.

Гетьман Калнишевський – останній гетьман України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 5992
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Гетьман Калнишевський –

останній гетьман України

Останній кошовий отаман Запорозької Счі Петро Калнишевський прожив
довге життя — 112 років. Рубежі трьох століть — XVII, XVIII і XIX —
пройшли через його долю.

Ім’я Петра Калнишевського виринає в документах архіву Коша Запорозької
Січі з початку 50-х років XVIII ст., коли він займає вищі старшинські
посади. Спочатку був військовим осавулом, котрий відповідає за стан і
організацію війська, потім — військовим суддею, тобто третьою особою
після кошового отамана, яка входить до складу Коша (запорозького уряду).
З 1762 р. — він короткий час був кошовим. І, нарешті, в 1764—1775 роки
Калнишевський — беззмінний кошовий отаман. Він керує Запорозькою Січчю
упродовж десятиліття, що передувало катастрофі — остаточному знищенню
російським царизмом Запорозької Січі.

Царизм скасував Січ через 15 років після ліквідації Гетьманщини в 1764
р., хоча ще раніше розгорнув наступ на її землі, права та особливий
устрій. Саме в таких історичних умовах запорозька рада на Січі вручила
булаву Петру Калнишевському, обравши його кошовим отаманом. Посівши
місце голови уряду запорозької республіки, Калнишевський виявив талант
державного діяча й адміністратора, дипломата й воєначальника.

Боротьба запорожців проти кріпосницького колоніального наступу царизму,
українських та російських феодалів, за збереження своїх прав і володінь
досягла апогею в останнє десятиріччя існування Січі. Один із істориків —
Шиманов — у 1888 р. назвав її «передсмертною поземельною боротьбою
Запорожжя», яка спрямовувалася проти кріпосництва, оскільки запорозьке
козацтво мало, за твердженням цього дослідника, «більш справедливий
суспільний… лад, ніж самодержавна монархія».

Опір козаків наступу царизму на їхні права та землі відбувався в різних
формах. Часто за негласними розпорядженнями Коша й особисто
Калнишевського, а інколи й відкритих рішень запорозької січової Ради
заселялися зимівниками кордони; військові запорозькі команди, окремі
запорожці вступали в сутички з гарнізонами фортець, розкидали будівлі,
розганяли пости, спалювали оселі. Збройний характер мали також сутички
між запорозькими козаками й слобідськими та лівобережними поміщиками,
котрі намагалися засновувати маєтки на землях Січі.

Запорозькі козаки не тільки вдавалися до зброї, але й прагнули
здебільшого розв’язувати спірні питання мирним шляхом, політичними
засобами. Неодноразово кошовий уряд звертався зі скаргами й протестами
до царських властей. Писали козаки й малоросійському
генерал-губернатору, військовому командуванню під час війни.
Безпосередньо зверталися до імператриці Єлизавети Петрівни, до Катерини
II. Депутати з Запорожжя, що їхали за традиційним регулярним щорічним
«жалуванням» Війську Запорозькому до столиці імперії (грошове та хлібне
утримання, порох та олово для виробництва куль, гармати), під час
аудієнцій у цариці та вищих сановників завжди скаржилися на захоплення
їхніх володінь. Споряджалися й спеціальні посольства Для розв’язання
земельної проблеми.

Наступ царизму на земельні володіння Запорозької Січі, як і взагалі на
її автономію, набув особливої сили після вступу Катерини II на престол у
1762 р. Після безрезультатної 1763 року запорозької депутації в 1765 р.
до імператорського двору прибуло нове запорозьке посольство в складі
кошового отамана Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глоби,
військового старшини Василя Пишмича з чолобитною Війська Запорозького
щодо земель, а також із проханням вилучити Запорозьку Січ зі сфери
управління Малоросійської колегії.

