.

Договори київських князів з візантійськими імператорами в Х ст.: проблеми кримінально-правового регулювання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
196 2018
Скачать документ

Реферат на тему:

Договори київських князів з візантійськими імператорами в Х ст.:
проблеми кримінально-правового регулювання

Численні літописи свідчать, що київські князі неодноразово ходили у
військові походи на Візантію. В історичних джерелах немає вичерпних
відомостей щодо кількості цих походів та їх наслідків. Проте достовірно
відомо, що успішні походи київських князів неодноразово завершувалися
укладенням договорів з візантійськими імператорами [1, c.37-49]. В
літописах збереглися відомості про договори, укладені київськими князями
Олегом, Ігорем, Святославом у 907, 911, 944 і 971 роках. Зауважимо, що
договір 907 року відображений літописцем не в оригіналі, а в переказі
[2, c.101]. В науці права не виникає сумніву, що ці договори є
винятковими за важливістю пам’ятками права, які свідчать про неабияку
роль Київської Русі в міжнародних відносинах того часу, про економічні,
політичні і культурні зв’язки Русі з Візантією. Поряд з цим вони є
цінними джерелами для вивчення соціально-економічних відносин і розвитку
права Київської Русі [3, c.3]. Беззаперечно, ці договори є історично
першими пам’ятками права, що до нас дійшли. Вони є також
міжнародно-правовими актами, в яких відображені норми візантійського та
давньоруського права [4, c.55].

Посилаючись на літописні джерела, Д.Я.Самоквасов стверджує, що договір
київського князя Олега з візантійськими Імператорами Левом, Олександром
та Констянтином у 907 році був попереднім, словесним, і визначав тільки
фінансові зобов’язання Візантії щодо Русі та умови торгових відносин. У
наступні роки сторони виробили норми процесуального, кримінального і
цивільного права, які знайшли письмовий вираз у договорі від 2 вересня
911 року [5, c.10-11].

Кримінально-правовий характер, у широкому розумінні цього слова,
властивий для восьми статей договору 911 року: 2, 3, 4, 5, 6, 7, 14, 15.
Із змісту ст.2 випливає, що сторони негативно ставились до інституту
кривавої помсти і самоуправства, віддаючи перевагу офіційному
судочинству над злочинцем. Потерпілі від злочинів повинні були
звертатись зі скаргами до органів суспільної влади [6, c.65]. Злочин у
договорах названо “проказою”, “гріхом”, а покарання – “помстою”,
“стратою”, “епітимією”. Особу, вина якої у вчиненні злочину була
доведена і яка підлягала покаранню, називали “тать”, “злодій”.
Відповідно до ст.3 договору, звинувачення повинно базуватись на публічно
поданих доказах. Найважливішим доказом вини вважався факт затримання
особи на місці вчинення злочину. В інших випадках звинувачений міг
заперечувати причетність його до вчинення конкретного злочину, даючи
клятву (присягу). Якщо у процесі розслідування встановлювали, що присяга
була фальшивою, то винний підлягав покаранню, яке відповідало
характерові злочину.

Щодо вбивства, згідно із ст.4 договору, допускалась дія принципу
таліону: “якщо хто-небудь вб’є (кого-небудь) – русич християнина або
християнин русича – хай помре на місці вчинення злочину” [7, c.149].
Така норма договору допускала можливість застосування своєрідного викупу
у випадку, коли вбивця втікав від суду. Родичі вбитого набували права на
належне йому майно, за винятком того майна, яке належало дружині вбивці
за звичаєм. Коли вбивця не мав майна, то його переслідування тривало аж
доки він не був спійманий і страчений. Застереження щодо майна дружини
вбивці свідчить, що одним із принципів кримінальної відповідальності за
договором був принцип особистої відповідальності.

Як зазначає І.Д.Бєляєв, можливість того, що майно винного у вбивстві
віддавали на користь родичів убитого, є першим кроком до введення викупу
за вбивство. Відомо, що викуп у повному розумінні цього слова широко
застосовувався, наприклад, у скандинавських та слов’янських народів, у
готів. Згідно з встановленим порядком, убивця міг вести переговори з
приводу викупу через своїх родичів лише після того, як він упродовж 40
днів після вбивства переховувався у пустелі, дикому лісі. Якщо родичі
покійного відмовлялися від викупу, то вдруге такі переговори можна було
проводити лише рік по тому. Після повторної відмови від викупу
дозволялось знову через рік вступати у переговори щодо викупу. Третя
відмова від викупу вважалась остаточною, і тоді, злочинець підлягав
кримінальному переслідуванню [6, c.68].

