.

Походження українців (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
40 15740
Скачать документ

Курсова робота

Походження українців

План

І. Вступ

ІІ. Складні і багатогранні процеси походження народів

а) походження людини;

б) Перші сліди перебування людини на території України;

в) трипільсько-арійська концепція.

ІІІ. Етногенез українців

а) версія про походження українців;

б) походження української мови;

в) санкритська “мертва мова”.

ІV. Сучасна українська мова – еволюційне продовження
трипільсько-арійсько-староукраїнської:

а) слова шумерської мови;

б) “Рукопис Войнича”;

в) наука про варіації фізичної будови людини;

г) поява етнічної самосвідомості – основних ознак етногенезу.

V. Висновок.

Вступ

Складні й багатогранні процеси походження народів та їхніх культур
постійно привертають до себе увагу. Адже це питання про те, хто і звідки
ми, питання нашої прабатьківщини, часу нашого виникнення, місця серед
інших жителів планети.

Щодо українців особливого значення набуває розв’язання проблем місця
даного етносу в колі слов’янських народів, зокрема східнослов’янських,
його зв’язків із найдавнішими етапами історії, ролі іншоетнічних
компонентів у його формуванні та етнічному розвитку.

Важливим джерелом вивчення етногенетичних процесів є дані антропології.
Відоме положення про те, що «чистих», не змішаних у расовому відношенні
народів узагалі не існує, цілком стосується й українців. Антропологічні
дослідження показали, що не тільки нема єдиного українського расового
типу (як і, скажімо, російського або німецького), а й наявні досить
значні відмінності у межах відповідних регіонів. За даними багаторічних
досліджень В. Д. Дяченка, з цієї точки зору Україна поділяється
принаймні на п’ять областей: центральноукраїнську; валдайську, або
деснянську; ільмено-дніпровську; нижньодніпровсько-прутську; карпатську.
При цьому між ними протягом віків мали місце інтенсивні міжетнічні
взаємини.

ІІ. Складні і багатогранні процеси походження народів

Перш ніж розкрити проблему походження українців, необхідно з’ясувати де,
коли та як виникла людина, а разом з цим і суспільство. Походження
людини – чи не найбільша таємниця нашого світу. Не дивно, що тривалий
час, аж до XIX ст., людину, як саму Землю та все живе на ній, розглядали
як творіння Бога. У 1654 році ірландський архієпископ Ушер заявив, що
вивчення “Святого Письма” дає можливість зробити висновок, що людина
була створена Богом у 4004 році до нашої ери.

Подібні уявлення зафіксовані також і в Корані, священній книзі
мусульман. У ній теж розповідається про те, що першу людину, яку звали
Адамом, Аллах створив з глини, вдихнув у неї душу і вирішив її зробити
своїм заступником на землі.

До нашого часу збереглися і деякі міфи, в яких розповідається, як люди
були народжені якоюсь твариною або виникли з якоїсь частини її тіла, а
також є твердження про її рослинне та космічне походження.

Наукове осмислення проблеми походження людини пов’язане з ім’ям
англійського вченого Ч. Дарвіна (1809-1882), який довів, що життя на
Землі розвивається від простих форм до складних. Його теорія називається
еволюційною. І хоча особисто Ч.Дарвін як людина глибоко релігійна, не
зробив висновку про походження людини з тваринного світу, його теорія
підвела до цього. Це зробили невдовзі К.Фогт, Т.Гекслі, Е.Геккель,
К.Лінней, Ж.Б. Ламарк. Ними доведено походження людини від
людиноподібної мавпи. Про це свідчать, наприклад, такі факти, як спільні
риси будови їхнього тіла, подібність у розвитку зародків та інші. Такої
ж думки дотримується й Михайло Грушевський, який писав: “Чоловік перебув
довгий процес розвою від чоловікоподібної мавпи до того, що ми називаємо
людиною, Homo sapiens”.

Однак останнім часом науковці довели цілковиту відсутність послідовного
ланцюжка, який засвідчив би еволюцію мавп у сучасну людину. Більше того,
на науковій конференції в Англії у Королівському науковому товаристві
Единбурга вчені дійшли висновку, що еволюція людини як біологічного виду
закінчилася. Вона досягла піку свого розвитку, і ніякі зміни надалі
відбуватися не можуть. Спеціалісти вважають, що оскільки сам процес
еволюції заснований на властивостях генів викликати зміни живого
організму для пристосування до навколишнього середовища, то людина
перестає розвиватися, тому що значною мірою втратила залежність від
біосфери, а в деяких випадках навіть змінює її для створення сприятливих
умов життя. Особливо це стосується західної цивілізації, де практично
жителі забезпечені достатнім харчуванням, ефективною медициною і
засобами гігієни.

Нікому не хочеться мати спільний родовід з мавпою. Людство не може
змиритися з такою версією свого походження. Тому з цього приводу
розгортається дискусія, висуваються нові ідеї.

Недавно виникла модна нині версія зародження людства на Тибеті. На це
вказував ще на початку століття російський художник Микола Реріх. У
тибетських храмах знайдено багато зображень незвичайних очей. За
допомогою комп’ютера вдалося відтворити зовнішність їхніх володарів.
Вона виявилася дуже незвичайною: великий череп, клапан замість носа,
третє око. Дуже схоже на легендарних атлантів, яких зображував ще
Нострадамус. Ряд учених вважають, що “триокі” атланти й були нашими
предками.

Є ще поширена гіпотеза про неземне походження людини. Ученими О.
Болотниковим і В. Блохіним пропагується теорія про те, що космічна
“цивілізація” обігнала нас у розвитку на кілька мільйонів років,
створивши за своєю подобою Адама й Єву, а згодом Сина Божого нестатевим
шляхом. Це вказує не лише на “космічне минуле наших предків”, а й на
“космічне майбутнє наших дітей” і що відмирає тільки тілесна оболонка, а
сам творець і його дух нетлінно і переможно продовжують існувати в часі.

В умовах українського демократичного суспільства читач має право
дотримуватися будь-яких теорій походження людини, названих вище. Суть
справи лише в умінні прийнятну точку зору переконливо обґрунтовувати.

Найвірогідніше, ми все-таки родом з Африки. Це був свого роду інкубатор,
який постачав генофонд людства. Археологічні дослідження і знахідки в
Ефіопії, Кенії і Танзанії дають змогу зробити припущення про появу
людини на Землі близько 3 млн. років тому. У ході тривалої еволюції
поступово поглиблювалися відмінності між мавпою та людиною. Вирішальну
роль у цьому процесі відіграла праця, в першу чергу створення знарядь
праці і застосування їх для добування засобів до життя. Це були
високорозвинуті двоногі примати гомініди (лат: людина, вид). В істоти,
що виділялася з тваринного світу, з’явилося прямоходіння, сформувалася:
розвинута рука з приставленим великим пальцем, збільшився об’єм мозку,
який досяг 800 см3, започаткувалася членоподільна мова. Саме ці якісні
зміни у біологічному та психологічному розвиткові зумовили появу
розумної людини.

Приблизно мільйон років тому люди з Африки стали пересуватися на північ,
в Європу. До недавніх часів вважалося, що заселення Східної Європи йшло
із Кавказу. Лише у 70-80-х роках XX ст. учені відкрили новий ареал
розселення стародавніх людей. Цей ареал охоплює Центральну та Східну
Європу, куди первісні люди проникли через Гібралтар і Туреччину.

Цих людей вабили пошуки нових джерел води, сировини, мисливські угіддя,
більш безпечні місця. Але найголовніше – надлишки людського населення, а
низький рівень розвитку продуктивних сил штовхав людей на переселення.
Ці люди дістали назву архантропів (стародавніх викопних людей) або
пітекантропів (rp.pithekos – мавпа і antrop – людина).

Коли українським-вченим стало відомо про європейський ареал переселення
людини, логічно було припустити, що і в сусідніх районах Карпат можна
знайти сліди стародавніх людей мільйонної давності. Піонером таких
пошуків став київський археолог В. Гладилін. У 1974 р. йому пощастило
знайти поселення людей уже в геологічних шарах поблизу с.Королеве
Виноградівського району на Закарпатті. Розкопками відкрито 14 культурних
горизонтів на глибині до 12 метрів. Ці горизонти належать до різних
культур: від найдавнішої пізньої олдовейської (понад мільйон років
тому), ашельської (850-100 тисяч років тому), мустьєрської (100-30 тисяч
років тому) до наймолодшої- пізньопалеолітичної (понад 25 тисяч років
тому). Крім Королевого, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20
пунктах Закарпаття, переважно у Південних і Південно-Східних Карпатах,
уздовж течії Тиси та її приток.

Отже, наші предки прийшли в Україну, спочатку в її західний регіон понад
мільйон років тому, освоїли Закарпаття, а потім перейшли через Карпати і
вже 800-600 тисяч років тому заселяли долину Дністра (поселення Буківна
на Івано-Франківщині, а також Погреб’я і Дубосари у Молдові). З часом
люди вірогідно із Західної України розселилися по всій українській
землі. Про це свідчать стоянки – поселення первісних людей, знайдені
археологами на Дністрі, біля с.Лука Врублівецька (Житомирщина), в
Донбасі поблизу м.Амвросіївка, на березі ріки Кринки, недалеко від
Житомира та ін. А всього відкрито понад 200 таких пам’яток
ранньопалеолітичної доби. За віком цим поселенням понад 300 тисяч років.
Саме про них найбільше писалось у радянській історіографії. Знахідки
с.Королевого замовчувались, бо ж вони знайдені не на території Росії, а
в Україні і до того ж в її західному регіоні. Однак європейська наука не
мовчала. Вона дійшла висновку про те, що Королевське місцезнаходження
первісних людей не має собі рівних у межах усього євразійського
континенту. Вражає масовість колекцій знайдених тут кам’яних виробів
(близько 100 тисяч предметів). Глибоке вивчення результатів цих
досліджень робить Королеве опорною пам’яткою у вивченні палеоліту
Східної та Центральної Європи.

Перші сліди перебування людини на сучасній території України
належать до раннього палеоліту (Киїк-Коба у Південному Криму, с.
Амвросіївка у Приазов’ї, Житомирська стоянка тощо). У пізньому палеоліті
(35—10 тис. років тому) вже була заселена вся територія сучасної
України. До речі, у Закарпатті знаходився один із регіонів найдавнішої
прабатьківщини людства: нещодавно у с. Корольове виявлені поселення
людини сучасного типу, вік якої — близько 600 тис. років.

В епоху неоліту, у мідний та бронзовий віки триває поступовий перехід до
продуктивних форм господарства — землеробства і скотарства (енеолітичні
племена ямної культури, племена катакомбної та зрубної культур та ін.).
Цей перехід на території сучасної України відбувся у IV— III
тисячоліттях до н. е., за часів трипільської культури (назва — від с.
Трипілля на Київщині). Носії цієї культури жили у досить великих
населених пунктах, будували зручні двоповерхові будівлі, вшановували
власних богів, мали оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Лише на
Хмельниччині відомо близько 150 пам’яток трипільської культури.

У наступні століття відбувається формування нових етнічних і культурних
спільностей. Серед них можна назвати кіммерійців (відомості про яких є у
давньогрецьких і ассірійських джерелах), які жили на початку І
тисячоліття до н. е. їх підкорили племена скіфів, котрі переселилися з
Амії в VII ст. до н. е. і утворили в причорноморських степах
ранньокласове державне об’єднання — Скіфію. Скіфи в свою чергу були
витіснені сарматами.

У середині І тисячоліття, до н. е. виникають рабовласницькі античні
держави-поліси Північного Причорномор’я — Ольвія, Тіра, Херсонес
Таврійський, Пантікапей, Феодосія, які були центрами землеробства,
рибальства, ремесел, торгівлі.

Наприкінці І тисячоліття до н. е.— на початку І тисячоліття н. е. лісові
та лісостепові райони населяли племена зарубинецької та черняхівської
культур, які підтримували тісні контакти з сусідніми племенами і
населенням східних провінцій Римської імперії, а в подальшому з
Візантією. У III—VI ст. у Північному Причорномор’ї з’являються численні
племена і народності, втягнуті у процес «великого переселення народів»
(готи, гуни та ін.).

У IV—VII ст. територію Середнього Подніпров’я займає союз
давньослов’янських племен, відомий під назвою антів, а пізніше русів,
або росів. Назва «Русь» пізніше поширилася на все східнослов’янське
населення. Вважається, що слов’янські племена сформувалися з різних
етнічних і расових спільностей, які жили у давні часи на широких
просторах Східної та Центральної Європи. Вперше слов’яни виступають у
писемних джерелах І—II ст. н. е.— у творах римських авторів Таціта,
Плінія, Птоломея, які називали їх венедами.

У процесі розкладу первіснообщинного ладу у східних слов’ян формуються
феодальні відносини, виникають племінні союзи (полян, северян, древлян,
білих хорватів, дулібів, у лише, тиверців тощо), а згодом
ранньофеодальні державні об’єднання — князівства. У IX ст. Київське і
Новгородське князівства об’єднуються в одну державу — Київську Русь, яка
стала однією з наймогутніших у середньовічній Європі.

До початку XIX ст. робилися спроби віднайти історичну прабатьківщину
слов’ян, зокрема українців, в Азії. Гіпотези азіатського походження,
особливо поширені серед західноєвропейських учених, мали за мету
підкреслити, ніби слов’яни чужі європейським народам. Походження
українців пов’язувалося зі сармато-аланськими, скіфськими, тюркськими,
кавказькими племенами. Зокрема, топонім «Русь», як і інші, вважався
іранського походження.

Із розповсюдженням как званої норманської теорії, згідно з якою варяги
відіграли вирішальну роль, не лише у соціально-політичному (утворення
Давньоруської держави), а й в етнічному процесі — формуванні східних
слов’ян, набувають поширення ідеї скандинавського походження топоніма
«Русь», який дав назву етнічній спільності стародавніх східних слов’ян,
перетворившись на етнонім. Але більшість сучасних дослідників вважають
цей термін етимологічне пов’язаним із гідронімами прабатьківщини східних
слов’ян, землі літописних полян — Россю, Росавою та ін.

Однак не можна заперечувати і те, що протягом тривалого процесу
формування української народності до її складу входили іншоетнічні
компоненти. Широко відомі факти перебування вікінгів та інших
скандинавів у південноруських містах; у причорноморських степах кочували
тюркські племена (чорні клобуки та ін.) — васали київських князів. Деякі
з неслов’янських груп були асимільовані ще під час формування
давньоруської народності. Значні відмінності в культурі українців різних
історикоетнографічних районів — також певною мірою наслідок давніх
міжетнічних і етногенетичних процесів. Про це свідчить, зокрема,
термінологія культурно-побутової сфери українців і взагалі східних
слов’ян, що рясніє назвами тюркського, іранського, скандинавського
походження.

ІІІ. Етногенез українців

Отже, неспростовно доведено археологами, що люди населяли територію
нинішньої України з часів раннього палеоліту. З тих пір і до наших днів
ця земля ніколи не була безлюдною. Тут споконвічно і постійно жили люди.
У кожному археологічному періоді (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт,
бронзовий та залізний вік) вони мали свою територію приблизно в межах
нинішньої України, певні форми суспільної організації та господарського
життя, оборонні чи наступальні засоби тощо. Цьому сприяли вигідні
географічні та кліматичні умови нашої

землі: тут межували три основні смуги помірних широт -степова,
лісостепова й лісова. З усіх боків вони були оточені природними
кордонами: на заході – Карпатські гори, на півночі – непролазні болота,
ліси Полісся і ріки, на сході та південному заході – ріки, що впадають у
Чорне море, на півдні – Чорне та Азовське моря.

Таким чином, з одного боку, природа відкрила територію України для
різних впливів та експансій, розташувавши ЇЇ в центрі Європи на стику
Сходу й Заходу, з іншого – вона сприяла відрубності, відокремленості
цієї території від інших земель. Саме цим у першооснові й пояснюється
довготривалість і безперервність формування українського етносу,
становлення самосвідомості й державності українського народу.

За тисячоліття територією України перекочовували численні хвилі навал і
переселень народів. Україна була об’єктом експансії як зі Сходу, так і
Заходу. Але це не означає, що її територія була сукупністю окремих
земель, механічно об’єднаних у різні часи зброєю або внаслідок певних
політичних угод. Навпаки, з давніх-давен Україна становила собою
цілісний природний і економічний регіон, де окремі її частини поступово
зближувалися, а не відчужувалися. Це й привело врешті-решт до формування
тут українського етносу, який увібрав у себе елементи культур і впливів
численних народів, що споконвічно жили в українській землі або прибули
сюди з різних земель.

Отже, народ, який жив в українській землі мільйон років тому, і ті люди,
які час від часу сюди прибували, вірогідно були пращурами українців, з
яких згодом формувався український етнос, бо ніщо не зникає безслідно. І
зрозуміло, надбання цих людей становлять певну складову українського
етнокультурного комплексу.

Ми можемо дискутувати щодо назви прадавніх людей, визначення поняття
«українці» і дати першої згадки в літературі про це слово, але ми не
можемо не погодитися з думкою про те, що у нашій крові є гени тих людей,
які жили в українських землях у найдавніші часи.

Та розглядаючи проблему етногенезу українців, треба відзначити, що
фундаторами і творцями європейської цивілізації, а отже нащадками
слов’ян були насамперед народи індоєвропейської сім’ї. За класифікацією
лінгвістів, вона складається з 13 груп, куди входять як сучасні, так і
мертві мови. Найбільш поширеними в Європі є германська, балтійська,
слов’янська, кельтська, романська і грецька групи сучасних мов. Із
слов’янської групи вийшли українська, польська, чеська, словацька,
російська, білоруська, сербо-хорватська, болгарська і македонська мови.

Історія індоєвропейської мовної сім’ї почалася приблизно 6 тис. років до
н.е. На гігантській території між Атлантикою на заході, Індією на сході,
Скандинавією на півночі та Індійським океаном на півдні жили народи, у
мові яких був високий ступінь спорідненості, спільність або близькість,
подібність лексичних основ і граматичних формантів, що виконували
однакові семантичні функції. Цю спорідненість учені пояснюють єдиним
генетичним корінням – індоєвропейською прамовою, яка в IV тис. до н.е.
розпалася на ряд груп.

Перед наукою постало найголовніше завдання – відшукати цю прабатьківщину
всіх індоєвропейських мов, територія якої мала відповідати
природно-географічним, соціально-економічним і культурно-історичним
характеристикам, які за допомогою лінгвістичного аналізу відтворили б
спільні елементи цієї мови. Таку територію вчені (В. Даниленко, Л.
Залізняк, Т. Сулемірський) визначили – це Україна. IV тис. до н.е. тут
жителі вели осілий спосіб життя, скотарство виокремилось із змішаної
землеробсько-скотарської економіки в самостійну галузь. Серед домашніх
тварин виділялися кінь, бик, корова, вівця, свиня, собака. Культ коня і
бика посідав панівне місце у суспільній свідомості. Високого рівня
досягло землеробство. Здійснено перехід від мотичного до орного
землеробства. Вирощували пшеницю, льон. Зерно мололи зернотерками та
жорнами, пекли хліб. Знали садівництво і бджільництво.

Праіндоєвропейці виготовляли глиняний посуд, були знайомі з металургією
міді, срібла, золота.

Суспільний устрій жителів характеризувався патріархальністю,
домінуванням чоловіка у сім’ї, військовою демократією.

Вирізнялося три прошарки населення: жерці, військові та рядові общинники
– землероби, пастухи, воїни. Поклонялися зброї, коню, сонцю-колесу,
вогню, дереву.

Отже, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабатьківщини
відповідає східній Європі, Україні, яка стала порубіжжям між осілими,
миролюбними землеробами Європи та агресивними народами азійського степу.
Це визначило її історичну долю аж до XVIII ст.

До версії східноєвропейського походження індоєвропейців схиляється й
М.Грушевський. Найбільш правдоподібним він вважає висновки, “прийняті
рядом визначних сучасних учених…, що правітчизною індоєвропейського
племені (зване також арійським) була східна Європа”.

Від написання “Історії України-Руси” минуло майже століття. Висновки
М.Грушевського підтвердилися. Прабатьківщина індоєвропейців не Азія, а
Україна, а точніше – вона була її східним крилом.

Уся складність етнічної історії українців – у розмаїтті концепцій
їхнього етногенезу. З чотирьох головних версій: трипільсько-арійська,
ранньослов’янська, києво-руська та пізньо-середньовічна нам видається
найпереконливішою перша, згідно з якою український етнос сформувався в
III-IV тис. до н.е. Це принаймні набагато ближче до тих первісних людей,
що заселяли Україну мільйон років тому.

Трипільсько-арійська концепція, що заснована на “теорії безперервності
“розвитку народів із пошуком їхніх етногенетичних коренів у надрах
первіснообщинного ладу, стосовно українців виглядає так: прямими нашими
предками, за твердженням київського археолога В. Хвойка (1850-1914),
було енеолітичне населення, що проживало на території сучасної України.
Згодом воно перетворилося на неврів – одного із скіфських племен, потім
на антів, відтак на русів часів Київської Русі і зрештою – на українців.
Звичайно, точка зору В. Хвойки не стала ще домінуючою в Україні. Значна
частина вчених схильна вважати, що найбільш інтенсивно український народ
став формуватися в VI-IX ст., тобто перед добою Київської Русі.

Найбільш одіозною є середньовічна версія, згідно з якою українці як
етнос з’явилися не раніше XIV-XVI століть, після розгрому
татаро-монгольськими ординцями так званого “єдиного давньоруського
народу”. Ця заідеологізована концепція відображає російсько-радянські
претензії на спадщину української держави – Київську Русь. Вагомих
наукових аргументів на користь цієї версії не існує. До XV ст.
український народ уже був виокремленою, самобутньою етнічною спільністю.

Автори кожної із цих чотирьох концепцій намагаються обмежити і звузити
етногенез українців до своєї точки зору, інші ж вони відкидають.
Наявність їх засвідчує, що виникнення будь-якого народу, і в тому числі
українців, не відбувається раптово, миттєво. Це тривалий процес, і етапи
формування його характерних ознак дають підставу говорити про утворення
певної спільності, цілісності й монолітності.

На наш погляд, найправильнішою точкою зору щодо етногенезу українців є
та, яка враховує перших людей, які з’явились на нашій землі, а це, як
було сказано вище, – мільйон років тому.

Нашу версію про походження українців можна назвати “королевською” (від
назви закарпатського села Королеве) або ж “теорією безперервності”
формування українського етносу. Такий висновок базується на системному
підході до проблеми, на взаємодії автохтонних культур із культурами
прибулих людей.

Чи вписується названа концепція у загальноприйняті положення зародження
народів: фіксація часу їх появи, наявність території, простеження
безперервності і послідовності їхнього культурно-історичного розвитку,
сформованість загальноетнічної самосвідомості, антропологічні ознаки,
зникнення народу? Так, в основних параметрах їх можна простежити у
жителів, що заселяли нашу землю від найдавніших часів. Тільки вони
проявлялися в динаміці, у зростанні і в удосконаленні. Покоління людей
виростали одне по одному. Незважаючи на стихійні лиха, війни, покоління
від покоління переймали здобутки попередніх надбань і передавали їх
своїм нащадкам. Культурний розвиток на українських землях не
переривався. Послідовна зміна культур на території майбутньої України
складала з давніх часів етапи, щаблі формування та розвитку спільності,
що поступово оформилася в українську.

Вагомим підтвердженням автохтонності українців на своїй території є
думка С.Злупка про взаємодію людини і довкілля. Адже ж відомо, що поза
такою взаємодією існування народу неможливе. Людина, її тілесна будова і
духовність існують в органічному зв’язку з довкіллям. Вирвати її з
природного середовища ще нікому не вдалося, бо людина живе природою,
вона її органічна єдність. В організмі людини є всі елементи природного
довкілля. Яскравим свідченням предковічного побутування українців на
своїй землі є сформовані впродовж тисячоліть хліборобські продукти, які
не тільки задовольняють людину в їжі, але є добрими ліками. До таких
харчів-ліків належить, зокрема, знаменитий український борщ. До речі,
найтривалішою у національній пам’яті є пам’ять про харчі. За словами
відомого фітотерапевта Євгена Товстухи “борщ – це універсал, який
створений нашим етнічним автохтоном рідної землі для того, щоб ми вічно
жили, були вічно здоровими”. Він є українською національною стравою і
міг з’явитися тільки в українському природному середовищі. Чи не в цьому
закладені елементи тривалої туги за батьківщиною, чи не є це
підтвердженням того, що споконвічне проживання на рідній землі органічно
увійшло в тілесну будову людини. Отже, вже оцих фактів здається
достатньо, щоб переконатися у предковічності українців на своїй етнічній
території.

Що стосується прикладів зникнення цілих народів через кожні 1-1,5 тисяч
років (наприклад, хозари, печеніги, половці), то слід зауважити, що не
всі вони зникають, зокрема, греки та італійці. Ми дотримуємося думки про
те, що ніщо безслідно не зникає. Протягом тисячоліть відбувалися
асиміляційні процеси, одні племена змінювали чи витісняли інші. Однак
ядро етносу залишалося. Воно зберігало історичну пам’ять, звичаї,
вірування, етнографічні особливості. Інакше ми не були б такими, ким є
нині. Культурний генофонд краю не переривався, незважаючи на лихоліття,
які випали на долю нашого народу. Отже, український народ формувався
довготривало, на власній землі, самобутнім, окремим шляхом, відмінним
від інших народів. У цей процес зробили свій внесок і такі наступні
людські спільності після трипільців як: племена північноєвропейського
походження, племена степу, племена культури шнурової кераміки, племена
праслов’янської та слов’янської культури.

Безпосередню участь у формуванні української нації відіграли племена
полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, волинян (дулібів) і білих
хорватів. Принагідно зазначимо, що білоруська нація утворилася з племен
дреговичів і радимичів, а російська – зі словен, в’ятичів і кривичів,
які змішалися з угро-фінськими племенами. Ця нація сформувалася в
басейні верхньої Волги та Оки і вийшла на історичну арену в XIII-XIV
ст., тобто значно пізніше, ніж з’явилася українська нація.

Таким чином, немає жодних підстав вважати росіян нашими старшими
братами. Цим самим розвіюється міф про спільне походження трьох
“братніх” народів: українського, білоруського і російського. Зокрема,
російський народ, про що йшла мова вище, сформувався з угро-фінських
племен (меря, мурома, весь, чудь), які до слов’ян, тобто праукраїнців,
не мали жодного відношення. Пам’ять про них на території теперішньої
Росії збереглася в назві Москви (“Маш-ква”, що означає болото), Суздаля,
Костроми, Рязані. Усі вони мають угро-фінське походження. Згодом до цих
племен переселилися кілька слов’янських племен, а також татари. Усі вони
разом із тубільцями і утворили російський народ. Нічого образливого для
росіян у цьому немає. Все це загальновідомі факти, про які можна
дізнатися з першої-ліпшої книги з етнографії, а “чистої нації” взагалі
не існує.

Твердження про те, що три східнослов’янські народи (український,
білоруський і російський) виникли на базі спільної “давньоруської
народності”, є антинауковим. Ніякої такої давньоруської народності
ніколи не було. Її вигадали комуно-ідеологи і російські шовіністи, щоб
довести право Росії на всю спадщину Київської Русі. Ними була створена і
кон’юнктурна доктрина про Київську Русь як колиску трьох братніх народів
— російського, українського і білоруського, але російський брат
проголошувався старшим. Цей не “старший”, наймолодший брат ніколи не був
у спільній колисці, бо коли він народився, “колиска” вже розвалилася.
Тому безпідставною є думка, що нібито існувала одна для всіх
давньоруська мова, якою користувались у Київській державі і яка згодом
розпалася на три самостійні мови. Але прихильники такого твердження
випускають із міркувань таку обставину, що в житті середньовічних
народів Європи існували дві мови – офіційна і народна. Наприклад,
століттями була поширена латина як офіційна мова науки, держави, церкви
і водночас народ скрізь розмовляв своєю мовою.

Схожа картина була і в нас, тільки роль латинської мови виконувала
староболгарська мова, яка прийшла на Русь у X сторіччі після прийняття
християнства і стала згодом основною для виникнення
церковнослов’янської, котра поширилась потім на державні служби,
літописи, літературу. А народ продовжував спілкуватися своєю мовою. Це
була русинсько-дажбожичівська (язичницька) народна мова.

Церковнослов’янська ж мова (власне, староболгарська) залишилась мовою
богослужінь. Вона так і продовжувала бути штучною, книжною мовою, яка
гальмувала розвиток національних літератур.

Своєрідне формування російського народу відповідно позначилося і на
особливостях виникнення його мови. Базову роль тут відіграла
церковнослов’янська. Російська мова увібрала в себе також багато слів з
мов тих народів, які жили на землях Московського князівства, особливо
татар. Значний вплив на неї мала українська мова, що є однією із
найдавніших у світі. Все, що було в мові московського народу і що є
тепер в “русской речи”, -слов’янського, переважно українського
походження.

Походження української мови, як і будь-якої іншої, слід розглядати в
контексті з життям її носія, тобто народу. Щоб жити, люди мусили
спілкуватися між собою. Розмовна мова – одна з визначальних ознак
етнічної спільності. Жодна спільність не може існувати без мови.

Якою ж була мова тих людей, які жили на території нинішньої України
мільйон років тому, науці невідомо. Але відомо, що їй був притаманний
еволюційний розвиток. Вона безперервно змінювалась, її основні риси
передавалися із покоління в покоління, зазнаючи певних впливів мов інших
народів.

Розпад праіндоєвропейської спільності мов привів до виникнення
праслов’янської, а згодом східнослов’янської єдності мов і, нарешті, до
появи української мови.

Коріння української мови, як і українського народу, – праісторичне,
дослов’янське. У своїх дослідженнях (“Мага Віри”) Лев Силенко, вчений,
проповідник Рідної Української Національної Віри (РУНВІРИ) дійшов
висновку, що санскрит – мова наших предків-трипільців. В “Історії Індії”
є свідчення того, що вихідці з території сучасної України прибули до
Північної Індії 5-4 тисячі років тому. Ці племена писали санскритом і
мали вже усні “Веди” (відомості, знання – найстародавніша на планеті
книга). Саме тому вчений приділяв багато уваги з’ясуванню зв’язків між
сучасною українською мовою і санскритом. Результатом цих досліджень і
став “Порівняльний словник”. Лев Силенко встановив, що 30000 слів в цих
мовах мають подібність, а близько тисячі – майже тотожні за звучанням.
Наприклад, санскритське слово “кара” перекладається українською як
“наречена”, “ід” – “їда”, “вар” – “узвар”, “грамата” – “громада”, “акчі”
– “очі”, “гріха” – “стріха, “калюша” – “калюжа”, “тата” -“тато”, “сік” –
“сік”, “стана” – “стан”, “пан” – “друг”. Цю дивовижну схожість слів у
мовах, які знаходились на великій відстані одна від одної географічно й
історично, можна пояснити лише одним – ці мови мають спільний арійський
корінь, а зазначені споріднені слова – арійського походження.

По-різному склалися долі цих двох мов. Санскритська стала “мертвою”,
нерозмовною, подібно до латини, яку підібрала медицина для своїх
професійних потреб. Українська – збереглась і відстояла себе. Та загроза
не минула! Не можна допустити, щоб вона повторила долю санскриту й
латини, бо без мови згине Україна.

Важливим є те, щоб санскритська “мертва” мова розповіла про вік живої
української. Дійсно, для того, щоб споріднені слова змогли опинитися в
обох мовах, вони повинні були ввійти в широкий ужиток задовго до
розлучення, яке відбулось унаслідок переселення частини аріїв до Індії.
А це означає, що цим мовам не менше 3-4 тисяч років.

Останнім часом з’являються нові погляди на етногенез стародавніх
слов’ян — предків українців. Йдеться, зокрема, про давньоруську
народність як історичну реалію всього періоду існування Давньоруської
держави. В її етнічній історії пропонується виділити три періоди:
генезисний — від VI ст. до об’єднання Північної та Південної Русі за
князювання Олега; ранньофеодальний — до початку XII ст. у рамках єдиної
монархії; період існування східнослов’янської спільності в епоху
феодальної роз дробленості (до 40-х років ХІІІ ст.). Також по-новому
ставляться питання про роль етнічних елементів у процесі формування
східних слов’ян, про відмінності у культурі населення різних районів
Стародавньої Русі.

ІV. Сучасна українська мова – еволюційне продовження
трипільсько-арійсько-староукраїнської:

Отже, сучасна українська мова – то еволюційне продовження
трипільсько-арійсько-староукраїнської. Осетинський мовознавець В. Абаєв
відстоює думку, що скіфська (сколотська, скитська) мова започаткована не
в Індії (Ірані), а в Праукраїні. У 1853 році англійський лінгвіст
Равлісон науково підтвердив, що всі клинописні фіксації на табличках,
знайдених у Шумерії, зроблені скіфською мовою.

Як відомо, сучасну писемність в Україну принесли брати Кирило і Мефодій
приблизно 1000 років тому. А до цього? Були ми темні і дикі? Близько 350
років імперській історіографії кортіло довести, що нас і нашої мови
взагалі не було на світі. Але є неспростовний доказ писемності на
території України, якій понад 4000 літ. Це – напис, зроблений на
глиняному горщику у три-пільському поселенні поблизу Дніпропетровська
(нинішнє село Попасне). Вчені розшифрували стародавні літери (перший у
світі літерозвуковий алфавіт). Напис означає – “фарба”. Хімічний аналіз
справді підтвердив, що на стінках горщика є залишки кіновару.

Про глибочезну давність української мови свідчить і порівняння наших
найпростіших слів зі словами шумерської мови. Це видно із таблиці.

Шумерське слово

Його значення

Український відповідник

Sik (сік)

удар

сікти, січа, січка

Schu (шу)

рука

шукати, шурувати

Ніп (гін)

йти

гони, перегони

Sahin (загін)

наближатися

навздогін, заганяти

Ни(гу)

голос

гукати, гук

Kur (кур) і т.д.

гора

курган

Про прадавність української мови свідчить і так званий “Рукопис
Войнича”, написаний вишуканою українською мовою на 232 пергаментних
сторінках за 500 років до Різдва Христового. Яка історія цього рукопису?
Цей історичний документ було знайдено ще 1666 року в Чехії. Згодом він
потрапив до Італії, де 1912р. його купив колекціонер Войнич і вивіз до
США. У 1975 році рукопис розшифрував болгарин-слов’янознавець Джон
Стойко. Учений однозначно кваліфікував його як пам’ятку української мови
дажбожичівської (язичницької) доби. Відображені в пам’ятці події учений
датує VII-VI ст. до н.е. В рукописі згадуються Русь, Мідія та її цар
Понт, прабатько українців Ор. Сам Д. Стойко назвав пам’ятку “Листи до
Ока Божого” (у ній фігурує Око Боже – символ праукраїнської віри).
Український видавець В.Довгич назвав її “Послання оріян хозарам”.

Отже, “Рукопис Войнича” – це документальне підтвердження того, що
українська мова звучала три тисячі років тому. І таке відкриття зробив
дослідник, який не є українцем.

Ще один неукраїнець прийшов до аналогічного висновку. Це польський і
російський філолог, талановитий сходознавець Михайло Красуський, який в
опублікованій ще 1880 р. в Одесі брошурі “Прадавність малоросійської
мови” довів, що “українська мова не тільки давніша від усіх
слов’янських, але й санскритської, грецької, латинської та інших
арійських”. Звісно, ця брошура старанно замовчувалась за радянського
режиму як “буржуазно-націоналістична”.

У 1991 році японські вчені, заклавши відповідні дані нашої мови в
комп’ютер, одержали висновок, що вона – одна з небагатьох найдавніших
мов світу. Цим підтверджено об’єктивність і науковість аргументації М.
Красуського. Невже і японський комп’ютер – український націоналіст?

Те, що коріння української мови сягає сивої давнини, далеких
дохристиянських часів, засвідчують зразки праукраїнської мови у
багатющій спадщині обрядової поезії (щедрівки, веснянки, купальські
пісні та ін,). Більше того, мовознавці вважають, що вже у IV-V століттях
українська мова мала виразносформовані діалекти. І завершився цей процес
на рубежі XI-XII ст, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в
основному всіх притаманних їй мовних рис. У ті часи українська
народність мала дві гілки: галицько-волинську (вона зберегла за собою
традиційну назву “Русь”) і наддніпрянську, коли в неї з кінця XII ст.
з’являється назва “Україна”.

Щодо походження української літературної мови, то в сучасній науці
ніяких проблем немає. Загальновідомо, що її започаткував І.
Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко, які писали свої
твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських
говірок. До І. Котляревського і Т.Шевченка існувала староукраїнська
мова, що сформувалася на давньоруських літературних традиціях, а писемна
мова одержала імпульс розвитку і вдосконалення після прийняття
християнства в Україні-Русі.

Важливим джерелом етногенетичної інформації про українців є
антропологічна наука. Антропологія (від грецьких слів “антропос” –
людина та “логос” – наука, поняття) – наука про варіації фізичної будови
людини у часі та просторі. Застосовуючи суто біологічні методи вивчення
людських популяцій (від латинського “популатіо” – населення), ця наука
здатна добувати таку історичну інформацію, яка недоступна “власне
історичним” дисциплінам. Ця інформація стосується спорідненості чи
відмінності давніх і сучасних етнічних груп, ролі міграцій у формуванні
народів, співвідношення місцевих та іноетнічних компонентів у процесі
етногенезу тощо.

Що стосується українців, то на їхні антропологічні риси мали вплив ще
трипільці, яким були притаманні риси середземноморської людськості:
невисокий зріст, тендітність будови, темна пігментація, а також “чорнії
брови, карії очі”.

Через те, що Україна протягом багатьох віків служила, так би мовити,
битим шляхом для масових рухів народів з Азії до Європи і навпаки, то
населення не могло не змінюватись за складом, мусило затримувати в собі
сліди попередніх етнічних верств. Ясна річ, що наслідком цього не могла
не з’явитись певна змішаність етнічного типу її території. Через це
особливої чистоти етносів не буває. Ця реальність загальносвітова. Але
на цій підставі не можна ставити під сумнів самодостатність наших
предків.

Найближчими предками українців були слов’яни, їхню антропологічну
класифікацію здійснив проф. Е.Т.Амі (Франція). Він поділяв слов’ян на
дві великі групи: 1) ясноволосу та яснооку, субрахіцефалічну та
низькорослу, з широким обличчям і часто видовженою головою, зачисляючи
до неї полабських слов’ян (венедів), поляків, білорусів і росіян; і 2)
темноволосу, темнооку, брахіцефалічну та високого зросту, до якої він
відносив сербів, хорватів, словенців, чехів, словаків та українців. За
цими даними, українці належать до європеоїдної раси, в рамках котрої
тяжіють до її південної гілки.

Якщо говорити конкретно про головні антропологічні ознаки українців, то
слід погодитися з висновками Х.Вовка (1847-1918), який довів, що
українське населення є досить одноманітним. Воно темноволосе, темнооке,
вищого за середній чи високого зросту, брахіцефальне (круглоголове),
порівняно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з
порівняно короткими верхніми та розвиненими нижніми кінцівками. Відносно
високий зріст та мідна статура більшості українців – це спадщина
індоєвропейських землеробів і скотарів. Сукупність цих ознак ми вважаємо
за можливе визнати українським антропологічним типом. Однак треба
пам’ятати про можливе відхилення від названого типу в різних
географічних регіонах України, особливо сільських. Таке відхилення
спостерігається на півночі України, в зоні Карпат, Нижньому Подніпров’ї
та Буковині, що дає підставу виділити тут окремі морфологічні варіанти.
Найбільш давні архаїчні риси фізичної будови українців збереглися на
Правобережному Поліссі та Волині. На Лівобережжі та Нижньому Подніпров’ї
відчутний вплив давнього іранського, а в Карпатській зоні та Буковині –
фракійського компонентів. В окремих південних районах Середньої
Наддніпрянщини спостерігається незначна монголоїдна домішка, що є
наслідком слов’яно-тюркських взаємин.

У цілому ж українці досить однорідні в антропологічному відношенні,
основні їхні ознаки формувалися на території України протягом
тисячоліть.

Розглянувши корені походження українського народу та його антропологічні
ознаки, можна дійти висновку, що відколи існує українська земля і на ній
люди, відтоді стали поступово формуватися у них певні елементи, що нині
характеризують українців. Але це був довготривалий, складний процес, що
обчислюється тисячоліттями.

Як відомо, основною ознакою етногенезу є поява етнічної самосвідомості,
зовнішнім проявом якої виступає самоназва. І хоча літописними джерелами
вона зафіксована наприкінці XII ст., українська нація уже існувала в
період діяльності Київської Русі. Далі вона зміцнювалася в процесі
національно-визвольної боротьби XVI-XVII ст., коли творилася українська
державність – Козацька республіка. Адже недаремно її жителів називали
“нацією козаків”. Формування української нації продовжується і нині.

Висновок

На наш погляд, концепції безперервного розвитку народів від первісних
часів є безпідставними, оскільки історія людства – це процес постійного
виникнення, розвитку і зникнення етнічних спільностей та заміни їх
новими. Не залишаються незмінними як самі етнічні спільності, так і їхні
ознаки: територія розселення, особливості господарської діяльності,
мови, культури.

Література:

Грушевський М.С. Історія України-Русі-Х., – 1991р.

Науко В.І., Артюк Л.Ф., Горленко В.Ф. Культура і побут населення
України. – К., 1993.

Смалій В.А., Гурксій О.І. як і коли почала формуватися українська нація.
– К., 1991р.

Чапура С.М. “Історія державностей в Україні”. – К., 2002.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020