РЕФЕРАТ
на тему:
Україна в період Руїни
ПЛАН
Вступ
1. Україна другої половини 17-го століття. Причини та характер
виникнення розколу суспільства.
2. Початок Руїни. Перше гетьманування Ю. Хмельницького. Іван
Виговський.
3. Друге гетьманування Ю. Хмельницького. Війна з Польщею та розкол
України. Апогей Руїни.
4. Правобережжя. Павло Тетеря та його пропольська політика.Петро
Дорошенко та турецька альтернатива. Третє гетьманування Юрія
Хмельницького.
5. Лівобережжя. Іван Брюховецький та Дем’ян Многогрішний. Проросійська
орієнтація Івана Самойловича
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Руїна. Перiод нацiонального “ самогубства “ України. Перiод
братовбивчих вiйн i нескiнчених зрад, суспiльного розбрату та
марнотрацтва усього, що
було досягнуто за довгої та тяжкої боротьби пiд час повстання
1648 р та Визвольної вiйни українського народу пiд проводом Б
Хмельницького. Деякi iсторики вважають, що саме в цей перiод своєї
iсторiї Україна як держава втратила свою останню можливiсть об’єднати
Право- та Лiвобережжя в одну сильну полiтично, культурно та економiчно
незалежну країну Європи.
Докладне вивчення цієї історичної доби допомагає виявити механізми
та засоби встановлення прямого імперського правління на теріторіях, що
були приєднані не за допомогою прямих військових дій, а завдяки
досягненням московітської дипломатії.
Ситуація за якої розпочалась доба руїни була додатково ускладнена
суперництвом за гетьманство, що розпочалось після смерті
Б.Хмельницького. Нестійкість становища гетьманів доби Руїни примушувала
їх йти на політичні компроміси із вимушеними союзниками.
Ціллю даної роботи було висвітлення взаємозвязків між внутрішньою та
зовнішньою політикою України у цей період. Впливом прийнятих рішень на
соціальну та державну ситуації в країні.
В роботі використовувалася як сучасні так і вже визнані академічні
джерела. До висвітлення проблем Руїни у різні часи вдавались такі
історики-науковці як : Н. Полонська – Василенко, О. Субтельний, О.
Рігельман, Д. Дорошенко, М. Грушевський, І. Холмський. У роботі надано
різностороннього погляду, що включає у себе компільовані погляди різних
науковців.
1. Україна другої половини 17-го сторіччя.
Причини та характер виникнення внутрішнього розколу суспільства
Пiсля своєї смертi Б.Хмельницький залишив чималу спадщину. На пiдглеглих
козакам територiях площею близько 250 тис. кв. км. проживало
1.2 – 1.5 млн людей. Це були колишнi Чернiгiвське, Київське та
Брацлавське воеводства. Волинь та Галичинна належали ПольськIй коронi.
Пiсля повстання 1648 року майже половина землi, вiдiбранної у полякiв i
яка стала власнiстю Вiйська Запорозького було передано самоврядованим
селянським поселенням. Податки з частини цих, так званних рангових
земель йшли на виплату платнi перебувавшим на козацькIй службi. На той
час близько 33% належало українськiй знатi та козакам, 17% –
православнiй церквi.
Була встановлена відмінна від існувавшої раніше форма військово-
адміністративної системи. Підопрядковану козакам землю було поділено на
16 військових округів, що відповідали полкам війська козацького.
Командири цих полків – полковники – у мирний час виконували функції
головних судового та адміністративного урядника. В свою чергу, територія
кожного військового округу, або полку, поділялась на сотні, де
адміністративну, судову та військову функції виконували сотники. На
нижньому щаблі цієї адміністративної системи знаходилось село або
навелике місто, влада в якому належала козацькому отаманові. Центри
управління сотнями та полками знаходились в великих містах, відповідно
яких ці полки і називались. Столицею формально вважався Київ, але
козацький уряд знаходився в місті Чигирин – столиці Б.Хмельницького
(сучасна Черкаська область). Головою усієї військово-адміністративної
системи був гетьман. Вибирався гетьман на генеральній нараді. Але за
1648 – 1656 роки регулярне козацьке військо досягло чисельності в 40 –
60 тисяч чоловік, то скликання таких зборів стало недоцільним та майже
неможливим.
Події 1648 – 1656 років принесли в життя українців багато змін. До
лав Війська Запорозького вливалося багато людей. Козаком міг стати
кожен. Більше 40 % дорослого чоловічого населення України знаходились на
військовій службі . Стаючи козаком, селянин отримував право обирати
старшину, бути обраним в старшину, право володіти землею, звільнявся від
податей. Стати козаком могла люба людина, незалежно від соціального
статусу і яка могла власним коштом забезпечити себе військовим
спорядженням та амуніцією. Як правило на військову службу йшли міщани
та досить заможні селяни, для яких це був єдиний шанс набути більш
вищого соціального статусу. Ті, хто не мав такої можливості займали
землі, конфісковані у польської шляхти. Вони платили податки з цих
земель та виконували певні послуги, а саме забезпечували Військо
Запорозьке простоєм, провізією та засобами транспорту – це так звані
натуральні податки. Внаслідок боротьби селяни отримали право на особисту
свободу, право мати і разпоряжатися власним майном на власний розсуд,
могли вільно переселятися. Панщина була знищена. В суспільному устрої
межі між різними верствами населення поступово розмивалися. Рівень
соціальної рівності на той час був чи не найвищий в Європі та в усьому
світі.
Та з часом усім цим демократичним здобуткам з’явилась загроза з боку
привеливійованого класу – української знаті та реєстрової старшини, які
хоч і боролися за соціальну рівність, та втрачати власні привілеї не
хотіли. Створення суспільства рівноправних людей автоматично знищило
знать. В розумінні цих людей вся боротьба українського народу зводилась
до заміни правлячого елементу з вигнаної польської шляхти на українську
знать. Займаючи високі пости, маючи великий військовий та політичний
досвід, богатство та високе положення в суспільстві вони використвували
своє становище для зміцнення свого впливу та матеріального достатку.
Таким чином, основними причинами виникнення Руїни можна назвати
внутрішні протиріччя між елітарними та егалітарними напрямами в розвитку
української держави, неготовність типових представників правлячої знаті
до створення суспільства, яке б базувалось на демократичних засадах .
2. Початок Руїни. Перше гетьманування Юрія Хмельницького. Іван
Виговський
Ще за свого життя Б.Хмельницький мав наміри заснувати гетьманську
династію. Тому коли він помер, питання про гетьманського наступника не
виникало – козацька старшина, яка буквально боготворила Б.Хмельницького
негайно вибрала гетьманом його 16-ти літнього сина Юрія Хмельницького
(близько 1641 – 1685) , маючи надію що виховуючись коло батька, він
перейняв певні риси характеру та досвід. Та цим надіямм не вдалося
справдитись – Ю.Хмельницький виявився людиною нерішучою та
слабохарактерною, а що найгірше, він легко піддавався впливу з боку
козацької старшини. Пробувши гетьманом близько місяця він власноруч
склав з себе повноваження.
Того ж 1657 року обрано наказним гетьманом, а згодом на Генеральній
Раді, за участю, крім козаків ще й міщан та духовенства, 26 серпня у
Корсуні затверджено гетьманом усієї України генерального писаря
Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького Івана
Виговського (рік нар. невід. – 1664). Вихідець з православної овруцької
шляхти, навчався в Києво – Могилянській академії, працював у міському
суді Луцька, потім при польському комісарі в Україні, брав участь у
бойових діях у складі польської армії проти українського війська. Був
одружений з княжною Солемирецькою. Після розгрому поляків під Жовтими
Водами у 1648 році він потрапляє в полон та переходить до
Б.Хмельницького. Незабаром призначається генеральним писарем, аж до
смерті гетьмана залишаючись його найближчим соратником та помічником.
Один з найосвіченіших та талановитих мужів свого часу, він брав участь
у багатьох посольствах і виявив себе блискучим дипломатом.
В своїй внутрішній політиці Виговський спирався насамперед на
старшину, намагався зміцнити її положення в державі, наділяв її
значними маєтностями тощо. 1657 року було оформлено договір зі Швецвєю,
яка визнала незалежність України та її кордони да Вісли. Від Литви
приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з
Кримом та Туреччиною. Загальний зовнішній політичний курс був
спрямований на створення незалежного українського князівства. Та цьому
сильно заважало ставлення Москви, якій не подобалась все більш зростаюча
політична незалежність України. Саме як противагою московським впливам в
країні Виговський зміцьнює та використовує зв’язки з Польщею. Та вже
давно домагалася повернення України, обіцяючи широкі права та автономію.
Такі вимушені кроки Виговського розуміє як козацькі верхи та знать так і
духовнство. Але такі політичні загравання старшини з польською шляхтою
сильно підривають довіру простого народу, в пам’яті якого ще не зажили
болючі рани польського панування.
