Реферат
на тему: “Репресії, масові депортації місцевого населення в західних
областях України
ПЛАН
1. Початок “радянської опіки” на західних територіях України
2. Репресії греко-католицької церкви західних областей
3. Протистояння українців радянській окупації
та наслідки такої боротьби
4. Колективізація та “задобрювання” українців західних областей
Використана література
1. Початок “радянської опіки” на західних територіях України
Часи радянської влади на Україні відзначилися чималим звірством і
насиллям. До них слід відносити і репресії, масові депортації місцевого
населення в західних областях України. Слід зазначити, що Західна
Україна завжди була “на очі” радянського уряду, який намагався у
будь-який спосіб придушити будь-який свободолюбивий порух українського
народу цього регіону. Так, після війни (період між 1939 і 1941 рр.
виявився надто коротким, щоб залишити тривалі сліди) радянський режим
усіляко намагався привести західних українців у відповідність із
радянською системою та їхніми східними співвітчизниками. Процес такого
злиття двох розділених гілок українського народу був не лише важливим
аспектом післявоєнного періоду, а й подією епохального значення в
історії України. Основним засобом “радянизації” Західної України були
терор і насильство. У 1946-1949 рр. звідси було депортовано у Сибір бл.
300 тис. чол. – в основному сім’ї тих, хто співпрацював з німцями,
служив у дивізії СС “Галичина” або воював в УПА. Жертвою насильства
стала й греко-католицька церква. Організований НКВС Львівський собор
(8-10 березня 1946 р.) проголосив самоліквідацію церкви і “добровільний”
перехід в лоно Російської православної церкви. Керівництвом церкви разом
з митрополитом Йосипом Сліпим були вислані в Сибір. На Закарпаття у
жовтні 1947 р. дійшло навіть до вбивства греко-католицького єпископа
Теодора Ромжі, який відмовився прийняти православ’я.
Для здійснення своїх цілей радянський режим мав велику перевагу
військової й політичної сили. І все ж перед ним поставало складне
завдання, оскільки на Західній Україні він мав справу з вороже
настроєним до себе суспільством: греко-католицька церква, ця головна
західноукраїнська установа, цілком очевидно не узгоджувалася з новим
режимом; селяни, що серед західних українців становили величезну
більшість, жахалися перспективою колективізації; молодь, багато
представників якої сповідували націоналізм, убачала в СРСР свого
найлютішого ворога.
2. Репресії греко-католицької церкви західних областей
Одним із перших об’єктів атаки радянської влади стала греко-католицька
церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями
та Заходом й діяла головним чином як церква національна. Сигналом до
кампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1
листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького, що користувався
величезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали
з’являтися статті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з
нацистами й підтримці українського підпілля. Особливо ядучі памфлети
писав західноукраїнський комуніст Ярослав Галан. За кампанією наклепів
пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабрикованими звинуваченнями
усієї греко-католицької ієрархії, включаючи її нового архіпастиря Йосипа
Сліпого.
Ліквідуючи церковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового
священика Гаврила Костельника організувати групу греко-католиків для
агітації за розрив унії з Римом. Опір, який викликала діяльність цієї
групи, придушив НКВС, розпочавши серед духовенства кампанію терору. 8
березня 1946 р. група скликала синод (що було абсолютно неканонічним з
огляду на відсутність єпископів), щоб розглянути питання про зв’язки з
Римом. Його результатом стало наперед відоме рішення: 216 священиків і
19 представників мирян, які взяли участь у синоді, проголосили про
скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римом і
«возз’єднання» греко-католицької церкви з Російською православною
церквою. Дещо пізніше аналогічна процедура, яку супроводжувала начебто
випадкова смерть єпископа Теодора Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й
до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні також було знищено.
Зникнення церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої
сім’ї змусили багатьох священиків перейти у православ’я. Тих, хто
відмовлявся, усували з парафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не
слід думати, що радянському режимові вдалося припинити існування
греко-католицької церкви просто черговим декретом. Багато священиків і
мирян, котрі ніби прийняли православ’я, продовжували таємно
дотримуватися греко-католицьких обрядів і свят. Безперервний потік
радянської пропаганди проти греко-католицької церкви свідчив про те, що
ще далеко не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві.
