Стеценко С.Г. 2007 – Адмiнiстративне право України частина 1 (книга)

Стеценко С.Г. 2007 – Адм_н_стративне право України частина 1

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень 8 Вступ 9

МОДУЛЬ № 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Тема № 1

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ, ЙОГО ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА 11

^ 1 Визначення та історія становлення адміністративного права 11

§ 2 Предмет та метод адміністративного права 17

§ 3 Адміністративне право як галузь права, навчальна дисципліна та

наука 28 § 4 Система та джерела адміністративного права 32

Тема № 2

ПОНЯТТЯ, СУТЬ І ОСНОВНІ РИСИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ 44

§ 1 Управління як соціальне явище 44 § 2 Поняття та основні риси
державного управління 48 § 3 Принципи державного управління 52 § 4
Співвідношення державного управління і державної виконавчої

влади 57

Тема № З

МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН 63

§ 1 Поняття механізму адміністративно-правового регулювання та його
складові частини (елементи) 63 § 2 Поняття, структура та види
адмшістративно-правових норм 69 § 3 Способи реалізації
адміністративно-правових норм 78 § 4 Адміністративно-правові відносини,
їхні особчивості та структура 80

Тема № 4

СУБ’ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА 88

§ 1 Загальна характеристика та класифікація суб’єктів адміністративного
права 88

§ 2 Індивідуальні суб’єкти адміністративного права (громадяни України,
іноземці, особи без громадянства) 93

§ 3 Державні оріани та організації як копективні суб’єкти
адміністративною права 102

§ 4 Недержавні органи та організації як колективні суб’єкти адмініст-

ративного права 124

З

Тема № 5

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ТА II АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

§ 1 Організаційно правові засади державної служби

§ 2 Державні службовці адміністративно-правовий статус і ктасифі

кація посад § 3 Проходження державної служби

§ 4 Соціальне забезпечення та дисциплінарна відповідальність державних
службовців

Тема № 6

ФОРМИ ТА МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

§ 1 Поняття і види форм державного управління § 2 Правові акти
державного управління § 3 Поняття і види методів державного управління §
4 Адміністративний примус

Тема М 7

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ І ДИСЦИПЛІНИ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

§ 1 Законність і дисципліна загальна характеристика та класифікація

способів забезпечення § 2 Контроль та його види § 3 Нагляд

§ 4 Звернення громадян

МОДУЛЬ № 2 АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС

Теча № 8

АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА АДМІНІ-

СТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ 222

§ 1 Поняття, принципи та основні риси адміністративної відповідаль-

ності 222

§ 2 Поняття, ознаки та склад адміністративного правопорушення 228

§ 3 Адміністративні стягнення 235

§ 4 Особливості адміністративної відповідальності спеціальних суб’єктів
244

§ 5 Особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб 248

Тема № 9

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС 256

§ 1 Поняття і характерні риси адмшістраіивною процесу 256

§ 2 Принципи адміністративного процесу 260

і? З Структура адміністративного процесу Види адміністративних

проваджень 264

§ 4 Юрисдикційні провадження § 5 Неюрисдикцшні провадження

271 286

МОДУЛЬ № З

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТА
СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІЙ СФЕРАХ

Тема № 10

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ 298

§ 1 Загальна характеристика економіки як об’єкта
адміністративно-правового регулювання 298

§ 2 Суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері економіки 301

§ 3 Основні напрями державного регулювання у сфері економіки 311

ТемаМ 11

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ МИТНОЮ СПРАВОЮ 330

§ 1 Загальна характеристика митної справи як об’єкта
адміністративно-правового регулювання 330 § 2 Суб’єкти
адмшістративно-правового регулювання митної справи в

Україні 333 § 3 Митний контроль, його форми 339 § 4 Митний режим, його
види 341 § 5 Відповідальність за порушення митних правил 346

Тема №12

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ КОМУНІКАЦІЙ 352

§ 1 Комунікації та їхні складові частини як об’єкти
адмшістративно-правового регулювання 352

§ 2 Адміністративно-правове регулювання у сфері транспорту і шляхового
господарства 355

§ 3 Адміністративно-правове регулювання у сфері зв’язку 370

§ 4 Державний контроль та нагляд у сфері комунікацій 375

Тема №13

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ В АГРОПРОМИСЛОВОМУ
КОМПЛЕКСІ 381

§ 1 Загальна характеристика агропромислового комплексу як об’єкта

адмшістративно-правового регулювання 381

^ 2 Суб єкти адміністративно-правового регулювання в агропромис

ловому комппексі 389

§ 3 Державний контроть і нагляї в агропромисповому комтексі 397

Тема М 14

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОСВІТИ 405

§ 1 Загальна характеристика освіти як об’єкта адмшістративно-право-

вого регулювання 405 § 2 Суб’єкти адміністративно-правового регулювання
у сфері освіти 410 § 3 Основні напрями державного регулювання у сфері
освіти 415 § 4 Державний контроль у сфері освіти 420

Теча № 15

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ НАУКИ 426

§ І Загальна характеристика науки як об’єкта адміністративно-правового
регулювання 426 ^ 2 Суб’єкти адмішстративно-правового регулювання у
сфері науки 430 § 3 Основні напрями державного регулювання у сфері науки
437

Тема №16

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
446

§ 1 Загальна характеристика охорони здоров’я як об’єкта
адміністративно-правового регулювання 446

§ 2 Суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері охорони

здоров’я 451

^ 3 Основні напрями державного регулювання у сфері охорони здоров’я 459

§ 4 Державний контроль і нагляд у сфері охорони здоров’я 464

Тема №17

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ 470

§ 1 Загальна характеристика культури як об’єкта адмшістративно-

правового регулювання 470 § 2 Суб’єкти адміністративно-правового
регулювання у сфері культури 481 § 3 Державний контроть і нагляд у сфері
кутьтури 489

МОДУЛЬ №4 ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ

Тема №18

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОБОРОНИ 493

^ 1 Загальна характеристика оборони як об єкта державного управління 493

§ 2 Суб єкти державного управління у сфері оборони 500 § 3 Контроль у
сфері оборони 506

Тема M 19

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ 513

§ 1 Загальна характеристика національної безпеки як об’єкта держав-

ного управління 513

§ 2 Суб’єкти державного управління у сфері національної безпеки 519

§3 Державний кордон України, його захист і охорона 531

Тема M 20

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ВНУТРІШНІХ СПРАВ 540

§ 1 Організаційно-правові основи управління у сфері внутрішніх

справ 540

§ 2 Міліція повноваження та структура 546

§ 3 Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України 552

Тема M 21

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЮСТИЦІЇ 558

§ 1 Організаційно-правові основи управління у сфері юстиції 558 ^ 2
Суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері юстиції 564 § 3
Організація нотаріальної служби та діяльність адвокатури 575 § 4
Реєстрація актів цивільного стану та діяльність державної виконавчої
служби 580

Тема M 22

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ 587 ^ І
Організаційно-правові основи управління у сфері закордонних

справ 587 § 2 Суб’єкти державного управління у сфері закордонних справ
592 § 3 Основні напрями зовнішньої політики України 599

Предметний покажчик 610 Рекомендована шература до всього к>рсу
адміністративного права 613

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АПК – агропромисловий комплекс

ВАК – Вища атестащйна комісія України

ДСА – Державна судова адміністрація України

КАС – Кодекс адміністративного судочинства України

КУпАП – Кодекс України про адміністративні правопорушення

МАПР – механізм адміністративно-правового регулювання суспільних
відносин

МВС – Міністерство внутрішніх справ України

МЗС – Міністерство закордонних справ України

МОЗ – Міністерство охорони здоров’я України

МОН – Міністерство освіти і науки України

НАН – Національна академія наук України

НКРЗ – Національна комісія з питань регулювання зв’язку

ОВС – органи внутрішніх справ

РНБОУ – Рада національної безпеки і оборони України

СБУ – Служба безпеки України

СЕЗ – спеціальні (вільні) економічні зони

ТО ЦОВВ – територіальні органи центральних органів виконавчої влади

ЦВК – Центральна виборча комісія України ЦОВВ – центральні органи
виконавчої влади ЧАЕС — Чорнобильська атомна електростанція

ВСТУП

Реали сьогодення свідчать, що значення адміністративного права як
важливого регулятора суспільних відносин у різних сферах суспільного
життя зростає Концепція адміністративної реформи, концепція реформи
адміністративного права, конституційна реформа в Україні наочно свідчать
про значну увагу до адміністративного права як з боку науковців,
освітян, так і з боку публічної влади Іншими словами, у суспільстві
існує значний попит на вказану галузь права, навчальну дисципліну та
частину правової науки Саме тому адміністративне право обґрунтовано
вважається фундаментальною галуззю українського права, навчальною
дисципліною, котра є обов’язковою для вивчення в усіх навчальних
закладах, де готують фахівців у галузі права

Навчальний посібник побудовано згідно з вимогами кредитно-модульної
системи організації навчального процесу Курс адміністративного права
складається з чотирьох змістових модулів 1) теоретичні основи
адміністративного права, 2) адміністративна відповідальність
Адміністративний процес, 3) адміністративно-правове забезпечення
управління в економічній та соціально-культурній сферах, 4) державне
управління в адміністративно-політичній сфері Після кожної теми
містяться перелік контрольних питань та завдань, теми рефератів для
поглибленого опрацювання певної проблеми і рекомендована література, що
здатна полегшити пошук джерел для додаткового, більш ґрунтовного
вивчення вказаної теми, чи для написання наукової роботи

Значну увагу в посібнику приділено відображенню сучасних поглядів
стосовно предмета адміністративного права, історії становлення
українського адміністративного права, проблематики суб’єктів
адміністративного права Слід указати, що першим у сучасній Україні
виданням навчально-методичного спрямування, яке містило б оновлені
погляди на ідеологію адміністративного права, став академічний курс з
адміністративного права за загальною редакцією професора В Б Авер’янова,
що побачив світ протягом 2004-2005 рр у рамках проекту Інституту держави
і права їм В М Корецького НАН України

Для висвітлення в посібнику адміністративно-правового забезпечення
управління в різних сферах суспільного життя автор намагався відобразити
систему суб’єктів, які реалізують на практиці державне регулювання,
задля чого було сконструйовано відповідні схеми й таблиці Думається, що
такий виклад матеріалу здатен полегшити сприйняття та аналіз державного
впливу на ту чи іншу галузь

Вказана праця базується на педагогічній практиці автора стосовно
адміністративного права, що реалізовувалась у студентських і
курсантських аудиторіях, на різноманітних курсах підвищення кваліфікації
га перепідготовки Саме спілкування з різними категоріями слухачів, у
ході якого підтверджувались чи спростовувались ті чи інші важливі
аспекти адміністративного права, у поєднанні з урахуванням тенденцій
розвитку сучасної адміністративно-правової науки та практики, сприяло
формуванню авторського підходу до конструювання змісту посібника

Автор висловлює вдячність рецензентам – провідним адміністра-тивістам
держави – доктору юридичних наук, професору, члену-кореспонденту АПрНУ,
завідувачу відділу проблем державного управління та адміністративного
права Інституту держави і права їм В М Корецького HAH України В Б
Авер’янову та доктору юри дичних наук, професору, начальнику кафедри
теорії держави і права Київського національного університету внутрішніх
справ Р А Калюжному за слушні зауваження та цінні поради стосовно
рукопису посібника

Нормативно-правові акти та назви державних органів наведено станом на 2
квітня 2007 р

Доктор юридичних наук професор

С Г Стеценко

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

ТЕМА № 1 АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ, ЙОГО ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА

§ 1. Визначення та історія становлення адміністративного права. § 2.
Предмет та метод адміністративного права.

§ 3. Адміністративне право як галузь права, навчальна дисципліна та
наука.

§ 4. Система та джерела адміністративного права.

§ 1. Визначення та історія становлення адміністративного права

Адміністративне право – одна з фундаментальних галузей права України, що
є порівнянною з такими галузями, як конституційне, кримінальне, цивільне
право, і визначає основні засади діяльності держави, державних органів,
посадових осіб. Адміністративне право вивчає законодавство, яке за
обсягом значно перевищує законодавство будь-якої іншої галузі права.
Виходячи з фундаментального характеру адміністративного права необхідно
усвідомлювати ту роль, яку воно відіграє в усій системі права України.
Норми адміністративного права регулюють суспільні відносини у таких
сферах, як функціонування виконавчої влади, місцевого самоврядування,
державне управління економікою, освітою, охороною здоров’я, закордонними
та внутрішніми справами, обороною та ін.

Слід наголосити, що впродовж тривалого часу у визначенні
адміністративного права основний наголос робився на тому, що це є
сукупність правових норм, що регулює суспільні відносини,

І І

виникаючі у процесі реалізації виконавчої влади, здійснення державного
управління. Зверталась увага на нерівноправне становище держави та
особи, за якого перша мала безліч засобів примусити другу діяти так, як
під кутом зору державних інтересів мало виглядати доцільнішим. Водночас
поступово, значною мірою з набуттям Україною статусу незалежної,
демократичної правової держави, після розроблення Концепції реформи
адміністративного права, вказана галузь права дедалі більшою мірою
починає модифікуватись. Норми адміністративного права сприяють
реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян у сфері державного
управління, гарантують їх захист від можливого порушення, обмеження з
боку апарату держави. Проривом у визначенні адміністративного права в
навчальній літературі став варіант дефініції, запропонований професором
В. Б. Авер’яновим в академічному курсі «Адміністративне право» (Київ,
2004 р.), де цю галузь права визначено насамперед з позицій пріоритету
особи у взаєминах із державою. Поступово така ідеологія сприйняття
адміністративного набуває популярності та ширше використовується в
науковому, навчальному обігу та на практиці.

Таким чином, можна сказати, що адміністративне право – це сукупність
правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі
публічного управління економічною, соціально-культурною та
адміністративно-політичною сферами життя, а також у ході забезпечення
реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та
юридичних осіб з боку органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування.

Як уже було вказано, таке визначення адміністративного права -це
надбання останнього десятиліття. Під публічним управлінням необхідно
розуміти прояви управління в інтересах держави (сюди входять державне
управління та управління у сфері місцевого самоврядування). Говорячи про
еволюцію як визначення і цієї галузі права, і самого адміністративного
права, необхідно зазначити таке. Віддавна суспільство, а в подальшому
держава існують і забезпечують виконання основних завдань, що перед ними
стоять (внутрішній порядок, зовнішня оборона проти ворогів, добування
їжі, будівництво житла та доріг) суттєвою мірою за допомоги якісно
здійснюваного управління. Саме воно дозволяє належним чином організувати
членів суспільства, забезпечивши використання знань, умінь і навичок
кожного з суспільною доцільністю, реалізуючи цим зовнішні та внутрішні
функції суспільства (держави) Тому початково адміністративне право
грунтувалося на управлінні та втіленні в життя управлінських функцій У
цілому ж у загальній історії становлення адміністративного права
необхідно вирізнити такі основні етапи.

Виникнення науки камератстики (від нім «категаїїзілк» -управління
двірцевою казною та майном) Приходиться на початок XVIII ст , основний
розвиток відбувається в Німеччині Зростання потреби у фінансах для
утримання держави, чиновників і війська стали головними чинниками
виникнення та розвитку наукових знань, що вивчалися камералістикою У
цілому ж слід зазначити, що саме камералістика (як і всі камеральні
науки) передовсім забезпечувала раціональне управління державним майном
Саме ця обставина (управлінська) свідчить про зв’язок камералістики та
сучасного адміністративного права

Історично обумовлений поділ камералістики на «стару» (вивчала питання
фінансів, економіки, господарства) та «нову» (питання поліції,
мануфактурної, гірничої справи та ш ), що стався у середині XVIII ст
«Нова» камералістика, орієнтуючись на тодішнє розуміння поліції як
управління містом, державою, по суті займалась питаннями державного
управління (державної політики) у різних сферах суспільного життя

Становлення поліцейського права (як галузі, призначеної здійснювати
внутрішнє управління) Родоначальником обґрунтування наявності
поліцейського права прийнято вважати французького вченого Ніколаса
Деламара, який у 1722 р у своїй праці «Трактат про поліцію» окреслив
предмет поліцейського права, а також указав групи суспільних відносин,
об’єднані поліцейською діяльністю До них належали релігія, охорона
здоров’я, громадський порядок, торгівля, дорожнє господарство тощо Отже,
поліцейське право, трансформувавшись із «нової» камералістики,
наприкінці XVIII ст відігравало значну роль у регулюванні суспільних
відносин у різноманітних внутрішніх сферах держави

Необхідно зазначити, що теоретичному усвідомленню ролі та значення
поліцейського права сприяли такі праці І -Г -Г фон Юс-ті («Основи
поліцейської науки», 1756 р), И фон Зонненфельс («Основні засади
поліції, комерції та фінансів», 1765 р ), Г фон Берг (семитомний
«Довідник німецького поліцейського права», 1799-1806 рр), Р фон Моль
(«Наука про поліцію, заснована на принципах правової держави», 1832-1834
рр )

4. Перехід до адміністративного права (друга половина XIX ст.), що
стався під впливом буржуазних революцій насамперед Французької революції
1789 р.), коли права та свободи людини були протиставлені всемогутності
держави. Методи прямого примусу, що використовувалися поліцейським
правом, було модифіковано на підставах верховенства права, ідей правової
держави. У суспільстві почали виникати та обстоюватись ідеї про те, що
управління повинно базуватися на вимогах закону, з обов’язковим
урахуванням прав і свобод громадян, що державне управління не може
здійснюватися на власний розсуд чиновників.

Характерною особливістю адміністративного права, на відміну від права
поліцейського, стали відносини між державною (в широкому розумінні) та
людиною. За панування поліцейського права держава домінувала над людиною
практично в усіх випадках виникнення суспільних відносин, тоді як
адміністративне право обстоювало ідеї верховенства права, рівності всіх
перед законом, діяльності владних органів лише в межах, установлених
законодавством. Принциповою рисою адміністративного права стала
можливість контролю з боку громадськості дій державних органів за
допомоги звернень громадян до судових установ.

Ключові положення адміністративного права першопочатково розроблялись у
другій половині XIX ст. На становлення цієї галузі права значною мірою
вплинули праці Георга Мейєра («Підручник німецького адміністративного
права», 1883 р.).

Особливості адміністративно-територіального устрою України на різних
історичних етапах обумовили розвиток вітчизняного адміністративного
права. У козацько-гетьманську добу, коли на українських землях діяли
Литовський статут і магдебурзьке право, слід відзначити «Права, за якими
судиться малоросійський народ» (1743 р.),- документ, який містив певні
адміністративно-правові норми (про посадових осіб, військову службу,
магістрат, суди тощо), У подальшому українська юридична наука взагалі та
адміністративно-правова зокрема протягом тривалого часу були тісно
пов’язані з російською, а на західноукраїнських землях – з австрійською.
Наукові праці в переважній більшості видавалися російською мовою.
Говорячи про еволюцію українського адміністративного права, слід
зазначити такі особливості:

– окремі українські правознавці внесли свій доробок у розвиток
адміністративного права, працюючи в іноземних (перш за все російських)
університетах;

суттєвий вплив на формування українського адміністративного права з боку
німецької, австрійської, французької та російської правової науки;

систематичні наукові дослідження у сфері українського адміністративного
права стали можливими з відкриттям університетів у Львові (1661 р.),
Харкові (1805 р.), Києві (1834 р.), Одесі (1865 р.), Чернівцях (1875 р.)
та в інших містах;

наявність історичних періодів, коли адміністративне право з ідеологічних
причин було взагалі заборонене як галузь права і як навчальна дисципліна
(1917-1921 рр., 1928-1937 рр.).

Розглядаючи історію становлення українського адміністративного права,
необхідно вказати прізвища та праці таких учених:

Людвіг Якоб (професор Харківського університету, «Основи поліцейського
законодавства і поліцейських установ», 1809 р., німецькою мовою);

І. В. Платонов (професор Харківського університету, «Вступні поняття до
вчення про благоустрій та благочинство державне», 1856 р.);

В. М. Лєшков (українець за походженням, професор Московського
університету, монографія «Російський народ і держава. Історія
російського суспільного права до XVIII ст.», 1858 р.);

М. X. Бунге (ректор університету св. Володимира, курс лекцій
«Поліцейське право», 1873-1877 рр.);

А. Я. Антонович (професор Київського університету, «Курс державного
благоустрою (поліцейського права) в 2-х частинах», 1889-1890 рр.);

В. Ф. Левитський (професор Харківського університету, методологічна
праця «Предмет, завдання і метод науки поліцейського права», 1894 р.);

П. М. Шеймін (професор Новоросійського університету в Одесі, «Підручник
права внутрішнього управління (поліцейського права)», 1891-1897 рр.);

В. М. Гессен (випускник Новоросійського університету в Одесі, «Лекції з
адміністративного права», 1903 р.);

А. І. Єлистратов (у 1918-1920 рр. професор Таврійського університету в
Сімферополі, «Основні засади адміністративного права», 1914 р.);

О. Ф. Євтихієв (професор юридичного факультету Харківського інституту
народного господарства, «Основи радянського адміністративного права»,
1925 р.);

В. Л. Кобалевський (професор юридичного факультету Харківського
інституту народного господарства, «Радянське адміністративне право»,
1929 р.);

О. М. Якуба (професор Харківського юридичного інституту, «Основи
радянського державного управління», 1947 р.);

Р. С. Павловський (Харківський юридичний інститут,
«Адміністративно-територіальний устрій Радянської держави» (у
співавторстві), 1961 р.);

А. П. Клюшниченко (професор Київської вищої школи МВС СРСР, «Радянське
адміністративне право. Загальна частина. Спеціальний курс лекцій», 1975
р.);

Л. В. Коваль (професор Київського державного університету,
«Адміністративно-деліктне відношення», 1979 р.);

Г. В. Атаманчук (випускник Львівського університету, професор Російської
академії державної служби при Президентові РФ, «Державне управління:
проблеми методології правового дослідження», 1975 р.);

1. М. Пахомов (професор Одеського державного університету, «Радянське
адміністративне право», ч. 1 – 1962 р., ч. 2 – 1972 р.);

Є. В. Додін (професор Київської вищої школи МВС СРСР, згодом Одеського
державного університету, «Адміністративні проступки на транспорті та їх
профілактика», 1986 р.).

У 50-80-х роках XX ст., в радянський період історії нашої країни,
розвиток адміністративного права значною мірою визначався завдяки працям
таких російських радянських увчених, як Д. М. Бах-рах, М. І. Єропкін, Ю.
М. Козлов, Б. М. Лазарев, О. Є. Луньов, Г. І. Петров, Л. Л. Попов, Н. Г.
Саліщева, В. Д. Сорокін, С. С. Сту-денікін, Ц. А. Лмпольська.
Сьогоднішній стан російської адміністративно-правової науки свідчить про
наявність цікавих і корисних досліджень, зокрема О. П. Альохіна, Д. М.
Бахраха, О. С. Дугенця, М. М. Коніна, Д. М. Овсянка, Л. Л. Попова, Б. В.
Россинського, Н. Г. Саліщевої, Ю. М. Старілова, Ю. О. Тихомирова, Н. Г.
Хамане-вої, А. П. Шергіна.

Здобуття Україною незалежності у 1991 р. певною мірою змінило
спрямування адміністративно-правових наукових досліджень українських
вчених. У формуванні нової ідеології адміністративного права, в основі
якої лежить служіння людям з боку держави, суттєве значення мають праці,
присвячені вирішенню актуальних проблем методології вказаної галузі
права, функціонуванню органів виконавчої влади, контрольно-наглядовим
механізмам тощо.

У цьому сенсі слід зазначити формування певних наукових шкіл у сфері
адміністративного права (Київ, Харків, Одеса), а також наукові здобутки
таких учених, як В. Б. Авер’янов, О. Ф. Андрійко, О. М. Бандурка, Ю. П.
Битяк, А. С. Васильєв, В. М. Гаращук, І. П. Голосніченко, С. Т.
Гончарук, Є. В. Додін, О. В. Петришин, Р. А. Калюжний, С. В. Ківалов, І.
Б. Коліушко, В. К. Колпаков, Т. О. Коломоєць, А. Т. Комзюк, О. Л.
Копиленко, О. Д. Крулчан, Є. Б. Кубко, О. В. Кузьменко, Є. В. Курінний,
Д. М. Лук’янець, Н. М. Мироненко, В. Я. Настюк, В. Л. Наумов, О. В.
Негодченко,

H. Р. Нижник, В. І. Олефір, В. Ф. Опришко, О. І. Остапенко,

I. М. Пахомов, В. Г. Перепелюк, Д. В. Приймаченко, О. П. Рябчен-

ко, А. О. Селіванов, В. М. Селіванов, В. Ф. Сіренко, В. Д. Сущенко,

М. М. Тищенко, О. І. Харитонова, В. В. Цветков, Ю. С. Шемшучен-

ко, В. К. Шкарупа, М. К. Якимчук, X. П. Ярмакі та ін.

§ 2. Предмет та метод адміністративного права

Одними із найважливіших чинників поділу системи права на окремі галузі є
наявність предмета та методу правового регулювання. Адміністративне
право має окремий предмет та сукупність методів, за допомоги яких
вказана галузь права здійснює свій регулюючий вплив на суспільні
відносини.

Предмет адміністративного права – це сукупність суспільних відносин, які
регулюються нормами адміністративного права. Іншими словами, це те, що
вивчає адміністративне право. Слід зазначити, що ставлення до предмета
адміністративного права значною мірою залежить від ставлення до самого
адміністративного права. Виходячи з цього, доцільно привести деякі
тлумачення предмета адміністративного права, зроблені відомими
адміністра-тивістами, за якими можна буде зробити висновки відносно
еволюції та сучасного розуміння цієї важливої складової загальної
частини адміністративного права.

Так, наприклад, В. К. Колпаков та О. В. Кузьменко (2003 р.),
орієнтуючись на багатий досвід і традиції адміністративного права,
вважають, що предметом указаної галузі права є сукупність правових
відносин, що складаються у сфері публічного (державного і громадського)
управління. Л. Л. Попов (2005 р.) зазначає, що предмет адміністративного
права охоплює такі суспільні відносини:

– управлінські відносини, в рамках яких безпосередньо реалізуються
повноваження органів виконавчої влади

управлінські відносини внутрішньоорганізаційного характеру, які
виникають у процесі діяльності суб’єктів законодавчої та судової влади,
органів прокуратури;

управлінські відносини за участі органів місцевого самоврядування;

окремі управлінські відносини, що виникають у сфері «внутрішнього» життя
громадських об’єднань.

К. С. Бєльський (1997 р.) пропонує розділити суспільні відносини, що
належать до предмета адміністративного права, на три групи:

державно-управлінські;

поліцейські;

у сфері адміністративної юстиції.

В. Б. Авер’янов (2004 р.), відстоюючи ідею нового доктриналь-ного
оцінювання предмета адміністративного права, до останнього відносить
суспільні відносини, що складаються в ході:

а) державного управління економічною, соціально-культурною

та адміністративно-політичною сферами, а також у ході реалізації

делегованих повноважень;

б) діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого са-

моврядування щодо забезпечення реалізації та захисту прав гро-

мадян і юридичних осіб, і виконання покладених на них обо-

в’язків;

в) надання органами виконавчої влади та органами місцевого

самоврядування різноманітних адміністративних (управлінських)

послуг;

г) застосування заходів адміністративного примусу, зокрема

адміністративної відповідальності;

д) реалізації юрисдикції адміністративних судів;

е) внутрішньоорганізаційної діяльності апаратів усіх держав-

них органів, адміністрацій державних підприємств, установ та ор-

ганізацій;

є) проходження державної служби або служби в органах місцевого
самоврядування.

Реформування сучасного адміністративного права вимагає відповідного
ставлення до такого важливого об’єкта його вивчення, як предмет
адміністративного права. Насамперед необхідно зазначити характерні
особливості предмета адміністративного права, до яких належать:

– однорідний характер відповідних суспільних відносин (в іншому
випадку ці суспільні відносини регулюються декількома галузями права),

якісна відмінність суспільних відносин, що входять до предмета
адміністративного права,

необхідність урахування Концепції реформи адміністративного права
України, в рамках якої значною мірою оновилося наукове уявлення предмета
адміністративного права,

відхід від виняткового «управлінського» характеру суспільних відносин,
що входять до предмета адміністративного права

Керуючись зазначеними особливостями, а також намагаючись враховувати
новітні досягнення адміністративного права, пропонується таке визначення
Предмет адміністративного права – це суспільні відносини, що виникають у
ході:

зовнішньоорганізаційної управлінської діяльності органів публічної
адміністрації;

внутрішньоорганізаційної управлінської діяльності апаратів усіх
державних органів та адміністрацій державних підприємств, установ та
організацій;

публічно-сервісної діяльності органів публічної адміністрації;

реалізації делегованих повноважень органами місцевого самоврядування та
громадськими організаціями;

застосування заходів адміністративної відповідальності;

реалізації юрисдикції адміністративних судів.

Стисло характеризуючи складові частини предмета адміністративного права,
необхідно вказати наступне Зовнішньоорганіза-ційна управлінська
діяльність органів публічної адміністрації – це реалізація повноважень
органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері
державного управління економічною, соціально-культурною та
адміністративно-політичною сферами життя Звичайно, йдеться про відносини
між різними органами публічної адміністрації та між ними і фізичними чи
юридичними особами Більшість відносин, що виникають у цьому сегменті
предмета адміністративного права, характеризуються нерівністю суб’єктів,
тобто відбуваються за принципом «влада-шдпорядкування»

Внутрішньоорганізащйна управлінська діяльність апаратів усіх державних
органів та адміністрацій державних підприємств, установ та організацій
являє собою суспільні відносини, що виникають усередині цих органів
(наприклад, Секретаріату Президента України, Верховного Суду України,
Генеральної прокуратури, адмшістрацп державного підприємства та ш ), під
час розподілу повноважень між керівником, його заступниками,
структурними підрозділами, внесення змін до штатного розпису,
забезпечення службової діяльності працівників, проходження державної
служби та служби в органах місцевого самоврядування тощо Вказана
діяльність забезпечує стабільний стан, оптимальне функціонування органів
держави і підприємств, установ та організацій, що їй належать

Про публічно-сервісну діяльність органів публічної адміністрації
необхідно говорити у тих випадках, коли йдеться про надання
різноманітних адміністративних (управлінських) послуг Саме таким чином
сьогоднішня адміністративно-правова наука визначає діяльність органів
публічної адміністрації щодо задоволення певних потреб особи, яка
здійснюється за її зверненням (реєстрація, ліцензування, надання
дозволу, видання довідки тощо)

Реалізація делегованих повноважень органами місцевого самоврядування та
громадськими організаціями – це відносно нова складова предмета
адміністративного права, що полягає у взаємодії інститутів держави та
недержавного сектору, за якого останньому (найчастіше це органи
місцевого самоврядування) державою делегуються певні повноваження у
сфері державного управління Підставою для делегування є норми закону або
рішення суб’єкта, що делегує певні повноваження

Застосування заходів адміністративної відповідальності вважається
необхідною складовою діяльності будь-якої держави Саме демократично
налаштоване суспільство не позбавлене тих чи інших осіб, які порушують
визначені правила поведінки щодо громадського порядку, власності, прав і
свободи громадян, установленого порядку управління 3 метою адекватного
реагування з боку держави (в широкому сенсі і суспільства) компетентні
державні органи розробляють порядок притягнення винних у вчиненні
адміністративного правопорушення до відповідальності

І, на завершення, про реалізацію юрисдикції адміністративних судів можна
говорити як про реальний засіб з боку фізичних та юридичних осіб
захистити в судовому порядку свої права, свободи, законні інтереси, що
були порушені з боку органів державної влади Кодекс адміністративного
судочинства України, введений у дію з 1 вересня 2005 р , врегулював
суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення розгляду вказаних
справ В основі вказаного документа (та й напряму адміністративної
юстиції взагалі) тежить реалізація на практиці принципу верховенства
права, згідно з яким для держави пріоритетними є права людини, а
реалізація та захист прав людини визначають діяльність усіх державних
органів

Метод адміністративного права – це сукупність правових способів, за
допомоги яких здійснюється адміністративно-правове регулювання
відповідних суспільних відносин. Іншим словами, це те, як
адміністративне право регулює відповідні суспільні відносини Як уже
зазначалося, метод правового регулювання виступає другим (поряд із
предметом) чинником, на підставі наявності якого судять про
самостійність тієї чи іншої галузі права

Адміністративне право, в методологічному плані базуючись на засадах
теорії права, також стосувалося до дискусії відносно методу правового
регулювання як загальноправової категорії Йдеться про наявність
дискусії, суть якої зводиться до виокремлення двох підходів щодо методів
правового регулювання Перший (В Д Со-рокін, Ю М Козлов) зводиться до
того, що метод правового регулювання – це єдина категорія, яку необхідно
сприймати як якісну характеристику системи права в цілому, тобто, в
окремої галузі права свого, притаманного лише їй методу правового
регулювання не може бути Своєю чергою, другий підхід свідчить про
наявність двох принципових методів правового регулювання – імперативного
та диспозитивного, які різняться між собою мірою використання способів
правового регулювання (припис, заборона та дозвіл) Іншими словами,
галузі права стосовно методу правового регулювання різняться між собою
за рахунок різних комбінацій використання способів правового регулювання

Вважаючи, що в умовах сьогоднішнього рівня розвитку адміністративного
права доцільнішим уявляється другий варіант, доцільно відносно методу
адміністративного права вказати наступне Адміністративне право, як
провідна галузь вітчизняного права, з метою регулювання суспільних
відносин, що складають її предмет, використовує як загальні (притаманні
й іншим галузям права) методи, так і спеціальні методи правового
регулювання Вказане зазначається на рис І 1

Імперативний метод (його ще називають адміністративно-правовим, або
методом «влади – підпорядкування») був і залишається основним у галузі
адміністративного права Суть указаного методу полягає в тому, що за його
застосування об’єкт управління повинен діяти лише так, як йому
приписано, тобто в нього немає права вибору стосовно поведінки у
конкретній ситуації

Імперативний метод правового регулювання досить довгий час був
пріоритетним у вітчизняній науці та практиці адміністративного права.
Виходячи з цього не випадковим уявляється друга назва вказаного методу
(адміністративно-правовий). Річ у тім, що в радянський час існування
нашої держави суспільні відносини у сфері державного управління (а це
було головною складовою предмета адміністративного права) будувалися в
переважній більшості на основі нерівноправності сторін: держава (її
органи, посадові особи) мали суттєву перевагу в разі виникнення правових
відносин із громадянами. Виходячи з цього регулювання відповідних
галузей суспільного життя було значною мірою централізовано, владні
державні органи домінували в установленні «правил гри», норми
адміністративного права формулювалися чітко, категорично та виступали в
ролі безперечних правил поведінки. «Так і ніяк інакше» – саме таким
чином можна охарактеризуваи загальну характеристику норм права,
сформульованих державою для регулювання відповідних суспільних відносин
в рамках предмета адміністративного права.

Ідеологія використання імперативного методу в умовах сьогодення, коли
втілюється в життя реформа адміністративного права, свідчить про
можливість вирізнення ознак використання в адміністративному праві
імперативного методу правового регулювання:

перевага надається покладенню обов’язків;

обмеження ініціативи суб’єктів адміністративного права;

серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин,
домінують акти одностороннього волевиявлення (накази, розпорядження,
постанови);

переважною мірою використовується врегулюванні суспільних відносин
адміністративно-політичної сфери (національна безпека, оборона,
внутрішні справи тощо).

Чому необхідно говорити про те, що попри демократизацію українського
суспільства, проведення в державі великої кількості реформ, головним
чином спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод та законних
інтересів громадян, імперативний метод в адміністративному праві не
втратив свого ключового значення? Йдеться про те, що державне
управління, як одна із основних складових предмета адміністративного
права, спрямоване на забезпечення публічних інтересів. Це – основна мета
діяльності органів публічної адміністрації. Саме в указаних сферах
(національна безпека, оборона, внутрішні справи) публічні інтереси
держава ставить вище індивідуальних прав, свобод і законних інтересів
окремих громадян. Але в основі саме такого (імперативного) підходу
лежить опосередкована діяльність, спрямована на захист, охорону, оборону
окремо взятих громадян, що доцільніше втілювати в життя саме
використовуючи імперативний метод правового регулювання. З цього приводу
влучно сказав ще на початку XX століття відомий адміністративіст А. І.
Єлістратов: «Те, в чому влада бачить загальне благо, може, насправді, і
розійтись з інтересами значної частини населення. Але, у будь-якому
випадку, правомірні вимоги правлячої влади у сучасній державі
пред’являються до громадян не як приватний інтерес правлячих, а для
загального блага»1.

Диспозитивний метод (його ще називають цивільно-правовим)
характеризується тим, що об’єкт управління має свободу

Елистратов А И. Основные начала административного права- М., 1914.- С.
85.

вибору поведінки в конкретній ситуації Необхідно зазначити, що в
сучасній Україні помітна об’єктивна тенденція до більшого застосування
диспозитивного методу правового регулювання у сфері адміністративного
права Це пов’язано з визнанням пріоритету прав, свобод та законних
інтересів громадян у значній частині стосунків з державою, державними
органами і посадовими особами, а також із процесами зменшення державного
управлінського впливу на складові частини економічної сфери суспільного
життя

Характерними ознаками використання в адміністративному праві
диспозитивного методу правового регучювання є

держава визначає лише «загальний фон» правового регулювання, в рамках
якого суб’єкти адміністративного права діють самостійно та автономно,

у правових відносинах між державою (державними органами, посадовими
особами) та громадянами (громадськими організаціями, юридичними особами)
має місце рівноправність сторін,

суб’єкти адміністративного права у рамках правомірної поведінки
самостійно здійснюють вибір правових засобів, використовують їх за своїм
баченням, мають право відступати від описаних у правових нормах форм
стосунків,

переважною мірою використовується врегулювання суспільних відносин в
економіці та соціально-культурній сфері

Необхідно зазначити, що загальні методи адміністративного права (як
імперативний, так і диспозитивний) реалізуються використанням способів
правового регулювання, до яких відносять а) приписи, б) заборони, в)
дозволи

Припис ~ покладення прямого юридичного обов’язку вчинити певні дії
Припис відповідного суб’єкта управління є обов’язковим для виконання,
оскільки держава наділила вказаний суб’єкт державно-владними
повноваженнями Ключова ідея припису як способу правового регулювання
суспільних відносин у сфері адміністративного права – встановлення
певного порядку дій для підвладної сторони Як приклад можна навести
обов’язки Державної прикордонної служби України, серед яких вирізняють
1) припинення будь-яких спроб незаконної зміни проходження лінії
державного кордону України, 2) припинення у взаємодії з відповідними
правоохоронними органами збройних конфліктів та інших провокацій на
державному кордоні України, 3) участь у взаємодії зі Збройними Силами
України та іншими військовими формування

ми у відбитті вторгнення або нападу на територію України збройних сил
іншої держави або групи держав, 4) участь у виконанні заходів
територіальної оборони, а також заходів, спрямованих на додержання
правового режиму воєнного і надзвичайного стану та ш (Закон України від
З квітня 2003 р № 661-IV «Про Державну прикордонну службу України»)
Норми вказаного закону приписують, що саме повинна робити державна
прикордонна служба

Заборона — це покладення прямого обов’язку утриматися від учинення
певних дій в умовах, передбачених правовою нормою Ключова ідея заборони
як способу правового регулювання суспільних відносин у сфері
адміністративного права – оптимізація відповідних сфер суспільного життя
за рахунок унеможливлення вчинення певних дій, що потенційно можуть
порушити встановлений порядок, під загрозою покарання Як приклад можна
навести те, що державний службовець або інша особа, уповноважена на
виконання функцій держави, не має права

а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізич-

ним і юридичним особам у провадженні ними підприємницької

діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій,

кредитів чи пільг із метою незаконного одержання за це матеріаль-

них благ, послуг, пільг або інших переваг,

б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо або

через посередників чи підставних осіб, бути повіреним третіх осіб

у справах державного органу, в якому вона працює, а також вико-

нувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладаць-

кої, творчої діяльності, а також медичної практики),

в) входити самостійно (крім випадків, коли державний службо-

вець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що

належать державі, та представляє інтереси держави в раді товарис-

тва (спостережній раді) або ревізійній комісп господарського то-

вариства), через представника або підставних осіб до складу прав-

ління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-

фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій,

спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку

ДІЯЛЬНІСТЬ,

г) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації,

надання якої передбачено правовими актами, умисно затриму-

вати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію (Закон

України від 5 жовтня 1995 року № 356/95-ВР «Про боротьбу з

корупцією»)

Дозвіл – право самостійно визначати доцільність учинення певних дій або
утримання від їх вчинення. Цей спосіб правового регулювання стає дедалі
поширенішим і затребуваним в адміністративному праві Україні з огляду на
розбудову демократичної правової держави, де права, свободи та законні
інтереси громадян стають пріоритетними. Ключова ідея дозволу як способу
правового регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного
права полягає в реальній, а не в декларативній можливості для особи
повною мірою реалізувати права, передбачені Конституцією та законами
України, і, що найголовніше, зробити це на власний розсуд. Прикладом
може слугувати право особи у сфері охорони здоров’я, зокрема у
проведенні медичної експертизи. У разі незгоди громадянина з висновками
державної медичної експертизи та в інших передбачених законодавством
випадках на вимогу громадянина проводиться альтернативна медична
(медико-со-ціальна, військово-лікарська) експертиза або
патологоанатоміч-ний розтин. Альтернативна медична експертиза
здійснюється фахівцями відповідного профілю і кваліфікації. Громадяни
самостійно обирають експертну установу та експертів (Основи
законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. №
2801-XII).

Важливий фактор, на якого слід звернути увагу,- це те, що в
адміністративно-правовому регулюванні компетенції органів виконавчої
влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб повинен діяти
принцип загальних заборон «дозволено лише те, що прямо передбачено
законом», а в адміністративно-правовому регулюванні статусу громадян має
в повному обсязі застосовуватися принцип загальних дозволів – «дозволено
все, що прялю не заборонено законом». В основі саме такого бачення
методів адміністративного права лежить «людиноцентристська» ідеологія
розвитку українського адміністративного права, що полягає в
максимальному забезпеченні з боку держави прав, свобод і законних
інтересів громадян.

Стосовно спеціальних методів адміністративного права необхідно
зазначити, що перелік, представлений на схемі вище, не є вичерпним.
Деякі дослідники відносять до них також реєстрацію, стимулювання,
інвестиції тощо. Водночас слід зазначити, що за всієї важливості кожного
з них, головне завдання полягає у показі та аналізі основних спеціальних
методів адміністративного права, на підставі яких з’явиться можливість
розуміння суті вказаних

методів. До таких належать: а) субординація; б) координація; в)
реординація; адміністративний договір.

Субординація – спеціальний метод адміністративного права, в основі якого
лежить підпорядкованість об’ єкта управління суб’єктові. Без
застосування вказаного методу неможливо на практиці втілювати в життя
управління в системі органів виконавчої влади. В основі методу
субординації лежить принцип прямого підпорядкування. Прикладом
субординації може слугувати виконання Головним управлінням МВС України в
м. Києві розпорядження МВС України.

Координація – спеціальний метод адміністративного права, в основі якого
лежить необхідність узгодження управлінських дій між кількома органами
одного структурного рівня для досягнення загальної мети. Приклад –
необхідність узгодження дій органів внутрішніх справ і військових
комісаріатів щодо проведення заходів відносно осіб, які не з’являються
до військових комісаріатів у зв’язку з призовом до військової служби.

Реординація – спеціальний метод адміністративного права, в основі якого
лежить право керованого об’єкта вимагати від керівного суб’єкта
створення необхідних умов для забезпечення своєї діяльності. Приклад –
відкриття нового структурного підрозділу вищого навчального закладу та
наявність можливості у керівника цього підрозділу вимагати від
керівництва всього закладу створення матеріальних, організаційних та
інших умов для функціонування структурного підрозділу. У більш широкому
розумінні суть реординації полягає у праві громадян вимагати від органів
виконавчої влади належної поведінки щодо реалізації прав, свобод і
законних інтересів громадян.

Адміністративний договір – спеціальний метод адміністративного права,
який є дво- чи багатосторонньою угодою, зміст якої складають права та
обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій
суб’єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди. Це – новий
для адміністративного права метод, витребуваний часом з огляду на
поступовий перехід від командно-адміністративних методів управління
(притаманних радянському часові історії нашої країни) до більш гнучких,
характерних для сьогоднішнього рівня розвитку демократизації
суспільства.

Адміністративні договори укладаються в публічних інтересах з метою
досягнення загального блага. Приклади: а) стосунки між органами
виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, коли останнім
делегується ряд повноважень виконавчої влади, б) органи внутрішніх
справ, які беруть під охорону об’єкти державної власності та наділяються
за адміністративним договором правом затримувати працівників, що
порушують правила внутрішнього розпорядку, громадський порядок або
підозрюються у вчиненні дрібного розкрадання, в) центральний орган
виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, має право
на контрактній (договірній) основі передавати центральним і місцевим
органам виконавчої влади, а також підприємствам, установам і
організаціям державної форми власності частину своїх функцій щодо
розміщення замовлень на постачання матеріальних цінностей до державного
резерву (Закон України від 24 січня 1997р № 51/97-ВР «Про державний
матеріальний резерв» )

§ 3. Адміністративне право як галузь права, навчальна дисципліна та
наука

Адміністративне право як галузь права є однією з провідних галузей права
України Поряд із конституційним, цивільним і кримінальним правом воно
належить до фундаментальних галузей права Завдяки нормам
адміністративного права в державі здійснюється правове регулювання
широкого кола суспільних відносин у сфері державною управління,
забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина,
внутрішньоорга-шзащйної діяльності апаратів усіх державних органів,
установ та організацій Саме ця галузь права забезпечує цілеспрямоване
управління з боку держави багатьма сферами життя (економічною,
соціально-культурною та адміністративно-політичною) Адміністративне
право виступає необхідним стабілізатором суспільного життя

Як галузь права, адміністративне право має тісні зв’язки з іншими
галузями українського права Частина з них у свій час відокремилися від
адміністративного, поступово становлячись самостійними (фінансове,
муніципальне, трудове, податкове, митне, господарське) Реали сьогодення
свідчать, що з конституційним правом адміністративне пов’язують

принципи організації та діяльності органів виконавчої влади,

аналіз повноважень Президента України у сфері виконавчої влади,

формування, склад і повноваження Кабінету Міністрів України;

організація діяльності контрольно-наглядових державних органів тощо.

Адміністративне право має тісні зв’язки з фінансовим правом, що
проявляються в такому:

регламентація діяльності та повноваження Міністерства фінансів України;

здійснення державного контролю у фінансовій сфері;

відносини між центральними та місцевими органами виконавчої влади з
приводу реалізації бюджетних зобов’язань тощо.

Зв’язок із трудовим правом визначається в таких питаннях, як:

видання індивідуальних правових актів (наприклад, про прийняття на
роботу);

порядок проходження державної служби та служби в органах місцевого
самоврядування;

організація та проведення конкурсів на заміщення вакантних посад,
атестацій тощо.

І, насамкінець, зв’язок адміністративного права з правом кримінальним
проявляється в тому, що:

вони охороняють подібні суспільні відносини (порядок управління, життя
та здоров’я громадян, їхні права та свободи);

існує схожість певної частини протиправних діянь, за які передбачається
кримінальна або адміністративна відповідальність;

адміністративна відповідальність слугує своєрідним профілактичним
засобом щодо можливого скоєння злочинів та ін.

Адміністративне право як навчальна дисципліна є обов’язковою для
вивчення майбутніми юристами. Слід зазначити, що як навчальна дисципліна
адміністративне право – більш широка категорія, ніж галузь права, тому
що вона не лише вивчає питання правових норм, а й формує цілісну
теоретичну абстраговану модель адміністративно-правового регулювання
відповідних суспільних відносин. До цієї моделі входять такі складові,
як правові відносини, суб’єкти адміністративного права, способи
забезпечення законності й дисципліни тощо.

Задля об’єктивності слід указати, що адміністративне право не завжди
було обов’язковим для вивчення майбутніми юристами. У радянський період
існування нашої держави було два періоди, коли адміністративне право не
викладалося в юридичних навчальних закладах: 1917-1921 рр. та 1928-1937
рр. В основі такого становища лежали здебільшого ідеологічні причини,
зумовлені специфікою тих часів. Уважалося, що адміністративне право, яке
в основі своїй вивчає правові стосунки між державою (владою) та
громадянином, не може існувати, оскільки в радянському суспільстві немає
суперечностей між владою та населенням. «Реабілітація» адміністративного
права (зокрема як навчальної дисципліни) відбулася після відомої 1-ї
Всесоюзної наради з питань науки радянської держави і права у 1938 р.

На сьогоднішній день адміністративне право як навчальна дисципліна з
позицій педагогічної доцільності розподіляється на загальну та особливу
частини. У загальній частині вивчаються питання, дотичні до принципів
державного управління, правового становища суб’єктів адміністративного
права, способів забезпечення законності й дисципліни в державному
управлінні, системи та джерел адміністративного права. Особливу частину
присвячено вивченню питань державного управління різними галузями
(транспортом, зв’язком, освітою, наукою, охороною здоров’я громадян,
внутрішніми справами та ін.). Метою викладання адміністративного права є
формування у студентів навичок застосування чинного адміністративного
законодавства, тлумачення норм адміністративного права, оволодіння
способами правової кваліфікації конкретних юридичних фактів.