Можна сказати, що за часів гетьманування Івана Виговського Україна
мала найбільшу у свій час можливість стати країною вільною та
політично незалежною. І хоч деякі історики досить негативно оцінюють
його діяльність, називаючи його гетьманом старшини, а не усього народу
Виговський все ж таки залишив яскравий слід в історіїї України як
видатний дипломат та взагалі один з найбільш освічених державних діячів
України. Шкода, що всередені країни певні політичні сили так і не
досягли одностайності в поглядах на майбутнє України, часом переслідуючи
свої власні, але не завжди правильні цілі . Тай не треба забувати, що з
усіх боків молоду козацьку державу отчували країни – хижаки, які й
уявити не могли Україну вільною та для яких саме існування під боком
сильної та незалежної держави вже становило загрозу.
3. Друге гетьманування Юрія Хмельницького.
Війна з Польщею та розкол України. Апогей Руїни
На тій же Раді в Германівці гетьманом знову обрано Юрія Хиельницького,
кандитатуру якого висунула старшина антипольського напрямку, яка
схилялась до союзу з Москвою. Головним помічником Юрія був генеральний
осавула Іван Ковалевський, якого Б. Хмельницький призначив опікуном.
Досить близькими до молодого гетьмана були Луцький полковник Петро
Дорошенко та кошовий отаман Іван Сірко. Насамперед новоспечений гетьман
та старшина хотйли налагодити стосунки з Москвою та добитися поширення
прав для України, приєднання північної Чернігівщини та частини
Білорусіїї, свободи дипломатмчних стосунків, заборону воєводам
втручуватись у внутрішні справи країни. Все це було оформлено в так
званних Жердевських статтях. На той час князь Трубецький повертається на
Україну з новим військом. До нього вирушає посольство на чолі з П.
Дорошенком, та той їх не приймає. В свою чергу він запрошує Юрія до
Переяслава, де Генеральна Рада знову обирає його гетьманом. Заляканий
силою російського війська та погрозами Трубецького в 1659 році Юрій
приймає замісь Жердицьких статей – нібито статті Богдана Хмельницького,
а саме Переяславську угоду 1654 року. Справжні ж статті в Москві були
кардинально перероблені та доповнені, в них було проведено принцип
повного підкорення України Москві, а митрополита Київського –
Московському патріархату ( про це в редакції 1654 року не було наіть
згадки). Згідно з Преяславським пактом 1659 року російські залоги
розташовувались в усіх найбільших містах. Козакам заборонялось вести
зовнішню політику та вступати в війни без дозволу московського царя. Не
дозволялось без згоди з Москвою обирати та звільняти старшину та
полковників. Гетьман після обрання повинен був їхати на поклон до
російського самодержця. Козацькі залоги повинні вийти з Білої Руси.
Митрополит Київський повинен був визнати владу Московського патріархату.
Вся трагедія подальшої історії України була в тому, що цей
зфальсифікований документ 1659 року став єдиним офіційним текстом так
званих “Статтей Богдана Хмельницького” і на ньому згодом підписувались
усі гетьмани.
Московький уряд не рахувався з Юрієм Хмельницьким, той свої функції
вже виконав. Воєводи втручалися в управління крвїною, роздавали на свій
розсуд землі, уряд через голову гетьмана вів переговори з старшиною.
Поступово гетьманська влада Ю. Хмельниццького стає номінальною. Зростає
невдоволення простого люду.
В 1660 році між Росією та Польщею знову виникає війна за панування
над Україною. Московські війська разом з гетьманським військом
виступають на Правобережжя. Та незабаром під Чудновом що на Волині вони
потапляють в польське оточення. Після розгрому Ю. Хмельницький
згоджується до повернення України до складу Польщі, підписуючи договір,
так званий Слободищенський (інша назва – Чуднівський) трактат, що був
повторенням Гадяцького договору , але без “Великого Князівства Руського
та з скасуванням Переяславської угоди 1654 року та розривом союзу з
Москвою – фактично Україна діставала автономію. Але на той час влада
гетьмана поширювалась лише на Правобережя, лівий беріг знаходився під
владою московського царя. Ю. Хмельницький ще не втрачав надії об’єднати
Україну, але розуміючи власну неспроможність виправити важке становище
країни в січні 1667 року він зрікається гетьманської булави та йде в
монастир. Згодом його поляки заарештували і ув’язнили в Марієнбурзькі
фортеці. Вийшовши на волю, тривалий час жив в одному з монастирів в
місті Умань.
