.

Галицько-Волинська держава. Внутрішня і зовнішня політика. (Контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
1 7550
Скачать документ

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

Контрольна робота

на тему:

Галицько-Волинська держава. Внутрішня і зовнішня політика.

Виконавець: студентка І курсу

Факультет: документознавства

та інформаційної діяльності

групи ДР-39

Кухарук О. І.

Викладач:

Путро О. І.

Київ 2000

Зміст.

TOC \o “1-3” 1. Об‘єднання Волинського і Галицького князівства
PAGEREF _Toc478817547 \h 3

2. Боротьба за зміцнення Галицько-Волинської держави PAGEREF
_Toc478817548 \h 7

3. Занепад Галицько-Волинської держави PAGEREF _Toc478817549 \h 11

Література PAGEREF _Toc478817550 \h 12

Об‘єднання Волинського і Галицького князівства

У багатовіковій історії державотворчих змагань українського народу
важливе місце посідали Волинь і Галичина.

На землях Волині вже в VII ст. сформувалось своєрідне квазідержавне
об’єднання — Дутгібський союз. Наприкінці Х ст. Підкарпаття й Волинь
остаточно входять до Київської держави. Адміністративним осередком цих
земель тоді був Володимир — місто, що його заснував і назвав своїм ім’ям
князь Володимир Святославич. Він передав управління цим краєм
Всеволодові — синові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто
Володимир стало осередком єпископства і важливим центром розвитку
культури.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук
одного князя в руки іншого. Окрему князівську династію у Володимирі
започаткував внук Володимира Мономаха Їзяслав Мстисдавич, який князював
у Володимирі протягом 1135—1142 і 1146—1154 pp. Водночас 1146—1154 pp.
(з перервами) Їзяслав був великим князем київським. Він, а пізніше його
син Мстислав Ізяславич спиралися на свої волинські володіння, ведучи
боротьбу за утвердження на київському престолі.

Інколи утворення князівств у відносно єдиній Давньоруській державі, що
посилилося в ХІІ ст., називають розпадом держави. Це неточно передає
суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки
—більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком об’єднання
територіальне близьких споріднених племен, входження яких до очоленої
Києвом держави раніше ще не мало тривкої основи. Виділення князівств
створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого
формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства,
піднесення каст — осередків ремесла й торгівлі» влади й культури.

Про розвиток рільництва в галицько-волинських землях свідчать виявлені
археологами лемеші й чересла від плугів, наральники, а також мотики,
окуття лопат, серпи, коси, жорна. У Галичині не пізніше середини XIII
ст.—дещо раніше, ніж у інших регіонах Східної Європи,—з’явилися водяні
млини. Виникає багато нових міст, що стають адміністративними та
економічними центрами земель і волостей. Значно вищого рівня досягло
ремісниче виробництво, у результаті вузької спеціалізації у багатьох
галузях з’явилася значна кількість ремісничих професій.

Міські майстри виготовляли найрізноманітніші вироби — кольчуги, замки
складної конструкції. У «Слові о полку Ігоревім» згадуються мечі
харалужні, якими були озброєні воїни волинського князя Романа
Мстиславича. Цю назву історики довго не могли переконливо пояснити. Лише
недавно з’ясувалося, що околиці волинського села Харалуг були одним з
найбільших на той час осередком чорної металургії. Очевидно, саме тут
виготовлялися мечі харалужні або, принаймні, метал для них. Залізоробне
виробництво на основі місцевих запасів болотяної руди розвивалося і у
наддністрянських краях. Великими майстрами були галицькі й волинські
ювеліри (золотарі), будівничі, гончарі, ремісники, що виготовляли
високохудожні вироби з кістки й каменю.