Адміністративне право як наука – це складова частина юридичної науки, що
визначається як система поглядів, ідей, уявлень про адміністративне
законодавство, державне управління, реформування й тенденції розвитку
адміністративного права, його принципи, про закордонне адміністративне
право. Своєю чергою, необхідно вказати, що як наука адміністративне
право є ширшою категорією, ніж галузь права та навчальна дисципліна,
тому що вона вивчає такі питання, які не входять у поняття галузі
адміністративного права і не вивчаються в курсі зазначеної навчальної
дисципліни, зокрема: перспективи реформування сучасного
адміністративного права; співвідношення адміністративно-правових
інститутів; взаємозв’язок адміністративного права з іншими юридичними та
неюридичними (управління, державне управління, політологія, соціологія)
науками; використання досягнень закордонної адміністративно-правової
науки тощо. З цього приводу доцільно привести відоме висловлювання,
згідно з яким «наука не знає кордонів».

Характерними особливостями, в яких розвивається наука адміністративного
права, є:

необхідність відображення в дослідженнях аналізу положень ст. З
Конституції України, згідно з якими права і свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а остання
відповідає перед людиною за свою діяльність;

втілення в життя адміністративної реформи та реформи адміністративного
права;

зміна ідеології адміністративного права з «державоцентрист-ської» на
«людиноцентристську»;

проведення в державі конституційної (політичної) реформи, яка суттєво
впливає на взаємини між гілками влади, формування Кабінету Міністрів
України тощо;

євроінтеграційні спрямування України, що вимагають відповідної
модернізації системи державного управління;

необхідність чіткого визначення предмета науки адміністративного права
та взаємин із такими науками, як державне управління й теорія
управління.

Термін «наукове обґрунтування» стає дедалі ширше вживаним у багатьох
сферах суспільного життя. Попередньої наукової експертизи вимагають як
щодо реформування (ліквідації, реорганізації, створення) органів
виконавчої влади, так і відносно законопроектів, що містять
адміністративно-правові норми. Існує певна проблема у відокремленні
предмета наукового пізнання адміністративного права і таких наук, як
державне управління й теорія управління. Не випадковим видається
створення на початку 90-х років XX ст. нової наукової спеціальності
(25.00.00) – державне управління та вилучення у 2006 р. з юридичної
наукової спеціальності 12.00.07 (адміністративне право і процес;
фінансове право; інформаційне право) теорії управління.

Адміністративне право як наука вивчає:

історію розвитку адміністративного права;

сутність і структуру виконавчої влади;

адміністративні (управлінські) послуги;

теорію та практику застосування адміністративного договору;

– адміністративно-правові норми, їхні види та особливості; -джерела
адміністративного права;

питання адміністративної відповідальності;

правовий статус суб’єктів державного управління;

правове регулювання державного управління у різних сферах життя тощо.

На підставі висловленого, основними завданнями науки адміністративного
права є:

створення нової доктрини українського адміністративного права з
урахуванням демократичних перетворень, що відбуваються в державі’;

виявлення проблем адміністративного права та формулювання пропозицій з
їх усунення;

тлумачення адміністративно-правових норм;

пошук нових способів забезпечення законності та дисципліни у державному
управлінні;

реформування системи органів виконавчої влади з метою оптимізувати її
відповідно до потреб суспільного життя;

розроблення нових понять і принципів, спрямованих на вдосконалення
державної управлінської діяльності тощо.

Значну позитивну роль у розвитку науки адміністративного права
відіграють наукові форуми (конференції, семінари), що мають на меті
обмін думками науковців із актуальних проблем адміністративного права.
Слід відзначити обговорення відповідних питань у рамках чотирьох
національних науково-теоретичних конференцій «Українське адміністративне
право: сучасний стан та перспективи реформування» (1998 р.- м. Яремче;
2000 р.— м. Суми; 2003 р – м. Одеса; 2005 р – м. Ялта).

§ 4. Система та джерела адміністративного права

Адміністративне право – одна з найбільших галузей права України. Це
пов’язано з великою кількістю суспільних відносин, урегульованих за
допомоги норм адміністративного права. Водночас указаній галузі права
притаманні системність, цілісність і структурність, які обумовлюють
предмет правового регулювання, мету, завдання і принципи
адміністративного права. Ці обставини свідчать про наявність визначеної
системи адміністративного права. Важливість системи адміністративного
права пояснюється багатьма факторами, основні з яких:

вона надає можливість аналізу внутрішньої побудови адміністративного
права;

дозволяє законодавцеві з прийняттям нового нормативного

Див.: Авер’янов В. Б. Нова доктрина українського адміністративного
права: концептуальні позиції // Право України.- 2006 – № 5- С. 11-17.

акта ефективно поєднувати його з наявою нормативною правовою базою;

– зменшує вірогідність прийняття посадовими особами, які мають владні
повноваження, неправомірних рішень.

Отже, слід зазначити, що система адміністративного права -це обумовлена
об’єктивними факторами внутрішня побудова галузі, яка відображає
розміщення і взаємозв’язок її структурних елементів.

Для якісного розкриття системи адміністративного права необхідно
орієнтуватися на два критерії: 1) масштабність дії норм та 2) правова
природа норм. Орієнтуючись на перший критерій -масштабність дії норм,
необхідно вказати розподіл адміністративного права на дві частини –
загальну та особливу (рис. 1.2).

До загальної частини адміністративного права відносять норми, що
регулюють суспільні відносини в усіх сферах суспільного життя, на які
розповсюджує свій регулюючий вплив адміністративне право. Саме тому ці
норми – масштабніші. Іншими словами, норми загальної частини
адміністративного права є загальними правилами поведінки, що визначають
чи безпосереднє, чи опосередковане регулювання суспільних відносин у
рамках предмета адміністративного права.

Особлива частина адміністративного права є найбільш розгорнутою та
диференційованою, оскільки містить норми права, регулюючі суспільні
відносини у більшості сфер суспільного життя. Це дає певні підстави
констатувати, що на сьогоднішній день існує «велике» адміністративне
право, норми особливої частини якого регулюють суспільні відносини у
сфері державного управління економікою, освітою, наукою, охороною
здоров’я, транспортом, національною безпекою тощо.

Своєю чергою, на рис. 1.3 представлено інший варіант розподілу системи
адміністративного права – залежно від правової природи норм.

Підгалузь адміністративного права ~ структурний елемент системи
адміністративного права, що складається з правових норм, що регулюють
якісно однорідні відносно самостійні групи суспільних відносин. Зазвичай
норми підгалузі адміністративного права регулюють суспільні відносини в
певній сфері.

Правовий інститут адміністративного права – це структурний елемент
системи адміністративного права, що складається з правових норм, які
регулюють конкретний вид чи сторону якісно однорідних суспільних
відносин. Норми правового інституту адміністративного права не мають
зв’язку з регулюванням суспільних відносин у певній сфері.

Субінститут адміністративного права — структурний елемент системи
адміністративного права, який виступає як допоміжна конструкція для
правових інститутів і підгалузей адміністративного права.

Джерела адміністративного права – це форми зовнішнього вираження і
закріплення норм адміністративного права. Велика кількість джерел
адміністративного права, складність роботи, спрямованої на пошук
відповідних документів, робить необхідною та обґрунтованою їх
класифікацію. Перед тим як привести основні види джерел
адміністративного права, доцільно вказати такі особливості джерел
адміністративного права:

різноманіття – ними можуть бути як закони, так і підзакон-ні
нормативно-правові акти;

переважну більшість становлять підзаконні нормативно-правові акти;

містять як матеріальні, так і процесуальні норми права;

часте внесення змін і доповнень.

Класифікацію джерел адміністративного права подано на рис. 1.4.

зазначено, що чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких
надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства
України. Прикладами можуть слугувати:

а) Угода між Урядом України та Урядом Республіки Індія про

сприяння та взаємний захист інвестицій, ратифікована Законом

України від 3 квітня 2003 р. № 719-ІУ;

б) Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і по-

слуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 р Визнана нашою державою –
Закон України від 1 червня 2000 р № 1762-Ш «Про приєднання України до
Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для
реєстрації знаків»,

в) Угода між Міністерством культури і туризму України та Міністерством
культури і масових комунікацій Російської Федерації про співробітництво
в галузі культури від 22 грудня 2006 р

Копституцік України – нормативно-правовий акт вищої юридичної сили,
оскільки п положення виступають гарантом демократи, свободи,
справедливості, забезпечення реалізації прав і свобод людини Всі інші
внутрішньодержавні юридичні документи не повинні суперечити Конституції
України Серед положень Конституції України, які дають змогу вважати п
джерелом адміністративного права, необхідно вирізнити такі розділ V –
Президент України, розділ VI – Кабінет Міністрів та інші центральні
органи виконавчої влади, розділ IX – територіальний устрій України Також
саме норми Конституції визначають основи адміністративно-правового
статусу громадян, встановлюють їхнє право на участь в управлінні
державними справами тощо

Закони в демократичній державі повинні становити головну за значущістю
частину нормативно-правових актів, оскільки вони призначені для
регулювання найважливіших питань суспільного життя Стосовно
адміністративного права необхідно згадати про наявність декількох
кодифікованих законів Йдеться про

а) Кодекс України про адміністративні правопорушення Його

завданням є охорона прав і свобод громадян, власності, конститу-

ційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств,

установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення за-

конності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у

дусі точного і неухильного додержання Конституції та законів

України, поваги до прав, честі й гідності інших громадян, до пра-

вил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідаль-

ності перед суспільством

б) Кодекс адміністративного судочинства України, який ви-

значає повноваження адміністративних судів щодо розгляду

справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміні-

стративних судів і порядок здійснення адміністративного судо-

чинства

в) Митний кодекс України, що визначає засади організації та

здійснення митної справи в Україні, регулює економічні, оргашза-

ційні, правові, кадрові та соціальні аспекти діяльності митної служби
України. Кодекс спрямований на забезпечення захисту економічних
інтересів України, створення сприятливих умов для розвитку її економіки,
захисту прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності та
громадян, а також забезпечення додержання законодавства України з питань
митної справи.

Своєю чергою, серед звичайних законів, які містять норми
адміністративного права і через це можуть вважатись складовою частиною
джерел вказаної галузі права, можна навести приклади:

Закон України від 2 жовтня 1996 р. № 393/96-ВР «Про звернення громадян»;

Закон України від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ «Про державну службу»;

Закон України від 29 червня 2004 р. № 1914-ІУ «Про міський електричний
транспорт»;

-Закон України від 26 грудня 2006 р. № 514-У «Про Кабінет Міністрів
України» тощо.

Підзаконні нормативно-правові акти становлять основний кількісний масив
джерел адміністративного права, і їх можна визначити як акти, що
приймаються на основі законів із метою конкретизації положень законів та
закріплення механізмів їх реалізації. В адміністративному праві, на
відміну від інших галузей права (цивільне, кримінальне,
кримінально-процесуальне), підзаконні нормативно-правові акти відіграють
суттєву роль. Це пов’язано з тим, що органи виконавчої влади здійснюють
значну роботу у сфері правотворчості, яка є необхідною для врегулювання
великої кількості суспільних відносин у рамках предмета
адміністративного права. Закони (як основа правового регулювання) не
містять положень, покликаних регулювати детальні, конкретні
питання,-вони визначають своєрідну загальну стратегію регулюючого
впливу. Вказана обставина свідчить про необхідність здійснення якісного
контролю за відомчою нормотворчістю органів виконавчої влади з метою
недопущення появи положень, які суперечать положенням законів, обмежують
права, свободи та законні інтереси громадян, посилюють адміністративне
втручання в життя суспільства.

1. Постанови Верховної Ради України регулюють невідкладні питання,
віднесені до компетенції законодавчого органу держави. Саме за допомоги
постанов парламент оперативно реагує на ті чи інші актуальні питання
сучасності. Також за допомоги вказаних постанов вводяться в дію нові
закони, скасовуються та вносяться зміни до вже прийнятих законів.
Прикладами можуть слугувати постанови Верховної Ради України від 21
грудня 2006 р. № 513-У «Про утворення Тимчасової слідчої комісії
Верховної Ради України з питань перевірки ефективності функціонування
спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку в
Україні» або від 12 січня 2007 р. № 601-У «Про утворення Тимчасової
спеціальної комісії Верховної Ради України для вивчення питань аналізу
стану додержання Конституції та законів України у нормо-творчій та
правозастосовчій діяльності державних органів, посадових осіб, інших
суб’єктів владних повноважень».

Укази Президента України торкаються реалізації його повноважень,
визначених у ст. 106 Конституції України. За допомоги указів Президент
України реалізує свої повноваження, зокрема й у сфері виконавчої влади.
Прикладами актів Президента України, які є джерелом адміністративного
права, є укази Президента України від 6 липня 2004 р. № 752/2004 «Про
заходи щодо підвищення ефективності управління вугільною галуззю та її
розвитку» або від 26 січня 2007 р. № 47/2007 «Про направлення
миротворчого персоналу України для участі в операції Міжнародних сил
сприяння безпеці в Ісламській Республіці Афганістан».

Постанови Кабінету Міністрів України – вищого органу виконавчої влади в
державі приймаються на підставі ст. 116 Конституції України та є
обов’язковими для виконання. Постанови присвячено регулюванню
різноманітних питань економічної, соціально-культурної та
адміністративно-політичної сфер суспільного життя. Постанови Кабінету
Міністрів України від 23 липня 2004 р. № 942 «Про затвердження Порядку
проведення державної реєстрації спеціальних харчових продуктів і
висновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи на продовольчу
продукцію» або від 25 січня 2007 р. № 60 «Про утворення Державної
інспекції з контролю якості вугільної продукції» спрямовано на вирішення
конкретних актуальних питань життєдіяльності держави.

Акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим (АРК) є
окремим видом джерел адміністративного права, оскільки це пов’язано з
особливостями адміністративно-територіального і політичного статусу
Автономної Республіки Крим у складі України. Вказані органи є
правомочними регулювати питання місцевого значення. Верховна Рада АРК
приймає Конституцію АРК (яка потребує затвердження Верховною Радою
України), рішення та постанови. Своєю чергою, Рада міністрів АРК приймає
постанови. Прикладом може слугувати постанова Ради міністрів АРК від 22
грудня 2006 р. № 830 «Про видачу ліцензій на здійснення будівельної
діяльності в Автономній Республіці Крим».

5. Акти центральних і місцевих органів виконавчої влади як

джерела адміністративного права представлено у вигляді наказів

міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а та-

кож у розпорядженнях голів місцевих державних адміністрацій.

Нормативні акти центральних органів виконавчої влади називають

відомчими, оскільки їхні положення звичайно поширюються на

суспільні відносини, що виникають у системі службового підпо-

рядкування відповідного міністерства чи відомства. Своєю чергою,

голови місцевих державних адміністрацій мають право в одноосо-

бовому порядку в межах своїх повноважень видавати розпоря-

дження, обов’язкові для виконання на певній території. Приклад

акта центрального органу виконавчої влади – наказ Міністерства

України у справах сім’ї, молоді та спорту від 4 серпня 2006 р. № 2681

«Про затвердження Порядку преміювання працівників штатних

збірних команд України». Своєю чергою, прикладом акта місцево-

го органу виконавчої влади є розпорядження голови Вінницької

обласної державної адміністрації від 15 грудня 2006 р. № 493 «Про

закриття навігації на водних об’єктах області у 2006 році».

Рішення органів місцевого самоврядування. Як приклад можна навести
рішення Київської міської ради від 31 жовтня 2006 р. № 141/198 «Про
затвердження Порядку погодження та підготовки до затвердження
містобудівної документації в місті Києві».

Накази керівників державних підприємств, установ, організацій.

Контрольні питання та завдання

Дайте визначення адміністративного права

Вкажіть та охарактеризуйте основні етапи становлення адміністративного
права

Зазначте особливості, які характеризують еволюцію українського
адміністративного права

Назвіть прізвища та праці вчених, які сприяли становленню українського
адміністративного права

Перелічіть характерні особливості предмета адміністративного права

Дайте визначення та охарактеризуйте складові частини предмета
адміністративного права

Дайте визначення та наведіть класифікацію методів адміністративного
права

Охарактеризуйте загальні методи адміністративного права

Які способи правового регулювання використовуються в адміністра
тивно-правовому регулюванні суспільних відносин’?

Вкажіть і охарактеризуйте спеціальні методи адміністративного права

У чому проявляється адміністративне право як галузь права та як
навчальна дисципліна7

Що вивчає та які завдання має наука адміністративного права7

Дайте визначення та наведіть наявні класифікації системи
адміністративного права

Відобразіть класифікацію та охарактеризуйте джерела адміністративного
права

Теми рефератів

Поліцейське право як етап розвитку адміністративного права

Сучасні погляди на предмет адміністративного права

Пріоритетні напрями науки українського адміністративного права

Рекомендована література

Основна

Авер янов В Б Нова доктрина українського адміністративного права
концептуальні позиції // Право України – 2006 – № 5 – С 11-17

Авер’янов В Б Предмет адміністративного права нова доктри-нальна оцінка
// Право України – 2004 – № 10 – С 25-30

Административное право Учебник / Под ред Л Л Попова – 2-е изд , перераб
идополн-М Юристь, 2005 – С 39-61

Адміністративне право України Академічний курс Підручник У 2 т – Т 1
Загальна частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) -К Видавництво
«Юридична думка», 2004 – С 15-46, 67-106, 125-164

Адміністративне право України Навч посіб / Г Г Забарний, Р А Калюжний, В
К Шкарупа – К Вид ПАЛИВОДА А В , 2005 – С 5-22

Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі-вапова-0
Юридична література, 2003 – С 6-33

Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Гаращук, О В
Дьяченко та ш , За ред Ю П Битяка К Юршком Інтер, 2005-С 23-41

8 Антологія української юридичної думки В 6 і / Редкол

Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Т. 5: Поліцейське та адміністративне
право – К.: Видавничий дім «Юридична книга», 2003.- 600 с.

БахрахД. И. О предмете административного права России // Государство и
право-2003.-№ 10.-С. 31-38.

БахрахД. И., Российский Б. В., Стартов Ю. Н. Административное право:
Учебник для вузов.- М.: Норма, 2004.- С. 57-98.

Дмитриев Ю. А., Евтеева А. А., Петров С М. Административное право:
Учебник – М.: Изд-во Эксмо, 2005.- С. 9-90.

Калюжний Р., Крупчан О. Взаємодія приватного та публічного в цивільному
та адміністративному праві України // Юридична Україна-2006-№10.- С.
31-39.

Колпаков В. К, Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Підручник
– К.: Юрінком Інтер, 2003 – С. 31-46.

Конин Н. М, Журик В. В., Петров М 77. Административное право Российской
Федерации / Под ред. д-ра юрид. наук, проф. Н. М. Конина.- М.: Норма,
2005.- С. 104-127.

Кубко Є. Про предмет адміністративного права // Право України.- 2000-№
5- С. 3-6.

Курінний Є. В. Предмет і об’єкт адміністративного права України:
МонографіяДніпропетровськ: Юридична академія МВС України; Ліра ЛТД,
2004.- С. 9-88.

Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / Навч.
посібник / За заг. ред. Куйбіди Р. О., Шишкіна В. 1,- К.: Старий світ,
2006.- С. 117-142.

Стартов Ю. Н. О сущности и новой системе административного права:
некоторые итоги дискуссии // Государство и право – 2000.-№ 5- С. 12-21.

Сугценко В. Д., Колпаков В. К, Столбовий В. П. Адміністративне право:
Теоретична частина: Навч.-практ. посіб. / Національна академія
внутрішніх справ України – К., 2000- 149 с.

Додаткова

Вохрах Д. И. Важные вопросы науки административного права // Государство
и право.- 1993.- № 2- С. 37-45.

Вельский К С. К вопросу о предмете административного права //
Государство и право – 1997.-№ П.-С. 14-21.

Гончарук С Т. Основи адміністративного права України. Навчальний
посібник – К., 2004.- С. 3-23.

Демин А. А. Административно-правовой метод: соотношение с другими
методами правового регулирования // Государство и право.-2005.-№6.- С.
13-19.

Килясханов И. Ш. Предмет административного права и актуальные проблемы
структурного построения курса // Вестник Московского университета МВД
России.-2004-№ 1.-С. 105-111.

Князев С. Д. Принципы административного права Российской Федерации:
отраслевой формат и юридическое значение // Государство и право.-2003.-№
10.-С. 39-47.

Козлов Ю. М. Предмет советского административного права.-М.: Изд-во
Московского университета, 1967.- 160 с.

Копстантий О. В. Джерела адміністративного права України: Монографія –
К.: Укр. агентство інформації та друку «Рада», 2005.- 120 с.

Ломакина В. Ф. Административная реформа: проблемы развития и
совершенствования (IX «Лазаревские чтения») // Государство и
право.-2006-№ 8 – С. 5-21.

Оцінка якості адміністративних послуг // В. П. Тимощук, А. В. Кір-мач.-
К.: Факт, 2005.- 88 с.

Петров Г. Предмет советского административного права // Советское
государство и право.- 1940 – № 7.- С. 34-44.

Ромашов Р. А. К вопросу о предмете и источниках административного права
России // Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи
реформування: Матеріали IV Національної науково-теоретичної конференції
// Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених.-
Сімферополь, 2005 – Спеціальний випуск: у 2ч.-Ч. 1.-С. 49-57.

Сорокин В. Д. Правовое регулирование: предмет, метод, процесе //
Известия ВУЗов. Правоведение.- 2000 – № 4.- С. 34-45.

Талатта Э. В. Новые институты административного права // Государство и
право-2006-№ 5.-С. 14-21.

Тихомиров Ю. А. Современная теория административного права //
Государство и право – 2004 – № П.- С. 10-18.

Фіночко Ф. Предмет адміністративного права: дискусійна проблематика //
Вісник Академії правових наук України – 2005 – № 3-С.113-119.

ТЕМА № 2 ПОНЯТТЯ, СУТЬ І ОСНОВНІ РИСИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

§ 1. Управління як соціальне явище.

§ 2. Поняття та основні риси державного управління.

§ 3. Принципи державного управління.

§ 4. Співвідношення державного управління і державної виконавчої влади.

§ 1. Управління як соціальне явище

Перш ніж перейти до викладення матеріалу стосовно зазначеної теми,
необхідно вказати основні причини, що обумовлюють потребу в межах
вивчення навчальної дисципліни «Адміністративне право» відображення
питань управління. Акцентуючи на тому, що йдеться про тему, яка
безпосередньо слідує за предметом, методом і системою адміністративного
права, доцільно зазначити таке. Адміністративне право досить часто в
минулі часи і нерідко зараз сприймають як управлінське право. Підстав
для таких тверджень є чимало, однак ключовим може вважатися те, що серед
складових предмета адміністративного права чільне місце посідає
управлінська складова. Йдеться про те, що сформульовані раніше аспекти
предмета адміністративного права свідчать про наявність серед інших
зовнішньоорганізаційної управлінської діяльності органів публічної
адміністрації, внутрішньо-організаційної управлінської діяльності
апаратів усіх державних органів та адміністрацій державних підприємств,
установ та організацій. Крім того, інші складові предмета цієї галузі
права (публічно-сервісна діяльність органів публічної адміністрації,
реалізація делегованих повноважень органами місцевого самоврядування та
громадськими організаціями, застосування заходів адміністративної
відповідальності, реалізація юрисдикції адміністративних судів), поза
сумнівом, утілюються в життя за допомоги тих чи інших управлінських дій.

Будь-яка система існує не хаотично, не спонтанно, а впорядковано, а
звідси – довгостроково, переважно за рахунок такого явища як управління.
Воно є необхідною функцією суспільного життя. Орієнтуючись на
сьогоднішній стан розвитку науки про управління, доцільно дати таке
визначення. Управління – це цілеспрямований вплив суб’єкта управління на
об’єкт управління з метою створення ефективно функціонуючої системи та
досягнення необхідних результатів. У такому явищі, як управління, завжди
є присутніми людина, її інтереси, мета, завдання. Обов’язковість її
присутності пояснюється тим, що управління становить собою свідому
діяльність, а це, як відомо, властиве лише людині.

Навіть мінімальна кількість різнопорядкових елементів будь-якої системи
потребує їх узгодження, яке, своєю чергою, досягається саме за допомоги
управління. Прояви функціонування системи (чи то зовнішні, спрямовані за
межі самої системи, чи то внутрішні, що відбуваються без допомоги
зовнішніх факторів і є непомітними зовні), не можуть відбуватися без
управління, в іншому випадку це буде не система, а сукупність певних
складників, які хаотично взаємодіють одне з одним. З цього приводу не
випадковим видається бурхливий розвиток науки про управління, що має
назву кібернетики.

Система управління складається з таких частин:

Суб’єкт управління — керівна складова системи управління, в інтересах
якої здійснюється сам процес управління. Суб’єкт управління має
домінантне значення серед інших частин системи управління. Це
пояснюється тим, що процес управління здійснюється в інтересах суб’єкта
управління, тобто останній зацікавлений у здійсненні процесу і в
позитивних результатах управління.

Об’єкт управління – керована складова системи управління, те, на що
спрямовано управління. Об’єктами управління можуть бути окремі особи та
групи людей, державні органи та недержавні структури, процес
виробництва, рослинний і тваринний світ, технічні пристрої та засоби.
Саме різноманітність об’єктів управління дає змогу вирізняти певні види
управління, про що буде сказано далі.

Управлінський вплив – це процес керування, що здійснюється суб’єктом
управління, завдяки якому забезпечується підпорядкування об’єкта
суб’єктові та реалізується на практиці мета управління. Вказаний вплив
здійснюється за допомоги різноманітних дій, команд. Саме через
управлінський вплив суб’єкт управління втілює в життя намагання змін
об’єкта управління та забезпечує настання результатів, максимально
наближених до мети управління.

4. Зворотній зв ‘язок – інформація, яку отримує суб’єкт управ-

лшня і з якої судить про результативність управлінського впливу та стан
об’єкта управління. Багато в чому саме за рахунок наявності зворотного
зв’язку система набуває ознак цілісності та отримує можливість вчасно
коригувати прояви управлінського впливу. Зворотній зв’язок дозволяє в
режимі реального часу зіставляти мету управління, результати проміжних
етапів та ефективність управлінського впливу.

Виходячи з характеристики об’єкта управління можна різнити такі

Технічне управління здійснюється в системі «людина – техніка». В основі
його лежить регулювання технічних (технологічних) процесів із метою
підвищення продуктивності праці, полегшення умов праці, а в цілому – для
розширення можливостей людини у забезпеченні власної життєдіяльності.

Біологічне управління здійснюється в системі «людина – природа», де в
рамках загальнобіологічних процесів життєдіяльності людина (суб’єкт
управління) намагається створити нові сорти рослин, породи тварин
(об’єкти управління). Прикладами реального втілення в життя наслідків
використання біологічного управління можуть слугувати генетично
модифіковані продукти харчування, клоновані тварини, винайдені нові
сорти квітів, фруктів, овочів тощо.

Соціальне управління здійснюється в системі «людина – людина» і, на
відміну від перших двох видів, характеризується тим, що це – управління
всередині людського суспільства (що дає змогу застосовувати також термін
суспільного управління), де як суб’єкт, так і об’єкт управління
представлено людьми (їх об’єднаннями). Відмінність між державним і
громадським соціальним управлінням полягає у наступному. Державне
управління реалізується силами держави, її органів (рідше – в рамках
делегованих повноважень,- органами місцевого самоврядування чи
громадськими організаціями), при цьому основним видається компонент
діяльності суб’єкта управління, що діє від імені держави. Своєю чергою,
громадське управління реалізується силами недержавних організацій чи
об’єднань громадян, коли суб’єктами управління виступають органи
місцевого самоврядування, громадські організації, корпорації, товариства
тощо. В даному випадку зазначені суб’єкти діють від свого імені або від
імені своїх організацій, територіальних громад.

Слід зазначити, що соціальне управління, як різновид управління взагалі,
відповідає всім загальноуправлінським ознакам і містить ті ж складові
частини системи управління. Але як явище суспільне, соціальне управління
має певні особливості, що відрізняють його від інших видів управління.
Виходячи з цього ознаками соціального управління є:

суб’єкт і об’єкт управління представлені людьми (їх об’єднаннями);

реалізується виникненням суспільних відносин, які за суттю є
управлінськими відносинами;

владний характер, оскільки базується на підпорядкуванні волі об’єктів
управління;

основна мета – упорядкований вплив на учасників спільної діяльності, що
надає процесові взаємодії організованість;

потребує особливого механізму реалізації, з виокремленням органів
управління (державних чи громадських).

§ 2. Поняття та основні риси державного управління

Як уже зазначалося, державне управління є одним із ключових складових
предмета адміністративного права. Беручи до уваги триваюче оновлення
українського адміністративного права, його методологічних і фактичних
засад, все ж необхідно зазначити таке. Зміна «державоцентристської»
ідеології на «людиноцентристську», пріоритет служіння з боку держави
людині (публічно-сервісна діяльність) – це, безумовно, позитивні
демократичні досягнення як українського суспільства, так і правового
наукового усвідомлення вказаних досягнень. Водночас необхідно зазначити,
що державне управління в економічній, соціально-культурній,
адміністративно-політичній сферах життя суспільства з порядку денного
адміністративного права не може бути зняте. Попри всі позитивні
досягнення державотворення та правотворення в Україні останніх
де-сяти-п’ятнадцяти років, реальний стан справ, практика західних
розвинених країн свідчать про неможливість обійтися без державного
управління. Можуть змінюватися пріоритети, ступінь прояву того чи іншого
аспекту управління з боку держави, але як явище в суспільному житті, як
складова предмета адміністративного права, державне управління не
повинно визивати ніяких сумнівів.

Затребуваність часом державного управління може бути проілюстрована
через показ його основних функцій. Саме так можна уявити напрями
діяльності в державі, що реалізуються шляхом державного управління. Тож
основними функціями державного управління є:

сприяння забезпеченню прав, свобод і законних інтересів громадян;

забезпечення стабільності всередині країни та побудова позитивного
іміджу держави за кордоном;

стратегічне планування розвитку галузей суспільного життя та країни в
цілому;

регулювання за допомоги нормативно-правових актів та інших чинників
суспільних відносин;

координація діяльності різних державних органів та організацій з метою
досягнення найбільш ефективної діяльності та досягнення позитивних
загальнодержавних результатів;

здійснення контролю та нагляду за станом справ у різних сферах
суспільного життя через установлення відповідності визначеним у державі
стандартам, правилам, регламентам.

Говорячи про такий різновид соціального управління як державне
управління, відразу необхідно вказати, що в ньому реалізується потужний
вплив держави (перш за все владний вплив). Основна характеристика
державного управління полягає в тому, що управлінські дії держави
легітимні, а невиконання тих чи інших завдань, що лежать в основі
управлінського впливу, приводить до можливості застосування примусу
(знову ж таки на легітимній основі).

У сьогоднішній науці адміністративного права продовжують існувати два
підходи щодо тлумачення феномена державного управління. Мова йде про
широке та вузьке розуміння державного управління. Задля об’єктивності
представимо обидва.

Державне управління в широкому розумінні – це сукупність усіх видів
діяльності держави, що реалізується у функціонуванні органів усіх гілок
влади і спрямована на регулювання суспільних відносин. Говорячи про
широке розуміння державного управління, ми повинні казати, що воно
охоплює діяльність:

а) органів виконавчої влади – за рахунок здійснення виконавчо-

розпорядчої діяльності, спрямованої на втілення в життя приписів

норм законів;

б) органів законодавчої та судової влади – за рахунок законо-

творчої діяльності та здійснення правосуддя;

в) інших державних органів, які не належать до певних гілок

влади – прокуратури, Центральної виборчої комісії, Національного

банку тощо;

г) недержавних органів (органів місцевого самоврядування,

громадських організацій) в ході реалізації ними делегованих дер-

жавою повноважень.

Свого найбільшого розвитку широке розуміння державного управління набуло
в радянський період існування нашої держави, коли у практику втілювалась
ідея, за якої ради являють собою не тільки органи законодавчої
(представницької) влади, а й органи, що безпосередньо здійснюють
державне управління. У реаліях сьогодення широке тлумачення державного
управління свідчить про єдність державно-управлінської діяльності всіх
органів держави та спрямування їх функціонування на досягнення єдиної
мети -стабільність у державі.

Державне управління у вузькому розумінні – це виконавчо-розпорядча
діяльність органів виконавчої влади а також інших органів, у частині
реалізації ними виконавчо-розпорядчих функцій. Слід зазначити, що поряд
із органами виконавчої влади, для яких виконавчо-розпорядча діяльність є
основною (саме тому вказані органи і є «серцевиною» державного
управління у вузькому розумінні), державне управління у своїй частині
реалізують також інші органи та посадові особи (Президент України,
прокуратура, недержавні органи під час виконання делегованих повноважень
тощо). Особливість щодо вказаної діяльності інших (не виконавчих)
органів, яка дозволяє чітко відмежувати широке і вузьке розуміння
державного права, полягає у наступному. Лише та частина з усієї
сукупності видів діяльності державних органів, що має
виконавчо-розпорядчий характер, входить складовою у державне управління
(в його вузькому розумінні). Причому така діяльність не є провідною для
вказаних органів, вона має другорядний, допоміжний,
внутрішньооргані-заційний характер. Слід зазначити, що в
адміністративному праві саме вузьке розуміння державного управління є
основним, тому що такий підхід дозволяє якісно аналізувати
виконавчо-розпорядчу діяльність органів виконавчої влади (для яких
державне управління є основним напрямом діяльності), а також
внутріш-ньоорганізаційну діяльність у рамках функціонування інших
державних органів.

Якісне розуміння сутності державного управління можливе через аналіз
основних його рис. Вони являють собою ключові характеристики, знання
яких дозволяє чітко розуміти, що та чи інша діяльність насправді є (чи
не є) державним управлінням.

Основні риси державного управління:

1. Владний характер, який характеризується наявністю у суб’єкта
управління певних повноважень, делегованих державою. Йдеться про те, що
завдяки внесенню до положення нормативно-правових актів приписів про ті
чи інші повноваження певних державних органів у державі забезпечується
легальний владний характер діяльності вказаних органів. Тобто, вони
виступають від імені держави.

Підзаконний характер, тобто діяльність у галузі державного управління
спрямовано на виконання вимог законів. У продовження першої риси
державного управління важливо наголосити, що владний характер діяльності
державних органів обмежений підза-конним характером указаної діяльності.
Тобто, органи чи посадові особи, реалізуючи на практиці державне
управління, повинні і мають право діяти лише в межах положень законів.
Тут доцільно звернути увагу на обставину, про яку вже йшла мова у рамках
висвітлення способів правового регулювання, що використовуються в
адміністративному праві: в адміністративно-правовому регулюванні
компетенції органів виконавчої влади та посадових осіб повинен діяти
принцип загальних заборон «дозволено лише те, що прямо передбачено
законом».

Масштабність, яка проявляється в управлінському впливі на економіку,
соціально-культурну та адміністративно-політичну сфери. Напрями
діяльності держави з реалізації державної політики є дуже численними,
тому що суспільне життя характеризується великою кількістю аспектів.
Освіта, медицина, охорона здоров’я, національна безпека, оборона,
закордонні справи – ці та інші сфери суспільного життя підлягають
управлінському впливові з боку держави.

Систематичність. Сутність її полягає в тому, що державне управління
здійснюється не час від часу, не за потреби, а постійно. Лише за такої
умови державне управління має шанси бути якісним.

Підпорядкованість – наявність у системі органів, які здійснюють державне
управління, вищих і нижчих функціональних ланок з чіткою субординацією
та ієрархією. Підпорядкованість дозволяє гарантувати втілення у життя
державної політики в усіх без винятку адміністративно-територіальних
одиницях держави, що потенційно урівнює можливості для реалізації
законних прав, свобод та інтересів всіма громадянами України незалежно
від місця проживання.

Наявність системи адміністративного примусу у випадках порушення чинного
законодавства. Йдеться про легальну можливість застосування з боку
держави сили стосовно до тих осіб (об’єднань громадян), котрі не
виконують приписів нормативно-правових актів або їх дії мають
протиправний характер. Для реалізації примусу у державі існують «силові»
структури, до яких належать міліція, внутрішні війська, служба безпеки,
прикордонна та митна служби тощо.

7. Підконтрольний характер діяльності, зумовлений наявністю органів, які
здійснюють контроль і нагляд за реалізацією функцій державного
управління. Детально вказану рису державного управління буде розкрито
при висвітленні способів забезпечення законності й дисципліни в
державному управлінні. У рамках же загальної характеристики необхідно
вказати, що функціонування контролю (який у певних межах здійснюють
практично всі органи держави) та нагляду (органи прокуратури,
протипожежного та санітарно-епідемічного нагляду тощо) дозволяє
мінімізувати можливість учинення правопорушень та більшою мірою
гарантувати захист прав і свобод громадян у всіх сферах суспільного
життя.

§ 3. Принципи державного управління

Важливим фактором розуміння суті державного управління є усвідомлення
його принципів, під якими розуміються основні засади, закономірності, на
яких базується державне управління. Значення принципів адміністративного
права полягає в тому, що вони завдяки здійснюваному свідомо
узагальненню, у стислому вигляді відображають найсуттєвіші
характеристики вказаної галузі права. Оскільки формулювання принципів –
це свідома творча діяльність науковців, практиків, фахівців у сфері
адміністративного права та державного управління, доцільно відобразити
такі вимоги до принципів державного управління:

відповідність нормам чинного законодавства;

відображення найсуттєвіших, ключових закономірностей державного
управління;

відповідність меті державного управління.

Принципи державного управління доцільно розділити на дві групи: загальні
та спеціальні рис. 2.2. Загальні принципи базуються на положеннях
Конституції України, законів України. Спеціальні принципи враховують
організаційні аспекти діяльності органів державного управління.

Загальні принципи:

чи більшості громадян держави. Це – одна з основних характеристик
демократизму державного управління, оскільки події останніх років в
Україні свідчать про реальну можливість народу впливати на формування
влади, водночас обрана влада (що є цілком об’єктивним) не в змозі
покращити життя та відповідати намаганням усіх людей одразу. Саме тому
державне управління здійснюється на підставі передвиборних гасел,
підтриманих більшістю народу, і саме в інтересах цієї більшості влада в
подальшому і здійснює державноуправлінські функції. Діяти одночасно в
інтересах усіх і кожного у принципі досить важко, тому що різні люди
можуть мати різні погляди з приводу того, що є позитивним або негативним
у тій чи іншій загальнодержавній проблемі.

Також необхідно зазначити, що демократизм як принцип державного
управління свідчить про намагання держави залучати громадян (громадські
організації) до прийняття важливих загальнодержавних рішень. Як приклад
можна навести численні консуль-тативно-дорадчі органи при вищих
посадових особах держави, або проведення у серпні 2006 р.
загальнонаціонального «круглого столу» з ініціативи Президента України,
де обговорювалась кризова ситуація в управлінні державою, результатом
чого стало підписання 3 серпня 2006 р. Універсалу національної єдності.
Широкі права місцевого самоврядування, багатопартійна система – ці та
інші аспекти в цілому характеризують демократизм як принцип державного
управління.

Законність як принцип державного управління – це правовий режим,
відповідно до якого органи державної влади та посадові особи здійснюють
свої повноваження на підставі Конституції та законів України. Статті 6
та 8 Конституції визначають, що органи законодавчої, виконавчої та
судової гілок влади здійснюють свої повноваження в установлених
Конституцією межах і відповідно до законів України. В державі визнається
і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу
юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на
основі Конституції України і повинні відповідати їй. Характеризуючи
законність як принцип державного управління, необхідно зазначити такі
особливості:

а) органи (посадові особи), що здійснюють державне управлін-

ня, повинні приймати нормативно-правові акти, що не суперечать

Конституції та законам України;

б) право домінує над владою, що унеможливлює свавілля чи-

новників стосовно до окремої особи;

в) у державі діють органи, що здійснюють контроль і нагляд за

забезпеченням законності у державному управлінні.

Гласність – вільний доступ громадян до інформації про діяльність органів
державного управління. Реалізація на практиці вказаного принципу
державного управління означає реальну можливість громадян знати про те,
яким чином у державі готуються та приймаються управлінські рішення.
Історія нашої держави свідчить про те, що в різні часи принцип гласності
реалізовувався по різному. Якщо взяти XX ст., то у 30-ті роки, під час
проведення масових репресій він не був затребуваний. Водночас, друга
половина 80-х років свідчить, що вказаний принцип був одним із головних
у державній ідеології та політиці. Проявами принципу гласності є:

а) відкритість і прозорість державних органів (посадових осіб)

у здійсненні їхніх повноважень;

б) суттєва роль засобів масової інформації в оприлюдненні

державних управлінських рішень;

в) кожному гарантується право вільного доступу до інформації

про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а
також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути
засекречена (ст. 50 Конституції України).

Участь громадян у державному управлінні. Зводиться до конституційно
закріпленої можливості громадян брати участь в управлінні державними
справами, а також рівним правом до державної служби та служби в органах
місцевого самоврядування. Також реалізації вказаного принципу державного
управління сприяють положення ст. 40 Конституції, яка гарантує, що всі
мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення чи
особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які
зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у
встановлений законом строк. Треба зазначити можливість громадян у спосіб
членства у політичних партіях або їх підтримки на виборах забезпечити
особисту чи опосередковану участь в управління державними справами.

Відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Зводиться до
необхідності оприлюднення результатів роботи органів державного
управління та можливості з боку громадян виразити недовіру посадовим
особам (під час виборів) чи оскаржити неправомірні дії в судовому
порядку. З цього приводу доцільно вказати на наявність із 2005 р.
(введення в дію Кодексу адміністративного судочинства України) у
громадян законної можливості звернутися до спеціалізованих судових
органів (адміністративні суди) з приводу захисту своїх прав, свобод та
інтересів, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових
відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів у
процесі здійснення ними владних управлінських функцій.

Спеціальні принципи:

Галузевий. Державне управління базується на органічному поєднанні
однорідних за характером діяльності об’єктів управління у сфері однієї
галузі (наприклад транспорт, освіта, медицина, національна безпека
тощо). Система вказаної галузі характеризується наявністю провідного
(центрального) органу виконавчої влади та підпорядкованих йому державних
органів, підприємств, організацій. Саме виходячи з галузевого принципу
державного управління в Україні станом на початок 2007 р. діють 19
міністерств, які здійснюють державне управління у відповідній сфері
суспільного життя

Міжгалузевий (функціональний) Зі створенням спеціального органу
державного управління йому можуть бути передані деякі повноваження з
керівництва підприємствами, установами та організаціями незалежно від
галузевої природи Йдеться про головну відмінність від галузевого
принципу (за якого в основі – управління відповідною галуззю), яка
зводиться до управління (або, краще сказати, забезпечення реалізації
державної політики) щодо певної функції держави Як приклади можна
навести такі функції держави

а) забезпечення національної безпеки держави (втілюється в

життя Службою безпеки України незалежно від того, всередині

яких сфер суспільного життя виникають загрози),

б) охорона законності та правопорядку (реалізується в усіх сфе-

рах суспільного життя за допомоги Міністерства внутрішніх справ),

в) збирання податків (реалізується в діяльності міжгалузевого

органу державного управління Державної податкової адміністрації)

Територіальний Полягає у тому, що органи державного управління
здійснюють діяльність на чітко визначеній території Коли йдеться про
Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади
(міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі
спеціальним статусом), вони мають владні повноваження на всій території
України, обласні державні адміністрації – на території відповідної
області, районні – на території району Згідно зі ст 119 Конституції
України, місцеві державні адміністрації на відповідній території
забезпечують

а) виконання Конституції та законів України, актів Президента Ук-

раїни, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади,

б) законність і правопорядок,

в) додержання прав і свобод громадян,

г) виконання державних і регіональних програм соціально-еко-

номічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в

місцях компактного проживання корінних народів і національних

меншин – також програм їх національно-культурного розвитку,

д) підготовку та виконання відповідних обласних і районних

бюджетів,

е) звіт про виконання відповідних бюджетів і а програм,

є) взаємодію з органами місцевого самоврядування,

ж) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих

відповідними радами повноважень

Поєднання централізаірі та децентралізації – розумне співвідношення
централізації владних повноважень із делегуванням їх на місцевий рівень.
Залежно від сфери, в якій здійснюється управління (економіка,
національна безпека), ступінь проявів буде різний. Наприклад, якщо
аналізувати державне управління у сфері економіки, то переважний
характер має децентралізація, оскільки саме таким чином держава має
змогу забезпечити реалізацію права людини на підприємницьку діяльність.
Водночас децентралізація не означає повної відсутності держави в тій чи
іншій сфері життя. У сфері економіки за рахунок адекватної системи
оподаткування, обмеження монополізму, регулювання діяльності спеціальних
економічних зон тощо держава забезпечує рівні умови та «правила гри». З
іншого боку, в галузі національної безпеки прояви централізації є
домінантними, оскільки йдеться про те, що таким чином доцільніше
мінімізувати можливість появи загроз національній безпеці. Саме з цих
причин такі центральні органи виконавчої влади, як Служба безпеки
України, Міністерство внутрішніх справ мають чітку ієрархічну структуру
управління, за якої представництва цих органів на місцях (в областях,
районах) чітко підпорядковані відповідним центральним органам.

Поєднання єдиноначальності й колегіальності — вказаний принцип
державного управління зводиться до використання переваг як
єдиноначальності (оперативність, персональна відповідальність), так і
колегіальності (можливість залучення фахівців, виваженість рішення).
Єдиноначальність характеризується наділенням значними службовими
повноваженнями у поєднанні з персональною відповідальністю керівника
органу державної влади за результати роботи керованого ним органу.
Колегіальність же зводиться до необхідності розумного використання
переваг колективного обговорення прийняття рішення, коли фахівці з тих
чи інших питань залучаються до процесу підготування проекту рішення. Це
досягається за рахунок створення колегій, рад чи нарад при органах
державного управління.

§ 4. Співвідношення державного управління і державної виконавчої влади

Зазначене питання є одним із найскладніших у курсі адміністративного
права. Державне управління як організаційно-правову категорію нерідко
ототожнюють з виконавчою владою. Причини, які лежать в основі такого
становища, пояснюються історією нашої держави, коли в радянський час
державне управління чітко асоціювалося з реалізацією функцій органів
виконавчої влади. Поза виконавчою владою державного управління бути не
могло. Водночас реалії сьогоднішнього дня, в умовах оновлення концепції
адміністративного права, свідчать про необхідність принципово іншого
підходу до аналізу вказаних явищ. Перш за все необхідно вказати, що
«державне управління» та «виконавча влада» є фундаментальними
категоріями сучасної науки. Передумовою детального аналізу
співвідношення вказаних понять є такі ввідні положення.

Державне управління треба сприймати як організаційно-правове явище, а
виконавчу владу – як явище політико-правове.

Державне управління – це вид діяльності держави, а виконавча влада –
одна з гілок державної влади.

Поняття «державне управління» є ширшим, об’ємнішим, ніж «виконавча
влада».

Державне управління здійснюється як органами виконавчої влади, так і
органами інших гілок влади.

На сьогоднішній день рівень розвитку демократизації нашого суспільства,
рівень розвитку адміністративного права дозволяють говорити про те, що
державне управління та виконавча влада – це поняття близькі за сенсом,
але не тотожні. Українське адміністративне право останнім часом
збагатилося результатами досліджень провідних вітчизняних науковців щодо
зазначених питань. У методологічному плані вперше системно вказані
питання проаналізовано в академічному курсі з адміністративного питання
за редакцією професора В. Б. Авер’янова1.

Перш ніж перейти до порівняльної характеристики та співвідношення
державного управління і виконавчої влади, доцільно вказати ключові
ознаки цих двох категорій. Основні риси державного управління були
зазначені раніше, тут же зупинімося на виконавчій владі. Основними
ознаками виконавчої влади є:

Див.: Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник: У 2
т.: Т. 1. Загальна частина / Ред. колегія: В. Б. Авер’янов (голова).-
К.: Видавництво «Юридична думка», 2004.- С. 61-66.

