.

Походження Русі і її назви (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 4535
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Походження Русі і її назви”

1. Походження Русі

Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави —
Київської Русі. Існує декілька теорій.

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та
Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській
Академії наук.

«Норманісти» наголошують, що східні слов’яни були нездатні без
зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли
вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить від
фінської назви шведів «Ruotsi».

2. За хозарською теорію поляни є не слов’янами, а різновидом хазарів.
Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі —
цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні
візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і
означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів
Середнього Подніпров’я.

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками
цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М.
Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних
слов’ян існували політичні та соціально-економічні передумови для
створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин,
існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами
общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була
велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість
врем’яних літ», який розповідає про правління князя-слов’янина Кия (кін
V — поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».

Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу
(варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів
одночасно, різні варіанти походження слова «Русь» тощо), але ігнорують
повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого
соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести
ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь
утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу
первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних
слов’ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів
племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів
племен у «княжіння» державного типу.

Київська Русь об’єднувала фактично всіх східних слов’ян і була
найбільшим державним утворенням у тогочасній Європі, її кордони
простягалися від Ладоги й Білого моря до Чорного та від Карпат до
верхів’їв Волги. Територія становила 1,1 млн. км2, населення — приблизно
5 млн. Найбільше місто — Київ, 50 тис. мешканців. Київська Русь була
державним об’єднанням більш ніж 20 різних племен і народностей. Вона
утворилася як велика середньовічна держава. Поряд з новими формами
суспільного життя у слов’ян зберігалося чимало пережитків: повинності
селян обмежувалися сплатою данини, скликалися народні збори — віче, для
захисту держави збиралося народне ополчення. Існував звичай кровної
помсти за вбитих родичів.

Проте зі зміцненням слов’янської держави прискорювався процес відмирання
залишків первісних форм суспільного життя, розвиток соціальних відносин.
Спираючись на постійні озброєні загони-дружини, князь у вирішенні питань
державного життя не зважав на віче, а скликав раду бояр. Суд став
князівським. Князь та бояри захоплювали общинні землі, силоміць
примушували селян-смердів не лише платити данину, а й відробляти певні
дні в їх. господарствах. Крім цього, селяни мусили за наказом князя
брати участь у військових походах для завоювання нових земель і відсічі
нашестям кочівників зі сходу.

Київська Русь — ранньофеодальна монархічна держава. Київський великий
князь зосереджував всю владу в своїх руках (судову, адміністративну,
воєнну), вважався верховним власником усіх земель і уособлював державну
владу. У залежності від нього перебували місцеві князі й бояри, які
володіли князівствами і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, що, в
свою чергу, перебували у залежності, були власниками менших міст чи
окремих сіл.

Нижчий щабель цієї ієрархії займали виробники-селяни, об’єднані у
сільські територіальні общини. Основною категорією населення були
феодально залежні смерди. Смерди, котрі сплачували данину, належали до
общини, на яку поширювалася влада феодала. Існували різні форми
залежності — закупи (селяни, які потрапили у залежність через позику,
коли віддавали або відробляли, то ставали вільними); рядовичі (селяни,
які уклали договір і таким чином потрапили у залежність). Крім залежних
смердів, існувала дворова челядь, яка працювала на феодала і мешкала у
його дворі. До челяді належали раби, або холопи.

Землеробство було провідною галуззю господарювання, застосовувалася
2-3-пільна система. На той час існувала вирубна (лісові місцевості) і
перелогова (степ і лісостеп) системи землеробства. Основними знаряддями
праці були: плуг, борони, заступи, серпи, коси. Вирощувалися пшениця,
жито, просо, ячмінь, овес. Крім зернових, вирощували також бобові та
технічні культури.

Значного розвитку досягло скотарство, особливо у степовій смузі.
Розводили велику і малу рогату худобу, свиней, коней тощо.

Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ремесло. Існувало
понад 60 видів ремісничих спеціальностей. Найважливішою галуззю була
чорна металургія. Значного рівня досягли також інші ремесла — ювелірне,
гончарство, ткацтво та деревообробне виробництво.

