.

Васильєв, Осипова 1997 – Ораторське мистецтво (книга)

Язык: русский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 10714
Скачать документ

Васильєв, Осипова 1997 – Ораторське мистецтво

ВСТУП

За сучасних умов .надзвичайно зростають вимоги до якості підготовки
фахівців вищої школи. Випускнику вузу необхідно володіти
фундаментальними знаннями, високою професійною майстерністю, всебічною
загальною культурною підготовкою. Невід’ємним компонентом професійного
фаху випускників навчальних закладів слід вважати і ораторську
майстерність. Особливо важливо враховувати цю обставину при підготовці
фахівців-юристів, які з службового обов’язку постійно повинні
спілкуватися з людьми, уміти обстоювати свої позиції, виразно,
дохідливе, переконливо висловлювати свої думки.

Запропонований курс лекцій є покликаним допомогти студентам вивчити
досвід підготовки і проведення публічних виступів, накопичений
багатовіковою історією ораторського мистецтва, висвітлити основи теорії
публічного виступу, сприяти опануванню ораторською майстерністю.

У цьому виданні викладається специфіка ораторського мистецтва,
виявляються його головні риси і закони, форми і жанри.

Значної уваги приділяється розгляду історії ораторського мистецтва,
аналізу історичних закономірностей його виникнення і розвитку, розробці
стратегії і тактики виступу, принципам підготовки до виголошення
промови, формам і методам взаємодії оратора та аудиторії. Розкривається
також питання про культуру мислення: аналізуються типи і структура
доказу, правила і помилки висування тези, її обгрунтування і
демонстрації, визначаються особливості індукції, дедукції, аналогії,
критерії їх застосування.

Хибною була б думка, що механічне використання прийомів ораторського
мистецтва спроможне зробити людину досвідченим оратором. У кінцевому
підсумку ці прийоми являють собою допоміжні засоби, які сприяють більш
яскравому викладенню змісту. Тільки продумане і доречне їх застосування
допоможе виголошувати промову красномовно і переконливо.

• Розглядаючи полеміку як метод ораторської діяльності, характеризуються
принципи і засоби її ‘ведення, а також подається аналітичне застосування
полемічних вивертів, хитрощів.

а

У конспекті лекцій відбивається значення культури і техніки мовлення, а
також особливості судового красномовства. Говорити грамотно — обов’язок
кожного. Під час спілкування вимоги до всіх однакові. Але коли йдеться
про конкретного оратора, безумовно, неможливо не зважати на його
індивідуальні якості і уподобання. На даній підставі важливо, щоб оратор
шукав власний стиль публічного виступу, свої прийоми ораторської
майстерності.

Як на нашу думку, обрана структура курсу допоможе забезпечити подальше
поглиблення теоретичних знань і практичних навичок студентів у царині
ораторського мистецтва.

Тема І. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ЯК ВЕРБАЛЬНИЙ ЗАСІБ СПІЛКУВАННЯ.

МІСЦЕ ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ЮРИСТА

1. Ораторське мистецтво як теоретико-прикладна дисципліна та його
значення у професійному становленні майбутніх фахівців у галузі права

Сучасне ораторське мистецтво грунтується на традиціях публічного виступу
(промови) чи красномовства, що існують протягом тисячоріч. З часів
започаткувати основ риторики (красномовства) ‘та введення понять про
мистецтво спору і доказу — діалектики та евристики давньогрецькими
філософами-софістами, наукового обгрунтування ораторського мистецтва
геніальним мислителем античності Арістотелем теорія красномовства
збагатилася риторичним досвідом і досягла свого подальшого розвитку як
філософсько-дидактична наука, спрямована на формування у людини
ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Що являє собою риторика? Кого називають оратором? З чого складається
майстерність публічного виступу?

За тлумаченням Арістотеля, риторика — це наука, яка розвиває “здатність
знаходити можливі засоби переконання стосовно кожного даного предмета”,
тобто призначення риторики фіксується на “зовнішньому плані”.

4

Проте сьогодні розглядається значно розвинений арістотелівський напрям у
риториці, відновлений цінним риторичним досвідом, що накопичили пращури,
і риторика визначається як наука про закони управління
мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, а саме акцентується на “внутрішньому
плані” — передумовах, які спрямовують до переконання. Але визначення
риторики як науки буде недостатнім без з’ясування її специфіки.

Своєрідність риторичної науки вбачається у тому, що во”на є комплексною
наукою, тобто її місце — на стику, перетині низки наук (філософії,
логіки, психології, лінгвістики, етики, сценічної майстерності); це не
просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в собі
необхідні знання. У центрі уваги риторики знаходяться як мовленнєва
діяльність, так і ми-сленнєво-мовленнєвий аспект (предмет дослідження,
текст).

Інша специфічна ознака риторики виявляється також у тому, що їй
властивий певний універсалізм, тобто риторика існує не заради риторики,
а становить технологію, модель, сукупність елементів, які можна
наповнити будь-яким предметним змістом (економічним, політичним,
педагогічним і т. ін.). Від цього останній актуалізується, вибудовується
в систему і отримує найкорисніший ефект від своєї реалізації, оскільки
ми-сленнєво-мовленнєва діяльність, що керується, дозволяє людині
виразніше викласти думку про будь-який предмет мовлення, внаслідок чого
очікується досить високий рівень розуміння поняття про даний предмет з
боку аудиторії.

Ще одним із проявів специфіки риторики є те, що риторика — наука
прикладна за своєю направленістю (вчить людину, як грамотно, розумно
діяти за різних життєвих ситуацій). Прикладна спрямованість риторики у
жодному разі не зменшує її теоретичного аспекту, оскільки значущість
першої залежить від сили й багатства останнього, тому при визначенні
характеру науки риторики можна запевнити, що то є теоретико-прикладна
наука.

Звичайно, риторика — це наука, яка безпосередньо причетна до категорії
морального, у чому вбачається також її своєрідність.

Ознаки, що розглядаються, дозволяють ритори-5

ці посісти особливе місце в ава.й ^ сучасної науки.

Ораторська (публічна) ^^а __ будь-яка мова,

безпосередньо звернена до аул „^ тобто Д° Деякої кількості слухачів. Це
оригі^™^’ твір мистецтва, який впливає одночасно і на почуття, і на
свідомість.

Лекція, доповідь, виступ на зб0)за^ ^ т’ ін.__ різновиди

ораторської мови. Іншими слоЬами Ораторська мова — спілкування за
простою схем0ю: ‘ мовець (оратор) — група слухачів (аудиторія). З
Попереднього міркування випливає, що оратор — це ліодина (лектор,
доповідач та ін.), яка .виголошує промову. Таким чином, терміном
“оратор” визначається не тільки якість мовлення, як іноді вважають
(оратор — красномовна людина), та володіння майстерністю публічного
виступу, а й певна соціальна функція (роль), яку виконує (відіграє)
оратор. Сьогодні дедалі рідше можливо зустріти людину, яка б заперечила
велике значення ораторського мистецтва у нашому житті. Однак далеко не
завжди ораторська мова звучить так, як бажано. Це виникає, в першу
чергу, за браком ораторського професіоналізму, через невміння поєднувати
зміст і форму, неспроможність оратора зацікавити слухачів, донести до
них свою думку, передати знання, перетворити їх у переконання, тобто
мовець не має достатніх знань з основ ораторського мистецтва, принципів
та правил риторики.

Слід запобігати перелічених хиб особливо тим фахівцям, діяльність яких
пов’язана з постійним виголошенням промов, читанням лекцій та виступами
з доповідями. До них належать політики, викладачі, актори, журналісти,
рекламні агенти, юристи та ін., а успішна промова — головний їх
інструмент.

Оволодіти таємницями ораторського мистецтва, одержати практичні
настанови та рекомендації щодо підготовки публічних виступів, виробити
первинні навички виступу і подолати вади мови, допомогти
орато-ру-початківцю розвинути почуття спілкування зі слухачами, що
характерно для звичайної бесіди, — важливе завдання
теоретико-прикладного курсу “Ораторське мистецтво”, який дедалі більше
вивчається у вищій школі. Красномовство для фахівців у галузі права
значною мірою є практичною діяльністю. Саме юристам треба постійно
переконувати своїх слухачів, завдяки логічним доводам доказувати чи
заперечувати будь-яке положення, впливати на розум та почуття

6

*;’

людей, у тому числі й суддів чи своїх опонентів, наприклад, за умов
судової полеміки або під час право-виховних заходів і т. ін. Тому
опанування студентами юридичних вузів основ ораторського мистецтва та
судового красномовства під час навчання допоможе майбутнім фахівцям
правової галузі розвинути визначений комплекс практичних навичок та
вмінь, що стануть їм у пригоді в практичній діяльності.

Ораторське мистецтво як теоретична дисципліна поєднує вивчення
багатовікової історії предмета й узагальнення сучасного досвіду
публічних виступів з науковим аналізом ораторської промови як особливої
низки елементів (оратор — повідомлення — аудиторія), сукупності
різноманітних філософських, соціологічних, психологічних, педагогічних
та інших проблем, що пов’язані з цим процесом.

Практична спрямованість методики навчання ораторському мистецтву
складається з того, що майстерність усних виступів слід розглядати як
невід’ємну частину професійної кваліфікації фахівців, особливо тих, чия
праця пов’язана з більш-менш частими виступами перед аудиторією.
Критерієм ефективності в навчанні ораторському мистецтву є сума знань і
сукупність умінь та навичок, які були набуті власним досвідом.

Предмет ораторського мистецтва як прикладної дисципліни зумовлюється
змістом фактичної діяльності оратора. Ораторська промова не тільки
знаходить своє застосування у багатьох галузях політичного та
суспільного життя, але й має чимало функцій.

Виступи прокурора або захисника у суді виконують функції правосуддя та
правового виховання людей. Виробнича нарада — необхідна ланка управління
* виробничим колективом. Симпозіум, семінар, наукова конференція чи
дискусія відіграють роль активних елементів розвитку науки. Виступи
майстрів художнього слова являють собою засіб естетичного виховання та
формування літературно-сценічних уподобань людей. Слово державного діяча
з трибуни міжнародного форуму оцінюється як відбиття зовнішньої політики
уряду і т. ін.

У всіх випадках функції промови вважаються вичерпаними, якщо оратор
вирішив своє завдання, а саме коли його промова вплинула на почуття
слухачів.

7

Сильне почуття, співчу ^ завжди зачіпають І

розум, залишаючи не^ БрагНення. Досягнення од-

ночасного впливу на м^тя і свідомість людини уможливлюється завдяки
Сп^авЖньоі майстерності публічного виступу. Останній в свою чергу,
складається з влучного використанню обох форм людського мислення:
логічної та образної. Таким чином- промова розглядається і як своєрідний
твір мистец’*’ва. що ДІЄ на 3Дат~ ність логічного та чуттєвого спр^й^™ й
оцінки особистістю явищ, справляє сильне враження, і як практична
діяльність, оволодіти якою м#же кожна грамотна людина. При цьому,
звичайно, ^к і у будь-якій професії, суттєву роль відіграють зді^ості
особистості та її бажання. Але навіть надзвичайні здібності не варті
будь-чого, якщо людина не працюватиме над їх розвитком та
вдосконаленням.

2. Закони риторики — закони управління мисленнево-мовленнєвою
діяльністю

Остільки промова — це засіб спілкування оратора з аудиторією, оскільки
умови і форми ефективності комунікації становлять один з компонентів
управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю. Слід зауважити^ що дане
управління уявляється як цілеспрямований вплив на об’єкт управління з
метою його ефективного функціонування і розвитку. Управління
мисленнєво-мовленнєвою діяльністю містить два аспекти: організаційний та
власне управлінський і виражається •риторичною формулою:

організаційний аспект

М + ЕК + СА.

власне управлінський аспект

Перший закон (концептуальний) формує і розвиває в особистості вміння
всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань
про нього (задуми і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує і розвиває в
особистості вміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають
“портрет” будь-якої аудиторії: соціально-демографічні; соціально-пси-

хологічні; індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує і розвиває в особистості вміння
розробляти програму діяльності на основі створеної концепції, зважаючи
на психологічний “портрет” аудиторії:

– визначення настанови діяльності (навіщо?);

– виявлення й розв’язання суперечностей у проблемах, що
досліджуються;

– формулювання тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує і розвиває в особистості вміння
оперувати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву
діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто створювати атмосферу
інтелектуальної та емоційної співтворчості.

П’ятий закон (мовленнєвий) формує і розвиває в особистості вміння
володіти мовленням (втілювати’ свою думку в дійову словесну форму).

Система п’яти вмінь, кожне з яких виробляється шляхом оволодіння людиною
відповідним законом риторики, і становить зміст того поняття, яке
зазначене вище “організаційний аспект”.

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує і розвиває в
особистості вміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з.
аудиторією як необхідну умову успішної реалізації результату
мислєн-нєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує і розвиває в особистості
вміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття), щоб
навчитися робити висновки з помилок і накопичувати цінний досвід.

Два останніх закони є складовими такого поняття, як “власне
управлінський аспект” мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Риторична формула, що аналізується, становить певну цілісну систему, в
якій кожний компонент зумовлює і доповнює інший, причому всі компоненти
побудовані у строгій логічній послідовності. Концептуальний закон —
основоположний, бо вміння мислити дозволяє людині наповнити всю
діяльність змістом і жити не по формі, а по суті. Закон моделювання
аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий закони, закон ефективної
комунікації “працюють” на перший

9

закон, тобто знання цих законів дає можливість людині грамотно
впровадити задум (концепцію) в суспільстві, оскільки думка може втратити
свою цінність досить швидко, якщо не знаходить втілення в життя, і,
нарешті, закон системно-аналітичний поширює свою дію на всі попередні
закони, бо опанування цього закону дозволяє людині, по-перше, оцінити
якість самої концепції, по-друге, уважно проаналізувати весь процес
впровадження, знати сильні й слабкі аспекти і тим ~ самим зробити свою
справу якнайкраще. Іншими словами, закони риторики, які наведені у
риторичній формулі, відбивають системність мисленнєво-мовленнєвої
діяльності (що, навіщо, як), що головним чином визначає результативність
цієї діяльності, від чого дещо залежить успіх будь-якої конкретної
діяльності людини.

3. Промова як результат оволодіння основами ораторського мистецтва

Головне місце у виступі (промові) належить, звичайно, змісту, який
зумовлюється темою виступу, його видом, конкретним матеріалом, а також
безпосередньою метою. У класичній риториці процес усвідомлення змісту
мав назву “винахід думки”. Для того щоб сформувати змістовний кістяк
промови, треба опрацювати чимало матеріалу. Це є важливою навичкою, якій
треба навчатися. Дуже важко з чужих думок, іноді суперечливих, виробити
свою концепцію, яка б відбивала загальний світогляд та
суспільно-політичну позицію оратора.

Навичкою створювати власний текст за усіма законами логіки оратор
оволодіває у процесі інтенсивної розумової праці.

Обмірковуючи промову, він вже зважає на точний адресат і обирає той
аспект з матеріалу, який є особливо актуальним, корисним і викликає
зацікавлення, тобто орієнтує промову на певних слухачів, відмежовуючи у
змісті чи то один, чи то інший бік, залежно від його актуальності для
даної аудиторії. Це потребує таких якостей, як гнучкість мислення і
мовлення, навичок перебудовувати і доповнювати матеріал промови, її
композицію.

Логічна підготовка оратора — важливий чинник 10

зростання кого майстерності І культури мислення, одна з чільних умов
науковості та переконливості публічного виступу.

Ефективність публічного виступу залежить не тільки від його змісту та
логічної вірогідності, але й від педагогічної культури оратора,
психологічної переконливості, врахування специфіки аудиторії.
Сприйняття, розуміння, опрацювання і засвоєння матеріалу органічно
пов’язані з почуттями, настроєм, потребами, інтересами людей. Ці навички
набуваються у процесі діяльності, тренувань, знань певних правил,
законів планування мови і т. ін.

Під час підготовки тексту промови особлива увага звертається на мову та
стиль промови. Оратор повинен користуватися усіма багатствами мови для
оформлення свого висловлювання відповідно до ситуації і завдання
спілкування. Слід говорити не просто правильно, тобто керуючись нормами
мови, а гарно, яскраво, створюючи визначений емоційний настрій слухачів.

Основною умовою майстерності в ораторському мистецтві є навичка
використовувати образи та картини опису життя. Без цього мова завжди
бліда і нудотна, а головне — неспроможна впливати на почуття та розум
слухачів. Живе зображення дійсності є душею справжнього ораторського
мистецтва. Це одна з найскладніших навичок, тому що дійсність, про яку
йдеться у промові, пов’язана не тільки з ситуацією, але й з навичкою
оратора зробити вибір з багатого арсеналу мовних засобів саме тих, які
здебільшого з’ясовують зміст, сутність у межах мовленнєвої культури і
разом з тим відповідають особистості мовця. Власне у цьому проявляється
яскравіше за все особистість оратора і скла впливу на слухачів.

Сучасна ораторська мова — складний синтетичний жанр, у якому чергуються
і перетинаються елементи різних стилів — від наукового і
художньо-публіцистичного до просторіччя. Важлива стилістична риса
сучасної ораторської мови — від виступу на зборах до академічної лекції
— розмовність.

Передавання думок та почуттів оратора слухачеві залежить безпосередньо
від того, як звучить мова. А звучання мови визначається цілою низкою
чинників: її логічною точністю і виразністю, інтонаційним багат-

11

ством, голосом оратора, знанням та додержанням законів та правил
літературної вимови, дикцією. Оволодіння технікою мовлення — важливий
етап на шляху вдосконалення майстерності публічного виступу.

Робота над мовою, її вдосконалення пов’язані з багатьма видами
діяльності оратора. Це і цілеспрямоване читання з мовним аналізом, і
навички слухати, оцінювати текст, що звучить, не тільки за змістом,
логікою, але й з боку мовного оформлення (уміння робити критичний аналіз
свого та чужого виступу, у випадку нагальної потреби звертатися за
допомогою до словників, довідників, редагувати свою мову, прагнути до її
вдосконалення). Звичайно, вирішальною умовою є знання теорії, але це ще
нічого не варто: потрібно постійно систематично виконувати необхідні
вправи. Будь-яка промова має бути закінченим художнім твором як з точки
зору повноти, новизни, яскравості змісту, так і логіки мови.

Роль оратора за сучасних суспільно-політичних умов дуже велика. Входячи
у живий контакт зі слухачами, він допомагає їм орієнтуватися і
розбиратися у багатстві змістовного матеріалу, що невпинно надходить з
різних джерел інформації; обмірковувати його з наукових позицій і таким
чином сприяти формуванню світогляду, активізувати участь особистості у
суспільно-корисній діяльності. При цьому інформація, що акумульована
оратором, висвітлюється за допомогою його особистих якостей, що успішно
взаємодіють з творчим потенціалом аудиторії.

Ораторське мистецтво, розвиваючись протягом сторіч, досягло за наших
часів рівня, який дозволяє вважати його як самостійно існуючу дисципліну
зі своїми закономірностями та правилами, з власною класифікацією,
типологією і теорією методики.

Стати гарним оратором може будь-яка освічена і культурна людина. Для
цього потребується усвідомлення важливості і необхідності даного виду
діяльності, потяг до постійного вдосконалення знань та вмінь, а також
подолання вад психологічної і характерологічної властивостей. Ораторська
діяльність уможливлює безмежне творче самовираження. Тому оволодіння
основами ораторської майстерності майбутніми фахівцями в галузі права є
обов’язковою умовою їх професійного становлення та реалізації набутих у
вузі знань, нави-

12

чок та вмінь, що стануть їм у пригоді в практичній діяльності.

Список літератури

Апресян Г.З. Ораторское искусство. – М., 1978. Кузнецова Т.И.,
Стресевникова Н.П. Ораторское искусство. – М., 1980.

Ножин Е.А. Лекторское мастерство. – М., 1988. Томан Й. Искусство
говорить. – К., 1989.

Тема II. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА

1. Етапи розвитку ораторського мистецтва

Перед студентом, свідомо й активно працюючим над підвищенням
професійного рівня, постає важливе завдання — вивчати досвід славетних
ораторів минулого й сучасного.

Історія ораторського мистецтва — це одна із найяскравіших сторінок
еволюції людства взагалі. Вона не тільки цікава, але й повчальна. В.Г.
Бєлінський вважав, що вивчення історії красномовства — кращий шлях до
оволодіння таємницями публічного виступу. На його думку, хрестоматія,
складена за взірцями промов славнозвісних ораторів різних країн і
народів, є якнайліпшою школою красномовства. І це зрозуміло, адже чужий
досвід роботи, чужа практика засвоюються швидше за теорію. “Довгий шлях
через настанови, легкий — через приклади”, — говорив ще Сенека, — і
життя багаторазово стверджувало цю думку. І сьогодні бажано особливо
впевнено підкреслити важливість історії красномовства, її практичного
засвоєння для формування як слухача-юриста, так і кожного окремого
студента. Ораторське мистецтво — один із найді-йовіших методів
переконання засобами живого слова. Опанування всіх засобів ораторського
мистецтва є нагальною потребою.

Термін “оратор” (лат. огаге) означає говорити. У літературній мові він
почав вживатися наприкінці XVIII ст. До цього часу користувалися словом
“витія”.

13

Тлумачний словник В. Даля роз’яснює: оратор — витія, красномовна людина,
красномовець, майстер говорити публічно, проповідник і т. ін.

У літературних джерелах трапляється й інше визначення: оратор — особа,
яка виголошує промову, тобто володіє майстерністю публічного виступу,
мистецтвом красномовства.

Мистецтво промови існувало віками. Історичні джерела донесли до нас
відомості про високий розвиток ораторської майстерності в країнах
Стародавнього Сходу та Азії — Єгипті, Сирії, Вавилоні, Індії, Китаї.
Однак найбільшого розквіту красномовство досягло у У-УПІ ст. н. е. у
Стародавній Греції, а потім — у Стародавньому Римі.

Якраз у Стародавній Греції і виник публічний монолог. Виступи ораторів
були побудовані за всіма правилами мистецтва красномовства. Майстерністю
цією досконало володіли відомі оратори Стародавнього світу: Перикл,
Лісій, Георгій, Демосфен, Есхіл, Ціцерон, брати Гракхи, Катон,
Квінтіліан та ін.

У Стародавній Греції у колах історично обмеженої античної демократії
створювалися умови, за яких переконливе і яскраве слово, що звучало на
народному форумі, було могутньою політичною силою. Важливою віхою в
історії ораторського мистецтва став 351 р. до н. е. До згаданого періоду
рабовласницька демократія у Стародавній Греції зазнає серйозної кризи.
Цьому деякою мірою сприяє спустошувальна 27-річна Пелопоннеська війна.
Тяжким станом у Греції вирішив скористатися цар Македонії Філіпп —
спритний дипломат, полководець, який прагнув підкорити собі Грецію,
знищити її демократичний устрій.

За таких складних для афінської демократії обставин звучить перший
виступ проти македонського царя Філіппа II, виголошений афінським
громадянином Демосфеном. Відтоді його життя зливається з історією
демократичних Афін, він став одним з найголовніших політичних діячів,
чиє ім’я і сьогодні пов’язується л виникненням ораторського мистецтва як
методу переконання мас.

Виступ Демосфена, що в подальшому здобув назву “перший філіппік
Демосфена”, містив палкий заклик до захисту вітчизни, основ демократії.

Після Демосфена залишилися його заповіти, що 14

визначали роль ораторського мистецтва у житті суспільства. “Цінність
становить не сам по собі виступ оратора і не звучність його голосу, а
те, наскільки він поділяє точку зору народу, наскільки ненавидить і
любить як людей, так і вітчизну”, — говорив Демосфен у виступі “Про
золотий вінок”.

У 335 р. до н. е. створюється перша теорія ораторського мистецтва, яка
зберегла своє значення до сьогодення. Це славнозвісна “Риторика”
Арістотеля. Він визначає риторику як мистецтво переконання аудиторії.
Аналізуючи сутність ораторського мистецтва, Аріс-тотель говорить про
єдність трьох елементів, його складових частин: оратора, предмета
виступу і слухача, якого він називає “кінцевою метою всього”, створює
теорію класичного стилю, міркує над структурою ораторської мови
(виступу). У його настановах ораторам говориться: “Той стиль і ті
судження будуть витончені, які зразу ж повідомляють нам знання, тому
поверхові судження будуть не в шані, будуть не в шані також судження, що
виявляються незрозумілими. Але найбільше вшановуються ті судження, які
супроводжуються появою деякого пізнання, якого раніше не було”.

За часів розквіту Римської республіки започатковується новий етап
історії ораторського мистецтва, з яким нерозривно пов’язане ім’я Марка
Туллія Ціцеро-на.

Відомий теоретик і практик красномовності Римської імперії Марк Фабій
Квінтіліан оповідав про Ціцерона: “Він примушує, а тобі здається
просить; суддю захоплює силою, а йому думається, що добровільно за ним
слідує. Про все говорить з такою поважністю, що бути протилежної з ним
думки за сором вважаєш. Все, що для іншого потребувало б надзвичайного
зусилля, у нього тече само по собі; і чим прекрасніша мова, тим
помітніші легкість і гнучкість його розуму. У нащадків досягнув такої
слави, що ім’я Ціцерон уже не людину, а саму красномовність означати
стало”.

Ціцерон прославився як судовий оратор особливо своїми виступами проти
сицілійського намісника Ве-рраса, казнокрада, що чинив беззаконня. Але
Ціцерон залишив і багату теоретичну спадщину. Серед його нотаток про
ораторську майстерність читаємо: “Оратор повинен поєднувати в собі
тонкість, діалектику, думку філософа, мову поета, пам’ять юрисконсульта,
голос

15

трагіка і, нарешті, жести й грацію великих акторів”.

Останнє десятиріччя свого життя він працював над славнозвісними
трактатами “Про оратора”, “Брут”, “Оратор”. Всі три праці пронизує ідея
доконечної потреби ораторові широкої культури, постійного духовного
вдосконалення. З-поміж даних, необхідних ораторові, на перше місце
висував Ціцерон знання, переконання. Він говорив: “Істинний оратор має
дослідити, переслухати, перечитати, обговорити, з’ясувати, випробувати
все, що зустрічається людині у житті, тому що у ньому перебуває оратор,
і воно служить йому матеріалом”. Обов’язки оратора, вважав Ціцерон, — це
вміння знайти предмет міркування, надати йому словесної форми,
розмістити у потрібному порядку матеріал і викласти його. При цьому
ораторові належить привернути до себе увагу слухачів, викласти сутність
справи і висвітлити її основні положення, підкріпити аргументами і
відхилити думку опонентів, на заключення надати блиску своїм’висновкам і
знизити вагомість доказів незгодних суперечників.

Таким чином, вже у риториці Стародавнього світу розрізняються основні
елементи ораторського мистецтва, визначається характер красномовності як
сплаву праці, таланту і переконань оратора. Якраз від тієї доби
ораторське мистецтво стало засобом переконання мас, силою політичного
протиборства.

Внаслідок занепаду Римської республіки уповільнюється розвиток світового
ораторського мистецтва, а в середні віки традиції античної риторики
повністю втрачаються. Демократичні погляди Демосфена і Ціце-рона не
можуть бути прийнятними представниками церкви, які прагнули впливати на
народ методами, що не потребують від особистості самостійного мислення.
Красномовність робиться схоластичною і зводиться до тлумачення догматів
віри, їх теоретичного виправдання.

Найповніше канони середньовічної риторики використав у своїх проповідях
відомий ідеолог феодалізму домініканський монах Фома Аквінський, вчення
якого і до цієї пори є офіційною філософією Ватикану. Однак з появою
університетів започатковується університетське красномовство, але воно
було засновано на релігійних догмах, що строго регламентували його.
Лекції не були схожими на сучасні, вони в основному

16

набували вигляду коментованого читання викладачами церковних книжок,
яких у той час бракувало, і широкій студентській аудиторії вони були
просто недосяжними. Проте і за тих жорстоких умов передові професори,
такі, як Ян Гус, намагалися наближати свої лекції до широкої аудиторії,
до народу.

Новий сплеск демократичного начала ораторського мистецтва пов’язаний з
хвилею селянських повстань і війн, що висунули прекрасних народних
вождів, які закликали людей захищати свободу. Серед них — Гільйом Каль,
Уот Тайлер, Ян Жижка; вожді реформації — Мюнцер, Лютер та ін.

Значний вплив на розвиток ораторського мистецтва справляли епоха
Відродження, ідеї Т. Мора, Т. Кампанелли, визначних письменників тієї
доби.

Велика французька буржуазна революція відкрила нову епоху в історії
ораторського мистецтва. Політичні вожді часів буржуазних революцій —
Кром-вель, Робесп’єр, Дантон, Марат та ін. були чудовими ораторами, які
прийняли ідеї античного красномовства. Буржуазія, яка прийшла до влади,
починає активно використовувати ораторське мистецтво, щоб досягти своєї
мети. Буржуазне красномовство перетворилося у засоби ідеологічного
впливу на народ, маніпулювання свідомістю трудящих. Ораторське мистецтво
із методу переконання трансформується у метод обману народних мас заради
утвердження панування капіталу. Красномовність дедалі більше
відмежовується від суті справи, набуваючи, за Ф. Енгельсом, тривіального
просторіччя, “нехай навіть широкого розмаху і високої майстерності”.

У теорії ораторського мистецтва наприкінці XIX – на початку XX ст.
більше уваги приділяється врахуванню психологічного вгіливу особистості
оратора, емоційного впливу слова. Публічні виступи (промови) як засіб
політичного впливу на маси стали об’єктом вивчення вченими, їх
приваблюють проблеми, пов’язані з впливом мови, переконанням,
навіюванням та іншими аспектами дієвості усного слова. Складаються
основи буржуазної теорії і практики маніпуляції свідомістю народних мас
в інтересах можновладних. Майстерності публічного виступу надається
виключно важливого значення в Ідеологічному протиборстві, вона
розглядається як ефективний засіб у бо]

17

на бМиІі0щІК*.

ні, вивчається в багатьох навчальних закладах. 2. Історія та
сучасність

До цього моменту розглядалися питання, пов’язані з історією
стародавнього ораторського мистецтва. Зупинимося на історії
красномовства у дореволюційній Росії. Вже йшлося про те, що ораторське
мистецтво здатне виникнути і розвиватися лише на демократичній основі,
коли у публічному слові є суспільна необхідність.

Якщо з цих позицій подивитися на історію Російської держави, стає
зрозумілим, як мало місця було відведено у ній ораторському слову.
Розмірковуючи про це, відомий письменник Д.І. Фонвізін з глибоким сумом
зауважував, що відбувається це не від хиби російської мови — багатої і
красивої, — справжня причина, на його думку, міститься в умовах, за яких
була б потреба в ораторах. Він пише в одному із “Листів від Староду-ма”:
“Ми показали б якого роду і сили було б російське витійство, якби мали
ми де роздумувати про закони і де осуджувати поведінку міністрів
державним кермом керуючих”.

Реформи Пегра І викликали в Росії нове піднесення ораторського
мистецтва, і у XVIII ст. воно є пов’язаним з діяльністю видатного
просвітителя пет-ровської епохи Феофана Прокоповича. Знавець філософії,
витончений політик, талановитий літератор залишив чимало значних творів
у певних галузях знань. Першим виступом, що дав йому гучну славу, була
тріумфальна проповідь, виголошена під час зустрічі Петра І — переможця
Полтавської битви: “Ясно на весь світ сяйнула слава Російських воїнів, і
серед Марсових хвиль не схитнулось мужнє твоє і твого воїнства серце,
коли від нестерпного громогласу стогнала земля, коли суміжні країни
страхом зрушились, і закрив диск сонця дим, з прахом змішаний, тоді
відстояли хоробрість і мужність твого воїнства, не проронили крику, ні
гласу, слухали всіх вождів своїх веління, не переступили, жодної межі
ратного чину і закону, бачачи незліченні на них смерті, що йшли, і не
відвернули очей, і не повернули сліду назад, але паче попрямували смерть
на смертоносного супостата несучи”.

Феофан Прокопович був активним послідовни-18

ком реформатора Росії. Ворог пишномовності, витійства, властивих
проповідникам того часу, він обстоював простоту, доступність і водночас
наочність й образність мови. Ці риси він прагнув затвердити у зведенні
правил, написаних ним і підписаних Петром І як обов’язковий документ.
Розділ про красномовство був першою спробою утворити правила російського
красномовства, регламентації публічного виступу.

Відомі такі його настанови: бути сумлінним у науках, вивчати взірці
ораторських виступів минулого, під час .виступу виявляти скромність,
почуття міри, уникати у промовах повчань, настанов, зловживання
займенника “ви”, особливо, коли йдеться про помилки слухачів. У даному
випадку етика виступу вимагає включення оратора до тих, кого критикують
— “ми не зрозуміли…”.

Немає сумніву, що подібне ставлення до ораторського мистецтва свідчить
про прогресивні погляди ритора і, безумовно, є вагомим внеском у
розвиток теорії красномовства. Першою справжньою теорією російського
ораторського мистецтва стала праця великого російського вченого М.В.
Ломоносова “Короткий посібник з красномовства”, написана у 1743 р., яка
побачила світ лише у 1748 р.

За Ломоносовим, ораторові мають бути властиві п’ять основних якостей.

Природна обдарованість, під якою мається на увазі гнучкість мислення,
його самостійність, пам’ять, володіння диханням, голосом, зовнішні дані.

Шанування науки красномовства, тобто вивчення законів красномовства.

Бажання вивчати кращі взірці красномовства минулого.

Обов’язкові вправи з укладання промов, бо це уможливлює готовність до
імпровізованого виступу.

Знання інших наук, тобто велика ерудиція, освіченість.

Особливу увагу Ломоносов приділяє співвідношенню емоційного та
раціонального у виступі. Є ціла глава у трактаті “Про спонукання,
задоволення і змалювання упереджень”, у якій він говорить, що найкращі
доводи не мають такої сили, щоб “впертого схилити на свою сторону”, бо
люди часто діють не відповідно до розуму, а згідно з характером. У цьому
випадку орато-

19

ру допомагає звертання до почуттів слухачів. Виголошення промов,
культура мовлення, чіткість і виразність виступу висвітлені у згаданій
праці.

Правильно вказав Ломоносов на чільне значення здібності оратора впливати
на слухачів. Значну роль у цьому, на його думку, відіграє становище, яке
оратор займає у суспільстві, його вік, що свідчить про життєвий досвід,
його моральні якості. Важливим є духовний стан оратора у момент виступу,
бо оратор може збудити у слухачів тільки ті почуття, яких сам зазнає.

Перша половина XIX ст. пов’язана з діяльністю революціонерів-демократів,
погляди яких суттєво сприяли розвиткові демократичного політичного
красномовства, залишивши позаду посохлі і безсилі віти офіційного
російського витійства.

У період активного суспільного піднесення у 40-60 рр. XIX ст. виникають
нові для Росії види ораторського мистецтва — академічного (лекторського)
і судового, які увібрали в себе революційний подих епохи, перетворившись
по суті у своєрідні типи політичного красномовства. Політична думка, що
домагалася відкритої трибуни, знайшла її у залах гласного порефор-меного
суду, а особливо на університетській кафедрі.

Виразником основних принципів російського ораторського красномовства з
цілковитою підставою вважається Т.М. Грановський. Він один з перших
сформулював значення кафедри як загальної трибуни, виступаючи з
публічними лекціями, що відіграли неабияку роль у розвитку суспільної
думки в Росії у XIX ст.

Олександр Іванович Герцен в епопеї “Минуле і думи” так оцінив діяльність
Грановського: “Наприкінці важкої епохи, коли все було прибито до землі,
тільки офіційна низькість голосно говорила, замість науки викладали
теорію рабства, в той час, зустрічаючи Грановського на кафедрі, робилось
легше на душі”. Т.М. Грановський викладав у Московському універси-.теті
курс історії середніх віків. Однак його лекції були фоном для роздумів
про тогочасну епоху, значно впливали на формування власних переконань
аудиторії, визначаючи напрям її думок.

Не менш вражаючим лектором академічного виду ораторського мистецтва був
В.Й. Ключевський. Саме йому належить відомий афоризм: “Викладачам слово
дане не для того, щоб присипляти свою думку, а

20

щоб пробуджувати чужу”. Цей вислів надзвичайно точно визначає сутність
його ораторської манери. Кожна його лекція була уроком розвитку творчого
мислення слухачів, яскравим святом пізнання. Ключевський досконально
володів словесною наочністю. Слухачеві важливо не тільки слухати, але й
“осягати” те, про що говорить оратор, розумовим поглядом.
Образність та картинність підтверджувалися глибоким аналізом і
висновками. Це й становись єдність аналізу і опису, що досягається
тільки великою працею, культурою мислення, різнобічною освіченістю.
Сам Ключевський багатьма зусиллями досяг усього, що мав: знання, вміння
захопити аудиторію, педагогічних успіхів, тому все життя
шанував працю; ретельно, сумлінно готувався до кожної лекції. Він
стверджував, що “не можна бути істориком, не вміючи відкривати
у різнобарвному сум’ятті життєвих фактів закономірностей, що
поєднують”1. Без цього хисту -— історик звичайний оповідач. Він вважав,
що обов’язковим для лектора-історика є глибоке знання першоджерел,
що дають жвавість, впевненість, всебічне розуміння давнього, що
уможливлюють відчути, осягти минуле.

Однією із реформ державного устрою Росії після скасування кріпацтва
стала судова реформа. Можливість чесним і відкритим словом служити
істині залучила до судової діяльності цілу плеяду фахівців, чиї імена
пам’ятаємо і дотепер. Це Анатолій Федорович Коні, Федір Микифорович
Плевако, Петро Сергійович П;.;ро::осІ:;І:І;оЕ, Олександр Іванович Урусов
та ін.

Коли у Петербурзі за ініціативою А.В. Луначар-ського відкрився Інститут
Живого слова, А.Ф. Коні очолив у ньому ораторський факультет. За
підрахунками друзів, А.Ф. Коні, якому в той час було майже вісімдесят
років, прочитав за декілька років близько тисячі лекцій. Сам Коні писав
тоді: “Я міг — і здійснив це — читати лекції у Росії, не поступаючись
своїми переконаннями і здобуваючи любов слухачів”. А.Ф. Коні належить
авторство відомих “Порад лектору”, що увібрали у себе весь найбагатіший
досвід цього видатного оратора: жодні поради не можуть зробити людину
красномовною — це природний дар. Інша справа — вміло

1 Цит. за кн.: Ножин Е.А. Основи советского ораторского искус-ства.
– М., 1981. – С. 28.

21

публічно говорити, тобто володіти майстерністю ораторської мови. Це
вміння набувається завдяки відповідному тренуванню і уможливлюється за
дотриманням таких умов.

– Щирість. Слово позбавляється своєї животворної сили, коли сам оратор
не вірить в те, про що говорить, особливо, коли замість того, щоб
виявляти зрілу думку, він удається до гучних фраз.

– Досконале володіння матеріалом. “Якщо думка скаче з предмета на
предмет, якщо головне постійно переривається, то таку промову
майже неможливо слухати. Слід побудувати план так, щоб одна думка
витікала з іншої: друга — з першої, третя — з другої і т. ін.”

– Оратора-початківця (а іноді і досить досвідченого) очікує так званий
“аудиторний шок”: людина все знає, а сказати не може, дуже хвилюється,
непередбачені обставини на лекції і т. ін. Для того щоб цього запобігти,
треба під час обмірковування лекції скласти рухомий план, який
дозволить гнучко в.ар’їрувати текст лекцій залежно від ситуації,
що склалася. Це надасть ораторові більшої впевненості, позбавить
його розгубленості. Але такий план має бути добре опрацьований
заздалегідь.

– Досконала форма промови. Добре продуманий вступ і завершення промови.

– Однією із важливих якостей оратора є вміння швидко орієнтуватися в
обставинах, знаходити правильний і точний прийом з метою підкорити собі
аудиторію, домагатися того, щоб слухач переконався саме в його
правоті. Щодо цього ораторська майстерність Ф.М. Плевако може
слугувати взірцем. Про його винахідливість, вміння знайти безперечний у
даному випадку аргумент складали свого часу легенди. Як адвоката його
боялись усі прокурори.

Одного разу судили жінку літнього віку, яка вкрала чайник, що коштував
дешевше 50 коп., захисником у справі був Плевако. Прокурор вирішив
заздалегідь паралізувати вплив захисної промови Плевако, сам висловив
усе, що можна було сказати в захист старої: бідна жінка, гірка доля,
кража незначна, діяння підсудної викликає не обурення, а тільки жаль.
Але власність є священною, весь наш громадський благоустрій грунтується
тільки на власності, якщо дозволити

22

людям порушувати її, то країна загине. У відповідь Плевако сказав:
“Багато бід, багато випробувань довелося зазнати Росії за її більш як
тисячорічне існування. Печеніги терзали її, половці, татари, поляки.
Дванаде-сять мов звалювались на неї, взяли Москву. Все витерпіла, все
перемогла Росія, тільки міцніла й росла від випробувань. Але тепер,
тепер… Літня жінка вкрала старий чайник ціною 50 коп. Цього Росія,
звичайно, не витримає, від цього вона загине безповоротно”1. У
результаті був винесений виправдувальний вирок.

Звернімо увагу, що згадана промова є дуже короткою, без будь-яких
ефектних сплесків. Проте сила аргументів така, що правота оратора не
викликає сумніву. І в той же час захисник користується різноманітними
ораторськими прийомами і звертається до історичної пам’яті слухачів, їх
патріотичних почуттів, показуючи водночас велич країни, народу і
дрібність вчинку підсудної. Цей контраст і зробив свою, якщо можна так
висловитися, емоційну справу.

Як і будь-яке інше мистецтво, ораторське має свої закономірності. Це
мистецтво — явище історичне. Кожна епоха закликає до трибуни свого
оратора. Ось чому важко буває відповісти на запитання: “Хто був
найкращим оратором?” Кожна епоха створила свій образ, позначила свій
відбиток на образі оратора. Чи означає це, що немає чому вчитися у
Демосфена чи Сократа? Звичайно, не означає. Читаючи промови ораторів
давнини, переконуємося, що зміст їх застарів, але п^ “теми, якими вони
користувалися, здебільшого збереглися й мають силу і в наші дні. Такі
ораторські і стилістичні засоби, як риторичне запитання, риторичні
оклики чи звертання, метафори, іронія тощо знаходять широке застосування
у виступах сучасних ораторів.

Ораторське мистецтво є не тільки явищем історичним, але й явищем
національним. У кожного народу, у будь-якої нації є свої особливості в
галузі ораторського мистецтва. Скажімо, жестикуляція. Мексиканець
робить, за підрахунками вчених, 180 жестів за годину, француз — 120,
італієць — 80, а фін — всього один жест. Або якщо оратор затягує виступ,
то чоловіки в італійській аудиторії починають вдивлятися у вічі лек-

1 Цит. за кн.: Вересаев В.В. Невьідуманньїе рассказьі о прошлом
//Соч.: В 4 т. – М., 1948. – Т. 4. – С. 446.

23

тору і погладжувати рукою щоку. У вітчизняній аудиторії цей жест
залишається без уваги, а італійський оратор швидко закінчить свій
виступ, тому що такий жест означає: “Ти говориш занадто довго, і за час
твого виступу у мене вже виросла борода”.

Серед закономірностей, які визначають ораторське мистецтво, існує й
така: ораторське мистецтво — явище особистісне. Тут дуже важливо, хто
зійшов на кафедру, хто почав говорити. Можуть заперечити, що будь-яке
мистецтво є особистісним, але ораторське, як і акторське,
музично-виконавське, не існує окремо від свідомості. Зовсім не одне й те
ж слухати живу мову або читати стенограму.

Звичайно, це не означає, що зовсім не слід читати виступів ораторів
минулого, що збереглися для нащадків тільки у записах; ми повинні і
будемо по них вивчати основи ораторського мистецтва, тільки треба
зробити відповідні висновки для себе.

На думку сучасних методистів лекційної пропаганди, хороша ораторська
промова містить декілька “Е”: ерудицію, енергію, емоційність,
експресивність (виразність, освіченість), етику й естетику1. Здається,
великий сенс є закладеним у цій своєрідній класифікації, яка, звичайно,
не претендує на всеосяжність, але дотримуватись її, безумовно,
необхідно.

Крім того, ораторське мистецтво можна охарактеризувати як мистецтво
синтетичне, ситуаційне і сьо-гохвилинне. Синтетичне — означає, що воно є
сплавом низки наук і мистецтв. Ситуаційне — це свідчить, що характер
виступу має відповідати обставинам, що склалися. Одна і та ж бесіда, яка
провадиться за різної ситуації, приводить до різних результатів.
Приміром, можна навести подію, яка трапилася з А.В. Луначар-ським. Йому
випадково довелось бути присутнім на мітингу молодих людей, які
від’їжджали на фронт. Перед ними виступав якийсь оратор, із вуст якого
лунали од-.ні тільки мітингові штампи. Його нікчемний виступ був
вислуханий з похмурою байдужістю. За таких складних обставин виступив
Луначарський. Він почав говорити … про весну, про білі ночі, про
дівчат, про любов, про музику Глінки, про поезію Пушкіна. І раптом його

1 Див. про це: Адамов Е.А. Пропагандисту об ораторском искус-стве. –
М., 1983. – С. 22.

24

голос став суворим і несхитним. Він заговорив про ворогів, які хочуть
позбавити всього цього трудящих. Промову його слухали уважно, захоплено,
схвильовано. Перемога оратора була повною.

Несподіваний ефект означає, що як би заздалегідь не готувались до
лекції, сам її виклад і буде творенням лекції. Навряд чи хтось може
двічі викласти лекцію (навіть з готовим текстом) однаково. Цей акт
творчості, на нашу думку, і є вершиною ораторської майстерності.

Таким чином, ораторське мистецтво минулого — школа сучасних ораторів.
Знання законів красномовства — обов’язкова ланка у системі навчання
ораторському мистецтву. Формування необхідних особисті-сних якостей —
неодмінна умова засвоєння ораторської майстерності. Серед цих якостей
чільне місце займає ідейна переконаність оратора, твердість його
принципових позицій. Щоб стати гарним оратором, необхідно докласти
чимало розумових, емоційних, духовних зусиль, а щоб не боятись
змарнувати їх, слід постійно вдосконалювати своє вміння.

На завершення лекції бажано звернутися до вислову А.Ф. Коні: “Невидима
для жодної людини попередня праця — основа впевненості лектора і
величина хвилювання — зворотно пропорційна витраченій на підготовку
праці”.

Список літератури

Аристотель. Риторика//Античньїе риторики. -М., 1978.

Демосфен. Речи. – М., 1954.

Козаржевский А.Ч. Античное искусство. – М., 1980.

Ломоносов М.В. Краткое руководство к ритори-ке//Полн. собр. соч. – М.,
1952. – Т. 7.

Смолярчук В.И. ГигантьІ й чародеи слова. – М., 1984.

25

Тема III. ОРАТОР І АУДИТОРІЯ ЯК ПСИХОЛОГІЧНА СИСТЕМА

1. Психологічна характеристика аудиторії як відповідної спільності,
групи

Багатьом добре знайома ситуація: промовець виходить на трибуну і
встановлюється очікувальна тиша. Декілька слів оратора — й уся аудиторія
або перетворюється в зацікавлене, що ловить кожне слово, єдине ціле, або
увага починає розвіюватись і тоді здається, що кожен слухач поринув у
свої думки і тільки із ввічливості зберігає мовчання (в гіршому випадку,
займається своїми справами або починає перемовлятися із сусідами).

У чому .ж справа? У чому полягає причина уваги чи неуваги аудиторії?
Якими методами і прийомами примушує слухати себе оратор? На ці або
подібні запитання спробуємо відповісти у запропонованій лекції.

Розглядаючи особливості роботи промовця в аудиторії, необхідно
насамперед визначити, що власне становить поняття “аудиторія”. Дане
поняття, як і поняття “аудирування”, походить від латинського аисііге —
слухати. Однак чи правомірно взагалі говорити про аудиторію як про
відповідну єдність, про окрему групу, що характеризується будь-якими
загальними ознаками? Бо тільки в тому випадку, коли аудиторія являє
собою відповідну групу людей, яким характерні деякі спільні особливості,
маємо право говорити про цілеспрямований, єдиний вплив на кожного, хто
входить до її складу, і на всю в цілому.

Поняття “група”, “спільність” — предмет соціальної психології; разом із
тим поняття “група” вживається і у кримінальному праві, і в інших
правових дисциплінах, однак ці визначення дещо відрізняються від їх
трактувань у психології, соціології. Так, соціолог і історик В.Ф.
Поршнєв визначає спільність як найширше родове поняття. Воно означає
об’єднання людей на основі як тимчасових, так і просторових ознак. В.Ф.
Поршнєв розрізнює чотири типи соціально-психологічних спільностей, до
першої з яких належить аудиторія, тобто така спільність, “всі члени якої
особисто знають один одного, або коли йдеться про натовп, про залу

26

глядачів, які одночасно бачать і чують один одного”1. Очевидно, що до
даного визначення необхідно додати низку істотних ознак, тобто участь в
одному із видів діяльності. Таким загальним, що поєднує дану групу
людей, видом діяльності є аудирування (слухання й розуміння). Воно
передбачає дію одних і тих же процесів на всіх слухачів, а саме
сприйняття, усвідомлення й утримання в пам’яті (запам’ятовування). Брати
участь у даному виді діяльності означає бути внутрішнім чинником, який
об’єднує всіх слухачів у єдину групу — аудиторію.

Управління аудируванням може здійснюватися тільки через правильну
організацію процесів сприйняття, усвідомлення й запам’ятовування. Так,
явною помилкою оратора буде викладення матеріалу, який охоплює 10-15,
пунктів плану, що значно перевищує припустиму межу “смислових блоків”,
які слухач здатний запам’ятати під час лекції.

Отже, врахування такої характеристики аудиторії, як зайнятість людей в
одному й тому ж виді мовленнєвої діяльності та розгляд закономірностей
цієї діяльності, безумовно, можуть сприяти роботі оратора.

Не менш істотним для визначення поняття аудиторії є й те, що всі люди,
які її складають, зазнають водночас впливу однієї і тієї ж інформації.
Іншими словами, вплив одного й того ж повідомлення також є чинником, що
об’єднує людей.

Знання цієї особливості аудиторії дозволяє ораторові дуже ефективно і
раціонально використовувати текст, його мовні особливості, термінологію.

Одними із найважливіших чинників, що характеризують аудиторію, є мета
(ціль) і мотив дії слухачів (прихід на лекцію).

Психологічні дослідження виявляють, що будь-яке людське діяння причинно
зумовлене й мотивоване необхідністю задоволення його потреби, що
викликана. Мотив — це те, що стимулює, спонукає здійснити ту чи іншу
дію.

Існують мотиви духовні, а також матеріальні, які особливо останнім часом
різко заявили про себе. Насамперед відвідування лекцій пов’язано з
виробничою необхідністю (зміни у нормативних документах і

1 Леонтьев А.Н. Проблеми развития психики. – М., 1959. – С. 225.

27

\

т. ін.). Всі вищі духовні мотиви можуть бути умовно розподілені на три
групи: 1) мотиви інтелектуального плану; 2) мотиви морального плану; 3)
емоційно-естетичні мотиви.

Мотиви інтелектуального плану усвідомлюються людиною як потреба знань,
прагнення до розширення світогляду, поглиблення знань. Вони тісно
пов’язані з матеріальними мотивами, тому що незважаючи на зайнятість,
слухачі відвідують потрібні їм лекції, адже набуті знання безпосередньо
позитивно впливають на професійну діяльність. Аудиторія, що поєднана
переважно таким мотивом, вже готова до сприйняття лекції. У ній є
внутрішня направленість щодо слухання даної лекції.

Слід зазначити, що в аудиторії, яка є присутньою на лекції з огляду на
пізнавальні мотиви, не обов’язково робити вступ до неї досить ефектним.
У такій аудиторії важливо тільки строго і логічно викладати матеріали,
тому що для слухачів інтерес становлять самі факти та їх виклад.

Інша група мотивів — моральні. Історія зберігає незліченні приклади,
Коли люди з моральних мотивів вершили великі подвиги самопожертвування.
Такі подвиги тісно пов’язані з почуттями обов’язку, честі, совісті,
значною мірою визначають все духовне обличчя людини. Це є категорією
мотивів, згідно з якими людина виховується, діє, живе.

У слухачів, які прийшли на лекцію з мотиву обов’язку або в зв’язку з
розпорядженням начальника, немає внутрішньої настанови на уважне
слухання, на сприйняття лекції. Більше того, у них спостерігається
навіть деяка психологічна протидія, своєрідний психологічний “бар’єр”. У
даному випадку слухача необхідно “завоювати”, включаючи до активної
діяльності — ау-дирування.

Таким чином, основна психологічна різниця між • слухачем, що прийшов на
лекцію з пізнавального мотиву, і слухачем, присутнім з примусу, полягає
в тому, що у першого вже готовий настрій, внутрішня настанова на
слухання, зацікавлення. Викликається, в свою чергу, внутрішня
мобілізація, згода людини із запропонованим видом діяльності —
слуханням.

Як оратору можна врахувати мотивацію поведінки слухачів? Насамперед слід
зважати на неї в по-

28

будові самого початку лекції.

Розглянемо конкретний приклад. Лектор повинен виступити з питанням
стосовно культури мовлення, скажімо, в аудиторії торговельних
працівників. Припустімо, що згадана лекція міститься у програмі • КУРСУ
“Культура обслуговування покупців”, що особливо важливо за умов
конкуренції між підприємствами відповідного профілю. Однак слухачі
вважають, що вони для більшої користі послухали б лекцію з проблем
забезпечення якісними товарами. Тоді можна сказати, що якщо слухачі
прийшли в аудиторію з примусу директора фірми, то у них, безумовно,
переважає мотив необхідності як реально домінуючий. Як за таких обставин
має діяти лектор?

Насамперед належить зацікавити, викликати інтерес до предмета лекції,
показати її практичне значення. Можливо, що цю лекцію треба починати
такими словами: “Ви передбачаєте, що я буду говорити про те, що слід
ввічливо відповідати на запитання покупців? Ні, ми не будемо вести
розмову про це. Ви досить добре знаєте, як необхідно поводити себе. Буде
мовитися про те, як ваша увага до покупця впливає на ваш заробіток, на
настрій оточуючих, на ваше службове просування”.

З психологічної точки зору лектор у даному випадку сам створює у
присутніх настанову на слухання лекції, і від майстерності оратора
залежить інтерес слухачів.

Нарешті розглянемо мотиви емоційного плану, пов’язані із задоволенням
естетичних потреб людини. Такими мотивами значною мірою визначається,
наприклад, аудиторія консерваторії, зала глядачів театру або концертна
зала. Розвиток і формування мотивів емоційного плану у слухачів
становить найважливіше завдання оратора.

Розкриття поняття “мотивація дії” приводить до висновку, що успіх роботи
оратора не завжди досягається однаковими психологічними зусиллями.
Набагато легше читати лекцію аудиторії, яка об’єднана пізнавальним
мотивом з обов’язковістю. Бажано ще раз зазначити, що знання домінуючого
мотиву аудиторії неминуче повинно відбитися на змісті і тексті лекції,
особливо на її вступі.

•^ У теорії розмежовуються поняття “зрозумілого”

29

і “реально діючого” мотивів.

Зрозумілі мотиви визначають потенційні можливості людини, можливість чи
бажаність здійснення дії. Реально діючі мотиви є тими безпосередніми
поштовхами, які ведуть до здійснення даного конкретного вчинку.

Реально діючі мотиви можуть бути мотивами нижчого і вищого порядку.
Якщо, наприклад, дитина переписує брудно виконану домашню роботу через
страх одержати двійку, а їй І так потрібно виправляти оцінки, — це
мотивація більш високого рівня, ніж та, що пов’язана зі страхом перед
батьками за недбало виконану роботу. Якщо студент відвідує лекції й
практичні заняття, мотивуючи необхідністю оволодіння професійними
знаннями, природно, це є мотивом високого порядку, ніж страх бути
пійманим за пропуски занять.

Момент перетворення мотивів, переходу мотивів поведінки з найнижчого
рівня до найвищого визначається у теорії діяльності як зміна мотивів.

Зміна мотивів — це головний етап формування особистості, її інтересів і
світогляду. Вона виникає тоді, коли людина починає робити щось не
спираючись на прагматичні мотиви, а для того, щоб краще виконувати
громадянський обов’язок, розширювати світогляд. Зміна мотивів, що
відбувається, характеризує і відповідну зміну в усій психологічній
діяльності людини, в її інтелектуальній та емоційно-вольовій сферах.

Розглянувши поняття “мотив”, повернемося до визначення поняття
“аудиторія”. Однією з важливих характеристик аудиторії, як згадувалося
вище, може бути зв’язок мотиву з самим об’єктом дії. І справді, в
будь-якому випадку за наявності пізнавального мотиву або мотиву
обов’язку сама дія — відвідування лекції — пов’язана з лекцією, об’єктом
цієї дії.

Якщо порівняти аудиторію зі стихійним натовпом на вулиці, можна
зауважити, що у останнього немає ні пізнавального мотиву, ні мотиву
обов’язку і взагалі жодного об’єкта дії, з якими ці мотиви могли б бути
пов’язані. Разом з тим існують і особливості поведінки натовпу, однак це
не є предметом нашого аналізу і потребує окремої лекції.

Зважаючи на зазначене вище, можна запропонувати такі визначення поняття
“аудиторія”. Аудиторія — це короткочасна спільність людей, об’єднаних

ЗО

таким чином: 1) наявністю мотиву, що спонукав відвідування лекції
(дискусії і т. ін,); 2) спонуканням до дії впливом однієї і тієї ж
інформації (зорово-слуховий); 3) зайнятістю одним і тим же видом
діяльності; 4) наявністю безпосередніх індивідуальних зорових і слухових
контактів; 5) одночасністю присутності в одному й тому ж місці у
відповідний час.

У даноі«у визначенні аудиторії дві останні характеристики мають більш
частковий характер, який вживається для опису аудиторії, тобто груп
людей, що знаходяться в одному приміщенні. Три перших, з одного боку,
виявляють те загальне, що об’єднує людей в аудиторію, з другого — це
якраз ті характеристики аудиторії, знання яких може принести практичну
користь лектору у щоденній роботі. Власне такі характеристики
підтверджують необхідність аналізу кожного явища як відповідного прояву
діяльності людини.

Таким чином, саме визначення аудиторії показує, що процес аудирування,
мотиви поведінки слухача і мовне повідомлення є тими основними
питаннями, які весь час повинні знаходитись у центрі уваги промовця.
Вони є предметом подальшого розгляду, тому що важливі для діяльності
оратора.

2. Психологічні особливості процесу мовленнєвого сприйняття

Сприйняття і розуміння (надалі будемо вживати один термін “сприйняття
мови”, мається на увазі включення в нього і процесу розуміння) -— одна
із найскладніших проблем психології. Необхідність її вивчення взагалі і
використання її в завданнях підготовки спеціалістів, особливо юристів,
надзвичайно велика.

Значною умовою надійності підготовки фахівців є врахування механізмів,
яким підкоряється процес сприйняття, опрацювання і засвоєння особистістю
інформації.

Трудність у вивченні сприйняття зумовлюється складністю, багатогранністю
як об’єкта вивчення мови, так і самого процесу мовного сприйняття.
Зупинимося насамперед на тому, що являє собою мова і якою є психологічна
характеристика усної мови.

Мова визначається як процес висловлення ду-31

мок людини, її почуттів і бажань за допомогою мовних засобів з метою
впливу на співрозмовника або слухача у процесі спілкування в
різноманітних видах діяльності й суспільних відносин. Усна мова
відрізняється від письмової насамперед неповторністю, точніше
необоротністю у часі (“Слово не горобець: вилетить — не піймаєш”). Це
виникає в результаті того, що усна мова як послідовність звуків
реалізується у часі, тоді, коли письмова — висловлює послідовність
літерних, зорових символів і реалізується у просторі. До будь-якого
письмового повідомлення можна повернутися і прочитати ще раз. При
сприйнятті усного повідомлення це можливо зробити за допомогою
звукозаписувальних пристроїв (диктофон, магнітофон, відеомагнітофон),
що дозволяють слухачеві повернутися до незрозумілого йому речення,
твердження, однак це потребує прослухову-вання певної частини
повідомлення для відновлення . сенсу, паузи й обставин використання
мовцем незрозумілої слухачем фрази чи вислову. Все це завдає значних
труднощів у процесі сприйняття і є важливою, – суттєвою
відміною від сприйняття письмового тексту. Зважаючи на особливості
усного повідомлення, досвідчені оратори використовують повтори, більш
чітке закріплення у свідомості аудиторії найважливіших для подальших
міркувань моментів. Необоротність у часі усного повідомлення
зобов’язує оратора говорити розміреною мовою, конкретизувати складні для
розуміння теоретичні положення, ілюструючи одну і ту ж думку різними
засобами, що робить її більш наочною і переконливою.

Інша психологічна особливість усної мови —• експресивність, викликана
звуковою природою мови. Фонетична характеристика усної мови, крім самої
вимови звуків, містить у собі, як відомо, інтонацію, наголос, паузу.
Кожна з цих манер вимови може виявитися у багатьох варіаціях і
діапазонах. Усною мовою перека–зується нескінченна кількість відтінків
думки. В одному такому, наприклад, питанні: “Я сподіваюсь, все
зрозуміло?” — може бути і ствердження, і сумнів, і радість, І
впевненість, і страх, і т. ін, Звичайно, письмово дане запитання можна
передати в описовій формі, але це буде менш експресивним, тому що це
буде висловлено словом, а всіляке слово вже узагальнює.

Таким же великим діапазоном характеризуєть-32

ся і пауза, яка на письмі може бути передана крапкою, комою, трьома
крапками, окличним знаком. А в усній мові? Кожна зайва секунда паузи
вже- є значною. Це або чекання, або дорікання, або відпочинок тощо.
Пауза -висловлює безліч експресивних станів, які неможливо

відбити письмово.

Але багатогранна експресивність усної мови покладає на оратора й
відповідний обов’язок. Наприклад, психологічно не зумовлено надзвичайно
сильне виділення у тексті логічних наголосів, що не мають важливого
значення для аудиторії. Невиправданими є значні паузи, якщо матеріал є
легким для сприйняття аудиторією і т. ін.

Наступною характеристикою усної мови є участь у цьому процесі немовних
засобів розкриття думки. До згаданих засобів належать міміка і
пантомімічні рухи, що містять жестикуляцію. Однією з цікавих і важливих
особливостей міміки є рух і вираз погляду. Розглядаючи внутрішній
механізм спілкування актора з глядачем, К.С. Станіславський особливо
відзначав це явище: “Очі — дзеркало душі. Пусті очі — дзеркало \ пустої
душі. Не забувайте про це!

Важливо, щоб очі, погляд, бачення актора на сцені відбивали великий
глибокий внутрішній зміст

його творчої душі”1.

Характер і ступінь участі немовних засобів значною мірою визначають
загальну культуру людини, в тому числі й культуру його мовлення.

З часів Петра І була відома така настанова ораторам: “Словами не
висловиш — пальцем не розтлумачиш”. Безумовно, що надмірна міміка,
невиправдана жестикуляція, неконтрольовані рухи тіла, голови
не свідчать про високу культуру оратора. Але, з другого боку, усне мовне
висловлення обов’язково повіинно супроводжуватися виявленням
емоційно-вольового “Я” того, хто говорить. І визначення потрібної для
даної ситуації спілкування форми жестикуляції та міміки рухів — завдання
не другорядного значення для оратора. Зіставлення мовних особливостей
письмової й усної мови свідчить, що усна мова характеризується
тим, що побудова речень в усній мові, як правило, де-

^ив.: Станиславский К.С. Работа актера над собой, – М., 1938′.

С. 390.

33

що простіша. Іноді в усній мові спостерігаються ніби порушення правил
граматики. Найчастіше не додержуються порядку слів, а підмет іноді
вживається без присудка і т. ін.1

Визначення особливості позначається і у вживанні лексем, тобто в усній
мові кожного мовця накопичується свій словниковий запас найуживаніших
слів.

Можна сказати, що письмова мова — це складніший мовний код з ширшим
словником і усталенішими правилами (граматичними) оформлення думки, ніж
усна мова. А якщо це так, то письмова мова, призначена тільки для
читання, має сприйматися на слух набагато гірше, ніж усна. Експерименти,
проведені щодо передачі мовного повідомлення, підтверджують це
положення. Якщо слухач сприймає озвучену письмову мову, він відтворює
тільки 50% отриманого повідомлення, додаючи при цьому до нього суттєвих
змін.

При сприйнятті усної мови, тобто власного викладу думки мовця,
відтворюється 90% почутого. Зрозуміло, що оратор може зробити висновок:
тільки усна мова з її експресивністю і наближенням до режиму , слухання
може бути сприйнятною і припустимою формою викладу матеріалу.

Перед тим як перейти до розгляду основних особливостей сприйняття
мовного повідомлення, слід хоч у загальних рисах визначити, що складає
його структуру. Це необхідно для того, щоб краще уявити особливості
сприйняття даного повідомлення в аудиторії. Мовне повідомлення може бути
розглянуте як сукупність теми чи предмета повідомлення, основної ідеї чи
основного сенсу висловлення, змісту й образу. У зв’язку з тим, що
наявність образу, який створюється автором тексту за допомогою
спеціальних мовних засобів (метафор, епітетів, порівнянь тощо), не є
обов’язковою для багатьох видів мовного повідомлення, наприклад для
повідомлення (лекції) технічного і медичного характеру, не будемо
детально зупинятися на розгляді цього явища. Відзначимо тільки, що
зорові, слухові та інші образи, які виникають під впливом виражальних
засобів мови, уможливлюють наочно уявити те, про що йдеться. А зв’язок
образу, уявлення з уяв-

1 Див. про це: Артемов В.А. Курс лекций по психологии. – X., 1968. -С.
236.

34

ним словарним описом сприяє більш ефективному сприйняттю всього
повідомлення.

Безумовно, що створення образу у мовному повідомленні особливо необхідно
у лекціях з питань політики, мистецтва, літератури, архітектури і т. ін.
Але, звичайно, формування образу у мовному повідомленні є небезкорисним
і у лекціях з інших предметів, тому що воно дозволяє, пов’язати
наочно-почуттєве й абстрактно-логічне пізнання дійсності в єдиний
процес.

Тема, або предмет викладу, визначається колом питань,, які належить
розглянути. Тема розкривається під час викладу матеріалу, і глибина її
розуміння зумовлюється особливостями змісту повідомлення.

Список літератури

Ерастов Н.П. Сочетание требований логики й психологии в лекций. – М.,
1980.

Зимняя И.А. Психологические основьі лекцион-ной пропаганди. – М., 1981.

Леонтьев А.А., Шахнарович А.М. Речь в крими-налистике й судебной
психологии. – М., 1977. ‘

Тема IV. СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА ОРАТОРА

1. Структура стратегії

Для того щоб переконати аудиторію, необхідно додержуватися деяких
правил, а саме: слід розпочинати промову з великим прагненням досягти
поставленої мети; належить твердо знати те, про що буде йтися. Ораторові
треба спрямувати всі зусилля на те, щоб привернути, немов прикувати до
себе увагу аудиторії, зацікавити промовою слухачів з першої миті
виступу. Якщо людина не обміркувала, не спланувала заздалегідь промову,
вона буде почуватися невпевненою перед слухачами і навряд чи зможе їх
переконати у будь-чому.

Промова — це не просто набір речень, вона містить у собі низку певних
елементів, без яких була б безглуздою і нікому не потрібною. По
визначенні теми виступу і моделюванні аудиторії (“складання її портре-

35

та”) важливо розробити стратегію промови (виявити основні її напрями), а
потім побудувати її тактику — мати зовнішню структуру доказу ідеї,
реалізовувати в його ході відповідні принципи мовлення, способи та
прийоми доказу.

Розглянемо тепер у загальних рисах, які елементи охоплює той складний
процес, що дістав назву “розробка стратегії і тактики промови”.

Насамперед є сенс знайти (виявити) місце обох компонентів у визначенні
всіх законів ораторського мистецтва поряд з такими законами: аудиторії,
мовним, динаміки діяльності мовця та контрольно-аналітичним.

Зупинимося на детальному висвітленні стратегічного і тактичного законів.

Спочатку з’ясуємо концепцію з позицій ораторського мистецтва та
звернемося до розгляду риторичного трикутника, де чітко визначено місце
кожного ми-сленнєво-мовленнєвого компонента.

Як бачимо, концепція — це основа мисленнєво-мовленнєвої діяльності, над
якою надбудовується стратегія діяльності, тобто теза, настанова (цільове
спрямування). Отже, концепція у широкому розумінні цього слова не є ані
стратегією (програмою дій), ані тезою (складовою стратегії), оскільки
стратегія є реалізацією концепції, а теза — головнею думкою (частиною
стратегії). Зважаючи на цю обставину, можна переконатися, що концепція —
це система знань про предмет, яка відбита стисло, коротко. Таке
розуміння концепції найбільше відповідає її функціональному призначенню
-— бути першоосновою мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Отже,
визначивши, що таке концепція, розпочнемо детально досліджувати
стратегічний закон. Він передбачає системну побудову програми впливу на
конкретну аудиторію.

Стратегія (програма дій) становить варіант реалізації концепції і
характеризується такими ознаками: •динамічністю, гнучкістю,
варіативністю (пор.: концепція є дещо універсальною, загальною,
більш-менш стабільною). Іншими словами, та ж сама концепція, може мати
кілька стратегій залежно від аудиторії та етапів її реалізації.

З яких компонентів складається стратегія? Насамперед треба виділити
настанову, заради якої готується виклад концепції. Настанова складається
з двох

36

компонентів: завдання, спрямованого на роз’яснення тих чи інших
чинників, аргументів, позицій і, зрештою, на переконання аудиторії у
чомусь; та надзавдання, яке має емоційно-спонукальний характер. Термін
“надзавдання” — та прихована пружина дії, яка, за задумом режисера
(термін “надзавдання” запровадив у вжиток К.С. Станіславський), повинна
протягом усієї вистави спрямовувати емоції глядачів у певному руслі.
Надзавдання у мовленні, що переконує, — це також елемент мистецтва
(надзавдання означає конкретні практичні дії, очікувані від аудиторії у
тому випадку, коли пощастить переконати її). Завдання начебто подається
слухачам, а надзавдання не підлягає прямому сприйняттю і впливає потай.

По визначенні настанови (чого волію досягти, чого домагаюсь від тієї чи
іншої аудиторії) необхідно вичленувати з концепції коло питань (вгідно з
психологічним законом сприйняття, їх має бути не більше ніж 7 ± 2, може
бути й менше (від 1 до 3), що залежать від настанови, особливостей
аудиторії), орієнтованих на аудиторію, проаналізувати їх і сформулювати
власний підхід до пошуку відповідей на них. Свої міркування щодо
формування стратегії суб’єкт має побудувати на заключному етапі у
вигляді тези.

Теза розглядається як провідна ідея, сукупність тверджень, що
розгортаються оратором під час спілкування з аудиторією. Наявність тези
дозволяє уникнути беззмістовного викладу концепції. Теза відіграє роль
взаємозв’язку в цілісності всіх компонентів мовлення: концепції,
запитань, настанови, аудиторії.

Отже, стратегія дій становить таку послідовність: визначити настанову;
вичленувати з концепції запитання, що розраховані на певну аудиторію, їх
аналіз; сформулювати тезу (система коротких відповідей суб’єкта на
поставлені запитання).

Стратегія, хоча і являє собою певне уточнення концепції, все-таки є
досить загальним явищем, яке потребує подальшої конкретизації:
розгортання тези та її обгрунтування, нейтралізації опонентів, схиляння
на свій бік тих, хто вагається. Щоб досягти даної мети, необхідно
розглянути наступний етап розвитку концепції, роль якого відіграє
тактичний закон ораторського мистецтва.

37

2. Характеристика тактики оратора

Тактичний закон передбачає систему дій, спрямованих на підготовку
ефективної реалізації стратегії. Аргументація і активізація мислення та
почуттєво-емоційної діяльності аудиторії — його складові частини.

Аргументація засновується на логічному обгрунтуванні суб’єктом тези
шляхом доказу, переконання. Аргументація — явище комунікативне, яке
містить два аспекти: гносеологічний (пізнання предмета, поглиблене його
розуміння, пошук істини, поширення істинних думок та їх обстоювання) і
етичний (оратор та аудиторія визнають себе рівноправними сторонами
пізнання істини).

Аргументація як частина тактичного закону спрямована головним чином на
реалізацію завдання (переконання), тобто передбачає активну діяльність
передусім з боку оратора, при цьому аудиторія знаходиться у більш-менш
пасивному стані (набуває нової інформації). Для цілковитого досягнення
настанови необхідно, щоб аудиторія не тільки вбирала інформацію, нехай
навіть дуже сумлінно, але й досить активно її опрацьовувала, тобто
проектувала на себе, на свою діяльність, свій досвід, іншими словами,
щоб аудиторія виявлялася на рівні застосування набутих знань.

Для здійснення цього необхідно звернутися до іншої частини тактичного
закону — активізації мис-леннєвої та почуттєво-емоційної діяльності
аудиторії, яка спрямована на реалізацію надзавдання, тобто досягнення
практичної мети — спонукання до дії.

Активізація передбачає таку послідовність дій: зацікавити аудиторію;
створити в аудиторії атмосферу розмірковування; вивести аудиторію на
рівень обговорення.

Насамперед слід зацікавити аудиторію, тобто передати емоційно-естетичний
мотив адресату, що досягається використанням: а) аудиовізуальних
прийомів як статичних (графіки, таблиці, малюнки, схеми), так і
динамічних (відеоматеріали і т. ін.). Відомо, що ця група прийомів
становить близько 20% засвоєння інформації, концентрує увагу слухачів,
знімає втому; б) психологічних прийомів: реклами (за допомогою цього
прийому можна захопити аудиторію ще на докомунікативному етапі), прийому
шокової терапії (створення несподіва-

38

ного ефекту, який дозволяє швидко переключати увагу аудиторії,
концентрувати її на потрібних мовцеві аспектах, знімати втому слухачів
і, головне, оперативно збуджувати зацікавлення аудиторії і підтримувати
, його в процесі спілкування). Як засоби цього прийому можна
використовувати зовнішній вигляд мовця, плин його думок, характер
завдань та запитань, адресованих аудиторії тощо; в) прийому’
“опудала-опонента”, що становить собою змодельовану типову думку з
питання, що обговорюється, яке може бути домінуючим у даній аудиторії.
Суб’єкт повинен ретельно проаналізувати цю думку (виявити все позитивне
і негативне), а потім запропонувати свою точку зору. Такий прийом
допомагає суб’єкту досить активно підтримувати зацікавлення аудиторії;
г) прийому проблемного введення матеріалу, який дозволяє суб’єїсту з
перших хвилин спілкування опанувати увагу аудиторії за допомогою
проблемних питань, влучних афоризмів, доречних анекдотів, чітко
сформульованого завдання, активного спілкування, захоплюючих, яскравих
прикладів, вдало винайдених компліментів тощо.

Завдяки першому етапу активізації можна уникнути
морально-дисциплінарного мотиву спілкування, позбавитися байдужого
ставлення, викликати особисті-сну потребу спілкування, вийти на другий
ступінь розуміння (про що + що) питань, що обговорюються, вищий рівень
осягнення змісту предмета.

Сутність другого етапу активізації — створити в аудиторії творчу
атмосферу розмірковування — полягає в тому, щоб викликати у слухачів
потребу обміну думками з приводу питань, що обговорюються. Це
досягається логічними та психологічними прийомами.

До логічних прийомів належать такі способи розгортання тези:

– спіральний спосіб — багаторазове згадування однієї й тієї ж думки,
але щоразу збагаченої новою Інформацією, — який можна застосувати або
для непід-готовленої, або для конфліктної аудиторії тощо. Іншими
словами, спіральний спосіб становить процес поступового прирощення нових
знань до набутих;

– ступінчатий спосіб -—• поступовий плин думки від загального до
конкретного і навпаки. Розгортання тези від загального до конкретного
орієнтоване в основному на підготовлену аудиторію, розгортання тези в

39

зворотному порядку — навпаки;

– пунктирний спосіб — розгортання тези шляхом членування її на
відносно незалежні рівнозначні частини, які наприкінці зно^у
об’єднуються в тезу.

Даний спосіб застосовується, як правило, в аудиторії з високим рівнем
підготовки, здатній самостійно поєднувати всі частини, знаходити зв’язки
між ними;

– контрастний спосіб — розгортання тези шляхом протиставлення різних
точок зору стосовно одного й того ж предмета, — який можна
використовувати для будь-якої аудиторії;

– асоціативний спосіб — розгортання тези у вигляді поєднання у
свідомості різних образів, — який можна застосовувати в аудиторії, де
домінують люди з образним мисленням.

До психологічних прийомів другого етапу активізації належать такі:

– “опудало-опонент”, згадане вище;

– “запитання-відповідь” — розвиток обмірковування, сутність якого
полягає в тому, що суб’єкт у процесі спілкування може будувати своє
мовлення у вигляді запитань та відповідей на них (до речі, відповідати
може не лише оратор, але й аудиторія). Такого роду прийом допомагає
концентрувати увагу аудиторії на важливих моментах спілкування,
перевіряти засвоєння матеріалу за допомогою запитань щодо
розуміння і уточнення;

– аналогія — прийом використання схожості між об’єктами у
деякому відношенні.

Описаний етап активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності
аудиторії (міркування) сприяє появі інтелектуально-пізнавального мотиву,
нейтралізації байдужого ставлення, розвиткові особис-тісної та
професійної потреби, поглибленню розуміння проблеми (про що + що + як).

Нарешті, третій етап активізації — виведення аудиторії на рівень
обговорення та прийняття рішення — передбачає пошук загальних точок
зіткнення, який досягається логіко-психологічними та аудиовізу-альними
прийомами.

До розряду логіко-психологічних прийомів належить насамперед аналіз
раніше визначених різних думок, поглядів, точок зору з приводу питання,
що роз-

40

глядається. Аналіз складається з двох етапів. Перший етап — виявлення
протилежностей (пор.: непротистав-лення) з метою психологічного
спрямування на об’єктивний аналіз, тобто для створення атмосфери
можливого співіснування різних підходів.

Подальший етап аналізу — зіставлення протилежностей (виявлення
загального та специфічного у поглядах). Далі можна здійснити перехід до
іншого ло-гіко-психологічного прийому — синтезу (поєднання протилежних
сторін). Розглянемо форми синтезу:

– компроміс можливий тоді, коли декілька позицій принципово не
збігаються і протистоять одна одній як відносно самостійні сутності.
Компроміс досягається шляхом взаємних еквівалентних поступок за
наявності певної загальної основи;

– перевага прогресивної сторони характеризується тріумфом найбільш
розумної сторони, а інша — набуває підпорядкованого значення (повністю
або частково включається в першу). Ця форма можлива тоді, коли не
спостерігається різкого (принципового) протистояння позицій;

– консенсус становить вищу форму поєднання протилежностей, коли
досягається оптимальне узгодження позицій. Умови консенсусу —
позиції в основі своїй не протистоять одна одній, більше того, вони
взаємодоповнюються. Розбіжності стосуються лише частковостей.

Третій етап активізації створюється і таким психологічним засобом, як
прийом співучасті, який сприяє інтелектуальній та емоційній взаємодіям
суб’єктів спілкування. Техніка цього прийому полягає у переважному
використанні займенників “ми”, “нас” у процесі спілкування: “у нас з
вами”, “ми відчуваємо”

тощо.

Логіко-психологічні і психологічні прийоми на етапі обговорення повинні
підкріплюватися різними засобами (схеми, малюнки, графіки,
відеофрагменти тощо).

Третій етап активізації (обговорення) сприяє також закріпленню
інтелектуально-пізнавального мотиву, розв’язанню конфліктних ситуацій та
встановленню конструктивних відносин, розвитку суспільної потреби і
досягненню глибинного рівня розуміння (про що + що + як + навіщо).

41

Отже, активізація мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності
аудиторії — це система дій, завдяки якій оратор забезпечує аудиторії
найглибший рівень пізнання того чи іншого питання, тобто підносить
аудиторію на декілька порядків вище у розумінні певної проблеми.
Внаслідок активізації створюється повноцінний двосторонній процес
спілкування, в якому залучені обидві сторони (оратор та аудиторія),
тобто створюються умови для суб’єктно-суб’єктних відносин.

Тактичний закон, таким чином, дозволяє ораторові знайти ефективні засоби
впливу на аудиторію, завдяки чому здійснюється реалізація настанови
(завдання та надзавдання) і розгортання тези.

Розглянуті закони спрямовані на інтелектуальний розвиток людини, її
ерудиції, таких якостей мислення, як самостійність, самокритичність,
глибина, гнучкість, відкритість. Іншими словами, знання й застосування
цих законів (а разом з тим і всіх розглянутих проблем) сприяють
розвиткові вищих інтелектуальних можливостей. Можна зробити висновок, що
ораторське мистецтво насамперед вчить людину грамотно мислити, бо, як
вважав Сократ, “все, що хочеш сказати, розглянь спочатку в голові своїй,
тому що у багатьох язик передує самій думці”.

Список літератури

Владимиров В., Нефедов Н. Подготовка лек-ции. – М., 1974.

Кожевников К.П. Методика подготовки лек-ции. – М., 1986.

Платонов Г.В. Подготовка к чтению лек-ции//ОсновьІ лекторского
мастерства. – М., 1988.

Тема V. ДОКАЗ У ПУБЛІЧНОМУ ВИСТУПІ 1. Поняття та структура доказу

Головним в ораторському мистецтві є майстерність переконання. Дані
сучасної психології свідчать про те, що переважна більшість оцінює свої
можливості переконувати інших надто оптимістично. Насправді немає нічого
важчого, ніж змусити людину змінити свою .

42

точку зору.

Чому така велика різниця між оцінкою людьми результатів процесу
переконання і даними психологічної науки?

Перед тим як відповісти на це запитання, слід зауважити, що існує
відмінність між такими поняттями, як думка, погляд і переконання. У чому
ж вона полягає?

Думка — короткочасна, принаймні, її порівняно легко змінити. Так,
спостерігаючи деякі явища природи, наприклад світлий ореол навколо
місяця, можна зробити висновок, що йтиме дощ. Але, повідомляючи по радіо
прогноз погоди, диктор говорить, що очікується сонячна погода. І людина
змінює свою думку.

Поглядам властивий усталеніший характер. Звичайно вони віддзеркалюють
позицію групи осіб або соціальної верстви, навіть усього суспільства, до
яких належить той чи інший індивід. Отже, погляди мають значно глибші
корені, ніж думки, і змінювати їх важче, тим паче, що вони пов’язані між
собою і утворюють деяку сукупність, систему поглядів — світогляд. Певна
річ, людина має і свої особисті погляди, наприклад, на подружнє життя,
на жінок (або чоловіків), на молоде (або старе) покоління, на політичні
події, на расові проблеми, на інші питання, включаючи погляди на життя
взагалі. Оскільки особистість постійно сприймає інформацію, то й погляди
її змінюються. Багато що залежить від того, які це погляди — головні чи
другорядні.

Припустімо, у людини склалося певне уявлення про французів на основі
прочитаних книжок та розповідей. Потім ця людина подорожує до Франції,
перебуває там деякий час і переконується, що французи зовсім інакші, не
такі, якими вони зображені у книжках. Грунтуючись на новій інформації,
людина цілковито змінює свій погляд на них. Ця зміна погляду
відбувається гладко, бо йдеться про питання другорядне, не принципове.

А тепер уявімо таке. Чоловік, який кохає свою дружину і вважає сімейне
щастя головним у житті, раптом дізнається, що дружина зраджує його і
хоче розірвати шлюб. Або ж дванадцятирічна дівчинка, яка палко любить
свого батька, одного разу дізнається, що він покинув її матір і пристав
до іншої жінки. Для дівчинки батьки, злагода і спокій у сім’ї — основні,
прин-

43

ципові питання, погляди на які змінюються під впливом згаданих вище
подій. Часто ці зміни супроводжуються великими психічними кризами.
Чоловік, який кохав свою дружину, поважав її, над усе шанував сімейне
життя, повністю змінює свій погляд на жінок і подружнє життя. Важко йому
буде після цього повернутися до попередніх поглядів.

Майже неможливо змінити погляди, що зумовлюються деякими природженими
рисами, наприклад авторитарністю характеру. Уявіть собі зарозумілого,
деспотичного чоловіка, який вважає, що дружина повинна в усьому коритися
йому. Змінити авторитарні риси характеру мало кому щастить.

Дана тема розпочинається таким вступом для того, щоб читач усвідомив:
переконати людину не так легко, як іноді здається. Дуже багато тут
залежить від того, якої зміни бажано досягти: зміни думки чи погляду, і
якщо погляду, то чи стосується той погляд питань другорядних або
істотних.

Треба завжди пам’ятати, що чим більше той чи інший погляд узгоджується з
характером людини, тим важче його змінити. А щоб переконати людину,
конче потрібна логічна послідовність розвитку думки. Складаючи промову,
слід дбати про логічний зв’язок усіх фактів, думок і положень, про
поєднання цих фактів, думок, положень навколо провідної ідеї.

Логічна операція обгрунтування істинності яко-го-небудь положення
(судження) за допомогою інших істинних суджень називається доказом. Щоб
володіти вмінням логічного доведення, треба знати структуру доказу і
вимоги до нього. У кожному доведенні є три складові частини:

– теза — положення, правильність якого треба обгрунтувати;

– основи доведення (аргументи) — судження, за допомогою яких доводиться
теза. Істинність основ вже встановлена, і тому їх наводять як
достатні підстави

” для доведення істинності тези;

– форма доведення (демонстрація) — способи логічного зв’язку між
тезою і аргументами.

У процесі доведення оратор керується правилами, які являють собою
конкретизацію закону тотожності.

1. Теза має бути чіткою, точно сформульованою. 44

2. Теза не повинна містити в собі логічної суперечності.

3. Теза має залишатися незмінною протягом усього доведення.

Підміна тези — характерна логічна помилка софістів. Софістичні прийоми
розраховані на те, щоб створити подобу істинності хибної тези чи,
навпаки, хибності істинної тези.

Якщо ви прагнете переконати слухачів у правильності того, про що
говорите, то недостатньо буде сказати: “Це так і ось так”. Не
сподівайтеся, що аудиторія повірить вам лише тому, що ви про це
говорите. Слухачі прийняли б ваші слова на віру лише в тому разі, якби
ви були фахівцем з цього питання, і, отже, розумілися на тому, про що
виголошуєте. Якщо ж ви не фахівець або хоч і фахівець, але торкаєтесь
речей, які не мають нічого спільного з вашим фахом, то у слухачів можуть
виникнути сумніви щодо правильності або правдивості того, що ви
промовляєте. Для того щоб їх переконати, треба неодмінно потурбуватися
про вагомі аргументи.

Аргументами, або доводами, називають такі висловлювання, з яких з
необхідністю випливає істинність тези.

Аргументи відіграють роль підвалин, на яких засновується будова доказу.

?

тніми для обгрунтування тези.

Аргументи можуть . бути викладені у вигляді фактів або свідчень.
Особливу силу переконання має приклад. Приклад вносить у виклад
чіткість, конкретність, збуджує зацікавлення.

Одним із видів доказу є посилання на авторитет. Адже більша частина
знань набувається не безпосередньо шляхом спостереження або з власного
досвіду, а й іншими способами. Отже, здебільшого знання опосередковано
передаються людьми, які були або є фахівцями у тій чи іншій галузі.

45

Якщо ви доводите правильність того, що для слухачів невідоме, то
пошліться на авторитетного вченого або спеціаліста в даній галузі. Для
того щоб доказ був переконливим, ви повинні назвати ім’я та прізвище
авторитетної людини, на яку посилаєтесь. Не досить сказати: “Багато
визначних учених вважають, що…” або “Авторитетні вчені у цій галузі
підтверджують, що,..”,

Особа, на яку ви посилаєтесь, має бути авторитетом саме в даній галузі.
Не можна, наприклад, посилатися на лауреата Нобелівської премії з
фізики, обговорюючи питання національного доходу. Якщо навіть той фізик
і висловлював свої погляди на ці проблеми, це ще не означає, що, будучи
авторитетом у фізиці, він так само компетентний у питанні національного
доходу.

Іншою формою доказу є аргумент, який побудований на взаємозалежності
причини й наслідку.

У процесі доказів оратори часто припускаються таких помилок:

-~”” 1. Надто квапливе узагальнення: на підставі окремих, часто
нетипових, випадків робляться помилкові узагальнення; про ціле
висновують по його частинах.

2. Доказ тези підмінюється оцінкою особи. Така помилка в логіці зветься
доведенням асі потіпет (“до людини”), її припускаються, наприклад, тоді,
коли, доводячи тезу “він добрий оратор”, посилаються на те, що він
хороша людина, активний громадський діяч тощо. Такі аргументи
характеризують дану особу, але не висунуту тезу.

Цієї помилки припускаються й тоді, коли, ігноруючи факти і логічні
докази, аргументують свою промову виключно посиланнями на авторитети,
цитати. Зовні така промова може виглядати дуже переконливо. Але тільки
зовні. Посилання на авторитети — прийом, вартий уваги, але ним не слід
зловживати. Передусім авторитет має бути безперечним не тільки для
оратора, а й для слухачів. Широко застосовуються посилання на думки
найвидатніших учених, письменників і громадських діячів. Коли оратор не
впевнений, що ці авторитети відомі слухачам, він повинен стисло розкрити
значення їх діяльності.

3. Підміна доказу апелюванням до почуттів аудиторії (доказ1
“до публіки”). Як відомо, ораторське

46

С

мистецтво — це вміння викликати певні почуття, емоції у слухачів. Однак
чуттєве і раціональне в ораторській промові має перебувати в єдності, а
не підміняти одне одним. Якщо оратор апелює лише до почуттів слухачів,
цим він порушує один з основних принципів промови — її науковість.

4. Як аргументи оратор бере положення, що також потребують доказу. Дана
логічна помилка називається “хибною основою”.

5. Оратор не доводить те чи інше положення, а приховує свої твердження
словами: “загальновідомо”, “усі знають”, “ви, звичайно, знаєте”.-Цей
прийом називають “підмащуванням аргументів”. У такому разі
більшість слухачів не наважується заперечувати, щоб не виявити своєї
необізнаності з питання, що обговорюється.

Враховуючи можливі логічні помилки у промові, вплив їх на слухачів,
оратор повинен пам’ятати, що успіх промови досягається не кількістю
аргументів, а якістю їх. “Аргументи не лічать, а зважують^ — говорить
давній вислів.

Логічність .промови неможлива без її цілеспрямованості, тобто
підкорєності всіх висунутих положень основній меті, доведенню головної
ідеї.

Окремі судження в промові підпорядковані логічним законам, правилам
логіки. Логічний зв’язок суджень утворює, формує умовивід. Це, зокрема,
стосується судової промови. Відомий російський юрист П. Сергеїч (П.С.
Пороховщиков) вважав, що промову слід складати і виголошувати як
докладне логічне міркування. Крім того, кожна окрема частина міркування
має бути викладена як самостійне логічне ціле, а ці частини, в свою
чергу, поєднані в єдине ціле1.

Для того щоб досягти логічної доказовості промови, конче потрібно
враховувати особливості сприйняття усної мови.

Усна мова відрізняється від письмової насамперед неповторністю,
необоротністю у часі. До будь’якого написаного звороту можна повернутися
і перечитати його ще раз. Під час сприйняття усного повідомлення цього
зробити неможливо: слухач не може повернутися

1 Див. про це: Сергеич П. Искусство речи на суде. – М., 1960. -С. 306.

47

до незрозумілих йому фраз, тверджень. Зважаючи на зазначену особливість
усної мови, досвідчений оратор вдається до повторів.

Необоротність -у’ часі усного повідомлення зобов’язує оратора говорити
уповільненим темпом, конкретизувати важкі для розуміння теоретичні
положення, по-різному ілюструвати одну й ту саму думку, використовувати
наочність, образні засоби (художню літературу тощо).

Аргументації, докази можуть бути двох типів. Перший тип грунтується на
дійсних обставинах справи. Факти, які використовує у такому випадку
оратор, істинні, логіка бездоганна, висновки правильні. Даний тип
доказів називають логічним. Інший — грунтується на думках, почуттях тих,
кого переконують, випливає з їх зацікавлення. Оратор намагається
довести, що те, про що він говорить, відбиває інтереси слухачів, і тому
це правильно. Такий вид доказів називають психологічним.

До речі, слід мати на увазі деякі переваги психологічних аргументів над
логічними. На це вказував ще французький філософ Жан Робіне (1735-1820).
Він писав: “Дух судить завжди лише на підставі ідей, які йому
повідомляють, а пристрасть — спритний софіст, який приховує від неї
(пристрасті. – Прим, авт.) все те, що говорить проти неї, і надає йому в
спокусливому вигляді все те, у чому вона хоче його переконати…” І
далі: “…Хай неправда викрита, — у пристрасті тисячі доказів, щоб
пустити, цю неправду знову в хід”1.

Про деякі переваги психологічних доказів над логічними свідчать і
експериментальні дані. Дослідженнями встановлено, що переконливість
доказів визначається не стільки істинністю їх і логічною правильністю,
скільки використанням шляхів, до яких звичайно вдається людина, коли
робить умовивід і приводить нові положення відповідно до її минулого
досвіду, поглядів, світогляду.

• На дієвість аргументів під час переконування впливають такі
чинники:

1) характер джерела інформації, тобто того, хто переконує;

1 Див.: Робине Ж.-Б. О природе. – М., 1936. – С. 67.

48

2) характер самої справи, тобто переконливість того, про що говориться;

3) характер аудиторії (тобто її соціальний склад і погляди), яку
переконують;

4) характер і важливість погляду, який має бути змінений;

5) характер слухачів.

Оратор, який складає свою промову на дійсних обставинах справи (особливо
це стосується судового оратора), повинен навчитися досконало володіти
першим — логічним — типом доведення.

2. Закони логічного мислення

Мистецтво переконання передбачає знання і вміле застосування законів
логічного мислення-

Логічно, цілеспрямовано розвиваючи тему, оратору необхідно пам’ятати, що
викладати матеріал слід,, йдучи від простого де складного, від відомого
до невідомого.

Не можна висвітлювати наступне питання, якщо оратор не впевнений, що
зрозумілим і засвоєним є попереднє. Якщо слухачі не опанували проміжної
ланки, вони втрачають інтерес до подальшого викладу, і таким чином
зв’язок оратора із слухачами розриваєть-‘ ся.

Логічне мислення, групування думок навколо центральної ідеї досягається
за допомогою зосередження всіх засобів діалектичної логіки і формальної
логіки, що вивчають закони логічного мислення. Тому доцільно розглянути
закони і прийоми логічного мислення і розкрити їх значення для
красномовства.

Розгляньмо окремі положення діалектичної логіки та її вимоги до оратора:

– всебічність у підготовці і викладі матеріалу, вивчення матеріалу в
усіх його зв’язках і опосередкуваннях;

– історичність — розгляд предмета у процесі становлення розвитку, у
повній відповідності до основних законів матеріалістичної діалектики;

– практичний підхід до змісту промови, тобто ‘ тісний зв’язок її з
життям, характером аудиторії, практикою;

49

– конкретність.

Нехтування вимогами діалектичної логіки призводить до догматичного1 або
релятивістського2 розуміння істини.

Ораторське мистецтво вимагає також дотримання законів формальної логіки,
до яких належать такі закони: тотожності, несуперечності, виключеного
третього і закон достатньої підстави. Формально-логічні закони мислення
вперше були сформульовані і розроблені Арістотелем.

Розгляньмо значення для красномовства кожного з цих законів формальної
логіки.

Закон тотожності відбиває визначеність думок. Думка оратора повинна
цілком відповідати певному змісту. Необхідно чітко визначити предмет
думки, протягом усієї промови мати на увазі саме цей предмет, а не
інший.

Закон тотожності вимагає також точного визначення понять. Л.М. Толстой
твердив, що тільки точне визначення та вживання понять і слів роблять
можливим людське спілкування, зв’язок оратора із слухачами3.

Закон несуперечності. Сутність закону полягає в тому, що два протилежні
судження про один і той самий предмет, взятий в один і той самий час і в
одному й тому ж відношенні, не можуть бути одночасно істинними;
принаймні одне з цих суджень є хибним.

Закон виключеного третього стосується протилежних суджень. Якщо одне
судження істинне, то друге — хибне, третього судження не існує.

Закон виключеного третього вимагає давати прямі відповіді на поставлені
запитання.

Суперечність неправильного міркування слід відрізняти від суперечностей,
які притаманні всім життєвим явищам. Життєві суперечності об’єктивні,
вони є внутрішнім джерелом виникнення і розвитку всіх пре-•дметів і
явищ. На відміну від них суперечність неправильного міркування породжує
суперечності плутаного, непослідовного мислення, тобто логічні
суперечності.

1 Догматизм — спосіб мислення, в якому вчення або положення
сприймається як закінчена, вічна істина, як догма.

2 Релятивізм — принцип відносності людських знань.

3 Див. про це: Русские писатели о язьіке. Хрестоматия/Под общ. ред.
А.М. Докусова. – М.; Л., 1955. – С. 285.

50

Закон достатньої підстави вимагає, щоб будь-яка істинна думка мала
достатню підставу. Що вважається достатньою підставою для доказової,
логічно переконливої промови? Достатньою підставою насамперед є добре
підібраний і перевірений фактичний матеріал. Необхідно брати не
окремі’факти, що стосуються питання, яке розглядається, а всю сукупність
їх.

3. Методи логічного мислення

Мистецтво переконання передбачає знання і вміле застосування не тільки
законів логічного мислення, а й логічних методів мислення, до яких
належать аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія.

Аналіз і синтез

Аналіа — це розчленування, розкладання по-думки або реально цілого на
частини, елементи, компоненти, властивості.

Синтез — поєднання подумки або реально окремих частин, елементів в єдине
ціле.

Ораторові необхідно логічно розчленувати об’єкт, про який ідеться, на
складові частини, проаналізувати його. На цій стадії пізнання свідомо
порушується цілісність предмета, об’єкта. Тому конче’ потрібно удаватися
до теоретичного синтезу результатів аналізу, щоб систематизувати знання
про об’єкт.

За допомогою аналізу і синтезу досягається більша повнота опису,
виявляються зв’язки, встановлюються структура явища, його сутність і
закономірності, створюється певна теорія.

Індукція і дедукція

Індуктивний метод мислення передбачає перехід від часткового до
загального. Спочатку оратор викладає окремі факти, часткові
спостереження і випадки. Відтак після аналізу оцінка їх переходить до
загальних висновків, рекомендацій, порад.

Дедуктивний метод передбачає інший шлях мислення: перехід від
сформульованого загального положення до окремих висновків, часткових
прикладів і ви-

51

падків.

Кожен з цих методів має свої переваги і хиби.

Індуктивний метод мислення дає змогу виходити з окремих життєвих фактів
і тим самим робить промову чіткою, переконливою.

У процесі застосування індуктивного методу мислення розвивається
здатність узагальнювати факти, уміння висувати і обґрунтовувати
гіпотези.

Однак індуктивний метод висвітлення матеріалу має і свої вади. Він не
оформлює знання в логічно струнку систему і не забезпечує завершеного
логічного обгрунтування висновків.

Дедуктивний метод мислення надає теоретичному матеріалу логічної
зв’язаності, обгрунтованості, послідовності і систематичності.

Даний метод розвиває хист до логічно правильного мислення як мислення
послідовного, несуперечли-вого, обгрунтованого. Однак можливості
дедукції обмежені сукупністю найзагальніших положень, які покладені в
основу дедуктивної системи.

Зважаючи на це, необхідно щоразу визначати, який з цих двох методів
висвітлення доцільно застосовувати в кожному конкретному випадку.

Якщо матеріал важкий для засвоєння або аудиторія підготовлена слабо,
потрібно не стільки обгрунтувати тему, скільки її роз’яснити. У всіх цих
випадках оратор вдається до індукції. За індуктивним методом складені,
як правило, промови на мітингах, під час демонстрацій.

Там, де положення, про які йдеться, істотно відрізняються від буденних
уявлень слухачів, де вимагається строгий доказ цих положень, де
роз’яснення змісту цих положень недостатнє, оратор використовує
дедуктивний метод викладу матеріалу. Наприклад, висвітлюючи філософські
положення Гегеля, варто вдаватися до методу дедукції.

Аналогія

\

Доведення за аналогією — це один з видів умовиводу, що виникає від
часткового до часткового. Тут на основі схожості двох предметів за
одними ознаками робимо висновок про подібність їх за іншими ознаками.

Використовувати аналогію слід обережно. Раніш 52

ніж наводити порівняння, треба переконатися у можливості такого
порівняння, у дійсній, об’єктивній схожості цих предметів, їх параметрів
і властивостей.

Іноді вправний оратор перетворює порівняння в алегорію, в розгорнутий
образ, який не тільки переконує аудиторію, а й хвилює її, впливає на
почуття і волю слухачів. Часто такі порівняння є засобами доказу.

Вмінням створювати такі образи, картини, які вражали суддів і всю
аудиторію, відзначалися судові промови відомого російського адвоката
Ф.Н. Плевако. Адвокат вдається до аналоги у справі люторицьких селян,
які звинувачувалися в опорі поліції1. .Прокурор намагається виявити
ватажків, і тому Ф.Н. Плевако заперечує: “Ви не припускаєте такої
незвичної солідарності.” такої дивної одностайності без попередньої
змови? Увійдіть у дитячу кімнату, де нянька забула вчасно нагодувати
дітей, ви почуєте крики і плач, що лунають воднораз з декількох колисок.
Була тут попере-, дня змова? Хто викликав погодженість у дитячій
кімнаті? Голод створив її, — робить висновок Ф.Н. Плевако. — Голод
викликав одночасно непокору поліції з боку люторицьких селян”2.

Впливова сила аналогії часто збільшується завдяки гумористичному
порівнянню. Гумор прихиляє слухачів на бік промовця і нерідко допомагає
йому зробити слухачів немовби своїми “спільниками”, довести свою
правоту.

Оратор користується не лише одним із зазначених методів логічного
мислення. Він зобов’язаний, як говорив М.Г. Чернишевський, використати
всі можливі логічні засоби для доведення питання до “найпрозорі-шої
ясності”.

Оратор неодмінно користується і аналізом, і синтезом в єдності їх, адже
без аналізу немає синтезу”.

Доповнюють одна одну також індукція та дедукція. Загалом, всі логічні
методи органічно взаємопов’язані: індукцію звичайно супроводить аналіз,
дедукцію підтримує синтез і т. ін.

1 Справа люторицьких селян слухалася у грудні 1880 р. в Московській
судовій палаті. По даній справі до суду було притягнуто тридцять чотири
селянина села Люторич, Єпйфанського повіту, Тульської губернії.

2 Цит. за кн.: Гурвич С.С., Погорілко В.Ф., Герман М.А. Основи
риторики. – К., 1978. – С. 61.

53

Список літератури

Асмус В.Ф. Учение логики о доказательстве й опровержении. – М., 1954.

Берков В.Ф. Аргументация в виступлений лектора. – Минск, 1986.

Тема VI. ПРИНЦИПИ І ЗАСОБИ ВЕДЕННЯ ПОЛЕМІКИ

1. Полеміка: сутність, форми, принципи ведення

Теорія і методика красномовства розглядає методи ораторської діяльності,
що являють собою основний спосіб зв’язку між оратором і аудиторією,
завдяки якому передається і засвоюється інформація, здійснюється вплив
на слухачів.

Серед методів і прийомів спілкування з аудиторією важливе місце посідає
полеміка — одна з ефективних форм впливу на слухачів, найважливіший
засіб їх переконання. Щодо цього, розгляньмо питання про те, як і за
яких обставин вона виникає, як організовується, як активізує слухачів.

Уміння організовувати полеміку, управляти нею потребує від оратора
великої майстерності, глибоких знань. Гостра полемічна бесіда —
найскладніша форма зближення з аудиторією.

Термін “полеміка” походить від давньогрецького слова “полемікос” —
войовничий, ворожий. Більш чітке визначення даного поняття можна знайти,
наприклад, у енциклопедичному словнику, де зазначається, що полеміка —
гостра дискусія стосовно будь-якого спірного питання. Це не звичайна
суперечка, а таке публічне обговорення, при якому є конфронтація,
протистояння, протиборство сторін, ідей і поглядів. Виходячи з цього,
полеміку можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок щодо
того чи іншого питання, тобто публічний спір з метою захистити, обстояти
свою точку зору і спростувати думку опонента.

З даного визначення випливає, що полеміка відрізняється від дискусії,
диспуту саме своєю цілеспрямованістю. Учасники дискусії, диспуту,
зіставляючи суперечливі судження, намагаються дійти єдиної дум-

54

ки, знайти загальне рішення, встановити істину. Мета полеміки інша . —
потрібно здобути перемогу над огга-нентом, обстояти і затвердити власну
позицію. Полємі-ка — це наука і мистецтво переконувати. Вона вчить
стверджувати думки аргументованими, переконливими і безперечними
науковими доказами. Отже, мета полеміки — досягнення істини чи її
перевірка.

Як слід вести полеміку, щоб вона була корисною і продуктивною?
Насамперед необхідно оволодіти деякими принципами полеміки. Один із
принципів ведення полеміки — це чесність і принциповість ведення
дискусії. Перед тим, як спростувати погляди опонента, потрібно точно і
чітко сформулювати позицію, згідно з якою полемізують. Визначеність
предмета спору і вихідних позицій — одна з основних вимог до полеміки.

У жодному разі не можна перекручувати позицію опонента. Цим оратор
підриває довіру до власної позиції у слухачів. Потрібно виявити дійсні й
істинні дошкульні місця позицій опонента і вміти критикувати їх.

Важливого значення набуває і принцип використання емоцій у полеміці.
Певна річ, без людських емоцій ніколи не було, нема і не може бути
пошуку істини. Не можна вести полеміку без емоційного, суб’єктивного
ставлення до питань, що обстоюються. Проте не слід перебувати у полоні
емоцій, тобто давати перевагу почуттям над розумом.

Характерний принцип полеміки — виявлення невідповідностей і
суперечностей у поглядах опонента, однобічності його позицій. Зрозуміло,
воно потребує опанування діалектичною і формальною логікою, наявності
високої культури мислення. Якщо оратор глибоко і до кінця переконаний в
істинності своєї позиції (а інакше немає сенсу її обстоювати), належить
розкрити хибність позицій опонента: продемонструвати слуха-чам, чому
вона помилково уявляється їм правильною, привабливою; висвітлити,” за
допомогою яких софізмів, свідомих чи випадкових і несподіваних,
внаслідок яких лавірувань опонент зміг зробити свою позицію зовні
переконливою і логічною.

Відомо, що істина потребує не декларування, а доказу. Не роблячи
екскурсу в логіку, можна висловити низку міркувань про застосування
різних способів аргументації.
,

55

У дискусії з малопідготовленою аудиторією, мабуть, доречно застосувати
метод індукції, тобто спочатку висунути тезу, а потім на переконливих
прикладах довести її істинність.

Для підготовленої аудиторії доцільніше використовувати метод дедукції.

Існує й третій спосіб доказу — аналогія, яка відрізняється особливою
наглядністю. Вона дозволяє доступно пояснити, доказати надто складні
положення, активізує увагу слухачів і підвищує переконливість мови.

Важливим принципом ведення полеміки є також уміле використання гумору,
іронії, сарказму, сатири. Висміювання опонента — прийнятний захід у ході
полемічної бесіди. Однак його застосування потребує дотримання певних
вимог.

По-перше, ніяким гумором, ніякою іронією, жодним сарказмом не можна
підміняти логічну критику і розкриття позицій опонента. У полеміці
сарказм, гумор, жарт над суперечником повинні вживатися в поєднанні, в
сукупності з усіма іншими заходами розкриття і критики позиції опонента.

По-друге, як у ході полеміки в цілому, так і у використанні гумору
необхідна тактовність. До гумору слід удаватися тактовно, не торкаючись
гідності особистості.

Перелічені принципи є обов’язковими під час ведення будь-якої полеміки,
але це зовсім не означає, що ними вичерпуються всі поради і твердження.
Щоразу полеміка вимагає, звичайна річ, своїх особливих засобів, своєї
методики ведення.

2. Логіка запитань і відповідей у полеміці

Щоб розраховувати на успіх у полеміці, потрібно також мати чітке
уявлення про логічну структуру і види запитань та відповідей, про
специфіку їх застосування в спорі.

Спочатку слід охарактеризувати різні види запитань.

Відомо, що наукові проблеми формулюються у вигляді запитань.

У соціальній (виробничій і повсякденній) прак-56

тиці за допомогою запитань одержуємо численні нові відомості,
доповнюємо, уточнюємо і конкретизуємо загальні уявлення про предмети, що
оточують людину, і явища, які відбуваються. Таким чином, основна функція
в комунікативному процесі — пізнавальна. Вона реалізується у вигляді
правильної відповіді. Якщо у відповіді на запитання міститься істинне
знання, то воно збільшує обсяг інформації, яка одержується, і, в свою
чергу, може бути базисом для нових, більш глибоких запитань.

Всі запитання щодо їх логічної структури і ролі можна віднести до двох
видів. Перший вид — це запитання, що уточнюють, чи закриті запитання,
направле-• ні на з’ясування істинності чи хибності висловленого в них
судження. Граматичною ознакою закритих запитань є наявність у реченні
частки “чи”: “Чи правильно, що…?” Оскільки в запитанні цього виду вже
міститься судження, яке цікавить, то пошук відповіді завжди обмежений
двома альтернативами: “так” чи “ні”.

Другий вид — запитання, що заповнюють прогалини знань, чи відкриті
запитання. Вони спрямовані на з’ясування нових властивостей і якостей
предметів та явищ, які цікавлять слухачів. Граматична ознака таких
запитань міститься в наявності у них запитальних слів: хто, що, де,
коли, як і т. ін.

Щодо складу розрізняють запитання складні і прості. За допомогою
складних запитань, що уточнюють, з’ясовується істинність чи хибність
кількох суджень одночасно. 1/ полеміці бажано користуватися для чіткості
простими запитаннями, які з’ясовують істинність кожного судження окремо.

Оскільки будь-яке запитання спирається на знання, що вже набуті, то
залежно від правильного чи неправильного використання цього початкового
базису слід відрізняти коректні чи некоректні запитання.

Для чого необхідно аналізувати запитання опонента? Насамперед це
потрібно для того, щоб виявити коректні і некоректні запитання. І якщо
трапляються некоректні запитання, слід показати їх безпідставність і
попросити опонента уточнити чи зняти їх. Якщо оратор має у своєму
розпорядженні достатньо підстав, які дозволяють вважати, що опонент
навмисне вдається до некоректного запитання, то в даному випадку і
тільки за цих умов його можна кваліфікувати як провокацій-

57

не.

У полеміці відповіді завжди мають будуватися згідно з поставленими
запитаннями, тому що тільки за таких умов вони виконують свою основну
функцію — уточнюють інформацію, якої бракує, чи несуть нову, і, отже,
реалізують пізнавальну функцію запитання.

Відповідь можна вважати правильною тільки тоді, коли висловлені в ній
судження за своїм змістом істинні (тобто адекватно відбивають реальну
дійсність) і логічно пов’язані з поставленим запитанням. Судження нехай
і істинні, але не пов’язані з запитаннями, кваліфікуються як “відповіді
не по суті” і не розглядаються. Помилковими або хибними відповідями
вважаються ті, що за змістом пов’язані з питаннями, однак по суті
неправильно відбивають дійсність, їх виникнення пояснюється помилковими
думками чи некомпетентністю. Ненавмисно долущені помилки (так звані
помилкові відповіді) слід відрізняти від навмисно неправильних
відповідей, тобто хибних, з метою ввести в оману учасників дискусії.

У ході полеміки не завжди легко і просто відрізняти помилкові відповіді
від хибних. Тому звинувачення в свідомій хибності завжди припускає
наявність достатньо вагомих до того підстав і не може спиратися тільки
на підозрі та інтуїтивних здогадках. Потрібні докази.

У полеміці з’ясовується різне ставлення промовця до поставлених
запитань. Прагнення зрозуміти їх приводить до позитивних відповідей, а
ігнорування запитань шляхом прямої чи непрямої відмови відповісти на них
— до негативних.

Позитивні відповіді залежно від інформації, що в них міститься,
розподіляють на прямі й непрямі.

Оскільки промовець не може бути байдужим до того, розуміють або не
розуміють його слухачі, чи до • кожного з них доходить сенс тверджень,
то до непрямих відповідей він може вдаватися тільки будучи повністю
впевненим, що аудиторія достатньо підготовлена для усвідомлення їх
змісту. В противному разі вони стають непотрібними. За інших умов
непрямі відповіді не тільки прийнятні, але й бажані. За їх допомогою
оратор може продемонструвати свою ерудицію і показати, що він вільно
володіє матеріалом. Для досвідченого полеміста непряма відповідь
дозволяє використо-

58

вувати більш загальні знання з теорії, цікаві відомості з суміжних
галузей науки, типові образи з художньої літератури.

Суттєве значення в полеміці, поряд з позитивними, мають і негативні
відповіді.

Пряма негативна відповідь може стосуватися як сутності запитання, так і
його форми. Мотивом для • відмови відповідати по суті на запитання
частіше всього служить визнання учасником полеміки своєї
некомпетентності, тобто недостатнє знання випадково порушених у- спорі
наукових чи практичних проблем, відсутність в його розпорядженні
необхідних відомостей, матеріалів чи джерел і т. ін. До такої
мотивованої не?а-тивної відповіді не можна ставитися упереджено і
розцінювати її як уразливість.

Визнати десь у чомусь свою неосвіченість вважають без докору сумління й
досвідчені полемісти, які впевнено обстоюють свої позиції і добре
розбираються в суті проблеми, що обговорюється. Вони не прагнуть
зобразити справу так, що знають абсолютно все, і відверто повідомляють
слухачам, що не готові відповісти на те чи інше запитання. До такої
позиції аудиторія, як правило, ставиться з розумінням. Проте водночас
непринадне враження справляє оратор, який не має достатнього фактичного
матеріалу і не є фахівцем у тій чи іншій галузі, але попри що
намагається “сконструювати” позитивну відповідь. Спонукальним
мотивом у подібних випадках часто буває почуття удаваного сорому —
побоювання здаватися неуком, невігласом в очах слухачів. Реальне
послаблення позиції оратора в цьому випадку неминуче, хоч йому і
уявляється, що своєю розпливчастою відповіддю він рятує
власний

престиж.

Припустимими мотивами негативної відповіді можуть бути також думки,
пов’язані з необхідністю збереження військової, техніко-економічної чи
професійної таємниці, небажання розголошувати, наприклад, певні моменти
особистого життя і т. ін. Однак трапляється, що посилання на ці мотиви
служить для деяких промовців підставою, щоб відхилитися від відповіді на
дотепне запитання. Така тактика неправомірна, її засуджував свого часу
М.І. Калінін: “…не ухиляйтеся від

59

відповіді, не змазуйте поставлених запитань”1.

