.

Я так люблю її – мою Україну убогу! (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
363 5787
Скачать документ

Реферат

на тему:

Я так люблю її – мою Україну убогу!..

(Ольга Коноваленко)

Кожна людина – окремий світ. Але світи є різні: маленькі й великі;
романтично-високі й приземлено-низькі; осяяні величчю і красою й
блякло-похмурі; сповнені людського тепла і холодні байдужістю…
Аналогічно і з людьми: вони є джерелами радості, мудрості, любові, а є
свідченнями, що ніщо на землі не є вічним. Як і громади людей: є рушії
історії, а є, за словами Т.Шевченка, “капуста головата…”.

Коли зустрінетеся з Ольгою Коноваленко, одразу відчуєте: людина – це
таки світ вічності й добра, бо вона – справжня! – безмежна глибиною
почуттів, мірою всезагального інтересу, системного мислення і – осяйної
любові. Несподіваної, як на наш “ринковий” час, любові: до цього
суперечливого світу, до людей, до праці, до високого мистецтва й
незмірне важких, рутинних умов реалізації обов’язків, до колег і дітей.
До перемог над обставинами і над собою.

І особливо до України…

Одразу чуємо: що ж тут дивного – в любові до України?! Он послухайте
наших міністрів і депутатів, мільйонерів і “губернаторів”, партійців і
представників церков – тільки й чути про любов до Батьківщини, одні тобі
невиліковні патріоти. Що це не позначається на підвищенні добробуту села
і міста, на покращенні долі учителя й лікаря, маси сиріт і незахищеної
молоді, так то ж – вина інших, з “брудними” думками. А їхній патріотизм
замішаний на “чистій”, “безкорисливій” любові… А головне, що вони так
красиво й невтомно говорять про свою любов!

Ольга Степанівна Коноваленко, хоча й веде безперервний діалог із
суспільством як головний редактор щотижневика “Освіта”, благоговійно, як
священну таємницю, носить любов у собі, вважаючи: сонце, коли воно є, то
гріє та світить і крізь найгустіші хмари.

Офіціозні патріоти говорять про любов, дбаючи про мету, якої не
афішують.

Для Ольги Коноваленко любов є аналогом енергії добротворення, руху до
мети – виплеканої всім життям, відкритої й чесної. Ідеологія СРСР
відносила такі феномени на рахунок “колективізму” й “інтернаціоналізму”
у вихованні. Сьогочасні процеси розвіяли ті фетиші, мов дим. Колективізм
поступився індивідуальним інтересам, “інтернаціоналізм” – фарисейським
закликам до різного роду союзів та інтерглобалізму – інфекції
технократизму й деперсоналізації людей і народів, часом – навіть хижого
антипатріотизму, українофобії.

– Я переконана, – каже Ольга Степанівна, – що найголовнішим горнилом
характеру та ідеалу людини завжди є сім’я – мікросвіт, з якого
розпочинається дорога до макросвіту – нероздільного царства Природи й
людей, Землі і Неба.

При цьому на її повновидому обличчі, як дві зорі, сходять очі – сферичні
дзеркала душі, які й убирають у себе навколишній простір, і вихлюпують
те сокровенне, що є відсвітом сутності душі.

Сім’я… Родина…

Для Ольги Коноваленко (Варич) то й справді деміурги її світогляду та
характеру, без перебільшення – роман романів її життя.

…Коли Радянська армія, виганяючи гітлерівців, заходила в село Буки, що
на Київщині, першим увійшов офіцер, весь увінчаний орденами. “Герой! –
скаже про нього бойовий командир. – Я не знаю сміливішої людини за
Степана Варича”.

Після фронтового окупаційного пекла повернення батька означало
воскресіння людей і надій. Та то – уже новий виток життя. До того були й
дні миру, але й фронти, витворені своїми вітчизняними
революціонер-патріотами.

Як на перший погляд, то звичайнісіньку собі схему: за її контурами –
батьки і їхня дочка Ольга. Та не випадково видатний мовознавець
О.Потебня наголошував: кожне слово має зміст і форму, а до того ж – є
зміст зовнішній (текст) і внутрішній (підтекст) і форма також зовнішня і
внутрішня. Тому людина не просто користується мовою: вона творить її, бо
кожне поняття наповнює винятково своїм життєво-досвідним індивідуальним
змістом.