Не втратили свого значення промисли, особливо мисливство, рибальство і
бортництво.

Значного розвитку набула торгівля. Вироби ремісників обмінювали на сіль,
господарську продукцію. Була певна спеціалізація деяких районів: з
Прикарпаття везли сіль, з півдня — хліб, худобу, з півночі — хутро.
Поступово внутрішня торгівля концентрувалася у містах. Значного розвитку
досягла зовнішня торгівля. Експортували хліб, худобу, сіль, хутра,
вироби ремісників, Імпортували: тканину, вино, прянощі тощо. Через
територію Київської Русі проходило три найважливіші торгівельні шляхи:
“із варяг у греки”, “соляний”, “залозний”.

В історії Київської держави можна виділити такі основні періоди:

1) 882-972рр. (від початку правління князя Олега до смерті князя
Святослава) — період швидкого зростання Київської Русі, За цей час було
створено величезне господарське й політичне об’єднання. Князь Олег
підкорив древлян, сіверян, радимичів. Успішно воював з Візантією,
хозарами. Ігор продовжив політику свого попередника, підкоряючи своїй
владі східнослов’янські племена (підкорив племена уличів та древлян).
Воював з перемінним успіхом з Візантією, печенігами, здійснив успішних
похід у Закавказзя. Загинув під час збору полюддя (вбито повсталими) у
Древлянській землі. Дружина Ігоря княгиня Ольга придушила древлянське
повстання, провела перші державні реформи, які впорядкували систему
збору і розміри данини тощо. На відміну від князя Олега й Ігоря,
надавала перевагу мирним відносинам з іншими країнами, її син Святослав
Ігорович, прозваний Завойовником, за своїм покликанням був більше
полководцем, ніж державним діячем та політиком. Він провів ряд успішних
походів проти в’ятичів, Хозарського каганату, Волзької Болгарії, ясів і
касогів. Воював він і на Балканах, проте невдало. Загинув у битві з
печенігами.

2) 980-1054рр. (охоплює князювання Володимира Святославовича та Ярослава
Мудрого) — доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення вершини
політичної могутності, стабільності, економічного та культурного
розвитку. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду, в
цей час переважає внутрішній розвиток. Видатною подією цього періоду
було прийняття християнства. Князь Володимир ліквідував владу племінних
князів, замінив її практикою посадження у землях Київської держави своїх
синів і довірених осіб. Успішно воював проти в’ятичів, радимичів,
поляків, Візантії, печенегів. Запровадив державну релігію —
християнство. За часів його сина Ярослава Мудрого Київська Русь досягла
апогею свого розвитку, її територія простягалась від Чорного моря на
півдні до Фінської затоки на півночі, від Карпат на заході до Волги на
сході. Ярослав Мудрий запровадив систему ротації для успадкування
великокняжого престолу. За його княжіння видано збірник законів «Руська
правда» — правовий кодекс держави. У зовнішніх стосунках надавав
перевагу дипломатичним стосункам та династичним шлюбам.

3) 1054-1240рр. (охоплює період від смерті Я. Мудрого до зруйнування
Києва монголо-татарами) — період безупинних князівських чвар, зростаючої
загрози нападів кочівників та економічного застою.. Він пов’язаний з
періодом феодальної роздробленості Київської Русі.

Проте роздробленість не призвела до занепаду економічного та культурного
життя в країні.

За період 1146-1246рр. київські князі мінялися 4? разів, повертаючись
час від часу на престол. Лише Володимиру Мономаху та його сину Мстиславу
вдалося на певний час припинити князівські усобиці, об’єднати значну
частину Русі під своєю владою, зупинити натиск половців на руські землі.
Причини феодальної роздробленості:

1) панування натурального господарства;

2) великі географічні розміри Київської держави сприяли зростанню
місцевого сепаратизму, загостренню міжкнязівських відносин;

3) ріст великого землеволодіння;

зростання кількості міст;

зміна торгівельних шляхів;

6) міжусобиці та вторгнення кочівників;

7) система ротації, яку запровадив Я. Мудрий»

Як результат, у середині XII ст. держава розпалася на 15 князівств.
Напередодні монгольської навали їх було 60, а у XIV ст. — вже 250.