відносна самостійність у системі державної влади;

основне завдання виконавчої влади – втілення в життя приписів норм
Конституції та законів України;

легальна можливість визначального впливу на поведінку людей, підтримана
можливістю державного примусу;

централізовашсть, що характеризується певною ієрархією органів
виконавчої влади,

у безпосередньому розпорядженні є суттєві державні ресурси фінанси,
армія, міліція, комунікації тощо,

універсальність – проявляється в різних сферах суспільного життя,
використовує різні способи впливу на поведінку людей

Отже, сприймаючи тезу про наявність низки відмінностей між державним
управлінням та виконавчою владою, доцільно відобразити конкретику цих
відмінностей Несхожість аналізованих категорій пояснюється цілим рядом
обставин, які в систематизованому вигляді представлено в табл 2 1

Спільні риси й відмінності державного управління га державної виконавчої
влади

Узагальнюючи, слід зазначити, що державне управління є ширшою
категорією, ніж виконавча влада, оскільки остання походить від
державного управління, а ефективність п діяльності залежить від рівня
організації державногауправління Водночас як державне управління може
реалізовуватись у межах діяльності не лише органів виконавчої влади, так
і виконавча влада

може реалізовуватися не через державно-управлінську діяльність Розуміння
вказаних закономірностей дозволить чітко орієнтуватись, яким же чином
різняться між собою категорії «державне управління» та «виконавча влада»

Контрольні питання та завдання

Дайте визначення поняття управління та охарактеризуйте складові частини
системи управління

Наведіть класифікацію видів управління та поясніть суть кожного з них

Дайте визначення та вкажіть функції державного управління

Проаналізуйте основні риси державного управління

Назвіть та охарактеризуйте загальні принципи державного управління

Назвіть та охарактеризуйте спеціальні принципи державного управління

Наведіть основні ознаки виконавчої влади

Вкажіть спільні риси и відмінності державного управління та державної
виконавчої влади

Теми рефератів

Державне управління у вузькому та широкому розумінні сутність та
відмінності підходів

Участь громадян у державному управлінні як один із принципів державного
управління

Спільні риси та відмінності державного управління і державної виконавчої
влади

Рекомендована література

Основна

Административное право Учебник / Под ред Л Л Попова -2-е изд , перераб и
дополн – М Юристъ, 2005 – С 23-36

Адміністративне право України Академічний курс Підручник У 2 т – Т 1
Загальна частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) -К Видавництво
«Юридична думка», 2004 – С 49-66

Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Гаращук, О В
Дьяченко та ш , За ред Ю П Битяка – К Юршком Інтер, 2005 – С 5-22

Бахрах Д Н, Российский Б В, Старилов Ю Н Административное право Учебник
для вузов – М Норма, 2004 -С 19-56

Габричидзе Б Н, Чернявский А Г, Ким-Кимэн А Н Административное право
Учебник-М ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004 – С 4-18

Гладун 3 С Адміністративне право України Навчальний посібник – Тернопіль
Карт-бланш, 2004 – С 195-209

Державне управління проблеми адміністративно-правової теорії та практики
/ В Б Авер’янов (заг ред), HAH України, Інститут держави і права їм В М
Корецького-К Факт, 2003 – 384 с

Дмитриев Ю А , Евтеева А А , Петров С М Административное право Учебник
-М Изд-во Эксмо, 2005 С 215-228

Калюжний Р А , Шамрай В О Швець М Я Інформаційне забезпечення
управлінської діяльності в умовах інформатизації організащйно-правові
питання теорії і практики / Академія Державної податкової служби України
/ Р А Калюжний (ред ), В О Шамрай (ред ) – К , 2002 – 296 с

Ко такое В К, Кузъченко О В Адміністративне право України Підручник – К
Юршком Інтер, 2003 – С 6-30

Малиновський В Я Державне управління Навчальний посібник – К Атіка,
2003 – 576 с

Цветков В, Селіванов В Проблеми методологічного забезпечення
вітчизняного державного управління // Вісник Академії правових наук
України-2005-№ З-С 101-112

Чиркин В Е Государственное и муниципальное управление Учебник-М Юристъ,
2004 – 320 с

Додаткова

Атаманчук Г В Теория государственного управления Курс лекций – М Юрид
лит , 1997 – 400 с

Бевзенко В Поняття та ознаки державного регулювання // Підприємництво,
господарство і право – 2006 № 11 – С 106-110

Бачию И Л Функции органов управления Правовые проблемы оформления и
реализации – М Юрид лит , 1976 – 198 с

Борденюк В Механізм (апарат) державного управління як система органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування // Право України –
2005 -№ 6 – С 16 21

Іавргпенко Д А Соотношение понятий управление, государственное
управление, исполнительная власть // Административное право и
административный процесс актуальные проблемы / Отв ред Л Л Попов и М С
Студеникина – М Юристъ, 2004 – С 49-58

Грыцяк 1 Принципи державного управління в умовах європейської інтеграції
// Адміністративне право в контексті європейського вибору України
Збірник наукових праць – К Міленгум, 2004 – С 56-60

Коваленко А А Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі
теорія та практика Монографія – К Ін-т держави і права їм В М Корецького
HAH України, 2002 – 512 с

Колодій А М Принципи права України Монографія-К Юрш-ком Інтер, 1998-208
с

Кравчук О Теоретичний та історичний аспекти адміністративно-правового
регулювання комунального управління // Юридична Україна -2006-№> 6-С
14-18

Курашвили Б П Очерк теории государственного управления -М Наука,
1987-295 с

Курінний Є В Предмет і об’єкт адміністративного права України Монографія
– Д Юридична академія МВС України Ліра ЛТД, 2004 -С 224-340 с

Лінецький С В Метаморфози державного режиму України (полі-тико-правовий
аналіз) – К Атіка, 2003 – 168 с

Лунев А Е Теоретические проблемы государственного управления – М Наука,
1974 – 247 с

Манное А Державне управління в умовах адміністративно-правової реформи
// Юридична Україна – 2006 – № 2 – С 34-37

Оіефіренко Е Правові основи діяльності органів управління щодо
здійснення прав громадян // Підприємництво, господарство і право -2005-№
5-С 104-107

Сіренко В Ф Інтереси і влада – К Оріяни, 2006 – 536 с

Цветков В В Креста І О, Коваченко А А Суспільна трансформація і державне
управління в Україні політико-правові детермінанти Монографія – К
Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003 – 496 с

ТЕМА № З МЕХАНІЗМ

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

§ 1. Поняття механізму адміністративно-правового регулювання та його
складові частини (елементи).

§ 2. Поняття, структура та види адміністративно-правових норм.

§ 3. Способи реалізації адміністративно-правових норм.

§ 4. Адміністративно-правові відносини, їхні особливості та структура.

§ 1. Поняття механізму адміністративно-правового регулювання та його
складові частини (елементи)

В умовах становлення правової Української держави одне з провідних місць
посідає адміністративне право. На нього покладається вирішення проблем
досить складних управлінських відносин, що виникають у сфері виконавчої
влади. Основне місце в реалізації правового регулювання суспільних
відносин у сфері адміністративного права посідає явище, яке в теорії
права, юридичній науці та адміністративному праві має назву механізму
адміністративно-правового регулювання. Саме за рахунок останнього та
його складових частин досягається мета якісної регламентації суспільних
відносин, що входять до предмета адміністративного права.

Слід зазначити, що сама категорія «механізм правового регулювання»
виникла в рамках загальної теорії права для відображення руху,
функціонування правової форми. У подальшому ця ідеологія розвинулася,
знайшла нових прихильників, що дало змогу визначально науковій проблемі
постати у 80-х роках XX ст. одним із питань навчального курсу теорії
держави і права. Своєю чергою, базуючись, як і інші галузеві дисципліни,
на принципах і засадах загальної теорії права, адміністративне право теж
певним чином реагує на формулювання нових теоретичних аспектів, які
стосуються до проблеми правового регулювання. Вказане дає можливість
зазначити, що сьогодні механізм адміністративно-правового регулювання
суспільних відносин уявляється як категорія, що виражає процес
переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин,
що нормами цієї галузі права регулюються. Іншими словами, правові норми,
які використовуються в адміністративному праві, самі по собі статичні, а
в рух вони приводяться саме за допомоги механізму
адміністративно-правового регулювання. Також із деякою мірою умовності
можна припустити, що норми адміністративного права – це статика, а
механізм адміністративно-правового регулювання – динаміка.

Базуючись на зазначених вище теоретичних засадах, доцільно дати таке
визначення. Механізм адміністративно-правового регулювання (МАПР) – це
сукупність правових засобів, за допомоги яких здійснюється правове
регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного права.
Аналізуючи це визначення, слід зазначити, що початково може скластися
враження про схожість цього явища з розглянутою раніше категорією «метод
адміністративного права». Справді, даючи визначення і висвітлюючи метод
адміністративного права, було вказано, що це – сукупність правових
засобів і способів, за допомоги яких здійснюється
адміністративно-правове регулювання відповідних суспільних відносин.
Тобто, йшлося про те, як адміністративне право регулює відповідні
суспільні відносини.

Виходячи з цього доцільно вказати певні відмінності між категоріями
«метод адміністративного права» та «механізм адміністративно-правового
регулювання». Вони торкаються двох аспектів.

Метод адміністративного права – сукупність способів правового
регулювання, а механізм адміністративно-правового регулювання –
сукупність правових засобів. Незважаючи на лінгвістичну схожість, під
кутом зору права це – різні терміни, оскільки способи правового
регулювання – це: а) приписи; б) заборони; в) дозволи. Водночас правові
засоби – це норми права, правові відносини, акти реалізації прав та
обов’язків.

Якщо метод адміністративного права – зовнішня характеристика того, як
адміністративне право регулює відповідні суспільні відносини
(імперативно, диспозитивно, шляхом субординації, координації,
реординації, адміністративного договору), то механізм
адміністративно-правового регулювання являє собою внутрішню
характеристику \\ього процесу, де стає зрозумілим, яким чином норма
адміністративного права приводиться в рух, починає регулювати суспільні
відносини, яким чином суб’єкти адміністративного права можуть впливати
на процес правового регулювання.

Говорячи про те, що МАПР – це сукупність правових засобів, доцільно
показати, про які саме правові засоби йдеться. Існують декілька
варіантів, які відображають позиції певних науковців стосовно складових
елементів механізму адміністративно-правового регулювання. Водночас
доцільною уявляється така структура МАПР (рис. 3.1).

Дамо певні пояснення. Органічними складовими частинами МАПР можуть
уважатися ті, що визначають суть самого явища МАПР, тобто без яких не
може відбуватися сам механізм адміністративно-правового регулювання.
Своєю чергою, функціональними складовими частинами МАПР можуть уважатися
ті, які значною мірою впливають на МАПР, на його вираженість та
ефективність, водночас вони не є обов’язковими елементами. Тобто,
функціональні складові мають можливість якісно змінити механізм
адміністративно-правового регулювання, вони суттєво впливають на його
надійність (наприклад, що вище рівень правосвідомості суб’єктів
адміністративно-правових відносин, що надійніше діє МАПР), але сам по
собі МАПР може існувати (здійснюватися, втілюватись у життя) без
функціональних складових частин.

Органічні складові частини МАПР:

Норми права – загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені з метою
регулювання суспільних відносин.

Акти реалізації норм права – процес фактичного втілення в життя приписів
правових норм через поведінку суб’єктів адміністративного права.

Правові відносини – вольові суспільні відносини, що виникають на основі
норм права.

Зазначені органічні складові частини МАПР докладніше буде висвітлено у
відповідних параграфах цієї теми. Функціональні складові частини МАПР:

Юридичний факт – це конкретні життєві обставини, з якими пов’язані
виникнення, зміна та припинення адміністративно-правових відносин. Самі
по собі норми адміністративного права не діють, вони активізуються лише
тоді, коли настають необхідні для їхньої дії життєві обставини.
Наприклад, згідно зі ст. 308 Кодексу України про адміністративні
праворушення (Примусове виконання постанови про стягнення штрафу), у
разі несплати правопорушником штрафу у 15-денний строк, постанова про
накладення штрафу надсилається для примусового виконання до відділу
державної виконавчої служби за місцем проживання порушника, роботи або
за місцезнаходженням його майна в порядку, встановленому законом. Справа
йде про те, що у цьому випадку юридичним фактом є несплата
правопорушником штрафу.

Своєю чергою, фактичний склад – це сукупність двох або кількох юридичних
фактів. Наприклад, для набуття права керування транспортним засобом є
необхідною наявність таких юридичних фактів:

настання відповідного віку;

відсутність медичних протипоказань;

одержання посвідчення про здачу відповідних іспитів.

Правова свідомість суб’єктів адміністративно-правового регулювання –
система відображення правової дійсності у поглядах, почуттях, уявленнях
людей про право. Правова свідомість складається з: а) правової
ідеології; б) правової психології; в) правової поведінки.

Правова культура суб’єктів адміністративно-правового регулювання –
система правових цінностей, завдяки яким правильно розуміються та
виконуються приписи норм адміністративного права. Належні рівні правової
культури та правової свідомості значною мірою впливають на МАПР,
оскільки створюють своєрідну основу правового регулювання.

Законність – правовий режим суспільного життя, який характеризується
неухильним дотриманням норм права всіма суб’єктами правових відносин. Як
функціональна складова МАПР, законність затребувана суспільним
середовищем, державою, окремими громадянами. Законність сприяє якісному
здійсненню державного управління. Для громадян законність являє собою
засіб, за допомоги якого вони захищаються від порушення своїх прав,
свобод і законних інтересів.

Акти тлумачення норм права – процес, спрямований на встановлення змісту
норм права з метою їх правильної реалізації. Слід зазначити, що
важливість тлумачення норм права як функціональної складової частини
механізму адміністративно-правового регулювання не можна перебільшити.
Об’єктивно необхідно вказати, що потреба у тлумаченні норм
адміністративного права виникає нерідко через вади суб’єкта
правотворчості. Як офіційне (які зайняті спеціально уповноважені
державою органи) так і неофіційне тлумачення норм права (що його може
здійснювати будь-яка людина) значною мірою впливає на функціонування
МАПР, оскільки належне тлумачення – одна з умов правильної реалізації
норм права, яка, своєю чергою, приводить до регулювання відповідних
суспільних відносин.

Акти застосування норм права — прояв владного веління компетентних
державних органів, спрямований на забезпечення умов для реалізації
суб’єктивних прав та обов’язків учасників адміністративно-правових
відносин. Застосування можна сприймати як один із варіантів реалізації
норм права, однак реалізовувати його мають право лише компетентні
державні органи. Результат процесу застосування норм права – акт
застосування права, що являє собою результат вирішення конкретної
юридичної справи.

Стадії механізму адміністративно-правового регулювання. У площині
функціонування МАПР – процес, що складається з певних стадій.

і. Регламентація суспільних відносин (розробка та прийняття правових
норм, які формулюють правила поведінки для учасників суспільних
відносин). На цій стадії відбувається правотворча діяльність
компетентних державних органів зі створення правових норм і
нормативно-правових актів.

Скажімо, прийняття Закону України від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення
громадян» – це прояв правотворчої діяльності Верховної Ради України,
видання Указу Президента України від 12 січня 2007 року № 14/2007 «Про
зупинення дії постанов Кабінету Міністрів України від 10 січня 2007 р. №
8 і № 9» – це прояв правотворчої діяльності Президента України, а
видання Кабінетом Міністрів України постанови від 24 січня 2007 р. № 37
«Про утворення Ради інвесторів при Кабінеті Міністрів України» – це
прояв правотворчої діяльності Кабінету Міністрів України.

II. Виникнення суб ‘єктивних прав та юридичних обов ‘язків. Тут

відбувається процес переходу від загального до конкретного, від

загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки

того чи іншого суб’єкта адміністративного права. «Пусковим мо-

ментом» у цьому випадку є юридичний факт (фактичний склад).

У рамках цієї стадії відбувається деталізація, уточнення загальних

правил поведінки відповідно до конкретної ситуації.

III. Реалізація (фактичне використання) суб’єктивних прав та

юридичних обов’язків. На цій стадії фактично втілюються в життя

приписи норм адміністративного права в реальну поведінку того

чи іншого суб’єкта адміністративного права. Детально способи

реалізації адміністративно-правових норм буде розглянуто далі в

рамках відповідного параграфа.

Проводячи паралелі між стадіями механізму адміністративно-правового
регулювання та його органічними складовими частинами (норми права, акти
реалізації норм права, адміністративно-правові відносини), необхідно
зазначити таке. Спершу виникає норма адміністративного права, яка
встановлює певне правило поведінки, далі суб’єкт адміністративного права
реалізує вказану норму права (через дотримання, виконання, використання
чи застосування), і, насамкінець, виникають відповідні правові
відносини.

§ 2. Поняття, структура та види адміністративно-правових норм

Зараз буде розглянуто найголовнішу частину як механізму
адміністративно-правового регулювання, галузі адміністративного права,
так і системи*права в цілому. Що дає підставу для такого твердження?
Перш за все необхідно вказати, що без норми права МАПР не може існувати,
тому що не маючи варіанта поведінки, що його держава визнала як
оптимальний (правильний, доречний) у випадках позитивного спрямування
діяльності, або негативний (невірний, заборонений) у випадках визначення
адміністративних правопорушень, неможливо «запустити» МАПР. Навіть за
наявності функціональних складових частин механізму
адміністративно-правового регулювання (зокрема юридичного факту)
адміністративне право не зможе реалізувати свій регулювальний потенціал,
тому що не буде базису регулювання. Вся сутність регулювального впливу
адміністративного права можлива лише в межах, установлених нормою
адміністративного права. Дамо визначення.

Адміністративно-правова норма – це загальнообов’язкове правило
поведінки, що встановлене державою з метою регулювання суспільних
відносин, що входять до предмета адміністративного права, і забезпечене
засобами державного примусу.

Коли ми говоримо «встановлене державою», то маємо на увазі компетентні
державні органи, які мають право приймати (видавати) нормативні акти, що
складаються з правових норм. Йдеться про:

Верховну Раду України (приймає Закони України згідно зі ст. 85
Конституції України);

Президента України (видає укази та розпорядження згідно зі ст. 106
Конституції України);

Кабінет Міністрів України (видає постанови та розпорядження згідно зі
ст. 117 Конституції України);

Міністерство внутрішніх справ України та інші міністерства (видають
накази, інструкції, дають розпорядження в межах своєї компетенції);

Інші органи виконавчої влади (видають накази, постанови, інструкції,
правила, положення), а також інші органи, які видають документи, що
стають джерелами адміністративного права. Тож можна вказати, що термін
«установлене державою» свідчить про легітимний характер діяльності
органу (посадової особи), зокрема й у сфері правотворчості.

У цілому норми адміністративного права мають ті самі характеристики, що
й у норми права взагалі; водночас є певні відмінності, які свідчать про
наявність деяких особливостей норм адміністративного права. їх аналіз
дозволяє вирізнити основні.

Особливості адміністративно-правових норм порівняно з іншими правовими
нормами.

У них знаходить своє вираження державний інтерес. Норми
адміністративного права забезпечують функціонування публічного
управління, а звідси – існування держави як такої. Йдеться про те, що
без управління держава не може існувати і виконувати покладені на неї
функції, а це призводить до хаосу, анархії та зникнення держави. З цього
приводу можна виснувати, що якісно створені адміністративно-правові
норми є одним із факторів забезпечення національної безпеки.

Переважно імперативний характер, їх реалізація підкріплюється можливістю
застосування засобів державного примусу. Іншими словами, приписи
переважної більшості (але не всіх) адміністративно-правових норм не
передбачають можливості вибору варіанта поведінки у суб’єкта
адміністративно-правових відносин, який не має владних повноважень.
Відповідно інший суб’єкт є носієм владних публічних повноважень. Утім,
необхідно вказати, що частина адміністративно-правових норм (яка
поступово збільшується) має диспозитивний характер, за якого суб’єктові
адміністративного права надається право вибору поведінки в тій чи іншій
ситуації. У широкому розумінні можна вказати, що ця риса
адміністративно-правових норм здебільшого стала проявлятись останнім
часом, коли Україна стала на шлях демократичних перетворень, коли права
окремо взятої людини дедалі частіше визначають спрямованість діяльності
органів держави.

Є регулятором суспільних відносин у багатьох сферах суспільного життя
(промисловість, фінанси, транспорт, будівництво, охорона здоров’я,
внутрішні справи та ін.). За ступенем комплексності
адміністративно-правовим нормам немає рівних серед інших правових норм.

У рамках адміністративного права розрізняють матеріальні та процесуальні
адміністративно-правові норми. Самі вказані види норм права буде
проаналізовано далі, тут же необхідно вказати іаке Означена особливість
відрізняє адміністративне право від цивільного та кримінального права,
які у певний час, накопичивши значний масив процесуальних норм права,
виокремили зі сфери свого регулювання відносини відповідного характеру,
визначивши таким чином створення цивільно-процесуального та
кримінально-процесуального права як самостійних галузей права

Частини адміністративно-правової норми (гіпотеза, диспозиція, санкція)
нерідко містяться у різних нормах права (нормативно-правових актах) Це
пояснюється тим, що велика кількість норм адміністративного права мають
організаційний характер, а тому досить часто вони мають загальну
гіпотезу (сформовану в рамках іншої норми права на початку правового
акта) і санкцію, що виражена в іншому документі (скажімо, в Кодексі
України про адміністративні правопорушення)

Сприяють захисту прав людини від свавілля з боку чиновників Визначаючи
межі можливої поведінки у сфері публічного управління, норми
адміністративного права унеможливлюють (або мінімізують) порушення прав
людини у діяльності представників державної влади Адже коли норма права
чітко визначає порядок діяльності в тій чи іншій ситуації, то
можливостей для протиправного «маневру» у чиновників стає менше У рамках
цієї ж особливості норм адміністративного права доцільно вказати про
можливість, завдяки нормам Кодексу адміністративного судочинства
України, звернення громадян, які вважають себе постраждалими від
неправомірної діяльності представників держави, до адміністративного
суду, який спеціалізується саме на таких справах

Структура адміністративно-правової норми.

Структура адмшієтративно-правової норми – це її внутрішня будова, тобто
перелік складових частин її складають

А Гіпотеза – це частина адміністративно-правової норми, в якій
визначаються умови, за яких настає чинність усієї норми права Г пютеза
відповідає на питання коли*? де9 в якому разі9 за якої умови? Наприклад,
згідно зі ст 12 постанови Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999
р № 309 «Про затвердження Положення про підготовку науково-педаї опчних
і наукових кадрів» керівники підприємств, установ та організацій
зобов’язані звільнити з роботи осіб, зарахованих до аспірантури з
відривом від виробництва або докторантури, в необхідний для своєчасного
прибуття на навчання термін Підставою для звільнення з роботи є копія
наказу про зарахування особи до аспірантури або докторантури Гіпотезою в
цьому випадку є зарахування особи до аспірантури чи докторантури з
відривом від виробництва

Проте часто адміністративно-правові норми, як уже було зазначено раніше,
не містять гіпотези Наприклад, норми, що регламентують
внутрішньоорганізащйну діяльність органів виконавчої влади, часто не
мають гіпотез, бо містяться у вступній частині, преамбулі чи загальних
положеннях нормативно-правового акта

Б Диспозиція — це основна частина адмшістративно-правової норми, в якій
зазначаються права та обов’язки учасників адмшіст-ративно-правових
відносин Характерна особливість диспозицій, як і
адміністративно-правових норм у цілому,- їхній імперативний характер,
коли учасники відносин не можуть за своєю згодою змінити правило
поведінки, а повинні чинити саме так, як указано в диспозиції норми
Скажімо, згідно з положенням ст 25 Закону України від 17 січня 2002 р №
2984-Ш «Про вищу освіту» (типи вищих навчальних закладів), відповідно до
існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють вищі навчальні
заклади таких типів

університет – багатопрофільний вищий навчальний заклад четвертого рівня
акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану зі здобуттям
певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих,
гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки,
культури і мистецтв, проводить фундаментальні та прикладні наукові
дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинену
інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів,
відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення,
сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку
діяльність

Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, технологічні,
економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні
тощо) університети,

академія – вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який
провадить освітню діяльність, пов’язану зі здобуттям певної вищої освіти
та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і
мистецтва, здійснює фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є
провідним науковометодичним центром у сфері своєї діяльності і має
відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

інститут – вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня
акредитації або структурний підрозділ університету, академії, який
провадить освітню діяльність, пов’язану зі здобуттям певної вищої освіти
та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і
мистецтва, провадить наукову, науково-методичну та науково-виробничу
діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного
забезпечення;

консерваторія (музична академія) – вищий навчальний заклад третього або
четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність,
пов’язану зі здобуттям певної вищої освіти і кваліфікації в галузі
культури і мистецтва – музичних виконавців, композиторів, музикознавців,
викладачів музичних дисциплін, здійснює наукові дослідження, є провідним
центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та
матеріально-технічного забезпечення;

коледж – вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або
структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого
рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану зі
здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах
підготови (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу
третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи
навчально-науково-вироб-ничого комплексу) або за кількома спорідненими
спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та
матеріально-технічного забезпечення;

технікум (училище) – вищий навчальний заклад першого рівня акредитації
або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або
четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність,
пов’язану зі здобуттям певної вищої освіти і кваліфікації за кількома
спорідненими спеціальностями, і має відповідний рівень кадрового та
матеріально-технічного забезпечення.

Виходячи з цього держава визначає своєрідні «правила гри» в області
створення вищих навчальних закладів. Тобто, орган державної влади чи
приватні особи, які планують створити вищий навчальний заклад, повинні
орієнтуватися, що назвати його «університет», «академія» чи «технікум»
можна лише за умови відповідності зазначеним вище критеріям. Таким
чином, слід указати, що нечіткість, двозначність диспозиції потенційно
ведуть до невірного тлумачення норми адміністративного права і, як
наслідок,-до помилкових рішень.

В. Санкція – це частина адміністративно-правової норми, в якій
зазначаються заходи державного примусу в разі порушення правил
поведінки, встановлених цією нормою. Особливості санкцій
адміністративно-правових норм:

часто бувають відсутні (внутрішньоорганізаційна діяльність органів
виконавчої влади передбачає дисциплінарну відповідальність);

нерідко встановлюються за порушення всієї сукупності
адміністративно-правових норм, сформульованих в одному акті;

наявність великої кількості різних санкцій.

Наприклад, ст. 44-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення
(Ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження) говорить про те,
що ухилення особи, хворої на наркоманію, від медичного огляду на
наявність наркотичного сп’яніння тягне за собою накладення штрафу від
п’яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Своєю чергою, ухилення особи, яка зловживає наркотичними засобами або
психотропними речовинами, від медичного обстеження тягне за собою
накладення штрафу від вісімнадцяти до сорока трьох неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян.

Види адміністративно-правових норм.

Окрім типової структури, наявності певних загальних рис та особливостей
адміністративно-правових норм, слід розрізняти їх: 1. За предметом
правового регулювання:

матеріальні (містять комплекс прав, обов’язків і відповідальності
учасників адміністративно-правових відносин). Наприклад, ст. 245 КУпАП
(Завдання провадження в справах про адміністративні правопорушення)
зазначає, що такими завданнями є: своєчасне, всебічне, повне та
об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній
відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а
також виявлення причин та умов, що сприяють учиненню адміністративних
правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі
додержання законів, зміцнення законності.

Матеріальні норми адміністративного права ще називають статичними;

процесуальні (визначають порядок реалізації прав, обов’язків та
відповідальності учасників адміністративно-правових відносин).
Наприклад, ст. 246 КУпАП (Порядок провадження в справах про
адміністративні правопорушення). Такі норми ще називають динамічними.

Своєю чергою, процесуальні норми можна переділити на
адмі-ністративно-юрисдикційні та адміністративно-процедурні. Перші
визначають порядок провадження справ про адміністративні правопорушення,
другі – порядок (процедури) позитивного характеру (ліцензування,
акредитація, атестація та ін.).

Доречно наголосити, що саме на підставі нечіткого формулювання або
взагалі відсутності певних процесуальних норм деякі матеріальні норми
називають декларативними. Йдеться про те, що, закріплюючи певне право
громадян, держава не розробляє конкретних механізмів (порядку,
процедури) втілення їх у життя.

2. За юридичним змістом:

– зобов’язуючі – вимога виконати певні дії. Наприклад, відповідно до
постанови Кабінету Міністрів України від 26 липня 2006 р. № 1031 «Про
затвердження Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської
Федерації про порядок перетинання українсько-російського державного
кордону жителями прикордонних районів України та Російської Федерації»
жителі прикордонних районів перетинають кордон на умовах цієї Угоди на
підставі документів, що посвідчують особу і громадянство України або
Російської Федерації та підтверджують постійне проживання в прикордонних
районах, і мають право перебувати на території держави іншої Сторони
лише в межах прикордонних районів. Цим указана норма свідчить, що в разі
перетинання зазначеного кордону вказані категорії громадян зобов’язані
мати документи, які посвідчують особу і громадянство України або
Російської Федерації та підтверджують постійне проживання в прикордонних
районах;

– забороняючі – заборона виконувати певні дії. Як приклад можна вказати
норму права, відповідно до якої забороняється підтримка виробництва
(імпорту) тютюну і тютюнових виробів для реалізації на митній території
України у формі державного фінансування, надання за рахунок коштів
Державного бюджету України та місцевих бюджетів відповідним суб’єктам
господарювання фінансової допомоги, фінансових гарантій, дотацій,
субсидій, пільгових кредитів (позик) (Ст. 10 Закону України від 22
вересня 2005 р. № 2899-ІУ «Про заходи щодо попередження та зменшення
вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров ‘я
населення»);

– уповноважуючі – право суб’єкта адміністративно-правових відносин
самостійно вирішувати питання про здійснення відповідних дій. Наприклад,
коли у громадянина є значні підстави для подання скарги на ті чи інші
дії посадових осіб, він сам має право вирішувати, робити це чи ні.
Водночас чиновники органів виконавчої влади також мають стосунок до
таких норм. Наприклад, окремі посади осіб рядового і начальницького
складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації
України можуть заміщатися державними службовцями та іншими працівниками
Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України у
порядку, визначеному головою Державної служби спеціального зв’язку та
захисту інформації України (Ст. 10 Закону України від 23 лютого 2006
року № 3475-ІУ «Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту
інформації України»). Тобто, керівник указаної служби має право
(уповноважений) вирішувати питання щодо заміщення окремих посад рядового
і начальницького складу;

– стимулюючі – містять засоби матеріального та морального впливу для
забезпечення належної поведінки учасників адміністративно-правових
відносин. Як приклад можна навести перелік заохочень, які можуть бути
застосовані в органах внутрішніх справ. За мужність, відвагу, героїзм,
розумну ініціативу, старанність, сумлінне та бездоганне виконання
службових обов’язків до осіб рядового і начальницького складу можуть
бути застосовані такі види заохочень:

дострокове зняття дисциплінарного стягнення;

оголошення подяки;

нагородження грошовою винагородою;

нагородження цінним подарунком;

нагородження Почесною грамотою Міністерства внутрішніх справ України;

занесення на «Дошку пошани»;

7) нагородження відзнаками Міністерства внутрішніх справ

України;

дострокове присвоєння чергового спеціального звання;

присвоєння спеціального звання, вищого на один ступінь від звання,
передбаченого займаною штатною посадою;

10) нагородження відзнакою Міністерства внутрішніх справ

«Вогнепальна зброя» (Стаття 9 Закону України від 22 лютого

2006 р. № 3460-1V «Про Дисциплінарний статут органів внутріш-

ніх справ України»);

рекомендаційні – містять рекомендації, що не мають юридично
обов’язкового характеру, а лише дають можливість пошуку найбільш
доцільних варіантів розв’язання покладених завдань. Прикладом можуть
слугувати рекомендації суб’єктів виконавчої влади щодо органів місцевого
самоврядування чи громадських організацій. Пункт 2 розпорядження
Кабінету Міністрів України від 19 липня 2006 р. № 415-р «Про
затвердження плану заходів з підготовки та відзначення 1100-річчя
заснування м. Переяслава-Хмельницького» свідчить про рекомендації
Переяслав-Хмельниць-кій міській раді передбачити асигнування для
виконання плану заходів за рахунок коштів місцевих бюджетів та інших
джерел. Слід зазначити, що Переяслав-Хмельницька міська рада представляє
органи місцевого самоврядування, тому в цьому випадку норма права має
саме рекомендаційний характер.

3. За юридичною силою:

-норми законів (наприклад, Закон України від 15 березня 2006 р. №
3528-ІУ «Про холдингові компанії в Україні»);

– норми підзаконних актів (наприклад, Указ Президента України від 25
липня 2006 р. № 644/2006 «Про деякі питання організаційно-правового
забезпечення формування та регулювання ринку землі та захисту прав
власників земельних ділянок»).

Від дії у просторі:

загальні (діють на території всієї України, наприклад, норми Кодексу
адміністративного судочинства України);

регіональні (діють на території певного регіону, приміром, спеціальна
економічна зона чи територія приоритетного розвитку). Прикладом можуть
слугувати норми права, що містяться у постанові Кабінету Міністрів
України від ЗО листопада 2005 р. № 1119 «Деякі питання ввезення
(пересилання) товарів у спеціальні (вільні) економічні зони та вивезення
товарів за їх межі»;

місцеві (діють на території окремої адміністративно-територіальної
одиниці). Наприклад, норми постанови Верховної Ради України від 19
червня 2003 р. № 1014-ІУ «Про зміну меж міста Вінниця Вінницької
області» діють на територіях тих населених пунктів Вінницької області,
що зазначені у вказаній постанові.

Від дії на коло осіб:

на юридичних:

а) на всіх юридичних осіб (наприклад, порядок сплати податків для всіх
юридичних осіб);

б) на окремих юридичних осіб (скажімо, порядок сплати податків
страховими організаціями);

на фізичних:

а) на всіх фізичних осіб (наприклад, відповідальність за адміні-

стративні правопорушення);

б) на окремих фізичних осіб (працівники правоохоронних ор-

ганів, військовослужбовці).

§ 3. Способи реалізації адміністративно-правових норм

Аби регулюючий вплив адміністративного права стосовно до суспільних
відносин, що становлять його предмет, дійсно мав місце, потрібно, щоб
реалізовувалися норми адміністративного права. Це досягається за рахунок
здійснення на практиці правил поведінки, що містяться у нормах права.
Лише тоді норми адміністративного права «оживають», коли вони
реалізуються у свідомо-вольовій діяльності людей.

Реалізація адміністративно-правових норм — це процес практичного
втілення у життя приписів, що містяться в адміністративно-правових
нормах.

Розрізняють чотири основні способи реалізації адміністративно-правових
норм:

дотримання – пасивна поведінка суб’єктів, що не допускає порушення
адміністративно-правових норм (наприклад, коли громадянин чи посадова
особа не порушують санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних
правил і норм);

виконання – активна поведінка суб’єктів, що направлена на виконання
юридичних обов’язків, зафіксованих в адміністративно-правових нормах. Як
приклад можна навести діяльність працівників Антимонопольного комітету і
його територіальних відділень під час проведення перевірок щодо
дотримання розпорядниками державних коштів вимог законодавства у сфері
державних закупівель (розпорядження Антимонопольного комітету України
від 20 червня 2006 р. № 214-р «Про затвердження Положення про порядок
проведення перевірок щодо дотримання розпорядниками державних коштів
вимог законодавства у сфері державних закупівель»). Суть виконання
полягає у чіткій реалізації зобов’язуючих норм адміністративного права,
коли суб’єкти вказаної галузі права (і відповідно виникаючих
правовідносин) своїми активними діями втілюють у життя покладені на них
обов’язки;

використання – активна поведінка суб’єктів адміністративного права, за
якої вони самі вирішують питання про здійснення відповідних дій чи
утримання від них. У цьому випадку норму права буде реалізовано і тоді,
коли суб’єкт вибрав активну поведінку (у формі дій), і тоді, коли він
обрав пасивну форму поведінки. Скажімо, Закон України від 25 березня
2004 р. № 1665-ІУ «Про вибори народних депутатів України» надає
громадянам України право взяти участь у голосуванні. Громадянин може
безпосередньо проголосувати (тобто, активно реалізувати норми
адміністративного права через використання) або не прийти на виборчу
дільницю і не голосувати (тобто, пасивно реалізувати норми
адміністративного права через використання). Можна зробити висновок, що
використання норм адміністративного права є добровільною справою. Ніхто
не може примушувати до їх використання, водночас ніхто не повинен нести
відповідальність за невикористання норм адміністративного права;

застосування – прояв владної діяльності уповноважених державних органів
із приводу конкретних справ і з виданням індивідуальних юридичних актів.
На відміну від перших трьох способів реалізації адміністративно-правових
норм, застосування є прерогативою лише органів, що мають державно-владні
повноваження. Правозастосування здійснюється стосовно до суб’єктів
адміністративно-правових відносин із метою реалізації абстрактних
приписів норм права щодо конкретної життєвої ситуації. Результатом
пра-возастосовної діяльності є акт застосування права, під яким
необхідно розуміти рішення уповноваженого органу (посадової особи),
прийняте в результаті розгляду конкретної юридичної справи у сфері
публічного управління. Основними рисами акта застосування права є: ‘

а) державно-владний характер;

б) спрямованість на індивідуальне регулювання конкретних су-

спільних відносин;

в) одноразове використання відносно конкретних суб’єктів у

рамках конкретних суспільних відносин;

г) обов’язковість виконання.

Як приклад акта застосування права може бути наведено Указ Президента
України від 18 січня 2007 р. № 21/2007 «Про відзначення державними
нагородами України», де глава держави виступає суб’єктом
правозастосування.

§ 4. Адміністративно-правові відносини, їхні особливості

та структура

Адміністративно-правові відносини є третьою органічною складовою
частиною механізму адміністративно-правового регулювання суспільних
відносин. Важливість їх полягає в тому, що саме в
адміністративно-правових відносинах проявляється вся складність і
комплексність адміністративного права.

Адміністративно-правові відносини – це результат впливу
адміністративно-правових норм на поведінку суб’єктів адміністративного
права, внаслідок якого між ними виникають правові зв’язки.

Особливості адміністративно-правових відносин:

По-перше, одна зі сторін обов’язково виступає від імені держави (орган
державного управління, посадова особа, громадська організація, наділена
державно-владними повноваженнями). Вказана сторона офіційно представляє
державу в адміністративно-правових відносинах, чим реалізує публічний
інтерес. У вказаних відносинах втілюється в життя державна політика,
державна ідеологія. Можна стверджувати, що без державного представника
немає адміністративних правовідносин.

По-друге, переважно нерівноправність сторін (відносини відбуваються за
принципом «влада – підпорядкування»). Пояснюючи цю особливість,
необхідно вказати наступне. Досить довгий час в адміністративному праві
панувала позиція, яка свідчила про абсолютність нерівноправності сторін
у виникаючих адміністративно-правових відносинах. В основі була юридична
можливість із боку уповноваженої від держави сторони примусити
здійснення необхідних дій іншу сторону. Це давало обґрунтовані
можливості певним дослідникам говорити про «поліційний» характер такого
адміністративного права. В умовах демократичних перетворень, що мають
місце в Україні, слід наголосити на певну модифікацію вказаної
характеристики. Йдеться про те, що такі суспільні відносини, котрі
об’єктивно регулюються нормами адміністративного права, як надання
адміністративних (управлінських) послуг, розгляд звернень громадян,
укладання адміністративних договорів тощо не містять по своїй суті, при
даних конкретних стосунках нерівноправності сторін. Таким чином,
говорячи про зазначену характеристику адміністративно-правових відносин,
необхідно вказати, що: 1) більшість адміністративно-правових відносин
характеризується нерівноправністю сторін, 2) у тих відносинах, де
нерівноправність фактично не має місця, про владний аспект у
повноваженнях представника держави необхідно говорити як про потенційну
можливість використання влади, яка в уповноваженої державою сторони є, а
в іншої сторони правовідносин – немає Ця потенційна можливість
проявляється у змозі видання юридичного акта, обов’язкового для
виконання

По-третє, можуть виникати без згоди (бажання) іншої сторони Ця
особливість полягає в тому, що на відміну від цивільно-правових
відносин, що відбуваються за згодою та бажанням двох сторін, в
адміністративному праві має місце інша ситуація Причому вказана
особливість стосується двох сторін правовідносин як представника
держави, так і громадянина (орган місцевого самоврядування, недержавну
організацію) У першому випадку можна говорити про те, що
адміністративно-правові відносини виникають без згоди (бажання)
наділеної владними повноваженнями сторони у випадках, скажімо, звернення
громадянина до органу виконавчої влади Керуючись положеннями ст 7 Закону
України від 2 жовтня 1996 р № 393/96-ВР «Про звернення громадян»
звернення, оформлені належним чином і подані в установленому порядку,
підлягають обов’язковому прийняттю та розгляду 3 іншого боку,
адмшістративно-правові відносини можуть виникати без згоди (бажання)
громадянина, наприклад у разі порушення ним правил дорожнього руху, коли
виникають відносини між ним і працівником міліції

По-четверте, виниклі суперечки можуть вирішуватись як в
адміністративному, так і в судовому порядку Слід зазначити, що в
переважній більшості це все ж таки адміністративний порядок, суть якого
полягає в наданій громадянинові (іншому суб’єктові адміністративних
правовідносин) можливості оскаржити рішення державного органу (посадової
особи) шляхом звернення до вищої керівної інстанції в системі публічного
управління Тож оцінювання правомірності ситуації, що є основою спору,
цілком залежить від вищої посадової особи Водночас необхідно зазначити,
що дедалі більшого значення набуває судовий порядок оскарження
неправомірних дій представників держави Стаття 2 Кодексу
адміністративного судочинства України визначає, що завданням
адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів
фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері
публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб,
інших суб’єктів під час здійснення ними владних управлінських функцій на
основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень.

Структура адміністративно-правових відносин.

Як будь-які відносини, врегульовані за допомоги норм права,
адміністративно-правові мають свою структуру, тобто сукупність складових
взаємопов’язаних обов’язкових елементів. їх відображено на рис. 3.2.

Суб’єкт адміністративно-правових відносин – учасник
адміністративно-правових відносин, який має конкретні права та
обов’язки. Суб’єктами адміністративно-правових відносин можуть бути:

органи виконавчої влади;

органи місцевого самоврядування;

громадяни України;

іноземні громадяни та особи без громадянства;

об’єднання громадян тощо.

Традиційно всіх суб’єктів адміністративно-правових відносин переділяють
на індивідуальних (громадяни України, іноземці, особи без громадянства,
особи зі спеціальним адміністративно-правовим статусом) і колективних
(об’єднання громадян, підприємства, установи, організації, органи
місцевого самоврядування).

Для того щоб уважатися суб’єктом адміністративно-правових відносин, їхня
сторона повинна мати адміністративну правоздатність (потенційна
можливість брати участь в адміністративно-правових відносинах) та
адміністративну дієздатність (здатність своїми діями набувати й
реалізовувати права та виконувати обов’язки, встановлені нормами
адміністративного права). Під методологічним кутом зору треба розуміти,
що поняття «суб’єкт адміністративного права» та «суб’єкт
адміністративно-правових відносин» не є тотожними. Суб’єкт
адміністративного права – загальна категорія, яка характеризує осіб, що
відповідають вимогам гіпотези норми адміністративного права, тоді як
суб’єкт адміністративно-правових відносин завжди конкретно визначений. У
цілому, суб’єкт адміністративно-правових відносин – це суб’єкт
адміністративного права, який вступив у конкретні правовідносини,
врегульовані нормами адміністративного права.

Слід нагадати, що виходячи з зазначених раніше особливостей обов’язковим
суб’єктом адміністративно-правових відносин є орган державного
управління чи його представник.

Об’єкт адміністративно-правових відносин – те, заради чого виникають
правовідносини, це – матеріальні, духовні та інші соціальні цінності.
Реалії сьогодення свідчать про дві ключові позиції, що склалися в теорії
адміністративного права стосовно об’єкта адміністративно-правових
відносин. Відповідно до першої (Ю. М. Козлов), об’єктом можуть бути лише
дії, поведінка людей. Водночас друга (Г. І. Петров) свідчить про
можливість віднесення до об’єктів адміністративно-правових відносин
матеріальних цінностей, речей. Сучасний стан розвитку науки
адміністративного права свідчить про те, що об’єктами
адміністративно-правових відносин є:

поведінка учасників управлінських відносин (дії, утримання від дії);

здоров’я, гідність людини, моральність (в управлінні охороною здоров’я,
культурою та мистецтвом).

Зміст адміністративно-правових відносин – сукупність юридичних прав та
обов’язків суб’єктів правовідносин. Юридичні права -міра дозволеної
поведінки, що визначається державою. Юридичні обов’язки – міра
необхідної поведінки, яка забезпечується державою. Слід зазначити, що
попри значну кількість адміністративно-правових відносин, що
відбуваються за принципом «влада -підпорядкування», тут також кожна зі
сторін має свої права та обов’язки.

Класифікація адміністративно-правових відносин.

Існує значна кількість критеріїв для класифікації
адміністративно-правових відносин. Відобразімо основні з них. За
характером взаємодії суб ‘єктів;

вертикальні – класичні для адміністративного права відносини, коли одна
зі сторін (суб’єктів) має владні повноваження стосовно іншої, яка їй
підпорядкована. Прикладами адміністративно-правових відносин •
вертикального виду можуть бути відносини між вищими та нижчими органами
виконавчої влади, та правові відносини у Збройних силах чи органах
внутрішніх справ. Слід наголосити, що без класичних (вертикальних)
адміністративно-правових відносин неможливе існування держави як такої,
бо вона не зможе виконувати покладені на неї загальнодержавні публічні
функції;

– горизонтальні. Виникають між не підпорядкованими один одному органами
державної влади, підприємствами, установами, громадянами та ін. Наводячи
як приклад адміністративний договір між органом виконавчої влади та
органом місцевого самоврядування, слід зазначити, що зростання саме
таких горизонтальних адміністративно-правових відносин – один із
об’єктивних факторів демократизації суспільства. Якщо суб’єктом
горизонтальних правовідносин виступає громадянин, то йдеться, звичайно,
про реалізацію його законних прав чи свобод, в разі чого компетентні
державні органи (які втілюють у життя і сприяють реалізації вказаних
прав громадянина), виходячи з приписів норм права не можуть діяти
інакше, як у рамках правового поля. Тобто, їхню поведінку заздалегідь
визначено в чинному законодавстві, і характер виникаючих
адміністративно-правових відносин є горизонтальним.

За метою:

– регулятивні – пов’язані з реалізацією позитивних завдань державної
влади. Прикладом може слугувати положення, згідно з яким
нормативно-правові акти, що видаються міністерствами, іншими органами
виконавчої влади, органами господарського управління та контролю та
зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають
міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації (Указ Президента
України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію
нормативних актів міністерств та інших органів виконавчої влади»).
Йдеться про те, що завдяки нормам указаного указу ініційовано суспільні
відносини, врегульовані нормами адміністративного права, в яких
проявляється саме регулятивний характер (вказане положення дозволяє
регулювати, координувати підзаконну нормотворчість, щоб її прояви не
суперечили положенням Конституції та законів України);

– правоохоронні – пов’язані з реалізацією засобів адміністративної
відповідальності до правопорушників. Наприклад, у разі порушення
встановлених правил громадського порядку працівники правоохоронних
органів можуть застосувати до правопорушника засоби адміністративного
примусу. Правові відносини, які при цьому між ними виникають, матимуть
характер правоохоронних. Нормативною основою легітимності виникнення
подібних правовідносин може бути, для прикладу, п. 7.1 наказу МВС
України від 20 жовтня 2003 р. № 1212 «Про затвердження Положення про
службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх
справ України», відповідно до якого дільничні інспектори міліції мають
право вимагати від громадян і службових осіб припинення злочину або
адміністративного правопорушення, а також дій, які перешкоджають
здійсненню повноважень міліції, законній діяльності громадян. За
предметом правового регулювання:

матеріальні. Виникають на основі матеріальних норм адміністративного
права;

процесуальні. Виникають на основі процесуальних норм адміністративного
права.

За характером дій зобов ‘язаного суб’єкта:

активні – коли зобов’язаний суб’єкт повинен учинити якісь дії (у певному
віці отримати паспорт чи з’явитись у військкомат у разі отримання
повістки);

– пасивні – коли зобов’язаний суб’єкт повинен утриматися від учинення
певних дій (не вчиняти правопорушення).

Контрольні питання та завдання

1. Дайте визначення механізму адміністративно-правового регулювання та
вкажіть, чим він відрізняється від методу адміністративного права

2 Назвіть і охарактеризуйте складові частини механізму
адміністративно-правового регулювання

3. Проаналізуйте стадії механізму адміністративно-правового регулювання

4 Визначте поняття адміністративно-правової норми та вкажіть й
особливості порівняно з іншими правовими нормами

5. Охарактеризуйте структуру та класифікацію адміністративно-правових
норм

Назвіть і поясніть способи реалізації адміністративно-правових норм

Дайте визначення та вкажіть особливості адміністративно-правових
відносин

Охарактеризуйте структуру та класифікацію адміністративно-правових
відносин

Теми рефератів

Правова свідомість і правова культура суб’єктів
адміністративно-правового регулювання

Використання як активна форма реалізації адмшістративно-право-вих норм

Особливості адміністративно-правових відносин, що виникають за участі
правоохоронних органів

Рекомендована література

Основна

Аверянов В Б Нова доктрина українського адміністративного права
концептуальні позиції // Право України – 2006 -№ 5 – С 11-17

Адміністративне право України Академічний курс Підручник У 2 т Т 1
Загальна частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) – К Видавництво
«Юридична думка», 2004 – С 109-124, 167-186

Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Га-ращук, О В
Дьяченко та ш , За ред Ю П Битяка – К Юршком Інтер, 2005 – С 42-56

Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі-валова –
Одеса «Юридична література», 2003 С 34-62

Административное право Учебник / Под ред Л Л Попова – 2-е изд , перераб
и дополн – М Юристъ, 2005 – С 62—101

Административное право Российской Федерации / Отв ред Н Ю Ха-манева –
2-е изд , перераб и дополн — М Юристъ, 2005 – С 53-63

Бахрах Д И, Российский Б В, Старычов Ю Н Административное право Учебник
для вузов – М Норма, 2004 – С 99-116

Ведєршков Ю А , Шкарупа В К Адміністративне право України Навчальний
посібник – К Центр навчальної літератури, 2005 -С 26-32

Гладун З С Адміністративне право України Навчальний посібник – Тернопіль
Карт-бланш, 2004 – С 20-29

Дмитриев Ю А , Евтеева А А, Петров С М Административное право Учебник –
М Изд-во Эксмо, 2005 – С 60-69, 200-214

Колпаков В К Кузьменко О В Адміністративне право України Підручник – К
Юршком Інтер, 2003 – С 47-72

Сальников В П Социалистическая правовая культура Медоло гические
проблемы / Под ред Н И Матузова Саратов Изд-во Сараї ун-та, 1989- 142 с

Харитонова О І Адміністративно-правові відносини (проблеми теорії) /
Одеська національна юридична академія — О Юридична література, 2004 –
328 с

Додаткова

Іолосніченко І Правосвідомість і правова культура у розбудові
Української держави // Право України – 2005 – № 4 – С 24-25

Горьова С Л Норми адміністративного права (питання теорії) Для викл ,
асп і сіуд / Національний ун-т «Києво-Могилянська академія» Факультет
правничих наук /АО Селіванов (ред)- К Парламентське видавництво, 2000 –
48 с

Кикотъ Г Юридичні факти у механізмі правового регулювання проблеми
теорії // Право України – 2005 – № 7 – С 109-112

Козлов Ю М Административные правоотношения – М Юрид лит,1976- 184с

Кубко Є Б Сучасний механізм адміністративно-правового регулювання
методологія вдосконалення // Українське адміністративне право сучасний
стан і перспективи реформування Матеріали IV Національної
науково-теоретичної конференції // Актуальні проблеми сучасної науки в
дослідженнях молодих учених – Сімферополь, 2005 – Спеціальний випуск у 2
ч-Ч 1-С 100-107

Курінний Є В Предмет і об’єкт адміністративного права України Монографія
– Д Юридична академія МВС України, Ліра ЛТД, 2004-С 47-76

Остапенко О 1 Особливості адмшістративно-правових відносин // Українське
адміністративне право сучасний стан і перспективи реформування Матеріали
IV Національної науково-теоретичної конференції // Актуальні проблеми
сучасної науки в дослідженнях молодих учених – Сімферополь, 2005 –
Спеціальний випуск у 2 ч – Ч 1 — С 125-128

Петров Г И Советские административно-правовые отношения – Л Изд-во
Ленингр ун-та, 1972 – 157 с

Сорокин В Д Правовое регулирование предмет, метод, процесс // Известия
ВУЗов Правоведение – 2000 – № 4 – С 34-45

Третяк С Правове забезпечення правової культури населення як умова
створення основ громадянського суспільства // Право України-2005 -№ 4-С
26-28

Юсупов В А Теория административных правоотношений в трудах Ю М Козтова
// Административное право и административный процесе актуальные проб
темы / Отв ред Л Л Попов и М С Студен и-кина-М Юристъ, 2004-С 25-29

ТЕМА № 4 СУБ’ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

§ 1 Загальна характеристика та класифікація суб’єктів адміністративного
права.

§ 2. Індивідуальні суб’єкти адміністративного права (громадяни України,
іноземці, особи без громадянства).

§ 3 Державні органи та організації як колективні суб’єкти
адміністративного права

§ 4 Недержавні органи та організації як колективні суб’єкти
адміністративного права.

§ 1. Загальна характеристика та класифікація суб’єктів

адміністративного права

Традиційно адміністративне право як навчальна дисципліна містить певні
положення, що стосуються суб’єктів вказаної галузі права. Це природно,
оскільки треба чітко усвідомлювати, на кого поширюють свій регулюючий
вплив норми адміністративного права. Практично кожний підручник чи
навчальний посібник містить спеціальний розділ (главу, параграф),
присвячений суб’єктам адміністративного права, де розміщуються дані,
присвячені особливостям адміністративно-правового статусу тих чи інших
суб’єктів.

Водночас необхідно вказати, що значною мірою ускладнює процес розуміння
зазначеної теми велика кількість і різні масштаби компетенції (прояви
адміністративно-правових статусів) різних суб’єктів адміністративного
права. Це суттєво впливає на пошук оптимальних та об’єктивних критеріїв
для класифікації та відтворення вказаної теми у цілому. Доцільно
визначити лише основні аспекти, які свідчать про наявність певних
труднощів стосовно методологічного супроводження питання суб’єктів
адміністративного права в сучасній адміністративно-правовій навчальній
літературі.

Досить часто відсутні відомості щодо загальної характеристики суб’єктів
адміністративного права.

Різні підходи до вибору критеріїв класифікації суб’єктів
адміністративного права.

Основна маса відомостей стосовно вказаної теми торкається аналізу норм
адміністративного права, які закріплюють правовий статус суб’єктів.

Керуючись зазначеним вище, актуальним постає питання відображення
загальної характеристики та пошуку об’єктивних критеріїв класифікації
суб’єктів адміністративного права. Насамперед дамо визначення.

Суб’єкт адміністративного права – це особа, яка має певні права та
обов’язки, сформульовані в нормах адміністративного права, і може
вступати в адміністративно-правові відносини. Слід нагадати про
обставину, що вже відзначалася в характеристиці механізму
адміністративно-правового регулювання суспільних відносин: суб’єкт
адміністративного права являє собою загальну категорію, яка характеризує
осіб, що відповідають вимогам гіпотези норми адміністративного права,
тоді як суб’єкт адміністративно-правових відносин завжди конкретно
визначений, він уже фактично вступив у певні адміністративно-правові
відносини.

Для того щоб бути суб’єктом адміністративного права, особа (в широкому
розумінні вказаного терміна, себто і фізична, і юридична) повинна мати
адміністративну правосуб’єктність, яка, своєю чергою, складається з
адміністративної правоздатності та адміністративної дієздатності. Дамо
визначення вказаним явищам. Адміністративна правосуб’єктність — це
здатність суб’єкта мати й реалізовувати права та виконувати обов’язки,
що містяться в нормах адміністративного права. Як уже було сказано,
адміністративна правосуб’єктність складається з двох частин.

Адміністративна правоздатність – здатність суб’єкта адміністративного
права мати права та обов’язки. Говорячи про громадян, зазначмо, що вона
виникає з народженням громадянина та припиняється з його смертю. Своєю
чергою, в основної маси юридичних осіб адміністративна правоздатність
виникає від моменту державної реєстрації, а припиняється від моменту
ліквідації.

Адміністративна дієздатність – здатність суб’єкта адміністративного
права своїми діями реалізовувати надані йому права і виконувати
покладені на нього обов’язки. Важливо зазначити, що на відміну від
правоздатності (яка виникає зразу і в повному обсязі), набуття та обсяг
адміністративної дієздатності у громадян залежать від ряду об’єктивних
та суб’єктивних факторів. На її прояви впливають такі чинники:

а) вік; громадяни, які досягли 7-річного віку, мають право на вступ до
загальноосвітньої школи, з досягненням 16-річного віку -на притягнення
до адміністративної відповідальності, і т. ін.;

б) стать, громадяни чоловічої статі повинні відбути військову

службу,

в) стан здоров’я, документально підтверджений незадовільний

стан здоров’я є приводом для звільнення з військової служби,

г) належність до певних соціальних груп – права учасників лік-

відації аварії на ЧАЕС, права працівників міліції, пенсіонерів

тощо

Своєю чергою, адміністративна дієздатність юридичних осіб виникає
одночасно з правоздатністю, себто в момент офіційної державної
реєстрації як суб’єкта права

Складовою частиною адміністративної дієздатності визнається
адміністративна деліктоздатність, під якою необхідно розуміти здатність
суб’єкта нести юридичну відповідальність за порушення норм
адміністративного права Слід зазначити, що як фізичні, так і юридичні
особи можуть нести відповідальність за порушення норм адміністративного
права Остання особливість відрізняє адміністративне від кримінального
права, де відповідальність торкається конкретно визначеної фізичної
особи

Важливою позицією, на яку доцільно звернути увагу, є співвідношення
таких понять, як «адміністративна правосуб’єктність» і
«адміністративно-правовий статус» Нерідко вони сприймаються як синоніми,
складові частини одне одного, як загальне і часткове Такі підходи не є
правильними, тому що вони не базуються на позиціях загальної теорії
права Сьогоднішній стан розвитку правової науки дозволяє зазначити таке
якщо адміністративна правосуб’єктність – це здатність суб’єкта мати і
реалізовувати права та виконувати обов’язки (можна сказати, що це –
«право на право»), то адміністративно-правовий статус – це вже реально
існуючі права та обов’язки Виходячи з такого бачення дамо визначення

Адміиістративно-правовий статус – це сукупність прав, обов’язків та
гарантій їх реалізації) закріплених у норліах адміністративного права. В
основі адміністративно-правового статусу лежить адміністративна
правосуб’єктність Слід наголосити, що кожний суб’єкт адміністративного
права має свій варіант притаманного йому адмшютративно-правового статусу
Чинники, що впливають на прояви адміністративної дієздатності (вік,
стать, стан здоров’я, належність до певних соціальних груп), також
видозмінюють характеристики адміністративно-правового статусу

Важлива обставина, на яку слід звернути увагу,- модифікація з часом
проявів адміністративної правосуб’єктності та адміністративно-правового
статусу. Це свідчить про змінюваність указаних категорій і має стосунок
як до фізичних, так і до юридичних осіб. Скажімо, такі події в житті
однієї людини, як народження, досягнення віку: а) з якого можливо
подавати документи до загальноосвітньої середньої школи; б) отримується
паспорт; в) для осіб чоловічої статі виникає конституційний обов’язок
щодо служби в армії; г) з якого можна балотуватися на посаду Президента
України; д) з якого можливий вихід на пенсію і т. д. приводять до зміни
як адміністративної правосуб’єктності, так і адміністративно-правового
статусу. Своєю чергою, юридична особа (візьмімо для прикладу вищий
навчальний заклад) також протягом часу модифікує свої адміністративну
правосуб’єктність і адміністративно-правовий статус. Такі події, як: а)
отримання ліцензії; б) відкриття навчального закладу; в) проведення його
акредитації; г) отримання ліцензії на нові види діяльності; д) відкриття
філій та представництв в інших містах тощо приводять до зміни як
адміністративної правосуб’єктності, так і адміністративно-правового
статусу.

Класифікація суб’єктів адміністративного права.

Питання щодо класифікації суб’єктів адміністративного права є досить
важливим з огляду на велику їх кількість і необхідність пошуку спільних
рис та відмінностей. Існує досить багато варіантів, що пропонуються
різними авторами відносно класифікації. Скажімо, В. К. Коїптаков та О.
В. Кузьменко (2003 р.) пропонують розрізняти такі види суб’єктів
адміністративного права:

а) Президента України;

б) органи виконавчої влади;

в) державних службовців як суб’єктів, у діяльності яких об’єк-

тивуються повноваження державних органів управління;

г) громадян України, іноземців, осіб без громадянства;

д) органи місцевого самоврядування;

е) об’єднання громадян;

є) суб’єктів підприємницької діяльності.

В академічному курсі з адміністративного права (за загальною редакцією
В. Б. Авер’янова, 2004 р.) пропонується розрізняти три види суб’єктів
адміністративного права.

Фізичні особи – громадяни України, іноземці, особи без громадянства.

Юридичні особи – органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи,
органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства,
установи, організації (в особі їхніх керівників, які очолюють органи
управління цих підприємств, установ, організацій)

З Колективні суб’єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи,
але тією чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права певними
правами та обов’язками структурні підрозділи державних і недержавних
органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські
утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання)

Див Бахрах Д Н Российский Б В Стартов Ю Н Административное право Учебник
для вузов – М Норма 2004 – С 121 128

Віддаючи належне наведеним позиціям, уявляється за доцільне
запропонувати дещо інший варіант класифікації суб’єктів
адміністративного права Критерієм обирається кількісний показник у
поєднанні з мірою належності до держави Як початкова ідея (поділ
суб’єктів на індивідуальні та колективні), подібний напрям був
реалізований російським адміністративістом Д М Бахрахом, цей же підхід
використовується в навчальній літературі за участі даного вченого і в
наші дні Тож необхідно розрізняти такі види суб’єктів адміністративного
права (рис 4 1)

Безумовно, будь-яка класифікація не позбавлена певних вад і
суперечностей Йдеться, як уже було раніше показано, про об’єктивні
труднощі щодо об’єднання відповідно до обраного критерію класифікації
великої кількості осіб, органів та організацій, що вважаються суб’єктами
адміністративного права Водночас, як уявляється, такий варіант поділу
вказаних суб’єктів має певне підґрунтя, може використовуватися в
навчальних цілях і на практиці Детально вказані суб’єкти буде висвітлено
у подальших параграфах

§ 2. Індивідуальні суб’єкти адміністративного права (громадяни України,
іноземці, особи без громадянства)

Громадяни України як суб’єкти адміністративного права

Наявність громадянства України значною мірою впливає на людину як
суб’єкта адміністративного права Йдеться передовсім про правову природу
такого явища, як громадянство Перш за все дамо визначення Громадянство
України – це правовий зв’язок між фізичною особою та Україною, що
знаходить вияв у їхніх взаємних правах та обов’язках Своєю чергою,
громадянин України – це особа, яка набула громадянство України в
порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами
України Громадяни України є найбільшим за кількістю видом суб’єктів
адміністративного права Правовий зв’язок між державою та їі громадянином
обумовлює особливості адміністративно-правового статусу громадянина
України Вказані особливості проявляються в тому, що

по-перше – права та обов’язки громадянина не можуть бути відчужені,

по-друге – норми адміністративного права деталізують конституційно
визначені основні права та обов’язки громадянина,

по-третє – правовий зв’язок громадянина та держави проявляється як на
території України, так і за її межами

Говорячи про адміністративно-правовий статус громадянина України як
динамічну категорію, слід відзначити, що він складається з трьох
основних складових

1 Статус людини як такої, що має певні права за обов’язки, закріплені
міжнародними правовими документами (Загальна декларація прав людини 1948
р , Свропейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950
р тощо)

Статус громадянина України, тобто перелік тих загальних прав та
обов’язків, які виникають із набуттям громадянства України.

Соціальний статус громадянина України (виникає з отриманням певної
професії та можливості працювати за фахом, можливості балотуватись у
народні депутати тощо). У цьому випадку йдеться про надання права
громадянинові України реалізовуватись у соціальному (людському)
середовищі.

Кажучи про першу складову, слід зазначити, що саме статус людини як
члена суспільного (світового, у широкому сенсі) середовища надає право
громадянам України звертатися до міжнародних правозахисних і судових
структур у пошуках поновлення своїх прав, свобод і законних інтересів.
Такому становищу сприяла Верховна Рада України, яка 17 липня 1997 р.
ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основних
свобод.

Характеризуючи другу складову, необхідно зазначити, що, згідно з
положеннями чинного законодавства, громадянами України є:

усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності
України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та
інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання
чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991
р.) проживали в Україні та не були громадянами інших держав;

особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада
1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р.
органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», і
діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент
прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали
заяви про оформлення належності до громадянства України;

особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та
міжнародних договорів України.

Громадянство України набувається’

за народженням;

за територіальним походженням;

внаслідок прийняття до громадянства;

внаслідок поновлення у громадянстві;

внаслідок усиновлення;

внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування
дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок
сімейного типу чи приймальну сім’ю або пере-дання на виховання в сім’ю
патронатного вихователя;

внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків
дитини;

внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту
батьківства чи материнства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними дого-

ворами України (Закон України від 18 січня 2001 р. № 2235-НІ

«Про громадянство України»).

Відповідно до внутрішнього наповнення, адміністративно-правовий статус
громадянина України складається з двох складових: права та обов’язки. Це
є усталеною позицією як у теорії права, так і в теорії адміністративного
права. Водночас уявляється, що разом із характеристикою складових
адміністративно-правового статусу (права та обов’язки) потрібно
аналізувати гарантії їх реалізації. Все таки існує багато підстав для
такого бачення вказаної проблеми, оскільки без затвердження державою
гарантій реалізації прав та обов’язків останні часто можуть бути
декларативними, себто такими, що не можуть бути реально втілені у життя.
Права та обов’язки як складові адміністративно-правового статусу
громадянина України, а також гарантії їх реалізації представлено на
рисунках 4.2 та 4.3.

Іноземці та особи без громадянства як суб’єкти адміністративного права.

Можливість одночасного розгляду вказаних двох категорій суб’єктів
адміністративного права пояснюється схожістю їхнього
адміністративно-правового статусу, який свідчить про наявність великої
кількості аналогічних прав та обов’язків. Не випадково Конституція
України та низка інших нормативно-правових актів містять положення, в
яких права та обов’язки цих категорій осіб установлено разом. Стаття 26
Конституції України свідчить, що іноземці та особи без громадянства, які
перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни
України,-за винятками, встановленими Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України.

Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства
базується на положеннях таких документів:

Закон України від 4 лютого 1994 р. № 3929-ХІІ «Про правовий статус
іноземців та осіб без громадянства»;

Закон України від 7 червня 2001 р. № 2491-111 «Про імміграцію»;

Закон України від 21 червня 2001 р. № 2557-ПІ «Про біженців»;

постанова Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. № 1074 «Про
Правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з
України і транзитного проїзду через її територію» та ін.

Іноземець – це особа, яка не перебуває у громадянстві України та є
громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Особа без громадянства – це особа, яку жодна держава відповідно до свого
законодавства не вважає своїм громадянином. Особа без громадянства має
назву апатрид. Узагалі в міжнародному праві вважається, що стан
безгромадянства, в якому перебувають апатриди, є правовою аномалією.
Виходячи з цього світова спільнота приймає документи, положення яких
спрямовані на захист, охорону та сприяння реалізації прав, свобод і
законних інтересів апатридів.

Характерна особливість, на яку доцільно звернути увагу, характеризуючі
іноземців та осіб без громадянства як суб’єктів адміністративного
права,- це перебування України у світовому співтоваристві, намагання
інтегруватися до Європейського Союзу, що вимагає значної уваги, зокрема
до проблем перебування іноземців та осіб без громадянства на території
нашої держави. Йдеться про такі речі, як:

а) підтримка у світі образу України як надійної, передбачуваної

країни, що характеризується демократичністю та повагою до прав,

свобод і законних інтересів людей;

б) розуміння того, що від визначеності адміністративно-

правового статусу громадян тих чи інших країн, які перебувають

на території України, значною мірою залежить аналогічний статус

громадян України, котрі перебувають за кордоном;

в) необхідність розроблення правових заходів, спрямованих на

здійснення контролю та нагляду відносно поведінки іноземців та

осіб без громадянства на території нашої держави.

Іноземних громадян стосовно перебування на території України доцільно
поділити на три групи.

Постійно проживають в Україні.

Тимчасово перебувають на території України.

Проїжджають через територію України транзитом.

В основі міжнародної політики та міждержавних стосунків України лежить
принцип вільного в’їзду та виїзду з України осіб, що здійснюють це на
законній підставі. Проте є певні винятки, наявність яких пов’язана з
пріоритетом національних інтересів, необхідністю забезпечити реалізацію
прав, свобод і законних інтересів громадян України, намаганням
мінімізувати можливість виникнення правопорушень із боку іноземців і
осіб без громадянства та потребою розгляду (розслідування) вчиненого
правопорушення.

В “їзд в Україну іноземцеві та особі без громадянства не дозволяється:

в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського
порядку;

якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних
інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

якщо, порушивши клопотання про в’їзд в Україну, він подав про себе
свідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не
відповідають установленому зразкові або належать іншій особі;

якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив
правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні
норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб Державної
прикордонної служби України, митних та інших органів, що здійснюють
контроль на державному кордоні;

якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час
попереднього перебування в Україні.

Виїзд з України іноземцеві та особі без громадянства не дозволяється,
якгцо:

щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна
справа розглядається судом – до закінчення провадження у справі;

його засуджено за вчинення злочину – до відбування покарання або
звільнення від покарання;

його виїзд суперечить інтересахм забезпечення безпеки України – до
припинення обставин, що перешкоджають виїздові.

Виїзд з України іноземця та особи без громадянства може бути відкладено
до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними
особами в Україні.

Обмеження прояву прав і свобод іноземців та осіб без громадянства
(нагадаймо, що відповідно до норм Основного Закону країни, вказані
обмеження можуть бути встановлені лише Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України) торкаються того, що вказані категорії:

Не можуть бути членами політичних партій України.

Не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та
самоврядування, а також брати участь у референдумах.

На них не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять
військову службу у Збройних Силах України та інших військових
формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

Не можуть бути державними службовцями.

З точки зору аналізу адміністративно-правового статусу іноземців та осіб
без громадянства певний інтерес викликають такі явища, як імміграція в
Україну та набуття статусу біженця. Вказані питання врегульовано в
чинному законодавстві, де вказано, зокрема, що іноземці можуть в
установленому порядку іммігрувати в Україну.

Імміграція – це прибуття в Україну чи залишення в Україні в
установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на
постійне проживання. Своєю чергою, іммігрант – це іноземець чи особа без
громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на
постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах,
отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне
проживання.

Керуючись складними соціально-політичними та демографічними процесами,
що мають місце сьогодні в Україні, держава певним чином зацікавлена в
тому, щоб до неї приїздили особи, які потенційно здатні принести користь
Україні. Водночас, необхідно забезпечити об’єктивність вказаних явищ,
щоби користь від таких кроків була більше виражена, ніж шкода, адже
іммігранти – це певною мірою і небезпека для держави. Саме з цією метою
було прийнято низку нормативно-правових актів, положення яких регулюють
указані питання.

Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються:

1) особами, які постійно проживають за межами України,- до дипломатичних
представництв і консульських установ України за кордоном за місцем їх
постійного проживання;

2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах,-до органів
спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань
імміграції за місцем їх проживання.

Централізованість і керованість процесом імміграції досягається за
рахунок такого чинника, як квота імміграції, адже саме в межах квоти
імміграції може бути надано дозвіл на імміграцію. Квота імміграції
встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку за
категоріями іммігрантів:

діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є
відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку

України іноземною конвертованою валютою на суму не менше

100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану в порядку, визначе-

ному Кабінетом Міністрів України;

особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи
онукою громадян України;

особи, які раніше перебували в громадянстві України;

батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років
од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а
також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які
проживають разом із ними.

Для прикладу, на 2007 рік квота імміграції в Україні встановлена у
кількості 7323 особи (Розпорядження Кабінету Міністрів України від 7
лютого 2007 р. № 37-р «Про встановлення квоти імміграції на 2007рік»).

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі
понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян
України;

особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або
перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

особам, які мають право на набуття громадянства України за
територіальним походженням;

особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.

5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їхнім дітям у
разі їх спільного в’їзду та перебування на території України (Закон
України від 7 червня 2001 р. № 2491-Ш «Про імміграцію»).

Дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:

з’ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей,
підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше
одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці

України, громадському порядку в Україні;

це є необхідним для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів
громадян України;

іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб
без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок

цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками
раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства),
належності до певної соціальної групи або політичних переконань,
перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може
користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим
захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства
(підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього
постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок
зазначених побоювань.

Наша держава з прийняттям Закону України від 10 січня 2002 р. № 2942-ПІ
«Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу
щодо статусу біженців» приєдналася до загальновизнаного міжнародного
розуміння проблем біженців і підходів щодо визнання особливостей їхнього
статусу. Говорячи про проблеми біженців, слід зазначити, що вони є
багатоплановими, оскільки, з одного боку, це – прояв гуманного ставлення
держави до людини, яка має ознаки біженця, а з іншого – це потенційна
небезпека для держави, оскільки непоодинокими випадками є намагання
маскуватися за отриманням указаного статусу осіб, котрі вчинили злочини
в країні перебування. Вказане свідчить про те, що основною метою їх
прибуття до України може бути захист від правомірних переслідувань через
учинення злочинів. Саме виходячи з цих міркувань статус біженця не
надається особі:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і
людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до
прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо такс діяння
віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації
Об’єднаних Націй;

яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в
іншій країні;

яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в
третій безпечній країні. Це не поширюється на дітей, розлучених із
сім’ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на
території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків) (Стаття 10
Закону України від 21 червня 2001 р. № 2557-III «Про біженців»).

У цілому ж, підсумовуючи викладене стосовно індивідуальних суб’єктів
адміністративного права, зазначмо, що це – найбільша за кількістю група
суб’єктів, прояви адміністративно-правового статусу всередині якої
залежать від багатьох чинників, чільними з яких є громадянство України,
вік, освіта, стать особи, отримання посвідки на постійне проживання як
позитивний результат імміграції, набуття статусу біженця тощо.

§ 3. Державні органи та організації як колективні суб’єкти
адміністративного права

Вирізнення саме такої групи суб’єктів адміністративного права
ґрунтується передовсім на стосунку до держави. У вказаній групі
представлені Президент України, органи виконавчої влади, інші державні
органи та організації. Всі вони значною мірою пов’язані з державою
(представляють її, утворюються нею тощо). З погляду методологічної
доцільності необхідно окремо розглянути особливості
адміністративно-правових статусів зазначених у цій групі суб’єктів.

/. Президент України як суб’єкт адміністративного права

Президент України є главою держави і виступає від п імені. Президент
України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і
громадянина. Основи його правового статусу зазначено у статтях 102-112
Конституції України. Особливості розгляду посади Президента України як
суб’єкта адміністративного права у реаліях сьогоднішнього дня пов юані з
такими факторами.

Наявність в Україні дуалізму виконавчої влади.

Проведення в Україні конституційної реформи, завдяки чому з 1 січня 2006
р. за формою правління Україна фактично є парламентсько-президентською
республікою.

Необхідність сприйняття Президента України як функціональної складової
виконавчої влади.

Перше. Дуалізм виконавчої влади – це стан, за якого повноваження вигцого
орану виконавчої влади переділено між Президентом України та Кабінетом
Міністрів України. Це – не унікальна ситуація, вона має місце у багатьох
країнах світу і свідчить про наявність у віщої посадової фігури держави
суттєвих повноважень у сфері виконавчої влади. Юридично глава держави не
очолює жодну з гілок влади, проте виходячи з його повноважень, він має
можливість значною мірою впливати на законодавчу, судову та виконавчу
гілки влади. Причому, як свідчить аналіз указаних повноважень, на
останню (виконавчу) – найбільше. Це може пояснюватися тими обставинами,
що в статтях 75 та 124 Конституції України чітко зазначено таке:

а) єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент –

Верховна Рада України;

б) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Деле-

гування функгрй судів, а також привласнення гріх функцій іншими

органами чи посадовими особами не допускаються.

Тож слід зазначити, що повноваження законодавчої влади представлені лише
у Верховної Ради України, а судової – лише всередині судової системи.
Виконавча влада здійснюється в Україні системою органів виконавчої
влади, до якої входять Кабінет Міністрів України (вищий орган),
міністерства, державні комітети (державні служби), обласні та районні
державні адміністрації тощо. Тут же певні повноваження мають місце і у
Президента України, що дає підстави говорити про дуалізм державної
виконавчої влади: з одного боку, Президент України, з іншого – Кабінет
Міністрів України. Подальший аналіз їхніх повноважень проілюструє прояви
такого становища.

Друге. Проведення в Україні конституційної реформи привело до
вдосконалення принципу «стримувань і противаг», який має місце в
публічному управлінні. Кажучи про основні наслідки проведення вказаної
реформи, слід зазначити, що на сьогоднішній день Україна є республікою
зі змішаною, парламентсько-президентською формою державного правління.
Стосовно повноважень Президента як суб’єкта адміністративного права
можна констатувати, що їх стало дещо менше, аніж було до внесення змін
до Конституції 8 грудня 2004 р. (саме тоді на законодавчому рівні
здійснено конституційну (її ще іноді називають політичною) реформу).
Водночас ті повноваження, які на сьогоднішній день має Президент
України, дозволяють засвідчити, що глава держави значною мірою впливає
на діяльність виконавчої гілки влади.

Третє. Сучасний стан адміністративно-правової науки робить обґрунтованим
сприйняття Президента України як функціональної складової виконавчої
влади. Підкреслімо, суто функціональної. Ні про конституційне, ні про
законодавче чи організаційне віднесення Президента України до виконавчої
влади не йдеться. В. М. Шаповал (2002 р.) пропонує в цьому контексті
вживати термін «носій виконавчої влади». Як приклад, що характеризує
необхідність сприйняття Президента України як функціональної складової
виконавчої влади, можна представити інститут контрасигнації. Даючи
визначення вказаному явищу, можна сказати, що контрасигнація – це
необхідність скріплення акта Президента України підписами Прем
‘єр-міністра і міністра, відповідального за акт і його виконання. Це
стосується не всіх актів глави держави. Відповідно до ст. 106
Конституції України, йдеться про:

призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в
інших державах і при міжнародних організаціях; прийом вірчих і
відкличних грамот дипломатичних представників інших держав;

припинення повноважень Верховної Ради України у випадках, передбачених
Конституцією;

прийняття в разі необхідності рішення про введення в Україні або в
окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі
необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної
ситуації – з подальшим затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

утворення судів у визначеному законом порядку.

Отже, інститут контрасигнації свідчить про наявність колективної
відповідальності Президента України, глави уряду та відповідного
міністра за втілення в життя тих чи інших питань у сфері виконавчої
влади Відповідно, це свідчить про наявні повноваження у зазначеній гілці
влади і глави держави

Нижче буде представлено перелік повноважень Президента України у сфері
виконавчої влади, який підтвердить обгрунтованість можливості його
сприйняття як функціональної складової виконавчої влади (рис 4 4)

Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади

Повноваження, що їх Президент України має право реалізовувати
самостійно

Повноваження, що їх Президент України реалізує за згодою Верховної Ради
України

Рис 4 4 Повноваження Президента

України у сфері виконавчої влади

Деталізуючи зазначене на рисунку, слід додати таке До повноважень, що їх
Президент України має право реалізовувати самостійно, належать такі

представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори України,

призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших
державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі й відкличні
грамоти дипломатичних представників інших держав,

призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради
Національного банку України,

призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної
ради України з питань телебачення і радіомовлення,

зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності
Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду
України щодо їх конститущйності,

скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим,

є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, призначаF на
посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших
військових формувань, здійснює керівництво у сферах національної безпеки
та оборони держави,

очолює Раду національної безпеки і оборони,

присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі
спеціальні звання і класні чини;

приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення
громадянства України, про надання притулку в Україні.

До повноважень, що їх Президент України має право реалізовувати за
згодою Верховної Ради України, належать такі;

вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра
оборони України, Міністра закордонних справ України;

призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради
України Генерального прокурора України;

вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та
звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни, у
разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання
Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України
військових формувань.

Отже, виходячи з положень Конституції України, керуючись обсягом
повноважень Президента України у сфері виконавчої влади, необхідно
зазначити, що він має можливість суттєво впливати на державне управління
в економічній, соціально-культурній та адміністративно-політичній сферах
життя.

//. Органи виконавчої влади як суб’єкти адміністративного права

Важливість розгляду цих суб’єктів адміністративного права пояснюється,
насамперед, їхнім першочерговим призначенням -реалізація положень
законів щодо державного управління в різних сферах суспільного життя.
Слід зазначити, що однією з особливостей адміністративно-правових
відносин є те, що одна зі сторін обов’язково виступає від імені держави,
в такий спосіб реалізуючи публічний інтерес. Найчастіше вказаною
стороною виступає саме орган виконавчої влади. Крім того, специфіка
діяльності органів виконавчої влади полягає в тому, що вона фактично є
управлінською, виконавчо-розпорядчою.

Орган виконавчої влади (ОВВ) – це структурно самостійна частина
державного апарату, яка наділена чітко визначеними повноваженнями та
здійснює державне управління в економічній, соціально-культурній чи
адміністративно-політичній сфері.

Ознаки органу виконавчої влади;

діє від імені та за дорученням держави (тобто діяльність органів
виконавчої влади є легітимною);

призначений для практичної реалізації державної політики у певній сфері
суспільного життя (економічній, соціально-культурній,
адміністративно-політичній);

закріплення статусу в нормативному порядку (Конституція України, Закон
України, підзаконний нормативно-правовий акт);

має певну компетенцію (коло питань, що їх цей орган має право вирішувати
у процесі практичної діяльності);

має право приймати рішення, обов’язкові для виконання в тому числі
організаційно не підпорядкованими суб’єктами;

єдине керівництво та підпорядкування;

має право використовувати атрибути державної символіки;

– утримується за рахунок державного бюджету. Класифікація органів
виконавчої влади.

Враховуючи велику кількість, розгалуженість органів виконавчої влади і
потреби якісного усвідомлення місця, ролі та значення кожного з них,
доцільно здійснити їх класифікацію. Існує велика кількість критеріїв для
класифікації органів виконавчої влади. Основні з них:

Залежно від організаційно-правового рівня.

Залежно від обсягу компетенції.

Залежно від порядку прийняття управлінських рішень. Залежно від
організаційно-правового рівня органів виконавчої

влади розрізняють такі види (їх подано на рис. 4.5):

Залежно від обсягу компетенції є такі види органів виконавчої влади:

органи загальної компетенції. їхня особливість полягає в тому, що вони
проводять діяльність щодо найбільш повного кола суб’єктів та об’єктів
державного управління. Йдеться про такі органи, як Кабінет Міністрів
України та місцеві державні адміністрації;

органи галузевої компетенції. їхня відмінність зводиться до здійснення
державного управління відносно певної галузі суспільного життя. До
органів галузевої компетенції відносять міністерства та деякі інші
центральні органи виконавчої влади;

органи міжгалузевої (функціональної) компетенції Вони координують
діяльність інших органів виконавчої влади з вирішення окремих питань
міжгалузевого характеру Вказану групу представлено переважно державними
комітетами (державними службами) та деякими міністерствами (наприклад,
Міністерством фінансів, Міністерством транспорту та зв’язку)

Залежно від порядку прийняття управлінських рішень органи виконавчої
влади доцільно розділити на дві групи

єдиноначальні (рішення приймаються керівником органу виконавчої влади),

– колегіальні (рішення приймаються групою осіб) Кабінет Міністрів
України як вищий орган виконавчої влади. Кабінет Міністрів України є
вищим органом у системі органів

виконавчої влади До складу Кабінету Міністрів України входять

Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр,
віце-прем’єр-міністри, міністри. Прем’єр-міністр України призначається
Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру для
призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України
за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України,
або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних
депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Згідно з Конституцією України (ст. 116), Кабінет Міністрів України:

забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України,
здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання
Конституції і законів України, актів Президента України;

вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової
політики; політики у сферах праці.й зайнятості населення, соціального
захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки
і природокористування;

розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного,
науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління
об’єктами державної власності відповідно до закону;

розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує
виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету
України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної
безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності
України, митної справи;

спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої
влади;

10) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону мі-

ністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в ме-

жах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра
України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять
до складу Кабінету Міністрів України;

виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами
Президента України.

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом; основною формою його
діяльності є засідання. Воно вважається правочинним, якщо на ньому
присутні більше половини членів Кабінету Міністрів від загального
складу. Члени Кабінету Міністрів беруть участь у засіданнях Кабінету
Міністрів особисто. Якщо міністр не може бути присутнім на засіданні з
поважних причин, за погодженням із Прем’єр-міністром замість нього у
засіданні може брати участь із правом дорадчого голосу його перший
заступник (Постанова Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р. №
915 «Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів
України»).

У межах своєї компетенції Кабінет Міністрів видає акти – постанови
(нормативного характеру) та розпорядження (організаційно-поточного та
індивідуального характеру). Наприклад:

постанова Кабінету Міністрів України від 25 січня 2007 р. № 60 «Про
утворення Державної інспекції з контролю якості вугільної продукції»;

розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 січня 2007 р. № 7-р «Про
схвалення проекту Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом
Естонської Республіки про економічне, промислове та науково-технічне
співробітництво».

Організаційною формою роботи Кабінету Міністрів України є засідання.
Слід зазначити, що, в розвиток Концепції адміністративної реформи в
Україні, з 2000 р. функціональною робочою одиницею Кабінету Міністрів є
урядовий комітет.

Урядовий комітет – робочий орган Кабінету Міністрів України, основним
завданням якого є формування та реалізація державної політики у
відповідній сфері згідно зі стратегією, визначеною Кабінетом Міністрів
України.

До складу урядового комітету входять члени Кабінету Міністрів України,
керівники інших центральних органів виконавчої влади, заступники
керівників центральних органів виконавчої влади, заступники Міністра
Кабінету Міністрів України.

Існують такі урядові комітети:

З реформ.

З питань економічної політики та європейської інтеграції;

З питань національної безпеки, оборони та правоохоронної діяльності;

З питань розвитку галузей економіки;

З питань регіональної політики, будівництва та житлово-комунального
господарства;

З питань аграрної політики;

З питань гуманітарної і соціальної політики (Розпорядження Кабінету
Міністрів України від 28 березня 2007 р. № 109-р «Про перелік урядових
комітетів та їх посадовий склад».)

Основні повноваження урядового комітету проявляються в тому, що він
здійснює:

розгляд проектів законів України, актів Президента України, постанов
Кабінету Міністрів України, а також розпоряджень Кабінету Міністрів
України, що подані з розбіжностями, не врегульованими після проведення
головним розробником в установленому порядку узгоджувальної процедури, і
розпоряджень Кабінету Міністрів України, до яких є застереження
Секретаріату Кабінету Міністрів, прийняття рішень про схвалення проектів
та внесення Кабінетові Міністрів України пропозицій щодо їх прийняття;

прийняття відповідно до закону рішення про оприлюднення проектів
регуляторних актів, що не оприлюднені до внесення їх на розгляд Кабінету
Міністрів України, та про повторне оприлюднення проектів регуляторних
актів, що оприлюднювалися до внесення їх на розгляд Кабінету Міністрів
України;

прийняття рішення про необхідність перегляду регуляторних актів,
прийнятих Кабінетом Міністрів України, на підставі аналізу звіту про від
стеження їх результативності;

розгляд відповідно до закону скарг на рішення Держпід-приємництва про
необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики
та про відмову в погодженні проекту регуляторного акта;

розгляд інших документів з питань формування державної політики
(постанова Кабінету Міністрів України від 14 жовтня 2005 р. № 1020
«Питання діяльності урядових комітетів»).

Серед позитивних зрушень, які мали місце останнім часом стосовно
нормативно-правового врегулювання діяльності Кабінету Міністрів України,
слід відзначити прийняття Закону України від 21 грудня 2006 р. № 514-У,
«Про Кабінет Міністрів України» який певною мірою здатен врегулювати
складні проблемні питання повноважень Кабінету Міністрів України як
вищого органу виконавчої влади. Необхідність прийняття такого закону
продиктована передовсім конституційною реформою, що втілена у життя та
діє з 1 січня 2006 р., завдяки якій суттєво змінено роль і політичне
значення вищого органу виконавчої влади в державі. Центральні органи
виконавчої влади.

Центральними органами виконавчої влади, відповідно до представленої вище
класифікації, є:

Міністерства.

Державні комітети (державні служби).

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство – це головний (провідний) орган у системі центральних
органів виконавчої влади, який покликаний забезпечувати впровадження
державної політики у визначеній сфері діяльності.

Міністерства є єдиноначальними органами. Міністр як член Кабінету
Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію
державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними
органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання,
приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів. Міністр як
посадова особа не є державним службовцем, а має статус політичного
діяча. Таке положення стало можливим після появи Концепції
адміністративної реформи в Україні, де було визначено, що особливості
статусу посади «політичного діяча (політика)» виявляються у трьох
ключових моментах:

по-перше, в особливому порядку призначення на посаду;

по-друге, в особливому порядку звільнення з посади;

по-третє, в особливих рисах відповідальності, яка має ознаку публічної
(тобто перед главою держави, парламентом, а також, у певних формах,-
перед населенням) відповідальності за наслідки діяльності.

Міністр повинен взяти на себе виконання всіх політичних функцій у
міністерстві, головні з яких полягають у визначенні відповідного напряму
урядової політики та в його реалізації в довіреному міністерству секторі
державного управління. Реалії сьогодення в Україні свідчать про
поступове втілення у життя вказаних ознак, адже останнім часом уряди
(лютий 2005 р., вересень 2005 р., серпень 2006 р.) формувалися та
міністри призначалися саме виходячи з таких засад.

Міністерство має право:

залучати спеціалістів центральних і місцевих органів державної
виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням із
керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

представляти Уряд України за його дорученням у міжнародних організаціях
та під час укладання міжнародних договорів України;

одержувати в установленому законодавством порядку від міністерств, інших
центральних органів державної виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, представницьких органів інформацію, документи і
матеріали для виконання покладених на нього завдань (безплатно);

скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його
компетенції;

притягати до дисциплінарної відповідальності керівників територіальних
органів міністерства, підприємств, установ і організацій, що належать до
сфери його управління;

самостійно або за участю роботодавців підприємств недержавної форми
власності проводити переговори і укладати галузеві угоди з
представниками найманих працівників (Указ Президента України від 12
березня 1996 р. № 179/96 «Про Загальне положення про міністерство, інший
центральний орган державної виконавчої влади України»).

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції
міністерства, обговорення найважливіших напрямів його діяльності та
розвитку галузі в міністерстві утворюється колегія у складі міністра
(керівника), заступників міністра (керівника) за посадою, а також інших
керівних працівників міністерства. До складу колегії можуть входити
керівники інших центральних органів державної виконавчої влади,
підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління
міністерства. Рішення колегії проводяться в життя наказами міністерства.

На сьогодні в Україні існують 20 міністерств, що їх доцільно переділити
на три блоки.

/. Економічний, до якого входять:

Міністерство аграрної політики України.

Міністерство з питань житлово-комунального господарства України.

Міністерство вугільної промисловості України.

Міністерство економіки України.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Міністерство палива та енергетики України.

Міністерство промислової політики України.

Міністерство транспорту та зв’язку України.

Міністерство фінансів України.

Міністерство регіонального розвитку та будівництва України.

Соціально-культурний, до якого входять:

Міністерство культури і туризму України.

Міністерство освіти і науки України.

Міністерство охорони здоров’я України.

Міністерство праці та соціальної політики України.

Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту. III.
Адміністративно-політичний, до якого входять:

Міністерство внутрішніх справ України.

Міністерство закордонних справ України.

Міністерство оборони України.

19. Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у

справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

20. Міністерство юстиції України.

Слід зазначити, що діяльність міністерств як провідних органів
виконавчої влади перебуває у стадії реформування. Правовою основою
такого процесу є, насамперед, Концепція адміністративної реформи в
Україні, що почала втілюватися у життя після появи Указу Президента
України від 22 липня 1998 р. № 810-98 «Про заходи щодо впровадження
Концепції адміністративної реформи в Україні». Керуючись положеннями
вказаного документа, у змісті діяльності самого міністерства треба чітко
визначити і розмежувати його функції:

а) як органу, що забезпечує аналітико-консультативну допомо-

гу у виробленні та здійсненні політики міністра у відповідному

секторі державного управління;

б) як органу, що забезпечує задоволення певних потреб суспіль-

ства і держави. Ці функції пов’язані, зокрема, з наданням управ-

лінських послуг населенню і підлягають широкій децентралізації,

зокрема через їх делегування окремим госпрозрахунковим підроз-

ділам, підпорядкованим відповідному міністерству.

Державний комітет (державна служба) – це центральний орган виконавчої
влади, який, безпосередньо не формуючи урядової політики, покликаний
сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики
виконанням функцій державного управління, звичайно, .міжгалузевого чи
міжсекторного характеру.

Діяльність державного комітету (державної служби) спрямовує та координує
Прем’єр-міністр України або один із віце-прем’єрміністрів чи міністрів.
Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування
державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та
забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює
управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне
регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет
(державну службу) очолює його голова.

На сьогоднішній день в Україні діють такі державні комітети (державні
служби) або органи, статус яких прирівнюється до Державного комітету
України;

Вища атестаційна комісія України.

Головне контрольно-ревізійне управління України.

Державна служба автомобільних доріг України.

Державний комітет архівів України.

Державний комітет лісового господарства України.

Державний комітет рибного господарства України.

Державний комітет телебачення і радіомовлення України.

Державний комітет України з державного матеріального резерву.

Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та
гірничого нагляду.

Державний комітет України по водному господарству.

Державний комітет України по земельних ресурсах.

Державний комітет України у справах ветеранів.

Державний комітет України у справах національностей та релігій.

Пенсійний фонд України.

Для прикладу розгляньмо Державний комітет України з державного
матеріального резерву (Держкомрезерв). Вказаний комітет є центральним
органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується
Кабінетом Міністрів України через Міністра економіки. Держкомрезерв
забезпечує реалізацію державної політики у сфері управління державним
матеріальним резервом, а також здійснює міжгалузеву координацію та
функціональне регулювання з питань, що належать до його компетенції.

Держкомрезерв узагальнює практику застосування законодавства з питань,
що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення
законодавства, організовує у межах своїх повноважень виконання актів
законодавства та здійснює контроль за їх реалізацією. Основними
завданнями Держкомре-зерву є:

участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у
сфері формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та
освіження (поновлення) запасів державного резерву;

управління державним резервом;

інформаційно-аналітичне, науково-методичне та нормативне забезпечення
роботи з формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та
освіження (поновлення) запасів державного резерву;

організація будівництва, ремонту та експлуатації виробничих об’єктів та
об’єктів соціального призначення системи державного резерву (Постанова
Кабінету Міністрів України від 8 червня 2006 р. № 810 «Про затвердження
Положення про Державний комітет України з державного матеріального
резерву»).

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом – це орган,
що має визначені Конституцією та законодавством України особливі
завдання й повноваження, а також спеціальний порядок утворення,
реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, призначення і
звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган
виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

На сьогоднішній день в Україні діють такі центральні органи виконавчої
влади зі спеціальним статусом:

Адміністрація Державної прикордонної служби України.

Антимонопольний комітет України.

Головне управління державної служби України.

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Державна митна служба України.

Державна податкова адміністрація України.

Державна служба експортного контролю України.,

Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України.

Державна судова адміністрація України.

Державний департамент України з питань виконання покарань.

Державне агентство України з інвестицій та інновацій.

Державний комітет статистики України.

Державний комітет України з питань регуляторної політики та
підприємництва.

Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої
політики.

Державний комітет фінансового моніторингу України.

Державний комітет ядерного регулювання України.

Національна комісія з питань регулювання зв’язку України.

Національна комісія регулювання електроенергетики України.

Національне агентство України з питань забезпечення ефективного
використання енергетичних ресурсів.

Національне космічне агентство України.

Служба безпеки України.

Управління державної охорони України.

Фонд державного майна України.

Як приклад, що характеризує особливості адміністративно-правового
статусу центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом,
доцільно розглянути Державний комітет ядерного регулювання України
(Держатомрегулювання України). Вказаний комітет є центральним органом
виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується
і координується Кабінетом Міністрів України. Держатомрегулювання України
здійснює в межах своєї компетенції реалізацію державної політики у сфері
використання ядерної енергії, забезпечення додержання вимог ядерної та
радіаційної безпеки.

Держатомрегулювання України узагальнює практику застосування
законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє
пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства і в установленому
порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінетові
Міністрів України. Основними завданнями Держатомрегулювання України є:

участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у
сфері використання ядерної енергії, забезпечення додержання вимог
ядерної та радіаційної безпеки;

здійснення в межах своєї компетенції державного регулювання безпеки
використання ядерної енергії, додержання вимог ядерної та радіаційної
безпеки;

здійснення державного нагляду за додержанням законодавства, норм, правил
і стандартів з використання ядерної енергії, вимог ядерної та
радіаційної безпеки;

координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади,
що відповідно до законодавства здійснюють державне регулювання ядерної
та радіаційної безпеки (Указ Президента України від б березня 2001 р. №
155/2001 «Про Положення про Державний комітет ядерного регулювання
України»).

Згідно з Концепцією адміністративної реформи, а також керуючись Указом
Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1572/99 «Про систему
центральних органів виконавчої влади», Кабінет Міністрів України в межах
коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може
утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби,
інспекції). Ці органи утворюються і діють у складі відповідного
центрального органу виконавчої влади. Самостійно вони не є центральними
органами виконавчої влади, але згадування про них саме в цьому розрізі є
достатньою мірою обґрунтованим.

Урядові органи державного управління здійснюють:

управління окремими підгалузями або сферами діяльності;

контрольно-наглядові функції;

регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних
осіб.

Серед прикладів урядового органу державного управління можна привести
Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини. Вказаний
департамент є урядовим органом державного управління, який діє у складі
Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту (Мінсім’ямолодьспорту) і
йому підпорядковується. Основними завданнями Департаменту є:

участь у межах своєї компетенції у формуванні та реалізації державної
політики з питань дітей і сім’ї;

здійснення заходів щодо забезпечення захисту прав, свобод та інтересів
дітей, запобігання дитячій бездоглядності та безпритульності;

координація діяльності органів і служб у справах неповнолітніх,
пов’язаної з усиновленням дітей, опікою, піклуванням, їх влаштуванням у
дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї;

узагальнення практики застосування законодавства з питань усиновлення
дітей, опіки, піклування, влаштування їх у дитячі будинки сімейного типу
та прийомні сім’ї, запобігання дитячій бездоглядності та
безпритульності, захисту прав, свобод та інтересів дітей, розроблення
пропозицій щодо його вдосконалення;

сприяння виконанню Україною зобов’язань, передбачених Конвенцією ООН про
права дитини та іншими міжнародними договорами України з питань захисту
прав дитини, усиновлення, опіки і піклування (Постанова Кабінету
Міністрів України від 25 березня 2006 р. № 367 «Про утворення Державного
департаменту з усиновлення та захисту прав дитини»).

Підводячи підсумки показу центральних органів виконавчої влади як
суб’єктів адміністративного права, слід звернути увагу на основні
напрями їх реформування, згідно з якими ключовими завданнями на
сьогоднішній день можна назвати такі:

Прийняття Закону України «Про міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади».

Упорядкування системи створення, діяльності, підконтроль-ності й
підзвітності державних комітетів (державних служб), ЦОВВ зі спеціальним
статусом, урядових органів державного управління.

Місцеві органи виконавчої влади.

Згідно зі ст. 118 Конституції України та Закону України від 9 квітня
1999 року № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу
в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві
державні адміністрації. Відповідно до адміністративно-територіального
устрою України існують обласні, районні державні адміністрації, а також
Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. .

Місцеві державні адміністрації в межах відповідної
адміністративно-територіальної одиниці забезпечують:

виконання Конституції, законів України, актів Президента України,
Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;

законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;

виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та
культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного
проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх
національно-культурного розвитку;

підготовку та виконання відповідних бюджетів;

звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

взаємодію з органами місцевого самоврядування;

реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними
радами повноважень.

На виконання Конституції України, законів України, актів Президента
України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних
органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова
місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає
розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних
підрозділів – накази.

До відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених
Конституцією і законами України, належить вирішення питань:

забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів
громадян;

соціально-економічного розвитку відповідних територій;

бюджету, фінансів та обліку;

управління майном, приватизації та підприємництва;

промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і
зв’язку;

науки, освіти, культури, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, сім’ї,
жінок, молоді та неповнолітніх;

використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля;

зовнішньоекономічної діяльності;

оборонної роботи та мобілізаційної підготовки;

10) соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробіт-

ної плати.

Місцеві державні адміністрації вирішують й інші питання, віднесені
законами до їхніх повноважень.

Виходячи з раніше наведеної класифікації органів виконавчої влади,
місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами загальної
компетенції.

Чинне законодавство визначає певні вимоги до посадових осіб місцевих
державних адміністрацій. Передовсім, на посади в місцеві державні
адміністрації призначаються громадяни України. Голови місцевих державних
адміністрацій, їхні заступники, керівники управлінь, відділів, інших
структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій не можуть бути
народними депутатами України або суміщати свою службову діяльність з
іншою, в тому числі на громадських засадах, крім викладацької, наукової
та творчої діяльності в позаробочий час, входити до складу керівного
органу чи наглядової ради підприємства чи іншої організації, що має на
меті одержання прибутку. Не можуть бути призначені на посади в місцеві
державні адміністрації особи, які мають судимість за вчинення умисного
злочину, якщо цю судимість не погашено або не знято в установленому
законом порядку.

Водночас на територіях відповідних адміністрацій функціонують і
територіальні органи центральних органів виконавчої влади (ТО ЦОВВ).
їхню діяльність спрямовано на налагодження чітких взаємозв’язків і
реалізацію повноважень центральних органів виконавчої влади (переважно
розташованими в столиці України). Тут йдеться про такі центральні органи
виконавчої влади, як Міністерство внутрішніх справ України, Служба
безпеки України, Міністерство юстиції України тощо. Як приклад
територіального органу центрального органу виконавчої влади можна
навести Управління МВС України у Вінницькій області. Із прийняттям
рішення щодо утворення територіальних органів звичайно йдеться про
необхідність забезпечення чіткої взаємодії центральних і територіальних
складових міністерства (комітету, служби) з метою створення системи, що
необхідна для якісного здійснення покладених на цей орган виконавчої
влади завдань. Також ТО ЦОВВ забезпечують якісну взаємодію самих ЦОВВ з
місцевими органами виконавчої влади.

І, зрештою, відносно реалізації Концепції адміністративної реформи в
Україні та її зв’язку з реформуванням місцевих органів виконавчої влади.
Метою реформування місцевих органів виконавчої влади є:

підвищення ефективності здійснення державної політики уряду на
територіальному рівні;

спрямування їхньої діяльності на забезпечення реалізації прав і свобод
громадян, розширення видів державних (управлінських) послуг та
підвищення їхньої якості;

гармонійне поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів з
урахуванням особливостей територіального розвитку;

сприяння становленню та розвитку місцевого самоврядування на основі його
чіткого функціонального розмежування з повноваженнями виконавчої влади.

///. Інші державні органи та організації як суб’єкти адміністративного
права

Організація державного управління та реалізація виконавчої влади в
державі свідчать про те, що існує низка державних органів та
організацій, які не належать до органів виконавчої влади, однак мають
певні владні повноваження у сфері державного управління. Виходячи з
представленої раніше класифікації вони

належать до колективних державних суб’єктів адміністративного права.

З-поміж зазначених органів доцільно вказати такі:

Верховна Рада України;

Рада національної безпеки та оборони України;

Центральна виборча комісія;

Прокуратура України;

Пенсійний фонд України;

Національний банк України;

Рахункова палата та ін.

Певні органи та організації, що представлені серед колективних державних
суб’єктів адміністративного права, самостійно реалізують свої
повноваження у сфері державного управління (Прокуратура України,
Національний банк України тощо), інші – за допомоги своїх апаратів
(наприклад, Верховна Рада України — за допомоги Апарату Верховної Ради
України). Для прикладу зупинімося на повноваженнях Центральної виборчої
комісії та Прокуратури України, котрі свідчать про можливість віднесення
їх до суб’єктів адміністративного права.

Центральна виборча комісія (далі – ЦВК) є постійно діючим колегіальним
державним органом, який діє на підставі Конституції України та законів
України і наділений повноваженнями щодо організації підготовки і
проведення виборів Президента України, народних депутатів України,
депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих
рад і сільських, селищних, міських голів, всеукраїнського і місцевих
референдумів у порядку та в межах, установлених цим та іншими законами
України. Рішення ЦВК, прийняте в межах її повноважень, є обов’язковим
для виконання всіма суб’єктами відповідного виборчого процесу чи процесу
референдуму, зокрема відповідними виборчими комісіями і комісіями з
референдумів нижчого рівня, а також органами виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами,
об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями всіх
форм власності та громадянами України.

Серед повноважень ЦВК зазначмо ті, що за природою є
виконавчо-розпорядчими. Так, ЦВК:

здійснює контроль за додержанням вимог законодавства України про вибори
і референдуми;

є головним розпорядником, забезпечує ведення та функціонування
Державного реєстру виборців відповідно до закону;

здійснює контроль за дотриманням політичними партіями (виборчими блоками
політичних партій), іншими суб’єктами виборчого процесу та процесу
референдуму вимог законодавства про вибори і референдуми;

забезпечує на виборах і референдумах акредитацію офіційних спостерігачів
від іноземних держав та міжнародних організацій відповідно до закону,
видає їм посвідчення (Закон України від ЗО червня 2004 р. № 1932-ІУ «Про
Центральну виборчу комісію»).

До складу ЦВК входять 15 членів. Кожний із них має право вимагати і
отримувати від органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, необхідну
документацію, статистичні дані, бухгалтерсько-фінансові звіти та інші
матеріали, а також усні й письмові пояснення з питань, віднесених до
повноважень ЦВК; входити безперешкодно у випадках, передбачених
законодавством України, до приміщень органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ і
організацій.

Прокуратуру України можна визначити як систему органів, які здійснюють
нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом
Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами
виконавчої влади, органами державного і господарського управління та
контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими радами,
їхніми виконавчими органами, військовими частинами, політичними
партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами,
установами і організаціями, незалежно від форм власності,
підпорядкованості й належності, посадовими особами та громадянами. Свою
діяльність органи прокуратури здійснюють відповідно до статей 121-123
Конституції України та Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ
«Про прокуратуру».

Ключовим повноваженням, яке є в органів прокуратури і викликає найбільшу
кількість дискусій, можна вважати нагляд за додержанням прав і свобод
людини і громадянина, додержанням законів із цих питань органами
виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і
службовими особами. Вказане положення було прийняте в контексті
політичної (конституційної) реформи завдяки змінам до Основного Закону
країни від 8 грудня 2004 р.

Серед інших повноважень органів прокуратури, що визначені у чинному
законодавстві та з аналізу яких можна зробити висновок про те, що органи
прокуратури є суб’єктами адміністративного права, слід назвати:

заборону втручання органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, посадових осіб у діяльність прокуратури з нагляду за
додержанням законів;

обов’язковість виконання вимог прокурора, які відповідають чинному
законодавству для всіх органів, підприємств, установ, організацій,
посадових осіб та громадян;

право Генерального прокурора України, його заступників брати участь у
засіданнях Верховної Ради України та її органів, Кабінету Міністрів
України, колегій міністерств та інших центральних органів виконавчої
влади;

– координація діяльності з боротьби проти злочинності та ін.

§ 4. Недержавні органи та організації як колективні суб’єкти
адміністративного права

Виходячи з наведеної раніше класифікації суб’єктів адміністративного
права серед колективних недержавних необхідно розрізняти:

органи місцевого самоврядування;

об’єднання громадян;

релігійні об’єднання;

суб’єкти підприємницької діяльності.

1. Місцеве самоврядування – це гарантоване державою право територіальної
громади чи добровільного об’єднання жителів кількох сіл, селища, міста –
самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого
самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах чинного
законодавства. В умовах сьогоднішнього розвитку системи права України
можна говорити про наявність муніципального права як галузі права, норми
котрої регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері місцевого
самоврядування. Водночас важливою обставиною є та, згідно з якою сучасне
адміністративне право не втратило свого значного регулювального впливу
на розвиток і функціонування місцевого самоврядування. Слід зазначити,
що місцеве самоврядування існує у вигляді представницьких органів
-місцевих рад і виконавчих органів (комітети, відділи, управління тощо).
Більшою мірою адміністративне право торкається діяльності саме
виконавчих структур органів місцевого самоврядування.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є
підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення
делегованих їм повноважень органів виконавчої влади – також
підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. У сільських радах,
що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів, за
рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради
виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції
виконавчого органу ради (крім розпорядження земельними та природними
ресурсами) здійснює сільський голова одноособово (Закон України від 21
травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Перш за все необхідно визначити, де ж є місцеве самоврядування в системі
влади України, яким чином воно співвідноситься з державною виконавчою
владою.

Спільні рисиу відмінності та проблеми взаємодії місцевого самоврядування
та державної виконавчої влади.

Спільні риси:

єдині завдання та функції на відповідних територіях;

виконавча влада зобов’язана забезпечити виконання рішень органів
місцевого самоврядування, що не суперечать законодавству;

органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі
повноваження органів виконавчої влади.

Відмінності:

органи місцевого самоврядування не входять до системи органів державної
влади;

обмежена сфера компетенції органів місцевого самоврядування;

місцеве самоврядування діє лише на території відповідної
адміністративно-територіальної одиниці.

Проблеми взаємодії:

наявність «конкуренції компетенцій» між органами місцевого
самоврядування та місцевими органами виконавчої влади, (коли ті самі
повноваження було віднесено до відання різних органів);

відсутність виконавчих структур місцевого самоврядування на рівні
районів, областей;

у містах Києві та Севастополі досі не створено виконавчих органів
місцевого самоврядування, а їхні функції покладено на відповідні місцеві
державні адміністрації;

недостатнє фінансування органів місцевого самоврядування. Для якісного
усвідомлення органів місцевого самоврядування

як суб’єктів адміністративного права доцільно дати визначення системи
місцевого самоврядування, під якою необхідно розуміти сукупність різних
організаційних форм та інститутів місцевої демократії, через які
здійснюються функції та повноваження місцевого самоврядування.

Складові частини системи місцевого самоврядування:

територіальна громада;

сільська, селищна, міська рада;

сільський, селищний, міський голова;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні та обласні ради;

органи самоорганізації населення.

Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування
складається з відповідних повноважень, тобто сукупності прав та
обов’язків. Виходячи з норм чинного законодавства повноваження органів
місцевого самоврядування можна розділити на дві групи: 1) власні; 2)
делеговані. До першої групи належать ті, щодо яких мають місце
відповідні чіткі приписи норм права і які надають саме вказаним органам
право на здійснення певних дій. Своєю чергою, про делеговані
повноваження органів місцевого самоврядування необхідно говорити в тому
випадку, коли йдеться про передання (делегування) їм окремих повноважень
органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у
повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або
віднесенням до місцевого бюджету в установленому законом порядку окремих
загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування
відповідні об’єкти державної власності. Делеговані повноваження є
проявом децентралізації державного управління, що свідчить про наміри
органічного поєднання переваг чіткого організуючого впливу з боку
держави та доцільності участі у цьому процесі самих територіальних
громад.

У цілому ж основними повноваженнями органів місцевого самоврядування є:

управління майном, що є в комунальній власності;

– затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку і
контроль їх виконання;

затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць
і контроль їх виконання;

встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону;

утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств,
організацій і установ тощо.

2. Об’єднання громадян – це добровільне громадське формування, створене
на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх
прав і свобод. Йдеться про те, що в Україні за прикладом інших
демократичних країн легалізовано право громадян на створення за своїм
вибором об’єднань громадян. Характерно, що держава забезпечує додержання
прав і законних інтересів об’єднань громадян, легалізованих у законному
порядку. Втручання державних органів і службових осіб у діяльність
об’єднань громадян, так само як і втручання об’єднань громадян у
діяльність державних органів, службових осіб і в діяльність інших
об’єднань громадян не допускається, крім випадків, передбачених законом
(Закон України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ «Про об ‘єднання
громадян»).

Ознаки об’єднання громадян:

добровільність вступу та виходу з об’єднання;

відсутність державно-владних повноважень (за винятком делегування їх
державою);

– в основі – некомерційний характер діяльності. Види об’єднань громадян.

За організаційно-правовими властивостями:

Масові об’єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, професійні
спілки тощо).

Органи громадської самодіяльності (громадські формування з охорони
громадського порядку).

Органи громадського самоврядування (ради і колективи мікрорайонів,
домові, вуличні комітети тощо).

За масштабом діяльності:

Міжнародні (діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї
іншої держави).

Всеукраїнські (діяльність яких поширюється на територію всієї України і
які мають місцеві осередки у більшості її областей).

Місцеві (діяльність яких поширюється на території відповідної
адміністративно-територіальної одиниці або регіону).

Залежно від цілей створення:

Політичні партії.

Громадські організації.

Політична партія — це об’єднання громадян – прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною
метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади,
місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі.

Громадська організація – це об’єднання громадян для задоволення та
захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових,
національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Для розуміння ролі та місця об’єднань громадян серед інших суб’єктів
адміністративного права доцільно зупинитися на принципах об’єднання
громадян та порядку їх легалізації.

Принципи об’єднання громадян:

добровільність;

рівноправність їхніх членів (учасників);

самоврядування;

законність;

гласність.

Легалізація об’єднання громадян – це офіційне визнання об’єднань
громадян, що здійснюється способом їх реєстрації або повідомлення про
заснування. Діяльність об’єднань громадян, які не легалізовані або
примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.

Легалізація залежно від виду об’єднання громадян може відбуватися двома
способами:

а) реєстрації (для політичних партій та міжнародних громадсь-

ких організацій вона є обов’язковою);

б) повідомлення про заснування.

Легалізація громадської організації здійснюється Міністерством юстиції
України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими
комітетами сільських, селищних, міських рад. У разі, коли діяльність
місцевої громадської організації поширюється на територію двох та більше
адміністративно-територіальних одиниць, її легалізація здійснюється
відповідним вищим органом.

Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян
забороняється в судовому порядку, коли їхньою метою є:

~ зміна через насильство конституційного ладу і в будь-якій
протизаконній формі територіальної цілісності держави;

підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних
держав;

пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму;

розпалювання національної та релігійної ворожнечі;

створення незаконних воєнізованих формувань;

обмеження загальновизнаних прав людини.

Адміністративно-правовий статус об’єднання громадян проявляється в тому,
що для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах,
зареєстровані об’єднання громадян користуються правом:

представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх
членів (учасників) у державних і громадських органах;

брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори,
мітинги», демонстрації тощо);

створювати установи та організації;

одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого
самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і
завдань;

вносити пропозиції до органів влади і управління;

розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

засновувати засоби масової інформації та ін.

За порушення законодавства до об’єднання громадян можуть бути
застосовані такі стягнення:

попередження;

штраф;

тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності;

тимчасова заборона (зупинення) діяльності;

примусовий розпуск (ліквідація).

3. Релігійні організації – це соціальні утворення, метою яких є
задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру.

Види релігійних організацій:

релігійні громади;

управління і центри;

монастирі;

релігійні братства;

місіонерські товариства (місії);

духовні навчальні заклади;

об’єднання, що складаються із зазначених вище релігійних організацій
(Закон України від 23 квітня 1991 р № 987-XII «Про свободу совісті та
релігійні організації»)

Конституція України у ст 35 визначає, що кожен має право на свободу
світогляду і віросповідання Це право криє в собі свободу сповідувати
будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти
одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести
релігійну діяльність Здійснення цього права може бути обмежене законом
лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності
населення або захисту прав і свобод інших людей Церква і релігійні
організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви
Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова

У сьогоднішній Україні релігійні організації об’єктивно визнаються
суб’єктами адміністративного права Це пов’язано з багатьма факторами,
основні з яких

нерідко релігійні організації мають статус юридичних осіб, статут і
проходять державну реєстрацію,

вони мають право брати участь у громадському житті,

священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з
усіма громадянами,

держава, не втручаючись у справи релігійних організацій, у ряді випадків
(чітко зазначених у законодавстві), в судовому порядку може припинити
діяльність вказаних організацій

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи
громадяни в кількості не менше десяти осіб, які утворили п та досягли
18-ртчного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до
обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій,
а в Республіці Крим – до Уряду Республіки Крим

Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави Утім,
держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє
встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості и
поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують н, між
віруючими різних віросповідань та їхніми релігійними організаціями, бере
до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних
організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству На
підтвердження тези про сприяння державою діяльності релігійних
організацій слід відзначити передачу культових релігійних будівель,
споруд у власність церкви, що мала місце у 90 х роках минулого століття,
а також надання вказаним організаціям певних пільг. Оскільки релігійні
організації існують в основному за рахунок пожертвувань вірян,
відіграють значну роль у духовному відродженні суспільства, піклуються
про хворих, знедолених, інвалідів, беруть участь у благодійницькій
діяльності, стягнення з релігійних організацій плати за електричну
енергію, що відпускається їм на комунально-побутові потреби,
здійснюється за тарифами, передбаченими для міського населення (Указ
Президента України від 22 червня 1994 р. № 322/94 «Про надання пільг
релігійним організаціям»).

Важливий фактор, на якого необхідно звернути увагу,- це те, що державна
система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних
організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів
освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігії.
Але громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати
релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову
навчання. Релігійні організації мають право відповідно до своїх
внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих
навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах,
використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються в
користування.

На підтвердження системності й послідовності державної політики щодо
відносин із церквою, слід зазначити, що підписаний у серпні 2006 р.
Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром
України та лідерами парламентських фракцій Універсал національної
єдності з питання, що розглядається, містить таке положення: дотримання
свободи віросповідання. Декларується поважне ставлення до об’єднавчих
прагнень вірян усіх православних церков без втручання держави та
політичних сил у цей процес.

4. Інші недержавні органи та організації.

Особливість розгляду інших недержавних органів та організацій як
суб’єктів адміністративного права пояснюється, насамперед, їх досить
великою кількістю й різноманітністю, що ускладнює їх класифікацію та дає
підстави для їх об’єднання в одну групу. Розібратися в
адміністративно-правових статусах різних недержавних органів та
організацій досить складно, тому що ступінь повноважень досить різниться
залежно від багатьох обставин. Якщо взяти за першооснову Цивільний
кодекс України, то відповідно з його положеннями юридичні особи
приватного права (а саме вони найбільше походять на недержавні органи та
організації як суб’єкти адміністративного права) поділяються на
товариства, установи та інші форми, передбачені законом. Своєю чергою,
товариства поділяються на:

а) підприємницькі товариства – здійснюють підприємницьку

діяльність із метою одержання прибутку і подальшого його розпо-

ділу між учасниками. Підприємницькі товариства можуть бути

створені як:

господарські товариства (повне товариство, командитне товариство,
товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне
товариство);

виробничі кооперативи.

б) непідприємницькі товариства – не мають на меті одержання

прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непід-

приємницькі товариства можуть бути створені як споживчі коопе-

ративи, об’єднання громадян тощо.

:

D

R

?

°

?

A

,4:v„ai,

:

:

????$???th?????????th?????:

?

3/4

AE

I

?

O

O

&

F

&

?”??&?

????$?”?????????????th???>????E?”??&?

??????$??E?”??&?

P

–

o

&

F0

`„0??E?????th?????N???????????th??????E?N??&?

??????$??E?N??&?

&

F1

&

F1

&

F1

&

F1

&

F

&

F

gdO/E

¤

?

????E?N???????????th??????E??

¶

?

X

^

°

?

Ae

I

O

TH

N

N

N

&

F$

&

F$

&

F$

$

&

F;

&

F;

”

$

:

- 4 6 >

@

B

D

J

L

N

P

X

Z

\

^

v

x

?

‚

¦

?

1/4

3/4

?

O

ae

ae

i

?

oe

?oe

o

&

F>

N

&

FC

&

&

N

&

&

FU

&

FS

&

FV

&

FV

&

FV

T

&

FU

&

F]

2 E I 8

:

r

t

O

U

&

FS

&

Fd

??????$??E?N???????????th??????E???????th?????’???????th?????????th?????
??N??????ж????th??????E?N??????ж????th????????E?&

2 I :

t

U

&

FS

&

FS

&

FS

????$?свідчить про наявність таких суб’єктів господарювання (що
потенційно можуть виступати як недержавні суб’єкти адміністративного
права):

фермерське господарство;

орендне підприємство;

підприємство з іноземними інвестиціями;

іноземне підприємство;

об’єднання підприємств (асоціація, корпорація, консорціум, концерн
тощо);

промислово-фінансова група;

холдингова компанія;

союз, спілка та ін.

Можна зробити висновок, що загальними рисами, які об’єднують
різноманітні зазначені вище недержавні органи і організації та свідчать
про їх віднесення до суб’єктів адміністративного права, є такі:

Створюються на підставі державної реєстрації.

Держава створює адміністративно-правові гарантії додержання прав
недержавних органів та організацій (недопустимість відмови у реєстрації,
крім випадків, визначених у законі; заборона на втручання державних
органів у діяльність, окрім випадків, визначених у законі; право на
захист від неправомірних дій органів публічної адміністрації в
адміністративному та судовому порядку).

Можливість із боку держави здійснювати контроль і нагляд за
відповідністю діяльності вимогам чинного законодавства

Несуть адміністративну відповідальність за порушення законодавства

Процес реорганізації та ліквідації відбувається згідно з вимогами
чинного законодавства, з фіксацією результатів цього процесу
відповідними органами публічної адміністрації

Контрольні питання та завдання

Дайте визначення та охарактеризуйте поняття «суб’єкт адміністративного
права», «адміністративна правосубєктнють», «адміністративно-правовий
статус»

Наведіть існуючі класифікації суб єктів адміністративного права

Охарактеризуйте громадян України як суб’єктів адміністративного права У
чому суть адміністративно-правового статусу громадянина України? Які
існують гаранти реалізації прав та обовязків громадянина України9

Іноземці та особи без громадянства як суб єкти адміністративного права

Охарактеризуйте імміграцію в Україну та набуття статусу біженця

У чому проявляються особливості посади Президента України як суб єкта
адміністративного права 9

Дайте визначення наведіть ознаки та існуючі класифікації органів
виконавчої влади

Охарактеризуйте Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої
влади

Наведіть загальну характеристику та особливості центральних і місцевих
органів виконавчої влади

Дайте характеристику Центральної виборчої комісії та прокуратури України
як суб єктів адміністративного права

Які повноваження у органів місцевого самоврядування як суб єктів
адміністративного права9

Дайте визначення наведіть ознаки та існуючі класифікації об єднань
громадян як суб єктів адміністративного права

Як характеризуються релігійні організації та інші недержавні органи та
організації як суб єкти адміністративного права9

Теми рефератів

Правовий статус іноземців та осіб без громадянсіва тенденції
удосконалення

Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади

Урядовий орган державного управління проблеми га перспективи

Рекомендована література

Основна

Леер ‘янов В Б Система органів виконавчої влади проблеми реформування у
світлі конституційних вимог // Право України – 2003 – № 9 -С 24-30

Административное право Российской Федерации / Отв ред Н Ю Ха-манева –
2-е изд , перераб и доп – М Юристъ, 2005 – С 64-178,240-273

Административное право Учебник / Под ред Л Л Попова – 2-е изд, перераб
идоп-М Юристъ, 2005 – С 102 253

Административно-правовой статус гражданина Сборник материалов седьмого
«круглого стола» «Лазаревские чтения» / Отв ред Н Ю Ха-манева – М
Институт государства и права РАН, 2004 – 262 с

Адміністративне право України Академічний курс Підруч У 2-х т Т 1
Загальна частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) – К Юридична
думка, 2004 – С 189-256

Адміністративне право України Навч посіб / Г Г Забарний, Р А Калюжний^ К
Шкарупа-К Вид ПАЛИВОДА А В, 2005-С 43-82

Адмшісіративне право України Підручник / За заг ред С В Кі-валова- Одеса
Юридична література, 2003 – С 63-134

Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Га-ращук, О В
Дьяченко та ш , За ред Ю П Битяка – К Юршком Інтер, 2005 С 57-124

Бахрах Д Н, Российский Б В Стартов Ю Н Административное право Учебник
для вузов – М Норма, 2004-С 121-221,275-304

10 Ведсршков Ю А, ШкарупаВ К Адміністративне право України

Навчальний посібник – К Центр навчальної літератури, 2005 – С 40-84,

105-116

1 1 Державне управління проблеми адмшісгративно-правової теорії та
практики / В Б Авер’янов (заі ред ), HAH України, Інститут держави і
права їм В М Корецького – К Факт, 2003-С 47-136

Дмитриев Ю А , Евтеева А А , Петров С М Административное право Учебник –
М Изд-во Эксмо, 2005 – С 90-199

Ко такое В К Кузьменко О В Адміністративне право України Підручник – К
Юршком Інтер, 2003 С 73-183

Котпенко О JI 3 історії законодавства про іромадянство України /
Інститут держави і права їм В М Корецького HAH України – К Повий
Парламентський інститут, Парламентське видавництво, 2001 – 71 с

Основи адміністративного судочинства та адмшісіраіивноіо права
Навчальний посібник / За заг ред Куйбіди Р О , Шишкша В І — К Старий
cbj г, 2006 С 143 168

План дій і реформування системи органів виконавчої влади в Украпи //
Центр політико-правових реформ – К Конус Ю, 2006 215 с

Шанова і В М Конституція і виконавча влада – К Юршком Інтер, 2004- 80 с

Додаткова

Леер яиов В Президент і уряд новий розподіл повноважень//Юридична
Україна – 2003 – № 6 – С 19-24

Лвер’янов В Б Уряд у механізмі поділу влади недосконалість вітчизняної
конституційної моделі // Право України – 2005 – № 4 — С 10-16

Адміністративна реформа – історія, очікування га перспективи // Упоряд В
П Тимощук-К Факт, 2002 – 100 с

БахрахД Н Субъекты административного права//Административное право и
административный процесе актуальные проблемы / Отв ред Л Л ПоповиМ С
Студеникина-М Юристъ, 2004 – С 72-89

Бубтк Г Правове регулювання делегування повноважень місцевих органів
влади за законодавством України // Юридична Україна -2004-№8-С 28-31

Вт тиков О Аналіз відповідності Закону України «Про об’єднання громадян»
Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод //
Юридична Україна – 2003 – № 2 – С 58-65

Взаємодія Верховної Ради України, Президента України та Кабінету
Міністрів України в умовах конституційних змін // Автори-упоряд-ники В
Тимощук, О Струц – К , 2006 – 28 с

Ефективна публічна адміністрація (довідник для міністрів) //
Ав-тори-упорядники І Коліушко, В Тимощук – К , 2006 – 32 с

Кафарський В Правові засади функціонування Кабінету Міністрів України //
Право України – 2006 – № 6 – С 8-13

Ковалишин 1 Проблеми удосконалення визначення поняття «біженець» у
законодавстві України // Право України – 2005 – № 11 – С 60-63

Кожевников О Л Некоторые проблемы правового регулирования деятельности
политических партий в Российской Федерации // Российский юридический
журнал – 2005 – № 1 – С 54-60

Коліушко І Б Актуальні проблеми розвитку адміністративної о
законодавства // Українське адміністративне право сучасний стан і
перспективи реформування Матеріали IV Національної науково-теоретичної
конференції // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих
учених – Сімферополь, 2005 – Спеціальний випуск у 2 ч – Ч 1 -С 34-40

Котиков В Адміністративна відповідальність іноземців проблеми
законодавчого регулювання // Юридична Україна – 2003 – № 12-С 10 18

Крхпчан О Д Оріанізащя виконавчої влади Монографія – К Вид-во У АДУ,
2001 – 132 с

Мосьондз С О Адміністративно-правові основи державної міграційної
полпики в Україні Навч посіб – К Магістр – XXI сторіччя, 2005 – 208 с

Особливості виконавчо] влади в пострадянській Україні Моногр / О О
Кордун, К О Ващенко, Р М Павленко, За заг ред О О Корду-на-К
МАУП,2000-248 с

Піддубна В Релігійні оріанізацп як юридичні особи // Право України –
2005 -№ 4 – С 107-109

Прудникова С А Пути совершенствования административно-правового
регулирования в сфере миграции населения // Проблемы административного и
административно-процессуального права Сборник тезисов статей – М
Московский университет МВД России, 2003 – С 53-57

Реформа публічної адміністрації в Україні Проекта концепції та законів /
Упоряд І Коліушко, В Тимощук – К , 2005 – 192 с

РудикП А Конституційна реформа в Україні проблеми та перспективи – К
Атіка, 2006 – 256 с

Серггєнко Г Питання правового статусу релігійних організацій в Україні
// Юридична Україна – 2004 – № 9 – С 10-14

Стеценко С Г Актуальні проблеми діяльності Кабінету Міністрів України
законодавчий та організаційний аспекти // Адміністративне право і процес
шляхи вдосконалення законодавства і практики 36 матер наук -практ конф
(м Київ, 22 грудня 2006 р) / Ред кол О М Джужа, В М Дзюба, С Г Стеценко
та ш – К Київський нац ун-т внутр справ, 2006-С 6-8

Столбовий В Нормативна регламентація адміністративної відповідальності
іноземців та осіб без громадянства за порушення ними правил перебування
в Україні і транзитного проїзду Гі територією // Юридична Україна – 2006
– № 2 – С 45-19

Сушинський О І Місцеві державні адміністрації в Україні концептуальний
політолопчно-правовий аспект Монографія – Л Державне спеціалізоване
вид-во «Світ», 2002 — 96 с

Тимчик Г Деякі аспекти правового статусу політичних біженців в Україні
// Юридичний журнал – 2004 – № 5 – С 63-66

Ткач Г Й До поняття органу виконавчої влади // Українське
адміністративне право сучасний стан і перспективи реформування Матеріали
IV Національної науково-теоретичної конференції // Актуальні проблеми
сучасної науки в дослідженнях молодих учених – Сімферополь, 2005 –
Спеціальний випуск у 2 ч – Ч 1 – С 75-79

Оцінка ефективності управління в районних державних адміністраціях / А О
Чемерис, І І Артим, Р М Рудшцька, М Д Лесечко, За заг ред М Д Лесечка –
Л ЛРІДУ НАДУ, 2005 – 296 с

Ченцова А Сучасний стан захисту прав біженців в Україні // Юридичний
журнал – 2004 – № 7 – С 40

Шат їло В А Інститут президентства в системі державної втади України К
Український центр політичною менеджменту, 2004 – 159 с

Щу мак І Духовні права \ свободи людини – права людини нового покоління
// Право України – 2005 – № 2 – С 84-88

ТЕМА № 5 ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ТА її АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

§ 1. Організаційно-правові засади державної служби. § 2 Державні
службовці, адміністративно-правовий статус і класифікація посад.

§ 3. Проходження державної служби.

§ 4. Соціальне забезпечення та дисциплінарна відповідальність державних
службовців.

§ 1. Організаційно-правові засади державної служби

Сучасну державу неможливо уявити без такої важливої складової як
державна служба. Багато в чому завдяки саме цьому важливому політичному,
правовому та організаційному інститутові держава має змогу фактично
втілювати в життя завдання, що перед нею стоять. Від якісної організації
державної служби, компетентності державних службовців залежить те,
наскільки держава буде відповідати уявленням людей про державу та їхнім
потребам. Своєю чергою, сучасне адміністративне право неможливо уявити
без державної служби, яка, виходячи з уявлення про систему
адміністративного права є одним із провідних інститутів зазначеної
галузі права. Тож не випадковою вбачається державна стратегія розбудови
України, де в рамках Концепції адміністративної реформи в Україні, та і
в Концепції реформи адміністративного права пріоритетне місце посідають
питання реформування державної служби.

Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які обіймають
посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання
завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок
державних коштів.

Виходячи з цього визначення можна привести основні ознаки державної
служби.

1. Це – професійна діяльність. Особи, які належать до державних
службовців, виконують покладені на них функціональні обов’язки на
професійній основі. Державна служба – це не хобі, а професійна
діяльність. Щоб підкреслити значення професійної складової в державній
службі, необхідно вказати на розширення переліку вищих навчальних
закладів, що готують майбутніх спеціалістів для державної служби. На
сьогодні в Україні близько 90 навчальних закладів зайняті підготуванням
державних службовців. Із них бюджетні замовлення виконують Національна
академія державного управління при Президентові України, чотири її
інститути і 10 магістратур при провідних університетах держави. За 10
років було випущено до 10 тисяч магістрів1.

Така діяльність здійснюється на посадах у державних органах. Без посади
фактично немає проходження державної служби. Посада – це визначена
структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного
органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами
коло службових повноважень. Можна сказати, що в рамках існуючих штатних
розписів саме кількість посад детермінує кількість державних службовців.

Спрямована на практичне виконання завдань і функцій держави. Коли ми
часто чуємо такі вирази, як «держава забезпечила», «держава виконала»,
«держава примусила», то необхідно розуміти, що справа йде саме про дії з
боку людей, які перебувають на державній службі. Сама держава не може
виконувати функцій, це здійснюють від імені держави службовці
компетентних державних органів.

Заробітна платня державних службовців за рахунок державних коштів.
Основу грошового забезпечення державної служби складають кошти
державного бюджету, зібрані у процесі оподаткування.

Для якісного розуміння державної служби важливо орієнтуватися в
основних, найзагальніших положеннях, що відображають цей інститут
адміністративного права. Досягненню цієї мети сприяє знання принципів
державної служби (рис. 5.1).

Характеризуючи деякі з них, зазначмо, що:

рівний доступ громадян до державної служби визначений у ст. 38
Конституції України і свідчить про потенційну можливість для кожного
громадянина України бути державним службовцем;

політична і релігійна нейтральність указують неприпустимість керуватися
міркуваннями партійного характеру у виконанні обов’язків державної
служби, а також про те, що жодна релігія не може визнаватись як державна
чи обов’язкова. Слід підкреслити, що на сьогодні державний службовець не
позбавлений права бути членом політичної партії (у спеціалізованому
законодавстві подібні

Див.: Ведерникова И, Тимофей Мотренко: «… кадровые чистки повториться
не должны» // Зеркало недели – 2006 – № 20 – С. 1,4.

обмеження торкаються працівників прокуратури, органів внутрішніх справ
(ОВС), співробітників Служби безпеки України (СБУ), військовослужбовців)
Водночас йдеться про те, що «державному службовцю, дійсно, слід уникати
дій, які можуть викликати уявлення щодо його упередженості у вирішенні
службових справ »\

єдність системи державної служби характеризується впровадженням у життя
єдиної державної політики у зазначеній сфері незалежно від конкретного
державного органу, який втілює в життя завдання і функції держави та в
якому працюють державні службовці,

відкритість і прозорість свідчать про можливість здійснення громадського
контролю за діями державних органів (посадових осіб) а також об’єктивне
інформування громадськості відносно підготування і втілення в жипя
державно-управлінських рішень

Види державної служби.

1 Бнтяк Ю П Державна служба в Україні організаційно-правові засади
Монографія X Право, 2005 С 151

Доцільно розрізняти два основні види державної служби 1
Загаїьнофуикцюнаїьиа державна служба (типовий варіант державної служби,
яка маг місце в Секретаріаті Президента України,

Апараті Верховної Ради України, Секретаріаті Кабінету Міністрів України,
в апаратах органів виконавчої влади та інших державних органів).
Вказаний вид державної служби регулюється положеннями Закону України від
16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ «Про державну службу».

2. Спеціалізована державна служба (служба в ОВС, військова,
дипломатична, митна, податкова, прикордонна служби, служба в органах
прокуратури, юстиції, судових органах тощо). Особливостями зазначених
варіантів спеціалізованої державної служби є те, що вони регулюються
положеннями спеціальних законів (наприклад, закони України від 4 грудня
1990 р. № 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні» та від 25
березня 1992 р. № 2229-ХІІ «Про службу безпеки України»).

Правове регулювання державної служби.

Державна служба являє собою комплексне утворення, з функціонування якого
виникає велика кількість суспільних відносин, які регулюються нормами
багатьох галузей права (законодавства). Адміністративне право в цьому
аспекті займає провідне місце, оскільки його норми упорядковують
найважливіші елементи державної служби. Місце та роль адміністративного
та інших галузей права в регулюванні суспільних відносин, що виникають в
процесі державної служби, зазначені на рис. 5.2:

Серед нормативно-правових актів, які належать до адміністративного
законодавства і присвячені регламентації всього різноманіття державної
служби, необхідно вирізнити:

закон України від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ «Про державну службу»;

закон України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР «Про боротьбу з
корупцією»;

указ Президента України від 22 липня 1998 р. № 810-98 «Про заходи щодо
впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні»;

указ Президента України від 14 квітня 2000 р. № 599/2000 «Про стратегію
реформування системи державної служби в Україні»;

указ Президента України від 5 березня 2004 р. № 278/2004 «Про Концепцію
адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів
Європейського Союзу»;

указ Президента України від 20 лютого 2006 р. № 140/2006 «Про Концепцію
розвитку законодавства про державну службу в Україні»;

постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р. № 1922 «Про
затвердження Положення про проведення атестації державних службовців»;

наказ Головного управління державної служби України від 10 травня 2002
р. № 30/84 «Про затвердження Загального порядку проведення іспиту
кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців».

Управління державною службою.

У рамках висвітлення організаційно-правових засад державної служби
необхідно зупинитися на питаннях управління державною службою. Система
управління на рівні держави функціонує з метою координації діяльності
державних органів і посадових осіб, здійснення позавідомчого контролю за
діяльністю державних службовців, організації підготовки кваліфікованих
кадрів для державної служби. Органи, що здійснюють управління державною
службою, зазначені на рис. 5.3 (див. с. 142).

Головне управління державної служби України (Головдерж-служба) –
центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом, який
забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби
та функціональне управління державною службою.

Необхідно зазначити, що правовий статус Головдержслужби змінювався. Від
1994 р., коли її створили, служба була підзвітна і підконтрольна
Кабінетові Міністрів України, а від 2000 р., як наслідок проведення
реформи державної служби, цей орган виконавчої влади є підзвітним і
підконтрольним Президентові України.

Основними завданнями Головдержслужби України є:

участь у формуванні та проведення разом з іншими державними органами
єдиної державної політики у сфері державної служби та служби в органах
місцевого самоврядування;

забезпечення функціонального управління державною службою;

прогнозування і планування потреби державних органів та їх апарату в
кадрах;

розроблення заходів щодо підвищення ефективності державної служби,
координація і контроль за їх виконанням;

здійснення методичного керівництва проведенням конкурсного відбору,
атестації державних службовців і заходів, спрямованих на запобігання
проявам корупції серед державних службовців;

організація підготування, перепідготування і підвищення кваліфікації
державних службовців;

координація роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади з
керівниками державних підприємств, установ, організацій, пов’язаної з
укладенням із ними контрактів, їх підготовкою, перепідготовкою та
підвищенням кваліфікації;

організація та координація заходів щодо проведення наукових досліджень
із питань державної служби;

розроблення типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад
державних службовців (Указ Президента України від 2 жовтня 1999 р. №
1272/99. «Про Положення про Головне управління дероюавної служби
України»).

З метою підвищення ефективності державної служби, її реформування згідно
з вимогами Концепції адміністративної реформи було створено
Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України.

До складу ради входять: керівник Секретаріату Президента України –
голова ради; Міністр Кабінету Міністрів України – заступник голови ради;
начальник Головного управління державної служби України – заступник
голови ради; Міністр юстиції України; Міністр економіки України; Міністр
праці та соціальної політики України; Міністр освіти і науки України;
керівник Апарату Верховної Ради України; перший заступник Міністра
фінансів України; президент Національної академії державного управління
при Президентові України; голова Фонду сприяння місцевому самоврядуванню
України; керівник Головної служби регіональної та кадрової політики
Секретаріату Президента України; голова Національного банку України;
директор Департаменту кадрового забезпечення та персоналу Секретаріату
Кабінету Міністрів України, а також по одному представнику Верховного
Суду України, Конституційного Суду України, Генеральної прокуратури
України, представники місцевих органів виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування, науковці.

Основними завданнями ради є:

визначення способів, засобів і форм реалізації основних напрямів
державної політики у сфері державної служби, об’єднання зусиль державних
органів щодо підвищення її ефективності;

розгляд проектів реформування системи державної служби та підготовка
пропозицій до плану заходів її впровадження, аналізу і можливого
коригування дій;

розгляд проектів законів та інших нормативно-правових актів із питань
державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, кадрового
забезпечення державної служби та державних підприємств, установ,
організацій,

аналіз взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо
реалізації кадрової політики та з питань державної служби, підготовка
пропозицій щодо підвищення ефективності цієї роботи,

розгляд питань і пропозицій щодо оптимгзацп та вдосконалення управління
державною службою,

аналіз стану та ефективності використання інтелектуального і
управлінського потенціалу держави, розроблення заходів щодо стимулювання
пращ, посилення правових гарантій, матеріальної та моральної захищеності
державних службовців, а також удосконалення адміністративної культури,
підвищення відповідальності та запобігання проявам корупції серед
державних службовців, посилення суспільної довіри до державної служби,

аналіз стану та розгляд заходів з удосконалення системи підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і
керівників державних підприємств, установ і організацій, а також
проведення наукових досліджень із питань державної служби,

вивчення та розроблення пропозицій щодо впровадження вітчизняного та
міжнародного досвіду з питань державного управління, державної служби,
кадрового менеджменту (Указ Президента України від 21 березня 2000 р №
473/2000 «Про Координаційну раду з питань державної служби при
Президентові України»)

У цілому ж необхідно вказати, що безпосереднє управління державною
службою у конкретному державному органі здійснює також і керівник такого
органу

§ 2. Державні службовці: адміністративно-правовий статус і класифікація
посад

Державний службовець – це особа, яка на законних підставах обіймає
посаду в державних органах. Слід особливо наголосити, що не будь-яка
особа, що працює в державних органах чи організаціях, є державним
службовцем Державним службовцем людина стає тільки в тому випадку, коли
вона працює на посаді державного службовця.

Адміністративно-правовий статус державних службовців складається з
основних прав та обов’язків службовців. Доцільно в ракурсі розгляду
адміністративно-правового статусу звертати увагу на обмеження, що
виникають у особи, яка має намір стати або вже є державним службовцем.
Основою для розгляду прав, обов’язків та обмежень державних службовців є
положення Закону України від 16 грудня 1993 р. № 3723-XII «Про державну
службу».

Основні права державних службовців:

одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій
необхідну інформацію з питань, що належать до їхньої компетенції;

– вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових
повноважень за посадою службовця;

на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, на
участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

на соціальний і правовий захист відповідно до статусу (детальніше про це
йтиме мова далі).

Це – загальні обов’язки та права всіх державних службовців. Конкретні ж
визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і
відображаються в положеннях і посадових інструкціях, що затверджуються
відповідними керівниками.

Основні обов’язки державних службовців:

додержання в роботі чинного законодавства;

безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків;

збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм
відома під час виконання службових обов’язків, а також іншої інформації,
яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

діяти в межах своїх повноважень.

Характерно, що в разі одержання доручення, яке суперечить чинному
законодавству, державний службовець повинен невідкладно у письмовій
формі доповісти про це посадовій особі, яка дала це доручення, а в разі
наполягання на його виконанні – повідомити вищу за посадою особу.

У контексті прав та обов’язків державних службовців доцільно звернути
увагу на положення кримінального законодавства, яке містить положення
щодо перевищення влади або службових повноважень. Згідно зі ст. 365
Кримінального кодексу України, перевищення влади або службових
повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно
виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли
істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян,
або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб,
уважається злочином і карається відповідним чином.

Обмеження державних службовців – це встановлені чинним законодавством
певні обмеження (заборони), пов’язані з прийняттям, просуванням та
припиненням державної служби, які мінімізують можливість учинення
корупційиих діянь та інших правопорушень. Доцільно переділити їх на три
групи відповідно до стадій проходження державної служби.

7. Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу полягають у
тому, що не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному
органі та його апараті особи, які:

визнані в установленому порядку недієздатними;

мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або
підлеглі особам, які є їхніми близькими родичами чи свояками;

в інших випадках, установлених законами України.

Також необхідно зазначити, що певним обмеженням (у цьому випадку права
на приватне життя) може вважатися необхідність для осіб, які претендують
на зайняття посад державних службовців третьої – сьомої категорій,
подання за місцем майбутньої служби відомостей про доходи та
зобов’язання фінансового характеру, зокрема й за кордоном, щодо себе і
членів своєї сім’ї. Особи, які претендують на зайняття посад державних
службовців першої та другої категорій, повинні подати також відомості
про належні їм та членам їхніх сімей нерухоме та цінне рухоме майно,
вклади у банках і цінні папери.

2. Обмеження, пов’язані з просуванням по службі, полягають у тому, що
державні службовці не мають права:

а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним
особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в
отриманні субсидій, субвенщй, дотацій, кредитів чи пільг із метою
незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших
переваг,

б) займатися підприємницьку діяльність безпосередньо або че-

рез посередників чи підставних осіб, бути повіреним третіх осіб

у справах державного органу, в якому вона працює, а також вико-

нувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладаць-

кої, творчої діяльності, а також медичної практики),

в) входити самостійно (крім випадків, коли державний службо-

вець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що

належать державі, та представляє інтереси держави в раді това-

риства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського

товариства), через представника або підставних осіб до складу

правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-

фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій,

спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку

діяльність,

г) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації,

надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати

її, надавати недостовірну чи неповну інформацію

д) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізич-

ним та юридичним особам у провадженні ними зовнішньоеконо-

мічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою неза-

конного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або

інших переваг,

е) неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове

становище, у діяльність інших державних органів чи посадових

осіб із метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень,

є) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність
якого він контролює,

ж) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним осо-

бам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи

рішень

Також державним службовцям заборонено вчиняти корупщй-ні діяння,
визначені у ст 1 Закону України від 5 жовтня 1995 р № 356/95-ВР «Про
боротьбу з корупцією», як вважаються а) незаконне одержання особою,
уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких
функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі
прийняття чи одержання предметів (послуг) через їх придбання за ціною
(тарифом), яка є істотно нижчою від їхньої фактичної (дійсної) вартості;
б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави,
кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого
майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним
законодавством.

Державні службовці не можуть брати участь у страйках і вчиняти інші дії,
що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу.

Інші обмеження, пов’язані з проходженням державної служби окремими
категоріями державних службовців, встановлюються тільки законодавчими
актами України.

3. Обмеження, пов’язані з припиненням державної служби полягають у тому,
що з поданням письмової заяви про відставку державні службовці першої
або другої категорії (у разі відмови державним органом або посадовою
особою, які призначили державного службовця на цю посаду, у відставці),
повинні продовжувати виконання службових обов’язків і мають право на
звільнення в порядку, передбаченому Кодексом законів про працю України.

Класифікація посад державних службовців.

Широке різноманіття державних службовців обґрунтовано ставить питання
щодо класифікації їхніх посад. Доцільно вказати, що ще за часів Петра І
у Російській Імперії від 1722 р. існував «Табель про ранги», згідно з
яким вирізняли 94 найменування посад, що були об’єднані у 14 класів. Як
документ, із певними змінами, він проіснував фактично до 1917 р. На
сьогоднішній день в Україні основними критеріями класифікації посад
державних службовців є:

положення чинного законодавства;

обсяг і характер владних повноважень;

рівень компетенції на конкретній посаді.

Виходячи з першого критерію, Закон України від 16 грудня 1993 р. №
3723-ХІІ «Про державну службу» визначає сім категорій посад державних
службовців, яким відповідають п’ятнадцять рангів.

Перша категорія – посади голів державних комітетів, що не є членами
Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої
влади при Кабінеті Міністрів України тощо.

Друга категорія – посади заступників глави Секретаріату Президента
України, заступників керівника Секретаріату Верховної

Ради України, заступників керівника апарату Кабінету Міністрів України
тощо.

Третя категорія – посади заступників керівників структурних підрозділів,
завідувачів секторів, головних спеціалістів, експертів, консультантів
Секретаріату Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і
апарату Кабінету Міністрів України тощо.

Четверта категорія – посади спеціалістів Секретаріату Президента
України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету
Міністрів України тощо.

П’ята категорія – посади спеціалістів міністерств, інших центральних
органів державної виконавчої влади, заступників представників Президента
України в районах, районах міст Києва та Севастополя, заступників
керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій, спеціалістів апарату
цих адміністрацій та інші прирівняні до них посади.

Шоста категорія – посади керівників управлінь, відділів, служб районних,
районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій,
спеціалісти управлінь, відділів, служб обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до
них посади.

Сьома категорія – посади спеціалістів районних, районних у містах Києві
та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь і відділів та інші
прирівняні до них посади.

