.

Безпека життєдіяльності (книга, посібник)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
2 215050
Скачать документ

БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

Харків – ХНАМГ – 2005

Я.О. Сєріков. Харків, 2005. – 298 с.

Безпека життєдіяльності. Навчальний посібник для студентів вищих
навчальних закладів України. У посібнику розглядаються теоретичні і
практичні питання безпеки життєдіяльності. Міститься перелік тем і
питань для виконання індивідуальних завдань.

Посібник розрахований на студентів вищих навчальних закладів І – ІУ
рівнів акредитації, які вивчають нормативну дисципліну «Безпека
життєдіяльності».

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний
посібник для студентів вищих навчальних закладів (рішення № 14/18.2 –
2643 від 16.12.2004 р.).

Рецензенти:

А.В. Шапка, завідувач кафедрою «Охорона праці і навколишнього
середовища» Української державної академії залізничного транспорту,
доктор технічних наук, професор;

В.Д. Ходусов, доктор фізико-математичних наук, професор кафедри
теоретичної фізики Харківського національного університету ім.
В.Н.Каразіна

ISBN 966-695-068-5 © Я.О. Сєріков, Харків, 2005

Зміст

Стор.

Вступ……….……………..……………………………..….. 6

Основні терміни і визначення .………………….……..… 11

Розділ 1. Наукові основи безпеки життєдіяльності ………..……….. 15

Глава 1.1. Теоретичні основи безпеки життєдіяльності ….….……. 15

1.1.1. Предмет «Безпека життєдіяльності». Основні задачі предмета
…………….……………………………………….

15

1.1.2. Аксіома про потенційну небезпеку. Класифікація

небезпек ..…………………………………………………….

21

Контрольні запитання .…………………………………… 26

Глава 1.2. Концепція ризику. Принципи забезпечення безпеки
життєдіяльності ……….……………………………………

26

1.2.1. Поняття ризику. Керування ризиком ……………………. 26

1.2.2. Принципи визначення припустимого рівня негативних

факторів стосовно здоров’я людини …….…………………

34

1.2.3. Принципи і методи забезпечення безпеки життєдіяльності людини
……………………………………

37

1.2.4. Керування безпекою життєдіяльності ………….………… 41

1.2.5. Системний аналіз безпеки. Методи аналізу ……………… 45

Контрольні запитання ……………………….…………… 50

Розділ 2. Людина в системі «людина – середовище існування» … 52

Глава 2.1. Фізіологія людини в контексті його здоров’я і безпеки… 52

2.1.1. Людина, як біоенергетична система ……………………… 52

2.1.2. Єдність біологічних систем організму людини ………… 54

2.1.3. Фактори, що забезпечують здоров’я людини ……………. 56

Контрольні запитання ………………….………………… 57

Глава 2.2. Фізіологічні фактори забезпечення безпеки життєдіяльності
людини ……………………………………..

58

2.2.1. Функціональні системи організму людини в забезпеченні його
безпеки життєдіяльності ………..……

58

2.2.2. Захисні функції організму людини …………..…………… 63

Контрольні питання ………………………….…………… 66

Глава 2.3. Роль сприйняття середовища існування в безпеці

життєдіяльності людини ………..…………………………

67

2.3.1. Роль рецепторів і аналізаторів організму людини в

оцінці факторів системи «людина – середовище існування». Закон
Вебера-Фехнера ………………………

67

2.3.2. Структура зорового аналізатора людини ……………….. 71

2.3.3. Структура звукового аналізатора людини …………….… 74

2.3.4. Сприйняття вібрації організмом людини ………………… 77

2.3.5. Аналізатори нюху, смаку і дотику …..…………………… 78

2.3.6. Тактильний аналізатор організму людини ……..………… 80

2.3.7. Рухові реакції організму людини ………….……………… 83

Контрольні запитання ………………………………….….. 84

Глава 2.4. Психологічні аспекти забезпечення безпеки життєдіяльності
………………………………………………

85

2.4.1. Психологічні фактори, що визначають особисту

Безпеку людини …………………………… …..……………

85

2.4.2. Психофізіологічний стан організму. Залежність стану

організму від зовнішніх подразників …………….…….…

86

2.4.3. Раціональні режими праці і відпочинку ………..………… 93

Контрольні запитання ……………………………………… 97

Глава 2.5. Моделі формування здоров’я людини ……………………. 99

2.5.1. Поняття «здоров’я». Основні аспекти

здоров’я людини ………………………………….…………

99

2.5.2. Фактори формування здоров’я людини …………..……… 105

Контрольні питання ………………….…………………… 109

Розділ 3. Середовище в структурі системи «людина-середовище існування»
……..……………………….……………………

110

Глава 3.1. Середовище життєдіяльності людини ………….………… 110

3.1.1. Навколишнє середовище і середовище життєдіяльності людини
.………..……………………….……………………

110

3.1.2. Класифікація і характеристики середовища

життєдіяльності людини …………………………………

120

Контрольні запитання …………………….……………… 123

Глава 3.2. Негативні фактори середовища життєдіяльності

людини .………………………………………………………

124

3.2.1. Класифікація і характеристика негативних факторів середовища
існування людини …………………………….

124

3.2.2. Фізичні негативні фактори механічного походження. Методи і засоби
захисту людини …………….……………

137

3.2.3. Негативні фактори енергетичного походження.

Методи і засоби захисту людини …………………………

148

3.2.4. Хімічні негативні фактори. Методи і засоби

захисту людини ……………………………………………

175

3.2.5. Аварії і катастрофи …………………………………..…… 185

3.2.6. Соціальні небезпеки ……………………..………………… 191

Контрольні запитання …………………………………… 193

Розділ 4. Забезпечення безпеки життєдіяльності людини ………… 195

Глава 4.1. Вплив параметрів мікроклімату на забезпечення

безпеки життєдіяльності людини …………………………

196

4.1.1. Теплообмін організму людини з навколишнім

середовищем ……..…………………………………………

198

4.1.2. Вплив параметрів мікроклімату на здоров’я людини .…. 202

Глава 4.2.

Вплив освітленості на забезпечення безпеки

життєдіяльності людини ……………………….……………..

208

4.2.1. Вимоги до систем освітлення ……….…………………… 209

4.2.2. Класифікація систем освітлення …….…………………… 209

Контрольні питання …………………….………………… 211

Глава 4.3. Безпека харчування ………………..……………………… 212

4.3.1. Види забруднювачів харчових продуктів ………………… 212

4.3.2. Шляху запобігання забруднення продуктів харчування.. 217

Контрольні запитання ……………….…………………… 219

Глава 4.4. Безпека в умовах кримінальної злочинності і тероризму 220

4.4.1. Кримінал. Способи захисту від криміналу ……..………… 220

4.4.2. Тероризм. Розвиток тероризму. Стратегія захисту ……… 222

Контрольні запитання ……………………….…………… 224

Глава 4.5. Корпоративна безпека ……………………………………… 224

4.5.1. Основи корпоративної безпеки …………………………… 224

4.5.2. Система забезпечення корпоративної безпеки…………… 225

Контрольні запитання ……………………….…………… 227

Глава 4.6. Долікарняна допомога при нещасних випадках ………… 228

4.6.1. Послідовність дій при наданні першої допомоги потерпілим
………..…………………………………………

228

4.6.2. Організація і засоби надання першої допомоги

потерпілим .…………………………………………………

229

4.6.3. Аптечка першої медичної допомоги……………………… 235

4.6.4. Використання підручних засобів ………………………… 235

4.6.5. Правила зупинки кровотеч. Обробка раней при

механічних ушкодженнях, опіках і обмороженнях ……..

236

4.6.6. Перша допомога при переломах і вивихах ……………… 247

4.6.7. Проведення штучного дихання і непрямого

масажу серця .………………………………………………

252

Контрольні запитання .…………………………………… 254

Розділ 5. Правове забезпечення безпеки життєдіяльності

людини …………………………………..………………….

256

5.1. Законодавча база правового забезпечення безпеки

життєдіяльності людини ..…………………………………

256

5.2. Прокуратура України …………………..………………… 260

5.3. Адвокатура України …………….………………………… 261

Контрольні запитання ……….…………………………… 268

Теми і питання для індивідуальних завдань …………… 270

Список літератури ..……………………………………… 293

ВСТУП

Людина – суспільна істота, яка представляє собою вищу ступінь розвитку
життя на землі, здатна робити знаряддя праці, з їх допомогою впливати на
навколишній світ, яка володіє складно організованим мозком, свідомістю і
членороздільною мовою.

Уся сукупність видів активності людини, як індивідуума, так і члена
суспільства, складає поняття його діяльності і є специфічною формою
існування людини. Саме діяльність, свідомість і членороздільна мова, що
використовується для спілкування, відрізняють людини від інших живих
істот.

Людина займається різними видами діяльності протягом усього життєвого
циклу, знаходячись у різних сферах існування: природній, виробничій,
соціальній, побутовій.

У своїй філософській сутності кожна з видів діяльності людини спрямована
на підвищення комфортності його життя. Таке положення сформувалося
внаслідок специфічних умов багатовікової еволюції людини. Одночасно з
одержанням бажаного позитивного ефекту в плані підвищення комфортності
життя, кожна діяльність людини є і потенційно небезпечною. Це зв’язано з
об’єктивними обставинами існування матерії, що не дозволяють досягти
абсолютної безпеки функціонування створюваних людиною технічних,
біологічних і інших об’єктів і систем.

Результати відповідних досліджень викликали необхідність зміни поглядів
у цій області і, як наслідок, – переходу світового наукового
співтовариства від концепції абсолютної безпеки створюваних об’єктів і
систем, до концепції припустимого ризику. Відповідно до цієї концепції
людина існує в багатокомпонентному середовищі, яке характеризується
природними, техногенними, антропогенними, соціальними, політичними,
комбінованими небезпеками і небезпеками надзвичайного характеру.
Небезпека – це об’єктивні чи суб’єктивні властивості явищ, процесів,
об’єктів чи систем у визначених умовах наносити безпосередньо чи
опосередковано шкоду життю і здоров’ю людини, навколишньому середовищу.

У відповідності з концепцією припустимого ризику рівень небезпеки
процесів, об’єктів і систем є керованою характеристикою. Рішення задачі
керування процесом реалізації небезпеки полягає в апріорному чи
апостеріорному вивченні процесу розвитку небезпеки, визначенні умов, при
яких вона може реалізуватися і привести до небажаних наслідків. Таким
чином, забезпечення припустимого рівня ризику виробляється шляхом
попереднього прогнозування небезпеки з наступною розробкою комплексу
відповідних організаційних і технічних заходів, спрямованих на захист
людини і середовища існування. Виходячи з цього випливає, що безпека –
це такий стан об’єктів предметної діяльності людини, при якій з
визначеним ступенем ризику забезпечується виключення появи небезпеки.

Безпека життєдіяльності – це область науково-практичної діяльності,
спрямованої на вивчення загальних закономірностей виникнення небезпек,
їхніх властивостей, наслідків впливу їх на організм людини, основ
захисту здоров’я, життя людини і середовища його проживання від
небезпек, а також на розробку і реалізацію відповідних засобів і заходів
щодо створення і підтримки здорових і безпечних умов життя і діяльності
людини (навчальна програма нормативної дисципліни «Безпека
життєдіяльність»).

Людина постійно взаємодіє із середовищем існування, будучи невід’ємною
складовою частиною природного навколишнього середовища. У процесі своєї
діяльності людина змінює навколишнє середовище, найчастіше негативно
впливає на її природну динамічну рівновагу. Технологічні процеси
сучасного виробництва забруднюють навколишнє середовище пиловими,
газовими і тепловими викидами, промисловими стоками, електромагнітними
полями, що іонізують і шумовими випромінюваннями, іншими фізичними і
хімічними негативними факторами. Такий вплив людини на навколишнє
середовище негативно позначається на протіканні її основних законів
розвитку й екологічної рівноваги і, як наслідок, – веде людство до
екологічної катастрофи. Статистичні дані свідчать про неухильний ріст у
світі кількості аварій і катастроф, появі нових і модифікації відомих
захворювань, виробничого і побутового травматизму. Так, у плині останніх
20 років XX сторіччя відбулося 56 % усіх найбільш великих техногенних
катастроф. Закономірним є також зростання інтенсивності негативного
впливу на людину і навколишнє середовище наслідків реалізації небезпек.

Характерним є також збільшення на Землі і стихійних лихах. У 1990 році
їхня кількість подвоїлася в порівнянні з 1960 роком. В даний час
стихійні лиха протягом кожного року приводять до загибелі близько 250
тис. чоловік у світі, створюють загрозу життю 25 млн. чоловік.

Науково-технічний прогрес привів також до характерного забруднення
навколишнього середовища, особливо міської зони токсичними хімічними
речовинами. Унаслідок цього безупинно зростає кількість отруєнь у сфері
виробництва й у побуті.

Дані Міжнародної організації праці свідчать про щорічну загибель на
виробництві у світі 200 тис. чоловік. Крім того, одержують травми ще 120
млн. чоловік. Кожні 3 хвилини унаслідок виробничого травматизму на
земній кулі гине один робітник. У світі нараховується майже 500 млн.
інвалідів, причому, кожен п’ятий з них одержав інвалідність у результаті
нещасливого випадку.

В Україні утрати виробничого потенціалу щорічно складають 120 – 130 тис.
чоловік. З них близько 1,5 тис. гине, майже 17 тис. стають інвалідами
праці, більше 5 тис. одержують професійні захворювання. Тільки за 1996 –
1999 рік в Україні загинуло на виробництві 9 тис. чоловік.

З 1990 року динаміка погіршення безпеки життєдіяльності населення і
травматизму в побуті і невиробничій сфері різко збільшилася. Тільки
травми зі смертельними результатом у невиробничій сфері одержують
щорічно більше 70 тис. чоловік. Таким чином, на одного загиблого на
виробництві приходиться 50 чоловік, що загинули в побутовому середовищі.
З них 70 – 80 % складають чоловіка віком 30…50 років. У плині кожного
року смертельно травмується близько 3 тис. дітей. Від пожеж і
дорожньо-транспортних випадків у рік гине більш 8 тис. чоловік.
Самогубства й убивства несуть більш 20 тис. життів, утоплення – близько
5 тис. чоловік.

У результаті у виробничій і побутовій сферах щороку травмується понад 1
млн. чоловік.

Таким чином, положення, що склалося з безпекою життєдіяльності в
Україні, щорічно приводить до втрат 0,15 – 0,16 % населення держави.

На додаток до приведених статистичних даних слід зазначити, що п’ята
частина населення України проживає в екологічно несприятливих умовах.
Реальна погроза здоров’ю людей існує в районах Приазов’я, Донбасу,
Запорожжя, Кривого Рогу й ін.

У районі Чорнобильської АЕС, де радіаційне тло перевищує припустимий,
продовжує проживати більше 230 тис. чоловік.

За даними фахівців здоров’я населення на 60 – 90 % залежить від стану
навколишнього середовища, якості продуктів харчування і питної води.

В Україні постійно знижується тривалість життя, особливо в чоловіків. У
1964 – 1965 р.р. вона складала 66,1 років, а за останнє десятиліття XX
сторіччя зменшилася до 63,9 років. Практично у всіх регіонах України
народжуваність виявилася нижче смертності.

Приведені статистичні дані свідчать про безперечну актуальність проблем,
зв’язаних із забезпеченням життєдіяльності людини і збереженням
навколишньої природного середовища на сучасному етапі розвитку
суспільства.

«Кожна людина має право на життя…» («Декларація прав людини»). Без
забезпечення необхідної безпеки життєдіяльності людини неможливо повною
мірою скористатися цим правом. Саме тому Організація Об’єднаних Націй
визначила лейтмотивом своєї діяльності на найближчі 50 років перехід від
безпеки держави до безпеки людини, як індивідуума.

Автори висловлюють щиру подяку д.т.н., проф., ректору ХНАМГ Шутенку
Леоніду Миколайовичу за моральну підтримку та допомогу у виданні даного
навчального посібника, проф., зав. кафедрою «Безпека життєдіяльності»
ХНАМГ Коржику Борису Михайловичу за ідейну підтримку, д.т.н., проф. МДТУ
ім. М. Е. Баумана Сергію Вікторовичу Бєлову за ідеологічну спрямованість
у позиції до науки «Безпека життєдіяльності», а також рецензентам
д.т.н., проф., зав. кафедрою «Охорона праці та навколишнього середовища»
ХДАЗТ Шапці Олексію Васильовичу та д.фіз.-мат.н., проф. кафедри
теоретичної фізики ХНУ ім. В. Н. Каразіна Ходусову Валерію Дмитровичу,
які приділили велику увагу рукопису книги.

Автори будуть вдячні зауваженням, доповненням та побажанням відносно
змісту навчального посібника, які слід направляти по адресі: Україна,
62002, м. Харків, вул. Революції, 12, ХНАМГ, кафедра «Безпека
життєдіяльності».

ТЕМИ І ПИТАННЯ

ДЛЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ЗАВДАНЬ

Тема 1. НАУКОВІ ОСНОВИ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Визначення науки «Безпека життєдіяльності».

Головна задача науки «Безпека життєдіяльності».

Визначення поняття «діяльність людини».

Основні цілі в рішенні задачі рівноважного існування системи «людина –
середовище існування».

Визначення поняття «безпека системи».

Структура системи «людина – середовище існування».

Наукова задача науки «Безпека життєдіяльності».

Практичні задачі науки «Безпека життєдіяльності».

Об’єкт вивчення науки «Безпека життєдіяльності».

Основні етапи наукової і практичної діяльності людини в рішенні задач
забезпечення безпеки життєдіяльності.

Методи, що застосовуються при вирішенні задач забезпечення безпеки
життєдіяльності.

Аксіома про потенційну небезпеку.

Визначення поняття «таксономія».

Види класифікацій небезпек.

Класифікація небезпек по природі походження.

Класифікація небезпек по природі дії.

Класифікація небезпек за рівнем локалізації.

Класифікація небезпек по викликуваних наслідках.

Класифікація небезпек по виду збитку, який наноситься.

Класифікація небезпек по сфері прояву.

Класифікація небезпек по характеру впливу.

Апріорні ознаки небезпек.

Апостеріорні ознаки небезпек.

Тема 2. КОНЦЕПЦІЯ РИЗИКУ.

ПРИНЦИПИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Визначення ризику.

Поняття ризику, як категорії безпеки життєдіяльності.

Методи оцінки ризику.

Методика визначення прийнятного ризику.

Реакція організму людини на вплив негативних факторів зовнішнього
середовища.

Поняття оборотної і необоротної біологічної реакції організму людини на
вплив негативних факторів.

Гранично допустимий рівень впливу негативних факторів на організм
людини.

Етапи в рішенні задач забезпечення безпеки життєдіяльності.

Класифікація принципів забезпечення безпеки життєдіяльності.

Система «людина – машина». Характерні зони системи «людина – машина».

Методи забезпечення безпеки життєдіяльності в системі «людина –
машина».

Основні задачі в керуванні безпекою життєдіяльністю.

Алгоритм реалізації керування безпекою життєдіяльності.

Визначення «системний аналіз».

Дерево «причин і небезпек».

Апріорний аналіз ступеня безпеки технічних об’єктів.

Апостеріорний аналіз ступеня безпеки технічних об’єктів.

Тема 3. ДОСЛІДЖЕННЯ НАДІЙНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ

СИСТЕМ АНТРОПОГЕННОГО ПОХОДЖЕННЯ

Чим обумовлена необхідність дослідження надійності функціонування систем
антропогенного походження.

Суть технічної діагностики.

Основні напрями розробок, які використовуються у технічній діагностиці.

Завдання, які вирішуються з використанням теорії контролездатності.

Завдання, які вирішуються на основі положень теорії розпізнавання
образів.

Структура технічної діагностики.

Етапи вирішення задач при використанні теорії контролездатності.

Послідовність вирішення задач при використанні теорії розпізнавання
образів.

Зміст етапу мінімізації інформації.

Методи вирішення задач мінімізації інформації.

Основні положення методу планування експерименту.

Основні етапи, які виконуються при використанні методу планування
експерименту.

Загальний математичний вираз моделі досліджуваної антропогенної системи.

Суть та необхідність визначення значимих коефіцієнтів.

Задачі, які вирішують методи неруйнівного контролю.

Класифікація методів неруйнівного контролю.

Основні положення методів кількісного контролю.

Відмінність якісних методів неруйнівного контролю.

Суть методів неруйнівного контролю за альтернативними ознаками.

Основні вимоги, які ставляться до методів і засобів неруйнівного
контролю.

Узагальнена функціональна схема контрольно-вимірювальної системи
технічної діагностики.

Робота контрольно-вимірювальної системи технічної діагностики.

Призначення основних блоків контрольно-вимірювальної системи технічної
діагностики.

Основні підходи до вирішення задачі розпізнавання стану антропогенної
системи.

Основні положення ймовірносного методу розпізнавання стану антропогенної
системи.

Основні положення детерміністського методу розпізнавання стану
антропогенної системи.

25. Геометрична інтерпретація визначення стану антропогенної системи.

Тема 4. ЛЮДИНА В СИСТЕМІ «ЛЮДИНА –

СЕРЕДОВИЩЕ ІСНУВАННЯ»

Людина, як елемент біосфери.

Характерні відмінності людини, як елемента біосфери.

Визначення діяльності людини.

Спосіб життя людини.

Визначення потреби людини.

Визначення праці людини.

Основні системні характеристики людини, як елемента біосфери і системи
«людина – середовище існування».

Психічна система людини.

Біологічна системи людини.

Соціальна система людини.

Об’єктивна єдність систем людини.

Поняття особистості людини.

Біологічні підсистеми організму людини.

Системи, що забезпечують захист людини від впливу негативних факторів.

Основні функції центральної нервової системи людини.

Поняття «генетичний рівень».

Поняття «фенотиповий рівень».

Поняття «метаболізм».

Поняття «гомеостаз».

Поняття «імунітет».

21. Поняття «регенерація здоров’я».

22. Умовні й умовно-рефлекторні реакції організму людини.

Тема 5. ФІЗІОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ

Види реакцій функціональних систем організму людини на вплив негативних
факторів середовища існування.

Поведінкові реакції організму людини.

Біологічні реакції організму людини.

Класифікація рецепторів організму людини.

Призначення екстероцепторів організму людини.

Призначення інтероцепторів організму людини.

Структурна схема системи сприйняття зовнішнього середовища організмом
людини.

Біологічні системи забезпечення безпеки організму людини.

Система забезпечення безпеки зорового аналізатора.

Система забезпечення безпеки звукового аналізатора.

Система забезпечення безпеки аналізатора нюху.

Функції шкірного покриву.

Функції слизуватих оболонок.

Функції шлункового соку.

Функції печінки, селезінки, лімфатичних вузлів.

Природний імунітет.

Придбаний імунітет.

Придбаний імунітет природного походження.

19. Придбаний імунітет штучного походження.

Тема 6. РОЛЬ СПРИЙНЯТТЯ СЕРЕДОВИЩА ІСНУВАННЯ

В БЕЗПЕЦІ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ

Характеристики потоку інформації, що сприймає людина.

Види аналізаторів організму людини, вид сприйманих ними сигналів.

Основні характеристики аналізаторів людини.

Поняття інтенсивності зовнішнього подразника.

Поняття чутливості аналізатора.

Взаємозв’язок між зміною інтенсивності подразника і відчуттям людини.

Закон Вебера – Фехнера.

Поняття «орган почуттів», як система сприйняття людиною навколишнього
середовища.

Відмінність між рецептором і органом почуттів людини.

Структура зорового аналізатора людини.

Структура звукового аналізатора людини.

Структура аналізатора нюху.

Структура аналізатора смаку.

Структура аналізатора дотику.

Види шкірної чутливості.

Руховий аналізатор організму людини.

Поняття «тонус».

Чутливість аналізаторів організму людини в забезпеченні безпеки
життєдіяльності.

Тема 7. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Класифікація суб’єктивних психологічних факторів організму людини, які
обумовлюють реалізацію небезпеки.

Класифікація об’єктивних психологічних факторів організму людини, що
обумовлюють реалізацію небезпеки.

Поняття «психологія безпеки».

Основні форми психофізіологічного стану організму людини.

Основні психічні властивості людини, як індивідуума (особистості).

Види психічних процесів.

Класифікація психічних процесів.

Психічні властивості.

Психічні стани. Види психічних станів.

Психічні напруги.

11. Організація трудової діяльності людини.

Психогенні зміни настрою людини, які виникають під впливом зовнішньої
емоційної активації.

Психогенні зміни настрою, що виникають під впливом лікарських засобів.

Посталькогольна анстенія людини. Вплив посталькогольної анстенії на
безпеку життєдіяльності людини.

Режим праці і відпочинку в забезпеченні безпеки життєдіяльності людини.

Науковий підхід в організації трудового процесу.

Взаємозв’язок виробничого навчання і психофізіології людини.

Ефективність чергування періодів праці і відпочинку.

Вплив технологічних перерв на безпеку життєдіяльності людини.

Зв’язок тривалості технологічних перерв і напруженості праці працюючого.

Мікропаузи в організації трудового ритму.

Динаміка працездатності людини в плині робочого дня.

Динаміка працездатності людини в плині робочого тижня.

Методи зняття нервово-психічної напруги працюючих.

Вплив функціональної музики на безпеку життєдіяльності людини.

22. Обмеження, що накладаються на застосування функціональної музики.

23. Вплив виробничої гімнастики на безпеку життєдіяльності людини.

24. Ефект дії кімнат психологічного розвантаження на працюючих.

25. Ефект дії аутогенного тренування на нервово-психічний стан
працюючих.

Тема 8. МОДЕЛІ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ

Визначення категорії «здоров’я людини».

Ієрархічна структура категорії «здоров’я людини».

Дослідження демографічної ситуації держави.

Соціальна структура категорії «здоров’я людини».

Основні ознаки здоров’я людини.

Біологічний рівень фізичного здоров’я людини.

Особливий психологічний рівень людини і стан здоров’я людини.

Вплив факторів навколишнього середовища на формування здоров’я людини.

Глобальна проблема забезпечення здоров’я людини. Її основні причини.

10. Структура системи охорони здоров’я людини.

Тема 9. СЕРЕДОВИЩЕ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ

Біосфера Землі.

Основні компоненти біосфери.

Атмосфера.

Гідросфера.

Літосфера.

Процеси, що обумовлюють динамічну рівновагу біосфери Землі.

Основні закони, яким підкоряються процеси, що протікають у біосфері
Землі.

«Навколишнє середовище» у системі безпеки життєдіяльності людини.

«Техносфера» у системі безпеки життєдіяльності людини.

Відмітні ознаки техносфери.

Ноогенез.

Ноосфера.

Структура системи «людина – середовище існування».

Основні характеристики природного середовища.

Основні характеристики соціального середовища.

Основні характеристики техногенного середовища.

Основні характеристики виробничого середовища.

Основні характеристики побутового середовища.

Основні психологічні негативні фактори у виробничому середовищі.

20. Основні негативні фактори виробничого середовища, що впливають на
фізіологію людини.

Тема 10. НЕГАТИВНІ ФАКТОРИ СЕРЕДОВИЩА

ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ

Класифікація негативних факторів середовища існування людини по
походженню.

Класифікація негативних факторів середовища існування людини по
характері впливу на людину.

Співвідношення між природними й антропогенними негативними факторами.

Причини росту потенційної енергії антропогенних негативних факторів.

Шкідливі антропогенні негативні фактори в системі «людина – середовище
існування».

Небезпечні антропогенні негативні фактори в системі «людина – середовище
існування»

Вплив зміни характеристик середовища існування людини на ступінь
активності впливу шкідливих антропогенних негативних факторів.

Біологічна реакція організму людини на вплив антропогенних негативних
факторів різної інтенсивності.

Класифікація антропогенних негативних факторів по природі походження.

Фізичні негативні антропогенні фактори механічного походження.

Вплив шуму на організм людини.

Вплив ультразвукових коливань на організм людини.

Вплив інфразвукових коливань на організм людини.

Вплив ударної хвилі.

Фізичні негативні антропогенні фактори енергетичного походження.

Вплив електромагнітних полів на організм людини.

Вплив НВЧ випромінювань на організм людини.

Вплив статичної електрики на організм людини.

Вплив лазерного випромінювання на організм людини.

Вплив ультрафіолетового випромінювання на організм людини.

Вплив іонізуючих випромінювань на організм людини.

Вплив електричного струму на організм людини.

Класифікація хімічних шкідливих речовин у залежності від напрямку
використання.

Класифікація хімічних шкідливих речовин по характері впливу на організм
людини.

Вплив хімічних шкідливих речовин на організм людини.

Запиленість повітря, як негативний антропогенний фактор середовища
існування людини.

Об’єктивні причини виникнення аварій і катастроф.

Причини виникнення катастроф природного характеру.

Причини виникнення аварій і катастроф антропогенного характеру.

Класифікація аварій по виду впливу на навколишнє середовище.

Класифікація аварій по масштабах заподіяного збитку.

Визначення «катастрофа».

Методи забезпечення безпеки життєдіяльності людини і середовища
існування при аваріях і катастрофах.

Алгоритм рішення задачі забезпечення безпеки життєдіяльності людини і її
середовища існування при аваріях і катастрофах.

Методи прогнозування виникнення аварій і катастроф.

Методи прогнозування наслідків аварій і катастроф.

Заходи, що дозволяють запобігати і мінімізувати негативний вплив аварій
і катастроф на людину і середовище існування.

Визначення конфлікту.

Джерела (причини) виникнення соціальних небезпек.

Класифікація соціальних небезпек.

Форми протікання соціальних небезпек.

42. Поняття «постконфліктний синдром».

Тема 11. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

ЛЮДИНИ

Поняття мікроклімату. Параметри мікроклімату.

Тепловий баланс тіла людини.

Конвекційний теплообмін тіла людини з навколишнім середовищем.

Передача теплоти тіла людини через одяг.

Теплообмін тіла людини з навколишнім середовищем за допомогою
випромінювання теплової енергії.

Особливості теплообміну організму людини за допомогою випромінювання
теплової енергії.

Віддача теплоти тілом людини за допомогою тепло масообміну.

Фактори, що впливають на інтенсивність віддачі теплоти тілом людини за
допомогою тепломасообміну.

Віддача теплоти організму людини за допомогою підігріву видихуваного
повітря.

Вплив параметрів мікроклімату на безпеку життєдіяльності людини.

Вплив температури повітря навколишнього середовища на безпеку
життєдіяльності людини.

Вплив відносної вологості повітря на безпеку життєдіяльності людини.

Вплив швидкості руху повітря на безпеку життєдіяльності людини.

Шкідливий вплив інтенсивного теплообміну людини з навколишнім
середовищем за допомогою тепло масообміну.

Поняття оптимальних (комфортних) параметрів мікроклімату.

Поняття дискомфортних параметрів мікроклімату.

Поняття припустимих параметрів мікроклімату.

Вимоги, що пред’являються до систем освітлення.

Класифікація систем освітлення.

Класифікація систем штучного освітлення.

Евакуаційне освітлення.

Система загального рівномірного освітлення.

Система місцевого освітлення.

Комбіноване освітлення.

Аварійне освітлення.

Сполучене освітлення

Тема 12. БЕЗПЕКА ХАРЧУВАННЯ

Шляхи влучення шкідливих речовин, що містяться в продуктах харчування, в
організм людини.

Перелік основних шкідливих речовин, що містяться в харчових продуктах.

Методика встановлення ступеня шкідливості харчових добавок.

Класифікація пестицидів.

Поняття ефекту кумуляції шкідливої речовини, що міститься в продуктах
харчування, в організмі людини.

Класифікація шкідливих ознак пестицидів.

Шляхи зниження концентрації пестицидів у харчових продуктах.

Характеристика нітратів.

Характеристика нітритів.

Методи зниження концентрації нітритних з’єднань у харчових продуктах.

11. Характеристика нітрозамінювачів.

12. Метод зниження шкідливості впливу нітрозамінювачів.

13. Політика держави з питань запобігання забруднення продуктів
харчування надмірними концентраціями шкідливих речовин.

14. Шляхи реалізації політики держави з питань запобігання забруднення
продуктів харчування надмірними концентраціями шкідливих речовин.

15. Характеристики можливого негативного ефекту, що може проявитися
стосовно здоров’я людини, у випадку постійного чи надмірного споживання
продукту з харчовою добавкою.

Тема 13. БЕЗПЕКА В УМОВАХ КРИМІНАЛЬНОЇ

ЗЛОЧИННОСТІ І ТЕРОРИЗМУ

Динаміка зміни інтенсивності злочинності у світі.

Кишенькова крадіжка. Способи захисту.

Квартирна крадіжка. Способи захисту.

Зґвалтування. Способи захисту.

Пограбування на вулиці. Способи захисту.

Визначення тероризму.

Тероризм, як соціально-політичне явище.

Форми тероризму.

Задачі, що вирішуються за допомогою терористичних актів.

Тема 14. КОРПОРАТИВНА БЕЗПЕКА

Сутність корпоративної безпеки.

Види погроз, на захист від яких направлена корпоративна безпека.

Економічна війна.

Промислове шпигунство.

Внутрішні погрози, від яких захищає корпоративна безпека об’єктів
економіки.

Організації й особи, відповідальні за забезпечення корпоративної
безпеки об’єкта економіки.

Основні задачі системи корпоративної безпеки об’єкта економіки.

Заходи, що забезпечують корпоративну безпеку об’єкта економіки.

Тема 15. ПЕРША МЕДИЧНА ДОПОМОГА ПРИ

НЕЩАСНИХ ВИПАДКАХ

Послідовність дій при долікарській допомозі потерпілому.

Послідовність відновлення прохідності дихальних шляхів людини.

Основні причини загибелі людей при нещасних випадках.

Основні заходи при проведенні рятувальних робіт.

Сутність першої долікарської допомоги потерпілим.

Оптимальний термін надання першої медичної допомоги.

Заходи долікарської допомоги потерпілим при механічних факторах поразки.

Заходи долікарської допомоги потерпілим при термічних факторах поразки.

Заходи долікарської допомоги потерпілим при дії отруйних речовин.

Заходу долікарської допомоги потерпілим при аваріях на атомних
реакторах.

Заходу долікарської допомоги потерпілим при інфекційних захворюваннях.

Загальні заходи долікарської допомоги потерпілим.

Склад аптечки першої медичної допомоги.

Правила зупинки кровотеч.

Класифікація раней.

Правила обробки раней.

Правила накладення перев’язного пакета.

Техніка використання шприць-тюбика.

Класифікація термічних опіків.

«Правило долоні» у визначенні площі опіку.

«Правило дев’ятки» при визначенні площі опіку.

Опіковий шок.

Правила попередження опікового шоку.

Діагностика опіків дихальних шляхів.

Заходи долікарської допомоги при опіках.

Класифікація стадій переохолодження організму людини.

Види обморожень.

Класифікація обморожень.

Заходу долікарської допомоги при переохолодженні.

Класифікація переломів.

Основні симптоми закритих ушкоджень суглобів.

Види іммобілізації потерпілого.

Істота транспортної іммобілізації.

Істота лікувальної іммобілізації.

Правила накладення шини.

Класифікація засобів транспортної іммобілізації.

Правила проведення іммобілізації потерпілого.

Правила транспортування потерпілих із травмами хребта.

Правила вправляння вивихів.

Правила виконання штучного дихання.

Правила виконання непрямого масажу серця.

42. Правила надання долікарської допомоги дитині.

Тема 16. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ

ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Ієрархічна структура законодавчої і нормативної бази правового
забезпечення безпеки життєдіяльності людини в Україні.

Юридична основа забезпечення безпеки життєдіяльності людини в Україні.

Зміст основних статей Конституції України, спрямованих на забезпечення
безпеки життєдіяльності людини.

Система основних Законів України, спрямованих на забезпечення безпеки
життєдіяльності людини

Закон України «Про охорону здоров’я».

Закон України «Про охорону праці».

Закон України « Про охорону навколишнього природного середовища».

Закон України «Про цивільну оборону».

Закон України «Про пожежну безпеку».

Закон України «Про дорожній рух»

Система організацій, що здійснюють контроль за дотриманням законодавства
на Україні.

Місце і роль прокуратури України в забезпеченні безпеки життєдіяльності
людини.

Закон України «Про прокуратуру».

Функції прокуратури в Україні.

Принципи і гарантії адвокатської діяльності в Україні.

Закон про адвокатуру України.

Визначення рівня професійних знань адвокатів.

Склад і функції атестаційної палати адвокатів.

Склад і функції дисциплінарної палати адвокатів.

Організаційні форми діяльності адвокатури.

Функції адвокатури в Україні.

Професійні і соціальні права адвоката а Україні.

Обов’язки адвоката в Україні.

Оплата праці адвоката в Україні.

Істота адвокатської таємниці.

Дисциплінарна відповідальність адвоката.

Види дисциплінарних стягнень, застосовуваних до адвоката.

Функції адвоката в кримінальному процесі.

Законодавчі положення, що забезпечують права обвинувачуваного.

Випадки, що виключають добровільне відмовлення обвинувачуваного від
захисника.

Обставини, що виключають участь у справі лиця, як захисника
обвинувачуваного.

Розділ 1

НАУКОВІ ОСНОВИ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Глава 1.1. Теоретичні основи безпеки життєдіяльності

1.1.1. Предмет «Безпека життєдіяльності».

Основні задачі предмета

Безпека життєдіяльності (БЖД) – це наука, що вивчає теоретичні основи
взаємодії людини з навколишнім середовищем і способи забезпечення
безпеки її життя і діяльності в середовищі існування й умовах сучасного
виробництва.

Головною задачею науки про безпеку життєдіяльності є забезпечення
комфортних умов існування людини на всіх стадіях її життєвого циклу і
нормативно припустимих рівнів впливу негативних факторів на людину і
природне середовище.

Інтенсивне зростання народонаселення, розвиток промисловості,
енергетики, транспорту, а також збільшення числа надзвичайних ситуацій
викликає збільшення рівня впливу негативних факторів на навколишнє
середовище і людину, вносить дисбаланс у природні процеси, які
забезпечують стабільність життєвого циклу на Землі.

Розробці концепції стійкого розвитку життя на Землі була присвячена
конференція ООН у Ріо-де-Жанейро в 1992 році, на якій прийнятий документ
«Порядок денний ХХІ століття» і сформульований висновок про необхідність
глобального партнерства держав у всіх сферах для здійснення стабільного
соціального, економічного й екологічного розвитку. У робочих документах
конференції передбачається рішення проблем безпеки життєдіяльності людей
на державному рівні.

В діалектичному аспекті стан навколишнього середовища, яке включає
атмосферу, літосферу та гідросферу, фауну, флору, тобто біосферу Землі
(виключаючи вплив людини) повинен характеризуватися т. н. «динамічною
рівновагою». Таке положення (динамічна рівновага) визначає поступовий
природно логічний розвиток, логічно обумовлену еволюцію біосфери, яка
диктується об’єктивними законами її розвитку.

Аналіз сумісного розвитку біосфери та людства на протязі історично
значного часу показує, що ці природні об’єктивні закони розвитку
біосфери підлягають впливу діяльності людини, яка прогресивно
інтенсифікується.

Діяльність є необхідною умовою існування людини і людського суспільства.
Форми діяльності різноманітні. Вони включають інтелектуальні, прикладні
і духовні процеси, що протікають у виробничій, науковій, суспільній,
культурній, у побуті, і інших сферах життя людини.

Праця – є вищою формою діяльності людини. У зв’язку з цим, на думку
філософів, самим адекватним визначенням людини є «людина діюча» – Homo
agens.

Досвід еволюції людства свідчить, що його будь-яка діяльність є
потенційно небезпечною. Модель процесу діяльності людини в найбільш
загальному вигляді можна представити узагальненою системою, яка
складається з двох взаємозалежних елементів: «людина» і «середовище її
існування» (рис. 1.1). Задачею рівноважного існування системи «людина –
середовище існування» є досягнення наступних двох цілей.

Перша ціль полягає в забезпеченні позитивного ефекту в плані підвищення
продуктивності праці і, як наслідок – комфортності життя людини.

Друга ціль полягає у виключенні небажаних наслідків діяльності людини на
навколишнє середовище і здоров’я сьогоднішнього і майбутнього поколінь.

До основних негативних наслідків діяльності людини відносяться такі:
збиток здоров’ю і життю людини, пожежі, аварії, катастрофи, тобто
явища, що вносять елемент порушення в динамічну рівновагу стану системи
«людина – середовище існування». Унаслідок цього негативні явища, що
виникають у розглянутій системі в результаті діяльності людини чи
природних процесів, що протікають у середовищі існування, називаються
небезпеками.

Безпека – це стан системи «людина – середовище існування» при якому з
визначеною імовірністю виключається прояв небезпек.

Забезпечення комфортних умов діяльності і відпочинку створює передумови
для прояви найвищої працездатності людини. При цьому формування, вибір і
визначення комфортних умов (параметрів і організації виробничого,
природного, соціального середовища, середовища проживання) діяльності і
відпочинку повинні ґрунтуватися на знанні закономірностей взаємозв’язків
системи «людина – середовище існування», фізіології людини, його
психологічного стану і функціональних можливостей. У результаті
реалізації такого підходу забезпечується зменшення травматизму і
захворюваності людей, зменшення кількості цих небезпек чи зниження
їхнього рівня.

Таким чином, забезпечення безпеки і нешкідливості праці, ефективного
відпочинку, з дотриманням вимог екології, природних процесів розвитку
біосфери буде забезпечувати збереження життя і здоров’я не тільки
людини, але і біосфери Землі, а значить і людства в цілому.

Зниження ступеня небезпеки і шкідливості негативних факторів середовища
існування, зменшення їхньої кількості, виконується на основі інформації,
яка одержується в процесі ідентифікації (розпізнавання) цих негативних
факторів і забезпечується доцільним вибором і застосуванням конкретних
ефективних захисних методів і засобів.

Виходячи з цього, комплексною науковою задачею БЖД є теоретичний аналіз,
розробка методів ідентифікації і кількісної оцінки негативних факторів,
які генеруються складовими середовища існування.

При цьому пріоритетним напрямком є рішення задач БЖД на етапі
проектування предметів праці, діяльності людини, а також прогнозування
природних явищ, які можуть викликати аварії, катастрофи, надзвичайні
ситуації. Наукові задачі БЖД не обмежуються перерахованими аспектами. До
них відносяться також наступні напрями:

комплексна оцінка багатофакторного впливу негативних факторів середовища
існування на працездатність і здоров’я людини;

визначення параметрів комфортних умов праці і відпочинку;

розробка і реалізація нових методів і засобів захисту людини і
навколишнього середовища від дії негативних факторів;

моделювання надзвичайних ситуацій.

Практичні задачі БЖД полягають у розробці і створенні нових принципів і
засобів захисту людини і природного середовища від впливу негативних
факторів.

Виходячи з цього, об’єктом вивчення БЖД є комплекс явищ і процесів у
системі «людина – середовище існування», що негативно впливають на
людину і природне середовище (в глобальному масштабі – на біосферу
Землі).

З метою докладного аналізу взаємозв’язків у якості складових
узагальненої системи «людина – середовище існування», виділяються
наступні основні підсистеми:

«Людина – природне середовище». Причому, поняття «природне середовище»
містить у собі флору і фауну, мікро- і макроорганізми, що являють собою
біосферу Землі;

«Людина – виробниче середовище». У цю підсистему, у свою чергу входять
такі, наприклад, як «людина – машина», «людина – робоча зона»;

«Людина – середовище проживання» («людина – міське середовище» чи
«людина – сільське середовище»);

«Людина – житлове середовище» («людина – побутове середовище»);

«Людина – соціальне середовище». Ця підсистема охоплює практично
взаємозв’язки людини, як індивідуума, в усіх перерахованих вище
підсистемах.

У процесі еволюції людини сформувалася також підсистема «виробниче
середовище – природне середовище», яка називається техносферою.
Практично ця підсистема сформувалася внаслідок предметної діяльності
людини, що сполучена з виникненням нових негативних факторів різного
рівня інтенсивності, які діють як на людину, так і на природне
середовище – біосферу Землі. Унаслідок цього область техносфери,
поширюючись на атмосферу, гідросферу і літосферу, робить свій негативний
вплив як на фауну, так і на флору Землі вносить елемент порушення в
динамічний рівноважний стан системи «людина – середовище існування».

Таким чином, техносфера являє собою локалізовану область біосфери, яка
сформувалася в результаті діяльності людини в регіонах розміщення
великих міст і промислових об’єктів. Фізико-хімічні та біологічні
характеристики техносфери відрізняються від природних характеристик
біосфери, наприклад, підвищеним рівнем теплових випромінювань,
підвищеною запиленістю, загазованістю повітря, підвищеним рівнем
енергетичних випромінювань, підвищеним рівнем шуму і вібрації, зниженою
концентрацією або відсутністю природних мікроорганізмів, присутністю
модифікованих або нових вірусів, бактерій і т.п.

Виходячи зі структури й існуючих взаємозв’язків системи «людина –
середовище існування» випливає, що наука «Безпека життєдіяльності»
вивчає негативні фактори, їхній вплив на людину і навколишнє, виробниче,
побутове, міське середовище, як в умовах повсякденного життя, так і при
виникненні надзвичайних ситуацій техногенного і природного походження.

Реалізація цілей і рішення задач безпеки життєдіяльності включає
наступні основні етапи наукової і практичної діяльності людини:

ідентифікація негативних факторів і опис зон їхнього впливу на біосферу
Землі. На цьому етапі досліджується комплексний вплив негативних
факторів техносфери і негативний вплив її окремих складових ?
підприємств, машин, приладів і т.п. Ідентифікації підлягають як реальні,
так і потенційні небезпеки, що повинні виявлятися на етапі проектування
при аналізі технологічних і виробничих процесів існуючих промислових
об’єктів;

розробка і реалізація ефективних систем попередження і методів захисту
від небезпек. Такі системи і методи повинні розроблятися і закладатися
для технічної реалізації на етапі проектування об’єктів предметної
діяльності людини. Вони повинні бути невід’ємною частиною процесу
створення об’єкта будь-якої складності;

розробка і реалізація, створення, підготовка і утримування у належному
технічному стані засобів, передбачених для ліквідації наслідків
реалізації небезпек;

організація навчання населення питанням забезпечення безпеки
життєдіяльності в реальних ситуаціях;

підготовки фахівців із забезпечення безпеки життєдіяльності.

Основними методами, що застосовуються для рішення задач у БЖД, є
моделювання, спостереження, експеримент, математична статистика, аналіз,
прогнозування. При цьому використовуються досягнення природознавчих
наук, професійної медицини (гігієни праці), психології, економіки і
дослідження соціальних явищ, результати науково-технічного прогресу.
Завдяки такому підходу до вирішення поставлених задач забезпечується
вибір оптимальних форм діяльності людини, організації праці, відпочинку,
професійного добору, заснованих на медико-біологічних, технічних,
ергономічних, суспільно-правових і наукових основах.

1.1.2. Аксіома про потенційну небезпеку.

Класифікація небезпек

Виходячи з основних задач, головним об’єктом вивчення БЖД є потенційна і
реальна небезпека, під якою розуміють явища, процеси, об’єкти, здатні у
визначених умовах негативно впливати на природні процеси, що протікають
у біосфері і завдавати шкоду здоров’ю людини безпосередньо чи побічно.

Кожний об’єкт матеріального світу, що містить енергетичні, хімічні чи
біологічні активні компоненти характеризується тим чи іншим ступенем
небезпеки. Таким чином, ця характеристика є невід’ємною формою їхнього
існування. Виходячи з цього, формується аксіома про потенційну
небезпеку:

Потенційна небезпека є універсальною властивістю процесу взаємодії
людини із середовищем існування на всіх стадіях життєвого циклу.

Аксіома про потенційну небезпеку визначає, що всі дії людини й усі
компоненти середовища існування (насамперед технічні і технологічні)
крім позитивних властивостей і результатів мають здатність генерувати
негативні фактори. Причому, будь-яка нова позитивна дія чи результат
предметної діяльності людини неминуче супроводжується виникненням нової
потенційної небезпеки чи групи небезпек.

Справедливість аксіоми потенційної небезпеки підтверджена аналізом
системи «людина – середовище існування» на всіх етапах її розвитку. Так,
на ранніх стадіях розвитку, при відсутності технічних засобів людина
відчувала значний вплив небезпек природного походження (підвищена,
знижена температура повітря; атмосферні опади, землетруси, контакти з
дикими тваринами і т.п.).

У процесі розвитку системи «людина – середовище існування» до природних
небезпек додалися численні небезпеки техногенного походження – вібрація,
шум, електромагнітні поля, висока напруга в електричній мережі,
збільшення концентрації шкідливих речовин у повітрі, воді, ґрунті і т.п.

Виходячи з того факту, що природа походження небезпек, шкідливий чи
небезпечний вплив, який вони наносять, рівень їх локалізації і ряд інших
їхніх характеристик відрізняються значною розмаїтістю, у безпеці
життєдіяльності розроблений ряд відповідних класифікацій.

Метою цих класифікацій є забезпечення системного підходу до визначення
ступеня негативного впливу конкретної потенційної чи реальної небезпеки
на людину і біосферу. Класифікація небезпек розроблена на основі
положень таксономії.

Таксономія це наука про класифікацію і систематизацію явищ, процесів,
об’єктів. Так як небезпека являє собою в більшості випадків комплексне
явище, яке найчастіше має складну ієрархічну структуру, що має багато
ознак, таксономування їх виконує важливу роль в організації наукового
знання в області безпеки життєдіяльності і тим самим дозволяє розкрити
природу небезпеки.

По природі походження небезпеки класифікуються на природні, антропогенні
й антропогенно-природні.

По природі дії небезпеки підрозділяються на наступні основні групи:
фізичні, хімічні, біологічні, психофізіологічні.

До фізичних небезпек відносяться: шум, вібрація, електромагнітні й
іонізуючі випромінювання, параметри мікроклімату (температура, відносна
вологість повітря, рухливість повітря), атмосферний тиск, рівень
освітленості, запиленість, загазованість повітря, і т.д.

До хімічних небезпек відносяться: отрутні, токсичні речовини у різних
фазових станах (газоподібному, рідкому чи твердому).

Біологічні небезпеки – це небезпечні і шкідливі мікро- і
макроорганізми, продукти їхньої життєдіяльності і життєдіяльності людей.

Психофізіологічні – статичні і динамічні перевантаження, розумова
перенапруга, одноманітність праці, емоційні стреси.

Наступною класифікацією небезпек є поділ за часом прояву негативних
наслідків після реалізації небезпеки. Такий підхід дозволяє виділити їх
у дві наступні групи: імпульсні та кумулятивні.

Під імпульсними небезпеками маються на увазі такі, негативний вплив яких
на людину і середовище існування виявляється безпосередньо після
реалізації небезпеки. Рівень негативних наслідків таких небезпек
знижується з плином часу.

Кумулятивні небезпеки характеризуються підвищенням рівня небезпеки в
плині деякого періоду часу після їхньої реалізації.

Небезпеки класифікуються так само за рівнем локалізації. У цьому плані
вони підрозділяються на зв’язані з літосферою, гідросферою, атмосферою,
космосом та комплексні.

По викликуваних наслідках небезпеки класифікуються на такі, котрі
викликають стомлення, захворювання, травми, летальні випадки.

По виду збитку, який наноситься небезпекою вони підрозділяються на
соціальні, технічні, екологічні і комплексні.

Небезпеки класифікуються також по сфері прояву: виробничі, військові,
шляхово-транспортні, побутові, спортивні.

За структурою небезпеки підрозділяються на прості і похідні, що
породжуються впливом простих.

По характеру впливу на людину небезпеки розділяються на активні і
пасивні.

До пасивних відносяться небезпеки, що активізуються за рахунок енергії
дій людини. До них відносяться гострі (колючі і що ріжуть) нерухомі
предмети та елементи; нерівності поверхні, по якій переміщається людина;
ухили, підйоми, незначне тертя між дотичними поверхнями, однією з яких є
частина тіла людини і т.п.

До активних небезпеками відносяться такі, котрі реалізуються в
результаті вивільнення потенційної енергії об’єктів предметної
діяльності людини в природних умовах чи в аварійних, нестандартних
ситуаціях.

При рішенні задач забезпечення безпеки життєдіяльності основним етапом є
прогнозування потенційних і аналіз реальних небезпек, що дозволяє
оцінити передбачуваний рівень їхнього негативного впливу на людину і
навколишнє середовище. У цьому плані розрізняють апріорні й
апостеріорні ознаки небезпек.

До першої групи, – апріорних, відносяться ознаки, що зафіксовані і
вивчені на основі досвіду реалізованих небезпек. Такі ознаки
використовуються для рішення задач попередження і ліквідації наслідків у
випадку реалізації конкретної і відомої небезпеки.

Апостеріорні ознаки відносяться до потенційних невідомих чи невивчених
небезпек. Вони виявляються в період, що передує реалізації небезпек.
Унаслідок цього вони піддаються вивченню і класифікації в період
реалізації і постреалізаційний періоди. Після цього дані дають змогу
трансформувати апостеріорні ознаки небезпеки в клас апріорних.

Життєдіяльність людини безпосередньо зв’язана з біосферою Землі. Стан
біосфери, її екологічних систем, закономірність протікання енергетичних
і біохімічних процесів, тобто динамічна рівновага системи «людина –
середовище існування» залежить від рівня негативних природних і
антропогенних факторів.

Так, концентрація пилу і ступінь загазованості повітря, впливають на
інтенсивність припливу сонячної енергії до екологічних систем і механізм
фотосинтезу, круговорот хімічних елементів і речовин в екологічній і
біохімічній природних системах, що уразливі стосовно впливу таких
природних і антропогенних факторів. Зазнав негативного впливу і процес
круговороту води в природі в результаті глобальної зміни клімату на
Землі.

В результаті інтенсифікації науково-технічного розвитку суспільства слід
підкреслити зростання інтенсивності впливу негативних факторів на
біосферу Землі, що пов’язано з безупинним зростанням енергетичного рівня
антропогенних факторів, а також підвищення рівня природних факторів.

При чому слід зазначити, що підвищення рівня та інтенсивності природних
факторів, в основному, пов’язане з діяльністю людини, яка у глобальному
масштабі впливає на закономірність протікання природних процесів, які
регулюють життєдіяльність біосфери Землі. Цей тезис відноситься,
частково, до явища глобального підвищення температури повітря в
масштабах Землі, підвищення інтенсивності ультрафіолетової радіації, які
змінюють природні, сформовані у процесі еволюції закони розвитку
біосфери. Фізична суть цих явищ розглядається нижче.

Не поглиблюючись у подробиці формування цих змінних процесів зрозуміло,
що такі ґрунтовні зміни в характеристиках біосфери викликають адекватну
негативну реакцію організму людини. Це пов’язано з тим, що він не
пристосований до динаміки наявних змін характеристик біосфери. У зв’язку
з таким положенням фізико-хімічні, біологічні процеси, які протікають у
організмі людини підлягають підвищеному негативному зовнішньому впливу.
Це, логічно, викликає появу нових захворювань, які спостерігаються не
тільки у людини, але і в елементах біосфери – її флори та фауни.

Формування визначених вище негативних процесів пояснюється об’єктивною
реальністю еволюції людини і обґрунтовано також тим фактом, що
наприклад, активність діяльності природних процесів, які протікають у
ядрі Землі, у гідросфері, атмосфері та її літосфері, при абстрагуванні
від діяльності людини, в наявний період часу можна прийняти умовно
постійною.

Виходячи з вище викладеного можна зробити висновок, що вказані вище
глобальні зміни природних факторів викликані діяльністю людини. У
зв’язку з тим, що описані зміни характеристик навколишнього середовища
знаходяться на рівні інтенсивності природних процесів, логічно іх
віднести до групи антропогенно-природних негативних факторів.

Контрольні запитання

Визначення науки «Безпека життєдіяльності».

Головна задача науки «Безпека життєдіяльності».

Визначення поняття «діяльність людини».

