.

Правова система Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) (контрольна робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 8661
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Правова система Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)

ПЛАН

1. Особливості утворення ЗУНР

2. Вищі органи влади і управління ЗУНР

3. Місцеві органи влади

4. Органи охорони порядку, судова система

5. Законодавство та практична діяльність ЗУНР

6. Паризька конференція. Кінець ЗУНР

Висновок

Список використаної літератури

1. Особливості утворення ЗУНР

18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у
Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту,
галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій,
духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську
Національну Раду як політичного представника українського народу в
Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В
її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії
становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють
окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до
Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна
Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська
Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції
український народ презентуватимуть його власні представницькі органи,
оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної
України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком
існування ЗУНР.

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене
питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на
той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше,
не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з
німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому
слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє,
політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині,
спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним
інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави
й її залежність від сторонніх чинників обережність Української
Національної Ради була виправданою.

Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх
представників. Гетьман Скоропадський із задоволенням сприйняв
проголошення ЗУНР та її прагнення з’єднатися з Наддніпрянською Україною.
Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана,
повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською
державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і
закріпить його режим, який союз мав намір повалити.

Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні
сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше
перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який
перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля
Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 p. збори старшин
Українських січових стрільців схвалили від’їзд до Львова, але водночас
прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.

31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право
українського народу на самостійність, але жадання Української
Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився
з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної
держави.

Не гаяли часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено
Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині
від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави.
Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала
наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від
імені польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну
передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного
урядування Львів.

У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які
утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного
населення.

Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада
1918 p. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до
своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об’єкти міста —
військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське
управління, банки та ін.

Вранці 1 листопада у Львові з’явилися відозви Української Національної
Ради до мешканців столиці і до українського населення всієї Галичини,
де, зокрема, відмічалось: “Волею українського народу утворилася на
українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава.
Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З
нинішнім днем Українська Національна Рада обіймає власть в столичнім
місті Львові і на цілій

території Української держави”. Подібною за змістом була й відозва до
українського народу. Крім того, вона інформувала про деякі заходи щодо
збереження новостворсної державу. Так, усі вояки української
національності мали підлягати тільки Українській Національній Раді і
наказам створених нею військових властей.

Формальна передача влади від австрійського намісника відбулася 1
листопада 1918 p.

Того ж дня, подолавши розгубленість, поляки почали готувати повстання
проти української влади. Вже на початку з’ясувалося, що українці не були
до неї підготовлені. Вчинити переворот — це одна річ, а утримати владу —
зовсім інша. Отже, боротьба за Львів перетворилася на справжню війну між
Галичиною і Польщею.

2. Вищі органи влади і управління ЗУНР

З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада.
Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада
1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема,
говорилось: І) держава, проголошена Українською Національною Радою 19
жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до
неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під
управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її
сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих
зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат
здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.

Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе
компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в структурі та
персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на
її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з
повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш
представницьким органом.

4 січня 1919 p. Українська Національна Рада прийняла кілька законів,
присвячених удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено
утворити Президію у складі президента (голови) — їм був обраний
Є.Петрушевич — і чотирьох його заступників. Президент скликав засідання
Української Національної Ради і головував на них.

На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий
орган — Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента
(голови Ради) і дев’яти членів та виконував функції колегіального глави
держави. До компетенції Відділу відносилось: призначення членів уряду;
оголошення амністії; затвердження і публікування законів.

У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у
квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.

З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припинити свою
діяльність.

Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним
— з 25 років. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засуджені
судом за вчинення злочину.

Сейм складався з 226 послів. Згідно з національним складом населення
краю належало обрати 160 українців, 33 поляка, 27 євреїв, 6 німців,
Відповідно до цього утворювалися виборчі округи. Обраний таким чином
Сейм мав бути скликаний у червні 1919 p. Проте розвиток воєнних подій
перешкодив як його скликанню, так і проведенню самих виборів.

9 листопада 1918 p. було створено перший уряд ЗУНР — Державний
Секретаріат у складі: К.Левицький — прем’єр; Л.Цегельський — внутрішні
справи; В.Панейко — закордонні справи;

С.Голубович — судові справи; О.Барвінський — освіта та віросповідання;
Д.Вітовський — військові справи; С.Баран — земельні справи; А.Чернецький
— праця; І.Коровець — здоров’я; І.Мирон — шляхи; С.Федак — харчові
справи; Я.Литвинович — торгівля і промисли; О.Пісецький — пошта і
телеграф; І.Макух — громадські роботи.

Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об’єднання
Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною. 10 листопада
було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити
заходів щодо об’єднання усіх українських земель в одній державі. Проте
боротьба з Польщею продовжувалася, але була не під силу галицьким
військам, які залишили Львів. 5 листопада 1918 р. до Києва було
направлено делегацію, яка мала просити гетьмана подати військову
допомогу, а саме — направити під Львів корпус січових стрільців під
командуванням полковника Є.Коновальця. Гетьман погодився на це.

Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана,
довідавшись про його плани надіслати до Галичини січових стрільців,
усіма засобами впливав на них, щоб вони залишились на місці, бо це була
єдина надійна військова частина, на яку могли покластися повстанці.

Важко сказати, який би перебіг прийняли події. Коли б ідейний і
дисциплінований легіон Українських січових стрільців з’єднався з
січовими стрільцями Є.Коновальця, польський опір у Львові було б
локалізовано. По-друге, без участі січових стрільців Український
національний союз навряд чи наважився розпочати повстання проти
гетьмана, а це збільшило б можливість порозуміння між соціалістичними
партіями і гетьманом.

21 листопада 1919 p. Українська Національна Рада уповноважила
Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для переговорів про
об’єднання Галичини зі Східною Україною. Проте, там уже палахкотіла
громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові було підписано так званий
Передвступний договір з Директорією УНР, шо включав такі пункти: 1) ЗУНР
виявила бажання об’єднатися з Великою Україною як складова частина
цілого; 2) обидви уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР
притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано
за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР.

Гетьман Скоропадський зрікся влади 14 грудня 1918 р., тому договір був
укладений не з тодішнім урядом України, а лише з представниками
повстанців, що воювали проти гетьмана. З цього видно, що в той час
настрої галичан схилялися у бік республіканців.

Перший уряд ЗУНР саморозпустився, і було створено новий під проводом
С.Голубовича.

Перша сесія доповненої Української Національної Ради прийняла
Передвступний договір про об’єднання всіх українських земель в одній
державі за умови, що до скликання Установчих зборів найвища влада в
Галичині належить Українській Національній Раді та її виконавчому органу
— Державному Секретаріату. Сесія обрала делегацію у складі 65 чоловік
для участі в святкуванні проголошення соборності. Ця делегація мала
засідати в Трудовому конгресі, що був Всеукраїнським передпарламентом.
Акт соборності відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на Софійській площі, де
було проголошено Універсал: “Віднині воєдино зливаються століттями
відірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська
Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська
Велика Україна. Віднині є єдина незалежна Українська Народна
Республіка”.

Після проголошення Акта соборності Галицька держава отримала назву
Західна область Української Народної Республіки. Проте фактичної злуки
не відбулось: організація влади ЗУНР не змінилася й обидві держави
надсилали кожна свої окремі місії за кордон.

3. Місцеві органи влади

Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 листопада
1918 р. у всіх місцевостях старі органи влади і управління належало
ліквідувати. Замість них слід було утворити нові, українські. Такими
органами влади мали стати міські та повітові ком’ісари з дорадчими
органами при них — національними радами.

Українська Національна Рада 16 листопада 1918 p. видали “Тимчасовий
закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки”. Значне
місце в ньому посідали питання організації та компетенції місцевих
органів влади.

Основним представником влади у повіті був повітовий комісар, якого
призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і
містечка громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням;
де були обрані — затверджував кандидатури. Він мав право оголосити
розпущеними місцеві громадські ради і призначити до них нові вибори.

В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні
ради (що на практиці в більшості випадків вже було зроблено раніше), а у
громадах та містах — громадські і міські ради. Вибори до них проводилися
на засадах загального і рівного виборчого права.

До обов’язків повітових комісарів належало: 1) берегти інтереси
української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй
шкоду; 2) приймати присягу від службовців повітових служб і
адміністрації; 3) приймати рішення з усіх питань, якщо колишні
австрійські службовці відмовляються служити; 4) затверджувати
розпорядження адміністративних повітових властей загального характеру;
5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;

6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних інституцій і
службових осіб у повіті.

У справах громадської безпеки повітовому комісару підпорядковувалися
повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. У господарських
справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими
харчовими комітетами.

4. Органи охорони порядку, судова система

Після проголошення ЗУНР у багатьох повітах і населених пунктах було
ліквідовано колишню австрійську жандармерію. Замість неї місцеві
комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну
міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку
в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. Українська Національна Рада
прийняла рішення про утворення корпусу української державної
жандармерії. До нього набирали добровольців, в першу чергу з числа
військовослужбовців. Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку
Державному секретарству військових справ, але з часом була відокремлена
від військової влади.

Незабаром в усіх повітах було утворено станиці державної жандармерії,
які очолювали жандармські повітові коменданти. Вони повністю
підпорядковувались повітовим комісарам, а по службовій лінії — команді
державної жандармерії, а остання — відділу громадської безпеки
секретарства внутрішніх справ.

Система державної жандармерії, яка склалася на практиці, отримала
законодавче закріплення в спеціальному законі Української Національної
Ради від 15 лютого 1919 p. Що стосується народної міліції, яка
утворилась в багатьох населених пунктах, то вона й надалі продовжувала
діяти як орган самооборони.

За основу організації судової системи було взято попередню, австрійську.
Усіх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською
діяльністю і які зобов’язувалися служити українському народу і
українській державі та склали про це відповідну присягу, власті ЗУНР
залишили на своїх місцях.

Незабаром Державний Секретаріат розгорнув активну діяльність щодо
перебудови судової системи. В першу чергу на території ЗУНР було
створено 12 судових округів і 130 судових повітів.

В січні 1919 p. було проведено реорганізацію армії. У війську
Української і Галицької армії у травні 1919 p. налічувалося понад 100
тис. чоловік.

Законодавство ЗУНР. З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон
від 15 лютого 1919 р. про українську мову в державних установах, але
водночас він дозволяв національним меншинам користуватися своєю рідною
мовою у взаємовідносинах з державними властями. 8 квітня було схвалено
закон про українське громадянство, за яким особи інших національностей
до 20 травня мали заявити, чи хочуть вони стати громадянами Української
держави. Якщо вони цього не зробили, то вважалися чужинцями і за
бажанням могли виїхати з України. Кожен, хто заявив себе громадянином
України, вважався за такого на усій території ЗУНР.

Було створено окрему комісію Української Національної Ради для
опрацювання земельного закону, прийнятого на сесії 14—15 квітня 1919 p.
Цей закон націоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні
землі, а також землі установ. З них мав бути створений земельний фонд
ЗУНР, який розподілявся обласними, повітовими і громадськими комісіями
за встановленими державою цінами. Ліси мали перейти під оруду держави, а
наділення землею мало бути вирішене майбутнім Сеймом. Самовільне
захоплення землі каралося.

5. Законодавство та практична діяльність ЗУНР

Поряд із політичними партіями у ЗУНР діяли профспілки,
селянсько-робітничі союзи та ін. Усі польські політичні партії і
громадські організації Галичини були противниками Української держави.
Одні єврейські партії частково підтримували українців, інші поляків.
Українців в основному підтримувала сіоністська партія Галичини, а також
Єврейська Національна Рада як представницький орган єврейського
населення Галичини. Українська Національна Рада та Державний Секретаріат
прийняли ряд рішень щодо політичного вирішення єврейського питання.
Директивами Державного Секретаріату під загрозою кримінальної
відповідальності заборонялась антисемітська агітація та пропаганда. На
спільній нараді УН Ради та представників Єврейської Національної Ради
було прийнято рішення про включення представників євреїв до виборчої
комісії з правом дорадчого голосу.

ЗУНР опинилась у важкому соціально-економічному становищі внаслідок
багаторічної війни і розрухи. Населення знаходилось перед загрозою
голоду. Першими рішеннями уряду стала монополізація продуктів харчування
та товарів першої необхідності. Але, незважаючи на ці заходи, ситуація
залишилась критичною. У цей час допомогу подала Директорія УНР, яка
прислала 1299 вагонів з продуктами та надала велику фінансову підтримку.
Дисертантом досліджено приклади з різних архівних джерел та подано
аналіз законодавчих актів спрямованих, на стабілізацію
соціально-економічного становища держави.

Одним із найважливіших питань у державі залишалось земельне питання та
його правильне вирішення. Воно набувало не тільки економічного, але і
політичного значення. Дисертантом проаналізовано закони УН Ради “Про
вивласнення великих табулярних посілостей”, “Про земельну реформу” та
ряд розпоряджень Державного Секретаріату і Державного секретарства
земельних справ. Прийняття закону “Про земельну реформу” відбувалося у
дуже гострій дискусії між представниками різних політичних сил. Земельне
питання широко дискутувалось також у пресі. На прийняття земельного
закону вплинула і тогочасна суспільно-політична ситуація.

Прийнятий закон мав компромісний характер: конфісковувались землі
великих землевласників, власників, які зі зброєю в руках воювали проти
Української держави та землі, які перебували у державній власності
Австро-Угорської монархії. Землею наділялись у першу чергу
військовослужбовці української армії та безземельні і малоземельні
селяни. Земельний закон ЗУНР значно відрізнявся від земельного закону
Центральної Ради УНР, за яким було конфісковано і передано у власність
усі поміщицькі та церковні землі без викупу. Також досліджено
законодавчі акти та заходи парламенту і уряду про відбудову знищеної
війною країни, відновлення транспорту, промисловості.

З перших днів існування держави органи влади масово переводили польські
школи на українські. Активно працювала у галузі освіти та культури
освітня комісія УН Ради. Дисертантом проаналізовано закони і
розпорядження, які регулювали діяльність державних органів щодо
створення власної освітньої системи. Це закони – “Про основи уладження
шкільництва на Західній области Української Народної Республики”, “Про
полегші при іспитах учителів середніх шкіл”, розпорядження “В справі
приватних шкіл” та ряд інших правових актів. Внаслідок прийнятих
законодавчих актів було відкрито 30 середніх шкіл, з них 20 гімназій.
Вчителів визнано державними службовцями та присвоєно службові ранги. З
дозволу органів влади ЗУНР продовжували діяти польські та єврейські
навчальні заклади. На вільні посади вчителів оголошувався конкурс у
пресі. Для матеріальної підтримки вчителів та членів їхніх сімей
прийнято ряд законів та розпоряджень про підвищення зарплати. Органи
влади ЗУНР вжитили ряд заходів щодо підтримки культури.

6. Паризька конференція. Кінець ЗУНР

Західноукраїнська Народна Республіка не поспішала остаточно об’єднатися
з Наддніпрянською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919
p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до
Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо.
Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що
входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у
власній державі.

На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді

1918 повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту
проти намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий,
представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести
світові, що українські війська перебувають під командою німецьких
старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.

Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду
ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з Польщею. Члени місії виявили
повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу
негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між
Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та
Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї
пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг
уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу
комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект
українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався
Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР .прийняв цей проект. У квітні

1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала
Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти
більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії.
Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.

На початку червня, щоб запобігти падінню дисципліни, було. проведено
реформу: президентові Є.Петрушевичу надано права диктатора, він створив
Раду уповноважених (С.Голубович, С.Вит-вицький, В.Курманович, І.Мирон).
Диктатура сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. Внаслідок
цього галицька армія мала успіхи, але вони були нетривкі.

У середині липня 1919 p. Українська галицька армія перейшла р. Збруч,
щоб об’єднатись з військами У HP. Але об’єднати два уряди було неможливо
— цьому перешкоджали ідеологічні та персональні чинники.

С.Петлюра і весь провід УНР вважали Є.Петрушевича диктатором
недемократичним і незаконним, а Є.Петрушевич і провід ЗУНР вважали
перебування С.Петлюри на чолі армії шкідливим для справи.

Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка
дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних
інтересів.

Висновок

У ЗУНР було утворено демократичну політичну систему, у якій широко
представлено весь спектр політичних партій, громадських та профспілкових
організацій. Крім українських партій, у політичну систему входили і
єврейські партії та організації. Законодавство ЗУНР гарантувало широкий
обсяг політичних прав і свобод – друку, слова, мітингів і зборів,
недоторканість особи та ін.

Усі законодавчі акти ЗУНР забезпечували широку участь національних
меншин в управлінні державою та гарантували їм політичні, економічні та
культурно-освітні права. За порушення національної рівноправності
передбачались санкції кримінального, адміністративного та
дисциплінарного характеру.

Значних успіхів органи влади ЗУНР досягли у галузі освіти, де на
правовій основі було створено власну систему початкової та середньої
освіти, в тому числі приватної. Діючими законодавчими актами ЗУНР
гарантувалось навчання рідною мовою також представникам національних
меншин.

Дипломатична служба ЗУНР під час перебування органів влади на
західноукраїнських землях працювала не на досить високому рівні, на що
мали вплив як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. Західноукраїнська
дипломатія програла польській стороні боротьбу за визнання держави на
міжнародній арені. Наявність паралельних дипломатичних представництв
ЗУНР і УНР завдало значної шкоди іміджу України у світі та у її боротьбі
за незалежність.

Діяльність органів влади під час проголошення Президента УН Ради
Є.Петрушевича Диктатором та в період функціонування урядових структур за
межами України відбувалась також на правовій та демократичній основі.
Уряд ЗУНР в “екзилі”, перебуваючи у дуже несприятливих умовах, досяг
певних успіхів в дипломатичній діяльності та правотворчості.

В цілому державний механізм ЗУНР, незважаючи на тяжке військове та
соціально-економічне становище держави, забезпечував її нормальну
життєдіяльність. Отже, не існувало серйозних внутрішніх причин втрати
незалежності. Основною причиною втрати державності ЗУНР стала зовнішня
агресія набагато сильніших ворогів – Польщі і Румунії.

Утворення та діяльність Західноукраїнської Народної Республіки – стало
фактом величезного міжнародного та внутрішньо-українського значення.
Значно зросла національна свідомість українського населення і віра у
власні сили. Існування ЗУНР створило реальну базу для майбутньої
боротьби за відновлення Української соборної держави.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг
бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов
згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Список використаної літератури

Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття — С. 159—160.

Гнатевич Б. Історія українського війська — Т. 2.

Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих
навч. закладів і фак.: У 2 ч. / За ред. акад. Академії правових наук
України А. Й. Рогожина. — К.; 1н Юре. — 1996. — 448 с.

Національні відносини в Україні у XX ст.: 36 документів та матеріалів.
К., 1994.

Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1998.

Слюсаренко А. Г., Томенко М.В Історія української конституції, К, 1993.

Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка.
1918—1923 pp. – Коломия, 1993.

Полонська-Василенко Н. Історія України. ” Див.- Гнатевич Б. Історія
українського війська — Т. 2. – С.105.

Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка.
1918—1923 pp. Коломия, 1993. — С. 19.

Слюсаренко А. Г., Томенко М.В Історія української конституції, К, 1993.
-С. 125.

Гунчак Т Україна: перша половина XX століття — С. 159—160.

Тищик Б. Й, Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка
1918–1923 pp. — С. 24.

Національні відносини в Україні у XX ст.: 36 документів та матеріалів.
К., 1994. —С. 91

Тищик БИ., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка
1918—1923 pp. — С. 39, 40.

Гнатевич Б. Історія українського війська. — Т. 2. — С. 484—486.

PAGE

PAGE 17

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020