.

Роман Шухевич. Білі плями життєвого шляху (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 2608
Скачать документ

Реферат з історії України

Роман Шухевич. Білі плями життєвого шляху.

Звідтам ми перейшли в Пуків. Там ми жили в однієї учительки (уже її
нема, ні її роду нема). Добре там було, там ми пережили зиму.

(Галина Дидик. “Дзвін”, № 9-10, 92, ст. 111)

У 2007 році Україна святкуватиме столітній ювілей від дня народження
непересічної особистості в історії України – Головного командира УПА
Романа Шухевича. Зважаючи на значимість цієї постаті, про його життєвий
шлях та роль в історії України написано і опубліковано чимало статей,
досліджень, розвідок, рівно як і спогадів його соратників, родичів,
знайомих і супротивників. Винесений в епіграф цієї статті уривок
спогадів Галини Дидик пов’язаний з перебуванням Романа Шухевича у с.
Пуків Рогатинського району Івано-Франкіської області з осені 1945 по
літо 1946 року. За твердженням деяких з його біографів і соратників,
саме цей епізод його біографії є настільки незначним, що не заслуговує
жодної уваги і не відіграв будь-якої значущої ролі в його житті. Однак,
автор візьме на себе сміливість стверджувати, що це не зовсім так, і
викласти власну версію подій.

Необхідно зазначити, що існує принаймні ще одна версія, щодо того, де
Роман Шухевич перебував зиму 1945-46 років. Вона висвітлена у книзі Л.
Онишко “Катерина Зарицька. Молитва до сина.”[1], та у статті п. Дмитра
Вєдєнєєва і п. Юрія Шаповала “Роман Шухевич. Таємниця загибелі.”[2]. П.
Оришко у своїй книзі стверджує, що “…Спроби “Монети” легалізуватися у
1945 році не увінчалися успіхом, тому їй довелося оселитися на квартирі
“Анни” (Галини Дидик), яка зуміла легалізуватися за фіктивними
документами на прізвище Борис та отримати квартиру у Львові по вулиці
Сулимирського, 4… У цій квартирі Шухевич перебував зимово-осінній
період 1945-1946 рр.”, а п. Вєдєнєєв і п. Шаповал – що “У зв’язку із
погіршенням здоров’я Шухевича (почалися набряки ноги і він не міг
переховуватись у звичайних бункерах) на зиму 1945–1946 року Дідик
обладнала для нього бункер під піччю у будинку по вулиці Сулимирського,
4, у Львові.” На жаль, вищезгадані книга і стаття не містить жодних
посилань на фактичні підстави такого твердження і, вони, вочевидь,
суперечать спогадам Галини Дидик – безпосередньої учасниці цих подій.
Точку зору Галини Дидик поділяє і п. Василь Кук, який у своєму
дослідженні “Штаб-квартири Головного командира УПА” також зазначив с.
Пуків. Однак, у телефонній розмові п. Кук підтвердив, що його єдиним
джерелом були спогади Галини Дидик і йому особисто ніколи не доводилося
бувати у Пукові.

Доводиться констатувати, що окрім спогадів Галини Дидик, автору не
вдалося відшукати жодних спогадів, які стосувалися б цього періоду життя
Романа Шухевича, залишених будь-якою іншою особою з його тогочасного
оточення. З одного боку, це викликає подив, оскільки Романа Шухевича
постійно супроводжували щонайменше дві зв’язкові та три-чотири охоронці.
Відомо, що в той час його зв’язковими були Галина Дидик (“Анна”,
“Молочарка”) і Катерина Зарицька (“Монета”, “Маня”). Його охорона в той
час складалася з Зенка (пізніше відомого під псевдонімом Владко,
командира охоронної боївки Шухевича, справжні ім’я та прізвище – Михайло
Заєць), Левка (про нього відомо дуже мало, єдина згадка про нього
міститься у “Реєстрі старшин УПА, провідників ОУН та членів УГВР” Петра
Р. Содоля, а саме “Левко – секретар Романа Шухевича 1946-47″[3]), а
також згадуються охоронці, які мали псевда “Олесь” і “Павло”.

