Кремень – Політологія (книга)

Кремень – Політологія

ПЕРЕДМОВА

Політика є особлива сфера життєдіяльності людини. І так як не всі люди
сіють хліб, виготовляють машини або співають на сцені, не всі займаються
і політикою. У деяких людей просто немає до політичної діяльності
зацікавленості, інтересу, частина людей не займається політикою тому, що
не вистачає часу, інші вважають політику «брудною справою» і тому
тримаються осторонь політики. Для декого політика є чимось таємним,
незрозумілим, надто високим, а вони вважають себе звичайними людьми. Та
політика завжди впливала і в сучасних умовах дуже впливає на життя
людей, держав, народів, бо політика від природи властива людині, як
істоті соціальній, здатній повноцінно жити і розвиватися лише в
суспільстві, лише у взаємодії з іншими людьми. Тим-то кожній людині,
незалежно від професії, фаху, потрібні політичні знання. Від того, яка
політична культура громадян, які взаємовідносини особи, суспільства і
держави, залежить якість, ефективність політичних рішень, урахування
інтересів різних соціальних спільностей і груп, їх участь у політичному
житті. Політичні знання – це частина загальної культури людства. Отже, в
сучасних умовах важливі пошуки форм і методів стимулювання політичної
свідомості, активності народу, сприяння духовному оновленню суспільства,
здійсненню глибинних державотворчих процесів. Особливо важливо
формування політично певної, провідної верстви – духовної і політичної
еліти, утвердження і поширення в суспільстві України культу державної
ідеї, вироблення, сформування цілісної системи ціннісних орієнтацій
суспільства. Зміцнення держави – соціального і політичного інституту
суспільства неможливо без духовної незалежності, без справжнього
суверенітету України.

Формування державних, суспільно-політичних і правових структур
демократичної держави України відбувається на базі давніх гуманістичних
традицій, звичаїв, менталітету українського народу, переосмислення і
засвоєння нагромадженого людського досвіду. Аспекти національного
відродження в сучасних умовах набирають першочергове значення. І
закономірно. По-перше, процес політичного національного відродження,
становлення демократичного громадянського суспільства, суверенної
правової держави відбувається в системі існуючих міжнародних відносин, в
умовах цілісності, взаємозалежності сучасного світу. Майбутнє суверенної
держави багато в чому залежить від державного статусу, політичного і
соціально-демократичного характеру соціально-інтегрованого суспільства в
світовій політичній системі, в світовій співдружності держав і народів.
По-друге, соціально-культурне відродження українського народу,
формування всіх етносоціальних відносин, принципів, визначається
ефективністю і раціональністю створюваних владних державних структур,
соціально-політичних інститутів, легітимністю, тобто визнанням законною
здійснювану ними політику.

В сферу політичного життя дедалі ширше залучаються економічні і
політичні сили, величезні маси людей. Реальністю повсякденного буття
стає інтенсивна політична соціалізація особи. Досягти моральної
консолідації і рівноваги духу народу, піднесення, звеличення його
гідності – одне з найважливіших завдань сучасності. Кардинальне
відродження не може бути успішним в XXI столітті без його глибокого
теоретичного обґрунтування, без подолання відчуженості між
інтелігентністю і професіоналізмом, зневажанням інтелектуальної праці і
падінням престижу знань, науки. Ще в Стародавній Греції доведено, що до
істини ведуть три шляхи: шлях повторення -найлегший шлях, шлях досвіду –
найтяжчий і шлях пізнання, усвідомлення – найблагородніший і
найоб’ємніший, неосяжний, неохоп-лений. Та в умовах невизнаності науки
і, насамперед, суспільствознавства, що виступає теоретичною базою
соціального життя, знаряддям, засобом, методом управління і передбачень,
прогнозів його розвитку, людині нелегко зрозуміти, з’ясувати повноту і
доцільність третього шляху до істини – пізнання. Сприймаючи кризи,
соціальні конфлікти в суспільстві як неминучість долі, людина ніколи не
зможе здобути духовну і матеріальну базу буття. Пропонований підручник
має на меті дати згусток знань про суспільство, про політичні події,
явища, процеси, збагнути їх суть і роль людини в політичному житті
суспільства, допомогти оволодіти основами науки про політику –
політологи.

Сучасна наука про політику – теоретичне відображення політичного життя,
політичної діяльності людей, політичних відносин і явищ, різноманітності
політичних процесів, наповнюючих зміст повсякденного життя суспільства,
з його колізіями, емоціями, почуттями людей. В умовах демократизації
суспільства наука про політику -найважливіший науковий орієнтир в морі
найрізноманітніших політичних явищ, політичних процесів, економічних,
соціальних, культурних перетворень. Саме в таких умовах доля кожної
людини залежить від рівня функціонування владних структур, політичних
інститутів, дієвості і обґрунтованості політичних рішень. Політичні
знання визначають можливість конструктивних сил і зосереджуються на
подоланні гострої кризи в економіці, соціальній, духовній і політичній
сферах суспільства, кризи всієї соціально-економічної та політичної
системи. Демократичні політичні формування ґрунтуються на природних
правах людини, на поважанні дотримання законів, стабільності політичного
порядку, свободі вибору ідей та переконань, терпимості до іншої думки,
суджень. Оволодіння основами політичної науки і демократичної культури –
одна з найважливіших гарантій успіху політичних і економічних реформ в
суспільстві, гуманізації політики. Адже будь-які соціальні зміни
починаються з свідомості людей. Та наука про політику не панацея від
всіх не однозначних і хворобливих проблем в усіх сферах суспільного
життя. Підручник базується, насамперед, на використанні системного
підходу до політики. Суть системного методу полягає у з’ясуванні
політики як цілісного, складного організаційно, саморегулюючого
механізму, невпинної взаємодії з навколишнім середовищем. Політичній
системі належить верховна влада в суспільстві. Знайомство з основами
науки про політику дасть можливість по-іншому подивитись на історичні
події і на сучасне політичне життя, відшукати логіку у взаємовідносинах
країн та народів. Оволодіння науковими знаннями створює умови гуманно,
із найменшими втратами здійснювати демократичні перетворення, формувати
ринкові відносини в економіці, вирішувати ефективніше, раціональніше
соціальні проблеми, будувати демократичне, соціально-інтегроване
суспільство, правову демократичну державу. Шлях до світлого, вільного
буття кожний народ проходить самостійно. І ніхто не ощасливить
український народ національним суверенітетом, демократією, високою
політичною культурою, якщо український народ сам не буде прагнути
вирішувати свої політичні і соціальні проблеми.

Опираючись на багатющий досвід історії, на загальнолюдські знання теорії
політики, історію політичних вчень, на величезну практику
національно-визвольного руху, можна знаходити оптимальні вирішення
політичних проблем, національного відродження, зберегти і помножити
інтелектуальні і матеріальні сили народу. У підручнику ставилась мета по
можливості ширше висвітлити багатющу спадщину історії політичних вчень,
становлення і розвиток сучасної науки про політику, розкрити в усій
різноманітності політичні традиції народу України, який відрізняється і
оригінальністю, і багатством думки, ідей, концепцій природного права,
суспільного договору, конституційних норм і становлення державності в
Україні, джерела якої сягають у сиву давнину століть, в становленні саме
української науки про політику, що розвивається у взаємодії і
взаємозв’язку з усіма соціально-політйчними вченнями в світі.

У вищих навчальних закладах України триває активний процес становлення
науки про політику політології, що дедалі більше і міцніше займає гідне
місце серед суспільно-політичних знань. Адже ще в античності вважалось,
ідо політика поряд з філософією – одна з важливих наук, а Арістотель
відводив політиці одне з провідних місць, вважаючи політику
найважливішою наукою, тому що її функції зв’язані з основною суспільною
метою – узгоджувати, регулювати спокій, творчу діяльність людей,
загальне благо з благом окремих індивідів і з допомогою управління
людським суспільним співжиттям. В підручнику ураховувалась необхідність
зміни політичної свідомості. Створеному міфічному баченню політичного
життя можна протиставити тільки таку політичну свідомість, яка
ґрунтується на висновках науки про політику, всіх наукових
політологічних шкіл і напрямків. Надавалась увага концептуальном}, а не
практичному аспекту науки про політику, виходячи з необхідності і
правомірності різноманітних за характером і змістом концепцій, поглядів
на політику.

Розуміння політики з позицій і концепцій, що склалися в науці про
політику – ось одне з важливих у викладі сучасних політичних процесів,
політичних явищ та ін. Ставилась мета відійти від застарілих понять
(ліві і праві, радикали і консерватори, демократія і тоталітаризм та
ін.), ввести інші характеристики, критерії поняття, в які вписались би
за змістом, історичною спрямованістю сучасні політичні сили.
Ураховувалось і те, що вивчення науки про політику невідривно від
вивчення історії України, всесвітньої історії, політичної історії XX
століття, соціальної філософії, політичної соціології, філософії
глобальних проблем сучасної цивілізації та ін. Підручник короткий за
викладом, йому характерне узагальнення проблем науки про політику, її
розвиток. Ставиться мета по можливості ознайомити з розвитком політичних
процесів в Україні, розкрити їх рушійні сили. Зрозуміло, в підручнику є
і недоліки, та в підготовці його виходили з того, щоб відсутня була
неузгодженість з Розумом, щоб не було лукавства у викладі подій, явищ
політичних процесів.

ЩО І ЯК ВИВЧАЄ НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ?

Багатовікову історію мають традиції політичних знань. Вивчення будь-якої
науки починається із з’ясування: виникнення і розвитку науки, що і як
вона досліджує, які Ті найхарактерніші риси, місце і роль її в пізнанні
і перетворенні суспільства, дійсності. Оволодіння змістом, основними
положеннями, теоріями, концепціями, висновками політичної науки, її
законів і категорій і передбачає постійну опору на знання філософії,
політичної історії, політичної соціології, права, економічної теорії та
ін. Що вивчає наука про політику?

1. Політика – соціальне явище

Сучасне розуміння політики формується в процесі розвитку, існування і
зіткнення кількох підходів або позицій. Суть одного з підходів до
визначення політики зводиться до ідентифікації політики з соціальним
явищем влада. Найчастіше політику визначали і визначають як відносини з
приводу державної влади, її організації, напрямків діяльності. Окремі
філософи розуміють політику як сукупність воюючих між собою думок і
теорій, що стосуються основних принципів уряду або різних
адміністративних систем, що змагаються одна з однією за важелі влади,
заради найбільшого блага нації. Відомий соціолог Макс Вебер визначав
політику як прагнення брати участь у владі або впливати на розподіл її
між окремими групами всередині держави. Дехто з правознавців,
політологів вважають найістотнішим у політиці будову, устрій державної
влади.

Визначення політики через державну владу відрізняється предметністю з
орієнтацією на інструментальну особливість політики і на різні
характеристики через інститути, структури політики влади, використання
державної влади для реалізації певної мети. З розподілом влади в
державі, децентралізацією владних повноважень, розвиток партійних
систем, засобів масової інформації, багаточисленних і різноманітних
соціальних спільностей, груп, об’єднаних спільними інтересами,
потребами, змістом, політика, політичне життя уже не зводиться до
державної влади. Сфера політики охоплює не тільки владні структури, а
все, що відображає ставлення до них і володіння ними. Тим-то сфера
політики охоплює не тільки державу, але також партійні системи,
організаційні об’єднання, виборчу систему, типи і форми поведінки особи
з приводу ставлення до влади, процеси прийняття і реалізації рішень,
поширення та відтворення об’єднаних символів.

Отже, політика – особлива діяльність по управлінню державою,
суспільством, організаційна і регулятивно-контролююча сфера суспільства,
що здійснює управління економічною, правовою, соціальною, культурною,
релігійною сферами та ін. Поняття політика знайшло поширення під впливом
трактату філософа Стародавньої Греції Арістотеля про державу та форми
управління державою. Майже до кінця XIX ст. політика традиційно
розглядалась як вчення про державу, тобто як вчення про владу
інституційну, державного рівня. В сучасних умовах політика багатогранне
і складне явище в суспільному житті. Є такий вислів: якщо сучасна людина
не цікавиться політикою, то політика між тим цікавиться людиною. Такий
вислів склався в процесі спостереження за тенденціями, що формують облік
сучасного суспільно-політичного життя, високим ступенем організації
суспільства, ускладненням суспільних процесів і прискоренням темпів їх
змін, дедалі більшим підкоренням активності і діяльності індивідів
колективній меті. Адже життя людини як людини суспільної, соціальної,
завжди життя політичне. Можливо, тільки первісно-общинні племена вільні
від політики як соціального явища. Але навіть спільне полювання, не
кажучи уже про міжплемінні контакти, в чомусь мали політичний характер.
Сучасне життя суспільства, всі його сторони – праця, побут, дозвілля,
соціальна активність – пройняті політикою, забарвлені в політичні
кольори. І навіть ті здорові сфери життя (музика, спорт, та й просто
фізична праця, де здавалось би політикою і не пахне) насправді ж не
вільні повністю від політики. В минулому навіть «амурні пригоди» не раз
ставали предметом обговорення і осуду на політичних зібраннях.

Справді ж, всюди в людських відносинах можливо виявити політику, але в
людських відносинах не все, мабуть, можливо звести до політики. Ще на
початку XX ст. політиці приписувалась роль «нічного вартового» свободи і
абсолютно вільної діяльності індивідів. В сучасних умовах нема людини,
яка б не могла сказати, що вона перебуває поза радіусом дії політики.
Навіть якщо людина вважає себе аполітичною, вона змушена визнавати і
водночас поважати рішення політичних влад. Політика – необхідність і
водночас потреба сучасної людини, політика стала дороговказом і водночас
обмеженням будь-яких дій людини в усіх сферах суспільного життя. Знання
політики відповідає інтересам кожної людини, яка прагне зрозуміти,
усвідомити своє місце і роль в суспільстві, в світі, повніше,
ефективніше задовольнити свої потреби у співдружності з іншими людьми,
виявити вплив на вибір мети і засобів її реалізації в державі. Не
розуміти політику, свідомо відмежовуватись, відгороджуватись від неї,
отже, викликати негативні наслідки, що ведуть до відчуження, до загрози
основам біологічного існування людства.

Що ж таке політика.

За визначенням великого лексикографа Володимира Даля, – наука державного
управління, це і участь в справах держави, напрям діяльності держави,
певні форми, мета, завдання, зміст діяльності держави. Сфера політики
охоплює питання державного устрою, управління країною, керівництво
соціальними спільностями: класами, різними суспільними групами людей,
політичну боротьбу політичних партій, політичних рухів та ін. У політиці
знаходять відображення корінні, життєві інтереси соціальних спільностей,
класів. Відомий соціолог Макс Вебер писав, що «поняття політики має
надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності самостійного
керівництва: говорять про валютну політику банків, про дисконтну
політику імперського банку, про політику профспілки під час страйку;
можна говорити про шкільну політику, політику міської або сільської
общини, політику розумної дружини, яка прагне управляти своїм
чоловіком». Та треба відмітити, що управління здійснюється не в пустому
просторі, не святим духом живе політика – надбудова, що визначає базу.

У філософській енциклопедії дається визначення: політика – сфера
діяльності, зв’язана з відносинами між класами, націями та іншими
соціальними спільностями, ядром яких виступає проблема завоювання,
утримання і використання державної влади. Зміст політики визначається
інтересами класу або союзу класів. Будь-яка суспільна проблема має
політичний характер, якщо її вирішення прямо або опосередковано зв’язано
з проблемою влади. Політика – практичні відносини, ідеологія, що
визначається рухом економічних процесів і виступає надбудовою над
економічною базою суспільства. Економічні інтереси врешті-решт
виступають як соціальна причина політичних дій. Політика – концентроване
відображення не тільки економічних, але й інших потреб соціальних
спільностей, класів, соціальних верств, має істотний вплив на всі
структурні елементи надбудови. В таких визначеннях політики не надто
ясно з’ясовано її суть. Ще в кінці XIX ст. американський політик Роберт
Лафоллет твердив, що політика – це економіка в дії. Звичайно, під
політикою розуміють не тільки якусь більш або менш самостійну (не
економічну) сферу суспільного життя, але й процес певних взаємовідносин
між різними суб’єктами політики державою і громадянином, соціальними
спільностями: класами, націями, політичними партіями. Макс Вебер завжди
визнавав, що «політика означає прагнення до участі у владі, або впливати
на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави, між
спільностями людей, яких держава спілкує, об’єднує». Ідея влади широко
відома з найдавніших часів.

У питанні визначення поняття політика в суспільствознавстві Заходу
сформувались дві основні позиції.

Одна з позицій – традиційна. Політика визначається через суть і зміст
діяльності держави, через участь людей в здійсненні або опануванні
державної влади. Політика – наука про державу більш давня і водночас
більш близька до здорового глузду. Політика як наука бере початок з
Арістотеля, для якого політика є вивчення управління містом (полісом),
державою. Розвиток національних держав посилило таку позицію у
визначенні суті політики, як соціального явища і науки. Політика –
пізнання всього, що має стосуватися мистецтва управляти державою і вести
стосунки, зв’язки з іншими державами. Найпоширеніша на Заході концепція
політичної соціології визначає політику як науку про владу, про
управління, про авторитет, про командування в усіх людських спільностях
і соціальних групах, а не тільки у національному суспільстві (Макс
Вебер, Моріс Дювер-же, Гарольд Лассуел, Роберт Даль та ін.). Політика
створює особливу сферу суспільного життя, яку точніше іменувати
державно-владною і реалізується в ній. Вплив політики на економіку,
культуру і вплив економіки на політику та ін. розглядається як взаємодія
різних сфер суспільного життя.

Друга позиція. Політика визначається як певний вид соціальної
діяльності, не обов’язково зв’язаної з державною владою Фяц, політологів
Заходу вважають, що політика є спосіб з’ясування і упорядкування
суспільних справ, що особливо стосуються розподілу дефіцитних ресурсів,
принципів, за якими здійснюється розподіл ресурсів, засобів, завдяки
яким люди або соціальні спільності мають і тримають контроль над
ситуацією. Влада і держава, в межах другої позиції погляду на політику,
не розглядаються апріорно як щось відмінне від влади та інших соціальних
спільностей людей, якщо відмінність і є то порівняне вивчення влади в
усіх соціальних спільностях людей, дає можливість їх виявляти. Це
означає, що політика є, насамперед, суспільна діяльність, звернена на
соціальні і матеріальні взаємовідносини людей, одержуючи різноманітні
відображення у різних сферах і постійно змінюються. Аналізуючи політику
як соціальне явище, варто мати на увазі, що в суспільстві з складною
соціальною структурою і за наявності публічної влади – держави, важко
знайти явища і процеси абсолютно вільні від політичних відтінків,
оскільки більшість з них зв’язано з інтересами тих або інших соціальних
спільностей, верств, класів, що борються за завоювання або утримання
влади. Інша справа, міра «політичності» є різною. Найсильніша міра
«політичності» в сфері законодавчій і виконавчій діяльності органів
державної влади, в органах, що забезпечують національну безпеку, а також
в діяльності політичних партій, суспільно-політичних рухів, масових
громадських і суспільних об’єднань та деяких професійних спілок творчих
добровільних товариств.

Отже, визначення поняття і суті політики дають можливість зробити
висновок, що політика не створює особливу сферу суспільного життя, але й
не заперечує наявності власної державно-владної сфери, інтегрує різні
сторони явищ, але й не зводиться до жодного з них. Політика має свою
якісну визначеність, складність і багатогранність. Політика, по-перше,
наука державного управління, по-друге, види, наміри і мета владних
структур та їх дії нерідко приховують інші, взагалі самобутні образи,
способи дії. Політик -розумний і спритний (не завжди чесний) державний
діяч, скритна і хитра людина, яка вміє схиляти всі діла на свій бік, на
свою користь, до речі, може і вчасно збрехати заради досягнення мети.
Але якщо розглядати політику як участь в справах держави, визначення
форм і завдань, змісту діяльності держави, якщо визначати політику як
відносини між соціальними спільностями, класами, націями, і якщо
визначати політику як концентроване відображення економіки, то в усіх
визначеннях виділяються різні аспекти політики, що свідчать про
багатство змісту поняття політика і його інтегрований характер.

Функціонування політики в суспільстві, її суспільне буття визначається
суспільством, державою, владою і змістом, суттю самої політики,
універсальними і незмінними властивостями або принципами її існування,
що склалися історично. їх сукупність і взаємні відносини становлять
основу суспільного буття політики. Суспільне буття політики визначається
двояко: загальними властивостями політики, що склалися історично і
конкретними умовами суспільного життя і розвитку, реальними
властивостями самої політики, суспільствами і особливостями їх розвитку.
Універсальні властивості політики: функціонування політики в межах
специфічного політичного процесу – одного з суспільних процесів чітко
визначеної структури (замкнутого суб’єктом процесу і його об’єктом –
метою). Імовірнісний характер такого політичного процесу і політики
неминучий: неповний і умовний характер інформації, необхідної для
проектування і реалізації політики, імовірнісні і інформаційні фактори
обумовлюють можливість політичних ілюзій і утопій – постійних супутників
політики і водночас обов’язкова актуалізація політики, її орієнтація на
першочергову і необхідну мету та раціоналізація, прагнення
найефективніших рішень проблем. Мова йде, зрозуміло, про політику, що
реально спрямована на досягнення бажаних результатів. Отут-то політика
виступає як процес, що визначає мету, як царство мети, доцільності
діяльності, що здійснюється в декількох напрямках і аспектах:
загальноісторичному, тому що політика різних епох відрізняється змістом,
метою, учасниками політичного процесу. Політика – перша в історії
глибока соціальна революція, що змінила загальний напрям су тільного
розвитку, поклала початок економічному суспільству, де економічний
інтерес, надбання і нагромадження багатства – головна мета і основний
рушій особистої і суспільної активності людей. У визначенні суті
політики виходили з того, що суспільство формується в процесі спільної
діяльності і творчості людей, обміну між ними.

Звичайно ж, основне покликання і призначення держави та її політики є
саме досягнення урівноваження стабільності існуючого суспільного устрою.
Якщо ж суспільний устрій перестає відповідати об’єктивним потребам
прогресу, то держава і її політика стає гальмом розвитку і виникає
потреба в перетвореннях (політична революція). Ось чому поняття
політика, політичне, що часто використовуються далеко не однозначно при
визначенні предмету науки про політику -це чітке наукове розуміння
природи політичного і науки про політику -політології – теоретичне
відображення політичної сфери суспільного життя, на відміну від
економічної, соціальної, ідеологічної, духовної та ін. Політологія – це
наука, що аналізує і характеризує політику, насамперед, як науково
обґрунтовану діяльність політичних партій, суспільно-політичних і
громадських рухів, об’єднань, товариств та державних політичних
інститутів, що випливає з самого повсякденного життя людей та
суспільства.

2. ПРЕДМЕТ ТА МЕТОД НАУКИ ПРО ПОЛІТИКУ

Що таке наука про політику?

Наука про політику – сукупність знань про політику, створених системою
спеціалізованих наук і наукових предметів, що вивчають політичні явища
та політичні процеси. Наука про політику становить водночас частину
найзагальнішої системи політичних знань, з яких і сформувалась наука про
політику. Ці знання склалися з знань політичної філософії, з знань науки
про соціальне “життя, суспільство, емпіричних методів пізнання політики.
Одним з факторів, що визначають появу специфічної професійної науки про
політику, стала наполеглива суспільна потреба в науковому пізнанні
політики, її раціональної організації, механізму її формування,
ефективного управління державою з тим, щоб відійти від інтуїтивного
розуміння політичних проблем і замінити або доповнити його науковим та
постійним ускладненням самої політики, функції влади, розширенням
масштабів політичного процесу. Формування науки про політику сприяло
розвитку самого політичного знання в процесі руйнування початкового
синтезу філософського, наукового та емпіричного, дослідного знання про
політику, диференціації єдиної політичної думки та ін.

Фактором, що сприяє формуванню науки про політику, стає спільний процес
становлення наукового пізнання світу та суспільства, що йде як розклад
натурфілософії, а також появи природних наук та диференціації
об’єднаного філософського знання про природу людини і устрій спільного
життя людей, політику і владу. І Іаука про політику розгалужена галузь
знань, що включає політичну теорію (історія та філософія політики),
теорію політичних інститутів та політичних процесів, порівняльні
політичні дослідження, теорію міжнародної політики, прикладні політичні
дослідження та ін. Політика – не лише наука, але й певне мистецтво –
мистецтво управління суспільством. Політичне життя – настільки складний
процес, в ньому взаємодіють стільки факторів і умов, що людина
часто-густо неспроможна раціонально передбачити всі напрями її
поворотів, угадати наперед точний час і масштаби політичних подій,
особливо важко це зробити в період криз, масових суспільних потрясінь.

Наука про політику – галузь наукових знань, що вивчає політичне життя,
політичні відносини, політичну владу і політичну систему, політичні
явища та події, закономірності їх розвитку і прояв їх в суспільстві.
Теорія політики – це, по суті, наука про політику, найза-гальніші
закономірності, спільні властивості, принципи політичних відносин,
формування, функціонування і розвиток влади в сучасному суспільстві,
відносин, що виникають і існують між людьми на основі і з приводу
суспільної влади. Сучасна теорія політики опирається на сучасні теорії
індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільства, теорії
і концепції філософії про суспільство, теорії політичної соціології та
економічну теорію. Політологи України вважають, що теорія політики – це
різноманітна галузь знань, орієнтована на вивчення великомасштабних
політичних явищ і подій (зразки і суб’єкти державної і політичної
системи, еліти і лідерство, демократія і права людини, тоталітаризм і
плюралізм). У вузькому розумінні науку про політику можна звести до
з’ясування психології управління суспільством, вирішення проблем
економічної та соціальної сфери.

У становленні науки про політику важливу роль відіграє, по-перше,
багатоманітність, єдність і суперечливість сучасного світу. Швидкість
політичних перетворень, що відбуваються в світі, не йде ні в яке
порівняння з тими подіями, що відбувалися раніше. Світ став свідком
багатої різноманітності нетрадиційних шляхів утворення національних
держав, величезної кількості різнотипових міждержавних відносин. Форми
людських відносин у сучасному світі перебувають на найрізноманітніших
етапах розвитку соціально-економічного, політичного і культурного життя,
починаючи від племінних спільностей, для яких експерти ще не придумали
загальноприйнятого політичного терміна, до вищих етапів політичної
організації суспільства. Диференціація міжнародного суспільного,
політичного життя супроводжується інтегративними політичними процесами,
створенням об’єднань держав, блоків, співдружностей і організацій та ін.
По-друге, сам процес розвитку теоретичних знань про політику та
політичні відносини, політичні інститути, становлення політичної науки,
як самостійної форми знань. Невпинний потік політичної інформації,
швидкість якої значно перевищує можливості раціонального опрацювання
даних, а, отже, їх перетворення в наукові знання, широке впровадження і
використання комп’ютерів, багаторазове нашарування даних проблем
викликає до життя нові тенденції, зокрема, певні труднощі аналізу
розвитку політичної думки. По-третє, політизація сучасного світу,
зростання політичної культури громадян. По-четверте, необхідність
розвитку науки про політику викликається зосередженням зусиль на
теоретичному аналізі істотних політичних систем, намаганням знайти нові
форми її розвитку і удосконалення. В сучасних умовах різноманітність
політичних систем, звуження політичних відносин значно підвищують роль
політики та ін. Звичайно ж, політика – соціальне явище, що інтегрує всі
суспільні науки в певну цілісну систему.

Питання про об’єкт і предмет науки має предмет і об єкт тоді, коли за
системою тих або інших знань визнається статус науки, тобто такої
теорії, де відображаються закономірності реальної дійсності, процесів,
розроблено загальні поняття (категорії), сформульовано принципи
застосування знань (використання закономірностей) в практичній
діяльності. Уява про предмет і об’єкт науки про політику сформувалась
лише на початку XX ст. після того, як склалась певна система стійких
політичних цінностей і стала розвиватися суспільна і академічна потреба
в систематичному вивченні політики. В різних країнах розуміння предмета
політичної науки складалось далеко неоднаково. Національні особливості
розвитку соціальної думки в окремих країнах виявились настільки
значними, що і в сучасних умовах в світі немає єдиного розуміння
предмета науки про політику. Та в усіх випадках основу проблем науки про
політику становить узагальнення національного політичного досвіду у
співвідношенні з загальноцивілізаційними політичними досягненнями і
особливостями політики в інших країнах. В країнах Європи та США наука
про політику вичленяється з державознавства та правознавства. В
Німеччині процес становлення науки про політику зв’язаний з формуванням
і розвитком так званої «правої школи». В Англії серйозний імпульс
формуванню науки про політику надало створення в кінці XIX ст.
Лондонської школи економіки і політичних наук. У Франції наука про
політику народилась на перехресті державознавства, політичної історії та
соціології. З кінця XIX ст. в США інтенсивне оформлення науки про
політику сталося зі створенням при Колумбійському коледжі школи
політичної науки. Якщо в Західній Європі та США процес
інституціоналізації політології мав постійний, невпинний характер, то в
Україні, Росії та інших країнах Співдружності у зв’язку з соціальними
процесами, катаклізмами, що відбувалися, тільки формується наука про
політику.

Предметом науки про політику є влада, головна функція якої розподіл
ресурсів, забезпечення загального порядку. Наука про політику покликана
займатися вивченням факторів політичного впливу, пошуку шляхів
стабілізації політичної системи. Предметом науки про політику є не
спільні закони, а специфічні проблеми і окремі політичні інститути,
вивчення процесів і механізмів того, як люди використовують політичні і
соціальні інститути, що регулюють їх спільне життя і вивчення людей, які
приводять в рух інших. Цінність науки про політику полягає в аналізі
стійких тенденцій, що повторюються, а також процесів, узагальненні
широкого досвіду політичного розвитку, виявленні і поширенні
загальноцивілізаційних цінностей, перспективних напрямків, перетворень
їх в національне надбання, стійкі риси способу життя.

Сучасний зміст політики, як особливої форми діяльності, принципово
відрізняється від стародавньогрецького, її тлумачення, коли під
політикою розуміють все багатоманітне життя суспільства з її
економічними, духовними і владними аспектами. Те ж саме стосується і
понять демократія, лібералізм, конституціоналізм, ідеологія. Предметом
теорії політики є політика, з її структурними і функціональними
особливостями. Суть теоретичних досліджень політики ~ у виявленні вимог
стійкості, змін тенденцій при збереженні повної політичної стабільності.
Предмет політичної соціології становить політичні відносини в їх зв’язку
з інтересами, статусом і свідомістю індивідів і соціальних спільностей.
Предмет науки про політику є політична система суспільства, політичні
дії і явища, політичні відносини між соціальними спільностями та
державою, між державами та ін. І хоча предмет науки про політику має
широкий аспект, все ж основна ланка – держава. Дехто з політологів
вважає, що предмет науки про політику це влада великих соціальних
спільностей. Прагнення оволодіти владою і зберегти безпосередню або
опосередковано зв’язану з суперечностями і конфліктами, що виникають між
і всередині соціальних спільностей людей з приводу розподілу
матеріальних благ та ін. Тут є ототожнення політичної і державної влади.
Є і типи визначення предмета науки про політику. Багато міркувань і
думок про політику як соціальне явище висловили ще в античності Платон,
Арістотель, Ціцерон, а пізніше Макіа-веллі, Бекон, Гоббс, Локк,
Монтеск’є та ін., підкреслюючи, що політика – складне явище, одна з
головних сфер суспільного життя. Сучасні політологи Заходу і Сходу
відмічають, що предмет науки про політику є діалектика влади, панування,
теорія політики, динаміка політичних інститутів, історія політичних
вчень та ін.

Об’єктом науки про політику виступає політична сфера суспільства, всі
явища і процеси, що відбуваються в політичній сфері. Політичну сферу
суспільства вивчає наука про політику, філософія, соціологія, право,
історія та інші науки, але кожна з них має свій специфічний предмет.
Своєрідність науки про політику пояснюється тим, що всі соціальні явища
та політичні процеси розглядаються в контексті політичної влади. Звідси,
категорія політична влада найповніше відображає суть і зміст соціального
явища політика. Категорія універсальна тому, що, по суті, охоплює всі
політичні явища і політичні процеси, які відбуваються в суспільстві.

Універсально-узагальнюючий підхід до визначеним предмета науки про
політику передбачає сукупність різноманітних науково-предметних рішень.
Наука про політику сприймається як сукупність політичних знань, що
формулюються всіма суспільними науками. Отут-то, власне, екстенсивна,
універсальна інтерпретація предмета науки про політику.
Аналітико-концептуальний підхід визначення предмета науки про політику
характеризує науку про політику як певну єдність найсуттєвіших рис,
якостей соціального явища – політика і ставить перед наукою завдання:
систематизувати політичні явища, події, факти, дані, політичні процеси,
визначити загальну логіку і вузлові моменти аналізу, координувати
спільні зусилля різних галузей науки. Звідси, політичну науку про
державу, демократію і політичну владу, науку про політику визначають і
як правознавство і державознавство.

Сучасна гостра дискусія про шляхи економічної реформи та удосконалення
політичної системи в Україні з точки зору економічної науки становить
суперечки про методи і принципи переходу до ринку, але з точки зору
науки про політику – це не що інше, як теоретичне відображення зіткнень
різних думок і підходів соціальних сил за оволодіння економічною, а,
отже, і політичною владою в суспільстві. Саме зіткнення різних
соціальних сил за оволодіння владою надає надто гострий характер
суспільним процесам в Україні. Багато того, що відбувається в Україні,
неможливо пояснити без урахування фактора влади. Природно, політика
виникає там, де існує прагнення до оволодіння владою, де влада,
опираючись на державні інститути, служить утвердженню норм і цінностей
суспільства. Без влади не може бути політики, оскільки сама влада
виступає засобом її реалізації. Закономірності формування і розвитку
політичної влади, форми і методи її функціонування і використання в
державно-організаційному суспільстві і є предметом науки про політику.

Наука про політику – наука про політичне життя суспільства, політичні
відносини, явища і політичні процеси, закономірності їх розвитку і дії.
Предметом науки про політику є закономірності розвитку суспільства,
закони і принципи формування, функціонування і розвитку певних
політичних систем, механізми дії і форми прояву закономірностей в
діяльності особи, соціальних спільностей, класів і націй, народів і
держав. В центрі науки про політику є організація, форми і метод
функціонування політичної влади, вивчення політичних теорій і концепцій,
політичних систем політичного життя, політичної свідомості, інтересів і
поведінки політичних суб’єктів.

МЕТОДИ І СПОСОБИ ВИВЧЕННЯ ПОЛІТИКИ

Наука про політику використовує різні методи дослідження, серед яких
найширше розповсюджені порівняльний і емпірико-соціологічний методи
вивчення політичних явищ і процесів. Саме вичле-нити загальне і особливе
в політичних явищах, рівні еволюції і основні тенденції їх розвитку
шляхом зіставлення, дає можливість 18

порівняльний метод. Сукупність способів і методів конкретних
соціо-юіічних досліджень, спрямування на збирання та аналіз фактів
реального політичного життя і становить емпїрико-соціологічний підхід,
метод. Методи соціологічних досліджень – опитування, анкетування,
експерименти, статистичні дані, математичне моделювання та ін.
дозволяють зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчати,
узагальнювати політичні процеси, формулювати конкретні рекомендації-
Переваги методів соціологічних досліджень полягають в тому, що дослідник
має справу з фактами, даними, відомостями та ін., що можна математично
формувати, простежити тенденцію і кореляцію, тобто співвідношення,
взаємозв’язок, взаємозалежність подій, явищ. Соціологічні дані, факти,
відомості дають можливість прогнозувати політичні події і явища,
моделювати різні політичні ситуації. Саме велике поширення і знаходять у
сучасній науці про політику емпірико-соціологічні методи. Наука про
політику поєднує такі підходи в дослідженні політичних проблем:
інституційний підхід (вивчення політичних інститутів, зміст, організації
і функціонування політичної влади), діяльний, діючий (розвиток
політичних процесів, політичної діяльності) і соціологічний (вплив
політики на особу, соціальні спільності і вплив особи, соціальних
спільностей на політику, політичне життя суспільства).

Методологічною основою науки про політику, що сформувалася на Заході, є
позитивізм. Ще в XIX ст. в соціально-політичній думці провідний
напрямок, програмні методологічні і світоглядні рекомендації
обґрунтовувались з позицій позитивізму, сформульованих Сен-Сімо-ном, та
основних концепцій, що сформульовані в працях Іммануїла Канта, Джона
Мілля, Герберта Спенсера, Карла Маркса та ін. Філософська і
загальносоціологічна доктрина позитивізму сформульована в противагу
спекулятивному, зокрема, соціально-філософському теоретизуванню. Головне
прагнення позитивізму – відмова від умоглядних міркувань про
суспільство, створення позитивної соціальної теорії, що мала стати такою
ж доказовою та загальнозначимою, як природно-наукові теорії. Позитивізм
ставив метою пізнати суть політичних явищ і процесів і обмежується
описом їх здійснення та. динаміки. Пояснення розвитку і зміни політичних
систем, взаємодії об’єктивного і суб’єктивного, кінець-кінцем основи, на
якій воно виникає, його збуджуючих мотивів, рушійних сил – невід’ємна
складова теорії політики. Тому-то неопозитивізм виходить з визначення
підкорення соціальних явищ, спільних закономірностях для всієї
дійсності. Визначається необхідність точних, об’єктивних методів
досліджень явищ, політичних процесів. Неопозитивізм заперечує ціннісний
підхід до вивчення соціальних явищ – політики, підкреслює специфічність
теорії знань і її визначеної ролі в науці про політику. Окремі течії
постпо-зитивізму в тій чи іншій мірі заперечують деякі ідеї історичного
матеріалізму. Але є в науці про політику і концепції, що повністю
опираються на історичний матеріалізм як методологію.

Основна мета науки про політику – осягнення істини, дослідження проблем
і суперечностей реальної практики політики, систематизація і аналіз
подій, явищ, політичного життя суспільства, виявлення тенденції розвитку
політичних явищ. Курс науки про політику покликаний дати уявлення про
політичну сферу суспільства, про закономірності її розвитку, а також
систему знань про сучасні політичні інститути, їх будову і
функціонування, про права, свободи і обов’язки громадян, про особу, її
участь у політичному житті демократичного суспільства. Одна з основних
проблем, що стоять перед наукою про політику в Україні, полягає в тому,
щоб зберегти демократичні інститути які недавно виникли і створити умови
для дальшого розвитку. В ситуації, коли тендітні інститути демократії
піддаються нападкам, з одного боку, прихильників дисципліни і порядку, а
з другого – натиску стихії роками нереалізованих інтересів різних верств
і спільностей населення, вивчення умов політичної стабільності
демократичного суспільства набирає колосальне практичне значення. Наука
про політику не тільки виявляє соціальні механізми, аналізує умови їх
зміцнення і розвитку, але й дає інформацію, необхідну для конструювання
нових механізмів інтеграції, формує прогнози для владних структур.

