажу та виробництва товарів,

PAGE 157

виконання робіт і надання послуг, що не відповідають вимогам
нормативно-правових актів та нормативних документів, — до усунення
виявлених недоліків; про тимчасове припинення діяльності підприємств
торгівлі (секцій, відділів), громадського харчування, сфери послуг,
складів підприємств оптової і роздрібної торгівлі та організацій
незалежно від форм власності, що систематично реалізують недоброякісні
товари, порушують правила торгівлі та надання послуг, умови зберігання
та транспортування товарів, до усунення виявлених недоліків;

• опломбовувати в передбаченому законодавством порядку у сфері торгівлі,
громадського харчування і послуг виробничі, складські, торговельні та
інші приміщення, а також несправні, з неправильними показаннями, з
пошкодженим повірочним тавром або без нього чи з таким, термін дії якого
закінчився, засоби вимірювальної техніки, за допомогою яких здійснюється
обслуговування споживачів, з подальшим повідомленням про це
територіальних органів спеціально уповноваженого центрального органу
виконавчої влади у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;

• вилучати неякісні товари, документи та інші предмети, що свідчать про
порушення прав споживачів;

• подавати до суду позови про захист прав споживачів;

• передавати матеріали перевірок на дії осіб, що містять ознаки злочину,
органам дізнання чи попереднього слідства;

• накладати на винних осіб у передбачених законодавством випадках
адміністративні стягнення;

• накладати на суб’єкти господарської діяльності сфери торгівлі,
громадського харчування і послуг, у тому числі на громадян-підприємців,
передбачені законом (ст. 23 Закону України “Про захист прав споживачів”)
стягнення в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Результати перевірок суб’єктів господарської діяльності службовими
особами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у
сфері захисту прав споживачів та його територіальних органів
оформлюються відповідними актами.

Порядок припинення відвантаження і реалізації товарів суб’єктами
господарської діяльності, тимчасового припинення виробництва товарів,
виконання робіт і надання послуг, діяльності підприємств торгівлі,
громадського харчування і сфери послуг, а

PAGE 158

також вилучення неякісних товарів, документів та інших предметів, що
свідчать про порушення прав споживачів, визначається законодавчими
актами України (ст. 5 Закону України “Про захист прав споживачів”).

Інші органи виконавчої влади здійснюють державний захист прав споживачів
у межах своєї компетенції, визначеної чинним законодавством.

Обов’язки і відповідальність службових осіб органів виконавчої влади,
які здійснюють захист прав споживачів, регламентовані ст. 7 Закону
України “Про захист прав споживачів”.

Службові особи органів виконавчої влади, які здійснюють захист прав
споживачів, зобов’язані суворо додержувати законодавства України, а
також прав громадян, підприємств, установ та організацій, що
охороняються законом. Вони зобов’язані не розголошувати отримані при
здійсненні своїх повноважень відомості, що становлять державну або іншу
таємницю, яка охороняється законом. За невиконання або неналежне
виконання службовими особами своїх обов’язків вони притягаються до
відповідальності згідно з чинним законодавством.

Скарги на рішення органів виконавчої влади, що здійснюють захист прав
споживачів, їх службових осіб, а також на дії таких осіб розглядаються в
порядку, визначеному законодавством. Подання скарги не зупиняє виконання
рішення органу виконавчої влади, що здійснює захист прав споживачів,
його службових осіб, а також дій таких осіб.

Працівники правоохоронних органів подають допомогу службовим особам
органів виконавчої влади, що здійснюють захист прав споживачів, у
виконанні ними службових обов’язків і припиняють незаконні дії громадян,
які перешкоджають виконанню покладених на них функцій.

8.3. Правовий захист службових осіб спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та
його територіальних органів

Службова особа спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері
захисту прав споживачів при виконанні своїх службових обов’язків
перебуває під захистом закону. Держава гарантує захист життя, здоров’я,
честі, гідності та майна службо

PAGE 159

вої особи спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері
захисту прав споживачів і членів її сім’ї від злочинних посягань та
інших протиправних дій.

Усі службові особи спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у
сфері захисту прав споживачів підлягають державному обов’язковому
страхуванню за рахунок коштів державного бюджету.

Порядок та умови страхування службової особи спеціально уповноваженого
органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів встановлює
Кабінет Міністрів України.

Образа службової особи спеціально уповноваженого органу виконавчої влади
у сфері захисту прав споживачів, а також опір, погроза, насильство та
інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на неї завдань,
зумовлюють встановлену законом відповідальність. У разі каліцтва чи
інвалідності, що сталися у зв’язку з виконанням службових обов’язків,
службова особа спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері
захисту прав споживачів одержує компенсацію в розмірі від річного до
п’ятирічного грошового утримання залежно від ступеня втрати
працездатності, а в разі її загибелі із зазначеної причини сім’ї
загиблого виплачується одноразова допомога в розмірі десятирічного
грошового утримання за останньою посадою.

Збитки, завдані майну службової особи спеціально уповноваженого органу
виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів або членів її сім’ї у
зв’язку з виконанням нею службових обов’язків, компенсуються в повному
обсязі за рахунок коштів державного бюджету з подальшим стягненням цієї
суми з винних осіб.

Органи місцевого самоврядування з метою захисту прав споживачів можуть
створювати при їх виконавчих органах структурні підрозділи з питань
захисту прав споживачів, які мають право (ст. 10 Закону України “Про
захист прав споживачів”):

• розглядати звернення споживачів, консультувати їх з питань захисту
прав споживачів;

• аналізувати договори, що укладаються продавцями (виконавцями,
виробниками) із споживачами, з метою виявлення умов, які обмежують права
споживачів;

• при виявленні товарів (робіт, послуг) неналежної якості,
фальсифікованих, небезпечних для життя, здоров’я, майна споживачів чи/та
навколишнього природного середовища терміново

PAGE 160

повідомляти про це відповідні територіальні органи у справах захисту
прав споживачів, інші органи, що здійснюють контроль і нагляд за якістю
та безпекою товарів (робіт, послуг);

• при виявленні продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), які
не супроводжуються доступною, достовірною, необхідною інформацією та
відповідними супровідними документами або з простроченими термінами
придатності, призупиняти продаж товарів (виконання робіт, надання
послуг) до пред’явлення інформації, супровідних документів або припиняти
продаж товарів (виконання робіт, надання послуг);

• готувати подання до органу, який видав дозвіл на здійснення
відповідного виду діяльності, для вирішення питання про призупинення дії
цього дозволу чи про дострокове його анулювання в разі систематичного
порушення прав споживачів;

• подавати до суду позови про захист прав споживачів.

8.4. Права споживачів на придбання товарів належної якості

Право громадян-споживачів на придбання товарів належної якості в
незалежній Україні стало одним з основних конституційних прав
громадянина, реалізація якого потребує встановлення певних гарантій.
Так, у ст. 50 Конституції України зазначено: “Кожен має право на
безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої
порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного
доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і
предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким
не може бути засекречена”.

У законодавстві радянського періоду теж містилися норми, спрямовані на
підвищення якості виготовлених товарів, якості торговельного
обслуговування. Однак в умовах планової командно-адміністративної
системи, відсутності конкуренції серед товаровиробників і у сфері
торгівлі, загального дефіциту багатьох товарів народного споживання ці
заходи були малоефективні. У новому ринковому законодавстві України
закладено принципово нові підходи до вирішення цієї проблеми. Хоча й
вони поки що не досягли належного рівня. Останніми роками ринок
насичений та перенасичений різноманітними товарами вітчизняного та
іноземного походження, що не завжди мають належну якість, про що

PAGE 161

свідчать скарги споживачів та перевірки Державного комітету у справах
захисту прав споживачів. І все-таки конкуренція товаровиробників,
вимогливість споживача та наявність у нього можливостей вибору товару є
тими ефективними впливовими засобами, які в кінцевому підсумку
сприятимуть насиченню ринку України високоякісними товарами.

Право громадянина на безпечне для життя довкілля і на інформацію про
якість товарів є соціально-економічним правом, оскільки може бути
реалізоване насамперед завдяки відповідному рівню матеріального
виробництва та соціальних відносин у суспільстві. Водночас наведену
конституційну норму не можна вважати такою, що зобов’язує державу
забезпечити громадянина якісними товарами. Держава бере на себе
обов’язок встановлювати для виготовлювачів певні вимоги щодо якості
товарів і зобов’язувати виробників та продавців надавати споживачам усю
інформацію щодо ступеня корисних та інших властивостей пропонованого
товару. З цією метою держава приймає відповідні закони, створює
спеціальні органи контролю за якістю продукції та захисту прав
потерпілих тощо. Споживач самостійно приймає рішення щодо придбання
товару з урахуванням своїх потреб, фінансових та інших можливостей.

З огляду на викладене постає питання про відповідність норм Закону
України “Про захист прав споживачів”, що визначають право споживачів на
якісні товари, положенням Конституції України. Так, відповідно до ст. 3
цього Закону споживачі мають право на належну якість товарів
торговельного обслуговування, їх безпеку, необхідну, доступну та
достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент.

Визначити зміст поняття “право на належну якість” неможливо без
розкриття змісту поняття “якість товару (продукції)”. Це водночас дає
змогу визначити, що таке належна якість товару (продукції). В юридичній
та економічній літературі радянського періоду ця проблема досліджувалася
доволі активно.

За підрахунками вчених радянського періоду існувало близько 300
тлумачень поняття якості продукції, якими проблема не вичерпувалась і не
вичерпується, що свідчить про неоднозначність цього поняття [29, с. 70].

Проблема якості товарів (продукції) та її правового врегулювання
зберігає актуальність і в умовах ринкових реформ, оскільки

PAGE 162

її вирішення дуже важливе для громадян-споживачів. Чинне законодавство
так само має прогалини і нечіткості з цього питання, а тому потребує
вдосконалення. Так, в економічній літературі минулих років якість
продукції, зокрема, визначалась як сукупність властивостей і ознак, які
зумовлюють ступінь придатності продукції для її споживання за
призначенням, як ступінь задоволення споживчої вартості певної
суспільної потреби або як сукупність корисних властивостей чи сукупність
усіх функціональних, естетичних і економічних показників продукції [29,
с. 71]. Як бачимо, наведені визначення принципово не різняться. В одних
випадках йдеться про властивості продукції задовольняти потреби
громадян, в інших — про характеристики вказаних властивостей, що
зумовлюють здатність продукції задовольняти потреби суспільства, але
об’єднуючим фактором в усіх випадках є здатність продукції забезпечувати
відповідні потреби людини. У багатьох випадках економічна категорія
якості ставилась у залежність від ступеня розвитку виробничих відносин і
технічного прогресу на тому чи іншому етапі розвитку суспільства. Те, що
вчора вважалось якісним товаром, сьогодні може не відповідати технічним
новинкам, здатним краще задовольняти щораз вищі потреби споживачів.
Особливо це виявляється в галузі комп’ютерної техніки, телерадіотехніки,
де відбувається технічна революція. Як правило, у згаданих економічних
визначеннях домінували дві ознаки: сукупність корисних властивостей
продукції і здатність продукції задовольняти особисті й виробничі
потреби. Якість продукції в цьому стандарті визначалась як сукупність
властивостей продукції, що зумовлюють її здатність задовольняти
відповідно до призначення потреби людей.

Проблема якості продукції (товарів) була предметом і правових
досліджень, адже від правильного визначення поняття “якість продукції”
залежить формування відповідних вимог і правил щодо кількісних і якісних
показників, яким має відповідати та чи інша продукція [30, с. 19].

На думку представників юридичної науки, найважливішим критерієм якості
продукції є її корисність, що виявляється у ступені придатності, а її
здатність задовольняти відповідні потреби людини зумовлюється її
властивостями, зокрема надійністю, довговічністю, ефективністю, які
відповідають нормативним вимогам, плановим приписам і договорам.
Відповідно в узагаль

PAGE 163

неній формі якість продукції, як правило, розглядалася в радянській
юридичній літературі як ступінь відповідності її техні-ко-економічних
властивостей соціальним вимогам, закріпленим у юридичних нормах. Отже, у
визначеннях з позицій права якості продукції основою є
техніко-економічні властивості продукції, які забезпечують той чи інший
ступінь її придатності для використання за призначенням. У цьому зв’язку
перед юристами постало питання про можливість дати суто правове
визначення поняття якості без економічного забарвлення. Правознавці у
своїх визначеннях якості продукції наголошували на правових ознаках, що
дало підстави для їх звинувачення в тому, що за таких умов фактично
дається правове визначення якості продукції.

8.5. Права споживачів

на достовірну інформацію про товари та послуги і їх належну якість та
безпеку

Права споживачів на інформацію про товари (роботи, послуги) регулюються
законами України “Про захист прав споживачів” (ст. 3, 18), “Про
інформацію”, “Про рекламу”, а також Указом Президента України “Про
додаткові заходи щодо поліпшення інформаційної діяльності” від 5 жовтня
1998 р. Споживач має право на одержання необхідної, доступної та
достовірної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує
можливість їх компетентного вибору.