Основні цілі в рішенні задачі рівноважного існування системи «людина –
середовище існування».

Визначення поняття «безпека системи».

Структура системи «людина – середовище існування».

Наукова задача науки «Безпека життєдіяльності».

Практичні задачі науки «Безпека життєдіяльності».

Об’єкт вивчення науки «Безпека життєдіяльності».

Основні етапи наукової і практичної діяльності людини в рішенні задач
забезпечення безпеки життєдіяльності.

Методи, що застосовуються при рішенні задач забезпечення безпеки
життєдіяльності.

Класифікація негативних факторів, які існують в середовищі існування
людини.

Природні негативні фактори.

Антропогенні негативні фактори.

Антропогенно-природні негативні фактори.

Аксіома про потенційну небезпеку.

Визначення поняття «таксономія».

Типи класифікацій небезпек.

Класифікація небезпек по природі походження.

Класифікація небезпек по природі дії.

Класифікація небезпек за рівнем локалізації.

Класифікація небезпек по викликуваних наслідках.

Класифікація небезпек по виду збитку, який наноситься небезпекою.

Класифікація небезпек по сфері прояву.

Класифікація небезпек по характеру впливу.

Апріорні ознаки небезпек.

Апостеріорні ознаки небезпек.

Глава 1.2. Концепція ризику. Принципи забезпечення

безпеки життєдіяльності людини

1.2.1. Поняття ризику. Керування ризиком

«Небезпека» – це об’єктивне явище існування матеріального світу. Воно є
одним з основних об’єктів вивчення в безпеці життєдіяльності. Під ним
мають на увазі явища, процеси, об’єкти, здатні у визначених умовах
принести шкоду здоров’ю людини безпосередньо чи викликати небажані
наслідки у майбутньому. Ступінь небезпеки визначається кількістю ознак,
що її характеризують. Таким чином, небезпека може збільшуватися чи
зменшуватися в залежності від кількості таких ознак. Унаслідок цього
випливає, що небезпека є регульованим явищем, керованим за допомогою
зменшення чи збільшення таких ознак.

Небезпекою характеризуються всі системи, що містять енергію, хімічно чи
біологічно активні компоненти. Стосовно безпеки життєдіяльності людини
до цього переліку ознак приєднуються також такі характеристики
навколишнього середовища, які не відповідають безпечним умовам її
життєдіяльності.

Аналіз процесу еволюції людини, розвитку науково-технічного прогресу
дає підстави для твердження того, що будь-яка діяльність людини,
антропогенних біологічних, технічних і інших фізико-хімічних, механічних
систем є потенційно небезпечною. Унаслідок такого об’єктивного
положення сформувалася необхідність вивчення небезпеки, як категорії
безпеки життєдіяльності.

У вересні 1990 року в м. Кельні відбувся Перший Всесвітній конгрес по
безпеці життєдіяльності, як наукової дисципліни. Він проходив під
девізом «Життя в безпеці». При викладі результатів досліджень фахівці в
області безпеки життєдіяльності для характеристики ступеня небезпеки
конкретного об’єкта, який входить в систему «людина – середовище
існування», у своїх повідомленнях оперували поняттям «ризик». У такий
спосіб сформувалася наступна наукова категорія:

Ризик – це частота реалізації небезпек технічного, хімічного,
біологічного та іншого об’єкта природного чи антропогенного характеру
(В. Маршалл).

Серед багатьох визначень цієї характеристики небезпеки найбільш уживаним
є наступне: ризик (R) – це кількісна оцінка небезпеки об’єкта чи явища.

У розглянутому випадку кількісна оцінка небезпеки – це відношення
числа тих чи інших несприятливих наслідків при реалізації небезпеки до
їхнього можливого числа за визначений період:

R = N/n,
(1.1)

де N – загальна кількість осіб, які можуть постраждати при реалізації
небезпеки; n – кількість осіб, які постраждали при реалізації
небезпеки.

Теоретичні передумови і практичні приклади дають можливість зробити
висновок про те, що рівень несприятливих наслідків при реалізації
небезпеки може бути різним. У зв’язку з цим, визначаючи ризик необхідно
вказувати і клас наслідків для конкретних об’єктів біосфери і
техносфери, на які можуть поширюватися наслідки реалізації небезпеки.

Дані індивідуального ризику смертельних випадків за рік для США та
України для ряду негативних факторів наведені у табл. 1.1.

Фактично ризик – це частота реалізації небезпеки. Однак, власне кажучи
ці поняття – ризик і частота реалізації небезпеки, відрізняються одне
від одного. Це пов’язано з тим, що стосовно до проблеми забезпечення
безпеки діяльності об’єкту у плані прогнозування можливого числа
несприятливих наслідків, необхідно вирішувати задачу з позицій теорії
імовірності. В даний час розвиток безпеки життєдіяльності, як науки,
дозволяє на етапі проектування нових об’єктів чи при капітальних
вкладеннях в існуючі, реалізувати рівень так називаного прийнятного
ризику.

Таблиця 1.1.

Ризик індивідуальних смертельних випадків за рік

Негативний фактор Величина індивідуального ризику смертельного випадку
за рік

США Україна

Автомобільний транспорт 3 · 10-4 1,5 · 10-4

Пожежі 4 · 10-5 2 · 10-5

Електричний струм 6 · 10-6 1,9 · 10-5

Отруйні речовини 2 · 10-5 2,5 · 10-4

Алкоголь – 1,6 · 10-4

Самогубства – 2,7 · 10-4

Вбивства – 1,3 · 10-4

Утоплення 3 · 10-5 1 · 10-5

Інші негативні фактори 4 · 10-5 4 · 10-4

Сумарна дія негативних факторів 6 · 10-4 1,5 · 10-3

Примітка: – дані відсутні.

При аналізі ступеня небезпеки розрізняють індивідуальний і соціальний
ризик.

Індивідуальний ризик характеризує ступінь реалізації конкретної
небезпеки для окремого індивідуума.

Соціальний ризик – ступінь реалізації конкретної небезпеки для
соціальної групи населення. Таким чином, можна зробити висновок, що
соціальний ризик – це залежність між частотою реалізації небезпек і
числом потерпілих при цьому людей.

Сприйняття ризику і небезпек суспільством суб’єктивно. Так, люди різко
реагують на події рідкі, але які супроводжуються великою кількістю
одноразових жертв. У той же час часті події, у результаті яких гинуть
одиниці чи невеликі групи людей, не викликають такої реакції. Наприклад,
щодня на виробництві гине 40…60 чоловік, а в цілому по країні від
різних небезпек позбавляються життя більш 1000 чоловік, але цей факт
вражає менше, ніж загибель 5…10 чоловік у якому-небудь конфлікті. Цей
фактор необхідно мати у виді при розгляді проблеми прийнятного ризику.

Суб’єктивність людини в оцінці ризику підтверджує необхідність пошуку
нових методів оцінки ступеня ризику, позбавлених цього недоліку.

Для порівняння ступеня ризику й ефекту від усунення його реалізації
фахівцями пропонується ввести новий параметр – фінансовий еквівалент
людського життя. Такий підхід викликає заперечення серед визначеного
кола лиць, які стверджують, що економічна оцінка життя людини
неприпустима. Однак на практиці з неминучістю виникає необхідність у
такій оцінці саме з метою забезпечення безпеки людей. Це викликано тим
що, як правило, рівень надійності об’єкта нерозривно зв’язаний з
економічними витратами на його реалізацію.

Слід зазначити, що існуючі методики визначення ступеню ризику являються
приблизними. Задача удосконалювання наявних методів оцінки ризику і
створення нових, є актуальною в усьому світі. В даний час виділяються
такі основні методологічні підходи до оцінки ступеня ризику:

Інженерний ? який ґрунтується на статистиці, розрахунку частоти
реалізації небезпеки, ймовірносному аналізу безпеки, побудові «дерева
небезпеки».

Моделювання ? який заснований на побудові моделей впливу негативних
факторів, що виникають при реалізації небезпеки, на біосферу, індивід,
соціальні, професійні групи, і т.п.

Експертний ? коли імовірність реалізації конкретної небезпеки, тобто
оцінка ступеня ризику визначається на основі опитування фахівців ?
експертів.

Соціологічний ? який ґрунтується на опитуванні населення.

Перераховані методи відбивають різні аспекти ризику. Тому, для одержання
узагальненої оцінки небезпеки об’єкту через характеристику «ризик» їх
необхідно застосовувати в комплексі.

Вищевикладене показує, що використання існуючих підходів до оцінки
ступеня небезпеки дозволяє одержати числові значення цього явища.
Унаслідок цього перехід до поняття «ризик»з ціллю оцінки ступеню
небезпеки антропогненної чи природної системи або явища відкриває
принципово нові можливості для підвищення безпеки техносфери.

Традиційний підхід до забезпечення безпеки виробничих процесів базується
на принципі забезпечення 100 % безпеки. Як показує практика, така
концепція неадекватна законам, що відбуваються в техносфері. Вимога
абсолютної безпеки, яка є ідеальною з позицій гуманності, може
обернутися трагедією для людей тому, що забезпечити абсолютну безпеку
(нульовий ризик) у діючих системах неможливо.

Виходячи з цього, фахівці з теорії безпеки життєдіяльності та розробники
антропогенних систем відкинули концепцію абсолютної безпеки, і прийняли
реальну концепцію прийнятного (припустимого) ризику. Суть цієї концепції
полягає в забезпеченні ризику такого рівня небезпеки, який сприймає
суспільство в даний період часу. Прийнятний ризик сполучає у собі
технічні, економічні, соціальні і політичні аспекти і представляє
компроміс між показником рівня безпеки і можливістю його досягнення.
Необхідність уведення «прийнятного ризику» зв’язана, в основному, з
економічними витратами, спрямованими на підвищення безпеки антропогенних
систем. Затрачаючи надмірні кошти на підвищення безпеки можна завдати
шкоди соціальній сфері, наприклад, знизити виплати постраждалим на
виробництві в результаті нещасних випадків, скоротити витрати на медичну
допомогу і т. ін.

Таким чином, в основі керування ризиком лежить логічний метод порівняння
витрат і одержуваного комплексного позитивного ефекту від зниження
ризику. На рис. 1.2 показаний спрощений приклад графічного способу
визначення рівня прийнятного ризику.

Із рисунка видно що, при збільшенні витрат на реалізацію об’єкта, які
спрямовані на підвищення його безпеки, технічний ризик знижується, але
одночасно росте рівень соціального ризику.

Як випливає з графіків, сумарний ризик досягає мінімуму при визначеному
співвідношенні між економічними інвестиціями в технічну і соціальну
сфери. Цей ефект компромісу і враховується при виборі рівня прийнятного
ризику. У деяких країнах, наприклад у Голландії, показники прийнятного
ризику встановлені в законодавчому порядку. Так, максимально прийнятним
рівнем індивідуального ризику загибелі людини вважається його значення,
рівне величині 10-6 у рік. Зневажливо низьким вважається індивідуальний
ризик загибелі людини, рівний 10-8 у рік. Максимально прийнятним ризиком
для екологічних систем вважається такий, при якому може постраждати 5 %
видів біогеоценозу.

Таким чином, оцінка небезпеки тієї чи іншої системи через показник
ризику відкриває принципово нові можливості підвищення безпеки
техносфери. На додаток до технічних, організаційних, адміністративних
методів, що використовуються при рішенні задачі зниження ризику,
застосовуються також економічні методи керування ризиком – страхування,
грошова компенсація збитку, платежі за ризик і т.д. При цьому,
наприклад, фахівці ряду країн вважають за доцільне в законодавчому
порядку ввести квоти за ризик.

З глобальної точки зору забезпечення безпеки життєдіяльності, яка
ґрунтується на збереженні динамічної рівноваги в системі «людина –
середовище існування» такий підхід являється хибним. Цей висновок
обумовлюється тим, що в розглядаємому випадку ігнорується комплексна
оцінка глибини впливу від реалізації небезпеки на систему «людина –
середовище існування». Вона підміняється одночасним грошовим
еквівалентом локального збитку в виробничому або природному середовищі,
ущербу здоров’я людини чи групи людей. При цьому не береться до уваги
прогнозування майбутніх негативних наслідків, які можуть проявитися у
гідросфері, біосфері або літосфері Землі, визвати появу невідомих
захворювань, психічні розлади у здоров’ї людини і т. п.

1.2.2. Принципи визначення припустимого рівня негативних

факторів середовища існування стосовно здоров’я людини

Сприйняття стану і зміни характеристик навколишнього середовища
здійснюється людиною за допомогою ряду аналізаторів (зорового,
тактильного, слухового й ін.), які забезпечують одержання, обробку і
передачу інформації у відповідні ділянки кори головного мозку. У корі
головного мозку, що є вищою ланкою центральної нервової системи, ця
інформація аналізується й обробляється системою розпізнавання образів.
При цьому здійснюється також вибір (формування) програми відповідної
реакції фізіологічних і психічних процесів, що протікають в організмі
людини. Цей процес протікає з дотриманням умови захисту, забезпечення
нормальних режимів роботи функціональних систем і всього організму
людини в цілому. З цією метою кожний з аналізаторів характеризується
конкретним порогом мінімальної і максимальної чутливості, які
сформувалися у процесі еволюції.

У зв’язку з цим, при рішенні задач забезпечення безпеки життєдіяльності
важливим є виявлення припустимого рівня негативних факторів середовища
існування стосовно здоров’я людини.

Виходячи із викладеної коротко інформації виходить, що взаємодія
функціональних схем організму людини з зовнішнім середовищем виражається
в динамічній зміні його енергетичного і матеріального балансу. При цьому
відбувається трансформація внутрішньої енергії в організмі і зміна
біохімічних процесів, що відбуваються в ньому, які формують у кінцевому
рахунку, адекватну відповідну реакцію всього організму на дію
зовнішнього подразника.

Рівень зовнішнього подразника може бути різним – нижче допустимого,
допустимий, вище допустимого. Для його оцінки використовується параметр
інтенсивності кількості енергії, що надходить в одиницю часу через
одиничну площадку поверхні відповідного аналізатора людини.

У випадку дії зовнішнього подразника із рівнем нижче допустимого (нижче
мінімальної чутливості аналізатора) людна не відчуває його.

При допустимих інтенсивностях дії зовнішнього подразника людина
сприймає інформацію, яка надходить ззовні в природному виді. Він,
наприклад, бачить, сприймає дотиком навколишній світ, чує його звуки,
вдихає аромат різних запахів. Тобто в цьому разі забезпечується
адекватне сприйняття характеристик навколишнього середовища.

При високому рівні зовнішнього подразника (вище допустимої
інтенсивності) в організмі людини формуються нестандартні біологічні
ефекти у виді, наприклад, неприємних відчуттів. У тому випадку, якщо
негативні фактори навколишнього середовища при вище допустимих рівнях
діють протягом невеликих проміжків часу і з досить тривалими перервами,
то нестандартні небажані ефекти, загалом, не позначаються на здоров’ї
людини. Однак високі рівні впливу зовнішніх негативних факторів протягом
тривалого часу можуть викликати негативні наслідки, які у більшості
випадків можуть привести до соматичних і генетичних змін в організмі
людини.

Виходячи з цього, при оцінці впливу небезпечних і шкідливих факторів на
безпеку життєдіяльності людини основною задачею є встановлення ступеня
впливу факторів навколишнього середовища і трудового процесу на характер
і рівень змін функціонального стану організму людини, його потенційних
резервів, можливостей механізму адаптації до цих факторів.

Для виключення виникнення необоротних біологічних ефектів
регламентується рівень впливу несприятливих факторів, тобто
встановлюються безпечні чи гранично припустимі рівні кожного
негативного фактора.

Так, для виробничої сфери гранично допустимий рівень (ГДР) – це той
максимальний рівень негативного фактора, який, впливаючи на людину
(ізольовано чи в сполученні з іншими факторами) протягом робочої зміни
щодня, протягом усього виробничого стажу, не викликає в нього й у його
потомства біологічних змін, навіть прихованих і тимчасово компенсованих,
у тому числі захворювань, змін реактивності, адаптаційно-компенсаторних
функцій, імунологічних реакцій, порушення фізіологічних циклів, а також
психологічних порушень (зниження інтелектуальних і емоційних здібностей,
розумової працездатності, надійності виконання виробничих функцій).

Так, наприклад, стосовно до характеристики повітря по запиленості і
загазованості використовується показник гранично допустимої концентрації
(ГДК) шкідливої речовини. При оцінці шумової обстановки – гранично
допустимий рівень звуку (ГДР), для оцінки допустимості роботи в умовах
іонізуючих випромінювань – гранично допустима доза (ГДД).

Як правило, ступінь шкідливості негативного впливу фактора безпосередньо
залежить від тривалості його дії на організм людини. У зв’язку з цим
значення гранично допустимого рівня окремого негативного фактора для
виробничої сфери і навколишнього середовища, у якому людина знаходиться
більш тривалий час, відрізняються один від одного.

Слід відмітити, що на дійсному етапі розвитку людства, при визначенні
значення гранично допустимого рівня для конкретного негативного фактора,
відповідні спеціалісти поки що змушені робити вибір між імовірністю
збитку здоров’ю людини й економічним ефектом від установлення більш
високого, а значить і більш безпечного значення ГДР.

При встановленні гранично допустимого рівня впливу негативних факторів
керуються наступними засадами:

пріоритет здоров’я людини перед іншими ефектами (технічною досяжністю,
економічними вимогами і т.п.);

пороговість усіх типів дії негативних факторів, стосовно здоров’я
людини;

первинність розробки і впровадження профілактичних заходів у порівнянні
з моментом появи небезпечного чи шкідливого фактора у виробничому
процесі.

1.2.3. Принципи і методи забезпечення безпеки

життєдіяльності людини

Відповідно до визначення, поняття принцип – це ідея, основне положення,
що реалізується в процесі розробки.

Метод є способом досягнення мети. Причому вибір застосовуваного методу
повинний здійснюватися виходячи з загальних закономірностей
досліджуваного явища, процесу, події, що впливають на рівень безпеки
життєдіяльності людини.

Для організаційної, конструктивної, матеріальної реалізації обраних
принципів і методів, з умовою забезпечення безпеки життєдіяльності,
використовуються засоби забезпечення безпеки.

Таким чином, принципи, методи і засоби – це логічна послідовність
алгоритму забезпечення безпеки життєдіяльності. Вибір їхнього виду
залежить від конкретних умов діяльності людини, рівня небезпеки
проектованого об’єкта, вартості такого об’єкта і багатьох інших
критеріїв. В даний час розроблений ряд принципів забезпечення безпеки.
Вони класифікуються по декількох ознаках, наприклад: технічні,
організаційні, управлінські (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Класифікація принципів забезпечення безпеки

Тип класифікації Ознаки класифікації

Принцип нормування Установлення ГДК, ГДР, ГДД

Принцип слабкої ланки Штучне введення в об’єкт (систему) додаткового
чутливого елемента

Принцип інформації Своєчасна подача інформації, необхідної для
правильної реакції персоналу

Принцип класифікації Поділ об’єкта (системи) на складові, відповідно до
потенційних ознак небезпеки

Принцип, що орієнтує Активність оператора, гуманізація діяльності,
деструкція, заміна оператора, класифікація, ліквідація небезпеки,
системність, зниження небезпеки

Технічний принцип Блокування, вакуумування, герметизація, захист
відстанню, компресія, міцність слабкої ланки, екранування

Організаційний принцип Захист часом, захист інформації,

резервування блоків і вузлів, рішення несумісності, підбор кадрів,
послідовність дій, ергономічність об’єктів

Управлінський принцип Адекватність, контроль, зворотний зв’язок,
відповідальність, плановість, стимулювання, керування, ефективність.

Нижче розглянемо детальніше істоту деяких із приведених принципів.

Принцип нормування. Цей принцип полягає у встановленні таких параметрів
небезпечних і шкідливих факторів середовища існування, виробничого
середовища, дотримання яких забезпечує захист людини від відповідної
небезпеки.

Цей принцип реалізується встановленням безпечних гранично допустимих
концентрацій шкідливих речовин (ГДК), гранично допустимих викидів (ГДВ),
гранично допустимих рівнів шуму, вібрації, випромінювань (ГДР), гранично
допустимих доз (ГДД), норм перенесення і підйому ваги, тривалості
добової трудової діяльності людини і т.п.

Принцип слабкої ланки. Цей принцип полягає в тім, що в проектовану чи
аналізовану систему чи об’єкт із метою забезпечення безпеки вводиться
додатковий елемент, який реагує на зміну відповідного параметра системи,
тим самим запобігаючи появі конкретної небезпеки.

Цей принцип реалізується, наприклад, введенням у відповідні елементи
системи запобіжних клапанів, розривних мембран, захисного заземлення,
блискавковідводів, автоматичних вимикачів і т.п.

Принцип інформації. Цей принцип полягає у своєчасній подачі і засвоєнні
персоналом інформації, виконання вимог якої забезпечує відповідний
рівень безпеки.

Принцип інформації реалізується через навчання, інструктажі, кольори і
знаки безпеки, попереджувальні написи, маркірування блоків устаткування
й ін.

Принцип класифікації. Цей принцип полягає в поділі об’єкта чи системи
на класи і категорії по ознаках, зв’язаних з конкретними небезпеками.

Прикладами реалізації цього принципу є обладнання санітарно-захисних
зон, класифікація виробництв (приміщень) по вибухо-пожежній небезпеці і
ін.

У виробничому середовищі, яке представляється системою «людина –
машина» існують наступні дві характерні зони:

Гомосфера – простір (робоча зона), де знаходиться людина в процесі
розглянутої діяльності.

Ноксосфера – простір, у якому постійно існують чи періодично виникають
небезпеки, негативні антропогенні фактори.

Виходячи з визначення цих зон, випливає, що сполучення або перетинання
простору гомосфери і ноксосфери неприпустимо з позицій безпеки людини.

Забезпечення безпеки досягається наступними трьома основними методами:

Метод А полягає в просторовому і тимчасовому поділі зон гомосфери і
ноксосфери. Цей метод може бути реалізований застосуванням засобів
дистанційного керування, автоматизації, роботизації виробничих процесів
і ін.

Метод Б полягає в нормалізації стану ноксосфери. Він реалізується шляхом
виключення небезпек. Так, заходи, що захищають людину від шуму, газу,
пилу, небезпеки травмування й інші засоби колективного захисту, є
прикладами реалізації цього методу.

Метод В – це комплекс прийомів і засобів, які сприяють адаптації людини
до відповідного середовищу і підвищенню його захищеності. Даний метод
реалізується професійним навчанням, тренуванням психологічного впливу,
застосуванням засобів індивідуального захисту.

У реальних умовах реалізується комбінація розглянутих методів
забезпечення безпеки.

Засоби забезпечення безпеки поділяються на дві наступні основні групи:

засоби колективного захисту (ЗКЗ), які забезпечують нормалізацію умов
праці в цілому;

засоби індивідуального захисту (ЗІЗ), що вирішують задачу нормалізації
середовища існування чи виробничого середовища для окремої людини.

У свою чергу засоби колективного захисту й індивідуального захисту
підрозділяються на групи в залежності від характеру небезпек,
конструктивного виконання, принципів захисту і т.п.

1.2.4. Керування безпекою життєдіяльності

Основною задачею керування безпекою життєдіяльності є підвищення рівня
безпеки чи системи об’єктів. Правильна постановка задачі при розробці
проектів вимагає, щоб уже на стадіях проектування об’єкта чи системи
були включені елементи, які виключають реалізацію небезпеки. Однак це не
завжди можливо. У тому випадку, якщо виявлену небезпеку неможливо
виключити цілком, необхідно знизити можливість ризику до припустимого
рівня, тобто мінімізувати імовірність появи небезпеки. Досягти цього
можливо різними шляхами. Так, наприклад, реальними шляхами керування
безпекою життєдіяльності є введення мір таких напрямів:

організаційно-управлінського характеру, у тому числі і контроль за
рівнем безпеки;

навчання людей з питань безпеки;

стимулювання безпечної роботи і відповідного поводження;

удосконалювання технічних систем і об’єктів;

розробка і використання спеціальних засобів захисту;

заміна небезпечних операцій іншими – менш небезпечними.

Кожен з перерахованих напрямків має свої переваги і недоліки. Тому на
практиці, як правило, для підвищення рівня безпеки об’єкта завжди
використовується комплекс цих заходів. Вибір заходів виконується з
використанням порівняльного аналізу витрат на заходи й ефектом від рівня
зниження збитку, що очікується в результаті їхнього введення.

Такий підхід до рішення задачі зменшення ризику прояви небезпеки
називається керуванням ризиком.

Слід зазначити, що описаний підхід до керування ризиком через
економічний показник, як і метод установлення гранично допустимих рівнів
негативних з урахуванням економічних показників факторів є недостатньо
повним.

Важливу роль у цьому випадку грає оцінка ступеня небезпеки процесу,
пов’язана з визначенням і контролем ризику в процесі існування об’єкта,
роботи виробництва. Виявлену об’єктивну можливість впливу конкретного
блоку, технологічної операції на рівень безпеки систем чи об’єктів
висувають на перший план при розробці методів і засобів керування
безпекою.

Під керуванням БЖД розуміється організований вплив на систему «людина –
середовище існування» з метою досягнення заданих позитивних результатів.
Керувати БЖД – це значить практично реалізувати можливість переводу
об’єкта з одного небезпечного стану в інший – менш небезпечний. При
цьому повинні дотримуватися об’єктивної умови економічної і технічної
доцільності такої операції.

Задача керування безпекою є багатокомпонентною. У зв’язку з цим для її
успішного рішення необхідний системний підхід. У даному випадку вимоги
системності полягають у виборі необхідного і достатнього числа
компонентів, якими визначається безпека об’єкта.

Принципи системного аналізу полягають у дотриманні наступних основних
положень:

Постановка задачі – повинна починатися з виявлення і чіткого
формулювання кінцевих цілей. При цьому проблему необхідно розглядати як
єдине ціле.

Аналіз альтернативних шляхів досягнення цілей. Вибір найбільш
раціонального шляху з технічних, екологічних, економічних і др. позицій.

Аналіз сполучності основної та другорядних цілей. Основним положення,
яке повинно виконуватися при цьому є умова, щоб другорядні цілі не
знаходились в конфлікті із загальною метою. При цьому мета повинна
задовольняти вимогам реальності, предметності, кількісній визначеності,
адекватності, необхідній ефективності та ступеню контролюємості.

Перший етап – постановка задачі (етап формувань цілей) є найбільш
складним у керуванні безпекою. Він повинний реалізовуватися з
використанням принципів системного аналізу. Ціль необхідно розглядати як
ієрархічне явище, яке підкоряється конкретній кінцевій меті. Вона
підрозділяється на підцілі, що ранжуються по ступені важливості, ступеню
впливу на рівень безпеки.

Вимоги безпеки, повинні враховуватися на всіх стадіях циклу, а саме:
при науково-дослідній роботі над проектом, розробці наукового проекту,
на етапі дослідно-конструкторської роботи, на етапі реалізації проекту,
при його іспитах, на стадії виробництва, транспортування, експлуатації,
при модернізації і реконструкції об’єкта, його консервації і
ліквідації.

Розглядаючи керування, як процес, у загальному випадку можна сформувати
наступний алгоритм його реалізації стосовно до безпеки життєдіяльності
(рис. 1.3).

При рішенні задач забезпечення безпеки життєдіяльності, виділяють
наступні основні аспекти:

світоглядний;

правовий;

організаційно-оперативний;

технічний;

ергономічний;

екологічний;

фізіологічний;

медичний;

соціальний;

психологічний;

виховний;

економічний.

Відповідно до цих аспектів, існують і відповідні засоби керування БЖД.
До них, зокрема, відносяться:

фахова освіта населення;

професійне навчання; професійний добір;

технічні й організаційні засоби колективного захисту, засоби
індивідуального захисту;

психологічні впливи на суб’єкти керування;

раціоналізація режимів праці і відпочинку;

виховання культури безпечного поводження;

система заохочень, пільг і компенсацій населенню і працюючим.

1.2.5. Системний аналіз безпеки. Методи аналізу

Система – це сукупність взаємозалежних компонентів, елементів, складових
частин, унаслідок взаємодії яких, досягається визначений результат. При
цьому під компонентами – елементами, складовими частинами системи
розуміються не тільки матеріальні об’єкти, але і відносини і
взаємозв’язки між ними.

Системний аналіз БЖД. Під системним аналізом безпеки життєдіяльності
розуміється сукупність методологічних засобів, які використовуються для
підготовки й обґрунтування рішень, а в кінцевому результаті – для
оптимізування взаємозв’язків глобальної системи «людина – середовище
існування» та її підсистем для вирішення проблем забезпечення безпеки
життєдіяльності людини.

Як було указано вище, в науці «Безпека життєдіяльності» існує велика
кількість підсистем глобальної системи «людина – середовище існування».
В якості основних, типових для оптимізації, виділяються наступні типи
систем:

Система природного походження – «людина – природне середовище».

Антропогенна система: «об’єкт антропогенного походження – середовище
існування». В якості першої складової такої системи може бути
представлений будь-який технічний, біологічний, хімічний та інший
об’єкт, який створений людиною, технічне обладнання, технологічне
устаткування і т. п.

Ергатична система. В такій системі одним з її елементів є людина.
Прикладом ергатичних систем є, наприклад такі: «людина – машина»,
«людина – машина – навколишнє середовище» і інші.

Виходячи з визначення системи випливає логічний висновок, що принцип
системності збов’язує розглядати явища в їхньому взаємному зв’язку, як
цілісний набір чи комплекс. Мета чи результат, які формуються в процесі
функціонування системи, називаються системоутворюючим елементом
(результатом). Наприклад, таке системне явище як горіння можливе при
наявності наступних компонентів: пальна речовина, окислювач, джерело
запалення. При виключенні хоча б одного з названих компонентів система
не може існувати, тобто – руйнується.

У принципі системам володіють якостями, яких немає в елементах, які їх
утворюють. Ця одна із найважливіших властивостей систем називається
емержментністю. Вона лежить в основі аналізу і рішення проблем безпеки
життєдіяльності.

Методологія системного аналізу характеризується значною розмаїтістю. У
ній використовуються елементи теорії і практики, строгі формалізовані
методи сполучаються з інтуїцією й особистим досвідом, з евристичними та
апріорними прийомами рішення задач.

Ціль системного аналізу безпеки систем полягає в тому, щоб виявити
причини, таке сполучення її компонентів, що активно впливає на прояв
небезпек (аварій, катастроф, пожеж, травм і т.п.) і на основі цього
розробити попереджувальні заходи, які зменшують імовірність появи
небезпеки.

Реалізація будь-якої небезпеки супроводжується збитком. Сама небезпека
проявляється внаслідок дії однієї чи декількох причин. Таким чином, між
реалізованими небезпеками і причинами їхньої появи існує логічний
причинно-наслідковий зв’язок. Унаслідок цього причини і небезпеки
утворять ієрархічні, ланцюгові структури чи системи. Графічне зображення
компонентів зв’язків об’єкта нагадує дерево з гілками (рис 1.4).

У зв’язку з цим при системному аналізі безпеки об’єктів використовують
такі терміни як «дерево причин», «дерево відмовлень», «дерево небезпек»,
«дерево подій» і т. п.

При створенні структур («дерев») причин відмовлень, небезпек чи подій
приймають до уваги та використовують взаємозалежні області конкретних
характеристик чи параметрів системи, у яких розташовуються причини і
небезпеки. Такі області, як правило, присутні в любій системі. Це цілком
відбиває діалектичний характер причинно-наслідкових зв’язків, які
обумовлюють реалізацію конкретної небезпеки. Розділення цих областей
може бути хибним, тому що при цьому може спостерігатися неадекватність
відображення існуючих причинно-наслідкових взаємозв’язків у системі. У
зв’язку з цим загальноприйнятим видом графічних зображень
взаємозв’язків, які отримані при аналізі небезпеки об’єктів, є «дерево
причин і небезпек».

Процедура побудови «дерева» є винятково ефективним методом виявлення
причин різних небезпек (катастроф, аварій, травм, пожеж, і т. п.).
Процес виявлення ієрархічних взаємозв’язків і представлення їх у виді
«дерева», найчастіше вимагає введення обмежень на їхню кількість. Ці
обмеження цілком залежать від цілей дослідження.

Загалом, границі розгалуження «дерева» визначаються логічною доцільністю
введення того чи іншого зв’язку. При цьому основною умовою уведення чи
виключення зв’язку є аналіз ступеня її впливу на реалізацію небезпеки.

При побудові «дерева причин і небезпек» у графічному виді використовують
загальноприйняті зображення логічних взаємозв’язків компонентів
об’єктів. Найчастіше вживаються операції «І» (&) та «ЧИ» (1).

Операція «І» указує, що для одержання реакції на виході необхідно
одночасне сполучення всіх умов на входах. Операція «ЧИ» указує, що для
одержання реакції на виході повинна бути дотримана хоча б одна з умов на
вході. Іншими словами, операція «І» означає, що для того, щоб відбулася
подія А одночасно повинні відбутися обидві події Б и В. Операція «ЧИ»
означає, що подія Г буде мати місце в тому випадку, якщо відбудеться
хоча б одна з подій Д чи Е чи обидві ці події.

Аналіз безпеки може здійснюватися апріорно чи апостеріорно, тобто до чи
після реалізації небезпеки. В обох випадках використовуваний метод
аналізу може бути прямим і зворотним.

У першому варіанті аналізуються наслідки (потенційні чи реальні), які
проявилися у результаті реалізації небезпеки.

В другому – аналіз передбачає перспективне передбачення, виявлення
причин, що можуть привести (чи привели) до реалізації небезпеки на
основі теоретичних досліджень.

При апріорному аналізі дослідник вибирає такі небажані події і їхні
сполучення, які є потенційно можливими для даної системи, і намагається
скласти набір різних ситуацій, що можуть привести до прояви небезпеки.

Апостеріорний аналіз виконується після реалізації небезпеки. Ціль такого
аналізу – розробка рекомендацій підвищення безпеки на майбутнє. На
практиці апріорний і апостеріорний аналізи використовуються одночасно,
тому що вони доповнюють один одного.

Слід зазначити, що метод апріорного аналізу є найбільш кращим і повинний
передувати створенню об’єкта. Це обумовлюються тим, тому що в цьому
випадку мається можливість локалізувати чи мінімізувати небезпеки на
етапі проектування. У цьому випадку при наявності розробленого «дерева
причин і небезпек», знаючи імовірність і частоту виникнення первинних
небезпек, можна, рухаючи знизу нагору по ієрархії «дерева», визначити
імовірність прояви кінцевої небезпеки.

Основною проблемою при аналізі небезпеки з використанням такого підходу
є встановлення переліку та кількості необхідних параметрів, елементів
системи, які необхідно включити до структури «дерева». Іншими словами –
вирішення задачі необхідного обмеження структури системи при дослідженні
її ступеню небезпеки. Ступінь вірогідності рішення цієї задачі
безпосередньо впливає на рівень безпеки об’єкта, яка виявляється та
прогнозується в процесі аналізу.

Так, у тому випадку, якщо система буде надмірно обмежена, то з’являється
імовірність розробки розрізнених, несистематизованих запобіжних заходів,
при яких деякі небезпечні ситуації можуть бути виключені з аналізу.

Якщо ж аналізована система представлена занадто великою кількістю
взаємозв’язків і компонентів, то результати аналізу можуть виявитися
невизначеними через недостатньо коректний її опис.

У зв’язку з таким положенням, у випадках аналізу складних систем
обов’язковим є етап визначення ступеня значимості виділених компонентів
і кожного взаємозв’язку.

Контрольні запитання

Задачі науки «Безпека життєдіяльності». Теоретичні і практичні задачі
БЖД.

Система «людина – середовище існування». Основні складові системи.

Об’єкт вивчення науки «Безпека життєдіяльності».

Аксіома про потенційну небезпеку.

Визначення небезпеки, як поняття.

Класифікація небезпек.

Види ознак небезпеки.

Визначення ризику.

Поняття ризику, як категорії безпеки життєдіяльності.

Методи оцінки ризику.

Методика визначення прийнятного ризику.

Реакція організму людини на вплив негативних факторів зовнішнього
середовища.

Поняття оборотної і необоротної біологічної реакції організму людини на
вплив негативних факторів.

Гранично припустимий рівень впливу негативних факторів на організм
людини.

Етапи в рішенні задач забезпечення безпеки життєдіяльності людини.

Класифікація принципів забезпечення безпеки життєдіяльності людини.

Система «людина – машина». Характерні зони системи «людина – машина».

Методи забезпечення безпеки життєдіяльності в системі «людина –
машина».

Основні задачі в керуванні безпекою життєдіяльністю.

Алгоритм реалізації керування безпекою життєдіяльності.

Визначення «системний аналіз».

Ціль системного аналізу.

Основні задачі та етапи системного аналізу.

«Дерево причин і небезпек».

Методика будування «дерева причин і небезпек».

Логічні операції, які використовуються при побудові«дерева причин і
небезпек».

Апріорний аналіз ступеня небезпеки антропогенних об’єктів.

24. Апостеріорний аналіз ступеня безпеки антропогенних об’єктів.

Розділ 2

ЛЮДИНА В СИСТЕМІ

«ЛЮДИНА – СЕРЕДОВИЩЕ ІСНУВАННЯ»

Глава 2.1. Фізіологія людини в контексті її здоров’я і безпеки

2.1.2. Людина – як біоенергетична система

Життя є формою існування матерії, яка характеризується системним
керуванням, обміном речовин, самовідновленням і саморозвитком живих
істот. Людина, яка є елементом біосфери, існує в ній у виді біологічного
суб’єкта. По своїй структурі і фізіологічних функціях людина належить до
теплокровного тваринного світу. Подібність між людиною і тваринами
визначається складом речовин, будівлею і функціональними
характеристиками організмів. У людини і в даний час присутні
рудиментарні органы, що виконували важливі функції у тварин, хоча в
даний час вони практично функціонально не задіяні.

Визначення «людина», як біологічна категорія, указує на якісну
відмінність людей від тварин і характеризує загальні, властиві усім
людям, якості й особливості, що визначені в терміні «Homo sapiens» –
«істота мисляча».

Одним з основних, характерних ознак людини, є свідомість. Причому,
свідомість оцінюється в цьому випадку не тільки в плані розуміння
життєвої ситуації, але й у пізнанні навколишньої дійсності. Виходячи з
цього, випливає, що головною відмінністю людини від тварин є спосіб
життя, який взаємозалежний з рівнем свідомості. Життя тварин протікає
природним шляхом, а у людини визначається суспільними і соціальними
умовами, і розглядається як категорія – життєдіяльність.

Діяльність є специфічною формою відношення людини до навколишнього
світу. Вона поєднує біологічні, соціальні і духовно-культурні аспекти
існування людини в суспільстві. Діяльність у своїй сутності
представляється як засіб перетворення людиною елементів природи на
предмети споживання, витвори культури і т. п.

Таким чином, діяльність – це активна взаємодія людини з навколишнім
середовищем, для досягнення свідомо поставленої мети, яка виникла в
нього внаслідок прояву визначених потреб. Такі потреби можуть бути як
матеріальні, так і моральні.

Потреба – це необхідність для людини тих елементів середовища існування,
які забезпечують його існування, як із фізичних, так і з психологічних
позицій.

Однією із специфічних форм діяльності, що присущі людині, є праця. Праця
це процес, який відбувається між людиною й елементами біосфери.
Перетворюючи елементи біосфери, людина перетворює, вдосконалює і себе. У
процесі праці розвиваються фізичні і професійні здібності людини,
удосконалюється його мислення, чуттєве сприйняття світу.

Таким чином праця – це цілеспрямована діяльність людини, у процесі якої
він впливає на біосферу і використовує її з метою виробництва
матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх фізіологічних,
моральних та психологічних потреб.

Кожна людина характеризується рівнем розвитку трьох основних систем:
біологічної, психічної і соціальної.

Біологічна система визначається рівнем розвитку фізичних і фізіологічних
характеристик людини.

Під психічною системою мається на увазі внутрішній духовний світ людини
– його емоційність, воля, переживання, пам’ять, характер і т. п.

Соціальна система визначається соціальним статусом людини в суспільстві
і рівнем розвитку цього суспільства.

Аналізуючи істоту психологічної і соціальної систем людини випливає, що
вони є взаємозалежними і, на додаток до цьому, опосередковано впливають
і на розвиток його біологічної системи.

Таким чином, людина являє собою об’єктивну єдність біологічної,
психологічної і соціальної систем. При цьому кожна людина являє собою не
арифметичну суму характеристик біологічної, психологічної і соціальної
систем, а їхнє інтегральне сполучення, що є основою до виникнення нової
якісної ступіні – особистості кожної людини.

Виходячи їх вищевикладеного випливає, що особистість – це міра рівнів
розвитку біологічної, психічної і соціальної систем людини, яка включає
безліч їхніх взаємозалежних характеристик і елементів. При цьому
головною характеристикою особистості, що формується в процесі розвитку
його систем, є світогляд, а її основним компонентом виступає мораль.

Ціль життя людини, як особистості, формується в різних видах діяльності
– у праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і
мистецтвом, в активному громадському житті і т. д.

При цьому праця є не самоціллю, а використовується як основа для
створення об’єктивних умов життєдіяльності людини, з обліком його
конкретних потенційних і реальних здібностей.

2.1.2. Єдність біологічних систем організму людини

Організм людини складається з цілого ряду біологічних систем, одні із
яких сформовані відособлено, наприклад – система кровообігу, травлення,
або є типово функціональними – система терморегуляції, імунологічного
захисту і т. д. Усередині таких систем природою передбачена автономна
регуляція процесів. Тому при аналізі їхньої роботи вони можуть бути
розглянуті як самостійні саморегулюючі системи, що мають власний
зворотний зв’язок через відповідні аналізатори. Усі системи організму
функціонують у взаємозв’язку, і тому організм людини, як і будь-яка
складна біологічна система, являє собою єдине ціле.

Розглядаючи організм людини, як елемент біосфери в системі «людина –
середовище існування», весь комплекс систем людини підрозділяють на
соматичні і психічні системи.

Соматичні системи відносяться до біологічних процесів, органів тіла
людини.

Психічні системи об’єднані нервовою системою людини, яка здійснює
керування функціями усього його організму.

Центральна нервова система бере участь у прийомі, обробці й аналізі
будь-якої інформації, що надходить із зовнішнього і внутрішнього
середовища через відповідні аналізатори, формує відповідні образи
сприйняття зовнішнього світу.

При надмірно високих рівнях впливу зовнішніх подразників може виникнути
перенапруга сигналів аналізаторів. Тому в процесі еволюції людини
нервова система спроможна визначати не тільки ступінь їхнього впливу,
але і формувати відповідні захисні реакції.

Так, наприклад, з появою високих рівнів болючих відчуттів центральна
нервова система викликає появу сліз, що є захисною реакцією організму
людини. Захисна реакція при цьому полягає у тому, що сигнал аналізатора
болю розгалужується і прямує не до однієї ділянки мозку, а до двох.

Таким чином інтенсивність сигналів, які приходять від аналізатора по
нервових волокнах та безпосередньо діють на відповідні ділянки кори
головного мозку значно знижується. У результаті цього забезпечується
збереження фізіологічних функцій центральної нервової системи та окремих
органів людини, які в результаті цього одержують сигнали управління та
керування життєдіяльністю людини у допустимих границях.

У тих випадках, якщо рівень дії зовнішнього подразника, який надходить
із середовища існування людини на відповідний аналізатор, знаходиться за
допустимими границями, тобто коли система розгалуження сигналів
аналізатора вичерпала свої можливості, проявляється наступна реакція
центральної нервової системи – автоматичне відключення аналізаторів від
кори головного мозку людини. Ці механізми забезпечення життєдіяльності
людини розглянуті більш докладно нижче (Гл. 2.2.).

2.1.3. Фактори, що забезпечують здоров’я людини

Здоров’я людини є важливою медико-біологічною і соціальною категорією
людини в процесі його існування в системі «людина – середовище
існування».

По своїй біологічній і соціальній сутності здоров’я є процесом адаптації
організму людини до впливу позитивних і негативних факторів середовища
існування і виробничого середовища.

У розглянутому випадку адаптація організму людини до умов середовища
існування містить у собі наступні основні елементи:

генетичний рівень – генетичний природний добір, який забезпечує
збереження популяції;

фенотиповой рівень – індивідуальна пристосовність людини до нових умов
існування в результаті функціонування ієрархічної системи природних
адаптивних механізмів;

метаболізм – обмін речовин, який містить у собі процеси засвоєння
речовин, їхній розпад в організмі людини і побудову нових живих тканин
чи їхнє відновлення для збереження стабільності функціонування
організму;

гомеостаз – відносна динамічна сталість складу й особливостей
внутрішнього середовища організму людини і стійкість його основних
фізіологічних функцій, збереження сталості видового складу і регулювання
народжуваності;

імунітет – підтримка існуючих і розвиток захисних властивостей організму
проти впливу інфекцій, що надходять зовні чи створюються в ньому під
впливом різних факторів;

регенерація здоров’я – відновлення здоров’я, що порушується через дію
негативних факторів, відновлення структури ушкоджених органів чи тканин
організму;

умовні чи умовно-рефлекторні реакції організму людини на зовнішні
подразники, що сприяють адаптації людини до умов його існування в
системі «людина – машина – середовище існування».

Контрольні запитання

Людина, як елемент біосфери.

Характерні відмінності людини, як елемента біосфери.

Визначення діяльності людини.

Спосіб життя людини.

Визначення потреб людини.

Визначення праці.

Основні системи людинаи, як елемента біосфери і системи «людина –
середовище існування».

Психічна система людини.

Біологічна системи людини.

Соціальна система людини.

Об’єктивна єдність систем людини.

Поняття особистості людини.

Біологічні підсистеми організму людини.

Системи, що забезпечують захист людини від впливу негативних факторів.

Основні функції центральної нервової системи людини.

Поняття «генетичний рівень».

Поняття «фенотиповой рівень».

Поняття «метаболізм».

Поняття «гомеостаз».

Поняття «імунітет».

Поняття «регенерація здоров’я».

Умовні й умовно-рефлекторні реакції організму людини.

Глава 2.2. Фізіологічні фактори забезпечення безпеки

життєдіяльності людини

2.2.1. Функціональні системи організму людини в

забезпеченні його безпеки життєдіяльності

За мільйони років у ході еволюційного і соціального розвитку, у
результаті впливу негативних факторів у людини сформувалася природна
система захисту від небезпек. Ця система відрізняється досконалістю. Як
будь-яка біологічна чи технічна система вона характеризується межами
існування стосовно рівня негативних факторів. Таким чином, природна
система захисту від небезпек власне кажучи призначена для захисту людини
від небезпек, що виникають у результаті впливу негативних факторів.

Одночасно з цим, людина у своєму існуванні також є джерелом потенційних
і реальних небезпек. Так, у процесі життєдіяльності вона виділяє отруйні
речовини, випромінює тепло, може бути причиною виникнення різного роду і
рівня небезпек унаслідок помилкових дій, наприклад на виробництві.

Крім того, вивчення психологами поводження великих мас людей, наприклад,
в умовах паніки, показує, що воно має свої закони і відрізняється від
психології поводження однієї людини. Тому закони групової психології
необхідно враховувати при аналізі впливу небезпечних ситуацій на
жителів чи працюючих на великих виробництвах. У зв’язку зцим у
психології розроблені рекомендації по корекції поведінкових реакцій
людини і її дій у надзвичайних ситуаціях.

Так, для безпечного стану системи «людина – середовище існування»
необхідне узгодження характеристик людини й елементів, що складають
середовище. У тих випадках, коли таке узгодження не передбачене,
можливий прояв наступних наслідків:

психологічна пригніченість людини;

зниження працездатності людини;

розвиток загальних захворювань, травматизму працюючих;

розвиток професійних захворювань;

виникнення аварій, пожеж, вибухів.

Адаптація життєдіяльності організму людини при зміні зовнішніх умов
здійснюється завдяки регулюючій функції центральної нервової системи
(ЦНС), особливо її вищого відділу — кори великих півкуль головного
мозку. Сприйняття навколишнього світу здійснюється людиною через
комплекс аналізаторів (рецепторів), які сприймають і передають
відповідну інформацію в кору великих півкуль.

У ході еволюції в організмі людини виробився ряд спеціалізованих
функціональних і структурних систем, призначених для сприйняття
характеристик середовища існування і компенсації несприятливих змін
зовнішніх умов і організації рівня життєдіяльності відповідно до цих
умов. Тому при зміні середовища існування чи виробничого середовища в
організмі людини формується відповідна інформація, яка керує необхідними
відповідними змінами в організації компенсаторних процесів таким чином,
щоб ця зовнішня зміна не привела до ушкодження і загибелі організму.
Так, наприклад, у відповідь на підвищення температури зовнішнього
середовища, яке може привести до підвищення температури тіла і далі –
до необоротної фазової зміни білка в людини, унаслідок відповідного
аналізу зовнішніх сигналів, формуються і відповідні реакції
компенсаторного характеру.

Вони можуть бути поведінковими, наприклад відхід людини в більш
прохолодне місце, відсмикування руки від гарячого предмета.

Біологічними (внутрішніми), що полягають у зниженні теплопродукції,
підвищенні тепловіддачі організмом на рівні регулювання інтенсивності
хімічних процесів, що відбуваються в організмі людини.

Компенсаторні системи організму аналізують інформацію, яка надходить до
них із зовнішнього середовища і посилають адекватні розпорядження
виконавчим органам через розгалужену нервову систему. Первинними
датчиками аналізаторних систем є структурні утворення нервових волокон,
які називаються рецепторами. За принципом організації вони
підрозділяються на екстероцептори, що сприймають зміну в навколишнім
середовищі та інтероцептори, що формують сигнали при зміні стану
внутрішніх систем організму людини.

Унаслідок впливу факторів середовища існування, особливостей біосфери
Землі в людини сформувалися такі рецептори, які сприймають
електромагнітні коливання визначених довжин хвиль (фоторецептори,
розташовані в сітківці ока), коливань повітря (фонорецепторы вуха),
дотику (тактильні рецептори), змін гідростатичного й осмотичного тиску
крові (баро- й осморецептори судинного ложа), змін положення тіла
(рецептори вестибулярного апарата) чи частин тіла відносно один одного і
тонусу м’язів (пропріоцептори м’язів і сухожиль).

Крім названих, існують хеморецептори, що реагують при впливі яких-небудь
хімічних речовин (глюкорецептори), смакові і нюхові, терморецептори, що
реагують на зміну температури як усередині організму, так і в
навколишнім середовищі, рецептори болі. Слід зазначити, що рецептори
болі виділяються окремою групою. Вони збуджуються при механічних,
хімічних і температурних впливах такого рівня, при якому можлива
руйнівна їхня дія на тканини чи органи тіла людини.

Інформація, що сприймається рецепторами, кодується у виді нервових
імпульсів. Потім вона передається по нервових волокнах у центральні
відділи відповідних аналізаторів, де піддається обробці для створення
образа подразника. У процесі аналізу інформації, що надходить, і у
виробленні рішення бере участь велика кількість відділів центральної
нервової системи. У простих і звичайних ситуаціях цей процес
здійснюється по уродженій (генетичній) програмі за допомогою безумовних
рефлексів. У деяких випадках інформація, що надходить, безпосередньо
переключається на виконавчі органи. Такий принцип переробки інформації
закладений в основу ряду безумовних рефлексів. Наприклад, скорочення
м’язової тканини, що подразнюється електричним струмом, теплом чи
кислотою, приводить до віддалення кінцівки від джерела роздратування.

Організації життєдіяльності конкретної людини в складних і незвичайних
ситуаціях виробляється в процесі розвитку даного індивідуума за
допомогою навчання. У цьому випадку виробляються т. зв. умовні рефлекси.
Це реакції нервової системи, вироблювані відповідними системами
організму індивідуально, на основі придбаного досвіду. Умовні рефлекси є
непостійними. Вони виробляються на базі безумовних рефлексів і для
їхнього існування необхідно періодичне надходження відповідної
інформації, яка активізує їхню дію. Якщо періодичного надходження
інформації не буде, то умовний рефлекс буде загасати і з плином часу
його дія припинеться.

Характер змін життєдіяльності організму залежить від тривалості
зовнішніх позитивних і негативних впливів. Наприклад, зниження
концентрації кисню у вдихуваному повітрі спочатку викликає лише
частішання подиху і збільшення швидкості кровообігу, чим і
забезпечується достатнє постачання живих тканин організму киснем. При
тривалій дії цього фактора для забезпечення ефекту компенсації
включаються інші механізми, що, наприклад, забезпечують акліматизацію в
умовах високогір’я. Завдяки дії додаткових механізмів у людинаи в горах
підвищується транспортна функція крові, тобто збільшується кількість
еритроцитів і змінюються властивості гемоглобіну по зв’язку кисню в
крові, активізується тканинне дихання.

У більшості випадків реакція систем життєдіяльності організму на зміну
умов зовнішнього середовища формується при участі декількох
аналізаторів. При цьому розмежування їхніх функціональних особливостей,
особливо на рівні центральної нервової системи, практично неможливо.

Так, наприклад, при регулюванні стійкої рівноваги людинаи, на зміну пози
спрацьовує не тільки вестибулярний апарат, але і граві- і пропріоцептори
м’язів, тактильні рецептори шкіри, рецептори органа зору.

Інформація, яка виробляється всіма цими рецепторами, є сигналом
зворотного зв’язку, що реалізується поведінковою реакцією відповідних
груп м’язів. У зв’язку з цим, та область нервової системи, у якій
відбувається циклічний синтез первинної інформації, її аналіз,
порівняння отриманого результату з необхідним і вироблення кінцевого
рішення, функціонують як єдине ціле. У цьому випадку функціональний
поділ аналізаторних систем неможливо ще і тому, що усі вони мають той
самий виконавчий механізм – опорно-руховий апарат. Ще сутужніше виділити
окремі аналізатори в тому випадку, коли вибір реакції на зовнішнє
збурювання здійснюється свідомо.

Таким чином, у принципі поділ усієї сукупності аналізаторів організму
людинаи на автономні системи є умовним. Вони чітко розділяються лише
на рівні первинних датчиків, тобто у своїй рецепторній частині. Тому,
більш правильним, є розподіл їх на такі системи, що, наприклад, є
функціональними.

Прикладом може служити системи терморегуляції людини, та його
імунологічного захисту. Усередині таких систем існує автономна регуляція
параметрів і їх можна розглядати як самостійні саморегулюючі біологічні
підсистеми організму людинаи, що мають власний зворотний зв’язок.

Таким чином, розглядаючи фізіологічну організацію людини в комплексі
випливає, що між усіма його системами існують взаємозв’язки, і організм
людини, як і будь-яка біологічна система у функціональному відношенні до
сприйняття зовнішнього світу і забезпечення безпеки життєдіяльності,
являє собою єдине ціле.

2.2.2. Захисні функції організму людинаи

Унаслідок впливу природних негативних факторів умов середовища існування
людини, адекватної реакції на взаємозв’язки системи «людина – середовище
існування» у процесі еволюції в організмі людини поряд із системами
сприйняття створений ряд систем забезпечення безпеки. Наприклад, око
забезпечує зорове сприйняття образів, але воно в той же час має віко,
дві м’язово-шкірні складки, що при змиканні закривають очне яблуко.
Таким чином, віко несе функцію захисту очного яблука, охороняючи орган
зору від надмірного світлового потоку чи механічного ушкодження, сприяє
зволоженню його поверхні і видаленню зі сльозою сторонніх тіл.

Вухо людинаи забезпечує слухове сприйняття зовнішнього середовища. При
надмірно голосних звуках, вступає в дію захисна реакція цього
аналізатора. Два самі маленькі м’язи середнього вуха різко скорочуються,
а три самих маленьких кісточки (молоточок, ковадло і стремінце)
перестають коливатися. Таким чином, спрацьовує механізм блокування, і
система кісточок не пропускає у внутрішнє вухо високих рівнів звукових
коливань.

Існують також захисні реакції й у аналізатора нюху.

Так чихання відноситься до групи захисних рефлексів носу і являє собою
форсований видих повітря через ніс (при кашлі — форсований видих через
рот). Завдяки високій швидкості і великому тиску цей повітряний струмінь
несе за собою з порожнини носа всі сторонні тіла, що потрапили туди, і
хімічно активні дратівні речовини.

У зоровому аналізаторі в якості допоміжної захисної функції передбачена
сльозотеча. Вона може виникати при вдиханні шкідливих домішок повітря,
при влученні дратівних речовин на слизувату оболонку носа. Причому,
сльоза стікає не тільки з ока назовні, але і через сльозоносний канал у
порожнину носа, змиваючи тим самим шкідливу речовину з відповідних
рецепторів.

Наступною системою природного захисту є рух, забезпечуваний
кістково-м’язовою системою. Активний рух може приглушати як душевний,
так і фізичний біль.

Описані вище дії будь-якого зовнішнього подразника передаються в кору
головного мозку. Клітки кори головного мозку надзвичайно тендітні. Якщо
на них впливає значний рівень інформаційних імпульсів, то виникає
погроза порушення їхньої діяльності. Для захисту коркових кліток,
організм виробив спеціальну захисну систему, яка включає додаткові
конкретні вогнища збудження. При цьому відбувається перерозподіл рівнів
інформаційних сигналів із відповідним зниженням їхніх рівнів.

Наприклад, людині нанесли сильну, сердечну травму. Перша інстинктивна
реакція розглядаємої системи захисту полягає в створенні конкуруючого
вогнища збудження в корі головного мозку. Прямий, безпосередній
зовнішній прояв такої реакції виявляється в лементі, бійці і т. п. Але
прояв, реалізація такої реакції природна, в основному, лише в природному
світі тварин, у світі ж людей це буде розцінене як хуліганство. Тому
активізується інше вогнище збудження – сльозоточення. Миттєве, рясне
зрошення сльозами інтенсифікує активність рецепторів носової порожнини.
У мозку створюється нове могутнє вогнище збудження, яке відводить від
кліток кори головного мозку небезпеку перенапруги.

Таким чином, цей механізм є надійною автоматичною системою захисту всієї
нервової системи людини. Причому, природою передбачене спрацьовування
цього механізму і при дії занадто великих рівнів позитивних факторів,
наприклад, при радості.

В організмі людинаи функціонує також система імунного захисту. Це
властивість організму, яка забезпечує його несприйнятливість чи
стійкість до дії чужорідних білків, хвороботворних мікроорганізмів і
їхніх отрутних продуктів.

По природі формування розрізняють: природний і придбаний імунітет.

Природний імунітет — це видова ознака, яка передається в спадщину.
Наприклад, люди не заражаються чумою рогатої худоби.

У процесі розвитку організм людини сформував природні біологічні і
механічні захисні елементи, дію яких спрямовано проти різних патогенних
мікробів. Так, наприклад, неушкоджена шкіра є надійною перешкодою для
проникнення в організм хвороботворних мікроорганізмів. Крім того,
виділення слизуватих оболонок і шкіри мають бактерицидні властивості
стосовно дії мікробів. Виділення слизу, а також ряд рефлекторних
реакцій, таких як кашель, чихання, блювота, веде до механічного
видалення мікробів з організму.

Шлунковий сік, до складу якого входить соляна кислота, руйнує деякі
мікроорганізми. У сльозах, слині, мокротинні, крові, лейкоцитах,
материнському молоці міститься лизоцин — речовина, яка убиває бактерії.

Такі органи тіла людини як печінка, селезінка, лімфатичні вузли також
здатні затримувати і частково знешкоджувати мікроби, що поширюються по
організму із током крові і лімфи.

Якщо мікроби все-таки проникнули в організм, то їхній розвиток у ньому
затримується завдяки реакції запалення.

Придбаний імунітет організму людини може бути природного і штучного
походження.

Природна форма придбаного імунітету формується внаслідок перенесеного
захворювання.

Штучна форма придбаного імунітету розвивається при штучній імунізації у
виді відповідних щеплень.

Важлива роль у розвитку імунітету людини належить специфічним захисним
біологічним елементам сироватки крові (антитілам), які з’являються в
сироватці після перенесеного захворювання, а також при штучній
імунізації. Антитіла мають вибіркову дію стосовно мікробів чи продуктів
їхньої життєдіяльності.

Необхідно вказати, що в процесі штучної імунізації, як правило,
змінюється чутливість організму до повторного уведення відповідної
сироватки, тобто змінюється імунореактивність організму. Вона може
виражатися як у підвищенні, так і у зниженні чутливості окремих органів
і тканин до мікробів, чи отрут. Тому зміни імунореактивності не завжди
корисні для організму. Так, при підвищенні чутливості організму до
якого-небудь імунного препарату можуть розвиватися алергійні
захворювання. Імунологічна реактивність організму багато в чому залежить
від віку людини. У немовлят вона різко знижена, а в літніх людей ця
реактивність виражається в меншому ступені, чим у середньому віці.

Контрольні запитання

Види реакцій функціональних систем організму людини на вплив негативних
факторів середовища існування.

Поведінкові реакції організму людини.

Біологічні реакції організму людини.

Класифікація рецепторів організму людини.

Призначення екстероцепторів організму людини.

Призначення інтероцепторів організму людини.

Структурна схема системи сприйняття зовнішнього середовища організмом
людини.

Біологічні системи забезпечення безпеки організму людини.

Система забезпечення безпеки зорового аналізатора.

Система забезпечення безпеки звукового аналізатора.

Система забезпечення безпеки аналізатора нюху.

Функції шкірного покриву тіла людини.

Функції слизуватих оболонок.

Функції шлункового соку.

Функції печінки, селезінки, лімфатичних вузлів організму людини.

Природний імунітет.

Придбаний імунітет.

Придбаний імунітет природного походження.

Придбаний імунітет штучного походження.

Глава 2.3. Роль сприйняття середовища існування в безпеці

життєдіяльності людини

2.3.1. Роль рецепторів і аналізаторів організму людинаи в

оцінці факторів системи «людина – середовище

існування». Закон Вебера-Фехнера

Людина реалізує безпосередній зв’язок у системі «людина – середовище
існування» за допомогою своїх аналізаторів (Розд. 2.2.1). За допомогою
цих аналізаторів людинаа одержує комплексну масову інформацію про
характеристики зовнішнього світу. Кількість інформації виміряється в
двоїчних кодах – бітах. У людинаи потік інформації, який може надходити
через зоровий рецептор, дорівнює 1…10 біт/с; нервові волокна
пропускають 2…10 біт/с, а до свідомості доходить близько 50 біт/с. У
пам’яті людини з достатнім ступенем надійності затримується тільки 1
біт/с. Виходячи з цього випливає, що значна частина інформації, що
надходить є надлишковою і мозком фіксується тільки найбільш важлива
інформація.

Інформація, що надходить від зовнішнього середовища, визначає і регулює
роботу відповідних функціональних систем організму і, як наслідок –
поводження людини.

Для керування поводженням людини через активність його функціональних
систем, яка виявляється у виді вихідної інформації, що йде з мозку,
досить близько 10 біт/с. Причому, на етапі формування вихідних сигналів
відбувається автоматичне підключення раніше сформованих програм
розпізнавання образів, які містяться в пам’яті людини.

У табл. 2.1 приведені максимальні швидкості передачі інформації,
прийнятої людиною за допомогою різних аналізаторів.

Характеристики аналізаторів людинаи – швидкість передачі інформації і
чутливість, необхідно враховувати при рішенні задач забезпечення
необхідного рівня безпеки створюваних систем.

Таблиця 2.1

Характеристики аналізаторів людини

Сприйманий

сигнал Зміст сигналу Максимальна швидкість передачі інформації, біт/с

Зоровий Довжина лінії

Колір

Яскравість 3,25

3,1

3,3

Слуховой Голосність

Висота тону 2,3

2,5

Смаковий Солоність 1,3

Нюховий Інтенсивність 1,53

Тактильний

(дотикальний) Інтенсивність

Тривалість

Розташування на тілі 2,0

2,3

2,8

Любий аналізатор людини складається з рецептора, нервових шляхів, що
проводять вихідні сигнали від рецептора, і мозкового центра аналізатора.
Рецептор перетворює енергію зовнішнього або внутрішнього подразника в
нервові імпульси. Провідні нервові шляхи передають ці нервові імпульси в
кору головного мозку. Мозковий центр аналізатора складається з ядра й
елементів, розсіяних по корі головного мозку. Ці розсіяні елементи
забезпечують нервові зв’язки між мозковим центром і іншими
аналізаторами. Між рецепторами і мозковим центром існує двосторонній
зворотний зв’язок, що забезпечує автоматичне саморегулювання
інтенсивності роботи аналізатора. Істотною особливістю аналізаторів
людинаи є їхня парність. Це забезпечує високу надійність їхньої роботи
за рахунок дублювання сигналів, що надходять.

Однієї з головних характеристик аналізатора є його чутливість, яка
виражається величиною мінімального рівня подразника, при якій на виході
аналізатора формується адекватний сигнал. При подальшому збільшенні
інтенсивності подразника настає момент, коли аналізатор знову перестає
працювати адекватно. Величина зміни інтенсивності подразника між її
мінімальним і максимальним значенням називається динамічним діапазоном
чутливості аналізатора.

Рівень внутрішнього впливу, або впливу факторів навколишнього
середовища, який перевищує по інтенсивності деяке граничне значення,
викликає у людини неприємні відчуття, біль і може привести до порушення
діяльності аналізатора.

Мінімальна величина інтенсивності внутрішнього або зовнішнього
подразника, яка викликає початкові відчуття людини відносно дії цього
подразника, називається нижнім абсолютним порогом чутливості
аналізатора.

Максимальна величина інтенсивності подразників, тобто така, що викликає
у людини неприємні відчуття називається його верхнім абсолютним порогом
чутливості.

Абсолютні пороги чутливості вимірюють в абсолютних величинах
інтенсивності подразника. У практичному житті людини, як при існуванні в
системі «людина – середовище існування», так і в системі «людина –
виробниче середовище», як правило, на нього впливають кілька зовнішніх
подразників. У більшості випадків інформація тільки одного подразника є
пріоритетною. Ясно, що в таких ситуаціях ця пріоритетна інформація
знаходиться на тлі другорядної чи додаткової інформації, що надходить
від інших подразників. Для оцінки ступеня сприйнятливості людини
пріоритетної інформації в цьому випадку застосовують характеристику, яка
називається диференціальним (різницевим) порогом.

Диференціальний поріг – це мінімальна різниця між інтенсивностями двох
подразників, при якій спостерігається початок розрізнення цих рівнів
подразників людиною.

На основі психофізичних досвідів установлено, що величина відчуттів
людини змінюється повільніше, ніж інтенсивність подразника.

Час, що проходить від початку впливу подразника до появи відчуття,
називається латентним періодом.

Сутність зв’язку між зміною інтенсивності подразника і силою викликаного
цим подразником відчуття людини виражається законом Вебера – Фехнера:
реакція організму прямо пропорційна відносному збільшенню подразника:

d =a ?d / R,

де: d — елементарна зміна відчуття людини; d — елементарне збільшення
інтенсивності подразника; R — початкова інтенсивність подразника; а —
коефіцієнт пропорційності.

Інтегруючи даний вираз і приймаючи а = 10 lge, одержуємо величину рівня
відчуття подразника в децибелах (дБ):

L = 10lg R / Rо,

де Rо ? мінімальне (граничне) значення інтенсивності подразника, яке
викликає початок відчуття людини.

Цей закон лежить в основі визначення гранично допустимих рівнів
негативних факторів.

Організм людини наділений природою важливими спеціалізованими
біологічними периферичними системами – органами чутливості, які
забезпечують сприйняття діючих на організм зовнішніх подразників. У
людини виділяються наступні органи чутливості, які на дійсний період
часу вивчені та науково досліджені відповідними науковцями: зір, слух,
нюх, смак, дотик.

Слід зазначити, що між визначенням «рецептор» і «орган чутливості» існує
принципова різниця, яка полягає в структурі біологічної будови цих
складових організму людини.

Так, наприклад, аналізуючи в цьому плані зір людини, випливає, що око –
це орган чутливості, а сітківка ока, яка виявляє собою нервові
закінчення, – є рецептором. Таким чином, рецептор виступає тільки одним
із складових (у даному розглянутому вище випадку,– органа зору). Крім
сітківки, до складу органа зору (ока) входять і оптичні переломлювачі
середовища ока, його оболонка і м’язовий апарат.

У принципі, визначення «орган чутливості», як категорія системи
сприйняття людиною навколишнього середовища, є умовним, тому що для
виникнення суб’єктивного відчуття від впливу конкретного подразника
необхідно, щоб змінювання, яке виникло в рецепторах, надійшло через
центральну нервову систему у відповідні ділянки кори головного мозку,
було прийняте нею та адекватно перетворено системою розпізнавання
образів.

2.3.2. Структура зорового аналізатора людини

Зоровий аналізатор людини є одним з головних систем сприйняття
навколишнього середовища. Дослідження показують, що через цей аналізатор
людина сприймає близько 90 % всієї інформації, що надходить до людини із
навколишнього середовища.

Зоровий аналізатор людини характеризується найбільшим часом адаптації в
порівнянні з другми аналізаторами, тобто тим відрізком часу, що протікає
між дискретною зміною рівня зовнішнього впливу і встановленням
оптимальної чутливості (адаптпциї) аналізатора до цієї зміни.

Розрізняють темнову і світлову адаптацію зорового аналізатора. При
темновій адаптації його чутливість досягає деякого оптимального рівня
через 40…50 с; світлова адаптація, тобто зниження чутливості, триває
8…10 с.

Око безпосередньо реагує на яскравість, яка являє собою відношення сили
світла (інтенсивності), випромінюваною даною поверхнею, до площі цієї
поверхні. Яскравість виміряється в нитах (нт), 1 нт = 1 кд/м2. При дуже
великих яскравістях (більше 30000 нт) у людини виникає ефект осліплення.
Гігієнічно прийнятна нормальна яскравість складає величину до 5000 нт.

Наступною характеристикою зорового аналізаторя є контраст. Під
контрастом розуміється ступінь сприйманого розходження між двома
яскравостями, розділеними в просторі чи часі. Контрастна чутливість
визначається різницею між яскравістю об’єкта і тла на якому він
розташований, яка необхідна для забезпечення видимості об’єкта.

За допомогою зору ми пізнаємо форму, величину, колір предмета, напрямок
і відстань, на якому він знаходиться від нас. Зоровий аналізатор містить
у собі око, зоровий нерв і зоровий центр, який розташовується в
потиличній частині кори головного мозку.

Око являє собою складну оптичну систему (рис. 2.1). Очне яблуко має
форму кулі з трьома оболонками. Зовнішня товста оболонка 1 називається
білковою або склерою, а її передня прозора частина 3 – роговицею.
Усередину ока, у напрямку від білкової оболонки розташована друга 2,
яка називається судинною. Передня частина оболонки, що лежить за
роговицею, називається радужкою 7. У центрі її мається отвір, який
називається зіницею. Радужка відіграє роль діафрагми, яка регулює
інтенсивність пучка світла, що надходить на рецептор. Позад райдужної
оболонки, проти зіниці, розташований хрусталик 6, форма якого являє
собою двоопуклу оптичну лінзу. За хрусталиком, заповнюючи всю порожнину
ока, знаходиться склоподібне тіло 8.

Промені світла, проникаючи в око, проходять через роговицю, хрусталик і
попадають на внутрішню оболонку ока – сітківку 9. Вона вистилає тільки
задню половину ока, і в ній знаходяться світлочутливі рецептори –
палички (130 млн. шт.) і колбочки – (7 млн. шт.).

У центрі сітківки 9 (напроти центра зіниці по зоровій осі) мається
поглиблення (жовта і сліпа пляма 10), яке містить тільки колбочки. Від
центра сітківки до периферії кількість колбочок убуває. Палочки
зосереджені, в основному, на периферії сітківки. Від кожної колбочки і
від декількох паличок (приблизно від 100 шт.) відходить одне нервове
зорове волокно, яке входить у склад зорового нерва, що досягає зорового
центра головного мозку.

Світло, яке проникає в око, впливає на фотохімічну речовину елементів
сітківки і розкладає його. Досягши визначеної концентрації, продукти
розпаду роздратовують нервові кінці, закладені в паличках і колбочках.
Виникаючі при цьому імпульси по волокнах зорового нерва надходять у
нервові клітки зорового центра у корі головного мозку. Надалі система
розпізнавання образів дозволяє бачити людині колір, форму, величину
предмета, відстань до нього.

Функції паличок і колбочок різні. Колбочки забезпечують так називаний
«денний» зір. «Нічний» зір здійснюється за допомогою паличок сітківки.
Таким чином, дозволяюча здатність паличок і колбочок різна. Колбочки
дозволяють чітко розрізняти дрібні деталі. Кольоровий зір здійснюється
винятково через колбочковий апарат. Палички ж кольору не сприймають і
дають ахроматичні зображення.

Щоб бачити форму предмета, потрібно чітко розрізняти його границі й
обриси. Ця здатність ока характеризується як гострота зору. Гострота
зору виміряється мінімальним кутом (від 0,5 до 10о), при якому дві
крапки, розташовані на відстані 5 м від людини, ще сприймаються, як
окремі.

Погоджений рух очей відбувається за допомогою трьох пар м’язів, які
обертають очне яблуко, і внаслідок цього зорові осі обох очей завжди
спрямовані на одну точку фіксації.

В біосфері Землі присутні т. н. оптичні випромінювання, спектр яких
включає інфрачервоний, видимий та ультрафіолетовий діапазони.Око людини
чуттєве до видимого діапазону спектра оптичних випромінювань, який
знаходиться у діапазоні довжин хвиль від 0,38 до 0,77 мкм.

2.3.3. Структура звукового аналізатора людинаи

Звуковий аналізатор дозволяє людині за допомогою звукових сигналів
одержувати значну частину інформації. Ці сигнали, звичайно, можуть також
нести в собі інформацію і про небезпеку. У такий спосіб звуковий
аналізатор людини забезпечує не тільки сприйняття акустичної обстановки
системи «людина – середовище існування», але у достатній мірі відповідає
необхідному рівню забезпечення умови безпеки життєдіяльності людини.

Вухо являє собою сприймаючу частину звукового аналізатора. Воно
складається з трьох відділів: зовнішнього, середнього і внутрішнього
вуха (рис. 2.2).

Зовнішнє вухо складається з вушної раковини і зовнішнього слухового
каналу 1, затягнутого пружною барабанною перетинкою 2, що відокремлює
середнє вухо. У порожнині середнього вуха розташовані так називані
слухові кісточки: молоточок – 5, ковадло – 4 і стремінце – 6, які
служать для передачі звукових коливань від барабанної перетинки у
внутрішнє вухо, де розташований спеціальний орган, який сприймає звук.
Цей орган називається кортієвим.

Порожнина середнього вуха з’єднується з порожниною носоглотки за
допомогою євстахієвої труби 3, по якій під час ковтання повітря
проходить у порожнину середнього вуха. Внутрішнє вухо відрізняється
найбільш складною будовою. Воно складається з трьох частин: мішечків
переддвір’я 9, равлика 7 і трьох напівкружних каналів.

Равлик сприймає звукові роздратування, а мішечки переддвір’я і
напівкружні канали — роздратування, що виникають від зміни положення
тіла в просторі.

Звукові хвилі, які виникають у навколишнім середовищі, проникають у
зовнішній слуховий прохід, приводять у коливання барабанну перетинку і
через ланцюг слухових кісточок передаються в порожнину равлика
внутрішнього вуха. Коливання рідини в каналі равлика надають руху
волокнам основної перетинки кортієва органа таким чином, що вони
знаходяться в резонансі з тими звуками, що надходять у вухо. Коливання
волокон равлика надають руху клітинам кортієва органа, які розташовані в
них. У результаті цього виникає нервовий імпульс, який передається по
нервовому волокну у відповідний відділ кори головного мозку. В цьму
відділі спрацьовує система розпізнавання образів, що і дозволяє людині
відчувати відповідні слухові впливи навколишнього середовища.

Акустичні (пружні) коливання навколишнього середовища, які діють на
слуховий аналізатор людини, характеризуються значним діапазоном частот
та амплітуди. Тому основними параметрами звукових коливань є частота і
рівень інтенсивності, які суб’єктивно в слухових відчуттях сприймаються
як висота і голосність звуку. Частота звукових коливань вимірюється в
Герцах (Гц), а їх рівень інтенсивності – в Паскалях (Па).

Так, по частоті всі акустичні коливання поділяються на такі групи:

інфразвукові, з діапазоном частот від 0 до 16 Гц;

звукові, які знаходяться в діапазоні 16 – 20000 Гц;

ультразвукові, з частотами вище 20000 Гц.

Орган слуху людини сприймає далеко не всі акустичні коливання
навколишнього середовища. По частоті область слухових відчуттів
розташовується в діапазоні звукових частот від 16 до 20000 Гц.

Аналізуючи сприйняття цим аналізатором звуків з різними рівнями
інтенсивності слід відмітити наступні особливості.

Еволюція людини відбувалася в атмосфері природних шумів (звуків тварин,
співу птиць, шуму листя, дощу і т. п.). У зв’язку з цим, а також по
причині особливості його будови, звуковий аналізатор людини
характеризується конкретною величиною чутливості – мінімальним порогом
відчуття звуків. У практиці вимірювань цієї характеристики встановлена
її середньостатистична величина (5?10-8 Па) на частоті 1000 Гц.

З іншого боку, звуки дуже великої інтенсивності можуть викликати біль чи
навіть зашкодити слуху людини. Верхньою границею інтенсивності звукових
коливань, які сприймаються людиною, є поріг болючого відчуття. Цей поріг
у меншому ступені залежить від частоти звуку і лежить у межах 130 — 140
дБ.

Слід зазначити, що величина мінімального порогу відчуття залежить від
частоти звуків. Так, частоти, близькі до верхньої і нижньої меж
звукового діапазону викликають слухове відчуття лише при значно більшій
величині інтенсивності, ніж зазначений вище мінімальний поріг.

Співвідношення рівня інтенсивності і частоти визначає відчуття
голосності звуку. Експериментально встановлено, що при визначених
співвідношеннях цих характеристик людина оцінює звуки, які мають різну
частоту й інтенсивність, як рівноголосні. Спостерігається як би взаємна
компенсація інтенсивності звуку частотою.

Абсолютний диференціальний поріг цього аналізатора людини становить
приблизно 2–3 Гц. Відносний диференціальний поріг складає 0,02%. У
реальних умовах людина сприймає звукові сигнали на деякому визначеному
акустичному тлі, який формується у результаті шуму транспортних засобів,
вітру, розмови людей і т. ін. При цьому тло може маскувати корисний
сигнал. Приймаючи до уваги цей факту деяких випадках ефект маскування
може бути використаний для поліпшення акустичної обстановки. Так,
наприклад відомо, що для рішення цієї задачі застосовується маскування
високочастотного звуку низькочастотним, котрий менш шкідливий для
людини.

2.3.4. Сприйняття вібрації організмом людини

Аналізатори людини, що сприймають вібрацію, дотепер не виділені як
біологічні елементи. Існує кілька гіпотез про природу вібраційної
чутливості.

Діапазон частот вібрації, що відчуваються людиною, розташовується від 1
до 10000 Гц. Найбільш висока вібраційна чутливість організму людини до
частот 200 – 250 Гц. Пороги вібраційної чутливості різні для різних
ділянок тіла. Найбільшою чутливістю володіють дистальні ділянки тіла
людини (наприклад, кисті рук).

Вібрація високої інтенсивності при тривалому впливі приводить до
серйозних змін діяльності всіх систем організму людини і за певних умов
може викликати важке захворювання, яке ность назву вібраційна хвороба.
При невеликій інтенсивності і тривалості впливу вібрація може бути
корисна. У цьому випадку вона зменшує стомлюваність, підвищує обмін
речовин, збільшує м’язову силу людини.

2.3.5. Аналізатори нюху, смаку і дотику

Нюх це здатність людини сприймати запахи. Ця здатність реалізується за
допомогою нюхового аналізатора, рецептором якого є специфічні нервові
клітини, розташовані в слизуватій оболонці верхнього і середнього
носових ходів.

Людина має різний ступінь нюху до різних пахучих речовин. Чутливість до
деяких речовин особливо висока. Абсолютний поріг нюху в людини
виміряється частками міліграма речовини на літр повітря. Слід зазначити,
що диференціальний поріг відчуття запаху людиною високий. У середньому
він складає 38 %.

Запахи можуть сигналізувати людині про небезпеки, неполадки як у
побутовій техніці, так і про порушення в ході технологічних процесів.
Загальноприйнята класифікація нюхових відчуттів у даний час не
розроблена.

Приємні запахи сприяють поліпшенню самопочуття людини, а неприємні
можуть викликати різні негативні реакції аж до нудоти, блювоти,
непритомності. Така реакція людини може викликатися, наприклад при
вдиханні сірководню, бензину й ін. Неприємні запахи здатні також
змінювати температуру шкіри, викликати відразу до їжі, загострювати
чутливість нервової системи, вести до пригніченості, дратівливості. Так
виявлено, що запах бензолу в значній мірі поліпшує слух, а індолу –
погіршує. Запахи піридину і толуолу підвищують гостроту зору в сутінках.
Запах камфори підвищує чутливість ока до зеленого кольору і знижує до
червоного.

Зниження і втрата нюху часто виникають при запальних і атрофічних
процесах у слизуватій оболонці носа. У деяких випадках порушення нюху є
також одним з істотних ознак ураження ЦНС.

Смак це відчуття, яке виникає при впливі визначених хімічних речовин,
розчинних у воді, на специфічні смакові рецептори, розташовані на різних
ділянках язика.

Смак складається з чотирьох основних простих смакових відчуттів: кисле,
солоне, солодке і гірке. Всі інші смакові варіації є результатом
комбінації цих основних відчуттів. Дослідження показують, що різні
ділянки язика мають різну чутливість до смакових відчуттів. Кінчик язика
має найбільшу чутливість до солодкого, край язика – до кислого, кінчик і
краї – до солоного, а корінь язика найбільш чутливий до гіркого.

Механізм сприйняття смаку зв’язують зі специфічними хімічними реакціями
на границі «речовина – смаковий рецептор».

Вважається, що кожний смаковий рецептор містить високочутливі білкові
речовини, що розпадаються при впливі визначених смакових речовин. Зміни
вихідних сигналів смакових рецепторів передаються в ЦНС по специфічним
провідним нервовим шляхам.

Абсолютні пороги смакового аналізатора, виражені у величинах
концентрацій розчину, приблизно в 10000 разів вище, ніж нюхового.

Дотик це складне відчуття, що виникає при роздратуванні рецепторів
шкіри, зовнішніх поверхонь слизуватих оболонок і м’язово-суглобного
апарата. Основне місце у формуванні дотику належить шкірному
аналізаторі, що здійснює сприйняття зовнішніх механічних, температурних,
хімічних і інших подразників шкіри. Дотик складається з тактильних,
температурних, болючих і рухових відчуттів.

2.3.6. Тактильний аналізатор організму людини

Основна роль у відчутті належить тактильним відчуттям – дотику і тиску.

Абсолютний поріг тактильної чутливості визначається по тому мінімальному
тиску предмета на шкірну поверхню, який починає викликати відчуття
дотику.

Найбільш високо розвинута чутливість на дистальних частинах тіла (табл.
2.2). Поріг розрізнення, тобто диференційний поріг тактильного
аналізатора в середньому дорівнює приблизно 0,07 від вихідної величини
тиску.

Тактильний аналізатор має високу здатність до просторової локалізації.
Часовий поріг тактильної чутливості менше за 0,1 с. Характерною рисою
тактильного аналізатора людини є швидкий розвиток адаптації, тобто
зникнення почуття дотику чи тиску. Час адаптації залежить від сили
подразника і для різних ділянок тіла змінюється в межах від 2 до 20 с.

Шкіра – зовнішній покрив тіла людини, що являє собою орган з дуже
складною будовою, який виконує ряд важливих життєвих функцій. Крім
захисту організму від шкідливих зовнішніх впливів шкіра виконує
рецепторну, секреторну, обмінну функцію, відіграє значну роль у процесі
терморегуляції організму людини й ін.

У шкірі (рис. 2.3) розрізняють два шари: верхній – епітеліальний
(епідермис) 1 – 5 і нижній (власне шкіра) – дерма 7, 8.

Таблиця 2.2

Чутливість тактильного аналізатора на різних частинах

організму людини

Середньостатистичні пороги відчуття Тиск, г/мм2

Кінчики пальців руки 3

Тильна сторона пальця 5

Тильна сторона кисті 12

Живіт 26

П’ятка 250

Цей нижній шар з’єднує верхній шар з живими тканинами організму. У
шкірі мається велика кількість кровоносних і лімфатичних судин. Нервовий
апарат шкіри складається з численних, пронизуючих дерму нервових волокон
і особливих кінцевих утворень.

Однією із основних функцій шкіри є захисна. Так, розтягання, тиск,
механічні удари демпфіруються пружним жировим прошарком і еластичністю
шкіри. Верхній роговий шар охороняє більш глибокі шари шкіри від
висихання і досить стійкий стосовно дії різних хімічних речовин. Пігмент
меланін, який поглинає ультрафіолетові промені, охороняє шкіру від
впливу сонячного випромінювання надмірної інтенсивності. Особливо велике
значення мають стерилізаційні властивості шкіри і її стійкість до різних
мікробів. Неушкоджений роговий шар є непроникним для інфекцій, а шкірне
сало і піт створюють кисле середовище, яке несприятливе для багатьох
мікробів.

Важливою захисною функцією шкіри є також її участь у терморегуляції –
підтримці нормальної температури тіла. При високій температурі повітря
зовнішнього середовища шкірні судини розширюються, і тепловіддача
шкірного покриву підсилюється. При низькій температурі повітря судини
звужуються, шкіра блідне, тепловіддача знижується. Віддача тепла через
шкірний покрив здійснюється також шляхом випару поту.

Температура шкіри трохи нижче температури тіла і різна на окремих
ділянках. Так, температура шкірного покриву на чолі, наприклад, складає
– 34…35оС, на обличчі – 20…25оС, на животі – близько 34оС, на стопах ніг
– 25…27оС.

Секреторна функція шкірного покриву здійснюється сальними і потовими
залозами. Зі шкірним салом можуть виділятися деякі лікарські (йод, бром
і ін.), а також токсичні речовини. Активність роботи потових залоз
регулюється симпатичною нервовою системою і залежить від температури
навколишнього середовища, фізичного і психічного стану людини.

Обмінна функція шкіри полягає в тім, що вона бере участь у регулюванні
загального обміну речовин в організмі, особливо водяного, мінерального і
вуглеводного балансів.

Рецепторна функція шкіри полягає в сприйнятті ззовні і передачі в ЦНС
ряду відчуттів. Розрізняють наступні види шкірної чутливості: —
тактильну (дотик); — болючу; — температурну (відчуття тепла і холоду).

Відчуття болю виникає при порушенні нормального плину фізіологічних
процесів в організмі, обумовленому впливом шкідливих для нього факторів.
Суб’єктивно людина сприймає біль як тяжке, гнітюче відчуття. Об’єктивно
біль супроводжується зміною вегетативних реакцій (розширення зіниць,
підвищення кров’яного тиску, блідість шкірних покривів обличчя й ін.),
характерною позою і рухами, спрямованими на зменшення болю. Біль виникає
при роздратуванні чутливих нервових закінчень, закладених в органах і
тканинах тіла людини. До них відносяться спеціальні рецепторні
утворення, які представляють собою розгалуження закінчень нервів, зміна
вихідних сигналів від яких передається в ЦНС по двох видах нервових
волокон. Перші із них проводять болючі імпульси зі швидкістю 1…2 м/с,
а інші – 10…45 м/с.

Характер болючих відчуттів залежить від особливостей органа у якому
з’являється біль і сили руйнівного впливу. Наприклад, як звісно, біль
при пораненні шкіри, відрізняється від головної. При травмі нервових
стовбурів виникає пекуче болюче відчуття – каузалгія. Численні
захворювання характеризуються болем, що вказує на наявність і
локалізацію процесу – так називаний симптоматичний біль. По місцеві
виникнення розрізняють два типи симптоматичного болю:

1. Вісцеральні болі, які з’являються при ураженні патологічним процесом
внутрішніх органів (серце, шлунок, печінка й ін.). Ці болі
характеризуються великою інтенсивністю і широкою іррадіацією.
(Іррадіація – це поширення відчуття болю за межі безпосередньо ураженого
місця або органу). У цьому випадку можливе виникнення так званих
«відбитих болів», коли при поразці внутрішнього органа біль відчувається
в іншій частині тіла.

Соматичні болі виникають при патологічних процесах у шкірі, кістах,
м’язах. Ці болі є локалізованими.

2.3.7. Рухові реакції організму людини

Рухові реакції (зв’язані з м’язовим скороченням) є одним з найбільш
розповсюджених видів рефлекторних реакцій організму, що забезпечують
орієнтацію і переміщення тіла людинаи в просторі.

По характері м’язових скорочень усі рухові реакції можуть бути розділені
на дві категорій:

реакції, що забезпечують тонус м’язових волокон – тривалі тонічні
скорочення;

реакції, що забезпечують локальні рухи.

Любий, навіть найпростіший руховий акт є результатом складно і тонко
погодженої роботи багатьох м’язових груп, яка у свою чергу відбиває
складні процеси, що протікають в ЦНС. При цьому важливу роль грає
руховий, або кінетичний аналізатор. За допомогою рухового аналізатора
оцінюється сила м’язового скорочення, амплітуда і напрямок руху,
положення тіла в просторі і т. д.

У регуляції тонусу м’язів важливу роль грає цілий ряд відділів головного
мозку. (Тонус – активний стан нервових центрів і зв’язаних з ними
периферичних утворень, що забезпечують підтримку якої-небудь функції на
оптимальному рівні.) Так, наприклад, тонус кістякових м’язів залежить,
насамперед, від інтенсивності надходження безупинних імпульсів збудження
від пропріоцепторів самих м’язів до нейронів спинного мозку та імпульсів
оборотного зв’язку. Припинення надходження нервових імпульсів до м’язів
приводить до різкого зниження тонусу.

Контрольні запитання

Характеристики потоку інформації, яку сприймає людина.

Види аналізаторів організму людини, вид сприйманих ними сигналів.

Основні характеристики аналізаторів людини.

Поняття інтенсивності зовнішнього подразника.

Поняття чутливості аналізатора.

Взаємозв’язок між зміною інтенсивності подразника і відчуттям людини.

Закон Вебера – Фехнера.

Поняття органу чуттєвості, як системи сприйняття людиною навколишнього
середовища.

Розходження, які відрізняють рецептором віді органу чуттєвості людини.

Структура зорового аналізатора людини.

Структура звукового аналізатора людини.

Структура аналізатора нюху.

Структура аналізатора смаку.

Структура аналізатора дотику.

Види шкірної чутливості.

Руховий аналізатор організму людини.

Поняття “тонус”.

Чутливість аналізаторів організму людини в забезпеченні його безпеки
життєдіяльності.

Глава 2.4. Психологічні аспекти забезпечення

безпеки життєдіяльності

2.4.1. Психологічні фактори, що визначають

особисту безпеку людинаи

Психологія безпеки праці є важливою ланкою в структурі забезпечення
безпечної діяльності людини. Як вітчизняний, так і закордонний досвід
досліджень цього напрямку показує, що при вирішенні задач зниження рівня
виробничого травматизму і професійних захворювань повинен включатися не
тільки інженерно-технічний напрямок, але й аспекти аналізу психології
працюючих у виробничій обстановці.

По оцінці фахівців випливає, що в залежності від об’єктивних і
суб’єктивних обставин близько 60 – 90 % випадків побутового і
виробничого травматизму відбувається з вини потерпілих.

У принципі всі психологічні фактори, які приводять до реалізації
небезпеки, розділяються на дві основні групи: об’єктивні і суб’єктивні.

До групи основних суб’єктивних факторів відносяться:

недисциплінованість людини у відношенні дотримання мір безпеки;

переоцінка своїх професійних навичок;

невідповідність рівня психологічної підготовки і конкретних умов
зовнішнього середовища (як середовища існування, так і виробничого
середовища).

Група об’єктивних психологічних факторів включає у себе такі:

недостатній рівень професійної підготовки, у тому числі в плані
навчання безпечним методам праці;

низький рівень вимог допуску до виконання робіт, що характеризуються
підвищеною небезпекою і шкідливістю;

недотримання ергономічних вимог до робочого місця, устаткування,
колірного оформлення робочого місця;

низький контроль стану здоров’я працюючих.

На практиці вище перераховані дві групи основних психологічних факторів
у багатьох випадках є взаємозалежними, тому що людина сприймає комплекс
інформації про стан зовнішнього середовища через кілька аналізаторів
одночасно.

Так як рівень подразників цих аналізаторів, як правило, є різним, то
пріоритетність психологічних негативних факторів, що можуть (чи привели)
до професійного захворювання чи травматизму безпосередньо установити
складно. У зв’язку з цим, для рішення задачі забезпечення безпеки людини
в психологічному плані застосовується тестування різного рівня і змісту.

У такий спосіб випливає, що під психологією безпеки мається на увазі
застосування знань про психологію людини стосовно до конкретного стану
системи «людина – середовище існування», або «людина – виробниче
середовище» з метою забезпечення рівноваги систем, тобто безпеки людини.

2.4.2. Психофізіологічний стан організму людини.

Залежність стану організму від зовнішніх подразників

Психологією безпеки, як одним з напрямків науки «Безпека
життєдіяльності», вивчаються наступні чотири основні форми
психофізіологічного стану організму людини:

психічні процеси;

психічні властивості;

психічні стани;

психічні напруги.

Ці психофізіологічні стани людини є основними компонентами психічного
існування організму, що спостерігаються як у процесі соціального життя
людини, у його взаєминах із зовнішнім середовищем, так і в процесі
трудової діяльності.

Психічні процеси складають основу психічної діяльності людини. Унаслідок
їхнього протікання формуються знання, забезпечується створення образів у
корі головного мозку, розвивається система адаптації і т. д. Відповідно
до цього розрізняють пізнавальні, емоційні, вольові психічні процеси,
які протягом життя людини дають можливість реєструвати відчуття,
сприймати елементи та зміни стану зовнішнього середовища.

Таким чином, у процесі життєдіяльності в кожної людини формуються
властивості особистості. Отже, властивості особистості – це суб’єктивні
якості, що здобуваються протягом життя людини. До цієї характеристики
людини відносяться її характер, темперамент, цілеспрямованість і т.п.

Серед психічних властивостей особистості, у якості основних виділяються
наступні:

інтелектуальні;

емоційні;

вольові;

моральні;

трудові.

По своїй організації психічні властивості людини, як особистості, є
стійкими і постійними.

На відміну від психічних властивостей, психічні стани людини
відрізняються тимчасовим характером та розмаїтістю. Вони визначають
особливості психічної діяльності особистості в конкретний момент чи
період часу, і можуть позитивно чи негативно позначатися на плині всіх
психічних процесів.

Виходячи з задач психології праці і проблем психології безпеки праці,
весь комплекс психічних станів розділяють на наступні дві основні
категорії:

а) виробничі психічні стани;

в) особливі психічні стани.

В основі такої класифікації лежать наступні особливості психофізіології
людини. Ефективність діяльності людини залежить значною мірою від рівня
психічної напруги. Ще на початку 20-го сторіччя Р. Иеркс і Дж. Додсон
показали пряму залежність продуктивності, працездатності людини від
ступеня її позитивної емоційної активації. Однак, психічна напруга, яка
збільшується зі збільшенням позитивної активації людини, впливає на
результати праці до визначеної межі. Перевищення деякого критичного
рівня активації психічної напруги приводить до перенапруги нервової
системи людини і, як наслідок, – до зниження інтенсивності праці аж до
повної втрати працездатності людини. Унаслідок цього надмірні форми
психічної напруги визначаються як позамежні.

Процес зниження працездатності людини обумовлюється тим, що позамежні
рівні психічної напруженості викликають дезинтеграцю психічної
діяльності, розвиток гальмових процесів.

Нормальна емоційна активація оператора не повинна перевищувати 40 – 60 %
максимального навантаження, тобто навантаження до межі, при якій настає
зниження працездатності людини.

Критичний рівень емоційної активації і зв’язаний з ним граничний рівень
психічної напруженості є індивідуальними властивостями кожної людини.

Найбільше яскраво граничні чи позамежні рівні емоційної активації
проявляються в зниженні реакції і координації дій людини, в
непродуктивних формах поводження та інших негативних явищах. Позамежні
психологічні напруження, що формуються в ЦНС людини при перевищенні
критичного рівня емоційної активації, розділяють на дві такі категорії:

1 – гальмовий психічний процес;

2 ? збудливий психічний процес.

Гальмовий психічний процес – це процес, який розвивається на рівні
центральної нервової системи і викликає скутість і сповільненість
реакцій, рухів людини. Працюючий не здатний робити професійні дії з
активністю, яка була у нього до розвитку гальмового психічного процесу.
У людини знижується швидкість відповідних реакцій, сповільнюється
розумовий процес, з’являються неуважність і інші негативні ознаки
психічної організації, не властиві даній людині в нормальному
виробничому психічному стані.

Збудливий психічний процес також розвивається на рівні центральної
нервової системи. Він викликає гіперактивність, багатослівність,
тремтіння рук, голосу. У цьому випадку працюючі, як правило, роблять
значну кількість додаткових дій, рухів, що не виконуються в нормальному
виробничому психічному стані. Зовні такий вид психічного процесу людини
може проявлятися в мимовільному потиранні рук, пліч, у додатковому, що
не вимагається по виробничій обстановці, наведенні порядку на робочому
місці і т. п. В такому стані працюючі, при спілкуванні з навколишніми,
виявляють дратівливість, запальність, не властиву їм різкість,
брутальність і уразливість. Тривале перебування людини в особливому
психічному стані, особливо в його позамежній формі, приводить до яскраво
вираженого стану стомлення.

Унаслідок цього особливі психічні стани, що викликаються позамежними
формами психічної напруги, можуть бути причиною помилкових дій і
неправильного поводження працюючого в складній виробничій обстановці.

Таким чином, організація контролю за психічним станом працюючих
необхідна в зв’язку з тим, що під впливом зовнішніх факторів чи у
зв’язку з особливим психічним станом можуть сформуватися шкідливі і
небезпечні властивості людини, які не являються постійною властивістю,
характерною для конкретної особистості. При таких станах у людини
істотно змінюються працездатність і внутрішня психічна організація.

Серед особливих психічних станів, що впливають на психічну надійність
працюючого, в особливу групу виділяються наступні:

пароксизмальні розлади свідомості;

психогенні зміни настрою;

афективні стани.

Пароксизмальні розлади свідомості – це група розладів нервової системи,
що викликаються органічними захворюваннями головного мозку (епілепсія,
непритомності). Вони характеризуються короткочасною утратою свідомості
людини (від секунд до декількох хвилин). При виражених формах може
спостерігатися падіння людини, судорожні рухи його тіла і кінцівок.

Пароксизмальні розлади свідомості в діяльності працюючих можуть бути
причиною нещасних випадків. Особливо вони небезпечні для водіїв
автотранспорту, верхолазів, монтажників, будівельників, що працюють на
висоті. У зв’язку з цим для ряду професій, що характеризуються
підвищеною небезпекою виконуваних робіт, необхідно проводити
психологічний відбір. В даний час сучасні методи і засоби
психофізіологічних досліджень дозволяють вчасно виявляти лиць зі
схованою схильністю до пароксизмальних станів.

При аналізі психогенних змін настрою людини розглядають такі їхні три
різновиди:

1 – психогенна зміна настрою, викликана зовнішньою емоційною активацією;

2 – психогенна зміна настрою, викликана лікарськими засобами;

3 – психогенна зміна настрою, викликана алкогольними напоями.

Розглянемо більш докладно вплив перерахованих різновидів психогенних
змін настрою на безпеку людинаи.

Психогенні зміни настрою які виникають під впливом зовнішньої емоційної
активації. У цьому випадку зниження настрою й апатія людини можуть
тривати від декількох годин до 1…2 місяців. Зниження настрою
спостерігається при загибелі рідних і близьких людей, після конфліктних
ситуацій у виробничому і соціальному середовищі. При цьому з’являються
байдужність, млявість, загальна скутість, загальмованість, утруднення
переключення уваги, уповільнення темпу мислення.

Розглядаючи вплив психогенних змін настрою на стан системи «людина –
виробниче середовище» слід зазначити, що вони можуть супроводжуватися
погіршенням самоконтролю і бути причиною виробничого травматизму.

Афективні стани (вибух емоцій) можуть виявлятися у людини під впливом
зовнішньої активації у виді образи, виробничих стресових ситуацій та ін.
У такому стані, унаслідок значної активізації психічних процесів на
протязі малого відрізку часу, у людини відбувається психогенне звуження
об’єму свідомості. Зовні афективні стани можуть виражатися в різких
рухах, агресивності людини.

Лиця, які схильні до афективних станів, відносяться до категорії людей з
підвищеним ризиком травматизму. Вони не повинні призначатися на посади
з високою відповідальністю, а також не повинні бути зайняті на роботах,
що характеризуються високою емоційною напруженістю.

Психогенні зміни настрою, що виникають під впливом лікарських засобів.
Сучасна медицина має у своєму розпорядженні широкий спектр
фармакологічних засобів, які впливають на психічну діяльність ЦНС і, як
наслідок, – на психофізіологічний стан людини.

Досвід свідчить, що прийом легких психічних стимуляторів (чай, кава)
допомагає в боротьбі з утомою і сприяє підвищенню працездатності. Дія
таких стимуляторів є досить короткочасною.

Прийом активних стимуляторів у виді спеціальних лікарських препаратів,
наприклад, при їхньому передозуванні, може викликати негативний ефект. У
цьому випадку спостерігається погіршення самопочуття, зменшення
рухливості і швидкості реакцій людини.

Протягом декількох останніх десятиліть серед населення одержало
поширення вживання транквілізаторів. Ці препарати викликають у людини
виражене заспокоєння і попереджають розвиток неврозів.

Побічною дією транквілізаторів в більшості випадків є зниження психічної
активністї, сповільнення реакції, поява апатії і сонливість людини. У
зв’язку з такою реакцією організму людини на довготривалий прийом цих
препаратів, на даний час це соціальне явище представляє собою всесвітню
соціальну проблему.

Психогенна зміна настрою, викликана алкогольними напоями. Вживання
алкогольних напоїв у невеликих кількостях не є шкідливим. Однак, при
частому їхньому вживанні в людини розвивається біологічна залежність,
яка полягає в такій зміні її природних фізіологічних процесів, які
викликають постійну потребу організму в поповненні алкоголю. Такий
процес веде до розвитку пияцтва і переростає в алкоголізм.

Пияцтво й алкоголізм представляють серйозну проблему для безпеки
життєдіяльності людини у всьому світі. Ці негативні фактори впливають на
рівновагу таких підсистем, наприклад, як «людина – соціальне
середовище», «людина – виробниче середовище» діючи у психологічному,
матеріальному та фізичному напрямках.

Неприпустимість вживання алкогольних напоїв у робочий час і негативний
вплив їх на працездатність людини загальновідомі. Так, наприклад,
статистичні дані показують, що автомобільний травматизм у 40…60 %
випадків зв’язаний із вживанням алкоголю. 64 % смертельних випадків на
виробництві обумовлено прийомом алкоголю і викликаних цим наступних
помилкових дій людини.

З позицій безпеки людини особливе значення має також і посталкогольна
астенія (похмілля). Вона спостерігається в наступні дні після вживання
алкоголю. Такий психобіологічний стан людини знижує його продуктивність
праці, веде до загальмованості реакцій, знижує почуття обережності.
Фахівці, які страждають алкоголізмом, утрачають властиві їм професійні
навички. Динаміка розвитку алкоголізму викликає частішання їхніх
помилок, активізує зниження здатності вирішувати складні творчі задачі,
а також швидкої і правильної орієнтації в нестандартних виробничих
ситуаціях, що вимагають оперативного прийняття рішень.

2.4.3. Раціональні режими праці і відпочинку людини

Одним з найбільш важливих елементів підвищення ефективності трудової
діяльності людини є удосконалювання професійних навичок у результаті
виробничого навчання. Навчання додає закінченість і стійкість усім
формам професійної рухової активності, є важливим засобом попередження
стомлення.

Виробниче навчання, із психофізіологічної точки зору, являє собою процес
створення відповідних образів з подальшим розвитком і відповідною зміною
психофізіологічних функцій людини, професійних навичок, у тому числі
прийомів безпеки, для найбільш ефективного виконання конкретної роботи.

У результаті навчання розвивається й удосконалюється специфічний
розумовий апарат, окремі, необхідні для виконання роботи, групи м’язів,
підвищується точність і швидкість рухів, збільшується швидкість
відновлення фізіологічних функцій людини після закінчення роботи.

Досягнення високої продуктивності праці, тривалої працездатності з
одночасною раціональною інтенсивністю фізіологічних функцій людини і
збереженням його здоров’я забезпечуються також правильною організацією
режимів праці і відпочинку.

Ефективність чергування періодів праці і відпочинку полягає в
забезпеченні довгостроково необхідних періодів активної рівномірної
працездатності людини і перерв, необхідних для відновлення його
працездатності.

Для збереження високої і стійкої працездатності застосовуються дві
взаємодоповнюючі форми чергування періодів праці і відпочинку на
виробництві:

1 – обідня перерва в середині робочого дня;

2 – технологічні короткочасні перерви.

Причому тривалість обідньої перерви повинна встановлюватися з
урахуванням віддалення від робочих місць санітарно-побутових приміщень,
їдалень та ділянки по організації роздачі їжі.

Необхідність уведення, тривалість і кількість додаткових короткочасних
технологічних перерв визначається на підставі обліку важкості і
напруженості праці.

Так, наприклад, при виконанні роботи, яка вимагає значних зусиль і
участі в її виконанні великих м’язів, для відновлення працездатності,
рекомендуються більш рідкі, нетривалі перерви, тривалістю 10…12 хв.

При виконанні особливо важких робіт більш ефективним є сполучення роботи
протягом 15…20 хв із відпочинком такої ж тривалості.

При роботах, що вимагають великої нервової напруги й уваги, швидких і
точних рухів рук, доцільне введення більш частих, але більш коротких
перерв тривалістю 5…10 хв.

Організація процесу трудової діяльності людини логічно зв’язана також з
виникненням ще одного виду технологічних перерв – мікропауз. Це
нерегламентовані перерви, що виникають об’єктивно між послідовними
наступними операціями і діями людини.

Таким чином, мікропаузи виникають мимовільно і, у свою чергу,
забезпечують підтримку оптимального темпу роботи і високого рівня
працездатності. Статистика показує, що у залежності від характеру і
важкості праці мікропаузи складають 9…10 % робочого часу.

Дослідження показують, що протягом доби організм людини по-різному
реагує на фізичне і нервово-психічне навантаження. Так, відповідно до
добового циклу організму, найвища працездатність людини відзначається
ранком – з 8 до 12 годин і вдень – з 14 до 17 годин. Протягом дня
найменша працездатність спостерігається в період між 12 і 14 годинами, а
в нічний час – з 3 до 4 годин досягає свого мінімуму. Цей діапазон часу
характеризується мінімальною добовою працездатністю.

У закономірностях ритму трудової діяльності людини виділяються також
щоденні тимчасові діапазони адаптації людини до виконуваної роботи. Вони
складають ~ 30 хв. на початку робочого дня і після обідньої перерви. По
витіканню цих часових відрізків у працюючих формується максимальна
продуктивність праці. З обліком усіх цих закономірностей зміни добового
циклу працездатності людинаи визначається змінність роботи підприємств,
початок і закінчення роботи в змінах, види і кількість перерв.

Науковий підхід в організації трудового процесу, режимів праці і
відпочинку передбачає необхідність врахування також і динаміки
працездатності людини протягом тижня. Так, відомо, що найвища
працездатність людини виявляється на 2-, 3- і 4-й день роботи, тобто,
наприклад, у вівторок, середу та четвер, якщо робочий тиждень
розпочинається в понеділок. У наступні дні тижня вона знижується,
падаючи до мінімуму в останній день роботи.

Після вихідних працездатність людини знижується внаслідок дії гальмових
процесів, які розвиваються в зоні придбаних професійних,
психофізіологічних процесів, станів і психічних напруг організму людини.
Особливо яскраво виражається цей вид зниження працездатності після
відпускного періоду.

Ефективними елементами організації раціонального режиму праці і
відпочинку є виробнича гімнастика і заходи для психофізіологічного
розвантаження людини, у тому числі функціональна музика.

В основі позитивного ефекту дії виробничої гімнастики лежить феномен
активного відпочинку, що виражається в наступному. Стомлені м’язи швидше
відновлюють свою працездатність не при повному спокої, а при
переключенні фізичного навантаження на інші м’язові групи (И.М.
Сєченов).

У результаті комплексу вправ виробничої гімнастики відновлюється корисна
ємність легеневої тканини, поліпшується діяльність серцево-судинної
системи, підвищується функція судинної системи, функціональні можливості
аналізаторних систем, регенирується м’язова сила й активність,
витривалість організму людини.

В основі позитивної дії функціональної музики лежить викликуваний нею
позитивний емоційний настрой, необхідний для високоякісного виконання
будь-якого виду робіт. Так, наприклад, функціональна музика сприяє
зниженню стомлюваності, поліпшенню настрою і, як наслідок, підвищує
працездатність і продуктивність праці.

У той же час функціональну музику не рекомендується застосовувати в
наступних випадках:

при виконанні робіт, що вимагають значної концентрації уваги;

при фізичних роботах, що займають більше 70 % робочого часу;

при напруженій розумовій роботі, яка складає більш, ніж 70% робочого
часу.

Функціональна музика також не приводить до позитивного ефекту при
великій напруженості виконуваних робіт, при роботі людини на непостійних
робочих місцях і в несприятливих санітарно-гігієнічних умовах.

Для зняття нервово-психічної напруги, боротьби зі стомленням та
відновлення працездатності ефективним рішенням є тимчасове переміщення
працюючого в інше зовнішнє середовище, зовнішні фактори якого позитивно
впливають на організм людинаи. Таким рішенням є кабінети релаксації або
кімнати психологічного розвантаження. Вони являють собою спеціально
обладнані приміщення, у яких протягом спеціальних перерв протягом
робочої зміни проводяться сеанси по зняттю утоми, в основному за рахунок
психологічного розвантаження працюючих. У таких приміщеннях ефект
психологічного розвантаження досягається за рахунок естетичного
оформлення інтер’єра, ергономічних меблів, які дозволяють знаходитися
людині у зручній розслабленій позі, трансляції спеціально підібраних
музичних передач, іонізації повітря негативними іонами, що благотворно
діють на людинау, прийому тонізуючих фітонапоїв, імітації в приміщенні
природного і зовнішнього природного середовища, відтворенням шуму лісу,
морського прибою й ін.

Одним з елементів правильно організованого психологічного розвантаження
є аутогенне тренування, яке засноване на комплексі взаємозалежних
прийомів психічної саморегуляції і складних фізичних вправ зі словесним
самонавіянням. Цей метод дозволяє нормалізувати психічну діяльність,
емоційну сферу і вегетативні функції організму людини.

Як показує досвід, перебування робітників у кімнатах психологічного
розвантаження сприяє зниженню стомлюваності, появі бадьорості, гарного
настрою і поліпшенню самопочуття.

Контрольні запитання

Класифікація суб’єктивних психологічних факторів організму людини, що
обумовлюють реалізацію небезпеки.

Класифікація об’єктивних психологічних факторів організму людини, що
обумовлюють реалізацію небезпеки.

Поняття «психологія безпеки».

Основні форми психофізіологічного стану організму людини.

Основні психічні властивості людини, як індивідуума (особистості).

Види психічних процесів.

Класифікація психічних процесів.

Психічні властивості людини.

Психічні стани. Види психічних станів людини.

Психічні напруги.

Організація трудової діяльності людини.

Психогенні зміни настрою людини, що виникають під впливом зовнішньої
емоційної активації.

Психогенні зміни настрою, що виникають під впливом лікарських засобів.

Психогенні зміни настрою людини, які викликаються постійним вживанням
алкогольних напоїв.

Посталькогольна анстенія людини. Вплив посталькогольної анстенії на
безпеку життєдіяльності людини.

Режим праці і відпочинку в забезпеченні безпеки життєдіяльності людини.

Науковий підхід в організації трудового процесу.

Взаємозв’язок виробничого навчання і психофізіології людини.

Ефективність чергування періодів праці і відпочинку.

Вплив технологічних перерв на безпеку життєдіяльності людини.

Зв’язок тривалості технологічних перерв і напруженості праці працюючого.

Мікропаузи в організації трудового ритму.

Динаміка працездатності людини в плині робочого дня.

Динаміка працездатності людини в плині робочого тижня.

Методи зняття нервово-психічної напруги працюючих.

Вплив функціональної музики на безпеку життєдіяльності людини.

Обмеження, які накладаються на застосування функціональної музики.

Вплив виробничої гімнастики на безпеку життєдіяльності людини.

Ефект дії кімнат психологічного розвантаження на працюючих.

Ефект дії аутогенного тренування на нервово-психічний стан працюючих.

Глава 2.5. Моделі формування здоров’я людини

2.5.1. Поняття “здоров’я”. Основні аспекти здоров’я людини

Здоров’я – це природний стан організму людини, який характеризується
ступенем стабільності функціональних і біохімічних систем людини, а
також взаємозв’язків у системі «людина – середовище існування».

Система «людина – середовище існування» представляється ієрархічною
структурою, що складається з декількох рівнів, які характеризуються
різною організацією безпеки життєдіяльності, в частковості, стосовно
суспільної структури. Кожний з елементів системи, що складають ці рівні,
характеризується різним ступенем надійності в організації безпеки
життєдіяльності. У свою чергу, сукупність елементів кожного рівня
ієрархічної структури та їх властивості, як відокремлено, так і в
сукупності при існуванні системи, являють собою інтегральний показник
безпеки життєдіяльності.

Розглядаючи таку ієрархічну стуктуру в плані здоров’я людини випливає,
що вона має наступні чотири основних взаємозалежних рівні:

1 – глобальний рівень, який характеризує здоров’я населення Землі в
системі «людина – біосфера». У цій системі формування здоров’я населення
Землі здійснюється, з одного боку, природними законами розвитку
біосфери, а з іншого боку – діяльністю людини, яке приводить у дійсний
час до подальшого розвитку її кризового положення. У такий спосіб цей
комплексний показник складається зі складових, котрі відбивають рівень
технічного й екологічного рівня розвитку держав і регіонів, їхнього
психологічного клімату.

2 – суспільний чи державний рівень, який характеризує стан здоров’я
держави в цілому чи декількох держав, об’єднаних у співтовариство і які
характеризуються одним рівнем розвитку. Цей рівень здоров’я є наслідком
впливу на населення стійкої багаторічної системи матеріального і
психологічного стану, який досягнутий у суспільстві. Розглянутий рівень
ієрархічної структури є інтегральним показником здоров’я суспільства,
що, зокрема, побічно виражається через середню тривалість життя людини,
наприклад, у державі.

3 – здоров’я соціальної групи індивідуумів. Під соціальною групою в
цьому випадку розглядається виробничий, суспільний чи сімейний колектив
людей, який знаходяться у відносно рівних умовах середовища
життєдіяльності. Цей рівень здоров’я може служити показником структурної
характеристики суспільства, його соціального складу, системи розподілу
матеріальних і духовних цінностей.

4 – здоров’я індивідуума. Цей рівень є диференціальним показником
здоров’я суспільства. Первинною основою його є індивідуальні,
фізіологічні і психічні властивості кожної людинаи, його спадковість. У
процесі розвитку на здоров’ї індивідуума відбиваються його спосіб життя,
соціальний, родиний стан і т. п., що можуть впливати як позитивно, так і
негативно на цю характеристику людини. Тому здоров’я індивідуума
фактично відбиває умови життєдіяльності не тільки окремої людини, але і
відповідної групи людей, суспільства в цілому.

Унаслідок цього здоров’я людини визначається комплексом взаємозалежних
біологічних і соціальних факторів середовища існування.

Ряд цих факторів є позитивними, а ряд – негативними.

З іншої сторони всю групу факторів, які впливають на здоров’я людини,
представляється можливим розділити на об’єктивні і суб’єктивні.

До групи об’єктивних факторів відносяться, наприклад, біологічні
спадкові ознаки здоров’я людини, рівень розвитку суспільства, у якому
існує людина.

До суб’єктивних факторів зокрема відносяться придбані ознаки здоров’я
людини протягом його життя, його психофізичний спосіб життя, соціальний
стан.

Розглядаючи здоров’я людини, як соціальну категорію, випливає, що вона
значною мірою відбиває вплив усього комплексу факторів життєдіяльності
суспільства на людину. Рівень здоров’я людини в державі формує його
вікову структуру, визначає потенційні можливості розвитку.

Досить повно рівень здоров’я як фізичного, так і морального в державі,
його перспективність відбивається пірамідами вікового складу населення
(рис. 2.4). Ці піраміди будуються на основі даних перепису населення у
державі. Розглянемо більш докладно суть та сенс побудови таких пірамід.

Кожна така піраміда містить у собі три умовні рівні вікового складу
населення – І-й, ІІ-й та ІІІ-й. Перший рівень відбиває кількість
наявного населення віком до 18 років. Другий їх рівень охоплює кількість
населення з віком від 19 до 50 років, а третій – населення, віком старше
50 років.

Згідно з біологічними характеристикам людини перший рівень пірамід
представляє кількість населення дорепродуктивного, другий –
репродуктивного і третій – післярепродуктивного періодів.

Таким чином, виходячи із ідеї побудови пірамід вікового складу
населення, на основі анлузу їх конфігурації можливо робити демографічні
висновки, оцінювати перспективність розвитку держави і т. ін.

У принципі існує три таких основних типа пірамід, які наглядно
відображають демографічну ситуацію в країні та можливі перспективи її
розвитку (рис. 2.4):

а – держава, склад населення якої характеризується великою кількістю
людей віком дорепродуктивного періоду (до 18 років), досить значною
кількістю осіб репродуктивного періоду, та малим відсотком населення
післярепродуктивного віку. Виходячи із такої демографічної ситуації
можливі такі висновки. У принципі така країна являється перспективною на
майбутнє, так як вона має значний потенціал молодих осіб, та відносно
невелику кількість населення, яке знаходиться на соціальному
забезпеченні. Але, звичайно, майбутнє такої країни, що розвивається, в
основному залежіть від прийнятого напряму технічного, економічного та
політичного становлення.

б – держава, склад населення якої відрізняється значною кількістю людей
репродуктивного періоду, незначною часткою молоді, та досить великим
відсотком людей старше 50 років. Така піраміда вікового складу відбиває
демографічну ситуацію у високорозвиненій країні, яка характеризується
високим рівнем технічного, політичного та соціального розвитку на час
проведення перепису населення. Однак у перспективі така країна може
зазнати зниження свого рівня розвитку. Це обумовлено тим, що, як слідує
із форми піраміди, з однієї сторони економіка країни значно завантажена
соціальними виплатами, а з другої – у неї можуть виникнути проблеми з
поповненням населення, яке зайняте у виробничій та науковій сферах,
тобто людей продуктивного періоду. Таким чином, на відміну від держави,
піраміда вікового складу якої розглянута вище, в наявному випадку
владним структурам такої держави необхідно вирішувати проблему чисто
демографічного характеру – підвищувати рівень народжуваності. При чому,
розглядаючи цю проблему випливає, що при її вирішенні необхідно
обов’язково приймати до уваги і особливості психології людини такої
держави та їх етнографічні аспекти.

в – держава, склад населення якої визначає високий рівень її розвитку
та значний потенціал. Це обумовлено великою кількістю молодих людей
віком до 18 років, достатньою кількістю людей, зайнятих у сфері
виробництва та науки і відносно невеликим відсотком населення, яке
відноситься до групи соціально забезпечуваних.

Другим якісним показником здоров’я є рівень народжуваності в державі.
Однак, так як ця характеристика має свої національні, релігійні й етичні
аспекти, вона не може однозначно характеризувати здоров’я, як комплексну
соціальну категорію і, у зв’язку з цим, повинна використовуватися в
сукупності з іншими показниками.

Ґрунтуючись на вищевикладеному, а також з огляду на біологічної і
фізичної можливості організму людини, її структурно-функціональні
системи, зокрема, механізми адаптації і регенерації, здоров’я необхідно
розглядати в сполученні з динамікою росту і зміною інтенсивності та
кількості факторів зовнішнього середовища, що змінюються.

Таким чином, формування рівня здоров’я індивідуума протікає, в
основному, у результаті процесів адаптації і регенерації, які
активізуються під впливом факторів зовнішнього середовища, на тлі
спадкоємних ознак здоров’я людини, політичного та соціального клімату у
державі, рівня її технічного розвитку.

У соціальній підсистемі виділяють три рівні «здоров’я»:

Біологічний ? рівень фізичного здоров’я людини, який визначається
спадкоємними ознаками, що розвиваються в сполученні з природними
біологічними системами саморегуляції організму – системою адаптації і
регенерації.

Соціальний – рівень здоров’я людини в біологічному і психологічному
аспектах, який визначається його відношенням до соціальних проблем
держави, світової політики.

Особливий психологічний рівень – психологічна і фізіологічна стратегія
життєвої позиції людини у відношенні до свого здоров’я, що виробляється
протягом життя людини під впливом факторів зовнішнього середовища і
внутрішнього біологічного і психічного стану.

З фізіологічної точки зору «здоров’я» розглядається як природний
біологічний стан людини. Первинні ознаки здоров’я передаються дитині від
батьків у спадщину. У процесі розвитку людини, природно, змінюється і
його здоров’я. Біологічні ознаки здоров’я виражаються у фізіологічно
нормальному стані і функціонуванні окремих органів і організму людини в
цілому.

Тобто здоров’я людини цей такий стан його організму, при якому потік
фізіологічних, біологічних і психічних процесів, які в ньому протікають,
забезпечує рівноважне нормальне функціонування і розвиток його органів і
систем.

Здатність організму людини розвиватися і зберігати своє здоров’я на
визначеному рівні забезпечується механізмом адаптації до умов
зовнішнього середовища.

Цей механізм містить у собі наступні два рівні:

1 – Генетичний природний добір, який забезпечує збереження популяції за
рахунок природного збереження більш здорових осіб, передачі і підвищення
рівня їхніх позитивних властивостей у спадкоємних ознаках.

2 – Фенотиповой рівень, який полягає в індивідуальній здатності систем
адаптації організму кожної особи пристосовуватися до умов зовнішнього
середовища, що змінюються.

Системи адаптації організму людини на фенотиповом рівні регулюють
життєдіяльність людини в результаті зміни інтенсивності протікання
наступних основних процесів:

обміну речовин (метаболізму), з метою збереження стабільності
внутрішнього біологічного і психічного середовища організму
(гомеостазу);

регенерації, який полягає в відновленні окремих біологічних систем,
органів, частин і ділянок живої тканини організму людини, що піддалися
негативному впливу факторів зовнішнього середовища (отруєння шкідливими
речовинами будь-якого фазового стану, стресові ситуації позитивного і
негативного характеру, механічні ушкодження живих тканин і т. п.);

адаптивних умовних і безумовних рефлекторних реакцій організму, які
виявляються в адекватних поведінкових відповідних реакціях людини на
умови зовнішнього середовища, що змінюються.

Виходячи з цього випливають такі основні ознаки здоров’я людини:

Нормальне функціонування організму людини на всіх рівнях його
біологічної і психічної організації, його клітинних і генетичних
структур.

Нормальне протікання фізіологічних і біохімічних процесів, що
забезпечують нормальне функціонування організму в часі.

Здатність до повноцінного виконання основних соціальних функцій.

Участь у соціальній діяльності, суспільно корисній праці і т. п.

Динамічна рівновага фізіологічних і біохімічних процесів організму з
факторами навколишнього середовища, що змінюються.

Здатність організму підтримувати нормальну життєдіяльність при дії
негативних факторів зовнішнього природного і виробничого середовища за
рахунок функціонування процесів адаптації та регенерації.

Відсутність хворобливих процесів, хвороб чи хворобливих змін.

Повне фізичне, духовне, розумове і соціальне благополуччя, гармонійний
рівень розвитку фізичних і духовних сил організму, дотримання принципу
його єдності, саморегулювання і гармонійної взаємодії всіх органів.

2.5.2. Фактори формування здоров’я людини

На процес формування і рівень здоров’я людини впливає безліч факторів:
кліматичні умови, екологічний стан навколишнього середовища, достатність
забезпечення продуктами харчування, їхня якість, соціально-економічні
умови життєдіяльності, а також рівень розвитку і стан медицини у
державі.

Доведено, що приблизно на 50 % здоров’я людини визначає його спосіб
життя.

Негативними факторами процесу формування здоров’я людини є шкідливі
звички, незбалансоване, неправильне харчування, несприятливі умови
праці, моральні і психічні перевантаження, сидячий спосіб життя, погані
матеріальні умови, неполадки в родині, самітність, низький освітній і
культурний рівень.

Негативно позначається на формуванні здоров’я людини несприятлива
екологічна обстановка, зокрема забруднення повітря, води, ґрунту, а
також складні природно-кліматичні умови.

Істотне значення має також стан генетичного фонду популяції, схильність
до спадкоємних захворювань.

Причинами порушення нормальної життєдіяльності організму і виникнення
патологічних процесів можуть бути абіотичні фактори навколишнього
середовища, тобто особливості неживої природи.

Очевидний зв’язок географічного розподілу ряду хвороб із
клімато-географічними зонами, висотою місцевості, інтенсивністю
випромінювань, переміщенням повітря, атмосферним тиском, відносною
вологістю повітря й ін.

На здоров’я людини впливають і біотичні складові (фактори) навколишнього
середовища – особливості навколишньої живої природи. Ці фактори
присутні у вигляді продуктів метаболізму рослин і мікроорганізмів,
патогенних мікроорганізмів (віруси, бактерії, гриби й ін.), отруйних
речовин, комах і небезпечних для людини тварин.

Патологічні стани людини також можуть бути пов’язані з антропогенними
факторами забруднення навколишнього середовища: повітря, ґрунту, води,
продуктів промислового виробництва. До них, зокрема, відносяться
патології, зв’язані з біологічним забрудненням від тваринництва,
виробництва продуктів мікробіологічного синтезу (кормові дріжджі,
амінокислоти, ферментні препарати, антибіотики й ін.).

Хімічне, радіоактивне і бактеріологічне забруднення повітря, ґрунту,
води, харчових продуктів, а також шум, вібрація, електромагнітні поля,
іонізуючі випромінювання можуть викликати в організмі людини важкі
патологічні явища, глибокі генетичні зміни. Це приводить до різкого
збільшення захворюваності, передчасного старіння і смерті, народженню
неповноцінних дітей.

На тлі дії негативних факторів навколишнього середовища на организм
людини виникають такі захворювання, як онкологічні, серцево-судинні,
дистрофічні зміни, алергія, діабет, гормональні дизфункції, порушення в
розвитку плоду, ушкодження спадкоємного апарата клітин організму людини.

Істотно впливають на стан здоров’я населення фактори соціального
середовища, демографічна ситуація, стан і рівень медичного
обслуговування, духовний і культурний рівень суспільства і соціального
середовища людини, матеріальний стан, соціальні відносини, засоби
масової інформації, урбанізація, конфлікти різного рівня і багато чого
іншого.

Перераховані вище умови середовища і визначають стан здоров’я населення.

Створення ідеальних умов для здоров’я людини є практично нерозв’язаною
задачею. Це пов’язано з тим, що на сучасному етапі розвитку людського
суспільства, одночасно з досягненням позитивного ефекту розвиваються так
названі хвороботворні агенти біологічно, хімічного, фізичного,
психофізичного характеру. У глобальному масштабі це пов’язано з
порушенням динамічної рівноваги у системі «людина – середовище
існування», що викликає розвиток критичного положення в біосфері.

Таким чином, ключове рішення задачі забезпечення здоров’я людини полягає
в попередньому аналізі, прогнозуванні взаємного впливу компонентів
системи «людина – середовище існування», які включають екологічні,
технічні, біологічні, економічні, політичні й інші аспекти, тобто
фактично спосіб життя і взаємини людей з їхнім природним оточенням.

Здоров’я населення знаходиться в прямій залежності від здоров’я
суспільства. У нашій країні, для рішення проблеми збереження здоров’я і
працездатності людини, збільшення тривалості його життя розроблена і
функціонує система охорони здоров’я (СОЗ). Вона містить у собі наступні
підсистеми:

Науково-медичну.

Лікувально-профілактичну.

Санітарно-епідеміологічну.

Санітарно-профілактичну,

Санітарно-курортну.

Фізкультурно-оздоровчу.

Однак тільки декларуванням засад політики держави в області охорони
здоров’я та знанням її основних положень кожним індивідуумом неможливо
досягти необхідного рівня здоров’я. Рішення задачі збереження і
зміцнення здоров’я залежить, в основному, від самої людини: – від його
життєвої позиції стосовно себе, свого здоров’я, відношення до
навколишнього середовища, оточення і соціального середовища, ступеню
активності в досягненні цілей, індивідуальних фізичних, психічних і
біологічних особливостей.

«Уміння продовжити життя – в умінні не скорочувати його».

Сенека (Рим, 1 ст.
н.е.)

Контрольні запитання

Визначення категорії «здоров’я людини».

Ієрархічна структура категорії «здоров’я людини».

Дослідження демографічної ситуації держави.

Соціальна структура категорії «здоров’я людини».

Основні ознаки здоров’я людини.

Біологічний рівень фізичного здоров’я людини.

Особливий психологічний рівень людини і стан здоров’я.

Вплив факторів навколишнього середовища на формування здоров’я людини.

Глобальна проблема забезпечення здоров’я людини. Її основні причини.

Структура системи охорони здоров’я людини.

Розділ 3

СЕРЕДОВИЩЕ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ В

СТРУКТУРІ СИСТЕМИ «ЛЮДИНА – СЕРЕДОВИЩЕ

ІСНУВАННЯ»

Глава 3.1. Середовище життєдіяльності людини

3.1.1. Навколишнє середовище і середовище

життєдіяльності людини

Вивчаючи безпеку життєдіяльності людини як категорію, щодо сутності його
життя, сфери його діяльності і взаємозв’язку з навколишнім середовищем,
необхідно розглянути істоту другої складової системи «людина –
середовище існування».

У глобальному представленні навколишнє природне середовище являє собою
космічний простір, невід’ємною частиною якого є планета Земля. Стосовно
до умов існування людини, як індивіда, практичний інтерес у розглянутій
системі «людина – середовище існування» представляє біосфера.

Біосфера (bios (гр.) – життя + sphaira (гр.) – куля) це саморегулююча
оболонка Землі, що містить у собі частину атмосфери (висотою від
поверхні Землі до 50 км), гідросфери (глибиною від поверхні океану до 11
км) і літосфери (глибиною у земній поверхні до 4,5 км), у яких
спостерігаються живі макро- і мікроорганізми. Ці складові біосфери
взаємозалежні складними біогеохімічними й енергетичними процесами, що
характеризуються двома основними законами:

Перший закон – біосфера характеризується однобічним припливом енергії,
яка використовується нею на удосконалювання і розвиток біологічних
речовин і процесів.

Другий закон – біосфера характеризується біогеохімічними круговоротами.
Причому розрізняють такі три їх основних види:

а) круговорот води;

б) круговорот елементів, переважно в газоподібній формі;

в) круговорот елементів в осадовій формі.

Атмосфера (atmos (гр.) – пара + sphaira (гр.) – куля) – газова оболонка
Землі. Вона складається з природної суміші 10-ти різних газів, основними
з який є азот (близько 78 %), кисень (21 %) і вуглекислий газ (0,03 %).
Важливою складовою атмосфери є також водяна пара, обсяг якої складає
близько 14 тис. км3. Ці гази забезпечують життя всім живим організмам і
рослинам і захищають їх від шкідливого впливу сонячних променів. Завдяки
своїй масі і земному притяганню атмосфера утримується навколо нашої
планети. Крім того, шар атмосфери, товщиною близько 480 км, захищає від
метеоритів, які згоряють завдяки тертю з молекулами кисню.

Верхньою границею біосфери в атмосфері Землі є озоновий шар, що
розташовується на висоті близько 50 км. Озонова оболонка виконує функцію
захисного шару, затримуючи основну частину ультрафіолетового
випромінювання сонячних променів, яка шкідлива для біосфери.

Однак, на протязі уже досить значного відрізку часу відповідні
дослідження фіксують зменшення товщини озонового шару і навіть
виникнення озонових дірок. Аналіз показує, що це відбувається, в
основному, унаслідок хімічних реакцій між молекулами хлору, азоту,
фреонів і озону, при яких озон руйнується. Так, наприклад, один атом
хлору може зруйнувати близько 105 молекул озону. Одна молекула оксидів
азоту – до 10 молекул озону. Ясно, що такі елементи були присутні в
біосфері на протязі всього циклу її існування, але їхня дія не приводила
до вказаного ефекту. Це пояснюється тим, що величина концентрації
молекул хлору та азоту була природною, яка диктувалася процесами, які
відбувалися в біосфері. За вказаний останній відрізок часу кількість
молекул таких елементів значно збільшилась і продовжує нарощуватись.
Таке положення викликане предметною діяльністю людини, яка привела в
результаті зменшення товщини озонового шару до виникнення нового
негативного фактора – збільшення інтенсивності ультрафіолетових
випромінювань. Так як цей фактор проявляється у глобальному масштабі і
робить свій негативний вплив не тільки на людину, але і на флору і фауну
Землі в цілому, то очевидно, що його слід віднести до класу
антропогенно-природних.

Основними антропогенними джерелами цих хімічних елементів є атомні
вибухи, згоряння ракетного і літакового палива, широке застосування в
усьому світі хлоро- і фтороутримуючих вуглеводнів, які використовуються
в холодильниках, кондиціонерах, аерозольних побутових засобах, у деяких
інших видах промислової і побутової хімії.

Атмосферне повітря є однією з найважливіших складових середовища
існування людини, без якого життя на Землі були б абсолютно неможливим.
Атмосферний кисень необхідний для дихання людей, тварин, більшої частини
рослин і мікроорганізмів.

Основним джерелом утворення кисню є процес фотосинтезу зелених рослин
(дерева, фітопланктон і ін.). Дослідження показують, що зелені рослини
за рік виділяють в атмосферу близько 70 млрд. т. кисню. Близько 80%
усього атмосферного кисню виробляється морським фітопланктоном, а 20%
виробляють зелені рослини.

Вуглекислий газ (оксид кисню) є обов’язковим компонентом у процесі
фотосинтезу зелених рослин. Він виробляється і надходить в атмосферу
унаслідок виверження вулканів, розкладання органічних речовин, дихання
живих організмів, випарів з поверхні океанів, спалювання торфу, нафти,
газу.

Поглинання оксиду вуглецю протікає, в основному в процесі фотосинтезу
рослин і розчиненні його у воді. Причому, кількість оксиду вуглецю,
розчиненого у воді приблизно в 50 разів більше, ніж його зміст в
атмосферному повітрі.

Протягом року в результаті фотосинтезу рослини поглинають близько 100
млрд. т. окису вуглецю, з наступним виділенням кисню. Це складає ~ 6 %
його змісту в атмосфері.

Як і будь-який компонент біосфери вуглекислий газ характеризується
деякою величиною оптимальної концентрації в атмосферному повітрі. При
недостатній концентрації оксиду вуглецю знижується активність процесу
фотосинтезу рослин, а підвищена його концентрація приводить до зменшення
проценту рослинного світу на Землі.

Водяні пари є потенційним джерелом утворення хмар, тумана і, як
наслідок, опадів у вигляді дощу, снігу, граду. На додаток до цієї
функції водяні пари, в сполученні з двоокисом вуглецю, забезпечують
перевідбиття інфрачервоних випромінювань, які надходять з поверхні
Землі. У такий спосіб забезпечується тепловий баланс і стабільність
кліматичних зон у різних районах земної кулі. Так, наприклад, у випадку
відсутності цих складових атмосфери, температура на поверхні землі була
б на 35…40оС нижче.

Однак, унаслідок розвитку науково-технічного прогресу, за останнє
сторіччя концентрація двоокису вуглецю значно збільшилася, що викликало
порушення природного стану атмосфери. Це привело до появи так званого
«парникового ефекту». Цей ефект проявляється у глобальному підвищенні
температури на Землі через перевідбиття додаткової кількості
інфрачервоних випромінювань убік земної поверхні. Так, за останні 100
років, середня температура на планеті підвищилася на 0,5оС. При умові
наявного зросту промисловості та існуючого відношення людини до
екологічних проблем, до середини поточного сторіччя прогнозується
подальше потеплення на 1,5…4,5оС.

Таким чином, атмосфера фактично регулює теплообмін Землі з космічним
простором, впливає на її водяний і енергетичний баланс і тим самим
фактично визначає клімат регіонів Землі.

Клімат – це багаторічний режим погоди, властивий тій чи іншій
місцевості. Виходячи з вищевикладеного випливає, що конкретні кліматичні
умови формуються внаслідок протікання взаємозалежних енергетичного,
газового і водяного обмінних процесів, що відбуваються в біосфері.

Основними характеристиками клімату є усереднені показники відносної
вологості повітря, освітленості, температури повітря, рівня радіації,
атмосферного тиску, сили вітру.

Конкретні значення параметрів клімату і їхнього сполучення в різному
ступені позначаються на здоров’ї і самопочутті людини.

Відносна вологість повітря визначається місцем розташування на Землі, а
також залежить від часу року і доби.

Цей параметр істотно впливає на теплообмін організму людини з
навколишнім середовищем і має велике значення для її життєдіяльності.

Так, при низькій температурі і високій відносній вологості повітря
підвищується тепловіддача в результаті значного декремента температур у
системі «людина – навколишнє середовище» і зниження теплового опору
повітря через підвищений вміст водяного пару. У цьому випадку може
спостерігатися переохолодження організму людини.

При високій температурі і високій відносній вологості повітря
тепловіддача організму людини різко зменшується, що може привести до
перегріву організму, особливо при виконанні напружених, важких фізичних
робіт. Висока температура повітря, як і низька, краще переноситься
людиною при зниженій відносній вологості повітря. Найбільш комфортна для
людини відносна вологість повітря в межах 40…60%.

Освітлення від природного джерела світла (сонця), так зване природне
освітлення, змінюється в широких межах і залежить від часу доби, часу
року, стану атмосфери, географічного положення. Цей вид освітлення
благотворно впливає на людину, тому що її зоровий аналізатор і організм
в цілому найкраще адаптовані до нього внаслідок природного еволюційного
розвитку на протязі багатьох століть. У виробничій обстановці та у
житловому середовищі для людини шкідлива як надмірна, так і недостатня
освітленість, яка забезпечується як природним, так і штучними джерелами
світла.

Фоновий рівень радіації створюється за рахунок сонячної радіації й
іонізуючих випромінювань природних радіоактивних речовин. Рівень
сонячної радіації визначається кількістю сонячних днів і активністю
Сонця. Сплески сонячної активності розігрівають зовнішні шари атмосфери
Землі, змінюють їхню щільність і хімічний склад. Потоки заряджених
часток і електромагнітних випромінювань проникають в атмосферу, змінюючи
склад повітряної оболонки. При цьому відбувається зміна погоди,
самопочуття людини, унаслідок відповідних реакцій організму.

Формування організму людини і його життєдіяльність протікають у
визначених межах, установлених природним середовищем на протязі
еволюційного розвитку, з урахуванням роботи механізму адаптації. Тому
умови навколишнього середовища в межах природних змін його параметрів
називаються нормальними умовами.

Гідросфера (греч. hydro – вода + sphaira – куля) – водяна оболонка
Землі. До неї відносяться води морів, океанів, рік, озер, гірські і
покривні льодовики, а також підземні води. Усі вони зв’язані між собою в
планетарних процесах круговороту води, газів і енергії. Гідросфера, на
відміну від літосфери й атмосфери, покриває 70,8% поверхні Земної кулі.

Вода є основою життя на Землі. На початковій стадії розвитку життя на
Землі, формування біосфери, вода була середовищем зародження і розвитку
живих організмів. Без води не можливе протікання процесу фотосинтезу, що
протікає в зелених рослинах і лежить в основі біологічного кругообігу
речовин на нашій планеті. Живі організми на 60…98% складаються з води
і всі їхні життєві функції зв’язані з водою. Процеси травлення і
засвоєння їжі в стравоході, синтез живих речовин у клітках організмів
здійснюються винятково в рідкому середовищі. Втрата організмом лише
10…20% води може привести до його загибелі. Так, наприклад, без води
людина може прожити не більше 5-ти діб.

Літосфера (litos (гр.) – камінь + sphaira (гр.) – куля) – земна кора,
тобто зовнішня тверда оболонка земної кулі силікатного складу, товщиною
30…80 км.

Літосфера не є монолітною оболонкою. Вона складається з тектонічних
плит, що базуються на магмі. Унаслідок фізико-хімічних і енергетичних
процесів, які безупинно відбуваються в ядрі і мантії Землі, тектонічні
плити знаходяться в постійному русі, що викликає періодичне виникнення
землетрусів.

Розрізняють материкову кору землі й океанічну. Вони відрізняються як
по своїй товщині, так і по складу.

Материкова кора складається, в основному, із трьох шарів – осадового,
гранітного і базальтового.

Океанічна кора також має три основних шари. Однак по складу вона
відрізняється від материкової. Так, гранітного шару вона не містить,
осадовий шар має малу товщину. Під осадовим шаром розташовується шар
складного хімічного складу, унаслідок чого його умовно називають «другим
шаром».

Осадовий шар материкової кори складається з опадів, утворених на
поверхні Землі з продуктів руйнування щільних гірських порід (глини,
піски, вапняки і т. п.). Цей шар також має слоїсту структуру.

Верхня частина осадового шару являє собою ґрунт – конгломерат, який
складається з пухких гірських порід, збагачених органічною речовиною, що
утворилося зі стебел, що відмирають, і коренів рослин при з’єднанні їх з
водою. Таким чином, виник обмін речовин і енергії між ґрунтом і
рослинами, так званий. біологічний круговорот, що і поклав початок
утворення ґрунтів.

У процесі еволюції людини, під впливом негативного впливу на біосферу
аграрної цивілізації, демографічного вибуху, урбанізації суспільства і
науково-технічного прогресу, середовище існування людини перетерпіло
значні зміни, виник цілий ряд антропогенних негативних факторів. Рівень
і кількість цих факторів залежить від умов і місця існування людини. У
зв’язку з цим у системі «людина – середовище існування » виділяється
підсистема «людина – навколишнє середовище».

Навколишнє середовище – середовище існування людини, обумовлене
сукупністю позитивних і негативних природних і антропогенних факторів,
здатних впливати на його життєдіяльність.

Навколишнє середовище, стосовно до міської зони, яка насичена
промисловими об’єктами, відрізняється підвищеною концентрацією пилу,
газу, підвищеним рівнем шуму, вібрації, теплових випромінювань та дією
інших негативних антропогенних факторів. Таким чином, у біосфері
сформувалися області так званої «техносфери».

Техносфера – це область біосфери, природні характеристики і процеси в
який трансформовані в результаті безпосереднього чи непрямого впливу
діяльності людини з метою підвищення матеріальної, психічної і
соціально-економічної комфортності життя.

Наприкінці XYIII австрійський вчений Едуард Зюсс, у результаті своїх
численних досліджень, визначив біосферу як деяку оболонку Землі,
створену живими організмами. Ця оболонка є зоною органічного життя і
являє собою сукупність живих тіл, що населяють Землю. Вона охоплює
область простору, у якому відбуваються процеси взаємодії атмосфери,
літосфери і гідросфери.

Сучасне поняття біосфери було уведено В. І. Вернадським (1863 – 1945 р.
р.). В. І. Вернадський і його послідовники визначили біосферу як
самоорганізовану, саморегулюючу оболонку Землі, що включає нижні шари
атмосфери, гідросферу і верхні шари літосфери. Процеси, що відбуваються
в ній, її склад і будова обумовлені минулою і дійсною життєдіяльністю
всієї сукупності живих організмів.

В.І. Вернадський дав таке визначення біосфери: «Біосфера являє собою
оболонку життя – область існування живої речовини». Він установив, що
біосфера, як і будь-яка жива речовина, має свою особливу
організованість. Причому, у даному випадку організованість не є
механізмом. Її відмінність полягає в тім, що вона постійно перебуває в
динамічному становленні і розвитку, у русі всіх її матеріальних макро- і
мікрочастинок і енергетичних елементів. У зв’язку з цим В. І.
Вернадський вважав, що організованість біосфери повинна розглядатися як
рухова (динамічна) рівновага.

Таким чином, біосфера, яка охоплює всю земну кулю, являє собою природно
охоронну сукупність живих і неживих компонентів. Між її неживою
частиною, неживими природними тілами і живими речовинами, що є її
складовими, постійно протікають обмінні процеси. Цей обмін у часі
виражається динамічною рівновагою, що закономірно змінюється і прагне до
сталості.

Аналізуючи процеси, що відбуваються в біосфері Землі, В.І. Вернадський
прийшов до висновку, що еволюція видів, що існують у біосфері,
трансформується в еволюцію біосфери в цілому.

Наслідком наукових досліджень В.І. Вернадського явився висновок, що
поява людини і формування людського суспільства є одним із природних
послідовних етапів розвитку життя на Землі, тобто біогенезу. Розглядаючи
людство в якості розумного активного елемента біосфери, В.І. Вернадський
припускав, що його діяльність, зміни, які вносяться ним у біосферу у
результаті активного розвитку, приведуть до рівноважних взаємин між
людиною і біосферою.

Таким чином, сформувався наступний етап розвитку біосфери, що
називається ноогенезом. В.І. Вернадський припускав, що внаслідок
осмисленої, розумної предметної діяльності людини етап ноогенеза
забезпечить трансформування біосфери в ноосферу.

Ноосфера це вища стадія розвитку біосфери, яка характеризується
гармонічним сполученням людського розуму, вираженого в змінах, що
вносить людина в біосферу, із природними процесами, що відбуваються в
біосфері.

З погляду існування людського суспільства, можна зробити єдино
правильний висновок, що ноосфера є для людства єдиною альтернативою
техногенного впливу, який привів до дійсного кризового стану біосфери в
її розвитку. Людина, у силу специфіки свого розвитку та психології,
ставши істотою соціальною, у своїй діяльності перестала враховувати
природні закономірності, основні закони, процеси, які забезпечують
динамічну рівновагу, необхідну для існування біосфери. Другими словами
людина відкинула принцип пристосування, гармонійного розвитку з
навколишнім природним середовищем, як інші живі організми. Предметна
діяльність людини, в основному, спрямована на пристосовування біосфери
відповідно до поставлених цілей і потреб. У результаті такого підходу до
забезпечення своєї життєдіяльності виникла глобальна зміна природних
характеристик біосфери аграрною цивілізацією, демографічним вибухом,
урбанізацією суспільства і науково-технічним прогресом, які є
результатом діалектики розвитку природних еволюційних процесів людства
до теперішнього часу.

У результаті вище викладеного слідує, що людство повинно кардинально
переглянути своє відношення до біосфери, прикласти максимум зусиль для
забезпечення переходу біосфери в її якісно новий стан – ноосферу. Зміна
розвитку людства у цьому напрямку являє собою глобальну проблему в
масштабах усієї планети, але це є єдиний вірний шлях збереження життя на
Землі, його подальшого прогресивного розвитку.

3.1.2. Класифікація і характеристики середовища

життєдіяльності людини

Система «людина – середовище існування» є багатокомпонентною системою.
До неї входить велика кількість складових, між якими існує безліч
зв’язків. Природно, що збільшення кількості складових системи і зв’язків
між ними викликає ускладнення задачі формалізації такої системи,
наприклад за допомогою математичних методів. Складність вивчення системи
«людина – середовище існування» обумовлюється також тим, що ця система
має ієрархічний характер, тобто є багаторівневою, яка утримує прямі і
зворотні зв’язки.

Так, верхній рівень розглянутої системи містить два основних елементи –
«людина» і «середовище існування». При аналізі існування системи під
елементом «людина» розглядається не тільки індивід, але і група людей,
колектив, жителі населеного пункту, регіону, країни, суспільства в
цілому.

«Середовище існування» є другим елементом системи «людина – середовище
існування». Середовище існування являє собою частину біосфери чи
техносфери, у якій існує людина і функціонують системи його
життєзабезпечення.

Другий ієрархічний рівень елемента «середовище існування» складається з
трьох наступних основних складових: – природне середовище; – соціальне
середовище; – соціально-політичне середовище; – техногенне середовище.

Природне середовище – це об’єкти і частина космічного простору, а також
та локальна область біосфери, яка включає ділянки літосфери, гідросфери
й атмосфери, флору і фауну тієї частини Землі, на якій існує «людина».
Таким чином природне середовище поєднує об’єкти космічного і
природно-природного походження – флору, фауну й ін., а також і об’єкти,
які створені людиною, тобто природно-антропогенні екологічні види і
системи.

Ясно, що до групи об’єктів, що складають природне середовище відносяться
частина зоряного простору, Сонце, Місяць, природний ландшафт, кліматичні
умови, мікро- і макроорганізми й інші елементи, що характерні для
місцевості, у якій проживає людина.

Природно-антропогенну групу об’єктів складають природні об’єкти,
створені людиною на основі явищ і процесів, що відбуваються в біосфері,
чи при їхньому використанні. Зелені насадження, парки, штучні ставки,
водоймища, ділянки архітектурного ландшафту, ділянки атмосфери зі
спеціально зміненими кліматичними умовами, деякі підвиди домашніх тварин
та рослин і т.п.

Соціальне (соціально-політичне) середовище представляється формами
спільної суспільної діяльності людей, які відносяться до конкретних
соціальних груп.

Форми суспільної діяльності, що історично склалися в
соціально-політичному середовищі і характеризуються визначеним типом
взаємин, створюють людську спільність чи соціум ( від лат. socium –
загальне).

Соціум – це соціально-політична система, яка у філософському змісті
розглядається як соціальний організм. Він створюється і розвивається по
своїх особливих законах, що характеризуються надзвичайною складністю. Як
правило, у соціумі взаємодіє велика кількість людей. Результатом їхньої
внутрішньої взаємодії і взаємодії з іншими соціально-політичними
системами (групами) формуються локально-суспільні умови життєдіяльності
й особливе оточення. Ці умови можуть впливати на інших людей і на
соціально-політичні групи. Сукупність таких систем у суспільстві і їхні
взаємини створюють соціальне чи соціально-політичне середовище.

Техногенне середовище – умови існування людини, які сформовані у
результаті розумового, науково-технічного, духовного розвитку та її
предметної діяльності на базі природних явищ і процесів. Таким чином,
техногенне середовище є сукупним результатом досягнень суспільства, що з
однієї сторони забезпечують визначений рівень життєдіяльності людини, а
з іншого боку – приводять до розбалансу природно сформованих
взаємозв’язків у біосфері.

Головною причиною виникнення і розвитку техногенного середовища є
природне прагнення людини до підвищеної комфортності життя.

Техногенне середовище виникло і склалося в процесі розумового розвитку
людини, що виразилося в його трудовій діяльності, як розумної
біологічної істоти, що мислить, що має мораль і естетичні почуття.

Техногенне середовище (техносфера), як підсистема, підрозділяється на
побутове і виробниче середовище.

Побутове середовище – це середовище, у якій проживає людину. Воно
містить у собі комплекс житлових, соціально-культурних і спортивних
будинків та споруд, комунально-побутових організацій і установ.
Основними характеристиками цього середовища є розмір житлової площі на
одну людину, ступінь електрифікації, газифікації житла, наявність
центральної опалювальної системи, холодної і гарячої води, рівень
розвитку суспільного транспорту і та ін.

Виробниче середовище – це середовище, у якій протікають виробничі
відносини і здійснюється трудова діяльність людини. У залежності від
суспільно-виробничого положення, яке займає людина у виробничому
середовищі, воно може містити в собі окреме підприємство, чи
організацію, установу або їх комплекс, у який входять інші підприємства,
а також органи керувань районного, обласного й іншого рівнів. У
порівнянні з природним виробниче середовище характеризується
максимальною відносною насиченістю негативними антропогенними факторами,
перелік і рівень яких залежать від специфіки і культури конкретного
виробництва.

До основних параметрів виробничого середовища, які визначають рівень
психологічних факторів, відносяться кількість працюючих, вид продукції,
що випускається, продуктивність праці, тип організації виробничого
процесу, рівень автоматизації технологічних процесів, психологічний
клімат у колективі, тип керівника, ритмічність виробництва, організація
оплати праці.

Перелік негативних факторів, що впливають на безпеку життєдіяльності
людини у виробничому середовищі з фізіологічної точки зору, залежить від
рівня організації умов праці, ступеня його нешкідливості і безпечності.

До найбільш розповсюджених негативних факторів, які характеризують
виробниче середовище, відносяться: недопустимі параметри мікроклімату
робочої зони (температури, відносній вологості і швидкості руху
повітря), підвищена запиленість, загазованість повітря, підвищений
рівень вібрації і шуму, електромагнітних і іонізуючих випромінювань,
недостатня чи надмірна освітленість робочої зони, наявність підвищеної
напруги в електричному ланцюзі, замикання якого може відбутися через
тіло людини.

Слід зазначити, що характеристики середовища існування
(соціально-політичного, побутового і виробничого), що впливають на
психологію людини і які відбиваються на його фізіології є
взаємозалежними. Цей взаємозв’язок може бути безпосереднім чи непрямим.
Причому, у ряді випадків ці взаємозв’язки не піддаються прямому
виявленню.

У зв’язку з цим рішення задач забезпечення безпеки життєдіяльності
людини повинне проводитися на основі глибокого всебічного аналізу
взаємозв’язків кожної із вище вказаних підсистем при використанні
комплексного системного підходу.

Контрольні запитання

Біосфера Землі.

Основні компоненти біосфери.

Атмосфера.

Гідросфера.

Літосфера.

Процеси, які обумовлюють динамічну рівновагу біосфери Землі.

Основні закони, яким підкоряються процеси, що протікають у біосфері
Землі.

«Навколишнє середовище» у системі безпеки життєдіяльності людини.

«Техносфера» у системі безпеки життєдіяльності людини.

Відмітні ознаки техносфери від біосфери Землі.

Ноогенез.

Ноосфера.

Структура системи «людина – середовище існування».

Основні характеристики природного середовища.

Основні характеристики соціального середовища.

Основні характеристики техногенного середовища.

Основні характеристики виробничого середовища.

Основні характеристики побутового середовища.

Основні психологічні негативні фактори у виробничому середовищі.

Основні негативні фактори виробничого середовища, які впливають на
фізіологію людини.

Глава 3.2. Негативні фактори середовища життєдіяльності людини

3.2.1. Класифікація і характеристика негативних

факторів середовища існування людини

Процес життєдіяльності людини, що протікає в природному, техногенному,
виробничому, соціальному і побутовому середовищі піддається постійному
впливу негативних факторів. Уся сукупність цих факторів класифікується
по походженню на дві основні групи:

1 – природні, котрі виникають унаслідок протікання природних процесів у
біосфері Землі;

2 – антропогенні, котрі сформувалися в результаті діяльності людини.

До першої групи відносяться, наприклад, землетруси, гроза, зливи,
цунамі, повені і т.п. Друга група факторів поєднує комплекс негативних
впливів на здоров’я людини, в основному, виробничого і побутового
середовищ.

У принципі, розглядаючи розвиток біосфери по класичних законах, без
утручання людини, випливає висновок, що рівень і кількість негативних
факторів природного походження, що спостерігаються в середовищі
життєдіяльності, практично залишаються постійними. Однак, унаслідок
кризового положення, що спостерігається у біосфері Землі, такий висновок
не знаходить свого підтвердження. Техногенний вплив людини на навколишнє
середовище викликає збільшення інтенсивності деяких негативних факторів
природного походження чи підвищення частоти їхньої прояви.

Як приклади варто привести підвищення рівня ультрафіолетової (сонячної)
радіації в результаті часткового руйнування і зменшення товщини
озонового шару, поступове підвищення середньорічної температури в
масштабах Землі, підвищення інтенсивності і частоти повеней, місцевих
пожеж через глобальні кліматичні зміни.

Унаслідок такого положення слідує, що діяльність людини протягом її
еволюції, у глобальних масштабах Землі, привела до виникнення нового
класу негативних факторів – природно-антропогенних. Ці фактори є
результатом діяльності людини, що привела до зміни природної динамічної
рівноваги в біосфері і, як наслідок – до зміни інтенсивності існуючих
природних і появи нових негативних факторів у природному середовищі
існування людини.

До таких факторів, як було вказано вище, наприклад відносяться
підвищений рівень ультрафіолетових сонячних випромінювань, глобальне
підвищення температури атмосферного повітря на Землі, кислотні дощі.

По характеру впливу на людину всі негативні фактори – як природного,
антропогенного так і природно-антропогенного походження підрозділяються
на шкідливі і небезпечні.

Під шкідливими негативними факторами маються на увазі такі, дія яких
може привести до захворювання людини (підвищена запиленість,
загазованість повітря, підвищений рівень вібрацій, шуму, сонячної
радіації, електромагнітних випромінювань і т. п.).

Вплив небезпечних негативних факторів приводить до травмування чи
загибелі людини (обвалення гірських порід, сніжні лавини, елементи
устаткування, що обертаються, машини і механізми, які пересуваються і
т.д.).

Життєдіяльність людини на всіх етапах його розвитку нерозривно зв’язана
з прагненням до підвищення комфортності життя, забезпечення особистої
безпеки і збереження свого здоров’я. Це прагнення є одним із природних
інстинктів людини і служить поясненням багатьох її дій і вчинків. Так,
наприклад, аналізуючи дії людини на початку її розвитку формується
висновок, що, наприклад створення надійного житла з’явилося вираженим
бажанням забезпечити себе і родину захистом від природних небезпечних і
шкідливих факторів (грозові явища, напад тварини, знижена і підвищена
температура повітря, сонячна радіація, підвищена рухливість повітря і т.
п.). Але одночасно підвищення комфортності життя мимоволі, незалежно від
бажання людини, супроводжувалося виникненням додаткових, антропогенних
негативних факторів. Так, наприклад, розташування людини і її родини в
житлі привело до виникнення потенційної можливості його травмування
через обвалення гірських порід, отруєння димом, до зниження гостроти
зору в наслідок пониженої освітленості і т. д.

В дійсний час використання в сучасних квартирах деяких будівельних
матеріалів, виробів, численних побутових приладів і пристроїв, що
істотно підвищують комфортність і естетичність життя, одночасно
спричиняє появу цілого ряду небезпечних і шкідливих факторів: –
небезпеку ураження електричним струмом; – вплив підвищених
електромагнітних полів; – підвищену загазованість, унаслідок
використання токсичних і дратівних речовин; – недостатню чи надмірну
освітленість і т. д.

Створення людиною транспортних засобів різного призначення дозволило
вирішити багато проблем пересування, комунікабельності, але одночасно
привело до появи нових антропогенних негативних факторів: – машини і
механізми, що рухаються; підвищений рівень шуму і вібрації, а також
викликало виникнення глобальних задач по захисту людини і природного
середовища від токсичних викидів автомобілів, проблему утилізації
відходів (використані шини, акумулятори, автомобілі).

В наш час технічні рішення, які спрямовані на удосконалювання життя
людини, але супроводжуються виникненням негативних факторів, складають
значний перелік. Найбільше активно спостерігається розвиток цього
процесу у виробничому середовищі. Прогрес у сфері виробництва, особливо,
у період науково-технічної революції, нерозривно супроводжується ростом
кількості й енергетичного рівня небезпечних і шкідливих виробничих
факторів.

Причому, якщо енергетичний рівень природних небезпечних і шкідливих
факторів практично стабільний, то більшість антропогенних та
природно-антропогенних факторів характеризуються тенденцією до
безупинного підвищення своєї потенційної енергії стосовно впливу на
людину і навколишнє середовище. Виникнення цього явища пояснюється
наступними двома причинами:

1 – об’єктивною необхідністю удосконалювання технологій, виробничих
процесів;

2 – потенційною небезпекою, що є невід’ємною характеристикою будь-якого
об’єкта, створеного і створюваного людиною.

Друга причина обумовлюється аксіомою про потенційну небезпеку (розд.
1.1.2).

Таким чином, аксіома про потенційну небезпеку визначає, що всі
реалізовані дії людини й усі компоненти середовища існування, у першу
чергу технічні, хімічні і біологічні об’єкти виробництва і технологій
мають невід’ємну природну об’єктивну здатність генерувати небезпечні і
шкідливі фактори. Унаслідок цього створення нових об’єктів середовища
існування чи удосконалювання існуючих неминуче супроводжується
виникненням нової потенційної небезпеки чи групи небезпек.

В даний час перелік діючих негативних антропогенних факторів складає
більш, ніж 100 видів. До найбільш розповсюджених і таких, які
характеризуються підвищеною небезпекою і шкідливістю стосовно людини і
середовища існування, відносяться наступні негативні антропогенні
фактори:

1. Шкідливі фактори – підвищена запиленість і загазованість повітря,
підвищений рівень шуму, вібрацій, підвищений рівень електромагнітних
полів, випромінювань що іонізують, підвищені і знижені параметри повітря
побутового і виробничого середовища (температура, відносна вологість,
рухливість повітря, барометричний тиск), недостатнє або надмірне чи
неправильно організоване освітлення, монотонність діяльності, важка
фізична праця, токсичні речовини, застосовувані в технологічних
процесах, у воді і продуктах харчування.

2. Небезпечні фактори – підвищене значення електричного струму,
транспортні засоби, що рухаються і рухливі частини машин, отруйні
речовини, гострі і падаючі предмети, гостре іонізуюче опромінення,
вогонь і ін.

Основна кількість негативних антропогенних факторів спостерігається в
системі «людина – виробниче середовище». Але й у системі «людина –
побутове середовище» існують такі негативні фактори, як запилене і
загазоване повітря, забруднене продуктами згоряння природного газу,
викидами ТЕС, промислових підприємств, автотранспорту; вода з
надлишковим змістом шкідливих домішок; недоброякісна їжа; шум; статична
електрика, що виникає при контакті із синтетичними матеріалами;
електромагнітні поля побутових приладів, телевізорів, дисплеїв;
іонізуючі випромінювання, що діють на людину при медичних обстеженнях чи
у виді тла від будівельних матеріалів; алкоголь; тютюновий дим;
бактерії, алергени й інші фактори.

Склад токсичних і дратівних домішок повітря в містах і населених
пунктах визначається в основному технологічними і вентиляційними
викидами промислових підприємств, ТЕС і кількістю автотранспортних
засобів.

Значна частина повітря міського середовища проникає й у житлові
приміщення. Так, дослідження показують, що в літню пору (при відкритих
вікнах) склад повітря в житловому приміщенні на 90 % відповідає складу
повітря поза приміщенням, а узимку – на 50 %.

Шум, вібрація, інфразвукові й ультразвукові випромінювання,
електромагнітні поля й інші, так називані енергетичні забруднення
середовища існування, надходять у міське середовище і житло людини від
промислових об’єктів і транспорту. Так, шум у міському середовищі і
житлових будинках створюється транспортними засобами, промисловим
устаткуванням, санітарно-технічними установками і пристроями й ін.
Наприклад, на міських магістралях рівні звуку можуть досягати 70…80
дБА, а в окремих випадках 90 дБА і більше, що перевищує їх припустимі
значення в два рази.

Джерелами вібрації в міському середовищі і житлових будинках, є рейковий
транспорт, важкий автотранспорт, будівельні машини і технологічне
устаткування ударної дії. На відміну від шуму, вібрації поширюються в
щільному середовищі (твердому тілі) – підставах, фундаментах,
конструкціях будинків і споруд, у ґрунті. Довжина зони впливу вібрацій
визначається величиною їхнього загасання. Так, наприклад, у ґрунті,
величина загасання вібрації складає близько1 дБ/м. На практиці вібрації
рейкового транспорту (метрополітен, трамвай) практично не відчуваються
на відстані 50…60 м від їхніх магістралей.

Інфразвукові випромінювання можуть генеруватися джерелами як природного
(обдування вітром будівельних споруд і водяної поверхні), так і
антропогенного походження (трубопроводи великих діаметрів для
транспортування рідин і газів, ракетні двигуни, двигуни внутрішнього
згоряння великої потужності, газові турбіни, рухливі механізми з
великими поверхнями, наприклад, віброплощадки і т. п.). В окремих
випадках рівні інфразвуку можуть досягати значних значень (більш 90 дБ).

Інфразвук впливає на організм людини, у тому числі і на орган слуху,
знижуючи його чутливість на всіх частотах. Інфразвукові коливання
сприймаються як фізичне навантаження: виникає стомлення, головний біль,
запаморочення, вестибулярний феєричний кровообіг, з’являється почуття
страху і т. п. Вага впливу інфразвукових коливань залежить від діапазону
частот, рівня звукового тиску і тривалості дії.

Низькочастотні інфразвукові коливання з рівнем інфразвукового тиску
понад 150 дБ зовсім не переносяться людиною.

Особливо несприятливі наслідки викликають інфразвукові коливання з
частотою 2…15 Гц у зв’язку з виникненням резонансних явищ в організмі
людини. Причому найбільш небезпечна частота в області 7 Гц, тому що
можливий її збіг з ритмом біострумів мозку.

Відповідно до нормативних документів рівні інфразвукового тиску в
октавних смугах зі середньогеометричними частотами 2, 4, 8 і 16 Гц не
повинні перевищувати 105 дБ.

Захист від несприятливого впливу інфразвуку повинний вестися в тих же
напрямках, що і боротьба із шумом. Найбільше доцільно зменшувати
інтенсивність інфразвукових коливань на стадії проектування машин чи
агрегатів.

Наша планета Земля характеризується деякою величиною напруженості
природного електромагнітного полю (ЕМП). Вона складає близько 0,5
ерстед. Антропогенними джерелами ЕПМ є телевізійні і радіолокаційні
станції, цехи і прилягаюча територія підприємств, у який
використовується ЕПМ для термічної обробки матеріалів, високовольтні
лінії електропередачі напругою вище 110 кВ і ін.

Зони з підвищеними рівнями ЕМП, що випромінюються ретрансляторами,
телевізійними і радіолокаційними станціями, залежать від потужності цих
об’єктів і складають розміри до 100…150 м. При цьому рівень
випромінювань усередині будинків, що розташовані в таких зонах, як
правило, вище припустимих значень. Електромагнітні поля, випромінювані
високовольтними лініями електропередачі в основному, поглинаються
ґрунтом, тому на відстані 50…100 м від ліній електропередачі
напруженість цього поля знижується до припустимих значень.

У побутовому середовищі основними джерелами ЕМП є телевізори, печі НВЧ,
дисплеї комп’ютерів з електронно-променевими трубками.

Слід зазначити, що застосовувані технічні рішення в сучасній побутовій
техніці забезпечують практично безпечний рівень ЕМП.

Електростатичні поля в побутовому середовищі створюються синтетичними
матеріалами в умовах зниженої відносної вологості повітря (? 110 дБ. Ці
відчуття, при тривалому впливі інфразвуку, виявляються у виді порушення
діяльності ЦНС, серцево-судинної і дихальної систем, вестибулярного
апарата, що можуть супроводжуватися головними болями, запамороченням,
зниженням уваги і працездатності. При деяких частотах інфразвукових
коливань може виявлятися почуття страху, сонливість, утруднення мови.

Інфразвукові коливання сприймаються як фізичне навантаження: виникає
стомлення, головний біль, запаморочення, вестибулярний феєричний
кровообіг, з’являється почуття страху і т. п. Вага впливу інфразвукових
коливань залежить від діапазону частот, рівня звукового тиску і
тривалості дії.

Низькочастотні коливання з рівнем інфразвукового тиску вище L > 150 дБ
зовсім не переносяться людиною.

Особливо несприятливі наслідки викликають інфразвукові коливання з
частотою 2…15 Гц у зв’язку з виникненням резонансних явищ в організмі
людини. Причому найбільш небезпечною є частота f ~ 7 Гц, тому що у цьому
випадку можливий її збіг з ритмом біострумів мозку.

Боротьба з несприятливим впливом інфразвуку на організм людини повинна
вестися в тих же напрямках, що і боротьба із шумом. Найбільше доцільно
зменшувати інтенсивність інфразвукових коливань на стадії проектування
машин чи агрегатів.

Ударна хвиля також відноситься до класу пружних коливань повітряного
середовища. Однак, на відміну від вище розглянутих негативних факторів,
що мають аналогічну фізичну природу, цей вид пружних коливань
відрізняється по-перше імпульсною дією, а по-друге, додатковою
негативною дією на флору і фауну. Це зв’язано з тим, що ударна хвиля
звичайно характеризується значним радіусом дії і значною інтенсивністю.

Вплив ударної хвилі підрозділяється на прямий і непрямий.

Прямий вплив ударної хвилі виникає в результаті надлишкового тиску і
швидкісного напору повітря. Через невеликі розміри тіла людини ударна
хвиля майже миттєво охоплює людину і піддає її сильному стиску протягом
декількох секунд. Миттєве підвищення тиску повітря сприймається живим
організмом як різкий удар. Швидкісний напір повітря при цьому створює
значний лобовий тиск, що може привести до переміщення тіла в просторі.

Непрямі ураження людей і тварин можуть відбутися в результаті ударів
уламками зруйнованих будинків і споруд чи у результаті ударів осколків,
що летять з великою швидкістю – скла, бетону, каменів, дерева й інших
предметів.

Характер і ступінь впливу ударної хвилі залежать від потужності вибуху,
відстані, метеорологічних умов, місцезнаходження (у будинку, на
відкритій місцевості) і положення тіла (лежачи, сидячи, стоячи) людини.
Він характеризується легкими, середніми, важкими і украй важкими
травмами. Надлишковий тиск у фронті ударної хвилі величиною 10 кПа
(0,1кгс/см2) і менше вважається безпечним для людей і тварин,
розташованих поза укриттями.

Легкі ураження настають при надлишковому тиску 20…40 кПа (0,2…0…0,4
кгс/см2). Вони виражаються в скороминучих порушеннях функцій організму
(дзенькіт у вухах, запаморочення, головний біль). Можливі вивихи, забиті
місця.

Ураження середньої ваги виникають при надлишковому тиску 40…60 кПа
(0,4…0,6 кгс/см2). Вони можуть приводити до вивихів кінцівок, контузії
головного мозку, ушкодженню органів слуху, викликати кровотечу з носа й
ушей.

Важкі контузії і травми можливі при надлишковому тиску від 60 до 100
кПа (0,6…1 кгс/см2). Вони характеризуються сильною контузією всього
організму, утратою свідомості, переломами кісток, кровотечею з носа й
ушей. У цьому випадку можливе ушкодження внутрішніх органів і внутрішня
кровотеча.

Украй важкі контузії і травми у людей виникають при надлишковому тиску
більше, ніж 100 кПа (1 кгс/см2). Вони викликають розриви внутрішніх
органів, переломи кісток, внутрішні кровотечі, струси мозку, тривалу
утрату свідомості. Розриви спостерігаються в органах, які містять велику
кількість крові (печінка, селезінка, нирки), наповнених газом (легені,
кишечник) чи порожнини, що наповнені рідиною (головний мозок, сечовий і
жовчний міхур). Ці травми можуть привести до смертельного результату.

Радіус ураження уламками будинків, особливо осколками стекол, що
руйнуються при надлишковому тиску 2…7 кПа (0,02…0,07 кгс/см2) може
перевищити радіус безпосереднього ураження ударною хвилею.

Повітряна ударна хвиля діє також і на рослинний світ. Повне ушкодження
лісового масиву спостерігається при надлишковому тиску, що перевищує 50
кПа. Дерева при цьому вириваються з коренем, ламаються і відкидаються,
утворюючи суцільні завали. При надлишковому тиску від 30 до 50 кПа
ушкоджується близько 50 % дерев. Надлишковий тиск від 10 до 30 кПа
приводить до ушкодження до 30 % дерев. Причому, слід зазначити, що
молоді дерева більш стійкі до впливу ударної хвилі, чим старі.

Захист від впливу ударної хвилі полягає у своєчасному укритті в
спеціальних спорудах. При їхній відсутності необхідно використовувати
складки місцевості. Необхідно вибирати такі місця укриття, у яких
виключається травмування людини уламками дерев, що руйнуються, частинами
будинків.

3.2.3. Негативні фізичні фактори енергетичного

походження. Методи і засоби захисту людини

Електромагнітні поля і випромінювання. Основними джерелами
електромагнітних полів (ЕМП) у системі «людина – побутове середовище» і
«людина – виробниче середовище» є електронно-променеві трубки
телевізорів і моніторів комп’ютерів, мікрохвильові печі, що
використовують випромінювання над високі частоти (НВЧ), а також
промислові електричні і радіотехнічні пристрої і системи.

До електричних пристроїв, що випромінюють ЕМП промислової частоти (50
Гц), відносяться: – трансформаторні підстанції; – розподільні пункти і
пристрої; – струмопроводи; – повітряні лінії електропередачі; – підземні
і підводні кабельні лінії електропередачі.

До радіотехнічних систем, що випромінюють ЕМП, відносяться радіорелейні
і телевізійні станції, ретранслятори і т.п.

Ступінь і характер впливу електромагнітних полів на організм людини
визначаються наступними основними характеристиками:

напруженістю поля;

щільністю потоку енергії;

частотою випромінювання;

тривалістю впливу;

режимом опромінення (безупинний, переривчастий, імпульсний);

розміром поверхні тіла людини, що опромінюється;

індивідуальними особливостями організму;

комбінованою дією разом з іншими шкідливими факторами виробничого
середовища – підвищеною температурою навколишнього повітря (понад 28
°С), наявністю рентгенівського випромінювання, шуму й ін.

У зоні дії ЕМП людина піддається тепловому і біологічному впливу.
Перемінне електричне поле високої напруженості викликає нагрівання
тканин організму людини як за рахунок перемінної поляризації діелектрика
(хрящі, сухожилля і т. п.), так і за рахунок появи струмів провідності в
живих тканинах організму людини. Тепловий ефект є наслідком поглинання
енергії ЕМП. Надлишкова теплота, що виділяється в органах тіла людини,
збільшує навантаження на механізм терморегуляції. Починаючи з визначеної
межі поглиненої енергії ЕМП організм не справляється з відводом теплоти
від окремих органів тіла людини і температура їх може підвищуватися.

Перегрів ЕМП шкідливий, особливо для тканин зі слаборозвиненою судинною
системою чи недостатнім кровообігом (око, мозок, нирки, шлунок, жовчний
і сечовий міхури).

Під впливом ЕМП і випромінювань спостерігаються загальна слабість,
підвищена утома, пітливість, сонливість, а також порушення сну, головний
біль. З’являється роздратування, втрата уваги, з’являється тормозний
ефект у мовно-рухомої і зорово-моторної реакцій, підвищується границя
нюхової чутливості. Виникає ряд симптомів, які є свідченням порушення
роботи окремих органів – шлунка, печінки, селезінки, підшлункової й
іншої залоз внутрішньої секреції. Погіршуються харчовий і половий
рефлекси.

Реєструються зміни артеріального тиску, частота серцевого ритму, форма
електрокардіограми. Це свідчить про порушення діяльності
серцево-судинної системи. Фіксуються зміни показників білкового і
вуглеводного обміну, збільшується зміст азоту в крові і сечі, виникають
і інші зміни складу крові.

Кількість скарг на здоров’я людей, які проживають у місцевості поблизу
радіостанцій, майже удвічі вище, ніж тих, житло яких розташоване поза її
границями. Загальна захворюваність у селищі з радіоцентром, в основному,
характеризується порушенням діяльності нервової і серцево-судинної
систем.

У дослідженнях стану здоров’я дітей під впливом ЕМП відзначаються
порушення розумової працездатності, зафіксовані прискорений пульс і
подих, а також уповільнене повернення до норми цих показників при знятті
впливу ЕМП. Установлено також вплив ЕМП і на інші біологічні процеси, що
протікають в організмі людини, у тому числі імунобіологічні.

Наукове дослідження впливу ЕМП виконувалося на тваринах. У перший період
опромінення спостерігалися зміна поводження, що проявлялося в появі
занепокоєння, підвищеній руховій активності, прагненні утекти з зони
опромінення, зростанні ефекту гальмування в природних біологічних
процесах піддослідних тварин.

Вплив ЕМП на тварин у період вагітності приводив до зростання кількості
мертвонароджених, викиднів, каліцтв у новонароджених. Спостерігався
прояв аналогічних рецидивів у наступних поколіннях.

Мікроскопічні дослідження внутрішніх органів тварин виявили дистрофічні
зміни тканин головного мозку, печінки, нирок, легень, міокарда. Була
зафіксована зміна складу живих тканин на клітинному рівні.

На підставі клінічних і експериментальних матеріалів виявлені основні
симптоми уражень, що виникають при впливі ЕМП. Виявлено, що їх можна
класифікувати як радіохвильову хворобу. Ступінь порушень здоров’я людини
безпосередньо залежить від напруженості ЕМП, тривалості впливу полю,
діапазону частот, умов зовнішнього середовища, а також від
функціонального стану організму, ступеня стійкості його до впливу
негативних факторів зовнішнього середовища, можливостей механізму
адаптації.

Поряд з розвитком радіохвильової хвороби, через опромінення ЕМП,
спостерігається загальне зростання захворюваності, а також захворювання
окремими хворобами органів дихання, травлення й ін. Це відзначається
також і при малих інтенсивностях ЕМП, які незначно перевищують
гігієнічні нормативи.

Досліджено клінічні прояви дії електромагнітного опромінення над високих
частот (НВЧ) у залежності від інтенсивності опромінення. При
інтенсивності близько 20 мкВт/см2 спостерігається зменшення частоти
пульсу, зниження артеріального тиску у людини. Зі зростанням
інтенсивності НВЧ полю виявляються електрокардіологічні зміни. При
постійному впливі НВЧ на організм людини спостерігається тенденція до
гіпотонії, до негативних змін з боку нервової системи. Подальшим
наслідком є прискорення пульсу, коливання обсягу крові в організмі
людини.

При опроміненні НВЧ полем інтенсивністю ~ 60 мвт/см2 зареєстровані зміни
в полових залозах, у складі крові, помутніння кришталика ока. При
подальшому опроміненні з’являються зміни в процесах згортання крові,
умовно-рефлекторній діяльності, спостерігається негативний вплив на
клітки печінки, фіксуються зміни в корі головного мозку. Подальше
опромінення викликає підвищення кров’яного тиску, спостерігаються
розриви капілярів і крововилив у легені і печінку.

При опроміненні організму людини НВЧ полем з інтенсивністю ~ 100
мвт/см2 спостерігається стійка гіпотонія, стійкі зміни серцево-судинної
системи, двостороння катаракта. Подальше опромінення ще більш помітно
впливає на живі тканини організму, викликає болючі відчуття.

Одним зі шкідливих ефектів, обумовлених опроміненням НВЧ, є ушкодження
органів зору. На низьких частотах випромінювання ЕМП такі ефекти не
спостерігаються і тому вони вважаються специфічними тільки для НВЧ
діапазону.

Гостре електромагнітне НВЧ опромінення викликає сльозотечу,
роздратування, звуження зіниць. У наслідку, після короткого (1…2
доби), періоду спостерігається погіршення зору, яке зростає під час
повторного опромінення. Це свідчить про кумулятивний характер таких
ушкоджень. При впливі випромінювання НВЧ на очі спостерігається
ушкодження роговиці. Серед усіх тканин ока найбільшу чутливість до
випромінювання НВЧ в діапазоні 1…10 ГГц має кришталик. Сильне ушкодження
кришталика обумовлене тепловим впливом електромагнітного НВЧ
випромінювання при щільності потоку енергії вище 100 мВт/см2. Якщо
інтенсивність НВЧ опромінення перевищує 1 Вт/см2, то це викликає дуже
швидку втрату зору.

Люди, опромінені імпульсом електромагнітних НВЧ коливань, чують звук. У
залежності від тривалості і частоти повторень імпульсів цей звук
сприймається як щебетання чи цвірінькання, дзюркіт у якійсь точці
(усередині чи позаду) голови. Частота відчуваємого звуку не залежить від
частоти НВЧ сигналу.

Існує наступне пояснення такого слухового ефекту. Під впливом імпульсів
НВЧ коливань збуджуються термопружні хвилі тиску в тканинах мозку, які
діють на рецептори внутрішнього вуха за рахунок кісткової провідності.

У тварин аналогічний слуховий ефект викликає занепокоєння, вони
намагаються поведінковими реакціями уникнути опромінення. Визначення
ступеня небезпеки чи шкідливості виникнення слухового ефекту для людини
перебуває в стадії дослідження.

При дослідженні впливу НВЧ випромінювання невеликої (нетеплової)
інтенсивності на комах спостерігалися ефекти народження з каліцтвами, що
іноді мали мутагенний характер, тобто передавалися в спадщину.

Виявлено значний вплив електромагнітних НВЧ випромінювань на зміну
фізико-хімічних властивостей і співвідношення клітинних структур.
Причому, результатом такого ефекту у цьому випадку є затримка чи
припинення процесів розмноження бактерій і вірусів, зниження їхньої
інфекційної активності.

Електричні поля повітряних ліній електропередачі високої і понад високої
напруги також впливають на здоров’я обслуговуючого персоналу і
населення, що проживає в зоні впливу таких об’єктів. При систематичному
перебуванні людини в зоні електромагнітного полю, що генерується високою
і понад високою напругою у неї через кілька місяців з’являються
порушення функціонального стану центральної нервової і серцево-судинної
системи, зміни в крові, спостерігається стомлюваність, зміна кров’яного
тиску і пульсу, з’являються болі в області серця.

Захист від електромагнітних випромінювань. Для зменшення впливу ЕМП на
персонал і населення, що знаходиться в зоні дії таких радіоелектронних
об’єктів, необхідно застосовувати ряд захисних заходів. До їхнього числа
входять організаційні, інженерно-технічні і лікувально-профілактичні
заходи і засоби.

Здійснення організаційних і інженерно-технічних заходів покладено,
насамперед, на органи санітарного нагляду. Разом із санітарними
лабораторіями підприємств і установ, що використовують джерела
електромагнітного випромінювання, вони повинні виконувати наступні
функції:

уживати заходів для гігієнічної оцінки проекту нового будівництва і
реконструкції об’єктів, що виготовляють і використовують технічні
засоби, що характеризуються випромінюванням ЕМП;

досліджувати нові технологічні процеси і пристрої, що використовують
ЕМП;

проводити поточний санітарний нагляд за об’єктами, що використовують
такі джерела випромінювання;

здійснювати організаційно-методичну роботу по підготовці фахівців і
інженерно-технічний нагляд за об’єктами, що використовують
випромінювання ЕМП.

На стадії проектування повинне бути забезпечене таке взаємне
розташування випромінюючих і об’єктів, що опромінюються, яке б зводило
до мінімуму інтенсивність опромінення. Оскільки цілком уникнути
опромінення неможливо, необхідно зменшити імовірність проникнення людей
у зони з високою інтенсивністю ЕМП, скоротити час перебування під
опроміненням. Потужність джерел випромінювання повинна бути мінімально
необхідною.

Винятково важливе значення мають також і інженерно-технічні методи і
засоби захисту, що підрозділяються на наступні групи:

колективні – захист групи будинків, району міста, усього населеного
пункту;

локальні – захист окремих будинків, приміщень;

індивідуальні, котрі полягають у захисті людини.

Колективний захист заснований на розрахунку і використанні отриманих
результатів закономірностей поширення радіохвиль в умовах конкретного
рельєфу місцевості. Економічно найбільше вигідно використовувати
природні екрани – складки місцевості, лісонасадження, нежилі будинки.
Наприклад, установка випромінюючої антени на височині дозволяє зменшити
інтенсивність полю, що опромінює населений пункт, у кілька разів.
Аналогічний результат дає використання орієнтації діаграми
спрямованості, особливо вузько напрямлених антен. Для зменшення впливу
ЕМП у цьому випадку найбільш активний сектор випромінювання антени, по
розташуванню в просторі, орієнтують убік, протилежний житлової забудови
населеного пункту.

Для ефективного захисту від випромінювання ЕМП спеціальними екранами
необхідний попередній розрахунок ступеня загасання хвилі при проходженні
її через екран. Для екранування можна використовувати не тільки
конструктивні елементи, але і природну рослинність, наприклад,
лісосмугу. Спеціальні екрани у виді щитів, що відбивають і
радіопоглинаючих пристроїв для цілей захисту від ЕМП радіодіапазону
використовуються дуже рідко, унаслідок їхньої високої вартості і малої
ефективності.

Локальний захист від ЕМП являється достатньо ефективним і
використовується часто. Він базується на використанні радіозахисних
матеріалів, які забезпечують високе поглинання енергії випромінювання в
матеріалі чи відбиття від його поверхні. Так, наприклад, для екранування
шляхом відбиття використовують металеві листи і сітки з високою
електричною провідністю.

Задача захисту приміщень від зовнішніх випромінювань забезпечується
шляхом обклеювання стін металізованою шпалерою, захисту вікон сітками,
металізованими шторами. Слід указати, що опромінення в такім приміщенні
зводиться до мінімуму, але випромінювання, відбите від екранів,
перерозподіляється в просторі і може попадати на інші об’єкти.

До інженерно-технічних засобів захисту також відносяться наступні
напрямки:

конструктивна і технологічна можливість працювати на зниженій потужності
в процесі наладки, регулювання і профілактики радіотехнічних засобів;

робота на еквівалент навантаження;

дистанційне керування випромінюючими пристроями.

Для персоналу, що обслуговує радіотехнічні засоби розглянутого типу і
знаходиться, як правило, на невеликій відстані, надійний захист
забезпечується шляхом екранування апаратури. У цьому випадку поряд із
пристроями, що відбивають, застосовуються екрани з матеріалів, що
поглинають випромінювання. В даний час розроблено велику кількість
радіопоглинаючих матеріалів однорідної композиційної структури. Такі
матеріали складаються з різнорідних діелектричних і магнітних речовин. З
метою підвищення їх ефективності поглинаюча поверхня екрана
виготовляється шорсткою, ребристою чи у виді шипів.

Радіопоглинаючі матеріали використовуються для захисту навколишнього
середовища від ЕМП, які генеруються недостатньо екранованим джерелом.
Для захисту від впливу відбитих ЕМП такими матеріалами облицьовуються
стіни спеціальних іспитових камер. Конструкція таких камер повинна
виключати ефект відбиття електромагнітного випромінювання від стін
приміщень, у яких випробуються випромінюючі пристрої. Радіопоглинаючі
матеріали використовуються також у кінцевих навантаженнях, еквівалентах
навантажень радіоелектронних пристроїв. Вони забезпечують зниження так
званої вторинної потужності ЕМП, що не використовується в процесі
безпосереднього прийому-передачі інформації.

Засоби індивідуального захисту людини використовують лише в тих
випадках, коли інші захисні засоби неможливо застосувати чи вони
недостатньо ефективні: – при переході через зони збільшеної
інтенсивності випромінювання; – при ремонтних і налагоджувальних
роботах; – в аварійних ситуаціях; – під час короткочасного контролю; –
при зміні інтенсивності опромінення. В якості таких засобів
використовують окуляри з металізованими стеклами, захисні костюми з
металізованих тканин і т. п. Такі засоби незручні в експлуатації,
обмежують можливість виконання робочих операцій, погіршують гігієнічні
умови роботи людини.

Для створення нормальних умов експлуатації електричних мереж,
забезпечення і дотримання вимог безпеки здійснюються наступні заходи:

визначаються мінімально допустимі відстані до житлової забудови;

виділяються спеціальні земельні ділянки;

встановлюються охоронні зони;

прокладаються просіки в лісових, садових, паркових і інших насадженнях.

Для захисту населення від впливу електромагнітного полю встановлюються
санітарно-захисні зони в області розташування повітряних ліній
електропередачі напругою 330 кВ і вище.

На період будівництва й експлуатації електричних мереж земельні ділянки
надаються забудовникам відповідно до положень Земельного кодексу
України.

У границях зон будівництва ліній електропередачі, землі в їхніх
власників і користувачів не вилучаються, а використовуються з
обмеженнями, передбаченими Правилами охорони електричних мереж.

Охоронні зони електричних мереж встановлюються в наступних випадках:

уздовж повітряних ліній електропередачі у виді земельної ділянки і
повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, які віддалені
по обох сторонах лінії від крайніх проводів;

уздовж переходів повітряних ліній електропередачі через водойми у виді
повітряного простору над поверхнею водойми, обмеженого вертикальними
площинами;

уздовж підземних кабельних ліній електропередачі у виді земельної
ділянки, обмеженої вертикальними площинами, що віддалені по обох
сторонах лінії від крайніх кабелів;

уздовж підземних кабельних ліній електропередачі до 1 кВ, прокладених у
містах під тротуарами, у виді земельної ділянки, обмеженої вертикальними
площинами від крайніх кабелів на відстані 0,6 м у напрямку будинків і
споруд і на відстань 1 м у напрямку проїзної частини вулиці;

уздовж підводних кабельних ліній електропередачі – у виді водяного
простору від поверхні води до дна, обмеженого вертикальними площинами,
віддаленими по обох сторонах лінії від крайніх кабелів на відстань 100
м.

Статична електрика. Природа виникнення статичної електрики полягає у
виникненні статичних електричних зарядів на поверхні матеріалів і
виробів при їхньому взаємному терті.

У системі «людина – побутове середовище» такі заряди утворюються, в
основному, на синтетичних матеріалах – одягу, килимових покриттях,
меблях.

У системі «людина – виробниче середовище» статична електрика формується,
в основному, у технологічних процесах і на виробництвах, зв’язаних із
транспортуванням, переміщенням, пересипанням, наливом у ємності сипучих
і рідких речовин і матеріалів.

У перерахованих випадках величина напруги електростатичних зарядів може
досягати значних величин – 10…40 кВ. Така величина напруги достатня
для пробою повітряного проміжку, наприклад, між тілом людини і
зарядженим об’єктом. При цьому утвориться електричний іскровий розряд,
що через невелику ємність нагромадження енергії характеризується
імпульсною дією. Такий розряд сприймається людиною як удар електричного
струму невеликої величини (декілька мікроампер).

Внаслідок описаних особливостей вплив розряду статичної електрики на
людину в плані ураження електричним струмом не є небезпечним. Однак, як
правило, у цих випадках спостерігається рефлекторна реакція людини на
розряд такого струму, яка виражається в різкому відстороненні від
зарядженого тіла. При цьому може бути отримана механічна травма від
удару об поруч розташовані елементи конструкції, у результаті падіння з
висоти і т.п.

Якщо описані ситуації мають часто повторюваний характер у середовищі
«людина – виробниче середовище», то можуть спостерігатися зміни
поводження працюючого на психологічному рівні, що пояснюються страхом
очікуваного розряду.

Статична електрика впливає на організм людини і на біологічному рівні.
Ефект біологічного впливу виявляється при впливі електростатичного полю.
Результати відповідних досліджень показали, що найбільш чуттєвими до
електростатичних полів є ЦНС і серцево-судинна системи організму. Прояв
шкідливого впливу електростатичного полю виражається в дратівливості,
головних болях, порушенні сну й ін.

У якості заходів захисту людини від статичної електрики в системі
«людина – побутове середовище» рекомендується використання матеріалів і
виробів природного походження, періодична обробка штучних матеріалів
антистатичними розчинами.

У системі «людина – виробниче середовище» виключення виникнення
статичної електрики забезпечується установкою спеціальних заземлюючих
пристроїв на тих матеріалах, чи технологічних елементах, на яких
появляється статична електрика, підбором таких матеріалів тертьових
виробів, що не створюють електростатичні розряди.

Лазерне випромінювання – це вид електромагнітного випромінювання, що
лежить у діапазоні хвиль 0,1…1000 мкм.

Унаслідок цього цей вид випромінювання класифікується, як оптичне.

Лазерне випромінювання в системі «людина – побутове середовище»
використовується в сучасної аудіо-, відео- і комп’ютерній техніці, у
лазерних указках. Інтенсивність випромінювання таких пристроїв є
нешкідливою для людини.

У системі «людина – виробниче середовище» лазерне випромінювання
застосовується в технологічних (наприклад, обробка матеріалів,
свердлення отворів, проведення медичних операцій) і дослідницьких цілях.

Лазерні випромінювання викликають у біологічній тканині організму людини
ряд ефектів: тепловий, ударний, світлового тиску та формування
мікрохвильового електричного полю в клітинах живої тканини.

Ступінь шкідливого впливу лазерного випромінювання на організм людини
залежить від довжини хвилі, часу впливу, інтенсивності випромінювання,
тривалості імпульсу, частоти повторення імпульсів, а також від
біологічних і фізико-хімічних особливостей тканин чи органів, що
опромінюються. Діапазон лазерних випромінювань охоплює чотири
характерних області, які відрізняються різною біологічною дією на живі
тканини організму людини:

від 0,2 до 0,4 мкм – область ультрафіолетових випромінювань;

вище 0,4 до 0,75 мкм – область видимих випромінювань;

0,75 до 1,4 мкм – короткохвильові інфрачервоні випромінювання;

вище 1,4 мкм – область довгохвильових інфрачервоних випромінювань.

Промислові лазерні установки працюють у постійному (безупинному) і
імпульсному режимах.

При лазерному опроміненні розрізняють локальні і загальні ушкодження
організму.

При впливі на біологічні тканини організму людини безупинного лазерного
випромінювання переважним є тепловий механізм дії, наслідком якого є
коагуляція (згортання) білка. При великих потужностях лазерного
випромінювання може спостерігатися навіть випар біологічної тканини.

В імпульсному режимі, при малій тривалості імпульсів, механізм шкідливої
біологічної дії лазерного випромінювання зв’язаний з перетворенням
енергії випромінювання в енергію механічних коливань, зокрема ударної
хвилі. Ударна хвиля являє собою групу імпульсів, експоненціально
загасаючих по амплітуді. Амплітуда першого імпульсу, що є максимальною і
визначає глибину ушкодження тканин. Так, наприклад, імпульсним
опроміненням можуть бути ушкоджені печінка, кишечник і інші внутрішні
органи людини.

Лазерне випромінювання інфрачервоного (ІЧ) діапазону, в основному,
становить небезпеку для очей і шкірного покриву. Це зв’язано з тим, що
ці частини організму людини безпосередньо поглинають цей вид
випромінювання.

Висока пошкоджуваність сітківки, роговиці і кришталика ока при впливі
лазерного випромінювання пояснюється здатністю оптичної системи ока
збільшувати потік потужності випромінювання видимого і ближнього
ІЧ-диапазону на очному дні на кілька порядків (до 6?104 разів). Цей
ефект є результатом фокусировки ІЧ випромінювання.

Ступінь ушкодження ока залежить від часу опромінення, потоку
потужності, довжини хвилі, виду випромінювання (імпульсне чи безупинне),
індивідуальних особливостей ока.

На орган зору впливають довжини хвиль в інтервалі 0,4…1,4 мкм. Причому
основною небезпекою ушкодження піддається сітківка ока. Це зв’язано з
тим, що клітини сітківки, як і клітки ЦНС не відновлюються після
ушкодження. Тому, при високій щільності потужності випромінювання (вище
150 Вт/см2) може наступити значне погіршення зору, аж до його повної
втрати.

Дослідження впливу лазерного випромінювання на зоровий аналізатор
людини, зокрема його райдужну оболонку, показали, що ступінь її
ушкодження значною мірою залежить від її кольору. Так, наприклад, зелені
і блакитні очі більше піддані ушкодженням, а карі – менше. Тривале
випромінювання в область ока в короткохвильовому лазерному ІЧ-диапазоні
може привести до помутніння кришталика.

Лазерні випромінювання далекої (довгохвильової) інфрачервоної області
спектра проникають через поверхневі тканини тіла і можуть уражати
внутрішні органи.

Вплив лазерного випромінювання ультрафіолетового діапазону прискорює
старіння шкіри і може сприяти злоякісному переродженню живих клітин
організму людини.

Як і при опроміненні лазерним випромінюванням ІЧ-диапазона, ступінь
ушкодження шкіри залежить від поглиненої дози. Ушкодження шкірного
покриву можуть бути різного ступеня – від почервоніння, до поверхневого
обвуглювання. Підвищеною чутливістю до лазерного опромінення
ультрафіолетового діапазону відзначаються пігментовані ділянки шкіри,
наприклад на родимі плями, місця із сильною засмагою чи шкірний покрив,
що відрізняється природним темним кольором. При впливі на світлу шкіру,
лазерне випромінювання проникає в підшкірні тканини й ушкоджує
розташовані в них кровоносні судини і нервові волокна.

На додаток до описаних біологічних впливів, лазерне випромінювання може
викликати також порушення функцій нервової, серцево-судинної систем,
залоз внутрішньої секреції, приводити до зміни артеріального тиску,
збільшенню стомлюваності, зниженню працездатності людини. Усі типи
лазерів, у залежності від потужності випромінювання підрозділяються на
чотири класи: I, II, III, IV. Лазери І-го класу є найменш потужними.

Захист від впливу лазерного випромінювання полягає в наступному.
Розміщення лазерів дозволяється тільки в спеціально обладнаних
приміщеннях. На дверях приміщень, де розташовані лазери II, III, IV
класів, повинні бути нанесені знаки лазерної небезпеки. Лазери IV класу
повинні розміщатися в окремих приміщеннях. Велике значення для безпеки
людини має внутрішня обробка приміщень. Для виключення відбиття
лазерного випромінювання стіни і стелі повинні мати матову поверхню. Усі
предмети, за винятком спеціальної апаратури, не повинні мати дзеркальних
поверхонь.

При використанні лазерів II-го та III-го класів необхідно запобігати
можливості улучення випромінювання на робочі місця. Повинне бути
передбачене огородження лазерно-небезпечної зони, чи екранування пучка
випромінювання. Для екранів і огороджень необхідно вибирати вогнестійкі
матеріали, що мають найменший коефіцієнт відбиття на довжині хвилі
генерації лазера. Ці матеріали не повинні виділяти токсичних речовин при
впливі на них лазерного випромінювання.

У тих випадках, коли лазерна безпека колективними засобами захисту не
забезпечується, повинні застосовуватися індивідуальні засоби захисту –
окуляри і маски. Останні застосовуються при роботі з лазерами IV-го
класу. У залежності від довжини хвилі лазерного випромінювання у
протилазерних окулярах використовують жовтогарячі, синьо-зелені і
безбарвні стекла.

Ультрафіолетове (УФ) випромінювання являє собою електромагнітне
випромінювання з довжиною хвилі від 1 нм до 400 нм. Такий діапазон
відноситься до області невидимих випромінювань для людини. Цей вид
випромінювань по походженню підрозділяється на природне й антропогенне.

Природне УФ–випромінювання є частиною спектра сонячного світла. Воно є
невід’ємним чинником у системі «людина – природне середовище». Воно
справджує загальну сприятливу стимулюючу дію на організм людини,
підвищує його захисну реакцію до впливу несприятливих кліматичних умов.
Під впливом УФ-випромінювання, наприклад, спостерігається інтенсифікація
виведення з організму людини таких хімічних речовин як марганець, ртуть,
свинець, зменшується їх токсична дія.

З позиції біологічного впливу на організм людини УФ-випромінювання
поділяється на такі 3 області:

1 – випромінювання з довжиною хвилі 400…315 нм. Цей діапазон
УФ-випромінювання характеризується порівняно слабкою біологічною дією;

2 – випромінювання з довжиною хвилі 316…280 нм. Ця частина
УФ-випромінювань володіє сильною еритемною і антирахітичною дією;

3 – випромінювання з довжиною хвилі 280…200 нм. Випромінювання цього
діапазону активно діють на тканинні білки і ліпіди.

Аналізуючи взаємозв’язки в системі «людина – біосфера» з позицій
розглянутого виду випромінювань і розвитку кризового положення в
біосфері, слід зазначити наступні два положення.

По-перше – у системі «людина – техносфера» забруднення атмосфери великих
міст різними шкідливими викидами – пилом та газами, веде до зниження
рівня природної ультрафіолетової радіації, до якої адаптований організм
людини.

По-друге – у системі «людина – середовище існування» спостерігається
поступовий досить значний ріст інтенсивності УФ-випромінювання в
глобальному масштабі. Цей ефект спостерігається по причині зменшення
товщини озонового шару, який фактично є фільтром УФ-випромінювань.
Підвищення природного рівня УФ-випромінювань негативно впливає на
біосферу, що проявляється у активізації розвитку онкологічних
захворювань не тільки у людей, але і у тварин.

УФ-випромінювання антропогенного походження генерується виробничими
джерелами, такими, наприклад, як електрична зварювальна дуга. У цьому
випадку воно виступає в якості тільки негативного фактора і може стати
причиною гострих і хронічних професійних захворювань. При впливі
антропогенного УФ-випромінювання на людину найбільш уразливим органом є
очі, причому страждають переважно їхня роговиця і слизувата оболонка. У
розглянутому випадку шкідлива дія таких випромінювань виявляється у виді
так називаної електроофтальмії – поразці роговиці і кон’юнктиви ока.
Виявляється таке захворювання відчуттям стороннього тіла чи піску в
очах, сльозотечею. При тривалому впливі антропогенних джерел УФ-
випромінювань на шкірний покрив спостерігається еритема шкіри обличчя і
повік.

Надмірна доза УФ-випромінювань природного походження може викликати
ураження шкіри, які протікають у виді гострих дерматитів з еритемою, що
виражається в поверхневих опіках, що додатково можуть супроводжуватися
набряком, утворенням міхурів. У ряді випадків спостерігається підвищення
температури, озноб, головні болі. Надалі настає гіперпігментація і
шелушіння шкірного покриву.

До хронічних захворювань, викликаним УФ-випромінюванням, відносяться
хронічний кон’юнктивіт, «старіння» шкірного покриву, з можливим
розвитком злоякісних новотворів.

Для захисту від підвищеного рівня ультрафіолетових випромінювань
застосовують протисонячні екрани, які можуть бути хімічними (хімічні
речовини і покривні креми, що містять інгредієнти, що поглинають
ультрафіолетові випромінювання) і фізичними (різні пристрої, що
відбивають, поглинають чи розсіюють ультрафіолетові промені).

Як індивідуальний засіб захисту застосовується спеціальний одяг,
виготовлений із тканин, що фільтрують УФ-випромінювання (наприклад, з
попліну). Для захисту очей у виробничих умовах використовують окуляри з
захисними стеклами. Повний захист від УФ-випромінювань усіх довжин хвиль
забезпечує флінтглас (стекло, що містить окис свинцю) товщиною 2мм.

Іонізуючі випромінювання, впливаючи на живий організм, викликають у
ньому ланцюжки оборотних і необоротних змін. Первинним етапом є процеси
іонізації і збудження атомів і молекул. При іонізації і збудженні
складних молекул відбувається їхня дисоціація в результаті розриву
хімічних зв’язків. У цьому виявляється пряма дія радіації. Більш істотну
роль у формуванні біологічних наслідків грає непряма дію, яка викликає
радіаційно-хімічні зміни, обумовлені продуктами радіолізу води. Вільні
радикали Н и ОН, володіючи більш високою активністю, вступають у хімічні
реакції з молекулами білка, ферментів і інших елементів біологічної
тканини, що приводить до порушення біохімічних процесів в організмі. У
результаті порушуються обмінні процеси, сповільнюється і припиняється
ріст тканин, виникають нові хімічні сполуки, не властиві організму
токсини. Це приводить до порушення життєдіяльності окремих функцій
систем чи організму людини в цілому.

Індуковані вільними радикалами хімічні реакції розвиваються з великим
результуючим виходом, утягуючи в цей процес багато сотень і тисяч
молекул, не збуджених випромінюванням. У цьому складається специфіка дії
іонізуючого випромінювання на біологічні об’єкти. Біологічні ефекти
протікають протягом різних проміжків часу – від декількох секунд до
багатьох годин, днів і років.

Радіаційні ефекти прийнято класифікувати на соматичні і генетичні.

Соматичні ефекти виявляються у виді гострої чи хронічної променевої
хвороби, локальних променевих ушкоджень, а також у виді віддалених
реакцій організму. Крім того, можуть відбутися порушення структурних
елементів клітин, які відповідають за формування спадковості людини. Ці
зміни можуть виявитися небезпечними для наступних поколінь. Гострі
ураження організму виявляються після перевищення деякої дози
опромінювання. При однократному рівномірному ?-опроміненні всього тіла
з дозою 0,25 Гр не виявляються які-небудь зміни в стані здоров’я людини.
При поглиненій дозі величиною 0,25…0,5 Гр можуть спостерігатися
тимчасові зміни в складі крові, які швидко нормалізуються. В інтервалі
доз 0,5…1 Гр у людини виникає почуття утоми. При цьому менш чим у 10 %
опромінених людей може спостерігатися блювота, помірні зміни в складі
крові. При поглиненій дозі 1,5…2 Гр спостерігається короткочасна
легка форма гострої променевої хвороби. Вона виявляється у виді тривалої
лімфопенії. Після такого опромінення в 30…50 % випадків
спостерігається блювота в першу добу. Смертельні наслідки при цьому, як
правило, відсутні. Променева хвороба середньої важкості виникає при дозі
2,5…4 Гр. Практично у всіх опромінених у першу добу спостерігається
нудота, блювота. Різко знижується зміст лейкоцитів у крові, з’являються
підшкірні крововиливи. У 20 % випадків можливий смертельний результат.
Причому, смерть настає через 2…5 тижнів після опромінення. При дозі
4,0…6 Гр розвивається важка форма променевої хвороби, яка у 50 %
випадків приводить до смерті протягом першого місяця.

При дозах, що перевищують 6 Гр розвивається украй важка форма променевої
хвороби, що майже в 100 % випадках закінчується смертю через інфекційні
захворювання і крововилив.

Приведені дані відносяться до випадків, коли відсутнє лікування.

В даний час мається ряд протипроменевих засобів і методів комплексного
лікування, які дозволяють виключити летальний результат при дозах
близько 10 Гр.

Хронічна променева хвороба може розвитися при систематично повторюваному
опроміненні нижче тих доз, що викликають гостру форму, але вище гранично
допустимої дози (ГДД). Найбільш характерними ознаками хронічної
променевої хвороби є зміни в крові, ряд негативних симптомів з боку
нервової системи, локальні ураження шкіри, зниження імунореактивності
організму, ураження кришталика, пневмосклероз. Для іонізуючих
випромінювань характерним є також здатність викликати віддалені наслідки
– лейкози, злоякісні новоутворювання, раннє старіння організму людини.

Ступінь впливу радіації залежить від того, є опромінення зовнішнім чи
внутрішнім (при попаданні радіоактивного ізотопу усередину організму).

Внутрішнє опромінення можливе при вдиханні, заковтуванні опроміненого
пилу, радіоізотопів і проникненні їх в організм через шкіряний покрив.
Деякі речовини поглинаються і накопичуються в конкретних органах, що
приводить до високих локальних доз радіації. Так наприклад, кальцій,
радій і стронцій накопичуються в кісткових тканинах організму. Ізотопи
йоду викликають ушкодження щитовидної залози. Рідкоземельні елементи
викликають переважно пухлини печінки. Рівномірно розподіляються ізотопи
цезію і рубідію, які викликають гноблення процесу кровотворення, атрофію
насінників, пухлини м’яких тканин. Відповідні статистичні дослідження
показують, що при внутрішнім опроміненні найбільш небезпечними є
?-випромінюючі ізотопи полонію і плутонію.

Міри захисту при радіаційному зараженні місцевості: Загалом, дії
населення в районі зараження, в основному зводяться до дотримання
відповідних правил поведінки і здійсненню санітарно-гігієнічних заходів.
При повідомленні про радіаційну небезпеку рекомендується негайно
виконати наступні з них:

1. Укритися в житлових будинках чи службових приміщеннях. Важливо
знати, що стіни дерев’яного будинку послабляють іонізуюче випромінювання
в 2 рази, а цегельного – у 10 разів. Заглиблені укриття, підвали ще в
більшому ступені послабляють дозу випромінювання. Так, якщо таке укриття
має дерев’яне покриття, то послаблення випромінювання забезпечується у 7
разів, а при наявності цегельного чи бетонного покриття – у 40…100
разів.

2. Ужити заходів захисту від проникнення в квартиру (будинок)
радіоактивних речовин з повітрям – закрити кватирки, вентиляційні люки,
віддушини, ущільнити рами і дверні прорізи.

3. Створити запас питної води – набрати воду в закриті ємності,
підготувати найпростіші засоби санітарного призначення (наприклад,
мильні розчини для обробки рук), перекрити крани.

4. Провести екстрену йодну профілактику. Таку профілактику необхідно
проводити якомога раніше, але тільки після спеціального оповіщення.
Йодна профілактика полягає в прийомі препаратів стабільного йоду –
таблеток йодистого калію чи водно-спиртового розчину йоду. Йодистий
калій необхідно приймати після їжі разом з чаєм чи водою 1 раз у день
протягом 7 діб по одній таблетці (0,125 г) на один прийом.
Водно-спиртовий розчин йоду потрібно приймати після їжі 3 рази в день
протягом 7 діб по 3…5 капель на склянку води.

Необхідно пам’ятати, що передозування йоду може викликати цілий ряд
побічних явищ, таких, як алергійний стан і запальні зміни в носоглотці.

5. Підготуватися до можливої евакуації. Для цього необхідно підготувати
документи і гроші, предмети першої необхідності, відібрати ті ліки, до
яких ви часто звертаєтеся, мінімум білизни й одягу (1–2 зміни). Зібрати
запас консервованих продуктів на 2 – 3 доби. Усе це необхідно упакувати
в поліетиленові мішки і пакети. Уключити телевізор чи радіоточку для
прослуховування інформаційних повідомлень Комісії з Надзвичайних
ситуацій.

6. Необхідно дотримувати правила радіаційної безпеки й особистої
гігієни, а саме:

використовувати в їжу тільки консервовані молоко і харчові продукти, що
зберігалися в закритих приміщеннях і не піддавалися радіоактивному
забрудненню. Не пити молоко від корів, що продовжують пастися на
забруднених полях, тому що радіоактивні речовини вже почали циркулювати
по так називаних біологічних ланцюжках;

не їсти овочі, що росли у відкритому ґрунті і були зірвані після початку
надходження радіоактивних речовин у навколишнє середовище;

приймати їжу тільки в закритих приміщеннях, ретельно мити руки з милом
перед їжею і полоскати рот 0,5 % розчином питної соди;

не пити воду з відкритих джерел і водопроводу після офіційного
оголошення про радіаційну небезпеку, накрити колодязі плівкою чи
кришками;

уникати тривалих пересувань по забрудненій території, особливо по курній
дорозі чи траві, не ходити в ліс, утриматися від купання в найближчій
водоймі;

перевзуватися, входячи в приміщення з вулиці. «Брудне» взуття необхідно
залишати на сходовій площадці чи на ґанку);

7. У випадку пересування по відкритій місцевості необхідно
використовувати підручні засоби захисту, наприклад:

для захисту органів подиху – прикрити рот і ніс змоченими водою марлевою
пов’язкою, носовою хусткою, рушником чи будь-якою частиною одягу;

для захисту шкіряного і волосяного покривів – прикритися будь-якими
предметами одягу – головними уборами, косинками, накидками. Якщо вкрай
необхідно вийти на вулицю, рекомендується надягти гумові чоботи.

Електричний струм. Протікання електричного струму через живу тканину
організму людини викликає різні ефекти. Так, проходячи через організм
людини, електричний струм справджує термічну, електролітичну, механічну
і біологічну дії.

Термічна дія струму є наслідком перетворення електричної енергії в
теплову при проходженні через ділянки тіла людини. Вона виявляється у
виді опіків окремих ділянок тіла, нагріванні до високої температури
органів, що лежать на шляху протікання електричного струму. При
тривалому нагріванні в органах можуть спостерігатися функціональні
розлади.

Електролітична дія струму виражається в розкладанні внутрішньоклітинної
рідини і крові на позитивні і негативні іони, що викликає зміну їхнього
фізико-хімічного складу.

Механічна дія струму виражається у виникненні електродинамічного ефекту,
що може спричинити розшарування, розриви тканин організму.

Біологічна дія виявляється в роздратуванні і порушенні живих тканин
організму електричним струмом, величина якого значно перевищує рівень
біострумів, що може виявлятися в порушенні внутрішніх біоелектричних
процесів.

Перераховані дії електричного струму на організм людини нерідко
приводять до різних електричних травм, які розділяються на дві основні
групи: 1 – місцеві електричні травми; 2 – електричні удари.

Місцеві електричні травми викликають ураження окремих ділянок живих
тканин організму людини

Електричні удари призводять до ураження життєво важливих органів.

При електричних ударах струм впливає на групи м’язів тіла людини, що
може привести до судорог, до зупинки подиху чи серця.

До основних місцевих електричних травм відносяться: електричний опік,
металізація шкіри, електричні знаки, механічні ушкодження і
електроофтальмія.

Електричні опіки виникають у наслідок термічного ефекту при проходженні
струму через тіло людини, а також при зовнішньому впливі на нього
електричної дуги. Зовнішній вигляд опіків може бути різний – від
почервоніння шкіри й утворення міхурів з рідиною до обвуглювання
біологічних тканин.

Металізація шкіри зв’язана з дифузією в неї дрібних часток металу у разі
ділянки тіла людини до струмоведучої частини чи при частковому
розплавлюванні такої частини під дією електричної дуги.

Механічні ушкодження обумовлені судорожним скороченням м’язів тіла, що
може викликати їхній розрив чи ушкодження шкірних покривів, нервових
волокон, сухожиль, вивих суглобів і навіть перелом кісток.

Електроофтальмія – запалення зовнішніх слизуватих оболонок ока –
роговиці і кон’юктиви під дією потужного УФ-випрмінювання електричної
дуги.

Фактори, що впливають на ступінь ураження людини електричним струмом, є
різноманітними. Це насамперед сила струму і час проходження його через
організм людини, рід струму (перемінний чи постійний), шлях струму в
тілі людини, а при дії перемінного струму – його частота.

Основним фактором, який визначає ступінь ураження людини, є величина
електричного струму, що протікає через тіло людини. Цей параметр
визначається, в основному, опором рогового шару шкіри, який при сухому
її стані і відсутності ушкоджень може складати сотні тисяч Ом. При
вологому чи ушкодженому шкірному покриві опір тіла людини падає до
сотень Ом. При великих напругах, а також при значному часі протікання
струму опір тіла людини знижується ще більше, що веде до росту струму і,
як наслідок – до більш важкого ступеню ураження електричним струмом.

На величину опору тіла впливає також фізичний і психічний стан людини.
Хворобливий стан, стомлення, голод, сп’яніння, емоційне порушення
приводять до зниження його величини, що веде до збільшення струму, який
протікає через тіло людини.

Відповідно до характеру впливу струму на людину, у залежності від його
величини він підрозділяється на 4 групи: 1 – невідчутний; 2 – відчутний;
3 – невідпускаючий; 4 – смертельний.

Якщо аналізувати дію перемінного електричного струму частотою 50 Гц на
організм людини, то можна вказати наступні порогові значення цих його
категорій.

Відчутний струм. Такими вважаються його величини, при яких людина
відчуває його дію, але може самостійно звільнитися від проводу чи тієї
частини електричної установки які виявилися під напругою. Величина
порогу відчутного струму лежить у межах 0,6…1,5 мА.

Струм, при якому потерпілий не може самостійно відірватися від
струмоведучих частин, називається невідпускаючим. Порогова величина
такого струму знаходиться у діапазоні 8…10 мА.

Смертельним струмом для людини виявляються його величини більшій, ніж
100 мА.

Перемінний струм у порівнянні з постійним більш небезпечний. Відповідні
дослідження показують, що найбільш небезпечним є перемінний струм
частотою 20…100 Гц. Саме цьому діапазону відповідає і струм
промислової частоти (50 Гц).

Протікання струму через організм людини може здійснюватися самими
різними шляхами. З усіх можливих шляхів протікання струму через тіло
людини найбільш небезпечними є ті, при яких уражається головний чи
спинний мозок, а також серце чи легені У першому випадку особливо
небезпечними шляхами протікання струму є «голова – права чи ліва рука»,
«голова – ноги», а у другому – «права чи ліва рука – ноги», «права –
ліва рука».

На небезпеку ураження електричним струмом значний вплив роблять і
параметри мікроклімату у виробничому приміщенні. Так, збільшення
температури, відносної вологості, зниження рухливості повітря приводять
до росту виділення вологи на поверхні шкірного покриву, що обумовлює
зниження опору шкірних покривів і, як наслідок, – підвищує небезпеку
ураження людини електричним струмом.

Захист від дії електричного струму на організм людини реалізується
наступними напрямками:

відповідною конструкцією електричних установок. (До електричних
установок відносяться пристрої, що генерують, переробляють, передають і
споживають електричну енергію);

організаційними заходами;

застосуванням технічних методів і засобів захисту.

Конструкція електричних установок повинна відповідати умовам їхньої
експлуатації і забезпечувати захист людини від дотику до струмоведучих
частин, а також від влучення усередину електроустановки сторонніх тіл і
води.

Основними організаційними заходами захисту є навчання персоналу
безпечним методам роботи в електроустановках, проведення відповідних
інструктажів, забезпечення відповідності конструкції використовуваної
електроустановки умовам навколишнього середовища.

Основними технічними методами і засобами захисту від ураження
електричним струмом є такі: – захисне заземлення; – занулення; – захисне
відключення; – ізоляція струмоведучих частин (робоча, додаткова,
посилена, подвійна); – плакати і знаки безпеки, – запобіжні та ізолюючі
пристосування (інструмент з ізолюючими рукоятками, ковбики, що ізолюють
і т. п.). Причому, опір ізоляції таких пристосувань повинний відповідати
робочій напрузі електричної установки.

Найбільш розповсюдженими технічними методами і засобами захисти є
захисне заземлення і занулення.

Захисним заземленням називається навмисне електричне з’єднання
металевих неструмоведучих частин електричної установки з землею чи її
еквівалентом. Захисне заземлення застосовується у випадку живлення
електричних установок у мережах з ізольованою нейтраллю. Захисна дія
захисного заземлення заснована на зниженні струму, що протікає через
тіло людини, до безпечної величини.

Занулення називається навмисне електричне з’єднання металевих
неструмоведучих частин електричної установки з нульовим захисним
провідником. Занулення застосовується у випадку живлення електричних
установок у мережах із глухозаземленою нейтраллю напругою до 1000 В.
Захисна дія занулення полягає у швидкому відключенні електричної
установки від системи живлення з появою в ній небезпеки ураження людини
чи при аварійному режимі.

Захисним відключенням називається швидкодіючий захист, який забезпечує
автоматичне відключення електричної установки при аварійних ситуаціях і
при виникненні в ній небезпеки ураження людини електричним струмом.

Так як у побуті і в більшості виробничих приміщень використовуються
мережі з глухо заземленою нейтраллю, то всі електричні установки повинні
мати систему занулення чи захисного відключення. Найбільш простим
пристроєм захисного відключення є використання запобіжників. Тип
запобіжника повинний відповідати потужності, яка споживається
електричною установкою.

3.2.4. Хімічні негативні фактори. Заходи і засоби захисту людини

Вплив хімічних шкідливих речовин на організм людини викликає появу
негативних, нетипових процесів, що викликають дезорганізацію його
природної функціональної і біохімічної динамічної рівноваги, необхідної
для нормальної життєдіяльності. Дія шкідливих речовин на організм
людини, його окремі системи й органи здійснюється через рецепторний
апарат. Первинна дія шкідливих речовин на організм викликає утворення
системи «речовина – рецептор».

До хімічних негативних факторів відносяться різні хімічні сполуки, що
можуть знаходитися в газоподібному, рідкому і твердому фазових станах.
Такі хімічні сполуки можуть бути органічного і неорганічного походження.
У залежності від практичного використання хімічні сполуки класифікуються
в такий спосіб:

промислові отрути – шкідливі речовини, використовувані у виробництві,
наприклад: органічні розчинники (ацетон, дихлоретан), паливо (бензин,
пропан, бутан), барвники (харчові, для тканин та шкіри і т.п.);

ядохімікати, використовувані в сільському господарстві: пестициди,
інсектициди й ін.;

лікарські засоби;

побутові хімікати, використовувані у виді харчових добавок (оцтова,
лимонна кислота), засобів санітарії (миючі засоби, пральні порошки),
особистої гігієни, косметики і т. п.;

рослинні і тваринні отрути природного походження, які містяться в
рослинах і грибах, тварин і комах (змії, бджоли, скорпіони);

бойові отруйні речовини (зарин, іприт, фосген і ін.).

Хімічні речовини в організм людини можуть надходити через дихальні
шляхи, шкірний покрив, слизувату оболонку око і травний тракт.

Хімічні сполуки, які використовуються в системі «людина – виробниче
середовище» в організм людини надходять переважно через дихальні шляхи і
неушкоджений чи ушкоджений шкірний покрив.

У системі «людина – побутове середовище» хімічні речовини надходять
через неушкоджений і ушкоджений шкірний покрив, травний тракт,
наприклад, при укусах комах, змій. В останньому випадку характерною
реакцією організму людини є побутові отруєння.

Ступінь шкідливості хімічних речовин оцінюється також класифікацією по
характері впливу на організм людини:

загальнотоксичні – такі, які викликають отруєння всього організму чи
окремих його систем: – ЦНС; – периферичну нервову чи кровотворну
системи; – печінку; – нирки. До таких речовин відносяться оксид вуглецю,
ціаністі з’єднання, свинець, ртуть, бензол і ін.;

дратівні – ті, які приводять до роздратування слизуватих оболонок
дихальних шляхів, ока, легень, шкірних покривів. До цієї групи хімічних
речовин відносяться, наприклад хлор, аміак, оксиди сірки, азоту, озон;

сенсибілізуючі* – підвищувальні реакційну здатність клітин, тобто діючі
як алергени;

мутагенні – такі, що приводять до порушення генетичного коду, зміни
спадкоємної інформації. Представниками цього класу хімічних речовин є
свинець, марганець, радіоактивні ізотопи;

канцерогенні – ті, що викликають злоякісні новотвори. Такими речовинами,
зокрема, є ароматичні вуглеводні, хром, нікель, азбест;

що впливають на репродуктивну (дітородну) функцію. Такі ефекти
викликають, зокрема ртуть, свинець, радіоактивні ізотопи.

*Сенсибілізація – це такий придбаний стан організму на клітинному рівні,
при якому повторний вплив шкідливої речовини викликає більший ефект, ніж
попередні. Ефект сенсибілізації зв’язаний з утворенням під впливом
токсичної речовини в крові і клітках живих тканин організму людини
змінених і білкових молекул, які стали чужорідними для організму. Тому
повторний, навіть значно більш слабкий вплив такої токсичної речовини
приводить до підвищеної реакції організму. Фактично ефект сенсибілізації
виражається в підвищенні реакційної здатності кліток організму людини.
Він виражається, зокрема, у виді алергійних реакцій. До речовин, що
викликають сенсибілізацію, відносяться берилій і його з’єднання,
карбонади нікелю, заліза, кобальту, з’єднання ванадію.

Токсичними (отруйними) речовинами називаються хімічні речовини, якісні
властивості яких у визначених кількостях викликають негативні реакції
організму, несумісні з нормальною життєдіяльністю людини через
невідповідність уродженим чи придбаним властивостям організму.

Токсична дія різних речовин не є однобічною. Вона виявляється в
результаті взаємодії шкідливої речовини з організмом людини, у
сполученні з характеристиками навколишнього середовища (метеорологічних
умов, рівнів шуму, вібрації й ін.). Активність дії таких речовин
залежить від хімічного складу, кількості речовини, що потрапила в
організм, її фізичних властивостей, токсичності, тривалості надходження.
Важливе значення на ступінь впливу таких речовин робить також стать,
вік, індивідуальна чутливість людини, шлях надходження шкідливої
речовини в організм людини.

Промислові отрути і побутові хімікати можуть бути причиною місцевих
ушкоджень живих тканин організму людини чи його загальних отруєнь.

Загальна отруйна дія розвивається в результаті усмоктування отруйної
речовини в кров. При цьому може спостерігатися відносна вибірковість
конкретної отруйної речовини. Вона виражається в тім, що токсична дія
речовини відбивається на конкретному органі чи системі організму людини.
Так, наприклад, при отруєнні марганцем уражається нервова система, а при
отруєнні бензолом – кровотворні органи.

Місцева дія отруйної речовини виявляється в роздратуванні, запаленні,
опіках шкірних чи слизуватих покривів. Такі ефекти можуть виникати,
наприклад, при впливі лужних чи кислотних розчинів. Місцева дія, як
правило, супроводжується і частковим загальним отруєнням внаслідок
усмоктування шкідливої речовини в кров і роздратування нервових
закінчень.

Дія виробничих отрут може викликати гострі отруєння і хронічні
професійні захворювання.

Гострі отруєння частіше бувають груповими і відбуваються в результаті
аварій, поломок устаткування і грубих порушень безпеки праці, які
визивають викид отруйних речовин з їх концентрацією значно більшою ГДК.

Основними причинами гострих отруєнь людини в процесі його перебуванні в
системах «людина – побутове середовище» і «людина – виробниче
середовище» є наступні:

надходження в організм шкідливої речовини у великих кількостях. Така
ситуація може виникнути при високих концентраціях шкідливої речовини у
повітрі, помилковому прийомі її усередину, сильному забрудненні шкірних
покривів;

дія шкідливої речовини високого ступеня токсичності. При цьому
характерна короткочасність дії шкідливої речовини, наприклад не довше,
ніж протягом однієї зміни.

Хронічні професійні захворювання виникають при тривалій дії отрут,
концентрація яких незначно вище ГДК. Вони розвиваються внаслідок дії
двох основних фізико-біологічних ефектів:

1 – ефекту кількісної кумуляції, тобто нагромадження маси шкідливої
речовини в організмі людини;

2 – ефекти функціональної кумуляції, який виражається в нагромадженні,
збільшенні ступеня функціональних змін в організмі людини.

У системі «людина – виробниче середовище», як і в системі «людина –
побутове середовище» вплив отруйних речовин може викликати явище
адаптації (звикання).

Цей ефект формується внаслідок активізації природного біологічного
процесу адаптації при циклічно повторюваному впливі отруйної речовини на
організм людини. Причому, необхідною умовою розвитку такого процесу є
наступне: концентрація речовини повинна бути достатньою для виклику
відповідної пристосувальної реакції, але щоб вона не перевищувала поріг
хронічної дії, тобто ту концентрацію, яка викликає необоротні зміни в
організмі людини.

Механізм розвитку ефекту адаптації організму людини до дії отрут
вивчений недостатньо. Це зв’язано як зі складними біохімічними
процесами, що протікають у цьому випадку, так і з різною реакцією систем
організму людини на повторний вплив отруйної речовини.

Стійкість організму людини до дії отруйних речовин може бути підвищена
шляхом уживання речовин, які звуться «адаптогени». До них, зокрема,
відносяться такі природні рослини і речовини, як женьшень, елеутерокок,
пантокрин, ряд вітамінів.

У системі «людина – виробниче середовище», як правило, концентрація
шкідливих речовин змінюється протягом робочої зміни. У більшості
випадків вона поступово збільшується, знижуючись за обідню перерву і
знову збільшується до кінця робочого дня. Тому для оцінки впливу
шкідливої речовини на людину в такому випадку використовується величина,
яка називається середньозмінною ГДК.

Однак, існують технологічні процеси, у яких зміна концентрації
виробничої отрути в плині робочого дня має східчастий характер. У цьому
випадку різкі коливання рівня концентрації подразника на відповідні
аналізатори організму людини ведуть до формування більш високого рівня
відповідних реакцій, а отже – до більш сильного впливу його на організм.

Так, наприклад, значне підвищення негативного впливу на організм людини
зафіксовано при східчастій зміні концентрації в повітрі оксиду вуглецю.

Захист від шкідливого і небезпечного впливу газоподібних речовин полягає
в наступному. При взаємодії з газоподібними ядохімікатами в першу чергу
необхідно захистити органи дихання. Для цього необхідно надягти на
постраждалого протигаз чи ватно-марлеву пов’язку.

Так, наприклад при отруєнні хлором пов’язка попередньо змочується водою
чи 2-процентним розчином питної соди. Надалі потерпілого евакуюють із
зони зараження. При відсутності дихання йому роблять штучне дихання.
Шкірні покриви, рот, ніс рясно промивають 2 % розчином питної соди.

При отруєнні аміаком пов’язка попередньо 5% розчином лимонної кислоти. В
доповнення до цих дій при отруєнні аміаком необхідна евакуація
потерпілого з зони зараження, забезпечення його теплом і спокоєм. Шкірні
покриви, очі, ніс, рот рясно промиваються водою. В очі капають 2 – 3
краплі 30 % розчину альбуциду, а в ніс – маслинову олію. Робити штучне
дихання при такому отруєнні ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ!

При ураженні людини фосгеном потерпілого видаляють з небезпечної зони,
забезпечуючи йому повний спокій та тепло. Необхідно розстебнути комір
сорочки, пояс і всі застібки. При можливості знімають з нього верхній
одяг, який може бути заражений парами фосгену. Постраждалому дають
гаряче питво, кисень. Штучне дихання робити НЕ МОЖНА! Ураженого фосгеном
необхідно швидко доставити в лікувальну установу.

При отруєнні синильною кислотою перша допомога повинна надаватися
негайно. На ураженого надягають протигаз, дають антидот – роздавлюють
ампулу амілнітрита і вкладають її під маску протигаза. Одночасно
забезпечують йому спокій і тепло. Після цього хворого негайно
транспортують у лікувальну установу.

В усіх випадках ураження токсичними речовинами після надання їм
долікарняної та першої медичної допомоги їх доставляють у лікувальну
установу.

Ознаками витоку хлору чи аміаку є характерний запах, затуманене повітря.
Аміак, на відміну від хлору, легше повітря, а метиаміни – гази з запахом
аміаку – утворюють вибухонебезпечні суміші, так що в таких випадках
необхідно утриматися від користування вогнем.

Як попередні міри індивідуального захисту, рекомендується мати
інформацію про вид підприємств, що знаходяться в районі проживання і
якого роду аварії на них можуть відбутися. У тому випадку, якщо точні
дані відсутні, то про усякий випадок необхідно бути обережним при
несподіваних гулі, вибуху і, особливо, при появі незнайомих, навіть
приємних запахів. Запах гіркого мигдалю, наприклад, є однією з ознак
розливу синильної кислоти.

Запиленість повітря. На додаток до розглянутих вище деяких видів
нетипових шкідливих речовин у повітрі присутня визначена кількість
пилоподібних часток. Концентрація і вид їх залежать від системи, у якій
знаходиться людина – «людина – виробниче середовище», «людина – житло» і
т. п., типу технологічного процесу, соціального, економічного становища
людини. Пил може проникати в організм людини через дихальні шляхи,
шкірний покрив, слизувату оболонку ока і травний тракт.

Інтенсивність впливу пилу на здоров’я людини залежить від її хімічного
складу, виду, гранулометричного складу і типу середовища, у якій він
розчиняється (вода, кислоти, луги, жири і т. д.).

В основному пил викликає фіброгенний, такий, дратівливий і токсичний
вплив на організм людини. Так, потрапляючи в легені, пил здійснює
фіброгенну дію, викликаючи дрібні поранення легеневої тканини з
наступним її рубцюванням. Так виникають професійні захворювання, які
називаються пневмоконіозами. До таких пилевидних речовин відносяться
аерозолі металів і їхніх сплавів (чавунна, залізна, наждакова),
пластмас, аерозолі рослинного походження (деревний, борошняний пил), а
також пилу скляного і мінерального волокна.

У залежності від природи пилу пнемоконіози можуть бути різних видів,
наприклад, силікоз – найбільш часта і характерна форма захворювання, яка
розвивається при роботі людини з запиленістю повітря кремнієм; –
асбестоз, що розвивається при роботі людини в середовищі з пилом
азбесту. Причому остання форма пневмоконіоза може приводити і до
порушень нервової і судинної систем, а також до розвитку раку легень.

Крім фіброгенного впливу пил може виявляти і токсичну дію на організм
людини. До отрутного пилу відносять аерозолі свинцю, миш’яку й ін.
Аерозолі цих речовин можуть впливати на верхні дихальні шляхи, а також
викликати гострі і хронічні отруєння, проникаючи в організм людини через
легені і шлунково-кишковий тракт.

Статистика показує, що більшість випадків (80…90 %) професійних
захворювань і отруєнь зв’язано з надходженням пилу в організм людини
головним чином через органи дихання. Цей шлях найбільш небезпечний,
оскільки шкідливі речовини через розгалужену легеневу тканину, площа
якої складає близько 120 м2, надходять безпосередньо в кров і
транспортуються по всьому організмі людини.

Улучення пилу, як і інших отруйних речовин, у шлунково-кишковий тракт
можливо при недотриманні правил особистої гігієни, прийомі їжі, палінні,
забрудненні рук. Отрутні з’єднання можуть при цьому усмоктуватися вже
через слизувату оболонку порожнини рота, надходячи відразу в кров. До
таких речовин відносяться всі жиророзчинні з’єднання, ціаніди.

У деяких випадках можливе збільшення інтенсивності шкідливого впливу
пилу при влученні в організм людини. Так, наприклад, кислота, що
знаходиться в шлунку і лужному середовищі кишечнику, можуть сприяти
зростанню токсичності таких речовин, наприклад, як пил свинцю.

Улучення пилу шкідливої речовини в шлунок також може бути причиною
ураження його слизуватої оболонки, викликати порушення секреторної
діяльності. До таких речовин відноситься пил міді, урану, ртуті.
Аналогічна реакція може спостерігатися також при значних дозуваннях і
передозуваннях деяких лікарських засобів, наприклад, антибіотиків.

Улучення шкідливих речовин в організм людини через неушкоджені шкірні
покриви можливо при забрудненні шкіри розчинами і пилом токсичних
речовин. Причому, процес проникнення пилу й інших шкідливих речовин в
організм людини через шкірний покрив відбувається в тому випадку, якщо
вони здатні розчинятися в поті і жировому покриві шкіри. У наслідок
цього, уже у розчиненому стані вони всмоктуються через шкіру і
надходять у кров. До таких речовин відносяться вуглеводні, бензол,
анілін і т.п. При ушкодженні шкірного покриву швидкість проникнення
шкідливої речовини й інтенсивність його впливу на організм людини
збільшується.

Як правило, на людину в будь-якій системі, а, особливо, у системі
«людина – виробниче середовище», окрема дія однієї шкідливої речовини
зустрічається рідко. Звичайно, в умовах сучасного промислового
виробництва й у системі «людина – навколишнє середовище» людина
піддається одночасному впливу комплексу таких речовин, тобто
спостерігається комбінована їхня дія. Це відноситься як до пилу, так і
до газів, а також і до їх сумісних комбінацій. Комбінована дія шкідливих
речовин – це одночасна чи послідовна дія на організм людини декількох
шкідливих речовин.

Розрізняють наступні види комбінованої дії шкідливих речовин:

1. Адитивна (сумарна) дія. Така дія проявляється тоді, коли
спостерігається сумарний ефект суміші, який дорівнює сумі ефектів діючих
компонентів. Це, як правило, характерно для речовин односпрямованої дії,
тобто коли компоненти суміші речовин діють на ті самі органи чи системи
в організмі людини. Прикладом адитивної дії є наркотична дія суміші
вуглеводнів (бензол та ізопропилбензол).

2. Потенцирована (посилена) дія. У цьому випадку компоненти суміші
шкідливих речовин діють так, що одна шкідлива речовина підсилює
(потенціює) дію іншого. Потенцирувана дія суміші речовин по своєму
шкідливому впливу на організм людини є більшою, ніж адитивна. Прикладом
такої дії є одночасний вплив сірчистого ангідриду і хлору, чи аніліну
ртуті в сукупності з алкоголем.

3. Антагоністична дія. Цей вид комбінованої дії характеризується
зменшенням сумарного негативного впливу на організм людини. Тобто у
цьому разі компоненти суміші діють так, що одна речовина послабляє дію
іншої. Прикладом такого ефекту є одночасна дія езерину й атропіну.

4. Незалежна дія. У цьому випадку комбінований ефект впливу шкідливих
речовин не відрізняється від ізольованої дії кожної з них. Такий вид
впливу спостерігається, наприклад, при суміші бензолу і дратівних газів,
суміші продуктів згоряння і пилу.

Для оцінки ступеня шкідливості речовин використовують показники
токсикометрії, тобто кількісні показники їхньої токсичності і
небезпечності. До таких показників відносяться наступні:

поріг хронічної дії;

середня смертельна доза;

гранично допустима концентрація (ГДК);

коефіцієнт можливості інгаляційного отруєння.

На підставі таких показників сформована наступна класифікація шкідливих
речовин по ступені небезпеки: – надзвичайно небезпечні; –
високонебезпечні; – помірно небезпечні; – малонебезпечні (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Класифікація шкідливих речовин по ступені небезпечності

Показник Діапазон зміни значення показника для класу

небезпечності

Надзвичайно небезпечні

(1-й клас) Високонебезпечні

(2-й клас) Помірно небезпечні

(3-й клас) Малонебезпечні

(4-й клас)

Гранично допустима концентрація (ГДК) шкідливих речовин у повітрі
робочої зони, мг/м3 Менше 0,1 0,1…1 1,1…10 Більше 10

Середня смертельна доза при введенні в шлунок, мг/кг Менше 15 15…150
151…5000 Більше 5000

Середня смертельна доза при нанесенні на шкіру, мг/кг Менше 100 100…500
501…2500 Більше 2500

Середня смертельна концентрація в повітрі, мг/м3 Менше 500 500…5000
5001…

50000 Більше 50000

Коефіцієнт можливості інгаляційного отруєння (КМІО) Більше 300 300…30
29…3 Менше 3

Зона гострої дії Менше 6 6…18 18,1…54 Більше 54

Зона хронічної дії Більше 10 10…5 4,9…2,5 Менше 2,5

3.2.5. Аварії і катастрофи

Процес урбанізації на Землі привів до появи і збільшення кількості міст,
що у свою чергу викликало необхідність будівництва штучних технічних
споруд. Таким чином, був покладений початок формування техносфери, яка
одержала свій інтенсивний розвиток в епоху промислової революції.

Створення і практичне застосування різних видів енергії значно розширили
можливості людини, підвищили комфортність його життя. Поряд з цим
науково-технічний прогрес логічно привів до появи технологічних
процесів, нових хімічних речовин, промислових об’єктів, які
характеризуються об’єктивною потенційною небезпекою стосовно біосфери і
людини, як одного з її компонентів. Така потенційна небезпека може бути
реалізована як через об’єктивні обставини (розд. 1.1.2), так і помилкові
дії обслуговуючого персоналу. Реалізація таких небезпек може привести до
аварій і катастроф.

Аварії і катастрофи, викликані зазначеними причинами, почали приймати
катастрофічні масштаби вже в 20 – 30-х р.р. ХХ століття. Вплив таких
негативних явищ у деяких випадках поширюється за границі окремої держави
і може охоплювати цілі регіони. Як правило, аварії і катастрофи
супроводжуються створенням несприятливої екологічної ситуації, яка може
спостерігатися протягом декількох днів, а іноді спостерігатися на
протязі років. Як правило, ліквідація наслідків таких явищ техносфери
вимагає великих економічних вкладень і спричиняє досить значний
негативний вплив на біосферу Землі і людину, як її компонента.

Аварія – це небезпечна подія техногенного характеру, яка створює на
об’єкті, території чи акваторії погрозу для життя і здоров’я людей і
приводить до руйнування будинків, споруд, устаткування і транспортних
засобів, порушенню виробничого процесу і може супроводжуватися
шкідливим екологічним впливом.

По характері наслідків аварій, їхньому впливу на навколишнє середовище
вони класифікуються в такий спосіб:

аварії з витоком сильнодіючих отруйних речовин (аміаку, хлору, сірчаної
й азотної кислот, чадного газу, сірчаного газу й інших речовин);

аварії з викидом радіоактивних речовин у навколишнє середовище;

пожежі і вибухи;

аварії на транспорті й ін.

У залежності від масштабів і рівня заподіяного впливу аварії
підрозділяються на наступні: – легкі; – середні; – важкі; – особливо
важкі аварії. Особливо важкі аварії ведуть до великих руйнувань і
супроводжуються великою кількістю жертв і можуть приводити до катастроф.

Катастрофа – це особливо важка великомасштабна аварія, яка викликає
високий рівень негативного впливу на біосферу з важкими наслідками.

Глобальні катастрофи охоплюють цілі континенти. Їхній негативний вплив
позначається на природних процесах біосфери, порушуючи природну
динамічну рівновагу.

Прогнозування аварійних ситуацій є основним методом, який дозволяє
оцінити обстановку, що складається в результаті аварій і катастроф. Він
заснований на вивченні технічних, енергетичних, технологічних чи
біологічних та конструктивних характеристик об’єкта, його особливостей,
виявлення ділянок, що характеризуються підвищеною небезпекою стосовно
людини і навколишнього середовища. На підставі цих даних розробляються
спеціалізовані програми.

Таким чином, забезпечення безпеки життєдіяльності людини при аваріях і
катастрофах полягає в попередній розробці і реалізації комплексу
організаційних, інженерно-технічних і санітарно-гігієнічних заходів і
засобів, які повинні забезпечити збереження життя і здоров’я людини у
всіх сферах його життєдіяльності, стосовно до негативних факторів
конкретної аварії чи катастрофи.

Основними етапами рішення задач забезпечення безпеки життєдіяльності в
умовах аварій і катастроф є наступні:

– прогнозування переліку й оцінка рівня потенційних небезпечних і
шкідливих факторів, які можуть виявлятися в процесі реалізації аварії чи
катастрофи;

– прогнозування переліку й оцінка рівня негативних факторів, які
можуть спостерігатися після аварії чи катастрофи;

– прогнозування й оцінка наслідків аварії чи катастрофи, ступеня впливу
їх на біосферу;

– планування заходів, що спрямовані на запобігання чи зменшення
імовірності виникнення аварій, скорочення масштабів їхніх наслідків;

– планування заходів щодо забезпечення усталеної роботи об’єктів
народного господарства в аварійних ситуаціях;

– навчання населення діям в аварійних ситуаціях;

– планування заходів щодо ліквідації наслідків аварій і катастроф.

У безпеці життєдіяльності рівень значимості методу прогнозування
визначається рівнем вірогідності і ступенем використання отриманих даних
у розробці перерахованих етапів. Складність застосування цього методу
полягає в тім, що оцінка негативного впливу аварій чи катастроф
виконується на основі теоретичних досліджень з урахуванням практичного
досвіду, який сформувався при аналогічних чи подібних ситуаціях.

На основі розглянутого методу проектуються довгостроковий і
короткостроковий прогнози.

Довгостроковий прогноз полягає у виявленні промислових об’єктів, аварії
і катастрофи на яких можуть привести до великомасштабних наслідків –
ураженні значної кількості людей, зараженню території і т. п. У плані
довгострокового прогнозу катастроф природного характеру визначаються
райони підвищеної сейсмічної активності, обвалів, утворення селевих
потоків; границі зон можливого затоплення при руйнуванні гребель і
повенях та ін.

Короткостроковий прогноз полягає у визначенні орієнтованого часу
виникнення аварійних ситуацій. Ця інформація використовується для
прийняття оперативних рішень по забезпеченню безпеки життєдіяльності
населення у всіх сферах його діяльності.

При створенні таких методик широко використовуються методи математичної
статистики і теорії імовірності, складна контрольно-вимірювальна й
обчислювальна техніка.

Вихідними даними для прогнозування аварій і катастроф на підприємствах
є характеристики технологічного процесу, тип і потужність
використовуваної енергії, запаси потенційно небезпечних чи шкідливих
речовин, метеорологічні умови, характер місцевості, чисельність і
щільність населення, характер будівель, кількість і тип захисних споруд,
їхня місткість, координати розташування об’єкта і т. п.

При прогнозуванні обстановки визначаються границі зон руйнування,
затоплення, можливого поширення пожеж і вогнищ зараження (радіаційного,
хімічного чи бактеріологічного). Орієнтовно підраховуються також можливі
втрати населення і збиток, який може бути нанесений об’єктам народного
господарства.

В даний час у нашій країні і за рубежем розробка надійних методів
прогнозування процесу формування і початку аварійних ситуацій і
катастроф є актуальною задачею.

У результаті досліджень створені також досить надійні методи
прогнозування початку деяких стихійних явищ. Для одержання кінцевого
результату з необхідною надійністю в них використовуються статистичні
дані циклічності сонячної активності, вплив сил притягання Сонця,
Місяця. Широко застосовуються результати, одержувані зі штучних
супутників Землі, а також дані метеорологічних, сейсмічних, вулканічних,
протиселевих, протилавинних і інших станцій.

Так, наприклад, прогнозування землетрусів здійснюється на основі
систематичного дослідження руху тектонічних плит Землі, хімічного складу
води в сейсмічно активних районах, виміру пружних, електричних і
магнітних характеристик літосфери. Аналізуються також такі природні
явища, як зміна поводження тварин, плазунів, риб, птахів. Прогнозування
виникнення лісових і торф’яних пожеж здійснюється на основі
імовірнісного підходу, у якому використовуються дані відносної зміни
температури, відносної вологості повітря й інших показників.

Отримані дані прогнозування негативного впливу аварії чи катастрофи
узагальнюються й аналізуються. На їхній основі формується постановка
задачі і розробляються конкретні організаційні, технічні і
санітарно-гігієнічні заходи для організації і ведення рятувальних,
відбудовних і інших робіт. Комплекс заходів, необхідних для запобігання
чи мінімізації збитку від аварій чи катастроф, підрозділяється на
постійно ведені і захисні заходи.

Постійно ведені заходи. Ці заходи базуються на довгостроковому
прогнозі. Вони містять у собі наступні основні етапи:

виконання будівельно-монтажних робіт з урахуванням необхідної надійності
об’єкта, характеру місцевості, її сейсмічної активності, кліматичних
особливостей району будівництва;

створення необхідної кількості захисних споруд;

проведення режимних, санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів;

загальне обов’язкове навчання населення правилам поведінки і діям в
аварійних ситуаціях;

забезпечення населення засобами індивідуального захисту;

планування і будівництво потенційно небезпечних об’єктів у малонаселених
і економічно малозначимих районах;

організація служби радіаційного, хімічного чи бактеріологічного
контролю, розвідки;

створення надійної системи оповіщення населення про небезпеки;

використання безпечних технологій і модернізація об’єктів підвищеної
небезпеки;

теоретична розробка, матеріальне і фінансове забезпечення планів
ліквідації наслідків аварійних ситуацій;

практичне відпрацьовування планів ліквідації на навчальних тренажерах.

Захисні заходи. Цей клас заходів ґрунтується на короткостроковому
прогнозі, у тому випадку, коли передвіщений час реалізації аварійної
ситуації. Такі заходи полягають у наступному:

своєчасне розгортання систем спостереження і розвідки для уточнення
прогнозу;

приведення в готовність системи оповіщення населення про аварійну
ситуацію;

запровадження в дію спеціальних правил функціонування економіки і
громадського життя, аж до надзвичайного стану;

нейтралізація джерел підвищеної небезпеки при аварійних ситуаціях на
АЕС, токсичних і вибухонебезпечних виробництвах, припинення на них
технологічних процесів, додаткове їхнє зміцнення чи демонтаж;

приведення в готовність аварійно-рятувальних служб;

часткова чи повна евакуація населення.

3.2.6. Соціальні небезпеки

Соціальні небезпеки виникають при конфліктних ситуаціях між соціальними
групами, партіями національними чи релігійними групами.

Відповідно до класичного визначення конфлікт чи конфліктна ситуація
являють собою зіткнення двох чи більш різнонаправлених соціальних сил з
метою реалізації їхніх інтересів за умови протидії.

Джерелами конфліктів, як похідних соціальних небезпек, є соціальна
нерівноправність, яка існує в конкретному суспільстві, система розподілу
таких соціально-політичних цінностей, як влада, соціальний престиж,
національні, релігійні інтереси, матеріальні блага.

Таким чином, з позицій виникнення соціальних небезпек, конфлікт – це
зіткнення соціальних груп із протилежним інтересами, поглядами, яке
характеризується ускладненнями, що виражаються в боротьбі конфронтуючих
сторін різного соціального, політичного, національного чи релігійного
напрямку і складу учасників.

По своїй сутності об’єктивно конфлікт передбачає свідоме протиріччя, яке
виражається у виді реакції різного виду: – політичного; – соціального; –
релігійного; – із застосуванням сил; – військового.

Відповідно до цього формується наступна класифікація соціальних
небезпек:

соціальні. Небезпеки цього класу можуть бути внутрішньодержавного рівня
і міжнародні. У першому випадку в конфлікті беруть участь соціальні шари
однієї держави, а в другому – держави з різними соціальними системами;

політичні. Цей вид небезпек виражається в конфлікті чи протистоянні
політичних партій і систем. Він може виникати як усередині одного, так і
охоплювати кілька держав;

релігійні, котрі виражаються в конфлікті релігійних конфесій чи
напрямків;

національні;

соціально-економічні. В ідеології цих конфліктів проголошуються
соціальні проблеми, в основі яких завуальовані економічні задачі;

економічні, що виражаються в конфлікті корпорацій чи об’єднань.

Конфлікти, які породжують соціальні небезпеки, протікають у наступних
трьох формах:

Відкрита форма, яка виражається в безпосередньому, явному протистоянні
конфліктуючих сторін, зіткненні, боротьбі, воєнних діях, страйках;

Закрита форма, яка виражається в неявному виді, протистоянні
конфліктуючих сторін;

Комбінована, яка складається зі сполучення відкритої і закритої форм
протікання конфліктів.

Етап після завершення конфлікту, так званий постконфліктний період,
характеризується залишковою напругою у відносинах конфронтуючих сторін
(т. зв. постконфліктний синдром). Причому, подальший розвиток відносин
сторін, що знаходилися в стані конфлікту, може мати тенденцію як до
загасання, так і до зростання цієї напруги. В останньому випадку
постконфліктний синдром може покласти початок розвитку нового конфлікту,
тобто нової соціальної небезпеки.

Контрольні запитання

Класифікація негативних факторів середовища існування людини по
походженню.

Класифікація негативних факторів середовища існування людини по
характері впливу на людину.

Співвідношення між природними й антропогенними негативними факторами.

Причини росту потенційної енергії антропогенних негативних факторів.

Шкідливі антропогенні негативні фактори в системі «людина – середовище
існування».

Небезпечні антропогенні негативні фактори в системі «людина – середовище
існування».

Вплив зміни характеристик середовища існування на ступінь активності
впливу шкідливих антропогенних негативних факторів.

Біологічна реакція організму людини на вплив антропогенних негативних
факторів різної інтенсивності.

Класифікація антропогенних негативних факторів по природі походження.

Фізичні негативні антропогенні фактори механічного походження.

Вплив шуму на організм людини.

Вплив ультразвукових коливань на організм людини.

Вплив інфразвукових коливань на організм людини.

Вплив ударної хвилі.

Фізичні негативні антропогенні фактори енергетичного походження.

Вплив електромагнітних полів на організм людини.

Вплив НВЧ випромінювань на організм людини.

Вплив статичної електрики на організм людини.

Вплив лазерного випромінювання на організм людини.

Вплив ультрафіолетового випромінювання на організм людини.

Вплив іонізуючих випромінювань на організм людини.

Вплив електричного струму на організм людини.

Класифікація хімічних шкідливих речовин у залежності від напрямку
використання.

Класифікація хімічних шкідливих речовин по характері впливу на організм
людини.

Вплив хімічних шкідливих речовин на організм людини.

Запиленість повітря, як негативний антропогенний фактор середовища
існування людини.

Об’єктивні причини виникнення аварій і катастроф.

Причини виникнення катастроф природного характеру.

Причини виникнення аварій і катастроф антропогенного характеру.

Класифікація аварій по виду впливу на навколишнє середовище.

Класифікація аварій по масштабах заподіяного збитку.

Визначення «катастрофа».

Методи забезпечення безпеки життєдіяльності людини і його середовища
існування при аваріях і катастрофах.

Алгоритм рішення задачі безпеки життєдіяльності людини і його середовищ
існування при аваріях і катастрофах.

Методи прогнозування виникнення аварій і катастроф.

Методи прогнозування наслідків аварій і катастроф.

Заходи, що дозволяють запобігати і мінімізувати негативний вплив аварій
і катастроф на людину і середовище існування.

Визначення конфлікту.

Джерела (причини) виникнення соціальних небезпек.

Класифікація соціальних небезпек.

Форми протікання соціальних небезпек.

Поняття «постконфліктний синдром.

Розділ 4

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ

ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ

Життєдіяльність це активне існування людини, яке сполучає його
виробничу, соціальну і побутову діяльність.

Безпека життєдіяльності – це стан, при якому життєдіяльності людини не
загрожує небезпека чи передбачені необхідні системи захисту від
небезпеки. При цьому забезпечується захищеність життєво важливих
біохімічних і психічних процесів організму людини, процесів існування
всього суспільства від негативного впливу, створюваного впливом
антропогенних, природних і природно-антропогенних факторів на навколишнє
середовище.

Навколишнє середовище, містить у собі природні процеси і явища, а також
предметну діяльність людини. У складі навколишнього середовища виділяють
природну, техногенну, побутову і соціальну сфери.

Людина постійно випробує на собі вплив різноманітних факторів, багато з
яких є несприятливими для його здоров’я й активної діяльності (розд.
3.2.). Вивчення цих факторів і уміння знизити їхній негативний вплив
сприяло виживанню людства протягом всієї історії його розвитку і
дозволяє йому існувати в сучасному світі.

Усі ці фактори роблять на процес життєдіяльності людини двоякий вплив:
з однієї сторони вони забезпечують необхідний рівень життєдіяльності, з
іншого боку – несуть у собі потенційну чи реальну небезпеку негативного
впливу на безпеку життєдіяльності людини.

Не менш важливу роль у формуванні рівня безпеки життєдіяльності людини
грають виробничі фактори, джерелами впливу яких, є виробництво
будь-якого роду. Технічний прогрес породжує нові технічні рішення і
технології. Одночасно збільшується кількість небезпек, які непрямо чи
безпосередньо впливають на здоров’я людей та середовище їх існування.
Технічні системи не володіють абсолютною надійністю, що викликає появу
техногенних аварій і катастроф, які завдають значної шкоди суспільству і
приводять до загибелі людей (розд. 3.2.2 – 3.2.4).

Особливе положення серед негативних факторів навколишнього середовища
займають соціальні негативні фактори, що формуються в результаті
суспільних відносин людей на різних рівнях. Ця група факторів
виражається у виді конфліктів національного і міжнародного масштабу,
травмування психіки людей через кризові явища на державному рівні,
стресових ситуацій, різкої зміни рівня психічних захворювань і
підвищеної смертності (розд. 3.2.6).

Дія природних, виробничих і соціальних факторів навколишнього середовища
породжує необхідність розробки мір забезпечення безпеки в єдиній системі
«природа – людина – суспільство». Вплив ряду негативних факторів у
системі «людина – середовище існування» розглянутий в розд. 3. Нижче
проаналізований вплив мікрокліматичних параметрів і освітленості в
системах «людина – виробниче середовище» та «людина – житлове
середовище» на безпеку життєдіяльності людини.

Глава 4.1. Вплив параметрів мікроклімату на безпеку

життєдіяльності людини

Однією з необхідних умов забезпечення нормальної життєдіяльності людини
є підтримка нормативних метеорологічних умов у побутовому середовищі й у
виробничих приміщеннях. Ці фактори середовища існування людини впливають
на його самопочуття і працездатність. Метеорологічні умови в приміщенні,
чи мікроклімат, залежать від клімату, сезону року, якості опалення,
теплофізичних особливостей технологічного процесу, вентиляції
приміщення.

Життєдіяльність організму людини супроводжується безупинним виділенням
теплоти в навколишнє середовище. Виробництво теплоти організмом людини
(т.зв. хімічна терморегуляція) забезпечується внаслідок протікання
окислювально-відновних реакцій. Величина тепловиділення організмом
людини залежить від ступеня фізичної напруги, визначених кліматичних
умов і складає від 85 Дж/с (у стані спокою) до 500 Дж/с (при виконанні
важкої роботи). Для того, щоб фізіологічні процеси в організмі людини
протікали нормально, теплота, яка виробляється організмом, повинна
цілком виділятися в навколишнє середовище. Тобто повинний дотримуватися
тепловий баланс, при якому кількість виробленої теплоти дорівнює
кількості теплоти, виділеної у навколишнє середовище.

Порушення теплового балансу може привести до перегріву (при недостатній
віддачі тепла) або до переохолодження організму людини (при підвищеній
інтенсивності віддачі тепла у порівнянні з її виробленням) і, як
наслідок, – до підвищеної стомлюваності, зниженню працездатності,
захворюванню, а в екстремальних випадках, наприклад при сильному
перегріванні, – і до утрати свідомості і теплової смерті.

Одним з важливих інтегральних показників теплового стану організму
людини є середня температура тіла. У пахвовій зоні вона складає 36,5 ±
0,5°С. Ця температура залежить від ступеня дотримання умов теплового
балансу і рівня енергетичних витрат при виконанні фізичної роботи.

При виконанні роботи середньої ваги і важких робіт в умовах високої
температури повітря температура тіла людини може підвищуватися від
декількох десятих градуса до 1…2°С. Найвища температура внутрішніх
органів, яку витримує людина, складає + 43°С, а мінімальна + 25°С.

Температура шкірного покриву об’єктивно відбиває реакцію організму на
вплив зовнішньої температури, тому що його температурний режим грає одну
з основних ролей у процесі віддачі тепла в навколишнє середовище. Вона
змінюється в досить значних межах. При нормальних умовах навколишнього
середовища середня температура шкіри під одягом складає 30…34°С. При
несприятливих метеорологічних умовах на окремих ділянках тіла вона може
знижуватися до 20°С, а іноді і нижче.

Як було вказано вище, нормальне теплове самопочуття спостерігається,
тоді коли виділення тепла організмом людини цілком сприймається
навколишнім середовищем, тобто коли має місце тепловий баланс. У цьому
випадку температура внутрішніх органів тіла людини залишається практично
постійною на рівні 38,5°С.

У випадку, коли теплопродукція організму людини не може бути цілком
передана навколишньому середовищу, відбувається ріст температури
внутрішніх органів. Таке теплове самопочуття людини характеризується
поняттям «жарко». Так, якщо забезпечити теплоізоляцію людини, що
знаходиться в стані спокою, від навколишнього середовища (відпочиває
сидячи чи лежачи), то це може привести до підвищення температури
внутрішніх органів уже через одну годину на 1,2°С.

Така ж теплоізоляція людини, що виконує роботи середньої ваги (це
роботи, зв’язані з постійною ходьбою, перенесенням неважких частин чи
деталей – до 10 кг, або такі, що виконуються стоячи) – приведе до
підвищення температури тіла вже на 5 °С. Така зміна температури тіла
людини безпосередньо наблизиться до максимально припустимої величини.

Коли навколишнє середовище сприймає більше теплоти, чим її продукує
організм людини, то відбувається охолодження організму. Таке теплове
самопочуття характеризується поняттям «холодно».

4.1.1. Теплообмін організму людини з навколишнім середовищем

Рівняння теплового балансу «людина – навколишнє середовище» уперше було
проаналізовано в 1884 р. професором И.И. Флавицьким. На відміну від
хімічної терморегуляції, яка забезпечує виділення теплоти організмом
людини, теплообмін між людиною і навколишнім середовищем здійснюється за
рахунок фізичної терморегуляції. Процес фізичної терморегуляції протікає
наступними шляхами:

конвекцією в результаті омивання тіла повітрям;

теплопровідністю через одяг;

випромінюванням на навколишні поверхні;

у процесі тепломаосообміну при випарі вологи, виведеної на поверхню
шкіри потовими залозами;

при диханні в результаті підігріву видихуваного повітря.

Конвекційний теплообмін – це перенос теплоти в рідинах чи газах
частками, що переміщаються. Стосовно до організму людини завдяки
конвекції відбувається обмін теплотою між поверхнею її тіла і шарами
повітрям, які знаходяться безпосереднього біля неї.

Інтенсивність конвекційного теплообміну знаходиться у залежності від
багатьох факторів навколишнього середовища.

Так, наприклад вона залежить від барометричного тиску. Це зв’язано з
тим, що на віддачу теплоти конвекцією впливає товщина утримуваного на
зовнішній поверхні тіла людини прикордонного шару повітря. При
збільшенні атмосферного (барометричного) тиску, а також у рухливому
повітрі товщина прикордонного шару зменшується.

На інтенсивність протікання цього механізму теплообміну впливає і
температура навколишнього середовища. Передача теплоти конвекцією буде
тим більше, чим нижче температура навколишнього середовища (tос) і чим
вище швидкість його руху. При tос > 36,5°С відбувається не віддача
теплоти, а, навпаки, приймання теплоти тілом людини від повітря, яке
характеризується підвищеною температурою. Такий процес носить назву
теплосприймання.

На інтенсивності конвекційного теплообміну позначається і відносна
вологість повітря. Це пов’язано з тим, що коефіцієнт теплопровідності
повітря є не тільки функцією барометричного тиску, але і вмісту вологи.
Так як волога являється добрим провідником тепла, то при збільшенні
відносної вологості повітря інтенсивність тепловіддачі організмом людини
підвищується.

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що величина і
напрямок конвекційного теплообміну людини з навколишнім середовищем
визначається в основному температурою навколишнього середовища,
атмосферним тиском, рухливістю і відносною вологістю повітря.

Передачу теплоти через одяг можна умовно представити як передачу тепла
від однієї частки до другої частки при їхньому безпосередньому контакті.
Так як теплопровідність тканин одягу мала, то основну роль у процесі
транспортування тепла відіграє конвекційна передача з потоком крові.
Таким чином цей процес теплопередачі можливо представити як конвекційний
теплообмін, якщо доповнити у фізичну суть цього процесу деякий
понижуючий коефіцієнт, значення якого залежить від теплопровідності
конкретного одягу.

Теплообмін випромінюванням відбувається за допомогою радіаційного
випромінювання в діапазоні інфрачервоних хвиль. Цей вид теплообміну
виникає між тілами, які характеризуються різницею температур і
розділеними повітряним середовищем, що є прозорим для такого діапазону
випромінювань. Теплова енергія перетворюється на поверхні гарячого тіла
в променисту і передається по повітряному середовищі на іншу більш
холодну поверхню, де знову перетворюється в теплову. Інтенсивність
потоку теплових (інфрачервоних) випромінювань збільшується зі
збільшенням різниці температур.

Таким чином, віддача тепла інфрачервоним випромінюванням тіла людини тим
більше, чим нижче температура навколишніх поверхонь. Характерною рисою
цього виду випромінювань є інтенсивне поглинання їх об’єктами, що мають
темний колір поверхні.

Віддача теплоти за допомогою тепломасообміну. Цей вид теплообміну
полягає у віддачі теплоти в навколишнє середовище з поверхні тіла людини
при випарі вологи. При протіканні процесу випарювання вологи
відбувається розрив молекулярних зв’язків, який супроводжується
вивільненням енергії. У цьому і лежить фізична суть процесу віддачі
теплоти за допомогою тепломасообміну.

Інтенсивність цього виду теплообміну залежить, в основному, від
температури повітря і фізичного навантаження людини. Додатковими
параметрами, які впливають на кількість тепла, що віддається цим
механізмом, є швидкість руху навколишнього повітря і його відносна
вологість.

Віддача теплоти за допомогою підігріву видихуваного повітря. У процесі
дихання повітря навколишнього середовища, потрапляючи в легеневий апарат
людини, нагрівається й одночасно насичується водяними парами. Так як
температура внутрішніх органів людини відзначається підвищеною
температурою (tвнутр.орг.? 38°С), то повітря, яке видихується, при
умові, що температура повітря навколишнього середовища не набагато вища
tн.с.? 20…25°С приймає приблизно таку ж температуру. При розрахунках
звичайно приймають, що видихуване повітря має температуру 37°С.

Виходячи з вищевикладеного випливає, що кількість теплоти, виділюваної
людиною з видихуваним повітрям, залежить від його фізичного
навантаження, відносної вологості і температури навколишнього
(вдихуваного) повітря. Чим більше фізичне навантаження і чим нижче
температура навколишнього середовища, тим більше буде віддаватися
теплоти з видихуваним повітрям. З підвищенням температури і зменшенням
відносної вологості навколишнього повітря кількість теплоти, що
відводиться людиною через дихання, зменшується.

Виходячи із вище викладеного слідує, що теплове самопочуття людини (стан
теплового балансу «людина – навколишнє середовище») залежить від
температури навколишнього середовища, рухливості і відносної вологості
повітря, атмосферного тиску, температури та кольору навколишніх
предметів і інтенсивності фізичного навантаження організму.

4.1.2. Вплив параметрів мікроклімату на здоров’я людини

Через те, що такі параметри, як температура навколишніх предметів і
інтенсивність фізичного навантаження організму характеризують конкретну
виробничу обстановку і відрізняються великим різноманіттям, їхній вплив
на здоров’я людини аналізується окремо. Параметри повітряного
середовища: температура, швидкість руху повітряного потоку, відносна
вологість навколишнього повітря і атмосферний тиск – одержали назву
параметрів мікроклімату.

Параметри мікроклімату безпосередньо впливають на самопочуття людини і
його працездатність. Наприклад, зниження температури повітря за інших
рівних умов приводить до збільшення різниці температур між поверхнею
тіла людини і навколишнього середовища, що у свою чергу приводить до
збільшення тепловіддачі шляхом конвекції, інфрачервоного випромінювання
і, отже, може привести до переохолодження організму. Підвищення
швидкості руху повітря погіршує самопочуття, тому що сприяє посиленню
конвективного теплообміну і процесу тепловіддачі тепломасообміном – при
випарі вологи з поверхні тіла людини.

При підвищенні температури повітря виникають зворотні явища.
Дослідженнями встановлено, що при температурі повітря вище 30 °С
працездатність людини знижується. У зв’язку з цим для людини визначені
максимальні температури повітря в залежності від тривалості їхнього
впливу і використовуваних засобів захисту. Гранична температура
вдихуваного повітря, при якій людина в стані дихати в плині декількох
хвилин без спеціальних засобів захисту, складає близько + 116°С.

Істотне значення має також і рівномірність температури навколишнього
середовища. Здатність людини переносити як низькі, так і високі граничні
температури повітря значною мірою залежить і від швидкості руху та
відносної вологості повітря навколишнього середовища. Чим більше
відносна вологість, тим менше випаровується вологи в одиницю часу і тем
швидше настає перегрів тіла. Особливо несприятливий вплив на теплове
самопочуття людини справджує висока відносна вологість повітря при
tос > 30?С. Цей факт пояснюється тим, що при цій температурі та
нормальній відносній вологості повітря практично усе виділюване тепло
віддається в навколишнє середовище через випар вологи. При підвищенні
відносної вологості повітря волога з тіла людини не випаровується, а
стікає краплями з поверхні шкірного покриву. Виникає так називаний
«заливний» плин поту, який розморює організм і не забезпечує необхідну
тепловіддачу.

Знижена відносна вологість повітря також негативно впливає на
самопочуття людини внаслідок інтенсивного випару вологи зі слизуватих
оболонок, їхнього пересихання, розтріскування, а потім і можливого
забруднення хвороботворними мікроорганізмами. Унаслідок цього при
тривалому перебуванні людей у закритих приміщеннях рекомендується
підтримувати відносну вологість повітря в межах ? = 40…70%.

Існує думка, що потовиділення залежить від кількості води в організмі чи
від надмірного її споживання. Відповідні дослідження показують, що це не
так. У людини, яка працює протягом трьох годин без питва, утворюється
тільки на 8% менше поту, ніж при повному відшкодуванні випареної вологи.
При споживанні води вдвічі більше кількості вологи, яка була випарена,
спостерігається збільшення потовиділення усього на 6% у порівнянні з
випадком, коли вода в організмі відшкодовується на 100%.

Інтенсивність випару має свої граничні значення при яких забезпечується
безпека життєдіяльності людини. Так, для людини припустимим є зниження
його ваги в результаті випару вологи (так зване явище зневоднювання
організму) у межах 2…3%. Зневоднювання організму на 6% спричиняє
порушення розумової діяльності, зниження гостроти зору. Зневоднювання на
15…20% викликає необоротні біохімічні процеси і приводить до
смертельного результату.

Разом з вологою організм утрачає значну кількість мінеральних солей (до
1%, у тому числі 0,4…0,6% NаСl), а також водорозчинні вітаміни. При
несприятливих умовах утрата рідини організмом може досягати 8…10 л за
зміну. При цьому відбувається випар до 60 г повареної солі (усього в
організмі міститься близько 140 г мінеральних солей). Утрата солі веде
до згущення крові, позбавляє кров здатності утримувати воду і приводить
до порушення діяльності серцево-судинної системи. При високій
температурі повітря і дефіциті води в організмі також посилено
витрачаються вуглеводи, жири, руйнуються білки. Цей факт необхідно
враховувати особливо при виконанні важких робіт в умовах підвищеної
температури повітря. Таких випадках втрата мінеральних солей повинна
відшкодовуватися.

Для відновлення водяного та солевого балансу працюючих у гарячих цехах
установлюють пункти пиття підсоленої (~ 0,5% NаСl ) газованої питної
води з розрахунку 4…5 л на людину в зміну. На ряді заводів України
застосовують для цих цілей білково-вітамінний напій для компенсації
втрати водорозчинних вітамінів. У жарких кліматичних умовах
рекомендується пити охолоджену питну воду чи чай.

Тривалий вплив високої температури, особливо в сполученні з підвищеною
відносною вологістю повітря, може привести до значного нагромадження
теплоти в організмі і розвитку процесу його перегрівання, формування
явища гіпертермії. У таких випадках температура тіла людини піднімається
до 38…39°С. При гіпертермії і, як її наслідок –тепловому ударі
спостерігається головний біль, запаморочення, загальна слабість,
порушення нормального сприйняття кольору, сухість у роті, нудота,
блювота, рясне потовиділення. Спостерігається прискорення пульсу і
дихання, у крові збільшується зміст залишкового азоту і молочної
кислоти. При цьому з’являється блідість шкіряного покриву, синюшність,
зіниці у такому стані розширюються, часом виникають судороги, людина
може знепритомніти.

Значний негативний вплив на самопочуття людини здійснює і низька
температура повітря. Так, провадження виробничих процесів при зниженій
температурі, великій рухливості і відносній вологості повітря можуть
бути причинами охолодження і навіть переохолодження організму, визивати
так зване явище гіпотермії. У початковий період впливу помірного холоду
спостерігається зменшення частоти дихання, збільшення обсягу вдихуваного
повітря. При тривалій дії холоду дихання стає неритмічним, частота й
обсяг вдиху збільшуються, змінюється вуглеводний обмін. Приріст
активності обмінних процесів при зниженні температури на 1°С складає
близько 10%, а при інтенсивному охолодженні він може зрости в 3 рази в
порівнянні з рівнем обмінних процесів при нормальній температурі
повітря. Поява м’язового холодового тремтіння є однією з реакцій
організму людини на переохолодження. При цьому зовнішня робота не
виконується, а має місце перетворення всієї м’язової енергії в теплоту.
У такому стані людина може протягом деякого часу затримувати зниження
температури внутрішніх органів. Результатом тривалої дії низьких
температур є холодові травми.

Розглядаючи наступний параметр мікрокліматичних умов – атмосферний тиск,
формується висновок, що його величина також впливає на самопочуття
людини. В частковості, ця характеристика позначається на процесі дихання
людини. При пониженому атмосферному тиску частота дихання та об’єм
вдихуваного повітря збільшуються. Це веде до інтенсифікації обмінних
процесів у організмі людини.

Основним органом дихання людини, за допомогою якого здійснюється
газообмін з навколишнім середовищем є трахибронхіальне дерево і велике
число легеневих міхурів (альвеол), стінки яких пронизані густою мережею
капілярних судин. Розміри альвеол 0,2…0,3 мм при товщині стінок 3…4
мкм. Загальна поверхня альвеол дорослої людини складає 100 –120 м2.
Через стінки альвеол кисень за допомогою дифузії надходить у кров для
живлення тканин організму.

Виходячи з вищевикладеного випливає, що основними параметрами, що
забезпечують процес теплообміну людини з навколишнім середовищем, є
метеорологічні фактори: – температура; – відносна вологість; – швидкість
руху повітря; – атмосферний тиск.

У природних умовах на поверхні Землі (на рівні моря) параметри
повітряного середовища змінюються в істотних межах. Так, температура
повітря може змінюватися в межах від – 88 до + 60°С; рухливість повітря
– від 0 до 100 м/с; його відносна вологість – від 10 до 100% і
барометричний тиск – від 680 до 810 мм. рт. ст.

Як було показано вище зміна кліматичних параметрів навколишнього
середовища відбивається на тепловому балансі організму людини. Умови, що
порушують тепловий баланс, викликають в організмі людини відповідні
реакції, які сприяють його відновленню. У зв’язку з цим такі процеси
регулювання інтенсивності тепловиділення, які підтримують постійну
температуру тіла людини називаються терморегуляцією.

Терморегуляція дозволяє організму людини зберігати температуру тіла
людини постійною, рівною 36,5 ± 0,5°С.

Процеси регулювання кількості продукування теплової енергії в організмі
людини здійснюються, в основному, трьома такими способами:

Біохімічним.

Зміною інтенсивності кровообігу.

Зміною інтенсивності виділення вологи.

Терморегуляція в організмі людини здійснюється одночасно всіма
перерахованими вище способами.

Так, при зниженні температури повітря збільшенню тепловіддачі в
навколишнє середовище перешкоджають наступні процеси:

зменшення вологості шкірного покриву і, отже, і тепловіддачі за рахунок
випару;

зниження температури шкірних покривів через зменшення інтенсивності
транспортування крові від внутрішніх органів.

Терморегуляція біохімічним шляхом полягає в зміні інтенсивності
окислювально-відновних реакцій, які відбуваються в організмі людини.
Наприклад, холодове м’язове тремтіння, що виникає при сильному
охолодженні організму, підвищує виділення теплоти до 125…200 Дж/с.

Другий з перерахованих вище видів терморегуляції заснований на здатності
організму регулювати інтенсивність подачі крові (яка є в даному випадку
теплоносієм) від внутрішніх органів до поверхні тіла людини шляхом
звуження чи розширення кровоносних судин. Перенос теплоти з потоком
крові має велике значення внаслідок низького коефіцієнту
теплопровідності тканин організму людини. Значення цього коефіцієнту
складає величину від 0,314 до 1,45 Вт/(м2·°С). При високих температурах
навколишнього середовища кровоносні судини шкіри розширюються і до неї
від внутрішніх органів притікає більша кількість крові, отже, більше
теплоти віддається навколишньому середовищу. При низьких температурах
відбувається зворотне явище – звуження кровоносних судин шкіри, що у
свою чергу зменшує приплив крові до шкірного покриву і, отже, викликає
зниження кількості теплоти, яка віддається в зовнішнє середовище.

Умови повітряного середовища, які забезпечують оптимальний обмін
речовин в організмі людини і при яких відсутні неприємні суб’єктивні
відчуття людини, не спостерігається напруженість роботи системи
терморегуляції, називаються комфортними (оптимальними) умовами.

Житлова чи робоча зона, у якій мікрокліматичні параметри забезпечують
необхідний відвід теплоти, виділюваної організмом людини, і при яких
відсутня перенапруга в роботі механізму терморегуляції, називається
зоною комфорту.

Кліматичні чи мікрокліматичні умови, при яких порушується нормальний
тепловий стан людини, тобто спостерігається перенапруга в роботі
механізму терморегуляції, називаються дискомфортними.

Параметри мікроклімату, при яких спостерігається незначна напруженість
у роботі системи терморегуляції, тобто незначна дискомфортність,
визначаються як припустимі метеорологічні умови.

Глава 4.2. Вплив освітленості на безпеку життєдіяльності людини

Освітлення – це використання природного явища у виді світлової енергії
сонця і штучних джерел світла для забезпечення зорового сприйняття
навколишнього світу в системі «людина – навколишнє середовище».

Світло є природною умовою життєдіяльності людини, необхідною для
формування і збереження фізичного і психічного здоров’я, високої
продуктивності праці, заснованих на роботі зорового аналізатора. Зоровий
аналізатор людини є самим чутливим і універсальним органом, який
сприймає навколишнє середовище (розд. 2.3.2). Близько 90% усієї
інформації про навколишнє середовище надходить через зоровий аналізатор
людини. Він забезпечує безпосередній зв’язок організму людини з
навколишнім світом. Світло є інформаційним подразником не тільки для
рецепторів зорового аналізатора, але й організму в цілому. Так,
достатній рівень освітлення діє тонізуюче, стимулює протікання основних
процесів вищої нервової діяльності, позитивно впливає на обмінні
процеси, на формування добового ритму фізіологічних функцій організму
людини. У зв’язку з цим забезпечення необхідної освітленості в системі
«людина – навколишнє середовище» є важливою задачею, безпосередньо
зв’язаною з безпекою життєдіяльності людини.

4.2.1. Вимоги до систем освітлення

Одним з важливих елементів, які впливають на комфортні умови людини в
системах «людина – побутове середовище» і «людина – виробниче
середовище», є освітлення. До систем виробничого освітлення пред’являють
наступні основні вимоги:

відповідність рівня освітленості робочих місць характеру виконуваної
роботи;

рівномірність розподілу яскравості на робочих поверхнях і в навколишнім
просторі;

відсутність різких тіней, прямої і відбитої підвищеної яскравості
світних поверхонь, яка може викликати засліпленість;

сталість освітленості в часі;

оптимальна спрямованість випромінюваного освітлювальним приладом
світлового потоку;

довговічність, економічність, електро- і пожежобезпечність,
естетичність, зручність і простота експлуатації.

4.2.2. Класифікація систем освітлення

У залежності від використовуваного джерела світла освітлення приміщень
підрозділяється на природне, штучне і сполучене.

Природне освітлення приміщень підприємств проектується відповідно до
діючих будівельних норм і правил (СНиП). Природне освітлення повинне
здійснюватися через світлові прорізи, орієнтовані переважно на північ і
північний схід. Це зв’язано з тим, що розташування віконних прорізів
приміщень будинку підприємства і планування його виробничих приміщень
повинні по можливості виключати надмірне надходження тепла від сонячної
радіації через вікна і пряме влучення сонячних променів.