Кожна наука має закони, закономірності, категорії. Є закони,
закономірності і категоріі теорії і в науці про політику. В науці про
політику систему законів і закономірностей створюють закони і
закономірності, що діють в політичній і соціальній сферах демократичного
суспільства. Поняття закону в соціально-політичних науках означає
загальні, коротко сформульовані теоретичні положення, що визначають суть
суспільних і політичних явищ і об’єктивно існуючий між ними
взаємозв’язок. Закон – необхідні, істотні, стійкі, що повторюються
відносини між явищами, спрямованість або хід подій у плині часу. Закон –
внутрішній істотний зв’язок явищ, що обумовлює їх необхідний розвиток;
закон відображає певний порядок причинного необхідного і стійкого
зв’язку між явищами або властивостями матеріальних об’єктів, істотні
відносини, що повторюються, за яких зміна одних явищ викликає певну
зміну інших. Регулярна повторюваність проявів закону і є закономірністю.

Політична наука має систему закономірностей, що характеризують
найістотніші і стійкі тенденції розвитку та використання політичної
влади. Закономірності можна поділити на три основні групи, в залежності
від сфери їх прояву.

Перша група – це політико-економічні закономірності, що відображають
співвідношення між економічною основою суспільства і політичною владою.
Важливі політичні і економічні закономірності відкриті ще прогресивними
мислителями XIX ст., основоположниками політичної соціології.
Універсально-узагальиюючі і аналітико-концептуальні підходи до політики
і відповідно система політичної, державної влади визначені об’єктивною
закономірністю економічних процесів, економічні інтереси виступають
соціальною причиною політичних дій. Політична влада виступає лише
породженням економічної влади, а сама ж самостійна, що відкриває широкі
можливості для політичного впливу на економічні процеси.

Друга група закономірностей – політико-соціальні, що характеризують
розвиток політичної влади ~ особливої соціальної системи з своєю
внутрішньою логікою і структурою. Основною закономірністю системи
політичної влади виступає зміцнення стабільності. У різних системах
політичної влади закономірність реалізується по-різному. Авторитарна
система для зміцнення стабільності вимагає максимальної концентрації
влади, широкого застосування насилля. Демократична система передбачає
поділ влади (законодавча, виконавча, судова), опору на принципи
зацікавленості, згоди та консенсусу.

Третя група – закономірності політико-психологічні, що відображають
взаємовідносини між особою і владою. З політико-психологічних
закономірностей найінтереснішою є досягнення і утримання влади
політичною елітою, політичним лідером, що є важливою цінністю і метою
всіх їх звершень.

Наука про політику як самостійна сфера політичних знань має систему
наукових понять, категорій, де ключовим є поняття політична влада.
Специфіка понять та категорій науки про політику полягає в тому, що
категорії та поняття розкривають різні сторони і відносини політичної
влади. Так, поняття політична система характеризує взаємовідносини
різних інститутів влади в процесі їх функціонування; поняття політичний
процес відображає сукупну діяльність соціальних суб’єктів з допомогою
якої формуються, розвиваються і використовуються політичною владою;
поняття політична соціалізація означає процес управління системою влади,
що підтримується в суспільстві, засвоєння особою норм та цінностей;
поняття держава розглядається як основний інститут політичної влади,
покликаний захищати будь-якими засобами її цілісність та суверенітет,
економічну незалежність. Наука про політику використовує багато
категорій, понять філософії (форма, зміст, кількість, якість, принцип,
суспільна, політична свідомість, революція, еволюція, ідеали та ін.), а
також використовуються поняття соціології, політичної історії,
економічної теорії, права та ін.

Важливим елементом науки про політику виступають і її функції. Функціями
науки про політику є – ті напрями, за якими здійснюється вплив науки на
вивчення її людьми і її використання людьми в інтересах суспільства.
Важливими функціями науки про політику є: світоглядна, методологічна,
виховна, а також політико-організаторська, політикоформулююча,
політико-експериментальна.

Наука про політику досліджує історію політичної думки, політичних
систем, політичних процесів, політичної свідомості та політичної
культури, а також глобальних світових політичних проблем та
закономірностей розвитку. Наука про політику як наука здійснює
фундаментальні і прикладні дослідження, озброює маси знаннями про
політичну сферу суспільного, про закономірності її розвитку, про сучасні
політичні інститути, їх структуру і функціонування, про права, свободи
та обов’язки громадян демократичного суспільства, про зміст і шляхи
формування політичної культури, про рушійні сили сучасного світового
розвитку. Вивчення науки про політику допомагає стати компетентним
політично, оволодіти діалектико-ма-теріалістичним методом аналізу
політичних процесів – все це допомагає реалізувати світоглядну функцію
науки про політику.

Можливість виробити методи, способи, уміння та навики застосування
принципів сучасного політичного мислення при аналізі
соціально-політичних проблем, зайняти активну громадянську позицію,
здатність ефективно впливати на політичні процеси, брати участь в
здійсненні народовладдя і тим самим виконує наука про політику
методологічну функцію. Важливо відзначити і ідеологічну функцію
політичної соціології, що в певній мірі запозичує і наука про політику.
Ідеологічна функція науки про політику полягає не тільки в тому, щоб
своєчасно інформувати громадськість про рівень популярності того або
іншого політичного діяча або політичного інституту, але й про формування
ідеології взаємної терпимості, пропаганда уявлення про політичну
реальність як барвистість і неприйняття однозначних оцінок, а, отже, і
непідвладність простим політичним рішенням. Нова політична ідеологія, що
виникає на базі політичної соціології, науки про політику, не визнає
політики як якоїсь священної реальності, містичного сакраментального
священного дійства, недоступного розумінню рядового громадянина
суспільства. Політика десакралізується, її таємниці стають доступними
здоровому глузду, участь в політичному процесі перестає бути священною
формальністю і стає громадянським обов’язком. Лише за таких умов
формується незвичайне явище громадянства на відміну від традиційних
відносин підданства. Громадянство передбачає, що джерелом політичних
ініціатив може бути будь-який індивід, тоді як в межах відносин
підданства жодна ініціатива не має права на існування без санкції
керівництва.

Виховна функція науки про політику полягає в тому, що сприяє політичному
моральному вихованню, дозволяє всій системі знань формувати політичну
свідомість, політичну культуру політично компетентних членів
суспільства, способи та форми участі їх у політичному житті, здібних
ефективно впливати на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві.

Визначаючи об’єкт, предмет, закономірності, функції науки про політику,
її роль у формуванні політичної свідомості та політичної культури
населення, багато соціологів та політологів намагаються розкрити
взаємозв’язок і взаємоперехід політичних і соціальних відносин, зміст
політичних та соціальних процесів. Вітчизняні соціологи і політолога,
розглядаючи відмінності між наукою про політику та іншими
соціально-політичними науками, і, зокрема, соціологією, відмічають, якщо
предмет науки про політику – закономірності, формування і розвиток
політичної влади, форми та методи її функціонування та ін., то предмет
соціології – суспільство, це наука про суспільство, окремі соціальні
інститути (держава, право, мораль та ін.), політичні процеси, суспільні
верстви та соціальні спільності. Переплетіння соціології та політологи –
реалії сучасності тому, що політичні процеси неможливо вивчати без
розгляду соціологічних, тобто суспільних відносин.

Підпадаючи під владу суспільної думки, наука про політику може легко
втратити свій об’єкт і тим самим перестати виконувати одну з основних
функцій – підтримання в суспільстві демократичної суспільної згоди і
злагодженості та відповідного політичного порядку. Специфічний аспект
використання політичної інформації – її дидактичне засвоєння з допомогою
навчальних посібників, різних навчальних програм та ін., мета яких
сформувати у людей політичні знання і переконання, оціночні політичні
критерії та ін. Наука про політику тільки тоді стає авторитетною галуззю
знань, коли викорінено помилкові принципи та установки, характерні в
минулому для соціально-політичних наук.

По-перше, доцільно уникнути традиційної для вітчизняного
суспільствознавства радянізації баченої політичної науки, не
абсолютизувати виводи політичної теорії і практики досвіду устрою
сучасних політичних систем і політичних інститутів, їх функціонування.
Вивчення політичних процесів передбачає урахування всієї їх
багатоманітності, характерної для сучасної цивілізації.

По-друге, в процесі вивчення політичних відносин функціонування
політичної системи і її інститутів та механізмів дії активно використати
досягнення світової політичної науки, особливо науки про політику
Заходу, де нагромаджено багато цінного у вивченні політичних проблем –
політичних інтересів особи, верств, соціальних спільностей, політичної
культури населення, діяльності політичних партій та рухів, масових
суспільних, громадських об’єднань та організацій, політичного лідерства.

По-третє. Важливо уникнути зайвої юридизації в процесі вивчення
політичної науки, переважання чисто державно-правових аспектів у змісті
науки про політику, особливу увагу доцільно приділити природі політичних
явищ, причинно-наслідковим зв’язкам та ін.

Наука про політику тісно взаємодіє і тісно зв’язана з
соціально-політичними науками: історією, філософією, економічною
теорією, політичною соціологією та ін. Головне призначення курсу науки
про політику формування політичної свідомості та політичної культури
народу. Тим-то є багато спільного між наукою про політику та
соціально-політичними і суспільними науками, але є і певні відмінності,
що дають величезний матеріал про суть, місце і роль науки про політику у
формуванні політичної свідомості та політичної культури всіх членів
суспільства.

Якщо філософія, виходячи з найзагальніших законів соціального розвитку,
всебічно оцінюючи природничо-історичний процес поступового руху людства
від однієї суспільно-економічної системи до вищої, науково достовірно і
неспростовно встановлює неминучість закономірного переходу людства від
нижчого до вищого ступеня розвитку, то наука про політику,
використовуючи філософські обґрунтування політики як соціального явища,
визначає методологію світоглядної спрямованості аналізу політичних явищ
і процесів.

Якщо економічна теорія – наука про закони виробництва, розподіл, обмін
потребами матеріальних благ в суспільстві, розвиток відносин і
нагромадження капіталу, звертається до розгляду основних успіхів
приватної і суспільної власності, розвитку ринкових відносин, формування
ринку товарів і збуту, а також формування торгівлі та нагромадження
капіталу, організації суспільного життя в сфері виробничих відносин,
розвитку продуктивних сил, докорінних потреб матеріального виробництва,
то наука про політику дає наукове обґрунтування принципів вироблення і
здійснення економічної політики, державного регулювання економічних
процесів.

Правові механізми, механізми розвитку і реалізації політичних рішень –
предмет вивчення правової науки. Соціальні норми і відносини без системи
політичної влади не можуть стати загальнообов’язковими. Тісний зв’язок
правової і політичної наук забезпечує процес поєднання соціальних норм і
відносин політичної влади. Адже без правового оформлення не може
нормально функціонувати політична влада.

Процес розвитку політичного життя суспільства, державних інститутів,
політичних партій і рухів досліджує політична історія. Співвідносний
науки про політику і політичної історії визначаються тим, що, з одного
боку, політична наука допомагає створювати теоретичну базу аналізу
еволюції політичних процесів, з другого ~ історія і сучасна політична
практика служить не лише визначальним критерієм правильності теоретичних
висновків політичної науки, а й основою нових узагальнень та їх
висновків.

Найтісніше зв’язана наука про політику з політичною соціологією, що
вивчає систему взаємодії політики з соціальним середовищем. В кореляції,
тобто у співвідносинах, взаємозв’язку з вивченням свідомості, інтересів
та мотивів поведінки індивідів, соціальних та етнічних груп їх
організації і розглядається розвиток політичних процесів. Основну увагу
політична соціологія зосереджує на аналізі соціальної думки з точки зору
їх впливу на політичні відносини. Дедалі частіше звертається політична
соціологія до вивчення офіційних політичних інститутів і норм,
соціальної природи політичної влади. Сучасна наука про політику швидко
соціологізується внаслідок застосування запозичених у соціологів методів
дослідження.

Наука про політику та політична соціологія маловідомі за об’єктом і
методами, але принципові відмінності залишаються в предметі пізнання.
Якщо політична соціологія розглядає політичні явища стосовно розвитку
соціальних процесів, то наука про політику їх аналізує уже з позицій
політичної влади. Соціолог, розглядаючи такі інститути, як громадські,
суспільні організації, насамперед, звертає увагу на соціальні процеси,
що тривають у них, їх зв’язок з іншими процесами, що відбуваються в
суспільстві. Політолог бачить в громадських, суспільних організаціях
знаряддя політичної влади, аналізує їх місце в системі владних
інститутів, досліджує владні відносини, що проявляються в громадських,
суспільних організаціях, впливають на їх розвиток.

Політична соціологія досліджує і проблеми влади, не обмежуючи суті
владних відносин лише насиллям і примусом, що, на жаль, властиво
марксистській традиції політичної думки. Відома думка про те, що насилля
є повивальною бабою, повитухою всякого старого суспільства, коли
суспільство вагітне новим, перетворилось згодом в імператив, тобто в
повеління революційного мислення і дії. Звести владні відносини до
насилля не дозволяє владі, що виявляється неповною, коли суб’єкт не
досягає мети. Якщо бажані результати не досягнуті, то величезні
труднощі, зв’язані з подоланням опору інших людей, свідчить не про
тріумф влади, а про її неповноцінність. І, крім того, не ясно, чому
мобілізація людей на досягнення поставленої суспільно-значимої мети має
здійснюватися на основі примусу і насилля.

Дуже важливим для становлення в Україні науки про політику є розробка
питань про предмет і сфери поширення політичної науки, її понять і її
змісту тому, що їх визначення допоможуть уникнути, з одного боку,
розпилення сил в процесі наукових досліджень, а, з другого, – взаємної
підміни, дублювання і певної невизначеності. Прагнучи змалювати коло
політичних питань, якими займається в сучасних умовах теорія держави і
права, філософія, соціологія, економічна теорія та наука про політику в
Україні, вчення, не без підстав, насамперед, виділяють такі: політична
система суспільства, роль і взаємовідносини держави, політичних партій,
громадських організацій, суспільно-політичних об’єднань, зміст
політичної влади, способи розробки і здійснення державної політики,
форми та методи управління, участь різноманітних соціальних спільностей
(класів, верств) в політиці, політична свідомість людей і їх виховання,
становище особи в питанні демократії (народовладдя, рівність, свобода,
соціальна справедливість), зовнішня політика держав, діяльність різних
міжнародних рухів та ін. В процесі здійснення радикальної економічної,
політичної і правової реформ в Україні гостро стоїть питання про
актуалізацію і поглиблення наукових політико-правових досліджень. Явний
дефіцит політичної культури виявляється не тільки у громадян, не
залучених в політичні події та явища, але і в тих, хто бере участь у них
активно. Політика в різних видах і формах – єдина, заради чого і існує.
Ось чому зростає роль науки про політику в сучасних політичних процесах
і явищах в Україні. Політика справді вказує напрям, впливає на темпи
економічного розвитку. Наука про політику вивчає саме політику, як
процес, що підпорядкований певним закономірностям, що реалізує на
практиці певні принципи – стратегію та тактику.

Зміст будь-якої політики – державної, економічної, соціальної, духовної
– відображає певний предмет, під яким розуміється все те, що має
властивості, які перебувають у відносинах між собою. Кожна наука, а
зокрема наука про політику, має свій предмет вивчення: політичні
процеси, явища, події, політичні відносини, і важливо при вивченні
політики знати саме зміст і напрямки її розвитку, розкрити рушійні сили
її реалізації. Необхідно в таких умовах з’ясувати в чому ж суть
специфічності політичних процесів і політичних відносин в суспільстві, з
тим, щоб знайти шляхи вирішення проблем, досягти консенсусу. А це дуже
важливо для забезпечення стабільності суспільства.

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ЗНАНЬ

Політичні ідеї Стародавнього світу

Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього
Світу. Формування політичної думки зв’язано з тією стадією розвитку
суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя
і засоби виробництва, йде поділ суспільства – родів, племен, общин, – на
різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні
соціальні верстви, утворюються держави. Становлення і розвиток
політичних ідей у всіх стародавніх народів сягає корінням в джерела
міфології і оперує міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в
світі. Перехід від общинного первісного ладу до раннєкласового
суспільства і політичної форми організації суспільного життя
супроводжувався дедалі поглиблюючими процесами соціального поділу
населення, посиленням соціально-політичних і економічних
непримиренностей, загостренням суперечностей між різними верствами
суспільства-родовою знаттю і збіднілими общинниками, багатими та
бідними, вільними та рабами.

Стародавні джерела свідчать, що соціально-політичні уявлення в
Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї, Греції, Вавілоні, Персії, Римі та
інших країнах мали спільний релігійно-міфологічний характер. У священних
книгах стародавніх індусів всі події зображуються як прояв світового
порядку, дотримання якого вважалось правильним, свідчило про виконання
обов’язків кожною людиною. У Стародавньому світі з розкладом і розпадом
общинно-племінних відносин, загостренням суперечностей між племенами,
родами, виникненням міжплемінних війн та т., появою власності на
знаряддя і засоби виробництва, продукти праці, приватного інтересу
виникають прагнення окремих осіб нажитися за рахунок інших, розширити
своє багатство. В общині виникає майнова нерівність – багаті та бідні,
гноблення зазнають не лише раби, а й співплемінники по общині. Уже в
III—II тисячолітті до н. є. населення Стародавнього світу – Єгипту,
Китаю, Індії та інших країн ділилось на багатих і бідних, експлуатованих
рабів і власників рабів, знаті та ін. Землероби, виноградарі, скотарі та
інші верстви виявляли опір пограбуванню їх знаттю, захопленню земель
багатими, не хотіли віддавати їм те, що здобувалось своєю тяжкою працею.
Раби прагнули повернути собі свободу і не хотіли працювати на
рабовласників. Надбані вождями племен багатства давали їм можливість
брати собі на службу стражників та загони воїнів. З посиленням влади
вожді племен стають повноправними повелителями племені, стають царями,
намісниками Бога на Землі. З виникненням держави влада стає силою, з
допомогою якої багата знать здійснює панування над різними верствами:
землеробами, виноградарями, скотарями, рабами та ін.

Соціально розділені суспільства Стародавнього Сходу – ранній тип
суспільства, що прийшов на зміну первісному. Економічно такий тип
суспільства характеризується пануванням патріархального натурального
господарства, стійкістю державних форм власності на землю і общинне
землеволодіння, надто повільним розвитком індивідуальної приватної
власності. Традиціоналізм общинного життя, незрілість класів і класової
самосвідомості впливали на зміст політики. Головне місце в політичній
свідомості раннєкласових суспільств займали міфи про божественне,
надприродне походження суспільних порядків. З міфами зв’язані традиції
обожнення існуючої влади і її розпоряджень. Політичні вчення
Стародавнього світу залишались сугубо прикладними. Головний зміст їх
становили питання, що стосуються мистецтва (ремесла) управління,
механізму здійснення влади і правосуддя. В політичних доктринах
відображались не стільки теоретичні узагальнення, скільки конкретні
проблеми техніки та методів здійснення влади. Державна влада
ототожнювалась з владою царя або імператора. Верховний правитель
вважався втіленням держави, зосередженням всієї державності. Політичні
вчення не відокремлювались від моралі і становили своєрідні
етикополітичні доктрини.

Підвищений інтерес до проблем моралі взагалі характерний для ідеології
соціальних спільностей, які формувалися в суспільстві. Перетворення в
суспільстві і державі в багатьох ученнях зв’язувались зі змінами в
способі життя людей, з їх моральною поведінкою. Саме мистецтво
управління державою часто зводилось до морального удосконалення
правителів, до управління силою особистого прикладу. Для політичних
вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігались,
але й розвивались релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності
сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про
політику. Політичні вчення освячували соціальну нерівність, привілеї
знаті, владу експлуататорської верхівки.

VII стст. до н. є. в Китаї в період розквіту стародавньокитайської
філософії склались основні напрямки політичної думки. Однією з
характерних монархічних цивілізацій в Китаї є держава в долині ріки
Хуанхе. Про неї відомості дійшли з книг «Ші зцін», де знайшли
відображення політичні вчення II та І тисячоліття до н. є. За свідченням
стародавніх оповідань основна мета імператора-володаря полягала в тому,
щоб в його діянні здійснювалась справедливість і ласка – важливі
принципи, що забезпечували всім підданим п’ять благ: тривале життя,
здоров’я людині, любов до всього доброго, багатство і спокійне життя. На
зміну неподільному пануванню родової знаті тоді приходить жорстока
боротьба за владу між багатою майновою і спадковою аристократією.
Пінська монархія, що трималась на авторитеті родової знаті, розпадається
на багаточис-ленні ворожі між собою князівства-держави. Китай охоплює
затяжна політична криза.

Тоді найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало
конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Кон-фуцій (551-470 pp.
до н. є.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув
примирити майнову багату знать з спадковою знаттю. Вчення Конфуція за
характером етико-гуманістичне. Головна увага зверталась на обгрунтування
необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові.
Управляти державою, повчав Конфуцій, покликані благородні мужі на чолі з
государем (царем, володарем) – сином неба. Слідом за прихильниками
правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не
усувається. Відмінність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті
полягала в тому, що в доктринах Конфуція виділялись благородні не за
походженням, а за моральними якостями та знанням. Благородний муж -це
зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою
утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував
висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати
несправедливих, то народ підкорятиметься, буде покірним». Головне
завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно
людяності. В поняття людяності Конфуцій вкладав особливу, неспівпадаючу
з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала
моральним цінностям сімейно-кланових колективів та патріархальних общин.
Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до
старших в сім’ї, а також справедливе ставлення між тими, хто не
зв’язаний родинними стосунками. «Повага і шана до батьків і повага до
старших в сім’ї, а також до старших братів – це основа людяності».
Загальним принципом взаємовідносин між людьми стало: «не роби іншим
того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип
має стати фундаментом всієї системи управління. Володар, цар, імператор
має стати володарем, сановник – сановником, батько – батьком, син –
сином та ін. Володар мав ставитись до підкорених як до своїх дітей,
дбати про достаток продовольства в країні, захищати ЇЇ зі зброєю і
виховувати народ. «Управляти – отже поступати правильно». І народ
зобов’язаний проявляти синовню повагу до правителів, незаперечно їм
підкорятися. Багато століть конфуціанство поряд з буддизмом і лаоською
релігією виступало панівною ідеологією феодального Китаю.

В античній Греції на рубежі II та І т. розвиваються політичні вчення. У
розвитку соціально-політичні вчення проходять три періоди: перший –
охоплює IX-VI ст.. до н. є., зв’язаний зі становленням державності
Стародавньої Греції. Процеси розвитку державності відображені у
творчості Гомера, Гесіода, знаменитих «семи мудреців», до яких належить
Солон. Формуються філософські погляди про державу в творах Піфагора і
піфагорійців, Геракліта. Другий – охоплює V – першу половину IV стст. до
н. є., зв’язаний з розквітом філософської і політичної думки про державу
в Стародавній Греції, що знайшло відображення в ученні Демокріта,
софістів, Сократа, Платона і Арістотеля. Третій період охоплює другу
половину IV—II стст. до н. є. – період еллінізму. Початок занепаду
державності в Стародавній Греції, грецькі поліси підпадають під
володіння Македонії, а потім Риму.

Соціально-політичний лад Стародавньої Греції – своєрідна система
незалежних полісів-держав, невеликих, а іноді навіть крихітних держав,
що складались з міста і прилеглих до міста поселень. Тоді особливе місце
серед них займає місто-держава Спарта Тут земля становила державну
власність. її ділили на ділянки і по жеребку роздавали спартанцям. На
відміну від інших полісів, в Спарті державний лад складався внаслідок
об’єднання родових елементів, з набранням загонів воїнів формується
держава – військовий табір. Основний принцип організації Спарти полягав
у радикальному поділі політичної влади і економіки. Спартанці
присвячували себе тільки служінню інтересам держави.

Проблеми державності в Стародавній Греції займають значне місце в
ученнях філософів Геракліта (близько 541-470pp. до н. є.), Демокріта із
Абдер (близько 460-370 pp. до н. є.), Піфагора з острова Сомоса (близько
580-500pp. до н. є.) та ін. Розвиваючи теорію держави і права, Геракліт
вважав розумним правлінням аристократію, Демокріт же розглядав політику
як найважливіше мистецтво, завданням якого – забезпечити спільні
стабільні інтереси вільних громадян поліса-держави. Убогість демократії
має стільки ж переваг перед так званим благополуччям громадян при царях,
наскільки свобода краще рабства. Одностайність і моральна солідарність
вільних членів поліса-держави є найважливіша і необхідна риса
упорядкованої держави. Поліс – це спільна справа всіх його вільних
громадян. Держава-поліс втілює спільну справу громадян і піклування про
них, визначає суть і принципи прав і обов’язків громадян. Державні
справи є важливіші серед інших. Кожний повинен дбати про могутність і
міцність держави, про порядок та законність та ін. Мистецтво управляти
державою Демокріт вважав одним з прекрасних мистецтв, а поєднання
інтересів держави та інтересів його громадян – одним з важливіших
принципів ідеї золотої середини – реалізації принципу політичного
компромісу. Демокріт робить одну з перших спроб розглянути виникнення і
становлення людини, людського роду в суспільстві як частину природного
процесу світового розвитку. В ході природного процесу суспільного
розвитку люди поступово під впливом потреб, наслідуючи природу і тварин,
спираючись на свій досвід, здобувають всі свої основні знання і
здібності, необхідні для суспільного життя. Людське суспільство –
результат прогресивних змін початкового природного становища. Природно,
суспільство, поліс-держава створені людським розумом, а не природою.

Багато чим відрізнялась від поглядів родової спадкової знаті
соціально-політич-

аристократи. на думку рабовласницької аристократії. Це Платон і
Арістотель змусили ідеологів аристократичної верхівки переглянути свої
застарілі погляди, вдатись до створення нових філософських доктрин,
здатних протистояти ідеям демократичних сил. Необхідність подолання
кризи міфологічного світогляду стало поштовхом до розвитку філософії.

Ідеологія стародавньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в
ідеалістичній філософії Платона і Арістотеля. Родоначальник об’єктивного
ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон
(427-347pp. до н. є.) в ученні про суспільство виклав концепцію
ідеальної аристократичної держави. За структурою ідеальна держава
складалась з трьох станів: пра-вителі-філософи, стражі-воїни і третій
стан – землероби, виноградарі, ремісники. Становий поділ суспільства –
умова міцності держави -спільного поселення громадян. Самовільний
перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є великим злочином, тому
що кожна окрема людина має займатися тією справою, до якої визначена
природою. Займатися своєю справою і не втручатися в чужі – це і є
справедливість. Визначення справедливості Платоном покликане виправдати
суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих від народження.
Більшість людей не здатні тримати свої пристрасті, бажання і прагнення і
тому не здібні досягти удосконалення, наблизитись, стати ідеалом, а
звідси і необхідність в державі і законах. Держава забезпечує властиві
людям вроджені потреби, реалізує інтереси, тому в досконалій, ідеальній
державі люди поділяються на певні і соціальні спільності – стани,
верстви відповідно з їх душею.

Держава Платона – ідеалізація єгипетського кастового ладу. Форми
правління і державного устрою не досконалі, хоча серед них є правильні і
неправильні. Характеризуючи форми держави, Платон вважає правильними
формами монархію і аристократію, якщо вони законні і їх діяльність
спрямована на досягнення блага і узгодженості. Негативними,
неправильними формами політичного устрою є: тімократія – панування
честолюбців, які прагнуть до збагачення, займаються поборами і
корупцією, це влада користолюбців; олігархія – панування купки багатіїв,
майстрів темних справ, здатних навіть на злочин заради наживи;
демократія – влада більшості, яка може бути законною або незаконною
(якщо демос-народ захоплює насильно владу); тиранія – влада однієї особи
над усіма, що приходить на зміну вироджуваної демократії. Характеризуючи
тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популіціонізм» тиранів:
спочатку тиран всім усміхається, звільняє від боргів, роздає землю, а
пізніше, добравшись до влади, знищує непокірних і взагалі тих, хто
виступає проти тирана-володаря. Влада тирана тримається на віроломстві і
насиллі. Головною причиною зміни всіх форм управління державою Платон
вважав псування людських звичаїв, а вихід з порочного стану суспільства
зв’язував з поверненням до правління мудрих.

Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх
недосконалими і протиставляє їм модель політичного устрою так звану
ідеальну державу, яка нібито здатна реалізувати головний принцип життя –
справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити
природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними
благами, організує виховання і розвиток душі і тіла, згуртовує людей і
захищає їх своїми засобами. Проте жодна з існуючих форм державного
управління’не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб
громадян та ін. Навпаки, в суспільстві панує багатство і бідність,
марнотратство і вбогість, тиранія і беззаконня, гідних пригнічують, а
негідники управляють. Індивідуальні чесність і порядність вступають в
суперечність з суспільною справедливістю або уявленнями про неї.
Прикладом суперечностей є смерть Сократа, тому що його небажання
[[оступитися мораіьними нормами, власними переконаннями і необхідність
реалізувати несправедливий закон обумовили вибір – випити отруту і піти
з життя. Ідеальним державним устроєм Платон вважав правління, де
поєднано начала демократії і монархії.

Соціально-політичні проірами Платона зафіксували зміни в політичній
свідомості спадкової знаті, що відбувалися в процесі її переростання з
родової аристократії в землеробську. Завоювавши економічне і політичне
панування в умовах колективної общинної власності, родова аристократія
ревно охороняла патріархальні порядки, особливо в землеробстві – в
традиційній сфері впливу. Згодом родова аристократія пристосувалась до
відносин приватної власності і рабства, визнала необхідність закону, але
продовжувала твердо відстоювати збереження полісного землеволодіння.
Саме це і пояснює Я прагнення законсервувати поліс як форму державного
устрою, g трактаті «Закони» Платон ближче підходить до інтерпретації
політичного життя, малює реалістичну картину соціальної і політичної
еволюції людства. В «Діалогах» Платон визначає політику як «мистецтво
управління людьми», твердить, що коли за природою індивіди не рівні і
мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди мають
можливість і право «задовольняти свої бажання» за рахунок слабих. Такий
підхід відображав ідеологію вибраних, які вважали, що «сила дарує
право», яке є «інтерес більш сильнішої партії». Платон конструював саме
сильну ідеальну державу. Справедлива людина і справедлива держава схожі.
Історичні зміни трактуються як результат тривалих змін і перетворень
способу життя народів, зміни в методах здобування засобів існування
(перехід від скотарства до осілого землеробства), причому утворення
монархії або об’єднання племен, зміни політичного характеру пояснюються
змінами способу життя, тобто політично.

У формуванні теорії політики важливу роль відіграв великий філософ
Арістотель (384~322pp. до н. є.). Народився в Стагорі у Фракії, освіту
одержав в Афінах, в школі Платона. Піддав критиці плато-нівську теорію
безтілесних форм (ідей), проте повністю подолати платонівський ідеалізм
не міг, хитався між ідеалізмом і матеріалізмом. У Арістотеля знаходимо
ґрунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у
найраніших мислителів Сходу, переважно в Індії, Китаї. В ученні про
суспільство Арістотель довів, нібито відносини рабовласництва укоріненні
в самій природі. Найвищими формами державної влади Арістотель вважав
форми, за яких виключена можливість своєкорисності використання влади і
за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів
Арістотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема від
Платона, полягає в тому, що Арістотель вперше в історії суспільної думки
в праці «Політика» аналізує виникнення та функції держави, вказує, що
функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв’язках між
господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального
об’єднання. На їх основі і базується будова спільності (або сім’я, що в
умовах рабовласництва є сім’єю господаря і невільників). Над сім’єю
стоїть община, а над общиною стоїть уже держава — третя, вища форма
суспільства.

Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Арістотель підкреслював,
що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити
досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є
держава, а державним благом – справедливість, тобто те, що служить
загальній користі. Походження політики Арістотель визначає як розумну
практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду,
вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини,
чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана
облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею.
Звичайно, держава зобов’язана своїм існуванням суб’єктивним життєвим
потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому
що за природою людина – істота суспільна. Звідси Арістотель твердить, що
суспільство передує особі. Проведена ж Арістотелем аналогія між
суспільними класами і окремими системами одного організму становить
передумову політичної концепції солідарності, співжиття різних
соціальних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві. Концепція
солідарності, політична доктрина поміркованості передбачали, що
демократія може успішно функціонувати тільки за умови, якщо зможе
опиратися на середні верстви суспільства, а в умовах Стародавньої Греції
– на середньозаможних людей. Це перше політичне визначення передумов
ефективно функціонуючої демократії.

Головне завдання політичної теорії Арістотель бачив в тому, щоб
відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління
державою в «Політиці» здійснюється по двох критеріях: за кількістю,
чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними
формами управління державою Арістотель вважав: монархію, аристократію і
політію, а неправильними – тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам
перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії
Арістотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм
управління до двох основних – олігархії і демократії. їх породженням або
змішуванням виступають всі інші різновидності влади. В олігархії – влада
належить багатим, а в демократії – незаможнім, неімущим. Олігархія
посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно
зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію і олігархію
Арістотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що
визначають розвиток рабовласницької держави. Та симпатії Арістотеля все
ж на боці політії- змішаної форми управління державою, що виникає з
поєднання елементів олігархії іа демократії. Економічну основу політії
становить лад, де переважає власність середніх верств населення,
соціальну основу – власники землі. Політичний лад характеризується
поєднанням олігархічних і демократичних форм і методів здійснення влади.
Арістотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну і розподільну.
Змішані форми управління державою є Спарта, Кріт.

З другої половини V-II стст. до н. є. – .занепад державності, початок
занепаду Стародавньої Греції державності Стародавньої Греції. Інтерес до
політичної проблематики послаблюється. Тоді держави-поліс и Стародавньої
Греції потрапляють в залежність Македонії. В ученнях Епікура,
епікурійців, стоїків та інших філософських шкіл відчувається деяка
відчуженість, відхід від політики, політичних явищ, подій.
Філософ-матеріаліст Епікур (341-270pp. до н. є.) заперечував втручання
богів в життєві, світські справи і виходив з визнання вічності матерії,
що володіє внутрішніми джерелами руху. Для етики Епікура характерна
аполітичність, проповідь неучасті в суспільному житті. Мета пізнання –
визволення людини від неуцтва, неосвіченості і марновірства, страху
перед богами і смертю. Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі
якої лежить індивідуалістичний ідеал ухилення від страждань і досягнення
спокійного, радісного стану духу. Найрозумнішим для людини є не
діяльність, а спокій -атараксія. Епікур підкреслює, що головна мета
державної влади і основа політичних відносин – гарантувати людям
безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не завдавати один одному
шкоди. Звідси випливає, що держава і закон – це результат, наслідок
договору людей між собою з метою спільної користі і взаємної безпеки.
Справедливість, що випливає з природи, є договір про користь з метою не
завдавати шкоди один одному і не зазнавати шкоди. Справедливість – явище
суспільно договірне. Діяльність держави і закони мають відповідати
уявленням про справедливість, зміст справедливості передбачається
договором між людьми про спільну користь. За соціально-політичним
змістом концепція Епікура про договірне походження справедливості
держави і законів є обєктивним, демократичним. Кожний з учасників,
усвідомлюючи договірне співжиття, не мав ніяких привілеїв перед іншими.
В «Етиці» Епікура форма поміркованої демократії полягає в тому, що
верховенство закону поєднується максимально можливою мірою волі і
автономії індивідів. Проблеми державності в Стародавній Греції значне
місце займають у вченні історика і політичного діяча еллінізму Полібія
(близько 200-120рр. до н. є.), який вважав, що той або інший устрій
держави відіграє певну роль в усіх стосунках, відносинах людей в
суспільстві. З’ясування історичного процесу в Полібія спирається на
уявлення стоїків про циклічність розвитку світу. Засновник школи стоїків
Зенон Кгтіонський (близько 336-264 pp. до н. є.) вважав, що всесвіт
управляється долею, вищим божественним Розумом. У світі панує сувора
необхідність, що виключає вільність волі. Людині не залишається нічого
іншого, як підкорятися невідворотній долі. Природне право -універсальний
загальносвітовий закон, держава – світова співдружність, суспільне життя
існує від природи і спрямовується долею, Роком. В природі живий організм
проходить зростання, розквіт і в’янення. Суспільство теж проходить
періоди зростання, розквіту і занепаду. Завершуючись, процеси
повторюються. Розвиток суспільства – безкінечний рух по кругу, в ході
якого форми правління змінюються, переходять одна в іншу. З середини IV
ст. до н. є. держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють в залежність
від Македонії і приходять в занепад. Межі полісної системи, що склалися
в класичний період історії Стародавньої Греції, виявились надто тісними
для рабовласницького способу виробництва.

Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій
Ціцерон (106-43pp. до н. є.) в діалогах «Про державу» і «Про закони»,
наслідуючи Платона, виклав вчення про державу. В дусі вчення
аристократії твердить, що держава виростає, природно, з сім’ї, що
державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитись до осягнення
світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями
батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави – охорона
майнових інтересів громадян. Права мудрих і гідних громадян, включаючи
право власності, випливають безпосередньо з природи, з природного
закону. Марк Ціцерон твердить, що держава не тільки природний організм,
але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає рівність всіх
людей від природи і можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить
освіту. Майнові і соціальні відмінності між людьми виникають не від
народження, а, отже, в силу відносин приватної власності, що
встановлюються в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а
виникає або ж на базі давнього володіння нею, або ж володіння за законом
і згодою та ін. Позитивно оцінюючи значні багатства і договори в житті
суспільства, Ціцерон приходить до висновку, що держава тримається на
кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе
управління суспільством.

Важливе місце в історії соціально-політичної думки в Стародавньому Римі
займає представник римського стоїцизму Луцій Антеп Сенека (4 р. до н. є.
~ 65р. н. є.). Численні праці, і зокрема найбільший твір «Листи до
Луцілія», дійшли в оригіналі до сучасності. Зберігаючи пантеїзм грецьких
стоїків, тобто розглядаючи світ як єдине матеріальне і розумне ціле,
Луцій Сенека розробляє переважно морально-етичні проблеми, при
правильному вирішенні яких досягається спокій і непорушність духу. Не
заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з
тим відстоював людську гідність рабів, закликав гуманно ставитись до них
як духовно рівним. Неминучий і божественний за характером, закон долі
відіграє рольового права природи, якому підкорені всі людські відносини,
в тому числі держава і закон. Всесвіт – природна держава зі своїм
природним правом. Люди і є члени такої держави за законами природи.
Окремі ж державні утворення – випадкові і значні для всього людського
роду. Розуміння закону долі (природного права), божественного духу
власне і полягає в тому, щоб протистояти випадковості і в тому числі і
належності до тієї або іншої малої держави, визнати необхідність
світових законів і керуватися ними. Та Сенека свою, в основному
індивідуалістичну етику намагається зв’язати з завданнями суспільства і
держави. Етика Сенеки мала великий вплив на формування християнської
ідеології.

