МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ
Контрольна робота
на тему:
Західноукраїнські землі в першій половині ХІХ століття під владою
Австрійської імперії.
Виконавець: студентка І курсу
Факультет: документознавства
та інформаційної діяльності
групи ДР-39
Савченко О. А.
Викладач:
Путро О. І.
Київ 2000
Зміст.
TOC \o “1-3” 1. Україна під владою імперії PAGEREF _Toc478469731 \h
3
2. Реформи Гобсбургів у західній Україні. PAGEREF _Toc478469732 \h 4
3. Національно-визвольний рух в західних землях PAGEREF _Toc478469733
\h 6
Висновок PAGEREF _Toc478469734 \h 12
1. Україна під владою імперії
Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці
перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським
імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так на світанку
новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що
радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Як усі
імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли
собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких
складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно
централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який
не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих.
Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й
вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним
обов’язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку,
стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення
імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.
В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими
імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила,
а при нагоді ‘й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала
внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла
на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати
суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. На
відміну від знаті,— як української старшини, так і польської шляхти,— що
панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом «чим
менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили у
XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони
обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева
верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що
визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у
далеких столицях.
Австрія являла собою не країну, а імперське утворення. У XIX ст. вона
складалася із суміші 11 великих народів і ряду менших етнічних груп, що
населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 p. становили близько
однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи
народність не мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна
національна культура не була визначальною — до такої міри, як російська
культура в царській імперії. І хоч в армії та серед чиновництва
переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш впливова нація
імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна
різноманітність. Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих,
династія Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм
влади в тих королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона
захоплювала. І так відбувалося не лише тому, що Габсбурги не хотіли
провокувати опір, а й тому, що їм бракувало сильних централізованих
установ, необхідних для уніфікації управління. Відтак аж до середини
XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоординований
конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми
чварами або втручаннями ззовні.
Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в
Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої,
захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 p. Двома
роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий
український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської
імперії. Нарешті, у 1795 p., після третього й останнього поділу Польщі,
до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи
Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна
Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній
адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною
напружених стосунків між ними.
Під посереднім контролем Габсбургов перебував ще один заселений
українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір
Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського
королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії
Габсбургов і було ізольованим від інших українських земель.
Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті західноукраїнських
земель. У цей час карта Європи була знову перекроєна відповідно до
геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок цього до складу
багатонаціональної Австрійської імперії після першого (1772 p.) та
третього (1795 p.) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення
австро-турецької Константинопольської конвенції (1775 p.) під владою
австрійського імператора опинилася Буковина. Крім того, з XVII ст. у
складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства
перебувало ще й Закарпаття. Отже, “клаптикова” імперія Габсбургів
наприкінці XVIII ст. стала володаркою значної частини України — на
рубежі сторіч західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, де
проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.
2. Реформи Гобсбургів у західній Україні.
Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії
збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці
реформи запроваджувалися у життя в 70—80-х роках XVIII ст.
Марією-Терезою та Иосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого
абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та
встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного
життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її
відставання від основного суперника — сусідньої Пруссії.
Підхід до реформування суспільства був комплексним: зміни водночас
відбувалися майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила
центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника, було
проведено перші статистичні переписи населення та земельних володінь,
упорядковано систему обліку та контролю. Військова реформа ввела
обов’язкову військову повинність та централізований рекрутський набір.
Особливо значним був вплив реформ у сфері аграрних відносин, релігії та
освіти.
У 1779 p. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому
вимагала від поміщиків поводити себе з селянами “по-людськи”. її
спадкоємець Иосиф II пішов ще далі: у 1782 p. його патентом було
скасовано особисту залежність селян від Дідичів та надано їм певні права
обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати
майно у спадщину тощо; 1784 p. сільським громадам були надані права
самоврядування; 1786 p. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні
кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в
українських землях, підвладних Російській імперії, це кріпацтво було
юридичне оформлене.
Серйозні зрушення зумовили імперські реформи у сфері релігії: по-перше,
церква підпорядковувалася державі; по-друге, змінився статус священиків
— вони стали державними службовцями; по-третє, 1773 p. було ліквідовано
орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на суспільне життя
імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 p. покладено край
дискримінації не-католицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку,
протестантську та греко-католицьку церкви.
Модернізація суспільства вимагала серйозних змін у галузі освіти. У цій
сфері короновані реформатори, спираючись на ідеї освіченого абсолютизму,
проголосили загальну середню освіту;
створили у містах і селах для широких мас населення цілу мережу
навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р.
на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет;
дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.