Таким чином, окупована російськими та польськими військами, розірвана
на шматки соціальними конфліктами та політичним протистоянням різних сил
Україна розділилась па дві частини. Історичний період, відомий як Руїна
досягає свого апогею.
4. Правобережжя. Павло Тетеря та його пропольська політика.
Петро Дорошенко та турецька альтернатива.
Третє гетьманування Юрія Хмельницького
Наступником Ю. Хмельницького на Правобережжі стає Павло Тетеря –
Моржковський (рік народ. невід. – 1670), вихідець з київської шляхти.
Навчався в Київській академії, належав до Львівського братства. До 1648
року – писар міського суду в Володимирі – Волинському. Під час повстання
1648 року він переходить до Б. Хмельницького, одружується з його дочкою,
стає однією з найближеніших до гетьмана людиною. З 1649 року – полковий
писар Переяславського полку, з 1653 – полковник того ж таки полку. В
складі української делегації брав участь в підготовці Березневих статей
1654 року. У 1657 –1659 роках – генеральний писар, вів підготовку
Гадяцької угоди та Слободищенського трактату.
В своїй діяльності П. Тетеря повністю спирається на підтримку
польського короля Яна Казиміра. Радячи королеві об’єднати всю Україну,
він разом з польсько – козацьким військом та союзниками – татарами
захолює майже все Лівобережжя. Знищуючи все на своєму шляху, це військо
дійшло до Глухова, та здобути це місто так і не вдається. В цей час
поведінка поляків на українських землях викликає цілу низку народних
заворушень. Саме на придушення цих повстань й повернув свої війска П.
Тетеря, втративши на той час своїх останніх козацьких прибічників. Але
розбитий одним з ватажків – повстанців Дрозденком, зрікається булави та
1665 році тікає до Польщі, де приймає католицьку віру та отримує посаду
брацлавського, ніжинського та чигиринського старости.
Після Тетері в гетьманська белава на короткий час опинилвсь в руках
гетьмана Степана Опари (рік. нар. невід. – 1665), який в червні 1665
року з допомогою загонів кримських татар захоплює гетьманську столицю
Чигирин.
Спостерігоючи за успіхами Дорошенка певні зовнішні політичні сили
розуміючи небезпечність зміцнення України активно беруться за підрив
гетьманської влади. Досить тяжкого удару завдали Дорошенкові запорожці,
висунувши проти нього претендента на гетьманську булаву – Петра Суховія,
якого до тогож визнали татари. Боротьба з Суховієм продовжувалась цілий
рік. Ще гірше стало, коли поляки проголосили гетьманом України
Уманського полковника Михайла Ханенка, з яким вони захопили на той час
майже все Правоберіжжя. В 1669 році пробував домовитись з Польщею,
використавши коронування нового польського короля, Михайла
Вишневецького. В своїй домовленості Дорошенко вимагав автономії в межах
Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств та повне
скасування унії. Його ж противник Ханенко просив лише автономії для
козаків, і саме його затвердив польський сейм. Боротьба проти нього була
дуже тяжка.
Починається запекла війна з Польщею. Виступючи на Правобережжя
Дорошенко призначає наказним гетьманом Лівобережжя Дем’яна
Многогрішного. Проти нього відразу виступає московське військо. В 1672
році 100 тисячне турецьке та 12 тисячне українське війська звільняють
Поділля від польської присутності. Результатом цієї війни став мирний
договір, підписаний в місті Бучачі (нині Тернопільська область). Згідно
з договором, Польща відмовлялась від прав на : Поділля, Брацлавщину та
частину Київщини, що стають турецькими провінціями. Землі Війська
Запорозького залишаються володінням козаків під протекторатом турецького
султана. Польща зобов’язалась щороку виплачувати Туреччині контрибуцію –
22 тисячі злотих. Бучацьку угоду польські історики вважають як
найганебнішу в історії поьської корони. Однак польський сейм не
затвердив цей договір і війна між Полшьщею, Туреччиною та Україною
тривала далі. У 1673 році польський гетьман Ян Собєський дає реванш,
розбивши турків під Хотином, та це не рятує турецькі провінції України
від розорення турками, під владою яких опнилось Поділля і частина
Галичини з Чортковим. Вони обертають храми в мечеті, забирають в полон
людей, грабують міста. Населення тікає на Запоріжжя, Слободжанщину,
Гетьманщину, обвинувачуючи Дорошенка в тому, що закликав турків.
Улюбленець народу, він втратив його любов та довіру й лишився всієї
народної підтримки. Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович
підбиває московський уряд скористатися ситуацією, а саме : війною
поляків з турками, смерть короля М. Вишневецького та підготовку в
Польщі до елекції нового монарха – та розпочати війну з Дорошенком. Коли
московсько – козацькі війська перейшли Дніпро до них приєднались
Канівський та Черкасьський полки. Цією силою було завойовано майже всю
Україну. В березні 1674 року Самойлович скликає в Переяславі Генеральну
Раду, на якій його обрано гетьманом усієї України. Намагаючись позбутись
Дорошенка, він обложує його столицю Чигирин, та на допомогу Дорошенкові
приходять турки та татари. Самойлович вимушений повернутись на
Лівобережжя. Турецько – татарські та дорошенківські загони знищують на
Правобережжі всіх, хто піддався Самойловичу. Умань спалено, все
населення вирізано.
Тим часом новий король Ян Собєський вирушає військом проти турків і
зруйновує Брацлавщину. Тисячі людей гинуть та потрапляють в полон,
масово залишають рідні домівки, тікаючи хто куди. Україна в руїнах.
На той час Петро Дорошенко, втративши 1675 року свого найближчого
друга та радника митрополита Йосифа Нелюбовича – Тукальського,
розчаровується в своїй політиці. Він вирішує зректися гетьманства і
передає булаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надсилає до
Москви, здавши таким чином гетьманство на користь Самойловича та
Ромодановського, як того хотів російський уряд. Сам він милостливо був
відправлений в почесне заслання : спочатку як воєвода у Вятку (1679 –
1682), а потім до самої смерті (1698 року) жив в селі Ярполчі, що під
Москвою. Там його і поховано.
Намагаючись не допустити об’єднання України і втрату власного впливу
на Правобурежжі турки ставлять гетьманом знову Юрія Хмельницького, якого
вони витягають з Едичкульської в’язниці, та дають помпезнай та гучний
титул “Князя Сарматського, Малої Росії – України і володаря Війська
Запорозького”. В 1677 – 1678 роках він разом з турецьким військом
загальною кількістю в 200 тисяч вояків з великими втратами в кілька
спроб здобуває Чигирин, від якого на той час залишились самі руїни. Тому
свою столицю Юрій влаштовує в Немирові що на Поділлі. Організований ним
похід на Лівобережжя закінчився повним провалом. Він так і не спромігся
створити міцну гетьманську владу. Неврівноважений, підозрілий,
позбавлкний реальної влади, він відштовхував від себе людей жорстокими
карами та тортурами. Довго турки терпіти його не могли і в 1681 році
його стратили в Кам’янець – Подільському.
Турки передають владу в країні Молдовському воєводі Іванові Дуці, який
почав активне заселення спустошених війною районів, закликаючи людей
повертатися приваблював їх різними обіцянками. Та ці спроби припинились
з підписанням в 1686 році між Москвою та Польщею так званого “вічного
миру” – договору, який визначав права та території володінь на Україні.
На підставі договору Правобережжя, не захоплене турками визнавалось
польським, а Київ відходив до Лівобережжя. Земля між Дніпром та Бугом
залишалась нейтральною.
13 серпня 1681 року в Бахчисараї було підписано мирний договір, який
закінчив війну між Московською державою, Кримським ханством та
Туречччиною. Згідно з договором, кордон між цими державами проходив по
річці Дніпро. Туреччина вивзнавала права Москви на володіння
Лівобережною Україною, а також на контроль земель Війська Запорозького.
Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля залишались в складі турецьких
володінь. Територія між Південним Бугом і Дністром оголошувалась
нейтральною. Українське населення зберігало право ловити рибу в Дніпрі
та його затоках, добувати сіль та вільно плавати по Дніпру до Чорного
моря. Татари могли вільно кочувати в українських степах та полювати на
обох берегах Дніпра.
Таким чином, ці дві угоди повністю утвердили територіальний поділ
України. До 1686 року вся багатостраждальна, розорена війнами Україна
була повністю розділена між сусідніми державами.
5. Лівобережжя. Іван Брюховецький та Дем’ян Многогрішний.
Проросійська орієнтація Івана Самойловича
На Лівобережжі після скінчення другого гетьманування Юрія Хмельницького
почалась запекла боротьба за владу. Тут господарювали промосковські
погляди, особливо серед старшини, яка вирішила зосередити владу в своїх
руках. Накзним гетьманом стає Яків Сомко, вихідець з багатого
міщанського роду, представник заможної старшини, брат першої дружини Б.
Хмельницького. В своїй боротьбі він об’єднується з представником
рядового козацтва Ніжинським полковником Василем Золотаренком, братом
третьої дружини Б. Хмельницького. Останнього старшина й хотіла вибрати
гетьманом, таким чином забезпечивши собі панівне становище. Проти них
виступив запорізький кошовий отаман Іван Брюховецький , вихідець з
нижніх верств козацтва. В червні 1663 року в Ніжині зібралась так звана
“Чорна Рада” – галасливі виборчі збори , в яких крім козаків взяли
участь міщани та селяни. Посланці російської корони, підозрюючи старшину
в пропольських симпатіях підбурює постих козаків та селян на підтримку
Брюховецького , одночасно шляхом арешту усуває від боротьби Золотаренка
та Сомка. Згодом їх було страчено.
Гетьманом Лівобережної України обирають Івана Брюховецького (рік.
народ. невід. – 1668). Певний час перебував на Січі, у 1661 – 1663 роках
був кошовим отаманом. Це був яскравий представник доби Руїни. Типовий
демагог, він був чудовим промовцем і вмів добре впливати на юрбу. В
своїй політиці був антиподом Тетері – він повністю визнавав зверхність
царя та був палким прихильником Москви.
На тлі спустошеного та затероризованого поляками Правобережжя
контрольований Москвою Лівий беріг Дніпра виглядав більш привабливо,
особливо для біженців. Під владу Многогрішного вступили два полки –
Прилуцький та Переяславський. Сам Многогрішний взявся за встановлення
правопорядку та спокою на Лівобережжі, використовуючи для цього загони
компанійців. Активно бореться з старшинською олігархією. Сам призначає
та змінює полковників, сотників, без суду їх карає, накладає податкина
старшину та духовенство. Але його нетактовність та самовласність,
абсолютизм та невміння порозумітися з старшиною стають основними
причинами змови проти нього. Від козацької верхівки до Москви пішли
доносии, в яких Многогрішного обвинувачено в зв’язку з Дорошенком та в
намірах перейти під зверхність Туреччини. 1672 року Дям’яна
Многогрішного скинуто з гетьманування, арештовано та ув’язнено
іркутській в’язниці. По звільненню 1688 перебував на військовій службі в
Сибіру, 1696 року залишив службу і постригся в ченці. Востаннє
згадується в документах 1701 року.
Протягом трьох місяців в Україні правила старшинська олігархія,
намагаючись обмежити владу наступного гетьмана. І це дуже подобалось
офіційній Москві. На Генеральній Раді в Козачій Діброві біля Путивля
було поновлено договір з Москвою та обрано нового гетьмана –
генерального суддю Івана Самойловича (рік народ. невід. – 1690).
Народився в Ходоркові на Житомирщині в сім’їсвященика. Навчався в
Київському колегіумі. Служив писарем в козацькому війську, був сотником,
а у 1668-1669 роках – чернігівським полковником . У 1669 – 1672 роках –
генеральний суддя. Людина освічена, з широким світоглядом, талановитий
політик та патріот, він прагнув об’єднати українські землі та дати їм
незалежність. Беручи в свої руки булаву, Самойлович прийняв ряд умов,
які обмежували владу гетьмана, також проводячи лінію старшинської
верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Перед усім він не
мав права судити та карати представників старшини. Компанійський полк,
який підкорявся безпосередньо гетьманові примусили розпустити.
Самойлович не скликав Загальної Ради, а обмірковував всі справи з Радою
Старшин. Створив інститут бунчуових товаришів, до якого входили
переважно сини старшин, що перебували в близькому оточені гетьмана й
виконували спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільненні
їхніми батьками. Поява такого інституту сприяла створенню старшинських
династій на Лівобережжі. Та й взагалі, за 15 років правління І.
Самойловича зформувалась гетьманська держава з монархічним характером.
В своїй зовнішній політиці Самойлович намагався підкорити всю Україну
і боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику. Він притягує
під свою владу правобережних полковників, у 1674 році йому передає
булаву Михайло Ханенко, а в 1676 на його користь зрікається гетьманства
Петро Дорошенко. Це був піковий період в гетьмануванні Самойловича, коли
його проголосили гетьманом усієї України. Правда через два роки турки з
Ю. Хмельницьким витіснили його з Лівобережжя. Відступаючи, він
організовує масове переселення людей з Правобережжя на Лівий беріг,
інколи й використовуючи примусово – силові методи. Це бу так званий
“великий згін”. Довгий час свого гетьманування підтримував добрі
відносини з Москвою. Там виховувались його сини, свою дочку він одружив
з боярином Ф. Шереметьєвим. Щоб поширити кордони України, Самойлович
радив цареві заявити Польщі претензії не Західну Україну, Волинь,
Підлящща, Поділля, Підгір’я, Червону Русь, які завжди були частиною
України. Також він намаговся приєднати до України Слободжанщину, яка
була заселена українцями. Та ці обдва домагання не мали успіху.
На початку 1680-их років Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва
почали укладати антитурецьку, а разом з тим й антикримську коаліцію, так
звану “Священу Лігу”, до якої було запрошено й Україну. Та Самойлович
відмовився від участі в коаліції , розуміючи, що знищення татарського
ханства може пошкодити втіленню його планів щодо створення незалежної
держави, яка буде оточена московськими володіннями. Також Самойлович був
проти зближення Москви з Польщею. Та з підписанням в 1686 році “вічного
миру” між Польщею та Москвою імовірність реалізації його намірів стала
досить примарною. В 1687 році починається війна проти мусульманського
світу. Австрія, Польща та Венеція мали вдарити по Туреччині, Росія – на
Крим. Та перспектива війни з Кримом була дуже непопулярна серед
козацької старшини, серед якої було багато колишніх “дорошенківців”. Не
розкриваючи справжніх причин свого небажання починати війну, Самойлович
марно пробує переконати царський уряд, що похід величезної армії серез
випалені сонцем степи буде зв’язаний з великою небезпекою. Але все
марно, і в квітні 1687 року похід почався. 100 тисячне московське
військо йшло під командуванням князя В. Голіцина, фаворита царівни
Софії, майже 50 тисячне козацьке військо вів сам гетьман. Не доходячи
до Січі, коло річки Карачокрак, Голіцин несподівано накозав військам
повернути назад. Тільки 40 тисяч московського та українського війська
під командуванням Неплюєва та середнього сина гетьмана Григорія
Самойловича пішла на Запоріжжя, де й потерпіли невдачу. Причини відступу
Голіцина залишаються неясними. Офіційну версію – брак фуражу для коней
– сучасники спростовують, бо паші було достатньо. Можливо, що Голіцин,
знаючи про небажання старшини та гетьмана брати участь в цій компанії
просто побоявся заходити далеко в степи. Та потрібно було перекласти на
когось відповідальність за невдачу, і для цього було використано один з
останніх доносів старшини на гетьмана. Взагалі, за час правління
Самойловича старшина скаржилась на те, що він не скликав Ради, брав
хабарі, роздавав родичам землю. Були нарікання на його некозацьке
походження. Та головною причиною незадоволення козацької верхівки було
намагання перетворити Гетьманську Україну на спадкову монархію,
створивши власну династію правителів. В доносі, поданому Голіцину
гетьмана Самойловича звинувачено у зв’язках з татарами. Донос підписала
стара, заслужена дружина, серед неї – Кочубей, Лизогуб, Дунін –
Борковський, Забіла, Гамалій та інші. Військо знаходилось коло річки
Коломак, коли з Москви прийшов наказ про арешт гетьмана та його родини.
Івана Самойловича та його сім’ю заслано до Тобольська, а його сина
Григорія, після тортур страчено в Сєвську.
На першу звістку про арешт Самойловича козаки відповіли
заворушеннями: в Гадяцькому та Прилуцькому полках побили старшину, а в
інших – пограбували.
Таким чином, за часів гетьманування спочатку Многогрішного, а потім
Самойловича на Лівобережній Україні скінчується доба Руїни і
починається новий період – Гетьманщина.
Висновок
Отже, хотілося підвести деякі загальні підсумки і відповісти на
питання, як могутня, сповнена рішучості відстоювати свою незалежність,
свою тяжко здобуту волю, країна, маючи чималу міжнародну вагу та одну з
найсильніших армій , країна, яка одна з перших в Східній Європі
реалізувала та прийняла основні норми та принципи демократичного
правління, керуючись якими існує сучасне людство, а саме такою була
Україна за часів Богдана Хмельницького, втратила всі свої здобутки і
через менш ніж 30 років після його смерті перестала існувати як цілісна
територіальна одиниця, щезнувши з мапи Європи ? Як горда козацька нація,
яка перед усе цінувала і відстоювала власну свободу, допустила прийняття
зверхності хижаків – сусідів та дозволила знову загнати себе в кайдани,
змарнувавши таким чином всі здобутки Визвольної війни 1648 – 1656 року ?
Однією з найголовніших причих виникнення доби Руїни в історії України
треба вважати внутрішні протиріччя між елітарними та егалітарними
тенденціями в розвитку козацького суспільства. На протязі всього
розглянутого періоду інтереси правлячої верхівки – козацької старшини та
знаті завжди ставали поперек дороги інтересів та бажань простого народу
: рядового козацтва, міщан, селян. Ще за часів створення Української
держави Богданові Хмельницькому треба було кардинально оновити всі гілки
влади, не допустити до керування країною людей, які були типовими
уламками старого ладу, з своїми усталеними поглядами та абсолютним
неприйняттям суспільства рівноправних людей. Після Хмельницького не було
більше людини, яка б мала таку владу та вагу в суспільстві, і могла
реалізувати хоча б схожу ідею. З іншого боку простий народ, звільнившись
від кріпацького ярма, нав’язаного польською шляхтою отримав нарешті, те
чого завжди хотів – волю. І цей свій головний здобуток, омитий кров’ю
тисячів загиблих повстанців простий люд відстоював до останнього. Якщо
з’являлась найменші ознаки зазіхань на ці завовання, мирні народні маси
вибухали повстаннями та заколотами.
Іншою, але не менш важливою причиною невдачі українського народу в
період 1657 – 1686 роки можна назвати повну відсутність у правлячої
верхівки чітко окреслених політичних цілей, а також відповідних методів
та інструментів управління всіма верствами українського суспільства.
Якщо оглянути загальні риси осіб, які тримали владу в своїх руках в цей
період (гетьмани, старшина, духовенство), то ми бачимо, що ці люди,
більшість з яких мала чималий досвід керування, як державного так і
військового, і розпочинавші свої перші політичні кроки біля
Б.Хмельницького прагнули Україні тільки добра та процвітання. На жаль,
шляхи та методи досягнення своїх благородних цілей вони вибирали не
завжди такі, які б були бажані для простого люду й країни вцілому. І що
найголовніше, це відсутність одностайності та взаємозгоди серед
правлячого елементу в прийнятті важливих державних рішень,
неспроможність знайти спільну мову та об’єднатися перед лицем загальної
загрози. Схожі проблеми переслідують Україну на протязі усієї її
історії, навіть у наш час.
І нарешті не треба забувати про зовнішнє втручання деяких зацікавлених
країн в внутрішні справи України. Таких зацікавлених країн було три –
Польща, Туреччина та Росія й кожна з них мала на Україні свої певні
інтереси. Польща після повстання 1648 року втратила один з
найприбутковіших районів Східної Європи, і тому зрозуміле її бажання
повернути Україну в свій склад будь – якою ціною. Інколи йдучи на такі
поступки, про які до Хмельниччини й мови йти не могло (наприклад,
Гадяцька угода та інш.). Для Польщі Україна була ще захисною буферною
зоною між татарами та турками. Для Туреччини Україна – це постачальник
основного джерела доходів турецької казни – работорговлі. Але найбільші
інтереси тут мала Російська імперія. На той час Україна знаходилась на
вищому щаблі культурного та економічного зростання ніж Росія. Для Москви
козацька держава була таким собі взірцем і союз з якою був дуже важливий
як з військово – політичних, так і з культурних питань. Таке собі
“вікно” в південно – західну Європу. І для підкорення багатостраждальної
України ці “сусіди” використовували любі матеріали та методи. Занадто
вже “смачним” був цей шмат землі в центрі Східної Європи.
За всю свою історію Україна пережила багато горя та негараздів, але
доба Руїни є одним з найсташніших періодів, передусім за те, що найкращі
сини українського народу гинули не від чужої зброї загарбника, а від
руки свого ж брата – українця. І гадаю, це стало гарним уроком для
наступних поколінь.
Список використаної літератури
1. Субтельний О. Україна. Історія – К., 2001.
2. Полонська – Василенко Н. Історія України. – К., 1995.
3. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / О.І.
Рігельман. – К., 1994.
4. Ілюстрована енциклопедія історії України / О. Кучерук. – К., 1998.
PAGE
PAGE 12
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