3. Протистояння українців радянській окупації
та наслідки такої боротьби
Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА продовжувала зростати.
У 1944—1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти. Головне
джерело людських ресурсів становили члени підпілля ОУН, яке й далі
існувало паралельно з УПА. Багато з них колись чинили опір масовим
депортаціям чи колективізації. До УПА у великих кількостях приєднувалися
також дезертири з Червоної армії, а також ті, хто втік до лісу від
мобілізації й волів краще битися в її лавах, ніж слугувати радянським
гарматним м’ясом на фронті. Таким чином, у той час як переможна Червона
армія штурмувала Берлін, на Західній Україні великі, чисельністю в
батальйон, загони антирадянських партизанів установили контроль над
значними територіями й впровадили там свою структуру управління. Щодо
політики УПА та її політичної надбудови — УГВР, то вона полягала в тому,
щоб чекати розвитку подій на Заході (й сподіватися на початок нової
війни між союзними державами та СРСР). Водночас вона була спрямована на
те, щоб перешкодити встановленню радянської системи в себе на
батьківщині. Широка діяльність УПА була зумовлена, з одного боку,
народною підтримкою та ефективністю організації цієї армії, а з другого
— тим, що радянських військ на Західній Україні було обмаль.
Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг
організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У
1945— 1946 рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і
НКВС, оскільки в регулярних частинах Червоної армії було багато
українців, які не бажали воювати проти УПА) організували блокаду й
прочісування величезних територій Волині та передгір’їв Карпат, де
зосереджувалися партизани. Щоб залякати західноукраїнське населення й
позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорстоких
тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА,
депортуючи до Сибіру сім’ю кожного, хто був пов’язаний з опором, і
навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано
близько 500 тис. західних українців. Майже в кожному селі діяли
«стукачі». Щоб дискредитувати партизанів, загони НКВС перевдягалися у
форму УПА й грабували, ґвалтували та мордували українських селян.
Нерідко певної вірогідності цим радянським провокаціям надава.ю, зі
свого боку, безжальне винищення прорадянських елементів СБ — таємною
поліцією ОУН. Одночасно більшовики засипали партизанів, котрі жили
взимку на грані голоду в підземних бункерах, пропагандистськими
листівками про безнадійністі їхнього становища, неодноразово пропонуючи
їм амністію.
Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого
наступу радянських сил, розділивши великі з’єднання на малі рухливіші
загони. У
1947—1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не
відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено.
Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН, але оскільки
багато членів ОУН загинули, потрапили до рук ворога, емігрували або
втратили своє «прикриття» в період відкритої боротьби, її мережа також
більше не була такою ефективною й широкою, як раніше. Іншим серйозним
ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, що
перебували під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам
провізію.
На цій прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили
слабкі й спорадичні контакти з британською та американською секретними
службами, зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони
перешкоджали колективізації, депортаціям, розгортанню радянського
адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і
тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Так, у 1948 р.
було вбито отця Гаврила Костельника (що приписується членам ОУН, а деякі
факти вказують на причетність до цього НКВС) за його роль у ліквідації
греко-католицької церкви. Через рік підпілля ОУН знищило відомого
радянського пропагандиста — журналіста Ярослава Галана. Але у березні
1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піді Львовом
загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі
невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх
практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як
організації саме після смерті Шухевича.
Окремим розділом в історії УПА є її діяльність по польський бік кордону
на теренах, населених українськими лемками. Між 1944 та 1947 рр. ОУН
користувалася сильною підтримкою й зберігала значну присутність у цьому
регіоні: завдяки ретельним дослідженням УПА польськими воєнними
істориками (які незрівнянно більш інформативні, ніж пропагандистські
трактати їхніх радянських колег) відомо, що її сили включали близько 2
тис. бійців самої УПА, а також мережу з понад 3 тис. членів ОУН.
