.

Необхідна оборона (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
7 11809
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

“Необхідна оборона”

ПЛАН :

Вступ

Види обставин, що виключають злочинність діяння

Необхідна оборона

А)поняття необхідної оборони

Б)умови необхідної оборони

В)перевищення меж необхідної оборони

Відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Питанням про правомірність чи злочинність кола діянь, які можуть бути
вчинені особою у певних, екстремальних для неї, ситуаціях присвячується
розділ VIII Загальної частини КК. Вирішення цих питань безпосередньо
пов’язане із з’ясуванням наявності в діянні особи всіх ознак злочину,
передбачених ч. 1 ст. 11 КК. Відсутність хоча б однієї з цих ознак у
діянні означає, що воно не є злочином. Саме така ситуація має місце у
випадках, коли, незважаючи на шкоду, нанесену особі, власності, правам і
законним інтересам фізичних та юридичних осіб, певні діяння
розглядаються законом як суспільно корисні, або як суспільно прийнятні,
або як вибачальні з позицій кримінального права, але у всіх випадках –
як такі, що виключають злочинність діяння, а отже, і не тягнуть за собою
кримінальної відповідальності.

Кримінальне право формулює поняття й ознаки обставин, що виключають
злочинність діяння тому, що вони за певними зовнішніми ознаками, схожі
із злочинами.

Зовнішня схожість вказаних обставин із злочинами перш за все полягає в
тому, що наслідки у вигляді фізичної, майнової або моральної шкоди, які
настають від перших і других проявів, співпадають (настання смерті,
нанесення тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження майна тощо). А це
вимагає у кожному випадку ретельного дослідження обставин вчиненого
діяння для його правильної правової оцінки і відповідного, такого, що
базується на законі, рішення компетентного органу відносно його
правомірності чи злочинності. Отже, мова Йде про схожість обставин, що
виключають злочинність діяння, саме із злочинами, а не якимись іншими
правопорушеннями.

Значення наявності цих обставин у КК полягає в тому, що вони:

1) чітко розрізняють злочинний прояв від правомірного діяння, яке схоже
на нього, а, отже, забезпечують законність і справедливість рішення
відносно поведінки конкретної особи, що далеко не завжди є очевидним;

2) сприяють підвищенню правової активності та правової свідомості
громадян і службових осіб, які потребують законодавчих гарантій своєї
захищеності в разі нанесення ними шкоди при здійсненні свого права або
виконання службових чи громадських обов’язків;

3) мають важливе профілактичне значення.

Указані обставини випливають із конституційних положень, відповідно до
яких людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і
безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, ніхто не може
бути протиправно позбавлений права власності.

Види обставин, що виключають злочинність діяння

КК у розділі VIII Загальної частини формулює такі види обставин, що
виключають злочинність діяння:

необхідна оборона (ст. 36);

уявна оборона – дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин,
коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа,
неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала
наявність такого посягання (ст. 37);

затримання особи, що вчинила злочин – не визнаються злочинними дії
потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання,
спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її
відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення
заходів, необхідних для затримання такої особи(ст. 38);

крайня необхідність – не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним
інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки,
що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї
людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам
держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути
іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж
крайньої необхідності(ст. 39);

фізичний або психічний примус – не є злочином дія або бездіяльність
особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під
безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла
керувати своїми вчинками(ст. 40);

виконання наказу або розпорядження – дія або бездіяльність особи, яка
заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною,
якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або
розпорядження(ст. 41);

діяння, пов’язане з ризиком – не є злочином діяння (дія або
бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це
діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної
суспільно корисної мети (ст. 42);

виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної
діяльності організованої групи чи злочинної організації – не є злочином
вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка
відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в
організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи
розкриття їх злочинної діяльності(ст.43).

Кримінальне право, крім передбачених у розділі VIІI Загальної частини
обставин, передбачає і деякі інші обставини, що виключають злочинність
діяння і тісно пов’язані з його іншими інститутами:

діяння, яке хоча формально і містить ознаки злочину, але через
малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11 КК);

діяння, вчинене особою, яка не має всіх ознак суб’єкта злочину (ст. 18
КК);

добровільна відмова при незакінченому злочині (ст.ст. 17, 31);

у статтях Особливої частини КК може бути вказівка на те, які обставини
вчинення конкретного діяння, передбаченого відповідною статтею,
виключають його злочинність (наприклад, ч. 4 ст. 331).

Необхідна оборона

А)поняття необхідної оборони

“Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших
людей від протиправних посягань”. Також “кожен має право будь-якими не
забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень
і протиправних посягань”. Право на оборону визнано одним із
фундаментальних прав людини.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних
законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а
також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно
небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди,
необхідної й достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи
припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж
необхідної оборони.

Необхідна оборона – найбільш поширена на практиці обставина, що виключає
злочинність діяння. Вона є дійовим засобом боротьби зі злочинністю, який
закон дає можливість застосовувати кожній людині, незалежно від її
соціального статусу і спеціальної підготовки. Ще стародавні юристи
вказували на те, що самозахист є природним правом людини, яке вже потім
було відбите у праві писаному.

Слід підкреслити, що закріплене Конституцією та КК України право кожного
на необхідну оборону від суспільне небезпечних посягань на свої права і
свободи, своє життя і здоров’я, життя й здоров’я інших людей є важливою
гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та
свобод людини й громадянина, про невід’ємність права кожної людини на

життя, про недоторканність її житла й майна, а також забезпечує умови
для захисту громадських і державних інтересів.

Необхідна оборона є суб’єктивним правом людини, а не її обов’язком. Вона
може реалізувати його в межах вимог закону, походячи зі своєї оцінки
реалій конкретної ситуації.

Право на необхідну оборону є абсолютним: кожна особа має право вжити
заходів оборони від суспільно небезпечного посягання незалежно від того,
чи має вона можливість уникнути посягання (втекти, забарикадувати двері
тощо) або звернутись за допомогою до представників влади чи інших осіб.

Правила про необхідну оборону, встановлені ст. 36. поширюються не тільки
на звичайних громадян, але з певними особливостями, що стосуються правил
застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів і фізичної сили, —
і на працівників правоохоронних, розвідувальних органів,
військовослужбовців.

При цьому для певних осіб необхідна оборона є обов’язком, ухилення від
якого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобов’язаний
захищати осіб, на яких вчиняється напад, а також і самого себе,
суспільні й державні інтереси згідно з Законом України “Про міліцію” та
прийнятою ним Присягою. Військовослужбовець, що знаходиться на варті,
повинен захищати об’єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної
та вартової служб Збройних Сил України, присягою Українському народові
та отриманим наказом начальника. При цьому, відповідно до вказаних
нормативних актів працівники міліції та військовослужбовці мають право у
випадках, передбачених законом, застосовувати заходи фізичного впливу,
спеціальні засоби і вогнепальну зброю (див., наприклад, розділ III
Закону “Про міліцію”).

Відповідно до п. 11 ст. 13 Закону “Про участь громадян в охороні
громадського порядку і державного кордону” члени громадських формувань з
охорони громадського порядку і державного кордону мають право
застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу,
спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.

Працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізованої охорони,
які у зв’язку з виконанням службових обов’язків заподіяли шкоду
нападаючому чи затриманому, не несуть за це кримінальної
відповідальності, якщо діяли з додержанням закону.

Дії громадян, які при виконанні громадського обов’язку по підтриманню
правопорядку заподіяли шкоду особі у зв’язку із вжиттям заходів по
припиненню її суспільно небезпечного посягання, затриманню з метою
передачі чи доставки у відповідні органи, повинні розглядатися як
вчинені в стані необхідної оборони, якщо ними не було допущено явної
невідповідності засобів затримання характерові і ступеню суспільної
небезпечності вчиненого та обставинам затримання.

Отже, необхідна оборона є вимушеним спричиненням шкоди тому, хто
посягає, при правомірному захисті правоохоронюваних інтересів особи,
суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання.

Необхідна оборона є діянням, яке оцінюється як суспільно корисне, адже
завдання посягаючому шкоди компенсується запобіганням подальшої
злочинної поведінки особи, а отже, відверненням шкоди, яку могло
спричинити суспільно небезпечне діяння.

Також слід сказати, що особа не підлягає кримінальній відповідальності,
якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним
посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди
небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Б)умови необхідної оборони

Дії, вчинені у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було
перевищено її межі, вважаються правомірними і не можуть бути підставою
для притягнення особи не тільки до кримінальної, а й до
цивільно-правової чи будь-якої іншої юридичної відповідальності.

Право на необхідну оборону виникає лише за певних умов, визначених
законом. Ці умови характеризують як посягання, так і захист від нього.

Відповідно до ст. 36 ці умови полягають у такому:

1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять
її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом:

а) прав та інтересів особи, яка захищається;

б) прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної);

в) суспільних інтересів;

г) інтересів держави.

Не є необхідною обороною захист особи від правомірного затримання
працівниками правоохоронних органів. Водночас захист від явно
незаконного затримання розглядається як необхідна оборона навіть у
випадках, коли його здійснюють особи, які відповідно до закону мають
право на таке затримання. Не вважаються необхідною обороною дії, вчинені
у відповідь на напад, умисно спровокований “потерпілим” з метою здобути
собі переваги особи, яка обороняється.

Характерними прикладами провокації посягання є інспірування бійки, щоб
втягнути в конфлікт певну особу і під приводом здійснення необхідної
оборони розправитись з нею. За створення провокуючої обстановки і
наслідки, що настали в результаті дій злочинця, які він маскував під
необхідну оборону, настає відповідальність на загальних підставах;

2) оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечного посягання,
тобто діяння, ознаки якого передбачені КК. Закон не називає прямо таке
посягання “злочином”, оскільки правомірною вважається оборона не тільки
від діяння, яке у кримінально-правовому розумінні є злочином, а й від
суспільне небезпечного посягання такої, що не досягла віку, з якого
настає кримінальна відповідальність, чи неосудної особи, яке через
відсутність належного суб’єкта не визнається злочином. Суспільно
небезпечне посягання може бути не тільки нападом, а й іншою кримінально
караною дією (крадіжкою, зґвалтуванням тощо). Не виникає стану
необхідної оборони у разі “захисту” зазначених у ч. 1 ст. 36
охоронюваних законом прав та інтересів від діяння, яке через
малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11). Тому,
наприклад, вбивство особи, яка проникла в чужий сад для крадіжки кількох
яблук, розглядається не як вбивство з перевищенням меж необхідної
оборони, а як умисне вбивство (ст. 115);

3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною. Вона
можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось і ще не
закінчилось. Однак у ряді випадків така оборона можлива і до початку або
після закінчення посягання.

Стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільне небезпечного
посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто
обороняється. Для з’ясування цього необхідно врахувати поведінку
нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його
дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як
реальну.

При вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано оборону, слід
виходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно
бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність.
Якщо таке переконання було відсутнє, і той, хто захищався, допускав
помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він
перебував в стані необхідної оборони.

Отже, оборона можлива і до початку фізичних дій посягаючого з моменту,
коли виникла реальна загроза посягання. Встановлення у приміщеннях, на
воротах, дверях різних охоронних пристроїв, що здатні завдати тяжкої
шкоди здоров’ю або й позбавити життя (капкани, пристрої з електричним
струмом тощо), за загальним правилом, не може вважатися діянням,
вчиненим у стані необхідної оборони, через його явну передчасність.

Проте якщо особа, знаючи, що на неї. її рідних, близьких, ділових
партнерів або інших осіб готується напад, з метою його відбиття
встановлює такий охоронний пристрій або приводить у “бойовий” стан, і
цей пристрій в момент нападу спрацьовує проти нападника, то вчинене, з
урахуванням положень ч. 5 ст. 36, слід оцінювати як таке, що вчинене у
стані необхідної оборони.

Оборона проти явно закінченого посягання є неправомірною. Якщо ж той,
хто захищається, за обставинами справи не міг усвідомити, що посягання
закінчилось, його дії (хоча б і після об’єктивного закінчення посягання)
вважаються вчиненими в стані необхідної оборони. Перехід зброї чи інших
предметів від нападника до того, хто захищається, сам по собі ще не
свідчить про закінчення посягання.

У випадках так званої запізнілої оборони, коли дії щодо захисту були
вчинені в умовах явного припинення посягання, особа, яка оборонялась,
несе кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду на загальних
підставах;

4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто
захищається. Як правило, заподіяння шкоди в процесі “захисту” від
уявного нападу підлягає кримінально-правовій оцінці на загальних
підставах. Водночас, за певних обставин такий захист, який іменується
уявною обороною, може бути визнано правомірним;

5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто
посягає. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не
причетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від
наслідків, може настати за заподіяння шкоди з необережності;

6) необхідна оборона може здійснюватися для захисту охоронюваних законом
прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також
суспільних інтересів та інтересів держави. Тобто особа вправі захищати
не тільки власні інтереси, але й інтереси

інших громадян, суспільства та держави, а відповідні службові особи
зобов’язані це робити в межах своїх повноважень. Отже, у стані
необхідної оборони можна діяти, захищаючи дуже широке коло охоронюваних
кримінальним законом суспільних відносин.

Деякі злочини за своєю суттю і спрямованістю суспільної небезпеки не
можуть припинятись шляхом необхідної оборони (обман покупців та
замовників, давання хабара тощо).

7) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка
є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення
чи припинення посягання. Закон не вимагає механічної рівності між
засобами і характером оборони та засобами і характером посягання.
Правомірним буде і застосування більш серйозних засобів або заподіяння
більш значної шкоди, ніж ті, що об’єктивно були достатніми для відбиття
нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити
обставини нападу і вибрати абсолютно адекватні засоби оборони чи
заподіяти при захисті виключно необхідну для відбиття нападу шкоду.
Проте заподіяння при необхідній обороні явно надмірної шкоди, якщо той,
хто оборонявся, розумів, що посягання можна припинити із заподіянням
менш значної шкоди, за певних умов може бути визнане перевищенням меж
необхідної оборони.

У випадках, коли має місце посягання групи осіб, яка за кількістю
переважає тих, хто захищається, і діє агресивно, з очевидною загрозою
для життя чи здоров’я, для захисту ці особи мають право застосовувати
такі засоби, які мають в наявності..

В)перевищення меж необхідної оборони

Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає умисне заподіяння тому,
хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності
посягання або обстановці захисту.

Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони слід розуміти
смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження.
Невідповідність тяжкої шкоди, заподіяної тому, хто посягає,
небезпечності посягання або обстановці захисту слід визнавати явною
тоді, коли це з урахуванням обставин справи є очевидним для кожної
людини, отже і для того, хто обороняється. Так, явно невідповідним буде
не викликане необхідністю заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі,
яка має намір вчинити крадіжку і не робить спроб чинити фізичний опір.
Перевищенням меж необхідної оборони слід також вважати і випадки, коли
особа заподіяла тяжку шкоду тому, хто посягає, маючи при цьому
можливість відвернути чи припинити посягання із заподіянням явно меншої
шкоди і усвідомлюючи наявність такої можливості.

Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони настає лише при
заподіянні шкоди двох видів, а саме: тяжкого тілесного ушкодження;
умисного вбивства. Відповідальність за таке перевищення меж необхідної
оборони передбачена ст. ст. 118 і 124 КК. В інших випадках перевищення
меж необхідної оборони не є злочином.

Слід зазначити: щоб установити наявність або відсутність ознак
перевищення меж необхідної оборони, потрібно враховувати не лише
відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, але і
характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що
могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто
захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до
його відбиття, кількість нападаючих І тих, хто захищається, їх фізичні
дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров’я) та інші обставини.

Вирішуючи питання про правомірність заподіяння

шкоди, належить встановити, чи захищалася особа від реального, вже
розпочатого і ще не закінченого суспільне небезпечного посягання. Лише
при наявності стану необхідної оборони треба зробити висновок,
перевищила вона межі необхідної оборони чи ні.

Також при розгляді справ потрібно з’ясовувати, чи мала особа, яка
захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне
посягання іншими засобами, із заподіянням нападаючому меншої шкоди, і
чому не використала такої можливості.

Якщо в діях особи визнається перевищення меж необхідної оборони, то слід
вказати, в чому полягає перевищення та які засоби захисту в конкретній
ситуації не були використані винним, щоб уникнути тяжких наслідків.

3. Відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності полягає в
таких ознаках:

Небезпеку, що вимагає потребу захисту в стані необхідної оборони
створюють суспільно не безпечні дії фізичної особи, а небезпеку крайньої
необхідності – дії людей, сил природи, тварин, фізіологічні процеси і т.
ін.

В стані необхідної оборони шкода спричиняється нападаючому, а в стані
крайньої необхідності – непричетним до події третім особам.

Заподіяння шкоди третім особам в стані крайньої необхідності правомірне
лише в тому випадку, якщо це був єдиний засіб відвернення небезпеки. При
необхідній обороні такої умови немає.

Головною умовою крайньої необхідності є вимога, щоб заподіяна шкода була
меншою ніж відвернута. Заподіяна при необхідній обороні шкода може бути
і більшою ніж відвернута.

На відміну від необхідної оборони стан крайньої необхідності виникає
лише при наявності сукупності всіх його умов. Відсутність хоча б однієї
з них виключає стан крайньої необхідності.

Особа, що заподіяла шкоду в стані крайньої необхідності зобов’язана
відшкодувати її потерпілому. Враховуючи обставини події, суд може
перекласти цей обов’язок на особу, в інтересах якої ця шкода була
заподіяна.

Висновок

На завершення своєї роботи я хотів би коротко підбити висновки.

Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості
уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до
інших осіб чи органів влади.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних
законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а
також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно
небезпечного посягання шляхом заподіяних тому, хто посягає, шкоди,
необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи
припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж
необхідної оборони.

Умови правомірності необхідної оборони :

посягання повинно бути суспільно небезпечним;

посягання повинно бути наявним;

при необхідній обороні заподіяння шкоди можливе тільки тому, хто
посягає;

необхідна оборона може здійснюватися для захисту охоронюваних законом
прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також
суспільних інтересів та інтересів держави;

у процесі необхідної оборони не повинно бути ексцесу оборони, тобто
перевищення її меж.

Кримінальна справа, порушена за фактом діяння, вчиненого у стані
необхідної оборони (якщо не було перевищення її меж), підлягає закриттю
за відсутністю події злочину (п. 1 ст. 6 КПК).

Список використаної літератури

1. Конституція України – Київ, 28.06.96р.

2. Кримінально-процесуальний Кодекс від 28.12.60р.

3. Цивільний Кодекс від 18.07.63р.

4. Закон України “Про міліцію від 20 грудня 1990р.

5. Закон України “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992р.

6. Закон України “Про державну податкову службу в Україні” в редакції
від 24 грудня 1993 р.

7. Закон Україна “Про державну охорону органів державної влади України
та посадових осіб” від 4 березня 1998 р.

8. Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України від 24
березня 1999 р.

9. Закон України ” Про розвідувальні органи України” від 22 березня 2001
р.

10. Постанова ПВС № 4 від 28 червня 1991р. “Про практику застосування
судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від
суспільно небезпечних посягань”.

11. М. Й. Коржанський: Уголовне право України; Київ 1996р.

12. Кримінальне право України (загальна частина) за редакцією
Кондратьєва Я.Ю., Київ – 2002р.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України за редакцією
М.І. Мельника, М.І. Хавронюка, Київ – 2001р.

Конституція України – ч. 1 ст. 3

Конституція України – ч. 2 ст. 41

Конституція України – ч. 2 ст. 27

Конституція України – ч. 5 ст. 55

Кримінальний кодекс України – ч.1 ст.36

Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91

Див. ч. 2 ст. 36 ККУ

Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 8

Див. ч. 4 ст. 36 ККУ

Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 3

Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 3

Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 6

Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 4

Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 5

Див. Цивільний кодекс – ст. 445

PAGE 1

PAGE 26

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020