Наша школа ніколи не спонукала до вивчення генеалогії родів (то, мовляв,
забаганка консервативних англійців): і тому, що ця галузь наукою не
розвивалася століттями (ми ліпилися й соромилися самих себе); і тому, що
окупаційним режимам було невигідним наше самопізнання: а раптом ми
відкрили б істини, що одні (ми, українці) походять від князя Кия (а це V
ст. н.е.) чи Ярослава Мудрого, від Б.Хмельницького чи І.Мазепи, від
уславлених лицарів-запорожців чи патріотичних митрополитів і вчених,
освітян чи митців, а інші – хіба з XII ст. – від угро-фінів і татар. А
це означає, що ми – нащадки воістину славних українських родів-династій,
сини і дочки не “бездержавного” й “психічно скаліченого”, а великого
народу, активного суб’єкта світової цивілізації і культури, генератора
розвитку й ряду сусідів: як Ольги Коноваленко: Варичі, Мережинські,
Сікорські були не тільки нащадками козацьких родів, а й органічно
пов’язані з українською інтелігентською елітою XX ст., утому числі – з
Оленою Пчілкою і Лесею Українкою (загалом родом Косачів), знаменитим
генієм літакобудування Ігорем Сікорським, з цілою плеядою Мережинських
та інших чільних виразників української долі. І, не бачачи потреби
нагадувати про їхню роль в історії, нагадаємо лише те, що рід Лесі
Українки – і від володаря Герцеговини Косача, котрий прийшов у військо
Б.Хмельницького, і, як і родичі Михайла Драгоманова, саме там піднісся
до усвідомлення свого покликання й дав початок ще одному українському
родові.

– Мої найяскравіші враження? – задумується Ольга Степанівна. – Безумовно
те, що я – улюблена внучка бабусь. Рід Варичів був заможним. Та головне
– це батько: високий, імпозантний директор школи, улюбленець і дорослих,
і малечі. Звичайно, це – пізніше. А в кінці 20-х років – колективізація,
коли інтелектуальний і ще й тому “ворожий” рід Варичів женуть на Сибір.
Частина родини замерзла на етапах. Баба, рятуючись від переслідувань,
все здала в колгосп; батьків батько – нащадок козацького роду – не
здолав гордості й прагнення свободи до кінця життя, а тому зазнав і всіх
злигоднів.

Аура душі? – шанування бабусею народних традицій. Пригадуєте роздум
Т.Шевченка в “Близнецах” про виховання: класти в основу народну
педагогіку, чи новочасні ідеї? Заманливо – друге, але ж тоді може
трапитися, що виховуватимемо якихось французиків чи куцих “німців”, а
тому й не наблизимось до формування національного характеру. А нація без
властивого лише їй характеру – кисіль, і дуже несмачний…

Дід і баба жили народними думами, ідеалами, піснями, обрядами і
віруваннями. Постійно витав, сказати б, дух “Лісової пісні” й народної
віри у щастя.

А це було не просто. Народне й більшовицьке в ідейній основі не
гармоніювали. І не тільки у “всесвітньому” масштабі, а й села та роду.
По війні офіцер Степан Варич, що пройшов фронтами від Тирасполя до
Сталінграда, стає директором школи й секретарем парторганізації. Тож
дома – стихія народного життя і природорозуміння, а в офіційній сфері…

Батька любили, бо вдома він бував і дідом Морозом, і “конем” біля
ялинки, а в школі та у спілкуванні з односельцями – істинним
педагогом-демократом, людинолюбом, опікуном сиріт і знедолених.

– Коли я народилася 1952 року, суспільні настрої були далекими від
райдужних. Люди жили подвійним життям: яким хотіли і яким було велено.
Кололись не лише свідомість, а й душі. Ідеологія зомбувала.

Для Ольги Коноваленко узгіднити все те було особливо не легко:
перечитувала батькові щоденники, повсякчас ніби говорила з ним,
радилась. Була в полоні книжок і мистецтва. Там панували гуманізм, віра
в добро.