Наростання кризи рабовласницького ладу вело до різкого погіршання
становища трудящих. Могутня державна машина Римської імперії жорстоко
придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля народних мас
вело до посилення релігійних настроїв, надій на допомогу фантастичних
сил. В І ст. виникає християнство – рух пригноблених, яке виступало
спочатку як релігія рабів, бідняків і безправних, покірних або розсіяних
Римом народів. Християни чекали пришестя месії Христа – рятівника,
божого посланця, який знищує царство Зла, скине гнобителів в «гієну
вогняну», встановить обіцяне пророками царство, де всі люди будуть рівні
та ін. Християнство набирає широкий розмах. Бурхливий розквіт політичної
думки в Стародавньому Римі припадає на правління імператора Юстініана
(527-568pp.), який завершив кодифікацію римського права. Справа в тому,
що на період правління Юстініана нагромадилась величезна кількість
законів, вердиктів, конституцій і праць римських юристів поза всякої
системи та ін. Частина з них застаріла, частина законів, вердиктів
суперечила один одному і потребувала систематизації, модернізації
потребували і громадянське, преторське імператорське право. З ініціативи
Юстиніана здійснено кодифікацію законів.

2. ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В СЕРЕДНЬОВІЧЧІ

Падіння Римської імперії (476 р.) завершило період історії Стародавнього
світу і поклало початок історії середніх віків. Тоді розвиток політичної
думки пішов у двох напрямах: по-перше, розгортається форгування
авторитарної королівської влади на територіях західних провінцій
колишньої Римської імперії і складаються її нормативні регламентації.
Поступово утворюється Іранське королівство, виникають самостійні держави
в Середній Азії, Закавказзі, пізніше почався процес становлення
національних держав – Франції, Англії та ін. По-друге, формуються
абсолютистські монархії (деспотії) східного типу, що виникають на
територіях східних провінцій. Соціально-політичне життя в країнах
Середньої Азії і Закавказзя в III V стст. і в країнах Арабського Сходу в
VII ст. характеризується становленням і розвитком феодальних відносин,
різким розшаруванням суспільства на феодалів і феодально залежних
землеробів, скотарів, виноградарів та ін. Значна частина Середньої Азії
і Закавказзя перебували тоді під владою Персії, потім зазнавали нашестя
і завоювання арабів, а в ХНІ ст. – нашестя монголів. Сильний, в ряді
регіонів визначальний вплив на розвиток політичних вчень мало виникнення
нової світової релігії – ісламу і створення Арабського халіфату. Після
об’єднання арабських племен (20—30-і роки VII ст.) наступники Мухамеда –
халіфа почали завоювання навколишніх країн і уже в середині VIII ст.
поширили володіння на Північну Африку, Сірію, Палестину, Ірак, Іран,
Піренейський півострів, Закавказзя і Середню Азію. Духовна і світська
влади в ісламі теоретично неподільні, а головна функція влади –
дотримання божественних законів. Ідеал ісламської держави – теократія.

Політична думка Середньовіччя пронизана піклуванням про пошук основ
стійкого порядку, поміркованих форм правління, вимогам законопослухання.
В Середньовіччя влада осмислюється як здійснення божого промислу.
Покірність державній владі – одна з основних вимог християнської моралі.
В основі вимог лежить заповідь Христа в лояльності і покірності владі:
«Віддайте кесарю (царю) кесареве (цареве), а Богу Богове».
Раннєхристиянські апологети (Афіно-гор, Тертулліан та ін.) закликали
християн покоритися державній владі. В Арабському Сході, Середній Азії,
Закавказзі та інших регіонах різні вчення виправдували іслам і закликали
населення покорятися владі, бо влада це воля Аллаха. В Х-ХІ стст. в
працях відомих філософів Середньої Азії відображались політичні ідеї і
концепції про державу і державний устрій. Так, в працях філософа
аль-Фарабі (870-950pp.) є спроба викласти проекти ідеального суспільства
(міс-та-держави), що суперечило ідеям Корану про божественну
перед-визначеність: «все у владі бога». Мусульманське духовенство
сприйняло ідеї аль-Фарабі як посягання на порядок, установлений Аллахом.
Але аль-Фарабі взагалі відкидав теологічні вчення про походження держави
і стверджував, що держава – результат об’єднання людей для задоволення
життєвих потреб, в добровільних містах-державах суспільне життя
будується на принципах високої моральності людей, взаємодопомоги, рішуче
відкидав неосвіченість, неуцтво, свавілля та насилля.

Великий вклад у розвиток середньовікової політичної думки вніс і
філософ, вчений, поет Абу-Абі Ібн-Сіна – Авіценна (980-1037pp.). В
творах Ібн-Сіна викладено проект розумного (ідеального) суспільства і
держави, де панують соціальна рівність, справедливість, свобода та
гуманізм. Пізніше, в XII ст. значний вклад у розвиток політичної думки в
країнах Закавказзя вніс азербайджанець Нізамі Гаджіев (1141′-1202 pp.),
який виступив борцем за інтереси пригноблених людей, бачив причину всіх
нещасть і лиха в суспільному і політичному ладі. Ідею сильної
централізованої держави на території Грузії обґрунтовує відомий поет
Шота Руставелі. В XIV ст. своєрідну концепцію розвитку держави розробляє
відомий арабський історик Ібн-Хальдун (1332 1406рр.). В праці «Велика
історія» Ібн-Хальдун викладає ідеї про державу, суспільство, прагне
виявити їх співвідносний і закономірності розвитку. Через нездатність
однієї людини для задоволення всіх потреб в їжі, одязі, збереженні житла
та ін. люди і створюють спільність для спільного добування засобів до
життя. Поділ праці – перший фактор об’єднання. Ібн-Хальдун виділяє два
етапи суспільства: примітивний землеробський, коли люди займаються
тільки землеробством та скотарством, і цивілізований – міський, коли
розвиваються ремесла, торгівля, наука, мистецтво та ін. Розвиток поділу
праці і об’єднання зусиль багатьох людей створюють надлишки виробництва,
що породжує розкіш, пишноту. Виробництво надлишку і розкіш ведуть до
виникнення спільностей людей, заснованій на нерівності і примусу,
встановлення влади. Жодна людина володарювати не спроможна, а тому люди
створюють сильні спільності, здатні управляти державою, суспільством.
Спираючись на таку спільність, володар підкоряє підданих, збирає податки
в казну. Податки і побори утворюють основу держави. Держава відривається
від основи, на якій виникла, правителі відходять від простого народу, а
всі, хто прагне перешкодити владі володаря, усуваються. Потім
створюються загони стражів, слуги владики. Володар прагне розширити
вплив, завойовує з допомогою набраних воїнів інші землі, встановлює
скрізь свою владу, втручається в торгівлю тощо. Все це вбиває надії
підданих, підриває стимули до праці. Руйнування економіки послаблює
державу: держава – форма суспільства – з необхідністю приходить до
занепаду, якщо ж прийшла в занепад економіка. Ібн-Хальдун робить
висновок про неминучість загибелі держави. Посилаючись на історію
арабів, персів і берберів, Ібн-Хальдун пише, що створивши нову державу,
завойовники «вдаються до самовиснаження» і виснажують суспільство. Рано
чи пізно неминуче настає дряхлість імперій, що як і люди, ростуть,
досягають зрілості, а потім схиляються до занепаду.

Звичайно ж, розвиток політичної думки в феодальних державах країн
Арабського Сходу, Середньої Азії і Закавказзя йшло з тими ж
закономірностями, що і в країнах феодальної Європи. Панівне становище в
політичній думці тоді займали найпоширеніші релігії – іслам,
християнство та ін., що виражають інтереси і прагнення класів, що
борються. Поруч з панівним теологічним світоглядом, і нерідко всупереч з
ним, в країнах Сходу тривало вивчення і розвиток спадщини античної
філософії, спроби сформулювати вчення про державу на основі розуму і
досвіду. Проривом в теологічному тлумаченні держави і права стали
концепції Аль-Фарабі, Ібн-Сіна, Ібн-Хальдуна та ін. Саме через арабів
праці Арістотеля потрапили в Європу. В країнах західної Європи періоду
раннього Середньовіччя (V-XI стст.) формувався феодальний лад. Селянство
потрапило в залежність від власників землі, обтяжене багатьма
феодальними повинностями, зазнавало позаекономічного примусу. До ІХ-Х
стст. феодальні відносини сформувались остаточно.

Політичні ідеї Фоми Аквінського

В XII -XIII сгст. по всій Європі прокотилась хвиля єретичних рухів, що
серйозно похитнули віру у святість і непорушність феодальних устоїв.
Різка критика феодального ладу і його ідеології єретиками потребувала
нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Один з визначних
ідеологів католицизму домініканський монах Фома Аквінський (1226-1274
pp.) прагнув обгрунтувати непохитність феодалізму, виступав за активне
вторгнення церкви в філософію і науки, проти двох істин, що давало
певний простір пошуку земної істини, нижчої у порівнянні з істиною
небесною, що осягається відвертістю і вірою, але не залежною від неї, а
іноді і навіть приходить в суперечність з нею. За вченням Фоми
Аквінського, світ заснований на ієрархії форм (від бога – чистого розуму
– до духовного світу і, нарешті, до матеріального), з яких вищі форми
дають життя нижчим. В політичній доктрині Фоми Аквінського значне місце
займає вчення про закони, їх види, про державу, владу та ін., прагнення
використати погляди Арістотеля для обґрунтування догм католицької
церкви, і ще більше зміцнити її позиції. Фома Аквінський вважав, що
світській владі підвладні лише тіла людей, але не їх душі. Верховна,
всеохоп-лююча влада, в тому числі і право розпоряджатися духовним
життям, належить церкві. Наскільки Бог вище людини, настільки духовна
влада вище влади земного царя, володаря. Тому римському папі -наміснику
Бога на Землі – мають, як васали, підкорятися всі світські, царі,
володарі. З урахуванням таких положень Фома Аквінський розвиває теорію
теократичної влади. Державна влада – це результат волі Бога. Проте не
кожен окремий правитель поставлений безпосередньо Богом і Богом же
освячена не будь-яка дія правителя. Володар, як і кожна людина, має
вільну волю і тому здатний чинити зло, тобто віддавати суперечливі
божественним законам накази. В таких випадках визначити законність
походження і використання влади володаря належить церкві. Політичні
концепції Фоми Аквінського -відверта і тверда апологія феодалізму в
Західній Європі.

Середні віки – період спаду в історії політичних і соціальних вчень в
порівнянні з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості
від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості
до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення,
суворе орієнтування на тексти святого Письма і канони церкви – все це
різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин. Та і в
період Середньовіччя політико-пра-вова ідеологія і вчення далекі від
застою. Проблеми співвідносин церкви і держави, що вийшли на передній
край, неминуче породжували суперечки про суть, мету і завдання держави,
про її відмінність від церкви та ін., логічно це вело до формування і
реалізації проблем державного суверенітету. Суперечки про співвідносний
церкви та держави супроводжувались також виявленням відмінностей між
власне політикою, політичними відносинами, правом як сферою державної
діяльності і законами совісті, віри і моралі, звернутими у внутрішній
світ людини. У радикальних теоріях Середньовіччя уже проголошувалась
свобода совісті і невтручання церкви в справи держави. Та в
Середньовіччі ще мало зроблено для розвитку ідей свободи і рівності
людей, справедливості. Суспільства країн Західної Європи будувались як
монархічно-церковні і станові ієрархії. Демократичні і революційні
тенденції раннього християнства знайшли розвиток у ряді єретичних рухів
середніх віків. Радикальні єресі обґрунтовували рівність людей перед
законом і їх право брати участь в реалізації не тільки церковних, але й
державних справ.

3. ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ПОЛІТИКИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

3. ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ПОЛІТИКИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

В соціально-економічному житті Західної Європи починаючи з XIV ст., в
Італії, і з XV ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували
початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму,
поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на
нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного
релігійного пояснення держави, політики і права тоді висуваються
концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її
земні інтереси та потреби. Поворот до людини і її культури, що
вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій.
Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної
системи, відкрито також і закон тяжіння держав, центр ваги знайдено, але
уже Макіавеллі, Кампа-нелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до
Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і
виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові
концепції держави випливали з інших передумов, аніж в Стародавньому
світі і в середні віки. В соціально-політичних теоріях епохи Відродження
центральне місце займає ідеологія централізованої держави. І не
випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй.
Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована
держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти
національний суверенітет в боротьбі проти католицького універсалізму.
Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого
розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями.

Синтезом спадщини двох джерел – античності і Середньовіччя стала
оригінальна політичної думки культура, філософія, соціально-політична
епохи Відродження (Ренессанса). В культурі політичної думки античної
цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї і
концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді
до суспільнополітичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся
особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх
концепції держави і права, політичні і естетичні погляди з метою
впровадження в практику для задоволення політичних і ідейних запитів
Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система
світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями.
Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало ан-тимістичне,
вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в
людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на
передній край особу, її гідність і честь.

Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм
– підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її
право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми.
Італія ~ перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин,
а буржуазія, яка тоді народжувалась, формувалась, вимагала усунення
феодалізму, ієрархічної залежності одного соціального ладу від іншого,
принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення,
прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула вирішити питання
про природу людини, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія
розглядала людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності
основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих
потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи
переваги визнанню зверхності розуму над вірою. Великі гуманісти епохи
Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм
Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо
Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу
людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали
ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення,
відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як
надприродної істоти, що має розум і волю і таємно впливаючого на
матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо
людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони
однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Всі люди
народжуються однаковими і потребують рівності і справедливості в
реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно
від походження і суспільного становища, спрямовано проти
феодально-станової нерівності. Епоха Відродження створила грунт для
виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей,
піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації
їх в нове гуманне і розумне суспільство.

Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мислителі,
діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і
політичні ідеї. ІЗ знань стародавніх греків і римлян, вавілонян і
китайців, індусів і арабів передові мислителі-гуманісти бра-42

їй міркування про державу як загальну, спільну справу народів,
продовжували і розвивали традиції античних філософів і політиків,
вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням,
конфесійним статусом, а винятково ЇЇ активністю, благородством,
добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння
спільній справі, громадянський обов’язок – ось що головне, зокрема в
поведінці людини в суспільстві. Відновлювалась стародавня концепція
суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави,
законність державної влади. Величезні соціально-економічні зміни, що
відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відображення в багатьох
соціально-політичних концепціях. Для концепцій характерне розуміння
суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм
буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від
релігійної санкції і церковного авторитету, відображався факт
становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження
появляються і утопічні вчення, в яких на основі «священного Письма»
висувалась вимога усуспільнення власності, робляться перші спроби
намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний
характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка
суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права,
схоластики та ін., підготовка ґрунту політико-правового світогляду..

В кінці XV – першій половині XVI ст. ^е1 … важливим поштовхом в
розвитку соціаль-епохи Реформації но-політичної думки стали ідеї
протестантизму: лютеранства, кальвінізму – ідеї епохи Реформації –
періоду широкого антифеодального і антикатолицького руху в Європі.
Виникнення на початку XVI ст. Реформації пояснюється політичною
обстановкою, що склалася в Німеччині. Тоді, коли Англія, Франція,
Іспанія та деякі інші країни Європи перетворені в централізовані
держави, Німеччина залишилась роздрібненою територіально і політично. За
гучною назвою Священна Римська імперія німецької нації приховувалося
політично нестійке об’єднання феодальних князівств з верховною владою
імператора з династії Габсбургів. Влада імператора над князями
базувалась на особистій залежності і по суті вважалась номінальною.
Великі князівства перетворювались в централізовані монархії.
Посилювалось феодальне гноблення, створюючи вкрай гостру ситуацію.
Загострювались суперечності між феодалами, промисловцями і купцями,
духовними і світськими, дворянством і князями. Ріс рух селян проти
феодальних землевласників. Дедалі ширше стають соціальні конфлікти, що
часто набирає релігійну забарвленість. Реформація – перша, ще незріла
буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною
дворянства виступила проти панівної католицької церкви. Реформація
почалась в Німеччині, охопила ряд європейських країн і привела до
відпадіння від католицької системи Англії, Шотландії, Данії, Норвегії,
Фінляндії, Швейцарії, частково Німеччини, Чехії, Угорщини та ін.
Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам
соціальнополітичному устрою держави. Мартін Лютер і його сучасники не
знали поняття держава в розумінні республіка та ін., і користувались
поняттям влада. Основу доктрин Мартіна Лютера становило вчення про два
світи – духовний і земний, де водночас живе і від влади яких залежить
людина. Заперечувалась роль церкви і духовенства як посередників між
людиною і Богом. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих
справ: таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має метою не
допустити творення гріхів, протидіяти з допомогою насилля злим задумам.
Мартін Лютер твердив: якби люди були доброчесні, то не треба було б
встановлювати владу і створювати державу. Та цього немає і люди мають
підкорятися аяаді. В протилежність поміркованому реформаторству Томас
Мюнцер рішуче виступав не тільки проти католицизму, але й проти всього
християнства і феодалізму. Основне завдання Реформації Томас Мюнцер
бачив не стільки в оновленні церкви і її вчення, скільки в удосконаленні
соціально-економічного перевороту силами селян і міської бідноти,
встановлення такого соціального порядку, за якого жоден християнин не
мав би приватної власності, відсутнє насилля тощо. Всі люди рівні перед
Богом, і всі мають бути рівними між собою на Землі.

4. ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В XVI -XVII ст.

Вчення Європі водночас з поширенням Макіавеллі і з появою різних
демократичних

Макіавеллізм рухів народжуються нові політичні вчення. XVI ст.
характеризується глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження.
Мрії гуманістів про швидке пришестя «золотого віку» зімкнулись з
реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої
феодальної влади, експансією іноземних нашесть. Процес розпаду
феодалізму не припинився. Тоді одним з видатних представників політичної
думки виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Пікколо ді Бернардо
Макіавеллі (1469~ 1527pp.). Народився Нікколо Макіавеллі в бідній
аристократичній сім’ї у Флоренції. Постійно і цілеспрямовано займався
самоосвітою і, по твердженню сучасників, став блискуче освіченою
людиною. Макіавеллі прекрасно знав праці Платона і Арістотеля, Фукідіда
і Полібія, Ціцерона і Плінія, Плутарха. Оволодів основами юридичних і
комерційних наук, навиками ведення юридичних справ. Основні праці
Макіавеллі «Цар» («Князь»), «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» та
ін.

Важливим вкладом Нікколо Макіавеллі в історію політичної думки стало те,
що теологічній теорії держави протиставляє концепцію світської держави,
обґрунтовуючи закони держави Розумом і досвідом, а не теологією.
Політика є лише автономний бік людської діяльності, є втіленням вільної
людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог і мораль, а
сама практика, природні закони життя і людська психологія. Нікколо
Макіавеллі приходить до розуміння того, що врешті-решт в основі
політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до
збагачення. Головним в політичних поглядах Нікколо Макіавеллі є
висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в
політиці справжніх умов дійсності, реальності, підкорення політичних дій
практичним інтересам і залишення без уваги того, що має бути відповідно
апріорним схемам або передбаченням релігійної моралі. Одним з перших
Нікколо Макіавеллі став розглядати і політику як автономну сферу
людської діяльності, в якій існують природні причини і корисні правила,
що дозволяють ураховувати свої можливості, щоб передбачати заздалегідь
хід подій і вжити необхідні заходи. Раціонально-практичні настанови в
сфері політики, політичних відносин рішуче розривали з теологічним
моралізаторством Середньовіччя. Нікколо Макіавеллі твердить, що
суспільство розвивається не по волі Бога, а в силу природних причин,
підкреслює необхідність вільної, могутньої держави для роздрібненої на
князівства Італії, об’єднання з тим, щоб покласти край міжусобним війнам
і чварам.

В основі розвитку історії лежить «матеріальний інтерес і сила». Головний
стимул поведінки людини – інтерес, що проявляється в різноманітності,
зв’язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що забезпечує прагнення
до збільшення, прирощення власності. Нікколо Макіавеллі писав, що люди
швидше простять смерть батька, аніж втрату майна. Власницький інтерес
передує людській турботі про честь і велич, гідність. Невикорінений
егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає створення держави –
вищої сили, здатної поставити людину в певні межі. Тут випливають
передумови диктатури суспільного договору. Звідси і відносність оцінки
державних організмів і відносність оцінки діяльності влади. Нема
ідеального ладу поза часом і простором, є тільки такий лад, що
відповідає ситуації. Нема незмінних рис людського характеру, постійні
лише елементи, що складають характер людини і проявляються по-різному в
різних суспільствах. І нема незмінно добрих і незмінно поганих методів
управління людьми, а є лише методи, що відповідають ситуації і не
відповідають їй. Протилежність інтересів народу і правлячих верств
суспільства приводить до загострення ситуації в державі. Тим-то важливо
створення сильної національної держави вільної від феодальних
міжусобиць, здатної підняти народ на її захист та ін.

В політичному змаганні Нікколо Макіавеллі вважав допустимим в ім’я
великої мети і ідей зневажати законами моралі і використання будь-яких
засобів в ім’я їх досягнення, виправдовував навіть жорстокість і
віроломство правителів в їх суперництві за владу. Звідси і макіавеллізм
– спосіб політичної діяльності, що не зневажає будь-якими засобами
заради досягнення поставленої мети. Історична заслуга Нікколо Макіавеллі
– погляд на державу як природне утворення, що досягається на основі
домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни. Закони ж
породжені Розумом і досвідом історії, а не йдуть від самого Бога.
Починаючи з XVI ст. в країнах Європи політичні ідеї ішли бурхливим
розвиток капіталізму.

У великих цивілізованих країнах Італії, Англії, Франції, Іспанії,
Німеччині та інших тоді робили висновок, що радикальна революція в
суспільному устрої має основою суспільну власність, соціальну
справедливість і рівність всіх людей праці, стала невідверненою
необхідністю. Прагнення людей справедливості, гуманізму, рівності
протягом багатьох віків природно практично не здійснювалось, залишалось
лише марними мріями. Саме мрія принижених і скривджених про світле
справедливе суспільство, мрія про «золотий вік», рай для всіх і не на
небесах, а тут на грішній землі, ідея про справедливе суспільство
виникла водночас з появою і поглибленням гострих соціально-економічних
суперечностей. Розвиток політичних і соціальних ідей при певній
«подібності форм передбачення устрою держави, суспільства», здійснювався
з урахування особливостей традицій тієї або іншої країни.

Звичайно ж, прогресивні мислителі бачили невдоволення ремісників,
найманих робітників, селян пороками, породженими капіталістичними
відносинами, невдоволення знайшло відображення і в соціальних та
політичних вченнях. Та незрілим на ранніх стадіях капіталізму виробничим
і суспільним відносинам, незрілим класовим відносинам відповідали і
незрілі теорії, часто утопічні. В епоху Відродження розробкою
гуманістичної теорії зайнявся Томас Мор, в епоху Просвітництва прагнуть
здійснити на практиці соціальні і політичні вчення про суспільство
справедливості Мел’є, Морелі, Маб-лі та ін. Та велика заслуга Томаса
Мора як соціаліста в тому, що зумів тоді піднятися від комуністичної
організації споживання до комуністичної організації виробництва,
поставив у центрі уваги питання про право власності та знаряддя на
засоби виробництва. В цьому-то і проявляється історична специфіка
соціально-політичної і соціалістичної думки, що мала певне коріння в
соціальній структурі розвитку суспільних, соціально-політичних відносин
епохи Відродження і відображала, хоча іноді ще в абстрактній формі,
настрої передпроле-таріату. Майбутнє суспільство Томас Мор зв’язував з
народовладдям, з найширшою участю трудівників в управлінні суспільними
справами. В ідеальній державі, описаній Томасом Мором в книжці «Утопія»
(місце, якого не існує), всі посадові особи обираються народом, діють в
інтересах народу і звітують перед народом. Палким, жагучим
пропагандистом гуманізму і соціальної справедливості тоді виступає і
італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568-1639РР-), до пострижения
в монахи – Джованні Домініко. Поділяючи натурфілософські погляди
Бернадіко Телезіо, закликав досвідного вивчення природи, мріяв про
єдність та благоденство людства. На чолі Міста Сонця – ідеальної
республіки, сконструйованій Томмазо Кампанеллою в однойменній книжці,
стоїть мудріший і всезнаючий первосвященик Сонце (Метафізик), якому
підкорені три співправителі: Могутність, Мудрість, Любов, які вибирають
нижчих посадових осіб, носіїв справжнього знання. Традицію народовладдя,
що йшла від Томаса Мора, продовжував Джерард Уінстенлі. Ідеалом
суспільного устрою Джерард Уінстенлі проголошував «вільну республіку», в
якій передбачалась виборність і змінюваність всіх посадових осіб.

В XVI-XVII стст. капіталістичний устрій дедалі ширше розвивається в
економіці суспільного договору країн західної Європи. В найрозвинуті-і
природного права ших економічно країнах зміцніла буржуазія не мирилась з
феодальними порядками, вимагала забезпечення свободи і безпеки особи і
приватної власності, створення необхідних політичних і юридичних
гарантій. В XVII ст. сталися перші буржуазні революції в Голландії,
Англії та ін. Наростання кризи феодального ладу супроводжувалось
становленням раціоналізму, тобто оцінки суспільних відносин з позицій
«здорового розуму» та ін. Місце догм, божественного права займає право
людини, місце церкви зайняла держава. Антифеодальні лозунги ростучої
буржуазії співпадали з насущними інтересами народних мас, які страждали
від безправ’я і свавілля. Вперше в багатовіковій історії людства тоді
висувається і широко обґрунтовується уявлення про загальність правової
рівності людей незалежно від їх соціального походження і становища в
суспільстві. Вимоги ліквідації станів, всіх форм феодальної залежності,
встановлення загальної рівності перед законом знаходять втілення в
теорії природного права. Теорія природного права ґрунтувалась на
визнанні всіх людей рівними від природи і наділених природою ж
природними пристрастями, прагненнями, розумом тощо.

Одним з перших великих теоретиків школи природного права є
нідерландський юрист, історик, державний діяч Туго Гроцій (1583-1645
pp.). Теорія природного права і суспільного договору – ідеалістичне
вчення про виникнення держави і права в результаті свідомого укладення
між людьми договору. Перші уявлення про договірне походження держави
виникли уже в давнині (в V ст. до н. є. китайський філософ Меті, пізніше
в Стародавній Греції – софісти, Сократ, Епікур та ін.). В XVII ст.
розгорнуту форму теорія суспільного договору одержує в творах філософів
Томаса Гоббса, Баруха Спінози, Джона Локка, Жан-Жака Руссо, П’єра
Гассенді та ін. Держава, на думку Гуго Гроція, є «досконалий союз
вільних людей, які уклали заради Додержання права і спільної користі».
Тут видно вплив Арістотеля і Ціцерона. В державі, підкреслює Гуго
Гроцій, панує громадянські влада, яка виступає верховною, якщо її дії не
підкорені іншій владі і не можуть бути чужою владою скасовано. Вперше
Гуго Гроцій висловлює думку про справедливі війни. З точки зору
прихильників теорії суспільного договору, суспільству і державі передує
повна анархія і «війна всіх проти всіх» або, за деякими міркуваннями,
ідилія свободи. Спільною рисою природного становища, де тривалий період
нібито перебували люди, виступає необмежена особиста свобода, її люди
свідомо вирішили поступитися на користь держави для забезпечення своєї
безпеки, приватної власності та інших особистих прав. Вчення Гуго Гроція
відіграло значну роль у вивільненні теорії держави і права від опіки
теології, середньовічної схоластики. Бурхливі політичні зміни і
перетворення в Західній Європі тоді виділяють центром політичного життя
то Голландію, то Англію, то Сполучені Штати Америки, то Францію,
Іспанію, Італію, то Німеччину. Одним з великих теоретиків походження
держави і права є і англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679pp.).
Державу Томас Гоббс розглядав як людське, а не божественне утворення, що
виникло на основі суспільного договору з природного додержавного
становища, коли люди знаходились в стані війни всіх проти всіх. В основу
політичної теорії покладено певне уявлення про природу індивіда,
вважаючи, що спочатку всі люди створені рівними фізично і розумово,
кожний має однакове з іншими право на все, і це стало причиною такої ж
злості і пожадливості, що існує в тваринному світі. Людина заздрить
іншій, радується її горю, заради власного самозбереження, бачачи в іншій
людині ворога і конкурента на шляху задоволення своїх потреб. В ученні
про право і державу Томас Гоббс відкинув теорію божественного устрою
суспільства і захищає теорію суспільного договору. Держава створена з
метою забезпечення загального миру. За суспільним договором на володаря,
царя, імператора покладались права окремих громадян, тим самим
добровільно обмеживших свою свободу. Та на володаря, царя покладено і
функції охорони миру і добробуту людей. Ефективною формою держави
вважалась абсолютна монархія, але в численних обмеженнях і застереженнях
тощо. Його ідея – не монархізм в повному розумінні, а необмежена
державна влада. Вкладом в соціально-економічну інтерпретацію виникнення
держави стало встановлення зв’язку між приватною власністю і формуванням
держави. Права державної влади у Томаса Гоббса сумісні з інтересами тих
соціальних спільностей, які привели в середині XVII ст. в Англії до
буржуазної революції. Цікаво і те, що Томас Гоббс не відрізняє поняття:
суспільство, держава, уряд та ін., ототожнюючи їх як носіїв суверена,
тому що народ передає їм свою суверенність і вони виступають виразниками
державної волі, а, отже, і волі суспільства.

Одним з визначних теоретиків природного права є голландський
філософ-матеріаліст Бенедикт Спіноза (1632- 1677pp.) Вчення Спі-нози
сформувалось в умовах багатьох політичних змін і зокрема, після
визволення Нідерландів від іга іспанської феодальної монархії і зробивши
її розвинутою капіталістичною країною. Метою вчення Бенедикт Спіноза
вважав завоювання панування над природою і удосконалення людини.
Доповнюючи теорії держави і права ученням про свободу людини, Бенедикт
Спіноза показує можливість в межах необхідності свободу людини. В ученні
про суспільство продовжує ідеї Томаса Гоббса. Вищою формою влади вважав
не монархію, а демократичне правління, обмежував всевладдя держави
вимогами повної свободи людини, її дій в межах закону, вважав можливим
вивести з самого устрою людської природи те, що найефективніше
погоджується з практикою. Адже, захищає чужий інтерес лише тому, що
думає тим самим зміцнити свій добробут. Бенедикт Спіноза щиро осуджує
гонитву за наживою, ненаситну пожадливість як безумство, безрозсудство,
яким вражений натовп, чернь. Та його політичні вчення будуються на
уявленні, що користолюбство поряд з іншими афек-тами є вічною і
незмінною рисою людської природи. Отже, люди мають об’єднуватися в
цілісні спільності і в своїх вчинках дотримуватись спільної волі. До
спільного і упорядкованого життя, до громадянства людей штовхає потреба
подавати один одному взаємну допомогу, необхідність в якій відбувається
в процесі поділу праці між людьми в суспільстві.

За всіх відмінностей концепція суспільного договору, стала ядром
політичних теорій Джона Локка (1632-1704 pp.) – відомого філософа,
економіста та політичного діяча Англії. Відмінною рисою ідей Джона Локка
є урахування політичного досвіду Англії і тих компромісів між буржуазією
і монархією, що привели до встановлення конституційного парламентаризму.
Створюючи систему політичної філософії, Джон Локк ґрунтовно розвиває
ідею про перехід від природного до громадянського становища, до форм
державного управління. Доводить право народу на революцію і разом з тим
визначає межі права відповідно до інтересів імущих соціальних
спільностей верств. Мета держави, на думку Локка, збереження свободи і
власності, надбаних трудом. Тим-то, державна влада не може бути
довільною, а поділяється на законодавчу, виконавчу і союзну,
федеративну. Погоджуючись з думкою Арістотеля про людину як істоту
суспільну, Джон Локк справедливо стверджує, що людське суспільство не є
суспільством політичним без таких визначальних умов: територіальна
спільність, спільне право і наявність влади, здатної вирішувати
суперечки і карати злочинців. Виникнення політичного суспільства є
результат угоди, що обмежує свободу окремої людини, індивіда. Звідси
збуджуючою причиною, що схвалює і побажання людей встановити політичну
владу, і готовність •и підкорятися, виступає прагнення зберегти
власність та ін. Природно, соціальною основою держави стає приватна
власність, щі одержала розвиток з появою грошей як товару. Джон Локк
вважа теорія конституентів. її
суть полягає в тому, що соціальне яви ще – лідера пояснюється через
його послідовників і конституентів-що послідовник сприймає лідера,
сприймає ситуацію і в решті решт приймає або заперечує лідерство.
Достоїнство такого підхо; ду до лідера – це розгляд як особливого роду
відносин між керів1 ником і його конституєнтами, у вигляді ланцюжка
взаємопов’язани ланок, що виступають: конституєнти – послідовники –
активісти ‘ї лідер. Лідер і його конституєнти становлять єдину систему.
В коло конституєн ЇЇ в включаються не тільки політичні активісти і
прихильники лідера, але й його виборці, а також всі ті, хто взаємодіє з
ним, впливає на нього тощо. В демократичних державах претенденти на
лідируючі посади можуть розраховувати на успіх лише в разі збігу їх
іміджу з сподіваннями більшості народу (вибори президента Росії, вибори
президента України та ін.). Історія свідчить, що деякі надто важливі дії
політичного лідера йдуть всупереч з інтересами і сподіваннями соціальних
верств і прихильників які привели їх до влади. Так, в жовтні 1917 р.
більшовики, використовуючи популярні загальнодемократичні гасла,
добилися політичного лідерства, а потім, швидко забувши про свої
обіцянки, перетворили населення України, та й всієї Росії, в об’єкт
величезного соціального експерименту (розпад і загибель Української
народної республіки, автономія з Російською Федерацією не принесла
Україні суверенності і утворення національної держави тощо). В сучасних
умовах в авторитарних і тоталітарних політичних системах політичні
лідери сконцентрували в своїх руках владу, здійснюють суб’єктивістську,
волюнтаристську політику.

З’ясуванню природи політичного лідерства допомагають і психологічні
концепції та інтерактивний соціальний аналіз соціального і політичного
явища політичне лідерство. Основоположник психоаналізу Зігмунд Фрейд
вважає, що в основі лідерства є пригнічене лібідо. В процесі сублімації
пригнічене лібідо проявляється в людині в прагненні до створення і в
тому числі до лідерства. У багатьох людей володіння керівними позиціями
виконує суб’єктивно-компенсаторні функції, дає можливість подавляти або
переборювати різноманітні комплекси, почуття неповноцінності тощо. Певні
психологічні потреби відображає і підпорядкування лідеру. У визначенні
суті і природи соціального явища – політичне лідерство величезне
значення має запроваджений Зігмун-дом Фрейдом психоаналіз. Політичний
психоаналіз – науковий напрям, що вивчає соціальну (політичну) поведінку
людини як сукупність дій, обумовлених підсвідомо накопиченими, приховано
політизованими почуттями. Спираючись на ідеї Лейбніца, Спіно-зи,
Бергсона та ін., які досліджували механізми підсвідомої мотивації,
політичний психоаналіз бере початок з праць Зігмунда Фрейда, Ебілла
Булліта, Генрі Ласвелла та ін. Основа психоаналізу – теорія фрустрації
(що дослівно означає становище збудження людини внаслідок усвідомлення
нею перешкод для реалізації своїх інтересів), що пояснює, як несвідомі
сенсуальні мотиви (лібідо) з допомогою сублімації (переносу, заміщення)
трансформуються в інші, в т. ч. політичні бажання і мотиви діяльності.
Звичайно ж, політична поведінка трактується як процес самороз-гортання,
самовизначення особи, її природженими причинами, психологічними
переживаннями, стресами, які не залежать від Зміни культурних і
соціально-політичних обставин.

Звичайно ж, історію творять люди. Але спонукальні мотиви дій, прагнень
мають поетичний авторитет ‘таї, що лежать в матеріальній, насамперед,
економічній сфері життя суспільства. Люди, які володіють свідомістю і
волею, діють у реальному житті, ставлять мету і прагнуть її здійснити,
реалізувати. В певних умовах ця обставина породжує ілюзію, що свідомість
– головна сила історичного Процесу, а історія – реалізація ідей, носіями
яких виступають саме великі особи. Адже розвиток суспільства,
стверджував американський філософ, теоретик прагматизму Дж. Д’юі,
відбувається випадково «від ситуації до ситуації» на основі імпульсів
від великих лідерів. Невелике число людей, знаючи, чого хочуть люди,
веде за собою натовп. Історія є творіння великих людей, і тільки вожді,
лідери можуть впливати на розвиток людства. Американський філософ Сідні
Хук фетишизував роль політичного лідера, вважав, що друга світова війна
– не результат загальної кризи капіталізму, а результат злої волі
Гітлера. Повторюючи тезу австрійського психолога Зігмунда Фрейда, що
культ особи, культ героя виростає та виховується з дитинства, стверджує,
що ніколи в масі люди не звільнюються від залежності: спочатку залежать
від батьків, згодом від вчителів або кого-небудь ще, хто дає І відповіді
на їх питання. Тому, йдучи за Фрейдом, стверджує, що завжди натовп шукає
лідера, вождя, який відіграв би в суспільстві роль, аналогічну ролі
батька в сімействі. В кінці 80-х років на мітинговій хвилі в Росії
виплив Борис Єльцин, Гаврило Попов, Анатолій Собчак і ще багато хто, в
Україні – Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Олександр Мороз та ін., в
Казахстані – Нурсултан Назарбаев, в Білорусії – Шушкевич, Кебіч,
Лукашенко, їх популізм зіграв на почуттях, емоціях, потребах людей, які
прагнули дістати відповіді на висунуті життям проблеми, труднощі тощо,
сподівалися, що з їх допомогою зможуть вирішити назрілі проблеми.
Соціальне середовище саме вибирає лідера, який задовольняє інтереси
соціальних спільностей (лідер, по суті, не більші аніж інструмент
соціальної спільності). «Таємниця лідера» криєть-| ся не в ньому самому,
а в психології і запитах його послідов-н ників. Сподівання соціальної
спільності на лідера при вирішенні проблем і задоволення потреб та
інтересів має важливе значення для його становлення. Процес зародження
політичного лідерствг йде стихійно: на мітингах, демонстраціях,
зібраннях тощо. Одна» в ході виступів маси звичайно появляються
ініціатори, які намагаються перетворити емоційний порив натовпу в
колективні дії Якщо це вдається, то ініціатори стають призвідниками, які
мо-і жуть повести людей за собою на звершення різноманітних дійі навіть
протизаконних, але в інтересах мас.

