.

Відродження державності 1917-1920 рр. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
7 10794
Скачать документ

Реферат на тему:

“Відродження державності 1917-1920 рр.”

ПЛАН

Вступ

1. Виникнення Української Народної Республіки

2. Проголошення ЗУНР

3. Переворот 29 квітня 1918 p. і утворення гетьманської держави

4. Період Директорії

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в
умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій
боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому -етапі національну
революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було
проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап — це
правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України
австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в
національному державному відродженні було утворення в західних регіонах
України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки
(ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині
України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на
чолі з Директорією і об’єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в
національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на
початку 1921 p. процес національного державного відродження був
перерваний перемогою об’єднаних радянських збройних сил, встановленням
радянської влади на більшій частині України та окупацією
західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

1. Виникнення Української Народної Республіки

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 р. в Петрограді перемогло збройне
повстання, очолюване більшовиками

Полії у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих
України, однак переважна більшість її народних мас підтримувала політику
партій, які входили до складу Центральної Ради, — партій соціальних
реформ і національного відродження. Тому перехід в Україні влади до Рад
більшовикам вдалося здійснити лише в пролетарському Донбасі. В більшості
ж районів України події розвивалися інакше. Особливо напружене становище
склалося у Києві.

Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво
Центральної Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне
повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд,
українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад
робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї
революційної демократії.

Центральна Рада вважала, що в такій ситуації можливий єдиний вихід, щоб
вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, — це утворення
Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 p. був оголошений
текст /// Універсалу Центральної Ради. “Віднині Україна стає Українською
Народною Республікою… — говорилося в Універсалі.— Ми твердо станемо на
нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка
Російська стала федерацією рівних і вільних народів”.

М.Грушевський наголошував: на тому, що подібна “широка автономія
об’єктивно дає початок “її перетворенню у “повну державу ‘*. І вже через
два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є
“повною державою”: 22 січня IV Універсал Центральної Ради сповістив, що
“віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не
залежною державою”. Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з
Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий
поворот до повної незалежності, однак, з точки зору еволюції “чистих”
державних форм, цей шлях є закономірним.

З цього часу досить активно відбувається процес формування і
удосконалення державного ладу УНР.

Особливе місце в структурі вищих органів УНР займала Центральна Рада. У
III Універсалі міститься конструкція, згідно з якою Центральна Рада
поставлена українським народом “разом з братніми народами України…
берегти права, здобуті боротьбою”, а в IV Універсалі сказано: “Ми,
Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян,
робітників і солдатів”.

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення
Центральної Ради: “законодавчий орган”, “представницький орган”,
нарешті, “революційний, демократичний парламент”.

Проте, не зважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою
певну специфіку.

По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної
Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має
припинити свою діяльність, після скликання Всеукраїнських Установчих
зборів. По-друге, Центральна Рада формувалася не шляхом загальних
виборів, а на основі делегування до її складу представників різних
демократичних громадських організацій.

Проголошення УHP докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода
держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого
регулювання найважливіших проблем життя країни*.

25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів,
згідно з яким “до сформування Федеративної Російської республіки і
утворення її конституції виключне й неподільне право видавати закони для
Української Народної Республіки належить Центральній Раді”, а “право
видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить
Генеральним Секретарям Української Народної Республіки”. Разом з тим цей
закон не підтвердив дію “всіх законів і постанов”, які мали чинність на
території У HP до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були
скасовані Універсалами, законами і постановами Центральної Ради й
Генерального Секретаріату. Водночас розпочався процес формування власної
правової системи.

В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на стратегічні
завдання Центральної Ради став закон “Про вибори до Установчих зборів
Української Народної Республіки”. Це був найбільший за обсягом закон,
прийнятий Центральною Радою, 183 статті якого детально регламентували
порядок організації й проведення виборів.

4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами
Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до
того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська.
Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили
в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два
дні на засіданні Всеукраїнського з’їзду Рад М.Грушевський заявив, що в
Україну вже вступила війська Раднаркому.

У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Петлюра)
Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на “право самовизначення
України шляхом нав’язування їй своїх форм політичного устрою”.
М.Грушевський заявив, що “народні комісари” не мають права втручатися в
українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з’їзді Рад резолюції
ультиматум визначався як “агресивний крок проти Української Центральної
Ради”. Нарешті, В.Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з
українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в
селянському з’їзді, підкреслили, що основою для переговорів між
Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних
комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж,
навпаки, незважаючи на численні декларації про “самовизначення націй аж
до відділення”, не переводили своїх відносин з Україною в площину
міжнародного права.

По закінченні переговорів у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем
члени української делегації звернулися із закликом до німецького народу
з такими словами: “У цій тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо
помочі”. Між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний
договір. 2 березня українські й німецькі війська вступили до Києва.

2. Проголошення ЗУНР

18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у
Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту,
галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій,
духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську
Національну Раду як політичного представника українського народу в
Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В
її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії
становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють
окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до
Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна
Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська
Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції
український народ презентуватимуть його власні представницькі органи,
оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної
України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком
існування ЗУНР.

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене
питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на
той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше,
не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з
німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому
слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє,
політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині,
спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним
інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави
й її залежність від сторонніх чинників обережність Української
Національної Ради була виправданою.

Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх
представників. Гетьман Скоропадський із задоволенням сприйняв
проголошення ЗУНР та її прагнення з’єднатися з Наддніпрянською Україною.
Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана,
повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською
державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і
закріпить його режим, який союз мав намір повалити.

Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні
сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше
перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який
перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля
Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 p. збори старшин
Українських січових стрільців схвалили від’їзд до Львова, але водночас
прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.

31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право
українського народу на самостійність, але жадання Української
Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився
з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної
держави.

Не гаяли часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено
Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині
від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави.
Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала
наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від
імені польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну
передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного
урядування Львів.

У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які
утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного
населення.

Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада
1918 p. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до
своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об’єкти міста —
військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське
управління, банки та ін.

Вранці 1 листопада у Львові з’явилися відозви Української Національної
Ради до мешканців столиці і до українського населення всієї Галичини,
де, зокрема, відмічалось: “Волею українського народу утворилася на
українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава…
Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З
нинішнім днем Українська Національна Рада обіймає власть в столичнім
місті Львові і на цілій території Української держави”. Подібною за
змістом була й відозва до українського народу. Крім того, вона
інформувала про деякі заходи щодо збереження новостворсної державу. Так,
усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській
Національній Раді і наказам створених нею військових властей.

Формальна передача влади від австрійського намісника відбулася 1
листопада 1918 p.

Того ж дня, подолавши розгубленість, поляки почали готувати повстання
проти української влади. Вже на початку з’ясувалося, що українці не були
до неї підготовлені. Вчинити переворот — це одна річ, а утримати владу —
зовсім інша. Отже, боротьба за Львів перетворилася на справжню війну між
Галичиною і Польщею.

З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада.
Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада
1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема,
говорилось: І) держава, проголошена Українською Національною Радою 19
жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до
неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під
управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її
сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих
зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат
здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.

Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе
компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в структурі та
персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на
її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з
повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш
представницьким органом.

4 січня 1919 p. Українська Національна Рада прийняла кілька законів,
присвячених удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено
утворити Президію у складі президента (голови) — їм був обраний
Є.Петрушевич — і чотирьох його заступників. Президент скликав засідання
Української Національної Ради і головував на них.

На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий
орган — Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента
(голови Ради) і дев’яти членів та виконував функції колегіального глави
держави. До компетенції Відділу відносилось: призначення членів уряду;
оголошення амністії; затвердження і публікування законів.

У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у
квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.

З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припинити свою
діяльність.

Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним
— з 25 років. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засуджені
судом за вчинення злочину.

Сейм складався з 226 послів. Згідно з національним складом населення
краю належало обрати 160 українців, 33 поляка, 27 євреїв, 6 німців,
Відповідно до цього утворювалися виборчі округи. Обраний таким чином
Сейм мав бути скликаний у червні 1919 p. Проте розвиток воєнних подій
перешкодив як його скликанню, так і проведенню самих виборів.

9 листопада 1918 p. було створено перший уряд ЗУНР — Державний
Секретаріат у складі: К.Левицький — прем’єр; Л.Цеге-льський — внутрішні
справи; В.Панейко — закордонні справи;

С.Голубович — судові справи; О.Барвінський — освіта та віросповідання;
Д.Вітовський — військові справи; С.Баран — земельні справи; А.Чернецький
— праця; І.Коровець — здоров’я; І.Мирон — шляхи; С.Федак — харчові
справи; Я.Литвинович — торгівля і промисли; О.Пісецький — пошта і
телеграф; І.Макух — громадські роботи.

Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об’єднання
Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною. 10 листопада
було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити
заходів щодо об’єднання усіх українських земель в одній державі. Проте
боротьба з Польщею продовжувалася, але була не під силу галицьким
військам, які залишили Львів. 5 листопада 1918 р. до Києва було
направлено делегацію, яка мала просити гетьмана подати військову
допомогу, а саме — направити під Львів корпус січових стрільців під
командуванням полковника Є.Коновальця. Гетьман погодився на це.

Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана,
довідавшись про його плани надіслати до Галичини січових стрільців,
усіма засобами впливав на них, щоб вони залишились на місці, бо це була
єдина надійна військова частина, на яку могли покластися повстанці.

Важко сказати, який би перебіг прийняли події. Коли б ідейний і
дисциплінований легіон Українських січових стрільців з’єднався з
січовими стрільцями Є.Коновальця, польський опір у Львові було б
локалізовано. По-друге, без участі січових стрільців Український
національний союз навряд чи наважився розпочати повстання проти
гетьмана, а це збільшило б можливість порозуміння між соціалістичними
партіями і гетьманом.

21 листопада 1919 p. Українська Національна Рада уповноважила
Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для переговорів про
об’єднання Галичини зі Східною Україною. Проте, там уже палахкотіла
громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові було підписано так званий
Передвступний договір з Директорією УНР, шо включав такі пункти: 1) ЗУНР
виявила бажання об’єднатися з Великою Україною як складова частина
цілого; 2) обидви уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР
притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано
за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР.

Гетьман Скоропадський зрікся влади 14 грудня 1918 р., тому договір був
укладений не з тодішнім урядом України, а лише з представниками
повстанців, що воювали проти гетьмана. З цього видно, що в той час
настрої галичан схилялися у бік республіканців.

Перший уряд ЗУНР саморозпустився, і було створено новий під проводом
С.Голубовича.

Перша сесія доповненої Української Національної Ради прийняла
Передвступний договір про об’єднання всіх українських земель в одній
державі за умови, що до скликання Установчих зборів найвища влада в
Галичині належить Українській Національній Раді та її виконавчому органу
— Державному Секретаріату. Сесія обрала делегацію у складі 65 чоловік
для участі в святкуванні проголошення соборності. Ця делегація мала
засідати в Трудовому конгресі, що був Всеукраїнським передпарламентом.
Акт соборності відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на Софійській площі, де
було проголошено Універсал: “Віднині воєдино зливаються століттями
відірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська
Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська
Велика Україна. Віднині є єдина незалежна Українська Народна
Республіка”*.

Після проголошення Акта соборності Галицька держава отримала назву
Західна область Української Народної Республіки. Проте фактичної злуки
не відбулось: організація влади ЗУНР не змінилася й обидві держави
надсилали кожна свої окремі місії за кордон.

Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 листопада
1918 р. у всіх місцевостях старі органи влади і управління належало
ліквідувати. Замість них слід було утворити нові, українські. Такими
органами влади мали стати міські та повітові ком’ісари з дорадчими
органами при них — національними радами.

Українська Національна Рада 16 листопада 1918 p. видали “Тимчасовий
закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки”. Значне
місце в ньому посідали питання організації та компетенції місцевих
органів влади.

Основним представником влади у повіті був повітовий комісар, якого
призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і
містечка громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням;
де були обрані — затверджував кандидатури. Він мав право оголосити
розпущеними місцеві громадські ради і призначити до них нові вибори.

В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні
ради (що на практиці в більшості випадків вже було зроблено раніше), а у
громадах та містах — громадські і міські ради. Вибори до них проводилися
на засадах загального і рівного виборчого права.

До обов’язків повітових комісарів належало: 1) берегти інтереси
української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй
шкоду; 2) приймати присягу від службовців повітових служб і
адміністрації; 3) приймати рішення з усіх питань, якщо колишні
австрійські службовці відмовляються служити; 4) затверджувати
розпорядження адміністративних повітових властей загального характеру;
5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;

6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних інституцій і
службових осіб у повіті.

У справах громадської безпеки повітовому комісару підпорядковувалися
повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. У господарських
справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими
харчовими комітетами.

Після проголошення ЗУНР у багатьох повітах і населених пунктах було
ліквідовано колишню австрійську жандармерію. Замість неї місцеві
комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну
міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку
в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. Українська Національна Рада
прийняла рішення про утворення корпусу української державної
жандармерії. До нього набирали добровольців, в першу чергу з числа
військовослужбовців. Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку
Державному секретарству військових справ, але з часом була відокремлена
від військової влади.

Незабаром в усіх повітах було утворено станиці державної жандармерії,
які очолювали жандармські повітові коменданти. Вони повністю
підпорядковувались повітовим комісарам, а по службовій лінії — команді
державної жандармерії, а остання — відділу громадської безпеки
секретарства внутрішніх справ.

Система державної жандармерії, яка склалася на практиці, отримала
законодавче закріплення в спеціальному законі Української Національної
Ради від 15 лютого 1919 p. Що стосується народної міліції, яка
утворилась в багатьох населених пунктах, то вона й надалі продовжувала
діяти як орган самооборони.

За основу організації судової системи було взято попередню, австрійську.
Усіх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською
діяльністю і які зобов’язувалися служити українському народу і
українській державі та склали про це відповідну присягу, власті ЗУНР
залишили на своїх місцях.

Незабаром Державний Секретаріат розгорнув активну діяльність щодо
перебудови судової системи. В першу чергу на території ЗУНР було
створено 12 судових округів і 130 судових повітів*.

В січні 1919 p. було проведено реорганізацію армії. У війську
Української і Галицької армії у травні 1919 p. налічувалося понад 100
тис. чоловік.

З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919
р. про українську мову в державних установах, але водночас він дозволяв
національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у
взаємовідносинах з державними властями. 8 квітня було схвалено закон про
українське громадянство, за яким особи інших національностей до 20
травня мали заявити, чи хочуть вони стати громадянами Української
держави. Якщо вони цього не зробили, то вважалися чужинцями і за
бажанням могли виїхати з України. Кожен, хто заявив себе громадянином
України, вважався за такого на усій території ЗУНР.

Було створено окрему комісію Української Національної Ради для
опрацювання земельного закону, прийнятого на сесії 14—15 квітня 1919 p.
Цей закон націоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні
землі, а також землі установ. З них мав бути створений земельний фонд
ЗУНР, який розподілявся обласними, повітовими і громадськими комісіями
за встановленими державою цінами. Ліси мали перейти під оруду держави, а
наділення землею мало бути вирішене майбутнім Сеймом. Самовільне
захоплення землі каралося.

Західноукраїнська Народна Республіка не поспішала остаточно об’єднатися
з Наддніпрянською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919
p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до
Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо.
Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що
входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у
власній державі.

На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді

1918 повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту
проти намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий,
представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести
світові, що українські війська перебувають під командою німецьких
старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.

Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду
ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з Польщею. Члени місії виявили
повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу
негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між
Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та
Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї
пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг
уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу
комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект
українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався
Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР .прийняв цей проект. У квітні

1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала
Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти
більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії.
Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.

На початку червня, щоб запобігти падінню дисципліни, було. проведено
реформу: президентові Є.Петрушевичу надано права диктатора, він створив
Раду уповноважених (С.Голубович, С.Витвицький, В.Курманович, І.Мирон).
Диктатура сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. Внаслідок
цього галицька армія мала успіхи, але вони були нетривкі.

У середині липня 1919 p. Українська галицька армія перейшла р. Збруч,
щоб об’єднатись з військами У HP. Але об’єднати два уряди було неможливо
— цьому перешкоджали ідеологічні та персональні чинники.

С.Петлюра і весь провід УНР вважали Є.Петрушевича диктатором
недемократичним і незаконним, а Є.Петрушевич і провід ЗУНР вважали
перебування С.Петлюри на чолі армії шкідливим для справи.

Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка
дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних
інтересів.

2. Переворот 29 квітня 1918 p.

і утворення гетьманської держави

В умовах іноземної окупації одночасно з втратою популярності Центральної
Ради поширювався рух проти неї. Частина селян і міського населення
прагнула встановити інший порядок. Своє розв’язання проблеми намічали й
німці, передбачаючи в нових умовах нажитись за рахунок пограбування
України.

Навесні 1918 р. у Києві було створено Українську народну громаду, до
якої вступило багато старшин 1-го Українського корпусу та козаків з
Вільного козацтва. Громада зав’язала тісні стосунки з партією
українських хліборобів-демократів та з “Союзом земельних власників”, а у
середині квітня 1918 p.— і з німецьким командуванням. На одній з нарад
німецького та австрійського командування було вирішено, зважаючи на
неможливість співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка б
встановилася внаслідок перевороту. Новий уряд передбачалось утворити у
формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва,
принаймні на перший час. За найкращу форму влади було визнано гетьманат.

Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, у тому числі Є.Чикаленка —
багатого поміщика, видатного громадського діяча, а також
П.Скоропадського — колишнього командира 1-го Українського корпусу і
почесного отамана Вільного козацтва. Кандидатура Є.Чикаленка незабаром
відпала.

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і
соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 p.
“Законах про тимчасовий державний устрій України”. Так, виключно
гетьману належала “влада управи” в усій Українській державі, він
призначав “отамана Ради Міністрів” ,і за його поданням затверджував
“Кабінет у повнім його складі”. Так само він і “скасовував” його.
Гетьман виступав також як “найвищий керівни-чий всіх зносин української
держави з закордонними державами” і “верховний воєвода української армії
і флоту”, здійснював помилування.

Більше того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу
владу, адже саме він “стверджував закони і без його санкції ніякий закон
не міг мати сили”. Парламент же “Законами про тимчасовий державний
устрій України” не передбачався. Через кілька місяців, 15 жовтня, було
оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він,
вказуючи на завершення “першого періоду будування Української держави”,
наголошував на тому, “що настав вже час приступити до вироблення закону,
який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а
саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму”*.

Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади, і загострення ситуації
в країні поставили його перед проблемою забезпечення керівництва
державою в разі непередбачених обставин. Все це зумовило появу 1 серпня
1918 p. “Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок
смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного
пана Гетьмана всієї України”. В зазначених випадках влада переходила до
Колегії Верховних правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох
осіб: “одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного
вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рада Міністрів”. Голова Колегії
призначався гетьманом. Слід зазначити, що механізм, визначений цим
законом, було задіяно лише одного разу під час державного візиту
гетьмана до Берліну на початку вересня 1918 p.

Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їх
замінили так звані “старости”, які й очолили місцеві адміністрації. Було
видано також закон про Державну варту — так за часів гетьманщини почала
називатися міліція. Вона підпорядкувалась безпосередньо старостам: на
рівні губернії функціонував “помічник-інспектор Державної варти”, на
рівні повіту — “начальник повітової Державної варти”.

У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з великими труднощами.
Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому на спадщину
від Центральної Ради, і розпочав його перебудову.

В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської
дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує її дедалі
настійливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня
ситуація підводить до несподіваних рішень.

Найважливішими законодавчими актами гетьманської держави були закони в
сфері власності. Закон “Про право продажу і купівлі земель поза міськими
поселеннями” впевнено свідчить про прагнення законодавця захистити
інтереси власників — перш за все великих.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації
в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти.

Водночас для гетьманського законодавства характерним є посилення його
каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня
1918 р. “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства”.

Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні
експедиції окупаційних військ викликали бурхливу реакцію українського
селянства, і боротьба з гетьманським урядом набирала радикальних форм. У
різних кутках України створювавались повстанські загони. Селянські
повстання послабляли місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір’я
до гетьманського уряду.

В таких умовах Український національний союз розпочав загальне
повстання.

Гетьманські війська були малочисельними і до того ж розкидані по всій
Україні. Тому серйозного опору вони чинити не могли. Гетьманський уряд
не мав і зовнішньої підтримки. Антанта не визнавала Української держави,
а допускала тільки Федерацію народів, що входили до складу Російської
імперії. Серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду
стало безнадійним. Україна опинилася між Антантою, більшовиками та
армією Денікі-на, якого підтримувала Антанта.

Виходом із цього становища могла бути лише зміна орієнтації. 14
листопада 1918 p. гетьман відважився на рішучий крок: кабінет
Ф.Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений; одночасно
було підписано грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою
Росією і доручено С.Гербелю скласти новий кабінет, який мав діяти до
з’ясування відносин з Антантою.

14 листопада 1918 p. одночасно сталися дві важливі події: в Києві
підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій
Церкві Директорія розпочала повстання проти гетьманського уряду.

18 листопада 1918 p. повстанська армія розбила гетьманські війська під
Мотовилівкою. Після цього Скоропадському стало ясно, що українське
військо за його уряд битися не буде. 14 грудня 1918 p. гетьман зрікся
влади, передавши її та державний скарб урядові, а сам виїхав за кордон.

3. Період Директорії

Влада Директорії швидко встановилася на значній території України.
Знову почали діяти заборонені гетьманом рада.

Ставши головним Українського Військового Комітету Західного Фронту,
Петлюра був делегований на перший Всеукраїнський Військовий З’їзд у
Києві, що відбувся 18-21. травня 1917, і був обраний Головою
Українського Генерального Військового Комітету, а при утворенні
Генерального Секретаріату Центральної Ради (28 червня 1917) став першим
генеральним секретарем військових справ і всю енергію спрямував на
створення Українських Збройних Сил, змагаючись з неприхильним ставленням
до них деяких членів Центральної Ради й відкритим опором російських кіл.
У кінці 1917 p., не погоджуючися з політикою голови Генерального
Секрітаріату В. Винниченка, вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя, де
організував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому
1918 р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації
більшовицького повстання, опором якого був Арсенал, взятий українськими
військами під безпосереднім керівництвом Петлюри. Після гетьманського
перевороту (28 квітня 1918) Петлюра став на чолі Київського Губ.
Земства, був заарештований гетьманським урядом у липні 1918 і по
4-місячному ув’язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у
протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й
очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР з Києва
і виїзду В. Винниченка за кордон Петлюра став (11 лютого 1919) головою
Директорії, вийшовши одночасно з УСДРП.

Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про
передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня
Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий
трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала
належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції. Центральні
органи влади й управління мав утворити Трудовий Конгрес – свого роду
парламент, сформований з делегатів робітників, селян і трудової
інтелігенції.

Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня у Києві. Конгрес
затвердив Акт з’єднання УНР і ЗУНР, передав передав тимчасово
законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче
право для виборів майбутьнього українського парламенту.

Внутрішня і зовнішня ситуації, в який опинилась Директорія , була дуже
складною. “Південь України замість німецьких захопили
англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська; на
заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками, проголошена там
Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги”.

Радянські уряди Росії та України оголосили Директорію
контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї
збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю
Лівобережну Україну. Робітники й селяни, сподівались, що радянська влада
дасть їм більше, ніж Директорія. Остання основним завданням вважала
побудову Української держави, відкладаючи розв’язання болючих соціальних
проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори.
Це вміло використовували більшовики.

Директорія шукала виходу з цього становища. Вона вступила у переговори
з представниками французьких військ, що перебували на півдні України.
Тут був підписаний документ про передачу України під протекторат
Франції. Але ця спроба знайти якогось союзника не увінчалась успіхом.

16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії.
Наприкінці січня – на початку лютого радянські війська розбили основне
угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ.

На початку лютого 1919 року, коли війська Директорії, під натиском
радянських частин залишили Київ, С. Петлюра зосередив всю владу в своїх
руках і очолив Директорію. Він був змушений воювати і проти більшовиків,
і проти деніківців, і проти Махна. За цих обставин багато уваги довелось
приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам з представниками
Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі.

С.Петлюра у липні 1919 р., об’єднавшись з Українською Галицькою Армією
і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. 30
серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто
ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. У такій
ситуації Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись
знайти союзника. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи,
що союз з Польщею відбудеться за рахунок Східної Галичини.

Розгорівся конфлікт. Командування УГА оголосило про перехід до Денікіна
(17 листопада), а через деякий час – на бік Червоної Армії. Петлюра із
залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р.,
підписавши з Ю.Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в
останній невдалий похід в Україну. Однак війська були розбиті Червоною
Армією.

Висновок

Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження
української державності. Національно-визвольний рух, який відновився у
середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією.
Трагічними для України були перші роки революційного державотворення.
Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею
незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьманату,
Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, поповнив
скарбницю її державотворчого досвіду.

Список використаної літератури:

Субтельний О. “Україна. Історія” – К -“Либідь” 1993 р.

Василенко-Полонська Н. “Історія України” -К -“Либідь” 1993 р.

Музиченко П. “Історія держави і права України” – Одеса 1998 р., ч.2.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020