Реферат на тему:
Виникнення Галицько-Волинського князівства і його розвиток У XII —
першій половині XIII ст.
У ХІІ-ХШ ст. на території України підносяться Галицьке і Волинське
князівства. М. Грушевський вважав ці князівства спадкоємцями політичних
і культурних традицій Києва. Галичина розміщувалась у східних
передгірних районах Карпат, у верхів’ях річок Дністра і Прута. Населяли
її племена дулібів, тиверців і білих хорватів. На сході вона межувала з
лісовими рівнинами Волині, яку також заселяли дуліби і білі хорвати. На
схід від Волині лежало Київське князівство. На західних і північних
кордонах Галичина боролася з угорцями і поляками, а Волинь змушена була
боротись проти північних сусідів — литовських племен. Обидва князівства
були вдало розташовані, їх не діставали напади зі степу. Волинь і
Галичина були густо населені. А їх міста стояли на важливих торговельних
шляхах на Захід. Крім того, Галичина мала великі поклади солі — товару,
який був потрібний усій Русі.
Протягом 980-990 рр. київський князь Володимир відвоював у поляків
Галичину і приєднав її до своїх володінь. На Волині він заснував місто
Володимир, яке згодом стало її столицею. У Галичині центр князівства
перемістився з Перемишля до Галича поблизу карпатських соляних розробок.
Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками.
Галичина і Волинь істотно розширилися. У Галичині бояри були заможні та
владні. Винятково велику владу галицьких бояр можна пояснити їхнім
походженням. На відміну від бояр інших князівств, які здебільшого
походили з князівської дружини, галицькі бояри, очевидно, були нащадками
місцевої племінної знаті. Свої повноваження вони діставали не від князя,
а внаслідок узурпування общинних земель. Крім того, багато хто з них
торгував сіллю, що забезпечувало їм міцне економічне становище і давало
можливість тримати власні бойові дружини. Нарешті, через віддаленість
Галичини від Києва Великому київському князю важко було втручатися в
місцеві події.
На відміну від галицьких бояри Волинського князівства прийшли в ці землі
у складі дружин своїх князів. Київ був до них набагато ближчий, тому й
мав на них істотніший політичний вплив, ніж на Галичину. Волинські бояри
одержали земельні володіння за службу князю. Вони залежали від щедрості
князя й тому більше підтримували його.
З-поміж князівств першим від Києва відокремилося Галицьке. З 1097 р. тут
княжили правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Василько,
Володар і Рюрик, які перемогли князів-суперників та угорців у 1099 р.
Після їх смерті син Володара Володимирко (1124-1152 рр.) об’єднав у 1141
р. галицькі землі у князівство з центром у Галичі. Він розширив межі
князівства, боровся проти Угорського королівства, успішно протистояв
прагненню Великих князів київських підкорити собі Галичину. Син його
Ярослав Осмомисл (1152-1187 рр.) розширив кордони Галичини аж до гирла
Дністра, уклавши союзні договори з Угорщиною і Польщею.
Проте Осмомислові не вдалося обмежити боярську опозицію, і після його
смерті вона почала відкрито боротися проти його сина Володимира
(1187-1198 рр.). Він змушений був утекти до Угорщини. Скориставшись цим,
угорський король Бела III захопив у 1189 р. Галицьке князівство і
посадив у Галичині свого сина Андрія. Проте галичани повстали і вигнали
загарбників. З допомогою польського князя Казимира влітку 1189 р.
Володимир знову зміг повернутися в Галич, та його залежність від бояр ще
більше посилилася.
У середині XII ст. швидко розвивається Волинське князівство. За часів
правління правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича Волинська
земля утворила окреме князівство. Після смерті Мстислава князем у Волині
став його син Роман (1170-1205 рр.). Між сусідніми Галичиною та Волинню
розвивалися жваві господарські зв’язки. Цей чинник, а також потреба
спільної боротьби проти агресії з боку Польщі й Угорщини стали
передумовами об’єднання цих земель в єдине князівство. У 1189 р.
галицькі бояри запросили Романа княжити в Галичині, однак цьому
перешкодили суперники. Лише в 1199 р. після смерті галицького князя
Володимира Ярославича Роман зумів захопити Галич і об’єднати Галичину з
Волинню.