У буденному житті лідера як центральну, найавторитетнішЩ фігуру в
конкретній групі, спільності людей можна виділити прак-4 тично в кожному
виді діяльності, в будь-який історичний періоді Лідер – індивід, який
володіє найяскравіше відображеними корисними, з точки зору
внутрішньогрупового інтересу, якостями, завдяки яким його діяльність
виявляється найпродуктивнішою: висока швидкість реакції на виникаючі
політичні події, ситуації, тямущість,’кмітливість, уміння вивертатися і
виходити з складних ситуацій тощо. Такий лідер користується повагою,
авторитетом, служить зразком для наслідування, своєрідним еталоном, до
якого повинні, з точки зору групових цінностей, примикати інші, вплив
такого лідера базується на психологічному явищі відбитої суб’єктивності,
тобто ідеальному уявленні. Лідер сприймається в суспільстві як особа, за
якою співтовариство визнає право на прийняття рішень, найбільш значущих,
з точки зору, групового інтересу. Авторитет лідера заснований на
спроможності згуртовувати, об’єднувати інших для досягнення групової
мети. Така особа незалежно від стилю лідерства – авторитарного або
демократичного регулює взаємовідносини в групі, спільності людей,
відстоює їх інтереси, цінності в міжгруповому спілкуванні, впливає на
формування внутрішньогрупових цінностей і в деяких випадках символізує
їх.

Політичне лідерство – одне з унікальних явищ політичного і суспільного
життя, зв’язане із здійсненням владних функцій. Концепції політичного
лідерства поділяються залежно від їх теоретичних підстав на декілька
груп: по-перше, ті, які виходять з того, що лідер – універсальне
соціальне явище людської діяльності і закономірності його функціонування
єдині в усіх сферах життя суспільства (в політиці, економіці, спорті та
ін.). По-друге, концепції, що ототожнюють лідера з керівництвом і
управлінням, при цьому формальне володіння владою розглядається як
необхідна і достатня умова лідерства; діяльність лідера стає як
адміністративна, специфіка явища зводиться здебільшого до правових
(партійно-етичних, релігійних тощо) регулятивів політичної поведінки
службової особи. Політичний лідер як соціальний інститут ототожнюється з
органами державної влади. По-третє, концепції, що розглядають
політичного лідера як “специфічне явище суспільного життя, не таке, яке
зводить до психологічних, економічних або правових принципів. Політичне
лідерство здійснюється через функціонування конкретного механізму
-одного з необхідних політичних інститутів.

Історично виникле політичне лідерство зв’язане не тільки з формуванням
інтересів, але й з проявом особистості як одного з потенційних суб’єктів
політичної дії. Якщо потестарним, тобто архаїчним суспільствам політичне
лідерство не властиво не тільки через відсутність диференційованих
владних інтересів, але й через невиділеністю індивідуального Яз родової,
колективної свідомості, то в античності лідерство мало особистий
характер, що випливало з авторитета конкретного індивіда, його
достоїнств. Взаємовідносини лідера та його прихильників, ведених
близьким До відносин учитель – учень зважаючи на те, що політичне життя
безпосередньо зв’язувалося з рішенням світоглядних проблем, прокламацій,
певних моральних цінностей. В середньовіковій Європі політичне лідерство
постійно втрачає морально-етичний зміст. Вплив лідера ґрунтується не
стільки на особистих достоїн- ‘ ствах, скільки на спроможності до
керівництва конкретною політичною спільністю. Від лідера вимагається не
стільки бути мо- ] ральним зразком, скільки вміння об’єднати групу для
досягнення і поставленої мети, вміння сформувати груповий інтерес. Така
тенденція до прагматизації політичного лідерства найчіткіше ви- І
являється в епоху Відродження і в період перших буржуазних революцій. В
сучасному суспільстві політичне лідерство становить спосіб, метод
побудови влади, заснованої на інтеграції різноманітних соціальних верств
(груп) шляхом специфічних механізмів навколо програми, що висувається
лідером, (концепції) рішення соціальних проблем і завдань суспільного
розвитку. Політичне лідерство на рівні політичних рухів виконує
різноманітні функції, зв’язані з домаганням на владу конкретних
соціальних верств. Тут принципове значення мають не стільки особисті
якості лідера, скільки спроможність адекватно відображати інтереси
частини населення, яке його підтримує, тобто уміння сформувати такі
інтереси у вигляді конкретних політичних вимог і сформулювати їх, якщо
вони не розвинуті, визначити тактику боротьби і ефективні засоби їх
задоволення. В такому випадку лідерство виконує не тільки прагматичні,
але й інтегративні функції. А фігура політика служить символом певних
політичних настроїв. З ним буденна свідомість зв’язує свої надії.
Залежно від того, наскільки відповідає реальна особа своєму образу,
настільки широкі його можливості у формуванні конкретної політичної
настанови шляхом специфічних механізмів сприймання.

Часто-густо політичне лідерство змішують з політичним авторитетом.
Справді, політичний лідер має авторитет, володіє тими якостями, що
дадуть йому можливість висуватися серед навколишніх, згуртовувати
однодумців. Але авторитет – це тільки приклад, вага в суспільстві.
Авторитет (від лат. auctoritaz – судження, вплив, вага, приклад).
Значення поняття влада з’явилося як перенос понять повага, престиж,
вплив на посадовий статус особи (установи). Авторитет – одна з основних
форм здійснення влади, з допомогою якої забезпечується контроль за діями
людей та їх погодження в загальних і в індивідуальних інтересах.
Авторитет відрізняється від політичного впливу прямим характером впливу
на людську діяльність, отримуючим форму директиви, j наказу або
розпорядження. Від зовнішнього примушення авто- ] ритет відрізняє
певність виконавця в легітимності розпоряджень,; які йому надійшли, а не
свідомість того, що за виконанням або невиконанням наказу можуть настати
заохочувальні або репреч сивні дії. Авторитет завжди виступає так або
інакше узаконеним,] допускає певну ступінь соціального порядку.
Ефективність авто-І ритету в багато чому визначається взаємодією його з
іншими формами здійснення влади, що не виключає суперечностей. Політична
активність індивіда – сукупність прояву тих форм життєдіяльності окремої
особи, в яких відображається її прагнення активно брати участь в
політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.

Політика як мистецтво — необхідний компонент тривалості
емоційно-вольового життя політика, істотно визначальної її ефективності,
характер засобів, вибір тактики. Політичне мистецтво включає
раціональні, інтелектуальні і інтуїтивні, підсвідомі і чуттєві початки,
виникає політична харизма: уміння захопити і викликати довіру аж до
несвідомої, безоглядної віри. Лідер широко використовує в практичній
діяльності засоби політичного мистецтва ведення політичної боротьби,
політичного компромісу, політичної роботи з людьми, прийняття рішень і
всіх різноманітних форм політичної діяльності, спрямованої на досягнення
мети. Мистецтво без міри – також ризик переродження політики в
політиканство, в панування амбіцій, владолюбства та інтриги. Звичайно ж,
політичне життя ~ сукупність духовних, чуттєвих, емоційних і практичних
предметних форм політичного буття людини і суспільства, що характеризує
їх ставлення до політики та участь в ній.

Один з аспектів політичного лідерства – проблема сильної особи, вождя.
Відповідно фашистським теоретичним розробкам вождь наділений необмеженою
владою тому, що відображає волю, дух народу, його прагнення. Накази
вождя виконуються беззаперечно, не обговорюються з народом їх зміст і
доцільність. Вождь спілкується з народом, йому немає потреби
дотримуватися законів, конституції. Це створює можливість керувати
державою, суспільством централізовано. Культ сильного керівника перейшов
у політичну філософію сучасності. В доказ необхідності сильного
керівника приводиться три основних фактора: в разі кризи сучасного
суспільства вимагаються величезні зусилля для подолання опору
бюрократії; на політичну арену виходять широкі маси і коли лідер
знаходиться з ними в прямому контакті, то це свідчить про його авторитет
і звільняє його від втручання політичних інститутів і дає можливість
концентрувати владу «за волею народу». В слаборозвинутих країнах
неможливо навести порядок без сильного керівника. Якщо ж йдеться про
соціально-політичний аспект, то політичний лідер повинен, насамперед,
мати власну позицію, політичну програму і бажання її здійснити. А для
цього політичний лідер повинен мати волю, цілеспрямованість,
наполегливість і бути популярним, уміти завойовувати маси.

Соціологами, політологами Заходу, а частково і Сходу проголошується, що
особа виступає як функція ситуації. Поведінка лідера, його позиція,
придатні в одній ситуації, але непридатні в інших. В одних умовах на
лідера підходить одна людина, а в інших – інша тощо. В межах такої
теорії цікаві висновки роблять Еріх Фромм і Девід Рісмен, вважаючи, що
лідером може бути °езгіринципна людина, яка виступає «функцією
ситуації», керівником, що підкоряється обставинам. Еріх Фромм називає
такого керівника «людиною ринкової ситуації», який розцінює себе як
товар, що необхідно продавати відповідно кон’юнктурі. Девід Рісмен
визначав такого лідера як «людину зовнішньої ситуації та орієнтації»,
але лідер може оволодіти ситуацією, використовуючи ЇЇ в своїх корисливих
цілях. Ця обставина, на думку деяких політологів, – слабке місце в
теорії. Розповсюджена точка зору, що лідером стає людина, найбільш
успішно здійснююча орієнтацію на інших, тобто та, яка хоче стати
лідером, повинна враховувати панівні звичаї або домінуючий характер, які
дадуть їй можливість піднятися без напруги або ризику на керівну
вершину.

Управлінською функцією влади зумовлюється і об’єктивна необхідність
лідерства. Становище взаємовідносин у суспільстві, коли координується і
планується публічна діяльність лише однієї людини (або декількох осіб)
ураховується в таких умовах, вказує Роберт Такер, індивід сам оцінює
ситуацію і визначає свої дії, і питання лідерства та його впливу не
виникає. Необхідність у лідерстві виникає тоді, коли ситуація, в яку
через обставини, що склалися, втягнуті більші групи людей, вимагає
оцінки, щоб сама група або будь-хто від її імені розгорнув необхідні
дії. В невеликих групах лідерство може бути неформальним і переходити і
від однієї особи до іншої тощо. У великих же групах, і тих, що
організувалися, виникає потреба в офіційному лідерстві. Для полі-тичного
лідеру, який займає урядову посаду, заняття політикою – ] це не тільки
професія. Соціолог Макс Вебер відзначає, що кар’єра політика передбачає
такі внутрішні радощі, як почуття влади, почуття того, що тримаєш в
руках пульс історично важливого і політичного процесу. Соціолог Бертран
Рассел, а слідом за ним політолог Віктор Пазенок, відзначають, що в
умовах вільного і суперництва, коли «влада відкрита для всіх», то мабуть
ЇЇ завоює той, хто більше всіх прагне до неї. Такі люди відрізняються
від І звичайних винятковим владолюбством. Нинішній лідер, особли- І во в
політиці, завжди володіє винятковою самовпевненістю. Макс Вебер виділяє
три якості, вирішальні для політика: пристрасть, почуття
відповідальності, спроможність внутрішньо зібрано і спокійно піддатися
впливу реальностей, підкреслюючи, що політика – це повільне буріння
твердих пластів суспільства. Але політо-] лог Віктор Пазенок додає до
тих якостей, що визначає Макс Вебер, ще якість компетентності, уміння
володіти ситуацією, уникати І

конфліктів.

В протилежність теоріям, що розглядають лідерів як локомсш тив історії,
її творчу силу, марксизм обмежує можливості актив-! ності політичних
лідерів історичною необхідністю і класовими] інтересами. Політичний
лідер виступає тут найбільш здатниМІ свідомим і вмілим виразником волі
класу, тобто відіграє у став-] ленні до класу загальну допоміжну,
службову роль. І якщо Маркс,] Енгельс відзначали можливість відособлення
політичних лідерів] від класу, інтереси якого відображали і попереджали
робітників про необхідність убезпечити себе від своїх власних депутатів
і чиновників, то в творчості і практиці Леніна і особливо Сталіна, ця
ідея зведена на нівець та запанувала спрощена схема співвідношення мас і
політичних лідерів. Однак досвід історії показує, що розвиток людства
багатоваріантний і що немає жорсткого економічного і класового
визначення. Тому-то роль політичного лідера в історії досить велика і не
вкладається в функції відображення і реалізації інтересів класів.

Лідерство має ширші, аніж клас, об’єктивні основи. Потреба в
самоорганізації, упорядкуванні поведінки окремих елементів,
організованості системи з метою забезпечення її життєвої функціонуючої
спроможності, викликає необхідність в лідері. Процес зародження
політичного лідерства відбувається звичайно стихійно, спонтанно. Але в
реальному житті процес формування політичного лідерства більш складний і
тривалий. Є декілька видів політичного лідерства: формальне лідерство,
що надає пріоритетний вплив певної особи на членів організації,
закріплене в її нормах і правилах і яке засноване на становищі в
суспільній ієрархії, місці та рольових структурах; неформальне лідерство
– спроможність і готовність людини до виконання ролі лідера тощо.

Існують різноманітні типи лідерства.

Залежно від відносин керівника з підлеглими, лідери діляться на
авторитарних і демократів. Авторитарне лідерство допускає одноособовий
спрямовуючий вплив, оснований на загрозі санкцій, застосуванні сили
тощо. Демократичне лідерство виражається у врахуванні керівником
інтересів і думок усіх членів соціальної спільності, групи або
організації та їх участі в управлінні. Згідно з вченням Макса Вебера про
засоби легітимації влади, виділяються і типи лідерства: традиційні
(вожді, монархи тощо), їх авторитет тримається на звичаї, традиції,
раціонально легальні (рутинні) – лідери, які обрані демократично, і
харизматичні лідери, наділені, на думку мас, особливою благодаттю,
видатними якостями, спроможністю до керівництва (харизматичні лідери
Франклін Рузвельт, Джавахарлал Неру, Володимир Ілліч Ленін, Йосиф
Сталін, Кім Ір Сен, Фідель Кастро та ін.).

В сучасній політології нерідко лідерство поділяється на чотири типи:
прапороносці або великі люди, служителі, торговці і пожежники. Лідера
-великої людини відрізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал,
мрія, здатна захопити маси (Володимир Ленін, Лев Троцький, Мартіп Лютер
Кіпг, Хомейиі та in.). Лідер-служитель завжди прагне виступати у-ролі
виразника інтересів своїх прихильників і виборців, орієнтується па їх
думку і діє від їх імені (Нурсултан Назарбаев, Леонід Кравчук, Олександр
Мороз, Джордж Буш, Міттерап та in.).

В перші десятиріччя XX ст. традиційного іюлітика-парламеитарія почав
витісняти політичний лідер нового тину. Це лідер-демагог, який появився
з приходом до влади в Європі фашизму і аналогічних політичних систем
(Бепітто Муссоліпі, Адольф Гітлер та ill.). Такий лідер апе-?човав до
широкої, здебільшого неорганізовано! маси. Спекулюючи на її

інстинктах, забобонах, традиційному консерватизмі, політичної
неінформованості, демагоги розсипають лестощі масовій волі. Ллє на
Грунті представницької демократії Заходу виникають політичні лідери,
характерними рисами яких є висока загальна і політична культура,
професіоналізм, особиста порядність і мужність. Ці лідери справді
висловлюють загальнонаціональні інтереси і забезпечують вихід своїх
народів з екстремальних умов (Франклін Рузвельт, Уінстон Черчілль,
Маргарет Тетчер та іп.). Політичний досвід відрізняє лідерів за засобами
здійснення влади: демократів, диктаторів тощо. Для лідера-торговця
характерна спроможність привабливо підносити ідеї і плани, перекопати
громадян в їх перевазі, змусити «купити» ці ідеї, а також привернути
маси до їх здійснення (Коль, Борис Єльцин, В’ячеслав Чорповіл та іп.).
Лідер-по-жежник орієнтується па найактуальніші суспільні проблеми,
насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією
(Володимир Яворівський, Іван Плющ, Шушкевич, Гайдар та іп.). Політичні
діячі діляться на правлячих та опозиційних, великих і дрібних, кризових
і рутинних, пролетарських і буржуазних тощо.

В політичному лідерстві розрізняють індивідуальне лідерство – лідер і
його послідовники і колективне лідерство – еліта і маси.

Які ж характерні риси політичного лідерства? Чим відрізняється лідерство
в «малих групах» від лідерства в національному масштабі? Розкриваючи
основні риси політичного лідерства та їх відмінності, філософи і
політологи відзначають, що лідерство в національному масштабі – це
«дистанційне лідерство» (лідер і його послідовники не мають прямих
контактів, їх відносини опосередкуються масовими комунікаціями,
організаціями, людьми, які обслуговують політичну машину);
багатогалузеве лідерство (лідер орієнтується па чекання свого
безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої
машини тощо); корпоративне лідерство індивідуальне. Лідер в
бюрократичному суспільстві (президент, прем’єр та іи.) є продукт
активності, що організувалася, чисто символічна фігура, його ролі
викопують інші люди, його штаб -«виконавча еліта». В межах же певних
наказів, встановлених норм діє і сучасний державний лідер. І незалежно
від зміни лідерів «працює» вся бюрократична машина та іп.

Колективи людей, що володіють професійними знаннями зай-а няті розробкою
для лідерів програм і заходів їх реалізації, а сам?’ лідери лише
підписують рішення. Звідси зростаюча невиразністі лідерів. Згадаємо
Джона Кеннеді і Ліндона Джонсона: коли після відомої трагедії блискучу
професіональну професорську команду Джона Кеннеді змінила техаська мафія
Лінона Джонсона, змінив ся лише стиль керівництва, а суть залишилася
колишньою. Візьмеа мо зміну команди Микити Хрущова командою Леоніда
Брежнєва^ змінилися лише люди, що виробляли програмні рішення, але не
зазнали змін навіть стиль керівництва, а тим більш суть політи^ ки, що
проводилась. Сам же марксизм стверджував: антинаукове! говорити, що
лідер може по своєму свавіллю творити історіїоі Висуваються політичні
лідери певними класами, соціальними! групами і від ролі і займаного
суспільного становища висунуте лідерів класів і соціальних груп залежить
і роль самих політиці них лідерів. Лідери спираються на політичну
партію, політичний! рух. Ще в 1920 році, критикуючи «левое ребячество»,
Володимир Ілліч Ленін відмітив, що «люди хочуть придумати щось зовсім
особливе і в своїй старанності мудрувати стають смішними. Всім відомо,
що маси діляться на класи… Що класами керують звичайно і в більшості
випадків, принаймні в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії,
що політичні партії у вигляді загального правила управляються більш-менш
стійкими групами найбільш авторитетних, впливових, досвідчених, осіб,
яких вибирають на найвідповідальніші посади, що називаються вождями. Все
це абетка».

Ще й тепер намагаються приховати зв’язок політичного лідера зі своїм
класом, соціальними верствами, групами – намагаються грати роль
представника всього народу. Це помітно навіть на прикладі таких
політичних діячів, які залишили помітний слід в сучасній історії:
Франклін Рузвельт, Уінстон Черчілль, Джон Кеннеді, Ганді, Джавахарлал
Неру, Індіра Ганді. І навіть вони не могли творити історію за своєю
волею. Візьмемо життєвий шлях Уінстона Черчілля: які тільки задуми і які
виявились результати. Задуми: задушити соціалістичну революцію в Росії;
в другій світовій війні не допустити Радянську армію в країни
Центральної та Південно-Східної Європи, не бути останнім прем’єром
Британської імперії. А результати? І революцію не вдалося задушити в
Росії, не вдалося не допустити радянські війська в Південно-Східну
Європу і розпалася Британська імперія тощо. А візьміть Михайла
Горбачова. Скільки задумів: і перетворити на зовсім нових засадах
Радянський Союз, і реформувати, вдихнути життя в соціалістичне
суспільство, перетворити на засадах гуманізму, справедливості, рівності
тощо. А результати? І не тому, що був не талановитим, не ладним Уінстон
Черчілль, Михайло Горбачов, але задуми вступили в суперечності з
суспільним розвитком. Хоча, безумовно, політичні лідери, висловлюючи
інтереси певних груп людей, можуть значно впливати на хід подій. І,
перебуваючи в гущі політичних подій, вони розкривають і свої особисті
риси, що роблять їх співучасниками соціального процесу, носіями ідей
тощо. їх поведінка не фатальна, не рокова, не невідворотна, існує
відносна самостійність, проявляється особиста активність, а то й
суб’єктивність рішень. Хоча з того ж класу, соціальної верстви можуть
висуватися різноманітні лідери. Це конформісти – «пливуть по течії» і
нонконформісти – ті, хто іде «проти течії», переборюючи інерцію і опір.
В переломні періоди розвитку, коли вимагається швидке прийняття рішень,
спроможність правильно сформувати конкретні завдання, роль лідера
особливо велика. Адже існує ж думка, Що «сильний лідер» може вирішити
всі проблеми. На певному етапі при жорсткому і вимогливому лідері
справді може зростати ефективність діяльності. Викликати активність,
усувати “асивність, втягувати усіх, всі верстви в управління і вирішення
проблем і є основне завдання лідера. Звідси важливість на-°Увають
особисті якості лідера.

Специфічне єдиновладдя тоталітарного типу характерно ї для правління в
Італії Беніто Муссоліні, в Німеччині – Адольфа Гітлера, в Китаї – Мао
Цзедуна, в Румунії – Ніколає Чаушеску, в Кореї – Кім Ір Сена та ін.
Корені походження культу слід шукати в культовій, релігійній сфері. Одна
з найдавніших і досить розповсюджених форм релігії – обожнювання
мертвих. В стародавніх Китаї, Індії, Греції та Римі небіжчикам
поклонялись як богам, створюючи особливі обряди і виробляючи те, що
отримало найменування культу предків. Схиляння сучасників перед
особистим впливом і учнями Будди, Христа і Магомета переросло після їх
смерті в їх обожнювання, а культ їх особистостей сприяв виникненню і
розвитку релігійних культів, відповідних трьом найбільшим світовим
релігіям. Однак в історії немало прикладів надмірного звеличення окремих
особистостей і поза релігійною сферою. Це стосується, насамперед, сфери
влади, але й не тільки її. Відомо схиляння і перед царями, і перед
полководцями, і перед знаменитими суспільними діячами. Слово государ в
Стародавньому Римі передбачло ставлення, подібне ставленню рабів до
господаря. При Августині щорічно приносилася присяга на вірність всьому,
що було і буде зроблене правителем. Всі римські | цезарі (після Нерона
це родове ім’я стало титулом) мали, по суті,1 необмежену владу. В тій
або іншій ступені ідеї цезаризму укоре-1 нилися у вищих ешелонах влади і
в Середньовіччі, в період ста*! новлення буржуазного суспільства,
розвитку капіталістичних! відносин в XX сторіччі, вражаючи інколи
демократичні суспіль-! ства, проникаючи і в революційний рух.

Вкрай максимально завищена оцінка функції і ролі політич-і ного лідера в
історії – суть культу особи. Це закономірний ре-1 зультат і одна з
передумов тоталітарного ладу, хоча зустрічається! і в авторитарних,
зокрема в демократичних державах. В сучасних! умовах яскравими проявами
тоталітарного культу особи є кулИІ ти Кім Ір Сена, Чен Іра в Кореї,
Фіделя Кастро на Кубі, Хусейна! в Іраку, Кадаффі в Лівії тощо.
Радянським народам довелос» пережити культ особи Иосифа Сталіна, який
став найважливіші шим атрибутом очолюваної ним тоталітарної диктатури, а
надали став зразком для ряду сталінських і неосталінських культів осо-1
би. Будучи одним з керівників Комуністичної партії,ja з 1924 рокв по
1953 рік і фактичним главою Радянської держави, Йосиф Сталім (1879-1953
pp.) виявив специфічний особистий вплив на розви-1 ток ідеології і
практики державного соціалізму. Будівництво соці j алізму при Сталіні
стало розглядатися як адміністративне, а соціальне завдання.
Партійно-державний апарат перетворений в засіб забезпечення неподільного
єдиновладдя, утвердження своєрідного неоцезаризму. Соціалістична
фразеологія служила лише прикриттям середньовікового тоталітарного
режиму в дусі Чінгісхана, Тамерлана, Гітлера, інших тиранів і
диктаторів. При цьому заохочувалося довічне його звеличування як батька
народів, перебільшення його персонального вкладу в революційні процеси в
Росії, фальсифікацію історії. Водночас жорстко, аж до фізичного
винищення, пригнічувалися прояви та інакомислення, будь-яких відхилень
від генеральної лінії Комуністичної партії, що ототожнюється з
суб’єктивними переконаннями Сталіна. Всупереч свідченням партійних
ідеологів наступного періоду про несумісність культу особи з природою
соціалізму, явища культу особи все ж простежуються в діяльності Микити
Хрущова, Леоніда Брежнєва, ряду керівників республік колишнього
Радянського Союзу та інших країн реального соціалізму тощо.
Парадоксальність ситуації полягала в тому, що всі свої успіхи і
досягнення радянський народ несвідомо зв’язував з ім’ям Сталіна.
Історична практика вперше зустрілася з такою містифікацією, коли в
умовах панування соціалістичної ідеології серед широких мас укоренилось
ірраціональне, релігійне, за своєю суттю, плазування перед особистістю.
Після смерті Сталіна почався процес ліквідації антигуманних наслідків
культу особи та відродження демократії, який, на жаль, згодом
уповільнився, а потім й зовсім загальмувався. Справжня турбота про
людей, про їх соціальне самопочуття нерідко підмінялася політичним
заграванням, масовою роздачею нагород, звань тощо. Складалася обстановка
всепрощення та вседозволеності, знижувались вимогливість, дисципліна,
відповідальність, виникло зневажливе ставлення до законів,
окозамилювання, угодництво та славослів’я. Дійсна демократія все частіше
та більше і в сучасних умовах зводилася до формалізму, людський фактор
відсувається на другий план, хоча гасло «конкретна турбота про конкретну
людину» повторюється й повторюється майже в усіх офіційних документах,
виступах політичних лідерів і керівників тощо.

Природно, політичні партії та політичні рухи грають важливу роль в
політичному житті суспільства, виступають зв’язуючою ланкою між
державною владою та народом, сприяють втягненню людей в політичне життя.
Домінування активістської політичної культури, існування тривких
демократичних традицій, наявність ^контрольованого державою
громадянського суспільства і політичної опозиції звужують можливості для
некомпетентного політичного лідерства, різноманітного роду волюнтаризму,
зловживань владою, створюють сприятливий ґрунт для прояву в політиці
індивідуального хисту та обдарувань. Удосконалення системи відбору
лідерів і підвищення демократичної політичної ангажо-ваності мас –
найважливіші умови ефективності політичного управління суспільством.
Політична діяльність людей нероздільна з їх поведінкою. В діяльності
людини реалізуються якісь прагнення і сподівання, проявляються звички і
навики, відтворюються зразки поведінки, зв’язані з його ставленням до
політичних інститутів та їх функціонування. Лідерство – невід’ємний
компонент політичної діяльності. Політичне лідерство – істотна сторона
політичного керівництва. Політичне лідерство – це таке політичне
ставлення суб’єкту-лідера (групи або індивіда) до співтовариства, при
якому суб’єкт-лідер наділений певним обсягом прав і відповідальності
формувати та відображати інтереси й відстоювати мету співтовариства,
виступати ініціатором в їх здійсненні та організовувати участь всього
співтовариства. Якості політичного лідера, особливо його керівної
діяльності, залежать від усіх складових: умов діяльності та самої
діяльності.

ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

Політична свідомість – одна з центральних категорій науки про політику,
що входить у систему її понятійних координат і означає сприймання
суб’єктом тієї частини навколишньої його дійсності, яка зв’язана з
політикою і в яку включений він,-сам суб’єкт, а також зв’язані з
політикою дії і стани. Політична свідомість багатомірне, неоднорідне,
внутрішньо суперечливе, багаторівневе утворення, «пульсуюче», що
відображає в узагальненій формі ступінь знайомства суб’єкту з політикою
і раціонального, несвідомого до неї ставлення. Гносеологічно політична
свідомість тісно зв’язана з іншими політологічними поняттями і
категоріями: з політичною культурою – генетично політична свідомість
виступає її похідним, вищим рівнем і водночас в розвинених формах
політичної культури, її стрижневим компонентом: з політичною поведінкою
політична свідомість виступає раціональною основою суб’єктивних
механізмів такої поведінки; з політичною системою суспільства –
політична свідомість представляє її суб’єктивний фундамент, людську
основу та ін.

1. Політична свідомість: поняття, структура, функції

Політичне життя суспільства – процес і результат свідомої діяльності її
соціальних субєктів – класів, націй, соціальних свідомості верств і
груп, громадян і створюваних ними політичних інститутів. Свідомість
внутрішньо (іманентно) притаманна діяльності людей. В традиційно
марксистському розумінні політична свідомість трактується як варіант
суспільної свідомості, що виникає як відображення, насамперед,
соціально-економічних умов буття людей. В узвичаєній світовій традиції
політична свідомість розглядається в широкому контексті як вся
сукупність психічного відображення політики, як її суб’єктивний
компонент, що виявляється на різних рівнях, в різноманітних ситуаціях.
Проблема свідомості – одна з складних загадок філософії, що розглядає її
як відображення суспільного буття, як суб’єктивний образ об’єктивного
світу, відображення духовного життя людей, інтересів і уявлень
різноманітних соціальних спільностей, верств, груп, класів, націй,
суспільства.

Поняття політична свідомість має досить тривалу історію вживання в
різноманітних галузях суспільствознавства. Однак політична свідомість
спеціально розглядається в основному в межах спрямування поведінки в
політології. Політична свідомість здобула особливу популярність до
середини XX ст., відтоді, як виявилася обмеженість ортодоксальної
по-ведіиківської течії і стало відомо, що розуміння політичної поведінки
ширше, а динаміка політичних процесів вимагає уваги до незалежних змін,
як політична свідомість і вся психічна сфера суб’єкту поведінки. Адже
свідомість – відображення буття. Свідомість ~ вища, властива лише
людині, форма відображення об’єктивної дійсності, регулювання ставлення
людей до навколишньої дійсності, до самих себе і своїх засобів
спілкування, що виникають і розвиваються на основі
політично-перетворювальної діяльності. Політичне буття – це вся система
політичного життя, політичних відносин. Політичне буття існує не тільки
в свідомості, але й об’єктивно як щось дане, незалежне від волі, бажань
і спрямованості окремих особистостей і соціальних спільностей.
Об’єктивність буття задається об’єктивністю економічних і
соціально-иолітичиих відносин та інтересів співучасників політичного
процесу.

Свідомість виникає і розвивається тільки в спільній діяльності людей.
Включаючись у спільну діяльність, люди виробляють відповідні уявлення,
настанови, норми, що разом з їх емоційним забарвленням складають зміст
свідомості як специфічної форми відображення дійсності. Політична
свідомість — це відображення духовного життя людей, інтересів і
сподівань різноманітних соціальних спільностей, верств, класів, націй,
індивідів і суспільства. Політична свідомість – це свідомість
співучасників політичного процесу, всіх сил, що борються за владу та її
здійснення, реалізацію. Такий вид свідомості безпосередньо обумовлений
політичним буттям. Політична свідомість неодмінно охоплює і міжгру-иові,
загальнолюдські ідеї та уявлення, чия наявність обумовлена не
особливостями інтересів, а універсальними інтересами людини, а також
загальнодемократичними властивостями організації влади. На політичну
свідомість впливають і соціально-екоиомічні, національні та культурні
процеси, впливають і глибокі структурні та якісні зміни в системі
суспільних, соціальпо-економічних і міжнародних відносин тощо. Ступінь
впливу загальнолюдських та індивідуальних переконань і орієнтирів у
політичній свідомості відображає характер політичної свідомості, тобто
спроможність до сприймання чужого соціального досвіду інокультурішх
цінностей і тра-1 дицій. Укладені ж в межах тільки корпоративних,
локальних, групових норм і мети, політичні погляди людини – закритий тип
політичної свідо-1 мості. На політичну свідомість активно виливають
регіональні, демографічні, соціокультурпі та багато інших факторів.

Якщо спробувати охарактеризувати політичну свідомість народу України, то
його визначає, з одного боку, досить міцна прив’язаність до
демократичних цінностей, що є давньою історією, традицією, іноді з
нальотом догматизму, нетерпимості до інакомислення, схильності до ав-
торитарності, егалітаризму, орієнтації на уряд в чеканні зростання
осо-бистого благополуччя та ін. З іншого боку, політична свідомість}
беззастережна, іноді войовнича, заперечення досить багатьма членами
суспільства соціалістичних цінностей і орієнтація на прогресивні,
демократичні цінності сучасного світу. Така подвійність політичної
свідомості яскраво проявляється в період політичних кампаній, процесів і
явищ по формуванню в Україні органів політичної влади, обрання вищих
посадових осіб та ш.

Загальна криза сучасного суспільства, неспроможність правлячих кіл
України запропонувати народу справжню реальну програму подолання
кризових явищ в усіх сферах суспільного життя -в політичній,
економічній, соціальній, духовній, або однобокість практичних зусиль
тільки на знищення соціалістичних реалій з величезними збитками для
економіки, соціальної, духовної сфери змушує людей переглядати своє
ставлення до реформ, скептично сприймати будь-які зусилля держави. Таке
становище суспільства виявляється в політичному розшаруванні суспільства
на правих, лівих, центристів та їм співчуваючих, в утворенні великої
кількості політичних партій, політичних рухів, різноманітних соціальних
і політичних інститутів, що часто-густо відрізняються значними та
незначними відтінками політичних програм і дій. Звичайно ж, політична
свідомість – сукупність поглядів і настанов, що виражають ставлення
будь-якої соціальної спільності, верстви або окремого індивіда до інших
суспільних спільностей, верств, класів, націй, суспільного ладу, до
процесів, що відбуваються, історичного суспільного укладу, що склався і
способу життя, до політичних партій, рухів, різноманітних політичних і
соціальних інститутів, соціальних цінностей, традицій, норм моралі тощо.

Справді ж, формування політичної свідомості здійснюється у будь-якого, в
тому числі й масового суб’єкту, або шляхом критичного осмислення
соціальної дійсності, поступової раціоналізації чуттєвих уявлень людей,
узагальнення наявної у них інформації, або за рахунок усвідомлення мети
політичного руху, тобто приєднання до оцінок, що вже сформулювалися та
норм громадянської поведінки, або шляхом емоційного залучення до віри в
справедливість тих або інших політичних ідеалів.

Формування* політичної свідомості – процес усвідомлення соціальними
суб’єктами реалій політичного життя, притаманних їм інтересів і
ціннісних орієнтацій. Встановлюються своєрідні межі адекватного
відображення політичного буття в свідомості. Якщо повніше та всебічиіше
відображається в політичній свідомості- політичне життя, то повніше й
глибше інтереси та ціннісні орієнтації класу, нації, соціальної групи,
особи фіксують потреби суспільного прогресу. Політична свідомість
неоднорідна. Пояснюється це тим, що саме суспільство – складна система,
що включає всю охоплюючу державою, її структурами життєдіяльність
індивідів, соціальних спільностей, верств і груп, взаємовідносин вільних
і рівноправних індивідів в умовах ринку. Політична свідомість і виступає
як специфічна форма мислення, прояву політичних інтересів соціальних
відносин верств, різноманітних груп. Але неоднорідність самих соціальних
спільностей, верств, різноманітних соціальних груп ще більше
урізноманітнює політичну свідомість. Ускладнення соціальної структури
поглиблює різноманітність політичної свідомості.

Розвиток форм людської життєдіяльності, прогрес культури і науки
постійно ускладнюють і змінюють конкретні форми свідомості та буття,
роблять їх відносини різноманітними, що постійно історично змінюються.
Зміст політичної свідомості визначається і національними інтересами, що
в певних умовах – при зростанні кризи існуючого ладу, національної
самосвідомості тощо можуть бути домінуючими над класовими. Політична
свідомість не пасивно відображає політичне буття, здатна випереджати
політичну практику, прогнозувати розвиток політичних процесів, чинити
величезний вплив на політичне життя, а через нього -на всі сторони
суспільного життя, визначати спрямування політичної діяльності
соціальних спільностей та індивідів. Ось чому в практиці управління
суспільними процесами дуже важливе становище політичної свідомості
суспільства та окремих класів, соціальних верств і груп, досягнення
згоди в політичних позиціях, сприяти формуванню такої свідомості, що
найповніше відображає потреби соціального прогресу. Єдність свідомості
та діяльності постійно уточнюється, корегується.

Формуючись під впливом буття, через практичні дії, свідомість активно
виливає на дійсність. Відтворивши дійсність, свідомість потім переробляє
відбиті події, явища, безпосередню політичну поведінку, щоб ідеально
створювати такі ж цінності, що могли б служити меті задоволення потреб
та інтересів. Свідомість володіє унікальною властивістю: не просто
відображає дійсність, а виступає усвідомленим ставленням суб’єкту до
об’єкту відображення, політичної реальності, визначає орієнтацію їх
діяльності в процесі практичного вибору політичних рішень, їх політичних
наслідків. Отже, свідомості притаманний творчий характер відображення.
Відповідно із потребами суб’єкту, свідомість спроможна розпізнавати,
оцінювати та перетворювати практичну діяльність суб’єкту.

Свідомість людини не тільки відображає світ, політичні реальності, але й
творить їх, змінює їх своїми діями. Безперервність процесу
суспільно-історичної практики зумовлює безперервність процесу
свідомості. Суспільству необхідна не всяка діяльність, не порожній
активізм, а діяльність кваліфікована, цілеспрямована, довільна, свідома.
Рівнозначно суспільству необхідна не просто емпірична людська
індивідуальність, а особа, що має світогляд, переконана, самостійна, яка
володіє собою, має владу над діяльністю, здатна до скоєння вільних дій –
вчинків, охоплені свідомістю. Суспільство не задовольняє споглядальну,
бездіяльну свідомість, однаково як і безособове байдуже розуміння, так
звану свідомість або «умогляд» приватного індивіда. Свідомість становить
суттєву властивість діяльності особи і самої особистості. Якісність і
дієвість особистості визначається повнотою тріади: діяльність,
свідомість, особа.

Політична свідомість – це ідеологічне утворення, що відображає
сукупність соціально-економічних та ідеологічних факторів, які
закріплюється психікою людини у вигляді політичних настанов, що активно
впливають на її практичну політичну діяльність. Свідомість виникає в
практичній діяльності людей як необхідна умова її організації та
відтворення. Найважливіша віха в розвитку людської культури – розподіл
духовної та фізичної праці, відособлення виробництва свідомості як
особливого духовного виробництва.

В соціологічному плані – це політична свідомість суспільства, нації,
класу, групи (великої та малої, формальної та неформальної, вікової та
ін.) та індивіда. Наявність і гострота глобальних проблем сучасності,
прагнення людства до виживання дозволяють виділити й політичну
свідомість людського суспільства.

В гносеологічному плані політична свідомість виступає на рівнях
емпіричного і теоретичного, буденного і наукового, ідеологічного і
соціально-психологічного.

За соціальними функціями в політичній свідомості виділяються свідомість
консервативна, реформістська і революційна, практична і теоретична.

Першою ступенькою духовного відображення політичного життя служить
емпірична політична свідомість, що безпосередньо фіксує практичний
досвід. Його часто ототожнюють з буденним. Справді політична свідомість
і практичний досвід, буденна свідомість близькі, але не тотожні. Буденна
політична свідомість, як і емпірична, – це сукупність ідей, уявлень і
поглядів, що виникають безпосередньо з буденної практики тієї або іншої
соціальної спільності, верстви або групи людей, індивідів. Емпірична та
буденна свідомість, як прийнято вважати, відображає, переважно,
поверхові процеси, не проникаючи в їх суттєві характеристики. Але
проявляючись як здоровий сенс, народна мудрість, свідомість і на таких
рівнях володіє відомою пізнавальною цінністю, служить одним з джерел
теоретичної та ідеологічної свідомості. Без буденної свідомості людина
не може вступити в суспільне життя, тому що забезпечує безпосередню
орієнтацію своєї діяльності и процесі практичного вибору рішення.