Чи не найважливішою галуззю економіки Галицького Підкарпаття було
солеваріння. Виварену з сировиці (ропи) сіль формували у топки (конічні
грудки) й розвозили сухопутними й річковими шляхами далеко на схід,
північ і захід. Про масштаби торгівлі сіллю можна судити з того, що під
час однієї з повеней на Дністрі поблизу міста Зудча (Жидачева) потонуло
більше трьохсот людей, які везли сіль на продаж.

Значно зростало, попри періоди занепаду, міське населення, особливо
торговельно-ремісничий прошарок. Хоч господарство здебільшого було –
натуральним, господарські зв’язки в князівствах розвивалися
інтенсивніше, ніж між князівствами. Зростало і значення транзитних
торговельних шляхів, що перетинали територію князівств. Саме через
галицько-волинські землі проходив торговий шлях з Регенсбурга до Києва,
який сучасні дослідники називають частиною найбільшої суходільної
торговельної магістралі Лісабон—-_ Пекін. На території
Галицько-волинського князівства її перетинав шлях з Скандинавії й
Прибалтики на Балкани, аж до Константинополя. Саме на цьому шляху, у
Дорогичині над Бугом, знайдено більш як 10 тис. свинцевих пломб. Деякі
археологи вважають їх позначками вартості хутряних грошей, інші —
схильні вбачати в пломбах митні знаки. Так чи інакше пломби засвідчують
значення Дорогичина у внутрішній і міжнародній торгівлі. Великими
ремісничими і торговельними осередками були також Галич, Володимир,
Перемишль, Луцьк, Берестя та інші міста.

Негативним явищем були міжусобні війни, які вели між собою більшість
князівств. Ці війни знаменували вступ Давньої Русі в добу феодальної
(удільної) роздробленості (ЗО—40-і рр. XII ст.). Часто володарі різних
князівств вступали в коаліції міх собою. Князі намагалися залучити на
свій бік місцеву боярську верхівку, а бояри, в свою чергу,
використовували міжкнязівські конфлікти для зміцнення своїх позицій.
Ослаблення князівської влади сприяло зростанню в ряді князівств ролі
віча, яке було формою участі міського населення в управлінні. Вічеві
зібрання скликалися під дзвін дзвону. Нерідко на них приймались ухвали
-про вигнання чи закликання князів, оголошення війни або укладення миру.
Деякі історики вважають віче найважливішим залишком народоправства
слов’янських племен, інші дослідники підкреслюють зростання впливів
боярства і заможних містачів, які не раз вдавалися до підкупу або й до
прямого насильства стосовно учасників віч.

Князівські міжусобиці стали особливо небезпечними перед загрозою
зовнішніх ворогів, зокрема половців. Половці (кипчаки, кумани) в
середині XI ст. зайняли величезні степові терени —значну частину
Середньої Азії, Північний Кавказ, Причорномор’я. Їх кочові племена
доходили до Підкарпаття, але особливо часто вони спустошували Південну
Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Окремі князі входили в союзи з
половцями і допомагали їм влаштовувати грабіжницькі набіги на землі
інших князівств. Особливо відзначалися співробітництвом із половецькими
ханами князі з чернігівської династії Ольговичів.

Щоб захистити землі від половецьких набігів, потрібно було об’єднати дії
князівств, зокрема Київського, Переяславського, Чернігівського. Водночас
правителям великих князівств доводилося боротися проти спроб
відокремлення вад них деяких удільних князівств, земель і навіть
волостей. Нерідко поділу прагнули найвпливовіші місцеві боярські роди
(так було в Галицькому князівстві). Об’єднавча діяльність деяких
князівств знаходила підтримку міських ремісників та купців, частини
бояр, особливо дрібних та середніх. Певна стійкість території князівств
значною мірою зумовлювалася природними межами, давніми культурними
традиціями, складом населення. Так, Волинське князівство з центром у
Володимирі включало переважно територію колишніх племінних союзів
дулібів — бужан —волинян. Основою території Галицького князівства,
ймовірно, були терени карпатських хорватів і північно-західні окраїни
землі тиверців.