Оскільки процес придбання товарів починається з вирішення проблеми, який
саме товар вибрати серед багатьох запропонованих, дуже важливу роль для
споживача відіграє рекламна кампанія, яку запроваджують виробники та
реалізатори продукції (товарів, послуг). Згідно зі ст. 1 Закону України
“Про рекламу” “реклама — спеціальна інформація про осіб чи продукцію,
яка розповсюджується в будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою
прямого або опосередкованого одержання прибутку”. До основних принципів
рекламної діяльності належать:

• законність;

• точність;

• достовірність;

• використання державної та інших мов відповідно до законодавства
України;

PAGE 164

• використання форм та засобів, які не заподіють споживачеві реклами
моральної, фізичної або психічної шкоди.

Згідно зі ст. 8 Закону України “Про рекламу” з метою захисту прав
споживачів у рекламі забороняється:

• поширювати інформацію про продукцію, виробництво або реалізація якої
заборонені законодавством України;

• використовувати засоби і технології, які безпосередньо впливають на
підсвідомість споживача;

• наводити твердження, що дискримінують осіб, які не користуються
рекламованою продукцією;

• рекламувати продукцію, яка підлягає обов’язковій сертифікації або
виробництво чи реалізація якої потребує наявності спеціального дозволу
(ліцензії), якщо немає відповідного сертифіката;

• імітувати (копіювати або наслідувати) загальне вирішення, текст,
зображення, музичні та звукові ефекти, що застосовуються в рекламі іншої
продукції, якщо інше не передбачено законодавством України про авторські
та суміжні права. Дуже важливою є норма, за якою рекламодавець на вимогу

виробника розповсюджувача реклами зобов’язаний надати йому документальні
підтвердження достовірності інформації, необхідної для виробництва та
розповсюдження реклами.

Недобросовісною вважається реклама, яка внаслідок неточності,
недостовірності, двозначності, перебільшення, замовчування, порушення
вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження та інших вимог,
передбачених законодавством України, вводить або може ввести в оману
споживачів реклами, завдати шкоди особам або державі.

Недобросовісна реклама заборонена (ст. 10 Закону України “Про рекламу”).
Рішення про визнання реклами недобросовісною приймають уповноважені на
це державні органи.

Визначившись з тим, який саме товар необхідно придбати, споживач,
купуючи товар чи отримуючи послугу, повинен бути впевнений, що отримає
якісну продукцію або послуги й тим самим реалізує своє право на належну
якість і безпеку товарів та послуг.

Відповідно до ст. 18 Закону України “Про рекламу” продавець (виробник)
зобов’язаний своєчасно надавати споживачеві необхідну достовірну
інформацію про товар у доступній формі,

PAGE 165

яка б забезпечувала можливість компетентного вибору. Інформація про
товари повинна містити назви нормативних документів, вимогам яких
повинні відповідати товари, перелік основних споживчих властивостей
товарів, а щодо продуктів харчування — склад (включаючи перелік
використаних у процесі виготовлення продукції інших продуктів харчування
і харчових добавок), калорійність, вміст шкідливих для здоров’я речовин
порівняно з обов’язковими вимогами нормативних документів і
протипоказання щодо застосування; ціну та умови придбання товарів, дату
їх виготовлення; гарантійні зобов’язання виробника; правила та умови
ефективного використання товарів; термін служби (придатності) товарів;
відомості про необхідні дії споживача після завершення терміну
придатності, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій;
найменування та адресу виробника (продавця) і підприємства, яке приймає
претензії від споживача, а також виконує ремонт і технічне
обслуговування товарів. Стосовно товарів, які підлягають обов’язковій
сертифікації, споживачеві повинна надаватись інформація про їх
сертифікацію; щодо товарів, які за певних умов можуть бути небезпечними
для життя, здоров’я споживача та його майна, виробник (продавець)
зобов’язаний довести до відома споживача інформацію про такі товари і
можливі наслідки їх впливу. Інформація доводиться до відома споживачів
виробником (продавцем) у технічній документації, що додається до товарів
на етикетці, а також маркуванням чи в інший спосіб, прийнятий для
окремих видів товарів або в окремих сферах обслуговування. Продукти
харчування, упаковані або розфасовані в Україні, повинні забезпечуватись
інформацією про місце їх походження. Громадянин, який здійснює
підприємницьку діяльність, на етикетці товару повинен надати інформацію
про номер документа, що засвідчує його право займатися підприємницькою
діяльністю, і найменування органу, що видав цей документ, а за потреби й
відомості про його сертифікацію. Надання інформації в технічній
документації, на етикетці тощо іноземною мовою без перекладу в
зазначеному щойно обсязі розцінюється як відсутність необхідної
інформації.

Певну інформацію про товар можуть надавати реклама та штрихове кодування
товарів. Товари в Україні повинні рекламуватися відповідно до Закону
України “Про рекламу”, а штри

PAGE 166

хове кодування надаватися відповідно до Положення про штрихове
кодування, затвердженого МЗЕЗТ України від 27.08.96.
Запобіжно-контрольні гарантії реалізуються переважно шляхом створення
умов та порядку, які повинні забезпечувати збереження властивостей
товарів при їх транспортуванні, зберіганні та здійсненні контролю за їх
дотриманням. Такі гарантії встановлюються Правилами продажу продовольчих
і непродовольчих товарів, Правилами роботи підприємств громадського
харчування, Правилами роздрібної торгівлі алкогольними напоями та іншими
нормативними актами.

Надання недостовірної або неповної інформації про товар та виробника
(продавця) може спричинитися до такого:

• придбання товару, що не має потрібних споживачеві властивостей; у
цьому разі споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування
завданих йому збитків;

• неможливості використання придбаного товару за призначенням; у цьому
разі споживач має право вимагати надання у розумно короткий термін, але
не більше місяця, належної інформації. Якщо інформацію в обумовлений
термін не буде надано, споживач має право розірвати договір і вимагати
відшкодування збитків;

• заподіяння шкоди життю, здоров’ю або майну споживача; у цьому разі
споживач має право висунути продавцю (виробнику) вимоги щодо
відшкодування збитків, завданих природним об’єктам, що перебувають у
його володінні на праві власності або на інших передбачених законом чи
договором підставах. Збитки, завдані споживачеві товарами, придбаними в
результаті недобросовісної реклами, підлягають відшкодуванню винною
особою в повному обсязі.

Сплата неустойки (штрафу, пені) продавцем (виробником), як і
відшкодування збитків, коли при цьому не порушується питання про
розірвання договору, не звільняє продавця від виконання зобов’язання в
натурі.

Споживач має право перевірити якість, комплектність, міру, масу та ціну
товарів, які купує, здійснити демонстрацію безпечного та правильного їх
використання. У цьому разі на вимогу споживача продавець зобов’язаний
надати йому контрольно-вимірювальні прилади, а також відповідні
документи про ціну товарів. Якщо під час гарантійного терміну необхідно
визначити при

PAGE 167

чини втрати якості товару, продавець зобов’язаний у триденний термін з
дня одержання від споживача письмової заяви направити цей товар на
експертизу. Експертиза здійснюється за рахунок продавця.

Право на інформацію забезпечується:

• обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і
регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті
рішення;

• створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або
систем, що повинні забезпечувати у встановленому порядку доступ до
інформації;

• вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних
даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу
зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх
схоронності, що визначається законодавством;

• створенням механізму реалізації права на інформацію;

• здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про
інформацію.

Зокрема, для реалізації гарантій прав споживачів на інформаційне
забезпечення в системі Державного комітету з метрології, стандартизації
та сертифікації України і його структурних органах функціонують
інформаційно-аналітичні відділи, до повноважень яких входять
попередження й оперативне оповіщення споживачів.

Головне управління постійно співробітничає з понад 50 засобами масової
інформації.

Крім того, прес-релізи Головного управління з різних питань розміщуються
на веб-сторінках інформаційних агентств (УНІАН, ДІНАУ, Український
фінансовий сервер) у мережі Інтернет. Управлінням розроблена й діє в
мережі Інтернет веб-сторінка http: // www. rql. kiev. ua/spozhivach.

8.6. Захист прав споживачів за договором купівлі-продажу

Відносини між споживачами товарів і продавцями регулює Закон України
“Про захист прав споживачів”. Споживачем, права якого захищаються на
підставі зазначеного Закону, визнається лише громадянин (фізична особа),
що купує або має намір при

PAGE 168

дбати товари для власних побутових потреб. Цим Законом регулюються
також відносини споживача з підприємством, установою, організацією
незалежно від форми власності чи громадяни-ном-підприємцем, які продають
товари (продавець) та які його виготовляють (виробник). На відносини
стосовно продажу товарів громадянином, який не є підприємцем, а також на
випадок придбання товарів лише для підприємницької діяльності або
підприємствами, установами, організаціями, дія Закону не поширюється.

Договір купівлі-продажу зі споживачами укладається в усній чи письмовій
формі. Письмова угода може оформлюватися квитанцією, товарним чи касовим
чеком або іншими документами. При продажу товару продавець зобов’язаний
видати споживачеві квитанцію, товарний чи касовий чек або інший
письмовий документ, що засвідчує факт купівлі. Оскільки в системі
роздрібної торгівлі договір купівлі-продажу, як правило, збігається з
його виконанням, на нього відповідно до Цивільного кодексу України не
поширюються вимоги щодо обов’язкової письмової форми. Згідно з
Постановою пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду
цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” від 12.04.96
втрата зазначених документів, неодержання їх при придбанні товару чи
неможливість їх відновлення не позбавляє споживача права доводити факт
купівлі-продажу з допомогою свідків.

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про захист прав споживачів”
споживачі товарів мають право на державний захист своїх прав;
гарантований рівень споживання; належну якість товарів і торговельного
обслуговування; безпеку товарів; необхідну, доступну та достовірну
інформацію про кількість, якість і асортимент товарів; відшкодування
збитків, завданих товарами неналежної якості, а також шкоди, заподіяної
небезпечними для життя і здоров’я людей товарами; звернення до суду та
інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав;
об’єднання у громадські організації споживачів (об’єднання споживачів).
Зазначений перелік прав споживачів не вичерпний. Законодавчими актами і
договорами можуть передбачатися й інші права споживачів та зобов’язання
продавців, а умови договору, які обмежують передбачені законодавством
права споживача, є недійсними.

PAGE 169

Споживач має право вимагати від продавця, щоб якість придбаного ним
товару відповідала вимогам нормативних документів, умовам договору, а
також інформації про товар, що надає продавець. Продавець зобов’язаний
продавати тільки ті товари, термін придатності яких не минув. Вимоги до
товару щодо його безпеки для життя, здоров’я і майна споживачів, а також
навколишнього природного середовища встановлюються законодавчими та
іншими нормативними актами. На товари, що завозяться на територію
України, чинним законодавством повинен бути передбачений документ, який
підтверджує їх належну якість.

Зобов’язання перед споживачем за законом має не тільки продавець, а й
виробник товару. Зокрема, виробник товару зобов’язаний забезпечити:

• можливість використання товару за призначенням протягом терміну його
служби, передбаченого нормативним документом або встановленого ним за
домовленістю зі споживачем, а в разі відсутності таких термінів —
протягом 10 років;

• технічне обслуговування та гарантійний ремонт товару;

• випуск і поставку для підприємств, що здійснюють технічне
обслуговування і ремонт, у необхідних обсягах і асортименті запасних
частин протягом усього терміну його виробництва, а після зняття з
виробництва — протягом терміну служби, у разі відсутності такого терміну
— протягом 10 років;

• нормальну роботу (застосування, використання) товару, у тому числі
комплектуючих виробів, протягом гарантійного встановленого
законодавством терміну, а в разі його відсутності — договором;

• припинення виробництва (реалізації) товарів, які завдають або можуть
завдати шкоду життю, здоров’ю, майну споживача чи навколишньому
природному середовищу до усунення причин шкоди, а в разі потреби вжити
заходів для вилучення таких товарів з обороту і відкликання від
споживачів до усунення причин шкоди;

• відшкодування в повному обсязі завдані споживачам збитки, пов’язані з
відкликанням товарів;

• інформування споживачів про можливий ризик і про безпечне використання
товару за допомогою прийнятих у міжнародній практиці позначень.

PAGE 170

Гарантійний термін має зазначатися в паспорті на товар або на його
етикетці чи в будь-якому іншому документі, що додається до товару. Для
медикаментів, харчових продуктів, виробів побутової хімії,
парфюмерно-косметичних та інших товарів, споживчі властивості яких
можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров’я,
майна і навколишнього природного середовища, встановлюється термін
придатності, який зазначається на етикетках, упаковці або в інших
документах, що додаються до них при продажу, і який вважається
гарантійним терміном. Термін придатності обчислюється від дати
виготовлення, яка також має бути вказана на етикетці або в інших
документах, і визначається або часом, протягом якого товар придатний для
використання, або датою, до настання якої товар придатний для
використання. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України «Про
реалізацію окремих положень Закону України “Про захист прав споживачів”»
від 19.03.94 на сезонні товари гарантійний термін обчислюється з початку
відповідного сезону: на одяг, хутряні та інші вироби весняно-літнього
асортименту — з 1 квітня, осінньо-зимового асортименту — з 1 жовтня, на
взуття зимового асортименту — з 15 листопада по 15 березня,
весняно-осіннього асортименту — з 15 березня по 15 травня, літнього — з
15 травня по 15 вересня.