Емпірична і буденна політична свідомість має яскраво виражені
соціально-психологічні риси: почуття, настрої, емоції, імпульсивність,
гостроту сприймання політичних процесів, подій і рішень. Безпосередній
зв’язок з практикою і соціально-психологічна оформленість надають
політичній свідомості особливу динамічність, рухливість, гнучкість,
спроможність чуйно реагувати на політичні умови, що змінюються,
впливаючи надто істотно вирішально на хід політичного процесу. Особливо
яскраво соціально-психологічний рівень політичної свідомості виявляється
в поведінці індивідів у натовпі – стихійно нестійкої спільності людей,

дії якої часто непередбачувані та нерідко піддаються маніпулюванню з
боку організованих політичних сил.

Політико-теоретична свідомість – сукупність ідей, поглядів, вчень, що
виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів,
інститутів, інших елементів політичної системи суспільства і проникнення
в їх суть, глибинні взаємозв’язки та суперечності, закономірності
розвитку. Теоретична свідомість – стрижень політичної ідеології, що
становить цілісне систематизоване, концептуальне відображення докорінних
інтересів певного класу, зв’язаних з боротьбою за владу, її здійснення і
захист з метою реалізації інтересів.

Масова політична свідомість

В соціології й політології дедалі ширше стали використовуватись поняття
групової та масової політичної свідомості. В гру-повій свідомості
відображається неоднорідність класових, національних та інших великих
соціальних спільностей людей. Для політики суттєва масова свідомість,
викликана до життя процесом зростання маси людей, яка бере участь в
історичних подіях, що помножують та ускладнюють політичні зв’язки.
Масова політична свідомість – це сукупність ідей, уявлень, в тому числі
ілюзорних почуттів, настроїв, що відбивають всі сторони життя
суспільства, доступні масам і здатні викликати інтерес. Маса людей як
сукупність індивідів виступає носієм масової політичної свідомості.
Масова свідомість – найрізноманітніші за гносеологічною і соціальною
природою духовні утворення, не обмежені лише формами психіки, стосовно
до сфер психології, ідеології, емоції і логіка, образи і реакція
буденного і теоретичного знання, раціональні і ірраціональні уявлення та
ш. Масова політична свідомість – це міжгрупова свідомість, народжена
процесами масовізації в різноманітних сферах життя суспільства, в тому
числі й політичній сфері. Процеси масовізації, як свідчать реальності
політичного життя в сучасному суспільстві України, пояснюються,
по-перше, збільшенням розмірів спільностей людей, які здійснюють одну й
ту ж політичну діяльність; по-друге, значним посиленням соціальної
неоднорідності спільностей, що беруть участь в масових політичних
процесах; по-третє, значним ускладненням всіляких соціальних зв’язків і
відносин всіх учасників політичного життя, розширенням їх міжособових і
міжгрупових відносин; по-четверте, подальшим зрівнянням властивостей
учасників різноманітних видів масової політичної діяльності.

Під безпосереднім впливом повсякденної суспільна думка свідомості
формується суспільна думка.

Суспільна думка – становище масової свідомості, включаюче ставлення
(приховане або явне) різноманітних соціальних спільностей, верств і
класів, груп людей до подій та фактів соціальної дійсності. Суспільна
думка реально виявляється через систему соціологічних досліджень,
опитувань, волевиявлень людей у процесі виборчих кампаній, референдумів,
масових мітингів, маніфестацій, зібрань, через засоби масової інформації
тощо. Діючи в усіх сферах суспільного життя, суспільна думка водночас
має межі, що визначаються суспільною значимістю подій, явищ, що
обговорюються. Прогресивна роль суспільної думки найбільш велика при
поєднанні буденної суспільної свідомості з теорією.

Масова свідомість фіксується в суспільній думці, що становить, з одного
боку, політичний інститут, який бере участь у здійсненні влади, механізм
прийняття рішень на всіх рівнях життя суспільства, а, з другого, –
сукупне судження, що поділяється різноманітними соціальними спільностями
з приводу тих або інших подій, явищ дійсності. Суспільна думка займає
певну позицію, дає пораду, рекомендації, виносить рішення з
різноманітних питаннь суспільно-політичного життя, регулює поведінку
індивідів, спільностей і соціальних установ, підтримуючи або заперечуючи
ті або інші уявлення, цінності, норми. Суспільна думка – сфера
політичного змагання, суперництва, в яке втягуються економічні та
політичні сили, тому що формування й відображення того, що складає його
зміст, залежить від матеріальних засобів формування і розповсюдження
думки і політичних засобів, що дадуть можливість визначити межі
легальної суспільної думки, передумов. Характер впливу суспільної думки
на політичні процеси залежить від існуючого політичного ладу. Так, в
умовах тоталітаризму, авторитаризму з допомогою державних інститутів
здійснюється маніпуляція масовою свідомістю і суспільна думка втрачає
свій зміст. Суспільна думка як елемент функціонування політичних систем
– постійно діючий фактор управління, з допомогою якого реалізуються
декілька впливових функцій: експресивно-контрольне, визначальне
політичне життя тих або інших спільностей; консультативна, що дає поради
по пошуку оптимальних політичних дій; директивна, що виносить рішення з
тих або інших питань, регулююча поведінка індивідів, соціальних
спільностей і установ, що підтримує або відкидає ті або інші уявлення,
цінності та норми.

Суспільна думка може бути істинною або неправдивою, ілюзорною,
формується під впливом не тільки соціальііо-екопомічних і політичних
факторів, але й шляхом ідеологічних засобів. Дією багатьох факторів
-складом тих спільностей, що висловлюють свою думку, ступенем збігу
інтересів соціальних верств і груп, характером питань, що обговорюються
та проблем і визначається суспільна думка. Але сам же процес формування
і функціонування суспільної думки може відбуватися стихійно. В сучасних
умовах па формуванні суспільної думки відображається певний вилив з боку
численних політичних партій, рухів, об’єднань, засобів масової
інформації. В зв’язку з тим, що суспільна думка – важливий засіб
боротьби за владу, політична історія дає немало прикладів маніпулювання
і обробки його в інтересах певних політичних сил.

На формування суспільної думки дедалі більше впливають засоби масової
інформації. Соціологічні дослідження показують, що абсолютна більшість
населення України пріоритетними джерелами політичної інформації
називають телебачення і пресу. Велика громадянська і політична
відповідальність працівників засобів масової інформації за правдивість
публікації, за відвернення можливих негативних впливів па суспільну
думку і створення непродуманих або просто неправдивих передач і
публікацій.

У політичній свідомості, суспільній думці виявляються інтереси людей і
важливо досягати відомої погодженості, гармонії між суспільною думкою та
свідомістю. Будь-яке політичне рішення приречено па провал, якщо вступає
в конфлікт із домінуючими в суспільстві інтересами, з політичною
свідомістю, що склалися. Зважуючи па можливість прояву суперечностей між
суспільною думкою з тієї або іншої проблеми і здійснюваною політикою,
польський соціолог Єжі Вятр відзначав, що суперечності варто усунути і,
як правило, усувається з допомогою одного або двох засобів: або шляхом
зміни політики, що проводиться, або шляхом ефективного виливу па
суспільну думку з метою відновлення відповідності між ним і політикою.
Спроби ж розв’язати суперечності силовими, насильницькими засобами
здатні викликати серйозні політичні наслідки.

МАСОВА ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ.ТИПИ

Типи політичної свідомості суспільстві неоднакова- може бути
авторитарною и демократичною. Авторитарна політична свідомість
орієнтується на «сильну» політичну владу, беззаперечне підпорядкування
їй, культ сили та авторитет тих, хто стоїть у влади, веде до фактичного
заперечення прав громадян на реальну участь у здійсненні влади тощо.
Авторитарна політична свідомість – різновидність фетишизованої
свідомості, що обожнює владу, сприймає ЇЇ як своєрідну магічну силу, що
забезпечує благополуччя суспільства і громадян. Авторитарна політична
свідомість служить сприятливим ґрунтом для зростання культу особи глави
держави, утвердження диктаторських, тиранічних режимів.

Демократична політична свідомість спирається на народовладдя, політичні
свободи і рівність громадян перед законом, виборність і підзвітність
перед народом органів влади, верховенство закону, а також громадянського
суспільства над державою, політичний плюралізм та ін.

Багато політологів у сучасній політичній свідомості виділяють 12 типів
масової політичної свідомості: ліберал-техпократичпий;
ліберал-рефор-містський; лібертатистський; традиціопістський;
иеокопсерйативпнй; радикал-лібертатистський, радикал-етатистський,
право-иопулістський, радикал-демократичний, радикал-бунтарський,
радикал-ромаптич і ші і радикал-соціалістичний. Швидкий розпад
Радянського Союзу розвіяв ілюзорність стереотипу «ідейпо-політичпа
єдність радянського суспільства». Виникають незалежні держави,
суспільно-політичні об’єднання

громадян, політичні партії широкого спектру від вкрай правих до вкрай
лівих тощо. Розбещування й догматизація соціалістичної ідеї в період
сталінізму й застою, розрив між словом і ділом привели до роздвоєння
масової та індивідуальної політичної свідомості, виникло таке явище, як
двомислеппя. Американський соціолог Джордж Оруелл відзначає, що
двомислеппя означає спроможність водночас триматися двох протилежних
переконань… Говорити свідому неправду і водночас в неї вірити, забути
будь-який факт, що став незручним, і витягти його з забуття, ледве знов
знадобився, заперечувати існування об’єктивної дійсності і враховувати
дійсність, яку заперечуєш, – все це абсолютно необхідно.

Процес динамічної нолітизації сучасного суспільства в Україні оголив і
зробив більш контрастним плюралізм політичних позицій різноманітних груп
населення. Навіть в межах демократично спрямованої масової політичної
свідомості можна умовно виділити різновидності: демократичне,
соціалістичне, соціал-демократичне, консервативне, авторитарне,
ліво-радикальне, анархо-синдикалістське, націонал-сепаратистське,
конформістське. Поряд з ними виявляються і такі тини політичної
свідомості: антидемократичне, праворади-кальне,
ліберально-реформістське, буржуазно-націоналістичне,
християнсько-демократичне та ін.

Політична свідомість як специфічне суспільне явище та елемент політичної
системи соціально неоднорідного суспільства має ряд функцій:
пізнавальну, інформативну, нормативну, оціночну, аналітичну,
прогностичну, регулятивну, виховну та комунікативну.

Провідна функція політичної свідомості – пізнавальна. До вирішення всіх
проблем політичного життя людина підходить, орієнтуючись на певні норми
свідомості, в яких відбитий досвід у вигляді певних знань і оцінка з
позицій моральності та інших норм. Людина розглядає та оцінює політичні
ідеї з власних позицій. Оцінюючи ситуацію, політичні ідеї, мету тощо,
людина змушена фіксувати своє ставлення до дійсності й завдяки виділяти
себе як суб’єкта такого ставлення, усвідомлювати себе носієм ідей і
благородної мети. Ось чому пізнавальна функція визначає істинність
політичних ідей, мети, розкриває хід політичних явищ і процесів
соціальної діяльності. Адже свідомість не можна повністю звести ані до
одного з цілого ряду наведених йому світів, що умовно виділяються: до
світу ідей, понять, значень, наукових знань; до світу людських
цінностей, емоцій і змістів. Але свідомість не тільки народжується, але
й присутня в таких світах, живе в них, порівнює, оцінює тощо.

З пізнавальною функцією політичної свідомості тісно зв’язана оціночна.
Нові політичні реалії, динамізм і складність політичних змін додають
підвищені зимоги до висновків, узагальнень, політичних оцінок. У другій
половині 80-х років і особливо на початку 90-х в Україні сталася
величезна кількість подій, політичних явищ і процесів, складних та
суперечливих. Все це – проблемні ситуації, в яких без спроможності до
творчого узагальнення та оцінки орієнтуватися неможливо. Вже не досить
сприймати готову, навіть інформацію, яка правильно прокоментувалася,
потрібне творчо вивчити політичні явища та процеси, що виражаються в
умінні застосовувати знання в політичному аналізі та оцінки явищ, подій,
процесів. У процесі суспільної діяльності особа не тільки пізнає
політичні відносини, але й по-своєму оцінює їх.

До одних політичних явищ людина ставиться позитивно, до інших
-негативно: внаслідок виробляються норми поведінки особистості.
Політична оцінка повинна бути науковою, глибокою і всебічною.

Прогностична функція політичної свідомості тісно зв’язана з пізнанням
розвитку політичних процесів, має суто творчий характер, сприяє
генеруванню нових ідей, концепцій, теорій, поглядів, що потім
застосовуються практично. Моделювання ідеологічних і соціальних процесів
дозволяє зробити більш оптимальними прогнози й варіанти рішень.
Передбачення дозволяє з’ясувати можливі наслідки рішень, що приймаються.
Врахування причинно-наслідкових зв’язків – головна умова при моделюванні
ідеологічних, соціальних і політичних процесів.

Регулятивная функція політичної свідомості відображається в регулюванні
і відображенні соціальних процесів. Важливим моментом регулятивної
функції виступає визнання певних цінностей, принципів та ідеалів,
зумовлених потребами індивідів, соціальної спільності, верстви, групи,
класу та суспільства.

Поглиблення процесу політизації суспільства зумовлює зростання значення
комунікативної функції політичної свідомості. В сучасному суспільстві
значно активізувався процес формування та розвитку різноманітних
політичних концепцій, ідей, поглядів. Комунікативна функція сприяє
формуванню у людей політичної свідомості, орієнтуванню їх на перспективу
суспільного розвитку.

Велике значення виховної функції політичної свідомості. У виховній
діяльності вирішальне значення мають соціально-політичні та ідеологічні
фактори. В сучасних умовах проблема ідейно-політичного виховання стоїть
не менш гостро, аніж в інші періоди історичного розвитку. Але повністю
неправомірно розглядати народ України лише як об’єкт так званого
«ідеологічного впливу». Зміна свідомості безкризово не минає.
Розчарування в минулому, соціальна апатія, спад настроїв охоплює не
тільки зрілих людей, але й молодь. В сучасних умовах постало питання про
необхідність цілеспрямованого виховання ініціативи, самостійності,
гострого інтересу до нової потреби у політичному вихованні.

Політична свідомість проявляється водночас в декількох функціях, тісно
зв’язаних і переплетених між собою. Однак, можна визначити головні й
другорядні функції. Мабуть, головними функціями політичної свідомості
виступають спеціальні функції: регулятивная, комунікативна, виховна, що
відіграють провідну роль і мають потужний вплив на теорію пізнання.
Соціальні функції -синтез всіх функцій, визначальні суттєвості
політичної свідомості. Структуру політичної свідомості складають системи
абстрактно-теоретичних понять, загальних уявлень про політичний устрій
суспільства, визначення нормативних принципів, політичних норм –
справедливість, рівність, свобода, демократія – і абстрактно-практичних
форм – ідеї у вигляді програм і документів, практичні політичні
принципи, емпіричний досвід, деякі знання економічних положень,
емпіричні знання, що передаються від покоління до покоління, накопичені
в практичному житті у ставленні до інтересів держави. Політична
свідомість народу України в умовах відродження визначається не тільки
процесами реформ політичної системи, розвитку демократії, гласності,
гостротою боротьби з антидемократичними проявами з боку окремих груп,
але й значною активізацією політичної діяльності, тривогою за долю
справжньої демократії.

3. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА: РОЛЬ У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

Поведінка в суспільно-політичному житті, ставлення до політичної
системи, політичного режиму, органів влади, політичних лідерів до
різноманітних політичних процесів, явищ і подій визначає політичну
свідомість особистості, соціальної спільності людей. Але свідомість
зумовлюється не тільки політичним буттям, але й соціокультурними
факторами, насамперед, політичною культурою. В полі зору багатьох
мислителів: Платона, Арі-стотеля, Макіавеллі, Монтеск’є, Маркса,
Мангейма та ін. постійно знаходилась проблема особи, політична культура.
В сучасних умовах особливістю становища політичної культури виступає її
незводимість і непряма похідність від колишніх культурних орієнтацій
суспільства. Окрім впливу традицій та історичного досвіду української
нації, ЇЇ політична культура формується в конкретних соціальних,
економічних і духовних умовах, що визначають пріоритети та орієнтири
кожного індивіда зокрема.

На відміну від політичної свідомості, що відображає всю сукупність
існуючих політична культура у політиці духовних утворень, політична
культура зв’язана тільки з найтривкішими, внутрішньо значущими для
людини переконаннями. Статус політико-культурних уявлень застосуємо
тільки до ціннісних поглядів, що володіють для людини смисловим і у
відомому ступені навіть світоглядних значень, що складають саму загальну
ідейну основу громадянських помислів і вчинків. Політична культура є
сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників певної
політичної системи, суб’єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій
і що придає їм значення. Індивідуальні орієнтації особистості з’єднують:
пізнавальну орієнтацію, тобто істинне або неправдиве знання про
політичні проблеми та ідеї; ефективну орієнтацію – відчуття зв’язку,
причетності або, навпаки, протидії та відчуження у ставленні до
політичних об’єктів; оціночну орієнтацію – формування думок і суджень
про політичні об’єкти, події та явища. Політична культура – це
психологія суспільства (нації) у ставленні до політики або особливості
сприймання суспільством політичного процесу, якому надає специфічні
форми. Політична культура функціонує не як ізольоване явище суспільного
життя, а як невід’ємна, складова глобальної культури суспільства.
Політична культура – обумовлена ціннісними уявленнями людини про
політичні явища і втілена на практиці сукупність норм, правил поведінки,
стилю діяльності людини як учасника політичного процесу. Політична
культура розкриває наскільки людиною освоєні загальнозначимі зразки
політичної діяльності і політичного мислення, сприймання досвіду і
традицій володарювання, що одержали загальне визнання. Основним
механізмом відтворення та реалізації політичної культури є людська
індивідуальність, самостійна переробка нею суспільного багатства знань,
ціннісне засвоєння традицій.

Існує два принципових функціональних виміри політичної культури:
по-перше, функціонування як складової політичної системи суспільства і,
по-друге, ЇЇ застосування у вигляді складової соціокультурного образу
нації, або суспільно-історичної бази суспільства. У різних народів і в
різні періоди, епохи істотно різняться політико-культурні орієнтації та
поведінка індивідуумів. Якщо б билинні три богатиря потрапили в сучасних
умовах в Головний Штаб прикордонних військ України, то несказанно
здивувалися б одній тільки величезній масі паперів і документації,
настільки ж шокований був би будь-який князь Київської Русі від
величезної кількості правил, регламентацій і узаконень, що перебувають
під контролем сучасного державного апарату і владних структур. Якщо в
сучасних умовах поле діяльності державних структур і влади надзвичайно
просторе, то державні турботи князя Київської Русі обмежувалися захистом
кордонів князівства і збором податків. З ускладненням соціального та
економічного життя суспільства змінюються його культурні та політичні
запити. В Японії, де залишки традиційної феодальної системи станів все
ще визначають соціальні відносини людей, легко зрозуміти, хто з двох
людей, що вітають друг друга, займає керівний пост, а хто – всього лише
рядовий, що служить: той, хто стоїть на більш низькій ступені соціальних
сходів, завжди кланяється нижче. Відповідно традиційно виховується
орієнтація на повагу і шанування старших, японці вважають у порядку
речей, коли рішення і відповідальність за нього приймає начальник.
Американцям же притаманний підкреслено демократичний стиль спілкування.
Українцям властива комунікабельність, легкість в знайомстві. Українці
ніколи не зазнавали традиційно точного розподілу суспільства на класи,
стани, на відміну від тих же японців і американців, зовсім інакше
дивляться на своє право брати участь в політичних рішеннях або
висловлювати свою думку тощо. Ясно, що від того, як люди сприймають своє
місце і роль у суспільстві, своїх керівників і відносин із ними, істотно
залежить і природа політичної системи, і зміст суб’єктивних форм
політичної дії, тобто політична культура суспільства. В Україні навіть
люди, налаштовані до особи конкретного президента вкрай вороже,
здебільшого не піддають сумніву необхідність його посади як глави
держави. Але в Україні є політичні кандидати, представники так званої
«непримиренної опозиції», що готові балотуватися на пост Президента з
тим, щоб вибравшись на вершину влади, скасувати такий пост.
Історико-соціаль’ний досвід української нації також очевидно впливає: і
чим стабільніше і давніше державний устрій, тим більш шановні символи
влади.

Ще в XVIII сторіччі вперше поняття політична культура введене в науковий
обіг німецьким філософом-просвітииком Иогапом Готфрі-дом Гердером.
Концептуальне уявлення про політичну культуру, що систематизувало
поняття, склалося тільки в 50—60-і роки XX ст. Теорія політичної
культури виникла па пересіченні філософських, соціологічних,
психологічних і антропологічних досліджень політики. Основний внесок у
становлення і розвиток теорії політичної культури внесли Габ-ріель
Алмопд, Сідней Верба, Сеймур Мартін Ліисет, Моріс Дюверже, Уільям
Розенбаум, Роберт Крауз, Моріс Кроз’є та 1н. В сучасних умовах існують
різноманітні психологічні тлумачення політичної культури, що
характеризують її як сукупність суб’єктивних уявлень людини і обмежують
її зміст сферами політичної свідомості та політичної психології, так
звані всеосяжні інтерпретації. В політичну культуру включаються і
психологічні настанови, і відповідні їм форми поведінки суб’єктів.

Політична культура багато в чому пояснює джерела, характер і особливості
конкретної політичної системи, панівний в суспільстві політичний режим,
політичну свідомість і поведінку суспільних класів, груп, політичних
партій і рухів, спрямування політичних процесів. Сприймання явищ
внутрішньої та зовнішньої політики суспільства людьми, оцінка ними
правлячих політичних систем і режимів груп, політичних партій і
політичних лідерів відбувається під впливом політичної культури. Від
рівня та стану політичної культури залежить багато: чи сприйме населення
сформований політичний курс, чи погодиться населення з ним самохіть або
за примушенням, чи буде ставитись до нього, як до чогось такого, що
виражає сподівання, надії тощо, або виявить повну байдужість і навіть
ворожість, чинячи пасивний опір. Передбачати реакцію населения па
нолітико-управліпські рішення, що застосовуються, передбачити певні
заходи, забезпечуючи ефективність його реалізації, і дозволяє врахування
ступеня зрілості і характеру політичної культури.

Що ж розуміється під політичною культурою? Габріель Алмопд і Генріх
Пауелл визначають, що політична культура є сукупність індивідуальних
позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб’єктивна сфера,
що лежить в основі політичних дій і що надає їм значення. Запропоноване
Єжі Вятром визначення політичної культури близько до визначення Алмопда
– Пауелла: політична культура – це сукупність позицій, цінностей і
кодексу поведінки, що стосується взаємних відносин між владою і
громадянами. Політична культура охоплює знання політики, фактів,
зацікавленість ними; оцінку політичних явищ, оціночні судження, що
стосуються того, як має здійснюватися влада; емоційний бік політичних
позицій, наприклад, любов до Батьківщини, ненависть до ворогів; визнання
в суспільстві зразків політичної поведінки, що визначають, як можна і
слід поступати.

Політична культура – частина загальної культури суспільства та складова
його суб’єктів. Врахування традицій культури при аналізі політичних
відносин означає визнання, по-перше, що політичні відносини визначаються
не тільки активно існуючим співвідношенням сил, але й нагромадженими в
ході історичного процесу уявленнями про світ, цінності, зразки
поведінки, що передаються в межах культури. Політика – частина культури.
В політичній діяльності виявляються певні цінності і певні стійкі зразки
поведінки. По-друге, влада – це центральне явище світу політики –
водночас може розглядатися як частина світу культури. Погляд на
політичну діяльність і політику крізь призму культури дозволяє реальніше
зрозуміти, яка влада, в якій ступені, коли і для кого є цінністю, а
також які взаємовіднсини між різноманітними цінностями, наприклад, між
владою і власністю, владою і престижем, владою і релігійною святістю,
владою і мораллю. Всі взаємовідносини підлягають змінам, але в окремих
культурах відрізняються значною стабільністю. Без їх врахування можна,
саме більше, створювати схеми політичної гри, що абстрактно розуміється
як гра сил, але не можна зрозуміти справжній політичний процес.
По-третє, різнорідність культур – в часу і просторі – дозволяє
зрозуміти: чому деякі політичні системи, відповідні одним умовам,
зазнавали поразки в інших умовах, чому ті ж самі дії у ставленні до
одного народу дадуть очікуваний ефект, а по відношенню до іншого –
приводять до невдачі тощо. Відмінність культур – це відмінність засобів
сприймання дійсності, засобів її оцінки і, як результат, засобів дій. Не
буде великим перебільшенням розуміння, що різнорідність культур
приводить до того, що люди живуть і діють у різноманітній соціальній
дійсності.

Політична культура залежно від суб’єкту політики має і різновидності:
політична культура суспільства, політична культура класів, націй,
окремих соціальних верств і груп, політична культура особистості.

Політична культура суспільства є підсистема більш загального утворення –
культури суспільства, сукупність політичних цінностей, вироблених
суспільством. Система цінностей політичної культури включає: політичні
ідеї, теорії, вчення і програми, які визначають діяльність держави,
політичних партій і рухів; погляди та уявлення народних мас і
особистостей на соціальний устрій суспільства та ін.; прогресивні
традиції, форми, засоби, засоби політичної організації та боротьби.
Цінності політичної культури мають певну мету і виражають ті ідеали, що
висувають певні класи та їх політичні партії в політичній боротьбі.

Політична культура ‘класів, соціальних спільностей, груп визначається
тим, що політична діяльність завжди спрямована на політичну владу.
Усвідомлення класових потреб, з одного боку, суттєвості та призначення
влади – з-іншого, служить необхідною передумовою політичної діяльності.
Тому рівень розвитку класової свідомості – найважливіша характеристика
політичної культури. Засобом політичної діяльності класів виступають їх
організації. Наявність, розвиненість організацій – неодмінний показник
політичної культури класів, бо без відповідних організацій класи,
соціальні спільності не можуть бути постійними учасниками політичного
життя, послідовно, систематично вести політичну боротьбу. Політичні
організації соціальних спільностей, стаючи компонентами політичної
культури, разом з тим виступають засобом її закріплення та передачі.

Політична культура особи. Особа сама по собі не виступає самостійним
суб’єктом політичного життя. Особа виступає суб’єктом політичного життя
як представник соціальної спільності, виразник її інтересів. Не існує
прямого зв’язку: політична влада – особа, якщо, звичайно, мова не йде
про порушення елементарних норм співжиття, закріплених у відповідних
законах. Політична влада не встановлює і не може встановлювати
індивідуальні умови існування особи, виражати її інтереси. Об’єктивне
становище особи в суспільстві, ЇЇ інтереси опосередковані об’єктивним
становищем та інтересами соціальної спільності, до яких належить, і
відносини «політична влада – особа» завжди опосередковано відносинами
політичної влади і класу. Успіх або невдача діяльності особи на арені
політичного життя суспільства остаточно визначається силою класу, що
представляє особа, та її спроможністю виражати та захищати інтереси
класу. Ця спроможність і дозволяє судити про рівень політичної культури
особи. Слід, однак, відзначити, що культура завжди виступає як
характеристика людини і тільки людини, як міра її духовного, морального,
професійного розвитку. Тому аналіз проблеми культури взагалі, як і
політичної культури на рівні особистості, має спрямовуватись на аналіз
самої діяльності, на з’ясування того моменту, як і на скільки ця
діяльність відповідає тим ідеям і відносинам, нормам і принципам, тим
цінностям і ідеалам, що вироблені суспільством, класом, до якого
належить особистість. І проблеми політичної культури часто стоять саме
так. Суспільство не може обмежитися створенням ідеології, засобів
політичної діяльності.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті
суспільства, має істотний вплив на формування і функціонування
політичної організації суспільства, характер політичного режиму,
виборчої системи, відносин між громадянами і владою, політичну поведінку
людей. Основні функції політичної культури: визначальна,
нормативно-регулююча, виховна (соціалізації), комунікативна і
прогностична.

Визначальна функція політичної культури – забезпечення реалізації
загальнолюдських цінностей, а також класових і національних інтересів.
Для забезпечення політичного панування і реалізації економічних та інших
інтересів кожний клас, соціальна спільність потребують знань про
політичне життя, навики його організації та ін. Політична культура
сприяє засвоєнню знань про політичне життя і перетворенню політичних
відносин, зміцненню політичного панування класу тощо.

Забезпеченню тривкого та злагодженого політичного життя, політичної
системи суспільства служить нормативно-регулююча функція політичної
культури. Шляхом притаманних їй цінностей, ідеалів, політичних і
правових норм, традицій, політична культура стверджує певну згоду в
суспільстві, оптимальне функціонування політичних інститутів,
встановлення погоджених взаємовідносин між класами, соціальними
спільностями, націями і народностями та ін. В політичній системі
українського суспільства визначальне місце займають ідеї гуманного,
демократичного суспільства – національної рівності, правової держави.
Величезну роль у регулюванні політичного життя відіграють політичні
норми, звичайно зафіксовані в конституціях, різноманітних правових
актах, статутних документах політичних партій і суспільних організацій.

Однією з найважливіших функцій політичної культури є функція виховна,
або політичної соціалізації, спрямована на формування і розвиток особи
як суб’єкта політичних відносин на основі цінностей і норм, відповідних
інтересам і меті тих або інших класів і соціальних груп. Індивід засвоює
політичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права і
обов’язки у ставленні до уряду і здобуває уявлення про структуру і
механізми політичної системи. Важлива сторона виховної функції
-пробудження соціальної активності особи.

Комунікативна функція дозволяє політичній культурі виступати засобом
зв’язку громадян з політичною системою, з іншими членами суспільства
наступністю політичного досвіду. Політична культура покликана
забезпечити ідейно-політичні зв’язки громадян між собою і державою,
наступність політичного досвіду різних генерацій, співробітництво всіх
членів суспільства у вирішенні завдань національного відродження і
соціального прогресу. Комунікативна функція політичної культури
реалізується через систему утворення і виховання, засобів масової
інформації, літературу і мистецтво та ін. Глибокі динамічні зміни в усіх
сферах життя, ускладнення управління суспільними процесами об’єктивно
викликали зростання інформації, життєву потребу в ній. Тому гласність –
це необхідна умова найбільш повного інформування суспільства про його
становище, забезпечення оптимального руху і обміну інформацією між всіма
соціальними структурами і суб’єктами політичного життя. Гласність
виступає також умовою прояву суспільної думки у всій його
різноманітності і суперечливості, служить інструментом контролю держави
з боку суспільства, громадянського виховання особи, стаючи, отже,
невід’ємним компонентом демократичного процесу.

Політична культура виконує також прогностичну функцію. Знання стану
політичної культури класів, соціальних верств і груп населення,
притаманних їм ціннісних орієнтацій і оцінок політичного життя,
діяльності органів влади, окремих політичний партій і суспільних
організацій дозволяє передбачати можливі варіанти їх реакції і
практичних дій в конкретних соціально-політичних ‘умовах і ситуаціях. Ця
функція вимагає постійного вивчення і врахування в діяльності всіх
структур стану політичної свідомості і специфічних інтересів
різноманітних верств і груп населення, розробки інструментарія
прогнозування.

Західні політологи відзначали, що людина здатна орієнтуватися не тільки
на соціальні або національні цінності та традиції, але біологічні
фактори, що ставлять досить жорсткі обмеження її політичним пристрастями
як суб’єкту влади (що концентровано виражає, наприклад, в расистських і
фашистських теоріях і цінностях). Тому-то важливо розрізняти закриті,
замкнуті, зорієнтовані тільки на власні, локальні зразки та норми, типи
політичної культури, не здатні до скільки-небудь продуктивного обміну
цінностями з іншими системами норм та орієнтацій, а також відкриті
інокультурному досвіду та спілкуванню типи політичної культури. Закриті,
відкриті та інші види й типи політичної культури формуються на основі
багатоканального засвоєння людиною самої різноманітної інформації.
Американські політологи Габріель Алмонд і Сідней Верба на основі аналізу
різноманітних видів політичних орієнтацій вивели три «чистих типи»
політичної культури: патріархальний, підданський і активістський.

Патріархальна політична культура характеризується повною відсутністю у
простих людей інтересу до політичного життя. Самими близькими
еквівалентами патріархальної політичної культури можна вважати політичні
культури африканських племен. Підданська політична культура
відрізняється сильною орієнтацією на політичну систему та результати її
діяльності, але слабкою орієнтацією на активну участь в функціонуванні
політичної системи.

Активістська політична культура характеризується активною зацікавленістю
громадян не тільки тим, що їм дасть політична система, політичне життя,
але також і тим, що вони можуть відіграти активну роль у політичному
житті.

Вихідним моментом у визначенні політичної культури вважається
копкретно-історичний підхід до розгляду політичної культури в її зв’язку
з політичними системами і суспільно-екопомічними формаціями, що лежать в
їх основі. Але це не означає, що в кожній формації існує тільки один тип
політичної культури. Так же, як і форми держави бувають різноманітні,
так і політичні культури бувають різними. Однак, окремі політичні
культури, існуючі в одній і тій же політичній системі, можуть мати
загальні риси, що дозволять визначити різновидності політичної культури,
стосовно до одного, більш широкого типу. В політичній культурі
виділяються й інші типи, наприклад, тип традиційної політичної культури,
відповідний рабовласницькому та феодальному ладу і характеризується
визнанням священного характеру влади; визнанням, що права підданого і
права влади у ставленні до підданого регулюються традицій* ними нормами,
що випливають із утвердження, що так «було завжди»; визнанням
незмінності політичної системи та її основних норм.

Традиційна політична культура має три різновидності. Традиційна племінна
культура, для якої характерні значна влада віча (народного зібрання) та
істотні обмеження статусу вождя, що є вищестояща особа, але не добродій
по відношенню до членів племені, що знаходяться під його владою.
Традиційна теократична культура, в якій володар вважається богом або
намісником бога, а його влада обмежується лише тим, як розуміється воля
бога; теократична культура характерна для народів, у яких традиційна
політична система створювалася пророками нових релігій. Традиційна
деспотична культура, в якій ставлення підданих до володаря засноване на
визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними; володар –
пап, власник всіх підданих. Всі три різновидності культури часто
взаємонереплетеипі. Елементи племінної культури поєднуються з елементами
теократичної культури. Можливо, що процес виникнення деспотичної
політичної культури не завершується, і тоді складається своєрідна
змішана політична культура з елементами племінної та деспотичної
культур. Поряд з традиційною політичною культурою добуржуазної епохи
існував другий тип політичної культури — політична культура станової
демократії, в умовах якої значна частина, навіть більшість населення,
повністю усунена від участі в політичній діяльності, найчастіше
позбавлена будь-яких особистих прав. Політичні права і гарантії їх
існували для меншості привілейованих станів. В історії існували дві
різновидності політичної культури станової демократії: патриціанська
культура деяких грецьких міст, республіканського Риму та деяких
італійських міст Середньовіччя, а також дворянська політична культура,
наприклад, в Польщі, Англії, Росії епохи пізнього Середньовіччя і
раннього періоду пової історії.

Буржуазному суспільству притаманні два основних типи політичної
культури: демократичний та автократичний. Демократична політична
культура характеризується активністю громадян, їх включеністю в
політичне життя, визнанням громадянських прав і свобод, принципу
контролю громадянами діяльності уряду, визнанням політичних сил в рамках
і на основі капіталістичного влаштування суспільства.

Автократична політична культура характеризується запереченням
демократичної політичної культури і здійсненням сильної
иекоптро-льоваиоі влади, що виключає демократичні права та свободи
громадян. Такий тип політичної культури, який втілився у різноманітних
мілітаристських і фашистських режимах, має дві різновидності:
авторитарну і тоталітарну. Авторитарна політична культура передбачає
активну участь мас, їх політичну мобілізацію та використовує ідеологію
винятково у вигляді інструменту для забезпечення пасивної слухняності
мас. Тоталітарна політична культура, відповідна фашистським і
напівфашистським системам, об’єднує культ лідера, сильної влади з
активним притягненням громадян до участі в політичному житті відповідно
з принципами, встановленими лідером.

Стабільності суспільства, вірогідності прогнозів політичних процесів
сприяє єдність політичної культури. Різноманітні політичні субкультури
існують внаслідок соціальної різнорідності суспільства. Але субкультури
можуть стати і джерелом дестабілізації суспільно-політичного життя. Не
виключене, що ступінь сумісності між різноманітними субкультурами є
фактором, що впливає на політичну стабільність суспільства. Однак не
виключений і незбіг політичних субкультур, що веде до загублення
загальнонаціональних ідеалів і втрати мети і сприяє розвитку місництва
тощо. Для формування різних політичних субкультур серйозними підставами
є соціально-етнічні відмінності. Навряд чи сумнівно, що політичні
субкультури населення Криму, Слобожанщини, Придніпров’я і Галичини,
насамперед, не співпадають якісно. Але вони просто різноманітні і
зумовлені особливостями соціально-культурного і економічного розвитку
регіонів. Відмінності в субкультурах відбиваються на сприйманні сучасних
проблем суспільства тощо.

Взаємодія і взаємозбагачення субкультур, їх ціннісний обмін здійснюється
на основі і з допомогою мови культур. Сукупність специфічних
систематизованих термінів, символів, стереотипів та інших фіксуючих
елементів, що володіють смисловим значенням в спеціалізованій і щоденній
свідомості людей і що служать для реалізації суб’єктами політичного
процесу, і є мова культури. В суспільстві духовна взаємодія суб’єктів
політики, політична комунікація відбувається на базі взаємодії
різноманітних мов культури. Мова культури існує не тільки в словесній
формі, але й в політичних текстах (програмах, гаслах тощо), а також
різноманітних матеріалізованих утвореннях: структурі політичних установ,
символіці, стилі поведінки кожного суб’єкту політики, проведенні
різноманітних політичних акцій, кампаній тощо. Однак, матеріалізовані
політичні цінності і уявлення можуть суперечити неінституціолізованим
цінностям тощо. В сучасних умовах суперечності найяскравіше виявляються
в перехідних політичних процесах. Так, на початку 90-х років в Україні
демократичне піднесення населення увійшло в різку невідповідність з
ка-зенністю офіційної політичної мови, помпезністю будинків політичних і
державних структур, чиновницьким стилем управління тощо. І принципові
модифікації цінностей та ідеалів, норм політичної поведінки відбуваються
також в Україні не на підвищенні групових, а загальнолюдських інтересів,
посиленні між-особової довіри, зростання індивідуальної компетентності
особи – учасниці політичного процесу. Все це основи підвищення
справжньої демократичної політичної культури.

На відміну від держав, на десятиріччя раніше які випробували
«цивілізуючий вплив капіталу», жителі України сторіччями орієнтувались
здебільшого на норми общинного колективізму, що втілюють, насамперед,
інтереси сім’ї, общини, стану, держави. З ранніх років людина відчувала
не просто залежність, але й безумовну підпорядкованість груповим
общинним інтересам. Засуджувалася і піддавалась остракізму орієнтація на
власні інтереси, пошук життєвої мети в межах своєї общини, громади.
Причому в XX ст. такі традиції посилювались ще і дуже жорстоким
тотальним контролем держави, що виключали будь-яку активність жителя
України. Ось чому в більшості регіонів люди з великими труднощами
сприймали ідеї ліберальної демократії, основані на неприродних для них
цінностях: поняття ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції,
моральної автономії тощо.

Мабуть, однією з найсерйозних культурних втрат, що поніс кожний
українець зокрема і суспільство, є слабо розвинена індивідуальність,
низький статус особистих домагань на владу і політичну участь.
Позбавлені індивідуально виношених світоглядних опор громадянські і
політичні уявлення більшості людей в Україні відбивають виняткову
схильність до конформації, ту легковірність і рухливість, що спонукає їх
до постійної переоцінки політичних принципів, образів України та інших
понять. Ще не зникло серед більшості жителів України підданське
спілкування і безперервна лояльність навіть не стільки до держави,
скільки до моралі реальної влади (сильному лідеру, таємній агентурі
служби безпеки, засобам масової інформації та ін.). І тільки в окремих
колах міського населення, серед підприємців і інтелігенції відбулася
деяка демократична ціннісна переорієнтація. Мабуть, саме ця вузька
частина населення по суті і є тією соціальною спільністю, що виявляє
соціокультурну підтримку демократичним перетворенням. Люди ж з панівними
загальноколективістськими ознаками поведінки зорієнтовані скоріше на
механічне, а не на усвідомлене приєднання до мети реформ, тяжіючи до
участі в політичному житті, позбавлені індивідуальної відповідальності
за свої вчинки. А це неминуче зміцнює показні риси батьківської турботи
в діяльності держави, стає перепоною розширенню прав і свобод
особистості тощо.

Зрозуміло, заідеологізованість мислення більшості населення України, що
зумовлює нетерпимість до людей інакомислячих, з нетрадиційним
світоглядом, загальнокультурна нерозвиненість громадянських позицій,
низька поінформованість і компетентність в управлінні справами
суспільства, держави; правовий нігілізм, тобто огульне заперечення
всього, а також інші риси і властивості духовної і практичної активності
людей свідчать, що в Україні домінує політична культура
традиціоналістського патріархального типу. Все це не сприяє прискоренню
і розширенню процесів демократизації, засвоєнню досвіду демократичного
розвитку інших країн, знижує чутливість людей до морально-етичних
стимулів політичної поведінки, тяжіння до перегонів і раптовості, навіть
нерідко до застосування насильства в перетвореннях суспільства. Але це
не означає, що традиціоналістський тип політичної культури українського
суспільства вічний і непереборний. Адже, хоча стійкі та відокремлені
певні структури, все ж в будь-якому суспільстві діють потужні фактори,
створюються потреби в інокультурному спілкуванні людей, всеосяжні
міжкультурній духовній взаємодії безлічі соціальних суб’єктів. Поступово
відокремленість закостенілих традицій руйнує безперервне
взаємоспі-лкування субкультур, інтеграцію міжкультурного досвіду,
створення нових цінностей і орієнтирів. І якщо ті або інші субкультури
неспроможні сприймати передові, демократичні цінності, то люди,
зневірившись в них, не бажають користуватися їх нормами. Від ступеня
демократизації влади і підвищення інтенсивності міжкультурного
спілкування і залежить руйнування і усунення з політичного життя
застарілих норм поведінки і цінностей.

Маючи спільні духовні компоненти, політичній свідомості і політичній
культурі властиві порівняно самостійні змісти. У змісті політичної
свідомості відображаються ідеологічні та психологічні компоненти, кожен
з яких може бути нестабільним, а, отже, не засновуватися на політичній
культурі. Політична ж культура не просто базується на аморфній
політичній свідомості, а включає у свій зміст лише ті елементи
політичної свідомості, які стали стабільними результатами поведінки
суб’єктів. Стабільність визначається практикою і закріплюється у
політичних цінностях, уявленнях, настановах політичній поведінці та
діяльності. Тому політична культура суб’єктів включається у політичний
процес як його необхідна основа, засіб і результат цілеспрямованої
свідомої діяльності. Політична культура – це стабільна відповідність
способу й результату поведінки суб’єкта культурним імперативам –
цінностям, знанням, нормам, принципам політики.

:ПОЛІТИКА І МОРАЛЬ

Політизація всіх сфер суспільного життя – одна з примітних рис сучасного
суспільства. В далеко не однозначному процесі політизації полягають
позитивні і негативні можливості. Певно, позитивною є, поряд з іншими,
спроможність політики своїми засобами розв’язувати проблеми суспільного
життя, що назріли, «упорядковувати» стихію соціальних процесів,
забезпечувати стабільність і порядок, вкрай необхідні для творчої
діяльності докорінної реконструкції застарілих основ настільки складного
соціального організму, як суспільство. Регулююча, упорядковуюча,
організуюча функція політики особливо значуща, коли йдеться про тяжку
справу державного самовизначення, національного відродження, про
процеси, що визначають суть життя суспільства на «переломі епох».

1. Співвідношення політики і моралі

Політика – форма суспільної свідомості і діяльності має багато вимірів.
Не тільки теорія політики, що понятійним засобом відобразила
багатомірність предмету науки, але й реально використовуваний політичний
інструментарій, з допомогою якого політична свідомість втілюється в
дійсність, матеріалізується в конкретному виді діяльності – економічна
політика, технологічна, національна, екологічна, соціальна, культурна,
демографічна та ін. Одним з найважливіших «вимірів» політики, критерієм
ЇЇ ефективності є мораль. Мораль – це форма суспільної свідомості і
сфера індивідуальної свідомості особи, що становить сукупність
висловлених в нормах, принципах, категоріях і ідеалах моральних вимог,
на основі яких суспільство і особистість виробляють оцінки людської
поведінки, явищ соціального і духовного життя. Будучи формою суспільної
і індивідуальної свідомості і видом суспільних відносин, мораль своїми
принципами і нормами, ідеалами регулює поведінку людини в її
сімейно-побутовій, трудовій, громадянській, політичній життєдіяльності.
Етичне поняття — добро, справедливість, обов’язок, честь, совість,
шляхетність не тільки висловлює оцінку політичної діяльності держави,
влади, тієї або іншої політичної партії або політичного руху, але й
виступає «стимулятором» або ж «регулятором» політики і політиків, що
служать предметом такої оцінки. Моральна свідомість суспільства тісно
взаємодіє і переплітається з політичною свідомістю, санкціонує або ж
засуджує мотиви, практичну діяльність і результати політичного курсу, що
реалізується, здійснює етичну експертизу політичних програм, висвітлює
особисті якості політичних діячів, визначає міру їх моральної і
соціальної надійності.

Політика, яка не підтримується соціальною і індивідуальною мораллю,
приречена на поразку, а безчесний політик, безсовісний політикан, що
переслідує не загальнозначиму, а своєкорисну мету -фігура, яка швидко
покидає політичну арену. Втім, це досить часто буває лише для того, щоб
звільнити місце іншому політику, який також не відрізняється чистотою і
шляхетністю своїх намірів. Політика і мораль, їх співвідношення і
взаємовплив, звичайно ж, важлива проблема політичної філософії,
політології і політичного життя суспільства. Розуміння суті проблеми,
можливостей, що таяться в ній і суперечностей – одна з обов’язкових умов
формування сучасної політичної і моральної культури суспільства, що
прагне здійснити перехід до демократичного, цивілізованого,
гуманістичного, соціально-ефективного режиму свого життя.

Політика і мораль – широка і багатогран-на тема, що допускає з ясування
ряду взає-моралі і політики мозв’язаних і взаємообумовлених питань:
розуміння специфіки поняття політика і мораль, його місця в
політологічному знанні, уточнення своєрідності політики і моралі як
складових відносно єдиної суспільної системи регулювання; виявлення суті
діалектико-функціонального зв’язку інститутів політики і моралі;
виявлення особливостей взаємодії політики і моралі в контексті процесів
сучасного суспільства, що змінюється, насамперед, вітчизняного,
українського.

Політика і мораль – о/гне з опорних понять соціальної, в тому числі
політичної теорії. Його суть полягає в тому, що поняття політика і
мораль відображає наявність взаємозв’язку двох найважливіших форм
суспільної свідомості, двох певних систем організації соціуму, двох
видів регулювання відносин різноманітних соціальних спільностей –
етносів, класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних
об’єднань та ін. Специфіка понять політика і мораль полягає в тому, що
спираючись на знання про політику і мораль, повністю концентрує увагу на
«механізмі» їх зв’язку, з’ясовує суть двох регуляторів суспільного життя
відносно цілісної соціальної системи, в якій одна її частина не існує
без іншої, допускає і доповнює її можливості і функції. Таке розуміння
поняття, що аналізується, позбавляє від необхідності спеціального
введення базових категорій політологічної формули – політика, мораль,
дозволяє зосередитися на системних характеристиках соціальних явищ:
політика, мораль.

Моральне виховання як складова частина морально-політичного фактора в
тій або іншій мірі впливає на будь-яку сферу соціальної діяльності і
спілкування людей, не тільки пронизує всю систему людських відносин, але
й в значній мірі зумовлює виникнення необхідної моральної атмосфери в
суспільстві, особливого мікроклімату в колективі, що при відомих
обставинах може значно змінювати характер вчинків. Так, у процесі праці
людина, створюючи матеріальні цінності, не тільки безпосередньо впливає
на навколишніх її людей, але й впливає на них опосередковано морально –
приносить радощі всім членам колективу. Моральне виховання – сукупність
цілеспрямованих, планомірних, активних, спеціально організованих впливів
на свідомість і поведінку людини, що поряд з самовихованням формують
індивідуальну і колективну систему твердих етичних понять, моральних
переконань, схильностей, почуттів, рис характеру і моральних звичок
поведінки.

З’ясування діалектики політики і моралі допускає знання самої їх природи
як явищ суспільного життя, законів і принципів функціонування політичних
інститутів, своєрідності теоретичної рефлексії реальностей життя людей,
таких, як інтереси, мотиви, експектації, орієнтації і настанов у
політичній і моральній формах свідомості. На проблему політики і моралі
безпосередньо «працюють» і ті політологічні знання, які проясняють
практичну сторону політики, характеризують її як діяльність певних
суб’єктів політичного процесу. Політика не є щось безформне,
безсуб’єк-тивне. Політика здійснюється людьми, реалізується на практиці
політичними діячами, лідерами, визначається певними умовами,
обставинами, причинами, живе в конкретному просторово-тимчасовому
соціальному континуумі, підкоряючись не тільки власним законам, але й
тенденціям і закономірностям статичного порядку, що виникають завдяки
дії стихійних сил, породжуються ситуативним збігом обставин. Особистий
фактор політики – один з центральних пунктів проблеми політика і мораль.

Осмислення історичного розвитку моралі і політики показує, що обидві ці
форми суспільної свідомості не можуть існувати в суспільстві ізольовано
одна від одної. Проблема співвідношення політики і моралі – одна з
ключових в політичній науці, традиційно привертала і привертає в
сучасних умовах увагу найбільших авторитетів світової філософії і
соціології політики, прикладної політичної етики. Екскурс в історію
проблеми дозволяє побачити певну наступність підходів, тлумачень,
формулювання і оцінок співвідношення політики і моралі, а також
наявність істотних розбіжностей у розумінні їх зв’язку. Якщо погляди
представників античної і середньовікової філософії (софісти, Платой,
Арісто-тель, стоїки, Фома Аквінський та ін.) в кінцевому підсумку
зводилися до перебільшення ролі політики, до «політизації моралі», то в
період появи ранпьобуржуазиих філософських теорій світ політичних явищ
став відкрито протиставлятися сфері моралі. Античні філософи Платон,
Арістотель по суті ототожнювали політику і мораль. Держава Платона
виступає як макросвіт, що відображає мікросвіт окремої людини. Моральний
принцип вільної особистості, за Платоном, головна умова створення
ідеальної держави, досконалого суспільства. Демократію Платом розцінює
як лад приємний і різноманітний, але як такий, що це має належного
управління. Рівність при демократії порівнює рівних і нерівних. За
Платоном, демократія п’яніє від свободи і з неї виростає її продовження
– тиранія. Тиран добивається влади як ставленик народу. Кожна форма
держави гине через внутрішні, властиві її власному принципу суперечності
і зловживання. Платон характеризує політику як царське мистецтво, для
якого визначальним є наявність нинішнього знання і уміння управляти
людьми. Суть знань складається, певно, в розумінні суті наслідування
божественним зразкам правлінця. Платоп високо цінував політичні знання і
політичне мистецтво. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно
організувати і вести загальнодержавне життя, ткати політичну тканину.
Арістотель же у вченні про державу, людину і політику виходить з
положення про те, що людина за своєю суспільною природою є суть
політична. Держава – вищий вид спілкування людей. Грецький поліс стоїть
«спереду» окремого індивіду і сім’ї. Вища моральна доброчесність полягає
в служінні вільного громадянина державі, його вдосконаленні, суспільній
користі.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, характерне для
античних філософів політики, зустріло відкриту опозицію в працях
раїшєбуржуазних теоретиків політики. Найбільш рельєфно виявилося в
працях італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі.
Виходячи з спостережень над дійсністю політичного життя міст
роздрібненої Італії, Нікколо Макіавеллі приходить до висновку про
принциповий незбіг сфери політики і миру, моральних цінностей. Політична
мета вимагає для свого здійснення будь-яких засобів, в тому числі і
аморальних, що «для врятування держави не слід зупинятися ні перед якими
міркуваннями справедливості або кривди, людяності або жорстокості…»,
«Батьківщину треба захищати засобами славетними або ганебними, лише б
захищати її добре».

Протиставлення моралі політиці знайшло дальше обґрунтування в працях
англійських філософів Томаса Гоббса, Джона Локка та іи. На думку Томаса
Гоббса, принципи моралі і політики, що спираються на об’єктивну природну
основу, тоді ж мають суб’єктивне забарвлення, тому що вироблені
мисленням суб’єктів. Добро і зло мають виступати відносними. Природним
станом людського суспільства є «війна всіх проти всіх». Природжений
егоїзм людей виявляється в їх прагненні силою здійснити свої бажання:
«людина людині – вовк». Тільки створення громадянського суспільства,
держави шляхом укладення договору між ворогуючими, відвертає ворожнечу і
сприяє виживанню людей. Джои Локк також виходив з ідеї природного права
і суспільного договору, вважаючи, що обмеження свободи людини з боку
держави, ЇЇ законів необхідно для захисту від самовладдя і свавілля.
Джон Локк намагається з’ясувати деякий зв’язок між окремими елементами
іпдивідуальпо-моральпої і політичної свідомості (моральні почуття, воля,
авторитет держави, суспільна думка). Однак і в нього такий зв’язок, по
суті, зводиться майже до повного підпорядкування моралі політиці. Таке
підпорядкування неправомірно, хоча, мораль, не зв’язана з політикою,
стає неспроможною. Саме тому-то заслуговує уваги точка зору Клода
Гельвеція, який влучно помітив, що мораль (етика) є порожня наука, якщо
не зв’язується з політикою і законом.

В XIX ст. проблема політики і моралі знайшла відображене в теоріях
представників буржуазної філософії – Іммаиуїла Канта, Георга Гегеля та
in., що намагалися встановити дійсний характер взаємодії політичних і
моральних факторів суспільного життя. Іммануїл Кант і Георг Гегель
аналізували проблему політики і моралі в аспекті співвідношення
необхідності і свободи. На думку Канта, людина є вільною, тобто
моральною суттю, здатною стати і добродієм самому собі і тому не
потребувати в яких би не було зовнішніх виливах з боку держави і її
інститутів. В тій мірі, в якій правопорядок відповідає автономії
людської моральності, правопорядок виправданий, виступає соціальним
простором моральності. По суті, таку ж думку висловлював Георг Гегель,
стверджуючи, що право є буття свободи. Відповідно гегелівської концепції
– моральність (свобода духу) складає внутрішній зміст політичних
відносин («все дійсне – розумне»), держава виступає уособленням
моральності духу.

В кіпці XIX – на початку XX сторіччя проблему політики і моралі
досліджує ціла когорта впливових західних соціологів Опост Копт, Еміль
Дюркгейм, Макс Вебер, Вільфредо Парето та ін. В праці «Політика як
покликання і професія» Макс Вебер, аналізуючи діяльність і характер
політики, приходить до вкрай песимістичного висновку про повне
розведення моралі і політики. Багато його сучасників побачили в Максі
Вебері нового Макіавеллі. Яке ж дійсне відношення між етикою і
політикою? Невже між ними, як іноді говорилося, немає нічого загального?
Або ж, навпаки, слід вважати правильним, що «одна і та ж» етика має силу
і для політичної дії, як і для будь-якої іншої? Відповідаючи на питання,
Макс Вебер пише, що вже перші християни знали, що той, хто зв’язується з
політикою, тобто з владою і насильством як засобами, укладає пакт з
диявольськими силами. Багато хто вважає, що з доброго може вийти тільки
добре, а з злого лише зле. Але часто-густо, відмічає Макс Вебер, все
відбувається навпаки. Хто не бачить такого, той політично справді
дитина.

Великий внесок в осмислення проблеми співвідношення політики і моралі
вніс Карл Маркс. Американські політологи Джордж Лоско і Лео Вільям в
творі «Політична теорія. Класичні тексти. Сучасні погляди», в працях
Карла Маркса «Економічні і філософські рукописи», «Німецька ідеологія»,
«Капітал» та ін. Поряд з працями Платона, Арістотеля, Святого Августіна,
Фоми Аквінського, Макіавеллі, Гоббса, Локка, Руссо, Гегеля, Мілля,
Ніцше, Роллса, Хабермапа та ще багатьох. Центральне положення вчення
Маркса про суспільство, державу і людину полягає у виділенні автономії
особи, її прав на «самореалізацію» своїх і «сутиіспих сил». Послідовний
соціальний матеріаліст і діалектик Карл Маркс прагнув з’ясувати
економічні коріння політичного і морального буття людини, соціальні
причини відчуження у буржуазному суспільстві безлічі людей від політики,
справжньої культури благ цивілізації. Сильна сторона концепції Маркса –
реальний погляд па людину і суспільство, демістифікація мотивів
політичної діяльності. На думку одного з впливових сучасних філософів
Еріха Фромма, «мета Маркса полягала в духовній емансипації людини, в
звільненні її від уз економічної залежності, у відновленні її особистої
цілісності, що повинна була допомогти відшукати шляхи до єднання з
природою та іншими людьми».

Відзначаючи причини свідомого і невимушеного викривлення дійсних
поглядів Маркса па проблему політики як засіб визволення людини з-під
гніту соціального, Еріх Фромм водночас підкреслював, що прогностична
іптенція марксових ідей послаблювалася тією інтерпретацією його вчення,
що здійснювалася після його смерті, і піде немає більшої плутанини і
перекручень Маркса, як в зображенні радянських комуністів,
реформаторів-комуцістів і капіталістичних критиків соціалізму. Сучасний
соціолог та історик Раймонд Арон більш певно відзначає слабкі місця в
марксовій концепції політики. Одне з них – зведення політичного порядку
до економічного, абсолютизація тези про «класову свідомість», ідея
повного подолання соціальних антагонізмів.

Звичайно ж, буржуазні філософи, як правило, заперечують взаємодію моралі
і політики. Для них характерний розподіл моральної і політичної сфер.
Так, Макс Штірпер вважав, що власна воля індивіда, його моральна сфера і
держава як уособлення політики становлять дві ворожі держави, між якими
неможливі «вічний мир» і спокій. Якщо ж окремі філософи тоді і визнавали
наявність зв’язку між мораллю і політикою, то відводили чільну роль
моралі. І раніше, і тепер проблема політики і моралі не втрачає
актуальності, а перетворюється в своєрідний епіцентр політичної науки.
Ще Опост Копт підкреслював, що моральні ідеї не тільки впливають па
світ, але «перевертають» його. Вищою нормою оцінки соціальних явищ
виступає «любов як принцип, порядок, як підстава і прогрес, як мета».
Політика і мораль у взаємодії виступають єдиним цілим. «Моральне
відродження», на думку Огюста Конта, – основа людського прогресу, більш
важлива, аніж економічний і політичний розвиток. Окремі радикальні ідеї
Огюста Конта, подібно заяві про моральну перевагу «пролетарів над іншими
верствами суспільства», не міняють суть буржуазно-ліберальної
фразеології.

Проблема взаємодії політики і моралі привернула особливо пильну увагу
сучасних буржуазних філософів та ідеологів Заходу. Пошук ефективних
засобів соціального контролю над образом думок і поведінкою робітників,
постійне вдосконалення засобів конформістської стандартизації народних
мас у дусі вимог буржуазної моралі, політичної мети, що відповідають
інтересам соціальних спільностей індустріального суспільства, змушувало
буржуазних етиків і соціологів вдаватися до активного дослідження
механізму взаємодії моралі і політики. Всі численні течії сучасної
буржуазної політичної думки можна звести до трьох основних переконань
про мораль і політику: по-перше, до заперечення зв’язку моралі з
реальним політичним життям. Соціальний зміст відторгнення політики від
моралі полягає в прагненні приховати від широких народних мас аморалізм
реакційних кіл буржуазних політиків; по-друге, до відстоювання першості
моралі по відношенню до політики, тобто до абсолютизації морального
фактора, до подання моралі як якоїсь системи безликих імперативів,
придатних для всіх періодів, епох і народів; по-третє, до визнання
певної взаємодії між мораллю і політикою деякими прихильниками
емотивізму (А. Айер, Р. Карнап, Ч. Стівепсоп, а також Ф. Штампфером, Л.
Фройндом, А. Вебером та іп.), вопи навіть роблять спроби ототожнювати
мораль з політикою, політичною пропагандою тощо. Аналіз політичних явищ
в «політичній етиці», резонно відмічає Еріх Фромм, виходить не з
соціального буття і копкретпо-історичпої структури, а з тих ідеологічних
передумов, що впливають па буття. Частково визнаючи наявність «масового
політичного індиферентизму», суперечності, що загострюються між
особистістю і суспільством, і виключаючи можливість знайти засоби для їх
дозволу, окремі західні політологи впритул підходять до визнання
існування деякої полярності між індивідом і державцю. Перенос моральних
норм і цінностей в сферу політики виступає ні чим іншим, як прагненням
вкласти зміст буржуазної політики па фундамент «вічних» моральних істин.

Мораль, звичайно ж, формується під виливом політики, що пронизує весь її
зміст, безпосередньо зв’язана з нею і служить політичній меті.
Відкидаючи спроби надати буржуазній державі як політичному знаряддю
панівного класу моральні функції позакласової моралі, можна вважати такі
погляди чистим фразерством. У буржуазному суспільстві держава вже стоїть
па «політичній» і «моральній» точці зору, але не па абстрактній, а на
буржуазній. Існуючий зв’язок політики і моралі буває тільки тоді, коли
політика може знаходити підтримку у народних мас, що відповідає їх
моральним переконанням. Підміна політики мораллю неспроможна, як
неспроможне і абсолютне протиставлення політики і моралі, тому що
єдність прогресивності і моральності об’єктивна.

Правомірно розрізняти різні рівні узагальнення політики і моралі. В них
в «знято-політики і моралі вигляді присутній досвід аналізу соціального
явища в світовій політологічній літературі, відображені
«загальнолюдські» мотиви. Помітимо, однак, що одна з відмінних рис
«загальнолюдського» погляду на ту або іншу проблему допускає не тільки
бачити деяку «лінійну наступність» підходів тлумачень і оцінок політики
і моралі і їх взаємозв’язку, але й фіксувати наявність істотних
розбіжностей в інтерпретації предмету науки про політику.
Загальнолюдський підхід при дотриманні принципу історизму і конкретності
означає констатацію різноманітних концептуальних підходів,
неспівпадаючих висновків з одного і- того ж питання політичної теорії і
практики, визнання правомірності такого методологічного плюралізму. Але
не з метою виправдання неминучості суб’єктивізму і неможливості
отримання істинного знання, не в плані апологетики абсолютного
політологічного і етичного релятивізму, а в змісті утвердження
об’єктивної неминучості різноманітних шляхів пошуку наукової істини,
необхідність використання різних методик і систем аргументів. До істини
веде не одна уторована дорога, а безліч стежок, в тому числі і
неходжених. В тлумаченні співвідношення політики і моралі відбиті
погляди на проблему вітчизняних політологів, її визначають особливості
сучасного політичного життя в Україні, її невідкладні проблеми і
суперечності.

2. Політика і мораль як система

Політика і мораль у взаємодії утворюють деяку цілісність, певну систему,
в функціонуванні якої виявляються і якості її складових, специфіка
політичного і морального впливу на суспільне життя і ті якості
системного порядку, що виникають тільки внаслідок взаємодії компонентів
системи. Якісна визначеність політики, її суть полягає в тому, що це є
такий вид регулюючої діяльності суспільства, що поєднує, погоджує,
«стикує» політичні інтереси різноманітних соціальних сил, інтереси з
приводу державної і іншої влади, з приводу визначення важливості і
пріоритетність перспективних і поточних суспільних завдань і проблем, що
мають значення для всіх членів суспільства, громадян держави. Таке
традиційне розуміння політики недостатнє в тому, що занадто
«політизоване», сконцентроване на питанні про владу як самодостатньому.

Однак сумний і повчальний досвід діяльності «політичної держави»,
зведення політики до простого засобу підпорядкування суспільства владі,
домінуюча в сучасних умовах тенденція пошуку різноманітних, в тому числі
і політичних, форм і засобів гуманізації суспільного життя актуалізує
інше розуміння політики, а саме: тлумачення політики як спроможності
владних структур впливати на всю сукупність соціальних процесів з метою
їх гуманізації, вдосконалення відповідно «людським критеріям». Іншими
словам’и, йдеться не про формальний, а про суттєво-змістовне розуміння
політики як засобу вирішення, реалізації не бюрократичних, а
гуманістичних суспільних проблем і мети. Але чи не є таке тлумачення
політики черговою даниною утопізму^ що ігнорує той реальний факт, що
«соціум – це найскладніший конгломерат різноманітних соціальних
спільностей, що істотно відрізняються за своїм статусним становищем,
інтересами, прийнятими системами цінностей». Таке обвинувачення не
позбавлене підстав. Тому визначення політики слід уточнити. Політика –
це наука про те, як можливо з допомогою держави, інститутів влади,
засобами політичних «технологій» оптимізувати, погодити, збалансувати
інтереси людей, забезпечити на такій основі стабільний громадянський
мир, соціальну згоду, «нормальний» розвиток суспільства. Таке розуміння
політики вже допускає необхідність етичного заміру політичних програм,
суспільної моральної експертизи політичних платформ, введення моральних
критеріїв у діяльність політиків, їх управління принципами політичної
етики. Інакше суспільство ніколи не позбавиться від практики вульгарного
політиканства, безсоромної влади бюрократії, панування політизованого
прагматизму.

Необхідність вступу моральних критеріїв у політику диктується і
міркуваннями глобальності порядку. Екологічні катастрофи, найгостріші
міжнаціональні конфлікти, кризове становище культури, голод – постійний
супутник мільйонів людей, нескінченні війни та кровопролиття – всі ці
негативні реалії наприкінці XX сторіччя ставлять під питання саме
існування роду людсько-! го на планеті Земля. «Стратегія виживання
людства» допускає! у вигляді найважливіших складових нову «глобальну»
політику, основану на визнанні людського життя, свободи особи, її права]
на гідне життя у вигляді свого головного імперативу. Життя, прак-| тика
показує, що в політиці, як і в будь-якій іншій сфері суспільного життя,
процес формування та реалізації інтересів первісно зв’язаний з моральним
вибором людини, її уявленнями про справедливість своїх домагань на
владу, допустимому та забороненому у відносинах з державою, кордонах
свободи та межах рівності, взає-мовідповідальності у відносинах з
політичними інститутами. Інакше кажучи, політика споконвічно з’єднує в
собі дві різноманітні системи координат, системи оцінок та орієнтацій
людини у відносинах з державною владою: користі та моральності.

Багатолітній досвід спостереження над політикою, її результатами на
рівні теоретичної свідомості та на рівні здорового сенсу сформував
стійкий стереотип – політика справа брудна. Доказів на користь тези
скільки завгодно надають і реалії сучасності. Природним наслідком такого
переконання стало прагнення вчених «розвести» політику та мораль,
довести, що мораль повинна знаходитись поза політикою, що тільки в
умовах автономії вона зберігає в чистоті принципи та цінності. Але в
такому випадку мораль приречена на практичну безплідність, вона
позбавляється однієї з найважливіших функцій – духовно-практичного
засвоєння світу, відривається від базової основи та реального життя
людей, «відмовляється» від суспільного призначення – погоджувати
інтереси окремого морального суб’єкту з інтересами всього співтовариства
людей, регулювати взаємовідносини людей з допомогою моральних норм,
принципів, цінностей.

Виведення моралі за «дужки політики» означало б розірвання з однією з
стійких традицій людської культури. Ще Арістотель в творах «Політика»,
«Етика» та інших говорив про практичну орієнтованість моралі,
підкреслюючи, що людину – політичну та моральну істоту -цікавить не
добро взагалі, а досягнуте добро. А такий визнаний філософ, як Іммапуїл
Кант називав мораль «практичним розумом». В тому, що такі глибокі ідеї
згодом перекручені вульгарним прагматизмом, класики політичної і
соціальпо-етичної думки не винні. Проблеми тісної взаємодії політики і
моралі вчені-політологи, теоретики політичної етики Західної Європи,
СІНА, Канади, Японії та інших країн аналізують у взаємодії моралі і
політики в контексті нових політичних реальностей. В сучасних умовах
активно трудяться над проблемою політики і моралі, теорії політичної
етики тощо. Ральф Дареидорф (Німеччина), Збігиєв Бжезипський (США),
Олвіп Тоффлер (США), Кер Гоулд (Англія), Алек Туреп (Франція) та ін. В
сучасній політологічній та етичній літературі порушується питання про
те, як в політиці та моралі застосовується загальнолюдський та
соціальїю-дифереіщійоваиий зміст політичних та етичних цінностей.
Глибинні коріння і політики, і моралі – в самому житті народу, вже тому
і політика, і мораль об’єктивні та необхідні, вимагають взаємодії.

Спільність глибинного корішшя означає й принципову можливість
‘іогодження політики та моралі, їх збіги в головному, основному. Інша
справа, що, виникнувши як вираження докорінних суспільних потреб, і
політика, і мораль здобули в ході еволюції статус самостійних
суттєво-стей та інститутів, стали розвиватися та функціонувати за
власними законами. В міру поляризації суспільства, ускладнення
політичної, економічної, соціальної, етичної та інших структур
можливість «розведення» форм суспільної свідомості та засобів
регулювання, їх суперечливість посилилася. Але це зовсім не означає, що
ситуація суперечливого відношення політики та моралі непереборна. В міру
усвідомлення суспільством своєї цінності, загострення проблеми виживання
людства, проблеми, багато в чому породженої саме зростаючими
суперечностями між політикою та мораллю, пошук шляхів синтезу політики
та моралі стає дедалі нагальним завданням.

Констатація фактів: політика – справа невдячна, економіка – річ
бездушна, виробництво – згубне для природи, держава та особа – антиподи,
в такій ситуації активізує увагу до проблем «олюднення» і політики, і
економіки, і державного устрою. Ці проблеми слід стикувати й з міркувань
етичного порядку для того, щоб поняття справедливість, рівність,
гідність, добро, щастя не залишалися цінностями тільки свідомості, а
перетворювались в імперативи діяльності політиків, державних структур,
втілювалися в «оптимально» можливому вигляді в життя. Одним словом,
незважаючи ані на які реальні перешкоди, домінуючі стереотипи та
упередження, суспільство прагне до того, щоб знов і знов спробувати
зробити політику моральною, а мораль – практичною, дієвою. Але це зовсім
не означає розчинення моралі в політиці, втрати її контролюючіх функцій
у ставленні до політики. Повне підпорядкування моралі політиці відкриває
дорогу до торжества безпутності, до зневаження свободи, гідності людини.

Звичайно ж, моральність політики – величина відносна. В стабільних
демократичних режимах мораль є одним з найважливіших джерел
взаємоиоважного діалогу еліти і населення. Водночас окремі політичні
процеси здатні значно понизити морально допустимі межі політичних
вчинків. У 1919 році, благословляючи створення інституту заложників
(білих офіцерів), Троцький писав: мораль підкоряється інтересам
революції, мета (демократія і соціалізм) виправдує, при відомих умовах,
такі засоби, як насильство, неправда та вбивство, якщо вони «справді
ведуть до визволення людства», таке ототожнення моралі та політики ще
більш згубне для теорії і практики, аніж ігнорування політикою моральних
цінностей, критеріїв. Цинізм ситуації, коли мораль перетворюється в
ганебно продажну наложницю політики, красномовно показано вже в античний
період (Тразимах, Сократ). Жодні посилання на практичну доцільність,
вказував Карл Маркс, не можуть виправдати брудні, нелюдяні, аморальні
засоби її досягнення. «Мета, для якої вимагаються неправі засоби, не є
справедлива мета». Історія переконливо показала, якою трагедією для
народу обертається «розчинення» моралі в політиці, її насильницьке
підпорядкування бездумним політичним схемам, злочинним по суті
політичним задумам.

Синтез

Процес синтезу політики і моралі – складний, внутрішньо суперечливий. їх
діалек-політики і моралі тико-функціональний зв’язок, як правило, не
виступає на поверхні суспільного життя відкрито та чітко. Це й
зрозуміло. Теоретичний погляд на політику й мораль в їх практичному
виконанні фіксує не стільки їх схожість, скільки істотну відмінність.
Почнемо з того, що політика в історичному сенсі більш «молода» форма
свідомості та діяльності, аніж мораль – найдавніший інститут регулювання
поведінки людей. Літопис моральних угод значно багатший, аніж історія
політичних договорів і пактів.

Політика та мораль розрізняються за своїм посієм. Суб’єкт політики –
великі соціальні спільності та утворення – клас, соціальна група,
політична партія, держава. Суб’єктом моралі виступає вся спільність
людей (загальнолюдська мораль), рід людський. Модифікації моралі:
класова, професійна, релігійна, поколінська та ill. лише конкретизують
універсальність моралі, її загальнообов’язковий характер. Розрізняються
політика та мораль – два суспільних явища – і за специфікою свого
відображення реальності, мірою наповненості категорій «земним змістом».
Для політики характерна її заземленість, іюсюстороішість, практичність
(утилітаризм), її спрямованість. Моралі притаманна піднесеність в
оцінці, деяка трансцендентність мислення, що досягає нерідко позамежних
«космологічних» форм. Трансцендентний (лат. transcendere – переступати)
-термін, що означає протилежність іманентному, тобто притаманне,
властиве, те, що перебуває за межами свідомості та пізнання. Цей термін
має важливе значення в філософії Іммаиуїла Канта, який вважав, що
пізнання людини не здатне проникнути в трансцендентний світ, світ «речей
в собі». З іншого боку, за Кантом, поведінка людини диктується
трансцендентними нормами (вільною волею, безсмертною душею, богом).

Здійснюючи орієитаційну функцію, політика віддає перевагу кращому,
найбільш корисному з можливого, («Політика – мистецтво можливого»).
Мораль в її справжньому споконвічному сенсі орієнтує на найкраще саме по
собі (моральний максималізм, категоричні імперативи Іммаиуїла Канта,
заповіді Ісуса Христа). Спостерігаються істотні відмінності політики та
моралі за засобами реалізації функцій, в тому числі і комунікативної.
Політика «розмовляє» з суспільством здебільшого мовою владних
розпоряджень, законів, що приймаються, референтних вказівок, політична
ідеологія впроваджується в життя з допомогою спеціальних інститутів і
організацій. Моральна лексика – це мова апеляції до совісті,
переконання, умовляння, проповіді. Моралі характерний позаіпституційпий
засіб функціонування. Мораль здійснює регулюючий вплив через атмосферу
етосу, створюваного високоморальними людьми (етос вчителя, етос
наставника, етос батьків, етос шляхетної, порядної людини тощо).

Що ж спільного у політиці та моралі як формі суспільної свідомості? Для
всіх форм суспільної свідомості спільним є те, що в моралі та політиці
відображається конкретне суспільне буття, мораль і політика активно
зворотно впливають па суспільне буття, взаємно проникають одне в одне,
взаємодіють між собою, включаються в єдину надбудову того або іншого
суспільства. Спільне між формами суспільної свідомості -мораллю та
політикою виявляється, насамперед, в їх яскраво відображеній
соціальності змісту моралі та політики, що знаходить пряме вираження в
рішеннях і документах суспільних, державних організацій і органів.
Єдність політичної та моральної мети визначає існування спільного між
політичними та моральними нормами, що мають багато ідентичного, схожого
в своїй ідейній основі, класовій та загальнолюдській суттєвості та
функціональній залежності. Відображуючи особливості розвитку
різноманітних реальних відносин в суспільстві, мораль охоплює Дедалі
більшу сферу дії; політика ж дедалі більш активно базується на моральній
основі, що дає позитивний матеріал для вироблення конкретних політичних
рішень. Норми моралі, відображаючи потреби та ідеали всіх членів
суспільства, включають вимоги, вироблені протягом тисячолітньої боротьби
з соціально-нолітичпим злом. Переходячи в політичні принципи, норми
моралі визначають їх найбільш справедливий зміст. Авторитет норм
політики перебуває в прямій залежності від ступеня їх відповідності
вимогам моралі, що невпинно поглиблюються. Чим глибше моральний зміст
політичних відносин, тим ширше в політичних відносинах реалізуються
принципи морального кодексу, тим повніше, багатше, тим більш
представницький зміст політичних принципів, більш стійке сприймання їх
людьми.

Істотно розрізняються політика і мораль в оцінці результатів діяльності,
її ефективності. Що ж таке діяльність? Діяльність можна визначити як
спрямовану активність живих систем, виниклу на основі їх ставлення до
навколишнього середовища з метою самопідтримки. Людська ж діяльність як
різновидність діяльності взагалі – спрямована активність людей, засобом
здійснення якої виступає культура. Основними елементами людської
діяльності та її структури є: суб’єкт, наділений активністю; об’єкт, на
що спрямована активність суб’єкту; сама активність, що відображається в
тому або іншому засобі оволодіння об’єкту суб’єктом або у встановленні
суб’єктом комунікативної взаємодії з іншими. Ясно, що суб’єкти та
об’єкти людської діяльності можуть бути надто різноманітні. Суб’єктом
може виступати і окрема особа, і соціальна спільність, і клас, і
суспільство, а об’єктом діяльності можуть бути предмети природи і
будь-які соціальні явища. Для визначення етапів і видів діяльності
характерно те, що її об’єктом стають ідеальні соціальні, суспільні явища
– мораль і політика, продукти людської свідомості: знання, переживання,
оцінки і мотиви, бажання і наміри тощо. Моральна діяльність існує,
по-перше, як діяльність, свідомо підлегла будь-якій моральній меті (це,
насамперед, морально-виховна діяльність); по-друге, як сторона або
момент інших видів діяльності (виробничої, політичної, наукової,
художньої тощо). Нерідко при розгляді моральної діяльності моральна
свідомість береться як те, що вже склалося, готове, що володіє певними
нормами та ідеалами. Мораль, як й інші форми суспільної свідомості,
відображає дійсність, суспільне буття. Розрізняють норми політичні та
правові, моральні та естетичні, говорять про норми поведінки, про канони
в мистецтві, про норми пізнавальної і перетворювальної діяльності, про
звичаї і традиції як про норми тощо. Моральні норми – вид соціальних
норм, які відносяться до категорії норм поведінки. Зміст моральних норм
визначається основними соціальними завданнями моралі. Моральні правила
говорять людині: виконуй свій обов’язок, будь чесний, люби людей,
допомагай їм та ін., не вказуючи, як себе вести в тій або іншій
конкретній ситуації. Це не випадково, і, по-перше, зв’язане з тим, що
мораль регулює поведінку особистості не тільки в стандартних, але й в
досить складних ситуаціях, для яких не існує точних алгоритмів
поведінки, по-друге, в тому і полягає суть моралі, що людина повинна
приймати рішення сама, самостійно формувати мотиви вчинку і сама
відповідати за його наслідки. Тут не годиться якесь точне правило, що
можна лише заучити і у всьому його дотримувтись. Невдача для політика
-явна антицінність. Навіть одна поразка в політичній сутичці нерідко
коштує політику його кар’єри. Інакше сприймається неуспіх моральною
свідомістю. Страждання, позбавлення, навіть смерть проповідника не
тільки не дискредитує значимість і цінність його моральних повчань, але,
навпаки, придає їм додаткову силу. Моральне вдосконалення через
страждання, моральне очищення, піднесення через катарсис – одна з
популярних ідей етичної філософії, релігійної моралі. Зважуючи на
суперечливість ставлення до моралі, політики, проф. Віктор Фетисов
справедливо відмічає, що навіть тимчасово відступаючи та чимось
жертвуючи, політика, врешті-решт, націлена на успіх, вигоду, тоді як
мораль, навіть стаючи великими радощами та щастям, в глибині своїй
безкорислива. Питання про збереження влади – головне навіть для
політика, що мислить демократично. Мораль, навіть викликаючи загальне
поклоніння, випаровується, як тільки починають командувати, управляти.
Загальне в політиці та моралі суспільства існує не тільки в сфері
почуттів, але й в сфері ідеології. Це знаходить вираження в тому, що
політичні та моральні погляди, ідеї, категорії за своїм класовим
характером єдині, доповнюють одне одного, а наступність моральної
свідомості багато в чому відповідає наступності політичної ідеології.
Наведені порівняння, а їх число без особливої праці можна умножити,
розкривають істотну різнорідність форм, що аналізуються, і типів
регулювання процесів суспільного життя та поведінки людей, одна з яких
має явно виражену природу, відображає світ соціуму, суперечливу
взаємодію соціальних спільностей, а інша має духовний характер,
відображає світ Людини як соціальної, моральної істоти. Разом з тим
відмінності ані в якому випадку не можна абсолютизувати. Представляючи
своїми характеристиками два різних модуси існування людей, політика і
мораль мають багато спільного, їх суперечності безупинно розв’язуються
практично, знімаються в конкретних актах політичної діяльності, з тим,
щоб знов виникнути вже в іншій формі, іншій ситуації.

Зафіксована теоретичною свідомістю специфіка політики та моралі,
узагальнення багатовікового досвіду політичного та морального життя
людей дає підставу для існування найрізноманітніших тлумачень діалектики
політики і моралі. Вивчення історії політичної науки та етики дозволяє
вичленити чотири основних типи тлумачення взаємодії політики та моралі:
перший – оптимістичний, що стверджує: політика та мораль в принципі
співпадають, їх розбіжність – результат конкретних обставин, які слід
змінити; другий – песимістичний, заявляє про принципову несумісність
політики та моралі, їх антиномічну суперечливість; третій –
«об’єктивістський», декларує, що політика, як і мораль, настільки
специфічні, що сама спроба встановити який-небудь взаємозв’язок між ними
неспроможна. Згідно такому підходу, політика оголошується позаморальною
або «імморальною», її оцінювати слід винятково поняттями політології.
Відповідно й мораль обмежена своїми власними категоріями та проблемами,
їй не слід втручатися в невластиві теоретичні і практичні діла політики.
Четвертий тип пояснює відношення політики та моралі – «релятивістський»
– полягає в тому, що їх взаємозв’язок і можливість поєднання ставиться в
безпосередню залежність від ситуації, в якій проявляється. Іншими
словами, політика та мораль можуть співпадати, а можуть і суперечити, їх
«союз» може бути короткочасним або ж тривалим, стійким або надто
рухомим.

Кожний з чотирьох типів інтерпретації співвідношення політики та моралі
має своїх прихильників і супротивників. Але найбільш розповсюдженою в
історії політології та етичної думки є теза про незбіг моралі й
політики, їх несумісність. У різні епохи розбіжність політики і моралі
захищали такі несхожі між собою мислителі, як Карнеад і Секст-Емпірик,
Лайола і Гоббс, Макіа-веллі і Шопенгауер, Парето і Сорокін. Найбільш
показовою серед політологів, що відстоюють тлумачення співвідношення
моралі та політики, вважається концепція італійського мислителя і
державного діяча Нікколо Макіавеллі. В творі «Государ» («Князь») Нікколо
Макіавеллі висловив ряд міркувань з приводу політики та моралі, що
згодом в акумульованому вигляді увійшли в політичну науку як поняття
макіавеллізм, зафіксувалися в формулі: «мета виправдує засоби».
Спираючись на спостереження розуму та свідчення досвіду бурхливого
політичного життя італійських міст, Нікколо Макіавеллі стверджував, що в
політиці заради перемоги допустимо переступити закони моралі, «добре, що
жорстокості, які застосовуються» не тільки неминучі, але й виправдані
міркуваннями доцільності. Проникливий мислитель, який добре знав «куліси
й задні дворища» політики, прийшов до висновку, що політик не може
дозволити собі бути безпутною особистістю, керуючись міркуваннями
моралі, неминуче зазнає поразки. «Хто хотів би творити одне тільки
добро, неминуче загине серед стількох чужих добру». Але навряд чи хто з
політиків насмілиться прилюдно і відкрите назвати себе людиною, яка не
дотримується законів моралі. Ось чому слід «бути великим вигадником та
лицеміром», не соромитися у виборі засобів -«змушувати народ вірити
силою». Правителю, «государю» Макіавеллі радить: «брудні справи доручай
візирю, як можна частіше змінюй близьких, провокуй зіткнення та
суперечки між ними, щоб краще дізнатися їх справжні наміри». Влучність
зауважень італійського політолога можна проілюструвати безліччю
прикладів з сучасного політичного життя. Основні аргументи на користь
песимістичного тлумачення відносин політики та моралі підхоплені та
поглиблені прихильниками концепції Нікколо Макіавеллі.

Макіавеллізм став номінальним виразом, синонімом безпринципності,
ознакою та доказом аморалізму політики. Умовиводи італійського
політолога стали використовувати та для характеристики його власних
переконань, що цілком несправедливо. Макіавеллі, і в цьому його
історична заслуга, показав, який має вигляд зв’язок моралі та політики в
тих обставинах суспільно-політичного життя, безпосереднім свідком і
учасником якого виступає. Фіксуючи як учений роз’єднаність моралі і
політики, Макіавеллі вперше в політичній науці визначив «гострі кути»
проблеми, сформулював її основні суперечності. Але було б помилково па
цій підставі зараховувати його в ряди ідеологів аморалізму в політиці.
Виходячи в аналізі співвідношення політики та моралі з дійсного стану
політичного життя, а не з поняття належного, Макіавеллі зовсім не зводив
у принцип жорстокість політики, не заперечував, що в ідеалі допустимо
збіг політичної мети та моральних засобів, говорив про необхідність
навчати молодь добру.

XX сторіччя, жахи панування тоталітарних державних систем, політичних
диктатур, в якому б варіанті не виступали, лицемірство, зведене в ранг
офіційної політики фашизму і сталінщиии, тотальне знецінювання людської
особистості падали нові свідчення гострих колізій політики та моралі.
Відомий французький теоретик Жан-Франсуа Ревель в книзі «Даремне знання»
(Париж, 1988) пише, що рушійною силою сучасного світу виступає неправда.
До сфери застосування «неправди», яка протистоїть «раціональності»,
науці, належать, насамперед, політика та ідеологія. В ім’я групових
інтересів «раціональність» найчастіше поступається місцем неправді,
свідомому викривленню фактів. Скільки б вражаючими не показувались
такого роду констатації, вопи не можуть служити доказом «повної та
остаточної» несумісності політики та моралі. Історія суспільного життя
багата не тільки на приклади політичного лицемірства та відвертого
цинізму політиканів, вона дає і немало зразків чесної політики, єдності
шляхетних мотивів і цілеіюкладальпої діяльності. Шукання правди
передових представників народничества, ідейна, мо-ралыю-значуща
упевненість українських діячів культури, борців за незалежність і
свободу народу, шляхетне суспільно-політичне життя, персоніфікований
Махатмою Ганді, Мартіном Лютером Кіпгом, Андрієм Сахаровим та їх
численними прихильниками та послідовниками – все це не тільки чудові
зразки сплаву гуманізму, етичних цінностей, шляхетних громадянських
вчинків, але й доказ того, що потреба суспільства, людства в морально
орієнтованій політиці стане життєвою необхідністю.

Сукупна дія різноманітних несприятливих факторів економічного,
військового, екологічного, національного, ідеологічного порядку вкрай
загострює проблему базових умов життя людей – забезпеченість існування,
турбота про дітей і престарілих, надій па «завтрашній день», можливість
нормального задоволення вітальних запитів, потреба в цивілізованому
спілкуванні один з одним. Ця ситуація має локальпо-регіопальпу адресу і
світовий масштаб. Якими б критеріями не керувались політики – науковим
політичним знанням, моральними заповідями Ісуса Христа, прагматичним
міркуванням типу «моральним бути вигідно», доказами швейце-ровської
етики «шанобливості перед життям», або ж аргументами новітньої
соціоетики, що доводять наявність в самій природі людини генів
співробітництва, солідарності, взаємодопомоги та співчуття, – головне в
іншому. Чесний політик не має права не враховувати моральний фактор,
ігнорувати етичні критерії політичної діяльності.

Професійний політик

Поняття професійний політик, порядний політик, чесна політика і
аналогічні їм відбивають суспільні вимоги до людей, професійно що
займаються політичною діяльністю. Будучи однією з модифікацій етичної
науки, ЇЇ прикладним варіантом, політична етика закликана синтезувати
вимоги політичної доцільності та соціальної моральної, ціннісної
значимості, відбити її в нормативних категоріях. Політична етика, її
кодекси та принципи, уникає крайностей політизованого утилітаризму –
«мета виправдує будь-які засоби», «переможців не судять», «народ не знає
свого добра» і слабості абстрактного, відірваного від життя, а тому й
неспроможного моралізаторства.

Позиція компетентного політичного діяча, що володіє професійними
якостями і знаннями, ґрунтується па знанні реальних процесів політичного
життя, врахуванні суперечливості інтересів різноманітних соціальних сил.
Суперечливість морального і політичного підходів зазнають на собі не всі
зони політичного процесу. Мінімальний рівень моральної рефлексії
містять, як правило, суто професійні аспекти управлінської діяльності
еліті або технологічні моменти здійснення громадянських обов’язків, що
не вимагають від людини морального вибору. Особливо гостро такі
суперечності виявляються тоді, коли виробляється політична позиція
суб’єкту, співвідносяться мета та засоби її досягнення при прийнятті
рішень. Показово, що, борючись за владу, демократи обіцяли населенню
України зберегти їх інститути, захищати їх права і гідність, піклуватися
про забезпеченість соціально. Але самі тоді ж піклувались більше про
задоволення своїх власних інтересів і потреб, забувши про -обіцянки
народу. Чесний політик – це, насамперед, компетентний у своїй справі
фахівець. В іншому випадку залученість чесного політика в політичний
процес – аморальне первісно.

Будучи самостійною системою понять, категорій, норм, принципів,
політична етика у вигляді підстави має повний комплекс наук про
«політичну людину», політику, загальну і спеціальну психологію, теорію
соціального управління. Аморальна політика є пряме заохочення і
вираження диктатури, насильства над людською особистістю. Щоправда,
настільки ж небезпечний і гіперморалізм, що витісняє критерій політичної
оцінки ситуації абстрактними побажаннями, наївними припущеннями,
відірваними від життя вимогами тощо.

Філософська концепція особи та її соціалізації, політична соціологія,
політична психологія, соціоніка, загальна та нормативна етика,
аксіологія, копфліктологія і консепсологія – такі наукові галузі знань
формують методологічний арсенал політичної етики, змістовно визначають
політичну культуру людини. Тому прихильність людей до моральних ідеалів
у такій ситуації може повернутися дурною жертовністю, невиправданими
вчинками, формою заохочення демагогів. Витримати необхідний баланс між
політичними та моральними критеріями надто непросто. І найчастіше це
вдається людям, що мають безпосередній досвід різнобічної політичної
участі з міцними моральними устоями. Не володіючі моральними принципами
легко крокують через всі внутрішні обмеження у використанні засобів для
збереження або підвищення свого владного статусу. Ті ж, хто не знайомий
з тяжкістю політичної відповідальності за прийняті рішення, нерідко
пускаються у відволікаючу критику влади, в несвідоме нагнітання
пристрастей і емоцій.

Які ж нормативні положення визначають специфіку політичної етики,
зумовлюють лінію поведінки політика? Визначаючи їх, відмітимо, що зміст
таких положень, їх ієрархічний порядок, актуальність того або іншого з
них, що застосовується як керівництво до дії, визначається конкретним
контекстом політичних подій, своєрідністю ситуації, з якою має справу
політик. Практичне використання просторового арсеналу політичної етики
залежить також від того статусу, яким володіє той або інший політик,
виконанням ним в даний момент суспільно-політичної ролі. Політик у влади
і політик в опозиції, політики, що переміг і політик, що зазнав поразки,
людина, яка зв’язала своє життя з політикою «серйозно і надовго», яка
професійно самоутверджується в політичній сфері діяльності, і
політик-времеищик, випадково винесений па бистрину політичного життя, –
все це «різні політики», що використовують «інструментально» ті
можливості політичної етики, що їм здаються більш прийнятними для
реалізації своїх планів і спрямованостей. «Велика» політична етика
містить повний набір конкретних етико-політичних знань і рекомендацій,
що стосуються поведінки політичного діяча в найрізноманітніших
ситуаціях: етика успіху, етика поразки, етика боротьби, етика чекання,
етика компромісу. Особливості поведінки «людини-полі-тика», манера
викладення ним своїх поглядів, перевага аргументів морального або іншого
(матеріального, релігійного, соціального, екологічного та ін.) порядку
залежать також від характеру аудиторії, з якою політик має справу, від
того, чи спілкується політик з іншими ирофесі-опалами-иолітиками або ж
виступає па масовому мітингу, чи має справу зі своїми прихильниками і
однопартійними або ж бере участь у сутичці з супротивниками, в
суперечках з опонентами.

Політична наука в Україні ще не розробила належно систему вимог, не
оформила їх нормативно. Політична історія дала безліч прикладів того, як
зведення групових цінностей в ранг суспільної моралі призводило не
просто до наростання політичної напруженості, але й до повної моральної
деградації політики. Так, українські націонал-патріоти, вважаючи
моральним «лише те, що служить великій самостійній, незалежній Україні»,
присвоївши собі статус верховних охоронців звичаїв, відкрито нехтують
загальнолюдськими уявленнями про честь, людську гідність, добро. Відомо,
що в період сталінізму доноси, зрадництво друзів і близьких вважалось не
тільки морально допустимим, але й розцінювалося як зразкова політична
поведінка особистості.

В надрах політичної науки в Україні тільки почався процес первісного
нагромадження цінностей політичної етики, її норм і ети-кетів,
механізмів контролю за їх виконанням. І тим не менше, деякі відправні
положення політичної етики досить очевидні. Серед них: відмова від
монологічних відносин політики з суспільством на користь діалогічної
форми відносин. Така вимога відображає загальну тенденцію еволюції
суспільства від моновлади і моновласності, однопартійності та
ідеологічної «однолінійності» до розподілу влади та визнання різних форм
власності, до принципу політичного плюралізму і «узаконенню»
ідеологічної, культурної різноманітності. Політична етика допускає
розгляд нових суб’єктів суспільно-політичного життя як рівноправних,
визнає правосильність тих систем моральних цінностей, що утворять ядро
професійних кодексів нових соціально-політичних сил.

Сучасна політична етика зобов’язана враховувати наявність в суспільстві
складної диференційованої соціальної системи, наповненою різноманітними
спільностями, групами, об’єднаннями, розглядати їх як рівних партнерів
політичного процесу, визнавати значимість їх інтересів та їх
ціппісио-моральпих систем. Такі обставини роблять вкрай актуальним
оволодіння політичними лідерами суспільством, культурою діалогового
спілкування. Така культура, її внутрішній етос, притаманні їй «правила
гри», такі, як визнання цінності не тільки «свого», але й «чужого»,
відмова від претензії па монопольне володіння істиною, розуміння того,
що з «першого заходу», як правило, не домовитися, найбільш ефектно
забезпечує аксіологію (тобто осьову) технологію досягнення консенсусу
конфронтуючих сторін. Атакуйте проблему, а не партнерів, радять
американські політологи Роджер Фішер і Скотт Браун, ставитися до
переговорів не як до змагання, а як до процесу пошуку спільного рішення,
намагайтеся переконати іншу сторону в справедливості і обґрунтованості
припущень замість того, щоб просто зламити волю іншої сторони. Такі
поради безумовно заслуговують уваги. Оволодіння «технологією»,
методологією і етикою діалогового спілкування не тільки шлях, що веде до
політичних консенсусів, до соціального миру і згоди, але й ефективний
спосіб розвитку особистості політичного діяча, що претендує на роль
демократичного лідера. Адже участь в діалозі допускає не тільки
толерантне сприймання аргументів і доказів співрозмовників, своїх
опонентів, але й спроможність їх оцінити за гідністю, протиставити
власні, не менше переконливі. У взаємолайці, сварі, стихійному зіткненні
верховодять переважно нестримні емоції, горло, лікті та кулаки, в
діалозі, дискусії – інтелект, ерудиція, розумове мислення і здоровий
сенс, сила логіки і переконливість життєвого досвіду. Діалогова культура
пошуку істини і досягнення згоди потребує і породжує лідерів, що
орієнтуються на демократичні цінності. Тоді ж стихійний повінь
«мітингування», як правило, задовольняється вожаками,
проводирами-иопулістами.

Політичний лідер – особистість «відкритого типу». Діяч такого роду, що
керується принципами демократії, що орієнтується на забезпечення
суспільної згоди, консенсусу, громадянського миру, вільно адаптується до
інших соціальних ролей – легко може стати лідером державних,
економічних, ділових, господарських процесів і взаємовідносин. Для
самоутвердження і самореалізації політичний лідер зовсім не потребує
режиму постійної неконструктивної конфронтації, тим більш в ситуаціях
явно авантюристичних, улюбленому «соціальному просторі»
безвідповідальних політиканів. Досвід спільного життя людей на протязі
століття навчає, що най-гостріші конфлікти можливо розв’язати за
допомогою демократичних «правил гри», зокрема тих, що передбачають
безумовну відмову від політичного насильства та диктаторських засобів,
визнання суверенітету народу як вищого початку політики, рішення
найбільш гострих питань більшістю зацікавлених людей і водночас
терпимість у ставленні до меншості, обов’язкове врахування її думки,
орієнтація на досягнення згоди будь-що, хоча, звичайно, не якою завгодно
ціною визнання рівноправності співпрацюючих сторін, готовність до
компромісів та уміння їх забезпечити.

Враховуючи зростаюче значення в сучасному політичному житті
національного фактора, процесів самоідентифікації народів, що бурхливо
розвиваються, політична етика у вигляді одного з основних об’єктів уваги
вважає вивчення регіонально-національних субкультур.

Проблеми національній самовизначимості, етики і культури національних
відносин в сучасних умовах перебувають в центрі уваги політика.
Нагальним є з’ясування тих глибинних основ політики та моралі, що
визначають самобутність українського народу, завдяки цьому орієнтують
політиків в їх діяльності відродження України, створення незалежної
суверенної держави. Особливе значення набуває вивчення політичних і
соціально-етичних поглядів видатних представників української
суспільно-політичної думки Івана Франка, Михайла Грушевського, Михайла
Дра-гоманова, Володимира Винниченка, Дмитра Чижевського, В’я-чеслава
Ліпинського та ще багатьох, їх творчого вжиття в сучасних умовах. У 1918
році, в період бурхливих політичних подій, «на порозі нової України»
Михайло Грушевський зважував, що та стадія українського життя, в яку
увійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття
обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян.
Звертає увагу та й на те, що, на думку Михайла Грушевського, українська
держава має стати «трудовою», соціально орієнтованою. Українська
демократія повинна пройнятися почуттям державності -патріотизму і
пієтизму, для своєї трудової держави, зробити її центром, все будувати
на державному фундаменті, а від держави, в свою чергу, вимагати
задоволення своїх потреб і виконання своїх бажань соціалізувати державу
та водночас одержавлювати соціальне життя в широкому значенні.

Головною політичною та моральною цінністю суспільства, підкреслював
Михайло Грушевський, виступає свобода, держава повинна «стати палдіумом
демократичних свобод», покликана стверджувати й захищати цінності:
співробітництво, єдність, колективізм (громада), людську солідарність.
Серед українських політичних діячів особливою популярністю користувалася
ідея поєднання демократичних основ зі свободою громадян, превалювала
орієнтація на досягнення суспільної згоди. Про це, зокрема, пише Михайло
Драгоманов у праці «Старі хартії вільності. Історичні нариси». В
історичних і філософських працях Дмитро Чижевський, говорячи про
особливості устрою суспільно-політичного життя в Україні, особливо
підкреслює, що в її основі повинні знаходитися такі етичні та соціальні
цінності: мир, гармонія, згода, право людини (індивідуума) на «власний
індивідуальний етичний шлях».

Винятковий інтерес становить і судження видатних представників
української політичної думки про зовнішньополітичні завдання України, її
політику у ставленні до інших націй та народів. І тут на перше місце
висувалася проблема свободи, добровільного співробітництва,
взаємоповаги. Типове зауваження Михайла Грушевського: повнота
«національного життя, якого домагаємось для українського народу», ані в
якій мірі не означає обмеження прав всіх етносів, які живуть на Україні,
на «вільний розвиток своєї культурної та національної стихії».

Окремою особливістю політичної етики є її орієнтація на вчасне виявлення
конфліктних ситуацій, з’ясування політичних і моральних мотивів дії
конфронтуючих сторін, спроможності, бажання, готовності йти на угоду,
керуючись правилом: з будь-якого конфлікту виходити «з гідністю».
Сучасна політична етика – це наука та мистецтво вирішення конфліктних
суперечностей, досягнення суспільної згоди за рахунок використання
прийомів і засобів компромісного порядку. В суспільній свідомості
спостерігаються істотні посування в розумінні компромісу. Розповсюдження
в нещодавні минулі оцінки компромісу як данини безпринципності,
змінюється визнанням значимості компромісу як ефективної форми
досягнення згоди конфронтуючих сторін. Вимогою політичної етики виступає
обов’язкове врахування того, що будь-яка форма компромісу не може
забезпечити повної згоди сторін, створити оптимістичну ситуацію, що
характеризується відомою формулою Вільфредо Парето: «Ніхто не програє,
але хтось ще й виграє». Але вона може забезпечити «згоду незгодних»,
дати суспільству можливість для пошуку нових шляхів вирішення
конфліктних ситуацій.

Теоретичний і практичний інструментальний арсенал політичної етики
поповнився новою системою дозволу конфліктних ситуацій – етикою
ненасильницьких дій. На думку американського ученого Девіда Шарпа,
автора книги «Політика ненасильницьких дій», науці відомі 198 засобів
ненасильницького розв’язування політичних проблем – засоби
ненасильницького протесту та переконання, засоби відмови від
соціального, економічного та політичного співробітництва, засоби
ненасильницького втручання. Сучасний політик зобов’язаний володіти
прийомами «політичних технологій».

Політична етика не вирішує проблему зла як таку. Сучасний політик не
може ігнорувати тієї обставини, що відступ па користь одного, як
правило, зв’язаний з втратами для іншого. Парадоксальність ситуації
діалектики добра і зла політолог Олександр Депісов пояснює тим, що
«політик діє морально, якщо добро від його вчинків перевищує зло. А
взагалі не творити зла просто пе можна, потрібно жертвувати одними
частинами добра заради інших».

Сучасна політологічна думка, відбиваючи об’єктивний «повий порядок речей
в суспільстві», що змінюється, перетворення кризових факторів у постійні
супутники суспільства, легалізація конфліктів як необ-

хідного елементу соціальної динаміки, значне звуження сфери дії
державного впливу, пропонує нетрадиційне тлумачення традиційних проблем
політичної доцільності та морального зла, розглядаючи явища, що раніше
оцінювалися як «несправедливі», аномальні, що відхиляються у вигляді
«нових реальностей», що вимагають для свого пояснення інших понятійних
схем. Однак і ця обставина не знімає проблему співвідношення політики та
моралі, займає помітне місце в популярних політичних концепціях: держава
політичного реалізму, легітимна держава, справедлива держава та іп. Якщо
теоретики держави політичного «реалізму» наполягають на тому, що влада
регулює діяльність винятково «логікою панування», тому не визнає жодних
етичних обмежень, хоча із-за міркувань політичної стратегії не відмовляє
у визнанні тих моральних норм, що міцно укоренились в суспільній
свідомості, концепція ж «легітимної держави», навпаки, ґрунтується па
визнанні вирішальної ролі моральних нормативів у політичній діяльності.
На думку італійського політолога Христофора Карраседо, відокремлювальною
парадигмою «легітимної держави» виступає прагнення до оптимального
поєднання державної влади з індивідуальною та громадянською свободою. В
праці «Парадигма легітимної держави» Христофор Карраседо підкреслює, що
держава виступає охоронцем суспільного інтересу, гарантом прав людини.
Легітимна держава допускає демократичний порядок, вимагає обов’язкової
участі громадян в формуванні суспільної думки та в прийнятті
відповідальних політичних рішень.

Ще категоричніше позиція концепції «справедливої держави, що стверджує
абсолютні етичні кордони», які мають «космоонтологічпу природу», що
передує політичному життю. Однією із загальновизнаних політичних та
етичних істин є визнання неминучості і невпевненості зла в житті людей.
Сама досконала «легітимна держава», сама розвинена система «демократії»
не спроможна ліквідувати, скасувати причини, що породжують страждання
людей. Відомий американський філософ і футуролог Олвін Тоффлер в книзі
«Зрушення влади. Знання, багатство та насильство на порозі XXI
сторіччя», зокрема, зважує на те, що політики, виробляючи свої рішення
та спираючись винятково на «факти», нерідко глибоко помиляються. Адже
самі факти, насамперед, потраплять у політиків, минають «лабіринт, що
вносить спотворення як у кривих дзеркалах». Будь-яке політичне рішення,
навіть ті з них, що претендують па всезагальність, справді «приватне».
Забезпечуючи інтереси однієї частини суспільства, водночас означає певні
втрати для іншої. Це зауваження, звичайно ж, пе стосується мети
політики, що переслідує такі загальнолюдські завдання, як забезпечення
миру, безпеки народів, збереження природи. Хоча і тут повного збігу
інтересів абсолютно всіх пе спостерігається. Але в такому випадку
йдеться про такі конкретні види політики, як соціальна, економічна,
податкова, фінансова тощо. Чесний політик зобов’язаний завжди та скрізь
називати речі своїми іменами, визнавати в будь-яких обставинах, що – зло
є зло і не що інше. Помічене: чесність – ознака сили політики,
лицемірство – її слабості. Але треба зробити все можливе, щоб
мінімізувати зло вже в сучасному, постараться компенсувати втрати
постраждалих сторін.

Політична етика – відкрита система, що орієнтується на врахування нових
ситуацій, розташування та зміни співвідношення взаємодіючих соціальних
сил. їй притаманна теоретична і опера-Ціоністська гнучкість,
спроможність до інновацій, творчих відновлень власних норм. Але
незмінною, інваріантною залишається головна її мета – свобода,
демократія, незалежність, суверенність, благополуччя людей. Будучи
ціннісним орієнтиром демократії, свобода виступає разом з тим і умовою
реалізації політикою її морального потенціалу. Тут, як в інших аспектах
політики та моралі, чітко простежується діалектика взаємообумовленості
мети та засобів їх досягнення. Знання багатогранної проблеми відношення
політики і моралі, засвоєння і освоєння знань – неодмінна умова
формування сучасної політичної культури суспільства, без якої
суспільство не спроможне перейти в якісно новий демократичний
соціально-ефективний, гуманістичний режим дальшого існування та
розвитку. В суперечності моралі й політики величезну роль відіграє
внутрішнє протиборство моральних уявлень політичних суб’єктів про Добро,
Справедливість, моральний Обов’язок. Політика ж, взаємодіючи з
різноманітними сферами суспільного життя, набуває рис і властивостей, що
гарантують ЇЇ існування та розвиток в історично зримому майбутньому.

ПОЛІТИКА ТА ІДЕОЛОГІЯ

1. Природа і суть сучасних політичних концепцій

Уявлення, що має становити дійсність, складають систему переконань,
виступаючи своєрідним колективним віруванням. Із такої точки зору
суспільство та різноманітні політичні інститути, діючі в суспільстві,
інтерпретуються як провідники ціннісної орієнтації.

?

?

???????

?

?

?

?

?

???????

?

?

?

?

?

??*??

?

?

??*?ів, умонастроїв людей, класів і політичних партій, рухів, суб’єктів
політики та влади тих чи інших епох, поколінь, громадських рухів,
мистецтва, літератури та ін., аж до світогляду, умонастрою і життєвих
позицій носіїв того або іншого світогляду. Поняття ідеологія ввів
французький учений та філософ Анрі Лестют де Грасі, який прагнув знайти
у світосприйнятті та явищах свідомості основи етики, моралі, політики –
їх логічні та психологічні пояснення. Відразу ж поняття- ідеологія та
ідеолог, теоретик та носій ідеології, що поширилася, спіткало подвійне
ставлення – визнання відкриття, що давно напрошувалось, і скептична
недовіра до можливості пояснити світ людини і суспільства, виходячи з
ідей, що складаються про світ людини та суспільства. Для такого
сприймання ідеології є реальні підстави в самому процесі пізнання
дійсності, особливо соціальної та політичної: пояснення явищ через їх
похідний момент, їх першопричину, справжню суть {істинна ідеологія) та
пояснення подій, що вже звершилися з метою їх тлумачення та виправдання,
що може породжувати ілюзії, приховування або маскування істинних причин
подій {несправжня ідеологія), тобто конструювання фіктивної удаваної
реальності, що видається за дійсність. Істинне і неправдиве
безпосередньо зв’язані в ідеології як раціональне та ірраціональне,
істинне і неправдиве в політиці та в будь-якій іншій формі суспільної та
індивідуальної свідомості. Ідеологія як явище дістає визнання, і
виявилося, що людина та суспільство живуть в ідеологічному просторі так
само, як і у світі політики, культури, економічних відносин та ін.

У сучасних умовах ідеологія не тільки одна з організаційних, регулюючих
систем, що корегують, спрямовують життя суспільства й людини, але й
безпосередньо зв’язана функціонально з політичною системою суспільства,
політичним режимом держави, політичною етикою. Втілення в ідеології
реальних соціальних, політичних та інших процесів, інтересів, сприяло
виникненню різних за змістом та метою видів політичної ідеології:
прогресивної, ліберальної, націоналістичної, шовіністичної та ін.
Стійкі, універсальні форми ідеології (прогресивність або реакційність та
ін.), її властивості відображати реальні або ілюзорні, уявні або удавані
ситуації та інтереси в інших, неідеологічних сферах життя суспільства, в
політиці, економіці, культурі та ін., стали основою розвитку самої
ідеології та її відносин з неідеологічними системами, насамперед, – з
політикою. На неспростовність претендує будь-яка система переконань.
Пріоритетність ціннісних орієнтирів не тільки не приховують, а навпаки,
системи відкрито й аргументовано обґрунтовують їх, переконують. Спільні
позиції, що виражають колективну віру та переконання, можуть бути у
більшій або меншій мірі розроблені теоретично та програмно. Істинність
та напруженість їх відтворення може бути неоднаковою. Проте віра та
переконання завжди існують, визначаючи напрямки дій членів політичної
системи. Поза основоположними межами політична дія була б сліпим і
хаотичним метанням безлічі «молекул» та «атомів» (соціальних верств,
спільностей та індивідів суспільства), позбавленим сенсу навіть для тих,
хто його здійснює. Вірити в щось означає, що предмет і зміст віри
виступають частиною дійсності, і їх слід враховувати у своїй діяльності.

Зрозуміло, що уявлення людей, індивідів формуються у тісному зв’язку з
досвідом оточуючих індивідів та соціальних спільностей. Це особливо
важливо враховувати у відношенні «політичних вірувань». Дуже часто
політична віра, ідеї сприймаються людьми без досить обґрунтованого
доказу і вважаються справедливими визначеннями, тобто не вимагають
аналізу й корегування. У цьому й полягає особливість віри. Кожна людина
відчуває себе суб’єктом впливу і втягування в ту чи іншу систему уявлень
та переконань. Але якщо людина засвоює те, що відображає інтереси певних
індивідів та соціальних верств (в сім’ї, в школі, через засоби масової
інформації) здебільшого несвідомо, то її переконання мають характер
віри, вірувань. Закріплення сили переконань, віри – найсильніший фактор.
Аналогічні політичні вірування не вимагають обґрунтувань, тому що
виходять з мотивів, які виправдовують їх. Такі мотиви, зв’язані з
реальними та конкретними інтересами, як правило, дуже сильні. Сукупні
переконання й віра стають доктринами або, власне, ідеологіями в умовах
«виправдання» та «організованої реалізації» ідеології.

Віра, вірування відрізняються від наукової теорії тим, що наукова теорія
об’єктивно, обґрунтовано визнається тими або іншими людьми. Тому наукова
теорія постійно піддається зовнішньому контролю і тестуванню. Віра тим і
добра, що не вимагає розумних доказів і тому її справедливість, певно,
не вимагає ззовні контролю. Коли ж дії та вчинки скоюються під впливом
віри, тоді починають виникати проблеми, які ведуть до кризи, мізерного
ефекту, тобто коли у вірі починають сумніватися. Ті чи інші соціальні
спільності, індивіди безпосередньо впливають на зміст і характер
сучасності, її зміни, формують колективну політичну віру, переконання
тих або інших соціальних спільностей, груп, що безпосередньо беруть
участь у політичному житті суспільства.

В історії деяких націй маси людей, об’єднані у касти, стани, класи,
змогли прийти до однакової інтерпретації однієї й тієї ж реальності,
виявити що зв’язує початок спільного соціально-політичного життя і
оформити його відповідно з ідеологією, доктриною або концепцією. Бувало
й так, що певна частина нації нав’язувала усім свої цінності,
пріоритети, що мали жорсткі межі політичної ідеології класового або
національного спектру. Природно, що ідеології відіграють певну роль у
політичних системах, відображаючи характер і мету політичного режиму,
суть політики і навіть іноді структуру й характер побудови державних
владних відносин. Звідси логічно випливає, що ідеологія пронизує зміст
політичного процесу: боротьби різних ідеологій за панівне становище у
суспільстві.

Очевидно, що зміст ідеологій різних соціальних спільностей, що входять
до складу політичної системи суспільства, суттєво різняться. Однак
завжди зберігається одна умова. Правляча еліта інтерпретує факт
виконання нею функцій державного управління та регулювання як додатковий
аргумент на користь домінування тієї ідеології, в межах якої
здійснюється влада. У найрізноманітніших політичних системах еліти
стимулюють ідеології або концепції, що виражають їх власні інтереси та
інтереси тих людей, яких вони представляють, перебуваючи на вершині
влади. Щоб обеззброїти ідеологічно в політичній боротьбі за владу
політичні еліти, які суперничають, намагаються дискредитувати ідеологію,
систему їх цінностей, що використовується державою. Характер та форми
ідеологічного протистояння істотно впливають і на стабільність самої
політичної системи суспільства. Якщо більшістю нації заперечуються або
піддаються сумніву ідеологічне законне виправдання політичної сили, що
перебуває у владі, то для утримання на вершині влада змушена
систематично використовувати насильство та примушення, що, як правило,
приво-

дить до ще більшого падіння в очах суспільства престижу та ідеології
влади. Отже, політична ідеологія – систематизована сукупність
переконань, цінностей і ціннісних орієнтацій, що відображають інтереси
тієї або іншої суспільної спільності і вимагають відповідності
індивідуальних задумів та вчинків, як можна більшої чисельності людей,
мети та завданням розвитку суспільства.

Політичні ідеології, крім принципів організованої мобілізації та
виправдання дій своїх прихильників, претендують на пізнання подій і явищ
у суспільстві з позицій тієї або іншої соціальної спільності, правлячої
еліти. Пізнавальна мета ідеології залежить від того, в якій мірі
ідеологія, оцінюючи політичну дійсність, об’єктивно її відображає. Але
потреби цілісної картини політичної системи, визначення її суттєвих рис,
пояснення змісту життя та тенденцій розвитку суспільства вимагають всі
ідеології. Тому то ідеології беруть функції наукової теорії або
спираються на спеціальні наукові знання. Деякі політичні ідеології
навіть називаються науковими, намагаючись надати додатковий ресурс
міцності. Але якщо основне призначення ідеології -виправдання і
реалізація певного курсу, напрямку політичної дії, то і інтерпретація
нею політичної дійсності зазнає спотворень, перекручень, на користь тих
інтересів, які поділяються її прихильниками. Політична боротьба
інтересів різних соціальних спільностей, що точиться тільки або
переважно на рівні сутичок взаємовиключаючих ідеологій, заздалегідь
непродуктивна.