А ще ж існував і третій світ: по маминій лінії – рід Мережинських.
Стародавній рід, із пам’яттю про свою елітність. Протистояння із владною
тиранією, і арешт материного батька у 1937 році. Абсурд? Авжеж, бо то
сталося з людиною, брат якої Максим був боярином при одруженні Лесі
Українки, листувався з нею. Чесно працював на користь суспільства.
Зливалися потоки ідей соціал-демократії та української національної
самосвідомості, стрижнем якої завжди було почуття свободи і
справедливості. А все заливалося брудом “революційної риторики” та
колонізаторської страхоманії, людиноненависницької ідеології…

Засвоїти б уроки історії (так, щоб “мудрість була своя”, а “в своїй хаті
– своя правда, і сила, і воля”), так писані й декретовані українські
підручники більше відлякували брехнею, ніж приваблювали; вони підносили
лише класову та партійну ненависть, навіть родинний антагонізм,
підозріливість і донощицтво. А та історія, яку чула від мудрих родичів,
не вкладалася в офіціозні рамки. Достатньо сказати, що один з
Мережинських мав симпатії до СВУ, був арештований, 15 років прокріпачив
на лісоповалі і в 33 роки помер. Нищилися кращі – ким і в ім’я чого?
Чого чекати в майбутньому?

Лишалося самостійно шукати правду і водночас таїтися з нею. Бувало, що
вдавалося, а бувало, що перемагала родова ментальність.

Так сталося після закінчення школи. Найкраща її вихованка (Ольга Варич)
вирішила вступати на факультет журналістики: вона, здавалося, давала
найбільші можливості розкривати людям правду, боротись за
справедливість. Тим більше, що був уже певний досвід (першу поезію
опублікувала у 8 класі, замітки, статті писала роками), не бракувало
сміливості. Найвища мета – допомагати знедоленим і покривдженим та
сприяти торжеству добра.

І ось – письмова робота. Твір про “Собор” Олеся Гончара. Вийшов
твір-пісня, бо Ольга жила, як і О.Гончар, ідеалами людяності,
справедливості, честі, віри у те, що влада прагне служити добру.

І – батька покликали до секретаря парткому університету ім. Т.Шевченка
для пояснення при чин неправильних поглядів дочки. Добре, що партком
очолював мудрий Андрій Джеджула. Сказав, що авторка твору “контра”,
порадив читати “Правду”, застеріг, що такі не можуть бути студентами.
Але… Золота медалістка таки вступила до університету! Хоча тепер
знала: на світ необхідно дивитися крізь примружені повіки.

Багато ровесників капітулювали перед обставинами, частина вдавалася до
мімікрії. Найстрашніша публіка – малообдаровані, слабосилі: ті без
каяття приймали життя-гру й ставали слухняною опорою режиму.
Виправдовувалися: журналістика – дисципліна партійна. І ми маємо бути
чесними…

AE

???????¤?¤?$??????Чесними – у брехні й пособництві злу. Чесними – у
змаганні за гонорари, квартири, посади, ласку тих, що “гірше ляха” чи
ката для свого народу.

Як і сьогодні: у перетворенні ЗМІ в знаряддя люмпенізації, русифікації,
деморалізації суспільства, хоча обставини суверенної України вимагають
протилежного. Чесність у відробітках зденаціоналізованим, погрузлим у
злочинах олігархам…

Бути чесним…

Тема вступного іспиту була: “Москва наша рідна, Москва наша славна”, а в
пам’яті стояли рід Косачів, Мережинських, Сікорських, своїх Варичів і
Руденків; сибірські тракти й концтабори, мордовані біженці, змушений
емігрувати до США І.Сікорський. І все – люди високого інтелекту,
незрадливого патріотизму, непідробної порядності.

І – істинної чесності!

Знаючи, що вона під непослабним наглядом, Ольга Коноваленко (Варич)
ходить в народній вишиванці та хустці, принципово спілкується вишуканою
народною мовою, не приховує своїх симпатій до борців за національну
справу – політиків, освітян, вчених, письменників, люто тероризованих
дисидентів.

Високообдаровану родичку Олену Костянтинівну Мережинську – викладачку
російської мови це ставить на грань зриву: вона любить Ольгу, пишається
нею, – але тривожиться і за її долю, й за долю прекрасної доні Анни.

У травневі дні відзначення Т.Г.Шевченка, знаючи, що все фіксується і
фільмується, Ольга Варич принципово позначає своє патріотичне ставлення
до генія. І це надихає й інших.

Надихає й те, що студентка Ольга Варич стає справжнім журналістом: пішки
чи будь-яким видом транспорту, в мороз, дощ чи спеку вона пересувається
по всій Україні, при цьому – появляється в “найневиграшніших” місцях –
де палахкотять пристрасті, доведені до кипіння конфлікти, топчуться
людське право і гідність, – отже, де потрібно рятувати людей і правду, а
для цього вкрай необхідні смілива мужність і мужня сміливість та
непоборна честь.

Мабуть і на небі бачили подвижницьку працю та гуманістичну свідомість
Ольги Варич, бо на її звитяжній дорозі появляється Василь Коноваленко –
безмежно закоханий в Ольгу лицар; медик, що міг лікувати не лише фізичні
недуги, а й психічні травми; справжній сподвижник і друг, батько рідних
кровинок Наталки і Юрка.

Вільний “червоний” диплом. І знову – вся Україна, що розпочинається у
рідних Буках.

– Розумієте, є щось таємниче і фантастичне: побуду в батьківському селі
– і відчуваю приплив незвичайної енергетики. Тому потім не ходжу, а
літаю. І бачу світ ніби рідну хату: у ній, хоч і бідно, але затишно і
прекрасно. Тільки тут відчуваєш тепло і світло, людяну ласку й
непоступливу совість; навіть у години горя – поезію рідного поля, чисті
води і ясні зорі, пророцтва Тараса Шевченка й безсмертне Лесине: “Я маю
в серці те, що не вмирає…”

А “не вмирає душа наша, не вмирає воля”, не вмирає мрія про щастя й
гармонію людських стосунків, про час, коли “і буде син, і буде мати, і
будуть люде на землі”. А Україна, як те пророкував великий Й.Г.Гердер, –
“землею обітованною”, “новочасною Елладою”.

–  Будуть! Я вірю, що будуть! – інша справа, що це не прийде саме собою.
Потрібні загалом всенародна освіта й освіта в повному розумінні сучасна:
чесна, високопрофесійна, демократична, правова, гуманістична,
національна.

Кожен, хто пригадує етапи видання щотижневика “Освіта”, має пам’ятати:
на першій же сторінці цього видання в № 44-45-46 (грудень 1993 р.) була
опублікована нами “Державна національна програма “Освіта” (Україна XXI
століття)”, а особливий наголос робився редакцією на розділі
“Національне виховання”. Дещо несподівано, але той розділ найбільш
суголосний сучасності – початку XXI ст. Причини як міжнародні, так і
внутрішньо-українські. Міжнародною проблема освіти постала по другій
світовій війні. Тоді всі ставили питання: як і куди іти? СРСР відповів:
щоб стати першою наддержавою, необхідно розвивати військово-промисловий
комплекс. А коли досягнемо мети, тоді візьмемося й за соціальні
проблеми, економіку, культуру.

Японці ж і німці вирішили: пріоритетними мають стати найновіші
технології та національна освіта.

– Хто був далекогляднішим й хто зрештою переміг, тепер відомо. Тоді ж,
коли і ви на освітянському з’їзді в Москві ставили на чільну позицію
національну школу, в Україні панували синдром “інтернаціоналізму” (як
аналог уніфікації й ретроградства) та ідеологема: радянська школа –
найкраща в світі! І ось оголошується конкурс на кращий проект
освітянського часопису. Подаю свій. Внутрішньо лихоманить, бо учасники –
зубри освітянсько-журналістської справи.

Та переможним визнали мій проект – проект пропаганди дійсно найкращого
(традиційного і новаторського, вітчизняного і зарубіжного) в
українському вихованні й навчанні, аналіз реального стану й проблем,
прогнозів та інноваційних програм, піднесення престижу й авторитету
освітянської праці, педагогів-реформаторів.

Багато чого недолугого лишилося й до сьогодні. Але тоді народ жив
ентузіазмом, прагнув як дійсно суверенної держави, так і відповідної
системи освіти й науки. Але з кожним роком все гостріше відчувалася
інерція культивування старої ідеології й методології, загострювалися
проблеми нових програм і підручників, системи підготовки кадрів,
спроможних розвивати дійсно українську (змістом і формами, метою й
технологіями) освіту, а синхронно з тим – й освітянську пресу.

– Тоді Ваш щотижневик став справжньою трибуною інновацій та глибинного
реформаторства, наклад щотижневика сягав понад 100 тисяч примірників, за
ним полювали, як за бестселером!

– Це так. Але саме це налякало не тільки деяких наших “ідейних”
опонентів, а й адміністративні структури. Дивовижно, однак від курсу
щотижневика почало відходити Міністерство освіти, а деякі владні
структури та чиновники – і переслідувати його. Дехто вже замовляв для
нас похоронні реквієми. Боляче дошкуляла фінансова скрута. А про деяких
керівників закладів і говорити не хочеться: вони брутально поводилися
навіть з нашим майном, воліли консервувати староімперські постулати,
лицемірили й торпедували… Від страху відверталася й частина досі
полохливих освітян.

