.

Внутрішнє становище Радянської України в ХХ столітті (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 5435
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему

Внутрішнє становище Радянської України в ХХ столітті

План

Розвиток освіти і науки. Запровадження обов’язкової середньої школи.

Політика Русифікації України під гаслом Інтернаціоналізму.

Умови розвитку літератури і мистецтва.

Опозиційний рух в 1966-72 рр. та боротьба з ним.

Наростання дисидентського руху. Посилення переслідувань опозиції
наприкінці 70-х на поч. 80-х років.

1. У грудні 1958 р Верховна Рада СРСР ухвалила «Закон про
зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної
освіти в СРСР». На підставі цього закону в системі народної освіти
замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу, яка
давала учням загальноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту
молодь, здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в
загальноосвітній середній політехнічній школі (9—10-ті класи), поєднуючи
навчання з працею.

Невпинно зростала мережа шкільних закладів: на 1958 р. у республіці
налічувалося вже 34,5 тис. шкіл, .де навчалося близько 6 млн учнів.

Наприкінці 50-х років у країні почалася організація шкіл-інтернатів, в
яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої .Вітчизняної війни та
праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. У школах-інтернатах
навчальний процес тісно поєднувався з трудовим вихованням дітей, з
позакласною роботою. На кінець 50-х років на Україні діяло вже понад 90
шкіл-інтернатів, в яких навчалося близько 25, тис; учнів.

У 50-х роках було багато зроблено для розв’язання проблеми вчительських
кадрів. У зв’язку з ліквідацією учительських інститутів збільшився
прийом до педагогічних інститутів і розширилась підготовка педагогів в
університетах. Наприкінці 50-х років у школах України працювало вже
понад 380 тис. учителів, серед них багато талановитих спеціалістів.
Визначним педагогом і громадським діячем проявив себе директор
Павлиської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР
В.О. Сухомлинський. У 1957 р. його обрали членом-кореспондентом Академії
педагогічних наук СРСР. Школа, якою він керував, домоглася високих
показників у навчально-виховній, роботі.

У 60—70-х роках продовжувалися розвиток і вдосконалення системи народної
освіти. В 60-ті роки був запроваджений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті —
завершено перехід до загальної середньої освіти. Причому середній
всеобуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через
середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання.
Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій
школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. Адже в країні
дошкільне виховання дітей, що передбачає відповідну підготовку їх до
школи, здійснювалося в мережі дошкільних дитячих закладів — складовій
частині системи народної освіти.

У 80-х роках значно скоротилася кількість початкових та неповносередніх
шкіл і водночас зросла кількість середніх, що становлять основну ланку
шкільної системи.

Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень
населення України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою
(повною й неповною) освітою становила понад 28 млн чоловік при загальній
кількості населення понад 52 млн чоловік. Цю освіту мали 84 % зайнятого
населення. В цілому вища і середня спеціальна школи виконували покладене
на них важливе завдання підготовки кадрів, для економіки, науки й
культури.

У післявоєнний період не обійшлося без помилок, грубих порушень і в
галузі освіти. Політика «злиття націй», гаслом якої було «відмирання
національних мов» — причина того, що в республіці залишилося менше
половини шкіл із українською мовою навчання, а в деяких великих містах
вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та інші навчальні
заклади з національними мовами навчання, а вузи та середні спеціальні
навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову.

В умовах командно-адміністративної системи національної школи на Україні
не існувало. Мається на увазі школа в такому розумінні, як її трактують
у цивілізованих демократичних країнах, де учням не тільки дають знання,
й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову,
історію, всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Процес
створення такої школи розпочався на Україні тільки в умовах нинішнього
національного відродження. Вона мусить повернутися обличчям до дитини,
молодої людини, створити для учня, студента можливість засвоювати
глибини культури свого народу і через них — сприймати надбання інших.

Говорячи про перекручення, помилки в розвитку системи народної освіти
протягом останніх десятиріч, слід, водночас, не забувати й того, що
попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім трудящим
доступ до знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати: в
країні, в тому числі й на Україні, масову неписьменність запровадити
загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний
потенціал.

2. Характерною особливістю розвитку науки в післявоєнний період стало
вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом наближення їх до
виробничої бази. З кожним роком ця мережа збільшувалася. Якщо на початку
1951 р. в республіці налічувалось 462 наукові установи, де працювало
понад 22 тис. науковців, то в 1958 р. кількість наукових установ зросла
до 487, а кількість наукових співробітників у них — до 36,5 тис. Як і
раніше, головним науковим закладом республіки була Академія наук УРСР.
До її складу на кінець 50-х років входили 36 науково-дослідних
інститутів і 19 інших наукових установ. Після смерті О. О. Богомольця в
1946 р. президентом Академії наук України став академік О. В. Палладій.

У післявоєнні роки вчені України працювали в тісному зв’язку з ученими
інших республік і збагатили радянську науку новими дослідженнями в
галузі технічних, фізичних, математичних, хімічних, геологічних,
біологічних, мелясних, сільськогосподарських та інших наук.

Найбільшим науковим центром республіки в 60-х роках залишалася Академія
наук УРСР, яку з- 1962 р. очолював академік Б. Є. Патон. До складу АН
УРСР входили Київський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський.
Південний (з центром Одесі) і Західний (з центром у Львові) наукові
центри, які об’єднували понад 80 науково-дослідних установ. У них
працювали понад 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР, у
республіці діяла широка мережа галузевих та вузівських науково-дослідних
організацій і підрозділів: кафедр, проблемних лабораторій,
науково-дослідних інститутів, секторів тощо.

3. Питання розвитку української радянської літератури в і перше повоєнне
п’ятнадцятиріччя обговорювалися на II (1946), III (1954) і IV (1959)
з’їздах письменників України. Благотворний вплив на дальший розвиток
української літератури справили рішення XX з’їзду КПРС. Після цього
з’їзду були реабілітовані відомі українські письменники В.
Антоненко-Давидович, М. Годованець, В. Гжицький, Д. Гордієнко, О.
Ковінька, П. Колесник, Зінаїда Тулуб, О. Шабліовський та багато інших.
Почалося видання й наукове опрацювання спадщини таких
письменників, як В. Блакитний, О, Близько, В. Винниченко, М.
Драй-Хмара, Г. Епік, М. Зеров, М. Ірчан, М. Куліш, Г. Косинка, І.
Кириленко, І. Микитенко, О. Олесь, О. Турянський, М.
Хвильовий, В. Чумак та ін. Були повернені читачеві напівзабуті, а то й
зовсім незнані імена Михайла Семенка, Євгена Плужника, Миколи
Філянського, Володимира Свідзинського, Богдана-Ігоря Антонича, Майка
Йогансена, Павла Филиповича, Дмитра Фальківського, Богдана Лепкого,
Спиридона Черкасенка, Тодося Осмачки, Петра Карманського, Євгена
Маланюка, Грицька Чупринки, Олега Ольжича, Андрія Казки. Прийшли в
літературу і міцно ввійшли в наше культурне сьогодення Василь Стус,
Микола Самійленко, Василь Рубан, Микола Адаменкр, Валерій Ілля, Василь
Голобородько, Іван Світличний, Ігор Калинець та ін.

Із 1956 р. почали присуджуватися Ленінські премії за найвидатніші праці
в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва. Лауреатами цієї премії в
галузі української літератури стали О. Довженко (посмертно) за
кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і
виноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня»,
«Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончар за роман
«Тронка», в галузі літературознавства — Є. Кирилюк і Є. Шабліовський. П.
Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смоличу і М. Бажану присвоєне
звання Героя Соціалістичної Праці. В 1962 р. запроваджені
республіканські літературно-мистецькі премії ім. Т. Г. Шевченка. З
того часу звання лауреатів цієї премії удостоєні О. Гончар, П. Тичина,
В. Сосюра, А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Ліна Костенко, І. Вільде,
А. Головко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, П. Воронько, Ю.
Мушкетик, Р. Іваничук та ін. Серед літераторів республіки є також
лауреати премій ім. Лесі Українки, І. Котляревського, М. Рильського, П.
Тичини, М. Островського, О. Бойченка, В. Сосюри, Ю. Яновського, П.
Усенка, В. Симоненка.

В галузі літератури, театрального мистецтва та благодійної діяльності
Українським фондом культури в 1991 р. заснована премія ім. В.
Винниченка. Першим цю премію одержав відомий український письменник і
правозахисник, дійсний член Української вільної академії наук у
Нью-Йорку Микола Руденко, книжки якого були вилучені з бібліотек, а ім’я
не згадувалося протягом двох десятиліть. Цієї ж премії удостоєний
визначний учений-літературознавець Григорій Костюк — голова комісії для
вивчення і публікації спадщини В. Винниченка при Українській вільній
академії наук у США.

Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів за
останні роки свідчить про посилення їхньої уваги насамперед до сучасних
тем. Імена, які сьогодні Визначають обличчя української літератури —
Олесь Гончар, Василь Земляк, Григір, Тютюнник, Ліна Костенко, Юрій
Мушкетик та інші,— це рівень, який анітрохи не поступається перед тим,
що зроблено за кордоном, їхня творчість сприяє вихованню національної
самосвідомості українців, особливо молодих,

Післявоєнні десятиріччя характеризувалися животворними процесами в
галузі мистецтва. Пожвавилося театральне життя. У 50-х роках на Україні
діяли близько 70, а нині— близько 100 професійних театрів: опери та
балету, оперети, музично-драматичних, драматичних, юного глядача,
лялькових та ін. Провідними театрами України, відомими далеко за її
межами, є академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т.
Шевченка в Харкові та їм. М, Заньковецької у Львові, Київський
російський драмтеатр їм. Лесі Українки, Київський театр опери і балету
ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І. Франка. У країні
плідно працюють, збагачуючи театральну культуру і примножуючи кращі
традиції П. Саксаганського, М. Заньковецької, Г. Юри, М.
Крушельницького, А. Бучми, Ю. Шумського, І. Мар’яненка, Н. Ужвій, такі
відомі майстри сцени, як палко любимі народом О. Кусенко, П. Куманченко,
А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Верещагін та ін.

Протягом останніх десятиріч творчі горизонти українського театру
розширилися за рахунок створення багатьох народних театрів — їх зараз
понад 250. Особливо популярні “драматичні театри при київському Палаці
культури працівників харчової промисловості, і при Будинку культури
запорізького автозаводу «Комунар», театр музичної комедії при Палаці
культури Полтавської бавовняно-прядильної фабрики, оперний театр Палацу
культури чернівецького бавовняного об’єднання «Восход» та ін.

На жаль, український театр дедалі більше втрачав свою національну
неповторність, нівелювався. З нього витіснялася українська мова. Це
засвідчують такі факти: із семи ТЮГів лише Львівський — український,
значна частина обласних музично-драматичних театрів також перейшла на
російську мову. За останні роки в республіці створено 50 театрів-студій,
із них лише два українські. Всі театри муз-комедії — російськомовні,
оперні — крім Київського і Львівського— також. У Київських театральному
інституті ім. І. Карпенко-Карого, в Інституті культури та в Харківському
інституті мистецтв переважна більшість предметів читається російською
мовою.

Мало уваги приділяють театрові й науковці країни. По суті, досі немає
академічної історії національного українського театру.

4. Опозиційний рух поширився по всій території України, але найактивніше
заявив про себе в її західному регіоні та Києві. У другій половині 60-х
— першій половині 80-х років у ньому виявилося кілька течій.

Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім
ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту
рідної мови, виступали за збереження звичаїв, культурно-історичних
пам’яток українського народу тощо, їх діяльність не виходила за межі
радянської законності й соціалістичних цінностей. Та вперте небажання
тоталітарної держави йти на найменші поступки українському
культурно-просвітницькому руху, відверта політика русифікації нехтування
елементарними національними правами українського народу штовхало
багатьох шістдесятників на відкриту конфронтацію з правлячим режимом.
Національно-культурний рух став для багатьох його учасників своєріднім
етапом на шляху свідомої боротьби за самовизначення України.

У відповідь на це тоталітарний режим застосував репресії. Перша хвиля
масових арештів розпочалася наприкінці серпня — на початку вересня 1965
р., коли в різних містах України були заарештовані літературний критик
І. Світличний, психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі
М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, художник П. Заливаха — загалом понад 20
осіб.

Проти арештів і неправедних судів почала протестувати громадськість.
Так, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем’єрі
фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів
виступили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журналіст В.
Чорновіл. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих була розгорнута
підписна кампанія: 78 діячів української культури і науки звернулися з
листом у ЦК КПРС. У квітні 1968 р. 138 діячів науки, літератури,
мистецтва знову звернулися з листом-протестом проти незаконних
політичних процесів 1966—1967 рр. Та відповіді вони не дочекалися, а
невдовзі на підписантів почалися гоніння: звільнення з роботи,
виключення з партії, заборона друкуватися, знімати фільми тощо. Проте це
не зупинило боротьби за демократичні та національні права.

У середині 60-х років зусиллями шістдесятників у Києві 22 травня, у День
пам’яті Т. Шевченка, збиралися його шанувальники: грали бандуристи,
співали пісень, читали поезії тощо. Це дратувало компартійних ідеологів,
і вони вирішили покласти цьому край. У 1967 р., під час чергового
зібрання на відзначення пам’яті поета, влада спробувала силою розігнати
його учасників. Сталися сутички з міліцією, співробітниками КДБ. Було
затримано чотирьох осіб.

У 1968—1969 рр. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти
О. Гончара за його роман «Собор». У Дніпропетровську поети І.
Сокульський та М. Кульчицький, асистент металургійного інституту В.
Савченко підготували на ім’я ЦК Компартії України «Листа творчої молоді
Дніпропетровська» на захист роману та його автора. Лист підписали 300
осіб. Цього було достатньо, щоб ініціатори отримали по кілька років
таборів суворого режиму.

У 1971 р. в Одесі заарештували та засудили учителя і поета О. Резніка,
який свої звинувачення на адресу режиму висловив такими рядками: «Ти
винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».

Дії тоталітарного режиму викликали спалах самвидавної літератури.
Найвідомішими у самвидаві стали праці І. Дзюби, В. Чорновола, М.
Осадчого, Є. Сверстюка, В. Мороза.

І. Дзюба наприкінці 1965 р. у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація»
викрив згубну національну політику Компартії в Україні, показав
порушення прав українського народу в усіх сферах суспільно-політичного,
культурного й економічного життя, зробивши висновок, що фактичне
становище УРСР не відповідає її задекларованому визначенню як
рівноправної та суверенної радянської республіки у складі СРСР. Автор
показав злочинність практики переслідування людей, які стали на захист
української мови та культури. При цьому І. Дзюба сподівався добитися
вирішення наболілих національних проблем в межах радянської системи.

Великого розголосу, особливо на Заході, набула книга В. Чорновола «Лихо
з розуму (портрети двадцяти злочинців)», присвячена діяльності патріотів
України, які щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утисками
української мови та культури.

Репресії привели до того, що більшість націонал-культурників, які
донедавна намагалися вирішити національні проблеми у межах системи,
стала її відвертими противниками.

У 1974 р. лікар-стоматолог із Червонограда Львівської області С. Хмара
спільно з киянами — інженером В. Шевченком та науковцем О. Шевченком —
поновили випуск «Українського вісника», але в 1980 р. вони були
заарештовані й засуджені. У 1974 р. письменник Г. Снєгірьов із Харкова
написав книгу «Набої для розстрілу», де документально довів: політичний
процес 1930 р. над «Спілкою визволення України» був побудований на
вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською
інтелігенцією. Г. Снєгірьов був заарештований і невдовзі помер у
в’язниці.

5. У 60-70-ті роки у радянському суспільстві виникла нова форма духовної
опозиції — так зване дисидентство, яке за своєю природою було духовним,
інтелектуальним і моральним опором закостенілості радянської системи
суспільства. Найбільш активними учасниками дисидентського руху були
творча інтелігенція, духовенство та віруючі, представники різних
національностей. Дисидентство як соціальний рух мав помірковане та
радикальне крила. Вчені виділяють такі етапи дисидентського руху в СРСР.

Перший (1961-1968 рр.). Формою руху було написання листів лідеру країни
з підписами найбільш відомих діячів науки, культури (так звані
“підписанти”). За різними даними, до їх числа належало 700 чоловік.
Формою поширення дисидентських ідей в цей час став “самвидав” —
машинописні журнали, збірники, літературно-публіцистичні доробки. У
молодіжному середовищі виникають перші неформальні об’єднання на
противагу офіційному комсомолу (1960 р. у Москві виникає СМОГ —
“Наймолодше об’єднання геніїв”). Із середини 60-х років дисидентський
рух набуває активних форм діяльності. Так, у грудні 1965 р. на
Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація,
організаторами якої були А. Сахаров, О. Гінзбург, А. Амальрик, Л.
Богораз.

Другий (1968 — середина 70-х рр.) характеризувався активними формами
протесту, з квітня 1968 р. дисидентському руху вдалося розпочати видання
“Хроніки поточних подій”. Визначилися свої лідери — А. Сахаров, Ю.
Галансков, У. Буковський, А. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз, Н.
Горбаневська, А. Вольпин. У 1968-1976 рр. закладено організаційні основи
дисидентського руху, зріс його інтелектуальний потенціал. Було
організовано видання літературно-публіцистичних творів з критикою
радянської дійсності за кордоном (А. Синявським, Ю. Данієлем, А.
Пнзбургом, О. Солженіциним та іншими); звернення учасників руху до
міжнародних організацій про порушення прав людини в СРСР. 25 серпня 1968
р. на Червоній площі проведено першу в СРСР відкриту акцію протесту
проти радянської інтервенції до Чехословаччини. У ній взяли участь 8
чоловік: Т. Баєва, К. Бабицький, Л. Богораз, В. Делоне, В. Дремлюга, П.
Литвинов, В. Файнберг, Н. Горбаневська. Вже в жовтні 1968 р. їх було
засуджено.

Своєрідним маніфестом дисидентського руху стала праця академіка А. Д.
Сахарова “Міркування про прогрес, мирне існування й інтелектуальну
свободу” (червень 1968 р.). Сахаров стояв на позиціях, близьких до
західного лібералізму. Християнсько-демократичні цінності обстоював
письменник О. І. Солженіцин. Опублікування романів “У колі першому”,
“Архіпелаг ГУТАБ”, присуджений йому Нобелівської премії .викликали хвилю
обурення радянських засобів масової інформації. Влада організувала
цькування письменника, а в лютому 1974 р. Солженіцина було насильно
вислано за кордон. У 70-ті роки за політичними мотивами вислано або
поїхали за кордон письменники В. Некрасов, А. Зинов’єв, В. Максимов,
музикант М. Ростропович, співачка Г. Вишневська, поет І. Бродський,
кінорежисер А. Тарковський, режисер Ю. Любимов та інші.

Примикали до дисидентського руху й поділяли його ідеї
національно-визвольні рухи України, Грузії, Вірменії, Прибалтики, хоча
вони мали свої специфічні особливості.

Відбувалося відродження релігійної свідомості. Інтерес до релігії
набирав різноманітних форм. Відновлюються храми, публікуються книги про
російську православну релігійну традицію, у яких висловлюється жаль про
руйнацію цієї традиції. Священики Г. Якунін, Д. Дудко критикують
офіційну церкву за співробітництво з владою.

У боротьбі проти інакомислячих у СРСР було вжито безпрецедентних
заходів. У КДБ створено спеціальне 5 е Управління. Ідеологічні служби
КДБ спробували поставити під контроль сотні тисяч “сумнівних” в
ідеологічному відношенні громадян. До карного законодавства внесено
зміни репресивного характеру, організовано судові процеси над А.
Синявським, Ю. Данієлем, А. Марченком, А. Гінзбургом, П. Литвиновим, Ю.
Галансковим, Ю. Орловим та їхні арешти й ув’язнення, вислано О.
Солженіцина за межі країни, академіка А. Сахарова до Горького (Нижній
Новгород), поміщено членів дисидентського руху до психіатричних клінік
(“справа Григоренка”, “справа Пліуч”, “справа Щаранського”), позбавлено
радянського громадянства М. Ростррповича, Ю. Любимова.

Третій етап (середина 70-х — середина 80-х рр.) характеризувався
організаційним оформленням руху (створення Групи сприяння виконанню
Хельсінських угод, правозахисних організацій в союзних республіках,
Вільного профспілкового об’єднання трудящих) та наростанням репресій з
боку КДБ на чолі з Ю. Андроповим.

Різними формами протесту проти деформацій радянської системи стали
страйки робітників (протягом 1975— 1985 рр., за різними джерелами,
відбулося 60 масштабних виступів робітників), масова еміграція
єврейського населення до СІЛА та Ізраїлю, виступи католицького
духовенства Литви, створення молодіжних неформальних рухів та
організацій, екологічні кампанії, які провадились за ініціативою
письменника С. Залигіна, — на захист чистоти -Байкалу, проти повороту
сибірських рік та ін.

У період Гельсінського процесу 1975 р. дисиденство дістало новий
імпульс, оскільки СРСР підписав Гельсінську заяву й офіційно погодився
визнали права і свободи трудящих.

У травні 1976 р. в Москві засновано перший Гельсінський комітет, а в
листопаді 1976 р. в Києві виникає Українська гельсінська група, яку
очолив Микола Руденко. У групі налічувалось 37 учасників, серед яких
були згодом ув’язнені дисиденти Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, а також
ті, хто вижив після радянських таборів, — Левко Лук’яненко, Святослав
Караванський, Оксана Попович, Ірина Ситник та ін. Українська гельсінська
група мала контакти з подібними організаціями в інших республіках.

Вони поставили собі за мету легальну боротьбу законними методами за
справжню свободу і демократію, за незалежність України, яку вона мала
здобути, скориставшись своїм конституційним правом на вихід із СРСР.
Проте, незважаючи на взяті на себе в Гельсінкі зобов’язання, радянське
керівництво вчинило дисидентам погром. Майже три чверті членів
Української гельсінської групи були засуджені на строк від 10 до 15
років. Решту вислано з україни (частина з них згодом емірувала).

У меморандумі УГГ, підготовленому в листопаді— грудні 1976 р.,
наголошувалося, що після Гельсінської наради становище з правами людини
в Україні не поліпшилося. Західній громадськості були передані списки
політв’язнів та концтаборів, де утримувалися українці.

Уже на початку 1977 р. проти УГГ розпочалися репресії. Із 41 учасника
групи протягом 1977—1985 рр. 27 були засуджені, 6 позбавлені радянського
громадянства, троє — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин — загинули в таборах.
Розгром легальної правозахисної організації свідчив про засліпленість
прибічників тоталітарної системи, їх нездатність і небажання йти на
будь-які поступки громадськості.

Найрішучішими противниками радянської політичної системи були українські
націоналісти. Ядро їх становили колишні учасники ОУН—УПА, які вийшли на
волю під час хрущовської «відлиги» і відновили боротьбу проти режиму.
Підпільні націоналістичні гуртки та групи діяли переважно в
західноукраїнських областях. У другій половині 60-х — першій половині
80-х років вони в основному зосереджувалися на агітації та пропаганді:
поширювали літературу, вивішували національні прапори, розкидали
листівки тощо.

Література

Політична історія XX століття. Київ 2001 р.

Політична історія України посібник. Київ 2001 р.

Історія України. Курс лекцій. Київ “Либідь” 1992 р.

4. Жуковський А., Субтельний О. „Нарис історії України”. Львів 1991р.

4. „Історія України” Крип’якевич І. – Дальницький М., Доповна Є.Гринієм.
Львів 1991р.

5. Газета „Поліття” Україна в ХХ столітті.

6. О.Д.Бойко „Історія України”. Київ. 2002р.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020