3. Софістичні виверти

Публічним дискусіям, полеміці завжди притаманне збудження почуттів. Це
добре можна пояснити психологічно. Однак спір з метою з’ясування істини
не повинен підмінятися прагненням мати рацію за будь-яких умов. У
подібних випадках нерідко використовуються софістичні виверти, хитрощі.
Отже, ораторові, який бажає брати участь у полеміці, певна річ, належить
знати про це.

Інколи той чи інший полеміст, відчуваючи, що він не має рації,
ухиляється від спору, маскуючись іронією. Він неодмінно заявляє:
«Знаєте, ви ставите такі “глибокодумні” і такі “серйозні” запитання, що
я пасую перед ними». Це звучить як ухильний докір і як основа для того,
щоб відійти від “відповіді через некомпетентність”.

У полеміці така тактика неприпустима і не може привести до позитивних
результатів.

Достатньою підставою для відмови від дискусії нерідко признається
постановка запитань в нетактовній, образливій чи грубій формі. На
запитання не відповідають і в тому випадку, коли вони тільки за
граматичною формою являють собою запитання, а по суті містять
безпідставний довід, який виконує функцію бездоказового контраргументу в
полеміці. Прикладом такого довільного доводу є софістична
хитрість, що одержала назву “надмірного уточнення”. Сутність цього
виверту, цієї хитрості полягає в тому, що один із учасників дискусії,
який виступає проти тези опонента, робить спробу спростувати його
думку не звичайними, логічно припустимими способами, а шляхом
постановки запитання, що потребує від опонента
такого “уточнення” тези (за кількісним, часовим, просторовим тощо
параметрами), яке свідомо неможливе чи явно

.безглузде.

Особливу увагу слід звертати на софістичні хитрощі, за допомогою яких
досвідчений 5′ полеміці оратор робить спробу відхилитися і відійти від
відповіді на

1 Див.: Об ораторском искусстве: Сб. – М., 1973. – С. 298.

60

запитання. До них належать такі виверти: “відповідь у кредит”,
“відповідь запитанням на запитання”, негативна оцінка самого запитання
без розгляду його по суті і

т. ін.

“Відповідь у кредит” полягає в тому, що один із

учасників полеміки, якому важко за тих чи інших обставин відповісти на
поставлене запитання, переносить його розгляд під різними приводами “на
потім”: “Питання непросте, а часу не вистачає, тому розглянемо його
наступного разу” і т. ін.

Якщо бракує достатньої організації полеміки, а обговорення проходить
безладно, і учасники не відзначаються необхідним рівнем полемічної
культури, нерідко спостерігається “відповідь запитанням на запитання”.

Уявімо таку ситуацію, яка, на жаль, зустрічається часто. Під час виступу
одного із учасників семінару (директора заводу) поставили запитання:
“Скажіть, будь ласка, чому на вашому заводі не працює очищувальна
система, пуск якої ви здійснили минулого року; доки мешканці міста
будуть дихати сірчаним газом?” Замість відповіді по суті
промовець звертається до свого опонента: “Я вам відповім, але після
того, як ви мені відповісте: коли припиниться забруднювання озера
відходами виробництва вашої фабрики? Ви.ж пустили очищувальну систему
цього року”. Опонент звертається до головуючого: “Нехай мені доповідач
відповість!” Доповідач наполегливо продовжує: “Я-то відповім, але нехай
раніше опонент мені відповість!”

Щоб уникнути відповіді, інколи дають негативну оцінку самому запитанню.
Не відповідаючи по суті, промовець нерідко обмежується тільки
безапеляційною оцінкою: “Це наївне запитання!”, “Це ж несерйозно!”, “Це
тривіально!” і т. ін. Іноді така оцінка набуває відтінку окрику, коли
замість відповіді можна почути: “Це догматизм!” чи “Це позитивізм!”, чи
“Це неістотне питання!”

Такі софістичні прийоми заслуговують на серйозний осуд, тому що вони є
суперечністю щодо самої ідеї полеміки як раціонального обговорення
складних

проблем.

Існують дві крайності у ставленні до авторитетів: незріле, можна
сказати, легковажне відкидання будь-яких авторитетів чи зловживання
посиланнями на

61

них майже завжди вуалює відсутність самостійного, власного мислення.

Дехто дозволяє собі в спорі спекулювати на віці, освіті, службовому
становищі. У літнього чоловіка під час дискусії з юнаком може вирватися
таке у відповідь: “Вам 20 років, а мені — 60, як ви смієте мені
заперечувати?” тощо.

Інші використовують “підмащування” опонента лжекомпліментами: “Ви, як
розумна людина, не будете заперечувати…” чи “Ми з вами чудово
розуміємо, краще за різних там профанів”. Інколи за відсутності вагомих
доказів роблять безвідповідальні натяки на деякі “таємні” мотиви, які
нібито спонукають супротивну сторону: “Ви це говорите нещиро чи з
почуття заздрості, чи від побоювання зіпсувати відносини з такою-то
особою?” і т. ін. Тому під час полеміки необхідно пильно стежити за тим,
щоб неминучі спори, неминуче протистояння думок не перетворювались у
плітки, чвари, наклепи.

Буває, що опоненту приписуються необгрунтовані, свідомо безглузді думки.
Від нарочитого глузування над суперечником відрізняється логічний прийом
доведення до абсурду: тимчасово припускається, що теза, яка
спростовується, є істинною, але оскільки наслідок із тези суперечить
дійсності, це свідчить, що теза була хибною.

Таким чином, опанування мистецтвом полеміки в цілому, її основними
принципами, з’ясування логіки запитань і відповідей у ході полеміки,
софістичних прийомів, які часом застосовуються, — важливі вимоги
методики ораторського мистецтва. Тільки після усвідомлення принципів і
прийомів полеміки вона зможе привнести дійсну користь, буде сприяти
подоланню помилок і знаходженню істини.

Список літератури

Кирсанов В.В. Полемика служит убеждению. -М., 1980.

Минеева С.А. Полемика — диспут — дискус-сия. – М., 1990.

Поварнин С. О теории й практике спора//Вопр. философии. – 1990. – № 3.

62

Тема VII. КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ

1. Поняття “культура мовлення”

Оратор впливає на слухачів головним чином усним словом, і ефективність
цього впливу багато у чому залежить від культури мовлення. Пересічні,
непереконливі і бліді виступи не задовольняють слухача, а іноді
викликають навіть обурення. Ще Ціцерон — славетний оратор давнини
говорив: “Які б не були цікаві і багатозначні думки, вони ображають
все-таки вимогливий слух, якщо подаються в немистецькій формі”1.

Українська мова багата і могутня. Достатньою мірою їй притаманні
різноманітні кольори і забарвлення, щоб при вмінні й бажанні,
користуючись ними, можна було б художньо змалювати психологічні
портрети, образи людей.

Термін “культура мовлення” має широке і вузьке смислове вживання.

У першому випадку він означає вміння використовувати всі способи впливу
на слухачів, які пов’язані з мовою, і збігається з поняттям “мовленнєва
майстерність”. У другому — це правильність, грамотність мовлення, тобто
знання оратором загальноприйнятих норм (правил) літературної мови. Отже,
культура мовлення означає наявність у промові вдало застосованих
художніх форм і ораторських засобів, щоб зробити мову, за висловлюванням
В.Г. Костомарова, “не лише правильною …, але й виразною, чіткою,
оригінальною, і цікавою”2.

2. Загальні ознаки мовленнєвої культури оратора

Насамперед слід перелічити деякі загальні ознаки мовленнєвої культури
оратора.

Ясність. Арістотель у праці “Риторика” підкреслює, що ясність — головна
позитивна якість промови3. Ясність слова оратора означає, що воно має
бути сприйняте абсолютно так, як його розуміє сам промо-

1 Див.: Костомаров В.Г. Культура речи й стиль. – М., 1960. – С. 66.

2 Див.: Там же.

3 Див. про це: Аристотель. Риторика. – Спб., 1894. – С. 150.

63

вець. Краса і образність мови не завжди доречні: не можна, наприклад,
хизуватися витонченістю стилю і вдаватися до яскравої образності,
говорячи про результати медичного розтину трупа. Але ясність мови
потрібна всюди.

Умовою ясності є точність. Оратор завжди має добирати такі слова, за
допомогою яких можна було б найточніше висловити думки і почуття. Л.М.
Толстой вважав, що мистецтво говорити — уміння щоразу поставити виключно
необхідне слово лише на потрібне

місце.

Хто хоче оволодіти вмінням красномовства, повинен навчитися
висловлюватися чітко. У дружній розмові вибору виразів можна, певна річ,
приділити увагу не таку вже пильну, однак під час відповідального
спілкування точність висловлювань відіграє вельми важливу роль.

Про рівень працівників розумової праці можна робити висновки на підставі
того, наскільки точно вміють вони висловлюватись. Під час переговорів,
що передують, наприклад укладанню угоди, формулювання повинні бути
винятково точні, бо в даному разі кожне слово має велике значення.

З часів стародавнього Риму існує професія, основне завдання якої —
виражати і формулювати думки під час переговорів двох сторін. Це
професія юриста, якому, між іншим, належить складати найрізноманітніші
види законодавчих директив, угод, договорів тощо. Нефахівцям така
точність часто здається зайвою. Проте мова, яку чуємо довкола і якою
спілкуємося, нерідко відзначається неточністю, а найголовніше — часто
дає підставу по-різному тлумачити виголошене. Отже, основна мета точного
формулювання — виключити можливість неоднакового тлумачення змісту.

Один із військових діячів наприкінці минулого сторіччя сказав:
“Військовий наказ має бути однозначним. Якщо у ньому припускається
подвійне тлумачення, то він обов’язково буде виконаний неправильно”.
Наприклад, якщо рота дістала наказ розпочати наступ о 8 год. ЗО хв., то
можуть виникнути сумніви щодо того, коли саме повинна розпочатися дана
військова операція: вранці чи ввечері. І це незважаючи на те, що
розподіл доби на 24 години є загальноприйнятим.

Висновок, що випливає звідси, є однозначним: 64

висловлюватися треба точно.

? для того

прочитай-Р

И06 о,

собом є вправи з письмовими

ваннями.

ВІзьм1ТЬ проект уго

те його повільно й Уважн°; шакше можна витлу-

цьому намагайтеся визначити^ якош^ть) ^

мачити (можливо, й не на вашу н ^^ нотуйте сво! формулювання кожног° Р”™
формулювань. Звичай-зауваження та ваРІа«™ ^^ти похапцем. Вона по-но,
таку -роботу не можна рос мають бути

требує забагато часу, оскільки до у

взяті кожне слово і ко^дГІЇЇгНоЯтУватися до дискусії Бажано
заздалегідь шдг ° У підготовка

чи обговорення Догов°Р{наТхаоКдаженн1 ^найдосконаліших полягає
насамперед у знаход ^ заПрОпонувати,

варіантів формулювань, які ви аргументів на вашу

а також у пошуку й Ф^^^ку подумки, то користь. Якщо ви робите так. у
Д ентів, де

зробіть письнові «статки хоча б Д ^ ^^

точність висловлювання наЬувае.

ними. До цього часто змуш>ют мислення,

ся. Тоді °Ра«Ф 7даС^ДОв^и^кггься слуха-оскільки загальні
*и<: . xix viii. .1. .78 ix.> всі елементи якої
взаємопов’язані і взаємодіють на підставі загальної настанови оратора.

Складаючи судову промову, слід виходити з необхідності виділення
чотирьох послідовних етапів підготовки:

1. Аналітичний етап. На цьому етапі визначають цільове призначення
обраної процесуальної ролі. Важливим є загальнотеоретичний аналіз
предмета судового розгляду. Він містить два завдання: по-перше, загальне
знайомство зі справою; по-друге, вивчення теорії питання, тобто
опрацювання відповідних нормативно-правових актів, актів офіційного чи
доктринального тлумачення норм, матеріалів, що узагальнюють судову
практику. За свідченням А.Ф. Коні, без теоретичної визначеності судова
промова набуває театральності, яка перетворює судовий процес у фарс.

2. Стратегічний етап. На цьому етапі слід проаналізувати
структурованість судового процесу, тобто визначити його учасників,
мету виступу і спрогнозува-ти хід процесу, його можливі варіанти.
Головним підсумком даного етапу, як правило, стає план виступу з
висуванням основної тези.

3. Тактичний етап. За змістом — це найбільш трудомісткий етап,
оскільки він передбачає глибоке вивчення матеріалів справи з метою
добору найвагоміших аргументів. Водночас формується схема
доказування і провадиться пошук достатніх аргументів. Зовнішнім його
підсумком, як правило, є тезовий виклад промови або її розгорнутий план.

4. Редакційний етап. На основі визначеної стру-, ктури доказування
(тобто розгорнутого плану) відбувається узагальнення матеріалу,
підготовленого на попередньому етапі, укладається і редагується текст
промови. Особливого значення під час редагування надається створенню
наочності та досягненню мовленнєвої

** досконалості промови. Це передбачає правильний підбір слів, особливо
спеціальних термінів, грамотну побудову синтаксичних конструкцій, добір
прикладів, цитат тощо. Досить часто корисною стає імітація промови з її
хронометруванням та робота над інтонацією, темпом мовлення.

85

3. Використання риторичних засобів у судовій промові

Судова промова базується на дотриманні досить широкого спектру
риторичних вимог. Але досвід свідчить, що до найцікавіших,
найефективніших належать:

1. Логічна обгрунтованість, під якою розуміється така побудова промови,
що забезпечує досконалість основних тверджень та наявність повної
аргументації тези. Досягнення цього відбувається внаслідок послідовного
дотримання перелічених принципів: логічна визначеність, тобто
однозначність тези та використаних понять; логічна чистота, тобто
відсутність внутріщніх суперечностей, недосконалих аргументів чи
несумісних фактів; логічна зв’язаність, тобто наявність чіткої системи
аргументації, що засновується на каузальних зв’язках,
підтверджених фактами, що визнані судом у системі доказів.

2. Композиційна стрункість. Чітко побудована система аргументації
має бути втілена в точні композиційні рішення, які е найадекватнішими
поставленій меті. Визначаючи принципи композиційної побудови
промови, слід виходити з необхідності наявності в ній всіх основних
елементів. Доцільно правильно знайти зачин промови, який досить часто
стає ключем до всієї промови, створює такий інтелектуальний та емоційний
настрій, що здатний суттєво вплинути на судове рішення. Основна
частина побудована на викладенні та аналізі головних аргументів.
Звичайно судовий оратор змушений наводити всі факти, що робить промову
довгою та одноманітною. Тому їх виклад повинен бути структурованим,
слід враховувати необхідність зміни сприйняття однорідних фактів.
Важливим може бути дотримання послідовності фактів. В той же час
заключна частина має бути короткою але змістовною,
оскільки саме в ній робиться основний висновок

‘ (підсумок) промови. Для подолання труднощів, що внутрішньо властиві
судовій промові, доцільно використовувати різні логіко-композиційні
прийоми, що розглядались у попередніх темах курсу. Саме за рахунок цього
можна досягти більшої її ефективності.

3. Культура мовлення. Найважливішим критерієм розгляду культури
мовлення є її нормативність, тобто послідовне використання
літературних норм мо-

86

ви, слововживання, структури висловлювань. Слід • зважати на те, що
судова промова грунтується на професійній термінології, що зумовлює
необхідність дотримуватися норм та правил, чіткого вживання спеціальних
термінів. Важливим засобом підготовки може бути аналіз помилок, що
дозволяє додати більшої культури мовлення за рахунок їх усунення і
повнішого використання наявного лексичного матеріалу. Складним завданням
у судовій промові є поєднання двох стилів мовлення: побутового, який
досить часто відбиває фактичний бік судового розгляду, та професійного.
Досвід свідчить, що оптимальним буде варіант, коли промова складається
на основі професійного стилю, а побутовий стиль ілюструє, доповнює,
збагачує промову.

На значну- увагу заслуговує техніка мовлення, яка має відповідати меті
промови, її змісту. Техніка мовлення за такими її параметрами, як
інтонація, темп, ритм повинна бути інваріантною, тобто гнучкою, здатною
відтінити тезу чи підкреслити аргумент.

4. Полемічність. Виходячи з того, що судова промова — це завжди
процесуальна дія або елемент судових дебатів, ораторові слід так її
скласти і виголосити, щоб у змісті та формі промови послідовно
простежувалася присутність опонента. У промові використовують традиційні
засоби полеміки, які дозволяють висвітлити неаргументованість тези
супротивної сторони (учасника процесу) і тим самим зміцнити свою позицію
завдяки посиленій аргументації. Саме полемічні прийоми стають
найдійовішим засобом “звільнення” судових дебатів від неаргументованих
тез чи неправильних аргументів. Разом з тим використання таких при-•’•

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020