.

Данило Галицький (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 10725
Скачать документ

ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ

Зовсім малим хлопчиком, у чотири роки, його посадили на “золотокований”
престол Галицько-волинського великого князівства. У розквіті сил і слави
загинув батько, Роман Мстиславич, безстрашний переможець половців та
“иных народов”, як звали його літописці. Удова, княгиня Анна, залишилася
з двома синами, молодшому з яких, Василькові, ледве виповнилося два
роки. Одразу ж по досягненні сумної звістки про смерть Романа проти його
родини піднялося могутнє галицьке боярство, подолане, але не викоренене
великим князем. За боярами стояли належні їм міста й села, величезні
багатства, тисячі озброєних людей.

Княгиня відчула, що втрачає грунт під ногами. Волинянка за народженням
була чужою у Галичі, де прожила з чоловіком трохи більше п’яти років, ні
в що не втручаючись, поглинена турботами про дітей. Вона могла спертися
лише на хоробру, але нечисленну дружину Романа та на купку волинських
бояр, що залишилися вірними родині сюзерена. Велика смута розпочалася в
Галицькій землі, з сумом занотував літописець.

Анні з синами довелось залишити Галицьке-Волинське князівство й просити
притулку у володарів сусідніх держав, Польщі й Угорщини, з якими її
чоловіка зв’язували союзні взаємини. Сама вона з Васильком їде до
Кракова, а Данила з кимось із ближніх бояр Романа відіслали до Буди, де
він на кілька років став другом свого ровесника Бели, сина короля
Андрія.

Тим часом феодальна анархія настала на Галицько-Волинській Русі. Бояри,
розбившись на кілька партій, невпинно ворогували, закликаючи на престол
підхожих собі претендентів. Руйнацію державної структури ще недавно
сильного та єдиного великого князівства яскраво характеризує факт
самочинного вокняжіння в Галичі 1212 р. боярина Володислава, проводиря
ворожої до Романовичів партії земельної аристократії. То було
найбрутальнішим порушенням норм феодального права Давньої Русі, згідно
яких князем міг стати лише той, хто ним народився, тобто член династії
Рюриковичів.

У перебігу більш ніж тридцятилітньої боротьби за Галич і його землю між
іноземними феодалами, прийшлими здалеку руськими князями та місцевими
боярами Данило кілька разів сідав на хиткий галицький престол, і кожного
разу його скидали бояри. Але князь не втрачав оптимізму. Перебуваючи у
волинській глушині, в маленьких містах Тихомлі й Перемишлі, Романовичі,
за словами галицького літописця, «стали княжити там із своєю матір’ю, на
місто Володимир поглядаючи. Й мовили вони: «Як там не крути, а Володимир
буде наш!»

Зовсім юний, але розумний, розважливий, сміливий і наполегливий Данило з
кожним роком наганяв страху на галицьке боярство, яке не могло не
зважати на народне прагнення бачити старшого Романового сина великим
князем. Тому 1219 р. бояри запросили на княжіння уславленого полководця
Мстислава Мстиславича на прізвисько Удатний, тобто удачливий. Мстислав
дійсно був непереможним полководцем і за три роки до того виграв
знамениту Липицьку битву у володимиро-суздальських князів, найсильніших
на тогочасній Русі. Мстислав княжив до того в Новгороді Великому, але
так само, як і всі інші князі, непевно почувався на престолі, бо
новгородські бояри щомиті могли вигнати його. Тому і пристав на
пропозицію перебратись до Галича, не відаючи, що змінює одне лихо на
інше, набагато більше. Дуже швидко він потрапляє у повну залежність від
галицьких великих бояр, які крутили ним на власний розсуд.

‘Всього того Данило тоді не знав. Йому просто було образливо бачити
чужинця на батьківському престолі. Але юний князь добре усвідомлював, що
час його ще не настав, що не склалися умови для рішучого наступу на
Галич. І він прийняв вокняжіння Мстислава в Галичі зовні спокійно.
Більше того, вирішив укласти союз із новим князем і одружився з його
дочкою Анною.

Не встиг огледітися Данило, як юність минула. Та чи й була вона? Адже ще
малим хлопцем мати й волинські бояри посадили його на високого
батькового коня й сказали: «Ти наш повелитель і заступник, веди нас!» І
княжич на все життя запам’ятав ці слова. Він з малих літ виявляв
неабияку розсудливість і почуття обов’язку щодо своєї родини і оточуючих
його бояр і старших дружинників, роздумував про державні справи й про
долю Русі. Де вже йому було виявляти юнацький запал і безпосередність!
1219 р. Данилові виповнилося лише 18 років, але в суспільстві його
сприймали як дорослого й досвідченого мужа, про що не раз свідчить
галицький літописець. Та й сам князь розумів, що він, і лише він, є
опорою дому Романовичів, єдиним, хто може захистити його й відновити
втрачену єдність Галицько-Волинського великого князівства.

