.

Україна у складі Речі Посполитої (наприкінці XIV – в середині XVI ст.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
9 8157
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Україна у складі Речі Посполитої (наприкінці XIV – в середині XVI ст.)

П Л А Н

Захоплення Польщею Галичини.

Люблінська унія.

Становище церкви. Берестейська унія.

1. Захоплення Польщею Галичини.

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський
князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення
Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла
захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац
на Високому Замку, польський король Казимир III готував розширенню
агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії
поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин
Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні .землі, а й,
запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли.
Протистояння закінчилося компромісом: Казимир ІІІ був змушений визнати
Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського
короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського
князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство, на
чолі якого стояв князь литовського поводження Любарт (Дмитро)
Гедемінович і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині,
лідером якої був управитель і староста Руської землі Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби
Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства.
Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди,
Казимир III розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в
українські землі. З Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення
католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе «щитом
християнства», а завойовницький напад називав хрестовим походом проти
язичників-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу
підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська
держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок
експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км2
із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5
paза.

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від
литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні
намагався зробити його своєю провінцією, нав’язати польське право та
адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом утвердження
католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 p., коли після
смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу
Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову
набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь.
Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких землях
утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію
Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та
права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці
обставини підштовхнули частину галицьких бояр до прийняття католицизму,
який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство
Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської
знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь
Вітовта, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося
дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір,
відповідно до якого великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі
українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні
позиції Великого князівства Литовського Польща, не бажаючи розриву
польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м.
Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським
Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена
була визнати право на існування політичне самостійного Великого
князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не мали
переходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось
Віденською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща
не відмовлялася від поглинання Великого князівства Литовського, вона
лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зовнішній тиск
розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися
місцем спробі вирішити цю проблему іншим способом, із середини — через
литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було
зрівняння в правах шляхти католицького віросповідання Королівства
Польського та Великого князівства Литовського. Литовські
феодали-католики на противагу православним отримали право повністю
розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє
землеволодіння мало умовний характер), обійми и державні посади. Отже,
унія, забивши два клини – між православними та католицькими феодалами,
між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого
князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол,
посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло,
Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою
максимального проникнення в українські землі. Чергове польсько-литовське
протистояння закінчилося перемир’ям, відповідно до умов якого західне
Поділля відходило до Польщі, а східне — залишалося під контролем Литви.
Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було
утворено три воєводства — Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. в
руських провінціях було запроваджено польське право, нав’язано польський
адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.

У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси
централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви.
Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади
татар, невщухаюча боротьба за великокнязівський престол поставили Велике
князівство Литовське на межу катастрофой Намагаючись її уникнути,
литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі
польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом
—укладенням Люблінської унії, яка об’єднала Польську державу і Велике
князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в
середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу
свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизащю, полонізадію І
колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних
та етнічних відносин.

2. Люблінська унія

Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення
селян до землі сприяли формуванню та зростанню панівної феодальної
верстви. У різних країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у
Польщі ще наприкінці XIV – на початку XV ст. В межах привілейованої
верстви було ліквідовано різницю між ступенями шляхетства, то в
українських землях, які входили до складу Литовської держави, еліта
поляризувалася. На одному полюсі – невеличка груп, крупних
землевласників-магнатів, що володіла широкими правами та привілеями:
економічними (величезні підвладні теорії та значні резерви робочої
сили), політичними (можливість обіймати найвищі державні посади –
канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду
безпосередньо великого князя а не місцевої адміністрації). На іншому
полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників –
шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші
економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих
великокнязівських намісників – воєвод та старост, раз по раз потерпала
від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних та середніх землевласників.
Саме тому українська шляхта Литовецької держави із заздрістю дивилася на
польську, яка стала для неї омріяним ідеалом “шляхетської рівності”.
Різниця справді була суттєвою. Якщо українська (як литовська та
білоруська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утримання
війська (серебщину), а й відбувати військову службу в
загальношляхетському ополченні («посполитому рушенні»), то в Польщі
утримання» війська оплачував король за рахунок чверті доходів від
власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права,
внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула
на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена
Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була
піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести
остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі.
Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало
інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мусив стояти
один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адміністрація
та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє
всевладдя, звужуватиме спектр привілеїв, сприятиме процвітанню
конкурентної польської провідної верстви, литовські, українські та
білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися
саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних
переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу литовської сторони.
Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на
українську шляхту, яка бажала припинення постійних прикордонних
конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких
прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново
видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та
Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі. Водночас
піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із
залученням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі
опинилися поза державними кордонами Литви. 1 липня 1569 р. було укладено
польсько-литовську унію, яка юридичне закріпила появу нової держави —
Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єдиними для
новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та
литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині
держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково
зберігало ознаки своєї колишньої державності — печатку, герб, фінанси,
адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою
основою — Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати — О.
Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем
спотикання стали привілеї та православна віра. Під тиском обставин ці
магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили:
«…ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим щоб ми не були понижені
в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних
релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не
примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в правах з польською
шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови в
офіційному діловодстві) українська шляхта всупереч українським магнатам
не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київщини,
Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі
відігравали егоїстичні вузькостанові інтереси, але для української еліти
можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але
слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська
держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню
єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі
державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї,
обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. До
того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в
Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій
опричини у Росії внутрішнє становище в Польщі було стабільнішим. Toгo
часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи
польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських
земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків,
прогресуючої втрати національних їх традицій та культури.

3. Церковне життя. Берестейська унія.

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку
гілки ідея унії (об’єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо
православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від
ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою
католиків було визнання православними зверхності Папи.

Після церковного розколу слабіюча православна церква черес критичні
обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви
католицької. Так сталося 1274р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна
унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439р. у
Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного
еліту в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє
значення полягає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об’єднання
церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці
XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої
неодноразово доводив актуальність та доцільність об’єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі
Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ’ям
своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні
церковного об’єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до
католицької з обов’язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто
розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних
володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона
відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та
білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки
для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й
для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та
захисник православ’я князь К. Острозький у своєму листі до Папи
зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх
християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська
унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. І
хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для
одних це шлях до привілеїв і посад, для других — урівняння в правах з
поляками, для третіх — прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої
культури), наслідок для православ’я був один — різке звуження каналів
матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу
будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах.
Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне
середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється
на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релігійні осередки
заставляли, давали в посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та
продавали. Світська влада дедалі активніше проникає в церковне життя.
Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани —
рада, або ж сам Великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії
світським особам, які не тільки не переймалися церковно-релігійними
інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованість,
зберігаючи при цьому свої світські звичаї — полювання, банкети,
насильства, розпусне життя та ін.

Такі обставини спричинили моральну деградацію церковної ієрархії,
загальну дезорганізацію та занепад православної церкви. Вона вже не
могла бути гарантом збереження національних традицій та осередком
культурного життя. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи
міщанства, організованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та
полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль
церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків
було підтримано Константинопольською патріархією, яка надала Львівському
Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність
безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та
духовенством. Поступово в частини вищої церковної ієрархії православної
церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В
основі таких настроїв були хитросплетіння егоїстичних інтересів
духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників унії не влаштовувало
втручання світської влади в релігійне життя, неконструктивна, на їхню
думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти
власні земельні володіння, а й зрівнятися в політичних правах з
католицьким духовенством. Свою роль у формуванні позиції уніатів
відігравало й утворення 1589р. сильного Московського патріархату, який
одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над
Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст.
Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король
дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і
у Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час
вкривається мережою єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу
набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на
ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував
православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із
критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий
проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті
«Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календарна реформа»,
проведена Папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі
релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали
неодноразово порушували релігійні традиції українських міщан та
селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати
дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку
власних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з’їзді в Белзі
(1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький,
турово-пінський та холмський єпископи. У 1595р. Папа Климент VIII
офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак
собор розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська
частина затвердила акт об’єднання церков та утворення греко-католицької
церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні
догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися
православними, а церковнослов’янська мова — мовою богослужіння.
Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків,
уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні
посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.
Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби
примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок
цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства,
започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву.
Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися
уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархи. Водночас
уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями.
Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх
повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх
обіцянок на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в
греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не
самостійну церковну організацію. Уклавши Берестейську унію, вона
спочатку об’єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але
згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками
римо-католиками надзвичайно поглиблюється. Еволюція уніатської церкви в
умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається
корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських
настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке
суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.

Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився
після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та
окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та
занепаду православної церкви, яка катастрофічне втрачала роль осередку
культурного життя, гаранта збереження національних традицій.
Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в
українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини
православного духовенства — спробою підняти його престиж, подолати
дискримінацію православних віруючих, вивести православну церкву з кризи.

Література.

О.Д.Бойко – історія України.

Антонович В. Що принесла Україні унія – Чернівці, 1992.

Бойко О. Україна 1991-1995: тіні минулого чи контури майбутнього? – К.,
1996.

Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996.

Соптельний В.І. – Історія України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020