Що стосується рангів державних службовців, то із зайняттям посади,
віднесеної до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 і 1 ранг;
службовцям, які займають посади, віднесені до другої категорії, може
бути присвоєно 5, 4 і 3 ранг і т. д.

Важливим є питання присвоєння рангів. Президент України присвоює ранги,
що відповідають посадам першої категорії. Ранги, що відповідають посадам
другої категорії, присвоюються Кабінетом Міністрів України, крім рангів,
що присвоюються державним службовцям, які є працівниками Апарату
Верховної Ради України. Ранги, що відповідають посадам другої категорії,
державним службовцям – працівникам Апарату Верховної Ради України
присвоюються Головою Верховної Ради України. Керівники державних
органів, у системах яких працює державний службовець, присвоюють ранги,
які відповідають посадам третьої- сьомої категорій.

У практичній площині необхідно вказати на класифікацію державних
службовців виходячи з об’єму та характеру владних повноважень Тут можна
виокремити три групи державних службовців

Керівники – державні службовці, на яких положеннями нормативно-правових
актів покладено зобов’язання щодо безпосереднього здійснення завдань і
функцій державних органів До цієї категорії державних службовців можуть
бути віднесені керівники державних органів та їхні заступники, керівники
структурних підрозділів державних органів

Спеціалісти – державні службовці, які за рахунок наявності необхідної
професійної освіти і знань сприяють виконанню завдань і функцій
державних органів у межах своїх службових повноважень До спеціалістів
можуть бути віднесені економісти, юрисконсульти тощо

Технічні працівники – державні службовці, діяльність яких пов’язана з
виконанням дій, що самі по собі не тягнуть юридичних наслідків, але
забезпечують умови для діяльності державного органу До технічних
працівників можуть бути віднесені секретарі, референти, діловоди тощо

Певний час у навчальній та науковій літературі до категорії державних
службовців відносили також вищих посадових осіб держави (Президент
України, Прем’єр-міністр України та ін ) Проте на сьогоднішній день
склалася чітка картина, згідно з якою вирізняється нова категорія
державних посад – політичні посади, які не належать до категорії посад
державних службовців

Даючи визначення, зазначмо, що політичні посади – це визначені
Конституцією та законами України посади в органах державної влади, на
які обираються народом чи призначаються особи, котрі забезпечують
формування та втілення у життя державної політики в рамках реалізації
політичних програли Політичні посади обіймають Президент України,
Прем’єр-міністр України, міністри Кабінету міністрів, Голова Верховної
Ради України, Голова та судді Конституційного, Верховного, Вищого
господарського судів, Генеральний прокурор України та його заступники та
ш Адміністративно-правове регулювання в цьому випадку досягається за
рахунок норм Конституції України та спеціальних нормативно-правових
актів, присвячених цим посадам

Ознаками політичних посад є:

особливий порядок призначення на посаду;

особливий порядок звільнення з посади;

наявність особливого виду відповідальності – публічної
(конституційно-правової);

Про наявність у структурі державних органів особливої категорії посад –
політичних свідчить багато факторів. Приведемо основні з них, що
містяться в нормативно-правових актах різної юридичної сили:

Згідно зі ст. 9 Закону України від 16 грудня 1993 р. № 3723-XII «Про
державну службу» правовий статус Президента України, Голови Верховної
Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради
України та їх заступників, народних депутатів України, Прем’єр-міністра
України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів
Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України,
Голови та суддів вищого спеціалізованого суду України, Генерального
прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та
спеціальними законами України. Ця норма закону свідчить про те, що
вказані посади не регулюються нормами законодавства про державну службу.

Концепція адміністративної реформи (затверджена Указом Президента
України від 22 липня 1998 р. № 810/98) містить положення про
необхідність вирізнення та законодавчого визначення політичних державних
посад.

Посади Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра,
віце-прем’єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком
призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних і не
належать до категорій посад державних службовців, визначених Законом
України «Про державну службу» (Указ Президента України від 29 травня
2001 р. № 345/2001 «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення
адміністративної реформи в Україні»).

Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад і
не належать до категорій посад державних службовців (Указ Президента
України від 11 червня 2001 року № 419/2001 «Про деякі питання
впорядкування статусу державних службовців»).

Отже, в цілому посади державних службовців класифікуються за: а)
категоріями та рангами; б) обсягом і характером владних повноважень на
керівників, спеціалістів та технічних працівників. Своєю чергою, посади
в державних органах (зміст цієї категорії ширший, аніж посади державних
службовців) класифікуються на:

політичні;

адміністративні;

патронатні.

Фактично, з наведених трьох варіантів посад у державних органах
адміністративні й патронатні чітко відносять до посад державних
службовців. Політичні такими не є. Патронатні посади (від лат. раігопаіш
– стан або права патрона) – це посади, на які вищі посадові особи
держави (Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду
України, керівники місцевих державних адміністрацій) мають право
самостійно добирати і приймати осіб – своїх помічників, керівників
прес-служб, радників і секретарів.

Прийняття на патронатну службу здійснюється без проведення конкурсу. На
них можуть добиратись і родичі, і знайомі, і свояки перерахованих раніше
вищих посадових осіб держави. Для прикладу, основними завданнями
працівників патронатної служби членів Кабінету Міністрів України, голів
місцевих державних адміністрацій є:

підготовка необхідних матеріалів і документів для посадової особи,
облік, аналіз кореспонденції, що надходить на її ім’я, підготовка
відповідних проектів доручень, протокольних рішень тощо;

надання окремих фахових консультацій, а також роз’яснень із питань
діяльності посадової особи або органу (за дорученням посадової особи);

взаємодія з підрозділами апарату, органами державної влади, органами
місцевого самоврядування у розв’язанні питань, що виникають під час
опрацювання доручень посадової особи;

організація зустрічей посадової особи з громадськістю, представниками
засобів масової інформації, посадовими особами інших органів, приймання
відвідувачів та іноземних делегацій тощо (постанова Кабінету Міністрів
України від 19 травня 1999 р. №851 «Про затвердження Порядку перебування
на державній службі працівників патронатної служби членів Кабінету
Міністрів України та голів місцевих державних адміністрацій»).

Для прикладу наведемо такі цифри. Нормативно визначена гранична
чисельність патронатних служб керівництва Кабінету

Міністрів – 132, з них Прем’єр-міністра України – 50, Першого
віце-прем’єр-міністра – 22, віце-прем’єр міністрів – 40, Міністра
Кабінету Міністрів України – 10, Міністра України у зв’язках з Верховною
Радою України та іншими органами державної влади України – 10 одиниць.
(Постанова Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р. № 88 «Питання
Секретаріату Кабінету Міністрів України»).

§ 3. Проходження державної служби

Проходження державної служби – процес діяльності державного службовця на
посадах, які він обіймає починаючи від моменту складання присяги
державного службовця та завершуючи припиненням державної служби.

Необхідно розрізняти такі стадії проходження державної служби:

Прийняття на службу.

Просування по службі.

Припинення служби.

Прийняття на службу – процес зарахування на державну службу за
результатами конкурсного відбору.

Основними процедурами на стадії прийняття на державну службу є:

прийняття керівником органу рішення щодо проведення конкурсу на
заміщення вакантної посади;

проведення конкурсу зі складанням іспиту;

видання наказу чи розпорядження про прийняття особи на посаду державного
службовця;

прийняття присяги державного службовця;

присвоєння відповідного рангу державного службовця в межах відповідної
категорії.

Слід зазначити, що лише на посади третьої – сьомої категорій прийняття
на державну службу здійснюється на конкурсній основі. Рішення про
проведення конкурсу приймається керівником органу за наявності вакантної
посади державного службовця. Саме конкурс є прямим свідченням утілення в
життя конституційного принципу рівного доступу громадян до державної
служби. Можна виснувати, що конкурс на заміщення вакантної посади
державного службовця – це своєрідне змагання, за підсумками якого кращий
претендент отримує посаду державного службовця.

До участі в конкурсі не допускаються особи, які:

досягли встановленого законодавством граничного віку перебування на
державній службі;

– визнані в установленому порядку недієздатними;

мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади державного
службовця;

у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або
підлеглі особам, які є їхніми близькими родичами чи свояками;

позбавлені права обіймати відповідні посади в установленому законом
порядку на визначений термін.

Конкурс проводиться поетапно, при цьому основними етапами є:

публікація оголошення державного органу про проведення конкурсу в пресі
або поширення його через інші засоби масової інформації. Державний
орган, у якому проводиться конкурс, зобов’язаний опублікувати оголошення
про проведення конкурсу в пресі або поширити його через інші офіційні
засоби масової інформації не пізніше ніж за місяць до початку конкурсу
та довести його до відома працівників органу, в якому оголошується
конкурс;

прийом документів від осіб, які бажають узяти участь у конкурсі, та їх
попередній розгляд на відповідність установленим кваліфікаційним вимогам
до відповідного рівня посади;

проведення іспиту та відбір кандидатів (постанова Кабінету Міністрів
України від 15 лютого 2002 р. № 169 «Про затверд-жения Порядку
проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців»).

Проведення іспиту для кандидатів на заміщення вакантних посад передбачає
перевірку та оцінку їхніх знань Конституції України, Законів України
«Про державну службу» та «Про боротьбу з корупцією», а також
законодавства з урахуванням специфіки функціональних повноважень
відповідного державного органу та структурного підрозділу.

Іспит складається одночасно для кандидатів на заміщення однієї вакантної
посади. У разі невеликої кількості кандидатів і за наявності відповідних
умов, іспит може проводитися одночасно на заміщення декількох вакантних
посад (наказ Головного управління державної служби України та
Української академії державного управління при Президентові України №
30/84 від 10 травня 2002 р «Про затвердження Загального порядку
проведення іспиту кандидатів на заміщення вакантних посад державних
службовців»)

Важлива обставина, на яку доцільно звернути увагу – це особливі умови
щодо прийняття на службу державних службовців на посади, призначення або
погодження призначення на які здійснює Президент України за поданням
Кабінету Міністрів України або Кабінет Міністрів України Йдеться про
можливість проведення спеціальної перевірки відомостей, що подаються
кандидатами на зайняття зазначених посад

Перевірці підлягає

достовірність відомостей, повідомлених кандидатом на зайняття посади про
себе у процесі розгляду питання щодо його призначення на відповідну
посаду, зокрема тих, що стосуються йою доходів та зобов’язань
фінансового характеру, належного йому нерухомого та цінного рухомого
майна, вкладів у банках і цінних паперів, у тому числі за кордоном,

стан додержання кандидатом вимог, визначених законодавством із питань
державної служби, боротьби з корупцією і державної таємниці (постанова
Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2006 р № 1624 Про
затвердження Порядку проведення спе-ціачьної перевірки відомостей, що
подаються кандидатами на зайняття посад»)

Просування по службі – процес зайняття державним службовцем більш
високої посади або присвоєння більш високого ранту Нерідко для пояснення
просування по службі вживають термін «кар’єрне зростання» Держава
зацікавлена в тому, щоб державні службовці просувались по службі, тому
що паралельно з цим відбувається процес професійного зростання такої
особи, збільшення її зацікавленості в позитивних результатах роботи, яку
вона виконує Переважне право на просування по службі мають державні
службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють
ініціативність, постійно підвищують свій професійний рівень 1 зараховані
до кадрового резерву

Однією з основних процедур, що відбуваються під час просування по
службі, є атестація Звичайно, атестація проводиться один раз на три роки
Атестація – процес оцінювання результатів роботи, ділових і професійних
якостей державного службовця, в результаті якого виявляється ступінь
відповідності посаді, яку він обіймає

Атестації підлягають державні службовці всіх рівнів, в тому числі ті,
які внаслідок організаційних змін обіймають посади менше ніж один рік,
якщо їх посадові обов’язки не змінилися На підставі всебічного аналізу
виконання основних обов’язків, складності виконуваної роботи та її
результативності комісія ухвалює одне з таких рішень

відповідає займаній посаді,

відповідає займаній посаді за умови виконання рекомендацій щодо
підвищення кваліфікації з певного фахового напряму, набуття навичок
роботи на комп’ютері тощо,

не відповідає займаній посаді

Атестованими вважаються державні службовці, визнані комісією такими, що
відповідають займаній посаді, або відповідають займаній посаді за певних
умов (постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р № 1922
«Про затверждення Положення про проведення атестації державних
службовців»)

Припинення служби – процес завершення державної служби, що зумовлює
втрату статусу державного службовця

Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України,
державна служба припиняється в разі

порушення умов реалізації права на державну службу,

недотримання пов’язаних із проходженням державної служби вимог
(корупційні дії, участь у страйках та ін ),

досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної
служби,

відставки державних службовців, які обіймають посади першої або другої
категорії,

виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню
державного службовця на державній службі (недієздатність, судимість,
несумісна із зайняттям посади, наявність близьких родичів серед
керівників),

відмови державного службовця від прийняття або порушення присяги,

неподання або подання державним службовцем неправдивих відомостей щодо
його доходів

Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для
припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з
ініціативи новопризначених керівників, окрім державних службовців
патронатної служби Такий підхід потрібний з двох причин

Збереження «інституційної пам’яті» у тих службовців, котрі працювали в
цьому державному органі раніше, що сприятиме спадковості в діяльності
вказаного державного органу

Соціально-правовий захист державних службовців

За державними службовцями, які обіймали посади першої категорії не менше
трьох років і звільнені через зміну складу органу, де вони працювали,
або закінченням терміну повноважень цього органу, зберігається
середньомісячний заробіток на період працевлаштування, але не більше
одного року

Особливим варіантом припинення державної служби є відставка державного
службовця

Відставка – припинення державної служби службовцем, який обіймає посаду
першої або другої категорії, за його письмовою заявою

Підставами для відставки є

принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи, а
також етичні перешкоди для перебування на державній службі,

примушування державного службовця до виконання рішення державного органу
чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може
заподіяти значну матеріальну або моральну шкоду державі, підприємствам,
установам, організаціям або об’єднанням громадян, громадянинові,

стан здоров’я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за
наявності медичного висновку)

Відставка приймається або в ній дається мотивована відмова державним
органом або посадовою особою, які призначили державного службовця на цю
посаду Рішення про прийняття відставки або відмову в ній виноситься в
місячний термін Як уже зазначалося серед питань обмежень державних
службовців, у разі відмови у відставці державний службовець повинен
продовжувати виконання службових обов’язків і має право на звільнення в
порядку, передбаченому Кодексом законів про працю України

Чинне законодавство визначає, що в разі відставки державного службовця,
який не досяг пенсійного віку, але має достатній для призначення пенси
стаж (для чоловіків – 25, для жінок 20 років) і відпрацював на посадах
першої чи другої категорії не менш як п’ять років, йому виплачується
щомісячно 85 відсотків його посадового окладу з урахуванням надбавок за
ранг і за вислугу років до досягнення пенсійного віку

Із досягненням пенсійного віку державним службовцем, який перебуває у
відставці, йому призначається пенсія як державному службовцеві. У разі
призначення пенсії за віком, працевлаштування, засудження за скоєння
злочину виплати, передбачені ч. 4 цієї статті, припиняються.

§ 4. Соціальне забезпечення та дисциплінарна відповідальність державних
службовців

Соціальне забезпечення державних службовців.

Ефективність функціонування державної служби та діяльності державних
службовців значною мірою залежить від соціального забезпечення державних
службовців. Необхідність значної уваги до цього компоненту державної
служби полягає у наступному:

намагання підвищити престиж державної служби;

наміри урівняти права та матеріальний добробут державних службовців
(яким заборонено підприємницьку діяльність) з іншими громадянами;

компенсації в разі втрати здоров’я, непрацездатності, виходу на пенсію
тощо.

Соціальне забезпечення державних службовців складається з таких
компонентів:

Оплата праці.

Заохочення за сумлінну працю.

Щорічні та додаткові відпустки.

Соціально-побутове забезпечення.

Пенсійне забезпечення і грошова допомога.

Оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні
матеріальні умови для незалежного виконання службових обов’язків,
сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і
досвідченими кадрами, стимулювати їхню сумлінну та ініціативну працю.

Заробітна плата державних службовців складається з:

посадових окладів (залежно від складності та рівня відповідальності
виконуваних службових обов’язків);

премій (за результатами роботи);

доплати за ранги (відповідного до рангу державного службовця);

надбавки за вислугу років на державній службі та ін. (Надбавка за
вислугу років виплачується державним службовцям щомісячно у відсотках до
посадового окладу з урахуванням доплати за ранг і залежно від стажу
державної служби у таких розмірах: понад З роки – 10, понад 5 років –
15, понад 10 років – 20, понад 15 років -25, понад 20 років – ЗО, понад
25 років – 40 відсотків).

Заохочення за сумлінну працю. За сумлінну безперервну працю в державних
органах, зразкове виконання трудових обов’язків державним службовцям
може видаватись грошова винагорода. За особливі трудові заслуги державні
службовці представляються до державних нагород і присвоєння почесних
звань.

Щорічні та додаткові відпустки. Державним службовцям надається щорічна
відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не
передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою допомоги для
оздоровлення у розмірі посадового окладу. Державним службовцям, які
мають стаж державної служби понад 10 років, надається додаткова
оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів, а починаючи з 11-го
року ця відпустка збільшується на 2 календарні дні за кожний наступний
рік. Тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15
календарних днів (постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня
1994 р. № 250 «Про порядок і умови надання державним службовцям,
посадовим особам місг\евого самоврядування додаткових оплачуваних
відпусток»).

Соціально-побутове забезпечення. Державні службовці забезпечуються
житлом у встановленому порядку з державного фонду. Державні службовці,
які обіймають посади першої™ четвертої категорій, мають право на
першочергове встановлення квартирних телефонів. На індивідуальне і
кооперативне житлове будівництво або для придбання квартир чи
індивідуальних жилих будинків державним службовцям, які потребують
відповідно до чинного законодавства поліпшення житлових умов, надається
земельна ділянка та безвідсотковий кредит на строк до 20 років. Державні
службовці та члени їхніх сімей, які проживають разом із ними,
користуються в установленому порядку безплатним медичним обслуговуванням
у державних закладах охорони здоров’я. Цими ж закладами вони
обслуговуються після виходу на пенсію.

Пенсійне забезпечення і грошова допомога державним службовцям.

Пенсія державним службовцям виплачується за рахунок держави. На
одержання пенсії державних службовців мають право особи, які досягли
встановленого законодавством пенсійного віку, за наявності загального
трудового стажу для чоловіків – не менше 25 років, для жінок – не менше
20 років, у тому числі стажу державної служби – не менше 10 років, та
які на час досягнення пенсійного віку працювали на посадах державних
службовців, а також особи, які мають не менше 20 років стажу роботи на
посадах, віднесених до категорій посад державних службовців,-незалежно
від місця роботи на час досягнення пенсійного віку. Пенсія державним
службовцям призначається в розмірі 80 відсотків від сум їхньої
заробітної плати, на які нараховується збір на обов’язкове державне
пенсійне страхування, без обмеження граничного розміру пенсії, а особам,
які на час звернення за призначенням пенсії не є державними
службовцями,- у розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого
державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем
роботи на державній службі. Пенсія державному службовцеві виплачується у
повному розмірі незалежно від його заробітку (прибутку), одержуваного
після виходу на пенсію.

Важливий фактор, на якого треба звернути увагу,- це те, що в разі
підвищення розміру заробітної плати працюючим державним службовцям, а
також із набуттям особою права на пенсійне забезпечення державного
службовця за цим Законом відповідно здійснюється перерахунок раніше
призначених пенсій. Перерахунок пенсії здійснюється виходячи із сум
заробітної платні, на які нараховується збір на обов’язкове державне
пенсійне страхування працюючого державного службовця відповідної посади
та рангу на момент виникнення права на перерахунок пенсії (Закон України
від 16 грудня 1993р. № 3723-ХІІ «Про державну службу»).

Завершити висвітлення питань соціального забезпечення доцільно показом
перспектив удосконалення вказаного напряму діяльності. Зокрема,
Концепцією адміністративної реформи в Україні передбачається низка
заходів, спрямованих на покращення соціального забезпечення державних
службовців. Йдеться про те, що необхідно вдосконалити визначення та
застосування норм і гарантій статусу державних службовців. Це означає
забезпечення цілісності, системності, повноти і стабільності правового і
соціального становища державних службовців, узгодження їхніх посадових
повноважень із правами та обов’язками фактичного перебування на
державній службі. Слід реформувати систему оплати праці державних
службовців з тим, щоб забезпечити конкурентоспроможність державної
служби на ринку праці, зменшити відомчий та місцевий вплив, запобігти
корупції, кардинально підвищити заінтересованість кадрів у продуктивній
і якісній, ініціативній і ефективній, сумлінній і відповідальній роботі,
перебуванні на державній службі та подальшому просуванні щодо кар’єри.
Цього можна досягти у разі встановлення на державній службі більшої
середньої заробітної платні, ніж у галузях економіки, та не меншої, ніж
у приватному секторі.

Дисциплінарна відповідальність державних службовців.

Взагалі державні службовці, як і всі громадяни України, за вчинення
правопорушень несуть юридичну відповідальність, що проявляється у таких
формах: кримінальна, цивільно-правова, адміністративна, дисциплінарна.
Остання форма потребує більш детального висвітлення з низки причин,
основні з яких:

дисциплінарні проступки є найбільш поширеними правопорушеннями державних
службовців;

спрощена форма притягнення до відповідальності;

реалізується в порядку службового підпорядкування;

службовці спеціалізованих видів державної служби (служба в ОВС, митна
служба тощо) несуть дисциплінарну відповідальність згідно зі
спеціальними законами (Дисциплінарний статут ОВС, Дисциплінарний статут
митної служби України тощо).

Дисциплінарна відповідальність державного службовця – це застосування до
особи, яка здійснила порушення службової дисципліни, певних
дисциплінарних стягнень.

Підставами для притягнення до дисциплінарної відповідальності є:

невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків;

перевищення своїх повноважень;

порушення обмежень, пов’язаних із проходженням державної служби;

вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дискредитує
державний орган, в якому він працює.

Стягнення, що можуть застосовуватися до державних службовців за вчинення
дисциплінарного проступку:

Догана.

Звільнення.

Попередження про неповну службову відповідність.

Затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні
на вищу посаду.

Особливістю, яка може вважатися хибою сучасного законодавства, є те, що
перші два варіанти з перелічених вище стягнень передбачено ст. 147
Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 р., а останні два –
ст. 14 Закону України «Про державну службу». Керуючись тією обставиною,
що дисциплінарна відповідальність державних службовців є частиною
системи адміністративного права, було би доцільно всі види стягнень за
дисциплінарні проступки державних службовців помістити в один
нормативно-правовий акт адміністративного законодавства, забезпечивши
цим регулювання проблеми засобами адміністративного права.

Якщо говорити про службовців спеціалізованих видів державної служби, то,
як уже зазначалося, вони несуть дисциплінарну відповідальність згідно зі
спеціальними законами. Наприклад, щодо працівників ОВС за порушення
службової дисципліни можуть накладатися такі види дисциплінарних
стягнень:

усне зауваження;

зауваження;

догана;

сувора догана;

попередження про неповну посадову відповідність;

звільнення з посади;

пониження в спеціальному званні на один ступінь;

звільнення з органів внутрішніх справ (Закон України від 22 лютого 2006
р. № 3460-1V «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ
України»).

Контрольні питання та завдання

Дайте визначення і наведіть ознаки державної служби.

Які ви знаєте принципи й види державної служби’?

3. Норми яких галузей права регулюють питання державної служби’? Що саме
вони регулюють9

Наведіть класифікацію та охарактеризуйте органи, що здійснюють
управління державною службою

Дайте визначення державного службовця Наведіть його основні права,
обов’язки та обмеження

Розкажіть про класифікації посад державних службовців

У чому полягає суть політичних і патронатних посад7

Охарактеризуйте стадію прийняття на державну службу 9 Охарактеризуйте
стадію просування по службі

Охарактеризуйте стадію припинення служби Що таке відставка?

Що входить у поняття і яким чином здійснюється соціальне забезпечення
державних службовців7

Дайте визначення та охарактеризуйте дисциплінарну відповідальність
державних службовців

Теми рефератів

Служба в органах внутрішніх справ як спеціалізована державна служба

Політичні діячі данина моді чи веління часу*?

Обмеження у прийнятті на державну службу

Рекомендована література

Основна

Административное право Учебник / Под ред Л Л Попова -2-е изд , перераб и
дополн – М Юристъ, 2005 – С 174-231

Адміністративне право України Академічний курс Підручник у 2-х і Т 1
Загальна частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) -К Юридична
думка, 2004 – С 307-342

Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кл-валова –
Одеса Юридична література, 2003 – С 135-157

Бахрах Д И Государственная служба основные понятия, ее составляющие,
содержание, принципы // Государство и право – 1996 – № 12 -С 10-18

Битяк Ю П Державна служба в Україні організаційно-правові засади
Монографія-X Право, 2005 – 304 с

Ведертков Ю А , Шкарупа В К Адміністративне право України Навчальний
посібник – К Центр навчальної літератури, 2005 – С 40—84, 105-116

Державне управління проблеми адміністративно-правової теорії та практики
/ В Б Авер’янов (заг ред ), НАН України, Інститут держави і права їм В М
Корецького – К Факт, 2003 – С 275-340

Коїпаков В К Кузьменко О В Адміністративне право України Підручник – К
Юрінком Інтер, 2003 – С 73-183

Маїиновськин В Я Державна служба теорія і практика Навчальний посібник –
К Апка, 2003 – 160 с

10 Петрншгш А В Государственная служба Историко-теоретиче-

ские предпосьпки Сравнительно-правовой и логико-понятийный ана-

лиз / Национальная юридическая академия им Ярослава Мудрого – X

Факт, 1998 167 с

Додаткова

Леер янов В, Андрійко О Актуальні завдання створення нового
законодавства про державну службу в Україні // Юридичний журнал -2005 –
№ 3 – С 53-55

Лнуфрісв М І Працівники органів внутрішніх справ як державні службовці
(в контексті De Lege Ferenda) // Вісник Запорізького юридичного
інституту – 2003 – № 3 – С 3-11

Армаш Н Особливості відповідальності «державних політичних діячів»
співвідношення політики та закону // Юридичний журнал -2005- № 1J – С
20-26

Баган Т Службовець державної установи та організації поняття та
характеристика правового статусу // Підприємництво, господарство і
право- 2004-№ 8-С 55-58

Бахрах Д И Милитаризованная служба России // Российский юридический
журнал – 2005 – № 1 – С 20-27

Битяк Ю Проблеми нормативно-правового регулювання оцінки діяльності
державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування
// Вісник Академії правових наук України – 2005 – № 4 -С 116-123

Ведерникова И Тимофей Мотренко « кадровые чистки повториться не должны»
// Зеркало недели – 2006 – № 20 – С 1,4

Гришковец А А Государственная служба и гражданское общество правовые
проблемы взаимодействия (практика России) // Государство и право – 2004
– № 1 – С 24-36

Даншьєва І ? Принципи організації та функціонування державної служби в
Україні Автореф дис к ю н / Ін-т законодавства Верховної Ради України –
К , 2005 – 20 с

Коваленко В Вибір нової моделі державної служби України як сучасна
наукова проблема // Право України – 2004 – № 11 – С 65-70

Кравець В Р Атестація державних службовців в Україні Автореф дис к ю
н / Одес нац юрид акад – О , 2004 – 20 с

Літковська О Особливості адміністративних справ щодо звільнення
посадових осіб з публічної служби // Юридичний журнал – 2006 -№8-С
134-136

Луцький Р Щодо поняття соціальною захисту державних службовців // Право
України – 2006 – № 7 – С 114-116

Нижник Н Р, Оіуйко В М, Яірок В А Державний службовець в Україні
удосконалення підвищення кваліфікації (організаційно-правовий аспект) –
Л вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2003 – 296
с

Овсянко Д М Некоторые вопросы реформирования государственной службы //
Административное право и административный процесс актуальные проблемы /
Отв ред Л Л Попов и М С Студеники-на М Юристъ, 2004 – С 128 141

Охотский Е. В. Правовой статус государственного служащего в Российской
Федерации // Государство и право – 2003.- № 9- С. Ї7-26.

Процевсъкый В. Правове регулювання трудових відносин державних
службовців/7 Право України-2004-№ 12.-С. 96-101.

Романюк Л. Проблеми адміністративно-правового регулювання прийняття на
державну службу // Підприємництво, господарство і право.- 2005.- №3.-С.
73-77.

Харченко І. Питання пенсійного забезпечення державних службовців //
Право України.- 2005.- № 3.- С. 106-108.

Шелудченкова А. Моделі державної служби країн ЄС та проблеми їх
адаптації до законодавства України // Юридичний журнал – 2006.-№7.-С.
53-55.

Янчук О. Патронатна служба в органах державної влади України // Право
України.- 2005.- № 2.- С. 67-70.

Янюк Н. Проблеми розмежування політичного й адміністративного
керівництва міністерствами // Адміністративне право в контексті
європейського вибору України: Збірник наукових праць.- К.: Міленіум,
2004.-С. 106-110.

ТЕМА № 6 ФОРМИ ТА МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

§ 1 Поняття і види форм державного управління § 2 Правові акти
державного управління § 3 Поняття і види методів державного управління
§4 Адміністративний примус

§ 1. Поняття і види форм державного управління

Державне управління є однією з важливих складових предмета
адміністративного права, про що йшлося у відповідній частині підручника
Слід зазначити, що влада (державне управління) не реалізується сама по
собі, це досягається за рахунок практичного втілення у життя певних
функцій держави Загалом функції держави реалізуються через безпосередню
діяльність органів державного управління Проте якщо поняття «функції»
характеризує основні напрями управлінської діяльності, то термін «форми»
вказує на зовнішню сторону якихось дій з боку органів державного
управління

Форми державного управління – це зовнішні прояви конкретних дій органів
виконавчої влади чи їхніх посадових осіб, в яких реалізується
компетенція цих органів (осіб).

Слід зазначити, що сучасна адмшістративно-правова література поряд із
терміном «форми державного управління» містить такі поняття, як «форми
реалізації виконавчої влади», «адміністративно-правові форми» тощо, їх
доцільно сприймати як схожі за сенсом і проявами На сьогоднішній день у
науці адміністративного права існують різні підходи щодо класифікації
форм державного управління Водночас значною мірою відповідає вимогам
навчального процесу класифікація, побудована на основі настання тих чи
інших наслідків, згідно з якою вирізняють такі форми державного
управління (рис 6 1)

Правові форми державного управління – зовнішні прояви конкретних дій
органів виконавчої влади чи їхніх посадових осіб, які спричиняють
юридичні исістлки Коли мова йде про юридичні наслідки, то слід розуміти,
що це, насамперед, виникнення, зміна або припинення правовідносин між
суб’єктом та об’єктом управління Приклади правових форм державного
управління доцільніше

видання нормативних актів управління (видання органами виконавчої влади
чи їхніми посадовими особами нормативних актів, спрямованих на
конкретизацію норм законів, які регулюють ті чи інші питання управління.
По суті, нормативні акти державного управління характеризують таке
явище, як адміністративну нормо-творчість. Для прикладу зазначмо, що
йдеться про такі документи, як Положення про Державний департамент
надлишкового майна та земель (затверджене постановою Кабінету Міністрів
України від 3 серпня 2006 р. № 1102) або Положення про Національну раду
з інноваційного розвитку України (затверджене Указом Президента України
від 18 серпня 2006 р. № 691/2006);

видання індивідуальних актів управління (видання органами виконавчої
влади чи їхніми посадовими особами актів, що стосуються конкретно
визначених осіб, їхніх прав та обов’язків. Прикладами можуть слугувати
накази керівників центральних органів виконавчої влади про призначення
на посаду того чи іншого державного службовця. Іншими словами,
індивідуальні акти управління відіграють роль юридичних фактів, які, як
відомо, ініціюють виникнення, зміну та припинення конкретних
адміністративно-правових відносин. Слід зазначити, що вказаний варіант
правової форми державного управління є найбільш уживаною частиною
управлінської діяльності органів виконавчої влади, оскільки кількість
указаних актів управління є досить значною;

укладення адміністративних договорів (укладення між двома чи більше
суб’єктами адміністративного права угод, які базуються на основі норм
адміністративного права). Як приклад можна навести адміністративні
договори, що укладаються між обласними державними адміністраціями та
органами місцевого самоврядування з приводу делегування тих чи інших
повноважень. Ключовий фактор, на якого слід звернути увагу,-
адміністративний договір завжди має на меті лише реалізацію державних
управлінських функцій;

здійснення юридично значущих дій (підзаконні дії органів виконавчої
влади чи їхніх посадових осіб, що приводять до певних юридичних
наслідків). Серед юридично значущих дій можна різнити: реєстрацію
(винаходів і відкриттів, транспортних засобів, нормативних актів),
ліцензування, атестацію, акредитацію тощо.

Крім розподілу на зазначені чотири групи, слід відзначити, що як
критерії класифікації правових форм державного управління мають місце:

а) очікувані результати – за цим критерієм розрізняють позитив-

не регулювання (регулювання суспільних відносин з метою їх

упорядкування) та реакцію на негативні явища у сфері державного

управління (притягнення правопорушників до адміністративної

відповідальності);

б) юридичний зміст – доцільно розрізняти уповноважуючі, зо-

бов’язуючі та забороняючі правові форми державного управління.

Неправові форми державного управління – це зовнішні прояви конкретних
дій органів виконавчої влади чи їхніх посадових осіб, які не спричиняють
настання юридичних наслідків. Хоча неправові форми державного управління
і не пов’язані з виданням нормативних чи індивідуальних актів, але вони
відіграють надзвичайно важливу роль у забезпеченні повсякденної
діяльності органів державного управління. Йдеться про те, що саме
неправові (їх іще називають організаційними) форми забезпечують чіткість
і злагодженість роботи внутрішньоуправлінських структур, які, своєю
чергою, або відіграють допоміжну роль стосовно до правових форм
державного управління, або мають самостійне значення. З-поміж неправових
форм державного управління вирізняють:

проведення організаційних заходів (підготовка та проведення нарад,
зборів, конференцій, інспектування та контроль виконання робіт, надання
практичної допомоги у виконанні тих чи інших завдань і т. ін.).
Характерно, що організаційні заходи або передують, або є наслідками
правових форм державного управління, що свідчить про тісний зв’язок
різних видів форм державного управління;

здійснення матеріально-технічних операцій (допоміжні дії, спрямовані на
створення умов для функціонування органів державного управління та
посадових осіб). Це – діловодство, підготовка аналітичних і статистичних
даних, складання звітів, довідок, оформлення документів тощо. Слід
зазначити, що без певних правових форм державного управління звіти,
довідки та інші результати здійснення матеріально-технічних операцій
юридичної сили не мають.

§ 2. Правові акти державного управління

Правовий акт державного управління – це офіційно оформлений результат
волевиявлення суб’єкта державного управління, що здійснений в
односторонньому порядку і тягне за собою юридичні наслідки.

Іншими словами, це оформлене встановленим чином певне рішення суб’єкта
державного управління. Слід указати, що абсолютна більшість
управлінських рішень реалізуються саме за допомоги правових актів
державного управління, які надають цим рішенням юридичної сили.

Ознаки правових актів державного управління:

Державно-владний характер – правові акти виражають вплив держави на
регулювання тих чи інших суспільних відносин. Можна зробити висновок, що
це – один із проявів принципу «влада -підпорядкування» в
адміністративно-правових відносинах.

Переважно імперативний характер правових приписів -суб’єкти, на яких
розраховано дію правового акта, звичайно, не мають іншого варіанта
поведінки, а повинні діяти лише так, як визначено в цьому управлінському
акті. Недотримання вимог правового акта уможливлює застосування
адміністративного примусу або притягнення до відповідальності.

Підзаконність – ідеться про відповідність Конституції України та законам
України.

Видаються в межах повноважень державних органів (посадових осіб) –
кожний суб’єкт державного управління має право видавати правові акти
лише у межах своєї компетенції (прав та обов’язків, визначених у
Конституції та законах України).

Визначена форма та процедура введення в дію – залежно від виду правового
акта існує певний порядок його прийняття та набуття ним чинності.

Вирізняють декілька критеріїв для класифікації правових актів державного
управління. За юридичною природою:

Нормативні – встановлюють загальні правила поведінки учасників
адміністративно-правових відносин і розраховані на багаторазове
застосування в однотипних суспільних відносинах.

Індивідуальні – встановлюють правила поведінки в конкретних ситуаціях і
стосуються конкретних осіб.

Змішані – встановлюють правила поведінки як загального характеру, що
розраховані на багаторазове застосування, так і конкретного
індивідуального спрямування.

Від суб’єктів видання:

Акти Президента України.

Акти Кабінету Міністрів України.

Акти центральних органів виконавчої влади.

Акти місцевих органів виконавчої влади.

Акти адміністрацій державних підприємств, установ, організацій.

6. Акти органів місцевого самоврядування.

За юридичною формою:

укази – акти Президента України, видані в межах його повноважень;

постанови – акти органів державного управління переважно нормативного
характеру;

розпорядження – акти органів державного управління (посадових осіб), що
мають переважно індивідуальний характер;

рішення – акти управління, що приймаються Радою міністрів Автономної
Республіки Крим та органами місцевого самоврядування в колегіальному
порядку;

накази – єдиноначальні акти управління, видані у процесі діяльності
посадових осіб;

– інструкції – акти управління, що визначають порядок здійснення певних
дій, робіт і т. д. Інструкції завжди мають нормативний характер, тому що
розраховані на багаторазове використання.

За формою вираження:

1. Письмові – типові варіанти правових актів державного

управління, письмово оформлені відповідно до встановлених вимог.

Усні – найчастіше використовуються у мілітаризованих формуваннях, їх
необхідність пов’язується з повсякчасним здійсненням управління, а також
із метою адекватного реагування на зміну обстанови. Вони не вимагають
письмового оформлення.

Конклюдентні – виражаються у спеціальних сигналах, знаках, жестах осіб,
що мають державно-владні повноваження. Йдеться про дорожні знаки,
спеціальні знаки та сигнали, що застосовуються на різних видах
транспорту для забезпечення безпеки, жести працівника міліції під час
регулювання дорожнього руху тощо.

Оскільки правові акти державного управління є підзаконними документами,
для якісного здійснення державного управління, за якого правові акти
реально впливають на регулювання суспільних відносин, потрібно, щоб
зазначені акти відповідали певним вимогам. Лише за такого підходу
можливо здійснювати державне управління, що забезпечуватиме практичну
реалізацію у життя державних інтересів з одночасним захистом прав,
свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб. Враховуючи
зазначене, доцільно зупинитися на вимогах, що висуваються до правових
актів державного управління. До них відносять:

а) законність. За аналогією з такою ж ознакою правових актів

державного управління, останні не можуть суперечити Конститу-

ції та законам України. Також необхідно вказати на те, що право-

вий акт має прийматись органом виконавчої влади (посадовою

особою) у межах власної компетенції;

б) доцільність. Зводиться до важливості та необхідності при-

йняття цього документа під кутом держави (державних інтересів).

В основі такої вимоги лежить суспільний інтерес, намагання діяти

на користь більшості людей. Це – один із проявів демократії, коли

управління здійснюється в інтересах всього народу або його біль-

шості;

в) відповідність установленій процедурі підготовки, прийняття

та оприлюднення. Визначені для тих чи інших правових актів дер-

жавного управління процедури обґрунтовані необхідністю якісної

підготовки проекту документа, який у разі прийняття (затвердження) зможе
реально позитивно впливати на регулювання суспільних відносин,
спрямовуючи їх у потрібне та вигідне для суспільства русло. Важливість
чітко визначеного способу оприлюднення свідчить по-перше, про можливість
будь-якої особи безперешкодно ознайомитися із текстом документі і,
по-друге – про недійсність не оприлюдненого встановленим порядком
документу;

г) неможливість обмежити чи порушити встановлені законом

права, свободи та законні інтереси громадян. Тут йдеться про реа-

лізацію на практиці визначеного положення Основного закону

країни, згідно з яким конституційні права і свободи людини і гро-

мадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених

Конституцією України;

д) необхідність проходження державної реєстрації у Міністер-

стві юстиції України – вказана вимога стосується тих правових

актів, які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян

або мають міжвідомчий характер (Указ Президента України від

З жовтня 1992 року «Про державну реєстрацію нормативно-пра-

вових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»).

§ 3. Поняття і види методів державного управління

Разом із формами державного управління суттєву роль у процесі практичної
реалізації виконавчої влади відіграють методи державного управління.
Методи державного управління – це способи і засоби впливу органів
державного управління чи посадових осіб на керовані об’єкти. У цілому
метод державного управління дає можливість визначити як саме той чи
інший суб’єкт державно-владних повноважень здійснює свою повсякденну
управлінську діяльність.

Ознаки методів державного управління:

виражають цілеспрямований вплив органу державного управління (посадової
особи) на керований об’єкт;

здійснюються в межах владних повноважень керівного суб’єкта;

завжди опосередковані у відповідній формі державного управління
(правовій чи неправовій);

можуть застосовуватись як окремо, так і в певній сукупності;

вибір методу державного управління залежить від характеристики
керованого об’єкта (форма власності, адміністративно-правовий статус
тощо).

Методи державного управління є досить різноманітними, оскільки
різноманітними є суб’єкти та об’єкти державного управління, а також
суспільні відносини, що виникають у процесі діяльності органів
виконавчої влади. Водночас у сьогоднішньому адміністративному праві є
можливість класифікувати існуючі методи державного управління.

Розрізняють два критерії для класифікації методів державного управління
і, відповідно, два варіанти класифікації (рис. 6.2):

Переконання – метод державного управління, що полягає в застосуванні
способів впливу на свідомість і поведінку людей і проявляється у
використанні роз’яснювальних і виховних заходів із метою дотримання
вимог чинного законодавства. Основними способами переконання є:

роз’яснення завдань і функцій державного управління;

виховання;

навчання;

агітація за підвищення рівня правової свідомості та правової культури
громадян;

пропаганда дотримання вимог чинного законодавства та правомірної
поведінки в цілому;

обмін передовим досвідом.

Ідеологія державної політики повинна будуватися з урахуванням основної
ролі саме переконання серед інших методів державного управління.
Досягнення соціально позитивних результатів повинно здійснюватися,
насамперед, використанням указаного методу державного управління.
Додержання встановлених правил поведінки повинно стати усвідомлюваною
поведінкою для суб’єктів державного управління. Один із суттєвих
результатів переконання як методу державного управління – створення
громадської думки з конкретного питання державної політики, державного
управління.

Заохочення – метод державного управління, що полягає в застосуванні
способів впливу на свідомість та інтерес людей та проявляється у
використанні моральних і матеріальних заходів із метою адекватного
оцінювання правомірної поведінки. Заохочення може застосовуватися також
і до юридичних осіб (безумовно, через вплив на свідомість та інтерес
їхніх керівників). Основними способами заохочення є:

подяка;

премія;

грамота;

нагорода;

пільга;

квота;

спеціальний економічний режим тощо.

Заохочення базується на використанні природних людських психологічних
особливостей. Йдеться про те, що рушійною силою багатьох дій для людини
є стимул. Заохочення в цьому випадку і є тим стимулом, який змушує
людину вчиняти правомірні дії, корисні для держави і суспільства. У
цілому заохочення можна поділити на: економічні (премії, пільги, квоти),
організаційні (спрощена процедура звітності), соціальні (подяка,
грамота, нагорода, пільги, компенсації).

Для прикладу нагород як варіанта заохочення наведемо деякі положення
щодо державних нагород. Державні нагороди України є вищою формою
відзначення громадян за видатні заслуги у розвитку економіки, науки,
культури, соціальної сфери, захисті вітчизни, охороні конституційних
прав і свобод людини, державному будівництві та громадській діяльності,
за інші заслуги перед Україною.

Види державних нагород:

звання Герой України;

орден;

медаль;

відзнака «Іменна вогнепальна зброя»;

почесне звання України;

Державна премія України;

президентська відзнака (Закон України від 16 березня 2000 р. № 1549-ПІ
«Про державні нагороди України»).

Примус – це метод державного управління, що полягає в застосуванні від
імені держави способів впливу на свідомість і волю з метою попередження
та припинення правопорушень. Найчастіше вживаний варіант державного
примусу – адміністративний буде детально розглянутий у подальшому
параграфі цієї теми. У цілому ж слід зазначити, що методи переконання,
заохочення та примусу не потрібно протиставляти один одному. їх
гармонійне співіснування є гарантією якості здійснення державного
управління.

Залежно від характеру впливу суб’єкта на об’єкт управління необхідно
розрізняти методи:

а) прямого впливу (адміністративні) – методи державного управління, що
полягають у прямому односторонньому владному впливі на об’єкти
управління, за умови обов’язковості виконання винесених рішень. Приклади
методів прямого впливу:

-встановлення обов’язковості вчинення чи заборони певних дій;

здійснення контролю та нагляду;

надання дозволу;

здійснення реєстрації тощо.

Адміністративні методи державного управління на сьогодні є актуальними
та затребуваними у мілітаризованих структурах, де здійснюване управління
повинне бути чітким, зрозумілим, прямим, недвозначним. Результати саме
таких методів управління є більш очікуваними та швидкими, держава
значною мірою забезпечує втілення в життя намічених планів і завдань.
Водночас необхідно зазначити, що в історії є чимало прикладів, коли
неадекватне використання адміністративних методів управління приносило
велику кількість проблем, недоліків, порушень. Радянський період
існування нашої держави свідчить про наявність деяких ознак
абсолютизації адміністративних методів управління. Це призвело до
формування командно-адміністративної системи управління, коли нерідко
волюнтаристські управлінські рішення, не підкріплсні науковим і
практичним обгрунтуванням, призводили до суттєвих недоліків в роботі
державних органів, підприємств, установ та організацій;

б) непрямого впливу (економічні) – методи державного управління, що
полягають у застосуванні опосередкованого впливу на об’єкти управління
через створення механізмів стимулювання та зацікавленості.

Приклади методів непрямого впливу:

пільгове кредитування;

зменшення податкових зборів;

інвестування тих чи інших напрямків діяльності;

заохочення, стимулювання державних службовців.

Реалії сьогодення України свідчать про підвищення ролі та значення саме
економічних методів державного управління. Це проявляється в можливості
урахування матеріальних інтересів керованого об’єкта з боку керівного
суб’єкта. У керованого об’єкта з’являється можливість вибору того чи
іншого варіанта поведінки, що свідчить про диспозитивний характер
виникаючих правових відносин. Передусім методи непрямого впливу
застосовуються у сфері державного управління економікою. За допомоги
економічних методів орган державного управління здійснює вплив на
матеріальні інтереси фізичної чи юридичної особи і цим досягає
необхідної правомірної поведінки в інтересах держави та суспільства.

§ 4. Адміністративний примус

Адміністративний примус як метод державного управління є крайнім
заходом, що застосовується лише тоді, коли неефективними виявилися інші
методи. Держава в цілому зацікавлена в тому, щоби кількість випадків
застосування адміністративного примусу була меншою, щоби позитивний
варіант державного управління досягався без використання примусових
заходів. Але у практиці діяльності органів виконавчої влади не
поодинокими є випадки, коли належний хід суспільних відносин (скажімо, у
сфері забезпечення громадського порядку) неможливо забезпечити без
адміністративного примусу з боку компетентних державних органів.

Адміністративний примус – вид державного примусу, що застосовується
відповідними державними органами (посадовими особами) до фізичних та
юридичних осіб з метою запобігання, припинення правопорушень та
притягнення винних до відповідальності.

Характерні особливості адміністративного примусу

Застосовується широким колом органів державного управління (міліція,
Служба безпеки України, прикордонні війська тощо) Водночас така ситуація
не є безконтрольною, оскільки щодо кожного із зазначених органів чинне
законодавство містить норми права, що наділяють указані органи
(посадових осіб) правом застосування адміністративного примусу

Втілюється в життя на підставі норм адміністративного законодавства
Ключовими нормативно-правовими актами, які містять норми, присвячені
застосуванню заходів адміністративного примусу, є Кодекс України про
адміністративні правопорушення (КУпАП) від 7 грудня 1984 р , Закон
України від 1 грудня 1994 р № 264/94-ВР «Про адміністративний нагляд за
особами, звільненими з місць позбавлення волі», Постанова Кабінету
Міністрів України від 29 червня 2004 р № 823 «Про затвердження Порядку
забезпечення громадського порядку та безпеки під час проведення
футбольних матчів» тощо

Застосовується як до фізичних, так і (в деяких випадках) до юридичних
осіб Серед заходів, які можуть застосовуватись до юридичних осіб,-
обмеження чи заборона певних видів діяльності, позбавлення ліцензії тощо

Застосовується незалежно волі та бажання об’єкта адміністративного
примусу

Застосовується як у випадках, коли є факт правопорушення, так і тоді,
коли його немає Наприклад, стихійне лихо, епідемія, аварія, з метою
убезпечення громадян, обумовлює можливість обмеження права людини на
пересування через застосування до нього примусових заходів Певною мірою
перевірка документів у особи, яка характеризується правомірною
поведінкою, також може вважатися прикладом адміністративного примусу без
факту вчинення правопорушення

Можливість його застосування лише органами (посадовими особами), які не
пов’язані службовою підпорядкованістю з об’єктами примусу Іншими
словами, адміністративний примус має зовнішній характер

Класифікація адміністративного примусу. Виходячи з наявності різних
ознак і проявів адміністративного примусу, на порядку денному
адміністративно-правової науки об’єктивно постало питання класифікації
Найбільш визнаною свого часу була класифікація, що не втратила своєї
актуальності й досі, запропонована відомим радянським адмшістративістом
М І Єроп-кіним Відповідно до мети застосування пропонувалося розрізняти
адміністративні стягнення, заходи адміністративного припинення, заходи
адміністративного запобігання1

Керуючись зазначеним вище підходом, а також враховуючи реали сьогодення,
доцільно розрізняти такі види адміністративного примусу (рис 6 3)

Заходи адміністративного запобігання – різновид адміністративного
примусу, який застосовується для попередження правопорушень,
забезпечення громадського порядку та громадської безпеки

Заходи адміністративного запобігання слугують профілактиці правопорушень
та базуються на припущенні про намір особи вчинити правопорушення
Підставою для застосування заходів адміністративного запобігання можуть
бути особливі обставини (умови),

! Див Еропкин МИО классификации мер административного принуждения //
Вопросы административного права на современном этапе М Госюриздат, 1963
С 60 68

передбачені гіпотезою норми права Попри те, що в результаті застосування
заходів адміністративного запобігання права, свободи та законні інтереси
деяких осіб будуть обмежені, це матиме правомірний характер Право
застосовувати подібні заходи мають багато державних органів і посадових
осіб

Метою застосування заходів адміністративного запобігання є

профілактика правопорушень,

запобігання негативних наслідків надзвичайних ситуацій,

– забезпечення громадського порядку і громадської безпеки Серед
конкретних заходів адміністративного запобігання необхідно вказати такі

Перевірка документів Міліції для виконання покладених на неї обов’язків
надається право перевіряти у громадян у разі підозри у вчиненні
правопорушень документи, що посвідчують їх особу, а також інші
документи, необхідні для з’ясування питання щодо додержання правил,
нагляд і контроль за виконанням яких покладено на міліцію (Закон України
від 20 грудня 1990 р № 565-ХП «Про міліцію»)

Огляд Серед варіантів огляду як адміністративний примус можна вирізнити
митний огляд, огляд багажу та особистих речей пасажирів повітряних
суден, медичний (санітарний) огляд у пунктах пропуску через державний
кордон України, тощо Щодо останнього варіанта, необхідно вказати, що
метою медичного (санітарного) огляду є запобігання занесенню та
розповсюдженню на території України інфекційних хвороб людини, таких як
холера, чума, жовта гарячка, контагіозні вірусні геморагічні гарячки,
малярія та інші небезпечні для людини інфекційні хвороби (наказ
Міністерства охорони здоров’я України від 23 лютого 2000 р № 31 «Про
затвердження положень про спеціальні санітарно-карантинні тдроздни»)

Обстеження Наприклад органи державної податкової служби мають право
обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні та інші
приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від форм
власності та житло громадян, якщо вони використовуються як юридична
адреса суб’єкта підприємницької діяльності, а також для отримання
доходів (Закон України від 4 грудня 1990 р № 509-ХП «Про державну
податкову службу в Україні»)

Обмеження руху транспорту і пішоходів Працівники органів міліції мають
право обмежувати чи забороняти у випадках затримання злочинців, аварій,
інших надзвичайних обставин, що загрожують життю і здоров’ю людей, рух
транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів
(Закон України від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ «Про міліцію»).

5. Адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення
волі. Йдеться про систему тимчасових примусових профілактичних заходів
спостереження і контролю за поведінкою окремих о&б, звільнених із місць
позбавлення волі, що здійснюються органами внутрішніх справ. Основною
метою адміністративного нагляду є:

а) запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільне-

ними з місць позбавлення волі;

б) здійснення виховного впливу на цих осіб.

Адміністративний нагляд установлюється щодо таких катего-

рій осіб:

засуджених до позбавлення волі за тяжкі, особливо тяжкі злочини або
засуджених два та більше разів до позбавлення волі за умисні злочини,
якщо під час відбування покарання їхня поведінка свідчила, що вони
вперто не бажають стати на шлях виправлення і залишаються небезпечними
для суспільства;

засуджених до позбавлення волі за тяжкі, особливо тяжкі злочини або
засуджених два та більше разів до позбавлення волі за умисні злочини,
якщо вони після відбування покарання або умовно-дострокового звільнення
від відбування покарання, незважаючи на попередження органів внутрішніх
справ, систематично порушують громадський порядок і права інших
громадян, вчиняють інші правопорушення;

засуджених до позбавлення волі за один із злочинів, пов’язаних з
незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів.

До осіб, щодо яких установлено адміністративний нагляд, за постановою
суду можуть бути застосовані частково або у повному обсязі такі
обмеження:

а) заборона виходу з будинку (квартири) у визначений час,

який не може перевищувати восьми годин на добу;

б) заборона перебування у визначених місцях району (міста);

в) заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих спра-

вах за межі району (міста);

г) реєстрація в міліції від одного до чотирьох разів на місяць

(Закон України від 1 грудня 1994 р. № 264/94-ВР «Про адміністра-

тивний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»).

Тимчасове притінення спрлучення через державний кордон. У разі загрози
поширення особливо небезпечних інфекційних хвороб на території України
або іноземної держави сполучення через державний кордон України на
загрозливих ділянках за рішенням Кабінету Міністрів України може бути
тимчасово обмежено чи припинено, або встановлено карантин для людей,
тварин, вантажів, насінного, садивного матеріалу та іншої продукції
тваринного і рослинного походження, що перетинають державний кордон
України (Закон України від 4 листопада 1991 р. № 1777-XII «Про державний
кордон України»).

Обмеження прав громадян, пов’язані зі станом їхнього здоров’я. Особи,
які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для
населення, усуваються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти
поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду і лікуванню
за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги з соціального
страхування. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань
можуть здійснюватись обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення,
лікувальні та карантинні заходи (Основи законодавства України про
охорону здоров ‘я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII).

Тимчасове вилучення зареєстрованої зброї. У разі введення надзвичайного
стану через масові порушення громадського порядку додатково може
здійснюватися тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої вогнепальної
та холодної зброї та боєприпасів, а у підприємств, установ і організацій
– також навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин
і матеріалів, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин (Закон України
від 16 березня 2000 р. № 1550-111 «Про правовий режим надзвичайного
стану»).

Заходи адміністративного припинення – різновид адміністративного
примусу, який застосовується для припинення правопорушень, недопущення
їхніх шкідливих наслідків і забезпечення притягнення винних до
відповідальності.

Заходи адміністративного припинення є найбільш уживаними на практиці
заходами адміністративного примусу. Вони застосовуються тоді, коли вже
сталося (чи триває) правопорушення. Враховуючи ту обставину, що
правопорушення завдають шкоди охоронюваним суспільним відносинам, постає
питання про необхідність оперативного застосування певних заходів
(адміністративного припинення), спрямованих на припинення протиправної
поведінки. До речі, правопорушення може мати як адміністративний
характер (проступок), так і інший (наприклад, кримінальний, тобто
злочин).

Метою застосування заходів адміністративного припинення є:

припинення протиправної поведінки;

недопущення настання (усунення) шкідливих наслідків протиправної
поведінки;

забезпечення притягнення винних до відповідальності. Критерієм розподілу
вказаних заходів на загальні, процесуальні

та спеціальні є мета застосування. Загальні застосовуються з метою
реального припинення правопорушення і можуть застосовуватись як до
фізичних, так і до юридичних осіб. Спеціальні заходи адміністративного
припинення можуть використовуватися винятково до фізичних осіб, і їх
застосування можливе лише у крайньому випадку, коли існує небезпека для
життя і здоров’я людей. Процесуальні відіграють допоміжну роль і
призначені для забезпечення притягнення правопорушника до
адміністративної відповідальності.

Загальні заходи адміністративного припинення.

Основними варіантами загальних заходів адміністративного припинення
можуть уважатися такі.

1. Вимога припинити протиправну поведінку. Наприклад, пра-

цівники органів міліції мають право вимагати від громадян і служ-

бових осіб, які порушують громадський порядок, припинення пра-

вопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень

міліції, виносити на місці усне попередження особам, які допусти-

ли малозначні адміністративні порушення, а в разі невиконання

зазначених вимог застосовувати заходи примусу (Закон України

від 20 грудня 1990 р. № 565-XII «Про міліцію»).

Привід. Державний виконавець у здійсненні виконавчого провадження має
право викликати громадян і посадових осіб із приводу виконавчих
документів, що є у виконавчому провадженні, а в разі неявки боржника без
поважних причин виносити постанову про його привід через органи
внутрішніх справ (Закон України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІУ «Про
виконавче провадження»).

Адміністративне затримання, не пов’язане зі здійсненням провадження.
Працівники органів міліції мають право затримувати і тримати у
спеціально відведених для цього приміщеннях:

осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених, які переховуються
від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання
кримінального покарання,- на строки і в порядку, передбачені законом;

осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту,-на строк,
установлений судом, але не більше десяти діб;

неповнолітніх віком до 16 років, які залишилися без опікування,- на
строк до передання законним представникам або до влаштування в
установленому порядку, а неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні
діяння і не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність,-
до передання їх законним представникам або направлення у
приймальники-розподільники, але не більш як на 8 годин;

осіб, які виявили непокору законній вимозі працівника міліції,- до
розгляду справи судом, але не більше ніж на 24 години;

осіб, які перебували в громадських місцях у стані сп’яніння, якщо їх
вигляд ображав людську гідність і громадську мораль або якщо вони
втратили здатність самостійно пересуватися чи могли завдати шкоди
оточенню або собі,- до передання їх у спеціальні медичні заклади або для
доставки до місця проживання, а за відсутності таких – до їх
витвереження;

осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом,- на строк до ЗО діб із
санкції прокурора;

осіб, які ухиляються від виконання постанови суду про направлення на
примусове лікування від хронічного алкоголізму або наркоманії,- на строк
до 3 діб;

військовослужбовців, які вчинили діяння, що підпадають під ознаки
злочину або адміністративного правопорушення,- до передання їх
військовослужбовцям Військової служби правопорядку у Збройних Силах
України або військового командування;

осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у
зв’язку з цим реальну небезпеку для себе і оточення,- до передання їх у
лікувальні заклади, але не більш як на 24 години (Закон України від 20
грудня 1990 р. № 565-XII «Про міліцію»).

4. Взяття на облік. Наприклад, працівники органів міліції повинні брати
на облік осіб, щодо яких установлено адміністративний нагляд (Закон
України від 1 грудня 1994 р. № 264/94-ВР «Про адміністративний нагляд за
особами, звільненими з місць позбавлення волі»). Водночас дільничні
інспектори міліції повинні брати на облік певні категорії осіб. Серед
них, необхідно зазначити, на облік, як п’яниці, ставляться хронічні
алкоголіки, а також особи, що зловживають спиртними напоями, які
притягувалися (стосується обох категорій) до адміністративної
відповідальності два та більше разів протягом року за розпивання
спиртних напоїв або появу в громадських місцях у п’яному стані, вчинення
на ґрунті пияцтва інших порушень громадського порядку (наказ МВС України
від 20 жовтня 2003 р. № 1212 «Про затвердження Положення про службу
дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ
України»).

Зупинення дії та анулювання ліцензії. Наприклад, у сфері ліцензування
страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних
транспортних засобів зупиненням дії ліцензії є тимчасове позбавлення
страховика права на провадження обов’язкового страхування
цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних
засобів. Своєю чергою, анулюванням ліцензії є позбавлення страховика
права на провадження обов’язкового страхування цивільно-правової
відповідальності власників наземних транспортних засобів.

У разі анулювання ліцензії страховик має право отримати нову ліцензію на
загальних підставах, але не раніше ніж через рік від дати прийняття
рішення Держфінпослуг про анулювання попередньої ліцензії (Розпорядження
Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 23
грудня 2004 р. № 3178 «Про затвердзісення Ліцензійних умов провадження
обов ‘язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників
назелі-них транспортних засобів»).

Зупинка транспортних засобів. Працівник міліції має право зупиняти
транспортні засоби в разі порушення правил дорожнього руху, наявних
ознак, що свідчать про технічну несправність транспорту або забруднення
ним навколишнього середовища, а також за наявності даних про те, що він
використовується з протиправною метою (Закон України від 20 грудня 1990
р. № 565-ХІІ «Про міліцію»).

Процесуальні заходи адміністративного припинення.

1. Доставлення порушника. З метою складення протоколу про
адміністративне правопорушення в разі неможливості скласти його на місці
вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим,
порушника може бути доставлено в міліцію, в підрозділ Військової служби
правопорядку у Збройних Силах України чи до органу Державної
прикордонної служби України, штабу громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону, чи громадського пункту з
охорони громадського порядку працівником міліції, посадовою особою
Військової служби правопорядку у Збройних Силах України,
військовослужбовцем чи працівником Державної прикордонної служби України
або членом громадського формування з охорони громадського порядку і
державного кордону, а за порушення законодавства про державну таємницю –
до органів Служби безпеки України й співробітником

Доставлення порушника має бути проведено в можливо короткий строк
Перебування доставленої особи у штабі громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону чи громадському пункті з
охорони громадського порядку, приміщенні виконавчого органу сільської,
селищної ради не може тривати більш як одну годину (ст 259 КУпАП)

2 Адміністративне затримання У випадках, прямо передбачених законами
України, з метою припинення адміністративних правопорушень, коли
вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи, складення протоколу
про адміністративне правопорушення у разі неможливості складення його на
місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим,
забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання
постанов у справах про адміністративні правопорушення допускається
адміністративне затримання особи

Адміністративне затримання може проводитися такими органами відповідно
до специфіки правопорушень

органами внутрішніх справ,

органами прикордонної служби,

старшою у місці розташування охоронюваного об’єкта посадовою особою
воєнізованої охорони,

– посадовими особами Військової служби правопорядку у Збройних Силах
України,

органами Служби безпеки України

Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне
правопорушення, може тривати не більш як три години Строк
адміністративного затримання обчислюється від моменту доставлення
порушника для складення протоколу, а особи, яка була в стані сп’яніння,-
від часу п витвереження (ст 263 КУпАП)

3 Особистий огіяд і огчяд речей Особистий огляд може провадитись
уповноваженою на те особою однієї статі з оглядуваним і в присутності
двох понятих тієї ж статі

Огляд речей, ручної кладі, багажу, знарядь полювання і лову риби,
добутої продукції, транспортних засобів та інших предметів здійснюється
у присутності особи, у власності (володінні) якої вони є У невідкладних
випадках зазначені речі, предмети може бути піддано оглядові за участі
двох понятих під час відсутності власника (володільця)

Про особистий огляд, огляд речей складається протокол або про це
робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне
правопорушення або в протоколі про адміністративне затримання (ст 264
КУпАП)

Вилучення речей і документів Речі і документи, що є знаряддям чи
безпосереднім об’єктом правопорушення, виявлені під час затримання,
особистого огляду або огляду речей, вилучаються посадовими особами
органів, зазначених у відповідних статтях КУпАП Вилучені речі і
документи зберігаються до розгляду справи про адміністративне
правопорушення у місцях, що їх визначають органи (посадові особи), яким
надано право провадити вилучення речей і документів, а після розгляду
справи, залежно від результатів її розгляду, їх у встановленому порядку
конфіскують, або повертають володільцеві, або знищують, а за оплатного
вилучення речей – реалізують (ст 265 КУпАП)

Відсторонення водив від керування транспортними засобами, річковими і
маломірними суднами та огляд на стан сп’яніння Води, судноводії та інші
особи, які керують транспортними засобами, річковими і маломірними
суднами і щодо яких є достатні підстави вважати, що вони перебувають у
стані сп’яніння, підлягають відстороненню від керування цими
транспортними засобами або суднами та оглядові на стан сп’яніння (ст 266
КУпАП)

У цілому ж певні заходи можуть мати характер як загальних так і
процесуальних заходів адміністративного припинення їх кваліфікація
залежить від мети застосування і факту наявності (відсутності)
протиправних дій з боку певних осіб

Спеціальні заходи адміністративного припинення.

Міліція має право застосовувати заходи а) фізичного впливу, б)
спеціальні засоби і в) вогнепальну зброю згідно з вимогами Закону
України від 20 грудня 1990 р «Про міліцію» Застосуванню сили,
спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження
про намір їх використання, якщо дозволяють обставини Без попередження
фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватись, якщо
виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю громадян чи працівників
міліції

Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і
вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого
віку або з вираженими ознаками інвалідності та маточгтнгх, окрім
випадків учинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров’ю
людей, працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору

Заходи фізичного впливу Працівники міліції мають право застосовувати
заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою, для
припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам міліції,
яка здійснюється із застосуванням сили щодо працівників міліції або
інших осіб, якщо інші способи були застосовані та не забезпечили
виконання покладених на міліцію обов’язків

Спеціальні засоби Працівники міліції мають право застосовувати
наручники, гумові кийки, засоби зв’язування, сльозоточиві речовини,
світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкриття
приміщень і примусової зупинки транспорту, водомети, бронемашини та інші
спеціальні і транспортні засоби, а також використовувати службових собак
у таких випадках

для захисту громадян і самозахисту від нападу та інших дій, що створюють
загрозу їхньому життю або здоров’ю,

для припинення масових безпорядків і групових порушень громадського
порядку,

для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні
засоби, незалежно від їхньої належності, або їх звільнення у разі
захоплення,

для затримання і доставлення в міліцію або інше службове приміщення
осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвоювання і тримання
осіб, затриманих і підданих арештові, взятих під варту, якщо зазначені
вище особи чинять опір працівникам міліції або якщо є підстави вважати,
що вони можуть вчинити втечу чи завдати шкоди оточенню або собі,

для припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть
призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують
роботу транспорту, життєдіяльності населених пунктів, посягають на
громадський спокій, життя і здоров’я людей,

для припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують
службові або громадські обов’язки з охорони громадського порядку і
боротьби 31 злочинністю,

для звільнення заложників

Вогнепальна зброя Працівники міліції як крайній захід мають право
застосовувати вогнепальну зброю у таких випадках

для захисту громадян від нападу, що загрожує їхньому життю і здоров’ю, а
також звільнення заложників,

для відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім’ї, якщо
їхньому жит гю або здоров’ю загрожує небезпека,

для відбиття нападу на охоронювані об’єкти, конвої, житлові приміщення
громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і
організацій, а також звільнення їх у разі захоплення,

для затримання особи, яку застали за вчиненням тяжкого злочину і яка
намагається втекти,

для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під
варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та
інших предметів, що загрожує життю і здоров’ю працівника міліції,

для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій
своїми діями створює загрозу життю чи здоров’ю громадян або працівника
міліції

Забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю за
значного скупчення людей, якщо від цього можуть постраждати сторопій
особи

Ще раз необхідно наголосити, що спеціальні заходи адміністративного
припинення є крайнім засобом, який використовується компетентними
державними органами (посадовими особами) у разі необхідності припинення
правопорушення (злочину), коли інші засоби є неефективними

Заходи адміністративної відповідальності – різновид адміністративного
примусу, який застосовується для притягнення осіб, винних у вчиненні
правопорушення, до відповідальності Як уже зазначалося при відображенні
загальної класифікації видів адміністративного примусу, до заходів
адміністративної відповідальності належать

/ Адміністративні стягнення

попередження,

штраф,

оплатне вилучення предмета, який став знаряддям учинення чи
безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення,

конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім
об’єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних унаслідок
вчинення адміністративного правопорушення,

позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (права керування
транспортними засобами, права полювання),

виправні роботи,

адміністративний арешт (ст 24 КУпАП)

їх детальний аналіз буде здійснено у викладенні матеріалу, присвяченого
адміністративним правопорушенням та адміністративній відповідальності

II Інші заходи впливу.

заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх. За вчинення
адміністративних правопорушень до неповнолітніх у віці від шістнадцяти
до вісімнадцяти років можуть бути застосовані такі заходи впливу: 1)
зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у
потерпілого; 2) застереження; 3) догана або сувора догана; 4) передання
неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, які їх замінюють, чи під
нагляд педагогічному або трудовому колективу за їхньою згодою, а також
окремим громадянам на їхнє прохання (ст. 24-1 КУпАП);

виселення мешканців. Прикладом може слугувати виселення мешканців у
результаті звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи
житлове приміщення, що є підставою для виселення всіх мешканців, за
винятком наймачів і членів їхніх сімей. Виселення проводиться у порядку,
встановленому законом (Закон України від 5 червня 2003 р. № 898-ІУ«Про
іпотеку»);

обмеження, тимчасова заборона (зупинення) або припинення користування
надрами. У разі порушення вимог чинного законодавства користування
надрами може бути обмежено, тимчасово заборонено (зупинено) або
припинено компетентними органами виконавчої влади в порядку,
встановленому законодавством України (Кодекс України від 27липня 1994р.
№ 132/94-ВР «Про надра»).

І наостанок доцільно вказати, що перелічені заходи адміністративної
відповідальності не є вичерпними, тому що чинне законодавство містить
велику кількість норм, які спрямовані на регулювання питань щодо
притягнення винних фізичних та юридичних осіб до відповідальності.
Зазначені варіанти слугують орієнтиром щодо того, яким саме чином
держава на практиці здійснює такий вид адміністративного примусу, як
заходи адміністративної відповідальності.

Контрольні питання та завдання

Дайте визначення і наведіть класифікацію форм державного управління

Охарактеризуйте правові та неправові форми державного управління

Дайте визначення та назвіть ознаки правових актів державного управління

Наведіть класифікації правових актів державного управління

Дайте визначення та назвіть ознаки методів державного управління

Наведіть і охарактеризуйте класифікації методів державного управління.

Дайте визначення та назвіть характерні особливості адміністративного
Примусу

Приведіть та охарактеризуйте класифікацію адміністративного примусу

Які вам відомі заходи адміністративного запобігання

10 Як класифікуються та які бувають заходи адміністративного припинення7

11 Дайте загальну характеристику заходів адміністративної відповідаль-

ності як одного з варіантів адміністративного примусу

Теми рефератів

Процедура видання нормативних актів Кабінетом Міністрів України

Заохочення як метод державного управління

Правомірність застосування адміністративного примусу

Рекомендована література

Основна

Административное право Учебник / Под ред Л Л Попова -2-е изд , перераб и
доп – М Юристь, 2005 – С 254-315

Адміністративне право України Академічний курс Підручник у 2-х т Т 1
Загальна частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) -К Юридична думка,
2004 – С 259-304, 411-428

Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі-валова –
Одеса Юридична література, 2003 – С 170-215

Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Га-ращук, О В
Дьяченко та ін , За ред Ю П Битяка – К Юрінком Інтер, 2005-С 125-169

Бахрах Д Н, Российский Б В, Старилов Ю И Административное право Учебник
для вузов-М Норма, 2004 – С 305-394,457-483

Ведєрніков Ю А , Шкарупа В К Адміністративне право України Навчальний
посібник – К Центр навчальної літератури, 2005 – С 116—140

Державне управління проблеми адмшістративно-правової теорії та практики
/ В Б Авер’янов (заг ред ), НАН України, Інститут держави і права їм В М
Корецького – К Факт, 2003 – С 137-178

Дмитриев Ю А Евтеева А А Петров С М Административное право Учебник – М
Изд-во Эксмо, 2005 – С 229-274

Коюхющь Т Адміністративний примус у публічному праві як новітній
інститут системи права України // Право України – 2005 – № 10 – С 3-6

Колпаков В К, Кузьменко О В Адміністративне право України Підручник-К
Юрінком Інтер, 2003 – С 184-265

Комзюк А Т Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльносп
міліції поняття, види та організаційно-правові питання реалізації Моної
рафія / За заг ред проф О М Бандурки – X Вид-во Нац ун-ту внутр справ,
2002 – 336 с

Осынцев Д В Методы административно-правового воздействия -СПб Изд-во Р
Асланова «Юридический центр Пресс», 2005 – 278 с

Чабан В П Акти адміністративної о примусу в діяльності міліції України
Навч посібник-К Атжа, 2002 – 144 с

Додаткова

Дыхтиевский П В Административно-правовое принуждение в механизме
обеспечения личной безопасности Монография – М ЮНИТИ-ДАНА, Закон и
право, 2004 – 256 с

Еропкин М И О классификации мер административного принуждения // Вопросы
административного права на современном этапе – М Госюриздат, 1963 – С
60-68

Жу\шг\ іов М И Сущность мер государственного принуждения в
административном праве // Современное право – 2006 – № 7 – С 47- 51

Каплунов Л И О классификации мер государственною принуждения //
Государство и право – 2006 – № 3 – С 5-13

Клюшниченко А П Меры административного принуждения, применяемые милицией
(Особенности Классификация Самовыражение) Учебное пособие – К КВШ МВД
СССР, 1979 – 87 с

Коломоецъ Т О Адміністративний примус у публічному праві України теорія,
досвід та практика реалізації Автореф дис дюн/ Над ун-т внутр справ – X
, 2005 – 43 с

Кононов П И, Макаров И М Административно-правовые акты понятие, основне
черты, классификация, проблемы нормативного регулирования //
Административное право и административный процесс актуальные проблемы /
Отв ред Л Л Попов и М С Студеникина – М Юристь, 2004 – С 153-165

Кривенко О Ю Юридична природа адмшістративно-попереджу-вальних заходів
// Підприємництво, господарство і право – 2006- № 5 -С 69-71

Мосин М В Правовые основания, процессуальный порядок и тактика
административного задержания Автореф дис к ю н / Московский университет
МВД России – М , 2006 – 22 с

Пехтерев А Ф Развитие и совершенствование мер административно-правового
пресечения // Современное право – 2004 – № 10 – С 67-68

Приймаченко Д В Особливості адміністрагивно-примусових заходів,
застосовуваних ми і ними органами // Науковий вісник Львівського
юридичного інституту – 2004 – № 2 – С 25-28

Стефанюк В Правові акти управління // Право України – 2003 -№7 – С 3-9

Томкіна О Підзаконність актів Кабінету Міністрів України як їх юридична
властивість // Юридична Україна – 2006 – № 12 – С 28-30

Трофимов Е В Понятие и правовое значение государственных наград //
Современное право – 2006 – № 7 – С 52-58

Тюрин В А Теоретико-правовая характеристика мер административного
пресечения // Современное право – 2004 – № 6 – С 38-40

Фшочко Ф Д Заохочення як вид переконання ісгорико-право-вий аспект //
Проблеми законності – 2005 – № 74 – С 79-85

Шкарупа В К Доказування га докази в адміністративно-примусовій
діяльності оріанів внутрішніх справ (міліції) Автореф дис дюн / Одеський
держ ун-т їм І І Мечникова – Одеса, 1996 – 57 с

Ярмакї X II Сутність адмшісіративно-наглядової діяльності мі лщи //
Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя
незалежності України – 2005 №2-С 191 198

ТЕМА № 7 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ І ДИСЦИПЛІНИ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

§ 1 Законність і дисципліна загальна характеристика та класифікація
способів забезпечення

§2 Контроль та його види § 3 Нагляд

§ 4 Звернення громадян

§ 1. Законність і дисципліна: загальна характеристика та класифікація
способів забезпечення

Дотримання закону є необхідною умовою існування будь-якого
організованого суспільства В умовах демократичних перетворень, що
відбуваються в Україні протягом останніх 15 років, вказана особливість
набула особливого значення Якщо говорити про державне управління, то
законність характеризується двома основними проявами (напрямами) як один
із ключових принципів організації діяльності органів державного
управління та як узагальнена мета управління в цілому Адже в широкому
розумінні одним із пріоритетів державного управління є дотримання
законності та дисципліни Вони повинні сприйматись як стани суспільного
життя, за яких максимальною мірою проявляється охорона прав, свобод і
законних інтересів громадян, надання громадянам адміністративних
(управлінських) послуг, правові основи підприємницької діяльності,
багато інших напрямів життєдіяльності всередині держави Загалом
законність і дисципліна роблять можливим функціонування держави,
здійснення державного управління, забезпечення комфортних умов
проживання громадян

Законність – це комплексне політико-правове явище, яке характеризується
неухильним дотриманням вимог чинного законодавства всіма суб’єктами
права. Іншими словами, коли в державі всі суб’єкти права виконують
(дотримуються) приписів норм права, тоді можна говорити про стан
законності Для законності є характерними такі основні риси

універсальність, тобто положення законів регулюють суспільні відносини
незалежно від місця і часу виникнення суспільних відносин,

загальнообов’язковість – у цій рисі проявляється вища юридична сила
законів, оскільки приписи норм права обов’язкові для всіх суб’єктів
права, незалежно від майнового статусу, належності до державної влади
тощо;

обґрунтованість – положення законів мають об’єктивний характер, вони
насправді спрямовують суспільні відносини у вигідні для суспільства
напрями, коли досягається баланс інтересів людини та держави;

наявність у державі органів, які забезпечують дотримання законності.
Йдеться, насамперед, про правоохоронні органи, прокуратуру, суд,
правозахисні громадські організації тощо.

Дисципліна – це свідоме додержання встановлених правовими та іншими
соціальними нормами правил поведінки у державному і суспільному житті.
Говорячи про дисципліну, слід відзначити, що вона, на відміну від
законності, більш наближена до людини. Остання може не знати чинного
законодавства, не володіти інформацією щодо того, як норми права
регулюють ті чи інші суспільні відносини, водночас про дисципліну людина
знає. Для дисципліни є характерними такі основні риси:

наявність певної системи норм, правил поведінки людей;

вказану систему сформовано набагато раніше, ніж систему законодавства;

існування певних різновидів дисципліни залежно від варіантів людських
колективів;

нерідко норми дисципліни не закріплено в чинному законодавстві.

Законність і дисципліна є необхідними умовами існування демократичної
держави. Особливої ролі їх додержання набуває у сфері державного
управління. Значимість належної уваги до забезпечення законності та
дисципліни у сфері державного управління полягає ось у чому:

Необхідність забезпечення належних умов державного управління в
економічній, соціально-культурній та адміністративно-політичній сферах
суспільного життя.

Правозастосовна діяльність суб’єктів державного управління повинна
базуватися на дотриманні законності й дисципліни.

Правотворча діяльність суб’єктів державного управління не може
суперечити положенням Конституції України і тих законів, які уже діють.

Необхідність сприяння реалізації та захисту прав, свобод і законних
інтересів громадян з боку органів державного управління.

5. Правомірне застосування засобів державного примусу з боку
компетентних державних органів.

Говорячи про проблеми законності та дисципліни у сфері державного
управління, треба вказати на ті спільні риси, що їх об’єднують, а також
на деякі відмінності. Спільними рисами законності та дисципліни є:

загальна мета;

законність не повинна суперечити правилам дисципліни, і, навпаки,
правила поведінки не повинні виходити за межі правового поля;

законність забезпечується дотриманням дисципліни;

законність є одним із способів захисту дисципліни (оскільки основні
вимоги дисципліни містяться у правових нормах);

єдині способи забезпечення (контроль, нагляд, звернення громадян).

У законності й дисципліни є деякі відмінності. Основні з них:

дисципліна забезпечується за рахунок дотримання не тільки правових, а й
моральних норм;

законність є формально визначеною, тоді як дисципліна нерідко
проявляється у суб’єктивних уявленнях тих чи інших людей (груп людей)
про те, якою вона повинна бути;

держава має змогу впливати на стан законності (прийняття нових
нормативно-правових актів, боротьба з правопорушеннями тощо), тоді як на
дисципліну вона впливає меншою мірою;

якщо законність тісно пов’язана з державою, то дисципліна -значною мірою
з громадянським суспільством;

розрізняють спеціальні види дисципліни: військова, трудова, службова
тощо, тоді як поняття законності досить однорідне.

Гарантії забезпечення законності — це обумовлені чинним законодавством і
розвитком суспільного життя фактори, що забезпечують дотримання
законності.

1. Загальні гарантії ~ об’єктивні умови суспільного розвитку, в яких
здійснюється правове регулювання:

а) політичні умови — розвиток демократії, гласності, поділ вла-

ди, свобода інформації;

б) економічні умови – рівень розвитку ринкових відносин,

виробництва, гарантованість економічної свободи, добробут насе-

лення тощо;

в) ідеологічні умови – рівень розвитку правосвідомості, засно-

ваної на визнанні пріоритету прав і свобод людини, правової куль-

тури громадян, і насамперед державних службовців.

2 Спеціальні гаранти, до яких відносять

а) стан законодавства, його стабільність і відповідність розвит-

кові відносин у суспільстві, рівень юридичної техніки,

б) рівень діяльності з попередження і припинення правопору-

шень, зокрема заходів юридичної відповідальності,

в) доступність і якість правосуддя,

г) ефективність контролю за реалізацією правових актів1

Державне управління як комплексне явище, завдяки якому

здійснюється регулюючий управлінський вплив держави на різноманітні
сфери суспільного життя, може бути змістовним лише за умови реально
діючих механізмів, завдяки яким суб’єкти управління отримують інформацію
щодо ефективності управління У висвітленні питань державного управління,
характеризуючи роль управління як соціального явища, зокрема
зазначалося, що однією зі складових частин системи управління є
зворотній зв’язок – інформація, яку отримує суб’єкт управління і з якої
судить про результативність управлінського впливу і стан об’єкта
управління Зворотній зв’язок дозволяє у режимі реального часу зіставляти
мету управління, результати проміжних етапів та ефективність
управлінського впливу Організаційно-функціональним проявом зворотнього
зв’язку в системі державного управління є контроль, нагляд і звернення
громадян Це – «очі та вуха» суб’єктів державного управління На сьогодні
контроль, нагляд і звернення громадян об’єднуються як способи
забезпечення законності та дисципліни

Класифікація способів забезпечення законності й дисципліни.

Виходячи з сьогоднішнього стану розвитку науки адміністративного права
найбільш доцільною виглядає така класифікація способів забезпечення
законності й дисципліни в державному управлінні (рис 7 1)

Даючи узагальнену характеристику, необхідно передовсім зупинитися на
визначеннях вказаних понять

Див Адміністративне право України Академічний курс Підручник У 2-х т
Т 1 Загальна частина / Ред колегія В Б Авер янов (голова) – К Юридична
думка, 2004 – С 347 348

з можливістю втручатися в оперативно-господарську та виробничу
діяльність для усунення виявлених недоліків

Виходячи з запропонованої класифікації контроль поділяється на державний
та громадський Різниця між ними зводиться до того, що державний контроль
здійснюється державними органами (посадовими особами), тоді як
громадський – за допомоги об’єднань громадян чи окремих громадян

Нагляд – це організаційно-правовий спосіб забезпечення законності й
дисципліни, що характеризується виявленням і попередженням правопорушень
стосовно до організаційно не підпорядкованих об’єктів

Адміністративний нагляд необхідно розуміти як особливий вид діяльності
спеціально уповноважених органів виконавчої влади, тоді як прокурорський
нагляд здійснюється органами прокуратури

Звернення громадян – це організаційно-правовий спосіб забезпечення
законності й дисципліни, який характеризується правом іромадяни України
звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до
їхніх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами і
пропозиціями, що стосуються їхньої діяльності

У науковій та навчальній літературі нерідко трапляються позиції, згідно
з якими контроль і нагляд – різнопорядкові поняття, нагляд є варіантом
контролю, іноді їх об’єднують у рамках контрольно-наглядової діяльності
тощо Водночас є реальні підстави вважати, що нагляд – це окремий спосіб
забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні

Між контролем і наглядом є певна кількість відмінностей, основні з яких

відомча підлеглість – при контролі, як правило, є, при нагляді немає,

можливість втручатися в оперативно-господарську та виробничу діяльність
для усунення виявлених вад (за контролю є, за нагляду немає),

контроль здійснюється з погляду відповідності прийнятих актів чи
вчинених дій законності й доцільності, нагляд – лише законності,

застосування заходів адміністративного примусу (під час контрольних
заходів практично немає, у здійсненні нагляду є досить ймовірним)

У науковій літературі останнім часом серед чинників, які впливають на
забезпечення законності й дисципліни, вирізняють моніторинг і аудит їх
необхідно сприймати як допоміжні категорії в системі публічного
управління «Застосування моніторингу пов’язується з відстеженням
ситуації чи процесу у сфері управлінської діяльності, аналізом впливу на
суспільні відносини прийнятих управлінських рішень, правових актів При
цьому перевагу мають такі «безконтактні» способи перевірок, як
спостереження та аналіз, за допомоги яких суб’єкт робить власні
висновки, оцінки і прогнози стану чи динаміки розвитку»1 Аудит же являє
собою перевірку фінансово-господарської діяльності підприємств, установ
та організацій

Андрійко О Ф Державний контроль в Україні організащино-правові засади -К
Наукова думка 2004 С 94 § 2. Контроль та його види

Виходячи з раніше запропонованої класифікації, детальніше зупинімося на
висвітленні особливостей державного та громадського контролю.

І. Державний контроль – це одна з функцій державного управління, що
полягає в оцінюванні правомірності діяльності об’єкту контролю та
здійснюється відповідними державними органами (посадовими особами).

Доцільно розрізняти такі види державного контролю: /. Президентський
контроль здійснюється безпосередньо главою держави або структурами
Секретаріату Президента України. Із цих міркувань він поділяється на
прямий і непрямий. Прямий президентський контроль застосовується
виходячи з повноважень глави держави, що містяться у Конституції
України. Йдеться про те, що Президент України:

призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради
Національного банку України;

призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної
ради України з питань телебачення і радіомовлення;

зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності
Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду
України щодо їх конституційності;

скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на
посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших
військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки
та оборони держави;

очолює Раду національної безпеки і оборони;

приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення
громадянства України, про надання притулку в Україні тощо.

Непрямий президентський контроль зводиться до використання повноважень
відповідних структур Секретаріату Президента України. Секретаріат глави
держави є допоміжним органом щодо забезпечення здійснення Президентом
України його повноважень. Для прикладу, у структурі Секретаріату
Президента України мають місце такі підрозділи (посадові особи),
діяльність котрих наповнює змістом непрямий президентський контроль у
сфері державного управління

представник Президента України у Верховній Раді України,

представник Президента України у Кабінеті Міністрів України,

представник Президента України у Конституційному Суді України,

представник Президента України на Чорнобильській АЕС,

Головна державно-правова служба,

Головна служба політичного аналізу,

Головна служба зовнішньої політики,

Служба з питань звернень громадян та ш (Указ Президента України від 14
жовтня 2005 р № 1445/2005 «Про створення Секретаріату Президента
України»)

Контроль за виконанням указів, розпоряджень і доручень Президента
України передбачає постійний моніторинг, отримання від виконавців
відповідної проміжної та підсумкової інформації, аналіз цієї інформації
та результатів моніторингу, інформування Президента України, глави
Секретаріату Президента України про хід реалізації акта чи доручення

2. Парламентський контроль здійснюється єдиним органом законодавчої
влади в Україні – Верховною Радою України і також може бути прямим та
непрямим Прямий парламентський контроль здійснюється відповідно до
повноважень Верховної Ради України (ст 85 Конституції України) Це
стосується таких повноважень як

заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про
внутрішнє і зовнішнє становище України,

розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету
Міністрів України,

здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України,

призначення на посади і звільнення з посад голови Рахункової палати,
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини,

– призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України,
Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України,
призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету
Міністрів України, голови Антимонопольного комітету України, голови
Державного комітету телебачення та радіомовлення України, голови Фонду
державного майна України, звільнення зазначених осіб із посад, вирішення
питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету
Міністрів України тощо

Що стосується непрямого парламентського контролю, то в цьому випадку
мова йде про діяльність таких постійно чи тимчасово діючих структур, як

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,

Рахункова палата,

комітети Верховної Ради України, -тимчасові контрольні, ревізійні,
слідчі комісії

Зупинімося детальніше на варіантах непрямого парламентського контролю у
сфері державного управління

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод
людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в
межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини (далі -Уповноважений), який у своїй
діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними
міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною
Радою України Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших
державних органів і посадових осіб Інститут Уповноваженого, якого ще
нерідко називають омбудсменом (швед ombudsman – уповноважена особа),
вперше з’явився у Швеції 1809 р На сьогодні в Україні сферою контролю з
боку Уповноваженого є відносини, що виникають за реалізації прав і
свобод людини та громадянина лише між громадянином України, незалежно
від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які
перебувають на території України, та органами державної влади, органами
місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами Це
положення свідчить про важливу роль Уповноваженого саме у сфері відносин
громадянина та влади, які переважно врегульовані нормами
адміністративного права

Метою парламентського контролю, що його здійснює Уповноважений є

захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією
України, законами України та міжнародними договорами України,

додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина,

запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння
їх поновленню;

сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і
громадянина у відповідність із Конституцією України, міжнародними
стандартами у цій галузі;

поліпшення і подальший розвиток міжнародної співпраці в галузі захисту
прав і свобод людини і громадянина;

запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх
прав і свобод;

сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної
інформації про особу (Закон України від 23 грудня 1997р. № 776/97-ВР
«Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»).

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про
порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує:

за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи
їхніх представників;

за зверненнями народних депутатів України;

з власної ініціативи.

Уповноважений у конкретному випадку починає свою роботу з розгляду
звернень. Звернення подаються в письмовій формі протягом року після
виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності
виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не
більше ніж до двох років.

Важливим фактором правового статусу Уповноваженого, що свідчить також
про дієвість контролю, що ним здійснюється, є права, що надані чинніш
законодавством Уповноваженому. З-поміж них необхідно вирізнити:

право безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми
власності, бути присутнім на їхніх засіданнях;

право вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій
незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності
підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій,
виокремлення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і
надання відповідних висновків;

право запрошувати посадових і службових осіб, громадян України,
іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або
письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються у справі

Актами реагування Уповноваженого можуть бути

а) конституційне подання – акт реагування до Конституційного

Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конститу-

ції України (конститущйності) закону України чи іншого правового

акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету

Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим,

офіційного тлумачення Конституції України та законів України,

б) подання Уповноваженого – акт реагування до органів дер-

жавної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань гро-

мадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми

власності та їхніх посадових і службових осіб для вжиття відпо-

відних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених пору-

шень прав і свобод людини і громадянина

Серед проблем, які мають місце в діяльності та організаційно-правовому
статусі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, необхідно
зазначити такі

акти реагування Уповноваженого не мають юридично-владного характеру
Тобто, для зміни ситуації, де порушуються права, свободи та законні
інтереси людей, Уповноважений повинен інформувати про виявлені порушення
парламент, Кабінет Міністрів України та центральні органи виконавчої
влади, громадськість через засоби масової інформації,

відсутність права законодавчої ініціативи,

відсутність повноважень стосовно забезпечення прав військовослужбовців
та деяких інших категорій громадян

Рахункова палата.

Згідно зі ст 98 Конституції України контроль за використанням коштів
Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює
Рахункова палата Вона є постійно діючим органом контролю, який
утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй
Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від
будь-яких інших органів держави

Основними завданнями Рахункової палати є

– організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової
частини Державного бюджету України, втрачанням бюджетних коштів, зокрема
коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх
цільовим призначенням, ‘

здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і
зовнішнього боргу України, визначення ефективності й доцільності
видатків державних коштів, валютних і кредитно-фінансових ресурсів,

контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного,
науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку,
охорони ДОВКІЛЛЯ,

контроль за законністю і своєчасністю руху коштів Державної о бюджету
України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку
України та уповноважених банках (Закон України від 11 літня 1996 р №
315/96-ВР «Про Рахункову палату»)

Рахункова палата має право контролювати також місцеві державні
адміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства,
установи, організації, банки, кредитні установи, господарські
товариства, страхові компанії, інші фінансові установи та їхні спілки,
асоціації та інші об’єднання незалежно від форм власності, об’єднання
громадян, недержавні фонди та інші недержавні неко-мерщйш громадські
організації у тій частині їхньої діяльності, яка стосується використання
коштів Державного бюджету України

Комітети Верховної Ради України, тимчасові контрольні, ревізійні, слідчі
комісії.

Контрольна функція комітетів Верховної ради України полягає в

аналізі практики застосування законодавчих актів у діяльності державних
органів, їхніх посадових осіб із питань, віднесених до предметів відання
комітетів, підготуванні й поданні відповідних висновків і рекомендацій
на розгляд Верховної Ради України,

контролі за виконанням Державного бюджету України в частині, що
віднесена до предметів їх відання, для забезпечення доцільності,
економності та ефективності використання державних коштів у порядку,
встановленому законом,

організації та підготуванні за дорученням Верховної Ради України
парламентських слухань,

взаємодії з Рахунковою палатою,

взаємодії з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини,

направленні матеріалів для відповідного реагування в межах, усіановлених
законом, органам Верховної Ради України, державним органам, їхнім
посадовим особам тощо (Закон України від 4 квітня 1995 р № 116/95-ВР
«Про комітети Верховної Ради України»)

Згідно з положеннями ст. 89 Конституції України комітети Верховної Ради
України здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо
розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України.
Верховна Рада України у межах своїх повноважень створює тимчасові слідчі
комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від
конституційного складу Верховної Ради України. Висновки і пропозиції
тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.

Регламент Верховної Ради України визначає, що Верховна Рада може
створювати, коли визнає за необхідне, тимчасові контрольні, ревізійні,
слідчі комісії з будь-якого питання своєї компетенції. Завдання і коло
повноважень таких комісій визначаються Верховною Радою при їх створенні.
Повноваження тимчасової контрольної, ревізійної чи слідчої комісії
Верховної Ради припиняються автоматично з прийняттям Верховною Радою
остаточного рішення щодо результатів роботи цієї комісії, а також у разі
припинення повноважень Верховної Ради, яка створила цю комісію.

Для прикладу можна навести постанову Верховної Ради України від 3 серпня
2006 р. № 72-У «Про утворення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради
України з питань перевірки ситуації із забезпеченням природним газом
українських споживачів, розрахунками за поставлений природний газ та
можливими порушеннями діючого законодавства на енергетичному ринку
України».

3. Контроль з боку органів виконавчої влади.

Стаття 116 Конституції України свідчить про те, що Кабінет Міністрів
України має певні повноваження, пов’язані з контрольною діяльністю. Мова
йде про те, що Кабінет Міністрів України:

вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової
політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального
захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки
і природокористування;

забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління
об’єктами державної власності відповідно до закону;

розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує
виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету
України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої
влади;

призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра
України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять
до складу Кабінету Міністрів України тощо.

Говорячи про наступний рівень органів виконавчої влади -центральні,
необхідно зазначити, що це – найбільш поширений варіант здійснення
контролю у сфері державного управління. Міністерство в межах своїх
повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази,
організовує і контролює їх виконання (Указ Президента України від 12
березня 1996 р. № 179/96 «Про Загальне положення про міністерство, інший
центральний орган державної виконавчої влади України»). Наприклад,
Міністерство охорони здоров’я України, відповідно до Положення про
нього, здійснює контроль за виконанням державних програм розвитку
охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної
допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості.

Місцеві державні адміністрації здійснюють досить різноманітні контрольні
повноваження у сфері державного управління на відповідних територіях. Це
стосується контролю за:

збереженням і раціональним використанням державного майна;

станом фінансової дисципліни, обліку та звітності, виконанням державних
контрактів і зобов’язань перед бюджетом, належним і своєчасним
відшкодуванням шкоди, заподіяної державі;

використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного
повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів;

охороною пам’яток історії та культури, збереженням житлового фонду;

додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших
вимог, пов’язаних з її якістю та сертифікацією;

додержанням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і
захоронениям промислових, побутових та інших відходів, додержанням
правил благоустрою;

додержанням архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів;

додержанням правил торгівлі, побутового, транспортного, комунального
обслуговування, законодавства про захист прав споживачів;

додержанням законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти,
культури, охорони здоров’я, материнства та дитинства, сім’ї, молоді та
неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і
спорту;

охороною праці та своєчасною і не нижче визначеного державою
мінімального розміру оплатою праці;

додержанням громадського порядку, правил технічної експлуатації
транспорту і дорожнього руху;

додержанням законодавства про державну таємницю та інформацію;

додержанням законодавства про Національний архівний фонд та архівні
установи.

З-поміж інших органів виконавчої влади, які згідно з чинним
законодавством мають контрольні повноваження, можна назвати Державну
податкову адміністрацію, Антимонопольний комітет України, Фонд
державного майна України, Головне контрольно-ревізійне управління
України тощо. Скажімо, відповіДно до Указу Президента України від 28
листопада 2000 р. № 1265/2000 «Про Положення про Головне
контрольно-ревізійне управління України» основними завданнями
зазначеного Головного управління є:

підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері
державного фінансового контролю;

забезпечення в установленому порядку реалізації державної політики у
сфері державного фінансового контролю за використанням відповідно до
законодавства міністерствами, іншими центральними і місцевими органами
виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими бюджетними
установами, а також підприємствами і організаціями незалежно від форми
власності, організаційно-правових форм, відомчої належності та
підпорядкованості, які отримують кошти з бюджетів і державних цільових
фондів, коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, веденням і
достовірністю бухгалтерського обліку та фінансової звітності;

розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та
попередження їх у подальшому тощо.

4. Судовий контроль.

Указаний варіант державного контролю реалізується через діяльність
судів. Треба усвідомлювати, що судова влада займається не лише
судочинство Значною мірою система судів України виконує контрольні
функції у сфері державного управління Це досягається за рахунок

Діяльності Конституційного Суду України у вирішенні справ і наданні
висновків у справах щодо

конституційною законів та інших правових актів Верховної Ради України,
актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових
актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим,

відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України
або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України
для надання згоди на їх обов’язковість,

додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про
усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах,
визначених Конституцією України,

офіційного тлумачення Конституції та законів України (Закон України від
16 жовтня 1996 р № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України»)

Діяльності судів загальної юрисдикції у процесі розгляду кримінальних і
цивільних справ

установлення відповідності закону дій органів державного управління,

порушення питання щодо усунення недоліків у роботі органів виконавчої
влади, які спряли вчиненню правопорушення,

визнання правових актів державного управління незаконними тощо

Діяльності господарських судів із

перевірки відповідності актів і дій органів виконавчої влади (посадових
осіб) вимогам чинного законодавства,

направлення окремих ухвал керівникам органів виконавчої влади та
посадовим особам про вжиття необхідних заходів, які впливають на
вчинення правопорушень тощо

4 Діяльності адміністративних судів із вирішення справ щодо

спорів фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо
оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів
індивідуальної дії), дій чи бездіяльності,

спорів із приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження,
звільнення з публічної служби,

спорів між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої
компетенції у сфері управління, зокрема делегованих повноважень, а також
спори, які виникають із приводу укладання та виконання адміністративних
договорів;

спорів за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках,
установлених законом;

спорів щодо правовідносин, пов’язаних із виборчим процесом чи процесом
референдуму (Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня
2005р. № 2747-IV).

Стосовно ролі та значення судового контролю в діяльності Конституційного
Суду України доцільно вказати про період часу протягом 2005-2006 років,
коли з різних причин указаний орган не функціонував у нашій державі. Без
легального тлумачення тих чи інших питань, вирішення яких входить до
компетенції Конституційного Суду, безумовно держава в цілому, та й
система державного управління ефективно працювати не у змозі.

Значним етапом розвитку адміністративного права України, який суттєво
вплинув також на прояви судового контролю, стало прийняття у 2005 р.
Кодексу адміністративного судочинства України. Завдяки нормам указаного
документа в нашій країні стали реальними справи «людина проти держави»,
коли окремо взятий громадянин може реально відстоювати свої права,
свободи та законні інтереси у відносинах з органами держави. Розвиток
адміністративної юстиції (яку можна вважати одним із проявів судового
контролю) безумовно сприятиме вдосконаленню державотворення і
правотворення в Україні.

У цілому ж, завершуючи аналіз державного контролю, необхідно зазначити,
що, крім наведених варіантів, існують іще деякі критерії для
класифікації. Виходячи з обсягу повноважень необхідно розрізняти такі
види державного контролю:

а) загальний (Кабінет Міністрів України, місцеві державні ад-

міністрації);

б) спеціальний (органи спеціальної компетенції – Антимонопо-

льний комітет України, Головне контрольно-ревізійне управління

тощо).

Виходячи зі стадії діяльності підконтрольного об’єкту розрізняють
державний контроль:

а) попередній;

б) поточний;

в) подальший.

I, нарешті, керуючись сферою діяльності, що контролюється,

існує

а) відомчий контроль (у рамках міністерства, іншого органу

виконавчої влади),

б) міжвідомчий контроль (у діяльності Державної податкової

адміністрації, державної митної служби тощо),

в) надвідомчий контроль (здійснюється органами загальної

компетенції – Кабінетом Міністрів України, місцевими державни-

ми адміністраціями)

II. Громадський контроль – це різновид контролю, за якого

останній здійснюється громадськими організаціями чи окре-

мими громадянами.

Однією із ключових ознак демократичної країни є ступінь контролю
громадянського суспільства за державою Це – нормальна світова практика
розвинених країн, коли громадянське суспільство має реальні важелі
впливу на прийняття державних управлінських рішень та контроль за
діяльністю органів виконавчої влади Керуючись наведеною раніше
класифікацією, зупинімося на варіантах громадського контролю

Органи місцевого самоврядування реалізують функції громадського контролю
за рахунок своїх повноважень Ради як представницькі органи місцевого
самоврядування мають змогу контролювати виконання місцевими органами
виконавчої влади програм соціально-економічного та культурного розвитку,
використання коштів бюджету, створювати тимчасові контрольні комісії з
різних питань державного управління До повноважень рад належить
заслуховування звітів голів місцевих державних адміністрацій, прийняття
рішення про недовіру вказаним посадовим особам Одне із ключових
повноважень у цьому аспекті – контроль за виконанням делегованих
повноважень, котрі на підставі закону та адміністративних договорів
місцеві органи виконавчої влади реалізують на практиці Говорячи про
контрольні повноваження виконавчих органів рад, слід відзначити право на
внесення подань до відповідних органів про притягнення до
відповідальності посадових осіб, якщо вони ігнорують законні вимоги та
рішення рад і їхніх виконавчих органів, прийняті в межах їхніх
повноважень

Об’єднання громадян, згідно з чинним законодавством, мають право брати
участь у політичній діяльності, проводити масові заходи, одержувати від
органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування
інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань Це свідчить
про можливість за рахунок реалізації таких повноважень здійснювати
певний контроль за органами та посадовими особами державного управління
Як політичні парти, так і інші об’єднання громадян (молодіжні громадські
організації, органи самоорганізації населення, творчі спілки тощо) мають
легальні можливості здійснювати контроль за діями органів виконавчої
влади та їхніх посадових осіб Зареєстровані об’єднання громадян мають
право

представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх
членів (учасників) у державних і громадських органах,

брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори,
мітинги, демонстрації тощо),

одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого
самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і
завдань,

вносити пропозиції до органів влади і управління

У порядку, передбаченому законодавством, політичні парти також мають
право

брати участь у виробленні державної політики,

– брати участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі
тощо (Закон України від 16 червня 1992 р № 2460-ХП «Про об’єднання
громадян»)

Події останніх декількох років значною мірою свідчать про те, що
об’єднання громадян можуть суттєво впливати на діяльність органів
виконавчої влади та їхніх посадових осіб, реально втілюючи в життя
функції контролю

Ще одним показовим прикладом можливості об’єднання громадян впливати на
владу та контролювати її є об’єднання споживачів Вони дістали можливість
здійснювати певний контроль у сфері державного управління лише з 90-х
років XX ст , коли права, свободи та законні інтереси окремо взятого
громадянина стали для держави пріоритетними Споживачі можуть здійснювати
певні функції як самостійно, так і разом з компетентними органами
виконавчої влади, на яких покладено завдання щодо здійснення державного
контролю в цій сфері Споживач – це громадянин, який придбаває, замовляє,
використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги)
для власних побутових потреб,

Споживачі під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт,
послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на

державний захист своїх прав,

гарантований рівень споживання,

належну якість товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів
обслуговування,

безпеку товарів (робіт, послуг),

необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про товари
(роботи, послуги), їхні кількість, якість, асортимент, а також про їх
виробника (виконавця, продавця),

звернення до суду та інших уповноважених державних органів по захист
порушених прав,

об’єднання в громадські організації споживачів (об’єднання споживачів)

Своєю чергою, об’єднання споживачів мають право сприяти державним
органам у здійсненні контролю за якістю товарів (робіт, послуг),
торговельного та інших видів обслуговування (Закон України від 12 травня
1991 р № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів»)

3. Професійні спілки (профспілки) – добровільні неприбуткові громадські
організації, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за
родом їхньої професійної (трудової) діяльності (навчання) Правовий
статус професійних спілок базується насамперед на положеннях Закону
України від 15 вересня 1999 р № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх
права та гаранти діяльності» Аналіз цього правового акта свідчить, що
серед прав профспілок, реалізація яких підтверджує наявність контрольних
повноважень у сфері державного управління, можна вирізнити

проекти нормативно-правових актів, які стосуються соціально-економічних
відносин, подаються та розглядаються відповідними органами виконавчої
влади з урахуванням пропозицій всеукраїнських профспілок, їх об’єднань,

колективний договір на підприємствах повинен містити положення,
погоджені з профспілками, що торкаються таких питань, як форми і системи
оплати пращ, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових
окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій,
винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат,

профспілки здійснюють громадський контроль за виплатою заробітної
платні, додержанням законодавства про працю та про охорону праці,
створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих і
санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом,
спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту У
разі загрози життю або здоров’ю працівників профспілки мають право
вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях,
виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на
підприємстві в цілому на час, необхідний для усунення загрози життю або
здоров’ю працівників,

– профспілки мають право на проведення незалежної експертизи умов пращ,
а також об’єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи
експлуатуються, на відповідність їх нормативно-правовим актам із питань
охорони пращ, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і
профзахворювань на виробництві та давати свої висновки про них

4. Засоби масової інформації (далі – ЗМІ) не випадково називають
«четвертою владою» Це пов’язано з тим впливом, який вони можуть
реалізовувати щодо суспільства та окремих громадян У переважній
більшості саме недержавні ЗМІ здатні виступати як інструмент контролю за
владою Фактично ЗМІ виконує роль передавача інформації по каналах
«держава – суспільство» та навпаки У першому випадку це досягається
через публікацію нормативно-правових актів, інтерв’ю з чиновниками, у
другому – оприлюдненням результатів соціологічних опитувань, публікації
листів громадян із приводу діяльності органів виконавчої влади тощо

Опосередковано ЗМІ діють у спосіб ініціювання (в разі оприлюднення
інформації про порушення законодавства з боку посадових осіб)
відповідних дій з боку інших державних органів Наприклад, після
відповідних публікацій у пресі, які свідчили про можливість
правопорушень серед високопосадовщв, Верховна Рада України прийняла
постанову від 20 вересня 2005 р № 2883-ІУ «Про утворення Тимчасової
слідчої комісії Верховної Ради України з питань перевірки оприлюднених
через засоби масової інформації фактів корупщйних дій, зловживання
службовим становищем з боку окремих посадових осіб»

Відповідно до вимог чинного законодавства журналіст має певні права, які
свідчать про його право здійснювати контроль у сфері державного
управління Йдеться про право

1) на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та
зберігання відкритої за режимом доступу інформації,

відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального
самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути
прийнятим їх посадовими особами;

на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і
музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою
цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються чинним
законодавством України;

з пред’явленням редакційного посвідчення чи іншого документа, що
засвідчує його належність до друкованого засобу масової інформації,
перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових
безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено
надзвичайний стан;

поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним
підписом, під умовним ім’ям (псевдонімом) чи без підпису (анонімно)
(Закон України від 16 листопада 1992 р. № 2782-ХП «Про друковані засоби
масової інформації (пресу) в Україні»),

§ 3. Нагляд

Адміністративний нагляд – це спосіб забезпечення законності і дисципліни
в державному управлінні, який здійснюється спеціальними органами
виконавчої влади щодо організаційно непідпорядкованих об’єктів.

Види адміністративного нагляду:

-державний санітарно-епідемічний нагляд;

державний протипожежний нагляд;

державний нагляд за забезпеченням безпеки авіації;

державний нагляд за безпекою дорожнього руху; -державний геодезичний
нагляд;

– адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення
волі та ін.

Особливості адміністративного нагляду:

Відсутність організаційної підпорядкованості між суб’єктом та об’єктом
нагляду.

Спеціалізований характер, який проявляється в нагляді за дотриманням
спеціальних правил.

Можливість у ході нагляду оцінювати лише законність тієї чи іншої
діяльності.

Органи, що здійснюють адміністративний нагляд, мають змогу застосовувати
заходи адміністративного примусу.

Наводячи як приклад санітарно-ешдемічний нагляд, зазначмо таке

Державний санітарно-епідемічний нагляд у державі здійснює Державна
санітарно-епідеміологічна служба (Держсанешдемслуж-ба), що є урядовим
органом державного управління, який діє у складі Міністерства охорони
здоров’я і йому підпорядковується Держсанешдемслужба відповідно до
покладених на неї завдань здійснює у межах своїх повноважень державний
санітарно-епідемічний нагляд і контроль за дотриманням вимог
законодавства у сфері забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення органами виконавчої влади та органами місцевого
самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами
(постанова Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2004 р № 1272 «Про
затвердження Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу»)
Як бачимо, термінологічна плутанина (нагляд, контроль), на жаль, не
оминула і вказаний нормативно-правовий акт, де ці вказані два явища
перераховані поряд із санітарно-епідемічною складовою

Прокурорський нагляд – це спосіб забезпечення законності і дисципліни в
державному управлінні, який здійснюється під час виконання функцій
прокурора та за рахунок застосування актів реагування прокурора.

Стаття 121 Конституції України покладає на органи прокуратури такі
завдання

підтримання державного обвинувачення в суді,

представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
визначених законом,

нагляд за додержанням законів органами, які проводять
опе-ративно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство,

нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у
кримінальних справах, а також застосування інших заходів примусового
характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи громадян,

нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням
законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого
самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами

Завдання прокурорського нагляду за додержанням законів полягають ось у
чім Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження
верховенства закону, зміцнення право порядку і має своїм завданням
захист від неправомірних посягань:

закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та
державного ладу, політичної та економічної систем, прав національних
груп і територіальних утворень;

гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними
правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і
свобод людини та громадянина;

основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих
рад, органів самоорганізації населення.

Якщо прокурор під час здійснення нагляду виявив порушення чинного
законодавства, то він має право видання актів прокурорського реагування.
До них відносять такі.

/. Протест прокурора. Протест на акт, що суперечить законові,
приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або
до вищого органу. У такому ж порядку приноситься протест на незаконні
рішення чи дії посадової особи.

У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення
його у відповідність із законом, а також припинення незаконної дії
посадової особи, поновлення порушеного права. Протест прокурора зупиняє
дію опротестованого акта і підлягає обов’язковому розглядові відповідним
органом або посадовою особою у десятиденний строк після його
надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк
повідомляється прокуророві.

У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може
звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду
може бути подано протягом п’ятнадцяти днів з моменту одержання
повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого
законом строку для його розгляду. Подання такої заяви зупиняє дію
правового акта.

2. Припис прокурора. Письмовий припис про усунення порушень закону
вноситься прокурором, його заступником органові чи посадовій особі, які
допустили порушення, або вищому в порядку підпорядкованості органові чи
посадовій особі, які правочинні усунути порушення.

Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення закону має
очевидний характер і може завдати істотної шкоди інтересам держави,
підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо не буде
негайно усунуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що
повідомляється прокуророві.

Подання прокурора. Подання з вимогами усунення порушень закону, причин
цих порушень і умов, що їм сприяють, вносяться прокурором, його
заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій
особі, які наділені повноваженням усунути порушення закону, і підлягає
невідкладному розглядові. Не пізніш як у місячний строк має бути вжито
відповідних заходів до усунення порушень закону, причин та умов, що їм
сприяють, і про наслідки повідомлено прокуророві. Колегіальний орган,
якому внесено подання, повідомляє про день засідання прокуророві, який
вправі особисто взяти участь у його розгляді.

Постанова прокурора. У разі порушення закону посадовою особою або
громадянином прокурор, його заступник, залежно від характеру порушення
закону, виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження,
провадження про адміністративне правопорушення або про порушення
кримінальної справи щодо цих осіб.

Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про
адміністративне правопорушення підлягає розглядові повноважною посадовою
особою або відповідним органом у десятиденний строк після її
надходження, якщо інше не встановлено законом (Закон України від 5
листопада 1991 р. № 1789-ХП «Про прокуратуру»).

Сьогоднішній стан державотворення та правотворення в Україні свідчить
про те, що прокурорський нагляд не втратив свого значення як суттєва
складова державного нагляду у сфері державного управління. За рахунок
використання актів прокурорського реагування існує реальна можливість
поновити права, свободи та законні інтереси громадян, котрі були
порушені діями (правовими актами) органів виконавчої влади.

§ 4. Звернення громадян

Як підсумковий спосіб забезпечення законності й дисципліни у державному
управлінні розглядається звернення громадян. Віднесення цього способу до
таких, за допомоги яких можливо впливати на стан законності та
дисципліни у державі, є вкрай важливим. Річ у тім, що звернення громадян
повинні сприйматись як:

а) засіб захисту від порушень своїх прав, свобод і законних ін-

тересів з боку органів виконавчої влади;

б) можливість реального впливу на діяльність органів виконав-

чої влади та посадових осіб;

в) можливість отримати позитивний для громадянина резуль-

тат без застосування спеціальних юридичних знань для оформлен-

ня певних документів,

г) показник становлення громадянського суспільства

Стаття 40 Конституції України свідчить, що всі мають право направляти
індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися
до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та
посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути
звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк
Своєю чергою, Закон України від 2 жовтня 1996 р № 393/96-ВР «Про
звернення громадян» дає визначення, згідно з яким під зверненнями
громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції
(зауваження), заяви (клопотання) і скарги

Пропозиція (зауваження) – звернення громадян, де висловлюються порада,
рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого
самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також думки
щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян,
вдосконалення правової основи державного і громадського життя,
соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства

Заява (клопотання) – звернення громадян із проханням про сприяння
реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їхніх прав
та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи
недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від
форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад,
посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їхньої
діяльності Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за
особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо

Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних
інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних
органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ,
організацій, об’єднань громадян, посадових осіб

До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, у сфері
управлінської діяльності належать такі, внаслідок яких

порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи
громадян),

створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних
інтересів чи свобод,

– незаконно покладено на громадянина які-небудь обов’язки або його
незаконно притягнуто до відповідальності. Вимоги до звернень:

Адресуються органам та організаціям, об’єднанням громадян або посадовим
особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях
питань.

Необхідність зазначення прізвища, імені, по батькові, місця проживання
громадянина, викладення суті порушеного питання, зауваження, пропозиції,
заяви чи скарги, прохання чи вимоги.

Усне звернення викладається громадянином і записується посадовою особою
на особистому прийнятті, а письмове – надсилається поштою чи передається
громадянином до відповідного органу, установи особисто або через
уповноважену ним особу.

Важливий фактор, на якого необхідно звернути увагу,- термін розгляду
звернень. Згідно з вимогами чинного законодавства, звернення
розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня
їх’надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення,-
невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо
в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо,
керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або
його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що
повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін
вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока
п’яти днів.

Контрольні питання та завдання

1 Дайте визначення та вкажіть основні риси законності й дисципліни 2. У
чому полягають спільні риси й відмінності законності й дисципліни’?
Охарактеризуйте гаранти забезпечення законності

Наведіть класифікацію способів забезпечення законності й дисципліни в
державному управлінні

Дайте визначення понять «контроль», «нагляд», «звернення громадян» У
чому полягає відмінність між контролем і наглядом’?

Що вам відомо про президентський контроль’?

Що вам відомо про парламентський контроль9

Як здійснюється контроль з боку органів виконавчої влади?

У чому проявляється судовий контроль?

Чому діяльність органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян
належить до громадського контролю9

Охарактеризуйте діяльність професійних спілок і засобів масової
інформації як варіантів громадського контролю

Дайте визначення, вкажіть види та особливості адміністративного нагляду

Охарактеризуйте прокурорський нагляд

Проаналізуйте звернення громадян як спосіб забезпечення законності й
дисципліни в державному управлінні

Теми рефератів

Рахункова папата як орган державного парламентського контролю

Спільні риси та відмінності контролю та нагляду

Скарга як спосіб забезпечення законності й дисципліни в державному
управлінні

Рекомендована література

Основна

Административное право Учебник / Под ред Л Л Попова -2 е изд , перераб и
дополн – М Юристь, 2005 – С 434^464

Адміністративне право України Академічний курс Підручник у 2-х т Т 1
Загальна частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) -К Юридична
думка, 2004 – С 345-407

Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Ківа-лова –
Одеса «Юридична література», 2003 – С 291-321

Адмшістраіивне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Га-ращук, О В
Дьяченко та ін , За ред Ю П Битяка – К Юршком Інтер, 2005-С 237-267

Ачехнн А П Кармотцкий А А Административное право России Основные понятия
и институты Учебник — М ИКД «Зерцало-М», 2004 -С 323-351

Андрійко О Ф Державний контроль в Україні організаційно-правові засади –
К Наукова думка, 2004 – 299 с

Барабані Ю Г Парламентський контроль в Україні (конститущй-но-правовии
аспект) Монографія – X , 2004 – 192 с

Бахрах Д И Российский Б В Стари по в Ю Н Административное право Учебник
для вузов – М Норма, 2004-С 704-741

Беїяев В П Контроль и надзор в Российском государстве – М Проспект, 2005
– 272 с

10 Державне управління проблеми адміністративно-правової теорії

іа практики / В Б Авер’янов (заг ред ), HAH України, Інститут держави

і права їм В М Корецького – К Факт, 2003 -С 341-356

И Дмитриев Ю А Евтеева А А Петров С М Административное право Учебник – М
Изд-во Эксмо, 2005 С 304-323

КіваловС В, Запюбовсъка І К Парламентський контроль за діяльністю
органів виконавчої влади в Україні історія, теорія, перспективи -Одеса
Юрид література, 2004 – і 50 с

Колпаков В К, Кузьменко О В Адміністративне право України Підручник – К
Юршком Інтер, 2003 – С 523-540

Ярчакі X П Адміністративно-наглядова діяльність міліції в Україні
Монографія – Одеса Юрид література, 2006 – 336 с

Додаткова

Азаров В А Феномен судебного контроля заметки на полях трех диссертаций
// Юридическое образование и наука – 2006 – № 1 – С 43-47

БахрахД Н Административное судопроизводство и административная юстиция
// Современное право – 2005 – № 5 – С 38-41

Башимов М Институт омбудсмена в странах СНГ и Балтии // Государство и
право – 2004 – № 5 – С 63-73

Гараджаев Д Контрольно-надзорный механизм в системе защиты прав и свобод
человека и гражданина (на материалах Украины, России, Азербайджана) //
Юридичний вісник – 2004 – № 1 – С 75-81

Гаращук В М Проблеми організаційного забеспечення контролю й нагляду в
державному управлінні // Проблеми законності — 2005 — № 71 -С 100-103

Джумагулов MHO сущности и понятии административно-правового принуждения
// Государство и право – 2006 – № 10 – С 22-30

Залюбовсъка І Проблеми контрольних повноважень органів виконавчої влади
// Адміністративне право в контексті європейського вибору України
Збірник наукових праць – К Міленіум, 2004 – С 84-87

Ківалов С, Орзіх М Парламентський контроль в умовах державно-правової
реформи в Украпи // Юридичний вісник- 1999- № 4-С 66-71

КінащукЛ Організація та правове забезпечення контролю як функція
управління // Підприємництво, господарство і право – 2004- № 5-С 57-59

Кобрииський В Адміністративно-правові основи визначення поняття контролю
// Юридична Україна – 2006 – № 12 – С 45^48

Куліш А Інститут омбудсмена як елемент правоохоронної системи України //
Підприємництво, господарство і право – 2006 – № 2 -С 70-73

Кушнір С М Роль ЗМІ у громадському контролі // Вісник Запорізького
юридичної о інституту – 2003 – № 2 – С 132-137

Мазур Т Рахункова палата України Проблеми вдосконалення правового
статусу // Юридичний журнал – 2003 – №. 8 – С 78-81

Майданннк О Про роль контролю у здійсненні державної влади // Юридична
Україна – 2006 – № 5 – С 4-9

Марнеіяк О В Удосконалення парламентського контролю в Ук-

раїні через модернізацію статусу Уповноваженого з прав людини // Вісник
Одеського інституту внутрішніх справ.- 2005 – № 2- С. 88-94.

Медведько О. Реформування органів прокуратури України: проблеми і
перспективи // Вісник прокуратури – 2006 – № 10 – С. 3-9.

Невідомий В. І. Удосконалення статусу та діяльності Рахункової палати
України шляхом імплементації стандартів Європейського Союзу // Науковий
вісник Київського національного університету внутрішніх справ.-2006.-№
і._с. 116-123.

Пожарский Д. В. Государственный контроль и надзор как функция
современного государства // Проблемы административного и
административно-процессуального права: Сборник тезисов статей.- М.:
Московский университет МВД России, 2003.- С. 255-259.

Руденко М Роль прокуратури у захисті прав та свобод людини і громадянина
// Юридичний журнал – 2004 – № 7.- С. 119-121.

Симоненко В. Чому потрібна едина державна система фінансово-економічного
контролю? // Дзеркало тижня.- 2005- № 15-16- С. 9.

Смирнов М, Комісарчук Р. Щодо державного нагляду в Україні // Вісник
прокуратури – 2006 – № 4 – С. 96-108.

Сушко А. Зміст контрольної діяльності органів державної влади // Право
України.-2006.-№ 11.-С. 118-121.

Тарасов А. М. Президентский контроль: теоретические и практические
аспекты оценки его эффективности // Государство и право.- 2002.-№ П.-С.
54-64.

Яценко В. Н. Судебный контроль нормативных актов // Государство и
право.- 2005.- №11- С. 22-29.

МОДУЛЬ № 2

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС

ТЕМА № 8 АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА АДМІНІСТРАТИВНА
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

§ 1 Поняття, принципи та основні риси адміністративної відповідальності
§2 Поняття ознаки та склад адміністративного правопорушення § 3
Адміністративні стягнення

§ 4 Особливості адміністративної відповідальності спеціальних суб’єктів
§ 5 Особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб

§ 1. Поняття, принципи та основні риси адміністративної відповідальності

Розкриваючи питання методів державного управління, серед різновидів
адміністративного примусу розрізняли заходи адміністративної
відповідальності Справді, у тих випадках, коли йдеться про
неефективність заходів адміністративного попередження, заходів
адміністративного припинення відносно поведінки тієї чи іншої особи, що
призводить до порушення чинних правил і норм, на перший план виходить
адміністративна відповідальність її доречно сприймати як намагання з
боку держави вплинути на ситуацію, за якої та чи інша фізична чи
юридична особа порушує встановлені державою норми адміністративного
права Метою такого впливу є виховання особи, яка вчинила правопорушення,
а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим
правопорушником, так і іншими особами Для реалізації такого впливу
держава легітимно застосовує апарат примусу, використовує певні
матеріальні ресурси, в цілому реалізує норми права, що регламентують
порядок притягнення винної особи до адміністративної відповідальності

Адміністративна відповідальність є одним із варіантів юридичної
відповідальності взагалі Слід відзначити, що в суспільному житті
зазначений вид відповідальності є найбільш часто вживаним У відсотковому
співвідношенні, порівнюючи з кримінальною та цивільно-правовою
відповідальністю, адміністративна застосовується в державі найчастіше
Щороку в державі фіксується декілька мільйонів випадків притягнення до
адміністративної відповідальності Це пов’язано як із широтою
регулювального спектра норм адміністративного права, так і з відносною
простотою притягнення до відповідальності та накладення адміністративних
стягнень

Адміністративна відповідальність – це різновид юридичної
відповідальності, що полягає в застосуванні до осіб, які вчинили
адміністративні проступки, особливих санкцій – адміністративних
стягнень.

Чинне законодавство не містить положення, яке дозволяло б оперувати
також і законодавчим визначенням адміністративної відповідальності
Конституція України у ст 92 свідчить, що виключно законами України
визначається відповідальність за адміністративні правопорушення У
розвиток положень Основного Закону країни слід відзначити, що норми
права, які регулюють ті чи інші питання адміністративної
відповідальності, містяться у багатьох законодавчих нормативно-правових
актах, основним із яких може вважатися Кодекс України про
адміністративні правопорушення, прийнятий 7 грудня 1984 р

Принципи адміністративної відповідальності можна визначити як ключові
вихідні положення, на яких базується порядок притягнення винних осіб до
адміністративної відповідальності До вказаних принципів належать

а) законність. Зазначений принцип свідчить про те, що

ніхто не може бути підданий заходові впливу за адміністративне
правопорушення інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом,

здійснювати притягнення до адміністративної відповідальності мають право
лише законодавчо визначені компетентні органи та посадові особи,

застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів
адміністративної відповідальності провадиться в межах їхньої
компетенції, у точній відповідності з законом,

держава забезпечує систематичний контроль із боку вищих органів і
посадових осіб, прокурорський нагляд, можливість реалізації права
оскарження щодо застосування заходів адміністративної відповідальності,

закони, які пом’якшують або скасовують відповідальність за
адміністративні правопорушення, мають зворотну силу, тобто поширюються і
на правопорушення, вчинені до видання цих законів Закони, які
встановлюють або посилюють відповідальність за адміністративні
правопорушення, зворотної сили не мають,

б) гласність. Цей принцип проявляється в тому, що

органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні
правопорушення, здійснюють вказану діяльність відкрито,

провадження у справах про адміністративні правопорушення супроводжується
складанням необхідних процесуальних документів, із якими особа, що
притягається до відповідальності, має змогу ознайомитись,

в) невідворотність, яка проявляється в тому, що в разі вчи-

нення адміністративного правопорушення обов’язково повинна

наставати адміністративна відповідальність В іншому випадку,

коли на практиці вказаний принцип не буде спрацьовувати, мож-

ливе формування нігілістичних тенденцій у державі Особи, схильні

до вчинення правопорушень, будуть порушувати закон також і

тому, що в них з’явиться певна надія на не притягнення до адміні-

стративної відповідальності Значною мірою реалізація принципу

невідворотності залежить від тих державних органів (посадових

осіб), які уповноважені притягати правопорушників до відповідаль-

ності (органи внутрішніх справ, пожежного нагляду, прикордонної

служби тощо),

г) індивідуалізація. Особа несе відповідальність за те право-

порушення, яке вона вчинила Також у разі вчинення адміністра-

тивного правопорушення групою осіб кожна з них несе відповідаль-

ність за ту частину, в здійсненні (вчиненні) якої вона брала участь

Потребує врахування характеристика правопорушника (загальний

чи спеціальний суб’єкт, посадова особа, стан вагітності, пенсійний

вік, інвалідізація тощо) За накладення стягнення враховуються

характер учиненого правопорушення, особа порушника, ступінь

його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжу-

ють відповідальність. Слід зазначити, що згідно зі ст. 22 КУпАП за
малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова
особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від
адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням. Такий
підхід свідчить про врахування принципу індивідуалізації у сфері
адміністративної відповідальності;

д) відповідність провини і покарання. Зазначений принцип пояснюється,
насамперед, вибором адміністративного стягнення, яке має відповідати
ступеневі шкідливості правопорушення. Для цього необхідно ретельно
вивчити матеріали справи, врахувати обставини, що пом’якшують чи
обтяжують відповідальність тощо. Розглянутий принцип пояснюється так: що
шкідливішим є правопорушення, то більш суттєвий вид адміністративного
стягнення має застосовуватися компетентними органами (посадовими
особами). Для прикладу реалізації на практиці цього принципу слід
указати, що порушення правил поведінки на повітряному судні (невиконання
особами, які перебувають на повітряному судні, розпоряджень командира
судна) тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до
п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 112 КУпАП).
Водночас злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника
міліції при виконанні ним службових обов’язків, а також учинення таких
же дій щодо члена громадського формування з охорони громадського порядку
і державного кордону або військовослужбовця через їхню участь в охороні
громадського порядку тягне за собою накладення штрафу від восьми до
п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні
роботи на строк від одного до двох місяців із відрахуванням двадцяти
процентів заробітку, а в разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням
особи порушника, застосування цих заходів буде визнано недостатнім,-
адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб (ст. 185 КУпАП).

Основні риси адміністративної відповідальності.

1. Підставою є вчинення адміністративного правопорушення (проступку).
Адміністративна відповідальність за правопорушення настає, якщо ці
порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону
кримінальної відповідальності. Передусім необхідно підкреслити, що
законодавець вже у визначенні адміністративного правопорушення наголошує
щодо пріоритету кримінальної відповідальності над адміністративною та
про певну схожість цих двох варіантів юридичної відповідальності.
Відносно першої обставини необхідно усвідомити, що мова не йде про
штучне «тяжіння» правозастосовних органів до кримінальної
відповідальності чи про звинувачувальний характер кваліфікації
правопорушення, а про те, що в разі вчинення певних дій (наприклад,
дрібне хуліганство), які за ступенем шкідливості наближаються до
злочинів, аналіз здійснюється за принципом «від складного до простого»,
тобто спершу як робоча версія розглядається можливе вчинення злочину, а
в разі відсутності ознак, що свідчили би про наявність кримінального
правопорушення, в подальшому діяння кваліфікується як адміністративне
правопорушення.

2. Велика кількість органів (посадових осіб), уповноважених

розглядати справи про адміністративні правопорушення. Ця осо-

бливість характеризується тим, що на сьогодні можна вирізнити

понад сорок суб’єктів розгляду справ про адміністративні право-

порушення. Звичайно, вони обрані законодавцем виходячи зі

специфіки правопорушень, які можуть мати місце в тих чи інших

сферах суспільного життя. Серед вказаних органів можна навести

такі приклади, як адміністративні комісії при виконавчих органах

сільських, селищних, міських рад, органи внутрішніх справ, ор-

гани державної прикордонної та податкової служби, Національ-

ний банк України, військові комісаріати. Виходячи з цього необ-

хідно підкреслити, що більша частина справ про адміністративні

правопорушення розглядається в позасудовому порядку.

Підлягають як фізичні, так і юридичні особи. Це твердження базується на
підставі наявності у чинному законодавстві (не у КУпАП) положень, які
свідчать про можливість притягнення до адміністративної відповідальності
також і юридичних осіб. В окремому параграфі поточної теми буде детально
показано особливості вказаного виду відповідальності щодо юридичних
осіб. Тут же зазначмо, що йдеться про закони України від 14 жовтня 1994
р. № 208/94-ВР «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ
та організацій за правопорушення у сфері містобудування», від 7 червня
1996 р. № 236/96-ВР «Про захист від недобросовісної конкуренції», від 3
липня 1996 р. № 270/96-ВР «Про рекламу» та ін., де містяться норми про
можливість накладення стягнень на юридичних осіб.

Спрощений порядок притягнення до адміністративної відповідальності.
Провадження у справах про адміністративні правопорушення порівняно з
кримінальним і цивільним судочинством спрощено. Це дає можливість
набагато ефективніше та економніше для держави реалізовувати притягнення
правопорушника до адміністративної відповідальності.

У переважній більшості настає за правопорушення у сфері
публічноправових, а не приватноправових суспільних відносин. Йдеться про
відносини у сфері митної справи, податків, захисту власності, прав
громадян тощо.

Застосування заходів адміністративної відповідальності не спричиняє
судимості особи, яка вчинила правопорушення. Особа вважається такою, що
притягнута до адміністративної відповідальності, протягом одного року
від дня закінчення виконання стягнення.

Законодавче регулювання відбувається за рахунок норм права, що містяться
в різних нормативно-правових актах (Кодекс України про адміністративні
правопорушення, Митний кодекс України та ін.). Наприклад, Кодекс України
про адміністративні правопорушення складається з п’яти розділів: 1)
Загальні положення; 2) Адміністративні правопорушення і адміністративна
відповідальність (Загальна і Особлива частини); 3) Органи, уповноважені
розглядати справи про адміністративні правопорушення;

Провадження в справах про адміністративні правопорушення;

Виконання постанов про накладання адміністративних стягнень. Своєю
чергою, Митний кодекс України містить розділ XVIII «Порушення митних
правил і відповідальність за них. Відповідальність осіб, які беруть
участь у провадженні в справах про порушення митних правил» та розділ
XIX «Провадження у справах про порушення митних правил».

Варто зазначити, що чинний КУпАП не позбавлений певних суперечностей.
Так, ст. 5 КУпАП свідчить про те, що сільські, селищні, міські, обласні
ради мають право ухвалювати в межах, визначуваних законами, рішення з
питань боротьби зі стихійним лихом і епідеміями, які передбачають за їх
порушення адміністративну відповідальність. Іншими словами, органам
місцевого самоврядування фактично делеговано право щодо встановлення
підстав для адміністративної відповідальності. Це не відповідає
положенням Конституції України, ст. 92 якої визначає, що лише законами
визначаються діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та
відповідальність за них.

§ 2. Поняття, ознаки та склад адміністративного правопорушення

Адміністративне правопорушення (проступок) – це протиправна, винна
(умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський
порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок
управління і за яку законом передбачено адміністративну
відповідальність. Це визначення дається в ст. 9 КУпАП і в ньому робиться
акцент на об’єкти адміністративного правопорушення,- громадський
порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок
управління.

Ознаки адміністративного правопорушення:

діяння. Йдеться про те, що лише усвідомлювані особою акти поведінки,
виражені як у діях, так і в бездіяльності, можуть ува-жатися
адміністративним правопорушенням. Як приклади дій, що є
адміністративними правопорушеннями, можна привести керування
транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані
сп’яніння (ст. 130 КУпАП), або дрібне хуліганство (ст. 173 КУпАП). Своєю
чергою, прикладами бездіяльності, що є адміністративними
правопорушеннями, можуть бути ухилення від виконання законних вимог
прокурора (ст. 185-7 КУпАП) чи невиконання рішення виборчої комісії,
комісії з референдуму (ст. 212-18 КУпАП). Такі прояви психічної
діяльності, як думки, бажання, уподобання (навіть якщо вони мають
протиправний характер) не можуть уважатись адміністративним
правопорушенням;

протиправність – адміністративне правопорушення полягає в порушенні
правил поведінки, встановлених відповідними правовими нормами. Важливо
підкреслити недопустимість використання компетентними органами
(посадовими особами), уповноваженими розглядати справи про
адміністративні правопорушення, аналогії закону. Порушення правил
поведінки лише тоді вважається адміністративним правопорушенням, коли
воно визначене як таке чинним законодавством;

суспільна небезпека – адміністративне правопорушення заподіює або
створює загрозу громадському порядкові, власності, правам і свободам
громадян, встановленому порядку управління. У цілому йдеться про
небезпеку для суспільства, для суспільних інтересів. У навчальній та
науковій літературі продовжується дискусія, розпочата в середині
минулого століття, з приводу тою, що характеризує адміністративне
правопорушення,- суспільна небезпека чи шкідливість Прихильники однієї
позиції (А П Клюш-ниченко, Г І Петров, О М Якуба) вважають, що суспільна
небезпека властива лише злочинам і не притаманна адміністративним
правопорушенням Інші (Є В Додш, О Є Луньов, Л В Коваль, Л Л Попов)
наполягають на тому, що суспільна небезпека властива як злочинам, так і
адміністративним правопорушенням, питання полягає лише у мірі (ступені)
проявів такої небезпеки у злочинів, відповідно, вона вища Схиляючись до
другої позиції, зазначмо, що такі адміністративні правопорушення, як
заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів
харчування чи іншої продукції (ст 42-2 КУпАП) чи порушення встановлених
законодавством вимог пожежної безпеки (ст 175 КУпАП), безперечно,
характеризуються суспільною небезпекою На об’єднавчий елемент суспільної
небезпеки в адміністративних правопорушеннях і злочинах указує В К
Колпаков, який свідчить, що суспільна небезпека є гносеологічною ознакою
об’єктивної сторони складу правопорушення1,

винність – адміністративне правопорушення особи є лише тоді, коли має
місце вина у формі умислу чи необережності Лише усвідомлювані діяння
можуть бути адміністративним правопорушенням Коли вини правопорушника в
діянні немає, то відповідно воно не вважається адміністративним
правопорушенням,

караність – адміністративне правопорушення вважається таким за умови, що
за нього законодавством передбачено адміністративна відповідальність
Іншими словами, лише те правопорушення вважається адміністративним,
відповідальність за яке передбачено КУпАП та деякими іншими законами (що
визначають правопорушення як адміністративні та визначають заходи
адміністративної відповідальності за них)

Склад адміністративного правопорушення.

Склад адміністративного правопорушення – це сукупність установлених
законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, наявність яких характеризуй
діяння як адміністративне правопорушення (проступок) За допомоги такої
характеристики, як склад адмшіст-

Див Котаков В К Адміністративно деліктний правовий феномен Монографія
К Юрінком Інтер 2004 – С 187

ративного правопорушення, є можливість отримати його загальну
характеристику.

Вказаними ознаками адміністративного правопорушення є:

Об’єкт.

Об’єктивна сторона.

Суб’єкт.

Суб’єктивна сторона.

Об’єкт адміністративного правопорушення – це суспільні відносини,
врегульовані нормами адміністративного права, яким завдано шкоди
адміністративним правопорушенням. Іншими словами, це те, на що
спрямовано адміністративне правопорушення.

Види об’єктів:

загальний – усі суспільні відносини, врегульовані нормами
адміністративного права. Виходячи з визначення адміністративного
правопорушення загальним об’єктом адміністративного правопорушення є
суспільні відносини у сфері громадського порядку, власності, прав і
свобод громадян, установлений порядок управління;

родовий – група однорідних суспільних відносин, урегульованих нормами
адміністративного права. Наприклад: суспільні відносини в сільському
господарстві, в галузі охорони природи, на транспорті тощо;

безпосередній – конкретні суспільні відносини, врегульовані нормами
адміністративного права. Наприклад, у вчиненні правопорушення,
передбаченого ст. 78 КУпАП (порушення порядку здійснення викиду
забруднюючих речовин в атмосферу або впливу на неї фізичних та
біологічних факторів), йдеться про безпосередній об’єкт
адміністративного правопорушення – суспільні відносини у сфері охорони
довкілля, яким завдається шкода за рахунок певних протиправних дій.
Водночас таке правопорушення характеризується і суспільною небезпекою.

Об’єкт адміністративного правопорушення слід відрізняти від предмета
правопорушення, під яким розуміють конкретні об’єкти матеріального світу
(речі), щодо яких учинено правопорушення (автомобіль, наркотичні засоби
тощо).

Об’єктивна сторона адміністративного правопорушення — це зовнішні ознаки
та обставини, які характеризують адміністративне правопорушення.

Ознаки об’єктивної сторони адміністративного правопорушення.

1. Обоє ‘язкові:

а) діяння (дія чи бездіяльність). Ця ознака, описана у висвіт-

ленні загальних ознак адміністративного правопорушення, зводиться

до вчинення певних дій чи констатації бездіяльності;

б) шкідливі наслідки – негативні зміни, що мають місце в ре-

зультаті вчинення правопорушення. Зазвичай вказані зміни тор-

каються передусім об’єкта адміністративного правопорушення.

Виходячи з наявності чи відсутності матеріальних шкідливих

наслідків розрізняють два види адміністративних правопору-

шень: з матеріальним складом і з формальним складом. До пер-

шого виду відносять такі, для яких обов’язковим елементом є

настання матеріальних шкідливих наслідків (наприклад, пошко-

дження газопроводів під час провадження робіт (ст. 103-2 КУпАП),

де матеріальним шкідливим наслідком є пошкоджений газо-

провід). Своєю чергою, до другого виду відносять правопору-

шення, для яких факт настання матеріальних шкідливих наслідків

не є обов’язковим; для них сам факт учинення правопорушення

свідчить про настання шкідливих наслідків (наприклад, пору-

шення порядку провадження господарської діяльності, передба-

чене сг. 164 КУпАП, може і не спричинити матеріальних шкідли-

вих наслідків із причини випуску якісної продукції, товарів, на-

дання послуг, водночас це – адміністративне правопорушення з

формальним складом, оскільки шкідливі наслідки формально

полягають у здійсненні господарської діяльності без державної

реєстрації чи ліцензії);

в) причинний зв’язок між діянням і шкідливими наслідками.

Насамперед стосується до адміністративних правопорушень із

матеріальним складом, де необхідно чітко встановити, що діяння

передувало настанню шкідливих наслідків і між ними є причинний

зв’язок.

Узагальнюючим прикладом, що характеризує об’єктивну сторону
адміністративного правопорушення, може бути виготовлення, придбання,
зберігання або реалізація фальсифікованих алкогольних напоїв або
тютюнових виробів (ст. 177-2 КУпАП), де діяння характеризується
виготовленням, придбанням, зберіганням або реалізацією зазначеного,
шкідливі наслідки – потенційна загроза здоров’ю людей, які вживатимуть
такі напої чи вироби, а причинний зв’язок – це встановлення обставин
появи шкідливих наслідків. Водночас слід наголосити, що вказаний приклад
– адміністративне правопорушення з формальним складом, де достатньо
зафіксувати факт діяння, незалежно від того, чи встиг хтось ужити
вказані напої чи тютюнові вироби.

2. Необов’язкові (факультативні):

а) місце вчинення правопорушення. Має значення в таких ви-

падках, як, наприклад, знищення або пошкодження підросту в лі-

сах (ст. 66 КУпАП), де має бути встановлено, що правопорушення

вчинене саме у лісі;

б) час учинення правопорушення. Важлива ознака у випадках,

скажімо, порушення порядку або строків подання інформації про

дітей-сирїт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків

(ст. 184-2 КУпАП), де важлива обставина – строки (час) подання

такої інформації;

в) засоби вчинення адміністративного правопорушення. Є об-

ставиною, яку важливо встановити у таких випадках, як, напри-

клад, створення умов для організації та проведення з порушен-

ням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів

або демонстрацій (ст. 185-2 КУпАП), де зазначено, що адмініст-

ративним правопорушенням є надання посадовими особами із

зазначеною метою приміщень, транспорту, технічних засобів (які

певною мірою і є засобами вчинення адміністративного право-

порушення);

г) обстанова вчинення правопорушення. Має значення для пра-

вильної кваліфікації такого правопорушення, як, наприклад, воро-

жіння у громадських місцях (ст. 181 КУпАП): важливою обстави-

ною є факт учинення ворожіння саме у громадському місці.

Суб’єкт адміністративного правопорушення – це особа, яка вчинила
адміністративне правопорушення. Суб’єктом адміністративного
правопорушення може бути фізична особа, яка досягла 16-річного віку, та
юридична особа незалежно від форми власності.

Види суб’єктів адміністративного правопорушення:

загальні (яким притаманні всі ознаки суб’єкта). Приклад учинення
адміністративного правопорушення загальним суб’єктом -ст. 173 КУпАП
(дрібне хуліганство), де до відповідальності буде притягатися будь-яка
деліктоздатна фізична особа, яка вчинила протиправні дії;

спеціальні (яким притаманні, крім загальних ознак, певні додаткові –
іноземці та особи без громадянства, посадові особи, військовослужбовці,
неповнолітні та деякі інші). До найхарактерніших прикладів спеціальних
суб’єктів належать посадові особи, неповнолітні, іноземці та особи без
громадянства, військовослужбовці, інші особи. Як приклад
адміністративного правопорушення, вчиненого спеціальними суб’єктами,
можна навести випуск на лінію транспортних засобів, технічний стан яких
не відповідає встановленим нормам (ст. 128 КУпАП), де суб’єкт
правопорушення – керівники підприємств, установ та організацій або інші
посадові особи, відповідальні за транспортні засоби. Або – незаконне
вилучення паспортів і прийняття їх у заставу (ст. 201 КУпАП), де
спеціальні суб’єкти правопорушення – посадові особи.

Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення –

внутрішнє (психічне) ставлення суб’єкта правопорушення до скоєного
діяння та його шкідливих наслідків. Ознаки суб’єктивної сторони:

/. Вина – психічне ставлення особи до скоєного діяння та його шкідливих
наслідків.

Це – обов’язкова ознака суб’єктивної сторони, що проявляється у формі
умислу чи необережності.

Умисел має місце у правопорушенні тоді, коли особа, яка його вчинила,
усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності,
передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала
настання цих наслідків. Лише з умислом можуть бути вчинені такі
адміністративні правопорушення, як самовільне використання транспортних
засобів, машин чи механізмів або зберігання транспортних засобів у
невстановлепих місцях (ст. 132 КУпАП) чи вчинення насильства в сім’ї
(ст. 173-2 КУпАП).

Необережність має місце у правопорушенні тоді, коли особа, яка його
вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії
чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не
передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і
могла їх передбачити. Це може бути втрата паспорта з необережності (ст.
198 КУпАП) чи знищення або пошкодження лісу внаслідок необережного
поводження з вогнем (ст. 77 КУпАП).

Мотив – це усвідомлювана причина, яка спонукає особу до скоєння
правопорушення.

Мета – це очікуваний результат, бажані наслідки, яких прагне досягти
особа вчиненням правопорушення.

У практичній діяльності нерідко виникають ситуації, що змушують
здійснювати кваліфікацію того чи іншого правопорушення При цьому
особливої значущості набуває відокремлення адміністративних
правопорушень від злочинів, оскільки іноді вони мають багато спільних
ознак Скажімо, таке явище, як дрібне хучіганство, яке у ст 273 чинного
КУпАП визначається як нецензурна лайка в іромадських місцях, образливе
чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський
порядок і спокій громадян, досить непросто відрізнити від хуліганства як
злочину, що у ст. 296 Кримінального кодексу України визначається як
грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до
суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим
цинізмом. Здавалося б, відмінності не настільки значні, проте у першому
випадку (адміністративне правопорушення) йдеться про стягнення у вигляді
штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
або виправних робіт, або адміністративного арешту на строк до
п’ятнадцяти діб. Водночас у разі вчинення хуліганських дій як злочину до
правопорушника можуть бути застосовані штраф від п’ятисот до тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арешт на строк до
шести місяців, або обмеження волі на строк до п’яти років.

Стаття 9 КУпАП визначає пріоритет кримінальної відповідальності над
адміністративною. Це досягається за рахунок того, що адміністративна
відповідальність за правопорушення, передбачені КУпАП, настає, якщо ці
порушення за характером не тягнуть за собою відповідно до закону
кримінальної відповідальності.

Керуючись необхідністю визначення чітких відмінностей між
адміністративними правопорушеннями та злочинами, наведімо основні
ознаки, що характеризують вказані відмінності (табл. 8.1).

Стосовно до відмінностей адміністративних і дисциплінарних правопорушень
слід зазначити, що критеріїв відмінності – декілька. Основні з них –
два. По-перше, адміністративні правопорушення посягають на громадський
порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок
управління, а дисциплінарні -на правила трудової (службової) дисципліни.
По-друге, суб’єкт адміністративного правопорушення не перебуває у
службовій залежності від органу (посадової особи), яка здійснює
притягнення до відповідальності, а у випадку дисциплінарного
правопорушення така залежність існує, оскільки справу розглядає,
зазвичай, керівник правопорушника.