Зі вступом Катерини II на престол втручання царизму в демократичний лад
Запорозької Січі, її управління набрало безцеремонного, брутального
характеру. 9 вересня 1762 р. на коронацію Катерини приїхала запорозька
депутація у складі щойно обраного кошового отамана Петра Калнишевського
і військового кошового писаря Івана Глоби. Оскільки Калнишевський не
сподобався імператриці, на Січ надійшов наказ відсунути його від
кошового отаманства. У грудні 1762 р. рішення про вибори лише на
старшинських нарадах ухвалила сходка курінних отаманів. Відтоді на
посади подекуди обирали не на загальновійськовій раді, а на старшинських
сходках і саме тих кандидатів, яких воліли самодержиця або її оточення.

Однак через опір козацьких мас і незгоди в середовищі самої старшини
нововведення, яких вимагав царський уряд, тривалий час (по суті, до
кінця існування Січі) не були реалізовані. Демократичні традиції
продовжували жити на Запорожжі й запорозькі козаки на загальновійськових
радах обирали кошову та іншу старшину серед тих, кого вони вважали
найбільш достойними. Отже, й обрали вони в січні 1765 р. у другий раз
кошовим отамана Петра Калнишевського.

Таке нехтування волею самодержиці в Петербурзі розцінили як «зухвалу
непокору і свавілля». Швиденько спорядили комісію, котра протягом
лютого-березня провадила слідство, яке, щоправда, не дало ніяких
результатів. Водночас не на таких далеких обріях вимальовувалася
неминучість війни з Туреччиною, протистояти якій без Запорозького
Війська російській армії було дуже важко, особливо на такому театрі
військових дій, як південні степи. Ось чому Петро Калнишевський, який
мав величезний авторитет на Запорожжі, десять років залишався кошовим
отаманом і протягом семи років війни командував Запорозьким Військом.

Калнишевський прагнув протидіяти тиску царських урядовців на
незалежність запорозької церкви, зокрема під час російсько-турецької
війни 1768—1774 років, 1769 року на противагу наказу Румянцева
Калнишевський не погодився поставити запорозьких ієромонахів, що були в
поході, в залежність від російських оберсвящеників усієї діючої армії.

На Запорозькій Січі, як і в усій Україні, вирішальне місце в розвитку
культури, передусім духовної, належало церкві. Тому будівництво храмів
вважалося дуже шанованою діяльністю й справді мало велике значення в
громадському і моральному житті українського суспільства. Однак за всю
історію Запорозької Січі ніхто не міг зрівнятися в цьому з Петром
Калнишевським, який із щирою душею, зі знанням справи, не шкодуючи
величезних коштів, віддався спорудженню і оздобленню храмів. Він
побудував їх п’ять.

Кошовий отаман Калнишевський дбав, аби школи мали відповідні умови для
навчання й життя, своєчасно забезпечувалися приміщенням, харчами,
книгами. Вся справа освіти була взята «на кошти війська». За традицією
при розподілі платні, провіанту, прибутків із торгівлі, промислів,
воєнної здобичі видавали «звичаєм узаконену» частину на школу. Доброю
справою вважалися пожертви на школи.

Військова діяльність Петра Калнишевського найбільше пов’язана з
російсько-турецькою війною 1768—1774 років. На театрах війни запорозькі
козаки були ударною, досвідченою, майстерною й мужньою силою
іррегулярних військ російської армії. Запорожці, які здавна знали
тактику турецько-татарських військ в умовах причорноморських степів,
добре ними вивчених, найкраще могли протидіяти рухливій, легкій
азіатській кінноті, що складала основну силу військ противника.
Запорозькі козаки особливо майстерно виконували авангардну,
розвідувальну службу і не мали собі рівних у переслідуванні розбитого
ворога.

Кошовий отаман Калнишевський, безпосередньо очолюючи кінне з’єднання
Запорозького Війська, водночас був командуючим усієї запорозької армії.
Крім того, він зберігав і вище адміністративно-господарське і
військово-організаційне керівництво на Запорожжі, залишаючи в Січі для
вирішення нагальних справ тимчасового заступника — військового суддю.

Протягом усієї війни за кожної кампанії невтомний Петро Калнишевський,
якому тоді вже було за 80 років, очолював Запорозьке Військо, виявляючи
неабиякий хист воєначальника і військового організатора, талант
полководця й особисту хоробрість, а також уміння орієнтуватись у
політичній обстановці, надзвичайну дипломатичну гнучкість.

Доля Запорозької Січі остаточно вирішилася 23 квітня 1775 р. на так
званій раді при височайшому Дворі. На ній з розробленим планом знищення
Січі за допомогою збройних сил виступив новоросійський
генерал-губернатор Потьомкін. Всесильний володар Південної України,
фаворит Катерини II відіграв зрадницьку, підступну роль. Деякий час він
загравав із козаками, навіть уписався до Кущівського куреня, одержавши
прізвисько Грицька Нечоси, але саме він став виконавцем «монаршої волі»
й особливо жорстоко розправився із запорозькою вольницею.

Для операції проти Запорозької Січі було використане військо, що
поверталося з російсько-турецької війни, загальною кількістю понад 100
тисяч чоловік. Командував цими численними силами генерал-поручик Петро
Текелі. Царські війська швидко зайняли Запорожжя — певною мірою завдяки
раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги. Більша частина
козаків на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли. Січ
охоронялася тритисячним гарнізоном із 20 невеликими гарматами. Залоги в
паланках були ще слабкішими.

4 червня, ніде не зустрічаючи опору, піхотно-кінне з’єднання царських
військ, ніким не помічене, підійшло до стін січової фортеці. Вартових
було знято, артилерію захоплено, на вулицях передмістя поставлено
охорону. Після блокування січової гавані на річці Підпільній і
захоплення суден, що стояли там, Текелі послав полковника Місюрева до
кошового отамана з вимогою, щоб той прибув до нього.

Старшинська рада з участю духовенства після тривалого обговорення
вирішила здати Січ без найменшого опору. Проте переважна частина
рядового козацтва мала намір вступити в боротьбу з царськими військами.
Багато зусиль доклали кошовий отаман Петро Калнишевський і запорозький
архімандрит Володимир Сокальський, щоб переконати козаків скоритися
імператорській волі. Небажанням проливати християнську кров пояснили
вони свою позицію.

Старшина виїхала до Текелі. Наступного дня, 5 червня, за наказом Текелі,
з січових сховищ забрали й вивезли в поле боєприпаси, клейноди, прапори,
матеріальні цінності й архів запорозької військової канцелярії. Гармати,
військовий скарб, клейноди й частина архіву пізніше були відправлені до
Петербурга. За розпорядженням військових властей всі будівлі на Січі,
крім укріплень, зруйнували, пушкарню засипали. Вища січова старшина була
репресована.

Найбільше усіх постраждав кошовий отаман Петро Калнишевський, якого
разом із двома кошовими старшинами без суду й слідства відправили в
довічне заслання і ув’язнення.

Про сумну долю колишніх запорозьких керівників не могли довідатися
навіть найближчі родичі. Лише майже через століття дослідники за
архівними документами встановили, що кошового Петра Калнишевського
заслали в Соловецький, військового писаря Івана Глобу — в Туруханський,
а військового суддю Павла Головатого — в Тобольський монастирі. Останній
кошовий отаман запорозьких козаків провів чверть століття в нелюдських
умовах. Ув’язнення було жахливим: його по суті живцем замурували в
кам’яному мішку.

Помер П. Калнишевський 1803 р., 112 літ від роду в цьому ж монастирі, де
він добровільно залишився й після «помилування» його Олександром І у
1801 р.

Петро Калнишевський — жертва національно-колоніальної політики Катерини
II, був патріотом України, стійким, невтомним, мужнім оборонцем
Запорозької Січі — останнього вогнища волі, незалежності й демократизму.

 

Використана література:

Енциклопедія українознавства. – В 4-х книгах. – К., 1994-1996.

Субтельний О. Історія України. – К., 2001.

Словник-довідник з історії України. – К., 2003.

PAGE

PAGE 7

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020