Запорозька Січ в другій половині ХVII - на початку ХVIII ст. (реферат)

Реферат на тему:

Запорозька Січ

в другій половині ХVII – на початку ХVIII ст.

ПЛАН

Внутрішній устрій Запорозької Січі

Роль січовиків в політичному житті України

Боротьба запорожців проти султанської Туреччини і Кримського ханства.
Кошовий отаман Іван Сірко.

Перша російська спроба знищення української вольниці.

1) Запорізька Січ у своєму складі мала поділ — військовий і
територіальний, у відповідності з яким і будувалося управління нею. Як
військо, запорізька громада поділялася на 38 куренів, а територіальне —
спочатку на п’ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у
запорізьких козаків слово “курінь” вживалося у двох значеннях: по-перше,
як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін “паланка”
також мав два значення — невелика фортеця і певна частина території
Запорізької Січі.

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші
питання, були загальні або, як їх частіше називали, військові ради.
Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня
кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була
воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші
питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир,
об’являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно
переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо,
обиралася і зміщалася козацька старшина.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по
куреням, які частіше звалися “сходками”. Курінні сходки збиралися у разі
потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних
справ.

Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні
господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих
козаків, які займалися господарством.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у
другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники —
кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар,
курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш,
пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові
начальники-полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану
військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували
на посаді один рік. До числа військової старшини інколи включалися
курінні отамани. У мирний час військова старшина займалася
адміністративними і судовими справами, а під час війни очолювала
козаків, передаючи свої повноваження наказний старшині.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову,
адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман
був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і
традиціями козацтва. Обов’язки кошового отамана зводились до
затвердження обраних військовою радою службових осіб, узаконення
розподілу за куренями земель, розподілу військової здобичі і військових
доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків,
встановлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. При всій
повноті влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором. Його
влада обмежувалась трьома умовами: звітом по закінченні строку
повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді
і, нарешті, самою військовою радою.

Військовий суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі.
Його основний обов’язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він
призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як
наказний отаман.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи
війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі
розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім’я.

Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками порядку в Січі, а
під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових
рішень кошового отамана і військової ради, проводив дізнання щодо
злочинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство
для війська на випадок війни, видавав хлібне і грошове забезпечення
козакам, відав охороною кордонів та ін.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада
курінного отамана також була виборною. Курінними отаманами обирали людей
здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінного отамана було внутрішньою
справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших
куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим
обов’язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством,
паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, головною метою яких
було надання допомоги службовим особам військової старшини у виконанні
їх обов’язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими
збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні
судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита.
Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Під його
началом знаходилася військова в’язниця. Військовий тлумач виконував
обов’язки перекладача. Інколи він відряджався у прнкорлонні райони для
здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем
військових мір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові
шафарі збирали мито (“перевозне”) на переправах через річки Дніпро, Буг,
Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий відповідно зберігали
булаву, бунчуки як символ влади кошового отамана, а також військове
знамено — хоругву. Військові чауші виконували функції посланників.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і
паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але
на відміну від них діяла за межами Січі в паланках. Похідну старшину
складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни. Паланкову
старшину складали полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. їх
влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і
зимівниках. Усі представники паланкової старшини обирались на свої
посади і залишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через
рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить
широкою: він фактично виконував функції отамана, зрозуміло, в межах
території паланки.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в Запоріжжі, можна
знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно,
що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної
влади мала можливість виконувати складні функції внутрішньої і
зовнішньої політики, притаманні лише державній владі. Ось чому деякі
автори вважають за можливе оцінювати Запорізьку Січ, як “своєрідне
державне утворення” в низов’ях Дніпра або “республіку з яскраво
вираженими демократичними рисами”, підкреслюючи, що “в
конкретно-історичних умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ, як
військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної
тодішньої ситуації виконувала функції державного об’єднання” і мала риси
ранньобуржуазних республік.

2) Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським
пануванням і у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої.

Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і
релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської
феодальної держави, особливо її магнатів. Усе це створювало смертельну
небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців.

Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко
бажали позбавитися залежності від Польщі та польських феодалів і
створити власну українську православну, тобто національну державу.

Козацтво, як запорізьке, так і реєстрове, а також українська шляхта
стали ядром збройних сил України; вони вносили організуюче начало в їх
устрій та діяльність, а також в господарсько-політичне життя країни.
Запорізькі козаки складали передову бойову частину армії українського
народу і зробили значний внесок у перемогу над противником. Крім того,
Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових
кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись
передовою заставою у боротьбі з агресивними планами кримських феодалів.

Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом.
Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового,
сотенного.

Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних
сил. Для того він влітку 1648 p. прийняв військовий Статут — “Статут про
устрій Війська Запорізького”. Дисципліна в ньому була суворою.
Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територіальну
одиницю.

Б.Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької соборності з
традиціями старої українсько-руської державності, які зберігалися й за
часів панування в Україні Литви та Польщі.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта
міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У
1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з
сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За
договором 1649 р. турецького султана з “Військом запорізьким і народом
руським”, тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі
зобов’язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, а
українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне
торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким
і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Венецією,
Персією, Францією, Швецією.

Величезна історична заслуга січовиків та чолі з Хмельницим полягає в
тому, що вони обрали єдиний вірний шлях до незалежності у вигляді
соціального компромісу. Вони проводили гнучку політику: визнавали
соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлялися й від захисту
інтересів старшината і шляхти. Так, Хмельницький пом’якшив напруження в
суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом
(червень 1652 p.) рішуче узяв курс на створення незалежної держави.

За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти
високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному
житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви
як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут
виникали зародки української державної організації з притаманними їй
елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним
центром визвольного руху українського народу.

Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або
розвивала нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті,
були спрямовані на дотримання ідей української незалежності, права
українцям бути господарями на своїй землі та не залежати від впливу
чужоземців.

Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і
робила усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна
сказати, що українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого
утворення як Запорізька Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і
вона б мала другу історію. Українська історія має чимало визначних подій
та явищ, але наявність Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією,
своєрідним стержнем її ідеї незалежності, її волі та спрямувань для її
завоювання.

Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки
явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та
загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не
забувати.

3) Від турків потерпали не лише українці. Вся Європа XVI ст. тремтіла
від однієї думки про навалу оттоманців, які у 1529 р. спустошили
Угорщину й мало не захопили Відень. Велика частина Східної Європи
лишалася під прямою загрозою татарських наскоків. Ось чому кожен, хто
насмілювався кинути виклик «бусурманам», як говорили українці про
мусульман, обов’язково завойовував прихильність земляків і славу за
кордоном.

Певна річ, запорожцям імпонувала здобута в нападах на турків слава, але,
організовуючи походи, вони також мали і практичні цілі: відтіснити татар
далі від своїх поселень, а захопленою в оттоманських містах здобиччю
примножити свої прибутки. Більшість нападів здійснювалися морем. Із цією
метою козаки будували флотилії з 40—80 чайок — довгих, вузьких і
неглибоких човнів, у кожному з яких могло вміститися близько 60 чоловік.
Прослизнувши повз оттоманські форти у гирлі Дніпра, вони атакували
татарські й турецькі укріплення на Чорноморському узбережжі. Перший
такий наскок датується 1538 роком, ще до заснування Січі, коли козацька
флотилія частково зруйнувала турецьку фортецю Очаків. У наступні роки
козаки все частіше організовували такі походи, завойовуючи цим гучну
славу, адже в ті часи Оттоманська імперія була наймогутнішою державою
світу. Вже у 1595 р. австрійські Габсбурги, що ворогували з турками,
послали на Січ свого посла Еріха фон Лясоту для укладення угоди про
спільний виступ проти турецьких військ у Молдавії. Встановив контакти із
запорожцями й папа римський. Січ діяла так, наче вона була суверенною
державою, вступаючи у війни й підтримуючи власні зовнішні стосунки.

Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. У 1606
р. козаки спустошили Варну — найсильнішу турецьку твердиню на Чорному
морі, у 1608 р. під їхніми ударами впав Перекоп, у 1609 р. було
пограбовано Кілію, Ізмаїл та Аккерман, у 1614 р. вперше зазнав штурму
Трапезунд, що в Малій Азії. А в 1615 р. вони вчинили особливо зухвалий
наскок, коли 80 козацьких чайок на очах у султана і 30-тисячної залоги
проникли в Константинопольську гавань, спалили її, а потім утекли. У
1620 р. козаки повторили цю акцію. Раніше, у 1616 р., вони здобули Кафу
— ринок рабів у Криму — і звільнили тисячі невільників. Описуючи ці
козацькі діяння, турецький історик XVII ст. Найма зауважує: «Можна
стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про
своє життя і менше боялися смерті, ніж ці… Знавці військової справи
твердять, що ці сіромахи, завдяки своїй хоробрості та вправності, в
морських боях не мають собі рівних в усьому світі».

Не менш вражаючими були подвиги козаків на суші. Розлючений нездатністю
Польщі приборкати козаків, султан Осман II зібрав величезне 160-тисячне
військо й разом із тисячами своїх кримських васалів рушив на Річ
Посполиту. В 1620 р. під Цецорою поляки зазнали страшної поразки. Але
через рік 35-тисячне польське військо, що намагалося затримати турків
під Хотином, врятувала від неминучої загибелі вчасна підмога 40 тис.
козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним.

Усі ці перемоги додавали козакам упевненості у власних силах. У своїх
нерідко зухвалих переговорах із поляками козаки почали називати себе
оборонцями віри, лицарським братством, борцями за народне благо. Така
риторика певною мірою слугувала вузько становим інтересам козацтва й
мала на меті переконати уряд, що козакам належать права та привілеї,
звичайно даровані воїнам. Водночас козаки значною мірою серйозно
проймалися ідеєю оборони християнства й власного народу. Це нове
усвідомлення власного призначення змушувало їх займатися пекучими
проблемами внутрішнього життя суспільства.

Запорозьке козацтво подарувало світові цілу плеяду видатних вождів, які
мужньо протистояли іноземним загарбникам. Найяскравіша постать серед
них, якщо говорити про часи по смерті Богдана Хмельницького, – кошовий
отаман Іван Сірко. Ще за життя його ім’я було оспіване в думах та
піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького
козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу. За часів
Руїни, коли на очах гинула відроджена Богданом Хмельницьким незалежна й
суверенна Українська Держава, коли тіло матері-України шматували зусібіч
вороги, запорожці мужньо боронили волю народу, і часто в бій за праведне
діло їх вів Іван Сірко. Саме тоді його ім’я стало відоме всій Європі і
не тільки їй.

За діяльністю Сірка уважно стежили іноземні уряди, про нього розповідали
читачам газети Польщі, Німеччини, Швейцарії та інших країн, а сам він
листувався й був особисто знайомий з царями, королями, ханами,
гетьманами, полководцями. Щиро дивувався анонімний автор польсько мовної
“Віршованої хроніки”, створеної приблизно у 80-х роках XVII століття:
чому простий козак з немилозвучним прізвищем має славу знаменитих
мальтійських рицарів, що героїчно протидіяли турецькій навалі, чому
такої слави не зажив якийсь король або князь?

Життя і діяльність Івана Сірка нерозривно пов’язана з першими трьома
десятиріччями існування Чортомлицької Січі. Понад 15 разів січовики
обирали його кошовим отаманом. І навіть тоді, коли Іван Сірко не займав
цю важливу посаду, він залишався неформальним лідером і користувався
безсперечним авторитетом, і не лише на Запорожжі. В усій Україні
-Лівобережній, Правобережній, Слобожанщині – в 50-70-і рр. XVII ст. не
було більш популярної людини, аніж Іван Сірко.

Загальне визнання і безмежну вдячність сучасників викликала очолювана
Іваном Сірко героїчна боротьба козацтва проти турецько- татарських
агресорів. Іван Сірко вважав головною метою кожного походу рятування
полонених, звільнення невольників, що маялися в тяжкому рабстві в
султанській Турції та Кримському ханстві. В цьому полягав людяний
характер діяльності запорізького лицаря. Великий талант полководця,
особиста хоробрість, мужність та відвага з’єднувалися в ньому з
безмежною відданістю справі народу.

Іван Сірко був відомий в Європі та Азії, про нього писали в Польщі,
Німеччині, Швейцарії та інших країнах, за його діями в боротьбі проти
турецького й татарського нашестя пильно стежили скрізь. Сірко перебував
у переписці та був особисто знайомий з багатьма титулованими й
сановними особами-царями, королями, ханами, гетьманами, полководцями.

На чолі з Сірко запорожці проводили постійну розвідку в степах та
низов`ях Дніпра, улаштовували засідки біля переправ та вздовж шляхів,
несли караул на “морських розливах”, розгромлювали орди, що
поверталися з Криму із полоненими та здобиччю. Він провів біля ста
великих й малих походів — у Крим, на ханські володіння та ногайські
улуси, давав відсіч ординцям, що втручалися на територію України,
намагався завадити грабіжницьким нападам.

Це були походи у різних напрямках: на Крим, Очаков, Аккерман, Бендери,
на володіння буджацьких орд, на Чорний та Кучманський шлях. Ходили на
човнах по Дніпру, на чайках – по морю, на конях – степом. Розміщувалися
звичаєво табором, були у козаків і гармати.

Цілком віддаючи себе боротьбі проти Кримського ханства та Турції,
справі захисту України від ворожого нашестя, Сірко інколи випускав з
поля зору проблеми загальноукраїнського масштабу. Його політичний
світогляд був дещо обмеженим. Так, зокрема, він недооцінював діяльність
гетьманів щодо становлення української держави, та мимоволі порушував
їхні плани. Не прийнявши у 1654 р. разом з Запорізькою Січчю присяги на
вірність царю, Сірко інколи підтримував старшину саме промосковської
орієнтації.

4) І.Мазепа довший час перебував у досить дружніх стосунках з Петром І,
який так чи інакше підтримував гетьманство І.Мазепи на території
України. Коли почалася складна для Росії Північна війна, І.Мазепа

Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей
палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію,
управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована
влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також
«застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла
гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги.
Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість
того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар
і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у
далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. І.Мазепа змушений був
переконувати козацьких старійшин стати на сторону Петра І. Однак, у цих
походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з
регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони поверталися з
півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли,
намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі
козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух
козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького
війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне
м’ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків,
старшина, положення якої було пов’язане з військовими посадами,
занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони
скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська,
які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,— писав цареві
Мазепа,— я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман
став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити
його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Суперечності між Запорозькою Січчю та гетьманом загострювалися внаслідок
соціальної політики Івана Мазепи. Аристократична її спрямованість не
сприймалася демократичним козацтвом.

На початку 90-х років XVII ст. Запорожжя послужило імпульсом для
політичного й соціального визвольного руху. Це засвідчило, що прагнення
свободи ніколи не вмирало в українському народі. У січні 1693 р. на
Запорожжі з’явився військовий канцелярист Петро Іваненко, якого називали
Петриком. Він закликав запорожців підніматися проти Москви. Заслуговує
на увагу, що військові канцеляристи були службовцями Генеральної
військової канцелярії — вищого виконавчого органу влади в Гетьманщині.
Вони займалися веденням справ, листуванням, копіюванням документів, їх
складанням. Відповідно до свого службового становища військові
канцеляристи були свідками й учасниками багатьох подій, котрі
відбувалися в сфері політичних і суспільних відносин, мали доступ до
державних та інших офіційних документів. Військові канцеляристи не лише
зналися на механізмах і підводних течіях сучасної їм політичної
обстановки, соціальних відносин, а й були обізнані з історією України на
основі документальних джерел. Вони являли собою представників тогочасної
української світської інтелігенції з високою національною самосвідомістю
й демократичними тенденціями.

Таким чином, звільнення з московської неволі було головним у програмі
Петрика. На війну проти Москви він прагнув підняти запорожців, вийти з
ними на Гетьманщину, прилучити жителів міст, які тільки чекають на
гасло, приєднати як союзника кримського хана. Програма Петрика мала й
соціальний характер. Він закликав різати українську шляхту, що трималася
царя, забирати у неї майно.

Заклики Петрика, доброго промовця, знайшли відгук на Запорожжі. Його
обрали військовим писарем, а на Січі це була важлива посада. Військовий
писар входив до складу січового уряду — Коша Запорозької Січі.
Відгукнулися не тільки запорожці. З усієї України люди почали збиратися
на Січі. Тим часом Петрик поїхав до Криму й уклав із ханом угоду, за
якою Україна зрікалася своїх договорів із царем, а київське та
чернігівське князівства створювали незалежну державу.

Іван Мазепа розіслав у Крим і на Запорожжя десятки агентів, які щоденно
повідомляли його про дії Петрика. Гетьман надіслав листа кошовому
отаману, а потім направив спеціального посла на Січ — Горбаченка. Мазепа
радив запорожцям бути вірним царям і домагався, щоб йому видали Петрика.
Запорожці, покладаючись на давнє право захисту втікачів, відмовили
гетьману. Однак у похід за Петриком пішла, хоч і значна, але тільки
частина запорожців, які вибрали його гетьманом України. Приєдналися до
них і ханські війська. Ряд міст перейшли на бік Петрика: Царичанка,
Китай-городок, кишенські й сокальські жителі. Повстання швидко охопило
весь правий берег Ворскли.

Мазепа вислав проти Петрика п’ять українських полків, а з іншими п’ятьма
пішов услід. Звернувся до Москви з проханням надіслати військо. Там
виникла велика тривога. Царські загони прибули під проводом князя
Барятинського, котрому вдалося завдати поразки Петрику під містом
Маячки.

Однак згодом гноблення українців зростало. Невдоволення, що врешті
штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов’язане з питанням
захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський
став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до
Петра 1. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть
десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньою
краплею. Петро І порушив зобов’язання обороняти Україну від ненависних
поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман
перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня
1708 р., коли Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну,
Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік
шведів. За ним пішло близько З тис. козаків і провідних членів старшини.
Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті,
підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії
Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем
аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх
прав. Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим
здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на
гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами на
Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і
дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали на
Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою
підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних
прибічників гетьмана. Тим часом Петро І наказав старшині, що не пішла за
Мазепою, обрати нового гетьмана, й 11 листопада 1708 р. ним став Іван
Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських
військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в
них настороженість. Тому велика частина українського населення не
захотіла підтримати Мазепу. Вона воліла почекати й побачити, як
розвиватимуться події. Як не дивно, але єдиною значною групою
українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці.
Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали
Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого
заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар
видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого
запорожця.

Висновки

Використана література

Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. К., 1957. — С. 43.

Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.).
Львів,

1992.— С. 171.

Грушевский М. Очерк истории украинского народа. К., 1991. —

С. 152.

Історія України – нове бачення. — Т. 1. — С. 135.

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. К., 1990. — Т. 1. — С.
115—116.

Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — С. 67.

Щербак В. О. Запорізька Січ як фактор консолідації українського
козацтва до середини XVII ст. // УЇЖ. — 1995. — № 5. — С. 66.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Т. 1. — С. 117.

Субтельний О. Україна: історія. — С 103

Наливайко Д. С. Козацька Християнська республіка // Запорізька Січ у
західноукраїнських історико-літературних пам’ятках. К., 1992. — С. 85.

Степанков В. Є. Українське козацтво і формування національної держави на
Україні // УЇЖ. — 1990. — N” 12. — С. 23.

Смолій В. А. Про нові підходи до вивчення історії українського козацтва
// УЇЖ. — 1990. — № 12. — С. 14

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Запорозька Січ в другій половині ХVII – на початку ХVIII ст. (реферат)