Боротьба за київський престол, постійні князівські усобиці призвели до
послаблення князівств. Цим скористалися сусідні народи — половці,
угорці, поляки, спустошуючи своїми нападками українські землі. Але
найжахливішої руйнації Русі завдали монголо-татари, навала яких значною
мірою загальмувала соціально-економічний, політичний розвиток. Проте
вона не знищила українську державність київської доби. Спадкоємицею
Київської Русі стала Галицько-Волинська держава.

Значення Київської Русі:

1. Київська держава IX — XIII ст. — це колиска української державності,
одна з найбільших держав середньовічної Європи, яка відігравала важливу
роль у долях держав Європи і Азії.

2. Київська Русь стала центром православ’я на Сході Європи.

3. Давньоруська держава стала фактично щитом, який захищав Європу від
диких кочових орд. За цим «щитом» інші країни успішно будували свої
власні держави.

4. Вийшовши на історичну арену воєнними походами, вона поступово
перейшла від збройних сутичок із сусідніми країнами до рівноправної
участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські князі
укладали угоди з Візантією, Германською імперією, Польщею, Угорщиною,
вели династичну шлюбну політику.

5. Створивши власну самобутню культуру, населення Київської Русі досить
швидко опанувало найкращі здобутки культури Візантії та Західної Європи.

2. Походжнення назви Русь

Походження назв Русь, руський остаточно не з’ясоване. З цього приводу
вже понад двісті років ведеться жвава дискусія й існує широка наукова
література з розмаїтими, часом, полярно протилежними поглядами на цю
проблему вчених різних поколінь. Були спроби пояснити назву Русь як
запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед
іраномовних народів (сарматів). Інші вчені вважають цей етнонім
споконвічно місцевим і його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині.
Однак дослідження етимології слова Русь має суто наукове значення. Для
становлення національної самосвідомості східноєвропейських народів
вирішальне значення мало не походження цього етноніма (норманське,
іранське, автохтонне чи якесь інше), а історія його вживання в
суспільно-політичній практиці різних державних утворень і в науковій
літературі різних історичних періодів.

Слово русь мало збірне значення (як знать, назви племен чудь, сербь, а
також чернь, челядь та ін.), а одиничне значення — русин (множ. русини),
як чудин, болгарин та ін. Деякі дослідники твердять, що в середині І
тис. н. е. існувало окреме східнослов’янське плем’я русів. Але це
припущення малоймовірне, бо руси, якби вони справді були як окреме
плем’я, мали б уже досить високу матеріальну культуру, яка не могла б
зникнути безслідно. Однак жодних слідів так званих русів археологи досі
не виявили. Про таке плем’я нічого не сказано і в «Повісті минулих літ»,
яка перераховує всі основні східнослов’янські племена та їхні союзи.

Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е.
стосовно якогось населення в Північному Причорномор’ї (можливо, окремого
племені), етнічна атрибуція якого невідома. Цілком вірогідно, що на
Середній Наддніпрящині цей етнонім мав також паралельну форму рос,
відображену аж донині в топоніміці цього реґіону. Тут течуть річки Рось
з її притоками Роська та Росава, яка має притоку Росавку, а також
Росавиця (Роставиця). За припущеням деяких істориків, у давнину Россю
називалася і якась річка на Чернігівщині, про яку в Іпатському списку
літопису під 1187 р. сказано: «У той же рік пустошив [хан] Кончак по
[ріці] Росі з половцями. А після цього стали вони часто пустошити по
Росі в Чернігівській волості» («Літопис Руський», с. 343).
Найвірогідніше, що роси (руси) в середині І тис. до н. е. — це одне з
іраномовних сармато-аланських племен Середньої Наддніпрянщини, яке,
можливо, входило в антський племінний союз. Назва роси — руси у своїй
основі могла мати найменування річки. Густинський літопис свідчить, що
назва Русь — «от реки глаголемая Рось» (Полн. собр. русск. летоп., т.
II, СПб, 1843, с. 236). У процесі слов’янізації місцевого іраномовного
населення етнонім рос (рус, русь) разом з іншими мовними елементами був
сприйнятий слов’янами.

Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене і в давніх
історичних документах. У східних джерелах переважає термін руси, у
візантійських — роси, у західноєвропейських — руси (але іноді й рос,
роси), a в давньоруській писемності переважають назви Русь, руський, хоч
зрідка трапляється й росьский («Правда Росьская»). Однак, край, у якому
жили руси (чи роси), мав назву лише Русь.

Який термін давніший — рось чи русь — і досі не встановлено. Одні
фахівці вважають давнішим русь (M. Тихомиров), інші — рось (Б. Рибаков),
але обидві назви, без сумніву, дуже давні й сягають перших століть нашої
ери.

Є підстави вважати, що руссю спочатку називалися антські
вояки-дружинники, а від них ця назва згодом перейшла на найпівденніший
протоукраїнський союз племен — полян у трикутнику між Дніпром, Ірпенем
та Россю (літописець відзначає: «поляне, яко нынЪ зовомая русь»). На час
утворення давньоруської держави (очевидно, протягом VIII—IX ст.) назва
Русь поширилася на всю Середню Наддніпрянщину, точніше — на Київщину,
Чернігівщину і Переяславщину, які стали ядром Київської Русі. Згодом
Руссю стали вважати всю Київську імперію.

У давньоруських джерелах термін Русь має подвійне значення: Русь
первісна, наддніпрянська і Русь — уся Київська держава разом з
приєднаними до неї землями неслов’янських племен і народів.

Подвійне розуміння назви Русь було поширене не тільки серед східних
слов’ян, але й за рубежем, зокрема у Візантії. Наприклад, у творах
візантійського імператора X ст. Костянтина Багрянородного йдеться про
«далеку Русь» і протиставлювану їй «близьку Русь» у первісному,
найдавнішому значенні цього терміна — як східнослов’янські землі над
Дніпром.

Отже, Руссю споконвічно називали сучасну територію України, а прикметник
руський вживався як самоназивання українців. Щоправда, у «Слові про
Ігорів похід» засвідчений також етнонім русичі. Але він трапляється лише
в цьому творі як авторський неологізм, «своєрідна формула високого стилю
староруського поета»46 і ніколи практично більше не вживався.

Етнічне визначення руський у розумінні «український» безперервно
зберігалося протягом багатьох століть. Русинами називали себе українці у
Великому князівстві Литовському, а у львівських міських книгах від 1599
р. навіть використовується термін «руська нація» (Natio Ruthenica).
Тогочасні джерела переконливо засвідчують, що населення України та
Білорусі чітко відокремлювало себе від московитів. У часи Козаччини для
українців також природною і звичною була стара назва їхнього краю —
Русь, а їх самих — русини. Та й уся Західна Європа протягом багатьох
віків на означення України вживала назву «Русь». Особливо стійкою ця
назва виявилася в західному реґіоні України. Навіть у XIX ст. прикметник
руський (тобто «український») ще входив до назв різних
західноукраїнських політичних партій, літературних і наукових
угруповань, альманахів, окремих праць тощо. Наприклад: «Головна руська
рада» — перша українська політична організація в Галичині, що виникла у
Львові 2 травня 1848 р., просвітнє товариство «Галицько-руська матиця»,
«Собор руських учених» (1848 р.), «Руська трійця» (українські
письменники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), чотиритомна
«Історія літератури руської» (тобто української) О. Огоновського та ін.

З етнонімами русь, руський пов’язана і самоназва русин, русини, ким
називали (а подекуди й досі називають) себе прикарпатські й закарпатські
українці. Цю ж назву зберігає корінне українське населення Словаччини,
Польщі, Югославії, Румунії, на відміну від емігрантів-українців.