Тривало започатковане раніше зближення протоукра-їнських племінних груп,
зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому
сприяли спорідненість мови і побуту, географічне положення, економічні,
політичні і культурні взаємовідносини. Згуртування споріднених племен
приспішилося після виділення князівств, територія яких формувалася в
межах давніх’ племінних поділів.

Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою. Воно в
окремі періоди своєї історії перетворювалося на своєрідну федерацію
менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести
самостійну політику, були в Луцьку, Псрссопниці, Дорогичині, а в окремі
періоди — також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті 1170 p.
Мстислава Ізяславича Волинь була поділена міжйого синами: Роман став
князювати у Володимирі, Володимир — у Бересті, Святослав — у Червені,
Всеволод —у Белзі. Лише завдяки наполегливій об’єднавчій політиці Романа
Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі.

Дещо по-іншому склалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 p. утворилися три
князівства, в яких панували брати Ростиславичі—правнуки Ярослава
Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському
князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром,
приблизно до річки Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовльське
князівство, що охоплювало Поділля, Буковину, східну частину Українських
Карпат. На північ від Теребовльського князівства лежало Звенигородське.
Воно припало другому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став
князем. І у Перемишлі 1099 p. він спільно з Васильком теребовсльським
переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем. Після цього на
деякий час припинились напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об’єднав
Перемишльську, Теребовльську, Звенигородську землі у складі одного
князівства. 1144 p. він зробив своєю столицею місто Галич над Дністром.
Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван
Ростиславич (Іван Берладник). 1145 p. мешканці Галича повстали і «ввели
у місто» Звенигородського князя. Проте в результаті кровопролитної
боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславича з
Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління
Володимиркового сина Ярослава Осмомисла.

Утворення Галицько-волинської держави було подією великої історичної
ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, «царем на
Русі», «самодержцем всія Русі», причому слово «самодержець» уперше в
літописі вжито саме стосовно нього. Цей титул, перекладений з грецького
титулу візантійських імператорів —автократор, засвідчив зміцнення
позицій великого князя, підпорядкування своїй владі непокірних боярських
угруповань. Великий князь Роман, з захопленням говориться в літописі,
«одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей
Божих. Адже він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як та
рись…переходив землю їх, як той орел, ахоробрийбув, як тур, бо він
ревно наслідував свого предка Мономаха» (Галицько-волинський літопис).

2. Боротьба за зміцнення Галицько-Волинської держави

Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за
галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:

— прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення
норм феодального права — оголошення князем боярина Володислава
Кормильчича (1213—1214 pp.);

— безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель
сусідніх держав — Угорщини та Польщі, наслідком та проявом якого було
проголошення “королем Галичини та Володимирїї” п’ятирічного угорського
королевича Калмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною
Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214р. до
1219 p.);

— наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на
березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції
руських князів);

— енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького,
яка успішно закінчилася 1238р.

У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві:
він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну
верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі.
Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища,
а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на
престол маріонеткового чернігівського княжича Ростислава. Одержавши 1245
р. у битві під галицьким містомЯрославом перемогу над військами
Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-волинського
князівства. В тому ж 1245 p. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб
одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від
хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та
підготовки вирішального удару по золотоординцях. Географічна
віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже
не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи
населення з метою обкладення даниною; головний обов’язок князя полягав
лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів
на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні
боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства.
Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу,
розташовані на горбах і з кам’яними стінами, відбулася реорганізація
війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу
зосереджено на важкоозброєніи кінноті, ударів якої, як правило, не
витримували татари).

