Реферат на тему:
Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі
Австро-Угорщини
Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські
землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому
числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. Її
населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку
феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне
становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес
полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації.
Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та
соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиною польських земель
входила до складу „королівства Галіції та Лодомерії” з центром у Львові.
В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів:
Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський,
Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський,
частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної
Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.
Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими
провінціями. Перші дві парові машини в Галичині з’явилися лише в 1843 р.
На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння,
пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна
галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і
сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці
Західної України.
Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в
Галичині.
Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте залишалася
відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими. Важкої
промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинуто
недостатньо. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість
(зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава і на поч. XX ст. давала
5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих
масивів лісу) та харчова промисловість.
У промисловості домінував іноземний капітал: австрійський, німецький,
англійський, французький.
Повільно йшов процес зростання міст. Найбільшим містом був Львів, де
чисельність населення зросла з 70 тис. (1 857 р.) до 200 тис. (1910 р.).
На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу
Австро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн
тодішньої Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових,
капіталістичних відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.
На початку XX ст. у промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття
помітне місце відіграють промислові об’єднання та акціонерні товариства,
динамізується процес концентрації виробництва: з 1902 по 1910 р.
кількість робітників Галичини збільшилася на третину, а число
підприємств зменшилося майже вдвічі. Однак великих фабрик і заводів з
сотнями робітників тут були лише одиниці. Нові явища спостерігалися у
сфері фінансів та кредиту, банківській справі. Розгортався кооперативний
рух. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло
1500 різних кооперативів.
Стосовно сільського господарства, то тут ситуація суттєво відрізнялася
від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів. Галичина,
Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської
імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90 % населення.
Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно розвивалося
переважно пруським шляхом. Кількість сільської буржуазії становила 11 %
в Галичині та 8 % – на Буковині. Деякі зміни в сільському господарстві
краю відбулися лише після скасування в 1848 році кріпосного права.
Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за
Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих
провінцій імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої
сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.
У зв’язку з цим, з кінця XIX ст. почалась масова еміграція
західноукраїнських селян до Канади, США, Бразилії, Аргентини, а також в
Росію та на Балкани. До Першої світової війни із західноукраїнських
земель Австро-Угорщини виїхало і поселилося за кордоном близько одного
мільйона чоловік. Отже, порівняно з Наддніпрянщиною, економіка Західної
України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний характер.
Суспільно-політичний рух у Західній Україні – Руська Трійця, „Просвіта”,
НТШ
Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у
Львові виникає гурток „Руська трійця”. Його фундаторами стали вихованці
Львівської семінарії М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький.
У 1832 р. група студентів – членів гуртка проголошує своїм завданням
переведення місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь
підтримали відомі вчені з Наддніпрянської України. І. Срезневський, Й.
Бодянський, М. Максимович. „Руська трійця” намагалася поширювати
українські історичні традиції, фольклор, ідеї об’єднання українських
земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах
„Зоря”. Його видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант
цього альманаху під назвою „Русалка Дністрова” у 1837 р. все ж вдалося
опублікувати в Будапешті.
У „Русалці Дністровій” друкувались матеріали з історії України, особливо
про національно-визвольні рухи та її ватажків (Морозенка, Довбуша,
Бойчука), подвиги козацтва. Вона маніфестувала нескореність духу
українського народу, що мало неабияке значення у справі пробудження
національної самосвідомості мас.
Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період
європейських революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок
народного повстання було повалено уряд Меттерніха, і до влади прийшли
ліберали. Були проголошені політичні свободи й запроваджено
парламентський устрій, ліквідовано панщину спочатку в Галичині, а згодом
– на Буковині та Закарпатті.
2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична
організація „Головна Руська Рада” на чолі з єпископом Г. Яхимовичем,
взяла на себе роль представника інтересів українського населення
Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848-1851 рр.
Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. Свої відділки
вона мала по всій Східній Галичині. Руські ради стали організаторами
боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини,
заселеної переважно українцями, від західної (польської) та надання їй
національно-територіальної автономії, за запровадження навчання в усіх
освітніх закладах рідною мовою. За ініціативою Головної Руської Ради за
національну символіку галичан було прийнято синьо-жовтий прапор та герб
із зображенням лева на синьому полі. 15 травня 1848 р. вперше вийшов
український тижневик „Зоря Галицька”. Влітку 1848 р. вперше проводилися
вибори до австрійського парламенту, в якому українцям вдалося здобути 39
депутатських місць.
Найбільші досягнення в 1848–1849 рр. український національний рух мав на
ниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню
організацію „Галицько-руська матиця”, яка займалася видавничою справою,
впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті
відкрилася кафедра української мови, було дозволено навчання українською
мовою в народних (1-2 кл.) школах та викладання цієї мови як
обов’язкового предмета в гімназіях. В Галичині вперше почали
перевидаватися твори українських письменників.
У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано
часопис „Правда”, в якому друкувалися твори П. Куліша, І.
Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних
діячів української культури.
Вимоги національно-політичного характеру посідали у
суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово
набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад,
створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах.
Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні
культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. (у
Львові) товариства „Просвіта”.
Товариство „Просвіта” видавало популярні книжки, підручники,
організовувало читальні для населення. Першим головою Товариства став А.
Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи „Просвіта” займалася й
економічною діяльністю – засновувала кооперативи, молочарні, народні
крамниці, позичкові каси. На кінець XIX ст. „Просвіта” за популярністю
серед населення суперничала з церквою. „Просвіта” ініціювала створення
друкованого органу народовців „Діло”, а також першої політичної
організації народовців.
У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало
Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було
реорганізоване в наукове (НТШ). У товаристві працювали М. Грушевський,
І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. Активізує свою роботу Наукове
товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом свого голови – М.
Грушевського. Дуже важливим було те, що Товариство об’єднувало зусилля
вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і являло собою
своєрідну академію наук українського народу. За період свого існування
(до 1939 р.) воно видало понад 1100 різноманітних наукових і
літературних праць. Велике значення з огляду розвитку українського руху
мав також заснований 1898 р. М. Грушевським та І. Франком
загальноукраїнський часопис „Літературно-науковий вісник”.
Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М.
Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснована
Русько-українська радикальна партія. Через дев’ять років вона розпалася
на Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками
марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну
партію, очолювану І. Франком і К. Левицьким.
Наприкінці XIX ст. активізується і політична думка. В 1895 р. у книзі
Юліана Бачинського „Ukraina irredenta” („Україна уярмлена”) вперше в
історії українського суспільно-політичного руху сформульовано та
обґрунтовано тезу державної незалежності України. З часом вона стала
програмною для більшості українських політичних партій, хоч вони
по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети.
На початку XX ст. національний рух вступив у нову фазу, поряд із
традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з’явилося й
чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських
політичних партій, що сприяло піднесенню національної самосвідомості
українського народу.
Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на
західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху.
Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних, звучали й
політичні вимоги. Такого характеру набули 200 тис. страйк сільських
робітників Галични (1902 р.), страйки будівельників (1902 р.),
нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905–1907 рр. страйковий рух
під впливом російської революції набув усеохоплюючого характеру.
Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту,
трудящі Галичини в 1908–1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче
право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського
парламенту 20 українців – переважно соціал-демократів та радикалів.
Важливою складовою суспільно-політичного руху на західноукраїнських
землях початку XX ст. була діяльність спортивно-молодіжних організацій.
Львівська організація „Сокіл” стала провідною у Східній Галичині і
функціонувала аж до 1939 р. Не менш популярним було товариство „Січ”,
засноване К. Трильовським – юристом за фахом, депутатом віденського
парламенту та галицького сейму. Слід наголосити, що згадані організації
не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими питаннями, а чимало
уваги приділяли вихованню молоді на українських традиціях культури,
освіти, військової справи, національно-патріотичному дусі.
Отже, за соціально-економічним розвитком українські землі Східної
Галичини, Буковини і Закарпаття були найвідсталішою окраїною
Австро-Угорської імперії. На відміну від Наддніпрянської України тут
значно повільніше розвивалася промисловість, переважали в основному
дрібні, напівкустарні підприємства, зорієнтовані на добування та
первинну переробку сировини. В занедбаному стані перебувало й сільське
господарство. Західноукраїнські селяни страждали від малоземелля і
безземелля, масового безробіття. Тому в кінці XIX ст. вони тисячами
емігрують до США, Канади, Аргентини, Бразилії та ін. країн. Проте
національне гноблення на українських землях Австро-Угорщини
здійснювалося не в такій грубій формі, як у Росії. XIX ст. стало
періодом справжнього національно-культурного відродження, зросла
національна відомість українців. Національно-визвольний рух пройшов шлях
від культурно-просвітницького до політичного стану, висунувши гасло
політичної самостійності України. Східна Галичина була центром
громадсько-політичної активності, П’ємонтом національного відродження,
як відзначав М. Грушевський.
Рекомендована література
Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1867–1914. Поляки в соціоетнічних
конфліктах. – К., 1998.
Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині
кінця ХIХ – початку ХХ століття. Довідник. – К., 1996.
Головченко В. Від „Самостійної України” до Союзу визволення України:
нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ століття. –
Харків, 1996.
Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. – Львів, 1990.
Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації
ХIХ–ХХ століття. – К., 1996.
Євселевський Л. І., Фарина С. Я. „Просвіта” в Наддніпрянській Україні.
Історичний нарис. – К., 1993.
Калугін Ю. Декабристи в Україні. – К., 1971.
Кондратюк К. Нариси історії українського національного руху ХIХ ст.
–Тернопіль, 1993.
Кармазін М. С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець
ХIХ – початок ХХ століття). – К., 1998.
Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху
(ХIХ ст. – 1939). – Івано-Франківськ , 1993.
Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – К., 1990.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