Таким чином, етноніми русь, руський, русинський — давні й органічні для
українців найменування. Але через несприятливі політичні обставини й
відсутність української державності після розпаду Київської Русі й
занепаду Галицько-Волинського князівства термін Русь не став політичною
атрибуцією на українській території. Його присвоїли собі наші
північно-східні сусіди — росіяни.

Коли ж і як це сталося?

Час, причини, етапи і наслідки для українців втрати давньої назви
їхнього краю Русь і поступове закріплення її у формі Росія за
Московською державою глибоко і всебічно розкриті в монографії (на жаль,
маловідомій широкому читацькому загалові) львівського дослідника Є.
Наконечного «Украдене ім’я: Чому русини стали українцями» (Львів, 1998,
162 с., тираж 700 прим.). З цієї праці довідуємося, що присвоєння
Московією давнього імені України — Русь відбулося в XIV—XV ст. і було
зумовлене насамперед великодержавницькими амбіціями московських царів.
Проте істотну роль у цьому відіграли й константинопольський патріарх та
його церковна адміністрація.

Як відомо, після офіційного прийняття 988 р. князем Володимиром
християнства візантійського обряду на Русі розпочалася організація
церкви та розбудова її ієрархії. Руська православна церква підлягала
владі константинопольського патріарха — глави всіх православних
християн. Він особисто висвячував митрополита, який з 1051 р. стояв на
чолі руської православної церкви (аж до XV ст. київськими митрополитами,
за незначними винятками, і в переважній більшості єпископами були тільки
греки). Глава руської православної церкви дістав титул «митрополита
Київського і всія Русі», який зберігся в Україні аж до нашого часу.
Київському митрополитові підпорядковувалися руські єпископи, а їм, у
свою чергу, — священики та ченці (монахи). Сама ж церква називалася
руською, оскільки були ще грецька, болгарська, сербська та інші
православні церкви. Таким чином, крім етнічного й політичного, термін
Русь набув ще й церковного значення.

З розширенням адміністративних меж первісної Русі й утворенням Київської
імперії церковна юрисдикція київського митрополита поширювалася на всі
новоприєднані території. Маючи сильну церковну владу й міцні позиції в
суспільстві, київські митрополити часто дозволяли собі не в усьому
коритися Константинополю, що викликало постійне незадоволення
візантійських патріархів. Через це, коли на Заліссі утворилося й
зміцніло Ростово-Суздальське, а згодом і Московське князівство, політика
й ідеологічні засади яких базувалися на міцних підвалинах православ’я,
правителі цих князівств здобули в константинопольських церковних
ієрархів особливу прихильність і симпатію.

Після завоювання Залісся монголо-татарами позиції православної церкви на
тих землях ще більше зміцніли, і константинопольський патріарх
переконався, що на суздальсько-московських територіях візантійське
православ’я має найміцнішу опору, а київський митрополит там буде
слухнянішим. Так виникла ідея перенесення резиденції київського
митрополита до Володимира-на-Клязьмі, щоб «провчити» Київ за його часту
опозицію до Візантії.

У 1299 р. за наказом вселенського патріарха київський митрополит Максим,
за походженням грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди.
До цього прихильно поставився і золотоординський хан.

Переселившись на Залісся, київські митрополити і там називалися
«руськими». Одні з них іменували себе «митрополитами всія Русі», інші —
«митрополитами Київськими і всія Русі»47.

Управління руською православною церквою з боку візантійських духівників
відбувалося у формі жвавого листування між канцеляріями
константинопольського патріарха та руських митрополитів. З перенесенням
резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі в
цареградської церковної адміністрації виникла потреба розрізняти власне
Русь (тобто територію тодішніх Київського і Галицько-Волинського
князівств) та її колишні колонії — Залісся і Новгород. До речі, подібна
ситуація колись виникла і в античній Греції. Поруч з метрополією Елладою
утворилися численні колонії в Італії, Передній Азії, південній Русі та в
інших районах Середземноморського басейну, часто з елінізованим
(«огреченим») населенням. У зв’язку з цим треба було термінологічно
розрізняти метрополію і колонії. Елладу (тобто власне Грецію) назвали
Mікра Геллас («Мала Греція»), а розкидані по морських узбережжях колонії
— Мегале Геллас («Велика Греція»). Оскільки церковні книжники утворювали
географічні назви, політичні терміни і титули на основі відомих їм
історичних аналогій та прецедентів, вони так підійшли і до розрізнення
давньої Русі та пізніше приєднаних до неї земель.

На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду
питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було
ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Мікра
Росія («Мала Росія», тобто «Русь старша, початкова, основна, давніша»),
а Залісся й Новгородщину — Мегале Росія («Велика Росія», що означало
«Русь пізніша, похідна, новостворена»). Оскільки у Візантії здавна
закріпилася назва наддніпрянських слов’ян з коренем рос («народ Рос»),
вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV
ст.

Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросія та всі похідні від
них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха.

Спочатку і титул «всія Русі», і назви Мала Росія та Велика Росія
вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське
діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин
протягом X—XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з
тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля
вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він «їде
на Русь». Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям
«Русь» розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та
деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська
князівська та церковна адміністрація, вважалися «руськими землями», але
самі вони Руссю ніколи не називалися.

Після відокремлення Залісся від Руської держави, коли воно було
завойоване монголо-татарами й увійшло до складу Золотої Орди як її
західний улус, назви Русь, руський побутували переважно серед церковних
книжників, для яких синонімом до поняття «православна церква» була назва
«руська церква». Однак трохи згодом, коли Московське князівство,
виокремившись у першій половині XIII ст. з Володимиро-Суздальського,
набуло значної економічної могутності й політичної ваги, об’єднало
навколишні землі в одну централізовану державу, московські правителі
захотіли почувати себе причетними до політичної та культурної спадщини
Київської Русі й намагалися наслідувати її традиції. Вірнопідданий васал
і ретельний слуга монгольських ханів, жорстокий і підступний московський
князь Іван Калита, який за їхнім наказом воював проти Твері, Пскова та
Смоленська, за виняткові заслуги перед Золотою Ордою дістав від її хана
(царя) Узбека титул великого князя «всія Русі» (1328 р.). Проте цілком
зрозуміло, що той титул не поширювався і не міг по ширюватися на всю
Русь. Малася на увазі лише Русь татарська, в якій існувала «руська»
(тобто православна) церква, а територія Русько-Литовської держави
монголо-татарам була непідвладна, отже, й для влади новоспеченого князя
«всія Русі» недосяжна. За таких умов титул «всія Русі» призначався лише
для домашнього вжитку й означав «головний татарський васал», «головний
татарський збирач податків на Заліссі». Цей високий титул з таким
обмеженим значенням тоді не прищепився, і про нього швидко забули.

Зовсім інший зміст у першій половині XIV ст. мав титул «усієї Русі» в
Галицько-Волинській державі. Цей титул разом з королівською короною
дістав від папи римського в 1253 р. ще Данило Романович, який справді
тоді панував над усією Руссю в давньому розумінні її етнографічного
ареалу. Відтоді всі галицько-волинські князі, продовжуючи цю традицію,
називалися князями і господарями «Руської землі» або «всієї Руської
землі», а на печатках був відображений титул «короля Русі» (Rex
Russiae). Галицький князь Роман Мстиславович, який зібрав усі
етнографічні землі русинів, у літописі називається «самодержавцем усієї
Русі».

На Заліссі, в Московщині, до титулу «всія Русі» повернулися знову
наприкінці XV ст. На цей час (з 1448 р.) руська православна церква
остаточно поділилася на дві митрополії — київську та московську. Церкву
Русі та Білорусі (за тодішньою термінологією — Литви) очолював
«митрополит Київський, Галицький і всія Русі», а на чолі
самопроголошеної московської митрополії стояв свій митрополит, який, щоб
не бути нижчим перед митрополитом київським, теж почав використовувати
формулу «митрополит московський і всія Русі». У свою чергу, великі
амбіції розпалилися і в московського князя Івана III. Завершивши
об’єднання заліських земель навколо Москви й остаточно звільнившись від
монголо-татарського панування, він, за аналогією до митрополита,
проголосив себе «Государем и самодержцем всея Руси» (1492 р.), хоч ні
митрополит, ні князь на Наддніпрянській Русі нічим не володіли й зовсім
не мали підстав брати на себе титул «всія Русі». Цей титул
використовували потім і наступники Івана III, хоч до назви країни він не
мав жодного стосунку, бо Московська держава аж до 1721 р. ніколи
офіційно не мала назви «Русь», яка, в свою чергу, як назва держави після
загибелі Київської імперії ніколи й ніде не поновлювалася. І в очах
тодішніх західних європейців Московщина також не ототожнювалася з широко
відомою в Європі Рутенією (тобто Україною), а московити — з рутвицями.

З поділом руської православної церкви на київську та московську
митрополії започаткована константинопольською церковною адміністрацією
традиція використовувати назви Мала Росія і Велика Росія ще більше
зміцніла. Під її впливом галицький князь Юрій II (помер 1340 р.) як
справжній спадкоємець Русько-Київської держави починав грамоти формулою:
«Ми, Юрій, з Божої ласки природжений князь усея Малия Росії…» (1331 р.
та ін.). І в грамотах константинопольських патріархів, починаючи з 1347
р., Галицько-Волинське князівство часто називається Малою Росією як
протиставлення московським землям, тобто Великій Росії.

У XV—XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали
вживати термін «Росія» і плутати його з назвою «Русь». В офіційних
документах того часу засвідчені такі титули: «Митрополит Кіевского
престола и всея Росіи» (митрополит Мисаїл, 1476 р.), «митрополит
Киевъский, Галицький и всея России» (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.)
та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе «російським»
або «роським» народом, підкреслюючи тим самим свою національну
відмінність від московських «русских».

У самій Московщині терміни Росия, Россия на позначення країни почали
вживатися в XVI ст.: назва Россия вперше засвідчена в московській
грамоті 1517 р., а в надрукованому 1577 р. у Московській Слободі
«Псалтирі» вперше вжито назву «Великія Росіи».

Від середини XVI ст. Россией стали називати всю сукупність земель, що
увійшли на той час до Московської централізованої держави. Протягом
XVI—XVII ст. з’явилися також прикметники росский, российский. Як
відзначив М. Костомаров, «слово Россія або Росія, российский було на
початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася
Галлією, Польща — Сарматією, Німеччина — Германією, Угорщина —
ІІаннонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціозною, але
загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів»48.

У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після
Переяславської угоди 1654 р. протекторат над так званою Гетьманщиною,
використав стару церковно-адміністративну термінологію
константинопольської патріаршої канцелярії і в 1655 р. прийняв на себе
титул «всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец».

Література

1. Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и
словообразование. — Воронеж, 1991. — С. 46.

2. Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали. українцями. — Львів,
1998. — С. 24, 31—35.

3. Костомаров Н. И. Давно ли Малая Русь стала писаться Малороссией)? //
Записки Українського наукового товариства в Києві. — К., 1928. — Т.
XXVII.

4. Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями. — Львів,
1998. — С. 30—41, 75—90. Див. також: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе.
— Т. І. — К., 1994. — С. 44, 248.

5. Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993.
— С. 129.

6. Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. — СПб.
1862. — С. 2.

7. Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — Нью-Йорк
— Париж — Торонто. — 1987. — С. 288. Цит. за працею: Наконечний Є.
Украдене ім’я: Чому русини стали українцями. — Львів, 1998. — С. 86.

8. Детальніше див.: Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви
«Русь» і «Україна»? — Львів, 1907. — С.

9. Див. також: Наконечний Є. Зазнач. праця. — С. 87.

10. Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями. — С.
90—91.

11. Липа Ю. Призначення України. — Нью-Йорк, 1953. — С. 153.

12. Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями.—С. 93.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020