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький
у зовнішньополітичній сфері намагається реалізувати свої плани щодо
створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирюється, а й
налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами — Польщею,
Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя
Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний
союз двох най впливовіших руських князів. На жаль, ці зовнішньополітичні
кроки галицько-волинського князя не привели до утворення антиординської
коаліції: По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були
зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 p. Золота Орда
завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському
князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до
Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа
Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в
боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії
руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи.
Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило
погоджується на ці умови, і 1253 р. у місті Дорогочині відбувається його
коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти
татар до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію.
Проте через низку причин (більшість названих країн були втягнуті у
боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні
негаразди, не могли вони розраховувати і на кількісну перевагу над
військовими формуваннями монголів) плани ще одного хрестового походу так
і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку
папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту
збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 p. Данило Галицький перейшов у наступ проти вїйськ
Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та
рішучих дій князю вдалося відвоювати у кочівників землі вздовж
Південного Бугу. Случі та Тетерева. До його планів входило визволення
Києва, але саме у цей час литовський князь Міндовг розриває укладений
1254 p. військовий союз, який було скріплено зарученням сина Данила —
Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію — протягом 1255—1256
pp. безперервно триває протистояння з Литвою.

Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець
називає “безбожним, лихим, окаянним”, Орда розпочинає 1258 p. новий
масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском
вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень
Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися
лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після
серйозної хвороби 1264 p. помирає князь Данило.

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність:
його землі було поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом
і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького
князівства з Литвою, але це об’єднання не було тривалим. Найпослідовніше
продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264— 1301
pp.). Хоча він і був змушений визнати свою залежність від улусу Ногая,
все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську
землю. Завдяки цьому територія Галицько-волинської держави стала
найбільшою за всю свою історію.

На рубежі XIII—XIV ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави
під владою наступника Лева — князя Юрія І (1301—1315 pp.). Це був
період, коли Золота Орда, яка роздиралася внутрішніми міжусобицями та
чварами, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрію
вдалося скористатися цією сприятливою обставиною для зміцнення власних
позицій. Він, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе
“королем Русі та князем Володимири”. За період правління Юрія І
стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася
торгівля, зріс економічний добробут. І хоча миролюбний, схильний до
компромісів князь змушений був повернути зміцнілій Польській державі
люблінську землю, його міжнародний авторитет та вплив зростали. Про це
свідчить встановлення 1303 p. окремої Галицької митрополії, яка
безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові у
Константинополі. За словами, польського середньовічного історика Яна
Длугоша, Юрій І був “людиною спритною і шляхетною, щедрою до духовних
осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і
величезного добробуту”.

Наступниками Юрія І стали його сини — Андрій та Лев II (1315—1323 pp.).
Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно,
дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі
проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з
Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську
та антиординську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно
протидіяти експансії Литви — Дорогочинська та Берестейська землі були
втрачені. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ордою: 1323 р. у
битві з військами хана Узбека молоді князі загинули .

3. Занепад Галицько-Волинської держави

Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, урвала пряму лінію
династії Романовичів, що призвело до посилення політичної ролі та впливу
галицького боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці,
втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських
земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя.
Лише 1325 p. внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями
Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14-річного
мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія І
Львовича. Юний князь, який прийняв православ’я та ім’я Юрія II
Болеслава, не став маріонеткою у руках бояр, а проводив самостійну
внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку
Галицько-волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став
поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився
ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську
землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та
ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади,
місцеве населення наверталося до католицизму.

Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не
тільки для антикнязівської агітації, а й до активних насильницьких дій.
Внаслідок боярської змови у квітні 1340 p. Юрія II Болеслава було
отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього
Галицько-волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу
держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою
чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у
складі Молдавського князівства.

Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі,
Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в
історії:

— зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки
східного слов’янства, сприяло ‘їхній консолідації та усвідомленню
власної самобутності;

— стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного
життя;

— модернізувало давньоруську державну організацію;

— розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому
подоланню однобічності візантійського впливу;

— продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років
після встановлення золотоординського іга з честю представляло
східнослов’янську державність на міжнародній арені.

Література

Бойко О. Д. Історія України. – К., 1999

Давня історія України. – К., 1995

Історія України: Нове бачення. – К., 1995

PAGE 1

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020