Неодноразові намагання польського війська витіснити українських
партизанів завдавали полякам тяжких втрат. У березні 1947 р., коли один
із загонів УПА влаштував засідку і вбив славетного польського генерала й
заступника міністра оборони Кароля Сверчевського, УПА провела одну з
своїх найуспішніших операцій у цьому регіоні — й водночас поклала
початок своїй загибелі.
Розлючений цією подією польський уряд вирішив ліквідувати «українську
проблему». У квітні 1947 р. він провів операцію під кодовою назвою
«Вісла», що мала як військовий, так і цивільний виміри. Близько 30 тис.
польських солдатів, спираючись на підтримку численних чеських і
радянських сил, оточили українських партизанів і в запеклих боях знищили
або захопили багато з них. Декому вдалося прорватися в Радянську
Україну, а декілька сотень з боями пройшли Чехословаччиною й досягли
союзницької зони окупації в Німеччині. Така ж трагічна доля спіткала
українських лемків, котрі переховували партизанів: майже всіх лемків
(близько 150 тис.) без попередження викорінили із землі їхніх предків і
розселили по всій Польщі, аби запобігти відродженню УПА в цьому регіоні.
В такий спосіб поляки нарешті позбулися «української проблеми», що
переслідувала їх протягом століть.
Уже 27 листопада 1945 року вийшла чергова секретна постанова ЦК КП(б)У
«Про додаткові заходи боротьби з українське-німецькими націоналістами в
західних областях УРСР»,яка, зокрема, наказувала: «Для дезорієнтації
[для захисту агентури] застосовувати практику виклику працівниками
органів НКВСта НКДБ для бесіди великої кількості жителів,… штучно
створювати умови для виклику нападу бандитів. Протягом місяця грудня
зробити ретельне очищення від бандитського елементу населених пунктів,
що прилягають до промислових об’єктів і міст у радіусі не менше 15
кілометрів, а також до залізничних і автомобільних доріг не менше як у
10 кілометровій зоні»24. Зі свого боку, Організація українських
націоналістів дійсно поставила мету зірвати проведення радянських
виборів. Восени 1945 року УПА провела декілька пропагандистських рейдів
по території України, в ході яких організовувалися мітинги, роздавалася
пропагандистська література антирадянського штибу тощо. Природно, не
обійшлося без збройних сутичок із більшовиками, особливо 10 лютого 1946
року — в день виборів, яких, проте, зірвати не вдалося. Радянське
керівництво належно підготувалося до проведення виборів, сконцетрувавши
в регіоні значні військові сили. В січні 1946 року рішенням Кремля
населені пункти Житомирської, Кам’янець-Подільсокї,
Тернопіль-ської,Дрогобицької й Закарпатської областей були блоковані
військами Прикарпатського і Львівського військових округів, Українського
й Закарпатського прикордонних округів та Українського округу внутрішніх
військ НКВС.У кожному селі були розміщені військові гарнізони від 25 до
100 осіб і введено «особливий стан». Мешканцям було заборонено виходити
з будинків у темний час,усіх,хто порушував наказ,заарешто-вували або
розстрілювали на місці. Поставивши собі за мету забезпечити
стовідсоткову явку на виборчі пункти, влада влаштовувала місцевому
населенню справжній терор, який згодом викликав протести навіть у
прокуратурі УРСР.
Після виборів військові гарнізони були виведені з сіл. Проте період
відносного полегшення був нетривалим. Уже в травні — червні 1946 року
знову була встановлена широка мережа військових гарнізонів, введена
блокада і продовжене активне «прочесьівание» лісів Волині і передгір’я
Карпат. Щоб залякати західних українців і розірвати їхній зв’язок з У
ПА, радянський режим посилив репресії проти цивільного населення,
зокрема — виселення українців у східні області СРСР. Цей засіб
більшовики практикували й раніше,проте саме з 1946 року це до-сягло
масштабів національного геноциду. «Родини бандитів і замічених у
допомозі бандитам» виселялися цілими селами. Усього в 1946—1949 роках у
Сибір і Казахстан було депортовано близько 500 тисяч осіб. 1946 року
загальні втрати,яких зазнала УПА внаслідок бойових дій, становили
близько 40%.Тому правління армії прийшло до рішення про поступову
демобілізацію її з’єднань і перехід у підпільну мережу ОУН,що дозволило
зберегти головні сили ще ціле десятиліття. Проте московський уряд
залишався незадоволеним ситуацією, що склалася в Україні з національним
питанням. У липні 1946 року ЦК ВКП(б) звинуватив українських комуністів
у тому, «що вони не приділяють належної уваги підбору кадрів і їхньої
політико-ідеоло-гічної підготовки в науці, літературі і мистецтві…де
існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія». А 3 березня 1947 року
Пленум ЦК КП(б)У на посаду першого секретаря ЦК обрав замість М.Хрущова
Л.Кагановича, спеціально присланого з Москви.
На одному з засідань із першими секретарями обкомів партії Л.Кагано-вич
проголосив, що всі проблеми в Україні — від націоналізму, тому відтепер
невиконання будь-якого розпорядження вважатиметься проявом саме
буржуазного націоналізму. Наступний Пленум ЦК КП(б)У готувався з таким
порядком денним: «Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки в
КП(б)У». Над М. Хрущовим, котрий впав у немилість Й.Сталіна,нависла
реальна небезпека. Проте через незрозумілі дотепер причини Сталін
передумав і зненацька відізвав Л.Кагановича. Першим секретарем ЦК КП(б)У
знову став М.Хрущов. У цей самий час у Варшаві між СРСР, Польщею й
Чехословаччиною був підписаний «потрійний пакт», метою якого було
проведення спільних дій проти українських націоналістів. Відповідно йому
радянські, польські й чехословацькі війська блокували свої спільні
кордони, а польський уряд зобов’язувався проводити військові дії проти
УПА й виселяти етнічних українців із тих територій, що ввійшли до складу
країни після Другої світової війни. Депортації супроводжувалися
численними боями з частинами УПА. «Українсько-німецьких націоналістів»
радянська ідеологія перейменовувала на — «підпалювачів війни, що
продалися американцям». У зв’язку з переходом частини УПА у збройне
підпілля змінилася тактика боротьби. Відтепер бої велися невеликими
групами повстанців і часто мали диверсійний характер. Головними формами
опору стали організація засідок, переважно на дорогах, зриви заходів
радянської й партійної адміністрації, сутички з частинами НКВС,
організація бойкотів, допомога населенню в боротьбі проти колективізації
й депортації.
4. Колективізація та “задобрювання” українців західних областей
Лише в 1947—1948 рр., після того як радянський режим подолав опір УПА,
він міг на повну силу розпочати колективізацію. Взагалі вона повторювала
модель Радянської України двадцятирічної давності. Спочатку процвітаючих
селян (куркулів) обклали такими тяжкими податками, що вони не змогли
утримувати свої господарства. Найбунтівливіших депортували до Сибіру.
Тоді радянські агітатори на зборах і в тривалих особистих розмовах
змушували селян вступати де колгоспів. Політичний контроль у колгоспах,
що на Західній Україні був особливо жорстким, здійснювали партійні
осередки, організовані на машинно-тракторних станціях (МТС). На щастя
для західних українців, колективізація не йшла пліч-о-пліч із голодом.
Іншою рисою, яка відрізняла колективізацію на Західній Україні від
Східної, було те, що її супроводжувала збройна боротьба ослабленої, але
від того не менш смертоносної УПА. Цитуємо одне радянське джерело:
«Найзапекліші вороги трудового селянства — куркулі та буржуазні
націоналісти — чинили впертий опір колгоспному рухові на західних
територіях, спалюючи господарські будівлі в колгоспах, вбиваючи
активістів і поширюючи серед селян чутки, щоб вселити сумніви щодо
колгоспів». Але опір виявився марним, позаяк до 1955 р. майже всі 1,5
млн селянських господарств Західної України вступили до колгоспів, яких
налічувалося 7 тис. Таким чином, на щойно анексованих українських
територіях непорушне постала одна з основних підвалин радянської
соціально-економічної системи.
Як і належало сподіватися, колективізація розгорталася одночасно з
індустріалізацією. За австрійського та польського панування Галичина
була убогим, економічно визискуваним аграрним регіоном, який слугував
звалищем для готових продуктів і майже не виробляв їх у себе. Розуміючи,
що, покращивши цю ситуацію, можна здобути політичні дивіденди,
радянський режим зробив великі капіталовкладення у промисловий розвиток
регіону. Розширилися старі виробництва, такі як видобуток нафти,
створювався ряд нових галузей промисловості, включаючи виробництво
автомобілів, автобусів, радіоапаратури та ін. Завдяки тому, що
західноукраїнські підприємства були щойно збудованими та обладнаними
устаткуванням, вивезеним із Німеччини, вони були одними з найсучасніших
в СРСР. До 1951 р. промислове виробництво на Західній Україні
підстрибнуло на 230 % вище рівня 1945 р. й складало 10 % промислового
виробництва республіки порівняно з менш ніж 3% у 1940 р. Швидко
зростаючий Львів став одним із основних центрів промисловості
республіки.
З індустріалізацією відбувалися соціальні зміни. Початкова нестача
спеціалістів і кваліфікованих робітників, необхідних для роботи на нових
фабриках, спричинилася до того, що до регіону масово переселялися
росіяни. Але водночас активно розвивався місцевий робітничий клас.
Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на Західній Україні щороку
навчалося 20—30 тис. нових робітників. У Львові число промислових
робітників зросло з 43 тис. у 1945 р. до 148 тис. у 1958 р. З’явився
також новий тут прошарок українських інженерів і техніків. Відтак під
егідою радянської влади давно запізніла соціально-економічна
модернізація Західної України прискорено рухалася вперед.
Чи не найпопулярнішим заходом радянської влади стало значне розширення
освітніх можливостей населення. Щоб схилити на свій бік симпатії
західних українців, у 1945 р., аналогічно політиці 1939 р., новий режим
активізував українську початкову освіту. Швидко розвивалася також вища
освіта: в 1950 р. у 24 вузах Західної України навчалося вже близько 24
тис. студентів денного й 9 тис. заочного відділень. Однак зростання
освітнього рівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання
в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно
вказувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти
русифікації.
Якщо розвиток освіти був тією рисою радянського режиму, яку населення
радо сприймало, то про іншу рису — комуністичну партію — цього сказати
не можна. Навіть після перемоги СРСР у війні західні українці не
виявляли великого інтересу до вступу в неї. У 1944 р. на Західній
Україні налічувалося 7 тис. членів і кандидатів у члени партії й лише
кілька сотень робітників серед них. У 1946 р. загальна цифра зросла до
ЗІ тис., а в 1950 р., після інтенсивної кампанії набору до партії,— до
88 тис., що, втім, становило крихітну частину кількості всього
населення. Більшість цих членів партії були прибульцями зі сходу.
Наприклад, із 23 тис. членів львівської партійної організації у 1950 р.
лише 10 % походили з місцевого населення. На селі комуністів було вкрай
небагато. Таким чином, хоч партія й монополізувала політичну владу, вона
не пустила достатньо глибокого коріння серед західноукраїнського
населення. Внаслідок цього у західних українців існувало враження, ніби
вони живуть під чужоземним пануванням.
Використана література
Довідник з історії України. За ред. І.В.Підкови, Р.М.Шуста. Вид. в 3
томах. –Т.І. –К., 1993; –Т.2. –К., 1995; –Т.3. – К., 1999.
Лановик Б, Р.Матейко, З.Матисякевич. Історія України. –К., 2000.
Історія України. Під редакцією Ю.Зайцева. – Львів, 1997.
М.Котляр, С.Кульчицький. Довідник з історії України. –К., 1996.
Семененко В.І., Радченко Л.О. Історія України. – Харків, 2000.
Субтельний О. Історія України. – К., 1996.
Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII
ст. – К., 1987.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