Своєрідним є підхід до покарання за вчинення тілесних ушкоджень,
побиття. За руським звичаєм винний повинен був заплатити штраф на
користь потерпілого у розмірі 5 літрів срібла. За браком такої кількості
срібла винний зобов’язаний був розрахуватися наявним майном аж до
особистого одягу. Винний також міг звернутись до родичів та інших осіб
за допомогою. Однак, коли він складав присягу, що ніхто не може надати
йому допомогу, то судове переслідування його щодо сплати штрафу
припинялось.

Важливою рисою, яка характеризує кримінально-правове регулювання
досліджуваного періоду, є можливість заподіяти злодієві смерть для
необхідної оборони. В ст.6 договору зафіксовано, що у випадку, коли
злодія застануть під час учинення крадіжки і він відмовляється здатися
та чинить опір, то його можна вбити. Злодія, який здався, вбивати не
дозволялось – він повинен був повернути вкрадене у подвійному розмірі.

Окремо виділено у договорі (ст.7) проблему насильства під час
заволодіння чужим майном. Із змісту ст.7 випливає, що винний у вчиненні
грабежу і розбою повинен був відшкодувати заподіяну шкоду у потрійному
розмірі.

Договір (ст.14) закріпив право русичів переслідувати злочинців і у
Візантії. Злочинець (русич), що перебував на її території, підлягав
поверненню в Київську Русь. Якщо вимогу русичів не виконували, то
передбачалась можливість оскарження такої бездіяльності візантійському
імператору. Злочинець візантійського походження підлягав, відповідно,
передачі у Візантію (ст.15 договору).

? договір між Київською Руссю та Візантією, яким фактично
підтверджувалися положення договору 911 року з незначними змінами.
Зокрема, ст.9 договору деталізувала заборону вчиняти мародерство,
звернення в рабство, вбивство людей з викинутих на берег суден. Винні у
вчиненні таких діянь підлягали покаранню “згідно з руським і грецьким
звичаями”. За вчинення крадіжки, грабежу і розбою винний відшкодовував
заподіяну шкоду у подвійному розмірі. У випадку, коли винний русич
продав вкрадене майно, то, згідно із ст.6 договору, він повинен був
“віддати його подвійну ціну і бути покараним за грецьким звичаєм та за
статутом і звичаєм руським” [3, c.38]. Крім того, як свідчить літописець
Нестор, за князювання Ігоря був введений особливий штраф, який накладали
на злочинця і використовували на зброю і коней князя [6, c.79].

Договір князя Святослава з візантійським Імператором Цимисхієм у 971
році підтвердив, по суті, договір 944 року. Він не містить у собі
кримінально-правових норм [3, c.58-59].

Підсумовуючи сказане, треба зазначити, що розглянуті вище договори
київських князів з візантійськими Імператорами є за своєю суттю нормами
давньоруського та міжнародного права, які регулювали певні відносини між
двома державами: Київською Руссю та Візантією. Норми кримінального
права, зафіксовані у цих договорах, торкались саме цієї сфери відносин.
Щодо внутрішньо державного кримінально-правового регулювання періоду до
Руської Правди, то воно не мало суто централізованого характеру. Судова
автономія племен, як свідчить Д.П.Самоквасов, зберігалася щодо злочинів,
учинених всередині племені. Кожне плем’я судило своїх злочинців за
своїми звичаями [8, c.107-113]. Судова діяльність центральної державної
влади обмежувалась вирішенням спорів між племенами щодо видачі
злочинців, а також переслідуванням злочинців проти держави (зрадників,
осіб, котрі вчиняли крадіжки, грабежі і розбої у межах держави).
Звичаєве кримінальне право цього періоду дозволяло кожному членові
племені безкарно вбивати явного злодія, вбивцю, розбійника. Воно
передбачало суд над злочинцем за звичаями племені, а також можливість
видавати засуджених злочинців для покарання потерпілими або їх родичами,
які мали право визначити міру покарання на власний розсуд. Поступово, зі
зміцненням влади київського князя, роль племен у кримінально-правовому
регулюванні обмежувалась. Засудженого видають потерпілому для покарання
в певних межах, а того, хто порушував ці межі, вважали злочинцем.

Як бачимо, кривава помста ще наявна, але суттєво обмежена. Норми
кримінально-правового звичаю, що регулюють караність злочинів, учинених
між племенами, ускладнюються. Злочини визнаються такими, що завдають
двояку шкоду – і державі, і потерпілому. З огляду на це створюється і
система покарань, за якою звинувачений у злочині зобов’язується судом
відшкодовувати заподіяну шкоду державі та потерпілому. Плата на користь
держави і потерпілого визначається судом. При цьому потерпілий має право
помилувати винного повністю або зменшити суму штрафу, яку той
зобов’язаний йому виплатити. Злочинець, який не в стані заплатити штраф,
підлягав тілесним покаранням, смертній карі або його продавали в
рабство. У випадку втечі винного і несплати штрафу він оголошувався поза
законом. Такого злочинця міг убити будь-хто безкарно, ніхто не мав права
з ним спілкуватися, переховувати, давати одяг чи їжу [5, c.137].

Історичні джерела свідчать, що предметом крадіжки, грабежу, розбою
нерідко були жінки. Це зумовлено, зокрема, тим, що звичаєве право тих
часів дозволяло мати кілька дружин. Так князь Святослав мав двох дружин,
князь Володимир – 5 дружин і 800 наложниць [5, c.116-167].

Отже, кримінальне право русичів дохристиянської, язичницької доби мало
чітко виражений релігійний характер. Злочин вважався різновидом гріха, а
покарання злочинця було священним обов’язком племені. Виконання
покарання покладалось на потерпілого, його родичів та сусідів.
Затриманого вбивцю позбавляв життя будь-хто із родичів убитого. У
випадку, коли його родичі звертали майно вбивці на свою користь, то вони
позбавлялись права заподіяти йому смерть. Учинення тілесних ушкоджень
каралось штрафом. Кожен член племені мав право вбити злодія, розбійника,
котрий чинив опір затриманню і не підкорявся князівському розпорядженню.
Злодій, котрий здавався, карався штрафом у розмірі подвійної або
потрійної ціни вкраденого майна. Засуджені злочинці, у випадку
неможливості сплати штрафу видавались потерпілому [5, c.155].

Література

Самоквасов Д.Я. “Древнее русское право”. – М., 1903; Крип’якевич І.П.
Історія України. – Львів, 1992.

Хачатуров Р.А. Становление права (на материале Древней Руси). – Тбилиси,
1988.

Памятники русского права. – М., 1952. – Вип.1.

Історія держави і права України /За ред. акад. А.Й.Рогожина. – К.: Ін
Юре, 1996. – Ч.1.

Самоквасов Д.Я. Названа праця. – С.10-11. В цій же праці на с.7
процедура укладення договору викладена так: “…і поклялися взаємно один
одному: царі цілували хрест, а Олега і його мужів привели до присяги за
руським звичаєм: клялися зброєю своєю і Перуном, богом своїм і Волосом,
богом худоби.”

Беляев И.Д. Лекции по истории русского законодательства. – М., 1879.

Цей принцип було сформульовано на рівні кримінально-правового звичаю.
Загалом його формулювали так: “душу за душу, око за око, зуб за зуб,
руку за руку, ногу за ногу, опік за опік, рану за рану, шкоду за шкоду”
(Див.: Самоквасов Д.Я. Названа праця. – С.149.) Характерно, що таке
розуміння цього принципу перекликається з таким принципом Корану: “І
приписали ми їм в ній, що душа – за душу, і око – за око, і ніс – за
ніс, і вухо – за вухо, і зуб – за зуб, і рани – помста” (Див. Лубенський
В.І., Борис В.Д. Мусульманське право. – К., 1997.)

Див. про це: Шапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси Х-ХШ вв. –
М., 1989.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020