Та вже жила суверенна Україна, не могли не жити й українська освіта і
преса. Ми одержували тисячі тисяч листів; нам дякували й пропонували
свої послуги. Бувало, що й ганили нас як відступників від залізобетону
“найкращої у світі радянської школи”. Погрожували й заявляли, що СРСР ще
відродиться, правота на їхньому боці, тому ми ніколи не оприлюднимо
їхньої критики. Однак помилялися. Ми їх друкували, бо й вони – реальна
частина нашого життя. Ігноруючи їх, ми ніколи не станемо на шлях правди
й оптимального розв’язання завдань.

І, зрозуміло, думаючи про синтез минулого, сучасного й завтрашнього, ми
з особливою наполегливістю та любов’ю давали матеріали про паростки
нового, про невтомних ентузіастів-новаторів. До речі, не лише сучасних,
а й раніших – від Володимира Мономаха до Б.Грінченка, К.Ушинського,
С.Русової, Г.Ващенка, В.Сухомлинського, наймолодшого покоління
вихователів та педагогів теоретиків і практиків. Отож, і з урахуванням
цього, мене було обрано заступником голови Всеукраїнського педагогічного
товариства імені Г.Ващенка.

Зізнаюся, з нашим талановитим колективом ми мали багато підстав для
печалі, одначе життя наснажувало нас іншою енергією – любові до рідного
народу, його рідного слова й пісні, природи й культури, науки й
мистецтва, гігантського внеску у світову цивілізацію і культуру. Через
народ ми серцем відчуваємо нашу справжню історію – історію давнього,
могутнього, великого, незнищенного народу.

А це, повірте, і є справжнє щастя та істинне джерело творчості й
боротьби за добро і красу, свободу і справедливість, за віками омріюване
грядуще. Бо коли наші попередники фактично перемогли татарщину і шляхту,
і царизм, голодомори й гулаги, то нам соромно було б не продовжити їхні
змагання за долю.

Зауважимо: іноземні авторитети переконливо зазначають: Помаранчевою
революцією українці здійснили переворот у геостратегічній перспективі
людства. І ми повинні це розуміти й показувати. Але пам’ятаючи й те, що
храми не підносяться без фундаменту.

– Ольго Степанівно, Ви були в багатьох країнах, бачили там реальний стан
і життя, і освіти. Немало наших керівників та педагогів, побувавши за
кордоном, часом просто фанатично агітують наслідувати приклад чи то
раніший Вальдорський або Монтессорі, або теперішній голландський, 
французький, американський… Ваша позиція?

– Вона визначена ще Ярославом Мудрим, котрий свого часу декретом
запровадив День Держави та День Мови і власною волею призначив свого –
українського митрополита Ілларіона. До того, та й після того
первосвящениками на нашій Русі були посланці Візантії. Природно, що й
інтереси вони відстоювали візантійські. А Мудрий дбав про свою
Батьківщину. Аналогічно діяв і Володимир Мономах: він сам знав мови та
педагогічні праці Візантії і Англії, писав: “Мій батько, сидячи в Києві,
оволодів п’ятьма мова ми і за це мав шану від сусідів”, – однак писав,
як пізніше й Тарас Шевченко: що знаєте – не за бувайте, а чого не знаєте
– вчіться. Вчіться розуміти людей і творити добро, насамперед, дбати про
розквіт власного народу!

А для наслідування (як писав М.Хвильовий – мавпування) чужого – великого
розуму не потрібно. Чужі освітні концепції базуються на чужому життєвому
досвіді. А у нас – свої реалії та проблеми, має бути відповідна й
освіта. Як заповідав безсмертний Тарас: чужому научайтесь, але не
цурайтесь свого.

– Закордонні педагоги і громадські діячі також дуже високо оцінюють і
Вашу особисту роль, і Ваш щотижневик “Освіту” за гармонійний син тез
професіоналізму й патріотизму. І особливо захоплюються Вашою мудрою
сміливістю, захистом справжніх інновацій.

– Приємно… Але для нашої України потрібно працювати і більше, і краще.
За це молюсь…

При цьому обличчя Ольги Степанівни стає ласкаво-добрим, а на ньому
сходять дві великі зорі – очі…

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020