.

Антропологічні особливості давнього населення території України (доба раннього заліза — пізнє середньовіччя) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 4053
Скачать документ

Реферат на тему:

АНТРОПОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДАВНЬОГО НАСЕЛЕННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

(доба раннього заліза — пізнє середньовіччя)

ПЛАН

1. Кіммерійці, скіфи, сармати

2. Черняхівська культура (II — початок VI ст.)

3. Салтівська культура (кінець VII — X ст.)

4. Доба Київської Русі (кінець IX — XIII ст.)

5. Доба пізнього середньовіччя. Козацькі портрети

Список використаної літератури

1. Кіммерійці, скіфи, сармати

Початок І тис. до н. е. ознаменувався кардинальними змінами у
господарстві, культурі та побуті людності степової зони Євразії, яка
опанувала обробку заліза, освоїла їзду верхи та винайшла складний
далекобійний лук «скіфського» типу. Кочові племена — іраномовні номади,
основою господарства котрих було скотарство, створили ряд яскравих
культур, які послідовно змінювали одна одну. В Північному Причорномор’ї
та Передкавказзі вони представлені кіммерійською, скіфською та
сарматською культурами.

Кіммерійці — перший народ Східної Європи, самоназву якого не поглинув
морок часу. Найдавнішу звістку про них містить безсмертна «Одіссея»
(VIII ст. до н. е.): «Зайшло сонце, і вкрила темінь усі шляхи, а
корабель наш досягнув меж океану. Там народ і місто людей кіммерійських,
оповиті імлою і хмарами; і ніколи промені осяйного сонця не зазирають до
них». Цю емоційну оповідь доповнюють свідчення Геродота: «… Країна, де
тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською… Ще
й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є
також і країна, що називається Кіммерією, є й так званий Кіммерійський
Боспор». З кінця VIII ст. до н. е. згадки про спустошливі напади
кіммерійських вершників містять ассирійські, вавилонські та урартські
писемні джерела.

Можливо, з кіммерійцями пов’язані пам’ятки білозірської культури XII —
IX ст. до н. е., поширені у степовій зоні Північного Причорномор’я.
Етнічна належність білозірців поки що не з’ясована. За однією точкою
зору, вони продовжують лінію розвитку фракійських племен, за іншою —
іранських. Згодом за їхньою участю сформувалася своєрідна група пам’яток
так званого новочеркаського типу, зв’язок яких із кіммерійцями не
викликає сумнівів.

Що ж до фізичного типу носіїв білозірської культури, то вони
характеризувалися високим зростом (171 см у чоловіків), здебільшого
видовженою формою голови з добре розвинутим м’язовим рельєфом, вузьким і
високим лицем, досить широким носом (С. Круц, Л. Литвинова та ін.). Це —
риси одного з різновидів давньосередземноморського типу.

У VII ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї поширилися носії скіфської
культури, найдавнішу згадку про котрих містять ассирійські джерела.
Понад чотири століття вони населяли величезні степові простори між Доном
та Дунаєм. Це була група споріднених племен, близьких за походженням,
культурою та звичаями. Панівне становище серед них, за Геродотом,
посідали царські скіфи — номади, які замешкували степову смугу вздовж
Азовського моря, Подоння та Крим. Їхніми сусідами в Лівобережному
Причорномор’ї були скіфи-кочовики, а на півночі, в лісостеповій зоні —
скіфи-землероби. У пониззі Південного Бугу поблизу грецького
міста-колонії Ольвія мешкали калліпіди, або елліноскіфи, на північ від
них — алазони, котрі, вочевидь, належали до фракійських, імовірно,
гетських племен. Лісостепову смугу Дніпровського Правобережжя, за
Геродотом, населяли скіфи-орачі, з якими сучасні дослідники пов’язують
племена чорноліської культури. Дедалі частіше висловлюється припущення
про її праслов’янський характер.

Загалом скіфи Північного Причорномор’я визначалися середнім зростом —
близько 167 см у чоловіків і 159 см у жінок.

На підставі порівняльного аналізу Т. Кондукторова дійшла висновку, що за
основними рисами фізичної будови скіфи Північного Причорномор’я дуже
близькі до своїх попередників на цих теренах — племен доби пізньої
бронзи. Отже, вони асимілювали великі групи місцевої людності, чому,
очевидно, сприяла мовна спорідненість.