Гарантійні терміни на комплектуючі вироби повинні бути не меншими, ніж
на основний виріб, якщо інше не передбачено законодавством чи договором.
При продажу товарів за зразками, поштою, а також коли час укладення
договору купівлі-продажу і час передання товару споживачеві не
збігаються, гарантійні терміни обчислюються від дня доставки товару
споживачеві, а якщо товар потребує спеціальної установки (підключення)
чи складання — від дня їх здійснення; якщо день доставки, встановлення
(підключення) чи складання товару, а також передан-ня нерухомого майна
встановити неможливо або якщо майно перебувало у споживача до укладення
договору купівлі-прода-жу — від дня укладення договору купівлі-продажу.

При виконанні гарантійних ремонтів гарантійний термін збільшується на
час перебування товару на ремонті, що обчислюється від дня, коли
споживач звернувся з вимогою про усунення недоліків. При обміні товару
його гарантійний термін обчислюється заново від дня обміну. Стосовно
товарів, на які гарантійні термі

PAGE 171

ни не встановлено, споживач має право виставити продавцю відповідні
вимоги, якщо недоліки були виявлені протягом 6 місяців, а стосовно
нерухомого майна — не пізніше 3 років від дня придбання їх споживачем.

Споживач має право на належну якість товарів. Тому продавець не має
права продавати товар неналежної якості, який не відповідає вимогам
нормативних документів, умовам договору або вимогам, що до нього
висуваються, наданій щодо нього виробником чи продавцем інформації, а
також після закінчення терміну його придатності чи фальсифікований. При
виявленні недоліків або фальсифікації товару протягом гарантійного або
інших термінів, встановлених обов’язковими для сторін правилами чи
договором, споживач має право відповідно до п. 1 ст. 14 Закону України
“Про захист прав споживачів” за власним вибором вимагати від продавця
або виробника безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування
витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою; заміни на
аналогічний товар належної якості; відповідного зменшення його
купівельної ціни; заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним
перерахуванням купівельної ціни; розірвання договору та відшкодування
збитків, яких він зазнав. Зазначені вимоги встановлюються за вибором
споживача продавцеві за місцем купівлі товару; виробнику або
підприємству, що задовольняє їх за місцезнаходженням споживача, філіям,
що здійснюють продаж аналогічних придбаним споживачем товарів або
підприємствам, на які ці функції покладено на підставі договору. Функції
представників підпри-ємств-виробників виконують створені з цією метою їх
представництва та філії або виробники підприємств, які виконують вказані
вимоги на підставі договору з виробником. Продавець і виробник при
продажу (реалізації) товару зобов’язані інформувати споживача про
підприємства, які задовольняють відповідні вимоги.

Доставка великогабаритних товарів і товарів масою понад 5 кілограмів
продавцю, виробнику (підприємству, що виконує їх функції) та їх
повернення споживачеві здійснюються силами і засобами продавця,
виробника (підприємства, що виконує їх функції). У разі невиконання
цього зобов’язання, а також відсутності продавця, виробника
(підприємства, що виконує їх функції) у місцезнаходженні споживача
доставка і повернення товарів можуть

PAGE 172

бути здійснені споживачем за їх рахунок. За наявності товару вимога
споживача про його заміну підлягає негайному задоволенню, а якщо
потребується перевірка якості товару — протягом 14 днів або за
домовленістю сторін. У разі відсутності товару вимога споживача про
заміну підлягає задоволенню у двомісячний термін з часу подання
відповідної заяви. Якщо задовольнити вимогу споживача про заміну товару
у встановлений термін неможливо, споживач має право за власним вибором
висунути продавцю, виробнику (підприємству, що виконує їх функції) інші
вимоги згідно з чинним законодавством. При заміні товару з недоліками на
аналогічний товар належної якості, ціна на який змінилася, його вартість
не перераховується, а в разі заміни товару з недоліками на такий самий
товар іншої моделі вартість перераховується виходячи з цін, що діяли на
час обміну. У разі припинення договору зі споживачем при підвищенні ціни
на товар розрахунки здійснюються виходячи з вартості товару на час
виставлення відповідної вимоги, а в разі зниження ціни — виходячи з
вартості товару на час купівлі. У разі придбання споживачем продовольчих
товарів неналежної якості продавець зобов’язаний замінити їх на якісні
товари або повернути споживачеві сплачені ним гроші, якщо вказані
недоліки виявлені в межах терміну придатності.

Висунуті споживачем вимоги щодо безоплатного усунення недоліків товару
повинні бути задоволені протягом 14 днів або за згодою сторін в інший
термін. На вимогу споживача на час ремонту йому надається (з доставкою)
аналогічний товар незалежно від моделі. Для цього виробник разом з
продавцем зобов’язані на договірній основі створити обмінний фонд таких
товарів: телевізори, мікрохвильові печі, магнітоли, кухонні машини,
магнітофони, в’язальні машини, радіоприймачі, пилососи, холодильники,
електропраски, морозильники, електроміксери, пральні машини,
електросоковижималки.

За кожний день затримки виконання вимоги про надання аналогічного товару
та за кожний день затримки усунення недоліків понад встановлений термін
(14 днів) споживачеві виплачується неустойка в розмірі одного відсотка
вартості товару або складової товару, на які встановлено гарантійні
терміни. Гарантійний термін на новий комплектуючий виріб і складову
обчислюється від дня видачі товару споживачеві після ремонту. Спожи

PAGE 173

вач має право виставити виробнику вимогу про безоплатне усунення
недоліків товару після закінчення гарантійного терміну. Ця вимога може
бути висунута протягом встановленого терміну служби товару, а якщо такий
не встановлено — протягом 10 років, якщо у товара було виявлено значні
недоліки, допущені з вини виробника. Значним вважається недолік, який
робить неможливим чи неприпустимим використання товару відповідно до
його цільового призначення або не може бути усунутий щодо цього
споживача, або для його усунення необхідні великі затрати праці й часу,
або він робить товар іншим, ніж передбачено договором, або виявляється
знову після його усунення. Якщо вимога про безоплатне усунення недоліків
не задоволена у 14-денний термін, споживач має право за власним вибором
виставити виробнику інші вимоги, встановлені п. 1 ст. 14 Закону України
“Про захист прав споживачів”.

Вимоги споживача розглядаються після пред’явлення ним квитанції,
товарного чи касового чека або іншого письмового документа, а щодо
товарів, на які встановлено гарантійні терміни, — технічного паспорта чи
іншого документа, що його замінює. Споживач має право брати участь у
перевірці якості товару особисто або через свого представника.

Товари, які продаються, повинні бути безпечними для життя, здоров’я
людей та навколишнього природного середовища і не повинні завдавати
шкоди майну. У разі відсутності нормативних документів, що містять
обов’язкові вимоги до товару, використання якого може завдати шкоду
життю, здоров’ю споживача, навколишньому природному середовищу, а також
майну споживача, відповідні органи державної виконавчої влади, що
здійснюють державний захист прав споживачів, зобов’язані негайно
заборонити виготовлення і реалізацію таких товарів. На товари,
використання яких понад визначений термін небезпечне для життя, здоров’я
споживача, навколишнього природного середовища або може заподіяти шкоду
майну споживача, встановлюється відповідний термін служби (термін
придатності). Ці вимоги можуть поширюватись як на виріб загалом, так і
на окремі його складові. Виробник (продавець) повинен попереджати
споживача про наявність терміну служби (придатності) товару або його
складових, обов’язкові умови його використання та можливі наслідки в
разі їх невиконання, а також про

PAGE 174

необхідні дії після закінчення цього терміну. Якщо для безпечного
використання товарів, їх зберігання, транспортування та утилізації
необхідно додержувати спеціальних правил, виробник зобов’язаний
розробити такі правила і надати їх продавцю або споживачу, а продавець —
споживачу. Товари, на які актами законодавства або іншими нормативними
документами встановлено обов’язкові вимоги щодо забезпечення безпеки
життя, здоров’я споживачів, їх майна, навколишнього природного
середовища, підлягають обов’язковій сертифікації згідно з чинним
законодавством. Реалізація та використання таких товарів (у тому числі
імпортних) без сертифіката відповідності заборонені. Підставою для
дозволу на ввезення таких товарів на територію України є поданий до
митних органів сертифікат відповідності, виданий або визнаний
уповноваженими на те органами.

Шкода, заподіяна життю, здоров’ю або майну споживача товарами, що
містять конструкторські, виробничі, рецептурні або інші недоліки,
підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законодавством не
передбачено ступінь відповідальності. Право вимагати відшкодування
заподіяної шкоди визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно
від того, чи перебував він у договірних відносинах з виробником
(продавцем). Таке право зберігається протягом встановленого терміну
служби (терміну придатності), а якщо такий не встановлено — протягом 10
років з часу виготовлення товару.

Якщо товар не підійшов за формою, габаритними розмірами, фасоном,
кольором, розміром або з інших причин не може бути використаний за
призначенням, споживач має право обміняти непродовольчий товар належної
якості протягом 14 днів, без урахування дня купівлі на аналогічний товар
у продавця, в якого він був придбаний. Обмін товару належної якості
здійснюється, якщо він не споживався і якщо збережено його товарний
вигляд, споживчі властивості, пломби, ярлики, а також товарний чи
касовий чек або інші документи, видані споживачеві разом з проданим
товаром. Перелік товарів, що не підлягають обміну (поверненню), якщо
вони не задовольняють споживачів з будь-яких причин, затверджується
Кабінетом Міністрів України згідно з постановою «Про реалізацію окремих
положень Закону України “Про захист прав споживачів”» від 19.03.94. До
таких товарів,

PAGE 175

зокрема, належать продовольчі товари, лікарські препарати та засоби,
предмети санітарної гігієни, світлочутливі, корсетні товари,
парфюмерно-косметичні та пір’яно-пухові вироби, дитячі іграшки м’які та
гумові надувні, зубні щітки, мундштуки, апарати для гоління, помазки для
гоління, розчіски, гребінці та щітки масажні, сурдини (для духових
музичних інструментів), скрипкові підборіддя, грамплатівки, рукавички,
ювелірні вироби з дорогоцінних металів, вироби з бурштину, тканини,
тюлегардинні та мереживні полотна, килимові вироби метражні, білизна
натільна та постільна, панчішно-шкарпеткові вироби, товари в аерозольній
упаковці, друковані видання, лінійний та листковий металопрокат, трубна
продукція, пиломатеріали, матеріали погонажні (плінтус, наличник),
плитні (деревоволокнисті та деревостружкові плити, фанера) і скло,
нарізані або розкроєні під розмір, визначений покупцем, некондиційні
товари.

Якщо на момент обміну аналогічного товару немає у продажу, споживач має
право або придбати будь-які інші товари з наявного асортименту з
відповідним перерахуванням вартості, або одержати гроші в розмірі
вартості повернутого товару, або обміняти товар на аналогічний при
першому ж надходженні відповідного товару у продаж. У день надходження
товару у продаж продавець зобов’язаний повідомити про це споживача, який
вимагає обміну товару.

Контрольні питання

1. Права споживачів згідно з чинним законодавством.

2. Органи державної виконавчої влади, уповноважені здійснювати захист
прав споживачів.

3. Суть гарантій прав споживачів на продовольчі товари належної якості.

4. Суть гарантій прав споживачів на достовірну інформацію про товари та
послуги і їх належні якість та безпеку.

5. Як мають бути захищені права споживачів за договором купівлі-продажу?

PAGE 176

Глава 9. Господарська комерційна діяльність. Правові засади
підприємницької діяльності

9.1. Підприємництво як вид господарської діяльності

Основним законодавчим актом, що регулює стан і розвиток підприємництва в
Україні, є Господарський Кодекс України. Цей Кодекс відповідно до
Конституції України встановлює правові основи господарської діяльності
(господарювання), що базується на різноманітності суб’єктів
господарювання різних форм власності, визначає загальні правові,
економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності
(підприємництва) громадянами і юридичними особами на території України,
встановлює гарантії свободи підприємництва і його державної підтримки.

У ст. 42 ГКУ визначається: підприємництво — це самостійна, ініціативна,
систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється
суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних
і соціальних результатів та одержання прибутку.

Матеріальну базу підприємницької діяльності становить власність. Власник
має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, будинки,
засоби виробництва, виготовлену продукцію, транспортні засоби, грошові
кошти, цінні папери тощо) для здійснення підприємницької діяльності. При
цьому всім власникам забезпечуються рівні умови реалізації своїх прав.

Залежно від форми власності розрізняють підприємництво державне,
колективне і приватне.

Державне підприємництво — це діяльність державних підприємств, що
випускають товари і послуги, необхідні для розвитку національної
економіки.

Приватне підприємництво ґрунтується на власності окремих громадян
України з правом наймання робочої сили.

Колективне підприємництво ґрунтується на власності трудового колективу,
іншого статутного товариства, громадської і релігійної організації.

Що ж до форм підприємництва, то в малому бізнесі переважає приватний
бізнес, а у великому і середньому, зважаючи на світо

PAGE 177

вий досвід, пріоритет повинен надаватися формам бізнесу, що базуються
на обмеженій матеріальній відповідальності його учасників.

Оскільки будь-яка економічна діяльність пов’язана з типовими фазами
відтворювального циклу (виробництво — обмін — розподіл — споживання),
розрізняють такі види підприємницької діяльності: виробничу, фінансову і
комерційну.

Виробниче підприємництво поширюється здебільшого на виробництво і
споживання товарів та послуг і здійснюється на виробничих підприємствах
та організаціях.