Суспільно-політичні концепції та доктрини ґрунтуються на існуючих
політичних ідеологіях, що відображають таке бачення суспільного та
державного устрою, що відповідає інтересам соціальних спільностей, які
стоять за тими або іншими політичними партіями та суспільно-політичними
рухами. Соціально-політичні концепції та доктрини не тільки розкривають
природу та механізми влади та їх дій і взаємодії владних структур,
інститутів, але й розглядають результативність їх діяльності, досягнення
певних інтересів, ствердження й зміцнення відповідного інтересам
суспільного та державного устрою. Визначаючи політичний курс,
суспільно-політичні концепції, доктрини намічають і стратегію, тактику
тих або інших політичних партій та рухів, необхідних їм для досягнення
поставленої мети та реалізації програм, визначають діяльність політичних
партій та суспільно-політичних рухів як суб’єктів політичного процесу. У
програмах і політичних платформах політичних партій та рухів знаходить
відображання зміст і суть соціально-політичних доктрин, суть ідеологій,
стає суттєвою умовою дієвості їх зусиль у періоди різних політичних
кампаній (виборах, мітингах, демонстраціях та ін.). Саме доктрини, їх
дохідливість і ясність визначають активну поведінку громадян.

Ідеології тяжко зіставляються j тому, що їх зміст не стає предметом
контролю та корегування. їх пізнавальна мета підпорядкована прагматичній
функції виправдання політичних дій. Тому так легко виявити різницю між
ідеологічною боротьбою та науковою дискусією, хоча наукові дискусії теж
можуть мати «ідеологічний.» підтекст. Політичні конфлікти, як правило,
проходять на тлі гострої ідеологічної боротьби, в якій об’єктивна
картина політичної діяльності та дійсності суспільства малюється різними
барвами і у різних жанрах. В масштабах всієї політичної системи
ідеологія виступає як стихійна форма свідомості, посередництвом якої
здійснюється інтерпретація й орієнтація діяль” ності людей у політиці.

2. Основні ідеологічні течії сучасності

Історико-політичний досвід світової цивілізації та національних
суспільств показує: в XIX і XX ст. політичний процес характеризується
формуванням і розвитком суспільно-політичних течій. Кожна з них має свої
особливості та форми вияву в різні епохи і періоди історичного розвитку
і кожній відповідає суспільно-політична думка, діяльність її носіїв,
організаційні структури через які реалізується Основні
суспільно-політичні течії відображають і структуру політичних сил того
чи іншого суспільства, що борються за реалізацію поставленої мети.
Знання політичних сил та здійснення їх політики, відображення їх мети в
політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та
осмислити характер суспільства, політичний режим тієї чи іншої країни,
розкрити тенденції розвитку світового співтовариства, системи владних
відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення мети.
Розвиток сучасного суспільства, громадсько-політична практика викликає
інтерес до традиційних політичних течій, їх історії, діяльності.

Традиціоналізм – соціально-філософський напрям, в основі якого лежить
уявлення про

якусь «первісну традицію», що виражає загальний, космічний зміст
світотворення у ході історичного розвитку, який проявляється через ті
або інші конкретні етнокультурні та релігійні форми. Будь-яка релігійна
система є не лише уявлення про світотворення, але й висвітлює певний
суспільно-політичний устрій, тим самим сприяючи в тій або іншій мірі
вияву принципів первісної традиції; тому традиціоналізм спрямований на
осягнення та синтез всіх духовних традицій (антитрадиціоналізм, навпаки,
зв’язаний з гіпертрофією відокремлених тенденцій). Уникати будь-якого
розриву з традицією, оскільки традиція – охоронниця істини, зберігати
старі форми та цінності, тому що традиції спонтанне відображення
справжніх потреб суспільства – така суть традиціоналізму.

Звичайно ж, традиціоналізм допускає, що історичний порядок, що склався
соціально може зазнати псування, спотворення, перекручення, але
виправлення становища розуміється як повернення до джерел, зняття
нашарувань, очищення від спотворення, перекручення, приведення у
відповідність незмінній суті речей і адекватній духу епохи історичного
розвитку. Образно це відбито у понятті золотий вік – порядку, що
існувало первісно, з яким слід співвідносити будь-який період, порядок,
що виникає. Таке уявлення, властиве культурній традиції різних народів,
служить в очах багатьох традиціоналістів свідченням існування
прихованої, єдиної, загальної традиції, давньої як світ, у якій беруть
початок всі релігії та символи. Вірність традиціям, скептичне ставлення
до обґрунтованості та легітимності інновацій існували в усі епохи, але
формування створення традиціоналізму як свідомого вчення стало можливим
лише після того, як виникли глибокі сумніви у колишніх істинах, внесені
філософією Просвітництва і стався рішучий розрив з минулим внаслідок
Великої французької революції (1789); і першим каменем, закладеним у
його основу, вважається праця Едмунда Бьорка «Міркування про французьку
революцію» (1790), за якою послідували твори де Местра та де Бональда, а
потім, в епоху Реставрації, – Балланша, Ша-тобріана, Ламенне та ін.

Заперечуючи принципи раціоналістичної філософії Просвітництва
буржуазного лібералізму та народовладдя, традиціоналізм, особливо
активний в Франції, виступив як контрреволюційне вчення, зв’язане з
феодально-аристократичною опозицією. Основними елементами вчення стали
поняття органістського суспільства та його корпоративного устрою, що
дістали дальший розвиток у вченні соціального католицизму, а також у
системі Огюста Конта. У першій чверті XX ст. ряд ідей традиціоналізму –
романтичний антипрогресизм, антиіндустрі-алізм, органіцизм – підхоплені
й розвинуті інтелектуалами групи «Аксьон франсеа» очолюваної ідеологом
Шарлем Моррасом і гуртком «Консервативна революція» очолюваного Меллером
ван ден Бруком (Німеччина), діяльність яких сприяла становленню
фашистської ідеології. Скомпрометоване політично, традиціоналістичний
напрямок тривалий період існував у вигляді маловідомої школи мислення,
але з середини 70-х років XX ст. до його ідеї привертають посилену увагу
ідеологів неоконсерватизму, засобів масової інформації. Традиціоналізм
спирається на досягнення науки про природу та людину, на нові прочитання
філософів Ніцше, Хайдеггера, Дюмезиля, Лоренца та ін. Згідно з сучасною
традиціоналістичною інтерпретацією держави та суспільства,
суспільно-політичний устрій має інтегрувати суперечності, об’єднувати
різноманітне, створюючи новий синтез. Сучасний традиціоналізм заперечує
ліберально-індивідуалістичні принципи, що роз’єднують за його
множинність індивідів, перетворюючи їх у непов’язані один з одним атоми,
стурбований єдиним пошуком матеріального успіху, однаково як і форми
тоталітаризму, що подавляють різноманітність, виступає проти суспільства
споживання, масового суспільства тощо. Традиціоналізм зберігається як
напрям ідеології, що захищає устої колишнього порядку та його духовних
цінностей тощо.

Консервативність

Консервативність (conservation англ. – збереження) завжди допускає
турботу про збереження да-ності як чільної цінності суспільного буття.
її основна ідея, з точг ки зору ЇЇ прихильників, полягає в тому, що,
примножена досвідом і мудрістю багатьох поколінь людей «даність», більш
правильна, аніж новації та перетворення, що виступають модним
захопленням сучасності. Консерватори віддають перевагу порядку
політичної системи, що склався.

Що ж таке традиційний і новий консерватизм? Консерватизм
-суспільно-політична течія, що характеризується прихильністю до стійких
суспільних порядків, соціальної та політичної спільності, певним
ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних і політичних
цінностей, раціональністю, стриманістю здійснення соціальних змін,
протистоянням, постійною реалізацією і радикальністю перетворень,
утвердженням поступального розвитку. Поштовхом до формування
консервативних переконань у XVI сторіччі став виклик, кинутий ідеями
Реформації та її релігійно-конфесіональними конфліктами і війнами.
Мислителі Роберт Ху-кер, Томас Гоббс та ін. відстоювали ідею
суверенності та абсолютності існуючої держави у суперечці з першими
політичними дисидентами – релігійними радикалами, що вважали можливим
політичні потрясіння з метою поширення та встановлення нової релігії.
Фундаментальні основи консерватизму як політичної ідеології
сформульовані англійським мислителем Едмундом Бьор-ком. Саме поняття
консерватизм введене після заснування французьким письменником Френсісом
Шатобріаном журналу «Консерватор» (1815 р.). Фундатори консерватизму
протиставили висунутим Просвітництвом та Французькою революцією ідеям
індивідуалізму прогресу, раціоналізму погляд на суспільство, як на
органічну і цілісну систему. Реалізація таких ідей приведе до знецінення
успадкованих від нащадків традицій і нерозумного руйнування моральних та
матеріальних цінностей суспільства.

Безпосереднє оформлення консервативної ідеології викликане ексцесами
Французької революції. Едмунд Бьорк вважав, що радикали переоцінюють
раціональний початок у людині, спираючись на ЇЇ розважливість. Щоб
стримувати темне та стихійний початок у людині, століттями створювалися
інститути державної влади, виховувались традиції та основи моралі. Якщо
їх раз і назавжди зруйнувати, то перш ніж виникне нове, «правильне», що
організує початок, енергія руйнування приведе до хаосу, що сприятиме
створенню тиранії гіршої тієї, проти якої радикали почали боротися.
Встановлення нового порядку за допомогою гільйотини вилилось у логіку
взаємознищення, а якобінська диктатура закономірно привела до
реставрації монархії. Трепетний мотив суспільних інтересів – воля,
рівність, братерство, їх цінність і значення консерватизм трактує з
позицій іншого пріоритету – ідеї традиціоналізму, наступності,
ієрархічності й аристократизму. Політичним наслідком таких переваг стала
увага волі як свідомої слухняності та лояльність громадян державі, а
також природної вдачі соціальної нерівності, властивої суспільству.

Власне, консервативними, на думку політолога Зенона Лейтона Генрі,
виступають лише дві ідеології”, консервативно-реформістська та класична
консервативна. Якщо консервативно-реформістська ідеологія допускає
поступову зміну суспільства шляхом реформ зі збереженням природи
існуючих інститутів влади і привілеїв, то класична консервативна
ідеологія допускає збереження статус-кво всіх суспільних і державних
порядків, традиційних правил, норм, ієрархії влади, опозиційність
будь-яким змінам. Ідеологи консервативної ідеї прагнуть провести як
можна більш глибоку борозну між консерватизмом, з одного боку, реакцією
й екстремізмом, – з іншого. Разом з тим консерватори схильні
применшувати відмінності між більш правим класичним і більш помірним
реформістським консерватизмом, зближуючи їх до таких меж, де саме
реформістський консерватизм представляє взагалі консерватизм. Існує та
ідеологія екстремістського консерватизму з притаманними їй
праворадикальними рисами. Радикальний консерватизм займає місце на стику
первинних різновидів консерватизму та правим радикалізмом, крайньою
формою якого виступає фашизм. У політичній науці в Україні тлумачення
консерватизму не завжди збігалося з розумінням ідей консерватизму в
політичній теорії Заходу. В Україні історично консерватизм виник як
усвідомлення необхідності обґрунтування політико-правових основ
монархічно гетьманського ладу, як спроба надати владі гетьманів
монархічної спадковості (Богдан Хмельницький, Павло Самойлович, Іван
Мазепа та ін.). Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. консерватизм став
ідеологічною платформою дворянства Малоросії у боротьбі за збереження
національних і станових привілеїв. В другій половині XIX ст. серед
представників консервативної думки в Україні тоді – політичні діячі
Григорій Галаган і Василь Тарновський, Григорій Милора-дович, а пізніше
Федір Уманець, Володимир Горленко, Андрій і Микола Стороженко та ін. В
20-х роках XX ст. ряд учених України прагнули обґрунтувати необхідність
і правомірність політико-правових основ монархічною гетьманського ладу в
Україні (В’ячеслав Ліпинський, Степан Томашівський, Володимир
Ку-чабський). їх концепції державності України оформились у
науково-завершені теорії вже в період еміграції.

Сучасний неоконсерватизм став результатом характерних для еволюції
уявлень в межах головної системи цінностей консерватизму. Первісно
поняття неоконсерватизм адресований «перебіжчикам» групі американських
ліберальних ідеологів, які перейшли на консервативні позиції.
Неоконсерватизм означає реальний процес поновлення політики,
здійснюваної в межах колишніх пріоритетів та названий «новою
консервативною хвилею». Не випадково неоконсерватизм згадується
паралельно з іменами конкретних політичних лідерів Маргарет Тетчер і
Рональда Рейгана, а звідси – тетчерізм і рейганізм. Всім різновидам
сучасного консерватизму притаманне засудження того
соціально-економічного та політичного курсу, синонімом якого виступає
поняття держав ва загального добробуту. Консерватори називають таку
державу розподіляючим центром, що завдає суспільству шкоду тому, що
спонукає одних індивідів паразитувати за рахунок досягнень інших. Та
характерна особливість такої держави – яскравий ідейно-політичний
активізм. На передній план висувається відродження моральних цінностей,
поданих державою загального добробуту. Рішуча ідеологізація та опора на
морально-ціннісні фактори сприяли підсиленню націоналістичних тенденцій
в усіх різновидностях сучасного неоконсерватизму.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології, не проголошує себе
відкритим ворогом будь-яких змін, тим більш простого повернення до
минулого. Вся система цінностей консерватизму базується на певності, що
минуле ефективніше, раціональніше, ніж сучасне. Звідси прагнення до
перемін, але ретроградними (реакційними, протистояннями прогресу)
методами. Все це визначає основні риси світосприйняття сучасного
консерватизму (Генріх Карл Кальтенбруннер). Спадщина та вірність
традиціям і цінностям, а, отже, турбота про створення умов, за яких
традиції та спадщина сприймалися та реалізовувалися б суспільством.
Стабільність – головна умова утвердження істотної цінності орієнтації на
людину. Звідси та необхідність протистояти згубному процесу визволення
людини від інституціонального обґрунтованого порядку, істотна риса та
державний авторитет. Встановлення такого порядку, коли, базуючись на
лояльності громадян, вимагається захист державного суверенітету. Держава
повинна бути сильною, здатною чітко відображати політичну волю людей.
Важливою рисою є також принцип волі, спроможність здійснювати
індивідуальну й суспільну ініціативу в межах правових норм. Влада не
може бути підпорядкована якійсь функціональній меті соціальної
справедливості, рівності, волі тощо.

Зміст влади, на думку соціолога Роберта Скрутоні, зводиться до того, щоб
командувати і змушувати тих, хто в іншому випадку займався б реформами
та руйнуванням. Залежно від того, в якій мірі державній владі вдається
зв’язати в політиці авторитет і традиції, складається її міцність і
ефективність. Звідси й зневажливе ставлення до ліберально-реформістської
держави загального добробуту. Суспільне напруження, незадоволення мас
знімається в суспільстві не рівністю, а наданням законної сили
нерівності. Власність – основа розкриття людиною ЇЇ соціальної сУті. На
переконанні у безнадії, неспроможності людської природи, у обмеженні
сфери людського розуму і складається органічна нерозумність й
гріховність людини, а, отже, необхідне і важливе значення має
універсальний моральний порядок і базується підхід неоконсерватизму до
організації суспільного життя. 1 все це санкціонується і підтримується
релігією. Традиції, символіка і навіть забобони набувають особливого
значення.

Прогрес суспільний, соціальний, науково-технічний заперечується
консерватизмом. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро
постало питання про цінність і важливість прогресу, його взаємодію з
соціальним і, насамперед, науково-технічним. Ускладнювалася взаємодія
науково-технічного, суспільного прогресу з соціальним прогресом. Постала
проблема виживання й збереження роду людського. Глибинні зрушення в усіх
сферах примусили замислюватися над тим чи виправданий прогрес, що веде
до відчуження, руйнування традиційних зв’язків. Звідси прагнення людей
до вічних моральних і релігійних цінностей, традицій. Виникає
сприятливий психологічний клімат для розповсюдження консервативних ідей.
Серед постулатів неоконсерватизму виділяється природна та вічна (фізична
й розумова) нерівність людей, необхідність суспільних класів і
соціальних верств, а, отже, абсурдні спроби соціального рівняння всіх за
допомогою законів, недосконалість правління більшості, що схильне до
потенційної тиранії. Необхідність активної участі аристократії у
державному управлінні, важлива роль приватної власності – гаранта
особистої волі та соціального порядку. Все це свідчить, що
неоконсерватизм – значно складніше й суперечливіше явище і що спрощений
його аналіз може ввести в оману.

«Ретроградні» ідеї та засоби безпосередньо спрямовані на зміну основи
основ функціонування будь-якого суспільного організму -відносин
власності. Проголошене неоконсерваторами гасло «демократія власників»
стало реалізовуватися шляхом всілякого заохочення дрібного бізнесу,
поширення різного роду систем участі у прибутках, розпиленні акцій,
особливо, в галузях і компаніях, які зазнали денаціоналізації, а також
сприяння переходу ряду підприємств та фірм у власність зайнятого у них
персоналу. На початку 90-х років в Англії внаслідок проведених заходів
приватизації та розпиленню власності, частка осіб, що володіють акціями
серед дорослого населення, збільшилася до 32%, у порівнянні з початком
80-х років (7%). До середини 90-х років на 70% зросла кількість
самостійних власників, тобто осіб, що мають власну справу, але які не
користуються найманою працею та ін. Аналогічні зміни сталися у ряді
країн Західної Європи, США та Латинської Америки.

Важливою стороною процесу обмеження втручання держави у дебюрократизацію
стали в 90-х роках зміни у функціонуванні самої державної влади і
державних владних структур та державного апарату. В США, Англії,
частково у Франції, Німеччині деякі з державних і муніципальних служб
передані на контрактних основах бізнесменам. Ще одним істотним напрямком
діяльності неоконсерваторів стало їх активне сприяння поширенню
різноманітних.систем участі персоналу у підвищенні якості продукції, у
вдосконаленні технології виробництва і навіть у прийнятті керівних
рішень тощо. Здійснення нововведень означало досить масштабні й глибокі
зміни у сфері виробничих відносин і відносин власності. їх головний
зміст полягає в помітному послабленні відчуження власника і робітника
від засобів виробництва, процесу та результатів праці. У сфері
соціальної політики корекція виявилася менш істотно. Неоконсерватизм
відкинув питання про соціальні втрати модернізації. Повністю ігноруються
проблеми відчуження мас від політичних інститутів. Відкидається принцип
рівності тощо. Неоконсерватизм перебуває на етапі певної кризи, що
створює умови для існування і розвитку інших ідейно-політичних концепцій
та доктрин.

Лібералізм

Поняття лібералізм має різні визначення.

По-перше, лібералізм – образ мислення, діяльності, умонастрій, для якого
характерні незалежність ставлення до традицій і звичок, прагнення і
спроможність до активного самовизначення у світі. По-друге, лібералізм –
сукупність ідейно-політичних вчень, політичних і економічних концепцій,
що ставлять метою ліквідацію або пом’якшення різних форм державного і
суспільного примусу, необмежену свободу підприємництва й торгівлі,
парламентський устрій, плюралістичну демократію, широкі свободи
індивідів в усіх сферах суспільного життя. В обох випадках йдеться про
ідеї, що висхідні до періоду буржуазних революцій XVII – XVIII стст. і
які отримали широке розповсюдження у XIX ст., коли у ряді країн Західної
Європи виникли ліберальні партії, що ставлять метою перетворення
суспільства на демократичних основах, рівності й соціальної
справедливості, гуманізмі. У світогляді лібералізму відповідають:
вивільнення від групових, класових, націоналістичних тощо забобонів,
терпимість, гуманізм, індивідуалізм, демократизм, самоцінність особи. У
політичній сфері лібералізм ґрунтується на визнанні прав людини,
розподілі влади на законодавчу, виконавчу та судову, свободі вибору
занять, свободі конкуренції та ін. Політичний лібералізм має корені у
політико-соціологічних вченнях епохи Просвітництва, у політичній
філософії Джона Лок-ка, Шарля Монтеск’є, в етиці правової філософії
Іммануїла Канта та ін. Ідеологами лібералізму є Бенжамін Констан (1767—
1839 pp.), Ієремія Бентам (1746-1833 pp.), Алексіс Шарль де Токвіль
(1805-1859 pp.). Історично виникнення класичного лібералізму пов’язане з
появою нових для феодалізму соціальних спільностей власників. Та тоді
свобода людини ще не вступає в драматичні відносини з новими
капіталістичними відносинами, а розглядається як рівна, як свобода для
всіх, а індивідуалізм -як розвиток і саомовираження особистості
назустріч іншій особистості з огляду на загальну громадську справу.
Філософ Бенжамін Констан стверджував, що свобода людини – це особиста
громадянська свобода, утверджується не через владу народу, а через
незалежність індивіда від державної влади. Права громадянина існують
незалежно від державної влади і є для неї природними. Англійський
філософ Ієремія Бентам розробив теорію утилітаризму. Провідна ідея
вчення – принцип корисності. В основі всіх дій людини лежить практична
вигода, тісно зв’язана з почуттям задоволення та уникнення страждань.
Корисність здатна запобігти будь-якому злу і досягти блага. Корисність –
основа соціальних відносин, формує соціальні якості людини. Кожен дбає
про себе і визнає свою вигоду, а загальне благо є лише сукупність
індивідуальних благ, дає «найбільше щастя найбільшій кількості людей». І
завдання держави на основі корисності забезпечити найбільше щастя для
найбільшої кількості людей.-Таку мету можна досягти через політику
лібералізму, вільний розвиток капіталістичних відносин, демократизацію
державних інститутів та структур . Загальне щастя і соціальна гармонія
можливі в межах капіталізму завдяки вільній конкуренції приватних
ініціатив.

В XVIII-XIX ст. у період боротьби молодої буржуазії проти абсолютизму і
формується класичний лібералізм в Європі, США та Росії, представниками
якого виступали Джон Локк, Адам Сміт, Томас Джефферсон та ін. Класичний
лібералізм оголошує всі форми спадкової влади і станових привілеїв,
такими, що зазнали поразки і на передній край політичного життя висуває
свободу та природні здібності окремої людини. Ліберальна політична
філософія виступає за створення таких умов, які дали б змогу громадянам
держави свободи реалізації своїх здібностей. Лібералізм як течія
суспільно-політичної думки в Росії набуває широкого розвитку в XIX – на
початку XX ст. Ідеї лібералізму знайшли відображення у конституційних
проектах Михайла Сперансько-го, найвидатнішими теоретиками
поміщицько-буржуазного лібералізму виступали Борис Чичерін, Сергій
Муромцев, Михайло Ковалевський та ін. Лібералізмом обґрунтовувались
демократичні права і свободи, недоторканість особи, свобода приватної
власності й промислової конкуренції, політика вільної торгівлі,
невтручання держави в економіку. Громадянська свобода тлумачилася як
повна незалежність приватного життя індивіда від політичної влади, як
свобода совісті, слова, зібрань і друку, місця проживання та заняття.
Мова йшла про чіткий розподіл і виділення громадянського суспільства і
держави як самостійних сфер суспільного життя. Лібералізм засвоїв
кантівську ідею морально вільної особистості, незалежної від насильства
з боку інших людей і водночас моральної відповідальності, що несе тягар.
В економічній сфері лібералізм вимагає відміни регламентації й обмежень
з боку державної влади, простору для окремої ініціативи, створення
максимально вільних умов та розгортання приватного підприємництва. Ідеї
економічного лібералізму, що висловлені ще фізіократами, найбільш повно
втілилися у класичній англійській політекономії Адама Сміта.

Сформульовані в XIX ст. в працях Ієремії Бентама, Джона Мілля, Герберта
Спенсера світоглядні політичні та економічні принципи лібералізму
виявили несумісність з ідеями консерватизму, який підкреслював
важливість надіндивідуальних цінностей «общинного» існування і
первісність традиційних життєвих форм, що склалися «органічно», а
економічні – з ідеями соціалізму, що допускав необхідність централізації
господарського життя і державного управління нею відповідно з
проголошеною метою суспільства. Політична свобода, а, отже, держава як
її головний гарант повинні служити не лише засобом забезпечення
громадянської свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалося,
по-перше, сила суспільної думки, зосередженої у парламенті, по-друге,
розподіл і рівновага різних гілок влади -законодавчої та виконавчої.

Приділялася значна увага вивченню утилітаризму (користь, вигода),
ставлячи метою забезпечення вільного розвитку капіталістичних відносин,
невтручання держави в економічне життя, демократизації всіх
державно-правових інститутів. Але розвиток капіталістичних відносин,
утвердження панування монополій показало, що ідеї невтручання держави в
економіку, створення вільного розвитку не забезпечують гармонійності
суспільства. Переглядаються важливі положення класичного лібералізму.
Приділяється увага реформам з метою обмеження самої знедоленої частини
населення. Формулюються нові принципи (Джон Гоб-сон, Теодор Грін, Франс
Наумані, Джанін Джеліотті та ін.), що отримали назву соціального
лібералізму.

На зміну класичному лібералізму – «соціальному лібералізму» прийшли
притаманні вже інші ідеї про посилення ролі державних органів у
суспільному житті, про створення «держави добробуту». Така держава мала
відвернути соціальні конфлікти, допомогти найбільш знедоленим верствам
суспільства, активно втручаючись у економічне життя країни через
податки, бюджет, регулювання тощо. Неолібералізм виходив з необхідності
партнерства між урядами, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського
механізму, зміщення центру тягаря з заборонених заходів на стимулювання.
Мова йшла, по суті, про оптимальніший розподіл праці між верхнім і
нижнім поверхами влади. Ставиться питання про необхідність часткового
перетворення державної власності у «народну». У 50-х роках в США
сформувався своєрідний консенсус між помірним крилом консерваторів і
лібералами у деяких аспектах соціально-економічної політики, а в
Західній Європі – консенсус між соціал-демократами, лібералами і
консерваторами. В основі угод: збіг поглядів з деяких принципів
втручання держави у соціальне й економічне життя. Тоді ж яскраво
виявилася соціально-захисна функція доктрини сучасного лібералізму,
спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та
інститутів.

Сучасному лібералізму притаманна орієнтація на раціоналізм і
цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючих політичних і
державних систем. Значне місце займає проблема співставлений свободи,
рівності й справедливості. Вважається, що через природні відмінності
здібностей та порядності всі люди відрізняються один від одного. Кожна
спільність людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію,
а, отже, еліту. Еліта формується з найбільш гідних членів суспільства.
Будь-яке суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті та помирає
разом з нею. Суперечності між визначенням місця еліти у суспільстві та
індивідуальною свободою вирішується розмежуванням економічного і
політичного лібералізму. Адже в процесі індустріалізації, що виникла на
світанку капіталізму для захисту індивідуальної свободи, політичний
лібералізм поступово відсунутий економічно. Економічний лібералізм
визначається вільним ринком і «мінімальною державою». Вирішення проблем
сучасного суспільства бачиться у відновленні політичного лібералізму,
покликаного створити на принципах моралі, уряди. Проблема свободи
набуває інтелектуального забарвлення і переводиться у сферу моралі та
культури. За спрямуванням течій сучасний лібералізм найрізноманітніший.
Деякі ліберальні течії змикаються з консерватизмом, а деякі набули
соціалістичний відтінок (ліберально-буржуазні реформістські концепції
«нового суспільства», поширені в США; заперечення класових антагонізмів
в індустріальному суспільстві тощо). На думку американського соціолога
Джеймса Гельбрейта та політолога Девіда Белла та ін. головним фактором
переходу до «нового суспільства» є науково-технічний прогрес, здатний
створити передумови для принципових, фундаментальних змін
соціально-економічної структури суспільства тощо. Зростає значення
теоретичних знань, науки. У керма держави, суспільства стануть учені:
філософи, економісти, юристи тощо.

Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших часів. Ідеологія
соціалізму пережила досить тривалу стадію теоретичного розвитку основних
економічних, політичних і культурологічних постулатів.
Суспільно-політичні ідеали соціалізму, засновані на суспільній власності
в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому
розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої
праці, на соціально забезпеченій сво-‘ боді особистості, вперше знайшли
відображення в теорії утопічного соціалізму. Основоположниками теорії
утопічного соціалізму виступили спочатку Томас Мор, Томмазо Кампанелла,
а згодом філософи Анрі Сен-Сімон, Шарль.Фур’є, Роберт Оуен та ін.
Концепція соціалізму висунула на передній край ідею створення
суспільства соціальної справедливості та рівності, гуманізму. На відміну
від лібералізму, основаного на пріоритеті індивідуального як умові
реалізації тієї ж ідеї, соціалізм підкреслював першорядне значення
колективних або суспільних основ у процесі перебудови й організації
життя в майбутньому. Значний вклад в формування концепції соціалізму
внесли соціологи Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Соціалізм розглядається
як перша, незріла фаза комунізму – суспільно-економічної системи
економічних, соціальних, політичних і духовних відносин, що
безпосередньо -йде на зміну капіталізму після завершення революційного
перехідного періоду й характеризується ліквідацією приватної власності
та експлуататорських класів, утвердження суспільної власності на засоби
виробництва, провідної ролі робітничого класу в межах
соціально-політичної єдності суспільства та ін. Соціалізм – суспільний
устрій, що приходить на зміну капіталізму і що характеризується
суспільною власністю на засоби виробництва, відсутністю експлуатації
людини людиною та регульованим у масштабах суспільства товарним
виробництвом. Соціалізм у процесі історичного розвитку йде безпосередньо
за капіталізмом, а інколи формується при наявності в країні ще більш
ранніх господарських укладів, несе на собі відбитки старого суспільства,
використовує деякі соціально-економічні форми, що склалися на попередніх
етапах суспільного розвитку. При властивих соціалізму рівнях розвитку
продуктивних сил і суспільної власності ще не переборюються до кінця
старий розподіл праці, відмінності між розумовою і фізичною працею, між
містом та селом тощо. При соціалізмі зберігається товарний характер
виробництва, певні соціальні відмінності та ін.

Марксизм – струнка й цілісна система філософських, економічних та
соціально-політичних поглядів. Марксизм виник у 40-х роках XIX ст. на
ґрунті визвольної боротьби робітничого класу і став теорією, що виражає
докорінні інтереси робітничого класу, всіх трудящих, став програмою
боротьби робітничого класу та всіх соціальних верств суспільства за
революційне перетворення суспільства на принципах свободи, соціальної
справедливості, рівності й гуманізму. Виникнення марксизму стало великим
революційним переворотом в науці й природі суспільства. Основоположники
марксизму – великі мислителі Карл Маркс і Фрідріх Енгельс здійснили
науковий подвиг у сфері людського знання: філософії, політичної
економії, вченні про соціалізм, теорії соціальних класів та ін. Вчення
приділяло особливу увагу революційним (насильницьким) методам переходу
від капіталізму до соціалізму, обґрунтувало диктатуру пролетаріату,
сформувало основи і принципи стратегії і тактики революційного
робітничого руху. Карл Маркс сформулював ідеологію, що складається з
трьох елементів: економічної теорії, теорії класів та історичної теорії.

У сфері економіки Карл Маркс сконцентрував увагу на додатковій вартості,
тобто на тому, що призвичаїлися називати прибутком. Робітники створюють
продукцію, але одержують у вигляді оплати лише частину тієї вартості,
яку виробляють. Власники коштів виробництва забирають все інше, що і є
додатковою вартістю. Але Маркс ігнорує той факт, що власники вкладають
свої засоби, ризикують ними, самі беруть участь в організації та
управлінні виробничим процесом. Карл Маркс довів, що капіталізм зазнає
постійних криз перевиробництва (тому що широкі народні маси не можуть
дозволити собі купити всі необхідні товари при надлишку їх на ринку), що
після фази глибокої депресії приведе високо розвинені індустріальні
країни до загибелі.

Значний вклад вніс Карл Маркс у розробку теорії соціальних класів. Кожне
суспільство ділиться на два класи: клас володарів засобів виробництва та
чисельно переважний у складі населення клас промислових робітників.
Звідси Карл Маркс робив висновок про необхідність справедливого переходу
влади до рук пролетаріату, тобто до рук більшості, що назване
«диктатурою пролетаріату». Суспільство керується в інтересах вищого
класу або класу власників і встановлює ті закони, що йому необхідні, щоб
утримати владу. Важливим мотивом, що виправдовує захоплення влади
пролетаріатом: переконання про несправедливість володіння приватною
власністю, що формується на базі здобуття власниками засобів виробництва
додаткової вартості, що виробляється робітниками в процесі праці та
виготовлення продуктів виробництва.

Об’єднавши економічну теорію та теорію класів, Карл Маркс дав визначення
процесу історичного розвитку людства. На думку Карла Маркса, існуючі в
будь-якому суспільстві об’єктивні, матеріальні, незалежні від свідомості
людей відносини, що складаються між ними в процесі виробництва
суспільного продукту та розподілу матеріальних благ є виробничі
відносини, що є основою будь-якого способу виробництва, тому що люди не
можуть виробляти не об’єднуючись для спільної діяльності та для
взаємного обміну своєю діяльністю. Основою виробничих відносин
виступають відносини власності на засоби виробництва. При суспільній,
колективній власності члени суспільства рівні по відношенню до засобів
виробництва, між ними існують відносини співробітництва та взаємної
допомоги. На основі приватної власності між людьми встановлюються
відносини панування та підпорядкування. Суспільна власність виступає в
історії у вигляді власності роду, племені, громади, а приватна власність
виявилася в історії у трьох основних формах: рабовласницькій, феодальній
та капіталістичній, чому відповідали три основні типи експлуатації
людини людиною. Коли ж основоположний економічний базис суспільства не
відповідає політичній надбудові, система руйнується.

В історії суспільства Карл Маркс виділяє п’ять суспільно-економічних
систем: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та
комуністична. Віддавши належне капіталізму, що створив
індустріально-модернізовану економічну базу суспільства, Карл Маркс
обґрунтував його перехідний характер. Після того, як пролетаріат
повсюдно повалить буржуазію і створить справедливе продуктивне
суспільство без класових відмінностей, настане фаза соціалістичного
суспільства. У перспективі (і тут Маркс сам впав в утопію) створюється
комуністичне суспільство, в якому відпадає необхідність у державному
регулюванні та управлінні взагалі. Для реалізації ідей світової
соціалістичної революції Карл Маркс та .його найближчий соратник Фрідріх
Енгельс стали засновниками І Інтернаціоналу. Історія не підтвердила
песимістичний прогноз Кара Маркса відносно історичної долі
капіталістичної форми виробничих та суспільних відносин. У сучасному
суспільстві з розвитком науково-технічного прогресу пролетаріат не став
чисельно переважаючою частиною суспільства і ситуація для здійснення
світової соціалістичної революції ще не настала. Сучасне суспільство
розвинених індустріальних країн, використовуючи демократичні процедури,
виявилося спроможним забезпечити перерозподіл виробленого продукту і
мінімум соціальних гарантій. На рубежі ХІХ-ХХ стст. соціалізм
ррзко-ловся на безліч соціально-політичних рухів.

На відміну від марксизму, ідеологія соціал-демократії виходить з
пріоритету історичної еволюції суспільства у’ напрямку суспільства
соціальної справедливості та рівності громадян незалежно від їх
суспільного становища, а також збереження соціального і міждержавного
миру. В теорії еволюційного соціалізму, запропонованої філософом
Едуардом Бернштейном, відзначаються реальні досягнення робітничого класу
в самосвідомості своєї ролі. Едуард Бернштейн приходить до висновку, що
Карл Маркс неправий, говорячи про неминучість соціальної революції і
краху капіталістичної системи. Едуард Бернштейн вважав, що реформи, які
допускають певні вигоди робітничому класу, поступово приведуть до того ж
соціалізму. Едуарда Бернштейна за перегляд вчення Маркса охрестили
відступником-ревізіоністом. Уявлення про поступове реформування
буржуазного суспільства, необхідність відмови від класової боротьби
нерозривно зв’язувалися у доктрині еволюційного соціалізму з розумінням
першорядної значимості народної влади та політичного й економічного
життя, посиленням соціальної захищеності трудящих та заохоченням
робітничого самоврядування. Прихильники еволюційного соціалізму
об’єдналися в Другий Соціалістичний Інтернаціонал, що, за задумом,
повинен координувати діяльність соціалістичних та соціал-демократичних
партій світу. У сучасних умовах Соціалістичний Інтернаціонал об’єднує
понад 70 політичних партій всіх континентів, що налічують у рядах понад
20 млн. соціал-демократів. Великий вплив соціал-демократичні партії
мають у Західній Європі: в Англії, пізніше в країнах Британської
Співдружності, ініціатива створення соціал-демократичних партій належала
профспілкам, що зумовило формування особливої лейбористської партії.
Міцні позиції займають соціал-демократичні партії в Латинській Америці,
у ряді країн Азії, Ближнього Сходу. Ще на початку 50-х років конгрес
Соцінтерну у прийнятій Декларації відзначав, що соціалізм – міжнародний
рух, що не вимагає єдності поглядів, не прагне до єдиної мети –
соціальної справедливості, гуманізму, забезпеченого життя, свободи і
миру. Соціал-демократи прагнуть будувати нове суспільство за допомогою
реформ, демократичних методів. Демократія є визначальною, виступає
надкласовим явищем, включаюча право на власне приватне життя, захищає
від свавілля і втручання держави. На думку соціал-демократів,
«демократичний соціалізм» бере початок з «християнської етики гуманізму
і класичної філософії». У діючій програмі соціал-демократичної партії
Німеччини до духовних основ соціалізму додане й просвітництво, й вчення
Маркса про історію і суспільство, і досвід робітничого руху. Партії
Соцінтерну вважаються народними. За їх думкою, класова боротьба в
сучасних умовах втрачає значення, а тому проголошується курс на
інтеграцію робітничого класу в структуру суспільства благоденства.
«Економічна демократія» допускає повну зайнятість, більш високу
продуктивність праці, підвищення добробуту людей, соціальне забезпечення
і справедливий розподіл прибутків і власності. Зберігається приватна
власність у сільському господарстві, кустарному виробництві та середній
промисловості тощо.

В другій половині 80-х років у соціал-демократичному русі виникли дві
головні течії: традиціоналізм і модернізм. Обидві течії є
реформістськими і визнають існуючу в капіталістичних країнах економічну
й політичну систему найбільш розумною і раціональною на сучасному етапі.
Замість неоконсервативно!’ моделі соціально-економічного розвитку
західних країн пропонують альтернативну модель більш гуманного і менш
соціально напруженого суспільства. Схожість між течіями не виключає,
однак, наявності між ними істотних розбіжностей.

Традиціоналістський напрямок, якого дотримуються соціал-демократичні
партії Німеччини, Фінляндії і Швейцарії, Соціалістична партія Австрії,
Лейбористська партія Великобританії та інші, орієнтується на промисловий
робітничий клас, профспілки, кооперативний рух. Тому, природно,
традиціоналісти зв’язують свою політику з соціал-економічною боротьбою
робітничого класу, відстоюють його інтереси.

Модерністська течія, представниками якої виступають Італійська та
Португальська соціалістичні партії, слабше зв’язане з робітничим класом.
її прихильники спираються в основному на групи трудящих найманої
розумової праці, зайнятих у новітніх галузях виробництва, на пересічні
верстви науково-технічної та гуманітарної інтелігенції, найбільш тісно
зв’язаних з потребами технологічної революції, характерної для епохи
науково-технічної революції. Тому теоретиками модерністської течії
висується тез1 буде
прийнятним. Нарощувати виробництво суспільних товарів у межах проекту
буде вигідно, поки відношення B/U

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter