Мета ознаки необхідної оборони (Курсова)

Курсова робота

Мета ознаки необхідної оборони Зміст

Вступ

1 .Поняття необхідної оборони.

2.Мета та ознаки необхідної оборони.

З.Спів розмірність та перевищення меж необхідної оборони.

4.Уявна оборона та спеціальні види необхідної оборони.

5.У мови правомірності необхідної оборони, що характеризують суспільне
небезпечне посягання.

6. Умови правомірності необхідної оборони, що характеризують захисні
дії.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Статтею 27 Конституції України передбачено, що кожна людина має право
захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від
протиправних посягань, а ст. 41 гарантує непорушність права приватної
власності, якого ніхто не може бути протиправне позбавлений. Однією з
найважливіших гарантій реалізації громадянами гарантованого Конституцією
права на захист від протиправних посягань є інститут необхідної оборони.
Згідно зі ст. 15 КК кожна особа має право на необхідну оборону незалежно
від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших
осіб чи органів влади. Вказане положення ст. 15 є гарантією
проголошеного ст. 55 Конституції права кожної людини будь-якими не
забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень
і протиправних посягань.

Кожен громадянин, реалізуючи своє право на захист від протиправних
посягань інтересів, що охороняються законом, має право вибору засобів
захисту в межах, дозволених законом. За допомогою у захисті своїх прав,
на

які здійснюється посягання, громадянин може звернутися до інших осіб чи
до органів влади, а може і сам захищати їх.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 28 червня 1991 р. №
4 «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право
на необхідну оборону від суспільне небезпечних посягань» звертає увагу
судів на те, що вони, вирішуючи справи даної категорії, повинні виходити
з того, що у відповідності до закону кожна особа має право на необхідну
оборону від суспільне небезпечного посягання незалежно від можливості
уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів
влади, а тому точним і неухильним застосуванням закону повинні
забезпечити громадянам реальну можливість активно протидіяти таким
посяганням.

Необхідною обороною згідно з КК «визнаються дії, вчинені з метою захисту
інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів
суспільства або держави від суспільне небезпечного посягання шляхом
завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою
негайного відвернення чи припинення посягання».

Суть необхідної оборони, виходячи із законодавчого її визначення,
полягає у правомірному заподіянні шкоди особі, яка здійснює суспільне
небезпечне посягання, особою, яка реалізує своє, гарантоване
Конституцією України, право на захист інтересів, що охороняються, від
суспільне небезпечних посягань. Проте це не значить, що шкода, заподіяна
особі, яка здійснила посягання, може бути будь-якою, що закон немовби
ставить цю особу поза законом, дозволяючи заподіювати їй будь-яку шкоду.
Інтереси особи, яка здійснила посягання, теж охороняються законом:
заподіяна шкода не повинна перевищувати певних меж, не повинна
перетворюватися в акт помсти, самочинної розправи над такою особою.
Іншими словами, заподіяна шкода не має перевищувати меж необхідної
оборони.

Теорією кримінального права вироблені критерії (умови, ознаки)
правомірності необхідної оборони, які більшістю вчених поділяються на
дві групи: 1) умови правомірності необхідної оборони, які характеризують
суспільне небезпечне посягання; 2) умови правомірності необхідної
оборони, які характеризують захисні дії, тобто визначають межі захисних
дій, щоб вони не перевищували меж необхідності, а шкода, заподіяна
особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього
необхідна. До умов правомірності необхідної оборони, які характеризують
суспільне небезпечне посягання, в літературі, здебільшого, відносять: а)
наявність суспільне небезпечного посягання;

б) його дійсність (реальність). Інколи дійсність і реальність суспільне
небезпечного посягання розглядаються як самостійні умови правомірності
необхідної оборони, або ж як самостійну умову правомірності називають
суспільну небезпечність посягання, тобто умову, що посягання було
об’єктивно суспільне небезпечним. Дійсно, захист допускається проти
посягання, яке об’єктивно повинно бути суспільне небезпечним, наявним,
дійсним і реальним, але всі ці умови можна виділяти і як самостійні, а
можна об’єднати в одну — наявність суспільне небезпечного посягання.
Умовами правомірності необхідної оборони, що належать до захисту, тобто
характеризують захисні дії є:

а) можливість захищати лише цінності, безпосередньо названі в КК:
інтереси

і права особи, яка захищається, інших осіб, інтереси суспільства
або

держави;

б) шкода має заподіюватися лише особі, яка вчиняє посягання, а не
будь-якій

іншій особі;

в) захист не має перевищувати меж необхідної оборони необхідності або
тягне за собою відповідальність на загальних підставах.

Характер дій особи, яка захищається. Поведінка того, хто захищається,
при необхідній обороні може бути тільки активною, тобто може виражатися
лише в діях, на що прямо вказується в ч.І ст. 36 КК. Такими діями можуть
бути як фізичні зусилля особи, яка захищається (наприклад, нанесення
ударів кулаком), так і використання різних знарядь, предметів,
механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, що підібрані,
виявлені або захоплені на місці захисту, але й тих, що були при особі,
яка захищається, або навіть спеціально приготовлених нею для захисту
(наприклад, використання складаного ножа або вогнепальної зброї,
заздалегідь узятих для оборони, тощо).

Зазначені дії повинні підпадати під ознаки якогось діяння, передбаченого
КК, тобто збігатися за зовнішніми, фактичними ознаками з об’єктивною
стороною якогось злочину. Йдеться про дії, що підпадають під ознаки
вбивства, нанесення тілесних ушкоджень різної тяжкості, удару і побоїв
тощо.

Своєчасність оборони. Дії особи, яка захищається, визнаються
правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу
здійснення посягання. Інакше кажучи, захист визнається виправданим лише
протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається
тривалістю суспільне небезпечного посягання, що потребує свого негайного
відвернення чи припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого
стану визнається так званою «передчасною» обороною, відповідальність за
яку настає на загальних підставах.

У той же час особа, яка захищається, перебуваючи під впливом посягання,
нерідко продовжує оборону й тоді, коли посягання вже закінчене або
припинене. У цьому разі має місце так звана «запізніла» оборона. Оцінка
шкоди, заподіяної тому, хто посягає, в стані «запізнілої» оборони,
залежить від того, усвідомлювала чи не усвідомлювала особа, яка
захищається. 1 .Поняття необхідної оборони.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені
з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка
захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів
держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто
посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного
відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено
перевищення меж необхідної оборони. Звідси випливає, що необхідна
оборона — це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи,
суспільства або держави від суспільне небезпечного посягання, викликаний
необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння
тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і
обстановці захисту.

Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, абсолютним
правом людини. Це означає, що всі інші особи не можуть перешкоджати
громадянинові в законному здійсненні права на необхідну оборону. Право
на необхідну оборону, далі, є самостійним, а не додатковим
(субсидіарним) щодо діяльності органів держави і службових осіб,
спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами, кожний
громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості
звернутися за допомогою до органів влади або службових осіб для
відвернення чи припинення посягання. Наявність права на необхідну
оборону не пов’язана також з наявною для особи можливістю звернутися за
допомогою до інших громадян. У частині 2 ст. 36 КК зазначено, що кожна
особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути
суспільне небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших
осіб чи органів влади.

Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є
важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що кожен
має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей
від протиправних посягань (ч. З ст. 27 Конституції України).

Оскільки здійснення необхідної оборони є суб’єктивним правом, а не
обов’язком громадянина, то відмова останнього від використання свого
права не тягне за собою будь-якої відповідальності. Крім того,
громадянин не зобов’язаний повідомляти державним або іншим органам чи
службовим особам про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча він і має
право зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення
кримінальної справи, що порушується у зв’язку з суспільне небезпечним
посяганням.

Право на необхідну оборону можливе лише за наявності відповідної
підстави. Згідно з ч. 1 ст. 36 КК нею є вчинення суспільне небезпечного
посягання, що викликає у того, хто захищається, необхідність у негайному
його відверненні чи припиненні шляхом заподіяння тому, хто посягає,
шкоди. Інакше кажучи, підстава необхідної оборони складається з двох
елементів, а саме: 1) суспільна небезпечного посягання і 2) необхідності
в його негайному відверненні чи припиненні.

Перший елемент означає, що посягання повинно бути суспільне небезпечним.
Діяння, що не є суспільне небезпечним, ні за яких умов не може
породжувати права на необхідну оборону (наприклад, вона неможлива проти
правомірних вчинків, що здійснюються в стані необхідної оборони,
крайньої необхідності, при затриманні злочинця, виконанні військового
або службового обов’язку, а також за інших обставин, що виключають
злочинність діяння).

Під суспільне небезпечним посяганням слід розуміти посягання з боку
людини, на що прямо вказує ч. 1 ст. 36 КК. Посягнути означає спробу
заподіяти шкоду. Така спроба є суспільне небезпечною, якщо її об’єктом
виступають охоронювані законом права та інтереси особи, яка захищається,
або іншої особи, суспільні інтереси або інтереси держави. До таких
інтересів належать: життя, здоров’я, особиста і статева свобода, честь і
гідність особи, власність, недоторканність житла, а також інші права і
законні інтереси особи, яка захищається, або іншої особи; протиправних
посягань (ч. З ст. 27 Конституції України).

Оскільки здійснення необхідної оборони є суб’єктивним правом, а не
обов’язком громадянина, то відмова останнього від використання свого
права не тягне за собою будь-якої відповідальності. Крім того,
громадянин не зобов’язаний повідомляти державним або іншим органам чи
службовим особам про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча він і має
право зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення
кримінальної справи, що порушується у зв’язку з суспільне небезпечним
посяганням.

Право на необхідну оборону можливе лише за наявності відповідної
підстави. Згідно з ч. 1 ст. 36 КК нею є вчинення суспільне небезпечного
посягання, що викликає у того, хто захищається, необхідність у негайному
його відверненні чи припиненні шляхом заподіяння тому, хто посягає,
шкоди. Інакше кажучи, підстава необхідної оборони складається з двох
елементів, а саме: 1) суспільна небезпечного посягання і 2) необхідності
в його негайному відверненні чи припиненні.

Перший елемент означає, що посягання повинно бути суспільне небезпечним.
Діяння, що не є суспільне небезпечним, ні за яких умов не може
породжувати права на необхідну оборону (наприклад, вона неможлива проти
правомірних вчинків, що здійснюються в стані необхідної оборони,
крайньої необхідності, при затриманні злочинця, виконанні військового
або службового обов’язку, а також за інших обставин, що виключають
злочинність діяння).

Під суспільне небезпечним посяганням слід розуміти посягання з боку
людини, на що прямо вказує ч. 1 ст. 36 КК. Посягнути означає спробу
заподіяти шкоду. Така спроба є суспільне небезпечною, якщо її об’єктом
виступають охоронювані законом права та інтереси особи, яка захищається,
або іншої особи, суспільні інтереси або інтереси держави. До таких
інтересів належать: життя, здоров’я, особиста і статева свобода, честь і
гідність особи, власність, недоторканність житла, а також інші права і
законні інтереси особи, яка захищається, або іншої особи; громадська
безпека і громадський порядок, спокій громадян і недоторканність майна
тощо; зовнішня безпека й обороноздатність країни, збереження державної і
військової таємниці, недоторканність державних кордонів тощо. Таким
чином, коло правоохоронюваних інтересів, що можуть бути об’єктом
посягання, є практично необмеженим.

При цьому суспільне небезпечним визнається не тільки злочинне посягання
(хоча саме злочин і є типовим проявом суспільне небезпечного посягання),
а й будь-яке інше суспільне небезпечне посягання, що не є злочином
(наприклад, посягання особи, яка не досягла віку, з якого можливе
настання кримінальної відповідальності, неосудної або особи, яка діє
невинно, тощо).

Іноді вважають, що суспільне небезпечне посягання може виражатися тільки
в нападі. Проте ст. 36 КК такого обмеження не містить. Тому посягання
може полягати й у діях, що не мають характеру нападу (наприклад, замах
на крадіжку). Посягання може бути здійснене особою як із застосуванням
фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву), так і з використанням
зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо. Отже, під
суспільна небезпечним посяганням, передбаченим ч.] ст. 36, слід розуміти
будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння шкоди
правоохоронюваним інтересам особи, яка захитається, або іншої особи,
суспільним інтересам або інтересам держави.

Істотною характеристикою суспільне небезпечного посягання є його
наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива
необхідна оборона. Суспільне небезпечне посягання має початковий і
кінцевий моменти. Роз’яснюючи це положення, Пленум Верховного Суду
України ще в постанові від 28 червня 1991 року № 4 «Про практику
застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну
оборону від суспільне небезпечних посягань» зазначив, що стан необхідної
оборони виникає не тільки в момент суспільне небезпечного посягання, але
й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди. У свою чергу, кінцевий
громадська безпека і громадський порядок, спокій громадян і
недоторканність майна тощо; зовнішня безпека й обороноздатність країни,
збереження державної і військової таємниці, недоторканність державних
кордонів тощо. Таким чином, коло правоохоронюваних інтересів, що можуть
бути об’єктом посягання, є практично необмеженим.

При цьому суспільне небезпечним визнається не тільки злочинне посягання
(хоча саме злочин і є типовим проявом суспільне небезпечного посягання),
а й будь-яке інше суспільне небезпечне посягання, що не є злочином
(наприклад, посягання особи, яка не досягла віку, з якого можливе
настання кримінальної відповідальності, неосудної або особи, яка діє
невинно, тощо).

Іноді вважають, що суспільне небезпечне посягання може виражатися тільки
в нападі. Проте ст. 36 КК такого обмеження не містить. Тому посягання
може полягати й у діях, що не мають характеру нападу (наприклад, замах
на крадіжку). Посягання може бути здійснене особою як із застосуванням
фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву), так і з використанням
зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо. Отже, під
суспільна небезпечним посяганням, передбаченим ч.] ст. 36, слід розуміти
будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння шкоди
правоохоронюваним інтересам особи, яка захитається, або іншої особи,
суспільним інтересам або інтересам держави.

Істотною характеристикою суспільне небезпечного посягання є його
наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива
необхідна оборона. Суспільне небезпечне посягання має початковий і
кінцевий моменти. Роз’яснюючи це положення, Пленум Верховного Суду
України ще в постанові від 28 червня 1991 року № 4 «Про практику
застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну
оборону від суспільне небезпечних посягань» зазначив, що стан необхідної
оборони виникає не тільки в момент суспільне небезпечного посягання, але
й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди. У свою чергу, кінцевий
момент посягання визначається різними чинниками: досягненням мети тим,
хто посягає, припиненням дій тим, хто посягає, за власною волею або поза
волею (наприклад, втеча, відмова від продовження посягання, неможливість
доведення його до кінця тощо). При цьому перехід використаних при нападі
знарядь або інших предметів від того, хто нападає, до того, хто
захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.

Другий елемент, що характеризує підставу необхідної оборони, — це
наявність у того, хто захищається, потреби в негайному відверненні чи
припиненні наявного суспільна небезпечного посягання. Така потреба
виникає тоді, коли зволікання з боку того, хто захищається, в заподіянні
шкоди тому, хто посягає, загрожує негайною і явною шкодою
правоохоронюваним

інтересам. Таким чином, надаючи громадянам право на необхідну оборону,
закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин
змушений невідкладно заподіяти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб
відвернути чи припинити посягання та ефективно здійснити захист. Якщо ж
така невідкладна потреба ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й
стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, вже
закінчився. І перший, і другий випадки свідчать про відсутність стану
необхідної оборони.

2.Мета та ознаки необхідної оборони.

Слід мати на увазі, що заподіяння шкоди тому, хто посягає, за
відсутності зазначених двох елементів або хоча б за наявності лише
одного з них свідчить про неправомірність дій громадянина, тому що він
не знаходиться в стані необхідної оборони. Відповідальність за
заподіяння такої шкоди повинна наступати на загальних підставах. І,
навпаки, наявність законної підстави означає виникнення в громадянина
права на необхідну оборону, яка характеризується низкою ознак.

Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36 КК, характеризують: 1)
мету оборони; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; 3) характер
дій того, хто захищається; 4) своєчасність і 5) спів-розмірність
оборони.

Мета необхідної оборони. Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК метою необхідної
оборони є захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка
захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів
держави від суспільне небезпечного посягання.

Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка захищається,
переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов’язково, щоб її було
фактично досягнуто (наприклад, особа, яка захищається, заподіяла тому,
хто посягає, шкоду, проте не змогла припинити посягання, що почалося).
Якщо той, хто захищається, керувався іншою метою (наприклад, метою
розправи над тим, хто посягає), то його дії набувають протиправного
характеру, у зв’язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна
наставати на загальних підставах.

Спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди. Шкода при необхідній обороні
повинна заподіюватися лише тому, хто посягає, його правам та інтересам.
Коли осіб, які посягають, декілька, то особа, яка захищається, може
заподіяти шкоду як одному з тих, хто посягає, так і кожному з них.
Заподіяння шкоди правам і інтересам інших осіб не підпадає під ознаки
необхідної оборони і розглядається, наприклад, за правилами крайньої
застосуванні засобів захисту відпала необхідність. У вже згадуваній
постанові Пленум Верховного Суду України рекомендує при вирішенні цього
питання, з огляду на обставини справи, виходити з того, що для особи,
яка захищається, повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів
захисту відпала необхідність. Якщо такс переконання було відсутнє, то
слід вважати, що вона перебувала в стані необхідної оборони. Таким
чином, якщо особа, що захищалася, добросовісно помилялася щодо кінцевого
моменту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної
оборони, і тому заподіяння в такій ситуації тому, хто посягає, шкоди
повинно визнаватися своєчасним.

У той же час, якщо шкода заподіяна вже після того, як посягання було
відвернено або закінчено, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що
в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність,
відповідальність настає на загальних підставах.

З.Співрозмірність та перевищення меж необхідної

оборони.

Співрозмірність оборони. Ця ознака характеризує межі необхідної оборони,
які хоча прямо і не названі в законі, проте висновок про них можна
зробити, аналізуючи ч. 1 і ч. З ст. 36. Так, відповідно до ч. 1 ст. 36
КК заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна бути необхідною і
достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення
посягання, а з ч. З випливає, що заподіяна тому, хто посягає, тяжка
шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) повинна відповідати двом
взаємопов’язаним обставинам: 1) небезпечності посягання і 2) обстановці
захисту. Таким чином, заподіяння тому, хто посягає, смерті або нанесення
йому тяжкого тілесного ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця
тяжка шкода відповідала небезпечності посягання і обстановці захисту.

Небезпека посягання визначається: а) цінністю блага, що охороняється
законом, на яке спрямоване посягання (життя, здоров’я, власність,
тілесна недоторканність, суспільний порядок тощо) і б) реальною загрозою
заподіяння шкоди цьому благу з боку того, хто посягає. Безумовно більш
значну суспільну небезпечність являють собою посягання на життя,
здоров’я, свободу, честь і гідність людини, недоторканність її власності
і житла. Порівняно менш небезпечними є посягання на громадянський
порядок, недоторканність державних кордонів тощо.

Вирішальним є саме ступінь небезпечності посягання, що й визначає межі
допустимої шкоди при необхідній обороні. Тут існує пряма залежність: чим
небезпечніше посягання, тим більші межі допустимої шкоди. Очевидно, що
заподіяння тяжкої шкоди тому, хто посягає, співрозмірне лише з
посяганнями, що становлять велику суспільну небезпечність (наприклад,
при захисті життя, здоров’я, власності тощо).

Заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна, проте, бути співрозмірною не
тільки з небезпечністю посягання, але й з обстановкою захисту.

Обстановка захисту визначається реальними можливостями і засобами того,
хто захищається, для відвернення чи припинення посягання. Характер такої
обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і
засобів особи, яка захищається, і особи, яка посягає. Пленум Верховного
Суду України рекомендує в цих випадках враховувати не тільки
відповідність або невідповідність засобів захисту і нападу, а й характер
небезпечності, що загрожує особі, яка захищається, а також обставини, що
вплинули на реальне співвідношення сил нападаючого і того, хто
захищається, а саме: місце і час, несподіваність нападу,
непідготовленість для його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто
захищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров’я),
інші обставини справи. Саме ці обставини можуть свідчити про обстановку
захисту, яка в одних випадках складається явно на користь того, хто
захищається (таку обстановку можна назвати відносно сприятливою для
особи, яка захищається), а частіше, навпаки, — на користь того, хто
посягає (це так звана несприятлива для особи, яка захищається,
обстановка захисту). Таким чином, відносно сприятливою слід визнавати
таку обстановку захисту, при якій особа, яка захищається, має і
усвідомлює свою явну перевагу над особою, яка посягає. У цьому випадку
особа, яка захищається, усвідомлює, що для забезпечення ефективного
захисту у неї немає явної необхідності заподіювати тому, хто посягає,
тяжку шкоду (смерть або тяжкі тілесні ушкодження), а необхідно і
достатньо завдати, наприклад, удару, побоїв, заподіяти легкі або
середньої тяжкості тілесні ушкодження. На це звертає увагу у своїй
постанові Пленум Верховного Суду України, пропонуючи з’ясовувати у
справі, чи мав той, хто захищався, реальну можливість ефективно
відвернути суспільне небезпечне посягання іншими засобами, заподіюючи
тому, хто посягає, меншу шкоду, і чому не скористався цією можливістю.

Несприятливою для особи, яка захищається, слід вважати таку обстановку
захисту, при якій реальні можливості по відверненню суспільне
небезпечного посягання були відносно рівними, а, тим більше, поступалися
можливостям того, хто посягає. У такій обстановці особа, яка
захищається, щоб успішно відвернути посягання, змушена заподіювати
нападаючому тяжку шкоду. Така шкода є виправданою, тому що тільки вона
виступає як необхідна і достатня для успішного відвернення посягання.

Таким чином, для співрозмірності оборони необхідно, щоб мала місце
відносна відповідність (не рівність і не пропорційність!) між заподіяною
тому, хто посягає, тяжкою шкодою (смертю або тяжкими тілесними
ушкодженнями) і небезпечністю посягання, а також несприятливою для того,
хто захищається, обстановкою захисту. При цьому слід обов’язково
враховувати суб’єктивний стан особи, яка захищається, в момент захисту.
Очевидно, що остання не завжди може точно співвіднести свої дії з
небезпекою посягання, що загрожує, внаслідок хвилювання, збудження,
страху, переляку тощо. У цьому випадку при оцінці правомірності
заподіяної тому, хто посягає, шкоди слід виходити із суб’єктивного
сприйняття посягання особою, яка захищається, його небезпечності і
обстановки захисту. Частина 4 ст. 36 КК прямо вказує, що особа не
підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне
хвилювання, викликане суспільне небезпечним посяганням, вона не могла
оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи
обстановці захисту.

Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) свідчить про те, що
особа, яка захищається, перебуваючи в стані необхідної оборони, порушила
вимогу про співрозмірність оборони.

Відповідно до ч. З ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони
визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно
не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.
Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність
лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124 КК.

За законом ексцес оборони можливий там, де заподіяна тому, хто посягає,
тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) явно не відповідала
або небезпеці посягання, або обстановці захисту. Явність такої
невідповідності означає, що заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди
повинно знаходитися в очевидній, різкій невідповідності або з небезпекою
вчиненого посягання, або із обстановкою захисту, що склалася для того,
хто захищається. У той же час і особа, яка захищається, повинна
усвідомлювати явну невідповідність тяжкої шкоди, що заподіюється нею
тому, хто посягає. Вирішальним тут виступає суб’єктивне ставлення особи,
яка захищається, до заподіяної шкоди. Звідси також випливає, що
перевищення меж необхідної оборони може мати місце лише за наявності
умислу. Тому не є ексцесом оборони заподіяння тяжкої шкоди з
необережності.

Таким чином, перевищення меж необхідної оборони — це умисне заподіяння
тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень),
явно неспіврозмірної з небезпечністю посягання або явно невідповідної
обстановці захисту. Виходячи з цього, можна вирізнити два види ексцесу
оборони. Перший вид такого ексцесу {перевищення меж: допустимої шкоди)
має місце там, де при захисті від посягання відносно невеликої
суспільної небезпечності (наприклад, при припиненні порушень
громадського порядку, непокорі або опорі представнику • влади й інших
подібних посяганнях) особа, яка захищалася, умисно заподіює тому, хто
посягає, смерть або завдає йому тяжких тілесних ушкоджень. У цьому
випадку заподіяна тому, хто посягає, тяжка шкода явно не відповідає
небезпечності посягання. Другий вид ексцесу {перевищення меж: достатньої
шкоди) визначається тим, що особа, яка захищається, усвідомлюючи свою
очевидну перевагу над особою, яка посягає, умисно, без необхідності
позбавляє її життя або завдає тяжких тілесних ушкоджень, тобто заподіює
тяжку шкоду, явно більшу, ніж вона достатня у сприятливій обстановці
захисту, що склалася для того, хто захищається. Верховний Суд України
вважає за необхідне з’ясовувати, чи мав той, хто захищався, реальну
можливість ефективно відвернути посягання іншими засобами, із
заподіянням меншої шкоди.

Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 КК (умисне вбивство
при перевищенні меж необхідної оборони) або за ст. 124 КК (умисне
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної
оборони).

4.У явна оборона та спеціальні види необхідної

оборони.

Спеціальні види необхідної оборони. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК не є
перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну
відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи
предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб,
а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло
чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому,
хто посягає.

Таким чином, закон передбачає три винятки із загального правила про те,
що при необхідній обороні особа, яка захищається, повинна додержуватися
визначеної межі, завдаючи шкоду тому, хто посягає.

Підставою такої оборони є наявність будь-якого з таких посягань: 1)
напад озброєної особи; 2) напад групи осіб; 3) протиправне насильницьке
вторгнення в житло чи інше приміщення. Шкода, заподіяна особі, яка
посягає, у таких випадках не обмежена ніякими межами. Відповідно до ч. 5
ст. 36 КК не *є ексцесом оборони і не має наслідком кримінальну
відповідальність заподіяння тому, хто посягає, будь-якої шкоди у
зазначених ситуаціях, аж до позбавлення його життя.

Уявна оборона. Іноді особа, яка захищається, перебуває в такій ситуації,
коли які-небудь вчинки інших людей через обстановку, що склалася, вона
помилково сприймає за суспільне небезпечне посягання у зв’язку з чим
заподіює тому, хто посягає, шкоду (наприклад, мешканцю, який заблукав і
помилково намагався зайти в чужу квартиру, або приятелю, який, вирішивши
пожартувати, намагався в масці зв’язати свого товариша, тощо). Подібні
ситуації за звичай називають уявною обороною, що пов’язана з фактичною
помилкою того, хто «захищається». Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК уявною
обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких
обставин, коли реального суспільне небезпечного посягання не було, і
особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково
припускала наявність такого посягання.

Вирішення питання про відповідальність при уявній обороні залежить від
того, могла або не могла особа усвідомлювати хибність свого припущення
про наявність суспільне небезпечного посягання, інакше кажучи, — від
виду допущеної помилки: чи була вона вибачальною або невибачальною.
Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 КК визнається помилка, при якій
обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало
місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла
усвідомлювати помилковості свого припущення. Саме через таку
добросовісну, вибачальну помилковість особа впевнена, що вона діє
правильно, відповідно до вимог закону. При такій помилці рішення про
відповідальність за заподіяну шкоду залежить від того, чи була б визнана
правомірною заподіяна шкода в умовах відповідного реального посягання,
тобто за відсутності помилки. Для цього особа, яка приймає рішення по
справі (слідчий, суд), повинна абстрагуватися від того, що в даному
випадку була помилка, і припустити, що мало місце реальне суспільне
небезпечне посягання, й за цією підставою вирішити, чи були перевищені
межі необхідної оборони. При негативній відповіді відповідальність особи
за заподіяну шкоду виключається (ч. 2 ст. 37 КК). Якщо ж особа не
усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення,
але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах
відповідного реального посягання, вона підлягає відповідальності як за
перевищення меж необхідної оборони (ч. З ст. 37 КК).

Невибачальною відповідно до ч. 4 ст. 37 КК визнається така помилка, при
якій в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла
усвідомлювати відсутність реального суспільне небезпечного посягання,
коли б проявила більшу пильність, обачність, дбайливість. Сутність
невибачальної помилки полягає у тому, що об’єктивні і суб’єктивні
обставини в даний момент не давали особі достатніх підстав для того, щоб
«помилятися» щодо наявності суспільне небезпечного посягання. Але,
незважаючи на це, особа все ж таки припустилася такої помилки і
заподіяла тому, хто посягає, шкоду. Очевидно, що в такому разі у неї
відсутня вина у формі умислу і тому вона може підлягати відповідальності
лише за необережне заподіяння шкоди, а саме: за заподіяння смерті,
тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, оскільки менш тяжка
шкода, заподіяна з необережності і не є караною.

5.Умови правомірності необхідної оборони, що характеризують суспільне
небезпечне посягання.

Найбільш принциповим щодо визначення умов правомірності необхідної
оборони є вирішення питання про те, що закон розуміє під суспільне
небезпечним посяганням, від якого може здійснюватися захист. У різний
час це питання судовою практикою вирішувалося по-різному. До прийняття
Пленумом Верховного Суду України згаданої постанови 28 червня 1991 р.
судова практика керувалася роз’ясненнями, які містилися у постанові
..Пленуму Верховного Супу СРСР кіп 16 серпня 1984 о. № 16 «Про
застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну
оборону від суспільне небезпечних посягань», згідно з якими під
суспільне небезпечним посяганням, захист від якого допускається,
розумілося діяння, передбачене Особливою частиною кримінального закону,
незалежно від того, чи притягнена особа, яка його вчинила, до
кримінальної відповідальності, чи звільнена від неї у зв’язку з
неосудністю, недосягненням віку притягнення до кримінальної
відповідальності або з інших підстав. При цьому у постанові також
вказувалося, що не може визнаватись як така, що знаходилася в стані
необхідної оборони, особа, яка заподіяла шкоду іншій особі у зв’язку з
вчиненням останньою дій, в яких, хоча формально і містяться ознаки
будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але завідомо для
особи, яка заподіяла шкоду, не становлять у силу малозначності
суспільної небезпеки. У такому випадку особа, що заподіяла шкоду,
підлягає відповідальності на загальних підставах.

Виходячи з наведених роз’яснень Пленуму Верховного Суду СРСР, формально
необхідна оборона допускалася проти будь-якого діяння, яке в Особливій
частині КК визнавалося злочином, незалежно від його характеру і ступеня
суспільної небезпечності, форми і виду вини в діях особи, що вчиняє таке
діяння тощо. Тим самим надзвичайно широко і безпідставно суди
орієнтувалися на допустимість захисту від будь-якого діяння,
відповідальність за яке передбачена кримінальним законом. Очевидно, що
необхідна оборона допустима лише проти активних дій і недопустима проти
злочинного діяння, яке вчиняється шляхом бездіяльності. Крім того, і не
проти будь-якого умисного діяння можлива необхідна оборона.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. щодо
зазначеного питання ніяких роз’яснень не міститься. Невизначеність
питання про те, що слід розуміти під суспільне небезпечним посяганням,
призводить до неоднозначного підходу судової практики до його вирішення,
різні рекомендації даються в науково-практичних коментарях та наукових
публікаціях, до КК. Так, у Науково-практичному коментарі до
Кримінального кодексу України лише констатується, що за своїми
об’єктивними даними посягання повинно досягти ступеня суспільної
небезпечності злочину. М. Коржанський, як і деякі інші вчені, вважає, що
посягання повинно мати характер нападу, який загрожував тяжкими
наслідками у сфері важливих суспільних цінностей — життя, здоров’я,
власності, державного управління тощо». Зведення суспільне небезпечного
посягання, від якого можлива необхідна оборона, лише до такого, що має
характер нападу, «суттєво звужує право на необхідну оборону.

У КК говориться про те, що дії по припиненню суспільне небезпечного
посягання будуть правомірними, якщо вони зумовлені потребою негайного
відвернення чи припинення посягання. Вказане положення закону дає
підстави стверджувати, що суспільне небезпечне посягання для визнання
його таким, від якого допустима необхідна оборона, має за своїм
характером і ступенем суспільної небезпечності реально заподіювати чи
створювати реальну загрозу заподіяння шкоди правам та інтересам, що
охороняються законом, а відвернення цього вимагає заподіяння шкоди тому,
ким вчиняється посягання.

Наявність суспільне небезпечного посягання означає, що воно є дійсним,
реальним, існує об’єктивно, а не лише в уяві особи, яка здійснює захист,
тобто посягання вже реально розпочалось і ще не закінчилось. Об’єктивний

характер дій особи, які потерпілим розцінюються як суспільне небезпечне
посягання, і адекватність їх оцінки потерпілим можуть не співпадати.
Особа може помилково вважати, що іншою особою здійснюється суспільне
небезпечне посягання, в той час як таке посягання фактично відсутнє, або
ж перебільшувати, чи навпаки недооцінювати ступінь і характер
небезпечності посягання, що реально існує, або здійснювати захист від
посягання, яке вже фактично припинилося чи ще не почалося.

Посягання, щодо якого допускається необхідна оборона, має бути
об’єктивно суспільне небезпечним. Як правило, воно виявляється в
активних умисних діях особи, що нею здійснюється посягання: застосування
до потерпілого чи інших осіб насильства, протиправне заволодіння їх
майном,

заподіяння шкоди громадській безпеці, громадському порядку чи порядку
управління (блокування транспортних комунікацій, масові безпорядки,
вчинення дій, що порушують громадський порядок, публічні заклики до
насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення
державної влади, групові дії, спрямовані на самовільне займання
земельних ділянок, захват державних або громадських будівель чи споруд,
перешкоджання нормальній роботі установ, організацій, підприємств тощо).
Захист допускається також і щодо необережних або навіть невинних дій
особи, якщо такими діями створюється реальна загроза заподіяння шкоди
інтересам, що охороняються. Наприклад, правомірною буде необхідна
оборона від об’єктивно суспільне небезпечних дій особи, яка, виконуючи
злочинний наказ, не усвідомлює його злочинного характеру, тобто діє
невинно, вважаючи, що її дії правомірні. Правомірним буде і заподіяння
шкоди особі, яка знищує чуже майно, помилково вважаючи його своїм, або ж
особі, яка в стані сп’яніння вторгається (проникає) в житло іншої особи,
помилково вважаючи, що це її житло, тощо. Але проти необережних чи
невинних дій особи необхідна оборона допускається у разі, коли такими
діями або фактично заподіюється шкода інтересам, що охороняються, або ж
створена реальна загроза заподіяння їм шкоди. Необхідна оборона
допускається і проти об’єктивно суспільне небезпечних дій, що вчиняються
душевно хворими особами (неосудними), особами, які не досягли віку
кримінальної відповідальності, чи іншим особами, які з підстав,
передбачених законом, не будуть нести відповідальності за вчинені ними
об’єктивно суспільне небезпечні дії. Захист від подібних суспільне
небезпечних дій допускається на загальних підставах. Проте очевидно,
якщо особа, яка здійснює захист, усвідомлює, що суспільне небезпечне
посягання здійснюється неосудною особою або особою, яка не досягла віку
кримінальної відповідальності чи діє необережно або невинно, то до
захисних дій мають висуватися підвищені вимоги щодо їх відповідності
ступеню суспільної небезпечності посягання.

У літературі пропонується визнавати суспільне небезпечним посяганням,
щодо якого допускається необхідна оборона, і таке посягання, яке
здійснюється бездіяльністю особи. Як приклади такого посягання, що проти
нього допустима необхідна оборона, наводиться застосування насильства до
матері, яка відмовляється годувати свою новонароджену дитину, чи
застосування насильства до нетверезого водія, який створює аварійну
обстановку. Типовим прикладом необхідної оборони щодо посягання, яке
вчиняється шляхом бездіяльності, називалося застосування насильства до
стрілочника, який відмовлявся перевести стрілки, чим створювалася
реальна загроза аварії потягу. У подібних випадках, коли застосовується
насильство з метою примусити іншу особу вчинити певні дії, які вона
зобов’язана вчинити, очевидно, мова має йти не про необхідну оборону, а
про здійснення свого права або про виконання професійних чи службових
функцій особою, яка застосовує насильство. Право на необхідну оборону
надає лише суспільне небезпечне посягання, що виявляється в активних
діях особи.

Необхідна оборона не допускається проти правомірних дій інших осіб,
навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом.
Один із різновидів таких правомірних дій наводився раніше — знищення чи
пошкодження майна його власником. Правомірність дій, якими об’єктивно
допускається і проти об’єктивно суспільне небезпечних дій, що вчиняються
душевно хворими особами (неосудними), особами, які не досягли віку
кримінальної відповідальності, чи іншим особами, які з підстав,
передбачених законом, не будуть нести відповідальності за вчинені ними
об’єктивно суспільне небезпечні дії. Захист від подібних суспільне
небезпечних дій допускається на загальних підставах. Проте очевидно,
якщо особа, яка здійснює захист, усвідомлює, що суспільне небезпечне
посягання здійснюється неосудною особою або особою, яка не досягла віку
кримінальної відповідальності чи діє необережно або невинно, то до
захисних дій мають висуватися підвищені вимоги щодо їх відповідності
ступеню суспільної небезпечності посягання.

У літературі пропонується визнавати суспільне небезпечним посяганням,
щодо якого допускається необхідна оборона, і таке посягання, яке
здійснюється бездіяльністю особи. Як приклади такого посягання, що проти
нього допустима необхідна оборона, наводиться застосування насильства до
матері, яка відмовляється годувати свою новонароджену дитину, чи
застосування насильства до нетверезого водія, який створює аварійну
обстановку. Типовим прикладом необхідної оборони щодо посягання, яке
вчиняється шляхом бездіяльності, називалося застосування насильства до
стрілочника, який відмовлявся перевести стрілки, чим створювалася
реальна загроза аварії потягу. У подібних випадках, коли застосовується
насильство з метою примусити іншу особу вчинити певні дії, які вона
зобов’язана вчинити, очевидно, мова має йти не про необхідну оборону, а
про здійснення свого права або про виконання професійних чи службових
функцій особою, яка застосовує насильство. Право на необхідну оборону
надає лише суспільне небезпечне посягання, що виявляється в активних
діях особи.

Необхідна оборона не допускається проти правомірних дій інших осіб,
навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом.
Один із різновидів таких правомірних дій наводився раніше — знищення чи
пошкодження майна його власником. Правомірність дій, якими об’єктивно
заподіюється шкода, проти яких не допускається необхідна оборона, може
зумовлюватися; 1) реалізацією особою прав, які належать їй чи надані
законом, у тому числі, і вчинення дій за наявності обставин, що
виключають їх суспільну небезпечність чи протиправність. Зокрема, не
допускається необхідна оборона проти дій особи, які вчиняються нею в
стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні
злочинця; 2) виконанням особою професійних чи службових функцій із
дотриманням умов їх правомірності. Наприклад, не допускається необхідна
оборона проти дій працівників міліції, якими проводиться обшук,
вилучаються знаряддя вчинення злочину, вчиняються певні дії по охороні
громадського порядку і громадської безпеки, по припиненню правопорушень,
затриманню порушників тощо. Якщо особою у процесі виконання професійних
чи службових функцій вчиняються явно незаконні дії, то проти таких дій
необхідна оборона допускається на загальних підставах.

Дійсність (реальність) суспільне небезпечного посягання означає, що воно
має існувати об’єктивно, реально, а не в уяві особи, яка здійснює
захист. Для визнання посягання дійсним необхідно, по-перше, щоб ним або
реально заподіювалася шкода інтересам, які охороняються законом, або ж
створювалася загроза негайного заподіяння такої шкоди, і по-друге,
посягання вже почалось і ще не закінчилось. Об’єктивна реальність
посягання і його оцінка особою, яка захищається, можуть не співпадати.
Найчастіше це має місце тоді, коли посягання уже закінчене, а особа, яка
захищається, не усвідомлює цього факту.

Об’єктивно посягання повинне вважатись як таке, що вже розпочалося, коли
особою виконуються дії, що входять до об’єктивної сторони відповідного
складу злочину: з метою вчинення крадіжки особа розбиває вітрину
магазину, зламує замок, проникає у приміщення, квартиру, намагається
вдарити потерпілого тощо. Проте необхідна оборона допускається не тільки
проти дій, якими заподіюється шкода, а й проти дій, котрі свідчать про
те, що існує реальна загроза негайного початку посягання. У постанові
Пленуму Верховного Суду від 28 червня 1991 р. № 4 дається роз’яснення,
що «стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільне
небезпечного посягання, але і за наявності реальної загрози заподіяння
шкоди тому, хто обороняється». Про реальність загрози заподіяння шкоди,
тобто про дійсність посягання, можуть свідчити, наприклад, наявність у
руках особи зброї чи інших предметів, які можуть використовуватися для
нанесення тілесних ушкоджень, загрозливі висловлювання, рухи, поведінка
тощо, котрі дають підстави особі, яка захищається, вважати, що посягання
може негайно розпочатися чи вже розпочалося.

Закінченим посягання має вважатися: 1) при припиненні дій винним із
власної ініціативи; 2) при вимушеному припиненні дій винного захисними
діями особи, яка здійснює захист, або внаслідок дії інших факторів із
причин, що не залежать від волі винного. Наприклад, вчинення замаху на
злочин із непридатними знаряддями (пістолет виявився непридатним для
стрільби чи скінчилися набої тощо), поява на місці вчинення злочину
сторонніх осіб, які можуть втрутитись у розвиток подій, тощо. Не можна
обумовлювати (пов’язувати) момент закінчення посягання з наявністю
в-діях особи, яка посягає, ознак складу закінченого злочину. Посягання
може бути закінченим і при недосягненні винним злочинного результату,
тобто на стадії замаху чи готування до вчинення злочину.

На практиці може мати місце вчинення захисних дій за наявності помилки
особи щодо наявності, дійсності і реальності самого суспільне
небезпечного посягання: 1) особою правомірна поведінка іншої особи у
певних конкретних умовах розцінюється як суспільне небезпечне посягання;
2) при фактичному припиненні суспільне небезпечного посягання особа
вважає, що посягання триває. У першому випадку має місце так звана
типова уявна оборона, а в другому — запізніла.

Вчинення захисних дій щодо посягання, яке існує лише в уяві особи, а в
дійсності взагалі відсутнє або вже скінчилося, в судовій практиці і
науці кримінального права отримало назву мнимої (уявної) оборони. Пленум
Верховного Суду в своїй постанові від 28 червня 1991 р. № 4 «Про
практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на
необхідну оборону від суспільне небезпечних посягань» роз’яснив, що дії,
вчинені в стані мнимої оборони, тобто коли особа, яка захищається, щиро
помиляється щодо реальності посягання, повинні розглядатися як вчинені в
стані необхідної оборони, а якщо при цьому були перевищені межі захисту,
допустимого в умовах відповідного реального посягання, особа має нести
відповідальність за перевищення меж необхідної оборони або, залежно від
обставин справи, — за необережний злочин.

Отже, якщо в умовах конкретної обстановки особа помилково вважала, що
має місце реальне суспільне небезпечне посягання чи воно може негайно
розпочатись, або ж вважала, що вчинене суспільне небезпечне посягання ще
триває, і за обставинами справи не усвідомлювала і не могла усвідомити
помилковості свого припущення, тобто обстановка, яка склалася, давала
особі достатні підстави вважати, що реально має місце суспільне
небезпечне посягання, її дії не тягнуть будь-якої відповідальності і
прирівнюються до необхідної оборони, оскільки має місце помилка особи в
суспільній небезпечності (фактична помилка), яка не тягне кримінальної
відповідальності, якщо захисні дії не перевищували меж, допустимих в
умовах відповідного реального посягання. Перевищення при цьому меж
захисту, допустимих в умовах відповідного реального посягання, має
розглядатися як перевищення меж необхідної оборони. Якщо ж особа повинна
була і могла правильно оцінити обстановку, що склалася, вона підлягає
відповідальності за необережне заподіяння шкоди.

6. Умови правомірності необхідної оборони, що

характеризують захисні дії.

Інтереси, які можуть захищатися від суспільне небезпечного посягання,
безпосередньо об’єднані в чотири групи: 1) інтереси чи права особи, яка
захищається; 2) інтереси будь-якої іншої особи; 3) інтереси суспільства;
4) інтереси держави. При цьому мова йде лише про інтереси, що
охороняються законом. Захист інтересів, які законом не охороняються, не
допускається. Наприклад, недопустиме здійснення захисних дій проти
особи, яка виконує вирок щодо засудженого до смертної кари, або щодо
особи, яка, здійснюючи своє право, знищує майно, що їй належить, чи до
особи, яка, затримуючи злочинця, застосовує до нього насильство,
небезпечне для життя чи здоров’я, тощо. Інакше кажучи, здійснювати
захист щодо правомірних дій іншої особи, навіть якщо їх не можна оцінити
як суспільне корисні, але які законом дозволені, не можна. Якщо
гарантоване Конституцією право власності передбачає право громадянина на
свій розсуд розпоряджатися належним йому майном, то реалізація
громадянином належного йому права будь-яким способом, яким не
створюється загроза заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються
законом, не дає підстав для припинення його дій. Наприклад, якщо
громадянин, переїжджаючи на інше постійне місце проживання, знищує
належний йому будинок, інше власне майно, вирощений ним врожай, зрубує
посаджені ним на присадибній ділянці дерева тощо, замість того, щоб
передати (подарувати) іншим особам, які не мають житла, живуть у тяжких
умовах, недоїдають і т. ін., то дії такого громадянина є правомірними, і
проти них не допускається необхідна оборона. Проте якщо такими діями
особи створюється загроза заподіяння шкоди іншим інтересам, що
охороняються, то необхідна оборона щодо таких дій буде правомірною. Так,
якщо громадянин, у наведеному вище прикладі, підпалює своє майно, але
при цьому створюється реальна загроза загоряння майна інших громадян, на
яке може перекинутися вогонь, або ж у приміщенні, що підпалюється,
знаходиться майно інших громадян, то необхідна оборона проти таких дій
буде правомірною, оскільки самі дії переростають із правомірних у
суспільне небезпечні, а реалізація наданих особі прав здійснюється нею
протиправним способом.

Інтереси, що охороняються законом, можна, на підставі Конституції
України, умовно ранжирувати за їх цінністю (важливістю). На першому
місці знаходяться людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека, які ст. З Конституції України визнаються
найвищою соціальною цінністю, а також інші права і свободи людини. Далі,
очевидно, мають стояти інтереси суспільства, зокрема ті, які стосуються
всіх його членів: громадська безпека, громадський порядок, навколишнє
природне середовище, здоров’я населення. Зазначеними двома групами
обумовлені інтереси держави: її суверенітет, внутрішня і зовнішня
безпека, територіальна цілісність, конституційний лад, обороноздатність
тощо.

Визнання необхідною обороною заподіяння шкоди лише особі, яка здійснила
посягання, означає, що така шкода не може заподіюватись іншим особам чи
іншим інтересам, що охороняються, як це має місце за крайньої
необхідності. Заподіяння при здійсненні захисних дій шкоди особі,
непричетній до нападу, в залежності від наслідків може потягти
відповідальність за заподіяння шкоди з необережності, або ж за
заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони, якщо особа, що
захищається, щиро помиляється щодо того, ким здійснюється суспільне
небезпечне посягання.

Захист при необхідній обороні має відповідати, перш за все, характеру
посягання, тобто необхідно враховувати соціальні цінності, яким
заподіюється шкода чи які ставляться під загрозу заподіяння шкоди, їх
місце в ієрархії цінностей. Очевидно що, наприклад, не є правомірним
позбавлення життя чи заподіяння тяжкої шкоди особі, яка вчиняє
хуліганські дії. Більш важливим є врахування ступеня суспільної
небезпечності посягання: спрямоване воно на заподіяння легких, середньої
тяжкості тілесних ушкоджень чи на позбавлення життя іншої особи чи
кількох осіб тощо. Чим вищий ступінь суспільної небезпечності посягання,
тим більшої інтенсивності допускаються захисні дії щодо посягання.

Питання про співвідношення небезпечності посягання і захисних дій
вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин:
Обстановки та ситуації, в яких здійснюється посягання, часу, місця,
знарядь і засобів, що застосовуються особою, яка здійснює посягання,
фізичного стану, кількості осіб, якими здійснюється посягання чи захист,
тощо. Згідно із законом не вимагається, щоб знаряддя чи засоби, які
використовуються при захисті, були аналогічні тим, які використовуються
особою, що здійснює посягання. Правомірним буде, зокрема, застосування
вогнепальної зброї проти особи, яка здійснює посягання з використанням
холодної зброї, чи до особи, яка взагалі ніяких знарядь не використовує,
але набагато фізично сильніша від особи, яка захищається, володіє
прийомами боротьби тощо. Це положення закріплене в КК, згідно якого «не
є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів,
незалежно від наслідків, якщо воно здійснено для захисту від нападу
озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного
насильницького проникнення у житло чи інше приміщення або якщо особа,
яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного душевного
хвилювання, викликаного суспільне небезпечними діями, оцінити
відповідність захисту характерові посягання».

Під перевищенням меж необхідної оборони розуміється завдання тому, хто
посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи
обстановці захисту. Ознаками перевищення меж необхідної оборони є: 1)
наявність стану необхідної оборони; 2) явна, очевидна невідповідність
захисних дій характеру і ступеню суспільної небезпечності посягання; 3)
явна, очевидна невідповідність захисних дій обстановці вчинення
посягання і захисних дій.

Відповідальність за заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної
оборони настає лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним
законом. Чинний Кримінальний кодекс передбачає два таких випадки —
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної
оборони та вбивство при перевищенні меж необхідної оборони . Заподіяння
при перевищенні меж необхідної оборони меншої за розміром шкоди здоров’ю
(середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень) кримінальної
відповідальності не тягне, але не звільняє від обов’язку відшкодування
заподіяної шкоди на підставі ст. 444 Цивільного кодексу. На практиці
може мати місце так звана провокація необхідної оборони, точніше,
провокація суспільне небезпечного посягання для надання зовнішньої
правомірності заподіяння начебто в стані необхідної оборони шкоди особі,
спровокованої на таке посягання. Дії особи, яка завдала шкоду іншій
особі, спровокованій нею на суспільне небезпечне посягання, мають
кваліфікуватися як умисний злочин у залежності від наслідків та
спрямованості її умислу.

Висновок

Виходячи з вище сказаного слід зазначити, що необхідна оборона є
актуальною темою і відіграє значну роль в кримінальному праві, адже
визначення в певному суспільне небезпечному діянні присутність злочину
або його відсутність може значно вплинути на подальшу долю суб’єкту
злочину, а головне не порушити букви закону.

Основною метою написання курсової було висвітлення поняття необхідної
оборони та її роль в кримінальному праві, що ми й намагались зробити.

Як відомо необхідна оборона належить до обставин, що виключають
злочинність діяння, тобто діяння що вчиняються людиною за наявності її
свідомості та передбачення настання заборонених законом наслідків, однак
збіг певних чинників або при наявності психофізичного впливу спонукають
її вчиняти певне діяння. Дані діяння за своїми зовнішніми ознаками мають
схожість з діянням, передбаченими кримінальним законом як злочин, але за
певних ознак вважаються правомірними.

Також більш докладно було розглянуто такі умови правомірності необхідної
оборони, що характеризують суспільно небезпечне посягання які
допомагають глибше зрозуміти суть необхідної оборони, допомагає
визначити наявність чи відсутність обставин які притаманні тим, що
виключають злочинність діяння або оспорюють її і доказують все-таки
присутність об’єктивної сторони злочину.

Як відомо особа яка вчинила злочин за наявності необхідної оборони в
любому випадку попадає в такі умови крайньої необхідності, що й
спонукало її зробити те чи інше суспільне небезпечне діяння, тобто в
такі умови при яких усунення небезпеки неможливе без заподіяння шкоди
іншим цінностям.

Отже, як ми бачимо, все, що було розглянуто вище, має той чи інший
зв’язок з умовами необхідної оборони і відіграють важливу роль при
визначенні її суті.

Список використаних джерел

Кримінальне право України / Загальна частина / Александров Ю.В.,
Антипов В.І., Володько М.В. К.: “Правові джерела”, 2002. –432с.

Кримінальне право України, Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. та
ін.;

К.: Право, 1997р. — 368 с.

Кримінальне право України / Загальна частина, Бажанов М.І., Сташиса

В.В. Тація В.Я., ;Київ-Харків: Юрінком Інтер — Право, 2002р. — 198с.

Кримінальний кодекс України / Науковий коментар, Корейський М.Й.;

К.: «Атіка»2001р.-98с.

5. Конституція України, 28 червня 1996р.

6.Кримінальне право України, Матишевський П.С., Яценко С.С.; Київ:

Юрінком, 1996р. — 288с.

7. Науково-практичний коментар до кримінального кодексу України,
Матишевський П.С., Яценко С.С.; Київ: «А.С.К.», 2002р.

8. Кримінальне право України / Загальна частина, Матишевський П.С.,

Яценко С.С.; К.: «А.С.К.», 2001р. — 210с.

9. Кримінальне право України, Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А.;

К.: Наукова думка, 1995р.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *