.

Найманці на службі Київських князів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 1814
Скачать документ

Реферат з історії України

НАЙМАНЦІ НА СЛУЖБІ КИЇВСЬКИХ КНЯЗІВ

Одним з не вивчених дотепер питань воєнної  історії  Київської  Русі  є
участь збройних формувань, окремих воїнів і воєначальників у військових
структурах давньоруської держави. Добре знайомі з передовою
військово-теоретичною думкою свого часу, київські князі при формуванні
своїх збройних структур виходили з відомих положень про інститут
найманства, викладених у «Стратегіконі» візантійського імператора
Маврикія, написаного в VII ст. У ньому Маврикій твердив: «Розсудливо
чинить той Імператор, що не запрошує у свої володіння допоміжних військ
у числі, що перевищує його власні, щоб вони не улаштували змови і,
скинувши своїх володарів, не підкорили їхнього царства собі.

Допоміжні війська треба набирати, по можливості, з різних
національностей. Внаслідок нього вони менше мають можливість вступити в
змову». [1. — С. 126—127].

За визначенням Енциклопедичного словники Ф. А. Брокгауза і І. А.
Евфрона, «найманці (наймані воїни) — солдати, наймані державою з
уродженців інших країн» [17. — С. 28—30]. За його твердженням, перші
згадки про найманство належать ще до 696 р. до н.е., коли в Єгипті
Псаметих І «за допомогою найманих карийців та іонян досяг панування над
Єгиптом» [17. — С. 28].

У різні часи київські князі мали наймані військові загони варягів,
кочівників, угорців, німців, поляків, чехів та ін. [39, 40]. Наймати
іноземних воїнів їм доводилося досить часто з найперших років утворення
Київської держави до останніх днів її існування.

Наймане військо, як правило, не було постійним і набиралося звичайно на
час воєнних дій. Для постійного утримання найманців потрібні 6ули
величезні кошти. Комплектовані, як правило, з декласованих елементів і
осіб різних національностей, наймані війська відрізнялися крайньою
недисциплінованістю і служили тому, хто більше платив. Навіть під час
бою окремі наймані загони нерідко переходили на сторону супротивника [2.
— С. 90]. Усе це добре розуміли  воєначальники русів і відповідним чином
поводилися з найманцями, виділяючи їм відповідні місця в бойовому
порядку свого війська і ставлячи відповідні задачі.

З початком епохи вікінгів вони на своїх швидкохідних суднах, під
вітрилами і на веслах, борознили ріки і моря усього Середземномор’я. На
заході вони дісталися до Іспанії й Італії, на сході — до Константинополя
і Багдада. Найчастіше правителі як західних, так і східних народів
відкупалися від них, іноді — брали їх до себе на службу. Професор К.В.
Базилевич вважав, що причиною, яка спонукувала «буйні ватаги норманів
залишати свою батьківщину і пускатися заради грабіжництва і здобичі в
далекі експедиції і на схід, і на захід Європи», було «посилення
королівської влади в Скандинавії» [20. — С. 5].

Давньоруські літописи серед найманців у війську Київської Русі
найчастіше згадують варягів — воїнів, що приходили на Русь у пошуках
військового щастя зі Скандинавії [3. — С. 51]. Цікаво, що сам термін
«варяги» у Скандинавії (ісландські саги) означав воїнів-скандинавів, що
служили в інших країнах, і «…ймовірно, виник для позначення дружин
скандинавів на Русі» [4. — С. 77]. Уже з Київської Русі цей термін
перейшов у Візантію, у війську і флоті якої також служило багато
вихідців зі Скандинавії. А. Е. Пресняков писав: «Скандинави самі себе
називали варягами — varingian. Так в Історичний час іменували скандинави
своїх родичів, що служили дружинниками руських князів і візантійських
імператорів, від слова var — клятва, що скріплювала дружинний договір
служби. Varingi — варяги — спочатку дружини скандинавів, що приходили в
середовище східних слов’ян зі своїми конунгами — князями. Термін цей
виник на Русі, звідки перейшов до греків» [22. — С. 39].

До речі, багато російських істориків-норманістів — Н. М. Карамзін, М. П.
Погодін, Н. С. Голіцин. А. К. Байов та інші пов’язували початок
Київської держави з давньою легендарною розповіддю початкового літопису
про закликання варягів. Державотворення, виникнення давньоруської
культури і розвиток воєнного мистецтва на Русі вони ставили в пряму
залежність від варягів [41. — С. 30]. Норманська теорія добре відома як
російській, так і у вітчизняній військовій історіографії. Водночас
покоління військових істориків доводили, що, починаючи з VI століття,
східні слов’яни вже мали військові союзи і що державні утворення
з’явилися набагато раніше так званого закликання варягів. Ці ранні
слов’янські державні утворення вели успішні війни із сильною
Візантійською імперією, про що свідчать як візантійські джерела
(Маврикій, Лев Диякон і ін.), так і давньоруське літописне джерело —
«Повість минулих літ».

М. В. Ломоносов вважав варягів не народом, а окремою соціальною групою,
військовими найманцями, що мають найрізноманітніше походження. У своїй
«Давній російській історії» він писав, що серед варягів були і
варяги-роси. що належали до слов’янського кореня [24. — С. 99].

У різний час варягів використовували багато київських князів — Олег,
Ігор, Святослав, Володимир, Ярослав та ін. Добре відомий варяг Свенельд
був воєводою і в Ігоря, і в Ольги, і у Святослава. Навіть досягши
літнього віку, він правив військом у Ярослава в Києві [ 18. — С. І 14].
Дослідники стверджують, що чисельність варязьких найманих загонів у
давньоруському війську в Х—ХІ ст. була відносно невелика приблизно —
близько 1 тис. чоловік [5. — С. 8]. Б. А. Рибаков писав: «Археологічні
дані показують, що кількість самих варязьких воїнів, що жили постійно на
Ру:сі, була дуже невеликою й обчислювалася десятками і сотнями» [37. —
С. 37]. На службі у руських князів були навіть монарші особи:
новгородським князям служив знаменитий Олаф Трюгве, майбутній норвезький
король. Приїжджав на Русь у часи Ярослава Олаф Святий, теж майбутній
король Норвегії. На службу він, щоправда, не пішов, хоч й одержав таку
пропозицію. При дворі Ярослава виховувався і Магнус Добрий, ще один
володар норвезького престолу. Варязькі дружини являли собою могутню
військову силу, яку руські князі часто застосовували в періоди
міжусобиць [19. — С. 69]. Вони успішно використовували знання і досвід
варягів у військовій справі й особливо в навігації [23. — С. 141].
Ставши великим київським князем, Володимир переконався, що для наведення
порядку в державі передусім треба покінчити з тією вольницею, коли в
інших містах і в самому Києві всяк сам був собі хазяїном. Найбільше це
стосувалося варязьких дружин, що чинили сваволю скрізь, куди вони
приходили як вікінги — наймані воїни. Дійшло до того, що варяги вимагали
виплачувати їм данину, як було при Олегові й Ігорі. Від їх жорстокостей
постійно страждало місцеве населення. Настав час позбутися чужоземців,
які вважали фактично Київ і інші міста своєю військовою здобиччю.
Найбільш толерантних воєначальників відправили в різні місця воєводами
чи тисяцькими у військо, а основну масу найманців запродали
візантійському імператорові, видавши кожному солідну винагороду.
Відправляючи їх по Дніпру до Чорного моря, Володимир відписав у
Константинополь прохання ні в якому разі не випускати їх з меж імперії,
де їм була доручена охорона візантійських фортець [23. — С. 235].
Пізніше цей загін варягів одержав назву «Варязької дружини, утвореної в
988 р. київським князем Володимиром» [42. — С. 4І, 43]. Особливий
інтерес представляють відомості про варягів у давньоруському війську
часів правління Ярослава Мудрого. Відомо, що він, будучи ще на
новгородському столі, «кормил» у себе багато варягів, закликаних «з-за
моря» [41. — С. 129]. Сага про Едмунда образно змальовує відносини
Ярослава Мудрого з найманою норманською дружиною. Ярослав зображений
позбавленим тих позитивних властивостей, які ця дружина найбільше
цінувала: він скупуватий і, почавши з дуже привітного прийому, надалі
намагається ухилитися від виплати своїм норманським воїнам платні, що
належить їм за домовленістю, особливо в такий час, коли немає військової
небезпеки, що насувається [6. — С. 69]. «Остромировий літопис» постійно
дорікає варягам за властиві найманцям буйства, жадібність і боягузтво
[21. — С. 81]. Між найманцями і місцевим населенням часом спалахували
конфлікти. Характерний приклад, коли під час князювання в Новгороді
Ярослава варяги почали «насилля чинити новгородцям і дружинам їхнім»,
чим викликали повстання. Уночі новгородці напали на Поромонів двір, де
жила наймана варязька дружина, і перебили її, скориставшись відсутністю
Ярослава. Ярослав повернувся і помстився: побив у себе на дворі вождів
новгородської «тисячі» — нарочитих мужів [4. — С 129—130]. Воїнів від
сусідніх завойованих народів київські князі найчастіше насильно
приєднували до своїх дружин [18. — С. 115]. Північні (новгородські,
балтські і «чудські») воїни особливо добре діяли в зимових умовах. Тому
вони часто залучалися князями для вирішення своїх військових питань.
Зокрема. загони лівів, літів, чуді, прусів, хатгалів залучалися
Володимиром Святим як для підкорення радимичів, в’ятичів і жителів
півночі, так і для оборони південних кордонів від печенігів.

Часто в ролі найманців київських князів виступали печеніги. У 979 р. до
Києва «прийшов печенізький князь Ілдей і бив чолом Ярополку на службу;
Ярополк же прийняв його і дав йому гради і волості» [7. — С. 17]. Треба
сказати, що печеніги завжди досить легко і швидко переходили від
ворогування до союзництва і досить часто виконували для русі роль
найманого війська [8. — С. 78]. Арабський історик і географ Ібн Хаукаль
навіть писав у кінні X ст. про печенігів, що вони «шип (вістря) русиїв і
їх сила» [9. — С. 98]. У поході Русі проти Візантії у 944 р. вони були
союзниками руського князя і, очевидно, підкорялися йому, оскільки після
закінчення походу він «поведе Печенегам воевати Болгарскую землю» [10. —
С. 28]. Цікаво, що наймаючи печенігів для своїх походів, руські князі
брали у них заручників, щоб ті у критичний момент не зрадили. Так чинив
ще князь Ігор, наймаючи печенігів для походу на Візантію [11. — С.
102—103]. Залучати до себе на службу окремі орди печенігів, щоб вони
самі били своїх незамирених братів по племені, з часом стало політикою
київських князів. У 988 р. при князі Володимирі «прийшов печенізький
князь Метигай і хрестився», а в 991 р. прийняв християнську віру
печенізький князь Кучюм «і служив Володимиру від чистого серця» [7. — С.
17]. Використовували руські князі печенігів і в міжусобній боротьбі, не
будучи особливо розбірливими у виборі засобів для утворення необхідної
для них збройної сили [12. — С. 321]. На 980 рік припадає перше
повідомлення про участь печенігів у внутрішніх руських феодальних
уособицях. Під час боротьби за київський стіл синів Святослава
Володимира і Ярополка радник останнього Варяжко підштовхував князя:
«Побіжи до печенігів і приведи воїв». Невдовзі Варяжко сам поїхав до
кочівників і підмовив їх битися з Володимиром. «І багато воював з
печенігами на Володимира», — засуджуючи перебіжчика, повідомляв
літописець [ІЗ. — С. 233]. Поступово переходячи до осідлості, печеніги
почали тяжіти до Києва, найматися до нього на службу. Частина печенігів
«підкочувала до самих кордонів Русі — на р. Рось і пішла на службу до
руських (київських) князів, утворивши прекрасний військовий заслон від
половців. Землі Поросся були віддані їм під пасовища» [14. — С. 6З]. У
другій половині XI ст. вони перетворюються па васалів Русі,
зобов’язуючись оберігати її південні кордони і брати участь у походах
київських князів. Осідлих печенігів називали юрками, берендеями, чорними
клобуками, тобто шапками або чорними ковпаками. У XI ст. на південних
кордонах Русі були поселені значні маси кочівників, вигнаних половцями
зі степів —  торків,  печенігів, берендеїв  та ін. Їх називали «чорними
клобуками». Вони несли прикордонну службу па величезних просторах між
ріками Дніпром та Россю та брали участь у військових походах київських
князів [5. — С. 8]. На відміну від Київської області, південна частина
Чернігівщини у ХІІ ст. була досить щільно заселена чорними клобуками.
Пороські кочівники, і передусім їхні вожді, виявляли значну активність у
політичному житті, навіть іноді впливали на вибір того чи іншого
претендента на київський стіл. На думку Б. О. Рибакова, за своїм станом
чорні клобуки були близькі до служилого дворянства [15. — С.31]. У князя
Ізяслава була велика дружба з чорними клобуками, їх він і привів до
Києва в 114 р. проти київського князя Ігоря Ольговича [38. — C. І8]. 
Ізяслав «діяв швидко і рішуче, … потай, намагаючись обдурити ворога
різного роду хитрощами і відводами від справжньої мети свого плану,
використовуючи для цього демонстрації у тих пунктах, куди треба було
відвернути увагу ворога, і влаштовуючи засідки в зручних для
несподіваного нападу пунктах» [38. — С. 23]. Військову міць Ізяслава
підсилював його союз з угорським королем, його зятем, і з польськими
князями. Не раз, жахаючи руське населення, Ізяслав Мстиславович приводив
із собою угорські загони. Але він спокійно заявляв: «Я веду угрів… не на
своїх людей, а на тих, хто мені ворог» [5. — С. 143]. Механізм
розрахунку з угорцями за їхню участь у міжусобиці російських князів, на
жаль, точно не встановлено. Це дає можливість деяким дослідникам вважати
загони угорців радше союзниками, ніж найманцями у російських князів. У
1018 р. у князя Святополка, як і в 1033 р., були на службі німецькі
найманці. У 1013 р. у київському поході брали участь 300 німецьких,
імовірно, саксонських воїнів. Болеслав не був упевнений у силі одних
польських загонів. Присутність німецьких лицарів сприяла зміцненню
становища Святополка [16. — С. 93]. Пліч-о-пліч воюючи із супротивником,
давньоруські воїни і найманці взаємозбагачувались знаннями військової
справи, збройної культури, способів побудови бойового порядку, прийомів
і способів ведення бою, основ військово-морського і
військово-інженерного мистецтва. Дослідників різних часів вражала та
швидкість, з якою військові і військово-технічні новинки середньовіччя
поширювалися на величезних територіях, у народів і племен, здавалося б,
майже нічим не зв’язаних один з одним. Багато в чому цьому сприяв дуже
розвинутий вже тоді інститут найманства. Добре відомо, що в майбутньому
його дуже широко використовували правителі і воєначальники
найрізноманітніших держав і народів. І тому зовсім не випадково у
відомій праці Г. Дельбрюка «Історія військового мистецтва» один з перших
розділів був присвячений ним найманству як масовому явищу військової
справи в середні віки.

Використана література

1 Базилевич К. В. Предисловие // Висковатов А. Краткий исторический
обзор морских походов русских и мореходства их вообще до исхода ХVII ст.
— М., 1946.

2 Бережинский В. Г. Вооруженные силы Киевской Руси // Народная армия. —
1992. — 22 февраля.

3 Бережинський В. Г. Війни Київської Русі з печенігами // Історичний
календар, 1997. — К., 1996.

4 Бережинський В. Г. Війни Київської Русі з печенігами // Український
історичний журнал. — 1996. — № 4.

5 Бережинський В. Г. Збройні сили княжої доби // Вартові неба. — 1995. —
10 червня.

6 Брайчевський М. Ю. Дослідження М. В. Ломоносовим історії
древньоруської держави // Український історичний журнал. — 1961. — № 6.

7 Брокгауз Ф. А., Эфрон И. А. Энциклопедический словарь. — СПб., 1897. —
Т. 20.

8 Военная история. — М., 1984.

9 Воскобойников В. Великий князь Владимир // Воин России. — 1998. — № 6.

10 Іванченко Л. І. Чернігово-Сіверська земля і кочівники в давньоруський
час // Друга Чернігівська обласна наукова конференція з історичного
краєзнавства (грудень 1988 р.). Тези доповідей. Вип. ІІ. —
Чернігів—Ніжин, 1988.

11 Калина Т. М. Сведения Ибн-Хаукаля о походах Руси времен Святослава //
Древнейшие государства на территории СССР. — М., 1975.

12 Каргалов В. В. Народ-богатырь. — М., 1971.

13 Котляр Н. Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. —
М., 1986.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020