Ярило
Ярило — образ весняного сонця, воскресіння й розквіту природи. Небесний
ключник, визволитель дощу й роси, змієборець. Божество дітородної сили й
плідності.
Ярило їздить на білому коні, вбраний у білий одяг, на голові у нього
вінок. У правій руці — жмут житніх колосків, у лівій — людська голова.
Його супроводжують пси-вовки.
Це — вмираюче й воскресаюче божество. Як природа на зиму завмирає, а
навесні оживає, так само і Ярило “згасає” разом із зимовим сонцем і
набирає сили з весняним. Свято похорону Ярила відзначали 30 червня. А
щодо буйного оживлення, то, не виключено, воно припадало на 6 травня,
день св. Юрія. Адже саме він, християнський змієборець, перебрав на себе
значну кількість ознак стародавнього божества (хоча в деяких моментах
попередником шанованого серед хліборобів і скотарів Юрія вважають і бога
Велеса).
Навесні Юрій сурмить у сурму і все довкола зеленіє:
В святого Дмитра труба із срібла,
В святого Юра труба із тура,
А як затрубив ще й святий Дмитро,
Та й покрив снігом всі гори біло,
Святий Юрію як се затрубив,
Всю кригу розбив, дерево розвив…
Ярило — ключник (воротар), який навесні відчиняє небо небесним ключем і
випускає тепло, дощ та росу на землю. У веснянці з Волині співається:
Та Урай матку кличе:
Та подай, матко, ключа
Одімкнути небо,
Випустити росу,
Дівоцьку красу.
Та дівоцька краса,
Як літня роса:
У меду потопає,
В вині виринає…
З уявленнями про Урая-ключника пов’язується міфологічний сюжет про
змієборця, який урятував дівчину і вивільнив зі зміїного полону воду.
Легенда про дівчину, віддану на поїдання змієві, поширена по всій
Європі, в Азії і навіть в Африці. Японська легенда оповідає, що син
бога-творця Ісаналі — Суса-Но — зустрів на морському березі прекрасну
діву Інаду з її батьками. Батько Інади пояснив у сльозах: “Я Ашінадзучі,
тутешній бог. Ми вирощували мирно рис, але морське чудовисько напало на
нас і стало вимагати данину. Семеро моїх дочок уже віддані в жертву і
з’їдені. Черга за восьмою — найпрекраснішою з усіх”. Суса-Но вбив змія і
одружився з чарівною Інадою. А потім склав про це поему — найдавнішу в
японській літературі — і став засновником японської поезії.
„1$7$8$@&H$`„gdGl±
Колись у день св. Юрія українці всі гуртом — родинами, зі священиком,
обходили засіяне поле, на якому вже зійшла ярина. Молилися за добрий
урожай, святили воду. Із зеленого жита плели вінки, святили їх і клали
на корогви. Качалися по засіяному полю, качали крашанки й потім
закопували їх серед ниви. Про це нагадує приказка: “Святий Юрій по полю
ходить, хліб-жито родить”.
Знання про корисність весняних рос вилилося в уявлення про цілющість
саме юріївської роси. Колись росу збирали так: розстилали в полі
(найчастіше в житі) полотнину або рушник, коли вони намокали —
викручували в посудину. Дівчата вмивалися росою, щоб бути красивими. А
всі, хто хотів оздоровитися, качалися по росі в полі. Зібраною росою
також лікували очі.
Вважалося, що Юрій охороняє худобу від хвороб і звірини. День св. Юрія —
свято пастухів, початок нового пастушого року. Цього дня свяченою вербою
виганяли худобу на пасовище — “на Юр’єву росу”. Пастухам у цей день
приносили дарунки та їжу.
Повелитель вовків, вовчий пастух — так називають св. Юрія. Вовки — то
Юрієві собаки. Кажуть: “Що у вовка в зубах, то Юрій дав”. Святий Юрій —
також покровитель мисливців. Може нагнати або відігнати звіра від
людини, яка полює. Розповідають, що були колись собі два брати, один —
багатий, а другий — бідний. Раз бідний виліз на дуба ночувати. Коли
опівночі бачить: якийсь чоловік жене силу-силенну звірини, а позаду ще
один чоловік їде на возі. То були лісун (лісовик) і св. Юрій. От пригнав
лісун звіра, та якраз під того дуба, що на ньому сидів бідний брат. Св.
Юрій почав розділяти окрайці хліба, які були на возі. Один окраєць
зостався. Святий оддав його бідному та й каже: “Се тобі Господь дав
щастя… З сього окрайця ти вже певне, що розживешся”. І справді. Бідний
ніяк не міг з’їсти того окрайця. Що з’їсть — назавтра знову приросте та
й стане знов, яким був. Позаздрив багатий брат бідному, пішов та й сів
на дубові, на самому вершечку. Лісун і Юрій пригнали вовків. На той час
не стало одному вовкові хліба, тож Юрій і звелів йому з’їсти багатого
брата.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
