Кузьминець О., Калиновський В. 2002 – історія держави і права України (книга)

Кузьминець О., Калиновський В. 2002 – історія держави і права України

РОЗДІЛ І

Перші державні утворення на території України та їхнє право

Імперська історіографія стверджувала, що в первісні часи на території
сучасної України не існувало ні держави, ні права, що умови для їх
виникнення склалися пізніше — з появою приватної власності й майновою
диференціацією суспільства, тобто з його поділом на групи за майновою
ознакою, а заможніші верстви населення, прагнучи зберегти й примножити
надбане добро, почали створювати відповідні структури, які згодом стали
основою державних органів управління. Тож історики, спираючись на цю
концепцію, відносили досвідки державно-правового розвитку на наших
землях до кінця II — початку І тисячоліття до н. е.

Однак сучасні дослідники вбачають корені української державності в
набагато давнішій історичній добі.

Аратта (Оріяна, Оратанія)

Значний археологічний матеріал дає підстави вважати, що в середині
VI—III тисячоліть до н, е. на території сучасної України існувала
держава Аратта (Оріяна, Оратанія). Офіційною історичною наукою вона
пойменовувалася просто як Трипільська культура. Її пам’ятки вперше
дослідив археолог В. Хвойка біля с. Трипілля в кінці XIX ст. Зазначимо,
що ця висока землеробська культура мала всі атрибути держави:

військові дружини для охорони городищ, поселення міського типу,
писемність, календар, своєрідну релігію, мистецтво (вироби з кераміки,
золота) тощо. Аратта займала чи не всю територію сучасної України. Для
захисту від нападників там було споруджено тисячокілометрові земляні
вали. І якщо наші уявлення про могутні держави Шумеру та Єгипту
асоціюються з величними кам’яними спорудами, то цивілізаційний феномен
Праукраїни з її чудовим кліматом і природними умовами полягає, вочевидь,
у затишку невибагливих глиняно-дерев’яних споруд, що давали змогу нашим
далеким пращурам жити вільно і, як зазначає французький дослідник Е.
Шюре, «на свіжому повітрі».

Кіммерія

Відомою державою на території сучасної України була Кіммерія. Але ми
мало знаємо про її територію і суспільно-політичний лад. Кіммерійці
вперше згадуються в «Одіссеї» Го-мера, а під назвою «гімірра» — в
ассірійських клинописних текстах VIII—VII ст. до н. е. Відомо, що вони
населяли Крим (Тавриду) й степи Північного Причорномор’я, займалися
землеробством, скотарством, воювали із сусідніми народами. Цю державу
очолювали царі.

У VII—VI ст. до н. е. Кіммерію поглинули скіфи — її колишні союзники.

Скіфія

Скіфія (Скитія) — велике суспільно-політичне об’єднання племен. Грецький
історик Геродот писав, що ця країна має вигляд квадрата, кожна із сторін
якого дорівнює близько 700 км. Одна з цих сторін на заході починається
від Дунаю, а протилежна на сході сягає Дону. Південна сторона впирається
в Чорне море, а протилежна на півночі закінчується зоною лісів (нинішнє
Полісся).

Цей квадрат населяли різні етноси, чи племена. За тим-таки Геродотом, на
заході, північніше Ольвії, жили каллініди й алазони; між Дністром і
Дніпром (Борисфеном) — скіфи-орачі; на схід від Дніпра — осілі
землеробсько-скотарські племена, або скіфи-землероби; на схід від
нижньої течії Дніпра — степові кочовики-скотарі, чи царські скіфи і
скіфи-кочовики. Ці останні відігравали панівну роль. Залежне від них
осіле населення сплачувало данину.

За легендою, наведеною Геродотом у IV книзі «Історії», Скіфія поділялася
на племінні групи — авхатів, катіарів, тресніїв і каралатів, назви яких
походили від синів предтечі цього народу — царя Таргітая. Згадані групи,
очевидно, входили до ще більшого скіфського об’єднання.

Крім того, як свідчить Геродот, Скіфія поділялася на
адміністративно-політичні території (області), в округах кожної з яких
було святилище бога війни Ареса (Арея), а також на
адміністративно-територіальні одиниці (номи) на чолі з посадовими
особами (номархами).

І насамкінець, за Геродотом, уся Скіфія була поділена царем Колоксаєм на
царства між його трьома синами.

Отже, як бачимо, Скіфія складалася із царств, а ті, своєю чергою,— з
областей і номів. Але, на жаль, ці скупі відомості про
адміністративно-територіальний поділ не дають нам повної уяви про Скіфію
як політичне об’єднання племен.

Царські скіфи, перебуваючи на останньому щаблі первіснообщинного ладу й
відіграючи панівну роль серед племен, утворили свою державу, засновану
на військовій демократії.

Державний устрій Скіфії

Найважливіші питання життя держави розглядалися на зборах воїнів.
Особлива роль при цьому належала скіфським воєначальникам (царям,
базилеям, василевсам). Авторитет і вплив цих осіб особливо зріс під час
скіфо-персидських воєн кінця IV ст. до н. е. Під їхнім керівництвом
відбувалася консолідація всіх скіфських племен. Це об’єднання більшість
істориків-скіфологів вважає початком становлення держави скіфів. Заслуга
в цьому царя Атея, який, усунувши інших вождів, узурпував владу, надану
йому воїнами союзу племен. Об’єднавши племена й народи від Азовського
моря до Дунаю, він перетворив Скіфію на могутнє царство з центром на
нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. е. виникло велике укріплене
поселення. Археологи виявили його поблизу Нікополя й назвали Кам’янським
городищем. У період занепаду скіфської держави її столиця перемістилася
на узбережжя Чорного моря (неподалік нинішнього Сімферополя) і дістала
назву Неаполь Скіфський.

Як уже зазначалося, царі були вождями-воєначальниками, але вони, крім
того, виконували релігійні функції, при здійсненні яких важливе місце
відводилося жерцям-ворожбитам (енареям).

Військо скіфів також використовувалося царями як виконавчий орган, тому
воно формувалося відповідно до адміністративно-територіального поділу.
Провідну роль у ньому відігравали скіфи-кочовики.

Хоч Геродот у загальних рисах повідомляє про управлінські (владні)
структури в менших царствах Скіфії та їхній
адміністративно-територіальний поділ, цих даних явно недостатньо для
всебічної характеристики державної організації скіфського суспільства та
його найвищих керівних ланок.

Суспільний лад Скіфії

На жаль, ми не маємо повної уяви і про суспільний лад Скіфії. З
повідомлень Геродота про скіфів як народ, сформований з окремих племен,
над якими панували царські скіфи й називали всі інші племена своїми
рабами, можна зробити висновок, що Скіфія була рабовласницькою державою.

Разом з тим Геродот пойменовує вождів племен, а племінна організація не
дає підстав вважати таку державу класично рабовласницькою. Тим-то А. С.
Семенов-Зусер у своїй праці «Родова організація скіфів Геродота»
стверджує, що Скіфія була заснована на патріархально-родовому ладі, який
уже вступив у стадію розкладу. На цій стадії (як відомо з історії
розвитку інших країн) з’являються родова (племінна) аристократія і раби.

Як зазначає А. І. Тереножкін у праці «Про суспільний лад скіфів»,
основною господарською ланкою скіфського суспільства була мала (парна)
сім’я, яка володіла землею, худобою та іншим майном. Це суспільство
наскрізь пронизували рабовласницькі відносини, про що свідчать розкопки
скіфських некрополів і городищ з численними примусовими ритуальними
похованнями простих людей, певно, рабів.

Отже, скіфським суспільством правили царі, царки, вожді племен і
старійшини родів. Соціальну верхівку становила могутня у військовому
відношенні скіфська знать, що зосереджувала у своїх руках значні
багатства. Певну роль відігравало рабство. Хоч племена, залежні від
царських скіфів, вважалися рабами, насправді вони були вільними, але
платили їм данину і брали участь у війнах на їхньому боці. Правління
великою Скіфською державою здійснювалося за допомогою касти військової
знаті.

Скіфія зазнала розквіту в IV ст. до н. е. В цей період вона була
рабовласницькою державою з визначеною територією і добре розвинутими
землеробством, скотарством та ремеслами. Виробництво в ній набуло
товарного характеру.

Право Скіфії

Писемні пам’ятки права Скіфії не збереглися до наших днів. Згадки про
них зустрічаються в пізніших літописах Київської Русі.

Правовою основою у скіфських племен і родів були давні звичаї, а також
нові норми, які захищали приватну власність на худобу, житло, рухоме
майно, рабів. Існувало вже розвинене зобов’язальне право, що регулювало
договірні відносини — купівлю-продаж, обмін, дарування та інше. Як
правило, ділові угоди посвідчувалися.

Шлюбно-сімейні відносини випливали з принципів патріархату. Якщо вдову
після смерті чоловіка не було вбито й поховано разом з ним, то вона, як
і майно померлого, переходила у власність його старших родичів.

Кримінальне право перебувало в початковому стані. У скіфів визнавалася
кривава помста. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя та його
оточення. Вони, як і порушення звичаїв та боговідступництво, каралися
смертю. Застосовувались і такі жорстокі види покарання, як калічення,
вигнання тощо.

Слов’янські суспільно-політичні утворення

Хоч Скіфія наприкінці II — початку III ст. н. е. перестала існувати як
велике об’єднання племен, її назва щодо території Північного
Причорномор’я ще довго зберігалася. Разом з тим римські й візантійські
географи, історики та політичні діячі дедалі пильніше придивлялися до
народів, які населяли землі сучасної України. Усі вони — венеди,
склавіни, анти, волиняни, дуліби, поляни, роксолани та інші племінні
утворення — згодом дістали спільну назву — слов’яни.

Суспільний лад слов’ян

Питання про прабатьківщину слов’ян ще остаточно не розв’язане. Як
свідчать археологічні та інші дані, слов’яни упродовж першої половини І
тис. н. е. населяли територію від Верхнього Придніпров’я та верхів’їв
Сейму на північному сході до Дніпра і верхів’їв Пруту на південному
заході й до верхів’їв Вісли на заході. В той час слов’яни, як і скіфи,
перебували на останньому етапі первіснообщинного ладу, точніше на етапі
його розкладу (І—VIII ст.).

Період первісно-общинних відносин у слов’ян, як бачимо, затягнувся.
Насамперед це пояснюється тим, що серед них набуло великого поширення
підсічне землеробство, яке вимагало спільних зусиль значної кількості
людей.

Однак з поступовим переходом до рального землеробства розпочалася
індивідуалізація виробництва, зростала продуктивність праці, і тепер уже
зі складу великих патріархальних сімей дедалі частіше виділялися малі
сім’ї. Цей процес залежав від місцевих умов, тому відбувався
нерівномірно.

У першій половині І тис. н. е. на зміну первісній великій родовій
патріархальній общині приходить сусідська (ще кров-носпоріднена з нею)
сільська територіальна община. Тож попередні родові зв’язки поступаються
місцем новим — територіальним.

Але це не означає, що кровноспоріднена система зовсім віджила. Старі й
новоутворені роди продовжували спільно господарювати упродовж багатьох
століть.

Типовими східнослов’янськими поселеннями середини І тисячоліття були
неукріплені села. Сільські общини, як правило, розселялися на чималих
територіях. Якраз такий висновок випливає з повідомлення Прокопія
Кесарійського про те, що анти (слов’яни) жили «в жалюгідних хатинах,
розташованих на значній відстані одна від одної».

Залежно від типу поселень деякі сільські общини VI—VIII ст. зводили й
городища (гради) — укріплення, де тутешня людність ховалася від
нападників.

Хоч організація слов’янських общин залишалася родоплемінною, в них
відбувалося станове (майнове) розшарування. Описуючи суспільний лад
антів (слов’ян), візантійські автори VI — початку VII ст. констатували
не лише наявність у них рабів, а й работоргівлю. Рабовласництво в антів
безперечно існувало у IV ст. н. е., коли цар (рекс) Бож очолював
боротьбу проти готів. Як оповідає Прокопій Кесарійський, анти під час
одного з набігів у Фракію багатьох римлян пограбували й обернули на
рабів.

Спочатку рабів було небагато. Основними виробниками залишалися селяни.
Але їхні господарства поступалися тим, де застосовувалася рабська праця.
В сім’ях, що мали рабів, власність зростала. Очевидно, в них
примножувалась і земельна власність.

Наслідками розвитку станових відносин у східних слов’ян VII—VIII ст.
були виокремлення ремесла й утворення міст (градів). У найдавніших
градах, що зводились для захисту від нападників, жили й ремісники, які
виготовляли знаряддя праці та зброю. Ремесло виникло на основі
індивідуального виробництва, властивого сільським общинам. Нова система
землеробства вимагала подальшого вдосконалення рального реманенту.
Чимало археологічних культур середини І тисячоліття свідчить, що в
землеробській техніці досить часто використовувалися деталі, виготовлені
із заліза. Доказом значного розвитку тогочасного ремесла є поховання
цієї епохи, в яких знайдено зброю, цінні предмети тощо.

Археологічні матеріали свідчать і про те, що в середині І тисячоліття
серед слов’янського населення були люди, які займалися лише військовою
справою. Це — дружинники. Для них ратна служба була фахом. Вони
становили привілейований (згодом панівний) прошарок тогочасного
суспільства.

Аристократична верхівка східних слов’ян передфеодаль-ної доби створила
дружинну організацію воїнів-професіоналів. Дружинники помітно
вирізнялися з-поміж населення. Іноді вони жили в окремих, відведених для
них місцях (укріпленнях чи градах). Провідники воїнів входили до
оточення князя — головного командувача дружини. З цих людей пізніше
сформувався стан бояр — великих землевласників-феодалів.

Чи не всі дружинники мали рабів і збагачувалися за допомогою
невільницької праці.

Отже, внаслідок соціально-економічного розвитку східних слов’ян у І—VIII
ст. виникли два суспільно-економічні уклади: 1) дрібних вільних
виробників, звичайних общинників-селян; 2) уклад рабовласницький. Вони
обидва сформувалися в процесі розкладу первіснообщинного ладу на основі
індивідуального господарства й приватної власності, тобто на тих нових
засадах, які зруйнували архаїчну суспільну формацію.

Ці уклади всередині сільської територіальної общини сприяли появі трьох
основних станів: 1) вільних селян-общинників; 2) рабовласників; 3)
рабів.

Виникнення і розвиток державності у східних слов’ян

Східні слов’яни упродовж І тисячоліття н. е. пройшли шлях від
військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави.

Закріплення території за племенами та їхніми союзами, захист її від
чужинців стали важливим чинником набуття первіснообщинним суспільством
навичок ведення війни. Дорослі члени патріархальної, а потім і
сусідської общини були одночасно й воїнами.

Доки члени роду (племені) колективно господарювали у складі великих
патріархальних сімей, доти в суспільстві не існувало значної економічної
і соціальної нерівності, тож органи влади військової демократії
обстоювали суспільні інтереси, тобто були виразниками волі людності.

З подальшим розкладом первіснообщинного ладу й об’єднанням племен у
союзи прискорився процес майнового розшарування, а отже, й становлення
органів влади (силових структур), що сприяло виникненню держави.

Держава антів (слов’ян)

Перша достовірна згадка про державу антів відноситься до 385 р. н. е. Її
містить книга візантійського автора Йордана «Про походження і діяння
готів»: «Він (король остготів Вінітарій) повів військо в межі антів і
коли вступив туди, в першому ж бою був переможений, але надалі став
діяти рішучіше й розіп’яв їхнього короля (Кех’а) Божа із синами його і
сімдесятьма ргітаїез (найпершими) для остраху, щоб трупи розіп’ятих
подвоїли страх впокорених». З цього повідомлення випливає, що Бож був
правителем держави. В ті часи словом Кех називали фараонів, царів,
королів та інших глав держав.

Найперші страчені особи — це, вочевидь, урядова знать.

Подальша історія держави антів пов’язана з гунами й аварами, які
здійснювали протекторат над слов’янами.

Після розпаду держави гунів і смерті Атилли (453 р.) анти зайняли значну
територію в Північному Причорномор’ї. Про-копій Кесарійський зазначає,
що в першій половині VI ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до
Меотіди (Азовське море). Але на той час анти, як пише інший
візантійський автор, Псевдо-Маврикій, не мали єдиного глави держави. За
Менандром, південні слов’яни наприкінці VI ст. корилися волі князів. А
очолював їх Давріт. З ним і «найважливішими князями слов’янського
народу» вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі
слов’ян (див.: Вестник древнейистории.— 1941. № 1. С. 248). З розповіді
Менандра вимальовується державна організація південних слов’ян з її
ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта перебували князі,
які правили на місцях.

На підставі цих свідчень можна говорити, що держава антів складалася з
князівств (княжінь). Князі разом з главою держави вирішували питання
зовнішніх зв’язків, а також розв’язували внутрішні проблеми.

Наприкінці VI ст. анти вели оборонні війни проти авар. Навала останніх і
навіть їхнє панування не зруйнували основи східнослов’янської
державності — князівств. Їх перелік містить «Повість временних літ»:
поляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни,
в’ятичі, радомичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени. Більшість із
них історики-славісти вважають державними організаціями.

Який же державний устрій і яке право існували у слов’янських князівствах
з часу держави антів і до утворення Київської держави? Цього питання не
прояснюють пізніші джерела, тож дати конкретну відповідь на нього
неможливо. Зазначимо лише, що на території сучасної України у І—VIII ст.
відбувався складний і суперечливий процес державотворення.

Виникнення держав Північного Причорномор’я

Окрему частину історії державотворення на території сучасної України
становлять Північне Причорномор’я і Крим. Важливо зазначити, що активну
участь у державотворенні в згаданому регіоні брали греки. До того ж вони
відіграли провідну роль у цьому процесі.

Внутрішні негаразди у Стародавній Греції примусили частину населення
емігрувати на периферії античного світу, в тому числі у Північне
Причорномор’я. Його колонізація уявляється нам так. Спершу грецькі купці
й мореплавці з’являлися у Причорномор’ї епізодично, а потім налагодили
регулярні торговельні зв’язки з місцевими племенами й заснували
спеціальні станції, так звані емкорії. Згодом вони послужили основою для
створення міст.

«Велика колонізація» здійснювалася переважно ремісниками й купцями з
Мілета, Корінфа, Фокеї, Мегари, Афін та інших грецьких міст. Особливу
роль у ній відігравала мілетська аристократія, представники якої були й
купцями, судновласниками, господарями ремісничих ергастерій. За
хоробрість і завзятість їх навіть називали «вічними мореплавцями».

Одним з найперших грецьких поселень у Північному Причорномор’ї було
місто Борисфеніда, розташоване біля гирла Дніпра — Бузького лиману.
Хроніка Євсевія відносить його заснування до 645 р. до н. е.

На початку або в першій половині VI ст. до н. е. мілетці збудували на
правому березі лиману місто Ольвію. В тому ж таки столітті було зведено
Пантікапей, Феодосію, Херсонес та інші міста-факторії, які згодом
перетворилися на поліси, тобто міста-держави з особливою формою
соціально-економічної і політичної організації, властивої Стародавній
Греції. До поліса входили міська територія і землеробські поселення
навколо міста.

Політичний лад усіх полісів, попри деякі відмінності в
соціально-економічному устрої, був майже однаковим.

Державний устрій у грецьких полісах

Північного Причорномор’я

У містах-державах найвищим органом управління були народні збори всього
вільного грецького населення, об’єднаного в одну общину. До цієї
громадянської общини не входили раби, іноземці та жінки. Фактично ж уся
влада зосереджувалася в руках невеликої групи міської рабовласницької
знаті, яка через різні органи управління та народні збори (агора, апела,
еклесія, віче) нав’язувала свою волю решті громадян.

Справи для розгляду в народних зборах полісів готували спеціальні ради
(герусія, буле), які складалися із виборних членів, що засідали у
спеціальних місцях. В Ольвії таким місцем був храм Зевса. Всі закони й
декрети, як правило, складалися від імені ради і народу, тобто народних
зборів. Члени ради, готуючи закони, збирали відомості про бажання
повноправних громадян. Ці бажання оформлялися в проекти декретів чи
постанов. Останні затверджувалися на народних зборах.

Інакше кажучи, народні збори приймали рішення у формі декретів чи
постанов, виконували законодавчі функції, а ради були їхніми робочими
органами. Ухвалені зборами на тривалий час найважливіші закони
карбувалися на камені й виставлялися на центральному майдані міста.

Інколи народні збори (а під час перерв у їхній роботі — ради) виносили
рішення у формі псофізмів, які, на відміну від законів, стосувалися лише
деяких випадків і окремих осіб. Існували псофізми проксенічні й почесні.
Із середини III ст. до н. е. проксенії висувалися приватними особами —
аристократами, а почесні псофізми — різними урядовими установами
(колегіями, магістратами тощо). Псофізми як різновид законів набули
поширення в період аристократизації державного устрою.

Народні збори, крім того, призначали посадових осіб і здійснювали
контроль за їхньою діяльністю, обирали з-поміж повноправних громадян
переважно аристократів, кубернетів (управителів) або магістрів
(урядовців міст держави).

Кубернети й магістри у Греції та Римі, а також у грецьких полісах
Північного Причорномор’я представляли виконавчу гілку влади й виконували
управлінські функції в державній, політичній, економічній, культурній та
інших сферах життя. Магістри, об’єднані в колегії, називалися
магістратурами. Найвпливовішими з-поміж міських магістрів були архонти і
їхні колегії. Вони керували магістратурами й здійснювали верховне
управління.

Відомий російський учений, академік В. В. Латишев у своєму «Дослідженні
про історію і державний устрій міста Ольвії» (1887 р.) писав, що
тамтешні архонти становили колегію з п’яти осіб на чолі з президентом
(першим архонтом), яка щороку змінювалася. Іменем цього еконіма називали
рік. Перший архонт мав широкі повноваження. Зокрема, він видавав
розпорядження (підзаконні акти); завідував ритуалами;

дбав про сиріт і вдів; головував у суді. Архонти скликали народні збори
й доповідали про найважливіші події, пропонували шляхи розв’язання
внутрішніх проблем, керували зовнішніми зв’язками, фінансами, регулювали
карбування монет, на яких зазначалося ім’я першого архонта.

Як згадувалося раніше, у низці міст-держав архонтів пой-меновували
базилеями або василевсами. В Афінах і колоніях, створених афінянами,
базилеями називали посадових осіб, яких за рангом прирівнювали до
королів, імператорів, царів. А один з ольвійських архонтів, управитель
(кубернет) культів, мав титул базилевса-царя.

Серед управителів важливе місце посідали стратеги та члени їхніх
колегій, що керували військовими справами під орудою першого архонта.

Магістри (агораноми, астіноми) стежили за порядком у місті-державі,
наглядали за станом доріг і громадських приміщень, а також контролювали
виробництво, зокрема гончарне. Вони ставили тавро на вироби з кераміки.

До кубернетів (магістрів) деякі історики відносять і послів, так званих
провісників чи глашатаїв.

Для розгляду важливих фінансових справ народні збори створювали
спеціальні колегії на чолі з верховним розпорядником. В Ольвії фінансова
колегія налічувала 7—9 членів. Як свідчить декрет Протогена (III ст. до
н. е.), на той час до неї входило 9 осіб.

Важливу роль у системі влади античних міст-держав Північного
Причорномор’я відігравав суд. В Ольвії він складався з кількох відділів,
кожен з яких займався обмеженим, своїм колом питань. У судочинстві брали
участь судді, прокурори, свідки, позивач, відповідач.

Народна рада як виконавчий орган здійснювала поточне управління:
добирала кандидатів на виборні посади, контролювала діяльність
управителів. Але основна її функція полягала в підготовці проектів
законів. Описуючи законодавчий процес у своїй праці «Херсонес
Таврійський V—! ст. до н. е.», А. Пальцев зазначає, що в Херсонесі
проекти законів розробляла спеціальна комісія. Вона складалася з трьох
представників номофілака — магістратури, зобов’язаної пильнувати за
дотриманням чинного законодавства, тобто не допускати проведення реформ,
які б суперечили уже прийнятим законам, і з діокейта. Поняття «діокейт»
мало кілька значень: у греко-римському Єгипті — це найвища
адміністративно-фінансова посада, в птоломеївському Єгипті — друга особа
після царя, в римському Єгипті — високопоставлений чиновник. Після
підготовки проекту представниками номофілака й діокейтом рада подавала
його на обговорення народним зборам.

Прикметною рисою державного устрою полісів Північного Причорномор’я був
розвиток демократії вільних громадян. Однак з V ст. до н. е. розпочалися
аристократизація і узурпація влади. Ці процеси збіглися з періодом кризи
іонійських міст і розгромом Мілета персами 494 р. до н. е.

Угруповання аристократів Пантікапея виявилося най-впливовішим. Тут у
80-х рр. V ст. до н. е. владу захопила династія Археанактидів разом з
прибічниками. Під їхнім керівництвом відбулося об’єднання грецьких
полісів, що існували на берегах Керченської протоки, в одну державу —
Боспорсь-ке царство.

Державний устрій Боспорського царства

Верховна влада в Боспорському царстві належала архонтові (василевсові) й
була такою ж великою, як у монарха. Спершу тут правили Археанактиди, а
потім — Спартокіди (з 438 р. або 437 р. до кінця II ст. до н. е.).
Архонти видавали закони для всього об’єднання античних полісів, хоч
кожен з них як незалежне місто-держава мав своє право.

Боспорська держава існувала з 80-х рр. V ст. до н. е. до III ст. н. е. А
царством почала називатися на початку III ст. до н. е., коли один з
представників династії Спартокідів (Євмел) проголосив себе царем.

Період найбільшого економічного і культурного розвитку Боспорської
держави припадає на IV—III ст. до н. е. Однак у другій половині II ст.
до н. е. цю державу спіткала гостра соціально-економічна криза, посилена
загрозою з боку Скіфської держави в Криму, що зазіхала на незалежність
Бос-пору. Боспорський цар Перісад V близько 107 р. до н. е. змушений був
передати владу понтійському цареві Мітрідатові VI Євпаторові. Це
викликало повстання Савмака, яке придушив Мітрідатовий полководець
Діофант. Боспор увійшов до складу Понтійського царства. Після поразки й
загибелі Мітрідата V в боротьбі проти Риму (63 р. до н. е.) Боспорська
держава стала залежною від Риму. Царів Боспору затверджували римські
імператори, які розглядали його як союзну державу.

У середині III ст. Боспорська держава зазнала навали готів і боранів, що
підірвало її економічне життя. А навала гунів у 70-х рр. IV ст. призвела
до її остаточної загибелі.

Державно-політичний устрій у Боспорському царстві римського періоду був
майже таким самим, як і за династії Спартокідів,— необмежена монархія,
що спиралася на рабовласників, які володіли землями. Традиції
демократичного ладу, притаманні грецьким полісам, поступово зникали.

Епіграфічні документи римської епохи містять чимало важливих свідчень.
Ось деякі з них.

Монарх обирав з числа вищої придворної знаті, або, як тоді казали,
«кращих при воротах», кандидатів для заміщення державних посад, зокрема
свого намісника, якому, на думку деяких дослідників, доручав правління
державою.

Держава того ж (римського) періоду була поділена на округи, кожним з
яких керував намісник.

Одне з чільних місць у державному управлінні посідали фінансові органи.
В них не останню роль відігравав начальник звітів, або, кажучи
по-сучасному, міністр фінансів.

Головним джерелом державних доходів було мито з товарів, які ввозилися і
вивозилися за межі держави. Цими питаннями займалася спеціальна
магістратура.

На жаль, до нас дійшло небагато свідчень про судочинство в Боспорській
державі. Як випливає з побічних написів, у ті часи існувала посада
судового виконавця. А суд, либонь, творив цар зі своїми наближеними, що
зналися на судових справах.

Про посаду керівника регіональних культів повідомляють головним чином
написи II ст. до н. е., виявлені в храмі Афродіти Анатурійської у
Фанагорії. Йдеться у них про те, що цей храм було зведено під орудою
керуючого «священними справами».

Влада в Боспорському царстві трималася на війську, в основному
найманому. В разі крайньої необхідності скликалося ополчення громадян
міст-держав. Боспор мав і військовий флот. У римський період його
збройні сили були запорукою захисту рабовласницького світу від
варварів-кочовиків північного сходу Причорномор’я (скіфів, сарматів,
аланів, готів та інших).

Право міст-держав Північного Причорномор’я

У містах-державах Північного Причорномор’я вкорінювалася правова система
тих метрополій, які їх засновували. Здебільшого це була система
афінської рабовласницької демократії. Але в цих полісах на неї впливали
звичаєве право й традиції місцевих племен.

Основу права становили закони, прийняті народними зборами, декрети
народних рад, постанови магістратів і окремих осіб — керівників цих
магістратів.

Законами регулювалися майнові відносини, право приватної власності на
будинок, майно, худобу, землю тощо. Наприклад, за чинним законодавством
у Херсонесі, як свідчить один із написів, продавали державні земельні
ділянки (так звані клери) приватним особам.

На підставі зобов’язального права було розроблено систему договорів про
позику, дарування, заставу тощо. Свідчать про це письмові джерела,
зокрема декрет Протогена (III ст. до н. е.), з якого випливає, що сам
він позичав Ольвії великі суми грошей, за що не раз нагороджувався
народними зборами. Угоди укладалися у відповідних установах при свідках
і в присутності державних чиновників. Останні отримували за це від
сторін певну плату.

Існувало й законодавство про злочин і покарання. Це засвідчує
епіграфічна пам’ятка, знайдена в Херсонесі. В законі на першому місці
стоять статті, які визначали міру покарання за змову проти держави,
спробу повалення демократичного ладу, зраду. Підлягали покаранню й
особи, викриті у зазіханні на приватну власність. До вільних громадян,
що скоїли злочини, застосовувалися такі види покарання, як смертний
вирок, штраф, конфіскація майна тощо.

Отже, державно-правовий розвиток античних полісів та Боспорського
царства безпосередньо вплинув на майбутню державну організацію і право
східнослов’янських племен і України-Руси зокрема.

РОЗДІЛ II

Держава і право Руси-України

(до середини XIV ст.)

Виникнення держави Русь

У «Повісті временних літ» її автор і упорядник, давньоруський письменник
і літописець Нестор запитував: «Звідки пішла Руська земля» і «хто в
Києві почав першим князювати». У своїх судженнях про це дослідники не
одностайні. А що, за літописним зведенням, руси у 60-х рр. IX ст.
здійснювали походи на Візантію, то дату цю більшість істориків вважає
початком становлення Русі з центром у Києві.

Нестор наводить переказ про те, що брати Кий, Щек і Хорив держали владу
в княжіннях полян, древлян, дреговичів, словен, полочан. Період
князювання цієї династії відноситься до VI — VII ст. У цей час виникло
княжіння полян, пізніше назване «Руською землею», яке очолив князь Кий.
Нестор пише і про спробу Кия закріпитися на Дунаї. Отже, Кий об’єднав
навколо Руської землі значну територію. Прокопій Кеса-рійський зазначає,
що імператор Візантії Юстініан 1545 р. вирядив посольство до слов’ян для
впорядкування кордонів між державами.

Таким чином, на підставі писемних свідчень можна зробити висновок, що
державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст.

Процесові становлення державності й згуртуванню навколо Руської землі
літописних древлян, дреговичів, кривичів, сіверян, радимичів, уличів та
іншої людності сприяло заснування Києва. Розташований у вигідному
географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, він став
головним політичним центром східних слов’ян.

Посилення політичних, економічних

і культурних зв’язків русів-полян

та їхньої столиці Києва з іншими народами

У басейнах трьох річок — Росі, Росави і Роставиці, на правому березі
Дніпра виник полянський союз племен, який пізніше став центром
об’єднання слов’ян. Найімовірніше, корінь вищезгаданих гідронімів дав
назву держави «Русь».

Консолідація слов’янських княжінь навколо Києва спричинила появу нової
держави — Русі. Політична назва «Київська Русь» з’явилася значно
пізніше. Сучасники ж називали свою державу «Руською землею» або «Руссю»,
а з XII ст. — «Вкраїною».

Україна виникла в тій частині території Європи, яка межує з Азією, що
значною мірою зумовило її історичну долю — трагічну й суперечливу, а
також тип держави і права.

Упродовж VI — Х ст. слов’янські княжіння полян, древлян, уличів,
тиверців, дулібів, бужан, волинян, хорватів, сіверян, в’ятичів,
радимичів, дреговичів, кривичів, ільменських словен увійшли до
Руси-України. Історик права М. Ф. Владимирський-Буданов зазначав, що
прийшлі варяги-князі Застали тут готовий державний устрій. Місцеві князі
платили київським данину. З кінця Х — першої половини XI ст. удільні
князі почали усуватися від політичного управління, а влада в цих землях
переходила до молодших членів родини Рюриковичів.

Державний устрій Руси-України

На початку державотворення в Київській Русі переважали організаційні
риси, властиві княжінням. На жаль, цей період її розвитку залишається
маловідомим через відсутність певних історичних джерел. Більше
оповідають літописці про кінець IX — XII ст., коли в Русі верховна влада
зосереджувалася в руках великого князя київського.

За часів князювання Аскольда (Оскольда) — останнього з династії Києвичів
— відбулося кілька походів на греків (860 р., 863 р., 866 р., 874 р.),
результатом яких стали вигідні для Русі договори.

Влітку 860 р. Аскольд запровадив у Русі християнство. Створюється
митрополія, починається будівництво церков, переклад біблійних книг,
іконописання.

Переворот 882 р. поклав кінець державотворенню Аскольда. Олег, регент
малолітнього Ігоря Рюриковича, підступно вбиває правителів Києва і
захоплює місто. Державний переворот, як зазначає О. Пріцак, привів до
зміни династій на київському троні й зробив у подальшому більш безпечним
торговий шлях «із варяг у греки». Київ та кияни підтримали державний
переворот 882 р. й вітали Олега як реставратора старої слов’янської
язичницької віри.

Якщо обов’язки перших київських князів були порівняно простими й
полягали в управлінні землею полян (на місцях правили князі-васали),
організації ополчень, командуванні військом, підкоренні нових земель,
визначенні розмірів і збиранні данини (полюддя), то при Володимирі
Святославичу (завершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у
складі Русі) та Ярославі Володимировичу (зробив Київську Русь могутньою
державою, за що народ прозвав його «Мудрим») князівські функції
ускладнилися. Це було зумовлено такими обставинами: 1) з територій
приєднаних княжінь, де раніше Порядкували васали, сформувався
великокнязівський домен, тому великому князю київському доводилося
господарювати в ньому; 2) ускладнилися форми феодального панування й
підлеглості в межах усієї держави, а також військово-брганізаційні
функції князя. Якщо раніше він один формував дружину, то тепер це робили
для себе й осілі на землях дружинники князя, які перетворилися на
феодалів. За обставин, що склалися, формування народного ополчення та
війська з розрізнених загонів вимагало від великого князя значних
організаційних зусиль, розробки стратегії і тактики.

У XI — XII ст. князі, відмовившись від експансії, перейшли до захисту
завойованих або добровільно приєднаних земель. Вони зміцнювали кордони
свого краю фортифікаційними спорудами, а необхідні для цього величезні
кошти й людські ресурси брали із земель залежних феодалів. Але чимало з
них, отримавши імунітетне право, протидіяли цим заходам. До подолання
опору залучалися новостворені державні структури. Князеві слуги-васали
(посадники, воєводи, тіуни) справляли податки з місцевих феодалів та
удільних князів, вільних селян і міщан, контролювали митну справу,
виконували інші доручення. Згодом з кола цих наближених формувався
апарат державних (двірських) управлінців.

У Київській Русі з розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі чимдалі
більше уваги приділялося забезпеченню охорони іноземних купців,
фінансовій справі, правовому регулюванню.

Особливого значення набувало судочинство. Якщо на початку
державотворення князь особисто творив суд, то в XI— XII ст. цим також
займалися уповноважені ним слуги, а великий князь судив лише населення
головного міста й управителів удільних земель. З наданням імунітетного
права місцевим князям і феодалам вони також розглядали судові справи.

За князювання Ярослава Мудрого було складено збірник законів
давньоруського феодального права — «Правду Ярослава», предметом захисту
якого були, зокрема, життя і честь дружинної знаті й княжого двору.
Згодом цей збірник поряд з «Правдою Ярославичів», «Локоном вірним» та
«Уроком мостникам» увійшов до Короткої, Найдавнішої (XI ст.), редакції
«Руської правди».

Найважливіші рішення великий князь приймав лише після ради з дружиною чи
боярами. Серед інших обговорювалися питання зовнішньої політики
(оголошення війни, укладення миру або союзу з іншими державами), а також
внутрішньополітичні проблеми (прийняття нових законів, розгляд деяких
судових справ тощо).

Слід зазначити, що рада з дружиною чи боярами — це не якийсь особливий
інститут державної влади, а елемент військової демократії, що глибоко
вкорінився в Русі.

Якщо запропоновані князем шляхи розв’язання тієї чи іншої проблеми не
знаходили підтримки на раді, він виносив її на всенародне обговорення
(віче). Віче також скликалося в містах з ініціативи самих народних мас
чи бояр (дружинників) з метою заміни князя, захисту від нападників тощо.

Інколи в історичній літературі віче зображається як постійно діючий
орган держави. Насправді це не так. Віче скликалося для вирішення
окремих питань у сфері економічного, політичного та культурного життя і
було методом тиску на супротивну сторону.

Жоден з великих князів київських не мав абсолютної політичної влади. На
початку державотворення князі прилучених земель залишалися на них
владцями, визнаючи зверхність великого князя.

Але згодом на зміну усталеному порядкові прийшов інший — великий князь,
усунувши представників місцевих княжінь, передавав владу в цих землях
членам своєї родини (так званий «родинний сюзеренітет»). Вважають, що
таку систему відносин влади започаткував Святослав Ігорович, посадивши
970 р. своїх синів Ярополка, Олега й Володимира відповідно в Києві,
древлянській землі та Новгороді. А завершив процес сюзеренітету в
Київській Русі Володимир Святославич, порозсаджувавши своє чисельне
потомство у головних політичних центрах держави.

Діяльність великого київського князя Володимира (980 — 1015) була
спрямована на зміцнення внутрішнього порядку й міжнародного становища
Русі. Він завершив тривалий процес формування державної території. З
метою посилення великокнязівської влади й ліквідації широкої автономії
давньоруських земель Володимир здійснив адміністративну, військову,
релігійну й судову реформи.

Адміністративна реформа була спрямована на ліквідацію «племінних
князівств» і запровадження нового адміністративно-територіального поділу
— уділи, що визначилися навколо найбільших міст (Києва, Чернігова,
Переяслава, Полоцька, Володимира-Волинського, Ростова, Новгорода та
ін.), ставали великокнязівськими доменами. Врядувати в уділах Володимир
призначав своїх синів або довірених осіб — посадників, яким належала
військова, адміністративна й судова влада на місцях. Вони
підпорядковувалися великому князю київському й «вірою і правдою»
виконували його волю.

Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань.
Володимир роздавав маєтки з правом експлуатації населення і обов’язком
відбувати військову службу.

Внаслідок релігійної реформи Володимира в Русі близько 988 — 989 р. було
утверджено як державну релігію — християнство. Язичництво віджило своє і
не відповідало вимогам часу. Християнство ж у візантійсько-православному
варіанті сприяло зміцненню державної єдності Київської Русі, а також
розширенню економічних і культурних зв’язків з багатьма країнами Європи
й Азії.

Судова реформа розмежовувала світське (княже) й церковне судочинство.
Було запозичено норми візантійського права, об’єднані у збірниках
«Номоканонах».

Суть родової влади полягала в іманентному (внутрішньому) співволодінні
територією держави всіма представниками роду. Великий князь як головний
владця наділяв (уділяв) землю своїм синам, створюючи таким чином систему
удільного землеволодіння. Зазначимо, що після смерті того чи іншого
члена роду або удільного землевласника земля не передавалася у спадок, а
поверталася в розпорядження київського князя.

Період князювання Ярослава Мудрого (1019 — 1054) позначився новим
піднесенням Русі та Києва. Він уживав енергійних заходів щодо зміцнення
держави, захисту кордонів, приділяв постійну увагу посиленню впливу
християнства. Ярослав розширив церковні привілеї, широко розгорнув
будівництво храмів, церков, монастирів. За його правління значно
зміцніли міжнародні зв’язки Київської Русі, зокрема, з Швецією,
Францією, Угорщиною, Польщею, Грецією, Німеччиною та іншими країнами.

У другій половині XI ст. в Київській Русі сформувалася громіздка система
престолонаступництва. Якщо помирав великий київський князь, то на його
місце переходив чернігівський, до Чернігова — переяславський, до
Переяслава — волинський і т. д. Такий порядок престолонаступництва
розладжував увесь княжий дім, що призводило до непорозумінь, конфліктів,
збройних сутичок (міжусобних війн).

Порядок володіння уділами, як, зрештою, і міжкнязівські відносини,
регулювалися також нормами сімейного права. Так, у разі смерті
батька-князя великокнязівський стіл переходив до старшого сина, а той
змінював систему уділів, що незрідка призводило до міжусобиць. І лише
Ярослав Мудрий у заповіті поділив владу між своїми трьома старшими
синами — Ізяславом (відігравав провідну роль), Святославом і Всеволодом.
Вони утворили своєрідний тріумвірат, що вершив усі справи на Русі.

Як зазначав М. С. Грушевський, відносини сюзеренітету — васалітету в
умовах феодальної роздробленості набувають ознак сімейно-родових
відносин. Вищезгаданий спосіб управління державою виявився в цілому
життєздатним у період феодальної роздробленості. При такій формі
правління поєднувалися тенденції економічного й соціального розвитку
окремих країв і князівств з прагненням більшості верств суспільства до
єдності.

Після смерті останнього з членів тріумвірату — Всеволода Ярославича,
великого князя київського, система «родинного сюзеренітету» поступилася
місцем принципові вотчини. Це сталося на Любецькому з’їзді 1097 р.
Зібравшись у місті Лю-бечі, нащадки Ярослава Мудрого проголосили
принцип, за яким кожен князь мав володіти успадкованими землями й не
зазіхати на володіння інших князів.

Поділ великокнязівського домену дав поштовх політичному поділові Русі на
окремі князівства-держави. Так, у південно-західній її частині виникли
Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське і Галицьке
князівства.

Державний устрій удільних князівств

Державний устрій удільних князівств Київської Русі зазнав змін. У XII
ст. утвердилася нова загальноруська форма правління — київський престол
став об’єктом колективного сюзеренітету найвпливовіших князів, яких
об’єднували за-гальнодинастична спадщина й угода.

Однак після отруєння великого князя Юрія Долгорукого й зруйнування його
сином Андрієм Боголюбським Києва 1169 р. єдність Русі було остаточно
підірвано. Послаблення Києва як центру тяжіння призвело до ще більшої
політичної роздробленості. Татаро-монгольська навала довершила занепад
Київської Русі.

Більш-менш повно охарактеризувати державний устрій періоду політичної
роздробленості можна на прикладі князівства, скажімо,
Галицько-волинського, яке виникло 1199 р. внаслідок об’єднання
Володимиро-Волинського і Галицького князівств князем Романом
Мстиславичем.

Галицьке-Волинське князівство досягло значного розвитку за правління
князя Данила Романовича (1201 — 1264), прозваного Галицьким. Він і його
наступники в умовах мон-голо-татарської колонізації творили державний
лад і право на Галицько-волинській землі.

Верховна влада в цих землях належала князю. До його повноважень входило:
прийняття законодавчих актів, поточне управління, здійснення
судочинства. Крім того, князь очолював військо, накладав податки,
карбував монети, розпоряджався скарбницею. Його прерогативою була
зовнішньополітична діяльність. Мав такі атрибути влади: вінець, герб,
печатки, прапор та інші.

Наявність отаких широких повноважень дає підстави вважати князів
самодержцями.

Однак, попри це, князь залежав від впливової боярської верхівки. Якраз
вона виступила проти малолітніх Романовичів. «Робила раду» з боярами
Мирославом і Детьком княгиня Романова. А Юрій Львович за порадою бояр
приєднав Берестейщину 1289 р.

Рада бояр не була постійно діючим інститутом влади. Але вона
перетворювалася на нього, коли становище князя ставало хитким,
потребувало підтримки, або коли він намагався обмежити права бояр.

Нерідко бояри розходилися в поглядах, що використовували князі для
досягнення власної мети. Або ж вони взагалі обходилися без ради бояр.
Оповідаючи про свавілля Володимира Ярославича, літописець зазначає, що
він «не любив думи з мужами своїми».

Отже, бояри як суспільно-політичний прошарок були правлячим станом, який
активно впливав на життя держави.

У Галицько-волинському князівстві, як і в більшості великих князівств
Київської Русі, набула поширення складна двірцево-вотчинна система
управління. Тут двірцево-вотчин-ні посади швидше, ніж в інших руських
князівствах, перетворювалися на двірцеві чини. Двірцево-вотчинні слуги в
князівському домені одночасно виконували й різні управлінські функції у
межах всього князівства. За літописом, поєднували функції слуг і
управлінців посади двірського (дворецького), печатника (канцлера),
стольника, тисяцького (воєводи), соцького та інші. Ця категорія осіб
мала свій виконавчий і керівний апарат, який фактично був розгалуженим
вищим адміністративним органом управління князівством. Абсолютно всі
посади у великокнязівському управлінському апараті займали бояри. (Чим
не боярська рада?) Хоч цей апарат підлягав князеві, він був противагою
князівській владі.

У Галицько-волинській державі велика увага приділялася військовій
розбудові. Тут військо формувалося за попереднім принципом, доки князь
Данило Галицький не організував його на основі народного ополчення. До
нього входили селяни, міщани, дрібні бояри. За військову службу вони
отримували платню або земельні наділи. Якщо раніше наймане військо
формувалося з чужоземців чи вихідців з інших княжінь, то тепер у
Галицько-волинському князівстві воно складалося з місцевого населення.
Це мало важливе значення, бо якраз тоді служиле боярство й феодали
почали відмовлятися від військової служби. Тож формуванням війська
нового типу в середині XIII ст. князі здійснювали тиск на опозиційне
настроєних бояр.

Як уже зазначалося, боярство користувалося імунітет-ним правом. Це були
великі землевласники, що посідали місця в округах, а пізніше — у
воєводствах. Інколи ці адміністративні одиниці називали, як і раніше,
волостями. Вони ділилися на тисячі й сотні. Відповідно до цих
територіальних одиниць називалися посади: волостель, тисяцький
(воєвода), соцький. Управлінські посади в землях передавалися у спадок.
А земля в князівствах була боярською. Бояри й правили у своїх землях.

Князівський суд і система судочинства майже не змінилися. В приватних
володіннях судова влада, як і раніше, належала власникам цих земель.

У зв’язку з руйнівним татаро-монгольським нападом 1259 р.
Галицьке-Волинське князівство було змушене підкоритися Золотій орді.
Завойовники зберегли державний устрій князівства й місцеву
адміністрацію, а князі визнали хана як свого вищого сюзерена. Відтоді
кожен претендент на князівський стіл мав підтвердити це право отриманням
від хана чи його намісника ярлика (грамоти).

Домогтися цього було непросто. Ординські хани не лише вимагали дорогих
дарунків. В орді князів примушували дотримуватися принизливого етикету й
неприйнятних для них ритуалів. У разі відмови непокірних чекала жорстока
кара і навіть смерть.

Українські (руські) князівства були буферною зоною, де хан тримав своїх
баскаків, які контролювали місцеву адміністрацію, що заперечує
твердження про інкорпорацію руських земель Золотою ордою.

Отже, в другій половині XII ст. князям південно-західної Руси-України
судилося стати васалами Золотої орди, а їхнім князівствам — її
провінціями з правом формального самоврядування.

Місце і роль церкви в політичній системі Руси-України

Церква посідала визначне місце в політичній системі Руси-України. Про
структуру дохристиянської (так званої старої української) церкви знаємо
дуже мало. Відомо, що волхви (жерці) в умовах становлення державності
відігравали провідну роль у суспільстві. Вони регулювали чи не всі
основні ділянки громадського життя. Пізніше окремі їхні функції
перебрали царі й князі.

Із запровадженням християнства 988 р. князем Володимиром як державної
релігії на Русі було створено організаційну структуру, суголосну зі
структурою державних органів. Зазначимо, що управління християнською
церквою здійснювалося на міцніших, ніж держава, засадах. Разом з тим
князя на Русі мали за сакралізовану особу, тому церквою управляв він.
Без згоди князя не призначалися вищі церковні ієрархи.

На чолі церкви з кінця IX ст. стояв митрополит київський, який
призначався патріаршим синодом. Його посвята здійснювалася
константинопольським патріархом, а акт інтронізації відбувався в Києві
за згодою великого князя.

На відміну від київських князів, старшинство яких в окремі періоди було
номінальним, становище митрополитів залишалося непорушним. Їхня верховна
влада над єпархіями Руси-України не піддавалася сумніву ні з боку
єпископів, ні з боку удільних князів.

У роки князювання Володимира Святославича і Ярослава Володимировича було
створено єпископати в Білгороді, Новгороді, Чернігові, Переяславі,
Полоцьку, Юр’єві. Пізніше, в XII — XIII ст., з’явилися єпископати у
Володимирі-Волин-ському, Суздалі, Галичі, Володимирі-на-Клязьмі, Рязані,
Перемишлі, Угровську. Всього до моменту вторгнення на руські землі орд
Батия було засновано 15 єпископських кафедр. Керували єпархіями, які в
XII — XIII ст. територіальне наближалися до князівств, єпископи, що
призначалися митрополитом і великим князем частіше із представників
київського духівництва. На території названих єпархій було збудовано
близько 10 000 храмів. Протягом Х — XIII ст. для керівництва церквою був
створений великий чиновницький апарат, який здійснював ідеологічне
забезпечення існуючих суспільно-політичної і соціальної систем Русі.

Значних зусиль докладали митрополити до збереження єдності держави, були
головними примирниками міжусобиць.

Поряд з митрополитами активну участь у громадському й державному житті
руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів,
священнослужителі. Вони виконували різні доручення своїх князів,
виступали посередниками й послами.

Церква Київської Русі мала такий великий вплив, що багато політичних
питань було вирішено завдяки цьому. Вона брала участь в управлінні
державою. За великого князя Володимира з’являється церковне судочинство.
Церква регулює шлюбно-сімейні відносини, переслідує і карає за злочини
проти церкви та релігії, за інші незначні злочини. Уступивши церковній
адміністрації цілий ряд, здавалося б, суто адміністративних функцій,
князі зберегли за собою значні права участі у справах церкви. Таким,
зокрема, було право великого київського князя на призначення єпископів,
яке він розділяв з митрополитом.

Щоб церква залишилася економічно незалежною, князь Володимир Святославич
призначає десяту частину доходів на її утримання. З часом це юридичне
право на стягнення десятини ще більше розширилося і стало нормою
соціально-економічних відносин між роботодавцями й працівниками. До XII
ст. Руська православна церква перетворилася на найбільшого
землевласника. Духівництво стало привілейованим станом.

Таким чином, православна церква, запроваджена Володимиром Великим, стала
важливою державною структурою, владним органом і власником значних
земельних угідь, сіл, міст і майна. Вона була захищена законами і діяла
як законотворень. Тут-таки зазначимо, що і в умовах монгольського
завоювання християнська церква залишалася такою ж впливовою і майже
незалежною.

Суспільний лад Руси-України

На початку становлення державності суспільство Київської Русі мало чим
відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за
«Руською правдою», поділялися на дві основні групи людей: 1) людей
(«людінов»), або вільних общинників; 2) «луччих мужів» (княжих мужів),
до яких належали дружинники (вони ж і бояри), місцеві князі, верхівка
общини та ін. З другої групи формувався стан феодалів.

Першими феодалами були князі, здебільшого власники земель, сіл,
містечок. На кінець Х ст. склалися великокнязівський домен і домени
місцевих князів. Маєтки князів постійно зростали за рахунок привласнення
общинної землі різними шляхами (правовими й неправовими). Захоплюючи
великі земельні простори, князі створювали там центри свого феодального
володарювання — так звані міста-замки.

Київські князі не могли особисто управляти як слід усією своєю
власністю, тому відразу ж після завоювання території вони жалували землі
за службу своїм «мужам», родичам, дружинникам тощо. Жалування земель
супроводжувалося роздаванням імунітетних прав. Пожалувані території
перетворювалися на сеньйорії.

Нові власники, спираючись на свої озброєні дружини, управлінські й
судові органи, здійснювали самостійну внутрішню і, якоюсь мірою,
зовнішню політику.

Інакше кажучи, поряд з великими феодалами, якими були князі, виростав
клас дрібніших феодалів. Нові власники — васали або бояри — ревно
оберігали пожалувані землі. Порушення кордонів їхніх володінь вважалося
на Русі найгрубішим порушенням законів. Чинне у XII — XIII ст. феодальне
право створювало сприятливі умови для закабалювання чимдалі більшої
кількості селян.

Звернімо увагу на те, що князі, надаючи землі, здебільшого не
закріплювали прав успадкування земельних володінь, тим паче продажу чи
дарування. Такі держателі земель у своїй більшості були тимчасовими
власниками. Разом з тим ці власники могли жалувані або інші землі
викупити й таким чином стати довічними власниками.

Найчисельнішою соціальною верствою Русі були вільні общинники (селяни).
Їх ще називали смердами. Приблизно до середини XI ст. значна частина
смердів була вільною і платила князям, боярам та іншим власникам земель
данину. Спочатку вони платили хутром, медом, а пізніше — грішми.

В процесі захоплення феодалами общинних земель та формування феодальної
вотчини (отчини або дідизни) смерди починають виконувати завдання
(уроки) на користь власників земель. Смерди — найчисельніша категорія
населення, яке виконувало відробітки й платило оброк.

Чисельним прошарком феодальне залежних людей у стародавній Русі були
рядовичі. Вони перебували в тимчасовій феодальній залежності на умовах
«ряду» — договору.

Однією із категорій рядовичів були закупи. Так називали смердів, які,
розорившись, потрапили в кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів
виробництва, смерд мусив брати у феодала (або навіть у вільного
общинника) «купу», тобто позику грішми. За отриману «купу» закуп
працював у господарстві феодала. Позикодавець мав право покарати закупа
«за вину». В разі неповернення «купи» закуп перетворювався на раба або
холопа.

Крім вищеозначеного джерела виникнення рабства у Київській Русі були й
інші: полон, народження від рабів, обернення в рабство за втечу від
свого господаря, крадіжка, розбій, одруження з рабинею без укладення
договору з її феодалом (власником), продаж себе в рабство та ін. Раби
були власністю господарів і не мали ні особистих, ні майнових прав
(рабство було патріархальним). Рабів ще часто називають челяддю
феодалів.

З розширенням феодальних господарств князі й бояри перетворювали рабів
на феодальне залежних селян, оскільки праця останніх виявилася
продуктивнішою. Вони наділяли рабів землею і давали їм
сільськогосподарський інвентар. Посаджений на землю раб, крім своєї
земельної ділянки, зобов’язаний був обробляти поля господаря.

Зазначимо, що з князівської челяді в XII — XIII ст. виростали управлінці
господарського двору й державних маєтків. За вірну службу князь таких
рабів звільняв і наділяв землею. Такими слугами князя були тіуни
(управителі господарством), чашники (прислужники на святкових обідах),
стольники (приблизно те саме, що й чашники), конюші тощо. З цієї
категорії слуг формувався державний апарат. Додамо, що такі слуги в
основному вже були феодалами (боярами).

Значну соціальну групу людності Русі становили ізгої — люди, які не мали
засобів для ведення власного господарства. Ізгоєм міг стати будь-хто з
будь-якого стану суспільства Русі. Але найчастіше на ізгоїв
перетворювалися раби, які викупилися із рабства.

Окрему, значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви.
Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім’ями,
ченці та черниці. Під захистом церкви перебували ізгої.

Поряд із сільським господарством, яке займало чільне місце в
господарському житті феодального суспільства, в XI— XIII ст. у Русі
розвивалося ремесло, яке концентрувалося в містах. На кінець XII ст., за
літописами, на Русі існувало понад 200 міст. У цих містах розвинулися
різні види ремесел. Соціальний склад міст був неоднорідним.

Міські ремісники давньої Русі поділялися на майстрів і підмайстрів. Вони
становили значну частину міського населення.

Важливою і також впливовою групою міського населення були купці.

Крім ремісників і купців у містах жили бояри, духівництво, феодальне
залежні люди (смерди, холопи, закупи тощо).

Отже, суспільство Русі було досить структурованим. Усі стани підлягали
вищим і місцевим органам влади й управління. Відносини між ними
регулювалися правом.

Джерела та основні риси права Руси-України

Як зазначається в «Повісті временних літ», народи княжінь, що увійшли до
складу Київської Русі, мали «обичаї свої, закони батьків своїх і
перекази». Інакше кажучи, в племен Русі переважало звичаєве право. До
найдавніших норм звичаєвого права слов’ян відносяться норми, які
регулювали порядок здійснення кривавої помсти й деяких процесуальних дій
(присяги, оцінки показань свідків тощо). Залишки звичаєвого права, котрі
дійшли до нинішніх поколінь, виявляють себе:

1) в юридичних символах, наприклад в обряді посадження шанованого гостя
князя на «стіл», що вказує: в державному праві Русі такий обряд був
нормою звичаєвого права. Або символ рукобиття при свідках означає норму
укладення контракту купівлі-продажу;

2) в численних прислів’ях. Маємо цілу низку прислів’їв, які вказують на
ті чи інші норми звичаєвого права. Наприклад, «що ухвалить старший
город, на тім мусять стати пригороди». Ця колись важлива норма
державного права означала, що рішення центрального міста є обов’язковими
для менших міст, які інколи називалися пригородами.

«Повість временних літ» наводить приклади того, що в народів княжінь
були неоднакові звичаї укладення шлюбу. В древлян викрадали дівчат, у
родимичів і в’ятичів дівчата й хлопці обирали один одного на русаліях чи
інших ігрищах (Івана Купала).

Норми звичаєвого права фіксувалися пізніше в офіційних документах,
наприклад у русько-грецьких і русько-візантійських угодах. Міжнародні
угоди 911, 944, 971 рр., які дійшли до сучасників, це значний крок у
розвитку руського феодального права.

Розкриваючи зміст права за угодою 911р. між князем Олегом і
візантійськими імператорами Львом, Олександром та Костянтином,
зазначимо, що вона регулювала дружні відносини між державами та їх
непорушність. Більша частина цієї угоди була відведена нормам
кримінального права. Наприклад, якщо грек чи русин вчинив пограбування,
то передбачався обов’язок держав повернути награбоване. Винні каралися
штрафом у розмірі потрійної вартості награбованого.

Після поразки Ігоря Рюриковича представники Візантії новим договором 944
р. обмежили деякі права русичів. Перш ніж вирядити до Греції кораблі в
бажаній кількості, потрібно було грамотою князя повідомити їх кількість
і мету прибуття. Для прибулих купців з Русі у Візантії визначалися певні
райони розселення і правила їхньої поведінки. Тобто договір 944 р.
обмежував права русичів, визначав правове поле перебування їх у
Візантії.

Крім міжнародних угод до сучасників дійшли князівські статути й уроки.
Це особливі збірники права. Літопис зафіксував, що після загибелі Ігоря
Рюриковича, який, певно, порушив норми звичаєвого права, княгиня Ольга
своїм статутом 945 р. врегулювала збирання данини з древлян, вказала
норми, строки і місце збирання.

З літописів ми дізнаємося про законодавчу діяльність Володимира
Святославича, який уклав «Статут земляной». Ним князь врегульовував
земельні відносини й відповідальність за порушення права власності.

Князю Володимиру приписується створення «Церковного статуту». Він
вважається кодексом церковно-судового права, який врегульовував
відносини між князівською владою і церквою. В ньому визначалися місце
церковної організації в державній системі й турбота держави про церкву.
Князь закріпив державну підтримку церкви шляхом встановлення десятини
від доходів князівських. Тут же князь регламентував діяльність і
відповідальність церковних служителів.

Основою для церковного статуту Володимира були грецькі «Номоканони» —
збірники візантійського канонічного (церковного) права, які містили
імператорські постанови відносно церкви і рішення церковних ієрархів,
місця і ролі релігії в суспільстві.

,Норми правових статутів, які виникли у IX — Х ст., увійшли до «Руської
правди», найдавнішу частину якої становила «Правда Ярослава», видана ним
Новгороду 1016 р. Новий закон систематизував правові норми й
регламентував взаємовідносини між різними прошарками міського населення.

Здобувши владу за допомогою новгородців, Ярослав Мудрий між 1024—1026
рр. видає «Покон вірний». Цей закон визначав розміри данини, яка
справлялася з населення на користь князівських дружинників, а також
розміри вір (штрафів) за порушення законодавства і порядку в державі.

Подальший розвиток давньоруського законодавства пов’язаний з іменами
синів Ярослава Мудрого. 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також
їхні бояри й представники вищого духівництва затвердили у Вишгороді
«Правду Ярос-лавичів». Цей збірник законів був реакцією на народні рухи
на Русі в кінці 60-х— на початку 70-х рр. XI ст.

Згаданий збірник законів посилював персональну відповідальність за
порушення феодального закону. Зросли норми віри за порушення права
феодальної власності. Разом з тим «Правда Ярославичів» певною мірою
обмежила сваволю вотчинників над залежним населенням. Їм заборонялося
без князівського суду («без княжого слова») карати смердів. За порушення
цієї норми винний платив 3 гривні. Призначався штраф за крадіжку або
знищення коней смердів. Підтверджено було й високі (до 40 гривень)
штрафи за вбивство смерда.

Закони Ярослава Мудрого та його синів було виявлено в складі літописів,
а також у пізніших юридичних збірниках «Мірило праведне», «Кормча» та
ін.

Пізніше князівські закони отримали назву «Руська правда». До сучасників
дійшло понад 100 списків «Руської правди».

Залежно від місця перебування списки названо, наприклад, Синодальним
(зберігався в бібліотеці Синоду), Троїцьким (в Троїце-Сергієвій лаврі),
Академічним (у бібліотеці Академії наук). Розрізняють списки й залежно
від осіб, які віднайшли їх, наприклад, Карамзінський, Татищевський,
Археографічний (виявлений Археографічною комісією) та ін. Всі знайдені
списки, залежно від їхнього змісту, поділяють на три редакції: Коротку,
Розширену і Скорочену із Розширеної. Остання становить найпізнішу
переробку Розширеної «Руської правди».

«Руська правда» — збірник законів феодального права, її норми
закріплювали привілейоване становище феодалів, їхнього оточення,
захищали життя і майно панівних станів суспільства. Це можна довести
статтями про відповідальність за вбивство, про успадкування, про
заподіяння образ. Окремі частини «Руської правди» виникли в найскладніші
і най-гостріші моменти історії Київської Русі. В оригіналах списки
«Руської правди» не було поділено на пронумеровані статті (лише окремі
списки містять заголовки деяких частин документа) і тільки пізніше з
науковою метою такий поділ було проведено.

Найдавнішою редакцією «Руської правди» є Коротка редакція. Вона
відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське
право періоду становлення феодального ладу. Як уже згадувалося, в її
тексті закріплено фрагменти давньоруського права, які відносяться ще до
VIII— IX ст. Коротка правда поділяється на кілька частин: «Правда
Ярослава» (ст. 1— 18), «Правда Ярославичів» (ст. 19—41), «Покон вірний»
(ст. 42), «Урок мостникам» (ст. 43). Час виникнення «Правди Ярослава»
відносять до 30-х рр. XI ст. «Правда Ярославичів» була прийнята на
князівському з’їзді, який відбувся між 1054 — 1073 рр. Появу Короткої
правди як єдиного збірника права дослідники відносять до кінця XI —
початку XII ст.

Що ж до Розширеної правди, то дослідникам і до новітнього часу не
вдалося остаточно встановити дату й місце укладення цього
загальноруського збірника права. Вважається, що безпосередньою причиною
її появи було повстання новгородців 1207 р. проти лихварства
Мірошкіновичів (див.: Тихомиров М. Н. Исследования о «Русской правде»:
Проис-хождение текстов.— М.—Л., 1941). На думку П. Толочка, Розширена
правда виникла як результат зміцнення великокнязівської влади під час
відносної стабілізації міжкнязів-ських відносин. Такими були останні
роки великого князювання Ізяслава Мстиславича (1151—1154), а також роки
правління Ростислава Мстиславича (1159 — 1167), який ще в 1136 — 1137
рр. видав Смоленський статут і, мабуть, був добре знайомий з основами
давньоруського законодавства (див.: То-лочко П. П. Киев й киевская земля
в зпоху феодальной разд-робленности XII—XIII вв.—К., 1980). Отже,
Розширена правда, як і Коротка, виникла в процесі розвитку давньоруської
державності і є важливим джерелом права та юридичної думки в цілому.

Третя редакція «Руської правди» — Скорочена — виникла не раніше другої
половини XII ст. Більшість вчених розглядають цю пам’ятку як переробку
одного із списків Розширеної правди і датують її укладення десь кінцем
XIV ст. Деякі дослідники, зокрема Н. Максимейко, датують цю пам’ятку XIV
або XVII ст. і пов’язують її виникнення зі спробами кодифікації, що мали
місце у цей період.

Зазначимо, що спроби кодифікації правових норм здійснював і Володимир
Всеволодович (Мономах). Після повстання 1113 р. він уклав статут, який
було затверджено в Берестові київськими, білгородськими й
переяславськими тисяцькими, «мужами» князя Олега Святославича та іншими
представниками феодальної знаті. Увійшовши в історію як Статут Мономаха,
цей збірник прав відобразив інтереси пануючої верхівки. В ньому
підтверджувалися імунітет феодалів та їхні права на експлуатацію
залежного населення.

Разом з тим статут дещо обмежував лихварство, що можна розглядати як
завоювання міщан і селян. Тут же вносилися статті, які полегшували
становище закупів.

Онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич та інші також приймали
статути, які обмежували права представників князівської адміністрації.
Багато норм статутів регулювали правове становище князівського
господарства, правопорядок у вотчинних селах, спадкоємництво тощо.

Серед документів, створених у XII — XIII ст., слід назвати чотири
пам’ятки Галицько-волинської держави, що дійшли до нашого часу й містять
цінні свідчення про правове життя в цій землі у період ординського
панування.

Від середини XII ст. збереглася грамота князя Івана Рос-тиславича
(Берладника), яка є пам’яткою історії Дунайсько-дністровських земель.
Вона розкриває економічні зв’язки Галицького князівства з болгарськими,
чеськими, угорськими купцями. Грамота регламентувала правове становище
деяких іноземних купців під час їхнього перебування у князівстві.
Встановлювалися пільги для болгарських купців, які звільнялися від
сплати мита.

Інший правовий документ — «Рукописання» (заповіт) князя Володимира
Васильковича (близько 1287 р.) свідчить, що в період феодальної
роздробленості вдосконалювалося спадкове право, зокрема в документах
викладено заповіт князя на ім’я своєї жінки (княгині). В ньому вказано
право княгині успадкувати «город свой Кобрьінь, й с людьми, й с данью,
село Городе… й с мьітом й другие села». Далі в документі йде мова про
закуплені раніше ним землеволодіння: «А село есмь купил Беревиче у
Юрьевича у Давьідовича Федорка». Цей приклад свідчить, що князі Галицькі
збільшували свій домен і за рахунок купівлі земель, які оформляли
правовими документами. Купівля-продаж фіксувалася відповідними грамотами
(див.: Памятники русского права (под ред. Юшкова). «Рукописання» містить
матеріал для вивчення організації управління селами й містами у
Південно-Західній Русі.

Ще один правовий документ — грамота володимиро-волинського князя
Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р. (див.: Історичні джерела
та їх використання.— К., 1969), містить матеріал про розміри й форми
феодальних повинностей з міського населення на користь державної влади.
Наприклад: «Се аз князь Мстислав, син королев, внук Романов, уславляю
ловчеє на еберстьіньї й в веки за их коро-лому: со ста по две лукне
меду, а по два овца, а по пятнадцать десятков лну, а по сту хлеба, а по
пяти цебров овса, а по пяти цебров ржи, а по 20 кур».

Зміст вищенаведених грамот свідчить про правове регулювання міжнародних
торговельно-економічних відносин, про зростання князівського домену й
право успадкування, про умови виконання феодальних повинностей.

Окремі правові норми збереглися в літописах. Тут можна знайти деякі
свідчення про міжнародні договори, про законодавчу діяльність князів і
про новації в галузі кримінального права. Наприклад, з Іпатіївського
літопису випливає, що в Галицько-волинській державі набув поширення
такий вид злочину, як бунт проти князівської влади. За заколотницьку
діяльність був засуджений 1245 р. боярин Володислав як «лихой заговорщик
земли». Застосовувалися різні покарання: смертна кара, тюремне
ув’язнення, вигнання, конфіскація майна тощо. За літописом, «за
невірність» князь Роман Мсти-славич засудив боярина Жирослава вигнанням
і конфіскацією майна; Данило Галицький після суду над Доброславом
наказав ув’язнити його в тюрму. І якщо застосовувались такі кари до
бояр, то немає сумніву, що карне (кримінальне) право ще жорстокіше
карало селян і міщан.

Хоч згаданих документів дуже і дуже мало, вони усе ж поглиблюють наші
знання, наближають нас до джерел права Київської Русі.

Основним же нормативним документом була «Руська правда». Кожна з її
редакцій висвітлює матеріал з тієї чи іншої галузі права.

Охорона приватної власності — одне з основних призначень «Руської
правди». Вона уже відрізняла право власності від прав володіння. Так, за
ст. 71 Розширеної редакції правди, знищення знаків власності на бортних
деревах каралося великим штрафом (12 гривень). Цей штраф означав
передовсім захист самого принципу приватної власності, на який зазіхав
порушник. У «Руській правді» віддзеркалився процес посилення охорони
приватної власності. Так, якщо в Короткій правді розмір штрафу залежав
лише від виду й кількості вкраденого, то в Розширеній правді — ще й від
місця вчинення злочину (вкрадено худобу із закритого приміщення чи з
пастівника). «Руська правда» чимало уваги приділяла закріпленню і
захистові приватної власності на землю, і насамперед феодальної. Стаття
34 Короткої правди встановила високий штраф за переорювання межі й
знищення межового знаку. Розширена правда охоплює ще більше випадків
порушення межі й кари за той чи інший злочин.

Право приватної власності тісно пов’язувалося зі спадковим правом. У
Київській Русі спадкове право відігравало важливу роль. З його допомогою
багатства, нагромаджені поколіннями власників, залишалися в руках одного
стану. Статті «Руської правди» закріпили ряд привілеїв для феодалів.
Так, з розвитком князівської влади майно померлих смердів, які не мали
синів, стало переходити до князя. Для бояр і дружинників було зроблено
виняток: їхнє майно при відсутності синів могли успадковувати й дочки.
До повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати, а в разі її
відсутності або якщо вона виходила заміж, призначався опікун з близьких
родичів. Передавання майна опікунові здійснювалося при свідках. За
управління майном опікун мав право на прибуток. Зазначимо, що спадкове
право в Київській Русі уже було добре складено.

Поряд із спадковим набуло розвитку й зобов’язальне право. Система
зобов’язань була нескладною. Зобов’язання оформлялися угодами: обміну,
купівлі-продажу, позики, за-купництва та ін. Особи, що не виконали
зобов’язань, перетворювалися на холопів. Так, закуп, який не виконав
зобов’язання за угодою, обертався, за статтею «Руської правди», на
повного холопа. Що стосується способів укладення зобов’язань, то вони,
як правило, були усними, при цьому використовувалися різного роду
символічні форми — так звані литки, могорич, рукобиття, зв’язування рук
та ін. При укладенні деяких угод вимагалася присутність послухів.
Невиконання угод вело до застосування системи покарань.

У цьому зв’язку в Київській Русі було складне кримінальне право.
Ранньофеодальне право не відрізняло чітко кримінального правопорушення
від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 Короткої правди злісний
неплатіж боргу, який утворювався в результаті цивільно-правової угоди,
визнавався образою і тягнув за собою кару у вигляді штрафу. Образа, за
«Руською правдою», це злочин. Під образою малося на увазі всяке
порушення громадського стану, яке полягало насамперед у заподіянні
потерпілому матеріальної і моральної шкоди. Норми «Руської правди»
свідчать, що система кари формувалася в праві залежно від станової
належності як потерпілого, так і злочинця. Інакше кажучи, підхід до
захисту інтересів феодалів і феодальне залежних громадян був
неоднаковим. Правом Київської Русі визначалися об’єкти злочинних діянь,
за які передбачалася кара: виступи проти князя, феодалів, церкви, особи,
порушення права приватної власності, невиконання угод тощо. Суб’єктами
злочину не могли бути холопи й челядь, оскільки вони належали феодалові,
який і відповідав за їхні неправомірні вчинки. Разом з тим це не
виключало покарання рабів за згодою власника. Могли його фізично карати
аж до скону. Після смерті князя Ярослава вбивати рабів заборонялося. В
цьому виявилося бажання феодалів зберегти від винищення свою челядь. За
вбивство князівських холопів і смердів призначався штраф у 5—12 гривень.
Найвищою сумою покарань була віра — 40 гривень (гривня мала 150 грамів,
а за розрахунками Лешкова — 80 грамів срібла, що дорівнювало 23
кобилицям = 40 коровам = 400 баранам).

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцеві з боку потерпілого
або його родичів. Помста спочатку обмежується (ст. 1 Короткої правди;
ст. 1 «Руської правди»), а потім відміняється зовсім (ст. 2 «Руської
правди»).

Отже, кримінальне право випливало з феодальних відносин, захищало
передовсім феодалів. Але якщо й феодал вчиняв тяжкий злочин, то і він
підлягав покаранню.

Головне місце в системі покарань займали помста й грошовий штраф. Спроби
узаконити смертну кару, яка набула поширення у візантійському праві,
щоразу закінчувалися її скасуванням, оскільки це суперечило інтересам
громади й зменшувало прибуток держави, князя, церкви від «викупів».

Те, що візантійське право повільно поширювалося в Київській Русі, М.
Грушевський пояснює різницею в культурі двох країн та існуванням на Русі
власних, глибоко укорінених і достатньо розроблених правових поглядів.

Суд і процес у Київській Русі

У період раннього феодалізму судових органів як особливих державних
структур не існувало. Судові функції виконували владці — як у центрі,
так і на місцях. Суддями були князі, посадники, волостелі та ін. Про
князя як суддю «Руська правда» згадує досить часто. Заборонялося карати
на смерть і «огнищанина» без княжого слова (ст. 32). Коли владні функції
князя ускладнилися, право суду було надано удільним князям, посадникам,
тіунам та іншим намісникам князя у землях (волостях). Оскільки Київська
Русь була поділена на землі, волості й погости, тисячі і сотні, то суд у
цих адміністративних одиницях творили волостелі, тисяцькі, соцькі. Часто
судові рішення приймалися разом з боярами і навіть на вічах.

Отже, судова система в Київській Русі була розгалуженою. Поряд з
князівським судом існував боярський суд, який інколи розглядав справи
князя та його владців, і общинний. Останній вів справи про порушення в
общині, що не потребували втручання князівського суду. Існував і
церковний суд.

Система досудового слідства й судочинства у Київській Русі була
особливою. Процесуальні відносини сторін починалися з виклику
відповідача до суду. В «Руській правді» немає відомостей, яким чином
відповідач або обвинувачуваний викликався до суду. Разом з тим у цьому
правовому джерелі є прямі свідчення про особливий вид відносин сторін до
суду. Це так звані «звід» і «гоніння сліду».

В історико-юридичній літературі немає єдиного погляду на те, що являв
собою звід. На думку одних, звід — це порядок провадження у справах про
відновлення порушеного права власності. На думку інших, звід — початкова
стадія процесу. Треті вважають звід очною ставкою, а четверті вказують
на особливий порядок кримінального провадження — «процес по татьбі
(крадіжці)». В. Курдіновський встановив, що звід був відомим в інших
джерелах і в пізніший час, зокрема в Литовській державі. Словом «звід»
визначалися різні юридичні явища, чим значною мірою і пояснювалися різні
погляди дослідників на сутність цього інституту. Звід був засобом
захисту людини, обвинуваченої у крадіжці або присвоєнні чужої речі,
тобто т. зв. відводом, зняттям із себе підозри у скоєнні злочину. Але
разом з тим він був і для потерпілого від крадіжки або привласнення речі
способом пошуку кінцевого татя (крадія). Звід — це метод знайдення
відповідача за допомогою «заклича». Сутність «заклича» визначено в ст.
25 Розширеної правди. У разі крадіжки або зникнення холопа, коня, зброї
потерпілий повідомляв про це на торговищі. Якщо по трьох днях після
оголошення річ у когось знаходили, то останній залишався відповідачем.
Він був зобов’язаний повернути річ і заплатити штраф. Як правило,
«заклич» — один із можливих способів знайдення злодія або особи, яка
незаконно ховала загублену річ.

Якщо ж майно власника (потерпілого) було знайдено, але людина, в якої
знайшли зникле майно, не визнавала себе злодієм, виправдовувалася тим,
що купила чи якимось іншим, не кримінальним, шляхом придбала її, то в
такому разі знайдена річ залишалася на деякий час у власника, але він
повинен був показати власника речі, в якого ця річ була придбана. Це —
початок зводу. Якщо ж і третя особа не визнавала себе злочинцем, то
робила те саме, що й друга. Останній повинен був доводити свою
невинність, тобто захищати себе. Коли звід закінчувався знаходженням
злодія, то останній повинен був заплатити продаж і винагороду тому, кому
він продав украдену річ. Інколи звід закінчувався тим, що набувач речі
не міг довести добросовісність її придбання. Врешті-решт, звід міг
привести до кордонів держави. В останніх двох випадках добросовісність
набуття речі доводилася свідченням двох осіб, які присягалися.

«Гоніння сліду» регулювалося сг. 77 Розширеної правди і полягало в
гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо слід губився в общині,
то за законом община повинна була знайти злочинця. Якщо слід губився
взагалі, то розшуки припинялися.

Звід і «гоніння сліду» не є судовим доказом. Вони лише дають підстави
для притягнення до відповідальності винного в крадіжці. Тобто це
фактичний матеріал для суду, підстава для доказів.

Крім цього виду пошуків доказів були й інші: власне зізнання, послухи,
видаки, присяга, жереб, зовнішні ознаки та ін.

Статті «Руської правди» доводять, що в Київській Русі панував
обвинувачувально-змагальний судовий процес.

У період, що розглядається, існували численні князівські агенти, що
виконували судові рішення (вірники, метельники, емци, мечники та їхні
помічники — отроки).

Отже, судове слідство було складовою і невід’ємною частиною судового
процесу, а відповідно, й суду. Виникнувши на основі звичаєвого права,
суд у першу чергу був поставлений на службу панівного стану, послідовно
обстоював і захищав інтереси князів, бояр та інших категорій заможного
населення. Разом з тим порушення природних прав людини спонукали простий
народ Руси-України підніматися на захист. Останнє примушувало владу
розробляти захисні норми, ставати на захист смердів, міщан та інших
верств залежної людності.

Таким чином державно-правовий розвиток у Середньому Подніпров’ї, або на
території нинішньої України, мав свою найдавнішу історію і продовження у
т. зв. феодальному об’єднанні всіх руських земель, після його розпаду й
пізніше в умовах перебування України у складі євразійських політичних
систем. Надбання антської, дополянської, русько-української держав були
покладені в основу державно-правового розвитку Великого князівства
Литовського, складовою частиною якого стала Україна. Право Руси-України
сформувалося на основі пристосування звичаєвого права й рецепції
візантійського права до умов феодальної держави і поширилося в інших
країнах, що утворилися пізніше.

РОЗДІЛ Ш

Суспільно-політичний лад

і право в українських землях

у складі євразійських державних утворень

Панування монгольської орди на південно-західних землях Руси-України
призвело до поступового економічного занепаду удільних князівств-держав
(Київського, Чернігівського, Переяславського, Володимиро-Волинського та
Галицького), чим скористалися Королівство Польське, Велике князівство
Литовське, Угорське Королівство, Кримське ханство, Моско-вія та інші
держави.

1349 р. здобиччю Королівства Польського стала Галичина, а 1377-го —
частина Західної Волині. Галичина спершу мала обмежену автономію, але
1434 р. була повністю інкорпорована до складу Королівства Польського й
разом із Львівською та Перемишльською землями перетворена на «Руське
воєводство».

Землі Північної Буковини тоді ж потрапили під владу Угорщини, а 1359 р.
— Молдавії. В середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією
опинилася під владою Туреччини.

З фактичним розпадом 1453 р. внаслідок турецької неволі Угорського
Королівства західна частина залежного від нього Закарпаття підпала під
владу імперії Габсбургів, а східна — Трансільванії.

Крим і Північне Причорномор’я, що було частиною монгольської держави,
після розгрому Тімуром Золотої орди 1385 р. увійшли до новоствореної
кочовою знаттю держави, 1443 р. в ході тривалої боротьби феодальних
угруповань перемогу здобув Хаджі-Гірей. Він заснував незалежне Кримське
ханство. Це ханство спершу вступило в союз з Литвою, а 1475 р. — з
Османською імперією.

Основна ж частина політичне роз’єднаних земель Руси-України опинилася
(внаслідок шлюбів і військових союзів, а також експансії з боку
литовських князів династії Гедимі-новичів) у складі Великого князівства
Литовського. В 70-х рр. XVI ст. чи не всі ці землі було визволено під
проводом великого князя Ольгерда від ординських ханів.

Литовці не міняли укладу життя у приєднаних українських землях, якими за
князювання Ольгерда управляли члени його родини. Більше того, устрій і
право Руси-України стали взірцем у подальшій розбудові Великого
князівства Литовського.

У Північно-Східній Русі землі згуртовувало Московське князівство, що
неабияк зміцніло за князювання Дмитра Івановича, прозваного Донським. Як
і попередники, його наступники, вступивши у політичне протиборство з
Великим князівством Литовським і Кримським ханством, прагнули об’єднати
навколо Москви всі землі Київської Русі. В цьому протиборстві Москва
взяла гору. Тим-то, а також у зв’язку з агресією Тевтонського ордену
литовська керівна верхівка змушена була укласти низку уній з Польщею
(1385,1413,1569 рр.), внаслідок чого Велике князівство Литовське і
Польща об’єдналися в єдину державу — Річ Посполиту Польську, до якої
увійшли й українські землі Південно-Західної Русі.

Попри все це, у XIV— XVII ст. не припинявся процес розвитку української
народності.

Суспільний лад в Україні

за Великого князівства Литовського, Королівства

Польського й Речі Посполитої Польської

За так званої литовсько-польської доби суспільство поділялося на
феодалів (князів, бояр, магнатів, шляхту, панів), залежних селян і
міщан. Особливим станом було реєстрове козацтво.

Соціальне й правове становище представників феодального стану в
українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності.

Найбільшим землевласником був великий князь литовський. Йому і його
родові належало близько половини усіх земель держави. Прибутки від них
йшли на покриття державних витрат і потреби двору. Великокнязівські
володіння в Україні розташовувались біля Київського, Житомирського,
Луцького, Володимирського, Вінницького, Кременецького та інших замків.
Великий князь роздавав свої маєтності литовським, українським і
польським можновладцям на правах вотчинного (дідичного) або умовного
володіння («на поживаньє», «в хлебокормленьє», «до волі і ласки
господарской» тощо), від чого його земельний фонд поступово зменшувався.

Наступна після великого князя феодальна верства, так звана
князівсько-панська аристократія, складалася з нащадків удільних князів і
вищих бояр. Земельні володіння й маєтності українських феодалів були
зосереджені головним чином на Волині (князів Острозьких, Заславських,
Сангушок, Чор-торийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких,
Ружин-ських), на Київщині (бояр Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів,
Полозів), а також на Брацлавщині. На Чернігівщині й Західному Поділлі
переважали володіння польських панів Ор-довонжів, Бугацьких та ін. Маючи
потужний економічний потенціал, великі землевласники поступово
перетворилися на магнатів (вищий феодальний стан).

Джерелами зростання магнатських землеволодінь були жалування великого
князя литовського, спадок, купівля-продаж, освоєння пустищ, а також
загарбання общинних і селянських земель. На них феодали засновували свої
нові господарства — двори або фільварки (садиби з орною землею). Ці
землі, поділені на волоки (приблизно 23,3 га), обробляли селяни.
Панський двір мав прибутки від землеробства, скотарства, полювання,
бджільництва (бортництва), рибальства та інших видів господарства.
Здобувши широкі політичні права та привілеї, імунітет і право вотчинного
(документального) суду, магнати стали правлячою верхівкою Великого
князівства Литовського, Королівства Польського, а пізніше Речі
Посполитої.

Проміжною феодальною верствою між аристократією і нижчими станами
суспільства була шляхта (на початку становлення Литовської держави —
бояри, земляни), яка в основному займалася військовою справою.

У зв’язку з неефективністю старої дружинної організації, а також за
браком коштів на її утримання уряд залучав до військової служби заможних
людей, що мали земельну власність. Їхні ранги визначалися доходами
шляхетського двору.

Спершу шляхта була неоднорідною. До неї належали: 1) земські бояри
(нащадки бідніших феодалів, що не увійшли до аристократичної верстви);
2) військові слуги панів; 3) міщани й заможні селяни (звільнені від
повинностей). Однак шляхта внаслідок привілею Казимира Ягайловича (1447
р.), який зрівняв у правах усі її прошарки, протягом XIV—XV ст.
консолідувалася. Цей стан отримав імунітети! права і право шляхетського
(панського) суду над підданими. Останні звільнялися від грошових
податків, мостового й шляхового обов’язку, замкової служби тощо.
Привілей 1447 р. визначив соціально-політичне становище шляхти як
панівного стану.

Слід зазначити, що становище шляхти час від часу змінювалося. Після
приєднання Галичини до Королівства Польського наприкінці XIV ст.
державні пожалування отримувала лише католицька польська шляхта, що мала
й більші привілеї, ніж українські феодали. Це викликало протести з боку
останніх. Спроби задовольнити їхні вимоги мали місце у 1425, 1430 і 1433
рр. Врешті, королівським привілеєм 1434 р. галицьку шляхту було зрівняно
в правах з польською.

В українських землях, що входили до Великого князівства Литовського,
українська шляхта сформувалася пізніше — на початку XVI ст. 1522 р. Сейм
видав постанову про «вивід» шляхти, за якою до шляхетського стану
зараховувалися лише нащадки землевласників, що належали до бояр за
князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира IV. Згідно з цією постановою 1528
р. відбувся перепис шляхти, так званий «попис земський», з метою
з’ясування законності володінь. Списки, складені під час перепису,
посвідчив Сенат. Таким чином, «попис земський» став законом. Посилання
на нього було незаперечним доказом шляхетства.

Крім того, за ухвалою Сейму 1562 р. періодично проводилися люстрації
замків і списків служилої шляхти, що складалися чиновниками-люстраторами
або люстраційними комісіями, які виконували водночас ревізорські
функції. Люстрації містили відомості про якість земель, господарські
витрати й чистий прибуток маєтностей.

Із запровадженням «Устави на волоки» 1557 р. великий князь литовський
Сигізмунд II Август здійснив аграрну реформу, так звану «волокову
поміру», під час якої визначалося право власності на землю. Всі ті, хто
не зумів документально підтвердити законність свого землеволодіння чи
землекористування, мусили повернути землі державі. На них засновувалися
фільваркові господарства.

За «Уставою на волоки», орні землі у великокнязівських маєтках
поділялися на рівні ділянки — волоки. Частину їх отримували селяни. Одна
волока мала ЗО моргів (у Литві морг дорівнював 0,7123 га) і була мірилом
феодальних повиннос-тей. Згодом волочну систему було запроваджено й у
магнатських та шляхетських землеволодіннях.

Усе це сприяло поступовому перетворенню шляхти на панівну верству
Великого князівства Литовського.

У 50 — 60-х рр. XIV ст. Сейм під тиском шляхти видав низку постанов, які
зрівнювали шляхту в правах з магнатами. 1563 р. було остаточно скасовано
статті Городельського привілею про обмеження прав православних феодалів,
а 1564 р. шляхта домоглася постанови Сейму про створення спільних для
неї і магнатів виборних земських судів, уповноважених розглядати всі
цивільні справи панів. Віденським привілеєм 1565 р. засновувалися
шляхетські повітові сеймики, що стали представницькими становими
органами шляхти.

Отже, реформи 60-х рр. XIV ст. зумовили зростання політичної ролі
шляхти.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. у громадсько-політичному житті
українських земель заявляє про себе нова суспільна верства — міщани.

Правове становище міського населення було різним і залежало від ролі,
значення та прав міста, багатства громадян і характеру праці. Всі міста
й містечка в українських землях поділялися на 4 групи. До першої
належали королівські міста, що мали, як правило, важливе стратегічне
значення. До другої — приватновласницькі міста польських, литовських та
українських магнатів. До третьої — церковні й монастирські міста. До
четвертої групи належали міста, що користувалися Магдебурзьким правом.
Так, у Київському воєводстві (м. Київ мав Магдебурзьке право з 1494 р.)
із 206 міст і містечок, 46 були королівськими, 150 —
приватновласницькими, 10 — церковними. Разом з тим розвиток міст
гальмувався пануванням феодально-кріпосницького ладу, безправним
становищем більшості міської людності, всевладдям магнатів і шляхти.
Внаслідок відокремлення ремесла від сільського господарства упродовж
другої половини XIV — першої половини XVI ст. у феодальних маєтностях
побільшало ремісників, зокрема шевців, бондарів, слюсарів, ковалів,
гончарів, кожум’я-ків, броварів, для яких робота за фахом була основним
заняттям. Ремісники залишали села й поселялися в містах, де частина з
них володіла земельними наділами. В середині XVI ст. в Луцьку
налічувалося 225 ремісників, у Володимирі — 1 ЗО. На той час в Києві, за
неповними даними, існувало близько 17 ремісничих спеціальностей, а у
Львові — 28.

Прагнучи захистити власні інтереси, міські ремісники об’єднувалися в
цехи, так звані ремісничі корпорації. У зазначений період в Києві діяли
цехи шевців, скорняків, ковалів, чоботарів та інші. Знаряддя праці й
засоби виробництва належали цеховим майстрам, які були вищим і навіть
панівним прошарком ремісництва.

Існувала й нижча (залежна) верства ремісництва — підмайстри та учні. Ця
реміснича категорія, визискувана майстрами, створювала свої організації
— «господи». Наприклад, у Львові 1469 р. успішно діяла «господа»
підмайстрів ткацького цеху.

Ремісничий цех як корпорація мав низку прав і привілеїв, закріплених у
пожалуваннях сюзерена, постановах місцевих властей, а також у своїх
статутах. Тож в Україні ремісничі корпорації послуговувалися «цеховим
правом».

З подальшим поглибленням суспільного поділу праці, який сприяв
відокремленню ремесла від землеробства, примножувалася чисельність
неземлеробського населення. В міс— тах зростав попит на продукти
сільського господарства, а в селах—на ремісничі вироби. В українських
землях наприкінці XIV ст. й особливо у XV — XVI ст. бурхливо розвивалася
торгівля, розширювався внутрішній ринок. Торги і ярмарки ставали звичним
явищем, зміцнювалися економічні зв’язки між окремими містами й землями.

Купецтво відігравало важливу роль у житті суспільства. Спочатку воно як
соціальна верства було нечисельним. У XV— XVI ст. торгівлею займалися
самі виробники продукції або власники маєтностей. Але з розширенням
торговельно-економічних відносин почали з’являтися всілякі скупники,
баришники, спекулянти, перекупники. З цього середовища згодом постав
професійний купецький прошарок.

Українські купці зміцнювали торговельні зв’язки з білоруськими,
польськими, литовськими, молдавськими, італійськими, московськими та
іншими землями.

Зрозумівши значення торгівлі як джерела доходів, великі князі, місцеві
магнати й шляхта створювали митниці. Ними були вкриті Велике князівство
Литовське й Королівство Польське.

Однак основним заняттям більшості української людності залишалося
сільське господарство, а основну її масу (80 %) становило селянство.

За правовим становищем селяни поділялися на дві категорії; 1) тих, хто
жив на землях магнатів і шляхти, на церковних чи монастирських землях;
2) тих, хто жив на великокнязівських землях.

Селяни становили три групи, різні за ступенем залежності від феодалів:
1) вільні селяни з правом безумовного виходу від феодала після виконання
своїх обов’язків; 2) селяни з правом виходу, але за певних умов (у
визначений час, після виплати встановленого викупу або надання
«замінника»); 3) покрі-пачені селяни, що втратили право виходу від
феодала або не мали його взагалі. Ці селяни походили від невільників,
які поступово, протягом XIV — XVI ст. перетворилися на напівзалежних
селян. За Литовським статутом 1588 р. всю челядь (невільників) було
переведено на селянські «тяглі» грунти й остаточно закріпачено.

Слід назвати й такі категорії селян: 1) люди тяглі або роботні; 2)
данники; 3) слуги путні.

Тяглі — це селяни, що «сиділи» на панській землі, платили оброк і
виконували різні господарські роботи в панських маєтках. Вони становили
більшість сільського населення. Данники платили данину зі свого
господарства натурою, тобто продуктами промислу. Основою оподаткування
було «дворище». До цієї категорії селян, зокрема, належали: боб-ровники,
борники, жарі, ловці, сокольники, свинухи, конюхи, плотники, рудники,
риболови, дьогтярі, млинарі та інші.

Слуги путні несли службу, пов’язану з охороною кордонів . держави або
земель, а також займалися сільськими ремеслами. Таких чимало було на
півдні Київщини, в Переяславщині, Брацлавщині, Поділлі й Галичині.

Звичайно ж, така класифікація селян умовна. Багато з них водночас
вважалися і тягловими, і данниками, і служилими. Вони могли бути
напівзалежними, залежними або повністю залежними.

Форми економічної залежності селян чимдалі ускладнювалися. Спершу
феодали домоглися низки привілеїв, які обмежували право виходу селян
з-під їхньої залежності, а потім таке право було скасовано для селян, що
«сиділи» на землях феодала («отчичів», або «людей з вічним»). Привілей
князя Казимира 1447 р. заборонив перехід приватновласницьких селян до
великокнязівських маєтків. Постановою сейму 1496 р. дозволявся лише один
перехід селянина на рік від пана до пана. А законами 1500 — 1543 рр. і
цей перехід заборонявся без дозволу пана.

На селянстві лежав увесь тягар панщини, натуральних і грошових податків
на користь держави, окремих феодалів і церкви.

З обмеженням переходу селян до інших станів та їх поступовим
покріпаченням виникла ще одна соціальна верства — козацтво.

Польсько-литовське право фактично в середині XVI ст. не знало такого
стану, як козацтво. Воно зародилося і розвинулося в степовій частині
України як результат особливих умов життя українського народу.
Виникнення козацтва було безпосередньо викликане посиленням
соціально-економічного, національного і релігійного гніту.

Козак — вільний дрібний власник і виробник. Він стояв осторонь
феодально-кріпосницької системи й був принципово ворожим їй, виступав
соціальним ідеалом для переважної маси поневоленого населення України.

Перші згадки про козаків датуються кінцем XV ст., а на початку XVI ст.
відомості про них стають різноманітнішими. Історичні джерела називають
їх втікачами-кріпаками, непокірними холопами, розбишаками. Ще в
Київській Русі втечі селян були однією з найпоширеніших форм боротьби,
що відбилося і в «Руській Правді». Генезис козацтва пов’язаний і з
колонізацією південних степів України. На певній стадії історичного
розвитку його важливими функціями стали:

національно-визвольна боротьба, відродження української державності,
захист кордонів.

Селяни і міщани, шукачі пригод, оселяючись на незайманих землях, творили
свій суспільно-політичний лад — спочатку на низу Київщини й Поділля, а
потім і за Дніпровими порогами. Ця неоднорідна за майновим станом
соціальна верства поділялася на заможних козаків, які верховодили
громадою, і бідних (голоту), що заробляли на життя службою в багатих
людей, а також у найманих загонах при замках «добичництвом». Чимало
козаків мали власне господарство.

Були й міські козаки. Вони становили значну частину населення міст
Подніпров’я: Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас. Ці козаки займалися
торгівлею і промислами, не підлягали магістратам і не виконували
повинностей, тому їх називали «непослужними». Склад козаків-громадян
поповнювався за рахунок покозачених міщан. Озброєні й обізнані з
військовою справою, вони брали активну участь у народних виступах проти
сваволі старост і воєвод.

Найчисельнішою козацькою верствою були «добичники». Опанувавши методи
партизанської боротьби з татарами в непростих умовах степу, вони стали
тим важливим соціальним чинником, який убезпечував від ординців кордони
півдня Великого князівства Литовського, а пізніше Речі Посполитої.

3 цією метою і навіть для нападів на татар чи не першим з прикордонних
воєвод і старост використав козаків черкаський староста Остап Дашкевич у
1514—1535 рр. За свідченням хроністів, справі згуртування козацтва
плідно прислужилися Предслав Лянцкоронський, Берната Притвич, Семен
Поло-зович, Криштоф Кмітич, Богдан Галицький та багато інших. А Дмитро
Вишневецький у 50-х рр. XVI ст. при підтримці Сигізмунда II Августа
заклав на острові Хортиця фортецю (січ) і вів успішну боротьбу проти
Кримського ханства й . Туреччини.

Литовський, а згодом і польський уряди формували з козаків спеціальні
військові відділи, брали їх на державну службу й призначали платню. 1541
р. князь Сигізмунд І наказав зробити козацький перепис і скласти реєстр
у Київському, Канівському й Черкаському округах. Чи було виконано його
наказ — невідомо.

Через 27 років Сигізмунд II Август доручив коронному гетьманові Юрію
Язловецькому сформувати з козаків державний військовий загін. Його було
створено 1572 р.

Пізніше Стефан Баторій видав наказ про формування державного козацького
війська.

Козаки, набрані на службу, записувалися в реєстр, отримували платню, тож
називалися «реєстровими».

Таким чином, козацтво України, що виникло в непростих умовах
феодально-кріпосницького ладу як явище самобутнє, національне, народне,
стало загальновизнаним суб’єктом суспільно-політичного устрою Великого
князівства Литовського й Речі Посполитої Польської.

Державний устрій України

в складі Великого князівства Литовського,

Королівства Польського й Речі Посполитої Польської

Суспільний лад, в основі якого були феодально-кріпосницькі відносини,
мав систему центральних і місцевих органів державної влади.

Після входження в другій половині XIV ст. південно-західних земель до
Литви й утворення Великого князівства Литовського тут ще довго
зберігався устрій старого державного удільного ладу.

Цей державний удільний лад поступово занепадав. У другій половині XV ст.
Велике князівство Литовське очолив великий князь (господар) з широкими
повноваженнями в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики, який
правував над розпорядчо-виконавчими органами; призначав і звільняв
службових осіб; командував військом; розпоряджався державним майном і
коштами; керував міжнародними справами; виконував судові функції тощо.
По суті, він був монархом, не обмеженим ніякими правовими нормами.

Для виконання владних функцій при господарі поступово сформувався
управлінський апарат (дворські): підчаший, крайчий, конюший, дворний,
чашник, підкоморій, стольник, кухмістер, мячник, маршалки та хоружі
(двірські й земські), канцлери, гетьмани, каштеляни, єпископи, воєводи.
Управлінські посади займали, як правило, великі землевласники. З часом з
магнатів було сформовано владний орган — раду, яка дістала назву «пани
радники». До нього входили особи з найближчого оточення князя, що
пойменовувалися радниками, панами чи конзіляріями.

Наприкінці XV ст. пани радники почали обмежувати владу великого князя.
Без ухвали цього органу жодне важливе рішення господаря не мало законної
сили. Разом з тим коло повноважень і функцій великого князя залишалося
широким. В його руках зосереджувалися всі ланки державного управління,
він керував зовнішньою і внутрішньою політикою. Але найважливіші
державні справи князь вирішував спільно з панами радниками. Він не мав
права змінювати чи скасовувати попередні ухвали, позбавляти урядових
посад або карати когось без згоди ради, роздавати староства, самостійно
витрачати державні кошти, чи вивозити їх за кордон. Відповідно до
привілею 1509 р. всі закони видавалися після обговорення їх із радою.
Якщо ж думки панів радників розходилися з поглядами князя, останній
повинен був підкоритися раді.

Поряд з радою діяв Сейм — станово-представницька установа. Спочатку так
називали з’їзди литовсько-руських феодалів, а також литовського,
українського та білоруського ли-царств, зокрема з’їзди 1401 р. (для
обговорення унії) і 1446 р. (для обрання королем Польщі Казимира IV
Ягеллончика). Цей останній з’їзд фактично був уже вальним (загальним)
Сеймом. Наступні вальні Сейми вирішували широке коло державних питань,
приймали закони.

Рада була складовою Сейму, однією з його палат — лавицею. До другої
палати (кола) входили нижчі державні урядовці й лицарство (шляхта).

У XVI ст. Сейм Великого князівства Литовського перетворився на
законодавчий орган. Він прийняв нову редакцію Литовського статуту,
розробленого 1566 р., здійснив судову реформу. За його адміністративною
реформою, литовсько-руські землі було поділено на ЗО судових повітів і
13 воєводств. Воєвод призначав великий князь. Старост обирала шляхта, а
князь затверджував цей вибір.

На українських землях було створено такі воєводства й повіти:
Берестейське (Берестейський, Кобринський, Пінський, Туровський),
Підляське (Більський, Мельницький і До-рогочинський), Київське
(Київський, Овруцький, Мозирсь-кий, Житомирський, Канівський,
Черкаський, Чернігівський, Новгород-Сіверський і Путивльський),
Волинське (Луцький, Володимирський і Кременецький), Брацлавське
(Брацлав-ський, Вінницький і Звенигородський).

Кожен повіт об’єднував кілька волостей. Якраз вони, повіти й волості,
стали основними адміністративно-територіальними одиницями на українських
землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самоврядування сільських
общин. Їх очолювали отамани (переважно на південних землях) або старці
(на півночі) й підлеглі їм адміністратори (війтики, сорочники та інші).
Головна їхня функція зводилася до своєчасного збирання податків для
князівської скарбниці.

Місцеве управління здійснювали воєводи, що призначалися великим князем
на необмежений термін (часто ця посада переходила у спадок). Як правило,
воєводами ставали великі магнати, власники більшості земель воєводства.
Вони очолювали місцеву адміністрацію, стежили за стягненням державних
податків, займалися питаннями організації війська під власною корогвою,
вирішували судові справи.

Впливовими особами в державі були повітові старости, наділені широкими
адміністративними й судовими повноваженнями.

Центральні повіти воєводства, очолювані каштелянами, які нерідко
виконували функції помічників воєводи, інколи називали «каштеляніями».

Шляхта кожного повіту становила окремий військовий відділ під
керівництвом повітових хорунжого й маршалка. Ці відділи об’єднувалися в
більші військові одиниці — воєводства під орудою воєводи. Головним
командувачем війська був великий гетьман.

Більшість міст, розташованих у тих чи інших
адміністративно-територіальних одиницях України, належала феодалам. Так,
1625 р. в Брацлавському й Київському воєводствах із 323 міст і містечок
понад 260 були приватними. А загалом в Україні у 40-х рр. XVII ст.
налічувалося більше 1000 міст і містечок.

Із зміцненням феодальних відносин і посиленням визиску міщан зростав
опір міського населення, яке домагалося самоуправління.

В Україні самоврядування почало запроваджуватися у XIV ст. 1356 р.
Магдебурзьке право було надано Львову, 1432 р.— Луцьку, 1442 р.—
Снятину, 1494 р.— Києву, а 1541 р.— Любомлю. Отримавши грамоти цього
права, міста користувалися низкою пільг: міщани могли вільно займатися
різними ремеслами, промислами, влаштовувати ярмарки й торги.

Відповідно до Магдебурзького права в містах України створювалися
адміністративні й судові органи самоврядування. Одним з них був
магістрат, який складався з двох колегій — міської ради і лави.

До міської ради щорічно обиралися ротмани («радці» або «райці») — як
правило, багаті міщани. Кількість радців коливалася від 6 до 24 осіб
залежно від величини міста. Радці обирали бургомістра (бурмістра), що
головував на засіданні ради. У великокнязівських містах підсумки виборів
затверджував староста, а в приватновласницьких — пан (магнат) міста.
Нерідко службові особи чи пани самі призначали радців і бургомістрів.
Міська рада як головний орган самоврядування виконувала функції міської
влади й суду в цивільних справах, обирала або призначала лавників і
судового війта, а в деяких випадках і цехових старшин.

Лава на чолі з війтом була судовим органом. За відсутності війта
засідання вів його заступник — ленвійт. Суд лавників розглядав
кримінальні справи міщан, а також їхні претензії до феодалів.

Магдебурзьке право надавало магістратові широкі повноваження. Бургомістр
і ротмани розпоряджалися міськими доходами й видатками, дбали про
укріплення, оборону, забезпечували функціонування міських служб.

Отже, міста, отримавши Магдебурзьке право, переходили до самоуправління
на корпоративних засадах. Жителі таких міст становили громаду з власним
судом і управлінням.

Зазначимо, що міста з Магдебурзьким правом існували майже в усій Європі
(окрім Московії). Не було винятком з цього правила й Королівство
Польське, державний лад якого майже нічим не відрізнявся від устрою
Великого князівства Литовського. В Польщі найвищими представниками
державної влади й управління були: король, королівська рада і Сейм. А з
1386 р. тут утвердився принцип обрання глави держави. Повноваження
короля (господаря) залишалися такими ж широкими, як і раніше, але тепер
його влада врівноважувалася королівською радою і Сеймом.

Королівська рада — це постійно діючий дорадчий орган влади, що
сформувався приблизно в XIV ст. До її складу входили: королівський
(коронний) канцлер; його заступник — підканцлер; коронний маршал, який
керував королівським двором, здійснював нагляд і творив суд над
придворними чиновниками й слугами; його заступник — надвірний маршал;

королівський підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його
заступник — надвірний підскарбій; воєводи; каштеляни й католицькі
єпископи. У XV ст. рада стала називатися «великою».

У XIV ст. почав формуватися Сейм. Спочатку король проводив наради з
шляхтою і панами періодично. Пізніше ці наради стали постійними. На них
делегувалися представники шляхти й панів. Таким чином, у XV ст.
сформувався вальний (загальний) Сейм. До його складу входили член
великої ради й депутати від шляхти. Згодом вальний Сейм поділився на дві
палати: 1) Сенат, що виник з великої ради; 2) посольську ізбу, яка
складалася з представників земської шляхти. Вальний Сейм скликався
щорічно. Він вирішував питання, пов’язані з податками, приймав різні
законодавчі акти. А пізніше його основною функцією стало обрання глави
держави.

Влада державних структур Королівства Польського поширювалася на землі
Галичини й Західної Волині. У 30-х рр. XV ст. українські землі було
поділено на три воєводства: 1) Руське, що складалося з чотирьох земель —
Львівської, Галицької, Перемишльської і Сяницької; 2) Подільське
(Західне Поділля й Борщівський повіт) і 3) Белзьке (повіти Цішанівський,
Равський, Белзький, Сокальський, частина Жовківського,
Кам’янко-Струмилівського, Бродського і частина південно-західної
Волині).

Кожне воєводство на чолі з воєводою мало виборний земський суд. У землях
і повітах керівництво здійснювали старости.

Після Люблінської унії 1569 р. Річ Посполиту було поділено на три
провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (до неї входили українські землі)
й Литву (Берестейщина і Пінщина) зі збереженням поділу на воєводства і
повіти, а також апарату управління.

Литва втратила свою державність і лише стосовно місцевого управління,
організації війська й судочинства зберегла автономію. Як зазначає І.
Крип’якевич «Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську
владу, знищила також рештки українських державних традицій, що
заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…
Весь розвиток життя йшов під великим наступом Польщі». Таким чином,
Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для
українського суспільства. Посилився національний і релігійний гніт, що
призвело до зростання національно-визвольного руху.

Запорозька Січ: політичний

та адміністративно-територіальний устрій. Право

Започаткування і зміцнення козацтва протягом кількох десятиліть
завершилися створенням унікальної військово-політичної організації —
Запорозької Січі.

Дослідники її історії переконливо довели, що в межах так званих
«вольностей» створилося своєрідне українське військо й утвердилися
особливі суспільні відносини. Принцип військової демократії визначав
фактично все — функціонування, управління, звичаєве право, побут тощо.

Початок дала фортеця, поставлена 1550 р. на острові Хортиця українським
князем Дмитром Вишневецьким. Під його керівництвом значна частина земель
нижче Дніпрових порогів, між Дністром і Доном, стала територією нового
військово-політичного організму, названого Запорозькою Січчю.

Протягом свого 200-річного існування запорозькі козаки змінили вісім
Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку,
Олешківську, Кам’янську й Нову (Підпільненську).

Проблема козацтва — одна з центральних в історії державності
українського народу періоду феодалізму, тому завжди перебувала в центрі
уваги дослідників. Існують різні точки зору вчених. Найбільш вдалу
оцінку козацтва дав М. Гру-шевський, який розглядав це питання в
історичному розвитку, трактував козацтво на першому етапі його існування
як руйнівну стихійну силу, і лише пізніше — як певний суспільний стан,
що став виразником національних інтересів свого народу і взяв на себе
відродження державності України.

Запорозька Січ мала свій адміністративний поділ. Окремі райони тут
називалися паланками. В останні роки існування Запорозької Січі було
вісім паланок: Бугогардівська, Кодаць-ка, Інгульська, Протовчанська,
Орільська, Самарська, Кальміуська і Прогнойська. Паланки (від турецького
«невелике укріплення»), як і Січ, мали фортифікаційні споруди, де
перебувала козацька залога. В основних паланках, слободах і зимівниках
чи хуторах жили й господарювали одружені козаки та посполиті.

Верховна влада в Січі належала козацькій раді, в роботі якої брали
участь усі приписані до куренів січовики. Рада збиралася щороку першого
січня, щоб обрати січову старшину — кошового отамана, суддю, писаря і
осавула. Це був уряд Запорозької Січі, юрисдикція якого поширювалася на
всі паланки.

Влада кошового отамана — адміністративна, судова і навіть духовна — була
значною. Під час війни він командував усім запорозьким військом
чисельністю понад 10 тис. осіб.

Суддя на Січі посідав після кошового отамана друге місце. За відсутності
кошового він командував на правах наказного отамана. Суддя був також
головним скарбником Січі. Важливі посади в січовому уряді займали писар
і осавули. За ролями, які вони відігравали, їх можна порівняти з першим
міністром уряду й міністром внутрішніх справ.

Були на Січі й інші, не менш значні посади — пушкар, товмач тощо. Перший
відав січовим арсеналом зброї, а також в’язницею, розташованою в
пушкарні. Товмач, крім прямих своїх обов’язків бути перекладачем,
займався делікатною «секретною» справою (щось на зразок контррозвідки).

У паланках функції глави уряду виконували полковники, що підлягали
кошовому отаманові. Йому допомагали суддя, писар, осавул, а в слободах —
слободські отамани.

Запорозьке військо поділялося ще й на курені. Їх було 38. Свої назви
вони отримали здебільшого на згадку про міста України, з яких прибули на
Січ козаки, що заклали курінь. Назви деяких куренів походили від імен
славних козаків, наприклад Пашківський, Кущевський, Кисляківський,
Іва-нівський або Канівський, Батуринський, Корсунський, Уманський та ін.
Кожен курінь обирав курінного отамана й кухаря.

Закон (право) на Січі віддзеркалював традиції козацького життя. Писаних
законів там не було. А відомих на той час Литовських статутів і
польського права січовики не визнавали. Суспільні відносини регулювалися
звичаєвим козацьким правом. Суворість цього права Д. Яворницький пояснює
трьома причинами: 1) на Січ приходили люди сумнівної (невідомої) долі;
2) козаки постійно перебували у бойовій готовності; 3) відсутність
пом’якшувального впливу жінок.

Покарання за провини були досить суворими, особливо за вбивство.
Охороняв норми закону й права кошовий суддя. В польових або складних
умовах діяла норма звичаєвого козацького права для тих, хто вчинив
злочин. Двоє козаків мали право судити одного. Їхній вирок виконувався
негайно.

У Запорозькій Січі існувало й багато інших звичаєвих правових норм:
приводити жінку в Січ суворо заборонялося; страшенним злом у межах
козацького співтовариства вважалася крадіжка, що каралася смертю. Для
козаків був характерним пріоритет суспільного над особистим.

Отже, члени запорозької общини виробили своєрідний внутрішній суспільний
устрій, який, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись новими
елементами, скидався на справжню політичну аномалію на тлі безмежного
панування феодальних відносин та абсолютизму. Проста, але життєздатна
система законодавчих (Загальновійськова рада) і виконавчих (кошова
старшина) органів влади грунтувалася на демократичних засадах. Вона
стала зразком для майбутньої гетьманської держави в Україні.

Крим і Північне Причорномор’я в складі

Золотої орди. Кримське ханство

У 20 — 40-х рр. XIII ст. Крим і Північне Причорномор’я зазнали
економічного й культурного занепаду, пов’язаного з монгольськими
завоюваннями і перетворенням Тавриди на один з улусів (наділів)
Монгольської орди.

Зазначимо, що назва «Золота орда» набула поширення вже після розпаду
монгольської держави. Вперше вона з’явилася в «Козацькому літописі» в
другій половині XVI ст.

У всіх монгольських державах, які виникали у XIII ст., правлячими були
династії, що брали свій родовід від Чин-гісхана, й кожна з них вважала
надану їй чи завойовану територію своїм родовим володінням. Кипчацькі
степи, які почасти входили до Північного Причорномор’я, дісталися
старшому синові Чингісхана Джучі. Він і став засновником правлячої тут
династії Джучідів. Улуси, своєю чергою, розмежовувалися на дрібніші
наділи. Деякі з них (наприклад, Тавріку) хан надавав улусним емірам
(темникам) за їхню вірну службу в тимчасове феодальне володіння.

Улусному емірові підлягали тисячники, сотники й десятники з відповідними
володіннями і визначеною кількістю населення. Звичайні кочовики
виконували господарські повинності й сплачували податки до ханської
скарбниці, а в разі війни мусили за наказом з’явитися для військової
служби у повному бойовому спорядженні.

У Криму й Таврійських степах з давніх-давен жили представники різних
національностей — греки, алани, руси-українці, болгари, караїми, ейхи,
кипчаки (половці), італійці, вірмени, ногаї, турки (османи), монголи.
Найчисельнішим народом були кипчаки, які до монгольської навали мали тут
свою державу. З усіх цих етносів поступово сформувалася кримська
(північно-кримська) народність — кримські татари, що поглинула монголів
як одну з національних меншин.

У XIII — XIV ст. Кримський півострів розмежовувався на дві частини. В
північній (степовій) жили кочовики, а в південній (приморській) — осіле
населення. В середині XIII ст. вздовж південного Кримського узбережжя
налічувалося близько 40 феодальних замків.

Після нищівних ударів, завданих Золотій орді у 1389, 1391, 1394 — 1395
рр. середньоазіатським правителем Тімуром (Тамерланом), вона розпалася
на окремі самостійні ханства — Хорезм, Сибірське ханство, Ногайську
орду, Казанське ханство, Кримське ханство та інші.

Кримське ханство було засноване 1443 р. намісником Кримського улусу
Хаджі-Гіреєм. Воно займало внутрішню частину Кримського півострова та
землі Північного Причорномор’я, Приазов’я і Прикубання. До кінця XV ст.
столицею ханства було м. Крим, потім — Кир-Ер, а в XVI ст. нею стала
нова резиденція Гіреїв — Бахчисарай.

На чолі держави стояв хан з династії Гіреїв. Серед інших його
повноважень назвемо такі: публічна молитва (хутба), законодавчі функції,
командування військом, карбування грошей, вартість яких визначав він
сам, контроль за господарською діяльністю в державі, накладення
податків, встановлення мита тощо.

Феодальну верхівку становили кілька найвпливовіших родів, які
зосереджували в своїх руках політичну й економічну владу. Без їхньої
згоди хан не міг розпочати війну, вирішити те чи інше важливе державне
питання. Закони, що регулювали життя народу, набували чинності лише
після їх ухвалення беями та мурзами.

Хан правив державою за допомогою уряду, так званого дівану, створеного
на турецький взірець. Він складався з головних міністрів, якими були: 1)
калга-султан (очолював ханське військо й відповідав за безпеку держави.
Належав до роду Гіреїв); 2) каймакан або намісник хана (у разі
відсутності хана виконував його функції); 3) муфтій Криму або
кадієлескер (провідник духівництва і головний суддя держави, який
тлумачив закони); 4) нурреддін (головував у малих і місцевих судах, а
під час війни командував військовими загонами).

За ординськими, а потім і кримськими звичаями, кожен татарин був
солдатом, тобто військовозобов’язаним.

З-поміж загалу (скотарів і землеробів) помітно вирізнялися мурзи
(феодали), так звані кирим-беї, або князі, що правили своїми племенами.
Їх обрання затверджував хан. Як і він, ці правителі мали свої уряди,
чільними особами в яких були калга-султан, каймакан, муфтій, нурреддін
та інші.

Кирим-беї обмежували владу хана й фактично виступали співправителями в
державі.

Економічною основою панування феодалів була земельна власність. Мурзи
також справляли оброк зі своїх підданих.

Отже, Кримське ханство було державою, що складалася з володінь окремих
беїв — бейликів.

Самостійно проіснувавши кілька десятиліть, Кримське ханство після
захоплення військом турецького султана Мех-меда II узбережжя Криму (1475
р.) визнало свою васальну залежність від Османської імперії.

Судова система України в XIV – першій половині XVII ст.

Судова система в Україні XIV—XVII ст. була безпосередньо пов’язана з
класовим і становим ладом суспільства. Її основу визначали такі засади:
залежність суду від адміністрації, зрощення з нею, становий принцип
побудови судових установ тощо.

Магнати й велике панство судилися в королівському і сеймовому судах, а
шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів —
земських судів, які сама й утворювала.

Крім вищезазначених судів, у повітах створювалися так звані громадські
(«замкові») або старостинські суди, які могли судити шляхту й простих
громадян. Головними суддями в них виступали воєводи, каштеляни і
старости. Гродські (кримінальні) суди поділялися на вищі й нижчі.

Спеціальним судово-адміністративним органом для розгляду спорів про межі
земельних володінь феодалів був підко-морський суд.

З утворенням кріпосницької системи виникли доменіальні або панські суди.
До їхньої компетенції відносилися справи кріпосних селян та інших
залежних станів.

На великокнязівських і королівських землях довго існували так звані
копні (громадські) суди для сільської громади (колишні «вервні суди»).
Після Люблінської унії 1569 р. копні суди було замінено вотчинними
судами феодалів.

Копні суди мали тісний генетичний зв’язок зі старим вічевим зібранням. У
літописах та інших джерелах копа часто називається вічем. Населення
певної території укладало своєрідний союз для самозахисту від злочинних
елементів і боротьби з ними. Той, хто виявив злочин або сам став його
жертвою, скликав «копу», тобто віче всіх правоздатних осіб своєї округи,
які повинні були прийти самі чи надіслати заступників, щоб чинити
слідство й суд.

Компетенція копного суду була досить широкою. До неї належали чи не всі
кримінальні й цивільні справи, що виникали серед населення. До суду
могли звертатися всі стани суспільства. Він передавав справу до вищої
інстанції — громадського суду. Туди ж можна було апелювати на вироки
копного суду.

Найбільший розквіт практики копних судів, як про це свідчать джерела,
припадає на XVI ст.

В українських землях литовсько-польської доби тривалий час зберігався
обвинувачувально-змагальний процес, основні риси якого набули
закріплення ще в давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою зацікавленої особи або її родичів.
Позивач повинен був сам зібрати всі докази, подати їх судові й
підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії судового процесу позивач
мав право відмовитися від позову або обвинувачення й укласти мирову
угоду. Однак при вчиненні найтяжчих злочинів слідство і суд були
обов’язковими незалежно від заяви сторін.

У судово-процесуальній практиці застосовувалися доноси, катування,
захист тощо. В цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить
значним. Судова система надзвичайно важливого значення надавала доказам.
Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання
свідків, речовий доказ («полічне»), клятва тощо.

Суттєву роль у здійсненні правосуддя відігравали возні, призначені
воєводою на пропозицію земського (повітового) суду й шляхти. За
дорученням суду або на прохання сторін возний оглядав місце злочину,
визначав розміри шкоди тощо. В разі необхідності возний забезпечував
явку відповідача до суду. Фактично він був виконавцем рішення суду.

Крім возного литовсько-польські суди мали й інших урядовців, як-от: вижі
— урядові оглядачі, що підтверджували факт порушення права; ув’язчі, які
вели справу на користь позивача й за це отримували платню (ув’язчиє);
кати, що після присуду виконували вироки.

Загалом судова система в литовсько-польський період була досить
розвинутою. Але ця розвиненість служила інтересам панівного стану.
Судова система й державна влада в умовах феодально-кріпосницького ладу
іншими і не могли бути.

Право України в умовах перебування її

в складі Великого князівства Литовського,

Королівства Польського й Речі Посполитої Польської

У вищезазначених умовах в Україні діяла досить строката система права.
Її первісною базою було право Київської Русі.

Особливу роль серед джерел права України відігравала «Руська правда».
Вона мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства
Литовського й Королівства Польського. Керуючись здобутками своїх
попередників, королі й господарі видавали нові закони, продиктовані
обставинами суспільно-політичного і економічного розвитку.

У законотворчій діяльності великі князі литовські важливого значення
надавали привілеям (назва законодавчого акта), які стосувалися панів і
шляхти. Привілеями закріплювалися у власність або довічне володіння
землі, господарські замки й волості, гарантувалася недоторканність
особи, роздавалися посади і титули. Привілеї поділялися на дві
категорії: 1) привілеї земські; 2) привілеї обласні.

Привілеї земські надавалися як окремим особам, так і окремим
інституціям, головним чином церквам і монастирям, окремим станам
(шляхті, міщанам, духівництву тощо). В основному це були виняткові
права. Наприклад, великі князі привілеями створювали привілейовану
військову верству (шляхту) на початку лише з литовців-католиків
(привілей Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р.). Але в ході боротьби з
княжим сепаратизмом великі князі змушені були опиратися також на
українсько-білоруський елемент. Привілеї Сигіз-мунда 1432 і 1434 рр.
надали українській шляхті ряд пільг, звільнили її від натуральних
податків. Привілей Казимира IV Ягеллончика 1447 р. дав право «княжатам,
панам, лицарям і боярам» виїжджати за кордон «для набуття ліпшого щастя
або задля лицарських вчинків».

Привілеї обласні (їх ще називали уставними) надавалися окремим землям,
що мали якесь особливе значення. Така територія перетворювалася на
автономну одиницю й ставала федеративною частиною держави. Обласні
привілеї оформлялися так званими «земськими уставними грамотами». Такою
грамотою після Люблінської унії вінницький староста Калиновський дістав
пустиню «Умань». 1580 р. канівський і черкаський староста отримує
уставну грамоту на просторі землі в середній Полтавщині. Подібних
привілеїв на володіння з імунітетним правом було десятки і сотні.

Поряд з привілеями історія литовсько-польської доби знає договори, як
наприклад, договори про союз Литви з Польщею 1385 р. і 1569 р., договори
князя Вітовта з великим князем Тверським та ін., що регулювали
міжнародно-правові відносини.

В другій половині XV ст. з’явилися збірники законів, які інколи
називають кодексами. Першим збірником литовського права був судебник
Казимира IV Ягеллончика (в оригіналі — Лист), затверджений сеймом 1468
р. у Вільно. Він містив 28 статей: постанови карного права, охоронні
права міщан, маєткове право та ін.

В основу судебника було покладено місцеве звичаєве право й
судово-адміністративну практику. Тому його вважають кодексом
кримінального і кримінально-процесуального права, який захищав
насамперед феодальну власність. Разом з тим у ньому є положення про
однакову відповідальність за кримінальний злочин як пана, так і залежних
отчичів (невільників або кріпаків). За дітей до семи років відповідали
їхні батьки.

Судебник Казимира містить значний масив тих самих правових положень, що
й «Руська правда».

З «Руською правдою» тісно пов’язаний ще один збірник права — Литовський
статут. Наголошуючи на спорідненості «Руської правди» з литовським
правом (зокрема в галузі цивільного, кримінального і
судово-процесуального права), М. Максимейко, М. Ясінський та інші
дослідники зазначають, що навіть зміст Литовського статуту поділяється
на ті самі розділи, що й «Руська правда».

Разом з тим це не просто інша назва. Значні зміни, що відбулися в
соціально-економічному житті, потреби узаконити їх спонукали уряд
Великого князівства Литовського сконцентрувати в одному правовому
збірнику новітні досягнення литовсько-руського правотворення. На початку
XVI ст. литовсько-руська шляхта зініціювала розробку нового правового
збірника, який мав закріпити їхнє панівне становище. На сеймі 1514 р.
шляхта подала великому князю прохання укласти новий писаний збірник
права. 1522 р. вона повторила це прохання.

Новий збірник був потрібний і самому князю для зміцнення політичної
єдності держави.

Упродовж років новий збірник права розроблявся юристами
великокнязівської канцелярії, обговорювався на кількох Сеймах.
Віденський Сейм 1528 — 1529 рр. затвердив підготовлений збірник, що
увійшов в історію як перший (т. зв. Старий) Литовський статут 1529 р. Не
вийшовши друком, він переписувався з оригіналу та копій для практичного
користування. Тому в обігу було багато списків Литовського статуту, які
збереглися до нашого часу і в яких зустрічаються розбіжності, правки і
додатки.

Цей перший Литовський статут мав 13 розділів, поділених на 264 артикули,
що містили норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного,
кримінального та інших галузей права. Унікальність цього статуту полягає
в тому, що його кодифікаторам внаслідок копіткої роботи вдалося
розробити таку систему права, яка стала однаково прийнятною в усіх
кутках величезної держави. Сюди було включено значний масив положень
«Руської правди», норм звичаєвого права, низку положень німецького й
польського права, в тому числі з «Саксонського зерцала» та
Магдебурзького права, а також привілеї: Ягайла 1387 р., Городельський
Ягайла та Вітовта 1413 р., Сигізмунда 1432 р., Земський 1447 р.,
Олександра 1492 р., судебник Казимира IV Ягеллончика 1468 р. та інші
правові документи.

Найсуттєвіше у цьому збірнику законів було те, що шляхті гарантувалася
низка прав. Її не дозволялося карати «безправно», тобто без судового
публічного процесу. За шляхтою забезпечувалося володіння землею, яку не
можна було відібрати без вини. Шляхтичі викликалися на суд лише за
повістками. Відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася
індивідуально. Якщо шляхтич обвинувачувався у злодійстві, але краденої
речі в нього не знаходили, він міг очиститися присягою. Шляхтич
отримував право апеляції на суд воєводи чи старости безпосередньо до
князя. Він мав свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані звільнялися
від усяких податків і повинностей на користь князя та адміністрації.

У Литовському статуті 1529 р. визначався критерій належності до
шляхетського стану. Ним було визнано принцип давності. До шляхетського
стану входили ті бояри, які давно, кількома поколіннями, належали до
боярства й користувалися боярськими правами. В окремих випадках закон
визначав, що шляхетське походження можна підтвердити певною кількістю
свідків — шляхтичів, які це робили під присягою. В інших випадках
шляхетське звання надавалося рішенням господаря.

Складне економічне й політичне становище Литовської держави у першій
половині XVI ст., вимоги шляхти внести зміни до статуту примусили князя
прийняти рішення про доопрацювання збірника. З цією метою було створено
комісію. Статут збагатився значною кількістю юридичних доповнень,
прийнятих литовськими Сеймами після 1529 р., закріпив
соціально-економічні й політичні зміни, що відбувалися в державі,
визначив становище великого князя (господаря), захистив привілеї
магнатів, зафіксував ширші права і воль-ності шляхти. Оскільки
доопрацювання статуту відбувалося під найбільшим тиском волинської
шляхти, то його в другій редакції ще називають Волинським. Статут набув
чинності 1566 р. Це був значний крок вперед у законодавчій діяльності.
За Литовським статутом 1566 р. в Литовській державі створювалися нові
гродські (кримінальні) й земські суди, а також апеляційні юридичні
установи в окремих землях. Усім землевласникам заборонялося самовільно
захоплювати чужу землю.

Невдовзі становище Великого князівства Литовського ще більше
ускладнилося. Внаслідок Люблінської унії 1569 р. воно втратило свій
державний суверенітет. З утворенням нової держави — Речі Посполитої
Польської, в якій панівне становище захопила польська аристократія,
виникла необхідність у приведенні литовсько-руського законодавства у
відповідність до польських законів.

За дорученням короля Стефана Баторія цю роботу успішно ^виконав
литовський підканцлер Лев Сапега. Допомогла йому комісія, до якої
увійшли визначні тогочасні правознавці. В результаті копіткої роботи
з’явилася третя редакція статуту, яку було затверджено й надруковано
1588 р. згідно з привілеєм уже нового короля Сигізмунда III. Цей статут
найбільший за розмірами. Його 10 розділів містили 488 артикулів. Перші 4
розділи були присвячені публічному праву. В них мовилося про особу князя
(господаря), про злочини проти магістрату, про бунт, про земську
оборону, про вольності шляхти, про устрій судів і процесуальне право.
Шість наступних розділів стосувалися постанов цивільного права,
тлумачили кримінальне право — від найтяжчих злочинів до найменших
провин. Статут остаточно оформив закріпачення основної частини
сільського населення.

У процесі підготовки до проекту Литовського статуту було внесено
артикули про те, що великий князь під присягою за себе й своїх нащадків
зобов’язується не порушувати території Литовської держави, прилучити до
неї області, від неї відторгнуті. І взагалі в проекті статуту низка
артикулів суперечила постановам Люблінської унії. Тому польський Сейм
його не затверджував.

З 1592 р. шляхта знову почала домагатися перегляду статуту. Зважаючи на
це, було підготовлено й видано нову редакцію третього Литовського
статуту польською мовою (перші три писалися руською, тобто
давньоукраїнською). Багато артикулів цієї редакції доповнювалися так
званими конституціями (рішеннями вального Сейму Речі Посполитої).
Відтоді зміст Литовського статуту змінювався. Кожен Сейм додавав до
нього нові конституції. Чинність цих редакцій статуту (його стали
називати «Новим Литовським статутом») поширювалася на всі землі Речі
Посполитої.

Таким чином, третій Литовський статут як кодекс права став першорядним
юридичним збірником і багато в чому перевершив тодішні
західноєвропейські кодифікації. Науково доведено, що московське
«Уложеніє» 1649 р. було складено під впливом цього статуту.

Прийняття литовських статутів певною мірою обмежувало сферу застосування
норм звичаєвого права. Перший Литовський статут, наприклад, дозволяв
суддям за відсутності «писаної» норми вирішувати справу «на основі
старого звичаю». Це положення повторювалося і в наступних редакціях.

Крім вищезазначених джерел права, що діяло в Україні, слід назвати
Литовську метрику. Так називався державний архів Великого князівства
Литовського, яким відав канцлер. До Литовської метрики передавалися на
зберігання всі офіційні акти, що видавалися від імені держави й
регулювали різні сфери суспільного життя. Документи Литовської метрики
охоплюють період з 1386 по 1749 р., тобто з часу унії Литви з Польщею і
до приєднання значної частини Речі Посполитої до Російської імперії. На
превеликий жаль, значна частина правових джерел Литовської метрики
втрачена. Деякі з них обробили й довели до сучасників Пташицький,
Бершадський, Леонтович та ін. (див.: Лащенко Р. Лекції по історії
українського права.— К., 1998).

У XIV — першій половині XVII ст. в Україні діяли або мали вплив
чужоземні джерела права, зокрема німецькі, польські, угорські та ін.
Найбільше відомі дві категорії збірників німецького права в перекладі
польською Павла Щербича Гроїцького (Зресшит Захопиш) і Бартоломія
Гроїцького (Роггасіеіс 5а,с1о\у у 8рга^ гпісуакісЬ ргауа
таеаеЬиг5кіе§о). Здебільшого ці кодекси називають збірниками
Магдебурзького права, оскільки вони були книгами права, які регулювали
міське життя. Магдебурзьке право мало чітко виражений становий характер,
що виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам панівного
стану (магнатам, шляхті, купецтву, верхівці ремісників) і, навпаки, в
усуненні від участі в управлінні нижчих верств городян.

До запровадження німецького права в Королівстві Польському було власне
право, яке поширювалося в Україні. До таких збірників права відноситься
насамперед Вислицький статут 1374 р., оголошений Казимиром Великим. У
ньому закріплювалися норми цивільного й кримінального права. Джерелом
цих норм було стародавнє польське звичаєве право. Чимало норм регулювали
процесуальне право (про статус суддів, про свідків), характеризували
різного роду злочини й кару за них (про вбивство, про крадіжку, про
розбій та інше). Ця пам’ятка цікава тим, що багато статей1 за своїм
змістом збігається з «Руською правдою».

Ще одна пам’ятка польського права — Статут Вартський (1420 — 1423 рр.),
виданий королем Владиславом-Ягайлом Ольгердовичем. Як і попередній, він
являв собою збірник норм старого звичаєвого права. На відміну від
Вислицького поширювався і руською (давньоукраїнською) мовою під назвою
«Статут короля Володислава» 1420 — 1423 рр. Серед законодавчих актів
Королівства Польського особливого значення набули т. зв. Генріхові
артикули 1573 р., видані за часів короля Генріха Валуа. Ці артикули
стосуються повноважень королівської влади не за принципом успадкування,
а за принципом виборності. Влада короля обмежувалася. Він повинен був
мати при собі 16 сенаторів, без згоди яких не мав права приймати рішень,
мусив звітуватися перед Сеймом, давати .четверту частину прибутків на
утримання війська (найманого), названого пізніше кварцяним.

Вищезазначені та інші джерела містили різні галузі права: право
власності, зобов’язальне право, кримінальне право,
кримінально-процесуальне право.

Основним правовим інститутом, як і в попередні періоди, у XIV — першій
половині XVII ст. залишалося право власності. І в польському, і в
литовському праві поняття власності виникло досить давно. В Королівстві
Польському для визначення власності вживали терміни «дідизна»,
«дідівщина», що означали володіння, отримане в спадщину «від дідів».
Пізніше їх витіснило поняття «власність», хоч деякий час зустрічалося і
таке поняття, як «отчина». Об’єктами права власності були:

маєтки із залежними селянами, орні землі, сіножатні, озера, річки,
продукти виробництва тощо. Важливого значення при цьому набув поділ
власності на рухоме й нерухоме майно. До останнього, за польським
правом, належало все те, що було пов’язане із землею. За правом
литовським до нерухомого майна відносили маєтки, землі, будівлі, ліси
тощо, а до рухомого — «інші всякі добра й пожитки». Головна увага в
законах приділялася правовому регулюванню феодальної земельної
власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розмежовувалися,
зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські й
церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання, маєтки
поділялися на кілька категорій: «вотчина» або «дідизна», тобто одержані
в спадщину (родові) володіння; вислужені або надані в користування
(«держання») на визначених умовах, наприклад «до волі панської»; надбані
внаслідок купівлі-продажу. Право розпоряджатися цими категоріями було
різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним
цілком вільно, то відносно маєтків, отриманих іншим шляхом, існували
певні обмеження. Земельна власність усіх видів вважалася недоторканною.
Але якщо великокнязівські піддані, що втекли «до землі ворожої»,
розглядалися як державні злочинці, то їхні маєтки переходили до
господаря (князя). Діти злочинця також втрачали право на нерухоме майно.
Своє право на частку батьківського володіння втрачали дівчата, які
вийшли заміж без згоди батька або одружилися з іноземцем. Право
володіння, користування і розпорядження майном підтверджувалося грамотою
чи давністю часу.

На початку XV ст. набуло поширення так зване заставне землеволодіння.
Цим терміном визначалися землі, що передавалися для забезпечення боргу
кредитору.

Право володіння землею супроводжувалося обов’язком для володільця
відбувати військову повинність. Ця норма закріплювалася в усіх трьох
Литовських статутах. Шляхтич, який відмовлявся від служби, втрачав право
на володіння землею.

Ґрунтовна правова регламентація стосувалася питань, пов’язаних з
успадкуванням, тому спадкове право виділялося в самостійний правовий
інститут. У литовсько-польському праві розрізнялося успадкування за
законом, за заповітом і на основі звичаю.

Чільне місце займало зобов’язальне право, яке в умовах
литовсько-польської державності набуло подальшого розвитку. Широко
практикувалися договори купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого
майна. Закони, зокрема Литовські статути, визначали форму й порядок
укладення угод, встановлювали терміни позовної давності (5 або 10
років), умови припинення зобов’язань. Порушення права власності й
зобов’язального права тягнуло за собою майнову і кримінальну
відповідальність.

Литовсько-польське право ревно захищало життя, майно, Честь і особисту
гідність насамперед представників панівних станів. Залежні стани були
безправними. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші
покарання, ніж для простих людей, а інколи шляхтичі навіть звільнялися
від покарання.

У XIV—XVII ст. із загостренням соціальних суперечностей поняття «злочин»
почало змінюватись. Спочатку злочин тлумачили як фізичну, матеріальну чи
моральну кривду, завдану окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали
розглядати як шкоду, злочинство. Потім його називали «виступом», тобто
порушенням правових норм, встановлених державою. Законодавство
передбачало відповідальність за різні види правопорушень. Найтяжчим
злочином вважалися образа або посягання на життя, здоров’я і честь
короля чи господаря. Особливу групу становили злочини державного
характеру: втеча до ворожої землі, розголошення державної таємниці,
здача замку ворогові. Закон встановив систему покарань за злочинні дії
проти особи, як-от: вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа.
Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або
знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них становили грабежі —
відкритий напад з метою заволодіння майном, розбійний напад на чужий дім
(маєток). Якщо такий напад призводив до смерті людей, то всі його
учасники, незалежно від ролі, яку вони відігравали, каралися смертю. До
злочинів проти сім’ї та моралі належали примушування до одруження,
двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідництво, зґвалтування тощо.

У правових джерелах, зокрема Литовських статутах, міра відповідальності
за злочин виражалася в таких термінах:

«кара», «страта» та інших. Найсуворішим покаранням була смертна кара,
яка передбачалася за державні злочини, вбивство, розбій, наїзд та багато
інших. Право розрізняло просту смертну кару (відрубування голови,
повішення) і кваліфіковану, тобто особливу, нестерпну (спалювання,
четвертування, посадження на кіл тощо). Наступним за суворістю видом
покарання були тілесні або болісні (биття, калічення та ін.).
Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання
практикувалися позбавлення волі (ув’язнення), виставлення біля ганебного
стовпа тощо.

У литовсько-польському праві склалася досить складна система майнових
покарань, яка включала конфіскацію майна, відшкодування збитків
злочинцем (головщина) та ін. Характерною рисою майнових покарань була
їхня нормативна невизначеність. Дуже часто право визначало вид
покарання, але не його розмір. Це давало змогу суддям призначати розмір
покарання довільно, виходячи із своїх особистих та станових інтересів.

Інакше кажучи, у феодальній державі правова система безпосередньо
залежала від станового ладу суспільства, захищала в першу чергу інтереси
королів, князів, магнатів і шляхти. І насамкінець зазначимо, що
державно-правовий розвиток тієї частини України, яка перебувала у складі
Великого князівства Литовського й Королівства Польського, а пізніше Речі
Посполитої, значною мірою зазнав їхнього впливу. Досягнення в тодішньому
цивільному, кримінальному та кримінально-процесуальному праві були й
залишаються для нас важливими засадами законотворення.

РОЗДІЛ IV

Становлення державності й розвиток права України

в ході національно-визвольної боротьби

(XVII-XVIII ст.)

Соціально-політичні передумови відновлення

Української гетьманської держави

Наприкінці XVI — першій половині XVII ст. майже всі землі України
опинилися в складі Речі Посполитої. Об’єднання більшості українських
земель під однією державною владою мало свої далекосяжні наслідки для
народу: по-перше, зміцнювалися зносини і взаємини між окремими
регіонами;

по-друге, поширилися впливи західноукраїнських осередків далеко на схід;
по-третє, Київ ставав всеукраїнським духовним і культурним центром;
по-четверте, українське козацтво як провідна соціальна верства
поширювало свій вплив із Запорожжя на всю Україну.

Козацтво породило палке бажання освічених українців відродити державу на
колишніх києворуських (українських) просторах.

Протест українського народу проти феодально-кріпос-ницького й
чужоземного гніту в кінці XVI — першій половині XVII ст. вилився в
унікальне, лише Україні притаманне історичне явище,— «покозачення» —
відмову селян окремих районів України від феодальної повинності та
іноземної підлеглості. З кінця XVI ст. загострилося соціальне
протистояння в Україні, викликане посиленням польського кріпосного,
національного й релігійного гніту.

Разом з тим процес національного об’єднання, розпочатий князем Дмитром
Вишневецьким (заснував за Дніпровими порогами першу козацьку фортецю),
не мав успіху в його чисельних послідовників. Чому? Бо їхня боротьба
часто не була освячена високою метою — відродженням на києворуських
теренах держави — України, ім’я якої вже давно жило в народі. Навіть
Богдан Хмельницький протягом 1648 р. до кінця не усвідомлював, чого
бажало козацтво й увесь пригноблений український народ. Запорозька Січ,
проіснувавши майже 100 років, сформувалася як самоврядна військова
організація з комбінованою громадсько-індивідуальною системою,
орієнтованою на самовиживання. Козак, цей хоробрий професійний воїн,
водночас залишався хліборобом, ремісником, був вільним виробником
матеріальних і творцем духовних цінностей.

На початку XVI ст. Запорожжя стало осередком козацьких уходів (застав).
Ці уходи виникли як перед порогами, на р. Оріль, так і за ними, біля
островів Аргачина, Базавлук, Томаківка поблизу Таманської переправи.
Уходництво переросло в постійну колонізацію «дикого степу», й поля
почали вкриватися укріпленими «зимівниками», що давало захист козакам
від татарських нападів.

Такий устрій приваблював гноблених усіх національностей. Січ давала
притулок тим, хто просив у неї порятунку, незалежно від його
роду-племені. Приймаючи захист січового товариства, прибулець приймав і
його закони та вимоги.

Зростаючи чисельно, козацтво висловлювало наміри визволити Україну з-під
шляхетського гніту, створити свою державу — «Руське князівство». Чутки
про ці наміри активно поширювалися в польських урядових колах уже в
перші місяці Національно-визвольної війни 1648— 1657 рр. Микола
По-тоцький ще в березні 1648 р., щойно довідавшись про повстання Війська
Запорозького, писав королю, що козаки хочуть не лише усунути встановлену
в Речі Посполитій владу, а й необмежене панувати в Україні. В польській
історіографії зазначається, що до Львова дійшли чутки про зухвалість Б.
Хмельницького, який «в Білій Церкві створив центр війни.., титулуючись
руським князем». Ці та інші джерела засвідчують, що український народ
прагнув вирватися з-під гніту. Сам же Б. Хмельницький лише після
переможного походу влітку і восени 1648 р., коли на значній території
було знищено владу польської шляхти і магнатів, почав відкривати перед
польським урядом свої політичні наміри.

Крім ідеї утворення гетьманської держави козацтво збагатило
суспільно-політичні традиції української державності ще одним елементом
— організаційною структурою у формі паланок на чолі з полковниками.

Наступні події довели життєздатність паланкового
військово-адміністративного устрою, оскільки якраз його було покладено в
основу адміністративних структур (полків і сотень), які виникли під час
визвольної війни.

Додамо до цього, що Запорозька Січ поширювала свої суспільно-політичні
структури на інші райони українських земель, починаючи з кінця XVI —
першої половини XVII ст. Тогочасні документи містять численні згадки про
те, що козаки в містах і селах України «мають своїх гетьманів і різні
форми власного правосуддя» (1609 р.), що вони «не несуть
відповідальності перед жодним судом, окрім суду тих отаманів, яких вони
самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин» (1613 р.), і,
нарешті, що «вони створюють у великій Речі Посполитій іншу республіку»
(1616р.). Прикметне, що ці процеси мали не поодинокий і локальний, а
широкий характер і охоплювали Брацлавщину, Поділля, Волинь,
Чернігівщину, Київщину (див.: Смолій В. А., Гуржій О. І. Як і коли
почала формуватися українська нація.— К., 1991. С. 58). Щоб остаточно
підірвати сили українського народу, Річ Посполита вживає надзвичайних
заходів. 1638 р. Сейм ухвалив «Ординацію війська Запорозького
реєстрового», поставивши козацтво під суворий контроль королівської
адміністрації і позбавивши його прав і привілеїв. Зокрема, було
скасовано виборність кошового отамана та інших старшин, скорочено реєстр
до 6000 козаків, ліквідовано козацький суд, посаду гетьмана замінено
посадою королівського старшого комісара, якому підпорядковувалася
особлива гвардія з польської шляхти. Посади полковників і осавулів
заміщалися лише польськими шляхтичами.

Отже, національно-визвольна боротьба українського народу, утворення і
функціонування Запорозької Січі значною мірою зумовили тенденцію
становлення державності України. Держава, що виникла протягом визвольної
війни 1648— 1657 рр., була наслідком попереднього економічного і
соціально-політичного розвитку.

Формування української козацької держави

(Війська Запорозького) в 1648—1657 рр.

Національно-визвольна боротьба українського народу, кульмінацією якої
була визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, ліквідувала
політичний режим Речі Посполитої в Україні. Це сталося внаслідок перемог
повсталих мас під Жовтими водами, Корсунем та Пилявцями 1648 р.

Польща не була готовою до продовження війни. Ян Казимир, обраний
королем, намагався схилити Б. Хмельницького до миру, обіцяючи розглянути
скарги Війська Запорозького й створити таке становище, щоб козаки «не
мали над собою багато панів». Під час переговорів було досягнуто рішення
про перемир’я. Король і гетьман повідомили про це своїми універсалами.
Після цього Військо Запорозьке, повсталі козаки, міщанство і селянство
повернулися в місця свого зосередження. Коли Б. Хмельницький заїхав
наприкінці грудня 1648 р. до Києва, назустріч йому вийшла вся людність
міста. Зустрічав гетьмана єрусалимський патріарх Паїсій разом з
київським митрополитом і посадив Б. Хмельницького на санях поруч з
собою, по праву руку. Вітали його київські студенти як спасителя і
визволителя українського народу з польської неволі. Патріарх вітав
гетьмана титулом «світлійший князь».

У лютому 1649 р. до Переяслава прибула польська мирна комісія. З самого
початку переговорів виявилася принципова розбіжність між Військом
Запорозьким і представниками шляхетської Польщі. Б. Хмельницький
виступив перед польськими послами не лише як гетьман Війська
Запорозького, а також як представник усього українського народу. Він
заявив, що Україна відокремиться від Речі Посполитої. Б. Хмельницький
виступив уже як незалежний володар: «Правда є, що я мала і незначна
людина, але Бог дав мені, що я є єдиновлад-цем, самодержцем руським».

Полковники, які брали участь в переговорах, підтримали ці заяви
Хмельницького. Вони свідчили про те, що польська шляхта вже втратила в
Україні свою могутність.

Польські посли повернулися, не виконавши поставлених перед ними завдань.
Хмельницький передав королю вимоги:

1) скасування унії; 2) щоб київський воєвода «був руського народу і
грецького закону»; 3) щоб київський митрополит мав місце в Сенаті; 4)
вивести з Києва єзуїтів; 5) протестував проти призначення великим
коронним гетьманом Вишневецько-го та ін.

Вимоги Б. Хмельницького й Війська Запорозького викликали збурення в
польському стані, й король Ян Казимир розпочав війну проти українського
народу.

У новій війні з Польщею 1649 р. Б. Хмельницький планував розгромити
шляхетську Польщу і визволити Україну з-під її влади. Але зрада
кримсько-татарського війська під Зборовом не дала здійснити ці плани. У
зборівських переговорах Б. Хмельницький був змушений визнати владу
короля.

Згідно із Зборівським договором про мир три наддніпрянських воєводства —
Київське, Брацлавське й Чернігівське — залишилися під владою
адміністрації Війська Запорозького. В королівській «Декларації ласки
його К. В. на супліку Війська Запорозького» так визначалася територія,
на якій мало перебувати Військо Запорозьке: «Від Дніпра почавши, з цієї
сторони в Димері, Горностайполі, Коростишеві, Наволочі, Погребищі,
Прилуках, Вінниці, Брацлавщині, звідтіля від Брацлава до Ямполя, до
Дністра… з другої ж сторони Дніпра в Острі, в Чернігові, Ніжині,
Ромнах аж до московського кордону і Дніпра». З реєстрів Війська
Запорозького 1649 р. видно, що прикордонними містами на заході, в яких
стояли козацькі застави, були: Овруч, Каменобрід, Коростишів, Івниця,
Бор-щагівка, Погребище, Прилуки, Садківці, Чернівці, Стіна, Ям-піль.
Кордон з Польщею пролягав від Поділля по річці Мура-фа, а на Волині
підходив до Случі. В тогочасних джерелах цей кордон мав назву «козацької
лінії». Кордоном з Великим князівством Литовським служила колишня межа
воєводств Київського та Чернігівського. Вона проходила на Правобережжі
притокою Прип’яті, річкою Словесною, на Лівобережжі — вздовж річки
Інуті, займаючи також Стародубський повіт, який раніше належав до
Смоленського воєводства. З Московською державою Україна межувала по
лінії давнього російсько-польського кордону. На півдні кордон з
Молдавією проходив Дністром. Кордон з Туреччиною — «дикими полями», а з
Кримом — нижнім Дніпром. Тут, на півдні, в період визвольної війни
українське населення просувалося в основному до лінії Рашків — Умань —
Чигирин — Полтава. Після 1648 р. почала виявлятися ініціатива мас у
справі заселення нових територій, у південній смузі було збудовано
багато нових замків і укріплених містечок, які стали базою для освоєння
незайманих степів.

У цілому територія автономії, названа Військом Запорозьким, займала 200
тис. кв. км. Її ще називали Україною, Старою Руссю, Руською землею. На
цю територію заборонялося вступати коронним військам.

Домігшись автономії і визнання Війська Запорозького, Б. Хмельницький
почав створювати адміністрацію й розмежовувати країну на територіальні
одиниці — полки і сотні. Полковники, сотники й городові отамани стали
здійснювати не лише військову, а й адміністративну владу в своїх
районах. В «Актах Юго-Западной Руси» (т. III, с. 101) читаємо: «руські
купці купують поташ у черкаських полковників і сотників, які володіють
тими містами і повітами».

В реєстрі Війська Запорозького (1649 р.) названо 16 полків:
Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський,
Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київський, Переяславський,
Кропив’янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський,
Чернігівський. В них нараховувалась 271 сотня з населенням до 1 млн.
чоловік. Кількість сотень у полках була неоднаковою. Найдрібнішим
підрозділом у війську був курінь, до якого входило ЗО — 40 козаків на
чолі з курінним отаманом.

1649 р. Б. Хмельницький разом зі старшиною розпочав організацію
фінансової системи, оподаткування населення. Забезпечувалася охорона
торгівлі, створювалися суди.

Умови Зборівського договору перекреслили програму гетьмана домогтися
створення незалежної держави. Козацька Україна отримала лише автономію у
складі Речі Посполитої.

Однак і таке становище України не задовольняло польську корону. Було
вирішено ліквідувати автономію Козацької республіки, і влютому 1651 р.
розпочалися проти неї військові дії. 20 травня 1651 р. сталася трагедія
під Берестечком внаслідок зради кримського хана. Лише ціною великих
зусиль І. Богуна й значних жертв вдалося вберегти козацьку армію від
повного розгрому. Брацлавщину і Чернігівщину окупували польські війська,
й сюди поверталася адміністрація Речі Посполитої.

Укладений 18 вересня 1651 р. Білоцерківський договір значно обмежив
автономію Української держави:

— козацький реєстр — 20 тис. осіб;

— територія — Київське воєводство;

— столиця — м. Чигирин;

— запорозьке військо дотримується грецької віри;

— вимога поляків розірвати угоду з кримськими татарами;

— автономія у складі Речі Посполитої.

Лише здобуття у травні 1652 р. блискучої перемоги над польським військом
під Батогом привело до відновлення влади українського уряду над
територією Брацлавського і Чернігівського воєводств, закріпивши умови
Зборівського договору.

У 1652— 1653 рр. козацько-старшинська влада в Україні зміцнювалася,
зростали авторитет і сила її адміністрації.

Разом з тим уряд Б. Хмельницького розумів, що загроза відновлення
польсько-шляхетського режиму в Україні залишається.

За таких умов гетьман домагається рішення Земського собору Московської
держави про взяття Війська Запорозького «під високу царську руку» й
допомогу у війні з Річчю Посполитою. 31 грудня 1653 р. московський цар
оголосив війну Польщі й того самого дня московське посольство вирушило
до Переяслава.

У січні 1654 р. в Переяславі було укладено попередній усний договір про
умови переходу Війська Запорозького під владу царя Великого Московського
князівства, а також про гарантії для Війська Запорозького.

Після цього уряд Б. Хмельницького підготував прохальні статті до
московського царя Олексія Михайловича, які після деякої доробки були
затверджені царем 27 березня 1654 р. й увійшли в історію як «Березневі
статті» Б. Хмельницького.

Тому цей договір правомірно розглядали як акт волевиявлення двох
рівноправних сторін. Не сталося ні приєднання, ні возьіз’єднання України
з Московією. Це була військово-політична угода, яка лише незначною мірою
обмежила міжнародні відносини України.

Погодившись захищати Україну — Військо Запорозьке, в Москві з перших же
кроків намагалися обернути протекторат на інкорпорацію. З цією метою
московська влада використовувала вияви суспільного антагонізму.

Б. Хмельницький бажав від Московської держави одного:

швидкої і суттєвої допомоги для об’єднання всіх українських земель в
одну самостійну і незалежну державу.

Різні бачення перспектив союзу України й Московії викликали
суперечності. Розчарувавшись у московській протекції, Б. Хмельницький
шукає інших сил для підтримки в боротьбі проти Речі Посполитої. Але не
знаходить їх. Ця обставина та інші негаразди довели гетьмана до
паралічу. Б. Хмельницький помер 6 серпня 1657 р.

Становлення органів державної влади й управління

в період Національно-визвольної війни

1648 —1657 рр.

На закріпленій правовими засадами українській території Б. Хмельницький
у ході Національно-визвольної війни створював органи влади й управління.
У цьому йому допомагала сильна старшинська група, що здійснювала
керівництво повстансько-визвольним рухом.

З названих угруповань Б. Хмельницький створював державний апарат
управління. Прототипом його були установи, що вже існували в Запорозькій
Січі та реєстровому козацтві. Вся влада належала козацькому війську. В
найвищому органі влади — раді мали право брати участь усі козаки, кожен
міг виступати й голосувати. Але фактично козацьку раду пізніше підмінила
рада старшин.

Рада обирала гетьмана та інших старшин, усувала їх з посад, вирішувала
головні політичні військові й господарські справи, здійснювала
судочинство. До складу старшинської ради входили насамперед полковники й
генеральна старшина. Іноді рада була розширеною. Як учасники весняної
ради 1652 р. згадуються сотники, а ради 1654 р. в Корсуні — чернь (тобто
рядове козацтво). Відомі також випадки, коли в раді брали участь «голови
міст і сіл». Це свідчить про значущість громадських органів
самоврядування та їхніх керівників. Щоб здобути підтримку цих людей,
старшина залучала їх до своїх рад. Отже, рада почала перетворюватися на
загальнодержавну установу.

Раду старшин скликав гетьман листами. Розсилав їх військовий писар.
Інколи заздалегідь складався порядок нарад. Рада старшин була
обов’язковою установою, яку гетьман мусив шанувати. Проте в останні роки
життя Б. Хмельницький скликав раду рідше й не всі справи державного
життя виносив на її розгляд. Дехто з козацької старшини скаржився в
Москву, що гетьман сам, без контролю вирішує фінансові справи, й вимагав
від московських бояр спонукати його «зібрати полковників, осавулів і всю
старшину й зробити раду». Та хоч би там як, а більшість дослідників
вважає старшинську раду головним органом влади на території держави —
Війська Запорозького.

Крім вищезазначених повноважень старшинська рада вирішувала питання
війни і миру, встановлення дипломатичних відносин та ін.

Поряд із старшинською радою у Війську Запорозькому діяла постійна вища
адміністрація, посади в якій посідала військова або генеральна старшина.
Під час війни це був штаб гетьмана. За нових обставин він почав
здійснювати не лише військові, а й цивільні та управлінські
повноваження. Не маємо точних відомостей, хто призначав генеральну
старшину, мабуть, гетьман за згодою старшинської ради. До генеральної
старшини відносилися: обозний, два осавули, два судді та писар.

Генеральний обозний керував усіма господарськими справами (обозом,
озброєнням, харчуванням), а якщо не було гетьмана, то виконував його
функції. Йому допомагав цілий відділ виконавців (урядовців): осавул,
хорунжий, економ, гарматний, писар, отамани та ін. Фактично посада
обозного відповідала посаді військового міністра в ряді країн тодішньої
Європи.

Генеральні судді вирішували судові справи, головним чином ті, що
подавалися самому гетьманові. Судив суддя переважно сам за участю
судового писаря.

Генеральні осавули організовували військову раду й брали участь у
прийомі іноземних послів.

Генеральний писар виконував переважно адміністративні функції, очолював
гетьманську канцелярію — центральну установу адміністрації. 1657 р. в
ній працювало 12 канцеляристів. Люди з освітою і знанням мов, вони були
одночасно перекладачами (драгоманами). У військовій канцелярії
розглядалися всі найважливіші справи адміністративного і військового
характеру: звіти й листування полкової і сотенної старшини, справи міст,
прохання і скарги окремих громадян. На різноманітність діловодства
вказують гетьманські універсали, які готувала канцелярія: були тут
накази старшині у військових справах, призначення полковників,
мобілізаційні накази, затвердження і надання маєтків козацькій старшині,
шляхті, духівництву, підтвердження прав міст, торговельні справи, як,
наприклад, встановлення мита і надання привілеїв окремим купцям, проїзні
універсали для послів та ін.

Інакше кажучи, гетьманська адміністрація охоплювала широке коло питань,
виявляючи у вирішенні справ становий характер. Крім того, в
адміністрації гетьмана було по два генеральних бунчужних і генеральних
хорунжих, які виконували найважливіші його доручення, церемоніальні дії.
До генеральних старшин відносився і гетьманський підскарбій, що відав
фінансами.

Кожен із генеральних старшин крім своїх функцій виконував важливі
доручення гетьмана як військового, так і цивільного характеру. Фактично
старшина виконувала функції міністрів. Іноземні посли, наприклад,
генерального писаря називали канцлером. Але генеральна старшина не
перетворилася на справжній уряд, не розвинула своїх функцій виконавчої
влади. Причиною цього було те, що Б. Хмельницький, зосередивши владу в
своїх руках, не дозволяв помічникам діяти самостійно. Навіть дрібні
справи він вирішував особисто. Так, коли 1649 р. царський посол Г.
Унковський поскаржився на «обидьі» на кордоні, гетьман одразу ж наказав
писарю І. Виговському підготувати наказ прикордонній старшині й сам
продиктував його зміст (див.: Українська РСР в докум. і матер. Т. III.
С. 170). Ще один приклад. Надаючи 1653 р. універсал цехові музик на
Лівобережжі, гетьман у власноручній дописці висловлював жаль, що це
далеко «жебим я сам могу вселякую пересторогу межи вами учинить», і
наказав музикам бути послушними цехмістеру.

Наведені та інші приклади свідчать про те, що управління Україною
зосереджувалося в руках гетьмана. Він очолював державний апарат,
адміністрацію і різні гілки влади: скликав загальну раду й раду старшин,
керував ними, брав участь в обоговоренні й винесенні рішень ради і
виконував ці рішення;

за його підписом виходили найважливіші розпорядження, накази; брав
участь у судочинстві й розглядав скарги на нижчі суди; організовував
фінанси; очолював військо; за участю старшинської ради починав війну;
вів переговори з іншими державцями й організовував дипломатичні зносини
з іноземними державами. Б. Хмельницький тримав у руках важелі
господарсько-фінансової політики. Владі гетьмана підлягали крім війська
всі стани країни: шляхта, козаки, міщани, селяни й духівництво. Гетьман
брав під свою опіку монастирі й щедро наділяв їх маєтностями.

Як уже зазначалося, Б. Хмельницький сам вважав себе одновладцем і
самодержцем. Маси українського народу визнавали його таким і в усьому
покладалися на нього. Козацькі сотники й отамани, високо підносячи владу
гетьмана, в листуванні з російськими воєводами титулували його
«государем», тобто незалежним володарем; деякі з них починали свої листи
словами: «Божиею милостию великого государя на-шего Богдана
Хмельницкого, пана гетьмана всего Войска За-порозкого».

Таким чином, верховна влада періоду визвольної війни у Війську
Запорозькому належала гетьманові. Але в своїй правовій основі вона
вважалася обмеженою Козацькою, а пізніше — старшинською радою.
Адміністративний апарат (генеральна старшина) був слухняним виконавцем
рішень і дій гетьмана.

Крім центральних органів влади й управління у Війську Запорозькому
існували місцеві уряди. Адміністративно-територіальними одиницями —
полками й сотнями — керували полковники і сотники.

Полковники поряд з військовими обов’язками виконували адміністративні
завдання на своїй території. Полковник розпоряджався усім земельним
фондом свого полку, який складався з колишніх королівщин та земель,
залишених шляхтою. Він надавав ці землі насамперед тим, хто за свою
службу не одержував грошової винагороди. Рядові козаки отримували
невеликі наділи, приблизно такого ж розміру, як у середніх селян. Перед
полковниками ставилося завдання дбати про порядок у земельних справах,
тобто оберігати велике землеволодіння від «свавільних» селян і козаків.
Цей бік діяльності полковників найбільше виявляв характер нової
адміністрації як машини в руках панівного стану для придушення опору
своїх соціальних супротивників. Полковники організовували також
фінансову справу на підлеглій їм території, керували збором податків до
військового скарбу, надавали в оренду підприємства і збирали орендну
плату. Інакше кажучи, вони, були головними представниками військової та
адміністративної гетьманської влади на території полку й виконували
доручення гетьмана та старшинської ради. Полковники вирішували багато
справ цілком самостійно і на території полку мали великий авторитет.
Щоправда, інколи вони намагалися протидіяти гетьманові. Так,
чернігівський полковник С. Побо-дайло після Білоцерківського миру 1651
р. здійснював власну політику щодо шляхти, не хотів виводити війська з
Чернігівщини й підтримував антишляхетські рухи.Таку ж роль відігравав у
своєму полку ніжинський полковник І. Золота-ренко.

На території сотень адміністративні обов’язки виконували сотники, в
окремих містах і селах — отамани. Цікаво, що поряд з отаманами, які
виконували лише військові функції, виникли окремі «городові» отамани з
самою тільки цивільною владою. Під час війни городові отамани набули
особливого значення. Коли військова старшина вирушала на війну, на
місцях залишалися городові отамани «для порядку». В одному документі
1657 р. їхню роль визначено так: «Во всяком городе отаман городовой єсть
первьім урядником, где наместника нет, й должньї отамана спушать сотник
й все козаки» і далі додано: «…таков порядок єсть во всех городах
наших й в самом Чигирине, столице войска Запорожского» (див.: Актьі,
относя-щиеся к истории Юго-Западной Руси (АЮЗР). Т. XV. С. 41).

Таким чином, уже в ході визвольної війни 1648— 1657 рр. нова козацька
адміністрація зайняла місце колишнього шляхетського управління.

У містах, особливо великих, зберігся старий устрій, встановлений на
основі Магдебурзького права. Але він був частково порушений. Оскільки
частина міщан стала козаками й перейшла під юрисдикцію військової
старшини, козацька адміністрація намагалася взяти в свої руки
керівництво всією міською людністю. Міський же патриціат зі свого боку
прагнув узяти під контроль козацтво. Ця ситуація призводила до
нестабільності в містах і потребувала частого втручання гетьмана, який
спрямовував суспільне життя міщан, селян і козаків у правове русло. Він
робив це за допомогою козацького суду.

Судова система

Судочинство у Війську Запорозькому (Україні) грунтувалося на давніх
звичаях Запорожжя. «Де б наше козацтво не перебувало,— хоч би й три
козаки,— два одного мають судити»,— зазначалося в пунктах «Декларації
ласки його К. В. на супліку Війська Запорозького», надану королем після
битви під Зборовом. Те саме повторювалося у т. зв. «Березневих статтях»
1654 р., схвалених московським царем Олексієм Михайловичем (див.: АЮЗР.
Т. X. С. 24).

У період становлення держави формувався новий суд. Кожен стан мав свій
суд. На першому місці стояли козацькі суди. На Запорожжі суд відбувався
на загальній військовій раді, в якій брали участь усі козаки. Однак із
занепадом «чернецької» (загальної) козацької ради і зростанням ролі
старшинської ради судочинство також почало переходити до рук старшини.
Судову владу мали всі керівники вищої і місцевої адміністрацій.

Найвищий суд діяв при гетьманові. До його складу входили два генеральних
судді та судовий писар. Це був Генеральний суд, який розглядав апеляції,
що надходили від полкових і сотенних суддів, а також деякі справи, з
якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана. В «Актах
Юго-Западной Руси» є багато відомостей про такі апеляції. Інколи гетьман
посилав окремі (тимчасові) судові комісії для розгляду справ великого
значення. Так, 1656 р. на вимогу російського уряду київський полковник
Антін Жданович був «посланий от его милости пана гетьмана для
вьіслушанья сьіску в разньїх делах», а саме: «… хто й чинит разоренье
й царського величес-тва людям всяким неправду й грабеж, таковьіх
сьіскивать й покаятся, горлом карати й наказание чинити всякое» (див.:

АЮЗР. Т III. С. 519). У цьому листі гетьмана визначено такі юридичні
повноваження, які може мати найвищий суд, і такі ж міри покарання
(навіть за крадіжку) — страта тих, хто кривдив московських (царських)
людей. Далі в збірнику згаданих актів зазначається, що А. Жданович
розглянув чимало справ: причини, з яких військова застава залишила Новий
Бихів; випадок присвоєння І. Нечаєм титулу білоруського полковника;
непорозуміння, що виникли між козаками й російськими військовими
частинами; факти різних розбоїв і грабежів та інші. Слідство й суд
тривали цілий місяць у Ніжині, Борзні, Чаусах, Могильові. Деяких винних
покарав або виправдав сам А. Жданович, а інші справи він передав на суд
гетьмана чи полковників. З документів випливає, що навіть з найвищими
повноваженнями і правами А. Жданович не міг або не мав морального права
довести справу власноручно.

Козацькі (старшинські) суди різних інстанцій займали найзначніше місце в
судочинстві. Вони охоплювали справи, які до 1648 р. належали «гродським»
судам, і виявляли тенденцію розширювати коло своєї компетенції. Фактично
замість станового, складалося загальне судочинство. Козацький
(старшинський) суд судив не лише козаків, а й шляхту, селян та міщан.

Разом з тим існували й шляхетські суди, які діяли за рішенням
Зборівського договору. Ці суди залишалися й після союзу Війська
Запорозького і Московії, про що зазначалося в «Березневих статтях»:
«Суди й земские й градские через тех урядников, которьіх они сами себе
добровольно оберут, исправленьї бьіть имеют, как те прежде сего» (див.:
АЮЗР. Т. X. С. 447). А що над ними стояла козацька адміністрація, то
вони занепадали, а їхні повноваження переходили до козацького суду.

Міські суди за Магдебурзьким правом зберігали свою компетенцію. Їх
підтримували гетьманські універсали, «статті» й царські привілеї. Б.
Хмельницький навіть розширював їхні повноваження. Наприклад, в
універсалі від 26 листопада 1656 р. він передав до міського суду справи
свавільних козаків, «ко-торьіе бьі без понимания нашего з пірначами
наїхавши, вьі-мьісльї якиє починити міли… теди ми каждого такого, яко
своєврльника, тому ж маєстратови києвскому, ідо нас не одсилаючи, строго
карати позволяєм» (див.: АЮЗР. Т. V. С. 95).

Б. Хмельницький запроваджував окремі суди для іноземців. Наприклад,
своїм універсалом від 2 травня 1657 р. він повідомляв про надання права
грецьким купцям мати суд у Ніжині. Іншими універсалами дозволялося
монастирям і церквам створювати свої внутрішні суди. Разом з тим
церковні суди не могли розглядати справ різних соціальних верств
української держави. Церковний суд поширювався лише на внутрішні справи
духівництва.

Отже, в умовах Національно-визвольної війни 1648— 1657рр. суд і
судочинство у Війську Запорозькому були нерозривно пов’язані з усією
системою управління. Як уже зазначалося, економічне й політичне
панування переходило до українських феодалів — козацької старшини,
шляхти й вищого духівництва.

Державна влада й управління, а також судова система, що сформувалися в
період Національно-визвольної війни, залишалися на належному рівні аж до
ліквідації гетьманського управління монархічною владою Російської
імперії 1764 р.

Офіційно держава називалася Військом Запорозьким, а її голова мав титул
гетьмана Війська Запорозького. Згодом цей титул замінили іншим: «Гетьман
Війська Його Царського Пресвітлого Величества Запорозького обох берегів
Дніпра». Україну ж перейменували на «Малу Росію» і назву цю включили до
царського титулу: «Всия Великая й Мальїя Руссии самодержец». Але поряд з
назвою офіційною серед народу широко вживалася давня назва: «Україна».
Вживалася вона й у законодавчих актах уряду Б. Хмельницького.

Право періоду Національно-визвольної війни

1648—1657 рр.

На той час на території України залишалися чинними основні джерела
права, що діяли раніше, до 1648 р.: польське право, Литовські статути,
Магдебурзьке право, Холмське право, «Саксонське зерцало», т. зв. кормчі
(церковні) книги, звичаєве козацьке право. Неузгодженість у використанні
цих джерел давала змогу впливовим чи спритним людям «повертати» хід
справ у вигідне для них русло. Нерідко довільно тлумачилися юридичні
норми. Інколи суд, не бажаючи карати винного за німецьким правом,
застосовував норми Литовського статуту або звичаєвого права, наприклад,
щоб полегшити вирок. Робилося це, як правило, в інтересах козацької
старшини чи шляхти.

В умовах становлення Української держави дія правових джерел
розширюється. До третього Литовського статуту вносяться нові положення,
що зміцнюють становище козацької старшини.

Право Війська Запорозького закріплювало становлення Української держави.
Передовсім цим правом регулювалися полково-сотенні відносини, система
козацького судочинства. Йдеться про універсали (листи) Б. Хмельницького.
Це розпо рядчі акти вищої на той час влади, загальнообов’язкові для
всього населення. Згідно з універсалами (їх часто видавали й полковники)
відбувалися зміни в суспільно-політичному та економічному ладі України.
Універсали регулювали широке коло стосунків (наприклад, поземельних —
роздача земель старшині у власність чи користування, адміністративних —
призначення на посади та ін.). У той період Україна вперше укладає
міжнародні угоди. Це робить гетьман як голова уряду.

В умовах становлення Української гетьманської держави розвивається право
власності. В цей час козацькій старшині роздаються за службу по «рангу»
маєтки. Таким чином, було оформлено новий стан умовної земельної
власності — рангові маєтки (землі).

Кримінальне право спрощується шляхом вилучення з нього положень про
замахи на королівську (великокнязівську) владу й магнатсько-шляхетський
порядок управління. Натомість з’являються нові види злочинів — зрада
повсталому українському народові, невиконання вимог старшинської
адміністрації, ненадання допомоги під час бою. Міри покарання в роки
війни були дуже суворими. Зрадників страчували — всіх без винятку. Але
траплялося й так, що смертна кара за рішенням суду замінювалася штрафом.

Підписані 27 березня 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем
прохальні (чолобитні) статті Б. Хмельницького фактично являли собою
конституцію козацької держави. В ній закріплювався правовий статус
Війська Запорозького:

— в Україні зберігалися адміністративно-військовий устрій, поділ на
полки і сотні, гетьмансько-старшинська адміністрація на чолі з
гетьманом;

— залишилося в силі традиційне судочинство, в яке царським воєводам не
дозволялося втручатися;

— реєстр козацького війська визначався в 60 тисяч чоловік;

— стверджувалося право козацького війська обирати гетьмана, який повинен
був присягати царю;

— гетьманові на булаву надавалося Чигиринське староство;

— не дозволялося відбирати в козаків, а після їхньої смерті у вдів і
дітей маєтків та землі, що ставали їхньою власністю;

— гетьманові надавалося право приймати іноземних послів, слід було
повідомляти про справи, з якими вони прибували в Україну, але при цьому
без царського указу заборонялося вести переговори з Туреччиною і Річчю
Посполитою;

— Військо Запорозьке повинно було воювати спільно проти ворогів «й во
всем бьіти в… послушании на веки».

Крім того, Олексій Михайлович надав Жалувану грамоту Війську
Запорозькому, в якій ще раз стверджувалося про збереження суспільного
ладу України, порядку управління й суду, які склалися до 1654 р.

Грамота московського царя наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську
Запорозькому «бьіть под нашего царского величества рукою по прежним их
правам й привилеям… й тех прав й вольностей нарушати не велели».
Главою України залишався виборний гетьман як «верхний владця». Але
потрібно було не лише сповіщати царя про результати виборів на
підданство і вірність йому, а й отримати від нього клейноди, що означало
правове підтвердження виборів.

Таким чином, «Березневі статті Б. Хмельницького» й Жалувана грамота
Війську Запорозькому закріпили нове правове становище українського уряду
як васальне. Але тут-таки цар підписав статті, які передбачали
збереження державного суверенітету України.

Наступні події (аж до самої смерті Б. Хмельницького) свідчать, що
Українська держава як до союзу з Московією, так і після нього залишалася
незалежною. І, як слушно зазначає А. Яковлів у книзі
«Українсько-московські договори в XVII— XVIII віках», васальна
залежність надавала відношенням між державами вигляду тільки зовнішньої
підпорядкованості. По суті ж ця підпорядкованість була номінальною і
навіть фіктивною. Хід подій після 1654 р. доводить, що саме як
номінальну залежність, як її форму, а не зміст розглядав угоду 1654 р.
гетьман Б. Хмельницький.

Таким чином, у ході Національно-визвольної війни 1648— 1657 рр. частина
України в складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств
отримала протеговану московським царем незалежність. Однак фактичними
діями московський уряд намагався обмежити й ліквідувати українську
незалежність.

Обмеження та ліквідація державної влади

й управління в Україні

у другій половині XVII—ХУЛІ ст.

Період історії гетьманської України дослідники оцінюють як складний і
драматичний. Після смерті Б. Хмельницького Україна пережила анархію,
міжусобиці, інтервенцію та інші негаразди — Руїну. Несподівана і навіть
шкідлива для України політика наступних гетьманів призвела до її поділу
між Московією, Річчю Посполитою і Кримом, а в другій половині XVIII ст.—
до ліквідації державності.

Упродовж 60 — 80-х рр. XVII ст. не вщухали чвари, в яких амбіційна
старшинська аристократія фактично поділилася за своєю орієнтацією на
різні партії — промосковську, про-польську, прошведську, протурецьку.
Кожна з груп хотіла бачити при владі свого гетьмана. Це спричинило
занепад України, названий «Руїною», та обмеження її автономії з боку
московського й інших урядів.

Після спроби гетьмана І. Виговського розірвати союз з московським царем
і повернути Україну до складу федеративної Речі Посполитої як Великого
князівства Руського на основі Гадяцької угоди, укладеної 1658 р.,
піднялася нова хвиля боротьби.

Зазначеною угодою передбачалася перебудова Речі Посполитої Польської на
федерацію трьох самостійних держав — Польщі, Литви й України. За
договором Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського й
Брацлавського мала стати вільною і незалежною державою — Великим
князівством Руським (українським). Українське військо повинне було
складатися з 30-ти тисяч козаків і 10-ти тисяч найманців. Також
передбачалося, що всі найвищі урядові посади належатимуть українцям.

Невдовзі розпочалося втручання іноземних держав у справи України. Так,
московський уряд послав проти І. Виговського майже 150-тисячне військо
під командуванням князя О. Трубецького. Армія під проводом гетьмана І.
Виговського зустріла ворогів під Конотопом, де 29 червня 1659 р. царське
військо зазнало повного розгрому. Російський історик С. Соловйов так
описав його наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув протягом
одного дня, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову
армію. Цар Олексій Михайлович з’явився перед своїм народом у жалобному
вбранні й Москву охопила паніка… Ходили поголоси, що цар збирається
перебратися до Ярослава за Волгу і що Виговський наступає прямо на
Москву». Всю Україну було визволено.

Однак помилкою І. Виговського було те, що він не вигнав усі московські
залоги з міст України й не зумів заручитися підтримкою більшості
українського народу. Внаслідок цього гетьманську булаву за допомогою
московського війська отримав Юрій Хмельницький.

Статті підписаного ним 17 жовтня 1659 р. нового Переяславського договору
зазначали, що гетьман з усією Україною залишається у вічному підданстві
московського царя та його наступників. Гетьмана вже не можна було
переобирати без згоди царя. Царським воєводам з військами надавалося
право розквартировуватись у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлавіта Умані,
й ці війська мали утримуватися за рахунок місцевого населення. Козацькі
залоги повинні були залишити Білорусь і ряд українських міст.

Дев’ятою статтею договору гетьманові заборонялося мати стосунки з
іноземними державами, окрім тих, які цар сам визначить. Ці статті значно
обмежували автономію України, інші ж зберігали попередні права
гетьманського уряду, старшини й козаків.

Переяславський договір і Гадяцький трактат стали юридичною основою для
загарбання України Московською державою, з одного боку, й Польщею — з
другого. Тривала війна цих двох держав, а також Туреччини за Україну
закінчилася укладенням навесні 1686 р. польсько-московського «Вічного
миру», за яким Київ відійшов до Гетьманщини, а все Правобережжя забрала
Польща. Проте в міру зміцнення феодальних суспільних відносин вибори
гетьмана перетворювалися на формальну справу. Вже з кінця XVII ст. вищі
адміністративні посади займали особи, призначені гетьманом або царським
урядом. Усі справи, пов’язані з Україною, вирішувалися через
Малоросійський приказ (1662— 1722 рр.)

З 1687 р. для Лівобережної України розпочався новий історичний етап,
який інколи називають московським періодом її існування (1687— 1764
рр.). Царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати
гетьманів, призначати гетьманські вибори й затверджувати новообраного
гетьмана. Наприклад, 7 липня 1687 р. під час повернення козацького
війська з кримського походу старшинська верхівка, невдово-лена діями І.
Самойловича, подала царю чолобитну з проханням змістити його. Наслідки
не забарилися. Вже 22 липня 1687 р. надійшла царська грамота про
усунення гетьмана.

25 липня над річкою Коломак відбулася козацька рада (близько 2 тис.
осіб) в оточенні московських полків під орудою князя Голицина. Ця рада
обрала новим гетьманом Івана Мазепу, гетьманство якого тривало понад 20
років. Він, як і його попередники, заприсягнув цареві на вірність і
підписав (складені передоднем) нові статті з 22 пунктів, що в основному
повторювали зміст укладених раніше договорів (І. Брюховець-кого, Д.
Многогрішного, І. Самойловича).

Козаки закріпили за собою такі права і привілеї: звільнення від усіх
податків і натуральних повинностей, подальше володіння своїми грунтами,
сіножатями, лісами, млинами і т. д. У тих-таки Коломацьких статтях
підтверджувалися права київських і ніжинських міщан, зазначені в
попередніх договорах, а також положення про те, що гетьман не може
скидати з посад генеральну старшину, не порадившись з царем. Старшині ж
заборонялося самостійно переобирати гетьмана. Не дозволялося козацькому
урядові вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами.

Наміри Петра І реформувати козацькі полки, перетворивши їх на регулярні
московські військові підрозділи, запровадити рекрутські набори,
реорганізувати структури центрального й місцевого управління в
Гетьманщині, замінити старшинські уряди губернаторською формою правління
переконали І. Мазепу в необхідності скористатися силою шведів для
встановлення незалежності й самостійності України. Під час його
переговорів із шведським королем Карпом XII було домовлено, що Україна
залишатиметься цілком незалежним князівством під довічним гетьманським
правлінням, включатиме відвойовані в Московії землі, які з давніх часів
належали українському народові, й перебуватиме в союзі зі Швецією, а
король не користуватиметься ані титулом, ані гербом українського
князівства. Однак поразка шведів під Полтавою у липні 1709 р. поклала
край далекосяжним планам українського гетьмана й шведського короля.

Іван Мазепа помер у жовтні 1709 р. в еміграції у Бендерах (Туреччина). 5
квітня 1710р. під час обрання на козацькій раді гетьманом Пилипа Орлика
було прийнято Конституцію Української держави. Цей важливий історичний
документ під назвою «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська
Запорозького» регулював відносини між гетьманом і козаками. Традиційні
гетьманські статті базувалися раніше на згоді між монархом і гетьманом.

Конституція Пилипа Орлика не лише проголошувала незалежну Українську
державу республікою, а й закладала підвалини поділу влади, юридичне
закріплювала систему виборів посадових осіб. Конституція складалася зі
вступу й 16 статей. Вона передбачала встановлення національного
суверенітету й визначення державних кордонів, забезпечення прав людини,
створення правового суспільства на засадах єдності і взаємодії трьох
гілок влади — законодавчої (виборна Генеральна рада, що мала збиратися
тричі на рік— Різдво, Великдень і Покрову), виконавчої (гетьман, дії
якого обмежувалися законом, що виключало монархічну форму правління) і
судової, підзвітної і контрольованої. Конституція закріплювала ще не
знані у тогочасній Європі засади демократичного суспільства.

На жаль, у зв’язку з низкою об’єктивних причин цю першу в світі державну
конституцію не було реалізовано. Після поразки Карла XII під Полтавою і
втечі І. Мазепи до Туреччини царський уряд ще більше обмежив гетьманські
повноваження. 1709 р. було запроваджено посаду царського резидента, який
наглядав за діяльністю гетьмана та його оточенням. Став ним стольник
Ізмайлов. Він, за інструкціями царя, мав стежити за тим, щоб в Україні
не було зради, щоб іноземних послів гетьман приймав разом з резидентом,
щоб без дозволу царя гетьман не переміщав полковників і генеральну
старшину, не позбавляв і не надавав маєтностей.

По усуненню шведської загрози Петро І продовжив політику ліквідації
автономії України.

Формально устрій у Гетьманщині залишався без змін. Фактично ж цар
намагався усе прибрати до своїх рук. Нехтуючи основні права України й
гетьмана, він почав сам призначати полковників, а 1715 р. однією зі
своїх грамот запровадив новий порядок призначення на посади в уряді
полкової старшини й сотників. Провідна роль у цьому відводилась царській
адміністрації. Тож у три північних полки — Старо-дубський, Чернігівський
і Ніжинський — отримали призначення московці. Крім того, Петро І
заходився роздавати великі земельні маєтності, конфісковані в
прихильників І. Мазепи, своїм генералам та вельможам. Останні
запроваджували в набутих володіннях кріпосне право, якого Україна на той
час іще не знала.

Ще одним і чи не найсуттєвішим обмеженням автономії України було
створення 29 квітня 1722 р. І Малоросійської колегії — органу управління
Військом Запорозьким. Ця колегія складалася з шести російських офіцерів
і президента-бригадира С. Вельямінова. Офіційно необхідність у ній
мотивувалася різними непорядками в управлінні Україною і насильствами
старшини над народом. Насправді ж причина реформи полягала у здійсненні
московським урядом політики централізації. За царським указом, гетьман і
генеральна старшина мали діяти лише через С. Вельямінова. Їм було
заборонено розсилати універсали.

Колегія пильно наглядала за всіма грошовими й натуральними зборами, які
за час її функціонування зросли в чотири рази, а після смерті гетьмана
І. Скоропадського вона та призначені російські коменданти правили
Україною безконтрольно.

Здирство, немилосердні побори та знущання російської адміністрації
викликали невдоволення і численні скарги та бунти. Козацька старшина на
чолі з наказним гетьманом П. Полуботком намагалася протидіяти сваволі,
але Петро І, нехтуючи її протести, продовжував задумане. І лише його
смерть та загроза як війни з Туреччиною, так і вибуху антиросійських
настроїв в Україні примусили царський уряд скасувати тяжкі податки,
обмежити владні повноваження Малоросійської колегії і дозволити обрання
гетьмана.

В лютому 1728 р. гетьманом було обрано Д. Апостола. Він подав до
Верховної таємної ради Російської імперії прохальні статті стосовно
потреб Війська Запорозького. На їх основі 22 серпня 1728 р. царський
уряд розробив «Решение учинен-ное по его императорского величества указу
в Верховном Тай-ном Совете на поданное прошение Войска Запорожского
обоих сторон Днепра Гетьмана — господина Апостола». Ці статті увійшли в
історіографічний обіг як «Решительнме пун-ктьі гетьману Даниилу
Апостолу». Доки існувала Гетьманщина, вони залишалися її основною
конституцією.

Головними пунктами цієї конституції були такі: 1) гетьман не має права
вступати в дипломатичні зносини з чужими державами; 2) у разі приїзду в
Україну іноземних послів гетьман зобов’язаний пересилати дипломатичну
пошту до Петербурга;

3) з Кримом і Польщею гетьман може зноситися лише у справі регулювання
кордонів, одначе з відома царського резидента при гетьманському дворі;
4) чисельність найманого війська обмежується трьома полками (крім
реєстрових козаків); 5) гетьман підлягає з військового погляду
російському генерал-фельдмаршалу; 6) дозволяється старшині зі свого
середовища обирати полковників і генеральних урядовців з наступним
затвердженням царським урядом.

Низка пунктів стосувалася регулювання економічного життя, судоустрою та
інших питань.

Отже, відновивши гетьманський уряд, царизм продовжував пильно
контролювати гетьмана й старшину, суттєво обмежуючи їхні повноваження.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. московський уряд замість Гетьманату
створює нову адміністрацію — так зване «Правління гетьманського уряду» в
складі шести осіб — трьох великоросів і трьох українців. Це «правління»
очолив генерал-ад’ютант князь Шаховський. За указом воно мало
дотримуватися «Решительньїх пунктов» та всіх інших інструкцій. Указ
указом, а московські урядовці розгорнули нову кампанію щодо ліквідації
самобутнього життя українців, нехтуючи місцеві закони і звичаї.

1740 р. померла цариця Анна, з ім’ям якої пов’язують кризовий період не
лише в Україні, а й у всій Російській імперії. Це був період панування
німців на чолі з фаворитом цариці жорстоким Біроном. Анна залишила
престол своїй племінниці Анні Леопольдівні під регентурою Бірона. Але
його невдовзі усунули, а з ним і саму Анну Леопольдівну. Цього разу
імператрицею стала Єлизавета — дочка Петра І. Її вступ на престол
означав кінець біронівщини.

До імператриці, яка, подорожуючи Україною 1744 р., заїхала до Києва,
звернулася козацька старшина з проханням відновити гетьманство. Це
прохання ще раз засвідчила українська старшинська делегація, перебуваючи
в Петербурзі.

Уряд Єлизавети врахував його: після смерті 1746 р. президента правління
гетьманського уряду Бібікова наступників на його місце вже не
призначали. В Україні верховодило гетьманське правління.

Царською грамотою 1747 р. було оголошено про обрання гетьмана, але
Україні ще три роки довелося чекати цієї події. Врешті, 1750 р. в
Глухові урочисто обрали гетьманом Кирила Розумовського, брата фаворита
цариці Олексія Розумов-ського.

Кирило Розумовський домігся певних успіхів у відновленні державницьких
традицій в Україні. Козацька старшина набула значних прав в управлінні
Військом Запорозьким, почали регулярно скликатися загальні збори
старшини для вирішення найважливіших питань, було здійснено судову
реформу, започатковану ще Д. Апостолом, розпочалося реформування
козацького війська.

Разом з тим К. Розумовському не вдалося відновити фінансову автономію
Війська Запорозького. Навпаки, царський уряд своїм наказом 1754 р.
зобов’язав гетьмана подавати відомості про прибутки й видатки
українського державного скарбу. Годі було гетьманському урядові
домогтися і права вільних зносин з чужоземними державами. Козацьке
військо мусило брати участь у війнах, які вела Російська імперія.

1761 р. померла цариця Єлизавета. За короткого царювання її наступника,
Петра III, сина голштинського герцога, в Україні не відбулося жодних
змін.

Невдовзі шляхом палацового перевороту престол Російської імперії посіла
нова цариця Катерина II — німецька князівна з Ангельт-Цербсту.
Прихильниця жорсткого централізму, вона заповзялася якнайшвидше
скасувати всякі автономії та партикуляризми у межах Російської імперії.
Наміри Катерини II були викладені в таємній інструкції
генерал-прокуророві Сенату князеві Вяземському: «Малоросія, Ліфляндія і
Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями;
порушувати ці привілеї було б дуже незручно; але ж не можна вважати ці
провінції за чужі й поводитися з ними, як з чужими землями, було б явним
дуренством. Ці провінції, як і Смоленщину, треба легкими спонуканнями
допровадити до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки у
лісі».

Розуміючи наміри Катерини II, українська старшина зіні-ціювала рух за
встановлення спадкового гетьманства з роду Розумовських. Довідавшись про
це, імператриця примусила К. Розум овського зректися гетьманства.
Наприкінці 1764 р. вийшов царський маніфест, в якому повідомлялося, що
гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. Майже одночасно з
Гетьманщиною втратила свою автономію і Слобідська Україна, яка
охоплювала пізніше територію Харківської губернії та південні повіти
Курщини й Воронежчини. Саме слово «слобода» вказує на те, що це були
райони української колонізації.

Ця територія мала автономію і складалася з 5 козацьких полків:
Острозького, Харківського, Сумського, Охтирськогой й Ізюмського.
Козацький полк був військовою адміністративною організацією на чолі з
полковником, наділеним військовою адміністративною і судовою владою.

1765 р. Катерина II ліквідувала полковий устрій Слобожанщини. Разом з
тим було ліквідовано самоуправління краю, замість 5 козацьких полків
створено 5 гусарських полків, а з колишніх полків-провінцій організовано
Слобідсько-Україн-ську губернію. Слобожанщина перетворилася на звичайну
російську провінцію.

Замість гетьманського уряду знову було запроваджено Малоросійську
колегію (вже другу) на чолі з президентом графом П. Румянцевим. Останній
спрямував увесь свій організаторський хист і енергію на реалізацію
політики Катерини II в Україні. Він здійснив відомий «Генеральний опис»
Лівобережної України, вжив низку заходів стосовно обмеження селянських
переходів, дедалі частіше застосовував норми російського законодавства в
практиці судочинства. Інакше кажучи, робилося все для скасування
відмінностей у державному устрої та суспільному ладі Російської імперії,
України та інших імперських провінцій. Але війна з Туреччиною, що
невдовзі розпочалася, відсунула на якийсь час справу ліквідації
автономного устрою України.

Після російсько-турецької війни П. Румянцев продовжив «реформи» в
Україні. 1781 р. було ліквідовано полково-со-тенний устрій. Він поділив
Гетьманщину на три губернії чи намісництва: Київське, Чернігівське і
Новгород-Сіверське, які разом становили «Малоросійське
генерал-губернаторство».

В губерніях запроваджувались загальноросійські адміністративні й судові
установи. Кожна губернія складалася з повітів.

Українська козацька старшина зберігала свої привілеї, захищені
імперським законодавством. З травня 1783 р. Катерина II видала наказ, за
яким усі селяни України прикріплювалися до того місця, де вони були
записані після останньої ревізії, тобто за господарями-дідичами.

1785 р. на Лівобережну Україну було поширено дію «Жалуваної грамоти
дворянству» та зрівняно українську старшину й шляхту в правах з
російським дворянством. Звичайно ж, українські поміщики не стали чинити
опору румянцевським реформам.

Секуляризація монастирських земель 1786 р. завдала удару українському
духівництву, а разом з тим культурним установам і правовим інституціям.

Поряд з обмеженням і скасуванням Війська Запорозького (Гетьманщини)
царський уряд заповзявся ліквідувати Запорозьку Січ.

Після приєднання кошового отамана Січі Костя Гордієнка до союзу Карла
XII і Мазепи Петро І наказав зруйнувати Січ, розташовану над річкою
Чортомлик. Населення (головним чином, козаків) було по-варварському
покарано.

Та частина козаків, що перейшла у підданство Кримського ханства й
Туреччини, заснувала спочатку Задунайську Січ, а після Прутського миру
(1711 р.) — Олешківську Січ (у пониззі Дніпра, неподалік нинішнього
Херсона). Нестерпне кримсько-турецьке підданство тривало 23 роки,
протягом яких запорожці не раз просили російський уряд узяти їх під свою
опіку. Однак цариця Анна Іоанівна через них не бажала псувати стосунків
з Польщею і Туреччиною. І лише 31 серпня 1733 р. після смерті польського
короля Августа II вона надіслала запорожцям грамоту про свою протекцію.

2 вересня 1734 р. запорозька старшина на чолі з Іваном Ма-лашевичем у
Білій Церкві заприсягнула на вірність цареві, підписавши відповідний
документ і отримавши привілей (право жити за своїми старими звичаями,
порядкувати на своїй землі тощо). Таким чином було створено Нову Січ.

Але царський уряд не дотримав свого слова. Він почав зводити на
Запорожжі низку фортифікаційних споруд, а з 50-х рр. — активно заселяти
ці землі вихідцями з Австрійської імперії — сербами. На захід від Дніпра
з’явилася Ново-Сербія, а на схід — Слов’яно-Сербія.

Насильницькі дії переселенців примусили запорожців 1763 р. прийняти
рішення про захист своїх угідь. Петербург зрозумів це як бунт і 1764 р.
заснував Новоросійську губернію. До неї увійшли Ново-Сербія,
Слов’яно-Сербія та Українська лінія, тобто нові воєнізовані поселення на
запорозьких землях від Синюхи до Сіверського Дінця.

Після переможного завершення російсько-турецької війни царський уряд
вирішив знищити Нову Січ як вогнище визвольної боротьби в Україні. Він
віддав наказ генералові Те-келі, війська якого вирушили з Дунаю на Волгу
для придушення селянської війни під проводом Омеляна Пугачова, зайняти
Нову Січ, заарештувати козацьку старшину на чолі з кошовим отаманом П.
Калнишевським і оголосити про розпуск Війська Запорозького. В кінці
травня — на початку червня 1775 р. царські полки з усіх боків оточили
Січ, обеззброїли запорожців і захопили січову фортецю. Скарбницю,
клейноди, частину архіву й артилерію Січі було відправлено до
Петербурга. Так закінчилося 40-річне існування Нової Січі.

Українське козацтво розпалося на три гілки. Втікачі на Дунай утворили
Задунайське козацтво. Запорожці, що залишилися на колишніх січових
землях, увійшли до Чорноморського козачого війська. На північних землях
України жили нащадки городового козацтва.

З ліквідацією залишків автономії України, починаючи із середини XVIII
ст., її, по суті, було відлучено від політичного життя. Демократичні
традиції згасали, а політична культура мало проникала у свідомість
народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства
український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердилися
в попередні століття і були невід’ємною і характерною частиною його
національного розвитку.

Так було знищено автономію Гетьманщини, її права, воль-ності й привілеї,
неодноразово підтверджені «царським словом і урочистими» договорами.
Україна, включена у XVIII ст. до Російської імперії, перестала існувати
як незалежна держава.

Державний устрій України в другій половині

XVII- першій половині XVIII ст.

Українська козацька держава — Військо Запорозьке, що утворилося
внаслідок Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького,—
пережила кілька фаз.

Після Андрусівського договору 1667 р., укладеного між Польщею і
Московією, територія Війська Запорозького, обмежуючись Лівобережжям,
перебувала під протекцією Москви. При цьому державний лад у Лівобережній
Україні залишався майже таким самим, як і при Б. Хмельницькому.

Хоч існували обмеження і чимдалі більше зростала залежність України від
Москви, гетьман мав дуже велику владу. Він цілковито контролював
наділення землею за службу й військові заслуги, відігравав вирішальну
роль у наданні посад, що ставило старшину в повну залежність від
гетьманської ласки. За «Решительньїми пунктами» (1728 р.), гетьманові
належала законодавча, виконавча і судова влада.

Однак повноваження гетьманів порівняно з Б. Хмельницьким поступово
обмежувались. Уже Переяславськими статтями 1659 р. гетьманові не
дозволялося вести переговори з іноземними державами і послами,
розпочинати війну без дозволу царя, посилати військо на допомогу
сусіднім державам. Це було закріплено низкою інших статей: Глухівськими
(Многогрішного) 1669 р., Конотопськими (Самойловича) 1672 р.,
Коломацькими (Мазепи) 1687 р. Обмежувалося також право гетьмана у
внутрішньому правлінні Україною. Всі нормативні акти затверджував цар
або інший вищий орган Росії. Глу-хівські статті прямо передбачали, що
універсали гетьмана про пожалування земель за службу слід підтверджувати
грамотою царя. В гетьмана було забрано право призначати й зміщувати без
участі старшинської ради полковників, генеральних старшин і сотників. А
Петро І сам здійснював потрібні йому переміщення урядовців в Україні.

Зазначимо, що найважливіші справи державного життя гетьман обговорював з
генеральною старшиною, полковниками, а часом із сотниками. За звичаєм,
ці старшини регулярно збиралися на з’їзди в гетьманській резиденції
кілька разів на рік, зокрема на свята: Різдва, Великодня, Покрови та ін.
Вони обмірковували переважно такі питання: про організацію оборони
України; визначення кандидатур на заміщення старшинських посад; про
найважливіші заходи адміністративного, судового й господарського
характеру. Уряд гетьмана (Генеральна військова канцелярія, на яку
перетворилася 1722 р. канцелярія при гетьмані) розвинувся в самостійну
виконавчу інституцію. Зазначимо, що Генеральна військова канцелярія так
і залишилася органом при гетьмані. За її допомогою він здійснював свою
владу. Очолював канцелярію генеральний писар.

У XVIII ст. Генеральна військова канцелярія перебувала у Глухові —
тодішній столиці Війська Запорозького (Гетьманщини). Вона складалася з
двох частин: розпорядчої і виконавчої. До розпорядчої входили: гетьман,
генеральний писар, генеральний суддя і ще двоє генеральних старшин
(найчастіше обозний та осавул). Генеральній військовій канцелярії
належали всі важелі безпосереднього керівництва Гетьманщиною і козацьким
військом. У цій інституції зосереджувалося військове, адміністративне,
судове й фінансове управління, складалися гетьманські державні
документи, зокрема універсали, здійснювалося дипломатичне листування,
розглядалися кримінальні й судові справи козаків, селян і міщан. Під
керівництвом гетьмана і за його санкцією Канцелярія приймала остаточні
рішення. При тимчасовій відсутності гетьмана Генеральна військова
канцелярія керувала Гетьманщиною від його імені.

У періоди тимчасової ліквідації гетьманства (1722— 1727 і 1734— 1750
рр.) Генеральна військова канцелярія підпорядковувалася царським
установам, зокрема першій Малоросійській колегії і Правлінню
гетьманського уряду.

Устрій держави — Війська Запорозького в означений період був незмінним.
Лівобережна Україна в 60-х рр. XVII ст. поділялася на десять округів,
званих полками (Київський, Чернігівський, Переяславський, Кропивенський,
Лубенський, Стародубський, Ніжинський, Прилуцький, Миргородський і
Полтавський). На чолі кожного полку (території) стояв полковник, який
був і воєначальником свого козачого полку як бойової одиниці, і головою
адміністрації полку як округи.

При полковнику діяв полковий уряд, що мав такі ж функції, як і
генеральний. Але повноваження полкового уряду поширювалися лише на
територію його округи.

Полковники здійснювали адміністративне управління на території свого
полку, розпоряджалися всім його земельним фондом, оберігали велике
землеволодіння від «сваволі» селян і козаків, не дозволяли останнім
захоплювати старшинсько-шляхетські маєтності, організовували управу,
збір податків, регулювали оренди, вирішували разом з урядами чимало
справ, були головними представниками військової та адміністративної
влади, провідниками рішень старшинської ради й гетьмана.

Полк ділився на сотні, тобто повіти, або адміністративні територіальні
одиниці, що управлялися сотенним урядом на чолі з сотником.

Полковники й сотники разом із своїми урядами розглядали різні місцеві
справи. Деякі з них вирішувалися на полко-во-сотенних радах.

Такий державний устрій дає право частині дослідників стверджувати, що в
Україні другої половини XVII — 60-х рр. XVIII ст. існувала
республіканська форма правління.

1783 р. жертвою російської політики стало козацьке військо. Козацькі
полки були перетворені на 10 карабінерських полків з 6-річним терміном
служби.

Судова система у Війську Запорозькому також тривалий час залишалася
незмінною. В українській козацькій державі від самого її становлення
суди були не станові, а козацькі: Генеральний суд, полковий, сотенний і
сільський (суд громади). Сотенні суди призначалися для козаків і селян.
Генеральний суд у XVII ст. являв собою водночас вищу апеляційну
інстанцію і суд, що розглядав справи, які належали до компетенції
гетьмана.

Козацький суд у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. був
тісно пов’язаний з адміністрацією. Козацькі суди керувалися Литовським
статутом, Магдебурзьким правом, «Саксонським зерцалом», рішеннями
царського уряду, гетьманськими універсалами та іншими нормативними
актами.

1760 р. в Гетьманщині під керівництвом К. Розумовського було здійснено
судову реформу. Її територія поділялася на 20 судових повітів. У кожному
з них діяли земський суд для цивільних справ і підкоморський суд для
земельних справ. Для розгляду кримінальних справ встановлювалися
гродські суди замість полкових.

Судді обиралися з місцевої шляхти і старшини. Найвищою інстанцією
Гетьманщини був Генеральний суд. Він, як і польський Судовий трибунал,
складався з колегії, двох генеральних суддів і десяти виборних депутатів
від кожного полку.

Таким чином, судова реформа 1760 р. запроваджувала систему тих судових
порядків, які існували в Україні перед Національно-визвольною війною
1648— 1657 рр. і діяли на основі Литовського статуту й козацького права.

Суспільний лад України

в другій половині XVII—XVIII ст.

Козацька держава — Військо Запорозьке, що утворилася в процесі
національно-визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст.,
характеризується як станова. Соціальна диференціація в ній була такою ж,
як і за часів Речі Посполитої. Її основні суспільні верстви: шляхта,
козацтво, духівництво, міщанство і селянство (посполиті).

За тією шляхтою, яка підтримувала повстання під проводом Б.
Хмельницького, залишилися попередні права і привілеї. Вони навіть були
підтверджені «Березневими статтями» Б. Хмельницького й законодавчими
актами його наступників.

Зазначимо, що значна частина української шляхти служила державі й тому,
перейшовши у козацький стан, була захищена ще й правом козацьким.

Козаки, які разом з частиною української шляхти будували державу,
зайняли в ній становище організуючого і правлячого суспільного стану.
Однак цей стан поступово диференціюється (ділиться) на залежних і
рядових козаків.

Заможне козацтво становило в основному керівну верству, старшину й ту
шляхту, яка перейшла на бік повсталого народу. Представники тієї шляхти,
що вже мала добру освіту або урядовий досвід, посіли високі становища
(Виговський, Тетеря, Богун, Нечай, Гуляницький, Зарудний, Жданович та
ін.).

Спершу старшина складалася з козаків, які мали неабиякі організаторські
здібності й значні військові заслуги. Їх шанували і обирали на керівні
посади.

Пізніше на старшинські посади козаків почали призначати старшинська
рада, гетьман або полковник. Як правило, це були родичі правлячої
старшини.

Отже, за дуже короткий час старшина перетворилася на панівний стан.
Доступ рядового козацтва до нього був обмежений.

Той факт, що старшина нагромадила у своїх руках значні багатства
(маєтності), ще більше підносив її над рядовим козацтвом.

Власниками величезних маєтків були гетьмани, полковники, генеральна
старшина, сотники. Розглянемо кілька основних форм старшинського
землеволодіння.

Одна з них — це так зване «зупольное владение», тобто володіння на
правах повної приватної власності, коли землі підлягали купівлі-продажу,
обміну, спадкуванню. Питома вага повної приватної власності в кінці XVII
— першій половині XVIII ст. помітно зростала на законних підставах.
Старшина домагалася в гетьманів грамот на право володіння, користування
і розпорядження маєтностями із загальнодержавного земельного фонду.
Частина старшини випрошувала грамоти на володіння у царя. Козацька
держава, не маючи достатніх коштів, часто-густо платила старшині
земельними володіннями або правом на промисли.

Іншу групу старшинських володінь становили тимчасові маєтності. Нерідко
земельні володіння надавалися на невиз-начений термін з такими
формулюваннями: «до ласки нашей рейментарской», «ку вспартю домови»
тощо. Але здебільшого надавалися вони на період заміщення посади, «на
уряд». Це були так звані «рангові маєтності». Кожна посада старшини — як
генеральної, так і полкової чи сотенної — передбачала відповідні рангові
маєтності.

Для деяких урядовців рангові володіння поступово перетворювалися на
зупольні. Так, переяславський полковий суддя І. Берло, йдучи у
відставку, одержав універсал полковника Томари, в якому зазначалося, що
Берло «хочай й уряду судей-ства полкового переяславського на себе имеет,
однак самое достоинство велит ему всякий показать ку его пожиткови
рес-пект», тому «село Панфильї в сотне Яготинскойлежачое, якое й за
уряду судействе мел во владение теперь ему ж… сим нашим ствержаем
универсалом». Тож не дивина, що козацька старшина, зробившись невдовзі
верствою великих землевласників, «державців», певною мірою замінила
колишніх панів. Уся подальша соціальна політика старшинської верстви
була спрямована на те, щоб розширити й закріпити за собою
землеволодіння, утвердити приватну власність і залежність

селянства.

Феодально-старшинське господарство базувалося на праці залежних селян, з
яких складалася основна маса населення України.

На початковому етапі становлення козацької держави селяни були верствою
вільних хліборобів. Вони підлягали адміністрації Війська Запорозького,
обкладалися податками на користь держави.

Під час постійних воєн другої половини XVII ст. селянство за власним
бажанням могло вільно переходити до козацького стану й користуватися
його привілеями. І навпаки, козацтво в ці тяжкі часи часто переходило у
стан вільних хліборобів.

Але згодом гетьманська влада почала обмежувати такі переходи. Наприкінці
XVII ст. козацька верства вже нагадувала замкнуту касту, вступити до
якої було непросто.

Та й становище селян істотно змінилося. Гетьманські універсали
зобов’язували простих людей працювати на власників маєтків і обмежували
їхню волю.

Селяни залишалися дрібними товаровиробниками. Вони володіли реманентом і
були прикріплені до землі. За даними ревізій, можна визначити кілька
груп селян, які відрізнялися одна від одної такими ознаками, як майновий
стан, належність тощо. З-поміж них найчисельнішу групу становили селяни
військові (державні).

В Україні існувала й інша група селян — так званих підсусідків. Вони не
мали власного господарства й жили у дворі заможнішого власника.
Підсусідки, своєю чергою, поділялися на державних, козацьких і мужицьких
(селянських). Підсусідство як соціальне явище набувало чимдалі більшого
поширення. Селяни переходили в підсусідство з економічних мотивів:
здавши в оренду або продавши свої земельні наділи, вони уникали
повинностей і податків з житла. Однак гетьманська влада видала ряд
універсалів, які забороняли перехід у підсусідки.

Основний тягар податків лежав на плечах селян. У вільних військових
селах було запроваджено загальний збір (так звану стацію), який
стягувався почасти натурою, а почасти грішми. Існували й інші збори
(показенщина), покухове, столове, на адміністрацію, на артилерійську
прислугу, сторожів, музик тощо. Крім того селяни виконували різні
повинності.

Але основною формою експлуатації селян була панщина. Кількість панщинних
робіт неухильно зростала. Універсали зобов’язували селян виконувати всі
роботи на свого пана (козацького старшину). За ухиляння від цих
обов’язків селян суворо карали. Універсал І. Скоропадського 1721 р.
наказував старшині пильно стежити за дотриманням законів, не допускати
селянських переходів з одного полку в інший, із сотні в сотню без
дозволу урядовців.

У XVIII ст. в Україні (Гетьманщині) методично здійснювався процес
закріпачення селянства. За універсалом К. Ро-зумовського від 22 квітня
1760 р., затвердженим Катериною II, селянин міг скористатися правом
переходу лише з письмового дозволу феодала, причому нерухоме майно
селянина залишалося феодалові. Після ліквідації гетьманського правління
й полково-сотенного устрою Катерина II своїм указом від 3 травня 1783 р.
взагалі заборонила селянські переходи від власника до власника,
поширивши кріпосне право на українських селян.

А два роки потому на Лівобережну Україну, як уже зазначалося, було
поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству» та зрівняно українську
старшину в правах з російським дворянством.

Козацтво як окремий стан українського суспільства, основним обов’язком
якого було несення військової служби, користувалося певними привілеями.
Хоч козаки підлягали козацькій адміністрації і, за універсалами, на
відміну від селян і міщан мали «зоставатися при своїх вольностях», вони
також платили чимало зборів, зокрема на утримання військової
адміністрації та обслуги, з тютюнових ділянок і пасік. Крім того,
козаків залучали до будівництва й ремонту укріплень, шляхів і гребель, а
за царювання Петра І—до найтяжчих земляних та інших робіт на Неві
(будівництво Петербурга). Козацький стан був неоднорідним. Заданими
ревізорів Київського полку, в ньому 1723 р. із 3232 наявних козаків до
категорії «ґрунтових й можних» належало 1677 осіб, до «негрунтовьіх й
пеших» — 806, до «вдов можних» — 68, до «вдов мизер-ньіх» — 159, до
«куренчиков» — 188, до «протекциональньк» — 122, до «в подданстве
наидуючихся» — 170, до «боярско-слу-жащихся» — 14, до «спродавшихся
своим державцем» — 33 особи. Як свідчить статистика, козацтво за своїм
становищем наближалося до селянства. Старшина визискувала рядових
козаків, а розорених чи зубожілих примусово «переписувала» у селянство.
Це було однією з найпоширеніших форм закабалення козаків. Після
реорганізації козацького війська на Слобожанщині та Лівобережжі й
ліквідації Запорозької Січі козаків за указом Катерини II від 16
листопада 1781 р. було переведено на становище селян-однодворців. Вони
сплачували подушний податок і не мали права вільно міняти місце
проживання.

Міське населення України в другій половині XVI— XVII ст. було дуже
строкатим. Значну його частину, навіть у великих містах, становили
селяни, які повністю або частково вели сільське господарство. Інша група
населення — міщани — заробляла на життя промислами, ремеслом, торгівлею,
як, зрештою, і козаки, що осіли в містах. Ремісники об’єднувалися в
цехи, а купці, що займалися оптовою і великою роздріб-. ною торгівлею,—
в гільдії. Ці дві групи населення були привілейованими. Кожна з них ще
поділялася на окремі прошарки, підгрупи. Ремісники міста збиралися на
свій сход, який обирав на три роки спільну для всіх цехів ремісницьку
управу — ремісничого старосту й двох його товаришів (заступників).
Система цехового управління підлягала магістратам і ратушам. Ремісники
сплачували податки й виконували повинності. Увесь тягар цих податків і
повинностей лежав на плечах підмайстрів, учнів і наймитів (робітників),
які підпорядковувалися майстрам, що керували цехами. Подібне становище
склалося і в купецькому середовищі. Поряд з представниками зазначених
груп проживали козацька старшина, шляхта й духівництво — нечисельна
група, що завершувала соціальну піраміду міщан і багато в чому визначала
поведінку всього міського населення.

Суспільний устрій України другої половини XVII— XVIII ст. був нерозривно
пов’язаний з попереднім періодом її соціального розвитку. Разом з тим
він мав свої особливості. Місце литовсько-польських феодалів (панів і
магнатів) посіла козацька старшина — від гетьмана до отамана.
Найбільшими землевласниками були гетьмани, полковники, генеральна
старшина, а також вище православне духівництво. Важливу роль серед
панівного класу відігравала українська шляхта. Такі давні українські
роди, як Борозни, Рубці, Ворони, Хмелевські, та багато інших в кінці
XVII— XVIII ст. зберігали привілейоване становище й примножували свої
земельні володіння.

Право України в другій половині XVII—XVIII ст.

В означений період гетьманська влада, суди, громади й суспільні верстви
Війська Запорозького використовували велику кількість джерел права —
різних за походженням, за формою і змістом та історичним значенням.
Наприклад, порядок виборів і заміщення сотенної та полкової
адміністрації, судочинства, а також заїмка землі, користування лісами,
продаж і купівля різного майна тощо значною мірою регулювалися звичаєвим
правом. Царський уряд зобов’язувався берегти звичаєве право і гетьману
та старшині наказував діяти і судити «по давнім правам і обичаям». Суди,
ухвалюючи вироки, нерідко посилалися на давні права і звичаї.

Важливим джерелом права було конституційне законодавство — українське й
російське. Договірні статті між гетьманським урядом і царським становили
основні нормативні акти, що визначали правовий статус Війська
Запорозького. Кожен з цих документів називався ім’ям гетьмана, який
підписував його, або місцем, де документ було прийнято: Переяславські,
чи «Березневі статті» Б. Хмельницького; другі Переяславські, або Ю.
Хмельницького (1659 р.); Московські, чи І. Брюховецького (1665 р.);
Глухівські, або Д. Многогрішного (1669 р.); Коломацькі, чи І. Мазепи
(1687 р.); Решети-лівські, чи І. Скоропадського (1709 р.), і, нарешті,
«Решитель-ньіе (конфирмованньїе) пунктьі» Д. Апостола (1728 р.). Ці
правові документи визначали загальні положення
адміністративно-політичного устрою Лівобережної України. Їх якоюсь мірою
можна назвати конституціями. Статті підтверджували автономне становище
України в складі Російської держави, але поряд з цим вони фіксували
владу російського царизму. На початку XVIII ст. в Україні поступово
поширюється московське законодавство.

Основною формою поточних правових актів гетьманського уряду були листи й
універсали, які регулювали різні сфери суспільного життя, встановлювали
право володіння і спадкування землі та іншого майна, обов’язки селян,
міщан, козаків стосовно старшинської адміністрації і власників маєтків,
порядок несення служби, а також судочинства. Наприклад, універсал К.
Розумовського (1752 р.) визначив порядок заснування і діяльності
(статус) Новгород-Сіверського магістрату: а) виборність бурмистра та
інших урядників; б) здійснення магістратом судових функцій на основі
Магдебурзького права; в) право мати свою міську печатку; г) право
збирати податки й витрачати кошти відповідно до того ж таки
Магдебурзького права.

Крім універсалів і листів гетьмани видавали так звані ордери. Вони
відрізнялися від універсалів лише тим, що за їхньою допомогою
вирішувалися конкретні питання суспільно-політичних відносин. Так,
ордером 1755 р. К. Розу-мовський заборонив іноземним та іногороднім
купцям займатися роздрібною торгівлею, а ордерами 1752 і 1760 рр.
визначив порядок розгляду апеляційних справ у Генеральному суді. Серед
актів гетьманської влади звертають на себе увагу інструкції, що
встановлюють порядок заснування і діяльності адміністративно-політичних
установ, зокрема судових органів, права й обов’язки чиновників, порядок
виконання рішень вищих органів влади. Як приклад наведемо «Інструкцію
судам» 1730 р. Д. Апостола. Її метою було встановлення порядку в судах
полкових, сотенних і сільських. Узявши за основу закони
литовсько-польської держави, гетьман визначав чіткішу структуру судових
органів, місце й порядок розгляду кримінальних і цивільних справ. Отже,
гетьманські універсали, листи, декрети, інструкції та інше регулювали
загальні й конкретні сторони суспільно-економічного і державного життя у
Війську Запорозькому.

До правових документів (.джерел) гетьманської влади відносяться акти
Генеральної військової канцелярії у формі універсалів та указів. Вони
були підзаконними актами, за допомогою яких запроваджувалися правові
акти вищих органів влади.

Перехід Війська Запорозького під протекцію московських царів зумовив
проникнення, а потім і поширення на українських землях російських
правових норм. Головним чином, їх визначали царські грамоти й «іменні»
укази, постанови Сенату та інших вищих органів центральної влади. Певний
вплив в Україні мав перший в історії Московії систематизований кодекс
законів «Соборное уложение» 1649 р., який юридичне завершив закріпачення
селянства (скасувавши «заповітні» й «урочні літа») і визначив коло
питань, що стосувалися кримінального та цивільного права, судочинства.
Керуючись цим кодексом, царський уряд окремими актами вимагав від
гетьманів повернення московським землевласникам селян-утікачів, а в разі
неможливості, сплачувати позивачам великі штрафи. Безпосередньо для
судочинства Гетьманщини мали значення петровські укази з питань
кримінального права від 12 і 19 листопада 1721 р. та «О форме суда» від
3 листопада того ж року. Першими передбачалося покарання крадіїв, що
скоїли злочин уперше чи вдруге, у вигляді «битья плетьми й отдаче на
поруки». Це скасувало відповідне положення Литовського статуту, за яким
крадіжка речі понад 4 копи каралася смертю. Розбійників, що не скоїли
вбивства, карали вириванням ніздрів і засилали на довічну каторгу.
Статут призначав за це також смертну кару. Указ «О форме суда»
поширювався в Україні відповідно до постанови Малоросійської колегії з
початку 1724 р. Крім пет-ровських указів широко застосовувалися укази
Єлизавети Петрівни 1760, 1761 рр. про заміну смертного вироку вічною
каторгою. В означений період в Україні діяло кілька сотень різних
правових джерел Московії та Російської імперії: це укази про
єдиноуспадкування (1714 р.), Табель про ранги (1722 р.), указ 1763 р.
про остаточне закріпачення селянства та ін.

Поряд з поточними законами Війська Запорозького і Російської імперії
залишалися чинними кодекси часів литовсько-польського панування:
Литовські статути, «Саксонське зерцало», сеймові постанови, князівські й
королівські привілеї та грамоти. Про чинність цих джерел свідчить
універсал І. Скоропадського від 16 травня 1721 р. або «Інструкція судам»
1730 р. Д. Апостола. Петро І навіть видав указ про переклад «правних
книг», «з польського діялекту на наше русское наречие» з метою
ліквідувати ті розбіжності, які існували в литовсько-польських, а відтак
і в українських та російських законах. Але ця справа загальмувалася і
лише після смерті Д. Апостола з ініціативи князя Шаховського (голови
Правління гетьманського уряду) було укладено «Процес краткий приказной,
вьіданньгй при резиденции гетманской, 1734 года», який увібрав у себе ті
джерела права, що використовувалися в Україні. Це був новий збірник
правових норм, який складався із вступу, параграфів, додатку й
характеристики порядку винесення вироків. Посилання на статут містять 9
параграфів. Крім того, у збірнику відчувається вплив російського
законодавства. «Процес краткий…» започаткував плідну кодифікаційну
роботу. 1743 р. було підготовлено кодекс «Права, по которому судится
малороссийский народ» і «Суд і розправа в правах малоросійських, обширно
на разньїх местах показанная, а зьіде в един краткий й ясньїй ексцерпт в
прекращение горькой в судах волокитьі, собранная, в полез-ное же
употребление малороссиянам списанная року от Рож-дества Христова 1750 18
октоврия», складений українським юристом Федором Чуйкевичем протягом
десятиріччя, починаючи від означеної дати 18.Х.1750 р. В «Суді і
розправі» було найбільше систематизовано юридичні норми, які
закріплювали право власності українських державців на землю та маєтки,
залежність селян. Чуйкевич обгрунтував ідею відновлення старих судів в
Україні (земських, гродських, підкомор-ських, доменіальних та ін.).

Щодо законів, які діяли в Лівобережній Україні XVIII ст., збереглися
цікаві свідчення в «Зкстракте из книги Статута прав малороссийских» 1767
і 1786 рр. Так, в «Зкстракте» 1767 р. зазначалося, що Малоросія «судится
особенньїми правами, которьге именуются: 1-я книга статут, притом
порядок прав трибунальних; 2-я книга зерцало саксонов, или право
саксон-ское й магдебургское; в той же книге право гражданское
маг-дебургское й право хелминское, в пяти книгах или главах состоящие;
3-я книга порядок прав гражданских, в четьірех частях состоящая, й
притом артикульї права магдебургского; процесе, т. е. артикули,
вьібранньїе из прав цесарских; устав платежа у судах права
магдебургского; прибавление к книге порядок й до артикулов права
магдебургского». Цей збірник було складено за дорученням президента
Малоросійської колегії П. Румянцева під керівництвом секретаря колегії і
члена Генерального суду О. Безбородька (майбутнього канцлера Росії). В
ньому вже простежується поділ права України на окремі його галузі.

Як і в попередні періоди історичного розвитку України, на першому місці
перебувала галузь цивільного права. Основну увагу цивільно-правове
регулювання приділяло праву власності. В умовах Національно-визвольної
війни уже розпочався процес перерозподілу земель. Козацька старшина,
реєстрове козацтво захоплюють земельні ділянки, освоюють і займають
пустки. Але невдовзі уряд Б. Хмельницького зупинив цю анархію,
оголосивши всі вільні землі, крім тих, на яких жили селяни й козаки до
1648 р., власністю Війська Запорозького. Військовій адміністрації було
надано право в межах тієї чи іншої адміністративно-територіальної
одиниці розпоряджатися державною землею. Кожен із представників влади
(сотник, полковник і гетьман) мали право продавати, наділяти чи,
навпаки, відчужувати землю. Важливим джерелом одержання землі стали
пожалування земельних володінь переважно за службу (ранг). Рангова
земельна власність набула значного поширення. Як у російському, так і в
українському праві існували два основних різновиди феодальних володінь
на землю: 1) земля, одержана «на вічність» (у власність),— вотчина; 2)
рангова — на зразок маєтків, що вважалися тимчасовими. Рангове
землеволодіння набуло значного поширення в другій половині XVII ст.
Земля на ранг (на військову посаду) надавалася за рішенням гетьманів,
полковників і сотників у межах їхніх повноважень. У XVIII ст. землею на
ранг старшина наділялася і від царського уряду. Рангові земельні
володіння поступово зближаються з правовим режимом вотчин. Перехідним
ступенем до цього була передача рангових земель на основі права спадщини
за умови, що нащадки нестимуть службу. В 1731— 1764 рр. кількість
рангових земель скоротилася вдвічі у зв’язку з їх частковою передачею у
власність. Пізніше рівність рангових і вотчинних земель було закріплено
юридичне. Після ліквідації гетьманського полково-сотенного устрою на
українську старшину поширюються усі права російського дворянства.

У Правобережній Україні право власності на землю належало лише феодалам.
Тут тривалий час зберігався майорат — система спадковості, коли нерухоме
майно переходить нерозподілене до старшого в роді або до старшого із
синів померлого. Майоратні маєтки вилучили з цивільного обороту, їх не
можна було заповідати, дарувати, продавати, дрібнити між нащадками. Ця
система, що бере свій початок з попереднього періоду розвитку України,
зберігала велике феодальне землеволодіння. Значна частина земельних
володінь польських магнатів в Україні перейшла в користування козацьких
і селлнських сімей на правах «займанщини». «Займанщина» — право першого
загарбання залишених земель, що не потрапили до володінь козацької
старшини чи української шляхти.

З правом власності тісно пов’язане зобов’язальне право. Добре розроблена
система угод обслуговувала торгово-грошові стосунки, що розвивалися.
Найбільшого поширення набули договір купівлі-продажу як нерухомого, так
і рухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували
правові гарантії виконання договірних зобов’язань. Їх укладення мав
засвідчити запис в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлялася ще й
царськими грамотами. У Правобережній Україні особливою рисою
зобов’язального права була заміна застави іпотекою (заклад, застава
нерухомості з метою отримання довгострокової позики).

Особливий розділ зобов’язального права — регулювання шлюбно-сімейних
відносин переважно нормами звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина
при досягненні 16, а юнак — 18 років. За звичаєм заборонялося
одружуватись родичам по прямій лінії аж до восьмого коліна, а по боковій
— до четвертого. За звичаєвим правом згода тих, хто одружувався, була не
обов’язковою. Порушення цього правила вело до позбавлення батьківського
благословіння, а інколи й спадщини. Офіційний розрив шлюбу траплявся
рідко, але в разі розлучення подружжя в присутності свідків і
священнослужителя укладало так звані розлучні листи, в яких
зумовлювалися спільні права та обов’язки сторін.

Спадкове право як окремий інститут цивільного права також було
нерозривно пов’язане з правом власності. Право спадкування розрізнялося
за законом і заповітом. Майно мали право отримувати як сини, так і дочки
померлого. Частки спадкового майна визначав закон. Якщо законних
спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину в установлений термін,
майно визнавалося вимороченим і передавалося до скарбниці. В міщан
приватновласницьких міст дві третини спадкового майна за законом
переходило до дітей. У Правобережній Україні право жінок на спадкове
майно обмежувалося, дочки отримували лише четверту частину батьківського
майна, все інше розподілялося поміж синами. Майно матері сини й дочки
успадковували в рівних частинах. При успадкуванні за заповітом
вимагалося дотримуватись низки формальностей.

В означений період розвивалося кримінальне право. Законодавство
гетьманського уряду під кримінальним злочином розуміло дію, що
спричинила шкоду і збиток не лише життю, здоров’ю, майну, честі окремої
особи, а й «шкоду та збиток державі». Розрізняли злочини навмисні,
необережні та випадкові, хоч чітких термінологічних визначень цих форм
вини ще не існувало. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної
відповідальності, але суд враховував їхній стан як обставину, що
пом’якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому стані або під час
військового походу розглядалося як обставина, що обтяжує вину. Разом з
тим, як і раніше, зберігалося притягнення до кримінальної
відповідальності та покарання без вини. Одним з найнебезпечніших
злочинів вважалася зрада. Починаючи з XVII ст. поняття її розширюється.
Тепер під зрадою розуміли перехід на бік ворога не лише України, а й
Російської держави. До небезпечних злочинів відносили також
казнокрадство, хабарництво і т. п., які набули значного поширення серед
посадових осіб України.

Класифікували злочини за такими видами: злочини проти управління і суду;
проти громадського порядку; проти особи. Центральне місце серед злочинів
проти особи займало вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину
вважалося вбивство батьків, немовлят, козацької старшини, за на-ймом.
Система покарань за злочини була досить складною. Головна мета покарання
— залякування. Тому покарання здійснювалися прилюдно. Одночасно метою
покарання були:

запобігання, відплата, заподіяння муки злочинцю; відшкодування збитків.
Допускалася множинність покарань.

Покарання поділялися на основні й додаткові. Як правило, вид і розмір
покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. За
вбивство селянина, який утік, винний карався виплатою грошового штрафу.
В Правобережній Україні шляхтич за вбивство простої людини карався
виплатою штрафу, а також був зобов’язаний відшкодувати втрату сім’ї
убитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували.

Страта поділялася на просту й кваліфіковану. До простої страти
відносилися: відсікання голови, повішення, розстріл, а в окремих
випадках застосовувалося утеплення. Для посилення страждань приреченого
до смерті та залякування населення застосовували кваліфіковані страти:
четвертування (відсікання кінцівок); колесування (роздріблення кісток і
покладання тіла злочинця на колесо); посадження на кіл (палю);
підвішення за ребро гаком; закопування живцем у землю. Останнє покарання
застосовували до матерів-дітовбивць.

Поширеними були каліцтво та болісні покарання. До перших відносилися
відсікання носа, вух, кінцівок. З болісних найтяжчим покаранням
вважалося биття палицею, батогом та ін.

З обмеженням гетьманського управління в Україні став поширюватися новий
вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на зумовлений термін).

Широко застосовувався і такий вид покарання, як заковування в колодки,
кайдани або прикуваннядо стовпа, гармати, воза тощо.

Переважали різні майнові покарання. Штрафи в урядових документах
Гетьманщини називалися «вина». При цьому вони поділялися на «вину
рядову», «панскую», «до шкатульї вой-сковой», «вину злодейскую» та ін.

‘Матеріальна компенсація моральної шкоди називалася нав’язкою.

Перелічені покарання могли бути як основними, так і додатковими. Від
покарання звільнювали розумово відсталих осіб або тих, хто мав фізичні
вади, осіб похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок,
хлопчиків до 16 років, дівчат до 13, старих людей. На остаточне рішення
суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалося, зокрема, суворих
вироків відносно людей доброї слави. Наприклад, від покарання стратою на
прохання полтавчан було звільнено відому народну піснярку Марусю Чурай,
яка отруїла з ревнощів свого коханого.

У XVII— XVIII ст. в Україні існував самосуд. Так, 18 червня 1668 р. під
час повстання козаків самосудом було страчено гетьмана І. Брюховецького.
Позасудівській розправі піддали велику групу козацької старшини, що
воювала проти Росії на боці Карла XII.

За судовою практикою, яка склалася на середину XVII ст., усі жителі
України вважалися правоздатними. Судовий процес був переважно гласним.
Процес існував у двох основних формах: обвинувачувально-змагальний і
слідчий (інквізиційний).

Результати судового процесу завершувалися судовою постановою —
«декретом». У XVIII ст. судовий вирок у кримінальних справах став
називатися «мнение». А постанова за цивільними справами — «решение».
Судові постанови приймалися більшістю голосів членів суду. Сторона, не
згодна з рішеннями, могла клопотати про їх відміну. Це робилося шляхом
подання скарги або апеляції.

Право, закони і суд Війська Запорозького, з одного боку, були
демократичними, бо випливали з інтересів усіх станів, а з іншого — вищі
стани приймали такі правові акти, які часто робили старшину й шляхту
непідсудними. Як уже зазначалося, право і суд періоду Гетьманщини мали
яскраво виражений становий характер.

І насамкінець додамо, що суспільний, державний устрій і право України у
другій половині XVII— XVIII ст. були переважно феодально-демократичними.
Наявні правові джерела, система управління й суду закріплювали і
захищали цей устрій.

Розділ V

Суспільно-політичний лад і право України

в складі Австро-Угорської та Російської імперій

Зміни в державному устрої, суспільному ладі

і праві Російської імперії та їх запровадження

в Україні

У першій половині XIX ст. більша частина території України входила до
складу Російської імперії, а менша (Східна Галичина, Північна Буковина й
Закарпаття) — до Австро-Угорської. Попри це, суспільний лад на її землях
в основному залишався незмінним.

Поширивши 1785 р. на Лівобережну Україну дію «Жалуваної грамоти
дворянству» і зрівнявши козацьку старшину й українську шляхту в правах з
російським дворянством, царський уряд звільнив їх від обов’язку служити
державі, а також від податків, різних повинностей, зокрема рекрутської,
від тілесних та інших покарань.

Старшина й шляхта, ставши дворянами, набули особистої і майнової
недоторканності. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна
було лише за рішенням суду, затвердженим царем.

Дворяни мали свої органи управління, які створювалися на повітових і
губернських зібраннях. Важливим привілеєм було виключне право дворян
володіти населеними землями, а також кріпаками, які на них проживали.
Щодо останніх вони мали широке право вотчинної юстиції.

На Україну було поширено дію Табеля про ранги — правового акта Петра І
від 24 січня 1722 р., який встановлював бюрократичну ієрархію чинів в
армії, на військово-морському флоті й у державному апараті. Цей табель
поділяв усі чини й посади на 14 рангів (класів). Так, до 1-го рангу в
цивільних установах належав канцлер, в армії — генерал-фельдмаршал, на
флоті — генерал-адмірал; до найнижчого рангу відповідно — колезький
реєстратор, прапорщик, мічман. Надання того чи іншого чину давало право
для призначення на певну посаду. Табель про ранги встановлював
зверхність військових чинів над цивільними чинами того ж рангу.

Шлях вихідця з нижчого стану до дворянства був непростим. Він міг стати
потомственим дворянином, отримавши на цивільній службі чин 5-го рангу
(тобто статського радника), а на військовій — 8-го рангу (майора).
Представники недворян-ських прошарків на цивільній службі від 14-го до
10-го рангу, як правило, отримували звання почесного громадянина.

Категорію почесних громадян було створено для оформлення проміжної ланки
між дворянством і міською біднотою. Представники цього прошарку,
сподіваючись вибитися в дворяни, підтримували кріпосницьку політику
царизму.

Почесне громадянство поділялося на особисте й спадкове. Особистого
почесного громадянства могли набути ті, хто закінчив університет,
Академію художеств або заручився клопотанням міністерства. В
Правобережній Україні право на таке громадянство надавалося і
представникам колишньої шляхти в містах. Це звання передавалося у спадок
дітям, якщо батько як почесний громадянин мав 7-й військовий чин.
Почесні громадяни звільнялися від подушного податку, рекрутської
повинності, тілесних покарань (у разі вчинення ними злочину), а також
мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські
посади. Почесне громадянство й пов’язані з ним права скасовувалися лише
за судовим рішенням, або в разі вступу громадянина до ремісничого цеху.

Технічний прогрес, розвиток промисловості, зародження капіталістичних
відносин, поява почесного громадянства, а згодом і нових станів —
буржуазії та пролетаріату — все це поступово змінювало суспільний лад і
життя міського населення (ремісників, купецтва, робітних людей).

В Україні здавна були міцними цехові звичаї і традиції. В більшості міст
цехові люди становили окрему соціальну групу, яка поповнювалася за
рахунок міщан і державних селян. У містах Лівобережжя і степової частини
України цеховий лад і правовідносини між членами цехів регулювалися
загальноімперським законодавством, зокрема Ремісничим положенням 1785 р.
і Статутом про цехи 1779 р. В Правобережній Україні до 1840 р. цеховий
лад регулювався в основному місцевим правом. Але й тут невдовзі почали
поширюватися загальноімперські правові норми. 1850 р. було розроблено
спеціальний список ремісничих цехів для міст і містечок України, який
враховував місцеву практику організації цехів.

Цехові ремісники поділялися на вічно цехових і тимчасово цехових, мали
свою систему управління. Її очолювала цехова управа, що
підпорядковувалася магістратові чи ратуші. Цехами керували майстри.
Царський уряд підтримував цехову верхівку, надаючи їй привілеї у сплаті
податків і зборів. Права рядових ремісників не захищалися.

На матеріальному становищі незаможних ремісників негативно позначалося
загострення конкурентної боротьби між товаровиробниками — купецькими й
дворянськими ремісничими підприємствами.

Купецтво першої половини XIX ст., відповідно до Регламенту головному
магістрату від 16 січня 1721 р., поділялося залежно від майнового стану
на дві гільдії, що мали свої виборні керівні органи. Купці були обмежені
корпоративним устроєм. Їхні намагання вийти з-під влади корпорації
підтримував царський уряд, вживши цілу низку заходів, які розширили
підприємницькі можливості купецтва. 1824 р. він скасував вимогу
сплачувати подвійний податок при переселенні, а 1832 р. надав купцям
право брати в оренду земельні ділянки й будівлі для організації
промислового виробництва. Все це сприяло становленню фабрично-заводської
системи господарювання і створювало умови для поступового переходу
Російської імперії від феодалізму до капіталізму. Разом з тим царизм не
переставав зміцнювати феодальне- кріпосницьку систему.

Царськими указами 1800,1804, 1808, 1823 рр. завершилося юридичне
покріпачення селян України. На них поширилася урочна система, що
існувала в Росії. Виконання уроків (завдань) було нелегкою справою, яка
забирала в селян дуже багато сил і часу. До того ж поміщики, товаризуючи
свої господарства, відбирали у кріпаків наділи з наданням їм місячного
утримання (місячини). Таким чином селян перетворювали на кріпосних
робітників. Обезземелювання селян набуло великого поширення на
Лівобережжі й у Південній Україні, де місячниками стали майже 123 тис.
селян-чоловіків. Відрив кріпаків від землі був пов’язаний з розширенням
переробних підприємств. Селяни, невдоволені визисками й погіршенням
свого становища, вдавалися до масових актів непокори.

В Україні поряд з поміщицькими була величезна кількість державних селян,
особливо на Лівобережжі (50 %), в Правобережній Україні (13 %) і на
півдні України (решта). Вони зазнавали нещадної експлуатації. Розмір
грошової ренти й податків постійно зростав. Державних селян душив і
надмірний тягар повинностей (рекрутська, дорожна, возова та інші). У
першій половині XIX ст. частина державних селян, в основному
Харківської, Катеринославської та Херсонської губерній, отримала статус
військових поселенців, життя яких суворо регламентувалося і було
нестерпним. У Правобережній Україні широко застосовувалася така форма
гноблення державних селян, як переведення їх на господарче становище.
Державні землі здавалися в оренду поміщикові (посесорові), який
експлуатував селян, що жили на цих землях, більше, ніж своїх кріпаків.
Тож не дивина, що тут селянський рух проти поміщиків був особливо
активним. Це примушувало царизм вживати заходів. У 1837—1841 рр. було
здійснено реформу управління державними селянами. Ця реформа графа І.
Ки-сельова, тодішнього міністра державних маєтностей, надала селянам
право створювати органи самоврядування (сільські й волосні суди).
Самоврядування було дуже обмежене, бо залежало від державних органів —
окружних чиновників у повітах і губернських начальників палат державних
маєтностей. Реформа дещо полегшила життя державних селян, але зберегла
їхнє кріпосне становище й усі форми податків та повинностей.

У першій половині XIX ст. було завершено феодально-кріпосницькі
перетворення в Україні, які до решти позбавляли її автономії. Найвища
влада тут належала імператорові. Вияв його волі у письмовій чи усній
формі вважався правовою нормою, обов’язковою для виконання, а підписаний
ним акт — законом. У 1800 — 1850 рр. в імперії правили Павло І,
Олександр І і Микола І разом зі своїми радами, кабінетами,
міністерствами та іншими розпорядчими установами. Комітет міністрів,
створений при Олександрі І восени 1802 р., розглядав найважливіші
питання державного управління. Його повноваження як вищої
адміністративної установи було визначено «Установленням…» у березні
1812 р. Ще з січня 1810 р. при імператорові діяла Державна рада. Членів
цього дорадчого органу цар призначав з числа впливових чиновників. До
ради входили й міністри. Першим її головою був канцлер граф М. П.
Румянцев, а після нього (з 1812 р.) на цю посаду призначалися Н. П.
Салтиков, П. В, Лопухін, В. П. Кочу-бей, О. І. Чернишов. Рада попередньо
розглядала законопроекти, які після усної чи письмової санкції царя
ставали законами й оголошувалися першим департаментом.

Сенат було створено ще раніше, 1711 р., з наданням йому широких (навіть
законодавчих) повноважень. Упродовж XVIII ст. ці повноваження чимдалі
звужувались, і, зрештою, Павло І обмежив їх розглядом судових питань. Із
загостренням кризи, що охопила феодально-кріпосницьку систему,
повноваження Сенату перебирали то Комітет міністрів, то Державна рада.

Зміцненню самодержавства сприяло створення т. зв. «Власної Його
Імператорської Величності Канцелярії». В другій чверті XIX ст. вона
стала надзвичайно впливовим органом. Завдяки своїй наближеності до особи
імператора Канцелярія діяла набагато енергійніше й оперативніше за інші
владні структури. Вона мала кілька відділень. Перше контролювало
міністрів, друге було пов’язане з кодифікацією законів, а третє
виконувало функції вищої політичної поліції. Четверте, п’яте, шосте та
інші відділення займалися другорядними справами. Взагалі «Власна Його
Імператорської Величності Канцелярія» була органом надзвичайного
управління, без якого царизм не міг обійтися в складній тогочасній
обстановці.

В Росії з 1802 р. існувало вісім міністерств (внутрішніх справ, поліції,
юстиції, фінансів, народної освіти, військове, морське та іноземних
справ). Повноваження міністерств були сформульовані у «Зводі законів
Російської імперії». Він містив усі правові акти стосовно створення і
регулювання діяльності міністерств, кожне з яких мало свої органи
місцевого управління в губерніях і повітах.

Започатковану ще Петром І реформу адміністративно-територіального устрою
та місцевого управління продовжив уряд Катерини II. 1775 р. було
здійснено чергову велику реформу місцевого управління і суду. Відповідно
до законодавчого акта під назвою «Установлення для управління губерній
Всеросійської імперії» розпочалося подрібнення губерній з поділом їх на
повіти. Всі установи і посади, породжені реформою 1775 р., умовно можна
поділити на три основні групи: 1) адмі-ністративно-поліційну; 2)
фінансово-господарську; 3) судову. Першу з них на рівні губернії
представляли губернатор, губернське правління і приказ громадського
опікування (рос.— призрения), а на рівні повітів — земський справник
(капітан), нижній земський суд і городничий.

Після ліквідації 1781 р. старого полково-сотенного устрою губернська
реформа розпочалася спершу на Лівобережжі, а здругої половини 90-х рр.
XVIII ст.— на Правобережжі. У першому десятиріччі XIX ст. в
адміністративному поділі України відбулися зміни. Найхарактерніша
з-поміж них — подрібнення губерній і створення нових, а також створення
кількох генерал-губернаторств. 1802 р. з однієї Новоросійської виникло
три губернії: Катеринославська, Таврійська і Миколаївська. Останню 1803
р. було перейменовано на Херсонську. З Малоросійської губернії постали
Чернігівська і Полтавська. Київська губернія входила спочатку в одне
генерал-губернаторство з Мінською. Окреме генерал-губернаторство
становили Подільська і Волинська губернії. А 1802 р. з Київської,
Волинської і Подільської губерній було створено нове Київське
генерал-губернаторство. З приєднанням Бессарабії до Росії 1812 р.
Новоросійське генерал-губернаторство отримало назву
Новоросійсько-Бессарабського. Здійснення такого поділу України й
запровадження нових структур місцевого управління мало свідчити, що в
«Малоросії зберігаються і не порушуються старі права й малоросійський
народ судиться за своїми законами».

Генерал-губернатори і губернатори України зосереджували у своїх руках
вищу місцеву адміністративну, поліційну й судову владу. В їхньому
розпорядженні були війська, поліція і жандармерія. Губернатор і весь
комплекс очолюваних ним органів становили місцеві установи Міністерства
внутрішніх справ. Разом з тим губернатор як найвища посадова особа
губернії очолював місцеві структури центральних міністерств. Особливе
місце в цих структурах займала Казенна палата, що входила до
Міністерства фінансів. У її віданні перебували:

податкова справа, продаж солі, винні відкупи, будівництво шляхів,
казенних будівель тощо.

З 1827 р. важливу роль у системі губернського державного правління
почали відігравати органи політичної поліції — корпус жандармів,
підпорядкований начальникові третього відділення «Власної Його
Імператорської Величності Канцелярії» графові Бенкендорфу. На території
Росії було створено п’ять округів корпусу жандармів. Губернії України
увійшли до складу 3-го і 4-го жандармських округів. З самого початку
свого існування жандармерія стала головним органом у боротьбі з
національним і революційним рухом. Вона діяла в тісному контакті з
губернською адміністрацією. Вища влада комплектувалася з найзаможнішого
дворянства. Йому належали й ті чиновницькі посади в губернських
установах, які заміщалися за призначенням губернатора.

Крім губернських правлінь до системи місцевого управління відносилися
органи місцевої дворянської корпорації — дворянські зібрання (повітові й
губернські), що складалися з родових дворян. Зі свого складу вони
обирали постійно діючі органи — предводителів дворянства, депутатів
дворянського зібрання, секретарів, засідателів. Через ці органи дворяни
розв’язували свої станові проблеми, обирали з-поміж себе осіб
до’державних установ. Право на участь у дворянських зібраннях мали всі
дворяни, але виборчим правом користувалися лише ті з них, хто досяг 25
років, мав чин на державній або військовій службі й прибуток не менший
100 крб. на рік. Дворянське самоуправління юридичне забезпечувалося
насамперед «Жалуваною грамотою дворянству».

З боку держави повітами управляли запроваджені «Установленням про
губернії» нижні земські суди. На них було покладено адміністративні,
слідчі й судові функції, а також полі-ційний нагляд. Власне кажучи, це
були поліційні установи, покликані забезпечувати спокій і громадський
порядок — приборкувати бунти, припиняти дії політичного характеру,
розганяти несанкціоновані зібрання, а їх учасників притягувати до
відповідальності, карати, застосовувати примус до неплатників податків і
тих, хто ухилявся від виконання повинностей, контролювати діяльність
різних громадських установ. Наказ чинам поліції 1837 р., окреслюючи
обов’язки поліційних органів включно із нижніми земськими судами,
рекомендував їм не лише до винних з погляду поліції, а й до підозрюваних
вживати таких заходів, «які за умов, що склалися, будуть дійовими та
зручними». На власний розсуд земські суди могли використовувати війська
для придушення народних виступів. Зосередивши у своїх руках величезну
владу, ці суди неподільно верховодили у повітах.

Там-таки поряд з поліційними функціонували й інші органи управління,
зокрема повітові казначейства при Міністерстві фінансів та окружні
правління Палати державного майна.

І в державному управлінні міст поряд з виборними установами (міськими
радами, магістратами, ратушами) головну роль відігравали поліційні
органи. У значніших містах керували управи благочиння — знову ж таки
поліційні органи, створені 1782 р. відповідно до «Статуту благочиння».
Вони складалися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Великі
міста було поділено на дільниці й квартали на чолі з дільничними
приставами і квартальними наглядачами. Кадри міської поліції
призначалися губернатором, точніше губернським правлінням. Менші міста
мали городничих, поліцмейстерів і станових приставів. У низці великих
міст із жвавою торгівлею, зокрема в Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р.
було запроваджено особливе управління — градоначальство. Маючи широкі
повноваження, градоначальники керували поліцією, митницями, громадськими
установами, судом і прирівнювалися до губернаторів, але не підлягали їм.
Вони отримували вказівки від царя або міністра внутрішніх справ.

Отже, можна сказати, що державний устрій України, яка перебувала в
складі Російської імперії, мав усі ознаки поліційної держави. Керівну
верхівку очолював імператор. Самодержавство закріплювалося
законодавством. Ті правові акти України, які не суперечили законам
Російської імперії, якийсь час співіснували з ними.
•

У другій половині XIX ст. територія України залишалася в складі двох
імперій — Російської та Австро-Угорської. Криза феодально-кріпосницької
системи в Російській імперії примусила царський уряд, політичну еліту
держави здійснити низку соціально-політичних реформ: селянську, судову,
земську, військову тощо. Головною подією стала селянська реформа,
започаткована маніфестом Олександра II й Положенням про вихід селян з
кріпосної залежності від 19 лютого 1861 р. Ці й наступні закони
проголошували скасування кріпосного права й породжували надію у селян,
що вийшли з кріпосної залежності, жити вільно і створювати для себе
кращі матеріальні умови. Цих людей у юридичних документах почали
називати «сільськими обивателями». За ними формально було закріплено
такі права: брати шлюб без дозволу поміщика і самостійно вирішувати свої
сімейні й господарські справи, купувати нерухоме майно, вести торгівлю й
тримати ремісничі підприємства, брати підряди на виконання робіт,
записуватися в цехи, вступати в купецькі гільдії. Селяни ставали
суб’єктами права та судового процесу — за ними закріплювалося право
подавати позов і відповідати в суді, а також виступати представниками
сторін. На зразок міських обивателів у селах створювалися волосні й
сільські органи самоуправління та суду, що підлягали царській бюрократії
— повітовій адміністрації. Зміни у правове становище селян внесла
земська реформа 1864 р., за якою сільські обивателі зі свого складу
обирали незначний процент гласних земських повітових зібрань.

Разом з тим селяни упродовж багатьох років ще залишалися економічно
залежними від поміщиків. Доки селянин сплачував викуп за земельну
ділянку, доти він не міг повною мірою користуватися правоздатністю. В
період сплати викупних платежів селянин вважався «тимчасово
зобов’язаним» (напівзалежним). Він мав право власності лише на рухоме
майно, а хати, земельні ділянки та інша нерухомість вважалися власністю
поміщика. Селянин не мав права відмовитися від земельного наділу, а за
користування ним мусив сплачувати оброк або відробляти панщину. Розмір
оброку за користування землею становив від 1,5 до 3,5 крб. і більше з
кожної ревізької душі. Плата за наділ у Лівобережній та Правобережній
Україні, де існувало подвірне землекористування, визначалася в розмірі
5,1 крб., а в населених пунктах Південної України і в частині
Харківської та Чернігівської губерній вона сягала 9 крб. Конкретні
правила поземельних відносин поміщиків із тимчасово зобов’язаними
селянами визначалися статутними грамотами, що розроблялися самими
поміщиками. В них також закріплювалися повинності усієї сільської
громади («миру») за користування земельною ділянкою окремим селянином.
Закріплення таких відносин отримало назву «кругова порука».

Держава, розуміючи, що селянам важко буде викупити землю, надавала їм
позику. Її отримали безпосередньо поміщики у вигляді готівки або цінних
паперів. Ці кошти селяни мали сплачувати державі протягом 49 років,
вносячи щорічно певну суму і ще 6 % від суми позики.

Крім кріпосних селян, які до реформи мали земельні наділи, були ще й
дворові кріпосні робітники. Спеціальне «Положення про устрій дворових
людей» і «Правила про кріпосних робітників» наділяли ці групи сільського
населення всіма тими правами, що їх мали селяни, котрі вийшли з
кріпосної залежності. Але за ст. 6 «Положення» земельний польовий наділ
отримували лише ті, хто користувався земельною ділянкою або виконував
повинності при обробці орних ланів. Усі інші дворові селяни й кріпосні
робітники присадибними землями не наділялися. За законом дворові люди
зобов’язувалися за надану їм особисту волю протягом двох років сумлінно
служити або сплачувати оброк. Поміщикові, якому з тих чи інших причин
було не вигідно утримувати дворових, дозволялося позбутися їх
достроково.

Становище удільних селян регулювалося спеціальним положенням від 26
червня 1863 р., за яким всі удільні селяни упродовж двох років
переводилися до розряду селян-власників. Їм надавалося право негайного
викупу наділу, записане за ними в табелі, а в разі його відсутності
наділ визначався за нормою, встановленою для даної місцевості.

Закони стосовно державних селян вийшли лише 18 січня і 24 листопада 1866
р. За першим з них селяни вилучалися з відання Міністерства державного
майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним
губернським, повітовим та місцевим установам. Другим законом визначався
порядок поземельного устрою. За селянами закріплювалися в основному ті
землі й угіддя, які перебували у їхньому користуванні, але не більше 8
десятин на ревізьку душу в малоземельних місцевостях і 15 десятин — у
багатоземельних. Наділи цих селян обкладалися щорічним державним
оброчним податком, розмір якого в багатьох районах України зріс на 10—15
%. На цю категорію селян також поширювалася кругова порука.

Як випливає з короткого огляду правових документів, селянська реформа
проводилася в інтересах дворян. Водночас ця реформа за своїм
соціально-економічним змістом була буржуазною, бо відкривала шлях для
розвитку капіталізму, а також демократичною, оскільки здійснювалася під
тиском основної маси народу й сприяла становленню нових
громадсько-політичних інститутів у державі.

Селянська реформа внесла суттєві зміни у дворянське середовище.
Наступними роками стан дворян-поміщиків розколовся на дві верстви: 1)
дворянство, що будувало своє господарство на капіталістичному грунті і
являло собою велику землевласницьку буржуазію; 2) поміщики, які,
спираючись на відробіткову систему, становили верству
дворян-напівкріпо-сників. Обидві ці групи були взаємопов’язані, оскільки
в основі їхньої економічної могутності лежало привілейоване феодальне
землеволодіння. До прошарку обуржуазнених дворян прилучилася група
великих землевласників з інших станів. Царське законодавство охороняло
інтереси усіх прошарків дворян-землевласників. Звід законів закріпив за
ними чільне місце в переліку станів. Привілеї та пільги дворян було
доповнено, зокрема, наданням їм права на одержання кредиту Державного
дворянського банку й приватних земельних банків під заставу земель,
встановлювалися премії за реалізацію за-кордоном сільськогосподарської
продукції, особливо цукру. В створених після 1864 р. земствах дворяни
займали високі посади. Згідно з законом 1889 р. земські начальники
обиралися лише з потомствених дворян. Відповідно до «Статуту про
загальний військовий обов’язок» 1874 р. дворян залучали до військової
служби, але для них встановили пільги, які забезпечували їм посади
офіцерів, а термін служби було скорочено. Разом з тим дворянство
поступово втрачало пріоритети в суспільстві, розшаровувалося.
Підприємливіші з них становили велику групу фабрикантів і заводчиків.
Права цієї групи дворян, що переходили до буржуазного стану, також було
закріплено в законах. Інакше кажучи, реформи щодо селян сприяли
зростанню чисельності буржуазії, яка поповнювалася вихідцями з різних
станів, передовсім дворянського.

У рамках законодавства про стани царизм вживав заходів, які сприяли
розширенню прав буржуазії. Особливе значення для пожвавлення
підприємницької діяльності буржуазії мали фінансова й кредитна реформи,
згідно з якими підприємці отримали право користуватися різними формами
державного кредиту, розгалуженою мережею громадських і приватних банків.
В Україні діяло чимало контор, відділень і філіалів Державного банку,
Державного дворянського земельного банку та ін. У 33 містах України
функціонували міські громадські банки, а в повітах і губерніях —
позикоощадні каси земств. Розвиток банківської системи сприяв формуванню
нової соціальної групи — банкірів. Царизм, підтримуючи зростання
промислових, торгових, банківських акціонерних компаній, надавав їм
пільги.

Заходами царського уряду поступово здійснювався перехід поміщицьких
господарств від відробіткової системи до вільного найму. У 80-х рр. в
губерніях Правобережжя 54 % земельної площі в поміщицьких маєтках
оброблялися вільнонайманими робітниками. В губерніях Лівобережжя наймана
праця використовувалася рідше й тісно перепліталася з відробітками. У
шести губерніях України — Катеринославській, Таврійській, Херсонській,
Київській, Подільській і Волинській — переважала капіталістична система
землеробства. Ці приклади свідчать про становлення сільської буржуазії.
Частина поміщиків за браком умов, необхідних для організації
сільськогосподарського виробництва на капіталістичних засадах, або з
інших причин укладала угоди про оренду землі. Із середовища орендарів
також виростав новий стан господарів-власників, названий куркулями. Ними
були переважно селяни. Інакше кажучи, селянська реформа сприяла
розвиткові капіталізму в сільському господарстві, який супроводжувався
соціальним розшаруванням. З селянства формувалися пролетаріат і
буржуазія.

У більшості губерній України робітничий клас зростав за рахунок
зубожілого селянства й міської бідноти. Серед робітників виділялося його
ядро, виховане мануфактурою і великою майстернею. 1887 р. загальна
кількість промислових робітників України становила близько 425 тис.
осіб, причому майже половина з них зосереджувалася у важкій
промисловості Катеринославської губернії. Проте промислові робітники
становили лише 7 % робочої сили. Їхнє правове становище тривалий час
залишалося невизначеним. Фабриканти, заводчики, промисловці
встановлювали на свій розсуд умови найму, робочий час і розміри
заробітної плати, запроваджували складну систему штрафів і санкцій, що
робило жалюгідним становище робітників. Штрафи забирали в них до
половини і навіть більше заробітку. Політичних прав робітники не мали. І
лише у 80-х рр. під впливом масового страйкового руху царизм став на
шлях правового регулювання відносин між робітниками й фабрикантами. З
червня 1886 р. і 2 червня 1897 р. було прийнято головні фабричні закони,
що започаткували правове оформлення відносин між робітниками й
буржуазією. Так, у законі про штрафи від 3 червня 1886 р. зазначалося,
що штрафи не можуть перевищувати третини заробітку, а штрафні кошти
повинні спрямовуватися на забезпечення потреб самих робітників. Разом з
тим закон передбачав суворі покарання за участь у страйках, особливо за
керівництво ними. Законом про скорочення робочого дня на фабриках і
заводах від 2 червня 1897 р. встановлювався робочий день тривалістю до
1! ,5 години і святковий відпочинок. Видання цих законів свідчило про
те, що робітничий клас став значною суспільною силою.

Реформи 60 — 70-х рр. додали Російській імперії деяких елементів
буржуазної державності, не змінюючи її суті. В управлінні країною царизм
зберіг стару феодальну систему державних органів і навіть посилив їхню
владу. Але в організації і діяльності старих установ монархії з’явилися
нові елементи: представників буржуазії стали частіше запрошувати як
членів дорадчих галузевих установ міністерств (комітетів, рад); у
міністерствах було здійснено децентралізацію діяльності з розширенням
повноважень місцевих органів; вищі державні органи (Комітет міністрів,
Державна рада, Сенат) чимдалі більше уваги приділяли вирішенню справ,
пов’язаних з підприємницькою діяльністю буржуазії, з акціонерними
товариствами і компаніями. В пореформений період створюються виборні
представницькі установи адміністративно-господарського управління
(земські та міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові
судді). Закладаються підвалини буржуазного судоустрою і судочинства,
гнучкіші форми фінансового контролю і цензури, закріплюються принципи
всестановості в комплектуванні армії, діяльності органів народної
освіти. До старих органів державного управління 1861 р. додалася Рада
Міністрів, яка складалася з міністрів, головних управляючих, голів
Комітету міністрів і Державної ради та наближених до імператора осіб.
Головою Ради Міністрів був імператор. Йому належало право вносити на
розгляд Ради усі питання. Рада Міністрів розглядала й обговорювала
заходи загальнодержавного значення. До неї над

ходили матеріали і висновки про роботу окремих комісій, комітетів і
установ, що розробляли законопроекти буржуазних реформ. На розгляд Ради
подавалися звіти міністрів, а також «всеподданейшие» доклади з
пропозиціями перетворень і реформ.

У другій половині XIX ст. ще існували старі
адміністративно-територіальний поділ і управління територіями.
Повноваження губернатора й губернського управління залишалися
надзвичайними, революційний рух, який чимдалі зростав, підштовхував уряд
до посилення влади губернатора. 1866 р. губернатори отримали право
ревізії всіх цивільних установ губернії незалежно від відомства.
«Положенням про заходи по охороні державного порядку і громадського
спокою» (1881 р.) царизм надав генерал-губернаторам і губернаторам право
оголошувати місцевості у стані посиленої охорони. Враховуючи те, що з
падінням кріпосного права вотчинна поліція поміщиків втратила своє
значення, уряд здійснив поліційну реформу. 25 грудня 1862 р. було
затверджено «Тимчасові правила» про устрій поліції, згідно з якими в 44
губерніях Російської імперії включно з Україною старі поліційні органи в
кожному повітовому місті (городничий та його канцелярія) і повітові
(земський справник і земський суд) об’єднувалися в повітове поліційне
управління на чолі із справником. Останні призначалися губернатором з
місцевих дворян. В губернських містах було створено міські поліційні
управління, що називалися «присутствіями». Паралельно з поліційними
функціонували губернські жандармські управління. Централізація міської і
повітової поліції посилювала владу справників, у провадженні яких
перебували основні справи поліційного управління міста і повіту. Влада
справника поширювалася на весь повіт. У кожному повіті під головуванням
предводителя дворянства або справника діяли розпорядчо-виконавчі й
дорадчі органи з повітових чиновників. Згадуване вище «Положення» від
1881 р. максимально розширило компетенцію поліційних і жандармських
управлінь. У місцевостях, оголошених на становищі надзвичайної охорони,
поліція і жандармерія отримали право своєю владою заарештовувати
підозрілих осіб і робити обшуки, використовувати військово-поліційні
сили для забезпечення порядку і законності.

Управи благочиння було замінено в містах канцеляріями
обер-поліцмейстерів, поліцмейстерів і градоначальників. У складі цих
установ поряд з розпорядчими, виконавчими та інспекгорськими
відділеннями з’явилися ще й розшукові, які започаткували кримінальний
розшук. Пізніше вони отримали назву охоронних відділень (охоронки).

В містах запроваджуються управління міським поліційним телеграфом,
медичне поліційне управління, адресні столи і бюро, управління річкової
і фабричної поліції та ін. Міста поділяються на частини, а частини — на
дільниці й околотки на чолі з приватними приставами й околоточними
наглядачами.

Як уже зазначалося, для селян, що вийшли з кріпосної залежності, було
створено селянські станові установи на зразок тих, які вже існували у
першій половині XIX ст. серед державних і удільних селян: сільські й
волосні сходи, сільські й волосні посадові особи, очолювані сільськими
старостами і волосними старшинами, волосні правління і волосні суди. Ці
органи були додатковою ланкою в адміністративно-поліцій-ній урядовій
системі управління. Компетенція селянських станових установ
обмежувалася. Сільський сход обирав сільську адміністрацію, розглядав
сімейні чвари, займався поділом і перерозподілом земель всередині
сільського співтовариства, розписом оброків, повинностей і т. п. В
обов’язки сільського старости входили скликання і розпуск селянських
сходів, забезпечення виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного
правління, нагляд за станом мостів, доріг тощо. Волосний сход складався
з представників сільських і волосних посадових осіб на чолі з старшиною,
а також десяти двірників (виборних від кожних із десяти дворів). Волосне
зібрання обирало волосних посадових осіб, представників на попередній
з’їзд для обрання гласних у повітове земське зібрання, розв’язувало
господарські проблеми волості (остання являла собою сукупність кількох
поселень), затверджувало рішення сільських сходів. Обраний волосним
сходом на три роки волосний старшина виконував поліційні функції: стежив
за «дотриманням громадського порядку, спокою і благочиння у волості».
Йому підпорядковувалися сільські старости й інші посадові особи волості,
а також волосне правління, що складалося зі старшини, старост, збирачів
податків, одного-двох засідателів і писаря. Писар призначався мировим
посередником, а пізніше земським начальником і відігравав важливу роль.
Волосний сход щороку обирав волосний суд, який становив колегію з 4—12
суддів. Цей становий селянський суд розглядав спори й суперечки між
селянами (якщо сума позову не перевищувала 100 крб., а також дрібні
кримінальні справи.

Для узгодження питань між поміщиками й селянами на період селянської
реформи царський уряд створив інститут мирових посередників, який
існував до 1874 р. Спочатку його замінило повітове з селянських справ
«присутствіє», а законом від 12 липня 1889 р. на зміну всім цим
установам прийшли адміністративно-судові особи — земські начальники,
вихідці з дворян, що отримали широкі повноваження стосовно затвердження
рішень селянських установ, усунення посадових осіб у них, покарання
селян.

Після 1861 р. розгорнувся процес завершення еволюції міських станів у
буржуазне суспільство. У зв’язку з цим царський уряд з 16 червня 1870 р.
починає здійснювати міську реформу на основі Міського положення, за яким
створюються міські думи й управи. На них покладалися адміністративні та
господарські завдання. Міські думи й управи займалися питаннями
благоустрою міст, шкільної освіти, медичної допомоги, благодійництва,
торгівлі, кредиту та ін. Міські органи управління обиралися на чотири
роки платниками податків по трьох виборчих куріях (великих, середніх і
дрібних платників податків), кожна з яких обирала однакову кількість
гласних. Останні становили думу. Міська дума як розпорядчий орган зі
свого складу обирала виконавчий орган — міську управу, до якої входили
голова і члени. Міський голова очолював думу й управу. Міська управа
мала постійну канцелярію з розгалуженням на відділи, які займалися
окремими питаннями міського життя. При управі створювалися постійні і
тимчасові виконавчі комісії. Керівну роль у міських думах відігравали
платники великих податків — міська буржуазія. Положення обмежувало склад
думи за релігією, а голову думи — за національною ознакою. Євреї не
могли бути обрані головами міських дум. Для нагляду за діяльністю
міських дум і управ у кожній губернії створювалися губернські з міських
справ при-сутствія із чиновників під головуванням губернатора. 11 червня
1892 р. царський уряд видав нове Міське положення, згідно з яким
виборчий податковий ценз замінювався майновим. Внаслідок цього виборчі
права отримали лише ті міщани, які мали нерухоме майно, оцінене
особливою оціночною комісією в столицях і містах з населенням
чисельністю понад 100 тис. жителів на суму не менше 3 тис. крб., у
губернських містах — 1000—1500 крб., а в повітових — 300 крб. Зрозуміло,
що кількість виборців за новим положенням значно скоротилася.

Дворянські станові органи в пореформений період не змінилися. Під їхньою
зверхністю діяли земські установи, створені згідно з «Положенням про
губернські і повітові земські установи» від 1 січня 1864 р. Законом було
визначено механізм утворення земських установ. Земства складалися з
повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів — повітових і
губернських земських управ. До повітових зборів входили гласні
(депутати), обрані на трирічний термін на зборах виборців окремо по
трьох куріях: 1) з’їздів землевласників;

2) зборах міських власників; 3) волосних сходах. Для участі у виборах по
перших двох куріях встановлювався майновий ценз: для землевласників —
володіння маєтком від 200 до 800 десятин і більше, для міських власників
— володіння підприємствами з річним оборотом до 6 тис. крб. або
нерухомим майном у невеликих містах від 500 крб. і більше, а з
населенням понад 10 тис. чол.— від 3 тис. крб. і більше. У третій
селянській курії виборчим правом користувалися всі селяни-домохазяї, але
вибори тут були двоступеневі. Спочатку на волосних сходах обиралися
представники даного повіту, які потім обирали гласних повітових земських
зборів. Усі три курії обирали зумовлену Міністерством внутрішніх справ
кількість гласних в повітове земське зібрання, як правило, з
перевищенням гласних від землевласників. Повітові земські збори обирали
також визначену кількість гласних до губернського зібрання. У повітові
земства обиралося від 10 до 96 гласних, угубернські — від 15 до 100
(див.: Хрестоматія з історії Української РСР.— К., 1959. Т. 2. С. 52).
Повітові губернські зібрання створювали управи, які діяли три роки. На
чолі зібрань і управ були виборні голови, які не лише керували
діяльністю земств, а й представляли їх у місцевих урядових установах
(головним чином у присутствіях). Головами земських зібрань, як правило,
були предводителі дворянства. Землевласники, зайнявши провідне становище
у земствах, спрямовували їхню діяльність у своїх майнових інтересах.
Зведені дані свідчать, що до губернських земських установ обиралося:
дворян — 74 %, селян — 10,6 %, інших — 15 % (див.: «История СССР XIX —
нач. XX веков».— М., 1987).

Функції земських установ були обмеженими. Вони зводилися до підтримання
в належному стані місцевих шляхів, організації медичної допомоги
населенню, будівництва й утримання шкіл, налагодження поштового зв’язку,
збирання і подання в державні органи статистичних відомостей, розподілу
державних грошових коштів. Діяльність земств перебувала під суворим
контролем урядових органів — губернатора і поліції. Губернатор міг
скасувати будь-яку постанову земства, мотивуючи це порушенням закону або
тим, що вона суперечить державним інтересам. Для контролю за земствами
було створено губернське з земських справ присутствіє, за допомогою
якого губернатор здійснював нагляд за діяльністю земств. 12 червня 1890
р. царський уряд провів т. зв. контрре-форму, прийнявши нове «Положення
про губернські і повітові земські установи», яке внесло зміни у виборчу
систему й значно обмежило повноваження цих установ. Однак земства стали
осередками народно-представницького руху в Російській імперії. В Україні
він був найактивнішим.

Політичні реформи в Російській імперії не розв’язували національних
проблем. Навпаки, запровадження, наприклад, загальних судів в Україні
потрібно було царизму ще й для здійснення русифікаторської політики.
Міністр юстиції К. І. Палєн у своїй записці 7 серпня 1875 р. писав, що
запровадження в західних губерніях імперії судової реформи у повному
обсязі бажане не лише в інтересах правосуддя, айв інтересах об’єднання,
обрусіння наших окраїн (див.: Щербина П. Ф. Судеб-ная реформа 1864 года
на Правобережной Украине.— Львов, 1974. С. 109). Всілякі вияви
національного життя (освітній рух українських громад, наукова діяльність
української інтелігенції у вивченні української історії, мови та ін.)
стали приводом для обвинувачення українофілів у сепаратизмі й намаганнях
відірвати українські землі від Росії. Таємні циркуляри міністра
внутрішніх справ П. Валуєва у 1863 і 1876 рр. мали на меті завдати
нищівного удару українству (заборонялося друкувати українською мовою всі
оригінальні твори й переклади, крім історичних документів, ставити
українські сценічні вистави, читати лекції тощо). Цей вияв шовінізму з
боку царизму спонукав до боротьби, до захисту прав українців. Видатний
політолог, мислитель України М. Драгоманов, виступаючи проти насильства
над українцями, вперше вводить в політичний словник такий термін, як
«права людини».

Соціально-політичні реформи другої половини XIX ст. в Російській і
Австро-Угорській імперіях сприяли швидкому розвиткові капіталістичних
відносин. На зламі XIX — XX ст. економіка обох імперій вступила у стадію
монополізму. В Україні чимдалі більше зростала концентрація промислового
й фінансового капіталу в усіх галузях, особливо провідних:

кам’яновугільній, гірничій, металургійній, цукровій. Зазначимо й те, що
частка промисловості України в загальному промисловому виробництві Росії
становила: з видобутку вугілля — 70,2 %; залізної руди — 72,3 %; з
виробництва чавуну — 67,1 %; заліза і сталі — 57,2 %; цукру-піску — 80 —
85 % (див.: Очерки развития народного хозяйства УССР.— М., 1954).

Безпосереднім наслідком концентрації виробництва було зосередження на
підприємствах значної кількості робітників. 1902 р. на великих
підприємствах з чисельністю робітників понад 500 осіб працювало 40 %
усіх робітників. А в цукровій галузі цей процент концентрації був іще
значнішим.

Разом з тим прогресивність капіталістичного розвитку поєднувалася з
безліччю феодальних, докапіталістичних відносин, і насамперед з
поміщицьким землеволодінням. За статистичними даними 1905 р., земельні
володіння поміщиків і селян в Україні характеризувалися так: 32 500
поміщиків володіли 10,9 млн. десятин землі, в середньому на кожного
припадало 834 десятини, а кожна з 97 таких родин, як Браницькі,
Потоцькі, Терещенки, мала понад 20 000 десятин. Тим часом З млн.
селянських дворів володіли 20 млн. десятин землі, в середньому близько 6
десятин на двір. Серед селян була значна кількість малоземельних або
безземельних. Основна частина селян мусила працювати на поміщицьких
володіннях, отримуючи незначну плату.

Економічне піднесення капіталістичної промисловості й капіталізованого
сільського господарства супроводжувалося посиленням гніту, що призводило
до загострення суспільних суперечностей, зростання революційного і
національного руху.

Домагаючись поліпшення економічних умов життя, підвищення заробітної
плати, скасування викупних платежів, повернення дореформених земельних
володінь, народи Російської імперії, в т. ч. й український, у ході
розпочатої революції 1905 р. висунули такі політичні вимоги: ліквідація
самодержавства, встановлення демократичної республіки, забезпечення
громадянських прав і свобод, скасування поміщицького землеволодіння і
запровадження 8-годинного робочого дня. В момент найвищого піднесення
революції, що припав на жовтень — грудень 1905 р., царизм змушений був
піти на реальні поступки. 13 жовтня 1905 р. голова Комітету міністрів
граф С. В. Вітте склав на ім’я імператора Миколи II доповідь з
пропозицією здійснити реформи, які б спрямували Російську імперію «до
ладу правового на базі громадської свободи». Цар схвалив цю доповідь і
доручив підготувати відповідний законопроект. Такий документ під назвою
«Маніфест про вдосконалення державного порядку» було підготовлено й
підписано Миколою II 17 жовтня. В ньому декларувалися громадянські
свободи слова, друку, недоторканності особи, совісті, зборів і союзів,
виборів до Державної думи тощо. Остання мала стати законодавчою
установою. В розвиток цього закону було оприлюднено низку правил про
тимчасові видання (пресу), про товариства й союзи, а 23 квітня 1906 р.
вийшов новий текст «Основних державних законів». Старе визначення:
«Імператор російський є монархом самодержавним і необмеженим» (ст. 1
«Основних державних законів», 1831 р.) було замінено новим, гнучкішим
формулюванням: «Імператорові всеросійському належить верховна
самодержавна влада… підкорятися владі його не тільки на страх, а й на
совість Бог наказує». Таким чином, із тексту «Основних державних
законів» було вилучено конкретний термін «необмежений», але зберігся
другий — «самодержавна влада», що в принципі нічого не змінило, оскільки
ці два поняття тотожні. Наступні статті підтверджували священність і
недоторканність особи імператора, його право на остаточне затвердження
законів та ін. Ст. 86 «Основних державних законів» закріпила двопалатну
законодавчу систему у вигляді двох самостійних органів: Державної думи і
Державної ради та їхні повноваження.

Питання про створення Державної думи поставили народ і політичні партії
на самому початку революції 1905 — 1907 рр. 18 лютого 1905 р. було
оприлюднено рескрипт (розпорядження) на ім’я міністра внутрішніх справ
А. Г. Булигіна, в якому Микола II наказував підготувати законопроект
щодо організації представницьких державних органів і «залучити
най-достойніших, довір’ям народу наділених, обраних від населення людей»
до участі в попередній розробці й обговоренні «законодавчих передбачень»
при умові збереження непорушності основних законів імперії. Такий
законопроект було підготовлено й затверджено царем 6 серпня 1905 р. під
назвою «Установлення Державної думи». До нього додавалося «Положення про
вибори до Державної думи». Ці закони визначали дорадчий характер
майбутньої Державної думи, яку тут-таки «охрестили» як «булигінську». За
цими законами частина населення (жінки, військові, учні, міська біднота,
чимало неросійських народів, робітничий клас) не отримала виборчих прав.

Вибори до Думи проводилися за системою курій, тобто розподіл виборців
здійснювався за становими і майновими ознаками. Було створено три курії:
1) землевласницьку; 2) міську; 3) селянську. Для першої курії
встановлювався земельний ценз від 100 десятин або при наявності
нерухомості щонайменше на 15 тис. крб. Землевласники, які не мали цього
цензу, обирали своїх уповноважених на попередній з’їзд. Повітовий
виборчий з’їзд землевласників обирав виборщиків, а останні на
губернському з’їзді виборщиків обирали депутатів. Друга курія складалася
з міської буржуазії з досить великим майновим цензом і обирала своїх
представників за схемою першої.

Для селян (крім Сибіру й Польщі) цензу не вимагалося, але було
встановлено складну чотириступеневу систему виборів: сільські сходи
обирали десятидвірників, ті на волосних сходах — уповноважених, останні
на повітових з’їздах — виборщиків, а вже на губернських виборчих
зібраннях обирали встановлену законом кількість членів Державної думи.

Обмеження для значної частини населення виборчих прав стало однією з
причин загострення політичної ситуації і зриву виборів. Згадуваний
«Маніфест про вдосконалення держаного порядку» від 17 жовтня 1905 р.
виправив становище. На основі Маніфесту було підготовлено додатковий
виборчий закон (затверджений царем 11 грудня 1905 р.), який надав
виборчі права ще й робітникам. У кожній губернії створювалася робітнича
курія. Для робітників запровадили триступеневу систему виборів. Право
голосувати отримали робітники (чоловіки) підприємств, де працювало 50 і
більше осіб. Кожне підприємство обирало одного уповноваженого. Великі
підприємства обирали по одному уповноваженому від кожної тисячі
робітників. Уповноважені робітників губернії збиралися на губернське
зібрання уповноважених від робітників, на якому обирали виборщиків, а
останні за квотою — депутатів Думи. Вищеназваний закон надав виборчі
права міщанам (ремісникам, дрібним чиновникам та іншим категоріям
населення).

Доповнення до «Положення про вибори до Державної думи» стали приводом до
підготовки нового закону під назвою «Установлення Державної думи», який
було обговорено й ухвалено на спеціальній нараді 20 лютого 1906 р. За
цим законом встановлювався п’ятирічний термін діяльності Думи. Але цар
мав право будь-коли розпустити її та призначити нові вибори. Для Думи
визначалися такі повноваження: розгляд питань, які вимагали видання
законів і внесення змін; державний розпис доходів і витрат; обговорення
і затвердження звітів державного контролера з виконання державного
розпису; справи про будівництво залізничних шляхів за рахунок казни;
справи про заснування компаній на акціях; справи, які ініціював цар.
Формально Думі належало право законодавчої ініціативи. Разом з тим одна
із статей «Установлення Державної думи» констатувала: «Державна дума
може порушувати справи про скасування або зміну чинних і видання нових
законів, за винятком «Основних державних законів». Цим усе сказано. Бо
згідно з новим законом уся повнота влади (в т. ч. й законодавча)
належала царю. В Думі цілковиту перевагу мали панівні стани. Із
загальної кількості депутатів 1-ї Думи поміщики й буржуазія здобули 58 %
місць.

Основним питанням 1-ї Думи було аграрне. Дума розглянула й низку інших
питань (про скасування смертної кари, про громадянську рівноправність,
асигнування позакошторисних кредитів на продовольчу допомогу голодуючим
та ін.). Але жоден з цих законопроектів не набув чинності. Не-вдоволений
складом і характером діяльності Державної думи Микола II підписав 9
липня 1906 р. наказ про її розпуск і вибори до 2-ї Думи.

В умовах спаду революції на початку 1907 р. уряд провів вибори до 2-ї
Думи. Кадети втратили половину місць (із 179 до 98). Значно зросла
кількість лівих фракцій. Незважаючи на це, кадети зберегли керівництво.

Центральним в цій Думі було аграрне питання. Крім того розглядалися:
продовольче питання, розпис бюджету на 1907 р., набір новобранців,
скасування надзвичайного наказу про військово-польові суди, реформи
місцевого суду. Але й 2-а Дума не виправдала сподівань царизму, і
маніфестом від 3 червня 1907 р. її було розпущено. Знову призначалися
вибори. За новим виборчим законом кількість виборщиків від дворян зросла
на 33 %, а виборщиків від селян зменшилося на 56 %. Міську курію було
поділено на дві частини: до першої увійшли представники великої і
середньої промислової і торговельної буржуазії, поміщики, багаті
чиновники, власники значного нерухомого майна, а до другої —
представники дрібної буржуазії (дрібні власники нерухомості,
квартиронаймачі, ремісники, чиновники та інші). Кількість виборщиків від
другої міської курії значно урізали. Виборчі права робітників обмежили
ще більше. Від українських губерній за новим законом обиралося 25
робітничих виборщиків замість 40, передбачених старим виборчим законом.
З 442 депутатів до 3-ї Думи обрали 252 поміщиків. Від України в Думі
було 111 депутатів, у т. ч. 64 поміщики, 13 священнослужителів і лише 20
селян. За партійною належністю депутати розподілялися так: від
чорносотенних партій — 114, октябристів — 143, кадетів і близьких до них
осіб — 104, трудовиків — 14, соціал-демократів – 19.

3-я Державна дума підтримувала всі заходи царського уряду, спрямовані на
збереження старого суспільно-політичного ладу та зміцнення
буржуазно-капіталістичних відносин в імперії. Разом з тим під тиском
робітничих, селянських та інших депутатів Дума розглянула значну частину
законопроектів, які сприяли поліпшенню становища цих соціальних верств.

Із закінченням повноважень 3-я Державна дума 9 червня 1912р. припинила
свою діяльність. Царський уряд заздалегідь, ще з січня 1912 р., почав
готувати нову виборчу кампанію. Внаслідок цього фракції табору урядової
підтримки отримали в 4-й Державній думі 283 місця, ліберали — 128, а
соціал-демократи — лише 14, з них 8 місць належали меншовикам.

Разом з прийняттям закону про «Установлення Державної думи» комісія, що
працювала над цим законом, за ініціативою бюрократичних кіл Російської
імперії підготувала два законодавчих акти: «Про перетворення установ
Державної Ради» (20 лютого 1906 р.) і «Установлення Державної Ради» (23
квітня 1906 р.). Ці закони визначали склад, структуру і компетенцію
оновленої Державної ради. Остання залишалася дорадчою установою, але її
діяльність було узгоджено з роботою Державноїдуми. Формувалася Державна
рада шляхом призначення однієї частини її членів царем і обрання другої
частини земствами, дворянськими зібраннями й буржуазією. Склад членів
Ради повинен був оновлюватися протягом дев’яти років, по третині кожних
три роки. Формально Рада мала рівні права з Думою, фактично ж Рада
остаточно затверджувала законопроекти або відхиляла їх, якщо вони не
задовольняли уряд.

У державному апараті Російської імперії Державна рада і Державна дума
займали провідне місце. Хоч вони й не стали справжніми законодавчими
органами в державі, їхня діяльність сприяла переходові від імперської
влади до конституційної (народно-представницької). На той час обидві
палати (Дума і Рада) згідно з «Основними державними законами» змушені
були підтримувати політику царизму й згуртовувати поміщиків, буржуазію
та їхні прошарки. Коли ж уряд виявився неспроможним розв’язувати
проблеми під час 1-ї світової війни, частина т. зв. російського
парламенту створила «прогресивний блок», який поставив своїм завданням
переконати уряд у необхідності «стати на новий шлях», змінити методи
управління, здійснити заходи в галузі національної політики,
віросповіданні, переглянути земське положення, легалізувати опозиційну
пресу тощо. Такий перебіг подій спонукав царя розпустити на початку
1917р. Державну думу й реформувати Державну раду. Але невдовзі й сам
царський уряд був ліквідований повсталим народом. На базі Державної думи
частина депутатів створила Тимчасовий комітет Державної думи, який 25
лютого 1917 р. перетворився на Тимчасовий уряд держави.

В процесі революційних змін Рада Міністрів перетворилася на постійну
вищу урядову установу. На неї покладалося завдання «спрямовувати і
об’єднувати дії головних начальників відомств з предметів законодавства
і вищого державного управління». До складу Ради Міністрів входили всі
міністри, головний управляючий землеустрою і землеробства, обер-прокурор
Синоду й державний контролер. Посаду голови Ради Міністрів обіймали
відомі в імперії політичні діячі: С. Вітте, І. А. Горемикін, П. А.
Столипін. З діяльністю останнього пов’язана ціла низка реформ: судова,
аграрна, освітня та ін. За проведення реформ і репресії його вбив есер
Д. Багров у київському театрі 1 вересня 1911 р. В умовах 1-ї світової
війни Раді Міністрів було надано надзвичайні повноваження: вирішувати
більшість справ самостійно від імені царя; затверджувати
«всеподданнейшие докладьі» тощо. Незважаючи на такі повноваження, Рада
Міністрів як орган монарха не спромоглася загальмувати процеси
демократизації, тож у ході революції 1917 р. також була ліквідована.

Місцеве управління, як і в попередні періоди, залишалося в руках
губернаторів та їхніх адміністрацій. Спираючись на «Положення про заходи
по охороні державного порядку і громадського спокою» (1881 р.) і закон
«Про військовий стан» (1892 р.), губернатори України реалізовували
надзвичайні повноваження на управління губерніями. Під їхнім
керівництвом втілювався закон «Про запровадження повітової поліційної
варти» від 5 травня 1903 р. Ця владна структура, за задумом уряду, мала
стати опорою станових приставів замість виборної сільської поліції у
справі придушення селянських виступів. У період революції 1905 — 1907
рр. було видано ще низку законів, покликаних зміцнити місцеву владу в
боротьбі з революційним рухом. В умовах спаду революції вийшли
«Тимчасові правила про періодичні видання» й «Тимчасові правила про
товариства і спілки», що обмежували свободу слова, спшок, товариств і
зібрань, надану «Маніфестом про вдосконалення державного порядку».
Губернатори мали право припиняти діяльність товариств та профспілок і
передавати справи про їх остаточне закриття на розгляд спеціально
створеним губернським присутствіям у справах про товариства. Лише восени
1906 р. в Україні було закрито 53 профспілки. Особливо жорстоко царизм
розправлявся з національними періодичними і неперіодичними виданнями,
друкарнями, книжковими магазинами й бібліотеками. Царські укази 1908 і
1909 рр. визнавали всі «інородницькі» (українські) товариства й
об’єднання такими, що «загрожують громадському спокою і безпеці», тому
вони підлягали закриттю. Не було винятком з цього правила товариство
«Просвіта».

На вимоги опозиційної преси й товариств уряд вніс деякі зміни в
діяльність земських установ. Відповідно до закону від 20 лютого 1906 р.
кожне губернське земське зібрання отримало право обирати по одному члену
Державної ради (на трирічний термін), а законом «Про відміну деяких
обмежень у правах сільських обивателів» у жовтні 1906 р. було скасовано
порядок призначення губернатором гласних від селян у земстві з
відновленням повітових виборчих з’їздів від селянських громад. 1912 р.
повітові земські зібрання і міські думи дістали дозвіл обирати мирових
суддів у тих губерніях, де інститут мирових суддів було відновлено.
Царським указом від 14 березня 1911 р. «Про поширення дії «Положення про
земські установи» на Вітебську, Волинську, Київську, Мінську,
Могилівську, Подільську губернії» в цих губерніях засновувалася
(щоправда, в куцому вигляді) земська громадська адміністрація.

Залишаючи в руках губернатора всі важелі управління, Рада Міністрів 20 і
27 січня 1907 р. прийняла закони «Про встановлення основних засад устрою
місцевого управління» і «Про устрій губернського правління», згідно з
якими станові установи замінювалися послідовним ланцюжком безстанових
організацій. Сільські громади об’єднувалися у волость. Волость являла
собою, за новим положенням, суцільний територіальний округ, до якого
входили всі земські володіння «без розрізнення станів і становища їхніх
власників». Розпорядчий орган волості (округу) організовувався на
виборних засадах, але кількість обраних осіб залежала від питомої ваги
майнової власності членів волості, ціновартість якої визначалася в 7500
крб. Виконавчі функції залишалися в руках волосного старшини. Для
здійснення контролю за самоврядною волостю встановлювалася особлива
посадова особа в управлінні — дільничий начальник. За своїми юридичними
повноваженнями він відповідав земському дільничому начальникові, хоча і
з обмеженішими компетенціями. Він не мав судових функцій. Волості
(округи) об’єднувалися в повіт і утворювали виборне повітове управління,
на чолі якого призначався начальник повіту, часто званий
віце-губернатором. Таким чином, реформа місцевого управління розширювала
вплив і значення виборних установ, які повною мірою допускалися до
вирішення справ громадського і господарського життя місцевості. Водночас
посилювалася централізація установ урядового апарату, якому
підпорядковувалися силові структури жандармерії і поліційної варти.
Законами від 20 і 27 січня 1907 р. ліквідовувалися губернське
присутствіє і канцелярія. Натомість встановлювалася загальна канцелярія
і губернська рада. До її складу входили: губернатор (голова), два його
помічники (по адміністративній і поліційній частинах), прокурор
окружного суду, керуючий казенною палатою, начальники відділів
міністерств і відомств, представники органів самоуправління і фабричний
інспектор. Цей колегіальний орган збирався для вирішення лише
екстраординарних питань.

Органи державної влади і управління були реформовані в інтересах царизму
і поміщицько-феодальних станів.

Джерела та характерні риси права

Різні частини закабаленої царизмом України використовували різні правові
норми. Так, у цивільному й кримінальному праві в Новоросійській і
Слобідсько-Українській губерніях набуло поширення загальне законодавство
Росії, а в лівобережних (Полтавській і Чернігівській) та правобережних
(Київській, Волинській і Подільській) губерніях залишалися чинними
нормативні акти XVII — XVIII ст. (Литовські статути, збірники
Магдебурзького права, «Саксонське зерцало», законодавство гетьманів
України тощо).

У XVIII — на початку XIX ст. правлячі кола Російської імперії намагалися
привести українське законодавство у відповідність до російського. Однією
з кодифікаційних комісій керував відомий правознавець, автор кількох
проектів державних реформ ліберального напряму граф М. Сперанський. 1808
р. він став найближчим радником імператора Олександра І. Тоді ж таки, у
1804 — 1808 рр., М. Сперанський разом з головою української
кодифікаційної комісії графом П. Зава-довським та групами кодифікаторів
права на чолі з А. Повстанським і Ф. Давидовичем уклав «Звід місцевих
законів губерній і областей, приєднаних від Польщі» та «Зібрання
цивільних законів, діючих в Малоросії» під назвою «Зібрання
малоросійських прав» 1807 р. Ці збірники містили норми чинного в Україні
права. Із 1255 статей «Зібрання малоросійських прав» 515 грунтувалися на
нормах Литовського статуту, 457 — на «Саксонському зерцалі», 224 — на
Холмсь-кому праві й 58 — на Магдебурзькому праві.

«Зібрання малоросійських прав» і нині залишається цінним джерелом знань
про право України XVIII — першої половини XIX ст. У ньому чи не вперше в
дореволюційній історії було систематизовано норми цивільного права,
зокрема про спадкування, власність, сімейно-шлюбні та інші
правовідносини. За змістом — це збірник феодального права. На відміну
від попередніх збірників XVIII ст. у ньому знайшли відображення ті
правові зміни, що відбулися в Україні у зв’язку з розкладом феодалізму і
зміцненням капіталістичних відносин.

Наприкінці 1807 р. відредагований примірник «Зібрання» було передано для
перевірки до другої експедиції кодифікаційної комісії другого відділення
«Власної Його Імператорської Величності Канцелярії», де збірник пролежав
без руху багато років. Тим часом урядові кола Російської імперії,
вбачаючи необхідність у висвітленні норм Литовського статуту, яким ще
користувалися судові й адміністративні органи на місцях, ініціювали
(наказ міністра юстиції) видання цього статуту в редакції 1786 р. під
контролем 6-го відділення тієї ж «Власної Його Імператорської Величності
Канцелярії». Литовський статут вийшов у світ 1811 р. в російському
перекладі двома книгами. Він містив норми цивільного і процесуального
права, що залишалися чинними в Україні під час реформування місцевої
влади й управління.

Під керівництвом М. Сперанського було складено Повне зібрання законів
Російської імперії (в 45 томах; 1830 р.) і «Звід законів Російської
імперії» (в 15 томах; 1832 р.). З поширенням цього «Зводу» на
Правобережну й Лівобережну Україну і запровадженням там
загальноімперського законодавства втратили чинність норми Литовського
статуту. Так було до решти ліквідовано автономію України.

Загалом норми права в усіх сферах його застосування не виходили за межі
феодально-кріпосницьких відносин. І лише кілька нових норм, зафіксованих
у Х томі, віддзеркалювали буржуазний характер тогочасних майнових
відносин та інтереси буржуазії.

1839 р. вийшов Сільський судовий статут, що містив норми феодального
цивільного, кримінального і процесуального права, а 1846 р. набуло
чинності «Уложення про покарання кримінальні та виправні». Правові норми
«Уложення», порівняно з викладеними в XV томі «Зводу законів Російської
імперії», розширювали сферу застосування кримінального права й
відображали каральну політику царизму.

Вищеназвані джерела охоплювали найважливіші галузі права: цивільне,
кримінальне, процесуальне та інші. Коротко зупинимося на деяких із них.

«Звід» унормовував різні види цивільних правовідносин:

право власності, зобов’язальне право, спадкування, сімейне право та
інші. Ці норми в основному були сконцентровані в Х томі, де розкривалася
ціла низка важливих юридичних категорій, як-от: право власності, види
власності, об’єкти права власності, суб’єкти цього права, види його
обмеження та захист. Зазначимо, що з укладенням «Зводу» вперше в
російському законодавстві з’явилося поняття «право власності». Воно
тлумачилося як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися
майном до передачі свого права на нього іншому суб’єктові шляхом
купівлі-продажу, застави чи в, інший спосіб. Право власності тісно
пов’язувалося із зобов’язальним правом. Регламентувалися загальні
обов’язкові вимоги до змісту договору (добровільність, предмет, мета,
порядок укладення) та його виду (обмін, купівля-продаж, найм на роботу,
позика, доручення, підряд, постачання тощо). Також уперше регулювалися
зобов’язальні відносини власників майна та фінансів у разі створення
різних товариств (корпорацій).

«Звід» встановлював суворі вимоги дотримання розроблених форм укладення
договорів, розширював засоби забезпечення їхньої дієвості (поручництво,
неустойка, застава тощо), конкретизував норми відповідальності за
порушення умов договору. Інакше кажучи, царський уряд законодавче
закріплював права буржуазії, яка була творцем нових
суспільно-економічних відносин. Що ж до спадкового права, пов’язаного з
правом власності, то у «Зводі» його норми забезпечували матеріальні
інтереси прямих і непрямих спадкоємців. Пріоритет надавався чоловікам. У
Російській імперії спадкове право грунтувалося на давньому звичаєвому
праві, яке, попри деякі зміни в історичному розвитку народів Київської
Русі, добре збереглося. Цивільне право захищало власників, у той час як
кріпосне селянство, залишаючись об’єктом права, було незахищене
законодавче.

В Україні кримінальне право регулювалося нормами, що походили з різних
джерел — Литовського статуту (до 1840 р.), пізніше нормами «Зводу
законів Російської імперії», а також «Уложенням про покарання
кримінальні та виправні» (коротко — «Кримінальне уложення»), яке можна
вважати першим у Російській імперії кодексом кримінального права. Він
містив загальну і особливу частини, що випливали із «Зводу». Ці правові
джерела визначали поняття «злочин» як дію, заборонену законом під
загрозою покарання. Такі дії поділялися на тяжкі злочини, злочини і
проступки. Відповідальність наставала при наявності умисної дії, а також
внаслідок необережності, що спричинили порушення недоторконності прав
власності, прав і безпеки суспільства або приватних осіб. За політичні й
інші злочини передбачалася сувора відповідальність. Перелік таких
злочинів значно розширився. Серед політичних злочинів особливе місце
займали антикріпосницькі виступи селян і страйки робітників. Метою
покарання за злочинні дії, як і в попередні періоди, було залякування,
власне покарання. Про це свідчить величезна кількість смертних вироків
та інших надто суворих покарань. Застосовувалося 35 видів покарань — від
смертної кари до догани. Покарання визначалися за становим принципом
(для дворян, міщан, селян) поліційними органами й судом.

Діяльність судів України, як і будь-якої іншої частини Російської
імперії, сприяла зміцненню і захистові економічного й політичного
становища дворянства. Разом з тим судова система на українських землях
протягом першої половини XIX ст. була неоднорідною. Якщо в
Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській
губерніях вона нічим не відрізнялася від тієї, що існувала в центральних
губерніях Росії, то в судових установах Правобережної України, а також
Чернігівської і Полтавської губерній ще зберігалися деякі місцеві та
історичні особливості.

У кінці XVIII — на початку XIX ст. судова система
Слобідсько-Української, Херсонської, Катеринославської і Таврійської
губерній зазнала реформ, здійснених Павлом І. Потім Олександр І своїм
указом від 9 вересня 1801 р. частково відновив судову систему, що
склалася відповідно до «Установлення для управління губерній
Всеросійської імперії» 1775 р. До цієї системи входили губернські суди з
поділом на палати кримінального і цивільного ведення справ. Вони стали
другою апеляційною інстанцією для нижчих судів. Судами першої інстанції
залишалися станові суди: в повітах — нижній земський суд (він же
державний орган управління) для дворян і селян; у містах — магістрати й
ратуші.

Палата цивільного губернського суду складалася з голови і радника, які
призначалися урядом, чотирьох засідателів (два від дворян і два від
купців). Вона розглядала справи про власність, оформляла угоди стосовно
кріпосних «душ» (продаж, купівля, обмін тощо).

Палата кримінального губернського суду мала таку саму структуру, як і
цивільна. Вона розглядала за першою інстанцією справи про посадові
злочини, підпали, порубки та інші, що завдавали шкоди державі. Вироки в
цих справах затверджували губернатор і казенна палата. В разі незгоди з
рішенням суду, губернатора й казенної палати справа подавалася на
розгляд до Сенату. Крім того, кримінальна палата повинна була вносити на
ревізію Сенату і такі категорії справ: вироки у вигляді смертної кари
або позбавлення честі; справи в обвинуваченні дворян і чиновників у
вбивстві, навіть у тих випадках, коли їх визнано невинними. Імператор
мав право втручатися в судовий процес і відстрочувати будь-який вирок
палати. Справи з незначних злочинів, за які призначалися покарання у
вигляді арешту, штрафу чи догани, вирішувалися в палаті остаточно.

Нижні (повітові) суди розглядали справи дворян, державних селян та
іншого населення повіту, крім справ поміщицьких селян, які належали до
юрисдикції поміщицького суду. Магістрати й ратуші займалися справами
купців та міщан. Земські й магістратські суди розглядали як цивільні (з
сумою позову до 100 крб.), так і кримінальні справи, що не передбачали
смертної кари, позбавлення честі й тілесних покарань. Вони не підлягали
апеляції та ревізії судами другої інстанції. Ці суди виконували також
нотаріальні дії.

Судова система частини Київської, Волинської та Подільської губерній
помітно відрізнялася. Тут діяв головний (губернський) суд, який був
апеляційною інстанцією для нижчих судів — повітових, підкоморських,
магістратів і ратуш. Головний суд складався з двох департаментів:
цивільного й кримінального ведення справ, компетенція яких була такою,
як і палат цивільного й кримінального суду. Повітовий суд не підлягав
адміністрації і складався з голови (судді), двох підсудків (асесорів),
нотаря (писаря). Суд мав четверо возних. Їхньою компетенцією було: огляд
потрав, порубок тощо;

оцінка і стягнення заподіяних збитків. Склад суду і возних обирався
дворянством. Підкоморські суди вирішували межові спори. Магістрати
складалися з двох голів і чотирьох ратманів, які обиралися міською
громадою.

Майже такою самою була судова система в Київській і Полтавській
губерніях. Тут головною судовою інстанцією також був генеральний суд,
який за значенням не поступався палатам цивільного й кримінального суду.
Особливість генерального суду полягала в тому, що старшому з генеральних
суддів у разі відсутності губернатора й віце-губернатора доручалося
тимчасово керувати губернією. Генеральний суд складався з двох
департаментів, кожен з яких мав генерального суддю і двох радників, що
призначалися урядом, а також п’ятьох засідателів, обраних від дворян на
три роки. Повітовий і підкоморський суди цих губерній не відрізнялися
від судів Правобережжя.

Поза загальною судовою системою Російської імперії на Лівобережжі діяв
совісний суд, започаткований Катериною II і відновлений Олександром І на
взірець суду в Англії (суд справедливості). Він складався з призначеного
генерал-губернатором судді й шести засідателів, обраних по двоє від
кожного стану. Кандидати на посаду совісного судді висувалися кожним
судовим органом губернії і затверджувалися губернатором. Цей суд
вирішував цивільні справи з метою примирення сторін, а також справи про
злочини душевнохворих і малолітніх; справи про чаклунство; справи про
скарги на незаконне утримання в тюрмі. Хоч цей суд і вважався
позаста-новим, він обслуговував в основному дворян.

1808 р. в Одесі було створено комерційний суд, склад якого (голова,
чотири члени і юрисконсульт) обирався купецтвом. У провадженні суду були
купецькі договори, позови міських та іногородніх купців, справи осіб
інших станів, пов’язані з комерцією. Суд мав право остаточного вирішення
справ. Ціна позову становила не більше 500 крб. Відповідно до
«Установлення комерційних судів», виданого царським урядом 1832 р., такі
суди почали з’являтися чи не в усіх містах Причорномор’я.

1802 р. було відновлено словесні суди, тобто суди з усним провадженням,
а для осіб невизначеного стану й різночинців створювалися надвірні суди,
які вже діяли у Москві й С.-Петербурзі.

У 30-х рр. XIX ст. царський уряд видав низку нормативних актів про
ліквідацію місцевих особливостей в управлінні й судочинстві України. Всі
повітові суди було перейменовано на «уездньїе». Мовою провадження справ
стала російська. А в 40-х рр. згідно із Сільським судовим статутом 1839
р. загально-російська судова система поповнилася волосними селянськими
судами, які складалися з двох інстанцій: сільської і волосної розправ.
Цей суд розглядав цивільні справи державних селян з позовом до 5 крб.
(сільським) і до 15 крб. (волосним), а також кримінальні справи, в яких
кара не перевищувала 3 крб. штрафу, з биттям різками (70 ударів) або
призначався арешт до 7 діб.

Таким чином, право й судову систему в усіх місцевостях України на
середину XIX ст. було приведено у відповідність до загальноросійського
законодавства.

Зміни в суспільно-політичному і громадському устрої, започатковані
селянською реформою, викликали необхідність реформування судової
системи. Ще напередодні ліквідації кріпосного права 6 червня 1857 р.
Олександр II наказав розробити проект статуту цивільного судоустрою. 29
вересня 1862 р. він затвердив «Основні засади перетворення судової
частини в Росії», на основі яких було укладено судові статути. Цар
ухвалив їх 20 листопада 1864 р. Ці статути стосувалися цивільного й
кримінального судочинства, заснування судових засад про покарання, що
накладалися мировими суддями.

Статут про заснування судових засад узаконив нові принципи судоустрою.
Колишній становий, повністю залежний від адміністрації суд було замінено
судом, який формально базувався на демократичних принципах
(безстановості, незалежності, загальності, гласності та ін.).
Запроваджувалися дві системи судових установ: 1) суди із суддями, які
обиралися — мирові судді, і з’їзди мирових суддів; 2) суди із суддями,
що призначалися — окружні суди й судові палати. Найчисельні-шою судовою
установою став мировий суд. Його першою судовою інстанцією був дільничий
мировий суддя. Крім дільничих мирових суддів існували почесні мирові
судді, які, на відміну від перших, не отримували матеріальної винагороди
за свою діяльність. Дільничий і почесний судді обиралися на три роки
місцевими органами міського й земського самоврядування з осіб, що мали
відповідний віковий, освітній, службовий і майновий ценз. Майновий ценз
встановлювався не меншим 15 тис. крб. Віданню мирових суддів підлягали
дрібні кримінальні й цивільні справи. Розміри покарань за кримінальні
злочини обмежувалися грошовим штрафом, не більшим 300 крб., арештом до
трьох місяців і тюремним ув’язненням до 1,5 року. З цивільних справ
мирові судді розглядали позови вартістю до 500 крб. Спірні справи
вирішувалися на повітовому або окружному з’їзді мирових суддів. З’їзд
відігравав роль остаточної апеляційної інстанції для мирових суддів.
Подальший розгляд справ мирових суддів відбувався у касаційному порядку
в Сенаті. Із запровадженням мирових суддів та їхніх з’їздів закон не
скасував судових функцій мирових посередників і їхніх з’їздів у повітах,
що діяли згідно з Положенням про вихід селян з кріпосної залежності від
19 лютого 1861р. Крім того, діяли нескасовані станові селянські суди.

За законом було створено й загальні судові органи — окружні суди й
судові палати для кількох повітів. Окружний суд складався з голови, його
товариша і членів суду. В апарат окружного суду входили прокурор з
товаришами і канцелярією, нотаріус, адвокати, присяжні пристави,
розсильні, присяжні перекладачі та інші особи. Прокуророві підлягали
судові слідчі. Окружний суд був судом першої інстанції і поділявся на
цивільний і кримінальний відділи. Кримінальні справи в окружному суді
розглядалися з участю суду присяжних, який виносив вердикт про
невинність або винність підсудних. Його рішення не підлягали апеляції і
могли бути оскаржені лише в касаційному порядку в Сенаті. Міру покарання
для визнаних винними судом присяжних встановлювали судді. Міра покарання
могла бути оскаржена в судовій палаті, яка за законом залишалася судом
другої інстанції. Разом з тим для деяких категорій справ судова палата
була судом першої інстанції, наприклад, для справ про пресу, злочини
чиновників і проти чиновників та ін. Апарат судової палати нагадував
апарат окружного суду. При окружних судах і судових палатах перебували
адвокати — присяжні повірені, які поділялися на дві категорії: присяжних
повірених і приватних повірених. Останні не перебували у штаті суду і
мали право вести ті справи, які доручав їм суд. Законом адвокати були
поставлені в залежність від суду й держави. Ст. 745 Статуту про
заснування судових установлень застерігала адвокатів від порушення
встановленої поваги до церкви, закону, влади тощо.

Статутом цивільного судочинства визначалися основні засади й порядок
цивільного процесу. Норми статуту регулювали провадження справ у
мирових, окружних судах, судових палатах і Сенаті. Запроваджувалися
формальна змагальність і гласність судочинства, встановлювалися два
порядки цивільного судочинства: звичайний і скорочений, скасовувалася
станова підсудність. Судова влада відокремлювалася від адміністративної
і виконавчої. Скорочувалися терміни судових дій. Встановлювалися правила
участі в цивільній справі третіх осіб. Визначався порядок подання
приватних прохань і скарг.

У Статуті кримінального судочинства зазначалося, що його метою є
віднайдення матеріальної істини у злочинних діях і проступках. Для
досягнення мети відкидалася теорія формальних доказів і запроваджувалися
нові засади в оцінці доказів, виходячи із внутрішнього переконання
суддів. Констатувалося, що в кримінальних справах кожен несе
відповідальність лише сам за себе. Кримінальний процес розпадався на
кілька стадій. Попереднє розслідування складалося з дізнання і
попереднього слідства. Дізнання здійснювалося поліцією, жандармерією або
безпосереднім начальником особи, запідозреної у скоєнні злочину.
Попереднє слідство здійснювалося судовим слідчим і полягало у збиранні
матеріалів, необхідних для пред’явлення обвинувачення конкретній особі
чи групі. Поліція була позбавлена права проводити попереднє слідство.
Статут визначав умови попереднього слідства, порядок ведення справ у
мировому суді, на з’їзді мирових суддів, в окружному суді й судовій
палаті, а також порядок оскарження кримінальних вироків і порядок їх
виконання.

Судові статути 1864 р. проголошували рівність усіх громадян перед
законом. Інакше кажучи, прийняті правові документи започаткували
демократичний судовий устрій. Але новий суд став чужорідним тілом в
організмі феодально-абсолютистської держави.

Революційний терор 70-х рр. і страта народовольцями Олександра II
зумовили широкий наступ реакції на всі демократичні елементи Російської
імперії. Царизм приймає низку законодавчих актів, спрямованих на зміни й
доповнення до цивільного, кримінального і процесуального кодексів.
Най-реакційнішим було «Положення про земських дільничих начальників» від
12 липня 1889 р,, яке фактично позбавило селян наданого їм права на
місцеве самоуправління. А 29 грудня 1889 р. вийшли «Правила про
провадження судових справ» підвідомчим земським начальникам. Згідно з
цими законами 1889 р. в 37 губерніях, у т. ч. й на Лівобережній та
Південній Україні, було ліквідовано мирову юстицію. Замість мирових
суддів запроваджувалася нова складна система судових органів, низовими
ланками якої були: 1) земський дільничий начальник; 2) міський суддя; 3)
повітовий член окружного суду. Земським дільничим начальникам
передавалися, за невеликим винятком, усі справи, що покладалися на
мирових суддів. Крім того, земський начальник виконував адміністративні
функції. Посади міських суддів запроваджувалися в губернських і
повітових містах, де ще зберігалася мирова юстиція. Міські судді
призначалися міністром юстиції з осіб, що відповідали низці вимог,
зокрема мали вищу юридичну освіту. Повітові члени окружного суду вели
справи, вилучені з компетенції земських дільничих начальників і міських
суддів. Другою апеляційною інстанцією для справ, що розглядалися
земськими начальниками й міськими суддями, був повітовий з’їзд у складі
його судового присутствія, очолюваного повітовим предводителем
дворянства. До судового присутствія також входили: повітовий член
окружного суду, мирові судді, міські судді та земські дільничі
начальники. Касаційною інстанцією для земських начальників і міських
суддів було губернське присутствіє під головуванням губернатора.
Адміністративно-судова реформа 1889 р. встановила нові принципи
організації і діяльності волосних селянських судів. Волосний суд
відтепер формується земським дільничим начальником і затверджується
постановами повітового з’їзду.

Таким чином, царизм здійснив контрреформи. Запровадження нової системи
місцевих судів означало повернення до множинності судових органів, які
існували в дореформеній Росії.

Разом з тим цивільне й кримінальне право під тиском різних чинників
розширює права соціальних верств. Як уже зазначалося, «Звід законів
Російської імперії» надавав особисті й майнові права селянам, робітникам
та іншим верствам населення. Однак розгортання революційного руху в
70—80-х рр. і спроби повалення монархії спонукали царя обмежити раніше
надані права. «Положенням про заходи щодо охорони державного порядку і
громадського спокою» від 14 серпня 1881 р., прийнятим як тимчасовий
захід, посилювалися каральні статті адміністративного й кримінального
кодексів.

У 1866 і 1885 рр. вийшли нові редакції «Уложення про покарання
кримінальні та виправні». Якщо «Уложення» 1845 р. визначало поняття
«злочин» як дію, заборонену законом під загрозою покарання, то в нових
його редакціях це поняття відповідало принципові: «немає злочину, якщо
немає вказівки на це в законі».

«Уложення» 1885 р. передбачало нові склади злочинів — державних і таких,
що порушують усталений порядок та громадський спокій. У ньому з’явилися
нові розділи: «Про страйки робітників і про утиски останніх
заводчиками», «Про порушення постанов про торговельні товариства і
компанії» та ін., визначалися нові норми стосовно злочинних дій.
Загальна кількість складів злочинів наближалася до 2 тисяч, а отже,
значно розширювалася система покарань. Це свідчило про те, що царизм
узяв курс на посилення репресій.

Судова система певною мірою зберігала організаційні і процесуальні
основи, закладені судовими статутами 1864 р. й законами від 12 липня і
29 грудня 1889 р. про земських дільничих начальників і підвідомче їм
судочинство. Запроваджена система судів проіснувала до 1912р. Система
місцевого суду й судочинства за законами 1889 р. піддавалася різкій
критиці, що примусило царський уряд розробити проекти перебудови судової
частини. Первісний варіант проекту реформи місцевого суду, розроблений
навесні 1906 р. Міністерством юстиції, передбачав відновлення в повному
обсязі мирової юстиції за статутами 1864 р. Але він так і залишився
проектом. У січні 1907 р. Рада Міністрів схвалила новий проект судової
реформи, однак його обговорення в законодавчих палатах затягнулося аж до
1912р. їлише 15червня 1912 р. багатостраждальний законопроект був
підписаний царем і став законом «Про реорганізацію місцевого суду».
Відповідно до цього закону волосні суди звільнялися від підпорядкування
адміністративним установам. Відтоді волосний суд у складі голови й двох
членів обирався виборцями. Керував виборами мировий суддя, а
затверджував обраних осіб повітовий з’їзд мирових суддів. Волосному
судові були підсудні справи про провини осіб, підвідомчих сільському
управлінню. Якщо вина була спрямована проти осіб станів, останні мали
право вибору суду (волосного чи мирового). Крім того, волосний суд
розглядав справи про порушення громадського порядку і безпеки та
незначні провини проти власності. Покарання волосного суду обмежувалося
арештом і грошовим штрафом до 100 крб.

Другою апеляційною інстанцією для волосних судів був верхній сільський
суд, до якого входили дільничий мировий суддя (голова) і двоє голів
волосних судів як члени, що працюють почергово. Ця форма суду була
запозичена з німецького т. зв. шеффенського суду й передбачала поєднання
професіоналізму із знанням місцевих особливостей. Волосні судді у
верхньому суді навчалися юриспруденції і судочинству.

Касаційною інстанцією для волосних судів стали з’їзди мирових суддів.
Інститут мирової юстиції відновлювався законом від 15 червня 1912 р. на
засадах судових статутів 1864 р. Разом з тим до них було внесено деякі
зміни. Так, удвічі зменшувався майновий ценз для заміщення посад мирових
суддів; у разі відсутності осіб з юридичною освітою посади мирових
суддів могли заміщати особи, що мали принаймні шестирічний службовий
досвід предводителя дворянства чи земського начальника; мировими суддями
в Правобережній Україні призначалися навіть особи без потрібного
майнового цензу, якщо вони мали обов’язкову юридичну освіту; було
введено дискримінаційну норму, що забороняла заміщати посади мирових
суддів особам іудейського віросповідання; змінювався порядок заміщення
посади голови з’їзду мирових суддів. Останні вже не обиралися, а
призначалися урядом. Мирова юстиція відновлювалася поступово. Спочатку
мирові суди було запроваджено в 13 губерніях, а в ході війни до 1917 р.
— в 20 (з 97 губерній Російської імперії).

На відміну від місцевих судів система загальних судів не підлягала
реформуванню. Як і було визначено судовими статутами 1864 р., цю систему
становили окружні суди й судові палати.

У ході революції та подальших реформ вносилися зміни і до військової
юстиції. Нагадаємо, що систему військових судів було засновано 1867 р.
Вона складалася з полкових, військово-окружних і головного військового
суду. З метою подальшого посилення репресій проти революційного і
визвольного руху за царським указом від 19 серпня 1906 р.
запроваджуються військово-польові суди. В постанові Ради Міністрів
зазначалося: «На основі ст. 87 Основних державних законів у місцевостях,
оголошених на воєнному стані або в стані надзвичайної охорони, віддавати
обвинувачених… військово-польовим судам згідно з законами воєнного
часу».

За новим законом, під юрисдикцію військово-польового суду підпадали
випадки, коли: «злочинне діяння є настільки очевидним, що немає
необхідності в його розслідуванні». Згідно з цією нормою до
військово-польового суду притягувалися особи, обвинувачені в підпалах,
грабежах та інших злочинах, часто кримінального характеру. Підсудність
військово-польових судів у законі чітко не визначалася. Притягнення тієї
чи іншої особи до військово-польового суду залежало від рішення
генерал-губернатора, губернатора, командуючого військами та інших
посадових осіб. Військово-польовий суд складався з п’яти стройових
офіцерів, призначених начальниками гарнізонів і командирами загонів. Ні
від голови, ні від членів суду юридичних знань і практичного судового
досвіду не вимагалося. Засідання було закритим. Прізвища
військово-польових суддів зберігалися в таємниці. Вироки
військово-польових суддів оскарженню не підлягали;

вони набували чинності негайно і виконувалися не пізніше 24 годин з
моменту оголошення. Скарги й апеляції не передбачалися. 11 вересня 1906
р. П. Столипін зажадав від командуючих військами, щоб на вироки
військово-польових суддів не подавалися апеляції навіть телеграфом. Ці
суди протягом восьми місяців із середини 1906 р. винесли 1100 смертних
вироків. Під тиском демократичної громадськості уряд змушений був
скасувати закон про військово-польові суди, але подбав про компенсацію
цієї «втрати» шляхом прискорення термінів провадження справ у
військово-окружних судах. Так, відповідно до закону від 27 червня 1907
р. терміни просування справ обмежувалися до 4 днів, показання свідків,
що не з’явилися до суду, враховувалися судом. Інакше кажучи, навіть
найсумнівніші показання могли братися за основу вироку. Новий закон
задовольняв поліційних агентів. Зазначимо, що військові суди розглянули
значну кількість цивільних справ:

у 1902- 1904 рр.- 74,1907 р.- 4335,1908 р.- 7016, а з червня 1907 р. по
липень 1914 р. через військово-окружні суди пройшло понад 21 тис.
цивільних осіб — учасників революційного руху. Найбільше справ
розглянула військова юстиція в національних околицях Російської імперії.
Так, лише за період з 1905 р. по 1 листопада 1908 р. київський
генерал-губернатор В. Сухомлинов передав до військово-окружного суду 218
справ (див.: Ярмиш О. Н. Судові органи царської Росії в період
імперіалізму (1900 — 1917).— К., 1991. С. 50 — 51).

Отже, адміністративно-судові органи Російської імперії на чолі з царем
під тиском демократичних сил змушені були здійснювати демократичні
перетворення в інтересах усього суспільства, не зменшуючи, а навпаки,
розширюючи правове поле діяльності для дворян і буржуазії. На захист
інтересів цих класів спрямовувалася політика царизму. Запроваджувалося
нове цивільне, адміністративне й кримінальне законодавство, яке
зміцнювало становище панівних класів. Зазначимо, що 23 квітня 1906 р.
цар підписав новий текст «Основних державних законів Російської
імперії», що враховував реалії суспільного життя. Виданий 1912 р. новий
«Звід законів Російської імперії» тлумачив поняття «населення» як
сукупність станів дворянства, духівництва, сільських обивателів і
міського населення. Цим тлумаченням охоплювалося і суспільство України.
Провідна роль у ньому, як і раніше, належала дворянам і великій
буржуазії. Вищезазначені закони — яскравий приклад. Найпоказовішим щодо
цього є закон «Про дворянські земельні банки та губернські дворянські
каси взаємодопомоги», згідно з яким кредитна підтримка надавалася
дворянам. Українські поміщики також отримували кредитні пільги.

В умовах розвитку капіталістичної промисловості самодержавство приймало
закони, що сприяли зміцненню буржуазії, захистові її економічних
інтересів. На початку XX ст. вийшли окремі нормативні акти стосовно
виробництва й реалізації товарів цукрової, виноробної, тютюнової та
інших галузей. Самодержавну буржуазну економічну політику здійснював
державний апарат, спираючись на міністерства — фінансів, державного
майна, торгівлі й промисловості. До речі, останнє було створене 1905 р.
спеціально для захисту монополістичних об’єднань капіталістів.

Найбільша кількість законів про правове становище селянства вийшла в
1900 — 1912 рр. Можна визначити дві групи законів: 1) яка розширювала
особисті права селян; 2) яка регламентувала поземельні права селян.
Загальною рисою законодавства першої групи були половинчатість у
наділенні селян правами й нереальність використання наданих прав бідними
селянами. Друга група норм становить столипінську аграрну реформу.

Найбільше значення серед законів першої групи мав закон від 5 жовтня
1906 р. «Про відміну деяких обмежень у правах сільських обивателів і
осіб інших податних станів». Цей закон руйнував владу селянської общини
над особою, оскільки ліквідував кругову поруку, дозволяв селянам без
рішення «миру» і пред’явлення сільських свідоцтв про звільнення миром і
сплати повинностей переходити в іншу сільську громаду, в інший стан.
Інакше кажучи, закон означав розширення правоздатності селян, надання їм
нових прав, розширював права селян на виборах у земські установи.

Крім загальних законів, які вносили зміни в правове становище сільських
обивателів, приймалися закони, що регулювали поземельні права. Закон від
4 листопада 1905 р. «Про поліпшення добробуту й забезпечення становища
селянського населення» і наказ від 3 листопада 1905 р. «Про зменшення і
наступне припинення викупних платежів з селян колишніх поміщицьких,
державних та удільних» скорочували на половину (з 1 січня 1906 р.) і
припиняли зовсім (з 1 січня 1907 р.) річні суми викупних платежів. Цей
захід був вимушеною поступкою з боку царизму, яку революція вирвала в
самодержавства. До речі, державна влада не зазнала від цього збитків,
оскільки селяни виплатили за землю (що оцінювалася сумою понад 544 млн.
крб.) більше 2 млрд. крб. Указ від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення
деяких постанов діючого закону, який стосується селянського
землеволодіння і землекористування» і закон від 14 червня 1910р. «Про
зміну й доповнення деяких постанов про землеволодіння» значно
розширювали можливість придбання землі у власність. Кожному
домохазяїнові, який володів землею на общинному праві, надавалася
можливість відчужувати від общинного землеволодіння належну йому частку
в особисту власність. Сільським громадам приписувалося вирішувати
питання щодо заяв про виділ лише позитивно. Було розроблено детальний
правовий механізм виділення з общини і створення хутірського
(фермерського, відрубного, куркульського та ін.) землеволодіння, а також
видано значну групу законів. Нове законодавство щодо селян та їхніх
поземельних прав розроблялося під керівництвом П. Столипіна й тому
отримало назву столи-пінської аграрної реформи. Зміни в аграрних
відносинах сприяли майновому розшаруванню, збільшенню числа буржуазії і
пролетаріату.

Правове становище робітників залишалося складним. Робітничий стан у ході
революції 1905 — 1907 рр. відвоював собі деякі права у фабрикантів, але
вони не були закріплені законом. І лише під час нового революційного
піднесення 23 червня 1912р. вийшли закони про страхування робітників,
згідно з якими створювалися державні органи з підпорядкуванням їм справи
страхування. На вищому урядовому рівні формувалася Рада у справах
страхування при Міністерстві торгівлі й промисловості під керівництвом
міністра, а на рівні губерній — присутствія у справах страхування при
губернаторові. Змушений турбуватися про права робітників царський уряд
спрямовував вістря своєї реакції на представників революційних партій,
серед яких було чимало робітників і селян. З цією метою 1903 р. було
видано нове кримінальне «Уложеніє», на основі якого запроваджувалися
нові кримінально-правові норми, ефективніші порівняно з «Уложенієм» 1885
р. Спрямовані на боротьбу з революційним рухом, ці норми містили більше
видів злочинів, переважно політичних, із визначенням суворіших покарань.

Кримінальне законодавство доповнювалося низкою указів Миколи II про нові
види злочинів і кримінальну відповідальність. Так, царським урядом від 2
грудня 1905 р. встановлювалася відповідальність у вигляді тюремного
ув’язнення за організацію і участь у страйках на підприємствах, що мають
суспільне і державне значення, на залізницях і в урядових установах;
актом від 13 лютого 1906 р. тюремне ув’язнення передбачалося за критику
державного ладу, державних органів і посадових осіб у виступах, пресі,
зображеннях і т. п. Кабінет П. Столипіна з серпня 1906 р. по червень
1907 р. видав 34 законодавчих акти, які посилювали кримінальну
відповідальність за порушення державного порядку (див.: Королева Н. Г.
Первая российская революция й царизм.— С. 136—137). Їх видання
здійснювалося на основі ст. 87 «Основних державних законів». Під час
війни відповідальність за злочини була ще суворішою. На розвиток указу
від 24 липня 1914 р. «Про прийняття виняткових заходів щодо охорони по
всій імперії порядку і громадської безпеки» запроваджувалися нові норми
в кримінальному праві. У Військовому статуті 1869 р. 14 листопада 1914
р. з’явилися зміни й доповнення, зокрема за постачання і збут
недоброякісної зброї, боєприпасів, продовольства, медикаментів і т. п.
визначалася сувора кримінальна відповідальність. За дезертирство,
самовільну відлучку й ухилення від військової служби указом від 12 січня
1916 р. визначалися різні міри покарання, зокрема позбавленням усіх прав
стану, виселенням на каторжні роботи на термін від 4 до 20 років чи
пожиттєво або засудженням до страти.

Таким чином, державний устрій, суспільний лад і право в Україні у складі
Російської імперії зазнали значних змін внаслідок реакційної політики
царизму, безвідповідальності привілейованих станів, що привело до нової
революції, в ході якої було відроджено українську національну державу.

Суспільно-політичний устрій і право в Галичині,

Північній Буковині та Закарпатті

Суспільно-політичний лад і право Східної Галичини, Північної Буковини і
Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, мали свої
особливості. Абсолютна влада в державі належала імператорові (цісарю),
який здійснював керівництво за допомогою цілої низки органів влади й
управління. До березня 1848 р. налічувалося 10 придворних рад і головних
управлінь: 1) імператорсько-королівське придворне канцлерство; 2)
королівська угорська придворна рада і канцлерство для Угорщини; 3)
королівське трансільванське придворне канцлерство для Трансільванії; 4)
імператорсько-королівська генеральна придворна камера; 5)
імператорсько-королівська придворна камера для монетної і гірничої
справи; 6) імператорсько-королівська головна рада юстиції; 7)
імператорсько-королівська головна поліційна і цензурна придворна рада;
8) імператорсько-королівська військова рада; 9)
імператорсько-королівська генеральна контрольна дирекція; 10)
імператорсько-королівське таємне канцелярство правлячого дому, двору і
держави. Керівники цих придворних установ були найближчими радниками
монарха в справах своїх відомств. Усі ділянки суспільно-політичного
життя узгоджувалися і регулювалися загальними конференціями всіх шефів у
присутності самого монарха. 1814 р. ці придворні органи управління було
підпорядковано Державній раді. Органи імператорського управління мали
величезний штат чиновників — вихідців із дворян. Карл Мерінг назвав їх
олігархією, що управляла імперією, створивши систему земських управлінь.

У всіх землях Австрійської імперії переважало велике
сільськогосподарське виробництво, зосереджене в руках незначної
кількості дворян (поміщиків). Найчисельнішою групою населення було
залежне селянство, яке зазнавало чимдалі більшого гніту з боку шляхти і
магнатів. Середній наділ селянського господарства 1819р. становив 14
акрів землі (акр — 0,4 га), а поміщицького — 1051 акр. На поміщицьких
землях використовувалася лише селянська праця. Питома вага панщини 1805
р. досягла 83,2 % усіх феодальних повинностей. Панщина регулювалася
статутом від 1775 р. До панщини додавалися різні повинності та збори (як
грошові, так і натуральні) на користь пана, держави й общини. 1819 р.
австрійський уряд склав новий інвентар, на підставі якого 1821р. було
запроваджено новий земельний податок.

Посилення гніту викликало невдоволення селян, що призводило до
заворушень. Ці виступи примусили уряд Австрії у другій половині 40-х рр.
XIX ст. прийняти закони про скорочення панщини до 27 %, про ліквідацію
літніх допоміжних днів, про скасування гужової повинності та інші. Під
тиском революційних подій 1848 р. імператор видав патент про ліквідацію
панщини, звільнення селян від кріпосної залежності й наділення їх
земельними ділянками з викупом. Викупна сума визначалася в 20-кратному
розмірі щорічних селянських повинностей. Общинні землі залишалися в
приватній власності феодалів; за користування ними селяни платили
податки або відбували повинності. Викупні суми і зміна умов користування
общинними землями спричинили ряд повстань, найбільше з яких відбулося
під проводом Л. Кобилиці, депутата рейхстагу від селян Буковини.

У західноукраїнських землях було встановлено австрійську систему влади й
управління. На чолі краю стояв призначений імператором губернатор, якому
підпорядковувалося губернське присутствіє у Львові. В період загострення
соціально-політичних суперечностей у деяких регіонах утворювалися окремі
тимчасові (надзвичайні) органи управління на правах губернських
правлінь.

Територія Галичини, що мала назву Галіції та Лодомерії, поділялася на 18
округів (циркулів) і 59 дистриктів. 1846 р. внаслідок нової реформи
адміністративно-територіального поділу територію Галичини було поділено
на 74 повіти (в деяких районах вони називалися староствами) на чолі з
окружними старостами, наділеними великою владою. В селах і містах
управляли гміни. Особливе управління існувало на так званих фільваркових
територіях (поміщицьких землях). Тут повноту влади здійснювали їхні
власники через призначених ними урядовців, які називалися війтами.
Останні розглядали всі суперечки з цивільних справ, що виникали між
селянами. На правах автономного округу до складу королівства Галіції та
Лодомерії входила Буковина з центром у м. Чернівцях.

Закарпаття мало свої особливі адміністративно-територіальні одиниці —
жупи й комітати. Налічувалося 4 жупи: Бережанська, Мармарочиська,
Ужгородська і Ужанська, що входили до Угорського королівства. Ними
управляли жупани — чиновники, яких призначав король з осіб вищого стану.
Жупи поділялися на комітати і їхні одноіменні органи управління з ЗО —
40 чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі
податків та інші). Найнижчою урядовою особою був староста села, що
призначався феодалом. Поряд з комітатським правлінням діяли ще й місцеві
органи самоврядування — так звані комітатські збори як дорадчий орган,
що складався переважно із заможних прошарків населення. Окрім
адміністративно-територіального поділу Закарпаття існувало
територіально-економічне — домінії. Вони об’єднували землі з містами й
селами, що належали феодалові, церкві чи державі. До них входила система
фільварків або клічів (групи фільварків).

З метою забезпечення ефективного управління національ ними провінціями
цісарським патентом (наказом) від 3 квітня 1817р. королівству Галіції та
Лодомерії було надано так звану станову конституцію зі своїм власним
сеймом. Головою сейму призначався цісарський намісник, а для допомоги
йому від кожного стану й м. Львова сейм обирав по одному представникові.
Цей напівдемократичний орган управління краєм відав податками,
фінансуванням місцевих робіт, видавав селянські метрики тощо і не
впливав на національно-культурний розвиток у Західній Україні.

Деякі зрушення у справі відродження самобутності Східної Галичини,
Північної Буковини і Закарпаття сталися під час революційних подій
1648—1649 рр. у Європі, в т. ч. і в Австрії. Вище духівництво й
буржуазна інтелігенція краю утворили 2 травня 1848 р. Головну руську
(українську) раду, яка стала офіційним представником українського
населення Галіції та Лодомерії. В програмі ради ставилися вимоги
культурно-національної реформи для українського народу. Революційний рух
— т. зв. «Весна народів» — примусив цісаря Фердинанда І проголосити в
квітні 1848 р. конституцію, скликати 22 червня 1848 р. парламент
(австрійський рейхстаг) і скасувати кріпосне право. Виконуючи домагання
українців, уряд погодився на діяльність у Львові Головної руської ради,
своєрідного тимчасового національного уряду. Звернувшись із маніфестом
до народу, рада закликала до єдності українців усіх етнічних територій,
що викликало занепокоєння уряду Російської імперії. Тож останній,
відповідно до домовленостей кінця XVIII ст., надав військову допомогу
цісарю в придушенні революції і відновленні абсолютистського ладу.

4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «подарував» імперії нову
конституцію, що закріплювала утворення (відновлення) централізованої
держави, в якій уся влада була зосереджена в руках імператора та його
міністрів. Для управління національними провінціями імператор призначив
наділених значними повноваженнями намісників (доти вони називалися
губернаторами). Для Галіції у вересні 1850 р., як і для інших
австрійських провінцій, було видано крайову конституцію, що передбачала
поділ її на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський),
утворення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового
комітетів. Діяльність цих органів суворо контролювалася призначеним
імператором намісником. Поділ Галіції на три округи передбачав поділ
населення на три групи за національностями: краківський — з польською,
львівський — з польською і українською, станіславський — з українською.
Це мало свідчити про турботи уряду в справі забезпечення національних
інтересів, і насамперед українського населення. Але українську мову не
було допущено ні в адміністративні, ні в громадсько-культурні та освітні
заклади. Уряд Австрії на цих землях підтримував полонізацію. 1851 р.
імператор патентом від 31 грудня ліквідував залишки революційних
завоювань (скасувавши попередні рішення) і відновив абсолютизм.

Система абсолютизму протягом першої половини XIX ст. розповсюджувала
правові положення, обов’язкові для Галіції та Лодомерії. Вони входили до
спеціальних збірників, які включали «накази й закони для всіх»,
«вироки», «мандати», «патенти» та інші правові акти. Усі вони
друкувалися німецькою та польською мовами, як, зрештою, і
«Провінціальний звід законів» (Львів, 1827—1861 рр.), пізніше названий
«Загальним вісником місцевих законів». Для захисту інтересів панівних
станів з 1797 р. почав діяти новий цивільний кодекс. Його джерелами
стали пандектне (цивільне римське) право, Прусське цивільне уложення
1794 р., провінційне право деяких околиць, правові норми України-Руси.

Замість окремих положень цивільного кодексу запроваджувалися надзвичайні
урядові акти — т. зв. новели. Це стосувалося часткового розширення прав
жінок і позашлюбних дітей, подальшого^розвитку забов’язального права та
ін.

1811 р. цісар Йосиф II затвердив цивільне уложення— новий правовий
документ, що поширювався на всі землі імперії. Він завершив кодифікацію
цивільного права. Зберігаючи елементи феодального і канонічного права,
уложення містило статті, які захищали новостворені буржуазні інститути.
В кодексі визнавалися рівність громадян перед законом, свобода
договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Кодекс мав 1502 параграфи. З
прийняттям цивільного уложення суди імперії перестали керуватися
римським правом.

Наприкінці XVIII ст. (1787 р.) набув чинності новий австрійський
кримінальний кодекс, який містив окремі положення, характерні для
буржуазного кримінального права. Офіційно збірник називався: «Кодекс
законів про злочини і про покарання». Проте 1803 р. вказане кримінальне
законодавство було замінене «Законом про злочини і тяжкі поліційні
проступки». При імператорі Йосифі II в колах юристів поширюються формули
«нема злочину, не вказаного в законі» і «нема кари, не передбаченої
законом». Кримінальне право уже вилучило кару за добровільні позашлюбні
статеві зв’язки між дорослими людьми. Невірність дружини каралася лише в
разі приватної скарги її ображеного чоловіка. З 1796 р. по-новому
тлумачиться поняття «грабунок», а з 1803 р. виділяється в особливий
делікт розтрата довіреного майна. На старих засадах римського права було
розроблено широку класифікацію покарань, спрямованих проти порушників
«громадського спокою». В кримінальному кодексі 1803 р. виявилася
тенденція «захисту проти революції». Покарання за злочини в згаданих
кодексах було детально виписано. Головним способом покарання стає
ув’язнення — позбавлення особистої свободи і свободи пересування. При
цьому позбавлення свободи класифікується за ступенями: а) суворе тюремне
ув’язнення із заковуванням у ланцюги й додаткові позбавлення; б) суворе
ув’язнення з кайданами на ногах; в) звичайне тюремне ув’язнення без
кайданів і ланцюгів.

Певний вплив на право Галичини мали Цивільний (1804 р.) і Кримінальний
(1810 р.) кодекси Франції, які стали зразком для укладення нових
кодексів європейських держав, у т. ч. й Австрії.

Разом з тим слід зазначити, що австрійський уряд намагався унеможливити
проникнення в Україну прогресивних ідей буржуазної юриспруденції, робив
усе, щоб суспільно-політичний лад залишався недоторканним. Але прогрес
на основі демократизації суспільства і передових європейських ідей
вплинув і на становище Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.

Революція А 848 р. в Європі й Австрійській імперії поклала початок
капіталістичним перетворенням. Разом з тим політичну систему в
Австрійській імперії за допомогою «жандарма Європи» царя Миколи І було
збережено з незначними змінами. Це явище увійшло в історію як
неоабсолютизм. Днем утвердження неоабсолютизму стало 31 грудня 1851 р.,
коли вийшов указ про скасування конституції 1849 р. і відновлення
необмеженої влади імператора. Доти в політичній сфері уже відбулися
зміни на користь аристократії. Проте у сфері соціально-економічній
неоабсолютистський режим виявляв терпимість, проводив реформи, які
сприяли розвиткові капіталістичних відносин.

Економічний лад Австрійської імперії характеризувався переплетенням
капіталістичних відносин у промисловості з феодальними у сільському
господарстві. В Галичині найкращі умови для капіталістичної перебудови
мали великі землевласники, в чиїх руках у 1852 — 1866 рр. було
зосереджено 43 % орної землі й понад 9/10 лісів. У фільварках з’явилися
кінні молотарки та інші машини, розширилися посіви льону, коноплі,
цукрового буряку та ін. Але темпи капіталістичної еволюції господарства
порівняно із західними регіонами імперії були повільними. Це пояснюється
тим, що ціни на землю і продукти сільського виробництва забезпечували
великому землевласникові доход і при напівфеодальних формах
експлуатації. Десь із півмільйона селянських господарств залишалися
карликовими, а середній наділ дорівнював 6,6—12,7 морга (1 морг = 0,57
га). 1859 р. 27 % господарств мали менше 2 моргів; а41 % — від 2 до 10
моргів. Через надмірні податки їм важко було прогодувати сім’ї.
Господарство селян зберігало напівнатуральний характер. Перехід від
мануфактури до фабрики був повільним. Найбільшого розвитку набули
видобувні галузі промисловості (нафтова, соляна та ін.), продукція яких
постачалася в промислові центри імперії.

Оскільки утвердження капіталізму в Галичині відбувалося повільно, то й
українська буржуазія тут була слабкою і мало-чисельною (переважали
купці, власники підприємств ремісничого типу). Вона пов’язувала свою
політику з інтересами поміщицького табору. Панівне становище в економіці
Східної Галичини займала польська і єврейська буржуазія, а також
ав-стро-німецький капітал. Однак роль і значення української буржуазії
постійно зростали. 1859 р. в Східній Галичині нараховувалося близько 90
тис. українських дрібних виробників, або 22 % їхньої загальної
чисельності (євреї — 45 %, поляки — 31 %) (див.: Кравець М. М. Селянство
Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині XIX ст.~ Львів,
1964. С. 82). Прагнучи економічного й культурного розвитку Галичини і
скасування станових привілеїв при заміщенні посад, буржуазія у своїй
масі залишалася консервативною.

На відміну від буржуазії і поміщиків селянство не раз виступало проти
залишків феодальної системи. 1861 р. воно домоглося публічного визнання
дворянами порушення своїх прав. У галицькому сеймі 1861 р.
нараховувалося 39 селян. Разом з тим селянський рух у Галичині у 50—60-х
рр. не набув масового характеру. Селяни сподівалися, що уряд сприятиме
забезпеченню їхніх прав та національних інтересів.

Незважаючи на повільне утвердження капіталізму в Галичині, Північній
Буковині й Закарпатті, чисельність робітників зростала в основному за
рахунок громадян, що розорилися, та селянства. 1869 р. у Східній
Галичині було 66 тис. робітників, які працювали на 32 тис. підприємств.
З них на 145 підприємствах фабричного типу працювало близько 7 тис. чол.
Чисельність сезонних робітників перевищувала 400 тис. чоловік (див.:
Історія робітничого класу Української РСР.— К., 1967. Т. І. С. 496).
Спільним у становищі робітників періоду завершення промислового
перевороту в імперії була жорстока експлуатація і політична
безправність. Це спонукало їх до виступів і страйків.

Соціальні виступи, загострення міжнаціональних суперечностей в
Австрійській імперії призводили до відновлення опозиційного,
національного й революційного руху переважно політичного характеру.
Найактивніше діяли угорці, які домоглися відновлення конституції.
Рескриптом від 17 лютого 1867 р. Франц-Йосиф проголосив відновлення
конституції Угорщини та інших країв. Парламентами Австрії і Угорщини
було схвалено угоду (березень 1867 р.) про утворення дуалістичної
Австро-Угорської імперії. Франц-Йосиф одночасно був королем Угорщини й
імператором Австрії.

Одним з найважливіших чинників дуалістичного устрою були спільні для
обох частин імперії справи. До них відносилися питання, що стосувалися
зовнішньої політики, збройних сил та їх фінансування. Загальні
австро-угорські міністерства (зовнішніх справ, військове і фінансове)
разом з династією і двором покликані були демонструвати єдність імперії
як великої держави. Разом з тим забезпечення гегемонії двох націй в
імперії вимагало створення багатоступінчастої ієрархічної системи
регулювання міжнаціональних відносин. Уряди надали внутрішню автономію
Галичині, Хорватії, Словенії та ін. Самоуправління Галіції було
досягнуто шляхом здійснення австрійським урядом у 1867 — 1871 рр. низки
заходів, спрямованих на розширення компетенції місцевої влади і сейму,
спочатку в галузі шкільництва. Це поклало край германізації і сприяло
полонізації, особливо після оголошення 1869 р. польської мови офіційною
мовою провінції. Попередня габсбурзька політика балансування між
польською і українською націями краю уступила місце польській. Цей крок
австрійського уряду звів нанівець польський опозиційний рух. Натомість
польська аристократія Галичини перейшла до лоялізму з метою одержання
від Габсбургів поступок, які б зробили Галіцію центром об’єднання
польських земель. Ідею лояльності до Австро-Угорської імперії як
захисниці «демократії» розвивали і деякі «львівські демократи». 1868 р.
у Львові виникло Національно-демократичне товариство на чолі із Ф.
Смолькою, яке закликало боротися за відродження Речі Посполитої.

Як реакція на польський національний рух та його лоялізм у середовищі
української ліберальної інтелігенції виникають «москвофільська» й
«українофільська» («народовська») течії. «Москвофіли» (І. Гущалевич, І.
Наумович, Б. Дідицький, Д. Зуб-рицький та ін.) стверджували, що вони є
прихильниками Росії і для пропаганди своїх ідей використовували надбання
російської культури. «Народовці» (О. Партицький, О. Ого-новський,А.
Вахнянин,Д. Танячкевич, В. Барвінськийтаін.) обстоювали національну
спільність українців у східних і західних землях і, виступаючи на захист
української мови, сприяли поширенню національної самосвідомості. Значна
частина «народовців» надавала перевагу розвитку Східної Галичини в
складі Австрії. У Закарпатті також активізувалася боротьба проти
політики національного гніту й мадяризації. Найактивнішими діячами тут
були О. Духнович, А. Доб-рянський та ін. Так, Добрянський вимагав
об’єднання закарпатських комітатів у «Східну Рутенію», рівноправності
народної мови, надання русинам місць в апараті управління, утворення
незалежної української церкви тощо.

Ідейно-політична еволюція суспільних рухів у 60-х і на початку 70-х рр.
відбувалася під знаком наростання радикалізму й політичного
демократизму. Прихильники національної незалежності керувалися правовими
вченнями Дж. Мадзіні та інших, підносили «національний принцип»,
«природне» та «історичне» право народів. Поряд з радикалізмом у другій
половині 70-х рр. формується національна революційно-демократична течія,
представники якої (М. Драгоманов, І. Франко та ін.) пов’язували майбутнє
західноукраїнського народу з демократичними революціями.

Від загальної характеристики суспільно-політичного й економічного
розвитку Галичини й Австро-Угорщини перейдемо до аналізу державного
устрою. Австро-Угорщина поділялася на дві частини: Ціслейтанію, куди
входили Австрія, Буковина, Галіція, Герц, Далмація, Істрія, Крайна,
Моравія, Сілезія, Трієст, Чехія, і Транслейтанію в складі Угорщини,
Трансільванії, Фіуме і Хорвато-Словенії. Назви Ціслейтанія і
Транслейтанія виникли у зв’язку з тим, що імперія Габсбургів
розмежовувалася рікою Лейта на дві частини. Землі Транслей-танії були
підпорядковані 1867 р. угорській владі, а Ціслейта-нії — Австрії. Землі
Австро-Угорщини ще з 1849 р. поділялися на коронні краї.

Галіція, що входила до Австро-Угорщини, залишалася окремим «коронним
краєм» (намісництвом). Її територія площею 78 497 кв. км. становила
26,17 % усієї Австро-Угорщини. Галіція, своєю чергою, поділялася на
Східну (55 347 кв. км.) і Західну (23 160 кв. км) з населенням 8 025 675
чол. До середини XIX ст. її територія була поділена на 6, а потім 19
циркулів, на чолі яких стояли старости. В середині XIX ст.
адміністративно-територіальний устрій кілька разів змінювався, у зв’язку
з чим перебудувалася система низових адміністративних установ. Усічні
1867р. було запроваджено поділ на повіти, містечка, поміщицькі маєтки і
сільські громади. Напередодні 1-ї світової війни в Галичині налічувалося
82 повіти, з них 51 повіт входив до Східної Галичини.

Зазначені частини Австро-Угорщини мали одного монарха (цісаря), спільну
армію і флот, спільні фінанси, вели спільну зовнішню і внутрішню
політику. Для обговорення питань загальнодержавного значення було
створено т. зв. «Делегації», до яких входили по 60 представників від
австрійського і угорського парламентів. Окремі коронні краї делегували
точно визначену кількість представників. Від Галіції їх обиралося 7 (6
поляків і 1 українець). Кодекс від 21 січня 1868 р. визначав компетенцію
«Делегації», що скликалася щорічно по черзі — у Відні й Будапешті. Крім
того, згідно з конституцією в імперії діяв парламент (рейхсрат), який
поділявся на палату панів і палату депутатів. Перша складалася зі
спадкових представників найбільших дворянських родин, а палата депутатів
— з представників від населення, яких до реформи 1873 р. обирали
непрямими виборами на крайових сеймах (ландтагах). 1873 р. було
запроваджено нову систему комплектування палати представників. Місцеві
сейми позбавлялися права участі у виборах до австрійського парламенту.
Натомість запроваджувалася куріяльна система виборів. Курій існувало
чотири: великих землевласників, торгово-промислової буржуазії, міщан і
селян. Норма представництва для курій і різних національностей була
неоднаковою. Так, одного депутата обирали 39 400 австрійців, 51 000
поляків і 102 300 українців. Тому українців у рейхсраті 1879 р.
налічувалося лише троє. Його права були обмежені, бо остаточне рішення
щодо закону приймав імператор.

Виконавча влада належала урядові на чолі з президентом міністрів.

Міністри за законом відповідали перед рейхсратом. Кількість міністрів
змінювалася залежно від потреби. Крім трьох спільних для Австро-Угорщини
міністерств (зовнішніх справ, військового і фінансового) у кожній
частині було створено міністерства: внутрішніх справ, крайової оборони,
юстиції, культів та освіти, торгівлі, землеробства, шляхів сполучення та
ін. З 11 квітня 1871 р. почало діяти міністерство для Галичини,
очолюване виключно польськими можновладцями. Створення останнього
свідчить про те, що в Галичині було чимало проблем, які потребували
особливої уваги.

«Коронними краями» управляли крайові начальники (ландшефи), яких
призначав імператор. Наділені широкими, майже необмеженими
повноваженнями ландшефи вирішували всі питання краю. Їм
підпорядковувалися поліція, крайові й повітові правління, управи міст.
Вони наглядали за культурою, освітою, фінансами, торгівлею, спілками,
виборами до крайового сейму і рейхсрату. В Буковині крайовий начальник
називався крайовим президентом (ландеспрезидент), а в Галі-ції —
намісником (штаатгальтер). Організація цих установ регулювалася законом
від 1853 р., який був трохи змінений і доповнений законом від 19 травня
1868 р.

Крайовим начальникам підпорядковувалися начальники повітів (старости),
що призначалися міністром внутрішніх справ, але без зазначення повіту
намісництва. Це вирішував сам намісник. Компетенція повітових старост
регулювалася розпорядженням від 1853 р. Основне їхнє призначення
полягало в придушенні будь-яких виявів невдоволення пануванням
Габсбургів. Старости наділялися широкими повноваженнями у вирішенні
різних господарсько-адміністративних питань. У їхньому розпорядженні
перебувала жандармерія, вони могли в разі необхідності використовувати
військові частини, розташовані на території повіту.

Нижчою ланкою державного апарату були начальники міських і сільських
общин (війти у селах і бурмистри в містах), які підлягали старостам.
Війти і бурмистри мали ті самі повноваження, що й старости, але лише на
своїй території.

На відміну від Галичини й Буковини Закарпаття у складі Угорщини не було
виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на
71 жупу (область). Закарпатські землі складалися з чотирьох жуп. Влада в
жупах перебувала в руках жупанів і піджупанів, які за допомогою
адміністративно-судового апарату управляли територією, придушували
народні виступи, збирали податки тощо. Жупи поділялися на комітати.
Начальники останніх підпорядковувалися жуп-ному керівництву.

Начальники країв, повітів, міст і сіл, жуп і комітатів цілковито
підлягали оперативному управлінню з боку уряду.

Революція 1848 р. і наступні події 60—70-х рр. примусили імперську владу
піти на поступки. 26 лютого 1861 р. австрійський уряд видав «Крайовий
статут і сеймову виборчу ординацію для королівства Галичини і Лодомерії
з великим князівством Краківським», згідно з яким було створено
галицький і буковинський крайові сейми. Цей закон протягом другої
половини XIX ст. уточнювався. Як і загальноімперський парламент,
крайовий сейм Галичини комплектувався депутатами, що обиралися від
чотирьох станових курій терміном на 6 років. До першої курії входили
великі землевласники, другу курію представляла торгово-промислова
буржуазія, до третьої входила міська буржуазія, а до четвертої — селяни,
які платили податки. Інші не отримали виборчих прав. Практика свідчить,
що й по четвертій курії переважно обиралися шляхта, духівництво й
інтелігенція. Галицький сейм складався із 150 депутатів, серед яких
більшість становили великі власники. У національному відношенні депутати
цього сейму були, як правило, поляками. 1876 р. в сеймі налічувалося
лише 14 українців. Діяльність сейму підпорядковувалася центральній
владі, а його постанови затверджувалися імператорською владою. Сейм
формально здійснював контроль над діяльністю намісника, повітовими,
міськими і сільськими органами, наглядав за банківською, бюджетною,
гірничою, гмінною, шкільною та іншими справами. Безпосереднє керівництво
й головування на засіданнях сейму здійснювали крайовий маршалок або його
заступники. Обидва призначалися імператором. Виконавчим органом і
водночас мандатною комісією був крайовий комітет, діяльність якого
регулювалася законом 1861 р. і прийнятою сеймом 1890 р. спеціальною
інструкцією. Установлення крайового сейму і крайового комітету
розглядалося як процес становлення самоуправління в краї.

Поряд із заснуванням крайового самоуправління 1862 р. вийшов
загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, а на його основі
було розроблено закон галіційський від 12 серпня 1866 р. За цим законом
засновувалися повітові громади (гміни) та їхні органи — повітові
(гмінні) комітети (управи). У великих містах вони називалися, як і
раніше, магістратами. На чолі комітету стояв начальник гміни (управи). У
ЗО містах за законом 1899 р. вони називалися бурмистрами. До компетенції
цих органів управління відносилися питання господарського характеру.
Начальником гміни, як правило, був повітовий староста. Таким чином,
повітові органи самоуправління перебували під повним контролем урядової
адміністрації.

Демократичні перетворення в системі управління і самоуправління привели
до певних змін і в системі судових органів. Після проголошення
березневої конституції неоабсолютизму вийшов закон 1849 р. про
перебудову судової системи. Відповідно до нього засновувалася загальна
система судових органів. Галичину було поділено на 218 судових повітів.
На їхній території діяли повітові суди (в складі одного судді) і
колегіальні повітові суди (у складі трьох суддів). Як суди першої
інстанції вони розглядали прості цивільні справи й справи про проступки
та незначні злочини. Важливі цивільні справи у першій інстанції
передавалися на розгляд крайовим судам, яких було створено 9 на
території Галичини. Вони виступали і як суди другої інстанції стосовно
справ, вирішених повітовими судами. Очолював крайовий суд президент. Для
всієї Галичини створювався ще й вищий крайовий суд у Львові. Він був
другою інстанцією для крайових і третьою для повітових судів. Найвищою
судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий і касаційний
трибунал, створений цісарським патентом від 7 серпня 1850 р. Невдовзі
законом від 14 вересня 1852 р. в судоустрій було внесено зміни:

ліквідовувалися повітові колегіальні суди й суди присяжних, а в Галичині
створювалися два вищих крайових суди (у Львові й Кракові). Поява
останніх була наслідком вимог галицьких українців про поділ вищого
крайового суду на українську й польську частини. Для військовослужбовців
існували окремі військові суди трьох інстанцій — військовий суд, вищий
військовий суд і верховний військовий трибунал. Поза загальною системою
судів перебував створений 1867 р. імперський суд, який розглядав спори
між австрійськими краями і справи про зловживання владою з боку
міністрів і намісників. Особливе місце в системі судів належало
Верховному маршалків-ському судові на чолі з великим придворним
маршалком. Початок його історії відноситься до середніх віків. Він
здійснював правосуддя стосовно членів панівної династії, за винятком
самого імператора. Всі судді проголошувалися незалежними й призначалися
довічно імператором.

Водночас із судовою реформою засновувалася державна прокуратура, а з
початку 80-х рр. — адвокатура. Прокурори й адвокати брали участь в
судовому процесі. Питання процесуального права регулювалися законом про
компетенцію суду від 1852 р. і законом про судочинство із безспірних
справ 1854 р.

У своїй діяльності суди Галичини, Буковини й Закарпаття керувалися
цивільним кодексом від 1797 р., доопрацьованим і схваленим цісарським
патентом 1 січня 1812р. Останній було доопрацьовано відповідно до закону
про судову реформу другої половини XIX ст. і схвалено цісарем 1895 р.
Кодекс складався з 6 частин, які, своєю чергою, поділялися на 602
статті. Кодекс, на відміну від попереднього, проголошував усність і
гласність цивільного процесу.

1852 р. було переглянуто кримінальний кодекс 1787 р. Замість колишнього
поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки кримінальний кодекс 1852
р. запровадив поділ на злочини і проступки. Відповідно називалися і
частини кодексу: «Про злочини» (1—232 ст. ст.) і «Про проступки»
(233—532 ст. ст.). За злочини передбачалася смертна кара через повішення
або тюремне ув’язнення на різні терміни. За проступки кодекс передбачав
грошовий штраф, арешт до 6 місяців, тілесні покарання, заборону
проживати в даній місцевості та ін. Протягом другої половини XIX ст.
кодекс доповнився значною кількістю окремих законодавчих актів,
спрямованих на захист імперської буржуазно-поміщицької влади.

Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття із своїм
суспільно-політичним ладом незмінно залишалися до 1918 р. в складі
Австро-Угорщини, уряд якої проводив колоніальну політику.

Промисловість і сільське господарство підпорядковувалися
торгово-промисловим палатам. Їхня діяльність регулювалася законом 1868
р. з деякими змінами, внесеними 1901 р. Ці палати мали право з власної
ініціативи або за дорученням відповідних органів виступати із
законопроектами, робити висновки стосовно урядових проектів законів
тощо. В тісному контакті з торгово-промисловими палатами діяли союзи
фабрично-заводської промисловості. В коло завдань цієї добровільної
організації входило представляти інтереси великих заводчиків і
фабрикантів перед центральними й крайовими властями. Союз мав філії у
Бродах, Коломиї, Львові, Тернополі та ін. містах. Головними галузями
промисловості в українських землях Австро-Угорщини були: нафтова,
спиртова, залізнична, цукрова та ін. Всі вони належали до
монополістичних об’єднань, де переважав іноземний капітал.
Найрозвинутішою галуззю промисловості, наприклад у Східній Галичині,
було ґуральництво. В промисловості цього краю домінували кустарні
промисли. За статистичними даними, наведеними В. Кульчицьким у праці
«Державний лад і право Галичини», виданій у Львові 1966 р., в тій-таки
Галичині 1910 р. існувало 4096 промислових і гірничих підприємств, з
яких 96,5 % були зовсім дрібними, 3 % — середніми і лише 0,5 % —
великими. Всі вони забезпечували роботою 2,1 % населення. Значна його
частина (88,5 %) займалася сільським господарством. На думку деяких
інших авторів (наприклад І. Компанійця), ця частина становила 93,2 %
населення Галичини, Буковини і Закарпаття. 44 % всієї земельної площі
залишалося в руках великих землевласників. Селянські земельні наділи
були дуже малими, внаслідок чого понад 42 % усіх селянських господарств
не могли навіть прогодувати своїх володільців. Шукаючи засоби до
існування, десятки тисяч безземельних селян вирушали на сезонні роботи в
інші країни, головним чином до Німеччини, або й емігрували до Канади чи
Бразилії. Кількість емігрантів постійно зростала. Якщо в 1876— 1880 рр.
з Галичини емігрувало 46 259 чол., то в 1906—1910 рр.— 646 792.

Органи державної адміністрації та самоуправління залишалися майже
незмінними. Під впливом революційних подій початку XX ст. цісарським
патентом від 26 січня 1907 р. в Австро-Угорщині було запроваджено
загальне виборче право замість куріяльного, але з різними обмеженнями.
Не мали виборчих прав жінки, молодь, військовослужбовці. Згідно з цим
законом українське населення Буковини й Галичини отримало 32 мандати.
Одначе й ця найбільша за австрійського панування кількість
депутатів-українців становила лише 6,2 % усіх депутатів рейхсрату, тоді
як західноукраїнське- населення складало 13,2 % населення
Австро-Угорщини. На наступних (1911р.) виборах до рейхсрату ця кількість
зменшилася до 29 осіб. Серед них переважали юристи. Права рейхсрату були
такими ж обмеженими, як і в другій половині XIX ст.

Галицький і буковинський сейми мали незначні повноваження стосовно краю
і вирішували другорядні питання місцевого значення. Виборча реформа тут
розпочалася 14 лютого 1914 р. Згідно з новим виборчим законом
запроваджувалося загальне і пряме виборче право при таємному
голосуванні, але не рівне — з поділом на шість курій (великої власності,
цензова міська, загальна міська, торгових і промислових палат,
промислових об’єднань, сільських общин і містечок). Інакше кажучи, цей
закон був реакційнішим за попередній. Тому від нього в умовах 1-ї
світової війни відмовилися. Кількісний склад галицького сейму в
1900—1914 рр. майже не змінився порівняно з попередніми періодами. 1910
р. в галицькому сеймі був 21 українець із усього 161 депутата, а 1913 р.
представництво українців зросло до 31 депутата, однак практично це майже
не змінило становища, що склалося, й депутати-українці не могли впливати
на рішення сейму. Їм навіть не завжди випадала змога вносити самостійні
пропозиції, оскільки такі подавалися від імені не менше 15 депутатів
сейму. В. Кульчицький у тій-таки праці «Державний лад і право Галичини»
наводить у виступі одного з депутатів рейхс-рату нарікання на те, що
автономія галицького сейму — це сваволя польської шляхти стосовно
українців. Інтереси українців безперервно ставляться в невигідне
становище. Австрійський уряд і в перші десятиліття XX ст. спирався на
польську аристократію, яка не лише відігравала керівну роль в Галичині,
а й усіляко підтримувала його реакційну політику. І хоч кількісний склад
сейму залишався майже незмінним, число постійних комісій на початку XX
ст. зросло з 12 до 16. Додатково створеними були: дисциплінарна,
залізнична, податкова, сільська та ін. З переліку цих комісій випливає,
що сейм займався розв’язанням проблем крайового життя переважно в
інтересах можновладців.

Майже не змінилися і органи повітового й сільського «самоврядування».
Такою ж незмінною залишалася і судова система. 1912 р. в Галичині
налічувалося 190 повітових судів. Усі цивільні й дрібні кримінальні
справи в повітових судах розглядалися суддями одноособове. Над ними були
окружні, вищі крайові суди, верховний судовий і касаційний трибунали.
Очолював судову систему імператор. Спираючись на польський елемент,
судова система у Східній Галичині захищала землевласників та буржуазію і
утверджувала соціальний та національний гніт.

За таких обставин передова українська інтелігенція Галичини, Буковини й
Закарпаття мусила вдаватися до радикальних дій, до підтримки виступів
селян проти поміщиків, проти переселення на українські землі польських
колоністів із заходу і взагалі проти соціальної несправедливості. Ними
на зламі XIX—XX ст. було створено політичні партії: українську
християнську суспільну партію, українську Соціал-демократичну партію,
українську Національно-демократичну партію. Остання відігравала
найважливішу роль у житті галицьких українців. Вона ставила собі за мету
сприяння боротьбі всього українського народу за здобуття культурної,
економічної і політичної самостійності. Партія заснувала у повітах свої
комітети, що розгорнули бурхливу політичну діяльність. Часто
представники цієї та інших українських політичних партій посідали місця
адвокатів, священиків, керівників кооперативних організацій у повітах,
навколо яких гуртувалася національне свідома українська громада. Ці
діячі на базі «Просвіти» створили чисельну мережу хорів, оркестрів, а
також спортивні товариства «Січ» і «Сокіл». Почали виходити періодичні
видання «Буковина», «Діло», «Молода Україна».

В умовах, що склалися, політичні партії наприкінці 1913 р. винесли
рішення про рівноправність двох мов (польської і української) в
Галичині, про поділ Галичини на українську й польську з наданням обом
автономії. В боротьбу поляків і українців австрійський уряд особливо не
втручався, вважаючи це внутрішнім питанням Галіції та крайового сейму. І
коли виникла Головна руська (українська) рада, то австрійський уряд за
підтримку нею політики Центральних держав і Австро-Угорщини у війні
проти Росії навіть забезпечив її діяльність фінансами й матеріальними
засобами, допоміг у створенні Легіону українських січових стрільців, які
зобов’язалися воювати на боці Австро-Угорщини. Головна руська рада
намагалася в такий спосіб домогтися надання автономії Східній Галичині з
наступним її об’єднанням із Східною Україною і утворенням єдиної
України. В цьому її підтримував Союз визволення України, створений
ідеологами українського націоналізму — Д. Донцовим, В. Дорошенком, А.
Жуком, М. Залізняком та ін. Згідно з платформою Союзу самостійна Україна
мала бути конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною
системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами
для всіх національностей і віросповідань, із автокефальною українською
церквою. Проголосивши платформу, Союз на ділі почав виступати як
представник інтересів великої України перед Центральними державами, як
зародок майбутнього українського уряду. І справді, чимало партійних
діячів стали організаторами державності України в ході революції 1917—
1921 рр.

Отже, виходячи з аналізу чисельної літератури і джерел права, що
зафіксували державно-правовий історичний процес у другій половині XIX
ст., зробимо висновок. В українських землях запанувала реакційна влада
монархічних режимів царської Росії та габсбурзької Австрії, які
намагалися знищити залишки українства. Але розвиток історичного процесу
в цей період свідчить про консолідацію українських сил і їхню рішучість
продовжувати боротьбу за збереження національної самобутності.

Обидві монархічні влади — і російська і австро-угорська — змушені були
визнавати права націй, робити поступки, приймати закони, які (хоч і
формально) проголошували рівність людей усіх станів. Спроби загальмувати
національні процеси призводили до нових революцій, внаслідок яких народи
цих імперій, у тому числі й український, створили свої держави.

Незважаючи на колоніальний режим, наявність російської та
австро-угорської політико-правових систем в Україні, відбувався
природний процес консолідації української нації, що прагнула відродити
національну державу.

Розділ VI

Відродження і розбудова Української держави.

Право (1917-1921 рр.)

Відродження української національної держави.

Центральна Рада та її правова політика

Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції в Петрограді й
повалення самодержавства з нестримною силою розгорнулася в Україні
національно-визвольна боротьба, що, попри спротив російського царизму,
польських і ав-стро-угорських властей, не припинялася протягом століть
неволі й спроб викреслити з історії українську націю, її мову та
культуру, а саму Україну перетворити на Малоросію, окраїну імперії не
лише за назвою, а й за суттю.

Імперіалістична війна, поглибивши кризу в суспільстві Російської та
Австро-Угорської імперій, загострила політичні, економічні, соціальні й
національні суперечності. В національних провінціях Російської імперії,
зокрема в Україні, Польщі, Фінляндії, Грузії, пробуджувалася національна
свідомість, зростав потяг до незалежності й відновлення власної
державності. Україна, поділена між державами-противниками, в роки 1-ї
світової війни стала основним театром бойових дій, тому зазнала
величезних втрат. На український національний рух зводили наклепи,
забороняли українську мову, закривали українські видання, заарештовували
українських політичних діячів, переслідували інтелігенцію, політичні
партії та організації. Однак перемога в Російській імперії
буржуазно-демократичної революції в лютому 1917 р. викликала нове
політичне пожвавлення і висунула на порядок денний питання про
самовизначення України, відродження її державності, визволення з-під
гніту чужоземного панування.

В унікальних умовах, при відносно сприятливому міжнародному становищі в
Україні вперше після двох століть бездержавності виникли фактично дві
держави — національна і радянсько-більшовицька, боротьба між якими
визначала головний зміст політичної ситуації на нашій землі упродовж XX
ст.

Страйкова боротьба і демонстрації робітників у Російській імперії
переросли в буржуазно-демократичну революцію, внаслідок якої монархію
було ліквідовано. В ході революції виникли нові органи влади, самоврядні
органи управління.

27 лютого 1917р. представники Державної думи й Державної ради утворили
«Тимчасовий комітет Державної думи для запровадження порядку в
Петрограді й для зносин з установами та особами». Головою комітету
обрали колишнього голову Думи В. Родзянка. Того ж дня відбулося перше
засідання петроградських представників страйкових комітетів; вони
утворили Раду робітничих і солдатських депутатів. Цей орган з перших
днів показав себе як всеросійський (у межах колишньої імперії) державний
центр.

Тимчасовий комітет ставив собі завданням узяти управління до своїх рук.
Він звернувся до населення Петрограда із закликом «берегти державні й
громадські установи». Це практично — перший державно-правовий документ
цього органу. Наступними були такі призначення: полковника-октябриста
Енгельгарда — комендантом столиці, комісарів — у Сенат, міністерства,
градоначальство, а на посаду командуючого військами Петроградського
військового округу — генерала Л. Г. Корнілова. Всім головнокомандуючим
фронтами й командуючим Комітет послав телеграми про перехід до його рук
урядової влади, «оскільки колишню Раду Міністрів ліквідовано». Голови
губернських і повітових земських управ, міських управ і градоначальники
отримали аналогічні циркулярні телеграми. Водночас Комітет вступив у
переговори з представниками Виконавчого комітету Петроградської ради
робітничих і солдатських депутатів про створення нового уряду. В ніч на
2 березня 1917 р. внаслідок переговорів керівництва Петроградської ради
і Тимчасового комітету було сформовано Тимчасовий уряд із представників
буржуазних і близьких до них партій. Головою уряду і міністром
внутрішніх справ став великий поміщик і земський діяч, близький до
кадетів, князь Г. Є. Львов. У перший же день свого існування Тимчасовий
уряд проголосив повну амністію з політичних справ, демократичні свободи,
заміну поліції народною міліцією, демократизацію місцевого
самоуправління, скликання на засадах загального рівного, прямого і
таємного голосування Установчих зборів, які встановлять форму правління,
приймуть основні закони та ін. Питання війни, передача поміщицької землі
селянам, про 8-годинний робочий день, терміни скликання Установчих
зборів Тимчасовий уряд обминав, зволікаючи із затвердженням
конституційних актів.

Тимчасовий уряд як найвищий орган влади утворював нові й реформував
старі органи управління. Царські міністерства, що діяли до революції,
залишалися недоторканними. З утворенням першого коаліційного уряду 3
травня 1917 р. було сформовано нові міністерства: пошти і телеграфу,
праці, продовольства, державної опіки. При уряді й міністерствах
створювалися особливі наради, які мали виконувати конкретні завдання
(економічна нарада, юридична нарада, особлива нарада для підготовки
Положення про вибори до Всеросійських установчих зборів та ін.).
Одночасно з перетворенням центральних органів управління Тимчасовий уряд
постановою від 4 березня 1917 р. усунув від управління губернаторів і
віце-губернаторів.

У губерніях, де набуло чинності положення про земські установи, уряд
тимчасово поклав обов’язки губернаторів на голів губернських земських
управ. Вони почали називатися губернськими комісарами Тимчасового уряду.
Ця постанова заклала юридичні основи виникнення інституту комісарів
Тимчасового уряду на місцях. Рівночасно в Києві, Чернігові, Вінниці,
Полтаві, Одесі та інших містах створювалися виконавчі комітети
громадських організацій, до складу яких входили представники місцевих
рад робітничих і солдатських депутатів, земств, міських дум,
кооперативних організацій. Усі ці виконавчі комітети стали головними
адміністративними органами на місцях. На них спиралися у своїй роботі
комісари Тимчасового уряду, доручаючи їм окремі функції державного
характеру. Тимчасовий уряд також підтримав їх, але лише тих, котрі
виконували розпорядження уряду або постанови комісарів. Склад, структура
й компетенція комітетів громадських організацій Тимчасовим урядом не
регулювалися.

За обставин, що склалися, керівництво Товариства українських поступовців
(ТУП), до якого, зокрема, входили М. Грушевський та С. Єфремов, вирішили
створити представницьку раду не міського чи губернського масштабу, а
всеукраїнського.

В результаті, 4(17) березня 1917 р. в Києві виникла Українська
Центральна Рада, до якої увійшли представники різних партій і груп,
зокрема робітників, солдатів, студентів, кооперативів, профспілок,
духівництва та ін. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.
Провідна роль у Раді належала українським соціал-демократам та есерам.
До керівництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін.
Лідери Ради прагнули домогтися від Тимчасового уряду Росії широкої
автономії для України. Про своє утворення Центральна Рада сповістила
телеграмою Тимчасовий уряд, сподіваючись, що «у вільній Росії задоволене
буде всі законні права українського народу».

Центральна Рада 22 березня видала відозву «До українського народу», в
якій закликала населення до спокою, виваженості, організації політичних
і культурних товариств. Незабаром утворилися національні ради в
Петрограді та Москві, що налагодили міцні зв’язки з Центральною Радою у
Києві.

З перших кроків своєї діяльності Центральна Рада припустилася
організаційної помилки: вона створювалася спочатку лише з представників
київських організацій. Тобто першого пореволюційного місяця Центральна
Рада, формально претендуючи на роль органа влади загальноукраїнського
масштабу, фактично представляла одне місто.

Організаційний етап діяльності Центральної Ради, який охоплював період з
березня по квітень 1917 р., був присвячений питанням розширення
соціальної та політичної бази українського національно-визвольного руху,
оформлення його програми, створення єдиної всеукраїнської
національно-територіальної організації неоднорідних політичних сил і
соціальних груп. У Центральній Раді точилися дискусії щодо формування
виборчого представницького органу, з’ясовувалося ставлення ЦР до
Тимчасового уряду та його представників на місцях, тривав активний пошук
майбутнього України.

Ue

?!3/4#?%¤&p(Ae)AE)oe)o)T1A2H4‚6„6°6?6TH8, oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeiaoeoeoeoeoeoeoeoe oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeioeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeia {J?L?^?oeoeoeoeoeoeoeoeoeiioeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoea 1/4 ? oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeiaaoeoeoeoeoeoeoe oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeiaoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe ~ : (: oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoee A ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ???????????? ? ? ? ? ? ? ? oeoeeeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe o V A ?$ i* 49 f= pF „R @V uX uX ¦Z ?Z 1/4Z [ D[ c[ ?[ o[ v_ *g fi .k o O| ^‚ ? O‹ -‘ ^“ ae• X? ?o hue Oy енні та зміцненні Центральної Ради мав Всеукраїнський національний конгрес, що відбувався у Києві 5—7 квітня за участю понад 900 делегатів. Цей конгрес закликав не чекати рішення всеросійських Установчих зборів, а негайно розпочати розбудову автономії України в складі оновленої Федеративної Російської Республіки. Питання про незалежність України на конгресі не розглядалося. Було рекомендовано створювати з представників національних і соціальних груп населення місцеві органи самоврядування у формі сільських, повітових та губернських комітетів, які мали формуватися на основі рівного і загального виборчого права. Йшлося про допуск делегації України на майбутні переговори з країнами — учасниками 1 -ї світової війни. Конгрес визнав владу Тимчасового уряду і висловився за підтримку скликання всеросійських Установчих зборів. Конгрес провів вибори до Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні. Із загальної кількості мандатів (150) дві третини надавалися губерніям і містам, а одна третина — партіям і громадським організаціям. По одному мандату отримали українські національні ради Петрограда та Москви. Конгрес прийняв рішення про поповнення Центральної Ради делегатами від робітників, селян, солдатів після проведення відповідних з'їздів. Соціально-економічних питань конгрес не торкався. Найвищим виконавчим органом України став обраний Центральною Радою Виконавчий комітет (Мала рада) на чолі з головою М. Грушевським та його заступниками В. Винни-ченком і С. Єфремовим. Отже, Всеукраїнський національний конгрес утворив легітимну Центральну Раду, санкціонував її статус як вищого територіального органу влади в Україні, оформив ідеологічні й політичні засади національно-визвольного руху, поклав початок прагматичному втіленню в життя ідеї української національно-демократичної держави як органічної складової частини оновленої Російської Федеративної Республіки. Він юридичне оформив створення місцевих органів самоврядування і управління. У червні—липні 1917 р. до складу Центральної Ради увійшли Всеукраїнська рада військових депутатів (чисельністю 130 осіб), Всеукраїнська рада селянських депутатів (Виконавчий комітет) — 212 осіб, Всеукраїнська рада робітничих депутатів — близько 100 осіб. Таким чином, Центральна Рада налічувала понад 800 депутатів і оформилася як єдиний вищий законодавчий орган України. Продовжуючи великоросійську державну політику, Тимчасовий уряд у червні 1917р. висловив Центральній Раді своє негативне ставлення до надання Україні автономії. Він заявив, що не може визнати Центральну Раду виразницею справжньої волі українського народу й не має повноважень розв'язувати питання про автономію України до скликання всеросійських Установчих зборів. Ворожу позицію щодо українських вимог зайняли ради робітничих і солдатських депутатів, пріоритети в яких почали поступово займати більшовики. Лише тоді Центральна Рада зробила рішучий крок до автономії України й формування адміністрації на місцях. На нараді її членів було вирішено звернутися до народу з Універсалом і закликати його «зорганізуватися і приступити до негайного закладення фундаменту автономного ладу в Україні». Виходячи з цього, Центральна Рада 10 (23) червня 1917 р. прийняла закон-декларацію під назвою «Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого», в якому проголошувалося відродження автономного устрою України в складі Росії. Для виконання цих та інших рішень було утворено виконавчий орган влади — Генеральний секретаріат (уряд). Його головою став В. Винниченко. Генеральний секретаріат складався з таких секретарств (міністерств): внутрішніх справ (керував В. Винниченко), у військових справах (С. Петлюра), з міжнаціональних відносин (С. Єфремов), шляхів сполучення (В. Голубович), пошти і телеграфу (О. За-рубін) та ін. Згодом кількість генеральних секретарств зросла до 14. Універсал містив аналіз суспільно-політичної ситуації, що склалася влітку 1917 р., й декларував верховенство влади Центральної Ради в Україні. Це рішення, зазначалося в Універсалі, не є наслідком самостійницької позиції Центральної Ради. Тимчасовий уряд Росії відкинув простягнуту руку українського народу, тож «нас приневолено самим творити нашу долю». Далі мовилося про те, що для здійснення автономії потрібні великі кошти. Досі український народ усі свої кошти віддавав у всеросійську центральну казну, а сам не мав і не має нічого. Нині не може не дивувати наївна віра лідерів Центральної Ради у порядність російської демократії і Тимчасового уряду. Займаючись внутрішніми справами, дискусіями, борючись за портфелі, вони упродовж трьох з лишком місяців майже нічого не зробили для утвердження і реального захисту автономії України. Щоправда, Універсал містив заклик організовувати в усіх селах, повітах і містах органи влади й управління, підлеглі Центральній Раді. Однак до останніх днів її існування залишалося здебільшого старе проросійське або пробільшовицьке місцеве управління (Червона гвардія, ради робітничих і солдатських депутатів та ін.). Водночас в Україні створювались і діяли три системи управління: — комісари й чиновники різних рангів, призначені Тимчасовим урядом, яким формально належала верховна влада; — ради робітничих, солдатських і селянських депутатів на чолі з більшовиками, меншовиками, есерами; — Центральна Рада з її місцевими органами — радами, управами, спілками. Незважаючи на складне політичне, економічне й соціальне становище, в Україні точилася запекла боротьба, відбувався процес національного відродження. Влада Центральної Ради невпинно зміцнювалася, але в робітничому й селянському середовищі давалися взнаки більшовицька агітація і репресії. Проголосивши експропріацію поміщицьких, казенних, царських, монастирських та інших земель, універсал вбив перший кіл у могилу Центральної Ради. Адже цим було завдано удару не лише великим землевласникам. За свої земельні наділи й господарства почала боятися більшість селянства. У липні прибула до Києва шукати згоди делегація Тимчасового уряду в складі І. Церетелі й М. Терещенка під керівництвом міністра оборони О. Керенського, що приїхав з фронту. Вони погодилися визнати Центральну Раду й Генеральний секретаріат своїми крайовими органами в Україні, обмеживши її територію п'ятьма губерніями (Київською, Волинською, Полтавською, Подільською і Чернігівською) з попередніх дев'яти. Центральна Рада у своїй політиці мала зректися національного напряму й стати на шлях компромісів. Що ж до питання національно-політичного та економічного устрою України, то його вирішення, уже вкотре, відкладалося до скликання всеросійських Установчих зборів. Приставши на вимоги Тимчасового уряду, Центральна Рада 3 (16) липня 1917 р. проголосила свій 2-й Універсал. Однак, попри її заклики зберігати спокій в очікуванні доленосного рішення Установчих зборів про автономію України, політичні лідери при підтримці населення почали вживати конкретних заходів. У містах і губерніях формувалися військові ради, збройні сили, запроваджувався єдиний національний податок, відбувалися кадрові зміни в місцевих органах влади. За попередньою угодою з Тимчасовим урядом Центральна Рада розробила й затвердила 16 липня Статут Генерального секретаріату. Разом з тим вона зобов'язалася підготувати Україну до остаточного здійснення автономії, а також довести її до всеукраїнських і всеросійських Установчих зборів. •4 серпня уряд О. Корейського видав «тимчасову інструкцію» для Генерального секретаріату, що перетворювала його на орган, влада якого була суто формальною, тобто йшлося не про справжню автономію України, а про відновлення царського генерал-губернаторства зразка XVIII— XIX ст. В Україні настала криза влади, зумовлена низкою причин. По-перше, в Центральній Раді, як, зрештою, і в усій Україні, російська меншість відкрито оголосила непримиренну боротьбу українському націоналізмові. По-друге, «тимчасова інструкція» фактично перекреслила прийняті раніше угоди з Тимчасовим урядом. По-третє, вона позбавила Центральну Раду можливості навести порядок в Україні, створити органи державної влади й місцевого управління. І, по-четверте, місцеві органи влади підпорядковувалися Тимчасовому урядові або перебували під впливом більшовиків чи есерів. Відсутність у державі сильної влади, широкомасштабна агітація більшовиків, їхні популістські гасла, терор, розвал фронту, дезертирство й зростання злочинності — все це породжувало в Україні атмосферу загального страху й хаосу. Тому населення почало вдаватися до засобів самооборони від злочинців, а також до самосуду. Влітку 1917 р. на Звенигородщині розпочалося створення Вільного козацтва. Його з'їзд у Чигирині в жовтні головним отаманом обрав генерала П. Скоропадського, ще раніше призначеного секретаріатом у військових справах командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. Генеральна рада Вільного козацтва складалася з 12 осіб. Ця рада звернулася до народу із закликом організовувати збройні загони для боротьби з грабежами, розбоєм і для підтримки національної влади. У період кризи Тимчасового уряду в серпні — жовтні та анархії в Росії Центральна Рада, приймаючи декларації, здійснювала самостійну політику державної розбудови України. На новому етапі боротьби за владу В. Ленін, враховуючи прагнення українців здобути самостійність, у червні й липні через газету «Правда» звертався до кадетів, есерів і представників уряду з порадою піти на поступки. Зробивши це, писав він, ви відкриєте шлях до довіри і братерського союзу. Тактика більшовицького лідера, спрямована на підтримку ворогів свого противника, стала програмою дій для його послідовників в Україні, які також почали підтримувати Центральну Раду, аж доки національна ідея не вступила в суперечність з ідеєю соціалістичною. У жовтні 1917 р. більшовики здійснили державний переворот у Петрограді. II Всеросійський з'їзд Рад проголосив Республіку Рад робітничих і солдатських депутатів і утворив новий уряд — Раду народних комісарів. Політичним ядром владних структур була РСДРП(б). Вона взяла курс на утвердження диктатури пролетаріату і найбіднішого селянства в межах усієї колишньої Російської імперії. Права власників (великих і середніх), чиновництва, інтелігенції, офіцерів царської армії та інших верств у створенні нової демократичної влади були узурповані більшовиками. Визнавши антидемократичною і шкідливою для України більшовицьку владу в Петрограді, Центральна Рада видала 3-й Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР), але знову ж таки як автономну частину Російської Федерації. Автономія України поширювалася на Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Херсонську і Таврійську (без Криму) губернії. Більшовицький переворот підштовхнув Центральну Раду до створення власної держави. При цьому наголошувалося на «неприпустимості переходу абсолютно всієї влади до рук рад робітничих і солдатських депутатів», засуджувалося «повстання в Петрограді». Підтримка ідеї федерації з більшовицькою Росією була ще однією фатальною помилкою українського національно-демократичного руху і насамперед лідерів Центральної Ради. Найближчі події засвідчили це з усією переконливістю. Отже, державність України виникла не стільки внаслідок широкого національного руху, а як природна реакція на ліквідацію монархії і розпад центральної влади Російської імперії, як засіб запобігання «внутрішній усобиці, руїні, занепадові», тобто національне державне оформлення України 1917 р. було ініційовано як внутрішніми, так і зовнішніми обставинами. 3-й Універсал Центральної Ради — це перший самостійний державно-правовий документ української демократії початку XX ст. В ньому закріплювалися такі основні положення: — конституційна спрямованість; — конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передача земель трудовому народові без викупу; — встановлення 8-годинного робочого дня і державного контролю над виробництвом; — оголошення амністії за політичні виступи й скасування смертної кари як міри покарання; — розширення і закріплення місцевого самоврядування; — утвердження демократичних прав і свобод, недоторканності особи й житла, рівноправності всіх мов тощо. Жовтневі події в Петрограді й Києві, проголошення УНР докорінно змінили орієнтири Центральної Ради. Оскільки молода держава залишилася віч-на-віч з проблемами, що потребували невідкладного правового врегулювання, 25 листопада було ухвалено порядок видання законів, за яким законодавчі функції надавалися Центральній Раді, а «врядування» мали здійснювати на основі законів генеральні секретарі УНР. Разом з тим залишалися чинними «всі закони й постанови», що діяли на території УНР до 27 жовтня і не були скасовані універсалами, законами й постановами Центральної Ради і Генерального секретаріату (див.: Вісник Генерального секретаріату. 1917 р. № 1). Тож Центральна Рада перейшла від політичних декларацій до формування власної правової системи. В галузі державного будівництва чи не найважливішим у стратегічному відношенні був закон «Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки», виданий окремою брошурою. Його 183 статті детально регламентували порядок організації та проведення виборів. 19 грудня Центральна Рада ухвалила Тимчасовий закон про випуск Державним банком УНР кредитових білетів. Цей закон у період діяльності Центральної Ради неодноразово доповнювався і змінювався. Деякі акти регламентували питання оподаткування. Крім державотворчих, політичних і економічних актів, Центральна Рада ухвалила закон «Про 8-годинний робочий день», яким визначалася тривалість робочого часу (48 год.) протягом тижня, регламентувалися праця жінок і дітей, нічна праця, праця в шкідливому виробництві, вихідні й святкові дні. Ст. 1 давала точне тлумачення поняття «виробництво». Цей закон вважався своєрідним кодексом законів про працю. Центральна Рада працювала над багатьма законами чи не з усіх галузей права. Однак за браком часу й професіоналізму їй не вдалося створити правового поля України. Важливого значення надавали Центральна Рада й Генеральний секретаріат реформуванню судочинства. Всупереч забороні Тимчасовим урядом запровадити в Україні посаду генерального секретаря з судових справ, відомі юристи В. Войт-кович-Павлович, Ю. Гаєвський, Р. Лащенко, 3. Моргуліс, М. Радченко, М. Ткаченко, А. Яковлів та ін. доклали чимало сил до прискорення українізації суду, створення на місцях судових комітетів, а також призначення українських судових комісарів. Ще в червні 1917 р. відбувся з'їзд українських юристів, який обрав крайовий судовий комітет для забезпечення зв'язків між Центральною Радою і місцевими судовими установами. Після повалення Тимчасового уряду процес реформування суду пожвавився. Запроваджену в уряді посаду генерального секретаря із судових справ посів М. Ткаченко. Через три дні після проголошення УНР М. Грушевський підписав положення про утворення суду УНР. 2 грудня 1917 р. почав діяти Генеральний суд, який узяв до своїх рук усі функції Сенату. Суд складався з цивільного, карного й адміністративного департаментів і 15 генеральних судів. Зазначимо, що Центральна Рада досягла серйозних успіхів у зміцненні свого політичного становища. Однак, недооцінивши важливість соціально-економічних завдань, які потребували першочергового вирішення, вона в другій половині листопада і в грудні 1917 р. почала втрачати свої позиції. Слідом за декларованою в Універсалі ліквідацією поміщицького землеволодіння Центральна Рада розіслала на місця розпорядження про заборону конфіскації землі у власників, чим похитнула віру широких мас, незаможного селянства у можливість одержання наданої землі. Селянські виступи проти великих землевласників Центральна Рада наказувала придушувати силою зброї. Ці дії аж ніяк не сприяли зростанню її популярності. Значна частина селянства переходила на бік радянської влади, що саме приступила до реалізації Декрету про землю. Така недалекоглядна політика Центральної Ради та її уряду налаштовувала проти них цілі стани населення України, церкву та військові полки. Призначені на 27 — 29 грудня 1917 р. вибори до всеукраїнських Установчих зборів не стали масовими, бо вони через воєнні дії відбулися не скрізь, а лише в Київському, Волинському, Подільському, Херсонському, Полтавському, Катеринославському й Чернігівському округах, і то переважно в січні — лютому 1918 р. Ситуація ускладнилася ще й тим, що 11 — 12 (24 — 25) грудня 1917р. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну Республікою Рад. Радянську владу силою було встановлено на частині території України, а в ряді регіонів точилася запекла збройна боротьба за владу. В цю боротьбу активно втрутилася більшовицька влада Російської Федерації. Наступ військ В. Антонова-Овсієнка остаточно розвіяв ілюзії керівництва Центральної Ради щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Вона прагнула позбавити український народ державних прав і нав'язати йому «кишеньковий» харківський уряд. Формальне відмежування від режиму більшовицької диктатури стало проблемою першорядного значення. Крім того, виникла необхідність провадити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що розпочалися в Бресті-Литовському. У ніч на 12 (25) січня 1918 р. М. Грушевський оголосив останній універсальний акт Центральної Ради, в якому говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». 4-й Універсал стверджував, що джерелом влади є народ України (тобто закріплював принцип народного суверенітету), а виконавчим органом — Рада народних міністрів (державний орган УНР). Вона створювалася Центральною Радою і підпорядковувалася лише їй. Як зазначалося в законі-декларації, Україна хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатися у внутрішнє життя УНР. Ще до проголошення незалежності Центральна Рада доручила урядові розпочати мирні переговори з сусідніми державами, і насамперед з Радянською Росією. Після укладення миру армію передбачалося розпустити й створити народну міліцію. В аграрному питанні Універсал закріпив конфіскацію у власників лісів, вод, надр і передачу їх державі. Пропонувалося розробити закон про надання землі трудовому народові без викупу, узявши за основу скасування власності й соціалізацію землі. В Універсалі йшлося про необхідність вжиття термінових заходів щодо ліквідації безробіття, про соціальний захист інвалідів, сиріт, потерпілих від війни, людей похилого віку та дітей. Універсал встановлював монополію держави на зовнішню торгівлю, націоналізацію найважливіших галузей промисловості, торгівлі, контроль держави над усіма банками. Він проголошував рівні демократичні права й свободи громадян незалежно від національності. Раді Міністрів приписувалося рішуче боротися з усіма контрреволюційними силами, а ворогів УНР «карати як за державну зраду». Центральна Рада прагнула Універсалом встановити таку владу, «до якої мали б довіру і яка б спиралася на всі демократичні верстви народу». Особливо виразно проступає в Універсалі бажання якнайшвидше скликати «наші Установчі Збори» і прийняти «Конституцію самостійної Української Народної Республіки». Як відомо, Центральна Рада протягом грудня 1917 — січня 1918 р. вдавалася до репресій, спрямованих проти представників більшовицьких рад робітничих і солдатських депутатів. Яскравим прикладом цього є збройне придушення повстання робітників заводу «Арсенал», які, підбурювані більшовиками, виступили проти Центральної Ради. Ці події призвели до політичної кризи в українському уряді й відставки кабінету В. Винниченка (22 січня 1918 р. за ст. ст.). В критичних умовах Центральна Рада доручила В. Голубовичу сформувати новий уряд. Під грім більшовицьких гармат уряд В. Голубовича призначає повноважну делегацію на мирні переговори у Бресті-Литовському. Таку ж повноважну делегацію вирядив і Народний Секретаріат (більшовицький уряд) на чолі з Є. Мед-ведєвим і В. Шахраєм. Однак представникам країн Четверного союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії) вигідніше було вести переговори з делегацією Центральної Ради УНР. Визнавши Україну суверенною і незалежною державою, країни Четверного союзу 26 січня 1918 р. (за ст. ст.) уклали мирний договір з українською делегацією від Центральної Ради. Відповідно до Брестського договору воєнний стан між УНР і країнами Четверного союзу скасовувався, визначалися кордони УНР, регулювалися торговельно-економічні відносини на взаємовигідних умовах. Було підписано й статті про обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, а також додаткові договірні документи: про збройну допомогу УНР у боротьбі з більшовиками; про позику Центральній Раді в сумі мільярда карбованців; про зобов'язання уряду УНР розрахуватися за надану допомогу продукцією сільського господарства й промисловості. Брест-Литовська угода цілком задовольняла країни Четверного союзу, особливо Австро-Угорщину й Німеччину, які тепер мали «законні» підстави для вторгнення і грабунку матеріальних і культурних цінностей українського народу. 18 — 19 лютого (тут і далі за н. ст.) 1918 р. німецькі й ав-стро-угорські війська (понад 33 дивізії) разом з полками Центральної Ради під командуванням Петлюри, Болбочана, Сушка, Присовського розгорнули наступальні дії проти більшовицьких сил. Протягом двох місяців владу рад робітничих і солдатських депутатів було повалено, а територію України — поділено на сфери впливу між Німеччиною і Австро-Угорщиною. Силкуючись зберегти радянський режим в Україні, Рад-нарком РСФРР на чолі з В. Леніним створив у січні 1918р. так звані автономні Донецько-криворізьку і Кримську радянські республіки. Але цей маневр виявився невдалим. На 17 квітня 1918 р. всю територію України було окуповано, а більшовицьку владу — ліквідовано. Центральна Рада намагалася провадити свою попередню політику. При активній підтримці найчисельнішої в Україні партії есерів вона приймає Універсал про соціалізацію землі, здійснює в інтересах незаможного селянства земельну реформу. Відроджуються адміністрація, судова система (мировий суд, з'їзд мирових суддів, окружний суд, судова палата, Генеральний суд). Компетенція мирових суддів була досить широкою. При розгляді цивільних і кримінальних справ вироки виносилися на основі старого законодавства. Крім судових, формувалися позасудові органи з правом суду та репресій. Таке ж право надавалося і комісарам Центральної Ради на місцях. Прагнучи забезпечити вивезення з України продовольства й сировини, окупаційне командування спочатку вдавалося до купівлі-продажу, не застосовуючи методу реквізицій, як це робили більшовики. В обмін на продовольство й сировину Україна отримувала машини, вугілля тощо. Та незабаром при Генеральному секретаріаті було створено продовольчу комісію, під керівництвом якої у селян почали вилучати сільськогосподарську продукцію. Репресії, реквізиції, аграрна реформа та інші дії підірвали авторитет керівництва УНР. Помітних успіхів досягла Центральна Рада в галузі право-творення. Відразу ж після проголошення 1-го Універсалу вона приступила до створення Конституції України — Статуту автономної України. За 4-м Універсалом Конституцію повинні були ухвалити Всеукраїнські Установчі збори, однак прийняла її Центральна Рада в останній день свого існування — 29 квітня 1918 р. Конституція мала назву: «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». В ній наголошувалося, що Українська Народна Республіка — держава «суверенна, самостійна і ні від кого не залежна», а носієм державного суверенітету є український народ, усі громадяни України, що проживають на її території. Землям, волостям і громадам надавалися права широкого самоврядування, всі національності отримували право «на впорядкування своїх культурних прав у національних союзах». На території УНР скасовувалися смертна кара, тілесні покарання і ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалося і таке покарання, як конфіскація майна. Основу побудови вищих органів держави становив принцип поділу влади — на законодавчу, виконавчу і судову. Найвищу законодавчу владу, згідно з Конституцією, мали Всенародні збори, виконавчу — Рада народних Міністрів, судову — Генеральний Суд. Вже згадуваний вище закон «Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки» встановлював у державі пропорційну систему виборів. У Законі про національно-персональну автономію йшлося про право національних меншин на своє національне життя. Вийшов Закон про громадянство. 12 березня 1918 р. було ухвалено Закон про державну символіку, відповідно до якого державним гербом УНР став «Володимирів тризуб». Найважливішими у фінансовому праві були питання про випуск державних кредитних білетів, про оподаткування, про державний бюджет. За трудовим правом мав бути запроваджений восьмигодинний робочий день, регламентувалися особливості найму і праці жінок і неповнолітніх, встановлювалися святкові й неробочі дні. Земельне право регламентувалося 3 і 4-м Універсалами, а в січні 1918 р. було ухвалено Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю. За цим законом землею мали користуватися сільські громади й добровільні товариства. І хоч він дозволяв «перехід права користування в спадщину», основна проблема — людини, землі і волі — так і лишилася неврегульованою. Найменш розробленими за Центральної Ради були норми цивільного й кримінального права. В галузі цивільного права суди продовжували використовувати звід законів Російської імперії з певними корективами. В нормативних актах Центральної Ради відсутній термін «право володіння». Натомість вживалися терміни «право порядкування», «право користування», що свідчить про її негативне ставлення до приватної власності на землю. М. Грушевський помилково думав, що настане час, коли «власність на землю, торгівля землею вважатимуться таким же ненормальним явищем, як і власність на людину-раба». В галузі кримінального права діяли Кримінальне положення Росії 1903 р., Тюремний статут і різні додаткові інструкції до них, а також постанова Тимчасового уряду від 6 липня 1917р., яка передбачала позбавлення волі на термін до трьох років за публічні заклики до вбивств, грабунків, погромів та інших тяжких злочинів. Особи, винні у насильницьких посяганнях на державний лад УНР, каралися безстроковою каторгою. На жаль, на правотворчому процесі негативно позначилися політичні пристрасті, відсутність професіоналізму, непослідовність і нерішучість у реформуванні суспільства. День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Центральної Ради, яка віддала владу гетьманові П. Скоропадському, не поступившись своїми політичними принципами. Це був перший етап на шляху відродження української державності — від здобуття національно-територіальної автономії до проголошення повної незалежності України. У своїй діяльності Українська Центральна Рада виявила як сильні, так і слабкі сторони державотворення. Сильні: рішучість у будівництві держави українського народу, вплив національного відродження на будівництво держави, орієнтація на соціальну політику. Слабкі: відсутність досвіду державного будівництва, утопічно-соціалістична орієнтація керівників Центральної Ради, заперечення необхідності формування українських збройних сил, непослідовність реформування системи місцевого самоврядування, відсутність зворотного зв'язку з українською людністю на місцях. Формування української національної держави і права в добу Гетьманату й Директорії УНР. Західноукраїнська Народна Республіка Як уже зазначалося, політика Центральної Ради викликала невдоволення заможніших верств селянства, що вимагали відновити приватну власність на землю й покласти край повоєнному хаосові. Поміщики ставили питання про негайне повернення їм конфіскованої власності. Зростало невдоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади. Цю ідею підтримували і деякі політичні організації, зокрема «Українська народна громада», Українська демократично-хліборобська партія, а також впливовий «Союз земельних власників». Таким чином, організаторами повалення Центральної Ради були не тільки німці та австрійці, як твердили радянські історики. Лише 24 квітня керівники окупаційної адміністрації в Україні зустрілися з нащадком старовинного гетьманського роду, авторитетним воєначальником генералом П. Скоропадським, який прагнув створити уряд «сильної руки». Він прийшов до влади 29 квітня 1918р. У день свого обрання П. Скоропадський оприлюднив «Грамоту до всього українського народу» й «Закони про тимчасовий державний устрій України». В них за Україною закріплювалася офіційна назва — Українська Держава, зазначалося, що державне будівництво здійснюватиметься «на тве,рдих основах законів, виданих в установленій черзі». Центральна Рада, Мала Рада і крайові комітети рад розпускалися, прогресивні починання Центральної Ради скасовувалися. Повідомлялося, що найближчим часом вийде закон про вибори до Сейму України, а доти порядок і законність у державі підтримуватимуться гетьманською владою. Гетьманові належало право приймати закони, призначати голів виконавчої влади й затверджувати її склад. Він керував усіма зносинами з іноземними державами, був головнокомандуючим, оголошував надзвичайний стан, стан облоги тощо. Згідно із «Законами про тимчасовий державний устрій України» замість демократичної республіки фактично встановлювалася конституційна монархія. Управління державою покладалося на призначену гетьманом Раду Міністрів. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» визначалися загальні функції міністерств і самих міністрів. Очолив Кабінет Міністрів Ф. Лизогуб. До Кабінету входили: Д. Дорошенко — міністр закордонних справ, А. Ржепецький — міністр фінансів, С. Гутник — міністр торгівлі, В. Кокольцов — міністр земельних справ, Ю. Соколов-ський — міністр харчових справ, В. Зіньковський — міністр культів, Ю. Люблинський — міністр народного здоров'я, М. Василенко — міністр освіти, Б. Бутенко — міністр шляхів, М. Чубинський — міністр юстиції, Ю. Вагнер — міністр праці, Г. Афанасьєв — державний контролер, І. Кістяківський — державний секретар. За допомогою уряду П. Скоропадський мав намір розбудувати правову державу з розвиненим судочинством. У своїй діяльності члени уряду підпорядковувалися гетьманові, що зумовлювалося законом «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». У цьому законі конкретизувалися функції уряду в процесі законотворчості, керівництво якою здійснював державний секретар. Саме він подавав законопроекти на розгляд Ради Міністрів. Цим же законом визначалися повноваження Генерального суду як «вищого охоронця і захисника закону». Гетьман України призначав склад Генерального суду і затверджував генерального суддю. Загальне керівництво судочинством здійснювало Міністерство юстиції. Його компетенція постійно розширювалася. Міністр юстиції мав право одноособове призначати і мирових суддів, і голів з'їздів мирових суддів, а також звільняти їх з посад. На початку липня 1918 р. Рада Міністрів скасувала закон «Про апеляційні суди» Центральної Ради й ухвалила інший, про судові палати: Київську, Харківську та Одеську. Компетенція палат залишалася попередньою. Міністерство юстиції за рішенням уряду зміцнювало кадровий потенціал окружних судів. Адміністративні, кримінальні й цивільні справи ці суди розглядали гласно в складі постійних суддів і 12 присяжних засідателів, правила для яких було затверджено окремо. Відновлювалася мирова юстиція, що діяла на основі старих законів. Створювалася система повітових і губернських судів. Найвищим судовим органом, як і в царській Росії, був Сенат. Існували й військові суди. Вони підпорядковувалися Головному управлінню військово-судових справ військового міністерства. Така увага до проблем становлення суду пояснюється тим, що гетьман посилював репресії. Рада Міністрів ухвалювала нові закони про організацію військово-судових інституцій, розширювала їх компетенцію. Застосовувалася виняткова підсудність, яка стала переважаючою при заколотах, спротиві владі, в процесах про вбивство. Винятковій підсудності підлягали й агітатори проти Української Держави. Загальні й військові суди Української Держави при розгляді справ керувалися кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством Російської імперії, пристосовуючи його до нових умов і вносячи нові склади злочинів та міри покарання. Для цього законодавства гетьманської держави найхарактернішою рисою був незаперечний пріоритет інтересів держави над інтересами людини. Турбуючись про захист Української Держави, уряд створив розгалужену мережу державної варти. Загальне керівництво нею здійснювало Міністерство внутрішніх справ, де існував спеціальний департамент державної варти, а в губерніях — старости й міські отамани. Сама варта складалася з молодших і старших вартових, приказних дільничих начальників, повітових начальників, їхніх помічників, інспекторів та їхніх помічників. Функції державної варти були карно-розвідними, освідомчими, наглядовими й силовими. Під виглядом державної варти відроджувалися переважно старі російські охоронні відділи, поліція. Призначених Центральною Радою комісарів було усунено з посад. Їх замінили старости, які й очолили місцеву адміністрацію. За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам. І взагалі вся система місцевої влади формувалася за колишньою російською моделлю. Посади губернських старост займали переважно місцеві поміщики, земські діячі, колишні судді, що діяли по-старому, часто всупереч гетьманським законам. Величезне значення мало земельне питання. Відновивши приватну власність і скасувавши закон Центральної Ради про соціалізацію землі, П. Скоропадський розумів, що невирі-шення основного питання революції призведе до невдоволення селян. Тому з самого початку Кабінет Міністрів вживав заходів щодо унормування становища селян і поміщиків. Для підготовки матеріалів до нового земельного закону було створено губернські й повітові земельні комісії, а згодом — Вищу земельну комісію на чолі з самим гетьманом. На початку листопада затверджується проект земельної реформи. Згідно з ним усі великі земельні маєтки примусово викуповуються державою за допомогою Державного земельного банку й розподіляються між селянами не більше як по 25 десятин в одні руки. Господарства з високою культурою землеробства могли отримати до 200 десятин. Цей проект був поліпшеним законом «Про соціалізацію землі» Центральної Ради, який і тоді, і при гетьмані викликав спротив великих землевласників. Після закінчення 1-ї світової війни революційні маси повалили гетьманський режим, тож земельна реформа залишилася лише наміром гетьмана. Основною причиною повстання було прийняття «Тимчасового закону про заходи боротьби з розрухою сільського господарства» та інших актів, що дали право поміщикам використовувати примусову працю під час жнив. За ухилення від повинностей селянам загрожували великий грошовий штраф, тюремне ув'язнення тощо. За цим законом усе збіжжя врожаю 1918р. вважалося власністю держави. Встановлювалася державна монополія на хліб, виробники якого повинні були на першу вимогу уряду здати його за твердими цінами, окрім частини, необхідної для харчування й господарських потреб. Такий закон мав на меті забезпечення умов для виконання зобов'язань перед німцями й австро-угорцями. Виконувався він дуже своєрідно: при німецьких комендатурах створювалися спеціальні команди, очолювані «агрономічними» офіцерами. Інакше кажучи, до вилучення хліба вдавалися і самі окупанти. Брак українського війська в Українській Державі компенсувався австро-німецькими військовими загонами. Щоб розв'язати військову проблему, уряд П. Скоропадського прийняв проект, розроблений ще за часів Центральної Ради, про формування 8 корпусів, 4 кінних дивізій та інших військових підрозділів. Згідно з ним 24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок і затвердила план організації армії. Для підготовки військових кадрів засновувалися спеціальні школи. В липні 1918 р. було сформовано Гвардійську Сердюцьку дивізію чисельністю 5 тисяч вояків, укомплектовану молоддю від 18 до 25 років, в основному з родин хліборобів та заможних селян. Однак були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація молоді може привести до армії більшовицькі, антиукраїнські елементи. Гальмували цю справу й німці, які запевняли гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австрійських військ. Тому мобілізацію було відкладено до листопада 1918 р. Незважаючи на це, влітку 1918 р. П. Скоропадський наказав військовому міністерству відновити організацію козацтва як окремого привілейованого стану населення й основного резерву війська. Окремим універсалом відновлювалося козацт-во в Чернігівській, Полтавській губерніях і на Слобожанщині. Козаки кожної губернії становили кіш на чолі з кошовим отаманом, який підпорядковувався безпосередньо гетьманові. Ще в листопаді 1917 р. на прохання делегації вояків-галичан у Києві розпочалося формування Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Але з різних причин питання про організацію сильної регулярної армії не було до кінця вирішено. Певний інтерес викликає ще один державний документ доби Гетьманату — «Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України». В ньому проглядається прагнення створити правове забезпечення стабільності та наступності вищої державної влади через чіткий механізм. Так, у разі тяжкої хвороби чИ смерті гетьмана верховна влада мала передаватися Колегії верховних правителів, що складалася з трьох осіб, з яких одного попередньо призначав сам гетьман, другого вибирав державний Сенат, а третього — Рада Міністрів. Гетьман зі своїми диктаторськими повноваженнями видавав в основному «тимчасові» закони. Проблема легітимності, тобто залежності гетьманської влади від справді всенародного волевиявлення (всеукраїнських Установчих зборів), так само гостро стояла перед П. Скоропадським, як раніше перед Центральною Радою. Гетьманська держава активно вела переговори з Фінляндією, Румунією, Швейцарією, Іспанією, Швецією та іншими країнами. Великого значення надавалося стосункам з Росією. Так, у червні 1918р. до Києва приїхала делегація Росії на чолі з X. Раковським. В ході нелегких переговорів Росія визнала Українську Державу, відбувся обмін дипломатичними представниками на рівні консульських. Гетьманат діяв під суворим наглядом окупаційної німецької влади, яка продовжувала грабувати Україну, відправляючи ешелонами до Німеччини зерно, цукор, масло, м'ясо, промислові та інші вироби. Це спричинило активізацію повстанської, визвольної боротьби українського народу й повалення гетьманського правління. Падіння гетьманського режиму зумовлювалося як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Опозиційною до гетьманського уряду силою виступав з травня 1918р. Український Національно-державний Союз (з липня — Український Національний Союз (УНС) на чолі з В. Винниченком), що об'єднував частину революційних, національно-державних угруповань, зокрема соціалістів-самостійників, українських соціал-демократів, соціалістів-федералістів, Трудової партії, Ради залізничників, Поштово-телеграфної спілки, соціалістів-революціонерів. Іншу опозиційну організацію — Всеукраїнський союз земств — очолив С. Петлюра. Спершу Український Національний Союз домагався входження своїх представників до Ради Міністрів. Однак намагання УНС шляхом українізації Ради Міністрів прийти до влади успіху не мали. Тому було вирішено (за словами В. Винни-ченка) «силою вирвати владу». Восени 1918р. різко змінилася міжнародна ситуація. 29 вересня капітулювала Болгарія, а за нею — Туреччина. 17 жовтня розпалася Австро-Угорська імперія. 11 листопада капітулювала Німеччина. Гетьманський уряд шукав підтримки в Антанти, але остання не визнавала Української Держави, вважаючи, що її місце — у федерації народів, які входили до складу Російської імперії. Втративши підтримку з боку Німеччини, гетьманський уряд та його прихильники змінюють зовнішньополітичну орієнтацію. 14 листопада 1918 р. гетьман новою грамотою проголосив федерацію України з небільшовицькою Росією. За його вказівкою було сформовано новий, проросійський і проантантівський уряд С. Гербеля, який розробив програму дій. За обставин, що склалися, УНС розпочав повстання. На таємному засіданні керівництва українських політичних партій було створено верховний орган відновлюваної УНР — Директорію в складі: В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. 15 листопада 1918 р. від імені Директорії було оприлюднено «Звернення» до громадян України із закликом «до зброї і до порядку», до повалення гетьманського уряду. В ньому повідомлялося про перехід влади до Директорії самостійної Української Народної Республіки на чолі з В. Винниченком. Центром повстанського руху стала Біла Церква, де розташовувався полк січових стрільців під командою Є. Коновальця. Того самого дня (15 листопада) головний отаман українських військ С. Петлюра від свого імені розповсюдив значно більшим тиражем Універсал до народу України із закликом підтримати повстання. Тим-то цей швидкоплинний повстанський рух із перших днів почав сприйматися як петлюрівський. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади й подався до Німеччини. Гетьманська держава перестала існувати. Отже, державотворення доби Гетьманату тривало понад сім місяців і відбувалося за складніших обставин, ніж у часи Центральної Ради. За своє виживання в умовах іноземної інтервенції Українській Державі доводилося вести боротьбу як із зовнішніми ворогами — більшовиками, так і з внутрішніми російськими й проросійськими силами та українською соціалістичною опозицією. Найсуттєвішими вадами національної розбудови були такі: відсутність власної сильної регулярної армії, міліції, служби безпеки й повна залежність гетьманської влади від окупантів. Як і Центральна Рада, вона не зуміла вирішити аграрного питання, що позбавило її міцної соціальної бази й селянської підтримки. Гетьманська держава мусила взяти на себе тягар спадщини Брест-Литовського миру — постачання Німеччини та Австро-Угорщини великою кількістю продуктів та сировини. Але були й позитивні зрушення і навіть значні успіхи. Це активна зовнішня політика, що забезпечила укладення дипломатичних стосунків з понад півтора десятками держав Європи, в тому числі з більшовицькою Росією, запровадження української грошової системи, заснування банків. Було підготовлено проект земельної реформи, налагоджено судочинство , на нових засадах, прийнято чимало законів. Вживалися заходи і щодо оформлення Української автокефальної православної церкви. Після підписання П. Скоропадським грамоти про зречення Директорія фактично прийшла до влади. Оприлюднена нею 26 грудня 1919 р. «Декларація Української Народної Республіки» проголошувала ліквідацію Гетьманської держави й відновлення незалежної Української Народної Республіки а також усіх демократичних свобод, вирішення земельного питання, і насамперед для тих, хто пішов служити у військо республіки, встановлення 8-годинного робочого дня тощо. Відразу ж було створено перший уряд Директорії — Раду народних міністрів у складі: В. Чехівського — голова і міністр закордонних справ, О. Мицюка — внутрішніх справ, М. Ша-повала — земельних справ, Д. Антоновича — мистецтва, М. Вілінського — морських справ, Б. Матюшенка — охорони здоров'я, І. Штефана — пошти і телеграфу, Б. Марто-са — продовольства, С. Остапенка — торгівлі і промисловості, О. Осецького — військових справ, П. Холодного — освіти, С. Шелухіна — юстиції, В. Мазуренка — фінансів, Л. Михай-ліва — праці, П. Тимчука — шляхів, І. Липи — релігійних справ, Д. Симоніва — державний контролер, І. Сніжка — державний секретар. Рівночасно державотворенням займалися і політичні сили Галичини, Буковини, Закарпаття. Після перемоги збройного повстання у Львові під проводом Національної Ради і військового комітету на чолі з Д. Вітовським було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Це сталося 9 листопада 1918 р. Невдовзі Північну Буковину відторгнула Румунія, а Закарпаття — Чехословаччина, що утворилися після розпаду Австро-Угорської імперії. 9 листопада Національна Рада сформувала уряд — Державний секретаріат, що складався з 14 секретарств на чолі з прем'єром К. Левицьким (з грудня С. Голубовичем); президентом став голова Національної Ради Є. Петрушевич. 13 листопада Національна Рада прийняла Тимчасовий основний закон, який визначав конституційні засади держави. Ним закріплювалися верховенство і суверенність народу, що мав здійснювати свої права через представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни незалежно від національності, віросповідання, статі тощо. Передбачалося, що таким представницьким органом стане Сейм, а до його обрання верховну владу здійснюватиме Національна Рада. За її розпорядженням на території держави належало ліквідувати всі старі органи державної влади й управління і шляхом виборів утворити нові: в повітах обрати повітових комісарів і повітові національні ради, у містах і селах — відповідні органи. Законом від 16 листопада 1918 р. регламентувалися порядок утворення, структура й функції органів місцевої влади та управління. В ньому зазначалося, що до прийняття нового законодавства діє те старе, яке не суперечить інтересам і цілям держави. Процес державотворення у ЗУНР відбувався в складних умовах. Відповідно до статей Версальської і Сен-Жерменської угод західноукраїнські землі передавалися на засадах автономії тим національним державам, що утворилися на уламках колишньої Австро-Угорської імперії. Землі Галичини мали увійти до відродженої Польщі, яка з перших днів почала загарбувати їх. За таких обставин керівництво ЗУНР вважало головною справою досягнення державного об'єднання з УНР. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній «договір про злуку» між ЗУНР і УНР в одну соборну державу. Це рішення узаконив 22 січня 1919 р. Всеукраїнський Трудовий конгрес. Президент ЗУНР Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії, а сама ЗУНР почала називатися Західною областю УНР. Крім українських національно-політичних партій боротьбу проти гетьманського режиму й окупантів вели підпільні осередки поваленої радянсько-більшовицької влади. Зміни, що відбулися в міжнародному становищі після закінчення 1-ї світової війни, дали змогу РКП(б) як правлячій партії Росії та РНК РСФРР денонсувати несприятливий Брестський мир і безпардонно втручатися в українські справи. В ЦК РКП(б) було вирішено створити український уряд і групу військ для цього уряду. 28 листопада 1918 р. в Курську члени Реввійськ-ради українського фронту, Комуністичної партії (більшовиків) України й колишнього ЦВК Рад України створили Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, до якого увійшли: В. Аверін, К. Ворошилов, В. Затонський, Е. Квірінг, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергєєв (Артем) та ін. Очолив уряд Г. Пятаков. Утворення Тимчасового уряду служило прикриттям агресивних намірів більшовиків Росії щодо України. Цей уряд відразу ж розпочав свою правотворчу діяльність: прийняв декрет «Про організацію Військової ради Української Радянської Армії», «Тимчасове положення про організацію влади на місцях», «Звернення до уряду Німеччини» та ін. акти. 29 листопада ним було оприлюднено «Маніфест до робітників і селян України», в якому повідомлялося про повалення режиму гетьмана П. Скоропадського, про скасування його законів і розпоряджень, про перехід усієї влади до рук робітників і відновлення радянської влади в Україні. Визначивши свою мету і завдання, об'єднані революційні сили Росії та України розпочали наступ проти Директорії з північного сходу, відновлюючи радянський режим. Картина тогочасних подій була б неповною, якби ми не згадали деяких фактів: на Катеринославщині повстале селянство на чолі з Н. Махном творитиме свій державний лад ще задовго до жовтневого більшовицького перевороту і до кінця грудня 1918 р. в чорноморських портах висадяться війська Антанти (дві французькі дивізії, окремі англійські, грецькі, румунські й польські частини), щоб «допомогти» українцям «відновити порядок у краї» після виведення звідти німецьких та австро-угорських окупаційних військ, а на південному сході відновленням порядку, точніше відродженням єдиної і неподільної Росії, займуться так звані збройні сили півдня Росії. За українську владу в 1919 — 1922 рр. під проводом своїх отаманів у Холодному Яру, на Поділлі, Київщині, Катеринославщині, Херсонщині та в інших регіонах України відчай-душно боролися українські селяни. Радянські ідеологи називали цей народний опір більшовицькій диктатурі «бандитизмом», «анархізмом», а дехто й романтизмом. Насправді це була спроба реалізації природного права народу, який прагнув мати власну самостійну соборну державу, а шлях до неї перетнула московська орда, з метою утримати Україну в лабетах уже соціалістичної імперії. Героїчна боротьба десятків тисяч селян проти московських загарбників, очолювана польовими командирами М. Григор'євим, А. Гулим-Гуленком, Ю. Тютюнником, І. Лютим-Лютенком, К. Блакитним, Д. Гу-палом, братами Василем, Петром і Олексою Чучупаками й багатьма іншими, спростовує комуністичну вигадку про те, що у східній частині України не було національно-визвольного руху, більше того, український народ нібито з допомогою «братнього» російського народу під керівництвом більшовицької партії власноручно розгромив «буржуазну» Українську Народну Республіку. В умовах конфронтації усіх цих та інших політичних сил Директорія УНР прагнула розробити компромісну програмудій. Передовсім вона затвердила закон про скасування права приватної власності на землю. Всі землі, крім ділянок розміром до 15 десятин, що залишалися за дрібними господарствами, передавалися державі. Для узаконення політичної програми Директорія скликала Всеукраїнський Трудовий конгрес з представників «робітників, селян і трудової інтелігенції». Він проходив з 22 по 28 січня 1919 р. за участю близько 300 депутатів. Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР, тимчасово передав виконавчу й законодавчу владу Директорії, проголосив загальне виборче право, прийняв низку законів, зокрема «Закон про форму влади в Україні», в якому йшлося про затвердження повноважень Директорії, утворення постійних комісій (оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, продовольства, культурно-освітню), про владу комісарів Директорії на період війни тощо. Однак правотворча діяльність Директорії припинилася у зв'язку із швидким наступом військ більшовицьких урядів Росії та України. Уряд УНР був змушений відступити до Вінниці, а потім і далі на захід до Кам'янця-Подільського, Рівного. Більшість провідних діячів УНР відкидали формування спільного з Антантою антирадянського фронту, хоч їхні антибільшовицькі настрої підсилювала безкомпромісна позиція Раднаркому. Адже Антанта перебувала в тісному союзі з Денікіним, який не визнавав самостійності України. УНР опинилася між молотом і ковадлом. За обставин, що склалися, В. Винниченко передав С. Петлюрі повноваження голови Директорії і виїхав за кордон. 13 лютого 1919 р. С. Петлюра сформував новий кабінет Ради Міністрів на чолі з прем'єром С. Остапенком, який усе ще покладав надії на допомогу Антанти, зокрема Франції. 20 — 22 березня, в розпал більшовицького наступу, було створено комітет охорони Республіки (Всеукраїнський революційний комітет), до якого увійшли представники соціал-революціонерів на чолі з М. Грушевським і соціал-демократів під проводом В. Чехівського. Цей комітет ставив за мету організацію опору більшовикам і створення опозиції урядові С. Остапенка. Він навіть розпочав формування нового Кабінету Міністрів. Комітет зажадав припинити переговори з Антантою і розпочати діалог з більшовиками. Директорію і Раду Міністрів охопила криза. 9 квітня внаслідок консультацій комітету з С. Петлюрою було сформовано новий уряд на чолі з Б. Мартосом. Він оприлюднив повідомлення про національну розбудову України й закликав населення гуртувати сили для боротьби проти більшовиків. Зазнавши нищівних поразок у березні — квітні 1919 р. від Богунського й Ніжинського полків і втративши запаси продовольства, Директорія видала закон про хлібну повинність, за порушення якого передбачалася кримінальна відповідальність. Здійнялася нова хвиля репресій. Викликані нею заворушення спонукали Директорію вдатися до ще жорсткіших засобів покарання уже не на основі права, а керуючись революційною доцільністю, тобто Директорія також стала на шлях беззаконня та репресій. Влітку 1919 р. збройні сили С. Петлюри об'єдналися з Українською галицькою армією (УГА) й розпочали наступ на Київ. Одночасно в Україну вступили контрреволюційні війська Денікіна, які не визнавали ні Директорії, ні України. Зазнавши поразки від денікінців, війська Директорії залишили в серпні 1919 р. Київ і відступили до Кам'янця-Подільського. Спроба зробити Францію своїм союзником закінчилася невдало. В цій країні поширився революційний рух, і вона змушена була вивести війська з України. Директорія, шукаючи виходу з тяжкого становища, уклала нерівноправний союз з Польщею. Ці кроки С. Петлюри не підтримало командування УГА, адже за допомогу Польща вимагала величезну плату — Східну Галичину. В листопаді 1919р. УГА оголосила про перехід на бік Денікіна, а через якийсь час почала підтримувати Червону армію. В листопаді 1920 р. війська більшовицької 14-ї армії під командуванням І. Уборевича між Дністром і Збручем завдали нищівного удару Українській республіканській армії. Ганебні спроби втриматися в Україні з допомогою збройних сил півдня Росії (в другій половині 1919 р.) чи Польщі (укладенням 28 квітня 1920 р. Варшавського договору) засвідчили нездатність Директорії керувати державою. За Варшавським договором до Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частина Полісся і Волині. У ці ж останні місяці було сформовано ще низку урядів, спочатку на чолі з І. Мазепою, а з травня 1920 р. — В. Проко-повичем. Під керівництвом останнього розроблявся проект Конституції УНР, набули чинності два основних закони: «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» і «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». Ці закони проголошували верховенство влади народу, народний суверенітет, принцип поділу влади, законодавче закріплювали багатопартійність, управління на підставі законів. До прийняття Конституції Рада народних міністрів набувала законодавчих функцій. Але це були останні акорди правотворчого процесу УНР. Ризький мирний договір, укладений 18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією, поклав край існуванню УНР. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Під-ляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні. І хоча Українська держава не змогла утвердитись, її існування суттєво вплинуло на подальшу долю української національної державності, що виявилася у відродженні і консолідації української нації, у формуванні і становленні національно-державних інститутів, у зростанні національної самосвідомості українського народу. Становлення радянської влади в Україні. Право У ході буржуазно-демократичних перетворень в Україні народжувалися робітничо-селянські й солдатські органи керівництва революційним рухом. Лише протягом перших 20 днів березня 1917 р. було організовано близько 80 рад. Як уже зазначалося, Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів виявила себе як всеросійський державний центр. З перших днів революції при Петроградській раді діяв іногородній відділ, що координував роботу місцевих рад. В Україні однією з перших розпочала свою діяльність Донська рада робітничих, солдатських і матроських депутатів. 6 березня вона зібралася на своє перше засідання. Через місяць (29 березня) після утворення рад робітничих і солдатських депутатів у Петрограді відкрилося перше засідання Всеросійської наради делегатів рад. На підставі доповідей і дискусій нарада прийняла резолюцію про побудову рад за обласним (районним) принципом. На пропозицію виконавчого комітету Петроградської ради Росію, до якої входила й Україна, було поділено на 13 областей без врахування національних особливостей. На рівних засадах створювалися області: Донецька, куди входили Катеринославська і Харківська губернії, область Війська Донського і Кривий Ріг, Південна область — Полтавська, Курська, Воронезька, Чернігівська, Київська губернії та Куп'янський повіт Харківської губернії; Друга Південна область — Волинська, Подільська, Бессарабська, Херсонська, частина Таврійської і Новоросійської губерній. В цих областях діяли 252 ради робітничих і солдатських депутатів, які за рекомендаціями Всеросійської наради розпочали створення загальноросійської радянської системи. У Києві 23 — 27 квітня відбувся обласний з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів Південно-Західного краю. Але обласний виконком було створено лише на другому з'їзді 28 серпня 1917 р. У Харкові 25 квітня — 6 травня працював з'їзд рад Донецького і Криворізького басейнів, який обрав виконком рад з місцем перебування у Харкові. В Одесі 10—27 травня провів роботу перший з'їзд рад Румунського, Чорноморського флоту й Одеського військового округу за участю представників рад Херсонської, Таврійської і Бессарабської губерній. Він обрав крайовий орган — Центральний виконавчий Комітет (ЦВК Рад Румчерод). У низці регіонів і міст ради намагалися діяти як органи влади, приймаючи правові акти. Так, виконком ради робітничих депутатів Ясинуватського підрайону (Макіївський район) наказним порядком запровадив на шахтах 8-годинний робочий день, дав вказівку адміністрації копалень негайно підвищити зарплату. Бахмутська, Дружківська, Костянти-нівська, Берестово-Кальміуська ради взяли в свої руки продовольчу справу, встановили тверді ціни на продукти першої необхідності, з метою контролю створили продовольчі комісії тощо. Ради робітничих депутатів виступили як органи влади не лише в Донбасі. У Миколаєві в червні у зв'язку з небажанням підприємців хлібопекарень задовольнити вимоги робітників рада робітничих і солдатських депутатів міста реквізувала всі пекарні й передала їх громадським організаціям під контролем ради. Разом з тим чимало представників рад робітничих і солдатських депутатів, зокрема Г. Пятаков (Київ), вважали несвоєчасним перехід влади до рад. Незважаючи на тиск більшовиків на чолі з В. Леніним на І Всеросійському з'їзді Рад, більшість делегатів висловили довіру Тимчасовому урядові. Останній у липні — серпні почав діяти рішуче, ліквідуючи революційні осередки, що вимагали демократичних перетворень, закінчення війни тощо. За цих обставин значна кількість масових робітничих організацій, у тому числі й ради, направляли своїх представників до виконавчих комітетів громадських організацій, законодавче підтриманих Тимчасовим урядом. Небажання останнього вирішувати основні вимоги революційних робітників, селян і революційне настроєних солдатів та матросів призвело до нового етапу революції. Більшовики взяли курс на повалення Тимчасового уряду. Це було здійснено в результаті збройного державного перевороту в жовтні 1917 р. Підтримавши державний переворот у Петрограді, українські більшовики захоплювали владу й передавали її радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Особливо загострилися події в Києві. Уже 27 жовтня 1917 р. об'єднане засідання Київської ради робітничих і солдатських депутатів з участю представників військових частин, фабзавкомів і профспілок більшістю голосів прийняло більшовицьку резолюцію і взяло курс на злам органів управління Тимчасового уряду та його військових сил. Проти Центральної Ради більшовики спочатку не виступали. Того ж дня (27 жовтня) Центральна Рада на своєму засіданні прийняла політичну резолюцію про неприпустимість переходу влади до рад робітничих і солдатських депутатів як лише частини зорганізованої революційної демократії. Ця резолюція була першою політичною реакцією на політичну монополію, встановлену більшовиками в Петрограді. З опублікуванням цієї резолюції розпочалася конфронтація між більшовиками й Центральною Радою. За нових умов остання повела справу до завершення державного будівництва, прийнявши низку законодавчих актів, серед яких центральне місце посідав 3-й Універсал, прийнятий 7 листопада. Ним проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР). Цей закон закріпив положення: «Не одділяючись від Республіки Російської». Однак політична ситуація в Україні загострювалася чимдалі більше. В міру її ускладнення і в Петрограді, і в Києві поступово забували про демократичні гасла, висунуті в Декларації прав народів Росії і в 3-му Універсалі. Несприйняття Центральною Радою ідей більшовизму призводило до заборони нею вивезення хліба в Росію, до призупинення залізничного сполучення з нею та ін. Ще більше ця ворожість почала виявлятися після 25 листопада, тобто початку повстання козаків під проводом О. Каледіна проти більшовиків на Дону. Крім того, Генеральний секретаріат відкликав або передислоковував українізовані полки на фронті, перешкоджав більшовицьким військам Росії, які направлялися на придушення повстання на Дону, Рада Народних Комісарів РРФСР, зокрема В. Ленін і Л. Троцький, визнаючи Центральну Раду й право українського народу на самовизначення чи укладення договору з Російською Республікою на федеративних засадах, узяли курс на зміну влади в Україні, тож підтримали ради робітничих і солдатських депутатів в Україні. 4 грудня 1917р. РНК РРФСР надіслав до Центральної Ради ультиматум, в якому українська влада обвинувачувалася в дезорганізації фронту, обеззброєнні червоногвардійців, підтримці кадетсько-каледінського заколоту, недопущенні до влади представників рад робітничих і солдатських депутатів. Звичайно, на цей ультиматум уряд України відповів нотою з аргументаціями своїх правомірних дій. Нехтуючи законність Центральної Ради, більшовики вирішили легітимним шляхом оголосити її незаконною і повалити. Спочатку 7 грудня 1917р. було організовано 20-тисячний страйк у Києві, а 4 грудня скликано І Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Але більшість його делегатів підтримала Центральну Раду. Тоді фракція лівих російських соціалістів-революціонерів залишила з'їзд і переїхала до Харкова, де об'єдналася зі з'їздом рад Донецького та Криворізького басейнів, що відбувався 11— 12 грудня 1917 р. Цей об'єднаний з'їзд назвав себе І Всеукраїнським з'їздом Рад. Перед цим у ніч з 8 на 9 грудня в Харкові було обеззброєно війська Центральної Ради. Наступного дня більшовики створили військово-революційний комітет. У Харкові встановилася влада рад робітничих і солдатських депутатів. На цій основі І з'їзд Рад України заявив про необхідність боротьби проти Центральної Ради як органу української буржуазно-націоналістичної контрреволюції і водночас визнав Українську Народну Республіку «федеративною частиною Російської Республіки». З'їзд утворив найвищий орган державної влади між з'їздами рад — Центральний Виконавчий Комітет Рад України (ЦВК Рад України) і уряд — Народний Секретаріат. Ще до утворення найвищих органів влади й управління рад робітничих і солдатських депутатів України РНК РРФСР 5 грудня 1917р. прийняла рішення вважати Центральну Раду в стані війни з Росією і для керівництва воєнними діями створила комісію у складі В. І. Леніна, Й. В. Сталіна, Л. Д. Троцького. Отже, після жовтневого 1917 р. більшовицького перевороту і захоплення влади В. Ленін перестав вимагати здійснення права націй на самовизначення. Він підмінив національне гасло класовим, стверджуючи, що лише при спільній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, а без такої єдності про неї не може бути й мови, чим пригвинчував Україну до імперії, але вже не царської, буржуазної, а радянської, соціалістичної. Командуючим збройними силами проти Центральної Ради було призначено В. Антонова-Овсієнка. Після проголошення влади рад в Україні російські війська на чолі з В. Антоновим-Овсієнком на «прохання» українських більшовиків було підпорядковано Народному Секретаріатові України, персонально народному секретарю Ю. Коцюбинському. До цих сил долучилися загони червоногвардійців і червоних козаків. 19 грудня 1917 р. ЦВК Рад України опублікував Маніфест до всіх трудящих мас республіки, в якому декларативно і брехливо зазначалося, що лише радянська влада задовольнить прагнення народу, давалася оцінка контрреволюційній суті Центральної Ради, що визнавалася поза законом. Спільно діючи з РНК РРФСР, Народний Секретаріат, відкинувши старе законодавство, запроваджував нове — радянське. Починаючи з січня 1918 р. в Україні поширюються декрети всеросійських з'їздів Рад і РНК РРФСР, а на місцях виникають правові акти революційного часу. В документах органів нової влади зазначається, що за вчинки, які загрожують здобуткам революції та інтересам трудящих, держава за стосовуватиме заходи кримінальної репресії. Іншими словами, з самого початку радянська влада своїх противників ;; визнавала контрреволюційними злочинцями. Міра покаран-і ня за контрреволюційні злочини спочатку була ще не дуже І жорстокою. Радянська влада, як і Центральна Рада, відкидала смертну кару і навіть 10-річне тюремне ув'язнення. Найсу-ворішими санкціями були: оголошення ворогом революції, ворогом вільного народу України, звільнення зі служби, штраф, направлення у військові частини. На перше місце Народний Секретаріат поставив такі дії, що кваліфікувалися як злочинні: виконання рішень Центральної Ради та її уряду. Для кваліфікації злочинних дій Радянський уряд 4 січня 1918 р. прийняв рішення «Про запровадження народного суду», згідно з яким скасовувалися раніше діючі окружні суди, судові падати, військові й морські суди, установи нотаріату, прокурорського нагляду, судових слідчих, приставів, присяжної та приватної адвокатури. Водночас запроваджувалися дільничі народні суди (один на 10 тис. населення), повітові й міські народні суди. Кожен з них складався з 10 суддів, із яких двоє обиралися і вважалися постійними, а 8 суддів були змінними. Крім виборності проголошувалися відкритість суду, участь у ньому обвинувачення і захисту, причому не лише в суді, а й на стадії попереднього розгляду, право відводу суддів, право помилування, дострокового звільнення, умовного засудження, поновлення у правах засудженого. Усі ці питання, як і повторний розгляд справ, вирішувалися тими ж таки судами, постанови яких вважалися остаточними й підлягали негайному виконанню. Суди розглядали справи у складі одного постійного судді та чотирьох чергових у будь-який час (удень чи вночі). Покарання визначалося за рішеням суду. Поряд із запровадженням народного суду Народний Секретаріат прийняв ще один законодавчий акт «Про порядок створення на Україні робітничих і селянських повітових і міських трибуналів, їхні завдання і функції». Ці силові органи обиралися міськими й повітовими радами з 12 осіб терміном на три місяці. Справи розглядалися у складі голови або одного з двох його заступників і чотирьох змінних суддів, котрі обиралися за жеребом. Ініціатива порушення кримінального переслідування належала виконкомові тієї чи іншої ради або громадському обвинувачеві. Громадські обвинувачі (3 чоловіки) і 6 слідчих також обиралися радами на термін повноважень трибуналу, але могли відкликатися і раніше. Судді також могли бути позбавлені своїх повноважень достроково. На слідчу комісію трибуналу покладалися дізнання і попереднє слідство в усіх справах, що надходили. Їй надавалося право проведення обшуків, оглядів та виїмок у всіх державних і приватних установах, а також право одержання всіх необхідних документів, затримання і допит підозрюваного. Крім суду й трибуналу в державному апараті було створено надзвичайні органи: «Всеукраїнський військово-революційний комітет по боротьбі з контрреволюцією», що займався переважно організацією загонів Червоної гвардії; Центральний військово-революційний комітет Донбасу, який керував діяльністю ревкомів шахтарського краю. Ревкоми були органами примусу й боротьби з противниками рад і більшовицьких комітетів. Вони також виконували функції слідства й революційного (надзвичайного) суду. З початку встановлення влади рад робітничих і солдатських депутатів досить широкого розмаху набула революційна правотворчість рад, ревкомів, штабів, трибуналів, народних судів тощо. Часто вони самостійно приймали рішення про розстріли злодіїв і грабіжників без суду й слідства на місці скоєння злочину, про віддання до суду тих, хто з'явився на вулиці у нетверезому стані, й самогонників та ін. Процес становлення системи рад в Україні у лютому — квітні 1918 р. було призупинено. Як уже зазначалося, Центральна Рада, уклавши договір з країнами Четверного союзу про мир і допомогу, тимчасово відновила свою владу. Більшовицька партія в умовах австро-німецької окупації засновувала осередки політичної боротьби. На окупованій території було створено три нелегальних обласних комітети: Донецько-криворізький — з центром у Харкові, що об'єднував парторганізації Харківської і Катеринославської губерній, включаючи Донецький і Криворізький басейни; Київський, що керував парторганізаціями Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської і Полтавської губерній; Одеський комітет, який поширював свій вплив на парторганізації Херсонської і Таврійської губерній. В умовах Гетьманату й окупаційного режиму підпільні більшовицькі комітети стали організаторами повстанської, страйкової боротьби. Чи не найбільшого розмаху набуло повстання селян Звенигородського і Таращанського повітів Київської губернії влітку 1918 р. Створений у Курську 28 листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, ліквідовуючи владу Директорії, встановлював центральні й місцеві органи управління. Своїми власними рішеннями він 29 січня 1919 р. конституюється в Раду Народних Комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки. Перед цим, 14 січня 1919 р., для України приймається нова назва держави — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). За ухвалою В. Леніна і ЦК РКП(б) Раднарком УСРР очолив X. Раковський. В складі цього уряду встановлювалися посади народних комісарів зовнішніх справ, військових справ, радянської пропаганди, внутрішніх справ, освіти, землеробства, юстиції, продовольства і праці, фінансів, шляхів сполучень, охорони здоров'я, а також командуючого військами української Червоної армії. До РНК УСРР входили також члени Ради народного господарства УСРР. Беручи за досвід структуру й практику РНК РРФСР, уряд України прагнув стати організованою і діяльною державною інституцією. З цією метою 28 січня 1919 р. було затверджено «Декларацію Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду України», згідно з якою і раніше прийнятими законами, уряд за допомогою ревкомів, комбідів і народних комісаріатів встановлював систему органів місцевої влади у формі рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. 8 лютого 1919 р. РНК УСРР прийняла постанову «Про організацію місцевих органів Радянської влади і порядок управління», в якій ставилося питання про «повсюдну передачу влади радам». Згідно з постановою, ради мали бути виборними органами, утворюватися на основі виборчого права. Виборчим правом користувалися особи незалежно від віросповідання, національності, осілості, що досягли 18-річного віку і займалися продуктивною та суспільно-корисною працею, а також військовослужбовці. Ті, хто жив на нетрудові доходи, зокрема наймачі робочої сили, які отримували прибутки, й ті, що одержували проценти з капіталу та прибутки з підприємств, а також приватні торговці й комерційні посередники позбавлялися виборчих прав. Інакше кажучи, виборчих прав позбавлялася найдієвіша, мабуть, найчисельніша людність. Крім них, виборчих прав не мали служителі церкви, колишні царські чиновники, працівники поліції, жандармерії, охоронних відділень тощо. Система рад формувалася за багатоступеневою ознакою. Спочатку місцеві органи влади обирали за квотою делегатів на повітовий з'їзд, ті — на губернський, а останній — на республіканський. Вся організаційна робота зі створення системи рад здійснювалася під керівництвом РКП(б) — КП(б)У. Так, перед скликанням Всеукраїнського з'їзду Рад працював III з'їзд КП(б)У, який схвалив усі проекти документів і регламент найвищого органу влади республіки. 6—10 березня 1919 р. відбувся III з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів — найвищий орган влади республіки. Він розглянув найважливіші поточні й конституційні питання і прийняв правові документи. З'їзд обрав вищий орган влади республіки — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з'їздами і був підзвітним лише йому. Цей орган скликав з'їзди. Для оперативної роботи було створено Президію ВУЦВК і затверджено новий склад Раднаркому УСРР. До складу Президії ВУЦВК увійшли Г. Петровський — голова і члени — К. Во-рошилов, В. Затонський, С. Косіор, О. Хмельницький та ін. Дещо згодом, з розширенням обсягу діяльності РНК УСРР, спрямованої на поточне управління країною, зокрема керівництво народними секретаріатами, а також із зосередженням значної частини законодавчої роботи в уряді, виникла потреба створити при РНК УСРР допоміжні установи. До числа установ належав заснований 16 травня 1919 р. на правах комісії Малий Раднарком УСРР. До нього входили, як правило, заступники наркомів або члени колегій наркомів. Головою Малого Раднаркому було обрано комісара юстиції О. Хмельницького. На III з'їзді Рад гостро обговорювався проект Конституції УСРР. Постанова з'їзду доручила Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету доопрацювати його. Що й було зроблено, а 14 березня Конституцію затвердило засідання ВУЦВК. У «Загальних положеннях» визначалося основне завдання диктатури пролетаріату в Україні: здійснити перехід від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення соціалістичних перетворень і (підкреслимо) систематичного придушення всіх контрреволюційних намірів з боку імущих класів. З цією метою запроваджувалися заходи, безпосередньо спрямовані на знищення існуючого економічного ладу, що виражалися у скасуванні приватної власності на землю і на всі інші засоби виробництва, в установленні влади за робітничим класом з наданням права участі трудящим масам у державному управлінні. Панівні класи від такої участі усувалися. Конституція надала виключну можливість трудящим масам користуватися політичними правами (свободою усного й друкованого слова, зборів, спілок тощо), усуваючи від користування цими правами панівні стани й суспільні групи, що підтримували їх. Конституція проголосила УСРР державою «трудящих і експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства». Влада в ній мала здійснюватися радами робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Центральними органами влади за Основним Законом були: Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад і Рада Народних Комісарів. Законодавча компетенція вищих органів влади УСРР була розмежована. Виключному віданню Всеукраїнського з'їзду Рад підлягали: а) затвердження, зміна, доповнення Конституції УСРР; б) оголошення війни і укладення миру (в разі терміновості, коли неможливо було скликати з'їзд, питання про оголошення війни і укладення миру міг вирішувати ВУЦВК Рад). Віданню ВУЦВК підлягали: а) установлення основ організації збройних сил; б) установлення основ соціалістичного будівництва в галузі народного господарства; в) затвердження річного бюджету і розподіл державних прибутків та зборів між центральною і місцевою владою; г) видання законоположень про терміни й порядок обрання місцевих органів влади, а також їхню внутрішню організацію. Раднарком міг також видавати закони, але лише за спеціальним рішенням ВУЦВК. Однак, як засвідчила практика, він видавав від свого імені законодавчі акти в період між сесіями ВУЦВК. За первісним задумом Президія повинна була лише готувати законопроекти. В Конституції розписувалися механізм утворення місцевих органів влади, їх структура і компетенція. Органами радянської влади на місцях були міські й сільські ради робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів та обрані ними виконавчі комітети, а також губернські, повітові й волосні з'їзди рад та обрані ними виконкоми. Конституція УСРР містила раніше розроблені виборчі права громадян. В цілому Конституція УСРР не функціонувала і не була актом прямої дії. Країна жила на основі антиконституційних рішень партії більшовиків і лід-законних актів, які нерідко звужували правове поле. Протягом квітня — травня 1919 р. відбулося формування місцевих органів рад та їхніх виконкомів. Паралельно з ними продовжували діяти створені партійними комітетами комітети бідноти і революційні комітети. Співіснування і діяльність цих органів часто призводили до суперечностей між ними. У зв'язку з тим, що в кінці травня 1919р. розпочався наступ збройних сил півдня Росії, радянське будівництво було тимчасово призупинене. Україна переводилася на воєнний лад і відповідно з ним перебудовувалися державні органи влади. Ще ЗО квітня 1919 р. було створено Раду робітничої і селянської оборони на основі декрету ВУЦВК, яка стала центральним оперативним органом управління. Рада оборони видавала декрети й постанови, що запроваджувалися через управління справами Раднаркому УСРР. Для забезпечення найважливіших рішень Рада оборони призначала «особливоуповнова-жених» і створила різні комісії, наділяючи їх надзвичайними правами і повноваженнями. Керівники центральних відомств, органів влади і управління на місцях, установ та підприємств повинні були беззаперечно виконувати розпорядження і вказівки комісій та уповноважених Ради оборони. Комісії, як правило, формувалися з членів рад і представників відповідних відомств. Зазначимо, що всі найважливіші і найпринциповіші питання роботи Ради оборони обговорювалися спочатку на засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У. Фактично партія більшовиків управляла державою. В умовах воєнного стану ВУЦВК прийняв декрет «Про сількомбіди» (14 травня 1919 р.), згідно з яким комбіди ставали знову єдиними органами влади на селі. Сільради тимчасово було розпущено. Комбіди, застосовуючи надзвичайні (силові й репресивні) заходи, забезпечували Червону армію, робітників і сільську бідноту (тобто себе) продовольством. Незважаючи на значні зусилля Ради оборони, УСРР втримати ситуацію в своїх руках не вдалося. Центральні органи влади й управління змушені були евакуюватися до РРФСР. Збройні сили півдня Росії зі своїм урядом засновували органи управління. Повсюди на окупованих денікінцями українських землях створювалися губернські, місцеві й повітові бригади державної варти. У Київській, Харківській і Новоросійській губерніях запроваджувалися посади губернаторів, начальників повітів, волостей. Але цей процес також був призупинений. Об'єднані військові сили більшовицьких рад України і Росії ліквідували денікінський політичний режим і відновили свій. Радянська влада в Україні наприкінці 1919 — на початку 1920 р. відновлювалася в організаційній формі ревкомів. Завдання ревкомів було визначено рішенням ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)Ута інструкціями Реввійськради Південного фронту. Місцеві ревкоми на території Чернігівської, Харківської та Полтавської губерній в основному організовувалися політ-органами діючої армії. 11 грудня 1919р. в Москві відбулося засідання Президії ЦВК і РНК УСРР, на якому було прийнято постанову про створення Всеукраїнського революційного комітету. Він зосередив у своїх руках найвищу законодавчу, виконавчу і судову владу. До складу Всеукрревкому ввійшли Г. Петровський (голова), М. Владимиров, В. Затонський, Д. Мануїльський, В. Чубар та ін. При Всеукрревкомі 19 січня 1920 р. в Харкові було створено комісії, що управляли різними галузями державного життя: юстиції, земельних справ, народної освіти, охорони здоров'я та ін. При Всеукрревкомі були організовані колегії уповноважених уряду продовольства, ВРНГ тощо. Але головна функція Всеукрревкому та його місцевих органів (9 ревкомів і комбідів) полягала у сприянні воєнним операціям Червоної армії. Тож, як зазначалося у «Зверненні ЦВК і Раднаркому України до всіх народів і урядів» від 21 лютого 1921 р., виконавши свої завдання, Все-укрревком склав свої повноваження. Натомість ЦВК і РНК УСРР, обрані III Всеукраїнським з'їздом Рад, знову приступили до виконання своїх обов'язків. 25 лютого 1920 р. Президія ВУЦВК прийняла постанову «Про призначення повсюдних виборів до Рад і про порядок обрання на IV Всеукраїнський з'їзд Рад», згідно з якою розпочалося формування нових владних структур радянського режиму. Воно завершилося скликанням IV Всеукраїнського з'їзду Рад (16 — 23 травня 1920 р.). Робота з'їзду збіглася з польське-петлюрівським наступом проти більшовицько-радянської системи. З'їзд прийняв низку законодавчих актів, зокрема «Про державні відносини між УСРР та РСФСР», «Про земельне питання», «Про продовольче питання», «Наказ Центральному Виконавчому Комітету і Раднаркому про зміцнення робітничо-селянської влади» та ін. Наказ ВУЦВК і РНК УСРР започаткував перебудову органів радянської влади на військовий лад, мілітаризацію радянських установ. З'їзд утворив нові органи влади — ВУЦВК, Президію ВУЦВК й затвердив новий склад Раднаркому, до яких увійшли більшим своїм складом члени і керівництво попередніх вищих органів влади й управління. Вони, тобто старий склад ВУЦВК і РНК УСРР, ЗО квітня 1920 р. прийняли постанову про організацію комітетів селян (комнезамів), на які покладалися такі функції: швидке втілення у життя закону про наділення землею та інвентарем безземельних і малоземельних господарств, організація колективного обробітку землі, сприяння виконанню закону про хлібну розкладку, боротьба з т. зв. «куркульським бандитизмом», сприяння військовим організаціям у будівництві Червоної армії, забезпечення виконання на селі всіх актів радянської влади. Комнезами відрізнялися від комбідів лише тим, що 1919 р. комбіди створювалися при відсутності рад і часто замість них, а комнезами 1920 р. засновувалися поряд з місцевими радами на підставі їхніх рішень і працювали під їхнім керівництвом. Крім того, керівництво комнезамами здійснювали на місцях партійні комітети, відділи управління губернських і повітових виконкомів та органи Наркомату внутрішніх справ. На 10 листопада 1920 р. в Україні діяло 9599 комнезамів. У ході ліквідації режиму Директорії УНР в Східній Галичині у серпні 1920 р. було створено тимчасовий крайовий орган радянської влади — Галицький революційний комітет (Галревком) з центром у Тернополі. Очолив його В. Затон-ський. Під його керівництвом створювалися повітові й сільські ревкоми. Галревком видав ряд декретів про встановлення радянської влади у Східній Галичині, про скасування всіх законів Австро-Угорської імперії та Польщі, про конфіскацію поміщицьких і церковних земель, націоналізацію банків і промисловості та деякі інші. 15 липня Галревком проголосив Галицьку Соціалістичну Радянську республіку й розгорнув роботу по організації виборів до наступного Всеукраїнського з'їзду Рад. Проте невдачі Червоної армії під Варшавою і відступ її аж до східних кордонів Галичини надовго призупинили процес радянізації західноукраїнського суспільства. В кінці жовтня 1920 р. між польським і більшовицьким командуванням було укладено перемир'я, що стало частиною договору від 5 березня 1921 р., укладеного в Ризі. За цим договором Польща визнала український радянський уряд. Отже, скасовувалися попередні визнання Польщею уряду Директорії УНР. На території Холмщини, Підляшшя, Західної Волині, Західного Полісся і Галичини з початку 20-х рр. встановлювався політичний режим Польщі. На більшій частині України утвердився радянський режим. Як уже зазначалося, одне із завдань диктатури пролетаріату — систематичне придушення всіх контрреволюційних намірів. Ця конституційна теза стала основою діяльності органів нагляду й контролю за законністю — Всеукраїнської надзвичайної комісії, міліції і суду. В процесі радянського будівництва в УСРР створювалася система судів. Відповідно до «Декрету про суд» РНК УСРР від 14 лютого 1919 р. скасовувалися суди попередніх владних структур і утворювалися народні суди й революційні трибунали. Цим же Декретом РНК УСРР затвердила «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали». Крім того, судове будівництво здійснювалося на основі директив РКП(б) і КП(б)У, інструкції Народного комісаріату юстиції «Про судоустрій» і низки спеціальних циркулярів. Цими й пізніше прийнятими законами визначалися компетенція і організація судової влади України. В означений період більшість справ розглядалася революційними трибуналами. До їхньої компетенції відносилися справи про контрреволюційні злочини, державну зраду, шпигунство, службові злочини. 1920 р. компетенцію трибуналів було розширено: на їх розгляд передавалися справи про «бандитизм», розбійництво, пограбування, розкрадання та про деякі інші злочини. Революційні трибунали мали право засуджувати винних до різних мір покарання, в т. ч. і до найвищої (смертна кара). Відносячи значну кількість справ до контрреволюційних злочинів чи бандитизму, а також до державної зради, суди й трибунали чинили сваволю та беззаконня проти власного народу. ВУЦВК і РНК УСРР намагалися протидіяти цим явищам. Так, Раднарком УСРР 22 липня 1921 р. прийняв постанову, якою передбачалося посилене покарання для членів суду й трибуналів за незаконне позбавлення особистої волі, зловживання, знущання, незаконне вчинення обшуків, реквізицій, конфіскацій тощо. Але більшість законів сприяла таким діям судової, позасудової та адміністративної влади. Одним із таких актів став декрет уряду «Про організацію Всеукраїнської надзвичайної комісії» (грудень 1918р.). Остання створювалася з метою планомірної боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем і службовими злочинами. Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) була урядовою установою, підпорядковувалася РНК УСРР, а її органи на місцях — виконкомам рад. Склад ВУНК формувався урядом і виконкомами під керівництвом більшовицьких комітетів. Виходячи з мети створення ВУНК, їхні повноваження були дуже широкими і, як правило, силовими та репресивними. Виконкоми разом з органами ВУНК вирішували питання про запровадження «червоного терору», мали право арешту й віддання до суду. Боротьба з «контрреволюцією» і здійснення «червоного терору» були основним завданням органів ВУНК. Їм надавалося право безпосередньої розправи у випадках «контрреволюційних» виступів, погромів тощо. Крім ВУНК в Україні в період революції і війни більшовицькою владою, згідно з декретом «Про організацію влади на місцях», створювалися органи міліції для боротьби з грабежами, розбоєм, крадіжками, хуліганством, контрреволюцією та ін. В період 1919—1920 рр. склалися такі види міліції: 1) загальна; 2) карний розшук; 3) судово-кримінальна; 4) промислова; 5) залізнична; 6) морська. У боротьбі із злочинністю органи радянської міліції підтримували постійний контакт як з надзвичайними комісіями, так і з військами внутрішньої охорони (ВОХР). В означений період в Україні радянська влада створила розгалужену мережу органів нагляду й контролю за законністю. При виконкомах рад засновувалися контрольні відділи, контрольні комісії та комісаріати. Найважливішими установами, що здійснювали у той час спеціальний нагляд за законністю, були Народний комісаріат юстиції (НКЮ) та його місцеві органи — губернські, повітові та міські відділи. НКЮ і його органи стали своєрідним правовим арсеналом більшовицької республіки: вони безпосередньо готували законодавчі акти, тлумачили норми права, забезпечували правове оформлення радянського ладу в різних галузях тощо. Зусиллями НКЮ УСРР та інших законотворчих органів було видано значну кількість правових актів, що започаткували регулювання майнових, сімейних, земельних, трудових та інших відносин. Ці акти видавалися у зібраннях узаконень УСРР і збірниках відомчих установ. Найважливішим аспектом розвитку цивільного права УСРР були питання власності. КП(б)У, ВУЦВК, РНК та інші органи влади й управління закладали правові засади приватної власності і створення державної, званої пізніше «соціалістичною», власності. Було видано низку декретів: «Про націоналізацію банків» (22 січня 1919 р.), «Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під'їзних колій» (28 січня 1919 р.), «Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах», «Про відібрання лишків одягу та білизни в буржуазії» (1 березня 1919 р.), «Про вилучення хлібних лишків і встановлення твердих цін на них» (31 січня 1919 р.), «Про розкладку лишків урожаю 1918 р. та попередніх років» (12 квітня 1919 р.) та багато інших. Останні два декрети започаткували більшовицьку продрозкладку. Доти існували гетьманська, петлюрівська, денікінська, врангелівська. В 1919—1920 рр. було проведено націоналізацію підприємств промисловості, житлових будинків тощо. Власність кустарів-одиночок, ремісників, середніх селян не підлягала націоналізації і навіть проводилася політика сприяння їхній виробничій діяльності. РНК 6 серпня 1920 р. прийняла постанову «Про заходи сприяння кустарній промисловості», на основі якої, крім вищезгаданого, держава ставила їх під свій контроль, постачала сировиною тощо. До дрібного виробництва, в якому господарями використовувалася наймана праця, проводилася політика обмеження з наступною ліквідацією. Особливе місце відводилося праву власності на землю. Декретом ВУЦВК від 26 травня 1919 р. «Про соціалістичний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землекористування» скасовувалася приватна власність на землю, надра, води, ліси, які перетворювалися на єдиний державний фонд. Земля передавалася в користування селянам. Заборонялися цивільно-правові операції з нею (купівля-продаж, дарування, застава та ін.). Стимулювалося колективне господарювання. Для управління процесом землекористування було утворено Народний комісаріат землеробства. У цей період розроблялося радянське спадкове право. Декретом РНК «Про скасування спадкоємства» (11, 12 березня 1919 р.) скасовувалося т. зв. буржуазне спадкове право й складалися нові основи соціалістичного права. Тоді ж вийшли перші нормативні акти радянської влади, що регулювали шлюбно-сімейні відносини, зокрема, декрети РНК «Про організацію відділів запису актів громадянського стану», «Про цивільний шлюб і про ведення книг актів громадянського стану», «Про розірвання шлюбу» від 20 лютого 1919 р., в яких зазначалося, що в УСРР надалі визнається лише цивільний шлюб. Наголошувалося, що шлюб укладається на добровільних засадах, на основі рівноправності чоловіка й жінки. Церковний шлюб оголошувався приватною справою тих, хто одружувався. На основі цих та інших актів у червні 1919 р. було розроблено проект «Сімейного кодексу», який набув чинності пізніше. Норми, що тут містилися, докладно регламентували всі сторони сімейно-шлюбних відносин. Порушення цивільно-правових норм, державного права та ін. часто каралися на основі адміністративного, кримінального законодавства. Останнє також почало формуватися в цей період. Під злочином каральні органи розуміли вчинки, які становили загрозу для основ радянської влади і для встановленого порядку в УСРР. Закріплювалася карність не тільки завершеного злочину, а й замаху. Держава декларувала, що покарання передусім повинно мати на меті виправлення осіб, особливо тих, які випадково стали на шлях вчинення злочинів. Кримінальне право спочатку регулювалося окремими законами УСРР, у грудні 1919 р. НКЮ рекомендував судовим установам послуговуватися «Керівними началами з кримінального права РСФРР», а з серпня 1920 р. цей закон було введено в повному обсязі. У «Керівних началах» закріплювалася класова природа і визначалися завдання радянського кримінального права, які полягали в охороні шляхом репресій системи суспільних відносин. Кримінальне законодавство у своїй особливій частині розвивалося, виходячи з потреб боротьби з іншими владами, званими контрреволюцією, бандитизмом, що кваліфікувалися як злочин. Вістря кримінальних репресій спрямовувалося також проти розкрадачів державної (націоналізованої) власності, злодіїв, хабарників тощо. Для збереження державної власності було видано низку декретів, зокрема «Про охорону лісів» (26 лютого 1919 р.), «Про боротьбу з самочинним захопленням продовольства» (10 травня 1919 р.), «Про охорону націоналізованих кінних заводів» (14 березня 1919 р.) та ін. Особливо суворо каралися злочинні дії з захопленням продовольства. Для боротьби з торгівлею продовольством РНК УСРР 10 травня 1919 р. і 5 травня 1920 р. приймає декрети про боротьбу з мішечництвом (спекуляцією). Кримінальним законодавством каралися також службові злочини, дезертирство, ухилення від загального військового навчання, розголошення військової таємниці та ін. Таким чином, кримінальне законодавство було спрямоване проти тих, хто намагався свідомо й несвідомо ліквідувати радянську соціалістичну систему. Власне кажучи, антинародний радянський державно-правовий режим з розгалуженою мережею репресивних органів був заснований на декретах, постановах, рішеннях ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У, злочинних інструкціях та вказівках В. Леніна. Наведемо одну лише, типову телеграму більшовицького вождя, що спричинила страшний голод в Україні у 1921 — 1922 рр.: «М. В. Фрунзе. Тов. Фрунзе. Копії тт. Петровському і Ра-ковському і ЦК КПУ. 18.У.1921 р. Тов. Бухарін каже, що врожай на півдні чудовий. Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя і смерті для нас,— зібрати з України 200—300 мільйонів пудів. Усе забрати, обставити потрійним кордоном війська всі місця видобутку, ні фунта не пропускати, не давати розкрасти. Це питання життя і смерті. Поставте по-військовому» (див.: Ленін В. І. Повне зібр. тв. К., 1975. Т. 52. С. 200). Вказівку В. Леніна радянські війська під командуванням М. Фрунзе виконали — забрали увесь врожай до зернини. Внаслідок цього мільйони українських селян померли від голоду. Отже, у 20—30-х рр. було створено тоталітарну комуно-радянську систему, найжорстокішу в світі. РОЗДІЛ VІІ Державно-правовий розвиток Радянської України у складі Союзу РСР Правові засади входження Радянської України до складу Союзу РСР Після національної революції 1917—1921 рр. на значній території України запанувала більшовицька влада у формі рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. За Конституцією Української Соціалістичної Радянської Республіки (1919 р.) основою радянської влади в Україні була система її центральних і місцевих органів. До центральних належали: 1) Всеукраїнський з'їзд Рад; 2) Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК); 3) Рада Народних Комісарів (РНК). А місцеву владу представляли губернські, міські, повітові, волосні й сільські ради. У перехідний період від війни до миру V Всеукраїнський з'їзд Рад як найвищий орган влади у постанові «Про радянське будівництво» (1 березня 1921 р.) уточнив структуру й повноваження центральних і місцевих органів влади. Нагадаємо, УСРР як державі з перших днів існування був притаманний принцип диктатури пролетаріату (робітничого класу і найбіднішого селянства) над його споконвічними гнобителями й визискувачами — капіталістами і поміщиками. В. Ленін у праці «До історії питання про диктатуру» писав, що «наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв'язану владу, що безпосередньо на насильство спирається...» (див.: Ленін В. І. Повне зібр. тв. Т. 41. С. 379). У політичних програмах правлячої тоді РКП(б) ставилося завдання здійснити перехід від буржуазного ладу до соціалізму. Скасовувалося право приватної власності; свобода слова, зібрань і союзів забезпечувалася лише для трудового народу і то на основі програми РКП(б); правове оформлення партійної політики покладалося на згадані структури пролетарської (більшовицької) влади. До компетенції Всеукраїнського з'їзду Рад, ВУЦВК та РНК входили всі питання загальнодержавного значення, тобто прийняття Конституції, внесення до неї змін і доповнень, встановлення і зміна кордонів, зносини з іноземними державами, оголошення війни та укладення миру, визначення засад організації збройних сил, загальне керівництво внутрішньою політикою, розробка і схвалення цивільного, кримінального і процесуального законодавства, утвердження основ соціалістичного будівництва в галузі народного господарства республіки. Всеукраїнські з'їзди Рад формувалися з делегатів, обраних відповідним з'їздом місцевої ланки рад. У підготовці цих з'їздів брали участь робітники, трудове селянство й інтелігенція. Для організації виборів ВУЦВК створював Центральну виборчу комісію з її відділами на місцевому рівні. До виключної компетенції ВУЦВК також належали: формування РНК, питання про кордони, зовнішні зносини, збройні сили, визначення напрямів розвитку народного господарства та деякі інші. Наприклад, V Всеукраїнський з'їзд Рад у спеціальній резолюції визначив завдання щодо врегулювання взаємовідносин між наркоматами РСФРР і УСРР. На той час уже діяв договір про військовий і господарський союз між Російською Федерацією і Україною, згідно з яким державним органам РСФРР надавалося привілейоване становище порівняно з УСРР. Таким чином, у державних органах РСФРР поступово зосереджувалося управління найважливішими галузями української промисловості. Українське керівництво на чолі з X. Раковським і Політ-бюро ЦК КП(б)У наполягало на усуненні тенденції, спрямованої на обмеження суверенітету УСРР. Це дало поштовх розробці правових засад майбутньої форми держави радянських республік. 11 серпня 1922 р. оргбюро ЦК РКП(б) створило комісію для підготовки до розгляду на черговому пленумі ЦК РКП(б) питання про взаємозв'язки республік. До складу комісії увійшли В. Куйбишев (голова), X. Раковський, Г. Сокольников, Й. Сталін. Ця комісія розробила проект резолюції «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» на основі сталінської ідеї автономізації, схваленої всіма керівниками радянських республік, крім Грузії. 26 вересня 1922 р. з резолюцією ознайомився В. Ленін. Він запропонував принципово інший шлях об'єднання — у вигляді союзу незалежних республік. Пленум ЦК РКП(б) 6 жовтня 1922 р. прийняв постанову «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними радянськими соціалістичними республіками», де визнав вищим органом Союзу Всесоюзний з'їзд Рад, який мав встановити відповідні союзні органи влади й управління. На основі постанови пленуму було розроблено проекти «Декларації про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік» і «Договору про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік». І Всесоюзний з'їзд Рад прийняв їх за основу ЗО грудня 1922 р. За змістом Договору радянські республіки, увійшовши на засадах добровільності й рівноправності до складу створеної ними союзної держави, повністю зберігали свою державну незалежність, тобто де-юре залишалися суверенними державами. А що на з'їзді між керівниками союзних республік виникли розбіжності стосовно взаємовідносин загальноросійських і республіканських органів управління, то проекти Декларації і Договору про утворення СРСР після доопрацювання і узгоджень мав остаточно затвердити II Всесоюзний з'їзд Рад. У січні 1923 р. Всеукраїнський ЦВК і Раднарком УСРР створили низку комісій для підготовки документів, пов'язаних з утворенням СРСР (про розподіл компетенцій між урядом» Союзу РСР і урядами республік, взаємовідносини загальносоюзних і республіканських наркоматів, побудову загальносоюзного і республіканського бюджетів, структуру Верховного суду СРСР, функції ЦВК СРСР і ЦВК республік). Ці комісії розробили варіант українського проекту союзного договору, який суттєво відрізнявся від проекту, прийнятого на І з'їзді Рад СРСР. Наприклад, в українському проекті слова про те, що «республіки об'єднуються в одну союзну державу», було замінено на «утворюють» СРСР. Український проект посилював гарантії суверенних республік, містив статтю про те, що суверенітет окремих республік, які входять до Союзу, обмежений лише рамками, зазначеними в союзному договорі, і лише в питаннях, віднесених до компетенції Союзу. За цими рамками кожна з республік здійснює свою державну владу самостійно, а Союз РСР охороняє їхні суверенні права. Територія і Конституція республіки не можуть бути змінені без її згоди. Проект містив і інші статті, які, на думку розробників, краще забезпечували суверенітет УСРР. Проект союзного Договору зі змінами й пропозиціями у червні 1923 р. було передано в розширену комісію ЦВК СРСР з питань підготовки Конституції СРСР. Але зважені й помірковані пропозиції українського керівництва не знайшли розуміння на союзному рівні, а М. Скрипника й X. Раковського звинуватили у «націонал-ухильництві». В ході критики і нападок на українців конституційна комісія СРСР запропонувала прийняти за основу проект, поданий Всеросійським ЦВК. 13, 14 і 16 червня 1923 р. проходило засідання розширеної комісії ЦВК СРСР. На пропозицію Д. І. Курського в преамбулу документа, що розглядався, внесли формулювання: Декларація і Договір про утворення СРСР становлять Основний Закон — Конституцію Союзу РСР. Таким чином, прийняті за основу документи І Всесоюзного з'їзду Рад стали проектом Конституції СРСР, який належало обговорити в союзних республіках. У запропонованому проекті посилювались і розширювалися компетенції союзних органів влади. III сесія ВУЦВК 7-го скликання, заслухавши доповідь голови Раднаркому УСРР X. Раковського про союзне будівництво і союзну Конституцію, під тиском російської сторони постановила в цілому затвердити проект Конституції СРСР. Питання про Конституцію СРСР 21 січня 1924 р. розглянув VIII з'їзд Рад УСРР, на якому виступив М. Скрипник. Заслухавши його доповідь про Конституцію і Договір, VIII з'їзд Рад постановив: «І. Ухвалений І з'їздом Рад Союзу РСР договір і затверджену II сесією ЦВК СРСР Конституцію СРСР ратифікувати, доручивши Президії ВУЦВК цю ратифікацію підписати». 31 січня 1924 р. II з'їзд Рад СРСР остаточно затвердив Основний Закон (Конституцію) СРСР, юридичне оформив створення Союзу РСР. Отже, РКП(б) разом з комуно-радянським керівництвом РСФРР породили державно-правовий документ — Конституцію СРСР. Це було початком становлення федеративної держави, що мала свої органи державної влади й управління: З'їзд Рад СРСР, ЦВК СРСР, Президію ЦВК СРСР, РНК СРСР, Верховний суд СРСР, Народні комісаріати СРСР, Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ). До повноважень органів влади й управління СРСР належали: зовнішні зносини і зовнішня торгівля; оголошення війни та укладення миру; організація і застосування збройних сил; закладення основ народного господарства СРСР та його планування; керівництво транспортом і зв'язком; затвердження єдиного державного бюджету і єдиної грошової та кредитної системи; встановлення засад землекористування і землеустрою, а також судоустрою і судочинства, законів про працю; визначення загальних принципів народної освіти й охорони здоров'я тощо. Вищезазначені повноваження органів влади й управління СРСР обмежували суверенітет і право радянських республік, у тому числі й УСРР. Державний устрій УСРР у 1920—1930-х рр. Створення СРСР і прийняття загальносоюзної Консти-туиії істотно змінили правове становище об'єднаних республік. VIII Всеукраїнський з'їзд Рад, ратифікувавши Договір про утворення СРСР і Конституцію СРСР, доручив ВУЦВК переглянути Конституцію УСРР відповідно до союзної. 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад вніс деякі зміни й доповнення до чинної Конституції УСРР 1919 р. З 1926 р. змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки: Починаючи з 1926 р., на з'їздах Рад заслуховувалися доповіді про діяльність уряду і обиралися від УСРР члени Ради національностей ЦВК СРСР. Було затверджено засади діяльності Президії ВУЦВК, розроблені ще 1924 р. Цей правовий акт уперше прямо вказував, що Президія ВУЦВК у період між сесіями ВУЦВК є вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР. XI Всеукраїнський з'їзд Рад 1929 р. ухвалив нову Конституцію республіки. Вона складалася з п'яти розділів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій радянської влади; 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю УСРР. УСРР проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян. Принципове значення мали статті 2 і 3, де УСРР заявляла про входження до СРСР і визначала за собою такі права: а) ухвалення власної Конституції, яка відповідатиме Конституції СРСР; б) територіальне верховенство; в) створення власних органів державної влади й державного управління; г) обрання повноважних представників України до Ради національностей ЦВК Союзу РСР і делегатів на Всесоюзний з'їзд Рад; є) здійснення законодавства й управління в межах своїх повноважень; ж) право на законодавчу ініціативу у вищих органах СРСР. Конституція на найвищому рівні закріплювала принцип верховенства загальносоюзних органів і загальносоюзного законодавства. Останнє свідчить про те, що проголошений суверенітет УСРР в складі СРСР був не чим іншим, як фікцією. Центральними органами влади в УСРР, як і за Конституцією 1919 р., залишалися Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, ВУЦВК, Президія ВУЦВК та РНК. Якщо за попередньою Конституцією з'їзди скликалися двічі на рік, то тепер один раз на два роки. Сесії ВУЦВК мали скликатися тричі на рік. Президія ВУЦВК була постійно діючим органом. До її компетенції належало: 1) видання декретів, постанов та розпоряджень; 2) затвердження декретів та постанов РНК УСРР; 3) право скасовувати будь-які рішення РНК, наркоматів і місцевих органів влади й управління. Вищезазначені центральні органи влади УСРР залишалися майже незмінними у 1925—1937 рр. ВУЦВК, як і Всеукраїнський з'їзд Рад, чимало уваги приділяв розвиткові промисловості, сільського господарства, культури, питанням державного будівництва, вдосконаленню роботи місцевих органів влади, становленню радянського права. ВУЦВК заслуховував на своїх сесіях звітні доповіді окружних (пізніше обласних) виконкомів, райвиконкомів та окремих сільрад. РНК і народні комісаріати УСРР також зазнавали реформ в означений період. 12 жовтня 1924 р. було затверджено нове Положення про Раднарком УСРР, згідно з яким він визнавався виконавчим і розпорядчим органом державної влади. До складу Раднаркому УСРР входили: голова РНК, його заступники, наркоми (землеробства, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юстиції та прокуратури, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова Вищої Ради народного господарства УСРР, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР. Раднарком УСРР звітував перед союзними органами. Президія ЦВК УСРР мала право скасовувати рішення ВУЦВК і РНК УСРР. У середині 30-х рр. відбулася зміна назв вищих органів влади республіки. Після XIII з'їзду Рад (січень 1935 р.) Всеукраїнський з'їзд Рад було перейменовано на з'їзд Рад УСРР, ВУЦВК - на ЦВК УСРР, Президію ВУЦВК - на Президію ЦВК УСРР. Характерною рисою цього періоду було посилення впливу Раднаркому СРСР на всі сфери державного життя в Україні. Раднарком залишався бюрократичним органом, через який тоталітарному більшовицькому керівництву зручніше було керувати країною. Форсовані темпи індустріалізації, суцільна примусова колективізація сільського господарства призвели до ще більшого зосередження влади у центрі — Союзі РСР, в ЦК ВКП(б),— тож вимагали певної перебудови структури й організаційних форм діяльності уряду України. Для забезпечення чіткого виконання директив центру постанова ЦВК і РНК СРСР від 18 січня 1931 р. передбачала створення при раднаркомах союзних і автономних республік відповідних комісій. Розвиваючи цю директиву, ВУЦВК і РНК УСРР постановою від 4 лютого 1934 р. утворили постійну комісію для перевірки фактичного виконання директив уряду і зміцнення дисципліни в усіх державних органах та господарських організаціях. До складу комісії входили: голова Раднаркому УСРР, один із секретарів ЦК КП(б)У, народний комісар РНК, голова Всеукраїнської ради профспілок і голова Укрколгоспцентру. Поява цієї комісії підтверджує згадану раніше тезу про те, що в середині 30-х рр. сформувалася кому-но-радянська диктатура Сталіна і його оточення, яка негативно вплинула на розвиток демократії та права. Піддавши тотальному контролю всі сфери суспільного і державного життя, політичне керівництво СРСР ініціювало розробку нової Конституції СРСР, яка мала закріпити «завоювання соціалізму». Вперше це питання було винесене на обговорення 1935 р. на лютневому Пленумі ЦК ВКП(б). На ньому йшлося про зрілість соціалістичної демократії і необхідність закріплення цієї демократії в новій Конституції. Було підготовлено досить демократичний за зовнішніми ознаками проект Основного Закону СРСР. Його розглянув червневий Пленум ЦК ВКП(б), схвалила Президія ЦВК СРСР і винесла на всенародне обговорення. Обговорення і схвалення проекту Конституції СРСР відбувалися в умовах масових репресій і беззаконня. У розпал терору 30-х рр. мало хто наважувався критикувати цей проект. 5 грудня 1936 р. делегати VIII Всесоюзного з'їзду Рад одноголосно затвердили і запровадили нову Конституцію СРСР. Французький філософ-просвітитель Ш. Л. Монтеск'є (1689— 1755) вважав, що найжорстокішою тиранією є та, яка виступає під мантією законності й прапором справедливості. У цьому зв'язку зазначимо: із ЗО членів конституційної комісії, що готували другу Конституцію СРСР, 16 осіб було розстріляно і двоє наклали на себе руки. За звичним сценарієм було розроблено й ухвалено Конституцію України. 13 липня 1936 р. Президія ЦВК УСРР створила конституційну комісію, до складу якої увійшли державні й партійні діячі України: Петровський, Косіор, Пости-шев, Затонський, Любченко, Якір та ін. Наприкінці 1936 р. Президія ЦВК УСРР прийняла за основу проект Конституції, запропонований конституційною комісією. Після всенародного «обговорення» його розглянув Надзвичайний XIV з'їзд Рад УСРР, який ЗО січня 1937 р. постановив: «Проект Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки... затвердити». На цьому ж з'їзді замість назви «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР) було встановлено іншу — «Українська Радянська Соціалістична Республіка». Конституція УРСР 1937 р. за побудовою відповідала Конституції СРСР 1936 р. Ця майже точна копія основних положень союзної Конституції складался з 146 статей, об'єднаних у 13 розділів, які закріплювали суспільний і державний устрій, вищі органи державної влади УРСР і Молдавської АРСР, місцеві органи державної влади, бюджет УРСР, організацію суду й прокуратури, основні права і обов'язки громадян, а також порядок внесення змін до Конституції. Конституція УРСР декларативно проголошувала перемогу соціалізму в усіх сферах суспільного життя, морально-політичну єдність українського народу. Вищим органом державної влади стала Верховна Рада УРСР з такими повноваженнями: затвердження народногосподарського плану, Державного бюджету, керівництво всіма галузями народного господарства, встановлення відповідно до законодавства Союзу РСР місцевих податків, зборів і доходів, законодавство про працю, організація суду, надання прав громадянства тощо. В період між сесіями Верховної Ради її функції покладалися на Президію, що видавала укази, тлумачила закони, контролювала роботу уряду, скасовувала ті рішення обласних рад, які не відповідали законам, скликала сесії Верховної Ради, могла проводити референдуми, присвоювала почесні звання республіки, мала право помилування тощо. Верховна Рада створювала уряд республіки — Раду Народних Комісарів як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади. Раднарком здійснював керівництво народними комісаріатами республіки та іншими йому підпорядкованими органами, об'єднував і спрямовував роботу наркоматів республіки, координував діяльність уповноважених загальносоюзних наркоматів, керував виконкомами обласних рад депутатів трудящих. Всі вищі органи влади в СРСР і в Україні у 20—30-х рр. були органами диктатури пролетаріату на чолі з Політбюро ЦК ВКП(б) і Й. Сталіним. Гасло диктатури пролетаріату в сталінських руках стало кривавим мечем, засобом терору проти власного народу. Внаслідок репресій загинули мільйони людей. Наведемо типовий приклад. На засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) (протокол № 51 від 2.УІІ.1937 р.) було запропоновано секретарям обласних і крайових партійних організацій, обласним, крайовим і республіканським представникам НКВС узяти на облік усіх куркулів і кримінальні елементи, що повернулися на батьківщину із заслання. Тих із них, хто найворожіше ставився до радянської влади, рекомендувалося негайно заарештувати й розстріляти в порядку проведення їхніх справ через «трійки», а менш активні, але також вороже налаштовані, підлягали арештові й засланню в райони, вказані НКВС. Про склад «трійок» і кількість осіб, призначених для розстрілу, було наказано повідомити ЦК у п'ятиденний термін. Рішення більшовицької партії суперечили положенням Конституції і кодексів. Не ставши виразником інтересів більшості народу, ця партія керувала суспільством і державою. Ціною величезних жертв правлячому режимові вдалося з допомогою ГУЛАГу форсованими темпами розв'язати деякі пріоритетні економічні проблеми, пов'язані насамперед з будівництвом «соціалізму». Але цей сталінський «великий стрибок» було здійснено за рахунок занедбання соціальних проблем, низького життєвого рівня народу, обмеження його прав і свобод. У механізмі сталінської диктатури пролетаріату важливу роль відігравала система вищих органів державної влади і управління. Після утворення СРСР відбулися зміни в системі органів галузевого управління УСРР, а пізніше — УРСР. Почали діяти загальносоюзні, союзно-республіканські й республіканські наркомати. До загальносоюзних відносилися такі наркомати: закордонних справ; військових і морських справ; зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. Другу групу наркоматів становили: Вища Рада народного господарства, наркомати продовольства, праці, фінансів, робітничо-селянська інспекція. Республіканськими залишилися наркомати земельних справ, охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції. У 30-х рр. вийшла низка правових актів про наркомати землеробства, фінансів, торгівлі, соціального забезпечення, юстиції тощо, де чітко визначалися права, обов'язки і структура народних комісаріатів. Усі центральні органи управління в УРСР, хоч і називалися республіканськими, були структурними підрозділами союзної держави. Це наркомати, прокуратура, суд та ін. Ще до утворення СРСР Раднарком УСРР зобов'язував Наркомат юстиції УСРР і всі судові установи налагодити неослабний контроль за додержанням здебільшого російських або розроблених на їх основі декретів, постанов і розпоряджень радянської влади. У складі Наркомату юстиції було створено державну прокуратуру УСРР, на яку покладалося: а) здійснення нагляду від імені держави за соціалістичною законністю дій усіх органів влади, господарських установ, громадських і приватних організацій та приватних осіб шляхом кримінального переслідування винних і опротестування постанов, прийнятих з порушенням закону; б) безпосередній нагляд за розкриттям злочинів органами дізнання і слідства, а також за діяльністю органів державного політичного управління УСРР; в) підтримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільному процесі; д) нагляд за правильністю тримання заарештованих під вартою. Керівником прокуратури, тобто прокурором республіки, був народний комісар юстиції УСРР. Прокурор мав помічників, яких затверджувала і звільняла Президія ВУЦВК за поданням прокурора. Місцевими органами прокуратури були прокурори в губерніях, округах, а пізніше — в областях. Вони здійснювали нагляд за всіма органами влади аж до сільрад. У період становлення органів прокуратури заходами урядових кіл СРСР було створено (23 червня 1933 р.) Прокуратуру СРСР як самостійний орган на чолі з І. Акуловим. 1935 р. його замінив А. Вишинський. На цю прокуратуру покладалося загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік, які постановою ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936 р. «Про утворення Народного Комісаріату юстиції Союзу СРСР» виділялися з наркоматів юстиції республік. Хоч закони про прокуратуру визначили її основним завданням суворе й неухильне додержання так званої соціалістичної законності, на практиці часто-густо траплялися порушення цієї законності, а самих прав та свобод людини — і поготів. Фаховий юрист, прокурор СРСР А. Вишинський спотворив правову науку й культуру юриспруденції. Його друковані праці в цій галузі надовго стали основою радянського законодавства, особливо кримінально-процесуального, а тлумачення норм кримінального права у низці його наказів і циркулярів прокурорам і слідчим суперечило їх внутрішньому змістові й необгрунтоване посилювало підстави кримінальної відповідальності, що призводило до порушення усталених норм права в судах і позасудовій практиці. У 20-х рр. здійснювалося реформування суду. Згідно з «Положенням про судоустрій УСРР» від 16 грудня 1922 р., укладеним за образом і подобою «Положення про судоустрій РРФСР», усі судові органи революційного періоду скасовувались і створювалася єдина система судових установ, як-от: а) народний суд (у складі постійного народного судді або постійного народного судді і двох народних засідателів); б) губернський (пізніше окружний, обласний) суд; в) Верховний суд УСРР. Положенням також передбачалося, що для розгляду справ спеціальних категорій утворюються спеціальні суди: військові трибунали; особливі трудові сесії нарсудів — у справах про злочинні порушення законів про працю; земельні комісії — в земельних справах; арбітражні комісії — у справах про спори між державними організаціями щодо майнових прав. Вище зазначене «Положення» стало базою для наступних реформ суду. Згідно з ним народні судді районів округу обиралися окружними з'їздами рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних рад. За новим «Положенням» окружний суд складався з: 1) пленуму окружного суду; 2) цивільного відділу; 3) кримінального відділу; 4) надзвичайної сесії; 5) особливої сесії у справах про неспроможність кооперативних організацій. Верховний суд мав таку структуру: президія, пленум, цивільна касаційна колегія і надзвичайні сесії. З метою боротьби із службовими проступками і провинами державних органів, які не підлягали переслідуванню в кримінальному порядку, ВУЦВК і РНК УСРР 3 лютого 1926 р. прийняли «Положення про дисциплінарні суди», які створювалися при ВУЦВК (Головний дисциплінарний суд) і при окружних виконкомах. Вони існували до 1928 р. й були скасовані рішенням XV з'їзду ВКП(б). 19 червня 1929 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили «Положення про товариські суди і гамівні камери», покликані розглядати на заводах, фабриках і в державних установах дрібні справи, що не мали важливого соціального значення. Одним із структурних елементів партійно-радянської системи, спрямованих на боротьбу з «ворогами соціалізму», були органи Всеукраїнської Надзвичайної Комісії (ВУНК), створені в 1917— 1918 рр. для мобільного придушення виступів противників радянського режиму, бандформувань, селянських повстань проти радянської влади тощо. IX Всеросійський з'їзд Рад проголосив ідею нового визначення функцій і повноважень Надзвичайної комісії, обмеживши коло її діяльності суто політичними завданнями. Після консультацій у Політбюро ЦК РКП(б) Всеросійський ЦВК прийняв декрет «Про Державне політичне управління» (1922 р.). За прикладом Російської Федерації Всеукраїнський ЦВК своєю постановою від 22 березня 1922 р. скасував ВУНК та її місцеві органи й утворив при НКВС (за російською схемою) Державне політичне управління, завданнями якого були боротьба проти відкритих контрреволюційних виступів, бандитизму й шпигунства, охорона кордонів, шляхів, виконання спеціальних доручень губернських (пізніше окружних і обласних) виконкомів. Таким чином, почав діяти новий орган радянської державності, не передбачений Конституцією. Першим головою ДПУ ВУЦВК призначив В. Манцева. Більшість особового складу ВУНК увійшла до складу ДПУ. Для розв'язання значної кількості гострих проблем застосовувалися «силові, надзвичайні» методи. З поширенням політичного протистояння, бандитизму та деяких інших кримінальних злочинів у республіці рад в 20-х рр. ДПУ надавалося право розстрілу захоплених учасників збройних пограбувань безпосередньо на місці скоєння злочину, а також вислання кримінальних елементів. Інакше кажучи, органи ДПУ одержали право на позасудову розправу (аж до розстрілу), яке поширювалося на всіх осіб, затриманих при бандитських нападах і збройних пограбуваннях. Нагляд прокурора за слідством і дізнанням у справах політичних і про обвинувачення в шпигунстві набув обмеженого характеру. Зазначимо, що в умовах утвердження тоталітарного режиму органи ДПУ стали каральним мечем ЦК ВКП(б). ЦВК СРСР і РНК СРСР 3 квітня 1927 р. надали право органам ДПУ, а пізніше НКВС, розглядати справи в позасудовому порядку з призначенням покарань аж до найвищої міри. Для оперативного вирішення справ 1929 р. було створено «трійки» (позасудові каральні органи) в складі керівників оперативних управлінь або відділів, в завдання яких входило попереднє розслідування слідчих справ з метою доповіді на засіданнях колегії чи особливої наради ДПУ, які здійснювали позасудовий розгляд. Діючи в рамках і поза законом, органи ДПУ — НКВС у 20—30-х рр. розглянули сотні й тисячі справ, провели десятки сфабрикованих «крикливих» політичних процесів («ухил Шумського-Хвильового», «Шахтинську справу», «Справу СВУ» тощо). Органи державної безпеки перетворилися на знаряддя насильства комуно-радянського режиму, на ще один каральний меч у руках держави (диктатури Сталіна та його оточення). Процес реорганізації вищих органів управління України в 20-х і особливо в 30-х рр. відбувався на основі вказівок Сталіна, Політбюро ВКП(б), Раднаркому СРСР та інших союзних органів влади й управління. Так, на основі вказівок XVII з'їзду ВКП(б) 7 квітня 1934 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову «Про реорганізацію народних комісаріатів та центральних установ УСРР». Відповідно до цієї постанови з метою посилення єдиноначальності й особистої відповідальності керівників було ліквідовано колегії при всіх наркоматах УСРР. Відповідальність за діяльність наркоматів повністю покладалася на наркомів та їхніх заступників. Також здійснювалася реорганізація інших структур наркоматів. Усе це робилося для створення такого державного механізму, який беззаперечно виконував би вказівки керівної партійно-радянської верхівки. На основі рішень партії і уряду СРСР у 30-х рр. створювалися нові органи центрального управління. Так, у жовтні 1936 р. Президія ЦВК УСРР прийняла постанову про створення союзно-республіканських наркоматів легкої, харчової, лісової промисловості, зернових і тваринницьких радгоспів, внутрішньої торгівлі. У зв'язку із загрозою нової світової війни й необхідністю зміцнення обороноздатності країни 8 грудня 1936 р. постановою ЦВК СРСР було створено загальносоюзний наркомат оборонної промисловості. З появою наркомату промисловості будівельних матеріалів СРСР з 1 квітня 1939 р. почали діяти союзно-республіканський наркомат промисловості будівельних матеріалів УРСР. У другій половині 30-х рр. органи НКВС було остаточно виведено з-під контролю уряду й вищих партійних органів. Фактично НКВС нікому, крім Сталіна, не підпорядковувався. НКВС диктував свою волю всім, нехтуючи правові норми й спираючись виключно на власні нормативні акти-накази, директиви та розпорядження. Наприклад, із першого радянського уряду — РНК, затвердженого II Всеросійським з'їздом Рад у складі 15 осіб, 10 виявилися ворогами народу, були репресовані й фізично знищені. Наприкінці 30-х рр. апарат НКВС зазнав «чистки», що завершилася зміною його керівництва й основних кадрів. Реорганізація не минула й зовнішню розвідку. В лютому 1941 р. НКВС було поділено на два наркомати: внутрішніх справ (НКВС) і державної безпеки (НКДБ). Тоді ж, у другій половині 30-х рр., значно розширилася компетенція вищих ланок суду. Так, постановою Президії ВУЦВК від 23 червня 1935 р. «Про розширення повноважень президії Верховного суду УСРР» президії надавалося право переглядати, змінювати й скасовувати вироки і постанови колегій та спеціальних судових складів Верховного суду. Раніше це здійснював пленум Верховного суду. Постанови президії з конкретних справ були остаточними й могли опротестовуватися лише до Президії ЦВК УСРР. Такі повноваження президії Верховного суду часто призводили до порушення законності й посилення тоталітаризму. В цей же період, точніше 26 червня 1934 р., ВУЦВК і РНК УСРР видали постанову, за якою народні суди й колегії захисників, нотаріат та інші допоміжні судові органи підпорядковувалися безпосередньо обласним судам. На них покладалося керівництво організацією і діяльністю цих органів. Тією ж постановою передбачалося створення в усіх обласних судах пленумів у складі голови, його заступника й членів обласного суду. Участь у засіданні пленуму обласного прокурора або його заступника була обов'язковою. Все управління по лінії прокуратури й суду повністю зосереджувалося в руках відповідних керівників — обласного прокурора і голови суду. Така організація і управління судом свідчать про те, що в другій половині 30-х рр. партійно-бюрократична система підкорила собі найважливіші ділянки державного управління і перейшла до наступу на своїх противників, називаючи їх «ворогами народу і соціалізму». Після входження до складу Союзу РСР УРСР формально мала свою окрему територію, на якій відбувався процес впорядкування робіт з адміністративно-територіального поділу, розпочатий ще 1922 р. Відповідно до постанови Президії ВУЦВК УСРР «Про ліквідацію губерній та перехід на триступеневу систему управління» Україну було поділено на райони й округи, тобто замість 102 повітів і 1984 волостей стало 53 округи і 706 районів. Укрупнювалися сільради. Їх кількість скоротилася з 15696 до 9307. Вертикаль управління здійснювалася за схемою: район — округ — центр. У зв'язку із скасуванням губерній ВУЦВК і РНК УСРР постановою від 17 березня 1926 р. ліквідували Волинський, Донецький, Катеринославський, Київський, Одеський, Подільський, Полтавський, Харківський і Чернігівський губернські виконавчі комітети (Зібрання узаконень УСРР, № 16). У ході реформування адміністративно-територіального устрою Х Всеукраїнський з'їзд Рад УСРР, розглянувши питання про радянське будівництво, запропонував розширити компетенцію місцевих органів влади на підвідомчій їм території. Ради міст і сіл ставали вищими органами влади. Вони отримали право юридичної особи, самостійний бюджет, керували промисловістю і сільським господарством, вирішували фінансово-податкові питання. Зазначимо, що це реформування відбувалося під керівництвом правлячої в СРСР партії більшовиків. Без згоди партійного керівництва жодне рішення державного будівництва не набувало чинності. Заходами ЦК ВКП(б) в Україні тривало очищення органів диктатури пролетаріату від «ворожих елементів». До останніх відносили заможних селян, ремісників, тих, хто воював на боці Центральної Ради, Директорії чи в інших повстанських загонах проти комуно-більшовицького режиму. Партія зміцнювала ради новими кадрами з робітників, бідняків і наймитів, що знали лише одне: нищити, реквізувати, розкуркулювати, роз-селянювати тощо. Реформуючи систему рад, ЦВК і РНК СРСР, Політбюро ЦК ВКП(б) замислили під приводом підвищення ролі районних виконавчих комітетів ліквідувати окружні ради. Відповідно до рішення союзних органів влади ВУЦВК і РНК УСРР своєю постановою від 2 вересня 1930 р. «Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систему управління» скасували попередні рішення про адміністративно-територіальний поділ України на округи й розпустили окружні виконавчі комітети. На території УСРР було утворено 503 нові адміністративні одиниці: одна автономна республіка (Мол-давськаАСРР, 1924—1940), 18 міст, виділених в окремі адміні-стративно-господарські одиниці, й 484 райони. Їм надавалися всі права окружних виконкомів. Виконкоми районних і 18 міських рад та Молдавської АСРР підпорядковувалися безпосередньо ВУЦВК, його Президії та РНК УСРР. Таким чином, на початку 30-х рр. було встановлено двоступеневу систему управління (район — центр). Практика роботи цієї системи виявилася неефективною в умовах «розгорнутого наступу» тоталітарного режиму на залишки дрібного й середнього товаровиробництва. Щоб перекласти на інші плечі тягар нелюдських методів боротьби з індивідуалізмом і приватною власністю, «ворогами соціалізму й усього міжнародного пролетаріату», в розпалі голодомору 1932—1933 рр. більшовицьке керівництво ініціювало нову реформу адміністративно-територіального устрою і ВУЦВК ухвалює чергову постанову про перехід на адміністративно-територіальну триступеневу систему: район -— область — центр. В Україні спочатку було створено п'ять областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську й Одеську, а потім, у червні 1932 р.,— Донецьку, в жовтні—Чернігівську. З утворенням областей усі районні й міські виконкоми рад почали підпорядковуватися обласним виконавчим комітетам. Внаслідок недосконалого й тендеційного національно-територіального розмежування поза межами Радянської України залишилися мільйони українців у регіонах, які становили продовження основного етнічного масиву їх розселення — деякі райони Берестейщини, Курщини, Воронежчини, Кубані, Ставропольського краю та ін. Із середини 20-х рр. розгорнулася спланована державою насильницька асиміляція українців не лише в діаспорі, а й на території власне УСРР та історичних землях у суміжних з Росією і Білорусією районах. Паралельно здійснювалося сільськогосподарське переселення на землі «колонізаційного фонду» — Далекий Схід, Сибір, Сахалін, Карелія та ін. Упродовж 1926—1939 рр. у ці райони з Радянської України вибуло 2,8 млн осіб. Натомість в республіку з інших районів СРСР було переселено понад 220 тис. осіб (див.: Наулко В. Українці. Східна діаспора. Атлас.— К., 1992. С. 15.). Шляхом терору, винищення селянства й так званих «українських буржуазних націоналістів», а також розкурку-лення більшовики намагалися покласти край боротьбі українського народу за незалежну державу. Умисне переміщення народів відповідно до ленінської національної політики було не чим іншим, як наміром партії більшовиків створити нову імперію з денаціоналізованим, а точніше зрусифікованим, етносом під назвою «єдиний радянський народ». У ході реформування місцевих органів влади й управління першочергова увага приділялася сільським радам, які повинні були як органи державної влади очолити боротьбу за суцільну примусову колективізацію та ліквідацію куркульства як класу. Суттєву допомогу сільським радам у соціалістичній перебудові села надавали комнезами (комітети незаможних селян). Виконуючи вказівки ЦК ВКП(б), партійні та радянські органи в Україні значно збільшили кількість комнезамів. 1930 р. в ній налічувалося близько 7 млн 600 тис. членів комнезамів, які очолювали «соціалістичні перетворення» на селі. Найважливіший результат їхньої роботи — розкурку-лення більше 1 млн 200 тис. сімей, створення сектору дешевої примусової робочої сили, а також створення штучного голоду. Місцеві ради депутатів трудящих обирали виконкоми в складі голови, його заступників, секретаря і членів виконкомів. За Конституцією УРСР 1937 р., виконкоми рад безпосередньо підпорядковувалися як радам депутатів трудящих, що їх утворювали, так і виконкомам вищих рад. У грудні 1939 р. внаслідок виборів було утворено 15 обласних, 583 районних, 164 міських, 10863 сільських і 442 селищних рад депутатів трудящих. Вони керували культурно-політичним і господарським будівництвом на своїй території. При місцевих радах (переважно районних і обласних) утворювалися органи управління, будовані переважно за галузевим принципом. Вони підпорядковувалися як самій раді депутатів трудящих та її виконкомові, так і відповідному наркоматові УРСР чи СРСР та партійним органам. На підставі аналізу повноважень органів державної влади й управління Союзу РСР, а також змін, що відбулися в устрої і праві УРСР у 20—30-х рр., можна зробити висновок про перехід країни від авторитарного до тоталітарного режиму, обмеження суверенітету республіки, деформації теорії і практики соціалізму. Радянські конституції діяли лише формально. Найважливіші питання регулювалися підзаконними актами й партійними рішеннями, які не лише звужували застосування чинного законодавства, а й часто суперечили йому. Бракувало механізмів реалізації основних конституційних принципів. Проголошені конституціями права людини слугували ширмою для авторитарного й тоталітарного режимів. Державний устрій і право Західної України, Закарпаття, Північної Буковини у 1920—1930-х рр. За наслідками 1-ї світової війни значна частина українських земель підпала під владу Польщі, Чехословаччини, Румунії та Угорщини. Загарбавши Західну Україну, польські імперіалісти здійснили адміністративно-територіальну реформу, що полягала в запровадженні загальнопольських державних установ. Територію Західної України було поділено на воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське, Волинське. На чолі воєводств призначалися Радою Міністрів воєводи, наділені майже необмеженою владою. Воєводи підпорядковувалися безпосередньо Міністерству внутрішніх справ. Як голова загальної адміністрації воєвода керував діяльністю адміністративних органів на території воєводства, наглядав за торгівлею, шляхами сполучення, регулюванням праці й громадської опіки. Покладені на воєвод функції виконувалися спеціальними органами — воєводськими управліннями. Вони контролювали роботу старост, які займалися тими самими питаннями у межах повітів, що й воєводські управління. Зокрема, Львівське воєводське управління на початку 30-х рр. мало 11 відділень, які наглядали за спокоєм (відділ безпеки), органами самоуправління, веденням актів цивільного стану, керували діяльністю державних і приватних медичних установ, пильнували за вирішенням земельного питання. На чолі всієї адміністрації повіту, крім військової, фінансової, шкільної, земельної і поштово-телеграфної, стояв повітовий староста. Його головним обов'язком було придушення революційно-визвольного руху й забезпечення правопорядку в повіті. З цією метою він міг використовувати органи повітової поліції. Свої функції староста виконував за допомогою спеціального апарату — старостинського управління й підлеглих йому установ. Старостинські управління поділялися на реферати, а реферати — на підвідділи. Для боротьби з революційним і національно-визвольним рухом було встановлено складну воєнізовану систему так званих «органів безпеки». Вся територія Польщі поділялася на воєводські поліційні округи, співмірні з адміністративно-територіальним воєводським поділом. Кожен повіт мав свою державну поліцію. На території воєводства її очолював воєводський комендант, а на території повіту — повітовий. Згідно з Конституцією Польщі 1921 р. на території громад, повітів і воєводств діяла система органів місцевого самоуправління. При проведенні загальних заходів ці самоуправ-лінські одиниці могли правовим актом об'єднуватися в союзи, і тоді органи цих союзів офіційно ставали своєрідними виконавчими органами адміністративної влади. Органами самоуправління в Галичині були: громадська рада і громадська влада, повітова рада і повітовий відділ, Крайовий сейм і Крайовий комітет. На території Західної України діяли судові установи, засновані ще законами Австро-Угорщини. Змінилася лише їхня політична орієнтація. Якщо раніше суд обстоював насамперед інтереси австрійських поміщиків і буржуазії та клаптикової Австро-Угорської монархії, а потім уже захищав права польських і українських поміщиків та буржуазії, то тепер він ставив понад усе інтереси польських капіталістів і поміщиків та цілісність польської держави, а права української буржуазії і поміщиків відійшли на другий план. Основним завданням суду було придушення революційного руху, національно-визвольної боротьби. 1928 р. в Польщі відбулася судова реформа, за якою окружні, апеляційні суди і Верховний суд зазнали деякої реорганізації, а замість повітових засновувалися громадські суди. Окружні суди виступали апеляційною інстанцією для громадських судів. Вищою інстанцією для окружних судів був апеляційний суд. Крім загальних судів, існували й спеціальні, скажімо, трудові і третейські суди для установ страхування від нещасних випадків. Трудові суди утворювалися лише у великих промислових центрах. Наприклад, Львівський трудовий суд виник ще 1918 р. внаслідок реорганізації Промислового суду, що існував під час панування Австро-Угорщини. Він розглядав позови робітників до підприємців, власників фабрик, заводів. Більшість цих позовів стосувалася зарплати, страхування, квартирних та інших питань. Основним завданням трудових судів був правовий захист промисловців від робітників. Для регулювання фінансового господарства і забезпечення грошових надходжень до бюджету було створено фінансові установи, зокрема фінансові палати, яким підпорядковувалися фінансові управління і управління акцизів та державних монополій. На території, що входила раніше до складу Австро-Угорщини, діяли спеціальні кадастральні управління, які відали справами земельного кадастру. Запровадження земельних реформ вимагало створення спеціальних установ — земельних управлінь. Питаннями, пов'язаними з реформами (наприклад, подрібненням маєтків (парцеляцією), створенням заможних польських господарств (осадництвом) і відрубів, ліквідацією сервітутів, перерозподілом і регулюванням земельних володінь), займалися повітові земські управління на чолі з земськими комісарами або підкомісарами. Окружне земельне управління виступало вищою інстанцією і поширювало свою діяльність на території воєводства. Вищим апеляційним органом було Міністерство землеробства і земельних реформ. Усі зазначені й інші структури влади та управління підлягали структурам вищої законодавчої і виконавчої влади, встановленим згідно з Конституціями Польщі 1921 і 1935 рр. Законодавчу владу Конституція 1921 р. надала Сеймові й Сенатові. Президент республіки і Рада Міністрів керували органами виконавчої влади. Внаслідок травневого перевороту 1926 р. в Польщі запанував політичний режим, який зводив нанівець основні принципи, покладені в основу березневої Конституції 1921 р. Механізм функціонування держави, властивий парламентському ладові, замінили авторитарні методи правління. Протягом 10 років відбувалося конституювання нової верховної влади. 1935 р. було прийнято так звану квітневу Конституцію Польщі, за якою Президент отримав законодавчі, конституційні, виконавчі, контрольні, надзвичайні (на випадок війни) повноваження з управління Польською Республікою (офіційна назва — II Річ Посполита Польська). Тяжке економічне становище, небувалий національний, релігійний і соціальний гніт, політична безправність спричинили посилення революційно-визвольної боротьби корінного населення Західної України під керівництвом політичних партій і об'єднань КПЗУ, УНДО, ОУН та ін. Лише в 1934— 1938 рр. тут відбулося 1118 страйків. Суттєві зміни в становищі українців Галичини сталися з початком 2-ї світової війни. Падіння Польщі призвело до встановлення на західноукраїнських землях сталінського режиму. Після «окупації» — для одних і «визволення» — для інших Червоною армією території Західної України упродовж двох місяців було конституйовано радянську владу Західної України. Народні Збори Західної України (26 жовтня 1939 р.) прийняли важливі законодавчі акти: «Про державну владу в Західній Україні»; «Про входження Західної України до складу УРСР»; «Про конфіскацію поміщицьких земель»; «Про націоналізацію банків і великої промисловості». 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію, в якій зазначалося: «Віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих». Замість вищих органів влади й управління на завершальному засіданні депутати обрали Повноважну комісію, якій доручалося від імені Народних Зборів подати Декларацію Верховній Раді СРСР та Верховній Раді УРСР і просити їх включити Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР. Принизливішого акта історія не знала: спершу загарбання («визволення»), а потім під дулами гвинтівок військ НКВС утворення рад депутатів трудящих, яким надавалося право вирішити те, чого аж ніяк не бажала значна частина народу. Однак це сталося. У статті «Об украинском вопросе» Л. Троцький писав: «От прежнего доверия й симпатий западньїх украинских масс к Кремлю не осталось й следа... Рабочие й крестьянские массьі в Западной Украине, в Буковино, в Карпатской Украине рас-теряньї: куда повернуться?.. На зтойтрагической смуте Гитлер основьівает свою политику в украинском вопросе. В своє вре-мя мьі говорили: без Сталина... не бьіло бьі Гитлера. К зтому теперь можно прибавить: без насилия сталинской бюро-кратии над Советской Украиной не бьшо бьі гитлеровской украинской политики» (див.: Троцкий Л. Об украинском вопросе // Старожитності. 1991. Ч. 5. С. 13.). 31 жовтня 1939 р. позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів Західної України. Продублювала це рішення Верховна Рада УРСР, ухваливши 15 листопада рішення прийняти Західну Україну до складу УРСР. Для Й. Сталіна об'єднання українських земель полягало насамперед у зазделепдь запланованому поділі Польщі між фашистською Німеччиною і СРСР. Таким чином, на територію Західної України поширилося чинне законодавство СРСР і УРСР. 4 грудня 1939 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську й Тернопільську області в складі УРСР. А Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940 р. повністю скасовувався старий поділ на повіти й волості і створювалися райони, міськради, сільради. Всього було організовано 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних і 4944 сільських рад. Ще раніше, 9 грудня 1939 р., було затверджено склад облвиконкомів. 26 грудня Наркомюст України видав наказ про початок роботи обласних управлінь НКЮ, обласних і народних судів у західних областях УРСР. Суддівський корпус призначався відповідними виконкомами з числа комуністів, направлених Наркомюстом з інших областей УРСР. Наново створені суди разом з органами НКВС розпочали масштабну так звану класову боротьбу проти колишніх експлуататорів, «куркулів», націоналістичної інтелігенції, потенційних «ворогів українського народу» тощо. Репресії проти західноукраїнського народу викликали національно-визвольний рух проти комуно-радянського («совіцького») режиму, який не вщухав упродовж років. Особливо гострим він виявився під час і після 2-ї світової війни. В історії України німецько-радянська війна стала черговою великою трагедією. Берлін і Москва в основному воювали за панування над Україною, заперечуючи таким чином право українського народу на державну незалежність. А ось як відбувалися події в Закарпатті. Після 1-ї світової війни Закарпаття опинилося в складі Чехословацької Республіки. 1928 р. воно отримало правове оформлення як Підкарпатський край без права на автономію. Протягом 30-х рр. українці Закарпаття боролися за свою автономію. Послаблення Чехословацької Республіки після Мюнхенської угоди примусило уряд надати 11 жовтня 1938 р. автономію Карпатській Україні (Підкарпатській Русі). Було створено перший автономний уряд, до якого увійшли А. Бро-дій, А. Волошин та ін. Тим часом на частину території Закарпаття претендувала Угорщина. За рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні від 2 листопада 1938 р. Карпатська Україна змушена була віддати Угорщині значну частину своєї території з містами Ужгород і Мукачеве. На цю територію поширилася система державного управління та права Угорщини. 22 листопада 1938 р. в Празі вийшов закон Чехословацької Республіки про Конституцію Карпатської України. На цій основі автономний уряд розгорнув підготовку виборів до першого Сейму Карпатської України. На виборах, що відбулися 12 лютого 1939 р., Українське національне об'єднання отримало 92,4 % голосів. Сейм розпочав свою роботу в м. Хусті 15 березня 1939 р. На ньому було проголошено незалежність Карпатської України, яка стала республікою на чолі з президентом А. Волошиним. Але невдовзі Карпатську Україну окупували угорські війська, розгромивши її військо — Карпатську Січ. Що ж до Північної Буковини, то її після 1-ї світової війни було включено до Румунії. Декрет про це румунський король підписав 18 грудня 1918 р. Таке насильство над місцевим населенням викликало страйкову і збройну боротьбу. Але сильнішою виявилася Румунія. Її підтримувала Антанта. Румунська влада встановила на Буковині режим управління, який нічим не відрізнявся від австрійського. З перших днів владу тут узяли військові коменданти. На території Північної Буковини за наказом командуючого окупаційними військами генерала Я. Зедіка 26 січня 1919 р. запроваджувався стан облоги. Фактично його було ліквідовано лише 1940 р. на основі таємного додаткового протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад 1939 р. За Конституцією Румунії і законом про адміністративну уніфікацію від 14 червня 1925 р. Буковина складалася з повітів, волостей, комун (общин). На чолі повітів стояли призначені урядом і затверджені королем префекти, які були представниками центральних властей. Префекти призначали преторів у волостях, а примарів — у міських і сільських общинах. Вони очолювали також виборні повітові й комунальні ради, що виконували функції місцевого самоврядування. Насправді ж ці органи місцевого самоврядування мали незначні повноваження в господарському управлінні. Уряд за рекомендацією префектів міг розпускати місцеві виборні органи і скасовувати їхні рішення. Для створення видимості автономії Північної Буковини склад уряду Румунії збільшився на двох міністрів. Один з них очолив службу управління дев'яти секторів: внутрішнього, фінансового, судового та ін. Румунська влада здійснювала в Північній Буковині жорстоке соціальне й національне гноблення, що викликало опір українського населення. Кінець 30-х рр. ознаменувався серйозними змінами у міжнародних відносинах. У таємному додатковому протоколі пакту Ріббентропа — Молотова від 23 серпня 1939 р. СРСР виявив свою зацікавленість у Бессарабії та Буковині. 26 червня 1940 р. РНК СРСР надіслала румунському урядові ноту, вимагаючи повернути Бессарабію і Північну Буковину. Оскільки уряд Румунії відповів невизначне, радянська сторона 28 червня 1940 р. ультимативно запропонувала йому звільнити Бессарабію і Північну Буковину. Наступного дня уряд Румунії прийняв ці пропозиції і почав виводити свої війська. У звільнених («захоплених») населених пунктах почали створюватися робітничі й селянські комітети, бойові дружини, штаби тощо. Організовували цей процес політоргани Червоної армії і спеціально прислані агітатори й організатори. Пізніше було проведено вибори до місцевих органів влади — повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 р. до Москви виїхала повноважна делегація «від трудящих» Північної Буковини просити возз'єднати їхній край з Радянською Україною. Верховна Рада СРСР 2 серпня 1940 р. прийняла закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акер-манського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР». Решта території Бессарабії відійшла до складу новоутвореної Молдавської РСР. 7 серпня 1940 р. було створено Чернівецьку й Ізмаїльську області, а замість повітів і волостей — райони. В цих адміністративних районах почала діяти радянська система органів влади й управління і права. 8 результаті підписання радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. й договору між СРСР і Німеччиною про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. було розмежовано сфери інтересів кожної зі сторін на просторі від Балтійського до Чорного моря. За захоплення частини Фінляндії, Прибалтики, приєднання Західної України, Закарпаття, Північної Буковини, Бессарабії СРСР заплатив стратегічними матеріалами й сировиною. Було визначено й спільний кордон з Німеччиною. Позбавлені власної держави українці в роки 2-ї світової війни опинилися в епіцентрі загарбницької політики радянського й фашистського режимів. Перебудова державного апарату СРСР і УРСР в роки другої світової війни Процес мирного розвитку радянської соціалістичної системи перервався у зв'язку з розпочатою 22 червня 1941 р. агресією гітлерівської Німеччини проти СРСР. Українська РСР першою з-поміж радянських республік зазнала нищівного удару фашистської Німеччини. Ворог планував окупувати її в перші місяці війни, загарбати всі багатства, знищити більшість населення, а решту поневолити. Війна вимагала підпорядкування діяльності державного апарату справі розгрому німецько-фашистських загарбників. Програму перебудови всього життя союзної держави на воєнний лад було викладено в директиві ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 29 червня 1941 р., у виступі Й. Сталіна 3 липня 1941 р. та в рішеннях партії і уряду. Зміст цих загальносоюзних правових документів зводився до наступного: розгортання у чимдалі більших масштабах військового виробництва й постачання фронту необхідного озброєння і бойової техніки. Для цього потрібно було: змінити економічні пропорції в інтересах збільшення військового виробництва; сконцентрувати всі ресурси для забезпечення потреб війни; передати військовій промисловості максимальну кількість підприємств з інших галузей; перебудувати на воєнний лад роботу транспорту, зв'язку; збільшити пропускну спроможність залізничних шляхів, щоб забезпечити військові перевезення і евакуацію промисловості та населення на схід із прифронтових областей; спрямовувати діяльність наукових і дослідно-конструкторських установ на досягнення воєнно-технічних переваг над противником і забезпечення потреб армії; мобілізувати матеріальні й трудові ресурси сільського господарства на безперебійне постачання армії, населення міст — продовольством, а промисловості — сировиною; перерозподілити людські ресурси для забезпечення мобілізації до Збройних Сил і потреб воєнної економіки; мобілізувати фінансові ресурси для потреб війни; пристосувати торгівлю, всю сферу обслуговування та ін. до потреб воєнного часу. Для вирішення цієї програми потрібно було перебудувати державний апарат, здійснити жорстку централізацію. Насамперед виникла необхідність у вищому органі стратегічного керівництва збройною боротьбою народів СРСР, який поєднав би в одних руках управління Збройними Силами на фронті і воєнною економікою. З цією метою ЗО червня 1941 р. було створено Державний Комітет Оборони (ДКО), наділений вищою державною і військовою владою в межах усього СРСР. Для безпосереднього керівництва Збройними Силами було утворено Ставку Верховного головнокомандування на чолі з Верховним головнокомандуючим. Координація дій ДКО і Ставки забезпечувалася тим, що їх очолювала одна особа — Й. Сталін. Незважаючи на це, функції ДКО і Ставки суттєво розрізнялися. ДКО був вищою інстанцією, яка здійснювала загальне керівництво збройною боротьбою Радянської держави, а Ставка стала виконавчим військовим органом, що керувався вказівками ДКО. Головним напрямом діяльності ДКО були розгортання Збройних Сил, підготовка резервів, їх забезпечення озброєнням, спорядженням, продовольством. ДКО також керував мобілізацією економіки, організацією воєнного господарства, розробляв заходи щодо збільшення виробництва танків, літаків, боєприпасів, металу, палива, продовольства тощо. ДКО тісно співпрацював з ЦК ВКП(б) і РНК СРСР. Єдність їхньої діяльності забезпечувалася суміщенням посад. Члени ДКО були членами Політбюро ЦК ВКП(б), заступниками Голови РНК СРСР і секретарями ЦК ВКП(б), а Голова ДКО — Й. Сталін був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) і Головою РНК СРСР. ДКО не мав свого апарату, тож використовував апарати ЦК ВКП(б), Раднарко-му і наркоматів. Для вивчення і вирішення деяких найскладніших проблем ДКО створював спеціальні комітети, ради й комісії, що готували проекти постанов. Нерідко вони й самі вирішували конкретні питання. Для втілення у життя рішень ДКО на місцях призначалися уповноважені ДКО. В більшості випадків ними були секретарі ЦК ВКП(б) і ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів партії. Поряд з ДКО продовжували функціонувати постійні конституційні органи державної влади й управління: Верховна Рада СРСР, її Президія, Рада Народних Комісарів СРСР. Кожен з цих органів формально продовжував працювати в межах своєї компетенції. Оскільки умови війни не давали змоги регулярно проводити сесії Верховної Ради СРСР, як це передбачалося Конституцією СРСР, більшість її функцій здійснювала Президія. Вона видала укази про воєнне становище, про мобілізацію військовозобов'язаних, про встановлення нових орденів і медалей, про доповнення до кримінального, цивільного, сімейного, процесуального законодавства, про реорганізацію відомств тощо. Раднарком, керуючи наркоматами, вирішував питання будівництва, сільського господарства, соціально-культурного будівництва та ін. Організація роботи РНК СРСР пристосовувалася до воєнної обстановки з таким розрахунком, щоб забезпечити безперебійне і ефективне управління країною. Під керівництвом ДКО і РНК СРСР удосконалювалася діяльність наркоматів, створювалися нові структури державного управління. Виникла нова галузь управління щодо державного забезпечення і побутового влаштування сімей військовослужбовців. У період війни було створено й надзвичайні органи, як-от: Комітет з обліку й розподілу робочої сили, Рада з евакуації, надзвичайна Державна Комісія із встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх співучасників тощо. З початком війни змінилися напрями діяльності й організація республіканських органів влади і управління. Перебудова державних органів влади України, що відбувалася в умовах бойових дій на території республіки, охопила всю систему рад — від Верховної Ради УРСР до селищних і сільських рад. Виконуючи директивні вказівки ДКО, ЦК ВКП(б) та інших союзних органів, Президія Верховної Ради УРСР, Рада Народних Комісарів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У опублікували 7 липня 1941 р. звернення, в якому закликали український народ тісніше згуртовуватися навколо Комуністичної партії, стійко і мужньо захищати кожен шматок радянської землі, надавати допомогу Червоній армії, наполегливо працювати на виробництві в тилу, вступати в народні ополчення, винищувальні батальйони, створювати партизанські загони й підпільні організації в тилу ворога. На місцеві ради покладалася складна робота з евакуації населення, виробничої бази. Умови вимагали суттєвої перебудови роботи місцевих органів влади й управління. Найбільшою мірою це стосувалося місцевих рад районів, розташованих найближче до фронту й оголошених на воєнному становищі. Всі функції влади з питань оборони, забезпечення порядку і державної безпеки передавалися військовим органам (військовим радам фронтів, армій, військових округів, а де їх не було — вищому командуванню військових з'єднань). У прифронтових і обложених ворогом містах створювалися надзвичайні органи — міські комітети оборони. Такі комітети з'явилися в червні — липні 1941 р. в Києві, Одесі, Севастополі з ініціативи місцевих радянських, партійних органів і військового командування. Їх називали штабами оборони міста, комісіями з оборони та ін. Узагальнивши досвід діяльності цих органів, ДКО в жовтні 1941 р. постановив утворити комітети оборони у 60 прифронтових містах країни на базі апарату обкомів чи міськкомів партії з включенням до них керівників місцевих радянських і військових органів. Вони підпорядковувалися ДКО. Комітети оборони мали право оголошувати облоговий стан, виселяти жителів, запроваджувати комендантську годину, ставити промисловим підприємствам воєнні завдання. Вони завідували оборонними спорудами, формували частини народного ополчення, винищувальні батальйони та ін. ' У зв'язку з тимчасовим відходом Червоної армії з України центральні органи влади УРСР евакуювалися в глиб СРСР, зокрема в Саратов, а пізніше в Москву. В умовах війни вдосконалювався державний апарат, скорочувалася кількість зайнятих у ньому працівників, створювалися нові управління і комітети, необхідні для воєнної економіки. При РНК УРСР діяло бюро з обліку й розподілу робочої сили. Такі ж бюро функціонували при виконавчих комітетах обласних рад УРСР. При місцевих радах засновувалися відділи з державного забезпечення і влаштування сімей фронтовиків, з працевлаштування евакуйованого населення та інші. Значні зміни відбулися в діяльності постійних комісій рад. Поряд з комісіями, що існували до війни, при радах засновувалися нові: з питань оборони, евакуації, державного забезпечення і побутового влаштування сімей фронтовиків. З окупацією України життя радянських органів влади не зупинялося. Постанова ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. про організацію боротьби в тилу німецьких військ ставила перед республіканськими, обласними й районними парторганізаціями прифронтової смуги конкретне завдання: розгорнути мережу більшовицьких підпільних організацій на захопленій території для керівництва всіма діями проти фашистських окупантів. На 1 жовтня 1941 р. в Україні вдалося створити 23 підпільних обкоми, 63 міськкоми і 564 райкоми КП(б)України. ЦК КП(б) України, місцеві партійні й радянські органи розгорнули організаційну роботу щодо створення партизанських формувань і підпільних організацій. У республіці в перші місяці війни було організовано й залишено в тилу ворога для розгортання партизанської боротьби 683 загони, понад 1700 диверсійних груп. ЗО травня 1942 р. ДКО з метою об'єднання керівництва партизанським рухом і подальшого посилення боротьби народних мас проти ворога створив Центральний штаб партизанського руху. Для безпосереднього керівництва партизанськими загонами при військових радах фронтів формувалися штаби партизанського руху. Так, при Військовій раді Пів-денно-Західного напрямку було організовано Український штаб партизанського руху (УШПР). Начальником штабу призначили Т. Строкача. З ліквідацією Військової ради Пів-денно-Західного напрямку 29 липня 1942 р. постановою ДКО УШПР було перейменовано на республіканський штаб. Він став військовим органом ЦК КП(б)У. Створення УШПР сприяло розгортанню народної боротьби на тимчасово окупованій ворогом території, організації партизанського руху, раціональнішій концентрації сил на найважливіших ділянках боротьби проти окупантів. Під час бойових операцій, рейдів партизани визволяли населені пункти, цілі райони і здійснювали там свій контроль. Ці території отримали в літературі назву партизанських країв і зон. Ставши господарями на контрольованій території, партизани відновлювали там органи радянської влади — ради депутатів трудящих. Основним завданням рад було надання всебічної допомоги в розгромі ворога. Залежно від умов, що склалися, радянську владу у визволених районах представляли партійні комітети або штаби партизанських з'єднань. Найуспішніше в період окупації органи радянської влади діяли переважно на Правобережній Україні. Відроджуючи радянську владу, партизани тим самим скасовували закони, приписи й розпорядження німецького командування і відновлювали радянські закони. Про те, що на території країв і зон люди продовжували жити за радянськими законами, свідчить той факт, що тут відзначалися весілля, реєстрували народження дітей з дотриманням усіх формальностей, карали за мародерство і крадіжки, застосовували правові акти, які регулювали ті чи інші сторони громадського життя. У деяких загонах існували спеціальні партизанські суди. Так, за наказом начальника обласного штабу партизанського руху на Чернігівщині від 31 жовтня 1941 р. в партизанському загоні Мало-Дівицького району для переслідування і покарання зрадників Батьківщини було створено надзвичайну «трійку», до якої увійшли командир, комісар і начальник штабу загону (див.: Федоров О. Підпільний обком діє. — К., 1976). Іноді вироки партизанського суду затверджувалися загальними зборами партизанів загону. Нерідко питання про відповідальність і покарання осіб за тяжкі злочини командування і політоргани партизанських загонів виносили на розгляд громадських судів — зборів громадян села, де було вчинено злочин. Судова система й органи прокуратури УРСР у роки війни зазнали реорганізації. Указом Президії Верховної Ради від 22 червня 1941 р. було затверджено «Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному становищі, і в районах воєнних дій». Відповідно до цього положення військові трибунали діяли: а) при військових округах, фронтах і флотах; б) при арміях, корпусах та інших військових з'єднаннях і воєнізованих установах. Лінійні суди залізничного і водного транспорту було реорганізовано у відповідні військові трибунали. Кожен із зазначених трибуналів розглядав кримінальні справи, віднесені до його компетенції. Головним завданням військових трибуналів і органів військової прокуратури була рішуча боротьба з посяганням на безпеку СРСР, на боєздатність Збройних Сил СРСР, військову дисципліну і порядок несення військової служби. Радянська юстиція періоду війни силкувалася сприяти збереженню тоталітарної системи й комуністичної влади. Це стосувалося оборони країни від зовнішніх ворогів СРСР, збереження соціалістичної законності і власності, нагромадженої як результат тяжкої праці народів Радянського Союзу протягом існування більшовицького режиму. Німецько-фашистський режим на тимчасово окупованій території України Влітку 1942 р. вся територія Радянської України була окупована ворогом. З перших днів гітлерівці прагнули запровадити так званий «новий» порядок. До виконання своїх страхітливих планів (плани «Ост», «Барбаросса» та ін.) фашистські загарбники приступили з перших днів окупації радянської території. 17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання «рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей». Міністром було призначено підручного Гітлера А. Розенберга. В наказі зазначалося, що окупована територія поділяється на рейхскомісаріати, вони — на генеральні округи, а ці, своєю чергою,— на округи. Всі начальники адміністративних одиниць призначалися німецьким урядом. У передмові до «Директиви з керівництва економікою» («Зелена папка») (червень 1941 р.), яка містила «законодавство» окупаційного режиму, зазначалося, що загарбані радянські землі є частиною великонімецького «життєвого простору». Окупанти робили усе можливе для перетворення України на свою колонію, а народ — на рабів. У липні 1941 р. німецько-румунські війська окупували Чернівецьку та Ізмаїльську області УРСР. З дозволу Гітлера обидві області (територією понад 15 тис. кв. км) за наказом Антонеску було включено до складу фашистської Румунії. В цих областях відновлювалися порядки, що існували тут до 28 червня 1940 р., тобто до з'єднання цих земель з Радянською Україною. 1 серпня 1941 р. генерал-губернатор Франк оголосив, що за наказом фюрера він включає частину західноукраїнських земель під назвою дистрикт «Галичина» до генерального губернаторства, створеного на окупованій території Польщі. До дистрикту «Галичина» з центром у Львові входили Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська (без північних районів) області. Ця територія становила понад 48 тис. кв. км. 19 серпня 1941 р. в м. Бендери представники німецьких і румунських властей підписали договір, за яким значна (40 тис. кв. км) частина України — Одещина, південні райони Вінницької та західні Миколаївської областей — передавалася Румунії. Ця територія під назвою «Трансністрія» відділялася кордоном від інших українських земель. Значну частину України було включено до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у м. Рівному. Рейхскомісаріат територією 339,2 тис. кв. км налічував 6 генеральних округів: 1) Волинсько-Поділь-ський (Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська області, південні райони Брестської і Пінської областей Білорусії); 2) Житомирський (Житомирська, північні райони Вінницької області з м. Вінницею, південні райони Поліської області з м. Мозирем Білорусії); 3) Київський (Київська і Полтавська області); 4) Миколаївський (Миколаївська, крім західних районів, і Кіровоградська області); 5) Таврія (лівобережні райони сучасної Херсонської та Запорізької областей з центром у Мелітополі); 6) Дніпропетровський (Дніпропетровська і частина районів Запорізької області). Інші області України, зокрема східні, було оголошено прифронтовою зоною і віддано під владу німецьких військових комендантів. Ця територія відмежовувалася від рейхскомісаріату кордоном, переходити який дозволялося лише в певному місці з спеціальними перепустками. 3 перших днів окупації німецькі загарбники встановили в Україні режим кривавого терору й насильства над мирним населенням. З цією метою було створено гестапо, жандармерію, поліцію, різні спеціальні групи й команди, які спиралися на регулярні військові частини. Влада перебувала в руках рейхскомісара, генералкомісарів, гебітскомісарів, штадткомісарів, ортскомісарів, фолькско-мендантів, ландвіртів та інших шефів. На ці посади признак чалися лише німці. Вони розпоряджалися життям і вирішували долю радянських людей. До деяких керівних посад допускалося і місцеве населення. В «Оголошенні рівненського гебітскомісара» від 22 квітня 1942 р. визначалися посади німців і представників української допоміжної адміністрації, як-от: сільський старшина, бурмистр, голова району. Вони керували сільськими, міськими і районними управами. Наприклад, Рівненська управа мала відділи: адміністративно-господарський, освіти, цивільної опіки і технічний, районна також — адміністративно-господарський, освіти, цивільної опіки і технічний. Сільські управи складалися з голови, його заступника і секретаря. При них існували такі відділи: господарський, шляхів і цивільної опіки. В селах і районних центрах діяли; поліційні відділи на чолі з начальником поліції. Реалізацію страхітливих планів фашистських верховодів щодо українського народу мала забезпечити детально продумана окупаційна політика. Її основними цілями були: 1) тотальний терор проти народів СРСР; 2) повсюдна руйнація виробничих сил і пограбування населення; 3) його нещадна рабсько-кріпосницька експлуатація; 4) викорінення комуністичної ідеології, радянського укладу життя, загальна фашизація населення. Одним із свідчень про заплановані гітлерівцями широкомасштабні злочини проти народів СРСР був генеральний план «Ост», який передбачав депортацію 31 млн чоловік з території Польщі й західної частини Радянського Союзу з наступним заселенням «звільнених» земель 20 млн німців. Більше того, створене за вказівкою Гітлера імперське міністерство у справах окупованих східних областей вважало визначену планом «Ост» кількість осіб, що підлягали депортації, недостатньою і пропонувало довести її до 46—51 млн чоловік. Порушуючи елементарні норми міжнародного права, зокрема Гаазькі конвенції 1899 і 1907 рр., Герінг вказував на те, що «використання робітників і ставлення до них на практиці повинно бути таким самим, як і до російських військовополонених». Для здійснення програми поневолення було створено розгалужений апарат на чолі з Заукелем — головним уповноваженим у справах використання робочої сили. Фашистські окупанти вивезли з СРСР на каторжні роботи до Німеччини 4 млн 973 тис. громадян, серед яких понад 2 млн були українцями. Здебільшого їх примушували працювати на підприємствах військової промисловості, транспорті, частину посилали на сільськогосподарські роботи, використовували як домашню прислугу. З перших днів окупації України гітлерівці з небувалою .жорстокістю і цинізмом почали знищувати мирних громадян. Так, у Львові протягом кількох днів вони розстріляли близько 400 радянських і профспілкових активістів. Масові страти жителів Львова й області тривали упродовж всього періоду окупації. Цілому світові відома трагедія Бабиного яру в Києві, де було по-звірячому знищено понад 100 тис. жителів міста. А всього в Україні окупанти знищили понад 4,5 млн людей. Німецько-фашистська окупація завдала Україні величезних економічних і моральних втрат. Гітлерівці демонтували й вивозили до рейху устаткування підприємств, сировинні ресурси. З метою методичного пограбування Радянської України було створено спеціальний апарат, центральним органом якого був «економічний штаб Ост». При окупаційних арміях створювалися «господарські інспекції», а при польових комендатурах — «господарські команди», що займалися грабежем, прикриваючись іноді такими термінами, як «реквізиція», «повинність». Усі цінності відбиралися в населення без усякого відшкодування з грубим порушенням норм міжнародного права. Збитки, завдані народному господарству України за час окупації, становили 286 млрд карбованців (за цінами 1941 р.). Було знищено 16150 промислових підприємств, на яких до війни працювало близько 2,3 млн робітників. Окупанти зруйнували й пограбували 17910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 машинно-тракторних станцій тощо (див.: Хрущов М. С. Визволення українських земель від німецьких загарбників і чергові завдання відбудови народного господарства України. — К., 1943). Наказом Розенберга від 4 серпня 1941 р. на окупованій території України було запроваджено німецько-фашистське кримінальне право й німецькі суди. Інший його наказ, від 23 серпня, про застосування надзвичайних карних заходів до населення окупованих областей містив великий список «злочинів проти німецької держави», які каралися смертю або (при пом'якшувальних обставинах) каторжними роботами. Поліційній владі надавалося право «без тривалого слідства» засуджувати до страти. Таким був німецько-фашистський окупаційний режим в Україні. Вона пережила ще один, найтяжчий період своєї історії. Діяльність ОУН—УПА. Спроби національно-державного будівництва Після революції і громадянської війни супротивні більшовицькому режимові уряди УНР (Директорії) і Української Держави П. Скоропадського перебували в еміграції. В умовах польського політичного режиму з колишніх представників національно-визвольної боротьби і нової їх генерації постала 1929 р. Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка також повела боротьбу за відрив західноукраїнських земель від Польської Республіки, пропагуючи ідею української самостійної соборної держави. У пошуках підтримки своїх політичних прагнень ОУН вимушено вдалася до співробітництва з німецькою військовою розвідкою. Зважаючи на наявність в ОУН розгалуженої організаційної мережі і з огляду на власні цілі щодо України, уряд Німеччини всіляко підтримував її, як правило, матеріально, щоб використати оунівську мережу для себе. Напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз обидві фракції — ОУН-Мельника і ОУН-Бандери — надіслали меморандуми, в яких об„рунтовували необхідність відновлення суверенної української держави в її етнічних кордонах. Для досягнення мети представники ОУН-Б звернулися до аб-веру з проханням про формування українського військового відділу. Внаслідок переговорів при абвері було створено два підрозділи українських націоналістів — батальйони «Нахті-галь» (командир Р. Шухевич) і «Роланд» (під проводом Є. По-бігущого). Особовий склад цих дружин чисельністю понад 700 осіб формувався переважно з членів ОУН-Б, мельників-ців, колишніх вояків «Карпатської Січі». Загальне керівництво українськими підрозділами здійснювали представники абверу А. Герцнер і Т. Оберлендер. 1941 р. з «Нахтігалем» до Львова прибули члени революційного проводу ОУН Я. Стецько, Л. Ребет, І. Равлик, Я. Старух, С. Ленкавський, Є. Врецьона, Д. Яців та ін. Під їхнім керівництвом з націоналістів почала формуватися допоміжна поліція, завдання якої полягало в допомозі німецьким групам і командам винищувати ворогів гітлерівської Німеч-чини. В день її нападу на СРСР у Кракові за ініціативою С. Бандери зібралося 113 представників різних націоналістичних формувань. Прагнучи об'єднати свої сили у зв'язку з новою «сприятливою» обстановкою, вони створили Український національний комітет. У своєму першому ж документі УНК висловив німецькому урядові найсердечніші почуття і готовність до співробітництва у справі завоювання свободи України і встановлення нового порядку. Але гітлерівці не визнали УНК. Бандеру посадили на кілька днів під домашній арешт, давши зрозуміти, що не дозволять своїм підлеглим набути політичної самостійності. Однак, попри це, революційний провід ОУН спробував ще раз здійснити омріяне. ЗО червня 1941 р. керівництво ОУН спільно з націоналістичними осередками Львова провели збори. Згодом як Стець-ко, так і Бандера стали називати їх «народними», а націоналістична преса — «великими» чи «національними зборами». Разом з тим Я. Стецько згадував, що він після розмов з митрополитом А. Шептицьким пішов до ратуші й, присівши на дошках, накреслив план проголошення державності, зміст своєї промови, текст Акта тощо. Все відбувалося поспіхом, нотатки робилися олівцем на шматочках паперу. Ця тема знайшла відображення у багатьох мемуарних і літературних творах, а також на сторінках тогочасних періодичних видань. Так, у друкованому органі Національної Української ради в Дрогобичі «Вільне слово» (№ 4, 1941 р.) зазначалося, що ЗО червня 1941 р. о 8-й годині вечора в приміщенні львівського товариства «Просвіта» відбулися великі збори представників західноукраїнських земель, на яких святочне проголошено відновлення української державності й створено перше крайове правління на чолі з Я. Стецьком, заступником С. Бандери. Прийнято Акт проголошення Української соборної держави. Поряд з конституюванням державності збори закликали народ України стати на боротьбу за створення Української суверенної держави на всіх українських землях. Там же наголошувалося: «Новопостаюча Українська держава тісно співдіятиме з націонал-соціалістичною великою Німеччиною... щоб визволитися з-під московської окупації». Через 9 днів після цього самочинного акту новостворений уряд було заарештовано, його осередки, що почали формуватися на місцях,— розігнано, а С. Бандеру з найближчим оточенням — запроторено до концтабору Заксенхаузен, де він просидів аж до 1944 р. Отже, спроба створити уряд Української держави під проводом ОУН зазнала поразки. Відродити українську державність намагався і еміграційний уряд УНР під головуванням К. Левицького. На початку війни у Львові було створено Раду Сеньйорів, що мала стати своєрідним парламентом. Рада запропонувала керівництву ОУН співпрацю, але останнє відмовилося. Після ліквідації Українського державного правління Я. Стецька Рада Сеньйорів на пропозицію Б. Гнатевича змінила свою назву на Українську Національну Раду. Вона складалася в основному з видатних діячів довоєнних демократичних громадсько-політичних організацій. Зенон Городиський у книзі «Українська Національна Рада» стверджує, що вся організована українська громадськість і населення західноукраїнських земель визнали УНРаду за найвищий політичний і представницький авторитет. Такий його висновок випливає з постанови самої УНРади від 14 жовтня 1941 р. Але німці не визнали УНРаду, бо її діяльність мала політичні ознаки. Значно більше їх задовольняв Український Центральний Комітет (УЦК) під7 керівництвом проф. В. Кубійовича, що діяв у Кракові. Він займався доброчинністю, шкільництвом та іншими справами. Використовуючи авторитет УЦК, окупанти робили свою чорну справу. Після загарбання 19 вересня 1941 р. німцями Києва українська інтелігенція разом з групою прибулих за військами представників ОУН за порадою і допомогою Олега Ольжича (Кандиби) 5 жовтня 1941 р. сформували ще одну українську політичну репрезентацію в Києві — Українську Національну Раду (УНРаду). На установчих зборах головою УНРади було обрано проф. М. Величківського, а також, проголошено декларацію і звернення до народу. Ці політико-правові, як вважають деякі автори, документи визначали програмну мету — побудову цілісної української держави. УНРада в Києві та інших містах намагалася відродити освіту, кооперацію, церковне життя тощо. Але й вона проіснувала недовго (сім тижнів). І лише в квітні 1944 р. члени обох Рад (Львівської та Київської) об'єдналися в одну Українську Національну Раду, про що свідчать «Декларація Української Національної Ради» і «Протокол». В цих документах визначалися правничо-політичний характер і прерогативи об'єднаної УНРади як «єдиного повновласника всього українського народу на терені соборної України», а також її завдання: «заступати і вести національно-державну справу українського народу в усіх ділянках його життя». Але це були останні акорди національно-державного творення. Впевнені у тому, що з відновленням радянської влади й режиму НКВСчлени самостійницького руху зазнаватимуть репресій, творці УНРади виїхали в еміграцію. Згадаємо ще кілька спроб національно-державного будівництва в Україні окупаційного періоду. На початку війни рух опору під назвою «Вільне козацтво» організував літератор і націоналістичний діяч Тарас Боровець (Бульба), який свого часу був близьким до уряду УНР. Сформований ним і озброєний німцями загін боровся на Поліссі й Волині проти залишків Червоної армії, що потрапили в оточення. «Вільне козацтво» налічувало близько 3 тис. чоловік. В історію це фор-\ мування увійшло під назвою «Поліська Січ». Коли необхідність у допомозі Т. Боровця відпала, заходами СД «Полісь-і?у Січ» 15 листопада 1941 р. було обеззброєно і розпущено. Частина її членів перейшла на нелегальне становище. Т. Боровець намагався владнати справу з німцями про звільнення членів проводу ОУН, але безрезультатно. Після цього він знову зібрав частину ліквідованого загону і створив у травні — червні 1942 р. партизанське формування (пізніше перейменоване на Українську повстанську армію). Загони УПА розгорнули боротьбу проти німецьких окупантів і організованих більшовицьким режимом партизанських формувань. Командир одного з них О. Сабуров повідомляв 3 грудня 1942 р. в УШПР, що в Костопільському районі створено українські органи влади, які перебувають в руках ОУН і підпорядковані Боровцю. Протягом літа й осені 1942 р. ОУН-Б формувала так звані самооборонні кущові відділи для збройної боротьби проти німецьких окупантів, і з прийняттям рішення про її початок на Третій конференції ОУН-Б (17— 21 лютого 1943 р.) ці військові підрозділи стали діяти. Загони ОУН влилися до новоутвореної Української визвольної армії (УВА). Оскільки цілі УПА Т. Боровця й оунівських формувань були близькими, націоналістичне керівництво прийняло назву УПА для своїх підрозділів. Військові формування ОУН-М залишалися самостійними. Матеріали «Літопису УПА» засвідчують жорстоку окупаційну політику Німеччини в Україні та зростання опору українців цій політиці, безуспішну спробу гітлерівських і сталінських окупантів знайти спільну мову з УПА. Аналіз цих документів свідчить також про безпідставність звинувачення українського підпілля у змові й співробітництві з фашистами. У збройному протистоянні усіх цих сил узяли гору військові загони ОУН-Б. Більшість підрозділів Т. Боровця й ОУН-М було включено до УПА-Б. Таким чином, у серпні 1943 р. ОУН-УПА чисельністю близько 35 тис. чоловік стала лідером національно-визвольного руху на Правобережній Україні. Головний штаб Української повстанської армії очолив Р. Шухевич (з листопада — генерал-хорунжий, головнокомандуючий УПА). В серпні 1943 р. провід ОУН скликав надзвичайний Великий збір організації, в постановах якого було зафіксовано демократичні принципи, що мали забезпечити майбутній державний порядок і справедливий соціальний лад. На цьому зборі головою проводу ОУН було обрано Р. Шухевича. Відтоді він поєднував посади голови проводу і головнокомандуючого УПА. З вигнанням Червоною армією німецьких окупантів з України розпочалося формування нового політичного центру під егідою ОУН-УПА. Цей надпартійний орган мав керувати українським рухом на рідних землях і репрезентувати його за кордоном. Було створено ініціативний комітет, який підготував проекти майбутнього збору. 11—15 липня 1944 р. під охороною загонів УПА в Карпатських горах представники націоналістичного руху України створили ще один державницький уряд під назвою Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Оформившись як центр української революційної боротьби, УГВР видала універсал до українського народу, в якому проголосила себе єдиним керівним органом на період революційної боротьби аж до створення уряду Української самостійної соборної держави. Виконавчим органом УГВР став Генеральний секретаріат на чолі з Р. Шухевичем. На час створення УГВР фашистський режим в Україні було повністю ліквідовано. В Братиславі представники УГВР і Всеукраїнської Національної Ради у серпні — вересні 1944 р. намагалися, але так і не змогли об'єднатися під егідою останньої. Спроби об'єднання національно-державницьких політичних угруповань продовжувалися, однак далеко не кожен керівний діяч націоналістичного руху ладен був поступитися своїм лідерством у новому політичному формуванні. Державний устрій УРСР у повоєнний період Після вигнання фашистських окупантів в УРСР було відновлено систему рад депутатів трудящих. 1944 р. вона поширилася на Закарпаття. В березні розпочалася сесійна робота Верховної Ради УРСР. У 1943—1945 рр. активізувалася діяльність найвищих органів державного управління УРСР. Удосконалення державного апарату знайшло свій вияв у створенні низки нових наркоматів, комітетів і управлінь. Так, у зв'язку з розширенням житлового будівництва Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 серпня 1943 р. було сформовано республіканський Наркомат житлово-цивільного будівництва. Він займався питаннями проектування, житлового, комунального й культурно-побутового будівництва. В грудні того ж року для забезпечення керівництва архітектурними роботами при відбудові міст і населених пунктів, здійснення контролю за будівельними роботами постановою РНК УРСР було створено Управління у справах архітектури при Раднаркомі УРСР, а наступного року почали діяти новостворені союзно-республіканські Наркомати закордонних справ і Наркомат оборони. Ці зміни знайшли відображення в Конституції УРСР. Інакше кажучи, до кінця війни на всій визволеній території України відновили господарську і культурно-виховну діяльність центральні й місцеві органи державної влади та управління. Відроджуючи радянську систему, уряди СРСР і УРСР прийняли низку правових актів, які вносили зміни й уточнення в структуру вищих органів влади і державного управління, й відповідно — в Конституцію СРСР і Конституцію УРСР. Верховна Рада СРСР другого скликання 12 березня 1946 р. прийняла Закони «Про перетворення Ради Народних Комісарів СРСР на Раду Міністрів союзних і автономних республік» та «Про перетворення міністерств», обрала постійні комісії, Президію Верховної Ради СРСР, сформувала уряд Союзу РСР—Раду Міністрів СРСР, Верховний суд СРСР, призначила прокурора СРСР. Те саме зробила й восьма сесія Верховної Ради УРСР першого скликання, що зібралася 27 серпня 1946 р. Як зазначається в документах, у світлі рішень Верховної Ради СРСР було розглянуто питання про перебудову найвищих органів державного управління, зміну їхньої організаційної структури і про вдосконалення форм діяльності державного апарату республіки. Верховна Рада УРСР затвердила Указ Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. «Про перетворення Ради Народних Комісарів Української РСР на Раду Міністрів Української РСР і народних комісаріатів Української РСР на міністерства Української РСР», внесла зміни до відповідних статей Конституції УРСР. Перетворення Раднаркому УРСР на Раду Міністрів УРСР мало на меті піднесення авторитету й посилення відповідальності органів центрального управління, що керували господарським і культурним будівництвом у республіці. Державне управління підприємствами важкої промисловості, машинобудування та іншими найважливішими галузями, як і раніше, зосереджувалося в союзних міністерствах і державних комітетах Союзу РСР. Всі важелі господарського управління концентрувалися в Державному плановому комітеті СРСР (Держ-плані СРСР). З повоєнного часу й до розвалу Союзу РСР система виконавчих і розпорядчих органів залишалася майже незмінною. Вони лише косметичне обновлювалися. Щоправда, в травні 1957 р. М. Хрущов спробував радикально змінити систему управління народним господарством. Як зазначалося в тогочасних документах, після всенародного обговорення проблем управління народним господарством, щоб «дати ще більший простір розвиткові продуктивних сил країни, повніше використати наявні величезні резерви, чимдалі ширше розвивати ініціативу й активність мас трудящих», управління промисловістю почало здійснюватися через ради народного господарства, так звані раднаргоспи (РНГ). Відповідно до закону СРСР «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом» Верховна Рада УРСР прийняла однойменний закон, згідно з яким в Україні було створено 11 раднаргоспів, що в межах економічних адміністративних районів керували дорученими їм галузями промисловості: Вінницький (Вінницька і Хмельницька області), Луганський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський (Київська, Черкаська, Кіровоградська, Житомирська області й м. Київ), Львівський (Львівська, Тернопільська, Ровенська, Волинська області), Одеський, Сталінський (Донецький), Станіславський (Закарпатська, Станіславська, Чернівецька області), Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області), Херсонський (Херсонська, Кримська, Миколаївська області й м. Севастополь). РНГ було передано комбінати, трести, підприємства, будівельні організації, контори, бази матеріально-технічного забезпечення, а також підприємства республіканської промисловості та інші господарські організації, які раніше підпорядковувалися загальносоюзним і союзно-республіканським міністерствам. Міністерства й державні комітети ліквідовувалися. Відповідні зміни вносилися до Конституції УРСР. Це була спроба надати республікам більше прав у керівництві економікою. Однак управління промисловістю через РНГ послаблювало контроль тоталітарного режиму над республіканською економікою, тому він повернувся до попередніх методів централізованого жорсткого управління. В політичних документах це пояснювалося тим, що відхід від галузевого принципу управління промисловістю призвів до зниження рівня керівництва багатьма галузями, до порушення технічної політики й розпорошення кваліфікованих кадрів, породив багатоступеневу систему управління. 'Для усунення цих недоліків було створено галузеві державні комітети (хімічної, нафтопереробної, паливної промисловості, авіаційної техніки, оборонної техніки, електронної техніки та ін.). Вони підпорядковувалися безпосередньо промисловості. Їхнє завдання полягало у проведенні прогресивної технічної політики, у впровадженні передової техніки на галузевих підприємствах, підпорядкованих Вищій раді народного господарства (ВРНГ) СРСР. Поряд з галузевими державними комітетами створювалися виробничі державні комітети (газової промисловості, середнього машинобудування, енергетики). На відміну від галузевих, вони мали у своєму розпорядженні підприємства певної галузі й керували ними. Виробничі державні комітети, звичайно ж, були покликані забезпечити технічний прогрес у своїй галузі. Однак створення державних комітетів за галузями промисловості не забезпечувало прискорення технічного прогресу в промисловості. Партія і уряд СРСР прийняли 11 січня 1963 р. постанову «Про підвищення ролі державних комітетів та їх відповідальність за розвиток галузей промисловості». Голови держкомітетів наділялися правами міністрів СРСР і вводилися до складу членів Держплану СРСР. Один із заступників голови кожного комітету входив до складу членів Раднаргоспу СРСР. Але цей та інші нормативно-правові документи не розв'язували проблеми, оскільки промислові підприємства не підпорядковувалися галузевим державним комітетам. Щоб усунути перешкоди на шляху прогресивного розвитку промисловості, ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР постановою від ЗО вересня 1965 р. «Про поліпшення управління промисловістю» ліквідували усі ради народного господарства й повернулися до управління промисловістю за галузевим і принципом через союзно-республіканські й загальносоюзні І міністерства, обмежуючи суверенітет республік. Зміни в системі органів управління, передбачені зазначеною постановою, були закріплені в Законі «Про зміну системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління», прийнятому 2 жовтня 1965 р. У зв'язку з цим сьома сесія Верховної Ради Української РСР шостого скликання прийняла 23 жовтня 1965 р. Закон «Про зміну органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління Української РСР». За цим законом замість ліквідованої ради народного господарства в УРСР було створено дев'ять союзно-республіканських промислових міністерств і республіканське Міністерство місцевої промисловості. На союзно-республіканські перетворилися Держплан УРСР і Держбуд УРСР. Структура міністерств і відомств в Україні часто змінювалася. Постановою Ради Міністрів УРСР від 14 січня 1966 р. ліквідовувалися раднаргоспи економічних районів УРСР. Протягом 70—80-х рр. система управління в УРСР не зазнавала суттєвих змін. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади залишався уряд — Рада Міністрів УРСР, що формувалася Верховною Радою УРСР на першій після виборів сесії. До складу уряду входили: Голова Ради Міністрів, його перші та інші заступники, міністри, голова Державного планового комітету, голови Державних комітетів з професійно-технічної освіти, телебачення і радіомовлення, нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості й гірничого нагляду, використання трудових ресурсів, голова Комітету державної безпеки, голова об'єднання «Укрсіль-госптехніка», начальник Головного управління з матеріально-технічного постачання, начальник Центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР. Під керівництвом ЦК КПУ та Ради Міністрів працювали головні управління, комітети та інші республіканські відомства; вони об'єднували і спрямовували роботу міністерств, перевіряли діяльність уповноважених загальносоюзних міністерств і відомств, а в разі необхідності створювали спеціальні комітети й головні управління в справах господарського і культурного будівництва, спрямовували і перевіряли роботу виконавчих комітетів обласних рад. За Конституцією, уряд УРСР був відповідальним перед Верховною Радою, а в період між сесіями — перед Президією Верховної Ради і їм підзвітний. Але жодне рішення з тих чи інших загальнореспубліканських проблем не надходило до Верховної Ради без розгляду на Політбюро ЦК КПУ і ЦК Компартії України. Так, Верховна Рада УРСР спершу подавала звіт про виконання Державного бюджету до ЦК КПУ, а потім, після «партійного схвалення»,— до Верховної Ради. Отже, фактично вища влада й управління перебували в руках ЦК КПРС — ЦК КПУ. Такий стан речей був законодавче закріплений Конституцією СРСР 1977 р. Від вищих партійних інстанцій залежали й місцеві органи влади та управління. В тогочасних документах зазначалося, що партійні комітети республіки проводили значну роботу, спрямовану на зміцнення рад депутатів та їхніх виконавчих і розпорядчих органів досвідченими працівниками. З цією метою створювалася ціла система пільг, зокрема підвищувалася заробітна плата працівників партійного і радянського апарату. Відповідно до Конституції УРСР 1937 р. місцеві органи влади мали назву рад депутатів трудящих, а пізніше, за Конституцією УРСР 1978 р., вони почали називатися радами народних депутатів. В Україні, як і в усьому СРСР, сформувалася єдина система місцевих рад — обласні, міські, районні в містах, сільські та селищні ради народних депутатів. Верховній Раді СРСР підлягала вся система рад. Ради вищого рівня керували радами нижчого рівня. Місцеві ради розглядалися як представницькі органи народу й одночасно як органи державної влади. За Конституцією СРСР (1977 р.) і Конституцією УРСР (1978 р.) всі органи державної влади були підпорядковані й підзвітні радам. Діяльність системи рад, як і партії, будувалася на засадах демократичного централізму. За адміністративно-територіальним поділом в УРСР у 70-х рр. діяло 10348 місцевих рад, у тому числі 25 обласних, 2 міські — міст республіканського підпорядкування, 476 районних, 90 районних у містах, 385 міських — міст обласного й районного підпорядкування, 772 селищних і 8598 сільських. Обласні, районні, міські, сільські й селищні ради обиралися всіма громадянами відповідної адміністративно-територіальної одиниці (області, району, міста і т. д.) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні терміном на 2 роки. Згідно з Конституцією УРСР місцеві ради діяли на засадах колективності керівництва, гласності, регулярної звітності депутатів перед виборцями і виконавчих комітетів перед радами й населенням, широкого залучення трудящих до участі в їхній роботі. Всі питання, віднесені до компетенції рад, розв'язувалися, виходячи насамперед із загальнодержавних інтересів, потім — з інтересів області, району, міста, селища, села, трудових колективів, партійних і громадських організацій. Фактично ж усі питання вирішувалися в інтересах партійної і радянської бюрократії. Якраз у цьому полягала суть комуно-радянського демократичного централізму. Юридичне права й обов'язки місцевих органів влади визначалися в положеннях про обласну, районну, міську ради і в законах про сільську та селищну ради. В цих документах знайшли відображення права місцевих органів влади у галузі планування, керівництва промисловістю і будівництвом, сільським господарством, розвитком народної освіти, охорони здоров'я, культурно-побутового обслуговування населення. Основною організаційною формою діяльності рад були сесії (загальні збори депутатів). За Конституцією УРСР, сесії обласних і міських (у містах з районним поділом), районних, сільських та селищних рад скликалися не рідше шести разів на рік, тобто один раз на два місці. Законом передбачалося скликання й позачергових сесій рад — як за ініціативою виконкому, так і на пропозицію вищих органів чи вимогу третини депутатів. На сесіях обговорювалися і вирішувалися всі найважливіші питання господарського й соціально-культурного будівництва після схвалення відповідними партко-мами, періодично заслуховувалися звіти виконкомів, їхніх відділів і управлінь, постійних комісій. Виконавчими й розпорядчими органами рад депутатів трудящих (народних депутатів) були виконкоми. Вони обиралися з числа депутатів відкритим голосуванням на перших після виборів сесіях. До їхнього складу входили, як правило, з числа комуністів: голова виконкому, заступники голови, секретар і члени виконкому. Кількісний склад виконкому встановлювався радою. Виконкоми здійснювали керівництво господарським і соціально-культурним будівництвом на основі рішень ради й вищих партійних і державних органів, контролювали додержання всіма організаціями і установами конституційних норм, законів, положень і обов'язків, організовували виконання постанов партії і уряду, рішень рад та своїх власних рішень. Для керівництва окремими галузями економіки й культури ради депутатів трудящих створювали відділи і управління виконкомів. Вони підлягали виконавчому комітетові й раді, з одного боку, і відповідному відділові (управлінню) виконкому вищої ради аж до міністерства Української РСР,— з другого. Така подвійна підлеглість виконавчо-розпорядчих органів місцевих рад була виявом тоталітарної підпорядкованості найвищим органам влади й управління в Україні і Радянському Союзі. Крім відділів кожна рада, залежно від характеру економіки і конкретних місцевих умов, створювала необхідну кількість постійних комісій: планово-бюджетну, з питань промисловості, сільського господарства, народної освіти, торгівлі, шляхового будівництва, благоустрою, соціалістичної законності тощо. Постійні комісії як допоміжні органи ради мали широкі права й повноваження, зокрема вони допомагали раді вивчати віднесені до їх компетенції галузі економіки і культури, готувати питання на розгляд сесії або виконкому, організовувати реалізацію їхніх рішень, контролювати хід виконання господарських планів, місцевих бюджетів, рішень ради і вищих за рангом органів влади й управління. Усі форми і методи організаторської роботи рад мали на меті примусити колективи підвідомчих підприємств і територій виконувати планові завдання, які були часто нереальними або, навпаки, непотрібними. Не вдаючись до економічного аналізу, зазначимо, що державна партійно-радянська система стала гальмівним чинником суспільного прогресу. Діяльність партійних органів свідчить, що КПРС виступала не як політична організація, а переважно як державно-господарський орган, підміняючи законодавчу, виконавчу й судову влади. Зміни в державному устрої в період перебудови Партійне і державне керівництво СРСР, виходячи з аналізу соціально-економічного стану суспільства, взяло за орієнтир суттєве оновлення державних позицій. Квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС визначив курс, який мав зупинити сповзання країни до загальної кризи, що розпочалася ще в середині 70-х рр. Спочатку відбувався процес деякого оздоровлення економіки, її поворот до задоволення насущних потреб людей. У життя суспільства втілювалися елементи гласності й демократії. Саме останні викрили антиконститу-ційні, неправові і навіть злочинні дії комуно-радянської влади в різні періоди розвитку СРСР. Це призвело до значної політизації окремих груп населення, плюралізму. Щоб зупинити сповзання країни до загальної кризи, партійне керівництво СРСР взяло курс на роздержавлення і приватизацію промисловості й сфери послуг. Однак надання колективам підприємств формального права самостійності і самоуправління вкрай негативно позначилося на міжгосподарських зв'язках, що призвело до ще більшого спаду виробництва. Тоді з ініціативи верхів розпочалося реформування політичної системи. Головним у цьому реформуванні був курс на забезпечення дійсного повновладдя рад народних депутатів, розмежування функцій партійних і державних органів. Рішення XIX Всесоюзної конференції КПРС, позачергової дванадцятої сесії (1988р.) Верховної Ради СРСР, зокрема прийняття законів про зміни й доповнення до Конституції СРСР, про вибори народних депутатів, дещо активізували самодіяльність у політичній сфері профспілок, комсомолу, творчих спілок та інших громадських організацій, які виражали інтереси тих чи інших груп суспільства. Прикметною рисою життя країни стали зародження нових політичних партій різних напрямів і практичне становлення багато-партійної системи. Політичні партії і громадські організації взяли активну участь у реформуванні рад народних депутатів. У березні 1989 р. після чотиримісячної виборчої кампанії відбулися вибори народних депутатів СРСР на альтернативній основі при наявності багатопартійної системи. Але привілеї КПРС було збережено. У травні — червні новообрані депутати зібралися на І з'їзд народних депутатів — найвищий орган влади в СРСР. Зазначимо, що рішення про утворення такого органу влади прийняли делегати XIX партійної конференції. Перед цим з'їздом ставилися завдання розробити процедуру, регламент і повноваження самого з'їзду та його постійного органу — Верховної Ради СРСР. Важливими у реформуванні вищих органів влади були такі заходи: встановлення реального контролю за їхньою діяльністю з боку простих громадян, обмеження прав радянського апарату. Втілюючи ці заходи, І з'їзд народних депутатів у постанові про основні напрями внутрішньої політики СРСР визначив головні шляхи розвитку країни й оголосив, що бере всю повноту влади в свої руки. Він мав на меті вивести суспільство на новий етап розвитку демократії і гласності, перебудувати всі сфери життя країни, покінчити з монополією однієї партії. І справді, наступні з'їзди народних депутатів (II—IV) прийняли закони про зміни й доповнення до Конституції СРСР з основних питань виборчої системи, про багатопартійність, про заходи щодо оздоровлення економіки. Важливою зміною в Конституції СРСР було запровадження інституту президентства. Реформування політичної системи відбувалося непослідовно й мало суперечливий характер. Зокрема, це засвідчили вибори народних депутатів СРСР (майже 1000 місць залишалися за КПРС), високі партійні й державні посади зосереджувалися в одних руках; першого президента СРСР, всупереч Конституції, було обрано на позачерговому з'їзді Рад. КПРС і компартії союзних республік нехтували принцип верховенства Конституції і законів. Пов'язані з цим питання взагалі не підлягали обговоренню. В умовах дії проголошеного курсу на демократизацію в березні — квітні 1990 р. за новим виборчим законом, на альтернативних засадах, відбулося формування депутатського корпусу Верховної Ради Української РСР. З початку і до половини 1990 р. відбулася поляризація різних груп депутатського корпусу. Близько 130 осіб вважали себе представниками «демократичного блоку», 150 були партгоспактивістами й керівниками радянських органів влади усіх рівнів. «Центр» налічував приблизно 140—150 депутатів (див.: Мокін Б. Щоб не було соромно перед дітьми, або рік у політиці.— К., 1991). У Верховній Раді УРСР сформувалася опозиція під назвою «Народна Рада» (голова — Л. Лук'яненко, пізніше — І. Юхнов-ський). Виникнення опозиції викликало відповідну реакцію — сформувалася протилежна структура під назвою «За радянську суверенну Україну», загальною чисельністю близько 300 депутатів. Лідером цієї групи став О. Мороз. В результаті боротьби й протистояння полярних груп і центру, критики політичного керівництва КПРС і КПУ Верховна Рада УРСР скасувала шосту статтю Конституції УРСР про керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії. Слід зазначити, що нова Верховна Рада УРСР формувалася в умовах спроб загальносоюзного зміцнення державного і громадського порядку, дисципліни, узгодження дій центру, республік і регіонів. Однією з проблем, що вимагали негайного розв'язання, було правове переосмислення входження радянських республік в СРСР та їхніх повноважень. Це питання актуалізувалося штучним розгортанням міжнаціонального вірмено-азербайджанського конфлікту. Було підготовлено кілька проектів нового союзного договору, спрямованого на перетворення Союзу РСР на справді добровільний, рівноправний, а не декларативний союз суверенних республік. Депутатські групи й комісії активно обговорювали проблеми федерації чи конфедерації. У пресі публікувалися статті з аналізом розвитку України в складі СРСР. В них відзначався неадекватний обмін між республіками промисловою продукцією і продовольством, які Україна виробляла у значній кількості. Більшість товарів вивозилася за межі республіки (див.: Кваснюк І. Загальне сальдо обміну // Політика і час,— 1991. № 12). Передбачалося, що встановлення рівноправних економічних відносин між республіками автоматично розв'яже проблему підвищення життєвого рівня в Україні. Керівні органи УРСР висунули низку програм докорінної перебудови економіки, конверсії організаційних структур, форм і методів управління, власності українського народу. На тлі критики нерівноправних союзних відносин перша сесія Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання 16 липня 1990 р. прийняла «Декларацію про державний суверенітет України» — правовий документ, який започатковував відродження справжньої державності України. В ньому зазначалося, що наша «суверенна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення», а також те, що Декларація є «основою для прийняття нової Конституції». Таким чином, криза комуно-радянського політичного режиму, неспроможність бюрократії СРСР розв'язувати нагальні проблеми, утопічність програм соціально-політичного розвитку СРСР та інші чинники призвели до різкої зміни соціально-політичного й економічного становища. Розпад тоталітарної держави призвів до децентралізації державного управління, що супроводжувалася протистоянням між центром і республіками, яке набуло характеру національно-демократичних революцій. Це унікальне явище прибічники імперії охрестили «парадом суверенітетів». Послідовна суверенізація союзних республік підірвала основи Союзу РСР. Розвиток права у 1920—1930-х рр. Право України у 20—30-х рр. зазнало суттєвих змін. Перехід після революції і громадянської війни до господарського будівництва актуалізував необхідність подальшої розробки законодавства, яке б унормовувало основні напрями суспільно-політичного й економічного життя. 20-і рр. стали періодом інтенсивної законодавчої і кодифікаційної роботи. Було прийнято й набули чинності цивільний, кримінальний, земельний, цивільно-процесуальний, кримінально-процесуальний кодекси, Кодекс законів про працю та ін. З утворенням Союзу РСР на території України почали діяти загальносоюзні законодавчі акти, на основі яких розроблялися закони й кодекси УРСР. У першій половині 20-х рр. одним із джерел права виступала революційна правосвідомість. Як синонім вживалися терміни «правосвідомість мас трудящих», «соціалістична (комуністична) правосвідомість» та ін. Цими термінами (категоріями права) послуговувалися в офіційних документах. Наприклад, у ст. 5 Декрету про суд № 1 за 1917 р. йшлося про «революційну совість» і «революційну правосвідомість». У збірнику узаконень УСРР № 22 за 1919 р. вказувалося, що судові рішення і вироки повинні відповідати принципам соціалістичної правосвідомості. А в Інструкції НКЮ УСРР «Про порядок амністії» (див. ЗУ № 11 за 1920 р.) мовилося, що вироки повинні виноситися відповідно до революційної правосвідомості. Це свідчило про нігілістичне ставлення більшовиків до держави і права. Революційна правосвідомість протягом 20—30-х рр. захищала ті відносини, які не регулювалися законами. Часто-густо революційна правосвідомість використовувалася як мета для становлення нових правових актів. Правова теорія у революційній законності вбачала насамперед встановлений і визначений державою (робітничо-селянським суспільством) соціалістичний правопорядок. Розширення масиву правових норм і їх подальша систематизація поступово змінювали функції правосвідомості. Остання вже не могла претендувати на роль основного джерела права. Разом з тим правосвідомість комуно-радянського керівництва протягом усієї його діяльності часто була визначальною щодо противників режиму та їхніх керівників. У процесі становлення й подальшого розвитку органів радянської держави і державного управління на роль основного джерела права почав претендувати нормативний акт. До запровадження Конституції УРСР 1937 р. приймати закони мали право лише Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Раднарком УСРР. Ці органи держави до 1924 р. використовували правотворчу роботу Радянської Росії, а після згаданої дати були зобов'язані не виходити за межі основ законодавства СРСР і союзних республік, що обмежувало національні інтереси. Компартійна диктатура перетворювала на фарс усі декларативні права, свободи, надані союзним республікам. Разом з тим Всеукраїнський з'їзд Рад як верховний орган міг приймати на розгляд і вирішувати будь-які питання, а також визначати шляхи прийняття законів. ВУЦВК дозволялося затверджувати проекти кодексів, усіх правових актів, які встановлювали загальні норми політичного, економічного й культурного життя УСРР. Таке ж право в галузі законодавства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі прийняті нею законодавчі акти в обов'язковому порядку повинні були виноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднар-ком УСРР у межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав правові акти й постанови. Правотворча діяльність державних органів спрямовувалася Політбюро ЦК ВКП(б) і Політбюро ЦК КП(б)У. В цих політичних органах або під їхнім керівництвом здійснювалася «соціалістична» законотворчість. Посилення керівної ролі Комуністичної партії (точніше, її вождів) знайшло своє відображення у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР, ЦК КП(б)У і РНК УСРР. Як уже зазначалося, характерною рисою розвитку джерел права був пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З прийняттям Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.) правові акти поділялися на закони й підзаконні акти. Відповідно до Конституцій законодавство в СРСР здійснювалося виключно Верховною Радою СРСР і Верховною Радою УРСР у межах визначеної компетенції та партійних рішень. Президія Верховної Ради УРСР мала право видавати укази, які за своєю юридичною суттю були підзаконними актами. Раднарком УРСР приймав постанови і розпорядження на підставі й на виконання законів СРСР і УРСР, постанов та розпоряджень Раднаркому СРСР. Правовий фарс українізації Оскільки в процесі утворення Союзу РСР гостро ставилося питання про правове забезпечення суверенітету республік, московське партійне керівництво змушене було тимчасово відступити від жорсткого централізму. XII з'їзд РКП(б) (1923 р.) прийняв резолюцію, загалом спрямовану на забезпечення за республіками широких прав, зокрема, в питаннях, віднесених до компетенції Союзу, і на збереження їхньої незалежності. В умовах НЕПу українізація стала елементом реформи політичної системи республіки, що розпочалася на початку 20-х рр. Політика українізації набула законодавчого закріплення ще 1920 р. Але ґрунтовнішу її правову основу було закладено 1923 р. В січні Раднарком УСРР прийняв рішення про створення при Управлінні справами РНК республіки бюро українських перекладачів. Малому Раднаркомові доручалося розглянути питання про залучення до роботи в державні установи необхідної кількості співробітників, які б добре знали українську мову. 7 серпня 1923 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР видали постанову «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвитку української мови». Цей акт і низка інших рішень, прийнятих раніше, стали правовою основою посилення українізації державного апарату знизу доверху й усіх структур влади. Внаслідок проведеної роботи протягом 1924—1925 рр. діловодство у більшості радянських установ було переведено на українську мову. Відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. заборонялося приймати на службу осіб, що не володіли українською мовою, а співробітників державних установ і торговельно-промислових підприємств, які негативно ставилися до українізації, адміністрація цих установ і підприємств мала право звільняти без видачі вихідної допомоги. Приймати їх на службу дозволялося лише після оволодіння ними українською мовою. Практичне втілення в життя прийнятих вищими органами влади й управління постанов щодо українізації здійснювала Всеукраїнська центральна комісія з українізації державного апарату при РНК УСРР. До її складу входили В. Чубар (голова), І. Булат, М. Скрипник, О. Шумський, Д. Лебідь, Я. Познанський, В. Порайко та ін. Чи не всіх членів комісії з українізації у 30-х рр. було оголошено «ворогами народу» й знищено. 6 липня 1927 р. ВУЦВК і РНК УСРР видали постанову «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури». Нею скасовувалися всі попередні правові акти, пов'язані з українізацією. Основою для постанови були норми законодавчих актів, прийнятих у 1923-1925 рр. Цей документ закріплював рівноправність мов усіх національностей, що населяли Україну. Декрети, постанови й накази ВУЦВК, РНК, центральних установ УСРР, а також місцевих органів влади і управління мали публікуватися обов'язково українською і російською мовами, а найважливіші акти із зазначених — також мовами національних меншин республіки. Мережу освітніх установ належало будувати так, щоб населення кожної національності могло навчатися рідною мовою. Аналіз лише деяких положень зазначеного нормативного акта дає підстави для висновку: українізація сприяла тенденціям національного відродження в Україні. Національне від-родження пов'язане з іменами М. Хвильового, О. Шумського, М. Скрипника, М. Волобуєва та ін. До 1931 р. в Україні налічувалося 25 районів для національних меншин, у тому числі 8 російських, 7 німецьких, З єврейських, 3 болгарських, 3 грецьких, 1 польський. Діяло 450 російських, 254 німецьких, 151 польська, 156 єврейських, 12 чеських, 45 болгарських, ЗО грецьких, 4 білоруських, 3 албанських сільрад. Але їх створення було політичним фарсом. Тих, хто повірив у щирість більшовицьких намірів і працював для добра національних меншин, виявляли й фізично знищували. З утвердженням командно-адміністративної системи в СРСР процеси українізації було визнано небажаними. В 30-х рр. розпочався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих «націоналістичних ухилів» в Компартії України, пошуками українських «буржуазно-націоналістичних елементів». Командно-адміністративна система вороже ставилася до національних інтересів і цінностей. Тим-то національну розбудову України було замінено інтернаціоналізацією, що мала сприяти відродженню «единой й неделимой» Російської імперії. Терор і репресії в СРСР і союзних республіках стали основним методом державного управління. Здавалося, за цей час радянській політичній верхівці вдалося докорінно знищити потенціал опору тоталітарному режимові. Однак, попри все це, засади національно-визвольного руху, одвічне прагнення українців побудувати власну державу, національні ідеї М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри й сотень тисяч інших поборників української державності виявилися життєздатними. Цивільне право Цивільний кодекс УСРР (1922 р.) створювався у надзвичайно стислі терміни. Це пояснювалося насамперед гострою потребою правового регулювання народногосподарського будівництва. Цивільний кодекс складався з чотирьох частин. У загальній частині визначалися основні засади, суб'єкти й об'єкти права, правоздатність, дієздатність, позовна давність та ін. Розділ «Речове право» містив норми, що регулювали право власності, право забудови і заставу майна. Значна увага приділялася праву власності. Розрізнялася власність: а) державна (націоналізована й муніципальна); б) кооперативна; в) приватна. Перевага надавалася державній власності. Приватна власність допускалася лише в точно визначених межах за неодмінної умови дотримання приватним власником законів УСРР. Розділ «Зобов'язальне право», крім загальних положень, містив норми про зобов'язання, що виникали з договорів, майнового найму, купівлі-продажу, обміну, позики, підряду, поручництва, доручення і довіреності, товариства, страхування та зобов'язань, які виникають внаслідок незаконного збагачення і заподіяння шкоди іншим людям. У четвертому розділі Цивільного Кодексу УСРР були статті, що регулювали спадкове право. Допускалося спадкування за законом і за заповітом, але в межах загальної вартості спадкового майна не більше 10 тис. золотих карбованців. Майно, яке перевищувало визначену суму, ділилося між спадкоємцем і державою. Протягом 20—30-х рр. діяли й інші правові акти, що регулювали цивільно-правові відносини. У зв'язку з виникненням в умовах НЕПу синдикативних об'єднань і необхідністю їх правового регулювання ВУЦВК 4 липня 1928 р. прийняв «Положення про державні промислові трести УСРР». Курс на форсування соціалістичного будівництва, індустріалізацію, колективізацію вносив зміни до цивільно-правових відносин. Цивільне законодавство 30-х рр. було спрямоване переважно на захист соціалістичної «комуно-державної» власності. Підприємства державного й громадського сектора щорічно, а пізніше раз на п'ять років, складали (точніше, приймали) державний план, який став основою зобов'язань як юридичних, так і фізичних осіб. На посилення відповідальності державних органів, колгоспів, кооперативних і громадських організацій за своєчасне виконання своїх зобов'язань було спрямовано також прийняту на підставі загальносоюзного акта постанову ВУЦВК й Раднаркому УСРР від 19 листопада 1934 р. «Про строки позовної давності». У ній встановлювався єдиний півторамісячний термін позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами та організаціями. З ліквідацією НЕПу приватногосподарська діяльність фізичних осіб упродовж 30-х рр. була звужена до мінімуму. З цивільним правом тісно пов'язувалося трудове право. Трудове право Кодекс законів про працю (1922 р.), який узагальнював правотворчість держави, регулював питання трудового права. У загальній частині зазначалося, що положення КЗпП поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом, включаючи квартирників (працюючих вдома), і є обов'язковими для всіх підприємств, установ і господарств (державних, військових, громадських і приватних), а також для тих осіб, котрі застосовують найману працю. У розділах кодексу тлумачилися питання трудового законодавства в такій послідовності: порядок залучення до трудової повинності; про колективні договори; про трудовий договір; про правила внутрішнього трудового розпорядку; про норми виробітку; про винагороду за працю; про гарантії і компенсації; про робочий час, час відпочинку; про учнівство; про працю жінок і неповнолітніх; про охорону праці; про професійні (виробничі) спілки; про органи з вирішення конфліктів і розгляду справ щодо порушення законів про працю і про соціальне страхування. КЗпП 1922 р., охоплюючи широку сферу дії, регулював відносини найму робочої сили в державних установах, організаціях і підприємствах, громадських організаціях, коопераціях, господарствах приватних осіб і т. д. В процесі організації найманої праці на основі трудового договору відповідні відносини скрізь регулювалися однаково. Разом з тим КЗпП 1922 р. був розрахований як на державні підприємства, так і на «приватника». Після НЕПу й ліквідації безробіття з'ясувалося, що низка норм розділів і статей цього Кодексу не підходили для регулювання трудових відносин у деяких галузях народного господарства для окремих професій. Тому з середини 20-х до першої половини 30-х рр. вийшла низка правових актів як доповнення до КЗпП: Тимчасові правила про умови застосування допоміжної найманої праці в селянських господарствах 1925 р. (про працю батраків); постанова ЦВК і РНК СРСР 1926 р. «Про умови праці на сезонних роботах» та ін. На початку 30-х рр. Наркомпраці отримав право переводити кваліфікованих робітників і фахівців у інші галузі народного господарства чи в інші місцевості для використання за фахом, а також перерозподіляти кваліфікованих робітників. Усі підприємства, установи й господарства могли наймати робочу силу лише через органи праці. Для зміцнення трудової дисципліни було встановлено новий порядок оплати простоїв і браку. Це знайшло своє вираження у прийнятій відповідно до загальносоюзного законодавства постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 4 червня 1932р. про внесення змін до КЗпП УСРР. За шкоду, заподіяну браком у виробництві і сфері послуг, робітники притягувалися до матеріальної, а пізніше й кримінальної відповідальності. На державних підприємствах і в колгоспах розгорнулася боротьба з прогулами й самовільним залишенням робочого місця. Проти «злісних» порушників трудової дисципліни Наркомпраці запровадив 1930 р. кримінальну відповідальність. Питання зміцнення трудової дисципліни завжди були в центрі уваги комуно-радянського режиму. Після прийняття Конституцій СРСР (1936 р.) і УРСР (1937 р.) в республіці «розгорнувся рух за зміцнення соціалістичної дисципліни праці». 28 грудня 1938 р. «за ініціативою трудящих» було прийнято спільну постанову РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і Всесоюзної Центральної Ради Професійних Спілок «Про заходи по впорядкуванню трудової дисципліни, поліпшенню практики державного соціального страхування і боротьбі із зловживаннями в цій справі». Ця постанова внесла зміни до правил внутрішнього трудового розпорядку, диференціювала підхід до оцінки праці. Постанова відмежовувала сумлінних працівників від прогульщиків, ледарів, встановлювала надбавки за стаж безперервної роботи, надавала інші привілеї. Боротьба за зміцнення трудової і виробничої дисципліни часто-густо призводила до зловживань, залякування громадян УРСР, притягування до кримінальної відповідальності. Кримінальне право Із запровадженням НЕПу в радянській юридичній науці розгорнулася широка дискусія з питань революційної законності та її співвідношення з економікою перехідного періоду. Під час цієї дискусії створювалася наука і практика радянського кримінального права. Провідниками у цій справі виступали російські юристи. Вони розробили Кримінальний кодекс РСФРР, який став основою Кримінального кодексу УСРР 1922 р. (далі КК УСРР). КК УСРР мав дві частини — загальну й особливу. В ньому встановлювалися межі його дії щодо громадян та іноземців, а також завдання про правовий захист держави від злочинців і суспільне небезпечних елементів шляхом застосування до винних покарання чи інших заходів соціального захисту. Кодекс (ст. 6) з пафосом визначав злочин: «Злочином визнається будь-яка суспільне небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства період». Особлива частина КК кваліфікувала види злочинів, конкретні санкції. Охоплювалися такі види злочинів: державні (контрреволюційні); проти порядку управління; посадові (службові); порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил суспільної безпеки. Особи, винні у злочині, притягувалися до кримінальної відповідальності шляхом покарання. В КК визначалася мета покарання та інших заходів соціального захисту. Встановлювався конкретний перелік видів покарання. Основними мірами покарання були розстріл, позбавлення волі, примусові роботи. Розстріл як вища міра покарання не застосовувався до осіб, які не досягай 18 років, до вагітних жінок, а також не призначався судом, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ять чи більше років. Максимальний термін позбавлення волі становив 10 років, а мінімальний — 6 місяців. Там же визначався порядок відбуття покарання. З утворенням Союзу РСР продовжувалося вдосконалення кримінального законодавства. 31 жовтня 1924 р. ЦВК СРСР прийняв «Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік». На їх основі розвивалося кримінальне право УСРР. 8 червня 1927 р. було прийнято новий КК УСРР, побудований відповідно до загальносоюзних «Основних начал...», а також загальносоюзних актів: «Положення про злочини державні, контрреволюційні й особливо небезпечні для Союзу РСР, злочини проти порядку управління», «Положення про військові злочини», Законів «Про заходи боротьби з псев-докооперативами», «Про посилення кримінальної відповідальності за крадіжку зброї і вогнепальних припасів», «Про оголошення поза законом посадових осіб — громадян Союзу РСР за кордоном, які перейшли до табору ворогів робітничого класу й селянства і відмовилися повернутися в СРСР», «Про кримінальну відповідальність за випуск недоброякісної продукції і за невідповідність стандартам» та інших. Зміст перелічених правових актів свідчить про вжиття заходів щодо охорони держави й посилення санкції за розкрадання майна підприємств. За неприйняття частиною народу схеми суспільно-політичного й економічного устрою, нав'язаного більшовиками, людей обвинувачували як злочинців і притягували до суду. Як зазначалося в судово-слідчих документах сфабрикованих гучних справ, «ці шкідницькі організації проводили ворожу діяльність проти Радянської влади», в тому числі й в Україні, а діячі меншовицького «Союзного бюро РСДРП» і буржуазно-націоналістична «Спілка визволення України» орудували в Держплані, Держбанку, укоопспілці та інших організаціях України. Діяльність так званих «ворожих сил» служила приводом для посилення кримінальної відповідальності. Було підвищено відповідальність за найнебезпечніші злочини проти економічної могутності СРСР, за дезорганізацію транспорту, шкідницькі акти, вчинені службовцями державних установ та підприємств. У період голодомору влада 7 серпня 1932р. прийняла Закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», згідно з яким викрадачі цієї власності визнавалися ворогами народу й каралися найвищою мірою. При пом'якшувальних обставинах смертна кара замінювалася позбавленням волі на термін не менше 10 років з конфіскацією майна. За жмуток зібраних з поля колосків людей розстрілювали або запроторювали до таборів. Сувора кара призначалася за порушення постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 2 січня 1932 р. «Про заходи проти забою і хижацької експлуатації коней та про зміну і доповнення до Кримінального кодексу УСРР». Встановлювалася кримінальна відповідальність «куркульських елементів», до яких записали майже всіх українських селян, за невиконання в установлений термін загальнодержавних завдань, які були нереальними, чи за інші форми опору офіційній владі. Це робилося нібито для захисту «громадських активістів, ударників і колгоспників від злочинних зазіхань з боку «куркульства», тобто від односельців та інших «ворожих елементів». Постанова Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. «Про порядок ведення справ по підготовці чи здійсненню терористичних актів» спрощувала судовий процес. Терміни слідства обмежувалися 10 добами, участь сторін у процесі виключалася, вироки не оскаржувалися, а винесені вироки виконувалися негайно. 1937 р. ці положення постанови поширилися на так звані справи про диверсії та шкідництво, що практично давало змогу позасудовим каральним органам («трійкам», «особливій нараді») застосовувати вироки до кожної людини. Як порушення усіх юридичних норм обвинувачення базувалися лише на «зізнанні» підсудних. Фізичні тортури заарештованих набули масового характеру. «Винуватців» труднощів знаходили й карали нещадно. Фактично у 30-х рр. правосуддя як такого в СРСР не існувало. Спадщиною сталінщини було зневажливе ставлення до адвокатури, нехтування засад змагальності та рівності сторін у судовому процесі. Ігнорування важливого принципу законності полягало насамперед у наголошуванні на тому, що не суворість покарання, а невідворотність відповідальності правопорушника визначає рівень розвитку демократичної держави. 1937 р. Й. Сталін від імені ЦК ВКП(б) дав вказівку органам НКВС застосовувати до заарештованих фізичні допити й мордування. Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 5 вересня 1931 р. Кримінальний кодекс УСРР було доповнено ст. 69, яка передбачала покарання за погрози вбити представника влади або активіста, за побої чи інші насильницькі дії над активістами, ударниками виробництва, а також над передовиками-колгоспниками у зв'язку з їхньою громадською або виробничою діяльністю. Якщо раніше подібні дії кваліфікувалися як злочин проти особи, то після прийняття зазначеного закону їх було виділено в окремі склади злочинів проти порядку управління з встановленням суворіших покарань. Як свідчать згадані постанови, більшовицька влада пішла на останній штурм, щоб одержавити (усуспільнити) все і вся, піддати своєму^ тотальному контролю. Завдяки силовим методам так званого «наступу соціалізму по всьому фронту», «перетворенням у народному господарстві», «перемозі соціалізму в СРСР» і т. п. народи Радянського Союзу, в тому числі й український, було обернено на безправну масу, «гвинтики» у сталінській машині. Виправно-трудове право На початку 20-х рр. порядок застосування каральних заходів і трудового виховання в республіці регулювався окремими рішеннями і постановами Наркомюсту УСРР. Відповідно до Положення «Про центральний і місцеві каральні відділи УСРР» від 20 липня 1920 р. було створено центральний і місцеві каральні відділи. Визначалися завдання і функції цих відділів та їхня компетенція. 1920 р. Наркомюст УСРР видавав нормативні акти у вигляді інструкцій. До кінця року вийшло 83 інструкції і циркуляри стосовно центрального карального відділу. Так, «Тимчасова інструкція про позбавлення волі як міри покарання і про порядок відбування його» якийсь час використовувалася як правова база у цій сфері виправно-трудового права. Ці та інші (зокрема, ВТК РСФРР 1924 р.) нормативні акти з означеної галузі права стали основою для підготовки Виправно-трудового кодексу УСРР. ВУЦВК прийняв його 23 жовтня 1925 р. Завданням Кодексу було встановлення і здійснення системи виправно-трудових заходів з метою перевиховання злочинних елементів, що було утопією. У Кодексі детально розписувалися організація системи виправно-трудових установ і відповідний режим у них, покликаний сприяти зміцненню в осіб, що скоїли злочини, таких рис характеру і звичок, які б утримували їх від подальших правопорушень, а також зазначалося, що цей режим не може бути спрямований на заподіяння фізичних страждань чи на приниження людської гідності в'язнів. Комуно-радянська система вимагала жорстокіших законів для боротьби з «класовими ворогами» соціалізму. На союзному рівні доручалося НКЮ СРСР і НКВС розробити проект змін законодавства про примусові роботи, проекти постанов, які б регулювали порядок відбуття заслання. Пропонувалося вжити заходів щодо впорядкування режиму в місцях позбав-лення'волі. Після внесення змін до ст. ст. 13, 18, 22 і 38 «Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» було встановлено новий порядок ув'язнення, а також створено виправно-трудові табори. Це дало початок суттєвим змінам у системі виправно-трудових установ. Якщо раніше види ув'язнення поділялися на позбавлення волі з суворою ізоляцією і без такої, то тепер запроваджувався інший поділ: на позбавлення волі у віддалених місцевостях Союзу РСР і утримання в загальних місцях відбуття покарання. Ув'язнені на термін від трьох до десяти років відбували покарання у виправно-трудових таборах. Ці табори підпорядковувалися ОДПУ, тому ув'язнення в них не регламентувалося нормами виправно-трудового кодексу. Як свідчать офіційні дані, у підпорядкуванні лише ГУЛАГу МВС СРСР 1953 р. налічувалося понад 257 спецпоселень, 687 виправно-трудових колоній, 52 пересильні тюрми, а також 10 особливих таборів, де постійно тримали кілька мільйонів осіб (див.: Микулин А. Концентраційні табори в Совєтсько-му Союзі.— Видання ОУН, 1958. С. 159). Жорстокий сталінський тоталітарний режим ставив поза законом цілі народи, оголошуючи їх злочинцями. Такі затавровані народи, зокрема українці західних областей, жителі Прибалтики, німці, кримські татари й греки, балкарці, інгуші, чеченці, калмики, карачаєвці та ін., підлягали покаранню шляхом вивезення зі своїх етнічних територій. Вони зазнавали всіляких кривд, позбавлялися прав і свобод. В роки 2-ї світової війни в СРСР було репресовано близько 2,5 млн представників цих народів. У ЗО — 40-х рр. радянські каральні органи грубо порушували законність і права людини. Із понад 5 млн 700 тис. радянських військовополонених на 1 травня 1944 р. померло від холоду, голоду, хвороб і терору понад 2 млн 500 тис., а кількість спалених і вбитих пересягнула за 1 млн. Понад 2 млн осіб, які повернулися в СРСР з німецьких концтаборів, було запроторено до спеціальних радянських концтаборів. У жодній іншій країні світу не існувало такого суворого, як в СРСР, режиму відбуття покарання. Адміністративне право Адміністративний кодекс УСРР (1927 р.) став першою спробою кодифікації адміністративного права. Він складався з 15 розділів: загальні засади; адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; індивідуальні адміністративні примусові заходи; трудова повинність для боротьби зі стихійним лихом; обов'язки населення у справі охорони громадського порядку; громадянство УСРР, його набуття і втрата; реєстрація та облік руху населення; товариства, спілки, клуби, з'їзди, правила про культи; публічні видовища, розваги та ігри; користування державним прапором і печатками; нагляд адміністративних органів у галузі промисловості; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій місцевих державних органів. Адміністративний кодекс регулював в основному суспільні відносини в галузі охорони громадського порядку й державної безпеки. В наступні роки систематизація адміністративного законодавства обмежувалася прийняттям загальносоюзних кодексів в окремих галузях і з питань управління. Проблема кодифікації адміністративного законодавства на ширшій основі висувалася 1939 р., але практичних дій у цьому напрямі не було здійснено. Сімейне право Шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювалися Декретом РНК УСРР «Про цивільний шлюб і про запровадження книг запису актів громадянського стану» від 20 лютого 1920 р. Цей декрет мав відмінити церковне вінчання. Він встановлював найважливіші правила укладення шлюбу, зокрема принцип свободи й добровільності, містив перелік перешкод (мінімальний шлюбний вік, кровна спорідненість, перебування в іншому шлюбі, психічна хвороба), відкидав релігійні обмеження при виборі прізвища, а також визначав процедуру державної реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу. 31 травня 1926 р. сесія ВУЦВК прийняла Кодекс законів про родину, опіку, подружжя і про акти громадянського стану. Він складався з п'ятьох основних розділів: 1) про сім'ю; 2) про опіку й опікування; 3) про шлюб; 4) про зміну громадянами своїх прізвищ та імен; 5) про визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Цей кодекс за змістом в основному збігався з сімейними кодексами союзних республік. ' У ст. 1 Сімейного кодексу УСРР було сформульовано засади тогочасних сімейних відносин, права й обов'язки дітей щодо батьків, а відтак, і батьків стосовно дітей. За останніми зберігалися всі права незалежно від того, чи перебували їхні батьки в момент запліднення або народження дитини в шлюбі чи ні. Кодекс детально регламентував особисті й майнові права батьків та їхніх дітей, а також порядок судового встановлення позашлюбного батьківства: протягом року від дня повідомлення ЗАГСу особа, вказана матір'ю як батько, могла порушити в суді спір про правдивість заяви матері дитини (з одночасним повідомленням про це в органи ЗАГСу) й пред'явити відповідні докази на підтвердження своєї заяви. З винесенням рішення про визнання батьком позашлюбної дитини особи, вказаної матір'ю, суд зобов'язував цю особу брати участь у витратах, пов'язаних з утриманням дитини. Цим кодексом уперше запроваджувався інститут усиновлення як захід, спрямований на забезпечення інтересів малолітніх і неповнолітніх дітей, що потребують домашнього виховання. Також визначалися умови вступу в шлюб: відповідний вік (для чоловіків становив 18 років, для жінок — 16 років), відсутність психічної хвороби, неперебування в іншому зареєстрованому шлюбі. Регламентувалися питання про розлучення. Воно визнавалося можливим як за згодою подружжя, так і за бажанням одного з них. Окреслювалось правове регулювання подружнього майна: добро, надбане сумісною працею за час шлюбу, вважалося спільною власністю подружжя, все інше становило окрему власність кожного з них. Визначався порядок отримання аліментів. Такого права набував один з подружжя у разі настання непрацездатності до шлюбу, під час шлюбу або не пізніше як через рік після розлучення. Сімейний кодекс УСРР 1926 р. залишався чинним і в повоєнний період. Щоправда, низка його статей (особливо в розділах про шлюб і про сім'ю) зазнала суттєвих змін і доповнень у зв'язку з прийняттям двох союзних правових актів: постанови ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. «Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатодітним сім'ям, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і садків, посилення кримінальної відповідальності за несплату аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення» і Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення захисту материнства і дитинства, про встановлення почесного звання «Мати-героїня», ордена «Материнська слава» й «Медалі материнства». Таким чином, право СРСР сприяло становленню тоталітарного режиму, втіленню в життя сталінської моделі побудови соціалізму, забезпечувало пріоритет держави над суспільством, перетворюючи людей на гвинтики бездушної державної машини, яка, ставши гнобителем широких народних мас, дбала про ліквідацію і подальше недопущення приватної власності, нав'язувала офіційну ідеологію і мораль, грубо порушувала конституційні права й свободи громадян, норми міжнародного права, загальнолюдські принципи гуманізму. Беззаконня і сваволя не обминули жодної з радянських соціалістичних республік. Масові арешти, переселення народів, табори, спецпоселення, тюрми, колонії для неповнолітніх — усе це ганебні сторінки діяльності командно-адміністративної системи. Кодифікація і розвиток права в Україні у 1950—1980-х рр. У перші повоєнні роки основи законодавства суттєво не змінилися. В 40—50-х рр. на території України все ще залишалися чинними прийняті раніше республіканські кодекси із застарілими нормами, що вже не відповідали політичним і соціально-економічним умовам. З огляду на це 14 травня 1956 р. Президія Верховної Ради Української РСР прийняла постанову «Про перегляд кодексів законів Української РСР». XX з'їзд КПРС (1956 р.) проголосив курс на демократизацію суспільства й розширення прав союзних республік. Незадовго перед цим Верховна Рада Союзу РСР прийняла Закон «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів». Таким чином, до компетенції Союзу РСР тепер входило лише видання основ законодавства з перелічених галузей. З настанням цього нового етапу в законодавчій діяльності загальносоюзних органів розпочалася друга кодифікація радянських законів. 8 грудня 1961 р. Верховна Рада СРСР прийняла «Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік». Подальша кодифікація цього законодавства тривала майже два роки. 18 липня 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла Цивільний кодекс УРСР, який набув чинності 1 січня 1964 р. Віддзеркалюючи положення загальносоюзних основ, цей кодекс розвинув і конкретизував їх з урахуванням судової практики Союзу РСР і Української РСР, досвіду працівників юстиції і теоретичних положень учених-правників. Зазначимо, що розвиток цивільного законодавства випливав з утопічної ідеї побудови комуністичного суспільства, включеної до третьої програми КПРС 1961 р. Загальнодержавна власність СРСР тлумачилася як найвищий вияв цивільної, громадської, соціалістичної, комуністичної власності, що якнайповніше забезпечує інтереси народів СРСР. Приватна власність відкидалася як найбільше зло. Відповідно до постанов партії Цивільний кодекс був покликаний регулювати майнові відносини державної і колгоспно-кооперативної власності, служити зміцненню законності у сфері майнових відносин, а також посиленню охорони прав насамперед соціалістичних організацій, а потім уже гро-.мадян. Більше того, за ст. 5 цивільні права не підлягали охороні, якщо вони здійснювалися з метою, яка суперечила «завданням соціалістичного будівництва». Так, кодекс визнавав особисту власність громадян (житловий будинок, дачу чи інше майно) лише тоді, коли вона не використовувалася для одержання так званих нетрудових доходів. Ним обмежувалася особиста власність. Наприклад, розмір домобудови однієї сім'ї не повинен був перевищувати 60 кв. м житлової площі. За безгосподарне ставлення громадянина до належної йому .домобудови, допущення ним її руйнування, ухилення без поважних причин від ремонту на вимогу місцевої ради ця до-мобудова за судовим рішенням могла бути вилучена без відшкодування й передана у фонд місцевої ради. Низка статей Цивільного кодексу давала змогу чиновникам комуно-радянського режиму обмежувати цивільні (громадянські) права, чинити сваволю стосовно нелояльне налаштованих до режиму осіб. Інакше кажучи, право власності, закріплене в Цивільному кодексі, порушувало природні права людини. У цьому юридичному документі набуло подальшого розвитку зобов'язальне право, важливе місце займали акти планування народного господарства, яких раніше не було в цивільних кодексах. Зазначалося, що з цих актів виникає зміст зобов'язання, а план, затверджений адміністрацією, радою, урядом, стає зобов'язанням сторін (держави й особи, держави і колективу). За порушення плану наставала адміністративна, цивільна або кримінальна відповідальність. У кодексі чи не вперше було сформульовано принцип вини як необхідної умови покарання за порушення зобов'язань (ст. 209). Закріплювалися й інші види зобов'язань, як-от: договори про поставки, державні закупки, підряд на капітальне будівництво тощо. У цивільному кодексі зазнало змін і спадкове право, зокрема розширювалася свобода заповідальних розпоряджень. Так, заповідач міг залишити свою власність не лише тим особам, які були спадкоємцями за законом, а й іншим або взагалі позбавити усіх їх спадщини. Замість трьох встановлювалися дві черги спадкування за законом. До спадкоємців першої черги належали діти, чоловік (дружина) і батьки померлого, а до другої — поряд з його братами і сестрами ще й діди і бабусі. Протягом 70—80-х рр. до цивільного законодавства вводилися нові положення. За цей час зазнало змін і трудове право, що становило частину цивільного законодавства. Як зазначалося в ідеологічних постулатах КПРС, у ньому знайшли відображення заходи радянської держави, спрямовані на піднесення життєвого рівня трудящих, поліпшення й оздоровлення умов їхньої праці, посилення її охорони, вивільнення часу для підвищення культурного рівня радянських людей. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1956 р. скасовувалася судова відповідальність за деякі правопорушення, передбачалася можливість розірвання трудового договору на вимогу працівника з попередженням про це адміністрації за два тижні, надавалося право адміністрації поряд з іншими заходами звільняти працівників з роботи за прогул. Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про посилення охорони праці підлітків» від 13 грудня заборонялося приймати на роботу осіб, яким не виповнилося 16 років. Ще раніше, 26 травня 1956 р., було встановлено 6-годинний робочий день для робітників і службовців віком від 16 до 18 років. З метою подальшого поліпшення охорони материнства і дитинства Президія Верховної Ради СРСР 26 березня 1956 р. прийняла Указ «Про збільшення тривалості відпусток по вагітності й пологах» з 77 до 112 календарних днів з видачею за цей період допомоги у встановленому порядку. У зв'язку з цим Президія Верховної Ради Української РСР указом від 15 серпня 1956 р. внесла відповідні зміни до КЗпП УРСР. 1960 р. всі робітники й службовці перейшли на 7— 8-годинний робочий день, внаслідок чого робочий тиждень скоротився на 6,5 години. Цю зміну було закріплено у ст. 119 Конституції СРСР (в редакції 7 травня 1960 р.). З 14 березня 1967 р. робітники й службовці підприємств, установ та організацій переводилися на 5-денний робочий тиждень. Трудове право в СРСР і УРСР регулювало відносини між людьми та підприємствами, організаціями і установами. Відносини, пов'язані з управлінням працею, кооперацією за межами підприємств у масштабах галузі, не були предметом трудового права. Важливого значення комуно-радянський режим надавав удосконаленню кримінального законодавства. Протягом 50— 80-х рр. було прийнято цілу низку загальносоюзних і республіканських актів, які звужували коло діянь, що вважалися злочинами. Так, з 1955 р. скасовувалася кримінальна відповідальність вагітних жінок за аборти, самовільне залишення підприємства тощо. Поряд з цим до діючого законодавства було внесено зміни протилежного характеру. З метою убезпечення життя громадян Президія Верховної Ради СРСР прийняла ЗО квітня 1954 р. Указ «Про посилення кримінальної відповідальності за навмисне вбивство». Відповідно до нього на осіб, винних у вчиненні умисного вбивства за обтяжливих обставин, поширювалася відповідальність за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 січня 1950 р. «Про застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, підривників-диверсантів». З 1954 р. в радянському кримінальному праві домінували дві тенденції: 1) обмеження і пом'якшення відповідальності за малозначні злочини; 2) посилення покарання за небезпечні злочини. Законом від 11 лютого 1957 р. прийняття кримінальних кодексів покладалося на союзні республіки. Базою для створення нового Кримінального кодексу УРСР стали «Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», прийняті Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 р. Підготовлений протягом чотирьох років республіканський Кримінальний кодекс був затверджений Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 р. До нього повністю увійшли загальносоюзні закони про кримінальну відповідальність за державні й військові злочини, а також ті загальносоюзні закони, які визначали відповідальність за інші злочини, спрямовані проти інтересів СРСР. Кримінальний кодекс охороняв від злочинних зазіхань насамперед суспільний і державний лад, соціалістичну (тобто державну) систему господарювання, соціалістичну власність і весь так званий «соціалістичний правопорядок». Статті цього кодексу віддзеркалювали ставлення держави до майна своїх громадян. Якщо розкрадання державного майна суворо каралося, то за крадіжку особистого майна призначалися незначні міри покарання. Суворі заходи покарання застосовувалися до шпигунів, диверсантів та інших ворожих елементів. З 1959 р. посилювалася відповідальність за такі злочини, як: виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів (ст. 79) та порушення правил про валютні операції (ст. 80); розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах (ст. 86); умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 101) і зґвалтування (ст. 117); хабарництво (ст. 168). Нове кримінальне законодавство запровадило поняття «тяжкий злочин», за вчинення якого передбачалися особливо суворі покарання. Кримінальний кодекс УРСР містив у примітці до ст. 25 вичерпний перелік тяжких злочинів, яким мусили послуговуватися суди, визначаючи вид і міру покарання, а також (на відміну від Кримінального кодексу УРСР 1927 р. й «Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік») перелік нових обтяжливих обставин. До них відносилися: заподіяння злочину з використанням підлеглого або іншої залежної особи; вчинення злочину щодо малолітнього, старого або особи, яка перебувала в безпорадному стані; підмовляння неповнолітніх до вчинення злочину або їх залучення до участі в злочині; вчинення злочину суспільнонебез-печним способом; вчинення злочину, пов'язаного з використанням джерела підвищеної небезпеки, а також особою, що перебувала у стані сп'яніння; вчинення повторного злочину особою, взятою на поруки, протягом терміну поруч-ництва або року після закінчення цього терміну. До осіб, які вчинили тяжкі злочини, як, зрештою, і до особливо небезпечних рецидивістів, застосовувалися найсуворіші заходи покарання — тривалі терміни позбавлення волі й у виняткових випадках — смертна кара (розстріл). З 1960-го по 1985 р. до кримінальних кодексів було внесено понад 250 змін і доповнень, дві третини яких посилювали покарання. Це не сприяло стабільності законодавства, зростанню його ролі й авторитету в суспільстві. Навіть юристам важко було простежити за змінами й доповненнями. Особливу загрозу для комуно-радянського режиму становив рух опору в Україні, що існував у різних формах. Як зазначається у книзі Г. Касьянова «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х рр.» (К., 1995), на період так званої хрущовської «відлиги» і після неї припадають чисельні випадки засуджень громадян України за політичними обвинуваченнями. За «антирадянську націоналістичну пропаганду» судили різних осіб у Тернополі, Чернівцях, Рівному, Луганську, Дніпропетровську, Запоріжжі, Сумах, Луцьку і, звичайно ж, у Києві. Щоб винести якнайсуворіший вирок, вину цих осіб, як правило, перебільшували або фальсифікували. За даними КДБ, протягом 1954—1959 рр. в Україні було ліквідовано 183 «націоналістичних і антирадянських угруповання», а за «антирадянську діяльність» притягнуто до суду 1879 осіб. Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. зберігав статті, спрямовані на боротьбу режиму з інакомисленням. До дисидентів застосовувалися ст. 61 — «шкідництво» і сумнозвісна (універсальна) ст. 62 — «антирадянська агітація і пропаганда». Під дію останньої підпадав будь-який вияв невдоволення владою, до того ж поняття «антирадянський» здебільшого визначали не правові норми, а безпосередньо працівники каральних органів. Так, відомого правозахисника Л. Лук'яненка, що проходив по справі «сепаратисти», було засуджено за ст. 56 — «зрада батьківщини» до розстрілу лише за те, що він розробляв і обговорював зі своїми товаришами програму майбутньої Української робітничо-селянської спілки (УРСС). Ця дія кваліфікувалася як «змова з метою захоплення влади». Після усунення М. Хрущова з посад першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР репресії за інакомислення і дисидентство посилилися. І лише «перебудова» кінця 80-х рр. загальмувала процес насильства. Політичний плюралізм уже не вважався злочином. У 60—70-х рр. продовжувалася кодифікація радянського законодавства. Вона здійснювалася на базі «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю» (1968 р.), «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю» (1970 р.), «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров'я» (1969 р.), «Основ законодавства про народну освіту» (1973 р.). Радянське законодавство розроблялося на основі світових досягнень теорії права і юриспруденції, однак, за словами самих слідчих, ці закони писалися для світової громадськості, а в СРСР панували сваволя, авторитаризм і догматизм комуно-радянських чиновників. Наприкінці 80-х рр. в СРСР діяло понад ЗО тис. нормативних актів уряду, з них 85 % були господарськими, тобто міністерства й відомства практично виступали монополістами в праві. Ці нормативні акти, як правило, суперечили Конституції і чинному законодавству. 25 червня 1975 р. найвище чиновництво ЦК КПРС і Ради Міністрів прийняло постанову «Про заходи щодо подальшого вдосконалення господарського законодавства». Основною метою цієї постанови було впорядкування відомчих актів з урахуванням процесів тодішнього розвитку економіки. Важливою віхою в кодифікації законодавства СРСР і союзних республік стала постанова ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів СРСР від 2 вересня 1976 р. «Про підготовку і видання Зводу законів СРСР». До Зводу мали увійти законодавчі акти й найважливіші постанови ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів СРСР. Рішення союзних органів продублювали владні структури республік. Так, в Україні протягом 1982—1988 рр. було видано 9 томів Зводу законів УРСР. Цей Звід, як і Звід законів СРСР, став етапом на шляху вдосконалення правової системи й подальшого розвитку комуно-радянського законодавства. За визначенням А. Собчака у статті «Дорога к праву», опублікованій у «Правде» за 5 грудня 1999 р., Звід законів СРСР на 90 % складався з нормативних актів ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, тобто це був звід постанов, а не законів. Формування матеріалів Зводу законів УРСР здійснювалося на основі Конституції УРСР 1978 р., у відповідність до якої приводилося все законодавство. Було внесено зміни до термінів повноважень Верховної Ради (з 4 до 5 років), а також місцевих рад — з 2 до 2,5 року, знижено віковий ценз обрання депутатами Верховної Ради і місцевих рад з 21 до 18 років. Відповідно до Конституції розширювалися повноваження Верховної Ради, але номінальне. Насправді ж усі важливі питання, що належали до її компетенції і навіть до компетенції Верховної Ради СРСР, вирішувала КПРС, яка, за Конституцією, ставши ядром політичної системи СРСР, керуючою і спрямовуючою силою радянського суспільства, на чолі з Політбюро поєднувала законодавчі, управлінські й контрольні функції, втручалася в роботу органів управління і місцевих рад через свої партійні осередки на місцях. Зазначимо, що радикальних змін у комуно-радянську систему не було внесено. Вона залишалася такою ж тоталітарною, як і раніше. За Конституцією, основу радянського суспільства становили політична й економічно-соціальна системи. Перша складалася з таких елементів: «загальнонародна» держава; КПРС — керівна і спрямовуюча сила радянського суспільства; профспілки, комсомол, кооперативні та інші громадські організації; трудові колективи. Друга включала єдиний народногосподарський, тобто державний, комплекс з його складовими: плановим веденням господарства на базі соціалістичної власності; участю трудящих в управлінні виробництвом; розвитком соціалістичного змагання; поєднанням галузевої і територіальної форм управління з господарською самостійністю і ініціативою підприємств, об'єднань та інших організацій. Зазначимо, що основними тенденціями розвитку радянського права після 2-ї світової війни були: — відновлення соціалістичної законності у сферах державного і господарського життя та ліквідація її деформації; — подальший розвиток і вдосконалення основних принципів радянського права; — посилення правотворчої діяльності радянської влади; — приведення законодавчої бази у відповідність з новими політичними й соціально-економічними завданнями радянської держави; — підготовка й проведення кодифікації радянського законодавства. — посилення юридичної відповідальності за правопорушення. Отже, радянське право носило в основному декларативний і суперечливий характер, розроблялось і спрямовувалося ЦК КПРС, служило ідеологічною основою для забезпечення пріоритету держави над суспільством і особою, перетворюючи на фарс усі права й свободи, формально надані союзним республікам. РОЗДІЛ VIII Держава і право України. 1991—2001рр. Відродження суверенної і незалежної держави Україна Наприкінці 80-х рр. український народ, долаючи нескінченні кризи, висловив бажання будувати свою суверенну державу. Відповідно до принципів «Декларації про державний суверенітет» вийшла низка законодавчих актів, що юридичне забезпечували самостійність України в межах Союзу РСР, зокрема закон про економічну самостійність України, в якому наголошувалося, що Українська держава самостійно визначає економічну структуру, форми й методи господарювання і управління суспільним виробництвом. Навесні 1991 р. поглибилася криза всіх ланок влади, особливо центральної. Це, як, зрештою, і підвищення цін, викликало невдоволення широких мас населення, особливо шахтарів, які вдалися до страйків. Однак ні Президент М. Горбачов, ні Кабінет Міністрів СРСР не вжили заходів щодо стабілізації становища. Тим часом Верховна Рада УРСР, втілюючи «Декларацію про державний суверенітет України», 12 червня 1991 р. прийняла Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність», згідно з яким українському народові надавалося виключне право самостійно і незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність. Того ж місяця Верховна Рада УРСР встановила свою юрисдикцію над усіма підприємствами республіки. Реорганізовану Раду Міністрів УРСР було перейменовано на Кабінет Міністрів; його очолив В. Масол. Нові функції Кабінету Міністрів чи не повністю виключали адміністративне командування «згори». Але на той час головні важелі управління ще залишалися в Москві, оскільки майже 95 % промислової продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, тож Україна не мала з цього користі. У руслі забезпечення суверенітету України Верховна Рада прийняла закони «Про заснування поста Президента Української Радянської Соціалістичної Республіки і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР», схвалила концепцію нової Конституції України і проект нової Конституції (Основного Закону) Української РСР. Ці документи започатковували новий конституційний устрій, який передбачав побудову президентсько-парламентської держави. За методологічними основами вітчизняного конституціоналізму, сформульованими в концепції нової Конституції, цей Основний Закон мав стати юридичним документом, безпосередньо діючим правом людини і для людини, утверджувати її свободи, гідність, права, матеріальні й духовні блага, захищати громадян від будь-яких виявів приниження і несправедливості. Слід зазначити, що в проекті Конституції (1991 р.) закріплювалися радикальні статті щодо права Української РСР у складі Союзу РСР. Закріплювалося і право самостійно вирішувати всі питання державного життя. Суверенізація республік не сприяла збереженню всевладдя центру. Більше того, вона розвалювала тоталітарний режим в СРСР. Для врятування його Кабінет Міністрів СРСР на чолі з В. Павловим поставив перед Політбюро ЦК КПРС і Верховною Радою СРСР питання про надання йому надзвичайних повноважень та встановлення надзвичайного стану. Коли Президент М. Горбачов і Верховна Рада СРСР відхилили ці домагання, сили, зацікавлені у надзвичайних заходах, 19— 21 серпня 1991 р. вдалися до антиконституційного створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Утворення ДКНС було спробою загальмувати процеси демократизації, а також розпаду СРСР. Прибувши 20 серпня в Україну, емісари ДКНС на чолі з генералом Варенниковим зажадали від керівництва республіки підтримати їх. Однак місцеве керівництво на чолі з Головою Верховної Ради Л. Кравчуком оприлюднило заяву про невизнання постанов ДКНС на території республіки. А 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. В ньому, зокрема, зазначалося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом 19 серпня 1991 р., продовжуючи традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого статутом 00Н та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи «Декларацію про державний суверенітет України», Верховна Рада УРСР урочисто проголошує незалежність України і створення самостійної української держави України». Того дня назву Українська Радянська Соціалістична Республіка було скасовано. Держава почала називатися «Україною». Тоді ж Верховна Рада прийняла постанову «Про політичну обстановку на Україні і негайні дії Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового перевороту». З метою захисту суверенітету і незалежності України в усіх сферах політичного, економічного і культурного життя комісії Верховної Ради розгорнули формування національних збройних сил, національної гвардії, служби безпеки України та внутрішніх військ. Відповідно до прийнятої 11 листопада 1991 р. Верховною Радою постанови «Про концепцію оборони та будівництва збройних сил України» передбачалося створення трьох родів військ: наземних, повітряних і військово-морських. Чисельність збройних сил мала відповідати принципові розумної достатності. В мирний час вона могла становити 200—450 тисяч військовослужбовців. З'явилися і деякі новації в комплектуванні армії. Поряд з традиційною службою за призовом запроваджувалася контрактна й невійськова альтернативна служба. Остання призначалася для юнаків, яким релігійні переконання не дозволяли тримати в руках зброю. Докорінно мінялася військова освіта. В листопаді 1991 р. вийшли закони «Про прикордонні війська України» і «Про державний кордон України». Втілення їх у життя вимагало від керівництва держави значних зусиль щодо переобладнання кордонів з адміністративних у державні. Для захисту національних інтересів, крім силових структур, було створено спеціальні органи безпеки, в тому числі й дорадчо-консультативний орган — Раду національної безпеки і оборони при Президенті України (липень 1992 р.). Протягом 1992—1996 рр. цей орган зарекомендував себе з найкращого боку й пізніше набув законодавчого оформлення в Конституції України 1996 р. Важливе значення для організації державного життя України мали законодавчі акти про власність, зайнятість населення, про підприємства, банки, банківську діяльність та багато інших. Епохальною подією в житті України стало винесення Акта проголошення незалежності на загальноукраїнський референдум. 1 грудня 1991 р. перед виборцями було поставлено одне питання: чи підтверджують вони зазначений Акт? За підтвердження проголосували 90 % громадян, що брали участь у референдумі, тобто 84 % тих, хто мав право голосу. Отже, за незалежність України висловилося 76 % усіх дієздатних її громадян. Того самого дня вирішувалося й питання про обрання Президента України. Йому передувала гостра передвиборна боротьба. З великої групи претендентів набули права стати кандидатами в Президенти 7 осіб. Фаворитом вважався 57-річний Голова Верховної Ради Л. Кравчук, який запропонував програму із п'яти «Д»: Державність. Демократія. Добробут. Духовність. Довіра. Другий рейтинг мав авторитетний у національно-демократичних колах 54-річний В. Чорновіл — народний депутат України, голова Львівської обласної ради і колишній політв'язень за статтею «антирадянська пропаганда». Третім подолав 100-тисячний рубіж підписів виборців 64-річний Л. Лу-к'яненко — голова Української республіканської партії, також колишній політв'язень. Симпатією інтелігенції користувався І. Юхновновський, на той час голова парламентської комісії народної освіти та науки. Кандидатами в Президенти були також В. Гриньов — заступник Голови Верховної Ради, доктор математичних наук, професор; О. Ткаченко — міністр сільського господарства України; Л. Табурянський — голова Народної партії України, депутат парламенту. На президентських виборах 1 грудня переконливу перемогу здобув Л. Кравчук, який став першим всенародне обраним Президентом України. Посаду Голови Верховної Ради України посів І. Плющ, його першим заступником було обрано В. Дур-динця. Вихід України на історичну авансцену як незалежної держави поставив її державних і політичних діячів перед необхідністю розв'язання складних проблем. Чи не найголовнішою з них було ставлення до Союзу. 25 листопада парафування Союзного договору не відбулося. Лідери республік відмовилися це зробити, дійшли лише згоди подати договір у парламенти для обговорення. Української делегації при цьому взагалі не було, республіка готувалася до референдуму. Настав грудень 1991 р. — поворотний місяць у долі Союзу РСР. Л. Кравчук відбув до Мінська, туди ж вирушив Б. Єльцин. Тут лідери України, Росії та Білорусії проголосили утворення Співдружності Незалежних Держав і ліквідацію СРСР. За рік незалежності Україну визнав увесь світ: понад 120 країн, а з 87 з них на різних рівнях було встановлено дипломатичні відносини. Вона набула основних ознак державності — кордони, прикордонні війська та митна служба. Нарешті, сформувала власну армію. Так розпочався новий період української історії. Поступово вдосконалювалися всі ланки влади — законодавча, виконавча й судова. Важливим чинником в утвердженні державної незалежності стало відродження духовності й культури українського народу, вивчення його історії, традицій, боротьби за соціальну справедливість і національну державність. ' Утвердженню державної незалежності сприяло відродження давньої української символіки. Під тиском Народного руху України, Української республіканської партії та інших патріотичних сил Верховна Рада прийняла малий герб України — тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна». Для забезпечення економічної самостійності в Україні 10 січня 1992 р. було запроваджено нову національну валюту — гривню. До її введення діяли купони багаторазового використання для розрахунків за продовольчі й промислові товари. Після приборкання інфляції у вересні 1996 р. гривня стала єдиним платіжним засобом. З початком утвердження незалежності настав новий етап у становленні багатопартійності в Україні. В липні 1992 р. Президент Л. Кравчук підписав Закон України «Про об'єднання громадян», який регулював діяльність політичних і громадських організацій. Якщо до серпневих (1991 р.) подій в Україні було зареєстровано 5 політичних партій, то за рік, що минув, до них додалося ще 10. 1996 р. їх уже налічувалося близько 40, а наприкінці 2001 р.— понад 110. Початковий етап державно-правового будівництва в Україні характеризувався інтенсивним пошуком принципово нових рішень на шляху докорінної перебудови усіх сфер державного і суспільного життя. Центральне місце займав у цьому комплекс питань, пов'язаних з розробкою і прийняттям нової Конституції України. 1992 р. Верховна Рада України відповідно до схваленої концепції розглянула перший, а 1993 р. — другий варіанти Конституції України. На кінець 1994 р. було вже шість офіційних варіантів проекту нового Основного Закону, підготовлених робочою групою Конституційної комісії. Але жоден з них протягом 1993—1995 рр. так і не дійшов до обговорення у Верховній Раді. Прийняття нової Конституції затягнулося через протистояння законодавчої і виконавчої гілок влади та інших структур держави, названих «четвертою», «п'ятою» та іншими «владами». В умовах зволікання з прийняттям Конституції політики та провідні юристи Л. Юзьков, С. Головатий, О. Ємець та інші під керівництвом уже нового Президента України Л. Кучми розробили Конституційний Договір між Верховною Радою і Президентом «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні до прийняття нової Конституції України». Цей Договір набув чинності 8 червня 1995 р. Згаданий Договір став каталізатором конституційного процесу в нашій державі, який мав завершитися прийняттям нової Конституції щонайпізніше через рік. Для розробки ще одного її проекту було створено нову Конституційну комісію з рівною кількістю членів від Президента і Верховної Ради. Протягом другої половини 1995 р. Конституційна комісія розробила й подала 24 лютого 1996 р. проект Конституції України Верховній Раді. В складних умовах ідеологічного й політичного протистояння 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України. Втратили чинність Конституція Радянської України від 20 жовтня 1978 р. з наступними змінами й доповненнями і Конституційний Договір між Верховною Радою України і Президентом України. Таким чином, прийняттям нової Конституції (Основного Закону) України завершився період юридичного оформлення національної держави Україна. Державний устрій України Державний устрій України грунтується на народовладді. Ст. 5 Конституції України чітко визначила: «Носієм суверенітету є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Формою безпосереднього здійснення українським народом влади стали референдум і вибори. Це знайшло відображення в Конституції України й окремих законах: «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Президента України» і «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». Референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного й місцевого значення. Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу, ніж постанови і акти Верховної Ради України, нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів, вищих виконавчих і розпорядчих органів. Разом з тим Конституція України (ст. 74) обмежує коло питань, які виносяться на референдум. Референдум не проводиться щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Важливою гарантією повновладдя народу є конституційне закріплене виключно за ним право визначати і змінювати в Україні конституційний лад. Будь-які спроби органів держави, вищих посадових осіб змінити орієнтири суспільного розвитку, узурпувати владу абсолютно неприпустимі. Вибори — найчастіше і найширше застосовувана форма демократії, процес, в результаті якого український народ шляхом голосування формує державні органи влади, місцевого самоврядування та інші структури народовладдя (прямої демократії). За Конституцією України (ст. 71) вибори до органів державної влади й місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Згідно з порядком проведення виборів, встановленим законом, обираються представницькі органи держави: Верховна Рада України, Президент України, органи місцевого самоврядування та ін. Верховна Рада — єдиний орган законодавчої влади в Україні, особливий суб'єкт конституційно-правових відносин. Восени 1993 р. український парламент прийняв Закон про назву, структуру й кількісний склад цього найвищого законодавчого органу, а також ухвалив рішення провести дострокові вибори до Верховної Ради 27 березня і вибори Президента України — 26 червня 1994 р. Хоч Верховна Рада дванадцятого скликання у своїй діяльності домоглася певних успіхів (прийняла Декларацію про державний суверенітет, проголосила державну незалежність України, заклала підвалини функціонування всіх державно-правових інституцій, створила умови для демократичних реформ, сприяла реалізації політичного плюралізму в країні, напрацювала й прийняла 402 закони і 1108 постанов нормативного характеру, була, як зазначалося у її зверненні до новообраних депутатів і громадян України, «стабілізуючим фактором у суспільстві, сприяла уникненню національного розбрату»), їй далеко не все вдалося зробити для виходу країни з економічної кризи, стабілізації та розвитку національної економіки, хоч депутатський корпус змінив чотири уряди. Тим-то для України важливе значення мали нові вибори, не кажучи вже про те, хто на них переможе. Верховна Рада тринадцятого скликання розпочала свою роботу 11 травня 1994 р. з оприлюднення головою Центр-виборчкому остаточних даних. Так, з-поміж кандидатів, що балотувалися на виборах, 49 було обрано народними депутатами у першому турі. В ході повторного голосування 10 квітня до них додалося ще 289 осіб. Комісія визнала повноваження 338 народних депутатів України. Серед них 168 осіб належали до різних партій. Кожен четвертий був членом Компартії України. Народний рух України представляли 5,9 %, Селянську партію України —5,3%, Соціалістичну партію України — 4,15 % депутатів. Отримали місця в парламенті й представники УРП, КУН, ХДПУ, ПДВУ, ДемПУ, Партії праці, СДПУ, УКРП, ГКУ. Серед народних обранців налічувалося 170 безпартійних депутатів, 56 депутатів Верховної Ради минулого скликання, 12 жінок, майже три чверті парламенту становили особи віком від 25 до 50 років. Широким спектром характеризувався національний склад. З-поміж представників 13 національностей українці становили майже 75 %, кожен п'ятий був росіянином. 96 % депутатів мали вишу освіту, кожен п'ятий був доктором чи кандидатом наук. Юридичну освіту здобули 27 чоловік, економічну — 37. 24 і 31 липня, 7 серпня відбувся другий етап виборів. Із 59 дообраних депутатів були чотири комуністи, по одному представнику Селянської парті, ПДВУ, Партії праці, Руху. Решта — безпартійні, керівники промислових і сільськогосподарських підприємств, установ, правоохоронних органів. Верховна Рада поповнилася чотирма жінками — народними депутатами. На посаду Голови Верховної Ради України було обрано О. Мо-роза, який набрав 171 голос (треба було щонайменше 168). Головний його конкурент В. Дурдинець отримав 103 голоси. Верховна Рада України тринадцятого скликання прийняла Конституцію України 1996 р. Україна вперше на конституційному рівні продемонструвала свою відданість визнаному світом демократичному принципові поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову. Це положення мало надзвичайно важливе значення для судової влади, яка внаслідок втручання компартійних органів і політики правового нігілізму радянської влади виявилася найслабшою. В Україні розпочалася трансформація суду: цей колишній орган примусу мав забезпечити належний державний захист прав і свобод людини. Основною функцією судів визнавалося здійснення правосуддя. Держава зобов'язувалася створити всі умови для функціонування і діяльності судів. Крім того, було ухвалено 753 закони і 1625 постанов, запроваджено нові форми контролю за діяльністю уряду, центральних органів управління. Було проведено вісім парламентських слухань і 20 днів уряду, на яких розглядалися актуальні питання суспільного життя. Зазначимо, що майже 60 % законодавчих актів приймалися в новій редакції згідно з нормами нової Конституції. Заходами парламенту було засновано Конституційний суд, Рахункову палату, посаду уповноваженого з прав людини, Вищу раду юстиції. Верховна Рада прийняла Закон «Про Раду національної безпеки і оборони України», а також новий Закон про вибори до Верховної Ради України 29 березня 1998 р. (оприлюднений 24 вересня 1997 р.). У цьому Законі, на відміну від попереднього, були відсутні деякі положення, як-от: вибори вважаються такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше 50 % виборців; обраним вважається кандидат у депутати, якщо він отримав на виборах понад половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, але не менше 25 % від кількості виборців, занесених до списків виборців округу. Прикметне, що за новим законом народні депутати України обиралися на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Із загальної кількості (450) депутатів 225 обиралися в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва (4 %). За підсумками першого етапу виборів 29 березня 1998 р., оприлюдненими 17 квітня, Центрвиборчком визнав повноваження 413 народних депутатів України. З них 218 було обрано в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі й 195 — в одномандатних виборчих округах. Серед них 114 (40,18 %) були безпартійними, 39 (34,38 %) — членами Компартії України, 14 (6,25 %) — Народного руху України, 11 (4,91 %) — Народно-демократичної партії, 8 (3,5 %) — Аграрної партії України, 7 (3,13 %) — «Громади», по 3 (1,34 %) — Християнсько-демократичної партії України, Соціалістичної партії України, Конгресу українських націоналістів, партії «Реформи і порядок», по 2 (0,89 %) — партії «Союз», Селянської партії України, Української республіканської партії, Прогресивної соціалістичної партії України, Соціал-демократич-ної партії України (об'єднаної), по одному (0,45 %) — партії «Міжрегіональний блок реформ», Ліберальної партії України, Української партії справедливості, Демократичної партії України, Української християнсько-демократичної партії і партії «Християнсько-народний союз». Уперше в історії України було створено законодавчий орган, в якому ті чи інші політичні сили отримали депутатські місця. За депутатські «крісла» боролося близько 50 політичних партій. Керівниками Верховної Ради є Голова Верховної Ради, його Перший заступник та заступник. Голова Верховної Ради веде засідання Верховної Ради; організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради; підписує акти, прийняті Верховною Радою; представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради; здійснює повноваження, передбачені Конституцією України, і деякі інші, не зафіксовані у ній, в порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. Верховна Рада затверджує перелік своїх комітетів, які здійснюють законопроекту роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради. За ст. 85 Конституції України до цих повноважень належить: внесення змін до Конституції; призначення всеукраїнського референдуму про зміну території України; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; призначення виборів Президента України у терміни, передбачені Конституцією; вирішення кадрових та багатьох інших питань. Роботу Верховної Ради забезпечує апарат. Його повноваження визначаються законами та Регламентом Верховної Ради України, й носять організаційно-функціональний характер: скликання і підготовка сесій; координація роботи комітетів; сприяння народним депутатам у здійсненні ними своїх повноважень і забезпечення їх необхідною інформацією; публікація законів, прийнятих Верховною Радою, тощо. Секретаріат — це, по суті, апарат, до складу якого входять група наукових консультантів, протокольна, правова, аналітична та інші служби. З допомогою своїх керівних і допоміжних органів Верховна Рада здійснює властиві їй повноваження. Функції депутата як представника народу у вищому органі влади визначаються Конституцією та Законом про статус народного депутата України, де, зокрема, зазначається, що депутати в період між сесіями працюють у виборчих округах, зустрічаються з виборцями, вирішують інші нагальні соціально-економічні питання. За Конституцією України главою держави є Президент, який виступає від її імені. Інститут президентства, що чітко вписується в механізм народовладдя, було засновано 5 липня 1991 р. відповідно до «Декларації про державний суверенітет України», яка закріпила принцип поділу влади на законодавчу (Верховна Рада), виконавчу (Кабінет Міністрів) і судову. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина. Він як глава держави забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; вирішує кадрові питання, призначаючи керівників і заступників найвищих органів управління, глав місцевих адміністрацій; утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. Звертається з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище в країні, призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою тощо. Найвищим у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, реорганізований з Ради Міністрів УРСР у червні 1991 р. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. За ст. 114 Конституції України до нього входять Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри і міністри. Згідно з Указом Президента «Про склад Кабінету Міністрів України» від 14 грудня 1996 р. до нього (як і передбачається Конституцією, за поданням Прем'єр-міністра) увійшло 29 міністрів. Кабінет Міністрів вирішує питання державного управління на основі Конституції, законів, указів та розпоряджень Президента. В межах своїх повноважень він забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави; розробляє і втілює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, розробляє проект закону про Державний бюджет України, здійснює заходи щодо його виконання, спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавочї влади; виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента. Центральні органи виконавчої влади узагальнюють практику законодавства з питань, що належать до їхньої компетенції, розробляють пропозиції про вдосконалення законодавства і в установленому порядку подають їх на розгляд Президентові, Кабінету Міністрів України. Центральні органи виконавчої влади беруть участь у формуванні та реалізації державної політики, прогнозують розвиток економіки у виробничій, науково-технічній та інших сферах, здійснюють функції, що випливають з покладених на них завдань. Важливим суб'єктом конституційно-правових відносин є місцеві органи державної влади і самоврядування. Наприкінці 80-х рр. на теренах колишнього СРСР розпочалася реформа місцевих органів влади. У ході горбачовської перебудови було визнано принцип «поділу влади», а також доцільність відродження інституту місцевого самоврядування. 9 квітня 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР». 7 грудня 1990 р. Верховна Рада УРСР відповідно ухвалила Закон «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування». Союзний закон визнавав місцеві ради народних депутатів основною ланкою в системі місцевого самоврядування і представницькими органами влади. Закон Української РСР визначав правовий статус місцевих рад по-іншому: основною ланкою в системі місцевого самоврядування є місцеві ради народних депутатів як представницькі органи державної влади. Розділ III цього закону кваліфікував місцеві ради як державні органи місцевого самоврядування. Із запровадженням президентства в Україні виникла проблема організації виконавської вертикалі. Для здійснення конституційних повноважень Президента за його поданням Верховна Рада України 5 березня 1992 р. прийняла Закон «Про Представника Президента України». 14 квітня того ж року Президент своїм Указом затвердив «Положення про місцеву державну адміністрацію». Згідно з цими законами представники Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах міст Києва та . Севастополя отримали правовий статус найвищої посадової особи державної виконавчої влади — глави місцевої державної адміністрації. На відповідній території місцева державна адміністрація набула правового статусу системи органів державної виконавчої влади на місцях. Таким чином, в Україні вперше було запроваджено інститут місцевих органів державної виконавчої влади. Доти функції таких органів виконували виконкоми рад народних депутатів. У зв'язку з цим Верховна Рада 27 березня 1992 р. прийняла Закон України «Про внесення змін до закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» від 7 грудня 1990 р.». Закон України, який регламентував діяльність місцевих рад, отримав нову назву: «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування». Згідно з ним сільські, селищні, міські ради народних депутатів визначалися як органи місцевого самоврядування, а районні та обласні ради — як органи регіонального самоврядування. Що ж до районних рад у містах, то Закон відносив їх до складової частини міського самоврядування. Цей Закон виводив місцеві ради із системи органів державної влади. Разом з тим ст. 42 передбачала надання виконавчим комітетам сільських, селищних та міських рад повноважень, делегованих державою. Закон визначив компетенцію Київської та Севастопольської міських, районних у містах Києві та Севастополі рад, які за своїм статусом прирівнювалися до органів регіонального самоврядування. В умовах погіршення економічного та політичного становища України й неспроможності органів законодавчої і виконавчої влади загальмувати процес сповзання до економічної кризи Верховна Рада дванадцятого скликання із закінченням терміну своїх повноважень у лютому 1994 р. знову змінила організацію місцевих органів влади в Україні, прийнявши Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування». Відповідно до Закону органами місцевого самоврядування в Україні ставали сільські, селищні, міські, районні та обласні ради. А обласні, районні, Київська та Севастопольська міські ради одночасно мали виконувати функції органів державної влади. Закон визначив, що голови обласних, районних, міських, селищних і сільських рад обираються безпосередньо населенням і їм підпорядковуються виконавчі комітети відповідних рад. Постановою про набуття чинності цим Законом на 26 червня 1994 р. призначалися вибори місцевих рад та їхніх голів. Закон встановив, що після виборів та формування виконавчих органів рад втрачає чинність Закон України «Про Представника Президента України». Після виборів місцевих рад та їхніх голів влітку 1994 р. й було скасовано інститут Представника Президента України і місцевої державної адміністрації. Фактично це стало ліквідацією президентської державної виконавчої влади на місцях. Але потреба в цій вертикалі Президента України залишалася. Тому Верховна Рада тринадцятого скликання наступного дня після виборів і формування виконавчих органів рад (28 червня 1994 р.) прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування». Фактично набула чинності нова редакція Закону. Внаслідок цього акта змінилися статус і компетенція місцевих рад. Органами місцевого самоврядування в Україні ставали сільські, селищні, районні, міські, районні в містах і обласні ради. Вони наділялися власною компетенцією, в межах якої мали діяти самостійно. Голови сільських, селищних, районних, міських, районних у містах і обласних рад та очолювані ними виконавчі комітети в порядку і межах, визначених Законом, повинні були здійснювати делеговані їм повноваження державної виконавчої влади. Наголошувалося, що після виборів рад і формування їхніх виконавчих комітетів повноваження обласних, Київської, Севастопольської міських, районних у містах Києві та Севастополі місцевих державних адміністрацій, передбачених Законом «Про Представника Президента України», який втрачає свою силу, передаються головам і виконавчим комітетам відповідних рад. Інакше кажучи, виконкоми відповідних рад отримали право виконувати функції виконавчих органів місцевого самоврядування і одночасно місцевих органів державної виконавчої влади. На голів відповідних рад було покладено виконання функції глав місцевих державних адміністрацій. Президент України намагався на основі власних нормативно-правових актів очолити цю виконавську державну вертикаль, встановлену вищеозначеним Законом. 6 серпня 1994 р. він видав Указ «Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях», згідно з яким відповідальними за здійснення делегованих державою головам місцевих рад та очолюваним ними виконавчим комітетам повноважень державної виконавчої влади є голови обласних, місцевих, районних, районних у містах, селищних і сільських рад. Цим же Указом до прийняття відповідного Закону делегованими повноваженнями державної виконавчої влади визнавалися повноваження, передбачені «Положенням про місцеву державну адміністрацію». Відновлення дії цього «Положення» було спробою в межах виконкомів рад утворити нову державну адміністрацію. І Верховна Рада, виходячи із старих підходів до місцевих органів влади, намагалася впливати на виконкоми, а через них на органи місцевого самоврядування, тобто на ради. Законодавча влада хотіла мати свою вертикаль і також виконавчу владу. Дві виконавчі вертикалі не сприяли справі подолання кризових явищ у суспільстві, а навпаки, загострювали їх. Політичне протистояння двох гілок влади, яке виникло з цього приводу, завершилося прийняттям у червні 1995 р. Конституційного Договору між Верховною Радою і Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України». Згідно з Конституційним Договором сталася чергова (четверта в 90-х рр.) реорганізація органів влади на місцях. У ньому зазначалося, що органами державної виконавчої влади в областях, містах Києві та Севастополі і районах (крім районів у містах, за винятком міст Києва і Севастополя) є відповідно обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій. У здійсненні своїх повноважень органи місцевої державної влади підпорядковуються органам державної виконавчої влади. Органами місцевого самоврядування в селах, селищах, містах виступають відповідно сільські, селищні й міські ради, що обираються згідно з законодавством України громадянами України, які проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Виконавчими органами цих рад є виконавчі комітети, персональний склад яких формував голова ради. Голови й очолювані ними виконкоми здійснюють також ряд делегованих їм повноважень державної виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування набули таких повноважень: розробка, затвердження і виконання бюджетів; встановлення передбачених Законом місцевих податків і зборів; розпорядження комунальною власністю та ін. Вищеозначені зміни в законодавчому регулюванні місцевих органів влади й місцевого самоврядування були тимчасовими. З прийняттям Конституції України 1996 р. розпочався новий етап у формуванні органів виконавчої влади. За ст. 18 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації на чолі з головами, яких призначає і звільняє з посади Президент. Голови під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед ним і Кабінетом Міністрів України, підзвітні й підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Якщо рішення місцевих державних адміністрацій суперечить законам України і рішенням вищих органів влади й управління, а також органів місцевого самоврядування, то воно може скасовуватись відповідно до закону. Це визначено самою Конституцією України й законом про місцеві державні адміністрації. Вони забезпечують: 1) виконання Конституції та законів України, нормативно-правових актів Президента, Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади; 2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; 3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного й культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — також програм їхнього національно-культурного розвитку; 4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; 5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм; 6) взаємодію з органами місцевого самоврядування; 7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень. Ради (сільські, селищні, міські) та їхні виконавчі комітети виступають органами місцевого самоврядування. Останнє є правом територіальної громади — жителів села, селища та міста. Крім цих органів місцевого самоврядування можуть утворюватись будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділятися частиною власної компетенції, фінансів, майна. Місцеве самоврядування і є виявом народовладдя. Стаття 143 Конституції України визначила конкретні повноваження територіальних громад. Вони безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Діяльність з питань цих повноважень підконтрольна відповідним органам виконавчої влади. На основі Конституції України було ухвалено 1997 р. нові закони про місцеві державні адміністрації, про місцеве самоврядування в Україні, про територіальний устрій України і статус адміністративно-територіальних одиниць та інші. Ці закони враховують положення Європейської Хартії про місцеве самоврядування, прийнятої Радою Європи 15 жовтня 1985 р. Рада Європи вважає демократичне місцеве управління однією з головних підвалин демократичного устрою держави. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. За Конституцією України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судовому захистові підлягають усі права, свободи й обов'язки громадян. Судочинство здійснюється Конституційним судом України і судами загальної юрисдикції. Конституційний суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням Конституційного суду є гарантування верховенства Конституції України на всій її території. Конституційний суд утворюють Президент, Верховна Рада України та з'їзд суддів України, призначаючи по шість суддів кожен (всього вісімнадцять). До повноважень Конституційного суду України належать: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України; 3) подання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України, законність актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування тощо. , Конституційний суд не є наглядовою, апеляційною чи контрольною інстанцією над судовими та державними органами. Суди загальної юрисдикції забезпечують захист прав і свобод громадян шляхом розгляду цивільних, адміністративних і кримінальних справ. Систему судів загальної юрисдикції становлять районні (міські) суди, обласні й прирівняні до них за компетенцією суди, Верховний суд України. Місцеві (раніше районні, міські) суди розглядають у першій інстанції усі цивільні й адміністративні справи одноособове і кримінальні справи одноособове або колегіальне в складі трьох суддів. Згідно з законом про судоустрій 2001 р. для розгляду спірних питань створюються апеляційні суди. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний суд України. Поряд із судами загальної юрисдикції в Україні діють господарські (раніше арбітражні) суди, які розглядають господарські справи в порядку позовного провадження, справи про банкрутство. Діяльність господарських судів України регламентується Господарським процесуальним кодексом України 2001 р. В кінці 90-х рр. XX ст. судова система України перебувала у стані реформування, започаткованого ще 28 квітня 1992 р. концепцією судово-правової реформи. Протягом 90-х рр. було прийнято низку законів («Про статус судів», «Про судоустрій України», «Про органи суддівського самоврядування», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України», «Про Вищу раду юстиції» та ін.). Однак, попри все це, судова система України ще не відповідала потребам економічної свободи, беззастережної охорони прав і законних інтересів громадян. Отже, розбудова української національної державності включала всі сфери духовного і суспільного життя. Було не лише демонтовано підвалини колишньої тоталітарної системи, покінчено з однопартійністю та ідейним монополізмом, а й утверджено нові складові демократичного устрою, проголошено курс на радикальні ринкові реформи, проводилася жорстка монетарна політика, спрямована на стримування росту інфляції, стабілізацію національної грошової одиниці — гривні. Право У період становлення незалежності України фахівці різних галузей права, Міністерство юстиції, Кабінет Міністрів, Верховний суд, Президент, Верховна Рада та інші органи влади й управління виступали з законодавчими ініціативами, проектами законів і «офіційними» проектами нового Основного Закону України, намагаючись утвердити принцип верховенства права. Цей принцип знайшов відображення у ст. 8 Конституції, де зазначається: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». Виходячи з цього, чільне місце в Конституції України посідають найважливіші права людини й громадянина: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості» (ст. 23). Відомо, що основні права людини (а відповідно й громадянина) поділяються на особисті, культурні, економічні, політичні та ін. Всі вони закріплені в Конституції України. Наприклад, за ст. 27 «кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань», за ст. 29 «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність», за ст. ЗО «кожному гарантується недоторканність житла». Ці та інші статті стосуються особистих прав. Особисті права також добре виписані в Конституції України та інших законах, зокрема «Про свободу совісті і релігійні організації» та «Про інформацію». До групи культурних прав входять право на освіту й виховання, навчання рідною мовою, користування надбаннями культури та мистецтва, наукову, технічну і художню творчість, авторство. Кожному з цих блоків відповідають спеціальні закони. Серед прийнятих у 90-х рр. законів України регулюють економічні права такі: «Про власність» (1991 р.), «Про зайнятість населення» (1991 р.),«Про підприємництво» (1991 р.), «Про селянське (фермерське) господарство» (1992 р.), «Про авторське право і суміжні права» (1993 р.), «Про страхування» (1996 р.), «Про державне регулювання цінних паперів» (1996 р.) та ін. Законодавче оформлення прав людини й громадянина стало поступальним у незалежній Україні. У такому соціальне неоднорідному суспільстві, як українське, державна влада взялася забезпечити умови, необхідні для здійснення та захисту прав кожної людини. Права охоронялися законом і відповідними органами: судом, прокуратурою, службою безпеки, міліцією. Майнові права громадян України, як і інших суб'єктів, та захист цих прав регулювалися нормами Цивільного кодексу 1964 р. (зі змінами й доповненнями). Останній протягом 1992—1998 рр. зазнав суттєвих змін, особливо норми цивільного права, що регулювали право власності, підприємницьку, договірну, торговельну та іншу діяльність. Суть захисту права власності полягає у забезпеченні власникові можливості здійснювати правомочність щодо володіння, користування і розпорядження майном. Для захисту права власності подаються такі позови, як виндикаційний (спрямований на вилучення свого майна з чужого незаконного володіння) і негаторний (вимога власника усунути перешкоди на шляху здійснення його права власності). Основними правовими актами регулювання права власності є Конституція та закони України. Законодавство передбачає такі рівноправні форми власності: а) індивідуальну, в тому числі власність особисту й приватну, що базується в основному на власній праці (право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; Конституція захищає приватну власність; виходячи з конституційного права, Верховна Рада внесла відповідні зміни й у Цивільний кодекс); б) колективну власність господарських товариств (спілок орендарів, кооператорів, акціонерних товариств, релігійних та ін. організацій); в) державну власність, що складається із загальнодержавної і комунальної власності, тобто власності адміністративно-територіальних одиниць. Важливими об'єктами цивільного права є результати духовної та інтелектуальної творчості, так звана інтелектуальна власність, зокрема літературні, наукові, драматичні твори, сценарії кінофільмів, радіо і телевізійних передач, винаходи, відкриття. Держава Законом України «Про авторське право і суміжні права» (1993 р.) зобов'язалася охороняти особисті не-майнові і майнові права авторів та їхніх правонаступників, пов'язані із створенням і використанням творів науки,' літератури й мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлень. Особливість українського цивільного права полягає в тому, що його норми містять широкий арсенал заходів впливу на поведінку громадян та організацій через їхні інтереси й запити, зокрема шляхом застосування цивільно-правової відповідальності. Так, наймачі державного житла й користувачі довгий час щомісяця сплачували квартирну плату та інші платежі за користування комунальними послугами (газ, світло тощо) не пізніше 10-го числа наступного місяця. За порушення цього обов'язку нараховувалася пеня в розмірі 0,1 відсотка суми платежу за кожен день прострочення, починаючи з 11 -го числа наступного за оплачуваним місяця, хоч виплата зарплати значно затримувалася. В Україні 1983 р. було укладено Житловий кодекс, який регулює відносини між власниками житла і користувачами. Протягом 90-х рр. він зазнав суттєвих змін, що випливають із Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (1992 р.). Метою цього закону є створення умов для реалізації права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення їх до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин. Власник приватизованого житла має право розпоряджатися ним (квартирою, будинком) на свій розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не заборонені законом. Зміни у праві власності стосуються значної кількості правовідносин в Україні, зокрема у зобов'язальному праві. Значного поширення набула форма зобов'язань на основі договорів про оренду. Вони регулюються спеціальними законами. Так, оренда майна державних підприємств та організацій регулюється відповідним законом Верховної Ради України за 1992 р. із суттєвими його доповненнями у березні 1995 р. Закон про оренду майна державних підприємств і організацій не регулював набуття, реалізацію та припинення права на оренду земельної ділянки. В умовах же набуття приватного права на землю проблема оренди землі потребувала прийняття відповідного закону. Восьма сесія Верховної Ради України третього скликання, що завершила свою роботу в січні 2002 р., стала заключним акордом законотворчої діяльності парламенту. Вона дістала назву «сесія кодексів». Якраз на ній було ухвалено низку життєво важливих і довгоочікуваних кодексів, як-от: Цивільний, Господарський, Кримінальний, Сімейний, Митний і Земельний; прийнято 170 законів; ратифіковано 55 міжнародних договорів і угод; внесено зміни до багатьох законів України, зокрема «Про судоустрій», «Про прокуратуру», «Про оперативно-розшукову діяльність»; ухвалено Цивільний та Господарський процесуальні кодекси. Інтеграція до європейської спільноти вимагала приведення національного законодавства у відповідність до загальноєвропейських правових норм. Однак законотворчий процес відбувався здебільшого безсистемне, без врахування нагальних потреб суспільства й подальших перспектив. Ухвалені закони були недосконалими й нерідко до них одразу ж вносилися зміни й доповнення. Парламент не спромігся прийняти Податковий кодекс, провести судову, пенсійну й адміністративну реформи. Розгортання законотворчого процесу раз у раз наштовхувалося на догми й ідеологічні штампи радянського права. Кримінальний кодекс, прийнятий у квітні 2001 р., грунтується на Конституції України, загальновизнаних нормах міжнародного права, принципах гуманізму й законності. Земельний кодекс передбачає приватну власність на землю і встановлення п'ятирічного мораторію на операції з купівлі й продажу землі. Митний кодекс досить чітко регламентує роботу державної митної служби, передбачає її співдію з МВС та СБУ в інтересах України. Розвиваючи вітчизняне законодавство, Верховна Рада України приводила його у відповідність до Конституції України, а також до міжнародно-правових актів. Від дня проголошення незалежності в Україні здійснювалася державно-правова реформа. Основними завданнями її було: — формування нормативно-правової бази, що визначала організацію і функціонування державних органів та органів місцевого самоврядування відповідно до Конституції України; — реорганізація системи державної влади й місцевого самоврядування на основі Конституції України і законів України, утвердження режиму законності в діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб; — ефективне правове забезпечення економічних, соціальних і політичних реформ, спрямованих на утвердження і гарантування державою конституційних прав і свобод людини й громадянина. Основними напрямами розвитку законодавства в Україні є розробка нових законів, необхідність в яких випливає з Конституції України, приведення чинного законодавства у повну відповідність до Основного Закону, адаптація чинного законодавства до норм європейського і міжнародного права. Для вирішення цих питань 9 лютого 1999 р. вийшов Указ Президента України «Про заходи щодо вдосконалення нормо-творчої діяльності органів виконавчої влади». Вирішальною умовою будівництва правової держави стало закладення в Україні правової бази, яка передбачала парламентську, судову, адміністративну реформи. Центральними в нормотворчості виконавчої влади є питання про право власності, боротьба з корупцією і організованою злочинністю. Важливий напрям реформування правової системи України — це її участь у конвенціях Ради Європи, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1998 р. «Про здійснення механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». В державі створено правотворчий механізм з метою впровадження європейських норм і стандартів в українське право, що враховує створення такого законодавства України, яке б відповідало правовому менталітету українського народу, звичаям, традиціям, цінностям і самобутності його правової культури й використовувало б досягнення юридичної науки в Україні. Поступ у цьому напрямі є незаперечним. Так, вибори 1998 і 2002 рр. до Верховної Ради України й місцевих органів самоврядування відбулися легітимним шляхом, демократично, вільним волевиявленням народу. Вони продемонстрували, що, незважаючи на загострення політичного протистояння, продовжувалося реформування суспільства, впроваджувалися демократичні форми здійснення влади, налагоджувалася співпраця між органами законодавчої та виконавчої влади й місцевого самоврядування. Започатковано нову модель політичного устрою України, покінчено з однопартійною системою та ідеологічним монополізмом. Україна утвердила себе повноправним суб'єктом міжнародного права, стала важливим фактором стабільності на Європейському континенті. Налаштовувався механізм законодавчого регулювання діяльності владних структур. Закон України «Про місцеве самоврядування» (1998 р.) затвердив, згідно з Конституцією України, первинним суб'єктом місцевого самоврядування територіальну громаду (село, селище, місто). Зазначимо, що раніше такими суб'єктами виступали адміністративно-територіальні одиниці (район, область). Низка положень цього закону почала впроваджуватися з 1 січня 1999 р. Необоротність становлення української правової держави і громадянського суспільства в ній підтверджує здатність українського народу до демократичного державотворення на принципах розподілу влади. Стаття 1 Основного Закону держави проголосила Україну правовою державою, основною ознакою якої є те, що в ній панує і бере гору право. Між відповідними державними органами, спираючись на принцип єдності державної влади, принцип стримування і противаг різних гілок влади, розподіляються повноваження. Головним підсумком періоду від проголошення у серпні 1991 р. незалежності України до початку XXI ст. є те, що Україна відбулася як незалежна, суверенна, демократична держава. Незалежність і відродження української державності — безпосередній результат кризи й розпаду Радянського Союзу, однак вони були б неможливими без національно-визвольних змагань початку й середини XX ст., без пам 'яті про відчайдушну боротьбу українського народу проти іноземних поневолювачів, руху опору другої половини XX ст. Які висновки слід зробити з історії української державності й права? Неможливо досягти успіху в розбудові національної держави без єдності всіх державницьких сил. Через відсутність такої єдності загинули Київська Русь, Гетьманська держава, зазнали краху Українська Центральна Рада, УНР, ЗУНР, Гетьманат П. Скоропадського, Директорія, не змогли вибороти державу розрізнені повстанські загони й УПА. Неможливо збудувати державу без орієнтації на власні сили, без використання досвіду державотворення попередніх епох і волевиявлення українського народу та боротьби за практичну реалізацію ідеї національної державності. ЛІТЕРАТУРА для поглибленого вивчення предмета Апановчч О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі.— К., 1993. Бабій Б. М. Місцеві органи державної влади Української РСР в 1917— 1920 рр.- К, 1967. Бабій Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925).- К., 1961. Бандера С. Перспективи Української Революції. — Мюнхен, 1978; Дрогобич, 1999. Бардах Ю., Леснодорский В., Пистрчак М. История государства й права Польши.— М., 1980. Білас 1. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний і правовий аналіз.— Львів, 1994. Блаватская Т. В. Очерк политической истории Боспора в \—\\ вв. до н. з.— М., ,1959. Бондаревський А. В. Волосне управління та становище селян після реформи 1861 р.-К., 1961. Борисенок С. Списки Литовського статуту 1529 р. // Праці комісії для виучування західноруського та вкраїнського права. Вип. II.— К., 1929. Брайчевський М. Ю. Походження Русі.— К., 1968. Буйских С. Фортификация Ольвийского государства (первьіе века нашей зрьі).- К., 1991. Василенко М. П. Матеріали до історії українського права.— К., 1929. Великий українець. Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського.— К., 1992. Вивід прав України.— Львів, 1991. Винниченко В. Відродження нації.— Київ—Відень, 1920 (ч. І—ІІІ). — К., 1990. Воробейникова Т. У., Дубовина А. Б. Преобразование административно-поли-цейского аппарата, суда й тюремной системи россии во второй половине XIX в. - К., 1977. Головацький В. К. Самостійна Українська радянська держава. — Чикаго, 1946. Городиський 3. Українська Національна Рада. — К., 1993. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. — К., 1995. Горліс- Горський Ю. Холодний Яр.— Львів, 1992. Грищук В. К. Кодифікація кримінального законодавства України.— Львів, 1992. Грушевський М. С. Українська Центральна Рада та її Універсали.— К., 1991. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1991. Гунчак Т. Україна: Перша половина XX ст. Нариси політичної історії.— К., 1993. Гурбик А. О. Копні суди на українських землях у XIV—XVI ст. // Український історичний журнал.— 1990. № 10. Гуржій О. І. Право в українській козацькій державі (друга половина XVII— XVIII ст.).- К., 1994. Гуржій О. /., Смолій В. А. Становлення української федеральної державності // Український історичний журнал.— 1990. № 10. Дашкевич А. Гетьманська Україна: полки сотні Лівобережжя // Пам'ятки України.— 1990. № 10. Демиденко В. В., Шемяка О. М. Право України. Навчальний посібник для вузів.— К., 1994. Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи //За ред. Ю. С. Шемшученка.—К., 2001. Деркач Г. 29 квітня 1918 р. в світлі «Споминів гетьмана Павла Скоропадського» // За велич нації. У двадцяті роки відновлення Української гетьманської держави.— Львів, 1938. Дзейко Ж. Правовий статус вищих органів державної влади періоду Гетьманщини // Розбудова держави,— 1996. № 3. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918).— Львів, 1923. Драгоманов М. Пропащий час: українці під Московським царством (1654— 1876).-К.; 1992. Дубровіна А. Б. Суспільний лад і механізм управління та право України в період розкладу феодально-кріпосницьких відносин (перша половина XIX ст.).— К„ 1966. Захарченко 17. Селянська війна в Україні.— К., 1995. Іванис Д.'Симон Петлюра — президент України.— Дрогобич, 1991. Іванченко 1. Директорія Української Народної Республіки // Етнонаціо-нальний розвиток України. Терміни, визначення, персоналі'!'.— К., 1993. Історія держави і права України. Курс лекцій / За ред. проф. В. Г. Гончаренка.- К., 1996. Історія держави і права України. Підручник.— У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина...— К., 2000. Історія Русів.— К., 1991. Канюк С. Під чоботом румунських бояр.— Харків, 1930. Канюк С. Буковина в румунській неволі.— Харків, 1930. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х рр.— К., 1995. Кириченко В. Є. Правова регламентація селянського землеволодіння і землекористування в Україні наприкінці XIX — поч. XX ст.— Харків, 1992. Коваль І. В. ОУН—УПА і «Третій рейх» // Політика і час.— 1990. № 5. Коваль Р. Повернення отаманів гайдамацького краю.— К., 2001. Копєйчиков В. Державний устрій. Забезпечити баланс інтересів // Віче.— 1994. № 7. Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України. 1917—1920.— К., 1997. Косик В. Україна під час другої світової війни 1939—1945.— К., 1992. Крип 'якевич 1. П. Галицьке-Волинське князівство.— К., 1984. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії/ Нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. — 1939 р.).— Івано-Франківськ, 1993. Кульчицький В. С. «Суд і розправа» Ф. Чуйковича — пам'ятник українського права XVIII ст. / Ювілейна наукова сесія. Тези доповідей секцій історичних та юридичних наук.— Львів, 1961. Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України.— Львів, 1996. Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й., Глубіш М. І. Входження Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до складу України (1939—1945 рр.).— Дрогобич, 1995. Лащенко Р. Лекції по історії українського права.— К., 1998. Лисенков С. Л. Основи правознавства.— К., 2000. Лисяк-Рудницький 1. Нариси з історії нової України.— Львів, 1991. Литвин В. Політична арена України.— К., 1994. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва.— Львів, 1991. Літопис Руський.— К., 1989. Мазепа 1. Україна в огні і бурі революції.— Прага, 1941. Максимейко М. А. Источники уголовньїх законов Литовского статута.— К., 1894. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності.— Львів, 1995. Мельник Л. Г. Боротьба за українську державність (XVII ст.).— К., 1995. Месяц, В. Д. История кодификации права на Украине в І пол. XVIII в.— К., 1963. Мироненко О. М., Бенько О. П. Правоохоронні органи Центральної Ради.— Київ—Дніпропетровськ, 1993. Мицюк О. Доба Директорії УНР. Спомини і роздуми.— Львів, 1939. Мірчук П. Українська повстанська армія 1942—1952: Документи і матеріали.— Львів, 1991. Мішуга А. Державна адміністрація на Україні.— Камінець, 1919. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття.— К., 1993. Нелин А. Й. Собрание малороссийских прав 1807 года, его содержание й зна-чение.— К., 1990. Окіншевич Л. Лекції з історії українського права: право державне. Доба станового суспільства.— Мюнхен, 1947. Основи етнодержавознавства.— К., 1997. Павленко М. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: Ставлення влади і умови перебування (1919— 1924 рр.).- К., 1999. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність в 1917—1919 рр. (Історико-генетичний аналіз).— К., 1995. Падох Я. Нарис історії українського карного права.— Мюнхен, 1951. Падох Я. Суди і судовий процес Старої України.— Нью-Йорк—Львів, 1990. Пошук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст.— Львів, 1967. Петров В. Походження українського народу.— К., 1992. Полтавский М. А. История Австрии. Пуги государственного й национального развития, ч. 2.— М., 1992. Потарикіна Л. Л. Ревкоми України в 1918—1920 рр.— К., 1957. Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743.— К., 1997. Пріцак О. Пилип Орлик, його Конституція і бачення проблем тогочасної України//Дзвін.— 1990, № 2. Прокоп М. Україна і українська політика Москви.— Сучасність, 1981. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України.— Львів, 1994. Румянцев В. О., Страхав М. М. Історія держави та права України. Вип. 2. (Кін. XIV - сер. XVII ст.).- К., 1992. Руська правда. Посібник із законодавства Київської Русі.— Кіровоград, 1995. Сафронова 1. П., Зайцев Л. О. Історія держави і права України. Вип. 3.— К., 1993. Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького.— К., 1996. Сергійчук В. ОУН — УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. — К., 1996. Сидельников С. М. Аграрная реформа Стольшина.— М., 1973. Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917— 1921 рр. (невідомі сторінки історії). — К., 1998. Скоропадський П. Спогади.— Київ — Філадельфія, 1995. Слабченко М. Є. Судівництво в Україні XVII—XVIII ст. Конспект лекцій,— Харків, 1919. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української Конституції.— К., 1993. Смолій В. А. Українська козацька держава // Укр. історичний журнал,— 1991. № 4, 5. Смолій В. А., Степанков В. С. Правобережна Україна в другій половині XVII— XVIII ст. Проблеми державотворення.— К., 1993. Стерно П. Карпатсько-Українська держава.— Торонто, 1965. Стецько Я. Українська визвольна концепція. Твори, ч. 1.— Мюнхен, 1987; ч. 2.— Мюнхен, 1991. Субтельний О. Україна: історія.— К., 1991. Темченко А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України.— К., 1968. Тішошевський В. Історія української влади.— Відень—Київ, 1920. Тимошук О. Державна варта Української держави.— К., 1998. Тищик Б. Й., Вівчаренко О. Л. Західно-Українська Народна Республіка 1918— 1923 рр.— Коломия, 1993. Ткач А. П. Право України.— Київ — Хмельницький, 1992. Федоров-Давидов Г. А. Общественньїй строй Золотой Ордьі.— М., 1973. Хазанов А. М. Социальная история скифов.— М., 1975. Чизманда А., Ковач К., Асталош Л. История Венгерского государства й права.— М., 1986. Чубатий М. Огляд історії українського права. — К., 1994. Шаповйл Ю., Пристайно В., Золотарьов В. ЧК — ГПУ — НКВД в Україні: особи, факти, документи.— К., 1997. Шевальє П'ер. Історія війни козаків проти Польщі.— К., 1993. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії Українського державотворення.- К., 1995. Шестопал М. Євреї на Україні.— К., 1998. ЩаповЯ. Н. Византийское й южнославянское правовое наследие на Руси в ХІ-ХІП вв.- М., 1978, Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережной Украине.— Львов, 1974. Яворницький Д. 1. Історія запорозьких козаків: В 3 т.— К., 1990—1992. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.— К., 1993. Яковлів А. Основи Конституції УНР.— Нью-Йорк, 1964. Юридична енциклопедія.— К., 1998—2001. Т. 1— 3. Юридична термінологія. Довідник.— К., 1998. Перші державні утворення на території України і етапи формування української державності Середина VI—III тисячоліття до н. е. Держава Аратта (Оратанія, Оріяна) УІІ-ІІІ ст. до н. е. Скіфська держава (царство) VII ст. до н. е. Початок становлення окремих республік з давньогрецьким рабовласницьким демократичним ладом у Північному Причорномор'ї — Ольвії, Тіри, Херсонеса, Пантікапея, Феодосії та ін. 480—438 до н. е. Об'єднання грецьких міст-держав Північного Причорномор'я в Боспорське царство. IV - поч. VI ст. Держава антів. УІ-УІІІ ст. Розпад антської держави і утворення княжінь дулібів, волинян, полян, сіверян, кривичів, уличів, хорватів. VIII - сер. XIV ст. Формування, розвиток і функціонування держави русів. Київська Русь. Галицько-волинська держава. XVI - до пол. XVIII ст. Козацька республіка (Військо Запорозьке). Гетьманська держава. 1917-1921 рр. Становлення і розвиток української національної держави. 1917-1991 рр. Радянська Україна (УСРР, УРСР). 1991, 24 серпня Постала незалежна держава Україна. Коротка хронологія історії держави і права України 839р. Згадка Бертинської хроніки про Русь у зв'язку з посольством до Людовика І Франконського. 860р. Перший похід Русі на Константинополь (Царгород). 945р. Договір князя Ігоря з Візантією. 960-ті рр.—972 р. Походи Святослава проти хозарів, походи на Оку і Волгу та за Дунай, проти печенігів. 979р., Папські посли у Києві. 988р. Прийняття князем Володимиром християнства як державної релігії. 1019-54 рр. Князювання Ярослава Мудрого. ХІ-ХІІ ст. Кодекс права Київської Русі («Руська Правда»). 1019р. Вперше укладено збірник найдавніших українських правових норм — «Правду Ярослава». 1054 р. Поділ Русі на уділи (окремі князівства). 1072 р. Укладено нову редакцію збірника руських законів — «Правду Ярославичів». 1153-1187рр. Князювання Ярослава Осмомисла у Галичі. Поширення Галицького князівства до гирла Дунаю. 1155-1157рр. Князювання у Києві Юрія Долгорукого Суздальського. 1169р. Зруйнування Києва володимиро-суздальським князем Андрієм — сином Юрія Долгорукого. 1187р. Перша згадха у літописі назви «Україна». 1239 р. Князь Данило Галицький підпорядкував Київ владі Галицько-волинського князівства. 1242-1245 рр. Заснування монголо-татарами нової держави на південно-східних кордонах Русі. Перехід у васальну залежність удільних князівств України (Галицько-Во-линського, Київського, Переяславського та Чернігівського) до ханів Золотої орди. 1253 р. Коронування в Дорогочині папським легатом Данила Романовича як короля Руси. 1287 р. «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича. 1289 р. Грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича. 20-40 рр. XIV ст. Послаблення влади ханів Орди й утворення удільних ханств. В Україні засновано Кримське ханство на місцевому кіпчакському етнічному елементі династією Гіреїв. 20-60-і рр. XIV ст. Загарбання і перехід земель Південно-Західної Русі (України) до Польщі (Галичини) і Литви (Волині, Поділля, Київщини та Переяславщини). 1385 р. Кревська унія. Об'єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського. 1388 р. Початок боротьби руських і литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом Кейстутовичем проти Кревської унії. 1392р. Острозька угода між князями Ягайлом і Вітовтом про збереження самостійності Великого князівства Литовського. 1440-1447 рр. Княжіння Казимира Ягайловича. Централістська політика, наступ на автономію українських земель. Скасування Волинського і Київського князівств. 1468 р. Судебник Казимира Ягайловича — перший литовський кодекс законів. 1475 р. Перехід Кримського ханства під протекторат Туреччини. 1490-1492 рр. Перші документальні згадки про українських козаків. 1529 р. Прийняття першого Литовського статуту — збірника законів Великого князівства Литовського. 1556р. Спорудження черкаським і канівським старостою Дмитром Вишневеньким (Байдою) фортеці на острові Мала Хортиця — столиці Запорозької Січі (Війська Запорозького). 1566 р. Прийняття другого Литовського статуту. 1569 р. Люблінська унія між Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Утворення Речі Посполитої. 1588 р. Затвердження третього Литовського статуту. 1592р. Перегляд і затвердження Нового (третього) Литовського статуту польською мовою. кінець XVI — перша пол. XVII ст. Боротьба козаків і селян за незалежність; 1648-1657рр. Національно-визвольна війна українського народу. Утворення нової української держави — Війська Запорозького (Гетьманщини). 1649 р. Укладення Зборівського трактату. 1651 р. Укладення Білоцерківського трактату. 1654 р., березень Затвердження Олексієм Михайловичем договірних статей між Військом Запорозьким і Великим Московським князівством («Березневі статті»). 1658 р. Укладення Гадяцького трактату між Руським князівством (Україною) і Річчю Посполитою. 1659 р. Укладення Переяславських статей Юрія Хмельницького з Московією. 1660 р. Слободищенський трактат Юрія Хмельницького з Річчю Посполитою. 1663-1722 рр. Діяльність Малоросійського приказу, що керував справами Лівобережної України як автономії у складі Московської держави. 1665 р. Укладення Іваном Брюховецьким Московського договору, який значно обмежив автономію України. 1667р. Андрусівський договір. Поділ України між Московією і Річчю Посполитою. 1669р. Укладення Глухівських статей. 1672 р. Бучацький договір між Туреччиною і Річчю Посполитою. 1677-1678рр. Бахчисарайський договір між Московією і Туреччиною. 1686 р. Підписання «Трактату про вічний мир» між Московією і Річчю Посполитою. 1687 р. Підписання Коломацьких статей. Гетьманство І. Мазепи. 1707 р. Таємний договір гетьмана І. Мазепи із шведським королем Карлом XII. 1710р. Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорозького. 1712р. Складення П. Орликом Конституції української держави «Виводу прав України». 1722 р. Указ Петра І про заснування Малоросійської колегії. Наступне обмеження автономії України. 1727 р. «Решительньїе» статті Данилу Апостолу. 1734 р. «Правління гетьманського уряду». 1734 р. Збірник українських законів «Процес короткий наказний, виданий при резиденції гетьманській». 1743 р. Кодекси українських прав: «Права, за якими судиться малоросійський народ» та «Суд і розправа», підготовлений Ф. Чуйкевичем. 1764 р. Скасування. Катериною II Гетьманщини й відновлення Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Румянцевим. 1765 р. Перетворення Слобідської України на Слобідсько-Українську губернію Російської імперії. 1772 р. Перехід Галичини до Австрійської імперії внаслідок першого поділу Речі Посполитої. 1774р. Кючук-Кайнарджійський мирний договір, внаслідок укладення якого Буковина перейшла до Австрійської імперії, а Північне Причорномор'я — до Російської імперії. 1775 р. Проголошення Маніфесту Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі. 1775 - 1796 рр. Підписання Катериною II «Установлення про губернії Всеросійської імперії» і поширення його на Україну. 1780-1783 рр. Поділ Лівобережної України на намісництва (Київське, Чернігівське, Новго- род-Сіверське, Харківське, Катеринославське). 1783 р. Підписання Катериною II рескрипту про включення Кримського ханства до складу Російської імперії. 1784 р. Утворення Таврійської області на землях колишнього Кримського ханства. 1793 р. Перехід Правобережної України до складу Російської імперії внаслідок другого поділу Речі Посполитої. 1795 р. Перехід Західної Волині до складу Російської імперії внаслідок третього поділу Речі Посполитої. XIX ст., початок Адміністративна реформа в Україні. Поділ Малоросійської губернії на Чернігівську і Полтавську. Утворення з Новоросійської губернії трьох: Катеринославської, Херсонської і Таврійської. 18Є7 р. «Зібрання малоросійських прав». 1830 р. Повне зібрання законів Російської імперії. 1833р. «Звід законів Російської імперії». 1837 р. Наступний етап адміністративної реформи. Поділ повітів на стани. 1845-1847 рр. Діяльність товариства св. Кирила і Мефодія в Києві. 1848-1856рр. Діяльність Головної руської ради у Львові. 1861 р. Затвердження Олександром II Маніфесту й «Загального положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкувати і викладати українською мовою. 1864р. Земська, судова й освітня реформи в Російській імперії. 1870 р. Міська реформа в Російській імперії. 1876р. Емський указ імператора Олександра II про заборону друкувати, викладати українською мовою і завозити з-за кордону українські видання. 1881 р. Закон про обов'язковий викуп до 1 січня 1883 р. всіх тимчасово зобов'язаних ; селян. | 1885 р. Заснування Народної Ради у Львові. | 1891 р. | Утворення «Братства Тарасівців». ' 1895р. Вихід брошури «икгаіпа іггеаепіа» Юліана Бакинського й проголошення ідеї І самостійності України. І 1900р. І, Створення в Харкові Революційної української партії. Видання у Львові бро- I шури М. Міхновського «Самостійна Україна». | 1902р. ї Указ царського уряду про скасування кругової поруки серед селян. 1904р. : Указ царського уряду про скасування тілесних покарань селян. 1905р. Масовий страйковий рух в Україні, утворення рад робітничих депутатів, затвердження Миколою II Маніфесту «Про вдосконалення державного ладу». 1906 р., січень — липень Діяльність І Державної думи й Української Парламентської Громади в ній. 1906 р., серпень Створення військово-польових судів. 1907 р., лютий — червень Діяльність II Державної думи й Української Парламентської Громади в ній. 1907 р., З червня Царський маніфест про розпуск II Державної думи і зміну виборчого закону. 1908 р. Утворення Товариства українських поступовців (ТУП). 1912 р., 15 листопада — 1917 р., 25 лютого Діяльність IV Державної думи. 1914 р., 1 серпня Початок 1-ї світової війни. Створення у Львові Головної Української Ради. 1914 р., серпень Створення у Львові Союзу визволення України. 1917 р., 2 березня Зречення Миколи II престолу. 1917 р., 4 березня Створення Української Центральної Ради. . 1917 р., березень — квітень Створення рад робітничих, солдатських і селянських депутатів в Україні. 1917 р., 5—7 квітня Проведення Всеукраїнського національного конгресу. Легітимізація Центральної Ради. 1917 р., 18 квітня Початок створення українських військ. 1917 р., 10 червня І Універсал. Проголошення автономії України в складі Росії. 1917 р., 15 червня Створення Генерального секретаріату Української Центральної Ради. 1917 р., З липня II Універсал Центральної Ради. 1917 р., 16 липня Вироблення Центральною Радою «Статуту вищого управління України». 1917 р., 4 серпня Затвердження Тимчасовим урядом «Тимчасової інструкції для Генерального секретаріату тимчасового Правительства на Україні». 1917 р., 22 вересня Ухвала Центральної Ради про скликання Установчих зборів України. 1917 р., вересень Більшовизація рад в Україні. 1917 р., 24-25 жовтня Більшовицький збройний переворот у Петрограді. 1917 р., 25 жовтня Створення за ініціативою Центральної Ради Крайового комітету для охорони революції. 1917 р., 27 жовтня Відозва Генерального секретаріату «До усіх громадян України». 1917 р., 27 жовтня Скликання більшовиками об'єднаного засідання Ради робітничих і солдатських депутатів, а також представників військових частин, фабзавкомів та профспілок. 1917р., 1 листопада Перехід влади у Києві до Центральної Ради. 1917 р., 7 листопада III Універсал Центральної Ради. 1917 р., 25 листопада Ухвала Генерального секретаріату про друкування українських грошей. 1917 р., 4 грудня Відкриття І Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Києві. 1917 р., 4 грудня «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» Раднаркому РСФСР. 1917р., 11—12 грудня І Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Харкові. Проголошення України Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. 1917 р., 23 грудня Випуск перших українських грошей. 1917р., 27 грудня Вибори до Українських Установчих зборів. 1918 р., 9 січня IV Універсал Центральної Ради. Проголошення незалежності України. Перейменування Генерального секретаріату на Раду Народних Міністерств. 1918р., 14 січня Закон Центральної Ради про підпорядкування Чорноморського флоту УНР. 1918р., 18 січня Схвалення Земельного закону Українською Центральною Радою. 1918 р., 27 січня Укладення мирного договору УНР із країнами Четверного союзу. 1918 р., 1 березня Прийняття закону про Державний герб (тризуб), грошову систему, громадянство УНР. 1918 р., З березня Підписання Раднаркомом РСФРР Брестського мирного договору. Визнання відокремлення України від Росії. 1918 р., 23 березня Постанова Ради Міністрів УНР про українізацію. 1918 р., 23 квітня Укладення економічної угоди між УНР та Німеччиною і Австро-Угорщиною. Зобов'язання Центральної Ради про поставку 60 млн. пудів хліба, 400 млн. яєць, 2,75 млн. пудів м'яса, 37,5 млн. пудів залізної руди. 1918 р., 18 квітня Угода між німецьким головнокомандуючим фельдмаршалом Ейхгорном та П. Скоропадським про майбутнє України. 1918 р., 26 квітня Наказ фельдмаршала Ейхгорна про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів і протест проти цього Центральної Ради. 1918 р., 29 квітня Державний переворот в Україні. Розігнання Центральної Ради. Проголошення гетьманом України П. П. Скоропадського. 1918 р., травень — серпень Утворення Українського Національного Союзу. 1918 р., 24 липня Прийняття Радою Міністрів закону про загальну військову повинність. 1918 р., 5 серпня Наказ № 1 Всеукраїнського центрального військово-революційного комітету в м. Курську, створеного Раднаркомом РСФРР, про початок повстання проти німецьких військ і гетьманської влади. 1918 р., 16 жовтня Універсал гетьмана про відновлення козацтва. 1918 р., жовтень Створення Української Національної Ради у Львові. Проголошення Української Держави на території Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. 1918 р., 1 листопада Перехід влади у Львові до Української Національної Ради. 1918 р., 13 листопада Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Створення Державного секретаріату у Львові. 1918 р., 13 листопада Анулювання ВУВК РСФРР Брестського мирного договору. 1918 р., 13—14 листопада Створення Директорії УНР на чолі з В. Винниченком. 1918 р., 14 листопада Грамота П. Скоропадського про федерацію України з майбутньою яебіль- шовицькою Росією. 1918 р., 28 листопада Утворення Тимчасового робітничо-селянського уряду України в м; Суджі (Курська область) на чолі з Г. Пятаковим. 1918 р., 1 грудня Укладення у Фастові попереднього договору між ЗУНР та УНР про державне об'єднання. 1918р., 14 грудня Зречення П. Скоропадського гетьманської влади на користь Директорії УНР. 1918 р., 26 грудня Декларація Директорії про відновлення законів Центральної Ради УНР. Формування уряду Директорії на чолі з В. Чехівським. 1919 р., 6 січня Встановлення Тимчасовим робітничо-селянським урядом України нової назви України: Українська Соціалістична Радянська Республіка. 1919 р., 7 січня Постанова ЦВК РСФРР про поширення на територію України декретів і розпоряджень владних структур Росії з військових питань. 1919 р., 22 січня Проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР у Києві. 1919 р., 6—10 березня III Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві. Затвердження незалежності УСРР. Прийняття Конституції УСРР. 1919 р., 1 червня Укладення військово-політичного і господарського союзу радянських республік у Москві. 1919 р., листопад Резолюція ЦК РКП(б) про радянську владу в Україні. 1919р., 11 грудня ,. Утворення в Москві Всеукраїнського ревкому на чолі з Г. Петровським. , 1920 р., 5 лютого Прийняття Всеукрревкомом «Закону про землю». 1920 р., 26 лютого Утворення Раднаркому і ВУЦВК на базі Всеукрревкому. РНК УСРР прийняла закон про хлібну розкладку. 1920 р., 21-23 квітня Варшавський договір УНР (Петлюри) із Польщею (Пілсудським). Поділ української території. 1920 р., 9 травня Прийняття ВУЦВК закону про утворення комнезамів. 1920 р., 8 липня Утворення Галицького ревкому проголошеної Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. 1920 р., грудень Договір між РСФРР і УСРР. Визнання обома сторонами суверенності кожної й утворення військового та господарчого союзу. 1921 р., 18 березня Підписання Ризького мирного договору між РСФРР, УСРР і Польщею. 1921 р., 27 березня Прийняття декрету про заміну продрозкладки продподатком. 1921 р., 18 жовтня Створення у складі РСФРР Кримської АСРР. 1922-1925 рр. Проведення в Україні адміністративно-територіальної реформи. 1922р., 22 жовтня Прийняття Земельного кодексу УСРР, за яким усі землі оголошувалися власністю держави. 1922 р., 26 жовтня Визнання автономії Східної Галичини у складі Польщі. 1922 р., 10 грудня Схвалення VII Всеукраїнським з'їздом Рад Декларації про утворення СРСР і проекту основ Конституції СРСР. 1922 р., ЗО грудня І з'їзд Рад СРСР. Утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. 1922 р. Розробка і прийняття Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів УСРР, Положення про судоустрій УСРР, Цивільного кодексу. 1923 р., 17- 25 квітня XII з'їзд РКП(б), на якому голова Раднаркому України X. Раковський виступив із заявою про обмеження прав республіки центром, порушення федеративних засад СРСР. 1924 р., 12 жовтня Утворення Молдавської АСРР у складі УСРР. 1924 р., 29 жовтня Затвердження «Основних засад кримінального законодавства СРСР і союзних республік». 1925 р., травень IX Всеукраїнський з'їзд Рад. Затвердження Конституції УСРР. 1932 р., 9 лютого Постанова ВУЦВК про утворення областей і перехід на триланкову систему адміністративно-територіального поділу УСРР. 1932 р., 7 серпня Постанова ВЦВК та РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної соціалістичної власності». 1937 р., 25-30 січня Затвердження нової Конституції УРСР., 1939 р., 15 березня Проголошення самостійності Карпатської України на чолі з президентом А. Волошиним. 1939 р. Закон СРСР про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. 1941 р., 22 червня Напад фашистської Німеччини на СРСР. 1941 р., 29 червня Директива ЦК ВКП(б) та РНК СРСР партійним і радянським організаціям прифронтових областей. 1941 р., ЗО червня Акт проголошення Української держави у Львові. 1941 р., 20 серпня Створення на окупованих землях рейхскомісаріату «Україна» на чолі з Еріхом Кохом. 1944 р., 26 листопада Рішення І з'їзду народних депутатів Закарпатської України про возз'єднання з УРСР. 1945 р., 26 квітня Рішення конференції в Сан-Франціско про входження УРСР до 00Н як члена-засновника. 1945 р., 29 червня Угода між СРСР і Чехословаччиною про входження Закарпатської України до складу Української РСР. 1946 р., 15 березня Перетворення Раднаркомів СРСР і УРСР відповідно на Ради Міністрів СРСР і УРСР. 1954 р., 19 лютого Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму до складу УРСР. 1956 р., 14 травня Постанова Президії Верховної Ради УРСР «Про перегляд кодексів законів Української РСР». 1957 р., травень Зміна відповідно до закону СРСР «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом» в УРСР системи управління народним господарством через раднаргоспи. 1960 р., 28 грудня Затвердження Верховною Радою УРСР Кримінального кодексу УРСР. 1961 р., 8 грудня Прийняття Верховною Радою СРСР «Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік». 1963 р., 18 липня Прийняття Верховною Радою УРСР Цивільного кодексу УРСР. 1965 р., ЗО вересня Ліквідація постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про поліпшення управління промисловістю» системи раднаргоспів і відновлення міністерств. 1976-1986 рр. Видання Зводу законів УРСР. 1978 р., 20 квітня Прийняття сьомою позачерговою сесією Верховної Ради УРСР Конституції УРСР. 1990 р., березень Вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. 1990 р., Іблипня Прийняття Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України». 1991 р., 24 серпня Акт проголошення незалежності України. 1991 р., 1 грудня Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. 1992 р. Затвердження гімну України «Ще не вмерла Україна», національного синьо-жовтого кольору прапора і малого герба «тризуба». 1992-1996 р. Підготовка й обговорення Конституції України. 1996 р., 28 червня Прийняття Конституції України. 1996 р., вересень Запроваджено національну грошову одиницю — гривню. 1999 р., листопад Вибори Президента України. Вдруге підряд Президентом України обрано Л. Д. Кучму. 2001 р., січень Верховна Рада України прийняла Сімейний кодекс України. 2001 р., квітень Верховна Рада України прийняла Кримінальний кодекс України. 2001 р., жовтень Верховна Рада України прийняла Земельний кодекс України. 2002 р., березень Чергові вибори до Верховної Ради України. Головою Верховної Ради України четвертого скликання обрано В. М. Литвина. КОРОТКИЙ ТЕРМЙОЛОГЙЙЙ СЛОВНИК основних термінів, понять, правових категорій, які найчастіше зустрічаються в курсі історії держави і права України Український алфавіт Аа Бб Вв Гг Ґґ Дд Ее Єє Жж Зз Ии Їі Її Йй Кк Лл Мм Нн Оо Пп Рр Сс Тт Уу Фф Хх Цц Чч Шш Щщ Ьь Юю Яя А Абсолютна монархія — форма правління, за якої влада (виконавча, законодавча, судова) цілковито належить спадковому монархові. Автокефалія — у православ'ї церква, що є самостійною і незалежною від інших церков у вирішенні адміністративних і культових питань. Автократія — форма державного правління, що виявляється у необмеженій і безконтрольній владі однієї особи (деспотія, тиранія та ін.). Автентичність — (справжній, дійсний) — 1) достовірність, відповідність тексту правового документа оригіналові; 2) точне розкриття дійсного змісту акта, ухваленого органом державної влади. Автономія — відносно самостійні у здійсненні державної влади або місцевого самоврядування адміністративно-територіальні утворення в межах держави. Адміністративно-командна система — система управління суспільством, державою, заснована на жорстких методах бюрократичного централізму. Адміністративно-територіальний устрій України — територіальна організація унітарної держави з поділом на її складові частини — адміністративно-територіальні одиниці (Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села). Азовське козацьке військо — українське козацьке військо, що існувало в 1828— 1864 рр. на південному узбережжі Азовського моря. Пізніше частину війська переселили на Кубань і Північний Кавказ, інших насильно перевели у селянський стан. Акт соборності УНР і ЗУНР — урочиста подія на Софійському майдані в Києві 22 січня 1919р., яка символізувала об'єднання УНР і ЗУНР в єдину національну державу. Акт хрещення Руси-України — офіційне проголошення великим князем Володимиром християнства (православ'я) державною релігією, що відбулося 988 р. в Києві. Акти гродські й земські — документи, пов'язані з діяльністю гродських і земських судів у феодальних Польщі та Литві XV— XVIII ст. «Акти Южной й Западной России...» — багатотомне видання документів, переважно з історії України і Білорусі XIV— XVII ст., вийшли у Петербурзі в 1863— 1892 рр. (15 томів, за ред. М. Костомарова, Г. Карпова). Амністія — часткове або повне звільнення від судового покарання певної категорії осіб, яке здійснюється верховною владою. Анексія — насильницьке приєднання цілої держави або її частини до іншої країни. Анклав — у міжнародному праві державне утворення (або частина території), оточене територією інших держав. Анна Ярославна — французька королева, дочка київського князя Ярослава Мудрого. Мала великий авторитет у Франції, сприяла дружнім стосункам-з Київською Руссю. Антанта — союз Великобританії, Франції та Росії, який остаточно оформився 1907 р. для боротьби проти Троїстого союзу. Античний поліс — община, що складалася з формально рівних громадян, які володіли виключним правом власності на основні засоби виробництва (в т. ч. землю); місто з околицями. Античні держави Північного Причорномор'я — рабовласницькі держави, що існували на території нинішньої України з середини 1 тис. до н. е. до З— 4 ст. н. е. Колонізація Північного Причорномор'я Грецією (о. Березань, Тіра — м. Білгород-Дністровський, Ольвія, Понтікапей — м. Керч, Тірітан, Німфей, Феодосія, Херсонес — м. Севастополь, Боспорське царство та ін.). Антська держава — міжплемінний військово-політичний союз на території України у межиріччі Дніпра і Дністра (IV— VII ст.). Візантійський імператор Іраклій зберігав за собою титул «імператора антського». Ця держава розпалася під час слов'яно-аварських війн на початку VII ст. Аншлюс — форма анексії, політика загарбання іншої держави. Апеляційні суди — судові інстанції, що переглядають за апеляціями учасників процесу рішення нижчих судів, які ще не набули законної юридичної сили. Арбітраж— вирішення спірних, як правило, господарських питань арбітрами, третейськими судами; державний орган, що займається такими справами. «Архив Юго-Западной России» — видання історичних документів і літературних пам'яток Правобережної та Західної України XIV— XVIII ст. Виходив упродовж 1859— 1914 рр. (всього 35 томів у 37 книгах). Архонт — правитель (начальник) у полісах Стародавньої Греції, Колегії архонтів були в античних містах-державах Північного Причорномор'я. Асесорський суд — центральна судова установа Великого князівства Литовського, яка з XVI ст. виконувала судові обов'язки від імені великого князя. Судді (3 і більше асесорів) призначалися великим князем з числа членів панів-ради на всю сесію для розгляду різних справ. Астіномахи — посадові особи в Афінах, містах-полісах, які стежили за порядком і дотриманням правил моралі на вулицях та в інших громадських місцях. Б Басилевс (Василевс) — у Стародавніх Афінах спочатку глава племені або союзу племен, пізніше другий архонт. Баскак — чиновник Золотої орди, який наглядав за збором данини на підвладних землях, на Русі вів облік населення, придушував з допомогою війська виступи непокірного населення. Бенефіцій — земельні ділянки разом із селянами, які надавалися правителями у довічне користування феодалові за умови несення ним військової або адміністративної служби. Богохульство — хуління Бога, образа церковних реліквій, обрядів, звичаїв. Братства церковні — об'єднання, що виникли у XV ст. в Україні й Білорусі у середовищі православного міщанства (згодом шляхти й козацтва). Вели активну просвітню, культурницьку, богословську діяльність. Брестська (Берестейська) церковна унія 1596 р.— об'єднання православної церкви з католицькою на території Речі Посполитої та утворення української греко-католицької (уніатської) церкви. Главою церкви визнавався папа Римський. Бунчук — військова регалія, в т. ч. й українських гетьманів. Він складався з довгої палиці (до 2,5 м), яка завершувалася мідною кулею, вістрям або іншою прикрасою. Бургомістр — голова місцевого самоврядування середньовічного міста, що мало Магдебурзьке право. В Україні з XIV ст. у містах, які мали Магдебурзьке право, помічник війта. Бюрократизм — система управління, при якій діяльність органів виконавчої влади занадто ускладнена й спрямована головним чином на забезпечення відомчих інтересів всупереч інтересам суспільства, держави. В Вандалізм — безглузде знищення культурних і матеріальних цінностей. Варвар — в Стародавній Греції та Римі зневажлива назва іноземця. Варшавський договір 1955 р.— угода про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між Албанією, Болгарією, Угорщиною, НДР, Польщею, Румунією, СРСР, Чехословаччиною. На основі цього договору склався військово-політичний союз соціалістичних країн Європи — Організація Варшавського договору (ОВД). Варяги — давньоруська й візантійська назва скандинавів (у Західній Європі їх називали норманами). Васал — землевласник-феодал, який перебував у залежності від свого пана (сюзерена) й був зобов'язаний йому різними повинностями. Васалітет — система відносин особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів) часів Середньовіччя. В Київській Русі васальні відносини існували між великими й удільними князями. Вексель — цінний папір, борговий документ, який зобов'язував боржника сплатити кредиторові певну суму грошей у встановлений термін. Вербальні контракти — усні договори, що мали юридичну силу при дотриманні певної словесної форми. Верв — сільська громада в Київській Русі. В ній існувала кругова порука і взаємна відповідальність за сплату данини. Вердикт — рішення судового органу, згодом суду присяжних про вину або невинність особи. Виморочне майно — майно, яке залишилося після смерті власника без спадкоємців. Відповідач — сторона у цивільному судочинстві, якій пред'явлено позов. Його відносини з позивачем визначаються принципом рівноправності, Відчужувати — передавати майно на користь іншої особи, організації чи держави при дотриманні формальних умов. Вільне козацтво — добровільні міліцейські військові формування в Україні в 1917— 1918 рр., створені для охорони правопорядку й оборони «вольнос-тей українського народу». Віче — народні збори в Русі, на яких обговорювалися і вирішувалися найважливіші громадські справи. Влада — здатність одного суб'єкта нав'язати свою волю іншому суб'єктові (державна, політична, економічна та ін.). Волосний сход — орган управління державними й удільними селянами в Російській імперії, в т. ч. в Україні. Після реформи 1861 р.— орган місцевого самоврядування. Складався з волосних старшин, сільських старост, збирачів податків та ін. Волоське право — звичаєве молдавське право, що склалося в XIV— XV ст. з утворенням Молдавської держави. Воно частково застосовувалося в українських селах Буковини, Галичини й Закарпаття — здебільшого для регламентації феодальних повинностей. Волостель — посадова особа, що управляла волостю від імені великого або удільного князя Русі й відала адміністративними й судовими справами. Волость — у Київській Русі певна територія, підпорядкована єдиній владі (князя, монастиря та ін.). Вотчинний суд — суд феодалів-землевласників, церкви над залежним від них населенням. Відомий з часів Київської Русі. Існував до судової реформи 1864 р. Всеукраїнський союз земств — об'єднання губернських земських управ України для захисту їхніх інтересів і здійснення фінансових, культурних, економічних, соціальних та ін. завдань. Створений у квітні 1918 р. С. Петлюрою. г Гайдамаччина — народно-визвольний рух на Правобережній Україні у XVIII ст. проти феодально-кріпосницького й національно-релігійного гніту з боку Польщі. Галицький сейм— представницький орган, утворений Австрією 1775 р. У Львові. Сейм мав статус дорадчого органу при губернаторі Галичини. Галузь права — сукупність правових норм, що мають загальний предмет і метод правового регулювання. Геноцид — знищення окремих груп населення, цілих народів за расовою, національною, релігійною чи політичною ознакою. Генріхові артикули — статті польського Сейму, що передбачали умови, за яких французький принц Генріх Валуа міг зайняти трон короля Польщі (1573 р.). Ними підтверджувався принцип виборів королів. У Сеймі рішення можна було прийняти лише за згодою всієї шляхти. Гетера — в Стародавній Греції освічена незаміжня жінка, що вела вільний спосіб життя. Гетьманські статті — державно-правові документи, що визначали суспільно-політичний устрій Гетьманщини XVII—XVIII ст. і взаємовідносини з Московією, Росією. Гільдії — в широкому розумінні різні об'єднання людей доби раннього Середньовіччя у Західній Європі, створені для захисту життя, майна, прав і свобод. У вузькому розумінні — об'єднання купців. Головна Руська Рада — українська політична організація, створена 1848 р. у Львові. Складалася з ЗО осіб, представників української ліберальної інтелігенції та уніатського духівництва. Ставила вимогу виділити Галичину, Закарпаття і Буковину в окремий коронний край з автономними правами. Головна Українська Рада— міжпартійна організація, утворена 1914 р. у Львові. Засновники — національно-демократична, радикальна, соціал-демократична партії. Програма цієї ради передбачала: вироблення напряму української політики, вирішення національно-політичних справ у зв'язку з війною, виступ у ролі єдиного політичного представника галицьких українців на міжнародній арені, формування національних військ та ін. Головний Литовський трибунал — найвища апеляційна судова установа Великого князівства Литовського з 1581 р. Складався з 46 суддів-депутатів, обраних шляхтою на повітових сеймиках терміном на 1 рік. Трибунал розглядав апеляції на рішення земських судів, шляхетських трибуналів, гродських або замкових судів і підкормських судів. Головний Люблінський трибунал — найвища судова інстанція для Волинського, Брацлавського, Київського, а в 1635— 1648 рр. і Чернігівського воєводств, що входили до Речі Посполитої. Гоніння сліду — форма досудового розшуку злочинця за його слідами у давньоруському й литовсько-руському праві. Городельська унія 1413 р.— польсько-литовська угода про союз двох держав, укладена на Сеймі феодалів Польщі й Великого князівства Литовського у замку Городлі. Грабіж — злочин проти приватної власності людей, який полягає у відкритому викраденні їхнього майна. Григорія Гіки грамота — правовий акт 1766 р., спрямований на закріпачення селян Буковини (запроваджувалася обов'язкова панщина селян формально 12 днів на рік та десятина врожаю). Гродненський трактат 1793 р.— договір між Російською імперією і Річчю Посполитою Польською (II поділ Польщі). Під суверенітет Росії переходили землі Правобережної України (Київщина, Поділля, Брац-лавщина, Полісся, частина Волині). Гродський суд — становий суд, що діяв у Великому князівстві Литовському (з 1569 р.— в Речі Посполитій), зокрема на українських землях, які входили до цих державних утворень. Орган власне державного, королівського суду. Громадський суд — суд сільської громади, що виник у ранньому Середньовіччі й поєднував слідчі та судові функції. В Київській Русі таким був вервний суд, копний суд. Громадянство — правова належність особи до держави, постійний правовий зв'язок з державою, що виявляється у їхніх взаємних правах і обов'язках. Громадянські права і свободи — права і свободи, які визначають правовий статус громадянина з погляду можливостей його участі в усіх сферах життя держави і суспільства. Губернія — адміністративно-територіальна одиниця в Росії XVIII— початку XX ст. Серед перших 8 губерній, утворених 1708 р., були Київська та Азовська. Губернські дворянські комітети — створені 1858 р. органи для розробки умов скасування кріпосного права в Російській імперії, в т. ч. в Україні. Губернські й повітові старости — посадові особи в системі місцевого управління Української держави часів гетьмана П. Скоропадського. Губернські комісари — голови губернських адміністрацій, призначені 1917 р. Тимчасовим урядом Росії замість царських губернаторів. Гужова повинність — форма обов'язкової участі населення у перевезенні державних вантажів із залученням робочої худоби та перевізних засобів окремих людей. Гуяи — давні кочові племена II— IV ст. В історіографії гунів називають західною гілкою, а хунну — східною гілкою єдиного тюркського народу. д Данина — натуральні або грошові побори з переможених на користь переможців, форма податків з населення в добу раннього феодалізму. Дворові люди — в Київській Русі особи, які перебували при дворах великих чи удільних князів і становили «княжий двір». Депортація — примусове виселення з місця постійного проживання особи, групи осіб або народу. Держава — суверенна політико-територіальна організація влади, яка може свою волю через право робити загальнообов'язковою для всього населення країни. Державна варта — напіввійськова система органів нагляду й примусу в Українській державі за правління гетьмана П. Скоропадського. Державна влада — вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами; здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об'єднань, що перебувають на її території. Державний апарат — сукупність органів, за допомогою яких практично здійснюється державна влада. Державний устрій — 1) складова конституційного ладу; 2) сукупність загальних принципів, закріплених конституцією і законами держави щодо організації державної влади та здійснення владних повноважень. Державний переворот — форма насильницької зміни існуючого політичного режиму. Здійснюється неконституційним, неправовим шляхом і супроводжується захопленням державної влади у процесі боротьби за неї однією з політичних сил. Державний (політичний) режим — сукупність форм і методів здійснення державної влади (демократичні, недемократичні). Децимація — особлива процедура покарання, коли страчувався кожний десятий за жеребом. Джерело права (форма права) — спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість (правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий акт, договір). Дике поле — історична назва незаселеної степової території Північного Причорномор'я між Дністром і Доном. Диктатура — нічим не обмежена політична, економічна, ідеологічна влада в державі однієї чи кількох осіб, соціальних груп, партій, які у своїх діях спираються на апарат примусу й відповідний політичний режим. Дим — одиниця оподаткування в Русі, а згодом в Україні. Директива — керівна вказівка, розпорядження, наказ. Директорія Підкарпатської Русі — орган державного управління автономії Закарпаття у межах Чехословацької Республіки 1919 р. Дисиденти — особи, які розходяться з офіційною державною ідеологією і політикою, виступають проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни. Дискримінація — умисне обмеження або позбавлення (фактичне чи приховане) прав певних юридичних чи фізичних осіб. Дистрикт — 1) адміністративно-територіальна одиниця Росії, в т. ч. України в 1719— 1726 рр.; 2) адміністративно-територіальна одиниця в Галичині у 1772— 1782 рр., складова частина області. Діаспора — етнічні групи населення певного народу, що проживають поза межами країни свого походження. Дія права — фактичний вплив права на суспільні відносини з метою їх регулювання і впорядкування. Договір — добровільна угода дієздатних осіб, як усна, так і письмова, про взаємні права й обов'язки. Договір міни — вид цивільного договору, за яким сторони обмінюють одне майно на інше. Донос — таємне (анонімне) звинувачувальне повідомлення представникові влади, начальникові про чиюсь діяльність або вчинки. Досьє — збіркадокументів,щовідносятьсядоякоїсьособичисправи,атакож папка з такими документами (як правило, секретні). Е Екзильний уряд — уряд у вигнанні, уряд, сформований за межами держави, яку представляє. Працює, спираючись на певні юридичні документи як законну основу своєї діяльності. Екологічне право — система правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. Експерт — особа, що володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, якій слідчим органом, суддею чи судом доручено провести експертизу і за її результатами подати висновок. Екстериторіальність — повне підпорядкування законам та юрисдикції власної держави установ або фізичних осіб, які знаходяться на території іншої держави, але розглядаються як такі, що перебувають на власній національній території. «Екстракт малоросійських прав» — пам'ятка права України XVIII ст., збірник систематизованих витягів із правових норм, що в різний час діяли в Гетьманщині (норми державного, адміністративного і судового права). Енський акт 1876 р.— таємне розпорядження російського царя Олександра II про заборону друку й поширення книжок українською мовою. Є Єресь — відхилення від офіційних церковних догм. ж Жалувані грамоти — документи давньоруських великих і удільних князів, згодом російських царів про надання окремим особам, станам, іншим групам населення або установам (церквам, монастирям) нерухомого майна, економічних і політичних привілеїв. З Закарпатські грамоти — документи державно-правового характеру XIII— XVII ст., коли Закарпаття входило до складу Угорщини. Закон — нормативний акт вищої юридичної сили, який регулює найважливіші суспільні відносини. Приймається органом законодавчої влади або референдумом. «Закон судний людем» — найдавніша пам'ятка слов'ян VIII— IX ст., збірник , норм державного, кримінального, процесуального й частково цивільного права. До наших днів дійшов у Кормчих книгах (Номоканонах). Заповіт — усне або письмове розпорядження, як правило, про спадщину на випадок смерті або інших надзвичайних обставин. Звичай — правило поведінки, що склалося історично в процесі співжиття людей і забезпечується силою громадської думки. Звичай правовий — звичай, санкціонований державою і цим перетворений на джерело права. Звід — один із найдавніших інститутів звичаєвого права, друга стадія досудо-вого процесу в Київській Русі. Земське право — 1) в Польщі означало національне право на відміну від канонічного та міського (Магдебурзького); 2) на українських землях у складі Великого князівства Литовського (пізніше Речі Посполитої) — спочатку право окремих князівств, згодом — земель. Земські суди — 1) станові суди для вирішення цивільних справ шляхти у феодальних Литві та Польщі, в т. ч. на загарбаних ними українських землях; 2) губний становий суд в Росії (1775— 1796 рр.). Земські уставні грамоти — законодавчі акти у Великому князівстві Литовському до запровадження Литовського статуту, які надавалися великими князями тій або іншій землі з метою підтвердження прав, привілеїв і встановлення відносин з центральною державною владою. «Зібрання малоросійських прав» 1807 р.— пам'ятка українського права, остання з численних спроб систематизації малоросійського (українського) права. Змова — таємна згода про спільні дії проти кого-небудь з політичною чи іншою метою. Зять — найвищий прошарок привілейованої верхівки суспільства. Золота орда — військово-феодальна держава, заснована у 40-х рр. XIII ст. монгольським ханом Батиєм, онуком Чингісхана. Центром країни стало нижнє Поволжя, а столицею — Сарай-Бату (біля м. Астрахані). Ця держава занепала в кінці XV ст. І Ієрархія — порядок підпорядкування нижчих чинів чи посад вищим. Ізгой — знедолена людина, вигнанець. «Руська правда» закріплює ізгойство як юридичний інститут. Імператив — безумовна, категорична вимога, повеління. Імперія — 1) монархічна держава, глава якої має титул імператора; 2) складна держава, утворена, як правило, шляхом насильницького приєднання незалежних держав або їхніх частин. Система державних органів, граничне централізована. Імпічмент — вираження недовіри посадовій особі, однією з гілок влади іншій, що має своїм наслідком вихід останньої у відставку. Імунітетні грамоти — офіційні документи, які видавалися королівською владою світським феодалам, монастирям, церквам і звільняли відповідну територію з-під дії судової, поліцейської, фінансової та ін. юрисдикцій державної влади. Інквізиція — особлива церковна установа, слідчий і каральний орган, призначений для організованого терору щодо противників церкви. Інкорпорація (включення до складу) — спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів у одній збірці. Інкримінувати — пред'являти кому-небудь обвинувачення в чомусь. Інсинуація — наклепницька вигадка з метою заплямування, зганьблення когось. Інтервенція — збройне втручання однієї або кількох держав у внутрішні справи іншої країни. Інфляція — збільшення кількості паперових грошей, що є в обігу в державі, понад потреби господарського обігу, процес обезцінення грошей. Іпотека — застава нерухомості (земля, споруди тощо) як засіб забезпечення позики, іпотечного кредиту. Ісламське право (шаріат) — комплекс юридичних норм, а також релігійно-обрядових настанов, що мають силу закону насамперед у країнах, де іслам є державною релігією. Склалося за феодалізму й засноване на Корані та Суні. Історичний тип держави і права — сукупність певних рис і ознак, які на різних етапах розвитку людства визначають соціальну сутність держави і права, тобто їх спрямованість на задоволення інтересів і потреб певної групи людей. Історія держави і права України — складова частина історії держави і права, яка досліджує національні, правові й релігійні особливості України. к Кабала — тяжка форма особистої залежності, як правило пов'язана з позикою. Каганат — форма організації державної влади тюркських народів на чолі з каганом (Аварський каганат. Хозарський каганат). Канонічне право — сукупність правових норм, встановлених церковними канонами. Католицизм — один з основних напрямів християнства, існує з IV ст., остаточно оформився як віровчення і церковна організація після поділу християнства 1054 р. Кворум — певна кількість членів будь-яких зборів або зібрання (парламенту, думи), за наявності якої вони правомочні ухвалювати офіційні рішення. Кий — за давньоруськими літописами полянський князь V — першої половини VI ст., засновник династії Києвичів. Кляуза — дріб'язкова, прискіплива скарга, донос, наклеп. Княжі з'їзди (снеми) — колегіальні органи влади в Київській Русі, що закріплювали зверхність Києва і скликалися без визначеної періодичності. Вони свідчили про поступову втрату влади великим київським князем і посилення впливу на державне управління місцевих феодалів. Кодекс — систематизований законодавчий акт, що регламентує однорідну сферу суспільних відносин. Конвенція — вид міжнародних договорів. Встановлює взаємні права й обов'язки сторін. Приймаються міжнародними організаціями, конференціями, нарадами тощо. Конфедерація — 1) союз суверенних держав, утворений для досягнення певної мети; 2) спілка, об'єднання громадських організацій; 3) тимчасові союзи шляхти у Польщі XIII— XVIII ст. (конфедерати). Концентраційні табори — місця примусового утримання або ув'язнення значної кількості людей, як правило у тимчасових приміщеннях і примітивних побутових умовах. Корпорація — об'єднання осіб однієї професії, одного соціального стану для захисту своїх інтересів та прав. Крамола — за часів Київської Русі заколот, бунт, смута, змова, чвари тощо. л Легітимація — визнання або підтвердження законності певного права або повноважень особи. Литовські статути — кодекси феодального права великого князя литовського, що діяли в українських землях (1529 р.— т. зв. Старий, 1566 р.— т. зв. Волинський; 1588 р.—т. зв. Новий). Ліцензія — дозвіл (право), який видається уповноваженою особою або органом іншим особам на виконання певних дій чи використання прав. Ломбард — кредитна установа, що надає позику під заклад рухомого майна, яке легко реалізувати. Луцький трйутал — апеляційний суд для приєднаних після Люблінської унії 1569 р. до Польщі Волинського, Брацлавського й Київського воєводств. м Магдебурзьке право — феодальне міське право, що склалося в німецькому місті Магдебурзі, а згодом поширилося на інші міста Європи (в т. ч. України). Стало символом феодального міського самоврядування. Магістрат — за Магдебурзьким правом, орган міського самоврядування. На території України запроваджено у XIV ст. Були судово-адміністративними органами, складалися з ради і лави. Очолював війт. Магнати — великі феодали, родовита і багата знать у ряді країн Європи, в т. ч. аристократичний прошарок в українських землях часів Великого князівства Литовського й Речі Посполитої. Майорат — система успадкування, при якій нерухоме майно переходить до старшого сина або старшого в сім'ї. Маніфест — урочисте письмове звернення верховної влади, правителя до народу. Манципація — особливі формальності, пов'язані з відчуженням (манципо-ваних) речей. Менджліс — в Автономній Республіці Крим виконавчий орган Курултаю кримськотатарського народу. Методи історії держави і права — сукупність способів пізнання і прийомів дослідження, які використовуються для одержання об„рунтованих знань з історії держави і права (історичний, логічний, порівняльний, статистичний та ін.). Міграція — зміна місця проживання як всередині країни, так і за її межами для тимчасового або постійного проживання. Міліція — в Україні державний озброєний орган виконавчої влади, покликаний захищати життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. «Мірило праведне» — давньоруський збірник моральних настанов і законодавчих актів XII— XIII ст. Монархія — форма державного правління, за якої вища державна влада формально зосереджена (повністю або частково) в руках спадкового глави держави — монарха, що носить особливий титул і має деякі виключні права. Мораль — система загальних правил поведінки людини, заснованих на співвідношенні критеріїв добра і зла, людяності й жорстокості. Мораторій — відстрочка виконання зобов'язань, встановлена державними органами на певний час або до закінчення будь-яких надзвичайних обставин. Мордування — неодноразове або тривале навмисне заподіяння фізичного болю потерпілому, що супроводжується порушенням фізіологічних функцій організму й викликає розлад здоров'я і навіть загрозу для життя. Муніципалізація — передача державної власності (землі, будівель та ін.) у відання органів місцевого самоуправління. н Наклеп — поширення в будь-якій формі завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу, за що передбачена законом юридична відповідальність. Національний суверенітет — повновладдя нації у вирішенні всіх питань свого національного життя аж до реальної можливості створення самостійної національної держави. Неповнолітні особи — особи, що не досягли віку, з якого закон визнає їх повністю дієздатними (в Україні з 18 років). Новелізація законодавства — внесення до законодавства нових положень, змін і доповнень. Нормативно-правовий акт — письмовий документ правотворчого органу, який містить правові норми. О Обман — надання неправдивих відомостей або завідоме замовчування тих чи інших обставин, повідомлення про які, згідно з чинним законодавством, є обов'язковим. Окупація — тимчасове насильницьке зайняття території іншої держави без придбання суверенних прав на неї. Олігархія — політичне й економічне панування аристократичної верхівки в 'державі. Омбудсмен — спеціально обрана (призначена) посадова особа для контролю за дотриманням прав людини різного роду адміністративними органами, а в деяких випадках — також приватними особами та об'єднаннями. Ордалія — система випробувань (водою, розпеченим залізом, поєдинки та ін.) особи (свідка, позивача, відповідача), за результатами яких вона визнавалася винною або невинною, а її свідчення — правдивими чи брехливими. Оренда — тимчасове використання майна (земельної ділянки, транспорту, приміщення тощо) за плату на умовах угоди про оренду. Остракізм — процедура публічного вигнання небезпечної для існуючого режиму особи (Афіни, міста-поліси) за допомогою голосування острако- нами (глиняними черепками). Очна ставка — одночасний допит двох, раніше допитаних осіб, які давали суперечливі показання, з метою усунення цих суперечностей і пошуку достовірних даних. п Парцелла — невелика ділянка землі, що здавалася в оренду дрібним виробникам, вільновідпущеним. Пільги — встановлені законами або іншими нормативними актами переваги, що надаються особі (чи групі осіб) порівняно з іншими громадянами. Податки — обов'язкові платежі, що їх мають сплачувати юридичні й фізичні особи для покриття державних видатків. Подія — різновид юридичних фактів, які виникають незалежно від волі суб'єктів правовідносин. Позика — цивільний договір, за яким одна сторона (позикодавець) Передає другій стороні (позичальникові) у власність або управління гроші чи речі, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Позов — звернення зацікавленої або іншої, уповноваженої на те особи до суду з проханням про розгляд спору і захист прав. Помилування — повне або часткове звільнення засудженого від покарання. В Україні помилування здійснюється Президентом держави. «Права, за якими судиться малоросійський народ» — збірник норм феодального права (1743 р.), яким визначалися юридичні основи майнових, шлюбно-сімейних відносин в Україні, а також встановлювалися покарання за кримінальні злочини. Право (юридичне) — система загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою. Правоохоронні органи — органи, наділені державою компетенцією щодо охорони суспільних відносин, урегульованих правом. Правосуддя — самостійна галузь державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ. В Україні правосуддя здійснюється виключно судами. Р Реванш — відплата за поразку (у війні, грі та ін.). Регент — тимчасовий правитель монархічної держави (при малолітніх, хворих та ін.). Регламент — правила, що регулюють порядок якоїсь діяльності. Реквізувати — примусово відібратипевнувласністьнакористьдержави,армії та ін. Республіка — форма державного правління, за якої найвищі органи влади обираються народом або формуються загальнонаціональним представницьким органом влади (парламентська, президентська, змішана). Референдум — голосування громадян всієї держави (загальнодержавний) або певної території (місцевий) із метою вирішення найважливіших питань суспільного життя. с Саботаж — навмисний розлад або зрив роботи при дотриманні видимості її виконання, прихована протидія виконанню якихось розпоряджень. Самозванство — незаконне присвоєння собі чужого імені, звання, титулу з метою обману. Самосуд — самочинна розправа без відома суду, властей. Святотатство — наруга, образа чогось святого. Секвестр — заборона на користування майном, яка накладається органами державної влади. Сепаратизм — прагнення до відокремлення, відособлення. Сервітути — особливі, визначені законом права користування чужою власністю (Рим). Синкретизм права — внутрішня нерозчленованість права, поєднання його з релігійними, моральними, етичними та ін. соціальними нормами. Скіфи — давні племена, що жили у VII ст. до н. е.— III ст. н. е. на території південної частини сучасної України. Займалися землеробством, скотарством, обробкою металів, торгували з античними державами Північного Причорномор'я. У III — II ст. до н. е. були витіснені з північнопричор-номорських степів сарматами. Слов'яни — група споріднених за походженням і мовою народів. Поділяються на східних (українці, росіяни, білоруси), західних (поляки, чехи, словаки, лужичани) і південних (серби, болгари, хорвати, словенці, македонці, чорногорці, муслимани (боснійці), югословени). Слов'янські мови становлять окрему групу індоєвропейської сім'ї мов. т Теократія — форма організації державної та місцевої (регіональної) влади, за якою вона належить церкві, духівництву. Сучасною теократичною державою є Ватикан. Товар — продукт діяльності, включаючи роботи й послуги, призначений для продажу (реалізації). Тоталітаризм — антидемократичний державний режим, за якого фактично панує одна політична партія, що зростається з державним апаратом, встановлюється жорстка централізація в управлінні й партійно-державний контроль за всіма сферами суспільного життя. Траст — одна з форм реалізації договорів доручення, де повірений діє за рахунок і в інтересах довірителя, а також зобов'язується за винагороду виконувати певні юридичні дії. У Указ — нормативно-правовий акт, виданий главою держави. Унітарна держава — проста за своїм устроєм держава, у складі якої відсутні самостійні державні утворення і яка має тільки адміністративно-територіальний поділ. Вона може включати автономії (наприклад, в Україні — Автономна Республіка Крим). Ф Федерація — складна держава, що утворюється добровільно з кількох державних утворень. Форма держави — спосіб організації та здійснення державної влади, що складається з порядку виникнення органів влади і методів її організації. Форма держави зумовлюється формою правління, формою державного устрою, політичним режимом. Функції права — основні напрями впливу правового регулювання на людину і суспільство, зокрема функції інформаційна, виховна, ідеологічна, регулятивна, захисна тощо. х Хабарництво — у кримінальному праві поняття, що об'єднує три пов'язані між собою злочини: одержання хабара, дача хабара й посередництво у хабарництві. ц Церемонія — офіційний урочистий акт, що здійснюється за попередньо розробленим планом (протоколом), за певними правилами або традиціями. ч Чинність закону— обов'язковість виконання закону, обмежена певним часом, простором і колом осіб, на які він поширюється. ш Шантаж — здирство шляхом погрози, залякування розголошенням ганебних відомостей. При цьому шантажист переслідує певну матеріальну або іншу користь. Різновидом шантажу є рекет. Шахрайство — заволодіння державним, колективним чи індивідуальним майном громадян або набуття права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Переслідується чинним законодавством. ю Юрисдикція — передбачена законом компетенція відповідних державних органів давати правову оцінку фактам, вирішувати правові спори, застосовувати юридичні санкції до правопорушників. Юрист — фахівець, який має професійні, тобто фундаментальні правові знання, що використовуються для потреб того чи іншого виду юридичної діяльності. ЗМІСТ Розділ І. Перші державні утворення на території України та їхнє право Аратга (Оріяна, Оратанія) Кіммерія Скіфія Державний устрій Скіфії Суспільний лад Скіфії Право Скіфії Слов'янські суспільно-політичні утворення Суспільний лад слов'ян Виникнення і розвиток державності у східних слов'ян Держава антів (слов'ян) Виникнення держав Північного Причорномор'я Державний устрій у грецьких полісах Північного Причорномор'я Державний устрій Боспорського царства . Право міст-держав Північного Причорномор'я Розділ II. Держава і право Руси-України (до середини XIV ст.) Виникнення держави Русь Посилення політичних, економічних і культурних зв'язків русів-полян та їхньої столиці Києва з іншими народами 24 Державний устрій Руси-України Державний устрій удільних князівств . Місце і роль церкви в політичній системі Руси-України 32 Суспільний лад Руси-України . Джерела та основні риси права Руси-України . Суд і процес у Київській Русі . Розділ III. Суспільно-політичний лад і право в українських землях у складі євразійських державних утворень . Суспільний лад в Україні за Великого князівства Литовського, Королівства Польського й Речі Посполитої Польської Державний устрій України в складі Великого князівства Литовського, Королівства Польського й Речі Посполитої Польської . Запорозька Січ: політичний та адміністративно-територіальний устрій. Право Крим і Північне Причорномор'я в складі Золотої орди. Кримське ханство Судова система України в XIV — першій половині XVII ст. Право України в умовах перебування її в складі Великого князівства Литовського, Королівства Польського й Речі Посполитої Польської Розділ IV. Становлення державності й розвиток права України в ході національно-визвольної боротьби (XVII—XVIII ст.) Соціально-політичні передумови відновлення Української гетьманської держави Формування української козацької держави (Війська Запорозького) в 1648 — 1657 рр. Становлення органів державної влади й управління в період Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. . . 85 Судова система Право періоду Національно-визвольної війни 1648— 1657рр. . Обмеження та ліквідація державної влади й управління в Україні у другій половині XVII—XVIII ст. Державний устрій України в другій половині XVII — першій половині XVIII ст Суспільний лад України в другій половині XVII—XVIII ст. Право України в другій половині XVII—XVIII ст. Розділ V. Суспільно-політичний лад і право України в складі Австро-Угорської та Російської імперій . Зміни в державному устрої, суспільному ладі і праві Російської імперії та їх запровадження в Україні . Джерела та характерні риси права Суспільно-політичний устрій і право в Галичині, Північній Буковині та Закарпатті . Розділ VI. Відродження і розбудова Української держави. Право (1917-1921 рр.) . Відродження української національної держави. Центральна Рада та її правова політика Формування української національної держави і права в добу Гетьманату й Директорії УНР. Західноукраїнська Народна Республіка Становлення радянської влади в Україні. Право Розділ VII. Державно-правовий розвиток Радянської України у складі Союзу РСР . Правові засади входження Радянської України до складу Союзу РСР Державний устрій УСРР у 1920-1930-х рр. Державний устрій і право Західної України, Закарпаття, Північної Буковини у 1920—1930-х рр. Перебудова державного апарату СРСР і УРСР в роки другої світової війни Німецько-фашистський режим на тимчасово окупованій території України Діяльність ОУН—УПА. Спроби національно-державного будівництва Державний устрій УРСР у повоєнний період Зміни в державному устрої в період перебудови . Розвиток права у 1920—1930-х рр. Правовий фарс українізації Цивільне право Трудове право Кримінальне право Виправно-трудове право Адміністративне право . Сімейне право Кодифікація і розвиток права в Україні у 1950—1980-х рр. Розділ VIII. Держава і право України. 1991—2001 рр. Відродження суверенної і незалежної держави Україна . 304 Державний устрій України Право . Література для поглибленого вивчення предмета Перші державні утворення на території України і етапи формування української державності Коротка хронологія історії держави і права України Короткий термінологічний словник Термін “Руськая”,”русский” офіційно почали вживатися за Петра І (ХVІІІ ст.). Назву Євразія запровадив у ХІХ ст. Австрійський геолог Е. Зюсс. За третім поділом Польщі 1795р. Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. ГУЛАГ – “Главное управление лагерей”, горезвісний орган, створений 1931 р. PAGE PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter