Реферат на тему:
ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ “ГАЛИЧИНА”
Українська дивізія “Галичина” — це особливе за часів другої світової
війни військове формування. Виникло воно як наслідок того
соціально-політичного стану, що мав місце в Західній Україні у період
від осені 1939 року — з моменту окупації совєтськими військами Західної
України до літа 1943 року, коли було створено дивізію “Галичина”.
Для створення цієї дивізії потрібні були, як мінімум, дві умови. Перша —
дозвіл німецького військово-політичного керівництва на утворення
формування. Друга — наявність у Західній Україні соціально-політичних
передумов, які б завершили масовість добровольців. Бо без підтримки
народу або ідея створення дивізії вмерла б непородженою, або німцям
довелося б силою мобілізувати українців до дивізії, що згодом не
дозволило б зробити з неї справжню бойову одиницю з високими вимогами і
духовною цілісністю, які мали місце в дивізії.
Щодо першої умови, треба зазначити, що після поразок у 1943 році німці
відмовилися від своєї амбітної позиції, нібито східну проблему вони
можуть вирішити тільки “пролиттям німецької крові”. І тому для боротьби
з більшовизмом почали притягати й інші народи, творячи підрозділи в
рамках “Зброї СС” (“Waffen SS”). Таких дивізій було утворено 29. Дивізії
“Зброї СС” формувалися з людей російської, французької, іспанської,
татарської та інших національностей. Українська дивізія “Галичина” була
аж 14-ю.
Щодо другої умови, то ідея створення української дивізії дістала
підтримку в народному середовищі, особливо серед української
інтелігенції Західної України. Про це може свідчити, скажімо, те, що з
самого початку зголосилося 80 тисяч добровольців, хоча для
комплектування дивізії потрібно було тільки 15 тисяч.
На особливу увагу заслуговує той факт, що після поразок у 1943 році
ніхто у світі не сумнівався, що Німеччина зазнає поразки. І все ж таки
українська громада Галичини приймає рішення підтримати ідею створення
дивізії, а українська молодь масово йде добровольцями до неї.
Виникає питання: чому, бачучи неминучість поразки Німеччини у війні,
галичани все ж таки вступають у війну на німецькому боці? Чи не простіше
було б відсидіти десь на печі або в лісі, дочекатися Червоної Армії, щоб
добити вже конаючого німецько-фашистського загарбника у її лавах? Чому
саме боротьбі проти більшовизму, а значить — проти Червоної Армії
присвятили своє життя галицькі юнаки?
Перш за все, зазначу, що український народ на фоні зудару двох монстрів
— німецького фашизму і російського більшовизму — опинився в дуже
складному становищі. Через те, що і німецький фашизм, і російський
більшовизм були однаково погибельні для нього. Українець, не маючи
власної держави, став перед вибором: а на чийому боці йому виступити?
Тож, щоб боротися з німецьким фашизмом, він мусив піти до Червоної
Армії, а щоб боротися з російським більшовизмом — до німецької.
Безумовно, існував і третій шлях — піти у славне військо УПА, яке, хоч і
не мало достатньо сил, боролося на два фронти:
як із московським більшовизмом, так і з німецьким фашизмом. Але з певних
обставин не кожний українець мав можливість потрапити у ліс, до лав УПА.
І тому українці в Галичині робили свій політичний вибір не на користь
російського більшовизму. Для такого вибору були певні об’єктивні
обставини.
Киньмо погляд у недалеке для того часу минуле.
До 1939 року Західна Україна була у складі Польщі. Тобто до 1939-го
галичани не знали, що таке совєтсько-більшовицька влада. Вони не
пережили голоду 1933 року, цього штучно проведеного комуністами геноциду
проти українського народу. Західні українці не знали, що таке колгосп,
що таке НКВД, хто такі комуністи і в чому ж полягає злочинність їхнього
урядування.
Наприклад, галичани, яким історично властива яскраво виражена
індивідуальність, особливо у веденні господарства, ментально не могли
сприйняти ідеї колективізації у сільському господарстві. Це приводило до
спротиву більшовикам. Експерименти мали місце і серед інших народів
колишньої комуністичної імперії — СССР. Приміром, одна тільки
колективізація в Казахстані забрала життя трьох мільйонів казахів. Для
шестимільйонного на ту пору населення це був кожний другий казах. Навіть
Гітлер не знищив стільки людей, скільки московські більшовики, ставлячи
свої злочинні експерименти над цілими народами.