Комерційне підприємництво поширюється на обмін, розподіл і споживання
товарів та послуг і здійснюється у сфері торгівлі, на товарних біржах.

Фінансове підприємництво поширюється на обіг і обмін вартостей, тобто
охоплює комерційні та ощадні банки, фондові біржі.

Найважливішим є виробничий вид підприємництва, після нього комерційний і
замикає ланцюг фінансовий. Виробниче підприємництво найважче, тому на
сучасному етапі, коли багато бізнесменів прагнуть швидко “зняти вершки”,
переважає комерційне і торгово-посередницьке підприємництво.

Підприємницька діяльність становить сукупність послідовно або паралельно
здійснюваних угод, кожна з яких обмежена порівняно нетривалим, чітко
окресленим часовим інтервалом. Угодою є взаємодія двох або кількох
господарчих суб’єктів, які господарюють в інтересах одержання взаємної
вигоди, що ґрунтується на письмовому договорі або на усній угоді.

Підприємництво здійснюється на основі принципів, які висвітлені у ст. 44
ГКУ, а саме:

• вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

• самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору
постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення
матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання
яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги
відповідно до закону;

• вільного найму підприємцем працівників;

• комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

PAGE 178

• вільного розпоряджання прибутком, що залишається у підприємця після
сплати податків, зборів та інших передбачених законом платежів;

• самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності,
використання належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Умови для розвитку підприємницької діяльності:

• створення законодавчої і нормативної бази (надання всім господарюючим
суб’єктам гарантій щодо цілісності їх власності, створення для всіх
учасників ринкових відносин рівних прав, надання повної економічної
свободи тощо);

• конкурентний режим господарювання;

• формування елементів ринкової інфраструктури (система товарних і
фондових бірж, комерційних банків, вільний доступ до ресурсів, кредитів,
інформації);

• заохочення і розвиток дрібного підприємництва;

• створення сприятливого економічного середовища (податкові та фінансові
пільги, прямі державні дотації, фінансування ризикових проектів
інноваційного характеру). Підприємництво в Україні здійснюється в
будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. Порядок створення,
діяльності, реорганізації і ліквідації окремих організаційних форм
підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України.
Якщо цей порядок спеціальним законодавством не передбачений, підприємець
керується Законом України “Про підприємництво” і власним статутом.

Свобода підприємницької діяльності

Відповідно до ст. 43 ГКУ підприємці мають право без обмежень самостійно
здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, що не заборонена
законом.

Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються
законодавчими актами.

Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню,
висвітлені у гл. 2 підручника, перелік видів діяльності, підприємництво
в яких забороняється, встановлюється виключно законом.

Здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної
влади та органам місцевого самоврядування.

PAGE 179

Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної
влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у
випадках, передбачених ч. 2 ст. 64 Конституції України.

9.2. Загальні гарантії прав підприємців

Державні гарантії в Україні поділяються на загальні та майнові. Загальні
полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям незалежно від
вибраних ними організаційних форм підприємницької діяльності рівні права
і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних,
фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.
Держава законодавчо забезпечує також свободу конкуренції між
підприємцями, захищаючи споживачів від проявів конкуренції і монополізму
в будь-яких сферах підприємницької діяльності.

У ст. 47 ГКУ регламентовано, що держава гарантує всім підприємцям
незалежно від вибраних ними організаційних форм підприємницької
діяльності рівні права та рівні можливості для залучення і використання
матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та
інших ресурсів.

Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими ресурсами, що
централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання
підприємцем поставок, робіт чи послуг для державних потреб.

Майнові гарантії передбачають недоторканність майна і забезпечення
захисту права власності підприємця. Вилучення державою у підприємця його
основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ними майна
забороняється, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами
України.

Збитки, що завдані підприємцеві внаслідок порушення громадянами,
юридичними особами і державними органами його майнових прав, які
захищаються законом, відшкодовуються йому згідно з чинним
законодавством.

Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист майнових прав
підприємця. Вилучення державою або органами місцевого самоврядування у
підприємця основних і оборотних фондів, іншого майна допускається
відповідно до ст. 41 Конституції України на підставах і в порядку,
передбачених законом.

PAGE 180

Збитки, що завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами чи
юридичними особами, органами державної влади чи органами місцевого
самоврядування його майнових прав, відшкодовуються підприємцю відповідно
до ГКУ та законів України.

Підприємець або громадянин, який працює у підприємця за наймом, у
передбачених законом випадках може бути залучений до виконання в робочий
час державних або громадських обов’язків з відшкодуванням йому
відповідних збитків органом, який приймає таке рішення. Спори про
відшкодування збитків вирішуються судом.

З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для
розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених
законом:

• надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно,
необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

• сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення
та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;

• здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій об’єктами
виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або переданням їх
підприємцям у визначеному законом порядку;

• стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння
підприємцями нових видів продукції та послуг;

• подають підприємцям інші види допомоги.

Держава сприяє розвитку малого підприємництва, створює необхідні для
цього умови (ст. 48 ГКУ).

Органи державного управління будують відносини з підприємцями,
використовуючи:

• податкову і фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок
податків і відсотків за державними кредитами; податкових пільг; цін і
правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів
економічних санкцій;

• державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг,
соціальні, екологічні й інші норми і нормативи;

• науково-технічні, економічні та соціальні, державні та регіональні
програми.

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не
допускається, якщо це не стосується передбачених

PAGE 181

законодавством України прав державних органів із здійснення контролю за
діяльністю підприємців.

Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки
тільки щодо своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі
видання державним або іншим органом акта, що не відповідає його
компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися
до суду або арбітражу із заявою про визнання такого акта недійсним.

Не допускається прийняття державними органами актів, що ставлять у
привілейоване становище суб’єктів підприємницької діяльності однієї з
форм власності щодо суб’єктів підприємницької діяльності інших форм
власності.

Організаційні форми підприємництва

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких передбачених законом
організаційних формах на вибір підприємця.

Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та
ліквідації суб’єктів підприємництва окремих організаційних форм
визначається ГКУ та відповідними законами України.

Щодо громадян та юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є
основною, положення ГКУ поширюються на ту частину їх діяльності, яка за
характером є підприємницькою (ст. 45 ГКУ).

Право найму працівників і соціальні гарантії щодо використання їх праці

Підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання
їх праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди)
підприємець зобов’язаний забезпечити належні й безпечні умови праці,
оплату праці не нижче визначеної законом та її своєчасне одержання
працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й
медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до
законодавства України (ст. 46 ГКУ).

Відповідальність суб’єктів підприємництва

У ст. 49 ГКУ встановлено зобов’язання підприємців не заподіювати шкоди
довкіллю, не порушувати права та законні інтереси громадян і їх
об’єднань, інших суб’єктів господарювання, установ, організацій, права
місцевого самоврядування і держави.

PAGE 182

За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену
законом відповідальність.

Діяльність іноземних підприємців в Україні

Особливості здійснення підприємницької діяльності на території України,
на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні
іноземними юридичними особами й громадянами визначаються ГКУ та
відповідними законами України.

Якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано
Верховною Радою України, встановлюються інші правила щодо
підприємництва, ніж ті, що передбачені законодавством України,
застосовуються правила міжнародного договору. Правила міжнародних
договорів України, чинних на момент прийняття Конституції України,
застосовуються відповідно до Конституції України в порядку, визначеному
цими міжнародними договорами (ст. 50 ГКУ).

Припинення підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність припиняється в таких випадках:

• з власної ініціативи підприємця;

• у разі закінчення строку дії ліцензії;

• у разі припинення існування підприємця;

• на підставі рішення суду у випадках, встановлених ГКУ та відповідними
законами України.

Порядок припинення діяльності підприємця встановлюється законом
відповідно до вимог ст. 51 ГКУ.

Контрольні питання

1. Що таке підприємництво?

2. Державні гарантії прав підприємців.

3. Наведіть визначення поняття “підприємницька діяльність”.

4. На яких принципах ґрунтується підприємницька діяльність?

Глава 10. Некомерційна господарська діяльність

Некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська
діяльність суб’єктів господарювання, спрямована

PAGE 183

на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети
одержання прибутку.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами
господарювання державного або комунального сектору економіки в галузях
(видах діяльності), де відповідно до ст. 12 ГКУ забороняється
підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи
органу місцевого самоврядування. Некомер-ційна господарська діяльність
може здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким
здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється
законом.

Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи
державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи
(ст. 52 ГКУ).

Організаційні форми здійснення некомерційної господарської діяльності

Відповідно до ст. 53 ГКУ некомерційна господарська діяльність може
здійснюватися суб’єктами господарювання на основі права власності або
права оперативного управління в організаційних формах, які визначаються
власником або відповідним органом управління чи органом місцевого
самоврядування з урахуванням вимог ГКУ та відповідних законів України.

Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та
ліквідації суб’єктів господарювання окремих організаційних форм
некомерційної господарської діяльності визначається ГКУ та відповідними
законами України.

Якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи,
зареєстрованої як суб’єкт некомерційного господарювання, набирає
характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення
ГКУ та законів України, що регулюють підприємництво.

Правове регулювання некомерційної господарської діяльності

На суб’єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську
діяльність, поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської
діяльності з урахуванням особливостей її здійснення різними суб’єктами
господарювання, які визначаються ГКУ та відповідними законодавчими
актами України.

PAGE 184

При укладенні трудового договору (контракту, угоди) суб’єкт
господарювання, що здійснює некомерційну господарську діяльність,
зобов’язаний забезпечити належні й безпечні умови праці, її оплату не
нижче визначеного законом мінімального розміру, а також інші передбачені
законом соціальні гарантії.

Контрольні питання

1. Що таке некомерційне господарювання?

2. Якими нормативними актами регулюється некомерційна господарська
діяльність?

3. Мета некомерційного господарювання.

4. Відмінність комерційної господарської діяльності (підприємництва) від
некомерційної.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ І

СУБ’ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 11. Загальні засади, поняття і види суб’єктів господарювання

11.1. Поняття суб’єкта господарювання

Суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин,
які здійснюють господарську діяльність, реалі-зуючи господарську
компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають
відокремлене майно і відповідальні за своїми зобов’язаннями в межах
цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

До суб’єктів господарювання належать:

• господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до
Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства,
створені відповідно до ГКУ, а також інші юридичні особи, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані у встановленому законом
порядку;

• громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як
підприємці;

• філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських
організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення
господарської діяльності.

Суб’єкти господарювання реалізують власну господарську компетенцію на
основі прав власності, господарського відання, оперативного управління
та оперативно-господарського використання майна відповідно до визначення
цієї компетенції ГКУ та відповідними законами України.

Суб’єктами господарювання є господарські організації, які діють на
основі прав власності, господарського відання чи опера

PAGE 186

тивного управління, мають статус юридичної особи, що визначається
цивільним законодавством та ГКУ.

Суб’єкти господарювання — відокремлені підрозділи (структурні одиниці)
господарських організацій — можуть діяти лише на основі права
оперативно-господарського використання майна без статусу юридичної
особи. Зазначені умови регламентуються ст. 55

ГКУ.

Суб’єкти господарювання зарубіжних країн

У зарубіжних країнах носіями юридичних прав і обов’язків можуть бути
окремі громадяни, іноземні особи без громадянства (фізичні особи),
об’єднання фізичних та юридичних осіб, а також державні підприємства та
органи. У зарубіжній юридичній науці майнова правосуб’єктність
розкривається через поняття права та дієздатності фізичних осіб, а
особи, що об’єднали свої капітали, визначаються, як правило, поняттям
юридичної особи. У господарському законодавстві зарубіжних країн
юридичні особи розглядаються як конкретні види суб’єктів господарювання.
Порядок надання суб’єктам господарської діяльності правосуб’єкт-ності
залежить від вимог національного законодавства певної країни та її
місцезнаходження. Загальними умовами для визнання учасників
господарської діяльності суб’єктами права є визначення найменування, під
яким підприємець повинен вступати в господарські правовідносини, і
державна реєстрація підприємства. До обов’язкових зобов’язань можна
також зарахувати обов’язок суб’єктів господарювання вести бухгалтерські
книги та складати в зазначені строки балансові звіти за результатами
своєї господарської діяльності. У більшості зарубіжних країн цей
обов’язок закріплений за всіма суб’єктами господарської діяльності й
розглядається як важливий захід контролю над ними з боку державних
органів.

У законодавстві країн з розвиненою економікою багато уваги приділяється
реєстрації суб’єктів господарювання. Зазвичай реєстрація здійснюється у
спеціальному реєстрі з визначенням характеристик суб’єкта, що
реєструється, за якими можна отримати повну інформацію про нього. Так,
згідно з німецьким Торговельним кодексом та Комерційним кодексом Франції
при реєстрації насамперед подається інвентарна відомість, де фіксується
сукупний обсяг установчого капіталу у грошовій та натуральній фор

PAGE 187

мах [38]. Порядок реєстрації, форма реєстру та можливість отримання
зазначеної в цій відомості інформації мають публічний характер.
Реєстрація повинна бути здійснена у відповідні строки, які чітко
визначаються законодавством країни.

Господарські товариства як суб’єкти господарювання можуть здійснювати
свою діяльність за різними організаційно-правовими формами, а саме
повні, командитні та акціонерні товариства, акціонерні товариства та
товариства з обмеженою відповідальністю.

У країнах Західної Європи до об’єднання осіб належать товариства, що
засновані на особистій участі його членів (повне товариство), для участі
в яких достатньо внести лише певну частку в майно акціонерного
товариства. Визначено також, що товариства класифікуються за ознакою
майнової відповідальності товариства і поділяються на три групи [36].

До першої групи належать товариства, члени яких відповідають за боргами
товариства в повному обсязі, усім своїм особистим майном.

У другу групу входять товариства, одна частина членів яких несе повну
відповідальність за зобов’язаннями товариства, а друга відповідає лише в
розмірі вкладів, зроблених ними до капіталів товариства (командитні та
негласні товариства).

До третьої групи зараховують товариства, члени яких відповідають лише
розміром своїх вкладів у капіталі товариства, тобто не ризикують усім
своїм особистим майном (акціонерні товариства).

У країнах Західної Європи вирізняються державні підприємства, у Великій
Британії — публічні корпорації, у США — державні корпорації або
агентства, у Німеччині та Франції — публічні підприємства та публічні
установи [32].

За правовим становищем державні підприємства у Великій Британії, Франції
та ФРН поділяються на три організаційно-правові форми [29]:

• підприємства, капітали яких організовано у формі торговельних
товариств, діють згідно із законодавством про торговельні товариства і,
як правило, це акціонерні товариства та товариства з обмеженою
відповідальністю;

• підприємства, капітали яких не підлягають розподілу на акції чи паї,
діють згідно з нормативними актами, виданими для діяльності конкретних
підприємств;

• казенні товариства, не наділені господарською самостійністю.

PAGE 188

У країнах Західної Європи до державних належать підприємства з високим
рівнем ризику і невисоким рівнем прибутку. У США корпорації
класифікуються за основними видами:

• утворені для отримання прибутку;

• утворені не з метою отримання прибутку;

• публічні.

До корпорацій, що утворені для отримання прибутку, належать
підприємницькі, залізничні, транспортні та банківські, які діють згідно
із законом про підприємницькі корпорації штату Нью-Йорк 1963 р.

Корпорації, що не мають на меті отримання прибутку, діють згідно із
законом про непідприємницькі корпорації 1970 р.

Публічними вважаються муніципальні корпорації, окружні й такі, що
утворені з метою задоволення інтересів суспільства, і їх правове
становище визначається характером діяльності.

Об’єднання підприємств класифікуються за способами правового закріплення
відносин у межах певної групи. У ФРН згідно із законом про акціонерні
товариства 1965 р. вони поділяються на три типи.

До першого типу належать об’єднання, в яких одне підприємство стосовно
інших є головним, тобто впливає на залежні підприємства, які юридично
самостійні.

До другого типу зараховують об’єднання підприємств з такими характерними
ознаками:

• конкретному підприємству (головному) товариства належать усі акції
інших підприємств (залежних);

• залежні підприємства юридично самостійні;

• головне та залежні підприємства розташовані на території ФРН;

• факт вступу залежного підприємства до складу головного фіксується в
торговому реєстрі;

• рішення про вступ залежного підприємства до складу головного набирає
силу після схвалення його зборами членів головного товариства, і це
рішення повинно бути прийнято більшістю акціонерів.

Третій тип об’єднань становить групу підприємств, заснованих на
підприємницьких договорах.

Акціонерним правом ФРН передбачено кілька видів підприємницьких
договорів, визначених законом про акціонерні товариства 1965 р.

PAGE 189

Правове становище акціонерних товариств та їх об’єднань тісно пов’язано
з правосуб’єктністю їх філіалів. І можливість утворення філіалів
становить важливий елемент з позицій права. На правовий статус філіалу
впливають такі чинники:

• порядок формування статутного капіталу;

• мета утворення;

• спосіб відносин між материнською компанією (засновником) та філіалом.

У Франції філіали утворюються трьома способами [41]:

• на базі підприємств (підрозділів) материнських компаній;

• приєднанням діючого самостійного підприємства до материнської компанії
шляхом придбання контрольного пакета акцій;

• утворенням нового підприємства, діяльність якого відрізняється від
діяльності материнської компанії.

У Франції існують такі форми філіалів:

• формальний, засновником якого є лише одна материнська компанія, що
прагне не допустити участі в капіталі інших акціонерів з метою
забезпечення максимального контролю над філіалом;

• асоціація, що утворюється з метою спільної розробки, виробництва та
збуту партнерами на паритетній основі за відповідними угодами;

• фінансовий, що утворюється для фінансування особливо великих та
ризикованих щодо фінансування проектів, в яких беруть участь кілька
материнських компаній.

11.2. Загальні умови створення

і державної реєстрації суб’єктів господарювання

Суб’єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника
(власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у спеціально
передбачених законодавством випадках також за рішенням інших органів,
організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття,
приєднання, виокремлення, поділу, перетворення) діючого (діючих)
суб’єкта (суб’єктів) господарювання з додержанням вимог законодавства.

Суб’єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу
(виокремлення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням
антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного
законодавства України.

PAGE 190

Створення суб’єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог
антимонопольно-конкурентного законодавства (ст. 56 ГКУ).

Установчі документи суб’єкта господарювання

Установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його
утворення або засновницький договір, а в передбачених законом випадках —
статут (положення) суб’єкта господарювання.

В установчих документах повинні зазначатись найменування та
місцезнаходження суб’єкта господарювання, мета і предмет господарської
діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок
прийняття ними рішень, а також порядок формування майна, розподілу
прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше
не передбачено законом.

У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити суб’єкт
господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його
утворення, умови передання йому свого майна, порядок розподілу прибутків
і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в
ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші
передбачені законом умови діяльності суб’єкта господарювання, а також
порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Статут суб’єкта господарювання повинен містити відомості про його
найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і
порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу
прибутків і збитків, відомості про органи управління і контролю, їх
компетенцію, умови реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання,
а також інші передбачені законодавством відомості, пов’язані з
особливостями організаційної форми суб’єкта господарювання. Статут може
містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Статутом (положенням) визначається господарська компетенція органів
державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб’єктів у
випадках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб’єкта
господарювання чи його представниками, органами або іншими суб’єктами
відповідно до закону (ст. 57

ГКУ).

PAGE 191

Державна реєстрація суб’єкта господарювання

Відповідно до ст. 4 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних
осіб та фізичних осіб — підприємців” державна реєстрація юридичних осіб
та фізичних осіб — підприємців — це засвідчення факту створення або
припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення
фізичної особи статусу підприємця, а також вчинення інших передбачених
законом реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного
державного реєстру1.

Порядок державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб —
підприємців такий:

• перевірка комплектності документів, які подаються державному
реєстратору, і повноти відомостей, вказаних у реєстраційній картці;

• перевірка документів, які подаються державному реєстратору, на
відсутність підстав для відмови у державній реєстрації;

• внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу — підприємця
до Єдиного державного реєстру;

• оформлення і видача свідоцтва про державну реєстрацію, а також виписки
з Єдиного державного реєстру.

Зміни до установчих документів юридичної особи, а також прізвища та/або
імені та/або по батькові (далі — імені) або місця проживання фізичної
особи — підприємця підлягають обов’язковій державній реєстрації шляхом
внесення відповідних змін до записів Єдиного державного реєстру у
встановленому законом порядку.

Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній
реєстрації.

Представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають
акредитації на території України в установленому законом порядку.

Суб’єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків,
встановлених ГКУ.

1 Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів
державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною
інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців з Єдиного
державного реєстру (ст. 16 Закону України “Про державну реєстрацію
юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців”)

PAGE 192

Державна реєстрація суб’єктів господарювання здійснюється у виконавчому
комітеті міської, районної в місті ради або в районній державній
адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб’єкта, якщо
інше не передбачено законом. Відповідно до ст. 29 Закону України “Про
державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців” з
метою здійснення державної реєстрації змін до установчих документів
юридичної особи засновники (учасники) або уповноважений ними орган чи
особа повинні подати реєстратору особисто (або надіслати рекомендованим
листом з описом вкладення) такі документи:

• заповнену реєстраційну картку на здійснення державної реєстрації змін
до установчих документів юридичної особи;

• нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) юридичної
особи або уповноваженого ними органу, яким затверджено зміни до
установчих документів;

• оригінал установчих документів юридичної особи з відміткою про їх
державну реєстрацію;

• два примірники змін до установчих документів юридичної особи та два
примірники установчих документів у новій редакції або два примірники
установчих документів у новій редакції;

• документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за здійснення
державної реєстрації змін до установчих документів. У разі внесення до
статуту змін, пов’язаних зі зменшенням

статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи,
крім зазначених документів додатково подається документ, що підтверджує
внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі
масової інформації відповідного повідомлення.

У разі внесення до установчих документів змін, пов’язаних зі зміною
складу засновників (учасників) юридичної особи, крім зазначених
документів додатково подається або копія рішення про вихід юридичної
особи зі складу засновників (учасників), завірена в установленому
порядку, або нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід
зі складу засновників (учасників), або нотаріально посвідчений документ
про передання права засновника (учасника) іншій особі, або рішення
уповноваженого органу юридичної особи про примусове виключення
засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) юридичної особи,

PAGE 193

якщо це передбачено законом або установчими документами юридичної
особи.

У разі внесення до установчих документів змін, пов’язаних зі зміною
складу засновників (учасників) юридичної особи на підставі факту смерті
фізичної особи — засновника (учасника) та відмови інших засновників
(учасників) у прийнятті спадкоємця (спадкоємців) померлого до складу
засновників, крім зазначених документів додатково подається нотаріально
посвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи або відповідна
довідка органу реєстрації актів громадянського стану чи судове рішення
про оголошення громадянина померлим.

У разі внесення до установчих документів змін, пов’язаних зі зміною
найменування або місцезнаходження юридичної особи, крім зазначених
документів додатково подається свідоцтво про державну реєстрацію
юридичної особи.

У разі внесення до установчих документів змін, пов’язаних зі зміною мети
діяльності установи, крім зазначених документів додатково подається
копія відповідного судового рішення.

Державному реєстратору забороняється вимагати від юридичної особи
документи для здійснення державної реєстрації змін до установчих
документів, якщо вони не передбачені законом.

Якщо документи для здійснення державної реєстрації змін до установчих
документів юридичної особи подаються засновником (учасником) юридичної
особи або особою, уповноваженою засновниками (учасниками), особисто, то
державному реєстратору додатково подаються паспорт і документ, що
засвідчує його (її) повноваження.

Документи для здійснення державної реєстрації змін до установчих
документів юридичної особи приймаються за описом, копія якого в день
надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом)
засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженій ними особі з
відміткою про дату надходження документів.

Дата надходження документів для державної реєстрації змін до установчих
документів юридичної особи вноситься до журналу обліку реєстраційних
дій.

Про залишення документів, поданих для державної реєстрації змін до
установчих документів юридичної особи, без розгляду засновникам
(учасникам) юридичної особи або уповноваженій

PAGE 194

ними особі не пізніше наступного робочого дня з дати їх надходження
державним реєстратором видаються (надсилається рекомендованим листом з
описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав
залишення документів без розгляду та документи, що подавалися для
державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи,
відповідно до опису.

Залишення документів, які подавалися для державної реєстрації змін до
установчих документів юридичної особи, без розгляду не перешкоджає
засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженій ними особі
повторному зверненню до державного реєстратора в загальному порядку
після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів
без розгляду.

Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які
подані для державної реєстрації змін до установчих документів юридичної
особи, у таких випадках:

• якщо документи подані за неналежним місцем здійснення державної
реєстрації;

• документи не відповідають встановленим вимогам;

• документи подані не в повному обсязі;

• документи подані з порушенням законодавчо встановленого строку.

Державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи
здійснюється за процедурами, передбаченими законодавством для державної
реєстрації юридичної особи.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати здіснення
державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи
повинен видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення)
засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженому ними органу
один примірник оригіналу установчих документів у новій редакції, один
примірник оригіналу установчих документів у старій редакції з відмітками
державного реєстратора про державну реєстрацію змін до установчих
документів і передати відповідним органам статистики, державної
податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального
страхування повідомлення про державну реєстрацію змін до установчих
документів юридичної особи із зазначенням номера та дати внесення
відповідного запису до Єдиного державного реєстру й відомості з
реєстраційної картки на здійснення

PAGE 195

державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи.

У разі здійснення державної реєстрації змін до установчих документів,
пов’язаних зі зміною найменування або місцезнаходження юридичної особи,
державний реєстратор крім передбачених документів додатково повинен
видати (надіслати рекомендованим листом) засновникам (учасникам)
юридичної особи або уповноваженому ними органу нове свідоцтво про
державну реєстрацію юридичної особи та свідоцтво, яке було замінено, з
відміткою про видачу нового свідоцтва.

При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації відкритих
акціонерних товариств повинен бути поданий також звіт про наслідки
підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та
фондового ринку.

Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого
зразка, що є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про
присвоєння ідентифікаційного номера громадянина — платника податків та
інших обов’язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за
державну реєстрацію.

Власник (засновник) або уповноважені ним органи відповідальні за
невідповідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що
подаються для реєстрації.