Цінні результати отримала М. Великанова, яка вивчала черепи з ґрунтового
скіфського могильника IV — III ст. до н. е. біля с. Миколаївка на
східному березі Дністровського лиману. За багатьма важливими
расово-діагностичними ознаками, зокрема шириною вилиць, вони займають
проміжне становище між скіфськими та фракійськими краніологічними
серіями. Крім того, серед населення, яке залишило дану пам’ятку, досить
чітко виокремлюються два морфологічних компоненти: відносно масивний,
властивий скіфам Нижньої Наддніпрянщини, та гранильний, притаманний
фракійцям балканського ареалу. Відтак випливає, що на західних околицях
Великої Скіфії (а Дністер якраз і відігравав роль природного рубежу між
двома великими етнічними масивами) між скіфськими та фракійськими
племенами існували тісні взаємини, наслідком яких була зміна
антропологічного типу.

Антропологічні дослідження носіїв чорноліської культури не проводились —
у них переважав обряд трупоспалення, а отже, практично відсутні кісткові
рештки. Що ж до краніологічних та остеологічних матеріалів, виявлених у
скіфських курганах Середньої Наддніпрянщини (здебільшого в Пороссі), то
їх вивчення дало змогу зробити такі висновки: люди, поховані в них,
близькі до скіфів Нижньої Наддніпрянщини; витоки їхнього морфологічного
типу пов’язані з носіями зрубної та білозірської культур доби пізньої
бронзи, (С. Круц). Це дає підстави гадати, що серед похованих під
курганними насипами переважали прибульці зі степової зони України, а
місцева праслов’янська людність, очевидно, ховала своїх небіжчиків за
іншим ритуалом.

Дещо несподівані результати дало обстеження черепів з курганів поблизу
м. Бориспіль на лівому березі Дніпра. За підсумками досліджень був
виокремлений не відомий досі антропологічний тип, який характеризується
округлою (мезобрахікранною) формою мозкової коробки, високим і широким
обличчям (С. Круц). Очевидно, витоки цих морфологічних рис слід шукати
серед носіїв бондарихінської культури, котрі, як відомо, у першій чверті
І тис. до н. е. населяли лісостепову зону Лівобережної України.

У III ст, до н. е. панування скіфів у причорноморських степах
скінчилося: сюди зі сходу почали проникати сарматські племена, які
раніше кочували у Приараллі, на Південному Уралі та в Поволжі. Першими
на теренах України з’явились язиги, по тому — роксалани, згодом — алани.
Вже у І ст. до н. е. античні автори почали називати Північне
Причорномор’я Сарматією. Сарматські племена активно втручалися в
тогочасні міжнародні події: вони неодноразово нападали на Ольвію та інші
грецькі колонії, вели війни з Римом тощо. У перші віки нашої ери частина
сарматів проникла далеко на північ, у лісостепові райони України (басейн
р. Тясмин), де, мабуть, змішалася з корінною землеробською людністю.

Антропологічні дослідження показали, що сармати Північного Причорномор’я
загалом характеризувались дещо коротшою, ніж у скіфів, черепною кришкою,
ширшим обличчям, помірним розвитком м’язового рельєфу та середнім
випинанням носових кісток із площини лиця, — тобто європеоїдними рисами
з певною «східною» домішкою (Т. Кондукторова, С. Круц). За більшістю
ознак вони були дуже близькими до сарматських племен Поволжя, Південної
Башкирії, Приаралля. Припускають, що всі ці групи походять від населення
андронівської культури доби бронзи, пам’ятки якої поширені на теренах
Казахстану та Мінусинської котловини в Західному Сибіру. Зауважимо, що
деякі сарматські племена, надто алани, досить широко застосовували
штучну деформацію черепа.

З кінця І тис. до н. е. до початку II тис. н. е. на теренах Волині,
Прикарпаття, Поділля та Закарпаття відбувалися складні етногенетичні
процеси за участю племен пшеворської, зарубинецької, липицької та інших
культур, антропологічний склад яких залишається невідомим через
поширення в їхньому середовищі обряду трупоспалення.

2. Черняхівська культура (II — початок VI ст.)

Черняхівська культура — одне з найяскравіших
культурно-історичних-утворень першої половини І тис. н. е. на південному
сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III — IV ст.,
вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель
та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії. За підрахунками Є.
Махно, лише в Україні відкрито близько З тис. поселень і могильників
цієї культури, де виявлено сотні жител, тисячі поховань, здійснених за
обрядом трупоспалення або трупопокладення.

Всі дослідники черняхівської культури зазначають наявність спільних рис,
властивих її носіям: розвинуту економіку, основою якої були землеробство
та ремісництво; інтенсивний обмін з античним світом; близькість форм
кераміки, виробів з металів і кістки; розміщення поселень на розлогих
схилах річок та струмків; поширення безкурганних могильників. Утім
існували й місцеві особливості — в поховальному обряді, кераміці,
житлобудівництві, що дало підстави виділити три локальні групи
черняхівських пам’яток, пов’язані з певними регіонами: Північно-Західним
Причорномор’ям, межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю, лісостеповою зоною
України (В. Баран).

Відмінності матеріальної та духовної культури пояснюються неоднорідністю
етнічного складу черняхівської людності, куди входили іраномовні скіфи
та сармати, які переважали в Північному Причорномор’ї; фракійці — гети й
даки, що мешкали в межиріччі Дунаю та Дністра, де відчувався також
сарматський вплив; східнослов’янські антські племена, пов’язані з
лісостеповою зоною України; готи — східногерманське плем’я, сліди
перебування котрого виявлено в Західній Волині, верхів’ях Південного
Бугу, а також в окремих регіонах Північного Причорномор’я.

Уперше антропологічний матеріал із поховань черняхівської культури
отримав у 1899 р. відомий київський археолог В. Хвойка під час розкопок
могильника біля с. Черняхів на Київщині. Згодом кісткові рештки
черняхівців були віднайдені також в інших некрополях України, Молдови та
Польщі.

Аналіз краніологічних матеріалів показав, що носіям цієї культури
загалом були притаманні європеоїдні риси: висока, видовженої форми
черепна кришка, помірно розвинутий рельєф, нешироке обличчя, середній за
шириною, чітко окреслений ніс (Т. Кондукторова). Однак серед них
вирізняється кілька морфологічних варіантів, «прив’язаних» до певних
територій: правобережний наддніпрянський, лівобережний наддніпрянський,
середньонаддніпрянський та ін. Це переконливо свідчить на користь тези
про поліетнічний характер черняхівської культури, яку обстоюють
вітчизняні вчені.

Аналіз антропологічних даних показує, що давнім германцям, а отже й
готам, були притаманні риси, характерні для представників північної
гілки європейської раси: масивний череп, який характеризується великим
поздовжнім та поперечним діаметром, середня ширина лиця, низькі орбіти,
відносно вузький ніс. Жодна краніологічна серія з черняхівських
некрополів України та Молдови (а їх понад 20) не має такого поєднання
ознак. Готську домішку можна простежити хіба що на деяких черепах із
могильників, розташованих поблизу сіл Косанове (Побужжя) та Гаврилівка
(Нижня Наддніпрянщина). Відтак можна погодитися з тими дослідниками (Т.
Кондукторова, М. Великанова, Т. Алексєєва), котрі вважають, що готи не
відіграли істотної ролі у формуванні морфологічних рис черняхівської
людності. Зазначимо також, що наприкінці IV ст. частина готів під тиском
гунів була змушена залишити терени Східної Європи, решта ж розчинилася
серед місцевого різноплемінного люду, не залишивши помітного сліду в
його матеріальній та духовній культурі.

Найдовше готи затрималися в Криму. Востаннє про кримських готів —
мешканців печерних міст Мангуп-Кале, Ескі-Кермен та інших — згадано в
писемних джерелах другої половини XVI ст.

Що ж до питання про внесок східнослов’янських племен у морфологічний тип
черняхівської людності, то вирішити його непросто за браком джерел:
носії «прасхіднослов’янських» культур — зарубинецької,
волинсько-подільської та київської — застосовували обряд трупоспалення,
який побутував в українських землях аж до запровадження християнства
(988). Відтак доводиться вдаватися до порівняльного аналізу
краніологічних матеріалів черняхівських та давньоруських часів.
Хронологічний розрив між ними становить шість століть. Але це не так
багато, враховуючи спадковий характер расово-діагностичних ознак.

Дослідження показали: збірна краніологічна серія черняхівської культури
Середньої Наддніпрянщини має аналоги серед черепів із курганів та
ґрунтових могильників цього регіону, залишених нащадками літописних
полян (Т. Алексєєва). З іншого боку, її ознаки притаманні також
краніологічним матеріалам пізньоскіфського часу. Це означає, що,
по-перше, в Середній Наддніпрянщині простежується дуже глибока лінія
морфологічного розвитку: племена скіфського часу — черняхівці —
літописні поляни; по-друге, східнослов’янські племена істотно вплинули
на формування морфологічних рис носіїв черняхівської культури.

Скіфський морфологічний компонент переважає також в інших краніологічних
серіях з черняхівських некрополів України. Що ж до
Прутсько-Дністровського межиріччя, то тут його вплив менш відчутний:
місцеві племена визначалися загальною грацильністю, дуже малими
розмірами черепа, вузьким, невисоким обличчям. За висновками М.
Великанової, ці риси сформувалися на основі фракійського субстрату. Крім
того, в цьому регіоні зафіксована присутність сарматських племен. Так, у
могильнику біля с. Данешти (Молдова) виявлено штучно деформовані черепи.

Окремі властиві сарматам брахікранні черепи походять також із
черняхівських некрополів України: біля с. Косанове в Побужжі, с. Журівка
Ольшанська в Середній Наддніпрянщині, с. Боромля на Лівобережжі тощо.
Цікаво, що в Косанівському могильнику всі вони належали жінкам, чоловічі
ж мали північноєвропеоїдні (готські) риси. На деяких наддніпрянських
пам’ятках іноді трапляються й черепи зі слідами штучної деформації.
Однак ці знахідки мають поодинокий характер і не дають підстав для
тверджень про істотний внесок сарматів у фізичний тип творців
черняхівської культури.

3. Салтівська культура (кінець VII — X ст.)

Наприкінці VII ст. в Південно-Східній Європі, включаючи Лівобережну
Україну, мешкали племена салтівської культури. На думку багатьох учених
(І. Ляпушкін, М. Мерперт, С. Плетньова та ін.), серед пам’яток,
залишених ними, виокремлюється два варіанти: північний та південний.

Північний, або верхньодонський, варіант, представлений у верхів’ях Дону
та Сіверського Дінця, характеризується наявністю городищ, захищених
кам’яними стінами, та ґрунтових катакомбних могильників
(Верхньосалтівський, Маяцький, Дмитрівський та ін.). Південний варіант,
що локалізується у степовій зоні басейну Сіверського Дінця, у Нижньому
Подонні, Приазов’ї, Поволжі та в Криму, визначається поширенням городищ,
укріплених земляними валами, та ґрунтових ямних могильників
(Зливкинський, Саркельський, Великотарханський та ін.).

Вважається, що північний варіант пов’язаний з іраномовними планами,
генетичні витоки котрих містяться на Північному Кавказі, а південний — з
тюркомовними болгарами, що вперше з’явилися у східноєвропейських степах
під час гунської навали.

Антропологічні дослідження показали, що серед носіїв салтівської
культури досить чітко вирізняються два морфологічних типи, а саме:
доліхокранний з вузьким, гарно профільованим обличчям, з площини якого
різко виступає вузький ніс; та брахікранний, із відносно широким, дещо
сплощеним обличчям і помірно випнутим носом. Перший —
південноєвропеоїдний — тип, представлений у лісостеповій зоні, знаходить
аналоги серед синхронних популяцій Північного Кавказу, другий — з деякою
монголоїдною домішкою, поширений у степовій зоні, — серед кочовиків
Приаралля та Південного Аралу.

Отже, антропологічні матеріали додатково засвідчують етнічну
неоднорідність племен, які створили салтівську культуру.

Антропологічні дані свідчать також про генетичні взаємозв’язки аланських
та східнослов’янських племен. «В усякому разі немає сумніву, — писав з
цього приводу В. Алексєєв, — що типи, які увійшли до складу слов’ян,
відіграли значну роль у формуванні фізичної подоби населення, яке
залишило Салтівський могильник». Це, безумовно, так, але доцільніше
вести мову не про всіх слов’ян, а лише про нащадків в’ятичів, сіверян і,
частково, полян.

4. Доба Київської Русі (кінець IX — XIII ст.)

Питання антропологічного складу середньовічної людності Русі-України
порушувались в працях В. Бунака, Г. Дебеця, Т. Трофимової, Т.
Алексєєвої, М. Великанової та ін. Усі дослідники сходяться на тому, що
середньовічні східні слов’яни загалом характеризувалися
мезодоліхокранією, тобто видовженою черепною кришкою, вузьким або
середнім за шириною обличчям із досить широким, помірно або сильно
випнутим носом, що, як відомо, властиво європеоїдам. Поряд із цим за
варіаціями двох провідних ознак — черепного показника та діаметра вилиць
— з-поміж них можна виділити кілька антропологічних типів, на що вперше
вказав В. Бунак у 1932 р.

За підсумками аналізу краніологічних матеріалів із середньовічних
некрополів Русі-України було виокремлено чотири морфологічних варіанти,
носіями яких виступали нащадки літописних полян, сіверян, древлян,
волинян, тиверців та уличів (табл. 1).

Таблиця 1. Кланіологічні типи давнього населення Русі-України

(за Т. Алексєєвою)

Доліхокранний

Мезодоліхокранний

Відносно широколиций

Середньолиций

Відносно широколиций

Середньолиций

Черепний показник

Ширина вилиць

Кут виступання носа

Носовий показник

73-74

131-136

31-32

49-51

71-73

130-133

27-30

50-51

75

135

135

50

74-76

130-132

130-132

50-52

Племінні території

волинян

сіверян

тиверців, уличів, древлян полян

У Середній Наддніпрянщині (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина)
переважали риси мезодоліхокранного типу з середніми розмірами обличчя і,
зокрема, середньою шириною вилиць, вираженим горизонтальним
профілюванням обличчя та помірним виступанням носа. Водночас
чернігівська та переяславська групи відрізнялися від київської трохи
нижчим головним показником, тяжіючи за цією ознакою до нащадків сіверян.
З іншого боку, окремі серії з некрополів Правобережжя (Княжа Гора,
Сагунівка та ін.) за поєднанням мезокефалії та відносно широкого обличчя
схожі з черепами нащадків древлян. Отже, антропологічний склад
давньоруської людності Наддніпрянщини був неоднорідним. Про це свідчить
також підвищена варіабельність багатьох важливих ознак.

В середній течії Десни, басейні Сейму і верхів’ях Сули, де у другій
половині І тис. мешкали літописні сіверяни, в давньоруський час був
поширений доліхокранний середньолиций тип, який знаходить певні аналоги
серед нащадків радимичів, дреговичів, смоленських і тверських кривичів.
За більшістю провідних краніологічних ознак він схожий з попереднім,
відрізняючись від нього трохи довшою черепною кришкою та вужчим
обличчям.

У верхів’ях Здвижа, Тетерева, Ужа та Убороті, де на час утворення
Київської Русі локалізувались древляни, дослідники виділили
мезокефальний високоголовий і широколиций тип. Схожі антропологічні
варіанти поширені й на захід від окресленої території — у верхів’ях
Стиру та Горині, де вони пов’язані з курганними похованнями на
горизонті. Що ж до поховань у ямах під курганними насипами, які частіше
трапляються у межиріччі Стиру та Горині — ареалі волинян, то властивий
їм тип схожий з попереднім, відрізняючись від нього видовженішою, трохи
нижчою черепною кришкою та дещо вужчим обличчям.

Давнє населення Середньої Наддністрянщини — території, пов’язаної з
літописними тиверцями та уличами, характеризувалося мезокранією,
середніми розмірами лицевого відділу, дуже широкими й невисокими
орбітами, значним горизонтальним профілюванням обличчя, високим
переніссям, середнім виступанням носа. Найближчі аналогії цьому
поєднанню ознак знаходимо в ареалі древлян.

Аналіз краніологічних даних з середньовічних некрополів Русі-України
свідчить про те, що відносна широколицість як одна з визначальних рис
слов’ян у найбільш виразній формі простежується серед нащадків
літописних древлян і волинян. За цією і деякими іншими ознаками
(зокрема, великими розмірами черепа) вони схожі з мазовшанами, західними
кривичами, а також середньовічними балтськими племенами: латгалами,
земгалами, ятвягами та ін. Всі ці групи належать до кола масивних
північних європеоїдів. Висловлювалась думка, що відносна широколицість
балтів та західної групи східнослов’янських племен є проявом єдиного
антропологічного субстрату, генетичні витоки якого пов’язані з носіями
неолітичних та енеолітичних культур Центральної та Північно-Східної
Європи (Т. Алексєєва). Цю тезу намагався заперечити В. Сєдов, який
диференціював середньовічних слов’ян та балтів не лише за поховальним
обрядом, а й на підставі антропологічних даних.

Південними сусідами подністровських слов’ян були носії
балкано-дунайської культури — осілі нащадки «болгарської» частини
населення салтівської культури. Уявлення про фізичний тип цієї групи
середньовічної людності Південно-Східної Європи дає остеологічна
колекція з могильника Лимбар (XII — XIV ст.), розташованого в
центральній частині сучасної Молдови. За підсумками її дослідження, М.
Великанова дійшла висновку про те, що в антропологічному складі
лимбарців доволі чітко простежуються два компоненти, а саме:
високорослий, суббрахікранний, широколиций, вузьконосий, з легкою
монголоїдною домішкою, властивий чоловікам, та доліхокранний, з більш
вузьким обличчям та ширшим носом, що характеризував жінок. Перший з них
пов’язаний з протоболгарами, другий — зі слов’янами, що є незаперечним
свідченням шлюбних контактів між колишніми кочовиками та давньоруською
людністю Подністров’я.

Черняхівський морфологічний компонент істотно вплинув також на
формування антропологічних особливостей давньоруської людності
Лівобережжя — нащадків літописних сіверян та південних полян (лубенська,
ліплявська та інші групи).

З наведеного випливає, що антропологічний тип давньоруського населення
Лівобережжя сформувався за участю принаймні трьох морфологічних
компонентів: «власне слов’янського», черняхівського та салтівського
(аланського).

5. Доба пізнього середньовіччя

Антропологічний склад пізньосередньовічної людності України вивчений
недостатньо: бракує повноцінних джерел. Певне уявлення про нього дають
«документальні» портрети козаків, які загинули під час Берестецької
битви, та портрет кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка.

Битва під Берестечком (28 червня — 10 липня 1651 р.) — одна з
найтрагічніших подій Визвольної війни українського народу під проводом
Богдана Хмельницького. Після кровопролитного бою 30 червня
козацько-селянське військо, зраджене кримськими татарами, було оточене в
укріпленому таборі. В ніч на 10 липня частина козаків на чолі з Іваном
Богуном вийшла з оточення, намостивши переправу через непрохідне болото
біля р. Пляшівки. Наступного дня під час відступу решти війська багато
козаків та селян повстанців, що виявили виняткову мужність та відвагу,
загинуло.

Ще кілька десятиліть тому точне місце Берестецької битви було невідоме.
Невблаганний час стер з лиця землі і залишки укріплень, і сліди
козацьких переправ.

У 1970 — 1987 pp. в околицях с. Пляшева Рівненської області, де нині
розташований музей-заповідник «Козацькі могили», були проведені розкопки
під керівництвом І. Свешнікова. На місці однієї із переправ разом із
військовим обладнанням та речами господарського вжитку виявили й останки
козаків — захисників табору, що дало змогу відтворити зовнішність двох
учасників Берестецької битви методом пластичної антропологічної
реконструкції. Один із «документальних» портретів створила Г.
Лебединська, ще один — колумбієць X. Родрігес.

Попри чітко виявлені індивідуальні риси обидва козаки належали до одного
антропологічного типу, властивого більшості сучасних українців, —
центральноукраїнського, який характеризується брахікефалією, помірно
широким обличчям, середньою шириною чітко окресленого носа тощо. Це дає
підстави стверджувати, що він поширився в Україні уже в пізньому
середньовіччі.

Список використаної літератури

Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. Київ, 1965.

Сегеда С. Антропологія : Навч. посібник. — К.: Либідь, 2001. — 336 с.

Сегеда С. П. Украинцы // Этническая одонтология СССР. Москва, 1979.

Старовойтова Р. А. Этническая геногеография Украины. Киев, 1979.

PAGE

PAGE 10

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020