Вінник О.М. 2004 - Господарське право (книга)

Вінник О.М. 2004 – Господарське право

Вступ

Ускладнення відносин у сфері вітчизняної економіки, пов’язане із
завершенням переходу від планово-розподільчої до змішаної (або соціально
орієнтованої ринкової) економіки, відбилося і на їх правовому
регулюванні. Кодифікація господарського законодавства в результаті
прийняття 16 січня 2003 р. Господарського кодексу України, що набув
чинності з 1 січня 2004 p., вирішила низку важливих проблем
господарського законодавства, проте не усунула всіх прогалин, колізій,
застарілих норм.

Складність правового регулювання сфери господарювання, зумовлена
об’єктивними чинниками (динамізмом та різноманітністю господарських
відносин), підвищує вимоги до майбутніх фахівців з правознавства щодо
знань основ господарського права та практичних навичок застосування норм
господарського законодавства у повсякденній правозастосовній практиці, в
регулюванні господарських відносин на локальному рівні (при розробці
установчих та внутрішніх документів суб’єктів господарювання,
господарських договорів).

Навчальна дисципліна «Господарське право» покликана забезпечити
опанування студентами основних знань з правового регулювання суспільних
відносин щодо організації, безпосереднього здійснення господарської
діяльності та управління нею.

Перший підручник з господарського права був виданий в Україні в 1985 р.
за редакцією завідувача кафедри господарського права Київського
державного університету імені Тараса Шевченка професора Побірченка І.
Г-засновника першої в СРСР кафедри господарського права.

Протягом останніх років видано кілька підручників та навчальних
посібників з господарського та підприємницького права провідними
правознавцями – професором В. С Щербиною, професором Н. О.
Саніахметовою, авторським колективом за редакцією академіка В. К.
Мамутова та ін.

Пропонований курс лекцій з господарського права підготовлений (з
врахуванням останніх змін у господарському законодавстві) Вінник О. М-
доцентом кафедри господарського права Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, яка брала участь у розробці двох
проектів Господарського кодексу України, в т. ч. другого, що набув
чинності з 1 січня 2004 р. При підготовці навчального посібника
використано досвід викладання курсу «Господарське право» студентам
юридичного та економічного факультетів Київського національного
університету імені Тараса Шевченка протягом останніх 8 років.

? Вивчення студентами основних правових інститутів господарського права
має ґрунтуватися на вже одержаних знаннях з теорії держави та права (для
студентів неюридичних спеціальностей — основ права), конституційного та
інших галузей права, що вивчаються на перших двох курсах.

Для поглиблення вивчення окремих тем з курсу господарського права,
написання курсових, дипломних та магістерських робіт до кожного розділу
навчального посібника пропонується список літератури (нормативно-правові
акти, збірники законодавства та його коментарі, наукові статті,
монографії, підручники та навчальні посібники).

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1

ПОНЯТТЯ, МЕТОД І СИСТЕМА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

І Тема 1.1 Господарська діяльність

1. Історія становлення та розвитку правового регулювання
господарської сфери суспільного життя.

2. Поняття, ознаки, види господарської діяльності та
принципи її здійснення.

3. Види господарської діяльності.

1. Історія становлення

та розвитку правового регулювання

господарської сфери суспільного життя

Перш ніж розглядати традиційні для першої лекції питання (предмет,
метод, поняття господарського права), приділимо деяку увагу історії
становлення правового регулювання господарської сфери суспільного життя.
Це та сфера, яка забезпечує суспільство необхідними для задоволення
потреб його членів, різноманітних організацій та держави в цілому
матеріальними благами, яких серед дарів природи не знайти: вони
виникають в результаті або переробки дарів природи (вже існуючих
матеріальних цінностей -природних багатств, зокрема), або виробництва
(створення нових матеріальних цінностей, в т. ч. й з елементами
переробки).

Спільне проживання людей неможливо уявити без виробництва різноманітних
матеріальних благ для задоволення не лише індивідуальних, а й групових
та інших категорій спільних інтересів.

Господарювання, у розумінні задоволення господарських потреб (в одязі,
житлі, предметах побуту тощо) певних соціальних груп, було притаманно
людській спільноті на ранніх етапах суспільного розвитку. А
функціонування будь-якої людської спільноти неможливо без регулювання
відносин між її членами, в т. ч. і з питань ведення господарських справ.

За родоплемінного ладу всі питання діяльності людей, в т. ч. пов’язані з
виробництвом матеріальних благ, вирішувалися в межах таких організацій,
члени яких підпорядковувались певним правилам поведінки у формі звичаїв,
рішень, прийнятих громадою, радою старійшин чи обраним главою спільноти.
Тобто, мало місце так зване внутрішнє регулювання, яке ґрунтувалося на
авторитеті громади. Товарний обмін не був розвинений, а якщо він і мав
місце, то відбувалося це у відносинах з різними племенами/родами і
зазвичай на засадах натурального обміну (тобто одні матеріальні блага
обмінювалися на інші). Відтак, за подібної організації людство не
потребувало якихось додаткових форм об’єднань, оскільки кожний член
суспільства належав до того чи іншого роду-племені, в межах якого і
здійснювалося виробництво певних матеріальних благ, що задовольняло
насамперед інтереси відповідної громади (роду/племені), а також
індивідуальні (приватні) інтереси членів такої спільноти з основних
питань забезпечення їх життєдіяльності. При цьому інтереси громади
зазвичай переважали над індивідуальними або груповими інтересами.

Поділ праці (відокремлення землеробства від скотарства, а згодом –
виділення ремесел і торгівлі) послаблював родоплеменні зв’язки у
стародавньому світі та згодом (разом з іншими чинниками) призвів до
занепаду цієї форми організації людей.

Нові соціальні системи, що прийшли на зміну родоплемінному ладові, були
різноманітними за рівнем (держава, територіальні громади сіл, селищ,
міст, районів міста, навіть вулиці, а також більш автономна, ніж за
родоплемінного ладу, сім’я) та за характером спільних інтересів, для
реалізації яких відбувалося об’єднання кількох осіб. Своєю чергою, серед
згаданих соціальних систем можна умовно виділити такі категорії: а)
універсальні, що створюються для реалізації/забезпечення та захисту
комплексу інтересів учасників/членів (саме до цієї категорії з певним
застереженням можна віднести учасників/членів державу та територіальні
громади, хоча їм’притаманне значно менше, ніж за родоплемінного ладу,
втручання у сферу приватних інтересів); б) спеціалізовані, що
створювалися для досягнення певних спільних цілей, господарських

зокрема (цехи, гільдії купців, товариства для спільного здійснення
певного виду господарської та/або пов’язаної з нею діяльності, а в певні
історичні періоди – і діяльності, яка забезпечувала безпеку учасників
господарського життя та їх майна).

Зазначені обставини зумовили виникнення новіа об’єднань на принципово
нових засадах: не на підставі кровного споріднення, а шляхом вільного
волевиявлення для досягнення певної мети, в т. ч. господарської. Так, ще
в стародавні часи функціонували своєрідні товариства (згадки про них
трапляються у древніх асирійців, фінікіян, греків):

а) за участю купців, що вели морську торгівлю, та їх
позичальників, які часто-густо ставали компаньйонами власника судна;

б) з ремісників для спільного збуту товарів;

в) земельні товариства, які також виконували функції
охорони від зовнішніх ворогів.

Саме такі форми об’єднань і стали підґрунтям виникнення в майбутньому
господарських організацій сучасного типу – торгових (або господарських)
товариств.

Стародавня держава також брала на себе функції організації
господарського життя в країні, аби приватна ініціатива не завдавала
істотної шкоди загальному благу та не справляла руйнівного впливу на
державу. З давніх часів відомим є регулювання діяльності природних
монополій шляхом встановлення граничних цін на їх продукцію (роботи,
послуги). Держава визначала й правила для осіб, що здійснювали
господарську діяльність з метою отримання прибутку, встановлюючи для них
певні вимоги та обтяження на користь держави (різноманітні податки,
збори), інших учасників господарського життя, передбачаючи, зокрема,
відповідальність боржників перед кредиторами, включаючи й визнання
боржника неплатоспроможним (банкрутом) з метою застосування спеціальної
процедури ліквідації його заборгованості перед кредиторами.

Стародавній Рим увібрав у себе надбання підкорених ним народів, а також
греків-колоністів, які асимілювалися з місцевим населенням і,
відповідно, принесли досвід організації господарського життя. Римському
праву були вже відомі: договірне товариське об’єднання – societas,
організація корпоративного типу, що стала прообразом інституту юридичної
особи,- universitatas corpus, а також товариство публікантів – societas
publicanorum (vecigalium) -як змішана форма societas і universitatas.

Регулювання господарської сфери в стародавні часи не відокремлювалося
від регулювання інших суспільних відносин. Тому,

в таких відомих зведеннях стародавніх законів, як Дигести Юстиніана,
Руська Правда, Литовський статут, знаходимо окремі положення, що
стосувалися спільного ведення торгових справ, відповідальності боржників
перед кредиторами, банкрутства, та деякі інші.

Бурхливий розвиток ремесел і торгівлі в епоху середньовіччя (зазвичай у
приморських містах, пов’язаних з торгівлею з іншими територіями та
державами) сприяв розвитку спеціального регулювання цієї сфери, спочатку
у формі торгових звичаїв, рішень судів зі справ між торговцями, збірок
таких звичаїв та суддівських рішень (як, наприклад, «Збірник морського
права Ганзи»), а згодом -до прийняття кодифікованих нормативно-правових
актів.

З Францією другої половини XVII ст., часів правління Людові-ка XIV,
пов’язується перша спроба кодифікації норм торгового права. Ініціатором
кодифікації був міністр фінансів короля Кольбер, ім’я якого отримали два
ордонанси – Ордонанс про торгівлію 1673 р. і Ордонанс мореплавства 1681
р. Завдяки ордонансам Кольбера, що згодом стали основою Торгового
кодексу Наполеона 1807 р., на території Франції було уніфіковане правове
регулювання торговельних операцій.

Більшість країн континентальної Європи свого часу приймала Торгові
(Комерційні) кодекси або статути (в т. ч. Російська імперія, до складу
якої входила більша частина території сучасної України). В сучасний
період частина країн (Голландія, Італія, Швейцарія, Російська Федерація)
відмовилися від так званого дуалізму приватного права (тобто регулювання
майнових відносин за допомогою двох кодексів – Цивільного і
Торгового/Комерційного), проте зберігає специфіку регулювання відносин у
сфері господарювання шляхом прийняття спеціальних законів – про
господарські товариства чи окремі їх види (акціонерне, з обмеженою
відповідальністю), антитрестівські закони (закони про захист економічної
конкуренції) та ін.

У Радянському Союзі були спроби кодифікації правового регулювання
господарської сфери в 20-ті роки. Так, у жовтні 1923 р. Комісією з
внутрішньої торгівлі при Раді праці та оборони РРФСР був внесений в
законодавчий орган проект Торговельного Зведення, доцільність прийняття
якого обґрунтовувалася необхідністю зовнішнього (з боку держави)
регулювання «торгово-промислової стихії», властивої для того періоду:
введені у зв’язку із непом приватно-правові елементи господарювання
необхідно було пов’язати з державним сектором економіки та державним
регулюванням. Проте ідея кодифікації правового регулювання в
господарській

сфері розглядалася у зв’язку з дискусією про співвідношення цивільного
і торгового права. Відмова від непу і монополізація державою
господарської сфери країни послужили своєрідним привідом для відмови від
дуалізму (або «двосекторності») правового регулювання господарської
сфери, в якій противники господарського права вбачали загрозу розколу
єдиної радянської правової системи.

У 30-ті роки Л. Я. Гінзбург та Є. Б. Пашуканіс – засновники наукової
школи єдиного господарського права — обґрунтовують необхідність
спеціального (у формі Торгового/Господарського кодексу) регулювання
відносин у сфері соціалістичної економіки, проте включають в коло
суб’єктів і громадян, які вступають у майнові відносини. На жаль,
політизація наукової сфери в 30-ті роки і наявність серед опонентів ідеї
єдиного господарського права головного тодішнього теоретика в галузі
правознавства А. Я. Вишин-ського, впливового та послідовного сталініста,
призвели до трагічних наслідків для засновників цієї школи.

В останній третині XX ст. у Радянському Союзі знову поширюється ідея
кодифікації правового регулювання в господарській сфері, проте вона не
була реалізована.

Після здобуття Україною незалежності відповідно до Концепції
Судово-правової реформи почав розроблятися Господарський (Комерційний)
кодекс, перший варіант якого у Верховній Раді спіткала невдача, а другий
(під дещо зміненою назвою – як Господарський кодекс) після тривалих
складнощів (трьох читань, подолання президентського «вето») був
прийнятий 16 січня 2003 р., а набув чинності з 01.01.2004 р. (питання
про місце Господарського кодексу в системі господарського законодавства
розглядатиметься у наступних темах).

2. Поняття, ознаки, види господарської діяльності та принципи її
здійснення

Ключовим поняттям господарського права є поняття господарської
діяльності, яке ми знаходимо в різних нормативно-правових актах,
зокрема:

• у Законі України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну
діяльність», у ст. 1 якого подане таке визначення: «Господарська
діяльність – будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов’язана
з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що
виступають у формі товару»;

• у Законі України від 28 грудня 1994 р.
(діє в редакції Закону України від 22 травня 1997 р.) «Про оподаткування
прибутку підприємств», у п. 1.32 ст. 1 дається дещо інше визначення:
«Господарська діяльність – будь-яка діяльність особи, направлена на
отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у
разі якщо безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності
є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід
розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва,
філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через
довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені і на
користь першої особи».

Проте в ч. 1 ст. З Господарського кодексу України, з врахуванням
положень зазначених та інших законів, закріплюється уніфіковане поняття
господарської діяльності:

«Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність
суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на
виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг
вартісного характеру, що мають цінову визначеність».

У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської діяльності.
Насамперед, саме слово «діяльність» означає систематичні дії членів
суспільства, їх об’єднань, спрямовані на досягнення певного результату.
Змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт
чи надання послуг вартісного характеру, а метою — задоволення суспільних
потреб у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто
функціонувати як товар. Особливістю господарської діяльності є також її
суб’єкти – не будь-які особи, а лише ті з них, що відповідно до вимог
Господарського кодексу визнаються суб’єктами господарювання. Діяльність
таких осіб здійснюється не тільки в їх власних (приватних) інтересах
(зазвичай з метою отримання прибутку від реалізації вироблених благ),
айв інтересах суспільства (для задоволення певних суспільних потреб у
продукції, роботах, послугах). Задоволення суспільних потреб у певних
благах вимагає від виробника відповідних знань, навичок, організації,
засобів, що зумовлює професійні засади здійснення господарської
діяльності.

Отже, ознаками господарської діяльності є такі:

• сфера здійснення – суспільне виробництво
(господарська сфера);

• зміст – виробництво та реалізація
продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних
потреб виробника,

а для задоволення потреб інших осіб – споживачів в широкому розумінні
(громадян як кінцевих споживачів, суб’єктів господарювання та
різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для
задоволення своїх господарських чи інших потреб);

• передача зазначених благ іншим особам на
платній основі, тобто їх функціонування у формі товару;

• професійні засади господарської
діяльності;

• спеціальний суб’єкт, який повинен зазвичай
мати статус суб’єкта господарювання;

• поєднання приватних інтересів виробника (в
одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності)
та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів -в
отриманні певних благ; держави – в отриманні прибутків та інших
обов’язкових платежів від суб’єктів господарювання; територіальної
громади – (1) в забезпеченні зайнятості членів громади шляхом їх
залучення на засадах індивідуального підприємництва чи трудового найму
суб’єктами господарювання до господарської діяльності, (2) у задоволенні
потреб громади в певних продукції, роботах, послугах, (3) в участі
суб’єктів господарювання у вирішенні завдань територіальної громади в
благоустрої, (4) у сплаті місцевих податків та зборів тощо).

Отже, з врахуванням зазначених ознак можна дати таке доктри-нальне
визначення господарської діяльності: Господарська діяльність – це така
суспільно корисна діяльність суб’єктів господарювання щодо виробництва
продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за
плату (як товару), що грунтується на поєднанні приватних і публічних
інтересів і здійснюється професійно.

Будь-яка господарська діяльність здійснюється на певних засадах, що
враховують, з одного боку, ринкову орієнтацію вітчизняної економіки і
відповідно передбачають значну свободу для суб’єктів такої діяльності
(насамперед, підприємців), а з іншого -соціальне спрямування
господарської сфери, що зумовлює встановлення певних обмежень для
суб’єктів господарювання з метою врахування публічних інтересів
(суспільства, держави, територіальної громади/громад, типових приватних
інтересів громадян та організацій) в дотриманні встановленого державою
суспільного господарського порядку, що передбачає дотримання суб’єктами
господарювання різноманітних вимог щодо:

– якості продукції, робіт, послуг, їх безпечності для життя і здоров’я
споживачів;

– екологічної безпеки виробництва;

– добросовісної поведінки у сфері економічної
конкуренції;

– цивілізованого використання найманої праці (тобто
з дотриманням вимог трудового законодавства) та ін.

Це знайшло відбиття в Господарському кодексі, ст. 6 якого закріплює
загальні принципи господарювання:

• забезпечення економічної багатоманітності
та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання;

• свобода підприємницької діяльності у
межах, визначених законом;

• вільний рух капіталів, товарів та послуг
на території України;

• обмеження державного регулювання
економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної
спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві,
екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки
суспільства і держави;

• захист національного товаровиробника;

• заборона незаконного втручання органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у
господарські відносини.

3. Види господарської діяльності

Господарська діяльність надзвичайно різноманітна, що спричиняє потребу
її класифікації з метою забезпечення оптимального правового регулювання
господарської діяльності як такої та певних її видів, враховуючи
специфіку останніх.

Господарську діяльність можна класифікувати за різними ознаками. За
критерієм мети здійснення господарська діяльність може бути комерційною
(підприємницькою) та некомерційною (ч. 2 ст. З ГК України): комерційна
діяльність (підприємництво) має місце, якщо її суб’єкт (підприємець) діє
з метою отримання прибутку; некомерційна господарська діяльність
здійснюється для досягнення певних економічних та соціальних
результатів, проте мета отримання прибутку при цьому відсутня.

За предметом господарської діяльності розрізняють виробничу,
торговельну, банківську, страхову, інноваційну, концесійну діяльність,
спільне інвестування та ін. Залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній),
національної приналежності суб’єктів господарювання (вітчизняні
товаровиробники/резиденти чи іноземні інвестори та нерезиденти)
розрізняють господарську діяльність за участю

вітчизняних товаровиробників (резидентів) та зовнішньоекономічну
діяльність (за участю резидентів та нерезидентів), у т. ч. іноземне
інвестування (за участю іноземного інвестора). Специфіка здійснення
певних видів господарської діяльності враховується в процесі її
правового регулювання (розділ VI ГК України «Особливості правового
регулювання в окремих сферах господарювання»; розділ VII ГК України
«Зовнішньоекономічна діяльність», розділ VIII ГК України «Спеціальні
режими господарювання»; спеціальні закони: «Про банки і банківську
діяльність», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про страхування»,
«Про режим іноземного інвестування», «Про концесії», «Про інститути
спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди» та
ін.).

Першій з вищенаведених класифікацій господарської діяльності (на
підприємництво та некомерційну господарську діяльність) особлива увага
приділяється в Господарському кодексі України (глави 4 і 5).

Підприємництво здійснюється на власний ризик та під власну
відповідальність підприємця, який навіть може бути визнаний банкрутом у
разі негативних фінансових результатів господарської діяльності –
стійкої та значної неплатоспроможності. Для підприємницької діяльності
властива ініціативність, що забезпечує пошук нових напрямів такої
діяльності, запровадження новітніх технологій, виробництво принципово
нових товарів або товарів з принципово новими властивостями. Для цього
суб’єкт підприємницької діяльності повинен мати значний рівень
самостійності. Отже, характерними рисами підприємницької діяльності, що
відрізняє її від некомерційної, є:

• наявність мети отримання прибутку від
здійснення такої діяльності;

• ініціативність, що забезпечує пошук і
запровадження новітніх технологій, нових господарських зв’язків,
оптимізацію власної діяльності;

• ризиковий характер такої діяльності,
оскільки сам підприємець несе основні ризики у разі негараздів у своїй
діяльності, невдалого вибору контрагентів тощо;

• власна відповідальність підприємця у разі
невиконання/неналежного виконання зобов’язань перед кредиторами,
державою, територіальною громадою та іншими особами усім майном, що
належить йому на праві власності чи праві господарського відання, а
також можливість визнання підприємця банкрутом у разі його стійкої та
значної неплатоспроможності;

• усі вищезазначені риси зумовлюють ще одну –
самостійність здійснення підприємницької діяльності, що дозволяє її
суб’єктові

вжити максимально можливі заходи для успішності такої діяльності та
оперативно реагувати на кон’юнктуру ринку, на поведінку контрагентів, на
відгуки споживачів тощо.

Узагальнене поняття підприємницької діяльності дається в ст. 42
Господарського кодексу:

«Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний
ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання
(підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів
та одержання прибутку».

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами
господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях
(видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 цього ГК України
забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу
державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна
господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб’єктами
господарювання, насамперед, у тих випадках, коли здійснення певного виду
господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом
(наприклад, біржова діяльність).

Однією з ознак некомерційної діяльності, відповідно до ч. 1 ст. 52 ГК
України, є самостійність її здійснення. Проте така діяльність – у
зв’язку з відсутністю у її суб’єкта мети отримання прибутку – не може
здійснюватися без відповідного фінансування, яке зазвичай надається
власником майна (уповноваженим органом) та засновником суб’єкта такої
діяльності. Некомерційна господарська діяльність притаманна казенним
підприємствам (ч. З ст. 76, статті 77, 78 ГК України) та некомерційним
комунальним підприємствам (ч. З ст. 78 ГК України). Фінансування їх
діяльності у разі збитковості здійснюється за рахунок відповідного
бюджету. Отже, здійснення некомерційної господарської діяльності
зумовлює залежність її суб’єкта від засновника і власника майна, який
забезпечує відповідне фінансування, а також застосування щодо майна
суб’єкта некомерційної господарської діяльності спеціального правового
титулу – права оперативного управління (ч. З ст. 78, ст. 137 ГК України,
що передбачає: (1) цільове використання майна, можливість розпорядження
(за цільовим призначенням, у визначених власником майна межах) грошовими
коштами, виробленими товарами (відвантаження контрагентам відповідно до
державних контрактів та інших господарських договорів), сировиною,
напівфабрикатами, комплектуючими (застосування у виробничому процесі);
(2) контроль з боку власника за цільовим використанням майна та
дотриманням встановлених меж використання.

Здійснення суб’єктом права власності некомерційної господарської
діяльності (як основної) зумовлює визначення джерел отримання коштів для
покриття збитків від такої діяльності (для товарних і фондових бірж,
наприклад, такими джерелами є періодичні внески членів біржі і надання
учасникам біржових торгів не заборонених законом платних послуг,
пов’язаних з основною діяльністю біржі).

І Тема 2.1 Організація та управління господарською діяльністю

1. Поняття та значення організаційно-управлінських
засад у сфері господарювання. Рівні та форми регулювання господарської
діяльності.

2. Державний рівень організації господарської діяльності та
керівництво нею.

3. Особливості управління господарською діяльністю в
державному та комунальному секторах економіки.

1. Поняття та значення організаційно-управлінських

засад у сфері господарювання.

Рівні та форми регулювання

господарської діяльності

Господарська діяльність (як і будь-яка інша) вимагає організації та
керівництва.

Слово «організація» означає налагодження, впорядкування, приведення
чогось в систему. Організація господарської діяльності – це система
заходів, спрямованих на раціональне поєднання в часі і просторі всіх
елементів господарської системи відповідного рівня: економіки країни,
господарської системи певного регіону (Автономної Республіки Крим,
певної територіальної громади), суб’єкта господарювання.

Будь-яка господарська система складається з елементів (складових або
підсистем): суб’єкти (суб’єкти господарювання, органи управління та
контролю, споживачі); майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для
функціонування системи); нормативна система, що визначає правила її
функціонування, в т. ч. правовий статус суб’єктів, правові режими майна,
правові форми взаємовідносин між суб’єктами, відповідальність тощо;
інформаційна сис-

тема, що забезпечує двосторонній зв’язок між центром системи та/або її
елементами та інші складові.

Господарські системи можуть бути різних рівнів: вищого -економіка країни
(макроекономіка), середнього – економіка певного регіону, локального –
суб’єкти господарювання, проміжних -господарські об’єднання,
промислово-фінансові групи та інші об’єднання суб’єктів господарювання.
Складність господарської системи обумовлює, відповідно, і складність та
рівень регулювання.

Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування
економіки країни в цілому та визначення параметрів діяльності її
складових (суб’єктів господарювання, їх об’єднань, органів управління
різного рівня); регіональний рівень має враховувати специфіку
господарської системи конкретного регіону в межах закріплених в законі
повноважень; на локальному та проміжному рівнях суб’єкти господарювання
та їх об’єднання з врахуванням вимог вищих рівнів регулювання визначають
особливість господарських зв’язків між собою, власні параметри
діяльності тощо.

Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних
формах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення
правил здійснення господарської діяльності конкретної системи);
планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі
основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської
системи певного рівня); управління поточними справами (вирішення
конкретних організаційних питань); контроль (встановлення ступеня
відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності учасників
господарської системи певного рівня встановленим правилам, виявлення
порушень, вжиття заходів щодо їх усунення).

2. Державний рівень організації господарської діяльності та керівництво
нею

Хоча всі рівні організації господарської діяльності є необхідними, проте
останній – державний – має особливе значення, зумовлене роллю держави в
суспільному житті.

Як відомо, однією з основних функцій держави є організація життя в
суспільстві з метою забезпечення умов для нормальної його
життєдіяльності. Це стосується й сфери господарювання -економічної
основи державного суверенітету, надзвичайно складної системи, що вимагає
комплексного регулювання з врахуванням

інтересів різних категорій осіб: суб’єктів господарювання, їх
об’єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад,
держави, а також міжнародної спільноти (міжнародних організацій, до
складу яких входить чи має намір увійти Україна). Комплексне та
збалансоване врахування всіх цих інтересів спроможна забезпечити лише
держава, використовуючи відповідні важелі.

Заінтересованість держави в чіткій організації господарського життя
зумовлена також наявністю в неї на праві власності значного масиву майна
(насамперед, засобів виробництва), що відповідно вимагає від держави як
власника забезпечення управління державним сектором економіки. Тому ГК
України закріплює положення щодо державної економічної політики та її
основних напрямів.

Державна економічна політика – це закріплені у відповідних
економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодавчих актах)
цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення
подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад
господарювання і соціальної спрямованості економіки, що ґрунтується на
оптимальному узгодженні інтересів суб’єктів господарювання, споживачів,
суспільства в цілому та його різних верств. При цьому держава застосовує
економічну стратегію й економічну тактику.

Економічна стратегія – обраний державою курс економічної політики,
розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення
крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного
розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і
примноження її економічного потенціалу і національного багатства,
підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення
пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх
реалізації, виходячи зі змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що
мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи
законні інтереси суб’єктів господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК України).

Економічна тактика – сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і
способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної
політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді
розвитку народного господарства (ч. З ст. 9 ГК України).

У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики держави:

структурно-галузева політика: спрямована на здійснення державою
прогресивних змін у структурі народного господарства,

удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій,
стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес,
забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання
рівня життя населення; складовими цієї політики є промислова, аграрна,
будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава
здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика: спрямована на створення суб’єктам господарювання
необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби
розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у
галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої
політики, а також забезпечення ефективного і відповідального
використання цих коштів та здійснення контролю за ним (регулюється ГК та
законами України: від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», від
04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»);

амортизаційна політика: спрямована на створення суб’єктам господарювання
найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого
відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на
якісно новій техніко-технологіч-ній основі (регулюється Законом України
від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств»: ст. 8
«Амортизація», ст. 9 «Амортизація витрат, пов’язаних з видобутком
корисних копалин»);

політика інституційних перетворень: спрямована на формування
раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування
відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та
націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі
розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності
відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і
захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких
протизаконних економічних структур (основні акти законодавства, що
регулюють пов’язані з приватизацією відносини: Закон України від
04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» (в редакції Закону від
19.02.1997 р.) та від 18.05.2000 р. «Про Державну програму
приватизації»);

цінова політика: спрямована на регулювання державою відносин обміну між
суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі
реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності
цін між галузями та видами господарської діяльності, а також
забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін (основні положення з
цих питань містяться в гл. 21 ГК України та Законі від 03.12.1990 р.
«Про ціни і ціноутворення»);

антимонопольно-конкурентна політика: спрямована на створення
оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів
господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів
дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного
ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння
зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки (конкретизується в
гл. З ГК України, Законі України від 11.01.2001 р. «Про захист
економічної конкуренції», Законі від 07.06.1996 р. «Про захист від
недобросовісної конкуренції», трьох законах від 22.12.1998 р. щодо
захисту вітчизняного товаровиробника: «Про захист національного
товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного
виробника від субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних
заходів щодо імпорту в Україну»);

бюджетна політика: спрямована на оптимізацію та раціоналізацію
формування доходів і використання державних фінансових ресурсів,
підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство,
узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних
відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної
справедливості при перерозподілі національного доходу (основні засади
визначаються Бюджетним кодексом України);

податкова політика: спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого
податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання
суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а також
дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій
прав громадян при оподаткуванні їх доходів (закони України: від
25.06.1991 р. «Про систему оподаткування»; від 22.05.1997 р. «Про
оподаткування прибутку підприємств» та ін.);

грошово-кредитна політика: спрямована на забезпечення народного
господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення
ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання
та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних
ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки (закони України:
07.12.2000 р. «Про банки і банківську діяльність», від 18.06.1991 р.
«Про цінні папери і фондову біржу», від 15.03.2001 р. «Про інститути
спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», від
12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків
фінансових послуг»);

валютна політика: спрямована на встановлення і підтримання паритетного
курсу національної валюти щодо іноземних валют,

стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне
використання (Закон України від 23.09.2003 р. «Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті», Декрет KM України від 19.02.1993 р.
«Про систему валютного регулювання і валютного контролю»);

зовнішньоекономічна політика: спрямована на регулювання державою
відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання
та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника (закони
України: від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», від
19.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування», від 22.12.1998 р.
«Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», від
22.12.1998 р. «Про захист національного виробника від субсидованого
імпорту», від 22.12.1998 р. «Про застосування спеціальних заходів щодо
імпорту в Україну» та ін.

Також у сфері господарювання держава здійснює екологічну політику
(забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних
ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення, що
регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику
(щодо захисту прав споживачів, найманих працівників, працездатного
безробітного населення, непрацездатних громадян тощо). Перший напрям
регулюється екологічним та земельним законодавством, другий – системою
трудового законодавства та законодавства про соціальне забезпечення.

Здійснюючи економічну політику, держава застосовує різні правові форми і
засоби.

Правові форми державного керівництва економікою – це врегульовані
правом, відмінні за конкретними цілями і способом здійснення види
діяльності держави (уповноважених державних органів, а також органів
місцевого самоврядування – щодо делегованих державою повноважень) у
сфері економіки. Розрізняють такі основні правові форми: нормативне
регулювання, планування, управління, контроль.

Нормативне регулювання (як правова форма державного керівництва
економікою) означає встановлення компетентними органами держави правил
здійснення господарської діяльності. Провідна роль у цьому належить
Верховній Раді України, яка відповідно до Конституції (статті 92)
регулює відносини власності, правові засади підприємництва, конкуренції,
здійснює антимонопольне регулювання, в т. ч. визначаючи у формі кодексів
(Господарського, Цивільного, Господарського процесуального та ін.),
законів:

• правовий статус суб’єктів господарювання;

• правовий режим їх майна;

• порядок укладання господарських договорів і
виконання господарських операцій;

• порядок розгляду господарських спорів;

• механізм захисту прав та законних інтересів
учасників господарського життя.

Господарський кодекс (статті 12-17) визначає основні засоби державного
регулювання господарської діяльності: державне замовлення і державне
завдання; ліцензування, патентування та квотування; сертифікацію та
стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і
тарифів; надання податкових, інвестиційних та інших пільг; надання
дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій).

Закон України від 11.09.2003 р. «Про засади державної регуляторної
політики у сфері господарської діяльності» визначає основні принципи
такої політики, в т. ч. збалансоване врахування інтересів різних
категорій учасників господарських відносин – суб’єктів господарювання,
громадян, держави (ст. 4), зміст державної регуляторної політики та
напрями її забезпечення (статті 5-14), повноваження органів державної
влади (в т. ч. спеціально уповноважених) та місцевого самоврядування
щодо здійснення державної регуляторної політики у сфері господарювання
(статті 15-40).

Прогнозування та планування (як правова форма державного керівництва
економікою) – це визначення за допомогою правових засобів основних
напрямів і конкретних результатів діяльності країни, регіонів, галузей
народного господарства, окремих суб’єктів господарювання. Ця форма
державного керівництва економікою регулюється Господарським кодексом
(ст. 11 «Планування та прогнозування економічного та соціального
розвитку») та Законом України від 23.03.2000 р. «Про державне
прогнозування та розроблення програм економічного та соціального
розвитку України».

Відповідно до ст. 1 цього Закону, державним прогнозуванням економічного
і соціального розвитку визнається науково обґрунтоване передбачення
напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих
адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та
соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків
досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз
економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї
чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої

та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання
соціально-економічних процесів.

Програмування економічного і соціального розвитку України -це визначення
за допомогою правових засобів (у формі правового документа) цілей та
пріоритетів економічного і соціального розвитку, засобів та шляхів їх
досягнення, формування взаємоузгодженої та комплексної системи заходів
органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем
економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного
зростання, а також характеристика очікуваних результатів в економіці та
соціальній сфері.

Розрізняють директивне та індикативне планування. Перше є обов’язковим
для всіх тих суб’єктів господарювання, котрим воно адресоване, і за
сучасних умов застосовується переважно в державному секторі економіки;
друге (індикативне) має рекомендаційний характер, передбачає заходи
заохочення для виконавців плану і в такий спосіб орієнтує їх на бажану
для держави та суспільства поведінку у сфері господарювання.

Управління (як правова форма державного керівництва економікою) –
означає прийняття компетентним органом юридично значущих рішень для
суб’єктів господарювання з оперативних питань господарського життя
(здійснення державної реєстрації суб’єктів господарювання, окремих видів
договорів та майна; видача ліцензій, патентів та інших дозволів;
встановлення квот; затвердження стандартів та здійснення сертифікації
продукції, робіт, послуг; встановлення лімітів на використання природних
ресурсів тощо).

Контроль (як правова форма державного керівництва економікою) — це
встановлення компетентними органами ступеня відповідності фактичних
напрямів і результатів діяльності суб’єктів господарського життя
встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення
порушень у діяльності цих суб’єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в
т. ч. застосування господарсько-правових санкцій. Ця правова форма
державного керівництва економікою регулюється Господарським кодексом:
ст. 19 визначає основні засади державного контролю та нагляду за
господарською діяльністю, в т. ч. його напрями (сфери):

– збереження та витрачання коштів і матеріальних
цінностей суб’єктами господарських відносин – за станом і достовірністю
бухгалтерського обліку та звітності;

— фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та
податкових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання

кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни,
додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

– цін і ціноутворення – з питань додержання суб’єктами
господарювання державних цін на продукцію і послуги;

– монополізму та конкуренції – з питань додержання
антимонопольно-конкурентного законодавства;

– земельних відносин – за використанням і охороною
земель; водних відносин і лісового господарства – за використанням та
охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

– виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці,
додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною,
санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і
правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення
господарської діяльності;

– споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг;

– зовнішньоекономічної діяльності – з питань
технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Ст. 19 ГК України встановлює також гарантії для суб’єктів господарювання
при здійсненні державного контролю та нагляду з боку компетентних
органів державної влади та їх посадових осіб, встановлюючи умови
здійснення інспектування та контролю: на підставі закону; в межах
компетенції зазначених органів та посадових осіб; неупередженість,
об’єктивність, оперативність проведення інспектування (перевірок) з
дотриманням прав та законних інтересів суб’єктів господарювання;
інформування останніх про результати перевірок (інспектування);
можливість оскарження суб’єктами господарювання дій та рішень державних
органів контролю та нагляду та їх посадових осіб.

Основні засади здійснення контролю (в т. ч. уповноважені на це органи)
визначаються відповідними законами: від 04.12.1990 р. (в редакції Закону
від 24.12.1993 р.) «Про державну податкову службу», від 26.11.1993 р.
«Про Антимонопольний комітет України», від

26.01.1993 р., «Про контрольно-ревізійну службу в
Україні», «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 15.12.1993
p.), від

14.10.1994 р. «Про відповідальність підприємств, установ та
організацій за правопорушення у сфері містобудування», від 17.05.2001 р.
«Про стандартизацію» та ін.

Порядок проведення контролю (в т. ч. перевірок) регулюється підзаконними
нормативно-правовими актами, в т. ч. відомчими -тих центральних органів
державної влади, до сфери діяльності яких належить управління певною
категорією суб’єктів господарювання та/або до складу компетенції якого
входить контроль

за дотриманням положень відповідної гілки (інституту) господарського чи
іншого законодавства (наприклад: Положення про порядок проведення
перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції:
затв. розпорядженням АМК України від 25.12.2001 р. № 182-р; Правила
проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій
на ринку цінних паперів: затв. рішення ДКЦПФР від 08.07.2003 р. № 302 та
ін.).

Від форм державного керівництва економікою слід відрізняти методи
державного керівництва економікою.

Методи державного керівництва економікою – це передбачені законодавством
способи впливу держави на поведінку суб’єктів господарського життя з
метою отримання необхідного для суспільства результату. Розрізняють
адміністративні та економічні методи.

Адміністративні методи – це такі способи впливу держави, коли необхідний
суспільству результат досягається прямим наказом компетентного органу,
що підлягає обов’язковому та однозначному виконанню суб’єктом
господарювання. Ці методи мають як позитивні сторони (вони є
швидкодіючими, тобто необхідний результат досягається через незначний
проміжок часу), так і негативні (не враховуються належним чином
економічні інтереси виконавців). Прикладом таких методів є: державна
реєстрація суб’єрів господарської діяльності, деяких видів господарських
договорів, ліцензування, встановлення податкових ставок та інших
платежів тощо).

Економічні методи – це такі способи впливу держави, коли необхідний
суспільству результат досягається через економічний інтерес виконавців.
Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що становить їх позитивну
якість. Водночас економічні методи мають негативний бік – повільність
дії: бажаний для суспільства результат настає через значний проміжок
часу.

До економічних методів слід віднести:

• встановлення податкових пільг;

• державне кредитування суб’єктів
господарювання;

• надання дотацій;

• застосування господарсько-правових санкцій
за порушення встановленого державою порядку у сфері господарювання.

У сучасних умовах господарювання держава в комплексі застосовує
економічні та адміністративні методи. При цьому домінування тих чи інших
методів залежить від стану економіки, надзвичайних обставин (стихійне
лихо, війна тощо), а також завдань, що стоять перед державою щодо
вирішення тих чи інших питань суспільного життя.

3. Особливості управління господарською діяльністю в державному та
комунальному секторах економіки

В економіці України значна питома вага належить публічним секторам
економіки – державному та комунальному. Функціонування цих секторів має
на меті забезпечення публічних інтересів відповідних категорій – народу
України, Української держави, територіальних громад. Відтак основні
засади функціонування цих секторів та управління господарською
діяльністю їх суб’єктів визначаються зазвичай у формі закону: ГК України
(статті 22-24, 73-78, 167-172, 183, 191), законів: від 21.05.1997 р.
«Про місцеве самоврядування в Україні», від 04.03.1992 р. (в ред. Закону
від 19.02.1997 р.) «Про приватизацію державного майна», від 10.04.1992
р. (в ред. Закону від 14.03.1995 р.) «Про оренду державного і
комунального майна, від 22.12.1995 р. «Про поставки продукції для
державних потреб», від 24.01.1997 р. «Про державний матеріальний
резерв», від 03.03.1998 р. «Про передачу об’єктів права державної та
комунальної власності», від 03.03.1999 р. «Про державне оборонне
замовлення», від 06.04.2000 р. «Про перевезення небезпечних вантажів»,
декретів Кабінету Міністрів України: від 15.12.1992 р. «Про управління
майном, що є у загальнодержавній власності», від 31.12.1992 р. «Про
впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених
за участю державних підприємств» та ін.

Управління господарською діяльністю в державному та комунальному
секторах економіки, попри їх відмінність, має спільні риси, а саме:

• організаційно-управлінські повноваження
здійснюються за допомогою системи уповноважених органів (відповідно –
державних та комунальних);

• суб’єктами господарювання є організації (в
т. ч. підприємства), що функціонують на базі відповідної форми власності
(державної чи комунальної), а також суб’єкти, у статутному фонді (майні)
яких частка відповідної власності (державної чи комунальної) забезпечує
вплив відповідно – держави чи територіальної громади на такого суб’єкта
(змішані господарські — зазвичай акціонерні — товариства, за переважної
участі держави чи територіальної громади);

• зазначені суб’єкти функціонують на базі
майна, що закріплюється за ними на одному з основних правових титулів –
праві власності (державні, комунальні або змішані акціонерні
товариства), праві господарського відання (державні та комунальні комер-

ційні підприємства), праві оперативного управління (казенні та
некомерційні комунальні підприємства);

• можливість встановлення законом особливостей
здійснення конкурентно-антимонопольної політики у сфері державного та
комунального секторів економіки;

• можливість визначення законом особливостей
застосування процедури банкрутства до підприємств цих секторів.

Проте існують і певні відмінності між державним та комунальним
секторами, зокрема, щодо: органів, які здійснюють
організаційно-управлінські повноваження; компетенції останніх; порядку
прийняття ними рішень; актів, в яких фіксуються такі рішення, та ін.

Тема з. | Господарські правовідносини

1. Поняття, ознаки та види господарських правовідносин.

2. Відмежування господарських відносин від інших видів
правовідносин.

3. Методи правового регулювання господарських відносин.

1. Поняття, ознаки та види господарських правовідносин

Сфера господарювання є надзвичайно складною з огляду на різноманітність
відносин, що виникають між її суб’єктами та іншими учасниками
господарського життя. Відносини, що складаються при цьому, попри свою
багатоманітність, є господарськими, оскільки їм притаманні спільні
специфічні ознаки:

• сфера – економіка (господарювання) різного
рівня (державного, територіального, локального);

• зміст – безпосереднє здійснення
господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт,
надання послуг) та/або організація/керівництво такою діяльністю;

• особливий суб’єктний склад (обов’язковим
учасником цих відносин є суб’єкт господарювання – індивідуальний
підприємець або господарська організація; крім того, участь у цих
відносинах також беруть (можуть брати) споживачі, органи державної влади
та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією,
а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають
засновниками суб’єктів господарювання чи здійсню-

ють щодо них організацшно-господарські повноваження на основі відносин
власності (ч. 1 ст. 2 ГК України);

• поєднання майнових та організаційних
елементів; так, створення господарської організації вимагає: 1)
сукупності організаційних дій засновників у формі укладення
засновницького договору (якщо засновників двоє і більше), скликання та
проведення установчих зборів (у передбачених законом випадках),
здійснення державної реєстрації новостворюваної організації, отримання
необхідних ліцензій та інших дозволів; 2) наділення новостворюваної
організації необхідною для започаткування та здійснення відповідної
(окресленої установчими документами з врахуванням вимог закону)
господарської діяльності майновою базою з визначенням правового титулу
майна (право власності, право господарського відання чи право
оперативного управління, а щодо відокремлених підрозділів – право
господарського використання із зазначенням конкретних майнових
повноважень суб’єкта цього права);

• значний ступінь правового регулювання на
рівні актів законодавства в поєднанні з локальним регулюванням, що
зумовлено суспільним значенням сфери господарювання, складністю
господарських та пов’язаних з ними зв’язків.

На підставі узагальнення вказаних ознак можна дати таке док-тринальне
визначення:

Господарські правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні
відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо безпосереднього
здійснення господарської діяльності та/або організації/керівництва такою
діяльністю, характеризуються особливим суб’єктним складом, а також
поєднанням організаційних та майнових елементів.

У Господарському кодексі України знаходимо більш лаконічне визначення,
оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу. Згідно
із ч. 1 ст. 1 ГК господарськими визнаються відносини, що виникають у
процесі організації та здійснення господарської діяльності між
суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими
учасниками відносин у сфері господарювання.

Різноманітність господарських відносин зумовлює необхідність їх
класифікації (поділу на види за різними критеріями) з різних міркувань:
нормотворчості (врахування в процесі правового регулювання специфіки
певних видів господарських відносин), 5 навчальною метою (вивчення
характерних ознак певних видів гос-

подарських відносин та пов’язаних з цим особливостей їх правового
регулювання), для наукових цілей (дослідження певних видів господарських
відносин, віднайдення найбільш оптимальних шляхів їх правового
регулювання та подання відповідних рекомендацій законодавцеві та
практичним працівникам).

Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що здійснюються за
різними ознаками. Так, відповідно до ч. 4 ст. З ГК господарські
відносини можуть бути господарсько-виробничими,
організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими.

Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі та
організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характеру
правовідносин. При цьому господарсько-виробничі відносини ч. 5 ст. З ГК
визначаються як майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами
господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської
діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а
організаційно-господарськими є відносини, що складаються між суб’єктами
господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у
процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. З ГК), в т. ч.
щодо державної реєстрації суб’єктів господарювання, ліцензування їхньої
діяльності, контролю за дотриманням такими суб’єктами правил у сфері
господарювання та ін.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин (ч. 7 ст.
З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії — всередині
господарської організації (між її структурними підрозділами, органами,
між організацією в особі органів управління та їх посадових осіб та її
учасниками, між організацією та її структурними підрозділами). Наука
господарського права за цією ознакою розрізняє ще один вид господарських
відносин – міжгосподарські або зовнішньогосподарські (виникають між
юридично самостійними суб’єктами господарювання).

За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських
відносин:

• горизонтальні (учасники правовідносин
рівноправні);

• вертикальні (одним із учасників
правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч. власник
майна іншого учасника).

і За галузями економіки і сферами управління, в яких вони виникають,
виділяють господарські відносини в промисловості, в агропромисловому
комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівництві, у сфері
приватизації державного та комунального майна, у сфері економічної
конкуренції та антимонопольного регулювання тощо.

2. Відмежування господарських відносин від інших видів правовідносин

У сфері господарювання можуть виникати й інші відносини, що не мають
усіх ознак господарських відносин, а відтак не регулюються Господарським
кодексом та нормами інших нормативно-правових актів господарського
законодавства. До таких відносин ст. 4 ГК, зокрема, відносить:

• майнові та особисті немайнові відносини, що
регулюються Цивільним кодексом України;

• земельні, гірничі, лісові та водні
відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного
світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, атмосферного
повітря (регулювання таких відносин здійснюється відповідними кодексами
та законами: земельні – Земельним кодексом від 25.10.2001 p., гірничі
-Кодексом «Про надра» від 27.07.1994 p., лісові – Лісовим кодексом від
21.01.1994 p., водні – Водним кодексом від 06.06.1995 p., відносини щодо
використання й охорони рослинного і тваринного світу (законами: від
25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», від
03.03.1993 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999 р. «Про рослинний
світ»), територій і об’єктів природно-заповідного фонду – Законом від
16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», атмосферного
повітря — Законом від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря»);

• трудові відносини – Кодексом законів про
працю та іншими актами трудового законодавства;

• фінансові відносини за участі суб’єктів
господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання
бюджетів усіх рівнів (їх регулювання здійснюється Бюджетним кодексом від
21.06.2001 р. та низкою законів і підзаконних нормативно-правових
актів);

††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††
†††††††††††?

• адміністративні та інші відносини
управління за участю суб’єктів господарювання, в яких орган державної
влади або місцевого самоврядування не є суб’єктом, наділеним
господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює
організаційно-господарських повноважень щодо суб’єкта господарювання
(регулювання таких відносин здійснюється Кодексом законів про
адміністративні правопорушення, низкою законів: «Про місцеве
самоврядування в Україні», «Про міліцію» та ін.).

Елементи господарських відносин мають місце (або можуть мати місце) в
діяльності особистих селянських господарств: остан-

ні виробляють сільськогосподарську продукцію переважно для задоволення
особистих потреб членів такого господарства (членів сім’ї), проте у разі
реалізації надлишків такої продукції та надання послуг зеленого туризму
селянське господарство виступає як суб’єкт господарювання зі специфічним
правовим статусом, що визначається спеціальним Законом – «Про особисте
селянське господарство», від 15.05.2003 р.

Суміжними з господарюванням є народні промисли, яким також притаманні
риси цієї діяльності – виробництво (зазвичай на професійних засадах) з
метою реалізації за плату третім особам предметів художніх промислів,
хоча і з відмінними рисами: творчим характером такої діяльності;
додатковою метою {збереження народних художніх промислів і спадкоємного
розвитку традицій народного мистецтва у певній місцевості), особливістю
матеріальних благ, що виробляються при цьому, – художні вироби
декоративно-вжиткового призначення. Особливість господарської
діяльності, пов’язаної з народними промислами, визначається Законом
України від 21.06.2001 р. «Про народні художні промисли».

3. Методи правового регулювання господарських відносин

Подвійність природи господарських правовідносин (поєднання в них
організаційних та майнових елементів) породжує численні методи правового
регулювання, що є особливістю господарського права як галузі права.

Методи правового регулювання господарських відносин – це застосовувані
законодавцем способи правового оформлення господарських відносин
відповідно до їхніх властивостей і цілей правового регулювання, що
відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично
значущих рішень, характер юридичної відповідальності у випадку порушення
і способи юридичного захисту прав та законних інтересів сторін.

Розрізняють чотири основних методи правового регулювання господарських
відносин. До них належать:

Метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень
органом господарського керівництва (власником майна) щодо
підпорядкованого йому суб’єкта (рішення власника про створення
підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію;

видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що
функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах).
Застосування цього методу законодавцем відбувається у формі імперативних
норм (щодо мінімального розміру статутного фонду/капіталу окремих видів
господарських товариств, комерційних банків, корпоративних інвестиційних
фондів та ін.). джерел формування їх майна, обов’язковості певних фондів
чи резервів (або навпаки – забороні їх створювати, як це передбачено ст.
12 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні
інвестиційні фонди)». Метод владних приписів передбачає насамперед
врахування публічних інтересів (якщо застосовується державою чи
територіальною громадою в особі уповноважених органів) власника майна
щодо створеного ним підприємства (у формі статуту, що визначає межі
використання підприємством майна власника та обов’язки щодо власника).

Метод автономних рішень дозволяє суб’єктам господарювання приймати
самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення, і
обов’язок усіх інших суб’єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню
цих рішень (наприклад, ухвалення загальними зборами акціонерного
товариства рішення про напрями використання прибутку товариства за
минулий фінансово-господарський рік).

Метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за
згодою сторін, кожна із яких не вправі нав’язувати свої умови іншій
стороні; рішення приймається на основі компромісу (укладення
господарського договору).

Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих
суб’єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної (бажаної
для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері
господарювання. Це – примірні господарські договори, примірні установчі
та внутрішні правові документи господарських організацій, у т. ч.
відкритих акціонерних товариств.

Деякі автори (насамперед, член-кореспондент Академії правових наук
України Г. Л. Знаменський) вважають, що господарські відносини
регулююються за допомогою одного комплексного методу, що інтегрує усі
вищеназвані. Це – метод рівного підпорядкування усіх учасників
господарських відносин суспільному господарському порядку, що забезпечує
оптимальне поєднання приватних та публічних інтересів та створює
партнерські та добропорядні відносини у сфері господарювання
(Хозяйственное право:

ЗО

Учебник / Под ред. В. К. Мамутова.- К.: Юринком Интер, 2002.-С. 37).
Подібна точка зору є спірною. Позиція її опонентів ґрунтується на тому,
що держава в особі уповноважених органів має особливий статус, зокрема
визначає ті правила суспільного господарського порядку, яким згодом сама
має підпорядковуватися нарівні з іншими учасниками господарського життя.
Проте держава (в особі уповноважених органів) не лише встановлює, а й
може змінювати ці правила, що свідчить про її особливе становище серед
учасників господарських правовідносин – як організатора господарського
життя в країні.

Тема 4. | Господарське законодавство

1. Конституційні засади правопорядку у сфері
господарювання.

2. Поняття, ознаки та особливості господарського
законодавства.

3. Система господарського законодавства.

4. Господарсько-правові норми: поняття та види.

5. Питання вдосконалення господарського законодавства.

1. Конституційні засади правопорядку у сфері господарювання

Нормативне регулювання господарських відносин грунтується на
встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку у сфері
господарювання, про що згадується в Преамбулі Господарського кодексу
України, а в ст. 5 ГК цьому питанню приділяється спеціальна увага.
Зокрема, ст. 5 закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у
сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання
ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання
і державного регулювання макроекономічних процесів та ґрунтується на
відповідних положеннях Конституції України щодо:

• забезпечення державою соціальної
спрямованості економіки України (ч. 4 ст. 13 Конституції);

• права власності Українського народу на
землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які
знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що
здійснюється від імені

Українського народу органами державної влади і органами місцевого
самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13);

• права кожного громадянина користуватися
природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до
закону (ст. 14);

• забезпечення державою захисту прав усіх
суб’єктів права власності і господарювання, недопущення використання
власності на шкоду людині і суспільству (ст. 14);

• права кожного громадянина володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

• визнання усіх суб’єктів права власності
рівними перед законом, непорушності права приватної власності,
недопущення протиправного позбавлення власності (статті 14,41);

• економічної багатоманітності, права
кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42);

• визначення виключно законом правових засад і
гарантій підприємництва (ст. 92);

• забезпечення державою захисту конкуренції у
підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним
становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та
недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм
антимонопольного регулювання виключно законом (статті 42, 92);

• забезпечення державою екологічної безпеки
та підтримання екологічної рівноваги на території України, належних,
безпечних і здорових умов праці, захисту прав споживачів (статті 42,43,
50);

• взаємовигідного співробітництва з іншими
країнами (ст. 18);

• визнання і дії в Україні принципу
верховенства права (ст. 8).

Суб’єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання
здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового
господарського порядку, який ґрунтується на згаданих положеннях
Конституції України та визначається господарським законодавством.

2. Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства

Господарське законодавство становить нормативну основу господарського
правопорядку – правил організації, безпосереднього здійснення та
управління господарською діяльністю.

Господарське законодавство — це сукупність нормативно-правових актів та
правових норм, які регулюють відносини щодо

безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва (в
т. ч. організації) такою діяльністю.

Господарському законодавству України притаманна низка характерних ознак:

• значна розгалуженість і наявність великої
кількості нормативних актів; цьому є об’єктивні (динамізм і складність
господарського життя і відповідно – правового регулювання) та
суб’єктивні (недостатня увага до упорядкування господарського
законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен з яких
потребує спеціального правового забезпечення) причини;

• перевага в господарському законодавстві
комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права
(господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які
стосуються одного предмета правового регулювання – страхування (Закон
«Про страхування»), інвестування (Закон «Про кооперацію»), господарських
товариств (Закон України «Про господарські товариства») та ін.;

• кодифікованість господарського
законодавства, єдиним стрижнем якого є прийнятий 16 січня 2003 р.
Господарський кодекс України, розроблений відповідно до Концепції
судово-правової реформи в Україні, схваленої Постановою Верховної Ради
України від 28.04.1992 р. (набув чинності з 01.01.2004 р. одночасно з
новим Цивільним кодексом України); Господарський кодекс визначає основи
господарювання, яке базується на різноманітності суб’єктів
господарювання різних форм власності та має на меті утвердження
оптимального суспільного господарського порядку у сфері національної
економіки; складається з 9 розділів: І – основні засади господарської
діяльності; II – суб’єкти господарювання; III – майнова основа
господарювання; IV – господарські зобов’язання; V – відповідальність за
правопорушення у сфері господарювання; VI – особливості правового
регулювання в окремих галузях господарювання; VII – зовнішньоекономічна
діяльність; VIII – спеціальні режими господарювання; IX – прикінцеві
положення. Господарський кодекс України має на меті забезпечити
зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток
підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного
виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог
Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в
економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими
економічними системами;

• наявність в господарському законодавстві
значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії – відомчих,
регіональ-

них, локальних; відомчі забезпечують специфіку правового регулювання
господарських відносин в окремих галузях та сферах^ економіки, мають
відповідати нормативно-правовим актам вищої юридичної сили і, як
правило, набувають чинності з дня державної реєстрації в Міністерстві
юстиції України згідно з Указом Президента України від 03.10.1992 р. №
493/92 «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших
органів державної виконавчої влади», Постановою Кабінету Міністрів
України від 28.12.1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про державну
реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної
виконавчої влади», Порядком скасування рішень про державну реєстрацію
нормативно-правових актів, затвердженим наказом Міністерства юстиції
України від 29.01.1999 р. № 54/3347.

Наявність зазначених рис зумовлена специфікою сфери господарювання, що
характеризується високим ступенем складності та багатоманітністю
відносин, що в ній виникають, а відтак – притаманні законодавству, яке
регулює цю сферу не лише в Україні, а й в інших державах.

Поряд з цими рисами вітчизняному господарському законодавству притаманні
тимчасові риси, зумовлені трансформаційними процесами у сфері економіки
– від планово-розподільчих до переважно ринкових засад господарювання.
Такими тимчасовими рисами, що віддзеркалюють перехідний характер
господарського законодавства України, є:

1) наявність у господарському законодавстві України
нормативних актів вже неіснуючої держави – СРСР (Положення про поставки
продукції науково-технічного призначення та Положення про поставки
товарів народного споживання, затверджені постановою Ради Міністрів СРСР
№ 888 від 25.07.1988 р. та ін.), що застосовуються за умов, визначених
Постановою Верховної Ради України від 12.09.1991 р. «Про порядок
тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР»; з
набуттям чинності Цивільним та Господарським кодексами України (тобто з
01.01.2004 р.) більшість таких актів або їх положень втратила свою
чинність);

2) наявність у господарському законодавстві
дореформених нормативних актів (вищезгаданих положень про поставки та
ін.) і нормативних актів, що відповідають Концепції переходу Української
РСР до ринкової економіки (схвалена Верховною Радою Української РСР
01.11.1990 р. і, відповідно,- забезпечують розвиток ринкових відносин та
їх соціальну орієнтацію (ГК і ЦК України,

закони «Про режим іноземного інвестування» – 10.07.2003 р., «Про
кооперацію» – 10.07.2003 р. та ін.);

3) стрімкість прийняття актів законодавства, що зумовлено об’єктивними
чинниками (змінами у сфері господарювання, пов’язаними із запровадженням
та розвитком ринкових відносин, а також суб’єктивними причинами
(лобіювання політичними силами прийняття окремих законів без дотримання
під час їх розробки та прийняття основних правил юридичної техніки, яка
застосовується з метою уникнення нових колізій, неадекватного
регулювання, порушення балансу приватних і публічних інтересів тощо).

Все це переконує у тому, що господарському законодавству України (як
законодавству перехідного періоду – від планово-розподільчої економіки
до соціально спрямованої ринкової) притаманні риси, що свідчать про
недоліки правового регулювання, насамперед: наявність застарілих
положень, прогалин, колізійних норм, надмірно велика кількість
нормативно-правових актів. Своєю чергою, численні вади господарського
законодавства зумовлюють необхідність його вдосконалення.

3. Система господарського законодавства

Господарське законодавство складається з великого масиву
взаємопов’язаних нормативно-правових актів різної юридичної сили, що
регулюють господарські відносини. У своїй сукупності ці
нормативно-правові акти складають систему господарського законодавства.

Система господарського законодавства – це розташування
гоєподарсько-правових актів з урахуванням їх зв ‘язків і властивостей.

Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними
критеріями: а) за юридичною силою актів, в яких фіксуються
господарсько-правові норми (вертикальна систематизація); б) за предметом
правового регулювання: за видами і характером господарської діяльності,
галузями і сферами народного господарства (економіки) тощо.

Підприємством корпоративного типу, що функціонує на базі колективної
форми власності, є виробничий кооператив. І Виробничий кооператив – це
господарська організація корпоративного типу, яка створюється на
добровільних засадах громадянами для спільного здійснення господарської
(виробничої) діяльності з метою отримання доходу і діє на підставі
статуту, на засадах членства, обов’язкової трудової участі в його
діяльності, самоуправління та самофінансування.

Нормативною основою діяльності виробничого кооперативу є відповідні
положення ГК України (статті 94—110), ЦК України (статті 163-166), а
також закони – загальний (Закон України від 10.07.2003 р. «Про
кооперацію») та спеціальний (Закон України від 17.07.1997 р. «Про
сільськогосподарську кооперацію»). Положення ГК і ЦК з деяких питань
(фонди кооперативу; принцип визначення частки (загального паю) члена
кооперативу; основні засади розподілу прибутку кооперативу між його
членами та ін.) відрізняються від положень пізніше прийнятого Закону
«Про кооперацію».