Особливості створення суб’єктів господарювання за Цивільним і
Господарським кодексами України наведено в табл. 1.

Таблиця 1

Створені суб’єкти господарювання

відповідно до Цивільного кодексу України (ЦКУ) відповідно до
Господарського кодексу України

Відповідно до ст. 89 ЦКУ юридична особа підлягає державній реєстрації в
порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до
державного реєстру, відкритого до загального ознайомлення. Відповідно до
ст. 58 ГКУ державна реєстрація суб’єктів господарювання здійснюється у
виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній
державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання
суб’єкта, якщо інше не передбачено законом.

PAGE 196

Закінчення табл. 1

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або
невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови
в державній реєстрації юридичної особи.

Відмова в державній реєстрації з інших мотивів забороняється.

Відмова в державній реєстрації, а також зволікання з нею можуть бути
оскаржені до суду.

До Єдиного державного реєстру вносяться відомості про
організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місце
знаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи,
а також інші відомості, встановлені законом

Державна реєстрація суб’єктів госпо-дарювайня здійснюється у строк не
пізніше десяти днів з дня подання зазначених документів. Реєструючий
орган зобов’язаний протягом цього строку видати суб’єкту господарювання
свідоцтво про його державну реєстрацію.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта господарювання та копія
документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної
податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в установах
банків.

Відомості про державну реєстрацію суб’єкта господарювання включаються до
Єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Порушення встановленого законом порядку створення суб’єкта
господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам
законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою
для відмови в державній реєстрації суб’єкта господарювання. Відмова в
реєстрації суб’єкта господарювання з інших мотивів забороняється.

Відмову в державній реєстрації суб’єкта господарювання може бути
оскаржено в судовому порядку.

Діяльність незареєстрованого суб’єкта господарювання, який підлягає
державній реєстрації, забороняється. Одержані таким суб’єктом доходи
стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку

Перереєстрація суб’єкта господарювання здійснюється в разі зміни форми
власності, на якій засновано суб’єкт, або організаційної форми
господарювання чи найменування суб’єкта господарювання і здійснюється в
порядку, встановленому для його реєстрації.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб’єкта господарювання
здійснюється за його особистою заявою, а також

PAGE 197

на підставі рішення суду в разі визнання установчих документів
недійсними або такими, що суперечать законодавству, або здійснення
діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших
передбачених законом випадках.

Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є
підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб’єкта
господарювання.

Законодавством України можуть передбачатися спеціальні правила державної
реєстрації окремих організаційних форм господарювання.

Суб’єкти господарювання господарські організації — юридичні особи,
створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні
та інші підприємства, створені відповідно до ГКУ, а також інші юридичні
особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в
установленому законом порядку, мають право відкривати філії
(відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття
вказаних підрозділів, як зазначалося, не потребує їх реєстрації. Суб’єкт
господарювання лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган шляхом
внесення додаткової інформації у свою реєстраційну картку.

11.3. Припинення діяльності суб’єкта господарювання

Порядок припинення діяльності суб’єкта господарювання регламентується
відповідними нормами законодавства (табл. 2).

Таблиця 2

Припинення діяльності суб’єкта господарювання відповідно до
Господарського кодексу України Припинення юридичної особи відповідно до
Цивільного кодексу України

Відповідно до ст. 59 ГКУ припинення діяльності суб’єкта господарювання
здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу,
виокремлення, перетворення) або ліквідації за рішенням власника
(власників) чи уповноважених ним (ними) органів, а також інших осіб —
засновників суб’єкта господарювання чи їх пра- Відповідно до ст. 104 ЦКУ
юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна,
прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам у
результаті злиття, приєднання, поділу, виокремлення, перетворення або
ліквідації.

Юридична особа є такою, що припинилась, з дня внесення її до Єди-

PAGE 198

Продовження табл. 2

вонаступників, а в передбачених законодавством випадках — за рішенням
суду.

У разі злиття суб’єктів господарювання всі майнові права та обов’язки
кожного з них переходять до суб’єкта господарювання, утвореного
внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох суб’єктів господарювання до іншого
суб’єкта господарювання до останнього переходять усі майнові права та
обов’язки приєднаних суб’єктів господарювання.

У разі поділу суб’єкта господарювання всі його майнові права і обов’язки
переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до
кожного з нових суб’єктів господарювання, утворених внаслідок поділу.

У разі виокремлення одного або кількох нових суб’єктів господарювання до
кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних
частках майнові права і обов’язки реорганізованого суб’єкта.

У разі перетворення одного суб’єкта господарювання на інший до
новоутвореного суб’єкта господарювання переходять усі майнові права і
обов’язки попереднього суб’єкта господарювання.

Суб’єкт господарювання ліквідується:

• з ініціативи осіб;

• у зв’язку із спливом строку, на який він створювався, або в разі
досягнення мети його створення;

• у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків,
передбачених законом;

• у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених
законом.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб’єкта господарюного
державного реєстру запису про її припинення.

Порядок припинення юридичної особи у процесі відновлення її
платоспроможності або банкрутства встановлюється законом. У ст. 106 ЦКУ
регламентовано, що злиття, приєднання, поділ, виокремлення та
перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або
органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а
в передбачених законом випадках — за рішенням суду або відповідних
органів державної влади.

Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів
державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або
приєднання.

Відповідно ст. 107 ЦКУ кредитор юридичної особи, що припиняється, може
вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов’язання.
Після спливу строку для пред’явлення вимог кредиторами та задоволення чи
відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає
передавальний акт (у разі злиття, приєднання чи перетворення) або
розподільчий баланс (у разі поділу), які повинні містити положення про
правонаступ-ництво щодо всіх зобов’язань юридичної особи, що
припиняються, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи
зобов’язання, які оспорюються сторонами.

Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками
юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення.
Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподільчого
балансу передаються до органу, який здійснює державну реєст

PAGE 199

Закінчення табл. 2

вання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з
державного реєстру. Суб’єкт господарювання вважається ліквідованим з дня
внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності.
Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу
відповідно до вимог ГКУ рацію, за місцем державної реєстрації юридичної
особи, що припиняється, а також до органу, який здійснює державну
реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи
правонаступника.

Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно
визначити правонаступника щодо конкретних обов’язків юридичної особи, що
припинилася, неможливо, юридичні особи — правонаступники несуть
солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що
припинилася. У ст. 108 ЦК передбачається перетворення юридичної особи як
зміна її організаційно-правової форми і в результаті цього перетворення
до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов’язки
попередньої юридичної особи

Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або
припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню
реєструючим органом у спеціальному додатку до газети “Урядовий кур’єр”
або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу
місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарювання
протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб’єкта господарювання
(ст. 59 ГКУ).

11.4. Загальний порядок ліквідації суб’єкта господарювання

Ліквідація суб’єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією,
яку створює власник (власники) майна суб’єкта господарювання чи його
(їх) представники (органи) або інший визначений законом орган, якщо
інший порядок її утворення не передбачений ГКУ. Ліквідувати суб’єкт
господарювання може також уповноважений на це орган управління суб’єкта,
що ліквідується.

PAGE 200

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб’єкта
господарювання, встановлює порядок і визначає строки здійснення
ліквідації, а також строк для подання претензій кредиторами, що не може
бути менший за два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який здійснює ліквідацію суб’єкта
господарювання, вміщує у друкованих органах повідомлення про його
ліквідацію та про порядок і строки подання кредиторами претензій, а
явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально в письмовій формі у
встановлені ГКУ чи спеціальним законом строки.

Водночас ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення
дебіторської заборгованості суб’єкта господарювання, який ліквідується,
і виявлення вимог кредиторів з письмовим повідомленням кожного з них про
ліквідацію суб’єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб’єкта господарювання, що
ліквідується, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс
і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію.
Достовірність і повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у
встановленому законодавством порядку.

Порядок розрахунків з кредиторами при ліквідації суб’єкта господарювання

Претензії кредиторів до суб’єкта господарювання, що ліквідується,
задовольняються з майна цього суб’єкта, якщо інше не передбачено ГКУ та
законами України.

Черговість і порядок задоволення вимог кредиторів встановлюються
відповідно до закону.

Претензії, що не задоволені через відсутність майна суб’єкта
господарювання, претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо
їх заявники в місячний строк після одержання повідомлення про повне або
часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним
позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду
кредиторові відмовлено, вважаються погашеними.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів,
використовується за вказівкою власника.

PAGE 201

Глава 12. Підприємство: поняття,

види і організаційні форми

12.1. Підприємство як організаційна форма господарювання

Підприємство — це самостійний суб’єкт господарювання, створений
компетентним органом державної влади або органом місцевого
самоврядування чи іншими суб’єктами для задоволення суспільних та
особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої,
науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в
порядку, передбаченому ГКУ та відповідними законами України.

Підприємства можуть створюватись з метою здійснення як підприємництва,
так і некомерційної господарської діяльності.

Якщо законом не встановлено інше, підприємство діє на основі статуту.

Підприємство є юридичною особою, що має відокремлене майно, самостійний
баланс, рахунки в установах банків, печатку з власним найменуванням та
ідентифікаційним кодом.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб (ст. 62 ГКУ).

Підприємства в Україні здійснюють діяльність відповідно до вимог ст.
62—71 ГКУ, якщо інше щодо підприємств окремих видів не передбачено ГКУ
відповідними законами України.

Якщо чинним міжнародним договором України, згоду на обов’язковість якого
надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що
передбачені законодавством України про підприємства, то застосовуються
правила міжнародного договору.

12.2. Види і організаційні форми підприємств

Залежно від передбачених законодавством форм власності в Україні можуть
діяти такі види підприємств:

• приватне, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта
господарювання (юридичної особи);

• колективної власності;

• комунальне, що діє на основі комунальної власності територіальної
громади;

PAGE 202

• державне, що діє на основі державної власності;

• засноване на змішаній формі власності (на основі об’єднання майна
різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші передбачені законом види підприємств.

Так, якщо у статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить
щонайменше 10 %, воно визнається підприємством з іноземними
інвестиціями. Підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція
становить 100 %, вважається іноземним.

Залежно від способу утворення (заснування) і формування статутного фонду
в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє
необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд,
що не поділяється на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи,
безпосередньо або через керівника, якого призначає, керує підприємством
і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує
питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є
підприємства державні, комунальні, засновані на власності об’єднання
громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше
засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі
об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності
засновників (учасників), їх спільного управління справами, корпоративних
прав, у тому числі через органи, які вони створюють, участі засновників
(учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними
є підприємства кооперативні, створені у формі господарського товариства,
а також інші, у тому числі засновані на приватній власності двох або
більше осіб.

Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств
встановлюються ГКУ, іншими законодавчими актами України.

Підприємства залежно від чисельності працівників і річного обсягу
валового доходу від реалізації продукції поділяються на малі, середні та
великі.

PAGE 203

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких
середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік не
перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації
продукції (робіт, послуг) за цей самий період не перевищує суми,
еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом
Національного банку України щодо гривні.

Великими визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність
працівників за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг
валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей самий
період перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за
середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства вважаються середніми.

Якщо підприємство залежить від іншого підприємства, воно визнається
дочірнім.

Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть
встановлюватись особливості господарювання (ст. 63 ГКУ).

12.3. Організаційна структура та управління підприємством

Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів
(виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій
тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління
(управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

Функції, права та обов’язки структурних підрозділів підприємства
визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку,
визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами.

Підприємство самостійно визначає власну організаційну структуру,
чисельність працівників і штатний розпис.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та
інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких
підрозділів з відповідними органами місцевого самоврядування в
установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не
мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них,
затвердженого під

PAGE 204

приємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків
відповідно до закону.

Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів
підприємств, що розміщуються за її межами, регулюється ГКУ та
відповідними законами України.

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих
документів на основі поєднання прав власника щодо господарського
використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.

Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо
або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи
інших установчих документів.

Для управління господарською діяльністю підприємства власник (власники)
або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства.

У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір
(контракт), де визначаються строк його найму, права, обов’язки і
відповідальність, умови матеріального забезпечення, звільнення з посади
та інші умови найму за погодженням сторін.

Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства,
представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого
самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та
громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання
діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими
документами.

Керівник підприємства може бути звільнений з посади достроково на
підставах, передбачених договором (контрактом), відповідно до закону.

На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником
або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим
ним органом повинен укладатися колективний договір, що регулює
виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з
адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення
колективних договорів визначаються законодавством про колективні
договори.

Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю
працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору
(контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини
працівника з підприємством. Повноваження

PAGE 205

трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством
встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до
вимог ГКУ, законодавства про окремі види підприємств і закону про
трудові колективи.

Рішення із соціально-економічних питань щодо діяльності підприємства
виробляються і приймаються його органами управління за участю трудового
колективу і уповноважених ним органів.

Особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних форм
підприємств) встановлюються ГКУ та законами про такі підприємства (ст.
65 ГКУ).

12.4. Майно підприємства

Майно підприємства становлять виробничі та невиробничі фонди, а також
інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі
підприємства.

До джерел формування майна підприємства належать:

• грошові та матеріальні внески засновників;

• доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів
господарської діяльності;

• доходи від цінних паперів;

• кредити банків та інших кредиторів;

• капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

• майно, придбане у інших суб’єктів господарювання, організацій та
громадян у встановленому законодавством порядку;

• інші не заборонені законодавством України джерела. Цілісний майновий
комплекс підприємства визнається нерухомістю і може бути об’єктом
купівлі-продажу та інших угод на умовах та в порядку, визначених ГКУ і
відповідними законами України.

Майнові права підприємства реалізуються в порядку, встановленому ГКУ та
іншими законодавчими актами України.

Природними ресурсами підприємство володіє і користується в установленому
законодавством порядку за плату, а в передбачених законом випадках — на
пільгових умовах.

Підприємство випускає, реалізує та купує цінні папери відповідно до
законодавства України.

Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Вилучення державою у
підприємства майна, яким воно користується,

PAGE 206

здійснюється лише у випадках і порядку, передбачених законом (ст. 66
ГКУ).

12.5. Господарські відносини підприємства з іншими підприємствами,
організаціями

та громадянами і зовнішньоекономічна діяльність підприємства

Відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями,
громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на
основі договорів.

Підприємства вільні вибирати предмет договору, визначати зобов’язання та
інші умови господарських відносин, що не суперечать законодавству
України.

Підприємство має право реалізовувати самостійно всю продукцію, що не
ввійшла до державного замовлення або державного завдання, на території
України і за її межами, якщо інше не передбачено законом.

Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність, яка є
частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами
України й іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими
актами.

Порядок використання коштів підприємства в іноземній валюті визначається
ГКУ та відповідними законами України.

Підприємство, яке здійснює зовнішньоекономічну діяльність, може
відкривати за межами України представництва, філії та виробничі
підрозділи, що утримуються за кошти підприємства (ст. 67, 68 ГКУ).

12.6. Соціальна діяльність підприємства

Питання поліпшення умов праці, життя і здоров’я, гарантії обов’язкового
медичного страхування працівників підприємства та їх сімей, а також інші
питання соціального розвитку вирішуються трудовим колективом за участю
власника або уповноваженого ним органу відповідно до законодавства,
установчих документів підприємства та колективного договору.

Підприємство забезпечує підготовку кваліфікованих робітників та
спеціалістів, їх економічне і професійне навчання як у власних
навчальних закладах, так і в інших закладах освіти за відповідними
угодами. Підприємство надає пільги відповідно до

PAGE 207

закону своїм працівникам, які навчаються без відриву від виробництва.

Пенсіонери та інваліди, які працювали на підприємстві до виходу на
пенсію, нарівні з його працівниками користуються наявними можливостями
медичного обслуговування, забезпечення житлом, путівками в оздоровчі та
профілактичні заклади, іншими передбаченими статутом підприємства
соціальними послугами та пільгами.

Власник, органи управління підприємства зобов’язані забезпечити для всіх
працівників підприємства належні й безпечні умови праці. Підприємство
відповідає в установленому законом порядку за шкоду, завдану здоров’ю та
працездатності його працівників.

Підприємство зобов’язане забезпечувати сприятливі умови праці жінок та
неповнолітніх, надавати їм роботу переважно в денний час; жінок, які
мають малолітніх дітей, а також вагітних жінок переводити на легшу
роботу з нешкідливими умовами праці, надавати їм інші передбачені
законом пільги. Підприємство зі шкідливими умовами праці повинно
створювати окремі цехи, дільниці для надання жінкам, неповнолітнім та
окремим категоріям працівників більш легкої роботи.

Підприємство самостійно встановлює для своїх працівників додаткові
відпустки, скорочений робочий день та інші пільги, а також має право
заохочувати працівників інших підприємств, установ, організацій, які
його обслуговують.

T

O

i

T

Z

O

U

ae

ae

i

?

o

oe

o

u

4

8

ae

o

”

(

‚

?

x

”

@

0@

†

¶

?

¶

?

z

O

i

D

^

z

’

?

ae

LX ? ?

l

$

x

‚

?

:

¬

$

x

t

t

:

¬

o

D

?

L

„

$-

v

?

a”

¬

°

o

oe

D

u

$-

v

x

?

‚

?

?

?

(?

?

a”

#

oe$

o$

%

%

%

,%

f%

n%

a%

i%

.&

)

)

B

B

iC

Oe0

O0

U0

Ue0

e0

1

1

01

D1

t1

¤1

O1

Oe1

?3

i3

??

??

B

B

B

B

B

B

B

B

:B

RB

^B

nB

tB

¶B

?B

iB

oB

C

C

6C

FC

dC

hC

~C

C

¤C

UeC

iC

D

“D

4D

bD

xD

‚D

?D

?D

aD

thD

“E

(E

>E

VE

nE

?E

THE

aE

F

F

–H

’M

BiC

THE

–H

?I

vK

?L

°N

?O

pQ

¦R

$S

:S

?T

OT

&U

>U

EV

°W

Y

”Z

E[

p\

6]

?]

^

A^

B`

u`

tha

’M

–M

AeM

?M

FN

JN

cN

°N

$S

&S

.S

0S

6S

8S

:S

_

 _

¶_

tha

b

b

b

b

b

b

b

1/4j

Ij

m

m

2q

4q

q

Dq

Fq

Hq

Jq

Fr

4tha

b

aec

:d

^d

id

Xe

Ie

?f

?g

Oeg

Bi

Pj

?k

Ek

*l

lo

2q

Hq

Fr

?r

t

ev

°z

ae~

8?

Fr

?r

?y

Iy

‚

?…

?…

?†

?†

??

‘

‘

‘

‘

-‘

‘

“‘

$‘

x?

??

dc

fc

nc

pc

vc

xc

zc

|c

b¦

r¦

|±

?±

(?

*?

2?

4?

😕

>?

@?

xA

A

Ae

Ae

Ae

Ae

Ae

Ae

‚

…

4†

>‡

2?

‰

I‰

>?

O?

??

‘

“‘

TH•

Ae–

?

??

“?

?›

dc

zc

F

.§

a?

D?

?«

?«

-®

?°

Ae±

(?

>?

¶

ae?

0?

I?

2»

‚»

1/4

V1/2

Ae

Ae

¤Ae

0E

?E

aI

(I

I

“I

dI

Ae

Ae

Ae

?E

aE

I

I

-I

“I

B?

H?

OO

UO

aO

aeO

eO

iO

iO

?O

O

O

O

¬Oe

dI

fI

AeI

-?

?

3/4N

OeO

????(?OeO

OO

iO

O

?O

Oe

1/4Oe

cO

 U

DUe

`Y

uess

3/4a

fa

`ae

Ja

`a

6c

Xe

Ze

????(?¬Oe

1/4Oe

?Y

°Y

fa

Ja

La

Ta

Va

\a

^a

`a

ba

Aeae

THae

?i

¦i

~i

?i

’i

O?

?o

?o

xo

|o

Oo

Oo

Ueo

THo

aeo

aeo

eo

Ze

,i

”i

~i

’i

H?

??

O?

^o

Jo

?o

????????o

Oo

eo

oe

®oe

ae/

du

u

?ue

th

dth

?th

Ty

????(?eo

eo

oe

oe

6

J

V

r

?

??????????????????????

?

?

?

?

?

?

?

?????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

0 на цьому підприємстві внаслідок нещасного випадку або професійного
захворювання. У разі смерті працівника підприємства при виконанні ним
службових обов’язків власник, підприємство добровільно чи за рішенням
суду забезпечують сім’ю працівника допомогою відповідно до закону.

Підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно
до закону кількість робочих місць для працевлаштування неповнолітніх,
інвалідів, інших категорій громадян, які потребують соціального захисту.
Відповідальність підприємства за невиконання цієї вимоги встановлюється
законом (ст. 69 ГКУ).

PAGE 208

12.7. Об’єднання підприємств

Підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати
господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності)
на умовах і в порядку, визначених ГКУ та законами України.

За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких
входить управління державними або комунальними підприємствами, можуть
утворюватись об’єднання підприємств на умовах і в порядку, встановлених
ГКУ та відповідними законами України.

Види об’єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги
щодо здійснення ними господарської діяльності визначаються ГКУ, інші
питання їх діяльності регулюються законодавством України (ст. 70 ГКУ).

12.8. Облік і звітність підприємства

Облік і звітність підприємств здійснюються відповідно до
нормативно-правових актів України та вимог ст. 19 ГКУ, зокрема всі
суб’єкти господарювання зобов’язані здійснювати первинний (оперативний)
та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну
інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову
звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності,
інші визначені законом дані.

Передбачені законом відомості підприємство надає органам державної
влади, органам місцевого самоврядування, іншим підприємствам, установам,
організаціям на договірній основі або в порядку, передбаченому
установчими документами підприємства

(ст. 71 ГКУ).

Глава 13. Державні та комунальні унітарні підприємства

13.1. Державні унітарні підприємства

Правова регламентація діяльності державних та комунальних унітарних
підприємств міститься у ст. 73—78 ГКУ.

Державне унітарне підприємство — це організація, утворена компетентним
органом державної влади в розпорядчому порядку

PAGE 209

на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без
поділу її на частки, що входить до сфери його управління.

Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є
представником власника і виконує його функції в межах, визначених ГКУ та
законодавчими актами України.

Майно державного унітарного підприємства перебуває в державній власності
й закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання
чи оперативного управління.

Згідно зі ст. 73 ГКУ обов’язкова норма полягає в тому, що найменування
державного унітарного підприємства повинно містити слова “державне
підприємство”.

Державне унітарне підприємство не відповідає за зобов’язаннями власника
і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Органом управління державного унітарного підприємства є керівник
підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого
входить підприємство, і підзвітний цьому органові.

Законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного
унітарного підприємства, у тому числі встановлено підвищену
відповідальність керівника за результати діяльності підприємства.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні або казенні
підприємства.

Державне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності,
що діє на основі статуту за принципами підприємництва і відповідає за
наслідки своєї діяльності всім належним йому на праві господарського
відання майном згідно з ГКУ та відповідними законами України.

Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві
господарського відання.

Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється до
реєстрації цього підприємства як суб’єкта господарювання уповноваженим
органом, до сфери управління якого входить це підприємство. Мінімальний
розмір статутного фонду державного комерційного підприємства
встановлюється законом.

Якщо вартість активів державного комерційного підприємства за
результатами його діяльності виявиться меншою, ніж передбачений статутом
підприємства розмір статутного фонду,

PAGE 210

орган, до сфери управління якого входить це підприємство, зобов’язаний
у встановленому законодавством порядку зменшити його статутний фонд, але
не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду.

Держава і орган, до сфери управління якого входить державне комерційне
підприємство, не відповідають за його зобов’язаннями, крім випадків,
передбачених ГКУ та відповідними законами України.

Збитки, що завдані державному комерційному підприємству внаслідок
виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого
самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними,
підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за
рішенням суду.

Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у
передбачених законом випадках та порядку на корпорати-зоване (державне
акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих
підприємств визначаються ГКУ та відповідними законами України.

Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств
регламентовані ст. 75 ГКУ.

Державне комерційне підприємство зобов’язане приймати та виконувати
доведені до нього в установленому законодавством порядку державні
замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні
виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного та
соціального розвитку й виборі контрагентів.

Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати
належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків,
передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об’єкти,
що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові
комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне
підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери
управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

Кошти, одержані від продажу майнових об’єктів, що належать до основних
фондів державного комерційного підприємства, спрямовуються на
інвестування виробничої діяльності цього підприємства.

PAGE 211

Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також
прискорена амортизація основних фондів державного комерційного
підприємства можуть здійснюватися лише за згодою органу, до сфери
управління якого входить це підприємство.

Державні комерційні підприємства за рахунок прибутку (доходу) утворюють
такі спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат,
пов’язаних з їх діяльністю:

• амортизаційний;

• розвитку виробництва;

• споживання (оплати праці);

• резервний;

• інші, передбачені статутом підприємства.

Порядок визначення нормативів відрахувань до цільових фондів державних
комерційних підприємств, їх граничні розміри, порядок формування і
використання встановлюються законами України.

У разі зміни керівника державного комерційного підприємства обов’язково
здійснюється ревізія фінансово-господарської діяльності підприємства в
порядку, передбаченому законом. Інші особливості господарської та
соціальної діяльності державних комерційних підприємств визначаються
законом.

Казенним є підприємство, що створюється в таких галузях народного
господарства:

• де згідно із законом можуть здійснювати господарську діяльність лише
державні підприємства;

• основним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава;

• за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція
товаровиробників чи споживачів;

• переважає (понад 50 %) виробництво суспільно необхідної продукції
(робіт, послуг), яке за умовами і характером потреб, що ним
задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

• де приватизація майнових комплексів державних підприємств заборонена
законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України.
У цьому рішенні визначаються обсяг і характер основної діяльності
підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить
створюване підприємство. Реорганізація і

PAGE 212

ліквідація казенного підприємства здійснюються відповідно до вимог ГКУ
за рішенням органу, у компетенцію якого входить створення такого
підприємства.

Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного
управління в обсязі, зазначеному у статуті підприємства.

Казенне підприємство є юридичною особою, що має відповідні рахунки в
установах державного банку та печатку зі своїм найменуванням.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство,
затверджує його статут, призначає керівника, дає дозвіл на здійснення
господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на
виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Найменування казенного підприємства повинно містити слова “казенне
підприємство”.

Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до
виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції
(робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не
передбачено законом.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює
контроль за використанням та збереженням належного цьому підприємству
майна і має право вилучати у нього майно, яке не використовується або
використовується не за призначенням, а також розпоряджатися ним у межах
своїх повноважень.

Казенне підприємство не має права відчужувати або в інший спосіб
розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних
фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно
входить.

До джерел формування майна казенного підприємства входять:

• державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його
створення;

• кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг)
підприємства;

PAGE 213

• цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;

• кредити банків;

• передбачена статутом частина доходів підприємства, одержаних ним за
результатами господарської діяльності;

• інші не заборонені законом джерела.

Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під
гарантію органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями лише коштами,
що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених
коштів держава в особі органу, до сфери управління якого входить казенне
підприємство, несе повну субси-діарну відповідальність за зобов’язаннями
цього підприємства.

Порядок розподілу та використання прибутку казенного підприємства
визначаються його статутом відповідно до порядку, встановленого
Кабінетом Міністрів України за законом. Інші особливості господарської
та соціальної діяльності казенних підприємств визначаються ГКУ, законом
про державні підприємства та іншими законодавчими актами України.

Форма організації державно-капіталістичних підприємств, при якій їх
капітал не поділяється на акції чи паї

Така система організації є єдиною в Англії, переважає у Франції,
використовується у ФРН.

Серед організаційно-правових форм державно-капіталістичних підприємств
найбільший інтерес становить форма, яку в Англії називають публічною
корпорацією (public corporation), а у ФРН — публічною установою
(offenliche Anstalt). У Франції підприємства, які мають основні ознаки
англійської публічної корпорації, визначаються як публічна установа
(йtablissement publique) або як публічне підприємство (enterprise
publique). У подальшому підприємства цієї групи називатимемо публічними
корпораціями.

В англійській правовій науці було вироблено загальне поняття публічної
корпорації, що зводиться до такого. Публічна корпорація — це правовий
інститут, що виконує функції економічного і соціального характеру від
імені держави, але як незалежного суб’єкта права. Публічна корпорація
відповідальна за свою діяль

PAGE 214

ність перед державою в особі уряду, але водночас має власне майно, а
також правові ознаки комерційного підприємства.

Принципи правової організації французьких державних підприємств, капітал
яких не поділений на акції, в основному збігаються з принципами
організації публічних корпорацій Англії. Тут так само виявляється
прагнення максимально наблизити правовий статус державних підприємств до
статусу приватнокапіталістичних підприємств, наділивши їх водночас
певними публічно-правовими функціями і зробивши підконтрольними державі.

Державні підприємства, так само як і приватні, підлягають звичайному
оподатковуванню і підпорядковуються нормам приватного права. Службовці
державних підприємств (за винятком дуже невеликої кількості керівників)
не є державними службовцями. Усі суперечки, що випливають з
господарських договорів підприємств, розглядаються не адміністративними,
а загальними судами.

Разом з тим, оскільки діяльність державних підприємств не вичерпується
суто господарськими, комерційними завданнями, а виконують і
адміністративні, управлінські функції, що властиві державним органам, то
й суперечки щодо останнього аспекту їх діяльності підсудні не загальним,
а адміністративним судам, і відповідні правовідносини підпорядковуються
нормам не цивільного чи торгового права, а адміністративного.

У ФРН так само багато підприємств державного сектора організовано у
формі не акціонерного товариства чи товариства з обмеженою
відповідальністю, а так званих публічних установ. Форма публічних
установ у ФРН для організації промислових підприємств не
використовується. За таким принципом організовано державні фінансові та
кредитні установи (починаючи з державного банку), підприємства зв’язку,
транспорту і з надання комунальних послуг. Щодо права інститут публічної
установи відрізняється і від англійської публічної корпорації, і від
публічних установ та підприємств Франції. Річ у тім, що публічні
установи у ФРН трактуються як юридичні особи публічного права на
відміну, наприклад, від торговельних товариств. Це має не лише
теоретичне, а й практичне значення. Положення і повноваження таких
підприємств дуже близькі до положення звичайного органу керування.
Наприклад, щодо однієї з найбільших

PAGE 215

публічних установ — Федерального банку — у законі прямо сказано, що
його правове положення — це положення державного відомства.

Відповідно до цього працівники таких державних підприємств вважаються,
за деяким винятком, державними службовцями. Ці підприємства на відміну
від організованих у формі торговельних товариств, а також державних
підприємств, що існують в Англії і Франції, користуються податковими
пільгами. їх правовідносини здебільшого підпорядковуються нормам не
цивільного чи торгового права, а адміністративного права, і відповідно
суперечки розглядаються не загальними, а адміністративними судами. Це,
звичайно, не означає, що застосування норм приватного права тут взагалі
виключається. Наприклад, відмовлення громадянину в наданні послуг, які
надає певне підприємство (наприклад, ощадна каса, залізниця),
трактується як протиправне заподіяння шкоди і дає потерпілому право
подати позов на основі відповідних статей цивільного законодавства.

Економічне значення такого різновиду державно-капіталістичних
підприємств, як казенне незначне. Через це таких підприємств порівняно
мало. Виникнення й існування таких підприємств набагато меншою мірою,
ніж уже розглянуті різновиди, пов’язано з державно-монополістичними
тенденціями. У Франції це переважно порохові заводи, гобеленові
майстерні, пошта, телеграф, телефон, поліграфічні підприємства та деякі
інші. У ФРН у веденні федерації перебувають державна військова
монополія, друкарня федерального уряду та інші, у веденні земель —
пивоварні заводи, підприємства з видобутку солі й торфу, окремі
виноградарські господарства. В Англії це порохові заводи і королівські
доки.

Казенні підприємства не мають ні юридичної, ні господарської, ні
фінансової самостійності. Вони не платять податків; усі їх доходи і
витрати проходять через державний бюджет. І за законом, і фактично вони
входять у систему державного керування й безпосередньо керуються певним
міністерством чи відомством, органом місцевого самоврядування. В обороті
вони діють не від власного імені, а від імені держави чи тієї її
частини, у веденні якої перебувають (земля, громада). Усяке майно,
виділене державою для діяльності таких підприємств, може бути
використане за розпорядженням компетентних органів для будь-яких

PAGE 216

інших цілей, безпосередньо не пов’язаних з діяльністю цих підприємств.

13.2. Комунальні унітарні підприємства

Комунальне унітарне підприємство — це підприємство, що утворюється
компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на
базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його
управління.

Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне
підприємство, є представником власника — відповідної територіальної
громади і виконує його функції в межах, визначених ГКУ та законодавчими
актами України.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває в комунальній
власності й закріплюється за таким підприємством на праві господарського
відання (комунальне комерційне підприємство) або оперативного
(комунальне некомерційне підприємство).

Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом,
до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб’єкта
господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального
унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова
“комунальне підприємство” і вказівку на орган місцевого самоврядування,
до сфери управління якого входить це підприємство.

Комунальне унітарне підприємство не відповідає за зобов’язаннями
власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого
воно входить.

Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що
призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і
підзвітний цьому органові.

Збитки, що завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок
виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого
самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами
добровільно або за рішенням суду.

Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств
визначаються відповідно до вимог, встановлених ГКУ щодо діяльності
державних комерційних або казенних підприємств, а також інших
передбачених законодавством вимог.

PAGE 217

Глава 14. Господарські товариства

14.1. Поняття і види господарських товариств

Порядок створення і діяльності окремих видів господарських товариств
регулюється ст. 79—92 ГКУ, Цивільним кодексом України та іншими законами
України.

У ст. 79 ГКУ наводиться таке визначення: господарськими товариствами
визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені
юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і
участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання
прибутку.

Принципово новим є регламентація в зазначеній статті того, що у
випадках, передбачених ГКУ, господарське товариство може діяти у складі
одного учасника.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб’єкти
господарювання, інші учасники господарських відносин, споживачі,
наділені господарською компетенцією органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, а також громадяни, громадські та інші
організації, які є засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють
щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин
власності, а також громадяни, які не є суб’єктами господарювання.
Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах
суб’єктів господарювання або інших осіб встановлюються ГКУ та
відповідними законами України.

Господарські товариства є юридичними особами.

Як зазначалося, суб’єкти господарювання є юридичними особами, які стали
засновниками або учасниками господарського товариства і водночас
зберігають статус юридичної особи.

Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку
діяльність, якщо інше не передбачено законом.

До господарських товариств належать:

• акціонерні;

• з обмеженою відповідальністю;

• з додатковою відповідальністю;

• повні;

• командитні.

Акціонерним є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений
на певну кількість акцій однакової номінальної

PAGE 218

вартості, і відповідає за зобов’язаннями тільки майном товариства, а
акціонери несуть ризик пов’язаних з діяльністю товариства збитків у
межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що
має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається
установчими документами, і відповідальне за своїми зобов’язаннями тільки
власним майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади,
несуть ризик пов’язаних з діяльністю товариства збитків у межах своїх
вкладів.

1. Товариство з обмеженою відповідальністю (Gesellschaft mit
beschrankter Haftung, sociйtй a responsabilitй limited) — організаційна
форма капіталістичних підприємств, що увібрала властивості і
капіталістичних, і персональних торгових товариств.

Вперше легалізоване в 1892 р. у Німеччині товариство здобуло визнання і
в інших країнах переважно континентальної Європи.

У ФРН діє закон про товариства з обмеженою відповідальністю від 4 липня
1980 р., що набрав чинності з 1 січня 1981 р. У Франції цьому виду
торгового товариства присвячений спеціальний розділ закону про торгові
товариства 1966 року. У Швейцарії ця форма регулюється нормами
Зобов’язального закону (ст. 772-828).

2. Товариство з обмеженою відповідальністю є статутним торговим
товариством. Статут, що потребує нотаріально засвідченої форми, повинен
бути підписаний усіма майбутніми учасниками товариства. Зазвичай
потрібна наявність не менше двох засновників. У ФРН законом 1981 року
легалізовано можливість створення товариства однією особою.
Правомірність товариств, усі паї яких у результаті централізації
капіталу в межах об’єднання зосереджувалися в руках одного учасника,
давно визнавалася судовою податковою практикою капіталістичних країн.
Однак вперше визнано можливість заснування товариства з обмеженою
відповідальністю однією особою, що підписує статут і подає його для
реєстрації. До обов’язкових реквізитів статуту належать дані про фірмове
найменування і місцезнаходження товариства, предмет діяльності, розміри
пайового капіталу і розмір кожного паю.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство,
статутний фонд якого поділений на частки визначе

PAGE 219

них установчими документами розмірів і яке відповідальне за своїми
зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники
цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у
визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до внеску
кожного з учасників.

Повним є господарське товариство, усі учасники якого відповідно до
укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від
імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за
зобов’язаннями товариства всім своїм майном.

1. Повне товариство (societe en nom collectif, offene
Handelgesellschaft, partnership), що належить до персональних торгових
товариств, відоме законодавству всіх капіталістичних країн. Незважаючи
на деякі розбіжності в побудові цієї організаційної форми
капіталістичних підприємств, слід зазначити подібність основних ознак
цього виду об’єднання осіб у праві континентальних країн.

Закон Франції про торговельні товариства 1966 року (ст. 10) визначає
повне товариство як об’єднання, учасники якого, що називаються також
товаришами, є комерсантами і несуть за зобов’язаннями товариства
необмежену і солідарну відповідальність.

Законодавство Франції прямо передбачає, що частки участі не можуть бути
цінними паперами.

Згідно з правом ФРН учасник повного товариства не може мати торгового
підприємства в однорідній з повним товариством сфері господарства, а
також брати участь в іншому однорідному товаристві як необмежено
відповідальний учасник. У разі порушення учасником цього правила
законодавство ФРН надає товариству право вибору між вимогою
відшкодування збитку і вимогою визнання, що угоди, здійснені за власний
рахунок учасником, розглядалися б як угоди, здійснені за рахунок
товариства.

У ФРН учаснику надається право на одержання 4 % номінальної суми
зробленого внеску. Якщо розмір отриманого товариством прибутку виявиться
недостатнім, то в цьому разі частка кожного учасника відповідно
зменшиться. Якщо ж отриманий прибуток перевищує 4 % номінальної суми
частки участі, то в іншій частині прибуток розподіляється порівну.

2. Повному товариству країн романської і німецької систем права у США та
Англії відповідає особливий вид товариства — партнершип, регульований
спеціальними нормативними актами.

PAGE 220

На відміну від права континентальних країн за зобов’язаннями з
договорів партнершипа його учасники несуть спільну відповідальність (§
15 Закону про партнершип США; § 10 Закону про партнершип Англії).

Водночас за зобов’язаннями з деліктів, здійснених учасниками
партнершипа, передбачається солідарна відповідальність.

Командитним є господарське товариство, в якому один або кілька учасників
здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за
його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм
майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники),
а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками
(вкладники).

1. Відповідно до § 161 Торгової угоди ФРН товариство, що здійснює
торговельну діяльність під загальним фірмовим найменуванням, є
командитним, якщо один чи кілька товаришів відповідають перед
кредиторами товариства в розмірі визначеного внеску, а інші товариші
відповідають необмежено.