.

Суспільно-економічний лад та господарський розвиток Української Козацької Держави (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3254
Скачать документ

Реферат на тему:

“Суспільно-економічний лад та господарський розвиток Української
Козацької Держави”

ПЛАН

1. Розвиток економіки в період формування козаччини

2. Економіка українських земель у другій половині XVII — XVIII ст.

Використана література

1. Розвиток економіки в період формування козаччини

Господарство України на відміну від країн Західної Європи на початку XVI
ст. розвивалося в умовах недержавності. Українські землі належали
Великому князівству Литовському, Польському і Угорському королівствам,
Молдавському князівству.

Внаслідок об’єднання Великого князівства Литовського і Польського
королівства (Люблінська унія 1569 p.) утворилася держава — Річ
Посполита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московській
державі, в 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої.

У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров’ї українські козаки заснували
Запорозьку Січ, що стала зародком відновленої Української держави.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. в господарстві Галичини та
Правобережжя України відбулися значні зміни. Інтенсивно зростало велике
феодальне землеволодіння, утвердилося та зміцніло фільварково-панщинне
господарство.

Земельна власність зосереджувалася переважно в руках королів, магнатів,
шляхти, церкви. З середини XVI ст. почало формуватися козацьке
землеволодіння.

Державні маєтки “королівщини” об’єднувалися в староства — великі
господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупованих навколо
них “ключів” — окремих груп поселень, об’єднаних адміністративне. У
Руському і Волзькому воєводствах державні помістя становили 1/5
поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині XVII ст. на
королівські маєтки припадало близько 10 % усіх поселень. Проте високий
рівень концентрації земельного фонду в державних маєтках не свідчив про
економічну могутність короля. Ця власність часто була формальною,
оскільки фактичними власниками землі були магнати та шляхта, орендарі
цих земель. Як форма землекористування існувала власне оренда, коли
маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися на певний, як правило,
трирічний строк за визначену плату, і як застава, коли маєток давався в
заклад кредитору за позичену суму. Строк застави тривав до повернення
боргу, доход йшов на сплату процентів. Застави оформлялися актами, вони
були зумовлені як зрослою потребою держави в грошах, так і втягуванням
феодальних маєтків у товарно-грошові відносини, що приводило до
нагромадження значних коштів у великих землевласників. Наприклад, Я.
Острозький на початку XVII ст. тримав Канівське і Богуславське староства
за 9500 золотих кожне, Переяславське— за 2000. Застави збагачували
магнатів, посилювали їхнє політичне значення. Разом з тим скорочувався
фонд державних земель.

Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів. У 70—80-х
роках XVI ст. у Руському і Волзькому воєводствах двом десяткам магнатів
(Замойським, Потоцьким, Жолкевським та ін.), які володіли 10 і більше
поселеннями, належало майже 1/3 приватних шляхетських сіл і міст.
Близько 40 великих шляхтичів, які володіли 5—9 селами, мали 1/5
приватних поселень.

У Великому князівстві Литовському найбільше магнатів було на Волині. Про
розмір їх маєтностей свідчить чисельність кінних воїнів, що виставлялися
під час війни (з розрахунку один вершник від 8 селянських господарств).
У 1528 p. виставили: князь Слуцький — 433 “коні”, Радзівілл — 260,
Ходкевич — 187, Вишневецький — 98. Одним з наймогутніших магнатів був
Василь-Костянтин Острозький, якому на початку XVI ст. належало на Волині
59 міст і містечок, 857 сіл, 111 фільварків. Він володів землями на
Київщині, Брацлавщині, Поділлі.

Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської унії
1569 p., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрянських
земель. У цьому самому році була проведена ревізія “пустопорожніх”
земель у нових воєводствах. Сеймова постанова 1590 p. дала королеві
повне й необмежене право роздавати “пустині, що лежали за Білою
Церквою”. Фактично ці землі були заселені козаками і селянами. Проте
силою зброї польські пани захоплювали землі, а населення перетворювали
на підданих. В Україні з’явилися латифундії “королев’ят” — українських і
польських магнатів. Так, Калиновські володіли Уманщиною, Конєцпольські —
землями на річці Тасмині, Замойські — від Тернополя до Паволочі,
Потоцькі захопили Кременчук і Бориспільську волость. У басейні річки
Сули виникла латифундія князів Вишневецьких з центром у Лубнах. У 30-х
роках XVII ст. у володіннях Я. Вишневенького було 50 міст і містечок, 40
тис. селянських дворів, близько 230 тис. селян. Крім земель на території
України, ці магнати мали великі маєтки в Польщі.