Після смерті Иосифа II (1890 р.) у правлячих колах імперії на зміну
реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить
консерватизм, контрреформізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів
на австрійському престолі, побоюючись, що поглиблення реформ може
призвести до революційного вибуху в імперії, аналогічного Великій
Французькій революції, відмовилися майже до середини XIX ст. від ідей та
практики модернізаційного курсу. Крім французької революції, Цієї доби
значний вплив на соціально-економічний та політичний розвиток імперії
Габсбургів мали такі загальноєвропейські процеси та явища, як
загострення суперечностей між європейськими країнами у зв’язку з
поділами Польщі, промисловий переворот в Англії, широкомасштабні та
тривалі наполеонівські війни тощо.
Різка зміна офіційного курсу, відмова від політики реформ призвели до
того, що феодали розпочали поступове відновлення втрачених позицій у
аграрному секторі. Досить прогресивний закон 1782 р. про скасування
кріпосної залежності все-таки зберіг недоторканим прикріплення селянина
до землі. Ця селянська “свобода на прив’язі” дала можливість поміщикам в
Нових умовах шляхом відвертого терору, насилля, обдурювання, підкупу при
підтримці владних структур (офіційний дозвіл на тілесні покарання селян
тощо) майже повністю відновити свої колишні права та привілеї. Наступ
феодалів йшов по лінії захоплення селянських земель; збільшення
повинностей селян, насамперед панщини; посилення позаекономічного
примусу. Умовою цих процесів став консервативний державний курс, а
каталізатором — посилення конкуренції феодальних фільварково-панщинних
господарств Австрійської імперії з набираючим силу сільським
господарством західних країн, яке перейшло на капіталістичні рейки.
Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та
розорення селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство
практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його
сім’ї. Зокрема, як свідчать проведені австрійськими властями переписи
1819—1820 pp., селяни віддавали продуктами, грошима і працею феодалові
та державі практично весь чистий прибуток зі своїх господарств. Такі
важкі економічні умови стимулювали процес прогресуючого дроблення
селянських господарств. Так, у Галичині та Лодомерії при зменшенні площі
селянської землі кількість селянських господарств зросла лише між
переписами 1819 p. і 1847— 1859 pp. на 53%. До середини XIX ст. в
західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб
забезпечити засоби існування своєї сім’ї.
Посилення феодальної експлуатації не стимулювало процвітання
фільварково-панщинних господарств. Ці господарства не вписувались у нові
ринкові відносини, і теж, подібно селянським, деградували та занепадали.
Перебуваючи у безвихідному становищі, поміщики у середині XIX ст. були
змушені здати в оренду четверту частину своїх маєтків. За цих обставин
певне поліпшення культури землеробства (застосування меліорації,
поширення технічних культур, поява п’яти-шестипільних сівозмін тощо);
зрушення у тваринництві (збільшеннятіоголів’я худоби, поширення
племінної та селекційної роботи тощо); ширше використання вільнонайманої
праці, які відбувалися у незначній частині господарств великих
землевласників лише відтіняли глибоку кризу в аграрній сфері.
Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського
господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель.
Ситуація ускладнювалася і колоніальною політикою Австрійської імперії,
суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок
збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили. Ці обставини призвели
до того, що в середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу
населення в західноукраїнських землях було в п’ять разів нижчим, ніж у
чеських та німецьких областях імперії. Військові замовлення, пов’язані з
наполеонівськими війнами, дещо пожвавили промисловий розвиток
західноукраїнського краю — наприкінці першого десятиріччя XIX ст. тут
функціонувало майже сто підприємств мануфактурного типу. Однак цей
період тимчасового піднесення вже наприкінці 20-х років змінився
застоєм. Галицькі та буковинські мануфактури у цей час не тільки не
підтримуються державою, а навпаки, їхня діяльність блокується і
гальмується встановленням великих податків, позбавленням пільг та
державних субсидій, дискримінацією їхніх виробів на західноавстрійських
ринках тощо. Лише у ЗО—40-х роках промисловість краю поступово виходить
з кризи — у цей час в західноукраїнських землях активно функціонували
майже 250 мануфактур, Проте жодна з них не мала парових двигунів і лише
незначна частина використовувала у виробничому процесі водяну енергію.
Отже, кріпосництво та колоніальна політика Австрійської імперії
стримувала переростання мануфактурної промисловості у фабричну,
гальмувала економічний розвиток західноукраїнських земель.
3. Національно-визвольний рух в західних землях
Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян,
підвищення інтенсифікації їхньої праці у комбінації з нестримною
сваволею поміщиків зумовлювали зростання соціального напруження в
суспільстві та відповідну реакцію селянських мас. Ця реакція, як і в
українських землях, підвладних Російській імперії, мала досить широку
амплітуду: від пасивного спротиву (скарги, втечі тощо) до активної
протидії (вбивства поміщиків, відкритий збройний опір, організація
масових антифеодальних виступів тощо). Продовжуючи славні традиції
1810—1825 pp. розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у
Східній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на
Закарпатті — С. Товта, І. Кокоша та ін.
Розгортанню селянського руху, як і в Росії, значною мірою сприяли чутки
(про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобід,
жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), які
разом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масових селянських
виступів на Чортківщині (1809 p.), Комарнівщині (1819-1822 pp.) та інших
районах Східної Галичини.
У Північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці
(1812—1851 pp.), який 1843—1844 pp. очолив селян 22 громад. Повстанці
категорично відмовилися від панщини, самочинно переобрали сільську
старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами,
рятували за відкриття українських шкіл. Лише за допомогою військ
австрійському Урядові вдалося придушити цей виступ.
У Закарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв’язку з
повстанням у Східній Словаччині. Стихійні “холерні бунти” прокотилися
краєм 1831 p. Масові заворушення охопили селян Ужанської та Березької
жуп. Всього протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 виступів,
більшість з яких припинилася лише після втручання каральних загонів.
Реформи Марії-Терези та Иосифа II сприяли пробудженню національного
життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у
цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української
національної ідеї було духовенство. У 1816 p. з ініціативи священика І.
Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня
організація — “Товариство священиків”, навколо якого гуртувалося
патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало
активним оборонцем прав української мови, поборником українізації
шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем
рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови. З-під
пера його учасників вийшли перші граматики української мови — І.
Могильницького (1822 р.), И. Лозинського (1833 p.), Й. Левицького (1834
p.). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською
мовою “Розвідка про руську мову” (1829 р.), у якому обстоював ідею
самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської
та російської, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших
слов’янських мов.
На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та
національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне
демократично-просвітницьке та літературне угруповання “Руська трійця”.
Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє
друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців
греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811—1843 pp.), І.
Вагилевич (1811— 1866 pp.) та Я. Головацький (1814—1888 pp.), які
активно виступили на захист рідної української мови (термін “руська” для
галичан означав українська).
Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму,
національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д.
Бантиш-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І.
Котляревського) з Наддніпрянської України, члени “Руської трійці” своє
головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української
мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні “підняти дух
народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його
національної свідомості.
Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та
історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І.
Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та
Закарпаття. Наслідком цього своєрідного “ходіння в народ” стали не
тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики,
історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища
українського народу під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патріоти
шукали свій власний шлях допомоги пригніченому народові.
Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з
польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але “Руська
трійця” не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на
культурницько-просвітницькій діяльності.
Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних
поезій та перекладів під назвою “Син Русі” (1833 p.), в якому вже досить
чітко пролунали заклики до народного єднання та національного
пробудження. Наступним кроком “Руської трійці” став підготовлений до
друку збірник “Зоря” (1834 p.), який містив народні пісні, оригінальні
твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом
збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної
боротьби народу, оспівування козацьких ватажків — Б. Хмельницького та С.
Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і
Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання цієї книжки було заборонене і
віденською, і львівською цензурою. Перша намагалася придушити молоді
паростки українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі
може стати проросійським. Друга, відображаючи інтереси консервативних
лідерів греко-католицької церкви, виступила не стільки проти змісту,
скільки проти форми: поява книжки українською мовою посягала б на
монополію та авторитет мови церковнослов’янської.
Для молодих авторів забороненої “Зорі” розпочався період переслідувань,
обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Принципове
звинувачення було сформульоване директором львівської поліції: “Ці
безумці хочуть воскресити… мертву русинську національність”. Проте
навіть у цих несприятливих умовах члени “Руської трійці” не припинили
активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну традицію, що
передбачала виголошення офіційних церковних промов латинською, польською
чи німецькою мовами, водночас у трьох церквах Львова прочитали
релігійно-моральні проповіді українською мовою. “Трійчани” енергійно
виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували повернення
рідної мови у побут національної інтелігенції. У 1836 р. М. Шашкевич
підготував підручник для молодших школярів — “Читанку”, написаний живою
розмовною українською мовою (термін “читанка” належить самому М.
Шашкевичу).
Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ “Русалка Дністровая”. 1
хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у
“Зорі”, лише 200 екземплярів цієї збірки потрапили до рук читачів, решта
була конфіскована. Що ж злякало офіційну владу цього разу? Це був
новаторський твір і за формою. і за змістом. Він написаний живою
народною мовою, фонетичним правописом, “гражданським” шрифтом. Все це
виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило й близькою і
зрозумілою широким народним верствам. Зміст “Русалки Дністрової”
визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу,
розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення;
позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків
— борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної
державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори
збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у
політичну сферу.
Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імперія була знову
змушена повернутися до ідей та політики радикального реформування.
Повстання проти шляхти селян Галичини (1846 p.), численні виступи
буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої
революційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили правлячі кола
піти на поступки. Намагаючись не допустити загострення революційної
кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна
влада йде на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване
у квітні 1848 p., тобто майже на п’ять місяців раніше, ніж в інших
провінціях імперії. Суть селянської реформи фактично зводилася до трьох
положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика;
наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами
поміщикам вартості кріпосних повинностей.
Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до
реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі
угіддя, ще й прирізано частину селянських земель. У руках поміщиків на
Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині — 54%, на
Закарпатті — 70%. Селянська реформа загострила проблему так званих
сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений
період селяни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На
практиці це означало, що юридичне вільний селянин потрапляв в економічне
кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство у цей час і сплата
викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Щорічні селянські платежі
за “визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від
орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська
дискримінація: галицький селянин сплачував суму утричі більшу, ніж
чеський, і у п’ять разів більшу, ніж німецький. Однак скасування
вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання
ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати
місце проживання тощо) сприяли перетворенню селянства на самостійну
політичну силу, започатковувало новий політичний етап боротьби населення
Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне
визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного
сектора та переходу його на капіталістичні рейки.
Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, зумовила кардинальні
зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її
потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави.
Імператор Фердінанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні
свободи та проголосити конституцію. Ці радикальні зрушення сприяли
пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях. Першими
виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848
p. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна
мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р.
та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської
імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя
та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.
Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості,
непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради
народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і
вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська
організація — Головна Руська Рада, на чолі якої став спочатку Г.
Яхимович, а згодом М. Куземський.
Це патріотичне об’єднання видало маніфест, у якому було сформульовано
політичну платформу організації:
— вказувалося на те, що українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним
народом;
— підкреслювалося, що пращури українців мали свою державність, культуру,
право, мову, були народом, який “рівнявся славі найзаможнішим народам
Європи”;
— висувалася ідея поділу Галичини на дві провінції — польську та
українську з окремими адміністраціями;
— ставилися питання про розширення сфери вжитку української мови, про
зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; про дозвіл
українцям обіймати всі державні посади тощо.
Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом:
“Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом”. Рішучі вимоги
українців зустріли активну протидію з польської сторони. Поляки на
противагу українській організації ініціювали створення полонофільського
комітету — Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони
відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки у
культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує
свою діяльність. Виявами цієї активності були видання першої у Львові
газети українською мовою — “Зорі Галицької” (1848-1852 pp.);
скликання з’їзду діячів науки та культури — “Собор руських учених” (1848
p.); заснування культурно-освітнього товариства — “Галицько-Руська
матиця” з метою видання книжок для народу (1848 p.); відкриття у Львові
Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848
p.); створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849
p.).
У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід
парламентаризму. У скликаному в липні 1848 p. австрійському парламенті
інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати
від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення
становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин
(зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу
поділу Галичини на польську та українську частини).
Наприкінці першої половини ХІХ ст. революційна хвиля, досягнувши свого
піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був
наступ реакції — консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною
почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 p. було
розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У
нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада
виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 P. була
розпущена.
Висновок
Отже, характерною рисою розвитку західноукраїнських земель у складі
Австрійської імперії наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. було
чергування періодів реформ з періодами реакції. Суспільне життя у цей
час функціонувало в режимі: “вперед — стоп — назад”. Реформи
Марії-Терези та Иосифа II були спробою модернізувати імперію, осучаснити
та гармонізувати у дусі освіченого абсолютизму соціальні та національні
відносини. Смерть цісаря-реформатора, події Великої Французької
революції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули до дії консервативні
кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запанував у
Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується
поступовим відновленням феодалами втрачених позицій у аграрному секторі,
посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку,
перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної
кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та
національного руху. Яскравим та самобутнім явищем була діяльність
громадсько-культурного об’єднання “Руська трійця”. Члени цієї
організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного
відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від
фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького,
робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у
політичну площину.
Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848—1849 pp., започаткувала
новий етап модернізації імперії — було скасовано кріпосне право,
проголошено конституцію, створено парламент. Ці та інші модернізаційні
зрушення позитивно відбилися на житті західноукраїнських земель,
активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній
сфері. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила
більшість революційних завоювань.
Використана література
Бойко О. Д. Історія України. – К.: Академія, 1999. – 568с.
Борисенко В. Курс української історії. – К., 1996
Єфименко О. Історія України та її народу. – К., 1992
Субтельний О. Україна: Історія. – К., 1993
PAGE 3
PAGE 13
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
