.

Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження на східноукраїнських землях у складі Росії (кінець XIX – поч. XX ст.). Включення

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 7016
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження на
східноукраїнських землях у складі Росії (кінець XIX – поч. XX ст.).
Включення західної України до УРСР в складі УРСР, політика радянської
влади на західноукраїнських землях.

ЗМІСТ

Охарактеризуйте основні етапи українського національного

відродження на східноукраїнських землях у складі Росії

(кінець XIX- поч.XX
ст.)…………………………………………………………..
…….3

2. Включення західної України до УРСР в складі УРСР, політика

радянської влади на західноукраїнських
землях……………………………..13

3.
Література……………………………………………………..
………………………………22

1.Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження
на східноукраїнських землях у складі Росії

(кінець ХІХ поч. ХХ ст.)

З пом’якшенням внутрішнього режиму була проголошена амністія і членам
Кирило-Мефодіївського товариства. У 1857 р. повернувся із заслання Тарас
Шевченко. Український національний рух відразу скористався з
лібералізації політичного життя. Центром політичного життя став
Петербург, куди з’їхалася більшість братчиків. Тут 1859 р. було утворено
першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що ставила
собі за мету поширення національної ідеї шляхом видання книг, журналів,
проведення вечорів тощо. У 1861 —1862 pp. у Петербурзі виходив
літературно-науковий місячник “Основа”, що видавався Пантелеймоном
Кулішем за участю Миколи Костомарова і Тараса Шевченка. У 1861 р. у
Києві виникла своя громада з числа студентів Київського університету та
місцевої інтелігенції. Одним із основних напрямів діяльності Київської
громади була організація недільних шкіл для дорослого населення.
Поступово мережа громад і недільних шкіл охопила всі більші міста
Наддніпрянської України. У Чернігові відомий український байкар Леонід
Глібов видавав газету “Чернігівський листок”.

До діяльності громад російський режим ставився спочатку толерантно,
вважаючи, що їхня діяльність має виключно культурно-просвітній характер.
Ставлення до українського руху змінилося після польського повстання 1863
р. Повстання охопило й Правобережну Україну, але зовсім не знайшло
відгуку серед українського селянства й інтелігенції. Навпаки, повстанці
часто зустрічалися з ворожим ставленням з боку місцевого населення. Тим
не менше під впливом повстання царський уряд починає трактувати
український рух (“южнорусский сепаратизм”) як польську інтригу. Було
організовано постійне цькування українського руху з боку офіційної преси
(передусім — “Русского вестника” Каткова), розгромлено Полтавську і
Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові, припинено
видання “Чернігівського листка” та закрито усі недільні школи. Окремі
українські інтелігенти з числа арештованих (Павло Чубинський та
Олександр Конинський) після суду і слідства були заслані у північні
губернії Росії.

Але найбільшої шкоди українському рухові завдав указ міністра внутрішніх
справ Валуєва 1863 p., який проголошував, що окремого “малороссийского
языка не было, нет и быть не может”. Валуєвський указ заборонив
друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Заборона не
стосувалася художньої літератури. Така вибірковість у забороні не була
випадковою. Російському урядові йшлося не про те, щоб заборонити
інтелектуалам писати і видавати твори українською мовою. Його наміром
було не допустити поширення україномовних видань серед простого люду, а
шкільні та релігійні видання призначалися саме для цього. Валуєвський
указ 1863 р. був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові
перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у
масове явище. Російський уряд продемонстрував свою політичну
далекоглядність, оскільки розвиток масового українського руху становив
серйозну загрозу для територіальної цілісності імперії.

Після Валуєвського указу у національному відродженні настала перерва,
яка тривала аж до початку 70-х років XIX ст. Значна частина молодої
української інтелігенції (Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич,
Кравчинський, Желяб’єв) вступала у російські революційні організації. її
приваблювала революційна ідеологія російського народництва, порівняно з
яким український рух видавався надто мізерним, аполітичним і
культурницько обмеженим. Народницьке “ходіння в народ” 70-х років
торкнулося й України. Великого розголосу набула Чигиринська справа
(1877), під час якої російський народник Я. Стефанович під вигаданим
іменем Дмитра Найди видавав себе за царського комісара і підбурював
селян до повстання проти поміщиків. Після розкриття змови було
арештовано близько 1000 осіб.

Винятково велику роль у тих подіях відіграли потомки колишньої козацької
старшини із Лівобережної України (серед інших прізвищ варто назвати хоча
б Софію Перовську, яка походила з гетьманського роду Розумовських).
Участь потомків козацької старшини у російському революційному русі була
однією із сторін русифікації старої української еліти. Наприкінці XIX
ст. заледве чверть спадкового дворянства України (56,8 тис. осіб разом з
членами родин) визнавала українську мову рідною. Але в національному
русі взяло участь хіба що декілька діячів і то передусім у ролі
меценатів. Абсолютна більшість колишньої козацької старшини міцно
інтегрувалася в імперську систему. їхні ж потомки, перейшовши через
характерний для російського суспільства 60-х років конфлікт “батьків” і
“синів”, масово поповнювали лави російського революційного руху.

У другій половині XIX ст. український національний рух зазнав важливої
зміни, перейшовши від “дворянського” до “народницького” етапу. Цей
процес був помітним уже в діяльності Кирило-Мефодіївського братства, але
на повну силу розгорнувся лише у пореформені десятиліття. Організаторами
й ідеологами українського руху стали “різночинці” — студенти і професори
університетів, учні середніх шкіл та їх викладачі, редактори,
журналісти, письменники, актори та представники вільних професій (юристи
і лікарі). “Національна зрада” старої української еліти викликала
своєрідну реакцію нового покоління українських активістів. Засуджуючи
факт зради, воно підносило його позитивну роль у висвітленні
демократичного характеру української нації, яка складалася лише з народу
— українського селянства. Боротьба селян за землю була водночас
боротьбою за національне визволення. Вона була спрямована проти
польських і російських поміщиків та зросійщених і спольщених українських
дворян. Національні вороги були одночасно ворогами соціальними. Це
будило надію на перехід селянства під прапори національного руху.

Зневага до поміщицького класу була настільки сильною, що змусила
декількох українських діячів зректися приналежності до нього. До їх
числа належав один із лідерів київської громади Володимир Антонович,
навколо якого зібралася невелика група “хлопоманів” — вихідців із
сполячених поміщицьких родин, які під час січневого повстання 1863 р.
порвали зі своїм аристократичним світом й зідентифікували себе з
простолюдом. Вони перейшли із римо-като-лицької віри у православну і
свідомо дотримувались народних звичаїв. Членом цієї групи був Тадей
Рильський — батько відомого українського поета Максима Рильського.