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, шлюбів,
пожалувань короля, купівлі та захоплення земель. Права на придбані або
загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами.

В аграрному господарстві значного розвитку набуло шляхетське
землеволодіння. У Великому князівстві Литовському оформлення шляхти як
привілейованого стану та його остаточне відокремлення від “поспільства”
(селянства) було завершено у середині XVII ст. У 1522 p. за сеймовою
ухвалою “про вивід шляхетства” до шляхетського стану включалися лише
нащадки тих землевласників, які належали до бояр з часів перших великих
князів (Вітовта, Сигізмунда, Казимира). У 1528 p. було проведено перепис
шляхти.

Оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа (волочна поміра)
1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство. За Люблінською
унією шляхта звільнялася від військової служби і державних повинностей.
Вона в основному була польського походження або спольщена. Українські
роди (Кульчицькі, Яворські, Чайківські, Витвицькі, Попелі, Ярмолинські,
Сагайдачні та ін.) були дрібними власниками. Деякі з них володіли одним
селом або його частиною. Зростанню шляхетського землеволодіння, так само
як і магнатського, сприяли великокняжі й королівські дарування,
придбання і продаж маєтків, насильне захоплення селянських земель. Часто
шляхта орендувала землю у магнатів.

На початок XVII ст. в Україні налічувалося близько 1 тис. шляхетських і
250 магнатських маєтків.

Зростання феодального землеволодіння в Україні супроводжувалося
перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення
землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Поширене було захоплення
магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна
шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи невеликі володіння за
умови виконання різних обов’язків, в основному військової служби. У
Руському і Волзькому воєводствах шляхті належало 1/5 поселень.

Неухильно зростала велика феодальна власність у Закарпатті та Північній
Буковині. Після входження Сіверщини до складу Речі Посполитої (остаточно
за Полянським договором 1634 p.) було проведено ревізію земельних
володінь. Землі, права на які не було доведено, роздавали польським
магнатам і шляхтичам. О. Песочинський заволодів Стародубщиною, канцлер
Оссолінський — Батурином і Конотопом, Р. Потоцький — Ніжинським
староством.

У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних
городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у
південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих
українських людей.

Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося законодавче
закріплення прав магнатів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522
pp. великого князя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння
(“до живота”). У 30—50-х роках землі роздавалися до трьох “животів”,
тобто до смерті онука бенефіція землі. Литовський статут 1529 p. (кодекс
прав Литовської держави) встановлював, що шляхтич мав право лише на
рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби
магнатові. Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II Августа
гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях
за умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі,
землеволодіння яких не було пов’язане з феодально-службовою залежністю
від великого князя або магнатів. Литовський статут 1566 p. остаточно
скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчуження
вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя, маєтками
розпоряджалися на власний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі
відчужувалися лише з дозволу князя, вони роздавалися або до “живота”,
або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.

Люблінська унія 1569 p. підтвердила звільнення шляхетського
землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох
частинах держави.

У цей час продовжувало зростати володіння православної, уніатської та
католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували
церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви
багатіли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань, дарувань
місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагалися схилити її на свій
бік.

Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У XVI — першій половині
XVII ст. найбільшим землевласником був Києво-Печерський монастир. Маєтки
київського митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині.
Великими землевласниками були також Видубицький, Межигірський монастирі.
Не поступався перед найбільшими магнатами митрополит П. Могила, якому
лише на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів.

Становище православної церкви різко погіршилося після Брестської унії
1596 p. Під тиском польсько-литевських феодалів, які вбачали у
православній церкві опір своїм намірам покатоличення і ополячення
українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх
володінь на користь уніатської та католицької церков.

Напередодні 1648 p. на Волині, Брацлавщині та Київщині близько 50
маєтків належало католицьким монастирям і костьолам. Багато маєтків
католицька церква мала на Чернігівщині та Полтавщині.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. у структурі феодального
землеволодіння відбулися зміни, пов’язані з розвитком козацького
землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був
хутір. При козаках були “всякі пожитки” — луки, сіножаті, ниви, ставки,
пасіки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике землеволодіння.
Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними
сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли
мед, курили горілку, торгували продуктами.

Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності привело до еволюції
права землеволодіння селян. На початку XVI ст. у західних українських
землях селяни користувалися наділами як спадковими оволодіннями на
основі локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні
селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати,
дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово
підпадали в особисту залежність.

Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків,
зростанням в Західній Європі попиту на продукцію сільського
господарства, насамперед на збіжжя, відбулося обезземелювання селян та
їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 p. заборонив селянам
без дозволу панів купувати або брати у заставу землю.

Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від Польщі, де
вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно.

Для існування фільваркових господарств суттєво необхідними були доступ
до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в Галичині, на Волині
та Поділлі, де і виникли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському
і Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень фільварків. На
Волині фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині.

З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була пов’язана
волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II
Августа, проведена в 1557 p. в його маєтках у Литві, Західній Білорусії
та в Україні — у Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському
староствах на Волині. Метою її було збільшення доходності
великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням
селянських повинностей.

До середини XVI ст. переважали селяни-кмети з повним наділом (ланом),
які мали змогу широко розгорнути господарство. Найбільша кількість таких
повноланових господарів зустрічалась на Лівобережжі, де феодальне
гноблення не набуло таких розмірів, як на інших українських землях.
Завдяки невеликій густоті населення там залишалося багато вільної землі.
До заможної групи належали також селяни, що займалися сільськими
промислами, — мельники, корчмарі, рудники, а також сільські старшини —
отамани і “вибранці” (селяни, що належали до королівського війська і
мали привілеї, такі як звільнення від данини і примусів). Заможні селяни
іноді відкуплялися грішми від робіт на пана, а траплялося, що й купували
собі волю.

Аграрна реформа 1557 p. і розвиток фільварків прискорили зменшення
селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних
селян.

Розгортання панщинно-фільваркової системи не тільки позбавило права
селян на землю, а й призвело до збільшення їх панщини, примусів і втрати
права переходу. На українських землях у складі шляхетської Польщі
основна маса селян була закріпачена протягом перших десятиліть XVI ст.
Польські сейми (1505 і 1520 pp.) заборонили селянам покидати свій наділ
без згоди пана й узаконили дводенну панщину. Королівський асесорний суд
в 1518 p. позбавив селян права подавати скарги на пана і, як правило,
був на боці останніх, якщо скаржилися селяни королівських маєтків.

На українських землях Литовської держави відбувалися ті самі процеси.
Селянам було заборонено скаржитися на своїх панів, які використовували
право вотчинного суду. Литовські статути 1529 і 1566 pp. дозволяли
купувати селян без землі. “Устави на волоки” 1557 p. юридичне закріпляли
належність селян феодалові: “Кметь і все його майно є наше”. Для
тяглових селян встановлювалася панщина в розмірі двох днів на тиждень з
волоки, для городників — один день пішої панщини (без робочої худоби) і
додатково шість днів під час жнив, прополювання городів. Тяглові селяни
повинні були виконувати “шарварки” (роботи з будівництва), “толоки”,
“ґвалти”, жати сіно, платити чинш і натуральні податки. У кінці XVI ст.
на Поділлі панщина доходила до двох-трьох днів на тиждень з
господарства. У північній Київщині селяни платили данину медом і грошову
ренту, панщина становила кілька днів на рік. У південній Київщині,
південно-східній Брацлавщині, де землеробство ускладнювалося татарськими
набігами, панщини не було.

У першій половині XVII ст. у Галичині, на Волині, Поділлі нормою для
волочних і підволочних селянських господарств стала щоденна панщина. У
північно-західній частині Київщини вона зросла до двох-трьох днів. Поряд
з регулярною щотижневою панщиною поширилася нерегулярна, що
здійснювалася на вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Почала
запроваджуватися урочна панщина, коли селянин повинен був виконати певну
роботу в точно зазначений строк.

Надзвичайно обтяжливими були примуси: забезпечення квартирами, харчами й
фуражем військових загонів, вартування при панському дворі, лагодження
шляхів, будівництво при млинах, ремонтування будинків, випасання худоби
тощо. Тягарем для селян було кілька разів на рік їздити своїми кіньми
або волами з панським хлібом чи іншими продуктами у далеку дорогу — на
ярмарки або до портів. У 40-х роках XVII ст. селянські підводи долали
шлях з Київщини до Вісли. Існували так звані дарові дні, коли селяни
повинні були гатити греблі, ловити рибу, стригти овець, чесати льон і
коноплі, працювати на городі.

Магнати та шляхта намагалися закріпачити селян на Лівобережжі. Ці землі
освоювалися і заселялися завдяки широкій народній колонізації. Селяни
“сиділи” в слободах і мали пільги на 25—ЗО років, сплачуючи натуральну
та грошову ренти. Строки “волі” минали в кінці 20—30-х років XVII ст. і
саме в цей час почалося посилення кріпосництва.

У відповідь зросла і набула масового характеру боротьба селян і козаків
за землю, знищення кріпацтва, перетворення їх на вільних землевласників.

У Закарпатській Україні феодальні повинності регламентувалися угорським
загальнодержавним законодавством. У XVI ст. максимальна величина панщини
становила 52 дні із селянського господарства на рік. В основному це були
будівельні роботи, охоронно-поштова служба, з другої половини століття —
праця у сільському господарстві. З поширенням фільварків у середині XVII
ст. панщина досягла двох-трьох днів на тиждень.

На Буковині основою господарства залишалися селянські землі. За
користування ними селяни платили натуральну та грошову ренти, державні
податки на користь молдавського господаря і турецького султана.

Отже, протягом XVI — першої половини XVII ст. на українських землях
відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього
та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження
фільварково-панщинної системи господарства. Зросло магнатськошляхетське
землеволодіння. Завершилося юридичне закріпачення селян, які підпали в
поземельну, особисту і судово-адміністративну залежність від феодалів.
Найінтенсивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі,
північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській і Задніпрянській
Україні, де вирувала народна колонізація, селяни були вільними, жили в
слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної
і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як
зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів на права
селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання
чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби
українського народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини
XVII ст.

2. Економіка українських земель

у другій половині XVII — XVIII ст.

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського
панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що
вела боротьбу за об’єднання всіх українських земель під гетьманською
булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного
апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави
визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю
Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на
різних етапах Визвольної війни.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування
почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у
поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні
землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування
козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі
Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649
p.) і Білоцерківського (1651 p.) договорів. Відновлювалося феодальне
землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до
актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном,
худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б.
Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося
козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська
шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.

Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого
феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів, за
винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя.
Феодаликатолики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати
православних урядників.

Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян
привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути
вільними і не мати над собою “дідичних панів”, не визнавали
розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту
в маєтки.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система
господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських
магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в
Батозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених територій (а це
був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і
містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква
— 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного
фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової
частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним
розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники
і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних
монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти,
яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і
взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і
до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти
обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського
посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів,
які зайняли посади в гетьманській адміністрації.

За 1648—1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на
землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в “Березневих
статтях” і “Жалуваній грамоті шляхті” (1654 p.) привілейованого
становища української шляхти: “… шляхта… чтоб при своих шляхетських
вольностях пребьівали”. З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських
універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби,
постоїв війська, забороняли кривдити та ін.

Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б.
Хмельницького від червня 1657 p. і залишили їм право володіти спадковими
маєтками, користуватися ленними довічними наданнями тим, хто “виконав
присягу вірності” Війську Запорозькому. Під захистом гетьманської влади,
яка у боротьбі проти Речі Посполитої прагнула заручитися підтримкою
православної церкви і духовенства, перебувало монастирське
землеволодіння. Воно не тільки було збережене, а помітно зросло. За Б.
Хмельницького (1648—1657 pp.) 17 монастирів підтвердили свої права на 34
маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових земельних володінь.
Протягом 1654—1657 pp. 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові
маєтки, 4 — на угіддя, 8 — на млини. У 1653 p. деякі монастирі добилися
права на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодіння
продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю
залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної
власності.

У ході національно-визвольної війни завершився процес утворення
козацької власності на землю. Це було юридичне затверджено під час
Переяславської ради 1654 p.:

“Именний казатцких, чтоб нихто не отбирал: которие земли имеют й что к
ним належит, что с теми йменнями вольньї били”.

Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва
і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний.
Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно
юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне
проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на
утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний
козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов’язком була
військова служба. Проте фактично в козачий “компут” можна було вільно
вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за
окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками.

В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер
козацької власності. Вона визначається як корпоративна, оскільки носієм
власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі
Війська Запорозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував
право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли
вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно
реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева
адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити
конфіскацію, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкувала вдова.
Одночасно право земельної власності мало умовно службовий характер, було
обмежене відбуванням власним коштом військового примусу на користь
Війська Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необмежена
спадкова земельна власність козаків мала приватний характер і юридичне
не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.

Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох
формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало
Чернігівщину і середню частину Київщини, землі Київського, Черкаського,
Чигиринського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтавщині.
Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських
панів не знаходили підтримки у Б. Хмельницького, який у своїй політиці
враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих
козаків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648—1657 pp.
відомо лише 20 гетьманських дарувань старшині власності невеликої
вартості (млини, будинки).

Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі
у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську
старшина отримувала на “ранг” (посаду) землі, села і містечка з
державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до
західноєвропейського бенефіція.

Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у спадковій власності
хутір Суботів. Від польського короля він отримав міста Медведівку і
Жаботин, села Кам’янку, Новосільці, землі за Чигирином, від російського
царя — м. Гадяч з селами. Як гетьман мав рангове володіння — Чигиринське
староство.

Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і
середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на
землю, яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі
форми земельної власності, як державна і козацька. Поступово формувалася
старшинська власність, хоча і в незначних розмірах — будинки, хутори,
млини, слободи, окремі села. Відстояла свої давні права на землю дрібна
і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна
власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції
привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження
феодальних відносин.

Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча
селянське землеволодіння на відміну від козацького грунтувалося не на
юридичній основі, а на звичаєвому праві, однак селяни фактично стали
вільними виробниками.

Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи
на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких
козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут
приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне
землеволодіння козаків, селян і міщан.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в “Березневих статтях”
1654 p. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в
складі Московської, пізніше Російської держави.

Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. значно зросло
монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення
козацько-селянських та громадських земель. За даними “Генерального
слідства про маєтності”, в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім
Стародубського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір’їв
посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості подвір’їв.

Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась обмежити монастирське
землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728
p. заборонив духовним землевласникам купувати землю, лише приватним
особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне
право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква
домоглася права на безплатне володіння частиною громадських земель у
вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір’я, поля, сіножаті
для ведення господарства.

Певна частина маєтностей належала містам, членам міських управ. За
гетьманськими універсалами, вони могли на юридичній основі експлуатувати
селян, користуватися сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами.
У містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-продажу власником цих
земель було “цехове товариство від старшого до меншого”. Багаті міщани
скуповували землю у міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами
земельних наділів купцям були нечастими. Один з перших універсалів видав
І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві Спиридонову (Шараю). Проте
протягом XVIII ст. міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання
старшиною, особливо коли права міст не підтверджувалися царськими
жалуваними грамотами.

Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейованим станом
Лівобережної та Слобідської України. Чисельність козацтва не була
постійною, вона то зростала, то зменшувалася. За статтями Б.
Хмельницького, реєстрових козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д.
Многогрішного, І. Мазепи — по ЗО тис. Після Мазепи пункт “чисельність
козаків” у гетьманських статтях був усунений. За ревізією 1723 p., в
компутах десяти полків (131 сотня) Лівобережної України було 55 240
козаків. У 1735 p. під час російсько-турецької війни головнокомандувач
російської армії фельдмаршал Мініх скаржився, що чисельність боєздатних
козаків дорівнювала лише 20 тис. У 1764 p. в зверненні до Катерини II
при вступі на престол старшина вказувала, що знайдеться лише 10 тис.
козаків, які можуть служити у війську.

Необхідність збереження козаків як дарової військової та робочої сили
змушувала уряд обмежити скуповування земель у козаків. “Решительньїе
пунктьі” (1728 p.) гетьмана Д. Апостола забороняли відбирати у козаків і
селян успадковані та куплені землі. Царські укази 1739—1741 pp.
забороняли в Гетьманщині купувати землі рядових козаків. У 30-х роках
XVIII ст. було заборонено скуповувати землі козаків у Слобожанщині.
Проте на практиці нічого не змінилося. В 1754, 1760, 1761 pp. гетьман К.
Розумовський видав спеціальні ордери, за якими старшині дозволялося
залишити у себе куплені у козаків землі. Сенат був змушений в 1764 p.
спеціальною грамотою наказати гетьманові Розумовському оформити купчі
документи на всі придбані у козаків землі. В середині 60-х років
видавалися розпорядження для покарання покупців козацьких земель
“отнятиєм грунта, лишениєм денег, за оний заплачений”. Землі козакам
поверталися безплатно.

Царський уряд 16 квітня 1728 p. видав указ, який забороняв переводити
козаків у посполиті. Указ 1735 p. наказував Генеральній військовій
канцелярії визволити “закріпачених козаків” (козак, що був посполитим 15
років, міг ним залишатися назавжди). Гетьман К. Розумовський був
змушений видати універсал (1754 p.), що обмежував насильства та
зловживання старшини щодо козаків. У 1783 p. після юридичного оформлення
кріпосного права царський уряд перевів підпомічників у категорію
державних селян: козаки зберегли особисту свободу та право на володіння
землями, але сплачували податки та відбували відповідні примуси. Заможні
виборні козаки або перейшли до стану козацької старшини, або
записувались у міщани, займалися ремеслом, торгівлею, що вела до
капіталізації їхніх господарств.

Використана література:

Пайовик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія
України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999.
— 737 с.

Субтельний О. Історія України. – К., 2001.

Українознавство. Енциклопедія в 4-х книгах. – К., 1994-1996.

PAGE

PAGE 13

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020