Тож немає нічого дивного в тому, що галичани вкрай не сприймали
насильницького руйнування їхнього віковічного укладу життя, вкрай вороже
ставилися до московсько-більшовицької адміністрації. Тобто
соціально-психологічна ситуація в Західній Україні щодо ставлення
місцевого населення до силоміць поширюваних ідей російського більшовизму
була вкрай несприятлива.
Також треба зазначити, що військово-політична ситуація в Європі склалася
так, що тільки дві держави могли реально претендувати на панівну роль —
Німеччина і СССР. Залишалася ще Великобританія. Але її положення на
островах не давало Гітлерові можливості швидко розрахуватися з цим
супротивником, як це сталося з Францією. З іншого боку, Великобританія
не могла кардинально впливати на процеси в Європі. І тому після окупації
та розподілу Німеччиною і СССР сусідніх держав Гітлер і Сталін фактично
залишилися в Європі сам на сам.
Секретна домовленість Сталіна з Птлером передбачала, що Західна Україна,
частина Білорусі та Прибалтійські республіки повинні перейти до СССР. Це
і сталося восени 1939 року. Советські засоби масової пропаганди
розгорнули кампанію щодо “історичного” об’єднання Західної та Східної
України. На жаль, цими комуністичними забобонами ми в Україні жили до
останнього часу. Але весь світ ще тоді знав, що балачки про
“возз’єднання” — чистісінька брехня. Просто загарбники, грабіжники
поділили між собою здобич.
Щойно тепер ми маємо можливість побачити карту Європи часів пакту
Молотова-Ріббентропа, на якій Гітлер власноручно, олівцем поділив Польщу
між Німеччиною і СССР. А після загарбання Польщі Молотов на ввесь світ
заявив, що такої держави, як Польща, не існує й не існуватиме.
Одне слово, ніякої мови про возз’єднання народу України у 1939 році бути
не може. Акт приєднання земель Західної України до СССР був актом
агресії, актом насильства, результатом домовленості двох агресорів.
Що ж принесла західним українцям окупація їхніх земель совєтськими
військами?
Тільки за півроку, від жовтня 1939-го по квітень 1940-го, в Західній
Україні було репресовано 1120 137 осіб. Це на 10 мільйонів населення
Західної України — кожен десятий.
Неймовірний розмах репресій, катувань, насильницьких засобів
нав’язування комуністичного способу життя випав на долю західних
українців.
Свавілля комуністичного режиму, керованого з Москви, масові репресії
НКВД, руйнація вікового укладу життя людей на догоду комуністичній
ідеології, колективізація, насаджувавння чужої культури, русифікація —
все це призвело до того, що ще до початку війни між Німеччиною і СССР
соціально-психологічна атмосфера в Західній Україні характеризувалася
вкрай ворожим ставленням місцевого населення до московсько-більшовицької
влади. Виринула, особливо серед української інтелігенції, думка: як
позбутися жахливих наслідків такого “возз’єднання”, як уникнути
остаточного знищення українців більшовиками з Росії?
Тож характеристичним для того часу був пошук шляхів звільнення від
більшовицького кривавого ярма.
У цей самий час Гітлер, захопивши Чехословаччину, дає певну автономію
словакам. До того ж, він, розпочавши війну із СССР, проголошує себе
борцем із більшовизмом. Уже це не могло не викликати у західних
українців певних сподівань щодо можливості отримання незалежної України
з рук Гітлера. Ці сподівання ще більше зросли, тільки-но німецькі
війська почали зазнавати поразок на Східному фронті.
Тепер ми бачимо наївність і нереальність тих сподівань. На цю тему можна
дискутувати скільки завгодно, але безумовним залишається факт, що
галицькі добровольці, йдучи до дивізії “Галичина”, бачили себе
основоположниками, початківцями у справі творення Українських Збройних
Сил, аналогічно з Українськими Січовими Стрільцями, які також вважалися
прародителями Українських Збройних Сил, хоч і в умовах Австро-Угорської
імперії. Тобто історична аналогія між дивізійниками і січовими
стрільцями була очевидною.
Незаперечним е той факт, що як у часи першої світової війни, так і в
часи другої, Україна не мала своєї державності, не мала достатніх сил
протистояти цим двом агресорам — більшовицькій Росії і фашистській
Німеччині. І. через те частина українського населення, перш за все
інтелігенція Галичини, вбачала вирішення проблеми незалежності
Української держави через союз з Німеччиною. Інша частина населення
України, яка довгий час жила в СССР, під впливом більшовицької
пропаганди, бачила майбутнє України в союзі з більшовицькою Росією.
ОУН, вбачаючи в російському більшовизмі найбільшу небезпеку для народу
України, в перші дні війни сподівалася знайти підтримку ідеї
незалежності України у Німеччини. Але Гітлер, як і Сталін, прагнув
світового панування, і сподівання отримати від нього незалежність для
України було нереальне. Після проголошення ЗО червня 1941 року у Львові
Акта про державну незалежність Гітлер наказав заарештувати весь провід
ОУН, усіх її членів. І Степан Бандера, і Ярослав Стецько потрапили, як і
тисячі інших українських патріотів, до німецьких в’язниць. Саме після
цього ОУН відкинула будь-які ілюзії щодо можливості союзу з Німеччиною і
вступила у відверту боротьбу на два фронти — з Німеччиною і з СССР.
1942 року було створене славне військо УПА, яке очолив генерал-хорунжий
Роман Шухевич. Зазначу, що на початку війни Роман Шухевич був
націоналістичним провідником батальйону “Нахтігаль”, який складався з
українців, але перебував у складі німецької армії. Цей факт тільки
підтверджує, що на початку війни серед українського народу, серед
української державномислячої інтелігенції, а також у
військово-політичному керівництві ОУН мало місце сподівання на
можливість домовленості з військово-політичним керівництвом Німеччини
щодо створення незалежної Української держави.
Тепер зупинімось на факті з історії українського народу, що мав місце у
Східній Україні, на Харківщині. Цей маловідомий факт описав у своїй
книзі “Україна в огні” видатний український письменник і режисер
Олександр Довженко. Тільки нещодавно ця книга вийшла у світ. До цього
часу її було заборонено ідеологами комунізму.
У 1943 році О.Довженко разом із Червоною Армією опинився у Харкові. Як
відомо, за короткий час Харків двічі переходив з рук до рук. Перший раз
совєтські війська вибили німців із Харкова у березні 1943 року. Але то
був погано продуманий і непідготов-лений наступ. І тому німці місто
відбили. Тільки у серпні 1943 року Червона Армія остаточно вибила німців
із Харкова.
Але Довженко, свідок тогочасних подій у Харкові, зазначає, ідо коли
перший раз, у березні 1943 року німців було вибито з міста, харків’яни
вийшли зустрічати совєтські війська як воїнів-визволителів, із квітами.
Проте вони наштовхнулися на вороже ставлення з боку військових. Таке
відверто погане ставлення до населення України було наслідком
ідеологічних настанов більшовицького керівництва з Москви, які
приписували зрадництво цілим народам колишньої Совєтської імперії, в
тому числі і українському, територія і населення якого майже повністю
потрапили під німецьку окупацію. Це тільки сьогодні стало відомо, що
українському народові готувалася доля бути вигнаним зі своєї землі, як
то комуністи зробили з народами Кабардіно-Балкарії чи з кримськими
татарами. Навіть існував план масового виселення українців у Сибір. Про
це казав ще Хрущов на XX з’їзді КПСС. Але велике населення, великі
території України і обмежені можливості залізничного транспорту не дали
змоги більшовикам провести на практиці їхні злочинні плани.
1943 року в Харкові О.Довженко задумується над питанням: чому Червона
Армія так погано ставиться до місцевого населення — до українців? Чи не
вона мусила б відчувати свою провину за те, що, поспішно відступаючи,
точніше — втікаючи, залишила напризволяще населення України?
‘До того ж, у Харкові розгорнув свою криваву діяльність НКВД. Тож коли у
серпні 43-го німців було вдруге вибито з міста — тисячі (!) харків’ян
пішли на захід з німцями. Зверніть на це увагу, бо мова йде не про
Західну Україну, а про Східну, про Слобожанщину. Тобто і на Сході
України, повною мірою відчувши на собі жорстокість більшовицької влади,
тисячі українців-харків’ян роблять свій вибір не на користь
комуністичного уряду, хоча до того часу вони проживали в умовах
панування комуністичної ідеології.
О. Довженко описує, як він бачив біля стереотруби генерала-українця, що
спостерігав бій українців-‘чорносвитків” і плакав. “Чорносвитками”
називали тих, хто потрапив у німецьку окупацію і кого Червона Армія
примушувала йти в бій проти німців, навіть не переодягнувши у військову
уніформу, не кажучи вже про якийсь військовий вишкіл. Як правило,
“чорносвитки” були приречені на загибель у першому ж бою. Це була одна з
форм геноциду більшовицького уряду Москви проти українців.
Факт поведінки українців на Харківщині у 1943 році дає підстави зробити
висновок про адекватність її з поведінкою українців у Західній Україні.
Тобто харків’яни за короткий час — від березня до серпня 1943 року —
пережили те, що й галичани в період 1939-1941 років, а “саме — зазнали в
концентрованому вигляді всю звірячу сутність комуністичного правління,
комуністичної антинародної ідеології, спрямованої не тільки на руйнацію
самобутності окремих народів, а й на їхнє тотальне знищення.
Тисячі українців як Західної, так і Східної України, відчувши панування
комуністичного режиму, робили однаковий політичний вибір не на користь
советської, а на користь німецької сторони.
Не збираюся стверджувати, що цей вибір був кращим чи гіршим, ніж вибір
українців, які вирішили шукати майбутнє України в союзі з більшовицькою
Росією. В обох випадках наслідки були б для України однакові. Рятуючись
від більшовицького, українці потрапляли в пащу німецького вовка.
Таку проблему можна розглядати як трагедію українців, що змушені були
між двох вибирати менше зло. І як наслідок — воювати один проти одного
під прапорами чужих держав, у чужих арміях, обстоюючи постулати ворожої
для самої ідеї незалежності України ідеології.
А як дивиться на цю проблему світова спільнота? Кажуть, істина
пізнається у порівнянні. І тому для порівняння нагадаю про долю 70 тисяч
російських донських козаків, що, як і галичани, воювали у другій
світовій війні на німецькому боці і також потрапили в полон до
англійців. Кого-кого, а Великобританію не можна було запідозрити в
більшій симпатії до українців, ніж до росіян. І все ж таки англійці
видали Совєтам 70 тисяч донських козаків і не видали 11 тисяч
українських дивізійників.
Причина такої поведінки Великобританії полягала в тому, що вона в
питаннях репатріації громадян СССР стояла на позиціях виконання
міждержавних угод. Згідно з тими угодами, не можна було вважати, що
українці-галичани воювали проти свого народу, що вони були якимись
зрадниками, бо їх не вважали навіть громадянами СССР. Для західного
світу не було секретом, що СССР окупував землі Західної України, тобто
вчинив акт агресії. Вибір форми боротьби з більшовицьким агресором — чи
то власними силами, чи з допомогою іноземних армій — був прерогативою
поневолених більшовиками народів.
Щодо донських козаків цей підхід був неможливий, бо саме російський
народ виступав носієм більшовизму. Тобто, воюючи з більшовизмом, донські
козаки-росіяни воювали проти держави, громадянами якої вони були.
В англійському місті Дербі е могила Івана Коваля українського
походження, який загинув на Фолклендах у 1983 році, воюючи у складі
англійських парашутних військ. Коли одна жінка з української громади у
Великій Британії написала про Івана Коваля хорошу велику статтю в
українській пресі, на неї обурились українці Аргентини. Виявляється, з
Аргентини на Фолклендських островах загинуло понад 200 (!) вояків
українського походження.
Тобто знов українці почали сперечатися і з’ясовувати, хто з них був
більш “правильний”: той, хто воював за Великобританію, чи той, хто бився
за Аргентину. І таке, мабуть, тривало б, коли б Україна нарешті не стала
незалежною і для українця нарешті не з’явилася б можливість — як
воювати, то за Україну, і як вмирати — то тільки за неї.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
