ПОНЯТТЯ ЕТНІЧНОСТІ
Етнічність — категорія синкретична (неподільна). Вона означає складну
систему суспільних відносин, що зв’язує особу як носія етнічних ознак
(етнофора) з її етнічним середовищем: родиною, сусідством, громадою,
етнічною групою, нацією чи суспільством загалом. Інакше кажучи,
етнічність — це вся багатобарвність культурної картини народу або
народонаселення держави.
Поняття етнічності формувалося як результат наукового осмислення
розмаїття етнокультурних явищ. У сучасній етнографічно-антропологічній
науці склалися дві основні концепції, два типи розуміння феномена
етнічності, як і всіх його похідних — етнічної спільності, етносу,
етнічних груп, етнонації й нації: примордіалістська (або первинна) та
конструктивістська.
Примордіалістська, властива традиційному народознавству, зокрема й
українському, сформувалася на ідеях романтизму кінця XVIII — початку XIX
ст. як певна реакція на процеси національно-культурного відродження й
загального національного піднесення. Аби виразніше відтінити ці процеси,
надавши їм певної пріоритетності, їх зазвичай ідеалізували та
міфологізували, надто перебільшуючи їхнє справжнє значення. Водночас
така міфологізація етнічності правила за каталізатор етнонаціональних
процесів, зокрема творення національної самосвідомості. Отже, в
практичній площині примордіалістська позиція прискорювала формування
національних держав.
Гносеологія (теорія пізнання) примордіалізму грунтується на визнанні
етнічності як об’єктивної реалії, тобто первинної властивості людини й
людства, що сформувалася історично чи навіть закладена в генетичному
коді. Відповідно до цього формувалося поняття етнічна спільність (етнос,
народ). Цим терміном позначається група людей, члени якої мають спільну
назву, елементи культури, міф про спільність походження та спільну
історичну пам’ять, асоціюють себе зі спільною територією і наділені
почуттям солідарності.
Не вдаючися поки до наукових коментарів цього визначення, обмежимося
лише констатацією: кожна з прикмет етнічної спільності має історичну
обумовленість і наукове підтвердження. Дещо дискусійною, однак,
залишається теза про біосоціальну природу етнічності, принаймні в тому
вигляді, як її розуміли Ван ден Берг або Лев Гумільов. Вони тлумачили
етнічність як «розширену форму спорідненого відбору та зв’язку», як
своєрідний інстинктивний імпульс, закладений у генетичному коді ще на
ранній стадії людської еволюції, коли цей імпульс потрібний був для
розпізнання членів своєї спорідненої групи або свого роду. Еволюція
людських спільностей зумовила еволюціонування також інстинктивного
імпульсу: на родовій стадії він був способом індивідуального виживання;
на стадії формування етносу («етносоціального організму») — способом
кодування етнічної культури, власне, способом виживання етносу; на етапі
становлення нації як вищого типу етносу — засобом прилучення до
національно-державних цінностей, тобто засобом творення національної
держави.
Конструктивістська концепція розуміння феномена етнічності —
найхарактерніша для західних етнологів — постала в 60-х роках нашого
століття як реакція на процеси національно-культурного відродження та
зародження етнічного сепаратизму. В Україні вони починають виявлятися
лише тепер, oтже, природно, набуває популярності конструктивістська
етнологічна концепція, потрібна, насамперед, як інструмент для побудови
громадянського (а не етнонаціонального) суспільства, для якого
характерний високий ступінь автономності особи.
Гносеологічна основа конструктивізму — заперечення природності,
генетичної закодованості етнонаціональних ознак. Прихильники цієї
концепції не визнають нації за біосоціальні організми, вважаючи їх
надуманими, вигаданими, створеними завдяки зусиллям інтелектуалів, що їх
П. Боурді називав «професіоналами уявлень»: політиків, науковців,
письменників, усіх, хто спроможний поширювати розумову продукцію на
масовому рівні.
Інструментом такого поширення і конструктивісти, і примордіалісти
вважають поняття національної приналежності — щоправда, розуміючи його
по-різному. Для примордіалістів національна приналежність — це постійний
внутрішній поклик, випробування людини на причетність і лояльність до
свого етнічного колективу; для конструктивістів — це результат
соціалізації та виховання, своєрідний засіб для пристосування й
орієнтації в багатомірному етнічному світі, а часто — механізм
досягнення етносоціальних цілей.
Помітна розбіжність, навіть взаємозаперечення таких поглядів на
етнічність не взаємовиключають, а швидше доповнюють один одного, бо, по
суті, відтіняють різні грані етнічності. Позиція примордіалістів
грунтується на поглибленій увазі до внутрішньої сутності етнічності, це
спроба осмислити саме єство етнічної спільності, в тому числі нації;
позиція конструктивістів має на меті створити механізм досягнення
міжетнічної та міжнаціональної злагоди.
Різна спрямованість концепцій обумовлює відмінність системи понять і
спробу осмислення феномена етнічності. Конструктивісти, наприклад,
використовують такі визначення, як етнічна категорія, етнічна група та
етнонація — своєрідні покажчики структури і стану багатомірного
суспільства. Етнічна категорія позначає групи людей зі схожими
характеристиками: однаковою мовою, релігією, звичаями, географічним
походженням, расою. Етнічна група охоплює носіїв ціннісних орієнтацій на
причетність до етнічної, етнографічної або соціальної групи. Етнонація —
це етнічна група, що домагається особливого політичного статусу й
визнання своїх особливих прав.
Кожне суспільство має у своєму складі всі названі одиниці,
співвідношення між якими визначає етносоціальну ситуацію. Мобілізувати
національні процеси може тільки етнонація як найзорганізованіша і
найактивніша етнічна група. Натомість етнічні категорії —
найконсервативніші й тому найменш мінливі утворення.
Етнічні групи можна трансформувати, регулювати й навіть зруйнувати, тоді
як етнічні категорії надзвичайно пристосовані до політичного тиску.
Однією з найразючіших історичних помилок у контролі над етнічністю була
політика асиміляції соціально усталених етнічних категорій у більш
широкі культури. Особливо яскраво це помітно на українському грунті
завдяки великому етнічному й етнографічному розмаїттю населення і
наявності в його складі всієї етнічної системи: етнічних категорій,
етнічних груп та етнонації.
З цього випливає грунтовний висновок про тісний взаємозв’язок етнічного
й соціального. Він виявляється у двох аспектах: силу та форму вияву
етнічного визначає не етнічна самосвідомість, а суспільне буття; етнічна
історія завжди пов’язана з соціальною, оскільки в основі обох лежать
групові інтереси. Наявність етнічних груп характерна для більшості
суспільств, отже, завжди є ризик конфлікту менших етнічних груп із
більшими й особливо з домінуючими.
Рушійні сили етнонаціональних процесів по-різному виявляються в окремих
етнічних величинах. Етнічні категорії спроможні бути лише тлом етнічного
життя, хоча їм також властива боротьба за задоволення
соціально-економічних або культурних інтересів. Етнічні групи мають
довготривалі базисні та надбудовні умови життя, оскільки вони живуть
інтересами не тільки майбутнього, а й минулого. Звідси — широкий спектр
можливостей матеріального і культурного самовираження для членів
етнічної групи. Ще більші можливості має етнонація — вона здатна
забезпечити політичне самовираження. Тому для неї набуває особливої
актуальності гасло самовизначення.
Такої доктрини дотримуються всі етнічні величини, проте вкладають у неї
різний зміст. Якщо етнонація розуміє її цілком політично, то нечисленні
етнічні групи — як право на культурне й духовне самовираження: політична
та економічна незалежність їм, звичайно, невигідна. Світова практика
влаштування національного життя підтверджує таку теоретичну схему, отож,
вона може правити за орієнтир для країн із багатонаціональним
населенням, в тому числі й для України.
А втім, етнокультурне одноманітних і поготів етнічно «чистих» народів і
суспільств практично не буває. Можна говорити лише про ступінь
етнічності, але не про її відсутність, бо ж етнічність визначається
логікою внутрішнього її розвитку, підсилюючись розмаїттям природних та
історичних умов.
У самій природі етносу заховується складність його структури, що охоплює
цілу низку таксономічних одиниць, взаємодія між якими забезпечує його
усталеність і цілісність. Спрощення етнічної структури призводить до
його деградації або й руйнації. Складність структури етносу зумовлює
також і розмаїтість його культури. Навіть у межах одного етносу вона
становить цілу систему підпорядкованих елементів: загальнолюдських і
власне етнічних, тільки даному етносові притаманних, загальноетнічних і
локальних, внутрішніх і зовнішніх. Усі вони перебувають у складному
діалектичному взаємозв’язку, виконуючи двоєдині функції:
етноінтеграційну й етнодиференційну.
Етнорозрізнювальні функції культури мають як природні, пов’язані з
логікою розвитку етносу, так і історичні причини. Несхожими між собою
можуть бути субетнічні одиниці, етнографічні групи, етносоціальні
утворення або ж регіональні чи зональні варіанти, що формувалися в дещо
інших природних, історичних та соціально-економічних умовах.
Для етнічної культури українського народу це особливо характерно,
оскільки силою історичних обставин в його масив часто вклинювалися
іншоетнічні компоненти. Це було, по-перше, наслідком переселення
народів, котрі, перетинаючи Україну, залишили серед її населення
чужорідні культурні риси та етнічні субстрати. По-друге, давалася взнаки
тривала колонізація окремих частин України сусідніми державами: Великим
князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією,
Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіальне
роз’єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну
консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна
держава, що захопила певні українські землі, відрізнялася й політичним
устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесією.
Зональність етнічної культури спричинена також природною взаємодією
українців із сусідніми народами: росіянами, білорусами, молдаванами
тощо. Виникали етнокультурні варіанти, що в усіх периферійних частинах
України становили суцільне міжетнічне пограниччя, яке начебто захищало
основний її етнічний масив від руйнації. Завдяки їм етнічне ядро не
руйнувалося, хоча і вбирало іншоетнічні компоненти. Діяв внутрішній
механізм, який через систему етнічних стереотипів та їх угруповань —
традицій — запобігав вивітрюванню етнічності. Під традицією (буквально —
передавання, переказ, легенда) слід розуміти процес трансмісії
(передавання) культури або культурної спадщини; це своєрідні історично
вироблені форми поведінки, які регулюють взаємини між людьми, етнічними
групами та етносами.
Головним каналом передавання етнокультурної спадщини є пам’ять (для
етносу загалом — колективна пам’ять), свідома та генетична, і саме через
це традиції завжди етнічні. Хоч би як всотував етнос іншоетнічні
компоненти, він майже обов’язково збереже своє культурне ядро, оскільки
система етнічних традицій перетворить і засвоїть чужорідні вкраплення.
Тобто, приймаючи іншоетнічні запозичення, етнос чи його окрема група або
усвідомлюють їх як свої, або сприймають у суто зовнішніх виявах. Саме
тому вони ніколи не перешкоджають міжетнічним контактам. Виняток
становлять лише мова (яка виконує й етнооб’єднавчі, й етнороз’єднувальні
функції) та релігія (яка завжди була і певною мірою залишається тепер
головним етнороз’єднувальним бар’єром).
Релігія як поважний етнороз’єднувальний чинник часом може протиставити
також окремі етнічні групи в межах одного етносу. Так сталося і з
українцями. Це пов’язано з розколом християнського світу: по один бік
опинилися українці східнохристиянського (православного) віросповідання,
по інший — західноримського (католицького). І хоча спершу релігійні та
етнічні процеси прямували в одному річищі, надалі процес національної
консолідації ускладнювався протиборством релігій; його гаслом була
чистота віри, власне, боротьба за православну віру, ототожнена з
боротьбою проти спольщення, покатоличення та помусульманення.
Пізніше релігійне протиборство, принаймні в межах України, послабилося,
залишивши, проте, етнокультурні відмінності. Вони виявилися у формуванні
двох великих історично-культурних областей — західної та східної, з
двома відповідними типами ментальності, національного характеру і
національної культури. Щоправда, ці відмінності вписуються в межі єдиної
етнічної культури українців: хоч як суттєво різняться між собою
історично-культурні області, переважають усе-таки спільні етнічні риси,
забезпечуючи функціонування етносу як цілісної системи.
Проте така цілісність досягається завдяки взаємодії й навіть
протиборству регіональних, зональних і локальних культур, окреслюючи
самобутній образ етнічної культури, а відтак і етносу. Строкатість
субетнічних утворень закладена в самій природі його творення. Хоча вона
є внутрішньою рисою етносу, однак завжди коригується зовнішніми
чинниками: чи то природними, чи соціально-економічними, чи історичними.
Для українського етносу особливе значення мали саме історичні події. На
цьому тлі відбувалися самобутні етногенетичні процеси, в яких брали
участь практично всі національні групи, що нині живуть на території
України. Кожен із народів, що належав колись до єдиної етномовної сім’ї
індоєвропейців, почав самостійно торувати свій шлях у історії,
розселяючись по різних землях, аби через 6—7 тис. років опинитись у
спільній державності та єдиному народі на території, що колись була
ядром спільної прабатьківщини.
У принципових своїх рисах етнічна історія повторюється, відтворюючи і
складність етнічності; історія свідчить, зокрема, про багатогамність
етнічності вже на момент її формування, коли вона становила компоненту
метаетнічної культури, якою, зокрема, була індоєвропейська культура.
Аналіз її структури дозволяє спростувати позицію деяких науковців, ніби
культурна спільність була притаманна лише етносам родоплемінної доби на
тій підставі, що така культура функціонувала на обмеженому просторі.
Збільшення етнічних спільностей порушувало просторову одноманітність
культури, утворюючи локальні видозміни. Спираючись на закони творення
культури та на логіку історичного її розвитку, можна стверджувати, що
по-справжньому однорідних культур ніколи не було і, по суті, бути не
може; одноманітність культур може бути лише відносною. Це підтверджує
вся історія етносів та етнічних культур.
Історія етнічної культури формується в системі надзвичайно різноманітних
об’єктивних чинників, які в різний час діють на неї по-різному. Серед
основних можна виділити такі: особливості природних умов, розселення й
міграції, колонізації, завоювання, взаємодія культур.
Природне середовище — найважливіший фактор виникнення і функціонування
етносу, істотно впливає на його культурне обличчя, риси характеру й
ментальність. Тісно залежна від природних умов діяльність людей визначає
найбільші етнокультурні одиниці в структурі етнічності —
господарсько-культурні типи. Цим терміном позначаємо комплекс
особливостей господарства і культури, який складався історично у різних
народів, близьких за соціально-економічним розвитком.
За характером і рівнем розвитку господарства та пов’язаної з цим
культури можна виділити три найбільші господарсько-культурні типи,
характерні для різних періодів історії людства. Перший, найархаїчніший,
виник ще за пізнього палеоліту і пов’язаний із присвоюванням продуктів
діяльності (збиральництвом, полюванням, мисливством); другий, пов’язаний
із продукційним, але примітивним господарством (мотичне землеробство,
кочове скотарство), за часом припадає на 8—9 тис. до н. е.; третій,
пов’язаний зі зрошувальним землеробством, кочовим та осілим скотарством,
сформувався внаслідок суспільного поділу праці наприкінці доби бронзи і
на початку залізного віку.
У межах окремих господарсько-культурних типів формувалися
історично-культурні області як результат історичного розвитку сусідніх
споріднених або й і неспоріднених народів, у яких внаслідок тривалого
спілкування виникали схожі риси в культурі й господарстві. Структура
історично-культурних областей надзвичайно строката, а в історичному
плані дуже мінлива, тому їх доцільніше розглядати в контексті аналізу
історичних форм культури, до яких ми ще будемо звертатися.
Попри розмаїття історично-культурних областей, зумовлене багатством
природних умов, на території сучасної України, як і чималої частини
Східної Європи, склалися достатньо схожі господарсько-культурні типи.
Близькість природних умов, насамперед у степових і рівнинних областях,
унеможливили великі відмінності. Цю закономірність відзначав свого часу
відомий історик С. М. Соловйов. Одноманітність природних форм, писав
він, виключає області прихильності, веде населення до одноманітних
занять; одноманітність занять викликає одноманітність у звичаях, вдачі,
віруваннях; однаковість звичаїв і вірувань виключає ворожі сутички;
однакові потреби вказують схожі засоби до їх задоволення, — і рівнина,
хоч яка велика, хоч яка різноплемінна, рано чи пізно стає областю однієї
держави…
Висловлена думка надто прямолінійна і дещо тенденційна, проте головна
ідея, що природа якоюсь мірою визначає державний устрій, має сенс.
Східна Європа не стала єдиною державою за скіфських часів, майже до
самого кінця І тис. н. е. була мішаниною численних племен і племінних
союзів, що розмовляли багатьма мовами. Проте щойно з’явилися
соціально-економічні умови для виникнення великої держави, Київська Русь
із надзвичайною швидкістю поширилася на великому просторі, де проживали
не тільки слов’янські, але й фінські, балтські, тюркські племена, а
також залишки давніх фракійців, скіфів, сарматів. І таке поширення влади
Києва, безумовно, полегшувала одноманітність східноєвропейської природи.
Сприяла вона і розселенню східних слов’ян: не було потреби щоразу
перетворювати господарсько-культурний комплекс, пристосовуючи його до
нових умов життя, — адже вони на кожному новому місці були ті самі.
Певна заданість етнічних, ба навіть державних утворень природними
умовами, мабуть, справді існує, хоча виявляється все ж таки на рівні
глобальних позицій і загальних рис етнічності або держави і загальних
природних характеристик. Тим часом на побутовому рівні такий
взаємозв’язок чутливіший до місцевих особливостей. І тут має значення
наявність лісів, річок та боліт, височин чи морського узбережжя.
На території України існують багаті природні передумови для
господарських, культурних і етнічних регіональних відмінностей. Вони
виявляються і в матеріальній, і духовній, і соціонормативній культурі, і
в окремих рисах національного характеру. Не випадково, що вони
зафіксовані в етнотопонімах: мешканці гір називають себе верховинцями,
або горянами, мешканці долин — долинянами, рівнинних частин — полянами,
або польовиками, лісистих місцевостей — поліщуками, а степової частини
України — степовиками.
Природа місцевості обумовлювала не тільки назви окремих груп населення,
а й спосіб життя й ментальність. Горяни, скажімо, через деяку
ізольованість і обмежене спілкування стриманіші й мовчазніші, ніж
долиняни; степовикам, мешканцям узбережжя морів і річок особливо
притаманний дух заповзятливості.
Про роль річок у формуванні своєрідних рис характеру дуже влучно писав
В. О. Ключевський. Річка, на його думку, виховувала відчуття порядку і
громадянського духу в народі, дух заповзятливості, звичку до спільної,
артільної дії, зближувала розкидані частини населення, привчала
відчувати себе членом суспільства, спілкуватися з чужими людьми,
спостерігати їхні звички й інтереси, обмінюватися товаром і досвідом.
Втім, не менший вплив на формування духу заповзятливості українців мав
степ, виховуючи також волелюбність. Не дарма, саме в степах України
зародилися унікальні й суто етнічні явища — чумацтво та козацтво.
Міграції (переселення) населення — ще один важливий чинник виникнення й
консолідації етнічних спільностей, а також урізноманітнення етнічності.
Власне, лише міграції й спричинюють багатонаціональний склад населення.
З цього погляду не є винятком і населення України, що формувалося
завдяки як власним міграційним флуктуаціям — освоєнню незаселених
земель, так і міграційним іншоетнічним потокам, які переходили через
територію України.
Міжетнічні переміщення або нашарування були досить потужними ще за часів
так званих археологічних культур, починаючи від межі II—І тис. до н. е.
Зберігши інтенсивність, вони стали етнічно чіткішими в період Великого
переселення народів. Саме тоді (у IV—IX ст.) через землі
слов’ян-українців перекочувалися хвилі переселення народів різних
етнічних і антропологічних типів: від IV ст. — гунів і аварів, у VII ст.
— «аспарухових болгар» на Балкани, у IX ст. — угрів-мадярів у Дунайську
низовину, у IX—X ст. — норвезьких вікінгів, а у XIII ст. — навала
татаро-монголів. До них пізніше додалися іншоетнічні вкраплення сусідніх
народів, що оселялися на окремих землях України: поляків, турків,
кримських татар, румунів, угорців, литовців, росіян.
Кожне переміщення народів через Україну позначалося на її етнічному
тілі. Це виявлялось у мовних запозиченнях, у перейманні деяких елементів
матеріальної та духовної культури або у поповненні слов’яно-українського
населення чужинними національними групами та іншоетнічними субстратами.
Саме вони й зумовили розмаїття антропологічних типів українського
населення, в своїй основі слов’янського. Людність Центральної України
(Середня Наддніпрянщина і Поділля), а також Слобожанщини зазнала впливу
давнього ірано-скіфського та сармато-аланського морфологічного
субстрату; населення південної Київщини, Черкащини та Полтавщини —
певної монголоїдної домішки (передусім половецької). Мешканці північних
Карпат і Закарпаття вирізняються найбільш європеоїдним комплексом рис
морфологічної будови, близьким до сусідніх слов’янських і деяких
неслов’янських груп Центральної Європи та Балкан. Отже, у формуванні
українського етносу відчувається вплив фракійського субстрату. Переважно
європеоїдна, насамперед слов’янська основа характерна і для населення
Нижньої Наддніпрянщини та Попруття (Буковини, Південної Полтавщини і
Дніпропетровщини), проте з деяким долученням іранського субстрату.
Населення Деснянщини та Задесняння (північної Київщини та Чернігівщини)
виявляє давні риси морфологічної будови з домішками балтського
компонента, який, до речі, присутній у різних пропорціях і в деяких
інших районах України: Волині, Прикарпатті, Західному Поліссі. Коріння
цього вкраплення сягають ще неолітичної доби.
Другим різновидом міграцій населення України є колонізація вільних
земель Степової України та Слобожанщини, пов’язана не тільки з
міжетнічним змішуванням переселенців, а й з пристосуванням до інших
природних умов, отже, творенням нових форм побутової культури. Втім,
землі, які українське населення колонізувало в XVII—XVIII ст., були,
власне, споконвічними українськими територіями, що їх час від часу
захоплювали степові кочівники та кримські татари. Історична пам’ять
зберігає цілу низку великих і малих припливів та відпливів української
людності у цьому регіоні: відсування під натиском печенігів у X ст. — і
новий рух у степи в середині XI ст., коли послабла печенізька орда;
знову відплив наприкінці XI ст. під тиском половців — і знову повернення
у XII ст. після занепаду половецької сили; монголо-татарська навала ХНІ
ст., що принесла страшенне знищення всьому українському Подніпров’ю,
змінилася колонізаційними успіхами XIV—XV ст., коли орда знесиліла у
міжусобицях; кримські спустошення кінця XV — першої половини XVI ст.
своєю чергою змінив масовий селянський колонізаційний рух за участю
козацтва наприкінці XVI—XVII ст. Він повторюється у XVIII і навіть у XIX
ст., коли селяни-втікачі залюднюють величезні простори Причорномор’я,
Бессарабії та Подоння.
«Усі ці зміни, колонізаційні хвилювання, флуктуації, — писав Михайло
Грушевський, — мали величезний вплив на українську етніку, полишили
глибокі сліди в фізіономії української народності. Вони протягом століть
рядом таких пертурбацій неустанно вимішували українську людність,
приводячи її до одностайніших форм. Найвиразніше це проявилося в мові:
старі архаїчні діалекти вціліли лише на окраїнах, найменше зачеплених
колонізаційними хвилями, — ці архаїзми можна зустріти в західному,
гірському та північному поясах; решта українських діалектів мають вже
пізнішу, новоутворену основу, яка значно відрізняється від давньої. Це
новоутворення стало основою української мови і є результатом цього
вимішування української людності, яке рідко де у якого народу мало місце
в таких величезних розмірах».
Особливості колонізації південно-східного, степового, краю зумовили
надзвичайно розмаїтий етнокультурний і антропологічний склад населення,
що за всіма показниками відрізняється від інших регіонів України. В
цьому своєрідному регіоні зустрілися різні культурні потоки:
європейський і Великого Степу, культурні субстрати практично всіх
регіонів України, а також етнічні культури багатьох етносів. Тут побутує
специфічна степова говірка; поширений нижньодніпровський, або
південно-східний антропологічний, тип, що увібрав розмаїття
морфологічних субстратів: ірано-скіфського, сармато-аланського, почасти
монголоїдного, фракійського.
Військова колонізація — один з історичних чинників, що зумовив
формування локальної культури в усіх інших регіонах України. Цей процес
припадає в основному на XIV—XVIII ст., коли сусідні держави — Велике
князівство Литовське, Річ Посполита, Угорщина й Австро-Угорщина,
Румунія, Росія — підпорядковували окремі українські землі, привносячи на
них свої культурні, мовні й конфесійні цінності та своєрідний
державно-адміністративний устрій. Етнокультурна картина колонізованих
регіонів формувалася на трьох головних підвалинах: власному етнічному
грунті, природних етнокультурних взаєминах з сусідніми народами та
привнесених колонізаторами культурних цінностях. Як результат їхньої
взаємодії утворювався регіональний тип культури, локалізація якої
посилювалася значною ізольованістю колонізованих різними державами
українських земель. Це стримувало консолідацію українського народу,
формуючи різні етнокультурні та національні цінності, як і різні типи
ментальності.
Структура етнічності, на формування якої впливали найрізноманітніші як
внутрішні, так і зовнішні чинники, становить систему етнокультурних
нашарувань різних історичних епох. Вузловими її складниками є
індоєвропейська етномовна культура, археологічні культури
слов’ян-українців, літописні племена Київської Русі,
історично-етнографічні утворення та національні групи України.
Кожна з зазначених компонент своєю чергою складається з великої
кількості менш значущих елементів, котрі охоплюють велике розмаїття
регіональних, зональних та локальних варіантів, в цілому становлячи
багатоваріативну, поліфункціональну та багатошарову ієрархічну систему.
————————————————————————
—
ЛІТЕРАТУРА:
Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. К., 1965;
Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. М., 1983; Тайлор Э. Б. Первобытная
культура. М., 1989;
Арутюнов С. А. Народы и культуры. М., 1989;
Гумилев Л. Я. География этноса в исторический период. Л., 1990;
Бромлей Ю., Подольный Р. Человечество — это народы. М., 1990;
Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1991. Кн. 1;
Сегеда С. П. У пошуках пращурів. Найдавніша людність України // Наука
і суспільство. 1992. № 8, 9;
Тишков В. А. Межнациональные отношения в Российской Федерации. М.,
1993;
Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Т. I—II. К., 1994;
Залізняк Л. Нариси стародавньої Історії України. К., 1994.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