Основні риси виробничого кооперативу, відповідно до Закону України від
10.07.2003 р. «Про кооперацію» (набув чинності з моменту його
опублікування, тобто до введення в дію ГК України та ЦК України) такі:

• господарська організація корпоративного
типу;

• мета діяльності – отримання доходу та
забезпечення зайнятості населення;

• створення на добровільних засадах;

• безпосереднє здійснення господарської
діяльності (виробництво продукції/товарів, виконання робіт, надання
послуг);

• наявність статусу юридичної особи;

• наявність статуту як обов’язкового
установчого документа, який повинен містити відомості, визначені ст. 8
Закону (найменування кооперативу, його тип та місцезнаходження; мета
створення кооперативу і вичерпний перелік видів його діяльності; склад
його засновників; умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи
виключення з нього; права і обов’язки членів кооперативу; порядок
внесення змін до статуту “кооцеративу; порядок встановлення розмірів і
сплати внесків та паїв членами кооперативу та відповідальність за
порушення зобов’язань щодо їх сплати; форми участі членів кооперативу в
його діяльності; порядок формування, склад і компетенція органів
управління та органів контролю кооперативу, а також порядок прийняття
ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймається
одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів членів кооперативу, які
беруть участь у загальних зборах; порядок формування, використання та
розпорядження майном кооперативу; порядок розподілу його доходу та
покриття збитг ків; порядок обліку і звітності у кооперативі; порядок
реорганізації і ліквідації кооперативу та вирішення пов’язаних з цим
майнових питань; порядок скликання загальних зборів; умови і порядок
повернення паю; крім того, статут може містити інші пов’язані з

особливостями діяльності кооперативу положення, що не суперечать
законодавству);

• корпоративний устрій: мінімальна кількість
засновників (членів) – 3 – як правило, фізичні особи, які досягли
16-річного віку, а також наявність основного капіталу, поділеного на
паї;

• здійснення виробничо-господарської
діяльності на засадах самофінансування;

• наявність власного майна, яке формується
за рахунок таких джерел: паї членів кооперативу (основний та додаткові);
внески членів кооперативу (вступний, членські, цільові); кошти, що
надходять від господарської діяльності кооперативу; кошти, що надходять
від створених кооперативом підприємств, установ та організацій; грошові
та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна технічна
допомога юридичних та фізичних осіб, в т. ч. іноземних; інші
надходження, не заборонені законом;

• відсутність законодавчих вимог до
мінімального розміру основного капіталу виробничого кооперативу;

• обов’язкова наявність таких фондів:
пайового фонду (формується за рахунок паїв членів кооперативу);
неподільного фонду (формується за рахунок вступних внесків членів
кооперативу та відрахувань від доходу кооперативу; стабілізує майнову
базу кооперативу, оскільки не може розподілятися між членами
кооперативу, крім передбачених законом випадків); резервного фонду
(формується за рахунок відрахувань від доходу кооперативу, перерозподілу
неподільного фонду, пожертвувань, безповоротної фінансової допомоги та
за рахунок інших не заборонених законом надходжень для покриття можливих
втрат/збитків); спеціального фонду (формується за рахунок цільових
внесків членів кооперативу та інших не заборонених законом надходжень
для забезпечення Його статутної діяльності; використовується за рішенням
органів управління кооперативу);

• основні засади використання доходу
кооперативу (формується з надходжень від господарської діяльності
кооперативу після покриття матеріальних і прирівняних до них витрат та
витрат на оплату праці найманих працівників та розподіляється в такому
порядку: сплата податків і зборів до відповідних бюджетів; погашення
кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань до фондів
кооперативу; кооперативні виплати (виплати членам кооперативу залежно
від їх участі в господарській діяльності кооперативу); виплати на паї;

• загальна частка члена кооперативу у майні
кооперативу визначається як сума його паїв у фондах кооперативу
(пайовому, ре-

зервному та спеціальному); у разі виходу чи виключення з кооперативу
громадянин (фізична особа) має право на одержання своєї загальної частки
в натуральній, грошовій формі чи цінними паперами (за бажанням такої
особи), а земельної ділянки – в натурі; право власності на загальну
частку успадковується;

• основні права та обов’язки членів
кооперативу визначаються ст. 12 Закону (права: участь у господарській
діяльності ВК та в управлінні його справами; одержання кооперативних
виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з ВК; внесення
пропозицій щодо оптимізації роботи ВК; звернення до органів ВК у разі
виникнення конфлікту інтересів, пов’язаного з членством в кооперативі,
та одержання письмових відповідей про результати розгляду звернення;
обов’язки: обов’язкова трудова участь в його господарській діяльності
ВК; додержання статуту кооперативу; виконання рішень органів управління
та органів контролю кооперативу; виконання зобов’язань перед
кооперативом; сплата визначених статутом кооперативу внесків);

• припинення членства в кооперативі
відбувається у разі: добровільного виходу з нього; припинення трудової
участі у ВК; несплати внесків у порядку, визначеному статутом ВК; смерті
члена кооперативу; припинення діяльності ВК;

• корпоративний характер управління справами
кооперативу, яке здійснюється його органами: загальні збори членів
кооперативу або збори уповноважених як вищий орган (ст. 15 Закону),
виконавчий орган, який відповідно до ст. 16 Закону може бути
колегіальним (правління) чи одноособовим у кооперативі з кількістю
членів до 10 осіб (голова кооперативу); для здійснення управління
оперативно-господарською діяльністю кооперативу його правління може
наймати на умовах контракту виконавчого директора); контрольний орган
(ст. 18 Закону) – ревізійна комісія або ревізор (в кооперативі з
кількістю членів до 10 осіб); в кооперативах з кількістю членів понад 50
осіб додатково може бути утворена спостережна рада, яка контролює
діяльність правління (ст. 17 Закону);

• загальні збори/збори уповноважених
(обов’язковий орган управління): повноваження: затвердження статуту
кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що
стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та
органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу;
заслуховування звітів його органів управління і органів контролю;
затвердження порядку розподілу доходу кооперативу; визначення розмірів
вступного і членського внесків та паїв; визначення розмі-

рів, порядку формування та використання фондів кооперативу; визначення
розмірів оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії
(ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та
органів контролю за діяльністю кооперативу; затвердження річного звіту і
балансу кооперативу; затвердження рішення правління або голови правління
про прийняття нових членів та припинення членства; прийняття рішень щодо
володіння, користування та розпорядження майном; утворення спеціальних
комісій із залученням як консультантів найманих працівників; прийняття
рішень про вступ кооперативу до кооперативних об’єднань; прийняття
рішень про реорганізацію або ліквідацію кооперативу; інші питання
діяльності кооперативу, віднесені до компетенції загальних зборів
рішенням загальних зборів членів ВК); види (чергові, позачергові);
періодичність (у разі потреби, але не рідше одного разу на рік); порядок
скликання: чергові збори скликаються правлінням або головою кооперативу;
позачергові збори мають бути скликані протягом 20 днів від дня
надходження вимоги: (а) не менше третини членів ВК, (б) спостережної
ради; (в) ревізійної комісії (ревізора); (г) органу управління
кооперативного об’єднання, членом якого є ВК; у разі незабезпечення
правлінням (головою) кооперативу скликання позачергових загальних зборів
вони можуть бути скликані особами, які вимагали їх скликання, протягом
наступних 20 днів; про дату, місце, час проведення та порядок денний
загальних зборів члени кооперативу мають бути повідомлені не пізніше ніж
за Ю днів до визначеного строку їх проведення; загальні збори членів ВК
є повноважними, якщо на них присутні більше половини його членів, а
збори уповноважених – за наявності не менше двох третин уповноважених;
кожний член кооперативу чи уповноважений кооперативу має один голос, і
це право не може бути передано іншій особі; порядок прийняття рішень –
більшістю голосів, а з визначених Законом питань (про прийняття,
внесення змін до статуту, вступ до кооперативного об’єднання або вихід з
нього та про реорганізацію або ліквідацію кооперативу) – кваліфікованою
більшістю голосів (не менш як 75 відсотків членів ВК/упов-новажених,
присутніх на загальних зборах /зборах уповноважених ВК); • виконавчий
орган (обов’язковий орган управління): (а) може бути колегіальним –
правління (очолюється головою правління, повноваження якого визначаються
статутом кооперативу) або одноособовим – голова ВК (якщо до складу
кооперативу входить менш ніж 10 членів); (б) обирається загальними
зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більш
ніж на

п’ять років; (в) підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе
перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу; (г)
повноваження визначаються законом та статутом ВК (в т.ч. здійснює
управління кооперативом у період між загальними зборами членів
кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у
відносинах з органами державної влади та органами місцевого
самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними
особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; може бути
наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління
кооперативу або статутом кооперативу; діє від імені кооперативу в межах,
передбачених статутом кооперативу); (д) порядок обрання або відкликання
членів правління та голови ВК, а також порядок проведення засідань
правління ВК та прийняття ним рішень визначаються статутом ВК);

• виконавчий директор (необов’язковий
орган): (а) наймається правлінням для оперативного управління діяльністю
кооперативу та виконання функцій, делегованих правлінням кооперативу;
формує виконавчу дирекцію; (б) виконує свої функції на умовах контракту,
який укладає з ним правління кооперативу; (в) не може бути членом
кооперативу; (г) несе персональну відповідальність за виконання
покладених на нього обов’язків, визначених контрактом та статутом
кооперативу;

• спостережна рада (необов’язковий орган):
(а) може утворюватися в кооперативі з кількістю членів понад 50 осіб;
(б) обирається із числа членів кооперативу на загальних зборах
кооперативу; (в) кількісний склад – 3-5 чоловік; (г) обмеження, вимоги
та умови виконання обов’язків члена спостережної ради (до складу
спостережної ради кооперативу не можуть входити члени правління чи члени
ревізійної комісії чи ревізор кооперативу; виконання обов’язків члена
цього органу здійснюється на громадських засадах; повноваження членів
спостережної ради можуть бути дострокового припинення за рішенням
загальних зборів членів ВК); (д) функції спостережної ради: здійснення
контролю за додержанням статуту кооперативу та за діяльністю виконавчого
органу ВК;

• обов’язковий контрольний орган –
колегіальний (ревізійна комісія) чи одноособовий (ревізор – в
кооперативі з кількістю членів менше ніж 10 осіб): (а)
(формується/обирається загальними зборами у визначеному статутом
порядку; (б) вимоги до членів ревізійної комісії/ревізора: членство в
даному ВК; відсутність статусу члена правління чи спостережної ради
даного ВК; (в) функції^

контроль за фінансово-господарською діяльністю кооперативу, в т. ч.
шляхом: проведення перевірок результатів фінансово-господарської
діяльності кооперативу за власною ініціативою ревізійної
комісії/ревізора, за рішенням загальних зборів чи на вимогу не менш як
10 відсотків членів кооперативу, а також складення висновку за річними
звітами про результати діяльності кооперативу; (г) наявність права
вимагати будь-які матеріали, бухгалтерські та інші документи, а також
пояснення посадових осіб кооперативу;

• відповідальність ВК за зобов’язаннями
майном, що належить йому на праві власності; відсутність у членів
кооперативу субсиді-арної відповідальності за зобов’язаннями ВК (якщо
інше не встановлено статутом кооперативу чи законом); ризик збитків
члена кооперативу за результати діяльності ВК обмежується зазвичай
розмірами сплаченого ним паю;

• можливість участі ВК у кооперативному
об’єднанні (кількох кооперативних об’єднаннях) типу спілки, ліги,
асоціації, альянсу та інших форм добровільного об’єднання кооперативів
за видами діяльності чи територіальною ознакою з метою створення
сприятливих умов для діяльності кооперативів, що входять до його складу,
та їх членів;

• порядок ліквідації ВК: (а) прийняття
відповідного рішення загальними зборами членів кооперативу/ зборами
уповноважених (добровільна ліквідація) чи за рішенням суду (примусова
ліквідація); (б) призначення органом, який прийняв рішення про
ліквідацію ВК, ліквідаційної комісії, до якої переходять повноваження з
управління кооперативом; (в) забезпечення ліквідаційною комісією
передбачених законом заходів щодо ліквідації ВК, а саме: встановлення
порядку та строків проведення ліквідації; публікація оголошення про
ліквідацію із зазначенням строку для заявления претензій кредиторами,
який не може бути меншим ніж два місяці, а також повідомлення явних
(відомих кооперативу) кредиторів про ліквідацію; (г) стягнення
дебіторської заборгованості ВК; (д) задоволення безспірних, визнаних
ліквідаційною комісією та судом вимог кредиторів за рахунок майна ВК
відповідно до встановленої законом черговості; (є) здійснення виплат
членам кооперативу паїв та виплат на паї, кооперативних виплат, оплати
праці, розрахунків з кооперативним об’єднанням з майна, що залишилося
після задоволення вимог кредиторів; розподіл решти майна (крім
неподільного фонду) між членами кооперативу відповідно до встановленого
статутом ВК порядку; (є) передання майна/коштів неподільного фонду іншій
(іншим) кооперативній організації (коопера-

тивним організаціям) із зазначенням напрямів його використання; (ж)
затвердження ліквідаційного балансу та виключення ВК з державного
реєстру суб’єктів господарювання.

Сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) – це виробничий
кооператив, створений громадянами – сільськогосподарськими виробниками
для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового
господарства на засадах обов ‘язкової трудової участі у процесі
виробництва.

Особливості правового становища сільськогосподарського виробничого
кооперативу відповідно до спеціального закону (Закону України від
17.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію»):

– специфічний предмет діяльності – виробництво
продукції сільського, рибного і лісового господарства;

– мінімальна кількість засновників (членів) – 3
фізичні особи, які досягли 16-річного віку;

– відсутність обов’язкових вимог до розміру майна
СВК, яке формується за рахунок таких джерел: майнових внесків його
членів; виготовленої СВК продукції; одержаних від її реалізації доходів;
інших джерел, не заборонених законом;

– обов’язкова наявність пайового (формується за
рахунок пайових внесків) та неподільного фонду (стабілізує майнову базу
кооперативу та формується за рахунок вступних внесків учасників та майна
кооперативу (за винятком землі); у разі виходу члена кооперативу з
останнього вступні внески не повертаються і виплати із зазначеного фонду
не здійснюються; цей фонд може бути поділений між членами кооперативу
лише у разі його ліквідації після виплати заробітної плати працівникам,
виконання зобов’язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами);

– збереження за членами кооперативу права
власності на земельну ділянку, що передається кооперативу в рахунок
пайової участі;

– виключно добровільні засади сплати членом СВК
додаткового паю (сплачується понад обов’язковий пай) до пайового фонду

•кооперативу;

– дохід кооперативу як одне з основних джерел
формування його майна: (а) утворююється з надходжень від господарської
діяльності після покриття матеріальних і прирівняних до них витрат та
витрат на оплату праці найманого персоналу; (б) розподіляється на:
податки і збори (обов’язкові платежі) до відповідних бюджетів; погашення
кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу;
кооперативні виплати; виплату часток доходу на паї (до 20 відсотків,
визначених до розподілу);

(в) порядок використання доходу кооперативу встановлюється його
статутом;

– вимоги до змісту статуту СВК (ст. 7 Закону):
найменування кооперативу та його місцезнаходження; предмет і мета
діяльності; порядок вступу до кооперативу і виходу з нього; порядок
визначення розміру та порядок внесення вступного внеску і паю; склад
засновників кооперативу; права і обов’язки членів кооперативу; органи
управління, порядок їх формування і компетенція; формування неподільного
та інших фондів; форми трудової участі та оплати праці членів
виробничого кооперативу; розподіл доходів кооперативу; співвідношення
між кооперативними виплатами і виплатами на паї; умови реорганізації та
ліквідації кооперативу;

– набуття статусу члена СВК – шляхом прийняття у
його члени в передбаченому статутом СВК порядку (подання заяви до
виконавчого органу СВК про вступ до кооперативу, сплата вступного та
пайового внесків; схваленням загальними зборами прийняття нового члена
СВК); припинення членства в кооперативі у разі: добровільного виходу з
кооперативу; припинення трудової участі в діяльності СВК; виключення у
випадках і в порядку, визначених статутом кооперативу; несхвалення
загальними зборами рішення правління (голови) про прийняття до
кооперативу; смерті члена кооперативу; реорганізації та ліквідації
кооперативу;

– права членів СВК: участь в управлінні справами
кооперативу, право голосу на загальних зборах кооперативу, право обирати
і бути обраним в органи управління кооперативом; користування послугами
кооперативу; одержання кооперативних виплат – частини доходу
кооперативу, що підлягає розподілу між його членами; одержання частки
доходу на пай (додатковий пай); одержання паю в разі виходу з
кооперативу в порядку і термін, визначені статутом кооперативу; бути
повідомленим про час і місце проведення та порядок денний загальних
зборів членів СВК не пізніше ніж за 10 днів; інші передбачені статутом
кооперативу права;

– обов’язки члена СВК: сплата вступного та
пайового внеску в порядку, визначеному статутом кооперативу; трудова
участь у виробничий діяльності СВК; дотримання статуту та виконання
рішень загальних зборів і правління кооперативу; інші передбачені
статутом кооперативу обов’язки;

– органи управління і контролю: а) обов’язкові:
загальні збори (вищий орган); виконавчий орган (правління чи голова
СВК); контрольний орган (ревізійна комісія чи ревізор); б)
необов’язкові: спостережна рада; виконавчий директор (виконавча
дирекція);

– загальні збори: (а) компетенція: внесення змін
і доповнень до статуту; вступ СВК до об’єднання кооперативів; створення
дочірніх підприємств СВК; реорганізація або ліквідація СВК; прийняття
нормативних документів кооперативу (правил внутрішнього розпорядку;
положення про фонди кооперативу та ін.); затвердження річного звіту і
балансу кооперативу, порядку формування і розподілу доходу кооперативу,
рішень правління кооперативу про прийняття нових членів; обрання шляхом
прямого таємного голосування голови кооперативу та членів правління
кооперативу, членів ревізійної комісії (ревізора), членів спостережної
ради у разі її формування відповідно до статуту СВК тощо; заслуховування
звітів органів управління кооперативу про їх діяльність; інші питання,
пов’язані із статутною діяльністю кооперативу; (б) види зборів -чергові
та позачергові; (в) періодичність скликання: чергових зборів – щорічно
після закінчення фінансового року; позачергових -за рішенням правління
кооперативу або з ініціативи не менше третини членів кооперативу; (г)
загальні збори є правомочними у разі присутності на них більше половини
членів кооперативу;

— виконавчий орган: (а) може бути колегіальним –
правління (обирається у кооперативі, до складу якого входить не менш як
10 членів) чи одноособовий -/олова кооперативу; (б) обирається
загальними зборами СВК; (в) термін повноважень – не більше трьох років;
(г) компетенція: розроблення напрямів розвитку кооперативу та винесення
їх на затвердження загальних зборів; скликання загальних зборів членів
кооперативу та контроль виконання прийнятих ними рішень; винесення на
затвердження загальних зборів рішення про прийняття до кооперативу нових
членів та припинення членства; укладення трудових договорів (контрактів)
членів виконавчої дирекції (у разі її формування); делегування
виконавчій дирекції кооперативу права на прийняття поточних рішень;
контроль за її діяльністю; організація (у разі потреби) проведення
незалежних аудиторських перевірок; забезпечення збереження майна
кооперативу; вирішення питань навчання членів кооперативу,
співробітництва з вітчизняними та іноземними організаціями; вирішення
інших найсуттєвіших питань господарської діяльності СВК згідно із
статутом; (д) можливість обрання правлінням зі свого складу голови
кооперативу, заступника голови та секретаря правління (якщо така
можливість передбачається статутом СВК); (є) виконання обов’язків членів
правління СВК переважно на громадських засадах (у статуті кооперативу
можуть бути передбачені винагороди за роботу членів правління); (є)
рішення

правлінням приймається більшістю голосів за наявності не менш як 2/3
складу членів правління кооперативу;

– виконавчий директор (необов’язковий орган)
наймається на умовах контракту правлінням для оперативного управління
діяльністю кооперативу; не може бути членом кооперативу; формує
виконавчу дирекцію та виконує функції, делеговані йому правлінням;

– спостережна рада (необов’язковий орган): (а)
утворюється за умови, якщо кількість членів кооперативу становить не
менш як 50 осіб; (б) обирається на загальних зборах з членів
кооперативу, які не входять до складу правління чи ревізійної комісії, у
кількості 3-5 чоловік, якщо інше не передбачено статутом кооперативу;
(в) здійснює функції контролю за діяльністю виконавчого органу
кооперативу;

– обов’язковий контрольний орган: (а) ревізійна
комісія чи ревізор (в кооперативах з кількістю членів менше 10 осіб);
(б) обирається загальними зборами з членів СВК, які не входять до складу
виконавчого органу та спостережної ради; (в) підзвітний загальним
зборам; (г) компетенція: контроль за фінансово-господарською діяльністю
кооперативу;

– СВК відповідає за своїми зобов’язаннями всім
належним на праві власності майном; члени кооперативу не несуть
субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями кооперативу; ризик
членів СВК за результати діяльності кооперативу обмежується розміром
пайового внеску кожного з них;

– для виконання статутних завдань СВК може
створювати дочірні унітарні підприємства та брати участь у створенні
господарських організацій корпоративного типу (господарських товариств,
об’єднань та ін.);

– форми припинення СВК – реорганізація та
ліквідація;

– порядок ліквідації: (а) підстави – рішення
загальних зборів членів СВК (добровільна ліквідація) або рішення суду
(примусова ліквідація); (б) створення органом, що прийняв рішення про
лікідацію, ліквідаційної комісії, до якої переходять повноваження з
управління кооперативом; (в) публікація в одному з офіційних
(загальнодержавному, регіональному) друкованих засобів масової
інформації ліквідаційною комісією у триденний термін з часу її
призначення інформації про ліквідацію кооперативу із зазначенням строку
подачі заяв кредиторами своїх претензій; (г) виявлення ліквідаційною
комісією кредиторів; (д) вжиття заходів до стягнення дебіторської
заборгованості; (є) задоволення заявлених вимог (безспірних, визнаних
ліквідаційною комісією чи судом)

кредиторів відповідно до встановленої черговості; (є) розподіл між
членами СВК майна кооперативу, що залишилося після розрахунків з
бюджетом, банками та іншими кредиторами, пропорційно вартості їх паю;
(ж) складення ліквідаційною комісією ліквідаційного балансу та
затвердження його органом, що прийняв рішення про ліквідацію кооперативу
(повнота і достовірність ліквідаційного балансу мають бути підтверджені
аудиторами); (з) розпорядження землею кооперативу, що ліквідується,
залежно від підстав її набуття СВК (на праві власності чи на праві
користування) в порядку і на умовах, передбачених земельним
законодавством; (и) внесення запису про ліквідацію СВК до державного
реєстру.

3.4. Приватні підприємства

Різновидом підприємств за ознакою форми власності, на базі якої
функціонує підприємство, є приватні підприємства. Особливості правового
становища таких підприємств регламентується законодавством лише
схематично.

Так, відповідно до ст. 113 ГК приватним підприємством є підприємство, що
діє на основі приватної власності одного або кількох громадян,
іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням
найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі
приватної власності суб’єкта господарювання -юридичної особи (дочірнє
підприємство іншого приватного підприємства). Отже, основною особливістю
такого підприємства є лише форма власності, на базі якої воно
функціонує.

Відповідно до ч. 2 ст. 113 ГК порядок організації та діяльності
приватних підприємств визначається цим Кодексом (загальні положення щодо
підприємств – статті 62-72 ГК) та іншими законами.

Приватні підприємства можуть бути двох типів – унітарного та
корпоративного. За підприємством унітарного типу майно може
закріплюватися на будь-якому з основних правових титулів – праві
власності, праві господарського відання, праві оперативного управління.

Приватне підприємство корпоративного типу має ту особливість, що майно
за ним закріплюється на праві спільної часткової приватної власності.

• Різновидом приватного підприємства є фермерське rocrto-дарство,
особливості правового становища якого розглядатимуться далі (п. 3.7).

3.5. Орендне підприємство

Орендне підприємство – це підприємство у формі господарського
товариства, створеного членами трудового колективу державного,
комунального чи іншого підприємства з метою оренди та експлуатації
цілісного майнового комплексу останнього для здійснення господарської
комерційної діяльності.

Характерними рисами орендного підприємства є:

– господарська організація корпоративного типу;

– діє на підставі ГК (ст. 115), законів «Про
господарські товариства», «Про оренду державного та комунального майна»,
установчих документів, договору оренди;

– має форму господарського товариства;

– учасниками такого товариства є члени трудового
колективу підприємства (структурного підрозділу підприємства), майно
якого передається в оренду;

– створення членами трудового колективу
господарського товариства з метою оренди майнового комплексу державного
підприємства, на якому вони працюють, зумовлене участю в ньому більш ніж
50% членів трудового колективу;

– учасники господарського товариства – орендного
підприємства повинні брати обов’язкову трудову участь у
виробничо-господарській діяльності такого підприємства;

– діє на базі орендованого цілісного майнового
комплексу державного, комунального чи іншого підприємства;

– функціонує на базі змішаної власності:
державної чи комунальної (основними фондами, що належать державі чи
територіальній громаді, володіє і користується на підставі договору
оренди) та колективної (цінні папери і грошові кошти бере на підставі
договору кредиту; сировину, паливо, матеріали викуповує; прибуток, що
залишається в розпорядженні такого підприємства після сплати податків,
інших обов’язкових платежів та відсотків за банківський кредит, а також
усе набуте за рахунок нього належить такому підприємству на праві
власності).

Орендодавцем щодо майнових комплексів державних підприємств виступають:
Фонд державного майна України (щодо підприємств державної власності);
Рада міністрів Автономної Республіки Крим – щодо підприємств, майно яких
перебуває у власності цієї республіки; органи управління комунальним
майном, уповноважені органами місцевого самоврядування, – щодо
підприємств комунальної форми власності.

Крім загальних підстав припинення діяльності, притаманних будь-якій
господарській організації, орендне підприємство має ще додаткову –
розірвання або припинення договору оренди без наступної пролонгації.

3.6. Підприємство з іноземними інвестиціями. Іноземне підприємство

Особливості правового становища підприємств з іноземними інвестиціями
визначається статтями 116, 390—400 ГК, Законом України від 19.03.1996 р.
«Про режим іноземного інвестування», а також низкою підзаконних
нормативно-правових актів, у т. ч.:

Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій»,
затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 p.;

Постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 р. «Про порядок
видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну
майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з
іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну
інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього
майна»;

Положенням про порядок залучення експертів до оцінки майна, що перебуває
у загальнодержавній власності, під час створення підприємств з
іноземними інвестиціями. Затверджено постановою Кабінету Міністрів
України від 20.07.1996 р. № 813;

Постановою Кабінету Міністрів України від 05.09.1996 р. «Про
затвердження Порядку визначення продукції власного виробництва
підприємств з іноземними інвестиціями» та ін.

Характерними ознаками підприємства з іноземними інвестиціями (ПП) є:

– підприємство корпоративного типу за участю
вітчизняних суб’єктів господарювання (резидентів) та іноземних
інвесторів (ними можуть бути: іноземні громадяни, особи без
громадянства, що не мають постійного місцепроживання в Україні, юридичні
особи, створені відповідно до законодавства іншої держави, міжнародні
організації, інші держави);

– наявність у статутному фонді підприємства
іноземної інвестиції у визначених законом формах (види та форми таких
інвестицій визначаються ст. 2, 16 Закону «Про режим іноземного
інвестування», ст. 391, 392 ГК) та розмірі (не менше 10% розміру цього
фонду);

– створення такого підприємства може відбуватися
шляхом заснування (при цьому принаймні одним із засновників має бути
іноземний інвестор), а також у разі внесення його учасником – іноземним
інвестором іноземної інвестиції; набуття підприємством статусу ПП
пов’язується не з моментом його державної реєстрації, а від дня
зарахування іноземної інвестиції на його баланс;

– до установчих документів підприємства з
іноземними інвестиціями ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей,
передбачених законодавством України для відповідних
організаційно-правових форм підприємств, вони також мають містити
відомості про державну належність засновників підприємства з іноземними
інвестиціями, відомості про розмір іноземної інвестиції, оціненої в
іноземній валюті та національній валюті України за домовленістю сторін
на основі цін міжнародних ринків або ринку України за курсом НБУ;

– майно, що ввозиться в Україну як внесок
іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними
інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання),
звільняється від обкладення митом. Порядок пропуску такого майна на
територію України визначається ст. 18 Закону України «Про режим
іноземного інвестування» та Постановою Кабінету Міністрів України від
07.08.96 р. «Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих
під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до
статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за
договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати
ввізного мита у разі відчуження цього майна»;

– продукція цих підприємств не підлягає
ліцензуванню і квотуванню за умови їх сертифікації як продукції власного
виробництва у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

– на підприємство з іноземними інвестиціями
розповсюджується національний режим господарювання, якщо інше не
передбачено законами та міжнародними договорами України, ратифікованими
ВР України;

– з метою залучення іноземних інвестицій держава
закріплює гарантії захисту прав іноземних інвесторів (ст. 397 ГК, статті
8-12 Закону «Про режим іноземного інвестування»);

– з метою захисту інтересів національної
економіки законом можуть встановлюватися обмеження щодо здійснення
певних видів господарської діяльності підприємствами з іноземними
інвестиціями (види господарської діяльності, що належать до монополії
держави).

Іноземне підприємство фактично є різновидом підприємства з іноземними
інвестиціями, визначальною ознакою якого є особливі вимоги до його
учасників (ними можуть бути лише іноземні інвестори) та майна (в
іноземному підприємстві іноземна інвестиція має становити 100%). За
організаційно-правовою формою таке підприємство може бути унітарним чи
корпоративним. Виникнення такого підприємства пов’язується із
заснуванням іноземними інвесторами (інвестором) нового підприємства чи
набуття такими особами у власність майнового комплексу діючого
унітарного підприємства чи 100% акцій (часток) підприємства
корпоративного типу. З метою захисту інтересів національної економіки та
національної безпеки законом можуть визначатися галузі, в яких створення
іноземних підприємств забороняється.

Особливості правового статусу іноземних підприємств визначаються ст. 117
ГК України.

І Тема 8. | Правове становище

господарський товариств

1. Поняття та характерні риси господарських товариств.

2. Класифікація господарських товариств.

3. Форми господарських товариств:

Повне товариство.

Командитне товариство.

Акціонерне товариство.

Товариство з обмеженою відповідальністю.

Товариство з додатковою відповідальністю.

1. Поняття та характерні риси господарських товариств

Господарські товариства – це господарські організації, які створюються
фізичними та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об
‘єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку
(як загальне правило).

Правове становище господарських товариств регулюється Господарським
кодексом України (статті 79-92), Цивільним кодексом України (статті
113-162), Законом України від 19.09.1991 р. «Про господарські
товариства».

Характерні риси (статті 79-92 ГК України; статті 113-118 ЦК України;
статті 1-23 Закону «Про господарські товариства»):

• господарські організації корпоративного типу (як правило,

наявність двох і більше засновників – фізичних та/або юридичних осіб, а
також подільність майна на частки та корпоративна форма управління
справами);

• універсальність цієї організаційно-правової
форми: можливість її застосування для підприємств, інших господарських
організацій низової ланки економіки, що мають на меті отримання прибутку
(банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, неприбуткових
господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об’єднань
(холдингові компанії з мережею дочірніх підприємств);

• наявність статусу юридичної особи;

• основний правовий титул майна товариства –
право власності, джерелами формування якого є: вклади засновників та
учасників товариства; вироблена продукція; отримані доходи; майно,
набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених
законом;

• корпоративний характер управління –
учасниками товариства (в персональних товариствах) або системою органів
(об’єднання капіталів);

• подільність майна товариства на частки,
розмір яких визначається установчими документами товариства;

• можливість для засновників (залежно від їх
інтересів щодо порядку управління товариством, можливості залучення
коштів інших осіб до формування майна товариства, ступеня закритості
товариства, виду діяльності та ін.) вибору форми товариства з 5, що
передбачені законом: акціонерне товариство, товариство з обмеженою
відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне
товариство, командитне товариство;

• наявність в учасників ГТ корпоративних
прав: право участі в розподілі прибутку товариства, право участі в його
управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його
ліквідації.

2. Класифікація господарських товариств

Господарські товариства можуть бути різних видів та форм. Поділ
господарських товариств на види здійснюється за певними ознаками, а на
форми – за сукупністю ознак. Класифікація господарських товариств має
практичне значення: законодавство передбачає застосування різних
принципів правового регулювання щодо певних видів господарських
товариств, насамперед, щодо товариств, які належать до об’єднань
капіталів та персональних товариств. Подібний поділ господарських
товариств, широко відомий в комерційному праві (як зарубіжному, так і
вітчизняному – дорево-

люційному, періоду непу, сучасному), здійснюється за ознакою
домінування в них майнових чи персональних елементів.

Персональними товариствами або об’єднаннями осіб є такі господарські
товариства, в яких домінують особисті елементи. Для таких товариств (а
до них належать повне товариство і командитне товариство) притаманні
специфічні риси:

• наявність одного установчого документа –
засновницького договору;

• обов’язковість не лише майнової, а й
персональної участі в товаристві для всіх (повне товариство) або для
частини його учасників (командитне товариство);

• створення товариства з метою спільного
здійснення його учасниками підприємницької діяльності, у зв’язку з чим
традиційною (зафіксованою в законодавстві країн ринкової та більшості
країн перехідної економіки) вимогою до учасників повного товариства та
повних учасників (повних товаришів) командитного товариства є наявність
у них статусу зареєстрованого суб’єкта підприємництва (в Законі «Про
господарські товариства» та новому Цивільному кодексі така вимога
відсутня, але передбачена ч. 7 ст. 80 Господарського кодексу України);

• наявність у всіх (повне товариство) або у
частини учасників (командитне товариство) повної субсидіарної
відповідальності за зобов’язаннями товариства;

• відсутність законодавчих вимог до
мінімального розміру статутного фонду товариства та порядку його
формування (це має визначатися засновницьким договором);

• управління справами здійснюється
безпосередньо самими учасниками товариства, що несуть повну субсидіарну
відповідальність за його зобов’язаннями;

• порядок управління справами товариства
визначають самі учасники, закріплюючи його в засновницькому договорі;

• заборона для таких учасників конкурувати з
товариством;

• складність виходу з товариства (заборона
або обмеження можливості відступлення учасником своєї частки третім
особам, необхідність повідомлення про вихід за певний термін і в
передбачених випадках).

До об’єднань капіталів належать господарські товариства, в яких
домінуючими є майнові елементи (акціонерне товариство, товариство з
обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю). Попри наявність
значних відмінностей між цими товариствами, вони мають спільні ознаки,
що є характерними саме для цієї великої групи господарських товариств:

100

– обмеження ризику учасників товариства за
результати діяльності товариства розміром сплачених вкладів (акцій) та
відсутність у них (AT, TOB) чи обмеженість субсидіарної відповідальності
за зобов’язаннями товариства (ТДВ), що викликає застосування спеціальних
механізмів захисту інтересів кредиторів товариства;

– законодавчі вимоги до мінімального розміру
статутного фонду (капіталу), резервного фонду, порядку їх формування та
необхідності підтримання не нижче певного розміру (подібні вимоги
встановлюються з метою захисту інтересів кредиторів товариства);

– основний установчий документ – статут;

– участь учасників в управлінні справами та
розподілі прибутку товариства залежить, як правило, від розміру їх
часток у статутному фонді товариства;

– управління товариством здійснюється за допомогою
його органів (вищий – загальні збори учасників; виконавчий орган, що
може формуватися не лише з учасників товариства, а й з найманих
працівників; контрольний орган чи органи), порядок формування та вимоги
до яких встановлюються законодавством;

– обов’язковість майнової та необов’язковість
персональної участі (за деякими винятками) в товаристві для його
учасників;

– можливість виходу учасника з товариства в
будь-який момент за його бажанням з дотриманням встановленої законом та
статутом товариства процедури;

– можливість створення таких товариств однією
особою та функціонування у складі однієї особи (ч. 2 ст. 114, ч. 1 ст.
140, ч. 1 ст. 151, ч. 4 ст. 153 Цивільного кодексу України; ч. 1 ст. 79
Господарського кодексу України; щодо створення ВАТ у процесі
приватизації шляхом перетворення державних унітарних підприємств -ч. З
ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного майна», щодо державних
акціонерних товариств – Указ Президента України від 15.06.1993 р. «Про
корпоратизацію підприємств»);

– можливість здійснення контролю над товариством з
боку одного учасника, який володіє контрольним пакетом акцій
(відповідною часткою в статутному фонді товариства).

3. Форми господарських товариств

Становлення інституту господарських товариств і поява їх різних
модифікацій відбувалася протягом багатьох століть.

Історична першість належить персональним (повному та коман-дитному)
товариствам, прообрази яких були відомі древнім ассирійцям, фінікіянам,
грекам і в Стародавньому Римі (societas). На ру-

101

бежі XVI-XVII ст. з ініціативи підприємців майже одночасно в Голландії
та Англії виникли перші акціонерні товариства з однаковою назвою –
Ост-Індські компанії, які започаткували нову форму підприємництва, що
згодом набула широкої популярності.

Товариства з обмеженою відповідальністю своєю появою завдячують
німецьким юристам, які за дорученням парламенту в кінці XIX ст.
розробили три законопроекти про нову форму товариства, яке мало би
привабливі для малого бізнесу риси акціонерного товариства (насамперед,
відсутність у акціонерів субсидіа-рної відповідальності за
зобов’язаннями товариства) і повного товариства (забезпечення закритості
товариства). Один з цих законопроектів був прийнятий німецьким
парламентом і досі є чинним. Закон Німеччини від 20 квітня 1892 р. «Про
товариства з обмеженою відповідальністю», завдяки ґрунтовності та
оптима-льності регулювання відносин, що виникають при створенні,
функціонуванні та припиненні таких товариств, є взірцем для законодавців
інших країн.

Товариство з додатковою відповідальністю фактично є модифікацією
товариства з обмеженою відповідальністю і відрязняється від останнього
лише наявністю у його учасників додаткової обмеженою відповідальності за
зобов’язаннями товариства.

За сукупністю ознак (порядком створення; розміром, порядком формування
та складом майнової бази; порядком управління справами; особливістю
правового статусу учасників товариства та ін.) розрізняють такі форми
(види) господарських товариств:

• повне товариство (ПТ);

• командитне товариство (КТ);

• акціонерне товариство (AT);

• товариство з обмеженою відповідальністю
(ТОВ);

• товариство з додатковою відповідальністю
(ТДВ).

Повне товариство – це таке господарське товариство, всі учасники якого
від імені товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність і
несуть додаткову відповідальність за зобо-в ‘язаннями товариства усім
своїм майном.

Основні риси:

– різновид господарського товариства;

– спеціальне регулювання: ГК України (частини 6 і
8 ст. 80), ЦК України (статті 119-132), Закон «Про господарські
товариства» (статті 66-74);

– установчий документ – засновницький договір;

102

– відсутність законодавчих вимог щодо розміру та
порядку формування майна, що регулюється засновницьким договором;

– відсутність органів товариства, оскільки
управління справами товариства здійснюється самими учасниками в порядку,
визначеному засновницьким договором товариства;

– можливість використання таких схем управління:
а) управління здійснюється спільно всіма учасниками; б) управління
доручається або одному, або частині учасників, які діють на підставі
підписаного рештою учасників доручення;

– повна відповідальність товариства за власними
зобов’язаннями (тобто усім майном, що належить йому на праві власності);

– субсидіарна солідарна відповідальність
учасників товариства за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, на
яке може бути звернене стягнення;

– обмежений рух учасників; зміна складу учасників
можлива у разі: а) відступлення частки учасника (її частини) іншим
учасникам або третім особам за згодою усіх учасників; б)
правонаступництва у зв’язку з реорганізацією учасника – юридичної особи
або спадкуванням у разі смерті учасника – фізичної особи, якщо решта
учасників товариства дала згоду на вступ до товариства таких учасників;
в) виходу учасника з товариства, про що він має заздалегідь повідомити
(за 3 місяці – якщо товариство було створене на невизначе-ний строк, і
лише за наявності поважних причин,- якщо товариство було створене на
визначений строк; г) виключення учасника з повного товариства, що може
мати місце, якщо учасник: систематично не виконує своїх обов’язків;
перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства; д) вибуття
учасника з незалежних від нього причин (смерті чи визнання померлим
учасника – фізичної особи; реорганізації та ліквідації учасника –
юридичної особи; визнання учасника недієздатним, обмежено дієздатним чи
банкрутом; звернення стягнення на частку учасника в майні товариства);

– вимога до учасників товариства – наявність
статусу зареєстрованого суб’єкта господарювання (ч. 8 ст. 80 ГК
України);

– законодавчо встановлена заборона для учасників
конкурувати з повним товариством;

– додаткові підстави ліквідації ПТ як юридичної
особи: якщо в товаристві залишається один учасник і протягом 6 місяців з
цього моменту ПТ не переборюється в інше господарське товариство, що
може функціонувати у складі однієї особи.

Командитне товариство – це таке господарське товариство, в якому один
або більше учасників здійснюють від імені то-

103

вариства підприємницьку діяльність і несуть щодо боргів додаткову
відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, на яке
за законом може бути звернене стягнення (повні учасники), а інші
учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками
(вкладники). Основні риси:

• різновид господарського товариства;

• спеціальне регулювання: ГК України
(частини 7 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 133-139), Закон «Про
господарські товариства» (статті 75-83);

• наявність двох категорій учасників, як
мінімум, по одному учаснику кожної категорії: а) повних учасників і б)
вкладників;

• установчим документом є засновницький
договір, а у разі наявності в товаристві лише одного повного учасника –
установчим документом відповідно до ЦК (ч. З ст. 134) є підписаний такою
особою меморандум;

• відсутність законодавчих вимог до розміру
майна і порядку його формування (ці питання регулюються засновницьким
договором);

• обмеження сукупної частки вкладників 50%
майна товариства;

• відсутність органів товариства, оскільки
управління справами здійснюється повними учасниками;

• порядок управління справами товариства
(зокрема, у тих випадках, коли в товаристві двоє і більше повних
учасників) визначається засновницьким договором;

• правове становище повних учасників
аналогічне правовому становищу учасників повного товариства, включаючи й
вимогу ч. 8 ст. 80 ГК України щодо наявності статусу зареєстрованого
суб’єкта господарювання;

• можливість реорганізації у повне
товариство, якщо вибувають усі вкладники.

Повні учасники (учасники, які несуть повну відповідальність)
командитного товариства:

– зобов’язані брати майнову і персональну участь у
коман-дитному товаристві;

– управляють справами товариства;

– несуть субсидіарну солідарну (якщо їх двоє і
більше) майнову відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм
майном, на яке може бути звернене стягнення;

– мають права і обов’язки, аналогічні правам і
обов’язкам учасників повного товариства: заборона конкурувати з
товариством; вимога про попередження виходу з товариства за 3 місяці, а
якщо

104

товариство створене на визначений строк — і за наявності поважних
причин;

– якщо повних учасників двоє і більше, то вони
можуть здійснювати управління справами спільно або доручати це одному чи
декільком повним учасникам,- які діють на підставі доручення,
підписаного рештою учасників.

Вкладники командитного товариства:

• зобов’язані брати лише майнову участь у
товаристві (сплачувати як основний, так і додаткові внески);

• на момент державної реєстрації товариства
зобов’язані внести не менше 25% свого внеску;

• мають право брати участь у розподілі
прибутку товариства відповідно до розміру своїх часток;

• вправі вимагати першочергового повернення
вкладу (перед повними учасниками) у разі ліквідації товариства;

• не беруть участі в управлінні справами
товариства, але у разі необхідності на підставі і відповідно до виданих
доручень можуть діяти від імені товариства;

• зобов’язані не перешкоджати здійсненню
повними учасниками управління справами товариства;

• не несуть субсидіарної відповідальності за
зобов’язаннями товариства, якщо повністю сплатили свої частки і не
укладали угод від імені та в інтересах товариства без відповідного
доручення;

• самостійно відповідають усім своїм майном,
на яке може бути звернене стягнення, якщо без відповідних повноважень
уклали угоду від імені та в інтересах товариства і останнє не схвалило
цю угоду;

• набувають статусу повних учасників (і
відповідно – несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями
товариства усім своїм майном); якщо їх імена включені до найменування КТ
(ч. 2 ст. 133 ЦК).

Акціонерне товариство (AT) — це таке господарське товариство, статутний
фонд якого поділений на визначену кількість часток рівної номінальної
вартості, виражених в акціях, і яке несе відповідальність за своїми
зобов ‘язаннями усім своїм майном; акціонери несуть ризик збитків,
пов’язаних із діяльністю товариства, у межах вартості належних їм акцій.

Характерні риси:

– різновид господарського товариства;

– спеціальне регулювання: ГК України (ч. 2 ст.
80, ст. 81), ЦК України (ст. 152-162), Закон від 19.09.1991 р. «Про
господарські товариства» (ст. 65), Закон від 18.06.1991 р. «Про цінні
папери і

105

фондову біржу» (статті 4-9 та ін.), Закон від 30.10.1996 р. «Про
державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», Закон від
10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості
електронного обігу цінних паперів в Україні»);

– поділ статутного капіталу на частки рівної
номінальної вартості, що іменуються акціями;

– відповідальність AT за своїми зобов’язаннями
лише майном, що належить йому на праві власності;

– відсутність у акціонерів субсидіарної майнової
відповідальності за зобов’язаннями товариства, якщо вони (акціонери)
повністю сплатили свої частки;

– засновники – фізичні та/або юридичні особи;

– можливість створення AT однією особою і
функціонування у складі однієї особи (акціонера); яскравим прикладом
таких AT є державні/національні акціонерні товариства та холдингові
кампанії;

– законодавчо встановлений мінімальний розмір
статутного фонду (не менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним
заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати,
чинної на момент створення AT);

– придатність форми AT для підприємств, інших
господарських організацій низової ланки економіки (банків, страхових
організацій, інвестиційних фондів фондових бірж тощо), господарських
об’єднань;

– органи управління і контролю AT: вищий орган –
загальні збори AT (вирішують питання стратегічного характеру);
виконавчий орган – правління, дирекція чи директор (забезпечує виконання
рішень загальних зборів та здійснює керівництво поточною діяльністю
товариства); можуть (а в певних випадках – повинні) створюватися
спостережна рада (проміжний орган між загальними зборами і виконавчим
органом) і ревізійна комісія (ревізор) як суто контрольний орган;

– чисельність складу акціонерів (понад 50 осіб)
обумовлює необхідність наявності в системі органів управління
спеціального органу – спостережної/наглядової ради, яка виконує складні
функції: організаційну (організація діяльності правління), контрольну
(за діяльністю правління), захисну (захист інтересів акціонерів у період
між проведенням загальних зборів), а також вирішення деяких питань,
віднесених до компетенції загальних зборів товариства (крім питань
виключної компетенції таких зборів), за наявності відповідного
делегування, що зазвичай фіксується в статуті AT;

106

– участь акціонерів в управлінні залежить від
кількості акцій, що належать їм на праві власності;

– можливість у засновників (акціонерів) вибору
виду AT – закрите або відкрите;

– можливість залучення крупних інвесторів на
правах власників привілейованих акцій;

– визначення обсягу прав акціонерів залежно від
типу акцій (прості чи привілейовані), що їм належать;

– вихід акціонера з AT здійснюється шляхом
відчуження акцій.

Акціонерні товариства бувають двох видів: відкрите акціонерне товариство
і закрите акціонерне товариство (ст. 81 ГК України, ст. 25 Закону «Про
господарські товариства»).

Відмінності між відкритим акціонерним товариством і закритим акціонерним
товариством:

• порядком розміщення акцій (у ВАТ – шляхом
підписки і вільної купівлі-продажу на фондовому ринку без спеціальних
обмежень, з ЗАТ – розміщенням серед засновників або серед заздалегідь
визначеного кола осіб, а також шляхом купівлі-продажу з виключенням
системи торгів);

• порядком відчуження акцій: акції ВАТ
продаються і купуються вільно (з дотриманням вимог закону); акції ЗАТ не
можуть продаватися на фондовій біржі, а продаж їх акціонером товариства
повинна здійснюватися з урахуванням переважного права інших акціонерів
товариства на придбання таких акцій);

• видами підписки на акції, що
застосовується при їх емісії: ВАТ – зазвичай відкрита підписка, ЗАТ –
закрита (серед заздалегідь визначеного кола осіб);

• видами акцій, що випускаються цими
товариствами (ВАТ може випускати як іменні акції, так і акції на
пред’явника, а ЗАТ -лише іменні);

• порядком створення (у ВАТ він досить
складний, що пов’язано з розміщенням акцій серед заздалегідь
невизначеного кола осіб шляхом відкритої підписки, а, отже, і наявністю
етапів, не притаманних ЗАТ: реєстрації інформації про акції, оголошення
про підписку, процедури підписки, вирішення на установчих зборах питань,
пов’язаних з результатами підписки);

• мінімальним розміром оплати акцій на
момент скликання установчих зборів (він має бути не меншим: у ВАТ – ніж
30%, а в ЗАТ – 50% номінальної вартості акцій);

• переліком обов’язкових для розгляду на
установчих зборах

107

питань (у ВАТ він більш значний, що пов’язано з результатами підписки
на акції ВАТ);

• обсягом обов’язків і відповідальністю
засновників: у засновників ВАТ вони більш значні, що пов’язано з
підпискою на акції ‘ (обов’язок повернути особам, що підписалися
на акції, сплачені ними суми у разі: а) якщо підписка не відбулася; б)
якщо установчі збори вчасно не були скликані і передплатники акцій
зажадали повернення сплачених сум; в) якщо установчі збори з необхідним
кворумом не вдалося зібрати ні першого, ні другого разу;

• обсягом публічності діяльності (у ВАТ вона
більш значна, що пов’язано з розміщенням акцій серед заздалегідь
невизначено-го кола осіб, і передбачає інформування усіх заінтересованих
осіб через органи масової інформації про підписку на акції, про
результати фінансово-господарської діяльності).

Правове становище акціонерного товариства як різновиду господарського
товариства визначається ГК (статті 79-92), ЦК (статті 152-162), Законом
«Про господарські товариства», проте низка положень цих актів
законодавства є колізійними, зокрема: щодо порядку створення (ЦК –
шляхом розподілу акцій між засновниками; ГК – при заснуванні ВАТ –
шляхом проведення відкритої підписки на акції, ЗАТ – шляхом розподілу
акцій між засновниками); щодо назви ради товариства (спостережна рада –
відповідно до ГК, наглядова рада – згідно із ЦК) та ін.

У сучасній українській економіці функціонує чимало державних або
національних акціонерних товариств (холдингових компаній), які були
створені в процесі корпоратизації державних підприємств та об’єднань1
відповідно до законодавства про корпоратизацію. Такі акціонерна
товариства і виконують функції не лише підприємств та інших
господарських організацій низової ланки економіки (підприємства,
страхові компанії2 та ін., а й діють як своєрідна форма господарського
об’єднання (державні холдингові компанії3) і навіть як некомерційні
організації (Державне акціонерне това-

1 Указ Президента України від 07.02.1996 р. «Про
структурну перебудову вугільної промисловості» // Урядовий кур’єр- 1996-
19.02.- С 2,

2 Постанова Кабінету Міністрів України від 27.11.1993 р. №
969 «Про створення Національної акціонерної компанії «Оранта» // КПС
«Ліга -Закон».

3 Постанова Кабінету Міністрів України від 19.09.1996 р.
№ 981 «Про створення Української державної акціонерної холдингової
компанії «Укр-папірпром» // КПС «Ліга – Закон».

108

риство «Національна мережа аукціонних центрів»1, Національний
депозитарій2).

Характерні риси державного акціонерного товариства (ДАТ):

– спеціальне правове регулювання: глава 18 ГК
«Корпоративні права»; укази Президента від 15.06.1993 р. «Про
корпоратизацію підприємств» і від 11.05.1994 р. «Про холдингові
компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації»;
Положення про порядок корпоратизації підприємств (затверджене Постановою
Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 р. № 508), Положення про
спостережну раду (затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від
19.07.1993 р. № 556; Положенням про порядок реєстрації випуску акцій
відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у
процесі приватизації та корпоратизації (затверджено рішенням ДКЦПФР від
11.04.2000 р. №39); Типовий статут відкритого акціонерного товариства,
створеного шляхом корпоратизації. Затверджено наказом Фонду державного
майна України від 25.06.2001 р. № 1129 та ін.;

– формально має статус відкритого акціонерного
товариства, хоча фактично зазвичай є товариством однієї особи (держави в
особі Уповноваженого органу;

– створюються, як правило, на базі державних
підприємств, закритих акціонерних товариств, більш як 75% статутного
фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих та
науково-виробничих об’єднань, правовий статус яких не відповідає чинному
законодавству;

– мета перетворення зазначених господарських
організацій у відкриті акціонерні товариства – їх підготовка до
майбутньої приватизації (строк якої однак, заздалегідь не визначається);

– належать до державних суб’єктів господарювання,
що забезпечується через володіння державою усім або контрольним пакетом
акцій такого товариства і відповідно – здійснення державою в особі
уповноважених нею органів та осіб управління (контролю) діяльністю цих
товариств;

Постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.1998 р. № 2066 «Про
утворення Державної акціонерної компанії «Національна мережа аукціонних
центрів» //Урядовий кур’єр- 1999.- 28 січня.

Ч. 2 ст. 2 Закону України від 10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну
систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» //
ВВР України.- 1998.- № 15.- Ст. 67.

109

– засновником виступає одна юридична особа –
господарське міністерство (відомство), у віданні якого перебуває
державне підприємство, що корпоратизується;

– статут такого ВАТ розробляється згідно з Типовим
статутом відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом
корпоратизації;

– державна реєстрація товариства здійснюється його
засновником в загальному порядку, але без сплати реєстраційного збору;

– виконавчий орган товариства – правління –
формується:

а) на стадії його створення шляхом
перетворення у ВАТ із державного унітарного підприємства – засновником
із керівних працівників державного підприємства, головою правління
призначається керівник державного підприємства, що корпоратизується;

б) у подальшому (в процесі функціонування, якщо виникає
потреба змінити склад правління) – спостережною радою товариства;

– у обов’язковому порядку створюється спостережна
рада товариства, яка формується і діє відповідно до Положення про
спостережну раду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України
від 19.07.1993 р. № 556; метою діяльності спостережної ради є захист
інтересів держави та інших акціонерів; до складу спостережної ради в
обов’язковому порядку включаються представники: засновника; банківської
установи, що обслуговує акціонерне товариство; трудового колективу
товариства; органу приватизації; а якщо корпоратизоване підприємство в
установленому порядку визнано монополістом – представник
Антимонопольного комітету; персональний склад спостережної ради
затверджується спільною постійно діючою комісією Міністерства економіки
України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Фонду
державного майна України за поданням засновника;

– порядок реєстрації та випуску акцій
корпоратизованого підприємства регулюється Положенням про порядок
реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із
державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації
(затверджено рішенням ДКЦПФР від 11.04.2000 р. № 39);

– нараховані дивіденди по акціях такого
товариства, що належать державі, зараховуються до державного бюджету;

– наявність значних особливостей в правовому
статусі ДАТ зумовлюють уніфікацію правового регулювання у формі
спеціального закону, який, проте, ще не прийнятий.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це таке господарське
товариство, статутний фонд якого поділений на частки

ПО

визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність
за своїми зобов ‘язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю
сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов ‘язаних із діяльністю
товариства, у межах вартості своїх внесків. Основні риси:

– різновид господарського товариства;

– спеціальне регулювання: ГК України (ч. З ст.
80), ЦК України (статті 140-150), Закон «Про господарські товариства»
(статті 50-64);

– наявність статусу юридичної особи;

– мінімальний розмір статутного фонду – сума,
еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою на момент
створення товариства;

– поділ статутного фонду на частки, розмір яких
визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або
різним);

– відповідальність товариства за власними
зобов’язаннями усім своїм майном;

– відсутність у учасників товариства субсидіарної
майнової відповідальності за борги товариства, якщо вони повністю
сплатили свої частки;

– наявність у учасників, які не повністю сплатили
свої вклади, додаткової відповідальності за борги товариства у межах
вартості несплаченої частини вкладу, у випадках, передбачених статутом
товариства;

– наявність органів товариства, за допомогою яких
здійснюється управління справами товариства: вищий орган – збори
учасників, виконавчий орган – дирекція або одноособовий директор,
контрольний – ревізійна комісія (ревізор);

– незначні вимоги щодо персональної участі в
діяльності товариства його учасників, завдяки закріпленим у законі
принципам: 1) діяльності зборів товариства (а саме: визначення кількості
голосів, що належать кожному учасникові (пропорційно розміру частки у
статутному фонді); визначення кворуму зборів учасників за умови, якщо на
них присутні учасники чи їх представники, які володіють у сукупності
більш як 60% голосів); прийняття рішень зазвичай простою більшістю
голосів присутніх на зборах учасників, а з окремих питань – визначення
основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та
звітів про їх виконання; внесення змін до статуту товариства; при
вирішенні питання про виключення учасника з товариства,- якщо за рішення
проголосували учасники, що володіють у сукупності понад 50% загальної
кількості голосів; застосування принципу одностайності передбачається у
випадках:

111

а) прийняття рішень зборами учасників шляхом опитування, при цьому
рішення приймається за відсутності заперечень хоча б одного учасника
товариства; б) прийняття рішень з питань, не включених до порядку
денного: для цього необхідна згода всіх учасників, присутніх на зборах);
2) можливості формування виконавчого органу з найманих працівників, які
не є учасниками товариства;

– обов’язковість для учасників майнової участі в
товаристві: сплатити основний і додаткові (якщо останні передбачені
установчими документами або рішенням зборів учасників) внески;

– можливість відступлення учасником своєї частки
(її частини) іншому учасникові (учасникам) або третім особам (якщо
учасники товариства протягом місяця з дня повідомлення про продаж частки
не реалізують своє переважне право на купівлю частки);

– обмежений рух учасників; зміна складу учасників
відбувається шляхом: а) виключення учасника з товариства; б)
відступлення частки іншому учасникові (учасникам) або третій особі; в)
спадкування частки учасника – фізичної особи або правонаступництва
учасника – юридичної особи; г) виходу учасника з товариства;

– припинення участі в товаристві відбувається
внаслідок: а) смерті учасника – фізичної особи або реорганізації чи
ліквідації учасника – юридичної особи; б) відступлення частки іншому
учаснику (учасникам) або третій особі; в) виключення учасникові з
товариства; г) добровільного виходу учасника з товариства з викупом його
частки самим товариством; д) звернення стягнення на частку учасника,
якщо для покриття його боргів не вистачає його власного майна.

– ТОВ нерідко ототожнюють з ЗАТ, хоча ці
господарські товариства мають не лише спільні риси (яких чимало), а й
відрізняються одне від одного.

Відмінні риси:

• б ЗАТ статутний фонд поділяється на акції
рівної номінальної вартості, а в ТОВ – на частки, розмір яких
визначається статутом ТОВ і може бути будь-яким (тобто рівним або
різним);

• різний мінімальний розмір статутного фонду;

• якщо майнова участь акціонера в ЗАТ
обмежується повною оплатою акцій, то статутом або рішенням зборів
учасників ТОВ може бути передбачена сплата додаткових внесків;

• більша складність управління в ЗАТ (може,
а якщо в AT понад 50 акціонерів — повинна створюватися спостережна рада,
створення якої в ТОВ законом не передбачається;

• вихід із ЗАТ відбувається шляхом
відчуження акцій, а з ТОВ -шляхом відступлення частки, викупу частки
учасника самим това-

112

риством або звернення стягнення на частку учасника на вимогу його
кредиторів;

• наявність акцій зумовлює накладення на ЗАТ
певних обтяжень: необхідність реєстрації випуску акцій, ведення реєстру
акціонерів, складнішу процедури зміни (особливо зменшення) статутного
фонду;

• можливість випуску в ЗАТ привілейованих
акцій, що дають їх власникам певні привілеї (в ТОВ усі учасники мають
однакові права, в т. ч. і на отримання частини прибутку);

• вихід учасника з ТОВ без відступлення
частки іншому учасникові або третій особі позначається на майновій базі
товариства (призводить до її зменшення); вихід акціонера з AT
відбувається шляхом відчуження ним своїх акцій, що не тягне за собою
зміни майнової бази AT (за винятком випадків, коли саме AT викуповує у
акціонера акції).

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) — це таке господарське
товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких
визначений статутом, і яке несе відповідальність за своїми зобов
‘язаннями усім власним майном, а у разі його недостатності – також:
майном учасників у визначеному установчими документами кратному розмірі
до вкладу кожного з них.

Основні риси:

– різновид господарського товариства;

– спеціальне регулювання: ГК України (ч. 4 ст.
80), ЦК України (ст. 151), Закон «Про господарські товариства» (ст. 65),
Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. «Про довірчі
товариства»;

– мінімальний розмір статутного фонду – сума,
еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою, що діє на
момент створення товариства (крім довірчих товариств, вимоги до розміру
майнової бази яких встановлюються вищеназваним Декретом);

– наявність системи органів управління: збори
учасників – вищий орган, дирекція (колегіальний) або директор
(одноособовий) -виконавчий орган, ревізійна комісія – контрольний орган;

– субсидіарна обмежена майнова відповідальність
учасників за зобов’язаннями товариства, граничний розмір якої
встановлюється або законом (щодо довірчих товариств) та/або установчими
документами ТДВ в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до їх
вкладів;

– характер субсидіарної відповідальності
учасників – солідарний;

113

– подібність правового становища ТДВ і його учасників до правового
становища товариства з обмеженою відповідальністю та його учасників, за
винятком обсягу відповідальності учасників і пов’язаних з цим питань (у
т. ч. змісту статуту).

Тема 9.1 Правове становище

індивідуальний підприємців

та інший суб’єктів господарювання

1. Індивідуальні підприємці як суб’єкти господарського
права.

2. Кредитні спілки у сфері господарювання.

3. Фермерське господарство.

4. Особисте селянське господарство.

5. Благодійні та інші неприбуткові організації (НО).

6. Відокремлений підрозділ господарської організації (ВП).

1. Індивідуальні підприємці як суб’єкти господарського права

У Господарському кодексі окремі статті присвячені іншим суб’єктам
господарювання (глава 13):

• Індивідуальним підприємцям (ст. 128);

• Фермерським (селянським) господарствам
(ст. 114);

• Кредитним спілкам (ст. 130);

• Неприбутковим організаціям (ст. 131);

• Відокремленим підрозділам (структурним
одиницям) (ст. 132). Одним із видів суб’єктів господарського права є
індивідуальні

підприємці. Це відносно новий суб’єкт господарського права, оскільки
підприємницька діяльність за планово-розподільчої економіки була
заборонена і легалізація її в Україні відбулася відповідно до Закону
України від 07.02.1991 р. «Про підприємництво».

Індивідуальні підприємці – це фізичні особи (громадяни України, іноземні
громадяни чи особи без громадянства) з повною цивільною дієздатністю, не
обмежені законом в правоздатності, зареєстровані у встановленому законом
порядку як суб ‘єкти підприємницької діяльності, які безпосередньо
здійснюють таку діяльність (виробляють продукцію, виконують роботи,
надають послуги) і несуть відповідальність за своїми зобов ‘язаннями
усім майном, що належить їм на праві власності.

114

Правове становище індивідуальних підприємців визначається: ГК (ст.
128), ЦК (статті 50-54), законами: від 15.05.2003 р. «Про державну
реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» (статті
42-45), від 14.05.1992 р. (в ред. Закону від 30.06.1999 р.) «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст.
47) та ін.

Закон встановлює обмеження для певних категорій осіб щодо можливості
здійснення ними підприємницької діяльності. Так, не допускається заняття
підприємницькою діяльністю таких категорій громадян:
військовослужбовців, посадових та службових осіб органів прокуратури,
суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та
управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а
також інших осіб, уповноважених здійснювати функції держави. Особи, яким
суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані
як підприємці з правом здіснення відповідного виду діяльності до
закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Реєстрація індивідуальних підприємців здійснюється в загальному для
суб’єктів підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до вимог
Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб
– підприємців» (статті 42—45).

Індивідуальний підприємець вправі здійснювати будь-яку підприємницьку
діяльність, щодо якої законом не встановлено заборони для даної
категорії суб’єктів.

Так, індивідуальні підприємці не вправі здійснювати такі види
діяльності:

а) що становлять монополію держави (ч. 1 ст. 4 Закону
України «Про підприємництво»: діяльність, пов’язана з обігом наркотичних
речовин, прекурсорів, психотропних речовин, виготовлення та реалізація
військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування
бурштину, охорона особливо важливих об’єктів права державної власності,
перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України
порядку, а також діяльність, пов’язана із розробленням, випробуванням,
виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, діяльність, пов’язана з
технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім
місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв’язку в мережах
зв’язку загального користування (за деякими винятками);

б) провадження яких передбачається законом у певній
організаційній формі: ломбардні операції (державні підприємства чи повні
товариства), страхова діяльність (господарські товариства, крім

115

товариства з обмеженою відповідальністю), банківська діяльність
(комерційні банки, що створюються у формі акціонерного товариства,
товариства з обмеженою відповідальністю чи кооперативного банку) та ін.

Крім того, індивідуальні підприємці повинні дотримуватися вимог закону
щодо:

– ліцензування певних видів господарської діяльності
(частини 3 і 4 ст. 4 Закону «Про підприємництво», Закон «Про
ліцензування певних видів господарської діяльності»);

– патентування окремих видів підприємницької діяльності
(роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком
сільськогосподарських товаровиробників-платників фіксованого
сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції,
надання побутових послуг за готівку) відповідно до Закону від 23.03.1996
р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»);

– подання податковим органам декларацій про доходи,
інших відомостей для нарахування податків та інших обов’язкових
платежів;

– сплати податків та інших обов’язкових платежів;

– ведення обліку результатів своєї підприємницької
діяльності відповідно до вимог законодавства;

– додержання прав і законних інтересів споживачів;

– добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції;

– забезпечення найманим працівникам (у разі застосування
найманої праці) умов, передбачених трудовим законодавством;

– своєчасного повідомлення реєстратора (органу державної
реєстрації) про зміну своєї адреси, зазначеної в реєстраційних
документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї
підприємницької діяльності, що мають відображатися в реєстраційних
документах;

– дотримання екологічних, санітарно-епідеміологічних,
протипожежних та інших вимог.

Індивідуальні підприємці можуть здійснювати підприємницьку діяльність
самостійно (без залучення партнерів-підприємців та найманих
працівників), спільно з іншими підприємцями (на договірних засадах), без
створення юридичної особи чи створюючи юридичну особу (приватне
підприємство чи господарське товариство -традиційне, у складі кількох
осіб, чи товариство однієї особи).

Хоча індивідуальні підприємці є важливим і досить численним видом
суб’єктів господарського права, однак основними учасниками господарських
правовідносин, яким належить найбільша питома вага у процесі
господарювання, є господарські організації.

116

2. Кредитні спілки у сфері господарювання

Кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними
особами, професійними спілками, їх об ‘єднаннями на кооперативних
засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та
наданні фінансових послуг за рахунок об ‘єднаних грошових внесків членів
кредитної спілки.

Характерні риси кредитної спілки (КС):

– спеціальне правове регулювання: ст. 130
Господарського кодексу України; Закон від 20.12.2001 р. «Про кредитні
спілки», Закон від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг»;

– є фінансовою установою, виключним видом
діяльності якої є надання фінансових послуг членам КС;

– основні принципи діяльності кредитної спілки:
добровільність вступу та свобода виходу з кредитної спілки;
рівноправність членів кредитної спілки; самоврядування; гласність;

– наявність статусу юридичної особи (набувається
з дня державної реєстрації КС як фінансової установи) і відповідно –
майна, стан якого відображається в самостійному балансі, банківських
рахунках (відкритих відповідно до законодавства у банківських установах,
самостійно обраних КС), а також наявність печатки, штампу та бланків із
своїм найменуванням, власної символіки;

– здійснення неприбуткової діяльності для
задоволення інтересів членів КС і відповідно – наявність пов’язаних з
цим обмежень: а) у засновницьких повноваженнях (КС не може бути
засновником, співзасновником або учасником суб’єкта/суб’єктів
підприємницької діяльності, крім місцевого кооперативного банку, як на
території України, так і за її межами); б) можливість здійснення лише
таких видів діяльності, що передбачені законом (ст. 20 Закону «Про
Кредитні спілки»);

– ліцензування фінансової діяльності КС
(насамперед, діяльності по залученню внесків/вкладів членів кредитної
спілки на депозитні рахунки), що здійснюється Уповноваженим органом;

– установчий документ – статут КС, в якому
обов’язково зазначаються (ст. 7 Закону): найменування кредитної спілки
та її юридична адреса; мета створення і завдання кредитної спілки;
ознака членства у кредитній спілці; порядок утворення та діяльності
органів управління кредитної спілки, порядок утворення філій та
відділень, їх повноваження; права та обов’язки членів кредитної спілки;
умови і порядок вступу до кредитної спілки, порядок при-

117

пинення членства; порядок сплати вступних та інших внесків; джерела
надходження і порядок використання коштів та іншого майна кредитної
спілки, в тому числі порядок і умови надання кредитів членам кредитної
спілки, порядок формування та використання фондів, утворюваних спілкою;
порядок звітності та здійснення контролю за діяльністю органів
управління кредитної спілки; порядок внесення змін і доповнень до
статуту кредитної спілки; порядок припинення діяльності кредитної спілки
та вирішення майнових питань у зв’язку з її ліквідацією
(реорганізацією); порядок покриття можливих збитків кредитної спілки;
порядок розподілу доходів кредитної спілки;

– основні засади членства у кредитній спілці:

1) членами КС можуть бути громадяни України, іноземці та
особи без громадянства, які постійно проживають на території України,
мають повну цивільну дієздатність (не можуть бути членами КС особи, які:
(а) за рішенням суду визнані недієздатними або обмежено дієздатними, (б)
які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, (в) мають
непогашену судимість за корисливі злочини);

2) підставою прийняття у члени КС є прийняте на
підставі поданої письмової заяви відповідне рішення спостережної ради
або загальних зборів КС; при цьому членство у КС настає від дня сплати
заявником вступного та обов’язкового пайового внесків у порядку,
передбаченому статутом КС;

3) припинення членства відбувається на підставі
відповідного рішення загальних зборів або спостережної ради КС (на
підставі поданої заяви члена КС);

4) права членів КС: брати участь в управлінні
справами КС, обирати та бути обраними до її органів управління; вносити
пропозиції на розгляд органів управління КС; одержувати від КС кредити
та користуватися іншими послугами, які надаються членам КС відповідно до
її статуту; одержувати інформацію про діяльність КС, ознайомлюватися з
річними балансами, фінансовими звітами, протоколами засідань органів
управління кредитної спілки та іншими документами щодо діяльності КС;
одержувати дохід на свій пайовий внесок, якщо інше не передбачено
статутом кредитної спілки; вийти з членів кредитної спілки в
установленому законом та статутом КС порядку і отримати свій
обов’язковий пайовий внесок (вступний внесок при цьому не повертається);

5) обов’язки членів КС: додержуватися статуту та інших актів
КС, виконувати рішення її органів управління; брати участь у формуванні

118

майна КС, зокрема сплачувати у грошовій формі вступні, обов’язкові
пайові та інші внески у розмірах, строки та в порядку, що визначені
статутом КС; не розголошувати конфіденційну інформацію про діяльність
кредитної спілки; інші обов’язки, передбачені законодавством України,
статутом та іншими актами кредитної спілки. – майно КС:

1) основний правовий титул майна КС – право власності;

2) джерела формування: вступні, обов’язкові пайові
та інші внески членів КС; плата за надання своїм членам кредитів та
інших послуг; доходи від провадження інших видів статутної діяльності;
доходи від придбаних кредитною спілкою державних цінних паперів;
пожертвування; благодійні внески; гранти; від безоплатної технічної
допомоги юридичних та/або фізичних осіб; інші надходження, не заборонені
законодавством;

3) склад майна: пайовий капітал (формується за
рахунок обов’язкових та додаткових пайових членських внесків членів КС),
резервний капітал (призначений для відшкодування можливих збитків
кредитної спілки, які не можуть бути покритими за рахунок надходжень
поточного року, забезпечення платоспроможності кредитної спілки та
захисту заощаджень її членів; формується за рахунок вступних внесків
членів КС та частини доходів КС до моменту досягнення не менш як 15% від
суми активів, зважених на ризик кредитної спілки; при ліквідації спілки
залишок коштів резервного капіталу зараховується до Державного бюджету
України); додатковий капітал (формується за рахунок цільових внесків
членів спілки, благодійних внесків фізичних та юридичних осіб,
безоплатно отриманого майна і необоротних засобів; у разі ліквідації
спілки залишок додаткового капіталу зараховується до Державного бюджету
України); залишок нерозподіленого доходу КС (може бути меншим 10% від
суми загальних зобов’язань КС); резерв забезпечення покриття втрат від
неповернених позичок (формується за рахунок частини доходів кредитної
спілки з метою покриття передбачуваних збитків від неповернення кредитів
КС; порядок формування і використання резерву забезпечення покриття
втрат визначається Уповноваженим органом);

3) внески (вклади) членів КС на депозитні рахунки, а також
нарахована на такі кошти та пайові внески плата (проценти) належать
членам кредитної спілки на праві приватної власності і не включаються до
власного майна КС;

4) межі відповідальності КС – лише майном, що належить
КС на праві власності; відсутність субсидіарної відповідальності

119

членів КС, які несуть лише ризик збитків у межах своїх пайових внесків.

– Органи управління і контролю КС:

1) загальні збори членів КС – вищий орган; виключною
компетенцією загальних зборів членів КС є: затвердження статуту КС,
внесення до нього змін і доповнень; обрання та відкликання членів
спостережної ради та ревізійної комісії; затвердження річних результатів
діяльності КС, звітів спостережної ради, правління та кредитного
комітету і висновків ревізійної комісії; прийняття рішення про
збільшення пайового капіталу КС шляхом збільшення розміру обов’язкового
пайового внеску або внесення додаткових пайових внесків; прийняття
рішення про порядок розподілу доходу та покриття збитків КС;
затвердження положень про спостережну раду, ревізійну комісію, кредитний
комітет та правління; прийняття рішення про припинення діяльності КС;

2) спостережна рада КС: обирається загальними зборами КС
та підзвітна їм; обов’язки членів спостережної ради КС виконуються на
громадських засадах; до компетенції цього органу належить: затвердження
положень про порядок надання передбачених законом та статутом КС послуг
членам КС; встановлення видів кредитів, що надаються КС; вирішення
питань про прийняття нових членів до КС та припинення членства у КС;
скликання загальних зборів КС; затвердження у випадках, передбачених
статутом кредитної спілки, рішень кредитного комітету про надання
кредиту; визначення порядку прийняття рішень про придбання та продаж
майна кредитної спілки, використання тимчасово вільних коштів;
затвердження кошторису та штатного розкладу кредитної спілки;
затвердження положення про структурні підрозділи кредитної спілки;
призначення голови та членів правління, а також членів кредитного
комітету; визначення кваліфікаційних вимог до членів кредитного
комітету, працівників КС та залучених на договірних умовах експертів
згідно з нормативно-правовими актами Уповноваженого органу та статутом
спілки; прийняття рішення про вступ КС до асоціації кредитних спілок
та/або об’єднаної КС і вихід з таких асоціацій та/або об’єднаної КС,
якщо ці питання статутом кредитної спілки не віднесені до виключної
компетенції загальних зборів членів кредитної спілки;

3) правління КС – виконавчий орган, який здійснює
керівництво поточною діяльністю КС; складається з осіб, які перебувають
у трудових відносинах із спілкою; підзвітне загальним зборам і
спостережній раді кредитної спілки та організує виконання їх рішень; діє

120

від імені кредитної спілки в межах, передбачених Законом і статутом
спілки; очолюється головою правління КС, який без доручення представляє
інтереси КС та діє від її імені; представляє КС в її відносинах з
державою, іншими юридичними та фізичними особами; укладає договори та
інші угоди від імені кредитної спілки, підписує доручення на провадження
дій від імені кредитної спілки; розпоряджається майном кредитної спілки
в порядку та у межах, визначених статутом кредитної спілки; готує
подання спостережній раді на призначення та звільнення членів правління
кредитної спілки, призначає на посади та звільняє з посад працівників
кредитної спілки, застосовує до них заходи заохочення та стягнення
відповідно до законодавства, вживає заходів щодо підготовки та
підвищення кваліфікації працівників кредитної спілки; вирішує інші
питання діяльності кредитної спілки відповідно до цього Закону та
статуту кредитної спілки;

4) кредитний комітет – спеціальний орган,
відповідальний за організацію кредитної діяльності спілки; призначається
спостережною радою та підзвітний загальним зборам членів КС та
спостережній раді і несе перед ними відповідальність за ефективність
кредитної діяльності спілки; комітет призначається спостережною радою у
складі не менше трьох осіб; повноваження та порядок діяльності
кредитного комітету визначаються статутом КС та положенням про кредитний
комітет; повноваження кредитного комітету: розгляд заяв членів КС про
надання кредитів і прийняття рішень з цих питань; здійснення контролю за
якістю кредитного портфеля; вирішення інших питань, пов’язаних з
кредитною діяльністю, відповідно до закону, статуту КС та положення про
кредитний комітет;

5) ревізійна комісія КС: здійснює контроль за
фінансово-господарською діяльністю КС; обирається і підзвітна загальним
зборам членів КС; мінімальний склад – 3 особи, які мають бути членами КС
(крім членів спостережної ради, правління, кредитного комітету),
виконують свої обов’язки на громадських засадах; повноваження:
проведення чергових (не рідше одного разу на рік) та позачергових (на
вимогу спостережної ради або не менш як 20 відсотків членів КС);
складання висновку за річними звітами про результати діяльності КС;
скликання позачергових загальних зборів членів КС у разі виявлення
загрози існуванню КС; тимчасово припиняти повноваження будь-якої
посадової особи КС, якщо будуть виявлені допущені нею порушення, що
загрожують фінансовій стабільності кредитної спілки;

– особливості ліквідації КС за рішенням загальних зборів:

121

1) негайне повідомлення Уповноваженого органу, який веде реєстр
фінансових установ, відомостей про припинення діяльності КС, про
прийняття такого рішення, а також пропозиції щодо складу ліквідаційної
комісії (ліквідатора) порядку та строків ліквідації КС; 2) прийняття
Уповноваженим органом рішення про призначення ліквідаційної комісії
(ліквідатора) або покладення цих обов’язків на спостережну раду КС; 3)
повідомлення явних кредиторів та публікація повідомлення про ліквідацію
КС в органах преси; 4) виявлення невідомих КС кредиторів (протягом
встановленого в повідомленні строку, який не може бути меншим ніж 2
місяці); 5) задоволення вимог кредиторів (якщо КС є платоспроможною) у
такій черговості: у першу чергу задовольняються вимоги працівників
кредитної спілки та членів ліквідаційної комісії, пов’язані з трудовими
відносинами; у другу чергу задовольняються вимоги за вкладами членів
кредитної спілки на депозитних рахунках та вимоги кредиторів,
забезпечені заставою чи іншим способом; у третю чергу задовольняються
вимоги щодо сплати податків, зборів (обов’язкових платежів); у четверту
чергу задовольняються всі інші вимоги; 6) залишок коштів резервного та
додаткового капіталу після розрахунків із членами спілки та іншими
кредиторами зараховується до Державного бюджету України; 7) затвердження
ліквідаційного балансу Уповноваженим органом та виключення КС з
Державного реєстру фінансових установ.

3. Фермерське господарство

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із
створення юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну
сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з
метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення
фермерського господарства, відповідно до закону.

Характерні риси фермерського господарства (ФГ):

– спеціальне право регулювання: ст. 114 ГК України;
Земельний кодекс України; Закон України від 19.06.2003 р. «Про
фермерське господарство» (далі – Закон);

– форма сімейного підприємництва (може бути
створене одним громадянином України або кількома громадянами України,
які є родичами або членами сім’ї);

122

– спеціальний вид діяльності: організація та
виробництво сільськогосподарської продукції, її переробка та реалізація
(напрями такої діяльності, її спеціалізація визначаються в статуті ФГ);

– наявність статусу юридичної особи і відповідно –
власного найменування, печатки та штампу;

– спеціальний порядок створення: право на
створення ФГ належить тим дієздатним громадянам України, які досягли
18-річ-ного віку та виявили бажання створити ФГ, які пройшли конкурсний
відбір на право створення ФГ; такий відбір проводить районна (міська)
професійна комісія з питань створення фермерських господарств, склад
якої формується і затверджується районною (міською) радою; позитивний
висновок цієї комісії є підставою для надання/передання на праві
власності чи оренди для ведення ФГ земельної ділянки із земель державної
і комунальної власності (відповідно до земельного законодавства) та
державної реєстрації ФГ);

– загальний порядок державної реєстрації ФГ як
суб’єкта підприємницької діяльності зі статусом юридичної особи з
деякими особливостями, визначеними вищезгаданим Законом (ст. 8) державна
реєстрація ФГ здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної у
місті ради або в районній, районних міст Києва і Севастополя державних
адміністраціях за місцем проживання особи або місцезнаходженням
земельної ділянки; для такої реєстрації голова ФГ або уповноважена ним
особа особисто або поштою (рекомендованим листом) подає до органу
державної реєстрації: договір про створення фермерського господарства та
статут фермерського господарства; реєстраційну картку встановленого
зразка, яка є заявою про державну реєстрацію фермерського господарства;
копію документа, що засвідчує наявність у громадянина на праві власності
чи оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення;
документ, що посвідчує внесення плати за державну реєстрацію
фермерського господарства; державна реєстрація здійснюється протягом не
більше п’яти робочих днів після отримання зазначених документів;

– основний установчий документ – статут, в якому
зазначаються: найменування господарства, його місцезнаходження, адреса,
предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного
капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок
вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не
суперечать законодавству України;

– членство у ФГ:

123

а) членами фермерського господарства
можуть бути: подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку,
інші члени сім’ї, родичі, які об’єдналися для спільного ведення ФГ,
визнають і дотримуються положень статуту фермерського господарства;
особи, які працюють у ФГ за трудовим договором (контрактом);

б) головою фермерського господарства є його
засновник або інша визначена в статуті ФГ особа; коло повноважень голови
ФГ: представництво ФГ у відносинах з третіми особами; наймання для
роботи у ФГ працівників (і відповідно – укладення з ними трудового
договору); укладення угод від імені ФГ та вчинення інших юридично
значимих для ФГ дій відповідно до законодавства України; голова ФГ може
письмово доручати виконання своїх обов’язків одному з членів
господарства або особі, яка працює за контрактом;

– можливість використання найманої праці з дотриманням
вимог трудового законодавства (ст. 27 Закону);

– надання державної підтримки ФГ: новоствореним ФГ
у період становлення (перші три роки після його створення, а в
трудоне-достатніх населених пунктах – п’ять років) та ФГ з
відокремленими садибами надається допомога за рахунок державного і
місцевого бюджетів, у тому числі через Український державний фонд
підтримки фермерських господарств, за наявності визначених законом умов
та в установленому порядку;

– майно ФГ:

а) основний правовий титул майна ФГ – право власності;

в) цілісний майновий комплекс ФГ включає майно,
передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та
інші зобов’язання; цілісний майновий комплекс може бути предметом
купівлі-продажу та інших угод/правочинів;

б) наявність у складі майна ФГ земельної ділянки, яку
ФГ використовує на праві власності або договору оренди; звернення
стягнення на земельні ділянки, надані у власність для ведення ФГ,
допускається у випадках, коли у ФГ відсутнє інше майно, на яке може бути
звернено стягнення;

– представницький орган фермерських господарств –
Асоціація фермерів та приватних землевласників України, яка забезпечує
захист прав ФГ та створення сприятливих умов для розвитку фермерства;

– підстави для припинення діяльності ФГ:
реорганізація фермерського господарства; ліквідації фермерського
господарства;

124

визнання фермерського господарства неплатоспроможним (банкрутом); якщо
не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця,
який бажає продовжити діяльність господарства (ст. 35 Закону);

– порядок припинення діяльності ФГ: І. Рішення про припинення діяльності
фермерського господарства приймається: а) власником у разі реорганізації
або ліквідації ФГ – відповідно до закону та статуту ФГ; б) у разі якщо
не залишається жодного члена ФГ або спадкоємця, який бажає продовжити
діяльність господарства у порядку, встановленому законом; в) у разі
банкрутства фермерського господарства – на підставі постанови
господарського суду про визнання ФГ банкрутом та ухвали суду про
затвердження звіту ліквідатора. II. Кошти, одержані від продажу майна
ФГ, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку,
встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом». Майно, що залишилося після
задоволення вимог кредиторів, розподіляється між членами фермерського
господарства відповідно до його статуту. III. У разі припинення
діяльності ФГ до закінчення терміну надання господарству податкових
пільг господарство сплачує до бюджету за весь період його діяльності
суму податку, обчислену в розмірі, встановленому для фермерського
господарства, крім випадків, передбачених ч. 4 ст. 34 Закону, та викупу
земельної ділянки для суспільних потреб чи примусового відчуження її з
мотивів суспільної необхідності.

4. Особисте селянське господарство

Особисте селянське господарство – це особлива форма індивідуального або
сімейного господарювання, що не передбачає створення юридичної особи і
здійснюється з метою задоволення особистих потреб членів господарства
шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської
продукції, реалізації її надлишків та надання послуг у сфері сільського
зеленого туризму.

Характерні ознаки особистого селянського господарства (ОСГ):

– специфічне регулювання: ст. 114 ГК України;
Закон України від 15 травня 2003 р. «Про особисте селянське
господарство»; Земельний кодекс;

– чисельний субстрат ОСГ: може складатися з одного
грома-

125

дянина або з членів однієї сім’ї, що спільно проживають і ведуть таке
господарство;

– наявність статусу суб’єкта непідприємницької
діяльності: така діяльність є основною, а реалізація надлишків
сільськогосподарської продукції і надання послуг зеленого туризму на
платних засадах – допоміжною;

– не потребують реєстрації, а підлягають обліку,
який здійснюють сільські, селищні, міські ради за місцем розташування
земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої
влади з питань статистики;

– майнова основа ОСГ – земельні ділянки розміром
не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в
порядку, встановленому законом; житлові будинки, господарські будівлі та
споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання,
транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини і птиця,
бджолосім’ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська
продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність
членами господарства в установленому законодавством порядку; зазначене
майно може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною
сумісною власністю членів ОСГ; звернення стягнення на майно члена
особистого селянського господарства допускається лише на підставі
рішення суду;

– державна підтримка ОСГ: здійснюється відповідно
до загальнодержавних і регіональних програм за рахунок державного і
місцевих бюджетів у порядку, встановленому законом;

– підстави припинення ведення ОСГ: рішення членів
особистого селянського господарства про припинення його діяльності; якщо
не залишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає
продовжити його ведення; припинення прав на земельну ділянку згідно із
Земельним кодексом України; у разі припинення ведення особистого
селянського господарства сільська, селищна, міська рада за місцем
розташування земельної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з
обліку особистих селянських господарств.

5. Благодійні та інші неприбуткові організації (НО)

Особливість правового статусу таких суб’єктів полягає у такому: •
спеціальне правове регулювання: ст. 131 ГК України; низка законів: від
17.09.1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації», від
23.04.1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації»,

126

від 16.06.1992 р. «Про об’єднання громадян», від 19.12.1992 р. «Про
адвокатуру», від 23.05.1991 р. «Про освіту», від 17.01.2002 р. «Про вишу
освіту», від 29.06.1995 р. «Про музеї та музейну справу», від 15.09.1999
р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та ін.;

• діють на підставі статуту (положення), що
затверджується вищим органом благодійної або іншої неприбуткової
організації;

• порядок створення та реєстрації
передбачається спеціальним законом про певний вид неприбуткової
організації;

• вправі здійснювати неприбуткову
господарську діяльність, спрямовану на виконання статутних цілей та
завдань неприбуткової організації;

• можливість чи заборона створення
підприємницьких організацій та участь у таких організаціях
передбачається спеціальним законом про певний вид неприбуткових
організацій;

• у разі здійснення (відповідно до закону)
діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що
підлягають обов’язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається
після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом
порядку.

6. Відокремлений підрозділ господарської організації (ВП)

Відокремлений підрозділ (філія, представництво, структурна одиниця)
господарських організацій (ВП) — це суб’єкт господарювання без прав
юридичної особи, що створюється за рішенням організації, до структури
якої входить, і діє в межах повноважень, закріплених у положенні,
затвердженому організацією-засновником.

Особливістю правового становища є:

– спеціальне регулювання: ч. 5 ст. 55, статті 138
і 132 ГК України; ст. 95 ЦК України; закони: «Про господарські
товариства» (ст. 9), «Про банки і банківську діяльність» (статті 23-25)
та ін.;

– наявність у ВП статусу суб’єкта господарювання
без прав юридичної особи і залежного від організації, до структури якої
входить і за рішенням якої створюється; разом з тим господарська
організація, що створює ВП, повинна мати права юридичної особи;

– територіальна відокремленість ВП від
господарської організації, до структури якої він входить;

– діє на підставі положення, що затверджується
організацією, складовою якої є і за рішенням якої створюється ВП;

– правовий титул майна – право господарського
використання, зміст якого визначається в положенні про ВП; відтак,
господарська

127

організація, що створює ВП, визначає його повноваження і контролює його
діяльність;

– здійснення господарської діяльності ВП від імені
господарської організації, до структури якої він входить;

– відповідальність за зобов’язаннями ВП несе
зазвичай господарська організація, до структури якої входить ВП;

– ліквідація ВП здійснюється за рішенням
господарської організації, до структури якої він входить.

тема ю. 1 Господарські організації –

органи господарського керівництва

1. Господарські об’єднання: поняття, види, особливості
правового становища.

2. Промислово-фінансові групи як особливий різновид
господарського об’єднання.

3. Господарські міністерства (відомства) як органи
господарського керівництва.

1. Господарські об’єднання: поняття, види, особливості правового
становища

До господарських організацій, які здійснюють управління господарською
діяльністю, в т. ч. і координацію такої діяльності, належать:
господарські об’єднання (включаючи і промислово-фінансові групи),
господарські міністерства та відомства.

Господарське об’єднання (ГО) — це організаційно оформлена група
підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки
різних форм власності, яка створюється з метою координації діяльності
своїх учасників, об ‘єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та
економічних завдань.

Правове становище ГО визначається ГК України (статті 118-124), законами
«Про банки та банківську діяльність» (ст. 26), «Про кооперацію» (статті
30-33), «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 26) та ін.

Основні риси ГО:

• господарські організації корпоративного
типу;

• належність до організацій, які здійснюють
управління діяльністю їх учасників (у т. ч. координацію їх діяльності) і
є вторинними структурами;

• вимоги до учасників ГО – наявність статусу
юридичної особи;

• основна мета діяльності – координація
діяльності учасників

128

і об’єднання їхніх зусиль для вирішення спільних соціальних та
економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних
результатів);

• відсутність спрямованості (мети) на
отримання прибутку;

• тяжіння до монополізму, що зумовлює
необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення ГО
(якщо у такий спосіб здійснюється кваліфікована економічна концентрація)
та здійснення цим органом контролю за дотриманням ГО вимог
антимонопольно-конкурентного законодавства;

• реєстрація в загальному для всіх суб’єктів
підприємницької діяльності порядку;

• добровільність виходу учасників з ГО (за
винятком державних) з внесенням відповідних змін до установчих
документів і відомостей державної реєстрації та збереженням за
учасниками, які вийшли з ГО, їхніх зобов’язань за укладеними договорами.

Види ГО:

1) за ознакою засад створення – добровільні
(створюються на договірних засадах, хоча в письмовій формі – як
установчий документ – договір обов’язково має бути лише в асоціації,
корпорації та промислово-фінансовій групі, в решті об’єднань – концерні
та консорціумі укладення договору в письмовій формі закон не вимагає,
передбачаючи обов’язкову наявність статуту; учасники добровільного
об’єднання мають право виходу з нього із збереженням обов’язків за
раніше укладеними договорами) і державні (створюються за рішенням Уряду
або господарського міністерства (відомства) та виконують функції органу,
уповноваженого здійснювати управління діяльністю державних підприємств –
учасників об’єднання);

2) за ознакою ступеня централізації
управлінських повноважень – асоціації (створюються з метою постійної
координації господарської діяльності без надання об’єднанню права
втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з учасників),
корпорації (створюються на основі поєднання виробничих, наукових та
комерційних інтересів, з делегуванням об’єднанню окремих повноважень
централізованого регулювання діяльності кожного з учасників), концерни
(учасники якого перебувають у повній фінансовій залежності від одного
або групи підприємців, який (і) в зв’язку з цим отримують значні
повноваження щодо управління діяльності решти учасників об’єднання);

3) за ознакою обов’язкового установчого документа –
договірні (асоціації, корпорації, промислово-фінансові групи) та
статутні (концерни та консорціуми);

129

4) за галузевою ознакою – галузеві, тобто
господарські об’єднання підприємств певної галузі (транспорту, зв’язку,
вугільної промисловості тощо), міжгалузеві (до складу яких входять
господарські організації різних галузей економіки);

5) за територіальною ознакою – республіканські, обласні,
міські тощо;

6) за ознакою терміну діяльності – створені на визначений
термін (консорціум як тимчасове об’єднання промислового і банківського
капіталу для досягнення спільної мети, а також промислово-фінансові
групи) та без визначення строку діяльності (асоціації, корпорації,
концерни);

7) за ознакою наявності чи відсутності у об’єднання статусу
юридичної особи – господарські об’єднання, які мають статус юридичної
особи асоціації, корпорації, концерни, консорціуми і господарські
об’єднання, які не мають такого статусу (до них належать
промислово-фінансові групи як особливий вид господарського об’єднання).

2. Промислово-фінансові групи як особливий різновид господарського
об’єднання

Промислово-фінансова група (ПФГ) – це таке господарське об ‘єднання, яке
створюється Урядом України на визначений строк з метою реалізації
державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки для
забезпечення виробництва кінцевої продукції.

Правове становище ПФГ визначається ГК України (ст. 125), Законом України
від 21.11.1995 р. «Про промислово-фінансові групи в Україні»; Положенням
про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію
промислово-фінансових груп, затвердженим постановою Кабінету Міністрів
України від 20.07.1996 р. № 781.

Характерні риси ПФГ як особливого виду ГО:

– заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі,
громадського харчування, побутового обслуговування населення,
матеріально-технічного постачання, транспортних послуг;

– створюються за ініціативою підприємств та інших
організацій низової ланки економіки за рішенням Уряду України; 11

– відсутність у ПФГ статусу юридичної особи;

– мета створення – реалізація державних програм
розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови
економіки, а також виробництво кінцевої продукції;

і’і і

– тимчасовість діяльності ПФГ (створення ПФГ на
певний строк);

і,,

130

– обов’язкова участь у ПФГ банку (банків) і
підприємств; крім них до ПФГ можуть входити наукові, проектні та інші
організації (установи) будь-яких форм власності;

– порядок створення ПФГ:

а) укладення між майбутніми учасниками ПФГ
Генеральної угоди про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої
продукції;

б) подання уповноваженою особою ініціаторів створення
ПФГ Міністерству економіки передбаченого законом пакету документів і
узгодження питання щодо доцільності і обгрунтованості створення ПФГ з
певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна,
Антимонопольним комітетом тощо);

– відсутність спеціально створеного органу
управління, функції якого, в т. ч. представлення інтересів ПФГ в Україні
та за її межами, покладається на головне підприємство, до якого закон
встановлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення
її збуту, а також сплата податків в Україні і обмеження/заборона для
певних категорій господарських організацій (торговельних підприємств,
підприємств у сфері громадського харчування, побутового обслуговування,
матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ)
бути головним підприємством ПФГ;

– особливий порядок реєстрації для ПФГ, яка
здійснюється Міністерством економіки та з питань економічної інтеграції;

,— ПФГ діють на підставі Генеральної угоди про сумісну діяльність щодо
виробництва кінцевої продукції;

:.- законом для ПФГ передбачаються пільги: (1) головне підприємство та
учасники ПФГ звільняються від сплати вивізного (експортного) мита і
митних зборів у разі експорту проміжної продукції; (2) головне
підприємство та учасники ПФГ звільняються від сплати ввізного
(імпортного) мита і митних зборів у разі імпортування проміжної
продукції; (3) на банки – учасників ПФГ не поширюються обмеження щодо
внесків комерційних банків до статутних фондів інших підприємств і
організацій, встановлені ч. 4 ст. З Закону України «Про банки і
банківську діяльність», у частині інвестування коштів у розробку або
розвиток і модернізацію виробництва кінцевої та проміжної продукції ПФГ;

– вихід (виключення) головного підприємства або
іншого учасника ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінетом
Міністрів України і обов’язково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її
нову реєстрацію в Мінекономіки;

it- реорганізацію ПФГ шляхом виключення (виходу) головного підприємства
або учасника ПФГ із складу ПФГ Кабінет Міністрів

131

України може здійснювати у таких випадках: (1) за поданням Головної
державної податкової інспекції України в разі більш як дворазового
порушення норм статей 4 і 5 Закону «Про промислово-фінансові групи в
Україні»; (2) припинення постановою або законом, прийнятими Верховною
Радою України, виконання державної програми, з метою реалізації якої
була створена ПФГ; (3) у зв’язку з неефективною реалізацією ПФГ
відповідних державних програм;

– контроль та перевірку діяльності ПФГ здійснюють
у межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України, органи державної
податкової інспекції, Національний банк України, Антимонопольний комітет
України, інші державні органи, а також аудиторські організації;

– ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття
постанови Кабінету Міністрів України у випадках: (1) у зв’язку із
закінченням затвердженого терміну її діяльності; (2) неможливістю
реорганізації ПФГ у вищезгаданих випадках; (3) за ініціативою учасників
ПФГ.

3. Господарські міністерства (відомства) як органи господарського
керівництва

У системі господарювання розрізняють дві категорії міністерств
(відомств):

– функціонального типу (Міністерство економіки,
Міністерство фінансів тощо);

– галузевого типу (або господарські міністерства),
сферою управління яких є певна галузь народного господарства
(Міністерство зв’язку, Міністерство транспорту та ін.).

Господарське міністерство (відомство) — це господарська організація
(орган державної виконавчої влади), яка здійснює координацію діяльності
усіх підприємств та організацій галузі, а також виконує функції власника
майна щодо підпорядкованих їй державних підприємств та організацій.

Правовою основою діяльності господарських міністерств (відомств) є
Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 р. «Про управління
майном, що є у загальнодержавній власності», Загальне положення про
міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади
(затверджене Указом Президента України від 12.03.1996 р.) та положення
про конкретне господарське міністерство/відомство (наприклад, Положення
про Міністерство транспорту України, затверджене Указом Президента
України від 11.05.2000р.).

о і

132

Основні риси господарського міністерства (відомства):

– господарська організація, яка здійснює
управління господарською діяльністю підвідомчих державних підприємств і
координацію діяльності всіх підприємств галузі;

– господарська організація унітарного типу;

– підпорядкованість Кабінету Міністрів України;

– установчий документ – положення, розроблене
відповідно до Загального положення про міністерство, інший центральний
орган державної виконавчої влади України;

– наявність статусу юридичної особи;

– частка державного майна необхідна для здійснення
міністерством (відомством) своїх функцій, закріплюється за ним на праві
оперативного управління;

– наявність функцій двох видів:

а) щодо загалъногалузевого управління (участь у формуванні та реалізації
державної політики в галузі, прогнозування розвитку економіки галузі,
участь у розробці проектів Державної програми економічного та
соціального розвитку України, Державного бюджету України, формування та
розміщення державного замовлення на продукцію галузі і укладення
державних контрактів, реалізація державної стратегії відповідної галузі,
розробка відповідних фінансово-економічних та інших нормативів, видача
спеціальних дозволів (ліцензій) з окремих видів діяльності, затвердження
державних стандартів, норм та правил на продукцію (роботи, послуги)
відповідної галузі, участь у формуванні та реалізації антимонопольно!
політики у відповідній галузі, подання висновку щодо доцільності та
обґрунтованості створення ПФГ та ін.);

і б) щодо управління майном державних підприємств, які належать до сфери
відповідного міністерства (прийняття рішень про створення, реорганізацію
та ліквідацію державних підприємств, установ і організацій у відповідній
галузі, затвердження статутів державних підприємств галузі, укладення і
розірвання контрактів з керівниками цих підприємств, здійснення контролю
за ефективністю: використання закріпленого за підприємствами державного
майна, подання згоди Фонду державного майна України на створення
спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутних
фондів яких включається державне майно, на передачу в оренду цілісних
майнових комплексів підвідомчих державних підприємств, на вихід
структурних підрозділів зі складу підвідомчих державних підприємств, на
вступ (і вихід) державних підприємств у добровільні господарські
об’єднання та ін.).

133

Контрольні запитання

1. Які основні ознаки притаманні суб’єктові
господарських правовідносин?

2. За якими критеріями здійснюється класифікація
суб’єктів господарських правовідносин?

3. Чим відрізняється суб’єкт господарювання від
суб’єкта організаційно-господарських повноважень?

4. Які категорії суб’єктів господарювання закріплені
в ч. 2 ст. 55 ГК України?

5. Назвіть основні ознаки господарської
організації.

6. В якому порядку створюється господарська
організація?

7. У чому полягають основні обов’язки суб’єкта
господарювання?

8. Чим відрізняється підприємство від інших
суб’єтів господарських правовідносин?

9. За якими критеріями класифікують підприємства?

10. Які підприємства належать до категорії
малих підприємств?

11. У чому полягають відмінності між
підприємством-власником і підприємством-невласником?

12. Що означає поняття «асоційовані
підприємства»? Чи можна класифікувати такі підприємства?

13. Розкрийте поняття «державне комерційне
підприємство». Чим воно відрізняється від казенного підприємства?

14. Які види комунальних підприємств
передбачені Господарським кодексом?

15. У чому полягає специфіка підприємств
колективної власності? Чи можна їх класифікувати?

16. З якою метою створюються виробничі
кооперативи? Як ця мета відбивається на особливостях правового становища
виробничого кооперативу?

17. Чи може приватне підприємство
створюватися юридичною особою? Обґрунтуйте свою відповідь.

18. У чому полягає універсальність
організаційно-правової форми господарського товариства?

19. Які види господарських товариств Ви
знаєте? За якими ознаками здійснюється класифікація господарських
товариств?

20. Чим відрізняються персональні
товариства від об’єднань капіталів?

21. Чи може створюватися господарське
товариство однією особою? ,

22. Порівняйте правове становище
товариства з обмеженою відповідальністю і закритого акціонерного
товариства, зазначивши їх спільні та відмінні риси.

23. Назвіть характерні риси державного
акціонерного товариства. Якими нормативно-правовими актами визначається
особливість їх правового становища?

, 24. Які категорії господарських організацій належать до суб’єктів
організаційно-господарських (управлінсько-господарських) повноважень? У
чому проявляється специфіка їх правового становища?

25. Порівняйте правове становище
господарського об’єднання та промислово-фінансової групи (спільні та
відмінні риси).

26. За якими критеріями можна класифікувати
господарські об’єднання?

Назвіть характерні риси відокремленого підрозділу господарської
організації.

29. Які суб’єкти здійснюють неприбуткову
господарську діяльність?

134

Нормативні акти

Господарський кодекс України (розділ II «Суб’єкти господарювання»).

Цивільний кодекс України (Глава 5 «Фізична особа-підприємець», глава 7
«Загальні положення про юридичну особу», глава 8 «Підприємницькі
товариства»).

Закон України від 07.02.1991 р. «Про підприємництво» (стаття 4) // ВВР
УРСР.-1991.-Xs14.-Ct. 168.

Закон України від 18.06.1991 р. «Про цінні папери та фондову біржу» //
ВВР УРСР-№38.-Ст. 508.

Закон України від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства» // ВВР
України.-№49-Ст. 682.

Закон України від 04,03.1992 р. (в ред. Закону від 19.02.1997 р.) «Про
приватизацію державного майна»//ВВР України- 1997-№ 17.- Ст. 122.

Закон України від 10.04.1992 р. «Про оренду державного та комунального
майна» (в редакції Закону від 14.03.1995 р.)// ВВР України – 1995.№
15-Ст. 99 (з наступними змінами).

Закон України від 16.12.1993 р. «Про державну службу» // ВВР України.-
1993.-№52.-Ст.49О.

Закон України від 22.04.1993 р. «Про аудиторську діяльність» // ВВР
України-1993.- № 23.- Ст. 243 (з наступними змінами).

Закон України від 05.10.1995 р. «Про боротьбу з корупцією» // ВВР
України.- 1995.— № 34.- Ст. 266.

Закон України від 07.03.1996 р. «Про страхування» (в редакції Закону від
04.10.2001 р.) // ВВР України.- 2002- № 7- Ст. 50.

Закон України від 30.10.1996. «Про державне регулювання ринку цінних
паперів в Україні» // ВВР України.- 1996.- № 51.- Ст. 292.

Закон України від 21.11.1995 р. «Про промислово-фінансові групи в
Україні» // Голос України- 1996.- 21 травня.

Закон України від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності» // ВВР України.- 1996- № 20- Ст. 82.

‘Закон України від 17.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію»
// Урядовий кур’єр- 1997.- 14 серпня (з наступними змінами).

Закон України від 10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну систему та
особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» // Урядовий
кур’єр.- 1998.- 10 січня.

Закон України від 07.07.1999 р. «Про перелік об’єктів права державної
власності, що не підлягають приватизації» // Голос України.- 1999.- 7
вересня.

‘Закон України від 16.07.1999 р. «Про бухгалтерський облік і фінансову
звітність в Україні» // Урядовий кур’єр.- 1999.- 1 вересня.

Закон України від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів
господарської діяльності» //Урядовий кур’єр-2000.-2 серпня.

o oe o $ t -t ‚ ? ® 1/4 O o Oe o th 2 X v „ oe o ue th Ue TH TH P ? e & 4 6 N P ? ? ae e E D F E E I ( - & ( * , " * TH a ,- f- 2 V P% A) P

1/4P

AeP

AEP

¶T

3/4T

UeT

’

”

3/4]

ue]

>u^

“_

‚_

Oeb

Ueb

THb

†h

„p

†p

ues

ths

oeu

thu

¶x

Oez

=da

Oeb

THb

†p

ths

‚

X‰

ae‹

i‹

®?

–

~›

Oe?

TH?

}

Ae~

„

†

’

‚

o„

V‰

W‰

F‹

a‹

ae‹

e‹

i‹

¬?

®?

B‘

r‘

o‘

’

R“

d“

–

|›

~›

?›

Oe?

Ue?

TH?

-§

T¬

AE¬

oe?

H±

J±

P±

R±

T±

Z±

h±

j±

p±

r±

|±

~±

’±

c±

®±

°±

A±

Ae±

I±

?±

i±

6TH?

J±

R±

i±

AAe

EAe

¬I

?ss

Aess

AEss

-a

¬a

°a

-ae

°ae

i±

ueµ

:·

L·

^·

¦?

I1/4

O1/4

Ue?

oeA

(Ae

ZAe

lAe

AAe

EAe

IAe

-A

¬I

thU

°ss

?ss

Ass

AEss

.AEss

Uess

THss

?ss

oss

“a

’a

¤a

¦a

aea

oea

uea

-a

”a

–a

¬a

Uea

THa

>Ba

¤a

¶a

Oea

oea

‚a

†a

¬a

®a

°a

Uea

THa

-ae

Dae

Nae

Pae

fae

hae

zae

|ae

?ae

‚ae

?ae

–ae

?ae

¬ae

®ae

°ae

Oeae

aae

oae

oeae

Q^a

¬a

®a

2ae

4ae

Fae

Hae

Jae

Lae

Vae

Xae

tae

vae

xae

?ae

®ae

°ae

Aae

Iae

?ae

aeae

¤c

>>a

xae

¤c

°o

6oe

?oe

®oe

@th

1/4c

aec

uec

“e

3/4e

®o

°o

4oe

6oe

>th

@th

????????????????????????????????????
????¶

3/4

.????????

?Т?????????

‚

„

†

’

–

C адміністрації України від 04.10.1999 р. № 542 «Про затвердження
Порядку застосування штрафних санкцій за порушення валютного
законодавства»;

наказ Мінекономіки, Мінфіну, Державної податкової адміністра-

316

ції України, Держкомстандарту України, Держмитслужби України,
Антимонопольного комітету України від 29.03.2001 р. № 67/305/
181/286/404/3 «Про посилення боротьби з реалізацією на внутрішньому
ринку незаконно ввезених (виготовлених) товарів» та ін.

Підставами виникнення зобов’язань і відповідальності за їх невиконання
може бути і договір, в якому конкретизуються передбачені законом штрафні
санкції (якщо закон встановлює межу – мінімальну чи максимальну, чи не
забороняє сторонам самостійно визначати розмір чи різновид певних
санкцій) або встановлює не передбачені законом санкції за конкретні
порушення договірних зобов’язань (за відсутності відповідних заборон у
законі).

Правопорушення як фактична підстава юридичної відповідальності в
господарському праві також має свої особливості. Відомо, що класичним
складом правопорушення є сукупність чотирьох елементів: протиправної
поведінки; негативних наслідків такої поведінки; причинного зв’язку між
протиправною поведінкою та настанням негативних наслідків; вини
правопорушника. Проте в господарському праві наявність всіх чотирьох
елементів є необхідною для застосування, як правило, однієї форми
відповідальності -відшкодування збитків. В інших випадках досить
наявності лише протиправної поведінки, а у разі застосування штрафних
санкцій -ще й вини. Відповідно до ГК України (ч. 2 ст. 218)
закріплюється принцип презумпції вини: учасник господарських відносин
повинен нести відповідальність за порушення встановлених законом або
договором зобов’язань, якщо не доведе, що (1) ним вжито всіх необхідних
заходів для недопущення господарського правопорушення або (2) належне
виконання договірних зобов’язань виявилося неможливим внаслідок дії
непереборної сили (незвичайних і невідворотних обставин за даних умов
здійснення господарської діяльності).

Сама протиправна поведінка як основний елемент складу господарського
правопорушення може виражатися у конкретному факті (недостача
поставленої продукції) або в такому, що визнається законом негативним,
загальному результаті господарської діяльності (порушення ліцензійних
умов, перевищення лімітів природокористування, наприклад).

Господарсько-правова відповідальність, як і будь-яка інша юридична
відповідальність, забезпечується державним примусом. Однак цей примус
може проявлятися по-різному: явно (винесення господарським судом рішення
про стягнення з порушника дого-

317

вірних зобов’язань штрафних санкцій та/або збитків) або приховано
(відмова кредитора прийняти та оплатити продукцію неналежного
асортименту; відмова від пролонгації договору на новий термін з огляду
на порушення іншою стороною договірних зобов’язань протягом строку дії
договору).

Характерними (видовими) ознаками господарсько-правової відповідальності
є:

• сфера застосування – господарські
правовідносини (господарсько-майнові та/або господарсько-організаційні);

• юридична підстава – акти господарського
законодавства та господарські договори;

• фактичні підстави – господарське
правопорушення, склад якого залежить від виду (форми)
господарсько-правової відповідальності;

• презумпція вини порушника та особливість
визначення вини (про що мова йтиме далі);

• суб’єктами господарсько-правової
відповідальності є учасники господарських правовідносин (суб’єкти
господарювання, суб’єкти господарсько-організаційних повноважень,
засновники та учасники господарських організацій, власники майна
суб’єктів господарювання; контрагенти суб’єктів господарювання за
господарськими договорами);

• спрямованість господарсько-правової
відповідальності переважно на майнову базу порушника і лише в окремих
випадках -на особу порушника (примусова реорганізація та примусова
ліквідація);

• змістом господарсько-правової
відповідальності є заходи впливу (санкції) – майнової (відшкодування
збитків, штрафні санкції, конфіскація) та/або організаційної
(призупинення дії або анулювання ліцензій, скасування відомостей
державної реєстрації, примусова реорганізація та ін.) спрямованості, що
відбиваються на економічних інтересах порушника;

• порядок застосування – залежно від виду та
форми господарсько-правової відповідальності: а) судовий або
претензійно-позовний (статті 222-223 ГК України), б) безпосередньо
кредитором в оперативному порядку (статті 235-237 ГК України), в)
спеціальний – уповноваженими органами – ст. 238 ГК України).

Господарсько-правова відповідальність — це майново-організаційні за
змістом і юридичні за формою заходи впливу на економічні інтереси
учасників господарських правовідносин у разі вчинення ними
господарського правопорушення.

318

2. Види господарсько-правової відповідальності

Господарсько-правова відповідальність – різноманітна. У 80-х роках в
СРСР налічувалось близько 2,5 тисяч санкцій, що застосовувалися у сфері
господарювання. В умовах змішаної економіки України також застосовується
велика (хоч і менша, ніж згадана) кількість господарсько-правових
санкцій.

Відповідно до ст. 217 ГК України, господарські санкції є правовим
засобом відповідальності у сфері господарювання. Водночас слід
зазначити, що питання щодо співвідношення понять «господарсько-правова
відповідальність» та «господарсько-правові санкції» є дискусійним1.

Господарсько-правові санкції можна класифікувати за різними ознаками,
зокрема:

/. За критерієм змісту впливу – на грошові (сплата неустойки,
господарсько-адміністративний штраф, відшкодування збитків) та
натуральні (заміна неякісної продукції на якісну).

II. За критерієм безпосередньої спрямованості – на майнові (конфіскація,
сплата неустойки, відшкодування збитків, господарсько-адміністративний
штраф) та організаційні (господарсько-організаційні,
оперативно-господарські санкції).

///. За характером порушених відносин – на: а) санкції, що
застосовуються у горизонтальних відносинах, тобто між рівноправними
суб’єктами господарювання (сплата неустойки або оперативно-господарські
санкції, відшкодування збитків, оперативно-господарські санкції); б)
санкції, що застосовуються у вертикальних відносинах, тобто між
компетентним державним органом та суб’єктом господарювання
(планово-госпрозрахункові санкції, адміністративно-господарські
санкції); в) універсальні санкції, що застосовуються і в горизонтальних,
і у вертикальних відносинах (відшкодування збитків).

IV. Залежно від виду порушених відносин — на: санкції, що застосовуються
в договірних відносинах (відшкодування збитків,

1 Див., напр.: Советское хозяйственное право / Под общ. ред. И. Г.
По-бирченко.- К.: Вища школа, 1985.- С. 263-270; Экономические санкции и
дисциплина поставок.- К.: Наукова думка, 1976.- С. 27; Хозяйственное
право. Общие положения.- М.: Наука, 1983.- С. 216-232; Хозяйственное
право: Учебник / Под ред. акад. В. К. Мамутова- К.: Юринком Интер,
2003.- С. 864-866.

319

штрафні, оперативно-господарські) і санкції, що застосовуються в
позадоговірних відносинах (відшкодування збитків,
адміністративно-господарські санкції).

V. Залежно від інституту господарського законодавства, норми якого
передбачають застосування господарсько-правової відповідальності,
розрізняють:

• відповідальність за порушення антимонопольно-конкурентного
законодавства;

відповідальність у сфері капітального будівництва;

відповідальність у галузі зовнішньоекономічної діяльності;

відповідальність у галузі транспорту;

відповідальність на ринку цінних паперів;

таін.

3. Функції та підстави господарсько-правової відповідальності

Господарсько-правова відповідальність як важлива складова господарського
правопорядку виконує важливі функції.

Функції господарсько-правової відповідальності — це напрямки її дії, той
господарський результат, що настає в результаті застосування
господарсько-правової відповідальності.

Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні
(притаманні для будь-якої юридичної відповідальності), так і спеціальні
функції (є характерними переважно для господарсько-правової
відповідальності). До категорії перших належать
попереджувально-стимулююча, штрафна (функція покарання за
правопорушення), до категорії других – компенсаційно-вгдновлювальна,
інформаційна, сигналізаційна.

Попереджувально-стимулююча функція господарсько-правової
відповідальності (як і будь-якої юридичної) проявляється в тому, що не
лише застосування господарсько-правової відповідальності, а й сама
загроза її застосування примушує учасників господарських правовідносин
(насамперед суб’єктів господарювання) діяти правомірно, аби уникнути
негативних наслідків в результаті застосування такої відповідальності.
Ця функція однаковою мірою притаманна всім видам та формам
господарсько-правової відповідальності (господарсько-правовим санкціям).

Штрафна функція (функція покарання за вчинене правопорушення) незначною
мірою характерна для господарсько-правової

320

відповідальності, хоча в певних випадках відіграє значну роль (сплата
штрафної неустойки, яка передбачає і сплату суми неустойки, і повного
відшкодування збитків; в окремих випадках це можуть бути
господарсько-адміністративні штрафи за заборонені законом дії у сфері
економічної конкуренції, якщо вони створили лише загрозу обмеження
конкуренції на ринку, не завдавши шкоди її учасникам).

Компенсаційно-відновлювальна функція — як провідна (на наш погляд) в
системі функцій полягає у відновленні порушеного правопорядку й усуненні
наслідків неправомірної поведінки суб’єкта господарювання. Завдяки
застосуванню господарсько-правової відповідальності неправомірна
діяльність припиняється, деформовані господарські зв’язки
нормалізуються, спричинена шкода компенсується, порушені права
відновлюються, обов’язки виконуються, нездійснені платежі спрямовуються
за призначенням, неправомірно отримані доходи вилучаються і т. ін. Ця
функція притаманна усім видам та формам господарсько-правової
відповідальності, але найбільше – відшкодуванню збитків, штрафним
санкціям (сплаті неустойки).

Сигналізаційна функція — проявляється в тому, що застосування до
суб’єкта господарювання господарсько-правової відповідальності с
сигналом для нього про необхідність поліпшення своєї роботи з метою
уникнення в майбутньому втрат від застосування такої відповідальності, а
для контрагентів такого господарюючого суб’єкта – сигналом про
необхідність зважити доцільність продовження з ним договірного зв’язку
або розірвання існуючого.

Роль інформаційної функції полягає в інформуванні учасників
господарського життя про негаразди в діяльності їх партнерів (якщо до
останніх застосовуються господарсько-правові санкції контролюючими
органами, контрагентами тощо), а відтак – в доцільності корегування
своїх відносин з ними. Застосування таких санкцій до самих учасників
господарського життя надає їм відповідну інформацію про можливі
негаразди у власній діяльності (і відповідно – необхідності її
поліпшення) або порушення їх прав та законних інтересів (якщо санкції
застосовуються неправомірно) і необхідності вжиття відповідних заходів.

Господарсько-правова відповідальність настає лише за наявності
відповідних підстав. Розрізняють юридичні та фактичні підстави
господарсько-правової відповідальності.

Юридичні підстави – той правовий документ, що характеризує певну
поведінку суб’єкта господарювання як протиправну і перед-

321

бачає за неї форму і розмір відповідальності: такими підставами в
господарському праві є закон і договір.

Фактичні підстави – це ті життєві ситуації, що характеризуються законом
або договором як неправомірні. Такі ситуації іменуються складом
господарського правопорушення.

Своєрідність господарсько-правової відповідальності полягає в тому, що
склад господарського правопорушення залежить від виду такої
відповідальності.

Якщо мова йде про відшкодування збитків, то склад правопорушення включає
чотири елементи (умови відповідальності):

протиправну поведінку – тобто таку поведінку господарюючого суб’єкта, що
суперечить вимогам закону або договору;

наявність збитків – втрати або пошкодження майна, зайвих (додаткових)
витрат суб’єкта господарювання і неотриманого прибутку (якщо закон не
забороняє його стягувати); при цьому необхідно довести не лише наявність
збитків, але й їх розмір;

причинний зв ‘язок між протиправною поведінкою і завданими збитками: при
цьому враховується лише необхідний (а не випадковий) причинний зв’язок;

вину – в господарському праві про її наявність свідчать два елементи: а)
наявність у суб’єкта господарських відносин реальної можливості діяти
правомірно і попередити настання негативних наслідків (збитків) і б)
неприйняття ним усіх необхідних заходів щодо недопущення протиправної
поведінки і попередження настання збитків.

4. Принципи, межі та строки застосування господарсько-правової
відповідальності

Господарсько-правова відповідальність базується на визначених ГК України
(ч. З ст. 216) принципах, згідно з якими:

– потерпіла сторона має право на відшкодування
збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за
недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є
застереження про це в договорі;

– сплата штрафних санкцій за порушення
зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника
без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі;

– у господарському договорі неприпустимі
застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника
(продавця) продукції.

322

За загальним правилом, порушник має компенсувати негативні наслідки
своєї неправомірної поведінки. Відповідно до ГК України (ц, І ст. 219),
за невиконання або неналежне виконання господарських зобов’язань чи
порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник
відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на
праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо
інше не передбачено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Законом можуть встановлюватися межі господарсько-правової
відповідальності (що має на меті захист майнових інтересів учасників
господарських правовідносин) або навпаки – розмір встановлених законом
санкцій безпосередньо не пов’язується з розміром збитків (шкоди),
завданих неправомірною поведінкою учасника господарських правовідносин
(що зумовлено необхідністю захисту публічних інтересів у разі, якщо
конкретний розмір завданої шкоди встановити неможливо чи наслідки
неправомірної поведінки можуть настати в майбутньому).

Межі господарсько-правової відповідальності, а також випадки зменшення
розміру та звільнення від відповідальності встановлюються ГК, ЦК,
законами.

Так, засновники та учасники суб’єкта господарювання не відповідають за
зобов’язаннями цього суб’єкта, крім випадків, передбачених законом або
установчими документами про створення даного суб’єкта (ч. 2 ст. 219 ГК;
ч. З ст. 96 ЦК; ст. 27 Закону України від 10.07.2003 р. «Про
кооперацію»).

Винятками з цього правила є випадки субсидіарної відповідальності:

• учасників акціонерного товариства та товариства з обмеженою
відповідальністю в межах несплаченою частини акцій (вкладів) у разі
невиконання в повному обсязі свого майнового обов’язку перед товариством
(ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 152 ЦК України; ч. З ст. 24, ч. З ст. 50 Закону
України «Про господарські товариства»);

: р учасників товариства з додатковою відповідальністю в однаковому для
всіх кратному розмірі до свого вкладу, а розмір кратності встановлюється
статутом товариства (ч. 4 ст. 80 ГК України, ч. 2 ст. 151 ЦК України;
ст. 65 Закону України «Про господарські товариства»), а щодо довірчих
товариств – Декретом «Про довірчі товариства»; крім того, у разі
невиконання в повному обсязі свого майнового обов’язку перед товариством
учасники ТДВ несуть Додаткову відповідальність в межах несплаченої
частини своїх вкладів;

323

• учасників повного товариства та повних
учасників командит-ного товариства, які відповідають за зобов’язаннями
товариства (у разі відсутності/недостатності майна останнього) усім
своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення
(частини 5-6 ст. 80 ГК України, ч. 1 ст. 119, ч. 1 ст. 133 ЦК України;
статті 66 і 75 Закону України «Про господарські товариства»);

• контролюючого підприємства, на яке
покладається субсидіар-на відповідальність за зобов’язаннями залежного
підприємства, якщо останнє опинилося у стані неплатоспроможності та
визнане банкрутом з вини контролюючого підприємства (ч. 7 ст. 126 ГК
України);

• членів кооперативу та учасників
господарського об’єднання в межах, встановлених статутом
кооперативу/об’єднання (у разі, якщо установчим документом такої
організації закріплюються положення про субсидіарну відповідальність її
членів/учасників) -(ч. 4 ст. 123 ГК України, ч. 2 ст. 163 ЦК України).

Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої
сторони зобов’язання, суд, відповідно до ч. З ст. 219 ГК України, має
право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від
відповідальності.

Крім того, за певних обставин сторона господарського зобов’язання може
звільнятися від відповідальності навіть за наявності значних негативних
наслідків від невиконання нею своїх зобов’язань. Такі обставини
передбачаються:

• законом (підставами звільнення від
відповідальності згідно зі ст. 617 ЦК є випадок та непереборна сила, а
згідно з ч. 2 ст. 218 ГК – непереборна сила);

• договором (відповідно до ч. 4 ст. 219 ГК
України сторони зобов’язання можуть передбачити в договорі певні
обставини, які через свій надзвичайний характер є підставою для
звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення
зобов’язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту
виникнення таких (форс-мажорних) обставин).

Особливості має відповідальність, якщо невиконання зобов’язання однією
стороною було викликано порушенням з боку іншої сторони. Це стосується
випадків прострочення виконання, передбачених статтями 220 і 221 ГК
України.

Так, у разі прострочення з боку боржника для останнього настають такі
негативні наслідки: а) відповідальність перед кредитором (кредиторами)
за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що
випадково виникла після прострочення;

324

б) у кредитора виникає право відмовитися від прийняття виконання і
вимагати відшкодування збитків, якщо внаслідок прострочення боржника
виконання втратило інтерес для кредитора. Проте, боржник не вважається
таким, що прострочив виконання зобов’язання, поки воно не може бути
виконано внаслідок прострочення кредитора.

Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського
зобов’язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання,
запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом,
іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов’язання, до
вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов’язання перед
кредитором.

Прострочення з боку кредитора тягне для нього такі наслідки: а) у
боржника виникає право вимагати від кредитора відшкодування завданих
простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не
спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на
яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття
виконання (проте після закінчення прострочення кредитора боржник
відповідає за виконання на загальних підставах); б) у разі якщо кредитор
не виконав дій, необхідних для виконання боржником своїх зобов’язань, за
погодженням сторін допускається відстрочення виконання на строк
прострочення кредитора.

Господарсько-правові санкції застосовуються до порушника протягом
встановлених законом строків:

• строків позовної давності, передбачених ЦК
(глава 19) та ГК (ч. 8 ст. 269, частини 2-6 ст. 315, ч. З ст. 322, ч. 5
ст. 324) – у разі застосування судового (претензійно-позовного) порядку;

• спеціальних строків, що встановлюються ГК
та/або спеціальними законами у разі застосування
адміністративно-господарських санкцій (ст. 250 ГК України), заходів
відповідальності за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства
(ст. 42 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

Статтею 222 ГК України передбачається досудовий порядок реалізації
господарсько-правової відповідальності, відповідно до якого:

• учасники господарських відносин, що порушили
майнові пр&ва або законні інтереси інших суб’єктів, зобов’язані поновити
їх, не чекаючи пред’явлення їм претензії чи звернення до суду;

• у разі необхідності відшкодування збитків
або застосування інших санкцій суб’єкт господарювання чи інша юридична
особа -Учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси
порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих
прав або інтересів вправі (якщо інше не встановлено

325

законом) надіслати йому рекомендованим чи цінним листом (або вручити
під розписку) підписану повноважною особою претензію із зазначенням
передбачених законом відомостей (реквізитів), а саме:

– повного найменування і поштових реквізитів заявника
претензії та особи (осіб), якій претензія пред’являється;

– дати пред’явлення і номеру претензії;

– обставин, на підставі яких пред’явлено претензію;

– доказів, що підтверджують ці обставини;

– вимог заявника з посиланням на нормативні акти;

– суми претензії та її розрахунку, якщо претензія
підлягає грошовій оцінці;

– платіжних реквізитів заявника претензії;

– переліку документів, що додаються до претензії.

• Претензія має бути розглянута з
дотриманням таких вимог: а) протягом місячного терміну з дня її
одержання, якщо інший строк не встановлено законом; б) обґрунтовані
вимоги заявника одержувач претензії зобов’язаний задовольнити; в) при
розгляді претензії сторони у разі необхідності повинні звірити
розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення
досу-дового врегулювання спору; г) про результати розгляду претензії
заявник має бути повідомлений письмово; при цьому відповідь на претензію
підписується повноважною особою або представником одержувача претензії
та надсилається заявникові рекомендованим або цінним листом, або
вручається йому під розписку.

• У разі порушення встановлених строків
розгляду претензії або залишення її без відповіді суд при вирішенні
господарського спору стягує в доход держави з винної особи штраф у
розмірі, встановленому законом.

ї 5. Форми господарсько-правової відповідальності

Розрізняють різні форми господарсько-правової відповідальності -залежно
від характеру та спрямованості впливу, механізму реалізації, фактичних
підстав застосування. В юридичній літературі немає єдиної точки зору
щодо кількості форм господарсько-правової відповідальності. Відповідно
до однієї з доктринальних класифікацій, яка дається в навчальному
посібнику «Господарське право: Практикум»1, формами
господарсько-правової відповідальності є:

1 Господарське право: Практикум: Навчальний посібник. – К.: Юрін-ком
Інтер, 2001- С 200.

326

відшкодування збитків;

сплата неустойки;

конфіскація як вид господарсько-правових санкцій;

господарсько-адміністративні штрафи;

оперативно-господарські санкції;

планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції;

господарсько-організаційні санкції. У ГК України законодавець закріпив
лише чотири форми господарсько-правової відповідальності, назвавши їх
видами господарсько-правових санкцій: відшкодування збитків, штрафні
санкції, оперативно-господарські санкції, адміністративно-господарські
санкції. При цьому проявами адміністративно-господарських санкцій,
відповідно до ГК, є санкції майнового характеру (вилучення
майна/прибутку, що за своїми правовими наслідками подібне до
конфіскації; адміністративно-господарські штрафи) та організаційного
характеру (зупинення дії або анулювання ліцензій, скасування державної
реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання та ін.). Крім того,
перелік адміністративно-господарських санкцій, передбачених ст. 239 ГК
України, є відкритим, а відтак – доцільною буде характеристика форм
господарсько-правової відповідальності, зазначених у вищенаведеній
доктринальній класифікації.

Відшкодування збитків – це відновлення майнового стану учасника
господарських правовідносин за рахунок іншого суб ‘єкта —
правопорушника.

Ця форма відповідальності передбачається як Господарським кодексом
України (статті 224-229), так і Цивільним Кодексом (статті 623-624,
глава 82), численними законами, в т. ч. Законом України від 06.04.2000
р. «Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду
(контракту) про виконання робіт на будівництві об’єктів».

Позитивні риси і недоліки цієї форми господарсько-правової
відповідальності:

• позитивні риси: є універсальною (застосовується і в горизонтальних, і
у вертикальних відносинах, договірних та позадоговірних); передбачається
законом, а, отже, не потребує спеціальної згадки про неї в договорі;

у недоліки: складна для застосування форма господарсько-правової
відповідальності: а) важко довести факт наявності збитків, їх обсяг
(збитки можуть виникнути через значний проміжок часу; до того ж існуючі
методики визначення складу і розміру збитків є недосконалими); б)
необхідно довести наявність всіх чотирьох елементів

327

складу правопорушення – протиправну поведінку особи, що заподіяла
збитки; наявність збитків, їх склад і розмір; причинний зв’язок між
протиправною поведінкою і заподіяними збитками; вину порушника (питання
доведення вини лорушника постає у тих випадках, коли він намагається
довести відповідно до ч. 2 ст. 218 наявність підстав, що виключають його
відповідальність).

Склад збитків визначається статтями 224-225 Господарського кодексу
України. Це: 1) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна,
визначена відповідно до вимог законодавства; 2) додаткові витрати
(штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт,
додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала
збитків внаслідок порушення зобов’язання другою стороною; 3) неодержаний
прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала
право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою
стороною; 4) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках,
передбачених законом.

Слід мати на увазі, що в господарському праві застосовується як принцип
повного відшкодування збитків, так і обмеження застосування цього
принципу, що відбувається шляхом: а) заборони стягувати певну складову
збитків (за порушення зобов’язань за договором підряду на капітальне
будівництво з відповідальної сторони можуть бути стягнуті збитки, що
виразилися у зроблених другою стороною витратах, у втраті або
пошкодженні її майна – ч. 2 ст. 322 ГК); б) заборони стягувати збитки
взагалі (у разі застосування виключної неустойки); в) обмеження іншим
шляхом (відповідно до ст. 325 Кодексу торговельного мореплавства,
відповідальність судновласника за його договірними обмежується щодо
будь-яких вимог, крім викликаних втратою або пошкодженням життя,
встановленою цим кодексом сумою, розмір якої залежить від місткості
судна).

При визначенні розміру збитків застосовуються такі правила визначення їх
розміру:

а) у разі задоволення боржником у добровільному
порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, зазвичай (якщо інше не
передбачено законом або договором) враховуються ціни, що існували за
місцем виконання зобов’язання на день задоволення вимоги;

б) у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному
порядку, враховуються ціни, що існували на день подання до суду
відповідного позову про стягнення збитків.

Проте суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, виходячи з
конкретних обставин, беручи до уваги ціни на день винесення рішення
суду.

328

Сторони господарського зобов’язання мають право за взаємною згодою
заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають
відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно
від обсягу невиконання зобов’язання чи строків порушення зобов’язання
сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов’язання щодо
обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного
виду зобов’язань визначений законом.

Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися методики визначення
розміру відшкодування збитків у сфері господарювання, проте досі такий
документ Урядом не розроблений. Через відсутність відповідного документа
Кабінету Міністрів України може застосовуватися схвалена 21 грудня 1999
р. Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи
Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), яка завдана
порушенням господарських договорів. Водночас, слід підкреслити, ця
методика є застарілою, оскільки була розрахована на умови господарювання
за планово-розподільчої економіки.

У разі заподіяння збитків одночасно кількома учасниками господарських
відносин кожний з них зобов’язаний відшкодувати збитки суб’єктові, якому
завдано збитків, відповідно до вимог статті 196 ГК та статей 543-544 ЦК
(якщо, наприклад, завдання збитків покупцеві за договором поставки було
завдано в результаті невиконання контрагентами постачальника договірних
зобов’язань).

Учасник господарських відносин, який відшкодував збитки, має право
стягнути у порядку регресу збитки з третіх осіб. Державні (комунальні)
підприємства за наявності підстав зобов’язані вжити заходів щодо
стягнення в порядку регресу збитків з інших суб’єктів господарювання або
стягнути збитки з винних працівників підприємства відповідно до вимог
законодавства про працю.

ГК встановлює особливості відшкодування збитків у разі порушення
грошових зобов’язань (ст. 229), передбачаючи, що: 1) учасник
господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов’язання не
звільняється від відповідальності через неможливість виконання і
зобов’язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов’язання, а
також сплатити штрафні санкції відповідно до встановлених законом вимог;
2) обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій провадилися
або повинні бути проведені розрахунки між сторонами, якщо інше не
встановлено законом; 3) у разі висунення вимог щодо відшкодування
збитків в іноземній валюті кредитором повинен бути зазначений гро-

329

шовий еквівалент суми збитків у гривнях за офіційним курсом
Національного банку України на день висунення вимог.

Відшкодування збитків застосовується в претензійно-позовному порядку.

Штрафні санкції (неустойка).

Назва цієї форми відповідальності не уніфікована, оскільки законодавець
по-різному її визначає:

неустойка в широкому розумінні – традиційне визначення, що
застосовувалося старим ЦК УРСР (статті 179-180, 204) і передбачається
новим Цивільним кодексом України (статті 549-552, 624);

штрафні санкції (поняття, що використовується в господарсько-правовій
літературі1, в Господарському кодексі (статті 230-234) і включає
неустойку у вузькому розумінні, неустойку-штраф, неустойку-пеню.

Аналіз згаданих положень ГК і ЦК дозволяє зробити висновок про змістовну
ідентичність понять неустойки за Цивільним кодексом і штрафних санкцій
за Господарським кодексом.

Неустойка (штрафні санкції) – це визначена законом або договором грошова
сума, яку боржник сплачує кредиторові у разі невиконання або неналежного
виконання договірних зобов ‘язань.

Позитиви і негативи штрафних санкцій (неустойки):

позитиви: швидкість (скорочений строк позовної давності -шість місяців)
та зручність застосування (незалежно від наявності збитків);

негативи: обмежена сфера застосування – лише договірні відносини.

Види неустойки (штрафних санкцій):

– за юридичними підставами: законна (передбачається в законі),
договірна (передбачається в договорі), законно-договірна (передбачається
в законі, і розмір її коригується договором в межах, не заборонених
законом);

– за співвідношенням стягнення неустойки та
відшкодування збитків: залікова (стягується неустойка, а збитки – в
частині, не покритій неустойкою); альтернативна (на вибір кредитора
стягується неустойка або відшкодовуються збитки); виключна (стягу-

1 Див.: Советское хозяйственное право / Под ред. И. Г. Побирченко,-К.:
Вища школа, 1985.- С. 270-271; Щербина В. С. Господарське право України:
Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2001.- С. 166-167; Хозяйственное право:
Учебник / Под общ. ред. академика Мамутова В. К- К.: Юринком Интер,
2002.- С. 874-875.

‘

330

ється лише неустойка, збитки не підлягають відшкодуванню); штрафна
(стягується неустойка і повністю відшкодовуються збитки). Цивільним
кодексом передбачається штрафна неустойка, якщо інше не передбачено
законом та договором (ч. 2 ст. 552). Водночас Господарський кодекс
закріплює традиційне (таке, що передбачалося ще в ЦК УРСР і широко
застосовується в зарубіжному законодавстві) правило, відповідно до якого
загальним правилом є застосування залікової неустойки, якщо інше не
передбачено законом або договором (ст. 232).

Форми неустойки (штрафних санкцій):

в процентному відношенні до суми порушеного зобов’язання незалежно від
строку прострочення (наприклад, 20% вартості поставленої продукції, що
не відповідає вимогам щодо її якості);

в процентному відношенні до суми порушеного зобов’язання залежно від
строку прострочення (наприклад, 0,1% несплаченої суми за кожний день
прострочення);

в твердій сумі (застосовується рідко через інфляційні процеси в
економіці);

в кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Неустойка стягується в претензійно-позовному порядку. Господарський
кодекс (ст. 233) передбачає можливість зменшення розміру штрафних
санкцій судом у разі, якщо: 1) належні до сплати штрафні санкції
надмірно великі порівняно із збитками кредитора (при цьому має
враховуватися ступінь виконання зобов’язання боржником, майновий стан
сторін, їх майнові та інші інтереси, що заслуговують на увагу); 2) якщо
порушення зобов’язання не завдало збитків іншим учасникам господарських
відносин.

Оперативно-господарські санкції – це передбачені законодавством заходи
економічного впливу кредитора на господарюючого суб’єкта-боржника
(правопорушника), спрямовані на попередження або зменшення втрат
кредитора від порушень боржника.

Характерні риси цих санкцій:

застосовуються лише в господарсько-договірних відносинах; застосовуються
на розсуд кредитора; передбачаються законом або договором; мета
застосування – захист інтересів кредитора; виражаються переважно у
заходах організаційного характеру;

юридичні підстави застосування – договір; фактичні підстави –
невиконання (неналежне виконання договірних зобов’язань).

331

Відкритий перелік оперативно-господарських санкцій, що їх сторони
можуть застосовувати з відповідною фіксацією в договорі, передбачений ч.
1 ст. 236 ГК України:

• одностороння відмова від виконання свого
зобов’язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності
за це -у разі порушення зобов’язання другою стороною;

• відмова від оплати за зобов’язанням, яке
виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди
другої сторони;

• відстрочення відвантаження продукції чи
виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником,
припинення видачі банківських позичок тощо;

• відмова управненої сторони зобов’язання
від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою
стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором
за зобов’язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку
коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

• встановлення в односторонньому порядку на
майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною,
яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт,
послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт,
послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

• відмова від встановлення на майбутнє
господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання.

Планово-госпрозрахункові санкції – це передбачені чинним законодавством
заходи економічного впливу на господарюючого суб ‘єкта в зв ‘язку з
порушенням ним планових нормативів і планових завдань:

підвищення тарифу (розміру плати) за понадлімітне використання природних
ресурсів, електроенергії;

позбавлення пільг (наприклад, податкових) у зв’язку з порушенням умов їх
надання;

виключення із звітності даних про продукцію, виготовлену з порушенням
ДСТ (державних стандартів), ДБНП (державних будівельних норм та правил);

віднесення на прибуток, що залишається у розпорядженні господарюючого
суб’єкта, недонарахованої амортизації у випадках дострокового списання
основних фондів (за винятком передбачених законом випадків вимушеного
списання).

Механізм застосування: планово-госпрозрахункові санкції застосовуються
самим суб’єктом господарювання — правопорушни-

332

ком^ а у разі, якщо він цього не зробить,- компетентними органами, іцо
виявили факт правопорушення.

Підстави застосування планово-госпрозрахункових санкцій: юридичні —
закон; фактичні — протиправна поведінка.

Адміністративно-господарські санкції — це заходи організаційно-правового
або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення
суб’єктом господарювання та ліквідацію його наслідків, що застосовуються
уповноваженими органами державної влади або органами місцевого
самоврядування у передбачених законом випадках.

Характерні риси цих санкцій:

• застосовуються у вертикальних відносинах;

• юридичні підстави застосування – закон (у
т. ч. гл. 27 ГК), фактичні – неправомірна поведінка;

• відкритий перелік таких санкцій
передбачений ст. 239 ГК України;

• порядок застосування – здебільшого
адміністративний (за рішенням компетентних органів), у ряді випадків –
судовий;

• у разі застосування санкцій законом (у т.
ч. ст. 249 ГК) передбачаються гарантії прав суб’єктів господарювання,
зокрема: а) право на оскарження до суду рішення будь-якого органу
державної влади або органу місцевого самоврядування щодо застосування до
нього адміністративно-господарських санкцій; б) право на відшкодування в
передбаченому законом порядку збитків, завданих у зв’язку з
неправомірним застосуванням адміністративно-господарських санкцій;

• спеціальні строки застосування таких
санкцій: відповідно до ст. 250 ГК адміністративно-господарські санкції
можуть бути застосовані протягом шести місяців з дня виявлення
порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення, якщо інше не
передбачено спеціальними законами (зокрема, ст. 42 Закону «Про захист
економічної конкуренції»).

Залежно від характеру спрямування адміністративно-господарські санкції
можуть бути господарсько-організаційними та адміністративно-майновими.

Господарсько-організаційні санкції — це передбачені законом заходи
організаційного впливу (обмеження) на суб’єкта господарювання, що
застосовуються компетентними державними органами або за їх ініціативою
судом у передбачених законом випадках.

До них належать:

– обмеження або призупинення діяльності господарюючого суб’єкта до
усунення виявлених в його діяльності недоліків (у разі

333

недотримання вимог екологічного законодавства,
санітарно-епідемю-логічних правил – ст. 246 ГК);

– призупинення дії ліцензії (патенту);

– скасування ліцензій (ст. 21 Закону від 01.06.2000
р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»);

– скасування державної реєстрації (ст. 248 ГК);

– примусова реорганізація (в зв’язку з допущеним
суб’єктом підприємницької діяльності – монополістом на ринку певного
товару – монополістичного правопорушення – частини 3-5 ст. 40 ГК);

– застосування антидемпінгових заходів (ст. 244
ГК);

– припинення експортно-імпортних операцій (ст. 245
ГК);

– зупинення операцій за рахунками суб’єктів
господарювання (ст. 243 ГК);

– застосування індивідуального режиму ліцензування;

– примусова ліквідація (у разі скасування державної
реєстрації; скасування ліцензій, якщо вся діяльність господарської
організації ліцензується; визнання суб’єкта підприємницької діяльності
банкрутом, якщо після погашення його боргів у нього не залишилося майна,
необхідного для продовження своєї попередньої діяльності).

Механізм застосування господарсько-організаційних санкцій залежить від
їх різновиду: а) адміністративний порядок (за рішенням компетентних
органів) передбачений щодо більшості санкцій, в т. ч. таких, як:
тимчасове призупинення діяльності суб’єкта господарювання до усунення
виявлених порушень; призупинення дії та скасування ліцензій;
застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних
операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; примусова
реорганізація; б) судовий порядок – передбачається щодо скасування
відомостей державної реєстрації та примусової ліквідації.

Адміністративно-майновими санкціями є передбачені законом заходи
майнового впливу на порушника, що застосовуються компетентними
державними органами (щодо конфіскації – судом) у передбачених законом
випадках. До таких санкцій належать: господарсько-адміністративний
штраф; господарська конфіскація; безоплатне вилучення майна з метою його
знищення; стягнення зборів (обов’язкових платежів) та ін.

Господарсько-адміністративний штраф – це грошова сума, що сплачується до
державного бюджету суб’єктом господарювання – правопорушником у
передбачених законом випадках.

Форми господарсько-адміністративного штрафу:

• в процентному або кратному відношенні до суми порушення;

334

в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів гро-ладян.

Застосовується: а) лише у вертикальних відносинах, б) за постановою
компетентних органів (антимонопольних – за порушення антимонопольного та
конкурентного законодавства, санітарно-епідеміологічної служби – за
порушення санітарно-епідеміологічних вимог, державних органів контролю
за цінами – за порушення державної дисципліни цін і т. ін., в) без
дотримання претензійного порядку, г) за наявності лише протиправної
поведінки (фактична підстава), д) юридична підстава – закон.

Конфіскація – це безоплатне вилучення в доход бюджету майна (коштів)
суб’єкта господарювання – правопорушника у випадках, прямо передбачених
законом.

Випадки застосування конфіскації:

• визнання недійсним господарського
зобов’язання як такого, що вчинене з метою, яка завідомо суперечить
інтересам держави та суспільства (ч. 1 ст. 208);

• здійснення комерційним банком забороненої
законом виробничої діяльності (ст. 48 Закону «Про банки і банківську
діяльність);

• у сфері ціноутворення (зокрема, щодо
підприємств-монопо-лістів, ціни на продукцію яких регулюються державою)
та в деяких інших випадках;

• у сфері антимонопольно-конкурентного
регулювання; так, відповідно до ст. 253 ГК, підлягає безоплатному
вилученню до Державного бюджету України прибуток (доход), незаконно
одержаний суб’єктами підприємницької діяльності в результаті порушення
статей 29 (зловживання монопольним становищем на ринку), 30 (укладення
антиконкурентних угод) і 32 (актів недобросовісної конкуренції);

• у сфері оподаткування; так, відповідно до
ст. 240 ГК, підлягають вилученню в доход відповідного бюджету прибуток
(доход), одержаний суб’єктом господарювання внаслідок порушення
встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності,
а також суми прихованого (заниженого) прибутку (доходу) чи суми податку,
несплаченого за прихований об’єкт оподаткування; крім того, з порушника
стягується у випадках і порядку, передбачених законом, штраф, але не
більш як у двократному розмірі вилученої суми, а у разі повторного
порушення протягом року після застосування цієї санкції – у трикратному
розмірі вилученої суми.

335

Юридичною підставою застосування конфіскації є лише запон; фактичні
підстави – протиправна поведінка, а у випадку виконання зобов’язання,
визнаного недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави
та суспільства,- ще й вина (прямий умисел) порушника.

Конфіскація застосовується в судовому порядку за позовами компетентних
органів (податкових, контрольно-ревізійних тощо).

До конфіскації подібний такий різновид адміністративно-господарських
санкцій, як вилучення майна (товарів), що неправомірно виготовлене чи
неправомірно використовується, з метою його знищення. Можливість
застосування подібних заходів впливу на правопорушника передбачена
конкурентним законодавством (ст. 254 ГК; ст. 25 Закону «Про захист від
недобросовісної конкуренції», ст. 9 Закон України від 17.01.2002 р. «Про
особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання,
пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних
систем зчитування»).

Так, відповідно до ст. 254 ГК і ст. 25 Закону «Про захист від
недобросовісної конкуренції», у разі встановлення факту неправомірного
використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки або факту
копіювання виробів заінтересовані особи можуть звернутися до
Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із
заявою про вилучення в судовому порядку товарів з неправомірно
використаним позначенням або копій виробів іншого суб’єкта
господарювання як у виробника, так і у продавця. Вилучення таких товарів
(копій виробів іншого суб’єкта господарювання) в установленому Урядом
порядку застосовується у разі, якщо можливість змішування з діяльністю
іншого суб’єкта господарювання не може бути усунена іншим шляхом.

Згідно із Законом України від 17.01.2002 р. «Про особливості державного
регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з
виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування»
(ст. 9) до порушників порядку здійснення такої діяльності можуть бути
застосовані додаткові заходи, в т. ч. опечатування та/або вилучення
дисків для лазерних систем зчитування, вироблених, імпортованих або тих,
що експортуються з порушенням вимог зазначеного Закону, обладнання та
сировини для їх виробництва, що не відповідають встановленим законом
вимогам. Порядок вилучення регулюється постановою Кабінету Міністрів
України від 17.05.2002 р. № 675.

336

Контрольні запитання

1. У чому полягає специфіка господарсько-правової
відповідальності як різновиду юридичної відповідальності?

2. Яким чином проявляється державний примус у
господарсько-правовій відповідальності?

3. Чи має особливості склад правопорушення для
застосування господарсько-правової відповідальності?

4. Відповідно до яких принципів має
застосовуватися господарсько-правова відповідальність?

5. Назвіть функції господарсько-правової
відповідальності, виділивши загальні (характерні для будь-якого виду
юридичної відповідальності) та спеціальні (притаманні переважно
господарсько-правовій відповідальності).

6. У чому полягає особливість юридичних підстав
застосування господарсько-правової відповідальності?

7. Чим відрізняються юридичні підстави застосування
господарсько-правової відповідальності від фактичних підстав?

8. В якому порядку застосовується
господарсько-правова відповідальність?

9. Протягом яких строків застосовується
господарсько-правова відповідальність?

10. Чи є межі застосування
господарсько-правової відповідальності?

11. Як співвідносяться поняття
«господарсько-правова відповідальність» і «господарсько-правові
санкції»?

12. Які Ви знаєте класифікації
господарсько-правової відповідальності (господарсько-правових санкцій)?

13. Чим відрізняється легальна (відповідно
до Господарського кодексу) і доктринальна класифікація
господарсько-правових санкцій?

14. Які форми господарсько-правової
відповідальності застосовуються в договірних відносинах?

15. Порівняйте поняття «штрафні санкції»
і «неустойка».

16. В чому переваги і недоліки
відшкодування збитків як форми господарсько-правової відповідальності?

17. В яких випадках і в якому порядку
застосовуються штрафні санкції?

18. Чим відрізняється неустойка як форма
цивільно-правової відповідальності від штрафних санкцій як форми
господарсько-правової відповідальності?

19. Які форми господарсько-правової
відповідальності застосовуються у вертикальних відносинах?

20. Чи можна класифікувати
адміністративно-господарські санкції за критерієм характеру і
спрямованості впливу? Обґрунтуйте відповідь.

21. За яких умов і в якому порядку
застосовуються оперативно-господарські санкції?

22. Чим відрізняється конфіскація майна
(доходу/прибутку) від вилучення продукції, виробленої з порушенням
встановленого законом порядку (небезпечної для життя і здоров’я людей;
контрафактної, тобто виготовленої з незаконним використанням чужої
промислової власності)?

23. Які характерні ознаки
планово-госпрозрахункових санкцій?

24. Чим відрізняється штраф як форма
неустойки (штрафних санкцій) від господарсько-адміністративного штрафу?

337

Нормативні акти

Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.

Закон України від 04.12.1990 р. «Про державну податкову службу» (в
редакції Закону від 24.12.1993 р.) // ВВР України 1994.- №15.- Ст. 84 (з
наступними змінами та доповненнями).

Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. (в редакції
Закону від 21.06.2001 р.)//ВВР України- 1992.-№6.-Ст. 56; 2001.-№36.-Ст.
188.

Закон України від 14.05.1992 р. «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» (в редакції Закону України від
30.06.1999 р. // Урядовий кур’єр.- 1999.- 19 вересня (з наступними
змінами та доповненнями).

Закон України «Про контрольно-ревізійну службу в Україні» // Голос
України.-1993.-№39.

Закон України «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від
15.12.1993 р.) // ВВР України- 1994-№ І.-Ст. 1.

Закон України від 14.10.1994 р. «Про відповідальність підприємств,
установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» // ВВР
України.- 1994.- № 46.-Ст.411.

Закон України від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної
конкуренції» // ВВР України.- 1996.-№ 36.-Ст. 164.

Закон України від 22.11.1996 р. «Про відповідальність за несвоєчасне
виконання грошових зобов’язань»//ВВР України- 1997-№ 5- Ст. 28.

Закон України від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств»
// ВВР України.- 1997.-Х» 27.-Ст. 181.

Закон України від 16.10.1997 р. «Про електроенергетику» // ВВР України.-
1998.-№ І.-Ст. 1.

Закон України від 23,12.1997 р. «Про якість та безпеку харчових
продуктів і продовольчої сировини» // ВВР України.- 1998 – № 19- Ст. 98
(з наступними змінами та доповненнями).

Закон України від 11.02.1998 р. «Про метрологію та метрологічну
діяльність» // ВВР України- 1998.- № 30-31- Ст. 194.

Закон України від 22.12.1998 р. «Про захист національного виробника від
демпінгового імпорту»//ВВР України- 1999-№ 9-Ю.-Ст. 65.

Закон України від 22.12.1998 р. «Про захист національного
товаровиробника від субсидованого імпорту»//ВВР України- 1999.-№
11-12.-Ст. 10.

Закон України від 22.12.1998 р. «Про застосування спеціальних заходів
щодо імпорту в Україну»//ВВР України- 1999.-№ 11-12- Ст. 78.

Закон України від 20.02.1999 р. «Про відповідальність суб’єктів
підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті
комунальні послуги та утримання при-домових територій» // Голос
України.- 1999.- 16 червня.

Закон України від 21.04.1999 р. «Про виконавче провадження» // ВВР
України.-1999.-№ 24.-Ст. 297.

Закон України від 20.05.1999 р. «Про архітектурну діяльність» // Голос
України.-1999.-23 червня.

Закон України від 20.05.1999 р. «Про Національний банк України» // Голос
України.-1999,-22 червня.

Гірничий закон України від 06.10.1999 р. // Голос України.- 1999.- 11
листопада.

Закон України від 14.01.2000 р. «Про вилучення з обігу, переробку,
утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної
продукції // Відомості Верховної Ради України- 2000.- № 12.- Ст. 95.

Закон України від 06.04.2000 р. «Про майнову відповідальність за
порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на
будівництві об’єктів» // Урядовий кур’єр.- 2000.- 14 червня.

338

і Закон України від 20.04.2000 р. «Про природні монополії» // Урядовий
кур’ер.-2000.- 24 червня.

Закон України від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів
господарської діяльності» // Урядовий кур’єр.- 2000.- 2 серпня.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції Закону від
07.12.2000 р.) // Урядовий кур’єр.-2001.- 17 січня.

Закон України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» //
ВВР України.-2001 .-№ 12-Ст. 64.

Закон України від 17.05.2001 р. «Про стандартизацію» // ВВР України.-
2001-№ 31.-Ст. 145.

Закон України від 17.01.2002 р. «Про особливості державного регулювання
діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом,
експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» // Урядовий
кур’єр.- 20 лютого 2002.- Орієнтир.- С. 7-8.

Закон України від 07.02.2002 р. «Про судоустрій» // Урядовий кур’єр-
2002- 19 березня.

Закон України від 28.11.2002 р. «Про запобігання та протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» // ВВР України.-
2003.- № 1.- Ст. 2.

Закон України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб
та фізичних осіб-підприємців» //ВВР України-2003.-№ 31-32- Ст. 263.

Положення про порядок призупинення (заборони) господарюючим суб’єктам
відвантаження, реалізації (продажу) та виробництва товарів, що не
відповідають вимогам нормативних документів: затв. Постановою Верховної
Ради України від 25.01.1995 р. // Урядовий кур’єр.- 1995.-№ 25-26.

Декрет Кабінету Міністрів України від 8.04.1993 р. «Про державний нагляд
за дотриманням стандартів, норм та правил і відповідальність за їх
порушення» // ВВР України.-1993.- № 23.- Ст. 247 (з наступними змінами).

Указ Президента України від 04.03.1998 р. «Про заходи щодо підвищення
відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими
фондами» // Вісник Вишого арбітражного суду України.- 1998.- № 3.- С.
16-19.

Указ Президента України від 22.06.2000 р. «Про додаткові заходи з
посилення боротьби з приховуванням від оподаткування доходів, а також
відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом» // Голос України.-
2000.- 27 червня.

Положення про Державну податкову адміністрацію: Затверджено Указом
Президента України від 13.07.2000р.//Урядовий кур’єр-2000-29 липня.

Указ Президента України від 25.12.2001 р. № 1251/2001 «Про зміцнення
фінансової дисципліни та запобігання правопорушенням в бюджетній сфері
// Бюджетне законодавство України: Збірник нормативних актів.- К.:
Юрінком Інтер, 2002.- С. 398-399.

Указ Президента України від 12.01.2002 р. «Про заходи щодо посилення
державного захисту прав споживачів» // Урядовий кур’єр.- 2002.- 18
січня.

Постанова Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 р. № 1312 «Про
затвердження Положення про порядок накладання на суб’єктів
підприємницької діяльності штрафів за порушення законодавства про
електроенергетику» // Урядовий кур’єр.- 1999.-9 вересня.

Постанова Кабінету Міністрів України від 19.07.2000 р. № 1139 «Про
затвердження Порядку застосування санкцій за порушення законодавства про
електроенергетику» // Урядовий кур’єр.- 2000.- 29 липня.

Постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від
28.08.2001 р. № 1124 «Про Сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових
заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF) // КПС «НАУ».

Постанова Кабінету Міністрів України від 17.05.2002 р. № 675 «Про
затвердження Порядку прийняття органом ліцензування рішення про
застосування до суб’єктів господарювання спецшьних заходів, спрямованих
на припинення порушень вимог Закону України «Про особливості державного
регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’яза-

339

ної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем
зчитування» // Урядовий кур’єр.- 2002.- З липня.

Постанова Кабінету Міністрів України від 29.05.2002 р. № 700 «Про
визнання критеріїв віднесення фінансових операцій до сумнівних та
незвичайних» // Урядовий кур’єр.-2002- 4 червня.

Положення про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення
законодавства про захист прав споживачів: Затверджено постановою
Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. № 1177 // Урядовий кур’єр.-
2002.- 28 серпня.

Інструкція про застосування Положення про порядок накладення штрафів на
суб’єктів господарської діяльності: Затв. постановою Національної
комісії регулювання електроенергетики України від 01.09.1999 р. № 1134
// Офіційний вісник України.- 1999.— №38.

Наказ Державної податкової адміністрації України від 04.10.1999 р. № 542
«Про затвердження Порядку застосування штрафних санкцій за порушення
валютного законодавства» // Офіційний вісник України.- 1999.- № 42.

Положення про валютний контроль: Затверджено постановою Правління
Національного банку України від 08.02.2000 р. № 49 // КПС «НАУ».

Положення про порядок накладення адміністративних штрафів: Затверджено
постановою Правління Національного банку України від 29.12.2001 р. № 563
// КПС «НАУ».

Матеріали судової практики

Про деякі питання застосування майнової відповідальності за невиконання
або неналежне виконання грошових зобов’язань. Роз’яснення Президії
Вищого арбітражного суду України від 29.04. 1994 р. № 02-5/293 //
Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду
України.- 1994.- № 1 (з наступними змінами).

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням
збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань за
договором поставки. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду
України від 30.03.1995 р. X» 02-5/218 // Збірник рішень та арбітражної
практики Вищого арбітражного суду України.- 1995.-№ 2.- С. 68-72 (з
наступними змінами).

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод
недійсними: Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від
12.03.1999 р. № 02-5/111 //Вісник Вищого арбітражного суду України-
1999-№ 2-С. 92-101 (з наступними змінами).

Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної
незаконними діями державних і громадських організацій: Інформаційний
лист Вищого арбітражного суду України від 29.11.2000 р. № 01-8/795 //
Вісник господарського судочинства.- 2001.— №1.-С 102-105.

Про порядок примусового списання (стягнення) коштів з рахунків установ і
організацій, відкритих в органах Державного казначейства»: Інформаційний
лист Вищого господарського суду України від 13.02.2002 р. № 01-8/154 //
Вісник господарського судочинства.- 2002.- № 2.- С 75-76.

Збірники нормативних актів Науково-практичні коментарі

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди: норм, акти, роз’яснення,
комен (станом на 1 січня 2001 р.) / Уклад. С Е. Демський, В. С
Перепічай, В. С. Скоробагатько, М. І. Федишин; відп. ред. П. І. Шевчук.-
К.: Юрінком Інтер, 2001.- 624 с

340

Господарський процесуальний кодекс. З постатейним матеріалом / Укладач
В. Е. Бе-ляневич.- К.: Юстініан, 2002.- 544 с.

Законодавство України про судову та правоохоронну діяльність: Збірник
нормативних актів / Відп. В. Стефанюк.- К.: Юрінком Інтер, 2001,- 352 с

Екологічне законодавство України: Збірник норм, актів.- К.: Юрінком
Інтер, 2001.- 416 с

Експертизи в Україні // Бюллетень законодавства і юридичної практики в
Україні.-2002.- № 6- 446 с

Правовий захист вітчизняного товаровиробника: Збірник норм, актів.- К.:
Юрінком Інтер, 2000-446 с

Фінансові санкції за законодавством України: Збірник норм, актів.- К.:
Юрінком Інтер, 2001.-416 с

Додаткова література

Андрейцев В. В. Проблеми цивільної відповідальності за інноваційними
договорами // Вісник Київського національного університету ім. Т.
Шевченка. Юридичні науки. Випуски 45^8.- 2002.- № 47.- С 212-222.

Андрейцев В. В. Проблеми позадоговірної відповідальності в інноваційних
відносинах // Вісник Київського національного університету ім. Т.
Шевченка. Юридичні науки. Випуски 45-48.- 2002.- № 48.- С. 281-288.

Безух О. В. Захист від недобросовісної конкуренції у сфері промислової
власності. Автореферат дис. … канд. юрид. наук.- Донецьк, 2001.- 19 с

Богун В. Щодо пені за порушення розрахунків за експортно-імпортні
операції // Підприємництво, господарство і право.- 2001.- № 2.- С.
17-21.

Васильєв А. С, Иванов В. В. Проблемное понимание института юридической
ответственности // Рыночная экономика: Современные теории и практика
управления: 36. научных трудов / Под ред. Э. А. Кузнецова- Одесса: АО
БАХВА, 1998.- С. 301-312.

Вінник О. М. Проблеми відповідальності суб’єктів господарювання, їх
учасників і власників майна // Вісник Вищого арбітражного суду України.-
1998.- № 3.- С 130-136.

Вінник О. Проблеми майнової відповідальності посадових осіб органів
акціонерного товариства // Предпринимательство, хозяйство и право.-
1999.-№ 3.- С. 115.

Вінник О. М. Інвестиційне право: Курс лекцій. Навчальний посібник.- К.:
Атіка, 2000.- 264 с

Винокурова Л. Ф. Практика разрешения споров // Международный
коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и практика / Под общ.
ред. И. Г. Побирченко- Научно-практическое издание.- К.: Издательский
Дом «Ин Юре», 2000.- С. 22-54.

Витрянский В. Ответственность по договору перевозки груза // Хозяйство и
право.-2001-№5.-С. 36-54.

Гелевей О. Способи визначення розміру неустойки // Підприємництво,
господарство і право.- 2001.- № 7.- С 50-52.

Гелевей О. І. Зміст неустойки в новому ЦК України // Вісник
Хмельницького інституту регіонального управління та права.- 2002.- № 2-
С. 141-143.

Головань І. В. Правова робота і захист прав підприємців: Монографія.-
Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2003- 168 с

Дзера Н. Некоторые вопросы признания сделок недействительными в
предпринимательской деятельности // Предпринимательство, хозяйство и
право.- 1997.- № 4 — С. 5-10.

Джунь В. В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і
особливості становлення в Україні.- Львів: Інститут технології, бізнесу
і права, 2000.- 180 с

Діковська І. А. Деякі спірні питання звільнення від відповідальності
Варшавського перевізника // Вісник Київського національного університету
імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. Випуски 45-48-ВГЦ, 2002-С.
295-300.

Духно Н. А., Ивакин В. И. Понятие и виды юридической ответственности //
Государство и право.-2000-№ 6- С. 12-17.

341

Жушман В. П. Роль договору в профілактиці господарських правопорушень
при поставці продукції за прямими тривалими господарськими зв’язками.
Навч. посібник.- К., НМКВО, 1991.

Загнітко О. П. Господарсько-правове забезпечення захисту вітчизняного
товаровиробника (порівняльно-правове дослідження). Автореферат дис. …
канд, юрид. наук,- Донецьк, 1999.-21 с

Загнітко О. П. Захист прав та інтересів господарюючих суб’єктів у
системі права України // Вісник господарського судочинства.- 2001.-№ 4.-
С 159-166.

Капіца Ю. М. Проблеми правової охорони комерційної таємниці, ноу-хау та
конфіденційної інформації в праві України // Реферативний огляд чинного
законодавства України / За ред. В. В. Цвєткова, Є. Б. Кубко.- К.:
Салком, 2000.- С. 175-200.

Комаров С. Ответственность в коммерческом обороте.- М., 1991,- 208 с.

Кравченко К. В. Правові аспекти компенсації моральної (немайнової) шкоди
// Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права.-
2002.- № 2.- С 84-87.

Кройтор В. Претензии и иски в практике разрешения хозяйственных споров.-
X.: Эспада, 2001.-352 с.

Крутовський В. І. Розрахункова дисципліна: відповідальність за її
порушення // Вісник Вищого арбітражного суду України.- 1998.- № 1.- С
187-189.

Липницкий Д. X. Проблемы хозяйственно-правовой ответственности //
Проблемы становления хозяйственного законодательства Украины.- Донецк,
1993.- С. 124-133.

Липнщький Д., Болотова Г. Нове у відповідальності по Господарському
кодексу України // Підприємництво, господарство і право.- 2004.- № 6.-
С. 8-Ю.

Малеин Н. С. Имущественная ответственность в хозяйственных отношениях.-
М.: Наука, 1968.-206 с.

Мамутов В. К, Овсиенко В В., Юдин В. Я. Предприятие и материальная
ответственность.- К.: Наукова думка, 1976.- 190 с.

Мілаш В. С. Захисні застереження в зовнішньоекономічному договорі:
Монографія.-Полтава, 2004.- 180 с.

Нам К. В. Убытки и неустойки как формы договорной ответственности //
Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей / Под ред. М. И.
Брагинского- М.: Статут, 1999,-С. 330-379.

Отраднова О. О. Поняття і функції неустойки: історія та сучасність //
Право України.-2001.-№ 8.-С. 110-113, 122.

Отраднояа О. О. Неустойка та фінансові санкції: проблеми співвідношення
// Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2001,- Вип. 24, ч. 2-С.
144-152.

Отраднова Л. А, Проблеми співвідношення неустойки та подібних
цивільно-правових конструкцій // Вісник Київського національного
університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. Випуски45-48,-: ВГЦ,
2002-№46,-С 138-142.

Отраднова О. О. Неустойка в цивільному праві. Автореферат дис…. канд.
юрид. наук.-К., 2002.-20 с

Печеный О. Правовая природа годовых процентов // Предпринимательство,
хозяйство и право- 1999.-№ 8.-С. 23-26.

Побирченко И, Г. Хозяйственная юрисдикция,- К, 1973.- 252 с.

Побирченко И. Г. Разрешение хозяйственных споров и защита хозяйственных
прав // Хозяйственное процессуальное законодательство,- К.: Вища школа,
1976,- С. 3-45.

Побірченко 1. Г. Проблеми становлення і розвитку третейських судів в
Україні // Реферативний огляд чинного законодавства України / За ред. В.
В. Цвєткова, Є. Б. Кубко.-К.: Салком, 2000.-С 131-142.

Подцерковний О. П. Проблеми навмисного невиконання господарських
зобов’язань // Проблеми вдосконалення господарського законодавства
України: тези виступів учасників «Круглого столу (17-18 квітня 2001 p.,
м. Київ).- С 93-96.

Подцерковный О., Черновол А. Законодательные пробелы, способствующие
умышленному неисполнению хозяйственных обязательств // Підприємництво,
господарство і право.-2001.-№7.-С. 10-13.

342

Поляков Б. М. Ответственность и защита хозяйственных прав // Проблемы
становления хозяйственного законодательства Украины.-Донецк, 1993,- С.
137-141.

Пронська Г. В. Новели в правовому регулюванні господарсько-договірних
відносин // Сучасні проблеми держави та права.- К.: Либідь, 1990.- С.
52—54.

Примак В. Д. Непереборна сила у контексті цивільно-правової
відповідальності // Вісник господарського судочинства.- 2001.- № 4,- С
167-173.

Саниахметова Н. Защита прав предпринимателей при их нарушении
незаконными действиями государственных органов // Предпринимательство,
хозяйство и право,- 1998.-№4.

Саниахметова Н. Санкции, применяемые к предприятиям при осуществлении
лицензирования предпринимательской деятельности, и правовые средства
защиты от их необоснованного применения // Предпринимательство,
хозяйство и право.- 1998.— №10.-С. 6-9.

Саніахметова Н. О, Правовий захист підприємництва в Україні. Навчальний
посібник.- К.: Юрінком Інтер, 1999,- 333 с

Середюк А. Неустойка и убытки по денежным обязательствам как правовая
природа снижения хозяйственных рисков // Предпринимательство, хозяйство
и право,- 1999.-№9,-С. 9-Ю.

Сліпачук Т. В. Проблемы возмещения убытков как форма экономической
ответственности. Автореф. дисс…. канд. юрид. наук.- К., 1993.

Ткачук А. Л. Значення вини у відносинах відповідальності за порушення
договірних зобов’язань. Автореферат дис…. канд. юрид. наук,- К.,
2002,- 22 с

Фролов Е. Г. Об ответственности за хозяйственные правонарушения и
разграничения хозяйственного законодательства с другими отраслями
законодательства // Проблемы становления хозяйственного законодательства
Украины.- Донецк, 1993.- С. 133-137.

Чернадчук В., Чернадчук Т. До питання щодо оперативно-господарських
санкцій // Підприємництво, господарство і право,- 2001.- № 3.- С. 13-15.

Цивільне право України: Підручник: у 2-х кн. / За ред. О. В. Дзери та Н.
С Кузнєцо-вої.-У 2-х кн.- 3-тє вид., перероб. і допов-К.: Юрінком Інтер,
2004.

Шульженко Ф. Юридична відповідальність за правопорушення у сфері
економіки: Навчальний посібник.-К.: КНЕУ, 2003- 171 с

Шуміло І. А. Відповідальність за порушення законодавства про захист
конкуренції, Автореферат дис…. канд. юрид. наук.-Донецьк, 2001,- 18 є.

Щербина В. С Попередження господарських правопорушень,- К.: Либідь,
1993,- 132 В.

Щербина В. С Деякі питання вдосконалення позасудового захисту прав
суб’єктів господарювання // Концепція розвитку законодавства України.-
К., 1996,- С 247-248.

Щербина В. С. Проблеми попередження господарських правопорушень в умовах
становлення ринкової економіки. Автореф. дис…. докт. юрид. наук,- К,,
1996,- 46 с

Щербина В. С Інститут доарбітражного врегулювання господарських спорів:
проблеми вдосконалення // Проблеми вдосконалення господарського
законодавства України: тези виступів учасників «Круглого столу (17-18
квітня 2001 p., м. Київ).- С. 77-82.

Шуміло І. А. Відповідальність за порушення законодавства про захист
конкуренції. Автореферат дис…. канд. юрид. наук.-Донецьк, 2001.-18 с

Розділ 6

ПРНВОВЕ РЕГУПЮВЯННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Тема 17.1 Правове регулювання

економічної конкуренції

1. Поняття, роль та основні принципи економічної
конкуренції.

2. Поняття недобросовісної конкуренції та монополістичних
порушень.

3. Правові засади державного регулювання економічної
конкуренції.

4. Відповідальність за порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства.

1. Поняття, роль та основні принципи економічної конкуренції

Запровадження в економіку України ринкових форм господарювання зумовило
розвиток конкуренції – неодмінного елемента ринку як основного його
регулятора, що забезпечує поліпшення якості товарів, збільшення їх
асортименту, зменшення ціни з метою збільшення кола споживачів і
відповідно – прибутку від реалізації товарів. В перекладі з латинської
мови «конкуренція» означає зіштовхуватися, тобто суперництво у боротьбі
за досягнення результатів будь-якої діяльності.

На ринку (в сфері господарювання) діє економічна конкуренція, роль якої
проявляється через її функції:

регулюючу, що проявляється у встановленні таких правил господарювання,
що забезпечують виробництво необхідних для суспільства товарів, робіт,
послуг;

344

стимулюючу, що полягає у спонуканні учасників конкуренції
вдосконалювати виробництво (щодо якості, ціни, кількості, асортименту
товарів, робіт, послуг, запровадження новітніх технологій) з метою
збереження або збільшення своєї частки на ринку;

контрольно-сигналізаційну, основне спрямування якої полягає у здійсненні
контролю учасників конкуренції над власним виробництвом, його
ефективністю та діяльністю своїх потенційних контрагентів: відсутність
попиту на власну продукцію, товари, роботи, послуги сигналізує про
негаразди у власній діяльності та необхідність вдосконалення
виробництва, а відсутність попиту на продукцію потенційних контрагентів
– про недоцільність встановлення з ними договірного зв’язку.

Основними учасниками ринкової конкуренції є виробники та споживачі,
інтереси яких взаємопов’язані: виробники задовольняють свої інтереси
щодо отримання прибутку від своєї діяльності за рахунок задоволення
інтересів споживачів у товарах певного асортименту, відповідної якості
та в необхідній кількості. Однак на ринку, попри юридичну рівність усіх
учасників відповідних правовідносин, реальні можливості щодо задоволення
своїх інтересів мають економічно сильніші учасники. Відтак малі та
середні виробники (підприємці), більшість споживачів опиняються в
залежності від ставлення до них крупних виробників. Зловживання
останніми своїми можливостями призводить до порушення законних інтересів
інших виробників (щодо доступу на ринок та дотримання їх прав та
врахування законних інтересів з боку конкурентів) та споживачів (щодо
безпеки, кількості, асортименту, якості, ціни товарів).

Економічна конкуренція можлива лише за умов збалансованого поєднання
приватних інтересів її учасників та публічних інтересів – щодо
дотримання прав та законних інтересів споживачів, держави як
організатора господарського життя в суспільстві, територіальних громад
щодо екологічної безпеки виробництва тощо.

Лише за цієї умови, що вимагає від усіх учасників ринкових відносин
добросовісної поведінки у сфері господарювання, можлива реальна
конкуренція і відповідно – її позитивний вплив на економіку і добробут
громадян-споживачів. Проте частина учасників економічної конкуренції з
метою отримання максимального рівня прибутків ігнорують і навіть грубо
порушують права та законні інтереси інших осіб – як публічні, так і
приватні (окремих учасників конкуренції).

Зазначена обставина зумовлює необхідність регулювання економічної
конкуренції з подвійною метою: з одного боку, для стиму-

345

лювання конкуренції як економічного регулятора господарського життя, а
з іншого – для забезпечення її цивілізованості, тобто врахування
публічних інтересів та законних інтересів окремих учасників конкуренції
від проявів недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань.
Подібне поєднання приватних та публічних інтересів спроможна здійснити
лише держава завдяки наявності у неї владних повноважень, що
забезпечують відповідний вплив на всіх учасників господарського життя в
суспільстві.

2. Поняття недобросовісної конкуренції та монополістичних порушень

Економічна конкуренція (за визначенням ст. 1 Закону «Про захист
економічної конкуренції») – це змагання між суб’єктами господарювання з
метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами
господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають
можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий
суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Учасниками відносин в сфері економічної конкуренції є кілька категорій
осіб:

• виробники продукції, товарів, робіт,
послуг;

• споживачі;

• особи, що регулюють відносини у сфері
конкуренції. Розрізняють дві категорії таких осіб: 1) ті, що мають
відповідні повноваження та діють з метою підтримання конкурентного
середовища, попередження та недопущення негативних проявів конкуренції
та монополізму, накладення на порушників передбачених законом санкцій;
2) особи, що, маючи ринкову владу, диктують іншим учасникам ринку та
споживачам свої умови доступу на ринок та/або реалізації товарів.

Конкуренція має позитивну і негативну сторони (прояви).

Конкуренція у позитивному розумінні стимулює суб’єктів господарювання до
ефективної діяльності з метою забезпечення споживачів товарами
(послугами) високої якості, у необхідній кількості та асортименті та за
доступними цінами. Така конкуренція називається нормальною,
добросовісною. Вона вимагає від суб’єктів господарювання дедалі
вдосконалювати виробництво товарів (робіт, послуг) щодо їхньої якості,
асортименту, доступності цін для населення, аби не втратити своїх
споживачів. Добросовісна

346

конкуренція прийнятна для споживачів і суспільства в цілому, оскільки
сприяє підвищенню життєвого рівня та прогресові в економіці.

Водночас для суб’єктів господарювання участь у конкуренції, конкурентній
боротьбі є досить виснажливою. Аби полегшити собі цю боротьбу, деякі з
них починають використовувати несумлінні способи конкурентної боротьби.
Таку конкуренцію називають недобросовісною, непорядною.

Недобросовісна конкуренція нехтує інтересами споживачів та інших
учасників ринкових відносин. Вона може призводити до погіршення якості
товарів (робіт, послуг), зменшення їх асортименту; дозволяє отримувати
незароблений прибуток. Коли нечесна конкуренція призводить до
монополізації ринку підприємцем, який її застосовує, то виникає
монополізм.

Буквальне значення слова «монополізм» (в перекладі з грецької «продаю
один») можна визначити як домінування окремого підприємця або групи
підприємців на ринку певного товару. Монополістичними вважають дії чи
бездіяльність суб’єктів господарювання або органів влади та управління,
спрямовані на обмеження, недопущення або припинення конкуренції.
Відповідно до Закону «Про захист економічної конкуренції» (ст. 12),
суб’єкт господарювання визнається монополістом, якщо він володіє
ринковою владою, завдяки тому що: (1) на ринку немає жодного конкурента
або (2) він не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеження
можливостей доступу інших суб’єктів до відповідних ринків збуту або
продажу товарів. За загальним правилом, монопольним (домінуючим)
визнається становищем суб’єкта господарювання, частка якого на ринку
певного товару перевищує 35%, якщо він не доведе, що зазнає значної
конкуренції. Монополістом може бути визнаний кожний з кількох суб’єктів
господарювання: 1) двох і більше – якщо стосовно певного виду товару між
ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і, крім них, на ринку
немає жодного конкурента або вони, разом узяті, не зазнають значної
конкуренції; 2) не більше ніж трьох суб’єктів господарювання, яким на
одному ринку належать найбільші частки, а сукупна їх частка на ринку
перевищує 50%; 3) не більше ніж п’яти суб’єктів господарювання, яким на
одному ринку належать найбільші частки, а сукупна їх частка на ринку
перевищує 70% (частини 4-5 ст. 12).

Монополізм, як і конкуренція, також має позитивну і негативну сторони.

347

Негативний прояв монополізму полягає в обмеженні конкуренції з боку
монополіста, який бажає неподільно панувати на ринку певного товару,
диктуючи умови реалізації своїх товарів. Це призводить до зниження
якості товарів, зменшення їх асортименту та підвищення цін на товари.
Такі прояви монополізму небажані для споживачів і суспільства в цілому.

Однак монополізм може виконувати й позитивні функції. Зокрема, це
стосується випадків, коли монопольне становище одного або групи
підприємців виникає у результаті використання новітніх технік і
технологій, які дозволяють випускати принципово нову продукцію (товари)
або продукцію з принципово новими властивостями. Подібний монополізм є
сприятливим для ринку, оскільки не послаблює, а підвищує конкуренцію з
боку інших підприємців, які мобілізують свій економічний, науковий і
технічний потенціал, аби знайти своє місце на ринку нового товару.
Прикладом такого монополізму є японська фірма «Соні», американська
«Майкрософт», успіх якої у галузі відповідно побутової аудіо-,
відеотехніки та комп’ютерних технологій викликав активізацію діяльності
інших компаній на ринку цих товарів.

Позитивними є також природні монополії на зразок підприємств водо-,
газо-, електропостачання, залізниці тощо. Такі монополії забезпечують
найнижчу собівартість продукції, робіт, послуг.

Таким чином, для споживачів, суспільства, держави неприйнятними
(небажаними) є негативні прояви конкуренції та монополізму. В зв’язку з
цим держава втручається в економічне життя з метою обмеження або
недопущення недобросовісної конкуренції, підтримання конкурентного
середовища на товарних ринках, а також заохочення позитивних проявів
монополізму та конкуренції.

3. Правові засади державного регулювання економічної конкуренції

Здійснюючи господарську діяльність суб’єкти господарювання прагнуть до
одного – забезпечити собі найвигідніші умови виробництва та продажу
товарів на тому чи іншому ринку, використовуючи при цьому насамперед
позитивні риси конкуренції та монополізму. Однак деякі з учасників
економічної конкуренції зловживають своїми можливостями, ігноруючи
публічні інтереси та приватні інтереси окремих учасників ринкових
відносин. Для забезпечення збалансованого врахування цих інтересів у
сфері економічної конкуренції відповідає державне її регулювання.

348

Державне регулювання конкуренції та монополізму здійснюється з метою:

– задоволення потреб населення як кінцевих
споживачів, що досягається шляхом захисту прав споживачів як економічно
слабшої сторони у відносинах з товаровиробниками;

– забезпечення свободи конкуренції, що сприяє розвитку
суперництва між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва та
продажу товарів і відповідно забезпечує розширення їх асортименту,
покращення якості тощо;

– сприяння підприємництву, що забезпечує появу на
ринку нових суб’єктів господарювання, нових товарів та покращення умов
їх реалізації (з врахуванням інтересів спиживачів).

– захисту національного товаровиробника, що відповідає
інтересам національної економіки та сприяє економічній самостійності
України.

Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою
системи заходів, що здійснюються уповноваженими органами і спрямовані на
попередження недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань,
їх усунення та застосування заходів відповідальності до порушників
відповідно до встановлених державою правил у сфері економічної
конкуренції. Система цих заходів складається з:

• нормативного регулювання;

• контролю за станом ринку і дотриманням її
учасниками встановлених державою правил щодо забезпечення економічної
конкуренції з метою попередження порушень, відновлення стану ринку у
разі порушення зазначених правил і вжиття відповідних заходів до
порушників.

Нормативне регулювання здійснюється, насамперед, Верховною Радою України
у формі актів вищої юридичної сили:

Конституції України (ч. 4 ст. 13 передбачає забезпечення державою
соціальної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ст. 92
виключно законами України визначаються правила конкуренції та
антимонопольного регулювання, згідно з п. 24 ст. 85 і п. 14 ст. 106
голова Антимонопольного комітету призначається та звільняється
Президентом за згодою Верховної Ради України);

Господарського кодексу України – глава 2 (ст. 18 «Обмеження монополізму
та сприяння змагальності у сфері господарювання»), глава 3 «Обмеження
монополізму та захист суб’єктів господарювання і споживачів від
недобросовісної конкуренції» (статті 25-41),

349

глава 28 «Відповідальність суб’єктів господарювання за порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства» (статті 251-257). Проте,
слід зазначити, що положення ГК містять менш ґрунтовні положення щодо
антимонопольного регулювання, ніж спеціальний Закон – «Про захист
економічної конкуренції»;

Цивільного кодексу України – ст. 13, відповідно до якої межі здійснення
цивільних прав включають і необхідність дотримання вимог
антимонопольно-конкурентного законодавства;

Законів:

«Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 p.; встановлює
основні засади регулювання економічної конкуренції з метою її захисту
від недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань;
передбачає відповідальність за певні види таких порушень та засоби
попередження монополізації товарних ринків;

«Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р.
встановлює відповідальність за певні види та прояви недобросовісної
конкуренції;

«Про Антимонопольний комітет» від 26 листопада 1993 р.-визначає правове
становище антимонопольних органів на чолі з Антимонопольним комітетом
України, його склад, основні функції, компетенцію;

«Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 p.,- закріплюючи
рівність правового становища вітчизняних та іноземних суб’єктів
господарювання на ринках України, з метою захисту інтересів вітчизняних
товаровиробників, передбачає можливість застосування заходів
дискримінаційного характеру щодо нерезидентів у відповідь на аналогічні
дії урядів їх країн щодо українських виробників;

інші закони.

На підставі та у відповідність з актами вищої юридичної сили приймаються
підзаконні нормативно-правові акти, серед яких Укази Президента
(зокрема, від 19.11.2001 р. № 1097/2001 «Про Основні напрями
конкурентної політики на 2002-2004 роки), постанови Уряду (в т. ч. від
28.02.2002 р. № 219 «Про затвердження Порядку надання Кабінету Міністрів
України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів
господарювання»), відомчі акти;

Крім того, нормативне регулювання відносин у сфері економічної
конкуренції здійснюється міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України (норми таких
договорів мають пріоритет перед нормами національного законодавства,
якщо останнє встановлює інші, ніж міжнародні дого-

350

вори, правила); наприклад, укладений між державами – учасницями Д
Договір про проведення узгодженої антимонопольно! політи-(25.01.2000
p.), ратифікований Законом України від 16.01.2003 р. Спеціальним
відомством, на яке покладається здійснення державної політики в сфері
економічної конкуренції, є Антимонопо-іьний комітет, що виконує складні
функції, в тому числі регуля-пивну, яка полягає у прийнятті на підставі
названих законів і у іежах наданих повноважень відомчих
нормативно-правових актів певних питань у сфері конкуренції; контрольну,
спрямовану на забезпечення та здійснення контролю за станом товарних
ринків і дотриманням її учасниками встановлених державою в цій сфері
правил; розслідувально-юрисдикційну, що проявляється через процедуру
виявлення порушень, встановлення їх складу, особи порушника та
застосування до нього тих форм господарсько-правової відповідальності,
що віднесені до компетенції антимонопольних органів.

На виконання регулятивних функцій Антимонопольним комізм України
прийнята низка нормативно-правових актів: Про затвердження Тимчасових
правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства
України: Розпоряджен-; АМК України від 19.04.1994 р. № 5-р, з наступними
змінами; Про затвердження Положення про порядок подання заяв до
Ан-лонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на
концентрацію суб’єктів господарювання (Положення про концентрацію):
Розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 33-р;

Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного
комітету України про попереднє отримання цозволу на узгоджені дії
суб’єктів господарювання (Положення про узгоджені дії): Розпорядження
АМК України від 19.02.2002 р. № 26-р;

і Про затвердження Тимчасових вимог до узгоджених дій суб’єктів
господарювання для загального звільнення від попереднього одержання
дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії
суб’єктів господарювання: Розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. №
27-р;

Про Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету
України: Розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. №27-р;

Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого)
становища суб’єктів господарювання на ринку: Розпорядження АМК України
від 05.03.2002 р. № 49-р;

351

Про Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства
про захист економічної конкуренції: Розпорядження АМК України від
25.12.2001 р. № 182-р та ін.

Правовий статус антимонопольних органів визначається вищезгаданими
законами, насамперед Законом України «Про Антимо-нопольний комітет
України», та Положенням про територіальне відділення Антимонопольного
комітету України, затвердженим розпорядженням АМК України від 19.02.2002
р. № 27-р.

До системи антимонопольних органів входять:

• Антимонопольний комітет України, що
утворюється у складі Голови, призначеного на строк до семи років
Президентом України за погодженням з Верховною Радою України, десяти
державних уповноважених, з числа яких призначається два перших
заступники та три заступники Голови, адміністративних колегій, а також
структурних підрозділів апарату, що забезпечує організаційну, технічну,
аналітичну, інформаційно-довідкову та іншу роботу по забезпеченню
діяльності АМК. Формами роботи АМК є засідання – як вищий колегіальний
орган і постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії АМК, що
створюватися для розгляду окремих справ про порушення конкурентного
(антимонопольного) законодавства з державних уповноважених та голів
територіальних відділень;

• створені АМК територіальні відділення в
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (у
разі необхідності можуть створюватися і в інших
адміністративно-територіальних одиницях); забезпечують реалізацію
завдань АМК на відповідних територіях на підставі затверджених АМК
положень.

Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення є
юридичними особами, мають рахунки в установах банку, печатки із
зображенням Державного Герба та свого найменування.

Антимонопольний комітет України відповідно до покладених на нього
завдань:

контролює дотримання антимонопольно-конкурентного законодавства:

• у процесі економічної концентрації (зокрема,
при створенні, реорганізації, ліквідації суб’єктів господарювання,
створенні об’єднань підприємств, вступі одного або кількох суб’єктів
господарювання в об’єднання, при перетворенні органів влади, органів
місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського
управління та контролю в об’єднання суб’єктів господарювання, придбанні
чи набутті будь-яким іншим способом у власність, одер-

352

жанні в управління (користування) часток (акцій, паїв), активів (майна)
у вигляді цілісних майнових комплексів суб’єктів господарювання або їх
структурних підрозділів, оренді цілісних майнових комплексів суб’єктів
господарювання або їх структурних підрозділів, набутті будь-яким іншим
способом контролю господарської діяльності);

• при здійсненні господарської діяльності
суб’єктами господарювання, насамперед монополістів та монопольних
утворень, та при реалізації повноважень органами влади, органами
місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського
управління та контролю щодо суб’єктів господарювання;

• здійснює інші дії щодо контролю за
дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства відповідно до
встановлених повноважень;

• розробляє й організовує виконання превентивних
заходів, спрямованих на запобігання порушенням
антимонопольно-конкурентного законодавства;

• розглядає справи про порушення
антимономольно-конкурент-ного законодавства та приймає рішення за
результатами розгляду в межах своїх повноважень;

• звертається до суду (господарського суд) з
позовами (заявами) у зв’язку з порушенням антимонопольно-конкурентного
законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення
законодавства, що містять ознаки злочину;

• дає рекомендації органам державної влади,
установам, органам місцевого самоврядування, суб’єктам господарювання та
їх об’єднанням щодо вжиття заходів, спрямованих на: а) обмеження
монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, б) запобігання
порушенням конкурентного (антимонопольного) законодавства шляхом
усунення причин їх вчинення та умов, що їм сприяють; в) припинення дій
(бездіяльності), що містять ознаки порушень конкурентного
(антимонопольного) законодавства; г) усунення наслідків цих порушень у
визначені Комітетом строки;

• дає роз’яснення та висновки
рекомендаційного характеру Щодо відповідності дій суб’єктів
господарювання (на підставі наданої ними інформації) положенням Закону
«Про захист економічної конкуренції» (статей 6, 10 та 13) з метою
запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції,
підвищення передбачуваності його застосування;

• бере участь: а) у розробці проектів актів
законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, конкурентної
політики

353

та демонополізації економіки; з метою їх внесення у встановленому
порядку на розгляд відповідних органів; б) в укладанні міждержавних
угод; в) розробці реалізації міжнародних проектів та програм, а також
здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими
організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань,
що належать до компетенції Антимонопольного комітету України;

• узагальнює практику застосування
антимонопольно-конкурентного законодавства, розробляє пропозиції щодо
його удосконалення;

• затверджує кошторис доходів і видатків
Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень;

• систематично інформує населення України про
свою діяльність. Антимонопольний комітет України в межах наданої йому

компетенції має право:

– визначати межі товарного ринку, а також
монопольне становище суб’єктів господарювання на ньому;

– видавати суб’єктам господарювання обов’язкові для
виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства
та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ
монопольних утворень;

– видавати органам влади, органам місцевого
самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та
контролю обов’язкові для виконання рішення про скасування або зміну
прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання
укладених ними угод, що суперечать антимонопольно-конкурентному
законодавству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень
органами влади, органами місцевого самоврядування, органами
адміністративно-господарського управління та контролю, а також
суб’єктами господарювання;

– вносити до органів влади обов’язкові для
розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій
зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання у разі
порушення ними антимонопольного законодавства;

– накладати штрафи, застосовувати інші санкції у
випадках, передбачених законом;

– приймати нормативно-правові акти відповідно до
його компетенції, зокрема, з питань антиконкурентних узгоджених дій,
зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку, дискримінації
органами влади, органами місцевого самоврядування, органами
адміністративно-господарського управління та

354

контролю, провадження у заявах про надання дозволу на економічну
концентрацію суб’єктів господарювання, контролю за економічною
концентрацією суб’єктів господарювання, провадження у справах про
порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, порядку виконання,
перевірки, перегляду та оскарження рішень органів Антимонопольного
комітету України, а також недобросовісної конкуренції, обов’язкові для
виконання органами влади, органами місцевого самоврядування, органами
адміністративно-господарського управління та контролю, суб’єктами
господарювання, контролювати їх виконання, надавати роз’яснення щодо їх
застосування;

– здійснювати інші дії, передбачені законодавством про Анти-монопольний
комітет України.

4. Відповідальність за порушення антимонопольно-конкурентного
законодавства

Одними з основних функцій антимонопольних органів є контрольна та
розслідувально-юрисдикційна, які полягають у здійсненні контролю за
станом товарних ринків, виявленням монополістів, а також порушень
антимонопольно-конкурентного законодавства з метою відновлення стану
ринків, майнового становища потерпілих від цього осіб та застосування
господарських санкцій до правопорушників.

Залежно від характеру порушень антимонопольно-конкурентного
законодавства розрізняють такі їх види:

недобросовісну конкуренцію;

антиконкурентні дії (монополістичні зловживання);

порушення щодо антимонопольних органів.

Недобросовісною конкуренцією відповідно до Закону «Про захист від
недобросовісної конкуренції» визнаються будь-які дії у конкуренції, що
суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій
діяльності.

Розрізняють три великі групи правопорушень, що належать до
недобросовісної конкуренції, а саме:

неправомірне використання ділової репутації;

створення перешкод господарюючим суб ‘єктам (підприємцям) У процесі
конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

неправомірні дії щодо комерційної таємниці конкурента/іншого суб ‘єкта
господарювання (підприємця).

355

Своєю чергою кожна група зазначених правопорушень має численні прояви.

Так, недобросовісне використання ділової репутації може проявлятися
через такі дії:

• неправомірне використання чужих позначень,
рекламних матеріалів, упаковки (використання без дозволу уповноваженої
на те особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і
послуг, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів,
назв літературних, художніх творів, періодичних видань, назв місць
походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого
господарюючого суб’єкта (підприємця), який має пріоритет на їх
використання);

• неправомірне використання товару іншого
виробника (тобто введення у господарський обіг під своїм позначенням
товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без
дозволу уповноваженої на те особи);

• копіювання зовнішнього вигляду виробу
(відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого господарюючого суб’єкта
(підприємця) і введення його у господарський обіг без однозначного
зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю
іншого господарюючого суб’єкта (підприємця).

• порівняльна реклама (така реклама, що
містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого
господарюючого суб’єкта (підприємця), за винятком випадків, якщо
наведені в рекламі відомості про товари, роботи, послуги, підтверджені
фактичними даними, є достовірними, об’єктивними, корисними для
інформування споживачів).

Створення перешкод господарюючим суб ‘єктам (підприємцям) у процесі
конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції може
проявлятися, як:

• дискредитація господарюючого
суб’єкта/підприємця (поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних
або неповних відомостей, пов’язаних з особою чи діяльністю
господарюючого суб’єкта (підприємця), які завдали або могли завдати
шкоди діловій репутації господарюючого суб’єкта/підприємця);

• купівля-продаж товарів, виконання робіт,
надання послуг із примусовим асортиментом (тобто купівля-продаж одних
товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших
товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачеві або
контрагентові);

356

• схилення до бойкоту господарюючого
суб’єкта/підприємця (спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо
або через посередника, до відмови від встановлення договірних зв’язків
із цим господарюючим суб’єктом/підприємцем);

• схилення постачальника до дискримінації
покупця/замовника (спонукання постачальника конкурентом
покупця/замовника, безпосередньо або через посередника, до надання
постачальником конкуренту покупця/замовника певних переваг перед
покупцем/замовником без достатніх на те підстав);

• схилення господарюючого суб’єкта
(підприємця) до розірвання договору з конкурентом з корисливих мотивів
або в інтересах третіх осіб чи до невиконання або неналежного виконання
договірних зобов’язань перед цим конкурентом шляхом надання або
пропонування контрагенту за договором безпосередньо або через
посередника матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг;

• підкуп працівника, який має повноваження
від імені постачальника на прийняття рішень про поставку товару,
виконання робіт, надання послуг або завдяки своїм можливостям впливає на
прийняття такого рішення. Підкуп працівника може здійснюватися у формі
надання або пропонування йому конкурентом покупця/замовника,
безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових
або немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником
постачальника службових обов’язків, що випливають з укладеного чи
пов’язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки
товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло
призвести до отримання конкурентом покупця/замовника певних переваг
перед покупцем/замовником;

• досягнення неправомірних переваг у
конкуренції (отримання переваг відносно іншого господарюючого
суб’єкта/підприємця шляхом порушення чинного законодавства, яке
підтверджене рішенням державного органу, наділеного відповідною
компетенцією).

До третьої групи – неправомірних дії щодо комерційної таємниці
конкурента – належать:

• неправомірне збирання комерційної таємниці
(таким вважається добування протиправним способом відомостей, що
відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо
це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому
суб’єктові/підприємцеві) ;

357

• розголошення комерційної таємниці
(ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з
відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять
комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у
встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових
обов’язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому
суб’єктові/підприємцеві);

• схилення до розголошення комерційної
таємниці (спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку
або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків відомості,
що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю,
до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди
господарюючому суб’єктові/підприємцеві);

• неправомірне використання комерційної
таємниці (впровадження у виробництво або врахування під час планування
чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те
особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до
законодавства України комерційну таємницю).

Антиконкурентні дії чи монополістичні зловживання (розділи II-V Закону
«Про захист економічної конкуренції» (далі – Закон) поділяються на такі
основні групи:

антиконкурентні узгоджені дії суб ‘єктів господарювання;

зловживання монопольним становищем на ринку;

антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування,
органів адміністративно-господарського управління та контролю;

обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб ‘єктів господарювання,
об’єднань

концентрація без отримання відповідного дозволу Антимонопольного
комітету у разі обов’язковості такої згоди;

Антиконкурентними узгодженими діями визнається укладення суб’єктами
господарювання в будь-якій формі угод, прийняття об’єднаннями в
будь-якій формі рішень, створення нового суб’єкта господарювання з метою
координації його конкурентної поведшки з інтересами засновника
(засновників) на ринку певного товару або будь-яка інша погоджена
конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність), що призвела чи може
призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Проявами антиконкурентных узгоджених дій може бути:

• встановлення цін чи інших умов придбання
або реалізації товарів;

358

• обмеження виробництва, ринків товарів,
техніко-технологіч-ного розвитку, інвестицій або встановлення контролю
над ними;

• розподіл ринків чи джерел постачання за
територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи
придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими
ознаками;

• спотворення результатів торгів, аукціонів,
конкурсів, тендерів;

• усунення з ринку або обмеження доступу на
ринок (вихід з ринку) інших суб’єктів господарювання, покупців,
продавців;

• застосовування різних умов до рівнозначних
угод з іншими суб’єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне
становище в конкуренції;

• укладення угод за умови прийняття іншими
суб’єктами господарювання додаткових зобов’язань, які за своїм змістом
або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій
діяльності не стосуються предмета цих угод;

• суттєве обмеження конкурентоспроможності
інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те
причин.

Вчинення антиконкурентних узгоджених дій вважається правопорушенням і
тягне за собою відповідальність згідно із законом, крім передбачених
законом випадків і за умови дотримання встановлених типових вимог до
узгоджених дій. Такими випадками є:

– добровільне повідомлення про факт порушення
антимонополь-них органів особою, що вчинила антиконкурентні узгоджені
дії, раніше за інших учасників цих дій і за умови, якщо заявник не був
ініціатором або керівником таких дій і надав усі докази або інформацію
стосовно вчиненого порушення, якими володів або міг безперешкодно
отримати;

– узгоджені дії малих або середніх підприємців щодо спільного
придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції
та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх
підприємців;

– узгоджені дії стосовно постачання та використання
товарів (використання поставлених товарів; придбання в інших суб’єктів
господарювання або продаж іншим суб’єктам господарювання чи споживачам
товарів; придбання товарів, які за своєю природою або згідно з торговими
та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не належать до
предмета угоди; формування Цін або інших умов договору про продаж
поставленого товару іншим суб’єктам господарювання чи споживачам), якщо
такі дії не

359

призводять до суттєвого обмеження конкуренції на всьому чи в значній
частині ринку, його монополізації, обмеження доступу на ринок інших
суб’єктів господарювання чи до економічно необгрунтованого підвищення
цін або дефіциту товарів;

– узгоджені дії стосовно прав інтелектуальної власності
(угод про передачу прав інтелектуальної власності або про використання
об’єкта права інтелектуальної власності в тій частині, в якій вони
обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, якій
передається право, якщо ці обмеження – щодо строку, території дії, виду
діяльності, сфери використання, мінімального обсягу виробництва – не
виходять за межі законних прав суб’єкта права інтелектуальної
власності);

– узгоджені дії, які хоча й, за загальним правилом,
забороняються (ст. 6 згаданого Закону), однак в установленому порядку
можуть бути антимонопольними органами чи Кабінетом Міністрів України,
якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють вирішенню суспільно
важливих, визначених законом проблем (щодо вдоскон# лення виробництва,
придбання або реалізації товару; техніко-технологічного, економічного
розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту
чи імпорту товарів; розроблення та застосування уніфікованих технічних
умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва) і за умови,
що ці дії суттєво не обмежують конкуренцію на всьому чи в значній
частині ринку або позитивний ефект від таких дій для суспільних
інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку проявляються в
таких діях чи бездіяльності суб’єкта господарювання, який займає
монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть
призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема
обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання, або
ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які
були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. До
таких порушень (зловживанням монопольним/домінуючим становищем на ринку)
належить:

• встановлення таких цін чи інших умов
придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов
існування значної конкуренції на ринку;

• застосування різних цін чи різних інших умов
до рівнозначних угод з суб’єктами господарювання, продавцями чи
покупцями без об’єктивно виправданих на те причин;

360

• обумовлення укладання угод прийняттям
суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою
або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій
діяльності не стосуються предмета договору;

• обмеження виробництва, ринків або
технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб’єктам
господарювання, покупцям, продавцям;

• часткова або повна відмова від придбання
або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи
придбання;

• суттєве обмеження конкурентоспроможності
інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те
причин;

• створення перешкод доступу на ринок (виходу
з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів
господарювання.

Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування,
органів адміністративно-господарського управління та контролю як
правопорушення полягають у прийнятті зазначеними органами будь-яких
актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових
чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність
зазначених органів, які призвели або можуть призвести до недопущення,
усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування,
органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема,
визнаються:

• заборона або перешкоджання створенню нових
підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у
будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення
окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних
видів товарів;

• пряме або опосередковане примушення
суб’єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві,
регіональні чи інші форми об’єднань або здійснення концентрації
суб’єктів господарювання в інших формах;

• пряме або опосередковане примушення
суб’єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів,
першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового
їх придбання у певних продавців;

• будь-яка дія, спрямована на централізований
розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб’єктами господарювання
за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації
чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

361

• встановлення заборони на реалізацію певних
товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на
реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за
виконання певних умов;

• надання окремим суб’єктам господарювання
або групам суб’єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять
їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або
може призвести до недопущення, усунення, обмеження ч* спотворення
конкуренції;

• дія, внаслідок якої окремим суб’єктам
господарювання або групам суб’єктів господарювання створюються
несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з
конкурентами;

• дія, якою встановлюються не передбачені
законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому
числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування
програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.

Крім того, всім зазначеним органам (влади, самоврядування,
адміністративно-господарського управління та контролю) забороняються
шляхом дії або бездіяльності схиляти суб’єкти господарювання або
будь-які із згаданих категорій органів до порушень законодавства про
захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких
порушень чи їх легітимації, а органам влади та органам місцевого
самоврядування – делегувати окремі владні повноваження об’єднанням,
підприємствам та іншим суб’єктам господарювання, якщо це призводить або
може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення
конкуренції.

Обмежувальною та дискримінаційною діяльністю суб’єктів господарювання та
об ‘єднань визнаються такі дії, що обмежують конкуренцію на ринку та/або
створюють перешкоду у госоподар-ській діяльності іншим суб’єктам в інших
формах, аніж антикон-курентні узгоджені дії та зловживання монопольним
становищем на ринку. Це порушення може мати такі прояви, як:

• схилення інших суб’єктів господарювання до
вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції (до
анти-конкурентних узгоджених дій, концентрації суб’єктів господарювання)
чи сприяння вчиненню таких порушень;

• неправомірне використання суб’єктом
господарювання ринкового становища (у разі отримання згоди
антимонопольного комітету на узгоджені дії, на економічну концентрацію,
монопольне становище на ринку);

362

• створення перешкод у господарській
діяльності малим або середнім підприємцям, що мають значно менший
ринковий вплив, шляхом вчинення дій, заборонених згідно з частинами
першою та третьою ст. 19 Закону);

• необгрунтована та невиправдана відмова
суб’єктові господарювання у прийнятті до об’єднання, якщо в результаті
цього такий суб’єкт опиняється у невигідному становищі як учасник
конкуренції. Подібна відмова кваліфікується як правопорушення лише щодо
тих об’єднань, стосовно яких виконуються такі умови: 1) об’єднання може
об’єднати всіх учасників певного ринку чи території; 2) об’єднання
створюється чи діє для досягнення цілей, що не передбачають отримання
прибутку; 3) створення та діяльність об’єднання не призводить до
економічної концентрації та антикон-курентних узгоджених дій.

Монополізація товарного ринку може мати місце одним або групою суб’єктів
господарювання різними способами, які отримали назву економічної
концентрації. З метою запобігання монополізації товарних ринків,
зловживанню монопольним (домінуючим) становищем, обмеженню конкуренції
органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль
за концентрацією суб’єктів господарювання (далі – концентрація).
Здійснення концентрації без дозволу антимонопольных органів (якщо такий
дозвіл є обов’язковим) є одним із видів монополістичних зловживань.

Концентрацією згідно із ст. 22 Закону «Про захист економічної
конкуренції» визнається:

1) злиття суб’єктів господарювання або
приєднання одного суб’єкта господарювання до іншого;

2) набуття безпосередньо або через інших осіб
контролю одним або кількома суб’єктами господарювання над одним або
кількома суб’єктами господарювання чи частинами суб’єктів
господарювання, зокрема, шляхом:

а) безпосереднього або опосередкованого придбання,
набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового
комплексу або структурного підрозділу суб’єкта господарювання, одержання
в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права
користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або
структурного підрозділу суб’єкта господарювання, в тому числі придбання
активів суб’єкта господарювання, що ліквідується;

б) призначення або обрання на посаду керівника,
заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи

363

виконавчого органу суб’єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну
чи кілька з перелічених посад в інших суб’єктах господарювання, або
створення ситуації, за якої більше половини посад членів спостережної
ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше
суб’єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи;

в) створення суб’єкта господарювання двома і більше суб’єктами
господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати
господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до
координації конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що
створили цей суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним
суб’єктом господарювання;

3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим
способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує
досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі
управління відповідного суб’єкта господарювання.

Однак не вважаються концентрацією:

1) створення суб’єкта господарювання, метою якого (чи
внаслідок створення якого) є координація конкурентної поведінки між
суб’єктами господарювання, що створили зазначений суб’єкт
господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом господарювання.
Такі дії розглядаються як узгоджені дії відповідно до абзацу другого ч.
1 ст. 5 Закону;

2) придбання часток (акцій, паїв) суб’єкта
господарювання особою, основним видом діяльності якої є проведення
фінансових операцій чи операцій з цінними паперами, якщо це придбання
здійснюється з метою їх наступного перепродажу за умови, що зазначена
особа не бере участі в голосуванні у вищому органі чи інших органах
управління суб’єкта господарювання. У такому випадку наступний
перепродаж має бути здійснений протягом одного року з дня придбання
часток (акцій, паїв). На клопотання зазначених осіб із обґрунтуванням
про неможливість здійснення наступного перепродажу органи
Антимонопольного комітету України можуть прийняти рішення про
продовження цього строку;

3) дії, що є проявами економічної
концентрації, проте між суб’єктами господарювання, пов’язаними
відносинами контролю, відповідно до вимог Закону щодо отримання у
встановлених випадках дозволу Антимонопольного комітету України;

4) набуття контролю над суб’єктом господарювання
або його частиною, в тому числі завдяки праву управління та розпоряджен-

364

ня його майном арбітражним керуючим, службовою чи посадовою особою
органу державної влади.

Учасниками концентрації згідно зі ст. 23 Закону визнаються:

– суб’єкти господарювання, стосовно яких
здійснюється або має здійснитися злиття, приєднання;

– суб’єкти господарювання, які набувають або мають
намір набути контроль над суб’єктом господарювання, чи суб’єкти
господарювання, щодо яких набувається або має набутися контроль;

– суб’єкти господарювання, активи (майно), частки
(акції, паї) яких набуваються у власність, одержуються в управління
(користування), оренду, лізинг, концесію або мають набутися, та їх
покупці (одержувачі), набувачі;

– суб’єкти господарювання, що є або мають намір
стати засновниками (учасниками) новостворюваного суб’єкта
господарювання. У разі, коли одним із засновників є орган виконавчої
влади, орган місцевого самоврядування, орган
адміністративно-господарського управління та контролю, учасником
концентрації вважається також суб’єкт господарювання, активи (майно),
частки (акції, паї) якого вносяться до статутного фонду новостворюваного
суб’єкта господарювання;

– фізичні та юридичні особи, пов’язані з
вищеназваними учасниками концентрації, відносинами контролю, що дає
підстави визнати відповідну групу осіб єдиним суб’єктом господарювання
за критеріями ст. 1 Закону.

Згідно зі ст. 24 Закону концентрація може бути здійснена лише за умови
попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи
адміністративної колегії Антимонопольного комітету України, якщо
економічні показники господарської діяльності її учасників, обчислені
згідно із встановленим АМК порядком, перевищують встановлену законом
межу за двома критеріями: 1) сукупної вартості активів або сукупного
обсягу реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин
контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, понад
суму, еквівалентну 12 мільйонам євро за курсом Національного банку
України, що діяв в останній день фінансового року; 2) вартості (сукупної
вартості) активів або обсягу (сукупного обсягу) реалізації товарів, у
тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з
урахуванням відносин контролю, понад суму, еквівалентну одному мільйону
євро за курсом Національного банку України, що діяв в останній день
фінансового року у кожного, та вартості (сукупної вартості) активів або
обсягу (сукупного обсягу) реалізації товарів в Україні хоча б одного
учасника концентрації, з

365

урахуванням відносин контролю, понад суму, еквівалентну одному мільйону
євро за курсом Національного банку України, що діяв в останній день
фінансового року.

При розрахунку обсягів реалізації товарів учасників концентр рації
використовується сума доходу (виручки) від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг), за вирахуванням суми податку на додану
вартість, акцизного збору, інших податків або зборів, базою для
оподаткування в яких є оборот, за останній фінансовий звітний рік, що
передував поданню заяви (кошти, отримані від реалізації товарів у межах
однієї групи суб’єктів господарювання, пов’язаних відносинами контролю,
якщо такий облік ведеться, не враховуються). Якщо учасниками
концентрації виступають комерційні банки, для розрахунку вартості
активів та обсягів реалізації використовується десята частина вартості
активів комерційного банку. У випадках, коли учасниками концентрації є
страховики, для розрахунку вартості активів страховика використовується
сума нетто-активів, а для розрахунку обсягів реалізації товарів – сума
доходів від страхової діяльності, визначених відповідно до законодавства
України про страхову діяльність.

За загальним правилом, подібна концентрація (умовно її можна назвати
кваліфікованою концентрацією) можлива за наявності попереднього дозволу
антимонопольних органів (Антимонопольного комітету України чи його
адміністративної колегії), що надається в установленому порядку (статті
25-34 Закону «Про захист економічної конкуренції»), лише за умови, якщо
вона (концентрація) не призводить до монополізації чи суттєвого
обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині. Кабінет
Міністрів України може дозволити концентрацію навіть у разі негативного
рішення АМК України, якщо позитивний ефект для суспільних інтересів
такої концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції, а
останні не становлять загрози системі ринкової економіки та є
необхідними для досягнення мети концентрації.

Концентрація, що здійснюється без отримання дозволу АМК України,
визнається правопорушенням, якщо такий дозвіл є обов’язковим.

Правопорушенням щодо антимонопольних органів є дії (бездіяльність)
суб’єктів господарювання, що створюють перешкоди для здійснення
антимонопольними органами своїх функцій і повноважень. Проявами таких
порушень є:

неподання суб’єктами господарювання у встановлені строки інформації,
подання неповної чи недостовірної інформації анти-монопольним органам;

366

створення перешкод працівникам антимонопольных органів щодо виконання
ними своїх повноважень (проведення перевірок, вилучення чи накладення
арешту на майно, предмети, документи, інші носії інформації);

невиконання суб’єктами господарювання погоджених з антимонопольными
органами установчих документів (у випадках економічної концентрації) або
вимог та зобов’язань, якими було обумовлено рішення про надання дозволу
на узгоджені ди’чы концентрацію.

За правопорушення у сфері економічної конкуренції передбачаються такі
види відповідальності: господарсько-організаційні санкції,
господарсько-адміністративні штрафи, безоплатне вилучення майна;
відшкодування шкоди.

Господарсько-організаційні санкції застосовуються у формі:

1) примусового поділу суб’єкта господарювання, що зловживає
монопольним (домінуючим) становищем на ринку (застосовується
антимонопольними органами за умови, якщо це можливо з організаційних,
територіальних та технологічних міркувань). Реорганізація суб’єкта
господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його
розсуд протягом встановленого строку, який не може бути меншим шести
місяців;

2) надання обов’язкових до виконання вказівок щодо
припинення виявлених порушень (у т. ч. скасування чи зміна органом
влади, органом місцевого самоврядування, органом
адміністративно-господарського управління та контролю прийнятого ним
рішення чи розірвання угоди, що визнані антиконкурентними діями
зазначених органів), відновлення попереднього стану на ринку;

3) блокування цінних паперів;

4) скасування дозволу на узгоджені дії у разі
порушення умов його надання;

5) вимога щодо обов’язкового спростування
порушником в офіційних органах преси неправдивих, неточних або неповних
відомостей (у разі встановлення факту дискредитації господарюючого
суб’єкта/підприємця;

6) скасування на вимогу антимонопольних органів
ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів
господарювання у разі порушення ними антимонопольного законодавства.

Зазначені санкції застосовуються здебільшого антимонопольними органами
чи на їх вимогу самим порушником (примусовий поділ, спростування
відомостей, що дискредитують конкурента) чи іншим компетентним органом
(скасування ліцензії).

367

Господарсько-адміністративні штрафи накладаються на суб’єктів
господарювання та/або їх посадових осіб за передбачені законом порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства. При цьому розмір штрафу
залежить від виду порушення (за акти* недобросовісної конкуренції — у
розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян)
та/або розміру незаконно отриманого прибутку. Рішення про накладення
штрафів приймається антимонопольними органами на їх засіданнях (у
розмірах понад одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян
– виключно Антимонопольним комітетом України, в решті випадків –
адміністративною колегією Антимонопольного комітету України).

Безоплатне вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням або
копій виробів іншого господарюючого суб’єкта (підприємця) як у
виробника, так і у продавця застосовується за відповідні акти
недобросовісної конкуренції, з дотриманням передбаченого Кабінетом
Міністрів України порядку.

Відшкодування шкоди як форма господарсько-правової відповідальності
передбачається у разі заподіяння внаслідок порушення конкурентного
(антимонопольного) законодавства шкоди (як правило, майнової) учасникам
конкуренції, споживачам, державі. Застосовується в судовому порядку за
заявою заінтересованої особи (осіб), в інтересах держави –
антимонопольних органів, прокурора. Розмір шкоди визначається за
правилами ЦК (ст. 203), а у разі вчинення порушень, передбачених
пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 Закону «Про захист економічної
конкуренції» (антиконкурентні узгоджені дії, зловживання
монопольним/домінуючим становищем; здійснення суб’єктами господарювання
без наявності відповідного дозволу узгоджених дій; набуття безпосередньо
або через інших осіб контролю одним чи кількома суб’єктами
господарювання над іншим (іншими) суб’єктом (суб’єктами) господарювання;
концентрація без отримання відповідного дозволу, якщо останній є
необхідним; обмеження в господарській діяльності суб’єкта господарювання
у відповідь на його звернення до антимонопольних органів із заявою про
порушення законодавства про захист економічної конкуренції; невиконання
учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов’язань, якими було
обумовлено рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію) –
у подвійному розмірі завданої шкоди.

Притягнення до відповідальності за порушення конкурентного

368

законодавства може мати місце протягом спеціальних строків позовної
давності, встановлених ст. 42 Закону «Про захист економічної
конкуренції»,- п’ять років з дня вчинення порушення, а у разі тривалого
порушення – з дня його закінчення, крім випадків несвоєчасного,
неповного подання інформації чи подання недостовірної інформації
антимонопольним органам, створення перешкод працівникам антимонопольних
органів щодо виконання ними своїх повноважень, щодо яких передбачено
трирічний строк позовної давності.

Застосуванню до порушників антимонопольно-конкурентного законодавства
передує діяльність антимонопольних органів щодо контролю за станом
ринків, виявлення монополістів, встановлення фактів та складу
правопорушення, розгляд справи.

Порядок розгляду справи про порушення антимонопольно-конкурентного
законодавства включає такі стадії:

• порушення справи у формі розпорядження антимонопольних
органів про початок розгляду справи, що може мати місце за наявності
відповідних підстав: матеріально-правових (виявлення ознак порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства) і
процесуально/формально-правових (ініціатива заінтересованої особи, права
та законні інтереси якої порушені, чи антимонопольних органів);

• винесення попереднього рішення у справі про вжиття
заходів для відвернення негативних та непоправних наслідків для
суб’єктів господарювання внаслідок порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства. Такими заходами можуть бути:
а) заборона особі (відповідачеві), в діях якого вбачаються ознаки
порушення, вчиняти певні дії, в тому числі про блокування цінних
паперів; б) обов’язкове вчинення зазначеною особою певних дій, якщо це є
необхідним для захисту прав та законних інтересів інших осіб;

• розгляд справи про порушення антимонопольно-конкурентного
законодавства, в процесі якого досліджуються матеріали справи, включаючи
заяви, пояснення та заперечення сторін (відповідача і заявника) і третіх
осіб, докази, висновки експертів (у разі призначення експертизи). За
результатами розгляду приймається рішення про: визнання вчинення
порушення конкурентного законодавства та застосування до порушника
передбачених законом санкцій; визнання суб’єкта господарювання таким, що
займає монопольне становище на ринку (тобто про встановлення юридичного
факту); закриття провадження у справі (підставами для цього

369

може бути: непідвідомчість справи антимонопольним органам;
невстановлення відповідача або його місцезнаходження; наявність справи з
тих самих підстав або того самого відповідача на розгляді в
антимонопольних органах; недоведення вчинення правопорушення та інші
підстави, передбачені законом). Рішення антимонопольних органів може
бути:

• перевірене з відповідними наслідками (зміна, скасування
рішення повністю або частково і відповідно – направлення справи на новий
розгляд чи прийняття нового рішення, чи припинення провадження у справі)
в адміністративному порядку вищестоящим органом (якщо рішення приймалося
територіальним відділенням або адміністративною колегією АМК);

• оскаржено в судовому порядку протягом двох місяців з
дня одержання рішення. Рішення АМК оскаржуються до Вищого господарського
суду; адміністративної колегії чи територіального відділення АМК – до
господарського суду АР Крим, обласних, Київського та Севастопольського
міських господарських судів.

Контрольні запитання

1. Що спричинило запровадження інституту
антимопольно-конкурентного регулювання в Україні?

2. Розкрийте поняття «економічна конкуренція». У
чому полягають її позитивні функції? За яких умов вони проявляються?

3. Чому монополізм вважається антиподом конкуренції?
Чи може відігравати монополізм позитивну роль у сфері господарювання?

4. Які категорії осіб беруть участь у сфері
економічної конкуренції?

5. У чому полягає зміст державного регулювання у сфері
економічної конкуренції?

6. На які органи покладається здійснення функцій
щодо регулювання відносин у сфері економічної конкуренції? В чому
полягають повноваження цих органів?

7. За допомогою яких нормативно-правових актів
забезпечується правове регулювання відносин у сфері економічної
конкуренції.

8. Назвіть види і категорії правопорушень у сфері
економічної конкуренції.

9. Розкрийте поняття «економічна концентрація».

10. За яких умов економічна концентрація
вважається правопорушенням?

11. За якими критеріями суб’єкт
господарювання визнається монополістом?

12. В яких випадках монополіст вважається
таким, що зловживає своїм домінуючим становищем на ринку?

13. Яка поведінка суб’єктів господарювання
на ринку визнається недобросовісною конкуренцією?

370

14. Які дії учасників відносин у сфері
економічної конкуренції визнаються ан-тиконкурентними?

15. Назвіть форми господарсько-правової
відповідальності, що застосовуються до порушників законодавства про
захист економічної конкуренції.

16. Протягом яких строків може
застосовуватися ця відповідальність?

17. Які адміністративно-господарські
санкції застосовуються за правопорушення у сфері економічної
конкуренції?

18. В якому порядку застосовується
господарсько-правова відповідальність за правопорушення у сфері
економічної конкуренції?

Нормативні акти

Конституція України.

Господарський кодекс України.

Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. //
ВВР Української РСР.- 1984- Додаток до № 51- Ст. 1124 (з наступними
змінами).

Закон України від 26.11.1993 р. «Про Антимонопольний комітет України» //
ВВР України- 1993-№ 36; 1995.-№ 14.-Ст. 90.

Закон України від 21 листопада 1995 року. «Про промислово-фінансові
групи» // ВВР України.- 1996.- № 28.- Ст. 90.

Закон України від 7.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної
конкуренції» // Урядовий кур’єр.- 1996.- 29 червня.

Закон України від 22.12.1998 р. «Про захист національного
товаровиробника від демпінгового імпорту» // ВВР України.- 1999.- №
9-Ю.- Ст. 65.

Закон України від 22.12.1998 р. «Про захист національного виробника від
субсидованого імпорту» // ВВР України.- 1999- № 12-13- Ст. 80.

Закон України від 22.12.1998 р. «Про застосування спеціальних заходів
щодо імпорту в Україну» // ВВР України.- 1999.- №11.- Ст. 78.

Закон України від 20.04.2000 р. «Про природні монополії» // УК- 2000.-
24 червня.

Закон України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» //
ВВР України.-1999.-№ 12.-Ст. 64.

Закон України від 16.01.2003 р. «Про ратифікацію Договору про проведення
узгодженої антимонопольно! політики» // ВВР України.- 2003.- № 14.- Ст.
100.

Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції.
Схвалена Постановою Верховної Ради України від 21.12.1993 р. // ВВР
України- 1994.- № 9.- Ст. 42.

Указ Президента України від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що
створюються в процесі корпоратизації та приватизації» // Урядовий
кур’єр.- 1994.- 19 травня.- С 2.

Указ Президента України від 19 листопада 2001 р. № 1097/2001 «Про
Основні напрямки конкурентної політики на 2002-2004 роки» //
Конкуренційне законодавство України: Юридичний збірник- К., 2002- С.
108-117.

Постанова Кабінету Міністрів України від 05.05.1997 р. № 428 «Про
регулювання фондів оплати праці підприємств-монополістів» // Офіційний
вісник України.- 1997.-№ 19 (03.06.97).

Постанова Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 р. № 219 «Про
затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на
узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарювання» // Конкуренційне
законодавство України: Юридичний збірник.- К., 2002.- С 118-125.

Положення про порядок погодження з органами Антимонопольного комітету
України рішень центральних і місцевих органів державної виконавчої
влади, органів місцевого і регіонального самоврядування щодо
демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного
регулювання: Затверджено розпорядженням АМК України від 01.04.1994 р. №
4-р (з наступними змінами) // КПС «НАУ».

371

Положення про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України
на створення холдингових компаній в процесі корпоратизації та
приватизації: Затв. розпорядженням АМК України від 21.06.1994 р. № 6-р
(з наступними змінами) // Державний інформаційний бюлетень про
приватизацію.- 1994,- № 10.- С. 41-47.

Положення про порядок погодження з Антимонопольним комітетом України
проектів установчих документів та планів розміщення акцій холдингових
компаній, що створюються в процесі корпоратизації і приватизації: Затв.
розпорядженням АМК України від 21.06.1994 р. № 7-р// Державний
інформаційний бюлетень про приватизацію- 1994.-№ 10.-С. 47-48.

Положення про порядок отримання згоди Антимонопольного комітету України
на поглинання господарюючих суб’єктів в процесі приватизації: Затв.
розпорядженням АМК України від 21.06.1994 р. № 8-р (з наступними
змінами) // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію.- 1994.- №
10.

Положення про порядок підтвердження Антимонопольним Комітетом України
наявності контрольного пакета акцій: Затв. розпорядженням АМК України
від 21.06.1994 р. № 9-р // Державний інформаційний бюлетень про
приватизацію.- 1994.- № 10.

Правила розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства
України: Затверджено розпорядженням АМК України від 29.06.1998 р. № 169
(з наступними змінами)//КПС «НАУ».

Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету
України: Затверджено розпорядженням АМК України від 23.02.2001 р. №
32-р. (з наступними змінами) // КПС «НАУ».

Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про
захист економічної конкуренції: Затверджено розпорядженням АМК України
від 25.12.2001 р. // КПС «НАУ».

Типові вимоги до узгоджених дій суб’єктів господарювання для загального
звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного
комітету України на узгоджені дії суб’єктів господарювання: Затверджено
розпорядженням АМК України від 12.02.2002 р. № 27-р // КПС «НАУ».

Положення про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету
України про надання дозволу на узгоджені дії суб’єктів господарювання:
Затверджено розпорядженням АМК України.- від 12.02.2002 р. // КПС «НАУ».

Положення про порядок надання заяв до Антимонопольного комітету України
про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання
(Положення про концентрацію): Затверджено розпорядженням АМК України від
19.02.2002 р. № 33-р // КПС «НАУ».

Методика визначення монопольного (домінуючого) становища на суб’єктів
господарювання ринку: Затверджено розпорядженням АМК України від
05.03.2002 р. № 49-р // КПС «НАУ».

Наказ Держкомстату України, Мінекономіки, Антимонопольного комітету
України від 29.05.2002 р. № 207/159/3 «Про утворення міжвідомчої робочої
групи із статистичного вивчення монопольного сектора в економіці
України» // КПС «НАУ».

Наказ Антимонопольного комітету, Міністерства економіки та з питань
європейської інтеграції від 08.04.2002 р. № 2/103 «Про організації
взаємодії між Антимонопольним комітетом і Міністерством економіки та з
питань європейської інтеграції України у сфері контролю за цінами» //
КПС «НАУ».

Збірники нормативних актів Науково-практичні коментарі

Конкуренційне законодавство України: Юридичний збірник.- К., 2002.- 296
с Правовий захист вітчизняного товаровиробника: Збірник норм, актів.-
К.: Юрінком Інтер, 2000.-446 с.

Фінансові санкції за законодавством України: Збірник норм, актів.- К.:
Юрінком Інтер, 2001.-416 с

372

Додаткова література:

Амуржуев О. Проблемы антимонопольного регулирования // Хозяйство и
право.-1990-№11.-С. 21-28.

Базилевич В. Д. Формирование конкурентной среды в транзитивной
экономике: проблемы, тенденции, противоречия // Конкуренция.- 2003.- №
2.- С. 24-28.

Бара Золтан. Зловживання монопольним становищем на ринку – джерела та
засоби захисту //Конкуренція,-2003-№6-С. 53-57.

Безух О Правові підстави застосування звичаїв при здійсненні захисту від
недобросовісної конкуренції // Підприємництво, господарство і право.-
2001.- № 3.- С 24-27.

Безух О. В. Співвідношення законодавства про захист від недобросовісної
конкуренції із законодавством, що регулює використання інших об’єктів
інтелектуальної власності // Вісник господарського судочинства.-2001.-№
1.-С. 168-175.

Безух О. В. Захист від недобросовісної конкуренції як інститут
конкурентного права // Підприємництво, господарство і право.- 2001.- №
7.- С. 32-36.

Безух О. В. Захист від недобросовісної конкуренції у сфері промислової
власності. Автореферат дис…. канд. юрид. наук-Донецьк, 2001.- 19 с.

Беляневич В. Е, Арбітражне судочинство: визнання недійсними актів
державних та інших органів: Навч. посібник.- К.: Видавничий Дім «Ін
Юре», 2001- 304 с.

Беляневич Е. А. Механизм правового регулирования отношений, возникающих
в сфере экономической конкуренции // Конкуренция.- 2003.- № 3.- С.
28-30.

Бильденс А. Основные черты германского и европейского антимонопольного
права // Основы немецкого торгового и хозяйственного права.- М.: Изд-во
БЕК, 1995.- С. 63-75.

Біла Р. Л. Адміністративна відповідальність за порушення
антимонопольного законодавства України. Автореф. дис…. канд. юрид.
наук.-Одеса, 1995.

Володин А. В. Проявления монополизма // Конкуренция.- 2003- № 3.- С.
37-42.

Вощилко В. І. Транспортна демонополізація // Конкуренція.- 2003.- № 4.-
С. 50-52.

Горбань С. М., Кузьмин Р. И. Государственное антимонопольное
регулирование: опыт Японии // Экономика – право – государственное
регулирование.- Донецк: Ин-т ЭПИ АН Украины, 1992.- С. 54-63.

Еременко В. И. Теоретические аспекты российского конкурентного права //
Государство и право.- 2002- № г.- С. 28-35.

Жаров О. П. Енергетична монополія // Конкуренція.- 2003.- № 4.- С. 9-11.

Журик Ю. Поняття і види недобросовісних дій у конкуренції //
Предпринимательство, хозяйство и право-2000.-№ 2- С. 10-12.

Журик Ю. Деякі питання правового статусу Антимонопольного комітету
України // Предпринимательство, хозяйство и право.- 2000.- № 4.- С.
17-20.

Журик Ю. Порядок розгляду справ про порушення антимонопольного
законодавства України //Предпринимательство, хозяйство и право.-2000- №
j_ С. 14-17.

Загнітко О. П. Правові засоби захисту економіки України від конкуренції
імпорту // Правничий часопис Донецького держуніверситету.- 1999.- № 1
(3).- С. 54—58.

Загнітко О. П. Державно-правове забезпечення захисту вітчизняного
товаровиробника (порівняльно-правове дослідження). Автореферат дис. …
канд. юрид. наук.- Донецьк, 1999.-21 с

Иголкин С. Демонополизация //Конкуренция-2002.-№ 2.-С. 10-12.

Кашинцева О. Ю. Правова охорона знаків для товарів і послуг в Україні.
Автореферат дис. … канд. юрид. наук.- К., 2000- 19 с

Коваль В. Я. Недобросовісна конкуренція: поняття та ознаки // Вісник
господарського судочинства.-2ОО2.-№3.-С 178-185.

Коваль И. Неправомерное использование знаков для товаров и услуг и
недобросовестная конкуренция // Підприємництво, господарство і право.-
2004.- № 4.- С. 7-11.

Корчак Н. Санкції як правовий засіб антимонопольного регулювання //
Збірник наукових праць юридичного факультету Чернівецького університету
імені Ю. Федьковича «Ерліхівський збірник». Вип. 2.-Чернівці, 1995.

373

Корчах Н. М. Правові питання антимонопольного регулювання
підприємницької діяльності в Україні. Автореф. дис. … канд. юрид.
наук.- К., 1996.

Корчак Н. Конкурентне законодавство: формування та перспективи розвитку
в Україні // Предпринимательство, хозяйство и право.- 1999.- № 10.- С.
16-19.

Корчак Н. Загальні положення державного захисту конкуренції у
підприємницькій діяльності // Підприємництво, господарство і право.-
2001.- № 2.- С. 7-8.

Корчак Н. М. До питання про предмет інституту антимонопольного
регулювання // Науковий вісник Ужгородського національного університету.
Серія «Право». Випуск 1 -Ужгород, 2002.-С 101-105.

Костусев О. О. Конкурентна політика в розвинутих країнах і специфіка
пострадянської економіки // Конкуренція.- 2003.- № 6.- С 20-29.

Кузьмін Р. І. Антимонопольне регулювання в господарчому праві Японії.
Автореф. дис … канд. юрид. наук.-Донецьк, 1997.

Кузьмина С. Проблемы применения законодательства о конкуренции //
Предпринимательство, хозяйство и право.- 1999.- № 9.- С. 6-8.

Кузьміна С. Правове регулювання запобігання недобросовісної конкуренції:
окремі питання // Право України.- 2000.- № 3.- С 91-93.

Кузьміна С. А. Захист інтересів суб’єктів господарювання від
недобросовісної конкуренції. Автореферат дис. канд. … юрид.
наук.-Донецьк, 2000.- 18 с.

Кулишенко В. С. Правовое регулирование сравнительной рекламы //
Предпринимательство, хозяйство и право.- 2000.- № 9.- С. 24-26.

Кулишенко В. С. Неправомерное использование деловой репутации в
конкуренции в виде незаконного использования товара другого
производителя и копирования его внешнего вида // Підприємництво,
господарство і право.- 2002.- № 5.- С. 31-34.

Кулішежо В. С. Недобросовісна конкуренція: поняття та види // Актуальні
проблеми держави та права.- Одеса: Одеська національна юридична
академія.- 2000.- Вип. 7.-С. 54-58.

Кулішенко В. С. Захист від неправомірного використання ділової репутації
суб’єктів господарювання у конкуренції. Автореферат дис. … канд. юрид.
наук.- Донецьк, 2003.-17 с.

Ландэ Д. В. Антимонопольная и конкурентная политика в сети Интернет //
Конкуренция.- 2003.- № з.- С. 16-20.

Літкевич В. Правове регулювання монополізму в економіці України // Право
України.- 1992.- № 10.- С 23-25.

Макода В. Є. Правова охорона промислових зразків в Україні. Автореферат
дис. … канд. юрид. наук.- К., 2001.- 20 с

Мельник С. Б, Злоупотребление монопольним положением на рынке //
Предпринимательство, хозяйство и право.- 2000.- № 12.- С. 14-16.

Мельник С. Б. Государственное регулирование деятельности субъектов
хозяйствования, занимающих монопольное положение на рынке // Актуальні
проблеми держави та права.- Вип. 7,- Одеса: Одеська національна юридична
академія.- 2000.-С. 27-35.

Мельник С. Б, Монопольне (домінуюче) становище суб’єкта господарювання
на ринку. Автореферат дис…. канд. юрид. наук,- Донецьк, 2001,- 20 с

Мельниченко О. I. Про практику застосування судами конкурентного
законодавства // Вісник господарського судочинства.- 2001,- № 1,- С.
38-51.

Першшов Є. В. Деякі питання захисту прав господарюючих суб’єктів при
розгляді арбітражними судами справ щодо виконання вимог конкурентного
права // Вісник Вищого арбітражного суду України.- 1998,-Лі З,-С
124-129.

Першиков Є, В. Антимонопольне законодавство і правові питання
недобросовісної конкуренції в Україні // Вісник господарського
судочинства,- 2001.- № 1.- С. 50—55.

Подоляк О. А. Правовий статус антимонопольних органів в арбітражному
процесі // Вісник Вищого арбітражного суду України.- 1998.-№ 2.- С
235-237.

Реформа конкурентного права ЕС // Конкуренция,- 2003.- № З,- С. 56-58.

374

Рябцев А. Об одном из требований антимонопольного законодательства //
Предпринимательство, хозяйство и право.- 1998.- С. 40-41.

Рябцев А. Предприниматель, фондовый рынок и антимонопольное
законодательство // Предпринимательство, хозяйство и право.- 1998.-№ 7.

Саніахметова Н. О. Правовий захист підприємництва в Україні: Навчальний
посібник-К.: Юрінком Інтер, 1999.-333 с

Саніахметова Н., Мельник С Зловживання монопольним (домінуючим)
становищем на ринку: поняття та види // Підприємництво, господарство і
право.- 2003.- № 1.

Саніахметова Я, Мельник С. Підстави та види юридичної відповідальності
за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку //
Підприємництво, господарство і право.- 2003.- № 3.

Семенова Л. Н. Антимонопольно і конкурентне право: Курс лекцій.- К.,
1999.-133 с.

Смиричинський В. В. Логістичний підхід до виявлення конкурентних переваг
учасників процедур державних закупівель // Конкуренція.- 2003.- № 4.- С.
21-25.

Стефановский С. «Война» торговых марок // Конкуренция.- 2002.- № 2.- С.
33-36.

Туйск И. И. Основание юридической ответственности за нарушение
законодательства о защите экономической конкуренции // Підприємництво,
господарство і право.- 2002.-№6.- С. 15-17.

Туйск И. И. Хозяйственно-правовые санкции за нарушение законодательства
о защите экономической конкуренции // Підприємництво, господарство і
право.- 2002.-№7.-С. 9-12.

Туйськ 1. І. Антимонопольні правоохоронні засоби. Автореферат дис. …
канд. юрид. наук.-Донецьк, 2003- 19 с.

Хахулин В. В. Субъекты хозяйствования в антимонопольном законодательстве
// Экономико-правовые проблемы антимонопольной политики: Сб. науч. тр.
// НАН Украины. ЮПИ.- Донецк, 1996.- С. 45-54.

Черемнова А. І. Правове регулювання комерційної реклами в Україні.
Автореферат дис…. канд. юрид. наук.- К., 2000.- 16 с.

Черненко С. Границы товарных рынков // Конкуренция.- 2002.- № 2.- С.
29-32.

Чирков В. Г., Соловйов В. П. Питання методології виміру та оцінок
антимонопольних заходів // Конкуренція.- 2003.- № 4,- С. 15.

Шапка В. Г. Регулювання або ринок: за і проти // Конкуренція.- 2003.- №
4.- С 12-14.

Шуміло І. Щодо визначення поняття «монопольного (домінуючого) становища»
суб’єктів господарювання // Право України.- 2000.- № 4.

W Шуміло І. А. Антиконкурентні узгоджені дії // Підприємництво,
господарство і право.-2001.-№ 1.-С 15-19.

Шуміло І. А. Відповідальність за порушення законодавства про захист
конкуренції. Автореферат дис…. канд. юрид. наук.-Донецьк, 2001.- 18 є.

Этокова Е, В. Трансграничное слияние и поглощение в условиях
неразвитости системы корпоративного управления на примере Украины //
Конкуренция,- 2003.- № 2.-С. 29-32.

Роздіп 7 ПРПВОВЕ РЕГУПЮВНННЯ БННКРЫТСТВП

| тема 19.1 Банкрутство як правовий механізм регулювання підприємницької
діяльності

1. Поняття банкрутства.

2. Сторони у справі про банкрутство.

3. Стадії провадження у справі про банкрутство.

1. Поняття банкрутства

Інститут банкрутства в Україні запроваджено у зв’язку з ринковою
орієнтацією вітчизняної економіки, основним принципом якої є принцип
підприємництва: здійснення підприємницької діяльності самостійно, на
власний ризик і під власну відповідальність підприємця. Інститут
банкрутства забезпечує звільнення ринкової економіки від неефективних
господарюючих суб’єктів, які функціонують на засадах самофінансування (з
метою отримання прибутку) і несуть самостійну відповідальність за
власними зобов’язаннями.

Ознаки банкрутства:

1. Застосування інституту за загальним правилом у сфері
підприємницької діяльності (тобто, щодо суб’єктів підприємницької
діяльності, основною рисою яких є функціонування з метою отримання
прибутку);

2. Встановлюється господарським судом як юридичний факт,
що породжує певні наслідки (тобто, слід відрізняти від
неплатоспроможності боржника як фактичного стану);

376

3. Зміст встановленого господарським судом факту
банкрутства — неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності повною
мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв’язку з
перевищенням пасивів (суми боргових зобов’язань боржника) над його
активами (критерій неоплатності, визначений ч. 4 ст. 205 ГК);

4. Неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не
піддаватися усуненню, попри здійсненим судовим заходам щодо відновлення
платоспроможності суб’єкта.

Отже, банкрутство – це встановлений господарським судом факт
неспроможності суб’єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові
зобов ‘язання не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Провадження у справі про банкрутство порушується за наявності
матеріально-правових і процесуально-правових умов.

Матеріально-правовими умовами порушення провадження у справі про
банкрутство є: стійка (понад три місяці) і значна (на суму не менш як
триста мінімальних розмірів заробітної плати) неплатоспроможність.

Процесуально-правовими умовами порушення провадження у справі про
банкрутство є подання боржником або кредитором (кредиторами) до
господарського суду (за місцезнаходженням боржника) заяви про порушення
справи про банкрутство з комплектам передбачених законом документів.

Відносини, пов’язані з банкрутством, регулюються низкою
нормативно-правових актів різної юридичної сили:

• Господарським кодексом України – глава 23
«Визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом» (містить 7
статей, що визначають поняття неплатоспроможності та суб’єкта
банкрутства – ст. 209; поняття кредиторів та форми їх організації – ст.
210; заходи щодо запобігання банкрутству суб’єктів підприємництва -ст.
211; процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника, – ст.
212; майнові активи боржника, за рахунок яких формується ліквідаційна
маса,- ст. 213; основні засади та зміст державної політики з питань
банкрутства – ст. 214; відповідальність за порушення законодавства про
банкрутство – ст. 215);

• Цивільним кодексом України, зокрема
статтями 18 (передбачає можливість визнання фізичної особи – підприємця
банкрутом У разі його неспроможності задовольнити вимоги кредиторів,
пов’язані із здійсненням ним підприємницької діяльності), ст. ПО (ч. З
якої визначає недостатність активів для задоволення вимог кредиторів як
одну з підстав ліквідації юридичної особи, порядок

377

якої визначається законом про відновлення платоспроможності боржника
або визнання банкрутом);

• Законом України від 14.05.1992 р. «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в
ред. Закону від 30.06.1999 р.) (далі – Закон), який ґрунтовно регулює
відносини, пов’язані з банкрутством;

• низка законів містить положення про
можливість визнання банкрутом господарських організацій певних видів
(переважно за характером діяльності чи організаційно-правовою формою),
зокрема: від 19.10.1991 р. «Про господарські товариства» (ст. 19), від
07.12.2000 р. «Про банки і банківську діяльність» -ст. 88 від 14.02.1992
р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 31), від
07.03.1996 р. «Про страхування» (ст. 43) та ін.;

• від 20.09.2001 р. «Про Фонд гарантування
вкладів фізичних осіб» (встановлює засади функціонування Фонду
гарантування вкладів фізичних осіб, порядок відшкодування вкладів
вкладникам банків – учасників (тимчасових учасників) Фонду, а також
регулює відносини між Фондом, Кабінетом Міністрів України та
Національним банком України);

• від 29.11.2001 р. «Про введення мораторію
на примусову реалізацію майна» (встановлює мораторій на застосування
примусової реалізації майна господарських товариств, у статутних фондах
яких частка державної власності становить не менше 25%, з метою
забезпечення економічної безпеки держави та недопущення руйнування
цілісних майнових комплексів державних підприємств);

• від 18.11.2003 р. «Про забезпечення вимог
кредиторів та реєстрацію обтяжень» (визначає правовий режим регулювання
обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання
зобов’язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та
реалізацію інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого
майна);

• підзаконними нормативно-правовими актами
серед яких:

– постанови Кабінету Міністрів України: від
17.03.2000 р. № 515 «Про затвердження Порядку проведення досудової
санації державних підприємств»;, від 12.09.2001 р. № 1181 «Про
затвердження Положення про комісію з питань неплатоспроможності»;

– відомчі нормативні акти: Типове положення про регіональне
(обласне) управління з питань банкрутства Міністерства економіки та з
питань європейської інтеграції, затверджене Наказом Мінекономіки від
05.12.2000 р.

378

2. Сторони у справі про банкрутство

Участь у справі про банкрутство беруть:

А) сторони в справі про банкрутство – боржник (банкрут) і кредитори;

Б) інші учасники провадження у справі про банкрутство: арбітражний
керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник
майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у
випадках, передбачених Законом, інші особи, які беруть участь у
провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України,
державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого
самоврядування, представник працівників боржника.

Боржник – суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої
грошові зобов’язання перед кредиторами, які сукупно складають не менш як
300 мінімальних розмірів заробітної плати, протягом трьох місяців після
настання встановленого строку їх сплати. Боржник, неспроможність якого
виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом,
іменується банкрутом або суб’єктом банкрутства. Суб’єктами банкрутства
не можуть бути:

• відокремлені структурні підрозділи
юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо);

• казенні підприємства;

• комунальні підприємства, майно за якими
закріплене на Празі оперативного управління згідно з прийнятим на
пленарному засіданні органу місцевого самоврядування відповідним
рішенням;

• в частині санації та ліквідації – державні
підприємства, май-їо яких не підлягає приватизації.

Законом (ч. 6 ст. 5) встановлені деякі особливості щодо окре-ванням.

Наступним видом біржових угод є опціон, тобто стандартний документ, який
засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на
визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення
такого опціона або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.

Перший продавець опціона (емітент) несе безумовне та безвідкличне
зобов’язання щодо продажу цінних паперів (товарів, коштів) на умовах
укладеного опціонного контракту.

Будь-який покупець опціона має право відмовитися у будь-який момент від
придбання таких цінних паперів (товарів, коштів).

Претензії стосовно неналежного виконання або невиконання зобов’язань
опціонного контракту можуть пред’являтися виключно емітенту опціона.

Опціон може бути проданий без обмежень іншим особам протягом строку його
дії.

2.3. Правила біржової торгівлі

Укладення біржових угод відбувається згідно з Правилами біржової
торгівлі, вимоги до змісту, порядку прийняття та особливості
застосування яких за певних обставин регулює ст. 17 Закону «Про товарну
біржу».

Правила біржової торгівлі, як внутрішній документ товарної біржі,
регулюють порядок здійснення біржових операцій; порядок ведення біржової
торгівлі; процедуру біржового арбітражу з цих питань, визначаючи при
цьому:

– строк та місце проведення біржових операцій;

– склад учасників біржових торгів і сукупність
вимог, що ставляться до них;

– порядок здійснення та реєстрації біржових
операцій;

– порядок надання та розмір плати за користування
послугами біржі;

– відповідальність учасників та працівників біржі
за невиконання або неналежне виконання правил біржової торгівлі;

і – інші положення, встановлені органами управління біржі.

415

Правила біржової торгівлі затверджуються загальними зборами членів
біржі або уповноваженим ними органом.

З метою забезпечення цивілізованих правил торгівлі й відповідно –
попередження зловживань її учасниками Закон «Про товарну біржу» (ч. 4
ст. 17) встановлює заборони щодо:

– купівлі та продажу товарів та контрактів з метою
впливу на динаміку цін як однією особою безпосередньо, так і через
підставних осіб;

– будь-яких погоджених дій учасників біржової
торгівлі з метою зміни чи фіксації поточних біржових цін;

– поширення неправдивих відомостей, що можуть
призвести до штучної зміни кон’юнктури.

Не підлягає розголошенню також зміст біржової угоди (за винятком назви
товару, кількості, ціни, місця і строку виконання). Цю інформацію може
бути надано тільки на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби
безпеки, внутрішніх справ та аудиторським організаціям у випадках,
передбачених законодавством України.

Процедура проведення біржових торгів. Правила біржової торгівлі (далі –
Правила) регулюють процедуру проведення біржових торгів, яка складається
з таких етапів:

1. Проведення перед початком торгів реєстрації
брокерів1, які прибули на торги, після чого вони допускаються в
торговельний зал біржі.

2. Подання брокеру та реєстрація у встановлений
Правилами строк особою, яка бажає купити або продати біржовий товар,
заявки встановленої форми з повною інформацією щодо предмета.

3. Отримання брокерами інформаційних листів, в
яких зазначаються перелік виставлених на торги товарів на поточний
біржовий день, їх кількість, ціна.

4. Початок торгів за встановленим сигналом, після чого
виставлені на торги товари оголошуються на інформаційному табло (на
деяких біржах голосом).

5. Досягнення домовленості (у момент цього оголошення)
бро-кером-продавцем і брокером-покупцем (голосом і спеціальними
професійними жестами) щодо укладення майбутньої угоди.

1 Біржові брокери – фізичні особи, зареєстровані на біржі відповідно до
її статуту, обов’язки яких полягають у виконанні доручень членів біржі,
яких вони представляють, щодо здійснення біржових операцій шляхом
підшукування контрактів і поданні здійснюваних ними операцій для
реєстрації на біржі (ч. 1 ст. 16 Закону «Про товарну біржу»).

416

6. Оформлення і реєстрація біржових угод реєстраційним
бюро (палатою) біржі у встановлений Правилами час.

7. Закінчення біржових торгів (і відповідно – припинення
укладення угод) згідно із встановленим сигналом.

Відповідальність за порушення правил біржової торгівлі. За порушення
Правил біржової торгівлі встановлюються (в самих же Правилах) санкції,
які застосовуються біржею. Як правило, це штрафи у визначених розмірах,
хоча може застосовуватися і така санкція, як позбавлення брокера права
протягом певного часу брати участь у торгах. Рішення про застосування
санкцій за порушення Правил біржової торгівлі приймається від імені
біржового комітету його відповідальним представником (наприклад,
генеральним директором біржі) у формі розпорядження.

3. Особливості правового становища фондової біржі

Фондова біржа являє собою організаційно оформлений, постійно діючий
ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами, що можуть вільно
продаватися і купуватися. Саме фондова біржа зосереджує попит і
пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та
виконує інші функції, пов’язані з обігом цінних паперів.

Правову основу діяльності фондової біржі становить комплекс
нормативно-правових актів різної юридичної сили:

Господарський кодекс України (статті 356-361, що визначає основні засади
посередництва, пов’язаного з випуском та обігом цінних паперів (ст.
356), ліцензування (ст. 357) та умови здійснення цієї діяльності (ст.
358), вимоги до укладення угод щодо цінних паперів (ст. 359), основи
правового статусу фондової біржі як торговця цінними паперами (ст.
360-361);

Закон України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу»
(статті 32-36): визначає поняття та основні засади створення та
функціонування фондової біржі як організації, метою діяльності якої є
організація укладання угод купівлі-продажу цінних паперів та їх
похідних;

Правила здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної
діяльності по цінних паперах, затверджені наказом ДКЦПФР від 23 грудня
1996 р. № 331;

Положення про регулювання діяльності фондових бірж та
торговельно-інформаційних систем, затверджене наказом Державної комісії
з цінних паперів та фондового ринку від 15 січня 1997 р. № 9 (в редакції
рішення ДКЦПФР від 04.09.2003 р. № 364);

417

Ліцензійні умови провадження професійної діяльності на ринку цінних
паперів, затверджені наказом Державного комітету з питань регуляторної
політики та підприємництва та рішенням ДКЦПФР від 14 березня 2001 р. №
49/60, інші акти законодавства України, а також статут та правила
фондової біржі.

Фондова біржа створюється у формі акціонерного товариства (закритого або
відкритого) не менш як 20 засновниками – торговцями цінними паперами
(банками, акціонерними товариствами, статутний фонд яких сформовано за
рахунок виключно іменних акцій, та іншими товариствами, для яких
операції з цінними паперами є виключним видом їхньої діяльності).
Засновники мусять мати дозвіл на здійснення комерційної і комісійної
діяльності з цінними паперами. Частка статутного фонду, що належить
одному акціонерові – торговцеві цінними паперами, не може перевищувати 5
відсотків.

Реєструються фондові біржі відповідно до Положення про державну
реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем,
затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового
ринку від 04.09.2003 № 364.

Перелік документів, що подаються на реєстрацію до Державної комісії,
вміщено в пункті 28 зазначеного Положення. Рішення про видачу Свідоцтва
про реєстрацію фондової біржі (або про відмову у видачі – за наявності
підстав) приймається не пізніше 30 календарних днів з дня одержання
передбачених Положенням документів. Для здійснення державної реєстрації
фондової біржі до ДКЦПФР подаються такі документи:

1) заява про державну реєстрацію фондової біржі;

2) копія протоколу зборів засновників щодо
створення фондової біржі;

3) статут та засновницький договір фондової біржі;

4) список засновників, акціонерів, учасників фондової
біржі із зазначенням найменування, місцезнаходження, коду ЄДРПОУ, номера
та терміну дії ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку
цінних паперів: діяльності по випуску та обігу цінних паперів, номерів
телефонів;

5) документ, що засвідчує сплату засновниками внеску до
статутного фонду фондової біржі у розмірі, передбаченому чинним
законодавством;

6) копія договору, що передбачає передачу засновникам у
власність або користування приміщення (частини приміщення);

7) документ, що засвідчує внесення плати за державну
реєстрацію фондової біржі.

418

Фондова біржа набуває прав юридичної особи з моменту її реєстрації.
Підставою здійснення діяльності фондовою біржею є Свідоцтво про
реєстрацію фондової біржі.

Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом –
зборами акціонерів.

У статуті фондової біржі визначаються:

1) її найменування і місцезнаходження;

2) найменування і місцезнаходження засновників;

3) розмір статутного фонду;

4) умови і порядок прийняття в члени і виключення з
членів фондової біржі;

5) права і обов’язки членів фондової біржі;

6) організаційна структура;

7) компетенція і порядок створення керівних органів;

8) порядок і умови відвідування фондової біржі;

9) порядок і умови застосування санкцій, встановлених
фондовою біржею;

10) порядок припинення діяльності.

У статуті можуть передбачатися інші положення, що стосуються створення і
діяльності фондової біржі.

Правіша фондової біржі є локальним нормативним актом, що регламентує її
діяльність, пов’язану з торгівлею цінними паперами. У зв’язку з цим
правила повинні передбачати:

1) види угод, що укладаються на фондовій біржі;

2) порядок торгівлі на фондовій біржі;

3) умови допуску цінних паперів на фондову біржу;

4) умови і порядок передплати на цінні папери, що
котируються на фондовій біржі;

5) порядок формування цін біржового курсу та їх публікацію;

і 6) обов’язки членів біржі щодо ведення обліку та інформації,
внутрішній розпорядок роботи комісій фондової біржі, порядок їхньої
діяльності;

7) систему інформаційного забезпечення фондової біржі;

8) види послуг, що надаються фондовою біржею, і розмір
плати за них;

9) правила ведення розрахунків на фондовій біржі;

10) інші положення, що стосуються діяльності фондової
біржі.

, Порядок проведення торгів на фондовій біржі значною мірою подібний до
порядку торгів на товарній біржі.

На фондовій біржі можуть укладатися вищезгадані види біржових угод –
форвардні контракти та ф ‘ючерсні контракти.

419

Державне регулювання щодо фондових бірж (як учасників ринку цінних
паперів), включаючи й контроль за їх діяльністю, здійснюється Державною
комісією з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), Антимонопольно
комітет України, інші державні органи у межах своїх повноважень,
визначених чинним законодавством. Відповідно до ст. 38 Закону «Про цінні
папери і фондову біржу», ст. 7 Закону «Про державне регулювання ринку
цінних паперів в Україні», Положення про державних представників на
фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних системах»
(затверджено рішенням ДКЦПФР від 08.05.2001 р. № 14), ДКЦПФР призначає
державних представників на фондових біржах, уповноважених здійснювати
контроль за додержанням положень статуту та правил фондової біржі та
брати участь у роботі керівних органів фондових бірж.

Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового
ринку в частині здійснення контролю за діяльністю фондових бірж,
зокрема, є:

• здійснення державного регулювання та
контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території
України, додержання законодавства у цій сфері;

• захист прав інвесторів шляхом застосування
заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку
цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах
своїх повноважень;

• узагальнення практики застосування
законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в
Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до
покладених на неї завдань:

– реєструє правила функціонування організаційно
оформлених ринків цінних паперів;

– встановлює порядок та видає дозволи на
здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів, на
депозитарну, реєстраційну, розрахунково-клірингову діяльність з цінними
паперами та інші передбачені законодавством спеціальні дозволи
(ліцензії) на здійснення окремих видів професійної діяльності на ринку
цінних паперів, а також анулює ці дозволи (ліцензії) у разі порушення
вимог законодавства про цінні папери;

– встановлює порядок складання звітності учасників
ринку цінних паперів відповідно до чинного законодавства України;

– визначає за погодженням з Міністерством
фінансів України, а щодо діяльності банків на ринку цінних паперів –
також з Націо-

420

нальним банком України особливості ведення обліку операцій з цінними
паперами;

– встановлює порядок і здійснює державну
реєстрацію фондових бірж та призначає державних представників на
фондових біржах;

– встановлює вимоги та стандарти щодо
обов’язкового розкриття інформації емітентами та особами, які здійснюють
професійну діяльність на ринку цінних паперів, забезпечує створення
інформаційної бази даних про ринок цінних паперів відповідно до чинного
законодавства;

– координує роботу по підготовці фахівців з
питань фондового ринку, встановлює кваліфікаційні вимоги щодо осіб, які
здійснюють професійну діяльність з цінними паперами, та проводить
сертифікацію фахівців;

– розробляє й організовує виконання заходів,
спрямованих на запобігання порушенням законодавства України про цінні
папери.

Комісія під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє з іншими
центральними органами виконавчої влади, відповідними органами Автономної
Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади і відповідними
органами самоврядування.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку має право:

– у разі порушення фондовою біржею законодавства про
цінні папери, статуту та правил фондової біржі зупиняти торгівлю на
фондовій біржі до усунення таких порушень;

– проводити самостійно чи разом з іншими
відповідними органами перевірки та ревізії фінансово-господарської
діяльності фондових бірж;

– надсилати фондовим біржам обов’язкові для
виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про цінні
папери та вимагати надання необхідних документів відповідно до чинного
законодавства;

– надсилати матеріали в правоохоронні органи
стосовно фактів правопорушень, за які передбачена адміністративна та
кримінальна відповідальність, якщо до компетенції комісії не входить
накладення адміністративних стягнень за відповідні правопорушення;

– надсилати матеріали в органи Антимонопольного
комітету України у разі виявлення порушень антимонопольного
законодавства;

– розробляти і затверджувати з питань, що належать
до її компетенції, обов’язкові для виконання нормативні акти;

– порушувати питання про звільнення з посад
керівників фон-

421

дових бірж у випадках недодержання ними чинного законодавства України,
з метою захисту інтересів інвесторів та громадян;

– призначати тимчасово (до двох місяців)
керівників фондових бірж, зупиняти або припиняти допуск цінних паперів
на фондові біржі або торгівлю ними на будь-якій фондовій біржі, зупиняти
кліринг та укладення договорів купівлі-продажу на певний термін для
захисту інтересів держави, інвесторів;

– вилучати під час проведення перевірок на строк до
трьох діб документи, що підтверджують факти порушення актів
законодавства про цінні папери.

Особливості припинення діяльності фондової біржі. Законодавство
передбачає особливі умови припинення діяльності фондової біржі. її
діяльність припиняється у тому разі, коли число членів біржі стає меншим
за 10. Якщо у фондовій біржі залишилося 10 членів, її діяльність
припиняється у випадку неприйняття нових членів протягом шести місяців.

Оскільки фондова біржа є акціонерним товариством, її діяльність
припиняється відповідно до законодавства України про господарські
товариства.

Контрольні запитання

1. У чому полягає особливість правового
становища бірж як господарських організацій?

2. Які функції виконують біржі?

3. До якого виду господарських організацій
(за критерієм організаційно-правової форми) належать біржі – унітарного
типу чи корпоративного типу? Обґрунтуйте відповідь.

4. Які нормативно-правові акти регулюють
біржову діяльність?

5. Відповідно до якого критерію
(критеріїв) можна класифікувати біржі?

6. На підставі яких документів
(установчих та внутрішніх) функціонують біржі?

7. У чому специфіка правового становища
товарної біржі?

8. За якою ознакою (ознаками) можна
класифікувати товарні біржі?

9. В якому порядку набувається статус
члена товарної біржі?

10. Які види контрактів укладаються на товарній біржі?

11. Чим характерний порядок проведення торгів на товарній
біржі?

12. Чи існує спеціальний порядок розгляду спорів на товарній
біржі?

13. Чим відрізняються фондові біржі від товарних?

14. Яку організаційно-правову форму має фондова біржа?

15. В якому порядку здійснюється державна реєстрація фондової
біржі?

16. Чим викликане державне регулювання діяльності фондових
бірж? Який державний орган виконує ці функції щодо фондових бірж?

17. Яким вимогам повинні відповідати засновники та учасники
фондової біржі?

18. Яка кількість учасників фондової біржі є мінімальною?

19. Чи є зменшення кількості учасників фондової біржі
підставою для її припинення?

I тема 25.1 Правове регулювання комерційного посередництва (агентський
відносин) у сфері господарювання

1. Поняття та ознаки комерційного посередництва як
різновиду господарської діяльності.

2. Система нормативно-правових актів, що регулюють
агентські відносини у сфері

гпгатляпмпгшыа

3. Агентський договір.

1. Поняття та ознаки комерційного посередництва як різновиду
господарської діяльності

Комерційне посередництво – відносно новий вид господарських відносин, що
зазвичай виникає на підставі своєрідного виду договору – агентського
договору. Цей договір виник в англо-іериканському праві і, хоча має
чимало спільних рис з традицій-тми договорами континентального права
(законодавства країн зомано-германської правової традиції) – договором
комісії та договором доручення, проте низка рис дозволяє виділити його в
зкремий вид договору, а професійну діяльність щодо надання по-відповідно
до таких договорів – виділити в специфічний вид господарської
діяльності, що іменується комерційним посередництвом або агентською
діяльністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 295 Господарського кодексу України, комерційним
посередництвом (агентською діяльністю) є підприємницька діяльність, що
полягає в наданні комерційним агентом юслуг суб’єктам господарювання при
здійсненні ними господар-:ької діяльності шляхом посередництва від
імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб’єкта, якого він
представляє.

Характерні ознаки агентських відносин:

• різновид підприємницької діяльності;

• спеціальний суб’єктний склад:

1) комерційний агент – суб’єкт господарювання (громадянин або юридична
особа), який відповідно до визначених агентським поговором повноважень
здійснює комерційне посередництво в інтересах та від імені другої
сторони за договором (принципала), вступаючи при цьому у відносини з
третіми особами; відтак не є комерційними агентами (а) підприємці, що
діють хоча і в інтересах іншої сторони агентського договору
(принципала), але від власного імені та (б) підприємці, які укладають
угоди від імені принципала

423

стосовно себе особисто; залежно від сфер господарювання, в яких діють
комерційні агенти, та пов’язаною з цим специфікою правового становища,
можна класифікувати комерційних агентів за сферами їх діяльності: агент
у сфері страхування; агент у сфері банківської діяльності; агент у сфері
транспорту; агент з туризму; агент у сфері приватизації; митний агент;
агент з проведення грошової лотереї; агент з виставок; агент з
розміщення та викупу цінних паперів ІСІ1;

2) принципал (в ГК України іменується суб’єктом
господарювання, від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок якого
діє комерційний агент) – особа (фізична або юридична), якій комерційний
агент надає посередницькі послуги щодо укладення угод або виконання
фактичних дій у сфері господарювання відповідно до агентського
договору); згідно із ГК (ч. 1 ст. 295) принципалом може бути лише
суб’єкт господарювання, проте в спеціальних нормативно-правових актах
щодо специфіки агентських відносин у певних сферах господарювання може
бути передбачене й інше; так, наприклад, агенти з туризму, агенти з
розміщення лотерей, страхові агенти вправі діяти (і зазвичай діють) в
інтересах негос-подарюючих суб’єктів – громадян;

3) треті особи – це учасники відносин у сфері
господарювання, з якими (щодо яких) комерційний агент укладає договори
(виконує фактичні дії) від імені, в інтересах, під контролем і за
рахунок принципала; Господарський кодекс не встановлює вимог до таких
осіб, а відтак – ними можуть бути будь-які учасники господарських
відносин (якщо інше не встановлено спеціальним законодавством) незалежно
від наявності у них статусу суб’єкта господарювання;

• підстави виникнення агентських відносин (ст. 296 ГК України) –
агентський договір (у разі надання принципалом на підставі договору
повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних дій) або
схвалені принципалом фактичні дії комерційного агента (у разі схвалення
принципалом угоди, укладеної в його інтересах комерційним) агентом без
повноваження на її укладення

1 Подібна класифікація комерційних агентів була запропонована Р. О.
Короткою в магістерській роботі «Комерційне посередництво (агентські
відносини) у сфері господарювання: порівняльно-правове дослідження», що
була захищена на юридичному факультеті Київського національного
університету ім. Тараса Шевченка в січні 2004 р. (сторінки 82-88,
112-113).

424

або з перевищенням наданого йому повноваження, чи після закінчення
терміну дії агентського договору;

• змістом агентських відносин є
представницькі дії агента, котрі здійснюються від імені, під контролем і
за рахунок принципала;

• мета встановлення агентських відносин —
задоволення законних приватних інтересів учасників зазначених відносин –
агента (щодо отримання прибутку від надання ним послуг з комерційного
посередництва), принципала (щодо укладення комерційним агентом угод чи
здійснення фактичних дій з третіми особами від імені, в інтересах, під
контролем і за рахунок принципала), третіх осіб (щодо отримання певних
благ на підставі укладених з комерційним агентом угод чи в результаті
здійснення ним фактичних дій від імені принципала, на авторитет якого
покладаються треті особи);

• встановлення обмежень щодо здійснення
агентської діяльності з метою захисту інтересів принципала та інших
учасників агентських відносин, а саме: а) закріплена в ч. 4 295 ГК
України заборона агентові укладати угоди від імені того, кого він
представляє, та стосовно себе особисто; б) можливість встановлення на
рівні закону заборони здійснення агентської діяльності (комерційного
посередництва) в окремих галузях господарювання.

Залежно від можливостей сторін агентського договору вибору варіантів
своєї поведінки (принципала – щодо довірення виконання дій з
комерційного посередництва не лише комерційному агентові, а й іншій
особі, а комерційного агента – щодо здійснення комерційного
посередництва не лише щодо принципала, а й інших осіб) розрізняють
немонопольні та монопольні агентські відносини (ст. 299 ГК України):

• немонопольні агентські відносини виникають
у разі, якщо суб’єкт, якого представляє комерційний агент, має право
довірити комерційне посередництво також іншим суб’єктам, повідомивши про
це агента, а агент має право здійснювати комерційне посередництво також
для інших суб’єктів господарювання, якщо інтереси суб’єктів, яких
представляє комерційний агент, не є суперечливими у питаннях, для
вирішення яких запрошений цей агент;

• монопольні
агентські відносини виникають у разі, якщо комерційний агент, що
представляє суб’єкта господарювання (принципала), не має права
здійснювати комерційне посередництво для інших суб’єктів у межах,
передбачених агентським договором.

Отже, комерційне посередництво – це різновид господарських
правовідносин, що складаються на договірних засадах між агентом
(суб’єктом агентської діяльності у сфері господарювання),

425

принципалом і третіми особами щодо представницьких дій агента, котрі
здійснюються від імені, під контролем і за рахунок принципала з метою
задоволення законних приватних інтересів учасників зазначених відносин
(агента, принципала, третіх осіб) та з врахуванням публічних інтересів
(дотриманням публічного господарського порядку).

2. Система нормативно-правових актів, що регулюють агентські відносини у
сфері господарювання

Система нормативно-правових актів, що регулюють комерційне посередництво
(агентську діяльність у сфері господарювання), включає:

• Господарський кодекс України, в якому
глава 31 присвячена комерційному посередництву (ст. 295 – закріплює
поняття та низку ознак агентської діяльності; ст. 296 – визначає
підстави виникнення агентських відносин: ст. 297 – встановлює вимоги
щодо предмета агентського договору; ст. 298 – покладає на агента
обов’язок повідомити суб’єкта, котрого він представляє, про кожний
випадок його посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в
інтересах цього суб’єкта угоду, а також наслідки невиконання такого
обов’язку; ст. 299 містить положення про два види агентських відносин –
немонопольні та монопольні; ст. 300 — закріплює принцип особистого
виконання агентом дій, щодо яких він має повноваження від принципала;
ст. 301 – визначає порядок взаєморозрахунків в агентських відносинах;
ст. 302 – фіксує обов’язок агента зберігати конфіденційну інформацію,
ст. 303 – містить положення щодо основних засад відповідальності за
невиконання (неналежне виконання) умов агентського договору; ст. 304
-визначає, в яких випадках може мати місце припинення агентського
договору; ст. 305 – основні нормативно-правові акти, що регулюють
агентські відносини: Господарський кодекс України; спеціальні
нормативно-правові акти, прийняті відповідно до ГК, що визначають
особливість комерційного посередництва в окремих галузях господарювання;
положення Цивільного кодексу України щодо договору доручення, які
застосовуються щодо агентських відносин, не врегульованих ГК та
спеціальними нормативно-правовими актами;

• Цивільний кодекс України: положення щодо
договору доручення (глава 68), які застосовуються на субсидіарних
засадах;

426

• спеціальні нормативно-правові акти, що визначають особливість
комерційного посередництва в окремих галузях господарювання: у сфері
страхування:

– Закон України від 16.03.1996 р. «Про
страхування» (діє в редакції Закону від 04.10.2001 p.);

– Постанова Кабінету Міністрів України від
18.12.1996 р. № 1523 «Про порядок провадження діяльності страховими
посередниками»;

у сфері банківської діяльності:

– Закон України від 07.12.2000 р. «Про банки і
банківську діяльність»;

– Постанова Правління Національного банку України
від 03.11. 2000 р. № 435 «Про затвердження Положення про порядок надання
індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території
України як засобу платежу членами ІАТА та агентами підприємств – членів
ІАТА»;

– Постанова Правління Національного банку України
від 12.12.2002 р. № 502 «Про затвердження Інструкції про порядок
організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України
та змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку
України»;

у сфері транспорту:

– Повітряний кодекс України від 04.05.1993 p.;

– Кодекс торговельного мореплавства України від
23.05.1995 р. (ст. 42, пункти 17,19);

– Закон України від 20.02.2003 р. «Про Державну
програму авіаційної безпеки цивільної авіації»;

– Наказ Міністерства транспорту України від
17.05.1994 р. № 247 «Умови і правила здійснення агентування і
фрахтування морського торговельного флоту та контроль за їх
дотриманням»;

– Порядок здійснення митного контролю за
переміщенням через митний кордон України товарів та інших видів
предметів з використанням морського, річкового та поромного видів
транспорту: Затверджено наказом Державної митної служби України від
23.01.2001р. №26;

– Правила повітряних перевезень пасажирів і
багажу, затверджені наказом Міністерства транспорту України від
25.07.2003 р. № 568;

у сфері приватизації:

Закон України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» (діє
в редакції Закону від 19.02.1997 p.): визначає серед учасників
приватизації таких осіб, як посередники (статті б, 9);

427

Постанова Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 р. № 1320 «Про
забезпечення продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств,
створених у процесі приватизації, що належать державі, у вигляді
депозитарних розписок на міжнародних фондових ринках» (регулює договірні
відносини між агентом – фінансовою установою та Фондом Державного майна
України в процесі продажу акцій відритих акціонерних товариств, що
належать державі);

Наказ Фонду державного майна України від 31.07.2001 р. № 1378 «Про
затвердження Положення про порядок здійснення конкурсного відбору
агентів з розміщення депозитарних розписок на державні акції на
міжнародних фінансових ринках»;

у сфері спільного інвестування:

Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та
корпоративні інвестиційні фонди);

Рішення Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від
09.01.2003 р. № 3 «Про затвердження Положення про порядок розміщення,
обігу та викупу цінних паперів інститутів спільного інвестування»
(визначає особливості здійснення комерційного посередництва агентом з
розміщення та викупу цінних паперів інститутів спільного інвестування та
вимог щодо нього: наявність статусу торговця цінними паперами, ліцензії
на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, договірних
відносин з компанією з управління активами ІСІ про надання послуг з
розміщення та викупу цінних паперів ІСІ);

у сфері лотерейної діяльності:

Наказ Держкомспорту України від 28.10.1998 р. № 2120 «Про затвердження
правил розповсюдження державних лотерей»;

у сфері виставково-ярмаркової діяльності:

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 24.07.2003 р. № 459-р «Про
схвалення Концепції розвитку виставково-ярмаркової діяльності»;

У сфері туризму:

Спільний наказ Державного комітету з питань регуляторної політики та
підприємництва, Державного комітету молодіжної політики, спорту і
туризму від 17.01.2001 р. № 7/62 «Про затвердження ліцензійних умов
провадження господарської діяльності з організації іноземного,
внутрішнього, зарубіжного туризму, екскурсійної діяльності».

Орієнтація України на світові стандарти правового регулювання та її
прагнення адаптувати національне законодавство до законодавства ЄС
зумовлює доцільність наведення тут і відповідних міжна-

428

родно-правових актів, що регулюють міжнародне торгове представництво
(міжнародні агентські відносини). Система правового регулювання цих
відносин містить міжнародні універсальні конвенції, акти ЄС та
Міжнародної торгової палати (МТП), зокрема такі, як:

• Женевська конвенція про представництво в
міжнародній купівлі-продажу товарів, підписана 17 лютого 1983 р. у
Женеві як додаток до Віденської конвенції про договори міжнародної
купівлі-продажу товарів: застосовується у разі, якщо принципал та третя
особа належать до різних держав, а агент уповноважений принципалом на
укладення договорів купівлі-продажу товарів;

• Гаазька конвенція про право від 14 березня
1978 p.: закріплює – як загальне правило – принцип: пріоритет
погодженого сторонами права, що застосовується в міжнародних агентських
відносинах, а у разі відсутності такого погодження – правила визначення
національного застосовуваного права: 1) агентський договір (договір
комерційного посередництва) підкоряється закону держави агента (тобто
законодавству тієї держави, на території якого розташоване комерційне
підприємство агента); б) у разі відсутності у агента комерційного
підприємства – застосовується закон постійного місцезнаходження агента;
в) якщо агент та принципал мають кілька підприємств, розташованих на
території різних держав, то щодо відносин з комерційного посередництва
на підставі агентського договору застосовується право тієї держави, на
території якої розташоване підприємство, з якими агентські відносини
мають найбільш тісний зв’язок; г) додаткова прив’язка: відносини з
агентського договору регулюються правом країни, в якій агент здійснює
основну діяльність, за умови, що в цій державі принципал має постійне
місце проживання або своє підприємство;

• Директива Ради ЄС від 18 грудня 1986 р. №
86/653, яка поширюється переважно на незалежних агентів і відповідно –
закріплює поняття: а) незалежного комерційного агента як незалежного
посередника, наділеного повноваженнями щодо обговорення умов купівлі та
продажу товарів від імені іншої особи (принципала) чи обговорює та
укладає такі угоди від імені та в інтересах принципала, б) агентського
договору як договору, спрямованого на здійснення агентом як юридичних,
так і фактичних дій, кінцевою метою яких є встановлення договірних
відносин між принципалом і третьою особою, а також (в) передбачає, що
агент, як правило, діє від імені принципала, хоча і припускається
можливість вчинення агентом дій від власного імені – незалежно від
вказівки на існування принципала, проте за умови, що він діє в інтересах
принципала;

429

• Акти МПТ: Типовий комерційний агентський
контракт (публікація МТП, листопад 1991 p.), Вказівки МТП щодо складання
комерційних агентських контрактів (публікація МТП 1983 p.), Коментар до
Типового комерційного агентського контракту Міжнародної торгової палати
(публікація № 512)

• таін.1

3. Агентський договір

Основною підставою виникнення агентських відносин є агентський договір,
відповідно до якого одна сторона (комерційний агент) зобов’язується
надати послуги другій стороні (принципалу -суб’єкту, якого представляє
агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних
послуг) від імені цього суб’єкта і за його рахунок.

Сторонами цього договору є:

суб’єкт господарювання, на користь якого здійснюється комерційне
посередництво (надалі – принципал, як ця сторона договору традиційно
іменується в комерційному праві Англії та США, звідки походить
агентський договір як особливий вид угоди2);

комерційний агент – суб’єкт господарювання, який зобов’язується надати
послуги принципалу в здійсненні комерційного посередництва.

Зміст договору:

істотні умови: визначення сфери, характеру і порядку виконання
комерційним агентом посередницьких послуг, права та обов’язки сторін,
умови і розмір винагороди комерційному агентові, строк дії договору,
санкції у разі порушення сторонами умов договору, визначення форми
підтвердження повноважень (представництва) комерційного агента, інші
умови, визначені сторонами як необхідні;

факультативні умови щодо: території, в межах якої комерційний агент
здійснює діяльність, визначену угодою сторін (у разі якщо територію дії
агента в договорі не визначено, вважається, що агент діє в межах
території України); сплати додаткової винагоро-

1 Див.: Тынель А„ Я. Функ, В. Хешей. Курс
международного торгового права.-Минск: Амалфея, 1999-С 289-296.

2 Гражданское и торговое право капиталистических государств:
Учебник / Под ред. Е. А. Васильева.- М.: Международные отношения, 1993-
С. 373; Тынель А., Я. Функ, В. Хвалей. Цит. праця.- С. 275-276.

430

ди, в т. ч. за угодами, укладеними комерційним агентом в інтересах
принципала після закінчення терміну агентського договору; захисту
конфіденційної інформації суб’єкта, якого представляє комерційний агент
(договір про нерозголошення);

– інші умови, що віддзеркалюють специфіку
конкретного договірного зв’язку.

• Форма договору – повна письмова.

• Порядок виконання договору:

– щодо схвалення угоди, укладеної комерційним
агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням повноважень:
а) комерційний агент повідомляє принципала про кожний випадок його
посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах
принципала угоду; б) угода, укладена від імені принципала комерційним
агентом, без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого
повноваження, вважається схваленою принципалом за умови, якщо він не
відхилить перед третьою особою дії комерційного агента; наступне
схвалення угоди принципалом робить угоду дійсною з дня її укладення;

– щодо передачі прав комерційного агента: а)
комерційний агент повинен особисто виконати дії, на які він
уповноважений принципалом; б) якщо агентським договором не передбачено
інше, комерційний агент не може передавати на свій розсуд іншим особам
прав, якими він володіє в інтересах принципала;

– щодо взаєморозрахунків в агентських відносинах:
а) розмір агентської винагороди комерційного агента за здійснення
посередницьких операцій в інтересах принципала, строки виплати
винагороди та інші умови щодо розрахунків між принципалом та комерційним
агентом (у т. ч. щодо угод, укладених агентом після закінчення дії
агентського договору) визначаються агентським договором; б) сторони
можуть передбачити в договорі, що комерційному агентові сплачується
додаткова винагорода у разі, якщо він бере на себе зобов’язання
гарантувати виконання угоди, укладеної ним в інтересах суб’єкта, якого
він представляє; в) агентська винагорода виплачується комерційному
агентові після оплати третьою особою за угодою, укладеною з його
посередництвом, якщо інше не передбачено договором сторін; г)
комерційний агент має право вимагати для розрахунку бухгалтерський витяг
щодо всіх угод, за які йому належить агентська винагорода; д) умови
виплати винагороди комерційному агенту за угоди, укладені після
закінчення договірних відносин, а також інші умови, що стосуються
розрахунків сторін, визначаються договором;

431

– обов’язки сторін: комерційного агента:

а) особисто виконати дії, на які він уповноважений
принципалом, від імені та в інтересах принципала;

б) повідомляти принципала про кожний випадок
посередництва в укладенні угод в його (принципала) інтересах;

в) не передавати на свій розсуд іншим особам прав щодо
комерційного посередництва, якими він (агент) володіє, якщо агентським
договором не передбачено інше;

г) не вчиняти фактичні дії (укладати угоди) щодо себе
особисто, хоча б і в інтересах принципала;

д) не розголошувати конфіденційну інформацію, одержану
від принципала, без згоди останнього;

є) не використовувати одержану від принципала конфіденційну інформацію у
власних інтересах чи в інтересах інших осіб всупереч інтересам
принципала – як при здійсненні агентських повноважень, так і після
припинення агентських відносин з ним;

є) інші обов’язки, передбачені спеціальним законодавством про комерційне
посередництво або агентським договором;

принципала:

а) повідомити агента про факти доручення дій щодо
комерційного посередництва іншим особам (у разі встановлення
немоно-польних агентських відносин);

б) оплатити послуги комерційного агента (сплатити
агентську винагороду) відповідно до умов агентського договору;

в) попередити комерційного агента про відкликання його
повноважень (і відповідно – припинення агентського договору) у
передбачений договором строк, який не може бути менш ніж один місяць;

г) сплатити агенту агентську винагороду у
разі порушення принципалом умов агентського договору;

• відповідальність сторін за порушення агентського договору: А)
комерційного агента у формі відшкодування збитків у повному обсязі, якщо
шкода була заподіяна внаслідок невиконання або неналежного виконання
комерційним агентом обов’язків за агентським договором; разом з тим,
комерційний агент не гарантує принципалу виконання третіми особами
зобов’язань за угодами, укладеними за його (агента) посередництва і
відповідно не несе за це відповідальності (якщо інше не передбачено
договором);

Б) принципала: у разі порушення принципалом агентського договору він має
сплатити комерційному агентові передбачену договором агентську
винагороду та відшкодувати йому завдані таким невиконанням збитки;

432

• припинення агентського договору: підстави припинення:

а) за угодою сторін;

б) у разі відкликання повноважень комерційного агента
принципалом;

в) у разі відмови комерційного агента від подальшого
здійснення комерційного посередництва за агентським договором, укладеним
без визначення строку його дії;

г) вибуття однієї із сторін договору внаслідок її
припинення або смерті;

д) виникнення інших обставин, що припиняють повноваження
комерційного агента або принципала;

порядок припинення: у разі відкликання повноважень комерційного агента
принципалом останній повинен сповістити агента про припинення договору
не менш як за один місяць, якщо більш тривалий строк не передбачений
договором;

порядок поновлення повноважень комерційного агента можливий за наявності
таких умов: а) усунення (закінчення) обставин, що призвели до припинення
повноважень комерційного агента; б) досягнення згоди між сторонами
договору про поновлення повноважень комерційного агента.

Контрольні запитання

1. У чому полягає специфіка господарських відносин з
комерційного посередництва?

2. В яких випадках можуть виникнути ці відносини?

3. За якими критеріями можна класифікувати
агентські відносини?

4. У чому полягає роль Господарського кодексу щодо
регулювання комерційного посередництва?

5. Чи регулюються питання комерційного посередництва
Цивільним кодексом України?

6. В яких сферах господарювання агентські відносини
мають специфіку, віддзеркалену в нормативно-правових актах?

7. Розкрийте поняття агентського договору.

8. В якій формі укладається агентський договір?

9. Які вимоги ставляться до агентського договору?

10. У чому полягають основні обов’язки сторін агентського
договору?

11. В яких випадках припиняються агентські відносини?

12. Чи можливе поновлення агентських відносин після
припинення агентського договору?

13. За які порушення договірних зобов’язань передбачається
відповідальність сторін агентського договору?

14. Назвіть форми господарсько-правової відповідальності,
що застосовуються У разі порушення договірних зобов’язань агентом та
принципалом.

433

I Тема 24.1 Правове регулювання

капітального будівництва

1. Поняття і види капітального будівництва.

2. Способи та стадії капітального будівництва.

3. Правовідносини з капітального будівництва.

4. Будівельне законодавство.

5. Відповідальність за правопорушення у сфері капітального
будівництва.

1. Поняття і види капітального будівництва

Термін «капітальне будівництво» використовується в двох основних
значеннях, перше з яких визначає капітальне будівництво як комплексну
галузь економіки сфери матеріального виробництва, завдання якої —
інвестування, відтворення основних фондів, перетворення інвестицій в
будівельну продукцію.

Будівельна продукція відмежовується від продукції промисловості,
сільського господарства, транспорту та інших галузей народного
господарства. Будівельна продукція — це економічне поняття, яке означає
закінчене виробництвом будівництво, підготовлені до використання й
прийняття в експлуатацію об’єкти виробничого і невиробничого призначення
(підприємства, будівлі, споруди).

Будівельна продукція класифікується на види. Видами будівельної
продукції є об’єкти різних галузей народного господарства:
промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку тощо.
Класифікатор будівельної продукції містить понад 1700 її найменувань.
Різноманітність будівельної продукції залежить від використання великої
кількості різноманітних матеріалів та призначенням цієї продукції.

Як вже зазначалось, капітальне будівництво як галузь економіки є
комплексною за своїм характером і складом. Комплексність цієї галузі
полягає в тому, що вона (ця галузь) включає різнопро-фільні
підприємства: загальнобудівельні, проектні, вишукувальні, виробництва
будівельних матеріалів, будівельної механізації (транспортні),
інжинірингові тощо. В законодавстві і спеціальній літературі невипадково
часто застосовується термін «будівельний комплекс» – стосовно економіки
(народного господарства) країни або певних її регіонів (територій) чи
галузей народного господарства.

Будівельний комплекс в масштабі країни — це сукупність галузей народного
господарства, підприємств та організацій, які вироб-

434

ляють будівельну продукцію для потреб економіки країни та експортування
її за кордон (наприклад, будівельні матеріали, проектну продукцію тощо).
До складу цього комплексу входять:

інвестори усіх форм власності;

проектні та проектно-вишукувальні підрядні організації;

загальнобудівельні та спеціальнобудівельні підрядні організації;

підприємства промисловості будівельних матеріалів, конструкцій та
виробів;

підприємства, що виробляють будівельну техніку;

підприємства будівельної механізації;

інвестиційні банки;

страхові організації, що спеціалізуються на страхуванні будівельних
ризиків;

• посередницькі та інжинірингові
організації, що надають відповідні послуги учасникам будівельних
правовідносин;

• органи державного та регіонального
регулювання будівельних правовідносин, у т. ч. органи державного
архітектурно-будівельного контролю.

У межах окремих галузей і територій будівельні комплекси в сучасний
період організовані як господарські системи, що очолюються
господарськими об’єднаннями (концерном «Укрцемент», корпорацією
«Укрмонтажспецбуд»), а також – холдинговими компаніями, такими, як
«Київміськбуд» та інші.

Термін «капітальне будівництво» використовується і в іншому значенні –
як форма інвестиційної діяльності, а саме: господарської діяльності щодо
виробництва основних фондів народного господарства, що полягає у
здійсненні суб’єктами інвестиційної діяльності практичних дій щодо
реалізації інвестицій в будівельну продукцію.

Як інвестиційна діяльність капітальне будівництво – це виконання робіт
(вишукувально-розвідувальних, проектних, загальнобудівель-них і
спеціально-будівельних – монтажних, пусконалагоджувальних, робіт щодо
упорядкування (озеленення) територій та ін.). Названі роботи виконуються
різнопрофільними будівельними організаціями.

Функціональним відомством з питань капітального будівництва є Державний
комітет з будівництва та архітектури (Держбуд України), який здійснює
державне регулювання в сфері капітального будівництва шляхом: видання
державних будівельних норм і правил, державних стандартів; забезпечення
через систему відповідних органів державної експертизи інвестиційних
проектів будівництва, ліцензування будівельних і пов’язаних з ними
робіт, сертифікації

435

будівельної продукції; забезпечення здійснення державного
архітектурно-будівельного нагляду за якістю будівельних робіт тощо.

Капітальне будівництво як різновид інвестиційної діяльності неоднорідне.
Воно розмежовується залежно від форм виробництва і відтворення основних
фондів. Відповідно до цього розрізняють такі види капітального
будівництва:

– нове будівництво – це будівництво основних або
допоміжних будівель і споруд або їх комплексів із заданими
техніко-економічними показниками та призначенням, які споруджуються за
єдиним проектом в першу та наступні черги, на визначених для цього
об’єктах, нових майданчиках або майданчиках, звільнених від існуючих
будівель;

– реновація – відтворення основних фондів діючих
підприємств, будівель, споруд. В свою чергу реновація поділяється на
такі підвиди:

– розширення – будівництво додатково до існуючих
приміщень, будівель, споруд, що будуються в межах єдиного комплексу за
окремими проектами, яке веде до збільшення будівельних габаритів об’єкта
та поліпшення його техніко-економічних показників;

– реконструкція – комплекс будівельних робіт, пов’язаних
зі зміною техніко-економічних показників, або використання об’єкта за
новим призначенням у межах існуючих будівельних габаритів. Складовою
частиною реконструкції об’єкта може бути його капітальний ремонт;

– капітальний ремонт – це комплекс будівельних
робіт, пов’язаних з відновленням або поліпшенням експлуатаційних
показників, зі зміною або відновленням несучих або огороджувальних
конструкцій та інженерного обладнання без зміни будівельних габаритів
об’єкта та його техніко-економічних показників;

– реставрація – повне або часткове відновлення
пошкоджених або втрачених будівель та художніх характеристик об’єкта у
первісному або відновленому вигляді на пам’ятниках архітектури.
Складовою частиною реставрації може бути консервація або капітальний
ремонт;

Консервація (як ще один вид капітального будівництва) – це комплекс
будівельних робіт, призначених для зберігання об’єкта, на якому
припинено або не ведеться будівництво на визначений час, і які включають
тимчасові або постійно діючі захисні або конструктивні заходи, що
запобігають руйнуванню об’єкта.

У процесі будівництва об’єкта можуть поєднувати різні види капітального
будівництва.

436

2. Способи та стадії капітального будівництва

Капітальне будівництво може здійснюватися різними способами.

Поняття «спосіб капітального будівництва» пояснює, чиїми силами і у
формі яких правовідносин здійснюється будівництво.

Розрізняють два основних (підрядний і господарський способи) і змішаний
спосіб капітального будівництва (підрядно-господарський).

Підрядний спосіб – це господарські правовідносини, що складаються щодо
підряду на капітальне будівництво. Передбачається, що замовник як
суб’єкт інвестиційної діяльності підряджає на будівництво об’єкта
будівельного підрядника на відповідних договірних умовах. Відносини, що
складаються при цьому, регулюються договором підряду на капітальне
будівництво (поняття, види, вимоги закону щодо змісту та форми таких
договорів, порядок укладення та виконання розглядалися в Розділі IV
«Господарські зобов’язання»).

Господарський спосіб – полягає у виконанні робіт і введенні об’єкта в
експлуатацію силами самого забудовника, тобто того підприємства чи
організації, яке є розпорядником інвестицій і яке має затверджену
будівельну (проектно-кошторисну) документацію. Будівництво за цього
способу здійснюється силами власних будівельних підрозділів певної
організації (підприємства) поряд з основною господарською діяльністю,
для чого створюється управління (відділ, департамент) капітального
будівництва. Відносини, що складаються при цьому, є
внутрішньогосподарськими.

На практиці використовується ще й змішаний спосіб –
підрядно-господарський, коли частину робіт виконує
організація-забудовник власними силами, а на виконання решти робіт
підряджає відповідні будівельні організації, укладаючи з ними договір
підряду на капітальне будівництво (виконання будівельних і пов’язаних з
ними робіт).

Капітальне будівництво як форма інвестування складається з двох основних
стадій, що регулюються актами будівельного законодавства. Першим етапом
є підготовча стадія (зазвичай іменується стадією проектування), на якій:

• інвестор визначає доцільність інвестування
у формі капітального будівництва певного об’єкта; на замовлення
інвестора спеціалізованими (проектними або проектно-вишукувальними)
організаціями розробляються передпроектні документи, проводяться
відповідні дослідження, після чого інвестор приймає рішення про
інвестування;

• на підставі прийнятого рішення та
передпроектних документів

437

інвестор укладає з проектною організацією договір на розробку
інвестиційного проекту будівництва (проектно-кошторисної документації);
такий проект має пройти комплексну державну експертизу інвестиційних
проектів будівництва; у разі наявності позитивного висновку
Укрінвестекспертизу інвестор може затвердити інвестиційний проект та
вжити відповідних заходів до його реалізації.

Наступною стадією є реалізація інвестиційного проекту будівництва, яка
може бути забезпечена самим інвестором (у разі застосування
господарського способу будівництва) або будівельним підрядником (якщо
використовується підрядний спосіб будівництва). Після реалізації
інвестиційного проекту завершений будівництвом об’єкт приймається в
експлуатацію відповідно до встановленого порядку (див. тему 15
«Особливості правового регулювання окремих видів господарських
договорів» Розділу IV «Господарські зобов’язання»).

3. Правовідносини з капітального будівництва

Правовідносини з капітального будівництва (будівельні правовідносини) –
це врегульовані правом господарські відносини з організації, управління
та безпосереднього здійснення капітального будівництва.

Ці правовідносини є комплексними, що зумовлено складністю господарської
діяльності в галузі капітального будівництва. Комплексність будівельних
правовідносин полягає в тому, що вони включають:

– підрядні відносини щодо здійснення і виробництва
вишуку-вальних і проектних робіт;

– відносини щодо будівельних підрядів;

– відносини щодо будівельних поставок;

– відносини щодо надання послуг, пов’язаних з
капітальним будівництвом.

Комплексність правовідносин з капітального будівництва передбачає
наявність у них основної діяльності, що регулюється правом. Це проектна
і будівельна діяльність (проектні та будівельні підряди). Матеріальний
зміст цих правовідносин полягає у виконанні і здачі
організацією-підрядчиком замовленої роботи, а також прийняття та оплата
її замовником.

Правовідносини з капітального будівництва економічно являють собою
особливий вид майново-організаційних відносин. їх предметом є
специфічний товар – проектна і будівельна продукція, що

438

зазвичай виробляється та передається замовникові на платній основі.
Проектний підрядник виробляє визначені (замовлені) замовником
проектно-вишукувальні роботи, кінцевим результатом яких є проектна
продукція. Замовник приймає і оплачує цей товар.

Будівельний підрядник виконує визначені (замовлені) замовником
будівельні роботи, кінцевим результатом яких є закінчений будівництвом,
тобто готовий до експлуатації, об’єкт.

Господарські правовідносини з капітального будівництва (у разі
застосування підрядного способу) – це комплексні майново-організаційні
правовідносини, змістом яких є організація, виробництво і здача
організадією-підрядником визначених (замовлених) замовником
проектно-вишукувальних та/або будівельних і пов’язаних з ними робіт,
приймання та оплата їх замовником, введення в дію закінченого
будівництвом об’єкта.

Суб ‘єкти правовідносин з капітального будівництва – це особи, які
володіють сукупністю господарських прав і обов’язків, необхідних для
організації та безпосереднього здійснення будівельних та пов’язаних з
ними робіт (проектних, вишукувальних, монтажно-налагоджувальних та ін.).
До них належать:

– господарські організації, предметом діяльності
яких є виконання проектно-вишукувальних, будівельних та пов’язаних з
ними робіт; ними можуть бути як підприємства, так і складні утворення
-господарські об’єднання (в т. ч. державні будівельні корпорації
«Укрбуд», «Укрбудматеріали» та ін., Українська кооперативно-державна
корпорація по агропромисловому будівництву «Украгропром-буд»),
холдингові компанії (наприклад, х/к «Київміськбуд»);

– підрозділи господарських організацій, що
спеціалізуються на капітальному будівництві (управління, департаменти
капітального будівництва); вони виступають як суб’єкти
внутрішньогосподарських відносин, а у разі наявності відповідних
повноважень, закріплених у Положенні про такі підрозділи,- і у зовнішніх
відносинах від імені організації, до структури якої входять;

– підприємці-громадяни (індивідуальні підприємці,
які здійснюють господарську діяльність з капітального будівництва, маючи
статус офіційно зареєстрованого підприємця і відповідні ліцензії на
виконання тих видів діяльності в сфері будівництва, які потребують
спеціального дозволу – ліцензії);

– держава, яка діє в особі:

а) вищих органів державної виконавчої влади (як замовник щодо особливо
важливих та великих за вартістю об’єктів, що мають загальнодержавне
значення, виступає Кабінет Міністрів України);

439

б) спеціально уповноваженого органу у сфері
капітального будівництва — Державний комітет України з будівництва та
архітектури, який відповідно до Положення, затвердженого Указом
Президента України від 20.08.2002 р. № 725, здійснює державне
регулювання в сфері капітального будівництва шляхом: видання державних
будівельних норм і правил, державних стандартів; забезпечення через
систему відповідних органів державної експертизи інвестиційних проектів
будівництва (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від
11.04.2002 р. № 483 «Про Порядок затвердження інвестиційних програм і
проектів будівництва та проведення їх комплексної державної
експертизи»), ліцензування будівельних і пов’язаних з ними робіт,
сертифікацію будівельної продукції, забезпечує здійснення державного
архітектурно-будівельного нагляду за якістю будівельних робіт
(покладається на Держархбуд-інспекцію, що входить до складу Держкомітету
та діє відповідно до Положення про архітектурно-будівельний контроль,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 р. №
225) та виконує інші повноваження у сфері капітального будівництва;

в) галузевих та інших органів державного управління
(господарських міністерств, відомств, державних господарських об’єднань
і державних холдингових компаній);

г) державних будівельних корпорацій («Укрбуд»,
«Укрбудмате-ріали», «Укртрансбуд», «Укрмонтажспецбуд»,
«Укрметротунель-буд» та ін.), які виконують складні функції: (1)
власника майна щодо державних підприємств – учасників корпорації та (2)
забезпечення координації діяльності підприємств-учасників корпорації та
організації виконання ними будівельних та пов’язаних з ними робіт;

ґ) місцевих державних адміністрацій, до складу яких входять управління з
капітального будівництва (діють на підставі Типового положення,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 вересня 2000
р. № 1401);

— органи місцевого самоврядування в особі відповідних рад народних
депутатів, їх виконкомів, управлінь капітального будівництва виконкомів.

Учасниками правовідносин з капітального будівництва також є (можуть
бути) суб’єкти господарювання та негосподарські організації, які мають
потребу у виконанні будівельних і пов’язаних з ними робіт, а також
громадяни – як споживачі будівельної продукції.

Учасники правовідносин з капітального будівництва можуть виконувати
різні функції і залежно від цього отримувати відповідне найменування.

440

Інвестор – це суб’єкт інвестиційної діяльності в сфері капітального
будівництва, який приймає рішення про вкладення власних, позичкових або
залучених коштів (інвестицій) в об’єкти інвестування, що належать до
основних фондів.

Замовник – це суб’єкт інвестиційної діяльності в галузі капітального
будівництва, що замовляє у підрядника виконання проект-но-вишукувальних,
будівельних та пов’язаних з ними робіт. У ролі замовника може виступати
сам інвестор або уповноважена ним особа, в т. ч. консалтингова та/або
інжинірингова організація, що спеціалізується на будівництві.

Підрядник – організація чи індивідуальний підприємець, що на договірних
засадах за плату підряджається виконувати на замовлення замовника
проектно-вишукувальні, будівельні та пов’язані з ними роботи.

Виконання будівельних робіт (незалежно від способу капітального
будівництва) потребує ліцензування, що здійснюється з метою забезпечення
публічних інтересів відповідно до встановлених вимог (насамперед, щодо
їх якості, безпеки, довговічності будівель та споруд).

Відповідно до Закону «Про ліцензування певних видів господарської
діяльності» (пункт ЗО ст. 9) у сфері будівництва підлягають ліцензуванню
вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та
огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і
транспортних мереж.

Зазначені роботи конкретизовані в Ліцензійних умовах провадження
будівельної діяльності, затверджених спільним наказом Державного
комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і
Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики
України № 112/182 від 13.09.2001 р. Так, згідно із додатком до пункту
1.3 Ліцензійних умов, підлягають ліцензуванню такі види робіт у сфері
будівництва:

• інженерні вишукування;

• інженерно-геологічні,
інженерно-гідрометеорологічні вишукування, еколого-геологічні
вишукування та складання звіту;

• проектні роботи;

• розроблення містобудівної документації;

• архітектурне та будівельне проектування,
вт.ч.:

– конструювання несучих конструкцій;

– проектування внутрішніх інженерних мереж, систем і споруд;

– розроблення спеціальних розділів проектів;

– технологічне проектування об’єктів;

441

• зведення несучих те огороджуючих
конструкцій будівель і споруд, будівництво та монтаж інженерних і
транспортних мереж, у т. ч.:

– зведення несучих і огороджуючих конструкцій будівель і споруд;

– монтаж конструкцій зовнішніх інженерних мереж і систем;

– монтаж внутрішніх інженерних мереж, систем, приладів і
засобів вимірювання;

– захист конструкцій, устаткування та мереж;

– будівництво транспортних мереж;

– монтаж технологічного устаткування.

Ліцензування будівельної діяльності здійснюють Держбуд, Рада міністрів
Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські
державні адміністрації (п. 9-1 Переліку органів ліцензування,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада
2000 р. № 1698).

4. Будівельне законодавство

Будівельне законодавство – це система нормативно-правових актів, які
регулюють відносини щодо організації та безпосереднього здійснення
капітального будівництва як форми інвестиційної діяльності.

Система нормативно-правових актів про капітальне будівництво:

/. Кодекси:

• Господарський кодекс України, зокрема; гл. 33
«Капітальне будівництво» (статті 317-323 присвячені договору підряду на
капітальне будівництво, а ст. 324 – договору підряду на виконання
проектно-досліджувальних робіт) та ст. 331 «Договір на створення і
передачу науково-технічної продукції», що включена до глави 34 «Правове
регулювання інноваційної діяльності»;

• Цивільний кодекс України: глава 61 «Підряд»,
глава 62 «Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та
технологічних робіт»;

• Кодекс законів про адміністративні
правопорушення, зокрема: гл. 8 – щодо відповідальності за
адміністративні правопорушення у сфері будівництва, гл. 13 –
адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості
продукції;

• Земельний кодекс, зокрема положення щодо
використання земельних ділянок під забудову та ін.

//. Закони України:

• від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну
діяльність», який визначає правові і економічні основи капітального
будівництва в Україні, а саме:

442

– дає поняття капітальних вкладень (ст. 1), визначає їх
джерела

(ст. Ю);

– визначає основні фонди як об’єкти інвестування (ст. 4);

– визначає суб’єктів інвестиційної діяльності (ст. 5),
їх права (ст. 7) та обов’язки (ст. 8);

– визначає договір як правову форму
взаємовідносин між суб’єктами інвестиційної діяльності (ст. 9);

– закріплює правові форми державного регулювання у
сфері інвестування (ст. 12);

– встановлює порядок прийняття рішень щодо
загальноукраїнських інвестицій (які здійснюються з державного бюджету) –
ст. 13;

– визначає принципи держзамовлення на капітальне
будівництво (ст. 14);

– закріплює основні засади державної експертизи
інвестиційних проектів (ст. 15), а також

– принципи ціноутворення в галузі капітального
будівництва (ч. 2 ст. 17);

• від 16.11.1992 р. «Про основи
містобудування»: визначає основні засади містобудування як складної
(комплексної) діяльності, що включає: планування, забудову територій та
інше використання територій; розробку і реалізацію містобудівної
документації та інвестиційних програм розвитку населених пунктів і
територій; визначення територій, вибір, вилучення (викуп) і надання
земель для містобудівних потреб; здійснення архітектурної діяльності;
розміщення об’єктів будівництва різного призначення (житлово-цивільного,
виробничого, соціально-оздоровчого та іншого призначення); створення
соціальної, інженерної і транспортної інфраструктури територій та
населених пунктів; розробку правових актів, державних стандартів, норм і
правил, пов’язаних з містобудуванням; контроль за дотриманням
містобудівної документації та ін. (ст. 2), визначає об’єкти (ст. 3) та
суб’єкти містобудування (ст. 4), основні вимоги до містобудівної
документації (ст. 5), основні засади у сфері містобудування (статті
7-15), поняття містобудівної документації та основні вимоги до її
розробки та реалізації (статті 17-18) та ін.;

• від 13.12.1991 р. «Про наукову і
науково-технічну діяльність», відповідно до якого виконання проектних та
вишукуваль-них робіт належить до науково-технічної діяльності (ст. 1);

• від 14.10.1994 р. «Про відповідальність
підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері
містобудування»: встановлює відповідальність за порушення вимог
спеціального будівельного зако-

443

нодавства як виконавцями (за договором підряду чи
інвестором-забудовником, що здійснює будівництво господарським
способом), так і замовником за договором підряду на капітальне
будівництво;

• від 10.02.1995 р. «Про наукову і
науково-технічну експертизу» (визначає основні засади проведення
науково-технічної екс* пертизи, включаючи й експертизу інноваційних
програм та проектів);

• від 20.05.1999 р. «Про архітектурну
діяльність», відповідно до якого об’єкти будівництва повинні відповідати
встановленим архітектурним вимогам, при виборі виконавців можуть
організовуватися конкурси, здійснення контролю за дотриманням
встановлених архітектурних вимог та інвестиційного проекту може
здійснюватися за участю архітектора як розробника проекта та ін.;

• від 20.04.2000 р. «Про планування і
забудову територій» встановлює обов’язок забудовника (інвестора чи
уповноваженої ним особи) отримати необхідний для проектування дозвіл на
будівництво об’єктів містобудування відповідно до встановленого порядку
(ст. 24), а також дозвіл на виконання будівельних робіт, що засвідчує
право забудовника та підрядника на виконання будівельних робіт,
підключення об’єкта будівництва до інженерних мереж і споруд (ст. 29);

• від 06.04.2000 р. «Про майнову
відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про
виконання робіт на будівництві об’єкта» (дію Закону тимчасово
призупинено), який передбачає: майнову відповідальність сторін у формі
повного (включаючи й втрачену вигоду), відшкодування збитків та сплати
неустойки за невиконання умов договору (підрядника – за порушення
строків завершення виконання робіт, замовника – за порушення строків
здійснення платежів за виконані роботи) та обов’язковість застосування
цих санкцій у випадках фінансування будівництва за рахунок коштів
Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної
Республіки Крим, місцевих бюджетів, коштів державних та комунальних
підприємств, установ, організацій;

• від 20.04.2000 р. «Про планування і
забудову територій» встановлює вимоги до будівельного майданчика,
інвестиційного проекту будівництва щодо відповідності його затвердженому
плану забудови відповідного населенного пункту, обов’язковість отримання
дозволу на будівництво об’єкта як однієї з підстав розробки
інвестиційного проекту будівництва;

• та інші.

444

///. Нормативно-правові акти Президента України, зокрема: Положення про
Державний комітет України з будівництва та архітектури, затверджене
Указом Президента України від 20.08.2002 р. № 725.

IV. Постанови Кабінету Міністрів України:

• від 05.08.1992 р. № 449 «Про порядок
прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів державного
замовлення»;

• від 25.11.1999 р. № 2137 «Про затвердження
Порядку проведення архітектурних та містобудівних конкурсів»;

• від 6 вересня 2000 р. № 1401 «Про
затвердження Типового положення про управління капітального будівництва
обласної, Київської та Севастопольської міської державної
адміністрації»;

• від 27 грудня 2001 р. № 1764 «Про
затвердження Порядку державного фінансування капітального будівництва»;

• від 11.04.2002 р. № 483 «Про Порядок
затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення
їх комплексної державної експертизи» (без дотримання зазначеного порядку
будівництво об’єкта заборонено);

• від 18 січня 2003 р. № 56 «Про делегування
повноважень щодо стандартизації у галузі будівництва і промисловості
будівельних матеріалів» та ін.

V. Відомчі нормативно-правові акти:

• спільний наказ Державного комітету України
з питань регуляторної політики та підприємництва і Державного комітету
будівництва, архітектури та житлової політики України № 112/182 від
13.09.2001 р. «Про затвердження Ліцензійних умов провадження будівельної
діяльності (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення
несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і
транспортних мереж)»;

• наказ Державного комітету України з
будівництва та архітектури від 16.07.2003 р. № 112 «Про затвердження
Порядку розгляду Держбудом України інвестиційних програм і проектів
будівництва, які затверджуються Кабінетом Міністрів України»;

• спільний наказ Державного комітету України
з питань технічного регулювання та споживчої політики і Державного
комітету України з будівництва та архітектури від 24.02.2003 р. № 27/12
«Про затвердження Порядку видання та розповсюдження нормативних
Документів у галузі будівництва і промисловості будівельних матеріалів»;

• та інші.

445

У системі будівельного законодавства велика питома вага належить
техніко-економічним нормам, що містяться в будівельних нормах, та
правилах (державних, відомчих, регіональних), стандартах (державних,
відомчих), технічних умовах:

Державні будівельні норми (ДБН) – розробляються на продукцію, процеси і
послуги в галузі містобудування (вишукування, проектування, зведення,
реконструкції, планування і забудови населених пунктів і територій), а
також в галузі організації, технології, управління й економіки
будівництва; затверджуються Державним комітетом України з будівництва та
архітектури.

Відомчі будівельні норми (ВБН) – розробляються заінтересованими
відомствами за погодженням з Державним комітетом України з будівництва
та архітектури, у разі відсутності ДБН, а також необхідності
встановлення вимог, що перевищують або доповнюють вимоги ДБН, з
урахуванням специфіки діяльності організацій та підприємств цього
відомства.

Регіональні будівельні норми (РБН) – містять регіональні правила
забудови населених пунктів і територій; розробляються місцевими
державними адміністраціями за погодженням з Державним комітетом України
з будівництва та архітектури.

Державні стандарти (ДСТ) – встановлюють організаційно-методичні та
загальнотехнічні вимоги до об’єктів інвестування, в т. ч. будівництва і
промисловості продукції будівельного призначення, забезпечуючи їх
розробку, виробництво (виготовлення) та експлуатацію (використання);
затверджуються відповідним господарським міністерством, відомством, а у
сфері будівництва – Державним комітетом України з будівництва та
архітектури.

Технічні умови (ТУ) – встановлюють вимоги до конкретних видів
промислової продукції будівельного та іншого призначення, її
використання, пакування, маркування, приймання, контролю та
випробування, транспортування та зберігання; затверджуються
заінтересованими організаціями за погодженням з Державним комітетом
України з будівництва та архітектури.

Значну роль відіграють і рекомендаційні акти, що орієнтують учасників
відносин на оптимальну і бажану для суспільства поведінку у сфері
капітального будівництва. Прикладом таких актів є, зокрема, Положення
про підрядні контракти в будівництві України, затверджене
науково-технічною радою Мінбудархітек-тури України (протокол від
15.12.1993 р. № 9), що містить положення щодо порядку укладання, змісту
та виконання таких договорів.

446

5. Відповідальність за правопорушення у сфері капітального будівництва

У сфері капітального будівництва, включаючи й договірні відносини,
застосовуються такі види господарсько-правової відповідальності:

/. Відшкодування збитків – універсальна форма господарсько-правової
відповідальності, що застосовується в будь-яких відносинах: вертикальних
та горизонтальних, договірних та позадоговірних. Проте цей вид
відповідальності в договірних відносинах з капітального будівництва
застосовується специфічно: відповідно до ч. 1 ст. 322 Господарського
кодексу України збитки, заподіяні Підрядником порушенням договору
підряду на капітальне будівництво, підлягають відшкодуванню лише у
вигляді прямих збитків, що виразилися у зроблених другою стороною
витратах, у втраті або пошкодженні її майна (не отриманий з вини
правопорушника прибуток залишається непокритим, що не відповідає
інтересам Замовника і засадам ринкової економіки). Законом України від
06.04.2000 р. «Про майнову відповідальність за порушення умов договору
підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об’єкта»
передбачено повне (включаючи й втрачену вигоду) відшкодування збитків,
завданих внаслідок невиконання чи неналежного виконання такого договору
за умови фінансування будівництва за рахунок коштів Державного бюджету
України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих
бюджетів, коштів державних та комунальних підприємств, установ,
організацій (проте дія положень цього закону про застосування такої
відповідальності призупинена Законом України від 27.11.2003 р. «Про
Державний бюджет України на 2004 рік»).

2. Стягнення неустойки (штрафних санкцій);
використовується залікова неустойка, яка сплачується за передбачені
законом (ч. 2 ст. 231 ГК) та/або договором порушення сторонами
договірних зобов’язань.

3. Конфіскація – застосовується у випадках,
передбачених законодавством:

– якщо договір підряду на капітальне будівництво
визнаний недійсним як такий, що укладений з метою, що суперечить
інтересам держави і суспільства (ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу
України);

– у разі якщо прибуток (доход) був отриманий учасником
відносин з капітального будівництва внаслідок порушення встанов-

447

лених законодавством правил здійснення господарської діяльності (ч. 1
ст. 240 Господарського кодексу України).

4. Господарсько-адміністративні штрафи: застосовуються відповідно до ст.
25 Закону від 16.11.1992 р. «Про основи містобудування» і ст. 1 Закону
від 14.10.1994 р. «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань,
установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» у
випадках:

• проведення будівельних робіт без дозволу на
їх виконання або без затвердженої проектної документації – у розмірі
п’ятдесяти відсотків вартості цих робіт;

• передачі проектною організацією замовнику
робочої документації, що не відповідає державним стандартам, нормам і
правилам, вихідним даним на проектування об’єктів архітектури, які
надані в установленому порядку, та затвердженому проекту – у розмірі
тридцяти відсотків вартості розробленої робочої документації;

• виробництва, реалізації або застосування в
будівництві будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, які не
відповідають державним стандартам, нормам і правилам або проектним
рішенням, а так само підлягають обов’язковій сертифікації, але не
пройшли її,- у розмірі двадцяти п’яти відсотків вартості реалізованої
продукції;

• виконання будівельних робіт, що не
відповідають державним стандартам, нормам і правилам або проектним
рішенням,- у розмірі десяти відсотків вартості виконаних робіт;

• прийняття в експлуатацію об’єктів, зведених
з порушенням законодавства, а так само місцевих правил забудови
населених пунктів або проектних рішень,- у розмірі п’яти відсотків
вартості відповідних об’єктів;

• здійснення окремих видів господарської
діяльності у будівництві, що підлягають ліцензуванню, без отримання у
встановленому порядку ліцензії – у розмірі плати за видачу ліцензії на
відповідний вид господарської діяльності;

• ухилення від виконання або несвоєчасне
виконання приписів інспекцій державного архітектурно-будівельного
контролю -у розмірі п’ятидесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян;

• експлуатацію або використання будинків чи
споруд після закінчення будівництва без прийняття їх державними
приймальними (технічними) комісіями – у розмірі десяти відсотків
вартості виконаних робіт;

• в інших випадках, передбачених Законом від
14.10.1994 р.

448

При цьому сплата штрафів не звільняє підприємство від усунення
допущених порушень і відшкодування збитків, заподіяних внаслідок
порушень, передбачених названими законами.

Господарсько-адміністративні штрафи накладаються інспекціями державного
архітектурно-будівельного контролю, які здійснюють державний нагляд за
додержанням підприємствами вимог спеціального будівельного законодавства
(містобудівної документації, місцевих правил забудови населених пунктів,
державних стандартів, норм і правил при здійсненні проектування,
будівельних робіт, виготовленні будівельних матеріалів, виробів і
конструкцій).

5. Господарсько-організаційні санкції, що застосовуються інспекціями
державного архітектурно-будівельного контролю, які відповідно до своїх
повноважень (діють на підставі Положення про архітектурно-будівельний
контроль, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
25.03.1993 р. № 225) мають право:

• безперешкодного доступу на будівництво
об’єктів і підприємства будівельної індустрії незалежно від форм
власності;

• давати у межах своїх повноважень учасникам
будівництва та виробникам будівельних матеріалів, виробів і конструкцій
обов’язкові для виконання приписи щодо усунення порушень державних
стандартів, норм і правил, а так само технічних умов або затверджених
проектних рішень;

• одержувати від замовників, проектних і
будівельних організацій та підприємств будівельної індустрії необхідну
для виконання покладених на них функцій нормативно-технічну, проектну та
іншу документацію;

• зупиняти будівельні роботи, які не
відповідають вимогам державних стандартів, норм і правил, затвердженим
проектним рішенням, або місцевим правилам забудови населених пунктів,
здійснюються без дозволу на їх виконання, а так само виробництво і
застосування у будівництві будівельних матеріалів, виробів і
конструкцій, виготовлених з порушенням державних стандартів;

• вносити подання відповідним органам про
анулювання або зупинення дії ліцензій на право здійснення окремих видів
господарської діяльності у будівництві суб’єктами господарювання, які
допускають грубі порушення державних стандартів, норм і правил, а так
само технічних умов, затверджених проектних рішень або місцевих правил
забудови населених пунктів.

449

Контрольні запитання

1. В яких значеннях застосовується поняття
«капітальне будівнитво»?

2. В яких формах може здійснюватися капітальне
будівництво?

3. Скільки основних стадій має процес капітального
будівництва?

4. Які основні нормативно-правові акти регулюють
відносини, що складаються в процесі капітального будівництва?

5. Розкрийте поняття «будівельні правовідносини».

6. Яким чином проявляється комплексний характер
будівельних правовідносин?

7. Які категорії осіб беруть участь у будівельних
правовідносинах?

8. Наскільки значною є роль держави як учасника
будівельних правовідносин?

9. На яке відомство покладаються функції спеціально
уповноваженого органу держави у сфері капітального будівництва?

10. У чому полягають основні функції
спеціально уповноваженого органу держави у сфері капітального
будівництва?

11. Які види діяльності у сфері
капітального будівництва підлягають ліцензуванню?

12. Які форми відповідальності
застосовуються до порушників законодавства про капітальне будівництво?

13. Чи застосовується повне
відшкодування збитків за порушення умов договору (контракту) на
капітальне будівництво?

14. Які види господарсько-правових санкцій
застосовуються у вертикальних відносинах з капітального будівництва? Які
органи можуть застосовувати такі санкції?

| Тема 25. | Правове забезпечення інноваційної діяльності

1. Поняття інновацій та інноваційної діяльності.

2. Система законодавства про інноваційну діяльність.

3. Інноваційні правовідносини.

4. Заходи щодо стимулювання інноваційної діяльності.

1. Поняття інновацій та інноваційної діяльності

Однією з економіко-правових форм інвестиційної діяльності є інноваційна
діяльність, яка має особливе значення у зв’язку з орієнтацією нашої
держави на забезпечення інноваційного шляху розвитку економіки країни.

Незважаючи на деякі розбіжності в законодавстві (про що зазначатиметься
нижче) можна дати таке визначення цього поняття:

450

Інноваційная діяльність – це одна з економіко-правових форм
інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень
науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу з метою
досягнення певного соціально-економічного ефекту, в т. ч. випуску і
розповсюдження принципово нових видів техніки і технології, досягнення
прогресивних міжгалузевих структурних зрушень, здійснення якісних змін у
стані продуктивних сил, поліпшення соціального й екологічного становища,
випуску нових конкурентоздатних товарів, послуг та ін.

Вирішальною ознакою інноваційної діяльності є інновації, що створюються
в результаті її здійснення та/або застосовуються в процесі її
здійснення.

Інновації – новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені
конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також
організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного,
комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та
якість виробництва і (або) соціальної сфери.

Залежно від мети здійснення інноваційна діяльність може бути
некомерційною та комерційною.

Некомерційною слід визнати таку інноваційну діяльність, метою здійснення
якої є виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими
строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних
досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя (тобто отримання
прибутку – як безпосередня мета здійснення такої діяльності – відсутня,
проте вона може бути досягнена згодом як один з її результатів).

Комерційною є інноваційна діяльність, яка спрямована на використання і
комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює
випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.

Види інноваційної діяльності відповідно до ст. 327 ГК України
визначаються залежно від її напрямів:

• проведення наукових досліджень і розробок,
спрямованих на створення об’єктів інтелектуальної власності,
науково-технічної продукції;

• розробка, освоєння, випуск і розповсюдження
принципово нових видів техніки і технології;

‘ • розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій,
призначених для поліпшення соціального та екологічного становища;

• технічне переозброєння, реконструкція,
розширення, будів-

451

ництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння
виробництва нової продукції або впровадження нової технології.

Здійснення інноваційної діяльності можливе завдяки збалансованій
реалізації (1) приватних інтересів учасників (в т. ч. суб’єктів) такої
діяльності (в забезпеченні конкурентоспроможності товарів та послуг та
збільшення в результаті цього розміру прибутку від їх реалізації) і (2)
публічних інтересів (в підвищенні ефективності економіки країни,
регіону, а також задоволення інших суспільних потреб у сфері охорони
здоров’я, освіти, культури тощо). Зазначена обставина зумовлює втручання
держави в сферу інноваційної діяльності, основні напрями та принципи
державної інноваційної політики, серед яких:

– визначення державних пріоритетів інноваційного
розвитку;

– формування нормативно-правової бази у сфері
інноваційної діяльності;

– створення умов для збереження, розвитку і
використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного
потенціалу;

– забезпечення взаємодії науки, освіти,
виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної
діяльності;

– ефективне використання ринкових механізмів для
сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у
науково-виробничій сфері;

– здійснення заходів на підтримку міжнародної
науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту
вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на
зовнішній ринок;

– фінансова підтримка, здійснення сприятливої
кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

– сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

– інформаційне забезпечення суб’єктів інноваційної
діяльності;

– підготовка кадрів у сфері інноваційної
діяльності.

Для стимулювання залучення інвестицій в інноваційну діяльність
встановлена система державних гарантій (ст. 329 ГК України) та низка
інших заходів.

Держава гарантує суб’єктам інноваційної діяльності:

– підтримку інноваційних програм і проектів, спрямованих
на реалізацію економічної та соціальної політики держави;

– підтримку створення та розвитку суб’єктів
інфраструктури інноваційної діяльності;

– охорону та захист прав інтелектуальної власності,
захист від недобросовісної конкуренції у сфері інноваційної діяльності;

452

– вільний доступ до інформації про пріоритети державної
економічної та соціальної політики, про інноваційні потреби та
результати науково-технічної діяльності, крім випадків, передбачених
законом;

– підтримку щодо підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації кадрів у сфері здійснення інноваційної
діяльності.

Програмою розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки (затв.
постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 р. № 1801)
передбачений комплекс заходів, спрямованих на стимулювання інноваційної
діяльності, вт.ч.:

• створення системи пільгового рефінансування
комерційних банків у разі надання ними пільгових кредитів для реалізації
інвестиційних проектів з розроблення і впровадження
високотехнологіч-ного устаткування та іншої інноваційної продукції;

• розширення практики пільгового кредитування
під заставу майна суб’єктів господарської діяльності;

• створення пайових інвестиційних фондів для
реалізації великих інноваційних проектів;

• розширення форм кредитування інноваційних
підприємств шляхом здійснення лізингових, факторингових та інших
операцій.

Найбільшого заохочення з боку держави та суспільства заслуговує
інноваційна діяльність з пріоритетних напрямів, що забезпечують
науково-технологічне оновлення виробництва та сфери послуг у країні,
наповнення внутрішнього ринку конкурентною нау-коємною продукцією та
можливість виходу з нею на світовий ринок. З метою концентрації ресурсів
держави на таких напрямах Законом України від 16.01.2003 р. «Про
пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» передбачено
механізми реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності
залежно від їх видів: стратегічні (розраховані на тривалу перспективу –
не менш як десять років – найважливіші напрями інноваційної діяльності
щодо забезпечення соціально-економічного зростання держави, розроблені
на основі науково-прогнозного аналізу світових тенденцій
соціально-економічного та науково-технологічного розвитку з урахуванням
можливостей вітчизняного інноваційного потенціалу) і середньострокові
(розраховані на реалізацію протягом найближчих трьох – п’яти років
напрями інноваційного оновлення промислового, сільськогосподарського
виробництва та сфери послуг щодо освоєння випуску нових наукоємних
товарів та послуг з високою конкурентоспроможністю на внутрішньому
та/або зовнішньому ринках).

453

Проте напрям стимулювання інноваційної діяльності держава поєднує з
іншим, що має забезпечити ефективність використання коштів держави та
місцевих бюджетів на підтримку інновацій та уникнення (мінімізацію)
зловживань з боку несумлінних суб’єктів інноваційної діяльності. Це
забезпечується низкою відповідних заходів, серед яких провідне місце
належить науково-технічній експертизі інноваційних проектів та їх
реєстрації. В обов’язковому порядку підлягають такій експертизі
інноваційні проекти з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, а
також інноваційні проекти, що реєструються з метою отримання
передбачених законом пільг (щодо оподаткування, амортизації, митного
регулювання).

2. Система законодавства про інноваційну діяльність

Інноваційна діяльність – як економіко-правова форма інвестиційної
діяльності – регулюється низкою нормативно-правових актів різної
юридичної сили – від законів до локальних нормативно-правових актів.

Нормативно-правові акти вищої юридичної сили:

Кодекси:

• Господарський кодекс України, в главі 34
дається визначення інноваційної діяльності (ст. 325), визначаються її
види (ст. 327), форми інвестування в інновації (ст. 326), шляхи та форми
державного регулювання (ст. 328) та система державних гарантій
інноваційної діяльності (ст. 329), основні засади державної експертизи
інноваційних проектів (ст. 330), поняття та зміст договору на створення
і передачу науково-технічної продукції (ст. 331), який використовується
для виконання інноваційних розробок на замовлення суб’єкта інноваційної
діяльності з метою їх наступної реалізації;

• Цивільний кодекс України – глава 62
«Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та
технологічних робіт» (регулює договірні відносини, що складаються в
процесі виконання таких робіт, в т. ч. розробки інноваційних проектів).

Закони України:

• від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну
діяльність», в ст. З якого закріплено поняття інноваційної діяльності як
однієї з форм інвестиційної діяльності.

• від 13.12.1991 р. «Про наукову і
науково-технічну діяльність», згідно з яким інноваційна діяльність
належить до науково-технічної (ст. 1);

454

• Закон України від 02.10.1995 р. «Про
наукову і науково-технічну експертизу», що визначає основні засади
проведення науково-технічної експертизи, включаючи й експертизу
інноваційних програм та проектів;

• від 16 липня 1999 р. «Про спеціальний
режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків», що
регулює особливість здійснення інноваційної діяльності зазначених у
ньому суб’єктів інноваційної діяльності;

• від 04.07.2002 р. «Про інноваційну
діяльність», що забезпечує правове регулювання комерційної інноваційної
діяльності, в т. ч.: дає визначення основним поняттям (інновацій,
інноваційної діяльності, інноваційного продукту, інноваційної продукції,
інноваційного проекту, інноваційної інфраструктури, суб’єктів
інноваційної діяльності, інноваційного підприємства, об’єктів
інноваційної діяльності – статті 1, 4, 5, 14-16), закріплює принципи
державної політики у сфері комерційної інноваційної діяльності (ст. 3),
основні засади державного регулювання в цій сфері (статті 6—12),
визначає правовий режим інноваційних проектів (статті 12-13) та заходи
щодо стимулювання інноваційної діяльності (статті 17-22);

• від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрями
інноваційної діяльності в Україні» закріплює визначення понять
пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, їх видів (стратегічні та
середньо-строкові), основних засад їх формування, експертизи,
затвердження, механізму їх реалізації та моніторингу.

Крім законів, Верховна Рада України прийняла низку постанов, які
регулюють інноваційні відносини. Однією з них (від 13 липня 1999 р.) є
затверджена Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку
України», в якій визнається виключна значущість інноваційного шляху
розвитку економіки України, визначаються його головні цілі, пріоритетні
напрями, комплекс стимулюючих та організаційно-управлінських заходів.

Підзаконні нормативно-правові акти з питань інноваційної діяльності
регулюють, як правило, процедурні та/або організаційні аспекти питання
інноваційних відносин, серед них:

Акти Президента:

5) протиградні установки;

і V6) державні еталони фізичних величин;

7) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються
правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та
патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Перелічені об’єкти не можуть належати на праві власності іноземним
інвесторам і вноситися ними до статутних фондів (майна) підприємств з
іноземними інвестиціями, а також використовувати-

543

ся при застосуванні інших форм інвестування. Спеціальний порядок
набуття права власності встановлено на пневматичну зброю калібру 4,5
міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, що також
мають враховувати іноземні інвестори, використовуючи зазначене майно в
процесі інвестування.

Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включаючи
внески до статутного фонду підприємств, оцінюються в іноземній
конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на
основі цін міжнародних ринків або ринку України. Перерахування
інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за
офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України.

Набуття іноземними інвестиціями спеціального режиму і відповідно –
отримання іноземним інвестором передбачених законом гарантій
обумовлюється державною реєстрацією інвестицій. Така реєстрація
здійснюється згідно із ГК України (ст. 395), Законом України «Про режим
іноземного інвестування» (ст. 13), у порядку, визначеному постановою
Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 928 «Про затвердження
Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій».

Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Радою міністрів
Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською
міськими державними адміністраціями (далі -органи державної реєстрації)
після їх фактичного внесення.

Для державної реєстрації іноземних інвестицій іноземний інвестор або
уповноважена ним в установленому порядку особа (далі -заявник) подає
органу державної реєстрації такі документи:

– інформаційне повідомлення встановленої форми про
внесення іноземної інвестиції у трьох примірниках з відміткою державної
податкової інспекції за місцем здійснення інвестиції про її фактичне
внесення;

– документи, що підтверджують форму здійснення
іноземної інвестиції (установчі документи, договори (контракти) про
виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної
інвестиційної діяльності, концесійні договори тощо);

– документи, що підтверджують вартість іноземної
інвестиції (відповідно до вимог, визначених ст. 393 ГК України та ст. 2
Закону України «Про режим іноземного інвестування»);

– документ, що свідчить про внесення заявником плати за
реєстрацію.

Орган державної реєстрації фіксує дату надходження докумен-

544

тів у журналі обліку державної реєстрації внесених іноземних
інвестицій, протягом трьох робочих днів, розглядає подані документи і
приймає рішення про реєстрацію іноземної інвестиції або про відмову в
ній.

Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом присвоєння
інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвестиції
реєстраційного номера, який на усіх трьох примірниках засвідчується
підписом посадової особи та скріплюється печаткою органу державної
реєстрації.

Перший примірник інформаційного повідомлення повертається заявникові як
підтвердження факту державної реєстрації іноземної інвестиції, другий –
надсилається поштовим відправленням Міністерству фінансів України в день
здійснення реєстрації іноземної інвестиції, третій – залишається в
органі, що здійснив її реєстрацію.

Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише у разі,
коли здійснення цієї інвестиції суперечить законодавству України або
подані документи не відповідають вимогам зазначеного Положення. Відмова
з мотивів недоцільності здійснення іноземної інвестиції не допускається.

Відмова у державній реєстрації оформляється письмово із зазначенням
мотивів і може бути оскаржена у судовому порядку.

За державну реєстрацію іноземної інвестиції справляється плата у розмірі
двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на день здійснення
реєстрації іноземної інвестиції. При цьому кошти, одержані за реєстрацію
іноземної інвестиції, перераховуються до республіканського (Автономної
Республіки Крим), обласних, Київського та Севастопольського міських
бюджетів (50 відсотків) і до Державного бюджету України (50 відсотків).

У разі відмови у реєстрації кошти, сплачені за реєстрацію іноземних
ініестицій, заявникові не повертаються.

Додаткові обсяги іноземних інвестицій після їх фактичного внесення також
підлягають державній реєстрації відповідно до зазначеного Положення.

Державна реєстрація іноземної інвестиції діє протягом усього періоду
функціонування інвестиції. В разі повної або часткової репатріації
іноземної інвестиції за кордон іноземний інвестор або уповноважена ним
особа повинні повідомити про це відповідний орган державної реєстрації,
про що останнім робиться відмітка на інформаційному повідомленні і
відповідний запис у журналі обліку державної реєстрації внесених
іноземних інвестицій.

545

Інформаційне повідомлення із зазначеною відміткою подається відповідним
органам, установам у разі вивезення (переказу) іноземної інвестиції за
кордон відповідно до законодавства.

Інформацію про зареєстровані іноземні інвестиції та репатріацію
іноземних інвестицій за кордон органи державної реєстрації щоквартально
надають Міністерству фінансів, Міністерству економіки та Державному
комітету статистики за встановленими ними формами.

3. Об’єкти та суб’єкти іноземного інвестування

Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об’єкти, інвестування в
які не заборонено законами України, а саме в:

• основні фонди діючих підприємств та
об’єктів соціального призначення (щодо їх реновації, впровадження нових
техніки і технологій);

• основні фонди новостворених підприємств
(виробничих потужностей) та об’єктів соціального призначення;

• оборотні кошти підприємств та організацій
усіх сфер і галузей народного господарства;

цінні папери;

цільові грошові вклади;

науково-технічну продукцію;

інтелектуальні цінності;

інші об’єкти власності, в т. ч. майнові права. Слід, однак, зазначити
наявність законодавчих обмежень щодо деяких об’єктів. Так, ст. 13
Конституції України встановлює, що земля, її надра, атмосферне повітря,
водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території
України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної
(морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського
народу. Земля, що є основним національним багатством, перебуває під
особливою охороною держави. Відтак, іноземне інвестування у зазначені
об’єкти може здійснюватися лише у формах, не заборонених законодавством
України та з дотриманням встановленого порядку, тобто з урахуванням
відповідних положень Земельного кодексу України (статті 122-139 та ін.),
Кодексу України про надра (ст. 4), Водного кодексу України (ст. 6),
Лісового кодексу України (ст. 6) та інших нормативно-правових актів.

Крім того, іноземні інвестори не можуть вкладати інвестиції

546

в об’єкти права державної власності, що не підлягають приватизації, у
формі набуття права власності на ці об’єкти.

Обов’язковим учасником правовідносин, пов’язаних з іноземним
інвестуванням, є іноземний інвестор.

Іноземними інвесторами визнаються суб’єкти – нерезиденти, які проводять
інвестиційну діяльність на території України, а саме:

юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої, ніж Україна,
держави;

фізичні особи – іноземці та особи без громадянства, які не мають
постійного місця проживання в Україні і не обмежені у дієздатності;

іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;

інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими
відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестори стають учасниками інвестиційних правовідносин лише за
умови здійснення ними на території України інвестиційної діяльності (ст.
1 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).

Отже, за українським законодавством особа визнається іноземним
інвестором за наявності таких умов:

для фізичної особи-іноземця – постійного місця проживання, а для інших
суб’єктів – постійного місця знаходження за межами України;

здійснення зазначеними особами господарської діяльності, пов’язаної з
реалізацією іноземних інвестицій у передбачених законодавством формах1.

Для іноземних інвесторів на території України відповідно до ст. 7 Закону
«Про зовнішньоекономічну діяльність» можуть запроваджуватися такі
правові режими для іноземних суб’єктів господарської діяльності:

– національний режим є загальним правилом (якщо інший правовий режим не
встановлено відповідно до закону) і передбачає наявність у іноземних
суб’єктів господарювання такого ж обсягу прав та обов’язків, як і у
вітчизняних суб’єктів господарської діяльності (резидентів); цей режим
застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних
суб’єктів, пов’язаної з їх інвестиціями на території України, а також
щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб’єктів господарської
діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних
союзів;

1 Див.: Коссак В. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий
аспект).-Львів: Центр Європи, 1996.-С 50.

547

— режим найбільшого сприяння, відповідно до якого іноземні
суб’єкти господарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг
щодо мит, податків та зборів, якими користується та/або буде
користуватися іноземний суб’єкт господарської діяльності будь-якої іншої
держави, якій надано згаданий режим, за винятком випадків, коли
зазначені мита, податки, збори та пільги по них встановлюються в рамках
спеціального режиму; режим найбільшого сприяння надається на основі
взаємної угоди суб’єктам господарської діяльності інших держав згідно з
відповідними договорами України та застосовується зазвичай у сфері
зовнішньої торгівлі;

– спеціальний режим, який застосовується до територій
спеціальних економічних зон, а також до територій митних союзів, до яких
входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму
згідно з міжнародними договорами за участю України.

Спеціальними законами можуть встановлюватися певні обмеження для
іноземних інвесторів. Так, згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про
страхування», страхова діяльність в Україні може здійснюватися виключно
страховиками – резидентами України. Відповідно до Закону «Про банки і
банківську діяльність» (статті 21-22) створення на території України
комерційного банку за істотної (понад 10% статутного капіталу) участі
іноземного інвестора здійснюється в дозвільному порядку.

Для окремих суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють
інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються
відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки,
соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим
інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність
іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями
обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення
національної безпеки.

Крім того, у певних випадках щодо іноземних інвесторів з окремих країн
можуть запроваджуватися навіть дискримінаційні заходи. Так, у разі, коли
є відомості про те, що інші держави, митні союзи або економічні
угруповання обмежують здійснення законних прав та інтересів суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності України на своїй території, в т. ч.
пов’язаних із здійсненням ними інвестиційної діяльності, органи
державного регулювання зовнішньоекономічної діяльністі (Верховна Рада
України, Кабінет Міністрів України, Міністерство зовнішніх економічних
зв’язків

548

і торгівлі України) відповідно до їх компетенції мають право
застосовувати адекватні заходи у відповідь на такі дії (ст. 29 Закону
«Про зовнішньоекономічну діяльність»).

До заходів, що зазначені органи можуть застосовувати у відповідь на
дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або
економічних угруповань, належать:

• застосування повної або часткової заборони
(повного або часткового ембарго) на торгівлю;

• позбавлення режиму повного сприяння або
пільгового спеціального режиму;

• запровадження спеціального мита;

• запровадження режиму ліцензування та/або
квотування зовнішньоекономічних операцій;

• запровадження індикативних цін щодо імпорту
та/або експорту товарів;

• інші заходи, передбачені законами та
міжнародними договорами.

Залучення іноземних інвестицій в національну економіку неможливо досягти
без встановлення державою системи гарантій для іноземних інвесторів.
Законодавством України (ст. 396 ГК, статті 8-12 Закону «Про режим
іноземного інвестування») передбачені такі гарантії:

гарантії у разі зміни законодавства: відповідно до яких: а) на вимогу
іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних
інвестицій, чинні на момент їх вкладення, якщо в подальшому спеціальним
законодавством України про іноземні інвестиції ці гарантії змінюються
(таке право має реалізовуватися протягом 10 років з дня набрання
чинності закону про внесення подібних змін, проте не поширюється на
питання оподаткування відповідно до Закону від 16.07.2000 р. «Про
усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької
діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного
походження»); б) до прав і обов’язків сторін, визначених угодою про
розподіл продукції, протягом строку її дії застосовується законодавство
України, чинне на момент її укладення (ця гарантія не стосується питань
оборони, національної безпеки, забезпечення громадського пррядку,
охорони довкілля);

гарантії щодо примусових вилучень: встановлена заборона націоналізації
іноземних інвестицій, а також їх реквізиції (за винятком випадків
реквізиції для здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха,
аварій, епідемій, епізоотій, що проводиться на під-

549

ставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України,
і повинна супроводжуватися швидкою, негайною і ефективною компенсацією
іноземному інвесторові завданих йому збитків – на основі поточних
ринкових цін та/або обґрунтованої оцінки, підтвердженою аудитором або
аудиторською фірмою);

гарантії щодо незаконних дій державних органів та їх посадових осіб, які
передбачають право іноземних інвесторів на оскарження таких дій, а також
на компенсацію та відшкодування збитків, завданих іноземним інвесторам
внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними
органами України чи їх посадовими особами передбачених законом
обов’язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними
інвестиціями;

гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності, які полягають у
закріпленні за іноземним інвестором права на повернення не пізніше 6
місяців з дня припинення інвестиційної діяльності своїх інвестицій в
натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з
урахувнням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а
також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною
ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо
інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами України);

гарантії переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних
внаслідок здійснення іноземних інвестицій: іноземним інвесторам після
сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів гарантується
безперешкодний і негайний переказ за кордон прибутків, доходів та інших
коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок
здійснення іноземних інвестицій відповідно до порядку, визначеного
Національним банком України).

У спеціальних (вільних) економічних зонах регулювання іноземних
інвестицій може мати свою специфіку, що встановлюється законодавством
України про спеціальні (вільні) економічні зони. Однак правовий режим
іноземних інвестицій, що встановлюється у таких зонах, не може
створювати умови інвестування та здійснення господарської діяльності
менш сприятливі, ніж встановлені Законом України «Про режим іноземного
інвестування».

4. Форми здійснення іноземних інвестицій

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у різноманітних формах. Закон
«Про режим іноземного інвестування» (ст. 3) розрізняє численні шляхи
(називаючи їх формами) інвестування, а саме:

550

– часткової участі у підприємствах чи інших організаціях
корпоративного типу, що створюються спільно з українськими юридичними і
фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; при цьому
можуть використовуватися усі організаційно-правові форми господарських
організацій корпоративного типу (господарські товариства, кооператив,
господарське об’єднання, промислово-фінансова група);

– створення підприємств, що повністю належать іноземним
інвесторам, у порядку, передбаченому Законом України «Про підприємства в
Україні»;

– створення філій та інших відокремлених підрозділів
іноземних юридичних осіб; представництва іноземних суб’єктів
господарської діяльності, що відкриваються в Україні, повинні
реєструватися згідно із ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну
діяльність»; порядок реєстрації визначається Інструкцією про порядок
реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в
Україні, затвердженою наказом Міністерства зовнішніх економічних
зв’язків і торгівлі України від 18.01.1996 р. №30;

– придбання у власність діючих підприємств повністю;

– не заборонене законами України придбання нерухомого чи
рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання,
транспортні засоби та інші об’єкти власності, шляхом прямого одержання
майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших
цінних паперів;

– придбання самостійно або за участю українських юридичних
чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних
ресурсів на території України;

– придбання інших майнових прав;

– в інших формах, які не заборонені законами України, в
тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із
суб’єктами господарської діяльності України.

Узагальнивши вищезазначені положення Закону «Про режим іноземного
інвестування, можна виділити дві основні правові форми іноземного
інвестування: корпоративну та договірну, які можуть поєднуватися
(наприклад, у разі створення кількома особами, за участі іноземного
інвестора/інвесторів, господарського товариства; укладення
засновницького договору в такому випадку є обов’язковою передумовою
інвестування в корпоративній формі).

551

4.1. Корпоративна форма іноземного інвестування

Корпоративна форма іноземного інвестування має місце у разі:

створення іноземним інвестором самостійно чи за участю українських
суб’єктів господарювання господарських організацій;

набуття іноземним інвестором корпоративних прав діючої господарської
організації чи цілісного майнового комплексу унітарного підприємства;

створення іноземним інвестором з правами юридичної особи філії чи
представництва, реєстрація яких здійснюється відповідно до Інструкції
про порядок реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської
діяльності в Україні, затвердженої наказом Міністерства зовнішніх
економічних зв’язків і торгівлі України від 18.01.1996 р. №30.

Особливу роль серед організаційно-правових форм іноземного інвестування
відіграють підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні
підприємства, особливості правового статусу яких визначаються ГК України
(ч. 2 ст. 63, статті 116-117) та Законом «Про режим іноземного
інвестування» (оперує лише поняттям підприємства з іноземними
інвестиціями – п. З ст. 1, статті 16-21).

Підприємством з іноземними інвестиціями визнається підприємство
(господарська організація) будь-якої організаційно-правової форми, в
статутному фонді якого не менш як 10 відсотків становить іноземна
інвестиція.

Іноземне підприємство є різновидом підприємства з іноземними
інвестиціями. Характерною ознакою іноземного підприємства є
100-відсоткова іноземна інвестиція в його статутному капіталі (фонді).

Набуття спеціального статусу – підприємства з іноземними інвестиціями чи
іноземного підприємства – відбувається з дня зарахування іноземної
інвестиції на баланс такої організації.

Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, в т. ч. внески
до статутного фонду таких підприємств, оцінюються в іноземній
конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на
основі цін міжнародних ринків або ринку України. При цьому перерахування
інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за
офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України.

До установчих документів підприємств з іноземними інвестиціями
(іноземного підприємства) ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей,
передбачених законодавством України для відповідних
організаційно-правових форм підприємств, вони також

552

повинні містити відомості про державну належність засновників такого
підприємства.

Іноземна юридична особа, засновуючи або беручи участь у заснуванні на
території України суб’єкта підприємницької діяльності, повинна
засвідчити свою реєстрацію у країні місцезнаходження відповідним
документом, яким може бути витяг із торговельного, банківського або
судового реєстру тощо (п. 5 Положення про державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 25.05.1998 р. № 740).

Майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до
статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для
реалізації або власного споживання), звільняється від обкладення митом.
Порядок пропуску такого майна на територію України визначається ст. 18
Закону України «Про режим іноземного інвестування» та постановою
Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 р. № 937 «Про порядок видачі,
обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як
внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з
іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну
інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього
майна».

Підприємство з іноземними інвестиціями є самостійним у здійсненні
господарської діяльності. Воно самостійно визначає умови реалізації
продукції (робіт, послуг), включаючи ціну на них, якщо інше не
передбачено законодавством України.

Продукція цих підприємств не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови
їх сертифікації як продукції власного виробництва у порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями (іноземних
підприємств) здійснюється у загальному для всіх суб’єктів
підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до податкового
законодавства України.

Охорона та здійснення підприємствами з іноземними інвестиціями прав
інтелектуальної власності забезпечується згідно із законодавством
України. Ці підприємства самостійно приймають рішення про патентування
(реєстрацію) в Україні та за кордоном винаходів, промислових зразків,
товарних знаків та інших об’єктів інтелектуальної власності, які їм
належать, керуючись при цьому українським законодавством.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або

553

території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного
інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з
іноземними інвестиціями (іноземних підприємств) обмежується або
забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

4.2. Договірна форма іноземного інвестування

Хоча здійснення іноземних інвестицій у формі підприємств з іноземними
інвестиціями є чи не найрозповсюдженішою формою, іноземні інвестиції
можуть здійснюватися і в інших формах, зокрема шляхом укладення
концесійних договорів та договорів про спільну інвестиційну діяльність.

Відносини щодо вкладення іноземних інвестицій опосередковуються за
допомогою інвестиційного договору за участю іноземного інвестора. Цей
договір має такі характерні ознаки:

особливий суб’єктний склад: однією із сторін договору має бути іноземний
інвестор;

предмет договору – іноземна інвестиція, що здійснюється в будь-якій не
забороненій законодавством України формі і розмір якої фіксується в
договорі;

об’єкт інвестування, не заборонений законодавством України щодо
іноземних інвестицій;

мета договору – здійснення іноземної інвестиції і отримання як
результату прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту;

необхідність дотримання письмової форми (а в передбачених законодавством
випадках – нотаріально посвідченої); оскільки інвестиційна діяльність є
різновидом зовнішньоекономічної діяльності (ст. 1 Закону України «Про
зовнішньоекономічну діяльність»), то при укладенні інвестиційних
договорів, які опосередковують здійснення іноземного інвестування
спільно іноземними інвесторами та вітчизняними суб’єктами ЗЕД, слід
дотримуватися спеціальних вимог щодо форми та змісту договору,
притаманних зовнішньоекономічним контрактам, якщо законодавство про
режим іноземного інвестування та спеціальні закони не передбачають
іншого.

При укладенні таких договорів застосовується Положення про форму
зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом
Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від
06.09.2001 р. № 201 (якщо інші вимоги до змісту та форми договорів, що
укладаються за участю іноземних інвесторів на території України, не
передбачені законодавством України).

554

У сфері іноземного інвестування застосовуються такі види договорів:

– засновницькі (використовуються при корпоративній
формі інвестування і укладаються згідно з відповідними положеннями
ҐКтаЦК);

– концесійні (розглядатимуться в наступній темі);

– договори про спільну інвестиційну діяльність за
участю іноземного інвестора (можуть мати назви: договори про виробничу
кооперацію, про спільне виробництво та ін.);

– договори (контракти) на користування надрами.

Одним з найбільш поширених видів договорів у сфері іноземного
інвестування є договір про спільну інвестиційну діяльність за участю
іноземного інвестора. Отримання можливості реалізувати передбачені
законом гарантії захисту прав іноземних інвесторів щодо захисту
інвестицій пов’язується з їх державною реєстрацією, порядок якої
встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.1997 р. №
112 «Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації
договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю
іноземного інвестора».

Для інвесторів, що здійснюють інвестиції за договорами (контрактами) про
спільне інвестування, закріплюються деякі переваги. Зокрема, майно (крім
товарів для реалізації або власного споживання), що ввозиться в Україну
іноземними інвесторами на строк не менше 3-х років з метою інвестування
на підставі зареєстрованих договорів (контрактів), звільняється від
обкладення митом. Однак прибуток, отриманий від спільної діяльності за
такими договорами (контрактами), оподатковується відповідно до
законодавства України (тобто в загальному для національних суб’єктів
підприємницької діяльності порядку).

Різновидом договорів про спільне інвестування є договір про виробничу
кооперацію. За цим договором два і більше учасників господарських
відносин, в т. ч, іноземний інвестор, беруть на себе зобов’язання з
метою досягнення спільного господарського результату в різних сферах
співробітництва (виробничій, науково-технічній, збутовій, управлінській
тощо). Характерною особливістю такого договору є:

мета – досягнення спільного господарського результату (випуск готової
продукції, передання однією стороною результатів своєї діяльності іншій
для забезпечення кожному із учасників кооперації можливості досягнення
передбаченого в договорі кінцевого результату);

555

фіксація в договорі організаційно-правового механізму координації
спільної діяльності учасників1.

Лаконічність національного законодавства щодо особливості встановлення
договірних відносин у сфері виробничої кооперації між іноземними та
вітчизняними суб’єктами господарювання зумовлює доцільність використання
розроблених Європейською комісією ООН рекомендацій щодо складання
договорів:

– на спорудження великих промислових об’єктів;

– про міжнародне передання виробничого досвіду і
знань у машинобудуванні;

– про промислове співробітництво;

– про сумісну діяльність між сторонами, які
об’єдналися для здійснення конкретного проекту;

– з неконсультативного інжиніринга;

– з надання міжнародних послуг, пов’язаних з
матеріально-технічним обслуговуванням, ремонтом та експлуатацією
промислових та інших споруд.

Іншою комісією ООН – з права міжнародної торгівлі – розроблено Правові
рекомендації щодо складання міжнародних контрактів на будівництво
промислових об’єктів2.

На території країн, що входять до складу СНД, діє прийнята 23.12.1993 р.
Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої
кооперації підприємств і галузей держав – учасниць СНД, стаття 4 якої
передбачає, що основною ланкою виробничої кооперації та прямих зв’язків
є договори (контракти), які укладаються суб’єктами господарювання на
підставі відповідних міжурядових, галузевих та міжвідомчих угод.

Виділення договорів (контрактів) на користування надрами в окремий вид
інвестиційних договорів за участю іноземного інвестора зумовлене
особливим правовим режимом природних ресурсів, що становлять об’єкт
права власності Українського народу і, відповідно,- характеризуються
особливим порядком встановлення договірних відносин.

Зазначені відносини регулюються законодавством про іноземні інвестиції і
природоохоронним законодавством. Так, ст. З Закону України «Про режим
іноземного інвестування» до форм здійснення іноземних інвестицій
відносить придбання іноземним інвестором самостійно або за участю
українських юридичних чи фізичних осіб

1 Див.: В. Коссак. Іноземні інвестиції в Україні.- С. 80.

2 Там само-С 81.

556

прав на користування землею та використання на території України її
природних ресурсів (частиною яких є надра). Рівночасно ст. 13 Кодексу
України про надра встановлює, що користувачами надр можуть бути
підприємства, установи, організації, громадяни України, іноземні
юридичні особи та громадяни, а ст. 68 цього Кодексу передбачає, що
іноземним юридичним особам і громадянам надра у користування та право на
переробку мінеральної сировини надаються на конкурсній основі на
підставі угод (контрактів), які укладаються відповідно до вимог
зазначеного Кодексу, інших законодавчих актів України та в порядку,
визначеному Кабінетом Міністрів України. Порядок укладення контрактів на
користування надрами за участю іноземних юридичних осіб і громадян
визначається Положення про порядок організації і проведення міжнародних
конкурсів (тендерів) для укладення контрактів на користування надрами,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8.06.1998 р. №
841.

Усі види користування надрами згідно із ст. 16 Кодексу про надра
підлягають ліцензуванню відповідно до порядку, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України від 02.10.2003 р. № 1540. Право отримати таку
ліцензію передається переможцеві міжнародного конкурсу (тендеру) на
підставі підписаного між ним і замовником тендеру контракту на
користування надрами (ч. 2 п. 44 Положення про порядок організації і
проведення міжнародних конкурсів (тендерів) для укладення контрактів на
користування надрами). До типових умов такого контракту належать:

сторони і предмет контракту;

район проведення робіт;

терміни та поняття, які використовуються в контракті;

права сторін (учасників);

оператор (власник спеціального дозволу (ліцензії) або інша юридична
особа, призначена його власником для проведення ліцензійної діяльності
на об’єкті тендеру);

• заміна оператора;

• відповідальність сторін (учасників);

• умови повернення площ, які надаватимуться
переможцеві конкурсу (тендеру), й продовження терміну діяльності на
об’єкті;

• умови реалізації продукції;

• застосування українського законодавства
(оподаткування, нагляд і контроль, охорона навколишнього природного
середовища, охорона надр та раціональне використання мінеральної
сировини, припинення діяльності, право власності на геологічну
інформацію тощо);

• форс-мажорні обставини;

557

• використання українського потенціалу, підготовка національних кадрів;

розв’язання спорів та арбітраж;

порядок проведення та фінансування ліквідаційних робіт на об’єкті
користування надрами;

зобов’язання щодо конфіденційності;

інформування сторін контракту;

повноваження на підпис контракту. Угоди про розподіл продукції також
пов’язані з використанням іноземними інвесторами природних ресурсів.

Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона -Україна
(держава) доручає іншій стороні – інвесторові на визначений строк
проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на
визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов’язаних з угодою робіт,
а інвестор зобов’язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на
свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати
(винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції.

Відносини, що складаються в процесі укладення та виконання таких
договорів, регулюються Законом України від 14 серпня 1999 р. «Про угоди
про розподіл продукції», що визначає:

– учасників цих відносин: а) інвестори та б) держава (в
особі Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки
Крим або органу місцевого самоврядування, на території якого розташована
ділянка надр, що передається в користування на умовах угоди про розподіл
продукції); в) Постійно діюча міжвідомча комісія (Міжвідомча комісія),
яка утворюється Кабінетом Міністрів України у складі представників
державних органів, органів місцевого самоврядування, народних депутатів
України і уповноважена вирішувати питання з організації укладення та
виконання угод про розподіл продукції;

– умови укладення угоди про розподіл продукції
(ст. 6);

– конкурсні засади визначення інвестора, з яким
укладається угода про розподіл продукції (ст. 7);

– вимоги до угоди про розподіл продукції (ст. 8),
в т. ч. до її форми (письмова) та змісту, зокрема, істотних умов угоди –
переліку видів діяльності інвестора та програми обов’язкових робіт із
визначенням строків виконання, обсягів і видів фінансування,
технологічного обладнання та інших показників, що не можуть бути нижчими
від запропонованих інвестором у конкурсній заяві, а також інших істотних
умов:

558

1) найменування сторін угоди та їх реквізити;

2) характеристика ділянки надр (родовищ корисних
копалин), щодо якої укладається угода, включаючи географічні координати
району робіт, а також обмеження щодо глибини промислової розробки надр;

3) умови надання земельної ділянки для потреб,
пов’язаних з користуванням надрами, та ділянки надр;

4) проект рекультивації земель, порушених під час
проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин;

5) вид (види) користування надрами;

6) перелік, обсяги і строки виконання передбачених угодою
робіт;

7) вимоги до якості виконуваних згідно з угодою робіт;

8) права та обов’язки сторін, зокрема права інвестора
щодо користування землею, надрами та інші права, а також його обов’язки,
передбачені частиною п’ятою цієї статті;

9) орієнтовні обсяги видобутку корисних копалин
(виробленої продукції);

10) умови використання корисних копалин;

11) порядок визначення вартості видобутих корисних
копалин;

12) порядок внесення платежів за користування
надрами та розмір збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за
рахунок державного бюджету;

13) пункт виміру;

14) обов’язок інвестора доставляти
вироблену продукцію в пункт виміру;

15) умови визначення обсягу компенсаційної продукції;

16) склад витрат, що підлягають відшкодуванню
компенсаційною продукцією;

17) порядок та умови розподілу прибуткової
продукції між державою та інвестором;

18) порядок і строк передачі державі належної їй
частини прибуткової продукції. Угодою може передбачатися передача
державі грошового еквівалента частини прибуткової продукції, що належить
державі;

19) порядок переходу права власності на вироблену
продукцію;

20) порядок одержання інвестором частини
прибуткової продукції, що належить йому відповідно до угоди;

21) порядок переходу права власності на майно від
інвестора до держави;

22) порядок контролю за веденням передбачених угодою
робіт, виконанням інших умов угоди; строк, форми та зміст звітів,

559

інформації, рахунків, що подаються інвестором Міжвідомчій комісії;

23) вимоги щодо повернення ділянок надр та земельних
ділянок, наданих для потреб, пов’язаних з користуванням надрами, після
закінчення дії угоди у разі її дострокового припинення або закінчення
окремих етапів робіт, а також строки та порядок повернення цих ділянок;

24) умови внесення змін, дострокового припинення або
продовження дії угоди;

25) умови переуступлення інвестором прав та
обов’язків, передбачених угодою;

26) вимоги щодо раціонального і комплексного
використання та охорони надр і довкілля, безпеки та охорони праці
персоналу, залученого до передбачених угодою робіт;

27) порядок консервації або ліквідації гірничих об’єктів;

28) строк дії угоди, дата, місце підписання та порядок
набрання нею чинності;

29) відповідальність сторін угоди та засоби її забезпечення;

30) порядок розгляду спорів;

– строку дії угоди про розподіл продукції (ст.
14), який визначається сторонами, однак не може перевищувати п’ятдесяти
років з дня її підписання;

– державної реєстрації угоди про розподіл
продукції (ст. 15), що провадиться Міжвідомчою комісією в порядку,
визначеному Кабінетом Міністрів України;

– порядок виконання угод про розподіл продукції
(статті 16-32);

– валютне регулювання під час виконання угод про
розподіл продукції (статті 33-34).

Контрольні запитання

1. Які характерні ознаки іноземних інвестицій?

2. Назвіть види майнових цінностей, що можуть
використовуватися в процесі іноземного інвестування.

3. За яких умов іноземні інвестиції набувають
спеціального правового режиму?

4. За допомогою яких нормативно-правових актів
забезпечується правове регулювання іноземного інвестування в Україні?

5. Які категорії осіб можуть виступати у ролі
іноземного інвестора?

6. У чому полягає специфіка правового становища
іноземного інвестора?

7. В які об’єкти можуть вкладатися іноземні
інвестиції?

8. У чому полягає корпоративна форма іноземного
інвестування?

560

9. Чим відрізняється іноземне підприємство від
підприємства з іноземними інвестиціями?

10. З використанням яких договорів може здійснюватися
іноземне інвестування?

11. Чи може поєднуватися корпоративна та договірна
форма іноземного інвестування? Обґрунтуйте свою відповідь.

12. Чим відрізняються угоди про розподіл продукції від
решти договорів, за допомогою яких опосередковується іноземне
інвестування?

| Тема зо. І Спеціальні режими господарювання

1. Правовий режим спеціальних (вільних) економічних зон.

1.1. Поняття та види спеціальних (вільних) економічних зон.

1.2. Система нормативно-правових актів про спеціальні
(вільні) економічні зони.

1.3. Порядок створення та ліквідації спеціальних (вільних)
економічних зон.

1.4. Управління спеціальними) вільними економічними зонами.

1.5. Особливості правового регулювання господарювання у
спеціальних (вільних) економічних зонах.

2. Правовий режим концесійної діяльності.

3. Інші види спеціальних режимів господарювання.

1. Правовий режим спеціальних (вільних) економічних зон

1.1. Поняття та види спеціальних (вільних) економічних зон

Соціально-економічний розвиток країни досягається за допомогою комплексу
заходів – організаційних, економічних, правових. Одним з них, що
інтегрує усі ці складові, є спеціальні режими господарювання. В окремому
розділі (розділ VIII ГК України) до таких режимів віднесені:

• спеціальні (вільні) економічні зони (глава
39, статті 401-405);

• концесії (глава 40, статті 406—410);

• виключна (морська) економічна зона України
(ст. 411);

• прикордонна територія (господарська
діяльність на державному кордоні України – ст. 412);

• санітарно-захисні та інші охоронні зони
(території та об’єкти) -ст. 413;

• спеціальні режими господарювання в окремих
галузях народного господарства (ст. 414);

• території пріоритетного розвитку (ст. 415);

• режими господарювання в умовах
надзвичайного (ст. 416) та воєнного стану (ст. 417).

561

Серед вищезгаданих спеціальних режимів господарювання особливе місце
посідають спеціальні (вільні) економічні зони (далі -ВЕЗ) та значною
мірою подібні до них території пріоритетного розвитку.

Використання інституту ВЕЗ забезпечує досягнення важливих для країни
цілей, зокрема:

– залучення інвестицій (як внутрішніх, так і
іноземних) та ефективного їх використання;

– активізації спільної з іноземними інвесторами
підприємницької діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок
на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;

– впровадження нових технологій, ринкових методів
господарювання;

– розвитку інфраструктури ринку;

– поліпшення використання природних, матеріальних
і трудових ресурсів;

– прискорення соціально-економічного розвитку
України.

О. В. Буткевич1, систематизувавши положення чинного законодавства про
ВЕЗ, визначає їх соціально-економічне призначення (створення особливо
сприятливих умов для залучення національних та іноземних інвестицій на
порівняно обмеженій території країни, накопичення та застосування
передового зарубіжного досвіду господарювання та управління, підвищення
конкурентоспроможності власного виробництва) та головні завдання, що
вирішуються при функціонуванні ВЕЗ:

економічні: 1) залучення національного та іноземного капіталу завдяки
застосуванню спеціальних пільг економічного характеру, стабільності
законодавчої базі, спрощенню відповідних організаційних процедур; 2)
використання переваг міжнародного географічного розподілу праці та
міжнародного обігу капіталів для розширення експорту готових виробів,
раціонального імпорту, створення імпортозамінного механізму виробництва;
3) посилення конкуренції у сфері зовнішньоекономічної діяльності завдяки
можливості участі в ній всім суб’єктам господарювання ВЕЗ; 4) зростання
валютних надходжень у бюджет країни та регіонів);

соціальні: 1) підвищення зайнятості населення шляхом створення нових
робочих місць; 2) насичення внутрішнього ринку

1 Буткевич О. В. Правове регулювання господарської діяльності в
спеціальних (вільних) економічних зонах. Дисертація на здобуття ступеня
кандидата юридичних наук. Спеціальність 12.00.04.- К., 2004.- С 18-19.

562

високоякісними товарами народного споживання і, відповідно,-задоволення
потреб населення в таких товарах; 3) створення прошарку
висококваліфікованих фахівців на основі опанування та застосування
світового досвіду у сфері організації, управління та фінансів; 4)
виховання культури менеджменту, зорієнтованої на світові стандарти
технології управління;

науково-технічні: 1) залучення передових зарубіжних та вітчизняних
технологій; 2) розвиток інноваційної діяльності, прискорення процесу
запровадження інновацій, реалізації інноваційних проектів; 3) залучення
зарубіжних вчених та висококваліфікованих фахівців; 4) підвищення
ефективності використання потужностей та інфраструктури промислових
комплексів.

Визначення поняття та класифікація спеціальних (вільних) економічних зон
та їх класифікація міститься у відповідних актах законодавства. Крім
того, доктринальне визначення ВЕЗ та їх види знаходимо в працях
науковців (в т. ч. правознавців), які досліджували правове регулювання
господарської (інвестиційної) діяльності в цих зонах (В. М. Коссак, О. С
Семерак, О. В. Буткевич та ін.).

Відповідно до легального визначення, закріпленого в ГК України (ч. 1 ст.
401), ВЕЗ – це частина території України, на якій встановлено
спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок
застосування та дії законодавства України, включаючи й можливість
запровадження пільгових митних, податкових, валютно-фінансових та інших
умов підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

Проте, зазначимо, це визначення надміру лаконічне і не віддзеркалює
основних ознак ВЕЗ, що значною мірою компенсується доктринальним
визначенням ВЕЗ, запропонованим О. В. Буткевич1: ВЕЗ – це законодавчо
визначена частина території держави, на якій спеціальним внутрішнім
законодавством на певний строк для певних суб’єктів встановлюється
спеціальний пільговий правовий режим господарської діяльності і
створюються спеціальні органи управління з метою залучення інвестицій
для досягнення законодавчо встановлених економічних, соціальних та
науково-технічних завдань.

Характерними ознаками ВЕЗ є:

• територіальна обмеженість ВЕЗ;

• строковість ВЕЗ;

1 Буткевич О. В. Правове регулювання в спеціальних (вільних) економічних
зонах. Дисертація.- С. 44.

563

• юридична підстава запровадження ВЕЗ на
певній території -спеціальний закон про конкретну ВЕЗ;

• мета створення ВЕЗ – досягнення
законодавчо встановлених економічних, соціальних та науково-технічних
завдань;

• спеціальний суб’єктний склад ВЕЗ:
обов’язковими учасниками господарських відносин у ВЕЗ є органи
управління ВЕЗ та суб’єкти господарювання ВЕЗ, які набувають цього
статусу в спеціальному порядку за умови дотримання встановлених вимог;

• спеціальний режим господарської діяльності
для суб’єктів господарювання ВЕЗ, що може включати пільгові митні,
податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва;

• здійснення управління ВЕЗ із застосуванням
спеціально створених органів.

Залежно від господарської спрямованості та економіко-право-вих умов
розрізняють різні види ВЕЗ. Проте в актах законодавства про режим ВЕЗ
відсутні уніфіковані положення щодо їх класифікації. Так, в ст. 403 ГК
України міститься відкритий перелік ВЕЗ (відповідно до цієї статті на
території України можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні
зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні,
транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси,
комплексні виробничі зони, туристично-рекреаційні, страхові, банківські
тощо; а також економічні зони, що поєднують в собі функції, властиві
різним типам згаданих ВЕЗ).

Згідно із Постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 р. №
167 «Про Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в
Україні», ВЕЗ можуть бути таких типів:

зовнішньоторговельні зони – частина території держави, де товари
іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без
сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Метою створення цих
ВЕЗ є активізація зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за
рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалки
вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставочної
діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів
тощо. Зовнішньоторговельні зони можуть створюватися у таких
організаційних формах: вільні порти («порто-франко»), вільні митні зони
(зони франко), митні склади; прикладом такої зони є ВЕЗ, створена
відповідно до Указу Президента України від 28 червня 1999 р. та Закону
України від 23 березня 2000 р. «Про спеціальну (вільну) економічну зону
«Порто-франко» на території Одеського морського торговельного порту»;

564

комплексні виробничі зони — частина території держави, на якій
запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий,
митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання
підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства,
розширення зовнішньоекономічних зв’язків, запозичення нових технологій,
забезпечення зайнятості населення. Такі зони можуть мати форму
експортних виробничих зон (де розвивається насамперед експортне
виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно
складальні операції) та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких –
розвиток імпор-тозамінних виробництв; більшість створених в Україні ВЕЗ
належить до такого типу: спеціальні (вільні) економічні зони «Славутич»,
«Миколаїв», «Рені» та ін.;

науково-технічні зони – ВЕЗ, спеціальний правовий режим яких
орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення
нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних
досліджень, з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у
виробництво. Такі зони можуть існувати у формі регіональних інноваційних
центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку,
високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків
(технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також
локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів
(наприклад, технопарки «Напівпровідникові технології і матеріали,
оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені
Є. О. Патона», «Інститут монокристалів», створені відповідно до Закону
України від 16.07.1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та
інноваційної діяльності технологічних парків»);

туристсько-рекреаційні зони – ВЕЗ, які створюються в регіонах, що мають
багатий природний, рекреаційний та історико-культур-ний потенціал, з
метою ефективного його використання і збереження, а також активізації
підприємницької діяльності (в т. ч. із залученням іноземних інвесторів)
у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу (наприклад, ВЕЗ, створена
Законом Україном від 18 березня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону
туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс Трускавець»);

банківсько-страхові (офшорні) зони – це зони, в яких запроваджується
особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій
в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус
надається банківським та страховим установам, які були створені за
участю лише нерезидентів і обслу-

565

говують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за
межами України; в чистому вигляді на території України ВЕЗ такого типу
не створені, хоча у світовій практиці вони досить широко
використовуються, зокрема країнами так званого третього світу, які у
такий спосіб залучають іноземний капітал; перелік таких офшорних зон
міститься у Розпорядженні Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 р. №
77;

зони прикордонної торгівлі – частина території держави на кордонах із
сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і
торгівлі; ВЕЗ подібного типу в Україні не створювалися, проте спрощений
порядок перетину кордону та торгівлі регулюються Положенням про
прикордонний режим, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України
від 27 липня 1998 р. № 1147 «Про прикордонний режим» (ознаки такої зони
має Інтерпорт Ковель, створений відповідно до Указу Президента України
від 22 червня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону «Інтерпорт
Ковель»).

Крім вищезазначених, в Україні можуть створюватися ВЕЗ інших типів, а
також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у
собі риси та елементи зон різних типів. Так, за критерієм відкритості
розрізняють ВЕЗ інтеграційні (діяльність яких спрямовується на тісну
взаємодію з позазональною економікою країни), та анклавні (орієнтовані
на зв’язки із зовнішнім ринком); залежно від місцезнаходження
розрізняють зовнішні ВЕЗ (розміщені на кордоні з іншими державами –
економічна зона «Закарпаття») та внутрішні (розміщені у внутрішніх
районах країни -економічна зона «Сиваш»).

Крім спеціальних (вільних) економічних зон, законодавець розрізняє
території України, в яких запроваджується на певний термін спеціальний
режим інвестиційної діяльності, що передбачає надання податкових і
митних пільг для суб’єктів підприємницької діяльності (в т. ч. іноземних
інвесторів), які уклали договір з місцевими державними адміністраціями
щодо реалізації інвестиційного проекту. Так, Законом України від 24
грудня 1998 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності в
Закарпатській області» у цій області запроваджено строком на 15 років
спеціальний режим інвестиційної діяльності, який передбачає митні,
податкові та інші пільги суб’єктів господарювання, які реалізують
інвестиційний проект, зокрема: 1) звільнення не більш як на 5 років від
обкладення ввізним митом і податком на додану вартість під час ввезення
в Україну устаткування та обладнання (крім підакцизних товарів)

566

для реалізації інвестиційного проекту; 2) звільнення на 2 роки від
оподаткування прибутку новоствореного, в тому числі в процесі
реструктизації, підприємства, інвестиція в^ яке є еквівалентною не менш
як 250 тисячам доларів США, а також прибутку діючого підприємства,
одержаного від інвестування в його реконструкцію або в його
модернізацію, якщо така інвестиція дорівнює не менш як 250 тисячам
доларів США; з третього по п’ятий рік прибуток такого підприємства
оподатковується за ставкою в розмірі 50 відсотків чинної ставки
оподаткування; 3) звільнення на 2 роки новостворе-них підприємств від
сплати збору до Державного інноваційного фонду; 4) невключения до
валового доходу підприємства з метою оподаткування одержаної згідно з
інвестиційним проектом суми інвестиції у вигляді: коштів; матеріальних
цінностей; нематеріальних активів, вартість яких у конвертованій валюті
підтверджено згідно із законами (процедурами) держави інвестора або
міжнародними торговельними звичаями, а також експертною оцінкою в
Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права,
права на винаходи, промислові зразки, знаки для товарів і послуг,
ноу-хау. За оцінкою О. М. Буткевич, територіям пріоритетного розвитку,
що створюються відповідно до українського законодавства, притаманні усі
характерні ознаки ВЕЗ і тому їх слід розглядати як один з відповідних
типів ВЕЗ.1

1.2. Система нормативно-правових актів про спеціальні (вільні)
економічні зони

Нормативно-правове регулювання господарської діяльності у спеціальних
(вільних) економічних зонах, управління ВЕЗ та особливості правового
статусу суб’єктів ВЕЗ свідчать про спеціальний правовоий режим ВЕЗ, що
визначається законодавством про ВЕЗ. Система останнього складається із
загальної частини (містить нормативно-правові акти, в яких зафіксовані
загальні для всіх ВЕЗ положення) та спеціальної частини, до якої входять
акти законодавства про окремі/конкретні ВЕЗ. Відтак, систему
законодавства про ВЕЗ становлять:

Конституція України від 28 червня 1996 p., зокрема положення щодо
встановлення виключно законами України порядку створення та
функціонування вільних та інших спеціальних зон, що

1 Буткевич О. В, Правове регулювання в спеціальних (вільних) економічних
зонах. Дисертація.- С 48.

567

мають економічний та міграційний режим, відмінний від загального (ст.
92);

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 p., який містить окрему
главу – гл. 39 «Спеціальні (вільні) економічні зони»: ст. 401 визначає
поняття ВЕЗ та мету їх створення; ст. 402 – містить основні положення
щодо території та статусу ВЕЗ; ст. 403 – визначає типи ВЕЗ; ст. 404 –
закріплює основні гарантії для суб’єктів господарювання ВЕЗ; ст. 405 –
містить положення щодо законодавства, яке діє на території конкретної
ВЕЗ; ст. 418 – гарантії прав учасників господарських відносин в умовах
спеціального режиму господарювання (в т. ч. від незаконного обмеження
прав);

Митний кодекс України від 11 липня 2002 p., зокрема положення щодо
встановлення митного кордону і меж спеціальних митних зон, які не
збігаються з державним кордоном України;

Закон України від 13.10.1992 р. «Про загальні засади створення і
функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» (далі – Загальний
Закон): визначає порядок створення і ліквідації ВЕЗ, механізм
функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території
України, загальні правові й економічні основи їх статусу, а також
загальні правила регулювання відносин суб’єктів економічної діяльності
цих зон з місцевими Радами народних депутатів, органами державної
виконавчої влади та іншими органами;

Розпорядження Президента України від 16 січня 2002 р. «Про Комісію з
перевірки додержання законодавства про здійснення імпортних операцій
суб’єктами спеціальних (вільних) економічних зон та суб’єктами
пріоритетного розвитку, на яких запроваджено спеціальний режим
інвестиційної діяльності»;

Постанови Кабінету Міністрів України:

• від 14.03.1994 р. № 167 «Про Концепцію
створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні»;

• від 5 липня 1999 р. № 1199 «Про
затвердження Типового договору (контракту) на реалізацію інвестиційного
проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній)
економічній зоні»;

• від 24 вересня 1999 р. № 1756 «Про заходи
щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і
територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності»;

• від 28 лютого 2001 р. № 184 «Про Порядок
проведення аналізу результатів функціонування спеціальних (вільних)
економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної
діяльності»;

• від 15 травня 2003 р. № 704 «Про внесення
змін до Типового договору (контракту) на реалізацію інвестиційного
проекту на

568

території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній
зоні».

Відомчі нормативно-правові акти, в т. ч.:

• Наказ Міністерства економіки України,
державної митної служби України, Державної податкової адміністрації
України, Міністерства фінансів України від 20 вересня 1999 р. №
114/600/496/221 «Про затвердження Порядку здійснення моніторингу та
функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій
пріоритетного розвитку та дотримання умов спеціальних режимів їх
діяльності»;

• Наказ Міністерства економіки України та
Міністерства фінансів України від 14 березня 2000 р. № 28/51 «Про
затвердження Положення про критерії визначення пріоритетних видів
економічної діяльності в спеціальних (вільних) економічних зонах та на
територіях зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності і порядок їх
застосування»;

• Наказ Державної митної служби України від
19 жовтня 2000 р. № 579 «Про затвердження Порядку прийняття
Держмитслужбою об’єктів митної інфраструктури на територіях спеціальних
(вільних) економічних зон, на яких запроваджується режим спеціальної
митної зони (спеціальний митний режим)» та ін.

Спеціальна частина законодавства про ВЕЗ містить нормативно-правові акти
різної юридичної сили щодо конкретних ВЕЗ, у т. ч.: Закони України:

• від 15 лютого 1995 р. «Про статус гірських
населених пунктів в Україні»;

• від 16 травня 1995 р. «Про виключну
(морську) економічну зону України»;

• від 24 грудня 1998 р. «Про спеціальні
економічні зони та спеціальні режими інвестиційної діяльності в
Донецькій області»;

• від 15 січня 1999 р. «Про спеціальну
економічну зону «Яворів»;

• від 18 березня 1999 р. «Про спеціальну
економічну зону туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс Трускавець»;

• від 3 червня 1999 р. «Про спеціальну
економічну зону «Славутич»;

• від 15 липня 1999 р. «Про спеціальний
режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку в
Луганській області»;

• від 16 липня 1999 р. «Про спеціальний режим
інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків»;

• від 23 березня 2000 р. «Про спеціальну
економічну зону «Рені»;

• від 23 березня 2000 р. «Про спеціальну
(вільну) економічну

569

зону «Порто-франко» на території Одеського морського торговельного
порту»;

• від 13 липня 2000 р. «Про спеціальну
економічну зону «Миколаїв»;

• від 21 грудня 2000 р. «Про спеціальний
режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та
спеціальній економічній зоні «Порт Крим» в Автономній Республіки Крим»;

• від 22 березня 2001 р. «Про спеціальну
економічну зону «Закарпаття»;

• від 5 квітня 2001 р. «Про спеціальний
режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку у
Волинській області»;

• від 11 липня 2001 р. «Про пріоритетні
напрями розвитку науки і техніки»;

• від 18 листопада 2003 р. «Про спеціальний
режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в
Чернігівській області» та ін.

Укази Президента України (приймалися протягом дії перехідних положень
Конституції України і були чинними до прийняття спеціальних законів про
відповідну ВЕЗ; наприклад, укази: від 30 червня 1995 р. «Про
Північнокримську експериментальну економічну зону «Сиваш»; від 18 червня
1998 р. «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим
інвестиційної діяльності в Донецькій області»; від 18 червня 1998 р.
«Про спеціальну економічну зону «Славутич»; від 9 грудня 1998 р. «Про
спеціальну економічну зону «Закарпаття» та ін.

Постанови Кабінету Міністрів України:

• від 27 липня 1998 р. № 1147 «Про
прикордонний режим»;

• від 7 червня 1999 р. № 982 «Про порядок
затвердження і реєстрації інвестиційних проектів, що реалізуються на
території спеціальної економічної зони «Яворів»;

• від 18 червня 1999 р. № 1065 «Про
затвердження переліку пріоритетних видів економічної діяльності на
територіях пріоритетного розвитку в Донецькій області, для яких
встановлено спеціальний режим інвестиційної діяльності, та порядку
розгляду і схвалення інвестиційних проектів, що реалізуються у
спеціальних економічних зонах та на територіях пріоритетного розвитку в
Донецькій області»;

• від 9 серпня 1999 р. № 1441 «Про
спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс
Трускавець»;

• від 7 жовтня 1999 р. № 1860 «Про порядок
розгляду і затвер-

570

дження інвестиційних проектів, що реалізуються на території спеціальної
економічної зони «Славутич»;

• від 27 серпня 2000 р. № 1345 «Про
спеціальну (вільну) економічну зону «Порто-франко» на території
Одеського морського торговельного порту»;

• від 4 жовтня 2000 р. № 1507 «Про порядок
розгляду і затвердження інвестиційних проектів, що реалізуються на
території спеціальної економічної зони туристсько-рекреаційного типу
«Курор-тополіс Трускавець»;

• від 28 грудня 2000 р. № 1901 «Про
спеціальну економічну зону «Миколаїв» та ін.

Відомчі нормативно-правові акти:

• Наказ Державної податкової адміністрації
України від 31 березня 1999 р. № 162 «Про затвердження Порядку
визначення прибутку, отриманого від реалізації інвестиційних проектів
суб’єктами спеціальної економічної зони «Яворів», та складання
відокремленого балансу фінансово-господарської діяльності»;

• Наказ Державної податкової адміністрації
України від 7 червня 1999 р. № 290 «Про затвердження Порядку обчислення
прибутку, отриманого від реалізації інвестиційних проектів суб’єктами
спеціальної економічної зони туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс
Трускавець», та складання відокремленого балансу фінансово-господарської
діяльності»;

• Наказ Державної податкової адміністрації
України від 29 травня 2000 р. № 266 «Про затвердження Порядку обчислення
прибутку суб’єктів спеціальної економічної зони «Рені», одержаного від
реалізації інвестиційного проекту» та ін.

1.3. Порядок створення та ліквідації спеціальних (вільних)

економічних зон

і Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою
України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України
або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої державної
адміністрації. В такому ж порядку відбуваються зміни статусу і території
ВЕЗ. Слід, проте, зазначити, що певні ВЕЗ («Донецьк», «Азов», «Порт
Крим», «Закарпаття», Славутич», «Миколаїв», «Порто-франко») створювалися
не законом, а на підставі указів Президента в період дії Перехідних
положень Конституції України. Пізніше були прийняті відповідні закони
про ці ВЕЗ, хоча

571

до цього часу одна ВЕЗ («Інтерпорт Ковель») діє на підставі Указу
Президента за відсутності відповідного закону.

У Загальному законі встановлюються певні вимоги до документів про
створення ВЕЗ щодо їх складу та змісту. Ці документи повинні містити:

а) рішення місцевої Ради та місцевої державної
адміністрації з клопотанням про створення спеціальної (вільної)
економічної зони (у разі створення ВЕЗ за їх ініціативою) або письмову
згоду відповідних місцевих Рад народних депутатів та місцевих державних
адміністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна
(вільна) економічна зона (у разі створення ВЕЗ за ініціативою Президента
України або Кабінету Міністрів України);

б) проект положення про статус та систему управління,
офіційну назву ВЕЗ;

в) точний опис кордонів ВЕЗ та карту її території;

г) техніко-економічне обгрунтування доцільності
створення і функціонування ВЕЗ, в якому визначаються: мета,
функціональне призначення та галузева спрямованість її діяльності; етапи
розвитку із зазначенням часу їх здійснення; ступінь розвитку виробничої
й соціальної інфраструктури, інфраструктури підприємств та можливості їх
розвитку в майбутньому; вихідний рівень розвитку економічного, наукового
та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов створення ВЕЗ;
рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами; обсяги, джерела та форми
фінансування на кожному етапі створення і розвитку ВЕЗ; обґрунтування
режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання,
валютно-фінансового та кредитного механізму;

д) проект Закону про створення конкретної ВЕЗ.

Процес створення ВЕЗ не обмежується прийняттям спеціального закону про
конкретну ВЕЗ. Для забезпечення функціонування ВЕЗ необхідно:

• створити органи управління ВЕЗ;

• здійснити облаштування митної
інфраструктури, огородження спеціальної митної зони та затвердити акт
прийому-передачі в експлуатацію Держмитслужбою об’єктів митної
інфраструктури відповідно до встановленого порядку (наказ Державної
митної служби України від 19 жовтня 2000 р. № 579 «Про затвердження
Порядку прийняття на територіях спеціальних (вільних) економічних зон,
на яких запроваджується режим спеціальної митної зони») у разі
запровадження на території ВЕЗ спеціальної митної зони (спеціального
митного режиму).

572

ВЕЗ вважається створеною за умови прийняття відповідного закону та
організаційного забезпечення функціонування ВЕЗ. Ліквідація ВЕЗ
відбувається у разі:

• закінчення встановленого законом строку її
функціонування (строку, на який вона була створена; можливо й подовження
строку функціонування ВЕЗ на підставі відповідного закону);

• дострокової ліквідації ВЕЗ Верховною Радою
України на підставі подання Президента України чи Кабінету Міністрів
України.

У разі ліквідації ВЕЗ держава, відповідно до законодавства України,
гарантує збереження у повному обсязі всіх майнових і не-майнових прав
суб’єктів ВЕЗ. Спори, що виникають у зв’язку з ліквідацією спеціальної
(вільної) економічної зони між органом господарського розвитку і
управління, суб’єктами економічної діяльності спеціальної (вільної)
економічної зони та ліквідаційною комісією, підлягають розгляду в судах
України, а спори за участю іноземного суб’єкта економічної діяльності,
що діє в цій зоні,- в судових та арбітражних органах за погодженням
сторін, в тому числі за кордоном.

Загальний Закон та ГК України не містять положень про можливість
реорганізації ВЕЗ (зокрема, у формі зміни типу ВЕЗ, тобто перетворення
ВЕЗ одного типу на ВЕЗ іншого типу), проте таку можливість законодавець
не виключає, не встановивши відповідної заборони. Подібне перетворення
ВЕЗ має відбуватися на підставі спеціального закону.

1.4. Управління спеціальними (вільними) економічними зонами

Управління ВЕЗ має певну специфіку, яка проявляється в тому, що: (а)
структура, функції та повноваження органів управління ВЕЗ визначаються
залежно від її типу, розмірів, кількості працівників та/або мешканців на
території спеціальної (вільної) економічної зони; (б) місцеві Ради
народних депутатів та місцеві державні адміністрації здійснюють свої
повноваження на території ВЕЗ з урахуванням специфіки її статусу,
визначеної законом про її створення; (в) до системи органів управління
ВЕЗ входить спеціально створений орган господарського розвитку та
управління конкретної ВЕЗ; в окремих ВЕЗ створюється рада з питань
вільної економічної зони; г) державне регулювання діяльності спеціальної
(вільної) економічної зони здійснюють органи державної виконавчої влади
України, до компетенції яких входить контроль за додержанням вимог
законодавства України – як загального для всіх суб’єктів господарювання,
так і спеціального – щодо конкретної

573

ВЕЗ; (д) орган господарського розвитку і управління та суб’єкти
економічної діяльності ВЕЗ є самостійними у здійсненні своєї діяльності
стосовно органів державного управління України, за винятками,
передбаченими законодавчими актами України. Органи управління, що діють
у ВЕЗ, та їх повноваження:

а) місцева Рада народних депутатів (правовий статус
визначається Конституцією України та Законом України від 21 травня 1997
р. «Про місцеве самоврядування в Україні»): приймає/погоджує рішення,
пов’язані зі створенням ВЕЗ, змінами в її статусі, та вносить до
відповідних органів пропозиції з цих питань; надає згоду на створення
ВЕЗ за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України;

б) місцева державна адміністрація (правовий статус
визначається Конституцією України та Законом України від 9 квітня 1999
р. «Про місцеві державні адміністрації»): вносить за погодженням з
відповідними органами місцевого самоврядування пропозиції про створення
ВЕЗ, зміни статусу та території ВЕЗ.

До повноважень місцевих рад та місцевих державних адміністрацій як
органів управління ВЕЗ відповідно до Загального закону (ст. 10)
належать:

• вирішення разом з органами державної
виконавчої влади, суб’єктами господарської діяльності та профспілковими
органами ВЕЗ питань, пов’язаних із специфікою правового та фінансового
забезпечення, соціального захисту громадян України, які проживають на
території відповідної ВЕЗ;

• укладення з органом господарського розвитку
та керівництва ВЕЗ Генеральної угоди про передачу йому в користування
земельних ділянок, об’єктів інфраструктури, розташованих на території
ВЕЗ, та природних ресурсів місцевого значення.

Місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації, на
території яких розташована ВЕЗ, здійснюють свої повноваження на
території зони у повному обсязі, якщо законодавчими актами про створення
спеціальних (вільних) економічних зон не передбачено інше.

Крім того, зазначені органи можуть мати додаткові повноваження,
відповідно до спеціального закону про конкретну ВЕЗ, зокрема:
затвердження стратегічних та поточних програм розвитку ВЕЗ; утворення,
ліквідація та реорганізація органу господарського розвитку та
керівництва ВЕЗ; організація підготовки кадрів; затвердження порядку
реєстрації ВЕЗ; розгляд і затвердження інвестиційних проектів, що
реалізуються на території ВЕЗ; укладення

574

договору (контракту) щодо умов реалізації інвестиційного проекту з
суб’єктами ВЕЗ та ін.

в) орган господарського розвитку і управління ВЕЗ: створюється з метою
забезпечення умов функціонування ВЕЗ за участю суб’єктів економічної
діяльності України та іноземних суб’єктів такої діяльності, що
функціонують на території ВЕЗ. Функції цього органу може бути покладено
на одного із суб’єктів економічної діяльності ВЕЗ через зазначення
такого суб’єкта в спеціальному законі про конкретну ВЕЗ або шляхом
делегування законом функцій щодо визначення подібного суб’єкта.
Організаційно-правовою формою органу господарського розвитку та
управління ВЕЗ, що найчастіше використовується на практиці, є
господарське товариство (закрите акціонерне товариство – у ВЕЗ
«Донецьк», «Курортопо-ліс Трускавець», товариство з обмеженою
відповідальністю – у ВЕЗ «Азов», «Порт Крим»), а у ВЕЗ «Сиваш» –
державна компанія.

Місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації, на
території яких розташована ВЕЗ, можуть мати своїх представників у
керівництві органу господарського розвитку і управління ВЕЗ.

Функції та повноваження органу господарського розвитку і управління ВЕЗ
визначаються законом про створення конкретної спеціальної (вільної)
економічної зони.

До компетенції органу господарського розвитку і управління ВЕЗ належить:

– забезпечення загальних умов функціонування ВЕЗ;

– визначення перспективних напрямів розвитку ВЕЗ;

– експлуатація та будівництво мереж транспорту, зв’язку,
енергопостачання та інших об’єктів виробничої інфраструктури, що
використовуються для загальних потреб;

– розвиток мережі комунікаційних зв’язків з
партнерами за межами ВЕЗ;

і – організація міжнародних торгів з метою розміщення на території ВЕЗ
нових виробництв;

– упорядкування та надання суб’єктам господарської
діяльності ВЕЗ в користування земельних ділянок, об’єктів інфраструктури
та передача їм у користування природних ресурсів;

– видача дозволів (ліцензій) суб’єктам господарської
діяльності ВЕЗ на будівництво нових господарських об’єктів, реєстрація
суб’єктів економічної діяльності та інвестицій, здійснюваних у ВЕЗ.

: Спеціальним законом про створення конкретної ВЕЗ можуть передбачатися
й інші повноваження органу господарського розвит-

575

ку та управління ВЕЗ, у т. ч.: організація облаштування території ВЕЗ;
організація та контроль за будівництвом об’єктів виробничої і
невиробничої інфраструктури ВЕЗ; укладення договорів на виконання
підрядних робіт щодо облаштування території ВЕЗ, будівництва об’єктів
виробничої та невиробничої інфраструктури, розвитку мережі комунікацій;
на експлуатацію об’єктів інфраструктури; складання та подання
статистичної звітності про функціонування ВЕЗ відповідно до
законодавства; участь у розробці та реалізації інвестиційних проектів та
ін.

Виконавчим директором органу господарського розвитку спеціальної
(вільної) економічної зони може бути як громадянин України, так і
громадянин іншої країни, який працює за строковим контрактом.

г) Рада з питань вільної економічної зони: не є обов’язковим органом
управління ВЕЗ, як вищезазначені органи (місцева рада, місцева державна
адміністрація та орган господарського розвитку та управління ВЕЗ);
створюється відповідно до спеціального закону про конкретну ВЕЗ
(наприклад, в АР Крим, Донецькій області, у ВЕЗ «Інтерпорт Ковель»)
відповідно до рішення державної адміністрації, а в АР Крим – Радою
міністрів цієї Республіки. До кола повноважень цієї Ради відповідно до
спеціального закону можуть входити вирішення таких питань: затвердження
та забезпечення реалізації стратегічних і поточних програм розвитку ВЕЗ;
розгляд і затвердження інвестиційних проектів; проведення міжнародних
тендерів для відбору інвестиційних проектів та їх учасників; розробки та
здійснення організаційних заходів щодо забезпечення залучення фінансових
ресурсів; організація підготовки та перепідготовки кадрів у ВЕЗ,
залучення іноземних працівників; розгляд у досудовому порядку спорів між
суб’єктами ВЕЗ та органом господарського розвитку ВЕЗ та/або органом
місцевого самоврядування.

1.5. Особливості правового регулювання господарювання у спеціальних
(вільних) економічних зонах

У ВЕЗ встановлюється спеціальний режим господарювання, якому притаманна
сукупність певних ознак, зокрема:

І. Юридична підстава встановлення — загальні закони (статті 401-404 ГК
України та Закон України від 13 жовтня 1992 р. «Про загальні засади
створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»,
спеціальний закон (про створення конкретної ВЕЗ, що визначає її
параметри, зміст спеціального режиму госпо-

576

дарювання на території ВЕЗ), низка підзаконних нормативно-пра-вових
актів, що конкретизують зміст цього режиму.

II. Визначення мети запровадження конкретної ВЕЗ з урахуванням її виду.

Ш. Особливість режиму господарювання, що встановлюється індивідуально
для конкретної ВЕЗ та передбачає (може передбачати):

• по-перше, створення сприятливих умов для
господарювання для певних груп суб’єктів (суб’єктів господарювання ВЕЗ)
шляхом встановлення: а) пільг – митних (пільги у сплаті ввізного мита,
податку на додану вартість та сплаті акцизного збору), податкових (в
оподаткуванні прибутку, звільненні від оподаткування інвестицій, а також
від сплати низки платежів: плати за землю, зборів до Державного
інноваційного фонду, збору на обов’язкове соціальне страхування на
випадок безробіття); б) гарантій захисту майнових інтересів цих
суб’єктів: загальні для інвесторів та спеціальні -для суб’єктів ВЕЗ (а)
стабілізаційна гарантія від змін законодавства протягом функціонування
конкретної ВЕЗ; б) гарантія забезпечення інтересів суб’єктів ВЕЗ у разі
її ліквідації протягом встановленого строку реалізації інвестиційного
проекту; в) гарантія розгляду спорів між органами управління ВЕЗ,
суб’єктами ВЕЗ та ліквідаційною комісією, пов’язаних з ліквідацією ВЕЗ в
судах України, а спорів за участю іноземних суб’єктів господарювання – у
судах за погодженням сторін, у т. ч. за кордоном);

• по-друге, обмеження для суб’єктів ВЕЗ
(встановлюються з метою захисту публічних інтересів) у формі: а)
заборон, що можуть встановлюватися для суб’єктів конкретної ВЕЗ
(наприклад, заборони грального бізнесу та створення казино, інших
гральних домів, як це передбачено ст. 11 Закону України від 21 грудня
2000 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях
пріоритетного розвитку та у спеціальну економічну зону «Порт Крим» в
Автономній Республіці Крим»; б) встановленням спеціальних
господарсько-правових санкцій (у формі, наприклад, позбавлення наданих
пільг у разі порушення суб’єктом ВЕЗ умов їх надання; тимчасового
припинення господарської діяльності суб’єкта ВЕЗ у разі порушення ним
законодавства України, установчих документів, договору щодо умов
реалізації інвестиційного проекту; скасування наданих дозволів;
розірвання договору; скасування реєстрації суб’єкта ВЕЗ);

IV. Спеціальний порядок управління ВЕЗ, що здійснюється за допомогою
системи органів – місцевої державної адміністрації, органу місцевого
самоврядування та спеціально створеного орга-

577

редбачає контроль за дотриманням суб’єктами ВЕЗ вимог чинного
законодавства, установчих документів та укладених договорів (контрактів)
на реалізацію інвестиційних проектів на території конкретної ВЕЗ;
виконання контрольних функцій здійснюється зазначеними органами, а також
уповноваженими державними органами відповідно до чинного законодавства
(в т. ч. Постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. №
184 «Про Порядок проведення аналізу результатів функціонування
спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом
інвестиційної діяльності» та Розпорядження Президента України від 16
січня 2002 р. «Про Комісію з перевірки додержання законодавства про
здійснення імпортних операцій суб’єктами спеціальних (вільних)
економічних зон та суб’єктами пріоритетного розвитку, на яких
запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності»).

V. Спеціальний порядок набуття статусу суб’єкта господарювання ВЕЗ
(спеціальний порядок легітимації). Цього статусу можуть набуту лише
суб’єкти господарювання, створені та/або зареєстровані відповідно до
загального порядку. Спеціальний порядок легітимації передбачає: 1)
затвердження поданого заявни-ком-суб’єктом господарювання інвестиційного
проекту відповідно до встановлених для конкретної ВЕЗ вимог
(відповідність проекту пріоритетним напрямам розвитку економіки регіону
та вимогам до мінімальної вартості, наявність позитивного висновку
інвестиційної експертизи) та порядку (встановлюється для певної ВЕЗ;
наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 7 жовтня 1999 р. №
1860 «Про порядок розгляду і затвердження інвестиційних проектів, що
реалізуються на території спеціальної економічної зони «Славутич»); 2)
укладення органом управління ВЕЗ з суб’єктом господарювання договору на
реалізацію затвердженого інвестиційного проекту на підставі Типового
договору (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня
1999 р. № 1199 «Про затвердження Типового договору (контракту) на
реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в
спеціальній (вільній) економічній зоні»); 3) реєстрація заявника, який
уклав такий договір, як суб’єкта господарювання певної ВЕЗ (здійснюється
органом господарського розвитку та управління конкретної ВЕЗ за умови
дотримання заявником встановлених вимог, після чого йому (заявникові)
видається свідоцтво про реєстрацію суб’єкта ВЕЗ – основної підстави для
надання передбачених законом пільг для суб’єктів конкретної ВЕЗ).

578

суб’єктом ВЕЗ актами законодавства конкретної ВЕЗ та укладеним між ними
договором (контрактом) на реалізацію інвестиційного проекту на території
конкретної ВЕЗ (предметом договору є реалізація належним чином
затвердженого інвестиційного проекту, основними зобов’язаннями сторін:
Інвестора – щодо реалізації на власний ризик і під власну
відповідальність інвестиційного проекту з дотриманням встановлених
законодавством вимог та умов договору; Органу управління – щодо
забезпечення передбачених чинним законодавством та договором умов для
реалізації інвестиційного проекту; у разі порушення сторонами договірних
зобов’язань можливе застосування передбачених законом та договором
господарсько-правових санкцій у формі відшкодування збитків, штрафних
санкцій, оперативно-господарських санкцій (у т. ч. розірвання договору)
і навіть адміністративно-господарських (зокрема, тимчасове зупинення
діяльності суб’єкта ВЕЗ, скасування наданих йому дозволів, скасування
реєстрації суб’єкта ВЕЗ).

2. Правовий режим концесійної діяльності

Концесія — це діяльність вітчизняного або іноземного суб’єкта
господарювання (концесіонера), спрямована на створення (будівництво)
та/або управління (експлуатацію) об’єктом концесії відповідно до вимог
закону та умов концесійного договору, укладеного на тривалий строк
уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого
самоврядування з метою задоволення суспільних потреб.

Правове регулювання концесійної діяльності здійснюється:

Господарським кодексом України (глава 40, статті 406—410, що визначають
поняття та основні засади концесійної діяльності -статті 406-407,
договірні засади здійснення концесійної діяльності -ст. 408, положення
щодо припинення діяльності підприємства, майно якого передається в
концесію,- ст. 409, законодавство про концесії – ст. 410, гарантії прав
учасників господарських відносин в умовах спеціального режиму
господарювання – ст. 418);

Законами України:

– від 16.07.1999 р. «Про концесії» (містить визначення застосовуваних в
Законі термінів – ст. 1, положення щодо: принципів концесійної
діяльності – ст. 2, об’єктів концесії – ст. З, засад концесійної
діяльності, в т. ч. обмеження,- статті 4-5, щодо концесійних конкурсів –
статті 6-8 та договорів концесії, що укладаються за результатами їх
проведення,- статті 9-16, прав та обов’язків сто-

579

рін концесійного договору – статті 17-25, статистичної звітності у
сфері концесійної діяльності – статті 26-27);

– від 14.12.1999 р. «Про концесії на будівництво та
експлуатацію автомобільних доріг» (містить спеціальні положення щодо
цього виду концесійної діяльності з вищезгаданих питань);

– від 16.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування»
(визначає концесійний договір як один з основних видів договорів у сфері
іноземного інвестування – ст. 22);

Постанова Кабінету Міністрів України:

– від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних
договорів»;

– від 12.04.2000 р. № 643 «Про затвердження
Типового концесійного договору»;

– від 12.04.2000 р. № 642 «Про затвердження
Положення про проведення концесійного конкурсу та укладення концесійних
договорів на об’єкти права державної та комунальної власності, що
надаються у концесію»;

– від 12.04.2000 р. № 639 «Про затвердження
Методики розрахунків концесійних платежів»;

– від 13.07.2000 р. № 1114 «Про затвердження Порядку
визначення об’єктів концесії, концесіонерам яких можуть надаватися
пільги щодо концесійних платежів, дотації, компенсації, та умов їх
надання».

Концесійна діяльність в Україні базується на таких засадах:

• поєднання державного регулювання
концесійної діяльності і договірних засад її здійснення (на підставі
концесійного договору);

• вибір концесіонерів переважно на конкурсній
основі;

• комплексне та оплатне використання об’єкта
концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому
фінансуванні об’єктів концесії соціального призначення;

• взаємна вигода сторін у концесійному
договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору;

• державне гарантування інвестицій
концесіонерів;

• стабільність умов концесійних договорів;

• забезпечення прав та законних інтересів
споживачів продукції (послуг), що надаються концесіонерами.

Ознаки концесійної діяльності:

І. Здійснюється на базі об’єктів права державної чи комунальної
власності відповідно до передбаченого ч. 4 ст. З Закону «Про концесії»
переліку, до складу якого включено:

• майно підприємств, які є цілісними
майновими комплексами

580

або системою цілісних майнових комплексів, що забезпечують комплексне
надання послуг у визначених законом сферах діяльності;

• об’єкти незавершеного будівництва та
законсервовані об’єкти, які можуть бути добудовані з метою їх
використання для надання послуг по задоволенню громадських потреб у
визначених законом сферах діяльності;

• спеціально збудовані об’єкти відповідно до
умов концесійного договору для задоволення громадських потреб у
визначених законом сферах діяльності.

II. Змістом концесійної діяльності є підприємницька
діяльність (крім тих її видів, які відповідно до законодавства можуть
здійснюватися виключно державними підприємствами і об’єднаннями) у таких
сферах господарювання:

водопостачання, відведення та очищення стічних вод;

надання послуг міським громадським транспортом;

збирання та утилізація сміття;

надання послуг, пов’язаних з постачанням споживачам тепла;

будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об’єктів дорожнього
господарства, інших дорожніх споруд;

будівництво та експлуатація шляхів сполучення;

будівництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів;

будівництво та експлуатація аеропортів;

надання послуг у сфері кабельного телебачення;

надання послуг зв’язку;

надання поштових послуг;

транспортування та розподіл природного газу;

виробництво та (або) транспортування електроенергії;

громадське харчування;

будівництво жилих будинків;

надання послуг у житлово-експлуатаційній сфері;

використання об’єктів соціально-культурного призначення;

створення комунальних служб паркування автомобілів;

надання ритуальних послуг;

будівництво та експлуатація готелів, туристичних комплексів, кемпінгів
та інших відповідних об’єктів туристичної індустрії.

III. Договірні засади здійснення концесійної діяльності
згідно з укладеним та зареєстрованим в установленому порядку концесійним
договором, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи
орган місцевого самоврядування (концесієда-вець) надає на платній та
строковій основі (терміном від 10 до 50 років) суб’єкту підприємницької
діяльності {концесіонеру)

581

право створити (побудувати) об’єкт концесії чи суттєво його поліпшити
та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) відповідно до закону
з метою задоволення суспільних потреб; істотні умови договору: сторони
договору; види діяльності, роботи, послуги, які здійснюються за умовами
договору; об’єкт концесії (склад і вартість майна або технічні і
фінансові умови створення об’єкта концесії); умови надання земельної
ділянки, якщо вона необхідна для здійснення концесійної діяльності;
перелік видів діяльності, здійснення яких підлягає ліцензуванню; умови
встановлення, зміни цін (тарифів) на виготовлені (надані) концесіонером
товари (роботи, послуги); строк дії договору концесії, умови найму,
використання праці працівників – громадян України; умови використання
вітчизняних технологій, техніки, сировини, матеріалів; умови та обсяги
поліпшення об’єкта концесії та порядок компенсації зазначених поліпшень;
умови, розмір і порядок внесення концесійних платежів; порядок
використання амортизаційних відрахувань; відновлення об’єкта концесії та
умови його повернення; відповідальність за виконання сторонами
зобов’язань; страхування концесіонером об’єктів, взятих у концесію;
порядок продовження і припинення дії договору; порядок вирішення спорів
між сторонами.

IV. Конкурентні засади визначення претендента на
укладення договору концесії відповідно до визначеної Законом «Про
концесії» (статті 6-8) процедури, яка складається з таких етапів:

• затвердження переліку конкретних об’єктів,
які за результатами проведеного конкурсу на договірних засадах
надаватимуться в концесію (щодо об’єктів права державної власності –
здійснюється Кабінетом Міністрів України, комунальної власності –
виключно на пленарних засіданнях відповідних рад);

• організація та проведення концесієдавцем
концесійного конкурсу з урахуванням певного рівня публічних інтересів
(загальнодержавних інтересів – щодо об’єктів права державної власності,
регіональних/територіальної громади – щодо об’єктів права комунальної
власності) і максимального забезпечення інтересів споживачів товарів
(робіт, послуг);

• прийняття концесієдавцем за результатами
проведеного конкурсу (на підставі висновків конкурсної комісії”) рішення
про переможця концесійного конкурсу та укладення з ним концесійного
договору.

V. Реєстрація концесійних договорів, що здійснюється в
обов’язковому порядку, якщо об’єктом концесії є об’єкт права дер-

582

жавної власності або об’єкт права комунальної власності (орган,
уповноважений укласти концесійний договір, повідомляє про укладення
такого договору Фонд державного майна України, який веде реєстр таких
договорів відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від
18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»).

VI. Виконання сторонами договірних зобов’язань відповідно до закріплених
за ними прав та обов’язків, основні з яких закріплені в Закону «Про
концесії» (статті 17-18):

КОНЦЕСІЄДАВЕЦЬ

має право: здійснювати контроль за дотриманням концесіонером умов
концесійного договору; надавати виключне право на створення
(будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об’єкта концесії;
вимагати дострокового розірвання концесійного договору в разі порушення
концесіонером його умов; вимагати від концесіонера відшкодування збитків
у разі погіршення стану об’єкта концесії, яке сталося з вини
концесіонера;

зобов’язаний: передати концесіонерові об’єкт концесії у стані та строки,
передбачені концесійним договором; надати концесіонерові своєчасно і в
повному обсязі передбачені концесійним договором документи, які
підтверджують право концесіонера на створення (будівництво) та (або)
управління (експлуатацію) об’єкта концесії; вимагати звіт про
використання амортизаційних відрахувань; зберігати комерційну таємницю
концесіонера; не втручатися у господарську діяльність концесіонера; якщо
для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка,
забезпечити її надання у порядку, встановленому Земельним кодексом
України.

КОНЦЕСІОНЕР

має право: здійснювати підприємницьку діяльність на основі створення
(будівництва) та (або) управління (експлуатації) об’єкта концесії; на
виключне право на створення (будівництво) та (або) управління
(експлуатацію) об’єкта концесії, якщо це передбачено умовами
концесійного договору; вимагати розірвання концесійного договору у разі
порушення концесієдавцем умов договору і відшкодування збитків, завданих
невиконанням умов договору; на продовження строку дії концесійного
договору у разі виконання його умов; отримувати плату за вироблені
товари (роботи, послуги) згідно з умовами концесійного договору;
використовувати амортизаційні відрахування на відновлення основних
фондів, отриманих у концесію; на контрактній основі залучати до
виконання спеціальних робіт на об’єкті концесії третіх осіб (при цьому
концесіонер несе відпові-

583

дальність за виконання такими особами умов концесійного договору та
законодавства України);

зобов’язаний: виконувати умови концесійного договору; укладати
відповідно до законодавства трудові договори (контракти), як правило, з
працівниками – громадянами України; використовувати на об’єкті концесії
технології, матеріали, техніку вітчизняного виробництва, якщо інше не
передбачено умовами договору; утримувати об’єкт концесії в належному
технічному стані; після закінчення строку, на який було укладено
концесійний договір, передати об’єкт концесії в належному технічному
стані концесієдавцеві відповідно до умов договору.

VI. Припинення концесійної діяльності може мати місце у випадках:

• припинення концесійного договору (може мати
місце у разі: закінчення строку дії договору, ліквідації концесіонера за
рішенням суду, в тому числі у зв’язку з визнанням його банкрутом;
загибелі об’єкта концесії);

• дострокового розірвання концесійного
договору у встановленому законом порядку (за погодженням сторін або на
вимогу однієї із сторін за рішенням суду у разі невиконання сторонами
своїх зобов’язань та з інших підстав, передбачених законами України);

• визнання судом концесійного договору
недійсним.

3. Інші види спеціальних режимів господарювання

Якщо вищезгаданим спеціальним режимам господарювання в Господарському
кодексі присвячені окремі глави, то решті видів -лише окремі статті.

Виключна (морська) економічна зона України (далі – МЕЗ) -морські райони,
зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо
островів, що належать Українській державі. Ширина виключної (морської)
економічної зони становить до двохсот морських миль, відлічених від тих
самих вихідних ліній, що і територіальне море України. Делімітація
виключної (морської) економічної зони провадиться з урахуванням
законодавства України шляхом укладення угод з державами, побережжя яких
протилежні або суміжні побережжю України, на підставі принципів і
критеріїв, загальновизнаних у міжнародному праві, з метою досягнення
справедливого вирішення цього питання.

Правовий режим господарювання в цій зоні визначається:

• Господарським кодексом України (ст.
411,418);

584

• Законом України від 16 травня 1995 р. «Про
виключну (морську) економічну зону України» (далі – Закон «Про МЕЗ»);

• Конвенцією Організації Об’єднаних Націй з
морського права 1982 p., що була ратифікована Законом України від 3
червня 1999 р. «Про ратифікацію та Угоди про імплементацію Частини XI
Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права 1982 p.;

• Кодекс України про надра від 27.07.1994 p.,
зокрема його положення щодо використання морського дна та його надр у
виключній (морській) економічній зоні;

• акти законодавства про континентальний
шельф;

• підзаконними нормативно-правовими актами,
прийнятими відповідно до згаданих законів та Конвенції.

Особливість правового режиму господарювання у виключній (морській)
економічній зоні України полягає в тому, що:

A. Метою встановлення такого режиму є
забезпечення суверенних прав України на розвідку, експлуатацію,
збереження живих ресурсів та управління ними у виключній (морській)
економічній зоні.

Б. Змістом цього режиму є сукупність заходів, що вживає держава для
забезпечення додержання суб’єктами господарювання законодавства України
на території виключної (морської) економічної зони, а саме.

B. Наявність в Української держави на території цієї зони
суверенних прав щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів
як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському
дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і щодо
здійснення інших видів діяльності по економічній розвідці та розробці
зазначеної зони, у тому числі виробництву енергії шляхом використання
води, течій і вітру, а також щодо морського дна та його надр.

Г. Юрисдикція України (в т. ч. виключна) у МЕЗ, передбачена відповідними
положеннями нормативно-правових актів вищої юридичної сили (ст. 411 ГК,
Кодексу України про надра, Закону «Про виключну (морську) економічну
зону України»), актів законодавства про континентальний шельф та нормами
міжнародного права, щодо створення і використання штучних островів,
установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та
збереження морського середовища.

Д. Основні засади співробітництва України з іншими державами на
території виключної (морської) економічної зони:

• мета – координація управління живими
ресурсами українсь-

585

кої виключної (морської) економічної зони, їх збереження, розвідки і
оптимального використання, проведення наукових досліджень, захисту та
збереження морського середовища;

• правові підстави співробітництва –
міжнародні договори;

• наявність в усіх держав (як прибережних,
так і тих, що не мають виходу до морів) права користуватися (за умови
дотримання законодавства України та загальновизнаних норм міжнародного
права) свободою судноплавства і польотів, прокладання підводних кабелів
і трубопроводів та іншими правомірними з точки зору міжнародного права
видами використання морського простору;

• наявність в України виключного права на
території зазначеної зони створювати, а також дозволяти і регулювати
спорудження, експлуатацію та використання штучних островів, установок і
споруд для морських наукових досліджень, розвідки і розробки природних
ресурсів, інших економічних цілей відповідно до законодавства України;

• поєднання правових заходів щодо охорони
суверенних прав України у МЕЗ з контрольними функціями з боку України (в
особі уповноважених органів) за реалізацією прав щодо запобігання
порушенням (забруднення морського середовища, захоронения відходів
всупереч встановленому порядку, незаконна промислова діяльність,
порушення правил безпечної експлуатації споруд, незаконна експлуатація
природних ресурсів, незаконне ведення морських наукових досліджень), за
застосуванням санкцій щодо порушників і виконанням зобов’язань інших
держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних
організацій на території МЕЗ;

• система уповноважених органів Української
держави щодо здійснення охоронних та контрольних функцій на території
МЕЗ: Державна прикордонна служба України, органи рибоохорони
Міністерства рибного господарства України і органи Міністерства охорони
навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України;

• система спеціальних санкцій, що
застосовуються до порушників законодавства про МЕЗ: огляд
судна-порушника (ст. 17 Закону «Про МЕЗ»), інспекція, переслідування
судна-порушника, затримання або арешт судна-порушника (статті 19-20
Закону «Про МЕЗ»), господарсько-адміністративні штрафи (статті 22-26
Закону «Про МЕЗ»); конфіскація майна (засобів, знарядь, суден, споруд),
із застосуванням яких вчинено порушення (статті 22, 24, 26 Закону «Про
МЕЗ»);

586

• порядок притягнення до відповідальності: 1) складання акта про
вчинення порушення посадовою особою Морської охорони Державної
прикордонної служби України; 2) направлення цього акта разом з іншими
документами, що стосуються цієї справи, протягом трьох днів з дня
затримання порушника органу, уповноваженому застосовувати санкції (у
разі визнання за доцільне застосування конфіскації зазначені документи
передаються для розгляду до районного/міського суду за місцем затримання
порушника); 3) прийняття уповноваженим органом рішення про застосування
відповідних санкцій (крім конфіскації) протягом п’яти днів після
надходження вищезазначених документів (таке рішення оформлюється
постановою відповідного органу або посадової особи). У передбачених
Законом «Про МЕЗ» (ч. 2 ст. 27) випадках накладення і стягнення штрафу
може проводитися безпосередньо на місці порушення. Судовий розгляд справ
про порушення (у разі визнання за доцільне застосування конфіскації)
провадиться в присутності представників порушника та органів, які
здійснюють охорону виключної (морської) економічної зони України.

Прикордонний режим господарської діяльності (ПРГД) характеризується
такими рисами:

І. Запроваджується і діє на прикордонній території (на державному
кордоні України); державний кордон України – це лінія і вертикальна
поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території
України – суші, вод, надр, повітряного простору (ст. 1 Закону «Про
Державний кордон України»). Державний кордон України визначається
Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами
України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, державний
кордон української держави встановлюється (з відповідними позначеннями
на місцевості) таким чином:

1) на суші – по характерних точках і лініях рельєфу
або ясно видимих орієнтирах;

2) на морі – по зовнішній межі територіального моря
України;

3) на судноплавних річках – по середині головного
фарватеру або тальвегу річки; на несудноплавних річках (ручаях) – по їх
середині або по середині головного рукава річки; на озерах та інших
водоймах – по прямій лінії, що з’єднує виходи державного кордону України
до берегів озера або іншої водойми. Державний кордон України, що
проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не переміщується як
при зміні обрису їх берегів або

587

рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший
бік;

4) на водосховищах гідровузлів та інших штучних
водоймах -відповідно до лінії державного кордону України, яка проходила
на місцевості до їх заповнення;

5) на залізничних і автодорожніх мостах,
греблях та інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки
судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв),- по середині цих споруд
або по їх технологічній осі, незалежно від проходження державного
кордону України на воді.

П. Правовий режим господарської діяльності на прикордонній території (на
державному кордоні України) визначається: ПС України (ст. 412); законами
України від 4 листопада 1991 р. «Про Державний кордон України» та від
03.04.2003 р. «Про Державну прикордонну службу»; міжнародними угодами
України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України
(наприклад, Угода між Урядом України та урядом Республіки Польща про
будівництво автодорожнього мосту через ріку Західний Буг на
українсько-польському державному кордоні в районі пункту пропуску Ягодин
– Доруйськ, ратифікована Законом України від 20.04.2004 p.);
підзаконними нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до
закону (Указ Президента України від 02.07.1996 р. «Про заходи щодо
розвитку економічного співробітництва Автономної Республіки Крим з
суміжними прикордонними адміністративно-територіальними одиницями
Російської Федерації»; наказ Адміністрації Державної прикордонної служби
України та Державної служби України від 24.11.2003 р. № 297/793 «Про
затвердження Технології прикордонного та митного контролю у пунктах
пропуску через державний кордон» та ін.).

III. Поєднання загальних (визначених законом) та місцевих (визначених на
підставі закону відповідними органами державної влади за погодженням з
органами Державної прикордонної служби України) умов здійснення
господарської діяльності на прикордонній території (судноплавство,
користування водними об’єктами для потреб лісосплаву та інші види
водокористування, створення різних гідроспоруд, провадження інших робіт
у внутрішніх водах України, користування землею, лісами, тваринним
світом, ведення гірничої справи, геологічних розвідувань тощо). До
загальних умов належать: необхідність отримання дозволу Державної
прикордонної служби України (ДПСУ) на провадження робіт у прикордонній
смузі та пропуск на цю територію; можливість запровадження

588

у необхідних випадках ДПСУ додаткових тимчасових режимних обмежень на
в’їзд і провадження робіт у прикордонній смузі (ст. 24 Закону «Про
Державний кордон України»); здійснення перетину кордону осіб, вантажів,
транспортних засобів та іншого майна у встановленому законом порядку під
контролем Державної прикордонної служби України (статті 11, 12);
необхідність дотримання судами, що перетинають морський кордон України,
заходять у порти та внутрішні води України, встановлених українським
законодавством вимог та правил (статті 13-15); можливість запровадження
(у випадках та порядку, визначених Законом, Кабінетом Міністрів України)
на окремих ділянках державного кордону з метою запобігання поширенню
інфекційних хвороб обмежень чи припинення сполучення через державний
кордон або встановлення карантину для людей, тварин, вантажів,
насінного, садивного матеріалу та іншої продукції тваринного і
рослинного походження (ст. 19).

Правовий резким господарської діяльності в охоронних зонах
характеризується такими рисами:

І. Види охоронних зон: санітарно-захисні, водоохоронні, території та
об’єкти природно-заповідного фонду України, курортні,
лікувально-оздоровчі, рекреаційні та інші території та об’єкти,
віднесені законодавством до таких, що особливо охороняються.

П. Система нормативно-правових актів про спеціальний режим
господарювання в охоронних зонах:

Господарський кодекс України (статті 413, 418);

Закони України: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного
середовища»; від 27.02.1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала
радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»; від
16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»; від 15 лютого 1995
р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні», від 10 лютого 2000
року «Про формування, порядок надходження і використання коштів Фонду
для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської
катастрофи та соціального захисту населення» та ін.

Підзаконні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до згаданих
законів.

III. Характер правового режиму (в т. ч. пільги та обмеження для
суб’єктів господарювання) визначаються вищезгаданими законами щодо
певного виду охоронної території.

Спеціальний режим господарювання в окремих галузях народного
господарства (галузеві режими господарювання) може встановлюватися за
поданням Кабінету Міністрів України у формі

589

прийняття Верховною Радою відповідного закону у разі необхідності
стабілізації або прискореного розвитку у цих галузях. Такий режим
встановлено, зокрема, щодо господарської діяльності у Збройних силах
України.

Система нормативно-правових актів про галузеві режими господарювання:
Господарський кодекс України (статті 414, 418); закони (зокрема, Закон
України від 21.09.1999 р. «Про господарську діяльність у Збройних силах
України»); підзаконні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до ГК
та спеціальних законів.

Специфіка правового режиму господарювання у Збройних силах України
полягає у такому:

• у військових частинах дозволена лише
неприбуткова господарська діяльність відповідно до встановленого
Кабінетом Міністрів України переліку;

• мета здійснення такої діяльності –
отримання додаткових джерел фінансування повсякденного функціонування
військових частин, закладів та організацій, а також для підтримання на
належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності;

• форма здійснення господарської діяльності
– створювані військовими частинами (закладами, організаціями) підсобні
господарства, що мають забезпечувати виробництво продукції, виконання
робіт, надання послуг з вищезгаданою метою;

• можливість передання (на конкурсних засадах
і в передбаченому порядку) в оренду майна (крім бойового та
спеціального) юридичним та фізичним особам за умови, якщо це не шкодить
бойовій мобілізаційній готовності;

• можливість обмеження чи припинення
господарської діяльності військових частин за рішенням Міноборони, у
встановленому Урядом порядку.

Спеціальний режим господарської діяльності в умовах надзвичайного стану,
надзвичайної екологічної ситуації характеризується такими рисами:

І. Підставою введення є надзвичайний стан, надзвичайна екологічна
ситуація.

Надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який може тимчасово
вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні
надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче
загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і
матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при
спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України
шляхом

590

насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади,
військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно
до закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та
забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування
національної економіки, органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає
тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних
прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів
юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Надзвичайна екологічна ситуація – надзвичайна ситуація, при якій на
окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному
середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку
держави.

II. Тимчасовий характер таких режимів (відповідно до
встановленого строку його дії на території України чи певній частині її
території).

III. Система нормативно-правових актів про такий режим:

• Господарський кодекс України (статті
416,418);

• закони України: 1) загальні щодо такого
режиму господарювання та умов/підстав його встановлення: від 16.03.2000
р. «Про правовий режим надзвичайного стану)»; від 8 червня 2000 р. «Про
захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та
природного характеру», від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної
екологічної ситуації»; 2) спеціальні – щодо оголошення певної території
зоною надзвичайного стану чи надзвичайної екологічної ситуації: від 5
вересня 2000 р. «Про затвердження Указу Президента України «Про
оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне,
Підгір’я, Чаусове, Чау-сове Друге Первомайського району Миколаївської
області зоною надзвичайної екологічної ситуації» та ін.;

• підзаконні нормативно-правові акти,
прийняті відповідно до вищезгаданих законів, зокрема, укази Президента
України про введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її
місцевостях, що затверджуються Верховною Радою України протягом двох
днів з дня звернення Президента України.

IV. Встановлення на території таких зон (згідно з
прийнятим на підставі Конституції Указу Президента) тимчасових обмежень
у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав
юридичних осіб та покладення на них додаткових обов’язків (статті 16-18
Закону «Про правовий режим надзвичайного ста-

591

ну», статті 10-13 Закону «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»).

V. Надання (у відповідності із загальними законами про
правовий режим надзвичайного стану) органам державної влади та органам
місцевого самоврядування додаткових повноважень, спрямованих на
забезпечення комплексу заходів, що вживаються в умовах надзвичайного
стану (надзвичайного екологічного стану).

VI. Надання спеціальних гарантій громадянам та
суб’єктам господарювання щодо забезпечення їх прав, свобод та законних
інтересів в умовах надзвичайного стану/надзвичайної екологічної ситуації
(статті 21-27 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану», статті
14—15 Закону «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»).

Правовий резким господарської діяльності в умовах воєнного стану має
такі характерні риси:

I. Запроваджується в умовах воєнного стану.

Воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в
окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу,
небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності
та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому
командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних
для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також
тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод
людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із
зазначенням строку дії цих обмежень.

II. Система актів законодавства про воєнний стан:
Конституція України (ст. 92) Господарський кодекс України (статті
417,418);

Закон України від 06.04.2000 р. «Про правовий режим воєнного стану»;

III. Метою введення воєнного стану є створення умов для
здійснення органами державної влади, військовим командуванням, органами
місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями
наданих їм повноважень у разі збройної агресії чи загрози нападу,
небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності.

IV. Правовою основою введення воєнного стану є
Конституція України (ст. 92), згаданий та інші закони України та Указ
Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих
її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.

592

V. Запровадження та здійснення заходів
правового режиму воєнного стану покладається на військове командуванням,
яке має діяти разом з органами виконавчої влади, Радою міністрів
Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

VI. Встановлення (згідно з прийнятим на підставі
Конституції Указом Президента) тимчасових обмежень у здійсненні
конституційних прав і свобод громадян, а також прав суб’єктів
господарювання та покладення на них додаткових обов’язків (статті 15, 20
Закону «Про правовий режим воєнного стану»).

VII. Надання загальних (ст. 418 ГК України) та
спеціальних гарантій громадянам та суб’єктам господарювання щодо
забезпечення їх прав, свобод та законних інтересів в умовах воєнного
стану (статті 19-22 Закону «Про правовий режим воєнного стану»).

VIII. Обов’язок України відповідно до
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права у разі введення
воєнного стану негайно повідомити через Генерального секретаря ООН
держави, які беруть участь у цьому пакті, про обмеження прав і свобод
людини і громадянина, що є відхиленням від зобов’язань за Міжнародним
пактом, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.

Контрольні запитання

1. Чим викликана необхідність встановлення
спеціальних режимів господарювання?

2. Які види спеціальних режимів господарювання
передбачені Господарським Кодексом України?

3. У чому полягає особливість правового режиму
спеціальних (вільних) економічних зон?

4. Чи існують істотні відмінності між ВЕЗ та
територіями пріоритетного розвитку?

5. За якими критеріями і на які види класифікуються
ВЕЗ?

6. В якому порядку створюються ВЄЗ?

7. У чому полягає специфіка управління ВЕЗ?

8. За яких умов і в якому порядку набувається
статус суб’єкта ВЄЗ?

9. У чому проявляється особливість правового статусу
суб’єкта ВЕЗ?

10. Назвіть характерні риси правового режиму концесійної
діяльності?

11. На яких засадах здійснюється концесійна діяльність?

12. Які категорії осіб беруть участь у відносинах,
пов’язаних з концесійною діяльністю?

593

Нормативно-правові акти

Господарський кодекс України.

Цивільний кодекс України.

Закон України від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» //
ВВР УРСР.- 1991-№ 29.- Ст. 377 (з наступними змінами).

Закон України від 18.06.1991 р. «Про цінні папери та фондову біржу» //
ВВР УРСР.-1991.-№38.-Ст. 508.

Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього
природного середовища» // Відомості Верховної Ради України.- 1991.- №
41.- Ст. 546.

Закон України від 10 грудня 1991 р. «Про товарну біржу» // ВВР України.-
1992.-№10.-Ст. 139.

Закон України від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність» // ВВР
України.-1991.-№ 47.-Ст. 646.

Закон України від 4 листопада 1991 р. «Про Державний кордон України» //
Відомості Верховної Ради України.- 1992.-№ 2- Ст. 5.

Закон України від 10.12.1991 р. «Про дію міжнародних договорів на
території України» // ВВР України.- 1992.- № 10.- Ст. 137.

Закон України від 10.12.1991 р. «Про товарну біржу» //ВВР України-
1992.-№ 10.-Ст. 139.

Митний кодекс України: Схвалений Законом від 12.12.1991 р. // ВВР
України.-1992.-№ 16.-Ст. 203.

Закон України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» (в
редакції Закону від 19.02.1997 р.) // Голос України.- 1997- 20.03.

Закон України від 08.10.1992 р. «Про основи містобудування» // ВВР У
країни.-1992.- № 52.- Ст. 683 (з наступними змінами).

Закон України від 13.10.1992 р. «Про загальні засади створення і
функціонування спеціальних (вільних) економічних зон // ВВР України.-
1992.- № 50.- Ст. 676.

Закон України від 22.12.1993 р. «Про міжнародні договори України» // ВВР
України.-1994.-№10.-Ст.45.

Закон України від 22.04.1993 р. «Про аудиторську діяльність» // ВВР
України.-1993.-№ 23.-Ст. 243.

Повітряний кодекс України від 04.05.1993 р. //ВВР України.- 1993.-№
25.-Ст. 274.

Закон України від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на знаки для товарів і
послуг» // ВВР України.- 1994.- № 7.- Ст. 36.

Закон України від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні
моделі» (в редакції Закону від 01.06.2000 р.) // ВВР України.- 2000.- №
37.- Ст. 307.

Закон України від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на промислові зразки»
// ВВР України- 1994-№ 1.-Ст. 34.

Закон України від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права» (в
редакції Закону від 11.07.2001 р.)// ВВР України.- 2001,- № 43.- Ст.
214.

Закон України від 04.02.1994 р. «Про правовий статус іноземців» // ВВР
України.-1994.-№ 23.-Ст. 162.

Закон України від 24.02.1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж»
// ВВР України.- 1994- № 25.- Ст. 198.

Закон України від 14.10.1994 р. «Про відповідальність підприємств,
установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» // ВВР
України.- 1994.- № 46.- Ст. 411.,

Закон України від 28 грудня 1994 р. «Про оподаткування прибутку
підприємств» // Відомості Верховної Ради України.- 1995.- № 4.- Ст. 28.

Закон України від 15 лютого 1995 р. «Про статус гірських населених
пунктів в Україні» // Відомості Верховної Ради України.- 1995.- № 9.-
Ст. 58.

Закон України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну
зону України» // Відомості Верховної Ради України.- 1995.- № 21.- Ст.
152.

594

Кодекс торговельного мореплавства України від 23.05.1995 р. // ВВР
України.- 1995.-№ 47.- Ст. 349.

Закон України від 15.09.1995 р. «Про операції з давальницькою сировиною
в зовнішньоекономічних відносинах» (в редакції Закону від 04.10.2001 р.)
// ВВР України.- 2002-№ 6.- Ст. 40.

Закон України від 07.03.1996 р. «Про страхування» (в ред. Закону від
04.10.2001 р.) // Відомості Верховної Ради України.- 2002.- № 7.- Ст.
50.

Закон України від 19.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування» //
ВВР України- 1996.-№ 19-Ст. 80.

Закон України від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної
конкуренції» // ВВР України.- 1994.- № 7.- Ст. 34.

Закон України від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних
паперів в Україні» //ВВР України.- 1996-№51.-Ст. 292.

Закон України від 3 квітня 1997 р. «Про податок на додану вартість» //
ВВР України.-1997.-№ 21.-Ст. 156.

Закон України від 05.11.1997 р. «Про охорону прав на топографії
інтегральних мікросхем» // // ВВР України,- 1998- № 8.- Ст. 28.

Закон України від 02.12.1997 р. «Про торгово-промислові палати в
Україні» // Голос України.- 1998- 5 січня.

Закон України від 10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну систему та
особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» // ВВР
України,- 1998.- № 15.-Ст. 67.

Закон України від 22.12.1998 р. «Про застосування спеціальних заходів
щодо імпорту в Україну // ВВР України,- 1999.- №11.- Ст. 78.

Закон України від 22.12.1998 р. «Про захист національного
товаровиробника від демпінгового імпорту» // ВВР України,- 1999,- №
9-10.- Ст. 65.

Закон України від 22.12.1998 р. «Про захист національного виробника від
субсидованого імпорту» // ВВР України.- 1999.- Х° 12-13.-Ст. 80.

Закон України від 24.12.1998 р. «Про спеціальний режим інвестиційної
діяльності в Закарпатській області» // Урядовий кур’єр.- 1999.- 19
січня.

Закон України від 23.12.1998 р. «Про регулювання товарообмінних
(бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» //
Урядовий кур’єр.- 1999.-21 січня.

Закон України від 15.01.1999 р. «Про спеціальну економічну зону «Яворів»
// Урядовий кур’єр,- 1999.- 17 лютого.

Закон України від 18.03.1999 р. «Про спеціальну економічну зону
туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс-Трускавець» // Урядовий
кур’єр,- 1999.- 7 квітня.

Закон України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації»
// Відомості Верховної Ради України.- 1999,- № 20-21- Ст. 190.

Закон України від 3 червня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону
«Славутич» // Відомості Верховної Ради України.- 1999- № 32- Ст. 263.

Закон України від 15 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної
діяльності на території пріоритетного розвитку в Луганській області» //
ВВР України.- 1999.- № 38,-Ст.351.

Закон України від 20.05.1999 р. «Про архітектурну діяльність» //
Урядовий кур’єр.-1999- 1 липня.

Закон України від 06.06.1999 р. «Про охорону прав на зазначення
походження товарів (із змінами від 21.12.2000 р.) // ВВР України.-
1999.- №. 32.- Ст. 267.

Закон України від 16.07.1999 р. «Про бухгалтерський облік і фінансову
звітність в Україні» // Урядовий кур’єр.- 1999.- 1 вересня.

Закон України від 16.07.1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та
інноваційної діяльності технологічних парків» // ВВР України.- 1999.- №
40.- Ст. 363.

Закон України від 14 серпня 1999 р. «Про угоди про розподіл продукції»
// Голос України,- 1999.- 12 жовтня.

595

Закон України від 7 вересня 1999 p. «Про концесії» // Голос України.-
1999.- 22 вересня.

Закон України від 18.11.1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної
діяльності на території пріоритетного розвитку в Луганській області» //
Урядовий кур’єр.- 1999.— 7 грудня.

Закон України від 14.12.1999 р. «Про концесії на будівництво
автомобільних доріг» // Голос України.- 2000.- 11 січня.

Закон України від 17.02.2000 р. «Про усунення дискримінації в
оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з
використанням майна та грошових коштів вітчизняного походження» // Голос
України.- 2000.- 25 лютого.

Закон України від 10.02.2000 р. «Про формування, порядок надходження і
використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації
наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення» //
ВВР України.- 2000.- № 13.-Ст. 100.

Закон України від 16.03.2000 р. «Про ратифікацію Конвенції про порядок
вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами» //
Урядовий кур’єр.- 2000.-12 квітня.

Закон України від 16.03.2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану»
// Урядовий кур’єр-2000- 14.06 (Орієнтир- С 8-14).

Закон України від 23.03.2000 р. «Про спеціальну (вільну) економічну зону
«Порто-франко» на території Одеського морського торговельного порту» //
Урядовий кур’єр.-2000.-17 травня.

Закон України від 23.03.2000 р. «Про спеціальну економічну зону «Рені»
// Урядовий кур’єр.- 2000- 17 травня.

Закон України від 06.04.2000 р. «Про правовий режим воєнного стану» //
Урядовий кур’єр-2000- 14.06 (Орієнтир- С 7-8).

Закон України від 06.04.2000 р. «Про майнову відповідальність за
порушення умов договору (контракту) про виконання робіт на будівництві
об’єктів» // Урядовий кур’єр.-2000.- 14 червня.

Закон України від 20.04.2000 р. «Про планування і забудову територій» //
Урядовий кур’єр.- 2000.- 7 червня.

Закон України від 11.05.2000 р. «Про спеціальний режим інвестиційної
діяльності на території м. Харкова» // Урядовий кур’єр.- 2000.- З
червня.

Закон України від 08.06.2000 р. «Про захист населення і територій від
надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» // ВВР
України.- 2000.- № 40.-Ст. 337.

Закон України від 13.07.2000 р. «Про спеціальну економічну зону
«Миколаїв» // Урядовий кур’єр.-2000-6 вересня.

Закон України від 13.07.2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної
ситуації» // ВВР України.- 2000.- № 42.- Ст. 348.

Закон України від 5 вересня 2000 року «Про затвердження Указу Президента
України «Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик,
Мічуріне, Підгір’я, Чаусове, Чаусове Друге Первомайського району
Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації» // ВВР
України.- 2000.- № 43.- Ст. 365.

Закон України від 07.12.2000 р. «Про банки і банківську діяльність» //
ВВР України- 2001.

Закон України від 21.12.2000 р. «Про спеціальний режим інвестиційної
діяльності на території пріоритетного розвитку і спеціальну економічну
зону «Порт Крим в Автономній Республіці Крим» // Урядовий кур’єр.-
2001.- 31 січня.

Ещенко А. В. К вопросу об определении понятия оффшорной компании //
Рыночная экономика: Современные теории и практика управления: Сб.
научных трудов / Под ред. Э. А. Кузнецова.- Одесса: АО БАХВА, 1998.- С.
317-322.

610

Іолкін Я. Деякі аспекти правового регулювання договору франтшизи //
Предпринимательство, хозяйство и право.- 2000.- № 10.- С. 27-29.

Использование зарубежного опыта в практике создания и функционирования
свободных экономических зон. Научн. доклад Макогон Ю., Хахулина К-
Донецк, 2000.- 64 с.

Казаков А. Біржова електронна торгова система КМФБ – перші місяці роботи
// Цінні папери України.- 2001.- № 41 (1 листопада).- С. 24.

Каменева Н. Г. Организация биржевой торговли: Учебник для вузов.- М.:
Банки и биржи, ЮНИТИ, 1998.- 303 с.

Капелюшник Е. Особенности осуществления иностранного инвестирования, не
связанного с созданием юридического лица // Предпринимательство,
хозяйство и право.-1997.- №8.- С. 7-Ю.

Каркачева А. Правовой режим территорий приоритеного хозяйственного
развития в контексте евроазиатских интеграционных процессов // Юридичний
вісник України.-2000.-№3.

Касир Л. С. Организация оффшорного бизнеса- М.: Финансы и статистика,
2002.-144 с.

Кашинцева О. Щодо необхідності правового регулювання франчайзингу //
Підприємництво, господарство і право.-2001.-№ 1.-С. 13-14.

Килимник И. Договор франчайзинга: анализ содержания //
Предпринимательство, хозяйство и право-2000.-№ 9.-С. 21-23.

Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навчальний посібник. Пер. з
англ.-К.: ТОВ «Знання», КОО, 2001.- 381 с

Кетов А. X. Режим свободной экономической зоны: международно-правовые и
национально-правовые аспекты. Автореферат дис__канд. юрид. наук.- М.,
2001.- 20 с.

Кибенко Р. Інвестиційна діяльність: визначення, суб’єкти, класифікація
та співвідношення з підприємницькою діяльністю // Вісник Університету
внутрішніх справ.- 1999.-№6.-С 217-221.

Килимник І. І. Особливості правового регулювання договору комерційної
концесії (франчайзингу). Автореф. дис…. канд. юрид. наук.- X., 2003.-
22 с

Кирьяков А. Основы инновационного предпринимательства.- Ростов-на-Дону:
Феникс, 2002- 160 с.

КокуринД. И. Инновационная деятельность.- М: Экзамен, 2001.- 576 с.

Кожевников В., Гончарова И. Пределы экономической свободы в свободных
экономических зонах // Предпринимательство, хозяйство и право.- 2000.- №
3.- С. 11-15.

КозикВ. В., Ланкова Л. А., Карп’якЯ. С. Зовнішньоекономічні комерційні
операції та контракти.-Львів, Оксарт, 1998.

Комаров А. С. Ответственность в коммерческом обороте.-М.: Юр. лит.,
1991.-208 с.

Комаров А. С. Правовые вопросы товарообменных сделок.- М: LAW, 1994.

Коссак В. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект).- П.:
Центр Європи, 1996.-215 с.

Коссак В. М. Розмежування виплати компенсації і відшкодування збитків
при здійсненні іноземних інвестицій (методологічні аспекти) // Проблеми
методології сучасного правознавства. Матеріали міжнародної
науково-теоретичної конференції. 9-10 жовтня 1996 p.-К., 1996.- С
124-125.

Коссак В. Проблеми правового регулювання транскордонного співробітництва
// Проблеми транскордонного співробітництва в регіоні. Ч. 1.-Львів,
1995.- С 10-25.

Коссак В. М. Правові засади іноземного інвестування в Україні.- Львів:
Центр Європи, 1999.

Коссак В. М., Бек Ю. Б., Чабан О. М. Науково-практичний коментар до
Закону України «Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного
типу «Курортополіс Трус-кавець».- Львів., 2000.- 144 с

Коссак В. М. Удосконалення правового статусу іноземного інвестора як
умова попередження економічних правопорушень // Субъекты хозяйствования
и экономическая преступность: вопросы предупреждения: Сб. материалов
«Круглого стола» (Донецк, 1 ноября 2001 г.).- Донецк: ИЭПИ НАН Украины,
ООО «Юго-Восток, Лтд», 2002.- С. 11-14.

611

Кочергіна О. М. Головні недоліки Закону України «Про захист
національного товаровиробника від демпінгового імпорту» // Проблеми
вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних
свобод людини і громадянина в Україні: Матеріали регіональної
міжвузівської наукової конференції молодих вчених та аспірантів.-
Івано-Франківськ, 2003- С 141-144.

Крамаренко В. Біржова діяльність: Навч. посібник,- К.: ЦУЛ, 2003.- 264 с

Красько И. Агентский договор // Предпринимательство, хозяйство и право-
1999.-№ 10.- С. 30-32.

Крупа Л. Содержание специального правового режима в свободных
экономических зонах Украины (концептуальный подход) // Підприємництво,
господарство і право.-2001.-№9.-С. 7-9.

Крупа Л. В. Спеціальний режим підприємницької діяльності у вільних
економічних зонах України (комплексне дослідження). Автореферат дис. …
канд. юрид. наук.- X., 2000.- 20 с

Крупчан А. Д. Оспаривание решений международных арбитражных судов по
национальному и международному законодательству // Международный
коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и практика / Под общ.
ред. И. Г. Побирченко.- Научно-практическое издание.- К.: Издательский
Дом «Ин Юре», 2000.- С. 55-64.

Кузнецова Н. С. Подрядные договоры в инвестиционной деятельности в
строительстве.-К., 1983.-160 с.

Кузнецова Н. С, Назарчук I. Р. Ринок цінних паперів в Україні: правові
основи формування та функціонування.- К.: Юрінком Інтер, 1998- 526 с

Курс международного торгового права / Тынелъ А., Функ Я., Хвалей В.-
Минск.: Ама-лфея, 1999.-703 с

Лабин Д. К. Международно-правовое регулирование иностранных инвестиций.-
М., 2001.-380 с.

Лилин В. Ценные бумаги и фондовая биржа.- М.: Филинъ, 1998.- 232 с.

Лісова О. Правові основи створення і функціонування вільних економічних
зон в України // Підприємництво, господарство і право.- 2002.- № 6.- С.
12-14.

Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навчальний посібник.-
К.: Юрінком Інтер, 1999- 560 с

Лысенков Ю. М, Рымарук А. И., Педь И. В., Поважний А. С. Участники
фондового рынка: функции, организация деятельности.- К.: Вісник
фондового ринку, 1998.- 287 с.

Ляшенко В., Хахулін В., Боярчук П. Про необхідність створення правової
бази розвитку франчайзингу в Україні // Предпринимательство, хозяйство и
право.- 2000.- № 10.-С. 22-26.

Малиновська В. Захисне застереження як особлива умова
зовнішньоекономічного контракту // Підприємництво, господарство і
право.- 2001.- № 3.- С 7-9.

Малиновська В. Проблеми використання форс-мажорного застереження у
зовнішньоекономічному контракті // Підприємництво, господарство і
право.- 2001.- № 5.- С 41-44.

Мамутов В. К., Хахулін В. В., Філімонов С. М., Загнітко О. П.,
Ковалевська Е. 17. Правове забезпечення соціальних та державних
інтересів у зовнішньоекономічній господарській діяльності та
попередження правопорушень в цій сфері / Питання боротьби зі
злочинністю: 36. наук. пр.-Х.: Право, 1999-Випуск З-С 35-61.

Мамутов В., Зельдина Е. Развитие законодательства о специальном режиме
хозяйствования // Підприємництво, господарство і право.- 2001.- № !.— С.
9-12.

Международный коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и
практика / Под общ. ред. И. Г. Побирченко- Научно-практическое издание-
К.: Издательский Дом «Ин Юре», 2000.

Мельник О. Ю. Концесійні угоди: досвід правового регулювання в СРСР //
Вісник господарського судочинства.- 2002.- № 2.- С. 219-224.

Мережко А. А. Транснациональное торговое право.- К.: Таксон, 2002.- 464
с.

Мілаш В. С. Захисні застереження в зовнішньоекономічному договорі:
Монографія.-Полтава, 2004- 180 с.

612

Мозговий О. Ф. Фондовий ринок: Навчальний посібник.- К.: КНЕУ,
1999.-316 с.

Моисеев Ю. А. Правовой обычай как источник регулирования
торгово-биржевой деятельности // Проблеми вдосконалення господарського
законодавства України: Тези виступів учасників «Круглого столу» (17-18
квітни 2001 p., м. Київ).- С. 97-99.

Монтано Д. Биржи и банки XXI столетия: новая волна. Перевод с англ.- К.:
Издательский дом «Амадей», 2002.

Морозов Т. Наукоемкие технологии и технопарки – высший этап
реформирование экономики государства и регионов //’Підприємництво,
господарство і право.- 2001.-№11.

Нидерхоффер В. Практика биржевых спекуляций.- М.: Альпина Паблишер,
2003.-560 с.

Носік В. В. Правове регулювання земельних відносин на територіях
спеціальних (вільних) економічних зон та пріоритетного розвитку // Право
України.- 1999.- № 6.-С. 49-54.

Носік В. В. Проблеми здійснення права власності на землю у вільних
економічних зонах України // Вісник Київського національного
університету ім. Т. Шевченка. Юридичні науки.- 2001.- № 43.- С 12-17.

Омелъченко А. В. Інвестиційне право: Навчальний посібник.- К.: Атіка,
1999.- С. 176.

Орлюк О. П. Правові аспекти кредитної діяльності банків // Вісник
Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Юридичні науки.
Випуски 45-48.- 2002- № 45.-С. 30-34.

Орлюк О. П. Проблеми законодавчого забезпечення банківського
кредитування // Вісник Київського національного університету ім. Т.
Шевченка. Юридичні науки. Випуски 45-48.- 2002.- № 46.- С 108-111.

Орлюк О. П. Банківська система: поняття, структура, функції // Вісник
Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Юридичні науки.
Випуски 45-48.- 2002.-№47.- С 172-176.

Пащенко Е. Г. Порядок заключения внешнеэкономических контрактов //
Международный коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и
практика / Под общ. ред. И. Г. Побирченко- Научно-практическое издание.-
К.: Издательский Дом «Ин Юре», 2000.-С. 18-22.

Попов А. А. Правовые основы внешнеэкономической деятельности- X.:
Каравелла, 2001.

Подцерковний О. П. Організаційно-правові основи розрахункових відносин у
господарському комплексі України. Автореферат дис…. канд. юрид. наук-
Донецьк, 1999.-20 с

Подцерковний О. П., Рябко Л. Г. Правова природа договору банківського
рахунку // Право України- 1999-№ 7-С 46-49.

Поєдинок В. В. Гарантії для інвесторів у разі примусових вилучень
інвестицій // Вісник господарського судочинства.- 2004.- № 2- С.
236-244.

Порфирьева Е. К. Унификация правового регулирования условий
внешнеэкономических контрактов в международном частном праве: Дис. …
канд. юрид. наук: 12.00.03.-X., 2000.

Послання Президента України до Верховної Ради України: Європейський
вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального
розвитку України на 2002-2011 роки //Урядовий кур’єр-2002.- 04.06-С
5-12.

Правове регулювання господарських відносин за участю промислових
підприємств: Підручник / В. М. Гайворонський, В П. Жушман (ред.).- X.:
Право, 2000.- 288 с

Правове регулювання іноземних інвестицій / За ред. В. М. Коссака.- К.:
Українська правнича фундація, 1999.- 176 с.

Програма розвитку страхового ринку в Україні на 2001-2004 роки //
Страхова справа.-2001.-№1.-С 48-55.

Резго Г. Биржевое дело: Учебник.- М.: ФиС, 2003.- 272 с.

Розенберг М. Г. Международная купля-продажа товаров: Комментарий к
правовому регулированию и практике разрешения споров.- Изд. 2-е, испр.
(2-1 завод).- М.: Статут, 2004.- 352 с.

613

Рябко Л. Г. Правове регулювання кредитних відносин по законодавству
України. Автореферат дис…. канд. юрид. наук.-X., 2002.- 19 с

Сандровский К. К. Международное таможенное право: Учебник. 2-е изд.,
испр,- К.: О-во «Знання», 2001.-461 с.

Саніахметова Н. О. Підприємницьке право: Суб’єкти підприємництва.
Кредитування. Оренда. Лізинг. Зовнішньоекономічна діяльність.
Інвестиції. Антимонопольне законодавство. Захист від недобросовісної
конкуренції. Реклама.- К.: А.С.К., 2001.-704 с.

Святадух В. Використання векселя у зовнішньоекономічній діяльності //
Баланс-2000.- №34.- С 41-45.

Святоцький О. Правове забезпечення інноваційної діяльності в Україні.-
К.: Ін-Юрс, 2003.- 80 с

Северин О. «Самозахист» підприємств з іноземними інвестиціями: правові
підстави // Предпринимательство, хозяйство и право.- 2000.- Ni 12.- С.
17-20.

Семерок О. Правове регулювання іноземних інвестицій у спеціальних
(вільних) економічних зонах // Право України,- 2000.- № 10.- С 34.

Семерак О. С. Правове регулювання та захист іноземних інвестицій (за
законодавством України, Угорщини, Польщі та Словаччини).- Ужгород,-
2000.- 164 с

Сеульская конвенция 1985 г. Об учреждении многостороннего агентства по
гарантиям инвестиций // Международное частное право. Сб. нормативных
актов,- М.: Манускрипт-1994,-С. 127.

Сіваченко І, Ю., Кухарська Н. О,, Левщька М. А, Вільні економічні зони:
навчальний посібник,- К.: Дакор; Алерта, 2001,- 480 с

Сімсон О. Е. Правові особливості договорів інвестиційного характеру.
Автореферат дис…. канд. юрид. наук.- X., 2001.- 20 с

Смаровоз М. Деякі особливості інвестиційних договір, укладених у сфері
спеціального режиму інвестиційної діяльності // Підприємництво,
господарство і право.- 2001- Jfc 1,-С. 19-21.

Солодкий М. Біржовий ринок (2-ге вид.).- К.: Джерела, – М., 2002,- 336
є.

Сорочииський Ю. В. Інноваційна діяльність як правова категорія // Вісник
Хмельницького інституту регіонального управління та права,- 2002,- Ха
2,- С. 187-191.

Сохацька О, Біржова справа: Підручник.- Тернопіль: Карт-Бланш, 2003.-
602 с

Тарабия Хассан. Правовое регулирование страхования во
внешнеэкономических связях: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03
/ Киевский ун-т им. Тараса Шевченко. Институт международных отношений.-
К., 1998.

Теория и практика торговли на фондовом рынке: Учеб. курс лекц.- М.:
Интернет-трейдинг, 2004- 296 с.

Терещенко С. С. Основи митного законодавства України. Питання теорії та
практики зовнішньоекономічної діяльності: Навчальний посібник.- К.: ЗАТ
«Август», 2001.

Тынель А., Функ, В. Хвалей. Курс международного торгового права.- Минск:
Амал-фея, 1999.-704 с

Україна і світова організація торгівлі (Аналітична доповідь Центру
Разумкова) // Національна безпека і оборона,-2002-№ 6.- С.2-47.

Устименко В. А., Поппавская Т. Л. О некоторых вопросах создания органов
развития специальных экономических зон в Донецкой области // Специальные
экономические зоны и их влияние на социально-экономическое развитие
региона. Материалы международного научно-практического семинара. Донецк,
28-30 октября 1998 г.- Донецк: ИЭПИ НАН Украины, 1998.-С. 116-120.

Федорчук Д. Э. Оффшорное инвестирование: хозяйственно-правовые средства
предупреждения правонарушений // Сборник матер «Круглого стола»
«Субъекты хозяйствования и экономическая преступность: вопросы
предупреждения».- Донецк: ИЭПИ НАН Украины, ООО «Юго-Восток, Лтд»,
2002.- С. 79-83.

Федорчук В. Е. Режим прямого іноземного інвестування
(порівняльно-правове дослідження). Автореферат дис. … канд. юрид.
наук.- Донецьк, 2003.- 19 с

Фінансове право: Підручник/Відп. ред. Л. К. Воронова- X.: Консум,
1999.-496 с.

Хахулин В. В., Ляшенко С. В. Особенности государственного регулирования
предпринимательской деятельности в СЭЗ // Специальные экономические зоны
и их влияние на социально-экономическое развитие региона. Материалы
международного научно-практического семинара. Донецк, 28-30 октября 1998
г.- Донецк: ИЭПИ НАН Украины, 1998.— С. 116-120.

Хеда С. М. Поняття та обсяг цивільної правосуб»єктності іноземних
юридичних осіб за законодавством України // Вісник Хмельницького
інституту регіонального управління та права.-2002.-№ 2.-С 48-50.

Царев В. Выбор применимого права во внешнеэкономических контрактах //
Бухгалтерия.- 1999.- X» 46.- С. 98-103.

Циглик І. Економіка й організація інноваційної діяльності: Навч.
посібник,- К.: ЦУЛ, 2004,- 128 с.

Цірат Г. Міжнародний комерційний арбітраж: Навчальний посібник.- К.:
Істина, 2002.-304 с.

Чабан О. М. Договори (контракти) про виробничу кооперацію // Вісник
Хмельницького інституту регіонального управління та права.- 2002- Лі 2-
С 191-194.

Чаадаева Л. Фондовая биржа. Организационно-управленческие структуры,-
М.: Экзамен, 2002.- 320 с.

Черкес М. Ю. Міжнародне право: Підручник. 2-ге вид., випр,- К.: Т-во
«Знання», КОО, 2001,-380 с.

Чернов Є. Агентські угоди в експортно-імпортних операціях // Збірник
рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України,-1995,-
Мі 1.- С. 166-169.

Чернов Є. Застава в зовнішньоекономічних контрактах // Збірник рішень та
арбітражної практики Вищого арбітражного суду України,- 1996,- Лі 1.- С.
211-213.

Чернов Є. Про деякі правові питання розрахунків в іноземній валюті при
здійсненні зовнішньоекономічних операцій // Збірник рішень та
арбітражної практики Вищого арбітражного суду України.- 1997.- № 1.- С.
324-325.

Чернов Є. В. Особливості розгляду справ, пов’язаних із застосуванням
законодавства про зовнішньоекономічну діяльність за участю податкових та
митних органів // ВВАС України.-1999.- №4.- С 166-171.

Чижмар Ю. Правове регулювання торгових операцій на товарних біржах в
Україні // Право України.- 1999.-№12.-С 49-51, 69.

Чижмар Ю. Правовий статус посередників на товарних біржах // Право
України-2000.-№1.-С 27-33.

Швыдак Н. Правовое регулирование хозяйственной деятельности в свободных
экономических зонах // Право и экономика.- 2001.-№ 1.- С. 81-85; № 5,-
С. 67-72.

Шканова О. М. Инфраструктура товарного ринку: Навч. посіб,- К.: МАУП,
2004.-180 с.

Юдін. С. О. Міжнародний договір купівлі-продажу,-Харків, 1994.

Янсен Ф. Эпоха инноваций,- М.: Инфра-М, 2002.- 308 с

•

і*

Список скорочень

ГК України – Господарський кодекс України

ЦК України – Цивільний кодекс України

ВР України – Верховна Рада України

KM України – Кабінет Міністрів України

АМК України – Антимонопольний комітет України

Держбуд України – Державний комітет України з будівництва та архітектури

ДКПРПП України – Державний комітет України з питань регуляторної
політики та підприємництва

ДКЦПФР – Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку

ДМС України – Державна митна служба України

НБУ – Національний банк України

МОН України – Міністерства освіти і науки України

МТ України – Міністерство транспорту України

ФДМ України – Фонд державного майна України

ВВР України – Відомості Верховної Ради України

ЗП України – Зібрання постанов Уряду України

ОВУ – Офіційний вісник України

ЗЗУ – Зібрання законодавства України

БНА України – Бюлетень нормативних актів міністерств і відомств України

ДІБП – Державний інформаційний бюлетень про приватизацію

ЗРАПВАСУ – Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного
суду України

КПС «НАУ» – комп’ютерна правова система «Нормативні акти України»

СМ СССР – Совет Министров СССР

СП СССР – Собрание постановлений правительства СССР

AT – акціонерне товариство

ВАТ – відкрите акціонерне товариство

ВК – виробничий кооператив

ГО – господарське об’єднання

ДТ – довірче товариство

ЗАТ – закрите акціонерне товариство

КСП – колективне сільськогосподарське підприємство

КТ – командитне товариство

ПФГ – промислово-фінансова група

СВК – сільськогосподарський виробничий кооператив

ТДВ – товариство з додатковою відповідальністю

ТОВ – товариство з обмеженою відповідальністю

ПТ — повне товариство

зміст

Вступ………………………………………………………….
……………………………… З

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА Розділ 1. Поняття, метод і система господарського права

Тема 1. Господарська
діяльність………………………………………………….
4

1. Історія становлення та розвитку правового
регулювання господарської сфери суспільного
життя……………………………………………….. 4

2. Поняття, ознаки, види господарської діяльності та
принципи її
здійснення……………………………………………………..
…………………………… 8

3. Види господарської діяльності
………………………………………………… 11

Тема 2. Організація та управління господарською діяльністю………..
14

1. Поняття та значення організаційно-управлінських
засад у сфері господарювання. Рівні та форми регулювання господарської
діяльності
………………………………………………………………
…………………………… 14

2. Державний рівень організації господарської діяльності
та керівництво
нею……………………………………………………………
……………………. 15

3. Особливості управління господарською діяльністю в
державному та комунальному секторах економіки
…………………………………….. 24

Тема 3. Господарські
правовідносини…………………………………………. 25

1. Поняття, ознаки та види господарських
правовідносин…………….. 25

2. Відмежування господарських відносин від інших
видів правовідносин
………………………………………………………………
…………………….. 28

3. Методи правового регулювання господарських відносин
…………. 29

Тема 4. Господарське
законодавство…………………………………………… 31

1. Конституційні засади правопорядку у сфері господарювання …ч. 31

617

2. Поняття, ознаки та особливості господарського
законодавства ….
32

3. Система господарського
законодавства…………………………………….
35

4. Господарсько-правові норми: поняття та види
………………………….
38

5. Питання вдосконалення господарського
законодавства…………….
41

Тема 5. Поняття господарського права
………………………………………..
45

1. Господарське право як галузь
права………………………………………….
45

2. Господарське право як галузь правової науки
…………………………..
47

3. Господарське право як навчальна дисципліна
…………………………..
48

Розділ 2. Суб’єкти господарських правовідносин

Тема 6. Загальна характеристика суб’єктів господарських правовідносин
………………………………………………………………
………………………….
57

1. Поняття, ознаки та види суб’єктів господарських
правовідносин (господарського
права)…………………………………………………………
………
57

2. Основи правового статусу суб’єктів господарювання
……………….
60

Тема 7. Правове становище
підприємств……………………………………..
67

1. Поняття підприємства та його основні
ознаки…………………………..
67

2. Види та організаційно-правові форми підприємств
…………………..
70

3. Особливості правового становища окремих видів
підприємств ….
73

Тема 8. Правове становище господарських товариств ………………….

1. Поняття та характерні риси господарських
товариств……………….
98

2. Класифікація господарських
товариств…………………………………….
99

3. Форми господарських
товариств………………………………………………
101

Тема 9. Правове становище індивідуальних підприємців та інших

суб’єктів
господарювання………………………………………………….
……….. 114

1. Індивідуальні підприємці як суб’єкти господарського
права……..
114

2. Кредитні спілки у сфері
господарювання………………………………….
117

3. Фермерське господарство
………………………………………………………..
122

4. Особисте селянське
господарство…………………………………………….
125

5. Благодійні та інші неприбуткові організації
(НО)……………………..
126

6. Відокремлений підрозділ господарської організації
(ВП)………….
127

Тема 10. Господарські організації – органи господарського керівництва
………………………………………………………………
…………………………! 128

618

1. Господарські об’єднання: поняття, види,
особливості правового становища
………………………………………………………………
…………………..
128

2. Промислово-фінансові групи як особливий різновид
господарського
об’єднання……………………………………………………..
……………………
130

3. Господарські міністерства (відомства) як
органи господарського
керівництва…………………………………………………….
……………………………
132

Розділ 3. Майнова основа господарювання

Тема 11. Загальні засади майнових відносин у сфері господарювання
………………………………………………………………
…………………………..
143

1. Майно у сфері
господарювання………………………………………………..
143

2. Право власності – основне речове право у сфері
господарювання: поняття та
зміст………………………………………………………….
……………….
150

3. Похідні від права власності правові титули майна
суб’єктів господарювання
………………………………………………………………
……………….
153

Тема 12. Особливості правового режиму окремих категорій майна

у сфері господарювання
………………………………………………………………
155

1. Загальні тенденції правового регулювання відносин
власності у сфері
економіки………………………………………………………
…………………..
155

2. Особливості правового режиму публічних форм власності
………. 156

3. Право приватно-колективної власності
…………………………………….
171

4. Використання природних ресурсів у сфері
господарювання………
173

5. Використання прав інтелектуальної власності у сфері
господарювання
………………………………………………………………
………………………
175

6. Поняття та загальні засади здійснення корпоративних
прав………
181

7. Правовий режим цінних паперів у господарській
діяльності……..
185

Розділ 4. Господарські зобов’язання

Тема 13. Зобов’язальні відносини у сфері господарювання…………..
204

1. Поняття господарських зобов’язань та підстави їх
виникнення … 204

2. Види господарських
зобов’язань………………………………………………
206

3. Виконання господарських зобов’язань
……………………………………..
209

4. Забезпечення виконання господарських
зобов’язань…………………
212

5. Припинення господарських
зобов’язань……………………………………
213

619

Тема 14. Господарські
договори………………………………………………….
216

1. Поняття та ознаки господарського
договору……………………………..
216

2. Функції господарського договору
…………………………………………….
218

3. Класифікація господарських договорів
…………………………………….
221

4. Порядок укладення, зміни та розірвання господарських
договорів 225

5. Зміст господарського
договору…………………………………………………
229

6. Форма господарського договору
………………………………………………
232

7. Забезпечення належного виконання господарських
договорів ….. 234

Тема 15. Особливості правового регулювання окремих видів господарських
договорів
………………………………………………………………
….. 236

1. Договори на реалізацію
майна………………………………………………….
236

2. Підрядні
договори……………………………………………………….
………….. 254

3. Договори на користування чужим
майном………………………………..
270

4. Транспортні
договори……………………………………………………….
…….. 281

Розділ 5. Відповідальність в господарських правовідносинах

Тема 16. Господарсько-правова
відповідальність…………………………
313

1. Поняття та ознаки господарсько-правової відповідальності
……… 313

2. Види господарсько-правової відповідальності
………………………….
319

3. Функції та підстави господарсько-правової
відповідальності…….
320

4. Принципи, межі та строки застосування
господарсько-правової
відповідальності………………………………………………..
………………………..
322

5. Форми господарсько-правової
відповідальності………………………..
326

Розділ 6. Правове регулювання економічної конкуренції

Тема 17. Правове регулювання економічної конкуренції ……………..
344

1. Поняття, роль та основні принципи економічної
конкуренції…….
344

2. Поняття недобросовісної конкуренції та
монополістичних порушень
………………………………………………………………
……………………………
346

3. Правові засади державного регулювання економічної
конкуренції 348

4. Відповідальність за порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства
………………………………………………………………
……………..і 355

620

Розділ 7. Правове регулювання банкрутства

Тема 19. Банкрутство як правовий механізм регулювання підприємницької
діяльності
………………………………………………………………
…… 376

1. Поняття
банкрутства…………………………………………………….
…………. 376

2. Сторони у справі про банкрутство
…………………………………………… 379

3. Стадії провадження у справі про банкрутство
………………………….. 382

Тема 20. Судові процедури, що застосовуються до боржника в процесі
провадження у справі про банкрутство…………………………….
385

1. Поняття судових процедур, що застосовуються до
боржника в процесі провадження справи про
банкрутство……………………………… 385

2. Розпорядження майном боржника як судова процедура у
справі

про банкрутсво
………………………………………………………………
…………… 386

3. Санація боржника як судова процедура у справі про
банкрутство 388

4. Мирова угода як судова процедура у справі про
банкрутство …… 390

5. Ліквідаційна процедура у справі про банкрутство
……………………. 391

СПЕЦІАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 8. Особливості правового регулювання окремих видів господарських
відносин

Тема 21. Загальні засади врахування специфіки окремих видів
господарських відносин у процесі їх правового регулювання ……….
400

1. Об’єктивні підстави спеціального регулювання певних
видів господарських
відносин……………………………………………………….
……… 400

2. Класифікація господарських відносин за різними
критеріями…… 401

3. Принципи врахування специфіки господарювання в процесі
правового регулювання
………………………………………………………………
……. 405

Тема 22. Правове регулювання біржової
діяльності……………………..
406

1. Поняття, ознаки та види бірж
…………………………………………………..
406

2. Правове становище товарної
біржі……………………………………………
408

3. Особливості правового становища фондової біржі
……………………
417

Тема 23. Правове регулювання комерційного посередництва (агентських
відносин) у сфері господарювання
…………………………………….. 423

1. Поняття та ознаки комерційного посередництва як різновиду
господарської діяльності
……………………………………………………………..
423

621

2. Система нормативно-правових актів, що
регулюють агентські відносини у сфері господарювання
………………………………………………
426

3. Агентський договір
………………………………………………………………
…. 430

Тема 24. Правове регулювання капітального будівництва…………….
434

1. Поняття і види капітального будівництва
…………………………………
434

2. Способи та стадії капітального
будівництва……………………………..
437

3. Правовідносини з капітального
будівництва……………………………..
438

4. Будівельне законодавство
………………………………………………………..
442

5. Відповідальність за правопорушення у сфері
капітального
будівництва…………………………………………………….
……………………………………
447

Тема 25. Правове забезпечення інноваційної діяльності……………….
450

1. Поняття інновацій та інноваційної
діяльності……………………………
450

2. Заходи щодо стимулювання про інноваційну
діяльність……………
454

3. Інноваційні
правовідносини………………………………………………….
…. 458

4. Заходи щодо стимулювання інноваційної
діяльності…………………
475

Тема 26. Правове регулювання фінансової діяльності
………………….
480

1. Поняття та види фінансової
діяльності……………………………………..
480

2. Банківська
діяльність……………………………………………………..
……….. 482

3.
Страхування…………………………………………………….
………………………
487

4. Посередництво у здійсненні операцій з цінними
паперами………..
494

5.
Аудит………………………………………………………….
…………………………..
497

Тема 27. Особливості правового регулювання комерційної концесії
501

1. Поняття комерційної концесії та комерційної
субконцесії…………
501

2. Система актів законодавства про комерційну
концесію…………….
503

3. Договір комерційної концесії за українським
законодавством …..
504

Тема 28. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності…
509

1. Поняття та види зовнішньоекономічної
діяльності……………………
509

2. Система нормативно-правових актів про
зовнішньоекономічну діяльність
………………………………………………………………
……………………
515

3. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності
………………………………
521

4. Правовий режим зовнішньоекономічної
діяльності…………………..
530

5. Зовнішньоекономічний договір
………………………………………………..
533

622

Тема 29. Правовий режим іноземного
інвестування……………………..
537

1. Законодавство про режим іноземного інвестувння в
Україні……..
537

2. Поняття та види іноземних
інвестицій………………………………………
542

3. Об’єкти та суб’єкти іноземного інвестування
……………………………
546

4. Форми здійснення іноземних інвестицій
…………………………………..
550

Тема ЗО. Спеціальні режими
господарювання………………………………
561

1. Правовий режим спеціальних (вільних) економічних зон
…………. 561

2. Правовий режим концесійної діяльності
…………………………………..
579

3. Інші види спеціальних режимів
господарювання………………..,…..
5 84

Список використаних скорочень
………………………………………………….
616

Навчальне видання

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО Вінник Оксана Мар’янівна

Головний редактор
Гайдук Н. М.

Редактор
Радвансъка Н. О Художнє оформлення

та комп’ютерна верстка
Мочодід Л. В

Коректор
Сгкорсъка Л. Л.

Підписано до друку 6.Х 2004 р Формат 60×84/16. Папір офсетний

Гарнітура Тип Тайме. Друк офсетний Умови друк арк. 36,27. Тираж 4000 пр
Зам № 166. Орипнал-макет виготовлений ТОВ «Атіка»,

04060, Київ-60, вул. М Берлинського, 9

Свідоцтво про видавничу діяльність і розповсюдження видавничої
продукції:

Серія ДК № 216 від 11 X 2000 р . видане Державним комітетом
інформаційної

політики, телебачення та радіомовлення України

Надруковано ТОВ «Ніка-Прінт», 04080. м. Київ-80, вул. Нижньоюрківська,
2.

Полная законодательная база, Судебная практика, Формы и бланки,

Комментированное законодательство, Публикации, Статьи,

Юридическая консультация, Украинский Правовой форум.

Все это вы можете найти на www.zakoni.com.ua

Данный материал скачен с сайта Всеукраинский Юридический Портал –
www.zakoni.com.ua

Изменение текста документов и/или их использование, с какой либо другой
целью,

кроме личного пользования, является нарушением авторского права и
преследуется законом!

Этот материал, не несет в себе не какого коммерческого характера и
представлены

исключительно для ознакомительного просмотра, и подлежат уничтожению
после просмотра!!!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Вінник О.М. 2004 – Господарське право (книга)