Штучне освітлення приміщень у залежності від виробничої необхідності
підрозділяється на наступні категорії: – загальне рівномірне; – місцеве;
– комбіноване; – аварійне; – евакуаційне.

При загальному рівномірному освітленні в приміщеннях світильники
встановлюються у верхній частині приміщення паралельно стіні з віконними
прорізам, що дозволяє відключати їх послідовно в залежності від зміни
рівня природного освітлення. Необхідно обмежувати пряму яскравість від
джерел освітлення. Для цього яскравість світних поверхонь, що
знаходяться в поле зору, повинна бути не більш 200 кд/м2.

Місцеве освітлення припускає установку на робочих місцях світильників
місцевого (локального) освітлення.

При комбінованому освітленні застосовується система загального
рівномірного і світильники місцевого освітлення.

Аварійне освітлення передбачається з метою забезпечення освітлення для
продовження робіт у випадку виходу з ладу основного джерела електричного
живлення виробничого об’єкта. Воно обладнується у виробничих
приміщеннях, у яких неприпустимі перерви в роботах при відключенні
робочого освітлення. Наприклад, у тих випадках, коли зупинка виробничого
процесу може викликати значні економічні втрати, загибель персоналу.
Найменша освітленість робочих місць при аварійному режимі повинна
складати не менш 5 % нормальної робочої освітленості. Живлення системи
аварійного освітлення здійснюється від автономного джерела електричної
енергії.

Евакуаційне освітлення призначене для евакуації людей. Система цього
освітлення встановлюється в громадських місцях, що характеризуються
значним скупченням людей, у місцях, які небезпечні для проходу людей у
коридорах, на сходових клітках, у столових і виробничих приміщеннях з
числом працюючих більш 50 чоловік. Аварійне освітлення повинне
забезпечувати освітленість не менш 0,5 лк на рівні підлоги основних
проходів і сход.

Сполучене освітлення являє собою сполучення світлових потоків природного
і системи загального рівномірного висвітлення.

Контрольні запитання

Поняття мікроклімату. Параметри мікроклімату.

Тепловий баланс тіла людини.

Конвекційний теплообмін тіла людини з навколишнім середовищем.

Передача теплоти тіла людини через одяг.

Теплообмін тіла людини з навколишнім середовищем за допомогою
випромінювання теплової енергії.

Особливості теплообміну організму людини за допомогою випромінювання
теплової енергії.

Віддача теплоти тілом людини за допомогою тепломасообміну.

Фактори, які впливають на інтенсивність віддачі теплоти тілом людини за
допомогою тепломасообміну.

Віддача теплоти організмом людини за допомогою підігріву видихуваного
повітря.

Вплив параметрів мікроклімату на безпеку життєдіяльності людини.

Вплив температури повітря навколишнього середовища на безпеку
життєдіяльності людини.

Вплив відносної вологості повітря на безпеку життєдіяльності людини.

Вплив швидкості руху повітря на безпеку життєдіяльності людини.

Шкідливий вплив інтенсивного теплообміну людини з навколишнім
середовищем за допомогою тепломасообміну.

Поняття оптимальних (комфортних) параметрів мікроклімату.

Поняття дискомфортних параметрів мікроклімату.

Поняття припустимих параметрів мікроклімату.

Вимоги, які пред’являються до систем освітлення.

Класифікація систем освітлення.

Класифікація систем штучного освітлення.

Евакуаційне освітлення.

Система загального рівномірного освітлення.

Система місцевого освітлення.

Комбіноване освітлення.

Аварійне освітлення.

Сполучене освітлення.

Глава 4.3. Безпека харчування

4.3.1. Види забруднювачів харчових продуктів

Протягом всього існування людини його життєдіяльність підтримується
завдяки споживанню харчових продуктів і води. Тому одним з основних
факторів, які визначають перелік ознак здоров’я людини є ступінь
екологічної чистоти продуктів харчування і питної води. Статистика
показує, що з усієї кількості шкідливих речовин, що надходять в організм
людини близько 80 % знаходяться в продуктах харчування і напоях.

Шкідливі речовини, що конденсуються в продуктах харчування, попадають у
них наступними двома основними шляхами:

1 – надходять із зовнішнього середовища в сировинну базу в результаті
навмисної хімізації в процесі вирощування чи випадково (псевдовипадково)
через специфічну екологічну обстановку в районах, у яких вирощується
сировина;

2 – використовуються навмисно в процесі виготовлення, технологічної
обробки, як харчові добавки.

Харчові добавки це побічні речовини, що не носять харчової цінності, а
вводяться спеціально до складу продуктів для додання їм естетичного
виду, смакових якостей, забезпечення тривалих термінів збереження і т.
п. До них, зокрема, відносяться харчові барвники, харчові смакові
добавки, консерванти. Усі ці речовини мають органічну і неорганічну
природу.

Основними шкідливими речовинами, які надходять цими шляхами в харчові
продукти є:

пестициди і стимулятори росту рослин і тварин;

нітрати та нітрити;

важкі і рідкі метали;

радіоактивні елементи;

токсини, мікроорганізми;

антибіотики;

гормони й ін.

Більшість з таких хімічних речовин характеризується своєю негативною
дією на здоров’я людини. Тому перед ухваленням рішення про використання
добавки виконується дослідження ступеня її шкідливості. Такі
дослідження проводяться експериментально на тваринах, а сама методика
базується на визначенні вихідного параметра – середньої смертельної дози
речовини (доза, яка викликає загибель 50 % тварин при одноразовому
введенні в шлунок). Ця величина розглядається як показник абсолютної
токсичності речовини. На її основі визначається допустима концентрація
цієї речовини в харчовій добавці і, надалі, – у продукті харчування.
Смертельна доза виміряється в міліграмах речовини на 1 кг маси тіла.

Застосування харчових добавок, особливо неорганічного походження,
допускається в тих випадках, коли їх неможливо замінити органічними і за
умови досягнення позитивних медичних показань, економічного і
соціального ефекту.

Пестициди (лат. pestis – зараза + caedere убивати) – хімічні речовини,
застосовувані для боротьби зі шкідливими організмами рослинного і
тваринного походження, чи регулювання інтенсивності біологічних
процесів.

Пестициди по призначенню класифікуються в такий спосіб (табл. 4.1).

Очевидно, що такі хімічні речовини попадають у продукти харчування
безпосереднім шляхом, тобто при спеціальному їхньому застосуванні для
рішення технологічних задач (обробка ґрунту, регулювання інтенсивності
біохімічних реакцій у рослин і тварин і т. п.) і опосередковано,
наприклад, при санітарно-гігієнічній обробці приміщень, рослин, тварин.

При аналізі і встановленні ступеня шкідливості розглянутого класу
забруднювачів харчових продуктів оцінюється і здатність організму людини
до їхнього нагромадження, тобто до ефекту кумуляції (лат. cumulatio –
скупчення).

Таблиця 4.1

Класифікація пестицидів

Назва Походження

назви Область

використання

Акарициди лат. acarus – кліщ

+ caedere – убивати Отруйні хімічні речовини, які використовуються для
знищення кліщів

Альгіциди лат. alda – водорість

+ caedere – убивати Хімічні речовини, які використовуються для знищення
водоростей

Атраканти лат. attractio –

притягання Хімічні речовини, які використовуються для притягання комах

Гербіциди лат. herba – трава

+ caedere – убивати Хімічні речовини, які використовуються для знищення
бур’янів

Дефоліанти

Десиканти лат. deflare – здувати

лат. dtsqua – знімати Хімічні речовини, які викликають обпадання
листя у рослин

Зооциди лат. zoon – тварина

+ caedere – убивати Отруйні хімічні речовини, які використовуються для
знищення мишей, крис і других гризунів

Інсектициди лат. insectum – комаха

+ caedere – убивати Хімічні отруйні речовини, які використовуються для
знищення комах

Овіциди лат. ovum – яйце

+ caedere – убивати Хімічні речовини, які використовуються для знищення
яєць комах

Фунгіциди лат. fundys – гриб

+ caedere – убивати Хімічні речовини, які використовуються для боротьби
з грибками та бактеріями, що паразитують на рослинах

При дослідженні цього ефекту встановлено, що існує два типи кумуляції:

1 – матеріальна, котра виражається в нагромадженні токсичних речовин і
речовин, що змінюють природний обмін речовин в організмі людини. Такі
речовини називаються метаболітами (гр. – metabole – зміна).

2 – функціональна, котра супроводжується нагромадженням патологічних
(гр. раthоs – хвороба) ефектів тобто анатомічних змін в організмі
людини.

З метою повної різнобічної оцінки ступеня забруднення харчових продуктів
пестицидами розроблена наступна класифікація ознак:

допустима добова доза (ДДД) споживання – кількість пестицидів у харчових
продуктах, яка при щоденному вживанні не викликає негативних змін
здоров’я людини протягом усього його життя;

максимально допустимий рівень (МДР) залишків пестицидів у харчових
продуктах;

частота виявлення пестицидів, їхній рівень;

ступінь токсичності забруднювача при введенні його в шлунок;

ступінь токсичності забруднювача при впливі на шкірний покрив;

по алергенних властивостях;

по ступені кумуляції.

Зниження концентрації пестицидів у харчових продуктах досягається
наступними шляхами:

оптимальним їхнім застосуванням на етапі обробки сільськогосподарської
продукції;

застосуванням низькотоксичних препаратів стосовно організму людини;

технологічною обробкою сировини при виготовленні харчових продуктів
(випарювання, сушіння, дистиляція і т. п.).

Нітрати є наступною важливою групою хімічних забруднювачів харчових
продуктів. Нітрати – це солі азотної кислоти. Найбільш розповсюдженими
з цієї групи харчових забруднювачів є нітрат натрію, нітрат калію,
нітрат кальцію, нітрат амонію.

Нітрат амонію й амонійний азот є основними джерелами азотного живлення
рослин. Споживання їх рослинами є біологічно необхідною умовою для
нормального процесу азотного метаболізму. У зв’язку з цим нітрати досить
поширені в природі і тому щоденне їхнє вживання з продуктами харчування
виявляється неминучим і природним. Однак, прагнення людини підвищити
врожайність, стійкість рослин до кліматичних змін, прискорити їхній ріст
та терміни дозрівання привели до штучного збільшення концентрації
нітратів у продуктах харчування. Небезпечним є надходження в організм
надмірної кількості нітратів. Механізм токсичної дії нітратів
складається в порушенні процесу утворення гемоглобіну. Наслідком цього є
порушення транспортування кисню кров’ю, кисневе голодування організму
людини.

Нітрити – це солі азотистої кислоти, які утворюються з нітратів
унаслідок біохімічних реакцій, що відбуваються при рості рослин.

На дійсний час виявлено, що активізація утворення нітритів збільшується
зі збільшенням кількості нітратів.

Токсична дія нітритів на організм людини полягає в порушенні обмінних
процесів у клітках живих тканин. Таке явище супроводжується посиленням
активності основних обмінних процесів, що може викликати підвищення
температури, утрату маси тіла. При тривалому споживанні нітритних
з’єднань у продуктах харчування може спостерігатися фарбування шкіри в
жовтуватий колір, зміну кольору волосся, кон’юнктивіт.

Зменшення концентрації нітритів у харчових продуктах забезпечується в
такий спосіб:

зниженням активності біохімічних процесів їхнього утворення, тобто
оптимізацією складу і кількості азотних добрив;

технологічною обробкою сировини (попередня температурна обробка,
кип’ятіння, вимочування з періодичною зміною води, маринування).

Хімізація сільського господарства привела до появи і широкого
використання нітрозамінювачів. Унаслідок своєї хімічної природи вони є
одними з активних канцерогенних речовин.

Одним зі шляхів, що дозволяють знизити вплив цих речовин на здоров’я
людини, є введення в харчові продукти аскорбінової кислоти і її
нейтральних солей. При цьому зниження негативної дії нітрозамінювачів
забезпечується за рахунок зниження інтенсивності реакцій синтезу в
організмі людини.

4.3.2. Шляхи запобігання забруднення продуктів харчування

В даний час практично всі харчові технології використовують харчові
добавки. Їхні концентрації практично є нешкідливими для людини. Однак
фізіологічні особливості кожної людини, схильність організму до
конкретних захворювань можуть викликати негативну реакцію при
регулярному чи надмірному споживанні їжі з відповідної харчовою
добавкою.

Для запобігання забруднення продуктів харчування надмірними
концентраціями шкідливих речовин, шкідливого впливу їх на організм
людини реалізуються наступні основні напрямки на державному рівні:

формування і виконання державних програм, спрямованих на поліпшення
загальної екологічної ситуації в Україні;

підготовка кваліфікованих фахівців в області екологічного захисту
продуктів харчування;

ретельне дослідження шкідливих речовин, що надходять у продукти
харчування, наукове обґрунтування і беззастережне дотримання державних
стандартів, які встановлюють допустиму концентрацію шкідливих речовин у
продуктах харчування;

Таблиця 4.2

Класифікатор можливих порушень здоров’я людини

при вживанні харчових продуктів з харчовими добавками

Позначення

(код) Вид ймовірного порушення здоров’я

людини

Е-221…Е-226 Порушення діяльності шлунково-кишкового тракту

Е-230…Е-233 Порушення функцій шкірного покриву

Е-250, Е-251 Протипоказано при гіпертонії

Е-311, Е-312 Викликає висипку

Е-320, Е-321 Підвищений вміст холестерину

Е-338, Е-340,

Е-341, Е-407,

Е-450, Е-461…Е-467

Порушення травлення

Е-123 Дуже небезпечно

Е-102, Е-110,

Е-120 Е-124, Е-127

Небезпечно для життя

Е-103, Е-106,

Е-111, Е-121,

Е-125, Е-126,

Е-131, Е-152, Е-181

Заборонено до вживання

Е-104, Е-122 Негативна дія вивчена недостатньо

Е-210…Е-217 Містить канцерогенні речовини

Е-220 Руйнує вітамін В2

створення спеціальних державних контрольних лабораторій і служб для
визначення екологічної чистоти харчових продуктів;

оптимізація хімічного складу і кількості використовуваних азотних
добрив;

обмеження, а в окремих випадках і заборона використання засобів захисту
рослин, добрив, які приводять до неприпустимого забруднення
сільськогосподарських продуктів шкідливими речовинами;

прогнозування і запобігання аварійних ситуацій, які можуть викликати
викид шкідливих речовин у навколишнє середовище;

масова, доступна, постійна й оперативна інформація про дійсний хімічний
склад шкідливих речовин у харчових продуктах, їхній придатності до
вживання і ступеня безпеки.

Останній напрямок реалізується відповідним маркіруванням дати
виготовлення і терміну реалізації продуктів. Указується також
характеристика можливого негативного ефекту, який потенційно може
проявитися стосовно здоров’я людини у випадку постійного чи надмірного
споживання продукту з харчовою добавкою. Така характеристика вказується
у виді коду, що складається з літерного позначення (буква «Е») і
тризначного цифрового коду (табл. 4.2).

Контрольні запитання

Шляхи попадання шкідливих речовин, які містяться в продуктах харчування,
в організм людини.

Перелік основних шкідливих речовин, які містяться в харчових продуктах.

Методика встановлення ступеня шкідливості харчових добавок.

Класифікація пестицидів.

Поняття ефекту кумуляції шкідливої речовини, що міститься в продуктах
харчування.

Класифікація шкідливих ознак пестицидів.

Шляхи зниження концентрації пестицидів у харчових продуктах.

Характеристика нітратів.

Характеристика нітритів.

Методи зниження концентрації нітритних з’єднань у харчових продуктах.

Характеристика нітрозамінювачів.

Метод зниження шкідливості впливу нітрозамінювачів.

Політика державних органів України з питань запобігання забруднення
продуктів харчування надмірними концентраціями шкідливих речовин.

Шляхи реалізації політики держави з питань запобігання забруднення
продуктів харчування надмірними концентраціями шкідливих речовин.

Характеристики можливого негативного ефекту, який може проявитися
стосовно здоров’я людини, у випадку постійного чи надмірного споживання
продукту з харчовою добавкою.

Глава 4.4. Безпека в умовах кримінальної злочинності

і тероризму

4.4.1. Кримінал. Способи захисту від криміналу

Формування соціального явища глобальної злочинності – наступна гостра
соціальна проблема сучасності. У середньому кількість зареєстрованих
злочинів у світі зростає щорічно приблизно на 5 %. Додатковим важливим
фактором є те, що найбільш активно зростає за останнім часом кількість
тяжких злочинів (убивства, насильства, грабежі й ін.).

Кишенькова крадіжка. Захист кишенькових коштів, які знаходяться в
портмоне повинний починатися будинку. У портмоне залишають тільки дрібні
гроші. Великі купюри відкладаються не в зовнішні кишені, а більш
захищені місця, наприклад, у внутрішні кишені, що застібаються.

Сучасна дійсність активізувала діяльність і фантазію кишенькових
злодіїв. Так, наприклад, штучне створення товкотнечі в суспільному
транспорті, на тротуарах, у магазинах є типово організованою передумовою
для реалізації кишенькових крадіжок.

Якщо ви відчули у своїй кишені чи сумці чужу руку, то найкращий спосіб –
це відсунутися і відійти в інше місце. Якщо поруч є міліція – можна
звернутися по допомогу. Але в будь-якому випадку необхідно пам’ятати,
що, як правило, злодії такого класу не працюють поодинці і морально
готові як до пасивного, так і до активного опору.

Необхідно також пам’ятати наступне. Так як практично відновити ситуацію,
при якій відбулася кишенькова крадіжка, з метою наступної заяви в
міліцію, буває складно, а найчастіше і неможливо, то необхідно
попередити її попередньо, у домашніх умовах.

Квартирна крадіжка. Статистика квартирних крадіжок показує, що близько
90 % квартирних злодіїв входить через двері. У зв’язку з цим основним
діючим методом захисту є установка надійних міцних дверей і замків.

Важливим для попередження квартирної крадіжки також є забезпечення
мінімального поширення інформації про ваш намір купити чи продати дорогу
річ (об’єкт). У таких випадках рекомендується діяти через надійного
посередника та контактні телефони.

У тій ситуації, якщо квартирна крадіжка відбулася, злодії не знайдені а
майно не застраховане, те цивільним кодексом України така ситуація
передбачена – тобто мається можливість відшкодування нанесеного збитку
державою через суд. Однак, у зв’язку з економічним становищем України
імовірність позитивного рішення цього питання невисока.

Зґвалтування. На території України в 2003 р. було зареєстровано більш 15
тис. зґвалтувань. Статистика цього виду злочинів свідчить, що в парках і
скверах відбувається близько 25 % зґвалтувань, у квартирах – 35 % і 7 %
– на вулицях.

Як заходи і дії для попередження таких ситуацій рекомендується наступне:

вибір безпечного шляху проходження;

наявність засобів індивідуального захисту (балончик, електрошок і т.п.);

готовність надання психологічного впливу (тиску) на потенційного
злочинця;

готовність надання активного фізичного опору.

У випадку негативного результату одним з варіантів відновлення душевної
рівноваги потерпілої є допомога психотерапевта.

Пограбування на вулиці. Як і в попередніх випадках кращим способом
захисту є попередження криміногенної ситуації. У цьому плані
рекомендується попередньо розробити і запам’ятати кілька варіантів
маршруту до будинку. У випадку появи небезпеки необхідно використовувати
наступний із розроблених маршрутів.

Невелику суму грошей рекомендується покласти в одну з зовнішніх кишень.
Важливим елементом захисту, як і у всіх випадках контакту зі злочинцями,
є психологічна готовність до небезпеки такого роду. Зовні це виявляється
в спокійному, упевненому поводженні, твердому кроці, ігноруванні
зухвалого поводження потенційного злочинця. Якщо контакт зі злочинцем
відбувся, то рекомендується не вступати в суперечку, а по першій його
вимозі віддати відкладену попередньо невелику грошову суму.

Другим варіантом поводження є агресивність стосовно злочинця. Ясно, що
такий тип поводження повинний бути заснований на гарній фізичній
підготовці.

4.4.2. Тероризм. Розвиток тероризму. Стратегія захисту

До соціально-політичних конфліктів суспільства належать дії
екстремістських угруповань (тероризм).

Тероризм (від латинського terror – страх, залякування) – це форма
політичного екстремізму, застосування самих жорстоких методів
насильства, що включають фізичне знищення людей, для досягнення
визначених цілей.*

У даний час тероризм придбав широке поширення. Це пояснюється зміною
психологічного клімату суспільства, зростаючим протистоянням політичних
партій, релігійних напрямків, а також посиленням боротьби за ринки
збуту, енергетичні ресурси.

*Тлумачний словник іноземних слів / Сост. С. М. Локшина. Енциклопедія,
М.: 1976.

До середини 20-го сторіччя тероризм був досить рідким явищем,
спрямованим на рішення політичних задач. В даний час перелік задач, які
вирішуються за допомогою терористичних актів значно розширився. Тому
можна зробити висновок, що приведене вище визначення тероризму не досить
повно відбиває істоту цього соціального явища на сучасному рівні його
розвитку. Очевидно, більш повним визначенням тероризму в даний час буде
наступне:

Тероризм – це форма політичного, релігійного, економічного і
кримінального екстремізму, яка використовується для рішення поставлених
задач через психологічні і фізичні методи насильства над суспільством чи
особистістю.

З достатнім ступенем вірогідності можна зробити висновок, що тероризм
став складовою частиною сучасного життя і здобуває глобальне значення.
Тероризм реалізується окремими особами, групами, які відбивають інтереси
визначених політичних рухів, держав чи соціальних, релігійних груп. Він
може застосовуватися і як спосіб задоволення амбіцій окремими
політичними діячами, а також як знаряддя досягнення своїх цілей
мафіозними структурами, кримінальним світом.

Виходячи з аналізу виконаних терористичних актів випливає, що існує три
основних форми тероризму: – політичний; – релігійний; – кримінальний.

Найбільш розповсюдженими задачами, які вирішуються терористичними актами
є такі:

демонстрація політичної сили за допомогою нападу на державні чи
промислові об’єкти, що супроводжується матеріальними збитками;

виклик психологічного резонансу у суспільстві через захоплення державних
установ, посольств, як правило, із захопленням заручників;

звільнення з місць позбавлення волі релігійних однодумців,
однопартійців;

рішення кримінальних питань через захоплення заручників, транспортних
засобів, з вимогою викупу;

політичний шантаж через викрадення видних державних діячів чи членів
їхніх родин;

політичні убивства;

психологічний вплив на суспільство масовими убивствами, підпалами,
вибухами.

Контрольні запитання

Динаміка зміни інтенсивності злочинності у світі.

Кишенькова крадіжка. Способи захисту.

Квартирна крадіжка. Способи захисту.

Зґвалтування. Способи захисту.

Пограбування на вулиці. Способи захисту.

Визначення тероризму.

Тероризм, як соціально-політичне явище.

Форми тероризму.

9. Задачі, які вирішуються за допомогою терористичних актів.

Глава 4.5. Корпоративна безпека

4.5.1. Основи корпоративної безпеки

Корпоративна безпека передбачає забезпечення захисту об’єктів економіки
від зазіхань організованої злочинності і промислового шпигунства на
міждержавному і внутрішньодержавному рівні.

Основою забезпечення корпоративної безпеки є комплексний системний
підхід у створенні і функціонуванні служб безпеки об’єктів економіки,
їхня взаємодія один з одним і з правоохоронними органами.

Економічна війна – є однією з форм підриву економіки держави й окремих
об’єктів економіки в державі. Наслідком економічної війни є:

втрата економічної незалежності слабко розвитих держав;

безробіття;

погроза стабільності у світі.

Економічна розвідка (промислове шпигунство) – сфера таємної діяльності
по зборі, аналізу і використанню особливо цінної економічної і технічної
та комерційної інформації, яка охоплює всі сфери ринкової економіки.
Ціль економічної розвідки – забезпечення конкурентної переваги для
досягнення успіху в ринковій економіці.

Внутрішні погрози корпоративній безпеці об’єкта економіки є категоріями
постійними. Їх форми залежать від масової поінформованості і
дисциплінованості населення країни. До внутрішніх погроз криміногенної
безпеки об’єктів економіки відносяться:

порушення встановленого режиму схоронності даних, які містять
комерційну таємницю;

порушення порядку використання технічних інформаційних засобів, на яких
міститься або може передаватися чи копіюватися комерційна таємниця;

порушення порядку і правил безпеки на об’єкті, що створює умови для
реалізації злочинних намірів.

4.5.2. Система забезпечення корпоративної безпеки

Відповідальними за забезпечення корпоративної безпеки об’єкта економіки
є:

посадові особи об’єкта;

персонал об’єкта;

підрозділ, який забезпечує безпеку об’єкта;

державні правоохоронні органи.

Основні задачі системи корпоративної безпеки об’єкта економіки такі:

захист законних прав і інтересів об’єкта і його співробітників;

збір, аналіз, оцінка і прогнозування даних, що характеризують обстановку
на об’єкті;

вивчення партнерів, клієнтів і конкурентів;

протидія технічному проникненню зі злочинними намірами;

своєчасне виявлення і недопущення проникнення на об’єкт структур
промислового шпигунства, організованої злочинності й окремих осіб із
протиправними намірами;

захист працівників об’єкта від насильницьких зазіхань;

виявлення, попередження і припинення можливої протиправної чи іншої
негативної діяльності працівників об’єкта;

схоронність матеріальних цінностей і даних, які містять комерційну
таємницю;

фізична і технічна охорона будинків, споруд, територій і транспортних
засобів об’єкта.

Корпоративну безпеку об’єкта економіки забезпечують уведенням наступних
заходів:

організаційно – управлінських;

режимних;

правових;

технічних;

профілактичних;

пропагандистських;

соціально-психологічних.

Контрольні запитання

1. Сутність корпоративної безпеки.

2. Види погроз, на захист від яких направлена корпоративна безпека.

3. Економічна війна.

4. Промислове шпигунство.

5. Внутрішні погрози, від яких захищає корпоративна безпека об’єктів
економіки.

Організації й особи, які відповідають за забезпечення корпоративної
безпеки об’єкта економіки.

Основні задачі системи корпоративної безпеки об’єкта економіки.

Заходи, які забезпечують корпоративну безпеку об’єкта економіки.

Основні терміни і визначення

Адаптація – здатність організму пристосовуватися до визначеної дози
шкідливої речовини.

Аксіома про потенційну небезпеку – потенційна небезпека є універсальною
властивістю процесу взаємодії людини із середовищем існування на всіх
стадіях життєвого циклу.

Аналіз дерева причин – один з інструментів дослідження безпеки технічних
і біологічних антропогенних систем.

Аналізатори – сукупність біологічних, біохімічних і біофізичних
перетворювачів і утворень периферичної і центральної нервової системи
людини, які здійснюють сприйняття, перетворення й аналіз інформації про
навколишнє середовище і стан самого організму.

Антидепресанти – психотропні засоби різного механізму дії, що поліпшують
психічний стан людини.

Антимутагени – хімічні засоби, що знижують імовірність виникнення
фізіологічних змін організму (мутацій) на генетичному рівні.

Антиоксиданти – природні чи синтетичні речовини, що сповільнюють чи
запобігають окислюванню органічних сполук організму людини.

Антропометрія – вимір і опис тіла людини в цілому й окремих його
частина.

Афект – емоційна реакція нервової системи людини на зовнішній подразник
високої інтенсивності, який може викликати неадекватне поводження
людини.

Безпека – збалансований стан природних, антропогенних і
антропогенно-природних систем, наприклад «людина – виробниче
середовище».

Безпека життєдіяльності (БЖД) – це наука, що вивчає теоретичні основи
взаємодії людини з навколишнім середовищем і способи забезпечення
безпеки його життя і діяльності в середовищі існування й умовах
сучасного виробництва.

Безумовні рефлекси – стереотипи поводження, придбані людиною в
динамічно рівноважних умовах середовища існування, що сформувалося в
процесі розвитку людини і передаються в спадщину.

Біосфера – саморегулююча оболонка Землі, що містить у собі частину
атмосфери (до 50 км), гідросфери (глибиною до 11 км) і літосфери (до 4,5
км), у яких спостерігаються живі макро- і мікроорганізми.

Побутове середовище – середовище проживання людини, що включає
сукупність житлових будинків, об’єктів культурного і спортивного
призначення, а також комунально-побутових організацій і установ.

Вібрація – пружні коливання частин твердого тіла (частин апаратів,
машин, устаткування, споруджень).

Вірус – збудник хвороб рослин, тварин і людини на внутрішньоклітинному
рівні.

Вивих – стійкий зсув суглобних кінців кісток за границі їх нормального
взаємного розташування.

Збудливий психічний процес – процес, що розвивається на рівні
центральної нервової системи, який викликає гіперактивність,
багатослівність, тремтіння рук, голосу.

ВООЗ – Всесвітня організація охорони здоров’я.

Шкідливий фактор – негативний фактор середовища існування людини, вплив
якого приводить до захворювання, погіршенню самопочуття, зниженню
працездатності.

Гомосфера – простір (робоча зона), де знаходиться людина в процесі своєї
діяльності.

Діяльність – це активна взаємодія людини з навколишнім середовищем для
досягнення свідомо поставленої мети, що виникла в нього внаслідок прояву
визначених потреб.

Диференціальний поріг – це мінімальна різниця між інтенсивностями двох
подразників, при якій спостерігається початок розпізнавання цих рівнів
подразника людиною.

Здоров’я – стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя,
а не тільки відсутність хвороб і фізичних недоліків (визначення ВООЗ).

Ієрархія – розташування частин чи елементів системи в порядку від вищого
до нижчого.

Імунітет – несприйнятливість організму до інфекційних і неінфекційних
агентів і речовин, що впливають на організм ззовні чи формуються в
організмі під впливом тих чи інших факторів.

Канцерогенні речовини (канцерогени) – речовини, що викликають, як
правило, злоякісні новотвори.

Катастрофа – великомасштабна аварія, що приводить до значних негативних
наслідків для людини, тваринного і рослинного світу, змінюючи умови
середовища існування.

Клімат – це багаторічний режим погоди. Клімат властивий тій чи іншій
місцевості.

Лабільність – час, протягом якого жива тканина біологічного організму
відновлює працездатність після чергового циклу порушення.

Особистість – це рівень розвитку біологічної, психічної і соціальної
систем людини, що включає безліч їхніх взаємозалежних характеристик і
елементів.

Ноосфера – це вища стадія розвитку біосфери, що характеризується
гармонічним сполученням людського розуму, вираженого в змінах, що
вносить людина в біосферу, із природними процесами, які відбуваються в
біосфері.

Навколишнє середовище – середовище існування людини, обумовлене
сукупністю позитивних і негативних природних і антропогенних факторів,
здатних впливати на його життєдіяльність.

Небезпечний фактор – негативний фактор середовища існування людини, що
приводить до травм, опіків, обмороженням чи інших ушкоджень організму чи
окремих його органів і може навіть викликати летальний результат.

Відмороження – ушкодження тканин організму, викликане дією низьких
температур визначеного значення і тривалості дії.

Психіка – здатність мозку людини відображати об’єктивну реальність
навколишнього світу у формі відчуттів, представлень, думок і інших
суб’єктивних образів об’єктивного світу.

Психічні процеси – процеси розумового одержання, обробки й обміну
інформації.

Гранично допустимий рівень (ГДР) – це той максимальний рівень
негативного фактора, який, впливаючи на людину (ізольовано чи в
сполученні з іншими факторами) протягом робочої зміни щодня протягом
усього виробничого стажу, не викликає в нього й у його потомства
біологічних змін, навіть схованих і тимчасово компенсованих, у тому
числі захворювань, змін реактивності, адаптаційно-компенсаторних
можливостей, імунологічних реакцій, порушення фізіологічних циклів, а
також психологічних порушень (зниження інтелектуальних і емоційних
здібностей, розумової працездатності, надійності виконання виробничих
функцій).

Виробниче середовище – простір, у якому здійснюється трудова діяльність
людини.

Ноксосфера – простір, у якому постійно існують чи періодично виникають
небезпеки.

Небезпека – це об’єктивне явище існування матеріального світу.

Потреба – необхідність для людини тих елементів середовища існування,
які забезпечують його існування, як з фізичних, так і з психологічних
позицій.

Регенерація – здатність організму людини до відновлення функцій,
структури ушкоджених органів чи тканин організму.

Ризик (1) – це частота реалізації небезпек технічного чи біологічного
антропогенного об’єкта.

Ризик (2) – це кількісна оцінка небезпеки об’єкта чи явища.

Сенсибілізатори – речовини, що впливають на організм людини на
клітинному рівні, як алергени.

Свідомість – одна з основних, характерних ознак людини.

Соціальні хвороби – розповсюджені захворювання населення держави,
регіону, виникнення і поширення яких зв’язано з несприятливими
соціально-економічними умовами.

Соціум – ієрархія підсистем і сфер громадського життя, гармонійна
взаємодія яких забезпечує єдність суспільства.

Стрес – стан особливої хворобливої напруженості організму, який
викликаний надмірно сильними захисними фізіологічними реакціями, що
виявляються унаслідок високої інтенсивності зовнішнього подразника.

Таксономія – наука про класифікацію і систематизацію явищ, процесів,
об’єктів.

Техносфера – це область біосфери, природні характеристики і процеси в
якій трансформовані в результаті безпосереднього чи непрямого впливу
діяльності людини з метою підвищення матеріальної, психічної і
соціально-економічної комфортності життя.

Гальмовий психічний процес – процес, який розвивається на рівні
центральної нервової системи, що викликає скутість і сповільненість
реакцій, рухів людини.

Праця – це цілеспрямована діяльність людини, у процесі якої він впливає
на біосферу і використовує її з метою виробництва матеріальних благ,
необхідних для задоволення своїх фізіологічних і моральних потреб.

Фотосинтез – утворення вищими рослинами, водоростями, бактеріями, що
фотосинтезують, складних органічних сполук, необхідних для
життєдіяльності як для самих рослин, так інших організмів із простих
з’єднань (наприклад, вуглекислого газу і води) за рахунок використання
енергії світла.

Список літератури

Алексеев С.В., Усенко В.Р. Гигиена труда. – М.: Медицина, 1988. – 576 с.

Амосов Н.М. Разум, человек, общество, будущее. – К.: Байда, 1994.

Баб’як І.П., Біленчук О.Г. Екологічне право України. – К.: Атіка,
2000.

Бакка М.Т., Мельничук А.С, Сівко В.К. Охорона і безпека життєдіяльності
людини: Конспект лекцій. – Житомир: Льонок, 1995.

Барабаш В.И., Шкрабак В.С. Психология безопасности труда. – С-Пб., 1996.

Бедрій Я.І., Джигирей В.С, Кидисюк А.І. та ін. Основи екології та
охорона навколишнього природного середовища: Навч. посібник для вузів. –
Львів, 1999.

Безопасность жизнедеятельности в условиях чрезвычайных ситуаций / Под
ред. А.К. Назарова. – Курган: Изд-во КМИ, 1994.

Безопасность жизнедеятельности; Учебник / Под ред. проф. Э.А.
Арустамова. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Изд. дом «Дашков и К», 2000.

Безопасность жизнедеятельности. Уч. пособие / Под ред О.Н. Русака. –
ЛТА, С- Пб., 1996.

Белов С.В. Безопасность жизнедеятельности. М.: Высш. шк. 2001 г.

Безопасность труда в промышленности / К.Н. Ткачук, П.Я. Галушко, Р.В.
Сабарно и др. – К.: Техніка, 1982.

12.Безпека життєдіяльності / За ред. Я. Бедрія. – Львів: Афіша, 1998.

13.Берлянд М.Е. Современные проблемы атмосферной диффузии и загрязнения
атмосферы. Л.: Гидрометеоиздат, 1985. – 278 с.

14.Буравлев Ю.В., Павлова Е.Н. Безопасность жизнедеятельности на
транспорте: Учебник для вузов. – М.: Транспорт, 1999.

15.Вернадский В.И. Биосфера. – М.: 1967. – 376 с.

16.Вернадский В.И. Несколько слов о ноосфере // Русский космизм.
Антология философской мысли. – М., 1993. – С. 303 – 311.

17.ВИНИТИ // Итоги науки и техники / Серия «Охрана среды и
научно-технический прогресс». Т. 25, 1995 – 2001.

18.ВИНИТИ // Итоги науки и техники / Серия «Экологическая экспертиза и
риск технологий». Т. 27, 1995 – 2001.

19. Взаимодействие в системе «литосфера – гидросфера – атмосфера».Т.2 –
М.: МГУ, 1999.

20.Вітренко І.С. Загальна та медична психологія: Навч. посібник. – К.:
Здоров’я, 1994.

21.Вредные химические вещества. Радиоактивные вещества /Под ред. Л.А.
Ильина, В.А. Филова. – М.: Химия, 1990.

22. Всеукраїнська науково-практична конференція «Безпека підприємств у
надзвичайних ситуаціях. Підвищення рівня підготовки різних категорій
населення, які навчаються з безпеки життєдіяльності людини»: Матеріали
конференції. – К.: КМУЦА, 1998.

23.Глухов В.В., Лисочкина Т.В., Некрасова Т.П. Экономические основы
экологии. – С- Пб.: Спец. литература, 1995.

24.Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. – Львів, 1997.

25.ГОСТ 12.0.003 –74*. ССБТ. Опасные и вредные производственные факторы.
Классификация.

26.Денисенко Г.Ф. Охрана труда: Уч. пособие. – М.: Высшая школа, 1985.

27. Джигирей В.С. Екологія та охорона навколишнього природного
срередовища: Навч. посібник. – К.: Т-во Знання, КОО, 2000.

28. Джигирей В.С., Жидецький В.Ц. Безпека життєдіяльності. – Львів:
Афіша, 1999.

29.Заплатинський В.М. Безпека життєдіяльності / Опорний конспект лекцій.
– К.: КДТЕУ, 1999. – 208 с.

30.Екологія і економіка: Навч.посібник для вузів / Колотило Г.М. – К.:
Т-во Знання, 1999.

31.Жидецький В.Ц., Джигірей В.С., Мельников О.В. Основи охорони праці.
2-ге вид. стереотипне. – Львів: Афіша, 2000.

32.Заверуха Н. М. Безпека життєдіяльності. – К.: Комерційний коледж,
1998.

33. 3аиков Г.Е., Маслов С.А., Рубайло В.Л. Кислотные дожди и окружающая
среда. – М: Недра, 1992.

34.Законодавство України про охорону навколишнього природного
середовища. – К.: Парламентське вид–во, 2000.

35.3ащита атмосферы от промышленных загрязнений: Справочник: Пер. с
англ.: В 2 т. / Под ред. Е. Калверта и Г. Инглунда. – М.: Металлургия,
1988.

36. Злобін Ю.А. Основи екології. – К.: Лібра, 1998.

37.Кащенко О.Л. Фінанси природокористування. – Суми: Університетська
книга, 1999.

38.Кирилов В.Ф. и др. Радиационная гигиена. – М.: Медицина, 1988.

39. Класифікатор надзвичайних ситуацій в Україні: Затверджений міністром
з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від
наслідків Чорнобильської катастрофи 24 грудня 1998 р.

40.Конституція України. – К.: Юрінком, 1996.

41.Кривошеин Д.А. Экология и безопасность жизнедеятельности: Уч.
пособие. – М.: Недра, 2000.

42.Крисаченко В.С Екологічна культура: теорія і практика: Навч.
посібник. – К.: Заповіт, 1996.

43.Крикунов Г.Н., Беликов А.С., Залунин В.Ф., Безопасность
жизнедеятельности. – Днепропетровск, Пороги, 1992. – 412 с.

44.Козлов В.И. Модели и алгоритмы решения задач безопасности труда. –
Рига, Зинжане, 1978. – С. 27 – 33.

45.Коржик Б.М. Теоретичні основи безпеки життєдіяльності. Навч. посібник
– Харків, 1995. – 107 с.

46.Лапін В.М. Безпека життєдіяльності людини. Навчальний посібник. 2-е
видання. – Львів: Львівський банківський коледж; К.: Т-во Знання, КОО,
1999.

47.Лишук В.А., Мосткова Е.В. Основы здоровья. – М.: Рос. академия
медицинских наук, 1994.

48.Лушкін В.А., Торкатюк В.І., Коржик Б.М., Ачкасов А.Є., Ніколаєнко
Л.Ф. Безпека життєдіяльності. – Житомир, 2001. – 672 с.

49.Миценко І.М. Забезпечення життєдіяльності людини в навколишньому
середовищі. – Кіровоград, 1998.

50. Мусієнко М.М., Серебряков В.В., Брайон О.В. Екологія та охорона
природи: основні терміни та поняття: Тлумачний словник-довідник. – К.:
Т-во Знання, КОО, 2001.

51. Національна доповідь України / Конференція ООН «Навколишнє
середовище і розвиток» (Бразилія-92). – К.: Час, 1992.

52.Небел Б. Наука об окружающей среде. – М.: Мир, 1993.

53.Никитин Д.П. и др. Окружающая среда и человек. – М.: Высшая школа,
1986. – 325 с.

54.Основы защиты населения и территории в чрезвычайных ситуациях. / Под
ред. В.В. Тарасова. – М.: Изд-во МГУ, 1998.

55.Основы инженерной психологии // Учебн. для ВУЗов / Б.А. Душков, Б.Ф.
Ломов, В.Ф. Рубазин / Под ред. Б.Ф. Ломова. 2-е изд., доп. и перераб. –
М.: Высш. шк., 1986. – 448 с.

56. Пістун І.П. Безпека життєдільності: Навч. посібник. – Суми: Вид-во
«Університетська книга», 2000.

57.Піча В.М. Соціоекологія: загальний курс / Навчальний посібник для
студентів вищих закладів освіти України. – К.: Каравела, 2000.

58.Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник. – К.:
Каравела, 1999.

59.Полежаев Е.Ф., Макушин В.Г. Основы физиологии и психологии труда:
Учебное пособие для экономических вузов. – М.: Экономика, 1974.

60.Протасов В.Ф., Молчанов А.В. Словарь экосоциологических терминов и
понятий. – М.: Финансы и статистика, 1997.

61.Психология безопасности: Учебное пособие / Сост. В.З. Шишков, В.И.
Тарадай. – К.: НИНЦОП, 1996.

62.Разметаев С.В. Экологическое право Украины. – К.: Синтекс Лтд, 2000.

63. Резанов И.А. Великие катастрофы в истории Земли. – М.: Наука, 1984.

64.Словник термінів і понять, що вживаються у чинних правових актах
України. – К.: Оріяни, 1999.

65. Соціологія: Посіб. для студентів вищих навч. закладів /За ред. В.Г.
Городяненка, – К.: Академія, 1999.

66. Термінологічний словник з безпеки життєдіяльності. / В.А. Лущенков,
Д.А. Бутко, 0.В. Гранкін та ін. – К.: Техніка, 1995.

67.Философский энциклопедический словарь. 2-е изд. – М.: 1989. – 815 с.

68.Фокин А.Д. Почва, биосфера и жизнь на Земле. – М.: Наука, 1986.

69.Фролов И.Т. Прогресс науки и будущее человечества. – М., 1975. – с.
190 – 223.

70.Хайнріх, Дітер, Тергт, Манфред: Екологія: dtv-Атлас. Пер. з німец. –
К.: Знання-Прес, 2000.

71.Хенлі Е.Дж., Кумамото X. Надійнісне проектування технічних систем і
оцінка ризику. – К., 1987.

72.Царенко О.М., Злобін Ю.А. Навколишнє середовище та економіка
природокористування: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1999.

73.Швебс Г.И. Идея ноосферы и социальная экология. // Вопросы философии.
– 1991 – № 7. – С. 36 – 42.

74.Щедрова Г.А. Мета суспільства – людина // К.: Віче. – 1995. – № 3. –
С. 22 – 34.

75.Экология города: Учебн. для вузов / Под ред. Ф.В. Стольберга. – К.:
Т-во Знання, 2000.

76.Экология и безопасность жизнедеятельности: Учебное пособие для вузов
/ Под ред. Л.А. Муравья. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000.

77.Неразрушающий контроль. Акустические методы контроля: Практ. пособие.
И.Н. Ермолов и др; Под ред В.В. Сухорукова. – М.: Высш. шк., 1991. –283
с.

Навчальне видання

Безпека життєдіяльності

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Автор: Яков Олександровіч Сєріков

Редактор: М.З. Аляб’єв

Коректор: З.І. Зайцева

План 2005, поз. 316

Підп. до друку 16.04.05 Формат 60х84/1/16 Папір офісний

Друк на ризографі. Умовн.-друк. арк. 13,0 Облік.-вид. арк. 13,5

Тираж 150 прим. Зам. № Ціна договірна

61002, Харків, ХНАМГ, вул. Революції, 12

Сектор оперативної поліграфії ІОЦ ХНАМГ

61002, Харків, ХНАМГ, вул. Революції, 12

Глава 4.6. Долікарняна допомога при нещасних випадках

4.6.1. Послідовність дій у випадку надання

першої допомоги потерпілим

Для успішного надання першої допомоги потерпілим при нещасному випадку в
запасі у присутніх при цьому усього 1 – 2 хвилини. Якщо мозок
потерпілого пробуде без кисню три хвилини, то настає клінічна смерть.

У випадку надання першої допомоги необхідно перевірити пульс хворого,
придивитися до його обличчя, грудної клітки і переконатися, що людина
справді не дихає. У випадку зупинки дихання, як правило, пульс
відсутній, а губи, щоки і вуха потерпілого здобувають синьо-сірий
відтінок. При цьому слід знати, що дихання у потерпілого може зупинитися
тому, що його голова нахилена. У цьому випадку дихальні шляхи
звужуються, або язик западає глибоко в горло. Для відновлення
прохідності дихальних шляхів людини необхідно виконати наступне:

1. Відвернути голову хворого назад і, підтримуючи її, підняти його
підборіддя і постаратися відкрити потерпілому рот.

2. При наявності вставних щелеп їх необхідно вийняти з роту.

3. Акуратно витягнути запалий язик. Для цього необхідно взятися за нього
пальцями, попередньо огорнувши їх чистою носовою хусткою.

4. Повернути голову хворого набік, звільнити рот від слини (блювоти) за
допомогою носової хустки чи шматка тканини. Якщо нічого подібного під
рукою немає, то виконати цю операцію пальцем.

5. Якщо рот хворого стиснутий, то необхідно взятися вказівними пальцями
за кути нижньої щелепи, упертися в неї ж великими пальцями і відсунути
щелепу вперед. Потім слід перевести пальці на підборіддя і, відтягнувши
його вниз, відкрити рот.

6. Якщо перерахованих вище дій досить для того, щоб людина знову почала
дихати, то необхідно нахилити його голову на груди і покласти в позу,
безпечну для дихання.

7. Якщо людина і надалі не дихає, то необхідно провести штучне дихання
методом «із роту в рот» або підняттям і опусканням рук.

8. Якщо серце не працює і пульс відсутній, то одночасно зі штучним
диханням робиться непрямий масаж серця. Якщо штучне дихання не
виконувати, то кров перестане надходити в мозок, і людина помре.

4.6.2. Організація і засоби надання першої

допомоги потерпілим

Аналіз медичних наслідків стихійних лих і антропогенних катастроф в
Україні і країнах СНД наочно підтвердив, що у випадку своєчасного
надання постраждалим долікарської допомоги кількість невиправданих
безповоротних утрат значно знижується. Про це свідчить також досвід
організації і надання медичної допомоги під час катастроф, у тому числі
і соціально-політичних, котрі відбулися за останнє десятиліття в країнах
СНД і далекому зарубіжжі.

Основними причинами смерті потерпілих у чи катастрофах стихійних лихах
є, насамперед, важка механічна травма, шок, кровотеча і порушення
функцій органів подиху. Значна частина цих уражених (до 30%) гине
протягом першої години, 60% – через 3 години, а якщо допомога
затримується на 6 годин, то гине вже 90% тяжкопоранених.

Організація невідкладної медичної допомоги потерпілим у надзвичайних
ситуаціях тісно зв’язана із швидкістю розвитку негативних факторів у
районі нещастя. Так, у період ізоляції, який триває від декількох
хвилин до декількох годин, а в ряді ситуацій – і до десятків годин,
перша медична допомога може надаватися тільки самими потерпілими в
порядку само- і взаємодопомоги. У цей період само- і взаємодопомога не
носять організованого характеру, вони надаються стихійно в міру
можливості, підготовленості потерпілих, населення і їх забезпечення
засобами надання допомоги.

Виходячи з цього стає очевидним, що першочергове значення для ефективної
ліквідації медико-санітарних наслідків надзвичайних ситуацій має
підготовка населення країни до адекватного поводження і готовності
надання ним першої (долікарняної) допомоги потерпілим під час аварій та
катастроф.

При постановці задачі по наданню долікарняної допомоги потерпілим
необхідно виходити із граничних умов – відсутності медикаментозних
засобів. Така позиція формується не тільки виходячи із теоретичних
засад, але і підтверджується практикою, яка показує, що використання
потерпілими та населенням табельних медичних засобів для надання першої
медичної допомоги в більшості випадків виключається. Виходячи із цього
слідує, що населення повинно вміти надавати першу медичну допомогу
підручними та елементарними медичними засобами.

Практика ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, аварій, катастроф
дає змогу виділити такі етапи по ліквідації їх медико-санітарних
наслідків:

Надання долікарняної допомоги потерпілим.

Визначення основних напрямків надання першої медичної допомог.

Надання першої медичної допомоги з використанням табельних засобів
порятунку потерпілих.

Другий та третій етапи виконуються після прибуттям на місце катастрофи
рятувальних і медичних сил, які використовують дані пошукових робіт.

Склад і чисельність медичних сил визначаються характером і масштабами
катастрофи, прогнозованими втратами людей (працюючих, населення). В усіх
випадках медичні формування й установи працюють на місці катастрофи в
тісній взаємодії з іншими формуваннями: пошуково-рятувальними,
аварійно-технічними, протипожежними й ін.

Одні з них розбирають завали, гасять пожежі, забезпечують доступ до
постраждалих, а після надання їм першої медичної допомоги виносять їх до
площадок завантаження на транспорт. Інші – проводять знезаражування
території, санітарну обробку уражених об’єктів і місцевості, а також і
інші необхідні роботи.

Таким чином, перша медична допомога – це комплекс найпростіших медичних
заходів, що виконуються на місці аварії чи катастрофи або поблизу від
нього в порядку само- і взаємодопомоги, а також особовим складом
аварійно-рятувальних формувань з використанням підручних і табельних
медичних засобів з метою усунення подальшої дії небезпечного фактора,
порятунку життя потерпілих, зниження і попередження розвитку важких
наслідків надзвичайної ситуації.

Оптимальним терміном надання першої долікарняної допомоги є 2 – 3
хвилини після одержання травми. Якщо припиняється дихання, є зовнішня
кровотеча, цей час значний скорочується.

Конкретні заходи першої долікарняної допомоги залежать від факторів
ураження, які діють під час катастрофи, і отриманих людьми ушкоджень.
Так, у катастрофах, які характеризуються великою кількістю механічних
(динамічних) факторів ураження проводять наступні заходи:

звільнення потерпілих з-під завалів зруйнованих сховищ, укриттів;

відновлення прохідності верхніх дихальних шляхів (усунути з порожнини
рота сторонні предмети – вибиті зуби, згустки крові, грудки землі і
т.п.);

проведення штучної вентиляції легень методом «із роту в рот» чи «із рот
в ніс»;

надання фізіологічно вигідного положення потерпілому;

тимчасове припинення зовнішньої кровотечі всіма доступними методами
(стисливою пов’язкою, пальцевим стиском судини, накладенням джгута і
т.п.);

виконання непрямого масажу серця;

накладення пов’язок на рана й опіковій поверхні;

іммобілізація кінцівок при переломах, великих опіках і розривах м’яких
тканин;

фіксація тулуба до дошки чи до щита при травмах хребта;

надання теплого питва з додаванням 0,5 чайної ложки соди і солі на 1
літр рідини, алкоголю. Ця профілактична процедура виконується тільки при
відсутності блювоти і травми порожнини живота);

обігрів потерпілого.

У вогнищах ураження з переважно термічними травмами додатково до
перерахованих заходів повинні проводитися:

гасіння палаючого одягу;

укутування потерпілого чистим простирадлом.

Під час катастроф з викидом у навколишнє середовище сильнодіючих
отруйних речовин (СДОР) у порядку першої медичної допомоги виконуються:

захист органів дихання, зору і шкіри від безпосередньої дії на них СДОР
шляхом використання засобів індивідуального захисту (ватно-марлевих
пов’язок, укривання обличчя вологою марлею, хусткою, рушником і т.д.);

швидкий винос потерпілого з зони отруєння;

при попаданні СДОР у шлунок обов’язково забезпечити часте питво з метою
промивання шлунка «ресторанним» способом та уживання молока, чи других
адсорбентів;

санітарна обробка відкритих частин тіла проточною водою з милом чи 2 %
розчином соди;

дегазація одягу і взуття наявними підручними засобами.

Під час аварій на атомних реакторах у районі нещастя, крім того,
виконуються наступні заходи, необхідність та обсяг яких встановлюється
відповідно підготовленим медичним персоналом:

йодна профілактика;

уживання радіопротекторів;

максимально можлива в наявний час дезактивація одягу і взуття;

евакуація населення з місць зараження і надання їм під час евакуації
необхідної медичної допомоги.

Під час масових інфекційних захворювань в осередках бактеріологічного
або біологічного зараження перша медична допомога включає в себе
наступні етапи:

Використання підручних, а при наявності, і табельних засобів
індивідуального захисту;

Активне виявлення й ізоляція хворих з підвищеною температурою та
підозрюваних на інфекційні захворювання;

Використання засобів екстреної профілактики;

Проведення необхідної часткової чи повної санітарної обробки.

При цьому обсяг та перелік медикаментів для проведення робіт по пункту 2
та 3 встановлюються медичним персоналом

Під час масових спалахів харчових отруєнь, інфекційних захворювань,
аварій на атомних реакторах і інших катастрофах обсяг людських жертв
залежить від своєчасного оповіщення населення про надзвичайну ситуацію.
При цьому в першу чергу повинні широко використовуватися засоби масової
інформації.

Перелік планових медичних маніпуляцій залежить від рівня кваліфікації
персоналу медичних формувань, що прибувають у зону катастрофи, їхньої
оснащеності медикаментами, портативною лікувально-діагностичною
апаратурою й іншим медичним устаткуванням.

Лікарська допомога – це комплекс медичних маніпуляцій, які виконуються
медичним персоналом з використанням табельних медичних засобів. Вона
спрямована на порятунок життя потерпілого і попередження розвитку
ускладнень у стані здоров’я.

На додаток до заходів, що проводяться в порядку першої медичної
допомоги, обсяг лікарської допомоги включає наступні етапи:

контроль серцево-судинної діяльності (вимір артеріального тиску,
підрахунок кількості серцевих скорочень, визначення напруги і наповнення
пульсу та функцій органів дихання (частота і глибина подиху)
потерпілого;

уведення знеболюючих і серцево-судинних препаратів;

введення антибіотиків, протизапальних препаратів;

уведення седативних, протисудорожних і протирвотних засобів;

надання сорбентів, антидотів і т. д.;

контроль правильності накладення джгутів, пов’язок, шин і, при
необхідності, – їхнє виправлення і доповнення з використанням табельних
і медичних засобів;

накладання асептичних пов’язок.

Оптимальний термін надання лікарської допомоги складає 1 годину після
одержання травми.

Перша лікарська допомога потерпілим здійснюється розгорнутими медичними
пунктами.

Приведений вище перелік заходів (обсяг допомоги потерпілим) може
змінюватися убік розширення чи зменшення, у залежності від тих
конкретних умов, які виникають під час конкретних надзвичайних ситуацій,
аварій чи катастроф.

4.6.3. Аптечка першої медичної допомоги

До табельних медичних засобів індивідуального захисту відносяться:

аптечка індивідуальна;

універсальна побутова аптечка для населення, що проживає на
радіаційно-небезпечній території;

індивідуальні протихімічні пакети;

пакет перев’язний медичний (ППМ).