З іншого боку, зважаючи на те, що ця криївка не була викрита НКВД,
виглядає логічним, що с. Пуків не згадується у протоколах допитів Галини
Дидик і Катерини Зарицької та інших матеріалах 1950-1990 років. Автору
цієї статті не вдалося знайти жодних згадок про цей період з боку нині
покійної Катерини Зарицької, а також не вдалося встановити особи Левка,
Олеся і Павла. Саме ці люди або їх спогади могли б дати відповіді на
багато запитань. П. Любомиру Полюзі, який приєднався до охоронців
Шухевича трохи пізніше у Княгиничах, також не відомо нічого про цей
період життя Романа Шухевича, а п. Дарія Гусяк змогла лише згадати, що
під час спільного проживання у Волочиську у розмовах з Катериною
Зарицькою с. Пуків таки згадувалося, зокрема, що там був священик, ім’я
та прізвище якого вона не пам’ятає. П. Дарія Гусяк пояснила, що це
питання вважалося досить “конспіративним” і навіть після звільнення з
в’язниці Катерина Зарицька остерігалася відкрито обговорювати цей період
і згадувати причетних до нього осіб. Для інформації – після закінчення
терміну ув’язнення Дарці Гусяк було заборонено повертатися на Західну
Україну, тому у березні 1975 року вона поселилася у маленькій хатині на
околиці Волочиська, де після 25-річного ув’язнення дозволили проживати
Катерині Зарицькій[4].

Отже, перша і, на жаль, єдина згадка про цей період життя Головного
командира УПА саме з боку його зв’язкових і охоронців міститься у
спогадах, записаних наприкінці сімдесятих років минулого століття Надією
Мудрою і Ганною Садовською під час таємного візиту Галини Дидик до
Львова. Власне, опублікована у львівському часописі “Дзвін” розшифровка
цього запису є єдиним підтвердженням перебування Романа Шухевича у с.
Пуків з боку його зв’язкових і охоронців. Тим не менше, аналізуючи
навіть ці кілька речень, можна зробити певні висновки, а саме:

“Там ми жили в однієї учительки…” – Галина Дидик не згадує прізвищ і
посилання на учительку є досить нечітким, що не дає змоги ідентифікувати
осіб, які надавали притулок Роману Шухевичу. Можна припустити, що це
було зроблено з міркувань безпеки, оскільки в той час КДБ не втратив би
нагоду покарати осіб, причетних до національно-визвольних змагань
українського народу під час Другої світової війни та після її
закінчення.

Фраза “… (уже її нема, ні її роду нема)…” свідчить про те, що Галина
Дидик якимось чином дізнавалася про долю цієї вчительки і членів її
родини, оскільки вона напевне знала, на той час ці люди в с Пуків вже не
проживали. З цього можна зробити висновок, що таку інформацію вона могла
отримати лише після 1960 року, оскільки останні члени родини, яка
переховувала Романа Шухевича, покинули с. Пуків у 1960 році, а хату, де
відбувалися всі ці події, розібрали ще у 1954 році.

Вищенаведене, однак, не дозволяє встановити особу учительки і навіть
визначити приблизне місцезнаходження, де була розташована її хата.

На щастя, цей спогад не є єдиним доказом, який підтверджує, що певний
проміжок часу Роман Шухевич, разом із зв’язковими та охоронцями, провів
у с. Пуків.

У 1995 році до Геннадія Васильовича Бурнашова звернулася Марія Василівна
Крупка-Кик (1920 р. н.), “… щоб розповісти йому про те, як у 1946-1947
роках (виділено автором – Р. М.) у її помешканні переховувався Тарас
Чупринка”[5]. Згідно з її спогадами, п. Василь, його зв’язкові та
охоронці провели зиму у хаті родини Кик та криївці, викопаній на
подвір’ї. У подальшому п. Бурнашов неодноразово використовував ці
спогади у своїх працях, ними неодноразово послуговувалися інші
автори{6].

Факт перебування Романа Шухевича у с. Пуків також підтверджується
спогадами Олександри Володимирівни Скригунець (дівоче прізвище Кик, 1938
року народження, які були написані у 2005 році). Ці спогади, власне, є
реакцією на версію подій, викладену п. Крупкою-Кик пану Г. Бурнашову.

Отже, п. Марія Крупка-Кик і п. Олександра Скригунець одноголосно
стверджують, що Р. Шухевич, його зв’язкові та охоронці певний час
перебували у с. Пуків і згадують одних і тих самих осіб, як зв’язкових і
охоронців Шухевича. Однак, окрім обопільного підтвердження факту
перебування Р. Шухевича у с. Пуків, ці спогади містять ряд суттєвих
розбіжностей, які й стануть предметом аналізу.

Перш за все, це стосується дат:

За початковою версією п. Марії Крупки-Кик, ці події мали місце у
1946-1947 роках{7}, а саме: “У 1946 році Маруня попросила мого чоловіка
переховати у себе кількох чоловік з УПА. Ми погодилися.” і “Вибралися
вони від нас у червні 1947 року (виділено автором – Р. М.) і
навідувалися ще пару разів.”

У спогадах п. Олександри Скригунець про ці самі події говориться таке:
“… На початку літа (десь в червні) 1945 р. (виділено автором – Р. М.)
за порадою Тура зв’язкова Маруня домовилася з бабцею Євдокією, її сином
Іваном і всіма іншими дорослими мешканцями дому про спорудження криївки
в нашому дворі.” і “… Роман Шухевич (Т.Чупринка, Тур) під псевдонімом
Василь перебував з охороною і зв’язковими на конспіративній квартирі в
присілку [села Пуків] Переліски в осінньо-зимово – весняний період
1945-1946 рр.”

Хто мається на увазі під “всіма іншими дорослими мешканцями дому”?
Принагідно, виникає питання, скільки ж осіб і хто саме проживав на той
час у цій хаті та брав участь у цих подіях?

Отже, про все по порядку. Спогади п. Марії Крупки-Кик і п. Олександри
Скригунець свідчать, що хата фактично складалася з двох кімнат, кухні та
сіней, однак щодо кількості її мешканців існують істотні розбіжності.

На підставі спогадів п. Марії Крупки-Кик[8], можна зробити висновок, що
там проживали: Іван Кик (за її словами, господар хати), Марія Крупка-Кик
(його дружина), мати Івана Кика (відповідно, свекруха Марії Крупки-Кик),
Олег (трирічний син Івана Кика та Марії Крупки-Кик) та Ольга Крупка
(сестра Марії Крупки-Кик). На цьому, власне, й вичерпується перелік
людей, яких п. Марія Крупка-Кик згадує у своїх спогадах про перебування
Романа Шухевича у с. Пуків.

У спогадах п. Олександри Скригунець стверджується, що описана вище хата
була фактично поділеною навпіл, а саме: “Господинею половини дому, де
знаходилась ця квартира [мається на увазі конспіративна квартира, в якій
переховувався Роман Шухевич] була моя 55-річна бабця – Кик (дів. пр.
Гладун) Євдокія Федорівна [вона ж мати Івана Кика і свекруха Марії
Крупки-Кик], друга ж половина належала мені і моїй матері Кик Теодорі
(Дорі) Онуфріївні…”

Про людей, які на той час проживали у цій хаті, спогади п. Олександри
Скригунець говорять наступне: “На початку 1941 року стрий [Іван Кик,
чоловік п. Марії Крупки-Кик] виїхав з Пукова, працював вчителем в селі
Мелна, там одружився з Марією Крупкою, проживав в її домі, потім
перебував в УПА, а після поранення в ногу, восени 1944 р. призначений на
посаду вчителя математики Пуківської СШ і разом з дружиною і сином
Олегом і молодшою сестрою дружини Ольгою вчителькою початкових класів,
оселився на бабциній [бабця – Кик (дів. пр. Гладун) Євдокія Федорівна,
бабця за татом п. Олександри Скригунець, мати Івана Кика і свекруха
Марії Крупки-Кик] половині хати… В нашій половині хати проживала я з
мамою, молодшою сестрою Надею і бабцею по матері Тетяною, яка допомагала
мамі доглядати нас з сестрою. (виділено автором – Р. М.)”

Отже, п. Марія Крупка-Кик, з незрозумілих причин, не згадує чотирьох
осіб, які також проживали у цій хаті на момент початку цих подій. Окрім
цього, існують певні розбіжності у трактуванні подій, які мали місце
протягом цього періоду. Розглянемо кілька епізодів, які висвітлюють
обидва учасники цих подій.

За версією п. Марії Крупки-Кик: “… несподівано з’явилися два солдати з
боку саду, а не з вулиці, яка була у всіх на виду. Їх зустріла сестра
Оля й відразу ж запросила до другої половини хати, де пригостила чаркою.
Ми ж тихенько приставили драбину і п. Василь і Зенек сховалися.[9]”

Якщо виходити з цієї версії, то складається враження, що “друга половина
хати” стояла пусткою, і туди зайшла сестра Ольга і почала хазяйнувати.
Що ж розповідає з цього приводу п. Олександра Скригунець? Ця пригода у
її викладі має такий вигляд:

“В одному із спогадів Марії Кик (Крупки) декількома словами згадується,
що її сестра Ольга, помітивши на подвір’ї солдата, запросила його в іншу
кімнату і цим попередила зіткнення його з партизанами, які були в другій
кімнаті.

Так, дійсно, Ольга сиділа в нашій кімнаті за столом біля вікна (настала
її черга вести спостереження за подвір’ям) і писала конспект уроку.
Уроки мала проводити після обіду – молодші класи працювали в другу
зміну). Я коло другого стола читала щось із букваря. Мати з бабцею
Тетяною поралися біля печі, готовили обід. Раптом під вікном промайнула
постать солдата, який зайшов із сторони саду і не був вчасно помічений.
Ольга схопилася з крісла, вибігла в сіни, відчинила сінешні двері, що
завжди замикалися і з словами: „Прошу, прошу заходити сюди” запросила
його до нашої кімнати. Молода, красива 20-літня дівчина зацікавила
такого ж молодого хлопця-солдата і з привітанням „Здравствуйте” зайшов
він до кімнати. Мати [мати Олександри Скригунець – Кик Теодора (Дора)
Онуфріївна] (виділено автором – Р. М.), швиденько поклала на стіл
тільки-що зварену картоплю, борщ, хліб, пляшку горілки, яка завжди
зберігалася в кошику під пічкою на випадок непередбачуваної ситуації,
налила всім по чарочці і весело розмовляючи, всі сіли обідати.
Пообідавши, солдат подякував і пішов…”

Другий епізод, який також заслуговує на увагу і згадується як п. Марією
Крупкою-Кик і п. Олександрою Скригунець є таким.

Версія у викладі п. Марії Крупки-Кик:

“В середу я пішла за продуктами на базар до Рогатина, чоловік Іван з
Олею – до школи, в хаті залишилася свекруха з дитиною та п. Василь із
Зеником. Зенек дивився у вікно, а п. Василь готувався голитися. Тільки
він намилив щоки, як Зенек побачив військових, які направились до нашої
хати. Пан Василь ще встиг сказати „бабцю, приберіть зі стола” й обидва
вискочили нагору. Не встигла свекруха відставити драбину, як почувся
стукіт у двері. Щоб виграти час, бабця вдарила малого, який заплакав, а
вона почала його сварити. “Хто там?”, – запитала вона. “Чого довго не
відкривали двері?”, – відразу ж поцікавились облавники. “Подивіться, –
пояснювала вона, – мене одну лишили з дитиною, ще й корову треба
нагодувати, а син хоч би за собою прибрав, як голився, так і залишив”.
Солдати повернулися і пішли геть.”

П. Олександра Скригунець з цього приводу говорить наступне:

“… Ми з двоюрідним братом Олегом гралися на бабциній половині хати,
бігали з кімнати в кухню і назад в кімнату, ловили одне одного, щось
кричали, сміялися. Дома з дорослих були лише партизани Василь (Тур),
Зенко і бабця Євдокія. Після сніданку Василь голив бороду, сидячи біля
столу, Зенко стояв збоку, щось розповідав, бабця мила посуд на кухні.
Раптом сильно загавкала собака, що сиділа біля оборогу. Всі глянули у
вікно і остовпіли. Через подвір’я, направляючись до хати, ішли
солдати-енкаведисти. Поки партизани вибігли в сіни, „совіти” вже стукали
в сінешні двері. Бабця не розгубилася, легко вдарила мене і Олега,
наказала нам голосно плакати, почала нас сварити. Коли повстанці
заховалися на горищі, важко дихаючи, відчинила двері солдатам. „Почему
так долго не открывала?!”, „Что за шум здесь такой?!” „Почему такая
испуганная?!” – сердито розпитуючи енкаведисти ввійшли до сіней, потім в
приміщення кухні і кімнати. Бабця голосно, з образою в голосі жалілася,
що всі пішли з дому, залишили її саму з дітьми, а ми її не слухаємося,
бігаємо, кричимо, б’ємося, син ніколи не прибирає за собою, навіть
бритву залишив на столі, все в кімнаті порозкидувано. Ми з братом
плачучи штовхали одне одного. Солдати оглянули кімнати і пішли.”

Характерною рисою цих та інших епізодів у спогадах п. Марії Крупки-Кик є
уникнення будь-яких згадок про осіб, які проживали в другій кімнаті.
Інакше кажучи, якщо вони були, за версією П. Олександри Скригунець,
учасниками будь-яких подій, то у відповідних спогадах п. Марії
Крупки-Кик не згадується навіть про їх існування. Природно, виникає
запитання – чому?

У читачів може скластися враження, що п. Марії Крупці-Кик не дали
можливість висловитися з цього приводу і вона намагатиметься довести, що
саме її версія подій є єдино вірною?

Це не так. Коли п. Бурнашову повідомили, що спогади п. Марії Крупки-Кик,
якими він неодноразово послуговувався, є не зовсім повними і точними,
він звернувся до неї за роз’ясненнями, при цьому поставивши їй кілька
прямих запитань, і отримав у відповідь листа. Здавалося б, що
вельмишановна п. Марія Крупка-Кик відстоюватиме свою правду та далі
наполягатиме, що тільки вказані нею особи проживали у той час у хаті
родини Кик і що події, яких стосуються її спогади, дійсно мали місце у
1946-47 роках. Однак, на ці питання була отримана така відповідь:

“П. Василь – Роман Шухевич поселився в нашій хаті в с. Пукові восени,
1945 р. (виділено автором – Р. М.). Хата в цей час ділилася умовно на
дві частини: в одній частині жила Я із чоловіком, сином і свекрухою, а в
другій частині – Теодора – вдова чоловікового брата – з своєю мамою і
двома дітьми… Дві сім’ї жили, кожна своїм життям і спільних інтересів
було дуже мало (виділено автором – Р. М.). Теодора майже ніколи до нас
не заходила, тому “п. Василь”, який дуже рідко виходив з криївки ніколи
не спілкувався при мені з нею. (виділено автором – Р. М.)”[10] У
зазначеному листі, однак, не міститься жодних пояснень, чому власне п.
Марія Крупка-Кик раніше стверджувала, що ці події відбувалися у 1946-67
роках, і що змусило її змінити свою думку.

У цій відповіді п. Марія Крупка-Кик не тільки сама заперечує свої
попередні спогади щодо дат та людей, але й надає абсолютно протилежну
інформацію стосовно характеру і поведінки Р. Шухевича, оскільки у своїх
попередніх спогадах п. Марія Крупка-Кик говорила буквально таке: “Жили
ми як одна дружна сім’я. Пан Василь викликав до себе повагу, пошану,
довіру. Він ніколи не мовчав, усе щось говорив веселого і цікавого, був
невимогливим у харчуванні. З моїм трирічним синочком Олегом з першого
дня всі дуже подружили. Він знав кожного по імені і кликав: „Вуйцю
Василю, Левку” і т.д. Особливо малий любив, коли вуйцю Василь носив його
на коркошах або сам „носив” вуйця Василя: пхав вуйцьові голову між
коліна, ручками обнімаючи його ноги, і так вони ходили по хаті, а п.
Василь кликав мене і говорив: „Дивися, мамусю, як твій синочок носить
мене на коркошах”[11]. Виглядає щонайменше дивним, що дитина, якій було
лише три, а можливо й два роки, змогла подружитися з людиною, яка, як
зазначено у листі, “дуже рідко виходила з криївки”…

Стосовно вищенаведеного, на думку автора, є лише два можливі пояснення.

Перше – зважаючи на поважний вік п. Марії Крупки-Кик, можна припустити,
що вона просто наплутала. Однак, п. Марія Крупка-Кик у своїй останній
відповіді не справляє враження людини, яка страждає від провалів
пам’яті. Навпаки, вона стверджує, що “… Хоч теперішнє і не завжди
пам’ятаю, але ті роки ніколи не забуду…”[12] Та й навіть намагання
виправдатися забудькуватістю і поважним віком не допомогло б, оскільки в
с. Пуків до цих пір проживають старожили, які пам’ятають події тих
буремних років і, за потреби, можуть підтвердити хто ж проживав і був
хазяїном хати, де була розташована конспіративна квартира Романа
Шухевича.

Також не можна виключати варіант, що така плутанина з боку п. Марії
Крупки-Кик могла бути спричинена намаганням приховати або довести
неможливість певних подій і фактів, які мали місце в той час. Що ж могла
намагатися приховати п. Марія Крупка-Кик, стверджуючи, що все це
відбувалося саме у 1946-47 роках і роблячи все можливе, щоб уникнути
будь-яких згадок про сім’ю покійного брата свого чоловіка? Що змушує її
заперечувати саму себе, тим самим ставлячи під сумнів всі інші факти,
викладені у її спогадах?

Можливо, відповідь на всі питання криється у наведеному нижче абзаці,
який згадує події, які категорично заперечує п. Марія Крупка-Кик і які,
згідно з спогадами п. Олександри Скригунець, дійсно мали місце?

“…В кінці червня (27-го числа) 1946 року в моєї матері народилася
дівчинка, яку назвали Марія.

Поскільки мама була вдовою, всі губилися в догадках, хто батько дитини.
Тримаючи сповиту дитину на руках, Марія Кик (Крупка) допитувалася про це
в мами, але мама мовчала.

Через певний час на таке ж запитання (за словами Марії Кик (Крупки) мама
лише відповідала: “Ах, якби ви знали, хто?”

Обставини склалися так, що в листопаді 1947 року ми перейшли жити в
центр села, в хату, господиня якої померла.

Влітку 1949 року пізно вночі навідувався до нас чоловік у військовому
вбранні. Ми, діти, спросоння в темноті не розуміли хто це (лампу не
засвідчували через страх перед облавниками).

Сестра Марія мала лише три роки, але й вона пам’ятає, як над нею
нахилявся якийсь чоловік у військовій формі.

На запитання Марії, хто її батько мати відповідала: „Навіщо тобі про це
знати? Його в живих вже немає. Одне скажу, що ти дуже на нього подібна”.

В 1972 році після народження Марією молодшого сина, мама попросила
назвати його Романом, що сестра і зробила. На питання Марії, чому саме
Романом мама відповіла, що, просто, це дуже гарне ім’я. Тайну народження
дочки Марії мама пронесла через все життя. Тільки на 80-му році життя, в
1989 коли почалося Українське Відродження важко захворівши і відчуваючи,
що вже не видужає мама розповіла Марії, що її батьком є найстарший
командир УПА Тур (Роман Шухевич) і що в 1949 році він 2 рази вночі
навідувався, щоб побачити дочку, а не розповідала вона цього раніше, бо
боялася, щоб хто-небудь з нас не обмовився про це, що могло привести до
переслідувань всієї родини…”

Страшна війна між наймогутнішими імперіями минулого тисячоліття суворою
ходою пройшлася по долях українців і химерно переплела долі людей, які
напевне ніколи б не зустрілися за інших обставин. Ця сторінка життя
Романа Шухевича до сих пір недостатньо висвітлена і відображена в його
життєписі. Можливо, настав час правдиво розповісти про всі перипетії та
реалії того часу та людей, які творили історію і зробили можливим
здобуття Україною незалежності у майбутньому?

1. Леся Онишко “Катерина Зарицька. Молитва до сина.” – Львів,
Видавництво “Світ”, 2002, ст. 72.

2. Дзеркало тижня, № 6 (381), від 16 – 22 лютого 2002 року.

3. HYPERLINK
“http://forum.ottawa-litopys.org/documents/dos0203_u.html” \t “_blank”
http://forum.ottawa-litopys.org/documents/dos0203_u.html

4. Люба Сорока, “З КОГОРТИ НЕСКОРЕНИХ”, до 80-річчя від дня народження
Дарки Гусяк, “Нація і Держава”, № 4(15), лютий 2004 р.

5. Геннадій Бурнашов, “Операція коду не мала”, Видавництво “Просвіта”,
м. Івано-Франківськ, 1995 рік, ст. 54.

6. Іван Крайній, “У криївці — як у шапці-невидимці”, Україна молода, №
239 від 18.12.2004

7. Геннадій Бурнашов, “Операція коду не мала”, Видавництво “Просвіта”,
м. Івано-Франківськ, 1995 рік, ст. 55 і 57.

8. Геннадій Бурнашов “Операція коду не мала”, м. Івано-Франківськ, 1995
рік.

9. Геннадій Бурнашов, “Операція коду не мала”, Видавництво “Просвіта”,
м. Івано-Франківськ, 1995 рік, ст. 56.

10. Лист п. Марії Крупки-Кик п. Геннадію Бурнашову, червень 2006 року.

11. Геннадій Бурнашов, “Операція коду не мала”, Видавництво “Просвіта”,
м. Івано-Франківськ, 1995 рік, ст. 55-56

12. Лист п. Марії Крупки-Кик п. Геннадію Бурнашову, червень 2006 року.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020