Ототожнення української справи з соціальними інтересами українського
селянства сприяло надзвичайній популярності у середовищі національних
діячів соціалістичних ідей. Офіційна російська преса звинувачувала
членів Київської громади в тому, що вони носять в одній кишені
писання “батька Тараса” (Шевченка), а в іншій — “Капітал” Маркса.
Один із громадівців, Микола Зібер, став першим у Росії популяризатором
економічної теорії марксизму. Інший член Київської громади, Сергій
Подолинський, використав основні положення цієї теорії для аргументації
своїх власних поглядів на розвиток природи, суспільства та промислового
виробництва в Україні.

Найпослідовніше вираження курс на поєднання соціалізму з національною
справою знайшов у політичній думці іншого лідера Київської громади
Михайла Драгоманова. Йому належала відома формула, що “по обставинам
України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той
радикал, що не став українцем”. За своїми поглядами Драгоманов був
далекий від ортодоксального марксизму, не визнаючи пріоритету
економічного фактора розвитку суспільства, рівно як і диктатури однієї
партії чи одного класу. У своїй діяльності він розвивав положення
європейського анархічного соціалізму, який у центр уваги ставив свободу
особистості. Реалізувати цей ідеал, на думку Драгоманова, можна широким
упровадженням федеративних та самоуправних принципів на всіх рівнях
функціонування суспільства — від сільської громади аж до державного
управління. Ідеалом Драгоманова була політична організація, близька до
державного ладу Англії та Швейцарії. Його позиція відрізнялася від
поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської
общини та терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він
протиставив іншу формулу, яка стала моральним імперативом для наступних
поколінь українських діячів: “Чиста справа потребує чистих рук”.
Український соціалізм у драгоманівській версії мав загальнолюдський,
етичний характер і став головною ідеологією українського руху в другій
половині XIX — на початку XX ст.

Київській громаді вдалося активізувати свою діяльність на початку 70-х
років. Вона виступала з ініціативою утворення у Києві 1873 р.
Південно-західного імперського географічного товариства. Під егідою
товариства були підготовлені й видані “Історичні пісні українського
народу” Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова (1874—1875), збірка
казок Драгоманова, чумацьких пісень Рудченка, праця Чубинського з
етнографії Правобережної України, проведено одноденний перепис населення
м. Києва. Найбільшого розголосу набув археологічний з’їзд у Києві
(1874), під час якого члени Київської громади здивували учений
європейський світ ґрунтовністю і масштабами своєї наукової діяльності.
Послаблення цензури сприяло виходу цілої серії українських популярних
книжок. Київська громада придбала газету “Київський телеграф”, яка на
короткий час стала органом української думки.

У 1873 р. Київська громада виступила зі своєю політичною програмою,
основним положенням якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням
широкої автономії Україні. У своїх суспільних поглядах громада стояла на
досить радикальних позиціях. Ще радикальнішою з цього погляду була
Одеська громада. Як і київські, так і одеські громадяни підтримували
зв’язки з російським революційним рухом.

Активізацію діяльності Київської громади царський уряд сприйняв як новий
прояв українського сепаратизму. Наприкінці 1874 р. з Києва у Петербург
був направлений меморандум, який повідомляв, що українці хочуть “вільної
України в формі республіки з гетьманом на чолі”. Його автором, ймовірно,
був помічник куратора київської шкільної округи, полтавський поміщик
Михайло Юзефович. Меморандум вимагав закриття Південно-західного
імперського географічного товариства. У серпні 1875 р. за наказом
Олександра II була створена спеціальна комісія у складі міністрів
внутрішніх справ і народної освіти, обер-прокурора Синоду, начальника
жандармерії й Михайла Юзефовича. На неї покладалося завдання “вироблення
засобів боротьби з українофільською діяльністю”. Комісія дійшла
висновку, що “допустити окрему літературу на простонароднім українськім
наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості
відділення, хоча б і в далекій будуччині, України від Росії”. За
рекомендацією комісії було закрито київську філію географічного
товариства, припинено видання “Киевского телеграфа” і вжито репресії
проти окремих українських діячів. Вінцем антиукраїнських акцій став
виданий Олександром II 18 травня 1876 р. Емський указ, який забороняв не
лише друкування українських книжок у Російській імперії, а й ввіз їх
з-за кордону.

Українському рухові завдано тяжкого удару. Були зведені нанівець
можливості його легальної діяльності. Провідні діячі Київської громади
(Михайло Драгоманов, Федір Вовк, Микола Зібер, Сергій Подолинський)
виїхали в еміграцію. За дорученням київських товаришів Михайло
Драгоманов у 1878—1882 pp. видавав у Женеві журнал “Громада”. У
“Передньому слові до Громади” (1878) він виклав розгорнуту політичну
програму українського руху — “жити згідно до наших власних бажань на
нашій власній землі”. Відповідно до цього Драгоманов висував програму
федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що забезпечило б
українським землям автономні права.

Здійснення драгоманівської програми було можливе лише за умов подальшої
лібералізації російського режиму. Драгоманов намагався звернути увагу
російських лібералів на важливість національного питання для внутрішньої
перебудови Російської імперії. Але на початку 80-х років після короткого
періоду лібералізації наступив час реакції. У березні 1881 р. російські
народники після низки невдалих замахів вбили Олександра II. Царський
уряд відповів репресіями. У цих умовах більшість членів Київської
громади, зневірившись у політичних перспективах українського руху,
вирішили звести свою діяльність до науково-культурної роботи. Погляди
громадівців найточніше передають слова одного з їх лідерів — Павла
Житецького. Коли молоді українські студенти звернулися до нього із
запитанням “що робити?”, то почули відповідь: “Якщо хочете працювати для
українського народу, ставайте першорядними вченими й пишіть ваші праці
по-українському. Тоді поневолі й чужі вивчатимуть українську мову, щоб
знайомитися з вашими працями. А тепер найкорисніше для української ідеї
— це український театр”.

80-ті роки XIX ст. увійшли в історію національного відродження на
східноукраїнських землях як “мертві роки”. Основні його здобутки
обмежувалися культурною й науковою галузями. У 1882 р. у Києві почав
видаватися російськомовний журнал “Киевская старина”, в якому
друкувалися українознавчі матеріали (виходив до 1907 p.). Київська
громада активно збирала й опрацьовувала словники та хрестоматії, пізніше
завершивши цю роботу словником української мови за редакцією Бориса
Грінченка і Михайла Комара (Уманця). Найяскравішою подією національного
життя 1880-х років стала діяльність українського театру. У 1881 р.
міністр внутрішніх справ граф Лоріс-Меліков відмінив заборону
українських вистав, хоч і з великою кількістю обмежень. Умовою
діяльності українських театральних труп було те, що їх репертуар не
включатиме твори з життя інтелігенції та перекладних п’єс. Українські
трупи були зобов’язані поруч з українською виставою виставляти ще й
російську за такої самої кількості акторів. У 1883 р. їм було заборонено
ставити вистави у Київській, Волинській і Подільській губерніях.
Прагнучи мати більше публіки, українські актори змушені були класти
особливий наголос на танці, співи, комічно-брутальні сцени тощо — тобто
свідомо понижувати мистецький рівень. Водночас “гопачні” елементи
зробили український театр дуже модним у Росії. Українські вистави
незмінно збирали багато публіки. Театральні трупи множилися, як гриби
після дощу.

Театр відіграв величезну роль у справі національного пробудження,
особливо тих українців, які проживали поза Україною. Як влучно відзначав
Леон Василевський, “українська сцена до певної міри заміняла
публіцистику, брак якої так сильно відчувався серед українців”.
Найбільшої слави здобув театр, створений Марком Кропивницьким. У його
складі були блискучі актори: Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий
(Тобілевич), М. Садовський, Опанас Саксаганський. Багато письменників і
суспільних діячів молодшого покоління почали цікавитися українською
справою під впливом театру. 80-ті роки стали десятиліттям появи нових
талановитих сил в українській літературі — поетів Бориса Грінченка,
Василя Самійленка, Лесі Українки, письменника Михайла Коцюбинського та
ін.

Український рух наприкінці 80-х років був слабким і нечисленним через
постійні репресії та відхід значного числа національних сил у російські
революційні товариства. Невідповідність шкільної системи потребам
масової освіти та заборона навчання українською мовою були причиною
високого рівня: неписьменності серед українських селян. У 1897 р. лише
кожний сьомий українець міг читати. Неписьменність перешкоджала
українським інтелігентам добитися словом до селянства, навіть за тих
скромних можливостей, які дозволяв закон. Крім того, українські селяни
мали дуже обмежені ресурси, щоб надавати національному рухові допомогу
грошима чи матеріалами.

Але потенційні можливості українського руху були чималими. Про це
найкраще свідчить перенесення його основних ідей на галицький грунт, де
в умовах конституційного режиму він досяг помітних успіхів.

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху і на
східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та
перших українських партій. Влітку 1891 р. на могилі Шевченка у Каневі
декілька національно свідомих студентів заснували таємне товариство під
назвою “Братство тарасївців”. За короткий час лави його членів
поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з Харкова, Києва, Одеси,
Полтави, Лубен. Ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис
Грінченко та Михайло Коцюбинський. У написаній Іваном Липою програмі
“Profession de foi молодих українців” (1893) містилися вимоги широкої
політичної автономії України, захисту культурних та соціальних прав
українського народу. Члени товариства гостро критикували старше
покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість.

“Братство тарасівців” проіснувало до 1898 р. У 1897 р. в Києві на
нелегальному з’їзді представників усіх громад України було утворено
Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром
Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 р. вона перетворилася в
Українську демократичну партію. У 1897 р. у Харкові заходами Дмитра
Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла
студентська група, на основі якої 1900 р. була створена Революційна
українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію “Братства
тарасівців”. У 1900 р. один із колишніх “тарасівців”, харківський
адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою
“Самостійна Україна”. Ця книжка вперше на східноукраїнських землях
проголошувала ідеал “єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України
від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Однак на відміну від Галичини, де
всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат
політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському
фунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру “Самостійна Україна” за свою
програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції.
Міхновський 1902 р. утворив Українську національну партію, яка, хоч і
прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато
прихильників.

Переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. на
Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у
федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної
територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких
позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських
лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик
В’ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.

Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської
України пояснювалася декількома причинами. По-перше, ця популярність
була викликана тісною, майже 250-річною інтеграцією українських земель в
економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до
витворення серед частини української інтелігенції так званого
малоросійського типу з подвійною (російською та українською)
національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені у
державному відокремленні України. І лише 1917 p., коли “чари” старої
Російської імперії зникли разом з її падінням, у значної частини
“малоросів” перемогла українська самосвідомість, і вони стали
потенційними “сеператистами”. По-друге, в умовах постійних репресій з
боку царського уряду серед значної частини національно свідомої
інтелігенції продовжувало панувати переконання, що український рух не
має серйозних політичних перспектив. Але головною причиною, яка змусила
лідерів українських партій “згорнути “прапор самостійної України”, були
їхні розрахунки на те, що російська демократична інтелігенція після
повалення царату з розумінням поставиться до українських національних
вимог. “Широка автономія України з державними правами українського
народу в федеративнім зв’язку — се та програма даного моменту, від
котрої не може бути усунення назад, — писав Михайло Грушевський навесні
1917 р. — Всякі перешкоди, взагалі вагання в задоволенню її з боку
провідників Російської держави чи кермуючих кругів російського
громадянства може мати один наслідок — це пересування центра ваги в бік
українського самостійництва”. Майбутні події показали усю марність цих
сподівань. Ні одна з російських політичних партій — від крайньо лівої до
крайньо правої — не збиралася серйозно зодовольняти національних
інтересів українського народу. Більше того, вони розглядали українські
землі як природне поле своєї діяльності. Передбачалось, що у випадку
падіння самодержавства Україна й надалі залишатиметься під російськими
політичними впливами. Не всі українські партії розуміли цю загрозу. У
1904 р. від РУП від’єдналася група під проводом Мар’яна Меленевського й
Олександра Скоропис-Йолтуховського, яка заснувала Українську
соціал-демократичну спілку, а згодом перетворилася у регіональну
організацію Російської соціал-демократичної партії (меншовиків). Така
політика завдала великої шкоди національному рухові й скріпила
імперські, “единонеделимые” позиції російських сил.

На початку XX ст. російський самодержавний режим зазнав чергової
політичної кризи, яка поглибилась безславною поразкою Росії у
російсько-японській війні 1904-1905 pp. Як і в часи Кримської війни,
країну охопили масові заворушення. 9 січня 1905 р. російський імператор
Микола II віддав наказ розстріляти мирну демонстрацію робітників у
Петербурзі. Було вбито понад тисячу демонстрантів. Петербурзький
розстріл викликав обурення робітників, яке згодом перекинулося
на село і армію. У червні 1905 р. в Одесі вибухнуло повстання матросів
на броненосці “Потьомкін”. У жовтні 1905 р. розпочався загальний
політичний страйк. Під тиском революційних подій Микола II змушений був
видати спеціальний маніфест 17 жовтня 1905 р., в якому пообіцяв провести
вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам
Російської імперії.