Аптечка індивідуальна має у своєму складі препарати, призначені для
надання першої медичної допомоги з метою профілактики шоку і радіаційних
уражень, проведення протибактеріальної і протирвотної терапії. Вона
являє собою футляр жовтогарячого кольору розміром 9,5 * 8,5 * 2,0 см,
масою небагато більше 100 гр. Усередині футляр розділений на 7 гнізд, у
яких розміщені різнобарвні циліндрики різної конфігурації і тюбик та
шприц-тюбик, що містять медичні засоби. Правила використання препаратів
і засобів, що містяться в аптечці першої допомоги, знаходиться у
футлярі.

Індивідуальні протихімічні пакети використовуються для проведення
часткової санітарної обробки і дегазації в місцях хімічного ураження.

Пакет перев’язний медичний (ППМ) використовується для перев’язки раней і
опіків, накладання пов’язки при відкритому переломі. Пакет перев’язний
являє собою бинт шириною 10 см, довжиною 7 см, на якому розміщені дві
ватно-марлеві подушечки (32*17,5 см). Одна з подушечок рухома, інша –
нерухома. Перев’язний матеріал пакета стерильний, він загорнений у
пергаментний папір і розміщений у чохлі з прогумованої тканини.
Внутрішня сторона чохла також стерильна.

4.6.4. Використання підручних засобів

У реальних ситуаціях під час нещасних випадків під рукою не завжди
маються табельні засоби для надання допомоги потерпілим. У цих випадках
необхідно застосовувати підручні засоби.

Наприклад, у людини вибитий один зуб, і його ясна кровоточать. У цьому
випадку потрібно згорнути зі стерильної марлі тампон, уставити його на
місце вибитого зуба і зарекомендувати потерпілому сильно закусити це
місце на 10 – 15 хвилин. Повторювати цю процедуру необхідно доти, поки
кровотеча не зупиниться.

Для перев’язки рани не завжди можна знайти відразу бинт чи вату. У цьому
випадку можна використовувати рушник, розірване на смуги простирадло,
наволочку, а також чисту носову хустку, паперові серветки і т.д., за
допомогою яких можна припинити кровотечу і перешкодити забрудненню рани.

У випадку переломів кісток замість шин також можливе використання
підручні засобів. Наприклад, якщо перелом стався на лижній прогулянці,
то у якості підручних засобів можуть бути використані лижа, лижна палка.
При нещасному випадку на будівельному майданчику – дошка, арматура. Якщо
ситуація відбулися в природному середовищі, то підручними засобами
можуть слугувати очерет, туго скручена солома й ін.

4.6.5. Правила зупинки кровотеч. Обробка ран при

механічних ушкодженнях, опіках і обмороженнях

Результатом механічних ушкоджень організму людини, як правило, є рани.

Рани – це ушкодження тканин і органів з порушенням цілісності шкіряного
покриву, слизистої оболонки що супроводжується болем, кровотечею,
розбіжністю ушкоджених країв живої тканини, а також порушенням функцій
ушкодженої частини тіла.

У разі, коли механічне ушкодження супроводжується частковим порушенням
шкіри чи слизистої оболонки, то це називається саднами.

При механічних пошкодженнях виділяють наступні їх типи по виду
ушкодження елементів тіла:

поранення м’яких тканин (шкіри, підшкірної клітковини, м’язів, сухожиль,
судин, нервів);

поранення з ушкодженням кісток;

проникаючі поранення;

непроникаючі рани тіла.

По механізму нанесення, характеру ушкодження розрізняють рана різані,
колоті, рубані, укушені, рвані, скальповані, ударені, давлені і
вогнепальні.

Різана рана – заподіяна гострим предметом. Вона характеризується
перевагою довжини над глибиною, рівними краями, мінімальним обсягом
мертвої тканини і реактивних змін навколо рани.

Рвана рана виникає від такого механічного впливу на м’які тканини
організму людини, сила якого перевищує фізичну здібність їх до
розтягування.

Колота рана виникає від ушкодження м’яких тканин голкою, шилом, цвяхом,
ножем, багнетом і т. п. Ці рана, як правило, глибокі, часто «сліпі»,
тобто практично невидимі, з невеликим вхідним отвором і можуть
супроводжуватися ушкодженням кровоносних судин, та внутрішніх органів.

Скальпована рана характеризується повним чи частковим відставанням шкіри
від м’язових тканин, а на волосистій частині – майже всіх м’яких тканин
тіла людини без істотного їхнього ушкодження.

Ударена рана як і давлена рана, виникає від удару тупим предметом. Вона
спостерігається в тому випадку, якщо спостерігається розбіжність і
розриви тканин зі значною зоною їх травматичного порушення, з великим
мікробним забрудненням.

Укушена рана виникає внаслідок покусання потерпілого твариною чи
людиною. Вона відрізняється великим мікробним забрудненням та, як
правило, інфекційними ускладненнями. Вона може містити в собі ознаки,
які характерні рваній, удареній і давленій ранам. Така рана часто
інфікується патогенними мікробами, які знаходяться в слині того, хто
кусає.

Вогнепальна рана. Рани, що наносяться вогнепальною зброєю, істотно
відрізняються від інших поранень і ушкоджень по своїй структурі,
характеру патофізиологічних змін місцевого і загального характеру.

Велика кількість систем вогнепальної зброї і боєприпасів обумовлюють
велику розмаїтість вогнепальних ран. Ефект фізичної дії кулі
вогнепальної зброї на живу тканину залежить, з одного боку, від її
властивостей: величини, форми, маси, швидкості польоту, а з іншого боку
– від структури і фізичних властивостей уражених тканин: їхньої
щільності, пружності, відсотка змісту води, наявності еластичних чи
крихких структур. Пряма дія кулі викликає розриви і розщеплення тканин.
У результаті цієї прямої дії виникає раневий канал, який заповнений
зруйнованими тканинами – раневим детритом.

Проходячи через тканину, куля вогнепальної зброї залишає за собою слід у
виді так називаної тимчасової порожнечі, яка пульсує на протязі
декількох мілісекунд. Так створюється зона молекулярного струсу, яка є
зоною непрямої дії бічного удару кулі. Величина цієї зони може
перевищувати розміри кулі чи осколка в 40 разів, а тиск у ній може
досягати 100атм.

Таким чином, на відміну від рани, нанесеною холодною зброєю, вогнепальна
рана має три зони:

зону первинного раневого каналу;

зону некрозу – осередків тканин, які відмирають в наступні найближчі
години і дні після поранення;

зону молекулярного струсу.

У цілому вогнепальна рана характеризується такими особливостями:

наявністю омертвілих і тканин, що відмирають;

створенням осередків некрозу;

нерівномірною довжиною в ушкодженнях і омертвілих тканинах на різних
ділянках стінки раневого каналу;

наявністю в тканині сторонніх тіл.

Кожна вогнепальна рана, як правило забруднена мікробами. Прийнято
розрізняти первинне та вторинне їх мікробне забруднення.

Первинне забруднення настає в момент нанесення рани.

Вторинне забруднення рани, як правило, пов’язано з порушенням правил
антисептики під час перев’язки й операції.

Бактеріальне забруднення вогнепальної рани, наявність у ній мертвих і
тканин, що відмирають, а також складність ходу і структури раневого
каналу створюють позитивні умови для розвитку інфекційних ускладнень.

Надаючи першу медичну допомогу, необхідно швидко звільнити місце
поранення від одягу (взуття) і накласти на неї пов’язку. Для цього
призначений пакет перев’язний медичний (ППМ).

Порядок підготовки до накладення перев’язного пакета наступний:

1. Розірвати по надрізі прогумовану оболонку ППМ і зняти її.

2. Зі складки паперової оболонки витягнути шпильку, а оболонку розірвати
і відвернути.

3. Лівою рукою взяти кінець бинта і, розтягши його, розгорнути до
голівки бинта (приблизно один оборот).

4. Правою рукою взяти голівку бинта і, розтягши його, розгорнути
пов’язку.

5. Доторкатися руками тільки тієї сторони подушечок, яка прошита
кольоровою ниткою. При необхідності можна змістити рухому подушечку на
потрібну відстань.

6. Подушечки прибинтувати, а кінець бинта закріпити шпилькою. При
необхідності шпилька може бути використана для сколювання одягу, який
розірваний над ранню.

Кровотечу можна зупинити за допомогою найпростіших методів – пов’язкою,
джгутом, закруткою. При цьому вводять знеболюючі засоби, використовуючи
шприц-тюбик.

Техніка використання шприца-тюбика наступна:

1 – проколоти мембрану і зняти захисний ковпачок;

2 – видалити повітря зі шприца-тюбика;

3 – виконати ін’єкцію знеболюючого засобу.

Пораненим з обширним ушкодженням м’яких тканин чи кінцівок з переломом
кісток, необхідна транспортна мобілізація.

Після зупинки кровотечі перша лікарняна допомога містить у собі наступні
заходи:

перевірку надійності тимчасової зупинки кровотечі;

заміну раніше накладених пов’язок.

Заміняючи пов’язку, шкіру навколо рани очищають і дезінфікують. Для
зупинки кровотечі із широких ран, якщо видна кровоносна судина, на рану
накладають зажимчики, виконують тампонаду рани. Ділянка шкіри біля рани
промивається розчином антибіотиків. Для попередження розвитку інфекції в
рані, при її обробці доцільно використовувати препарати, яким притаманні
властивості тривалої дії.

Конкретний перелік лікувальних заходів першої медичної допомоги, у
випадку поранень різних локалізацій, необхідно виконувати безпосередньо
на місці трагедії у відповідності із сформованою ситуацією. Наприклад,
усім пораненим уводять протиправцевий анатоксин і роблять підготовку їх
до евакуації для наступного етапу медичної допомоги.

У середньому при виконанні заходів першої медичної допомоги на одного
пораненого повинно витрачатися в середньому 15 – 20 хвилин.

Виконання зазначених лікувальних заходів уможливлює стабілізувати стан
пораненого тільки в тому випадку, якщо відсутні показання для проведення
негайного хірургічного втручання. Якщо такі показання присутні, то в
таких випадках поранених необхідно негайно евакуювати для надання їм
оперативного втручання.

У багатьох випадках у надзвичайних ситуаціях потерпілі мають ушкодження
від термічного ураження: опіки чи обмороження, при яких також необхідне
втручання медичних працівників для надання допомоги.

Опіки є одними з найбільш частих і важких видів ураження як у
військовий, так і у мирний час.

Термічні опіки класифікують по наступним ознаках:

по площині ураження (у відсотках до поверхні тіла, прийнятої за 100%);

по глибині ураження (І, II, ПІ-А, ІП-Б і IV ступінь);

по періоду протікання опікової хвороби (опіковий шок, гостра опікова
токсемія).

Для визначення площини опіку використовують прості, але досить точні
способи дослідження: «Правило долоні», «Правило дев’ятки».

«Правило долоні» – це вимір долонею площини опіку. Розмір долоні складає
приблизно 1 % від загальної площини шкіряного покриву людини. Цей спосіб
використовується для обмежених опіків.

«Правилу дев’ятки». Це правило ґрунтується на тім факті, що поверхня
голови і шиї складає 9% від поверхні тіла людини. Поверхня однієї
верхньої кінцівки складає 9%, поверхня однієї нижньої кінцівки – 18%, а
поверхня передньої частини тіла – 18%. Проміжність і зовнішні полові
органи складають 1 % усієї поверхні тіла.

Виділяють чотири ступені опіків, яким характерні наступні ознаки:

I ступінь – суперемія і припухлість шкіри;

II ступінь – гіперемія і припухлість шкіри з відшаруванням епідермісу з
виникненням міхурів, наповнених прозорою рідиною;

ІІІ – А ступінь – епідерміс відсутній, м’які покриви тканини припухлі,
напружені, поверхня опіку білувато-сірого кольору, судинний малюнок не
вирізняється, болюча і тактильна чутливість знижені;

III- Б ступінь – некроз шкірного покриву, що має вид щільних сухих
бурувато-коричневих струпів з різним малюнком підшкірних вен по їхній
товщині. Струп не береться в складку, він спаяний з нижче розташованими
тканинами. Болюча і тактильна чутливість відсутні;

IV ступінь – некроз шкіри глибоко розташованих тканин (підшкірна
клітковина, сухожилля, м’язи).

Опіки І, П и III – А ступенів відносяться до поверхневих, оскільки в
цьому випадку можливе самостійне відновлення шкірних покривів за рахунок
епітальних клітинних елементів, що збереглися.

Опіки III – Б и IY ступенів відносяться до глибоких. Як правило, у цих
випадках відновлення цілісності шкірного покриву можливо лише
оперативним шляхом, за рахунок пересадження власної шкіри, що збереглася
поза зоною термічної травми.

Опіки на площі до 10 % поверхні тіла викликають швидкоплинну загальну
реакцію. При опіках більше 10 % поверхні тіла, особливо при глибоких
опіках, а у лиць похилого віку і дітей і при меншій площині ураження, в
організмі потерпілого виникає комплекс загальних і місцевих
роздратувань, наслідком чого є розвиток так називаної опікової хвороби.
Перший період опікової хвороби класифікується як опіковий шок,
обумовлений значною площею і глибиною термічної ураження, а також віком
потерпілого.

Опіковий шок – це патологічний процес, в основі якого лежить велика
термічна поразка шкіри, яка виникає відразу ж після одержання травм і
приводить до важких змін у величині кров’яного тиску, з порушенням
мікроциркуляції крові й обмінних процесів в організмі потерпілого.

Наступним різновидом опікових травм є опіки дихальних шляхів.

Цей вид ураження, як правило, має місце під час пожеж у закритих
приміщеннях, горінні одягу, вибухах повітряно-газових сумішей.
Діагностика опіків дихальних шляхів базується на даних дослідження
потерпілих. Характерними ознаками опіків дихальних шляхів є наступні:

опіки слизуватої оболонки рота, язику;

обгорання волосся і носових проходів;

хрипкість голосу, кашель, болі в горлі при ковтанні.

Медична допомога при опіках – це дуже складний процес з погляду його
організації і техніки виконання.

Долікарняна допомога людям з опіками полягає, в основному, у припиненні
дії термічного фактора. Для цього необхідно зняти палаючий одяг, збити з
ніг людину, якщо вона біжить у палаючім одязі, облити її водою, накрити
палаючу ділянку одягу ковдрою, брезентом, пальто і т.д. При чому, не
слід притискати їх щільно до тіла, тому що у противному випадку це буде
сприяти поглибленню опіків за рахунок контакту шкіри з тліючою тканиною
одягу. Після цього потерпілого необхідно вивести (винести) із зони
пожежі з метою попередження отруєння продуктами горіння.

Перша медична допомога надається таким потерпілим при наступних
очевидних ознаках:

порушення або відсутність зовнішнього подиху, ознаками якого є,
наприклад, випадання язику, несвідомий стан потерпілого;

наявна зовнішня кровотеча, яка може спостерігатися при термо-механічних
поразках.

Таким постраждалим необхідно негайно виконати серцево-легеневу
реанімацію, тимчасово зупинити кровотечу.

Всіх обпалених розділяють на дві групи по ступені ураження. При цьому
поділ роблять по наступних ознаках травм:

шокогенна травма, що утворюється при загальній площі опіків більше 10%
тіла чи при опіках дихальних шляхів;

нешокогенна травма, що утворюється при загальній площі опіків менше 10 %
поверхні тіла, при відсутності опіків дихальних шляхів.

Для попередження опікового шоку потерпілим із шокогенною травмою
виконують наступні маніпуляції:

уводять знеболюючі засоби за допомогою шприць-тюбика;

накладають пов’язки на опікову поверхню головним чином для зменшення
теплових утрат організму потерпілого;

проводять транспортну іммобілізацію обпалених людей з таким розрахунком,
щоб опікова поверхня не перегиналася;

дають питво такого складу: одна чайна ложка питної соди та солі на один
літр води.

Потерпілим з нешокогенним опіком допомогу надають у другу чергу. Вона
полягає в накладенні пов’язки, уведенні знеболюючих препаратів і т.п.

У першу чергу підлягають евакуації потерпілі, які характеризуються
дихальною недостатністю, з накладеними джгутами і шокогенною травмою.

Діаметрально протилежним явищем стосовно опіків є переохолодження й
обмороження людини.

Загальне переохолодження (замерзання) організму виникає в результаті
невідповідності між інтенсивністю виробництва і віддачі тепла організмом
людини. Переохолодженню організму сприяє висока відносна вологість
повітря, вітер, мокрий одяг, взуття, а також поранення, виснаження,
перевтома, сп’яніння і т.п.

При переохолодженні людини розрізняють наступні стадії: – аденамічну; –
ступорозну; – субтрожну.

Аденамічна стадія характеризується ознобом і блідістю шкіри, скандованою
мовою, байдужістю до навколишньої дійсності. Ректальна температура тіла
людини складає 33…35°С.

Ступорозна стадія виражається в різкої сонливості, пригнобленні
свідомості, блідістю чи маскоподібним виразом обличчя. Пульс складає
близько 60 ударів на хвилину, характеризується слабким наповненням.
Подих уповільнений. Ректальна температура знаходиться в межах 31…32°С.

Субтрожна стадія характеризується несвідомістю, судорогами, задубінням,
впаданням очних яблук. У цьому випадку віка людини не зімкнуті, зіниці
звужені, майже не реагують на світло. Пульс – 40 ударів у хвилину,
визначається важко, тільки на сонних і стегнових артеріях. Подих
уповільнений – до 3…4 циклів на хвилину. Ректальна температура нижче
31°С.

У випадку аденамичної стадії загального переохолодження необхідно
зігріти потерпілого в теплому приміщенні. Йому дають гаряче питво, їжу,
алкоголь, потерпілого варто помістити у ванну з теплою водою,
температуру якої підвищують протягом 15…20 хвилин від 35…37°С до
39…40°С. Зігрівання потерпілого необхідно припинити при ректальній
температурі 35°С. Одночасно проводять енергійне розтирання тіла.
Евакуація потерпілого при важкому переохолодженні здійснюється в
лежачому положенні на носилках.

Обмороження спостерігається не тільки узимку, але й у теплий період
року. У залежності від діючого негативного фактора розрізняють 4 основні
види обморожень:

Обмороження від дії сухого морозу;

Обмороження, що виникає при температурі повітря нижче 0°С;

Контактне обмороження, що виникає при субкритичній температурі;

Синдром ознобу.

У більшості випадків обмороженню піддаються периферійні частини тіла
(вуха, ніс, стопи і т.д.).

Загальноприйнята наступна чотирьохступінчата класифікація обморожень:

I – ступінь – шкіра припухла, напружена, має мармуровий малюнок.
Потерпілий відчуває сверблячку, пекучі болі в уражених ділянках.

II – ступінь – на припухлій шкірі виникають прозорі міхури. Потерпілий
відчуває інтенсивні болі в місцях обмороження, що з часом підсилюються.

III – ступінь – на загальному тлі блідої і холодної на дотик шкіри видні
утворені міхури, наповнені рідкою біологічною масою.

IV – ступінь – мертвіють усі шари м’яких тканин. Шкіра бліда і синювата,
часом покрита міхурами, уміст яких темного кольору і неприємного запаху.
На другому тижні після обмороження з’являється демаркаційна лінія.
Діагностика (встановлення) глибини і площі обмороження на протязі першої
години після обмороження вкрай скрутна.

При наданні долікарняної і першої медичної допомоги проводять заходи по
терміновому відновленню температури і кровообігу в уражених тканинах.
Мокрий одяг знімають (бажано в теплому приміщенні) і заміняють на сухий.
При знятті примерзлих до тіла взуття й одягу необхідно виявляти
обережність, щоб не викликати механічних ушкоджень обморожених ділянок
тіла. Потерпілого обігрівають за допомогою грілок, теплих ковдр, дають
гарячу їжу і питво. Обморожені ділянки обережно розтирають ватою,
змоченою спиртом, чи сухими (попередньо вимитими) руками. Одночасно
проводять легкий масаж цієї частини тіла. Після потеплення і
почервоніння шкіри накладають спиртову чи асептичну пов’язку з товстим
шаром вати. Припустимо активне зігрівання обмороженої частини тіла у
воді з температурою не вищою 24°С, доводячи її протягом 20 хвилин до
36…40°С з одночасним масажем обмороженого місця від периферії до центра.

Після відігрівання і відновлення кровообігу на обморожену частину тіла
накладають утеплену асептичну пов’язку. Потім, у залежності від ступеня
обмороження, потерпілого направляють на амбулаторне чи стаціонарне
лікування.

4.6.6. Перша допомога при переломах і вивихах

У багатьох випадках під час катастроф виникають травми опорно-рухового
апарата. Під порушенням опорно-рухового апарата розуміють комплекс
складних, взаємозалежних загальних змін, які виникають у результаті
порушення анатомо-фізіологічної цілісності сегмента чи частини тіла
людини в цілому, суглобів, хребта, таза при їхній взаємодії з вражаючими
факторами зовнішнього середовища.

У цьому плані розрізняють загальні та місцеві травми. Як правило, травми
супроводжуються та, травматичним шоком.

Загальні травми характеризуються такими ушкодженнями, які ведуть до
порушення діяльності окремих органів або усього організму людини. Крім
того, загальні травми, наприклад опорно-рухової системи, можуть
ускладнюватися кровотечею, синдромом тривалого здавлювання, розвитком
хірургічних інфекційних ускладнень.

Місцеві травми характеризуються виникненням переломів, вивихів, а також
ушкодженням м’яких і м’язових тканин (садна, розриви зв’язок і
сухожиль).

Переломи поділяються на закриті і відкриті.

Закритими називаються переломи, якщо не відбувається порушення
цілісності поверхневих тканин. На вид закриті переломи бувають
поперечними, косими, гвинтоподібними, осколковими, увігнутими і
внутрішньо суглобними.

Закриті переломи здебільшого супроводжуються внутрішніми кровотечами.
Величина втрати крові залежить від складності перелому, його локалізації
і зсуву кісткових уламків. Утрата крові і болючі відчуття з зони травм
майже завжди супроводжуються розвитком травматичного шоку.

Відкриті переломи бувають вогнепальними і невогнепальними і
характеризуються супутнім ушкодженням (пораненням) м’яких тканин. Серед
невогнепальних відкритих переломів виділяють наступні:

первинно-відкриті, якщо ушкодження м’яких тканин і переломів виникають
одночасно під дією однієї і тієї ж зовнішньої сили;

вторинно-відкриті, котрі утворюються внаслідок перфорації м’яких тканин
і шкіри уламками кісток в зоні закритого перелому.

Серед ушкоджень хребта прийнято виділяти комплексні переломи хребта,
переломи дужок і відростків. У залежності від характеру і ступеня
деформації твердої мозкової оболонки, травми хребта можуть бути
проникаючими чи непроникаючими, з ушкодженням чи без ушкодження спинного
мозку.

До ушкоджень суглобів відносяться наступні травми:

внутрішньосуглобні переломи, які бувають закриті і відкриті;

ушкодження зв’язкового апарату;

травми внутрішньосуглобних утворень.

Відкриті ушкодження суглобів поділяються на проникаючі, які
супроводжуються порушенням цілісності шкіри, а також непроникаючі.
Небезпека відкритих проникаючих ушкоджень заключається в можливості
розвитку важких інфекційних ускладнень.

Усі переломи кісток і ушкодження суглобів бувають у свою чергу
ізольованими, множинними, об’єднаними і комбінованими.

Ізольованими є переломи кісток одного сегмента чи ушкодження одного
суглоба.

Під множинними розуміють кілька переломів одного чи декількох сегментів
або суглобів.

Об’єднаними називають загальні ушкодження опорно-рухового апарата й
органів тіла людини, а також структур інших анатомічних областей.

Діагностика переломів кісток і ушкоджень суглобів. Діагностика переломів
ґрунтується на даних клінічного і рентгенівського досліджень і дозволяє
визначити раціональну тактику лікування. Правильно проведені дослідження
дають можливість установити механізм і характер перелому.

Клінічні ознаки перелому поділяються на абсолютні і відносні.

До абсолютних відносяться наступні симптоми:

наявність кісткових уламків у рані;

патологічна (не природна) рухомість кінцівки;

скорочення чи деформація кінцівки;

порушення цілісності кісти, що визначається на основі рентгенологічних
досліджень.

Відносними ознаками є:

припухлість і крововилив у зоні травми;

відчуття болю в зоні перелому при навантаженні по осі кінцівки,
порушення її функції;

для вогнепальних поранення характерною ознакою є локалізація вхідного і
вихідного отворів при наскрізних пораненнях.

Симптомами закритих ушкоджень суглобів є наступні:

порушення форми суглоба внаслідок нагромадження крові в порожнечі чи
посиніння і зсув уламків;

біль у суглобі під час руху;

обмеження властивих даному суглобу активних і пасивних рухів;

патологічна нерухомість, не властива даному суглобу.

При відкритих ушкодженнях може мати значення розміщення рани. Наявність
у рані кісткових уламків із суглобними поверхнями, при витіканні
синюватої рідини та деформація контурів суглобів, вважаються абсолютними
ознаками їх вогнепального поранення.

Травматичним вивихом називається повне роз’єднання суглобних кінців двох
об’єднаних кісток із розривом капсули і зв’язку. Частковий зсув
суглобних поверхонь називається підвивихом. У випадку поранення шкіри і
капсули суглоба вивихи називають відкритими. Травматичні вивихи
конкретних суглобів вимагають у діагностиці даного виду ушкоджень
ретельного індивідуального підходу при обстеженні пацієнта з
обов’язковим рентгенологічним дослідженням.

Важливим лікувальним заходом при травмах опорно-рухового апарату є
іммобілізація.

Під іммобілізацією розуміють використання різного виду пов’язок і
фіксуючих пристроїв, покликаних забезпечити стабільну нерухомість
уламків кісток і суміжних суглобів. У випадку ушкоджень опорно-рухової
системи іммобілізація, поділяється на транспортну і лікувальну.

Транспортна іммобілізація є засобом профілактики травматичного шоку,
ранніх вторинних кровотеч і інфекційних ускладнень. Вона забезпечує
нерухомість ушкодження, зменшує болючий синдром, попереджає додаткові
ушкодження тканин уламками кісток, охороняє від поновлення самостійно
зупиненої кровотечі чи кровотечі внаслідок ушкодження судин фрагментами
кістки.

Метою транспортної іммобілізації є забезпечення неможливості руху
ушкодженим сегментом кінцівки і суміжних суглобів на період евакуації в
установу, де буде надана кваліфікована чи спеціалізована хірургічна
допомога.

Засоби транспортної іммобілізації розділяють на стандартні (табельні),
нестандартні (табельні, використовувані в окремих випадках) і
імпровізовані (не табельні). У практиці надання долікарської і першої
лікарської допомоги часто використовують табельні і не табельні засоби,
які являють собою підручні матеріали.

Лікувальна іммобілізація включає в себе усі види гіпсових пов’язок, що
застосовують у спеціалізованих травматологічних відділеннях чи
лікувальних установах. Цей вид іммобілізації може бути виконаний на
етапі надання долікарської допомоги при закритих неускладнених переломах
довгих трубчастих кісток без чи з незначними зсувами. Іммобілізація в
таких випадках виконується накладенням гіпсових ліктьових пов’язок, які
у міру зменшення пухлини надалі можуть бути переведені в лангетні
(звичайні трубчасті або пластинчасті).

Іммобілізація повинна виконуватися безпосередньо на місці одержання
травми. Накладенню транспортних шин передує адекватне знеболювання. Рани
необхідно закрити асептичними пов’язками і зафіксувати транспортною
шиною, яка накладається над взуттям або одягом. Фіксація шин виконується
так, щоб залишити джгут помітним на потерпілому і забезпечити можливість
його контролю, не порушуючи іммобілізацію.

Шина повинна фіксувати кінцівку в її середньому фізіологічному
положенні. Шина перед накладенням моделюється і з середини обкладається
ватно-марлевими прокладками. Під час проведення транспортної
іммобілізації необхідно виключити можливість руху двох суміжних
суглобів, а при переломах – стегнової і плечової кісти.

Потерпілих із травмами хребта транспортують на носилках зі щитом. Під
час першої медичної допомоги іммобілізація повинна бути виконана в
зазначеному обсязі для кожного типу ушкоджень гіпсовими лангетами.
Потерпілих з переломами кісток таза і хребта доцільно евакуювати на
носилках іммобілізованих вакуумних (НІВ). Носилки являють собою чохол,
що не пропускає повітря, наповнений дрібними пластмасовими кульками.
Потерпілого укладають у необхідному положенні на чохол, який потім
зашнуровується. Після цього з чохла видаляють повітря і носилки
здобувають необхідну щільність.

Вправляння вивихів може бути виконано тільки фахівцем, який має
практичний досвід виконання подібних маніпуляцій. У разі відсутності
такого фахівця застосовується знеболювання і накладення транспортної
іммобілізації.

При масовому травмуванні людей насамперед евакуюються потерпілі з
важкими травмами опорно-рухового апарата, які, як правило,
супроводжуються травматичним шоком, інтенсивною кровотечею й іншими
небезпечними для життя наслідками травм, а також потерпілих з
накладеними джгутами.

4.6.7. Проведення штучного дихання і непрямого масажу серця

У лікувальній практиці спостерігаються три наступні стадії несвідомого
стану людини,

забуття – стан, з якого людину легко вивести на кілька секунд, вона може
дати досить зрозумілі відповіді на ваші питання, але потім знову
зомліти;

заціпеніння – стан, у якому людина реагує на питання, однак не може дати
розбірливої відповіді.

утрата свідомості – стан, під час якого людина не реагує ні на які
подразники.

Причому слід зазначити, що хворий може переходити з однієї стадії
несвідомого стану в іншу чи залишатися в одній з них:

У випадках, коли людина знаходиться в несвідомому стані, долікарська
допомога заключається в наступному:

1. Опуститися на коліна поруч з потерпілим. Після цього необхідно
виконати наступні дії:

– поверніть його голову у свою сторону;

– розпряміть більш близьку до вас руку потерпілого уздовж його тіла;

– покладіть одну його ногу на іншу, його іншу руку на його груди.

2. Підтримуючи голову потерпілого однією рукою, другою нахиліть її на
груди так, щоб голова була повернена набік.

3. Злегка підніміть підборіддя потерпілого, щоб йому було легше дихати.
У такім положенні його дихальні шляхи відкриті і язик не зможе запасти і
тим самим закрити їх.

4. Зігніть більш близьку до вас ногу потерпілого в коліні так, щоб вона
не підтримувала нижню частину тіла.

5. Другу його руку розпряміть і покладіть уздовж тіла, щоб вона не
давала змоги потерпілому перевернутися на іншу сторону.

Якщо після виконаних вами дій людин не дихає – необхідно прийматися за
виконання штучного дихання. Одночасно необхідно виконувати непрямий
масаж серця. Серце можна змусити працювати, якщо натискати на нього
безпосередньо через грудину ритмічним натиском і поєднувати цей прийом з
вентиляцією легень методом «із роту в рот».

Методика виконання непрямого масажу серця така:

Складені разом долоні рук необхідно покласти на нижню частину грудей у
місце, яке на два пальці вище кінця грудини (узагалі, можна працювати й
і однією рукою, лише зрідка допомагаючи собі другою). Натискати потрібно
із силою, використовуючи усю вагу вашого тіла. При цьому натиск повинний
бути таким, щоб груди дорослої людини стискалися приблизно на 4
сантиметри. Натиски на грудину повинні повторюватися з частотою до 80
разів у хвилину. У паузах між натисканнями руки від грудини не
відриваються.

Якщо ви робите масаж самостійно, то приблизно після 15 натискань
необхідно виконати процедуру штучного дихання. Якщо ж допомога надається
двома людьми, то один з них натискає на груди, а другий удмухує повітря.
Циклічна послідовність дій повинна бути наступною: п’ять стисків грудей
і одне вдмухування повітря в легені.

Якщо у хворого з’являється пульс, то масаж серця необхідно припинити,
але штучне дихання при цьому необхідно проводити далі доти, поки людина
не почне самостійно дихати.

Однак цю методику можна використовувати лише тоді, коли ви упевнені, що
серце потерпілого не працює. Якщо воно хоча б слабко, але все-таки
б’ється, ваші різкі і, можливо, не дуже вмілі поштовхи в зону розміщення
серця здатні його зупинити зовсім.

Повертаючи до життя дитину, якій менше десяти років, можна користатися
тільки однією рукою, натискаючи на груди зі значно більш слабкою силою,
чим у випадку з дорослими, а також з більшою частотою – приблизно 80…100
натискань у хвилину, у залежності від віку дитини. Якщо ж ви рятуєте
немовля, то натискати на його груди можна тільки двома пальцями на
глибину до 2,5 см і з частотою 100 натискань у хвилину.

Контрольні запитання

Послідовність дій при долікарскій допомозі потерпілим.

Послідовність відновлення прохідності дихальних шляхів людини.

Основні причини загибелі людей при нещасних випадках.

Основні заходи при проведенні рятувальних робіт.

Сутність першої долікарської допомоги потерпілим.

Оптимальний термін надання долікарської допомоги.

Заходи долікарської допомоги потерпілим при механічних факторах
ураження.

Заходи долікарської допомоги потерпілим при термічних факторах ураження.

Заходи долікарської допомоги потерпілим при дії отруйних речовин.

Заходи долікарської допомоги потерпілим при аваріях на атомних
реакторах.

Заходи долікарської допомоги потерпілим при інфекційних захворюваннях.

Склад аптечки першої медичної допомоги.

Правила зупинки кровотеч.

Класифікація ран.

Правила обробки ран.

Правила накладення перев’язного пакета.

Техніка використання шприць-тюбика.

Класифікація термічних опіків.

«Правило долоні» у визначенні площі опіку.

«Правило дев’ятки» при визначенні площі опіку.

Опіковий шок.

Правила попередження опікового шоку.

Діагностика опіків дихальних шляхів.

Заходи долікарської допомоги при опіках.

Класифікація стадій переохолодження організму людини.

Заходи долікарської допомоги при переохолодженні.

Класифікація переломів.

Основні симптоми закритих ушкоджень суглобів.

Види іммобілізації потерпілого.

Істота транспортної іммобілізації.

Істота лікувальної іммобілізації.

Правила накладення шини.

Правила проведення іммобілізації потерпілого.

Правила транспортування потерпілих із травмами хребта.

Правила виконання штучного дихання.

Правила виконання непрямого масажу серця.

Розділ 5

Правове забезпечення безпеки

життєдіяльності людини

5.1. Законодавча база правового забезпечення

безпеки життєдіяльності людини

Становлення і розвиток будь-якої держави повинний супроводжуватися
забезпеченням і подальшим удосконалюванням безпечного стану
навколишнього середовища, виробництва, соціальних і побутових умов.
Реалізація такого комплексного підходу забезпечує безпеку
життєдіяльності людини. Основне місце в цьому процесі займає створення
законодавчої і нормативної бази, яка повинна забезпечувати на належному
рівні безпеку, охорону здоров’я людини і навколишнього середовища в
повсякденному житті й у надзвичайних ситуаціях.

Ієрархічна структура таких документів включає наступні їхні рівні, що
мають різну юридичну чинність: Конституцію України, Закони України,
урядові підзаконні акти, міжвідомчі, відомчі нормативні акти і
нормативні акти місцевих органів влади (рис. 5.1).

Юридичною основою забезпечення безпеки життєдіяльності людини на
законодавчому і нормативному рівні є Конституція України, у які
говориться:

«Кожна людина має невід’ємне право на життя… Кожний має право захищати
своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних
зазіхань» (ст. 27).

«Кожний має право на охорону здоров’я, медичну допомогу медичне
страхування… Держава піклується про розвиток фізичної культури і
спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя» (ст. 49).

«Кожний має право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє середовище
і на відшкодування заподіяному цим порушенням шкоди» (ст. 50).

Законодавча база забезпечення безпеки життєдіяльності людини в Україні
представлена наступною системою основних Законів:

«Про охорону здоров’я»;

«Про охорону навколишнього природного середовища»;

«Про охорону праці»;

«Про дорожній рух»;

«Про цивільну оборону».

Закон України «Про охорону здоров’я» визначає правові, організаційні,
економічні і соціальні основи охорони здоров’я населення України;
регулює суспільні відносини в цій області з метою забезпечення
гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і
довголітнього активного життя громадян; передбачає усунення негативних
факторів, що впливають на їхнє здоров’я, попередження і зниження
захворюваності, інвалідності і смертності, поліпшення спадковості.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»
передбачає мету, задачі, принципи і механізми забезпечення ефективного
природокористування, охорони навколишнього середовища, забезпечення
екологічної безпеки.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає
поняття екологічної безпеки і міри щодо її забезпечення, екологічні
вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введенню
в дію підприємств і інших об’єктів, використання мінеральних добрив,
засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин, передбачає міри щодо
охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біологічного
впливу, шкідливого впливу фізичних факторів і радіоактивного
забруднення, від забруднення виробничими, побутовими й іншими відходами.

Закон передбачає, що в Україні громадянам гарантується право загального
використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних
потреб (матеріальних, естетичних, оздоровчих і ін.).

Закон України «Про охорону праці» визначає основні положення щодо
реалізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя і
здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює при участі
відповідальних державних органів відносини між власником підприємства,
установи і організації чи уповноваженим їм органом і працівником з
питань охорони, гігієни праці і виробничого середовища і встановлює
єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Закон України «Про пожежну безпеку» визначає, що забезпечення пожежної
безпеки є невід’ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя і
здоров’я людей, національного багатства і навколишнього природного
середовища.

Цей Закон визначає загальні правові, економічні і соціальні основи
забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини
державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій області незалежно від
виду їхньої діяльності і форм власності.

Закон України «Про дорожній рух» визначає правові і соціальні основи
дорожнього руху з метою захисту життя і здоров’я людей, створення
безпечних і комфортних умов для учасників руху й охорони навколишнього
природного середовища.

Закон України «Про цивільну оборону» визначає право кожної людини на
захист свого життя і здоров’я від наслідків аварій, катастроф, пожеж,
стихійних лих і на вимогу гарантій забезпечення реалізації цього права
від Кабінету Міністрів України, міністерств і інших центральних органів
виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого
самоврядування, керівництва підприємств, установ і організацій незалежно
від форм власності і підпорядкування. Держава, як гарант цього права,
створює систему цивільної оборони, метою якої є захист населення від
небезпечних наслідків аварій, катастроф техногенного, екологічного,
природного і військового характеру.

Контроль за дотриманням положень, викладених у Законах, що спрямовані на
забезпечення безпеки життєдіяльності людини в Україні здійснює ряд
державних і громадських організацій. Вони підрозділяються на державні
органи загального, спеціального і галузевого рівня.

До першого рівня (державного) відносяться: Верховна Рада, Кабінет
Міністрів, виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів, місцеві
адміністрації.

Група державних органів, що відносяться до другого (загального) рівня,
уповноважена контролювати діяльність підприємств, установ і організацій,
громадян з питань охорони праці, охорони здоров’я, охорони навколишнього
середовища.

До органів третього рівня (спеціальних) відносяться такі, функцій яких
заключаються у керуванні економічною безпекою, охороною праці і т.п.

Державні органи четвертого (галузевого) рівня забезпечують контроль за
дотриманням розглянутих Законів стосовно до конкретної галузі народного
господарства.

5.2. Прокуратура України

В даний час в Україні активно реалізуються ідеї Декларації про державний
суверенітет, діє нова Конституція України, прийнята 26 червня 1996 року
Верховною Радою України. Проводиться також інтенсивна робота з
удосконалювання Концепції судово-правової реформи.

Усе це спрямовано на те, щоб між владою і людиною знаходилося право.
Реалізація цієї ідеї повинна здійснюватися через прийняття демократичних
законів. Важливим аспектом цього процесу є питання про визначення місця
і ролі прокуратури в системі органів державної влади.

Рішення цієї важливої проблеми, у першу чергу, повинне ґрунтуватися на
об’єктивній оцінці умов життєдіяльності людини і розвитку суспільства,
потреб формування демократичної правової соціальної держави, її
історичних, правових і культурних традиціях. Без належного обліку цих
умов і потреб місце і роль прокуратури в суспільстві можуть бути
перекручені на шкоду соціальному розвитку, що в приведе до ослаблення
ролі прокуратури по виконанню її соціального призначення – здійснювати
вищий нагляд за демократичною законністю в державі.

У процесі побудови демократичної правової держави підлягають
реформуванню державні інститути і переосмисленню застарілі представлення
про забезпечення законності і зміцнення правопорядку. При цьому
необхідно використовувати історичний досвід організації і діяльності
прокуратури в інших країнах стосовно до нових умов розвитку суспільних
відносин.

Нинішній правовий статус прокуратури, її задачі і функції визначені
Законом України «Про прокуратуру». У його основі лежать принципові
положення Декларації про державний суверенітет України. Необхідно
особливо підкреслити, що в Декларації поряд з поділом державної влади на
законодавчу, виконавчу і судову приділяється самостійне місце вищому
нагляду за точним і однаковим виконанням законів, який покладається на
Генерального прокурора України. Закон України «Про прокуратуру» наблизив
її діяльність до демократичних принципів права, до всілякого зміцнення
верховенства закону, до захисту прав кожної особистості, її свободи як
людини, так і громадянина. Передбачено судовий контроль за деякими
рішеннями прокурора, прийнятими в порядку загального нагляду. Санкція
прокурора на арешт громадянина може бути оскаржена в суді.

У розділі VII Конституції України «ПРОКУРАТУРА» міститься три статті 121
– 123, які присвячені цьому найважливішому державному органу. Перші дві
статті носять чисто декларативний характер, що встановлюють наступні
функції прокуратури:

Підтримка державного обвинувачення в суді.

Представництво інтересів громадянина чи держави в суді у випадках,
визначених Законом.

Нагляд за дотриманням законів органами, що здійснюють
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове розслідування.

Нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень по
кримінальних справах, а також при застосуванні інших мір примусового
характеру, зв’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Ст. 123 Конституції України визначає, що організація і порядок
діяльності органів прокуратури України визначається Законом. Відповідно
до Конституції України існуючий порядок арешту, утримання під вартою і
затримкою осіб, підозрюваних у здійсненні злочину, а також проведення
огляду й обшуку житла чи іншого володіння такого лиця зберігається на 5
років після вступу в силу Конституції. Надалі ці функції передаються
судам.

5.3. Адвокатура України

Принципи і гарантії адвокатської діяльності. Відповідно до Закону
адвокатура України є добровільним професійним суспільним об’єднанням,
покликаним сприяти захисту прав людини і представляти законні інтереси
громадян України, іноземців, лиць без громадянства, юридичних осіб,
надавати їм різну юридичну допомогу.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства
закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Закон про адвокатуру закріплює норму, яка стосується гарантій
адвокатської діяльності. Нею встановлені такі наступні основні
положення:

професійні права, честь і достоїнство адвоката охороняються законом;

забороняється яке-небудь втручання в адвокатську діяльність, вимогу від
адвоката відомостей, які складають адвокатську таємницю. З цих питань
вони не можуть допитуватися як свідки;

не допускається офіційне негативне реагування з боку органів дізнання,
слідства, суду на правову позицію адвоката в справі;

кримінальна справа проти адвоката може бути відкрита тільки Генеральним
прокурором, його заступниками й обласними прокурорами.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту,
стаж роботи юриста чи помічника адвоката не менше двох років, що здав
кваліфікаційні іспити, одержав свідчення на право займатися адвокатською
діяльністю і прийняв Присягу адвоката України.

Для визначення рівня професійних знань лиць, які мають намір займатися
адвокатською діяльністю, створюються кваліфікаційно-дисциплінарні
комісії адвокатури (на обласному рівні). Ці комісії діють у складі двох
палат – атестаційної і дисциплінарної.

Атестаційна палата складається з 11 членів. У неї входять чотири
адвокати, чотири судді і по одному представнику від Кабінету міністрів,
АР Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних
депутатів і відповідного управління юстиції, а також відділення Союзу
адвокатів України.

Дисциплінарна палата створюється в кваліфікаційно-дисциплінарних
комісіях у складі 9 членів: – п’яти адвокатів; – двох суддів; – по
одному представнику від управління юстиції, Кабінету міністрів, АР Крим,
обласних Київської і Севастопольський місцевих державних адміністрацій;
– відділення Союзу адвокатів України.

При Кабінеті міністрів України створена Вища кваліфікаційна комісія
адвокатури. У її склад входять по одному представнику від кожної
кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, Верховного Суду, Міністерства
юстиції, Союзу адвокатів України.

Організаційні форми діяльності адвокатури. Особа, яка одержала свідоцтво
про право займатися адвокатською діяльністю, має право практикувати
індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро чи поєднуватися з іншими
адвокатами в колегії, фірми, контори й інші адвокатські об’єднання, що
діють відповідно до Закону про адвокатуру із своїми статутами.

Діяльність адвокатських об’єднань ґрунтується на принципах
добровільності, самоврядування, колегіальності і гласності. Вони
реєструються в Міністерстві юстиції, після чого повідомляють місцевим
органам влади про свою реєстрацію, а адвокати – про одержання свідоцтва.

Адвокати України виконують за Законом такі функції:

дають консультації і роз’яснення по юридичних питаннях, усні і письмові
довідки щодо законодавства;

складають заяви, скарги й інші документи правового характеру;

засвідчують копії документів у справах, що вони ведуть;

здійснюють представництво в суді, інших державних органах;

здійснюють правове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної
діяльності громадян і юридичних осіб;

виконують свої обов’язки, передбачені кримінальним-процесуальним
законодавством, під час дізнання і попереднього слідства.

Професійні і соціальні права адвоката, його обов’язки. До професійних
прав адвоката Закон відносить наступні:

представництво, захист прав і законних інтересів громадян і юридичних
осіб по їхньому поручительству у всіх органах, установах, організаціях;

збір відомостей про факти, що можуть бути використані як докази в
цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про
адміністративні правопорушення.

Закон надає право адвокату мати помічника.

Відповідно до Закону адвокати користаються правом на відпустку і на усі
види допомоги по державному страхуванню. Щодо розміру внесків, то вони
сплачуються адвокатом як особа, яка займається діяльністю, заснованою на
особистій власності фізичної особи і винятково на його праці.

Оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином
(чи юридичною особою) і адвокатським об’єднанням чи адвокатом. У випадку
участі останнього в кримінальній справі по призначенню і при звільненні
громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість,
оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави. Якщо договір
розривається достроково, оплата праці проводиться за фактично виконану
роботу. При неналежному виконанні адвокатом доручення внесена плата
повертається громадянину чи юридичній особі цілком чи частково, а при
виникненні суперечки – за рішенням суду.

Якщо підозрюваний, обвинувачуваний, підсудний визнає свою провину в
здійсненні злочину, адвокат, при наявності основ для цього, повинний
відстоювати перед судом, слідчим, прокурором його невинність. При цьому
він зобов’язаний погодити свою позицію з підзахисним, оскільки колізія
(протистояння) між позиціями адвоката і підзахисного є неприйнятною.
Адвокат не може визнати доведеною провину свого підзахисного, якщо
останній її заперечує.

Адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю, предметом і змістом
якої є обставини, що змусили громадянина чи юридичну особу звернутися до
адвоката, а також зміст консультацій, рад, роз’яснень і інших
відомостей, отриманих адвокатом під час здійснення професійних
обов’язків.

Дисциплінарна відповідальність адвоката. Дисциплінарне слідство та
визначення необхідних мір проти адвокатів здійснюється дисциплінарною
палатою, яка створюється у кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях у
складі 9 членів: – п’яти адвокатів; – двох суддів; – по одному
представнику від керування юстиції; Ради міністрів, АР Крим, обласних,
Київської і Севастопольської місцевих державних адміністрацій; –
відділення Союзу адвокатів України. Дисциплінарна палата розглядає
скарги громадян, а також окремі постанови судів, постанови,
представлення слідчих органів, заяви адвокатських об’єднань,
підприємств, установ, організацій на дії адвокатів, вирішує також
питання про залучення адвоката до дисциплінарної відповідальності і
розглядає збуджені з цих питань справи.

До адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення:

попередження;

призупинення на термін до одного року дії свідоцтва про право займатися
адвокатською діяльністю;

анулювання діяльності.

Адвокат може бути підданий дисциплінарному стягненню не пізніше одного
місяця з дня виявлення його провини. Воно не може бути накладене пізніше
шести місяців із дня його здійснення. Через шість місяців із дня
накладення стягнення дисциплінарна палата може зняти його достроково при
бездоганному поводженні адвоката і чесному відношенні до виконання своїх
обов’язків.

Адвокат у кримінальному процесі. Адвокат є захисником підозрюваного,
обвинувачуваного чи підсудного.

Підозрюваний – це особа, яку затримали по підозрі в здійсненні злочину
чи до якого застосовані запобіжні заходи до винесення постанови про
залучення його, як обвинувачуваного.

Обвинувачуваний – це лице, щодо якого є досить доказів, які вказують на
здійснення злочину, і на цій підставі слідчим винесена постанова про
залучення його, як обвинувачуваного.

Після передачі в суд обвинувачуваний називається підсудним, а після
винесення вироку – засудженим чи виправданим. Право зазначених осіб на
захист включає як право на захист від підозри чи обвинувачення, так і
право на захист своїх особистих і майнових відносин. Функція захисту
виникає одночасно з функцією обвинувачення і здійснюється паралельно з
нею на всіх етапах руху кримінальної справи, поки існує обвинувачення.

Функцію обвинувачення в кримінальному процесі здійснюють слідчі органи,
прокурор, суспільний обвинувач, а також потерпілий, цивільний позивач і
їхні представники. Це – сторона обвинувачення.

Функцію захисту від підозри й обвинувачення здійснює сам підозрюваний чи
обвинувачуваний, підсудний або засуджений, їхній захисник, суспільний
захисник, а також цивільний відповідач і його представник. Перераховані
особи є стороною захисту. Порушення права на захист завжди означає
істотне порушення вимог кримінального-процесуального закону і є однією з
найбільш розповсюджених основ для скасування вироків чи інших рішень у
справі обвинувачуваного чи підозрюваного.

Забезпечення права підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного на
захист полягає у тому, що закон визначає такі наступні положення:

наділяє їх як учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав,
використання яких дозволяє їм особисто захищатися від підозри чи
обвинувачення в здійсненні злочину, відстоювати свої законні інтереси;

надає зазначеним лицям право скористатися юридичною допомогою захисника;

покладає на лице, яке проводить дізнання, на слідчого, прокурора, суддю
і судовий обов’язок до першого допиту лиця роз’яснити йому право мати
захисника і скласти про це протокол;

надати можливість захищатися встановленими законом засобами від
пред’явленого обвинувачення, забезпечити охорону його особистих і
майнових прав.

Закон визнає участь захисника при проведенні дізнання, попереднього
слідства й у розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції
обов’язковим, крім випадків добровільного відмовлення особи, яка
обвинувачується, від захисника. Причому є випадки, коли добровільне
відмовлення такої особи від захисника не можливе. Це може відбуватися
при наступних обставинах захисту:

Захист лиця, що підозрюється чи обвинувачується в здійсненні злочину у
віці до 18 років;

Розгляд злочинів осіб, які через свої фізичні чи психічні недоліки
(німі, глухі, сліпі) не можуть самі реалізувати своє право на захист;

Захист лиць, які не володіють мовою, на якій ведеться судочинство;

Захист, коли санкція статті, по якій кваліфікується злочин, передбачає
страту;

При проведенні справи про застосування примусових мір медичного
характеру.

Закон містить також перелік обставин, які виключають участь у справі
особи, як захисника. Так, наприклад, адвокат не має права прийняти
доручення про надання юридичної допомоги в наступних випадках:

коли він у даній справі надає чи раніше надавав юридичну допомогу особі,
інтереси якої суперечать інтересам лиця, яке звернулося з проханням про
ведення справи;

якщо він брав участь як слідчий, або як лице, що проводило дізнання, чи
прокурор, суспільний обвинувач, суддя, секретар судового засідання,
експерт, фахівець, представник потерпілого, цивільний позивач
(відповідач), свідок, перекладач, понятий;

коли в розслідуванні чи в розгляді справи бере участь посадова особа, з
якою адвокат знаходиться в родинних відносинах (ч. 2 ст. 7 Закону про
адвокатуру України).

Контрольні запитання

Ієрархічна структура законодавчої і нормативної бази правового
забезпечення безпеки життєдіяльності людини в Україні.

Юридична основа забезпечення безпеки життєдіяльності людини в Україні.

Зміст основних статей Конституції України, спрямованих на забезпечення
безпеки життєдіяльності людини.

Система основних Законів України, спрямованих на забезпечення безпеки
життєдіяльності людини.

Закон України «Про охорону здоров’я».

Закон України «Про охорону праці».

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Закон України «Про цивільну оборону».

Закон України «Про пожежну безпеку».

Закон України «Про дорожній рух».

Система організацій, які здійснюють контроль за дотриманням
законодавства в Україні.

Місце і роль прокуратури України в забезпеченні безпеки життєдіяльності
людини.

Закон України «Про прокуратуру».

Функції прокуратури в Україні.

Принципи і гарантії адвокатської діяльності в Україні.

Закон про адвокатуру України.

Визначення рівня професійних знань адвокатів.

Склад і функції атестаційної палати адвокатів.

Склад і функції дисциплінарної палати адвокатів.

Організаційні форми діяльності адвокатури.

Функції адвокатури в Україні.

Професійні і соціальні права адвоката а Україні.

Обов’язки адвоката в Україні.

Оплата праці адвоката в Україні.

Істота адвокатської таємниці.

Дисциплінарна відповідальність адвоката.

Види дисциплінарних стягнень, застосовуваних до адвоката.

Функції адвоката в кримінальному процесі.

Законодавчі положення, які забезпечують права обвинувачуваного.

Випадки, що виключають добровільне відмовлення обвинувачуваного від
захисника.

Обставини, які виключають участь у справі лиця, як захисника
обвинувачуваного.

PAGE 1

PAGE 2

Рис. 5.1. Ієрархічна структура законодавчих та нормативних документів

Рис. 1.1 – Структурна схема системи «людина – середовище існування»

Рис. 1.2 – Графічний метод визначення рівня прийнятного ризику

Рис. 1.3 – Алгоритм реалізації керування безпекою життєдіяльності

антропогенні системи

Рис. 1.4 – Дерево дерево причин і небезпек для технологічного процессу з
використанням вибухонебезпечних газів, які зберігаються у балонах

Рис. 2.1. Будова ока людини: 1 – зовнішня оболонка (склера); 2 – судинна
оболона; 3 – прозора частина склери (роговиця); 4 ? діафрагма; 5 –
зрачок; 6 – хрусталик; 7 – радужна оболонка; 8 – стекловидне тіло; 9 –
сітчатка; 10 – сліпе п’ятно; 11 – нервове волокно

Рис. 2.2. Будова уха людини: 1 – слуховий канал; 2 – барабанна
перетинка; 3 – євстахієва (слухова) труба; 4 – наковальня; 5 –
молоточок; 6 – стремінце; 7 – костяний равлик; 8 – нервове волокно; 9 –
мішечки переддвір’я

Рис. 2.3. Будова шкіри людини: 1 – сальна залоза; 2 – потові залози; 3 –
безпосередньо шкіра; 4 – пігментні клітини; 5 – шар ороговівших клітин;
6 – надшкірниця; 7 – корінь волоса; 8 – нерви; 9 – кінчики нервів,
чуттєвих до дотику, давлению, теплу, холоду; 10 – кровоносні судини

Рис.2.4. Типові форми пірамід вікового складу населення
держави:

а – молода перспективна держава; б – держава, якій необхідно
вирішувати

демографічні проблеми; в – високорозвинена перспективна
держава;

І , ІІ, ІІІ – відповідно відносна кількість населення віком
до18, від 19 до 50,

старше 50 років

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020