У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні князівської
влади, тобто на ослабленні бояр. Багатьох з них він відправив на каторгу
або стратив. Союзниками князя в боротьбі з боярами були міські жителі та
дрібні бояри. Князь Роман успішно здійснював і зовнішню політику. Він
двічі, у 1202 і 1204 р., очолював об’єднані походи українських князів на
половців, які завершилися вдало. Роман здійснив кілька походів у
литовські та польські землі й у 1196 р.
приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвагів. У 1203
р. поразки в боротьбі з ним за Київ зазнали суперники із Суздаля, і
князь Роман заволодів Києвом.
Таким чином, під владу галицького князя потрапили всі українські
князівства, за винятком Чернігівського. Продовжуючи у 1205 р. походи
польськими землями, Роман потрапив у засідку і загинув.
Незабаром після смерті князя Романа знову почалися чвари між князями,
боярські інтриги, посилилося іноземне втручання, що врешті призвело до
розпаду держави. Синам його Данилові та Василькові було відповідно три
та один рік, і галицькі бояри вигнали їх разом з їхньою матір’ю княгинею
Анною. При цьому визначилися дві протилежні тенденції: з одного боку —
прагнення до збереження і зміцнення князівства, з іншого — до поділу і
роздробленості його території. За об’єднання земель під владою Великого
князя виступали дрібні й середні бояри та городяни. Вони боялися
необмеженої влади боярської верхівки, яка зосередила у своїх руках
великі земельні багатства. Підтримувала князя також група володимирських
бояр. Бояри, які були проти князівської влади, запросили княжити трьох
Ігоревичів, синів героя “Слова о полку Ігоревім”. Та для багатьох бояр
це стало великою помилкою. Не бажаючи ділитися владою з боярами,
Ігоревичі знищили майже 500 бояр. Однак бояри з допомогою угорців
стратили Ігоревичів. Скориставшись обуренням мас, польські й угорські
феодали, прикриваючись захистом прав Данила і Василька, захопили й
поділили між собою Галичину. Данило і Василько у 1215 р. дістали
батьківську вотчину — Володимир.
У 1219 р. галичани повстали проти угорців. Бояри запросили княжити
Мстислава Удатного, і він княжив у Галичі до 1228 р. Водночас Данило і
Василько об’єднали землі Волинського князівства і в результаті воєнних
дій тільки у 1238 р., спираючись на городян і духівництво, заволоділи
Галичем. Так була відновлена єдність Галицько-Волинського князівства.
У цей самий період виникла загроза німецької феодально-католицької
агресії. У 1237 р. німецькі лицарі-хрестоносці захопили місто Дорогичин
і хотіли перетворити його на опорний пункт для дальшого просування в
Галицько-Волинське князівство. У 1238 р. Данило розбив хрестоносців і
звільнив Дорогичин.
Данило Галицький і далі здійснював політику об’єднання українських
земель. У 1240 р. він захопив Київ і посадив там свого воєводу Дмитра.
Взявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь.
Проте обидва князівства ще протягом певного часу існували як єдине ціле
під орудою старшого брата Данила.
У внутрішній політиці Данило, як і його батько, намагався забезпечити
собі підтримку серед селян і городян, щоб не залежати від бояр. Він
побудував багато міст, у тому числі в 1256 р. Львів, який був названий
на честь його сина Лева. Для заселення нових міст Данило запрошував
ремісників і купців з Німеччини й Польщі, а також руських земель.
Багатонаціональний характер галицьких міст підсилювався великими
вірменськими і єврейськими громадами, які після занепаду Києва
переселилися на захід. У селах для захисту смердів від бояр призначалися
спеціальні чиновники, створювалися військові загони із селян. Та
монголо-татарська навала перешкодила Данилові здійснити його плани.
Список літератури:
Полонська-Васшенко Н. Історія України. – К, 1995. – Т. 1-2.
Реєнт О. П., Лисешо О. П. Українська національна ідея і християнст-во. —
К., 1995.
Сергійчук В. ОУН—УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. -К.,
1996.
Симон Петлюра та його родина: До 70-річчя його трагічної загибелі:
Документи і матеріали. – К., 1996.
Субтельний О. Україна. Історія. – К, 1993.
Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні
та публіцистичні праці. – К, 1997.
Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – К, 1996
1997.
Українці в світі. – Мельбурн, 1997.
Украйна и Россия: общество и государство. – М., 1997.
Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. – К, 1996.
ЯворницькийД. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. – К, 1990.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