Не дуже-то розраховуючи на підтримку тестя, Данило починає прибирати до
рук волинську отчину Романа, не замахуючись поки що на галицьку. Він
пориває стосунки з польським князем Лєшком, переконавшись, що той не
збиріається виконувати зобов’язань перед Романовичами, взятих під час
переговорів з Анною, натомість зазіхає на волинські землі. Як з гордістю
повідомляє галицький книжник, Данило «поїхав разом з братом і захопив
Берестя, Угровськ, Верещин, Стовп’я, Комів і всі окраїни» Волині з боку
Польщі, тобто відвоював Берестейську та Забузьку землі. Розлючений Лєшко
спробував силою зброї повернути втрачене, але волинські полки під
проводом молодого князя завдали полякам поразки і «гналися за ними до
річки до Вепра», тобто до кордону.

Вивівши з гри польського князя, Данило повернув до складу Волині удільне
князівство спільника Лєшка белзького князя Олександра. Та раптом тесть
Мстислав, що не схотів допомагати Романові проти Лєшка, під’юджений
боярами, втрутився і звелів віддати Белз із землею зрадливому
Олександрові. Лєшко змовчав, бо не хотів розпалювати нової усобиці. А
стосунки між тестем і зятем натяглися. Трохи зблизила їх знаменита битва
на Калці.

За 16 років до вторгнення у Східну Європу керівництво Монгольської
держави вирішило провести розвідку боєм і послало на схід 30-тис.
кінноту на чолі з найбільш досвідченими воєначальниками Чінгісхана
Субудаєм і Джебе. З боями продершись крізь Закавказзя і Крим,
монголо-татарське військо у причорноморських степах ударило на половців.
Зазнавши тяжких втрат, половецькі хани, очолювані Котяном, тестем
Мстислава Удатного, попросили помочі в руських князів. Ті згодилися
допомогти, й об’єднане військо рушило з Києва на південь.

Наприкінці травня 1223 р. русько-половецька рать зустрілася з
монголо-татарською кіннотою на річці Калці. Справа йшла до генеральної
битви, аж коли почалася суперечка поміж руськими князями. Мстислав
Удатний, що мав заслужену репутацію першого воїна на Русі, без
погодження з іншими князями й спираючись на власні сили й дружину самого
лише Данила, кинувся на ворога. Легкоозброєні кіннотники Субудая й Джебе
не витримали шаленого удару важкої рицарської кінноти Мстислава й почали
відступати. Щоб якось виправити становище, монгольські воєначальники
контратакували половців, і ті побігли. Перелякана орда налетіла на
табір, де знаходилися київський, чернігівський, смоленський та інші
князі, й зім’яла його. Це призвело до паніки в руському стані. Калкська
битва принесла прикру поразку Русі.

Данило ж відзначився на Калці. Він виявив себе мужнім і хоробрим воїном,
умілим полководцем. У Галицькому літописі читаємо високу характеристику
його поведінки в бою: «Був він одважний і хоробрий, від голови до ніг не
було на ньому ганджу!» Молодий князь виніс повчальні уроки з поразки на
Калці. Він уперше зіткнувся зі страшним ворогом, який незабаром
встановить на Русі на двісті з лишком років тяжке іго, й переконався, що
його можна здолати, лише напруживши сили всіх руських князівств і
земель. Напевне, в той гіркий день у нього зародилася думка про
об’єднання вже не тільки Галичини з Волинню, а й принаймні всіх
південноруських земель. Уся наступна діяльність Данила підтверджує цю
думку.

Аж до смерті Мстислава Удатного, що продовжував відігравати в Галичі
непривабливу роль боярської маріонетки, Данило не претендував на
галицький княжий сгіл. Того вимагали обов’язки честі, поваги до
старшого, до тестя. Щоправда, Мстислав не був вартий тієї шани й уваги,
які виявляв до нього зять. Він був не лише слабким правителем, а й
підступною, нещирою людиною. Врешті-решт, намовлений боярами, князь
добровільно зрікся Галича на користь угорського королевича Андрія, а сам
подався до невеликого міста Торчеська, що стояло на південному рубежі
Київської землі, де й помер 1228 р. Галицький літописець звідкись
дізнався, що перед смертю Мстислав ніби вибачився перед Данилом: «Сину!
Согрішив я, що не дав тобі Галич, а віддав іноплеменникові за порадою
брехливого боярина Судислава, обманув він мене». Але те запізніле каяття
— та й чи не вигадав його прихильний до Данила літописець?! — вже нічого
не могло змінити для князя.

Все ж таки смерть тестя розв’язала руки Данилові. Продовжуючи по
клаптику збирати волинську отчину, він готується до вирішального наступу
на Галич. Зосередивши під своєю владою Луцьку, Белзьку й Пересопницьку
землі, князь вирішує: настала пора відбити у бояр і угорського
королевича галицьку отчину.

Народ Галицької Русі загалом співчував намаганням Данила повернутися на
батьківський престол і допомагав йому. Адже в Галичі сидів угорський
королевич, що був іграшкою в руках боярства. Феодальна олігархія
розперезалась, нещадно грабуючи трудовий люд, мораль і закон для неї не
існували. З гіркотою галицький літописець пише про черговий спалах
феодальних замішань: «Почнемо ж вивідати про незліченні раті, й про
великі діяння (Романовичів. — Авт.), і про часті війни, і про численні
крамоли (бояр. — Авт.), й про часті повстання, й про багато мятежів
(боярства. — Авт.). Змолоду не було спокою Данилові й Всилькові».

Протягом кінця 20—30-х рр. Данило Романович докладав зусиль до
оволодіння Галичем. З цією метою він створює небачене раніше на Русі
військо — регулярну професійну піхоту, яку літописець називає «пешцами».
Добре озброєна й навчена, вона принесла князеві всі його великі
перемоги. Адже дружина, рицарська кіннота, була нечисленною, її
доводилося підсилювати загонами бояр, а значить, залежати від них.
Створивши піше військо, Данило Романович зумів відвоювати у бояр і
королевича Галич й відновити Галицьке-Волинське князівство. Сталося це
1238 р.

Того самого року Данило поставив під свій контроль стольний град Руської
землі. Тоді помер його багаторічний союзник, київський князь Володимир
Рюрикович, і престол захопив ворог Данила, смоленський князь Ростислав.
Галицько-волинський володар вигнав його з Києва і доручив місто
намісникові, боярину Дмитру, наказавши обороняти град «від іноплеменних
язичників, безбожних татар». Дмитро з честю виконав наказ свого князя й
бився до останнього. Вражений його мужністю, Батий відпустив
тяжкопораненого Дмитра з полону.

Монголо-татарська навала не обминула Галицько-Волинську Русь. Були
захоплені й розграбовані ворогом Галич, Володимир і більшість міст
князівства. Данило тоді перебував у Польщі, марно намагаючись розбудити
бойовий дух у серцях князів і рицарів. Повернувся він додому після того,
як полки Батия пішли до Угорщини. На рідній землі князя зустріли смерть,
руїни й згарища. Як пише галицький книжник, «Данило з братом прийшли до
Берестя й не змогли вийти в поле через сморід від безлічі вбитих. Жодної
живої людини не залишилося у Володимирі, церква святої Богородиці була
заповнена трупами, інші церкви були повні трупів і мертвих тіл». Якщо
вірний своїй емоційній манері письма літописець навіть перебільшив
втрати русичів, все одно становище було вкрай тяжким.

«Батиїв погром», як назвали події 1237—1241 рр. давньоруські книжники,
підірвав могутність князівств і земель, послабив у них центральну владу.
Знову повстали проти Данила бояри, і не лише галицькі, а й частина
волинських. Як з обуренням розповідає літописець, «Данило повернувся у
свою землю й прийшов до міста Дорогичина й хотів увійти до града, та
йому заявили (бояри. — Авт.);. «Не увійдеш ти до міста». Тоді він мовив:
«Це був наш град і батьків наших, а ви не дозволяєте мені увійти до
нього». І пішов він геть, думаючи так». Пізніше Данило, відновивши свою
владу в Дорогичині, мовив: «Це моє місто, давним-давно я взяв його у
бою».

Данило тоді пригадав блискавичну воєнну кампанію, яку провів навесні
1238 р. проти рицарів-хрестоносців з так званого Добжиньського ордену,
що незадовго перед тим захопили волинське місто Дорогичин. На жаль,
галицький літописець лише кількома словами згадав про ту подію. Але з
іноземних джерел відомо, що тоді Данило штурмом здобув Дорогичин, який
хрестоносці встигли фортифікувати, й захопив у полон рицарів та їхнього
проводиря Бруно. Це була перша перемога Русі над хрестоносною агресією.

Якщо на Волині Данило зумів швидко відновити свою владу, то інакше
сталося у Галицькій землі. Бояри за традицією вирішили протиставити
законному князеві іншого претендента. Для цього вони запросили на
престол чернігівського княжича Ростислава, що, зрозуміла річ, не мав
коренів у Галичині й неминуче перетворювався на ляльку в боярських
руках. Так воно й сталося. Однак Данило з Васильком зібрали велике
військо, головну ударну силу якого складали «пешцы», а також рицарська
кіннота дружини князя й загони бояр, і завдали поразки Ростиславу під
галицьким містом Ярославом улітку 1245 р. Незважаючи на те, що угорський
король прислав Ростиславу сильне військо, а галицькі бояри — власні
численні й добре озброєні загони, битва принесла повний успіх Данилові,
котрий виявив себе талановитим полководцем.

Забезпечивши шляхом переговорів з Батиєм під чав поїздки 1245 р. до
столиці Орди Сараю свою землю від татарських намісників і сплати
постійної данини, Данило Романович зосереджується на зміцненні рубежів
князівства, будівництві фортець нового типу, які б стояли на горбах і
мали кам’яні стіни. Такі фортеці монголо-татари штурмувати не вміли.
Князь шукає союзників на Русі та за її межами. Він укладає угоду з
молодшим братом Олександра Невського Андрієм, тодішнім великим
володимиро-суздальським князем. Однак ординські правителі, що пильно
стежили за найменшими проявами визвольних змагань, 1252 р. послали
каральну експедицію проти Андрія, так звану Неврюєву рать (на чолі а
воєводоююєм) і вивели Андрія з гри. Він втратив великокнязівський стіл і
втік до Швеції. А старший його брат Олександр, який став відтоді великим
князем, так і не зібрався виступити проти поневолювачів.

Втративши єдиного сильного союзника на Русі, Данило Романович був
змушений відповісти згодою на пропозицію папи Інокентія IV прийняти
королівську корону, що, як сподівався римський первосвященик, поставить
галицько-волинського князя в залежність від нього. Щоб заохотити Данила,
Інокентій IV 1253 р. оголосив хрестовий похід проти татар, закликавши до
участі християн Польщі, Чехії, Померанії й Сербії. То був підступний
маневр, адже похід не міг відбутися з багатьох причин, і намісник
святого Петра добре про це знав. Перелічені в папській буллі країни
загрузли у війні за австрійську спадщину, більшість переживала політичну
кризу, та й всі разом вони були надто слабосилими, щоб зважитися
виступити проти монголо-татарських ханів.

Чи то хитрий маневр Інокентія IV зробив своє, чи то Данило, втративши
союзника на Русі Андрія Ярославича, зневірився у можливості збити
загальноруську коаліцію проти Орди, важко сказати. Але після роздумів
він зважився прийняти корону з рук папського легата Опізо. Коронація
пройшла буденно у прикордонному з Польщею волинському місті Дорогичині у
другій половині 1254 р., під час походу галицько-волинських ратей на
ятвягів. Гадаємо, що Данило коронувався тому, що зважився дати бій
монголо-татарам і сподівався вплинути своїми рішучими діями на
християнське воїнство Заходу, яке ніяк не могло піднятися на боротьбу з
Ордою.

Того самого року Данило дав відсіч татарському воєводі Куремсі, що
зробив спробу окупувати галицьке Пониззя. Далі наш князь перейшов у
рішучий наступ проти орди Куремси, не раз завдавав їй поразок, тому
ординські правителі відкликали Куремсу, що став боятися Данила й уникати
сутичок з русичами, й прислали на його місце досвідченого полководця
Бурундая з величезним військом. Те сталося 1258 р.

Данилові годі було сподіватися на допомогу ззовні. Адже незабаром після
коронації він пориває стосунки з папою, оскільки той не думав про
підтримку Русі в боротьбі проти Орди, а намагався насадити католицизм у
державі Романовичів. Угорський король та польські князі поринули у
власні справи й навіть не думали про поміч сусідові. Тому Данилові
нічого не залишалось, як скоритися долі. Він наказав зруйнувати
укріплення найбільших галицьких і волинських міст і розпрощався з надією
вигнати ординців з Руської землі. Те гірке розчарування не минуло марно
для князя.

Останні роки життя Данило Романович хворів, майже втратив зір. 1264 р.
він помер у збудованому ним улюбленому місті Холмі. З його смертю
закінчило існування Галицько-Волинське велике князівство, одне з
наймогутніших державних утворень Східної Європи. Галицька і Волинська
землі були поділені між його та брата Василька синами. По суті,
повернулися часи феодальної роздробленості. Однак до війни не дійшло.
Викоренення Данилом галицького боярства позбавило на довгий чаc грунту
усобиці в Галицько-волинській Русі.

Історики високо оцінюють державну діяльність Данила, Він був людиною
непересічних політичних і військових здібностей. Незважаючи на
несприятливі умови ворожого оточення, протягом сорока років вів війну з
боярською опозицією й здолав її. Князь об’єднав Галичину й Волинь,
докладав величезних зусиль до згуртування Південної Русі. Головними
ідеями його життя були відновлення Галицько-Волинського великого
князівства й вигнання монголо-татарських поневолювачів з Русі. Не вина
Данила, що йому не вдалося здійснити другий задум. Занадто сильними були
окупанти, занадто слабкою — Русь, бо залишалася роз’єднаною. Але все те
аж ніяк не применшує життєвого подвигу Данила, князя Галицького.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020