У першій Державній думі була створена Українська парламентська громада,
що складалася з 45 послів усіх 102 вибраних від України. Головою її був
адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг. Політичною платформою
цієї парламентської групи була боротьба за автономію України. Після
розпуску першої Думи (8 липня 1906 р.) і нових виборів друга Українська
громада налічувала вже 47 чоловік. Але 3 червня 1907 р. у результаті
державного перевороту другу Думу було розпущено. У третій (1907—1912) та
четвертій (1912—1917) Державних думах національно свідомих українців
було дуже мало, оскільки новий виборчий закон обмежив права робітників,
селян і національних меншин.

Революція 1905 р. сприяла короткочасному розквіту українського
національного життя. Насамперед ці позитивні зміни були пов’язані зі
скасуванням Емського указу 1876 р. Були відкриті нові кафедри
українознавства: в Одеському університеті історію України викладав
Олександр Грушевський (брат Михайла), в Харківському українську
літературу — Микола Сумцов. За галицьким прикладом в українських містах
і містечках розгортається мережа товариств “Просвіти”. У 1905 р. у
Російській імперії з’явилася перша україномовна газета “Хлібороб”. З
1906 р. у Києві почала виходити щоденна газета “Рада”. її видавцем був
відомий український діяч і меценат Євген Чикаленко. У 1907 р. у
Петербурзі вийшло повне видання “Кобзаря” Тараса Шевченка. У тому ж році
Михайло Грушевський переніс центр своєї діяльності зі Львова до Києва,
де під його головуванням було утворене Українське наукове товариство.
Сюди ж було перенесено й видання “Літературно-наукового вісника”, який з
1898 р. виходив під егідою НТШ замість старої “Зорі”.

У час революції сталися певні зміни у політичній розстановці українських
сил. У 1905 р. РУП перейшла повністю на марксистські позиції і
перейменувалася в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери
Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микола Порш, Лев Юркєвич). Партія
стояла на самостійницьких позиціях, але з тактичних міркувань включила в
свою програму вимогу національно-територіальної автономії України у
складі Російської федерації. Восени 1905 р. зі складу Української
демократичної партії вийшла радикальна група на чолі з Борисом
Грінченком, яка утворила Українську радикальну партію. її самостійне
існування тривало недовго. Наприкінці 1905 р. вона об’єдналася з
демократами в Українську радикально-демократичну партію. УРДП
проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців
(ТУП) на чолі з Михайлом Грушевським, Євгеном Чикаленком і Сергієм
Єфремовим. У 1903—1904 pp. з РУП вийшли гуртки соціал-революціонерів
(есерів), які на початку 1907 р. об’єдналися в Українську партію
соціал-революціонерів (УПСР). Усі ці три партії — УСДП, ТУП і УПСР —
були головними представниками політично активних українців і відіграли
основну роль у часи Центральної Ради і Директорії. Однак на відміну від
українських партій у Галичині вони стояли не на самостійницьких, а на
федеративних позиціях. А на самій території Наддніпрянської України за
своєю активністю й впливами вони значно поступалися російським партіям.

Після поразки революції 1905 р. у Російській імперії запанувала реакція,
її головним провідником був міністр внутрішніх справ (з 1906 р.) Петро
Столипін (1862—1911). По всій країні були заведені
військово-польові суди.

Одним з елементів стол и пінської реакції було переслідування
національних меншин. У 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому зачислив
український народ до “чужородних” (“инородцев”) і забороняв будь-які
українські організації. У 1911 р. він заявив, що “історичним завданням
російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним
українським, що містить у собі відродження старої України й устрою
малоросійської України на автономних національно-територіальних
основах”. У часи столипінської реакції були закриті товариства
“Просвіта” та інші українські організації, заборонено продавати
українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що
його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій
Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля
антисемітизму.

Іншим елементом столипінської політики стало проведення аграрної
реформи, яка переслідувала мету створити на селі міцне, заможне
селянство як опору самодержавного режиму. Селянам дозволялось виходити з
общини, селитися окремо, “на відрубах” (хуторах), і брати у свою
власність достатньо землі. Столипінська реформа мала найбільший вплив в
Україні, бо вона відповідала старим традиційним формам землеволодіння.
Якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 р. з
общини вийшло майже 24% господарів, то в Південній Україні цей показник
становив 34,2%, а в Правобережній Україні — аж 50,7%.

Антиукраїнська репресивна політика не припинилася після смерті
Столипіна, вбитого 1911 р. у Києві агентом охранки. Піком цієї політики
стала заборона святкування 100-ї річниці від дня народження Тараса
Шевченка 1914 р. Заборона вилилася в масові демонстрації студентів у
Києві. Репресії викликали зворотну реакцію. Під їх впливом на бік
українського руху перейшли навіть ті, хто раніше тримався осторонь.
Водночас антиукраїнські реформи використали й російські опозиційні сили
як привід для критики дій царського уряду. У 1913 р. під час засідань
четвертої Державної думи домагалися ліквідації національних обмежень в
Україні кадет Петро Мілюков, есер Олександр Керенський, більшовик
Григорій Петровський і навіть російський православний єпископ Нікон.

Загалом же напередодні першої світової війни український рух у
Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і
переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише
добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні війни українська
політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй
довелося формуватися в огні війни і революції 1917—1920 pp. Тяжко було
приступати до будівництва національної держави, не маючи за собою навіть
початкових українських шкіл. У цьому відношенні поразка національної
революції була до певної міри запрограмована наперед.

Досвід українського національного відродження кінця XVIII — початку XX
ст. мав велике значення. Він наочно продемонстрував, що українська нація
могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, а отже, є
стійкою й життєздатною спільнотою. Демократичні традиції національного
відродження стали міцним набутком українського руху і в XX ст.

2. Включення західної України до УРСР в складі СРСР, політика
радянської влади на західноукраїнських землях

Що стосується України, то другу світову війну можна поділити на два
виразних етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 p., коли німці напали
на Польщу, а Радянський Союз незабаром окупував її східні території.
Основна риса цього етапу, який торкався лише західних українців,
полягала в переході їхніх земель під окупацію нової влади, насамперед
радянської. Другий етап, почався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня
1941 р. й тривав до осені 1944 p., коли німецькі війська були вигнані з
України. Протягом цього часу вся Україна була загарбана нацистами.

Серед багатьох чинників, що призвели до війни, вирішальне значення мали
дві дипломатичні угоди, які справили на українців безпосередній вплив.
Підписавши вересня 1938 р. Мюнхенський пакт західні держави на чолі з
Англією вдалися – спроби умиротворення. Гітлера, дозволивши йому
розчленувати Чехословаччину (й Закарпаття). Але замість задоволення
домагань Гітлера цей вияв безхребетності західних держав лише розпалив у
нацистів апетит до дальших територіальних загарбань. Ще безпосередніший
зв’язок з вибухом війни мав підписаний 23 серпня 1939 р.
нацистсько-радянський пакт (пакт Рібентропа-Молотова) — ця одна з
найдивовижніших в історії угод. Гітлер, що не приховував ненависті до
радянської системи та своїх територіальних претензій на Сході, хотів,
перш ніж напасти на своїх противників на Заході, нейтралізувати
Радянський Союз. Сталін зі свого боку прагнув підписати з Гітлером угоду
про ненапад та нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати
агресивність нацистів проти Франції та Англії і в такий спосіб виграти
час для накопичення власних сил, поки між «капіталістами» точитиметься
війна на взаємне виснаження. Крім задоволення першочергових потреб двох
держав, нацистсько-радянський пакт також передбачав обмін сировиною та
зброєю. Більше того — до нього входив таємний протокол, у якому Гітлер і
Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та
окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі
західноукраїнські землі. Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу,
Гітлер напав на Польщу, поклавши початок другій світовій війні.
Кваплячись оволодіти своєю частиною гинучої польської держави, 17
вересня радянські війська вступили у Східну Польщу і зайняли майже всі
землі, населені українцями та білорусами. За чотири тижні польська
держава перестала існувати.

Ще не встановивши повного контролю над Західною Україною, радянське
керівництво приступило до юридичного оформлення її нового
статусу. Детально розроблений план дій в цьому напрямі був затверджений
26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) під
головуванням Сталіна. Цей план передбачав скликання 26
жовтня того ж року у Львові Народних Зборів Західної України, які
повинні були вирішити питання про входження Західної України в СРСР, про
характер нової влади, про націоналізацію банків і великої промисловості,
про конфіскацію поміщицьких земель. На засіданні були визначені:
день проведення виборів, норма представництва (1 депутат на 5000
виборців), інші організаційні заходи виборів, а також повністю
узгоджений порядок денний Народних Зборів.

Початок реалізації задуманого Сталіним і його оточенням поклала
постанова ЦК ВКП (б) від 1 жовтня 1939 р. “Про питання Західної України
і Західної Білорусії”, яка визначила відповідальними за проведення
Народних Зборів воєводські, міські й повітові тимчасові управління, що
вже за участю уповноважених ЦК КП(б)У замінили на місцях ревкоми і взяли
на себе функції нових органів влади. 4 жовтня Львівське тимчасове
управління звернулося до Луцького, Станіславського і Тернопільського
тимчасових управлінь з пропозицією скликати Народні Збори Західної
України. Постановою Військової Ради Українського фронту 5 жовтня був
затверджений склад комітету з організації виборів, а наступного дня —
положення про вибори, призначені на 22 жовтня.

В ході передвиборної кампанії майже щодня організовувалися мітинги та
збори населення, на яких промовці одноголосно висловлювалися за
возз’єднання Західної України з радянською Україною. В більшості
випадків почуття робітників, селян, представників творчої інтелігенції
були щирими і їх промови відповідали думкам і настроям переважної
частини мешканців краю, особливо українців, які жили ідеєю соборності
України. Інша справа організатори передвиборної кампанії, які свідомо
використовували ними же пробуджений ентузіазм і піднесення для
забезпечення потрібних результатів виборів.

За офіційними даними, в голосуванні взяли участь 92,83% виборців, з яких
90,93% віддали свої голоси за заздалегідь підібраних органами влади
кандидатів. Переважну їх більшість (92,2%) становили українці.

Водночас голосування засвідчило неоднозначність ставлення різних
соціальних та національних груп до перемін, зумовлених вступом Червоної
армії. Не з’явилося або голосувало проти понад 700 тис. осіб. Крім того,
75 925 бюлетенів визнано недійсними. За умови безальтернативності
виборів (у кожному з 1495 виборчих округів було зареєстровано лише по
одному кандидатові) 11 депутатів так і не було обрано.

Незадоволення викликав і сам спосіб, у який відбувалося скликання
Народних Зборів, що виключав будь-яку можливість передвиборної боротьби
різних політичних сил, а також відсутність справді таємної процедури
голосування. На місцях було зроблено все, щоб не допустити висунення і
головне реєстрації як можливих кандидатів до Народних Зборів
представників колишньої політичної еліти. Показово, що серед 44
офіційних лозунгів, під якими проходила передвиборна кампанія, були й
такі: “Тільки одна партія більшовиків вірна інтересам трудящих всього
світу!”, “Трудящі Західної України, ведіть жорстоку боротьбу проти всіх
буржуазних націоналістичних партій, запеклих ворогів трудового народу!”,
“Пепеесівці, ундовці, сіоністи, поалейціоністи, бундовці — приспішники
поміщиків, капіталістів та польських панів — зрадники інтересів
трудового народу.”

Тож не випадково, що серед зареєстрованих кандидатів у депутати
налічувалося 98 членів ВКП(б) (тобто громадян СРСР), 81 член КПЗУ, 51
представник інших партій, решта 1265 осіб — безпартійні. Показово і те,
що внаслідок відповідного добору кандидатів серед обраних до Народних
Зборів депутатів особи з вищою освітою становили лише 5,2%, середньою —
20,6%, тоді як з початковою — 72,6%, неписьменні — 1,6%.

На характер виборів наклали відбиток надзвичайно стислі терміни
передвиборної кампанії (на весь процес висування і реєстрації кандидатів
відводилося лише чотири дні: з 14 по 17 жовтня) і недостатня обізнаність
з правилами голосування. Було чимало випадків, коли виборці бойкотували
вибори. Проте все це істотно не вплинуло на загальні показники. Судячи з
організаційного забезпечення виборів до Народних Зборів, уваги до них
партійно-державного керівництва, наслідок цієї акції був передбачений.

Відповідно до розробленого сценарію Народні Збори Західної України, які
відбулися 26—28 жовтня 1939 р. у Львові, одноголосно прийняли декларації
про встановлення радянської влади на всій території Західної України і
возз’єднання з радянською Україною, про націоналізацію банків і великої
промисловості, про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель. Так
рішеннями Народних Зборів було розв’язане питання про суспільний і
державний устрій Західної України.

Позачергова сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 p., заслухавши
заяву Повноважної комісії Народних Зборів, прийняла закон про включення
Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. Оперативність
і ефективність у підготовці і проведенні Народних Зборів
значною мірою пояснювалась всебічною участю ЦК КП(б)У і його
уповноважених. Тодішній секретар ЦК КП(б)У М.С.Хрущов у своїх мемуарах
згадував: “Я весь цей час був у Львові і організовував цю роботу. Коли
відбувалося засідання народних депутатів, я сидів в ложі і спостерігав.
Я гордився тим, що від початку до кінця знаходився в західних областях і
організував всю справу”. Показово, що ще 25 жовтня на засіданні
Політбюро ЦК КП(б)У була затверджена редакційна колегія Народних Зборів,
а партійні працівники відповідали за видачу перепусток їх делегатам.

Таємний протокол пакту Молотова — Ріббентропа дав згодом радянському
керівництву можливість мирним шляхом розв’язати питання про передачу
СРСР Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний
несподіваними успіхами гітлерівських військ у Франції сталінський уряд
вирішив прискорити розширення і зміцнення своїх позицій на
південно-західних кордонах, щоб одержати максимальну користь з укладених
з Німеччиною угод про розподіл сфер впливу. Молотов 23 червня 1940 р.
звернувся до німецького посла в Москві з заявою, в якій вказував на
неможливість зволікання з бессарабським питанням. В заяві вперше
прозвучали радянські домагання на Буковину, що обґрунтовувалося низкою
обставин і насамперед українським етнічним фактором. Це стало
несподіванкою для Німеччини, оскільки в таємному протоколі пакту питання
про Північну Буковину не ставилося. Проте не бажаючи погіршення відносин
з СРСР і підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним
домовленостям, Німеччина погодилася на територіальні поступки. Останні
повинні були переконати Сталіна в тому, що саме він, а не Гітлер с
стороною, що виграла в цьому непересічному тасуванні різних територій.
Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москві ноту
ультимативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії
і Північної Буковини. Наступного дня радянський уряд направив новий
ультиматум румунському урядові з вимогою протягом чотирьох днів,
починаючи з 28 вересня, звільнити від румунських військ територію
Бессарабії і Північної Буковини. Залишена без підтримки Німеччини
Румунія змушена була підкоритися. Війська Південного фронту, які ще 19
червня розташувалися на кордоні з Румунією, 28 червня перетнули Дністер
і вступили на територію Бессарабії і Північної Буковини. Румунські
війська одержали наказ організовано відходити. 28 червня частини
Червоної армії вступили у Чернівці, Хотин і Акерман, а ЗО червня вийшли
на нові кордони Румунії. Сьома сесія Верховної Ради СРСР 2 серпня 1940
р. включила заселені переважно українцями Північну Буковину, Хотинський,
Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії до складу УРСР. Після
возз’єднання в складі Української РСР Західної України, Північної
Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилося на
8,8 млн чол. і на середину 1941 р. становило майже 41,7 млн жителів, а
її територія розширилася до 565 тис. км.

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР
західноукраїнських земель тут в стислі строки були
націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики,
банки, транспорт, підприємства зв’язку, ліквідована поміщицька
і церковна власність на землю і забезпечено розподіл її
більшої частини серед найбіднішого селянства, вжито
енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення
зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров’я.
Водночас почалося механічне перенесення сюди всього комплексу
“казармового” соціалізму (управлінських структур, господарського
механізму тощо), що робилося без урахування реальних потреб і
можливостей тогочасного суспільства.

Відповідно до рішень Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. і
7 серпня 1940 p., на території Західної України, Північної Буковини і
Південної Бессарабії було ліквідовано старий адміністративний поділ і
утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську,
Станіславську, Чернівецьку та Акерманську (від грудня 1940 р. —
Ізмаїльську) області в складі УРСР. Після цього за радянським зразком
тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських
рад депутатів трудящих. Причому виконкоми створювалися без самих Рад,
оскільки вибори до місцевих Рад відбулись в західних областях лише в
грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що новостворені владні структури
зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком
компартійних органів.

Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили за
винятком більшовицької партії. На підставі постанови ЦК ВКП(б) від 1
жовтня 1939 р. “Про створення комуністичних організацій на Західній
Україні і Західній Білорусії” ЦК КП(б)У здійснив комплекс заходів щодо
створення тут первинних партійних організацій і керівних партійних
органів, підібрав для роботи в них тисячі комуністів, відряджених зі
східних областей України і демобілізованих з військ Українського фронту.
Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше
існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність.
Частина з них оголосила про свій саморозпуск.

Припинили свою діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні,
фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського
суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські
організації радянського типу, в тому числі профспілки, комсомол, творчі
спілки тощо, являли собою не що інше, як філію партійно-державних
органів. Це означало, що політична система на західноукраїнських землях
приведена в повну відповідність із тією, що вже існувала на решті
території СРСР.

Основним принципом кадрової політики режиму на західних землях України
стало те, що на всі важливі посади перших керівників призначалися
працівники, що прибули за скеруванням ЦК КП(б)У, всесоюзних і
республіканських .наркоматів. Серед прибулих “уповноважених” переважали
малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівень
початкової і неповної середньої школи і доповнювалася тримісячними
курсами пропагандистів. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського
виховання, навчилися беззаперечно підкорятися партійній дисципліні.
Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне копіювання форм і методів
ідеологічної та господарської діяльності, які були прийняті в східних
областях, призводило до серйозних прорахунків у роботі промислових
підприємств, сільського господарства, закладів освіти і культури.

В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка
централізація, яка практично не залишала простору для самостійних рішені
господарських керівників, інженерів та техніків. Як наслідок виникле
відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва,
перетворення ї> у різновид найманих працівників. Ускладнювали становище
і необгрунтован усунення з роботи місцевих спеціалістів (насамперед
колишніх власники підприємств), які проводилися під прапором боротьби із
засміченістк підприємств “класово ворожими елементами”. Лише у
Львівській області з ціє причини на підприємствах промисловості та
залізничного транспорту до 1. квітня 1940 р. було звільнено близько
10,9 тис. осіб.

Усе це не могло не позначитися на ефективності роботи виробничи
колективів. Так, на нафтових промислах Дрогобицької області через
виробна неполадки у 1940 р. було допущено 43 490 год простоїв та 432
аварії. Пла буріння нафтовидобувна промисловість області за цей рік
виконала на 73,8%

а по розвідувальних роботах — лише на 37,8%. На Львівській залізниці
протягом 1940 р. паровозний парк використовувався не більш як на 50%.
Щоб звести кінці з кінцями, залізниця одержала від держави 62 млн
крб дотації.

Доведені до трудових колективів плани часто були занижені і не
відповідали виробничим потужностям. Але й за таких пільгових умов сотні
підприємств їх систематично не виконували.

В основу діяльності заводів і фабрик, промислових артілей і будівельних
організацій були покладені головно валові показники, тож на більшості
підприємств якість продукції не лише не поліпшилася, а й суттєво
погіршилася. Завдання з асортименту продукції, як правило, не
виконувалися. Відомчий підхід до керівництва промисловістю і
будівництвом призводив до послаблення нормальних територіальних зв’язків
між підприємствами, розташованими в одному економічному районі.
Ефективність роботи більшості підприємств була низькою.

Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної
системи і селянство. Партійні органи практично всі свої зусилля
спрямували на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні
об’єктивних, ні суб’єктивних передумов для цього не було. Вже на початку
1940 р. в селах Західної України почали створюватися перші колгоспи. До
червня 1941 р. на території Волинської, Дрогобицької, Львівської,
Ровенської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Ізмаїльської
областей було створено 2867 колгоспів, які об’єднали 204,1 тис.
селянських господарств.

Ідею колективізації підтримала лише частина найбіднішого селянства, тоді
як основна маса сільського населення не виявляла бажання вступати в
колгоспи. За таких умов з метою форсування колективізації принцип
добровільності широко підмінявся адміністративними заходами, грубим
тиском. В окремих районах прийняття селян у колгоспи здійснювалося
огульно. Щоб прискорити колективізацію, одноосібників обклали великими
податками. Після цього значна частина селян відвернулася від нового
режиму.

Поспіх в одержавленні засобів виробництва і торгівлі, коли незважаючи на
політичну та економічну недоцільність було націоналізовано сотні
дрібних, фактично ремісничих підприємств, магазинчиків, кіосків, а також
демонтаж розгалуженої системи західноукраїнської кооперації, надмірне
скорочення приватної торговельної мережі, бюрократична неповороткість
нових управлінських структур у сфері виробництва і обслуговування
призвели до значних перебоїв у постачанні населення товарами першої
необхідності. Дефіцитом стали білий хліб, м’ясо і м’ясопродукти, а в
окремих районах навіть сіль і мило. За порівняно незначний час небачено
виросли черги в магазинах, різко стрибнули вверх базарні ціни, розцвіла
спекуляція. Ці та інші упущення, що негативно вплинули на матеріальне
становище населення, не могли не викликати, а в багатьох випадках і
зміцнити політичні сумніви значної частини західноукраїнського
суспільства.

Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і
вирішення ідеологічних завдань тоталітарний режим вважав культуру. Тому
незважаючи на внутрішні проблеми, на потреби культурного будівництва в
західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались
передусім на розширення мережі шкіл, культурно-освітніх закладів,
подолання неписьменності, що знаходило схвалення місцевого населення.
Режим поставив собі на службу науку, освіту. Підпорядкувавши своєму
безпосередньому контролю всі культурно-освітні, мистецькі і наукові
інституції, радянська влада відразу заходилася їх розбудовувати у
потрібному напрямі.

У найстисліші строки в західних областях на радянських засадах було
уніфіковано систему освіти та виховання. З січня 1940 р. усі школи
Західної України перейшли на навчальні плани, програми, підручники
радянської школи, а з початку 1940/41 навч. р. радянська система почала
вводитися в Акерманській і Чернівецькій областях. Поряд з рідною в усіх
школах обов’язково вивчалась і російська. У вищих навчальних закладах
відповідно до загальносоюзної структури утвердилася курсова система
навчання, екзаменаційні сесії, обов’язкове відвідування лекцій, у всіх
вузах були створені кафедри марксизму-ленінізму, яким відводилася
пріоритетна роль.

Унаслідок проведених реорганізацій музеїв, бібліотек, клубів і товариств
більша частина їх взагалі припинила свою діяльність, а нові часто
функціонували малоефективно. На Львівщині замість 22 різних музеїв, що
існували тут до початку другої світової війни, навесні 1940 р.
залишилось 8, з яких лише 2 розпочали свою роботу. Всупереч волі
науковців було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили
свою діяльність “Просвіта”, “Рідна школа”, “Інші національні
громадсько-просвітницькі організації.

Створені у Львові за радянськими зразками обласні організації
республіканських творчих спілок: письменників, художників, композиторів
— стали зручним засобом партійного контролю за літературно-мистецьким
процесом і управління ним. Підтримку властей одержало лише обмежене коло
авторів, які прийняли “радянську платформу” і намагалися працювати в
руслі канонів “соціалістичного реалізму”. Перед ними в першу чергу
відкривалась можливість друкувати свої твори в республіканських і
всесоюзних газетах, журналах, видавництвах, експонуватись на
виставках.

Система політичної цензури стала на західноукраїнських землях
всеохоплюючою. Випуск газетної і книжково-журнальної продукції без
попередньої цензури був заборонений.

З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церковні
навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації,
а їх майно — конфіскації. Вже восени 1939 р. припинили свою діяльність
Богословська академія, Львівська, Перемишльська, Станіславська
єпархіальні духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі
греко-католицької церкви). Понад 40 греко-католицьких священиків було
депортовано, а ще близько ста змушені були протягом 1939—1940 pp.
покинути свої парафії через переслідування з боку влади. Утисків зазнали
також і представники інших конфесій.

Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення.

Утвердження автократичного режиму на приєднаних землях
супроводжувалося масовими репресіями, які широко торкнулися не лише
окремих представників місцевого населення, а й певних
соціальних груп, і насамперед інтелігенції. Насильство стало
найважливішим, а стосовно деяких груп спеціалістів єдиним
засобом державного впливу. Репресивні заходи (звільнення з роботи,
ув’язнення, депортація, фізичне знищення тощо) найчастіше
застосовувалися до так званих класово ворожих елементів, до яких
огульно були віднесені всі представники колишньої окупаційної
адміністрації, офіцери, діячі політичних партій. Практично
відразу після вступу Червоної армії в Західній Україні без розголосу, як
правило, вночі за заздалегідь підготовленими списками були заарештовані
керівники Українського національно-демократичного об’єднання,
Української еоціал-демократичної партії, Української
соціалістично-радикальної партії, колишні посли до польського сейму,
сенатори. Серед заарештованих виявилися Кость Левицький, Дмитро
Левицький, Іван Німчук, Григорій Тершйковець, Володимир Целевич,
Володимир Старосольський, Іван Новодворський, Андрій Гривнак,
Григорій Ганкевич, Іван Блажкевич, Володимир Ільницький,
Володимир Кузьмович, Остап Луцький, Микола Маслов, Микола Малицький,
Степан Рудик, інші відомі громадсько-політичні діячі. Така ж доля
спіткала представників польської та єврейської політичної еліти. Були
ув’язнені практично всі відомі діячі усіх політичних напрямів:
соціалісти, ендеки, людовці. Багатьох громадських діячів — поляків, хоч
вони і були людьми цивільними, відправили до сумновідомих таборів для
полонених офіцерів — Ковельського, Осташківського та Старобільського (15
тис. осіб, які там утримувалися, були розстріляні в квітні-травні 1940
р.). До в’язниць було запроторено і багато колишніх членів Комуністичної
партії Західної України, Компартії Польщі, на які після необгрунтованого
розпуску цих партій Виконкомом Комінтерну лягла пляма політичного
недовір’я. Серед тих, хто невинно постраждав, були вчителі, викладачі
вузів, журналісти, кооператори, діячі культурно-освітніх організацій,
які існували на західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з
них була депортована, інших кинуто у в’язниці. За рішенням Політбюро ЦК
ВКП’б) від 5 березня 1940 p., значна частина ув’язнених у
західноукраїнських тюрмах — колишні офіцери польської армії, поміщики,
власники заводів і фабрик, функціонери “контрреволюційних організацій” —
без пред’явлення звинувачень була розстріляна.

Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель
здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення.
У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від
буржуазних елементів, “ворогів народу”, вглиб СРСР — Сибір, Комі АРСР,
Казахстан, Поволжя, окрім вищезгаданих категорій суспільства, були
примусово, разом з сім’ями переселені службовці колишніх державних
установ, органів суду, прокуратури, поліції, армії, комерсанти, частина
заможних селян, осадники. Тисячі чоловіків, жінок і дітей загинули під
час депортації від голоду, знущань, від того, що не змогли
пристосуватись до нових природних умов.

Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, продовжувалися аж
до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Навесні 1941 р. режим
депортував вже й тих, хто був тільки запідозрений у ворожих намірах чи
просто оббріханий, хто мав родичів за кордоном- листувався з ними.
Підставою для масових виселень було навіть проживання в прикордонних
районах, поблизу військових об’єктів, що будувалися не лише вздовж
кордону. Не пошкодували й поляків-біженців, які рятувалися на Західній
Україні від гітлерівського режиму. Всього із західних областей УРСР в
1940—1941 pp. було депортовано понад 10% населення. Документи
засвідчують, що таке масове заслання сотень тисяч людей було не окремими
зловживаннями чи порушеннями соціалістичної законності, як
стверджувалося тривалий час, а завчасно підготовленим виконанням
державної політики.

Спроби засобами ідеологічного впливу і методами фізичного терору
підпорядкувати населення волі держави, перетворити його у слухняне
знаряддя своєї політики викликали опір, передусім у молодіжному
середовищі. Про це свідчили і повільне зростання комсомольських рядів за
рахунок місцевої молоді, розповсюдження у вузах і технікумах
антирадянських листівок, наявність в навчальних закладах непоодиноких
випадків відмови відвідувати лекції з марксизму-ленінізму тощо.

Поступово активізувалася підпільна мережа ОУН, яка виявилася єдиною на
західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала
репресії режиму, а й навіть здобула нових прихильників. Утворювалися
нові ланки в селах і містах, відбувалися зустрічі й наради окружних,
повітових провідників, проводився обмін керівним персоналом між
крайовими організаціями та активом, що перебував у Генеральній Губернії,
створеній німцями в 1939 р. на колишніх польських теренах. Великою
подією в західних областях став процес 59 членів ОУН, переважно
студентів Львівського університету. Більшість підсудних на процесі, що
проходив у січні 1941 р. у Львові, відкрито заявили про свою причетність
до ОУН і солідарність з її боротьбою за незалежну Українську державу.

Ще з осені 1939 р. почав створювати властям проблеми і польський рух
опору. Зв’язаний з емігрантським урядом Сікорського, він опирався на ті
кола польського населення, які підтримували цей уряд та ідею відродження
Польщі в довоєнних кордонах. Проте НКВС досить швидко і ефективно
спрацював у справі ліквідації польського організованого підпілля. Мережа
найчисленнішої польської організації — Союзу збройної боротьби, була
практично знищена, а всі його основні функціонери заарештовані. Але
окремі ізольовані одна від одної нелегальні групи антирадянськи
настроєних поляків продовжували діяти.

Одним з найсильніших факторів, що протистояв процесу утвердження
тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність
відкритого опонента режимові в особі церкви, насамперед
греко-католицької, яку влада так і не змогла підпорядкувати своєму
контролю. Значний резонанс у галицькому суспільстві викликали
протестаційні акції митрополита А. Шеп-тицького, який не поминув жодної
нагоди, щоб у листах до партійно-державних керівників різних рівнів
затаврувати порушення свободи совісті на західноукраїнських землях.
Зокрема, відомі його протести проти ліквідації монастирів, непосильних
податків на церкву та духовенство, проти примусового вписування дітей до
піонерських та комсомольських організацій, проти заборони релігійної
обслуги хворим і вмираючим по шпиталях. В умовах, що склалися, нова
влада не наважилася вдатись до прямих репресій щодо митрополита,
зваживши не в останню чергу на його величезний авторитет серед
населення. Більше того, після його звернення до М.Хрущова були
переглянуті найбільш кричущі випадки надмірного оподаткування
священиків. Проте запобігти депортаціям та припинити насильство
сталінської системи розрізнені виступи противників режиму, що подекуди
набирали форми терористичних нападів на радянських та партійних
працівників, військовослужбовців, не могли. Рятуючись від переслідувань,
чимало мешканців Західної України намагалося втекти до Генеральної
Губернії, де проживало понад півмільйона українців. Усього з вересня
1939 р. до червня 1941 р. до німецької окупаційної зони перебралося
понад 20 тис. українських політичних біженців, в тому числі
письменників, науковців, інших представників інтелігенції.

Отже, в 1939—1940 pp. внаслідок радянсько-німецького зближення до СРСР
було приєднано і возз’єднано з УРСР Західну Україну, Північну Буковину,
Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. При цьому
національні інтереси українського народу, його прагнення до возз’єднання
служили лише ширмою для політичних планів великих держав. Водночас
входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР
стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі
українського народу за соборність, що об’єктивно закладало передумови
для прогресу. Тому переважна більшість населення західноукраїнських
земель вітала цей акт. Водночас спроби більшовицького режиму перетворити
західні землі України в інтегральну частину СРСР, впровадити там в життя
ідеї “казарменого” соціалізму призвели до глибоких соціально-економічних
деформацій, масових репресій, людських трагедій. Як наслідок багато
людей, котрі раніше вітали прихід Червоної армії і встановлення
радянської влади, надалі докорінно переглянули свої погляди. У значної
частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.

3. Література

Зайцев Ю. “Історія України” – Львів: Світ, 1998, -497 с.

Субтельний О. “Історія України” – К.: Либідь, 1991. –510 с.

PAGE

PAGE 21

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020